.

Криминалистика (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
1 322602
Скачать документ

Криминалистика

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ І ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ОСНОВ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Стаття 109. Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення
конституційного ладу або на захоплення державної влади

1. Дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного
ладу або захоплення державної влади, а також змова про вчинення таких
дій –

караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

2. Публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного
ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження
матеріалів із закликами до вчинення таких дій –

караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі
на той же строк.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені особою, яка є
представником влади, або повторно, або організованою групою, або з
використанням засобів масової інформації,-

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той же строк.

1. Об’єктом злочину є встановлений Конституцією і законами України
порядок створення і діяльності вищих органів державної влади, порушення
якого створює загрозу безпеці держави у політичній сфері.

Конституційний лад включає встановлені Конституцією України основна
засади життєдіяльності суспільства, держави і людини в Україні.

Його складовими є:

суверенітет держави (верховенство і самостійність державної влади
усередині країни та н незалежність У міжнародних відносинах);

форма правління (спосіб організації Державної влади, за яким єдиним
органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, главою
держави – Президент України, вищим органом виконавчої влади – Кабінет
Міністрів України і т. ін.);

державний устрій (унітарний з відповідним поділом владних повноважень
між вищими і центральними та місцевими органами державної влади) та
цілісність території;

державний режим (демократичний, що зокрема передбачає можливість
здійснення народного волевиявлення через вибори, референдум та інші
форми безпосередньої демократії, гарантії місцевого самоврядування,
захист державою прав і свобод людини і громадянина, ґрунтування
суспільного життя на засадах політичної, економічної та ідеологічної
багатоманітності).

Державна влада – це система сформованих у порядку, передбаченому
Конституцією та законами України, органів, які уособлюють собою владу
глави держави, законодавчу, виконавчу і судову владу, тобто: Президент
України, парламент, вищі, центральні та місцеві органи виконавчої влади,
вищі та місцеві органи судової влади, – а також органи місцевого
самоврядування і контрольно-наглядові та деякі інші органи, які.
користуючись певною незалежністю, dejure не належать до трьох головних
гілок влади (прокуратура України, Національний банк України, Рахункова
палата України, Вища рада юстиції України тощо). Таким чином, існуюча в
Україні державна влада є частиною її конституційного ладу.

У диспозиції ст. 109 поняття “державна влада” застосовується, так би
мовити, у вузькому смислі. Іншими словами, мову можна вести про
кримінальну відповідальність за дії, вчинені з метою неконституційного
захоплення влади Президента України, законодавчої, вищої виконавчої або
вищої судової влади України, оскільки тільки за умови отримання такої
влади група осіб може суттєво вплинути на суверенітет держави, її форму
правління, державний устрій та державний режим і заподіяти шкоду
державній безпеці у масштабі держави. Дії, вчинені з метою захоплення
влади на рівні місцевого самоврядування, або змова про вчинення таких
дій можуть бути кваліфіковані як перевищення влади чи самоправство. Такі
дії, як проголошення певної адміністративно-територіальної одиниці
України суверенною державою, кваліфікуються за ст. 110 як посягання на
територіальну цілісність України.

Під державною владою у ст. 109 слід розуміти лише легітимну владу. Тому
дії, спрямовані на захоплення раніше узурпованої іншими особами,
нелегітимної державної влади, не містять складу розглядуваного злочину,
і, якщо фактично вчинене діяння не містить складу іншого злочину, мають
розглядатися лише у політичній, а не правовій площині.

2. З об’єктивної сторони злочин може виявитися у таких формах:

дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного
ладу або захоплення державної влади;

змова про вчинення таких дій (ч. 1 ст. 109);

публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного
ладу або до захоплення державної влади;

розповсюдження матеріалів із закликами до. вчинення таких дій (ч. 2 ст.
109).

До дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення
конституційного ладу або захоплення державної влади, можна віднести
створення з вказаного метою не передбачених законодавством воєнізованих
або збройних формувань чи груп, захоплення й утримання будівель чи
споруд, що забезпечують діяльність органів державної влади (скажімо,
будівель, де розташовані ВР, Адміністрація Президента України, KM),
організація великомасштабних масових заворушень (у цих випадках дії
винних мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1
ст. 109 і ст. ст. 260, 341 або 294 ), а так само фактичне створення
незаконних вищих органів державної влади (на кшталт сумнозвісного ДКНС
СРСР) тощо. В законі не вказується навіть приблизний перелік відповідних
дій, проте, виходячи із мети їх вчинення, до них можна віднести лише
такі дії, вчинення яких фактично може бути засобом її досягнення.

За конструкцією диспозиції ч. 1 ст. 109 спосіб вчинення дій, спрямованих
на зміну чи повалення конституційного ладу, завжди є насильницьким, а
для дій, вчинених з метою захоплення державної влади, такий спосіб не є
обов’язковим.

Змова у ст. 109 передбачає угоду, досягнуту між двома чи більше особами,
про вчинення спільних дій з метою насильницької зміни чи повалення
конституційного ладу або захоплення державної влади, яка містить певні
істотні умови, що стосуються способу вказаних дій, сил і засобів тощо.
Змова є закінченою з моменту досягнення угоди з зазначених істотних
умов. Групу осіб, які досягли вказаної вище угоди, можна розглядати як
звичайну групу осіб, які мають попередню змову про вчинення злочину (в
даному випадку це вже є злочином, склад якого побудований як усічений),
але не. як організовану групу, а тим більше злочинну організацію.

Публічні заклики передбачають хоча б одне відкрите звернення до
невизначеного, але значного кола осіб, в якому висловлюються ідеї,
погляди чи вимоги, спрямовані на те, щоб шляхом поширення їх серед
населення чи його окремих категорій (представників влади,
військовослужбовців тощо) схилити певну кількість осіб до певних дій.
Якщо такі заклики звернені до конкретної особи, вони кваліфікуються як
підбурювання до вчинення дій, метою яких є насильницька зміна чи
повалення конституційного ладу або захопленая державної влади.
Публічність є оціночною ознакою, і питання про наявність її має
вирішуватися в кожному конкретному випадку з урахуванням часу, місця,
обстановки здійснення закликів тощо.

Заклики слід відрізняти від поширювання неправдивих чуток. Що можуть
викликати паніку серед населення або порушення громадського порядку,
відповідальність за яке передбачена ст. 173-1 КАП.

Злочин у цій формі є закінченим з моменту висловлення винним
відповідного заклику, спрямованого на його сприйняття більш-менш широкою
аудиторією. Одиничний факт висловлення відповідних ідей кільком особам
не може розглядатися як публічні заклики.

Розповсюдження матеріалів – це дії, метою яких є доведення змісту
відповідних матеріалів до відома багатьох людей (невизначеної їх
кількості або певного кола).

Для кваліфікації цього злочину має значення спосіб публічних Закликів та
розповсюдження матеріалів. Публічні заклики можуть мати місце на
мітингу, зібранні тощо, а розповсюдження матеріалів – здійснюватися
шляхом підкидання листівок до поштових скриньок, розклеювання їх на
дошках для оголошень, розсилання листів певним групам адресатів тощо і
лише у цьому разі кваліфікуються за ч. 2 ст. 109. Публічні заклики і
розповсюдження матеріалів з використанням засобів масової інформації
тягнуть відповідальність за ч. З ст. 109.

Матеріали – письмові чи зафіксовані на іншому носієві інформації
(дискеті, аудіочи відеокасеті) звернення, листівки, плакати, газети,
журнали тощо – тут виступають засобами вчинення злочину. Адже вони є
речами, які знаходяться у динамічному (а не в статичному, на відміну від
предмета злочину) стані і за допомогою них суб’єкт впливає на об’єкт
цього злочину. Оскільки законодавець використовує цей термін у множині,
розповсюдження одного примірника відповідного матеріалу не містить
складу злочину.

Розповсюдження матеріалів є закінченим злочином з моменту, коли хоча б
частка вказаних підготовлених матеріалів потрапила до адресатів.
Виготовлення, зберігання, носіння таких матеріалів з метою їх
розповсюдження кваліфікується як готування до вчинення злочину за.ст. 14
і ч. 2 ст. 109.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у вигляді прямого
умислу. Крім того, для цього злочину у перших двох його формах
характерною є спеціальна мета: насильницька зміна, чи повалення
конституційного ладу або захоплення державної влади. Насильницьким слід
вважати такий спосіб дій, для якого характерним є застосування сили, у
тому числі озброєної, інших засобів незаконного примусу.

Для публічних закликів до насильницької зміни чи повалення
конституційного ладу або до захоплення державної влади і для
розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій закон не
передбачає зазначену мету як обов’язкову ознаку складу: відповідальність
за ці дії має нести й особа, яка вчинила їх за дорученням інших осіб за
грошову винагороду, тобто з корисливою метою.

5. Ч. З ст. 109 передбачає ознаки, які обтяжують розглядуваний злочин,
якщо він вчинений у формах, наведених у ч. 2 цієї статті. Відповідно до
них кваліфікованими видами публічних закликів до насильницької зміни чи
повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а так
само розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій, крім
вчинення їх з використанням засобів масової інформації, про що вже
йшлося вище, є також вчинення таких дій представником влади, або
повторно, або організованою групою осіб.

Про поняття представник влади, повторність, організована група див.
коментар, відповідно, до ст. ст. 364, 32, 28. Повторними у ст. 109 слід
вважати публічні заклики до насильницької зміни чи повалення
конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також
розповсюдження матеріалів із закликами до таких дій, вчинені особою, яка
раніше вже вчинила такий злочин у вказаних формах.

Під засобами масової інформації треба розуміти друковані засоби масової
інформації – періодичні друковані видання (пресу) – газети, журнали,
бюлетені, відомості, інформаційні листки. тощо і разові видання з
визначеним тиражем, а-також аудіовізуальні засоби масової інформації –
радіо, телебачення, кіно, аудіо, відео тощо. Їх використання для
вчинення вказаних вище дій означає виступи у них зі статтями,
доповідями, інтерв’ю тощо.

Конституція України (ст. ст. 1-8, 15. 19 та iн.). Закон України “Про
інформацію” від 2 жовтня 1992р. (ст.20).

Стаття 110. Посягання на територіальну цілісність і недоторканність
України

1. Умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного
кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією
України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із
закликами до вчинення таких дій –

караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі
на той же строк,

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені особою, яка є представником влади, або
повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або поєднані з
розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі,-

караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або
позбавленням волі на той же строк.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які
призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків,-

караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років.

1. Об’єктом злочину є безпека держави у політичній і воєнній сферах, яка
полягає у відсутності загрози порушення встановлених Конституцією,
законами України і міжнародними правовими актами територіальної
цілісності України та порядку визначення її території.

2. Про поняття території України див. коментар до ст. 6. Межі території
України визначаються державним кордоном.

Державний кордон України – це лінія і вертикальна поверхня, Що проходить
по цій лінії, які визначають межі території України, а саме: межі
суходолу, вод. надр, повітряного простору. Державний кордон України
визначається рішеннями Верховної Ради України І міжнародними договорами
України. Лінія державного кордону детально описується у відповідному
міжнародному договорі, а також наноситься на карту, яка є невід’ємною
частиною того чи іншого Договору (делімітація). Ця лінія проходить: на
суходолі – по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих
орієнтирах, на морі – по зовнішній межі територіального моря України, а
також певним чином на річках, озерах та інших водоймах, на мостах,
греблях та інших спорудах, і позначається на місцевості чітко видимими
прикордонними знаками (демаркація). Для позначення лінії кордону на
місцевості суміжними державами звичайно створюється змішана комісія.

На сьогодні, за наявності державної території, Україна фактично не має
державного кордону з Росією, Білоруссю та Молдовою,

оскільки на відповідних ділянках не проведено делімітації та/або
демаркації кордону.

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується активними діями, які
можуть проявитися у таких формах:

дії, вчинені з метою зміни меж території” або з метою зміни державного
кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією
України;

публічні заклики до вчинення дій, метою яких є зміна меж території
(державного кордону) України;

розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення дій, метою яких є
зміна меж території (державного кордону) України,

Дії, вчинені з метою зміни меж території України на порушення порядку,
встановленого Конституцією України, – це будь-які дії, „ спрямовані на
передачу частини території України під юрисдикцію іншої держави або на
зменшення території України шляхом утворення на ЇЇ території іншої
суверенної держави. Питання про зміну території України вирішуються
виключно всеукраїнським референдумом, який може бути призначений тільки
ВР. Логічне тлумачення словосполучення “зміна меж території” може
означати і збільшення території України за рахунок території іншої
держави чи нейтральної території (але, оскільки Україна будує свою
зовнішньополітичну діяльність на загальновизнаних принципах і нормах
міжнародного права, зокрема відмовляється від будь-якої територіальної
експансії, в даному випадку під зміною території слід розуміти тільки її
можливе зменшення).

Прикладами вказаних дій можуть бути призначення всеукраїнського
референдуму з даного питання не Верховною Радою України, а іншим
державним органом чи службовою особою, або призначення місцевого
референдуму чи проведення з даного питання опитування населення,
проголошення певної адміністративно-територіальної одиниці України
суверенною державою тощо. Водночас, скажімо, військовий переворот з
проголошенням усієї території України територією іншої держави має
кваліфікуватися за ст. 109 як дії, спрямовані на насильницьку зміну чи
повалення конституційного ладу або захоплення державної влади. Не
обов’язково, щоб

дії, вчинені з метою зміни меж території або зміни державного кордону
України, вчинювались насильницьким способом, проте конструкція складу
злочину не виключає цього. Тому до вказаних дій можна віднести створення
з вказаною метою не передбачених законодавством воєнізованих або
збройних формувань чи груп, захоплення й утримання пунктів пропуску
через державний кордон тощо (у цих випадках дії винних мають
кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 або 3 ст. 110
і ст. ст. 260 або 341). Щодо дій, спрямованих на зміну державного
кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією
України, то Конституція України не встановлює порядку зміни державного
кордону. Зміна державного кордону (який є умовною лінією), навіть здій-

снена внаслідок збройного захоплення частини території країни, водночас
означає зміну меж її території.

Про поняття публічні заклики, розповсюдження матеріалів ‘див. коментар
до ст. 109. Відповідні матеріали – письмові чи зафіксовані на іншому
носієві інформації листівки, плакати, газети тощо – тут виступають
засобами вчинення злочину.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої із зазначених
у ч. 1 ст. 110 дій.

4. Суб’єкт злочину загальний. Якщо ж цей злочин вчинюється представником
влади, це є кваліфікуючою ознакою складу злочину і потребує кваліфікації
дій винної особи за ч. 2 ст. 110, Про поняття представник влади див.
коментар до ст. 364.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у вигляді прямого
умислу. При цьому для першої форми цього злочину характерною е також
наявність спеціальної мети – змінити межі території (державного кордону)
України.

Якщо особа вчинює певні дії з метою зміни меж території областей, інших
адміністративних одиниць без намагання змінити зовнішні межі території
України, відповідальність за ст. 110 виключається, У разі, коли такі дії
вчинено службовою особою, вони можуть бути кваліфіковані за ст. ст. 364,
365, 366, а військовою службовою особою – за стст. 423, 424, 366.

Для публічних закликів до вчинення дій, спрямованих на зміну меж
території (державного кордону) України, і для розповсюдження матеріалів
із закликами до вчинення таких дій зазначена мета не є обов’язковою
ознакою складу. Відповідальність за ці дії має нести й особа, яка
особисто не має такої мети.

Психічне ставлення винного до наслідків, передбачених у ч. З ст. 110,
може характеризуватися як умислом, так і необережністю.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 108) є, крім зазначеної
вище, вчинення його повторно (про зміст цієї ознаки див. коментар до ст.
32), за попередньою змовою групою осіб (див. коментар до ст. 28) та
поєднання відповідних дій з розпалюванням національної чи релігійної
ворожнечі.

Під розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі треба розуміти
доведення до високого ступеня, граничне посилення серед певних груп
населення настроїв неприязні, ненависті до представників інших етнічних
груп чи конфесій або до атеїстів. У цьому випадку кваліфікація за
сукупністю зі злочином, передбаченим ст. 161, не потрібна.

7. Особливо кваліфікуючою ознакою злочину є настання в результаті його
вчинення таких суспільне небезпечних наслідків, як загибель людей, або
інших тяжких наслідків (ч. З ст. 110). Під загибеллю людей розуміється
загибель хоча б однієї людини.

Вбивство через необережність, вчинене під час скоєння дій, метою яких є
незаконна зміна меж території або державного кордону України, повністю
охоплюється ст. 110, а умисне вбивство потребує додаткової кваліфікації
за відповідною частиною ст. 115 або іншої статті КК, яка передбачає
відповідальність за умисне вбивство.

Під іншими тяжкими наслідками у злочині, передбаченому ст. 110, треба
розуміти настання великої матеріальної шкоди, зруйнування або
пошкодження прикордонних інженерних споруд чи інших важливих об’єктів,
виникнення масових безпорядків, розрив чи суттєве погіршення
дипломатичних стосунків з іншою державою, заподіяння потерпілим тяжких
тілесних ушкоджень тощо. При

цьому умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження повністю
охоплюється ст. 110 і не потребує додаткової кваліфікації за ст. 121,

Конституція України (ч. З cm. 2, cm. cm. 18, 73, л2 era. 85, cm. 132).

Конвенція про територіальне море та прилеглу зону від 29 квітня 1959 p.
Ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 20 жовтня 1960 p.

Гельсінкський заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва в
Європі від 1 серпня 1975 р.

Договір між Чехословаччиною і СРСР про Закарпатську Україну від 29
червня 1945р.

Договір про радянсько-польськии кордон від 16 серпня 1945 р.

Протокол між Урядом Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Урядом
Турецької Республіки про визначення лінії морського кордону між
радянськими та турецькими територіальними водами на Чорному морі від І?
квітня 1973р. Ратифікований Президією Верховної Ради СРСР 27 грудня 1973
р.

Договір між Україною і Республікою Білорусь про спільний державний
кордон від 12 травня 1997 р.

Закон України “Про державний кордон України’ від 4 листопада 1991 р.
{ст. ст. 1, 2-6).

Постанова ПВС № 1 від 1 квітня 1994 р. Про судову практику у справах про
злочини проти життя і здоров’я людини” (п.28).

Стаття 111. Державна зрада

1. Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на
шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності,
обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці
України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період
збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній
організації або їхнім представникам допомоги в проведенні підривної
діяльності проти України,-

карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років.

2. Звільняється від кримінальної відповідальності громадянин України,
якщо він на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної
організації або їх представників ніяких дій не вчинив і добровільно
заявив органам державної влади про свій зв’язок з ними та про отримане
завдання.

1. Об’єктом злочину є державна безпека України у будь-якій її сфері,

Відповідно до Концепції (основ державної політики) національної безпеки
України національна (у тому числі державна) безпека України передбачає
відсутність загрози у сферах: політичній, економічній, соціальній,
воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній, і полягає
зокрема:

у безпеці конституційного ладу і державного суверенітету України,
невтручанні у внутрішні справи України з боку інших держав, відсутності
сепаратистських тенденцій в окремих регіонах та у певних політичних сил
в Україні, непорушенні принципу розподілу влади, злагодженості
механізмів забезпечення законності і правопорядку (в політичній сфері);

у відсутності проблем ресурсної, фінансової та технологічної залежності
національної економіки від інших країн, невідпливі за межі України
інтелектуальних, матеріальних і фінансових ресурсів (в економічній);

у відсутності посягань на державний суверенітет України та її
територіальну цілісність (у воєнній);

у відсутності науково-технологічного відставання від розвинутих країн (у
науково-технологічній);

у не витоку інформації, яка становить державну та іншу передбачену
законом таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю
держави (в інформаційній сфері).

Державна безпека – це відсутність загрози, стан захищеності життєво
важливих інтересів держави від внутрішніх і зовнішніх загроз в усіх
вказаних вище сферах життєдіяльності держави. Серед інших використаних у
диспозиції ст. 111 понять, за допомогою яких визначається об’єкт цього
злочину, поняття “державна безпека” є найбільш широким, оскільки воно
охоплює відсутність загрози суверенітету, територіальній цілісності та
недоторканності, обороноздатності держави. Проте воно є вужчим, ніж
поняття “національна безпека”, яке охоплює, крім безпеки держави, також
безпеку суспільства й особи.

Суверенітет держави означає верховенство державної влади, її
самостійність усередині країни та незалежність у міжнародних відносинах,
яка може бути обмежена лише необхідністю виконувати договори і
зобов’язання в галузі міжнародних відносин.

Територіальна цілісність держави передбачає, що всі складові території
держави (адміністративно-територіальні одиниці) перебувають в
нерозривному взаємозв’язку, характеризуються єдністю і не мають власного
суверенітету.

Територіальна недоторканність – це захищеність території країни в
існуючих кордонах від будь-яких посягань, що можуть стосуватися
незаконної зміни території України, визначеної рішеннями Верховної Ради
України і міжнародними договорами України.

Обороноздатність означає підготовленість держави до захисту від
зовнішньої збройної агресії або збройного конфлікту. Складовими такої
підготовленості є сукупність економічного, політичного, соціального,
наукового, морально-психологічного і суто військового потенціалів. Стан
обороноздатності України відображають її мобілізаційні можливості,
кількість і якість Збройних Сил, їх здатність швидко переходити на
військовий стан, організовано вступати у воєнні дії та успішно
виконувати завдання по обороні від агресії.

2. З об’єктивної сторони державна зрада може виявитися у таких формах:

перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного
конфлікту;

шпигунство;

надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам
допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Перехід на бік ворога означає, що громадянин України надає безпосередню
допомогу державі, з якою Україна на той час перебуває У стані війни або
збройного конфлікту. В конкретних випадках цей злочин може полягати у
вступі на службу до певних військових чи інших формувань ворожої держави
(поліції, каральних загонів, розвідки), наданні засобів для вчинення
злочинів агентам спецслужб іноземних держав, усуненні перешкод для їх
вчинення або наданні зазначеним агентам іншої допомоги.

Перехід на бік ворога є закінченим злочином з того моменту, коли
громадянин України виконав в .інтересах ворога певні дії на

шкоду України. Один лише факт надання згоди виконати такі дії
(наприклад, поступити на службу до поліції) є лише готуванням до
вчинення злочину і залишає можливість добровільно відмовитися від
доведення злочину до кінця. Вчинення громадянином України в інтересах
ворожої держави суспільне небезпечних дій, які передбачені іншими
статтями КК, наприклад диверсії, посягання на життя державного діяча
тощо, потребує кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ст. Ill
і, відповідно, ст. ст. 113, 112.

Специфікою цієї форми державної зради є те, що вона може бути вчинена
лише в умовах воєнного стану або, хоча й у мирний час, але в період
збройного конфлікту.

Воєнний стан – це особливий правовий режим (політико-економічна
ситуація), що вводиться в Україні або в окремих ЇЇ місцевостях у разі
збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності
України, Її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним
органам державної влади, військовому командуванню і органам місцевого
самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та
забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене
загрозою, обмеження конституційних прав та свобод людини й громадянина і
прав та законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих
обмежень.

Воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться за
пропозицією Ради національної безпеки і оборони України указом
Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України
протягом двох днів з моменту звернення Президента України. Режим
воєнного стану існує, зокрема, в часових межах від дня і часу оголошення
Верховною Радою України за поданням Президента України стану війни і до
дня і часу оголошення Верховною Радою України за поданням Президента
України про укладення миру.

Поняття збройний конфлікт має самостійне правове значення для
кваліфікації, якщо такий конфлікт відбувається поза межами воєнного
стану – у разі фактичного початку воєнних дій, але ще до оголошення
воєнного стану, або взагалі у мирний час. В контексті ст. 111 це поняття
є юридичним синонімом до поняття бойова обстановка, зміст якого розкрито
у коментарі до ст. 402.

Не є ворожими незаконні формування сепаратистського, ультрареакційного
характеру, які ведуть боротьбу з легітимними органами влади України,
Проте перехід на бік ворога в період збройного конфлікту може мати місце
і в формі вступу громадянина України до угруповань терористичного
характеру, диверсійних загонів, які розпалюють прикордонні конфлікти,
порушують недоторканність морського простору України тощо,

Перехід на бік ворога, поєднаний з незаконним перетинанням державного
кордону України, потребує додаткової кваліфікації за ст. 331, а
поєднаний з переправленням людини (наприклад, воєначальника або відомого
вченого в галузі озброєння) через державний кордон України для сплатної
передачі з метою, наприклад, використання у збройних конфліктах чи
експлуатації її праці, – за ст. ст. 149 і 332.

Про поняття шпигунство, його предмет, об’єктивну і-суб’єктивну сторони
див. коментар до ст. 114.

Надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам
допомоги у проведенні підривної діяльності проти України полягає у
сприянні їх можливим чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду державній
безпеці України. Підривною слід визнавати будь-яку діяльність,
пов’язану:

зі спробою зміни системи вищих органів державної влади нелегітимним
шляхом (це можуть бути дії, спрямовані на насильницьку зміну чи
повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади,
посягання на життя державного діяча тощо);

з втручанням у міжнародну політику України (наприклад, несанкціоноване
відповідними органами державної влади України розірвання дипломатичних
чи консульських стосунків з іншою державою, зрив важливих міждержавних
переговорів або глобальних міждержавних форумів);

з втручанням у внутрішню політику (скажімо, організація міжконфесійних,
міжетнічних та інших конфліктів, розпалювання сепаратистських настроїв
серед населення окремих регіонів, фінансування, оснащення чи інше
забезпечення незаконних збройних формувань на території України,
організація інформаційної експансії з боку інших держав);

зі спробою зміни території України (організація не передбачених
Конституцією України референдумів тощо);

зі спробою знизити обороноздатність України (організація і вчинення
диверсій у формі дій, спрямованих на зруйнування об’єктів, які мають
важливе оборонне’значення, прийняття рішень про згортання наукових
досліджень у галузі військової науки і техніки, свідоме гальмування
приведення мобілізаційних планів у відповідність до сучасних умов,
винахід спеціальних вірусів чи внесення їх у комп’ютерні системи з метою
утруднення їхньої роботи або знищення накопиченої на магнітних носіях
важливої для виконання завдань оборони інформації тощо);

зі створенням умов для діяльності на території України іноземних
розвідок (вербування агентури серед жителів України, підбір кандидатів
для вербування та завчасний підкуп службових осіб, зокрема тих, що
допущені до інформації “особливої важливості”, підготовка явочних
квартир, надання допомоги у придбанні документів прикриття для іноземних
розвідників, влаштування їх на посади, пов’язані з можливістю доступу до
конфіденційної інформації);

з ужиттям заходів щодо посилення економічної залежності України від
інших держав (ініціювання розірвання торговельних зв’язків України з
іншими державами, підписання від імені України явно економічно
невигідних для неї зовнішньоекономічних контрактів, вчинення диверсій у
формі дій, спрямованих на зруйнування об’єктів, які мають важливе
народногосподарське значення) тощо.

Таким чином, види підривної діяльності проти України можуть бути
різноманітними. Різний вигляд може мати й допомога у проведенні такої
діяльності. Вона може надаватися шляхом організації чи виконання
конкретного злочину, схилення до державної зради інших осіб, усунення
перешкод для вчинення певних діянь тощо.

Закінченим злочин у цій формі є з моменту вчинення відповідного діяння,
яким особа надала допомогу в проведенні підривної діяльності проти
України.

Вчинення громадянином України для надання іноземній державі, іноземній
організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної
діяльності проти України інших злочинів, наприклад дій, спрямованих на
насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення
державної влади, посягання на життя державного діяча, посягання на життя
представника іноземної держави, диверсії, пропаганди війни, організації
масових заворушень, створення не передбачених законодавством
воєнізованих ‘формувань, потребує додаткової кваліфікації за
відповідними статтями Особливої частини КК.

У випадках, коли певні дії громадянина України, пов’язані з фактичним
наданням допомоги у проведенні підривної діяльності проти України шляхом
скоєння інших злочинів, були вчинені за його власною ініціативою з метою
продемонструвати свою лояльність до іноземної держави, іноземної
організації або їх представника і за допомогою цього встановити зв’язок
з ними, їх у разі реальної сукупності злочинів також слід кваліфікувати
за ст. 111 та відповідними іншими статтями Особливої частини КК.

Змова винного з іншою особою про насильницьку зміну чи повалення
конституційного ладу або про захоплення державної влади кваліфікується
тільки за ч. 1 ст. 109, проте змова громадянина України з представником
іноземної держави чи іноземної організації, змістом якої є отримане
першим від другого завдання вчинити дії по насильницькій зміні чи
поваленню конституційного ладу або по захопленню державної влади,
кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 109 і ч. 1
ст. 1Ї1.

Іноземна держава – це будь-яка держава, крім України, незалежно від
того, чи визнана вона Україною як суверенна і чи має Україна з нею
дипломатичні відносини.

Під іноземною організацією, як випливає зі змісту диспозиції ст. 111,
слід розуміти будь-яку державну чи недержавну установу, підприємство,
об’єднання, орган іншої країни, у тому числі політичну партію, релігійну
організацію, комерційне підприємство, а також міждержавну чи міжнародну
організацію, у тому числі неофіційну, нелегітимну чи злочинну
(“тіньовий” уряд у вигнанні, міжнародна терористична організація тощо),
крім офіційної міжнародної організації, членом якої є Україна. Іноземною
організацією є також військова, політична, економічна, фінансова,
прикордонна чи інша розвідка.

Представник іноземної держави або іноземної організації – це особа, яка
уповноважена виражати інтереси тієї чи іншої іноземної Держави
(іноземної організації) та діє від її імені або представляє її за
спеціальним повноваженням, у тому числі таємним (не офіційним). До
представників іноземних держав слід, зокрема, відносити глав та членів
дипломатичних представництв (послів, посланників, повірених у справах,
радників, аташе), консульських установ (генеральних консулів, консулів,
віце-консулів, консульських агентів), осіб, що включені до
парламентських і урядових делегацій іноземних держав як їх члени, та
знаходяться на території України з офіційними чи неофіційними
дорученнями. Не має значення, представляє особа державу, яка визнана чи
не визнана Україною як суверенна, або організацію, яка є законною чи
незаконною. Крім того, іноземною за певних обставин може бути визнана й
організація, зареєстрована в Україні, а представником іноземної
організації не обов’язково є іноземець чи особа без громадянства.

3. Суб’єктом державної зради у будь-якій її формі може бути тільки
громадянин України, який досяг 16-річного віку. Про поняття громадянин
України див. коментар до ст. 7.

Якщо під час провадження у справі буде встановлено, що особа, яка
обвинувачується у державній зраді, має, крім українського, ще -й
громадянство іншої держави, слід виходити із того, що набуття нею
іноземного громадянства виключає її із числа громадян України. Тому
вчинені нею шпигунські дії слід кваліфікувати за ст. 114, а діяння,
вчинені нею в інших формах із числа передбачених ст. 111, – за
відповідними іншими статтями Особливої частини КК, якщо фактично вчинене
містить склад іншого злочину.

За сукупністю злочинів, передбачених ст. ст. 111 і 114, діяння може бути
кваліфіковане лише у разі, якщо шпигунські дії протягом певного періоду
особа вчинювала, будучи громадянином України, а протягом іншого періоду
– будучи іноземцем.

Факт виїзду громадянина України з України навіть для постійного
проживання в іншій країні ще не виключає його із сфери відносин з
українською державою. Тому, наприклад, передача такою особою
представникам іноземної держави відомостей, що становлять державну
таємницю, кваліфікується за ст. 111.

Питання про притягнення до відповідальності за ст. ст. 27 і 111 як
організаторів, підбурювачів чи пособників державної зради представників
іноземної держави чи іноземної організації звичайно постає тільки у тому
випадку, коли законодавство України і міжнародні договори не виключають
можливості їх підсудності у кримінальних справах судам України у зв’язку
з дипломатичною недоторканністю або іншими підставами (див. коментар до
ст. 6).

Якщо зраджує державі службова особа, використовуючи при цьому владу чи
службове становище, її дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів,
передбачених ст. ст. 111 і 364 (423), а якщо вона це робить за хабар, то
додатково і за ст. 368.

4. Суб’єктивна сторона державної зради характеризується виною у вигляді
прямого умислу. При вчиненні державної зради винний усвідомлює, що він
здійснює перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період
збройного конфлікту (вчинює шпигунські дії, надає іноземній державі,
іноземній організації або їх представникам допомогу в проведенні
підривної діяльності проти України) і бажає цього.

Слова “на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та
недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи
інформаційній безпеці України” визначають суб’єктивну спрямованість дій
винного і не є характеристикою суспільне небезпечних наслідків діяння.
Факт заподіяння вказаної шкоди не має значення для кваліфікації діяння
за ст. 111. Проте фактичне спричинення діями

винного такої шкоди створює підстави для додаткової кваліфікації його
діяння за іншою статтею КК (наприклад, за ст. 112). Окремої уваги
потребує встановлення мети вчинення відповідних дій при державній зраді.
Так, при вчиненні цього злочину у першій його формі мета вчинення
відповідних дій має враховуватися для правильної кваліфікації.
Наприклад, такі дії, передбачені ст. ст. 427, 429, 431, 430, як здача
ворогові начальником ввірених йому військових сил, не зумовлене бойовою
обстановкою залишення ворогові укріплень, бойової та спеціальної техніки
чи інших засобів ведення війни, самовільне залишення поля бою під час
бою або відмова під час бою діяти зброєю, вчинені з метою сприяння
ворогові, добровільна участь військовополоненого у роботах, які мають
воєнне значення, або в інших заходах, які завідомо можуть заподіяти
шкоду Україні, а так само насильство над іншим військовополоненим чи
жорстоке поводження з ним з метою припинити таку, що провадилась
останнім у таборі, діяльність, спрямовану на шкоду ворогові, мають
кваліфікуватися за ст. 111 як перехід на бік ворога в умовах воєнного
стану або в період збройного конфлікту або як надання іноземній державі
допомоги у проведенні підривної діяльності проти України, а добровільна
здача в полон з метою участі у воєнних діях на боці ворога – як
готування до злочину, передбаченого ст. 111.

Мотивами державної зради можуть бути користь, помста, бажання полегшити
виїзд на постійне місце проживання в іншій країні тощо.

5. Ч. 2 ст. 111 визначає спеціальну підставу звільнення від кримінальної
відповідальності, яке може мати місце за наявності трьох умов в їх
сукупності; 1) суб’єктом звільнення є лише такий громадянин України,
який вступив у зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або
їх представниками й отримав їх злочинне завдання; 2) цей громадянин не
вчинив жодних дій на виконання злочинного завдання іноземної держави,
іноземної організації або їх представників; 3) він добровільно заявив
органам влади України про свій зв’язок з іноземною державою, іноземною
організацією або їх представниками та про отримане завдання.

Із зазначеного випливає, що вказані умови практично унеможливлюють
застосування на практиці норми ч. 2 ст. 111, оскільки:

а) саме по собі встановлення зв’язку з іноземною державою, іноземною
організацією або їх представниками й отримання від них злочинного
завдання при прямому умислі на державну зраду є готуванням до державної
зради (без такого умислу – лише виявленням наміру). Тому, якщо
громадянин України, встановивши вказаний зв’язок і отримавши відповідне
злочинне завдання, не вчинив ніяких дій і добровільно відмовився від
продовження реалізації свого наміру, то – незалежно від того, заявив він
органам державної влади про вказаний зв’язок або не зробив цього, –
підстав для притягнення його до кримінальної відповідальності за ст. 111
немає (згідно зі ст. 17 КК справа має бути закрита за п, 2 ст. 6 КПК);

б) громадянин, який вчинив державну зраду за власною ініціативою, без
відповідного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх
представників, має притягатися до відповідальності за ст. 111, Норма ч.
2 ст. 111 на такого громадянина не поширюється;

в) у випадку закінченої державної зради особа також має притягатися до
відповідальності за ст. ї 11. При цьому слід мати на увазі, що державна
зрада є закінченим злочином не з моменту встановлення зв’язку з
іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками чи з
моменту отримання від них злочинного завдання, а з моменту вчинення
певних конкретних дій на шкоду Україні: вступу до лав ворожої армії,
початку збирання відомостей, що становлять державну таємницю, з метою їх
наступної передачі вказаному адресату тощо. Якщо ж прив’язувати момент
закінчення злочину до моменту встановлення вказаного зв’язку, то
відповідні діяння, вчинені громадянином України за власною ініціативою,
виходитимуть за межі складу цього злочину і, за відсутності
протиправності як обов’язкової ознаки злочину (ст. 11), не можуть
потягнути кримінальної відповідальності, хіба що фактично вчинене діяння
міститиме склад іншого злочину.

Отже, норма ч. 2 ст. 111 має бути застосована лише у випадку, коли
громадянин України, отримавши злочинне завдання іноземної держави,
іноземної організації або їх представників, добровільно заявив органам
державної влади про свій зв’язок з ними та про отримане завдання і, хоча
й не вчинив на його виконання ніяких дій, але не відмовився остаточно
від його виконання,

Добровільність у ч. 2 ст. 111 означає, що особа не примушується до
зазначеної заяви органами державної влади України, службовими особами,
робить Її не в результаті насильства чи примусу і не про людське око, і
що вона має можливість і надалі певний (можливо, досить тривалий) час
приховувати від них факт свого зв’язку з іноземною державою, іноземною
організацією або їх представниками. Добровільною заява буде і тоді, коли
особа зробила Її під впливом своїх родичів чи близьких, у тому числі й
тих, які є представниками компетентних органів влади України.
Добровільність не матиме місця, якщо особа зізналась про зв’язок з
іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками після
пред’явлення їй доказів такого зв’язку після початку проведення
досудового розслідування у кримінальній справі.

Під органами державної влади України, про які йдеться у ч. 2 ст. 111,
слід розуміти ті органи, до компетенції яких входить вирішення питання
про звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду, –
органи Служби безпеки України чи прокуратури. Водночас під час
перебування громадянина України за КОРДОНОМ такими органами влади для
громадянина України можуть бути дипломатичні представництва і
консульські установи України.

Конституція України (п. 9 ч. 1 cm. 85, n. 19 ч-. 1 cm. 106). Віденська
конвенція про дипломатичні відносини від 18 квітня 1961 p. (п. п. 1 і 2

Закон України “Про оборону України” в редакції від 5 жовтня 2000 p. (cm.
1, 17). Закон України “Про правовий режим воєнного стану” від 6 квітня
2000 p. (cm. ст. 1, 5).

Закон України “Про громадянство України ” в редакції від 18 січня 2001
p. (cm. ї). мнцепція (основи державної політики) національної безпеки
України. Схвале-

на постановою ВР № 3/97-ВР від 16 січня 1997 p.

положення про дипломатичні представництва та консульські установи інозе-

мних держав в Україні. Затверджене указом Президента України № 198/93
від

10 червня 1993р.(п.п.13.25).

Стаття 112. Посягання на державного чи громадського діяча

1. Посягання на життя Президента України, Голови Верховної Ради України,
народного депутата України, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету
Міністрів України, Голови чи судді Конституційного Суду України або
Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України,
Генерального прокурора України, Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини, Голови Рахункової палати, Голови Національного банку
України, керівника політичної партії, вчинене у зв’язку з їх державною
чи громадською діяльністю,-

карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або
довічним позбавленням волі.

2. Погроза вбивством, заподіянням шкоди здоров’ю або майну, а також
викраденням або позбавленням волі щодо осіб, названих у частині першій
цієї статті або їх близьких, з метою впливу на характер їх діяльності
або діяльності держави чи органів, які вони представляють,-

карається позбавленням волі на строк до п’яти років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 112, є
безпека держави у політичній сфері (у сфері здійснення вищої державної
влади, яка забезпечує її нормальне функціонування, та у сфері діяльності
політичних партій). Крім того, цей злочин має Й обов’язковий додатковий
об’єкт – життя людини.

2. Специфічною ознакою злочину є потерпілий.

Ним може бути тільки державний чи громадський діяч, вказаний у
диспозиції ст. 112, обраний (призначений} на посаду у встановленому
Конституцією і законами України порядку. Одна і та сама особа може бути
водночас і державним, і громадським діячем (наприклад, народним
депутатом України і керівником політичної партії), що треба враховувати
в юридичному формулюванні звинувачення.

Правильна кваліфікація дій винного за ст. 112 потребує встановлення
часових меж, в яких та чи інша особа виконує повноваження державного чи
громадського діяча. Згідно з Конституцією і законами України державними
(громадськими) діячами як потерпілими згідно зі ст. 112 у відповідних
початкових та кінцевих часових межах є:

Президент Україна – з моменту складення ним присяги народові і до
моменту складення такої присяги новообраним Президентом України або
дострокового припинення повноважень Президента України;

Голова Верховної Ради України – з моменту прийняття (він же є і моментом
набрання чинності) постанови Верховної Ради України про його обрання
Головою Верховної Ради України і до моменту прийняття постанови
Верховної Ради України про його відкликання;

народний депутат України – з моменту складення ним присяги і до моменту
припинення повноважень Верховної Ради України, або прийняття рішення про
дострокове припинення повноважень народного депутата України
(приймається Верховною Радою України або судом – залежно від підстав
такого припинення повноважень);

Прем’єр міністр України – з моменту прийняття (він же е і моментом
набрання чинності) указу Президента України про його призначення (за
наявності згоди Верховної Ради України) і до моменту прийняття
Президентом України його відставки, або, за наявності доручення
Президента України про продовження виконання своїх повноважень після
прийняття відставки (цей термін не може тривати більше шістдесяти днів)
– до кінцевого моменту дії вказаного доручення, або до складення
повноважень перед новообраним Президентом України;

член Кабінету Міністрів України (крім Прем’єр-міністра України, членами
Кабінету Міністрів є Перший віце-прем’єр-міністр, три
віце-прем’єр-міністри і міністри: аграрної політики; внутрішніх справ;
екології та природних ресурсів; економіки; палива й енергетики;
закордонних справ; культури і мистецтв; з питань надзвичайних ситуацій
та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;
оборони; освіти і науки; охорони здоров’я;

праці і соціальної політики; промислової політики; транспорту; фінансів;
юстиції) – з моменту прийняття указу Президента України про призначення
і до визначеного відповідним актом глави держави моменту відставки, або
моменту відставки Прем’єр-міністра України (оскільки він має наслідком
відставку всього складу Кабінету Міністрів України), або, за наявності
доручення Президента України про продовження виконання своїх повноважень
після прийняття відставки, – до кінцевого моменту дії вказаного
доручення, або до складення повноважень перед новообраним Президентом
України;

Голова Конституційного Суду України – з моменту Його обрання на
спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України і до
моменту обрання нового Голови Конституційного Суду України або прийняття
рішення про дострокове звільнення з цієї посади;

суддя Конституційного Суду України – з моменту складення присяги судді
Конституційного Суду України після його призначення (із вісімнадцяти
суддів Конституційного Суду України по шість призначаються на посаду
указом Президента України, постановою Верховної Ради України і рішенням
з’їзду суддів України) і до моменту прийняття рішення про припинення
його повноважень Конституційним Судом України чи Верховною Радою України
– залежно від підстав припинення повноважень;

Генеральний прокурор України – з моменту призначення на посаду
Президентом України за згодою Верховної Ради України і до моменту
звільнення з посади за рішенням Президента України або відставки з
посади у зв’язку з висловленням Верховною Радою України недовіри;

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – з моменту складення
присяги після прийняття постанови Верховної Ради України про його
призначення на цю посаду і до моменту складення присяги новообраним
Уповноваженим, або подання заяви яро складення повноважень, або набрання
законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього чи рішенням суду про
визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісти відсутньою
чи

оголошення її померлою, або прийняття постанови Верховної Ради України
про звільнення з посади;

Голова Рахункової палати України – з моменту прийняття Верховною Радою
України постанови про призначення на посаду і до моменту призначення
нового Голови Рахункової палати України по закінченні строку повноважень
попереднього, або прийняття Верховною Радою України постанови про
дострокове звільнення, або зупинення діяльності Рахункової палати
України;

Голова Національного банку України – з моменту прийняття Верховною Радою
України за поданням Президента України постанови про призначення на
посаду і до моменту прийняття в такому ж порядку постанови про
звільнення з посади;

керівних політичної партії – з моменту обрання на цю посаду і до моменту
звільнення з посади в порядку, встановленому законами України і статутом
відповідної партії. Керівників політичної партії може бути два і більше.
Про поняття політичної партії див. коментар до ст. 170.

Відповідні часові межі, в яких особа виконує свої повноваження,
встановлені законодавством України також щодо Голови та судді Верховного
Суду України і вищих спеціалізованих судів України.

Перелік осіб, які можуть бути потерпілими відповідно до ст. 112. е
вичерпним. Тому посягання на життя інших вищих службових осіб України
(наприклад, Голови Центральної виборчої комісії України, Голови Вищої
ради юстиції, Секретаря Ради національної безпеки і оборони України,
Державного секретаря Кабінету Міністрів України тощо) за мотивами їх
державної діяльності не тягне відповідальності за ст. 112 і за
відповідних обставин кваліфікується за п. 8 ст. 115,

Не може кваліфікуватися за ст. 112 і посягання на життя осіб, які є
членами сім’ї відповідного державного діяча або які тимчасово виконують
обов’язки, скажімо, Генерального прокурора України, Голови Національного
банку України, міністра тощо. Вбивство або замах на вбивство особи, яка
тимчасово виконує обов’язки Генерального прокурора України чи міністра
внутрішніх справ України, а,так само близького родича Генерального
прокурора України, міністра внутрішніх справ України у зв’язку з
виконанням ними службових обов’язків кваліфікується за ст. 348.

Убивство ж або замах на вбивство державного діяча, який водночас є
членом Уряду України і працівником правоохоронного органу (міністром
внутрішніх справ України), або на життя Генерального прокурора України
(який також є працівником правоохоронного органу) у зв’язку з виконанням
ним службових обов’язків кваліфікується тільки за ст. 112.

Посягання на життя колишніх Президента України, Голови Верховної Ради
України, народного депутата України та інших, вчинене у зв’язку з Їх
колишньою державною діяльністю, слід кваліфікувати за п. 8 ст. 115,
оскільки при кваліфікації діяння важливим є не тільки мотив злочину, а й
фактичний статус потерпілого.

3. З об’єктивної сторони розглядуваний злочин полягає у посяганні на
життя державного чи громадського діяча.

.Посягання на життя означає вбивство або замах (як закінчений, так і
незакінчений) на вбивство державного чи громадського діяча, які можуть
проявитися у діях (здійснення пострілу, нанесення удару ножем, вкладення
радіоактивних речовин у робоче крісло тощо) або у бездіяльності
(наприклад, невчинення необхідної медичної процедури). Спосіб посягання
значення для кваліфікації не має. Детальніше про поняття вбивство див.
коментар до ст. 115.

Злочин є закінченим з моменту безпосереднього здійснення замаху,
незалежно від настання фактичних наслідків (шкода здоров’ю державного
діяча може бути не заподіяна зовсім). Заподіяння шкоди здоров’ю
державного чи громадського діяча, навіть і за мотивом його державної чи
громадської діяльності, яке завідомо для винного не могло спричинити
смерть, кваліфікується як відповідний злочин, передбачений розділами II,
XV або .іншим розділом Особливої частини КК.

4. Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 112, є осудна особа, якій на
момент вчинення злочину виповнилося 1-4 років.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у вигляді прямого
умислу: особа усвідомлює, що вона посягає на життя державного чи
громадського діяча, і бажає спричинити його смерть. Мотивами вчинення
злочину можуть бути тільки два: бажання припинити державну чи громадську
діяльність певної особи або помста за таку діяльність. У будь-якому разі
для кваліфікації злочину за ст. 112 достатньо,.щоб ініціатор посягання
на життя державного чи громадського діяча (замовник, а за відсутності
замовника – організатор, підбурювач чи хоча б один із виконавців, коли
їх двоє і більше) керувався вказаними вище мотивами. Інші співучасники
можуть діяти з корисливим мотивом, із бажання допомогти ініціатору тощо.
В окремих випадках це може мати значення для кваліфікації їхніх дій.

Державна діяльність – це діяльність відповідної службової особи у
масштабах держави. Громадською діяльністю у складі злочину,
передбаченого ст. 112, визнається діяльність громадянина, обумовлена
його належністю до політичної партії і спрямована на реалізацію функцій
і виконання завдань, які стоять перед нею.

Посягання на життя державного діяча не кваліфікується за ст. 112, коли
воно вчинене для зведення особистих рахунків, коли Його мотивами є
ревнощі, намагання уникнути відповідальності, хуліганський мотив тощо.

Наявність, у особи відповідної мети знаходиться за межами складу
злочину, передбаченого ст. 112, і може. свідчити про необхідність
кваліфікації її дій за сукупністю злочинів, передбачених ст. 111 (у
формі надання іноземній державі, іноземній організації чи їх
представникам Допомоги у проведенні підривної діяльності проти України)
або ст. 109 (у формі дій, вчинених з метою насильницької зміни чи
повалення конституційного ладу або захоплення державної влади) і ст.
112.

Посягання на життя державного чи громадського діяча, вчинене у зв’язку з
його державною чи громадською діяльністю, пов,ністю охоплюється ст. 112
і додаткової кваліфікації за п. 8 ст. 115 не потребує.

Якщо винний, бажаючи вбити потерпілого у зв’язку з його державною чи
громадською діяльністю, помилився і позбавив життя

іншу людину (скажімо, схожу за зовнішнім виглядом), його дії слід
кваліфікувати за правилами фактичної помилки: за ст. ст. 15 і 112 як
замах на злочин, котрий він намагався вчинити, та за відповідною
частиною ст. 115.

6. Певні складнощі може викликати кваліфікація посягання на життя
державного чи громадського діяча, коли цей злочин вчиняється на
замовлення.

У ситуації, коли безпосередній виконавець злочину не знає, кого саме і
за яких первинних мотивів замовника він убиває, його дії не можуть
кваліфікуватися за ст. 112. Оскільки безпосередній виконавець не
усвідомлював справжнього значення вчинюваних ним дій, але його наміром
охоплювалось те, що він вчинює вбивство на замовлення, він повинен нести
відповідальність за п. 11 ст. 115. Вчинення такого вбивства не тільки на
замовлення, а й з корисливих мотивів вимагає додаткової кваліфікації дій
виконавця за п. 6 ст. 115. Коли безпосередній виконавець злочину
усвідомлює, що вбиває державного чи громадського діяча у зв’язку з його
державною чи громадською діяльністю, його дії треба кваліфікувати за ст.
112, а дії замовника як організацію чи підбурювання до вчинення цього
злочину за ст. ст. 27 і 112. Додаткової кваліфікації за п. 11 ст, 115 у
такому випадку не потрібно, оскільки посягання на життя державного чи
громадського діяча охоплює будь-які об’єктивні ознаки умисного вбивства
за обставин, які обтяжують покарання, крім вбивства з корисливих
мотивів. –

У випадку, коли винний вчинив посягання на життя державного чи
громадського діяча і водночас вбивство інших людей шляхом вибуху чи
інших загальнонебезпечних дій, відповідальність настає за сукупністю
злочинів, передбачених ст. ст. 112 і 113 або п. п. 1, 5 ч. 2 ст. 115.

Конституція України (ст. ст. 79. 88. 104, 106, 114, 122, 128. 148).
Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які
користуються

міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів від 14 грудня
1973р.

Ратифікована СРСР26грудня }975р.

Закон УРСР “Про судоустрій України” від 5 червня 1981 р. (ст. 41).

Закон України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. (ст. 2).

Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р. (ст. ст.
2, ІЗ, 14,

19).

Закон України Про статус народного депутата України в редакції від 22
бе-

резня 2001р. (ст. ст. 2. 4).

Закон України “Про Рахункову палату України” від 12 липня 1996р. (ст.
10). Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996р.
(ст.

ст. 5-9. 17,20,23,24)

Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”
від 23 грудня 1997р. (ст. ст. 6, 9).

Закон України “Про державну охорону органів державної влади України та
посадових осіб від 4 березня 1998р. (ст. ст. 5-7, 13, 15, 17-18).

Закон України “Про Національний банк України” в ід 20 травня 1999р. (ст.
18).

Закон України Про політичні партії” від 5 квітня 2001 р. (ст. ст. 1,2).

Указ Президента України № 503/97 від 10 червня 1997р. “Про порядок
офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними
чинності” (ст. 7).

Указ Президента України № 1572/99 від 15 грудня 1999 р. “Про систему
центральних органів виконавчої влади”.

Указ Президента України № 1574/99 від 15 грудня 1999р. “Про склад
Кабінету Міністрів України”.

Указ Президента України № 345/2001 від 29 травня 2001 р. “Про чергові
заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи”.

Постанова ПВС № ї від ї квітня 1994 р. Про судову практику у справах про
злочини проти життя і здоров’я людини” (п. п. 17-3,28-29,32).

Стаття 113. Диверсія

Вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів або інших дій,
спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи
іншої шкоди їхньому здоров’ю, на зруйнування або пошкодження об’єктів,
які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також
вчинення з тією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне
забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи
епіфітотій,-

карається позбавленням волі на строк, від восьми до п’ятнадцяти років.

1. Основний безпосередній об’єкт диверсії – безпека держави в
економічній, екологічній, воєнній або будь-якій іншій сфері відповідно
до спрямованості конкретного акту диверсії. Крім того, для цього злочину
характерним є обов’язковий додатковий об’єкт, який має різний зміст у
різних формах цього злочину: це життя і здоров’я особи, власність,
навколишнє середовище.

2. Предметом диверсії можуть бути:

будівлі, споруди та інші об’єкти, які мають важливе народногосподарське
чи оборонне значення, від діяльності яких залежить життєдіяльність
певних регіонів чи інших великих територій, належне функціонування
певних галузей економіки, структур державного управління
(електростанції, водо-, нафто-, газо-, нафтопродуктопроводи, мости,
дамби, греблі, системи інформаційних комунікацій, вокзали, аеропорти,
морські чи річкові порти, метрополітени, підприємства по виробництву
грошових знаків України чи інші важливі підприємства, незалежно від
форми власності, військові частини тощо), у тому числі підприємства,
зруйнування чи пошкодження яких само по собі є фактором небезпеки
(хімічні, біологічні підприємства, підприємства з виготовлення вибухових
матеріалів і виробів, пожежонебезпечні виробництва чи сховища тощо);

стада і колекції тварин, риба, що водиться у ставках та інших
водоймищах, пасіки тощо;

посіви сільськогосподарських чи інших культур, лісові масиви тощо.

3. Об’єктивна сторона диверсії проявляється в семи формах, кожна із яких
передбачає вчинення суспільне небезпечних дій (зокрема, вибухів І
підпалів), спрямованих на:

масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їх
здоров’ю;

зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе
народногосподарське чи оборонне значення;

радіоактивне забруднення;

масове отруєння;

поширення епідемій;

поширення епізоотій;

поширення епіфітотій.

Диверсія, вчинена у будь-якій із її форм, є закінченою з моменту
вчинення вибуху, підпалу, затоплення, обвалу чи інших дій відповідної
спрямованості, незалежно від того, чи фактично настали ті або інші
наслідки (наприклад, в результаті вибуху у зв’язку зі слабкою міцністю
заряду може взагалі не настати будь-яких помітних наслідків, через дощ
може не загорітися підпалене сховище або отрута виявиться неефективною).

Вибух передбачає займання певних об’єктів внаслідок миттєвого хімічного
розкладання відповідних хімічних речовин чи їх сумішей та створення
сильно нагрітих газів, а підпал – це свідоме викликання пожежі шляхом
застосування джерела вогню до певних об’єктів.

До інших дій. спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних
ушкоджень чи іншої шкоди їх здоров’ю, на зруйнування або пошкодження
об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення
можна віднести, скажімо, пошкодження дамби гідроелектростанції, яке
потягло затоплення населеного пункту, вимикання сигналу маяка, наслідком
чого стала загибель корабля, пуск ракети, спрямованої на важливий
народногосподарський чи воєнний об’єкт, поміщення у воду в місці
масового відпочинку людей дроту високовольтної лінії електропередач,
організація катастрофи, внесення вірусів у комп’ютерні системи з метою
утруднення їхньої роботи або знищення накопиченої на магнітних носіях
важливої інформації тощо.

Масове знищення людей – це позбавлення життя багатьох людей. Конкретна
кількість людей, знищення яких можна визнати масовим, визначається з
урахуванням обставин справи. Це може бути як Декілька тисяч осіб, що
скупчені в одному місці під час, наприклад, демонстрації, так і декілька
десятків осіб, які знаходяться, скажімо, у будинку посольства, у
міському транспорті, дитячому садку, лікарні, відділенні міліції, іншому
громадському місці.

Під тілесними ушкодженнями розуміється порушення анатомічної цілісності
тканин, органів та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи
кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів – фізичних, хімічних,
біологічних, психічних, а під іншою шкодою здоров’ю людей –
неврологічний розлад, втрата працездатності тощо. Детальніше про поняття
тілесні ушкодження див. коментар до ст. ст. 121, 122, 125.

До дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, можуть бути віднесені,
наприклад, зруйнування чи пошкодження ядерних установок, інших джерел
іонізуючого випромінювання, порушення корпусу, оболонки агрегату,
виробу, де знаходяться радіоактивні речовини, шляхом його розбирання чи
підпалювання тощо.

Під масовими отруєннями розуміється заподіяння шкоди життю і здоров’ю
більш-менш широких кіл населення шляхом їх отруєння. Масове отруєння
тварин і рослин має кваліфікуватися за ст. 441 як екоцид. Дії,
спрямовані на масове отруєння, полягають у домішуванні токсичних
(отрутних) речовин до води, повітря, продуктів харчування, лікарських
засобів і т. ін.

Епідемія – це такий, що відбувається на значній території за відносно
короткий проміжок часу, процес масового поширення заразних захворювань
людей (чуми, холери, віспи, тифу, дифтерії, туберкульозу, поліомієліту,
кашлюку, грипу, правцю, кору тощо), коли показник інфекційної
захворюваності серед населення певної місцевості та у певний час
перевищує звичайний рівень, характерний для даної інфекційної хвороби,
та характеризується відповідною динамікою. Окремі випадки захворювання
людей, навіть на особливо небезпечні інфекційні хвороби або екзотичні чи
невиявленої етіології хвороби, не можуть визнаватися епідемією. Умисне
зараження однієї, двох чи кількох осіб венеричною хворобою
кваліфікується за ст. 133, а вірусом імунодефіциту людини чи іншої

невиліковної інфекційної хвороби – за ст. 130. Загибель людей в
результаті епідемії охоплюється складом цього злочину і додаткової
кваліфікації не потребує.

Епізоотія – це такий, що характеризується безперервністю на значній
території за відносно короткий проміжок часу, процес масового поширення
заразних (інфекційних та паразитарних) захворювань (сказу, чуми, ящуру,
вірусного ентериту, сапу, туберкульозу, сибірки, бруцельозу тощо)
сільськогосподарських, домашніх, зоопаркових, лабораторних, диких,
циркових тварин та хутрових звірів, домашньої і дикої птиці, бджіл,
риби, жаб, молюсків, раків, шовкопрядів, інших представників фауни, а
також ембріонів, інкубаційних яєць, заплідненої ікри, зиготи, сперми
тощо.

Епіфітотія полягає у значному поширенні грибкових, вірусних чи
бактеріологічних захворювань сільськогосподарських рослинних культур,
лісових насаджень, водних та інших рослин (фомопсису соняшнику,
гельмінтоспоріозу кукурудзи, рису чи сорго, опіку плодових, хвороби
Пірса винограду, стеблової та жовтої іржі пшениці, пірікуляріозу рису
тощо). Такі захворювання можуть, бути спричинені дією шкідників (комах,
кліщів, мікроорганізмів) чи фітопатогенів (вірусів, бактерій, грибів).

Дії, спрямовані на поширення епідемії, епізоотії чи епіфітотії. можуть
полягати у розповсюдженні будь-яким способом на території України
збудників чи переносників відповідних хвороб (гризунів, комах, кліщів
тощо) чи у спробі такого розповсюдження.

4. Суб’єктом злочину є осудна особа, якій виповнилось 14 років,

5. Суб’єктивна сторона диверсії характеризується виною у виді прямого
умислу і спеціальною метою. Характерною ознакою диверсії є те, що
вчинення зазначених вище дій не є самоціллю, а використовується винним
як засіб досягнення його головної мети – ослаблення держави. Саме за
ознакою спеціальної мети (не враховуючи деяких інших ознак) диверсію
треба відмежовувати від таких суміжних умисних злочинів, як, наприклад,
умисне вбивство двох чи більше осіб або способом, небезпечним для життя
багатьох осіб, терористичний акт, пошкодження шляхів сполучення і
транспортних засобів, умисне знищення або пошкодження майна, забруднення
моря, випуск або реалізація недоброякісної продукції, зараження
венеричною хворобою, екоцид тощо.

Вказана мета означає наявність прагнення знизити економічний,
науково-технічний, військовий потенціал держави тощо. При цьому не
вимагається, щоб винний намагався суттєво ослабити державу (повалити,
підірвати її), достатньо його бажання хоча б певним чином вплинути на
‘ту чи іншу складову її потенціалу. Склад злочину побудований як
формальний, а тому на перший план виступає не фактичний результат
(ослаблення держави чи принаймні реальна загроза такого ослаблення), а
саме вороже ставлення особи до держави.

Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя
населення” від 24 лютого 1994 р.

Закон України”Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку від
8 лютого 1995р. (ст. 1).

Закон України Про ветеринарну медицину в редакції від 5 грудня 1996 р.
(ст. I).

Закон України “Про захист населения від інфекційних хвороб” від 6 квітня
2000 р.

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.
Затверджені наказом МОЗ № 6 від 17 січня 1995р. (п. 1.2).

Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних
хвороб людини і носійства збудників цих хвороб. Затверджений наказом МОЗ
№ 133 від 19липня 1995р.

Постанова ПВС № 1 від 1 квітня 1994 р. “Про судову практику у справах
про злочини проти життя і здоров’я людини” (п. 17).

Стаття 114. Шпигунство

1. Передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній
організації або їхнім представникам відомостей, що становлять державну
таємницю, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства,-

караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.

2. Звільняється від кримінальної відповідальності особа, яка припинила
діяльність, передбачену частиною першою цієї статті, та добровільно
повідомила органи державної влади про вчинене, якщо внаслідок цього і
вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди інтересам України.

1. Безпосереднім об’єктом злочину є державна безпека України в
інформаційній, а також політичній, економічній, воєнній і
науково-технологічній сферах.

2. Предметом шпигунства є відомості, що становлять державну таємницю,
які матеріалізовані у відповідному документі чи виробі.

Відомості, що становлять державну таємницю, – це інформація у сфері
оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної
безпеки і охорони правопорядку, розголошення. якої може завдати шкоди
національній безпеці України і які рішенням державних експертів з питань
таємниць визнано державною таємницею та включено до Зводу відомостей, що
становлять державну таємницю (ЗВДТ). З моменту опублікування вказаного
Зводу (змін до нього) ці відомості підлягають охороні з боку держави як
такі, що становлять державну таємницю, хоча б на цей час вони ще не були
матеріалізовані.

Зовнішньою (матеріальною) ознакою віднесення документа, виробу або
іншого матеріального носія інформації до предметів,, що містять
відомості, які становлять державну таємницю, є наданий йому гриф
секретності – реквізит матеріального носія таємної інформації, який
засвідчує ступінь її секретності (“особливої важливості”, “цілком
таємно”, “таємно”). Строк, протягом якого діє рішення про віднесення
інформації до державної таємниці, встановлюється Державним експертом з
питань таємниць, але не може перевищувати для зазначених видів
інформації відповідно 30, 10 і 5 років. Проте після закінчення
зазначеного строку його може бути подовжено.

Конкретні види інформації, яка належить до державної таємниці,
перелічені у Законі України “Про державну таємницю”. Ними є

інформація: 1) у сфері оборони; 2) у сфері економіки, науки і техніки;
3) у сфері зовнішніх відносин; 4) у сфері державної безпеки

та охорони правопорядку.

Конкретні відомості можуть бути віднесені до державної таємниці за
ступенями секретності “особливої важливості”, “цілком таємно” та
“таємно” лише за умови, що вони належать до зазначених чотирьох
категорій і їх розголошення завдаватиме шкоди інтересам

національної безпеки України.

Забороняється віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей,
якщо цим звужуватимуться зміст і обсяг конституційних прав та свобод
людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров’ю та безпеці
населення.

Не належить до державної таємниці інформація; про стан довкілля, про
якість харчових продуктів і предметів побуту; про аварії, катастрофи,
небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або
можуть статися і загрожують безпеці громадян; про стан здоров’я
населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло,
медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про
соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури
населення; про факти порушень прав і свобод людини і громадянина; про
незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування
та Їх посадових осіб; інша інформація, яка відповідно до законів та
міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною
Радою України, не може бути засекречена. Передача або збирання з метою
передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам
такої інформації не може кваліфікуватися як шпигунство.

Відомості у різних сферах, які визнані державною таємницею,
конкретизовані у Зводі відомостей, що становлять державну таємницю.
Питання про те, чи становлять ті або інші відомості державну таємницю, у
кожній кримінальній справі має вирішуватися на підставі висновку
експертизи.

Крім безпосередньо відомостей, що становлять державну таємницю України,
Україна взяла зобов’язання перед країнами СНД забезпечувати збереження
державних секретів країн СНД, переданих ними у рамках здійснення
політичного, економічного, науково-технічного та військового
співробітництва, а також секретів, що створюються у процесі спільних
робіт. Проте передача або збирання з метою передачі іноземній державі,
іноземній організації або їх представникам відомостей, що є
міждержавними секретами, але, при цьому не становлять державної таємниці
України, не створюють підстав для кваліфікації цих дій як шпигунства.

Не тягнуть відповідальності за КК України і вчинені на території України
передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній
організації або їхнім представникам відомостей, що становлять державну
таємницю іншої країни. Відсутність відповідної норми дає можливість
використовувати територію України як плацдарм для здійснення шпигунських
дій щодо інших країн.

Передача або збирання іноземцем чи особою без громадянства з метою
передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам
будь-яких інших відомостей, крім тих, що становлять державну таємницю, у
тому числі в одержанні яких зацікавлена іноземна розвідка (скажімо,
відомостей про місткість того чи іншого аеродрому цивільної авіації, про
пропускну спроможність того чи іншого напрямку залізниці, про потреби
.певної галузі народного господарства у дорогоцінних металах і природних
алмазах, про номенклатуру, обсяг і фінансування конкретної операції з
експорту, імпорту певних видів сировини і продукції, про
науково-технічне співробітництво України з окремою іноземною державою,
відомостей про фахівців у галузі військових наук, про систему охорони
конкретного військового арсеналу, про виробничу потужність конкретного
підприємства з ремонту озброєння тощо) та які, на її погляд, можуть бути
придатні для використання на шкоду інтересам України (для вчинення
диверсій чи іншого використання в умовах воєнного стану чи в інший
особливий період, або для виконання перспективних вербувальних завдань
тощо), не містить складу злочину, передбаченого ст. 114.

Передача або збирання з метою передачі іноземним організаціям,
підприємствам, установам або їх представникам економічних,
науково-технічних або інших відомостей, що становлять конфіденційну
інформацію, яка є власністю держави, у тому числі вчинені іноземцем або
особою-без громадянства, яким ці відомості були довірені або стали
відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, кваліфікується за
ст. 330, а передача іноземній державі, іноземній організації або їх
представникам відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під
захист, вчинені, скажімо, особою, яка здійснює ці заходи, за певних
обставин, – за ст. 381. Крім того, збирання ,з метою, передачі іноземній
державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що
становлять комерційну таємницю, якщо це спричинило істотну шкоду
суб’єкту,господарської діяльності, кваліфікується за ст. 231.

3. З об’єктивної сторони шпигунство полягає у таких діях;

передача іноземній державі, іноземній організації або їх представникам
відомостей, що становлять державну таємницю;

збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або
їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю.

Ініціатива збирання чи передачі відповідних відомостей може належати як
виконавцю, так і адресату шпигунства. Для кваліфікації злочину це
значення не має,

Передача відомостей – це їх усне повідомлення (безпосередньо, по радіо,
по телефону) іноземній державі, іноземній організації, їх представникам,
вручення певних документів, виробів чи інших матеріальних носіїв
інформації (безпосередньо, через посередників, з використанням тайників
тощо) або їх пересилання (з використанням пощтового, електронного
зв’язку, за допомогою тварин тощо). Якщо вказані відомості було передано
іншій державі у порядку, передбаченому законодавством України, це не є
злочином.

Збирання зазначених відомостей полягає в їх пошуку і добуванні (шляхом
розпитування певних осіб, візуального спостереження та підслухування,
зняття інформації з каналів зв’язку, проникнення до комп’ютерних систем,
виготовлення копій документів тощо}, придбанні будь-яким способом
(таємне чи відкрите викрадення, купівля, обмін документів чи зразків
зброї, боєприпасів, макетів секретного об’єкта тощо) з наступним
зосередженням їх в одному чи кількох місцях.

В окремих випадках способами збирання відомостей, що становлять державну
таємницю, можуть бути “благочинні” акції, спрямовані нібито на виявлення
талановитих молодих вчених або на визначення можливих об’єктів
інвестицій (опитування, анкетування, конкурси та ін.). Не виключається і
такий спосіб, як використання спеціальних космічних (супутникових),
повітряних, морських і наземних технічних засобів.

Якщо шпигунство вчинене шляхом незаконного втручання в роботу
автоматизованих електронно-обчислювальних машин, їх систем чи
комп’ютерних мереж, це потребує додаткової кваліфікації за ст. 361, а
шляхом викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або
заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службової особи своїм
службовим становищем, – за ст.362.

Якщо особою викрадено з метою передачі іноземній державі, іноземній
організації чи їх представникам предмети, відомості про які становлять
державну таємницю (зразки військової зброї, спеціальної техніки,
криптографічного чи іншого обладнання, радіоактивні матеріали тощо), або
офіційні документи, що знаходяться на державних підприємствах і містять
державну таємницю, ці дії, залежно від їх конкретного способу, а також
від особливостей предмета і суб’єкта, слід додатково кваліфікувати за
ст. ст. 185-191, 262, 357, 410.

Шпигунство, поєднане з незаконним використанням спеціальних технічних
засобів негласного отримання інформації, повністю охоплюється ст. 114 і
не потребує додаткової кваліфікації за ст. 359.

У випадках, коли певні відомості були довірені особі або стали відомі їй
під час служби, роботи, спілкування з носіями таких відомостей, які
незаконно розголосили їх, або коли особа випадково знайшла чи іншим
чином отримала відповідні документи, вироби тощо, потреби в їх збиранні
фактично не існує. Таким чином, шпигунство може полягати як у збиранні
зазначених відомостей з наступною їх передачею відповідним адресатам,
так і лише у збиранні їх з метою такої передачі або тільки в їх
передачі. У разі, якщо шпигунство вчинюється групою осіб з розподілом
ролей між ними, то закінчений склад злочину матиме місце і в діях особи,
яка тільки добуває відповідну інформацію, і в діях особи, яка тільки
зберігає її з метою передачі, і в діях особи, яка тільки передає її
адресатові. Якщо ж дії групи перервано на стадії передачі інформації
адресату шпигунства, третя із вказаних членів групи особа має нести
відповідальність за замах на шпигунство, а перші дві – за закінчене
шпигунство.

Іноземна держава у даному випадку поняття збірне. Передача іноземній
державі певних відомостей передбачає передачу їх не Державі як
субстанції, а офіційному державному органу, у тому числі
розвідувальному. Про поняття іноземна організація, представник іноземної
держави або іноземної організації див. коментар до ст. 111.

Шпигунство є закінченим, якщо воно вчинене у вигляді передачі певних
відомостей, – з моменту їх фактичного повідомлення (вручення матеріалів,
які їх містять), відправлення адресату чи посереднику, закладення в
тайник, передачі предмета, який відкриває доступ до них, – відповідно до
обумовленості з адресатом,

а у вигляді збирання – з моменту зосередження в будь-якому місці (при
особі, в Й житлі, у схованці) хоча б частини відповідної інформації за
наявності мети передати Її відповідній іноземній державі, іноземній
організації або їх представникам,

Незаконне виготовлення чи придбання спеціальних технічних засобів
негласного отримання інформації (різноманітних перетворювачів,
апаратних, програмно-апаратних засобів тощо) з метою їх використання для
збирання відповідної інформації залежно від конкретної спрямованості
наміру особи має кваліфікуватися за ст. ст. 14 і 114, 14 і 231 або 14 і
330 (як готування, відповідно, до шпигунства, до комерційного шпигунства
або до збирання з метою передачі іноземним організаціям чи їх
представникам відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є
власністю держави).

4. Суб’єкт злочину, передбаченого ст. 114, тільки іноземець або особа
без громадянства (про зміст відповідних понять див. коментар до ст. ст.
7 і 8). Шпигунство, вчинене громадянином України, кваліфікується за ст.
111.

Згідно з міжнародними угодами України в умовах воєнного конфлікту особа
зі складу збройних сил сторони, яка перебуває у конфлікті, не вважається
такою, що займається шпигунством, і не може бути притягнута до
кримінальної відповідальності за ст. 114, якщо вона: а) від імені цієї
сторони збирає інформацію на території, що контролюється супротивною
стороною, але, діючи таким чином, носить формений одяг своїх збройних
сил (лазутчик); б) проживаючи на території, окупованій супротивною
стороною, від імені сторони, від котрої вона залежить, збирає на цій
території інформацію, що має воєнне значення, але при цьому не діє
обманним шляхом або навмисно не вдається до таємних дій; в) не
проживаючи на території, окупованій супротивною стороною, фактично
займається шпигунством на цій території, але її не захоплено до того, як
вона знову приєдналась до збройних сил, до яких вона належить.

5. Ч. 2 ст. 114 передбачає спеціальну підставу звільнення від
кримінальної відповідальності особи, яка вже передала чи зібрала для
передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам
відомості, що становлять державну таємницю.

Такою підставою є сукупність трьох умов, із яких тільки дві повністю
залежать від волі вказаної особи: а) особа припинила раніше розпочату
шпигунську діяльність; б) вона добровільно повідомила органи державної
влади України про вчинене нею на шкоду інтересам України; в) внаслідок
виконання особою перших двох умов і вжитих органами державної влади
України (можливо, за участю цієї ж особи) заходів було відвернено шкоду
інтересам України.

У разі, коли особа зібрала для передачі іноземній державі, іноземній
організації чи їх представникам певні відомості, але добровільно
передала їх компетентним органам влади України, вона може бути звільнена
від відповідальності на підставі ч. 2 ст. 114. У разі

ж, коли вона вже передала хоча б частину зазначених відомостей вказаним
адресатам, після чого припинила свою шпигунську діяльність та
добровільно повідомила органи влади України про вчинене, підстав для
звільнення її від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 114 немає,
оскільки шкоду інтересам України вже заподіяно самим фактом отримання
вказаних відомостей їх адресатом і відвернути Її практично неможливо
(фактор несвоєчасності). В окремих випадках, коли, скажімо, на час
передачі відомостей, що становлять державну таємницю, майже минув
встановлений законодавством строк Їх засекречування або обсяг цих
відомостей був надзвичайно малим, тим більше, якщо компетентним органам
влади з певною часткою ймовірності вдалося переконати іноземну
організацію, що отримані нею відомості є дезінформацією, може йтись про
те, що відповідні дії особи через малозначність не становлять суспільної

небезпеки (ч. 2 ст. 11).

Про поняття добровільність та органи державної влади див. коментар до
ст. 111.

Слід мати на увазі, що шпигунство є закінченим злочином не з моменту
встановлення зв’язку з іноземною державою, іноземною організацією або їх
представниками чи отримання завдання від іноземної розвідки, а з моменту
вчинення певних конкретних дій на шкоду Україні. Якщо особа, отримавши
завдання іноземної розвідки, не вчинила ніяких дій і добровільно та
остаточно відмовилась від його виконання, то незалежно від того, заявила
вона органам державної влади про свій зв’язок з іноземною розвідкою або
не зробила цього, – вона має бути звільнена від кримінальної
відповідальності на підставі ст. 17.

Конституція України (ст. 4).

Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949р., що
стосується захисту жертв міжнародних збройних Конфліктів. Ратифікований
УРСР 18 березня 1989р. (ст. 46 (“Шпигуни”)).

Віденська конвенція про дипломатичні відносини від 18 квітня 1961 р. (п.
п. 1 і 2. ст. 32). Ратифікована СРСР 11 лютого 1964 р.

Гельсінкський договір з відкритого неба від 24 березня 1992 р.
Ратифікований Україною 2 березня 2000 р.

Закон України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994р. (ст.
1). Закон ” Про громадянство України” в редакції від 18 січня 2001 р.
(ст. 1).

Закон України “Про державну таємницю” в редакції від 21 вересня 1999 р.
(ст. ст. 1. З, 6, 8, 10-14, 22, 27, 28, 32, 39).

Угода про взаємне забезпечення схоронності міждержавних секретів від 22
січня 1993р. (Мінськ).

Положення про дипломатичні представництва та консульські установи
іноземних держав в Україні. Затверджене указом Президента України №
198/93 від 10 червня 1993 р. (п. п. 13. 25).

Положення про порядок оформлення дозволів за розпорядженнями Президента
України на передачу іншій державі інформації, що становить державну
таємницю, та матеріальних носіїв інформації. Затверджене указом
Президента України № 423/97 від 13 травня 1997р.

Звід відомостей, що становлять державну таємницю. Затверджений наказом
Державного комітету України з питань державних секретів № 47 від 31
липня 1995р.

Розділ ІІ ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ОСОБИ

Стаття 115. Умисне вбивство

1. Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині,-

карається позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років.

2. Умисне вбивство:

1) двох або більше осіб;

2) малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у
стані вагітності;

3)заручника;

4) вчинене з особливою жорстокістю;

5) вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб;

6} з корисливих мотивів;

7) з хуліганських мотивів;

8) особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою
службового або громадського обов’язку;

9) з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення;

10) поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої
пристрасті неприродним способом;

11) вчинене на замовлення;

12) вчинене за попередньою змовою групою осіб;

13) вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком
вбивства, передбаченого статтями 116-118 цього Кодексу ,-

карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або
довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна у випадку,
передбаченому пунктом 6 частини другої цієї статті.

1. Ст. 115 передбачає відповідальність за:

умисне вбивство без кваліфікуючих ознак (ч. 1 ст. 115);

умисне вбивство з кваліфікуючими ознаками (ч. 2 ст. 115),

2. Об’єктом злочину є життя особи.

Початком життя вважається початок фізіологічних пологів. Кінцевим
моментом життя визнається настання фізіологічної смерті, коли внаслідок
повної зупинки серця і припинення постачання клітинам кисню відбувається
незворотний процес розпаду клітин центральної нервової системи і смерть
мозку.

Самогубство, тобто заподіяння смерті самому собі, як і готування до
самогубства та замах на самогубство, не є кримінально караними діяннями.
Проте наявність прохання або згоди потерпілого на позбавлення його життя
не звільняє того, хто це вчинив, від кримінальної відповідальності за
умисне вбивство. В.Україні медичним працівникам забороняється здійснення
евтаназії – навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно
хворого з метою припинення його страждань.

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується:

діянням – посяганням на життя іншої особи;

наслідками у вигляді фізіологічної смерті потерпілого;

причинним зв’язком між вказаними діянням та наслідками.

Суспільне небезпечне діяння при вбивстві може проявитися у дії або
бездіяльності. Найчастіше умисне вбивство вчиняється шляхом дії,
спрямованої на порушення функцій чи анатомічної цілісності життєво
важливих органів іншої людини.

Необхідними умовами кваліфікації протиправного заподіяння смерті іншій
особі у формі бездіяльності за ст. 115 є

обов’язок винного турбуватися про потерпілого

та наявність у нього можливості не допустити настання його смерті
(наприклад, батьки з метою позбавити немовля життя тривалий час не
годують його, медичний працівник з тією ж метою не виконує свої
професійні обов’язки щодо хворого).

Суспільно небезпечним наслідком вбивства є настання фізіологічної
(незворотної) смерті потерпілого.

Згідно з законом, активні заходи щодо підтримання життя хворого
припиняються у випадку, коли стан людини визначається як незворотна
смерть. Людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її
мозку. Діагностичні критерії смерті мозку та процедура констатації
моменту смерті людини визначені в Інструкції, затвердженій наказом МОЗ.
У ній, зокрема, зазначено, що смерть мозку – це повне та незворотне
припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та
примусовій вентиляції легенів. Від незворотної смерті слід відрізняти
клінічну смерть, коли життєздатність організму протягом певного часу (в
середньому близько 6-8 хвилин) зберігається і, при належному наданні
медичної допомоги, людину, що перебуває у такому стані, можна повернути
до життя. Ненадання без поважних причин допомоги такому хворому медичним
працівником за наявності підстав утворює склад злочину, передбаченого
ст. 139. Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що
пройшов з моменту нанесення ушкоджень і до смерті потерпілого, для
кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має.

Причинний зв’язок між вказаними вище діянням і наслідками має бути
необхідним – смерть потерпілого є закономірним результатом діяння винної
особи, а не третіх осіб або яких-небудь зовнішніх сил.

Способи умисного вбивства можуть бути різними і вони не впливають на
кваліфікацію діяння за ч. 1 ст. 115. Однак встановлення способу вбивства
є обов’язковим, оскільки вчинення вбивства з особливою жорстокістю або
способом, небезпечним для життя багатьох осіб, слід кваліфікувати,
відповідно, за п. п. 4, 5 ч. 2 ст.115.

Злочин вважається закінченим з моменту настання фізіологічної смерті
потерпілого.

4. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка на момент вчинення

злочину досягла 14-річного віку.

5. Суб’єктивна сторона умисного вбивства характеризується виною у формі
умислу.

Для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного
ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, слід ретельно
досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і
спрямованості умислу винного. Питання про умисел слід вирішувати
виходячи з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема
враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію
поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій,
попередню поведінку винного і потерпілого, їхні взаємовідносини.
Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків
своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом
винного, у випадку заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок
якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті
проявляється в необережності.

Замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом, коли винний
передбачав настання смерті потерпілого і бажав цього, але такі наслідки
не настали з незалежних від його волі обставин.

Мотив і мета злочину підлягають з’ясуванню, оскільки у ряді випадків
вони є кваліфікуючими ознаками цього злочину. Ч. 2 ст. 115 передбачає
відповідальність за умисне вбивство: з корисливих мотивів (п. 6}, з
хуліганських мотивів (п. 7), у зв’язку з виконанням потерпілою особою
службового або громадського обов’язку (п. 8), а також з метою приховати
інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9). Особливий емоційний
стан є ознакою умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного
хвилювання (ст. 116), та умисного вбивства матір’ю своєї новонародженої
дитини (ст. 117),

Помилка в особі потерпілого за загальним правилом не впливає на
кваліфікацію вчиненого. Водночас, якщо винний прагнув позбавити життя
особу, яка виступає потерпілим від іншого злочину (наприклад, злочину,
передбаченого ст. 348), а помилково позбавляє життя іншу людину, яка не
є потерпілим від такого злочину, його дії слід кваліфікувати за ст. 15 і
відповідною статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність
за посягання на такого спеціального потерпілого, а також за відповідною
частиною (пунктом ч. 2) ст. 115.

Готування до вчинення умисного вбивства і замах на умисне вбивство є
кримінальне караними.

6. Особа, яка добровільно відмовилася від вбивства потерпілого, підлягає
кримінальній відповідальності лише за фактично вчинене діяння, якщо воно
утворює інший склад злочину. Це не стосується тих випадків, коли відмова
сталася вже після здійснення всіх дій, які суб’єкт вважав за необхідне
вчинити для позбавлення життя потерпілого, але злочин не було доведено
до кінця з причин, не залежних від його волі. Таке діяння слід
кваліфікувати як закінчений замах на вбивство.

7. Ч. 2 ст. 115 передбачає відповідальність за кваліфіковані види
умисного вбивства, Для кваліфікації умисного вбивства за ч. 2 ст. 115
необхідно встановити хоча б одну ознаку, передбачену ч. 2 ст. 115. Якщо
в діях винної особи таких ознак вбачається декілька. то всі вони мають
отримувати самостійну правову оцінку за відповідним пунктом ч. 2 ст.
115. При цьому слід мати на увазі, що у певних випадках кваліфікація
умисного вбивства одночасно за декількома пунктами ч. 2 ст. 115
виключається. Так, не можна кваліфікувати умисне вбивство однієї особи
одночасно за п. п. б і 7. Як правило, умисне вбивство однієї особи не
повинно також кваліфікуватися за п. п. 6, 8. 9 ч. 2 ст. 115. Водночас,
слід мати на увазі, що в окремих випадках (наприклад, при вчиненні
вбивства на замовлення) така кваліфікація (а також додатково і за п. 11
ч. 2 ст. 115) можлива.

Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115}, Позбавлення
життя однієї особи і замах на вбивство іншої не утворюють цієї
кваліфікуючої ознаки і потребують кваліфікації за сукупністю злочинів –
за ч. 1 або відповідним пунктом ч. 2 ст. 115 та ст. 15 і п, 1 ч. 2 ст.
115. Якщо винний, бажаючи вбити декілька осіб, позбавив життя двох із
них, а стосовно інших умисел не довів до кінця з незалежних від його
волі причин, то вчинене кваліфікується за п. 1 ч. 2 ст. 115 та ст. 15 і
п. 1 ч. 2 ст. 115. При цьому вбивство двох або більше осіб слід
кваліфікувати за п. 1 ч. 2 ст. 115, якщо дії винного охоплювалися єдиним
умислом і були вчинені, як правило, одночасно. Вбивство різних осіб може
бути вчинене з різних мотивів. Якщо такий мотив є обтяжуючою обставиною,
то вчинене слід кваліфікувати ще й за іншим відповідним пунктом ч. 2 ст.
115.

У разі умисного вбивства при вчиненні злочинів, в ‘яких кваліфікуючою
ознакою є загибель людей (зокрема ч. З ст. 110, ч. З ст, 161, ч. 2 ст.
194, ч. 5 ст. 260, ч. 2 ст. 294, ч. 2 ст. 347, ч. 2 ст. 378, ч. З
ст399), дії винного слід кваліфікувати за ч. ч. ї або 2 ст. 115 та за
статтею КК, яка передбачає відповідальність за злочин, де кваліфікуючою
ознакою є загибель людей.

Умисне вбивство двох або більше осіб з метою повного або часткового
знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи
утворює склад геноциду і потребує кваліфікації за ч. 1 ст. 442.

Умисне вбивство малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного
перебувала у стані вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115), має місце тоді, коли
смерть умисно і протиправно заподіюється дитині, якій на момент
позбавлення її життя не виповнилося 14 років, або жінка завідомо для
винного дійсно знаходилась у стані вагітності. Вбивство дитини, яку
винний помилково вважав малолітньою, або вбивство жінки, яку винний
помилково вважав вагітною, підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів,
передбачених ч. 2 ст. 15 і п, 2 ч. 2 ст. 115 та, залежно від обставин
справи, за відповідною частиною (пунктом ч. 2) ст. 115.

Про поняття заручника (п. З ч, 2 ст. 115) див. коментар до ст. 147.

При кваліфікації умисного вбивства за ознакою вчинення його з особливою
жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115) слід мати на увазі, що законом особлива
жорстокість пов’язується зі способом позбавлення людини життя та іншими
обставинами, які свідчать про проявлення винним особливої жорстокості.

Умисне вбивство визнається вчиненим з особливого жорстокістю, коли
винний усвідомлював, що завдає потерпілому особливі страждання шляхом
глумління, тортур, мордування, мучення, у т.ч. з використанням вогню,
струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає
нестерпного болю тощо. До особливо жорстокого способу умисного вбивства
належить також заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, які
завідомо для винного завдавали потерпілому особливих страждань.

Умисне вбивство слід також вважати вчиненим з особливою жорстокістю,
якщо воно супроводжувалось глумлінням над трупом, а так само в
присутності близьких потерпілому осіб, і винний усвідомлював, що такими
діями спричиняє їм особливі страждання. Але знищення або розтин трупа з
метою приховання вбивства не можуть вважатися вбивством з особливою
жорстокістю.

Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що
раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного
знущання або тяжкої образи з боку потерпілого, або при перевищенні меж
необхідної чи уявної оборони, або у разі перевищення заходів, необхідних
для затримання злочинця, хоча б його було вчинено з ознаками особливої
жорстокості шляхом спричинення великої кількості тілесних ушкоджень або
в присутності близьких потерпілому осіб, слід кваліфікувати, відповідно,
за ст. ст. 116 або 118.

Умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб
(п. 5 ч. 2 ст. 115), має місце тоді, коли винний, здійснюючи умисел на
позбавлення життя певної особи, усвідомлював, що застосовує спосіб
вбивства, небезпечний для життя не тільки однієї людини. При цьому
небезпека для життя інших людей має бути реальною. У випадку, коли при
умисному вбивстві людини заподіяно тілесні ушкодження також іншим
особам, дії винного слід кваліфікувати за п. 5 ч. 2 ст. 115 та
відповідними статтями Особливої частини КК, що передбачають
відповідальність за умисне спричинення тілесних ушкоджень.

Якщо при умисному вбивстві, вчиненому способом, небезпечним для життя
багатьох осіб, позбавлено життя кількох з них, вчинене слід
кваліфікувати за п. п. 1 і 5 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115) має місце у
разі, коли винний, позбавляючи життя потерпілого, бажав одержати у
зв’язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти
грошима, коштовностями, цінними паперами, майном), одержати або зберегти
певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків
(одержати спадщину, звільнитися від платежу тощо) або досягти іншої
матеріальної вигоди. Вилучення з корисливих мотивів органа чи тканини
людини шляхом примушування або обману, що завідомо для суб’єкта злочину
заподіяло смерть

потерпілому, слід кваліфікувати, залежно від обставин справи, за
відповідними частинами ст. 143 та п. 6 ч. 2 ст. 115.

Для наявності даного складу умисного вбивства не має значення, чи досяг
винний тієї матеріальної вигоди, якої прагнув. У випадках, коли умисел
на заволодіння майном виник у винного після вбивства, вчиненого з інших
мотивів, його дії слід кваліфікувати, залежно від обставин, за
відповідними частинами ст. 115тазаст. 185 чи 186. Сукупність злочинів
матиме місце і в тому випадку, коли винний вчиняє умисне вбивство під
час нападу або зразу ж після нього з метою заволодіння або утримання
майна. За таких обставин вчинене слід кваліфікувати як умисне вбивство з
корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115) та розбій (ч. 4 ст. 187). Так
само за сукупністю злочинів кваліфікується вчинення умисного вбивства з
метою заволодіння предметами, відповідальність за заволодіння якими
передбачена спеціальними нормами (зокрема ст. ст. 262, 308, 312, 313).
Ди підбурювача умисного вбивства з корисливих мотивів необхідно
кваліфікувати за ч. 4 ст. 27 і п. 6 ч. 2 ст. 115 незалежно від того, чи
були його особисті мотиви щодо позбавлення життя потерпілого
корисливими. Незаконне заволодіння особою транспортним засобом, поєднане
з позбавленням життя потерпілого, слід кваліфікувати залежно від
спрямованості її умислу та мотивації дій. За наявності корисливих
мотивів вчинене потребує кваліфікації за п. 6ч. 2 ст. 115 та ч. З ст.
289.

Умисним вбивством з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115) є умисне
вбивство, вчинене на ґрунті явної неповаги до суспільства, нехтування
загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, атак само умисне
вбивство без будь-якої причини чи з використанням малозначного приводу.
За наявності реальної сукупності умисного вбивства з хуліганських
мотивів і хуліганства вчинене слід кваліфікувати за п. 7 ч. 2 ст. 115 та
за ст. 296. Коли під час хуліганства заподіяно смерть потерпілого з
необережності, дії винного слід кваліфікувати за відповідною частиною
ст. 296 та за ст. 119. Умисне вбивство в сварці чи бійці, які розпочав
сам потерпілий, а так само з ревнощів, помсти чи інших мотивів, що
виникли на ґрунті особистих відносин, хоча при цьому і було порушено
Громадський порядок, не можна кваліфікувати як вчинене з хуліганських
мотивів.

Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією
особою службового або громадського обов’язку (п. 8 ч. 2 ст. 115) має
місце тоді, коли позбавлення життя потерпілого здійснюється з метою
перешкодити правомірній діяльності особи у зв’язку з виконанням нею
свого службового або громадського обов’язку або із помсти за таку
діяльність. Під виконанням службового обов’язку розуміють діяльність
особи, що входить в коло її повноважень, а громадського обов’язку –
здійснення спеціально покладених на особу громадських повноважень чи
інших дій в інтересах суспільства або окремих громадян (зокрема
припинення правопорушення, повідомлення органам влади про вчинений
злочин або готування до нього). Час, що пройшов з моменту виконання
потерпілим свого службового чи громадського обов’язку, не впливає на
кваліфікацію цього діяння за п. 8 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство громадянина, який вживав заходів щодо припинення
хуліганства, слід кваліфікувати за п. 8 ч. 2 ст. 115, і додаткової
кваліфікації за п. ? ч. 2 ст. 115 воно не потребує. Хуліганство і
наступне вбивство особи, яка вживала заходів щодо припинення
хуліганства, слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 296 і п. 8
ч. 2 ст. 115 або ст. 348.

До числа близьких родичів належать: батьки, дружина (чоловік), діти,
рідні брати і сестри, дід, баба, онуки.

Посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника
правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони
громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця чи
їхніх близьких родичів, судді, народного засідателя чи присяжного чи
їхніх близьких родичів, захисника чи представника особи чи їхніх
близьких родичів, представника іноземної держави за наявності підстав
підлягає кваліфікації, відповідно, за ст. ст. 112, 348, 379, 400, 443.

Умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його
вчинення (п. 9 ч. 2 ст. 115) має місце за наявності в діях винної особи,
спрямованих на позбавлення життя іншої особи, зазначеної мети. При цьому
для наявності складу даного злочину не має значення, намагався приховати
винний закінчений злочин, готування до злочину чи замах на злочин.
Потерпілим при такому вбивстві може бути будь-яка особа, яка володіє
певною інформацією про вчинений злочин і ця обставина відома винному.

Якщо винний особисто вчинив інший злочин та умисне вбивство з метою його
приховання, його дії слід кваліфікувати за п. 9 ч. 2 ст. 115 та за
статтею КК, яка передбачає відповідальність за інший вчинений ним
злочин. При цьому на кваліфікацію вчиненого не впливає роль, яку
виконував винний при вчиненні іншого злочину, – був його організатором,
підбурювачем чи пособником. Коли винний вчинив умисне вбивство з метою
приховати злочин, вчинений іншою особою, його дії слід кваліфікувати
тільки за п. 9 ч. 2 ст. 115 без додаткової кваліфікації за ст. 396. Якщо
ж умисне вбивство з метою приховати злочин, вчинений іншою особою, було
заздалегідь обіцяно, то вчинене винним слід кваліфікувати за п. 9 ч. 2
ст. 115 та як співучасть у вчиненні того злочину, який приховувався.

Потерпілим при умисному вбивстві з метою полегшити вчинення іншого
злочину є будь-яка особа, яка здатна у будь-якій формі перешкодити
винному вчинити злочин. При цьому не має значення, чи здійснив винний
свій умисел на вчинення такого злочину.

Умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням або насильницьким’
задоволенням статевої пристрасті неприродним способом (п. 10 ч. 2 ст.
115). Про поняття зґвалтування див. ст. 152 і коментар до неї, а про
поняття насильницького задоволення статевої лристрасті неприродним
способом – коментар до ст. 153. Оскільки вбивство не є способом вчинення
зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті
неприродним способом, то умисне вбивство в процесі зґвалтування або
насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом слід
кваліфікувати за сукупністю злочинів – за п. 10 ч. 2 ст. 115 та
частинами третіми

ст. ст. 152 або 153, У випадках, коли умисне вбивство потерпілої особи з
метою приховати зґвалтування, насильницьке задоволення статевої
пристрасті неприродним способом вчинено через деякий час після вчинення
названих злочинів, дії винного слід кваліфікувати за сукупністю
злочинів, передбачених відповідною частиною ст. ст. 152 або 153 та за п.
10 ч. 2 ст. 115.

Умисним вбивством, вчиненим на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115), є умисне
позбавлення життя потерпілого, здійснене особою (виконавцем) за
дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму
наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець
зобов’язується позбавити потерпілого життя, а замовник – вчинити або не
вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального
характеру. В останньому випадку умисне вбивство кваліфікується за п. 1 Ї
ч. 2 ст. 115 незалежно від того, коли було вчинено обіцяні виконавцеві
дії матеріального чи нематеріального характеру – до чи після вбивства,
виконав чи не виконав їх замовник, збирався він це робити чи ні, Під
діями матеріального характеру слід, зокрема, розуміти: сплату
виконавцеві винагороди за вчинення вбивства, передачу чи збереження прав
на майно, звільнення від майнових зобов’язань тощо, а під діями
нематеріального характеру – будь-які дії, вчинення чи невчинення яких
безпосередньо не пов’язане з матеріальними інтересами виконавця вбивства
(наприклад, допомога у працевлаштуванні, вирішенні певних життєвих
проблем, звільнення від кримінальної відповідальності, залучення до
вчинення інших злочинів, якщо цього бажає виконавець, тощо).

Замовник умисного вбивства залежно від конкретних обставин справи є або
підбурювачем, або організатором (якщо він не є співвиконавцем цього
вбивства), і його дії слід кваліфікувати за ч. ч. З або 4 ст. 27 і п. 11
ч. 2 ст. 115. Дії замовника умисного вбивства, який був співвиконавцем
цього злочину, кваліфікуються за п. 11 і 12 ч. 2 ст. 115 як умисне
вбивство, вчинене на замовлення за попередньою змовою групою осіб, а за
наявності підстав – і за іншими пунктами цієї статті. Якщо ж замовник
умисного вбивства, який не є співвиконавцем вбивства, керується
корисливими, а виконавець – якимись іншими мотивами, дії замовника
необхідно кваліфікувати за ч. З чи 4 ст. 27 і п. 6 та 11 ч. 2 ст. 115.
П. 11 ч. 2 ст. 115 не може застосовуватися, коли замовлено не умисне
вбивство, а будь-який інший насильницький злочин. Якщо, наприклад,
замовник доручив виконавцеві заподіяти потерпілому тілесні ушкодження, а
виконавець умисно вбив потерпілого, то замовник підлягає кримінальній
відповідальності за співучасть у злочині, який він організував або до
вчинення якого підбурював, а виконавець – за Умисне вбивство.

У випадках, коли виконавець взяв на себе обов’язок позбавити потерпілого
життя, але з незалежних від його волі причин умисел на вбивство до кінця
не реалізував, дії замовника залежно від конкретних обставин справи
повинні розглядатись як співучасть у готуванні до умисного вбивства на
замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину і кваліфікуватися за
відповідними частинами ст.ст. 27, 14 (15) і п. 11 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб
(п. 12 ч. 2 ст. ЇЇ5), якщо у позбавленні життя потерпілого брали участь
за попередньою домовленістю як співвиконавці дві і більше осіб.

Співвиконавцями умисного вбивства повинні визнаватися також ті особи,
котрі хоча й не вчинювали дій, якими безпосередньо було заподіяно смерть
потерпілого, але, будучи об’єднаними з іншими співвиконавцями вбивства
єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, здійснили
частину того обсягу дій, який група вважала за необхідне виконати з
метою реалізації цього умислу.

З урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу
осіб, що вчинюють вбивство за попередньою змовою, до таких дій можуть
бути віднесені: а) застосування на початку нападу насильства щодо
потерпілого з метою приведення його у безпорадний стан з тим, щоб інший
співучасник, скориставшись таким станом, заподіяв потерпілому смерть; б)
подолання опору потерпілого з метою полегшити заподіяння йому смерті
іншим співвиконавцем (застосування до потерпілого фізичного чи
психічного насильства, зв’язування його чи утримання в той час як інший
співучасник завдає йому ударів з метою заподіяння смерті, тощо); в)
усунення певних перешкод, що в конкретній ситуації заважають іншій особі
заподіяти потерпілому смерть або істотно ускладнюють це (тримання чи
ізоляція особи, яка намагається або може допомогти жертві, відвернення
уваги такої особи тощо), а також сприяння доступу іншій особі до жертви;
г) надання особі, яка згідно з домовленістю заподіює смерть потерпілому,
конкретної допомоги під час вчинення вбивства шляхом передачі зброї,
давання порад тощо; д) ведення спостереження за потерпілим, іншими
особами чи обстановкою безпосередньо перед убивством або під час його
вчинення з метою забезпечити реалізацію спільного умислу на вбивство.

Якщо учасники групи осіб діяли узгоджено щодо декількох осіб, хоча кожен
із них позбавляв життя одного потерпілого, дії кожного із них слід
кваліфікувати як умисне вбивство двох і більше осіб, вчинене за
попередньою змовою групою осіб (п. п. 1 і 12 ч. 2 ст. 115). У випадку,
коли умисне вбивство вчинене бандою, дії її членів слід кваліфікувати за
сукупністю злочинів, як бандитизм (ст. 257) та умисне вбивство, вчинене
за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2 ст. 115).

Умисне вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за
винятком вбивства, передбаченого статтями 116- 118 КК, підлягає
кваліфікації за п. 13 ч. 2 ст. 115, якщо судимість особи за раніше
вчинене умисне вбивство не знята чи не погашена в установленому порядку
та на момент вчинення наступного умисного вбивства не спливли строки
давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Підставою для кваліфікації діяння за п. 13 ч. 2 ст. 115 є вчинення
особою не лише вбивства, передбаченого ст. 115, а й умисного
протиправного заподіяння смерті іншій людині, відповідальність за яке
передбачена іншими статтями КК (зокрема ст. ст. 112, 348, 379, 400,
443).

Відповідальність за повторне умисне вбивство чи замах на нього настає
незалежно від того, чи вчинила особа раніше умисне вбивство або замах на
нього, чи була вона виконавцем або іншим співучасником умисного
вбивства. Якщо винний не був засуджений за раніше вчинене умисне
вбивство або замах на нього, такі його дії підлягають самостійній
кваліфікації, а наступне умисне вбивство слід кваліфікувати за п. 13 ч.
2 ст. 115. Подібним чином самостійно повинні кваліфікуватися діяння і у
випадках, коли: а) спочатку вчинюється замах на умисне вбивство за
обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115), а потім умисне вбивство (ч. 1 ст.
115); б) коли спочатку вчинюється вбивство за обтяжуючих обставин, а
потім замах на умисне вбивство.

Якщо винний в різний час вчинив два замахи на умисне вбивство за
обтяжуючих обставин і за перший з них не був засуджений, вчинене загалом
потрібно кваліфікувати за ч. ч. 2 або 3 ст. 15 і п. 13 ч. 2 ст. 115 та
відповідними пунктами ч. 2 ст. 115, що передбачають обтяжуючі обставини
обох замахів на умисне вбивство за обтяжуючих обставин. Коли особа
вчинила декілька умисних вбивств за обтяжуючих обставин, передбачених
різними пунктами ч. 2 ст. 115, її дії слід кваліфікувати за сукупністю
злочинів, передбачених цими пунктами та за п. 13 ч. 2 ст. 115.

КПК (п. 11 cm. 32).

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада
1992p. (cm. 52).

Закон України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріа
лів людини” від 16 липня 1999р. (ст. 15).

Інструкція щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку.
Затверджена наказом МОЗ №226 від 25 вересня 2000 p.

Постанова ПВС №1 від 1 квітня 1994 p. “Про судову практику в справах про
злочини проти життя і здоров’я людини”.

Стаття 116. Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного
хвилювання

Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що
раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного
знущання або тяжкої образи з боку потерпілого,-

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той самий строк.

1. Умисне вбивство, передбачене ст. 116, як і умисні вбивства,
передбачені ст, ст. 117 і 118, належить до привілейованих складів
умисних вбивств. Пом’якшення кримінальної відповідальності за Цей вид
умисного вбивства викликане такими обставинами: 1) суспільно небезпечне
діяння особи спровоковане протизаконним насильством, систематичним
знущанням або тяжкою образою з боку потерпілого; 2) суб’єктивна сторона
складу даного злочину характеризується особливим емоційним станом
суб’єкта – його сильним душевним хвилюванням, а умисел на позбавлення
життя потерпілого виникає раптово і реалізується негайно.

2. Об’єкт злочину – життя особи.

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діями – посяганням на
життя іншої особи; 2) наслідками у вигляді смерті лю-

дини; 3) причинним зв’язком між зазначеними діями та наслідком, а також
4) часом і певною обстановкою вчинення злочину.

Про поняття смерті людини див. коментар до ст. 115.

Сильним душевним хвилюванням (фізіологічним афектом) є раптовий
емоційний процес, викликаний поведінкою потерпілого, що протікає швидко
і бурхливо, та певною мірою здатність особи усвідомлювати свої дії і
керувати ними. Фізіологічний афект не розглядається як медичний критерій
неосудності, оскільки не є видом іншого хворобливого стану психіки. Така
особа є, по суті, обмеже

но осудною (див. коментар до ст. 20). Фізіологічний афект потрібно
відрізняти від патологічного афекту, який є тимчасовим розладом
психічної діяльності, що слугує підставою для визнання особи неосудною.

Таким, що виник раптово, визнається стан сильного душевного хвилювання,
процес виникнення і протікання якого характеризується неочікуваністю,
миттєвістю, бурхливістю, швидкоплинністю.

Закон не уточнює, яким саме за характером має бути застосовуване
потерпілим насильство. Таким чином, насильство, внаслідок якого виникає
стан сильного душевного хвилювання, може бути як фізичним (заподіяння
тілесних ушкоджень, побої), так і психічним (погроза заподіяти фізичну,
моральну чи майнову шкоду). Поняттям насильства у складі цього злочину
охоплюються і буд-які інші дії насильницького характеру (незаконне
позбавлення волі, зґвалтування, задоволення статевої пристрасті
неприродним способом тощо). Основна вимога, яка пред’являється до
насильства у складі розглядуваного злочину,- спроможність викликати в
особи стан сильного душевного хвилювання. Що стосується погроз, то
очевидно, що найбільшу потенційну можливість у цьому плані мають
найнебезпечніші види погрози, зокрема погроза вбивством, зґвалтуванням,
задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, знищенням майна,
заподіянням тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.
Встановлення реальної можливості спричинення тим чи іншим насильством,
як і тяжкою образою, ставу сильного душевного хвилювання є питанням
факту, яке повинно вирішуватись з урахуванням всіх обставин справи
(характеру дій потерпілого, особливостей психічного стану винного,
характеру відносин потерпілого з винним, обстановки, за якої
застосовувалося насильство чи завдавалася тяжка образа, тощо).

Насильство, яке викликає у винного стан сильного душевного хвилювання,
обов’язково має бути протизаконним. Протизаконний характер означає, що
потерпілий не мав за законом права у даному випадку застосовувати таке
насильство. Протизаконність дій потерпілого у даному випадку виступає
причиною виникнення у винного специфічного емоційно-психологічного
стану, який, у свою чергу, викликає відповідну його реакцію у вигляді
заподіяння тяжкого тілесного ушкодження. Іншими словами, якби потерпілий
не вчиняв протизаконних дій щодо винного чи інших осіб, винний, у свою
чергу, не вчинив би протиправних дій щодо нього. Причиною виникнення
стану сильного душевного хвилювання може бути протизаконне насильство з
боку як приватної, так і службової особи, у т.ч. тієї, яка за своєю
посадою чи характером виконуваних

повноважень наділена законом правом застосовувати насильство до громадян
(це, наприклад, працівники міліції, СБ, члени громадських формувань з
охорони громадського порядку, працівники виправно-трудових установ).

Систематичне знущання – особливо цинічне глузування, кепкування над
особою, образа дією чи словом, що мають багаторазовий (три і більше
епізодів) характер.

Тяжка образа – умисне грубе приниження честі і гідності суб’єкта, яке
може бути вчинене у будь-якій формі – усно, письмово, дією. До тяжкої
образи слід також відносити явно непристойну поведінку потерпілого, що
особливо принижує честь і гідність суб’єкта або його близьких. Важливе
значення для оцінки образи як такої, що є тяжкою, мають емоційні
особливості суб’єкта, сприйняття ним факту образи,

У випадку, коли умисне вбивство вчинене після того, як стан сильного
душевного хвилювання пройшов, вчинене залежно від обставин справи
необхідно кваліфікувати за відповідною частиною ст. 115. Поведінка
потерпілого у цьому випадку є обставиною, що істотно знижує суспільну
небезпечність злочину і пом’якшує покарання (п. 7 ст. 66).

Виникнення стану сильного душевного хвилювання внаслідок застосування до
особи насильства на законних підставах (наприклад, при затриманні й
працівниками міліції у разі вчинення нею злочину чи іншого
правопорушення) або ж не в результаті систематичного знущання або тяжкої
образи виключає відповідальність особи, яка в такому стані умисно
вчинила вбивство, за ст. 116.

Якщо вбивство вчинене після того, коли стан сильного душевного
хвилювання пройшов, дії винного слід кваліфікувати за ст. 115.
Протиправна поведінка потерпілого в такому разі може бути визнана
обставиною, яка пом’якшує покарання.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину е час його вчинення.
Цей злочин може бути вчинений лише тоді, коли винний перебуває у стані
сильного душевного хвилювання. Найчастіше такий стан є короткочасним і
триває всього декілька хвилин.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння вбивства.

4. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку і
перебувала під час вчинення злочину у стані сильного душевного
хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства,
систематичного знущання чи тяжкої образи з боку потерпілого.

5. Суб’єктивна сторона характеризується прямим або непрямим умислом.
Психічне ставлення особи при вчиненні цього злочину характеризують дві
особливості: 1) умисел завжди є таким, що раптово виник, і афектованим;
2) емоційний стан винної особи характеризується сильним душевним
хвилюванням, що певною мірою знижує її здатність усвідомлювати свої дії
або керувати ними.

Посетанода ПВС “Про судову практику в справах про злочини проти життя і
здоров’я людини” № 1 від 1 квітня 1994 р.

Стаття 117. Умисне вбивство матір’ю своєї новонародже-

ної дитини

Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або
відразу після пологів –

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той самий строк.

1. Об’єктом злочину є життя новонародженої особи.

2. Потерпілим від цього злочину може бути лише власна новонароджена
дитина матері.

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується; 1) діями – посяганням на
життя Іншої новонародженої дитини; 2) наслідками у вигляді ЇЇ смерті; 3)
причинним зв’язком між зазначеними діями та наслідком, а також 4) часом
і певною обстановкою – це діяння може бути вчинено лише під час пологів
або відразу після пологів.

4. Суб’єктом злочину може бути лише мати потерпілої дитини, яка є
осудною і на момент вчинення злочину досягла 14-річного віку.

Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини може бути вчинене у
співучасті. Співвиконавець цього вбивства підлягає кримінальній
відповідальності залежно від обставин справи за відповідною частиною (і
пунктом ч. 2) ст. 115. Дії підбурювача і пособника кваліфікуються,
відповідно, за ч. ч. З або 4 ст. 27 і ст. 117.

5. Суб’єктивна сторона характеризується прямим або непрямим умислом.
Психічне ставлення особи при вчиненні цього злочину характеризують такі
особливості: 1) його вчинення обумовлене емоційною напругою, викликаною
вагітністю і пологами та психічними процесами, що їх супроводжували
(зокрема сімейним конфліктом, подружньою зрадою, матеріальними та іншими
соціально-побутовими негараздами); 2) тимчасовий психічний розлад
послаблює здатність матері усвідомлювати свої дії та керувати ними, у
зв’язку з чим вона є обмежено осудною.

Якщо умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини вчинено із
заздалегідь обдуманим умислом, у т.ч. за взаємною згодою подружжя,
вчинене слід кваліфікувати за п. 2 ч. 2 ст. 115, а за наявності підстав
– і за іншим пунктом ч. 2 цієї статті.

Стаття 118. Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у
разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця

Умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, а також
у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця,-

карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі
на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.

1. Об’єктом злочину е життя особи.

2. Потерпілими від цього злочину є три категорії осіб: 1) особа, яка
вчинює суспільне небезпечне посягання і щодо якої винний застосовує
заходи необхідної оборони (ст. 36); 2) особа, дії якої були неправильно
оцінені винним (ст. 37); 3) особа, яка вчинила злочин і щодо якої винний
вживає заходів із затримання (ст.. 38).

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діями у вигляді
посягання на життя іншої людини; 2) наслідками у вигляді заподіяння їй
смерті; 3) причинним зв’язком між зазначеними діями та наслідками, а
також 4) певною обстановкою.

Ст. 124 містить склад привілейованого умисного вбивства, яке підлягає
кваліфікації за цією статтею у трьох випадках, а саме, у разі його
вчинення при перевищенні:

1) меж необхідної оборони. У цьому випадку діяння характеризується
вбивством того, хто посягає, при захисті від суспільно небезпечного
посягання, але з перевищенням меж необхідної оборони, тобто при явній
невідповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або обстановці
захисту. Про умови правомірності необхідної оборони та поняття
перевищення такої оборони див. ст. 36 та коментар до неї;

2) меж захисту в обстановці уявної оборони. Вбивство здійснюється за
обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання з боку
потерпілого не було і винна особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого,
лише помилково припускала наявність такого посягання. Про умови
правомірності уявної оборони та поняття перевищення такої оборони див.
ст. 37 та коментар до неї;

3) заходів, необхідних для затримання злочинця. Діяння полягає у
вбивстві особи, яка вчинила злочин, при її затриманні, але з
перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, тобто при
явній невідповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або
обстановці затримання злочинця. Про умови правомірності затримання
особи, яка вчинила злочин, та поняття перевищення заходів, необхідних
для затримання злочини, див. ст. 33 та коментар до неї.

Обов’язковою умовою кваліфікації вбивства за ст. 118 є перебування
винного при вчиненні цього діяння у стані необхідної оборони, уявної
оборони або в умовах необхідності затримання злочинця. Якщо буде
встановлено, що винний не перебував у такій обстановці, вчинене ним за
наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 115.

Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті потерпілого.

4. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку і
перебуває у стані необхідної, уявної оборони або правомірного затримання
особи, що вчинила злочин.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим
умислом. При цьому свідомістю винного має охоплюватись той факт, що він
діє в умовах необхідної оборони або умовах, необхідних для затримання
злочинця. Мотивація дій винного при перевищенні меж необхідної оборони
має бути головним чином обумовлена захистом від суспільного посягання
охоронюваних законом прав і інтересів. При перевищенні заходів,
необхідних для затримання злочинця, домінуючим є певне спрямування дій
винного – він переслідує мету затримати особу, яка вчинила злочин, і
доставити її відповідним органам влади.

Постанова ПВС “Про практику застосування судами законодавства, яке
забезпечує право на необхідну оборону від суспільна небезпечних
посягань” № 4 від 28 червня 1991p.(п.10).

Стаття 119. Вбивство через необережність

1. Вбивство, вчинене через необережність,- карається обмеженням волі на
строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Вбивство двох або більше осіб, вчинене через необережність,-

карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

1. Об’єктом злочину є життя особи.

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується:

діянням – посяганням на життя іншої людини;

наслідками у вигляді й смерті;

причинним зв’язком між вказаними діянням і наслідками.

Якщо необережне заподіяння смерті є ознакою іншого злочину (зокрема
передбаченого ч. 2 ст, 134, ч. З ст. 135, ч. З ст. 136, ч. 2 ст. 137, ч.
2 ст. 139), воно кваліфікується за статтею Особливої частини КК, що
передбачає відповідальність за цей злочин, і додаткової кваліфікації за
ст. 119 не потребує.

Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті особи.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. З суб’єктивної сторони злочин характеризується необережністю:
злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю.

Вбивство через необережність слід відмежувати від випадкового заподіяння
смерті (казусу), коли особа, що заподіяла смерть потерпілому, не
передбачала настання смерті потерпілого від своїх дій (бездіяльності) і
за обставинами справи не повинна була або не могла цього передбачати.

5. Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 119) є вбивство через
необережність двох або більше осіб.

Стаття 120. Доведення до самогубства

1. Доведення особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є
наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних
дій або систематичного приниження її людської гідності,-

карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі
на той самий строк.

2. Те саме діяння, вчинене щодо особи, яка перебувала в матеріальній або
іншій залежності від винуватого, або щодо двох або більше осіб,-

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той самий строк.

3. Діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті, якщо
воно було вчинене щодо неповнолітнього,-

карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

1. Об’єктом злочину є життя та здоров’я особи.

2. З об’єктивної сторони злочин характеризується: 1) діянням у формі: а)
жорстокого поводження з особою; б) шантажу; в) примусу до протиправних
дій; г) систематичного приниження людської гідності потерпілого; 2)
наслідками у вигляді доведення особи до:

а) самогубства, б) замаху на самогубство; 3) причинним зв’язком між
вказаними діянням і наслідками.

Самогубство – це умисне позбавлення себе життя. Жорстоке поводження може
проявитися у безжальних, грубих діяннях винного, які спричиняють
потерпілому фізичні чи психічні страждання – мордування, позбавлення
їжі, ліків, води, сну, одягу, житла, систематичне нанесення тілесних
ушкоджень чи побоїв, примушування до вчинення дій сексуального характеру
тощо. Про поняття шантажу див. коментар до ст. 303. Примус до
протиправних дій означає домагання від іншої особи шляхом погрози,
насильства чи інших подібних дій вчинити дії, які заборонені чинним
законодавством. Систематичне приниження людської гідності полягає,
зокрема, у багаторазових образах, глумлінні над потерпілим, цькуванні,
поширенні наклепницьких вигадок, іншому принизливому ставленні до
потерпілого. Самогубство або замах на самогубство, що стало наслідком
перевищення влади або службових повноважень, охоплюється ч. З ст. 365 і
не потребує додаткової кваліфікації за ст. 120.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення потерпілим дій,
безпосередньо спрямованих на позбавлення себе життя.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або
необережністю. Якщо винний умисно схилив до самогубства особу, яка не
усвідомлює значення своїх дій, вчинене, залежно від обставин справи,
слід кваліфікувати за відповідною частиною (і пунктом ч.2) ст. 115.

5. Кваліфікуючими ознаками цього злочину є вчинення його щодо: 1) особи,
яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винуватого; 2)
двох або більше осіб (ч. 2 ст. 120), а особливо кваліфікуючою ознакою –
щодо неповнолітнього (ч. З ст. 120).

Про поняття матеріальної та іншої залежності див. коментар до ст. 66.
Неповнолітнім є особа, яка не досягла 18-річного віку.

Стаття 121. Умисне тяжке тілесне ушкодження

1. Умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження,
небезпечне для життя в момент заподіяння, .чи таке, що спричинило втрату
будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад
здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну
третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя,-

карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

2. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер
особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування
потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або спричинило
смерть потерпілого,-

карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи. Кримінальна відповідальність за
заподіяння шкоди власному здоров’ю настає лише у спеціально передбачених
КК випадках, коли це пов’язано з посяганням

на інші суспільні відносини, крім здоров’я іншої особи (зокрема ч,

ч, 1 і 2 ст. 409).

2. Обов’язковою ознакою цього злочину є потерпілий. Ним може бути лише
людина – громадянин України, особа без громадянства. іноземець.

3. Об’єктивну сторону злочину утворюють: 1) діяння (дія або
бездіяльність); 2) наслідки у вигляді тяжкого тілесного ушкодження і 3)
причинний зв’язок між зазначеними діянням і наслідками.

Тілесні ушкодження – це протиправне і винне порушення анатомічної
цілості тканин, органів потерпілого та Їх функцій, що виникає як
наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих

факторів.

Суспільне небезпечні дії при заподіянні тілесних ушкоджень виражаються у
фізичному, хімічному, біологічному, психічному чи іншому впливі на
потерпілого. Бездіяльність має місце тоді, коли винний не вчиняє певних
дій, які він повинен був і міг вчинити стосовно іншої людини, що
потягнуло за собою заподіяння шкоди її здоров’ю у вигляді тілесних
ушкоджень.

КК розрізняє тілесні ушкодження трьох ступенів: тяжке, середньої
тяжкості і легке. Характер і. ступінь тілесних ушкоджень на практиці
визначаються на підставі відповідних положень КК (ст, ст. 121, 122, 125)
І Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних
ушкоджень, затверджених МОЗ.

Відповідно до ст. 121 тяжким тілесним ушкодженням є тілесне ушкодження:
1) небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило 2)
втрату будь-якого органа або його функцій;

3) психічну хворобу; 4) інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою
втратою працездатності не менш як на одну третину; 5) переривання
вагітності; 6) непоправне знівечення обличчя.

Небезпечними для життя є ушкодження, які в момент заподіяння чи в
клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для
життя явища і які без надання медичної допомоги, за звичайним своїм
перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Запобігання
смерті, що обумовлене поданням медичної допомоги, не повинно братися до
уваги при оцінюванні загрози для життя таких ушкоджень. Загрозливий для
життя стан, який розвивається в клінічному перебігу ушкоджень, незалежно
від проміжку часу, що минув після його заподіяння, повинен перебувати з
ним у прямому причинно-наслідковому зв’язку.

До небезпечних для життя ушкоджень належать: а) ті, що проникають у
черепну порожнину, у т.ч, без ушкодження мозку; б) відкриті й закриті
переломи кісток склепіння та основи черепа, за винятком кісток лицевого
скелета та ізольованої тріщини тільки зовнішньої пластинки склепіння
черепа; в) забиття головного мозку тяжкого ступеня як зі здавленням, так
і без здавлення головного мозку; забиття головного мозку середньої
тяжкості за наявності симптомів ураження стовбурної ділянки. Під час
судово-медичної оцінки ступеня тяжкості струсу і забиття головного мозку
слід керуватися методичними рекомендаціями, що затверджуються МОЗ;

г) ізольовані внутрішньочерепні крововиливи за наявності загрозливих для
життя явищ. Субарахноїдальний крововилив, який був

підтверджений люмбальною пункцією, без відповідної клінічної
симптоматики не може бути віднесений до ушкоджень, що небезпечні для
життя; д) ті, що проникають у канал хребта, у т.ч. й без ушкодження
спинного мозку та його оболонок; е) переломо-вивихи та переломи тіл чи
обох дуг шийних хребців, односторонні переломи дуг і або II шийних
хребців, а також переломи зубоподібного відростка II шийного хребця, у
т. ч. без порушення функції спинного мозку;, є) підвивихи шийних хребців
за наявності загрозливих для життя явищ, а також їх вивихи; ж) закриті
ушкодження спинного мозку в шийному відділі, з) перелом чи
переломо-вивих одного або кількох грудних чи поперекових хребців з
порушенням функції спинного мозку або за наявності клинічно
встановленого шоку тяжкого ступеня. Рефлекторне порушення функцій
(рефлекторний спазм чи розслаблення сфінктерів, рефлекторне порушення
ритмів серця, дихання тощо) не є підставою для віднесення ушкоджень до
загрозливих для життя; й) закриті ушкодження грудних, поперекових і
крижових сегментів спинного мозку, котрі супроводжувались тяжким
спінальним шоком чи порушенням функцій тазових органів; і) ушкодження з
повним (усіх шарів) порушенням цілості стінки глотки, гортані, трахеї,
головних бронхів, стравоходу, незалежно від того, з боку шкіряних
покривів чи з боку слизової оболонки (просвіту органа) вони заподіяні;
ї) закриті переломи під’язичної кістки, закриті й відкриті ушкодження
ендокринних залоз ділянок шиї (щитоподібної, паращитоподібної,
вилочковоі – у дітей) – все за наявності загрозливих для життя явищ; й)
поранення грудної клітки, з проникненням у плевральну порожнину,
порожнину перикарду чи клітковину середостіння, у т.ч. і без ушкодження
внутрішніх органів. Підшкірна емфізема, що виявляється при пораненнях
грудної клітки, не може розглядатись як ознака проникаючого ушкодження в
тих випадках, коли явища гемопневмотораксу відсутні, емфізема має
обмежений характер і нема сумнівів у тому, що рановий канал не проникав
у плевральну порожнину; к) ушкодження живота, з проникненням у черевну
порожнину, у т.ч, і без ушкодження внутрішніх органів; відкриті
ушкодження внутрішніх органів, розміщених в заочеревному просторі
(нирок, наднирників, підшлункової залози) і в порожнині таза (сечовий
міхур, матка, яєчники, передміхурова залоза, верхній і середній відділи
прямої кишки, перетинкова частина уретри). Відкриті ушкодження нижньої
третини прямої кишки, піхви, сечовипускного каналу належить відносити до
небезпечних для життя тільки за наявності загрозливих Для жиїтя явищ; л)
закриті ушкодження органів грудної, черевної порожнини, органів
заочеревного простору, порожнини таза – все за наявності загрозливих для
життя явищ. Проведення діагностичної лапаротомії, якщо відсутні
ушкодження органів черевної порожнини, при визначенні ступеня тяжкості
тілесних ушкоджень не враховується; м) відкриті переломи діафіза (тіла)
плечової, стегневої і великогомілкової кісток. Відкриті переломи інших
відділів і закриті переломи будь-яких відділів названих кісток, а також
відкриті і закриті переломи променевої, ліктьової та малогомілкової
кісток можуть бути зараховані до небезпечних для життя за наявності
загрозливих для життя явищ; н) переломи кісток таза за наявності

загрозливих для життя явищ; о) ушкодження, що спричинили шок тяжкого
ступеня, масивну крововтрату, кому, гостру ниркову, печінкову
недостатність, гостру недостатність дихання, кровообігу, гормональну
дисфункцію, гострі розлади регіонарного і органного кровообігу, жирову
чи газову емболію. Всі вони мусять підтверджуватись об’єктивними
клінічними даними, результатами лабораторних та інструментальних
досліджень; п) ушкодження великих кровоносних судин, аорти, сонної
(загальної, внутрішньої, зовнішньої), підключичної, плечової,
підклубової, стегневої, підколінної артерій чи вен, що їх супроводять.
Ушкодження інших периферичних судин (голови, обличчя, шиї, передпліччя,
кисті, гомілки, стопи) кваліфікуються у кожному випадку залежно від
спричинених ними конкретних загрозливих для життя явищ; р) загальна дія
високої температури (тепловий і сонячний удар) за наявності загрозливих
для життя явищ: термічні опіки III-IV ступеня з площею ураження понад
15% поверхні тіла; опіки III ступеня понад 20% поверхні тіла;

опіки II ступеня понад 30% поверхні тіла, а також опіки меншої площі, що
супроводжувались шоком тяжкого ступеня; опіки дихальних шляхів за
наявності загрозливих для життя явищ; с) ушкодження від дії низької
температури, променеві ушкодження та такі, що були отримані в умовах
баротравми, – всі за наявності загрозливих для життя явищ; т) отруєння
речовинами будь-якого походження з перевагою як місцевої, так і
загальної дії (у т.ч. і харчові токсикоінфекціі) за умови, що в
клінічному перебігу мали місце загрозливі для життя явища; у) усі види
механічної асфіксії, що супроводжувалися комплектом розладів функції
центральної нервової системи, серцево-судинної системи та органів
дихання, котрі загрожували життю; за умови, що це встановлено
об’єктивними клінічними даними.

За ознакою втрата будь-якого органа або його функцій тяжким визнається
ушкодження не за загрозою для життя, а за кінцевим результатом та
наслідками. Втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій –
це втрата: 1) зору; 2) слуху; 3) язика; 4) руки;

5) ноги; 6) репродуктивної здатності.

Під втратою зору слід розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи
такий стан, коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані
двох метрів і менше (гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче).
Ушкодження сліпого ока, що привело до його вилучення, оцінюється залежно
від тривалості розладу здоров’я.

Під втратою слуху слід розуміти повну стійку глухоту на обидва вуха або
такий необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на
відстані три – п’ять сантиметрів від ушної раковини. Оцінка ступеня
тяжкості у випадках встановлення наслідку травми органа зору і слуху
провадиться відповідно до документів, якими керуються у своїй роботі
медико-соціальні експертні комісії.

Під втратою язика (мовлення) слід розуміти втрату можливості
висловлювати свої думки членороздільними звуками, зрозумілими,;

для оточуючих. Заїкання не слід розуміти як втрату мовлення.

Під втратою руки, ноги слід розуміти відокремлення їх від тулу ба чи
втрату ними функцій (параліч або інший стан, що унеможливлює їх
діяльність).

Під анатомічною втратою руки чи ноги слід розуміти як відокремлення від
тулуба всієї руки чи ноги, так і ампутацію на рівні не нижче ліктьового
чи колінного суглобів; всі інші випадки повинні розглядатися як втрата
частини кінцівки і оцінюватися за ознакою стійкої втрати працездатності.

Під втратою репродуктивної здатності слід розуміти втрату здатності до
статевих зносин чи втрату здатності до запліднення, зачаття та
дітородіння (розродження).

При ушкодженні якого-небудь органа чи його частини, функція якого була
втрачена раніше (до травми), ступінь тяжкості ушкодження встановлюється
за ознакою фактично викликаної тривалості розладу здоров’я.

Під психічною хворобою слід розуміти психічне захворювання. До психічних
захворювань не можна відносити пов’язані з ушкодженням реактивні стани
(психози, неврози). Ушкодження кваліфікується як тяжке тільки тоді, коли
воно потягло за собою розвиток психічного захворювання, незалежно від
його тривалості і ступеня виліковності. Ступінь тяжкості ушкодження, що
викликало реактивний стан нервової системи, визначається за ознакою
тривалості розладу здоров’я. Про поняття психічної хвороби див. також
коментар до ст. 19.

Діагноз психічного захворювання і причинно-наслідковий зв’язок між
ушкодженням і психічним захворюванням, що розвинулось, встановлюється
психіатричною експертизою. Ступінь тяжкості такого тілесного ушкодження
визначається судово-медичним експертом з урахуванням висновків цієї
експертизи.

Ознакою тяжкого тілесного ушкодження є також інший розлад здоров’я,
поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш якна одну третину
(не менш 33%). Під розладом здоров’я слід розуміти безпосередньо
поєднаний з ушкодженням послідовно розвинутий хворобливий процес.
Розміри стійкої (постійної) втрати загальної працездатності при
ушкодженнях встановлюються після наслідку ушкодження, що визначився, на
підставі об’єктивних даних з урахуванням документів, якими керується у
своїй роботі експертна комісія.

Під стійкою (постійною) втратою загальної працездатності розуміється
така необоротна втрата функції, яка повністю не відновлюється. Під
наслідком ушкодження, що визначився, слід розуміти повне загоєння
ушкодження і зникнення хворобливих змін, які були ним обумовлені. Це не
виключає можливості збереження стійких наслідків ушкодження {рубця,
анкілозу, укорочення кінцівок, Деформації суглоба тощо). В інвалідів
стійка втрата працездатності У зв’язку з ушкодженням визначається як у
практично здорових людей, незалежно від інвалідності та її групи, за
винятком тих випадків, коли інвалідність пов’язана із захворюванням або
новим Ушкодженням органа чи частини тіла, що були травмовані раніше. У
цих випадках розмір стійкої втрати загальної працездатності у зв’язку з
одержаною останньою травмою треба визначити з урахуванням наявної
стійкої втрати загальної працездатності від попереднього ушкодження. У
дітей втрата загальної працездатності визначається виходячи із загальних
підстав, що встановлені згада

ними вище Правилами, із зазначенням, що ця втрата настане після
досягнення працездатного віку.

Ушкодження, що спричинило переривання вагітності, незалежно від її
строку, належить до тяжких за умови, що між цим ушкодженням і
перериванням вагітності є прямий причинний зв’язок. Методика проведення
експертизи у таких випадках викладена в Правилах проведення
судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро
судово-медичної експертизи, затверджених МОЗ. Переривання вагітності
спричинюється шляхом нанесення побоїв, поранень, застосування отруйних
чи інших речовин тощо. У цьому полягає перша відмінність переривання
вагітності як ознаки тяжкого тілесного ушкодження від переривання
вагітності в результаті незаконного проведення аборту (ст. 134), при
вчиненні якого винний застосовує інші способи штучного переривання
вагітності. Друга відмінність обумовлюється суб’єктивним моментом: при
вчиненні злочину, передбаченого ст. 134, умисел винного не спрямований
на заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю у вигляді тяжких тілесних ушкоджень,
як це має місце при вчиненні злочину, передбаченого ст. 121.

Непоправним знівечення обличчя визнається у тих випадках, коли
ушкодження обличчя потерпілого не може бути виправним Під виправністю
ушкодження слід розуміти значне зменшення вираженості патологічних змін
(рубця, деформації, порушення міміки тощо) з часом чи під дією
нехірургічних засобів. Коли ж для усунення необхідне хірургічне
втручання (косметична операція), то ушкодження обличчя вважається
непоправним.

Непоправне знівечення обличчя може бути результатом: обливання обличчя
кип’ятком, кислотою чи іншою речовиною; нанесення глибоких чи значної
кількості мілких шрамів за допомогою гострих предметів; обрізання вух чи
носа. Такі ушкодження надають обличчю страхітливий і такий, що
відштовхує, вигляд і, крім фізичної шкоди, спричиняють потерпілому
велику психічну травму.

Поняття знівечення – не медичне поняття, тому право кваліфікувати
ушкодження обличчя як знівечення належить до компетенції слідчого та
суду. Водночас не слідчий і суд, а судово-медичний експерт визначає вид
ушкодження, його особливості, механізм утворення і встановлює, чи є це
ушкодження виправним або невиправним. Коли ушкодження обличчя виправне,
ступінь тяжкості його визначається виходячи з критеріїв, викладених у
Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних
ушкоджень;

при невиправності нарівні із визначенням ступеня тяжкості ушкодження
звичним порядком експерт зазначає, що ушкодження може бути розцінене як
тяжке, якщо буде визнане таким, що знівечило обличчя.

Знівечення інших частин голови, крім обличчя (верхня і задня частина
голови, задня частина шиї) не утворює зазначеної ознаки. Водночас,
непоправне знівечення верхньої передньої частини шиї слід кваліфікувати
за ст. 121 за цією ознакою.

Якщо умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень є ознакою (способом чи
наслідком) іншого злочину, його вчинення слід кваліфікувати за статтею,
що передбачає відповідальність за цей злочин

(наприклад, ч. 4 ст. 187). Кваліфікувати його ще й за ст. 121 слід лише
тоді, коли санкція статті (частини статті, що передбачає покарання за
такий злочин, є менш суворою, ніж санкція, передбачена, відповідно, ч.
ч. 1 чи 2 ст. 121.

Закінченим цей злочин є: у разі визнання умисного тілесного ушкодження
тяжким за ознакою його небезпечності для життя в момент заподіяння – з
моменту вчинення такого діяння; у всіх інших випадках – з моменту
настання наслідків, зазначених у ч. 1 ст. 121.

4. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим
умислом. Мета умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження впливає
на кваліфікацію цього діяння лише в одному випадку – коли нею є
залякування потерпілого або інших осіб (ч.

2 ст. 121). Водночас, встановлення мотиву і мети при заподіянні умисного
тяжкого тілесного ушкодження є обов’язковим, оскільки у ряді випадків
наявність певних мотиву чи мети є підставою для кваліфікації такого
діяння за іншими статтями КК. Так, умисне заподіяння працівникові
правоохоронного органу або його близьким родичам тяжкого тілесного
ушкодження у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків
слід кваліфікувати за ч. З ст. 345; умисне заподіяння тяжких тілесних
ушкоджень членам певної національної, етнічної, расової чи релігійної
групи з метою по вного або часткового їх знищення – за ч, 1 ст. 442. Це
саме стосується ряду інших діянь, коли заподіяння умисного тяжкого
тілесно го ушкодження обумовлене певним мотивом чи метою (зокрема ч.

3 ст. 350, ч. З ст. 377, ч. З ст 398). Кваліфікувати дії винних за таких
обставин ще й за ст. 121 не потрібно.

Ставлення винного до смерті потерпілого (ч. 2 ст. 121) є необережним.

6. Кваліфікованими видами умисного тяжкого тілесного ушкодження ( ч. 2
ст. 121) є вчинення його: 1) способом, що має характер особливого
мучення; 2) групою осіб; 3) з метою залякування потерпілого або інших
осіб; 4) на замовлення або 5) спричинення ним смерті потерпілого.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер
особливого мучення, має місце тоді, коли його заподіяння
супроводжувалось особливим фізичним чи моральним стражданням або
особливим (нестерпним) болем для потерпілого. Мученням можуть бути
визнані будь-які дії, які мають наслідком зазначені страждання чи біль.
Зокрема це можуть бути дії, спрямовані на тривале позбавлення людини
їжі, пиття чи тепла, залишення іі в шкідливих для здоров’я умовах, та
інші подібні дії. Особливим проявом таких дій слід визнавати дії, які
мають характер мордування або катyвaння. Про їх поняття див. коментар до
ст. ст. 126 і 127.

Про поняття групи осіб, вчинення умисного тяжкого тілесного ушкодження
якою визнається кваліфікованим видом цього злочину, див. ст, 28 та
коментар до неї. Слід підкреслити, що у ч. 2 ст. 121 йдеться про групу
осіб, утворену без попередньої змови Вчинення Умисного тяжкого тілесного
ушкодження -групою осіб за попе-

редньою змовою або організованою групою також потребує кваліфікації за
ч. 2 ст. 121.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого
або Інших осіб, має місце тоді, коли такі ушкодження заподіюються для
викликання в них почуття страху перед вин-

ним чи іншими особами. Залякування становить основний зміст погрози, про
поняття якої див. коментар до ст. ст. 129 та 189. Однак страх не є
самоціллю заподіяння зазначених ушкоджень. Найчастіше вони є засобом
впливу на потерпілого чи інших осіб, щоб примусити їх виконати певну дію
чи утриматись від її виконання. Іншими особами, на залякування яких
спрямоване заподіяння тяжких тілесних ушкоджень потерпілому, можуть
визнаватися будь-які особи, на яких, на думку винного, вчинення
зазначених дій щодо потерпілого може вчинити бажаний для винного вплив.
Такими особами можуть бути близькі родичі потерпілого, друзі, колеги по
роботі тощо.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого
або інших осіб при вимаганні, слід кваліфікувати за ч. 4 ст. 189.

Поняття замовлення у складі цього злочину є аналогічним поняттю
замовлення у складі умисного вбивства (див. коментар до ст. 115).

Умисле тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, має
місце тоді, коли в результаті описаного у ч. 1 ст. 121 діяння настає
смерть потерпілого. Особливістю цього кваліфікованого виду умисного
тяжкого тілесного ушкодження є те, що у ньому присутні два суспільно
небезпечні наслідки (первинний – тяжкі тілесні ушкодження і похідний –
смерть), психічне ставлення до яких з боку винного є різним. До
заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження він ставиться умисно, а
до настання смерті потерпілого від такого ушкодження – необережно. При
цьому винний усвідомлює можливість настання похідного наслідку в
результаті настання первинного. Якщо ж таке усвідомлення відсутнє,
вчинене слід кваліфікувати як вбивство через необережність.

На практиці особливу складність становить відмежування умисного тяжкого
тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, від умисного
вбивства. Для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого
тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, слід
ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і
спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати
виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема
враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер І локалізацію
поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій,
попередню поведінку винного і потерпілого, їхні взаємовідносини.

Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків
своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом
винного, у випадку ж заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок
якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті
проявляється в необережності.

Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що пройшов з
моменту нанесення ушкоджень і до смерті потерпілого, для кваліфікації
злочину як умисного вбивства значення не має.

Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати
працездатності. Затверджений постановою KM № 221 від 4 квітня 1995р.

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень,
Затверджені наказом МОЗ від 17 січня 1995р.

Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу
статевих станів в бюро судово-медичної експертизи. Затверджені наказом
МОЗ від 17 січня 1995 р.

Постанова ПВС “Про судову практику в справах про злочини проти життя і
здоров’я людини” № 1 від 1 квітня 1994 р. (п. п. 23, 26, 27, 29, ЗО).

Стаття 122. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження

1. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне
ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою
наслідків, передбачених у статті 121 цього Кодексу, але таке, що
спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату
працездатності менш як на одну третину,-

карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі
на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. ТІ самі дії, вчинені з метою залякування потерпілого або його родичів
чи примусу до певних дій,-

караються позбавленням волі від трьох до п’яти років.

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи.

2. Об’єктивну його сторону характеризують:

діяння (дія або бездіяльність);

наслідки у вигляді середньої тяжкості тілесного ушкодження;

причинний зв’язок між зазначеними діянням та наслідками.

Як випливає з ч. 1 ст. 122, умисним середньої тяжкості тілесним
ушкодженням визнається умисне тілесне ушкодження, яке:

не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених
у ст. 121, але при цьому

є таким, що спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату
працездатності менш як на одну третину.

Злочин вважається закінченим з моменту настання вказаних у ч. 1 ст. 122
наслідків.

Тривалим слід вважати розлад здоров’я строком понад 3 тижні (більш як 21
день),

Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину розуміється
втрата загальної працездатності від 10% до 33% включно. Стійка втрата
працездатності на одну третину працездатності або більше є ознакою
тяжкого тілесного ушкодження і її спричинення в результаті умисного
тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ст. 121. Втрата загальної
працездатності до 10% визнається незначною стійкою втратою
працездатності і є ознакою умисного легкого тілесного ушкодження,
відповідальність за яке встановлено ч. 2 ст. 125. Відсоток втрати
працездатності визначається судово-медичною експертизою.

3. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим
умислом. Найчастіше умисел має конкретизований характер. Якщо умисел
винного був спрямований на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а
результатом його дій стало заподіяння середньої тяжкості тілесних
ушкоджень, вчинене слід визнавати замахом на заподіяння умисного тяжкого
тілесного ушкодження і кваліфікувати за відповідними частинами ст. ст.
15 і 121.

Мотив цього діяння не має значення для його кваліфікації. Мета умисного
заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження впливає на
кваліфікацію діяння у двох випадках – коли нею є:

1) залякування потерпілого або його родичів, 2) їх примус до певних дій
(ч 2 ст. 121). Водночас встановлення мотиву і мети при вчиненні умисного
середньої тяжкості тілесного ушкодження є обов’язковим, оскільки у ряді
випадків наявність певних мотиву чи мети є підставою для кваліфікації
такого діяння за іншими статтями КК (наприклад, за наявності
відповідного мотиву такі тілесні ушкодження підлягають Кваліфікації за
ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 350, ч. 2 ст. 3?7, ч. 2 ст. 398). Кваліфікувати
дії винних у таких випадках ще й за ч. 1 ст. 122 не потрібно.

5. Кваліфікованими видами умисного середньої тяжкості тілесного
ушкодження (ч. 2 ст. 121) є вчинення Його з метою: 1) залякування
потерпілого або його родичів; 2) їх примусу до певних дій.

Залякування у складі цього злочину за своїм змістом є близьким до
залякування у складі умисного тяжкого тілесного ушкодження,
передбаченого ч. 2 ст. 121 (про його поняття див. коментар до ст. 121).

Особливістю цієї ознаки при заподіянні умисного середньої тяжкості
тілесного ушкодження є те, що залякування спрямовується, крім
потерпілого, лише на його родичів, у той час, коли при вчиненні умисного
тяжкого тілесного ушкодження воно спрямовується проти будь-яких інших
осіб. Крім того, особливістю залякування при вчиненні злочину,
передбаченого ч. 2 ст. 122, є те, що воно не охоплює собою дій, які
утворюють примус потерпілого чи його родичіа до певних дій. Ця ознака як
кваліфікуюча умисне середньої тяжкості тілесних ушкоджень виділена
окремо у ч. 2 ст. 122, тоді як у ч. 2 ст. 121 вона не передбачена,

У складі злочину, передбаченого ч. 2 ст 122, примус означає домагання
від потерпілого або його родичів вчинення або утримання від вчинення
певних дій шляхом заподіяння потерпілому умисного середньої тяжкості
тілесного ушкодження. Якщо в результаті примусу потерпілим або його
родичем було вчинено діяння, яке містить ознаки злочину, його слід
оцінювати з урахуванням положень ст. 40.

Такий примус, якщо він поєднаний з вимогою щодо потерпілого або його
родичів – передати чуже майно чи право на майно або вчинити будь-які дії
майнового характеру; припинити займатися господарською діяльністю чи
обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду, виконання
(невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити
законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю;
виконати чи

не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов’язання – слід
кваліфікувати, відповідно, за ч. З ст. 189, ч. З ст. 206, ч. З ст. 355.

Під родичами у цій статті слід розуміти не лише близьких родичів
(поняття яких розкрито в коментарі до ст. 115), а й інших родичів
потерпілого.

Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати
працездатності Затверджений постановою KM № 221 від 4 квітня 1995р.

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.
Затверджені наказом МОЗ № б від 17 січня 1995р.

Постанова ПВС “Про судову практику в справах про злочини проти життя і
здоров’я людини” № 1 від 1 квітня 1994 p. (п. 26).

Стаття 123. Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного
душевного хвилювання

Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного
хвилюваний, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або
тяжкої образи з боку потерпілого,-

карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот
сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або
обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк
до двох років,

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи.

2. Потерпілим від цього злочину може бути лише особа, яка своїми діями
(протизаконним насильством чи тяжкою образою) викликала у винного стан
сильного душевного хвилювання. Умисне за подіяння за зазначених у ст.
123 обставин тяжких тілесних ушкоджень іншим особам не може
кваліфікуватися за цією статтею і підлягає правовій оцінці на загальних
підставах, а специфічний емоційний стан винного може бути визнано
обставиною, що пом’якшує покарання (п. 7 ч. 1 ст. 66).

3. Об’єктивна-сторона злочину характеризується: 1) діями (шляхом
бездіяльності у зазначеному у ст. 123 стані його вчинити неможливо); 2)
наслідками у вигляді тяжких тілесних ушкоджень; 3) причинним зв’язком
між зазначеними діями та наслідком, а також 4) часом і певною
обстановкою вчинення злочину.

Кваліфікація умисного тяжкого тілесного ушкодження за ст. 123 можлива
лише за умови, що: 1) воно заподіяне у стані сильного душевного
хвилювання; 2) такий стан виник раптово; 3) це сталося внаслідок
протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Таким
чином, привілейований склад умисного заподіяння тяжких тілесних
ушкоджень, який передбачено цією статтею, обумовлений двома моментами:
а) відповідною віктимною (неправомірною, аморальною) поведінкою
потерпілого і б) викликаним нею певним емоційним станом винного.

Про поняття тяжких тілесних ушкоджень див. ст. 121 та коментар до неї,
стану сильного душевного хвилювання – коментар до ст. ст. 66 та 116.

Таким, що виник раптово, визнається стан сильного душевного хвилювання,
процес виникнення і протікання якого характеризується неочікуваністю,
миттєвістю, бурхливістю, швидкоплинністю. Про поняття протизаконного
насильства і тяжкої образи див. коментар до ст. 116,

Виникнення стану сильного душевного хвилювання внаслідок застосування до
особи насильства на законних підставах (наприклад, при затриманні її
працівниками міліції у разі вчинення нею злочину чи іншого
правопорушення) або ж не в результаті тяжкої образи виключає
відповідальність особи, яка в такому стані умисно заподіяла тяжкі
тілесні ушкодження, за ст. 123. Кримінальна відповідальність за
заподіяння шкоди здоров’ю іншої особи (не лише тяжких, а й іншої
тяжкості тілесних ушкоджень) у таких випадках настає на загальних
підставах.

Якщо умисне тяжке тілесне ушкодження заподіяно після того, коли стан
сильного душевного хвилювання пройшов, дії винного слід кваліфікувати за
ст. 121. Протиправна поведінка потерпілого в такому разі може бути
визнана обставиною, яка пом’якшує покарання.

Ст. 123 передбачає відповідальність лише за умисне заподіяння у стані
сильного душевного хвилювання тяжкого тілесного ушкодження. Умисне
заподіяння за таких обставин середньої тяжкості та легкого тілесного
ушкодження злочином не визнається. Умисне вбивство, вчинене в стані
сильного душевного хвилювання, утворює склад злочину, передбаченого ст.
116. Особливістю умисного вбивства за зазначених обставин є те, що закон
як окрему причину виникнення стану сильного душевного хвилювання винного
передбачає систематичне знущання над ним. Таке діяння не виділяється
окремо у складі злочину, передбаченого ст. 123, однак, якщо воно
супроводжувалось протизаконним насильством або завдало винному чи іншій
особі тяжкої образи, його також слід визнавати причиною виникнення стану
сильного душевного хвилювання і при заподіянні умисного тяжкого
тілесного ушкодження,

Якщо особа умисно заподіяла тяжкі тілесні ушкодження, перебуваючи при
цьому у стані сильного душевного хвилювання, що виникло внаслідок
зазначених у ст. 123 обставин, і одночасно діючи в стані необхідної
оборони, перевищуючи її межі, вчинене слід кваліфікувати за ст. 124,
оскільки ця стаття передбачає більш м’яке покарання, ніж ст. 123.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину є час його вчинення.
Цей злочин може бути вчинений лише в той час, коли винний перебуває у
стані сильного душевного хвилювання. Найчастіше такий стан є
короткочасним і триває всього декілька хвилин.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння тяжких тілесних
ушкоджень.

4. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку і
перебувала під час вчинення злочину у стані сильного душевного
хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства чи
тяжкої образи з боку потерпілого.

5. Суб’єктивна сторона характеризується прямим або непрямим умислом.
Психічне ставлення особи при вчиненні цього злочину характеризують дві
особливості: 1) умисел завжди є таким, що раптово виник, і афектованим;
2) емоційний стан винної особи характеризується сильним душевним
хвилюванням, що певною мірою знижує її здатність усвідомлювати свої дії
або керувати ними.

Постонова ПВС “Про судову практику в справах про злочини протії життя і
здоров’я людини” № і від 1 квітня 1994 p. (п. п. 23, 26, 27. 29. ЗО).

Постанова ПВС “Про практику застосування судами законодавства, яке
забезпечує право на необхідну оборону від суспільна небезпечних
посягань, № 4 від 28 червня 1991р.(п. 10).

Стаття 124. Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі
перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів,
необхідних для затримання злочинця

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчинене у разі перевищення
меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для
затримання злочинця,-

карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот
сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або арештом
на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

1. Об’єктом злочину виступає здоров’я особи .

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діями; 2) наслідками
у вигляді тяжких тілесних ушкоджень; 3) причинним зв’язком між
зазначеними діями та наслідками, а також 4) пгвною обстановкою.

Ст. 124 містить склад привілейованого умисного заподіяння тяжких
тілесних ушкоджень (про їх поняття див. ст. 121 та коментар до неї).
Заподіяння таких ушкоджень підлягає кваліфікації за цією статтею у трьох
випадках, а саме, у разі його вчинення при перевищенні:

1) меж необхідної оборони. У цьому випадку діяння характеризується
заподіянням шкоди у вигляді тяжких тілесних ушкоджень тому, хто посягає,
при захисті від суспільне небезпечного посягання, але з перевищенням меж
необхідної оборони, тобто при явній невідповідності зазначеної шкоди
небезпечності посягання або обстановці захисту. Про умови правомірності
необхідної оборони та поняття перевищення такої оборони див. ст. 36 та
коментар до неї;

2) меж захисту в обстановці уявної оборони. Тяжкі тілесні ушкодження
заподіюються за обставин, коли реального суспільне небезпечного
посягання з боку потерпілого не було і винна особа, неправильно оцінюючи
дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.
Про умови правомірності уявної оборони та поняття перевищення такої
оборони див. ст. 37 та коментар до неї;

3) заходів, необхідних для затримання злочинця. Діяння полягає У
заподіянні тяжкої шкоди у вигляді тяжких тілесних ушкоджень особі, яка
вчинила злочин, при її затриманні, але з перевищенням заходів,
необхідних для затримання злочинця, тобто при япгій не-

відповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або обстановці
затримання злочинця. Про умови правомірності затримання особи, яка
вчинила злочин, та поняття перевищення заходів, необхідних для
затримання злочинця, див. ст. 38 та коментар до неї.

Обов’язковою умовою кваліфікації заподіяння умисного тяжкого тілесного
ушкодження за ст. 124 с перебування винного при вчиненні цього діяння у
стані необхідної оборони, уявної оборони або в умовах необхідності
затримання злочинцяЯкщо буде встановлено, що винний не перебував у такій
обстановці, вчинене ним за наявності підстав слід кваліфікувати за ст.
121,

Якщо при перевищенні меж необхідної оборони або заходів, необхідних для
затримання злочінця, потерпілому умисно заподіяно тяжке тілесне
ушкодження, від якого настала смерть, за відсутності умислу на
позбавлення життя дії винного слід кваліфікувати за ст 124.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння потерпілому тяжкого
тілесного ушкодження.

3. Ознаки, що стосуються потерпілого, а також суб’єкта і суб’єктивної
сторони цього злочину, повністю збігаються з аналогічними ознаками
злочину, передбаченого ст. 118.

Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні меж необхідної,
уявної оборони або перевищені заходів, необхідних для затримання
злочинця, через необережність не є злочином, а тому воно не може бути
кваліфіковано ні за ст. 124, ні за ст. 128.

Постанова ПВС “Про практику застосування судоми законодавства, яке
забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних
посягань” № 4 від 28 червня 1991 p. (п. 10).

Стаття 125. Умисне легке тілесне ушкодження

1. Умисне легке тілесне ушкодження – карається штрафом до п’ятдесяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами
на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до одного
року.

2. Умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад
здоров’я або незначну втрату працездатності,-

карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот
сорока годин або виправними роботами на строк до одного року, або
арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох
років.

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи.

2. З об’єктивної сторони злочин характеризується вчиненням тілесних
ушкоджень двох видів: 1) легкого тілесного ушкодження (ч. 1 ст. 125); 2)
легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад
здоров’я або незначну втрату працездатності (ч. 2 ст. 125).

У першому випадку йдеться про легке тілесне ушкодження, що не спричинило
таких наслідків, як короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату
працездатності. Таким тілесним ушкодженням є ушкодження, що має незначні
скороминущі наслідки, тривалістю не більш як шість днів (синець,
подряпина тощо).

Легке тілесне ушкодження другого виду характеризується тим, що при його
заподіянні потерпілому спричиняються короткочасний розлад здоров’я або
незначна стійка втрата працездатності. Короткочасним слід вважати розлад
здоров’я тривалістю понад шість днів, але не більш як три тижні (21
день). Під незначною стійкою втратою працездатності слід розуміти втрату
загальної працездатності до 10%.

Якщо умисне легке тілесне ушкодження КК передбачено як ознаку іншого
злочину, його заподіяння слід кваліфікувати за статтею, що передбачає
відповідальність за цей злочин (наприклад, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 398 ).

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння фізичної шкоди у
вигляді наслідків, зазначених у ч. ч. 1 або 2 ст. 125.

3. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим
умислом. Якщо умисел винного було спрямовано на заподіяння тяжких
тілесних чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а в результаті його
дій потерпілому було заподіяно лише легкі тілесні ушкодження, вчинене
слід кваліфікувати за спрямованістю умислу – за відповідними частинами
ст. ст. 15 і 121 або 122.

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.
Затверджені наказом МОЗ № 6 від 17 січня 1995р.

Стаття 126. Побої і мордування

1. Умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій,
які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або
виправними роботами на строк до одного року.

2. Ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб,
або з метою залякування потерпілого чи його близьких,-

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той самий строк.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є здоров’я особи. Додатковим
факультативним його об’єктом можуть виступати воля, честь і гідність
особи, її психічна недоторканність.

2. Об’єктивна сторона злочину полягає: 1) в завданні удару, побоїв або
2) вчиненні інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не
спричинили тілесних ушкоджень.

Під ударом слід розуміти одноразовий різкий вплив на тіло людини за
допомогою певного предмета або частини тіла (руки, ноги, голови), що
завдає фізичного болю. Побої- це багаторазове (два і більше) завдання
ударів по тілу потерпілого, яке не спричинило тілесних ушкоджень. Інші
насильницькі дії – це інші, крім удару та побоїв, насильницькі дії, які
можуть полягати, зокрема, у: щипанні, викручуванні кінцівок, защемленні
тієї чи іншої частини тіла

за допомогою будь-яких пристроїв, здушуванні шиї, вириванні волосся, дії
на тіло термічними факторами тощо.

Завдання удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій утворюють склад
злочину, передбаченого ст. 126, за двох умов, а саме тоді, коли вони: а)
завдали потерпілому фізичного болю; б) не спричинили тілесних ушкоджень.

Під фізичним болем розуміється такий психічний стан особи, який
характеризується стражданнями, спричиненими фізичним впливом на його
тіло.

Удари, побої та інші насильницькі дії не становлять особливого виду
ушкоджень, тому не спричинення тілесних ушкоджень є другою умовою їх
кваліфікації за ст. 126. Якщо ж після них на тілі потерпілого залишились
ушкодження, зафіксовані в установленому законом порядку, їх слід
оцінювати за ступенем тяжкості, виходячи із звичайних ознак, і залежно
від ступеня тяжкості кваліфікувати, відповідно, за ст. ст. 121, 122,
125. Додатково кваліфікувати завдання удару, побоїв чи вчинення інших
насильницьких дій за ст. Ї26 не потрібно.

Якщо удар, побої або інші насильницькі .дії не завдали потерпілому
фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень, вони не визнаються
злочином.

У разі, коли побої або інші насильницькі дії є ознакою об’єктивної
сторони Іншого злочину, їх вчинення слід кваліфікувати за статтею
(частиною статті), яка передбачає відповідальність за цей злочин
(наприклад, частинами другими ст. ст. 345, 346, 350, 377, 405, ч. 1 ст.
406).

Закінченим злочин вважається з моменту завдання удару, побоїв, вчинення
інших насильницьких дій.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона характеризується умислом. Мотив і мета не мають
значення для кваліфікації вчиненого за ст. 126. Однак у разі завдання
удару, побоїв тощо, які завдали фізичного болю з метою спонукати
потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їхній волі, за
наявності інших необхідних ознак вчинене утворює склад катування і
потребує кваліфікації за ст. 127. Нанесення побоїв працівникові
правоохоронного органу чи його близьким родичам з помсти за його
службову діяльність слід кваліфікувати за ч, 2 ст. 345.

5. Кваліфікованими видами злочину (ч. 2 ст. 126) є вчинення описаних у
ч. 1 цієї статті діянь: 1) що мають характер мордування;

2) групою осіб; 3) з метою залякування потерпілого чи його близьких.

Характеру мордування удари, побої або інші насильницькі дії набувають
тоді, коли вони полягають в багаторазовому або тривалому спричиненні
болю (щипання, шмагання, завдання численних, але невеликих ушкоджень
тупими чи гостроколючими предметами, дія термічних факторів та інші
аналогічні дії). Вирішення питання про те, чи мали зазначені дії
характер мордування, входить до компетенції органу дізнання, слідчого,
прокурора, суду. Судово-медичний експерт повинен у таких випадках
встановити наявність, характер, локалізацію, кількість ушкоджень,
одночасність чи різночасність їх утворення, особливості ушкоджуючих
предметів, механізм їхньої дії.

Про поняття групи осіб див. ст. 28 та коментар до неї. Залякування у
складі цього злочину за своїм змістом є близьким до залякування у складі
умисного тяжкого та середньої тяжкості тілесного ушкодження,
передбаченого частинами другими ст. ст. 121 і 122 (про його поняття див.
коментар до цих статей). Єдиною його особливістю у ч. 2 ст. 126 є те,
що; крім потерпілого, воно спрямовується проти його близьких, у той час,
як у складі зазначених злочинів залякування, крім потерпілого,
спрямовується проти інших осіб (ч. 2 ст. 121) та його близьких родичів
(ч. 2 ст. 122).

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.
Затверджені наказом М03 № 6 від 17 січня 1995р.

Постанова ПВС “Про судову практику в справах про злочини протії життя і
здоров’я людини” № 1 від 1 квітня 19Q4 p. (п. 27).

Стаття 127. Катування

1. Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або
фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або
інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу
вчинити дії, що суперечать їх волі,-

карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб,-

караються позбавленням волі на строк від п’яти де десяти років.

1. Основним безпосереднім об’єктом катування є здоров’я, а додатковим
обов’язковим – воля, честь і гідність особи.

2. З об’єктивної сторони цей злочин характеризується:

1) діями – нанесенням побоїв, мученням або іншими насильницькими діями;

2) наслідками у вигляді заподіяння сильного фізичного болю або фізичного
чи морального страждання;

3) причинним зв’язком між вказаними діями і наслідками.

Про поняття побої див. коментар до ст. 126.

Мучення (або заподіяння мук) – це дії, пов’язані з тривалим позбавленням
людини їжі, пиття чи тепла, утриманням її в шкідливих для здоров’я
умовах (наприклад, в умовах, які позбавляють людину будь-якого із її
природних почуттів – зору, слуху, просторової або часової орієнтації)
тощо.

До інших насильницьких дій можуть бути віднесені різні посягання на
статеву недоторканість особи, дії, характерні для мордування (про
поняття мордування див. коментар до ст. 126), а також інші подібні дії,
серед яких найбільш поширеними є підвішування тіла, придушування,
тривала ізоляція, вплив на людину постійним та голосним звуком,
примушування їсти неїстівні речовини тощо. Усі подібні дії
супроводжуються стресом, почуттям жаху чи неспокою і здатні принизити
особу, зламати її морально.

Якщо вказані дії були поєднані з позбавленням людини волі,
зґвалтуванням, насильницьким задоволенням статевої пристрасті
неприродним способом, то вчинене підлягає кваліфікації за сукупністю
злочинів, передбачених ст. ст. 127 і, відповідно, 146, 152, 153.
Завдання побоїв і мордування під час катування повністю охоплюється ст.
127.

3. Суб’єкт катування загальний. Насильницькі дії, вчинені службовнми
особами з метою спонукання потерпілого до дій, що суперечать його волі,
можуть бути кваліфіковані, зокрема, за ст. ст. 365 (424) або 373.

4. З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Метою
насильницьких дій при катуванні є намагання примусити потерпілого або
іншу особу до дій, що суперечать їхній волі, наприклад, надати певні
відомості чи зробити визнання, вчинити самокалічення тощо. Якщо такі дії
вчинені з метою отримати чуже майно чи право на майно, вони
кваліфікуються за ст. 189, з метою протидії законній господарській
діяльності – за ст. 206, а з метою примушування потерпілого до виконання
чи невиконання цивільно-правових зобов’язань – за ст. 355.

5. Кваліфікуючими ознаками цього злочину є вчинення його повторно або за
попередньою змовою групою осіб. Про поняття ловторності і попередньої
змови групи осіб див. коментар до ст. ст. 32 і 28.

Конституція України (ст. 28).

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948p. (cm.5).

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня
1966р.(ст.ст. 7 і 10). Ратифікований CРCP 18 вересня 1973р.

Європейська конвенція з прав людини від 4 листопада 1550 p. Ратифікована
Україною 17 липня 1997 (cт. 3)

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.
Затверджені наказом МОЗ № 6 від 17 січня 1995р. (п. 3).

Стаття 128. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження –

карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот
сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або
обмеженням волі на строк до двох років.

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи.

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується; 1) діями або
бездіяльністю; 2) наслідками у вигляді тяжких або середньої тяжкості
тілесних ушкоджень; 3) причинним зв’язком між зазначеними діянням і
наслідками. Про поняття тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень
див., відповідно, ст. ст. 121 і 122 та коментар до них.

Якщо необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження стало
наслідком неналежного виконання особою своїх службових чи професійних
обов’язків або порушенням відповідних правил (експлуатації, безпеки
тощо) і воно с ознакою відповідного складу злочину, вчинене слід
кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин
(наприклад, ст. 264, ч. 2 ст. 276, ч. 2 ст. 281, ч. 2 ст. 282, ч. ч. 1 і
2 ст. 286). Кваліфікувати зазначені

наслідки ще й за ст. 128 не потрібно.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок
якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за

ст. 119 як вбивство через необережність.

Злочин вважається закінченим з моменту настання зазначених

у ст. 128 наслідків – тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

З, Суб’єкт злочину загальний.

4 Суб’єктивна сторона злочину е основним елементом, за яким

він відрізняється від заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесних
ушкоджень, відповідальність за яке настає за ст. ст. 121 і 122; вона
характеризується необережністю у вигляді злочинної самовпевненості або
злочинної недбалості.

Постанова ПВС “Про судову практику в справах про злочини проти життя і
здоров’я людини” №1 від 1 квітня 1994р. (п. 26).

Стаття 129. Погроза вбивством

1. Погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення
цієї погрози,-

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк
до двох років.

2. Те саме діяння, вчинене членом організованої групи,-

карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

1. Об’єктом злочину є особиста безпека особи.

2. З об’єктивної сторони злочин проявляється у залякуванні потерпілого
позбавленням його життя. Таке залякування може бути виражене у будь-якій
формі: усно, письмово, шляхом демонстрації

зброї тощо.

Про поняття вбивства див. ст. 115 і коментар до неї. Погроза

вбивством має бути конкретною і реальною. Реальність погрози
визначається достатністю підстав побоюватися її виконання, які у кожному
випадку е різними. При визначенні реальності погрози значення має
з’ясування форми, характеру, місця, часу, обстановки її висловлення,
характеру попередніх взаємовідносин між винним і потерпілим тощо.
Особливе значення при цьому має сприйняття погрози самим потерпілим, а
також і присутніми при цьому іншими

особами.

Злочин вважається закінченим з моменту сприйняття погрози

потерпілим.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом; винний
усвідомлює, що погрожує вбивством, що ця погроза

здатна викликати у потерпілого побоювання за своє життя, і бажає цього.
При вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 129, той факт, що погроза
вбивством висловлюється членом організованої групи, має усвідомлюватися
як винним, так І потерпілим.

5. Кваліфікуючою ознакою злочину є вчинення його членом організованої
групи (ч. 2 ст. 129). Про поняття оргонізованої групи див. ст. 28 і
коментар до неї.

Стаття 130. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної
інфекційної хвороби

1. Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом
імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є
небезпечною для життя людини,-

карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк
до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є
носієм цього вірусу,-

карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо двох чи
більше осіб або неповнолітнього,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

4. Умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що е небезпечною для життя людини,-

карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

1. Синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) – це особливо небезпечна
інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і
через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та
ефективних методів лікування призводить до смерті.

2. Об’єктом злочину виступають життя і здоров’я людини.

3. Об’єктивна сторона злочину виражається у: 1) свідомому поставленні
іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної
інфекційної хвороби, що е небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130);
2) зараженні Іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної
хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу (ч. 2
ст. 130); 3) умисному зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч.
З ст. 130).

До ВІЛ-інфікованих, тобто осіб, в організмі яких виявлено вірус
імунодефіциту людини, належать як особи без клінічних проявів хвороби
(носії ВІЛ), так і хворі на СНІД. ВІЛ вражає імунну систему людини,
покликану захищати її від інфекційних та інших хвороб. В організмі
особи, хворої на СНІД як кінцевої стадії ВІЛ-інфекції відбуваються
глибокі патологічні зміни, які роблять людину беззахисною від
різноманітних хвороб, у т.ч. тих, які в звичайних умовах не становлять
небезпеки для життя.

Взагалі до інфекційних хвороб належать розлади здоров’я людей, які
виникають внаслідок зараження живими збудниками (вірусами, бактеріями,
гельмінтами, іншими патогенними паразитами), передаються від заражених
осіб здоровим і мають властивість масового поширення. Законодавство про
охорону здоров’я не вживає поняття невиліковно? інфекційної хвороби.
Однак виділяють особливо небезпечні інфекційні хвороби, тобто хвороби,
які характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров’я у
значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням
цих хвороб серед населення. Крім СНІДу, це чума, холера, хвороба
Марбург, гарячка Ебола, туберкульоз, кримська гарячка, хвороба Лайма
тощо.

Свідоме поставлення іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ може полягати,
зокрема, у здійсненні без застосування запобіжних засобів статевих
контактів, наданні донором – ВІЛ-інфікованою особою своєї крові або
тканин, недотриманні профілактичних заходів, спрямованих на недопущення
розповсюдження ВІЛ-інфекції (наприклад, спільне використання
нестерилізованих шприців для ін’єкцій наркотичних засобів).

Чинне законодавство покладає на ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД такі
обов’язки: а) вживати заходів щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції,
запропонованих закладами охорони здоров’я;

б) повідомити осіб, які були з ними у статевих контактах, до виявлення
факту інфікованості про можливість їх зараження; в) відмовитися від
донорства крові, її компонентів, інших біологічних рідин, клітин,
органів і тканин для використання їх у медичній практиці.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130, належить до формальних складів і
визнається закінченим з моменту вчинення дій, які створюють реальну
небезпеку зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Для
притягнення особи до відповідальності за ч. 1 ст. 130 не має значення
те, чи знав потерпілий про хворобу винної особи, чи погоджувався він на
вчинення щодо нього дій, які ставлять у небезпеку зараження вірусом
невиліковної інфекційної хвороби.

На кваліфікацію за ч. 2 ст. 130 не впливає те, в який конкретно спосіб
потерпілого заражено вірусом невиліковної інфекційної хвороби. Даний
злочин вважається закінченим з моменту фактичного зараження
ВІЛ-інфекцією або іншим вірусом. Для визнання злочину закінченим не має
значення те, було потерпілого лише ВІЛ-інфіковано або він фактично
захворів на СНІД.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної
хвороби, що є небезпечною для життя людини, яке сталося внаслідок
зґвалтування потерпілої особи або насильницького задоволення статевої
пристрасті неприродним способом, охоплюється ч. 4 ст. 152 або ч. 4 ст.
153 (за ознакою спричинення особливо тяжких наслідків) і додаткової
кваліфікації за ст. 130 не потребує. Якщо зараження вказаним вірусом
сталося в результаті вчинення інших злочинів проти статевої свободи і
статевої недотор-

каності. вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених
ст. 130 і, зокрема, ст. ст. 155 або 156.

4. Суб’єкт злочину – осудна особа, якій виповнилось 16 років, що хворіє
на невиліковну інфекційну хворобу (у т.ч. ВІЛ-інфікований) і знає про
це.

Особі, в якої, за даними медичного огляду, виявлено ВІЛ-інфекцію,
повідомляється про це працівником закладу охорони здоров’я, в якому
проведено огляд, з урахуванням вимог законодавства щодс конфіденційності
зазначеної інформації. Одночасно ВІЛ-інфікованому повідомляється про
необхідність дотримання певних профілактичних заходів, про гарантії
дотримання прав і свобод ВІЛ-інфікованих, а також про кримінальну
відповідальність за свідоме поставлення у небезпеку зараження та
зараження інших осіб вірусом імунодефіциту людини.

5. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130,
характеризується непрямим умислом або злочинною самовпевненістю.
Вчинення з прямим умислом дій, спрямованих на те, щоб заразити іншу
особу вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної
хвороби, що е небезпечною для життя людини, якщо фактичне зараження не
відбулося, слід розцінювати як замах і кваліфікувати за ст. 15, ч. 4 ст.
130.

Для суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, характерна
необережність у вигляді злочинної самовпевненості. Зараження іншої
людини вірусом невиліковної інфекційної хвороби, вчинене особою, яка не
знала, що вона є носієм такого вірусу, але за обставинами справи могла і
повинна була передбачати настання суспільне небезпечних наслідків
(злочинна недбалість), за наявності підстав слід кваліфікувати за ст.
ст. 119 або 128.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 4 ст. 130,
характеризується прямим або непрямим умислом. У тому разі, коли
встановлено умисел на позбавлення життя потерпілого, дії винного
необхідно додатково кваліфікувати за ст. 115.

7. Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, є
зараження: 1) двох або більше осіб, 2) неповнолітнього (ч. З ст. 130).
Про поняття цих ознак див. коментар до ст. 133.

Закон України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого
імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” в редакції від 3
березня 1999 p.

Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення” від 24 лютого 1994р. (ст. 28)

Закон України “Про захист населення від Інфекційних хвороб” від 6 квітня

2000 p.

Закон України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” від 5 липня

2001 p.

Правила медичного огляду з метою виявлення Віл-інфекції, обліку
ВІЛ-інфікованих хворих на СН!Д та медичного нагляду за ними. Затверджені
постановою KM № 2026 від 18 грудня 1998 p.

Інструкція про порядок внесення подання про відсторонення осіб від
роботи або іншої діяльності. Затверджена наказом МОЗ № 66 від 14 квітня
1995р.

Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних
хвороб людини і носійства збудників цих хвороб. Затверджений наказом
М03№ 133 від 19липня 1995р.

Стаття 131. Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило
зараження особи вірусом

імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

1. Неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником
своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного
ставлення до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту
людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для
життя людини, –

карається обмеженням волі на строк від одного до трьох років або
позбавленням золі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні
посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило зараження двох чи більше осіб, –

карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років.

1. Об’єктом злочину є здоров’я та життя особи.

23 об’єктивної сторони злочин характеризується сукупністю трьох ознак:
1) діяння – неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим
працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи
несумлінного ставлення до них; 2) суспільно небезпечні наслідки у
вигляді зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини; 3}
причинний зв’язок між зазначеними діянням і наслідками.

Про поняття неналежного виконання медичним або фармацевтичним
працівником своїх професійних обов’язків див. коментар до ст. 140, а про
поняття вірусу імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної
жвороби, що є небезпечною для життя людини, – коментар до ст. 130.

За ст. 131 можуть бути кваліфіковані, зокрема, такі діяння: використання
нестерильних, належним чином непродезинфікованих медичних інструмент” в
і шприців; переливання потерпілому крові (її компонентів)
ВІЛ-інфікованого без проведення лабораторної діагностики на наявність
ВІЛ-інфєкції; використання інших біологічних рідин, клітин, органів і
тканин без їх лабораторного дослідження на ВІЛ-інфекцію; незабезпечення
керівництвом закладу охорони здоров’я персоналу цього закладу
необхідними засобами захисту згідно із встановленими KM переліком та
нормативами.

У невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю людини та
єдиним засобом врятування хворого є термінове переливання крові, а
належним чином перевіреної донорської крові немає, за згодою хворого або
його законного представника допускається переливання неперевіреної на
ВІЛ-інфекцію крові. Якщо усвідомлену згоду хворого отримати неможливо,
рішення про переливання такої крові приймається консиліумом лікарів, а
при неможливості скликання консиліуму – лікарем, який надає допомогу.
Зараження на ВІЛ-інфекцію за вказаних обставин не утворює складу
розглядуваного злочину,

Злочин вважається закінченим з.моменту фактичного зараження потерпілої
особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної
хвороби, що є небезпечною для життя людини.

3. Суб’єкт злочину спеціальний. Це медичні, фармацевтичні та інші
працівники.

Про поняття медичного і фармацевтичного працівника див. коментар до ст.
ст. 139 і 140. До інших працівників слід відносити, наприклад;
працівників станцій з переливання крові; працівників підприємств, на
яких виготовляються тест-системи для діагностики ВІЛ-інфекції;
службовців дипломатичних представництв та консульських установ України,
які видають іноземцям та особам без громадянства візу на в’їзд в Україну
без пред’явлення документів про відсутність у них ВІЛ-інфекції;
працівників місць позбавлення волі, які мають забезпечити недопущення
контактів ВІЛ-інфікованих з іншими засудженими; осіб, які провадять
лабораторні дослідження на наявність ВІЛ-інфекції у крові та її
компонентах.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережністю.

5. Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 131) є зараження двох або
більше осіб. Про поняття цієї ознаки див. коментар до ст. 133.

Закон України “Про донорство крові та ЇЇ компонентів” від 23 червня 1995
р.

Перелік і нормативи застосування засобів індивідуального захисту
працівників закладів охорони здоров’я, що проводять діагностичні
дослідження на ВІЛ-інфекцію надають, медичну допомогу ВІЛ-інфікованим і
хворим на СНІД, а також контактують з кров’ю та іншими біологічними
матеріалами від ВІЛ-інфікованих осіб. Затверджені постановою KM № 2026
від 18 грудня 1998р.

Наказ МОЗ “Про забезпечення безпеки та якості донорської крові, ЇЇ
компонентів та виготовлених з них препаратів” № 353 від 10 грудня 1998р.

Інструкція про умови і правила провадження підприємницької діяльності
(ліцензійні умови) з переробки і зберігання донорської крові та її
компонентів, реалізації їх і виготовлених з них препаратів та контроль
за їх дотриманням. Затверджена наказом ЛП, МОЗ №44/118 від 11 травня
1999р.

Стаття 132. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на
виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної
інфекційної хвороби

Розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним
працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником
відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження
вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби,
що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого
імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі У зв’язку з
виконанням службових або професійних обов’язків, –

карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока
годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням
волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади
чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно
проживають або на законних підставах тимчасово перебувають на території
України, мають право на; 1) медичний огляд з метою виявлення зараження
вірусом імунодефіциту людини;

2) одержання офіційного висновку про результати такого медичного огляду
та кваліфікованих рекомендацій щодо запобігання розповсюдженню
ВІЛ-інфекції. Медичний огляд провадиться добровільно і, за бажанням
особи, – анонімно. Облік, реєстрація ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД
громадян та медичний нагляд за ними повинні здійснюватись з дотриманням
принципів конфіденційності та поваги до особистих прав і свобод людини,
визначених законами та міжнародними договорами України.

2. Об’єктом злочину є встановлений порядок надання інформації про
проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту
людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, права і свободи
громадян.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у розголошенні відомостей про: 1)
проведення медичного огляду особи на виявлення зараження ВІЛ чи вірусом
іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя
людини або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД); 2)
його результати.

Відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність
ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та
становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється
тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законом,
також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров’я,
органам прокуратури, слідства, дізнання та суду. Порядок оформлення та
збереження відповідної медичної документації встановлюється МОЗ. Облік
ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД осіб ведеться обласними (міськими)
санітарно-епідеміологічними станціями і обласними (міськими) центрами
профілактики СНІДу.

Розголошення відомостей означає, що особа, яка зобов’язана зберігати
відповідну інформацію в таємниці, незаконно ознайомлює з нею сторонніх
осіб або своєю поведінкою створює умови, які надають стороннім особам
можливість ознайомитись з відповідними відомостями.

Способи розголошення відомостей можуть бути різними і на кваліфікацію
вчиненого за ст. 132 не впливають: повідомлення у розмовах, наукових
статтях, виступах, лекціях, засобах масової інформації, надання
сторонній особі документів, що містять відповідні відомості, або недбале
зберігання чи втрата таких документів тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли відповідні відомості стали
відомі особі, яка не повинна була їх знати.

4. Суб’єкт злочину спеціальний. Це: 1) службова особа лікувального
закладу; 2) допоміжний працівник такого закладу, який самочинно здобув
інформацію; 3) медичний працівник.

До лікувальних належать заклади, в яких особам надається
лікувально-профілактична допомога, – поліклініки, лікарні, диспансepи,
клініки науково-дослідних інститутів, інші акредитовані заклади охорони
здоров’я. Під службовими особами лікувальних за-

кладів слід розуміти працівників вказаних закладів, які здійснюють
функції організації та управління в сфері охорони здоров’я (генеральні
директори, директори, головні лікарі, їхні заступники, керівники
структурних підрозділів – завідуючі відділеннями, начальники відділів
тощо). Про поняття медичний працівник див. коментар до ст. ст. 139 і
140.

Суб’єктами цього злочину можуть бути, зокрема, працівники центрів
профілактики СНІДу, санепідемстанцій та інших закладів охорони здоров’я,
яким повідомляються відомості про позитивні результаті медичних оглядів
на Віл-інфекцію, медичні працівники, які працюють у слідчих ізоляторах
та виправно-трудових установах Державного департаменту з питань
виконання покарань.

Якщо відомості про проведення медичного огляду на виявлення зараження
вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби
розголошені особою, яка не зазначена в диспозиції ст. 132 (скажімо,
суддею, працівником прокуратури тощо), вона за наявності підстав може
бути притягнута до відповідальності за ст. 145.

6. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або
необережністю.

Закон України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого
імунодефіциту (СНІДІ та соціальний захист населення” в редакції від 3
березня 1998 p.

Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфещії, обліку
ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними,
Затверджені постановою KM №2026 від 18 грудня 1998р.

Інструкція щодо заповнення Звіту про ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД
(форма № 1 СНІД, квартальна). Затверджена наказом Мінстату України № 340
від 18 листопада 1996р.

Порядок медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих
ізоляторах та виправно -трудових установах Державного департаменту
України з питань виконання покарань. Порядок забезпечення
конфіденційності Інформації про ВІЛ-інфікованих. Затверджені наказом
ДДПВП та МОЗ № 3/6 від 18 січня 2000 p.

Стаття 133. Зараження венеричною хворобою

1. Зараження іншої особи венеричною хворобою особою, яка знала про
наявність у неї цієї хвороби, –

карається виправними роботами на строк до двох років, або арештом на
строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, або
позбавленням волі на той самий строк.

2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені особою, раніше
судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою, а також зараження
двох чи більше осіб або неповнолітнього, –

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони
спричинили тяжкі наслідки, –

караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

1. Суспільна небезпека злочину полягає у заподіянні шкоди здоров’ю
людини, негативному впливі на репродуктивне здоров’я нації та генофонд.
Венеричні захворювання здатні викликати тяжкі на-

слідки, зокрема безпліддя та психічні розлади, а також патологічні зміни
у розвитку дітей. Особи, які є їх носіями, підлягають обов’язковому
медичному нагляду і лікуванню. Особи, які хворіють на інфекційні хвороби
чи є бактеріоносіями, зобов’язані: вживати рекомендованих медиками
заходів для запобігання поширенню інфекційних хвороб і виконувати вимоги
щодо порядку та умов лікування, проходження медичних оглядів та
обстеження.

2. Об’єкт злочину – здоров’я людини.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у зараженні іншої особи венеричною
хворобою,

До венеричних хвороб належать інфекційні захворювання, які передаються
переважно статевим шляхом і вражають передусім органи сечостатевої
системи. Це, зокрема, сифіліс (люес), гонорея (трипер), м’який шанкр,
паховий лімфогранулематоз (четверта венерична хвороба), трихомоніаз,
цитомегаловірус, токсоплазмоз, уреаплазмоз. Такі обставини, як вид
венеричної хвороби, тяжкість розладу здоров’я, методи і тривалість
лікування, можливість повного одужання, на кваліфікацію ст. 133 не
впливають і враховуються при призначенні покарання.

Способи зараження іншої особи венеричною хворобою можуть бути різними і
залежать від її виду: статеві зносини, задоволення статевої пристрасті
неприродним способом, поцілунки, порушення правил гігієни у побуті,
сім’ї чи на роботі (наприклад, спільне користування посудом, постільною
білизною, шприцами для Ін’єкцій ліків або наркотичних засобів) тощо.
Згода потерпілої особи на зараження її венеричною хворобою не виключає
відповідальності за ст. 133. Самозараження венеричною хворобою (скажімо,
введення собі відповідної ін’єкції) може тягнути кримінальну
відповідальність лише у разі, коли воно є способом вчинення певного
злочину (наприклад, передбаченого ст. 335).

Якщо в результаті венеричної хвороби для здоров’я потерпілого настали
шкідливі наслідки, зазначені у ст. ст. 121, 122 або 125, вчинене
охоплюється коментованим складом злочину і додаткової кваліфікації за
статтями КК про відповідальність за тілесні ушкодження не потребує.
Зараження потерпілого вірусом невиліковної інфекційної хвороби, що є
небезпечною для життя людини, слід кваліфікувати за ст. 130.

Ухилення від обстеження осіб, щодо яких є достатні дані про те, Що вони
хворі на венеричну хворобу, або ухилення від лікування осіб, які були у
контакті з хворими на венеричну хворобу і потребують профілактичного
лікування, продовжуване після попередження, зробленого їм органами
охорони здоров’я, тягне адміністративну відповідальність (ст. 45 КАП).

Якщо зараження венеричною хворобою сталося внаслідок насильницьких дій з
боку того, хто захворів, – зґвалтування або насильницького задоволення
статевої пристрасті неприродним способом, діяння кваліфікується за
сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами ст. ст. 133 і
152 (153).

Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий фактично
захворів на венеричну хворобу. При цьому слід враховувати наявність у
таких захворюваннях інкубаційного періоду (прихова-

ноі стадії) різної тривалості, а також те, що передача особі мікробів –
носіїв венеричної хвороби в силу індивідуальних особливостей організму
конкретної людини може і не потягти за собою реального розладу й
здоров’я.

4. Суб’єкт злочину спеціальний. Це особа, яка досягла 16-річного віку.
хворіє венеричною хворобою і знає про наявність у неї цієї хвороби. Про
факт знання особи про своє захворювання можуть свідчити різноманітні
обставини – медичний висновок, застереження лікувальної установи,
власний досвід особи, звернення її до медичної літератури тощо.

Особи, які не страждають на венеричні захворювання, однак заражають ними
інших осіб, за наявності підстав можуть бути притягнуті до
відповідальності за заподіяння тілесних ушкоджень певної тяжкості.

Зараження венеричною хворобою, яке стало результатом неналежного
виконання медичним працівником своїх професійних обов’язків (наприклад,
лікарем-гінекологом під час проведення медичних оглядів пацієнтів або
внаслідок переливання потерпілому зараженої крові), слід кваліфікувати
за ст. 140.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим чи непрямим
умислом або злочинною самовпевненістю.

Зараження венеричною хворобою особою, яка не знала про наявність у неї
такої хвороби, але у даній ситуації могла і повинна була передбачати
настання відповідних суспільно небезпечних наслідків (злочинна
недбалість), може бути кваліфіковане за ст. 128.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину є: 1) вчинення його особою, раніше
судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою; 2) зараження двох
або більше осіб або неповнолітнього (ч. 2 ст. 133), а особливо
кваліфікуючою ознакою – спричинення цим злочином тяжких наслідків (ч. З
ст. 133).

Про поняття судимості див. ст. 88 та коментар до неї. Зараження двох або
більше осіб може бути вчинене як одночасно, так і в різний час, одним
або різними способами. Для інкримінування цієї кваліфікуючої ознаки
необхідно, щоб стосовно попереднього випадку зараження венеричною
хворобою не сплили строки давності притягнення до кримінальної
відповідальності. Зараження венеричною хворобою однієї особи і наступне
зараження іншої охоплюються ч. 2 ст.133.

Неповнолітнім є особа, якій на момент вчинення злочину не виповнилось 18
років.

До тяжких наслідків слід відносити, зокрема, смерть людини, втрату
будь-якого органа або його функцій, психічну хворобу або інший розлад
здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну
третину, переривання вагітності або непоправне знівечення обличчя.

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992
р(ст.ст. 9-11,30, 31, 53).

Закон України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня

Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу
статевих станів в бюро судово-медичної експертизи. Затверджені наказом
МОЗ № 6 від 17 січня 1995 р.

Стаття 134. Незаконне проведення аборту

1. Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти,-

карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста до двохсот
сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або
обмеженням волі на строк до двох років.

2. Незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад
здоров’я, безплідність або смерть потерпілої,-

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1. Протиприродне переривання вагітності може бути патологічним або
штучним. У свою чергу, штучний аборт поділяється на правомірний та
незаконний, у т.ч. кримінально караний. Суспільна небезпека злочину,
передбаченого ст. 134, визначається тим, що це діяння може
супроводжуватись різними ускладненнями – кровотечами, сепсисом,
безпліддям, психічними аномаліями, смертю тощо.

2. Об’єктом злочину є здоров’я вагітної жінки.

3. З об’єктивної сторони злочин полягає в діях, які виражаються у:

проведенні аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти (ч. 1
ст. 134);

незаконному проведенні аборту, якщо воно спричинило:

а) тривалий розлад здоров’я;

б) безплідність;

в) смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134).

Проведення аборту – це протиправне штучне переривання вагітності жінки
за наявності її згоди на проведення операції. Відповідальність за ст.
134 настає і у тому разі, коли жінка погоджується на переривання
вагітності під впливом погроз з боку інших осіб. Особи, які не лише
примушують жінку до штучного переривання вагітності, а й сприяють
незаконному проведенню аборту (наприклад, надають приміщення,
інструменти або заздалегідь обіцяють приховати сліди злочину), мають
притягуватись до відповідальності за ч. 5 ст. 27, ст. 134 як пособники.
Для встановлення факту передчасного переривання вагітності провадиться
судово-медична експертиза.

Переривання вагітності без згоди потерпілої внаслідок застосованого до
неї фізичного насильства (скажімо, в результаті нанесення їй удару чи
побоїв) залежно від форми вини та інших обставин справи може бути
кваліфіковане за ст. ст. 121, 128 або 140. Інші способи штучного
переривання вагітності можуть бути різними (механічний, операційний,
токсичний, вакуум-аспіраторний тощо), на кваліфікацію за ст. 134 не
впливають і враховуються при призначенні покарання.

Заподіяння смерті плоду людини після того, як почались фізіологічні роди
і з’явилась можливість безпосереднього фізичного впливу на тіло дитини,
є не абортом, а вбивством. Позбавлення життя дитини, яка опинилася поза
утробою матері внаслідок передчасних родів або нещасного випадку, також
слід розцінювати як вбивство. Не виключається кваліфікація вчиненого за
сукупністю злочинів – як незаконне проведення аборту та вбивство.

Відповідно до законодавства штучне переривання вагітності від 12 до 28
тижнів у невідкладних випадках, коли є реальна загроза життю хворої
жінки, здійснюється особою, яка має спеціальну медичну освіту, без згоди
хворої або її законних представників на медичне втручання.

Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти, у
будь-якому разі визнається незаконним.

Аборт, вчинений особою із спеціальною медичною освітою, тягне
відповідальність за ч. 2 ст. 134 за наявності двох умов:

його незаконності;

спричинення тривалого розладу здоров’я, безплідності або смерті
потерпілої. Дані наслідки щодо проведення аборту особою, яка не має
спеціальної медичної освіти; відіграють роль кваліфікуючих ознак.

Аборт визнається незаконним, якщо він, зокрема, здійснюється:

за наявності медичних протипоказань переривання вагітності незалежно від
її строку (гостра і підгостра гонорея, гострі і підгострі запальні
процеси будь-якої локалізації, гострі інфекційні захворювання);

не у спеціально акредитованих закладах охорони здоров’я – пологових
будинках, лікарнях, де є гінекологічні загальнохірургічні відділення,
жіночих консультаціях тощо (наприклад, у домашніх умовах, службових
приміщеннях, непрофільних медичних закладах);

за допомогою недозволених або заборонених засобів чи способів;

при вагітності понад 28 тижнів, якщо її переривання не було зумовлене
станом крайньої необхідності.

До соціальних показань переривання вагітності віднесені, зокрема,
наявність трьох і більше дітей, розлучення під час вагітності, смерть
чоловіка під час вагітності, вагітність внаслідок зґвалтування,
наявність у жінки дитини-інваліда. Тривалість вагітності визначається
від першого дня останнього нормального менструального циклу. Строк
вагітності визначається у повних днях чи повних тижнях.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 134, вважається закінченим з моменту
фактичного переривання вагітності. При цьому факт вилучення плоду, який
не здатен більше розвиватись, з організму матері не має значення для
визнання злочину закінченим. Якщо особа вчинила всі дії, які з її
погляду були необхідними для переривання вагітності {зробила ін’єкцію,
здійснила хірургічне втручання тощо), однак вагітність перервати не
вдалося, вчинене слід кваліфікувати за ст. 15, ч. І ст. 134.

Злочин, передбачений ч. 2 ст. 134, вважається закінченим з моменту
настання певних суспільне небезпечних наслідків – тривалого розладу
здоров’я, безплідності або смерті потерпілої. Про поняття тривалого
розладу здоров’я див. коментар до ст. 122, а про поняття безплідності –
коментар до ст. 155. Смерть вагітної жінки може настати як під час
незаконного проведення аборту, так і після закінчення операції.

4. Суб’єктом злочину, передбаченого ч. ст. 134, є особа, яка досягла
16-річного віку і не має спеціальної медичної освіти.

Це можуть бути:

лікарі, тобто особи, які отримали вищу медичну освіту, однак не мають
спеціальної медичної підготовки і за характером своєї професійної
діяльності не уповноважені на проведення операцій штучного переривання
вагітності (наприклад, лікарі-стоматологи, окулісти);

особи середнього медичного персоналу (медичні сестри, акушерки,
фельдшери тощо) або студенти медичних навчальних закладів;

особи, які не мають жодного відношення до медицини. КК не передбачає
відповідальності жінки за штучне переривання своєї вагітності.

Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 134, .крім зазначених
категорій осіб, можуть виступати особи, які мають спеціальну медичну
освіту, тобто лікарі, акушери-гінекологи.

5. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 134,
характеризується прямим умислом.

Психічне ставлення до суспільне небезпечних наслідків, зазначених у ч. 2
ст. 134, є необережним (злочинна самовпевненість або злочинна
недбалість). За наявності непрямого умислу до смерті, безплідності або
тривалого розладу здоров’я дії винного потрібно кваліфікувати за
сукупністю злочинів – за ч. 2 ст. 134 і відповідною статтею розділу II
Особливої частини КК (наприклад, ст. ст. 115, 121, 122).

У разі, коли тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть
потерпілої сталися внаслідок проведення аборту, який здійснювався на
законних підставах лікарем з профільною медичною підготовкою, за
наявності підстав вчинене слід кваліфікувати за ст. 140.

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада
1992р.(ст. ст. 50, 57,58).

Постанова KM “Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28
тижнів” № 926 від 12 листопада 3993р.

Інструкція про порядок проведення операції штучного переривання
вагітності. Затверджена наказом М03№ 111 від 28 червня 1994р.

Інструкція про порядок проведення операції штучного переривання
вагітності ранніх строків методом вакуум-аспірації. Затверджена наказом
МОЗ № 111 від 28 червня 1994р.

Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу
статевих станів у бюро судово-медичної експертизи. Затверджені наказом
МОЗ № 6 від 17 січня 1995р.

Інструкція про порядок визначення критеріїв живонародженості,
мертвонародженості та перинатального періоду. Затверджена наказом МОЗ №
31 від 19 лютого ї 996р.

Стаття 135. Залишення в небезпеці

1. Завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному
для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження
через малолітство, старість, хворобу” або внаслідок іншого безпорадного
стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися
про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він
сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан,-

карається обмеженням волі на строк до двох років або позбавленням волі
на той самий строк.

2. Ті самі дії, вчинені матір’ю стосовно новонародженої дитини, якщо
матір не перебувала в обумовленому пологами стані,-

караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі
на той самий строк.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо
вони спричинили смерть особи або інші тяжкі наслідки,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

1. Суспільна небезпека цього злочину, а також злочинів, передбачених ст.
ст. 136, 137, 139 і 140, полягає у поширенні аморальної поведінки,
змістом якої є неповага до права людини на життя і безпеку, нехтування
моральними і правовими нормами, що зобов’язують надавати допомогу людям,
які перебувають у небезпечному для життя стані.

2. Об’єктом злочину є життя і здоров’я особи.

3. Потерпілим від цього злочину є особа, яка характеризується сукупністю
двох ознак. Так, вона:

а) перебуває в небезпечному для життя стані;

б) позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через
малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану.

Небезпечний для життя стан може означати, наприклад, ситуацію, коли
особа під час пожежі не може вийти із приміщення, альпініст упав у
провалину і повиснув на страховому шнурі, рибалка опинився на крижині
або у воді, людина, збита автомобілем, залишилась на проїзній частині
дороги. Причини, через які особа потрапила в небезпечний для життя стан
(її власна необережна чи умисна поведінка або причини об’єктивного
характеру), не мають значення для кваліфікації злочину.

Малолітнім визнається особа, яка не досягла 14-річного віку, старим –
особа, яка досягла 75-річного віку (але на можливість’ усвідомлення
винним цього вікового стану особи суттєво впливають не тільки фактичний
вік останньої, а й зовнішній вигляд, ріст, | стан здоров’я, наявність
інвалідності та інші фактичні обставини), а хворим – інвалід, вагітна
жінка, особа, яка отримала серйозні травми чи отруєна, інша особа,
хворобливий стан якої встановлено відповідними документами (медичним
висновком, рішенням суду про визнання особи недієздатною внаслідок
душевної хвороби або недоумства тощо} або через інші причини він є явним
для винного.

Іншим безпорадним станом можуть бути визнані втрата особою свідомості,
перебування її у стані наркотичного, токсичного чи тяжкого алкогольного
сп’яніння, у стані паніки, викликаної, скажімо, пожежею, повінню,
зсувом, іншою стихією, або у стані, коли людина фізично не в змозі
виправити ситуацію, в якій вона опинилась (наприклад, беззбройна людина,
яка знаходиться під охороною, опинилась наодинці з озброєним
нападником).

Злісне невиконання батьками або опікунами встановлених законом
обов’язків по догляду за особою, яка позбавлена можливості вжити заходів
до самозбереження через малолітство, душевну хворобу або недоумство, що
спричинило тяжкі наслідки, за відсутності небезпечного для життя стану
кваліфікується за ст.1 66.

4. З об’єктивної сторони злочин полягає у суспільне небезпечній
бездіяльності, що виражається у залишенні без допомоги вказаної особи.

Залишення без допомоги передбачає невжиття особою заходів, необхідних
для відвернення небезпеки для життя потерпілого. Злочин вважається
закінченим з моменту ухилення від надання допомоги особі, що перебуває в
небезпечному для життя стані, незалежно від того, наскільки ефективною
могла бути така допомога. Настання суспільне небезпечних наслідків
певного характеру є підставою для кваліфікації діяння за ч. З ст. 135.

5. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним можуть бути лише дві категорії осіб,
а саме ті, які: 1) первісно зобов’язані були піклуватися про потерпілого
і мали можливість надати йому допомогу; 2) самі поставили потерпілого в
небезпечний для життя стан.

Правовий обов’язок піклуватися про осіб, які знаходяться в небезпечному
для життя стані, може бути обумовлений законом чи іншим нормативним
актом, а також цивільно-правовим договором (договором довічного
утримання, перевезення, морського круїзу, на надання туристичних послуг
або послуг із забезпечення особистої безпеки особи тощо).

Законодавство України покладає відповідні обов’язки на:

батьків, усиновителів, прийомних батьків – піклуватися про здоров’я
рідних, усиновлених чи прийомних дітей;

дітей – піклуватися про батьків;

опікунів і піклувальників – піклуватися про осіб, які перебувають під їх
опікою чи піклуванням, доглядати за ними;

співробітників пожежної охорони, аварійних служб та працівників деяких
інших професій – здійснювати рятувальні роботи і подавати першу
невідкладну допомогу;

працівників спеціалізованих бригад постійної готовності служби екстреної
медичної допомоги – надавати допомогу громадянам в екстремальних
ситуаціях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії,
епізоотії, радіаційне, бактеріологічне і хімічне забруднення тощо);

працівників міліції – незалежно від займаних посад, місцезнаходження і
часу в разі звернення до них громадян із заявою чи повідомленням про
події, які загрожують особистій чи громадській безпеці – вживати заходів
для рятування людей, надавати їм допомогу;

членів екіпажу повітряного судна – рятувати пасажирів та надавати їм
допомогу;

водіїв – надавати транспортний засіб Для доставки у найближчий медичний
заклад осіб, які потребують невідкладної медичної допомоги, надавати
першу медичну допомогу потерпілим внаслідок дорожньо-транспортних подій;

капітанів морських суден – йти в найближчий порт, якщо особа, що
перебуває на борту судна, потребує невідкладної медичної допомоги, яку
неможливо подати в морі;

працівників пошуково-рятувальних служб, створюваних у сфері туристичної
діяльності, – надавати допомогу туристам і захищати їх в екстремальних
ситуаціях;

педагогічних та науково-педагогічних працівників – захищати Дітей,
молодь від будь-яких форм фізичного або психічного насильства тощо.

Проте, слід враховувати, що зазначене діяння тягне відповідальність за
іншими статтями КК, якщо залишення без допомоги вчинене: а) капітаном
судна в разі зіткнення з іншим судном стосовно екіпажу та пасажирів
останнього, а також зустрінутих у морі або на іншому водному шляху осіб,
які зазнали лиха, якщо він мав можливість надати таку допомогу без
серйозної небезпеки для свого судна, його екіпажу і пасажирів – за ст,
284; б) медичними працівниками хворим – за ст. 139; в} службовими
особами, якщо відповідний правовий обов’язок лежить на них,- за ст. ст.
364 або 426.

Прикладами ситуацій, коли винний сам поставив потерпілого в небезпечний
для життя стан, є такі: в результаті дорожньо-транспортної події з вини
водія пішоходом, пасажиром або водієм іншого транспортного засобу були
отримані травми, турист-любитель запросив знайомого піднятися в гори, де
останній знепритомнів у зв’язку з захворюванням, власник водного
мотоцикла катав на ньому дитину і вони опинилися у воді далеко від
берега тощо. У випадку, коли водій транспортного засобу вчинив, скажімо,
наїзд на пішохода і зник з місця події, залишивши потерпілого на
проїзній частині дороги, він має нести відповідальність за сукупністю
злочинів, передбачених ст. ст135 і 286.

6. З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом: винний
усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї бездіяльності, а саме
те, що він залишає без допомоги особу, яка перебуває у небезпечному для
життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження, те,
що він зобов’язаний піклуватися про особу І має реальну можливість
надати їй допомогу, або що він сам поставив потерпілого в небезпечний
для життя стан і бажає чинити саме так.

Ставлення винної особи до наслідків, передбачених ч. З ст. 135, може
характеризуватися непрямим умислом або необережністю. При цьому для
випадків, коли винною є особа, яка зобов’язана була піклуватися про
потерпілого, може бути характерним як непрямий умисел (наприклад,
пожежник, усвідомлюючи, що внаслідок його бездіяльності особа може
загинути, не рятує її із боягузтва), так і необережність (набувач майна
за договором довічного утримання протягом тижня не відвідує хворого
відчужувача, сподіваючись на те, що хвороба не є тяжкою), а для
випадків, коли винною є особа, що сама поставила потерпілого в
небезпечний для життя стан, – тільки необережність.

Якщо ж особа, яка сама поставила потерпілого в небезпечний для життя
стан, бажає настання смерті останнього чи інших тяжких наслідків або
свідомо допускає можливість їх настання, її бездіяльність має
кваліфікуватися за статтями, що передбачають відповідальність за умисні
вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень, залежно від конкретних
наслідків.

Якщо особа, яка зобов’язана була піклуватися про іншу особу, умисно
створює ситуацію, небезпечну для життя останньої (скажімо, інструктор з
мотивів помсти залишає групу альпіністів в горах, звідки вони завідомо
для нього не можуть вибратись), внаслідок чого настає смерть
потерпілого, діяння кваліфікується за відповідними частиною і пунктом
ст. 115. Якщо мати одразу ж після пологів

не годує новонароджену дитину або виносить й на мороз тощо з умислом на
заподіяння їй смерті, вона несе відповідальність за ст. 117.

Залишення неповнолітнього без допомоги особою, на яку покладені
професійні чи службові обов’язки щодо охорони життя та здоров’я
неповнолітніх, внаслідок недбалого або несумлінного ставлення до цих
обов’язків, якщо це спричинило шкоду здоров’ю потерпілого, тягне
відповідальність за ст. !37.

7, Кваліфікованим видом злочину є завідоме залишення без допомоги
матір’ю своєї новонародженої дитини (ч. 2 ст. 135), а особливо
кваліфікованим – діяння, передбачене ч. ч. 1 або 2 ст. 135, якщо воно
спричинило смерть особи, залишеної без допомоги, або інші тяжкі
наслідки.

Залишення без допомоги матір’ю своєї новонародженої дитини тягне
кримінальну відповідальність лише за умови, що матір при вчиненні такого
діяння не перебувала в обумовленому пологами стані

Новонародженою є дитина, яка щойно народилася. Стан пологів – це
фізіологічний процес появи на світ дитини.

Смерть особи може настати в результаті дії стихійних сил природи
(наприклад, особа, яку працівник рятувальної служби залишив у шахті,
була завалена вугільним пластом), суспільне небезпечних дій інших осіб
(залишеного після наїзду на нього на дорозі потерпілого переїхав інший
автомобіль, водій якого проявив неуважність), самогубства потерпілого
(не бажаючи згоріти заживо, потерпілий викинувся із вікна
багатоповерхового будинку), його власної необережності (дитина, за якою
не здійснювався належний нагляд, втопилась під час купання у морі) та з
інших причин (стара чи хвора людина померла від голоду чи
переохолодження тощо). Але в будь-якому випадку суспільно небезпечні
наслідки мають знаходитись у причинному зв’язку зі злочинною
бездіяльністю винної особи.

Під іншими тяжкими наслідками у ч. З ст. 135 розуміється спричинення
потерпілому тяжких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, зникнення
його безвісти.

КШС (ст. ст 61. 81, 117, 142).

ПК (cm 81).

КТМ (cm. cm. 59, 60, 61, 64).

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992
р, (cm. cm. З7, 59, 173)

Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990р. (ст. 10).

Закон України “Про Цивільну оборону України “від 3 лютого 1993р.
(cm.cm.8 i 9).

Закон України “Про дорожній рух” від 3O червня 1993 р (cm. cm. 16 і 48).

Закон України “Лро пожежну безпеку” від 17 грудня 1993р. (ст.18).

Закон України “Про туризм від 15 вересня 1995 р (ст.ст.26-28).

Закон України “Про освіту” від 23 березня 1996 р (ст. 56)

Закон України ‘Про аварійно-рятувальні служби” від 14 грудня t999 p. (cm
cm 3, 8, 35).

Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. (ст. І).

Положення про Державну службу медицини катастроф. Затверджене постановою
KM № 827 від 11 липня 2001 р.

Стаття 136. Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для
життя стані

1. Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя
стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий
стан особи належним установам чи особам, якщо це спричинило тяжкі
тілесні ушкодження,-

караються штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

2. Ненадання допомоги малолітньому, який завідомо перебуває в
небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або
неповідомлення про такий стан дитини належним установам чи особам –

караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням
волі на строк до трьох років.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо
вони спричинили смерть потерпілого,-

караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або
позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

1. Об’єкт цього злочину аналогічний об’єктові злочину, передбаченого ст.
135.

2. З об’єктивної сторони злочин може набувати таких форм:

ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані,
при можливості надати таку допомогу, якщо це спричинило тяжкі тілесні
ушкодження;

неповідомлення належним установам чи особам про знаходження іншої особи
в небезпечному для життя стані, якщо це спричинило тяжкі тілесні
ушкодження.

Обов’язковою ознакою злочину є причинний зв’язок між бездіяльністю
винного і наслідками у вигляді настання тяжкого тілесного ушкодження.

Поняття ненадання допомоги є юридичним синонімом до поняття залишення
без допомоги, про зміст якого, а також про зміст поняття небезпечний для
життя стан див. коментар до ст. 135, а про поняття тяжкі тілесні
ушкодження – ст. 121 і коментар до неї.

Під належними установами та особами у ст. 136 розуміються установи,
підприємства і організації та службові й інші особи, які зобов’язані за
законом чи іншим нормативним актом, а також цивільно-правовим договором
надавати допомогу особам, які перебувають в небезпечному для життя
стані. Приблизний перелік таких установ і осіб наведено у коментарі до
ст. 135.

3. Обов’язок подавати невідкладну допомогу особам, які перебувають у
загрозливому для їх життя і здоров’я стані, закон загалом покладає на
всіх громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Тому
суб’єктом цього злочину є будь-які осудні і такі, що досягли 16 років,
особи, крім: 1) медичних працівників; 2) службових осіб, на яких законом
чи іншим нормативним актом покладено обов’язок надавати допомогу особам,
що перебувають в небезпечному для життя стані; 3) інших осіб, які
зобов’язані за законом чи іншим нормативним актом, а також
цивільно-правовим договором надавати допомогу вказаним особам.
Відповідальність цих осіб за ненадання допомоги особі, яка перебуває в
небезпечному для життя стані, настає, відповідно, за ст. 139, або за ст.
ст. 284, 364 чи 426, або за ст. 135.

4. З суб’єктивної сторони злочин характеризується непрямим умислом до
бездіяльності і необережністю до наслідків у вигляді тяжких тілесних
ушкоджень. Ставлення винної особи до бездіяльності, передбаченої ч. 2
ст. 136, характеризується тільки прямим умислом, а ставлення до
наслідків, передбачених ч. З ст. 136, – тільки необережністю.

5. Кваліфікованими видами злочину є: 1} ненадання допомоги малолітньому,
який перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати
таку допомогу; 2) неповідомлення належним установам чи особам про
перебування дитини в небезпечному для життя стані (ч. 2 ст. 136). Про
зміст поняття малолітній див. коментар до ст. 135. Дитиною визнається
особа, яка не досягла 18-річного віку.

Особливо кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ч.ч. 1 і 2 ст.
136, є смерть потерпілого.

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992
p. (п.”в” ст.10,ч.2 ст.11).

Закон України ” Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 p. (cm. I).

Стаття 137. Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та
здоров’я дітей

1. Невиконання або неналежне виконання професійних чи службових
обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх внаслідок
недбалого або несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило істотну
шкоду здоров’ю потерпілого,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, якщо вони спричинили смерть неповнолітнього або інші
тяжкі наслідки,-

караються обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавленням
волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади
чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

І. Об’єкти цього злочину і злочинів, передбачених ст. ст. 135 і 136,
аналогічні.

2. З об’єктивної сторони цей злочин полягає у невиконанні або
неналежному виконанні особою своїх професійних чи службових обов’язків
щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх, що спричинило істотну
шкоду здоров’ю потерпілого.

Про поняття невиконання або неналежне виконання службових обов’язків
див. коментар до ст. 367. Під істотною шкодою здоров’ю потерпілого у ст.
137 розуміються наслідки у вигляді заподіяння неповнолітньому легкого
тілесного ушкодження.

3. Суб’єктом злочину є особа, на яку покладено професійні чи службові
обов’язки щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх. Невиконання
службовою особою професійних чи службових обов’язків щодо охорони життя
та здоров’я інших осіб через недбале або несумлінне ставлення до цих
обов’язків за наявності підстав тягне відповідальність за ст. ст. 367
або 425.

Професійні обов’язки щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх
виконують, наприклад, певні категорії працівників закладів вищої,
загальної середньої, професійно-технічної та позашкільної освіти,
лікувально-оздоровчих закладів для дітей, дитячих будинків,

притулків і приймальників-розподільників для неповнолітніх, прийомні
батьки і батьки-вихователі дитячих будинків сімейного типу, деякі
працівники підприємств у сфері туристичної діяльності тощо. Про поняття
службової особи див. ст, 364 і коментар, викладений у Загальних
положеннях до розділу XVII Особливої частини КК.

Невиконання або неналежне виконання службовою особою підприємства,
установи або організації вимог нормативно-правових актів щодо охорони
праці неповнолітніх, якщо це заподіяло шкоду здоров’ю неповнолітнього,
кваліфікується за ст. 271.

4. 3 суб’єктивної сторони злочин характеризується тільки необережністю.
Про поняття недбале або несумлінне ставлення до своїх обов’язків див.
коментар до ст. 367. ‘|

5. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 137) є смерть не|
повнолітнього або інші тяжкі наслідки. При цьому смерть непов,|
нолітнього може настати як внаслідок злочинних дій інших осіб, так і
внаслідок нещасного випадку (наприклад, утоплення, падіння у прірву) або
самогубства. До інших тяжких наслідків слід відносити заподіяння
потерпілому тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження,
зникнення його безвісти тощо.

Закон України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні
установи для неповнолітніх” від 24 січня !995р. (ст.11).

Закон України “Про туризм від 15 вересня 1995р. (cm. cm. 26-28). Закон
України ‘Про освіту” від 23 березня 1996 p. (cm. 56). Закон України ‘Про
професійно-технічну освіту” від 10 лютого 1998р. Закон України ‘Про
загальну середню освіту” від 13 травня І999 р. Закон України ‘ Про
позашкільну освіту” від 22 червня 2000р. Закон України ‘Про охорону
дитинства” від 26 квітня 2001 р. Закон України ‘Про дошкільну освіту”
від 11 липня 2001 р. Положення про дитячий будинок сімейного типу.
Затверджене постановою KM № 267 від 27 квітня 1994р.

Стаття 138. Незаконна лікувальна діяльність

Заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване
особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі
наслідки для хворого,-

карається виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням
волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох
років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є життя або здоров’я особи, а
його додатковим обов’язковим об’єктом – порядок подання громадянам
.якісної та кваліфікованої медичної Допомоги2. Об’єктивна сторона
злочину виражається у занятті особою, яка не має належної медичної
освіти, лікувальною діяльністю як професією, якщо це спричинило тяжкі
наслідки для хворого.

Заняття лікувальною діяльністю означає такі дії, як огляд хворого,
встановлення діагнозу, консультування, призначення до вживання ліків,
визначення засобів, методів і прийомів впливу на організм людини,
проведення процедур, хірургічне втручання тощо. При цьому не
обов’язково, щоб лікувальна діяльність здійснювалась особою тривалий
період і була. для неї джерелом існування. Проте незаконне заняття
лікувальною діяльністю як підприємницькою у разі отримання доходу у
великих розмірах кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ст.
ст. 138 і ч.1 ст. 202.

У разі, якщо незаконна лікувальна діяльність здійснюється забороненими
методами чи засобами, вчинене підлягає кваліфікації за ст. 138 і
додатково, залежно від конкретного забороненого методу чи засобу, за ст.
ст. 141, 142, 143, 152 чи 155, 314, 315, 324 тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків для
хворого. Під тяжкими наслідками слід розуміти спричинення смерті,
заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження. При
цьому під хворим розуміється не тільки особа, яка насправді має певне
захворювання, а й будь-яка інша особа, яка звернулась до винного тому,
що сама вважала себе хворою або її вважали хворою батьки, опікуни тощо.
Для інкримінування особі ст. 138 необхідно довести, що вказані суспільне
небезпечні наслідки перебувають у причинному зв’язку з незаконним
лікарюванням. Заняття медичною практикою особою, яка не має належної
медичної освіти, без отримання ліцензії на такий вид підприємництва, що
не мало своїм наслідком тяжких наслідків для потерпілого, тягне за собою
адміністративну відповідальність за ст. 164 КАП. Проведення аборту
особою, яка не має спеціальної медичної освіти, кваліфікується за ст.
134.

3. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку І не
має належної медичної освіти.

Згідно із законодавством про охорону здоров’я лікувальною діяльністю
можуть займатись особи, які мають відповідну спеціальну освіту і
відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Отже, особами, які мають
належну медичну освіту, відповідно до ст. 138 є особи, які отримали у
встановленому порядку один із належних документів: а) диплом про медичну
освіту, виданий державними вищими навчальними закладами різного рівня
акредитації або такими, що до них прирівняні; б) свідоцтво (довідку) про
підвищення кваліфікації за останні 5 років, видане державними вищими
навчальними закладами різного рівня акредитації, науковими закладами,
закладами підвищення кваліфікації І перепідготовки кадрів або такими, що
до них прирівняні; в) свідоцтво про присвоєння (підвищення) відповідної
кваліфікаційної категорії; г) сертифікат про присвоєння звання
лікаря-спеціаліста; д) атестаційно-експертний висновок Української
асоціації народної медицини. Особи, які пройшли медичну або
фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн,
допускаються до професійної діяльності, у т.ч. на підприємницьких
засадах, після перевірки Їх кваліфікації.

До осіб, які мають належну медичну освіту, відповідно до законодавства
про охорону здоров’я прирівнюються особи без спеціальної освіти, які
здійснюють діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини, але
тільки за сукупності таких умов: 1) володіння певним обсягом професійних
знань та вмінь в галузі народної та нетрадиційної медицини, що
засвідчується свідоцтвом, атестатом, дипломом, іншим документом, виданим
МОЗ України чи Українською асоціацією народної медицини); 2) отримання
дозволу на таку діяльність в установленому порядку; 3) здійснення її.
під контролем лікаря.

Право лікарювання у межах, визначених законодавством про охорону
здоров’я, мають такі представники медичного персоналу, як лікар,
фельдшер, акушер, медична сестра. Медичною практикою дозволяється
займатись лише за спеціальністю, визначеною у сертифікаті або
посвідченні про спеціалізацію, за переліками відповідних медичних
спеціальностей, які затверджуються МОЗ. Якщо особи бажають застосувати
методи, не передбачені кваліфікаційними вимогами певної спеціальності,
але дозволені у медичній практиці для лікарів або середнього медичного
персоналу, до документів, які подаються для отримання ліцензії на
заняття медичною практикою, додаються посвідчення про опанування такими
методами в закладах, яким надано право видавати посвідчення до диплома
певної спеціальності державного зразка.

Медичних працівників, які займаються лікувальною діяльністю не
відповідно до документально посвідченої спеціальності, у контексті
відповідальності за ст. 138 також слід визнавати особами, які не мають
належної медичної освіти. Не є суб’єктом цього злочину, наприклад,
медична сестра, яка за плату робить призначену хворому медичну
маніпуляцію, або лікар-окуліст, який за плату оглядає хворого і
рекомендує йому окуляри. Якщо ці медичні послуги надаються в державному
чи комунальному закладі охорони здоров’я, то незаконна вимога їх оплати
може бути кваліфікована за ч. 1 ст. 184,

Якщо особа з належною медичною освітою займається проведенням
розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів, Інших аналогічних
заходів з використанням гіпнозу чи інших методів психічного або
біоенергетичного впливу без отримання на такий вид медичної практики
спеціального дозволу МОЗ, то вчинене, за наявності інших ознак, має
кваліфікуватися за ст. 142.

4. Суб’єктивна сторона злочину визначається ставленням до наслідків і
характеризується необережністю.

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992
р. (cm. cm. 74-75).

Наказ МОЗ “Про подальше удосконалення атестації лікарів” № 168 від 21
листопада 1991 р.

Перелік вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і
отримання звання в яких дають право займатись медичною і фармацевтичною
діяльністю. Затверджений наказом МОЗ № 195 від 25 грудня 1992 р.

Наказ МОЗ “Про порядок допуску до медичної і фармацевтичної діяльності в
Україні громадян, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в
навчальних закладах іноземних країн” від 19 серпня 1994 р.

Положення про організацію роботи цілителя, який здійснює медичну
діяльність, в галузі народної та нетрадиційної медицини. Затверджене
наказом МОЗ № З6 від 11 лютого 1998р.

Державний класифікатор професій (ДК ООЗ-95). Затверджений наказом
Держстандарту України № 257 від 27 липня 1995р.

Інструкція про порядок надання Комітетом з питань народної і
нетрадиційної медицини при Міністерстві охорони здоров’я України
спеціального дозволу для провадження медичної діяльності в галузі
народної і нетрадиційної медицини. Порядок проведення атестації та
експертизи цілительських здібностей осіб, які виявили бажання займатись
медичною діяльністю в галузі народної і нетрадиційної медицини.
Затверджені наказом МОЗ №195 від 10 серпня 2000 р.

Стаття 139. Ненадання допомоги хворому медичним працівником

І. Ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником,
який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку
допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для
хворого, –

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до
двох років.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило смерть хворого або інші тяжкі
наслідки, –

карається обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавленням
волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади
чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1. Об’єктом злочину е життя і здоров’я людини.

2. Потерпілим від злочину є хворий. Це, зокрема, інвалід, особа, яка
отримала серьозну травму або перебуває в іншому явно хворобливому стані.

3. З об’єктивної сторони злочин виражається у бездіяльності:

медичний працівник, який відповідно до встановлених правил зобов’язаний
надавати допомогу хворому, без поважних причин не робить цього.

Диспозиція ст. 139 має описово-бланкетний характер, у зв’язку з чим для
вирішення питання про наявність або відсутність цього складу злочину
слід звертатись до нормативних актів, які регулюють порядок надання
медичної допомоги.

Відповідного до законодавства медичні і фармацевтичні працівники
зобов’язані надавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську
допомогу, а також безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу
у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях (стихійні
лиха, катастрофи, епідемії, забруднення довкілля тощо), а медичні
працівники, крім цього, – і при гострих захворюваннях. Медична допомога
у невідкладних та екстремальних ситуаціях забезпечується службою швидкої
медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами
незалежно від відомчої підпорядкованості та форми власності.

Відповідальність за ст. 139 настає лише у тому разі, коли особа, яка
була зобов’язана надавати хворому допомогу, з урахуванням конкретної
обстановки фактично мала таку можливість.

Під поважними причинами, які виключають відповідальність за ст.
139,розуміються різноманітні обставини, які перешкоджають

медичному працівникові надати хворому допомогу – непереборну силу, стан
крайньої необхідності (наприклад, необхідність надати першочергову
допомогу більш тяжкохворій особі), хвороба самого медичного працівника,
відсутність для надання конкретного виду допомоги кваліфікації, знань,
обладнання чи ліків тощо. Питання про те, чи є причина ненадання
допомоги поважною, вирішується у кожному конкретному випадку. Не можуть
визнаватися поважними причинами такі обставини, як, наприклад,
перебування медичного працівника не на робочому місці (вдома, у дорозі
тощо), неробочий час, відсутність згоди хворого або його законних
представників на медичне втручання у невідкладних випадках, коли реальна
загроза життю хворого є наявною.

Ненадання допомоги хворому може виражатись як у повній відмові від її
надання, так і у ненаданні допомоги в обсязі, необхідному у конкретній
ситуації. За ст. 139 слід кваліфікувати, зокрема: нез’явлення до хворого
за викликом; відмову прийняти хворого у лікувально-профілактичний заклад
для надання йому першої невідкладної допомоги у разі нещасного випадку;
відмову викликати службу швидкої медичної допомоги або доставити хворого
до лікарні; поверхове, формальне обстеження хворої людини, яка потребує
медичної допомоги; відмову надати першу медичну допомогу пораненому або
травмованому.

У разі, коли ненадання потрібної допомоги хворому відбувається у
лікувально-профілактичному закладі і є результатом невиконання або
неналежного виконання медичним працівником своїх професійних обов’язків
внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, вчинене за
наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 140,

Злочин вважається закінченим з моменту ненадання допомоги хворому
медичним працівником.

4. Суб’єкт злочину спеціальний. Це медичні працівники незалежно від
того, яку спеціальну освіту, середню або вищу, вони мають (лікарі,
медичні сестри, фельдшери тощо, у т.ч. працівники служби. швидкої
медичної допомоги та державної служби медицини катастроф), у якому
закладі охорони здоров’я вони працюють або займаються медичною практикою
як різновидом підприємницької діяльності.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
Відповідальність за ст. 139 виключається, якщо медичний працівник
сумлінно помилявся у питанні про стан хворого і можливість настання
тяжких наслідків. Психічне ставлення до наслідків, вказаних у ч. 2 ст.
139, є необережним.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 139) є спричинення смерті
або інших тяжких наслідків. До інших тяжких наслідків слід відносити,
наприклад, заподіяння тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992
р (cm. cm. 37, 52, 78).

Клятва лікаря. Затверджена указом Президента України № 349 від 15 червня
1992 р.

Положення про державну службу медицини катастроф. Затверджене постановою
KM № 343 від 14 квітня 1997 p.

Перелік лікарських посад у закладах охорони здоров’я. Затверджений
наказом М03 № 114 від 22 червня 1995р.

Стаття 140. Неналежне виконання професійних обов’язків

1. Невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним
працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи
несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для
хворого, –

карається позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до п’яти років або виправними роботами на строк до
двох років, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням
волі на той самий строк.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслід-

ки неповнолітньому, –

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Об’єкт злочину – життя і здоров’я людини, встановлений порядок
виконання медичними і фармацевтичними працівниками своїх професійних
обов’язків,

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується; 1) діянням (дією чи
бездіяльністю) – невиконанням чи неналежним виконанням медичним або
фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок
недбалого чи несумлінного до них ставлення;

2) наслідками у вигляді тяжких наслідків для хворого; 3) причинним
зв’язком між вказаними діянням та наслідками.

Невиконання професійних обов’язків означає, що медичний або
фармацевтичний працівник не вчиняє ті дії, які він в силу виконуваної
роботи зобов’язаний був вчинити. Неналежне виконання професійних
обов’язків має місце у тому разі, коли медичний або фармацевтичний
працівник виконує свої обов’язки не у повному обсязі, недбало,
поверхово, не так, як цього вимагають інтереси його професійної
діяльності. Невиконання чи неналежне виконання відповідним суб’єктом
своїх професійних обов’язків може бути як одноразовим, так і
систематичним.

За ст. 140 можуть кваліфікуватися, зокрема, такі діяння: несвоєчасний
або неправильний діагноз захворювання, залишення хворого без належного
медичного догляду, переливання крові іншої групи, залишення сторонніх
предметів в організмі хворого під час хірургічної операції, застосування
неправильного лікування, недостатній контроль за медичною технікою,
порушення правил виготовлення, зберігання або застосування лікарських
засобів, невстановлення належного лікувально-охоронювального режиму для
хворих, які страждають на психічні розлади, невиконання медсестрою
вказівки лікаря щодо застосування до хворого ліків чи процедур тощо.

У разі, коли тяжкі наслідки для хворого не пов’язані з невиконанням чи
неналежним виконанням медичним працівником своїх професійних обов’язків,
а настали внаслідок інших обставин, наприклад, запізнілого звернення за
медичною допомогою або в результаті відсутності на даний час науково
обґрунтованих методів лікування тієї чи іншої хвороби, відповідальність
за ст. 140 виключається. Те саме стосується і випадків відмови пацієнта
від медич-

них приписів, порушення пацієнтом встановленого для нього режиму, а
також випадків, коли тяжкі наслідки для хворого стали результатом
недостатніх навичок, досвіду і кваліфікації медичного або
фармацевтичного працівника або настали внаслідок інших обставин, які не
залежали від нього, однак перешкодили йому виконати професійні обов’язки
у повному обсязі і з належною якістю.

Оскільки диспозиція ч. 1 ст. 140 має бланкетний характер, у кожному
конкретному випадку має встановлюватися, які саме професійні обов’язки
покладались на винну особу і які з цих обов’язків не виконані взагалі
або виконані неналежним чином, а також вимоги яких конкретно нормативних
актів (інструкцій, правил, вказівок тощо) порушено винним. При цьому
необхідно враховувати. що встановлення діагнозу та вибір конкретного
способу і методу лікування залежать від багатьох чинників, зокрема
індивідуальних особливостей організму хворого, досягнень медичної науки
і досвіду лікувальної діяльності, а тому не можуть бути заздалегідь і
повністю регламентовані нормативними актами у сфері охорони здоров’я.
Особою, винною у вчиненні цього злочину, можуть бути порушені правила як
нормативного, так і деонтологічного (професійного) характеру.

Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків для
хворого. Під тяжкими наслідками слід розуміти, наприклад, смерть людини,
“й самогубство, заподіяння потерпілому тяжкого або середньої тяжкості
тілесного ушкодження, спричинення ятрогенного захворювання.

Неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником професійних
обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини
чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, належить кваліфікувати за ст.
131.

3. Суб’єкт злочину спеціальний. Це медичні та фармацевтичні працівники
(лікарі незалежно від профілю, особи середнього медичного персоналу
тощо), у т.ч. ті, хто займається приватною медичною та фармацевтичною
практикою як різновидами підприємницької діяльності.

Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають
відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним
вимогам. Як виняток за спеціальним дозволом МОЗ або уповноваженого ним
органу охорони здоров’я особам без спеціальної освіти дозволяється
діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини.

Заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване
особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі
наслідки для хворого, кваліфікується за ст. 138.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережною формою вини
(злочинна самовпевненість або злочинна недбалість).

5. Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 140) є спричинення тяжких
наслідків неповнолітньому. Про поняття неповнолітнього див. коментар до
ст. 133.

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992
p. (cm. cm 16,17, 33-49, 52.74,76,78).

Правила виписування рецептів на лікарські засоби та вироби медичного
призначення затверджені наказом МОЗ № 117 від ЗО червня 1994р.

Перелік захворювань, з приводу яких рекомендується лікуватися в умов їх
стаціонару з денним перебуванням хворих. Затверджений наказом МОЗ № 146
від

8 серпня 1995р.

Інструкція про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності
спеціальних дозволів (ліцензій) на право здійснення медичної практики,
проведення ( удовомедичної і судово-психіатричної експертизи, умови і
правила здійснення цієї діяльності та контролю за їх дотриманням.
Затверджена наказом ЛП при MЕ МОЗ № ЛП-6/60 від 22 березня 1996р.

Положення про клінічний лікувально-профілактичний заклад охорони
здоров’я. Затверджене наказом МОЗ №174 від 5 червня 1997 p.

Стаття 141. Порушення прав пацієнта

Проведення клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди
пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього
чи недієздатного, якщо ці дії спричинили смерть або інші тяжкі
наслідки,-

карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти, років або
позбавленням волі на той самий строк.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є життя або здоров’я особи,
його додатковим обов’язковим об’єктом – порядок проведення клінічних
випробувань лікарських засобів.

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується; 1) діями у вигляді
проведення клінічних випробувань лікарських засобів: а) без письмової
згоди пацієнта чи його законного представника, або б) стосовно
неповнолітнього чи недієздатного; 2) наслідками у вигляді смерті або
інших тяжких наслідків; 3) причинним зв’язком між вказаними діями і
наслідками.

Лікарські засоби – це речовини або їх суміші природного, синтетичного чи
біотехнологічного походження, які застосовуються для запобігання
вагітності, профілактики, діагностики та лікування захворювань людей або
зміни стану і функцій організму. До лікарських засобів належать: діючі
речовини (субстанції) – біологічно активні речовини, які можуть
змінювати стан і функції організму або мають профілактичну, діагностичну
чи лікувальну дію та використовуються для виробництва готових лікарських
засобів; готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки,
медикаменти) – дозовані лікарські засоби у тому вигляді та стані, в
якому їх застосовують; допоміжні речовини, необхідні для виготовлення
готових лікарських засобів; гомеопатичні засоби; засоби, які
використовуються для виявлення збудників хвороб, а також боротьби Із
збудниками хвороб або паразитами; лікарські косметичні засоби; лікарські
домішки до харчових продуктів.

Лікарськими можуть бути і певні наркотичні, отруйні, сильнодіючі і
радіоактивні засоби. У разі їх застосування під час клінічних
випробувань без відповідної згоди пацієнта або стосовно неповнолітнього
чи недієздатного вчинене додатково слід кваліфікувати за ст.ст. 265,
267, 314.

Клінічні випробування лікарських засобів – це перевірка з метою
встановлення або підтвердження їх ефективності та нешкідливості.
Відповідно до законодавства клінічні випробування лікарських засобів
провадяться тільки за наявності письмової згоди пацієнта – добровольця
на участь у проведенні таких випробувань, а якщо таким пацієнтом є
неповнолітній чи недієздатний – за наявності письмової згоди його
законного представника (щодо особи ві-

ком від 15 до 18 років чи визнаної обмежено дієздатною – також і за й
згодою). Проте порушення цих вимог тягне відповідальність за ст. 141
лише у разі настання смерті пацієнта або інших тяжких наслідків. До
інших тяжких наслідків у ст. 141 слід відносити заподіяння потерпілому
тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Під письмовою згодою слід розуміти оформлену відповідним документом, що
має підпис пацієнта, згоду, яку він надав добровільно, без будь-якого
примусу. При цьому мається на увазі, що пацієнт та/або його законний
представник до надання вказаної згоди отримали повну і правдиву
інформацію щодо суті та можливих наслідків випробувань, властивостей
лікарського засобу, його очікуваної ефективності, ступеня ризику. До
законних представників пацієнта належать його батьки (усиновителі),
опікуни і піклувальники –

Оскільки законодавство, яке регулює порядок проведення клінічних
випробувань, передбачає обов’язок керівника клінічного випробування
зупинити таке випробування за бажанням пацієнта або його законного
представника, то в разі висловлення ними такого бажання згоду пацієнта
слід вважати анульованою. Подальше проведення клінічних випробувань
після анулювання вказаної згоди, якщо це спричинило відповідні тяжкі
наслідки, підлягає кваліфікації за ст. 141.

3. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути керівник клінічних
випробувань або інший працівник спеціалізованого лікувального закладу,
визначеного МОЗ, – службова або неслужбова особа. Службова особа, яка не
належить до вказаної категорії осіб, за аналогічні діяння несе
відповідальність за ст. 364, а особа, яка не є службовою, – за ст. 138.

4. Суб’єктивна сторона злочину визначається ставленням до наслідків і
характеризується необережністю.

Конституція України (ст. 28).

ЦК (ст. ст. 11-І6).

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992
p. (cm cm. 38-40, 43-51. 78).

Закон України “Про лікарські засоби” від 4 квітня 1996р. (cm. cm. 2,
6-8).

Інструкція про проведення клінічних випробувань лікарських засобів та
експертизи матеріалів клінічних випробувань. Типове положення про
комісію з питань етики. Затверджені наказом МОЗ №281 від 1 листопада
2000 р.

Стаття 142. Незаконне проведення дослідів над людиною

1. Незаконне проведення медико-біологічних, психологічних або інших
дослідів над людиною, якщо це створювало небезпеку для її життя чи
здоров’я,-

карається штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням
волі на строк до чотирьох років, з позбавленням права обіймати певні
посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені щодо
неповнолітнього, двох або більше осіб, шляхом примушування або обману, а
так само якщо вони спричинили тривалий розлад здоров’я потерпілого,-

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є життя або здоров’я особи,
його додатковим обов’язковим об’єктом – порядок проведення дослідів над
людиною.

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується:

діями у вигляді незаконного проведення медико-біологічних, психологічних
або інших дослідів над людиною;

наслідками у вигляді створення небезпеки для її життя чи здоров’я;

причинним зв’язком між вказаними діями і наслідками.

Дослід – це експеримент, спроба відтворити що-небудь нове, таке, чого
раніше не існувало, з метою його випробування.

Відповідно до Конституції та інших законів України незаконними, зокрема,
є:

будь-які досліди, які провадяться без вільної згоди людини та повної і
об’єктивної поінформованості дієздатного пацієнта про стан його
здоров’я, мету запропонованих дослідів, прогноз можливого розвитку
захворювання, наявність ризику для життя і здоров’я.

Якщо пацієнт не досяг 15-річного віку, визнаний судом недієздатним або
за фізичним станом не може повідомити про своє рішення, досліди можливі
лише за згодою його законних представників (про поняття законних
представників див. коментар до ст. 141), а щодо особи віком від 15 до 18
років чи визнаної обмежено дієздатною – також і за її згодою;

медико-біологічні досліди над людиною, які не відповідають сукупності
таких умов:

а) наявність суспільне корисної мети;

б) наукова обґрунтованість;

в) переваги Їх можливого успіху над ризиком спричинення тяжких

наслідків для здоров’я або життя;

г) гласність;

д) проведення їх тільки в акредитованих закладах охорони здоров’я.

медичні, наукові та інші досліди над хворими, ув’язненими,
військовополоненими, а терапевтичні експерименти – над людьми,
захворювання яких не має безпосереднього зв’язку з метою досліду;

3. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним є лікар або службова особа закладу
охорони здоров’я чи наукового закладу.

4. З суб’єктивної сторони злочин характеризується умисною формою вини.
Ставлення винного до наслідків у вигляді тривалого розладу здоров’я
потерпілого може характеризуватися непрямим умислом або необережністю.

5. Кваліфікованими видами злочину є вчинення його: 1) щодо
неповнолітнього; 2) двох або більше осіб; 3) шляхом примушування або
обману, а так само 4) спричинення ним тривалого розладу здоров’я
потерпілого.

Неповнолітнім є особа, яка не досягла 18-річного віку. Про поняття обман
див. коментар до ст. ст. 157 і 190. Під примушуванням слід розуміти дії,
пов’язані із застосуванням психічного чи фізичного (у т. ч. такого, що
потягло наслідки у вигляді легкого тілесного ушкодження) насильства до
потерпілого і спрямовані на те, щоб у такий спосіб схилити їх до надання
згоди на проведення дослідів над ним. Поняттям тривалий розлад здоров’я
потерпілого у ст. 142 охоплюються наслідки у вигляді спричинення
тілесного ушкодження середньої тяжкості, заподіяного умисно або через
необережність, а так само тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного
через необережність.

Спричинення потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, якщо винний
передбачав такі наслідки і свідомо припускав їх настан-

ня, потребує додаткової кваліфікації за ст. 121. Незаконне проведення
дослідів над людиною, якщо винний при цьому бажав настання смерті
потерпілого, кваліфікується тільки за відповідною частиною ст. 115.

Конституція України (ст. 28). ЦК(ст.ст. 11-16).

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992
р. (ст ст 38-40, 43-51. 78).

Стаття 143. Порушення встановленого законом порядку трансплантації
органів або тканин людини

1. Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або
тканин людини –

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням
волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади
чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або
тканин з метою їх трансплантації –

карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі
на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо особи, яка
перебувала в безпорадному стані або в матеріальній чи іншій залежності
від винного,-

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

4. Незаконна торгівля органами або тканинами людини –

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той самий строк.

5. Дії, передбачені частинами другою, третьою чи четвертою цієї статті,
вчинені за попереднього змовою групою осіб, або участь у
транснаціональних організаціях, які займаються такою діяльністю,-

караються позбавленням волі на строк від п’яти до семи років з
позбавленням права обіймати певні посади і займатися певною діяльністю
на строк до трьох років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є здоров’я особи, а його
додатковим обов’язковим об’єктом – залежно від конкретної форми цього
злочину – порядок проведення трансплантації щодо людини або торгівлі
органами або тканинами людини.

2. Предметом цього злочину є тільки такі анатомічні матеріали людини
(гомотрансплантати), як органи і тканини, у т. ч. (крім злочину,
передбаченого ч. 2 ст. 143) взяті у мертвої людини. Не є ним, по-перше,
інші анатомічні матеріали (анатомічні утворення, клітини), по-друге,
анатомічні матеріали тварини (ксенотрансплантати), по-третє, кров, її
компоненти аутотрансплантати (анатомічні матеріали, взяті у людини для
пересадки цій же людині), штучно виготовлені замінники органів і тканин
людини. Вилучення органів чи тканин у живих тварин, що належать до
хребетних, може бути кваліфіковане за ст. 299. а вилучення крові у
людини-донора – за ст. 144.

Під органами розуміються частини організму людини, що мають певну будову
і спеціальне призначення (орган зору, серце, легені, печінка, нирки,
підшлункова залоза з 12-палою кишкою, селезінка тощо), а під тканинами –
речовини, що являють собою систему переважно однорідних клітин – м’які
тканини (тверда мозкова оболонка, перикард), тканини опорно-рухового
апарату (сухожилки м’язів, фрагменти ребер, колінний і плечовий суглоби
тощо), артеріальні і венозні судини, клапани серця, аорти та інших
великих судин, інші тканини (кістковий мозок, шкіра, зуби, трахея тощо).
Питання про те, чи здатні вилучені тканини регенеруватися
(відновлюватися), може мати значення тільки для призначення покарання.

3. Об’єктивна сторона злочину може проявитися у таких формах:

порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або
тканин людини (ч. 1 ст. 143);

вилучення у людини шляхом примушування або обману “й органів або тканин
(ч. 2 ст. 143);

незаконна торгівля органами або тканинами людини (ч. 4 ст. 143);

участь у транснаціональних організаціях, які займаються:

а) вилученням у людини шляхом примушування або обману її органів чи

тканин з метою їх трансплантації або

б) незаконною торгівлею органами або тканинами людини (ч. 5 ст. 143).

У ст. 143 під трансплантацією розуміється спеціальний метод лікування,
що полягає в пересадці реципієнту (особі, для лікування якої”
застосовується трансплантація) органа або іншого анатомічного матеріалу,
взятих у людини.

Трансплантація здійснюється з порушенням встановленого законом порядку у
разі недотримання хоча б однієї із таких умов:

існує письмова згода об’єктивно поінформованих донора (якщо донором є
жива людина) і реципієнта та батьків чи інших законних представників
реципієнта, якщо ним є особа віком від 15 до 18 років (щодо реципієнта
віком до 15 років трансплантація здійснюється за згодою його законних
представників). Ця умова не є обов’язковою лише у невідкладних випадках,
коли існує реальна загроза життю реципієнта;

є наявними медичні показання (бажаних результатів не може дати
використання інших, крім трансплантації, засобів і методів для
підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров’я хворого),
встановлені консиліумом лікарів відповідного закладу охорони здоров’я чи
наукової установи;

завдана при трансплантації шкода донору є меншою, ніж та, що загрожувала
реципієнту.

Незаконними є також:

а) трансплантація будь-яких органів і тканин, крім тих, що дозволені до
трансплантації МОЗ;

б) проведення трансплантації закладами охорони здоров’я чи науковими
установами, які не мають право її провадити;

в) взяття органів і тканин у таких категорій живих осіб, як
неповнолітні, недієздатні, ув’язнені, особи, які страждають на тяжкі
психічні розлади, мають захворювання, що можуть передатися реципієнту
або зашкодити його здоров’ю, особи, які раніше вже надали орган або
частину органа для трансплантації;

г) взяття у живого донора іншого гомотрансплантату, крім одного із
парних органів або частини органа чи частини тканини;

д) інше порушення встановленого порядку трансплантації.

Під вилученням у людини органів чи тканин розуміється процес
хірургічного або іншого втручання в організм людини і позбавлення й
належного Їй органа чи тканини. Про поняття примушування й обман див.
коментар до ст. ст. 142, 157 і 190. Наявність родинних генетичних
зв’язків між донором і реципієнтом не має значення для кваліфікації
цього злочину.

Вилучення у людини органа або тканини, вчинене без примушування або
обману, за добровільною згодою потерпілого, який повністю усвідомлює
характер і небезпеку для його життя і здоров’я таких дій (наприклад,
потерпілий може щиро погодитися на вилучення у нього ембріональної
тканини, біологічного матеріалу, отриманого внаслідок аборту тощо),
кваліфікується за ч. 1 ст. 143, а в разі заподіяння йому внаслідок таких
дій тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження – додатково за
ст. ст. 121 або 122. Аналогічно кваліфікується будь-яке порушення
встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин від
живої людини, пов’язане із заподіянням їй тілесних ушкоджень.

Торгівля органами або тканинами людини означає укладання угод, що
передбачають їх купівлю-продаж, у т.ч. зовнішньоторговельних. Згідно з
законодавством України укладання таких угод є незаконним у всіх
випадках, крім випадків купівлі-продажу кісткового мозку.

До транснаціональних організацій у ч, 5 ст. 143 належать організації,
які систематично займаються вилученням у людей шляхом примушування або
обману їх органів чи тканин з метою їх трансплантації реципієнтам, які
перебувають в інших країнах, та/або міжнародною незаконною торгівлею
органами чи тканинами живих чи померлих людей. Заборона розглядати
людське тіло і його частини як предмет комерційних операцій є всесвітньо
визнаним принципом трансплантації органів і тканин людини, але
незаконність стосовно торгівлі вказаними предметами у разі вчинення цих
діянь на території України визначається відповідно до законодавства
України. Про поняття вчинення злочину на див. коментар до ст. 6.

4. Суб’єкт злочину загальний.

5. З суб’єктивної сторони злочин у будь-якій із його форм
характеризується прямим умислом. Для другої його форми обов’язковою є
спеціальна мета: вилучення у людини органів або тканин здійснюється з
метою їх трансплантації. Якщо таке вилучення здійснюється без вказаної
мети, діяння підлягає кваліфікації за іншими статтями КК, які
передбачають відповідальність за заподіяння тілесних ушкоджень. При
цьому умисне заподіяння тілесного ушкодження, яке супроводжувалось
знущанням над особою і вилученням у неї органів чи тканин, утворює
сукупність злочинів, передбачених ст. 296, та. залежно від наслідків
ушкодження, – ст.ст. 121, 122 або 125.

Якщо вказане вилучення було поєднане із вбивством потерпілого, слід мати
на увазі, що заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, які
завідомо для винного завдавали потерпілому особливих страждань, а так
само глумління над трупом, яке виразилося у відрізанні певних органів,
судовою практикою розцінюється як вбивство з особливою жорстокістю і
кваліфікується за п. 4 ч. 2 ст. 115.

Та обставина, що потерпілий заздалегідь оформив анатомічний дар,
пов’язавши його з настанням власної смерті, не звільняє винного від
відповідальності за ст. ст. 115 і 143.

6. Кваліфікуючою ознакою вилучення у людини шляхом примушування чи
обману п органів або тканин є вчинення його щодо особи, яка перебувала:
а) в безпорадному стані або б) в матеріальній чи іншій залежності від
винного (ч. З ст. 143). Про поняття безпорадного стану і матеріальної
або іншої залежності див. коментар до ст. ст. 66, 67, 120 і 135.

Особливо кваліфікуючою ознакою вилучення у людини шляхом примушування чи
обману “й органів або тканин і водночас кваліфікуючою ознакою незаконної
торгівлі органами або тканинами людини (ч. 5 ст. 143) є вчинення цих
діянь за попередньою змовою групою осіб, Про поняття попередньої змови
групи осіб див. ст. 28 і коментар до неї.

7. Торгівля людьми з наступним вилученням у людини органів і тканин для
їх трансплантації повністю охоплюються ч. З ст. 149. Якщо ж ці діяння
заподіяли смерть потерпілого, вони потребують додаткової правової оцінки
і кваліфікуються також, залежно від конкретних обставин справи, за п. п.
2, 4, 6, 9 або 11 ч. 2 ст. 115.

Про заборону купівлі і продажу органів людини. Резолюція ВООЗ WHA 42. 5
від 10 травня 1989р.

Основи законодавства України про охорону здоров’я від І9 листопада 1992
p. (cm 47).

Закон України “Про трансплантацію.органів та інших анатомічних
матеріалів людини від 16 липня 1999р.

Постанова KM “Деякі питання реалізації Закону України “Про
трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” № 695 від
24 квітня 2000 p.

Порядок узяття, зберігання і використання кісткового мозку. Затверджений
наказом МОЗ № 96 від 4 травня 2000 p.

Інструкція щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку.

Інструкція щодо вилучення органів людини в донора-трупа.

Перелік органів людини, дозволених до вилучення у донора-трупа.

Інструкція щодо вилучення анатомічних утворень, тканин, їх компонентів
та фрагментів у донора трупа.

Перелік анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів і
фекальних матеріалів, дозволених до вилучення у донора-трупа і мертвого
плоду людини. Затверджені наказом МОЗ № 226 від 25 вересня 2000 p.

Стаття 144. Насильницьке донорство

1. Насильницьке або шляхом обману вилучення крові у людини з метою
використання її як донора –

карається позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років або виправними роботами на строк до
двох років, або обмеженням воді на строк до двох років, з штрафом до
п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян чи без такого.

2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені щодо
неповнолітнього або особи, яка перебувала в безпорадному стані чи в
матеріальній залежності від винного,-

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням воді
на строк до трьох років, з позбав ленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

3. Дії, передбачені частинами першою 5 другою цієї статті, вчинені за
попередньою змовою групою осіб або з метою продажу,-

караються позбавленням волі на строк до п’яти років з позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох
років.

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи.

2. Його предметом є тільки кров живої людини і не є ним, зокрема,
сперма, а також плазма чи інші компоненти крові, штучно виготовлені
замінники крові людини, кров щойно померлої людини тощо.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у насильницькому або вчиненому
шляхом обману вилученні крові у людини. Поняттям насильство у ст. 144
охоплюється завдання потерпілому побоїв, заподіяння легких тілесних
ушкоджень, зв’язування та вчинення інших подібних насильницьких дій. Про
поняття обман див. коментар до ст. ст. 157 і 190.

4. Суб’єкт злочину загальний.

5. З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом і
спеціальною метою. Мета використання людини як донора означає, що
вилучену у потерпілого кров винний у подальшому хоче безпосередньо
використовувати для лікування, виготовлення лікарських препаратів або у
наукових дослідженнях. Якщо вилучен ня крові у потерпілого є способом
заподіяння йому тілесних ушко-

джень або смерті, діяння слід кваліфікувати за ст. ст. 115, 121, 122
або 125.

6. Кваліфікованими видами злочину є насильницьке або шляхом обману
вилучення крові у людини для Її використання як до

норської, вчинене щодо: 1) неповнолітнього; 2) особи, яка перебувала в
безпорадному стані; 3) особи, яка перебувала в матеріальній залежності
від винного (ч. 2 ст. 144), а особливо кваліфікованими: 1) такі самі
дії, вчинені за попередньою змовою групою осіб; 2) насильницьке або
шляхом обману вилучення крові у людини з метою її продажу (ч. З ст.
144).

Про поняття безпорадного стану і матеріальної залежності див. коментар
до ст. ст. 66, 67, 120 і 135, а про поняття попередньої змови групи осіб
– ст. 28 і коментар до неї. Продаж крові означає;

укладання відповідної угоди купівлі-продажу.

7. Торгівля людьми з наступним насильницьким донорством кро ві
охоплюються ч. З ст. 149. Дії, передбачені ст. 144, внаслідок яких
потерпілий був заражений ВІЛ або іншою невиліковною хворобою, додатково
кваліфікуються за відповідною частиною ст. 130.

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992
p. (cm. 46).

Закон України “Про донорство крові та її компонентів від 23 червня
1995р.

Стаття 145. Незаконне розголошення лікарської таємниці

Умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у
зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо таке
діяння спричинило тяжкі наслідки,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або громадськими роботами на строк До двохсот сорока годин, або
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років.

1. Об’єктом злочину є порядок збереження лікарської таємниці.

2. Його предметом є лікарська таємниця – певним чином задокументована
інформація про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати,
інтимну і сімейну сторони життя громадянина. Лікарську таємницю
(інформацію про пацієнта) слід відрізняти від медичної таємниці
(інформації для пацієнта). Остання передбачає відомості про стан
здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень
і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, які
лікар зобов’язаний надати на вимогу пацієнта, членів його сім’ї або
законних представників, за винятком випадків, коли така повна інформація
може завдати шкоди здоров’ю пацієнта.

Незаконне розголошення відомостей про проведення медичного огляду на
виявлення зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби та
його результатів тягне відповідальність тільки за ст. 132. Розголошення
лікарської таємниці, якщо вона водночас є таємницею слідства,
кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ст. ст. 145 і 387.

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується діями у вигляді
розголошення лікарської таємниці, їх тяжкими наслідками, а також
причинним зв’язком між цими діями і наслідками. Поняття розголошення
означає усну чи письмову розповідь стороннім особам про зміст
документів, що містять лікарську таємницю, відповідні публікації у пресі
та інше віддання гласності певних відомостей.

Тяжкими наслідками розголошення вказаних відомостей можуть бути визнані
самогубство чи самокалічення потерпілого, серйозне загострення його
хвороби внаслідок переживань тощо. Настання таких наслідків розголошення
лікарської таємниці, як самогубство потерпілого, заподіяння йому тяжких
чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень не охоплюється ст. 145 і за
наявності підстав потребує додаткової кваліфікації за ст. ст. 120, 128.

4. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним є медичні працівники та інші особи,
у т. ч. і службові, яким відповідна інформація стала відома у зв’язку з
виконанням професійних чи службових обов’язків. Для кваліфікації злочину
не має значення, була така інформація довірена особі (надана за
обліковим документом) чи стала відома за інших обставин (навіть і
випадково, але у зв’язку з виконанням професійних чи службових
обов’язків – обов’язків лікаря, адвоката, нотаріуса, вихователя,
спеціаліста-психолога тощо).

5. з суб’єктивної сторони цей злочин характеризується змішаною формою
вини: умислом до діяння і необережністю до його наслідків.

Конституція України (cm. cm. ЗІ, 32). Основи законодавства України про
охорону здоров’я від 19 листопада 1992 p.

Закон України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992р. (cm. cm. З, 23, 31,
47. 48). Рішення КС у справі щодо офіційного тлумачення статей 3.23, 31,
47, 48 Закону України”Про інформацію” та статті 12 Закону України “Про
прокуратуру

(справа К.Устименка)№18/203-97 від З0 жовтня 1997р.

Розділ III ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Стаття 146. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини

1. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини –

караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі
на той же строк.

2. Ті самі діяння, вчинені щодо малолітнього або з корисливих мотивів,
щодо двох або більше осіб або за попередньою змовою групою осіб, або
способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або таке, що
супроводжувалося заподіянням йому фізичних страждань, або із
застосуванням зброї, або здійснюване протягом тривалого часу,-

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той самий строк.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені
організованою групою, або такі, що спричинили тяжкі наслідки,-

караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

1. Об’єктом злочину є особиста воля.

2. З об’єктивної сторони злочин може бути вчинений у двох формах:

1) незаконне позбавлення волі людини;

2) викрадення людини.

Незаконним позбавлення волі є у всіх випадках, коли воно здійснюється не
відповідно до Конституції, законів України, а також чинних міжнародних
договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Жодна людина не може бути позбавлена волі інакше, ніж відповідно до
процедури, встановленої законом, зокрема у таких випадках, як: а)
законне ув’язнення людини після її засудження компетентним судом; б)
законний арешт або затримання людини для забезпечення виконання
будь-якого обов’язку, передбаченого законом; в) законний арешт або
затримання людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним
державним органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину
або якщо обґрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею
злочину чи зникненню Її після його вчинення; г) затримання
неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою
виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою
забезпечення й” присутності перед компетентним державним органом; д)
законний арешт або затримання людини, здійснені з метою запобігання її
незаконному в’їзду до країни, або людини, стосовно якої вживаються
заходи з метою депортації або екстрадиції,

Позбавлення волі може полягати у триманні особи в місці, де вона взагалі
не бажає або більше не бажає перебувати, або в поміщенні її в місце, яке
вона не має змоги вільно залишити, хоча бажає цього. Відтак,
обов’язковою ознакою складу злочину у його першій формі є місце. Ним
можуть бути як приміщення (кімната, камера, погріб тощо) чи комплекси
приміщень (підвал багатоповерхового будинку, лікарня), так і інші місця
(дах багатоповерхового будинку, транспортний засіб) чи місцевості
(скала, острів тощо.

Відповідальність за незаконне позбавленім волі виключається, коли особі,
наприклад, забороняється покидати межі населеного пункту або відвідувати
певні місцевості тощо. У цих випадках може йтися про самоправство (ст.
356).

Способами незаконною позбавлення волі можуть бути будь-які – обман,
зловживання довір’ям, відібрання засобів пересування, ключів чи інших
необхідних засобів тощо. Захоплення або тримання особи як заручника і
торгівля людьми відображають спеціальні способи незаконного позбавлення
волі і кваліфікуються за ст. ст. 147 та 149.

Незаконне позбавлення волі є триваючим злочином. Тому дії по утриманню
потерпілого у стані позбавлення волі, до яких винний приєднався після
початку злочину і до його закінчення, є співвиконавством у цьому
злочині.

Викрадення людини передбачає; а) відкрите заволодіння нею (коли остання
або інші, треті особи, у присутності яких здійснюється викрадення,
завідомо для винного розуміють значення вчинюваних ним злочинних дій.
Таке заволодіння може відбутися, скажімо, шляхом грабежу чи розбійного
нападу); б) таємне заволодіння (вчинене за відсутності інших осіб щодо
людинні яка не розуміє значення вчинюваних з нею дій у зв’язку з
малоліттям, знаходженням у безпорадному стані тощо); в) заволодіння
людиною, вчинене шляхом обману чи зловживання довірою (скажімо, винна
особа забирає людину із притулку для старих на підставі підроблених
документів); г) заволодіння людиною в результаті вимушено-добровільноі
передачі її винному під погрозою насильства над її батьком,
усиновителем, опікуном, піклувальником, вихователем тощо, або під
погрозою насильства над особами, близькими для останніх, або
розголошення відомостей, що їх ганьблять, пошкодження чи знищення
їхнього майна. Такий спосіб є близьким до вимагання (ст. 189).

Закінченим злочином викрадення людини є з моменту заволодіння нею і
фактичного початку обмеження її волі.

Заволодіння такою, що заблукала і загубилася, дитиною чи іншою особою,
не здатною розуміти значення вчинюваних щодо неї дій, в результаті її
знаходження, пов’язане з наступним її утриманням, за наявності певних
обставин кваліфікується за ст. 146 як незаконне позбавлення волі, або за
ст. 147 як тримання особи як за-

ручника; або за ст. ст. 14 і 149 як готування до здійснення щодо неї
незаконної угоди тощо.

3. Суб’єкт злочину загальний. Проте суб’єктом цього злочину не можуть
бути особи, які відповідно до закону мають право тримати особу в місці,
де вона не бажає перебувати, або поміщати її в місце, яке вона не має
змоги вільно залишити, але тільки з мотивів піклування про фізичне і
психічне здоров’я підопічного чи з інших суспільне корисних мотивів
(батьки, усиновителі, прийомні батьки стосовно своїх рідних, усиновлених
чи прийомних дітей, опікуни і піклувальники стосовно осіб, які
перебувають у них під опікою і піклуванням, педагогічні та
науково-педагогічні працівники стосовно піднаглядних дітей тощо). Крім
того, правовий обов’язок піклуватися про особу і право з цією метою
обмежувати її волю можуть бути покладені на особу договором перевезення,
морського круїзу, договором про надання послуг Із забезпечення особистої
безпеки особи і т. ін. Але тривала заборона дитині й батьками протягом
відносно тривалого строку (кількох тижнів чи місяців) залишати квартиру,
вчинювана як виховний примусовий захід, дає підстави для кваліфікації
діяння за ст. 146.

Завідомо незаконні кримінально-процесуальне затримання, привід, арешт і
тримання під вартою, вчинені працівниками органів дізнання, слідчими та
прокурорами, а так само винесення суддею (суддями) завідомо
неправосудного вироку про позбавлення волі, ухвали (постанови) про
направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи
для дітей і підлітків, рішення про адміністративний арешт тощо є
злочинами проти правосуддя, передбаченими відповідно ст. ст. 371 і 375.

У деяких інших випадках незаконне позбавлення волі, вчинене службовою
особою, має кваліфікуватися за ст. 365 (або 424) як перевищення влади чи
службових повноважень. Зокрема це стосується завідомо незаконного
здійснення працівниками органів внутрішніх справ, прикордонних військ,
управління державної охорони та іншими службовими особами, спеціально
уповноваженими на це: а) адміністративного затримання та наступного
тримання особи протягом певного часу; б) приводу особи, яка входить до
групи ризику захворювання на СНІД, хворої на венеричне захворювання,
хронічний алкоголізм, наркомана, який вводить наркотичні засоби шляхом
ін’єкцій, громадянина, який ухиляється від призову на військову службу,
тощо; в) дисциплінарного арешту військовослужбовця; г) затримання
неповнолітнього віком до 16 років, який залишився без опікування, з
триманням його у приймальнику-розподільнику, притулку для неповнолітніх
або центрі медико-соціальної реабілітації; д) затримання та тримання у
спеціальному розподільнику особи, запідозреної у занятті бродяжництвом,
або яка ухиляється від виконання постанови суду про примусове лікування
від хронічного алкоголізму або наркоманії, має ознаки вираженого
психічного розладу і створює у зв’язку з цим реальну небезпеку для себе
і оточуючих тощо; е) поміщення у штрафний ізолятор особи, яка відбуває
покарання у виді позбавлення волі; є) примусово госпіталізації (скажімо,
госпіталізації хворих на туберкульоз, венеричні захворювання, СНІД,
лепру, карантинні захворювання тощо).

Незаконне позбавлення волі, вчинене не службовими особами,
кваліфікуються за ст. 146. Це стосується і випадків, коли незаконна
примусова госпіталізація здійснюється лікарем, який не є службовою
особою (не головним лікарем, не завідуючим відділенням тощо), або коли
особа, що не є службовою за змістом ст. 364, використовує для
незаконного позбавлення волі приміщення, до яких вона має доступ у
зв’язку з виконанням трудових обов’язків (бокс інфекційної лікарні,
камера ізолятора чи гауптвахти, сховище тощо).

Незаконне позбавлення волі, пов’язане з поміщенням завідомо психічно
здорової особи в психіатричний заклад, кваліфікується за ст. 151, а якщо
таке поміщення здійснюється не для обстеження стану психічного здоров’я
особи, діагностики, лікування і нагляду за нею, а виключно з метою
позбавити її волі, – за ст. 146.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом: особа
усвідомлює, що за законом вона не має права позбавляти волі іншу особу,
але бажає це зробити. Мотиви незаконного позбавлення волі можуть бути
різні, крім суспільне корисних. Ставлення особи до тяжких наслідків
незаконного позбавлення волі може бути умисним або необережним.

5. Кваліфікованими видами незаконного позбавлення волі або викрадення
людини є вчинення їх: І) щодо малолітнього; 2) із корисливих мотивів; 3)
щодо двох або більше осіб; 4) за попередньою змовою групою осіб; 5)
способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого; 6) пов’язане із
заподіянням потерпілому фізичних страждань; 7) із застосуванням зброї;
8) протягом тривалого часу.

Про поняття малолітній див. коментар до ст. ст. 67 і 115, корисливі
мотиви – до ст. 115, насильство, небезпечне для життя чи здоров’я
потерпілого – до ст. 187, попередня змова групи осіб – до ст. 28.

Під способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого слід
розуміти такий спосіб незаконного позбавлення волі або викрадення, при
якому створюється реальна загроза загибелі потерпілого або заподіяння
йому тілесного ушкодження.

До фізичних страждань треба відносити біль, що виникає під час
мордування, катування, інших видів фізичного впливу на людський
організм, або внаслідок жорстоких умов утримання у місці позбавлення
волі (утримання особи в умовах, які позбавляють її зору, слуху,
просторової або часової орієнтації, утримання в холодному та сирому
приміщенні, у приміщенні з постійним та голосним звуком або у підвалі,
де на особу нападають щури, позбавлення сну, харчування і води тощо).
Оскільки незаконне позбавлення волі є триваючим злочином, фізичні
страждання потерпілому можуть бути заподіяні у будь-який час його
здійснення.

Застосування зброї означає фактичне використання її для фізичного впливу
на потерпілого, коли цими діями створювалась реальна загроза його
здоров’ю або життю (здійснення прицільного пострілу або інший спосіб
використання й бойових властивостей), або для психічного впливу
(демонстрування оголеної вогнепальної зброї, приведення її в бойове
положення, прицілювання, поєднане зі словесною погрозою, тощо). Фактичні
наслідки застосування зброї у вигляді заподіяння потерпілому тілесних
ушкоджень або

смерті вимагають кваліфікації діяння за сукупністю злочинів,
передбачених ч. ч. 2 або 3 ст. 146 і відповідною статтею розділу II
Особливої частини КК.

Тривалий час є оціночною ознакою, наявність чи відсутність якої має
визначатися судом з урахуванням конкретного астрономічного строку,
протягом якого особа була позбавлена волі, місця, де вона трималась,
способу її утримання, інших конкретних обставин справи та особи
потерпілого. Оскільки викрадення людини є одноактною дією, ця ознака не
стосується другої форми розглядуваного злочину.

6, Особливо кваліфікованими видами розглядуваного злочину є: 1) вчинення
його організованою групою; 2) спричинення ним тяжких наслідків.

Про поняття організована група див. коментар до ст. 28.

Поняттям тяжкі наслідки у ст. 146 охоплюється заподіяння потерпілому
тяжкого тілесного ушкодження, у т.ч. такого, що мало характер мучення,
тяжке психічне захворювання, переривання вагітності або смерть близької
для потерпілого особи внаслідок переживань з приводу його раптового
зникнення тощо. Умисне заподіяння потерпілому тяжкого тілесного
ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення, групою
осіб, з метою залякування потерпілого або інших осіб, на замовлення, або
таке, що спричинило смерть потерпілого, умисне вбивство, а так само
самогубство неповнолітнього потерпілого внаслідок незаконного
позбавлення його волі, кваліфікуються за сукупністю злочинів,
передбачених ч. З ст. 146 і, відповідно, ч. 2 ст. 121, ч. ч. 1 або 2 ст.
115, ч. З ст. 120.

Конституція України (cm. cm. 28-29). Конвенція про захист прав і
основних свобод людини від 4 листопада 1950 p. Ратифікована Україною 17
липня 1997р. . Декларація 00Н про захист усіх осіб від насильницького
зникнення від 18 груд-

ня 1992р.

Стаття 147. Захоплення заручників

І. Захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання родичів
затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації,
фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення
будь-якої дії як умови звільнення заручника –

карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

2. Ті самі дії, якщо вони були вчинені щодо неповнолітнього або
організованою групою, або були поєднані з погрозою знищення людей, або
такі, що спричинили тяжкі наслідки,-

караються позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років.

1. Об’єктом злочину є особиста воля.

2. Об’єктивна сторона його характеризується суспільне небезпечними діями
у двох можливих формах:

захоплення особи як заручника;

тримання особи як заручника.

Заручником є особа, яку захоплює або утримує інша особа, погрожуючи при
цьому її вбити, спричинити тілесні ушкодження, вчинити інші насильницькі
дії або продовжувати утримувати далі.

Під захопленням особи треба розуміти напад, пов’язаний з й затриманням
із наступним істотним обмеженням вільного руху, пересування чи поведінки
особи.

Тримання особи передбачає насильницьку заборону особі залишати певне
місце чи унеможливлення це зробити.

Захоплення може бути таємним або відкритим, із застосуванням фізичного
насильства або з погрозою його застосування. Так само фізичним чи
психічним насильством може супроводжуватися і тримання особи. Проте
захоплення або тримання, поєднані з погрозою вбивства заручника, є
кваліфікованим видом злочину, а тому межі погрози, що застосовується при
вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 147, не можуть бути вищими за
погрозу спричинення тяжкого тілесного ушкодження.

Злочин може полягати в захопленні особи з наступним її триманням або
тільки у триманні особи. Закінченим він є з моменту, коли свобода особи
була фактично обмежена. Тривалість тримання особи як заручника значення
для кваліфікації не має і враховується при призначенні покарання.

Захоплення заручників із числа осіб, що відбувають покарання у виправній
установі і наступна злісна непокора вимогам адміністрації виправної
установи про їх звільнення, за наявності інших необхідних ознак злочину,
передбаченого ст. 391, утворюють сукупність злочинів і підлягають
кваліфікації за ст. ст. 147 і 391.

3. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

4. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Ставлення особи
до тяжких наслідків цього злочину може бути умисним або необережним.

Оскільки захоплення і тримання особи фактично означають позбавлення її
волі, від злочину, передбаченого ст. 146, розглядуваний злочин
відрізняється переважно за спеціальною метою, Тут вона може мати
альтернативний характер – спонукати родичів затриманого, державну або
іншу установу, підприємство чи організацію, фізичну або службову особу
до: а) вчинення будь-якої дії (передати зброю, наркотичні засоби, інші
речі, транспортні засоби чи гроші, звільнити якогось заарештованого чи
ув’язненого, забезпечити безперешкодний виліт за межі країни тощо); б)
утримання від учинення будь-якої дії (неприйняття певної особи на ту чи
іншу посаду, відмова від укладення угоди тощо).

Вчинення чи не вчинення певних дій адресатом вимоги є умовою звільнення
заручника.

Адресатом вимоги можуть бути такі суб’єкти: 1) державна або інша
установа, підприємство чи організація (установа виконання покарань,
орган виконавчої влади, суд, господарське товариство, банк тощо), у т.ч.
іноземні або міжнародні; 2) родичі затриманого або інші фізичні особи
(скажімо, його близькі, знайомі); 3) службові особи (про поняття
службова особа див. примітки 1 і 2 до ст. 364 і Загальні положення до
розділу XVII Особливої частини КК).

5. Кваліфікованими видами розглядуваного злочину є: 1) вчинення його
щодо неповнолітнього; 2) вчинення його організованою групою; 3)
захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення
людей; 4) спричинення ним тяжких наслідків.

Про поняття неповнолітній, організована група, знищення людей див.
коментарі відповідно, до ст. ст. 66, 28, 113.

Поняттям тяжкі наслідки у складі цього злочину охоплюються заподіяння
тяжких тілесних ушкоджень, у т.ч. таке, що спричинило смерть
потерпілого, настання великої матеріальної шкоди, суттєве загострення
міждержавних чи міжнаціональних стосунків, серйозне порушення діяльності
установ, організацій і підприємств тощо. Умисне вбивство потерпілого за
обтяжуючих обставин кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених
ч. 2 ст. 147 і ч. 2 ст. 115.

Конституція України (cm. cm. 28-29).

Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників від 17
грудня 1979р. Ратифікована УРСР8 травня 1987р.

Токійська конвенція про злочини та деякі Інші акти, що вчинюються на
борту повітряних суден від 14 вересня 1963р. УРСР приєдналась до
Конвенції 21 грудня 1987р.

ЦК (ст. 23).

Постанова ПВС № 2 від 26 березня 1993р. “Про судову практику в справах
про злочини, пов’язані з порушеннями режиму відбування покарання в
місцях позбавлення волі (п.п. 10-11).

Постанова ПВС № 12 від 25 грудня 1992р. “Про судову практикує справах
про корисливі злочини проти приватної власності” (п.п. 9, 12).

Стаття 148. Підміна дитини

Підміна чужої дитини, вчинена з корисливих або інших особистих мотивів,-

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той самий строк.

1. Об’єкт злочину – особиста свобода дитини та сім’я як блага, що
охороняються Конституцією України.

2. З об’єктивної сторони злочин полягає у підміні чужої дитини. Під
дитиною у цій статті слід розуміти немовля як особу, ідентифікувати яку
за її Індивідуальними ознаками ЇЇ батьки чи інші законні представники з
тих чи інших причин ще у повній мірі неспроможні (скажімо, підміна
відбулася до того, як мати здатна була запам’ятати щойно народжену
дитину, або до передачі дитини батькові у разі смерті матері тощо).
Чужою дитина є за змістом закону для особи, яка здійснює підміну дитини.
Такою особою не можуть бути батько та мати дитини, навіть якщо один із
них мешкає окремо від дитини.

Підміна – це звичайно заміна однієї дитини, яка щойно народилася в
пологовому будинку, на іншу, або заміна одного немовляти на інше у
будинку дитини. Цей злочин становить не тільки підміна чужої дитини на
іншу чужу, а й підміна чужої дитини на свою (це може бути пов’язано,
скажімо, зі станом здоров’я своєї дитини). Згода батьків однієї дитини
на її підміну не змінює суті діяння, оскільки при цьому ігнорується воля
інших батьків. Обмін власними дітьми за обопільною згодою батьків і
наявністю відповідної мети може бути кваліфікований за ч. 2 ст. 149 як
здійснення незаконної угоди щодо сплатної передачі неповнолітнього іншим
особам.

3. Суб’єктом злочину може бути будь-яка особа, для якої у даний час одне
із немовлят юридичне е чужим.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і
спеціальними – корисливими або іншими особистими – мотивами.

Інші особисті мотиви можуть бути низькими (задоволення садистських
нахилів, помста, заздрість, ревнощі) або благородними (наприклад,
вчинена із гуманних спонукань підміна тяжко хворого немовляти, яке
відразу після народження знаходиться при смерті, в інтересах його матері
на здорову дитину, від якої відмовилась мати останньої). У другому
випадку з огляду на надзвичайно специфічний етичний бік справи може
йтись про відсутність суспільної небезпеки діяння через малозначність.
Якщо винний діє з національних, етнічних, расових чи релігійних мотивів,
у відповідних випадках його дії можуть бути кваліфіковані як геноцид
(ст. 442).

Конституція України (cm. cm. 28-29, 51-52).

Конвєнція про права дитини від 20 листопада 1989 p. Ратифікована
Україною 27 лютого 1991 p.

Декларація 00Н про захист усіх осіб від насильницького зникнення від 18
груд-

ня 1992р.

Зокон України “‘Про охорону дитинства”від26 квітня 2001 р.

Стаття 149. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі
людини

1. Продаж, інша сплатна передача людини, а так само здійснення стосовно
неї будь-якої іншої незаконної угоди, пов’язаної із законним чи
незаконним переміщенням за їїз згодою або без згоди через державний
кордон України для подальшого продажу чи іншої передачі іншій особі
(особам) з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі,
втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення
(удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах,
експлуатації ії праці,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

2. Ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього, кількох осіб, повторно, за
попередньою змовою групою осіб, з використанням службового становища або
особою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності,-

караються позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років з
конфіскацією майна або без такої.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені
організованою групою або пов’язані з незаконним вивезенням дітей за
кордон чи неповерненням Їх в Україну, або з метою вилучення у
потерпілого органів чи тканин для трансплантації чи насильницького
донорства, або якщо вони спричинили тяжкі наслідки,-

караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років з
конфіскацією майна.

1. Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є воля і гідність
людини. Його додатковим факультативним об’єктом можуть виступати
здоров’я людини, встановлений порядок здійснення службовими особами
своїх повноважень, встановлений порядок перетинання державного кордону
України.

2. Логіко-граматичне тлумачення конструкції норми ч. 1 ст. 149 дає змогу
дійти висновку, що з об’єктивної сторони цей злочин може виражатися у
таких формах:

продаж людини;

інша оплатна передача людини;

здійснення стосовно людини будь-якої іншої незаконної угоди, пов’язаної
із законним чи незаконним переміщенням за її згодою або без згоди через
державний кордон України.

Під продажем тут слід розуміти угоду, за якою одна особа (продавець)
передає людину у фактичну незаконну власність іншої (покупця), а остання
зобов’язана прийняти н та сплатити за неї певну

грошову суму.

До іншої оплатної передачі у ст. 149 можна віднести угоди про міну,
найм, заставу, а так само угоди, за яких особа передається винним іншій
особі у фактичну власність або для тимчасового використання
(експлуатації) за матеріальну винагороду у вигляді інших, крім гроші,
цінностей (коштовностей, цінних паперів тощо) або послуг матеріального
характеру (передача у користування будинку, транспортного засобу,
надання лікувальних чи оздоровчих послуг, путівки в круїз тощо).

Під іншою незаконною угодою щодо людини слід розуміти два види фактичних
угод: 1) такі угоди, як дарування, надання у безоплатне користування та
будь-які інші. за якими особа безоплатно передається у фактичну
власність або для тимчасового використання (експлуатації); 2) зворотний
бік передачі, тобто купівля або одержання людини внаслідок міни, найму,
застави, іншої угоди, за якої винний одержує людину від іншої особі у
фактичну власність або тимчасово за матеріальну винагороду чи без такої.

Дії винного, пов’язані з незаконним переміщенням людини через державний
кордон України, повністю охоплюються ч. 1 ст. 149 і додаткової
кваліфікації за ст. 332 не потребують. Проте, якщо винна особа при цьому
сама незаконно перетнула державний кордон, її дії слід кваліфікувати за
сукупністю злочинів, передбачених ст. ст. 149 і 331.

У перших двох формах злочин є закінченим з моменту продажу (іншої
сплатної передачі) людини іншій особі (особам). Якщо до угод з продажу
людини застосувати за аналогією правило, що діє у цивільному праві,
злочин треба вважати закінченим з моменту фактичної передачі особи за
договором купівлі-продажу, який defacto означає зміну власника, чи з
іншого моменту, прямо передбаченого договором між сторонами. Без
відповідних аналогій з цивільним правом не можна обійтися і
характеризуючи інші конкретні суспільне небезпечні дії, що становлять
зміст об’єктивної сторони цього злочину Адже специфіка предмета
суспільних відносин, з приводу якого ці дії вчинюються. – людина, – хоча
й цілком перетворює юридичну сутність їх із законних на незаконні, але
залишає незмінною зовнішню правову оболонку.

Злочин у його третій формі є закінченим з моменту переміщення людини
через державний кордон України. Таким чином; сама по собі безоплатна
передача людини у фактичну власність чи для тимчасового використання,
так само як одержання людини внаслідок її купівлі чи іншої угоди, не
пов’язані з переміщенням людини через державний кордон України, не
створюють складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 149, і можуть
кваліфікуватися за наявністю відповідних обставин за ст. 146.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона цього злочину передбачає прямий умисел і, як
правило, корисливий мотив.

Крім того, для третьої його форми (здійснення стосовно людини будь-якої
іншої незаконної угоди, пов’язаної із законним чи незаконним
переміщенням за й згодою або без згоди через державний кордон України)
обов’язковою ознакою є мета. Такою метою тут є подальший продаж або інша
передача іншій особі (особам) людини, одержаної винним і переміщеної ним
через державний кордон України.

Складність конструкції диспозиції ч. 1 ст. 149 вимушує звернути увагу на
таке. У разі, якщо винний безоплатно передає людину іншій особі,
інтелектуальна ознака його умислу має характеризуватися усвідомленням,
зокрема, того, що: а) ним здійснюється незаконна передача людини іншій
особі; б) така передача пов’язана з переміщенням людини через державний
кордон України; в) вказана інша особа, яка отримує людину, має за мету
подальшу передачу її третій особі (особам); г) у свою чергу, третя особа
має використовувати жертву злочину з певною (однією із визначених у
диспозиції статті) метою.

За таких обставин практичне застосування норми унеможливлюється,
оскільки мета, яка є обов’язковою ознакою злочину, у даному випадку
характеризує вольову ознаку умислу не особи, яка вчинює злочин, а інших
осіб, котрі виконують певні дії за межами складу цього злочину. При
цьому у переважній більшості випадків винна особа фактично не може
знати, з якою саме метою (продати, передати оплатно чи безоплатно або
залишити у себе) жертву злочину хоче придбати друга, а тим більше третя
особа у ланцюгу покупців. Тому слід виходити із того, що слова “для
подальшого продажу чи іншої передачі іншій особі (особам)” у складі
злочину, передбаченого ст. 149, визначають суб’єктивну спрямованість дій
тільки такого винного, який сам придбав людину і перемістив її через
державний кордон України.

Навіть за такого підходу для інтелектуальної ознаки умислу винного
необхідним є усвідомлення того, що; а) ним здійснюються купівля або інша
незаконна угода щодо людини та переміщення цієї людини через державний
кордон України; б) ця незаконна угода та наступне переміщення людини
через державний кордон України здійснюються для подальшого продажу або
іншої передачі її іншій особі (особам); в) особа (особи), яка придбала
жертву злочину, в подальшому використовуватиме її з певною (однією із
визначених У диспозиції статті) метою.

Практичне застосування цієї норми обмежується тим, що для притягнення
особи до відповідальності необхідно довести, що нею усвідомлювався як
неминучий факт наступної (після продажу або іншої передачі) сексуальної
експлуатації людини, використання її у порнобізнесі тощо.

Якщо винна особа, здійснюючи продаж (іншу передачу) людини, байдуже
ставиться до того, як саме ця людина буде використовуватися її покупцем
в подальшому, відповідальність цієї особи за ст. 149 виключається
(скажімо, особі байдуже, буде покупець використовувати продану йому
жінку в порнобізнесі чи одружиться на ній). У цьому випадку мову можна
вести лише про притягнення винної особи до відповідальності за незаконне
позбавлення волі (ст. 146). Тому вказана мета може бути доведена, як
правило, лише у випадках, коли особа систематично поставляє певним
покупцям дітей для використання їх як жебраків або жінок для сексуальної
експлуатації тощо.

Зазначена мета, як вказувалось вище, має альтернативний характер. Винна
особа здійснює заволодіння людиною та й переміщення через державний
кордон України для наступного продажу (або іншої передачі),
усвідомлюючи, що кінцевою метою такого продажу (іншої передачі) жертви
злочину в подальшому будуть: а) її се ксуальна експлуатація; 6}
використання в порнобізнесі; в) втягнення у злочинну діяльність; г)
залучення в боргову кабалу; д) усиновлення (удочеріння) в комерційних
цілях; е) використання в збройних конфліктах; є) експлуатація її праці.

Експлуатація праці – це присвоєння матеріальних результатів праці людини
(зокрема прибутку) власником засобів виробництва. Прикладами
використання людини для експлуатації її праці може бути праця у
будь-якій сфері виробництва чи послуг взагалі без оплати або з оплатою,
яка явно не відповідає характеру та інтенсивності роботи. Виконання
такої роботи звичайно не пов’язане з добровільною пропозицією
працівником своїх послуг і вимагається від нього під загрозою фізичного
насильства.

Сексуальна експлуатація – це вид експлуатації праці особи в галузі
проституції, під якою слід розуміти надання сексуальних послуг за гроші
чи іншу матеріальну винагороду, або у суміжних сферах (скажімо, у сфері
розпутних дій з дітьми, надання разових сексуальних послуг ув’язненим та
деяким іншим особам, співжиття з метою систематичного отримання
сексуального задоволення тощо), незалежно від того, чи дозволений у
даній країні чи її окремих місцевостях цей вид діяльності.

Під порнобізнесом розуміється частково чи повністю дозволений у даній
країні чи незаконний вид підприємництва, пов’язаний зі звідництвом для
проституції, сутенерством, утриманням будинків розпусти, виготовленням,
збутом і розповсюдженням предметів порнографічного характеру.
Використання у порнобізнесі означає використання особи як сутенера,
утримувача будинку розпусти, актора при зйомках порнографічних фільмів,
статиста при виготовленні порнографічних журналів тощо.

Втягнення у злочинну діяльність – це дії, пов’язані з безпосереднім
психічним чи фізичним впливом на особу та вчинені з метою викликати у
неї прагнення взяти участь в одному чи кількох злочинах. Втягнення у
злочинну діяльність передбачає всі види фізичного насильства і
психічного впливу (переконання, залякування, підкуп, обман, розпалювання
почуття помсти, заздрості або інших низьких спонукань, пропозиція
вчинити злочин, обіцянка придбати або збути викрадене, давання порад про
місце Й способи вчинення

або про приховування слідів злочину, вживання спиртних напоїв,
наркотичних засобів чи психотропних речовин разом з особою з метою
полегшити схилення її до вчинення злочину та ін.). Детальніше про
втягнення у злочинну діяльність див. коментар до ст. 304.

Залучення в боргову кабалу передбачає поставлення особи у стан повної,
фактично рабської залежності від іншої особи. На практиці в такий стан
потрапляє, наприклад, жінка, яку продали у будинок терпимості іншої
країни, власник якого, сплативши гроші продавцю за жінку, відбирає у неї
всі документи, обіцяючи повернути Їх лише після відпрацювання нею
сплаченої ним суми та отримання ним прибутку.

Усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях – це оформлене спеціальним
юридичним актом прийняття в сім’ю неповнолітньої дитини на правах сина
чи дочки для її наступного використання у жебрацтві, занятті азартними
іграми, а також для подальшого укладення щодо неї договорів
купівлі-продажу, міни та інших, які передбачають фактичну передачу права
власності.

Оскільки за законом усиновлення здійснюється лише щодо неповнолітньої
людини, то продаж (інша передача) її з метою усиновлення в комерційних
цілях не може кваліфікуватися за ч. 1, а тільки за ч. 2 ст. 149.
Диспозиція ч. 1 ст. 149 у цій частині є прикладом логічної помилки
законодавця.

Використання в збройних конфліктах передбачає використання особи для
виконання ним бойових завдань, пов’язаних з поваленням державної влади
або порушенням суверенітету і територіальної цілісності інших держав
тощо.

Передача людини іншій особі з метою використання першої у збройному
конфлікті як найманця потребує кваліфікації за ст. ст. 27 і 447 як
пособництво (чи підбурювання) у вербуванні найманців, а також за ст.
149.

5. Кваліфікованими видами торгівлі людьми (ч. 2 ст. 149) є вчинення
цього злочину: 1) щодо неповнолітнього; 2) щодо кількох осіб;

3) повторно; 4) за попередньою змовою групою осіб; 5) із використанням
службового становища; 6) особою, від якої потерпілий був у матеріальній
або іншій залежності.

Про поняття неповнолітній див. коментар до ст. 66, а про поняття
попередня змова групи осіб – до ст. 28. Неповнолітньою потерпіла особа
має бути на момент укладення відповідної угоди щодо неї.

Кілька осіб – це дві і більше особи незалежно від їхнього віку та інших
ознак.

Повторним є вчинення цього злочину особою, яка до цього вже

вчинила злочин, передбачений ст. 149, у будь-якій його формі як Щодо
однієї й тієї самої особи, так і щодо кількох осіб у різний час.

Використання службового становища передбачає вчинення злочину особою,
яка є службовою особою (див. коментар до ст. 364). Нею може бути,
наприклад, директор чи інша службова особа підприємства, яке здійснює
посередницьку діяльність щодо працевлаштування за кордоном, директор
будинку дитини, представник прикордонних військ, консульської служби,
служби віз і реєстрації тощо.

Особою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності,
слід вважати будь-яку особу, віл якої залежить потерпілий. Може йтися
про службове підпорядкування: підкорення чужій, більш сильній волі,
повну чи істотну матеріальну залежність утриманця тощо. Так, тією чи
іншою мірою неповнолітні залежать від батьків; усиновителів, опікунів,
піклувальників, вихователів, деякі непрацездатні особи – від набувачів
їхнього майна за договором довічного утримання, студенти – від
викладачів та адміністрації навчальних закладів, хворі – від лікарів та
службових осіб, які вирішують питання про направлення на лікування,
підлеглі – від начальників, підозрювані та обвинувачені -від слідчих і
прокурорів, підсудні – від суддів та ін.

6. Особливо кваліфікованими видами торгівлі людьми (ч, З ст. 149)
визнається вчинення тих самих дій: 1) організованою групою; 2)
пов’язаних із незаконним вивезенням за, кордон дітей чи неповерненням Їх
в Україну; 3) із метою вилучення у потерпілого органів чи тканин для
трансплантації; 4) із метою насильницького донорства; 5) якщо це
спричинило тяжкі наслідки.

Про поняття оргонізована група див. коментар до ст. 28. Якщо торгівля
людьми пов’язана з переміщенням їх через державний кордон України,
членами такої групи є також особи, які здійснюють таке переміщення в
процесі передачі жертв злочину іншім особам. Для кваліфікації дій членів
організованої групи не має значення, які саме дії, що утворюють
об’єктивну сторону цього злочину, ними виконувались.

Відповідно до законодавства України діти мають право виїхати із України
лише за наявності проїзного документа дитини. Його оформлення
провадиться на підставі нотаріально засвідченого клопотання (згоди)
батьків або законних представників дитини. За відсутності згоди одного
із батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути
дозволено лише на підставі рішення суду. Вивезення дитини за кордон з
порушенням наведених норм є незаконним.

Звичайно, що особливо небезпечними для волі і гідності дитини є випадки,
коли її після вивезення за кордон для лікування, навчання, туристичної
подорожі не повертають до рідних, а використовують у порнобізнесі,
втягують у злочинну діяльність, жебрацтво тощо. Тому неповернення дитини
в Україну та її продаж (інша передача) за кордоном з відповідною метою є
одним із особливо кваліфікуючих видів злочину, передбаченого ст, 149.

Згідно із законодавством України забороняється взяття донорської крові
примусово, а застосування методу пересадки від донора до реципієнта
органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється у визначеному
законодавством порядку, за наявності Їхньої згоди або згоди їх законних
представників та за умови, якщо використання інших засобів і методів для
підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров’я не дає бажаних
результатів і завдана при цьому шкода донору є меншою, ніж та, що
загрожувала реципієнту. Мета вилучення у потерпілого органів чи тканин
для трансплантації передбачає намагання без згоди потерпілого здійснити
хірургічне втручання в його організм, пов’язане з пересадкою від

донора до реципієнта органів (нирки, печінки, ока тощо) та інших
анатомічних матеріалів (шкіри, кісткового мозку, волосся тощо). Мета
здійснення насильницького донорства означає прагнення до взяття крові чи
й компонентів у донора без згоди потерпілого та із застосуванням
фізичного чи психічного насильства щодо нього.

Згода потерпілого на трансплантацію (наприклад, потерпілий дійсно може
щиро погодитися на вилучення у нього ембріональної тканини, біологічного
матеріалу, отриманого внаслідок аборту, або потерпілий заздалегідь
оформив анатомічний дар тощо), наявність родинних генетичних зв’язків
між донором і реципієнтом, ставлення винного до вилучення у потерпілого
тканин, що здатні регенеруватися (відновлюватися) чи не здатні до цього,
а також інші обставини не мають значення для кваліфікації злочину, але
мають враховуватися при призначенні покарання.

Тяжкими наслідками вчинення злочину, передбаченого ст. 149, можуть бути
визнані тяжка хвороба (наприклад, СНІД, серйозна психічна хвороба тощо),
заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, вбивство
потерпілого, його самогубство чи зникнення безвісти, самогубство чи
тяжка хвороба його батьків тощо. При цьому умисне вбивство потерпілого
за обтяжуючих обставин має кваліфікуватися за сукупністю злочинів,
передбачених ч. З ст. 149 та ч, 2 ст. 115.

У разі, якщо винний продав особу для трансплантації її органу, що
завідомо мало своїм наслідком смерть потерпілого, його дії мають бути
кваліфіковані за ч. З ст. 149, п. 5 ст, 27 і п. 6 ч. 2 ст. 115.

Конституція України (cm cm 28, 29. 32, 51. 52).

Конвенція про рабство від 25 вересня 1926 p. УРСР приєдналася до
Конвенції 29 серпня 1956р.

Протокол до конвенції про рабство від 23 жовтня 1953 p. УРСР приєдналася
до Протоколу ЗО квітня 1957р.

Конвенція Міжнародної організації праці про примусову чи обов’язкову
працю вig 28 червня 1930 p. Ратифікована УРСР 9 червня 1956 p.

Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів 4
звичаїв, суміжних з рабством від 7 вересня 3956 p. Ратифікована УРСР 31
жовтня 1958 р.

Конвенція ООН про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією
проституції третіми особами від 21 березня 1949р. УРСР приєдналася до
Конвенції 15 листопада 1954р.

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18
грудня 1979р. Ратифікована СРСР 19 грудня 3980р. (ст.. 6).

Конвенція ООНпро права дитини від 20 листопада 1989р. Ратифікована
Україною 27 лютого 1991 p. (cm. cm. 34, 35).

КШС (глави 1-3, 14-18, розділ VI). , ‘ Основи законодавства про охорону
здоров’я від 19 листопада 1992р. /сет, ст. 46 і 47/.

Закон України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних
матеріалів людини” від 16 липня 1999р.

Закон України “Про порядок виізау з України і в’їзду в Україну громадян
України від 21 січня 1994 p. (cm. cm. 2, 10).

Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р.

Консульський статут України. Затверджений указом Президента України №
127/94 від 2 квітня 1994р. (глава VI).

‘ Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення
громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за
умовами їх проживання у’сім’ях усиновителів. Затверджений постановою KM
№ 775від20липня 1996р.

Постанова ПВС від 23 грудня 1983 р. № 6 “Про практику застосування
судами України законодавства про відповідальність за втягнення
неповнолітніх у злочинну та іншу антигромадську діяльність” (п. 4).

Стаття 150. Експлуатація дітей

1. Експлуатація дітей, які не віку, з якого законодавством дозволяється
працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою отримання
прибутку –

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк
до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися
певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені щодо кількох дітей або якщо вони спричинили
істотну шкоду для здоров’я, фізичного розвитку або освітнього рівня
дитини, або поєднані з використанням дитячої праці в шкідливому
виробництві,-

караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з
позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
на строк до трьох років.

1. Згідно з Конвенцією про права дитини, у зв’язку з фізичною та
розумовою незрілістю дитина потребує особливої охорони, турботи і
допомоги, у т.ч. належного правового захисту, для повного і гармонійного
розвитку її особистості дитині необхідно рости в сімейному оточенні, в
атмосфері щастя, любові і розуміння. Експлуатація дитини знаходиться у
явному протиріччі з наведеними вимогами. В цьому і полягає суспільна
небезпека злочину, передбаченого ст. 150.

2. Об’єкт злочину – особиста свобода, фізичне і психічне здоров’я
дитини.

3. Обов’язковою ознакою складу злочину є потерпілий. Ним може бути
тільки дитина, яка не досягла віку. з якого законодавством дозволяється
працевлаштування. Відповідно ж до законодавства України допускається
прийняття на роботу осіб, які досягли шістнадцяти, за згодою одного з
батьків або особи, що його замінює, – п’ятнадцяти, а за сукупністю
інших, крім такої згоди, умов (щодо учнів певних навчальних закладів,
для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує
процесу навчання, у вільний від навчання час) – чотирнадцяти років.

4. З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 150, полягає в
суспільне небезпечних діях – експлуатації дитини.

Про поняття “експлуатація” див. коментар до ст. 149. У ст. 150 під
експлуатацією дитини розуміється привласнення не будь-яких матеріальних
результатів (продуктів) її праці (доходу у вигляді матеріальних благ), а
лише прибутку як різниці між доходами і виробничими витратами. Проте,
якщо особа не несе виробничих витрат у зв’язку з використанням праці
дитини, отримані нею доходи і є фактичним прибутком. Слід також мати на
увазі, що, оскільки діяльність, пов’язана з експлуатацією дитини, яка не
досягла певного віку, є завжди незаконною, то для кваліфікації злочину
за ст. 150 не має значення, обліковується чи не обліковується винним
одержаний прибуток.

5. Суб’єкт злочину загальний. Експлуатація дитини, вчинена службовою
особою, за наявності підстав кваліфікується за ст. ст. 364 або 365.

6.3 суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом.
Ставлення винної особи до наслідків у вигляді істотної шкоди

(ч. 2 ст. 150) може характеризуватися також непрямим умислом або
необережністю. Обов’язковою метою експлуатації дитини є отримання
прибутку.

7. Кваліфікованими видами злочину (ч. 2 ст. 150) є експлуатація: 1)
кількох (двох чи більше) дітей одночасно або в різний час;

2) дитини, якщо вона потягла істотну шкоду для здоров’я, фізичного
розвитку або освітнього рівня дитини; 3) поєднана з використанням
дитячої праці в шкідливому виробництві.

Під істотною шкодою для здоров’я у ч. 2 ст. 150 слід розуміти шкоду, яка
полягає в умисному завданні потерпілому легкого, середньої тяжкості
тілесного ушкодження, а також тяжкого і середньої тяжкості тілесного
ушкодження, заподіяних з необережності. Проте умисне тяжке ушкодження,
яке спричинило смерть потерпілого, кваліфікується за сукупністю
злочинів, передбачених ч. З ст. 121 і ч. 2 ст. 150.

Істотною шкодою для фізичного розвитку дитини є шкода, яка полягає,
наприклад, в припиненні або істотному гальмуванні її фізичного розвитку
відповідно до певних медичних критеріїв, а істотною шкодою для
освітнього рівня дитини – в тривалому припиненні її навчання у
загальноосвітній школі, професійно-технічному закладі тощо, зокрема
таке, що порушило конституційне право дитини на обов’язкову повну
середню освіту.

Причинний зв’язок між експлуатацією дитини та її суспільнонебезпечними
наслідками є обов’язковою ознакою цього кваліфікованого виду злочину.
При цьому наявність істотної шкоди для здоров’я і фізичного розвитку та
вказаний причинний зв’язок встановлюється за допомогою судової
експертизи (медичної, психіатричної, психологічної).

Шкідливим виробництвом є не тільки виробництво зі шкідливими і
небезпечними умовами праці, на якому відповідно до законодавства України
забороняється застосування праці неповнолітніх і жінок, а й будь-яке
інше виробництво, яке відповідно до законодавства України належить до
категорії шкідливих.

Конституція України (ст. ст. 52, 53).

Конвенція ООН про права дитини від 26 листопада 1989р. Ратифікована
Україною 27 лютого 1991 р. (ст. 32).

Конвенція МОП № 105 про скасування примусової праці від 25 червня 1957
р. Ратифікована Україною 5 жовтня 2000 р.

Конвенція МОП № 182 про заборону та негайні заходи щодо ліквідації
найгірших форм дитячої праці від 17 червня 1999 р. Ратифікована Україною
5 жовтня

2000р.

КЗП (ст. 188).

Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р.

Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці,
на

яких забороняється застосування праці неповнолітніх. Затверджений
наказом

МОЗ № 46 від 31 березня 1994 р.

Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці,
на яких забороняється застосування праці жінок. Затверджений наказом МОЗ
№ 256 Від 29 Грудня 1993р.

Перелік робіт з підвищеною небезпекою. Затверджений наказом Державного
комітету України з нагляду за охороною праці № 123 від ЗО листопада
1993р.

Стаття 151. Незаконне поміщення в психіатричний заклад

1. Поміщення в психіатричний заклад завідомо психічно здорової особи –

карається арештом на строк від трьох до шести місяців або обмеженням
волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з
позбавленням права обіймати певні посади чи-займатися певною діяльністю
на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, що спричинило тяжкі наслідки,- карається позбавленням
волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати
певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Об’єктом злочину є свобода і здоров’я людини. Добровільна згода
дієздатної особи (або прохання чи згода опікуна особи, визнаної у
встановленому законом порядку недієздатною) на її поміщення в
психіатричний заклад виключає застосування ст. 151, адже посягання на ії
волю за таких обставин відсутнє.

2. Потерпілим від цього злочину є тільки психічно здорова особа. Цей
факт, що випливає із конструкції ст. 151, вимагає обов’язкового
ретроспективного встановлення відсутності підстав для поміщення
відповідної особи, в психіатричний заклад. Не обов’язково, щоб особа
була цілком психічно здоровою, тим більше, що межа між окремими
психіатричними і неврологічними захворюваннями (скажімо, такими як
органічне і епілептичне слабоумство, корсаковський і епілептичний
психоз) є надто тонкою. Головне, щоб стан особи не вимагав поміщення її
в психіатричний заклад. У разі незаконного поміщення особи в інший, не
психіатричний, заклад закритого типу відповідальність може настати за
ст. 146 як за незаконне позбавлення волі.

3. З об’єктивної сторони злочин полягає в суспільне небезпечних діях –
незаконному поміщенні в психіатричний заклад завідомо психічно здорової
людини. Способами вчинення можуть бути насильство, погрози, обман,
фальсифікація документів тощо.

Психіатричний заклад – це психоневрологічний, наркологічний чи інший
спеціалізований заклад, центр, відділення тощо будьякої форми власності,
діяльність яких пов’язана з наданням психіатричної допомоги. Поміщення в
психіатричний заклад означає поміщення у відповідний стаціонар такого
закладу для здійснення обстеження стану психічного здоров’я особи,
діагностики, лікування

і нагляду за нею.

Примусове освідування чи лікування особи у лікаря-психіатра в
амбулаторних умовах за наявності відповідних ознак може бути
кваліфіковане як службове зловживання чи самоправство. Давання
експертом-психіатром під час провадження дізнання, досудового слідства
або в суді завідомо неправдивого висновку, на підставі якого особа
поміщена в психіатричний заклад, кваліфікується за ст. 384.

Ст. 151 передбачає відповідальність не за утримання особи у
психіатричному закладі (наприклад, стосовно якої відпали підстави для її
подальшого знаходження у ньому), а лише за поміщення її туди. Злочин с
закінченим з моменту такого поміщення.

Жодна людина не може бути поміщена в психіатричний заклад інакше ніж
відповідно до процедури, встановленої законом, у таких випадках, як: за
рішенням суду в порядку виконання примусового заходу медичного характеру
або для примусового лікування (ст. ст. 92 -96); за рішенням суду для
лікування особи, визнаної хворою на наркоманію, яка ухиляється від
добровільного лікування або продовжує після лікування вживати наркотичні
засоби без призначення лікаря, та поведінка якої є небезпечною; за
висновком медико-експертної комісії для лікування у центрі
медико-соціальної реабілітації неповнолітніх віком від 11 років, які
вживають алкоголь чи наркотики; для визначення психічного стану
обвинуваченого (підозрюваного) за наявності у справі даних, які
викликають сумніви щодо його осудності; в порядку примусової
госпіталізації осіб, хворих на психічні захворюванняВ інших випадках
поміщення люди-

| ни в психіатричний заклад є незаконним.

Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути тільки лікар, який
відповідно до встановленого законодавством України порядку приймає
рішення про поміщення особи у психіатричний заклад. Службова особа, яка
не є лікарем, якщо вона дала вказівку помістити психічно здорову людину
в психіатричний заклад, повинна нести відповідальність за такі дії за
ст. 364, а суддя, якщо він виніс завідомо неправосудну постанову про
направлення особи на примусове лікування, – за ст. 375.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. При
цьому ставлення винного до тяжких наслідків може характеризуватися
прямим чи непрямим умислом або необережністю.

6. Кваліфікованим видом розглядуваного злочину є поміщення у
психіатричний заклад завідомо психічно здорової особи, що спричинило
тяжкі наслідки. До тяжких наслідків у ч. 2 ст. 151 слід відносити
самогубство чи самопокалічення особи, спричинення їй середньої тяжкості
чи тяжкого тілесного ушкодження тощо.

Умисне або вчинене через необережність вбивство потерпілого, умисне
заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження, доведення до самогубства
потерпілого, який є неповнолітнім, умисне заподяння середньої тяжкості
тілесного ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого або його
родичів чи примусу їх до певних дій, потребують кваліфікації за
сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 151 і, відповідно, ч. ч. 1
або 2 ст. 115, ч. ч. І або 2 ст. 119, ч. З ст. 120, ч.2ст. 122.

Конституція України (cm. cm. 28-29)

Конвенція про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для
проведення примусового лікування від 28 березня 1997 р Ратифікована
Україною її січня 2000р.

КПК (cm.cm.76, 205).

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992
р. (cm. ст. 9, ЗО. 31 і 53).

Закон України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних
засобів.

психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними ” від 15 лютого
1995 р. (cm. 16)

Закон України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні
Установи для неповнолітніх” від 24 січня 1995р (ст. 9)

Закон України “Про психіатричну допомогу’ від 22 лютого 2000 p. (cm. cm.
І. 3-4,6-17.22-23,25-33).

Розділ IV ЗЛОЧИНИ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ
ОСОБИ

Стаття 152, Згвалтування

1. Зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного
насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного
стану потерпілої особи, –

карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

2. Згвалтування, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила
будь-який із злочинів, передбачених статтями 153-155 цього Кодексу,-

карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

3. Згвалтування, вчинене групою осіб, або зґвалтування неповнолітньої чи
неповнолітнього –

карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років,

4. Зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також
зґвалтування малолітньої чи малолітнього – карається позбавленням волі
на строк від восьми до п’ятнадцяти років.

1. Основний безпосередній об’єкт злочину- статева свобода чи статева
недоторканість особи. Його додатковим факультативним об’єктом можуть
бути здоров’я, воля, честь І гідність особи, нормальний розвиток
неповнолітніх.

Під статевою свободою слід розуміти право повнолітньої і психічно
нормальної особи самостійно обирати собі партнера для статевих зносин і
не допускати у сфері статевого спілкування будьякого примусу.

Статева недоторканість – це абсолютна заборона вступати у природні
статеві контакти з особою, яка в силу певних обставин не є носієм
статевої свободи, всупереч її справжньому волевиявленню.

2. Потерпілою від злочину може бути особа як жіночої, так і чоловічої
статі.

Ст. 152 не містить обмеження у тому плані, що згвалтуванням визнаються
лише позашлюбні статеві зносини. Тому потерпілою від цього злочину може
бути й особа, яка перебуває з винним в офіційно зареєстрованому або
фактичному шлюбі. Віктимна (провокуюча) поведінка потерпілого
кримінальну відповідальність за ст. 152 не виключає, однак може
враховуватись при призначенні покарання.

На кваліфікацію діяння за ст. 152 не впливає моральний аспект
характеристики потерпілої особи (наприклад, вона веде безладне статеве
життя), наявність попередніх статевих зносин з тим, хто Притягується до
відповідальності за її зґвалтування, а також досягнення нею шлюбного
віку або статевої зрілості.

3. З об’єктивної сторони зґвалтування полягає у статевих зносинах, які
поєднуються із:

застосуванням фізичного насильства;

погрозою його застосування (воля потерпілої особи придушується) або

з використанням безпорадного стану потерпілої особи (її воля
ігнорується).

Під статевими зносинами у ст. 152 слід розуміти природний
(гетеросексуальний) статевий акт. Мається на увазі коїтус – сполучення
чоловічих і жіночих статевих органів, здатне, як правило, викликати
вагітність. Злочин є закінченим з моменту початку статевого акту
всупереч волі потерпілої особи. При цьому не вимагається обов’язкової
дефлорації (порушення цілісності дівочої пліви), еякуляції (закінчення
статевого акту у фізіологічному розумінні) та оргазму. Для визначення
факту наявності природного статевого акту призначається судово-медична
експертиза.

Інші форми задоволення статевої пристрасті, крім статевого акту у
природній формі, складу згвалтування не утворюють і за наявності для
цього підстав кваліфікуються за ст. 153 або деякими іншими статтями
Особливої частини КК.

Перелік способів, за наявності хоча б одного з яких статеві зносини між
особами жіночої і чоловічої статі визнаються зґвалтуванням, є вичерпним.
Тому не є кримінальне караними настирливі пропозиції особі вчинити з нею
природний статевий акт, якщо вони не поєднуються з жодним із таких
способів. Дії особи, яка домоглася згоди потерпілого на статевий акт не
за допомогою фізичного чи психічного насильства або використання
безпорадного стану, а шляхом обману чи зловживання довірою (освідчення у
коханні, обіцянка укласти шлюб, у т.ч. зроблену в урочистій обстановці і
з повідомленням про це родичам, подача заяви до відділу РАГС тощо), не
містять складу цього злочину.

Фізичне насильство при зґвалтуванні може полягати у нанесенні удару,
побоїв, позбавленні або обмеженні особистої волі, заподіянні тілесних
ушкоджень різного ступеня тяжкості тощо і спрямовується на те, щоб
учинити з потерпілою особою природний статевий акт, подолати
здійснюваний або очікуваний з її боку фізичний опір, пов’язаний з
небажанням вступити у статевий контакт. Для інкримінування ст. 152
потрібно встановити, що вказане небажання було більш-менш чітко
вираженим, явним, адже відмова на словах, навіть певна фізична протидія
не завжди свідчать про дійсне небажання особи вступити у такий контакт.
Скажімо, чоловік може сприймати таку поведінки жінки як кокетство,
загравання або прояв сором’язливості. Якщо статеві зносини відбуваються
за згодою сторін, однак у процесі їх один із партнерів (будучи,
наприклад, схильним до мазохізму) застосовує до іншого фізичне
насильство, кваліфікація за ст. 152 виключається. Відсутнє зґвалтування
й у тому разі, коли суб’єкт застосовує фізичне насильство з помсти за
відмову потерпілої особи вступити з ним у статеві зносини. У таких
випадках посягання на тілесну недоторканість треба розглядати як злочин
проти життя або здоров’я особи.

Нанесення під час згвалтування або замаху на нього удару, побоїв,
заподіяння легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень повністю
охоплюється ч.1 ст.152.

Поняттям фізичного насильства при зґвалтуванні охоплюється і
застосування без згоди потерпілої особи з метою викликати й безпорадний
стан наркотичних засобів, психотропних, отруйних або сильнодіючих
речовин (наприклад, клофеліну у поєднанні з міцниіди спиртними напоями).
Для визнання зґвалтування вчиненим з використанням безпорадного стану
потерпілої особи внаслідок дії на її організм зазначених речовин не має
значення, привів винний потерпілу особу до такого стану або вона
знаходилась у безпорадному стані незалежно від його дій. Якщо введення в
організм потерпілої особи вказаних вище засобів і речовин відбулося без
її згоди (із застосуванням до неї фізичного чи психічного насильства) і
після цього було вчинено природний статевий акт, дії винного слід
кваліфікувати як зґвалтування, вчинене із застосуванням насильства та з
використанням безпорадного стану потерпілої особи. У разі, коли
психотропні, сильнодіючі або інші речовини чи засоби вживались особою
добровільно, за власною волею, а згодом безпорадний стан був
використаний винним для скоєння статевих зносин, його дії треба
розглядати як зґвалтування з використанням безпорадного стану потерпілої
особи.

Погроза як спосіб вчинення зґвалтування – це залякування потерпілої
особи застосуванням фізичного насильства за допомогою висловлювань,
жестів, інших дій (наприклад, демонстрацією зброї). У будь-якому разі
погроза повинна сприйматись як реальна, тобто у потерпілої особи має
скластись враження, що, якщо вона протидіятиме ґвалтівникові і не
виконає його вимог, цю погрозу буде негайно реалізовано. Про сприйняття
погрози як реальної може свідчити, зокрема, сама обстановка, в якій
опинилась потерпіла особа (оточення й’ групою осіб, безлюдне місце,
нічний час, зухвале, грубе і настирливе домагання вступити в статевий
зв’язок тощо). При цьому для визнання психічного насильства способом
злочину, передбаченого ст. 152, не має значення, чи мав ґвалтівник
насправді намір і фактичну можливість реалізувати висловлену ним
погрозу.

Адресатом погрози може бути не лише потерпіла, а й інші особи,
наприклад, й близькі родичі (зокрема діти, батьки). Важливо лише, щоб
психічне насильство мало за мету зламати волю саме потерпілої особи.

Погроза вчинити вбивство потерпілої або інших осіб, заявлена з метою
вчинити насильницький статевий акт, охоплюється ч. 1 ст. 152 і
додаткової кваліфікації за ст. 129 не потребує. Але якщо погроза
вбивством мала місце після вчинення зґвалтування (наприклад, її метою
було примушування потерпілої особи не заявляти про вчинене у
правоохоронні органи), дії винного кваліфікуються за сукупністю
злочинів, передбачених ст. ст. 152 і 129.

Примушування жінки або чоловіка до вступу в статеві зносини, поєднане з
погрозою заподіяння не фізичної, а іншої шкоди (наприклад, погрозою
розголошення відомостей, що ганьблять їх або їх близьких родичів,
погрозою знищення, пошкодження або вилучення їх майна), не утворює
складу зґвалтування і за наявності підстав може бути кваліфіковане за ч.
2 ст. 154.

Зґвалтування визнається вчиненим з використанням безпорадного стану
потерпілої особи у тих випадках, коли вона за своїм фізичним або
психічним станом не може розуміти характеру і значення вчинюваних з нею
дій (психічна безпорадність) або, усвідомлюючи це, не може чинити опір
ґвалтівникові (фізична безпорадність). Поняттям безпорадного стану не
охоплюється вкрай несприятливе майнове становище особи, потреба у
засобах до існування тощо.

Причинами фізичної безпорадності потерпілої особи виступають, зокрема,
її фізичні вади (наприклад, параліч, сліпота), малолітній або, навпаки,
похилий вік, тяжке захворювання, яке не є психічним, сильне сп’яніння.
Психічна безпорадність, за наявності якої воля потерпілої особи на вступ
у статеві зносини взагалі відсутня або є неповноцінною, може бути
викликана, скажімо, психічною хворобою, малолітнім віком, непритомним
станом, застосуваннями сильнодіючих або Інших речовин.

Стан сп’яніння може бути визнаний безпорадним станом лише утому разі,
коли внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або токсичних
речовин особа не усвідомлювала оточуючу обстановку або була позбавлена
фізичної можливості протидіяти ґвалтівникові. Згода на спільне вживання
алкоголю чи інших речовин, на знаходження в інтимній обстановці, яка
сприяє фізичному зближенню, ще не свідчить про згоду на статеві зносини.

Юридична оцінка природного статевого акту з малолітньою особою за умови
її згоди на це залежить від того, чи усвідомлювала вона характер і
значення вчинюваних з нею дій. Сам по собі малолітній вік особи не
завжди свідчить про наявність безпорадного стану як ознаки зґвалтування.
Питання про наявність або відсутність цього стану та кваліфікацію дій
винного за ст. ст. 152 або 155 необхідно вирішувати у кожному
конкретному випадку з урахуванням індивідуальних особливостей розвитку
малолітньої особи, ступеня її обізнаності та інформованості у питаннях
статевого життя.

З урахуванням ст. 17 добровільна відмова від доведення зґвалтування до
кінця виключає кримінальну відповідальність за замах на цей злочин. Для
визнання відмови від зґвалтування добровільною треба встановити, що
особа, маючи реальну можливість довести злочин до кінця, відмовилась від
цього і з власної волі припинила злочинні дії. У таких випадках особа
може нести відповідальність за фактично вчинені нею дії, якщо вони
утворюють склад іншого злочину (наприклад, заподіяння тілесного
ушкодження, незаконне позбавлення волі, розбещення неповнолітніх). Про
мотиви Добровільної відмови від доведення зґвалтування до кінця див,
коментар до ст. 17.

4. Суб’єктом злочину є осудна особа чоловічої або жіночої статі, яка
досягла 14-річного віку. При цьому стать безпосереднього виконавця
злочину має бути протилежна статі потерпілої особи, Співвиконавцем
злочину, учасником групового зґвалтування може бути особа, яка
фізіологічно неспроможна вчинити природний статевий акт, а також особа
однакової статі з потерпілим.

5. Суб’єктивна сторона зґвалтування характеризується прямих умислом.
Винний усвідомлює, що вчиняє природний статевий акт із застосуванням
фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням
безпорадного стану потерпілої особи, і бажає це зробити. Мотиви, не
впливаючи на кваліфікацію, можуть бути різними (задоволення статевої
пристрасті, помста, бажання принизити потерпілу особу, прагнення
сексуального самоствердження хуліганські спонукання тощо).

Стосовно неповнолітнього та малолітнього віку потерпілої особи і й
особливо тяжких наслідків психічне ставлення винного може бути і
необережним. Кваліфікуючі ознаки, пов’язані з віком потерпілої особи,
інкримінуються винному не лише тоді, коли він знав або допускав, що
вчинює насильницький статевий акт з неповнолітньою чи малолітньою
особою, а й у тому разі, коли він міг і повинен це передбачити.
Неповнолітній або малолітній вік потерпілої особи не може обтяжувати
кримінальну відповідальність за зґвалтування, якщо буде доведено, що
винний сумлінно помилявся щодо її фактичного віку. При вирішенні цього
питання враховується вся сукупність обставин справи, зокрема зовнішні
фізичні дані потерпілої особи, її поведінка, знайомство з нею винним,
володіння останнім відповідною інформацією.

Відповідальність за особливо тяжкі наслідки (ч. 4 ст. 152) настає тоді,
коли винний передбачав їх можливість або міг і повинен був їх
передбачати.

За спрямованістю умислу замах на зґвалтування, за якого винна особа діє
з метою вчинення природного статевого акту і саме для цього застосовує
фізичне ї психічне насильство, потрібно відмежовувати від суміжних
злочинів, передбачених зокрема ст. ст. 121, 122,125, 153, 156.

6. Кваліфікуючими ознаками зґвалтування є вчинення його:

1) повторно; 2) особою, яка раніше вчинила один із злочинів,
передбачених ст. ст. 153- 155 (ч. 2 ст. 152), а особливо кваліфікуючими:

1) вчинення його групою осіб; 2) зґвалтування неповнолітньої особи (ч. З
ст. 152); 3) спричинення особливо тяжких наслідків; 4) зґвалтування
малолітньої особи (ч. 4 ст. 152).

Зґвалтування, вчинене повторно, має місце у разі, коли його скоїла
особа, яка раніше вже вчинила зґвалтування (тобто злочин, передбачений
ст. 152). Про поняття повторного злочину див. також коментар до ст. 32.
У разі вчинення зґвалтування особою, яка радіше вчинила будь-який із
злочинів, передбачених статтями 153155, за який вона не була засуджена,
дії винного треба кваліфікувати за сукупністю злочинів за ч. 2 ст. 152
(якщо відсутні обтяжуючі обставини, передбачені ч. ч. З або 4) та
відповідною частиною ст. ст. 153, 154 або 155.

Продовжуване зґвалтування, яким є вчинення двох або більше природних
статевих актів з однією і тією ж потерпілою, коли винний діє без значної
перерви у часі, що охоплюється його єдиним злочинним наміром, виключає
ознаку повторності.

Справи про зґвалтування без кваліфікуючих ознак належать до справ так
званого приватно-публічного обвинувачення, а тому можливі процесуальні
перешкоди для його кваліфікації за ознакою повторності. При вчиненні
двох зґвалтувань без обтяжуючих обставин приводом до порушення справи за
ч. 2 ст. 152 за ознакою повторності є подача скарги потерпілою особою
від першого зло чину або подача скарг обома потерпілими. Якщо потерпіла
від першого злочину особа не порушувала питання про притягнення винного
до кримінальної відповідальності, то наступне вчинення ним зґвалтування
іншої потерпілої особи не може розцінюватись як повторний злочин. У
такому випадку за наявності скарги про порушення справи лише потерпілим
від другого зґвалтування дії винного мають кваліфікуватись (за
відсутності інших обтяжуючих обставин) за ч. 1 ст. 152.

При вчиненні двох або більше зґвалтувань, відповідальність за які
передбачено різними частинами ст. 152, а також при вчиненні в одному
випадку замаху на зґвалтування або співучасті у цьому злочині, а в
іншому закінченого зґвалтування; дії винного слід кваліфікувати за
сукупністю вказаних злочинів. Якщо перше і друге зґвалтування, вчинені
винним, не містять кваліфікуючих ознак, то остаточна кваліфікація дій
особи відбувається лише за ч. 2 ст. 152 за ознакою повторності.

Зґвалтування потерпілої особи без кваліфікуючих ознак, а потім повторне
зґвалтування за наявності ознак, вказаних у ч. З або ч. 4 ст. 152,
повинні кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст.
152 та, відповідно, ч. ч. З або 4 цієї статті. У таких випадках
кваліфікація дій винного за ч. 2 ст. 152 не потрібна. Проте вказана
ознака має бути зазначена в юридичному формулюванні звинувачення.

Неповнолітніми є особи віком до 18 років, а малолітніми особи, яким на
момент вчинення злочину не виповнилось 14 років.

Зґвалтування, вчинене групою осіб, має місце тоді, коли група з двох або
більше осіб співвиконавців діє узгоджено з метою вчинення насильницького
статевого акту з однією або декількома потерпілими особами. Група осіб
відсутня, якщо декілька суб’єктів ґвалтують одну потерпілу особу, однак
не узгоджують при цьому свої дії і не сприяють один одному.

На кваліфікацію зґвалтування групою осіб як закінченого злочину для всіх
співвиконавців не впливає те, чи вдалося кожному із ґвалтівників вчинити
статевий акт з потерпілою особою. Групове зґвалтування є закінченим
злочином з моменту початку статевих зносин хоча б одним із його
учасників.

Об’єктивна сторона коментованого складу злочину є складною, не
вичерпується статевими зносинами і включає в себе дії (насильство та
приведення у безпорадний стан), які можуть бути реалізовані й тими, хто
природний статевий акт безпосередньо не вчиняє. Тому як співвиконавство
зґвалтування розглядаються і дії особи, яка не вчинила і не мала наміру
вчинити статевий акт, але безпосередньо застосувала фізичне насильство,
погрозу чи довела потерпілу особу до безпорадного стану з метою
зґвалтування ЇЇ іншою особою. Виконавцем групового зґвалтування виступає
і той, хто не здатен бути суб’єктом індивідуального зґвалтування
(імпотент, жінка при зґвалтуванні особи жіночої статі тощо), однак може
виконати частину об’єктивної сторони злочину Дії учасників групового
зґвалтування потрібно кваліфікувати лише за ч, 3 ст. 152 без посилання
на ст. 27.

Відповідальність учасника групового зґвалтування за ч..З ст. 152
виключається у разі, коли інші його учасники через неосудність,
недосягнення 14-річного віку або з інших передбачених законом підстав не
були притягнуті до кримінальної відповідальності. Проте, якщо вказаний
учасник не усвідомлював і за обставинами справи не міг усвідомлювати
наявність вказаних обставин щодо інших учасників групового зґвалтування,
він несе відповідальність за ст. 15 і ч. З ст. 152 відповідно до правил
фактичної помилки.

Від зґвалтування, вчиненого групою осіб, потрібно відрізняти співучасть
у.ньому злочині, яка не є співвиконавством. Наприклад, за ч. 5 ст. 27 і
відповідною частиною ст. 152 як пособництво у зґвалтуванні слід
кваліфікувати дії осіб, які сприяють його вчиненню, наприклад, тим, що
заманили жертву у місце посягання на неї, придбали речовини, за
допомогою яких потерпіла особа приводиться у безпорадний стан, тощо.

Особливо тяжкими наслідками можуть бути визнані смерть або самогубство
потерпілої особи, втрата будь-якого органу чи його функцій, психічна
хвороба або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою
працездатності не менше ніж на одну третину, переривання вагітності,
зараження вірусом імунодефіциту людини. Особливо тяжкі наслідки –
оціночне поняття, а тому наведений перелік не може розглядатись як
вичерпний.

Особливо тяжкі наслідки можуть бути викликані діями як винної, так і
потерпілої особи (наприклад, реакцією останньої на злочин стало те, що
вона накладає на себе руки або спричиняє собі тілесні ушкодження,
намагаючись уникнути сексуального насильства).

У разі, коли при зґвалтуванні чи замаху на цей злочин смерть потерпілої
особи настала внаслідок її власних дій (наприклад, вона вистрибнула з
транспортного засобу під час руху й отримала смертельні ушкодження), дії
винного охоплюються ч, 4 ст. 152 або ст. 15 і ч. 4 ст. 152.

Якщо зґвалтування або замах на зґвалтування поєднані із заподіянням
тяжкого тілесного ушкодження^ віднесеного до такого не за наслідками
зґвалтування, ці дії не розглядаються як такі, що спричинили особливо
тяжкі наслідки. Вони кваліфікуються без ставлення у вину аналізованої
кваліфікуючої ознаки за сукупністю злочинів за відповідними частинами
ст. ст. 152 і 121. Заподіяння при зґвалтуванні тяжкого тілесного
ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, охоплюється ч. 4 ст. 152 і
додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 121 не потребує.

Не визнаються особливо тяжкими наслідками при зґвалтуванні дефлорація,
вагітність (за винятком випадків, коли є медичні протипоказання до
пологів). Свідоме поставлення потерпілої особи з

небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини або іншою невиліковною
інфекційною хворобою, якщо захворювання після зґвалтування не настало,
треба кваліфікувати за сукупністю злочинів – відповідною частиною ст.
152 І ч, 1 ст. 130.

Умисне вбивство ч. 4 ст. 152 не охоплюється. Дії особи, яка в процесі
зґвалтування чи замаху на цей злочин або. відразу після цього вчинила
умисне вбивство потерпілої особи, кваліфікуються за п. 10 ч. 2 ст. 115
і, відповідно, ст. 15 і ч. 4 ст. 152 або ч. 4 ст. 152.

Якщо з метою приховати зґвалтування чи замах -на цей злочин було вчинено
умисне вбивство потерпілої особи через деякий час після вчинення
зазначеного злочину (за наявності розриву в часі), дії винного слід
кваліфікувати за ч. ч. 1, 2 чи 3 ст. 152 або ст. ст. 15 і 152 та за п. 9
ч. 2 ст. 115. У даному разі смерть потерпілої особи не розглядається як
прояв особливо тяжких наслідків зґвалтування.

КПК (ст. 27).

Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежені,) з /”.^вору
статевих станів у бюро судово-медичної експертизи. Затверджені нСуказом
МОЗ Л° б від і’7 січня 1995 р.

Постанова ПВС від 27 вересня Ї992 р^ № 4 “Про с..^у практику у справах
про зґвалтування та інші статеві злочини . щ”1 • ‘ ;^г

Постанова ПВС № 1 від 1 квітня ^ р. “Про судову практику в справах про
злочини проти життя і здоров ^^д^”^,^ ^ .і V с ^

Стаття 153. Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним
способом

1. Задоволення статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням
фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням
безпорадного стану потерпілої особи -‘

карається позбавленням волі на строк до п’яти років.

2. Те саме діяння, вчинене повторно або групою осіб, або особою, яка
раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 152 або 154
цього Кодексу, а також вчинене щодо неповнолітньої чи неповнолітнього, –

карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

3. Те саме діяння, вчинене щодо малолітньої чи малолітнього, якщо воно
спричинило особливо тяжкі на• слідки, –

карається позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років.

1. Об’єкт цього злочину аналогічний об’єкту злочину, передбаченого ст.
152.

2. Потерпілим від злочину є особа жіночої або чоловічої статі, ‘яка
всупереч своїй волі виконує роль сексуального партнера винного. Якщо
особа, яка не досягла Іб-річного віку, добровільно бере участь у
задоволенні неприродним способом статевої пристрасті

чоловіка або жінки, то дії винного можуть кваліфікуватись за ст.156.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у задоволенні статевої пристрасті
неприродним способом із застосуванням фізичного насильства, погрози його
застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи. •

Під задоволенням статевої пристрасті неприродним способом потрібно
розуміти будь-які дії сексуального характеру незалежно від їх гетероабо
гомосексуальної спрямованості (крім природного статевого акту), які
здатні задовольнити статеву пристрасть чоловіка або жінки. Це, зокрема,
мужолозтво, лесбіянство, орогенітальний контакт (coitus per os) жінки з
чоловіком або чоловіка з чоловіком, аногенітальний контакт (coitus per
anum) чоловіка з жінкою, сурогатні форми статевих зносин, які імітують
природний статевий акт, садистські дії сексуального характеру
(наприклад, проникнення у піхву жінки певним предметом), сексуальний
мазохізм, при якому задоволення статевої пристрасті винного відбувається
в процесі заподіяння потерпілій особі фізичних мордувань.

Під мужолозтвом розуміють один із різновидів чоловічого гомосексуалізму
– аногенітальний сексуальний контакт чоловіка з чоловіком. Лесбіянство
(жіночий гомосексуалізм) – це форма задоволення статевої пристрасті
жінки шляхом вчинення нею різноманітних дій сексуального характеру з
особою жіночої статі (наприклад, мастурбація, орально-генітальні
контакти, вплив на ерогенні зони партнерші за допомогою штучних
пристосувань).

Поняття фізичного насильства, погрози його застосування та використання
безпорадного стану потерпілого у коментованому складі злочину за своїм
змістом є такими ж, як і при зґвалтуванні (див. коментар до ст. 152).

Злочин визнається закінченим з моменту початку вчинення дії сексуального
характеру, спрямованої на задоволення статевої пристрасті. При цьому не
вимагається, щоб сексуальний контакт був завершений у фізіологічному
розумінні.

4. Суб’єктом злочину є особа чоловічої або жіночої статі (залежно від
змісту вчинюваних дій сексуального характеру), якій виповнилось 14
років. Якщо особа, використовуючи фізичне насильство або погрозу його
застосування, бере безпосередню участь у подоланні опору потерпілого або
приводить останнього у безпорадний стан і при цьому сама у безпосередній
сексуальний контакт з потерпілим не вступає, вона повинна визнаватись
співвиконавцем насильницького задоволення статевої пристрасті
неприродним способом. Дії такого учасника групи кваліфікуються за ч. 2
ст. 153 без посилання на ст. 27.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. За
спрямованістю умислу даний склад злочину потрібно відрізняти від інших
посягань, наприклад, від замаху на зґвалтування, заподіяння тілесних
ушкоджень. Мотиви даного злочину можуть бути такі самі, як і мотиви
зґвалтування.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його; 1) повторно; 2)
групою осіб; 3) особою, яка раніше вчинила один із злочинів,
передбачений ст. ст. 152 або 154; 4) щодо неповнолітнього або
неповнолітньої (ч. 2 ст. 153), а особливо кваліфікуючими;

1) вчинення злочину щодо малолітнього (малолітньої); 2) спричинення
особливо тяжких наслідків (ч. З ст. 153). За своїм змістом

ознаки аналогічні кваліфікуючим ознакам зґвалтування (про їх поняття
див. коментар до ст. 152).

Стаття 154. Примушування до вступу в статевий зв’язок

1. Примушування жінки чи чоловіка до вступу в статевий зв’язок природним
або неприродним способом особою, від якої жінка чи чоловік матеріально
або службове залежні, –

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або арештом на строп, до шести місяців.

2. Ті самі дії, поєднані з погрозою знищення, пошкодження або вилучення
майна потерпілої (потерпілого) чи її (його) близьких родичів або
розголошення відомостей, що ганьблять її (його) чи близьких родичів, –

караються арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк
до трьох років.

1. Основний безпосередні” об’єкт злочину – статева свобода особи. Його
додатковим факультативним об’єктом можуть бути право власності, честь і
гідність особи.

2. Потерпілим від цього злочину є особа жіночої або чоловічої статі. У
разі, коли до вступу в статевий зв’язок примушувалась особа, яка не
досягла статевої зрілості, дії винного, крім ст. 154, кваліфікуються за
ст. ст. 14 і 155 як готування до статевих зносин з особою, яка не
досягла статевої зрілості.

Матеріальна залежність передусім означає, що матеріальна допомога з боку
суб’єкта злочину виступає єдиним, основним або істотним джерелом
існування потерпілої особи, і позбавлення такої допомоги здатне
поставити жінку або чоловіка у скрутне становище. Матеріальна залежність
має місце, зокрема, тоді, коли жінка або чоловік перебувають на повному
або частковому утриманні винного, проживають на його житловій площі, а
також коли дії винного спроможні іншим чином викликати істотне
погіршення матеріального становища потерпілої особи (йдеться, наприклад,
про відносини цивільного боргу, відносини між спадкодавцем і
спадкоємцем).

Службова залежність означає, що: а) потерпіла особа є підлеглою винного
по роботі; б) потерпіла особа підлягає службовому контролю з боку
винного (скажімо, ревізор і комірник); в) реалізація істотних інтересів
потерпілої особи залежить від поведінки винного по службі (наприклад,
науковий керівник і аспірант).

Одержання службовою особою за виконання чи невиконання Дій по службі
такої послуги немайнового характеру, як вступ у статевий зв’язок, за
наявності до цього підстав може розцінюватись як зловживання службовим
становищем, вчинене в інших особистих інтересах, і кваліфікуватись за
відповідною частиною ст. 364.

Не утворює розглядуваного складу злочину примушування до вступу в
статевий зв’язок, яке здійснюється шляхом використання матеріальної або
службової залежності не жінки або чоловіка, з якими снуються сексуальні
контакти, а їх близьких родичів або інших осіб.

3. З об’єктивної сторони злочин виражається у примушуванні соби жіночої
або чоловічої статі до вступу у статевий зв’язок.

Статевий зв’язок природним або неприродним способом (про їх поняття див.
коментар до ст. 153) охоплює як одноразові, так і неДворазові статеві
контакти незалежно від їх гетероабо гомосек-

суальної спрямованості. Якщо потерпіла особа добровільно погоджується на
одні форми сексуальних контактів, але заперечує проти інших, її
примушування до них за наявності до цього підстав утворює об’єктивну
сторону злочину, передбаченого ст. 154.

Як протиправний психічний вплив примушування за своїм змістом включає
відкриту або завуальовану погрозу настання для потерпілої особи
небажаних для неї наслідків матеріального, службового або особистого
характеру (позбавити утримання або можливості проживати на житловій
площі, звільнити з роботи, зменшити зарплату тощо). Дана погроза
відрізняється за своїм змістом і характером від погрози при зґвалтуванні
та насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним способом
тим, що у разі вчинення злочину, передбаченого ст. 154, життя і здоров’я
потерпілої особи або її близьких родичів не ставиться у небезпеку, а
сама погроза загалом спрямовується у майбутнє. Воля потерпілої особи не
придушується і повністю не ігнорується, хоч на неї і чиниться
протиправний тиск.

Відповідальність за ч. 1 ст. 154 настає лише за умови, що вплив на
потерпілу особу здійснювався з використанням її матеріальної або
службової залежності від винного, яка відіграє роль своєрідного засобу
досягнення бажаного злочинного результату. Пропозиції вступити в
статевий зв’язок, настійливі прохання, поєднані з обіцянками створити
кращі матеріальні чи службові умови (наприклад, призначити на більш
високооплачувану посаду), наданням подарунків і пільг, домагання, які не
поєднуються з погрозами використати залежність і тим самим завдати
істотних неприємностей і втрат, не утворюють складу злочину,
передбаченого ст. 154.

Діяння, передбачене ст. 154, сконструйоване законодавцем як злочин з
усіченим складом, який визнається закінченим з моменту здійснення на
волю потерпілої особи психічного тиску у формах, висвітлених вище. Та
обставина, що жінка або чоловік погодились вступити у статевий зв’язок
або, навпаки, відхилили домагання, не впливає на кваліфікацію вчиненого,
однак може бути врахована при призначенні покарання.

4. Суб’єктом злочину є особа жіночої або чоловічої статі, якій
виповнилось 16 років. Суб’єкт злочину є спеціальним: це особа, від якої
жінка або чоловік матеріально чи службове залежні.

Дії особи, яка, маючи намір вступити з потерпілою особою у статевий
зв’язок, підбурює іншу особу вчинити примушування жінки або чоловіка до
вступу у такий зв’язок, слід кваліфікувати за ч. 4 ст. 27 і ст. 154.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

6. Кваліфікованими видами цього злочину є примушування до вступу у
статевий зв’язок, поєднане з погрозою: 1) знищення, пошкодження або
вилучення майна потерпілої (потерпілого) чи її (його) близьких родичів;
2) розголошення відомостей, що ганьблять її (його) чи близьких родичів.

Про поняття близьких родичів див. коментар до ст. 115. Під погрозою
знищити (пошкодити) майно у ч. 2 ст. 154 слід розуміти погрозу довести
майно, яке належить потерпілій особі або Й близьким родичам на праві
приватної власності, до повної (часткової) непридатності цього майна за
його цільовим призначенням.

Погроза вилучити майно – це погроза протиправним шляхом (наприклад,
шляхом крадіжки, грабежу або розбою) позбавити власника належного йому
майна.

Не має значення те. чи мала винна особа насправді намір і можливість
реалізувати висловлену погрозу. Важливо лише, щоб залякування було
сприйнято потерпілою особою як таке, що може бути реально здійснене.

Погроза розголосити відомості, що ганьблять потерпілу особу або її
близьких родичів, – це залякування повідомити у будь-який спосіб певним
особам або невизначеному колу осіб справжні або вигадані дані про
потерпілу особу або ЇЇ близьких родичів, Їхні дії або дії, вчинені щодо
них, які потерпіла особа бажає зберегти у таємниці і розголошення яких,
на її думку, здатне скомпрометувати або принизити честь і гідність
людини (дані про інтимні сторони життя, венеричні захворювання,
аморальні вчинки, злочинну діяльність тощо).

Стаття 155. Статеві зносини з особою яка не досягла статевої зрілості

1. Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, –

караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі
на той самий строк.

2. Ті самі дії, вчинені батьком, матір’ю або особою, що їх замінює, або
якщо вони потягли безплідність чи інші тяжкі наслідки, –

караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років,

1. Основний безпосередній об’єкт злочину – нормальний фізичний,
психічний і соціальний розвиток неповнолітніх. Додатковим факультативним
об’єктом може виступати здоров’я особи,

2 Потерпілим від злочину є особа жіночої або чоловічої статі, яка не
досягла статевої зрілості. Статева зрілість є виключно біологічним
поняттям, яке не стосується соціальних факторів, зокрема здатності
виховувати дитину і матеріальної спроможності утримувати її. Питання про
досягнення потерпілим від злочину, передбаченого ст. 155, статевої
зрілості вирішується у кожному конкретному випадку на підставі висновку
судово-медичної експертизи, яка за таких обставин є обов’язковою.

Статева зрілість полягає у завершенні формування організму чоловіка чи
жінки, коли статеве життя, а для жінок, крім того, запліднення,
вагітність, пологи та годування дитини е фізіологічне нормальною
функцією і не завдає шкоди подальшому розвиткові організму. При
встановленні статевої зрілості враховується сукупність таких ознак: а)
загальний фізичний розвиток; б) розвиток зовнішніх і внутрішніх статевих
органів; в) для особи жіночої статі – здатність до статевих зносин,
запліднення, виношування плоду, Розродження (пологів) і годування
дитини, а для особи чоловічої статі – здатність до статевих зносин та
запліднення.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у вчиненні природного статевого
акту з особою, яка не досягла статевої зрілості. Статеві зносини у
даному разі не поєднуються із застосуванням фізичного

насильства, погрозою його застосування або з використанням безпорадного
стану потерпілої особи.

За загальним правилом, розглядуваний склад злочину передбачає згоду
потерпілого на вчинення статевого акту з ним. У разі, коли статевим
зносинам з особою, яка не досягла статевої зрілості, передувало
примушування жінки або чоловіка до вступу у статевий зв’язок, дії
винного потребують кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ст.
ст. 154 і 155.

Якщо потерпіла особа з тих чи інших причин (малолітній вік, розумова
відсталість, непритомний стан тощо) не розуміла характеру і наслідків
вчинюваних з нею дій, скоєні статеві зносини треба розцінювати як
зґвалтування малолітньої (малолітнього) або неповнолітньої
(неповнолітнього) з використанням її (його) безпорадного стану. Якщо
особа, яка не досягла статевої зрілості, була спочатку зґвалтована, а
потім погодилась на вступ у статеві зносини, дії винного треба
кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених

ст. ст. 152 і 155.

Злочин визнається закінченим з початку вчинення хоча б одного

статевого акту.

4. Суб’єкт злочину – особа чоловічої або жіночої статі, якій виповнилось
16 років. Оскільки у ст. 155 йдеться про природний гетеросексуальний
акт, стать винного завжди протилежна статі потерпілої особи.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Психічне
ставлення до стану статевої зрілості потерпілої особи може бути і
необережним – коли винний знав або допускав, що потерпіла особа не
досягла статевої зрілості, або коли він міг і повинен був це
передбачати. Це питання вирішується у кожному конкретному випадку з
урахуванням обізнаності винного про вік потерпілої особи, її зовнішнього
вигляду і поведінки, інших факторів. Сумлінна помилка щодо досягнення
статевої зрілості особою, з якою мали місце статеві зносини,
відповідальність за ст. 155 виключає.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 155) визнаються:

1) вчинення його батьком, матір’ю або особою, що Їх замінює;

2) спричинення безплідності чи інших тяжких наслідків.

Порядок встановлення походження дитини від батьків залежно від того,
перебувають вони у шлюбі або ні, внесення відповідних записів до
документів про народження дитини, а також порядок оспорювання
батьківства і материнства встановлено законом. Під особами, які
замінюють батьків, слід розуміти усиновителів, прийомних батьків,
опікунів і піклувальників. Добровільні статеві зносини батьків, опікунів
тощо з неповнолітніми, які досягли статевої зрілості, кримінальну
відповідальність не тягнуть.

Безплідність – Це нездатність особи жіночої або чоловічої статі до
запліднення, а в особи жіночої статі це також нездатність до виношування
плоду та розродження (пологів). Безплідність особи встановлюється
судово-медичною експертизою. Крім безплідності, до інших тяжких
наслідків, за наявності хоча б одного з яких дії винного кваліфікуються
за ч. 2 ст. 155, потрібно відносити, зокрема, тяжке тілесне ушкодження,
смерть або самогубство потерпілої

особи, зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної
інфекційної хвороби.

КПК (cm. 76).

КШС(ст cm. 5156. 157, глави 1518).

Постанова ПВС № 4 від 27 вересня 1992 p. “Про судову практику у справах
про зґвалтування та інші статеві злочини” (п. 27).

Стаття 156. Розбещення неповнолітніх

1. Вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного
віку, –

караються арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк
до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені щодо малолітньої особи або батьком, матір’ю або
особою, що їх замінює,-

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на строк до трьох років.

1. Ст. 156 відображає вирішення на законодавчому рівні проблеми
педофілії статевого відхилення, яке проявляється у прагненні вчинювати
дії сексуального характеру з дітьми.

2. Об’єкт злочину – статева недоторканість і нормальний фізичний,
психічний і соціальний розвиток неповнолітніх.

3. Потерпілим виступає особа чоловічої або жіночої статі, яка не досягла
16-річного віку. Для кваліфікації діяння за ст. 156 не має значення, чи
досягла потерпіла особа статевої зрілості, хто був ініціатором вчинення
розпусних дій, а також характеристика потерпілої особи (попереднє
ведення статевого життя, наявність сексуального досвіду тощо).

4. З об’єктивної сторони злочин виражається у вчиненні розпусних дій
сексуального характеру, здатних викликати фізичне і моральне розбещення
неповнолітніх. Розпусні дії можуть бути як фізичними, так і
інтелектуальними.

Фізичне розбещення – це, зокрема, оголення статевих органів винної або
потерпілої особи, мацання їх, інші непристойні дотики, які викликають
статеве збудження, навчання онанізму, вчинення у присутності потерпілого
статевого акту, акту онанізму, задоволення статевої пристрасті
неприродним способом, схилення або примушення потерпілих до вчинення
певних сексуальних дій між собою або щодо винного тощо. Диспозицією ст.
156 охоплюється також задоволення статевої пристрасті винного
неприродним способом (наприклад, оральний або анальний секс), якщо при
цьому щодо особи, яка не досягла 16-річного віку, не застосовується
фізичне чи психічне насильство та не використовується безпорадний стан
потерпілої’ особи.

Природні статеві зносини з особою, якій не виповнилось 16 років і яка не
досягла статевої зрілості, за її згодою кваліфікуються за ст. 155.

Вчинення розпусних дій фізичного характеру щодо особи, яка Досягла
16-річного віку, може розглядатись як хуліганство, що відзначається
винятковим цинізмом (ст. 296), лише у разі, коли ці дії поєднуються з
грубим порушенням громадського порядку і викликані прагненням
продемонструвати явну неповагу до суспільства.

Розбещення неповнолітніх, яке поєднується з побоями І мордуваннями,
заподіянням тілесних ушкоджень, погрозою вбивством, зараженням вірусом
імунодефіциту людини або іншою невиліковною інфекційною хворобою, слід
кваліфікувати за сукупністю злочинів за ст. 156 і відповідного статтею
про злочин проти здоров’я особи.

Інтелектуальне розбещення може полягати, наприклад, у цинічних розмовах
з потерпілим на сексуальні теми, розповіді відвертих, натуралістичних
сексуальних історій, фотографуванні потерпілих в різних сексуальних
позах, демонстрації порнографічних предметів. Використання в процесі
вчинення розпусних дій творів, зображень або інших предметів
порнографічного характеру, а також примушування до участі у їх створенні
потребує додаткової кваліфікації за відповідною частиною ст. 301.

Розпусні дії з потерпілою особою, яка не досягла 16-річного віку,
вчинені безпосередньо перед її зґвалтуванням, насильницьким задоволенням
статевої пристрасті неприродним способом або статевими зносинами з
особою, яка не досягла статевої зрілості, повністю охоплюються
відповідними частинами ст. ст. 152, 153, 155, оскільки у подібних
випадках розбещення неповнолітніх з урахуванням спрямованості умислу
винного розглядається лише як етап у вчиненні інших статевих злочинів.
Наявність істотного розриву у часі між розпусними діями і вчиненням
стосовно однієї й тієї ж потерпілої особи іншого статевого злочину, що
виключає переростання одного злочинного діяння в інше, означає, що
вчинене треба кваліфікувати за сукупністю відповідних злочинів.

Якщо винний, маючи намір зґвалтувати неповнолітню особу, здійснив щодо
неї розпусні дії, а закінчене зґвалтування не вчинив з причин, не
залежних від його волі, скоєне потрібно кваліфікувати не за ст. 156, а
за ст. 15 і ч. ч. З або 4 ст. 152. у разі коли розбещення
неповнолітнього передувало зґвалтуванню, від доведення до кінця якого
особа добровільно відмовилась, її дії, за наявності підстав, слід
кваліфікувати за ст. 156.

Розбещення неповнолітніх є закінченим злочином з моменту вчинення
розпусних дій. Згода потерпілого на вчинення щодо нього таких дій на
кваліфікацію за ст, 156 не впливає.

5. Суб’єктом злочину виступає особа чоловічої або жіночої статі, яка
досягла 16-річного віку. Винний і потерпілий можуть бути особами як
однієї, так і різної статі.

6. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. При
цьому ставлення винного щодо віку потерпілої особи може бути як умисним,
так і необережним. У разі сумлінної помилки особи щодо віку потерпілого
відповідальність за ст. 156 виключається. Розпусні дії, передбачені ст.
156, спрямовані на задоволення винним статевої пристрасті, на збудження
у неповнолітньої особи статевого інстинкту або його задоволення. Мотиви
цього злочину не впливають на його кваліфікацію. Винний може керуватись
не лише сексуальними, а й іншими спонуканнями (помста близьким наступне
втягнення у проституцію тощо).

7. Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення розпусних дій: 1) щодо
мололітньої особи; 2) батьком, матір’ю або особою. що їх замішає. Про їх
поняття див, коментар до ст. ст. 152 і 155.

Розділ V ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВИБОРЧИХ, ТРУДОВИХ ТА ІНШИХ ОСОБИСТИХ ПРАВ І
СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Стаття 157. Перешкоджання здійсненню виборчого права

1. Перешкоджання насильством, обманом, погрозами, підкупом або іншим
чином вільному здійсненню громадянином права обирати і бути обраним
Президентом України, народним депутатом України, депутатом Верховної
Ради Автономної Республіки Крим, депутатом місцевої ради або сільським,
селищним, міським головою, вести передвиборну агітацію-

карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або
позбавленням волі на строк від двох до чотирьох років.

2. Ті самі діяння, вчинені за попередньою змовою групою осіб або членом
виборчої комісії чи іншою службовою особою з використанням влади або
службового становища,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, що
вплинули на результати голосування або виборів,-

караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років.

1. Суспільна небезпека цього злочину полягає у тому, що він посягає на
конституційне право громадян України обирати або бути обраними до
органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Це діяння
порушує врегульований законодавством виборчий процес, який здійснюється
на засадах: загального, рівного і прямого виборчого права; таємності
голосування; добровільної Участі громадян у виборах; вільного і
рівноправного висування кандидатів; рівності можливостей для всіх
кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів
з боку органів Державної влади, органів місцевого самоврядування та
посадових і службових осіб цих органів; свободи агітації; гласності і
відкритості виборчої кампанії. Внаслідок цих посягань до вказаних
органів можуть потрапити особи, які фактично не були до них обрані, і
навпаки, не потрапити кандидати, які отримали чи (за умови дотримання
норм закону при проведенні виборів) могли б отримати під-

тримку більшості виборців. У результаті цього окремі органи дер;

жавної влади чи органи місцевого самоврядування можуть виявиі.

тись фактично нелегітимними.

2. Об’єктом злочину є виборче право (право обирати і бути обраним)
громадян України, а також їхнє право вести передвиборну

агітацію.

3. Потерпілими від цього злочину можуть бути виборці, кандидати на
виборні посади в органах державної влади та органах місцевого
самоврядування, особи, діяльність яких відповідно до законодавства
спрямована на забезпечення реалізації суб’єктивного права громадянина
бути обраним до вказаних органів (довірені особи кандидатів, їхні
офіційні представники та офіційні спостерігачі), члени виборчих комісій.
Не можуть визнаватися потерпілими від цього злочину претенденти на
виборні посади, вибори яких не регламентуються виборчим законодавством
(наприклад, претенденти на посаду суддів Конституційного Суду України,
членів Вищої ради юстиції, Голови Верховної Ради України, його
заступників та голів парламентських комітетів тощо), а також особи, які
вже обрані депутатами, Президентом України чи сільськими, селищними,
міськими головами.

4. Об’єктивна сторона злочину може виражатись у формі: 1) перешкоджання
вільному здійсненню громадянином України права обирати і бути обраним
Президентом України, народним депутатом України, депутатом Верховної
Ради Автономної Республіки Крим, депутатом місцевої ради або сільським,
селищним, міським головою; 2) перешкоджання веденню передвиборної
агітації.

Перешкоджання вільному здійсненню громадянином його виборчого права може
виразитись, зокрема, у; безпідставній відмові в реєстрації кандидатом;
невключенні громадянина до списків виборців за наявності для того
підстав або виключенні громадянина із списків виборців за відсутності
для того підстав; неправомірній відмові виборцю у прийнятті і розгляді
його заяви про включення його до списку виборців; примушуванні виборця
поставити підпис у підписному листі на підтримку певного претендента в
кандидати чи, навпаки, відмовитись у підписанні такого листа;
неповідомленні або неправдивому повідомленні його про місце та час
голосування; у примушуванні кандидата зняти свою кандидатуру з
балотування чи

зареєструватися кандидатом тощо.

Цією ознакою охоплюється також перешкоджання діяльності довірених осіб
кандидатів у Президенти України, кандидатів у депутати та кандидатів на
посаду сільського, селищного, міського голови, їх офіційних
спостерігачів, представника кандидата у Президенти України у Центральній
виборчій комісії, які допомагають реалізувати зазначеним громадянам їх
суб’єктивне право бути обраними до органів державної влади та органів
місцевого самоврядування.

Водночас перешкоджання, наприклад, діяльності офіційних спостерігачів
від партій (блоків), зборів виборців, від іноземних держав і міжнародних
організацій, а також діяльності інших осіб, які певним чином причетні до
виборчої кампанії, не утворює складу злочину, передбаченого ст. 157,
оскільки воно безпосередньо не посягає на його об’єкт. Такі дії за
наявності для того підстав слід розглядати як відповідний злочин проти
життя та здоров’я особи, проти авторитету органів державної влади,
органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, злочин у сфері
службової діяльності чи інший злочин.

Цією формою злочину охоплюються також випадки створення перешкод для
нормальної діяльності виборчої комісії (дільничної, територіальної,
окружної, Центральної) чи її окремого члена або будь-яке неправомірне
втручання у вирішення питань, віднесених законом до їх компетенції щодо
організації та проведення виборів, якщо такі дії були спрямовані на
перешкоджання здійсненню громадянином свого виборчого права. Наприклад,
це може проявитися в організації зриву засідання комісії з тим, щоб не
допустити реєстрації певної особи кандидатом у депутати чи на іншу
виборну посаду. За відсутності такого спрямування дії винної особи за
наявності підстав можуть розглядатися як інший відповідний злочин, у
т.ч. проти життя чи здоров’я особи, проти авторитету органів державної
влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян (ст. ст.
341, 356), проти громадського порядку (ст. 296), або адміністративне
правопорушення, передбачене ч. З ст. 186-2 КАП.

Перешкоджання вести передвиборну агітацію передбачає створення будь-яких
перепон громадянам України, політичним партіям, іншим об’єднанням
громадян, колективам підприємств, установ і організацій незалежно від
форми власності вільно і всебічно обговорювати передвиборчі програми
кандидатів, їхні політичні, ділові та особисті якості, безперешкодно
вести агітацію за чи проти того або іншого кандидата, виборчі списки
кандидатів від політичних партій чи виборчих блоків. Воно може
проявитись у зриві проведення зборів, мітингів чи зустрічей з
кандидатами (їх прямій забороні, недопущенні виборців, кандидатів чи
інших осіб до місця їх проведення, ненаданні приміщення, умисного
виведення з ладу технічного обладнання, необхідного для проведення таких
заходів, відключення електроенергії, несвоєчасному повідомленні про
місце і час таких заходів тощо), наданні необгрунтованих переваг чи
встановленні безпідставних обмежень для передвиборних виступів
кандидатів, їхніх довірених осіб у відповідних засобах масової
інформації, безпідставній відмові у виготовленні матеріалів
передвиборної агітації, їх незаконному вилученні або знищенні, порушенні
правил транслювання засобами масової інформації агітаційних
телерадіопрограм тощо.

Не утворює складу цього злочину обмеження у проведенні передвиборної
агітації, визначені виборчим законодавством.

Перешкоджання вільному здійсненню громадянином виборчих прав або веденню
передвиборної агітації може бути вчинено будьяким способом. До найбільш
поширених способів такого перешкоджання закон відносить насильство,
обман, погрозу та підкуп.

Під насильством розуміється застосування фізичної сили, яке може
виразитись у нанесенні побоїв, ударів, позбавленні чи обмеженні волі,
заподіянні тілесних ушкоджень, насильницьке вилучення у потерпілого
паспорта чи іншого документа, необхідного для Реєстрації кандидатом або
відкриття рахунка для фінансування ви-

борчої кампанії, одержання виборчого бюлетеня тощо. Якщо застосоване
насильство містить ознаки більш тяжкого злочину, ніж перешкоджання
здійсненню виборчого права, воно потребує самостійної кваліфікації,
зокрема за ст. ст. 115, 121, ч. 2 ст. 122 або іншою статтею КК.

Обман – це введення особи в оману стосовно дійсних явищ і фактів, що
мають безпосереднє відношення до здійснення громадянином свої виборчих
прав або ведення передвиборної агітації. Обман може виразитись як у
повідомленні такій особі неправдивих відомостей (про час та місце
зустрічі з кандидатом, час та місце голосування, порядок заповнення
бюлетенів, про особу кандидата тощо), так і в умисному замовчуванні
фактичних обставин, які винний зобов’язаний був повідомити, наприклад,
як голова чи член виборчої комісії (неповідомлення виборцям про зняття
конкретним кандидатом своєї кандидатури з балотування або про
організацію зустрічі з кандидатами тощо).

Погроза полягає у психічному впливі на потерпілого з метою перешкодити в
реалізації його виборчого права. Змістом такої погрози у складі злочину,
передбаченого ст. 157, охоплюється погроза застосування фізичного
насильства (позбавлення життя, нанесення тілесних ушкоджень, викрадення
тощо), пошкодження чи знищення майна, вчинення інших дій, які є
небезпечними для потерпілого, у т.ч. погроза вбивством, яка додаткової
кваліфікації за ст. 129 не потребує. Виняток становить погроза, вчинена
членом організованої групи, яку слід самостійно оцінювати відповідно до
ч. 2 ст. 129. Погроза повинна бути реальною і за своїм характером та
інтенсивністю здатною перешкодити громадянинові реалізувати своє виборче
право або вести передвиборну агітацію.

Підкуп як спосіб перешкоджання вільному здійсненню громадянином своїх
виборчих прав або вести передвиборну агітацію полягає у схилянні особи
шляхом надання чи обіцяння надання винагороди матеріального характеру
(грошей, матеріальних цінностей або послуг) до вчинення певних дій,
пов’язаних з реалізацією громадянином свого виборчого права, веденням
передвиборної агітації (до голосування за або проти конкретного
кандидата, зняття кандидатом своєї кандидатури з балотування, відмови
члена виборчої комісії брати участь у роботі виборчої комісії,
фальсифікації виборчих документів тощо). Підкуп може бути спрямований
стосовно виборця, члена виборчої комісії, кандидата на виборну посаду в
органі. державної влади чи органі місцевого самоврядування, а також його
довіреної особи, офіційного представника чи будь-якої іншої особи, яка
бере участь у виборчому процесі. Такий підкуп, вчинений стосовно
службової особи, за наявності підстав слід розцінювати як давання хабара
і додатково кваліфікувати за ст. 369.

Публічні заклики або агітація за бойкотування виборів Президента України
або народного депутата, опублікування або поширення іншим способом
неправдивих відомостей про кандидата в Президенти України або депутати,
а так само агітація за або проти кандидата у день виборів утворюють
склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 186-2
КАП.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли в результаті насильства,
обману, погроз, підкупу або інших дій відбулося фактичне перешкоджання
здійсненню громадянином свого виборчого права. Якщо такі дії вплинули на
результати виборів, Їх слід кваліфікувати за ч. З ст. 157.

5. З суб’єктивної сторони цей злочин може бути вчинений лише

з прямим або непрямим умислом. Мотив діяння для кваліфікації значення не
має.

6. Суб’єкт злочину загальний.

7. Кваліфікуючими ознаками злочину закон передбачає вчинення його; 1) за
попередньою змовою групою осіб; 2) членом виборчої комісії; 3) іншою
службовою особою з використанням влади або службового становища (ч. 2
ст. 157), а особливо кваліфікуючою ознакою – вплив на результати
голосування або виборів (ч. З ст. 157).

Членом виборчої комісії визнається особа, яка відповідно до виборчого
законодавства включена до складу дільничної, територіальної, окружної чи
Центральної виборчої комісії. Під іншою службовою особою слід розуміти
будь-яку іншу, крім члена виборчої комісії, службову особу. Про поняття
службової особи див. примітки 1 і 2 до ст. 364 та Загальні положення до
розділу XVII Особливої частини КК.

Обов’язковою умовою кваліфікації цього злочину за ознакою вчинення його
членом виборчої комісії чи іншою службовою особою є перешкоджання такими
особами здійсненню громадянином його виборчого права або перешкоджання
веденню передвиборної агітації з використанням влади або службового
становища. Такі діяння можуть виразитись у: безпідставній відмові
членами виборчої комісії громадянинові в реєстрації його кандидатом;
перешкоджанні керівником звільненню підлеглого, який в установленому
порядку зареєстрований кандидатом на виборну посаду в органах державної
влади чи органи місцевого самоврядування, від виконання виробничих або
службових обов’язків для проведення зустрічей з виборцями або проведення
інших виборчих заходів; ненаданні службовою особою кандидату приміщень
для проведення заходів, передбачених виборчим законодавством; наданні
службовою особою переваг одному кандидату чи обмеженні іншого у
можливостях виступити у засобах масової інформації; примушуванні
службовою особою підлеглих (наприклад, військовослужбовців строкової
служби, курсантів) до голосування за конкретного кандидата тощо.

Якщо такі дії потягли за собою тяжкі наслідки, вчинені працівником
правоохоронного органу або пов’язані з перевищенням влади чи службового
становища, вчиненого за кваліфікуючих обставин, вони потребують
додаткової кваліфікації за статтями, що передбачають відповідальність за
відповідні злочини у сфері службової діяльності (ч. ч. 2 або 3 статей
364, 365, 423, 424). У разі, коли перешкоджання службовою особою органу
державної влади чи орану місцевого самоврядування здійсненню виборчого
права одночасно створювало перепони законній діяльності об’єднань
громадян, у т.ч. політичних партій або Їх органів (наприклад, шляхом
надання привілеїв та сприяння певним політичним партіям, що беруть

участь у виборчому процесі, і ущемленні прав інших), вчинене за
наявності підстав слід додатково кваліфікувати за ст. 170.

Таким, що вплинуло на результати голосування або виборів,

слід визнавати перешкоджання вільному здійсненню громадянином його
виборчого права або перешкоджання веденню передвиборної агітації, що,
зокрема, вплинуло на кількість виборців, які взяли участь у голосуванні,
кількість голосів, поданих за кожного кандидата, визнання кандидата
обраним (необраним) тощо. Для на. явності цієї кваліфікуючої ознаки не
обов’язково, щоб наслідком перешкоджання було визнання виборів
недійсними або такими, що і не відбулися.

Про поняття вчинення злочину за попереднім зговором групою осіб див.
коментар до ст. 28.

Конституція України (ст. ст. 38, 69-1, 76,77, 103,141).

Закон України “Про вибори народних депутатів України від 24 вересня
1997р. (cm. cm. З, 18, 23, 27, 31-35).

Закон України “Про Центральну виборчу комісію від 17 грудня 1997 p. (cm.
ст. 13-24).

Закон України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних,
мі сілих голів” від 14 січня 1998р. (ст.ст. 1, 25, 26, 33 та ін).

Закон України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим” від 12 лютого 1998 p. (cm. cm. 3, 18.25-27,34-36).

Закон України “Про вибори Президента України від 5 березня 1999 р.(ст.
ст 20,27,31-33,44,451.

Конституція Автономної Республіки Крим (cm. cm. 1,6). Затверджена
Законом України “Про затвердження Конституції Автономної Республіки
Крим від 23 грудня 1998р.

Стаття 158. Неправомірне використання виборчих бюлетенів підлог виборчих
документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення
результатів виборів

1. Видача членом виборчої комісії виборчого бюлетеня особі, яка не
внесена до списку виборців, або видача виборцю виборчих бюлетенів
(виборчого бюлетеня) замість інших виборців –

карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або
позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Підлог, тобто виготовлення виборчого документа невстановленого зразка
чи виготовлення у спосіб, не передбачений законом, внесення до виборчого
документа завідомо неправдивих відомостей або будь-яка інша його
підробка, а так само використання завідомо підробленого виборчого
документа чи виготовленого у спосіб, не передбачений законом,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені членом виборчої
комісії або іншою службовою особою, а так само завідомо неправильний
підрахунок голосів або завідомо неправильне оголошення результатів
виборів

караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років.

1. Об’єктом злочину є виборче право громадян, а також встановлений
законом порядок голосування та порядок підрахунку голосів і оголошення
результатів виборів.

2. Предметом цього злочину у перших чотирьох його формах є виборчі
документи, до яких зокрема належать: протоколи (рішення) з’їзду
(конференції, загальних зборів) партії, виборчого блоку партій або
зборів (конференцій) місцевих осередків партій чи блоку партій про
висунення претендентом на кандидата у Президенти України, кандидатами у
народні депутати України, кандидатами у депутати Верховної Ради
Автономної республіки Крим, кандидатами у депутати місцевих рад або на
посаду сільських, селищних, міських голів; списки виборців: довідка про
реєстрацію кандидатом;

виборчі бюлетені; протоколи засідань виборчих комісій про реєстрацію
особи кандидатом, про підсумки голосування; посвідчення кандидатів, їх
довірених осіб, членів виборчих комісій та офіційних спостерігачів.

3. З об’єктивної сторони цей злочин може проявлятися у формі;

1) видачі членом виборчої комісії виборчого бюлетеня особі, яка не
внесена до списку виборців; 2) видачі виборцю виборчих бюлетенів
(виборчого бюлетеня) замість інших виборців; 3) підлогу виборчих
документів (виготовлення виборчого документа невстановленого зразка чи у
спосіб, не передбачений законом; внесення до виборчого документа
завідомо неправдивих відомостей; будь-яка інша підробка виборчого
документа); 4) використання завідомо підробленого виборчого документа чи
виборчого документа, виготовленого у спосіб, не передбачений законом; 5)
завідомо неправильного підрахунку голосів; 6) завідомо неправильного
оголошення результатів виборів. Перші дві форми передбачені ч. 1, третя
і четверта – ч. 2, а п’ята і шоста – ч. З ст. 158.

Під видачею виборчого бюлетеня особі, яка не внесена до списку виборців,
слід розуміти видачу членом дільничної виборчої комісії виборчого
бюлетеня особі, яка не включена до списків виборців даної виборчої
дільниці. Не утворює складу цього злочину, а так само будь-якого іншого
правопорушення, видача бюлетеня виборцю, якого додатково включено до
списків виборців на підставі документів, що засвідчують його особу та
місце проживання, безпосередньо у ході голосування.

Видача виборцю виборчих бюлетенів (виборчого бюлетеня) замість інших
виборців передбачає видачу членом дільничної виборчої комісії особі, яка
включена до списків виборців даної виборчої Дільниці, одного чи
декількох виборчих бюлетенів для голосування зa інших виборців, які
також включені до списків виборців даної Дільниці. При цьому не має
значення, замість кого саме ця особа одержала виборчий бюлетень для
голосування: дружини (чоловіка), батьків, дітей, членів своєї сім’ї,
близьких родичів чи взагалі незнайомих їй виборців. Слід зазначити, що
видача членом дільничної виборчої комісії виборчого бюлетеня для
голосування за іншу особу згідно з ч. 2 ст. 186-2 КАП утворює також
склад адміністративного правопорушення. Таким чином, при вчиненні
вказаного діяння створюється конкуренція кримінально-правової (ч. 1 ст.
158) та ад-

міністративноправової (ч. 2 ст. 186-2 КАП) норм, яка відповідно до ч. 2
ст. 9 КАП повинна бути вирішена на користь ч. 1 ст. 158 КК.

Виготовлення виборчого документа невстановленого зразка передбачає
виготовлення у будь-який спосіб виборчого документа, який не відповідає
встановленим законом чи іншим нормативноправовим актом формі або тексту.
Це може бути невстановленоі форми виборчий бюлетень, підписний лист,
бланк протоколу дільничної виборчої комісії тощо.

.Виготовлення виборчого документа у спосіб, не передбачений законом,
передбачає виготовлення виборчого документа встановленого зразка, але з
недотриманням вимог, які висуваються законом шодо способу його
виготовлення. Наприклад, це діяння може полягати у недотриманні вимог
закону про те, що бюлетені по виборах депутатів різних ланок рад,
сільських, селищних, міських голів мають відрізнятися за кольором паперу
або за кольором фарби, якою надруковано бюлетень, а бюлетені по виборах
Президента України повинні друкуватися на одному папері, на одному
аркуші з текстовою частиною лише з одного боку, бути однакові за
розміром і кольором.

Внесення до виборчого документа завідомо неправдивих відомостей як один
із способів підлогу таких документів передбачає внесення до них
відомостей, які завідомо для винного не відповідають дійсності. До
найбільш поширених такого роду діянь слід віднести заповнення підписних
листів інформацією про виборців, які насправді не підтримують певного
кандидата чи партію (виборчий блок), внесення до протоколів виборчих
комісій про підсумки голосування даних, які не відповідають результатам
голосування.

Під іншою підробкою виборчого документа слід розуміти зміну змісту
дійсного документа шляхом його підчистки, виправлення окремих слів чи
частини тексту, помітки іншою датою, а так само виготовлення будь-яким
способом підробленого виборчого документа (наприклад, виборчих
бюлетенів).

Використання завідомо підробленого виборчого документа або використання
виборчого документа, виготовленого у спосіб, не передбачений законом,
передбачає Його подання для набуття певних прав у виборчому процесі
(найчастіше – це пред’явлення такого документа до виборчої комісії або
здійснення ним (бюлетенем) голосування).

Завідомо неправильний підрахунок голосів означає порушення встановленого
порядку підрахунку голосів (недотримання послідовності, непогашення
невикористаних бюлетенів тощо), неправильне встановлення загальної
кількості виборців (на конкретній виборчій дільниці, у конкретному
окрузі, в Україні загалом), безпідставно визнання дійсного виборчого
бюлетеня недійсним чи, навпаки, недійсного – дійсним, умисне зменшення
або збільшення фактично поданих голосів “за” чи “проти” кандидата
(кандидатів), партію чи блок партій, неправильне встановлення кількості
виборців, які не підтримали жодного кандидата.

Завідомо неправильне оголошення результатів виборів полягає в свідомому
оголошенні результатів виборів, які не відповідають дійсності. Це
стосується як результатів виборів загалом по країні. та і результатів
виборів по конкретних виборчих округах та виборчих дільницях. Змістом
цієї ознаки охоплюється, наприклад, оголошення всупереч закону виборів
такими, що не відбулися, або недійсними, оголошення всупереч фактичним
результатам голосування кандидата обраним депутатом, сільським, селищним
чи міським головою або, навпаки, необраним на зазначені посади тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з описаних
у диспозиціях частин 1, 2 та 3 ст. 158 дій: видачі виборчого бюлетеня
особі, яка не внесена до списку виборців; видачі виборцю виборчих
бюлетенів (виборчого бюлетеня) замість інших виборців; підлогу виборчих
документів; використання підробленого документа чи виготовленого у
спосіб, не передбачений законом; завідомо неправильного підрахунку
голосів; завідомо неправильного оголошення результатів виборів.

4. Суб’єкт злочину, передбаченого ч. 1 та ч. З ст. 158, спеціальний, при
цьому за ч. 1 відповідальність може нести лише член виборчої комісії.
Суб’єкт злочину, передбаченого ч. 2 цієї статті, -загальний, ним може
бути осудна особа, яка досягла 16-річного віку. У разі вчинення дій,
описаних у ч. 2 ст. 158, членом виборчої комісії або іншою службовою
особою вчинене слід кваліфікувати за ч. З цієї статті.

5. З суб’єктивної сторони цей злочин може бути вчинений лише з прямим
умислом. Неправильний підрахунок голосів, видача виборчого бюлетеня
особі, яка не внесена до списку виборців, та інші передбачені ст. 158
дії, вчинені з необережності, виключають кримінальну відповідальність за
цією статтею. У разі вчинення їх членом виборчої комісії чи іншою
службовою особою за наявності підстав вони можуть розглядатися як
службова недбалість.

6. Кваліфікованим видом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 158 є вчинення
його членом виборчої комісії або іншою службовою особою. Про поняття
члена виборчої комісії див. коментар до ст. 157, службової особи
примітки 1 і 2 до ст. 364 та Загальні положення До розділу XVII
Особливої частини КК.

Конституція України (cm. cт. 71, 77, 103, 141).

Закон України “Про вибори народних депутатів України “від 24 вересня
1997р. ст. cт. 18, 23, 38-43).

Закон України Про Центральну виборчу комісію” від 17 грудня 1997р. (ст
11). закон України Про вибори депутатів місцевих рад та сільських,
селищних, мі-

ських голів від 14 січня 1998p.fcm.cm. Ї5, 40-48).

Закон України Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки

Крим” від 12лютого 1998р. (cm. cm. 34-39).

Закон України “Про вибори Президента України” від 5 березня 1999 p. (cm.

Стаття 159. Порушення таємниці голосування

Умисне порушення таємниці голосування під час проведення передбачених
законом України виборів, вчинене членом виборчої комісії або іншою
службовою особою з використанням влади чи службового становища,-

карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або позбавленням волі на строк від одного до трьох
років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певного
діяльністю на строк до трьох років.

1. Об’єктом злочину є виборче право громадян у частині здійснення ними
голосування під час виборів.

2. Об’єктивна сторона злочину проявляється у діях або бездіяльності, які
спрямовані на одержання чи розголошення відомостей про результати
голосування виборцем (виборцями) шляхом порушення встановлених законом
вимог для забезпечення таємниці голосування або створення умов, які
дають змогу контролювати волевиявлення виборців під час голосування. Це
можуть бути: прохання або висунення вимоги до виборців показувати
заповнені бюлетені перед опусканням їх до виборчих скриньок; домагання
повідомити про те, за якого конкретно кандидата, партію чи виборчий блок
партій виборець віддав свій голос; незабезпечення достатньої кількості
кабін або кімнат для таємного голосування, що суттєво ускладнює або
робить неможливим забезпечення таємниці голосування; визначення місця
видачі виборчих бюлетенів і встановлення виборчих скриньок таким чином,
що виборці при підході до них можуть і не проходити через кабіни чи
кімнати для таємного голосування; створення перешкод для голосування в
кабінах чи кімнатах для таємного голосування; перебування у таких
приміщеннях сторонніх осіб; видача виборцям помічених бюлетенів для
голосування, що дає змогу встановити, хто з виборців який бюлетень
заповнював; встановлення спеціальних пристроїв (апаратури), які дають
змогу контролювати волевиявлення виборців при заповненні ними виборчих
бюлетенів, тощо.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є час його
вчинення. Закон визначає, що кримінальне караним порушення таємниці
голосування є тоді, коли воно вчинене під час проведення виборів. Таким
часом є період, який розпочинається з моменту висування та реєстрації
кандидатів і закінчується встановленням результатів виборів. Найчастіше
порушення таємниці голосування вчиняється під час проведення
голосування. Однак підготовчі дії за контролем волевиявлення виборців
можуть бути вчинені до моменту проведення голосування (наприклад,
встановлення спеціальної апаратури у приміщеннях для голосування), а
з’ясування того, хто А виборців за якого кандидата проголосував, можливе
після закінчення голосування (під час підрахунку голосів).

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дії або бездіяльності,
які призвели до порушення таємниці голосування.

3. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути лише член виборчої комісії
або інша службова особа, які порушують таємницю голосування,
використовуючи владу чи службове становище. Порушення таємниці
голосування іншими особами за наявності підстав може кваліфікуватися як
самоправство (ст. 356), злочин проти здоров’я (наприклад, погроза
вбивством – ст. 129) або інший злочин.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом; винний
усвідомлює, що порушує таємницю голосування, нехтуючи встановленими
законом вимогами для забезпечення таємниці голосування або спеціально
створюючи умови, які дають змогу контролювати волевиявлення виборців під
час голосування, і бажає

вчинити такі дії. Порушення таємниці голосування, вчинене з
необережності (наприклад, у зв’язку із неналежним обладнанням

приміщень для голосування), виключає кримінальну відповідальність за ст.
169. За наявності для того підстав такі дії можуть розглядатися як
службова недбалість або тягнути дисциплінарну відповідальність.

Конституція України (cm. cm. 19, 38, 71).

Закон України “‘Про вибори народних депутатів України від 24 вересня
1997р. (ст. 40).

Закон України Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних,
міських голів” від 14 січня 1998р. (ст. 44).

Закон України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим” від 12 лютого 1998 р. (ст. 36)

Закон України “Про вибори Президента України” від 5 березня 1999р. (cm.
42).

Стаття 160. Порушення законодавства про референдум

1. Перешкоджання насильством, обманом, погрозою, підкупом або іншим
чином вільному здійсненню громадянином права брати або не брати участь у
референдумі, вести агітацію до дня проведення референдуму-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або виправними роботами на строк до двох років, або
позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені членом комісії з проведення референдуму або
іншою службовою особою, або за попередньою змовою групою осіб,-

караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або виправними роботами на строк до двох років, або
позбавленням волі на строк до п’яти років.

3. Підроблення документів референдуму, приписування, завідомо
неправильний підрахунок голосів, порушення таємниці голосування, вчинені
членом комісії з проведення референдуму або іншою службовою особою,-

караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або виправними роботами на строк до двох років, або
позбавленням волі на строк від одного до п’яти років.

1. Суспільна небезпека злочину полягає у тому. що його вчинення
перешкоджає громадянам вільно здійснити своє право на участь у
всеукраїнському та місцевих референдумах, порушує порядок його
проведення, може вплинути на результати голосування і на вирішення
питання, з якого проводиться референдум.

2. Об’єктом його є право громадян на участь у всеукраїнському та
місцевих референдумах, а також встановлений порядок організації та
проведення всеукраїнського або місцевого референдумів.

3. Предметом злочину в окремих його формах є документи референдуму, до
яких, зокрема, належать: список учасників зборів по створенню
ініціативної групи по проведенню референдуму; протокол зборів; свідоцтво
про реєстрацію ініціативної групи референдуму; посвідчення членів
ініціативної групи; підписні листи для збирання підписів громадян під
вимогою про проведення референдумі підсумковий протокол щодо загальної
кількості підписів грома-

дян; списки громадян, які мають право брати участь у референдумі;

протокол засідань комісії з референдуму; бюлетень для голосування.

4. З об’єктивної сторони цей злочин може бути вчинений у формі: 1)
перешкоджання вільному здійсненню громадянином права брати або не брати
участь у референдумі; 2) перешкоджання веденню агітації до дня
проведення референдуму; 3) підроблення документів референдуму; 4)
приписування голосів; 5) неправильного підрахунку голосів; 6) порушення
таємниці голосування.

Вчинення цього злочину у формі підроблення документів референдуму,
приписування чи неправильного підрахунку голосів та порушення таємниці
голосування підлягає кваліфікації за ч. 3 ст. 160.

Поняття перешкоджання вільному здійсненню громадянином. права брати
участь у референдумі близьке за змістом поняттю перешкоджання вільному
здійсненню громадянином права обирати і бути обраним (виборчого права),
яке розкрито у коментарі до ст, 157, з тією основною відмінністю, що у
випадку, передбаченому ст. 160, йдеться не про участь у виборах до
органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, а про
участь у референдумі. Це може виразитись, зокрема, у невключенні
громадянина, який досяг 18 років І відповідно до чинного законодавства
має право брати участь у референдумі, до списків громадян, які мають
право брати участь у референдумі, незабезпеченні можливості ознайомитись
із такими списками і перевірити правильність їх складення, перешкоджанні
явці громадянина чи, навпаки, примушуванні його до явки на дільницю для
голосування, примушуванні голосувати певним чином (причому у такому разі
для кваліфікації діяння за ст, 160 не має значення, чи збігається
позиція громадянина щодо винесеного на референдум питання з позицією, до
якої його примушують).

Перешкоджання вести агітацію може полягати у прямій забороні вести
агітацію “за” чи “проти” прийняття рішення, що виноситься на референдум,
або створенні умов, які унеможливлюють чи суттєво ускладнюють проведення
такої агітації. При цьому для кваліфікації діяння за ст. 160 не має
значення, перешкоджав винний проведенню агітації членами ініціативної
групи по референдуму чи будь-яким іншим громадянам, які проводять таку
агітацію. Перешкоджання вести агітацію з питань референдуму утворює
склад розглядуваного злочину, якщо воно вчинено до дня проведення
референдуму. Днем проведення референдуму визнається день, у який
проводиться голосування з питання (питань), винесених на цей референдум.

Вказані діяння можуть бути вчинені одним із способів, названих у ч. 1
ст. 160, – шляхом насильство обману, погрози, підкупу. Про їх поняття
див. коментар до ст. 157. Що стосується вчинення вказаних діянь іншим
чином, то це поняття охоплює будь-які, крім названих вище, способи
перешкоджання вільному здійсненню громадянином права брати участь у
референдумі або вести агітацію до дня проведення референдуму (наприклад,
відмова забезпечити належні умови для проведення референдуму чи
проведення агітації)’

Під приписуванням голосів слід розуміти таке, що не відповідає дійсності
визначення (у бік збільшення): загальної кількості виборців, які взяли
участь у голосуванні; кількості громадян, які прого-

лосували за схвалення поставленого на референдум проекту закону,
рішення; кількості громадян, які проголосували проти його схвалення. Не
може розглядатися як приписування голосів неправильне визначення
кількості бюлетенів, визнаних недійсними, оскільки:

по-перше, на підставі таких бюлетенів неможливо встановити дійсне
волевиявлення громадян, по-друге, в результаті таких дій не відбувається
збільшення голосів, поданих “за” чи “проти” поставленого на референдум
проекту рішення, а також збільшення загальної кількості виборців, які
взяли участь у голосуванні. Приписування голосів можливе як у процесі
підрахунку голосів на дільниці для голосування, так і в процесі
встановлення результатів референдуму сільською, селищною, районною,
міською, районною в місті, обласною комісією з референдуму, комісією
Автономної Республіки Крим із всеукраїнського референдуму. Центральною
комісією із всеукраїнського референдуму.

Поняття підроблення за своїм змістом є аналогічним поняттю підлог, яке
розкрито в ст. 158 та коментарі до неї.

Про поняття завідомо неправильний підрахунок голосів див. коментар до
ст. 158, а про поняття порушення таємниці голосування – до ст. 159.

Цей злочин у перших його двох формах вважається закінченим з моменту,
коли в результаті насильства, обману, погроз, підкупу або інших дій
відбулося фактичне перешкоджання здійсненню громадянином права брати або
не брати участь у референдумі, вести агітацію до дня проведення
референдуму. В інших формах він є закінченим з моменту фактичного
вчинення дій, які їх утворюють.

За ряд дій, які порушують законодавство про референдум (зокрема
перешкоджання членам ініціативної групи у збиранні підписів громадян під
вимогою про проведення референдуму, будь-яка агітація у день проведення
референдуму, агітація за бойкотуваня референдуму), КАП (ст. 186-4)
передбачає адміністративну відповідальність. Але якщо такі дії містять
ознаки злочину, передбаченого ст. 160, вони, відповідно до ч. 2 ст. 9
КАП, підлягають кваліфікації за відповідною частиною ст. 160 КК.

5. Суб’єкт злочину у перших його двох формах – загальний, а й останніх
чотирьох – спеціальний (член комісії з проведення референдуму або інша
службова особа). До членів комісії з проведення референдуму належать:
члени Центральної комісії з всеукраїнського референдуму, комісії
Автономної Республіки Крим із всеукраїнського референдуму, обласних,
районних, міських, районних у вістах, селищних,” сільських комісій з
референдуму, дільничних комісій з референдуму. Про поняття службової
особи див. примітки

1 і 2 до ст. 364 та Загальні положення до розділу XVII Особливої частини
КК..

6. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим
умислом.

Конституція України (ст.ст, 19-38). Закон України “Про всеукраїнський та
місцеві референдуми” від 3 літня 1991 р.

Стаття 161. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової,
національної належності або ставлення до релігії

1. Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи
релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та
гідності або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними
переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення
прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри,
політичних, релігійних та Інших переконань, статі, етнічного та
соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними
або іншими ознаками,-

караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних Мінімумів доходів
громадян або виправними роботами на ‘ строк до двох років, або
обмеженням волі на строк до п’яти років, з позбавленням права обіймати
певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або
без такого.

2. Ті/ самі дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також
вчинені службовою особою,-

караються виправними роботами на строк до двох років або позбавленням
волі на строк до п’яти років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які були
вчинені організованою групою осіб або спричинили загибель людей чи інші
тяжкі наслідки,-

караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є рівність громадян у їх
конституційних правах та рівність їх перед законом як принцип
конституційно-правового статусу людини і громадянина. факультативними
додатковими об’єктами можуть бути честь і гідність особи, її життя,
здоров’я, власність.

2. Потерпілим від цього злочину може бути як громадянин України, так і
іноземець або особа без громадянства.

3. З об’єктивної сторони злочин може проявлятися у формі:

дій, спрямованих на розпалювання національної, расової чи релігійної
ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі і гідності;

образи почуттів громадян у зв’язку з Їх релігійними переконаннями;

прямого чи непрямого обмеження прав громадян за ознаками раси, кольору
шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та
соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними
або іншими ознаками;

встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за зазначеними вище
ознаками.

Під діями, спрямованими на розпалювання національної, расової чи
релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі і
гідності слід розуміти будь-які дії, метою яких є значне посилення серед
певних груп населення настроїв неприязні, почуття сильної ворожнечі та
огиди до інших етнічних або расових груп чи конфесій, приниження
позитивних якостей тієї чи іншої нації порівняно з іншими. Це можуть
бути публічні підбурювання до вигнання за межі України або переселення в
інші її регіони представників відповідних етнічних чи расових груп,
розповсюдження матеріалів із завідомо неправдивими вигадками щодо таких
груп, пропаганда расової, національної, релігійної винятковості або
нетерпимості, наруга над певними історичними та культурними реліквіями
національних меншин або титульної нації, заборона відзначення
національних свят чи відправлення релігійних культів, знищення або
пошкодження пам’ятників чи споруд, які являють собою релігійну або
культурну цінність якої-небудь групи населення, примушування до відмови
від своєї національності тощо. Діяння, умисно вчинені з метою повного
або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи
релігійної групи, а також публічні заклики, виготовлення матеріалів із
закликами до вчинення таких діянь з метою Їх розповсюдження або
розповсюдження таких матеріалів утворюють склад геноциду і потребують
кваліфікації за відповідною частиною ст. 442.

Образа почуттів громадян у зв’язку з Їх релігійними переконаннями
передбачає скривдження, приниження гідності та інших почуттів
представників окремих релігійних громад, конфесій, напрямків та течій
(православних, католицьких, протестантських, старообрядницьких,
іудейських тощо), зареєстрованих на території України в установленому
порядку, або глум над такими, що належать їм, місцями богослужінь або
релігійних зібрань, місцями паломництва, шанованими у тій чи іншій
релігії. Релігійні переконання – це переконання у правильності певного
світогляду (тієї чи іншої віри або атеїзму). Образа почуттів громадян у
зв’язку з їх прихильністю до релігійних течій, які заборонені в Україні
у зв’язку з тим, що їх діяльність порушує права І свободи інших людей,
створює напругу в суспільстві (наприклад, так звані сатаністи, “Біле
братство”), не може розглядатися як злочин, передбачений ст. 161.

Якщо образа почуттів громадян у зв’язку з їх релігійними переконаннями
супроводжувалась пошкодженням релігійних споруд чи Культових будинків,
паплюженням або знищенням релігійних святинь, перешкоджанням здійсненню
релігійного обряду, такі дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів,
передбачених ст. 161 і ст. ст. 178, Ї79 чи 180.

Пряме чи непряме обмеження прав громадян проявляється у будь-яких
дискримінаційних діях, що позбавляють громадян можливості повністю
використовувати свої конституційні та інші права. Таке обмеження може
стосуватися будь-яких прав, якими громадянин наділений за законом,
зокрема права на: охорону здоров’я; освіту; на користування і навчання
рідною мовою чи вивчення рідної мови; розвиток національних культурних
традицій; свободу пересування (в тому числі депортація або примусове
переміщення населення з місця його споконвічного проживання);
підприємницьку Діяльність; участь в управлінні державними справами;
судовий захист; створення культурних і навчальних закладів національних
меншин; участь у діяльності міжнародних неурядових організацій тощо.
Пряме обмеження прав передбачає відкритий характер дій винного щодо
дискримінації прав громадянина за вказаними ознаками. Непряме обмеження
прав передбачає обмеження прав громадян під надуманими або
завуальованими приводами, які маскують собою дійсну позицію стосовно тих
чи інших громадян за переліченими у ч. 1 ст. 161 ознаками.

Якщо обмеження прав громадян за вказаними ознаками полягало у
перешкоджанні здійсненню виборчого права чи права брати участь у
референдумі, порушенні недоторканості житла, порушенні таємниці
листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, що
передаються засобами зв’язку або через комп’ютер, грубому порушенні
права на працю, освіту, безоплатну медичну допомогу, то вчинено за
наявності для того підстав слід кваліфікувати за сукупністю злочинів,
передбачених ст. 161 та ст. 157- 160, 162, 163, 172, 175, 183, 184 .

Встоновлення прямих чи непрямих привілеїв громадян передбачає
встановлення, у т.ч. нормативно-правовими актами чи рішеннями окремих
службових осіб, вигод чи переваг у громадсько-політичній діяльності, у
здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї,
у правовому захисті, у вирішенні житлових та інших питань тощо за
вказаними ознаками.

Злочин с формальним, він вважається закінченим з моменту вчинення
описаних у ч. 1 ст161 дій. У третій формі цей злочин є закінченим з
моменту фактичного обмеження прав громадян за

описаними вище ознаками.

4. Суб’єкт злочину – загальний. При цьому не мас значення, чи вчинено
злочин представником так званої титульної нації або національної
меншини, європейської раси або негроїдної, віруючим або атеїстом, а так
само, чи належать суб’єкт злочину і потерпілий до однієї раси,
національності, конфесії тощо.

5. З суб’єктивної сторони злочин характеризується виною у вигляді
прямого умислу. У третій формі він може бути вчинений як з прямим, так і
непрямим умислом. Крім того, для першої його форми характерною є
наявність спеціальної мети – розпалити національну, расову чи релігійну
ворожнечу в країні чи окремому її регіоні або принизити національну
честь і гідність представників окремих національних груп. Якщо такі дії
вчиняються з метою повного або часткового знищення будь-якої
національної, етнічної, расової чи релігійн9і групи, вони за наявності
підстав повинні розглядатися як геноцид і кваліфікуватися за ст, 442.
Ставлення винного до тяжких наслідків (ч. З ст. 161) може бути як
умисним, так і необережним.

6. Кваліфікованими видами цього злочину (ч 2 ст. 161) є дії, зазначені у
ч. 1 ст, 161: 1) поєднані з насильством, обманом чи погрозами; 2)
вчинені службовою особою, а особливо кваліфікованими (ч. З ст. 161)
-дії, передбачені ч. 1 чи ч. 2 ст. 161, які: 1) були вчинені
організованою групою; 2) спричинили загибель людей чи інші

тяжкі наслідки.

Під насильством слід розуміти лише фізичне насильство: нанесення удару,
заподіяння побоїв, легкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження,
а також інші насильницькі дії, пов’язані, на-

приклад, з фізичним примушуванням жінки до вчинення аборту або з
незаконним позбавленням волі. Обман полягає у повідомленні потерпілому
завідомо неправдивих відомостей або у свідомому приховуванні певних
подій чи обставин з метою створити неправильне уявлення про них.

Змістом погроз охоплюється психічне насильство, яке проявляється у
залякуванні заподіянням фізичної, матеріальної чи іншої шкоди; вчинити
вбивство чи статевий злочин, заподіяти тілесні ушкодження, знищити чи
пошкодити особисте майно, розголосити

відомості, які ганьблять потерпілого, тощо.

Фізичне та психічне насильство можуть супроводжуватись вимогами до
потерпілого виїхати в іншу місцевість чи за межі України, не відвідувати
певні місця, залишити роботу чи навчання, вийти з лав певної партії
тощо.

Під загибеллю людей слід розуміти загибель хоча б однієї людини, у т ч.
і в результаті доведення її до самогубства внаслідок систематичного
цькування на національному, расовому чи релігійному грунті або в
результаті неправомірного обмеження прав чи встановлення привілеїв, а
під іншими тяжкими наслідками – заподіяння тяжкого тілесного ушкодження,
зруйнування чи пошкодження споруджень, які мають важливе історичне чи
культурне значення, заподіяння великої матеріальної шкоди, виникнення
масових заворушень, розрив дипломатичних стосунків з іншою державою
тощо. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової,
національної належносп або ставлення до релігії, поєднане з умисним
вбивством, вбивством двох або більше осіб через необережність, умисним
тяжким тілесним ушкодженням, потребують кваліфікації за сукупністю
злочинів, передбачених частиною 3 ст. 161 та ст.ст. 115, 119, 121.

Про поняття службової особи див. примітки 1 і 2 до ст. 364. Загальні
положення до розділу XVII Особливої частини КК, а організованої групи –
до ст. 28.

Конституція України (cm. cm. 21, 24, 35)

Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього від 9
грудня 1948 року (ст. 3) Ратифікована СРСР 18 березня 1954р.

Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від
7 березня 1966 p. (n. “d” cm. 2j. Ратифікована Українською РСР 21 січня
1969р.

Рамкова конвенція про захист національних меншин від 1 лютого 1995р.
(ст. 6). Ратифікована Україною 9 грудня 1997 р.

Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на
основі релігії або переконань від 25 листопада 1981 р (ст З).

Декларація про раси та расові заборони від 27 листопада 1978 р. (ст.1).

Закон України “Про свободу совісті та’релігійні організації” від 23
квітня 1991р. (cm 24).

Постанова ПВС № 1 від 1 квітня 1994 р “Про судову практику в справах про
злочини проти життя і здоров’я людини” {n. n.” г” n. 28),

Стаття 162. Порушення недоторканності житла

1. Незаконне проникнення до житла чи до іншого Володіння особи,
незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне
виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян,-

караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або
обмеженням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені службовою особою або із застосуванням насильства
чи з погрозою його застосування,-

караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

1.Об’єктом злочину є право людини на недоторканність житла

та іншого володіння.

2. Його предметом може бути житло або інше володіння особи. Про поняття
житло див. коментар до ст. 185. Інше, крім житла, володіння особи – це
земельні ділянки, гаражі, погреби, Інші будівлі господарського, у т.ч.
виробничого призначення, відокремлені від житлових будівель, будь-які
інші об’єкти, щодо яких особа здійснює право володіння (наприклад,
транспортний засіб).

3. Потерпілим від цього злочину може бути тільки фізична особа –
громадянин України, особа без громадянства або іноземець. Порушення
встановленого законом порядку проникнення до приміщення, яке належить на
праві власності юридичній особі, не утворює склад злочину, передбачений
ст. 162. Такі дії за наявності для того підстав можуть розцінюватись як
самоправство, перевищення влади чи службових повноважень або інший
злочин.

4. З об’єктивної сторони порушення недоторканності житла може бути
вчинене у формі: 1) незаконного проникнення до житла чи іншого володіння
особи; 2) незаконного проведення в них огляду чи обшуку; 3) незаконного
виселення; 4) інших дій, що порушують недоторканність житла громадян.

Під незаконним проникненням до житла чи іншого володіння особи слід
розуміти будь-яке вторгнення у житло (інше володіння), здійснене
всупереч волі законного володільця, за відсутності визначених законом
підстав чи в порушення встановленого законом порядку.

Незакодний огляд – це проведення такої слідчої дії, як огляд житлового
приміщення чи іншого володіння особи з недотриманням вимог щодо підстав
його проведення або з порушенням процесуального порядку його проведення
(проведення з іншою метою, ніж це передбачено кримінально-процесуальним
законодавством, без понятих, без складання протоколу тощо. На відміну
від обшуку, огляд житлового приміщення за чинним законодавством може
бути проведений без рішення суду і без санкції прокурора. Однак,
відповідно до п. 13 Перехідних положень Конституції України такий
порядок має бути змінено й огляд житла стане можливим лише за
вмотивованим рішенням суду.

Обшук’вважається незаконним, якщо він здійснений: 1) приватною особою;
службовою особою, у т.ч. з правоохоронних органів, яка не має права його
проводити; 2) службовою особою, яка відповідно до закону наділена правом
проведення обшуку (слідчим, працівником органу дізнання), але: а) за
відсутності підстав для проведення обшуку (коли не порушено кримінальну
справу або за відсутності достатніх даних про те, що знаряддя злочину,
речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також Інші предмети і
документи, які мають значення для встановлення істини в справі, заховані
в певному приміщенні або місці чи у будь-якої особи, а також про те, що
в певному приміщенні або місці переховується злочинець); б) з порушенням
процесуального порядку його проведення (без участі понятих, без
складання протоколу, без роз’яснення обшукуваним, понятим і відповідним
представникам їхніх прав тощо).

Під незаконним виселенням слід розуміти виселення із займаного житлового
приміщення за відсутності підстав або з порушенням порядку, встановлених
законом. Відповідно до чинного законодавства примусове виселення
громадянина із житла може мати місце лише за рішенням суду у визначених
законом випадках. Незаконним слід визнавати також виселення, здійснене
неуповноваженою на те особою.

До інших діб, що порушують недоторканність житла громадян, може бути
віднесено самовільне вселення до чужого житла, тимчасове використання
житла без згоди його власника, незаконне проведення виїмки тощо. Термін
“інші дії” дає підстави говорити про те, що склад розглядуваного злочину
утворюють будь-які дії, що полягають у неправомірному проникненні у
житло чи інше володіння громадянина.

Порушення недоторканності житла у невідкладних випадках, пов’язаних із
врятуванням життя людей та майна, необхідності затримання злочинця, у
т.ч. шляхом проведення з недотриманням установлених процесуальним
законом вимог огляду чи обшуку, не утворює складу злочину, передбаченого
ст. 162.

Закінченим цей злочин вважається з моменту вчинення описаних у
диспозиції ч. 1 ст. 162 дій.

5. Суб’єкт злочину загальний.

6. З суб’єктивної сторони злочин характеризується лише прямим умислом.
Винний усвідомлює, що порушує недоторканність житла громадян шляхом
вчинення вказаних вище дій, і бажає їх вчинити.

7. Кваліфікуючими ознаками розглядуваного злочину є вчинення його: 1)
службовою особою; 2) із застосуванням насильства чи з погрозою його
застосування.

Про поняття службової особи див. примітки 1 і 2 до ст. 364 та Загальні
положення до розділу XVII Особливої частини КК.

Поняттям насильство у складі злочину, передбаченого ч. 2 ст. 162,
охоплюється будь-яке фізичне насильство. Заподіяння в процесі порушення
недоторканності житла умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження
за кваліфікуючих обставин, умисного тяжкого тілесного ушкодження або
смерті потребує кваліфікації дій винного за сукупністю злочинів – за ч.
2 ст. 162 та ст. ст. 115, 119, 121,ч. 2ст. 122.

Якщо порушення недоторканності житла вчинювалось службовою особою і при
цьому воно супроводжувалось насильством, застосуванням зброї або діями,
що завдають болю чи ображають особисту гідність потерпілого, вчинене
слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 162 і ч. ч. 2 чи 3 ст. 365.

Конституція України (ст.30, п. 13 розділу “Перехідні положення” ).

ЖК(ст.ст. 94, 97, 99, 109-117. 124. 132, 148, 157, 169).

Постанова ПВС № 12 від 25 грудня 1992р. ‘ Про судову практику в справах
про корисливі злочини протії приватної власності” (п. ЗО).

Постанова ПВС № 9 від 1 листопада 1996 р. “Про застосування Конституції
України при здійсненні правосуддя” (п. 15).

Стаття 163. Порушення таємниці листування, телефонних розмов,
телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або
через комп’ютер

Ї Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи Іншої
кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер,-

караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або
обмеженням волі до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені щодо державних чи громадських діячів, або
вчинені службовою особою або з використанням спеціальних засобів,
призначених для негласного зняття інформації,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

І. Об’єктом злочину є конституційне право громадян на таємницю
листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

2. Предметом його є відомості, що передані чи передаються громадянами
шляхом листування або телефонних розмов, а також повідомлення громадян,
які передаються або були передані телеграфом чи за допомогою інших
засобів зв’язку, а також через комп’ютер і становлять таємницю
громадянина (громадян) Отже, обов’язковими ознаками зазначених
відомостей і повідомлень як предмета цього злочину є їхній характер
(вони становлять таємницю громадянина) і спосіб передачі (вони передані
чи передаються засобами зв’язку, під якими розуміється технічне
обладнання, що використовується для організації зв’язку, або через
комп’ютер – електронною поштою). Не можуть бути визнані предметом цього
злочину відомості та повідомлення, які містяться в службовій
кореспонденції, в також відомості та повідомлення, що містяться у
приватній кореспонденції, яка передається через третіх осіб, за
допомогою тварин чи в інший спосіб.

Незаконне ознайомлення із службовими кореспонденцією, телефонними
розмовами, телеграфними та іншими повідомленнями та їх розголошення за
наявності для того підстав можуть розглядатися як комерційне шпигунство
(ст. 231), розголошення комерційної таємниці (ст. 232), розголошення
державної таємниці (ст. 328), передача відомостей, що становлять
конфіденційну інформацію, яка є власністю держави (ст. 330),
розголошення відомостей військового характеру (ст. 422).

3. Об’єктивну сторону злочину становить порушення таємниці. 1)
листування. 2 ) телефонних розмов; 3) телеграфних повідомлень;

4) інших повідомлень, що передаються засобами зв’язку чи через
комп’ютер.

Порушення вказаної таємниці полягає у вчиненні будь-яких дій, що
полягають у незаконному ознайомленні з відомостями та повідомленнями
приватних осіб, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер, без
згоди громадянина або з недотриманням

встановленого законом порядку ознайомлення з такими відомостями чи
повідомленнями, або їх неправомірному розголошенні. Такими діями можуть
бути перлюстрація особистої кореспонденції, ознайомлення зі змістом
телеграм, електронної пошти, підслуховування телефонних переговорів,
повідомлення сторонніх осіб про факт листування, телефонної розмови,
телеграфного чи іншого повідомлення тощо.

Засоби зв’язку – це технічне обладнання, що використовується для
організації зв’язку. Про поняття комп’ютер див. коментар до ст. 361.

Листування – це приватна кореспонденція, яка передається поштовим
зв’язком (листи, телеграми, інші письмові відправлення, бандеролі тощо)
або електронною поштою (через комп’ютер). Під телефонними розмовами слід
розуміти розмови між особами, які відбуваються за допомогою будь-якого
телефонного зв’язку, що здійснюється за допомогою провідних чи
електромагнітних систем тощо. Телеграфна кореспонденція – це
повідомлення, що передаються телеграфом. Інша кореспонденція – це
повідомлення громадян, які передаються за допомогою інших, крім описаних
вище, засобів зв’язку або через комп’ютер. Це можуть бути повідомлення,
зроблені громадянином по телефаксу, за допомогою пейджингового зв’язку,
електронної пошти, інших телекомунікацій тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту фактичного ознайомлення із
змістом приватної кореспонденції, телефонних розмов, телеграфних та
інших повідомлень громадянина, що передаються засобами зв’язку або через
комп’ютер.

4. Суб’єкт злочину загальний. Суб’єктом цього злочину не є особа, яка
завідомо для одного з учасників розмови знаходиться поряд з відкритою
кабіною телефону-автомата, в його службовому кабінеті, квартирі,
автомобілі тощо.

5. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Особа
усвідомлює, що незаконно ознайомлюється із відомостями або
повідомленнями громадянина, які передаються засобами зв’язку чи через
комп’ютер, і бажає вчинити такі дії. Мотиви злочину можуть бути різними
(помста, користь, цікавість тощо) і значення для його кваліфікації не
мають.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину визнаються вчинення його: 1) щодо
державних чи громадських діячів; 2) службовою особою; 3) з використанням
спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації (ч. 2
ст. 163).

Про поняття службової особи див. примітки Ї і 2 до ст. 364 та •загальні
положення до розділу XVII Особливої частини КК. Це можуть бути службові
особи поштово-телеграфних установ, правоохоронних органів, інших
установ, підприємств та організацій. Про поняття державного та
громадського діяча див, коментар до ст. 112. Про поняття спеціальних
засобів, призначених для негласного зняття інформації, див. коментар до
ст. 359. Незаконне рикорисання таких засобів, поєднане з порушенням
таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої
кореспонденції, охоплюється ч. 2 ст. 163, але за наявності кваліфікуючих
обставин, перед-

бачених ч. 2 ст, 359, кваліфікується за сукупністю злочинів,
передбачених ч. 2 ст. 163 і ч. 2 ст. 359.

7. Не утворює складу цього злочину законне ознайомлення службових осіб з
приватною кореспонденцією, телефонними розмовами, телеграфними та іншими
повідомленнями, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер,
коли це має місце у випадках, передбачених законом. Відповідно до ст. 31
Конституції України винятки щодо права на вказану таємницю можуть бути
встановлені судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти
злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи,
якщо в інший спосіб одержати інформацію неможливо. До таких випадків
закон відносить можливість ознайомлення із змістом кореспонденції
громадян в результаті накладення арешту на кореспонденцію та її виїмки в
поштово-телеграфних установах, а також в результаті зняття інформації з
каналів зв’язку, застосування інших технічних засобів для отримання
інформації підрозділами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність
за наявності підстав для цього. Ознайомлення із вказаними відомостями та
повідомленнями за відсутності для того підстав, або з порушенням
встановленого порядку, або з іншою, ніж передбачена законом, метою
утворює склад злочину, передбаченого ст. 163.

Конституція України (ст. 31, п. 9 Перехідних положень).

КПК (ст187).

Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990р. (ст.11)

Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність від 18 лютого 1992р.
(ст. ст. 8. 9). Закон України ” Про Службу безпеки України” від 25
березня 1692р. (ст.25). Закон України ” Про інформацію” від 2 жовтня
1992р. (ст. 46). Закон України “ГІро зв’язок” від 16 травня 1995р. (ст,
1,27),

Стаття 164. Ухилення від сплати аліментів на утримання

дітей

1. Злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на
утримання дітей (аліментів), а також злісне ухилення батьків від
утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на їх
утриманні,-

карається виправними роботами на строк до одного року або обмеженням
волі на той самий строк.

2. Те саме діяння, вчинене особою, раніше судимою за злочин,
передбачений цією статтею,-

карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі
на строк до трьох років.

1. Закони України зобов’язують батьків утримувати своїх неповнолітніх
дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної
допомоги. Захист прав та інтересів неповнолітніх дітей лежить на їх
батьках, які діють без особливих на те повноважень. Кожна дитина має
право на проживання в сім’ї разом з батьками або в сім’ї одного з них та
на піклування батьків.

2. Об’єктом злочину є право неповнолітніх дітей на повноцінне життя та
всебічний (фізичний, психічний і соціальний) Розвиток3. Потерпілими від
цього злочину можуть бути діти, на утримання яких за рішенням суду їх
батько чи мати мають сплачувати аліменти, а також неповнолітні чи
непрацездатні діти, що перебувають на утриманні батьків. Неповнолітніми
дітьми визнаються особи віком до 18 років, якщо згідно з законом вони не
набувають прав повнолітніх раніше (наприклад, внаслідок одруження).
Непрацездатними є повнолітні діти, які в силу фізичних чи психічних вад
позбавлені можливості постійно чи тимчасово працювати (це, зокрема,
діти-інваліди І та II групи).

4. Предметом злочину є кошти, що, за рішенням суду, підлягають сплаті на
утримання дітей, а також кошти, різні предмети (одяг, продукти
харчування тощо), які мають надаватися батьками на утримання
неповнолітніх, а також повнолітніх, але непрацездатних дітей.

5. З об’єктивної сторони цей злочин може бути вчинений у формі: 1)
злісного ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на
утримання дітей (аліментів); 2) злісного ухилення батьків від утримання
неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на їхньому
утриманні.

Склад злочину, передбачений ст. 164, у формі ухилення від сплати
аліментів може мати місце лише за наявності рішення суду, відповідно до
якого мати або батько чи інша передбачена законом особа зобов’язана
сплачувати аліменти. Водночас наявність рішення суду не є обов’язковою
умовою притягнення винного до відповідальності за цією статтею у випадку
вчинення цього злочину у формі ухилення батьків від утримання
неповнолітніх або непрацездатних дітей.

Під утоленням від сплата аліментів розуміються дії або бездіяльність
винної особи, спрямовані на невиконання рішення суду про стягнення з неї
на користь дитини (дітей) визначеної суми аліментів. Вони можуть
виразитись як у прямій відмові від сплати встановлених судом аліментів,
так і в інших діях (бездіяльності), які фактично унеможливлюють
виконання вказаного обов’язку (приховуванні заробітку (доходу), що
підлягає облікові при відрахуванні аліментів, зміні місця роботи чи
місця проживання з неподанням відповідної заяви про необхідність
стягування аліментів тощо).

Ухилення від утримання неповнолітніх, а також повнолітніх, але
непрацездатних дітей, що перебувають на утриманні батьків, може полягати
у незабезпеченні таких дітей харчуванням, одягом, іншими речами
(насамперед, першої необхідності), наданні необхідних коштів для їх
лікування, відпочинку тощо.

Ухилення від сплати аліментів і ухилення від утримання неповнолітніх або
непрацездатних дітей утворюють цей склад злочину лише у випадку, коло
воно є злісним. Поняття злісності належить До оціночних категорій і має
бути визначено у кожному конкретному випадку. Визнання судом ухилення
злісним повинно бути належним чином вмотивовано у вироку. Про злісний
характер ухилення можуть свідчити тривалість ухилення, продовження
ухилення після попередження про необхідність виконання свого обов’язку
та можливість кримінальної відповідальності з боку судді чи дер-

жавного виконавця, неодноразові звернення потерпілого чи інших осіб до
винної особи з цього приводу тощо.

Не може визнаватися злісним ухилення від сплати аліментів чи злісним
ухилення від утримання дітей, яке хоча і тривало значний проміжок часу
чи мало систематичний характер, але було вимушеним з боку особи, на яку
такий обов’язок покладено законом чи рішенням суду. До таких випадків
слід відносити несплату аліментів особою через неможливість знайти
роботу, через хворобу, невиді-

лення із сімейного бюджету коштів, необхідних для придбання одя гу
неповнолітній дитині чи для лікування непрацездатної дитини у | зв’язку
з їх відсутністю тощо.

Злочин визнається закінченим з моменту, коли зазначене у цій статті
ухилення набуло злісного характеру.

5. Суб’єкт злочину спеціальний. За злісне ухилення від сплати аліментів
на утримання дітей за ст. 164 можуть нести відповідальність батьки й
усиновителі. Суб’єктами вчинення цього злочину у другій формі (злісне
ухилення від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей) можуть
бути лише кровні батьки або усиновителі.

Опікуни і піклувальники не є суб’єктом злочину, передбаченого ст. 164.
За певних обставин вони можуть нести відповідальність за

ст. 167.

6. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом.

7. Кваліфікуючою ознакою цього злочину є вчинення його особою, раніше
судимою за злочин, передбачений цією статтею (ч. 2 ст. 164). Про поняття
такої особи див. ст. 88 та коментар до неї.

Конституція України (ст51).

Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989р. Ратифікована Україною
27 лютого 1991р.

КШС (ст. ст. 16, 60. 80-100).

Закон України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми ” в редакції від 22
березня 2001р. (ст.2) Закон України “Про охорону дитинства” від26
квітня 2001 р. (ст ст і, II).

Постанова КМ № 8 від 26 лютого 1993 р. “Про види заробітку (доходу), що
підлягають облікові при відрахуванні аліментів”.

Стаття 165. Ухилення від сплати коштів на утримання иепрацездатних
батьків

1. Злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на
утримання непрацездатних батьків-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або виправними роботами на строк до одного, року.

2. Те саме діяння, вчинене особою, раніше судимою за злочин,
передбачений цією статтею,-

карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі
на той самий строк,

1. Конституцією України встановлено, що повнолітні діти зобов’язані
піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Утримання непрацездатних
батьків, які потребують допомоги, є моральним 1 юридичним обов’язком їх
повнолітніх дітей. Це положення базується на правовому принципі, згідно
з яким батьки і діти зобов’язані надавати взаємну моральну підтримку і
матеріальну допомогу один одному.

2. Об’єктом злочину є право непрацездатних батьків на їх утримання
їхніми дітьми.

3. Його предметом є кошти, які за рішенням суду підлягають сплаті на
утримання непрацездатних батьків. Поняттям кошти охоплюються аліменти,
розмір яких визначається судом на підставі закону, а також інші витрати
у грошовому вимірі, які викликані винятковими обставинами (тяжка
хвороба, каліцтво, оплата праці осіб, які доглядають за батьками, тощо)
і які за рішенням суду має покрити та чи інша дитина цих батьків.

Потерпілими від цього злочину є кровні батьки, а також усиновителі.

4. Об’єктивна сторона характеризується злісним ухиленням від сплати
встановлених рішенням суду коштів на утримання непрацездатних батьків.

Необхідною умовою притягнення особи до відповідальності за ст. 165 є
наявність судового рішення про стягнення коштів (аліментів) з
повнолітніх дітей на користь непрацездатних батьків. Під непрацездатними
батьками слід розуміти батьків, які досягли пенсійного віку або є
інвалідами І чи II групи. Про поняття злісне ухилення див. коментар до
ст. 164.

Злочин визнається закінченим з моменту, коли зазначене у цій статті
ухилення набуло злісного характеру.

5. Суб’єктом злочину можуть бути повнолітні діти, у т.ч. усиновлені, які
за рішенням суду зобов’язані сплачувати кошти на утримання
непрацездатних батьків.

6. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом.

7. Кваліфікуючою ознакою цього злочину є вчинення його особою, раніше
судимою за злочин, передбачений цією статтею. Про поняття такої особи
див. коментар до ст. 88.

Конституція України (ст. 51). КШС (ст. ст. 58, 81, 90).

Стаття 166. Злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за
особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування

Злісне невиконання батьками, опікунами чи піклувальниками встановлених
законом обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої
встановлена опіка чи піклування, що спричинило тяжкі наслідки,-

карається обмеженням волі на строк від двох до п’яти років або
позбавленням волі на той самий строк.

1. Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є всебічний (фізичний,
психічний і соціальний) розвиток дитини або особи, стосовно якої
встановлена опіка чи піклування, а також встановлений порядок догляду за
такими особами. Додатковим факультативним його об’єктом можуть виступати
здоров’я, життя, інші блага.

2. Потерпілими від цього злочину можуть бути: 1) діти; 2) інші, крім
дітей, особи, стосовно яких встановлена опіка чи піклування.

Опіка встановлюється над неповнолітніми, які не досягли п’ятнадцяти
років, і над громадянами, визнаними судом недієздатними внаслідок
душевної хвороби або недоумства. Піклування встановлюється над
неповнолітніми віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років і над
громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання
спиртними напоями або наркотичними засобами. Піклування також може бути
встановлено над особами, які за станом здоров’я не можуть самостійно
захищати свої права. Одну з основних категорій осіб, над якими на
практиці встановлюється піклування, становлять діти, позбавлені
батьківського піклування,- діти, які залишилися без піклування батьків у
зв’язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без
позбавлення прав, визнанням батьків безвісти відсутніми або
недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях
позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком
їх органами внутрішніх справ, пов’язаним з ухиленням від сплати
аліментів та відсутністю відомостей про їхнє місцезнаходження, тривалою
хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські
обов’язки, а також підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від
яких відмовились батьки, та безпритульні діти.

3. Об’єктивна сторона проявляється у формі злісного невиконання
батьками, опікунами чи піклувальниками встановлених законом обов’язків
по догляду за дитиною або за особою, стосовно якої встановлено опіку чи
піклування. Невиконання таких обов’язків може проявлятися у: залишенні
впродовж тривалого строку потерпілого без будь-якого нагляду; ухиленні
від виховання дітей (у т.ч. незабезпеченні відвідування ними школи,
контролю за проведенням дозвілля); незабезпеченні потерпілим безпечних
умов перебування за місцем проживання чи в іншому місці; невжитті
заходів щодо їх лікування; безпідставному обмеженні в харчуванні, одязі,
інших предметах першої необхідності; штучному створенні незадовільних
побутових умов тощо.

Обставинами, які вказують на злісний характер такого невиконання,
можуть, зокрема, бути його тривалість, системність, багаторазовість, а
також неодноразові звернення представників влади, освітніх, медичних та
інших закладів, органів опіки та піклування, громадян з приводу
неналежного виконання зазначених вище обов’язків.

Злісне невиконання вказаних у ст. 166 обов’язків утворює склад цього
злочину лише у разі, коли воно потягло тяжкі наслідки. Тяжкі наслідки –
ознака оціночна, яка потребує свого визначення у кожному конкретному
випадку. Такими наслідками можуть визнаватися смерть, каліцтво дитини чи
особи, стосовно якої встановлено опіку чи піклування, захворювання Їх на
небезпечну хворобу, Вчинення ними суспільне небезпечних діянь, які
призвели до смерті інших осіб, заподіяння істотної шкоди їх здоров’ю або
потягли за собою великі матеріальні збитки тощо. При цьому обов’язковою
умовою кримінальної відповідальності батьків, опікунів чи піклувальників
є те, що зазначені наслідки перебувають у причинному зв’язку із їх
діянням.

Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків.

4. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним можуть бути лише батьки.
усиновителі, опікуни та піклувальники.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом, на що вказує
злісний характер діяння. Ставлення винної особи до наслідків є
необережним.

Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р. Ратифікована
Україною 27лютого 1991 р.

КШС (ст. ст. 128, 131, 132, 142. 143). Закон України “Про охорону
дитинства” від 26 квітня 2001 р. (ст. 1).

Стаття 167. Зловживання опікунськими правами

Використання опіки чи піклування з корисливою метою на шкоду підопічному
(зайняття житлової площі, використання майна тощо)-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або виправними роботами на строк до двох років.

1. Об’єктом злочину є майнові та інші права осіб, стосовно яких
встановлено опіку чи піклування.

2. Потерпілим від цього злочину закон визнає підопічного, тобто особу,
над якою встановлено опіку або піклування.

3. З об’єктивної сторони цей злочин полягає у використанні опіки чи
піклування на шкоду підопічному, що суперечить призначенню інституту
опіки та піклування.

.Використання опіки чи піклування на шкоду підопічному передбачає
вчинення опікуном чи піклувальником будь-яких дій або бездіяльності,
якими підопічному може бути заподіяна шкода. Формами такого використання
закон називає, зокрема, зайняття житлової площі та використання майна.
Іншими формами використання опіки чи піклування на шкоду підопічному
можуть бути, наприклад:

укладення невигідних для підопічного угод; розпоряджання доходами
підопічного не на його користь; управління його майном з порушенням
установлених правил; відмова від належних підопічному майнових прав;
розподіл, обмін, відчуження житла на його шкоду;

видача письмових зобов’язань, які покладають на підопічного не вигідні
для нього обов’язки.

Шкода, яка може бути заподіяна підопічному внаслідок зловживання
опікунськими правами, найчастіше має матеріальний характер.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення зазначених У диспозиції
ст. 167 дій, незалежно від того, чи спричинили вони негативні наслідки
для підопічного.

4. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним можуть бути лише опікуни та
піклувальники.

5. З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом.
Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є корислива мета.

КЩС (ст. 128-157).

Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. (ст. 17).
Правила опіки і піклування в Українській РСР. Затверджені наказом МЮ
УРСР, Міносвіти УРСР, МОЗ УРСР. Мінсоцзабезпечєння УРСР від 15липня 1971
р.

Стаття 168. Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння)

1. Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) всупереч волі
усиновителя (удочерителя)-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або виправними роботами на строк до двох років.

2.Те саме діяння, вчинене службовою особою або пра цівником медичного
закладу, яким відомості про усиновлення (удочеріння) стали відомі по
службі чи по роботі, або якщо воно спричинило тяжкі наслідки,-

карається штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням
волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1. Основний безпосередній об’єкт злочину – інтереси сім’ї та дітей, яких
було усиновлено (їх всебічний фізичний, психічний та соціальний
розвиток), Додатковим факультативним об’єктом можуть виступати здоров’я,
життя, інші блага.

2. З об’єктивної сторони злочин проявляється у розголошенні таємниці
усиновлення (удочеріння) всупереч волі усиновителя (удочерителя).
Усиновлення (удочеріння) – це оформлена спеціальним юридичним актом
(рішенням суду) передача на виховання в сім’ю неповнолітньої дитини на
правах сина чи дочки.

Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) передбачає протиправне
розкриття такої таємниці і поширення відомостей, що ЇЇ становлять, серед
осіб, яким не було відомо про факт усиновлення (удочеріння). Таке
поширення може полягати у повідомленні таємниці усиновлення (удочеріння)
якійсь конкретній особі, наприклад самому усиновленому, або
невизначеному колу осіб. Його змістом, зокрема, може бути інформація
щодо самого факту усиновлення (удочеріння), кровних батьків, дійсного
місця, дати народження,прізвище, ім’я та по-батькові (якщо вони змінені)
усиновленого, часу прийняття рішення про усиновлення (удочеріння) та
реєстрації цього факту.

Кримінальна відповідальність за ст. 168 настає лише у разі, якщо
розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) відбулося всупереч воді
усиновителя (удочерителя), тобто за відсутності його згоди. Ця ознака
матиме місце як тоді, коли усиновитель (удочеритель) знав про намір
винної особи розголосити таємницю усиновлення (удочеріння) і заперечував
проти цього, так і тоді, коли йому не було відомо про намір винного, а
винний, у свою чергу, не був поінформований про позицію усиновителя
(удочерителя).

За своєю конструкцією цей злочин формальний. Він вважається закінченим з
моменту доведення відомостей, що становлять таємницю усиновлення
(удочеріння), до осіб, яким ця таємниця не відома.

3. Суб’єкт злочину загальний. Ним може бути будь-яка особа, яка досягла
16-річного віку і якій відома таємниця усиновлення (удочеріння). При
цьому не має значення, з яких джерел їй стала відома ця таємниця.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим уми слом.
Мотивація дій винного (користь, помста тощо) значення для кваліфікації
не має.

5. Кваліфікуючими ознаками розглядуваного злочину є: 1) вчинення його
службовою особою або працівником медичного закладу, яким відомості про
усиновлення (удочеріння) стали відомі по службі чи по роботі; 2)
спричинення ним тяжких наслідків.

Підвищена суспільна небезпека розголошення таємниці усиновлення
(удочеріння) службовою особою або працівником медичного закладу, яким
відомості про усиновлення (удочеріння) стали відомі по службі чи роботі,
обумовлюється тим, що цей злочин вчинюється особами, які зобов’язані
зберігати факт усиновлення (удочеріння) як службову чи професійну
таємницю. Такими особами можуть бути службові особи, зокрема: органів,
що приймають рішення про усиновлення (удочеріння) (судді, секретарі
суду); закладів, в яких перебувають, утримуються або виховуються діти,
що можуть бути усиновлені; органів опіки та піклування; органів запису
актів громадського стану; місцевих державних адміністрацій; Центру по
усиновленню дітей при МОН. Що стосується медичних працівників, то ними
можуть бути лікарі та інший медичний персонал пологових будинків,
спеціалізованих дитячих медичних закладів, а також будь-які інші медичні
працівники, котрим у силу виконання професійних обов’язків стало відомо
про факт усиновлення (удочеріння).

Тяжкі наслідки у складі цього злочину – оціночна категорія. Ними.
зокрема, слід визнавати стійкий розлад психічної діяльності, самогубство
дитини чи її усиновителя, втечу і наступне зникнення дитини, які сталися
внаслідок розголошення таємниці усиновлення (удочеріння). За наявності
підстав дії, що спричинили тяжкі наслідки, мають одержувати самостійну
правову оцінку і кваліфікуватися за сукупністю зі ст. 168.

Конституція України (ст. 51).

Конвенція про права дитини від 20 листопада 3989р. Ратифікована Україною
27 лютого 1991 р.

КШС (ст. 128-157). Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня
2001 р. (ст.24).

Стаття 169. Незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння)

1. Незаконна посередницька діяльність або інші незаконні дії щодо
усиновлення (удочеріння) дитини, передачі її під опіку (піклування) чи
на виховання в сім’ю громадян-караються штрафом від п’ятдесяти до ста
двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними
роботами на строк до двох років.

2. Ті самі дії, вчинені щодо кількох дітей, повторно, за попередньою
змовою групою осіб, з використанням службового становища або якщо вони
спричинили тяжкі наслідки,-

караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину е встановлений порядок
усиновлення (удочеріння) дитини, передачі її під опіку

(піклування) чи на виховання в сім’ю громадян, порушення якого може
спричинити несприятливі наслідки для нормального фізичного,
інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального
розвитку дитини. Додатковим факультативним об’єктом можуть виступати
здоров’я, життя, інші блага усиновителів та усиновлених, піклувальників
та підопічних.

2. З об’єктивної сторони злочин полягає у діях, які можуть виразитися в
таких формах: 1) незаконна посередницька діяльність щодо усиновлення
(удочеріння) дитини; 2) інші незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння)
дитини; 3) незаконні дії щодо передачі дитини під опіку (піклування); 4)
незаконні дії щодо передачі дитини на виховання в сім’ю громадян.
Визначення незаконного характеру вказаних дій потребує звернення до
нормативно-правових актів, які визначають підстави та порядок
усиновлення (удочеріння) дитини, передачі її під опіку (піклування) чи
на виховання в сім’ю

громадян.

Про поняття усиновлення (удочеріння) див. коментар до ст, 168, про
поняття описи та піклування – коментар до ст. 16. Передача дитини на
виховання в. сім’ю громадян передбачає передачу дитини-сироти або
дитини, позбавленої батьківського піклування, батькам-вихователям до
дитячого будинку сімейного типу, створеного відповідно до угоди між
батьками-вихователями та органами опіки і піклування з метою виховання
та спільного проживання не менш як п’яти і, як правило, не більш як
десяти дітей, або до прийомної сім’ї – сім’ї, яка добровільно взяла із
закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування,
від одного до чотирьох дітей на виховання та спільне проживання.

Посередницькою діяльністю щодо усиновлення (удочеріння) дитини, передачі
ЇЇ під опіку (піклування) чи на виховання в сім’ю громадян слід
визнавати діяльність з будь-якого сприяння усиновленню (удочерінню),
передачі її під опіку (піклування) чи на виховання в сім’ю громадян,
коли винна особа зобов’язується в інтересах однієї зі сторін виконати
певні дії. розшукати батьків усиновленого та отримати від них або від
опікунів (піклувальників) згоду на усиновлення, вплинути на суддю з
метою прийняття ним позитивного рішення щодо усиновлення, опіки
(піклування) чи рішення виконкому відповідної ради або державної
адміністрації щодо передачі дитини в сім’ю на виховання, сприяти в
оформленні документів, які б дали змогу усунути обмеження, що
встановлені законодавством для усиновителів, опікунів чи піклувальників,
батьківвихователів тощо.

Незаконною є будь-яка посередницька діяльність щодо усиновлення
(удочеріння) дитини, передачі її під опіку (піклування) чи на виховання
в сім’ю громадян, яка є комерційною, тобто здійснюється з метою
одержання прибутку. Незаконною слід вважати посередницьку діяльність,
яка здійснюється незаконним способом (наприклад, шляхом підкупу чи
залякування) або спрямована на досягнення незаконної мети (наприклад,
має за мету спонукати батьків дати згоду на усиновлення дитини до й
народження).

Інші незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) дитини, пере дачі її
під опіку (піклування) чи на виховання в сім’ю громадян можуть полягати,
зокрема, у: примушуванні дитини до давання нею згоди на усиновлення
(удочеріння); прийнятті рішень про усиновлення (удочеріння),
встановлення опіки (піклування), передачу дитини на виховання в сім’ю
громадян за відсутності для того законних підстав; усиновленні
(удочерінні), встановленні опіки (піклування), передачі на виховання в
сім’ю громадян дітей, які не можуть бути усиновлені, передані під опіку
(піклування) чи на виховання у сім’ю громадян; передачі дітей під опіку
чи на виховання особам, які не мають права бути опікунами чи виховувати
таких дітей; підробленні документів, які стосуються зазначених фактів;
веденні приватного обліку дітей, які можуть бути усиновлені, з метою
його комерційного використання.

Порушення службовими особами порядку або строків подання інформації про
дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки (піклування) батьків, для
централізованого обліку тягне адміністративну відповідальність (ст.
184-2 КАП). Склад злочину, передбаченого ст. 169, зазначені дії
утворюють лише тоді, коли вони поєднані з іншими діями, що містять
ознаки цього злочину.

У разі, коли з метою оформлення незаконного усиновлення (удочеріння)
дитини, передачі її під опіку (піклування) чи на виховання в сім’ю
громадян складаються або використовуються підроблені документи, скоєне
слід кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ст. 169 і залежно від
суб’єкта злочину за ст. 358 або ст. 366. Постановлення суддею (суддями)
завідомо неправосудного рішення, ухвали або постанови у справі про
усиновлення (удочеріння) дитини, передачі ЇЇ під опіку (піклування) чи
на виховання в сім’ю громадян потребує самостійної кримінально-правової
оцінки і кваліфікації дій винного за сукупністю злочинів, передбачених
ст. 169 і ст. 375.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 169, вважається закінченим з моменту
вчинення описаних у ч. ї цієї статті дій. Факти незаконного усиновлення
(удочеріння), передачі дитини під опіку тощо як наслідки цих діянь
значення для кваліфікації не мають.

3. Суб’єктом цього злочину можуть бути як будь-які приватні особи,
включаючи осіб, які бажають усиновити (удочерити) дитину, взяти ЇЇ в
сім’ю на виховання чи стати опікуном (піклувальником) Дитини, так і
працівники, у т.ч. службові особи органів, установ і організацій, до
компетенції яких входить прийняття рішень з питань усиновлення
(удочеріння) дітей, передачі їх під опіку (піклування) чи на виховання в
сім’ю громадян.

4. З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом.
Психічне ставлення винного до тяжких наслідків (ч. 2 ст. 169) може бути
умисним чи необережним.

5. Кваліфікуючими ознаками незаконних дій щодо усиновлення (удочеріння)
є вчинення їх: 1) щодо кількох дітей; 2) повторно; 3) за попередньою
змовою групою осіб; 4} з використанням службового становища або 5)
спричинення ними тяжких наслідків.

Незаконними діями щодо усиновлення (удочеріння) дитини, передачі її під
опіку (піклування) чи на виховання в сім’ю громадян,

вчиненими щодо кількох осіб, слід визнавати такі дії у разі, коли вони
одночасно вчинюються щодо двох і більше дітей.

Повторним вважається вчинення будь-яких із передбачених ч. 1 ст. 169 дій
особою, яка раніше вчинила такі ж дії. Отже, цією ознакою охоплюється не
тотожна, а однорідна повторність. Про поняття групи осіб за попередньою
змовою див. коментар до ст. 28.

Кваліфікація діяння за ч. 2 ст. 169 за ознакою використання службового
становища має місце у разі, коли службова особа використовує своє
службове становище для вчинення незаконних дій щодо усиновлення
(удочеріння) дитини, передачі її під опіку (піклування) чи на виховання
в сім’ю громадян. При цьому, якщо такі дії потягли тяжкі наслідки або
вчиняються працівником правоохоронного органу, їх необхідно додатково
кваліфікувати за ч. ч. 2 або З ст. 364.

Тяжкі наслідки у складі цього злочину – поняття оціночне. Ними можуть
визнаватися самогубство або самокалічення дитини, втеча дитини з
наступним її зникненням безвісти, заподіяння шкоди здоров’ю дитини,
матеріальної шкоди у значних розмірах, втягнення дитини у злочинну
діяльність, залучення її до порнобізнесу тощо. За наявності підстав
заподіяння таких наслідків може отримувати самостійну
кримінально-правову оцінку.

КШС (глави 1-3, 14-18, розділ VI).

Закон України ” Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. (ст.8).

Консульський статут України. Затверджений указом Президента України від
2 квітня 1994р. № 127/94 {глава VI).

Положення про дитячий будинок сімейного типу. Затверджене постановою КМ
№ 267 від 27 квітня 1994р.

Постанова КМ “Питання Центру по усиновленню дітей при Міністерстві
освіти” № 380 від ЗО березня 1996р.

Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення
громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за
умовами їх проживання у сім’ях усиновителів. Затверджений постановою КМ
№ 775 від 20 липня 1996р.

Положення про прийомну сім’ю. Затверджене постановою КМ № 241 від 2 бе
резня 1998р.

Стаття 170. Перешкоджання законній діяльності професійних спілок,
політичних партій, громадських організацій

Умисне перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних
партій, громадських організацій або їх органів –

карається виправними роботами на строк до двох років або позбавленням
волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади
чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Об’єктом злочину є конституційне право громадян на свободу об’єднання
у професійні спілки, політичні партії та громадські організації для
здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних,
економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, а також права і
законні інтереси профспілок, політичних партій і громадських
організацій.

Професійна спілка (профспілка) – добровільна неприбуткова громадська
організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за
родом їх професійної (трудової} діяльності'(навчання). Профспілки
утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх
членів. Політична партія – це зареєстроване згідно з законом добровільне
об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми
суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню
політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних
заходах. Громадською організацією є об’єднання громадян для задоволення
та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових,
національно-культурних, спортивних та Інших спільних інтересів. До
органів цих організацій належать вищі статутні органи управління
(загальні збори, конференції, з’їзди тощо) та створювані ними виконавчі
органи (центральні комітети, комітети, пленуми, президії тощо).

2. З об’єктивної сторони злочин характеризують дії або бездіяльність,
які перешкоджають законній діяльності профспілок, політичних партій та
громадських організацій. Законною визнається така діяльність об’єднання
громадян, яка не суперечить Конституції та законам України і
здійснюється відповідно до їх програмної мети та/або статутних засад.

Перешкоджання незаконній діяльності зазначених об’єднань не утворює
складу цього злочину. Незаконними визнаються утворення і діяльність
політичних партій та громадських організацій, програмна мета або дії
яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну
конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і
територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне
захоплення державної влади, пропаганду війни чи насильства, на
розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на
права і свободи людини, здоров’я населення. створення незаконних
воєнізованих формувань. Такі об’єднання громадян не підлягають
легалізації, а їхня діяльність у разі легалізації забороняється у
судовому порядку. Незаконною визнається діяльність політичної партії,
пов’язана з фінансуванням її із джерел, заборонених законом, а також до
складу якої входять іноземці чи особи без громадянства.

Не допускається створення і діяльність структурних осередків політичних
партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах
місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних
підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і
організаціях.

Не можуть бути членами політичних партій судді, працівники Прокуратури,
працівники органів внутрішніх справ, співробітники СБУ,
військовослужбовці, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини
та деякі інші категорії осіб.

Перешкоджання законній діяльності профспілок або їх органів може
виразитись у; встановленні будь-яких обмежень трудових,
соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод громадян,
гарантованих Конституцією і законами України, у зв’язку з належністю або
неналежністю до профспілок чи певної профспілки,

вступом до неї або виходом із неї; порушенні гарантій, які встановлені
законом для працівників підприємств, установ або організацій, обраних до
профспілкових органів; невиконанні роботодавцем обов’язку щодо створення
належних умов для діяльності профспілкових організацій; невиконанні
законного рішення профспілки;

створенні перепон для об’єднання профспілок в асоціації; незаконному
втручанні в організацію та порядок проведення зборів, конференцій, інших
заходів, які проводяться профспілками відповідно до закону; примусовому
розпуску, припиненні, а також забороні діяльності профспілок, їх
об’єднань у несудовому порядку; позбавленні їх права власності на
будь-яких інших, крім судового рішення, підставах; створення перепон
щодо укладання профспілками колективних договорів, угод та здійснення
контролю за їх дотриманням; ненаданні службовими особами відомостей, що
стосуються умов праці, додержання законодавства про працю тощо.

Перешкоджанням законній діяльності політичних партій або їх органів слід
визнавати; неправомірне втручання, у т.ч. з боку службових осіб органів
державної влади та органів місцевого самоврядування, у створення і
внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків; надання
службовими особами органів державної влади або органів місцевого
самоврядування привілеїв чи сприяння діяльності одних партій і утиск
інших; безпідставна заборона політичної партії, анулювання
реєстраційного свідоцтва чи обмеження діяльності партії чи її органів в
реалізації наданих законом прав; створення перешкод для реалізації
політичною партією або її органами своїх повноважень у майновій,
фінансовій та інших сферах; безпідставне притягнення керівників чи інших
членів партії до юридичної відповідальності з метою зниження
ефективності чи припинення діяльності партії тощо.

Перешкоджання законній діяльності громадських організацій або їх органів
може проявитись у будь-яких діяннях, у т.ч. із числа описаних вище, які
спрямовані на створення перепон у виконанні громадськими організаціями
або їх органами Їх статутних завдань, реалізації прав, включаючи право
на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої
комерційної діяльності, обмеження прав і свобод громадян у зв’язку з їх
належністю або неналежністю до об’єднань громадян.

Перешкоджання може виразитись також у погрозах, насильстві або іншому
протиправному впливі на керівників чи інших членів профспілок,
політичних партій або громадських організацій та їх органів з метою не
допустити виконання ними своїх повноважень чи домогтися прийняття
неправомірного рішення з боку цього представника чи профспілкового
органу.

Об’єктивну сторону розглядуваного злочину утворює перешкоджання законній
діяльності об’єднанню громадян з будь-яким статусом і будь-якого рівня
(ланки): громадському об’єднанню з всеукраїнським, місцевим чи
міжнародним статусом; первинній; місцевій, обласній, регіональній,
республіканській чи іншій профспілковій організації; республіканській
структурі політичної партії чи її місцевим осередкам; органу таких
об’єднань будь-якого рівня (центральному чи місцевому, вищому (з’їзду,
конференції, зборам) чи

виконавчому); керівникам чи іншим представникам таких об’єднань чи їх
органів.

Якщо спосіб перешкоджання сам по собі є злочинним (перевищення влади або
службових повноважень, заподіяння тілесних пошкоджень, погроза
вбивством, службове підроблення, порушення рівноправності громадян), то
вчинене за наявності для того підстав слід кваліфікувати за сукупністю
злочинів – за ст. 170 та ст. ст. 365, 121. 122, 129, 366, 161.

Цей злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій чи
бездіяльності, які спрямовані на перешкоджання законній діяльності
зазначених об’єднань громадян або їх органів.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом.

Конституція України (ст. ст. 36, 37).

КЗП {ст. ст. 12, 243- 252).

Закон України ” Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р, (ст. ст.
2, 3,4, 6, 7, 20-24).

Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльностіі”
від 15 вересня 1999р. (ст. ст. 1, 5, 18, 19-25, 41, 42, 43).

Закон України Про політичні партіїв Україні” від 5 квітня 2001 р.(ст.ст.
2, 5, 6,10).

Стаття 171. Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів

1. Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на
строк до трьох років.

2. Переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за
критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою
змовою,-

карається штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням
права обіймати певні посади на строк до трьох років.

1. Об’єктом злочину е встановлений порядок здійснення законної
професійної діяльності журналістів, який забезпечує конституційне право
громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і
переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати і
поширювати інформацію, необхідну Їм для реалізації ними своїх прав,
свобод та законних інтересів.

Професійним журналістом, є творчий працівник, який як учасник
інформаційних відносин професійно збирає, одержує, створює і займається
підготовкою інформації для засобу масової інформації та Діє на підставі
трудових чи інших договірних відносин з його Редакцією або займається
такою діяльністю за її уповноваженням. Свою професійну діяльність він
може здійснювати в інтересах будь-якого друкованого (газети, журнали,
бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем) або
аудіовізуального (радіомовлен-

ня, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо} засобу масової
інформації.

2. Об’єктивна сторона цього злочину полягає у діях, які перешкоджають
законній професійній діяльності як окремого журналіста (журналістів),
так І засобу масової інформації, і можуть мати дві форми: 1)
перешкоджання законній діяльності журналістів (ч. Ї ст, 171); 2)
переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків а&о за
критику (ч. 2 ст. 171).

Законною е така діяльність журналістів, яка спрямована на реалізацію
ними своїх повноважень у інформаційній сфері і здійснюється засобами та
в порядку, передбачених законом.

Перешкоджання незаконній професійній діяльності журналіста не утворює
складу злочину; передбаченого ст. 171. Такою, зокрема, слід визнавати
професійну діяльність журналістів щодо збирання? зберігання,
використання та поширення інформації з обмеженим доступом (конфіденційна
та^таємна) з порушенням встановленого законом порядку. Незаконною слід
також визнавати професійну діяльність журналістів, яка полягає у:
закликах до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу
або територіальної цілісності України; пропаганді війни, насильства та
жорстокості; розпалюванні расової, національної, релігійної ворожнечі;
поширенні порнографічної чи іншої інформації, яка підриває суспільну
мораль або підбурює до правопорушень, принижує честь і гідність людини;

втручанні у приватне життя особи тощо.

Умисне перешкоджання незаконній діяльності журналіста може в окремих
випадках бути кваліфіковано як злочин проти життя, здоров’я, волі особи,
злочин проти власності тощо.

-Перешхоожання законній професійній діяльності журналістів -це
протиправне створення перепон, обмежень, заборон щодо одержання,
використання, поширення та зберігання інформації окремим журналістом
(журналістами) чи засобом масової інформа^ ції. Воно може виразитись у
примушуванні до поширення певної інформації або відмові в й” поширенні,
здійсненні цензури, незаконному вилученні тиражу друкованої продукції,
знятті передачі з ефіру, недопущенні журналіста до участі у
прес-конференції, безпідставній відмові в акредитації засобу масової
інформації чи окремому журналістові, позбавленні журналіста чи засіб
масової інформації можливості скористатися переважним правом на
одержання інформації, необгрунтованій відмові у задоволенні запиту щодо
доступу до офіційних документів або наданні письмової чи усної
інформації, порушенні права власності на інформацію, навмисному
приховуванні інформації, безпідставній відмові від поширення певної
інформації тощо.

Таке перешкоджання може здійснюватися шляхом погроз, застосування
фізичного насильства, обману, шантажу, пошкодження’ чи знищення майна,
підкупу тощо.

Якщо перешкоджання здійснювалось шляхом погрози вбивством або знищення
майна, застосування фізичного насильства, знищення або пошкодження
майна, підкупу службової особи, вчинене за наявності підстав, слід
додатково кваліфікувати зокрема за стст. 121, 122, 125127, Ї29, 194-196,
369. Умисне вбивство журналіста

з метою перешкодити його законній професійній діяльності, а так само з
мотиву помсти за таку діяльність потребує кваліфікації дише за п. 8 ч. 2
ст. Ї 15. Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів,
вчинене у ході передвиборної кампанії з метою вплинути на результати
виборів, якщо воно призвело до перешкоджання здійсненню громадянином
України його виборчого права, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів,
передбачених ст, 171 і 157.

Не утворюють складу розглядуваного злочину дії, які хоча фактично і
перешкодили журналістові у його діяльності, але були вчинені на законних
підставах (наприклад, припинення випуску друкованого засобу масової”
інформації за рішенням суду, позбавлення журналіста акредитації за
перевищення ним своїх повноважень чи невиконання обов’язків).

Переслідування може полягати у фізичному чи психічному впливі на
журналіста, його рідних чи близьких, знищенні або пошкодженні його
майна, обмеженні або позбавленні його прав чи законних інтересів
(позбавлення премії, істотне зменшення розміру гонорару, звільнення з
роботи чи переведення на іншу роботу, відмова оприлюднювати підготовлені
ним матеріали). Необхідною ознакою таких дій для кваліфікації їх за ч. 2
ст. 171 є причинна обумовленість такого переслідування виконанням
журналістом професійних обов’язків або його критикою фізичних (не
обов’язково самого винного) чи юридичних осіб.

Обов’язковою умовою кваліфікації переслідування журналіста ‘за виконання
професійних обов’язків чи критику за ч. 2 ст. 17Ї є вчинення таких дій
службовою особою або групою осіб за попередньою змовою. Про поняття
службової особи див. примітки 1 і 2 до ст. 364 та Загальні положення до
розділу XVII Особливої частини КК, а про поняття групи осіб за
попередньою змовою – коментар До ст. 28.

Склад цього злочину – формальний. Злочин вважається закінченим з моменту
вчинення відповідних дій, передбачених ст. 17!.,

3. Суб’єктом цього злочину може бути службова або приватна особа, яка
досягла 16-річного віку. Перешкоджання законній діяльності журналістів,
вчинене службовою особою з використанням наданих їй влади чи службових
повноважень, за наявності підстав слід Додатково кваліфікувати за ст.
364.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умя-

Констилїуція України (ст. ст. І5, 34). 38 4’^°” укра&і” ^Р0 ^формацію”
від 2 жовтня !992 р. (ст. ст. 20, 29, 30-34,

Закон України “Про друковані засоби масової інформації /пресу) в
Україні” ви? ‘ь[ листопада 1992 і^.іст.ст. 18,26,35). г і і ^ // у у

спі гїГ^я^’0″‘” рс телебачеіііія ‘ радіомовлення” від 21 грудня 1993 р
Іст.

Затан України “Про інформаційні агентства” 28 лютого 1995 р.

Укп~1•ше1^КСУСГІРШІЩОЇООФ!^^ІІI^ОГОтлУма^^є1їіія статей 3, 23, ЗІ, 47,
48 Закону /с^/,1ниуі%о ^Формацію та статті 12 Закону України “Про
прокуратуру’ Ігрова К.Г.Устименка) № 5-зп від ЗО жовтня Ї99? р. ^ г ^ т

ЗДоч””””(tm)030 пвс № ) в’? ^ ^”””я ^94 р. “Про судову практику в
справах про о^ш^и “роти життя і здоров’я (п. 10). / */-

Стаття 172. Грубе порушення законодавства про працю

1. Незаконне звільнення працівника з роботи з особистих мотивів, а також
інше грубе порушення законодавства про працю-

караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на
строк до двох років.

2. Ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього, вагітної жінки чи матері,
яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда,-

караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до п’яти років, або виправними
роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

1. Об’єктом злочину є трудові права людини, які включають право на
працю, право на гарантовану заробітну плату, право на відпочинок.

2. Потерпілим від цього злочину закон визнає працівника. Під
працівниками розуміються особи, на яких поширюється законодавство
України про працю і які є відповідною стороною трудових правовідносин, у
т. ч. державні службовці, які уклали трудові договори з громадянами,
особи, які проходять альтернативну (невійськову) службу. Підставою
виникнення таких відносин можуть бути: трудовий договір (як письмовий,
так і усний), членство у кооперативах та їх об’єднаннях, колективних
сільськогосподарських підприємствах, селянських (фермерських)
господарствах, підприємствах з іноземними інвестиціями. До працівників
слід відносити також іноземців, які відповідно до чинного українського
законодавства оформлені на роботу і працюють на підприємствах, в
установах і організаціях на території України, і громадян України, які
працюють за її межами (слід враховувати, що трудові відносини цих осіб
регулюються законодавством сторони працевлаштування та міжнародними
договорами України).

Поняттям “працівники” в контексті ст. 172 не охоплюються працівники
міліції та працівники податкової міліції, що мають спеціальні звання,
військовослужбовці, у т.ч. ті, що проходять так звану військову службу
за контрактом. Порушення щодо них відповідними службовими особами
законодавства, яке регулює проходження ними служби, має розглядатися як
службові зловживання і за наявності підстав кваліфікуватися за
відповідними ст.ст. 364, 365, 423, 424,

3. З об’єктивної сторони цей злочин може проявитися у діях або
бездіяльності у формі:

незаконного звільнення працівника з роботи;

іншого грубого порушення законодавства про працю.

Звільнення з роботи працівника має визнаватися незаконним якщо воно
здійснене без законних підстав для цього або з порушенням встановленого
порядку звільнення, визначеного законом. Такі законні підстави можуть
бути загальними або спеціальними.

Порушення законодавства про працю, вчинене з мотивів расової,
національної, релігійної неприязні, за наявності інших необхідних ознак
може бути кваліфіковане за ст. 161.

6. Кваліфікуючою ознакою цього злочину є незаконне грубе порушення
законодавства про працю щодо певних категорій працівників:
неповнолітнього, вагітної жінки чи матері, що має дитину віком до
чотирнадцяти років або дитину-інваліда.

7. Неповнолітнім є особа, яка не досягла 18-річного віку. Про поняття
вагітної жінки див. коментар до ст. 115. Дитина-інвалід- дитина зі
стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою
або вродженими вадами розумового чи фізич-ного розвитку, що зумовлюють
обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової
соціальної допомоги і захисту. Найбільш поширеними проявами цього
злочину стосовно вказаних осіб є пряма чи завуальована відмова у
прийнятті їх на роботу, зниження їм заробітної плати, звільнення з
роботи з мотивів вагітності чи недосягнення повноліття, застосування
праці осіб молодших вісімнадцяти років на важких роботах і на роботах зі
шкідливими умовами праці, а також на підземних роботах, залучення
працівників молодших вісімнадцяти років до нічних, надурочних робіт і
робіт у вихідні дні тощо.

Конституція України {ст ст 26, 43).

Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р. Ратифікована
Україною 27 лютого 1991 р, (ст. 1).

КЗП (ст. ст. З, 21, 24. 36-45, 184, 190. 192).

Закон України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р (ст. 48). Закон
України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992р. Іст ст 37,43) Закону
України “Про колективне сільськогосподарське підприємство від 14 лютого
1992 р (ст.19)

Закон України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. (ст. ст.
ЗО-ЗІ) Закон України “Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня
1997 р. {ст.ст 8-12).

Закон України “Про правовий статус іноземців від 4 лютого 1994 р (ст 8)
Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. (ст 1).
Положення про умови праці осіб, які працюють у громадян за договорами,

Затверджене постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріатом ВЦРПС від

28 квітня 1987р.

Стаття 173. Грубе порушення угоди про працю

1. Грубе порушення угоди про працю службовою особою підприємства,
установи, організації незалежно від форми власності, а також окремим
громадянином або уповноваженого ними особою шляхом обману чи зловживання
довірою або примусом до виконання роботи, не обумовленої угодою,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до п’яти років, або арештом ‘на строк, до
шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Ті самі дії, впинені стосовно громадянина, з яким укладена угода щодо
його роботи за межами України,

караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.

1. Об’єктом злочину є трудові права людини, а саме: Право на можливість
заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку
вільно погоджується, право не бути примушеним до праці, а також
конституційне право громадян України на піклування і захист з боку
держави під час роботи за кордоном.

2. Потерпілим від злочину є працівник, з яким укладено угоду про працю.
Про поняття працівник див. коментар до ст. 172.

3. З об’єктивної сторони злочин характеризується грубим порушенням угоди
про працю шляхом обману чи зловживання довірою або примусом до виконання
роботи, не обумовленої угодою.

Угода про працю – це укладений відповідно до закону між працівником і
власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним
органом чи фізичною особою трудовий договір (письмовий чи усний, а також
трудовий контракт), за яким, зокрема, працівник зобов’язується
виконувати роботу, визначену цим договором, а власник підприємства,
установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа
зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати
умови праці, необхідні для виконання роботи.

Питання про визнання порушення угоди про працю грубим вирішується у
кожному конкретному випадку. За будь-яких обставин наявність цієї ознаки
потребує істотного порушення права людини на працю.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину є спосіб його вчинення.
Згідно із законом порушення угоди про працю може бути вчинено шляхом: 1)
обману; 2) зловживання довірою або 3) примусом до виконання роботи, не
обумовленої угодою. Про поняття обману та зловживання довірою див.
коментар до ст. 190. Порушення угоди про працю шляхом обману може
проявитись, наприклад, у введенні потерпілого в оману стосовно умов та
характеру праці, розміру заробітної плати, виплати преміальних тощо.
Зловживання довірою матиме місце у разі, коли винний недобросовісно
використовує довір’я з боку потерпілого до нього особисто чи До
організації, яку він представляє, з тим, щоб ігнорувати визначені умови
угоди про працю. Під примусом слід розуміти примушування До виконання
роботи під загрозою дисциплінарного стягнення, застосування насильства
чи будь-який інший протиправний вплив на особу з метою домогтися
виконання нею роботи, не обумовленої угодою про працю. Якщо дії, за
допомогою яких винний намагався примусити потерпілого до виконання
роботи, не обумовленої угодою, самі по собі є кримінальне караними,
вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ст. 173 та,
наприклад, ст.ст. 126, 129.

Примушування працівника до належного виконання своїх обов’язків
відповідно до займаної посади не утворює складу злочину, передбаченого
ст. 173. За наявності підстав такі дії службової особи можуть
розглядатися як зловживання владою чи службовим становищем або
перевищення влади чи службових повноважень, а дії неслужбової особи як
самоправство чи злочин проти життя, здоров’я, волі особи.

Діяння, передбачене ст. 173, є спеціальним складом грубого порушення
законодавства про працю, а тому його вчинення не потребує додаткової
кваліфікації ще і за ст. 172.

Закінченим цей злочин вважається з моменту грубого порушення угоди про
працю.

4. Суб’єктом злочину може бути службова особа підприємства, установи,
організації, громадянин-підприємець, інший громадянин, який уклав з
працівником угоду про працю або уповноважені ними особи.

5. Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом.

6. Кваліфікуючою ознакою цього злочину є порушення угоди про працю
стосовно громадянина, з яким укладено угоду щодо його роботи за межами
України.

При застосуванні цієї ознаки слід виходити з того, що відповідно до
вітчизняного законодавства трудові відносини громадян, які працюють за
межами України, регулюються законодавством сторони працевлаштування та
міжнародними договорами України. Якщо міжнародним договором, в якому
бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить
законодавство України при працю, то застосовуються правила міжнародного
договору. При цьому слід виходити з того, що умови договорів про працю,
які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України
про працю, є недійсними. Отже, кваліфікований склад цього злочину матиме
місце тоді. коли українські працівники, що працюють за кордоном на
підставі угод між організаціями різних держав, які укладаються на
виконання міждержавних договорів про економічне, науково-технічне та
інше співробітництво, залишаються у трудових відносинах з організацією,
що відрядила їх за кордон, і на них поширюється вітчизняне законодавство
про працю. Водночас розглядуваний склад злочину буде відсутнім у
випадках, коли порушення угоди про працю вчинюється стосовно громадян
України, які працюють у різних спільних підприємствах, філіях іноземних
організацій на території України, і їхні трудові відносини регулюються
законодавством відповідних іноземних держав.

Конституція України (ст. ст. 25, 43). КЗП (ст.8.8-1,9,21).

Конвенція МОЛ про примусову або обов’язкову працю 1930 р. Ратифікована
УРСР 9 червня 1956р.

Стаття 174. Примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у
страйку

Примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку
шляхом насильства чи погрози застосування насильства або шляхом інших
незаконних дій –

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на
строк до трьох років-

1. Об’єктом злочину є право людини, що працює, на страйк для захисту
своїх економічних і соціальних інтересів. Відповідно до

ст. 44 Конституції України, ніхто не може бути примушений до участі або
неучасті у страйку.

2. Потерпілим від злочину є працівник, який відповідно до закону має
право на страйк. Законодавством забороняється певним категоріям
працюючих брати участь у страйку. Це зокрема стосується працівників
(крім технічного та обслуговуючого персоналу) органів прокуратури, суду,
органів державної влади, безпеки та правопорядку, у т.ч. працівників
міліції, військовослужбовців усіх військових формувань, державних
службовців.

3. Об’єктивна сторона злочину може проявлятися у двох формах: 1)
примушуванні до участі у страйку; 2) перешкоджанні участі у страйку.
Такі примушування та перешкоджання є кримінальне караними, якщо вони
вчиняються одним із зазначених у ст. 174 способів, а саме, шляхом: 1)
насильства; 2) погрози застосування насильства; 3) інших незаконних дій.

Страйк – це тимчасове колективне добровільне припинення роботи
працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків)
підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою
вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Страйк
застосовується як крайній засіб (коли всі інші можливості вичерпано)
вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у зв’язку з відмовою
власника або уповноваженого ним органу (представника) задовольнити
вимоги найманих працівників або уповноваженого ними органу, профспілки,
об’єднання профспілок чи уповноваженого нею (ними) органу. Порядок
здійснення права на страйк встановлюється законом.

Під примушуванням до участі у страйку розуміється домагання від
потерпілого взяти участь у страйку шляхом насильства чи погрози
застосування насильства або шляхом інших незаконних дій (наприклад,
видання наказу чи розпорядження). Залучення працівника до участі у
страйку шляхом обману, підкупу, задобрювання (обіцянням заохотити по
службі тощо) або в інший спосіб, який не містить елемента примусу, не
утворює складу цього злочину. Водночас, скажімо, поєднання насильства з
підкупом слід розглядати як примушування.

Перешкоджання участі у страйку – це вчинення фізичного чи психічного
насильства або інших незаконних дій, які утруднюють або унеможливлюють
участь працівника, що має право на страйк, У законному страйку. Поняттям
“інші незаконні дії” при вчиненні злочину у цій формі охоплюються
будь-які дії, які суперечать закону (наприклад, підкуп, погроза
незаконно звільнити з роботи чи притягти до юридичної відповідальності,
обмеження волі).

Не утворює складу злочину, передбаченого ст. 174, створення перепон
участі у страйку, коли його проведення є незаконним – за умов, якщо
припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров’ю людей,
довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху, аваріям,
катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків.

6. У разі, якщо примушування до участі у страйку чи перешкоджання участі
у страйку становлять дії, які самі по собі утворюють склад відповідного
злочину (наприклад, нанесення тілесних ушко-

джень, погроза вбивством, перевищення влади або службових повноважень),
вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів (наприклад, за ст. 174
і ч. 2 ст. 122).

Для визнання злочину закінченим не вимагається, щоб в результаті
вчинення винним дій потерпілий взяв участь у страйку (при примушуванні)
або не взяв участі у страйку (при перешкоджанні). Момент його закінчення
пов’язується із самим фактом вчинення дій, описаних у ст. 174.

4 Суб’єкт злочину – загальний. Вчинення цього злочину службовою особою
за наявності підстав може додатково кваліфікуватися як відповідний
злочин у сфері службової діяльності.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом,

Конституція України (ст 44)

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16
грудня 1966 р. (ст 8).

Закон України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів
(конфліктів)” від 3 березня 1998 р (розділ НІ).

Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990р (ст. 18).

Закон України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та
членів їх сімей” від 20 грудня 1991 р, (ст. 5).

Закон України ” Про державну службу” від 16 грудня 1993р. (ст. 16).

Стаття 175. Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших
установлених законом виплат

1. Безпідставна невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої
установленої законом виплати громадянам більше ніж за один місяць,
вчинена умисно керівником підприємства, установи або організації
незалежно від форми власності,-

карається штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до п’яти років, або виправними
роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до двох
років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певного
діяльністю на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, якщо воно було вчинене внаслідок нецільового
використання коштів, призначених для виплати заробітної плати,
стипендії, пенсії та інших встановлених законом виплат,-

карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або
позбавленням волі на строк до трьох років.

3. Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до
притягнення до кримінальної відповідальності нею здійснено виплату
заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом
виплати громадянам.

1. Об’єктом злочину є конституційне право на заробітну плату, не нижчу
від визначеної законом, і на своєчасне її отримання, а також право на
соціальний захист, у т.ч. право на отримання пенсій та інших видів
соціальних виплат.

2. Об’єктивні сторона складу цього злочину виражається у безпідставній
невиплаті заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої
законом виплати громадянам більше ніж за один місяць.

Під невиплатою заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої
законом виплати слід розуміти неповну або несвоєчасну виплату громадянам
зазначених виплат. Така невиплата утворює склад злочину, передбаченого
ст. 175, якщо вона: 1) є безпідстаною; 2) має місце протягом певного
строку (більше ніж за один місяць).

Безпідставною зазначена невиплата вважатиметься тоді, коли вона має
місце, незважаючи на наявність законних підстав для виплати заробітної
плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати
громадянам. Не буде складу цього злочину, якщо зазначені виплати не
здійснюються на законних підставах (наприклад, несплата частини
заробітної плати в результаті відрахування із неї для покриття
заборгованості працівника підприємству, установі, організації, на якому
він працює) або їх невиплата зумовлена об’єктивними причинами
(наприклад, неповним бюджетним фінансуванням, відсутністю необхідних для
виплат коштів на рахунках підприємства, установи, організації).

Склад злочину, передбаченого ст. 175, має місце лише у разі зазначеної
невиплати більше ніж за один місяць. Вказівка закону на такий термін
свідчить не лише про те, що невиплата, наприклад, заробітної плати чи
пенсії за один місяць не є кримінальне караною (за такі дії може
наставати адміністративна відповідальність, передбачена ст. 41 КАП), а й
просте, що зона може стосуватися лише тих виплат громадянам, які мають
регулярний характер. Отже, склад цього злочину буде відсутній, якщо
невиплата стосується одноразової (за винятком тієї, що входить в
структуру заробітної плати) виплати громадянам. За наявності підстав,
зокрема при заподіянні істотної шкоди, такі дії можуть розцінюватись як
зловживання владою чи службовим становищем або інший злочин.

Для визначення цієї ознаки необхідно з’ясувати існуючі за законом чи
іншим нормативно-правовим актом строки та періодичність тієї чи іншої
виплати. Так, згідно із законодавством про працю та про оплату праці,
заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні в
строки, встановлені у колективному договорі, але не рідше двох разів на
місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних
днів. У разі, коли день виплати’ заробітної плати збігається з вихідним,
святковим або неробочим Днем, заробітна плата виплачується напередодні.
Виплата пенсій за відомостями здійснюється з 2-го по 20-те число кожного
місяця в операційних касах поштамтів, вузлів, відділень зв’язку, банків
та з доставкою додому. Слід зазначити, що відповідно до законодавства
Діяльність, пов’язана з виплатою та доставкою пенсій, здійснюється
виключно державними підприємствами зв’язку.

Заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому
виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган
сплачує працівникові за виконану ним роботу відповідно до встановлених
норм праці (норми часу, виробітку, об-

слуговування, службові обов’язки). Структурно заробітна плата
складається з основної (встановлюється у вигляді тарифних ставок
(окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для
службовців) та додаткової (встановлюється за працю понад установлені
норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці і
включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати,
передбачені чинним законодавством, премії, пов’язані з виконанням
виробничих завдань і функцій) заробітної плати, а також інших
заохочувальних та компенсаційних виплат (виплати у формі винагород за
підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і
положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не
передбачені актами чинного законодавства або які здійснюються понад
встановлені зазначеними актами норми. Склад злочину, передбаченого ст.
175, утворює невиплата заробітної плати як у грошовому виразі, так і в
іншій передбаченій законом формі.

Відповідно до законодавства про оплату праці заробітна плата працівників
підприємств на території України виплачується у грошових знаках, що
мають законний обіг на території України. Виплата заробітної плати у
формі боргових зобов’язань і розписок або у будь-якій іншій формі
забороняєтьсяЗаробітна плата може ви-

плачуватися банківськими чеками. Колективним договором, як виняток, може
бути передбачено часткову виплату заробітної плати натурою (за цінами не
нижче собівартості) в тих галузях або за тими професіями, де така
виплата, що еквівалентна за вартістю оплаті праці у грошовому виразі, є
звичайною або бажаною для працівників, за винятком товарів, перелік яких
встановлюється КМ.

Пенсія – це форма соціального забезпечення, яке встановлюється для
непрацездатних, а за настання передбачених законом умов і для інших
громадян та гарантує їм право на матеріальне забезпечення за рахунок
суспільних фондів споживання. Відповідно до законодавства України пенсії
поділяються на трудові (за віком, по інвалідності, в разі втрати
годувальника, за вислугу років) та соціальні (наприклад, за особливі
заслуги). Відповідальність за ст. 175 настає за невиплату будь-якої
встановленої громадянинові відповідно до закону пенсії.

Стипендія – вид соціальної виплати, який встановлюється студентам,
слухачам, учням навчальних закладів, а також деяким ін шим категоріям
громадян з метою матеріального забезпечення їх соціального захисту
(учасникам бойових дій; особам, які мають особливі заслуги перед
Вітчизною; найбільш талановитим молодим;

ученим; найбільш обдарованим молодим митцям; видатним діячам науки,
освіти та культури; талановитим перспективним спортсменам; чемпіонам
Олімпійських та Параолімпійських ігор; стипендій,

імені Тараса Шевченка учням середніх загальноосвітніх навчальних
закладів тощо). Склад злочину, передбаченого ст. 175, утворює невиплата
будь-якої встановленої відповідно до закону стипендії, у

т. ч. іменної, державної довічної та іншої стипендії, що встановлю-

ються відповідно до закону для певних категорій громадян. |

Інша, встановлена заходом виплата, – це інша, крім заробітної;

плати, стипендії, пенсії, установлена законом виплата громадянам,

яка здійснюється на регулярній основі (щомісячно). Це, зокрема:

грошове утримання військовослужбовців та осіб начальницького і рядового
складу органів внутрішніх справ, довічне грошове утримання судді, певні
види державної соціальної допомоги (наприклад, допомога по догляду за
дитиною до досягнення нею трирічного віку, допомога на дітей, які
перебувають під опікою чи піклуванням, допомога малозабезпеченим сім’ям
з дітьми), доплати і компенсації, які здійснюються відповідно до
законодавства про соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок
Чорнобильської катастрофи.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли сплив останній строк
виплати заробітної плати, стипендії, іншої установленої законом виплати
громадянам і її невиплата становить більше ніж за один місяць. Так, при
невиплаті заробітної плати цей злочин вважатиметься закінченим з моменту
настання дня, наступного за тим, у який мало бути виплачено першу
частину заробітної плати за другий місяць. При невиплаті пенсії – з
моменту настання дня, наступного за днем, який був останнім за строками
виплати пенсії за другий місяць.

3. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути лише керівник
підприємства, установи або організації незалежно від форми власності.
Інші службові особи підприємств, установ, організацій, а так само
приватні особи можуть нести кримінальну відповідальність за цією статтею
лише як співучасники (організатори, підбурювачі,
пособники).Громадянин-підприємець, який використовує найману працю і не
виплачує найманим працівникам заробітну плату, не може визнаватися
суб’єктом злочину, передбаченого ст. 175. Це стосується і фізичних осіб
– засновників підприємств, які не є їх керівниками. За наявності підстав
такого роду їхні дії можуть утворювати склад самоправства чи іншого
складу злочину.

4. Суб’єктивна сторона характеризується лише умисною формою вини.

5. Кваліфікуючою ознакою злочину е вчинення описаного у ч.1 ст, 175
діяння внаслідок нецільового використання коштів, призначелих для
виплати заробітної плати, стипендії, пенсії та інших установлених
законом виплат.

Нецільовим слід визнавати використання зазначених коштів на будь-які
заходи, не пов’язані з їх виплатою як заробітної плати, стипендії,
пенсії та інших установлених законом виплат (наприклад, Для придбання
сировини, обладнання, техніки, різних товарів, оплату оренди, послуг, на
будівництво чи ремонт приміщення тощо). Вказану невиплату слід визнавати
також такою, що сталася внаслідок нецільового використання зазначених
коштів, якщо вона мала місце в результаті порушення вимог законодавства,
відповідно до якого оплата праці працівників підприємств та організацій,
у т.ч. тих, що знаходяться на госпрозрахунку й отримують дотації з
бюджету, здійснюється в першочерговому порядку після сплати обов’язкових
платежів. Якщо нецільове використання зазначених коштів пов’язане із
вчиненням іншого злочину (наприклад, розкраданням майна, зловживанням
владою чи службовим становищем, службовим підробленням), вчинене слід
кваліфікувати за сукупні

стю злочинів. Якщо предметом зазначеною нецільового використання були
бюджетні кошти, вчинене утворює ідеальну сукупність злочинів і потребує
кваліфікації за ч. 2 ст. 1?5 і відповідною частиною ст. 210

6 Ч 3 ст. 175 передбачає можливість звільнення від криминальної
відповідальності за спеціальних обставин особи, яка вчинила злочин,
передбачений цією статтею За змістом цієї кримшалькоправової норми
особа, яка вчинила безпідставну невиплату заробітної плати, стипендії,
пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам більше ніж за
один місяць, у т.ч. і внаслідок нецільового використання коштів,
призначених для таких виплат ), звільняється від кримінальної
відповідальності, якщо. 1) нею здійснена виплата заробітної плати,
стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам, 2)
це зроблено до притягнення її до кримінальної відповідальності Ч 3 ст.
175 не уточнює, які саме виплати і в якому обсязі мас здійснити винна
особа для того, щоб вона була звільнена від кримінальної
відповідальності за зазначеними підставами Судячи з усього йдеться про
невиплачені громадянам кошти, виплата яких має бути здійснена у повному
обсязі Що стосується другої умови, то вона пов’язує можливість
звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення злочину,
передбаченого ч ч І чи 2 ст 175, з певним моментом такої виплати
(погашення заборгованості) – до притягнення и до кримінальної
відповідальності. Згідно з рішенням КС притягнення до кримінальної
відповідальності як стадія кримінального переслідування починається з
моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.

Конституція України (ст. ст 43, 46)

КЗП(ст ст 94, 115, 127)

Закон України “Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 р (ст ст
1,2,3)

Закон України “Про оплату праці” від 24 березня І995р (ст І, 2, 15,
16,23, 24)

Закон України ” Про зв’язок” від 16 травня 1996 р (ст 11)

Рішення КС у справі за конституційним постановленням Міністерства
внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини
третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську
недоторканність) № 9 рп/99 від 27жовтня 1999р

Рішення КС у справі за конституційним поданням 62 народних депутатів
України щодо вїдповідності Конституції України (конституційності)
окремих положень статті 11 Закону України “Про зв’язок” та окремих
положень статті 4 Закону України “Про підприємництво ‘ (справа про
виплату і доставку пенсій та грошової допомоги) № 10-рп/2001 від 20
червня 2001 р.

Інструкція про порядок організації оформлення, фінансування та виплати
пенсій і грошової допомоги підприємствами поштового зв’язку України.
Затверджена наказом Державного комітету зв’язку. Міністерства праці та
соціальної політики і Пенсійного фонду України № 101/123/67 від 2 липня
1998 р (п.11).

Стаття 176. Порушення авторського права і суміжних прав

1. Незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури,
мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, а так само незаконне
відтворення, розповсюдження виконань, фонограм і програм мовлення, їх
незаконне тиражування та розповсюдження на аудіота відеокасетах,
дискетах, інших носіях інформації, а також інше використання чужих
творів, комп’ютерних програм і баз да

них, об’єктів суміжних прав без дозволу осіб які мають авторське право
або суміжжя права, якщо ці дії завдали матеріальної шкоди у великому
розмірі,-

караються штрафом у розмірі від ста до чотирьохсот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох
років, з конфіскацією всіх примірників творів, матеріальних
комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та
обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або завдали матеріальної
шкоди в особливо великому розмірі,-

караються штрафом від двохсот до восьмисот неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або
позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією всіх примірників,
матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм,
програм мовлення, аудіота відеокасет, дискет, інших носіїв інформації та
обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені
службовою особою з використанням службового становища щодо підлеглої
особи,-

караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або арештом на строк до шести місяців або обмеженням
волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади
або займатися певною діяльністю на строк трьох років.

Примітка. Матеріальна шкода вважається завданою у великому розмірі, якщо
вартість примірників незаконно створених та розповсюджених, матеріальних
носіїв комп’ютерних програм,баз даних, виконань фонограм і програм
мовлення, аудіота відеокасет,дискет,інших носіїв інформації сума доходу,
отри^зііСіга в резуль^т іі&тзданюго ^р^ і^уоо ^ зи^лаїі!^, показу чи
публічно***

1 Об’єктом злочину є авторське право та суміжні права.

2 Обов’язковою ознакою злочину є потерпілий. Ним можуть бути автор –
фізична особа, творчою працею якої створено твір та яка має особисті
(немаайнові) і майнові права на нього, а в окремих випадках його
правнаступник (наприклад,спадкоємець) а також виконавець – актор
(театру, кіно тощо), співак, музикант, диригент, танцюрист або інша
особа,яка виконує ролі с***ею ж творчою діяльністю,в тому числі
виконують циркові,естрадні, лялькові

номери, виробник, фонограм – фізична особа, яка вперше здійснила запис
будь-якого виконання або інших звуків на фонограмі

3 3 об’єктивної сторони злочин передбачає суспільно небезпечні дії, їх
наслідки у вигляді заподіяння матеріальної шкоди у великому розмірі
(визначення цього розміру дається у примітці до ст. 176), а

також причинний зв’язок між відповідними діями та їх наслідками. Формами
його прояву є: 1) незаконне відтворення творів науки, літератури,
мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, виконань, фонограм і
програм мовлення; 2) незаконне розповсюдження творів науки, літератури,
мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, а також виконань, фонограм
і програм мовлення на аудіота відеокасетах, дискетах, інших носіях
інформації; 3) незаконне тиражування виконань, фонограм і програм
мовлення на аудіота відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації; 4)
інше використання чужих творів, комп’ютерних програм і баз даних,
об’єктів суміжних прав без дозволу осіб, які мають авторське право або
суміжні права.

4. Предмет злочину у різних формах цього злочину дещо відрізняється.
Зокрема, у перших двох і четвертій його формах ним с твір науки,
літератури, мистецтва, комп’ютерна програма, база даних, виконання,
фонограма і програма мовлення, у третій – тільки виконання, фонограма і
програма мовлення.

Твір – це оригінальний, як обнародуваний, так і необнародуваний, продукт
творчої праці вченого, письменника, художника тощоДо творів належать:
літературні письмові твори (книги, брошури, статті, комп’ютерні програми
тощо), їх сценічні обробки, а так само обробки фольклору, придатні для
сценічного показу; лекції, проповіді та інші усні твори; музичні і
драматичні твори, пантоміми, хореографічні та інші твори, створені для
сценічного показу; аудіовізуальні твори; скульптури, картини, інші твори
образотворчого мистецтва і фотографії; твори архітектури; твори
прикладного мистецтва; ілюстрації, карти та інші твори, що стосуються
географії,-геології та інших галузей науки; переклади, аранжування,
деякі інші переробки творів і обробки фольклору (похідні твори); наукові
результати, зафіксовані на носіях наукової інформації у формі звіту,
наукової праці, наукової доповіді, монографічного дослідження, наукового
відкриття тощо; інші твори, у т.ч. дизайн-проекти інтер’єрів приміщень,
вивіски, емблеми та інші елементи візуальної інформації, рекламні
буклети тощо.

Комп’ютерна програма – набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів,
схем, символів чи в будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, яку
читає машина, і які приводять її у дію для досягнення певної мети або
результату. Це поняття охоплює як операційну систему, так і прикладну
програму, виражені у вихідному або об’єктному коді, включаючи підготовчі
матеріали та аудіовізуальні відображення, одержані внаслідок розробки
комп’ютерної програми.

База даних – це сукупність даних, матеріалів або творів у формі, яку
читає машина.

Публічне виконання – подання творів, виконань, фонограм, передач
організацій мовлення шляхом декламації, гри, співу, танцю Та іншим
способом як безпосередньо (у живому виконанні), так і за допомогою
будь-яких пристроїв і процесів (за винятком передачі в ефір чи по
проводах) у місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не
належать до звичайного кола сім’ї або близьких знайомих сім’ї, незалежно
від того, чи присутні вони в одному місці і в один і той же час або в
різних місцях і в різний час.

фонограма – виключно звуковий запис будь-якого виконання чи інших
звуківГрамофонні платівки, диски, магнітофонні касети та інші носії
записів є примірниками фонограми. ; Програма мовлення – програма, яка
містить певні передачі і ” може бути сповіщена шляхом ретрансляції або в
інший спосіб.

Не визнаються об’єктами авторського права і, відповідно, предметом цього
злочину повідомлення про новини дня та поточні події, що мають характер
звичайної прес-інформації, твори народної творчості, офіційні документи
(закони, судові рішення тощо), державні символи та знаки (прапори,
герби, ордени, грошові знаки), затверджені органами державної влади.

Виключні права на використання твору в будь-якій формі і будьяким
способом належать лише автору або іншій особі, яка має авторське право
(зокрема, спадкоємцю).

Відтворення – це виготовлення одного або більше примірників твору в
будь-якій матеріальній формі, а також запис твору для тимчасового чи
постійного зберігання в електронній, оптичній або іншій формі, яку читає
машина. Примірник – це результат будь-якого відтворення твору.
Відтворення включає і репрографічне відтворення (репродукування) –
факсимільне відтворення у будь-якому розмірі оригіналу або примірника
графічного твору шляхом фотокопіювання або іншими технічними засобами,
ніж видання. Репрографічне відтворення не включає в себе запис в
електронній, оптичній чи іншій формі, яку читає машина.

Тиражування виконань, фонограм і програм мовлення на аудіота
відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації означає їх відтворення
на вказаних носіях.

Розповсюдження твору передбачає його поширення шляхом продажу,
відчуження іншим способом або шляхом здачі в найм чи у прокат та іншої
передачі до першого продажу примірників твору.

Під іншим використанням чужих творів, комп’ютерних програм і баз даних,
об’єктів суміжних прав без дозволу осіб, які мають авторське право або
суміжні права, слід розуміти, зокрема: публічне виконання і публічне
сповіщення творів; публічний показ; будьяке повторне публічне сповіщення
в ефірі чи по проводах вже переданих в ефір творів, якщо воно
здійснюється іншою організацією; переклади творів; переробки,
аранжування та інші подібні зміни творів; здачу в найм після першого
продажу, відчуження іншим способом примірників аудіовізуальних творів,
музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих на
фонограмі або у формі, яку читає машина,- якщо такі дії заподіяли
матеріальну шкоду автору. Слід мати на увазі, що автор має право
дозволяти або забороняти використовувати свій твір й іншими способами,
але за винятком випадків, визначених законом. Законом передбачені й інші
випадки, за яких відтворення, розповсюдження та інше використання творів
є незаконним.

До осіб, які мають авторське право або суміжні права, належать автор або
виконавець у випадках, коли майновими правами володіють автор або
виконавець, а також фізична чи юридична особа, Дкіи було передано
майнові права.

Склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 176, сформульовано як
матеріальний: злочин є закінченим з моменту настання матеріальної шкоди
у великому розмірі. Це означає, зокрема, що ст. 176 охороняє лише
майнові права автора. Звичайний плагіат, якщо ним не заподіяно
зазначеної матеріальної шкоди автору, не є злочином і кваліфікується, як
і деякі Інші порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності,
що не пов’язані із заподіянням матеріальної шкоди, за ст. 51-2 КАП. Крім
того, захист авторського права здійснюється за допомогою норм не тільки
кримінального та адміністративного, а й цивільного законодавства.

Готування до цього злочину не тягне за собою кримінальної
відповідальності (див. ч. 2 ст. 14). Проте незаконне виготовлення,
підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи
підроблених контрольних марок для маркування упаковок примірників
аудіовізуальних творів та фонограм кваліфікується за ст. 216.

5. Суб’єкт злочину загальний.

6. Його суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом.

7. Кваліфікованими видами злочину є: 1) вчинення його повторно; 2)
завдання матеріальної шкоди в особливо великому розмірі (цей розмір
визначено у примітці до ст. 176), а особливо кваліфікованими – вчинення
його службовою особою з використанням службового становища щодо
Підлеглої особи. Про повторність злочинів див. коментар до ст. 32, а про
поняття службова особа, використання службового становища – примітки 1 і
2 до ст. 364, Загальні положення до розділу XVII Особливої частини КК і
комен-

тар до ст. 354.

Конституція України (ст. ст, 41. 54).

бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів (1886 р.).
31 травня 1995 р. Україна приєдналася до цієї конвенції у вигляді
Паризького акта від 24 липня 1971 р., зміненого 2 жовтня 1979р.

Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право від 6 вересня 1952
р. Набула чинності для України 23 грудня 1993р.

Міжнародна конвенція по охороні нових сортів рослин від 2 грудня 1961
р.,переглянута в м.Женеві 10 листопада 1972р. і 23 жовтня 1978р. Україна
приєдналася до Конвенції 2 червня 1995 р.

Московська угода про співробітництво в галузі охорони авторського права
суміжних прав від 24 вересня 1993р. Ратифікована Україною 27 січня
1995р.

ЦК (ст.ст. 472, 514-17, 520-23).

Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 р. (ст. ст. 13, 40-42).
Закон України ” Про охорону прав на сорти рослин” від 21 квітня 1993р.
Закон України ” Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня
1993р. Закон України “Про захист інформації в автоматизованих системах”
від 5 липня 1994 р.(ст.ст. 4-6).

Закон України “‘Про рекламу” від3 липня 1996р. (ст. ст. 4, 8, 10,27).
Закон України “Про видавничу справу” від 5 червня 1997р. (ст. ст. 20,
23). Закон України ”Про охорону прав на топографії інтегральних
мікросхем від 5 листопада 1997р.

Закон України “Про кінематографію” від 13 січня 1998 р. (ст.ст. З, 4,
13,24). Закон України ” Про науку і науково-технічну діяльність” у
редакції від 1 грудня 1998р.

Закон України “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та
фонограм ” від 23 березня 2000 р.

Положення про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури
і мистецтва. Затверджене постановою КМ № 532 від 18 липня 1995р.

Положення про авторське право в картографії. Затверджене наказом
Головного управління геодезії, картографії та кадастру при КМ та
Державного агентства України з авторських і суміжних прав при КМ№ 85/41
від 26 серпня 1997р.

господарські ознаки і стійко передає їх нащадкам,- також належить до
винаходу.

Промисловий зразок – результат творчої діяльності людини у галузі
художнього конструювання. Ним може бути форма, малюнок чи розфарбування
або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і
призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб.

Кваліфіковане зазначення походження товару – це термін, що охоплює назву
місця походження товару і географічне зазначення походження товару. При
цьому перше і друге означають назву географічного місця, яка вживається
як позначення у назві товару, що доходить із зазначеного географічного
місця (країна, регіон як частина країни, населений пункт, місцевість
тощо), але, крім того, мають певні змістовні відмінності, безпосередньо
визначені у Законі “Про охорону прав на зазначення походження товарів”.

Топографія інтегральної мікросхеми – зафіксоване на матеріальному носії
просторово-геометричне розміщення сукупності елементів інтегральної
мікросхеми – мікроелектронного виробу кінцевоі або проміжної форми,
призначеного для виконання функцій електронної схеми, елементи і
з’єднання якого неподільно сформовані в середині і (або) на поверхні
матеріалу, що становить основу такого виробу, незалежно від способу його
виготовлення,- та з’єднань між ними.

Сорт рослин – штучно відібрана сукупність рослин у межах одного і того ж
ботанічного таксону з притаманними їм біологічними ознаками і
властивостями, що характеризують їх спадковість, яка має хоча б одну
відмінність від відомих сукупностей рослин того ж ботанічного таксону і
може вважатися єдиною з точки зору придатності для відтворення сорту.
Категоріями сорту є клон, лінія, гібрид, популяція.

Право авторства власника об’єкта промислової власності, його інші
особисті, а також майнові права закріплюються охоронним документом
(патентом або свідоцтвом).

Не є предметом цього злочину: раціоналізаторська пропозиція;

“ноу-хау”; знаки для товарів і послуг; фірмове найменування; просте (не
кваліфіковане) зазначення походження товару; твори науки, літератури,
мистецтва, комп’ютерні програми, бази даних, виконання, фонограми І
програми мовлення.

Проте незаконне використання твору науки, літератури, мистецтва,
комп’ютерної програми, бази даних, виконання, фонограми, програми
мовлення, якщо це завдало матеріальної шкоди у великих розмірах, чужого
знака для товарів чи послуг, фірмового (зареєстрованого) найменування,
маркування товару, якщо це було пов’язане з отриманням доходу у великих
розмірах, а також раціоналізаторської пропозиції чи “ноу-хау”, які
становлять комерційну таємницю, якщо це спричинило істотну шкоду
суб’єкту господарської діяльності, кваліфікується, відповідно, за ст.
ст. 176, 229 або 231.

4. З об’єктивної сторони розглядуваний злочин передбачає суспільне
небезпечні дії – незаконне використання відповідних об’єктів промислової
власності, їх суспільне небезпечні наслідки у вигляді заподіяння
матеріальної шкоди у великому розмірі (його ви-

значення дається у примітці до ст. 177), а також причинний зв’язок між
вказаними діями та їх наслідками. Незаконне використання об’єкта права
інтелектуальної власності, яке не потягло вказаних наслідків, тягне
адміністративну відповідальність за ст. 51-2 КАП. Крім того, право
інтелектуальної власності захищається у цивільно-правовому порядку.

Поняття використання щодо різних видів предмета злочину має свою
специфіку.

Використанням винаходу (корисної моделі) визнаються: а) виготовлення,
пропонування для продажу, застосування або ввезення, зберігання, інше
введення в господарський обіг в зазначених цілях продукту, виготовленого
із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі); б)
застосування способу, що охороняється патентом, або пропонування його
для застосування в Україні, якщо особа, яка пропонує цей спосіб, знає
про те, що його застосування забороняється без згоди власника патенту
або, виходячи з обставин, це і так є очевидним; в) пропонування для
продажу, введення в господарський обіг, застосування або ввезення чи
зберігання в зазначених цілях продукту, виготовленого безпосередньо
способом, що охороняється патентом.

Використання промислового зразка – це виготовлення, пропонування для
продажу, введення в господарський оборот або зберігання в зазначених
цілях виробу, виготовленого із застосуванням запатентованого
промислового зразка.

Під використанням топографії інтегральних мікросхем слід розуміти: а)
копіювання інтегральних мікросхем; б) виготовлення інтегральних
мікросхем із застосуванням даної топографії; в) виготовлення будь-яких
виробів, що містять такі інтегральні мікросхеми;

г) ввезення таких інтегральних мікросхем та виробів, що їх містять, на
митну територію України; д) пропонування для продажу, продаж, зберігання
в зазначених цілях та інше введення в обіг інтегральної мікросхеми,
виготовленої із застосуванням даної топографії, та будь-яких виробів, що
містять такі інтегральні мікросхеми.

Використанням зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження
товару визнається: а) нанесення його на товар або на етикетку; б)
нанесення його на упаковку товару, застосування у рекламі; в) запис на
бланках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар.

Використання сорту рослин – це виробництво насіння з метою його
відчуження, доведення його до посівних кондицій для розмноження, продаж
або інше введення в обіг, ввезення з-за кордону, зберігання насіння для
зазначених цілей, застосування як батьківської форми для одержання
насіння.

Використання прав, наданих патентом (свідоцтвом), здійснюється в межах,
передбачених законодавством. Будь-яка особа не може використовувати
запатентований (зареєстрований) винахід (корисну модель, сорт тощо) без
згоди власника патенту.

Як правило, не визнається незаконним використання їх без комерційної
мети, з науковою метою або в порядку експерименту, за надзвичайних
обставин (стихійне лихо, катастрофа, епідемія), а також у деяких інших
випадках. Проте законним чи незаконним є

таке використання стосовно кожного окремого об’єкта промислової
власності слід визначати на підставі аналізу відповідних законів, які
регулюють права власників відповідних патентів, або інших документів, що
засвідчують виключне право власності на ці об’єкти.

Оскільки власник патенту може передати право власності на винахід
{корисну модель, промисловий зразок тощо) лише на підставі договору, то
незаконне набуття права власності на них шляхом, наприклад, вимагання
або шахрайства має кваліфікуватися, відповідно, за ст. ст. 189 або 190.

5. Суб’єкт злочину загальний.

6. Його суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом.

7. Кваліфікованими видами злочину є: І) вчинення його повторно; 2)
заподіяння матеріальної шкоди в особливо великому розмірі (його
визначення дається у примітці до ст. 177). Про повторність злочинів диз.
коментар до ст. 32.

Конституція України (ст. ст. 41, 54}.

ЦК (ст. ст. 472; 5Ї4-Ї7, 520-23).

Закон Україна ” Про власність” від 7 лютого І99І р. (ст. ст. 13,40-42).

Закон України ‘ Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від ! 5
грудня 1993 р.

Закон України “Про охорону прав на промислові зразки” від !5грудня
1993р.

Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг від 15
грудня Ї993 р.

Закон України ‘^Про племінне тваринництво” від 15 грудня 1983р. (ст. 9).

Закон України ” Про охорону прав на зазначення походження товаріз” віа
16 червня 1999р.

Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової власності
та раціоналізаторських пропозицій в Україні. Затверджене указом
Президента України № 479/92 від 18 вересня 1992 р. (ст. 9).

Женевський акт Гаазької конвенції про міжнародну реєстрацію промислових
знаків від 2 липня 1999р.

Женевський договір про патентне право від 1 червня 2000 р.

Стаття 178. Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків

Пошкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку –

карається штрафом до трьохсот неоподатжовуванїїХ мінімумів доходів
громадян або позбавленням аолі на строк від одного до трьох років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є конституційне право людини
на свободу віросповідання, яке у даному випадку включає свободу
сповідувати будь-яку релігію, безперешкодно відправляти одноособове чи
колегіальне релігійні культи і ритуальні • обряди, вести релігійну
діяльність, у т.ч. з використанням релігійних споруд чи культових
будинків. .Обов’язковим додатковим’ об’єктом виступає право власності.

2. Предметом злочину закон називає релігійні споруди або культові
будинки. Релігійні споруди та культові будинки – це примі, щення для
проведення або забезпечення богослужінь і виконання релігійних обрядів
(церкви, собори, костьоли, синагоги, мечеті, па^ годи, каплиці,
дзвіниці, мінарети, молитовні тощо). Кожна їх склаі’| доаа (архітектура,
живопис тощо) суворо регламентована канонами ]

певної церкви. Якщо релігійні святині являють собою особливу історичну
чи культурну цінність, їх нищення, руйнування чи псування потребують
додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 298.

3. З об’єктивної сторони: злочин може виражатися у формі пошкодження або
зруйнування. Про поняття пошкоеркення див. коментар до ст, 194. Поняття
зруйнування – юридичний синонім до 1 поняття знищення, визначення якого
викладено у коментарі до

ст. 194.

На відміну від ст. 194, ст. 178 не обумовлює кримінальну
відповідальність за пошкодження чи зруйнування релігійної споруди або
культового будинку розміром заподіяної в результаті таких дій шкоди.
Таким чином, кримінальне караним є будь-яке пошкодження чи зруйнування
релігійної споруди або культового будинку, яке заподіяло чи могло
заподіяти істотну шкоду фізичній чи юридичній особі., суспільству.
Виняток становлять випадки малозначного пошкодження чи зруйнування
релігійної споруди або культового будинку, яке в силу ч. 2 ст. 11 не
може бути визнано злочином.

Умисне пошкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового
будинку; вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальконебезпечним
способом; або якщо воно заподіяло майнову шкоду в особливо великих
розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки, потребує
додаткової кваліфікації за ч. 2 ст.184.

За своєю конструкцією цей склад злочину матеріальний. Він вважається
закінченим з моменту настання наслідків у вигляді пошкодження чи
зруйнування релігійної споруди або культового будинку.

4. Суб’єкт злочину загальний.

5. Суб’єктивна сторона характеризується умислом-або-необережністю. ‘ . .

, Конституція України (ст. 35). • , , ^ ‘ . .

Закон України Про свободу совісті та релігійні організації від 23 квітня
1991р. (ст. ст. 2. 8, 17, І8. 21, ЗІ).

Стаття 179. Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних
святинь

Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь –

караються штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.

1. Об’єктом злочину є право людини на свободу віросповідання.

2. Предметом злочину є релігійні святині. Під релігійними святинями
розуміються предмети або місця релігійного поклоніння. Поряд з широко
шанованими (Палестинські святині у християн, Мекка і Медина у мусульман)
існують святині регіонального або місцевого характеру. Якщо релігійні
святині являють собою особливу історичну чи культурну цінність, їх
знищення потребує додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 298.

3. З об’єктивної сторони цей злочин може проявлятися у формі:

1) утримування; 2) осквернення; 3) знищення релігійних святинь.

Під утримуванням релігійних святинь слід розуміти самоуправні дії щодо
збереження під своїм контролем предметів або місць І релігійного
поклоніння, які винний відповідно до рішення відловідного державного
органу зобов’язаний передати іншій релігійній організації чи звільнити
на їх користь. Незаконний характер такого утримання полягає в тому, що,
діючи у такий спосіб, винний безпідставно зберігає під своїм контролем
релігійні святині, позбавляючи представників Інших релігійних
організацій передбаченої законом можливості реалізовувати за їх
допомогою свої релігійні потреби. Осквернення релігійних святинь, – це
вчинення будь-яких дій щодо релігійних святинь (непристойних написів,
малюнків, пошкодження, інших дій, пов’язаних з глумом над святинями),
які є образливими для релігійних почуттів віруючих, предметами чи
місцями релігійного поклоніння яких є ці святині. Про поняття знищення
див. коментар до ст. 194. Якщо знищення релігійних святинь було вчинене
шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом, або якщо
воно заподіяло майнову шкоду в особливо;

великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки,
то воно потребує додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 194

або за ст. 196 – залежно від форми вини.

Викрадення релігійних святинь або заволодіння ними шляхом вимагання слід
розглядати як відповідний злочин проти власності.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій, пов’язаних з
утриманням, оскверненням або знищенням релігійних святинь.