.

Криминалистика (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
1 322639
Скачать документ

Криминалистика

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ І ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ОСНОВ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Стаття 109. Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення
конституційного ладу або на захоплення державної влади

1. Дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного
ладу або захоплення державної влади, а також змова про вчинення таких
дій –

караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

2. Публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного
ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження
матеріалів із закликами до вчинення таких дій –

караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі
на той же строк.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені особою, яка є
представником влади, або повторно, або організованою групою, або з
використанням засобів масової інформації,-

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той же строк.

1. Об’єктом злочину є встановлений Конституцією і законами України
порядок створення і діяльності вищих органів державної влади, порушення
якого створює загрозу безпеці держави у політичній сфері.

Конституційний лад включає встановлені Конституцією України основна
засади життєдіяльності суспільства, держави і людини в Україні.

Його складовими є:

суверенітет держави (верховенство і самостійність державної влади
усередині країни та н незалежність У міжнародних відносинах);

форма правління (спосіб організації Державної влади, за яким єдиним
органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, главою
держави – Президент України, вищим органом виконавчої влади – Кабінет
Міністрів України і т. ін.);

державний устрій (унітарний з відповідним поділом владних повноважень
між вищими і центральними та місцевими органами державної влади) та
цілісність території;

державний режим (демократичний, що зокрема передбачає можливість
здійснення народного волевиявлення через вибори, референдум та інші
форми безпосередньої демократії, гарантії місцевого самоврядування,
захист державою прав і свобод людини і громадянина, ґрунтування
суспільного життя на засадах політичної, економічної та ідеологічної
багатоманітності).

Державна влада – це система сформованих у порядку, передбаченому
Конституцією та законами України, органів, які уособлюють собою владу
глави держави, законодавчу, виконавчу і судову владу, тобто: Президент
України, парламент, вищі, центральні та місцеві органи виконавчої влади,
вищі та місцеві органи судової влади, – а також органи місцевого
самоврядування і контрольно-наглядові та деякі інші органи, які.
користуючись певною незалежністю, dejure не належать до трьох головних
гілок влади (прокуратура України, Національний банк України, Рахункова
палата України, Вища рада юстиції України тощо). Таким чином, існуюча в
Україні державна влада є частиною її конституційного ладу.

У диспозиції ст. 109 поняття “державна влада” застосовується, так би
мовити, у вузькому смислі. Іншими словами, мову можна вести про
кримінальну відповідальність за дії, вчинені з метою неконституційного
захоплення влади Президента України, законодавчої, вищої виконавчої або
вищої судової влади України, оскільки тільки за умови отримання такої
влади група осіб може суттєво вплинути на суверенітет держави, її форму
правління, державний устрій та державний режим і заподіяти шкоду
державній безпеці у масштабі держави. Дії, вчинені з метою захоплення
влади на рівні місцевого самоврядування, або змова про вчинення таких
дій можуть бути кваліфіковані як перевищення влади чи самоправство. Такі
дії, як проголошення певної адміністративно-територіальної одиниці
України суверенною державою, кваліфікуються за ст. 110 як посягання на
територіальну цілісність України.

Під державною владою у ст. 109 слід розуміти лише легітимну владу. Тому
дії, спрямовані на захоплення раніше узурпованої іншими особами,
нелегітимної державної влади, не містять складу розглядуваного злочину,
і, якщо фактично вчинене діяння не містить складу іншого злочину, мають
розглядатися лише у політичній, а не правовій площині.

2. З об’єктивної сторони злочин може виявитися у таких формах:

дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного
ладу або захоплення державної влади;

змова про вчинення таких дій (ч. 1 ст. 109);

публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного
ладу або до захоплення державної влади;

розповсюдження матеріалів із закликами до. вчинення таких дій (ч. 2 ст.
109).

До дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення
конституційного ладу або захоплення державної влади, можна віднести
створення з вказаного метою не передбачених законодавством воєнізованих
або збройних формувань чи груп, захоплення й утримання будівель чи
споруд, що забезпечують діяльність органів державної влади (скажімо,
будівель, де розташовані ВР, Адміністрація Президента України, KM),
організація великомасштабних масових заворушень (у цих випадках дії
винних мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1
ст. 109 і ст. ст. 260, 341 або 294 ), а так само фактичне створення
незаконних вищих органів державної влади (на кшталт сумнозвісного ДКНС
СРСР) тощо. В законі не вказується навіть приблизний перелік відповідних
дій, проте, виходячи із мети їх вчинення, до них можна віднести лише
такі дії, вчинення яких фактично може бути засобом її досягнення.

За конструкцією диспозиції ч. 1 ст. 109 спосіб вчинення дій, спрямованих
на зміну чи повалення конституційного ладу, завжди є насильницьким, а
для дій, вчинених з метою захоплення державної влади, такий спосіб не є
обов’язковим.

Змова у ст. 109 передбачає угоду, досягнуту між двома чи більше особами,
про вчинення спільних дій з метою насильницької зміни чи повалення
конституційного ладу або захоплення державної влади, яка містить певні
істотні умови, що стосуються способу вказаних дій, сил і засобів тощо.
Змова є закінченою з моменту досягнення угоди з зазначених істотних
умов. Групу осіб, які досягли вказаної вище угоди, можна розглядати як
звичайну групу осіб, які мають попередню змову про вчинення злочину (в
даному випадку це вже є злочином, склад якого побудований як усічений),
але не. як організовану групу, а тим більше злочинну організацію.

Публічні заклики передбачають хоча б одне відкрите звернення до
невизначеного, але значного кола осіб, в якому висловлюються ідеї,
погляди чи вимоги, спрямовані на те, щоб шляхом поширення їх серед
населення чи його окремих категорій (представників влади,
військовослужбовців тощо) схилити певну кількість осіб до певних дій.
Якщо такі заклики звернені до конкретної особи, вони кваліфікуються як
підбурювання до вчинення дій, метою яких є насильницька зміна чи
повалення конституційного ладу або захопленая державної влади.
Публічність є оціночною ознакою, і питання про наявність її має
вирішуватися в кожному конкретному випадку з урахуванням часу, місця,
обстановки здійснення закликів тощо.

Заклики слід відрізняти від поширювання неправдивих чуток. Що можуть
викликати паніку серед населення або порушення громадського порядку,
відповідальність за яке передбачена ст. 173-1 КАП.

Злочин у цій формі є закінченим з моменту висловлення винним
відповідного заклику, спрямованого на його сприйняття більш-менш широкою
аудиторією. Одиничний факт висловлення відповідних ідей кільком особам
не може розглядатися як публічні заклики.

Розповсюдження матеріалів – це дії, метою яких є доведення змісту
відповідних матеріалів до відома багатьох людей (невизначеної їх
кількості або певного кола).

Для кваліфікації цього злочину має значення спосіб публічних Закликів та
розповсюдження матеріалів. Публічні заклики можуть мати місце на
мітингу, зібранні тощо, а розповсюдження матеріалів – здійснюватися
шляхом підкидання листівок до поштових скриньок, розклеювання їх на
дошках для оголошень, розсилання листів певним групам адресатів тощо і
лише у цьому разі кваліфікуються за ч. 2 ст. 109. Публічні заклики і
розповсюдження матеріалів з використанням засобів масової інформації
тягнуть відповідальність за ч. З ст. 109.

Матеріали – письмові чи зафіксовані на іншому носієві інформації
(дискеті, аудіочи відеокасеті) звернення, листівки, плакати, газети,
журнали тощо – тут виступають засобами вчинення злочину. Адже вони є
речами, які знаходяться у динамічному (а не в статичному, на відміну від
предмета злочину) стані і за допомогою них суб’єкт впливає на об’єкт
цього злочину. Оскільки законодавець використовує цей термін у множині,
розповсюдження одного примірника відповідного матеріалу не містить
складу злочину.

Розповсюдження матеріалів є закінченим злочином з моменту, коли хоча б
частка вказаних підготовлених матеріалів потрапила до адресатів.
Виготовлення, зберігання, носіння таких матеріалів з метою їх
розповсюдження кваліфікується як готування до вчинення злочину за.ст. 14
і ч. 2 ст. 109.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у вигляді прямого
умислу. Крім того, для цього злочину у перших двох його формах
характерною є спеціальна мета: насильницька зміна, чи повалення
конституційного ладу або захоплення державної влади. Насильницьким слід
вважати такий спосіб дій, для якого характерним є застосування сили, у
тому числі озброєної, інших засобів незаконного примусу.

Для публічних закликів до насильницької зміни чи повалення
конституційного ладу або до захоплення державної влади і для
розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій закон не
передбачає зазначену мету як обов’язкову ознаку складу: відповідальність
за ці дії має нести й особа, яка вчинила їх за дорученням інших осіб за
грошову винагороду, тобто з корисливою метою.

5. Ч. З ст. 109 передбачає ознаки, які обтяжують розглядуваний злочин,
якщо він вчинений у формах, наведених у ч. 2 цієї статті. Відповідно до
них кваліфікованими видами публічних закликів до насильницької зміни чи
повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а так
само розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій, крім
вчинення їх з використанням засобів масової інформації, про що вже
йшлося вище, є також вчинення таких дій представником влади, або
повторно, або організованою групою осіб.

Про поняття представник влади, повторність, організована група див.
коментар, відповідно, до ст. ст. 364, 32, 28. Повторними у ст. 109 слід
вважати публічні заклики до насильницької зміни чи повалення
конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також
розповсюдження матеріалів із закликами до таких дій, вчинені особою, яка
раніше вже вчинила такий злочин у вказаних формах.

Під засобами масової інформації треба розуміти друковані засоби масової
інформації – періодичні друковані видання (пресу) – газети, журнали,
бюлетені, відомості, інформаційні листки. тощо і разові видання з
визначеним тиражем, а-також аудіовізуальні засоби масової інформації –
радіо, телебачення, кіно, аудіо, відео тощо. Їх використання для
вчинення вказаних вище дій означає виступи у них зі статтями,
доповідями, інтерв’ю тощо.

Конституція України (ст. ст. 1-8, 15. 19 та iн.). Закон України “Про
інформацію” від 2 жовтня 1992р. (ст.20).

Стаття 110. Посягання на територіальну цілісність і недоторканність
України

1. Умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного
кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією
України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із
закликами до вчинення таких дій –

караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі
на той же строк,

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені особою, яка є представником влади, або
повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або поєднані з
розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі,-

караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або
позбавленням волі на той же строк.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які
призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків,-

караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років.

1. Об’єктом злочину є безпека держави у політичній і воєнній сферах, яка
полягає у відсутності загрози порушення встановлених Конституцією,
законами України і міжнародними правовими актами територіальної
цілісності України та порядку визначення її території.

2. Про поняття території України див. коментар до ст. 6. Межі території
України визначаються державним кордоном.

Державний кордон України – це лінія і вертикальна поверхня, Що проходить
по цій лінії, які визначають межі території України, а саме: межі
суходолу, вод. надр, повітряного простору. Державний кордон України
визначається рішеннями Верховної Ради України І міжнародними договорами
України. Лінія державного кордону детально описується у відповідному
міжнародному договорі, а також наноситься на карту, яка є невід’ємною
частиною того чи іншого Договору (делімітація). Ця лінія проходить: на
суходолі – по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих
орієнтирах, на морі – по зовнішній межі територіального моря України, а
також певним чином на річках, озерах та інших водоймах, на мостах,
греблях та інших спорудах, і позначається на місцевості чітко видимими
прикордонними знаками (демаркація). Для позначення лінії кордону на
місцевості суміжними державами звичайно створюється змішана комісія.

На сьогодні, за наявності державної території, Україна фактично не має
державного кордону з Росією, Білоруссю та Молдовою,

оскільки на відповідних ділянках не проведено делімітації та/або
демаркації кордону.

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується активними діями, які
можуть проявитися у таких формах:

дії, вчинені з метою зміни меж території” або з метою зміни державного
кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією
України;

публічні заклики до вчинення дій, метою яких є зміна меж території
(державного кордону) України;

розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення дій, метою яких є
зміна меж території (державного кордону) України,

Дії, вчинені з метою зміни меж території України на порушення порядку,
встановленого Конституцією України, – це будь-які дії, „ спрямовані на
передачу частини території України під юрисдикцію іншої держави або на
зменшення території України шляхом утворення на ЇЇ території іншої
суверенної держави. Питання про зміну території України вирішуються
виключно всеукраїнським референдумом, який може бути призначений тільки
ВР. Логічне тлумачення словосполучення “зміна меж території” може
означати і збільшення території України за рахунок території іншої
держави чи нейтральної території (але, оскільки Україна будує свою
зовнішньополітичну діяльність на загальновизнаних принципах і нормах
міжнародного права, зокрема відмовляється від будь-якої територіальної
експансії, в даному випадку під зміною території слід розуміти тільки її
можливе зменшення).

Прикладами вказаних дій можуть бути призначення всеукраїнського
референдуму з даного питання не Верховною Радою України, а іншим
державним органом чи службовою особою, або призначення місцевого
референдуму чи проведення з даного питання опитування населення,
проголошення певної адміністративно-територіальної одиниці України
суверенною державою тощо. Водночас, скажімо, військовий переворот з
проголошенням усієї території України територією іншої держави має
кваліфікуватися за ст. 109 як дії, спрямовані на насильницьку зміну чи
повалення конституційного ладу або захоплення державної влади. Не
обов’язково, щоб

дії, вчинені з метою зміни меж території або зміни державного кордону
України, вчинювались насильницьким способом, проте конструкція складу
злочину не виключає цього. Тому до вказаних дій можна віднести створення
з вказаною метою не передбачених законодавством воєнізованих або
збройних формувань чи груп, захоплення й утримання пунктів пропуску
через державний кордон тощо (у цих випадках дії винних мають
кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 або 3 ст. 110
і ст. ст. 260 або 341). Щодо дій, спрямованих на зміну державного
кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією
України, то Конституція України не встановлює порядку зміни державного
кордону. Зміна державного кордону (який є умовною лінією), навіть здій-

снена внаслідок збройного захоплення частини території країни, водночас
означає зміну меж її території.

Про поняття публічні заклики, розповсюдження матеріалів ‘див. коментар
до ст. 109. Відповідні матеріали – письмові чи зафіксовані на іншому
носієві інформації листівки, плакати, газети тощо – тут виступають
засобами вчинення злочину.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої із зазначених
у ч. 1 ст. 110 дій.

4. Суб’єкт злочину загальний. Якщо ж цей злочин вчинюється представником
влади, це є кваліфікуючою ознакою складу злочину і потребує кваліфікації
дій винної особи за ч. 2 ст. 110, Про поняття представник влади див.
коментар до ст. 364.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у вигляді прямого
умислу. При цьому для першої форми цього злочину характерною е також
наявність спеціальної мети – змінити межі території (державного кордону)
України.

Якщо особа вчинює певні дії з метою зміни меж території областей, інших
адміністративних одиниць без намагання змінити зовнішні межі території
України, відповідальність за ст. 110 виключається, У разі, коли такі дії
вчинено службовою особою, вони можуть бути кваліфіковані за ст. ст. 364,
365, 366, а військовою службовою особою – за стст. 423, 424, 366.

Для публічних закликів до вчинення дій, спрямованих на зміну меж
території (державного кордону) України, і для розповсюдження матеріалів
із закликами до вчинення таких дій зазначена мета не є обов’язковою
ознакою складу. Відповідальність за ці дії має нести й особа, яка
особисто не має такої мети.

Психічне ставлення винного до наслідків, передбачених у ч. З ст. 110,
може характеризуватися як умислом, так і необережністю.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 108) є, крім зазначеної
вище, вчинення його повторно (про зміст цієї ознаки див. коментар до ст.
32), за попередньою змовою групою осіб (див. коментар до ст. 28) та
поєднання відповідних дій з розпалюванням національної чи релігійної
ворожнечі.

Під розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі треба розуміти
доведення до високого ступеня, граничне посилення серед певних груп
населення настроїв неприязні, ненависті до представників інших етнічних
груп чи конфесій або до атеїстів. У цьому випадку кваліфікація за
сукупністю зі злочином, передбаченим ст. 161, не потрібна.

7. Особливо кваліфікуючою ознакою злочину є настання в результаті його
вчинення таких суспільне небезпечних наслідків, як загибель людей, або
інших тяжких наслідків (ч. З ст. 110). Під загибеллю людей розуміється
загибель хоча б однієї людини.

Вбивство через необережність, вчинене під час скоєння дій, метою яких є
незаконна зміна меж території або державного кордону України, повністю
охоплюється ст. 110, а умисне вбивство потребує додаткової кваліфікації
за відповідною частиною ст. 115 або іншої статті КК, яка передбачає
відповідальність за умисне вбивство.

Під іншими тяжкими наслідками у злочині, передбаченому ст. 110, треба
розуміти настання великої матеріальної шкоди, зруйнування або
пошкодження прикордонних інженерних споруд чи інших важливих об’єктів,
виникнення масових безпорядків, розрив чи суттєве погіршення
дипломатичних стосунків з іншою державою, заподіяння потерпілим тяжких
тілесних ушкоджень тощо. При

цьому умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження повністю
охоплюється ст. 110 і не потребує додаткової кваліфікації за ст. 121,

Конституція України (ч. З cm. 2, cm. cm. 18, 73, л2 era. 85, cm. 132).

Конвенція про територіальне море та прилеглу зону від 29 квітня 1959 p.
Ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 20 жовтня 1960 p.

Гельсінкський заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва в
Європі від 1 серпня 1975 р.

Договір між Чехословаччиною і СРСР про Закарпатську Україну від 29
червня 1945р.

Договір про радянсько-польськии кордон від 16 серпня 1945 р.

Протокол між Урядом Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Урядом
Турецької Республіки про визначення лінії морського кордону між
радянськими та турецькими територіальними водами на Чорному морі від І?
квітня 1973р. Ратифікований Президією Верховної Ради СРСР 27 грудня 1973
р.

Договір між Україною і Республікою Білорусь про спільний державний
кордон від 12 травня 1997 р.

Закон України “Про державний кордон України’ від 4 листопада 1991 р.
{ст. ст. 1, 2-6).

Постанова ПВС № 1 від 1 квітня 1994 р. Про судову практику у справах про
злочини проти життя і здоров’я людини” (п.28).

Стаття 111. Державна зрада

1. Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на
шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності,
обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці
України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період
збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній
організації або їхнім представникам допомоги в проведенні підривної
діяльності проти України,-

карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років.

2. Звільняється від кримінальної відповідальності громадянин України,
якщо він на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної
організації або їх представників ніяких дій не вчинив і добровільно
заявив органам державної влади про свій зв’язок з ними та про отримане
завдання.

1. Об’єктом злочину є державна безпека України у будь-якій її сфері,

Відповідно до Концепції (основ державної політики) національної безпеки
України національна (у тому числі державна) безпека України передбачає
відсутність загрози у сферах: політичній, економічній, соціальній,
воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній, і полягає
зокрема:

у безпеці конституційного ладу і державного суверенітету України,
невтручанні у внутрішні справи України з боку інших держав, відсутності
сепаратистських тенденцій в окремих регіонах та у певних політичних сил
в Україні, непорушенні принципу розподілу влади, злагодженості
механізмів забезпечення законності і правопорядку (в політичній сфері);

у відсутності проблем ресурсної, фінансової та технологічної залежності
національної економіки від інших країн, невідпливі за межі України
інтелектуальних, матеріальних і фінансових ресурсів (в економічній);

у відсутності посягань на державний суверенітет України та її
територіальну цілісність (у воєнній);

у відсутності науково-технологічного відставання від розвинутих країн (у
науково-технологічній);

у не витоку інформації, яка становить державну та іншу передбачену
законом таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю
держави (в інформаційній сфері).

Державна безпека – це відсутність загрози, стан захищеності життєво
важливих інтересів держави від внутрішніх і зовнішніх загроз в усіх
вказаних вище сферах життєдіяльності держави. Серед інших використаних у
диспозиції ст. 111 понять, за допомогою яких визначається об’єкт цього
злочину, поняття “державна безпека” є найбільш широким, оскільки воно
охоплює відсутність загрози суверенітету, територіальній цілісності та
недоторканності, обороноздатності держави. Проте воно є вужчим, ніж
поняття “національна безпека”, яке охоплює, крім безпеки держави, також
безпеку суспільства й особи.

Суверенітет держави означає верховенство державної влади, її
самостійність усередині країни та незалежність у міжнародних відносинах,
яка може бути обмежена лише необхідністю виконувати договори і
зобов’язання в галузі міжнародних відносин.

Територіальна цілісність держави передбачає, що всі складові території
держави (адміністративно-територіальні одиниці) перебувають в
нерозривному взаємозв’язку, характеризуються єдністю і не мають власного
суверенітету.

Територіальна недоторканність – це захищеність території країни в
існуючих кордонах від будь-яких посягань, що можуть стосуватися
незаконної зміни території України, визначеної рішеннями Верховної Ради
України і міжнародними договорами України.

Обороноздатність означає підготовленість держави до захисту від
зовнішньої збройної агресії або збройного конфлікту. Складовими такої
підготовленості є сукупність економічного, політичного, соціального,
наукового, морально-психологічного і суто військового потенціалів. Стан
обороноздатності України відображають її мобілізаційні можливості,
кількість і якість Збройних Сил, їх здатність швидко переходити на
військовий стан, організовано вступати у воєнні дії та успішно
виконувати завдання по обороні від агресії.

2. З об’єктивної сторони державна зрада може виявитися у таких формах:

перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного
конфлікту;

шпигунство;

надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам
допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Перехід на бік ворога означає, що громадянин України надає безпосередню
допомогу державі, з якою Україна на той час перебуває У стані війни або
збройного конфлікту. В конкретних випадках цей злочин може полягати у
вступі на службу до певних військових чи інших формувань ворожої держави
(поліції, каральних загонів, розвідки), наданні засобів для вчинення
злочинів агентам спецслужб іноземних держав, усуненні перешкод для їх
вчинення або наданні зазначеним агентам іншої допомоги.

Перехід на бік ворога є закінченим злочином з того моменту, коли
громадянин України виконав в .інтересах ворога певні дії на

шкоду України. Один лише факт надання згоди виконати такі дії
(наприклад, поступити на службу до поліції) є лише готуванням до
вчинення злочину і залишає можливість добровільно відмовитися від
доведення злочину до кінця. Вчинення громадянином України в інтересах
ворожої держави суспільне небезпечних дій, які передбачені іншими
статтями КК, наприклад диверсії, посягання на життя державного діяча
тощо, потребує кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ст. Ill
і, відповідно, ст. ст. 113, 112.

Специфікою цієї форми державної зради є те, що вона може бути вчинена
лише в умовах воєнного стану або, хоча й у мирний час, але в період
збройного конфлікту.

Воєнний стан – це особливий правовий режим (політико-економічна
ситуація), що вводиться в Україні або в окремих ЇЇ місцевостях у разі
збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності
України, Її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним
органам державної влади, військовому командуванню і органам місцевого
самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та
забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене
загрозою, обмеження конституційних прав та свобод людини й громадянина і
прав та законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих
обмежень.

Воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться за
пропозицією Ради національної безпеки і оборони України указом
Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України
протягом двох днів з моменту звернення Президента України. Режим
воєнного стану існує, зокрема, в часових межах від дня і часу оголошення
Верховною Радою України за поданням Президента України стану війни і до
дня і часу оголошення Верховною Радою України за поданням Президента
України про укладення миру.

Поняття збройний конфлікт має самостійне правове значення для
кваліфікації, якщо такий конфлікт відбувається поза межами воєнного
стану – у разі фактичного початку воєнних дій, але ще до оголошення
воєнного стану, або взагалі у мирний час. В контексті ст. 111 це поняття
є юридичним синонімом до поняття бойова обстановка, зміст якого розкрито
у коментарі до ст. 402.

Не є ворожими незаконні формування сепаратистського, ультрареакційного
характеру, які ведуть боротьбу з легітимними органами влади України,
Проте перехід на бік ворога в період збройного конфлікту може мати місце
і в формі вступу громадянина України до угруповань терористичного
характеру, диверсійних загонів, які розпалюють прикордонні конфлікти,
порушують недоторканність морського простору України тощо,

Перехід на бік ворога, поєднаний з незаконним перетинанням державного
кордону України, потребує додаткової кваліфікації за ст. 331, а
поєднаний з переправленням людини (наприклад, воєначальника або відомого
вченого в галузі озброєння) через державний кордон України для сплатної
передачі з метою, наприклад, використання у збройних конфліктах чи
експлуатації її праці, – за ст. ст. 149 і 332.

Про поняття шпигунство, його предмет, об’єктивну і-суб’єктивну сторони
див. коментар до ст. 114.

Надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам
допомоги у проведенні підривної діяльності проти України полягає у
сприянні їх можливим чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду державній
безпеці України. Підривною слід визнавати будь-яку діяльність,
пов’язану:

зі спробою зміни системи вищих органів державної влади нелегітимним
шляхом (це можуть бути дії, спрямовані на насильницьку зміну чи
повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади,
посягання на життя державного діяча тощо);

з втручанням у міжнародну політику України (наприклад, несанкціоноване
відповідними органами державної влади України розірвання дипломатичних
чи консульських стосунків з іншою державою, зрив важливих міждержавних
переговорів або глобальних міждержавних форумів);

з втручанням у внутрішню політику (скажімо, організація міжконфесійних,
міжетнічних та інших конфліктів, розпалювання сепаратистських настроїв
серед населення окремих регіонів, фінансування, оснащення чи інше
забезпечення незаконних збройних формувань на території України,
організація інформаційної експансії з боку інших держав);

зі спробою зміни території України (організація не передбачених
Конституцією України референдумів тощо);

зі спробою знизити обороноздатність України (організація і вчинення
диверсій у формі дій, спрямованих на зруйнування об’єктів, які мають
важливе оборонне’значення, прийняття рішень про згортання наукових
досліджень у галузі військової науки і техніки, свідоме гальмування
приведення мобілізаційних планів у відповідність до сучасних умов,
винахід спеціальних вірусів чи внесення їх у комп’ютерні системи з метою
утруднення їхньої роботи або знищення накопиченої на магнітних носіях
важливої для виконання завдань оборони інформації тощо);

зі створенням умов для діяльності на території України іноземних
розвідок (вербування агентури серед жителів України, підбір кандидатів
для вербування та завчасний підкуп службових осіб, зокрема тих, що
допущені до інформації “особливої важливості”, підготовка явочних
квартир, надання допомоги у придбанні документів прикриття для іноземних
розвідників, влаштування їх на посади, пов’язані з можливістю доступу до
конфіденційної інформації);

з ужиттям заходів щодо посилення економічної залежності України від
інших держав (ініціювання розірвання торговельних зв’язків України з
іншими державами, підписання від імені України явно економічно
невигідних для неї зовнішньоекономічних контрактів, вчинення диверсій у
формі дій, спрямованих на зруйнування об’єктів, які мають важливе
народногосподарське значення) тощо.

Таким чином, види підривної діяльності проти України можуть бути
різноманітними. Різний вигляд може мати й допомога у проведенні такої
діяльності. Вона може надаватися шляхом організації чи виконання
конкретного злочину, схилення до державної зради інших осіб, усунення
перешкод для вчинення певних діянь тощо.

Закінченим злочин у цій формі є з моменту вчинення відповідного діяння,
яким особа надала допомогу в проведенні підривної діяльності проти
України.

Вчинення громадянином України для надання іноземній державі, іноземній
організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної
діяльності проти України інших злочинів, наприклад дій, спрямованих на
насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення
державної влади, посягання на життя державного діяча, посягання на життя
представника іноземної держави, диверсії, пропаганди війни, організації
масових заворушень, створення не передбачених законодавством
воєнізованих ‘формувань, потребує додаткової кваліфікації за
відповідними статтями Особливої частини КК.

У випадках, коли певні дії громадянина України, пов’язані з фактичним
наданням допомоги у проведенні підривної діяльності проти України шляхом
скоєння інших злочинів, були вчинені за його власною ініціативою з метою
продемонструвати свою лояльність до іноземної держави, іноземної
організації або їх представника і за допомогою цього встановити зв’язок
з ними, їх у разі реальної сукупності злочинів також слід кваліфікувати
за ст. 111 та відповідними іншими статтями Особливої частини КК.

Змова винного з іншою особою про насильницьку зміну чи повалення
конституційного ладу або про захоплення державної влади кваліфікується
тільки за ч. 1 ст. 109, проте змова громадянина України з представником
іноземної держави чи іноземної організації, змістом якої є отримане
першим від другого завдання вчинити дії по насильницькій зміні чи
поваленню конституційного ладу або по захопленню державної влади,
кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 109 і ч. 1
ст. 1Ї1.

Іноземна держава – це будь-яка держава, крім України, незалежно від
того, чи визнана вона Україною як суверенна і чи має Україна з нею
дипломатичні відносини.

Під іноземною організацією, як випливає зі змісту диспозиції ст. 111,
слід розуміти будь-яку державну чи недержавну установу, підприємство,
об’єднання, орган іншої країни, у тому числі політичну партію, релігійну
організацію, комерційне підприємство, а також міждержавну чи міжнародну
організацію, у тому числі неофіційну, нелегітимну чи злочинну
(“тіньовий” уряд у вигнанні, міжнародна терористична організація тощо),
крім офіційної міжнародної організації, членом якої є Україна. Іноземною
організацією є також військова, політична, економічна, фінансова,
прикордонна чи інша розвідка.

Представник іноземної держави або іноземної організації – це особа, яка
уповноважена виражати інтереси тієї чи іншої іноземної Держави
(іноземної організації) та діє від її імені або представляє її за
спеціальним повноваженням, у тому числі таємним (не офіційним). До
представників іноземних держав слід, зокрема, відносити глав та членів
дипломатичних представництв (послів, посланників, повірених у справах,
радників, аташе), консульських установ (генеральних консулів, консулів,
віце-консулів, консульських агентів), осіб, що включені до
парламентських і урядових делегацій іноземних держав як їх члени, та
знаходяться на території України з офіційними чи неофіційними
дорученнями. Не має значення, представляє особа державу, яка визнана чи
не визнана Україною як суверенна, або організацію, яка є законною чи
незаконною. Крім того, іноземною за певних обставин може бути визнана й
організація, зареєстрована в Україні, а представником іноземної
організації не обов’язково є іноземець чи особа без громадянства.

3. Суб’єктом державної зради у будь-якій її формі може бути тільки
громадянин України, який досяг 16-річного віку. Про поняття громадянин
України див. коментар до ст. 7.

Якщо під час провадження у справі буде встановлено, що особа, яка
обвинувачується у державній зраді, має, крім українського, ще -й
громадянство іншої держави, слід виходити із того, що набуття нею
іноземного громадянства виключає її із числа громадян України. Тому
вчинені нею шпигунські дії слід кваліфікувати за ст. 114, а діяння,
вчинені нею в інших формах із числа передбачених ст. 111, – за
відповідними іншими статтями Особливої частини КК, якщо фактично вчинене
містить склад іншого злочину.

За сукупністю злочинів, передбачених ст. ст. 111 і 114, діяння може бути
кваліфіковане лише у разі, якщо шпигунські дії протягом певного періоду
особа вчинювала, будучи громадянином України, а протягом іншого періоду
– будучи іноземцем.

Факт виїзду громадянина України з України навіть для постійного
проживання в іншій країні ще не виключає його із сфери відносин з
українською державою. Тому, наприклад, передача такою особою
представникам іноземної держави відомостей, що становлять державну
таємницю, кваліфікується за ст. 111.

Питання про притягнення до відповідальності за ст. ст. 27 і 111 як
організаторів, підбурювачів чи пособників державної зради представників
іноземної держави чи іноземної організації звичайно постає тільки у тому
випадку, коли законодавство України і міжнародні договори не виключають
можливості їх підсудності у кримінальних справах судам України у зв’язку
з дипломатичною недоторканністю або іншими підставами (див. коментар до
ст. 6).

Якщо зраджує державі службова особа, використовуючи при цьому владу чи
службове становище, її дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів,
передбачених ст. ст. 111 і 364 (423), а якщо вона це робить за хабар, то
додатково і за ст. 368.

4. Суб’єктивна сторона державної зради характеризується виною у вигляді
прямого умислу. При вчиненні державної зради винний усвідомлює, що він
здійснює перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період
збройного конфлікту (вчинює шпигунські дії, надає іноземній державі,
іноземній організації або їх представникам допомогу в проведенні
підривної діяльності проти України) і бажає цього.

Слова “на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та
недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи
інформаційній безпеці України” визначають суб’єктивну спрямованість дій
винного і не є характеристикою суспільне небезпечних наслідків діяння.
Факт заподіяння вказаної шкоди не має значення для кваліфікації діяння
за ст. 111. Проте фактичне спричинення діями

винного такої шкоди створює підстави для додаткової кваліфікації його
діяння за іншою статтею КК (наприклад, за ст. 112). Окремої уваги
потребує встановлення мети вчинення відповідних дій при державній зраді.
Так, при вчиненні цього злочину у першій його формі мета вчинення
відповідних дій має враховуватися для правильної кваліфікації.
Наприклад, такі дії, передбачені ст. ст. 427, 429, 431, 430, як здача
ворогові начальником ввірених йому військових сил, не зумовлене бойовою
обстановкою залишення ворогові укріплень, бойової та спеціальної техніки
чи інших засобів ведення війни, самовільне залишення поля бою під час
бою або відмова під час бою діяти зброєю, вчинені з метою сприяння
ворогові, добровільна участь військовополоненого у роботах, які мають
воєнне значення, або в інших заходах, які завідомо можуть заподіяти
шкоду Україні, а так само насильство над іншим військовополоненим чи
жорстоке поводження з ним з метою припинити таку, що провадилась
останнім у таборі, діяльність, спрямовану на шкоду ворогові, мають
кваліфікуватися за ст. 111 як перехід на бік ворога в умовах воєнного
стану або в період збройного конфлікту або як надання іноземній державі
допомоги у проведенні підривної діяльності проти України, а добровільна
здача в полон з метою участі у воєнних діях на боці ворога – як
готування до злочину, передбаченого ст. 111.

Мотивами державної зради можуть бути користь, помста, бажання полегшити
виїзд на постійне місце проживання в іншій країні тощо.

5. Ч. 2 ст. 111 визначає спеціальну підставу звільнення від кримінальної
відповідальності, яке може мати місце за наявності трьох умов в їх
сукупності; 1) суб’єктом звільнення є лише такий громадянин України,
який вступив у зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або
їх представниками й отримав їх злочинне завдання; 2) цей громадянин не
вчинив жодних дій на виконання злочинного завдання іноземної держави,
іноземної організації або їх представників; 3) він добровільно заявив
органам влади України про свій зв’язок з іноземною державою, іноземною
організацією або їх представниками та про отримане завдання.

Із зазначеного випливає, що вказані умови практично унеможливлюють
застосування на практиці норми ч. 2 ст. 111, оскільки:

а) саме по собі встановлення зв’язку з іноземною державою, іноземною
організацією або їх представниками й отримання від них злочинного
завдання при прямому умислі на державну зраду є готуванням до державної
зради (без такого умислу – лише виявленням наміру). Тому, якщо
громадянин України, встановивши вказаний зв’язок і отримавши відповідне
злочинне завдання, не вчинив ніяких дій і добровільно відмовився від
продовження реалізації свого наміру, то – незалежно від того, заявив він
органам державної влади про вказаний зв’язок або не зробив цього, –
підстав для притягнення його до кримінальної відповідальності за ст. 111
немає (згідно зі ст. 17 КК справа має бути закрита за п, 2 ст. 6 КПК);

б) громадянин, який вчинив державну зраду за власною ініціативою, без
відповідного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх
представників, має притягатися до відповідальності за ст. 111, Норма ч.
2 ст. 111 на такого громадянина не поширюється;

в) у випадку закінченої державної зради особа також має притягатися до
відповідальності за ст. ї 11. При цьому слід мати на увазі, що державна
зрада є закінченим злочином не з моменту встановлення зв’язку з
іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками чи з
моменту отримання від них злочинного завдання, а з моменту вчинення
певних конкретних дій на шкоду Україні: вступу до лав ворожої армії,
початку збирання відомостей, що становлять державну таємницю, з метою їх
наступної передачі вказаному адресату тощо. Якщо ж прив’язувати момент
закінчення злочину до моменту встановлення вказаного зв’язку, то
відповідні діяння, вчинені громадянином України за власною ініціативою,
виходитимуть за межі складу цього злочину і, за відсутності
протиправності як обов’язкової ознаки злочину (ст. 11), не можуть
потягнути кримінальної відповідальності, хіба що фактично вчинене діяння
міститиме склад іншого злочину.

Отже, норма ч. 2 ст. 111 має бути застосована лише у випадку, коли
громадянин України, отримавши злочинне завдання іноземної держави,
іноземної організації або їх представників, добровільно заявив органам
державної влади про свій зв’язок з ними та про отримане завдання і, хоча
й не вчинив на його виконання ніяких дій, але не відмовився остаточно
від його виконання,

Добровільність у ч. 2 ст. 111 означає, що особа не примушується до
зазначеної заяви органами державної влади України, службовими особами,
робить Її не в результаті насильства чи примусу і не про людське око, і
що вона має можливість і надалі певний (можливо, досить тривалий) час
приховувати від них факт свого зв’язку з іноземною державою, іноземною
організацією або їх представниками. Добровільною заява буде і тоді, коли
особа зробила Її під впливом своїх родичів чи близьких, у тому числі й
тих, які є представниками компетентних органів влади України.
Добровільність не матиме місця, якщо особа зізналась про зв’язок з
іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками після
пред’явлення їй доказів такого зв’язку після початку проведення
досудового розслідування у кримінальній справі.

Під органами державної влади України, про які йдеться у ч. 2 ст. 111,
слід розуміти ті органи, до компетенції яких входить вирішення питання
про звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду, –
органи Служби безпеки України чи прокуратури. Водночас під час
перебування громадянина України за КОРДОНОМ такими органами влади для
громадянина України можуть бути дипломатичні представництва і
консульські установи України.

Конституція України (п. 9 ч. 1 cm. 85, n. 19 ч-. 1 cm. 106). Віденська
конвенція про дипломатичні відносини від 18 квітня 1961 p. (п. п. 1 і 2

Закон України “Про оборону України” в редакції від 5 жовтня 2000 p. (cm.
1, 17). Закон України “Про правовий режим воєнного стану” від 6 квітня
2000 p. (cm. ст. 1, 5).

Закон України “Про громадянство України ” в редакції від 18 січня 2001
p. (cm. ї). мнцепція (основи державної політики) національної безпеки
України. Схвале-

на постановою ВР № 3/97-ВР від 16 січня 1997 p.

положення про дипломатичні представництва та консульські установи інозе-

мних держав в Україні. Затверджене указом Президента України № 198/93
від

10 червня 1993р.(п.п.13.25).

Стаття 112. Посягання на державного чи громадського діяча

1. Посягання на життя Президента України, Голови Верховної Ради України,
народного депутата України, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету
Міністрів України, Голови чи судді Конституційного Суду України або
Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України,
Генерального прокурора України, Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини, Голови Рахункової палати, Голови Національного банку
України, керівника політичної партії, вчинене у зв’язку з їх державною
чи громадською діяльністю,-

карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або
довічним позбавленням волі.

2. Погроза вбивством, заподіянням шкоди здоров’ю або майну, а також
викраденням або позбавленням волі щодо осіб, названих у частині першій
цієї статті або їх близьких, з метою впливу на характер їх діяльності
або діяльності держави чи органів, які вони представляють,-

карається позбавленням волі на строк до п’яти років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 112, є
безпека держави у політичній сфері (у сфері здійснення вищої державної
влади, яка забезпечує її нормальне функціонування, та у сфері діяльності
політичних партій). Крім того, цей злочин має Й обов’язковий додатковий
об’єкт – життя людини.

2. Специфічною ознакою злочину є потерпілий.

Ним може бути тільки державний чи громадський діяч, вказаний у
диспозиції ст. 112, обраний (призначений} на посаду у встановленому
Конституцією і законами України порядку. Одна і та сама особа може бути
водночас і державним, і громадським діячем (наприклад, народним
депутатом України і керівником політичної партії), що треба враховувати
в юридичному формулюванні звинувачення.

Правильна кваліфікація дій винного за ст. 112 потребує встановлення
часових меж, в яких та чи інша особа виконує повноваження державного чи
громадського діяча. Згідно з Конституцією і законами України державними
(громадськими) діячами як потерпілими згідно зі ст. 112 у відповідних
початкових та кінцевих часових межах є:

Президент Україна – з моменту складення ним присяги народові і до
моменту складення такої присяги новообраним Президентом України або
дострокового припинення повноважень Президента України;

Голова Верховної Ради України – з моменту прийняття (він же є і моментом
набрання чинності) постанови Верховної Ради України про його обрання
Головою Верховної Ради України і до моменту прийняття постанови
Верховної Ради України про його відкликання;

народний депутат України – з моменту складення ним присяги і до моменту
припинення повноважень Верховної Ради України, або прийняття рішення про
дострокове припинення повноважень народного депутата України
(приймається Верховною Радою України або судом – залежно від підстав
такого припинення повноважень);

Прем’єр міністр України – з моменту прийняття (він же е і моментом
набрання чинності) указу Президента України про його призначення (за
наявності згоди Верховної Ради України) і до моменту прийняття
Президентом України його відставки, або, за наявності доручення
Президента України про продовження виконання своїх повноважень після
прийняття відставки (цей термін не може тривати більше шістдесяти днів)
– до кінцевого моменту дії вказаного доручення, або до складення
повноважень перед новообраним Президентом України;

член Кабінету Міністрів України (крім Прем’єр-міністра України, членами
Кабінету Міністрів є Перший віце-прем’єр-міністр, три
віце-прем’єр-міністри і міністри: аграрної політики; внутрішніх справ;
екології та природних ресурсів; економіки; палива й енергетики;
закордонних справ; культури і мистецтв; з питань надзвичайних ситуацій
та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;
оборони; освіти і науки; охорони здоров’я;

праці і соціальної політики; промислової політики; транспорту; фінансів;
юстиції) – з моменту прийняття указу Президента України про призначення
і до визначеного відповідним актом глави держави моменту відставки, або
моменту відставки Прем’єр-міністра України (оскільки він має наслідком
відставку всього складу Кабінету Міністрів України), або, за наявності
доручення Президента України про продовження виконання своїх повноважень
після прийняття відставки, – до кінцевого моменту дії вказаного
доручення, або до складення повноважень перед новообраним Президентом
України;

Голова Конституційного Суду України – з моменту Його обрання на
спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України і до
моменту обрання нового Голови Конституційного Суду України або прийняття
рішення про дострокове звільнення з цієї посади;

суддя Конституційного Суду України – з моменту складення присяги судді
Конституційного Суду України після його призначення (із вісімнадцяти
суддів Конституційного Суду України по шість призначаються на посаду
указом Президента України, постановою Верховної Ради України і рішенням
з’їзду суддів України) і до моменту прийняття рішення про припинення
його повноважень Конституційним Судом України чи Верховною Радою України
– залежно від підстав припинення повноважень;

Генеральний прокурор України – з моменту призначення на посаду
Президентом України за згодою Верховної Ради України і до моменту
звільнення з посади за рішенням Президента України або відставки з
посади у зв’язку з висловленням Верховною Радою України недовіри;

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – з моменту складення
присяги після прийняття постанови Верховної Ради України про його
призначення на цю посаду і до моменту складення присяги новообраним
Уповноваженим, або подання заяви яро складення повноважень, або набрання
законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього чи рішенням суду про
визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісти відсутньою
чи

оголошення її померлою, або прийняття постанови Верховної Ради України
про звільнення з посади;

Голова Рахункової палати України – з моменту прийняття Верховною Радою
України постанови про призначення на посаду і до моменту призначення
нового Голови Рахункової палати України по закінченні строку повноважень
попереднього, або прийняття Верховною Радою України постанови про
дострокове звільнення, або зупинення діяльності Рахункової палати
України;

Голова Національного банку України – з моменту прийняття Верховною Радою
України за поданням Президента України постанови про призначення на
посаду і до моменту прийняття в такому ж порядку постанови про
звільнення з посади;

керівних політичної партії – з моменту обрання на цю посаду і до моменту
звільнення з посади в порядку, встановленому законами України і статутом
відповідної партії. Керівників політичної партії може бути два і більше.
Про поняття політичної партії див. коментар до ст. 170.

Відповідні часові межі, в яких особа виконує свої повноваження,
встановлені законодавством України також щодо Голови та судді Верховного
Суду України і вищих спеціалізованих судів України.

Перелік осіб, які можуть бути потерпілими відповідно до ст. 112. е
вичерпним. Тому посягання на життя інших вищих службових осіб України
(наприклад, Голови Центральної виборчої комісії України, Голови Вищої
ради юстиції, Секретаря Ради національної безпеки і оборони України,
Державного секретаря Кабінету Міністрів України тощо) за мотивами їх
державної діяльності не тягне відповідальності за ст. 112 і за
відповідних обставин кваліфікується за п. 8 ст. 115,

Не може кваліфікуватися за ст. 112 і посягання на життя осіб, які є
членами сім’ї відповідного державного діяча або які тимчасово виконують
обов’язки, скажімо, Генерального прокурора України, Голови Національного
банку України, міністра тощо. Вбивство або замах на вбивство особи, яка
тимчасово виконує обов’язки Генерального прокурора України чи міністра
внутрішніх справ України, а,так само близького родича Генерального
прокурора України, міністра внутрішніх справ України у зв’язку з
виконанням ними службових обов’язків кваліфікується за ст. 348.

Убивство ж або замах на вбивство державного діяча, який водночас є
членом Уряду України і працівником правоохоронного органу (міністром
внутрішніх справ України), або на життя Генерального прокурора України
(який також є працівником правоохоронного органу) у зв’язку з виконанням
ним службових обов’язків кваліфікується тільки за ст. 112.

Посягання на життя колишніх Президента України, Голови Верховної Ради
України, народного депутата України та інших, вчинене у зв’язку з Їх
колишньою державною діяльністю, слід кваліфікувати за п. 8 ст. 115,
оскільки при кваліфікації діяння важливим є не тільки мотив злочину, а й
фактичний статус потерпілого.

3. З об’єктивної сторони розглядуваний злочин полягає у посяганні на
життя державного чи громадського діяча.

.Посягання на життя означає вбивство або замах (як закінчений, так і
незакінчений) на вбивство державного чи громадського діяча, які можуть
проявитися у діях (здійснення пострілу, нанесення удару ножем, вкладення
радіоактивних речовин у робоче крісло тощо) або у бездіяльності
(наприклад, невчинення необхідної медичної процедури). Спосіб посягання
значення для кваліфікації не має. Детальніше про поняття вбивство див.
коментар до ст. 115.

Злочин є закінченим з моменту безпосереднього здійснення замаху,
незалежно від настання фактичних наслідків (шкода здоров’ю державного
діяча може бути не заподіяна зовсім). Заподіяння шкоди здоров’ю
державного чи громадського діяча, навіть і за мотивом його державної чи
громадської діяльності, яке завідомо для винного не могло спричинити
смерть, кваліфікується як відповідний злочин, передбачений розділами II,
XV або .іншим розділом Особливої частини КК.

4. Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 112, є осудна особа, якій на
момент вчинення злочину виповнилося 1-4 років.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у вигляді прямого
умислу: особа усвідомлює, що вона посягає на життя державного чи
громадського діяча, і бажає спричинити його смерть. Мотивами вчинення
злочину можуть бути тільки два: бажання припинити державну чи громадську
діяльність певної особи або помста за таку діяльність. У будь-якому разі
для кваліфікації злочину за ст. 112 достатньо,.щоб ініціатор посягання
на життя державного чи громадського діяча (замовник, а за відсутності
замовника – організатор, підбурювач чи хоча б один із виконавців, коли
їх двоє і більше) керувався вказаними вище мотивами. Інші співучасники
можуть діяти з корисливим мотивом, із бажання допомогти ініціатору тощо.
В окремих випадках це може мати значення для кваліфікації їхніх дій.

Державна діяльність – це діяльність відповідної службової особи у
масштабах держави. Громадською діяльністю у складі злочину,
передбаченого ст. 112, визнається діяльність громадянина, обумовлена
його належністю до політичної партії і спрямована на реалізацію функцій
і виконання завдань, які стоять перед нею.

Посягання на життя державного діяча не кваліфікується за ст. 112, коли
воно вчинене для зведення особистих рахунків, коли Його мотивами є
ревнощі, намагання уникнути відповідальності, хуліганський мотив тощо.

Наявність, у особи відповідної мети знаходиться за межами складу
злочину, передбаченого ст. 112, і може. свідчити про необхідність
кваліфікації її дій за сукупністю злочинів, передбачених ст. 111 (у
формі надання іноземній державі, іноземній організації чи їх
представникам Допомоги у проведенні підривної діяльності проти України)
або ст. 109 (у формі дій, вчинених з метою насильницької зміни чи
повалення конституційного ладу або захоплення державної влади) і ст.
112.

Посягання на життя державного чи громадського діяча, вчинене у зв’язку з
його державною чи громадською діяльністю, пов,ністю охоплюється ст. 112
і додаткової кваліфікації за п. 8 ст. 115 не потребує.

Якщо винний, бажаючи вбити потерпілого у зв’язку з його державною чи
громадською діяльністю, помилився і позбавив життя

іншу людину (скажімо, схожу за зовнішнім виглядом), його дії слід
кваліфікувати за правилами фактичної помилки: за ст. ст. 15 і 112 як
замах на злочин, котрий він намагався вчинити, та за відповідною
частиною ст. 115.

6. Певні складнощі може викликати кваліфікація посягання на життя
державного чи громадського діяча, коли цей злочин вчиняється на
замовлення.

У ситуації, коли безпосередній виконавець злочину не знає, кого саме і
за яких первинних мотивів замовника він убиває, його дії не можуть
кваліфікуватися за ст. 112. Оскільки безпосередній виконавець не
усвідомлював справжнього значення вчинюваних ним дій, але його наміром
охоплювалось те, що він вчинює вбивство на замовлення, він повинен нести
відповідальність за п. 11 ст. 115. Вчинення такого вбивства не тільки на
замовлення, а й з корисливих мотивів вимагає додаткової кваліфікації дій
виконавця за п. 6 ст. 115. Коли безпосередній виконавець злочину
усвідомлює, що вбиває державного чи громадського діяча у зв’язку з його
державною чи громадською діяльністю, його дії треба кваліфікувати за ст.
112, а дії замовника як організацію чи підбурювання до вчинення цього
злочину за ст. ст. 27 і 112. Додаткової кваліфікації за п. 11 ст, 115 у
такому випадку не потрібно, оскільки посягання на життя державного чи
громадського діяча охоплює будь-які об’єктивні ознаки умисного вбивства
за обставин, які обтяжують покарання, крім вбивства з корисливих
мотивів. –

У випадку, коли винний вчинив посягання на життя державного чи
громадського діяча і водночас вбивство інших людей шляхом вибуху чи
інших загальнонебезпечних дій, відповідальність настає за сукупністю
злочинів, передбачених ст. ст. 112 і 113 або п. п. 1, 5 ч. 2 ст. 115.

Конституція України (ст. ст. 79. 88. 104, 106, 114, 122, 128. 148).
Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які
користуються

міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів від 14 грудня
1973р.

Ратифікована СРСР26грудня }975р.

Закон УРСР “Про судоустрій України” від 5 червня 1981 р. (ст. 41).

Закон України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. (ст. 2).

Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р. (ст. ст.
2, ІЗ, 14,

19).

Закон України Про статус народного депутата України в редакції від 22
бе-

резня 2001р. (ст. ст. 2. 4).

Закон України “Про Рахункову палату України” від 12 липня 1996р. (ст.
10). Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996р.
(ст.

ст. 5-9. 17,20,23,24)

Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”
від 23 грудня 1997р. (ст. ст. 6, 9).

Закон України “Про державну охорону органів державної влади України та
посадових осіб від 4 березня 1998р. (ст. ст. 5-7, 13, 15, 17-18).

Закон України “Про Національний банк України” в ід 20 травня 1999р. (ст.
18).

Закон України Про політичні партії” від 5 квітня 2001 р. (ст. ст. 1,2).

Указ Президента України № 503/97 від 10 червня 1997р. “Про порядок
офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними
чинності” (ст. 7).

Указ Президента України № 1572/99 від 15 грудня 1999 р. “Про систему
центральних органів виконавчої влади”.

Указ Президента України № 1574/99 від 15 грудня 1999р. “Про склад
Кабінету Міністрів України”.

Указ Президента України № 345/2001 від 29 травня 2001 р. “Про чергові
заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи”.

Постанова ПВС № ї від ї квітня 1994 р. Про судову практику у справах про
злочини проти життя і здоров’я людини” (п. п. 17-3,28-29,32).

Стаття 113. Диверсія

Вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів або інших дій,
спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи
іншої шкоди їхньому здоров’ю, на зруйнування або пошкодження об’єктів,
які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також
вчинення з тією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне
забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи
епіфітотій,-

карається позбавленням волі на строк, від восьми до п’ятнадцяти років.

1. Основний безпосередній об’єкт диверсії – безпека держави в
економічній, екологічній, воєнній або будь-якій іншій сфері відповідно
до спрямованості конкретного акту диверсії. Крім того, для цього злочину
характерним є обов’язковий додатковий об’єкт, який має різний зміст у
різних формах цього злочину: це життя і здоров’я особи, власність,
навколишнє середовище.

2. Предметом диверсії можуть бути:

будівлі, споруди та інші об’єкти, які мають важливе народногосподарське
чи оборонне значення, від діяльності яких залежить життєдіяльність
певних регіонів чи інших великих територій, належне функціонування
певних галузей економіки, структур державного управління
(електростанції, водо-, нафто-, газо-, нафтопродуктопроводи, мости,
дамби, греблі, системи інформаційних комунікацій, вокзали, аеропорти,
морські чи річкові порти, метрополітени, підприємства по виробництву
грошових знаків України чи інші важливі підприємства, незалежно від
форми власності, військові частини тощо), у тому числі підприємства,
зруйнування чи пошкодження яких само по собі є фактором небезпеки
(хімічні, біологічні підприємства, підприємства з виготовлення вибухових
матеріалів і виробів, пожежонебезпечні виробництва чи сховища тощо);

стада і колекції тварин, риба, що водиться у ставках та інших
водоймищах, пасіки тощо;

посіви сільськогосподарських чи інших культур, лісові масиви тощо.

3. Об’єктивна сторона диверсії проявляється в семи формах, кожна із яких
передбачає вчинення суспільне небезпечних дій (зокрема, вибухів І
підпалів), спрямованих на:

масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їх
здоров’ю;

зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе
народногосподарське чи оборонне значення;

радіоактивне забруднення;

масове отруєння;

поширення епідемій;

поширення епізоотій;

поширення епіфітотій.

Диверсія, вчинена у будь-якій із її форм, є закінченою з моменту
вчинення вибуху, підпалу, затоплення, обвалу чи інших дій відповідної
спрямованості, незалежно від того, чи фактично настали ті або інші
наслідки (наприклад, в результаті вибуху у зв’язку зі слабкою міцністю
заряду може взагалі не настати будь-яких помітних наслідків, через дощ
може не загорітися підпалене сховище або отрута виявиться неефективною).

Вибух передбачає займання певних об’єктів внаслідок миттєвого хімічного
розкладання відповідних хімічних речовин чи їх сумішей та створення
сильно нагрітих газів, а підпал – це свідоме викликання пожежі шляхом
застосування джерела вогню до певних об’єктів.

До інших дій. спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних
ушкоджень чи іншої шкоди їх здоров’ю, на зруйнування або пошкодження
об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення
можна віднести, скажімо, пошкодження дамби гідроелектростанції, яке
потягло затоплення населеного пункту, вимикання сигналу маяка, наслідком
чого стала загибель корабля, пуск ракети, спрямованої на важливий
народногосподарський чи воєнний об’єкт, поміщення у воду в місці
масового відпочинку людей дроту високовольтної лінії електропередач,
організація катастрофи, внесення вірусів у комп’ютерні системи з метою
утруднення їхньої роботи або знищення накопиченої на магнітних носіях
важливої інформації тощо.

Масове знищення людей – це позбавлення життя багатьох людей. Конкретна
кількість людей, знищення яких можна визнати масовим, визначається з
урахуванням обставин справи. Це може бути як Декілька тисяч осіб, що
скупчені в одному місці під час, наприклад, демонстрації, так і декілька
десятків осіб, які знаходяться, скажімо, у будинку посольства, у
міському транспорті, дитячому садку, лікарні, відділенні міліції, іншому
громадському місці.

Під тілесними ушкодженнями розуміється порушення анатомічної цілісності
тканин, органів та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи
кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів – фізичних, хімічних,
біологічних, психічних, а під іншою шкодою здоров’ю людей –
неврологічний розлад, втрата працездатності тощо. Детальніше про поняття
тілесні ушкодження див. коментар до ст. ст. 121, 122, 125.

До дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, можуть бути віднесені,
наприклад, зруйнування чи пошкодження ядерних установок, інших джерел
іонізуючого випромінювання, порушення корпусу, оболонки агрегату,
виробу, де знаходяться радіоактивні речовини, шляхом його розбирання чи
підпалювання тощо.

Під масовими отруєннями розуміється заподіяння шкоди життю і здоров’ю
більш-менш широких кіл населення шляхом їх отруєння. Масове отруєння
тварин і рослин має кваліфікуватися за ст. 441 як екоцид. Дії,
спрямовані на масове отруєння, полягають у домішуванні токсичних
(отрутних) речовин до води, повітря, продуктів харчування, лікарських
засобів і т. ін.

Епідемія – це такий, що відбувається на значній території за відносно
короткий проміжок часу, процес масового поширення заразних захворювань
людей (чуми, холери, віспи, тифу, дифтерії, туберкульозу, поліомієліту,
кашлюку, грипу, правцю, кору тощо), коли показник інфекційної
захворюваності серед населення певної місцевості та у певний час
перевищує звичайний рівень, характерний для даної інфекційної хвороби,
та характеризується відповідною динамікою. Окремі випадки захворювання
людей, навіть на особливо небезпечні інфекційні хвороби або екзотичні чи
невиявленої етіології хвороби, не можуть визнаватися епідемією. Умисне
зараження однієї, двох чи кількох осіб венеричною хворобою
кваліфікується за ст. 133, а вірусом імунодефіциту людини чи іншої

невиліковної інфекційної хвороби – за ст. 130. Загибель людей в
результаті епідемії охоплюється складом цього злочину і додаткової
кваліфікації не потребує.

Епізоотія – це такий, що характеризується безперервністю на значній
території за відносно короткий проміжок часу, процес масового поширення
заразних (інфекційних та паразитарних) захворювань (сказу, чуми, ящуру,
вірусного ентериту, сапу, туберкульозу, сибірки, бруцельозу тощо)
сільськогосподарських, домашніх, зоопаркових, лабораторних, диких,
циркових тварин та хутрових звірів, домашньої і дикої птиці, бджіл,
риби, жаб, молюсків, раків, шовкопрядів, інших представників фауни, а
також ембріонів, інкубаційних яєць, заплідненої ікри, зиготи, сперми
тощо.

Епіфітотія полягає у значному поширенні грибкових, вірусних чи
бактеріологічних захворювань сільськогосподарських рослинних культур,
лісових насаджень, водних та інших рослин (фомопсису соняшнику,
гельмінтоспоріозу кукурудзи, рису чи сорго, опіку плодових, хвороби
Пірса винограду, стеблової та жовтої іржі пшениці, пірікуляріозу рису
тощо). Такі захворювання можуть, бути спричинені дією шкідників (комах,
кліщів, мікроорганізмів) чи фітопатогенів (вірусів, бактерій, грибів).

Дії, спрямовані на поширення епідемії, епізоотії чи епіфітотії. можуть
полягати у розповсюдженні будь-яким способом на території України
збудників чи переносників відповідних хвороб (гризунів, комах, кліщів
тощо) чи у спробі такого розповсюдження.

4. Суб’єктом злочину є осудна особа, якій виповнилось 14 років,

5. Суб’єктивна сторона диверсії характеризується виною у виді прямого
умислу і спеціальною метою. Характерною ознакою диверсії є те, що
вчинення зазначених вище дій не є самоціллю, а використовується винним
як засіб досягнення його головної мети – ослаблення держави. Саме за
ознакою спеціальної мети (не враховуючи деяких інших ознак) диверсію
треба відмежовувати від таких суміжних умисних злочинів, як, наприклад,
умисне вбивство двох чи більше осіб або способом, небезпечним для життя
багатьох осіб, терористичний акт, пошкодження шляхів сполучення і
транспортних засобів, умисне знищення або пошкодження майна, забруднення
моря, випуск або реалізація недоброякісної продукції, зараження
венеричною хворобою, екоцид тощо.

Вказана мета означає наявність прагнення знизити економічний,
науково-технічний, військовий потенціал держави тощо. При цьому не
вимагається, щоб винний намагався суттєво ослабити державу (повалити,
підірвати її), достатньо його бажання хоча б певним чином вплинути на
‘ту чи іншу складову її потенціалу. Склад злочину побудований як
формальний, а тому на перший план виступає не фактичний результат
(ослаблення держави чи принаймні реальна загроза такого ослаблення), а
саме вороже ставлення особи до держави.

Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя
населення” від 24 лютого 1994 р.

Закон України”Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку від
8 лютого 1995р. (ст. 1).

Закон України Про ветеринарну медицину в редакції від 5 грудня 1996 р.
(ст. I).

Закон України “Про захист населения від інфекційних хвороб” від 6 квітня
2000 р.

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.
Затверджені наказом МОЗ № 6 від 17 січня 1995р. (п. 1.2).

Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних
хвороб людини і носійства збудників цих хвороб. Затверджений наказом МОЗ
№ 133 від 19липня 1995р.

Постанова ПВС № 1 від 1 квітня 1994 р. “Про судову практику у справах
про злочини проти життя і здоров’я людини” (п. 17).

Стаття 114. Шпигунство

1. Передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній
організації або їхнім представникам відомостей, що становлять державну
таємницю, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства,-

караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.

2. Звільняється від кримінальної відповідальності особа, яка припинила
діяльність, передбачену частиною першою цієї статті, та добровільно
повідомила органи державної влади про вчинене, якщо внаслідок цього і
вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди інтересам України.

1. Безпосереднім об’єктом злочину є державна безпека України в
інформаційній, а також політичній, економічній, воєнній і
науково-технологічній сферах.

2. Предметом шпигунства є відомості, що становлять державну таємницю,
які матеріалізовані у відповідному документі чи виробі.

Відомості, що становлять державну таємницю, – це інформація у сфері
оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної
безпеки і охорони правопорядку, розголошення. якої може завдати шкоди
національній безпеці України і які рішенням державних експертів з питань
таємниць визнано державною таємницею та включено до Зводу відомостей, що
становлять державну таємницю (ЗВДТ). З моменту опублікування вказаного
Зводу (змін до нього) ці відомості підлягають охороні з боку держави як
такі, що становлять державну таємницю, хоча б на цей час вони ще не були
матеріалізовані.

Зовнішньою (матеріальною) ознакою віднесення документа, виробу або
іншого матеріального носія інформації до предметів,, що містять
відомості, які становлять державну таємницю, є наданий йому гриф
секретності – реквізит матеріального носія таємної інформації, який
засвідчує ступінь її секретності (“особливої важливості”, “цілком
таємно”, “таємно”). Строк, протягом якого діє рішення про віднесення
інформації до державної таємниці, встановлюється Державним експертом з
питань таємниць, але не може перевищувати для зазначених видів
інформації відповідно 30, 10 і 5 років. Проте після закінчення
зазначеного строку його може бути подовжено.

Конкретні види інформації, яка належить до державної таємниці,
перелічені у Законі України “Про державну таємницю”. Ними є

інформація: 1) у сфері оборони; 2) у сфері економіки, науки і техніки;
3) у сфері зовнішніх відносин; 4) у сфері державної безпеки

та охорони правопорядку.

Конкретні відомості можуть бути віднесені до державної таємниці за
ступенями секретності “особливої важливості”, “цілком таємно” та
“таємно” лише за умови, що вони належать до зазначених чотирьох
категорій і їх розголошення завдаватиме шкоди інтересам

національної безпеки України.

Забороняється віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей,
якщо цим звужуватимуться зміст і обсяг конституційних прав та свобод
людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров’ю та безпеці
населення.

Не належить до державної таємниці інформація; про стан довкілля, про
якість харчових продуктів і предметів побуту; про аварії, катастрофи,
небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або
можуть статися і загрожують безпеці громадян; про стан здоров’я
населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло,
медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про
соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури
населення; про факти порушень прав і свобод людини і громадянина; про
незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування
та Їх посадових осіб; інша інформація, яка відповідно до законів та
міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною
Радою України, не може бути засекречена. Передача або збирання з метою
передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам
такої інформації не може кваліфікуватися як шпигунство.

Відомості у різних сферах, які визнані державною таємницею,
конкретизовані у Зводі відомостей, що становлять державну таємницю.
Питання про те, чи становлять ті або інші відомості державну таємницю, у
кожній кримінальній справі має вирішуватися на підставі висновку
експертизи.

Крім безпосередньо відомостей, що становлять державну таємницю України,
Україна взяла зобов’язання перед країнами СНД забезпечувати збереження
державних секретів країн СНД, переданих ними у рамках здійснення
політичного, економічного, науково-технічного та військового
співробітництва, а також секретів, що створюються у процесі спільних
робіт. Проте передача або збирання з метою передачі іноземній державі,
іноземній організації або їх представникам відомостей, що є
міждержавними секретами, але, при цьому не становлять державної таємниці
України, не створюють підстав для кваліфікації цих дій як шпигунства.

Не тягнуть відповідальності за КК України і вчинені на території України
передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній
організації або їхнім представникам відомостей, що становлять державну
таємницю іншої країни. Відсутність відповідної норми дає можливість
використовувати територію України як плацдарм для здійснення шпигунських
дій щодо інших країн.

Передача або збирання іноземцем чи особою без громадянства з метою
передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам
будь-яких інших відомостей, крім тих, що становлять державну таємницю, у
тому числі в одержанні яких зацікавлена іноземна розвідка (скажімо,
відомостей про місткість того чи іншого аеродрому цивільної авіації, про
пропускну спроможність того чи іншого напрямку залізниці, про потреби
.певної галузі народного господарства у дорогоцінних металах і природних
алмазах, про номенклатуру, обсяг і фінансування конкретної операції з
експорту, імпорту певних видів сировини і продукції, про
науково-технічне співробітництво України з окремою іноземною державою,
відомостей про фахівців у галузі військових наук, про систему охорони
конкретного військового арсеналу, про виробничу потужність конкретного
підприємства з ремонту озброєння тощо) та які, на її погляд, можуть бути
придатні для використання на шкоду інтересам України (для вчинення
диверсій чи іншого використання в умовах воєнного стану чи в інший
особливий період, або для виконання перспективних вербувальних завдань
тощо), не містить складу злочину, передбаченого ст. 114.

Передача або збирання з метою передачі іноземним організаціям,
підприємствам, установам або їх представникам економічних,
науково-технічних або інших відомостей, що становлять конфіденційну
інформацію, яка є власністю держави, у тому числі вчинені іноземцем або
особою-без громадянства, яким ці відомості були довірені або стали
відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, кваліфікується за
ст. 330, а передача іноземній державі, іноземній організації або їх
представникам відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під
захист, вчинені, скажімо, особою, яка здійснює ці заходи, за певних
обставин, – за ст. 381. Крім того, збирання ,з метою, передачі іноземній
державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що
становлять комерційну таємницю, якщо це спричинило істотну шкоду
суб’єкту,господарської діяльності, кваліфікується за ст. 231.

3. З об’єктивної сторони шпигунство полягає у таких діях;

передача іноземній державі, іноземній організації або їх представникам
відомостей, що становлять державну таємницю;

збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або
їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю.

Ініціатива збирання чи передачі відповідних відомостей може належати як
виконавцю, так і адресату шпигунства. Для кваліфікації злочину це
значення не має,

Передача відомостей – це їх усне повідомлення (безпосередньо, по радіо,
по телефону) іноземній державі, іноземній організації, їх представникам,
вручення певних документів, виробів чи інших матеріальних носіїв
інформації (безпосередньо, через посередників, з використанням тайників
тощо) або їх пересилання (з використанням пощтового, електронного
зв’язку, за допомогою тварин тощо). Якщо вказані відомості було передано
іншій державі у порядку, передбаченому законодавством України, це не є
злочином.

Збирання зазначених відомостей полягає в їх пошуку і добуванні (шляхом
розпитування певних осіб, візуального спостереження та підслухування,
зняття інформації з каналів зв’язку, проникнення до комп’ютерних систем,
виготовлення копій документів тощо}, придбанні будь-яким способом
(таємне чи відкрите викрадення, купівля, обмін документів чи зразків
зброї, боєприпасів, макетів секретного об’єкта тощо) з наступним
зосередженням їх в одному чи кількох місцях.

В окремих випадках способами збирання відомостей, що становлять державну
таємницю, можуть бути “благочинні” акції, спрямовані нібито на виявлення
талановитих молодих вчених або на визначення можливих об’єктів
інвестицій (опитування, анкетування, конкурси та ін.). Не виключається і
такий спосіб, як використання спеціальних космічних (супутникових),
повітряних, морських і наземних технічних засобів.

Якщо шпигунство вчинене шляхом незаконного втручання в роботу
автоматизованих електронно-обчислювальних машин, їх систем чи
комп’ютерних мереж, це потребує додаткової кваліфікації за ст. 361, а
шляхом викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або
заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службової особи своїм
службовим становищем, – за ст.362.

Якщо особою викрадено з метою передачі іноземній державі, іноземній
організації чи їх представникам предмети, відомості про які становлять
державну таємницю (зразки військової зброї, спеціальної техніки,
криптографічного чи іншого обладнання, радіоактивні матеріали тощо), або
офіційні документи, що знаходяться на державних підприємствах і містять
державну таємницю, ці дії, залежно від їх конкретного способу, а також
від особливостей предмета і суб’єкта, слід додатково кваліфікувати за
ст. ст. 185-191, 262, 357, 410.

Шпигунство, поєднане з незаконним використанням спеціальних технічних
засобів негласного отримання інформації, повністю охоплюється ст. 114 і
не потребує додаткової кваліфікації за ст. 359.

У випадках, коли певні відомості були довірені особі або стали відомі їй
під час служби, роботи, спілкування з носіями таких відомостей, які
незаконно розголосили їх, або коли особа випадково знайшла чи іншим
чином отримала відповідні документи, вироби тощо, потреби в їх збиранні
фактично не існує. Таким чином, шпигунство може полягати як у збиранні
зазначених відомостей з наступною їх передачею відповідним адресатам,
так і лише у збиранні їх з метою такої передачі або тільки в їх
передачі. У разі, якщо шпигунство вчинюється групою осіб з розподілом
ролей між ними, то закінчений склад злочину матиме місце і в діях особи,
яка тільки добуває відповідну інформацію, і в діях особи, яка тільки
зберігає її з метою передачі, і в діях особи, яка тільки передає її
адресатові. Якщо ж дії групи перервано на стадії передачі інформації
адресату шпигунства, третя із вказаних членів групи особа має нести
відповідальність за замах на шпигунство, а перші дві – за закінчене
шпигунство.

Іноземна держава у даному випадку поняття збірне. Передача іноземній
державі певних відомостей передбачає передачу їх не Державі як
субстанції, а офіційному державному органу, у тому числі
розвідувальному. Про поняття іноземна організація, представник іноземної
держави або іноземної організації див. коментар до ст. 111.

Шпигунство є закінченим, якщо воно вчинене у вигляді передачі певних
відомостей, – з моменту їх фактичного повідомлення (вручення матеріалів,
які їх містять), відправлення адресату чи посереднику, закладення в
тайник, передачі предмета, який відкриває доступ до них, – відповідно до
обумовленості з адресатом,

а у вигляді збирання – з моменту зосередження в будь-якому місці (при
особі, в Й житлі, у схованці) хоча б частини відповідної інформації за
наявності мети передати Її відповідній іноземній державі, іноземній
організації або їх представникам,

Незаконне виготовлення чи придбання спеціальних технічних засобів
негласного отримання інформації (різноманітних перетворювачів,
апаратних, програмно-апаратних засобів тощо) з метою їх використання для
збирання відповідної інформації залежно від конкретної спрямованості
наміру особи має кваліфікуватися за ст. ст. 14 і 114, 14 і 231 або 14 і
330 (як готування, відповідно, до шпигунства, до комерційного шпигунства
або до збирання з метою передачі іноземним організаціям чи їх
представникам відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є
власністю держави).

4. Суб’єкт злочину, передбаченого ст. 114, тільки іноземець або особа
без громадянства (про зміст відповідних понять див. коментар до ст. ст.
7 і 8). Шпигунство, вчинене громадянином України, кваліфікується за ст.
111.

Згідно з міжнародними угодами України в умовах воєнного конфлікту особа
зі складу збройних сил сторони, яка перебуває у конфлікті, не вважається
такою, що займається шпигунством, і не може бути притягнута до
кримінальної відповідальності за ст. 114, якщо вона: а) від імені цієї
сторони збирає інформацію на території, що контролюється супротивною
стороною, але, діючи таким чином, носить формений одяг своїх збройних
сил (лазутчик); б) проживаючи на території, окупованій супротивною
стороною, від імені сторони, від котрої вона залежить, збирає на цій
території інформацію, що має воєнне значення, але при цьому не діє
обманним шляхом або навмисно не вдається до таємних дій; в) не
проживаючи на території, окупованій супротивною стороною, фактично
займається шпигунством на цій території, але її не захоплено до того, як
вона знову приєдналась до збройних сил, до яких вона належить.

5. Ч. 2 ст. 114 передбачає спеціальну підставу звільнення від
кримінальної відповідальності особи, яка вже передала чи зібрала для
передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам
відомості, що становлять державну таємницю.

Такою підставою є сукупність трьох умов, із яких тільки дві повністю
залежать від волі вказаної особи: а) особа припинила раніше розпочату
шпигунську діяльність; б) вона добровільно повідомила органи державної
влади України про вчинене нею на шкоду інтересам України; в) внаслідок
виконання особою перших двох умов і вжитих органами державної влади
України (можливо, за участю цієї ж особи) заходів було відвернено шкоду
інтересам України.

У разі, коли особа зібрала для передачі іноземній державі, іноземній
організації чи їх представникам певні відомості, але добровільно
передала їх компетентним органам влади України, вона може бути звільнена
від відповідальності на підставі ч. 2 ст. 114. У разі

ж, коли вона вже передала хоча б частину зазначених відомостей вказаним
адресатам, після чого припинила свою шпигунську діяльність та
добровільно повідомила органи влади України про вчинене, підстав для
звільнення її від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 114 немає,
оскільки шкоду інтересам України вже заподіяно самим фактом отримання
вказаних відомостей їх адресатом і відвернути Її практично неможливо
(фактор несвоєчасності). В окремих випадках, коли, скажімо, на час
передачі відомостей, що становлять державну таємницю, майже минув
встановлений законодавством строк Їх засекречування або обсяг цих
відомостей був надзвичайно малим, тим більше, якщо компетентним органам
влади з певною часткою ймовірності вдалося переконати іноземну
організацію, що отримані нею відомості є дезінформацією, може йтись про
те, що відповідні дії особи через малозначність не становлять суспільної

небезпеки (ч. 2 ст. 11).

Про поняття добровільність та органи державної влади див. коментар до
ст. 111.

Слід мати на увазі, що шпигунство є закінченим злочином не з моменту
встановлення зв’язку з іноземною державою, іноземною організацією або їх
представниками чи отримання завдання від іноземної розвідки, а з моменту
вчинення певних конкретних дій на шкоду Україні. Якщо особа, отримавши
завдання іноземної розвідки, не вчинила ніяких дій і добровільно та
остаточно відмовилась від його виконання, то незалежно від того, заявила
вона органам державної влади про свій зв’язок з іноземною розвідкою або
не зробила цього, – вона має бути звільнена від кримінальної
відповідальності на підставі ст. 17.

Конституція України (ст. 4).

Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949р., що
стосується захисту жертв міжнародних збройних Конфліктів. Ратифікований
УРСР 18 березня 1989р. (ст. 46 (“Шпигуни”)).

Віденська конвенція про дипломатичні відносини від 18 квітня 1961 р. (п.
п. 1 і 2. ст. 32). Ратифікована СРСР 11 лютого 1964 р.

Гельсінкський договір з відкритого неба від 24 березня 1992 р.
Ратифікований Україною 2 березня 2000 р.

Закон України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994р. (ст.
1). Закон ” Про громадянство України” в редакції від 18 січня 2001 р.
(ст. 1).

Закон України “Про державну таємницю” в редакції від 21 вересня 1999 р.
(ст. ст. 1. З, 6, 8, 10-14, 22, 27, 28, 32, 39).

Угода про взаємне забезпечення схоронності міждержавних секретів від 22
січня 1993р. (Мінськ).

Положення про дипломатичні представництва та консульські установи
іноземних держав в Україні. Затверджене указом Президента України №
198/93 від 10 червня 1993 р. (п. п. 13. 25).

Положення про порядок оформлення дозволів за розпорядженнями Президента
України на передачу іншій державі інформації, що становить державну
таємницю, та матеріальних носіїв інформації. Затверджене указом
Президента України № 423/97 від 13 травня 1997р.

Звід відомостей, що становлять державну таємницю. Затверджений наказом
Державного комітету України з питань державних секретів № 47 від 31
липня 1995р.

Розділ ІІ ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ОСОБИ

Стаття 115. Умисне вбивство

1. Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині,-

карається позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років.

2. Умисне вбивство:

1) двох або більше осіб;

2) малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у
стані вагітності;

3)заручника;

4) вчинене з особливою жорстокістю;

5) вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб;

6} з корисливих мотивів;

7) з хуліганських мотивів;

8) особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою
службового або громадського обов’язку;

9) з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення;

10) поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої
пристрасті неприродним способом;

11) вчинене на замовлення;

12) вчинене за попередньою змовою групою осіб;

13) вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком
вбивства, передбаченого статтями 116-118 цього Кодексу ,-

карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або
довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна у випадку,
передбаченому пунктом 6 частини другої цієї статті.

1. Ст. 115 передбачає відповідальність за:

умисне вбивство без кваліфікуючих ознак (ч. 1 ст. 115);

умисне вбивство з кваліфікуючими ознаками (ч. 2 ст. 115),

2. Об’єктом злочину є життя особи.

Початком життя вважається початок фізіологічних пологів. Кінцевим
моментом життя визнається настання фізіологічної смерті, коли внаслідок
повної зупинки серця і припинення постачання клітинам кисню відбувається
незворотний процес розпаду клітин центральної нервової системи і смерть
мозку.

Самогубство, тобто заподіяння смерті самому собі, як і готування до
самогубства та замах на самогубство, не є кримінально караними діяннями.
Проте наявність прохання або згоди потерпілого на позбавлення його життя
не звільняє того, хто це вчинив, від кримінальної відповідальності за
умисне вбивство. В.Україні медичним працівникам забороняється здійснення
евтаназії – навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно
хворого з метою припинення його страждань.

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується:

діянням – посяганням на життя іншої особи;

наслідками у вигляді фізіологічної смерті потерпілого;

причинним зв’язком між вказаними діянням та наслідками.

Суспільне небезпечне діяння при вбивстві може проявитися у дії або
бездіяльності. Найчастіше умисне вбивство вчиняється шляхом дії,
спрямованої на порушення функцій чи анатомічної цілісності життєво
важливих органів іншої людини.

Необхідними умовами кваліфікації протиправного заподіяння смерті іншій
особі у формі бездіяльності за ст. 115 є

обов’язок винного турбуватися про потерпілого

та наявність у нього можливості не допустити настання його смерті
(наприклад, батьки з метою позбавити немовля життя тривалий час не
годують його, медичний працівник з тією ж метою не виконує свої
професійні обов’язки щодо хворого).

Суспільно небезпечним наслідком вбивства є настання фізіологічної
(незворотної) смерті потерпілого.

Згідно з законом, активні заходи щодо підтримання життя хворого
припиняються у випадку, коли стан людини визначається як незворотна
смерть. Людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її
мозку. Діагностичні критерії смерті мозку та процедура констатації
моменту смерті людини визначені в Інструкції, затвердженій наказом МОЗ.
У ній, зокрема, зазначено, що смерть мозку – це повне та незворотне
припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та
примусовій вентиляції легенів. Від незворотної смерті слід відрізняти
клінічну смерть, коли життєздатність організму протягом певного часу (в
середньому близько 6-8 хвилин) зберігається і, при належному наданні
медичної допомоги, людину, що перебуває у такому стані, можна повернути
до життя. Ненадання без поважних причин допомоги такому хворому медичним
працівником за наявності підстав утворює склад злочину, передбаченого
ст. 139. Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що
пройшов з моменту нанесення ушкоджень і до смерті потерпілого, для
кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має.

Причинний зв’язок між вказаними вище діянням і наслідками має бути
необхідним – смерть потерпілого є закономірним результатом діяння винної
особи, а не третіх осіб або яких-небудь зовнішніх сил.

Способи умисного вбивства можуть бути різними і вони не впливають на
кваліфікацію діяння за ч. 1 ст. 115. Однак встановлення способу вбивства
є обов’язковим, оскільки вчинення вбивства з особливою жорстокістю або
способом, небезпечним для життя багатьох осіб, слід кваліфікувати,
відповідно, за п. п. 4, 5 ч. 2 ст.115.

Злочин вважається закінченим з моменту настання фізіологічної смерті
потерпілого.

4. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка на момент вчинення

злочину досягла 14-річного віку.

5. Суб’єктивна сторона умисного вбивства характеризується виною у формі
умислу.

Для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного
ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, слід ретельно
досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і
спрямованості умислу винного. Питання про умисел слід вирішувати
виходячи з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема
враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію
поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій,
попередню поведінку винного і потерпілого, їхні взаємовідносини.
Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків
своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом
винного, у випадку заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок
якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті
проявляється в необережності.

Замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом, коли винний
передбачав настання смерті потерпілого і бажав цього, але такі наслідки
не настали з незалежних від його волі обставин.

Мотив і мета злочину підлягають з’ясуванню, оскільки у ряді випадків
вони є кваліфікуючими ознаками цього злочину. Ч. 2 ст. 115 передбачає
відповідальність за умисне вбивство: з корисливих мотивів (п. 6}, з
хуліганських мотивів (п. 7), у зв’язку з виконанням потерпілою особою
службового або громадського обов’язку (п. 8), а також з метою приховати
інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9). Особливий емоційний
стан є ознакою умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного
хвилювання (ст. 116), та умисного вбивства матір’ю своєї новонародженої
дитини (ст. 117),

Помилка в особі потерпілого за загальним правилом не впливає на
кваліфікацію вчиненого. Водночас, якщо винний прагнув позбавити життя
особу, яка виступає потерпілим від іншого злочину (наприклад, злочину,
передбаченого ст. 348), а помилково позбавляє життя іншу людину, яка не
є потерпілим від такого злочину, його дії слід кваліфікувати за ст. 15 і
відповідною статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність
за посягання на такого спеціального потерпілого, а також за відповідною
частиною (пунктом ч. 2) ст. 115.

Готування до вчинення умисного вбивства і замах на умисне вбивство є
кримінальне караними.

6. Особа, яка добровільно відмовилася від вбивства потерпілого, підлягає
кримінальній відповідальності лише за фактично вчинене діяння, якщо воно
утворює інший склад злочину. Це не стосується тих випадків, коли відмова
сталася вже після здійснення всіх дій, які суб’єкт вважав за необхідне
вчинити для позбавлення життя потерпілого, але злочин не було доведено
до кінця з причин, не залежних від його волі. Таке діяння слід
кваліфікувати як закінчений замах на вбивство.

7. Ч. 2 ст. 115 передбачає відповідальність за кваліфіковані види
умисного вбивства, Для кваліфікації умисного вбивства за ч. 2 ст. 115
необхідно встановити хоча б одну ознаку, передбачену ч. 2 ст. 115. Якщо
в діях винної особи таких ознак вбачається декілька. то всі вони мають
отримувати самостійну правову оцінку за відповідним пунктом ч. 2 ст.
115. При цьому слід мати на увазі, що у певних випадках кваліфікація
умисного вбивства одночасно за декількома пунктами ч. 2 ст. 115
виключається. Так, не можна кваліфікувати умисне вбивство однієї особи
одночасно за п. п. б і 7. Як правило, умисне вбивство однієї особи не
повинно також кваліфікуватися за п. п. 6, 8. 9 ч. 2 ст. 115. Водночас,
слід мати на увазі, що в окремих випадках (наприклад, при вчиненні
вбивства на замовлення) така кваліфікація (а також додатково і за п. 11
ч. 2 ст. 115) можлива.

Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115}, Позбавлення
життя однієї особи і замах на вбивство іншої не утворюють цієї
кваліфікуючої ознаки і потребують кваліфікації за сукупністю злочинів –
за ч. 1 або відповідним пунктом ч. 2 ст. 115 та ст. 15 і п, 1 ч. 2 ст.
115. Якщо винний, бажаючи вбити декілька осіб, позбавив життя двох із
них, а стосовно інших умисел не довів до кінця з незалежних від його
волі причин, то вчинене кваліфікується за п. 1 ч. 2 ст. 115 та ст. 15 і
п. 1 ч. 2 ст. 115. При цьому вбивство двох або більше осіб слід
кваліфікувати за п. 1 ч. 2 ст. 115, якщо дії винного охоплювалися єдиним
умислом і були вчинені, як правило, одночасно. Вбивство різних осіб може
бути вчинене з різних мотивів. Якщо такий мотив є обтяжуючою обставиною,
то вчинене слід кваліфікувати ще й за іншим відповідним пунктом ч. 2 ст.
115.

У разі умисного вбивства при вчиненні злочинів, в ‘яких кваліфікуючою
ознакою є загибель людей (зокрема ч. З ст. 110, ч. З ст, 161, ч. 2 ст.
194, ч. 5 ст. 260, ч. 2 ст. 294, ч. 2 ст. 347, ч. 2 ст. 378, ч. З
ст399), дії винного слід кваліфікувати за ч. ч. ї або 2 ст. 115 та за
статтею КК, яка передбачає відповідальність за злочин, де кваліфікуючою
ознакою є загибель людей.

Умисне вбивство двох або більше осіб з метою повного або часткового
знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи
утворює склад геноциду і потребує кваліфікації за ч. 1 ст. 442.

Умисне вбивство малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного
перебувала у стані вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115), має місце тоді, коли
смерть умисно і протиправно заподіюється дитині, якій на момент
позбавлення її життя не виповнилося 14 років, або жінка завідомо для
винного дійсно знаходилась у стані вагітності. Вбивство дитини, яку
винний помилково вважав малолітньою, або вбивство жінки, яку винний
помилково вважав вагітною, підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів,
передбачених ч. 2 ст. 15 і п, 2 ч. 2 ст. 115 та, залежно від обставин
справи, за відповідною частиною (пунктом ч. 2) ст. 115.

Про поняття заручника (п. З ч, 2 ст. 115) див. коментар до ст. 147.

При кваліфікації умисного вбивства за ознакою вчинення його з особливою
жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115) слід мати на увазі, що законом особлива
жорстокість пов’язується зі способом позбавлення людини життя та іншими
обставинами, які свідчать про проявлення винним особливої жорстокості.

Умисне вбивство визнається вчиненим з особливого жорстокістю, коли
винний усвідомлював, що завдає потерпілому особливі страждання шляхом
глумління, тортур, мордування, мучення, у т.ч. з використанням вогню,
струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає
нестерпного болю тощо. До особливо жорстокого способу умисного вбивства
належить також заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, які
завідомо для винного завдавали потерпілому особливих страждань.

Умисне вбивство слід також вважати вчиненим з особливою жорстокістю,
якщо воно супроводжувалось глумлінням над трупом, а так само в
присутності близьких потерпілому осіб, і винний усвідомлював, що такими
діями спричиняє їм особливі страждання. Але знищення або розтин трупа з
метою приховання вбивства не можуть вважатися вбивством з особливою
жорстокістю.

Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що
раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного
знущання або тяжкої образи з боку потерпілого, або при перевищенні меж
необхідної чи уявної оборони, або у разі перевищення заходів, необхідних
для затримання злочинця, хоча б його було вчинено з ознаками особливої
жорстокості шляхом спричинення великої кількості тілесних ушкоджень або
в присутності близьких потерпілому осіб, слід кваліфікувати, відповідно,
за ст. ст. 116 або 118.

Умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб
(п. 5 ч. 2 ст. 115), має місце тоді, коли винний, здійснюючи умисел на
позбавлення життя певної особи, усвідомлював, що застосовує спосіб
вбивства, небезпечний для життя не тільки однієї людини. При цьому
небезпека для життя інших людей має бути реальною. У випадку, коли при
умисному вбивстві людини заподіяно тілесні ушкодження також іншим
особам, дії винного слід кваліфікувати за п. 5 ч. 2 ст. 115 та
відповідними статтями Особливої частини КК, що передбачають
відповідальність за умисне спричинення тілесних ушкоджень.

Якщо при умисному вбивстві, вчиненому способом, небезпечним для життя
багатьох осіб, позбавлено життя кількох з них, вчинене слід
кваліфікувати за п. п. 1 і 5 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115) має місце у
разі, коли винний, позбавляючи життя потерпілого, бажав одержати у
зв’язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти
грошима, коштовностями, цінними паперами, майном), одержати або зберегти
певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків
(одержати спадщину, звільнитися від платежу тощо) або досягти іншої
матеріальної вигоди. Вилучення з корисливих мотивів органа чи тканини
людини шляхом примушування або обману, що завідомо для суб’єкта злочину
заподіяло смерть

потерпілому, слід кваліфікувати, залежно від обставин справи, за
відповідними частинами ст. 143 та п. 6 ч. 2 ст. 115.

Для наявності даного складу умисного вбивства не має значення, чи досяг
винний тієї матеріальної вигоди, якої прагнув. У випадках, коли умисел
на заволодіння майном виник у винного після вбивства, вчиненого з інших
мотивів, його дії слід кваліфікувати, залежно від обставин, за
відповідними частинами ст. 115тазаст. 185 чи 186. Сукупність злочинів
матиме місце і в тому випадку, коли винний вчиняє умисне вбивство під
час нападу або зразу ж після нього з метою заволодіння або утримання
майна. За таких обставин вчинене слід кваліфікувати як умисне вбивство з
корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115) та розбій (ч. 4 ст. 187). Так
само за сукупністю злочинів кваліфікується вчинення умисного вбивства з
метою заволодіння предметами, відповідальність за заволодіння якими
передбачена спеціальними нормами (зокрема ст. ст. 262, 308, 312, 313).
Ди підбурювача умисного вбивства з корисливих мотивів необхідно
кваліфікувати за ч. 4 ст. 27 і п. 6 ч. 2 ст. 115 незалежно від того, чи
були його особисті мотиви щодо позбавлення життя потерпілого
корисливими. Незаконне заволодіння особою транспортним засобом, поєднане
з позбавленням життя потерпілого, слід кваліфікувати залежно від
спрямованості її умислу та мотивації дій. За наявності корисливих
мотивів вчинене потребує кваліфікації за п. 6ч. 2 ст. 115 та ч. З ст.
289.

Умисним вбивством з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115) є умисне
вбивство, вчинене на ґрунті явної неповаги до суспільства, нехтування
загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, атак само умисне
вбивство без будь-якої причини чи з використанням малозначного приводу.
За наявності реальної сукупності умисного вбивства з хуліганських
мотивів і хуліганства вчинене слід кваліфікувати за п. 7 ч. 2 ст. 115 та
за ст. 296. Коли під час хуліганства заподіяно смерть потерпілого з
необережності, дії винного слід кваліфікувати за відповідною частиною
ст. 296 та за ст. 119. Умисне вбивство в сварці чи бійці, які розпочав
сам потерпілий, а так само з ревнощів, помсти чи інших мотивів, що
виникли на ґрунті особистих відносин, хоча при цьому і було порушено
Громадський порядок, не можна кваліфікувати як вчинене з хуліганських
мотивів.

Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією
особою службового або громадського обов’язку (п. 8 ч. 2 ст. 115) має
місце тоді, коли позбавлення життя потерпілого здійснюється з метою
перешкодити правомірній діяльності особи у зв’язку з виконанням нею
свого службового або громадського обов’язку або із помсти за таку
діяльність. Під виконанням службового обов’язку розуміють діяльність
особи, що входить в коло її повноважень, а громадського обов’язку –
здійснення спеціально покладених на особу громадських повноважень чи
інших дій в інтересах суспільства або окремих громадян (зокрема
припинення правопорушення, повідомлення органам влади про вчинений
злочин або готування до нього). Час, що пройшов з моменту виконання
потерпілим свого службового чи громадського обов’язку, не впливає на
кваліфікацію цього діяння за п. 8 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство громадянина, який вживав заходів щодо припинення
хуліганства, слід кваліфікувати за п. 8 ч. 2 ст. 115, і додаткової
кваліфікації за п. ? ч. 2 ст. 115 воно не потребує. Хуліганство і
наступне вбивство особи, яка вживала заходів щодо припинення
хуліганства, слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 296 і п. 8
ч. 2 ст. 115 або ст. 348.

До числа близьких родичів належать: батьки, дружина (чоловік), діти,
рідні брати і сестри, дід, баба, онуки.

Посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника
правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони
громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця чи
їхніх близьких родичів, судді, народного засідателя чи присяжного чи
їхніх близьких родичів, захисника чи представника особи чи їхніх
близьких родичів, представника іноземної держави за наявності підстав
підлягає кваліфікації, відповідно, за ст. ст. 112, 348, 379, 400, 443.

Умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його
вчинення (п. 9 ч. 2 ст. 115) має місце за наявності в діях винної особи,
спрямованих на позбавлення життя іншої особи, зазначеної мети. При цьому
для наявності складу даного злочину не має значення, намагався приховати
винний закінчений злочин, готування до злочину чи замах на злочин.
Потерпілим при такому вбивстві може бути будь-яка особа, яка володіє
певною інформацією про вчинений злочин і ця обставина відома винному.

Якщо винний особисто вчинив інший злочин та умисне вбивство з метою його
приховання, його дії слід кваліфікувати за п. 9 ч. 2 ст. 115 та за
статтею КК, яка передбачає відповідальність за інший вчинений ним
злочин. При цьому на кваліфікацію вчиненого не впливає роль, яку
виконував винний при вчиненні іншого злочину, – був його організатором,
підбурювачем чи пособником. Коли винний вчинив умисне вбивство з метою
приховати злочин, вчинений іншою особою, його дії слід кваліфікувати
тільки за п. 9 ч. 2 ст. 115 без додаткової кваліфікації за ст. 396. Якщо
ж умисне вбивство з метою приховати злочин, вчинений іншою особою, було
заздалегідь обіцяно, то вчинене винним слід кваліфікувати за п. 9 ч. 2
ст. 115 та як співучасть у вчиненні того злочину, який приховувався.

Потерпілим при умисному вбивстві з метою полегшити вчинення іншого
злочину є будь-яка особа, яка здатна у будь-якій формі перешкодити
винному вчинити злочин. При цьому не має значення, чи здійснив винний
свій умисел на вчинення такого злочину.

Умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням або насильницьким’
задоволенням статевої пристрасті неприродним способом (п. 10 ч. 2 ст.
115). Про поняття зґвалтування див. ст. 152 і коментар до неї, а про
поняття насильницького задоволення статевої лристрасті неприродним
способом – коментар до ст. 153. Оскільки вбивство не є способом вчинення
зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті
неприродним способом, то умисне вбивство в процесі зґвалтування або
насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом слід
кваліфікувати за сукупністю злочинів – за п. 10 ч. 2 ст. 115 та
частинами третіми

ст. ст. 152 або 153, У випадках, коли умисне вбивство потерпілої особи з
метою приховати зґвалтування, насильницьке задоволення статевої
пристрасті неприродним способом вчинено через деякий час після вчинення
названих злочинів, дії винного слід кваліфікувати за сукупністю
злочинів, передбачених відповідною частиною ст. ст. 152 або 153 та за п.
10 ч. 2 ст. 115.

Умисним вбивством, вчиненим на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115), є умисне
позбавлення життя потерпілого, здійснене особою (виконавцем) за
дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму
наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець
зобов’язується позбавити потерпілого життя, а замовник – вчинити або не
вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального
характеру. В останньому випадку умисне вбивство кваліфікується за п. 1 Ї
ч. 2 ст. 115 незалежно від того, коли було вчинено обіцяні виконавцеві
дії матеріального чи нематеріального характеру – до чи після вбивства,
виконав чи не виконав їх замовник, збирався він це робити чи ні, Під
діями матеріального характеру слід, зокрема, розуміти: сплату
виконавцеві винагороди за вчинення вбивства, передачу чи збереження прав
на майно, звільнення від майнових зобов’язань тощо, а під діями
нематеріального характеру – будь-які дії, вчинення чи невчинення яких
безпосередньо не пов’язане з матеріальними інтересами виконавця вбивства
(наприклад, допомога у працевлаштуванні, вирішенні певних життєвих
проблем, звільнення від кримінальної відповідальності, залучення до
вчинення інших злочинів, якщо цього бажає виконавець, тощо).

Замовник умисного вбивства залежно від конкретних обставин справи є або
підбурювачем, або організатором (якщо він не є співвиконавцем цього
вбивства), і його дії слід кваліфікувати за ч. ч. З або 4 ст. 27 і п. 11
ч. 2 ст. 115. Дії замовника умисного вбивства, який був співвиконавцем
цього злочину, кваліфікуються за п. 11 і 12 ч. 2 ст. 115 як умисне
вбивство, вчинене на замовлення за попередньою змовою групою осіб, а за
наявності підстав – і за іншими пунктами цієї статті. Якщо ж замовник
умисного вбивства, який не є співвиконавцем вбивства, керується
корисливими, а виконавець – якимись іншими мотивами, дії замовника
необхідно кваліфікувати за ч. З чи 4 ст. 27 і п. 6 та 11 ч. 2 ст. 115.
П. 11 ч. 2 ст. 115 не може застосовуватися, коли замовлено не умисне
вбивство, а будь-який інший насильницький злочин. Якщо, наприклад,
замовник доручив виконавцеві заподіяти потерпілому тілесні ушкодження, а
виконавець умисно вбив потерпілого, то замовник підлягає кримінальній
відповідальності за співучасть у злочині, який він організував або до
вчинення якого підбурював, а виконавець – за Умисне вбивство.

У випадках, коли виконавець взяв на себе обов’язок позбавити потерпілого
життя, але з незалежних від його волі причин умисел на вбивство до кінця
не реалізував, дії замовника залежно від конкретних обставин справи
повинні розглядатись як співучасть у готуванні до умисного вбивства на
замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину і кваліфікуватися за
відповідними частинами ст.ст. 27, 14 (15) і п. 11 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб
(п. 12 ч. 2 ст. ЇЇ5), якщо у позбавленні життя потерпілого брали участь
за попередньою домовленістю як співвиконавці дві і більше осіб.

Співвиконавцями умисного вбивства повинні визнаватися також ті особи,
котрі хоча й не вчинювали дій, якими безпосередньо було заподіяно смерть
потерпілого, але, будучи об’єднаними з іншими співвиконавцями вбивства
єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, здійснили
частину того обсягу дій, який група вважала за необхідне виконати з
метою реалізації цього умислу.

З урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу
осіб, що вчинюють вбивство за попередньою змовою, до таких дій можуть
бути віднесені: а) застосування на початку нападу насильства щодо
потерпілого з метою приведення його у безпорадний стан з тим, щоб інший
співучасник, скориставшись таким станом, заподіяв потерпілому смерть; б)
подолання опору потерпілого з метою полегшити заподіяння йому смерті
іншим співвиконавцем (застосування до потерпілого фізичного чи
психічного насильства, зв’язування його чи утримання в той час як інший
співучасник завдає йому ударів з метою заподіяння смерті, тощо); в)
усунення певних перешкод, що в конкретній ситуації заважають іншій особі
заподіяти потерпілому смерть або істотно ускладнюють це (тримання чи
ізоляція особи, яка намагається або може допомогти жертві, відвернення
уваги такої особи тощо), а також сприяння доступу іншій особі до жертви;
г) надання особі, яка згідно з домовленістю заподіює смерть потерпілому,
конкретної допомоги під час вчинення вбивства шляхом передачі зброї,
давання порад тощо; д) ведення спостереження за потерпілим, іншими
особами чи обстановкою безпосередньо перед убивством або під час його
вчинення з метою забезпечити реалізацію спільного умислу на вбивство.

Якщо учасники групи осіб діяли узгоджено щодо декількох осіб, хоча кожен
із них позбавляв життя одного потерпілого, дії кожного із них слід
кваліфікувати як умисне вбивство двох і більше осіб, вчинене за
попередньою змовою групою осіб (п. п. 1 і 12 ч. 2 ст. 115). У випадку,
коли умисне вбивство вчинене бандою, дії її членів слід кваліфікувати за
сукупністю злочинів, як бандитизм (ст. 257) та умисне вбивство, вчинене
за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2 ст. 115).

Умисне вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за
винятком вбивства, передбаченого статтями 116- 118 КК, підлягає
кваліфікації за п. 13 ч. 2 ст. 115, якщо судимість особи за раніше
вчинене умисне вбивство не знята чи не погашена в установленому порядку
та на момент вчинення наступного умисного вбивства не спливли строки
давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Підставою для кваліфікації діяння за п. 13 ч. 2 ст. 115 є вчинення
особою не лише вбивства, передбаченого ст. 115, а й умисного
протиправного заподіяння смерті іншій людині, відповідальність за яке
передбачена іншими статтями КК (зокрема ст. ст. 112, 348, 379, 400,
443).

Відповідальність за повторне умисне вбивство чи замах на нього настає
незалежно від того, чи вчинила особа раніше умисне вбивство або замах на
нього, чи була вона виконавцем або іншим співучасником умисного
вбивства. Якщо винний не був засуджений за раніше вчинене умисне
вбивство або замах на нього, такі його дії підлягають самостійній
кваліфікації, а наступне умисне вбивство слід кваліфікувати за п. 13 ч.
2 ст. 115. Подібним чином самостійно повинні кваліфікуватися діяння і у
випадках, коли: а) спочатку вчинюється замах на умисне вбивство за
обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115), а потім умисне вбивство (ч. 1 ст.
115); б) коли спочатку вчинюється вбивство за обтяжуючих обставин, а
потім замах на умисне вбивство.

Якщо винний в різний час вчинив два замахи на умисне вбивство за
обтяжуючих обставин і за перший з них не був засуджений, вчинене загалом
потрібно кваліфікувати за ч. ч. 2 або 3 ст. 15 і п. 13 ч. 2 ст. 115 та
відповідними пунктами ч. 2 ст. 115, що передбачають обтяжуючі обставини
обох замахів на умисне вбивство за обтяжуючих обставин. Коли особа
вчинила декілька умисних вбивств за обтяжуючих обставин, передбачених
різними пунктами ч. 2 ст. 115, її дії слід кваліфікувати за сукупністю
злочинів, передбачених цими пунктами та за п. 13 ч. 2 ст. 115.

КПК (п. 11 cm. 32).

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада
1992p. (cm. 52).

Закон України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріа
лів людини” від 16 липня 1999р. (ст. 15).

Інструкція щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку.
Затверджена наказом МОЗ №226 від 25 вересня 2000 p.

Постанова ПВС №1 від 1 квітня 1994 p. “Про судову практику в справах про
злочини проти життя і здоров’я людини”.

Стаття 116. Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного
хвилювання

Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що
раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного
знущання або тяжкої образи з боку потерпілого,-

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той самий строк.

1. Умисне вбивство, передбачене ст. 116, як і умисні вбивства,
передбачені ст, ст. 117 і 118, належить до привілейованих складів
умисних вбивств. Пом’якшення кримінальної відповідальності за Цей вид
умисного вбивства викликане такими обставинами: 1) суспільно небезпечне
діяння особи спровоковане протизаконним насильством, систематичним
знущанням або тяжкою образою з боку потерпілого; 2) суб’єктивна сторона
складу даного злочину характеризується особливим емоційним станом
суб’єкта – його сильним душевним хвилюванням, а умисел на позбавлення
життя потерпілого виникає раптово і реалізується негайно.

2. Об’єкт злочину – життя особи.

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діями – посяганням на
життя іншої особи; 2) наслідками у вигляді смерті лю-

дини; 3) причинним зв’язком між зазначеними діями та наслідком, а також
4) часом і певною обстановкою вчинення злочину.

Про поняття смерті людини див. коментар до ст. 115.

Сильним душевним хвилюванням (фізіологічним афектом) є раптовий
емоційний процес, викликаний поведінкою потерпілого, що протікає швидко
і бурхливо, та певною мірою здатність особи усвідомлювати свої дії і
керувати ними. Фізіологічний афект не розглядається як медичний критерій
неосудності, оскільки не є видом іншого хворобливого стану психіки. Така
особа є, по суті, обмеже

но осудною (див. коментар до ст. 20). Фізіологічний афект потрібно
відрізняти від патологічного афекту, який є тимчасовим розладом
психічної діяльності, що слугує підставою для визнання особи неосудною.

Таким, що виник раптово, визнається стан сильного душевного хвилювання,
процес виникнення і протікання якого характеризується неочікуваністю,
миттєвістю, бурхливістю, швидкоплинністю.

Закон не уточнює, яким саме за характером має бути застосовуване
потерпілим насильство. Таким чином, насильство, внаслідок якого виникає
стан сильного душевного хвилювання, може бути як фізичним (заподіяння
тілесних ушкоджень, побої), так і психічним (погроза заподіяти фізичну,
моральну чи майнову шкоду). Поняттям насильства у складі цього злочину
охоплюються і буд-які інші дії насильницького характеру (незаконне
позбавлення волі, зґвалтування, задоволення статевої пристрасті
неприродним способом тощо). Основна вимога, яка пред’являється до
насильства у складі розглядуваного злочину,- спроможність викликати в
особи стан сильного душевного хвилювання. Що стосується погроз, то
очевидно, що найбільшу потенційну можливість у цьому плані мають
найнебезпечніші види погрози, зокрема погроза вбивством, зґвалтуванням,
задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, знищенням майна,
заподіянням тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.
Встановлення реальної можливості спричинення тим чи іншим насильством,
як і тяжкою образою, ставу сильного душевного хвилювання є питанням
факту, яке повинно вирішуватись з урахуванням всіх обставин справи
(характеру дій потерпілого, особливостей психічного стану винного,
характеру відносин потерпілого з винним, обстановки, за якої
застосовувалося насильство чи завдавалася тяжка образа, тощо).

Насильство, яке викликає у винного стан сильного душевного хвилювання,
обов’язково має бути протизаконним. Протизаконний характер означає, що
потерпілий не мав за законом права у даному випадку застосовувати таке
насильство. Протизаконність дій потерпілого у даному випадку виступає
причиною виникнення у винного специфічного емоційно-психологічного
стану, який, у свою чергу, викликає відповідну його реакцію у вигляді
заподіяння тяжкого тілесного ушкодження. Іншими словами, якби потерпілий
не вчиняв протизаконних дій щодо винного чи інших осіб, винний, у свою
чергу, не вчинив би протиправних дій щодо нього. Причиною виникнення
стану сильного душевного хвилювання може бути протизаконне насильство з
боку як приватної, так і службової особи, у т.ч. тієї, яка за своєю
посадою чи характером виконуваних

повноважень наділена законом правом застосовувати насильство до громадян
(це, наприклад, працівники міліції, СБ, члени громадських формувань з
охорони громадського порядку, працівники виправно-трудових установ).

Систематичне знущання – особливо цинічне глузування, кепкування над
особою, образа дією чи словом, що мають багаторазовий (три і більше
епізодів) характер.

Тяжка образа – умисне грубе приниження честі і гідності суб’єкта, яке
може бути вчинене у будь-якій формі – усно, письмово, дією. До тяжкої
образи слід також відносити явно непристойну поведінку потерпілого, що
особливо принижує честь і гідність суб’єкта або його близьких. Важливе
значення для оцінки образи як такої, що є тяжкою, мають емоційні
особливості суб’єкта, сприйняття ним факту образи,

У випадку, коли умисне вбивство вчинене після того, як стан сильного
душевного хвилювання пройшов, вчинене залежно від обставин справи
необхідно кваліфікувати за відповідною частиною ст. 115. Поведінка
потерпілого у цьому випадку є обставиною, що істотно знижує суспільну
небезпечність злочину і пом’якшує покарання (п. 7 ст. 66).

Виникнення стану сильного душевного хвилювання внаслідок застосування до
особи насильства на законних підставах (наприклад, при затриманні й
працівниками міліції у разі вчинення нею злочину чи іншого
правопорушення) або ж не в результаті систематичного знущання або тяжкої
образи виключає відповідальність особи, яка в такому стані умисно
вчинила вбивство, за ст. 116.

Якщо вбивство вчинене після того, коли стан сильного душевного
хвилювання пройшов, дії винного слід кваліфікувати за ст. 115.
Протиправна поведінка потерпілого в такому разі може бути визнана
обставиною, яка пом’якшує покарання.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину е час його вчинення.
Цей злочин може бути вчинений лише тоді, коли винний перебуває у стані
сильного душевного хвилювання. Найчастіше такий стан є короткочасним і
триває всього декілька хвилин.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння вбивства.

4. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку і
перебувала під час вчинення злочину у стані сильного душевного
хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства,
систематичного знущання чи тяжкої образи з боку потерпілого.

5. Суб’єктивна сторона характеризується прямим або непрямим умислом.
Психічне ставлення особи при вчиненні цього злочину характеризують дві
особливості: 1) умисел завжди є таким, що раптово виник, і афектованим;
2) емоційний стан винної особи характеризується сильним душевним
хвилюванням, що певною мірою знижує її здатність усвідомлювати свої дії
або керувати ними.

Посетанода ПВС “Про судову практику в справах про злочини проти життя і
здоров’я людини” № 1 від 1 квітня 1994 р.

Стаття 117. Умисне вбивство матір’ю своєї новонародже-

ної дитини

Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або
відразу після пологів –

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той самий строк.

1. Об’єктом злочину є життя новонародженої особи.

2. Потерпілим від цього злочину може бути лише власна новонароджена
дитина матері.

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується; 1) діями – посяганням на
життя Іншої новонародженої дитини; 2) наслідками у вигляді ЇЇ смерті; 3)
причинним зв’язком між зазначеними діями та наслідком, а також 4) часом
і певною обстановкою – це діяння може бути вчинено лише під час пологів
або відразу після пологів.

4. Суб’єктом злочину може бути лише мати потерпілої дитини, яка є
осудною і на момент вчинення злочину досягла 14-річного віку.

Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини може бути вчинене у
співучасті. Співвиконавець цього вбивства підлягає кримінальній
відповідальності залежно від обставин справи за відповідною частиною (і
пунктом ч. 2) ст. 115. Дії підбурювача і пособника кваліфікуються,
відповідно, за ч. ч. З або 4 ст. 27 і ст. 117.

5. Суб’єктивна сторона характеризується прямим або непрямим умислом.
Психічне ставлення особи при вчиненні цього злочину характеризують такі
особливості: 1) його вчинення обумовлене емоційною напругою, викликаною
вагітністю і пологами та психічними процесами, що їх супроводжували
(зокрема сімейним конфліктом, подружньою зрадою, матеріальними та іншими
соціально-побутовими негараздами); 2) тимчасовий психічний розлад
послаблює здатність матері усвідомлювати свої дії та керувати ними, у
зв’язку з чим вона є обмежено осудною.

Якщо умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини вчинено із
заздалегідь обдуманим умислом, у т.ч. за взаємною згодою подружжя,
вчинене слід кваліфікувати за п. 2 ч. 2 ст. 115, а за наявності підстав
– і за іншим пунктом ч. 2 цієї статті.

Стаття 118. Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у
разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця

Умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, а також
у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця,-

карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі
на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.

1. Об’єктом злочину е життя особи.

2. Потерпілими від цього злочину є три категорії осіб: 1) особа, яка
вчинює суспільне небезпечне посягання і щодо якої винний застосовує
заходи необхідної оборони (ст. 36); 2) особа, дії якої були неправильно
оцінені винним (ст. 37); 3) особа, яка вчинила злочин і щодо якої винний
вживає заходів із затримання (ст.. 38).

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діями у вигляді
посягання на життя іншої людини; 2) наслідками у вигляді заподіяння їй
смерті; 3) причинним зв’язком між зазначеними діями та наслідками, а
також 4) певною обстановкою.

Ст. 124 містить склад привілейованого умисного вбивства, яке підлягає
кваліфікації за цією статтею у трьох випадках, а саме, у разі його
вчинення при перевищенні:

1) меж необхідної оборони. У цьому випадку діяння характеризується
вбивством того, хто посягає, при захисті від суспільно небезпечного
посягання, але з перевищенням меж необхідної оборони, тобто при явній
невідповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або обстановці
захисту. Про умови правомірності необхідної оборони та поняття
перевищення такої оборони див. ст. 36 та коментар до неї;

2) меж захисту в обстановці уявної оборони. Вбивство здійснюється за
обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання з боку
потерпілого не було і винна особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого,
лише помилково припускала наявність такого посягання. Про умови
правомірності уявної оборони та поняття перевищення такої оборони див.
ст. 37 та коментар до неї;

3) заходів, необхідних для затримання злочинця. Діяння полягає у
вбивстві особи, яка вчинила злочин, при її затриманні, але з
перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, тобто при
явній невідповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або
обстановці затримання злочинця. Про умови правомірності затримання
особи, яка вчинила злочин, та поняття перевищення заходів, необхідних
для затримання злочини, див. ст. 33 та коментар до неї.

Обов’язковою умовою кваліфікації вбивства за ст. 118 є перебування
винного при вчиненні цього діяння у стані необхідної оборони, уявної
оборони або в умовах необхідності затримання злочинця. Якщо буде
встановлено, що винний не перебував у такій обстановці, вчинене ним за
наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 115.

Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті потерпілого.

4. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку і
перебуває у стані необхідної, уявної оборони або правомірного затримання
особи, що вчинила злочин.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим
умислом. При цьому свідомістю винного має охоплюватись той факт, що він
діє в умовах необхідної оборони або умовах, необхідних для затримання
злочинця. Мотивація дій винного при перевищенні меж необхідної оборони
має бути головним чином обумовлена захистом від суспільного посягання
охоронюваних законом прав і інтересів. При перевищенні заходів,
необхідних для затримання злочинця, домінуючим є певне спрямування дій
винного – він переслідує мету затримати особу, яка вчинила злочин, і
доставити її відповідним органам влади.

Постанова ПВС “Про практику застосування судами законодавства, яке
забезпечує право на необхідну оборону від суспільна небезпечних
посягань” № 4 від 28 червня 1991p.(п.10).

Стаття 119. Вбивство через необережність

1. Вбивство, вчинене через необережність,- карається обмеженням волі на
строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Вбивство двох або більше осіб, вчинене через необережність,-

карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

1. Об’єктом злочину є життя особи.

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується:

діянням – посяганням на життя іншої людини;

наслідками у вигляді й смерті;

причинним зв’язком між вказаними діянням і наслідками.

Якщо необережне заподіяння смерті є ознакою іншого злочину (зокрема
передбаченого ч. 2 ст, 134, ч. З ст. 135, ч. З ст. 136, ч. 2 ст. 137, ч.
2 ст. 139), воно кваліфікується за статтею Особливої частини КК, що
передбачає відповідальність за цей злочин, і додаткової кваліфікації за
ст. 119 не потребує.

Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті особи.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. З суб’єктивної сторони злочин характеризується необережністю:
злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю.

Вбивство через необережність слід відмежувати від випадкового заподіяння
смерті (казусу), коли особа, що заподіяла смерть потерпілому, не
передбачала настання смерті потерпілого від своїх дій (бездіяльності) і
за обставинами справи не повинна була або не могла цього передбачати.

5. Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 119) є вбивство через
необережність двох або більше осіб.

Стаття 120. Доведення до самогубства

1. Доведення особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є
наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних
дій або систематичного приниження її людської гідності,-

карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі
на той самий строк.

2. Те саме діяння, вчинене щодо особи, яка перебувала в матеріальній або
іншій залежності від винуватого, або щодо двох або більше осіб,-

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той самий строк.

3. Діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті, якщо
воно було вчинене щодо неповнолітнього,-

карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

1. Об’єктом злочину є життя та здоров’я особи.

2. З об’єктивної сторони злочин характеризується: 1) діянням у формі: а)
жорстокого поводження з особою; б) шантажу; в) примусу до протиправних
дій; г) систематичного приниження людської гідності потерпілого; 2)
наслідками у вигляді доведення особи до:

а) самогубства, б) замаху на самогубство; 3) причинним зв’язком між
вказаними діянням і наслідками.

Самогубство – це умисне позбавлення себе життя. Жорстоке поводження може
проявитися у безжальних, грубих діяннях винного, які спричиняють
потерпілому фізичні чи психічні страждання – мордування, позбавлення
їжі, ліків, води, сну, одягу, житла, систематичне нанесення тілесних
ушкоджень чи побоїв, примушування до вчинення дій сексуального характеру
тощо. Про поняття шантажу див. коментар до ст. 303. Примус до
протиправних дій означає домагання від іншої особи шляхом погрози,
насильства чи інших подібних дій вчинити дії, які заборонені чинним
законодавством. Систематичне приниження людської гідності полягає,
зокрема, у багаторазових образах, глумлінні над потерпілим, цькуванні,
поширенні наклепницьких вигадок, іншому принизливому ставленні до
потерпілого. Самогубство або замах на самогубство, що стало наслідком
перевищення влади або службових повноважень, охоплюється ч. З ст. 365 і
не потребує додаткової кваліфікації за ст. 120.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення потерпілим дій,
безпосередньо спрямованих на позбавлення себе життя.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або
необережністю. Якщо винний умисно схилив до самогубства особу, яка не
усвідомлює значення своїх дій, вчинене, залежно від обставин справи,
слід кваліфікувати за відповідною частиною (і пунктом ч.2) ст. 115.

5. Кваліфікуючими ознаками цього злочину є вчинення його щодо: 1) особи,
яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винуватого; 2)
двох або більше осіб (ч. 2 ст. 120), а особливо кваліфікуючою ознакою –
щодо неповнолітнього (ч. З ст. 120).

Про поняття матеріальної та іншої залежності див. коментар до ст. 66.
Неповнолітнім є особа, яка не досягла 18-річного віку.

Стаття 121. Умисне тяжке тілесне ушкодження

1. Умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження,
небезпечне для життя в момент заподіяння, .чи таке, що спричинило втрату
будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад
здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну
третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя,-

карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

2. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер
особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування
потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або спричинило
смерть потерпілого,-

карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи. Кримінальна відповідальність за
заподіяння шкоди власному здоров’ю настає лише у спеціально передбачених
КК випадках, коли це пов’язано з посяганням

на інші суспільні відносини, крім здоров’я іншої особи (зокрема ч,

ч, 1 і 2 ст. 409).

2. Обов’язковою ознакою цього злочину є потерпілий. Ним може бути лише
людина – громадянин України, особа без громадянства. іноземець.

3. Об’єктивну сторону злочину утворюють: 1) діяння (дія або
бездіяльність); 2) наслідки у вигляді тяжкого тілесного ушкодження і 3)
причинний зв’язок між зазначеними діянням і наслідками.

Тілесні ушкодження – це протиправне і винне порушення анатомічної
цілості тканин, органів потерпілого та Їх функцій, що виникає як
наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих

факторів.

Суспільне небезпечні дії при заподіянні тілесних ушкоджень виражаються у
фізичному, хімічному, біологічному, психічному чи іншому впливі на
потерпілого. Бездіяльність має місце тоді, коли винний не вчиняє певних
дій, які він повинен був і міг вчинити стосовно іншої людини, що
потягнуло за собою заподіяння шкоди її здоров’ю у вигляді тілесних
ушкоджень.

КК розрізняє тілесні ушкодження трьох ступенів: тяжке, середньої
тяжкості і легке. Характер і. ступінь тілесних ушкоджень на практиці
визначаються на підставі відповідних положень КК (ст, ст. 121, 122, 125)
І Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних
ушкоджень, затверджених МОЗ.

Відповідно до ст. 121 тяжким тілесним ушкодженням є тілесне ушкодження:
1) небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило 2)
втрату будь-якого органа або його функцій;

3) психічну хворобу; 4) інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою
втратою працездатності не менш як на одну третину; 5) переривання
вагітності; 6) непоправне знівечення обличчя.

Небезпечними для життя є ушкодження, які в момент заподіяння чи в
клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для
життя явища і які без надання медичної допомоги, за звичайним своїм
перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Запобігання
смерті, що обумовлене поданням медичної допомоги, не повинно братися до
уваги при оцінюванні загрози для життя таких ушкоджень. Загрозливий для
життя стан, який розвивається в клінічному перебігу ушкоджень, незалежно
від проміжку часу, що минув після його заподіяння, повинен перебувати з
ним у прямому причинно-наслідковому зв’язку.

До небезпечних для життя ушкоджень належать: а) ті, що проникають у
черепну порожнину, у т.ч, без ушкодження мозку; б) відкриті й закриті
переломи кісток склепіння та основи черепа, за винятком кісток лицевого
скелета та ізольованої тріщини тільки зовнішньої пластинки склепіння
черепа; в) забиття головного мозку тяжкого ступеня як зі здавленням, так
і без здавлення головного мозку; забиття головного мозку середньої
тяжкості за наявності симптомів ураження стовбурної ділянки. Під час
судово-медичної оцінки ступеня тяжкості струсу і забиття головного мозку
слід керуватися методичними рекомендаціями, що затверджуються МОЗ;

г) ізольовані внутрішньочерепні крововиливи за наявності загрозливих для
життя явищ. Субарахноїдальний крововилив, який був

підтверджений люмбальною пункцією, без відповідної клінічної
симптоматики не може бути віднесений до ушкоджень, що небезпечні для
життя; д) ті, що проникають у канал хребта, у т.ч. й без ушкодження
спинного мозку та його оболонок; е) переломо-вивихи та переломи тіл чи
обох дуг шийних хребців, односторонні переломи дуг і або II шийних
хребців, а також переломи зубоподібного відростка II шийного хребця, у
т. ч. без порушення функції спинного мозку;, є) підвивихи шийних хребців
за наявності загрозливих для життя явищ, а також їх вивихи; ж) закриті
ушкодження спинного мозку в шийному відділі, з) перелом чи
переломо-вивих одного або кількох грудних чи поперекових хребців з
порушенням функції спинного мозку або за наявності клинічно
встановленого шоку тяжкого ступеня. Рефлекторне порушення функцій
(рефлекторний спазм чи розслаблення сфінктерів, рефлекторне порушення
ритмів серця, дихання тощо) не є підставою для віднесення ушкоджень до
загрозливих для життя; й) закриті ушкодження грудних, поперекових і
крижових сегментів спинного мозку, котрі супроводжувались тяжким
спінальним шоком чи порушенням функцій тазових органів; і) ушкодження з
повним (усіх шарів) порушенням цілості стінки глотки, гортані, трахеї,
головних бронхів, стравоходу, незалежно від того, з боку шкіряних
покривів чи з боку слизової оболонки (просвіту органа) вони заподіяні;
ї) закриті переломи під’язичної кістки, закриті й відкриті ушкодження
ендокринних залоз ділянок шиї (щитоподібної, паращитоподібної,
вилочковоі – у дітей) – все за наявності загрозливих для життя явищ; й)
поранення грудної клітки, з проникненням у плевральну порожнину,
порожнину перикарду чи клітковину середостіння, у т.ч. і без ушкодження
внутрішніх органів. Підшкірна емфізема, що виявляється при пораненнях
грудної клітки, не може розглядатись як ознака проникаючого ушкодження в
тих випадках, коли явища гемопневмотораксу відсутні, емфізема має
обмежений характер і нема сумнівів у тому, що рановий канал не проникав
у плевральну порожнину; к) ушкодження живота, з проникненням у черевну
порожнину, у т.ч, і без ушкодження внутрішніх органів; відкриті
ушкодження внутрішніх органів, розміщених в заочеревному просторі
(нирок, наднирників, підшлункової залози) і в порожнині таза (сечовий
міхур, матка, яєчники, передміхурова залоза, верхній і середній відділи
прямої кишки, перетинкова частина уретри). Відкриті ушкодження нижньої
третини прямої кишки, піхви, сечовипускного каналу належить відносити до
небезпечних для життя тільки за наявності загрозливих Для жиїтя явищ; л)
закриті ушкодження органів грудної, черевної порожнини, органів
заочеревного простору, порожнини таза – все за наявності загрозливих для
життя явищ. Проведення діагностичної лапаротомії, якщо відсутні
ушкодження органів черевної порожнини, при визначенні ступеня тяжкості
тілесних ушкоджень не враховується; м) відкриті переломи діафіза (тіла)
плечової, стегневої і великогомілкової кісток. Відкриті переломи інших
відділів і закриті переломи будь-яких відділів названих кісток, а також
відкриті і закриті переломи променевої, ліктьової та малогомілкової
кісток можуть бути зараховані до небезпечних для життя за наявності
загрозливих для життя явищ; н) переломи кісток таза за наявності

загрозливих для життя явищ; о) ушкодження, що спричинили шок тяжкого
ступеня, масивну крововтрату, кому, гостру ниркову, печінкову
недостатність, гостру недостатність дихання, кровообігу, гормональну
дисфункцію, гострі розлади регіонарного і органного кровообігу, жирову
чи газову емболію. Всі вони мусять підтверджуватись об’єктивними
клінічними даними, результатами лабораторних та інструментальних
досліджень; п) ушкодження великих кровоносних судин, аорти, сонної
(загальної, внутрішньої, зовнішньої), підключичної, плечової,
підклубової, стегневої, підколінної артерій чи вен, що їх супроводять.
Ушкодження інших периферичних судин (голови, обличчя, шиї, передпліччя,
кисті, гомілки, стопи) кваліфікуються у кожному випадку залежно від
спричинених ними конкретних загрозливих для життя явищ; р) загальна дія
високої температури (тепловий і сонячний удар) за наявності загрозливих
для життя явищ: термічні опіки III-IV ступеня з площею ураження понад
15% поверхні тіла; опіки III ступеня понад 20% поверхні тіла;

опіки II ступеня понад 30% поверхні тіла, а також опіки меншої площі, що
супроводжувались шоком тяжкого ступеня; опіки дихальних шляхів за
наявності загрозливих для життя явищ; с) ушкодження від дії низької
температури, променеві ушкодження та такі, що були отримані в умовах
баротравми, – всі за наявності загрозливих для життя явищ; т) отруєння
речовинами будь-якого походження з перевагою як місцевої, так і
загальної дії (у т.ч. і харчові токсикоінфекціі) за умови, що в
клінічному перебігу мали місце загрозливі для життя явища; у) усі види
механічної асфіксії, що супроводжувалися комплектом розладів функції
центральної нервової системи, серцево-судинної системи та органів
дихання, котрі загрожували життю; за умови, що це встановлено
об’єктивними клінічними даними.

За ознакою втрата будь-якого органа або його функцій тяжким визнається
ушкодження не за загрозою для життя, а за кінцевим результатом та
наслідками. Втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій –
це втрата: 1) зору; 2) слуху; 3) язика; 4) руки;

5) ноги; 6) репродуктивної здатності.

Під втратою зору слід розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи
такий стан, коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані
двох метрів і менше (гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче).
Ушкодження сліпого ока, що привело до його вилучення, оцінюється залежно
від тривалості розладу здоров’я.

Під втратою слуху слід розуміти повну стійку глухоту на обидва вуха або
такий необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на
відстані три – п’ять сантиметрів від ушної раковини. Оцінка ступеня
тяжкості у випадках встановлення наслідку травми органа зору і слуху
провадиться відповідно до документів, якими керуються у своїй роботі
медико-соціальні експертні комісії.

Під втратою язика (мовлення) слід розуміти втрату можливості
висловлювати свої думки членороздільними звуками, зрозумілими,;

для оточуючих. Заїкання не слід розуміти як втрату мовлення.

Під втратою руки, ноги слід розуміти відокремлення їх від тулу ба чи
втрату ними функцій (параліч або інший стан, що унеможливлює їх
діяльність).

Під анатомічною втратою руки чи ноги слід розуміти як відокремлення від
тулуба всієї руки чи ноги, так і ампутацію на рівні не нижче ліктьового
чи колінного суглобів; всі інші випадки повинні розглядатися як втрата
частини кінцівки і оцінюватися за ознакою стійкої втрати працездатності.

Під втратою репродуктивної здатності слід розуміти втрату здатності до
статевих зносин чи втрату здатності до запліднення, зачаття та
дітородіння (розродження).

При ушкодженні якого-небудь органа чи його частини, функція якого була
втрачена раніше (до травми), ступінь тяжкості ушкодження встановлюється
за ознакою фактично викликаної тривалості розладу здоров’я.

Під психічною хворобою слід розуміти психічне захворювання. До психічних
захворювань не можна відносити пов’язані з ушкодженням реактивні стани
(психози, неврози). Ушкодження кваліфікується як тяжке тільки тоді, коли
воно потягло за собою розвиток психічного захворювання, незалежно від
його тривалості і ступеня виліковності. Ступінь тяжкості ушкодження, що
викликало реактивний стан нервової системи, визначається за ознакою
тривалості розладу здоров’я. Про поняття психічної хвороби див. також
коментар до ст. 19.

Діагноз психічного захворювання і причинно-наслідковий зв’язок між
ушкодженням і психічним захворюванням, що розвинулось, встановлюється
психіатричною експертизою. Ступінь тяжкості такого тілесного ушкодження
визначається судово-медичним експертом з урахуванням висновків цієї
експертизи.

Ознакою тяжкого тілесного ушкодження є також інший розлад здоров’я,
поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш якна одну третину
(не менш 33%). Під розладом здоров’я слід розуміти безпосередньо
поєднаний з ушкодженням послідовно розвинутий хворобливий процес.
Розміри стійкої (постійної) втрати загальної працездатності при
ушкодженнях встановлюються після наслідку ушкодження, що визначився, на
підставі об’єктивних даних з урахуванням документів, якими керується у
своїй роботі експертна комісія.

Під стійкою (постійною) втратою загальної працездатності розуміється
така необоротна втрата функції, яка повністю не відновлюється. Під
наслідком ушкодження, що визначився, слід розуміти повне загоєння
ушкодження і зникнення хворобливих змін, які були ним обумовлені. Це не
виключає можливості збереження стійких наслідків ушкодження {рубця,
анкілозу, укорочення кінцівок, Деформації суглоба тощо). В інвалідів
стійка втрата працездатності У зв’язку з ушкодженням визначається як у
практично здорових людей, незалежно від інвалідності та її групи, за
винятком тих випадків, коли інвалідність пов’язана із захворюванням або
новим Ушкодженням органа чи частини тіла, що були травмовані раніше. У
цих випадках розмір стійкої втрати загальної працездатності у зв’язку з
одержаною останньою травмою треба визначити з урахуванням наявної
стійкої втрати загальної працездатності від попереднього ушкодження. У
дітей втрата загальної працездатності визначається виходячи із загальних
підстав, що встановлені згада

ними вище Правилами, із зазначенням, що ця втрата настане після
досягнення працездатного віку.

Ушкодження, що спричинило переривання вагітності, незалежно від її
строку, належить до тяжких за умови, що між цим ушкодженням і
перериванням вагітності є прямий причинний зв’язок. Методика проведення
експертизи у таких випадках викладена в Правилах проведення
судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро
судово-медичної експертизи, затверджених МОЗ. Переривання вагітності
спричинюється шляхом нанесення побоїв, поранень, застосування отруйних
чи інших речовин тощо. У цьому полягає перша відмінність переривання
вагітності як ознаки тяжкого тілесного ушкодження від переривання
вагітності в результаті незаконного проведення аборту (ст. 134), при
вчиненні якого винний застосовує інші способи штучного переривання
вагітності. Друга відмінність обумовлюється суб’єктивним моментом: при
вчиненні злочину, передбаченого ст. 134, умисел винного не спрямований
на заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю у вигляді тяжких тілесних ушкоджень,
як це має місце при вчиненні злочину, передбаченого ст. 121.

Непоправним знівечення обличчя визнається у тих випадках, коли
ушкодження обличчя потерпілого не може бути виправним Під виправністю
ушкодження слід розуміти значне зменшення вираженості патологічних змін
(рубця, деформації, порушення міміки тощо) з часом чи під дією
нехірургічних засобів. Коли ж для усунення необхідне хірургічне
втручання (косметична операція), то ушкодження обличчя вважається
непоправним.

Непоправне знівечення обличчя може бути результатом: обливання обличчя
кип’ятком, кислотою чи іншою речовиною; нанесення глибоких чи значної
кількості мілких шрамів за допомогою гострих предметів; обрізання вух чи
носа. Такі ушкодження надають обличчю страхітливий і такий, що
відштовхує, вигляд і, крім фізичної шкоди, спричиняють потерпілому
велику психічну травму.

Поняття знівечення – не медичне поняття, тому право кваліфікувати
ушкодження обличчя як знівечення належить до компетенції слідчого та
суду. Водночас не слідчий і суд, а судово-медичний експерт визначає вид
ушкодження, його особливості, механізм утворення і встановлює, чи є це
ушкодження виправним або невиправним. Коли ушкодження обличчя виправне,
ступінь тяжкості його визначається виходячи з критеріїв, викладених у
Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних
ушкоджень;

при невиправності нарівні із визначенням ступеня тяжкості ушкодження
звичним порядком експерт зазначає, що ушкодження може бути розцінене як
тяжке, якщо буде визнане таким, що знівечило обличчя.

Знівечення інших частин голови, крім обличчя (верхня і задня частина
голови, задня частина шиї) не утворює зазначеної ознаки. Водночас,
непоправне знівечення верхньої передньої частини шиї слід кваліфікувати
за ст. 121 за цією ознакою.

Якщо умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень є ознакою (способом чи
наслідком) іншого злочину, його вчинення слід кваліфікувати за статтею,
що передбачає відповідальність за цей злочин

(наприклад, ч. 4 ст. 187). Кваліфікувати його ще й за ст. 121 слід лише
тоді, коли санкція статті (частини статті, що передбачає покарання за
такий злочин, є менш суворою, ніж санкція, передбачена, відповідно, ч.
ч. 1 чи 2 ст. 121.

Закінченим цей злочин є: у разі визнання умисного тілесного ушкодження
тяжким за ознакою його небезпечності для життя в момент заподіяння – з
моменту вчинення такого діяння; у всіх інших випадках – з моменту
настання наслідків, зазначених у ч. 1 ст. 121.

4. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим
умислом. Мета умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження впливає
на кваліфікацію цього діяння лише в одному випадку – коли нею є
залякування потерпілого або інших осіб (ч.

2 ст. 121). Водночас, встановлення мотиву і мети при заподіянні умисного
тяжкого тілесного ушкодження є обов’язковим, оскільки у ряді випадків
наявність певних мотиву чи мети є підставою для кваліфікації такого
діяння за іншими статтями КК. Так, умисне заподіяння працівникові
правоохоронного органу або його близьким родичам тяжкого тілесного
ушкодження у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків
слід кваліфікувати за ч. З ст. 345; умисне заподіяння тяжких тілесних
ушкоджень членам певної національної, етнічної, расової чи релігійної
групи з метою по вного або часткового їх знищення – за ч, 1 ст. 442. Це
саме стосується ряду інших діянь, коли заподіяння умисного тяжкого
тілесно го ушкодження обумовлене певним мотивом чи метою (зокрема ч.

3 ст. 350, ч. З ст. 377, ч. З ст 398). Кваліфікувати дії винних за таких
обставин ще й за ст. 121 не потрібно.

Ставлення винного до смерті потерпілого (ч. 2 ст. 121) є необережним.

6. Кваліфікованими видами умисного тяжкого тілесного ушкодження ( ч. 2
ст. 121) є вчинення його: 1) способом, що має характер особливого
мучення; 2) групою осіб; 3) з метою залякування потерпілого або інших
осіб; 4) на замовлення або 5) спричинення ним смерті потерпілого.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер
особливого мучення, має місце тоді, коли його заподіяння
супроводжувалось особливим фізичним чи моральним стражданням або
особливим (нестерпним) болем для потерпілого. Мученням можуть бути
визнані будь-які дії, які мають наслідком зазначені страждання чи біль.
Зокрема це можуть бути дії, спрямовані на тривале позбавлення людини
їжі, пиття чи тепла, залишення іі в шкідливих для здоров’я умовах, та
інші подібні дії. Особливим проявом таких дій слід визнавати дії, які
мають характер мордування або катyвaння. Про їх поняття див. коментар до
ст. ст. 126 і 127.

Про поняття групи осіб, вчинення умисного тяжкого тілесного ушкодження
якою визнається кваліфікованим видом цього злочину, див. ст, 28 та
коментар до неї. Слід підкреслити, що у ч. 2 ст. 121 йдеться про групу
осіб, утворену без попередньої змови Вчинення Умисного тяжкого тілесного
ушкодження -групою осіб за попе-

редньою змовою або організованою групою також потребує кваліфікації за
ч. 2 ст. 121.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого
або Інших осіб, має місце тоді, коли такі ушкодження заподіюються для
викликання в них почуття страху перед вин-

ним чи іншими особами. Залякування становить основний зміст погрози, про
поняття якої див. коментар до ст. ст. 129 та 189. Однак страх не є
самоціллю заподіяння зазначених ушкоджень. Найчастіше вони є засобом
впливу на потерпілого чи інших осіб, щоб примусити їх виконати певну дію
чи утриматись від її виконання. Іншими особами, на залякування яких
спрямоване заподіяння тяжких тілесних ушкоджень потерпілому, можуть
визнаватися будь-які особи, на яких, на думку винного, вчинення
зазначених дій щодо потерпілого може вчинити бажаний для винного вплив.
Такими особами можуть бути близькі родичі потерпілого, друзі, колеги по
роботі тощо.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого
або інших осіб при вимаганні, слід кваліфікувати за ч. 4 ст. 189.

Поняття замовлення у складі цього злочину є аналогічним поняттю
замовлення у складі умисного вбивства (див. коментар до ст. 115).

Умисле тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, має
місце тоді, коли в результаті описаного у ч. 1 ст. 121 діяння настає
смерть потерпілого. Особливістю цього кваліфікованого виду умисного
тяжкого тілесного ушкодження є те, що у ньому присутні два суспільно
небезпечні наслідки (первинний – тяжкі тілесні ушкодження і похідний –
смерть), психічне ставлення до яких з боку винного є різним. До
заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження він ставиться умисно, а
до настання смерті потерпілого від такого ушкодження – необережно. При
цьому винний усвідомлює можливість настання похідного наслідку в
результаті настання первинного. Якщо ж таке усвідомлення відсутнє,
вчинене слід кваліфікувати як вбивство через необережність.

На практиці особливу складність становить відмежування умисного тяжкого
тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, від умисного
вбивства. Для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого
тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, слід
ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і
спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати
виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема
враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер І локалізацію
поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій,
попередню поведінку винного і потерпілого, їхні взаємовідносини.

Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків
своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом
винного, у випадку ж заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок
якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті
проявляється в необережності.

Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що пройшов з
моменту нанесення ушкоджень і до смерті потерпілого, для кваліфікації
злочину як умисного вбивства значення не має.

Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати
працездатності. Затверджений постановою KM № 221 від 4 квітня 1995р.

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень,
Затверджені наказом МОЗ від 17 січня 1995р.

Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу
статевих станів в бюро судово-медичної експертизи. Затверджені наказом
МОЗ від 17 січня 1995 р.

Постанова ПВС “Про судову практику в справах про злочини проти життя і
здоров’я людини” № 1 від 1 квітня 1994 р. (п. п. 23, 26, 27, 29, ЗО).

Стаття 122. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження

1. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне
ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою
наслідків, передбачених у статті 121 цього Кодексу, але таке, що
спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату
працездатності менш як на одну третину,-

карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі
на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. ТІ самі дії, вчинені з метою залякування потерпілого або його родичів
чи примусу до певних дій,-

караються позбавленням волі від трьох до п’яти років.

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи.

2. Об’єктивну його сторону характеризують:

діяння (дія або бездіяльність);

наслідки у вигляді середньої тяжкості тілесного ушкодження;

причинний зв’язок між зазначеними діянням та наслідками.

Як випливає з ч. 1 ст. 122, умисним середньої тяжкості тілесним
ушкодженням визнається умисне тілесне ушкодження, яке:

не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених
у ст. 121, але при цьому

є таким, що спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату
працездатності менш як на одну третину.

Злочин вважається закінченим з моменту настання вказаних у ч. 1 ст. 122
наслідків.

Тривалим слід вважати розлад здоров’я строком понад 3 тижні (більш як 21
день),

Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину розуміється
втрата загальної працездатності від 10% до 33% включно. Стійка втрата
працездатності на одну третину працездатності або більше є ознакою
тяжкого тілесного ушкодження і її спричинення в результаті умисного
тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ст. 121. Втрата загальної
працездатності до 10% визнається незначною стійкою втратою
працездатності і є ознакою умисного легкого тілесного ушкодження,
відповідальність за яке встановлено ч. 2 ст. 125. Відсоток втрати
працездатності визначається судово-медичною експертизою.

3. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим
умислом. Найчастіше умисел має конкретизований характер. Якщо умисел
винного був спрямований на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а
результатом його дій стало заподіяння середньої тяжкості тілесних
ушкоджень, вчинене слід визнавати замахом на заподіяння умисного тяжкого
тілесного ушкодження і кваліфікувати за відповідними частинами ст. ст.
15 і 121.

Мотив цього діяння не має значення для його кваліфікації. Мета умисного
заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження впливає на
кваліфікацію діяння у двох випадках – коли нею є:

1) залякування потерпілого або його родичів, 2) їх примус до певних дій
(ч 2 ст. 121). Водночас встановлення мотиву і мети при вчиненні умисного
середньої тяжкості тілесного ушкодження є обов’язковим, оскільки у ряді
випадків наявність певних мотиву чи мети є підставою для кваліфікації
такого діяння за іншими статтями КК (наприклад, за наявності
відповідного мотиву такі тілесні ушкодження підлягають Кваліфікації за
ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 350, ч. 2 ст. 3?7, ч. 2 ст. 398). Кваліфікувати
дії винних у таких випадках ще й за ч. 1 ст. 122 не потрібно.

5. Кваліфікованими видами умисного середньої тяжкості тілесного
ушкодження (ч. 2 ст. 121) є вчинення Його з метою: 1) залякування
потерпілого або його родичів; 2) їх примусу до певних дій.

Залякування у складі цього злочину за своїм змістом є близьким до
залякування у складі умисного тяжкого тілесного ушкодження,
передбаченого ч. 2 ст. 121 (про його поняття див. коментар до ст. 121).

Особливістю цієї ознаки при заподіянні умисного середньої тяжкості
тілесного ушкодження є те, що залякування спрямовується, крім
потерпілого, лише на його родичів, у той час, коли при вчиненні умисного
тяжкого тілесного ушкодження воно спрямовується проти будь-яких інших
осіб. Крім того, особливістю залякування при вчиненні злочину,
передбаченого ч. 2 ст. 122, є те, що воно не охоплює собою дій, які
утворюють примус потерпілого чи його родичіа до певних дій. Ця ознака як
кваліфікуюча умисне середньої тяжкості тілесних ушкоджень виділена
окремо у ч. 2 ст. 122, тоді як у ч. 2 ст. 121 вона не передбачена,

У складі злочину, передбаченого ч. 2 ст 122, примус означає домагання
від потерпілого або його родичів вчинення або утримання від вчинення
певних дій шляхом заподіяння потерпілому умисного середньої тяжкості
тілесного ушкодження. Якщо в результаті примусу потерпілим або його
родичем було вчинено діяння, яке містить ознаки злочину, його слід
оцінювати з урахуванням положень ст. 40.

Такий примус, якщо він поєднаний з вимогою щодо потерпілого або його
родичів – передати чуже майно чи право на майно або вчинити будь-які дії
майнового характеру; припинити займатися господарською діяльністю чи
обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду, виконання
(невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити
законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю;
виконати чи

не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов’язання – слід
кваліфікувати, відповідно, за ч. З ст. 189, ч. З ст. 206, ч. З ст. 355.

Під родичами у цій статті слід розуміти не лише близьких родичів
(поняття яких розкрито в коментарі до ст. 115), а й інших родичів
потерпілого.

Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати
працездатності Затверджений постановою KM № 221 від 4 квітня 1995р.

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.
Затверджені наказом МОЗ № б від 17 січня 1995р.

Постанова ПВС “Про судову практику в справах про злочини проти життя і
здоров’я людини” № 1 від 1 квітня 1994 p. (п. 26).

Стаття 123. Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного
душевного хвилювання

Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного
хвилюваний, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або
тяжкої образи з боку потерпілого,-

карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот
сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або
обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк
до двох років,

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи.

2. Потерпілим від цього злочину може бути лише особа, яка своїми діями
(протизаконним насильством чи тяжкою образою) викликала у винного стан
сильного душевного хвилювання. Умисне за подіяння за зазначених у ст.
123 обставин тяжких тілесних ушкоджень іншим особам не може
кваліфікуватися за цією статтею і підлягає правовій оцінці на загальних
підставах, а специфічний емоційний стан винного може бути визнано
обставиною, що пом’якшує покарання (п. 7 ч. 1 ст. 66).

3. Об’єктивна-сторона злочину характеризується: 1) діями (шляхом
бездіяльності у зазначеному у ст. 123 стані його вчинити неможливо); 2)
наслідками у вигляді тяжких тілесних ушкоджень; 3) причинним зв’язком
між зазначеними діями та наслідком, а також 4) часом і певною
обстановкою вчинення злочину.

Кваліфікація умисного тяжкого тілесного ушкодження за ст. 123 можлива
лише за умови, що: 1) воно заподіяне у стані сильного душевного
хвилювання; 2) такий стан виник раптово; 3) це сталося внаслідок
протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Таким
чином, привілейований склад умисного заподіяння тяжких тілесних
ушкоджень, який передбачено цією статтею, обумовлений двома моментами:
а) відповідною віктимною (неправомірною, аморальною) поведінкою
потерпілого і б) викликаним нею певним емоційним станом винного.

Про поняття тяжких тілесних ушкоджень див. ст. 121 та коментар до неї,
стану сильного душевного хвилювання – коментар до ст. ст. 66 та 116.

Таким, що виник раптово, визнається стан сильного душевного хвилювання,
процес виникнення і протікання якого характеризується неочікуваністю,
миттєвістю, бурхливістю, швидкоплинністю. Про поняття протизаконного
насильства і тяжкої образи див. коментар до ст. 116,

Виникнення стану сильного душевного хвилювання внаслідок застосування до
особи насильства на законних підставах (наприклад, при затриманні її
працівниками міліції у разі вчинення нею злочину чи іншого
правопорушення) або ж не в результаті тяжкої образи виключає
відповідальність особи, яка в такому стані умисно заподіяла тяжкі
тілесні ушкодження, за ст. 123. Кримінальна відповідальність за
заподіяння шкоди здоров’ю іншої особи (не лише тяжких, а й іншої
тяжкості тілесних ушкоджень) у таких випадках настає на загальних
підставах.

Якщо умисне тяжке тілесне ушкодження заподіяно після того, коли стан
сильного душевного хвилювання пройшов, дії винного слід кваліфікувати за
ст. 121. Протиправна поведінка потерпілого в такому разі може бути
визнана обставиною, яка пом’якшує покарання.

Ст. 123 передбачає відповідальність лише за умисне заподіяння у стані
сильного душевного хвилювання тяжкого тілесного ушкодження. Умисне
заподіяння за таких обставин середньої тяжкості та легкого тілесного
ушкодження злочином не визнається. Умисне вбивство, вчинене в стані
сильного душевного хвилювання, утворює склад злочину, передбаченого ст.
116. Особливістю умисного вбивства за зазначених обставин є те, що закон
як окрему причину виникнення стану сильного душевного хвилювання винного
передбачає систематичне знущання над ним. Таке діяння не виділяється
окремо у складі злочину, передбаченого ст. 123, однак, якщо воно
супроводжувалось протизаконним насильством або завдало винному чи іншій
особі тяжкої образи, його також слід визнавати причиною виникнення стану
сильного душевного хвилювання і при заподіянні умисного тяжкого
тілесного ушкодження,

Якщо особа умисно заподіяла тяжкі тілесні ушкодження, перебуваючи при
цьому у стані сильного душевного хвилювання, що виникло внаслідок
зазначених у ст. 123 обставин, і одночасно діючи в стані необхідної
оборони, перевищуючи її межі, вчинене слід кваліфікувати за ст. 124,
оскільки ця стаття передбачає більш м’яке покарання, ніж ст. 123.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину є час його вчинення.
Цей злочин може бути вчинений лише в той час, коли винний перебуває у
стані сильного душевного хвилювання. Найчастіше такий стан є
короткочасним і триває всього декілька хвилин.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння тяжких тілесних
ушкоджень.

4. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку і
перебувала під час вчинення злочину у стані сильного душевного
хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства чи
тяжкої образи з боку потерпілого.

5. Суб’єктивна сторона характеризується прямим або непрямим умислом.
Психічне ставлення особи при вчиненні цього злочину характеризують дві
особливості: 1) умисел завжди є таким, що раптово виник, і афектованим;
2) емоційний стан винної особи характеризується сильним душевним
хвилюванням, що певною мірою знижує її здатність усвідомлювати свої дії
або керувати ними.

Постонова ПВС “Про судову практику в справах про злочини протії життя і
здоров’я людини” № і від 1 квітня 1994 p. (п. п. 23, 26, 27. 29. ЗО).

Постанова ПВС “Про практику застосування судами законодавства, яке
забезпечує право на необхідну оборону від суспільна небезпечних
посягань, № 4 від 28 червня 1991р.(п. 10).

Стаття 124. Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі
перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів,
необхідних для затримання злочинця

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчинене у разі перевищення
меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для
затримання злочинця,-

карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот
сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або арештом
на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

1. Об’єктом злочину виступає здоров’я особи .

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діями; 2) наслідками
у вигляді тяжких тілесних ушкоджень; 3) причинним зв’язком між
зазначеними діями та наслідками, а також 4) пгвною обстановкою.

Ст. 124 містить склад привілейованого умисного заподіяння тяжких
тілесних ушкоджень (про їх поняття див. ст. 121 та коментар до неї).
Заподіяння таких ушкоджень підлягає кваліфікації за цією статтею у трьох
випадках, а саме, у разі його вчинення при перевищенні:

1) меж необхідної оборони. У цьому випадку діяння характеризується
заподіянням шкоди у вигляді тяжких тілесних ушкоджень тому, хто посягає,
при захисті від суспільне небезпечного посягання, але з перевищенням меж
необхідної оборони, тобто при явній невідповідності зазначеної шкоди
небезпечності посягання або обстановці захисту. Про умови правомірності
необхідної оборони та поняття перевищення такої оборони див. ст. 36 та
коментар до неї;

2) меж захисту в обстановці уявної оборони. Тяжкі тілесні ушкодження
заподіюються за обставин, коли реального суспільне небезпечного
посягання з боку потерпілого не було і винна особа, неправильно оцінюючи
дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.
Про умови правомірності уявної оборони та поняття перевищення такої
оборони див. ст. 37 та коментар до неї;

3) заходів, необхідних для затримання злочинця. Діяння полягає У
заподіянні тяжкої шкоди у вигляді тяжких тілесних ушкоджень особі, яка
вчинила злочин, при її затриманні, але з перевищенням заходів,
необхідних для затримання злочинця, тобто при япгій не-

відповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або обстановці
затримання злочинця. Про умови правомірності затримання особи, яка
вчинила злочин, та поняття перевищення заходів, необхідних для
затримання злочинця, див. ст. 38 та коментар до неї.

Обов’язковою умовою кваліфікації заподіяння умисного тяжкого тілесного
ушкодження за ст. 124 с перебування винного при вчиненні цього діяння у
стані необхідної оборони, уявної оборони або в умовах необхідності
затримання злочинцяЯкщо буде встановлено, що винний не перебував у такій
обстановці, вчинене ним за наявності підстав слід кваліфікувати за ст.
121,

Якщо при перевищенні меж необхідної оборони або заходів, необхідних для
затримання злочінця, потерпілому умисно заподіяно тяжке тілесне
ушкодження, від якого настала смерть, за відсутності умислу на
позбавлення життя дії винного слід кваліфікувати за ст 124.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння потерпілому тяжкого
тілесного ушкодження.

3. Ознаки, що стосуються потерпілого, а також суб’єкта і суб’єктивної
сторони цього злочину, повністю збігаються з аналогічними ознаками
злочину, передбаченого ст. 118.

Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні меж необхідної,
уявної оборони або перевищені заходів, необхідних для затримання
злочинця, через необережність не є злочином, а тому воно не може бути
кваліфіковано ні за ст. 124, ні за ст. 128.

Постанова ПВС “Про практику застосування судоми законодавства, яке
забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних
посягань” № 4 від 28 червня 1991 p. (п. 10).

Стаття 125. Умисне легке тілесне ушкодження

1. Умисне легке тілесне ушкодження – карається штрафом до п’ятдесяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами
на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до одного
року.

2. Умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад
здоров’я або незначну втрату працездатності,-

карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот
сорока годин або виправними роботами на строк до одного року, або
арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох
років.

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи.

2. З об’єктивної сторони злочин характеризується вчиненням тілесних
ушкоджень двох видів: 1) легкого тілесного ушкодження (ч. 1 ст. 125); 2)
легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад
здоров’я або незначну втрату працездатності (ч. 2 ст. 125).

У першому випадку йдеться про легке тілесне ушкодження, що не спричинило
таких наслідків, як короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату
працездатності. Таким тілесним ушкодженням є ушкодження, що має незначні
скороминущі наслідки, тривалістю не більш як шість днів (синець,
подряпина тощо).

Легке тілесне ушкодження другого виду характеризується тим, що при його
заподіянні потерпілому спричиняються короткочасний розлад здоров’я або
незначна стійка втрата працездатності. Короткочасним слід вважати розлад
здоров’я тривалістю понад шість днів, але не більш як три тижні (21
день). Під незначною стійкою втратою працездатності слід розуміти втрату
загальної працездатності до 10%.

Якщо умисне легке тілесне ушкодження КК передбачено як ознаку іншого
злочину, його заподіяння слід кваліфікувати за статтею, що передбачає
відповідальність за цей злочин (наприклад, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 398 ).

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння фізичної шкоди у
вигляді наслідків, зазначених у ч. ч. 1 або 2 ст. 125.

3. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим
умислом. Якщо умисел винного було спрямовано на заподіяння тяжких
тілесних чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а в результаті його
дій потерпілому було заподіяно лише легкі тілесні ушкодження, вчинене
слід кваліфікувати за спрямованістю умислу – за відповідними частинами
ст. ст. 15 і 121 або 122.

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.
Затверджені наказом МОЗ № 6 від 17 січня 1995р.

Стаття 126. Побої і мордування

1. Умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій,
які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або
виправними роботами на строк до одного року.

2. Ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб,
або з метою залякування потерпілого чи його близьких,-

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той самий строк.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є здоров’я особи. Додатковим
факультативним його об’єктом можуть виступати воля, честь і гідність
особи, її психічна недоторканність.

2. Об’єктивна сторона злочину полягає: 1) в завданні удару, побоїв або
2) вчиненні інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не
спричинили тілесних ушкоджень.

Під ударом слід розуміти одноразовий різкий вплив на тіло людини за
допомогою певного предмета або частини тіла (руки, ноги, голови), що
завдає фізичного болю. Побої- це багаторазове (два і більше) завдання
ударів по тілу потерпілого, яке не спричинило тілесних ушкоджень. Інші
насильницькі дії – це інші, крім удару та побоїв, насильницькі дії, які
можуть полягати, зокрема, у: щипанні, викручуванні кінцівок, защемленні
тієї чи іншої частини тіла

за допомогою будь-яких пристроїв, здушуванні шиї, вириванні волосся, дії
на тіло термічними факторами тощо.

Завдання удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій утворюють склад
злочину, передбаченого ст. 126, за двох умов, а саме тоді, коли вони: а)
завдали потерпілому фі&