Кравченко В.В. 2004 – Конституцiйне право України
Розділ І
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГАЛУЗІ
КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ.
НАУКА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
1. Поняття, предмет і метод галузі конституційного права ……….
9
2. Система галузі конституційного права України. Конституційно-правові
норми і конституційно-правові інститути…………… 18
3. Конституційно-правові відносини та їхні особливості ………….
24
4. Відповідальність у конституційному праві
………………………….. 31
5. Джерела галузі конституційного
права……..:………………………:.. 39
6. Наука конституційного права
……………………………………………… 43
7. Конституційне право України як навчальна дисципліна ………. 47
Розділ II ОСНОВИ ВЧЕННЯ ПРО КОНСТИТУЦІЮ
1. Поняття та функції конституції
…………………………………………… 49
2. Види конституцій
………………………………………………………………
.. 64
3. Зародження та розвиток конституціоналізму в Україні …………
67
4. Властивості Конституції України. Охорона Конституції України 76
Розділ III
ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ
КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ
1. Поняття конституційного ладу та його засад
……………………….. 80
2. Гуманістичні засади конституційного ладу України…………….. 85
3. Республіканська форма правління
……………………………………….. 89
З
4. Унітарний державний устрій
………………………………………………. 92
5. Характеристики України як конституційної держави ……………
94
6. Економічні, політичні, соціальні та духовно-культурні засади
конституційного ладу
………………………………………………………….
102
7. Захист конституційного ладу України
………………………’…………. 108
Розділ IV
ОСНОВИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЛЮДИНИ
І ГРОМАДЯНИНА
1. Сучасна концепція прав людини та її відображення в Конституції
України
………………………………………………………………
……… 1Ю
2. Громадянство
України………………………………………………………..
. 122
3. Основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина … 139
4. Гарантії прав і свобод людини і
громадянина………………………. 150
5. Правовий статус іноземців в Україні
…………………………………… 155
Розділ V НАРОДНЕ ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ (ВИБОРИ, РЕФЕРЕНДУМ)
1. Вибори, виборче право, принципи виборчого права України … 173
2. Виборча система
України…………………………………………………….
190
3. Виборчий процес в Україні
…………………………………………………. 195
4. Референдум
………………………………………………………………
………… 220
Розділ VI
КОНСТИТУЦІЙНА СИСТЕМА
ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ
1. Поняття та ознаки органу державної
влади………………………….. 227
2. Система органів державної влади
України…………………………… 232
3. Принципи організації та діяльності органів державної влади …. 237
Розділ VII
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС
ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
1. Місце Верховної Ради України в системі органів державної влади
………………………………………………………………
…………………. 240
2. Чисельний склад і структура Верховної Ради України ………….
246
3. Статус народного депутата
України…………………………………….. 248
4
4. Компетенція Верховної Ради України
…………………………………. 258
5. Акти Верховної Ради
України……………………………………………… 263
6. Організація Верховної Ради України
…………………………………… 266
7. Порядок роботи Верховної Ради
України…………………………….. 274
8. Законодавчий процес та його стадії
…………………………………….. 281
Розділ VIII
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
1. Місце та роль Президента України в конституційній системі органів
державної
влади………………………………………………………
289
2. Порядок обрання Президента України та строк його повноважень
………………………………………………………………
…………………… 292
3. Функції та компетенція Президента України
……………………….. 301
4. Акти Президента України
…………………………………………………… 307
5. Адміністрація Президента України
……………………………………… 309
Розділ IX
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС
ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ
1. Місце та роль Кабінету Міністрів України в системі органів державної
влади
………………………………………………………………
…. 314
2. Центральні органи виконавчої влади
…………………………………… 324
3. Місцеві органи виконавчої влади
………………………………………… 332
Розділ X
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ
СУДОВОЇ СИСТЕМИ ТА ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ
1. Конституційні засади правосуддя в
Україні…………………………. 336
2. Конституційний Суд України
……………………………………………… 346
3. Конституційно-правовий статус прокуратури ………………………
351
Розділ XI ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ
1. Поняття територіального устрою України. Система
адміністративно-територіального устрою України
…………………………… 361
2. Конституційний статус Автономної Республіки Крим …………. 369
Розділ XII
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ
МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
1. Політико-правова природа та історико-теоретичні основи місцевого
самоврядування………………………………………………….
……. 374
2. Сучасна законодавча концепція місцевого самоврядування …. 391
3. Принципи, завдання та функції місцевого самоврядування ….. 399
4. Історія становлення місцевого самоврядування в Україні…….. 402
5. Основи місцевого самоврядування в Україні
…………………………418
6. Система місцевого самоврядування
…………………………………….. 425
7. Сфера компетенції та повноваження місцевого самоврядування 448
8. Гарантії та захист прав місцевого самоврядування ……………….
463
Рекомендована
література……………………………………………………..
467
Програма навчальної дисципліни «КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО
УКРАЇНИ»………………………………………’………………
……………………… 471
МАЛА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА (глосарій основних понять і
термінів, використаних у посібнику)….. 479
Вступ
Конституційне право – провідна галузь національного права України, яка
закріплює демократичні принципи організації публічної влади,
взаємовідносин влади з людиною та громадянським суспільством.
У процесі розбудови незалежної Української держави та становлення
конституційного ладу, творення Конституції України 1996 p., новітньої
конституційної реформи набуто значного досвіду демократичного
державно-правового розвитку. Він, своєю чергою, потребує відповідного
наукового аналізу конституційної моделі організації влади, розроблення
термінологічного апарату, яким оперує наука конституційного права, та
його роз’яснення, що є важливим завданням науки конституційного права.
Особливість місця і ролі конституційного права в системі права, його
динамізм, інтенсивний розвиток вітчизняної науки конституційного права
обумовлюють ту увагу, яка приділяється вивченню конституційного права в
процесі підготування кваліфікованих юристів. Системне вивчення
навчальної дисципліни конституційного права є передумовою формування
професійної свідомості сучасного фахівця-юриста, дозволяє належним чином
орієнтуватися у складних питаннях державо- і нормотворення, дає
можливість зіставляти практику державного будівництва в Україні зі
світовими та європейськими нормами.
Пропонований посібник базується на конституційних та інших
нормативно-правових приписах, що стосуються організації конституційного
ладу України, гарантій прав і свобод людини і громадянина, форм
здійснення народовладдя, конституційно-правового статусу органів
державної влади, засад місцевого самоврядування в Україні і т. ін.
Мета видання – надання допомоги студентам, слухачам і курсантам
юридичних закладів освіти у засвоєнні навчальної дисципліни
«Конституційне право України», в оволодінні сучасною
конституційно-правовою термінологією.
Матеріал у посібнику подано відповідно до програми вищих юридичних
закладів освіти, в основу якої, своєю чергою, покладено структуру
Конституції України, що передбачає такі розділи:
1. Загальна характеристика галузі конституційного права України. Наука
конституційного права.
2. Основи вчення про конституцію.
3. Загальні засади конституційного ладу України.
4. Основи правового статусу людини і громадянина.
5. Народне волевиявлення (вибори, референдум).
6. Конституційна система органів державної влади України.
7. Конституційно-правовий статус Верховної Ради України.
8. Конституційно-правовий статус Президента України.
9. Конституційно-правовий статус органів виконавчої влади.
10. Конституційно-правові основи побудови судової системи та системи
органів прокуратури.
11. Територіальний устрій України.
12. Конституційно-правові засади місцевого самоврядування в Україні.
Зрозуміло, що галузь конституційного права не вичерпується лише
Конституцією України. Але, на думку автора, подібна структура навчальної
дисципліни «Конституційне право України» дозволяє краще відтворити
внутрішню логіку Конституції України як цілісного правового документа,
показати послідовність закріплення в ній різних інститутів та визначити
їхній зміст.
Слід зауважити: можливо, що деякі із запропонованих у посібнику
визначень викличуть певні заперечення деяких
вчених-консти-туціоналістів. Це цілком природно, адже сучасна вітчизняна
наука конституційного права перебуває на етапі становлення і якісного
оновлення, що й зумовлює наукові дискусії.
Автор намагався чітко, і доступно викласти максимум корисної інформації,
подати матеріал таким чином, щоб читач зміг отримати базові
концептуальні знання з конституційного права України, зорієнтуватися в
розмаїтті наукових поглядів щодо основних конституційно-правових явищ.
Розділ І
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ГАЛУЗІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ.
НАУКА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
1. Поняття, предмет і метод галузі конституційного права
Поняття конституційного права, конституційне чи державне право; предмет
галузі конституційного права; метод конституційно-правового регулювання;
визначення галузі конституційного права, місце конституційного права в
системі національного права України
Термін «конституційне право» використовується у правознавстві для
позначення трьох явищ: по-перше, відповідної галузі національного права
держави, по-друге, галузевої юридичної науки і, по-третє, навчальної
дисципліни в системі вищої освіти.
Конституційне право України (у його першому значенні) -це провідна
галузь національного права України, що являє собою сукупність правових
норм, які регулюють основні відносини владарювання у суспільстві
(відносини народовладдя), встановлюючи при цьому належність публічної
влади (державної влади та місцевого самоврядування), її організацію та
гарантії основних прав і свобод людини і громадянина.
Поява цієї галузі права пов’язана із зародженням у країнах Західної
Європи буржуазних відносин, результатом чого стали процеси
демократизації публічної влади – на порядку денному постали питання
запровадження нових принципів організації та здійснення державної влади
(поділ влади, народовладдя, верховенство права тощо), визнання місцевого
самоврядування як самостійної форми публічної влади, гарантування прав і
свобод людини і гро-
мадянина. Ці демократичні процеси обумовили, з одного боку, виникнення
або відродження ряду правових інститутів, що закріплюють конституційні
принципи організації та функціонування публічної влади (наприклад,
інститути громадянства, основних прав і свобод людини і громадянина,
народного волевиявлення та виборчого права, місцевого самоврядування
тощо), а з іншого -доцільність комплексної (в рамках окремої галузі)
регламентації устрою держави, взаємовідносин держави з людиною та
інститутами громадянського суспільства.
У літературі висловлювалися різні погляди щодо позначення даної галузі
права. Це пов’язано з одночасним використанням двох термінів –
«конституційне право» та «державне право», що має досить давні історичні
корені. Так, ще у XVIII ст. розпочалася дискусія між прихильниками
різних термінів. При цьому термін «державне право» мав би символізувати
необмеженість державної влади, тоді як термін «конституційне право» –
демократичну організацію державної влади, її обмеженість конституцією
(природним правом).
Сьогодні лише в деяких країнах використовується термін «державне право»
(наприклад, Австрія, Німеччина), що дає підстави для обґрунтування
позиції стосовно ідентичності цих термінів, навіть пропонується вживати
їх одночасно – конституційне (державне) право1, що, на думку
прихильників такого підходу, може зняти напруженість, викликану їх
політичним протиставленням. Так, відомий вітчизняний
вчений-конституціоналіст О. Ф. Фриць-кий вважає, що в сучасний період
різниця між «конституційним» і «державним» правом має лише відносне
значення, а найменування відповідної галузі права в умовах конкретної
країни визначається традиційними підходами, які збереглись у науці та
державно-правовій практиці. Отже, можна говорити про відносну
тотожність, синонімічність цих термінів2.
Така позиція є слушною, особливо коли мова йде про найменування
відповідної галузі права в конституційній державі, наприклад в Австрії,
Німеччині чи Швейцарії.
Водночас слід звернути увагу на те, що в сучасній юридичній літературі
застосування того чи іншого терміна справедливо
Див., наприклад: Колюшин Е. И. Конституционное (государственное) право
России: Курс лекций.- М: Изд-во МГУ, 1999.- С. 4.
Фрщьшй О. Ф. Конституційне право України: Підручник.- К.: Юрін-комінтер,
2002.-С. 9.
пов’язується з наявністю або відсутністю конституційного ладу , з тим,
що найменування «конституційне право» базується на тому, що всі суб’єкти
державно-правових відносин діють у межах конституції і держава не
повинна панувати над людиною . Така позиція не дозволяє повністю
погодитися з підходами, спрямованими на нівелювання різниці в термінах
«конституційне» та «державне» право. Принципова відмінність між цими
термінами, на думку автора, полягає в тім, що конституційне право
встановлює устрій конституційної держави, тобто належну (конституційну)
організацію публічної влади,- таку, що базується на засадах поділу влади
і за якої забезпечується надійний захист прав людини і громадянина.
Своєю чергою, термін «державне право», на відміну від терміна
«конституційне право», має загальніший характер і використовується для
окреслення системи правових норм, що визначають устрій як
конституційної, так і неконституційної (тобто неналежним чином
організованої) держави. З урахуванням зазначеного можна зробити
висновок, що термін «державне право» доцільно застосовувати як родовий –
для позначення відповідної галузі національного права будь-якої держави
(і конституційної, і неконституційної).
Слід зазначити, що в літературі висловлюється думка і щодо різного
предметного значення цих термінів – державне право, норми якого
встановлюють державний лад, за предметом правового регулювання, на думку
окремих вчених, не збігається з конституційним правом, останнє –
об’ємніше і охоплює не лише устрій держави, організацію публічної влади,
а й питання власності, сім’ї, духовного життя тощо.
У вітчизняній літературі одностайно підтримується думка про доцільність
іменування провідної галузі національного права України конституційним
правом. Такий підхід відображає особливості сучасного етапу розвитку
нашої держави і суспільства, який характеризується формуванням
демократичної, соціальної і правової держави та інститутів
громадянського суспільства.
1 Див., наприклад: Тодьїка Ю. Н., Супрунюк Е. В. Конституционное право
Украиньї: отрасль права и наука: Учебное пособие.- Симф.: Таврида,
1997.-С. 7.
2 Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних
закладів / За ред. академіка АПрН України, доктора юридичних наук,
професора Ю. М. Тодики, доктора юридичних і політичних наук, професора
В. С. Журавського.- К.: Видавн. Дім «Ін Юре».- С. 7.
Предмет галузі конституційного права чітко визначити неможливо. Про це
свідчать численні спроби детально окреслити сферу
конституційно-правового регулювання, що їх можна спостерігати в новітній
вітчизняній і закордонній юридичній літературі.
Проблема полягає в тім, що, по-перше, між галузями права взагалі не
існує чітких меж – одні й ті ж групи суспільних відносин регулюються
кількома різними галузями права (наприклад, реалізація конституційних
прав і свобод людини і громадянина породжує суспільні відносини –
предмет регулювання як конституційного, так і трудового, сімейного,
адміністративного тощо галузей права), до того ж багато правових норм
має полівалентний характер – їх одночасно можна “віднести і до
конституційного, і до інших галузей права.
По-друге, конституційне право – це особлива галузь права; на відміну від
інших галузей права її становлять норми, які регулюють відносини, що
виникають у всіх сферах життєдіяльності суспільства, тому досить складно
знайти критерії, які дозволили б відокремити їх од відносин, що
регулюються іншими галузями права.
По-третє, неможливо відмежувати конституцію – основне джерело галузі
конституційного права, національного права в цілому, від інших законів –
джерел відповідних галузей права. На цю обставину звертав свого часу
увагу і відомий німецький вчений Г. Єліннек: «Провести точну межу між
законодавствами конституційним та звичайним не могла навіть теорія
звичайного права, яка настійливо домагалася такого розмежування. Ще
меншою мірою цього можна досягти на практиці; щоби пересвідчитися в цім,
достатньо побіжно глянути на численні писані конституції, вироблені
протягом одного сторіччя. Багато з них не містять усього конституційного
права в матеріальному сенсі. Одні конституції дають точні визначення
стосовно виборчого права і порядку парламентського провадження, а інші
відносять ці визначення до сфери звичайного законодавства. В одних
конституціях детально викладені постанови стосовно набуття і втрати
підданства або про державно-правове становище громад, а інші повністю
замовчують ці питання…»1.
Втім, у загальному вигляді предмет галузі конституційного права можна
окреслити досить чітко – це особливе коло
‘ Елиннек Г. Общее учение о государстве.- Спб., 1903.- С. 354-355.
суспільних відносин, які виникають у різних сферах життєдіяльності
суспільства з організацією та здійсненням публічної влади. При цьому
традиційно, від моменту виникнення цієї галузі права, в її предметі
зазвичай вирізняють дві взаємопов’язані групи відносин:
1. Відносини між людиною і громадянином (громадянської свободи,
охорони прав і свобод людини).
2. Відносини, що визначають устрій держави і організацію державної
влади1.
У новітній юридичній літературі обґрунтовується певне розширення
предмета конституційно-правового регулювання через віднесення до нього
також і суспільних відносин, що визначають засади конституційного
(державного) ладу, основи суспільного ладу (відносини між державою та
громадянським суспільством) .
На думку автора, наведені вище спроби в цілому дозволяють визначити
предмет конституційно-правового регулювання, але потребують певного
уточнення:
по-перше, з огляду на зміст поняття «конституційне – право» можна
зробити висновок про те, що його предметом виступають відносини, які
визначають устрій конституційної держави, себто таку організацію
державної влади, яка базується на засадах поділу влади (належну
організацію державної влади), в інших випадках мова може йти про
державне право;
по-друге, до предмета галузі конституційного права доцільно також
долучити відносини, що визначають засади організації такої форми
публічної влади, як місцеве самоврядування;
по-третє, з певними застереженнями можна погодитися з пропозицією
долучити до предмета конституційно-правового регулювання відносини, що
визначають основи суспільного ладу. Останнє було характерним для
юридичної літератури радянського періоду, в якій домінувала концепція,
що конституційне (державне)
Див.: Баглай М. В., Габричидзе Б. Н. Конституционное право Россий-ской
Федерации: Учебник для вузов.- М: ИНФРА-М, 1996.- С. 15; Конституционное
право: Учебник / Под ред. проф. В. В. Лазарева.- М.: Новьій юрист,
1998.-С. З.
Див.: Тодьїка Ю. Н., Супрунюк Е. В. Конституционное право Украйни:
отрасль права и наука: Учебное пособие.- С. 11; Колюшин Е, И.
Конституционное (государственное) право России: Курс лекций.- С. 6-7;
Алебастрова И. А. Конституционное (государственное) право зарубежньїх
стран: Учебное пособие.- М.: Юриспруденция, 2000.- С. 4.
право регулює відносини між людиною і суспільством, установлює засади
суспільного ладу (устрою)1.
Такий підхід певною мірою суперечить сучасним поглядам на
взаємовідносини суспільства і держави. Так, громадянське суспільство є
відносно автономним відносно держави і стоїть над нею, що унеможливлює
закріплення в конституційному праві положень стосовно керівництва
громадянським суспільством з боку держави. Звичайно, це не означає
повної ізольованості держави від суспільства, а норми конституційного
права здійснюють певний регулятивний вплив на суспільство закріпленням
найважливіших принципів взаємовідносин держави з інститутами
громадянського суспільства, і ці принципи виступають одними із засад
конституційного ладу.
Зазначене дозволяє зробити висновок, що предмет галузі конституційного
права становлять такі сфери відносин:
а) суспільні відносини, що визначають устрій конституційної держави,
належну організацію державної влади та основи місцевого самоврядування;
б) суспільні відносини, що виникають між: людиною, колективами людей
(інститутами громадянського суспільства) та державою.
Регулювання устрою держави, державної влади та основ місцевого
самоврядування здійснюється конституційно-правовими нормами через:
1) встановлення найважливіших принципів, що визначають якісну
характеристику України як конституційної держави, до яких можна віднести
принципи народовладдя, державного суверенітету, поділу влад,
верховенства права, гуманізму, визнання місцевого самоврядування;
2) закріплення республіканської форми правління та унітарного
державного устрою України;
3) визначення форм (способів) здійснення державної влади;
4) встановлення системи органів державної влади та статусу окремих їх
видів;
5) установлення основ місцевого самоврядування
(організаційно-правової, матеріальної, фінансової тощо).
Що стосується другої сфери відносин (між людиною, інститу-
‘ Див., наприклад: Советское государственное право- М: Изд-во М-ва
юстиции СССР, 1948.- С. 4-5; Советское государственное право.- М.:
Вьісш. шк., 1978.-С. 18.
тами громадянського суспільства і державою), то вона є предметом
регулювання також і інших галузей права України – трудового, сімейного,
цивільного, кримінального тощо. Норми конституційного права здійснюють
регулятивний вплив у цій сфері через:
1) закріплення невід’ємних прав і свобод людини, проголошення людини, її
життя і здоров’я, честі й гідності, недоторканності та безпеки найвищою
соціальною цінністю;
2) закріплення принципів політичної та ідеологічної багатоманітності,
економічних соціальних і культурно-духовних засад конституційного ладу;
3) встановлення обов’язків держави з охорони й захисту прав людини та
інститутів громадянського суспільства.
Відносини, що становлять предмет конституційно-правового регулювання,
характеризуються певною специфікою:
вони складаються в усіх найважливіших сферах життєдіяльності
суспільства;
виступають як базові в політичній, економічній, соціальній та духовній
сферах, визначають загальні засади і принципи політичного, економічного
та соціального устрою, цілісність і єдність суспільства.
Структуру предмета галузі конституційного права України становлять:
1) відносини політичного характеру, що характеризують якісні риси
держави – державний суверенітет, форму правління, форму державного
устрою, державний режим, належність і суб’єкти державної влади, форми та
механізм її здійснення, загальні засади організації та функціонування
політичної системи;
2) найважливіші економічні відносини, що є основою економічної системи
держави (економічною передумовою владарювання) і характеризують наявні в
суспільстві форми власності, ступінь гарантованості захисту прав
власника, способи господарської діяльності, систему забезпечення
соціальних потреб членів суспільства в галузях освіти, культури, охорони
здоров’я тощо;
3) відносини, що характеризують принципові взаємозв’язки держави з
особою і становлять основи правового статусу (правового становища)
людини і громадянина. Зокрема, це відносини, що визначають: а)
належність особи до громадянства України; б) характер становища особи в
суспільстві та принципи її взаємозв’язків із державою; в) основні права,
свободи та обов’язки особи і ступінь їх гарантованості з боку держави
тощо;
4) відносини з приводу організації та діяльності органів держав-
ної влади України, взаємозв’язок найголовніших ланок державного апарату;
5) відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України
на самовизначення і пов’язані з територіальним та
адміністративно-територіальним устроєм України;
6) відносини, що визначають основи місцевого самоврядування в Україні,
систему місцевого самоврядування, принципи організації та діяльності
органів місцевого самоврядування, їхніх взаємовідносин з органами
державної влади тощо.
Конституційне право впливає на суспільні відносини за допомоги
притаманних йому способів і засобів, які називаються методами
конституційного права (конституційно-правового регулювання).
* * *
Метод конституційно-правового регулювання – це сукупність способів і
засобів, за допомоги яких упорядковуються суспільні відносини, що
становлять предмет галузі конституційного права.
У конституційній державі можуть застосовуватися лише правові методи
впливу на суспільні відносини. Зокрема, в конституційно-правовому
регулюванні використовуються такі методи, як установлення прав учасників
суспільних відносин, покладання обов’язків і відповідальності, дозвіл
або заборона здійснювати ті чи інші дії тощо.
Конкретні методи визначаються характером припису конституційно-правових
норм. Так, уповажливі норми конституційного права містять установлення,
які закріплюють повноваження відповідних суб’єктів. Наприклад, згідно з
Конституцією України, «контроль за використанням коштів Державного
бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова
палата» (ст. 98). Досить поширеним у конституційному праві є метод
зобов’язання. Скажімо, Конституція України передбачає, що «кожен
зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів
України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей»
(ст. 68). Ця конституційна норма закріплює обов’язок суб’єктів визначати
свою поведінку відповідно до встановленого припису.
Метод дозволяння не пов’язаний зі встановленням припису уповажливого
характеру. Такий спосіб конституційно-правового регулювання дає
можливість відповідному суб’єктові діяти за тих чи інших обставин на
свій розсуд. Наприклад, «Верховна Рада України за пропозицією не менш як
однієї третини народних депутатів
України, від її конституційного складу може розглянути питання про
відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію
недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного
складу Верховної Ради України» (ст. 87 Конституції України).
У конституційному праві використовується також метод заборони: «цензура
заборонена» (ч. З ст. 15 Конституції України); «на території України
забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань,
не передбачених законом» (ч. 6 ст. 17 Конституції України). У цьому
випадку суб’єктам конституційного права забороняються відповідні дії.
Застосування різних методів конституційно-правового регулювання дозволяє
забезпечити стабільне функціонування інститутів публічної влади,
гарантує реальне народовладдя, права і свободи людини і громадянина.
У цілому метод конституційного права характеризується:
1) загальним характером;
2) максимально високим юридичним рівнем;
3) імперативним характером;
4) універсальним характером;
5) установчим характером;
6) поєднанням прямого та опосередкованого регулювання1.
На основі проведеного аналізу предмета і методів конституційно-правового
регулювання можна сформулювати визначення галузі конституційного права
України як провідної галузі національного права України, що являє собою
систему правових норм, які регулюють базові суспільні відносини, що
виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства, закріплюючи при
цьому належність публічної влади, засади її організації та форми
здійснення, а також: невід ‘ємні права і свободи людини і громадянина,
права інститутів громадянського суспільства та їхні гарантії.
У системі національного права України конституційне право посідає
особливе, провідне місце, що обумовлено такими чинниками:
1) особливим предметом правового регулювання – конституційне право
регулює базові, визначальщ^еу^рільні відносини, що виникають з
організацією і здійсненнялйггудаічної влади;
Детальніше про методи правового ЗЬегуйюваннЯї в; конституційному праві
див.: Тодьїка Ю. Н., Супрунюк Е. В. %)нституі|и.Онное право Украйни:
отрасль права и наука: Учебное пособие.- С\%М’6.
17
2) джерелом галузі конституційного права є Конституція України –
Основний Закон держави, положення якого – вихідні для всіх інших галузей
права України;
3) конституційне право закріплює засади конституційного ладу України
– принципи, що мають визначальне значення для всіх галузей права
України;
4) конституційне право закріплює невід’ємні права і свободи людини і
громадянина, що визначають зміст прав і свобод, встановлених нормами
інших галузей права України;
5) конституційно-правові норми встановлюють систему, основи
організації та діяльності органів державної влади й місцевого
самоврядування, визначаючи цим вихідні положення для адміністративного,
муніципального та інших галузей права, норми яких регулюють окремі
питання діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування;
6) закріплюючи багатоманітність форм власності, свободу економічної
діяльності, рівний захист суб’єктів права власності, визначаючи коло
суб’єктів права власності на землю, конституційне право цим установлює
основи цивільного, земельного, господарського та інших галузей права
України;
7) конституційне право встановлює ієрархію нормативно-правових актів,
регулює сам процес нормотворення.
Слід підкреслити, що конституційне право не поглинає і не об’єднує інші
галузі права України, воно лише встановлює для них підмурів’я,
основоположні принципи, тоді як норми інших галузей деталізують і
конкретизують приписи конституційно-правових норм.
2. Система галузі конституційного права України.
Конституційно-правові норми
і конституційно-правові інститути
Поняття і елементи системи галузі конституційного права;
конституційно-правові норми та їхні особливості; конституційно-правові
інститути.
Система галузі конституційного права України – це її внутрішня побудова,
що характеризується єдністю і взаємодією елементів цієї системи, до яких
належать конституційно-правові норми та конституційно-правові інститути.
Конституційно-правова норма – це загальнообов’язкове правило поведінки,
встановлене або санкціоноване державою з метою охорони та регулювання
суспільних відносин, які становлять предмет галузі конституційного
права.
Конституційно-правові норми характеризуються загальними рисами,
притаманними всім видам правових норм, зокрема: а) вони виступають
регулятором суспільних відносин; б) встановлюють загальнообов’язкові
правила поведінки; в) мають формально визначений характер; г) мають
письмову, документальну форму, містяться в нормативно-правових актах; ґ)
їх виконання забезпечується примусовою силою держави.
Водночас, конституційно-правовим нормам властиві й деякі специфічні
риси. Так, від інших правових норм вони відрізняються (схема 1):
19
1) змістом, оскільки регулюють особливе коло суспільних відносин, що
становлять предмет галузі конституційного права України;
2) установчим характером приписів, що містяться в цих нормах,- вони
визначають систему органів державної влади, встановлюють форму правових
актів (закони, укази, постанови, розпорядження), порядок їх прийняття і
оприлюднення тощо;
3) джерелами, в яких вони виражені,- найважливіші норми закріплені в
Конституції України і мають найвищу юридичну силу;
4) особливостями структури, оскільки для них не є характерною класична
тричленна структура (гіпотеза, диспозиція і санкція). Так, деякі
конституційно-правові норми взагалі мають лише диспозицію, наприклад,
«Україна є республікою» (ст. 5 Конституції України), інші – диспозицію і
гіпотезу, наприклад, «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте
і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України» (ст.
32 Конституції України), а санкція міститься лише в окремих
конституційно-правових нормах, наприклад, «Президент України може бути
усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі
вчинення ним державної зради або іншого злочину» (ст. 111 Конституції
України);
5) особливостями кола суб’єктів, відносини між якими вони регулюють;
6) ступенем визначеності приписів – значна частина
конституційно-правових норм має загальнорегулятивний характер
(нор-ми-принципи, норми-декларації, норми-дефініції, норми-програми,
норми-роз’яснення, норми-довідки тощо). Зокрема, багато норм
загальнорегулятивного характеру міститься в Преамбулі та розділі І
Конституції України: «Україна є унітарною державою» (ст. 2); «В Україні
існує єдине громадянство» (ст. 4); «В Україні визнається і діє принцип
верховенства права» (ст. 8). Подібні норми характеризуються також
особливим механізмом реалізації – внаслідок їх реалізації виникають не
конкретні, а загальні правові відносини або правові стани (стан
громадянства, статус Автономної Республіки Крим у складі України тощо).
Конституційно-правові норми з метою вивчення їх особливостей та
ефективного застосування класифікуються за різними підставами (схема 2):
1. За змістом, тобто залежно від того, які сфери суспільних відносин, що
становлять предмет галузі конституційного права, вони регулюють.
Відповідно вирізняють норми, які закріплюють засади конституційного ладу
України, основи правового статусу
ПІДСТАВИ КЛАСИФІКАЦІЇ
норми, що закріплюють
засади конституційного
ладу
V за зшстом норми, що закріплюють основи
правового статусу людини
і громадянина
норми, що закріплюють
систему органів державної
влади тощо
за ступенем
визначеності
припису диспозитивні
імперативні
за призначенням
у механізмі
правового
регулювання матеріальні
процесуальні
за характером
припису,
що міститься
в нормі уповажливі
зобов’язальні
заборонювальні
Схема 2. Класифікація конституційно-правових норм
людини і громадянина, систему органів державної влади, територіальний
устрій України тощо.
2. За юридичною силою вирізняють норми, що містяться в Конституції та
законах України, указах Президента України, постановах Кабінету
Міністрів України, актах органів місцевого самоврядування тощо.
3. За ступенем визначеності припису, що міститься в нормі, вирізняють
диспозитивні та імперативні конституційно-правові норми. Диспозитивні –
це такі норми, які надають суб’єктам можливість вільного вибору виду
поведінки на їх розсуд. Наприклад: «Президент України створює у межах
коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх
повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби»
(п. 28 ст. 106 Конституції України). Імперативні норми, навпаки,
передбачають чітко визначену поведінку суб’єктів за відповідних
обставин: «Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною
Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин
– на інший період» (ч. 1 ст. 96 Конституції України).
4. За призначенням у механізмі правового регулювання
конституційно-правові норми поділяються на матеріальні та процесуальні.
Матеріальні норми передбачають вплив на суспільні відносини
безпосереднім правовим регулюванням. Вони визначають структуру і порядок
утворення органів державної влади та органів місцевого самоврядування,
встановлюють правовий статус людини і громадянина тощо. Наприклад,
«органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених
законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на
відповідній території» (ч. 1 ст. 144 Конституції України). Процесуальні
норми визначають форми, в яких реалізуються матеріальні
конституційно-правові норми: «рішення Верховної Ради України приймаються
виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування» (ч. 2 ст. 84
Конституції України).
5. За часом дії конституційно-правові норми поділяються на тимчасові та
постійні. Тимчасові норми містяться в актах тимчасової дії, у перехідних
положеннях Конституції України тощо. Приміром, у п. 10 розділу XV
Конституції України йдеться: «до прийняття законів, що визначають
особливості здійснення виконавчої влади в містах Києві та Севастополі
відповідно до статті 118 цієї Конституції, виконавчу владу в цих містах
здійснюють відповідні державні адміністрації». Постійні
конституційно-правові норми не мають визначеного строку дії:
«Конституція України має найвищу юридичну силу» (ст. 8 Конституції
України).
6. За територією дії розрізняють конституційно-правові норми, що діють
на території України, Автономної Республіки Крим чи окремих
адміністративно-територіальних одиниць.
Крім цього, конституційно-правові норми класифікуються за
Конституційно-правовий інститут – це відносно самостійний відокремлений
комплекс конституційно-правових норм, що регулюють у межах галузі
конституційного права певну сферу або групу однорідних суспільних
відносин. Конституційно-правові інститути суттєво відрізняються між
собою кількістю правових норм, предметом правового регулювання тощо. В
сучасній літературі, з позицій системного підходу, виокремлюють три
різновиди конституційно-правових інститутів (схема 3): загальні
(генеральні), головні та початкові.’
Загальні конституційно-правові інститути мають комплексний характер і
складають значні масиви правових норм, які регулюють великі сфери (або
кілька сфер) суспільних відносин. Загальні інститути об’єднують норми,
що можуть суттєво відрізнятися
К о н ститу цій н о –
правові
інститути
Загальні
приклад
Інститут основ
правового
статусу людини
і громадянина
Головні приклад Інститут громадянства
Початкові приклад
Інститут втрати-громадянства
Схема 3. Види конституційно-правових інститутів
1 Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник,- К.:
АртЕк: Вищашк., 1997,-С. 12.
23
між собою як за предметом, так і за характером впливу на суспільні
відносини. До них відносять такі інститути:
1) загальних засад конституційного ладу України;
2) основ правового статусу людини і громадянина;
3) прямого волевиявлення (вибори, референдум);
4) конституційної системи органів державної влади;
5) територіального устрою України;
6) конституційно-правових основ місцевого самоврядування. Головні
конституційно-правові інститути в межах загальних
інститутів об’єднують правові норми, що регулюють певні групи однорідних
суспільних відносин. Вони виступають структурними підрозділами загальних
інститутів і, на відміну від них, характеризуються вужчою предметною і
функціональною спеціалізацією. Наприклад, до загального
конституційно-правового інституту основ правового статусу людини і
громадянина входять такі головні інститути: громадянства України,
принципів правового статусу людини і громадянина, основних прав, свобод
і обов’язків людини і громадянина, гарантій основних прав і свобод,
правового статусу іноземців в Україні, політичного притулку.
Початкові конституційно-правові інститути (субінститути1) в межах
головних інститутів об’єднують кілька правових норм, що регулюють окрему
групу суспільних відносин. Наприклад, до головного інституту
громадянства України входить початковий інститут втрати громадянства
України.
3. Конституційно-правові відносини та їхні особливості
Поняття і особливості конституційно-правових відносин; підстави
виникнення, зміни та припинення конституційно-правових відносин;
класифікація конституційно-правових відносин.
Конституційно-правові відносини – це суспільні відносини, врегульовані
конституційно-правовими нормами, тобто відносини, суб’єкти яких
наділяються взаємними правами і обов’язками згідно з приписами
конституційно-правових норм. За змістом це найважливіші для забезпечення
життєдіяльності суспільства відноси-
Див.: Лучин В. О. Конституционньїе институтн.- В кн.: Современньїй
конституционализм.- М., 1990.- С. 33.
ни, спрямовані на здійснення народовладдя, забезпечення прав і свобод
людини і громадянина, які після врегулювання їх нормами конституційного
права набувають характеру конституційно-правових. Саме в рамках
конституційно-правових відносин приписи конституційно-правових норм
втілюються у поведінку суб’єктів конституційного права.
Конституційно-правові відносини характеризуються рисами як спільними для
всіх видів правовідносин, так і специфічними, притаманними лише цьому
виду правовідносин.
Так, конституційно-правові відносини мають єдину для всіх правовідносин
структуру – об’єкт, суб’єкт і зміст (суб’єктивні права та юридичні
обов’язки), а їхня специфіка пов’язана:
КОНСТИТУЦІИНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
хар актер изують ся поділяються на
специфічним змістом –
пов’язані зі здійсненням
публічної влади
та реалізацією прав і свобод
людини і громадянина загальні — не визначено конкретних суб’єктів, їхніх
прав та обов’язків
особливим суб ‘єктним
складом – народ, держава,
територіальні громади,
депутати тощо конституцшно-
правові стани –
конкретних суб’єктів
визначено, але їхні
права та обов’язки
чітко не встановлено
особливим механізмом реалізації
прав і обоє ‘язків суб ‘єктів -у значній частині цих відносин права та
обов’язки суб’єктів
реалізуються не безпосередньо, а через інші відносини конкретні – чітко
визначено
суб’єктів, їхні взаємні
права
та обов’язки
Схема 4. Конституційно-правові відносини
по-перше, з їх змістом – вони виникають в особливій сфері суспільних
відносин (відносини владарювання), які є предметом конституційного права
й пов’язані зі здійсненням публічної влади та реалізацією прав і свобод
людини;
по-друге, з особливостями об’єкта, суб’єкта та характером юридичних
зв’язків між суб’єктами цих відносин.
Об’єкт конституційно-правового відношення – це явище, матеріальна чи
нематеріальна (духовна) реальність, із приводу якої виникає суспільний
стосунок, що регулюється конституційно-правовою нормою’. Об’єкти
конституційно-правових відносин виступають. їх необхідним
структуротвірним елементом, вони забезпечують зв’язок між суб’єктами і
ними можуть виступати різноманітні явища – дії, матеріальні та
нематеріальні блага. Наприклад, Конституція України до їх переліку
відносить: народний і державний суверенітет, державну територію,
державну символіку, українську мову, політичну та ідеологічну
багатоманітність, землю, державний бюджет тощо. Специфічним об’єктом
конституційно-правових відносин є публічна влада. Питання влади
(застосування влади чи захисту від влади) тією чи іншою мірою зачіпають
інтереси практично всіх суб’єктів конституційно-правових відносин^
Об’єктом конкретних конституційно-правових відносин частіше всього
виступають певні дії, що набувають відповідного оформлення. Наприклад,
згідно зі ст. 88 Конституції України Верховна Рада України обирає зі
свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і
заступника Голови Верховної Ради України, і відповідні дії Верховної
Ради України оформлюються постановами.
Суб’єкти конституційно-правових відносин – це особи, спільноти людей,
органи, організації тощо, які згідно з приписами конституційно-правових
норм є носіями суб’єктивних юридичних прав і обов’язків. Суб’єктами
конституційного права зазначені особи, організації тощо можуть стати
лише за умови їхньої право-суб’єктності, яка містить правоздатність і
дієздатність.
Правоздатність – це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність
суб’єкта конституційно-правового відношення мати суб’єктивні права та
юридичні обов’язки. Правоздатність фізичної особи в
конституційно-правовій сфері настає від моменту її народження і
припиняється після її смерті.
Арановский К. В. Государственное право зарубежньїх стран: Учебник для
вузов.-М.: ФОРУМ -ИНФРА-М, 1998.-С. 18.
Дієздатність – це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність
суб’єкта конституційно-правового відношення своїми діями набувати і
здійснювати суб’єктивні права та юридичні обов’язки. У повному обсязі
дієздатність фізичної особи в конституційно-правовій сфері виникає з
досягненням нею 18 років. В окремих випадках закон передбачає деякі
винятки. Так, наприклад, зміна громадянства дітей у разі зміни
громадянства їхніх батьків, а також у разі усиновлення, може відбуватися
тільки за згодою дітей, які досягли 15 років (ст. 16 Закону України «Про
громадянство України»); засновниками молодіжних і дитячих громадських
організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи
без громадянства, які також досягли 15-річ-ного віку (ст. 11 Закону
України «Про об’єднання громадян»).
Коло суб’єктів конституційно-правових відносин є досить специфічним і
характеризує особливість таких відносин щодо інших видів правовідносин.
Так, суб’єктами конституційно-правових відносин можуть бути:
1) фізичні особи – громадяни, іноземці, біпатриди (особи, які мають два
громадянства), апатриди (особи без громадянства);
2) спільноти (колективи) людей – народ України, територіальні громади,
населення адміністративно-територіальних одиниць (областей, Автономної
Республіки Крим, районів);
3) Українська держава в цілому;
4) Автономна Республіка Крим – невід’ємна складова частина України, що
має автономний статус;
5) органи державної влади України та їхні посадові особи;
6) органи місцевого самоврядування та їхні посадові особи;
7) кандидати в депутати, кандидати у Президенти України, кандидати на
посади сільських, селищних, міських голів;
8) народні депутати України;
9) депутати місцевих рад;
8) збори виборців;
9) депутати представницьких органів місцевого самоврядування, сільські,
селищні, міські голови;
9) органи та посадові особи Верховної Ради України;
10) виборчі комісії;”
11) об’єднання громадян – політичні партії, громадські організації,
профспілки, релігійні об’єднання;
12) органи самоорганізації населення, загальні збори громадян за місцем
проживання тощо.
Деякі із зазначених суб’єктів можуть виступати як носії прав
еволюція. Матеріальне і нематеріальне виробництво;
та обов’язків, передбачених приписами лише конституційно-правових норм,
тобто вони не можуть бути учасниками правовідносин, що виникають
внаслідок реалізації інших видів норм національного права України
(наприклад, збори виборців, народ України, збори громадян за місцем
проживання тощо).
Досить складним є питання щодо конституційної правосуб’єкт-ності
юридичної особи – одного з основних суб’єктів приватного (цивільного)
права. Це поняття не міститься в Конституції України, але передбачене
деякими джерелами конституційного права, наприклад, Законом України «Про
Конституційний Суд України».
У Цивільному кодексі України під юридичною особою розуміється
організація, створена і зареєстрована в установленому законом порядку
(ст. 80). При цьому згідно зі ст. 81 Цивільного кодексу України юридичні
особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб
приватного права та юридичних осіб публічного права. До останніх
відносять організації, створені розпорядчим актом Президента України,
органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або
органу місцевого самоврядування. Цей статус можна було б, на думку
автора, надати територіальним громадам, Автономній Республіці Крим,
Українській державі в цілому.
. Аналізуючи суб’єктний склад конституційно-правових відносин, слід
підкреслити, що їхньою важливою особливістю є нерівноправність
суб’єктів. Ця обставина обумовлена тим, що в конституційно-правових
відносинах (особливо в конкретних) діє принцип влади і підпорядкування,
тобто одні із суб’єктів виступають управомоченою стороною, інші –
зобов’язаною. Водночас один і той самий суб’єкт конституційного права в
різних конституційно-правових відносинах може виступати одночасно як
управомоченою, так і зобов’язаною (підпорядкованою) стороною. Наприклад,
у випадках, коли людина виступає суб’єктом конституційних прав і свобод,
вона може вимагати від держави відповідних гарантій реалізації цих прав
і свобод. І, навпаки, держава вимагає від людини виконання її
конституційних обов’язків.
Зміст конституційно-правових відносин характеризується складною
структурою. Умовно в конституційно-правовому відношенні вирізняють
юридичний (суб’єктивні права та юридичні обов’язки) і матеріальний
(фактична поведінка суб’єктів) зміст’. При цьому в конкретних
конституційно-правових відносинах
1 Конституционное право: Учебник / Отв. ред. В. В. Лазарев.- С. 29.
суб’єктивне право учасників конституційно-правових відносин -це їхня,
гарантована конституційно-правовою нормою, можливість вільно діяти в
певних, визначених нормою межах, а юридичний обов’язок – установлена
конституційно-правовою нормою вимога діяти певним, чітко визначеним
чином або утриматися від здійснення певних дій.
Юридичний зміст загальних конституційно-правових відносин виявляється
через конституційно-правовий статус їх суб’єктів. При цьому
конституційно-правові норми не містять конкретного переліку суб’єктів і
не індивідуалізують їхні взаємні права та обов’язки. Для таких відносин
характерним є особливий механізм реалізації їх суб’єктами своїх прав та
обов’язків. Так, у значній частині цих відносин права та обов’язки
суб’єктів реалізуються не безпосередньо, а через інші правовідносини, що
виникають внаслідок реалізації різних видів правових норм і мають
конкретний характер.
* * *
Виникнення конкретних конституційно-правових відносин пов’язане з
юридичними фактами, які приводять у дію конституційно-правову норму.
Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими
конституційно-правові норми пов’язують виникнення, зміну або припинення
конституційно-правових відносин. Юридичні факти формулюються у гіпотезах
конституційно-правових норм і залежно від їх зв’язку з індивідуальною
волею суб’єкта поділяються на дві групи: події та дії.
Події – це юридичні факти, що не залежать від волі суб’єктів (наприклад,
досягнення громадянином України вісімнадцятирічного віку згідно зі ст.
70 Конституції України є підставою виникнення правовідносин з реалізації
активного виборчого права).
Дії – це юридичні факти, що залежать від волі та свідомості суб’єктів
конституційно-правових відносин. Під кутом зору законності дії
поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні дії зумовлюють
виникнення у суб’єктів прав та обов’язків, передбачених
конституційно-правовими нормами. При цьому правомірні дії також
поділяються на дві групи: юридичні акти і юридичні вчинки. Юридичні акти
– це правомірні дії, що здійснюються суб’єктами з метою вступу їх у
певні конституційно-правові відносини, а юридичні вчинки – це правомірні
дії, що безпосередньо не спрямовані на виникнення, припинення або зміну
конституційно-правових відносин, але тягнуть за собою такі наслідки.
Неправомірні дії – це юридичні факти, що суперечать вимогам
конституційно-правових норм. Вони можуть стати підставою для притягнення
відповідних посадових осіб та органів публічної влади до
відповідальності.
При цьому доцільно звернути увагу на те, що порушення
конституційно-правових норм може тягти за собою як конституційно-правову
(конституційну) відповідальність, так і відповідальність, передбачену
іншими галузями права (кримінальним, адміністративним, цивільним).
Наприклад, згідно зі ст. 65 Конституції України захист Вітчизни,
незалежності й територіальної цілісності України, шанування її державних
символів є обов’язком громадян України. Порушення громадянами України
вимог цієї конституційно-правової норми тягне за собою адміністративну
або кримінальну відповідальність.
Класифікація конституційно-правових відносин (схема 4) здійснюється за
різними підставами:
1. За змістом вони поділяються на такі групи:
– відносини, що виникають із закріпленням засад конституційного ладу
України. Це, наприклад, відносини, що характеризують народовладдя, форму
держави, поділ влади, верховенство права, принципи взаємовідносин людини
і держави тощо;
– відносини, що виникають із закріпленням та охороною
конституційно-правового статусу людини і громадянина (громадянство,
конституційні права і свободи, їхні гарантії тощо);
– відносини, що виникають у процесі народного волевиявлення (вибори,
референдум);
– відносини, що виникають у процесі організації та функціонування
системи органів державної влади;
– відносини, що виникають у процесі встановлення територіального устрою
України і відносини між Україною в цілому та її складовими частинами;
– відносини, що виникають у процесі організації та функціонування
місцевого самоврядування.
2. Залежно від характеру взаємовідносин суб’єктів їх поділяють на
загальні, конкретні конституційно-правові відносини та
конституційно-правові стани.
Загальний або конкретний характер конституційно-правових відносин
зумовлений характером відповідних норм конституційного права. Так,
реалізація конституційно-правових норм загаль-
30
норегулятивного характеру (норм-принципів, норм-декларацій,
норм-дефініцій тощо) приводить до виникнення конституційно-правових
відносин загального характеру, якими не визначаються конкретні суб’єкти
відносин, їхні взаємні права та обов’язки (ці питання деталізуються в
чинному законодавстві та в конкретних правовідносинах). Це, зокрема,
стосується декларованих Конституцією України принципів народного
суверенітету (ст. 5), поділу влади (ст. 6). Зазначені відносини
регулюються нормами конституційного права в головних рисах.
Інколи виокремлюють особливий різновид загальних конституційно-правових
відносин – конституційні стани, себто такі відносини, якими визначаються
конкретні суб’єкти. А права та обов’язки цих суб’єктів чітко не
встановлено, наприклад, стан громадянства або статус Автономної
Республіки Крим у складі України.
Для конкретних конституційно-правових відносин характерним є наявність
чітко визначених сторін і визначені взаємовідносини між ними. На відміну
від загальних конституційно-правових відносин вони регулюються нормами
конституційного права в повному обсязі.
4. Відповідальність у конституційному праві
Поняття конституційно-правової відповідальності; суб’єкти
конституційно-правової відповідальності; форми та підстави
конституційно-правовоївідповідальності.
Як уже зазначалося вище, переважна більшість конституційно-правових норм
не містить санкції, тож у разі їх порушення для відповідних суб’єктів
настає юридична відповідальність, передбачена іншими галузями права
(кримінальним, адміністративним, трудовим тощо).
Окремі конституційно-правові норми містять санкції, що їх можна поділити
на дві групи:
а) бланкетні санкції, в яких не встановлюються конкретні форми
відповідальності, і які для вирішення питання про притягнення до
юридичної відповідальності відсилають до кримінального,
адміністративного, цивільного чи іншого галузевого законодавства, як-от:
«За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає
юридична відповідальність» (ст. 60 Конституції України), «Кожен
зобов’язаний не заподіювати шкоду природі,
культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» (ст. 66
Конституції України);
б) санкції, що передбачають конкретні форми відповідальності.
В останньому випадку мова йде про особливий вид юридичної
відповідальності – конституційно-правову відповідальність. Слід
підкреслити, що проблематика конституційно-правової відповідальності є
однією з найскладніших в сучасній науці конституційного права. Це
пов’язано з тим, що, по-перше, цей вид юридичної відповідальності поки
що не вирізнено як самостійний в чинному законодавстві. По-друге,
вітчизняна юридична наука робить лише перші кроки у вивченні питань
конституційно-правової відповідальності1, тож іще не сформульовано
загальновизнаного визначення конституційно-правової відповідальності,
висловлюються різні думки щодо її співвідношення з політичною та
моральною відповідальністю і щодо кола суб’єктів конституційно-правової
відповідальності. Подібна ситуація склалась і в інших пострадянських
країнах, де науковці також лише беруться до комплексного вивчення
питань, пов’язаних із конституційно-правовою відповідальністю.
Зазначене обумовлює доцільність детальніше зупинитися на аналізі таких
питань, як поняття, суб’єкти, форми та підстави конституційно-правової
відповідальності.
Поняття конституційно-правової відповідальності. В юридичній літературі
можна спостерігати різні підходи до визначення конституційно-правової
відповідальності.
Перший підхід характеризується тим, що його прихильники обмежуються
загальною характеристикою конституційно-правової відповідальності,
розглядаючи її, наприклад, як відповідальність державних органів і
посадових осіб за порушення конституційно-правових норм2 або як настання
несприятливих наслідків для суб’єкта, який скоїв правопорушення
(негативна відповідальність), а також як правовий стан, обумовлений
участю в публічно-правових відносинах (позитивна відповідальність)3.
Другий підхід пов’язаний з намаганням деталізувати поняття
конституційно-правової (конституційної) відповідальності, виріз-
1 Див., наприклад: Наливайко Л. Р. Конституційно-правова
відповідальність: питання теорії та практики: Автореф. дис…. канд.
юрид. наук- К., 2000.
2 Див., наприклад: Баглай М. В., Туманов В. А. Малая знциклопедия
консти-туционного права.-М.: Изд-во БЕК, 1998.- С. 295.
3 Колюшин Е. И. Конституционное (государственное) право России: Курс
лекций.- С. 21.
няючи п окремі напрямки – відповідальність владних структур перед
суспільством, відповідальність держави за забезпечення прав і свобод
людини і громадянина, відповідальність окремої особистості (групи осіб)
за невиконання своїх обов’язків або за зловживання своїми правами, що
закріплені в Конституції1.
На думку автора, перший підхід не дозволяє чітко відокремити
конституційно-правову відповідальність від інших видів юридичної
відповідальності (за порушення конституційно-правових норм може
наставати, наприклад, кримінальна чи адміністративна відповідальність),
а другий надто ускладнює саме визначення конституційно-правової
відповідальності.
Розкриваючи зміст поняття «конституційно-правова відповідальність»,
доцільно, як уявляється, виходити із загальнішого поняття «юридична
відповідальність», яке в теорії держави та права визначається як
несприятливі наслідки, що настають для суб’єкта правопорушення, який не
дотримується припису правової норми.
Відповідно конституційно-правову відповідальність у загальному вигляді
слід розглядати як несприятливі наслідки, що настають для суб’єкта
конституційно-правового делікту (правопорушення). Ці несприятливі
наслідки мають особливий політико-правовий характер і передбачаються в
санкціях конституційно-правових норм. З урахуванням зазначеного можна
зробити висновок: конституційно-правова відповідальність – це особливий
вид юридичної відповідальності, що має складний політико-правовий
характер, настає за скоєння конституційно-правового делікту та яка
знаходить вияв у передбачених конституційно-правовими нормами особливих
несприятливих наслідках для суб’єкта конституційного делікту.
Все сказане стосується конституційно-правової відповідальності в її
негативному значенні. В юридичній літературі формулюється також поняття
позитивної юридичної відповідальності -себто такої, що настає без вини.
І справді, конституційне право має приклади такої відповідальності;
зокрема, згідно з п. 10 ст. 106 Конституції України Президент України за
поданням
1 Наприклад: Фрицький О. Ф. Конституційне право України.- С. 25-35;
Колосова Н. М. Конституционная ответственность в Российской Федерации:
Ответственность органов государственной власти и иньїх субьектов права
за нарушение конституционного законодательства Российской Федерации.-М:
Городец, 2000.- С. 6-7.
Прем’єр-міністра України припиняє повноваження членів Кабінету Міністрів
України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також
голів місцевих державних адміністрацій. Юридично це можна зробити без
зазначення підстав відставки і тим паче без посилань на будь-яку вину з
боку зазначених осіб.
* * *
Суб’єкти конституційно-правової відповідальності. Питання щодо кола
суб’єктів конституційно-правової відповідальності є чи не центральним у
контексті цієї проблематики. Досить поширеними є спроби звести його лише
до органів державної влади та їх посадових осіб1.
На погляд автора, коло суб’єктів конституційно-правової відповідальності
є набагато ширшим, до нього можна віднести також: органи місцевого
самоврядування (їхні рішення з мотивів невідповідності Конституції чи
законам України зупиняються в установленому законом порядку з одночасним
зверненням до суду – ст. 144 Конституції України); політичні партії
(анулювання реєстраційного свідоцтва у разі невиконання політичною
партією вимог Закону України «Про політичні партії» – ст. 24 Закону
України «Про політичні партії»); громадян України (наприклад, утрата
громадянства України, якщо громадянин України після досягнення ним
повноліття добровільно набув громадянство іншої держави або якщо
громадянин України без згоди державних органів України добровільно
вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні
органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого
самоврядування іншої держави – ст. 19 Закону України «Про громадянство
України» чи скасування рішення про оформлення набуття громадянства
України ст. 21 Закону України «Про громадянство України»); іноземних
громадян та апатридів (наприклад, позбавлення іноземця чи апатрида
статусу біженця – ст. 15 Закону України «Про біженців»).
Відкритим залишається питання щодо конституційно-правової
відповідальності територіальних громад (згідно з чинним законодавством
конституційно-правову відповідальність несуть лише органи та посадові
особи місцевого самоврядування – ст. 144 Кон-
‘ Баглаіі М. В. Конституционное право Российской Федерации.- М: НОРМА:
ИНФРА, 1998.– С. 32.
ституції України). Останнє пов’язане з невизначеністю юридичного статусу
територіальної громади.
В юридичній літературі1 обґрунтовується висновок щодо необхідності
введення до кола суб’єктів конституційно-правової відповідальності
держави. Зокрема, до конституційно-правової можна також віднести
відповідальність держави перед громадянами за масові порушення
законності, що були допущені в минулому. Так, наприклад, відповідно до
Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні»
від 17.04.91 р. реабілітовані особи, які з політичних мотивів були
необгрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими
органами, зокрема «двійками», «трійками», особливими нарадами і в
будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України
діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним
законодавством України до набрання чинності Законом СРСР «Про
кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25 грудня 1958 p.,
а також громадяни, заслані й вислані з постійного місця проживання та
позбавлені майна за рішенням органів державної влади й управління з
політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під
приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так звані
бандпособники та їхні сім’ї. Реабілітованих було поновлено в усіх
громадянських правах, цим громадянам виплатили компенсацію. Прийняття
цього Закону фактично означало визнання того факту, що суб’єктом
правопорушення може виступати держава в цілому.
Інша форма відповідальності держави перед громадянами пов’язана з
реалізацією права громадян оскаржити в суді рішення, дії чи
бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України). Крім того,
існує і конституційно-міжнародна відповідальність держави за
забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні, що пов’язано
з реалізацією права людини і громадянина звертатися в міждержавні органи
(насамперед, до Європейського суду з прав людини) для захисту своїх прав
і свобод.
Див., наприклад: Колосова Н. М. Конституционная ответственность в
Российской Федерации: Ответственность органов государственной власти и
иньїх субьектов права за нарушение конституционного законодательства
Российской Федерации,- С. 139.
35
***
Форми конституційно-правової відповідальності. Конкретні форми
конституційно-правової відповідальності передбачаються санкціями
конституційно-правових норм і можуть бути класифіковані за різними
підставами – по суб’єктах відповідальності (індивідуальні санкції,
санкції, що застосовуються до колективного суб’єкта); залежно від того,
який суб’єкт застосовує конституційно-правові санкції (Президент
України, Верховна Рада України, територіальна громада тощо); за метою і
наслідками санкцій (право-відновні, попереджувальні, санкції, спрямовані
на припинення конституційного правопорушення, санкції-стягнення).
На думку автора, пріоритетне значення має класифікація форм
конституційно-правової відповідальності за характером негативних
наслідків санкції. Аналіз Конституції України та інших джерел
конституційного права України, що містять норми, які передбачають
конституційно-правову-відповідальність, дозволяє зробити висновок, що
цією підставою конкретні форми конституційно-правової відповідальності
можна систематизувати таким чином:
1. Дострокове припинення повноважень органів публічної влади та їхніх
посадових осіб, зокрема:
– усунення Президента України з поста Верховною Радою України в порядку
імпічменту – ст. 111 Конституції України;
– дострокове припинення повноважень Верховної Ради України Президентом
України – п. 8 ст. 106 Конституції України;
– прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету
Міністрів України – ст. 87 Конституції України;
– звільнення Президентом України з посади Генерального прокурора
України – п. 11 ст. 106 Конституції України;
– дострокове припинення повноважень народного депутата України – статті
79, 81 Конституції України;
– відставка Кабінету Міністрів України або окремих його членів – ст.
115 Конституції України;
– дострокове припинення повноважень органів і посадових осіб місцевого
самоврядування територіальною громадою – ст. 75 Закону України «Про
місцеве самоврядування в Україні» тощо.
2. Скасування, зупинення актів органів публічної влади та їхніх
посадових осіб, накладання на них вето, зокрема:
– скасування рішень голів місцевих державних адміністрацій, що
суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства
України – ст. 118 Конституції України;
– визнання Конституційним Судом України законів та інших
правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів
Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної
Республіки Крим (повністю або їхніх окремих положень) неконституційними
– ст. 152 Конституції України;
– накладання Президентом України вето на закони, прийняті Верховною
Радою України,- ст. 94 Конституції України;
– скасування рішень голів місцевих державних адміністрацій, що
суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства
України,- ст. 118 Конституції України;
– зупинення рішень органів місцевого самоврядування -ст. 144
Конституції України тощо.
3. Встановлення обмежень щодо реалізації окремих конституційних прав і
свобод відповідними суб’єктами конституційного права, зокрема:
– заборона утворення і діяльності об’єднань громадян – ст. 37
Конституції України;
– відмова в реєстрації кандидатів у депутати – ст. 47 Закону України
«Про вибори народних депутатів України»;
– скасування рішення про реєстрацію кандидата в депутати -ст. 49 Закону
України «Про вибори народних депутатів України»;
– втрата громадянства України, скасування рішення про оформлення
набуття громадянства України (статті 19, 21 Закону України «Про
громадянство України»;
– позбавлення статусу біженця – ст. 15 Закону України «Про біженців»
тощо.
* * *
Підстави конституційно-правової відповідальності. У загальній теорії
держави та права зазвичай виділяють дві складові підстав юридичної
відповідальності – фактичну підставу (склад правопорушення) та
нормативну підставу (норми права), що уявляється цілком логічним,
заслуговує принципової підтримки і може бути застосовано в аналізі
підстав конституційно-правової відповідальності.
1 справді, підстава конституційно-правової відповідальності -Це і
конкретна норма конституційного права, яку було порушено, і одночасно –
наявність у діянні особи (органу, держави) конкретного складу
конституційного делікту.
Нормативною підставою конституційно-правової відповідальності може бути
визнано порушення норм Конституції України та інших джерел галузі
конституційного права. Водночас конституційно-правові норми досить часто
не містять чітких юридичних
підстав притягнення суб’єкта до конституційно-правової відповідальності.
Наприклад, згідно зі ст. 106 Конституції України Президент України
припиняє повноваження Прем’єр-міністра України, членів Кабінету
Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої
влади, голів місцевих державних адміністрацій, скасовує акти Кабінету
Міністрів України тощо. Але реалізуючі зазначені повноваження,
Президент, власне, не пов’язаний ніякими правовими умовами (в усякому
разі, їх не визначено нормами конституційного права). В подібних
випадках можна робити висновок щодо існування прогалин у конституційному
праві або ж про наявність політичної відповідальності.
Фактична підстава конституційно-правової відповідальності -це конкретний
конституційно-правовий делікт, склад якого передбачає об’єкт, об’єктивну
сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону.
Об’єктом конституційно-правового делікту може виступати конституційний
лад, законність, правопорядок.
Об’єктивна сторона конституційно-правового делікту містить саме діяння,
його негативні наслідки та причинний зв’язок між ними. Слід підкреслити,
що конституційно-правова відповідальність може наступати лише у випадках
прямого порушення конституційно-правової заборони чи невиконання
функцій, завдань, обов’язків, покладених конституційно-правовою нормою
на суб’єктів конституційного права.
Коло суб’єктів конституційно-правової відповідальності вже аналізувалося
вище.
Певні труднощі можуть виникнути в аналізі суб’єктивної сторони
конституційно-правового делікту. Як відомо, одним із найважливіших
елементів суб’єктивної сторони як психічного відношення суб’єкта до
діяння є вина, а в окремих працях висловлюється думка щодо можливості
настання негативної конституційно-правової відповідальності без вини1.
На думку автора, без вини конституційно-правова відповідальність втрачає
будь-який сенс і стає безпредметною. Інша справа, що стосовно деяких
суб’єктів інколи досить складно встановити конкретну форму вини – намір
чи необережність, наприклад, у випадку дострокового припинення
повноважень сільського, селищного, міського голови, якщо він не
забезпечує здійснення наданих йому повноважень – ст. 79 Закону України
«Про місцеве самоврядування в Україні».
1 Колюшин Е. И. Конституционное (государственное) право России: Курс
лекций.- С. 27.
5. Джерела галузі конституційного права
Поняття джерел галузі конституційного права; роль природного права як
джерела конституційного права; ієрархія джерел позитивного
конституційного права.
Норми конституційного права знаходять відображення в різних зовнішніх
формах, які звичайно іменуються джерелами конституційного права1. У
сучасній науці конституційного права вирізняють дві основні сфери джерел
конституційного права: природне право і позитивне право2.
Природне право відображає загальнолюдські уявлення про свободу,
справедливість, невідчуженість прав людини. Воно має особливо суттєве
значення для конституційного права України, що повинне забезпечити
охорону свободи людини, виступає критерієм демократизму всієї правової
системи України.
Після Другої світової війни приписи природного права знайшли
відображення в багатьох міжнародно-правових документах, які закріплюють
міжнародні стандарти в галузі прав людини і мають обов’язкову силу для
держав – членів світового співтовариства. У Конституції України також
закріплено всі найважливіші природні права (право на життя, на
недоторканність особи, право територіальної громади на місцеве
самоврядування тощо).
Це свідчить про те, що приписи природного права набувають чіткої
правової оболонки, і позитивне право значною мірою зливається з
природним правом. Одночасно зростає роль природного права як гарантії
незворотності процесу формування демократичної, соціальної та правової
держави. Усвідомлення природного права як джерела конституційного права,
його розуміння як вищого імперативу для всіх гілок влади унеможливлює
внесення до Конституції та законів України таких змін, які призвели б до
ліквідації конституційного ладу, реставрації тоталітаризму в Україні.
Термін «джерело права» використовується в юридичному сенсі як форма
вираження й закріплення (а також зміни або скасування) правових норм
(Див.: Общая теория государства и права: Академический курс: В 2 т. /
Подред. проф. М. Н. Марченко.- Т. 2.- М.: Зерцало, 1998.- С. 133.
Див., наприклад: Баглай М. В. Конституционное право Российской
Федерацій: Учебник для юридических вузов и факультетов.- М.: ИНФРА-М,
Джерела позитивного конституційного права України
систематизуються за їхньою юридичною силою. До них належать (схема 5):
1. Конституція України, яка є головним джерелом конституційного права.
Вона встановлює найбільш важливі норми і принципи, на основі яких
здійснюється детальна правова регламентація в різних формах. Деякі норми
Конституції України, згідно з її ст. 8 (ч. 3), мають пряму дію і не
передбачають додаткової регламентації для застосування.
Система джерел галузі конституційного права України включає:
Конституцію України – основне джерело національного права України
Акти колишніх СРСР та УРСР
Закони України, міжнародні договори України, інші нормативні акти
Верховної Ради України
Нормативні укази Президента України
Нормативні постанови Кабінету Міністрів України
Рішення Конституційного Суду України
Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК і Ради міністрів АРК
Статути територіальних громад, інші акти органів місцевого
самоврядування, акти місцевих референдумів
Схема 5. Джерела галузі конституційного права України
2. Закони України, що мають найвищу після Конституції України юридичну
силу, приймаються Верховною Радою України або всеукраїнським
референдумом і є найбільш поширеним джерелом конституційного права
України. Звичайно, мова йде лише про ті закони, що містять
конституційно-правові норми, наприклад, закони України «Про біженців»,
«Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про
об’єднання громадян» тощо.
Своєю чергою, в літературі закони за юридичною силою поділяють на
конституційні, органічні (додаткові) – закони, що мають проміжну між
Конституцією та звичайними законами юридичну силу, та звичайні закони.
Так, до конституційних відносять закони про внесення змін до
Конституції, а критеріїв визначення закону як органічного в Конституції
України не встановлено. Водночас окремі закони України можна
характеризувати як органічні, наприклад, Закон України «Про місцеве
самоврядування в Україні», ст. 24 якого передбачає, що правовий статус
місцевого самоврядування в Україні визначається Конституцією України,
цим та іншими законами, які не повинні суперечити положенням цього
Закону. Цим установлюється вища юридична сила Закону України «Про
місцеве самоврядування в Україні» щодо інших законів України.
3. Інші акти нормативного характеру, що містять конституційно-правові
норми і приймаються Верховною Радою України або всеукраїнським
референдумом, наприклад, Декларація про державний суверенітет України
(16 липня 1990 p.), яка встановила загальні принципи
конституційно-правового розвитку України.
4. Нормативні укази Президента України, що містять
конституційно-правові норми, наприклад, Указ Президента України «Про
порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання
ними чинності» від 10 червня 1997 р. № 503/97.
5. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять
конституційно-правові норми, наприклад, постанова Кабінету Міністрів
України «Про затвердження Положення про порядок легалізації об’єднань
громадян» від 26 лютого 1993 р. № 140.
6. Окремої уваги заслуговує питання щодо можливості віднесення до кола
джерел конституційного права рішень Конституційного Суду України, які, з
одного боку, мають ненормативний характер, а з іншого – є обов’язковими
до виконання на території України.
41
На думку автора, до джерел галузі конституційного права необхідно
віднести рішення Конституційного Суду України, в яких установлюється
конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України,
актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових
актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, подається офіційне
тлумачення Конституції та законів України, наприклад, рішення
Конституційного Суду України «У справі за конституційним поданням
Центральної виборчої комісії щодо офіційного тлумачення положень частин
одинадцятої та тринадцятої статті 42 Закону України «Про вибори народних
депутатів України» (справа про тлумачення Закону України «Про вибори
народних депутатів України») (25.03.98), рішення Конституційного Суду
України у справі за конституційним поданням Президента України щодо
офіційного тлумачення частин другої і третьої статті 84 та частин другої
і четвертої статті 94 Конституції України (справа щодо порядку
голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України)
(07.07.98) тощо. Подібні рішення Конституційного Суду України доцільно
розглядати як допоміжні джерела галузі конституційного права – вони
передбачають припинення дії законів, інших правових актів або їх окремих
положень, що визнані неконституційними
7. Міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною
Радою України. Такі договори, згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України, є
частиною національного законодавства України.
8. Нормативно-правові акти колишніх СРСР та УРСР, які є джерелами
конституційного права України на підставі принципу правонаступництва або
на період, поки буде прийнято відповідні акти України (згідно із Законом
України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 p.).
9. Акти органів місцевого самоврядування та акти місцевих референдумів.
Конституція України закріплює право органів місцевого самоврядування в
межах повноважень, визначених законом, постановляти рішення, які є
обов’язковими до виконання на відповідній території (ст. 144). Якщо ці
рішення регулюють відносини у сфері конституційного права, то їх слід
визнавати його джерелами. До них, зокрема, можна віднести статути
територіальних громад сіл, селищ і міст, а також рішення, якими
затверджуються положення про органи самоорганізації населення.
Особливе місце в системі джерел конституційного права України посідав
Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом
України «Про основні засади організації
та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні
на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р.
Згідно зі ст. 61 Договору положення Конституції України 1978 року діяли
лише в частині, що узгоджувалася з цим Договором.
6. Наука конституційного права
Становлення та розвиток науки конституційного права; предмет і метод
науки конституційного права; джерела науки конституційного права.
Наука конституційного права – галузева юридична наука, що являє собою
цілісну систему знань, висновків та ідей щодо основ повновладдя народу,
правового статусу людини і громадянина, організації та діяльності
органів державної влади, засад місцевого самоврядування тощо.
Наука про державу виникла ще в Стародавній Греції (Арісто-тель, Платон)
і розвивалася протягом усіх наступних століть.
Великий вклад у становлення ідей конституціоналізму, конституційного
права внесли мислителі XVI-XVIII ст. Т. Гоббс, Ж. Бо-ден, Н. Макіавеллі,
Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, Т. Пейн та ін., які сформулювали чимало
положень, що були покладені в основу сучасного конституційного права
(про народний суверенітет, поділ влади, природні права людини тощо). Ці
ідеї знайшли втілення в перших писаних конституціях, зокрема у «Пактах і
конституціях законів та вольностей Війська Запорозького» (Конституції
Пилипа Орлика, які було прийнято 5 квітня 1710 p.).
Як самостійна, відокремлена від загальної теорії держави і права, наука
конституційного (державного) права сформувалася лише в XIX ст. В
сучасній світовій науці конституційного права вирізняють два основні її
напрямки: радикалістський та ліберальний1.
Радикалістський напрямок представлено в основному працями марксистів,
революційних демократів і лівих радикалів, які розглядають конституційне
(державне) право з позиції класової боротьби, диктатури окремого класу
(блоку класів). У працях дослід-
‘ Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежньїх стран.- М.: Юристь,
1997.-С. 22-23.
43
ників цього напрямку йдеться про соціалістичну, народну демократію, хоча
фактично вони виступають за авторитарні системи управління, проти посілу
влади і місцевого самоврядування, за одержавлення економіки, за
нерівність у правах різних груп населення (перевагу в правах робітничого
класу, «трудящих»), підпорядкованість інтересів людини міфічним
інтересам держави, за застосування насильницьких засобів для ліквідації
«експлуататорів» тощо.
Ліберальний напрямок представлено у працях вчених, зокрема українських,
таких, наприклад, як М. О. Баймуратов, В. С. Журав-ський, В. М. Колодій,
В. В. Копейчиков, В. Ф. Погорілко, П. Б. Сте-цюк, Ю. Н. Тодика, Є. А.
Тихонова, О. Ф. Фрицький, В. І. Чушен-ко, В. М. Шаповал та ін., які
вважають, що конституція, як і конституційне право в цілому, не може
розглядатись як знаряддя диктатури, а є вираженням соціального
компромісу між різними групами населення, документом, який втілює в
своїх нормах загальнолюдські цінності (свободу, демократію, права
людини, соціальну справедливість тощо). Представники цього напрямку
виступають за демократичну, соціальну і правову державу, поділ влади,
визнання та гарантування місцевого самоврядування, пріоритет прав і
свобод людини, мирні засоби розв’язання соціальних конфліктів, за
справді народний, а не класовий характер державної влади.
Сучасна українська наука конституційного права перебуває на етапі
становлення, що пов’язане з намаганням подолати стереотипи й догми
радянської науки державного права, яка, власне, зводилася до «наукового»
обгрунтування конституційності існуючих за часів тоталітаризму
державного ладу, партійної диктатури, насилля та обмеження прав людини.
Вітчизняна наука конституційного права прагне на основі світових
досягнень обґрунтувати інститути й категорії конституційного права, роль
Конституції в суспільному житті, напрямки формування конституційного
ладу. Важливим поштовхом для розвитку науки конституційного права стали
розроблення і прийняття Конституції України. Конституційний процес
обумовив необхідність аналізу конституційних інститутів, які
заперечувалися старим тоталітарним ладом: принципу поділу влади,
місцевого самоврядування, парламентаризму тощо.
З прийняттям Конституції України 1996 р. увага науки конституційного
права концентрується на проблемах реалізації її положень, взаємодії
держави та інститутів громадянського суспільства,
ролі політичних партій у поглибленні демократичних процесів в
українському суспільстві.
Зміст і призначення науки конституційного права обумовлені її функціями.
В літературі вирізняють такі функції науки конституційного права:
політичну, методологічну, ідеологічну, евристично-прогностичну,
комунікативну, інтегративну, практико-прикладну, роз’яснювальну та
експертну’.
Предметом науки конституційного права є конституційно-правові норми та
суспільні відносини, що регулюються цими нормами. Наука конституційного
права вивчає також практику реалізації конституційно-правових норм,
досліджує закономірності розвитку галузі конституційного права, формулює
практичні рекомендації з метою вдосконалення конституційно-правових норм
і конституційно-правових відносин (схема 6). Предмет науки
конституційного права визначає її функції, в яких розкривається роль
цієї галузевої юридичної науки для державотворення, правотворчого і
правозастосовчого процесів, формування правової
Наука конституційного права вивчає:
Конституційно-правові норми
Суспільні відносини, що
регулюються конституцшно-
правовими нормами
Практику реалізації конституційно-правових норм
Джерела галузі конституційного
права
Становлення і розвиток
ко н ститу цій н о – пр ав ов их
інститутів
Схема 6. Предмет науки конституційного права
Див.: Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України.- К.:
Вентурі, 1995.-С. 184-185; Тодика Ю. Н., Супрунюк Е. В. Конституционное
право Украинм: отрасль права и наука: Учебное пособие.- С. 48^19.
45
свідомості і правової культури працівників органів публічної влади й
населення тощо. Зокрема, наука конституційного права реалізує політичну,
методологічну, ідеологічну, прогностичну, комунікативну, експертну
функції1.
Сучасною наукою конституційного права застосовуються різні методи
вивчення конституційно-правових явищ.
Метод науки конституційного права – це сукупність правил, засобів,
принципів наукового пізнання, які забезпечують отримання об’єктивних
достовірних знань. Важливе місце серед них посідають методи:
1) формально-юридичний, що застосовується в дослідженні нормативних
джерел;
2) порівняльно-правовий, що дозволяє аналізувати різні моделі
конституційно-правового регулювання;
3) історичний, що дозволяє’вивчати динаміку становлення
конституційно-правових інститутів, їхній історичний розвиток;
4) системний, застосування якого дозволяє аналізувати структуру всієї
галузі конституційного права, взаємозв’язок конституційно-правових
інститутів;
5) статистичний, за допомоги якого вивчається практика реалізації
конституційно-правових норм, ефективність їхньої дії;
6) конкретно-соціологічний (вивчення громадської думки, проведення
експериментів тощо).
* * *
Джерелами науки конституційного права є:
1) нормативно-правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність),
які містять конституційно-правові норми. Наука конституційного права
обґрунтовує ідеологію та концептуальні положення нормативно-правових
актів – джерел галузі конституційного права, досліджує тенденції
конституційно-правового регулювання суспільних відносин, пов’язаних з
організацією та здійсненням публічної влади. На основі наукових
досягнень розробляються нові конституційні законопроекти, проекти
законів та інших нормативно-правових актів;
2) праці вітчизняних і закордонних вчених, які безпосередньо
Детальніше див.: Конституційне право України: Підручник для студентів
вищих навчальних закладів / За ред. академіка АПрН України, доктора
юридичних наук, професора Ю. М. Тодики, доктора юридичних і політичних
наук, професора В. С. Журавського.- С. 40-42.
чи опосередковано стосуються проблем, пов’язаних із предметом науки
конституційного права. Так, вагоме значення для розвитку науки
конституційного права в цілому, її окремих положень мають праці таких
відомих українських вчених, як: М. Баймуратов, М. Воронов, А. Георгіца,
В. Журавський, Р. Калюжний, А. Колодій, В. Копейчиков; С. Лисенков, Г.
Мурашин, Н. Нижник, В. Опришко, В. Погоріло, М. Пухтинський, П.
Рабинович, С. Сте-цюк, Є. Тихонова, Ю. Тодика, М. Хавронюк, Н. Шукліна,
Ю. Шем-шученко, О. Фризький та ін. Ці вчені багато зробили у плані
дослідження актуальних проблем конституціоналізму, розбудови правової
держави та становлення громадянського суспільства, забезпечення прав і
свобод людини і громадянина, формування сучасної децентралізованої
системи територіальної організації влади;
3) конституційно-правова практика – процеси, що відбуваються під час
реалізації конституційно-правових норм органами державної влади,
органами місцевого самоврядування, окремими громадянами та їхніми
об’єднаннями.
7. Конституційне право України як навчальна дисципліна
Мета навчальної дисципліни «конституційне право України»; зміст
навчальної дисципліни «конституційне право України».
Навчальна дисципліна «Конституційне право України» викладається в
юридичних навчальних закладах і на юридичних факультетах, а її обсяг і
зміст визначаються навчальними програмами, які самостійно розробляються
кафедрами та затверджуються науковими радами відповідних закладів
освіти.
Мета навчальної дисципліни конституційного права – ознайомити студентів
з основними поняттями, якими оперує наука конституційного права,
розкрити положення вчення про конституцію та показати особливості
конституційного процесу в Україні, дати аналіз конституційно-правових
інститутів.
* * *
У рамках навчальної дисципліни «Конституційне право України» вивчаються
основні положення науки конституційного права, зокрема:
47
– зміст предмета галузі конституційного права;
– основні положення вчення про конституцію;
– засади конституційного ладу України, конституційно-правове закріплення
суверенітету Українського народу, форми Української держави;
– питання прав і свобод людини і громадянина, відповідність
конституційно-правового регулювання основ правового статусу людини і
громадянина міжнародним нормам прав людини;
– форми здійснення народовладдя, предмет і види референдумів в Україні,
виборче право та виборча система України;
– конституційна система, принципи організації та діяльності органів
державної влади, правовий статус Верховної Ради України, Президента
України та Кабінету Міністрів України;
– конституційні принципи територіального устрою України;
– конституційно-правові засади організації та функціонування місцевого
самоврядування в Україні.
Глибоке засвоєння студентами положень науки конституційного права,
конституційного законодавства України має важливе значення для
формування у них належної професійної культури юриста і демократичного
світогляду, для усвідомлення тих загальнолюдських цінностей, на яких
базується Конституція України.
Велику користь у засвоєнні навчальної дисципліни «Конституційне право
України» можуть мати підручники та навчальні посібники, видані останнім
часом в Україні, авторами яких є, зокрема, такі відомі
вчені-конституціоналісти, як: О. Городецький, В. Жу-равський, А.
Колодій, В. Кравченко, М. Корнієнко, В. Мелещенко,
A. Олійник, В. Погоріло, П. Рабинович, П. Стецюк, Ю. Тодика,
B. Чушенко, О. Фрицький.
Розділ II ОСНОВИ ВЧЕННЯ ПРО КОНСТИТУЦІЮ
1. Поняття та функції конституції
Поняття конституції, конституція юридична та конституція фактична;
виникнення конституції, розроблення положень конституційної доктрини;
історія світового конституційного розвитку; зміст конституції; функції
конституції; дія конституції; порядок прийняття конституції.
Термін «конституція» у різні часи використовувався в різних значеннях.
Вважається, що слово «constitutio» як нормативно-правий термін уперше
вживалося в актах Стародавнього Риму (вони починалися зі словосполучення
«Rem Publicum Constituere…», що означає – «Римський народ
установлює…» (у цьому випадку «римський народ» – як офіційна назва
держави) .
З історії стародавнього світу залишилося багато прикладів уживання
терміна «конституція» (давньогрецький аналог – «полі-тія») для
позначення нормативно-правових актів важливого державного значення.
Зокрема, до наших днів дійшла «Афінська полі-тія» (відомо, що в
бібліотеці Арістотеля зберігалося більше 150 політій грецьких
міст-держав). У Стародавньому Римі конституціями називали окремі
розпорядчі акти римських імператорів, наприклад, акти, що їх видав
візантійський імператор Юстиніан (VI ст.) з метою проведення кодифікації
римського права.
Див.: Стецюк П. Б. Основи теорії конституції та конституціоналізму. Ч.
1: Посібник для студентів.- Л.: Астролябія, 2003.- С. 6; Конституційне
право України / За ред. В. Ф. Погорілка.- К.: Наук, думка, 1999.- С.
101; Стахів М. Зміна назви держави як вислід розвитку держави //
Науковий збірник УВУ.~ Мюнхен, 1948.- Т. 5.- С. 186-187.
49
В середньовічній Європі конституціями називали акти, в яких
закріплювалися привілеї та вільності феодалів (Велика хартія вільностей
1215 р. в Англії; акти Фрідріха II – «Конституція про права князів
духовних» (1220 p.), «Конституція про права князів світських» (1232 p.);
Великий березневий ордонанс 1358 р. у Франції тощо).
Втім, ні в античному світі, ні в середні віки конституції в її сучасному
розумінні не існувало. Як не було і таких законів, що їх можна було б
розглядати як юридичну базу чинної нормотворчос-ті, як акти, що
визначали б належну організацію державної влади, закріплювали б надійні
гарантії прав і свобод людини.
«Батьком» нормативно-правового терміну «конституція» в його сучасному
значенні, як зазначає В. М. Шаповал, був видатний французький мислитель
Шарль-Луї де Секонд Монтеск’є (1689— 1755), який, зокрема,
використовував його для характеристики державного ладу тогочасної
Великої Британії1.
Сьогодні наука конституційного права використовує термін «конституція» у
кількох значеннях; насамперед, прийнято розрізняти конституцію юридичну
і конституцію фактичну (соціальну, живу тощо). При цьому існують різні
підходи до розкриття їхнього змісту.
Юридична конституція – це система правових норм, які закріплюють засади
конституційного (державного) ладу, встановлюють найвищі правові гарантії
прав і свобод людини і громадянина, визначають систему, принципи
організації та функціонування органів публічної влади (органів державної
влади і органів місцевого самоврядування), встановлюють територіальний
устрій держави. У визначенні юридичної конституції, на думку автора,
слід звернути увагу на такі обставини:
– по-перше, практично в усіх державах світу існують нормативні акти, що
іменуються конституціями. Але ніяк не всі ці акти закріплюють такі
принципи організації державної влади, взаємовідносин влади з людиною та
суспільством, які створюють передумови становлення конституційного ладу
(на що, власне кажучи, і спрямовано конституцію). Тому подібні акти з
досить великим наближенням можна вважати конституціями – це скоріше
«квазіконституції», оскільки вони не встановлюють належної організації
державної
Див.: Шаповал В. М. Від Руської Правди до Декларації про державний
суверенітет України. Історичні форми правового регулювання
державно-владних відносин // Віче,- 2000.- № 7.- С. 19.
влади, не забезпечують її обмеженість правом, не гарантують права і
свободи людини і громадянина. Такі конституції, а їх яскравим прикладом
слугують «радянські конституції» приймаються з метою надання видимості
легітимності узурпованій владі, виконують роль своєрідних декорацій
недемократичної системи влади;
– по-друге, в юридичній науці паралельно з терміном «конституція»
вживається термін «основний закон», причому в багатьох працях ці терміни
вживаються як тотожні1. Ця проблема має досить давні історичні корені.
Відомо, що нормативно-правовий термін «основний закон» виник у XVI ст.
(франц.: «lex fundamental »), коли він з’явився у працях французьких
«тираноборців» для позначення акта, який не тільки визначав би устрій
держави, статус її головних інститутів, зокрема й монарха, а й мав би
бути головним, центральним серед інших нормативних актів. Отож, від
самого початку вживання в терміні «основний закон» наголошувалося на
формальній ознаці відповідного нормативного акта – його вищій юридичній
силі.
На думку автора, сьогодні ототожнювати поняття «конституція» та
«основний закон» навряд чи доцільно, оскільки, з одного боку,
конституція може і не мати вищої юридичної сили стосовно до інших
законів, наприклад, конституції Великої Британії чи Ізраїлю, а з іншого
– не всі закони, проголошені основними, можна вважати конституціями –
багато з них, як зазначалося вище, не встановлюють засад конституційного
ладу. Тому, якщо виходити з тотожності цих термінів, можна прийти до
заперечення наявності конституційного ладу у Великій Британії, де немає
основного закону, що саме по собі є алогічним – загальновідомо, що саме
Велика Британія є батьківщиною конституції та однією з перших у світі
конституційних держав. Крім того, в окремих країнах поняття конституції
взагалі не пов’язується з юридичним верховенством. Так, в Ірані діє акт,
що іменується конституцією, однак вища юридична сила визнається не за
цим актом, а за Кораном.
Привабливішим уявляється розгляд доцільності розмежування понять
«конституція» та «основний закон»2, що дозволяє краще
Див., наприклад: Баглай М. В., Конституционное право Российской
Федерации: Учебник для юридических вузов и факультетов.- С. 65; Колю-ишн
Е. И. Конституционное (государственное) право России: Курс лекций.-С.
29; Якушев А. В. Конституционное право зарубежньїх стран (курс
лек-ций).- М.: ПРИОР, 1999.- С. 8.
2 Арановский К. В. Государственное право зарубежньїх стран: Учебник
51
зрозуміти призначення конституції, відокремити конституції від
«квазіконституцій» – актів, що лише створюють конституційну видимість. З
огляду на це доречним є поділ конституцій на формальні та матеріальні.
Формальна (формально-юридична або формалізована) конституція являє собою
закон або кілька законів, наприклад, Конституцію Швеції складають чотири
акти – Акт про престолонаслі-дування (1810 р.), «Форма правління» (1974
p.), Акт про свободу друку (1874 р.) та «Основний закон про свободу
висловлювань»; Конституцію Фінляндії чотири органічні закони – «Форма
правління Фінляндії» (1919 p.), Акт про Едускунте (1928 p.), Акт про
право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради і
канцлера юстиції (1922 р.) та Акт про державний суд (1922 p.), який
приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу щодо всіх
інших актів національного законодавства.
Матеріальна конституція (конституція, що існує лише в матеріальному
сенсі1) являє собою значну кількість ухвалених у різні часи нормативних
актів, судових рішень і конституційних звичаїв, які визначають засади
державного ладу, основи організації органів державної влади, закріплюють
і гарантують права і свободи людини, регулюють її взаємовідносини з
державною владою2. Матеріальна конституція не має формалізованого
характеру, тож акти, які її складають, не наділені вищою юридичною силою
щодо інших законів.
Якщо юридична конституція – це завжди система правових норм, то терміни
фактична, соціальна, жива конституція застосовуються для характеристики
реального стану суспільних відносин, які складають предмет
конституційного регулювання, вони позначають реально існуючі в країні
основи державного ладу, фактичну ситуацію з правами та свободами людини
тощо. Поява терміна «фактична конституція» пов’язана з тим, що юридична
конституція, під кутом зору причин її появи, являє певну ідеальну
для вузов.- М.: ФОРУМ; ИНФРА, 1998.- С. 110.
1 Алебастрова И. А. Конституционное право зарубежннх стран: Учебное
пособие.- С. 16.
2 У деяких джерелах термін «матеріальна конституція» використовується як
тотожний термінам «фактична конституція», «соціальна конституція» (див.,
наприклад: Чиркіт В. Е. Конституционное право зарубежньїх стран.-С. 27).
модель устрою держави, взаємовідносин держави і людини, що передбачає
встановлення певних механізмів обмеження державної влади, захисту людини
від свавілля держави. Зрозуміло, що реально діючі механізми таких
обмежень внаслідок різних чинників не відповідають абсолютно ідеальній
моделі, юридична і фактична конституції можуть навіть суттєво різнитися,
як це було характерно, наприклад, для «радянських конституцій».
При цьому слід розмежовувати поняття «фактичної конституції» та
«реальної (дійсної) конституції». Творцем останнього був німецький
соціаліст Ф. Лассаль, якому належить відома теза про те, що дійсна
конституція країни – це фактичне співвідношення сил, які існують у
країні).
Найбільш поширеним є використання терміна «конституція» в його
формально-юридичному значенні, тобто як основного закону держави, що
приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює
найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації
публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу,
гарантії прав і свобод людини і громадянина, систему, порядок
організації та компетенцію органів державної влади, територіальний
устрій держави, державні символи.
У переважній більшості країн, зокрема і в Україні, юридична формальна
конституція представлена одним і єдиним актом. Такі конституції іменують
кодифікованими, або консолідованими,х конституціями. Кодифікована
конституція є зручною для користування її текстом, адже будь-якій особі
набагато простіше ознайомитися з конституційними нормами, якщо вони
містяться в єдиному документі. Некодифіковані (неконсолідовані)
конституції складаються з кількох актів, що може викликати певні
труднощі, оскільки необхідно чітко орієнтуватися, які закони є
основними, а які – неосновними.
Нарешті, виділяють юридичні конституції змішаного типу (комбіновані
конституції), які складаються із законів (статутів), судових
прецедентів, конституційних (конвенційних) угод. Інколи (Велика
Британія) такі конституції містять правові доктрини (висновки, що
містяться в працях відомих вчених, використовувані як докази в судовому
процесі).
____________
Чиркин В. Е. Конституционное право: Россия и зарубежньш опьіт.- М:
Зерцало, 1998.-С. 29.
53
***
Перші конституції, в сучасному значенні цього терміна, виникли в
XVII-XVIII ст. під час демократичних буржуазних революцій, і їх поява
була зумовлена намаганнями запровадити належну організацію державної
влади, тобто таку, яка унеможливила б або значно ускладнила б можливість
узурпації влади окремими особами чи групами осіб та її використання у
вузькокорпоратив-них інтересах, що, своєю чергою, могло б забезпечити
захист людини від свавілля держави, обмеження сфери державної влади і
гарантованість природних прав і свобод людини.
Саме в цей час зародився конституціоналізм (схема 7), було закладено і
теоретичні підвалини вчення про конституції, в якому обґрунтовувалися
положення щодо призначення конституції, її природи і сутності, предмета
конституційного регулювання, форми та способу прийняття конституції
тощо. Початок становлення конституційної доктрини можна пов’язати з
працями теоретиків природного права Гуго Гроція, Готфріда-Вільгельма
Лейбніца, Христіана Вольфа та інших мислителів XVII – початку XVIII ст.,
які проповідували цінність природних прав людини, виступали за обмеження
держави (актів позитивного права) природним правом.
КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМ
передбачає
конституцію,
яка правління, обмежене конституцією;
політична система, що спирається
на конституцію та конституційні
методи правління
ідеино-політичний рух
встановлює межі
здійснення
публічної
(державної) влади закріплює таку
організацію державної
влади, яка базується
на
засадах поділу влади забезпечує
надійний
захист прав і
свобод
людини і громадянина
Схема 7. Конституціоналізм
Вже в другій половині XVII ст. англійський вчений Джон Локк розробив
концепцію громадянських свобод та обґрунтував принципово нову модель
організації державної влади, що базується на засадах її поділу на
законодавчу, виконавчу та договірну гілки і яка, на його думку, і це
було підтверджено світовим досвідом державотворення, може бути захищена
від узурпації з подальшим використанням у вузькокорпоративних інтересах.
Ідеї Локка були творчо усвідомлені французьким ученим Шар-лем Монтеок’є,
який запропонував модель державної влади на засадах її поділу на
законодавчу, виконавчу та судову гілки за умови, що кожна гілка влади
матиме автономний характер (відокремленість від інших гілок влади) та
реальні важелі впливу на інші гілки влади у разі здійснення ними
незаконних дій – систему «стримувань та противаг».
Велике значення для становлення конституційної доктрини відіграли також
праці французького вченого Жан-Жака Руссо, в яких набули подальшого
розвитку ідеї суспільного договору, народного суверенітету тощо.
Сформульовані у працях цих та інших учених XVII-XVIII ст. теоретичні
положення були використані в розробленні перших писаних конституцій та
зберігають своє значення і сьогодні. Розгляньмо основні з них:
1. Конституція – це акт, за допомогою якого встановлюється така
організація державної влади, яка забезпечила б рівність людей у їхніх
правах, захист людини, гарантованість її природних прав і свобод (тобто
належна, або конституційна, організація влади). Тож призначення
конституції полягає в закріпленні нової моделі влади, яка була би
захищена від можливої узурпації та функціонувала би в інтересах всього
народу. Іншими словами, мова йде про необхідність закріплення нової
системи владовідносин у суспільстві під час переходу від тоталітаризму
(феодалізму) до демократії, і конституція відіграє роль юридичного
засобу, за допомоги якого ця нова система влади закріплюється, надає їй
легітимного характеру.
2. Належна (конституційна) організація державної влади повинна
базуватися на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову
гілки влади, що саме й ускладнює можливість узурпації всієї повноти
влади і дозволяє захистити людину від деспотії.
3. Установлювати, конституювати належним чином організовану
(конституційну) державу може лише народ, якому, і тільки
55
якому, належить верховне право вирішувати власну долю (звідси випливає
право народу на насильницьке повалення тиранічної, неналежним чином
організованої влади, яка посягає на природні права і свободи людини/
4. Конституція як акт установчої влади народу, за допомогою якого народ
установлює належним чином організовану державу, характеризується
найвищою юридичною силою щодо актів державної влади, оскільки остання
має похідну від установчої влади народу природу (це, своєю чергою, також
означає, що жоден орган державної влади не може на свій розсуд змінювати
конституційні положення, які визначають установлений народом характер
організації державної влади).
5. За своєю соціально-політичною сутністю конституція являє собою
певний компроміс інтересів різних частин суспільства (класів, соціальних
прошарків, територіальних або національних спільнот тощо), запис
співвідношення політичних сил на момент прийняття конституції. Під кутом
зору конституційного ідеалу конституція – це своєрідний суспільний
договір, угода між членами суспільства з приводу установлення тієї або
іншої конкретної форми організації влади, яка більшістю народу була би
визнана справедливою.
6. Як суспільний договір конституція повинна мати письмову форму, що
забезпечує чітке виконання умов договору, однозначне тлумачення його
положень.
У досить лаконічній формі призначення конституції та її предмет були
сформульовані в п. 16 французької Декларації прав людини і громадянина
1789 p.: «Будь-яке суспільство, в якому не забезпечено користування
правами і не проведено поділу влади, не має Конституції»1. Це положення
Декларації і сьогодні може слугувати найкращим критерієм відмежування
конституцій від «псев-доконституцій» – документів, які нічого спільного
з конституцією, крім назви, не мають.
* * *
Історія світового конституційного розвитку охоплює чотири основні етапи:
Перший етап (XVII-XVIII ст. – перша світова війна) – це період
утвердження буржуазного суспільства в країнах Європи та Америки
1 Цит. за: Конституции зарубежньїх государств,- М: Изд-во БЕК, 1996.-
і початок становлення конституційного ладу. Цей етап характеризується
двома важливими моментами:
– по-перше, відбувається процес формування англійської конституції,
першою цеглиною якої вважається ще підписана Іоанном Безземельним Велика
хартія вільностей (Magna Charta) – 1215 p. Так, важливими складовими
англійської конституції стали Habeas Corpus Act (Акт для кращого
забезпечення свободи підданих і для попередження ув’язнення за морями –
1679 p.), Білль про права -1689 p., Акт про престолонаслідування – 1701
р. тощо;
– по-друге, тоді з’явились і перші формально-юридичні конституції: США-
1787 p., Франції- 1791, 1792 pp., Польщі – 1791 р. Вони стали моделлю
для конституцій інших держав: американська – для конституцій країн
Латинської Америки (першу з них було прийнято у Венесуелі вже 1811 p.),
а французька – для конституцій європейських країн. Англійська
конституція мала значний вплив на зміст конституцій перших домініонів
Великої Британії: Канади 1867 p., Австралії 1900 p.,
Південно-Африканського Союзу 1909 р.
На першому етапі конституційний процес практично зосереджувався лише в
країнах Європи та Америки. В Азії перші конституції з’явилися в Японії
(1889 p.), Китаї (1912 р.) та Ірані (1906 p.). Конституції того етапу
позначені тим, що вони закріплювали організацію державної влади за
принципом поділу влади у двох його варіантах: «жорсткий» поділ влади
(американська модель) і «гнучкий» поділ влади (континентальна модель) та
визначили взаємовідносини особи з державою згідно з концепцією природних
прав людини, що передбачало закріплення в конституції лише громадянських
і політичних прав.
Другий етап конституційного розвитку (період між початком першої та
другою світовими війнами) характеризується різкою активізацією
конституційної правотворчості як у країнах зі сталими конституційними
традиціями, що було пов’язане з демократизацією державно-політичних
режимів (наприклад, Німеччина), так і в країнах, які або не мали раніше
своїх конституцій (наприклад, Ефіопія), або ж утворилися внаслідок
розвалу Російської імперії та Австро-Угорської монархії (наприклад,
Латвія, Чехо-Словаччина, Естонія).
Другому етапу також притаманне певне розширення предмета конституційного
регулювання за рахунок питань політичного і соціально-економічного
розвитку. Зокрема, до Веймарської конституції Німеччини 1919 р. було
введено такі розділи, як «суспільне
57
життя», «господарське життя», «освіта і школа». В Конституції Югославії
1921 р. передбачалося право держави втручатися в економічні відносини
громадян, Конституція Ірландії 1937 р. встановлювала принципи зовнішньої
політики держави. Розширення предмета регулювання було характерним також
і для конституцій Мексики (1917 p.), Іспанії (1931р.), Чехо-Словаччини
(1920 р.) тощо.
На основі повного відходу від загальновизнаних моделей (американської та
континентальної) конституцій розроблялися «соціалістичні конституції»,
зокрема конституції РСФСР (1918 p.), УРСР (1919 p.), СРСР (1936 p.),
Монголії (1940 p.), Угорщини (1919 р.) тощо. Закріплені цими
конституціями принципи організації державної влади, правового становища
особи, її взаємовідносин із державою суттєво відрізнялися від принципів,
розроблених практикою світового конституційного розвитку. Так, фактично
було знівельовано принцип народного суверенітету, відкинуто принцип
поділу влади, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму.
Натомість на конституційному рівні закріплювалися належність влади
трудящим, керівна роль компартії, панування соціалістичної власності,
підпорядкованість особи міфічним інтересам суспільства та держави, право
на виявлення яких брали на себе керівники компартії тощо. Одночасно
соціалістичні конституції, хоч і формально, але дещо розширювали обсяг
конституційних прав людини за рахунок деяких соціально-економічних прав.
Третій етап конституційного розвитку (1945 p.- кінець 80-х років XX ст.)
пов’язаний з тим, що конституційний процес набув загальносвітового
характеру, до нього долучилися практично всі держави світу. Цей етап
характеризувався використанням різних конституційних моделей:
ліберальної (західної), яка .склалася на першому та другому етапах;
соціалістичної (псевдоконституцій-ної); а також «нової», втіленої в
конституціях країн, що розвиваються.
Своєю чергою, ці моделі набули в окремих країнах суттєвих особливостей.
Зокрема, для «другої хвилі» ліберальних (західних) конституцій –
конституцій держав, де було ліквідовано тоталітарні режими (ФРН,
Іспанія, Португалія, Італія, Греція, Японія), а також конституції
Франції – було характерним значне розширення предмета конституційного
регулювання. Ці конституції, по-перше, значно розширили сферу державної
діяльності, посиливши одночасно її відповідальність перед суспільством і
людиною, по-друге, підвищили ступінь правового захисту прав і свобод
людини.
Четвертий етап конституційного розвитку почався від кінця 80-х років XX
ст. і пов’язаний з ліквідацією тоталітарних і авторитарних режимів у
соціалістичних країнах та країнах, що розвиваються. Так, за період
1989-1995 pp. було прийнято близько 100 нових конституцій. За цей час
фактично припинила існування соціалістична модель конституції. Нові
конституції, прийняті в пострадянських країнах, близькі до ліберальної
(західної) моделі. Суттєво трансформувались у напрямку до цієї моделі й
конституції країн, що розвиваються.
* * *
Зміст конституції. Зміст конкретної конституції визначають різні чинники
– час прийняття, юридичні та релігійні традиції, загальний рівень
правової культури суспільства, географічні та демографічні фактори тощо.
Водночас аналіз існуючих конституцій дозволяє виділити норми та
інститути, що є обов’язковими елементами будь-якої конституції, а
відсутність хоча б одного з них свідчить про їх незавершеність. До них
можна віднести:
1. Найважливіші принципи організації державної влади – народний
суверенітет, поділ влади, верховенство права, державний суверенітет,
гуманізм.
2. Основи правового статусу людини і громадянина – принципи правового
статусу людини і громадянина (свободи, рівності у правах і гідності,
гарантованості прав і свобод людини тощо), основні права, свободи та
обов’язки людини і громадянина та їх гарантії.
3. Організація, структура і компетенція вищих органів державної влади –
інститути парламентаризму, глави держави, уряду, вищої судової влади.
4. Основи правового регулювання в державі – ієрархія правових актів,
сфери законодавчого регулювання, співвідношення юридичної сили
міжнародних договорів та актів національного законодавства.
5. Основи правового положення адміністративно-територіальних одиниць
(статус суб’єктів федерації).
Звичайно конституції за своїм змістом не вичерпуються зазначеними
обов’язковими блоками, вони також можуть установлювати основи зовнішньої
політики держави, основи економічної, екологічної та соціальної
політики, основи взаємовідносин держави з окремими інститутами
громадянського суспільства (наприклад, церквою) тощо.
59
* * *
Функції конституції – це основні напрямки її впливу на суспільні
відносини, які обумовлені соціальним призначенням конституції. Основні з
них:
– юридична функція, пов’язана з тим, що конституція є основним джерелом
права, вона має найвищу юридичну силу (формально-юридична конституція),
є базою чинного законодавства і визначає всю систему правового
регулювання в суспільстві;
– політична функція полягає в тім, що конституція встановлює основи
організації публічної влади, визначає основні принципи політичної
діяльності, функціонування інститутів політичної системи суспільства;
– ідеологічна функція полягає у виховній ролі конституції, яка
встановлює взаємовідносини держави з людиною, інститутами громадянського
суспільства на основі їх взаємної відповідальності. У конституції
держави чітко формулюються ті духовні цінності, на які вона орієнтована
– свобода людини, непорушність прав і свобод людини і громадянина,
демократія тощо.
У деяких джерелах до найважливіших функцій конституції також відносять:
закріплення контінуїтету, тобто неперервності, спадкоємності державної
влади; протидія лівому і правому радикалізму; протидія територіальному
розпадові держави .
* * *
Дія конституції. Під дією конституції розуміють її впорядко-вувальний
вплив на суспільні відносини. Аналіз дії конституції передбачає
визначення часових і просторових меж, кола осіб, на яких поширюються
положення конституції, а також механізмів такої. Тобто, мова йде про дію
конституції в часі, у просторі та по колу осіб.
Дія конституції в часі визначається початком і припиненням її дії.
Конституція починає діяти від моменту набуття нею чинності, і цей момент
зазначається в самому тексті конституції або в окремому законі.
Наприклад, Конституція України 1996 р. згідно з її ст. 160 набула
чинності від дня її прийняття. При цьому стають правочинними всі
положення конституції одночасно або ж у перехідних положеннях
конституції передбачається пізніший строк дієвості окремих її положень.
Так, у перехідних положеннях Коне-
С 62-МВ’: БагтІ’ М К Конс™туционное право Российской Федерации.-60
титуції України визначено особливий порядок введення в дію положень
Конституції, що визначають грошову одиницю України (після введення
національної грошової одиниці – гривні), порядок арешту, тримання під
вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину (протягом
п’яти років після набуття чинності Конституцією) тощо.
Момент припинення дії конституції залежить від того, є вона тимчасовою
чи постійною. Тимчасові конституції приймаються на встановлений в цій
конституції строк або діють до настання визначених конституцією подій
(наприклад, до прийняття постійної конституції). Постійні конституції не
містять будь-яких вказівок про строк своєуцї, тобто приймаються на
необмежений строк.
Дія конерпґтуції в просторі характеризується тим, що її положення
поширюються на всю територію держави, а зі зміною території держави
одночасно змінюється і сфера просторової дії конституції.
Дія конституції за кругом осіб характеризується тим, що її положення
поширюються на всіх суб’єктів права, що перебувають на території країни.
Що стосується громадян, а також своїх юридичних осіб, установ та
організацій, то дія конституції поширюється на них також і у випадках
перебування за кордоном.
Механізм дії конституції містить виникнення прав, свобод, обов’язків і
правовідносин. Механізм дії окремих положень конституції – тих, що
містять загальнорегулятивні норми, що встановлюють лише загальні рамки
відповідних правовідносин,- характеризується суттєвими особливостями.
Вони пов’язані з тим, що конституційні норми виступають лише передумовою
відповідних правовідносин, а конкретні права та обов’язки виникають
згідно з приписами норм чинного законодавства, які конкретизують і
деталізують положення конституційних норм. Конституція України містить
положення щодо прямої дії її норм (ст. 8). Це передбачає, що норми
Конституції України безпосередньо породжують права та обов’язки, але їх
конкретизація в чинному законодавстві сприяє підвищенню ефективності
реалізації конституційних положень.
* * *
Порядок прийняття конституції залежить від того, хто здійснює установчу
владу. Після прийняття конституція легалізується, тобто стає законним
документом, який має найвищу юридичну силу. В літературі виділяють три
основні способи прийняття конс-
61
титуції: виборцями шляхом референдуму, представницьким органом та главою
держави або главою виконавчої влади1.
Референдум забезпечує найвищу ступінь легітимності конституції та може
застосовуватися як завершальна стадія конституційного процесу, коли на
всенародне затвердження виноситься конституція, попередньо схвалена
представницьким органом (конституції багатьох штатів США, Бенін, Конго,
Іспанія, Румунія, Польща та ін.). У деяких країнах конституції
приймалися шляхом референдуму та без участі в її розробленні будь-якого
представницького органу (конституції Франції, 1958 p.; Казахстану, 1995
p.; Росії, 1993 p.).
До представницьких органів, які можуть наділятися установчою владою (за
дорученням народу), належать установчі збори (конституційні асамблеї,
конституційні конвенти тощо), парламент, надпарламентські установи.
1. Установчі збори – це представницький орган, що обирається спеціально
з метою розроблення і прийняття конституції. Вперше установчі збори
(Філадельфійський конвент) було скликано у США 1787 p.; вони складалися
з 74 делегатів і працювали чотири місяці. Установчими зборами
приймалися, наприклад, конституції Тунісу (1956 р.), Намібії (1990 p.),
Болгарії (1991 p.). Установчі збори в різних країнах мали різний спосіб
формування та наділялися різним об’ємом компетенції. Так, за способом
формування виділяють дві групи установчих зборів:
а) сформовані шляхом загальних і прямих виборів;
б) збори, частина делегатів яких обирається шляхом прямих або непрямих
виборів, а інша частина призначається.
За обсягом компетенції установчі збори поділяються на:
а) суверенні, які наділяються правом розробляти і приймати конституцію
(США, 1787 p.; Індія,’ 1950 p.; Італія, 1947 p.; Португалія, 1976 p.);
б) несуверенні, які розробляють і приймають проект конституції, а для
затвердження вона виноситься на референдум або передається іншому
органові (наприклад, конституції Кувейту, 1962 p.; Гани, 1979 p.;
Туреччини, 1982 p.). Власне, такі органи виконують роль консультативних
установчих зборів.
Залежно від призначення установчі збори поділяються на: а) установчі
збори з обмеженими повноваженнями – представницькі органи, для яких
розроблення (розроблення і прийняття)
Див.: Сравнительное конституционное право.- М: Манускрипт, 1996.— С.
134.
конституції є єдиною функцією, після здійснення якої вони розпускаються
(наприклад, США, 1787 p.);
б) установчі збори з необмеженою компетенцією – представницькі органи,
які одночасно з установчою владою здійснюють повноваження парламенту
(Франція, 1946 p.; Італія, 1947 p.; Бразилія, 1988 p.).
2. У багатьох країнах світу, зокрема і в Україні, конституції
приймалися парламентами. При цьому застосовуються два способи:
а) реорганізація парламенту в установчі збори, що передбачає спеціальну
процедуру отримання парламентом мандата виборців на те, щоб діяти.як
установчі збори (Шрі-Ланка, 1972 p.; Танзанія, 1977 p.; Замбія, 1992
p.);
б) без формальної реорганізації в установчі збори, коли конституція
приймається із застосуванням звичайної парламентської процедури,
передбаченої конституцією, що скасовується (наприклад, конституції
Мозамбіку, 1990 р.; Грузії, 1995 р.; України,
1996 p., та ін.).
Парламентський спосіб прийняття конституції застосовується також і як
попереднє ухвалення конституції перед тим, як вона виноситься на
референдум (наприклад, в Іспанії 1978 p.; Польщі
1997 p.). Такий спосіб прийняття конституції дозволяє поєднати
кваліфіковане обговорення проекту в парламенті з реалізацією права
народу висловити свою волю відносно тексту конституції.
3. Надпарламентські установи – це діючі спорадично виборні органи, які
формують постійнодіючий парламент (приміром, Все-китайські збори
народних представників – КНР, З’їзд народних депутатів – Росія, за
Конституцією РСФСР 1978 p., Великий народний хурал – Монголія).
4. Глава держави є суб’єктом права прийняття конституції в деяких
монархічних державах. Прийнятими монархом (дарованими владою монарха),
себто октройованими, є, наприклад, конституції Кувейту, Бахрейну,
Катару, Оману, Саудівської Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратів.
В історії конституційного розвитку відомі і деякі специфічні способи
прийняття конституції, що їх, проте, не можна віднести до легітимних,
приміром – прийняття конституції вищим керівним органом правлячої
політичної партії – в Анголі, 1975 p.; Мозамбіку, 1975 p.; Конго, 1969
p.; Іраку, 1970 р.
Розроблення і прийняття деяких конституцій пов’язується з окремими
видатними політичними діячами, і вони називаються
63
«харизматичними». Такими, наприклад, можна вважати сталінську
Конституцію СРСР (1936 p.), деголлівську Конституцію Франції (1958 р.).
2. Види конституцій
Підстави класифікації конституцій: форма конституції, термін дії
конституції, спосіб прийняття конституції, порядок зміни, внесення
поправок і доповнень, інші підстави класифікації конституцій.
За більш як 300-річну історію сучасного конституційного розвитку було
створено велику кількість конституцій, що обумовлює потребу в їх
класифікації та систематизації з метою виявлення та вивчення
особливостей їх форми, змісту, порядку прийняття тощо.
Класифікація конституцій в літературі традиційно здійснюється за
допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб
прийняття; порядок внесення змін і доповнень; установлені конституцією
форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим
тощо (схема 8).
За формою (структурою) конституції поділяються на писані та неписані.
Писана конституція являє єдиний нормативний акт або кілька актів,
перелік яких чітко визначений. Своєю чергою, неписана конституція
складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть
бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або
усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел складає
значну частку в структурі конституції.
Конституційна доктрина вимагає писаної форми конституції. «Конституції
немає,- говорив Т. Пейн,- якщо її не можна покласти в кишеню».
Сьогодні не мають писаної конституції лише Велика Британія та деякі її
колишні колонії (Австралія, Нова Зеландія). Так, наприклад, конституцію
Великої Британії, як зазначалося вище, складають норми статутного права,
які містяться в таких актах, як Велика хартія вільностей (1215 p.),
Петиція про права (1628 p.), Білль про права (1689 p.), Акт про
престолонаслідування (1701 p.), закони про парламент (1911 і 1949 pp.),
Консолідований закон про народне представництво (1983 p.), Закон про
расові відносини (1986 р.) та в інших, а також норми загального права і
конституційні звичаї.
Доцільно розмежовувати поняття писаної та формально юридичної
конституції. Так, конституція може мати письмову форму,
ВИДИ КОНСТИТУЦІЙ
за формою
писані – основний закон держави (один або декілька нормативних актів)
неписані – значна кількість нормативних актів і конституційних звичаїв,
що не мають найвищої юридичної сили
тимчасові – приймаються на певний час
за способом прийняття
октройовані – розроблені без участі представницького органу та даровані
народу монархом (метрополією)
народні – прийняті представницьким органом або шляхом референдуму
за порядком зміни,
внесення поправок
і доповнень
гнучкі – змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони
жорсткі – змінюються и доповнюються в особливому порядку, з дотриманням
ускладненої (порівняно зі звичайною законодавчою) процедури
Схема 8. Класифікація конституцій
але не наділяється найвищою юридичною силою і, отже, не має
формально-юридичного характеру. Наприклад, в Ізраїлі було прийнято
парламентські акти, де зібрано положення конституційного значення, але
їх не можна розглядати як формально-юридичну конституцію, оскільки ці
акти не мають вищої юридичної сили відносно до інших законів.
65
За терміном дії конституції поділяються на постійні і тимчасові.
Більшість конституцій не передбачають певного терміну дії, себто є
постійними, але це не означає неможливості їх зміни або скасування.
Тимчасові конституції приймаються на обмежений строк або до настання
певних подій, наприклад, до прийняття нової конституції.
За способом прийняття розрізняють октройовані (даровані «згори») та
народні конституції (прийняті представницьким органом або шляхом
референдуму).
Октроювання – це односторонній акт, внаслідок якого суверен установлює
або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади1. До
октройованих відносять конституції, даровані монархом (Непал, 1990 p.),
після чого його влада обмежується, президентом (Єгипет у 50-60-х роках)
народові, та конституції, даровані метрополією своїй колонії, яка
проголошувалася незалежною державою (Конституція Нігерії I960 p.).
За порядком зміни, внесення поправок і доповнень конституції поділяють
на: жорсткі, які змінюються і доповнюються в особливому порядку, з
дотриманням ускладненої (порівняно зі звичайною законодавчою) процедури;
гнучкі, які змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони.
Останнім часом така класифікація втрачає сенс, оскільки всі формальні
конституції є жорсткими, а гнучкою може бути конституція в її
матеріальному розумінні. При цьому набуває поширення класифікація
конституцій залежно від ступеня ускладнення процедури їх зміни на:
– дуже жорсткі (конституція США), які передбачають обмеження установчої
влади колом конституційних положень, що можуть змінюватися («обмеження
за предметом перегляду»), чи обставинами, за яких забороняється вносити
будь-які зміни до конституції; • .
-менш жорсткі (конституції Пакистану, 1973 p.; Іспанії, 1978 p.;
Казахстану, 1995 p.), які передбачають суттєво ускладнену процедуру
зміни лише «укріплених» статей.
За таким критерієм Конституцію України можна віднести до конституцій
типу дуже жорстких, що випливає зі змісту ст. 157 Конституції України:
«Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають
скасування чи обмеження прав і свобод
Арановский К. В. Государственное право зарубежннх стран: Учебник для
вузов.-С. 143
людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності
чи на порушення територіальної цілісності України.
Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або
надзвичайного стану».
За формою правління, яка закріплюється в конституції, розрізняють
монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.) та республіканські
(наприклад, конституції Франції, 1958 p.; України, 1996 p.). Залежно від
державно-політичного режиму розрізняють демократичні, авторитарні й
тоталітарні конституції. Згідно з конституційною доктриною конституція
може бути лише демократичною, такою, що встановлює належну модель
організації влади, реально гарантує права та свободи людини і
громадянина. Авторитарні (такі, що обмежують певні права людини,
насамперед громадянські й політичні) або тоталітарні (затверджують одну
ідеологію як загальнообов’язкову і державну та однопартійну систему)
конституції за великим рахунком взагалі не можна називати конституціями
з огляду на їхній антиконституційний зміст. Це, скоріше,
квазіконституції або статутні документи держави.
За формою державного устрою, що встановлюється конституціями, вони
поділяються на федеративні (Конституція ФРН 1949 р.) та унітарні
(конституції України, 1996 p.; Греції, 1975 p.). Федеративними є
конституції союзних держав, вони закріплюють принципи федералізму,
систему федеральних органів, розмежування компетенції між федерацією та
її суб’єктами. Своєю чергою, суб’єкти багатьох федерацій (наприклад,
США) можуть мати свої конституції, які регулюють питання організації
державної та муніципальної влади суб’єкта федерації, закріплюють
відповідні права і свободи людини і громадянина тощо.
3. Зародження та розвиток конституціоналізму в Україні
Становлення конституціоналізму в Україні; сучасний період
конституційного розвитку України та його етапи, особливості розроблення
і прийняття Конституції України 1996 p.; структура Конституції України
1996р.
Конституціоналізм в Україні має давні традиції (схема 9), а час його
зародження пов’язується з Гетьманською державою (середина XVII ст.-
кінець XVIII ст.). Саме в перебігу та після закінчення
67
Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана
Б. Хмельницького 1648-1654 pp. з’явився ряд актів, що мали велике
конституційне значення та були спрямовані на побудову демократичної
держави.
Серед них можна, зокрема, зазначити Зборівську угоду (1649 p.),
Переяславські (Березневі) статті Богдана Хмельницького (1654 p.),
Гадяцький трактат (1658 p.), різного штибу «статті (конституції)»
пізніших років.
Пакти й конституції законів та вільностей Бійська Запорозького
(Конституція Пилипа Орлика) укладе* 5квітня 1710р. ум. Бендери
Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний
устрій, права і вільності УНР) прийнято Центральною Радою 29 квітня
1918р.
Закони про тимчасовий державний устрій України затверджено Гетьманом
Павлом Скоропадським 29 квітня 1918 р.
Тимчасовий основний закон про державну самостійність український земель
колишньої і Австро-Угорської монархії ухвалено Українською Національною
Радою 13 листопада 1918 Р-
Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в
Українській Народній Республіці затверджено Головою держави Симоном
Петлюрою 12 листопада 1920 р.
Конституції УРСР прийняті 1919, 1929, 1937, 1978 рр.
Конституційний договір між Президентом України і Верховною Радою України
про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до
прийняття нової Конституції України підписано 8 червня 1995 р. Верховною
Радою України
Конституція України прийнято 28 червня 1996
Схема 9. Етапи становлення та розвитку конституціоналізму в Україні
5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конституції законів
та вільностей Війська Запорозького. У вітчизняній літературі цей акт
отримав назву «Конституція Пилипа Орлика». Документ, написаний під
сильним впливом передових на той час західноєвропейських наукових
доктрин (природних прав, поділу влади тощо), передбачав таку модель
організації державної влади в Україні, яка базувалася б на засадах
принципу поділу влади (законодавча влада мала належати Раді, членами
якої мали стати полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні
радники від усіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького»;
виконавча – Гетьманові, а судова – Генеральному суду). На жаль,
положення цього документа не було реалізовано, хоча формально він діяв
на Правобережній Україні до 1714 р.
Період XIX – початок XX ст. характеризується появою кількох цікавих
конституційних документів, розроблених українськими вченими, серед них:
проекти Григорія Андруського «Начерк Конституції Республіки» (1848-1850
pp.), Михайла Драгоманова «Проект основаній Устава украинского общества
«Вольньїй Союз» – «Вільна Спілка» (1884 p.), Миколи Міхновського
«Основний Закон Самостійної України» (1905 p.), Михайла Грушевського
(викладений в його статті «Конституційне питання і українство в Росії»,
1905 p.).
Період відродження національної Української держави (1917-1920 pp.)
позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які
передбачали різні варіанти організації державної влади в Україні. До них
слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20)
листопада 1917 p., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від
9 (22) січня 1918 p., Конституцію Української Народної Республіки
(Статут про державний устрій, права і вільності УНР) від 29 квітня
1918р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня
1918 p., Закон про тимчасове верховне управління та порядок
законодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920
p., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських
земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською
Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 p., та ін.
До цієї групи конституційних актів можна віднести також і акти 30-40-х
років XX ст., що були прийняті на українських землях, зокрема
конституційні акти Карпатської України (березень 1939 р.), Акт
проголошення відновлення державності України (30 червня 1941 p.),
Тимчасовий устрій УГВР (1944 p.).
69
Серед цих актів чільне місце посідає Конституція УНР від 29 квітня 1918
p., яка юридично оформила відродження державності України. Це був
прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводилися
до такого:
1. Україна є суверенною, самостійною і ні від кого не залежною державою.
2. Вся влада в УНР належить народові України.
3. За формою правління УНР є парламентарною республікою, верховним
органом влади якої є Всенародні Збори.
4. За формою державного устрою УНР – унітарна держава з широким
місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади в якій
базується на дотриманні принципу децентралізації.
5. Взаємовідносини людини з Українською державою будуються відповідно
до принципів ліберальної (європейської) концепції прав людини.
6. Організація державної влади базується на засадах принципу поділу
влади:
– органом законодавчої влади проголошуються Всенародні Збори, які
формують інші гілки влади;
– вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів;
– вищим органом судової влади є Генеральний суд УНР.
Унаслідок державного заколоту Гетьмана Павла Скоропадського положення
Конституції УНР 1918 р. реалізовано не було. За часів Гетьманату діяли
тимчасові конституційні закони: Закони про тимчасовий державний устрій
України від 29 квітня 1918 р. та Закон про верховне управління Державою
на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави
ясновельможного пана Гетьмана всієї України від 1 серпня 1918 р. Ці
закони закріплювали монархічну форму правління в Україні за збереження
її унітарного державного устрою. Главою Української держави
проголошувався Гетьман України, лише якому належала «влада управління».
Гетьман України затверджував закони, призначав голову уряду (Отамана
Ради Міністрів) і затверджував його склад, призначав на посаду та
звільняв членів уряду, був «Верховним воєводою Української Армії і
Флоту» тощо.
Незважаючи на те, що «гетьманська конституція» фактично закріплювала
режим особистої влади Гетьмана України, вона містила і деякі
демократичні положення, які, наприклад, передбачали недоторканність
особи, недоторканність житла, право на вільне обрання місця проживання,
недоторканність власності, певні політичні свободи. Проте сама модель
організації влади за часів Геть-
манату була глибоко антидемократичною, оскільки вона фактично
передбачала поєднання законодавчої та виконавчої влади в руках Гетьмана
України. Крім того, Гетьман України фактично одноосібно формував і вищий
судовий орган – Генеральний Суд.
Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання, очоленого
Директорією, відкрило шлях до подальшого конституційного розвитку
України. Велике значення для відновлення конституційних засад УНР
відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 p.,
відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою,
скасовувалися всі закони та постанови гетьманського уряду, спрямовані
«проти інтересів трудящих класів», поновлювалася дія демократичних
принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах.
Верховна влада в державі згідно з Декларацією мала належати Директорії.
її повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Народів України (своєрідний
передпарламент України), який прийняв 28 січня 1919 р. Універсал
(Резолюцію про владу), що відігравав роль «малої конституції» соборної
УНР. Універсал під кутом зору утвердження демократичних конституційних
засад Української держави був суттєвим кроком уперед порівняно з
«гетьманською конституцією», хоча він і не відтворював повністю
принципів Конституції УНР від 29 квітня 1918 р. Зокрема, не до кінця
було проведено в життя принцип поділу влади (законодавча і виконавча
влада фактично належала Директорії), місцеве самоврядування підмінялося
контролем «Трудових Рад», принцип народного суверенітету підмінявся
декларуванням належності влади «трудовому народові України» тощо.
В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще
два конституційні акти: Закон про тимчасове верховне управління’і
порядок законодавства в Українській Народній Республіці та Закон про
Державну Народну Раду Української Народної Республіки. В них
проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася
Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на
засадах поділу влади.
Нереалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, підготовлені
Урядовою комісією з розроблення Конституції УНР та професором О.
Ейхельманом, перший з яких передбачав унітарний устрій Української
держави, а другий – федеративний.
За радянського періоду існування української державності було прийнято
чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 pp.). Але ці
документи під кутом зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати
конституціями досить умовно, вони були скоріше квазі-конституціями. Така
оцінка конституцій радянського типу пов’язана з тим, що вони:
по-перше, встановлювали неналежним чином організовану (радянську) модель
влади, яка заперечувала принцип поділу влади та незалежне правосуддя.
Конституювання Рад як єдиної основи всієї державної влади, які діють за
принципом «працюючі корпорації», забезпечуючи поєднання законодавчої та
виконавчої державної роботи, сприяло підміні представницьких органів
(які через специфічні організаційні форми роботи фактично працювали 2-3
дні на рік) вузькокорпоративними президіальними або виконавчими
органами. Такий конституційний статус Рад свідчив про їх використання як
своєрідних лаштунків для маскування партійної диктатури. Про це свого
часу відверто говорив И. Сталін, характеризуючи комуністичну партію як
ядро влади, спрямовуючу силу в механізмі держави, відводячи при цьому
Радам роль приводів і важелів, які повинні забезпечувати з’єднання
трудящих з партією;
по-друге, конституції України радянського періоду мали повністю
відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце
серед яких посідали ідеологічні настанови щодо суспільного ладу,
диктатури пролетаріату, завдань комуністичного будівництва тощо;
по-третє, радянські конституції регулювали відносини людини і держави на
засадах колективістської (класової) концепції прав людини без належного
врахування міжнародних норм у галузі прав людини та надійного
гарантування прав і свобод людини і громадянина.
* * *
Початок новітнього конституційного процесу в Україні
пов’язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України
від 16 липня 1990 p., де утверджувалося здійснення українським народом
його невід’ємного права на самовизначення та проголошувалися нові
принципи організації публічної влади та правового статусу людини і
громадянина. У цьому процесі можна виділити три основні етапи.
Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період
від 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р. На першому етапі розпочалася
робота з підготування проекту нової
Конституції України. Хронологічно вона здійснювалася таким чином:
– 24 жовтня 1990 р. Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну
комісію (Комісію з розроблення нової Конституції Української РСР) у
складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради
Української РСР Л. Кравчука;
– Комісія розробила Концепцію нової Конституції України, де було
сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції
України. Цю Концепцію ухвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня
1991 p.;
– на основі Концепції Комісія підготувала проект нової Конституції
України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 р.
Паралельно з цим до чинної на той час Конституції Української РСР 1978
р. вносилися зміни і доповнення з метою привести її у відповідність із
положеннями Декларації про державний суверенітет України від 16 липня
1990 р. та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.
Через загострення політичної ситуації, що відобразилося у протистоянні
різних гілок влади, після 26 жовтня 1993 р. конституційний процес було
фактично перервано.
Другий етап почався після завершення дострокових парламентських і
президентських виборів та охопив період від 10 листопада 1994 року по 8
червня 1995 року.
Цей етап характеризувався відновленням конституційного процесу. 10
листопада Верховна Рада України затвердила новий склад Конституційної
комісії, співголовами якої стали Президент України Л. Д. Кучма та Голова
Верховної Ради України О. О. Мороз.
Одночасно з розробленням проекту Конституції України на другому етапі
необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття
Конституції України) тимчасового конституційного правопорядку. Це було
зумовлено тим, що до Конституції Української РСР 1978 р. в різний час
вносилося багато неузгодже-них між собою змін та доповнень, унаслідок
чого вона перетворилася на внутрішньо суперечливий документ. Відтак
виник стан конституційної невизначеності, коли різні статті Конституції
України по-різному визначали принципові положення щодо організації влади
в Україні (наприклад, ст. 2 закріплювала радянську модель організації
влади, а ст. 93 – організацію влади на засадах принципу поділу влади).
Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладенням Консти-
73
туційного договору між Президентом України і Верховною Радою України про
організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до
прийняття нової Конституції України. Конституційний договір дозволив
створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні.
Третій етап охопив період від 8 червня 1995 р. (підписання
Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом
України «Про основні засади організації та функціонування державної
влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової
Конституції України») до 28 червня 1996 р. (прийняття Конституції
України Верховною Радою України). В юридичній літературі звертається
увага на те, що на своєму останньому етапі конституційний процес в
Україні характеризується суттєвими особливостями, які відносно рідко
трапляються в конституційній практиці. До них відносять:
а) створення Конституційною комісією України на своєму засіданні 24
листопада 1995 р. нової Робочої групи з підготування проекту нової
Конституції України з числа членів Конституційної комісії;
б) схвалення Конституційною комісією України проекту Конституції, якого
представила ця Робоча група, і передання його разом із зауваженнями і
пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд до Верховної Ради
України;
в) представлення проекту Конституції України на спеціальному засіданні
Верховної Ради України 20 березня 1996 p.;
г) створення Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової
спеціальної комісії з доопрацювання проекту Конституції України;
ґ) колективне (на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке
тривало майже добу) обговорення більшості статей проекту Конституції
України і прийняття нової Конституції України переважною, кваліфікованою
більшістю голосів. Голосування було проведено 28 червня 1996 р. о 9
годині 33 хвилини. В голосуванні взяли участь 387 народних депутатів
України («за» – 338, «проти» -18, «утрималось» – 5, «не голосувало» –
26);
д) завершальне редагування тексту Конституції апаратом Верховної Ради
України та урочисте підписання тексту Конституції Президентом України і
Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.;
є) офіційне оприлюднення Конституції України 14 липня 1996 р.
Аналізуючи процедуру прийняття Конституції України 1996 р. не можна не
зазначити, що вона відбулася з певними порушеннями вимог конституційної
доктрини, а саме – вона була прийнята парламентом без затвердження на
всенародному референдумі. Таким чином установча влада народу була
реалізована органом державної влади без відповідного уповноваження
народом (Верховну Раду України не було трансформовано в установчі збори,
вона зберігала статус парламенту).
Така процедура може викликати певні сумніви щодо легітим-ності
Конституції України 1996 p., а посилання на те, що її було прийнято
відповідно до положень Конституції УРСР 1978 р. навряд чи щось змінює,
оскільки остання, за своїм змістом і принципами, мала неконституційний
характер.
Четвертий (новітній) етап сучасного конституційного процесу в Україні
розпочався після прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. і
триває дотепер. Він пов’язаний з необхідністю внесення змін до
Конституції України 1996 p., спрямованих на трансформацію форми
правління в Україні (від президентсько-парламентарної до
парламентарно-президентської). Протягом 2002-2003 pp. до Верховної Ради
України було внесено 12 законопроектів, що передбачали внесення змін до
Конституції України.
26 грудня 2002 р. Верховна Рада України утворила Тимчасову спеціальну
комісію Верховної Ради України з опрацювання проектів законів України
про внесення змін до Конституції України, якій було доручено
доопрацювати законопроекти про внесення змін до Конституції України з
урахуванням відповідних висновків Конституційного Суду України, а також
вимог юридичної техніки та внести доопрацьовані законопроекти на розгляд
Верховної Ради України до 23 грудня 2003 р.
24 грудня Верховна Рада України ухвалила рішення попередньо схвалити
законопроект про внесення змін до Конституції України, реєстрац. у №
4105і, направити його до Конституційного Суду України (постанова
Верховної Ради України «Про попереднє схвалення законопроекту про
внесення змін до Конституції України», реєстрац. № 4105), а питання про
прийняття Закону України
Законопроект внесено до Верховної Ради України народними депутатами
України Гавришем С. Б., Богатирьовою Р. В., Ващук К. Т., Тапочкою М. М,
Губським Б. В., Кравчуком Л. В., Пєхотою В. Ю., Симонен-ком П. М.,
Толстоуховим А. В., Шаровим І. Ф., Задорожнім О. В. та ін., всього 233
підписи.
75
«Про внесення змін до Конституції України» внести до порядку денного
наступної чергової (п’ятої) сесії Верховної Ради України.
8 квітня 2004 р. проект Закону про внесення змін до Конституції України
(попередньо схвалений проект групи народних депутатів України з
висновком Конституційного Суду України), реєст-рац. № 410, не набрав
необхідної кількості голосів під час голосування у Верховній Раді
України.
* * *
Чинну Конституцію України було прийнято Верховною Радою України.
Голосування було проведено 28 червня 1996 р. о 9 годині 33 хвилини. В
голосуванні взяло участь 387 народних депутатів України («за» – 338,
«проти» – 18, «утрималось» – 5, «не голосувало» – 26).
Конституція України 1996 року за своєю структурою складається з
преамбули та п’ятнадцяти розділів:
Загальні засади.
Права, свободи та обов’язки людини і громадянина.
Вибори, референдум.
Верховна Рада України.
Президент України.
Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади.
Прокуратура.
Правосуддя.
Територіальний устрій України.
Автономна Республіка Крим.
Місцеве самоврядування.
Конституційний Суд України.
Внесення змін до Конституції України.
Прикінцеві положення.
Перехідні положення.
4. Властивості Конституції України. Охорона Конституції України
Юридичні властивості Конституції України як Основного Закону; охорона
Конституції України.
Властивості Конституції України – це її специфічні риси, які відрізняють
Конституцію від інших нормативно-правових актів, характеризують її
сутність і зміст. Зазвичай виділяють юридичні, політичні та ідеологічні
властивості Конституції України.
Юридичні властивості виражають правову природу Конституції та визначають
її місце у правовій системі держави, в системі національного
законодавства. До основних юридичних властивостей Конституції України
можна віднести такі (схема 10):
1. Конституція України як Основний Закон є головним джерелом
національного права України, ядром усієї правової системи, юридичною
базою чинного законодавства. Ця властивість обумовлена тим, що
Конституція України визначає сфери суспільних відносин, які підлягають
правовому (зокрема законодавчому) регулюванню, встановлює ієрархію
нормативно-правових актів. Так, наприклад, ст. 92 Конституції України
встановлює досить широкий перелік питань, які визначаються або
встановлюються тільки законами України. Вони стосуються прав і свобод
людини і громадянина, громадянства, організації та діяльності органів
державної влади, засад місцевого самоврядування тощо.
2. Конституція України характеризується юридичним верховенством, що
означає її пріоритетне становище в системі національного законодавства
України, вищу юридичну силу щодо всіх інших
ОСНОВНЕ ДЖЕРЕЛО ПРАВА, ОСНОВА ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ
Конституція України визначає сфери суспільних відносин, які підлягають
правовому (зокрема законодавчому) регулюванню, встановлює ієрархію
нормативно-правових актів
ЮРИДИЧНЕ ВЕРХОВЕНСТВО
пріоритетне становище Конституції в системі національного законодавства
України, п вища юридична сила щодо всіх інших правових актів (ч. 2 ст. 8
Конституції України)
СТАБІЛЬНІСТЬ
забезпечується особливим, ускладненим порядком внесення до неї змін і
доповнень (Розділ XIII Конституції України)
ПРЯМА ДІЯ НОРМ
означає можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і
свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції
України (ч. 3 ст. 8 Конституції України)
ОСОБЛИВА ПРАВОВА ОХОРОНА
основним, визначальним елементом системи правових засобів захисту
Конституції України є Конституційний Суд України
Схема 10. Юридичні властивості Конституції України
77
правових актів. Принцип верховенства Конституції є проявом загальнішого
принципу верховного права як необхідної ознаки правової держави, і цей
принцип прямо закріплюється в ч. 2 ст. 8 Конституції України:
«Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші
нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і
повинні відповідати їй».
Конституція України характеризується верховенством не лише стосовно до
актів національного законодавства, а й щодо міжнародних договорів, що
передбачено ч. 2 ст. 9 Конституції: «Укладення міжнародних договорів,
які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення
відповідних змін до Конституції України».
3. Важливою юридичною властивістю Конституції України є її
стабільність, яка забезпечується особливим, ускладненим порядком
внесення до неї змін і доповнень. Так, розділ XIII Конституції
встановлює досить складну процедуру зміни Конституції України, яка
пов’язана з тим, що, по-перше,.вона не може бути змінена, якщо зміни
передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина
або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення
територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157), по-друге, Конституція
України взагалі не може бути змінена з настанням певних обставин – в
умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157), по-третє,
положення Конституції України, які закріплюють засади конституційного
ладу України, форми народного волевиявлення, порядок зміни Конституції
України можуть бути змінені лише всеукраїнським референдумом, що
призначається Президентом України, по-четверте, зміни до інших положень
Конституції України вносяться Верховною Радою України двома третинами
голосів від її конституційного складу.
4. До юридичних властивостей Конституції України можна також віднести
пряму дію її норм, що згідно з ч. З ст. 8 Конституції України означає
можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод
людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.
5. Юридичною властивістю Конституції України є особливий правовий
захист, який має на меті забезпечення дотримання конституційних
положень, захист від порушень як «знизу» – фізичними і юридичними
особами, так і «згори» – різними гілками державної влади. В той же час
захист Конституції України може здійснюватися лише правовими засобами.
Вони передбачають застосування органами державної влади, посадовими
особами з метою дотримання Конституції України форм і методів діяльності
в рамках наданої
компетенції. Конституції деяких держав (наприклад, Словаччини, ФРН)
передбачають можливість застосування і неправових засобів захисту,
закріплюючи право народу чинити опір неконституційній владі, але їх
застосування можливе лише в надзвичайних ситуаціях.
Правовий захист Конституції України здійснюють:
1. Вищі органи державної влади: Президент України, Верховна Рада
України, Кабінет Міністрів України. Так, наприклад, згідно з
Конституцією України Президент України є гарантом додержання Конституції
України (ч. 2 ст. 102), Верховна Рада України усуває Президента України
з поста у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (п. 10
ст. 85) та здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України
(п. 13 ст. 85), Кабінет Міністрів України забезпечує виконання
Конституції та законів України (п. 1 ст. 116) тощо.
2. Правоохоронні органи (суди, прокуратура), центральні та місцеві
органи виконавчої влади.
3. Орган конституційної юрисдикції (Конституційний Суд України), який
є основним, визначальним елементом системи правових засобів захисту
Конституції України. Згідно зі ст. 2 Закону України «Про Конституційний
Суд України» від 16 жовтня 1996 р. завданням Конституційного Суду
України є гарантування верховенства Конституції України як Основного
Закону держави на всій території України.
4. Збройні Сили України, на яких покладається оборона України, захист
її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості (ч. 2 ст. 17
Конституції України).
5. Громадяни України. Активні форми охорони Конституції України
громадянами передбачені в її тексті. Так, ст. 55 встановлює, що кожному
гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і
службових осіб.
Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини.
Кожен має право після використання всіх національних засобів правового
захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
організацій, членом або учасником яких є Україна.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати
свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
79
Розділ III
ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ
1. Поняття конституційного ладу та його засад
Поняття конституційного ладу, його співвідношення з державним ладом;
державна влада та громадянське суспільство; засади конституційного ладу.
У понятійному апараті вітчизняної науки конституційного права термін
«конституційний лад» почав застосовуватися відносно недавно. Подібна
ситуація типова для всіх пострадянських держав. І це зрозуміло, адже
радянська державно-правова наука оперувала поняттями «суспільний
устрій»1, «суспільний лад»2. Крім того, ознайомлення з працями
вітчизняних і закордонних учених дозволяє зробити висновок, що в поняття
конституційного ладу вкладається різне значення, що певною мірою
ускладнює його аналіз. Так, зокрема, конституційний лад визначається:
– по-перше, як фактична конституція3 або цілісна система основних
політико-правових, економічних і соціальних відносин, які встановлюються
й захищаються конституцією та іншими конституційно-правовими
(державно-правовими) нормами4;
1 Див., наприклад: Советское государственное право.- М., 1948.- С. 86.
2 Див., наприклад: Советское государственное право / Под ред. проф. С.
С. Кравчука.- М., 1985.- С. 74.
3 Алебастрова А. И. Конституционное (государственное) право зарубеж-нмх
стран: Учебное пособис- С. 14.
4 Большой юридический словарь / Под ред. А. Я. Сухарева, В. Д.
Зорьки-на, В. Е. Крутских.- М: ИНФРА, 1998.- С. 304.
– по-друге, як певний спосіб (форма) організації держави, якого (яку)
закріплено в його конституції1;
– по-третє, як такий стан відносин (або порядок), що характеризує
державу як конституційну, забезпечує підпорядкованість держави праву,
сприяє закріпленню в суспільній практиці й правосвідомості справедливих,
гуманних і правових взаємозв’язків між людиною, громадянським
суспільством і державою2 або як установлені конституційним правом
взаємовідносини між людиною, народом, суспільством і державою, що
покликані забезпечити визнання та захист прав і свобод людини і
громадянина, народовладдя, громадянського суспільства і демократичної
держави’3. При цьому під конституційною державою розуміється держава, що
характеризується, по-перше, обмеженістю (підпорядкованістю) державної
влади правом і народним суверенітетом, по-друге, забезпеченням такої
обмеженості відповідними гарантіями4.
Останній підхід до розкриття значення поняття «конституційний лад»
уявляється вдалішим, оскільки наявність у країні акта, що офіційно
називається конституцією держави та який визначає її устрій, ще не
свідчить про конституційний характер цієї держави і, відповідно, про
наявність конституційного ладу. Поняття конституційного ладу не можна
зводити лише до наявності чи відсутності конституції, воно має
характеризувати реальну обмеженість держави конституцією, гарантованість
прав і свобод людини і громадянина. Тим паче не можна зводити
конституційний лад лише до організації держави, навіть якщо ця держава і
є конституційною.
Характеристика конституційного ладу передбачає встановлення його
співвідношення з такими поняттями, як «державний лад», «громадянське
суспільство».
Державний лад – це система основних політико-правових, економічних,
соціальних відносин, які закріплюються державно-правовими
(конституційно-правовими) нормами. Державний лад
1 Див., наприклад: Е. И. Козлова, О. Е. Кутафіїн. Конституционное право
Российской Федерации.- М.: Юристь, 1996.- С. 75. Близьким до цього є
визначення конституційного ладу як устрою держави і суспільства,
закріпленого конституційно-правовими нормами (див.: Тодьїка Ю. Н. Основи
об-щественного строя Украиньї.- X.: Факт, 1999.- С. 8).
~ Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации.- С. 98.
J Колюшин Е. И. Конституционное (государственное) право России.- С. 55.
4 Термін «конституційна держава» досить часто вживається як тотожний
терміну «правова держава».
81
може бути конституційним, якщо мова йде про конституційну державу, тобто
державу, яка впливає на суспільний лад правовим шляхом (установлюючи або
санкціонуючи правові норми, забезпечуючи їх реалізацію на основі
конституції та інших легітимних джерел права), виконує певні обов’язки
перед людиною і суспільством, і неконституційним – державний лад
тоталітарної держави. Отже, поняття «державний лад» є ширшим від поняття
«конституційний лад». Конституційний лад передбачає наявність у державі
юридичної конституції, але не зводиться лише до факту її існування.
Конституційний лад набуває реального змісту лише за умови демократичного
характеру конституції та реального дотримання конституційних положень,
що забезпечує обмеженість держави, державної влади правом. Саме така
обмеженість і створює оптимальні умови для функціонування громадянського
суспільства, що є невід’ємним атрибутом, передумовою конституційної
держави.
* * *
Громадянське суспільство – це поняття, яким позначають систему
самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин,
що забезпечують умови для реалізації приватних інтересів і потреб
індивідів і колективів, для життєдіяльності соціальної і духовної сфер,
їх відтворення і передачі від покоління до покоління1.
Громадянське суспільство забезпечує необхідний і раціональний спосіб
соціального існування людей, заснований на розумі, свободі, праві та
демократії. Сфера громадянського суспільства охоплює:
1) соціально-економічні відносини й інститути (форми власності,
підприємництво, праця);
2) організацію і діяльність об’єднань громадян (громадських
організацій, політичних партій, а також профспілок, творчих спілок,
релігійних організацій тощо);
3) сферу виховання, освіти, науки і культури;
4) сім’ю – первинну основу співжиття людей;
5) систему засобів масової інформації; [
6) етичні норми поведінки людей; \
7) інші сфери приватних інтересів і потреб людей.
1 Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних
закладів / За ред. академіка АПрН України, доктора юридичних наук,
професора Ю. М. Тодики, доктора юридичних і політичних наук, професора
В. С. Журавського.- С. 187.
82
Громадянське суспільство починається з людини, його становлення
нерозривно пов’язане з усвідомленням членами суспільства наявності у них
громадянських прав, з формуванням їхньої активної позиції щодо
реалізації та захисту своїх прав. І не випадково, що «батько» цього
терміну Арістотель виводив його від терміна «громадянин» – вільна
людина. Тобто, на думку Арістотеля громадянське суспільство – це
суспільство вільних людей, а таке суспільство виникає лише на певному
етапі свого розвитку. Передумовами становлення громадянського
суспільства є забезпечення рівності людей у їхніх правах і гідності,
заборона будь-яких привілеїв людей за їхніми природними чи
громадянськими ознаками, народний суверенітет, високий рівень правової
культури членів суспільства, економічних, культурних і правових відносин
між ними тощо.
Під громадянським суспільством у науці конституційного права іноді також
розуміють певний суспільний устрій, за якого людині гарантується вільний
вибір форм її економічного та політичного буття, забезпечуються загальні
права людини та ідеологічний плюралізм1.
Взаємозв’язок держави і громадянського суспільства виявляється в тому,
що держава здійснює свій регулятивний вплив у сфері громадянського
суспільства лише в певних межах, які встановлюються для захисту
інститутів і механізмів громадянського суспільства. Отже, громадянське
суспільство функціонує і як система, що частково (в певних межах)
управляється державою, і як саморегульована система. Своєю чергою,
конституційна держава також перебуває в певній залежності від
саморегульованого громадянського суспільства і його потреб; останнє, як
зазначалося вище, виступає необхідною передумовою конституційної
держави.
Засади конституційного ладу – це система вихідних принципів організації
державної влади в конституційній державі, взаємовідносин конституційної
держави з людиною та інститутами громадянського суспільства. Ці
принципи, як зазначається в літературі, визначають і закріплюють основи
правового статусу суб’єктів конституційно-правових відносин2.
До засад конституційного ладу Конституція України відносить:
– народовладдя (народний суверенітет);
– державний суверенітет і незалежність України;
‘ Див.: Конституционное (государственное) право: Справочник / Под ред.
В. И. Лафитского.-М.: Юристь, 1995.-С. 31.
2 Див.: Тодьїка Ю. Н. Основи общественного строя Украйни,- С. 9.
83
– республіканську форму правління, яка відповідає вимогам демократії та
поділу влад;
– унітарний устрій України;
– визнання людини як найвищої соціальної цінності, утвердження і
забезпечення її прав і свобод;
– соціальний захист людини;
– статус української мови як державної;
– поділ влади;
– гарантованість місцевого самоврядування;
– політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність;
– вищу юридична силу Конституції України і пряму дію її норм;
– рівність усіх суб’єктів права власності перед законом. Терміном
«засади конституційного ладу України» позначають
також загальний конституційно-правовий інститут, що закріплює основні
принципи організації Української держави, які характеризують її як
конституційну державу, а також визначає засади і найважливіші принципи
взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського
суспільства.
Норми цього інституту містяться в розділі І Конституції України
«Загальні засади». Вони відіграють надзвичайно важливу роль у системі
національного права України і характеризуються такими специфічними
рисами:
– особливим предметом регулювання – регулюють суспільні відносини, що
визначають найважливіші питання організації державного і суспільного
життя;
– загальним характером – закріплюють засади і принципи організації
держави в найбільш загальній формі, а їх конкретизація здійснюється в
інших розділах Конституції України та в актах чинного законодавства;
– найвищою юридичною силою – всі інші норми Конституції України, всі
нормативно-правові акти держави базуються на конституційних нормах, що
закріплюють засади конституційного ладу і, отже, не можуть їм
суперечити;
– підвищеною стабільністю – відповідно до ч. З ст. 5 Конституції України
право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить лише
народові, а законопроекти про внесення змін до розділу І Конституції
України затверджуються всеукраїнським референдумом (ч. І ст. 156)’.
‘ У літературі вирізняють також інші риси норм цього інституту, зокрема,
політико-правовий характер, визначеність і категоричність, цілісність
тощо (див.: Тодьїка Ю. Н. Основи общественного строя Украиньї.- С. 11).
Норми інституту «Засади конституційного ладу України» складають певну
систему, і їх можна розподілити по таких групах:
– норми, що визначають гуманістичні засади конституційного ладу
України;
– норми, що визначають республіканську форму правління та унітарний
державний устрій України;
– норми, в яких дається характеристика основних якісних рис України як
конституційної держави;
– норми, що закріплюють економічні, політичні, соціальні та
духовно-культурні засади конституційного ладу України.
2. Гуманістичні засади конституційного ладу України
Гуманізм; народний суверенітет; форми здійснення народовладдя.
Гуманістичні засади конституційного ладу України – це основоположні
принципи, які визначають і закріплюють провідну роль громадянина в
державному будівництві та місцевому самоврядуванні. До них відносять:
1. Гуманізм. Конституція України 1996 р. на відміну від конституцій
«радянського» типу кардинально змінює підхід до розв’язання проблеми про
співвідношення людини і держави. Проголошуючи визнання людини, її життя
і здоров’я, честі й гідності, недоторканності і безпеки найвищою
соціальною цінністю, Конституція України (ст. 3) формулює відповідь на
цю проблему: не людина створена для держави, а навпаки – держава для
людини, держава відповідає за свою діяльність перед людиною, а
утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком
держави. В цьому якраз і полягає гуманістична сутність Конституції
України, а гуманізм, таким чином, набуває значення найголовнішого
принципу конституційного ладу України.
* * *
2. Суверенітет народу України. Суверенітет означає верховенство і
незалежність влади, тобто її право на власний розсуд розв’язувати свої
внутрішні та зовнішні справи, без втручання в них будь-якої іншої влади.
В науці конституційного права розріз-
85
няють кілька видів (форм) суверенітету: державний, національний та
народний.’
Державний суверенітет означає властивість держави самостійно і незалежно
від влади інших держав здійснювати свої функції всередині держави і у
відносинах з іншими державами.
Національний суверенітет характеризує повновладдя нації, її політичну
свободу, наявність у неї реальної можливості самостійно визначати спосіб
свого національного життя, зокрема здатність самовизначатися і
утворювати незалежну державу. Принцип народовладдя отримав закріплення у
ст. 5 Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади
в Україні є народ».
Народний суверенітет насамперед означає повновладдя народу, тобто
володіння народом, який є єдиним джерелом влади, політичними та
соціально-економічними засобами для реальної участі у здійсненні
публічної, політичної влади (державної влади та місцевого
самоврядування), в управлінні державними та суспільними справами. У
співвідношенні «суверенітет народу – державний суверенітет» пріоритет
належить суверенітетові народу, він здійснює установчу владу і визначає
конституційний лад держави та форму державної влади, його воля є
обов’язковою для всіх органів державної влади та органів місцевого
самоврядування.
Народний суверенітет слід розглядати як природне право народу самостійно
розпоряджатися своєю долею, створювати такий суспільний і конституційний
лад, який відповідає його волі. Водночас народний суверенітет у площині
конституційної доктрини повинен мати певні обмеження, мета яких –
захистити конституційні цінності. Необхідність таких обмежень пов’язана
з особливостями механізмів волевиявлення народу. І референдум, і вибори
– це такі форми волевиявлення, які забезпечують ухвалення відповідного
рішення чи обрання депутатського корпусу певною більшістю виборців.
Таким чином здійснення влади народом фактично підміняється владою
більшості і відкидає пошук соціального компромісу, що можливе в рамках
представницького органу. З вітчизняної та закордонної практики
державного будівництва ми знаємо багато прикладів, коли більшість
постановляла рішення, що призводили до скасування конституційного ладу,
встановлення
‘ У деяких джерелах національний та народний суверенітет ототожнюється.
Див., наприклад: Конституція Российской Федерации: Знциклопеди-ческий
словарь / В. А. Туманов, В. Е. Чиркин и др.- Изд. 2-е, переработ. и
дополи.- М.: Юристь, 1997.- С. 279.
тоталітарних і авторитарних режимів. Достатньо згадати референдум, якого
було проведено в Німеччині в 30-х роках XX ст. з питання поєднання в
одній особі посад президента і канцлера. «Правління однорідної,
догматичної більшості,- зазначає Ф. А. Гайєк,-може зробити демократію
більш нестерпною, ніж найгірша з диктатур»1.
Аналіз Конституції України дозволяє підтвердити висновок про
встановлення окремих обмежень народного суверенітету. Такі обмеження
можуть мати формальний або змістовний характер. Формальне обмеження
народного суверенітету знаходить свій прояв у тім, що Конституція чітко
визначає форми народного волевиявлення – вибори, референдум, інші форми
безпосередньої демократії (ст. 69), а також процедуру їх застосування
(наприклад, згідно зі ст. 74 Конституції України не допускається
проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету і
амністії), що в літературі слушно розглядається як гарантія від
спонтанних проявів народовладдя2.
За змістом народний суверенітет обмежується правами людини: «Конституція
України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи
обмеження прав і свобод людини і громадянина» (ст. 157 Конституції
України). Ця заборона має абсолютний характер і не залежить від способу
зміни Конституції України – Верховною Радою України чи всеукраїнським
референдумом.
Можливе також і добровільне самообмеження народного суверенітету –
вступаючи у відносини з іншими народами, створюючи міжнародні об’єднання
(зазвичай це відбувається через посередництво держави), народ
використовує свою владу з дотриманням положень міжнародних договорів,
загальновизнаних принципів міжнародного права.
Слід також зазначити, що принцип народного суверенітету не суперечить
ідеї божественного панування, яка розуміється як пряме здійснення влади
іменем Бога або опосередковане – через його земних намісників. Так, Бог
може бути визнаним вищою підставою та початком усього існуючого, зокрема
конституційного ладу і державної влади, Проте Бог не може володіти
державними
1 Хайек Ф. А. Дорога к рабству // Вопросьі философии.- 1990.- № 10.-С.
151.
Арановский К. В. Государственное право зарубежньїх стран: Учебник для
вузов.-С. 128.
87
повноваженнями – ними він розпоряджається через посередників своєї
божественної волі. Тобто, воля Божа як найвищий закон має політичне і
правове значення не сама по собі, а лише тією мірою, якою народ визнає
її змістом власної волі1. Такий підхід повною мірою узгоджується зі
згадуванням Бога в преамбулі Конституції України. Так, преамбула не
містить положень про «божественну владу», але в ній йдеться про
усвідомлення парламентом, який приймає Конституцію, відповідальності
перед Богом.
* * *
Здійснення народовладдя відбувається у двох формах: безпосередньо і
через органи державної влади та органи місцевого самоврядування
(безпосередня і представницька демократія).
Безпосередня (пряма) демократія – це пряме здійснення влади народом у
загальнодержавному або місцевих масштабах (народне волевиявлення).
Демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зборах,
якщо немає різниці між тими, хто управляє, і тими, ким управляють2.
Найважливішими формами безпосередньої демократії є вибори та референдум.
Представницька демократія – це здійснення влади через вільно обрані
народом представницькі органи. Концепція народного представництва,
розроблена в XVIII-XIX ст., базується на таких вихідних положеннях:
1. Конституцією держави засновується народне представництво.
2. Орган народного представництва (парламент) здійснює законодавчу
владу від імені народу – носія суверенітету – за його уповноваженням.
3. Парламент складається з депутатів, які вільно обрані народом
(представників народу).
4. Депутат парламенту представляє весь народ, а не лише тих, хто його
обрав (принцип вільного депутатського мандата).
5. Для парламенту характерні специфічні організаційні форми роботи.
6. Рішення парламенту (закони) мають визначальний характер.
1 Див.: Государственное право Германии: В 2 т.- Т. 1.- М.: Ин-т гос-ва
и права РАН, 1994.–С. 34.
2 Демшиель А., Демишель Ф., Пикемаль М. Институтьі и власть во
Фран-ции.-М.: Наука, 1977.-С. 12.
3. Республіканська форма правління
Поняття форми правління, класифікація держав за формою правління;
особливості республіканської форми правління в Україні та проблеми її
вдосконалення в ході конституційної реформи.
Форма правління – це певний спосіб організації верховної влади в
державі, який характеризується структурою, порядком формування,
компетенцією вищих органів державної влади, встановленим порядком
взаємовідносин між ними, ступенем участі населення в їх формуванні.
Форма правління є найважливішим елементом форми держави.
Головною, визначальною ознакою форми правління є конституційно-правовий
статус глави держави. Залежно від статусу глави держави сучасні держави
за формою правління поділяються на дві групи – монархії та республіки.
Монархія – форма правління, за якої найвища державна влада повністю або
частково зосереджена в руках монарха – одноосібного глави держави, який
здійснює владу за власним правом, а не на підставі делегування.
Найчастіше, влада монарха є довічною і передається в спадщину.
Республіка – форма правління, за якої всі вищі органи державної влади чи
обираються громадянами на певний строк, чи формуються представницькими
установами. Переважна більшість держав світу сьогодні мають
республіканську форму правління (більш як 140 із 200). Конституція
України (ч. 1 ст. 5) також закріплює республіканську форму правління
України.
Загальними ознаками республіканської форми правління є:
– виборність глави держави та інших верховних органів державної влади
на певний строк;
– здійснення державної влади не за власним правом, а за дорученням
народу;
– юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених
законом;
– обов’язковість рішень верховної державної влади для всіх інших
органів державної влади;
– переважний захист інтересів громадян держави, взаємна відповідальність
людини і держави.
Конституційній теорії та сучасній практиці державного будів-
89
ництва відомі три основні види республік; парламентська, президентська
та квазіпрезидентська (напівпрезидентська, або змішана). Вони
розрізняються порядком обрання президента, статусом і порядком
формування уряду, характером відповідальності уряду тощо.
Парламентарна (парламентська) республіка характеризується тим, що
парламент є повновладним органом, який формує уряд, що несе перед ним
політичну відповідальність, і обирає главу держави (президента або
колегіальний орган, що здійснює функції глави держави)1, який фактично
виконує лише представницькі функції (модель «гнучкого поділу влади»).
Головною ознакою парламентарної республіки є реальне формування уряду
парламентом і політична відповідальність уряду перед парламентом.
Президентська (дуалістична) республіка характеризується тим, що глава
держави – президент – обирається непарламент-ським шляхом і водночас є
главою виконавчої влади. У президентській республіці найбільш послідовно
проводиться в життя принцип поділу влади (модель «жорсткого поділу
влади»: президент не може достроково припиняти повноваження парламенту,
а останній не має права усувати з посади міністрів шляхом вотуму
недовіри), а відносини між законодавчою та виконавчою гілками влади
будуються відповідно до принципу стримувань і противаг.
У класичній президентській республіці уряд, як колегіальний орган з
власним конституційно-правовим статусом, здебільшого відсутній
(наприклад, США). Виконавчу владу одноосібно здійснює президент, якому
підпорядковані, кожний окремо, міністри. Головною ознакою президентської
форми правління є відсутність відповідальності виконавчої влади перед
парламентом.
Квазіпрезидентська (напівпрезидентська, або змішана) республіка
характеризується рисами як парламентської, так і президентської
республіки з превалюванням ознак останньої. Практика державного
будівництва різних країн світу знає різні приклади такого поєднання.
Найбільш поширеними є два варіанти:
1) президент, як і в президентській республіці, обирається громадянами,
він поєднує функції глави держави і глави виконавчої влади, але
виконавчу владу здійснює не одноосібно, а спільно
‘ У деяких парламентських республіках президент обирається особливою
колегією, до складу якої входять депутати парламенту і делегати, обрані
представницькими органами суб’єктів федерації або регіонів, наприклад,
Індія, Італія, Німеччина.
з урядом, який має самостійний конституційно-правовий статус і повинен
отримати довіру парламенту. Подібна форма правління, зокрема, була
характерна для України в період від 5 лютого 1991 р. до підписання 8
червня 1995 р. Конституційного договору між Президентом України і
Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого
самоврядування на період до прийняття нової Конституції України;
2) всенародно обраний президент формує (за певної участі парламенту)
уряд, що відповідальний перед ним, але безпосередньо не входить до
законодавчої, виконавчої та судової гілок влади і займає в системі
поділу влади окреме, особливе місце. Уряд за такої моделі наділяється
статусом вищого органу в системі органів виконавчої влади та підзвітний
і підконтрольний парламенту.
З практики державного будівництва інших країн відомі також
вестмінстерські (Індія, Пакистан) та спотворені республіки:
су-перпрезидентські, теократичні, президентсько-моністичні,
президентсько-мілітаристські тощо республіки.
* * *
Стаття 5 Конституції України закріплює республіканську форму правління,
не конкретизуючи її. Аналіз розділів Конституції, в яких визначається
статус вищих органів державної влади, дає можливість зробити висновок,
що в Україні реалізовано квазіпрези-дентську (напівпрезидентську чи
президентсько-парламентську) форму правління в її другому варіанті.
Така модель організації влади характеризується зверхнім становищем
Президента України в системі поділу влади – він, хоча формально і не
входить до законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, наділяється
Конституцією України досить широкими прерогативами в усіх гілках влади,
що, з одного боку, забезпечує керованість держави в умовах політичної чи
економічної кризи, а з іншого – обумовлює надмірну централізацію
управління, «непрозорість» виконавчої влади, створює організаційні
можливості до надмірного втручання Президента України у вирішення питань
виконавчої влади і, як наслідок, об’єктивно спричиняє виникнення
протистояння і конфліктних ситуацій у відносинах між гілками влади.
Закріплений Конституцією України 1996 р. статус Президента України
значною мірою, обумовив проведення широкомасштабної конституційної
реформи, мета якої полягає у зміні системи організації влади, переході
від президентсько-парламентарної до парла-
91
ментарно-президентської форми правління. У перебігу реформи
передбачається здійснити перерозподіл повноважень між вищими органами
державної влади на користь парламенту та Кабінету Міністрів України та
значно звузити прерогативи Президента України.
4. Унітарний державний устрій
Поняття державного устрою, класифікація держав за їхнім державним
устроєм; ознаки України як унітарної держави.
Державний устрій1 – це політико-територіальна організація держави, яка
характеризується статусом її територіальних одиниць, формою їхніх
правових відносин між собою та з державою в цілому. Сучасній практиці
державного будівництва відомі три форми державного устрою: унітарна,
федеративна та обласна (регіональна) держава.
Унітарною (від лат. unitas – єдність) вважається держава, всі або
переважна більшість вищих територіальних одиниць якої не мають
державоподібного статусу. Себто, територія унітарної держави складається
з адміністративних або політико-адміністратив-них одиниць, які, за
окремими винятками2, не наділяються власним правовим статусом, а статус
органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які
здійснюють управління в межах цих одиниць, визначається актами чинного
законодавства центральної влади.
Унітарні держави класифікуються:
1) залежно від наявності чи відсутності в їхнім складі дер-жавоподібних
територіальних утворень (автономних одиниць) на прості та складні.
Територія простої унітарної держави поділяється лише на
адміністративно-територіальні одиниці3, тоді як складна унітарна держава
у своєму складі має автономні одиниці.
1 У новітній юридичній літературі паралельно з терміном «державний
устрій» використовуються інші терміни, наприклад, «територіальна
організація публічної влади», «територіально-політичний устрій»,
«державно-територіальний устрій» тощо.
Мова йде про автономні утворення у складі унітарної держави.
3 Невеликі унітарні держави взагалі можуть не мати
адміністративно-територіального поділу.
92
2) залежно від ступеня централізації управління на централізовані,
децентралізовані та відносно децентралізовані. В централізованій
унітарній державі управління на всіх субнаціональних (нижчих
загальнодержавного) територіальних рівнях здійснюється адміністрацією,
що призначається вищим органом виконавчої влади. У децентралізованій
унітарній державі відсутні місцеві органи виконавчої влади загальної
компетенції, і на всіх субнаціональних територіальних рівнях
функціонують органи місцевого самоврядування. Відносно децентралізовані
унітарні держави характеризуються поєднанням прямого державного
управління на місцях із місцевим самоврядуванням: на вищому (область) та
середньому (район) субнаціональних територіальних рівнях одночасно
функціонують органи виконавчої влади загальної компетенції та органи
місцевого самоврядування.
Федеративною є держава, всі вищі територіальні одиниці якої мають
державоподібний статус. Федерація – це союзна держава, складне
об’єднання кількох державоподібних політико-територі-альних утворень –
суб’єктів федерації. У сучасному світі існують 24 федерації, з них 7 у
Європі, 4 в Азії, 6 в Америці, 4 в Африці, З в Океанії.
Від федерації слід відрізняти конфедерацію, яка є формою міждержавного
об’єднання, суб’єкти якого зберігають державний суверенітет.
* * *
Частина 2 ст. 2 Конституції України визначає Україну як унітарну
державу, не конкретизуючи при цьому конкретну форму унітаризму. Аналіз
положень Конституції України, присвячених питанням організації
виконавчої влади на місцях, статусу Автономної Республіки Крим і
місцевого самоврядування дозволяє характеризувати Україну як складну,
відносно децентралізовану унітарну державу.
Це пояснюється тим, що, по-перше, до складу України входить автономне
територіальне утворення – Автономна Республіка Крим, по-друге,
децентралізацію управління в Україні здійснено лише на низовому
територіальному рівні – село, селище, місто, а на регіональному
(область) та субрегіональному (район) рівнях управління збережено
централізоване державне управління. Подібна система територіальної
організації влади є архаїчною і сьогодні в європейських країнах
практично не застосовується. В контексті конституційної реформи гостро
стоїть і питання щодо вдоскона-
93
лення українського унітаризму на основі подальшої децентралізації
управління, зокрема запровадження місцевого самоврядування на
регіональному та субрегіональному територіальних рівнях.
5. Характеристики України як конституційної держави
Україна – суверенна і незалежна держава; Україна – демократична держава;
Україна – соціальна держава; Україна – правова держава; конституційне
закріплення обов’язків, завдань і функцій Української держави.
До засад конституційного ладу входять закріплені Конституцією України
риси Української держави, які характеризують її як саме конституційну
державу. Так, ст. 1 Конституції України визначає Українську державу як
суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу.
Україна – суверенна і незалежна держава. Необхідною передумовою
конституційного ладу в будь-якій державі є її суверенність. Держава
здатна виражати волю своїх громадян, у повному обсязі гарантувати їхні
права і свободи лише тоді, коли вона є суверенною. Суверенітет як
необхідний атрибут державної влади виступає якісною рисою держави і
становить важливу засаду конституційного ладу України. Основи теорії
державного суверенітету були закладені відомим французьким вченим Жаном
Боденом ще в XVI ст. Так, у своїй праці «Шість книг про республіку» він
характеризував суверенітет як одну з найважливіших ознак будь-якої
держави, як абсолютну, ніким і нічим не обмежену верховну владу суверена
(держави) над своїми громадянами. Саме Жан Бо-ден сформулював і основні
ознаки суверенітету:
1) постійна влада суверена, яка не може бути обмежена законом,
оскільки він сам є джерелом закону;
2) право суверена видавати і скасовувати закони, оголошувати війну та
укладати мир.
Згідно з Жаном Боденом єдиним сувереном, носієм влади може бути лише
монарх, який уповноважений здійснювати правління Богом і є його
намісником на землі.
Звичайно, сучасні погляди на політико-правову природу державного
суверенітету відрізняються від поглядів Жана Бодена під кутом зору
визначення суверена, характеристики співвідношення
народного та державного суверенітетів тощо. Водночас його теорія має
надзвичайно важливе значення для розуміння змісту державного
суверенітету як повноти законодавчої, виконавчої та судової влади
держави на її території, що відкидає будь-яку чужоземну владу, а також
самостійність держави в міжнародних відносинах, її непідпорядкованість
владі іншої держави.
З огляду на зазначене можна зробити висновок, що ознаками суверенітету
Української держави є:
– верховенство державної влади на всій території України;
– єдність і неподільність державної влади;
– незалежність і самостійність державної влади.
Верховенство державної влади означає: по-перше, її необмеженість нічим і
ніким, окрім народного суверенітету (установчої влади народу України),
Конституції України, громадянського суспільства, природного права і
законів; по-друге, відсутність на території України будь-якої іншої
конкуруючої влади, яка могла би видавати легітимні закони; по-третє,
підпорядкованість державній владі всіх громадян, їхніх об’єднань,
органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їхніх
посадових осіб.
Єдність державної влади полягає в наявності єдиної системи органів
державної влади (законодавчої, виконавчої та судової), які мають єдині
цілі та завдання діяльності, що забезпечує певну ступінь керованості
суспільством.
Незалежність і самостійність державної влади означає, по-перше, те, що
вона сама, без впливу інших сил, правоспроможна приймати нормативні акти
та забезпечувати їх виконання за допомогою засобів державного примусу;
по-друге, відсутність залежності (політичної, фінансової, організаційної
тощо) органів державної влади від будь-кого всередині держави та за її
межами.
Отже, державний суверенітет характеризує повноту законодавчої,
виконавчої та судової влади держави на її території, що виключає
наявність будь-якої конкуруючої влади, а також: непідпорядкованість
держави владі іншої держави у сфері міжнародного спілкування.
Конституційно-правовими ознаками України як суверенної держави є:
1. Територіальна цілісність. Кожна суверенна держава має свою державну
територію. Згідно з міжнародним правом державною територією є частина
земної кулі, яка належить певній державі та в межах якої вона здійснює
своє територіальне верховенство.
95
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Конституції України суверенітет України
поширюється на всю її територію. Складниками державної території України
є її суходіл, води, надра під ними та відповідний повітряний простір.
Деякі суверенні права Україна здійснює також і в межах територій зі
змішаним правовим режимом (континентальний шельф і економічна зона).
Державна територія України в межах існуючого кордону є цілісною і
недоторканною (ч. З ст. 2 Конституції України). Цілісність державної
території України полягає в забороні її насильницького поділу.
Недоторканність державної території України означає те, що всі інші
держави зобов’язані утримуватися від будь-яких зазіхань на територію
України відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права,
закріплених у Статуті ООН та в інших міжнародних договорах.
Згідно з ч. 1 ст. 17 Конституції України захист суверенітету і
територіальної цілісності України є однією з найважливіших функцій
держави, справою всього Українського народу.
2. Єдиний конституційний простір. Конституція України є юридичною
базою для формотворчої діяльності всіх органів державної влади та
органів місцевого самоврядування, вона визначає зміст і напрямки
розвитку галузевого законодавства.
До складу України входить автономне утворення – Автономна республіка
Крим (АРК), яка має Конституцію Автономної Республіки Крим (ч. 1 ст. 135
Конституції України). Право приймати Конституцію АРК належить Верховній
Раді АРК, але вона набуває чинності лише після затвердження Верховною
Радою України не менш як половиною від її конституційного складу. Такий
порядок прийняття і затвердження Конституції АРК забезпечує їй
відповідне місце в системі законодавства України, складовою частиною
якого вона є.
3. Громадянство. Одним із виявів суверенітету держави є встановлення
громадянства. Згідно зі ст. 4 Конституції України в Україні існує єдине
громадянство. Принцип єдиного громадянства має на меті, по-перше,
недопущення існування громадянства окремих
адміністративно-територіальних одиниць України, по-друге, уникнення
випадків кумуляції громадянства окремих осіб (подвійного громадянства,
або біпатризму). Цим забезпечується єдиний правовий статус для всіх
громадян України.
Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про громадянство
України» громадянство України втрачається, якщо громадянин України після
досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави.
4. Єдина грошово-кредитна система. Наявність власної грошової одиниці
є важливим виявом державного суверенітету. Ст. 99 Конституції України
визначає, що грошовою одиницею України є гривня.
5. Національні Збройні Сили. Державний суверенітет передбачає реальну
здатність держави забезпечити свою внутрішню і зовнішню безпеку. Оборону
України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й
недоторканності Конституція України (ч. 2 ст. 17) покладає на Збройні
Сили України.
6. Міжнародна правосуб’єктність. Україна як суверенна держава є
повноправним суб’єктом міжнародного права, може вступати у відносини з
іншими суверенними державами, вступати до міжнародних організацій,
укладати міжнародні договори тощо. Зовнішньополітична діяльність України
спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом
підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами
міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами
міжнародного права (ст. 18 Конституції України).
7. Офіційний статус державної мови. Державною мовою вважається визнана
конституцією або чинним законодавством основна мова держави1. Згідно з
ч. 1 ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська
мова. Це покладає на державу обов’язок забезпечувати всебічний розвиток
і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на
всій території України. Водночас держава гарантує вільний розвиток,
використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
9. Державні символи. Важливими ознаками суверенної держави є державні
символи: Державний Прапор, Державний Герб, Державний Гімн і столиця.
Державний Прапор – це офіційний відмінний знак (емблема) держави, символ
її суверенітету. Згідно з Конституцією України (ч. 2 ст. 20) Державний
Прапор України являє собою стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг
синього і жовтого кольорів.
Державний Герб – це відмінний знак, що є офіційною емблемою держави, яка
зображується на прапорах, грошових знаках, печатках і деяких офіційних
документах. Згідно з Конституцією
1 Коментар до Конституції України: Науково-популярне видання.- К.: Ін-т
законодавства Верховної Ради України, 1996.- С. 44.
97
України (ч. З ст. 20> Великий Державний Герб України встановлюється з
урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська
Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради України. При цьому головним
елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави
Володимира Великого (малий Державний Герб України) – ч. 4 ст. 20
Конституції України.
Державний Гімн – музикально-поетичний твір, який разом з Державним
Гербом із Державним Прапором є офіційним символом держави. Конституція
України (ч. 5 ст. 20) визначає, що Державним Гімном України є
національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими
законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного
складу Верховної Ради України.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про Державний Гімн України» від 6
березня 2003 р. Державним Гімном України є національний гімн на музику
М. Вербицького із словами першого куплету та приспіву твору П.
Чубинського в такій редакції:
«Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Пр испів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду».
Відповідно до ч. 7 ст. 20 Конституції України столицею України є місто
Київ.
* * *
Україна – демократична держава. Демократичною вважається держава, устрій
і діяльність якої відповідає волі народу, загальновизнаним правам і
свободам людини і громадянина. Ознаками України як демократичної держави
є:
1) реальна представницька демократія, що забезпечується обранням
Верховної Ради України, Президента України, представницьких органів
місцевого самоврядування на основі демократичних принципів виборчого
права;
2) організація державної влади в Україні на засадах її поділу на
законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України). Теорія
поділу влади була розроблена Д. Локком і Ш. Монтеск’є, а її зміст
зводиться до того, що з метою забезпечення свободи громадян, по-перше,
різні функції (види) державної влади – законодавча, виконавча і судова,-
повинні здійснюватися різними, відносно автономними один від одного
органами державної влади, по-друге, ці органи повинні бути взаємно
врівноваженими. Вперше в Україні принцип поділу влади було зафіксовано в
Конституції УНР 29 квітня 1918 р. У новітній історії України цей принцип
вперше було проголошено в Декларації про державний суверенітет України
від 16 липня 1990 p.;
3) конституційне закріплення та реалізація принципу ідеологічного і
політичного плюралізму (ст. 15 Конституції України). Цей принцип,
по-перше, унеможливлює існування в суспільстві будь-якої обов’язкової
ідеології (державної чи іншої), по-друге, передбачає завдання держави
сприяти організації та діяльності всіх політичних партій, інших
організацій, діяльність яких перебуває в межах Конституції та чинного
законодавства України. Правовий статус політичних партій, громадських
організацій в Україні визначається Законом України «Про об’єднання
громадян» від 16 червня 1992 p.;
4) визнання й гарантованість місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції
України).
* * *
Україна – соціальна держава. У науці конституційного права сформульовано
три підходи до розкриття змісту поняття «соціальна держава». Перший
пов’язаний із розумінням соціального в най-загальнішому вигляді, себто
як тотожного суспільному. Термін «соціальна держава» в цьому розумінні
означає, що держава несе відповідальність за суспільство. Другий
пов’язаний із трактуванням соціального як показцика соціального статусу
людини, її зв’язку із суспільством. Згідно з третім, підтримуваним
більшістю вчених, соціальна держава – це держава, яка надає підтримку
незахищеним верствам населення, намагається впливати на розподіл
матеріальних благ відповідно до принципу соціальної справедливості, щоби
забезпечити кожній людині гідне існування .
Головним завданням соціальної держави є сприяння суспільному прогресу,
що базується на закріплених законодавством принципах соціальної
рівності, загальної солідарності та взаємної
1 Государственное право Германии: В 2-х томах.- Т. 1.- М., 1994.-С. 65.
відповідальності. Соціальна держава бере на себе обов’язок забезпечити
кожному членові суспільства гідний сучасної людини мінімум соціальних
благ. Обов’язками соціальної держави згідно з Конституцією та чинним
законодавством України є:
– забезпечення соціальної спрямованості економіки;
– охорона праці і встановлення гарантованого мінімуму оплати праці;
– охорона здоров’я людей;
-забезпечення підтримки сім’ї, дитинства, материнства та батьківства;
– розвиток системи соціальних служб, які забезпечують соціальний захист
громадян;
– встановлення пенсій, інших видів соціальних виплат і допомог.
* * *
Україна – правова держава. Сучасна політико-правова доктрина під
правовою (у формальному сенсі) розуміє демократичну державу, де
забезпечується верховенство закону, послідовно проводиться принцип
поділу влади та визнаються й гарантуються права і свободи кожної людини.
У Конституції України закріплено такі ознаки правової держави.
1. Верховенство права (ч., 1 ст. 8). Принцип верховенства права
передбачає:
– пов ‘язаність законодавчої влади природним правом (держава може
видавати лише такі закони, які відповідають приписам природного
(надпозитивного) права);
– верховенство закону, що означає, по-перше, визнання за Конституцією
України найвищої юридичної сили (ч. 2 ст. 8); по-друге, віднесення до
предмета законодавчого регулювання найважливіших, визначальних
суспільних відносин у всіх сферах життєдіяльності суспільства (ст. 92);
по-третє, панування закону, безумовне підпорядкування законові всіх
членів суспільства та держави в цілому;
2. Здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6). Три гілки влади діють відносно
самостійно і незалежно одна від одної таким чином, щоб не допустити
можливості домінування однієї з них та узурпації внаслідок цього всієї
повноти влади в одних руках.
3. Вищий пріоритет прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 19).
Правова держава визнає та гарантує права і свободи людини і громадянина,
які закріплені Конституцією, загальновизнаними
нормами міжнародного права, законами та іншими нормативними актами. Один
із принципів правової держави «все, що не заборонено, те дозволено»
сформульовано в Конституції України таким чином: «ніхто не може бути
примушений робити те, що не передбачено законодавством».
4. Незалежність суду (ч. 1 ст. 126). У правовій державі суд відіграє
роль головного елемента механізму гарантій прав і свобод людини. З
огляду на це має бути забезпечена реальна незалежність суду від
будь-яких владних чи громадських структур. Тільки незалежний суд може
ефективно захистити людину від свавілля органів виконавчої влади та
їхніх посадових осіб.
5. Законність управління (ч. 2 ст. 19). Згідно з Конституцією України
органи державної влади та органи місцевого самоврядування (які
здійснюють управління на різних територіальних рівнях), їхні посадові
особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у
спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
6. Правовий захист людини від порушення її прав державною владою
(статті 55, 56). Згідно з Конституцією захист прав і свобод людини може
здійснюватися: судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав
людини; міжнародними судовими установами або органами міжнародних
організацій, членом яких є Україна; кожною людиною за допомогою заходів,
не заборонених законом.
* * *
Характеризуючи Україну як конституційну державу, Конституція України не
обмежується закріпленням її рис як суверенної та незалежної,
демократичної, соціальної, правової держави. У розділі І Конституції
також визначаються:
– головний обов’язок держави: утвердження і забезпечення прав і свобод
людини (ст. 3);
– обов’язок держави: забезпечення екологічної безпеки і підтримання
екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків
Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження
генофонду Українського народу (ст. 16);
– завдання держави: забезпечення всебічного розвитку і функціонування
української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території
України (ст. 10); сприяння вивченню мов міжнародного спілкування (ст.
10); сприяння консолідації та розвиткові української нації, її
історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної,
культурної, мовної та релігійної само-
101
бутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11);
турбота про задоволення національно-культурних і мовних потреб
українців, які проживають за межами держави (ст. 12); забезпечення
захисту прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальної
спрямованості економіки (ст. 13); гарантування свободи політичної
діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15);
соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних
Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх
сімей (ст. 17);
– найважливіші функції держави: захист суверенітету і територіальної
цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки
(ст. 17);
— основи зовнішньої політики держави: зовнішньополітична діяльність
України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки
шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами
міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами
міжнародного права (ст. 18).
6. Економічні, політичні, соціальні та духовно-культурні засади
конституційного ладу
Конституційні засади економічних відносин; політична та ідеологічна
багатоманітність; конституційні засади соціальних відносин;
конституційні засади духовно-культурних відносин.
Економічні, політичні та духовні відносини, як зазначалося вище, значною
мірою становлять сферу громадянського суспільства, яке базується на
засадах свободи і саморегуляції. Правова держава, з огляду на це, не
може встановлювати економічний лад суспільства та політичну систему –
вони формуються переважно вільною ініціативою громадян. Утім, це не
відкидає можливості, навіть необхідності державного регулювання
економічної, політичної та духовно-культурної діяльності. Метою такого
регулювання є закріплення найсуттєвіших рис і ознак громадянського
суспільства, охорона базових, визначальних відносин, які складаються в
цих сферах життєдіяльності суспільства.
Норми конституційно-правового інституту «Загальні засади конституційного
ладу України» визначають засади економічних, соціальних і
духовно-культурних відносин, закріплюють політичну, економічну та
ідеологічну багатоманітність.
Конституційні засади економічних відносин. Економічні відносини
становлять економічний базис громадянського суспільства і визначають
передумови повновладдя народу України та свободи людини. Вони охоплюють:
відносини власності, виробництва, обміну, розподілу та споживання
матеріальних і духовних благ.
Відносини власності є найважливішим елементом економічної системи.
Термін «власність» уживається в законодавчих актах і юридичній
літературі у двох значеннях: в юридичному – для позначення права особи
на певну річ, тобто правочинність володіти, користуватись і
розпоряджатися цією річчю; в економічному – для позначення сукупності
економічних відносин, пов’язаних із певним майновим комплексом і
відповідним суб’єктом економічної діяльності.
Аналіз статей 13, 14 Конституції України свідчить про те, що в них
термін «власність» використовується в його другому – економічному –
значенні. У громадянському суспільстві існують дві основні форми
власності (всі інші походять від них) – публічна і приватна. Ці форми
різняться суб’єктами та режимом користування. Так, по-перше, суб’єктами
приватної власності можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, а
публічна власність має колективний характер; по-друге, публічна
власність, на відміну від приватної, є неподільною.
Здійснюючи регулювання відносин власності, Конституція
України:
1. Встановлює однаковий загальний правовий режим для всіх форм
господарювання – всі суб’єкти права власності проголошуються рівними
перед законом (ч. З ст. 13).
2. Закріплює принцип гарантованості прав усіх суб ‘єктів власності й
господарювання (ч. З ст. 13).
3. Встановлює перелік природних об’єктів власності Українського народу
– земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси,
що перебувають у межах території України, природні ресурси її
континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони (ч. 1 ст.
13).
4. Визначає коло суб ‘єктів права розпоряджатися власністю Українського
народу – органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 1
ст. 13).
5. Визначає коло суб’єктів права користування природними об’єктами права
власності народу – громадяни України (ч. 2 ст. 13).
6. Передбачає можливість набуття і реалізації права влас-
103
ності на землю громадянами, юридичними особами і державою (ч. 2 ст. 14).
7. Встановлює обмеження щодо використання власності – вона не повинна
використовуватися на шкоду людині і суспільству (ч. З ст. 13),
використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та
гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну
ситуацію і природні якості землі (ч. 8 ст. 41).
Важливими принципами ринкової економіки є: свобода економічної
діяльності та свобода конкуренції. Конституція України надає кожному
право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ч. 1 ст. 42)
та зобов’язує державу забезпечити захист конкуренції у підприємницькій
діяльності (ч. З ст. 42).
В умовах формування ринкової економіки кардинально змінюється роль
держави в економічних відносинах. Сьогодні, коли відмирає всеосяжне
централізоване планування, примусове встановлення господарських
зв’язків, роль держави зводиться до виконання таких функцій:
– здійснення законодавчого регулювання основ економічної, господарської
діяльності;
– контроль за дотриманням установлених законом правил економічної,
господарської діяльності, захист відносин, що виникають за цими
правилами, та прав їхніх учасників;
– забезпечення соціальної спрямованості економіки.
* * *
•
Політична та ідеологічна багатоманітність. Громадянське суспільство може
існувати лише за умови реального політичного та ідеологічного
плюралізму, що випливає з права кожної людини на свободу переконань і на
вільне їх виявлення1.
Закріплений ст. 14 Конституції України принцип політичної
багатоманітності означає багатопартійність, себто можливість створення
будь-якої політичної партії чи громадської організації, які провадять
свою діяльність відповідно до вимог закону. В демократичному суспільстві
роль політичних партій надзвичайно велика.
У ст. 36 (ч. 2) формулюється мета діяльності партій в Україні: сприяння
формуванню і вираженню політичної волі громадян. Основними завданнями,
що їх звичайно ставлять перед собою партії
Це право закріплено, зокрема, у ст. 19 Загальної декларації прав людини,
проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.
є участь у формуванні органів державної влади і органів місцевого
самоврядування та участь у здійсненні влади через своїх представників,
обраних до парламенту та інших представницьких органів. Вони, зокрема,
розробляють і подають на розсуд виборцям програми, де пропонуються
способи вирішення проблем суспільного розвитку, висувають кандидатів на
виборах, ведуть передвиборну агітацію, формують партійні фракції в
представницьких органах тощо.
Конституція України закріплює не лише можливість діяльності різних
партій та інших об’єднань громадян, а й їхню рівність перед законом (ч.
5 ст. 36). Рівність об’єднань громадян перед законом виявляється в
рівності їхніх прав у політичній та господарській діяльності,
закріплених у ст. 20 Закону України «Про об’єднання громадян» від 16
червня 1992 р. Закон, зокрема, надає об’єднанням громадян право:
– виступати учасниками цивільно-правових відносин, набувати майнових і
немайнових прав;
– брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи;
– створювати установи та організації;
– поширювати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;
– засновувати засоби масової інформації тощо.
Це конституційне положення повністю узгоджується з нормами міжнародного
права і відповідає стандартам, що містяться в Загальній декларації прав
людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та в інших
міжнародно-правових документах.
Гарантії діяльності політичних партій деталізуються в Законі України
«Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 p.:
«Політичні партії є рівними перед законом.
Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим
особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні
партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо
інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності.
Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого
самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність
політичних партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком
випадків, передбачених цим Законом».
У ст. 37 Конституції України визначено перелік підстав, за наявності
яких забороняються утворення і діяльність політичних
105
партій та громадських організацій. Подібна заборона стосується лише тих
політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких
спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного
ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної
цілісності держави, підрив Ті безпеки, незаконне захоплення державної
влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної,
расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини,
здоров ‘я населення. При цьому політична партія може бути заборонена за
поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України
лише в судовому порядку.
Конституційні підстави щодо заборони діяльності політичних партій та
громадських організацій в Україні також повністю узгоджуються з нормами
міжнародного права. Так, ст. 20 Міжнародного пакту про громадянські та
політичні права прямо вказує на те, що будь-яка пропаганда війни,
будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної
ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або
насильства, повинні бути заборонені законом.
Закріплений Конституцією України принцип ідеологічної багатоманітності
передбачає:
1. Право кожної окремої людини, соціальних груп, політичних партій і
громадських організацій безперешкодно розробляти теорії, ідеї щодо
економічного, політичного, правового та іншого устрою України;
пропагувати свої погляди через засоби масової інформації; здійснювати
діяльність із втілення своїх ідеологічних концепцій у практичну сферу;
за допомогою правових засобів захищати право на ідеологічну
багатоманітність.
2. Заборону надавати будь-якій ідеології загальнообов’язковий характер,
визнання рівноправності всіх ідеологій.
3. Заборону цензури (ч. З ст. 15 Конституції України).
* **
Конституційні засади соціальних відносин. Регулятивний вплив
конституційної держави на соціальну сферу життєдіяльності суспільства
передбачає законодавче регулювання найважливіших трудових і
міжнаціональних відносин, а також питань сім’ї та шлюбу, охорони
довкілля, життя і здоров’я людини, захисту прав споживача. Засади
соціальних відносин отримали досить широке відображення в статтях
Конституції України. Так, Конституція:
1. У повній відповідності із загальновизнаними нормами між-
народного права зафіксувала соціально-економічні права і свободи людини
– право власності (ст. 41); право на свободу підприємницької діяльності;
на захист прав споживачів (ст. 42); право на працю (ст. 43); право на
страйк (ст. 44); право на відпочинок (ст. 45); право на соціальний
захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий
рівень (ст. 48); право на охорону здоров’я (ст. 49); право на безпечне
для життя довкілля (ст. 50).
2. Визначила засади міжнаціональних відносин, закріпивши:
– принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри,
політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо (ч. 2 ст. 24);
– основні напрямки державної політики у сфері міжнаціональних відносин.
Так, згідно зі ст. 11 держава сприяє консолідації та розвиткові
української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а
також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності
всіх корінних народів і національних меншин України.
3. Встановила обов’язки держави щодо забезпечення екологічної безпеки і
підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання
наслідків Чорнобильської катастрофи {ст. 16).
* * *
Конституційні засади духовно-культурних відносин. Правова держава, не
втручаючись у внутрішній світ людини, забезпечує дотримання
конституційних принципів, які дають можливість кожній людині
користуватися духовно-культурними благами.
Так, закріплюючи статус української мови як державної, Конституція
України (ст. 10) одночасно гарантує вільний розвиток, використання і
захист російської, інших мов національних меншин України.
Важливим елементом духовно-культурної сфери, основою розвитку всієї
системи духовно-культурних відносин є освіта. Освіта— це передумова
розвитку всього суспільства: рівень освіченості населення значною мірою
визначає економічні, політичні й соціальні відносини в суспільстві.
Стаття 53 Конституції України гарантує кожній людині право на освіту.
Доступність освіти забезпечується її фінансуванням із державного та
місцевих бюджетів.
У сучасному демократичному суспільстві функціонує такий важливий
інститут духовно-культурної сфери, як релігія. Згідно з Конституцією
України (ст. 35) кожна людина має право на свободу світогляду і
віросповідання. Конституційна держава будує свої відносини з церквою на
основі проголошення відокремлення церкви і релігійних організацій від
держави, а школи – від церкви. Не втручаю-
107
чись у справи церкви, держава водночас гарантує рівність усіх релігійних
конфесій – жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова
(ч. З ст. 35). Згідно зі ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та
релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. держава захищає права і
законні інтереси релігійних організацій.
Важливе значення для розвитку духовно-культурних відносин відіграють
наука, культура та мистецтво. Держава сприяє розвиткові культури,
гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і
технічної творчості (ст. 54).
7. Захист конституційного ладу України
Гарантії конституційного ладу України; правовий режим надзвичайного
стану.
Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його
стабільність.
Гарантіями конституційного ладу України є такі положення Конституції
України:
а) неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбачають
скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони
спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної
цілісності України (ч. 1 ст. 157);
б) неможливість зміни Конституції в умовах воєнного або надзвичайного
стану (ч. 2 ст. 157);
в) ускладнений порядок внесення змін до першого розділу Конституції,
присвяченого засадам конституційного ладу України;
г) конституційне визначення статусу Президента України як гаранта
державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання
Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 102)
та встановлення відповідальності Президента України у разі вчинення ним
державної зради або іншого злочину (ст. 111);
д) заборону утворювати політичні партії та громадські організації,
програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом (ч. 1 ст. 37);
є) присягу народних депутатів України щодо додержання Конституції
України та законів України (ч. 2 ст. 79);
ж) конституційний обов’язок Кабінету Міністрів України забезпечувати
державний суверенітет України, виконання Конституції і законів України
(п. 1 ст. 116);
з) діяльність спеціального органу захисту конституційного ладу –
Конституційного Суду України,- який вирішує питання про конституційність
чинного законодавства, актів Президента України та актів Кабінету
Міністрів України (ст. 150).
* * *
Екстраординарним засобом захисту конституційного ладу є правовий режим
надзвичайного стану1, що може бути введений в Україні або в окремих її
місцевостях Указом Президента України, який підлягає затвердженню
Верховною Радою України протягом двох днів од моменту звернення
Президента України, з метою усунення загрози та якнайшвидшої ліквідації
особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного або природного
характеру, нормалізації обстановки, відновлення правопорядку за спроб
захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом
насильства, для відновлення конституційних прав і свобод громадян, а
також прав і законних інтересів юридичних осіб, створення умов для
нормального функціонування органів державної влади та органів місцевого
самоврядування, інших інститутів громадянського суспільства.
Згідно з Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16
березня 2000 р. надзвичайний стан – це особливий правовий режим, який
може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях із
виникненням надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру
не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до
людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю
громадян, або в разі спроби захоплення державної влади чи зміни
конституційного ладу України шляхом насильства, і передбачає надання
відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам
місцевого самоврядування відповідно до цього закону повноважень,
необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров’я
громадян, нормального функціонування національної економіки, органів
державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту
конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою,
обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина
та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії
цих обмежень.
Михалева Н. А. Конституционное право зарубежньїх стран СНГ:
Учеб-ноепособие.-М.:Юристь, 1998.-С. 140.
109
Розділ IV
ОСНОВИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
1. Сучасна концепція прав людини та її відображення в Конституції
України
Правовий статус особистості: поняття та види; зародження вчення про
права людини; основні сучасні підходи до визначення взаємовідносин
людини і держави, сучасний етап розвитку конституційно-правового статусу
людини і громадянина в Україні; конституційні принципи правового статусу
людини і громадянина.
Становище особистості в суспільстві визначається правовими та іншими
видами соціальних норм і позначається терміном «суспільний статус».
Правовий статус особистості – це її юридично закріплене становище в
державі й суспільстві, він становить важливу складову частину
суспільного статусу особистості, належить до її якості як людини і
громадянина, характеризує зв ‘язки особистості з державою та державно
організованим суспільством. Такі зв’язки виникають у різних сферах
життєдіяльності суспільства, між різними категоріями людей і державою та
регулюються практично всіма галузями національного права України, що
дозволяє виокремити різні види правових статусів за різними підставами.
Так, наприклад, за суб’єктами розрізняють статуси:
1) загальний – поширюється на всіх людей і громадян;
2) спеціальний (родовий) – характеризує особливості становища окремих
категорій людей і громадян, наприклад, біженців, студентів, пенсіонерів
тощо;
3) індивідуальний – притаманний окремому індивіду.
Залежно від того, нормами якої галузі права визначається положення
людини і громадянина, виокремлюють різні галузеві статуси:
конституційно-правовий, адміністративно-правовий, цивільно-правовий,
кримінально-процесуальний тощо.
Найбільш суттєві зв’язки між людиною і громадянином, суспільством та
державою отримали закріплення в Конституції України; у сукупності вони
становлять конституційний статус людини і громадянина. Слід
розмежовувати поняття конституційного і конституційно-правового статусу
людини і громадянина: перший визначається лише Конституцією України, а
другий – як Конституцією України, так й іншими джерелами галузі
конституційного права, наприклад, законами України «Про громадянство
України», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про
біженців» тощо.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина посідає особливе
місце в системі галузевих правових статусів. Його специфіка полягає в
тім, що, по-перше, він єдиний та однаковий для всіх людей і громадян
(тобто це – загальний статус), по-друге, він відіграє роль базового,
вихідного для всіх інших галузевих статусів.
Норми, які сукупно визначають конституційно-правовий статус людини і
громадянина, складають загальний конституційно-правовий інститут «Основи
правового статусу людини і громадянина». За своєю структурою цей
інститут відображає структуру конституційно-правового статусу людини і
громадянина і складається з кількох головних конституційно-правових
інститутів, до яких, зокрема, відносять:
1) конституційні принципи правового статусу людини і громадянина;
2) громадянство;
3) загальну правосуб’єктність;
4) основні права, свободи та обов’язки1;
5) гарантії правового статусу2.
В юридичній літературі, крім прав і свобод, виділяють також законні
інтереси (див., наприклад: Витрук Н. В. Правовой статус личности в
СССР.-М., 1985.-С. 7-23).
* Див., наприклад: Конституционное право: Учебник / Отв. ред. В. В.
Ла-зарев,- М.: Юристь, 1999.- С. 124; Воєводин Л. Д. Юридический статус
личности в России.- М, 1997.
111
Конституційно-правовий статус людини і громадянина базується на певній
концепції прав людини, принципах правового статусу людини і громадянина;
перелік основних прав, свобод і обов’язків визначаються конституцією
держави відповідно до тих чи інших теоретичних положень у галузі прав
людини.
Права людини в загальному вигляді – це універсальна категорія, що
характеризує захищену законом міру можливої поведінки людей, яка
спрямована на задоволення потреб та інтересів людини шляхом користування
елементарними, найбільш важливими благами та умовами безпечного,
вільного існування особистості в суспільстві. Права людини
характеризують обсяг благ та умов, що забезпечують її вільний розвиток і
визначаються суспільним положенням людини (положенням у системі
матеріального виробництва).
Становлення прав людини пов’язане з генезою правових норм, в яких
формулювалися (встановленням конкретних правил поведінки) можливості
людини вільно користуватися відповідними благами з метою задоволення
своїх різнобічних потреб.
У первісному суспільстві подібні правила поведінки мали синкретичний
характер, вони визначалися «мононормами», тобто нормами, які не можливо
було диференціювати, як, скажімо, норми релігії, моралі чи звичаєвого
права. У цих нормах знаходили своє вираження уявлення щодо корисного чи
шкідливого для роду чи племені, які, своєю чергою, були пов’язані зі
становленням суспільної праці. В цілому це були жорсткі приписи, вони
були спрямовані на збереження цілісності роду, племені у вкрай складних
умовах буття людини. Для мононорм було характерне те, що вони ніколи не
надавали переваг одному членові роду перед іншими, тобто, вони
закріплювали первісну рівність людини.
Правові системи перших рабовласницьких держав були засновані на методах
насильства, примусу, що застосовувалися носіями верховної влади до
переважної більшості населення. Рівень свободи був мінімальним та
охоплював лише правлячі кола. За цих умов розпочалося формування уявлень
про права людини, письмовими свідченнями чого стали Біблія
(давньоєврейські священні книги Танах), міфи стародавніх Китаю, Індії,
Греції. Наприклад, усім відомі вічні ідеї Біблії про недоторканність
життя людини, про право приватної власності, про рівність людей, про
заборону посягання на честь і гідність людини тощо, сформульовані,
зокрема, в Десяти Божих Заповідях (Книга «Вихід», 20).
Зародження наукових ідей про права людини відбувалося в V-VII ст. до н.
є. в полісах Стародавньої Греції. Цей процес був пов’язаний з
виникненням певного простору свободи, що створило умови для рівних
політичних прав у осіб – громадян відповідного поліса, а біля витоків
теоретичного усвідомлення відносин між людиною та державою і
суспільством стояли грецькі мислителі, яких іменували «сімкою
мудреців»,- Фалес із Мілета, Пітак із Мі-тілени, Періандр із Коринфа,
Біант із Прієни, Клеобул із Лінда, Хілон із Ефор і Солон з Афін,
найбільш відомим з яких є Солон (638-559 pp. до н. є.). Заслуга «сімки
мудреців» для становлення та розвитку теоретичних уявлень про права
людини полягала в тім, що вони високо оцінили роль закону для прав і
свобод людини. Саме з розробленням Подітії (Конституції) Солона, власне,
і з’явилося те явище, яке сьогодні іменують правами (юридичними) людини.
У Стародавній Греції ідеї Солона та інших представників сімки набули
розвитку у вченні піфагорійців (життя людини має бути приведене у
відповідність із висновками філософії щодо справедливості, належної міри
у людських відносинах, яка розглядалася як «відплачується іншому
рівним», що являє собою філософську інтерпретацію стародавнього принципу
таліону – око за око, зуб за зуб тощо).
Загалом, теоретичні концепції прав людини у Стародавній Греції
розвивались у руслі пошуків об’єктивних природноправо-вих засад полісу
та його законів. Наприклад, Геракліт тлумачив поліс та його закони як
відображення космічного порядку, Демо-крит характеризував поліс і закон
як щось штучне (що існує лише завдяки спільній думці), що обумовлене
природним початком (тим, що існує насправді).
Вперше ідея природної рівності й свободи всіх людей була висловлена
софістами (V-IV ст.), зокрема Гіппієм (460-400 pp. до н. є.). Він
стверджував, що природа (закони природи) – це природне право, яке
протистоїть хибному, недосконалому, створеному людиною закону –
позитивному праву. При цьому під природним правом Гіппій розумів
неписані закони, яких однаковою мірою дотримувалися громадяни всіх
полісів античної Греції. Протагор (481-411 pp. до н. є.) стверджував:
«міра всіх речей – людина». Софіст Лікофрон ввважав, що люди є рівні за
природою, відповідно, рівні і їхні особисті права, а закон є гарантією
особистих прав. Епікур (341-270 pp. до н. є.) тлумачив свободу людини як
її відповідальність за розумний вибір свого способу життя і за себе. А
ідея стоїків про людини як громадянина Всесвіту згодом буде покладена в
основу ліберальної концепції прав людини.
113
Згідно з Платоном (428/427-347 pp. до н. є.) справедливість полягає в
тім, щоби «ніхто не захоплював чужого і не позбавлявся свого». Платон
розрізняв геометричну рівність (рівність за гідністю й доброчесністю) та
арифметичну рівність (рівність міри, ваги й числа). Найкращою він вважав
геометричну рівність – «більшому вона дає більше, меншому – менше,
кожному дарує те, що розмірне його природі». Ця ідея Платона була
розвинута Аристотелем (384-322 pp. до н. є.) у його вченні щодо двох
видів справедливості – зрівняльної та розподільної (спільні для всіх
громадян блага мають бути розподілені між членами суспільства
пропорційно їхньому внеску у спільну справу). Тут доречно згадати
цікавий вислів Арістотеля: «Рівність здається справедливою, і так воно і
є, лишень не для всіх, а для рівних; і нерівність також уявляється
справедливою, і так воно насправді і є, але знову ж таки не для всіх, а
лише для нерівних».
Великий внесок у розвиток теоретичних основ прав людини зробив видатний
римський юрист і державний діяч Марк Туллій Цицерон (106-43 pp. до н.
є.), який обстоював ідеї свободи і справедливості. Цицерон стверджував,
що всі люди подібні та рівні один одному, громадянин не лише не повинен
сам шкодити іншим, порушувати чужу власність або чинити іншу
несправедливість, а й зобов’язаний надавати допомогу тим, що потерпіли
від несправедливості,- «у захисті свободи немає приватних осіб».
Критерій справедливості за Цицероном – універсальний закон природи
-природне право, яке є вищим, істинним законом і передує будь-якому
писаному закону.
Сенека, заперечуючи ідею рівності громадян, запропонував ідею рівності
всіх людей і всіх станів, як творінь Божих.
Демократії Стародавньої Греції та Стародавнього Риму дали поштовх для
розвитку європейської цивілізації, що заснована на персоноцентристській
парадигмі – від людини до держави. Поряд із цим у китайській, індуській,
деяких інших цивілізаціях панував системоцентристський підхід, згідно з
яким держава стоїть над людиною, перетворює її на слухняного виконавця
державної волі. Це обумовило різні тенденції становлення та розвитку
прав людини, на цей процес впливають різноманітні чинники – культура,
філософія, релігія, суспільний світогляд, мораль тощо,- які в сукупно
визначають характер тієї чи іншої цивілізації.
В історії політико-правової думки, юридичній практиці, звичаєвому праві
різних народів склалися чотири основні підходи до розв’язання проблеми
прав людини, закріплення правового статусу особистості.
1. Ліберальна (європейська) концепція прав людини базується на ідеї
природних, невідчужуваних прав людини та обґрунтовує необхідність
конституційного визначення таких умов, які сприяли б вільному розвитку
особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як про
природний стан людини та вищої соціальної цінності після самого життя.
«Свобода є для суспільного організму тим же, що здоров’я для
індивідуума: якщо людина втрачає здоров’я, ніщо на світі їй не миле,
якщо суспільство втрачає свободу, то воно знемагає і вже не знає щастя»
(Г. Болінгброк).
Основні ідеї ліберальної концепції прав людини вперше дістали
законодавче закріплення в деклараціях і конституціях XVII-XVII ст.
Найбільше значення для утвердження та поширення цих ідей відіграли
Массачусетська хартія 1648 p., яка називалася «Закони і свободи»,
Декларація прав Вірджинії 12 червня 1776 p., Декларація незалежності США
4 липня 1776 р. та Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня
1789 р. (Франція). А основні положення сучасної ліберальної концепції є
такими:
1) всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчужувати їхні
природні права, а забезпечення та охорона цих прав -головне призначення
держави;
2) свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди
іншій людині, тобто свобода людини не може бути абсолютною, вона
обмежується свободою інших людей. Основа свободи – рівність можливостей
для всіх;
3) межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою
свободи: дозволено все, що не заборонено законом. Ф. Воль-тер писав:
«Свобода полягає в тім, щоби залежати тільки від законів»;
4) частина дозволеного визначається через права людини, які
закріплюються конституцією з метою допомогти людині усвідомити свої
можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але
конституційний перелік прав людини не може вважатися вичерпним;
5) обмеження прав людини можливе лише у виняткових випадках і
здійснюється з метою сприяти загальному добробуту в демократичному
суспільстві.
При цьому слід звернути увагу на ту обставину, що в літературі термін
«свобода» вживається у двох значеннях: загальному та суб’єктивному.
Свобода в загальному значенні означає такий стан існування народу і
окремої людини, який характеризується можливістю людини діяти на власний
розсуд. Саме в цьому зна-
115
ченні термін «свобода» використовується в Конституції України,
конституціях інших держав, де він виконує роль основоположного
філософського принципу, а його зміст було вперше нормативно розкрито у
ст. 4 французької Декларації людини і громадянина від 26 серпня 1789 p.:
«Свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому:
отож, здійснення природних прав кожної людини має лише ті межі, які
забезпечують іншим членам суспільства користування тими ж правами. Ці
межі можуть бути встановлені лише законом»1. Це положення Декларації,
своєю чергою, було сформульоване відповідно до визначення свободи,
запропонованого Ш. Монтеск’є: «Свобода є правом чинити все, що дозволено
законами. Якби громадянин міг робити те, що цими законами забороняється,
то в нього не було би свободи, оскільки те саме могли би робити й інші
громадяни».
Термін «свобода» в суб’єктивному значенні тотожний терміну «суб’єктивне
право», і його використання пояснюється історичними чинниками.
2. Колективістські концепції прав людини (марксистська, расистські тощо)
засновані на визнанні пріоритету колективу (суспільства, класу, раси,
нації тощо) стосовно до особи, а також на обгрунтуванні обмеженості прав
людини суспільними інтересами. Подібні підходи є глибоко
антидемократичними за сутністю, оскільки колективний (суспільний)
інтерес – це досить ефемерне поняття, процес його виявлення має
суб’єктивний характер, він здійснюється окремими особами або групами
осіб на основі власних життєвих цінностей і, внаслідок цього,
декларований суспільний інтерес ніколи адекватно не відображає реальних
інтересів суспільства.
Втілення положень колективістської концепції в «соціалістичних
конституціях» на практиці призводило до фактичного заперечення принципу
свободи людини, градації основних прав людини (головними з яких
вважалися соціально-економічні), дискримінації окремих категорій
громадян (за класовою ознакою, майновим станом тощо), а також до
закріплення надмірно широкого кола основних обов’язків громадян перед
суспільством і державою.
3. Ісламська (мусульманська) концепція, або концепція рівності за
шаріатом, пов’язана з традиційним мусульманським правом. Вона суттєво
відрізняється від європейської концепції, а її
1 Цит. по: Конституция зарубежньїх государств.- М.: Изд-во БЕК, 1996.-С.
135.
головна особливість полягає в тім, що іслам джерелом прав і свобод
людини визнає тільки шаріат.
Однозначно оцінити основні положення сучасної ісламської концепції прав
людини досить важко. Так, у Корані міститься досить багато положень,
присвячених гідності та свободі людини. Водночас мусульманські мислителі
досить своєрідно тлумачать саме поняття свободи, яку вони вбачають не у
зовнішній поведінці мусульманина, а в його внутрішньому світі,
спрямованому на до-лучення його до волі Аллаха. Своєрідно тлумачиться
рівність людей, під якою розуміють спільність походження всіх людей від
Адама: «О люди! Бійтеся вашого Господа, який створив вас з однієї живої
істоти та з неї ж створив пару їй, а від них обох розселив багато
чоловіків і жінок» (Коран, 4:1).
Основні ідеї ісламської концепції прав людини пов’язані з тим, що,
по-перше, обґрунтовується різний правовий статус мусульманина і
немусульманина, чоловіка і жінки; по-друге, за мусульманським правом
вселенський суверенітет належить Аллахові, людина не вільна
розпоряджатися собою і всі її дії наперед визначені Аллахом, а це, своєю
чергою, дозволяє на підставі релігійних канонів виправдати обмеження
прав людини.
4. Традиційні підходи до визначення статусу людини складаються у
звичаєвому праві окремих племен, а їхня особливість обумовлена
особливістю звичаєвого права, яке є груповим правом: воно діє в рамках
малих соціальних груп (плем’я, клан, рід, сім’я); для нього характерними
є колективна відповідальність за порушення звичаєво-правових приписів, а
реалізація суб’єктивних прав здійснюється колективно. Відповідно, ці
особливості визначили і специфіку правового статусу індивіда у
звичаєвому праві, зокрема:
1) правосуб’єктність індивіда звичаєве право пов’язує не з віком, аз
важливими обставинами в його житті (народження, ви-гнанщКз племені,
одруження тощо);
2) права та обов’язки індивіда тісно пов’язані з правами та обов’язками
відповідної групи. При цьому права та обов’язки групи превалюють над
правами та обов’язками індивіда;
3) правовий статус індивіда характеризується дуалізмом – у ньому можна
виділити загальні (які поширюються на всіх членів племені) та спеціальні
(обумовлені його належністю до певного клану чи сім’ї) права та
обов’язки, що, наприклад, може бути пов’язано з трайбалізмом – наданням
суттєвих привілеїв вихідцям із того племені чи роду, до якого належать
керівники держави, правляча еліта;
117
4) різні категорії членів групи мають різні права та обов’язки
(нерівність вождів і простих членів племені, чоловіка та жінки, дітей та
дорослих тощо);
5) обов’язки людини превалюють над її правами.
* * *
Сучасний етап розвитку конституційно-правового статусу людини і
громадянина в Україні почався з прийняттям Декларації про державний
суверенітет України 16 липня 1990 p., в преамбулі якої наголошується на
необхідності всебічного забезпечення прав і свобод людини. Після
прийняття Декларації в Україні почався процес переорієнтації правової
системи, її поворот від колективістського підходу щодо вирішення
проблеми прав людини до сучасної ліберальної концепції, визнання і
гарантування прав і свобод людини і громадянина як найвищої соціальної
цінності. Своє логічне завершення цей процес дістав у Конституції
України 28 червня 1996 p., яка встановила новий конституційний статус
людини і громадянина на основі положень сучасної ліберальної концепції
прав людини згідно із загальновизнаними світовим співтовариством нормами
в галузі прав людини. її принципова відмінність від старих радянських
підходів до визначення конституційного статусу особи полягає:
– по-перше, у відмові від класового підходу в закріпленні правового
статусу особи;
– по-друге, у визнанні суб’єктом прав і свобод людини і громадянина.
Поняття «права людини» і «права громадянина» – близькі, але не тотожні.
Вони відображають різні аспекти статусу особи, а їх відмінність
пов’язана з дуалізмом сучасного суспільства, яке, з одного боку, є
громадянським, а з іншого – політично організованим. Людина як член
громадянського суспільства є суб’єктом прав, що випливають із природного
права, їх обсяг однаковий для всіх людей. Ці права мають визначальний
характер, вони притаманні всім людям від народження (людина отримує їх
від Творця одночасно з життям), вони не обумовлені належністю до
громадянства України чи якоїсь іншої держави і не залежать від того,
визнає їх держава чи ні. Права громадянина, тобто людини як члена
політично організованого суспільства, випливають із позитивного права,
вони закріплюють за особистістю силу її належності до громадянства
України, хоча, як і права людини, вони також мають невід’ємний характер.
Отож, лише громадяни України володіють у повному обсязі правами, що
належать до загальновизнаних
прав людини, та правами, що їх Конституція України пов’язує з належністю
до громадянства України;
– по-третє, у визнанні суб’єктом прав і свобод індивідуально кожну
конкретну людину і громадянина, у відмові від пріоритету інтересів
колективного суб’єкта у вигляді «народу», «трудящих», «робітничого
класу» тощо. Це не означає повного заперечення колективного суб’єкта,
але його визнання не може призводити до ігнорування індивідуальних прав
і свобод кожної людини, її індивідуальної свободи;
– по-четверте, у відмові від пріоритету інтересів держави над
інтересами особи.
Водночас слід урахувати, що на сучасну ліберальну концепцію прав люди
певною мірою впливають колективістські ідеї. Проте на відміну від
класичної колективістської конституційної моделі (зокрема
соціалістичної), в якій панує принцип абсолютного підпорядкування особи
колективові, державі, суспільству, що, своєю чергою, базується на ідеї
щодо можливості безкрайнього обмеження її прав заради «вищих»
колективних, суспільних цілей та інтересів, ліберальна модель поряд із
врахуванням інтересів суспільства чітко фіксує межу (окремі права
взагалі не можуть бути обмежені) та конкретні цілі подібних обмежень –
громадський порядок, здоров’я населення, права і свободи, честь і
гідність інших людей тощо.
Основні положення ліберальної концепції прав людини відображені
насамперед у тих нормах Конституції України, в яких закріплюються
принципи правового статусу людини і громадянина.
* * *
Принципи правового статусу людини і громадянина – це
вихідні засади, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації
прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.
Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями та
міжнародно-правовими нормами в галузі прав людини, які визначені
Загальною декларацією прав людини (1948 p.), Міжнародним пактом про
економічні, соціальні і культурні права (1966 p.), Міжнародним пактом
про громадянські і політичні права (1966 p.), Європейською конвенцією
про захист прав людини і основних свобод (1950 p.), іншими
міжнародно-правовими документами, закріплює такі принципи правового
статусу людини і громадянина:
119
свободи людини;
рівності людей у своїй гідності та правах;
невідчуженості й непорушності прав і свобод людини;
гарантованості прав, свобод і обов ‘язків людини і громадянина;
невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і
громадянина;
рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх
перед законом;
єдності прав людини та її обов ‘язків перед суспільством.
Принцип свободи людини (статті 21, 23) відтворює стрижневу ідею сучасної
ліберальної концепції прав людини про свободу як природний стан людини:
«подібно до того, як людина народжується на світ з головою, руками,
ногами, розумом і серцем, так вона народжується і вільною»1.
Конституційний принцип свободи людини обумовлює її право на вільний
розвиток своєї особистості, а межею індивідуальної свободи є права і
свободи інших людей.
Принцип рівності людей у своїй гідності та правах (ст. 21) означає, що,
по-перше, права і свободи визнаються за будь-якою людиною (якщо
володіння ними не обумовлюється належністю до громадянства України,
тобто в ст. 21 Конституції України йде мова про рівність, у правах, що
випливають із природного права), по-друге, забороняється дискримінація в
користуванні правами за будь-яких підстав, пов’язаних із природними
особливостями особи та її соціальним статусом.
Під гідністю людини зазвичай розуміють визнання за людиною цінності як
істоти, яка наділена розумом, волею та почуттями, незалежно від того, що
вона про себе думає і як її оцінюють інші’.
Згідно з Преамбулою Міжнародного пакту про громадянські і політичні
права гідність особи є властивістю, притаманною «всім членам людської
сім “і», визнання гідності людей, їхніх рівних і невід’ємних прав є
«основою свободи, справедливості і загального миру»3.
Принцип рівності конституційних прав і свобод громадян України та їх
рівності перед законом (ст. 24) означає, що забороняються будь-які форми
обмеження прав громадян за расовою,
1 Баглай М. В., Габргічидзе Б. Н. Конституционное право Российской
Федерацій.-С. 155.
Трошкин Ю. В. Права человека: Нарушения и защита прав человека и
прессьі.-М, 1997.-С. ЗО.
J Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Права людини
(основні міжнародно-правові документи).- К.: Наук, думка, 1989.- С. 28.
політичною, релігійною, статевою, етнічною, соціальною, мовною чи іншими
ознаками. Цей принцип імплантовано до Конституції України із Загальної
декларації прав людини, ст. 2 якої стверджує: «Кожна людина повинна мати
всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від
раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших
переконань, національного чи соціального походження, майнового,
станового або іншого становища».
Принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини (ст. 21)
стосується основних прав і свобод людини, тобто лише тих, що зафіксовані
в Конституції України. Людина має основні права від народження, а не від
держави, яка згідно з ета-тистськими теоріями може «дарувати» чи
«відбирати» ці права. Отже, можна зробити висновок, що невідчужуваність
і непорушність основних прав і свобод людини означає:
1) людина не може бути позбавлена основних прав і свобод: .?жодне із
зафіксованих у Конституції України прав людини не може бути скасоване
державою;
2) відмова людини від своїх основних прав і свобод є юридично недійсною;
3) у разі будь-яких порушень прав і свобод людини вони повинні бути
поновлені відповідними органами державної влади або законними діями
особи, права якої було порушено;
4) основні (конституційні) права і свободи людини і громадянина не
можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України,
ч. 2 ст. 64 якої забороняє навіть в умовах воєнного або надзвичайного
стану обмежувати принцип рівності конституційних прав і свобод громадян,
а ще такі права і свободи: право на громадянство та право змінити
громадянство; право на життя; право на повагу до його гідності; право на
свободу та особисту недоторканність; право направляти індивідуальні чи
колективні петиції; право на житло; право на шлюб; рівність усіх дітей у
своїх правах; право на судовий захист; право на відшкодування
матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями
чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, їхніх посадових і службових осіб під час здійснення ними
своїх повноважень; право знати свої права та обов ‘язки; заборона
зворотної сили закону; право на правову допомогу; право не виконувати
явно злочинні розпорядження чи накази; заборона повторного притягнення
до юридичної відповідальності; право на презумпцію невинності: гарантія
проти са-
121
мообвинувачення (статті 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57,
58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України).
Принцип гарантованості прав, свобод і обов’язків людини і громадянина
(ч. 2 ст. 22) означає, що вони мають бути забезпечені відповідними
засобами, які сприяли би повній та ефективній реалізації прав, свобод і
обов’язків кожною людиною і громадянином.
Принцип невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і
громадянина (ч. 1 ст. 22) означає, що в майбутньому Конституція України
доповнюватиметься положеннями, в яких фіксуватимуться нові права і
свободи людини і громадянина. Це пов’язано з тим, що з розвитком
суспільства усвідомлюються нові й нові права і свободи, іманентно
притаманні людині від народження або необхідні для повнокровної участі
громадянина в суспільному та державному житті. На певному етапі виникає
необхідність їх фіксації в Основному Законі з метою їх гарантування,
забезпечення надійного захисту з боку держави.
Принцип єдності прав людини та її обов’язків перед суспільством
знаходить відображення:
– по-перше, в наявності у кожного одночасно і прав, і обов’язків;
– по-друге, в тім, що багато конституційних прав несуть у собі якості
обов’язку (правового або морального).
2. Громадянство України
Поняття громадянства України; принципи громадянства України; належність
до громадянства України; набуття і припинення громадянства України;
повноваження органів та організацій з вирішення питань громадянства
України.
Громадянство України – це стійкий, необмежений у просторі правовий
зв’язок фізичної особи з Українською державою, заснований на юридичному
визнанні державою цієї особи громадянином України, внаслідок чого особа
і держава набувають взаємних прав і обов’язків в обсязі, передбаченому
Конституцією та законами України.
Ознаками громадянства як певного зв’язку особи з державою є:
1) правовий характер;
2) необмеженість у просторі й часі;
3) максимальний характер взаємних прав та обов ‘язків.
Цей зв’язок виявляється в розповсюдженні на відповідну особу суверенної
влади держави незалежно від місця її проживання – на території держави
чи за її межами.
Система конституційно-правових норм, що регулюють питання громадянства,
складає головний конституційно-правовий інститут – інститут
громадянства. Джерелами цього інституту є:
1. Конституція України.
2. Закон України «Про громадянство України» в редакції Закону від 18
січня 2001 р.
3. Чинні міжнародні договори України з питань громадянства.
4. Підзаконні акти (наприклад, Указ Президента України від 27 березня
2001 р. № 215/2001 «Питання виконання Закону України «Про громадянство
України»).
Норми цих актів, виходячи з визнання права на громадянство як природного
права людини1, закріплюють принципи громадянства та регламентують
порядок набуття і припинення громадянства, повноваження органів
державної влади та інших організацій, які беруть участь у вирішенні
питань громадянства, і порядок їх вирішення.
# * *
Принципи громадянства – це ті вихідні положення, які визначають істотні
риси відносин громадянства. Конституція України (статті 4, 25) та Закон
України «Про громадянство України» (ст. 2) закріплюють такі принципи
громадянства України:
1) єдиного громадянства – громадянства держави Україна, що виключає
можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць
України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої
держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається
лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то
у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином
України. Цей принцип не означає заборони біпатризму (подвійного
громадянства). В окремих випадках громадянин України може перебувати
одночасно і в громадянстві іншої держави. Це, наприклад, стосується:
а) дітей, які за народження одночасно з громадянством України набули
також громадянство іншої держави;
‘ Право людини на громадянство зафіксоване у ст. 15 Загальної декларації
прав людини.
123
б) дітей, які є громадянами України і усиновлені іноземцем та, з огляду
на це, набули громадянство усиновителя;
в) громадян України, які автоматично набули громадянство іншої держави
внаслідок одруження з іноземцями;
г) громадян України, яким згідно із законодавством іншої держави надано
її громадянство автоматично без їхнього добровільного волевиявлення і
вони не отримали добровільно документів, що підтверджують наявність у
них громадянства іншої держави. Враховуючи важливість цього принципу,
Конституція України віднесла його до засад конституційного ладу (ст. 4);
2) запобігання виникненню випадків безгромадянства (апат-ризму);
3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України
(невід’ємності громадянства України). Цей принцип Конституція України
закріплює відповідно до положень ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав
людини: «Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або
права змінити своє громадянство»;
4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;
5) неможливості екстрадиції чи депортації громадян України -громадянин
України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі
(ч. 2 ст. 25 Конституції України);
6) захисту державою громадян України за кордоном – громадянам України,
які проживають або перебувають за межами України, гарантуються
піклування та захист (ч. З ст. 25 Конституції України);
7) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи
особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України
або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та
автоматичного припинення громадянства України одним із подружжя
внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із
подружжя;
8) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав,
порядку і моменту набуття ними громадянства України;
9) збереження громадянства України незалежно від місця проживання
громадянина України.
Згідно з Законом України «Про громадянство України» належність до
громадянства України визнається за такими категоріями осіб (схема 11):
усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності
України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України
особи, які набули громадянство
України відповідно до законів
України та міжнародних
договорів України
особи, незалежно від раси,
кольору шкіри, політичних,
релігійних та інших переконань,
статі, етнічного та соціального
походження, майнового стану,
місця проживання, мовних
чи інших ознак, які на момент
набрання чинності Законом
України «Про громадянство
України» (13 листопада 1991 р.)
проживали в Україні
і не були громадянами інших
держав
особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада
1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р.
органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», а
також діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну, якщо на
момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття
Схема 11. Належність до громадянства України
1) усіма громадянами колишнього СРСР, які на момент проголошення
незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території
України;
2) особами, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних
та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження,
майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент
набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13
листопада 1991 р.) проживали
‘ в Україні та не були громадянами інших держав;
3) особами, які прибули в Україну на постійне проживання після 13
листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка
1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин
України», а також дітьми таких осіб, які
125
прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну
вони не досягай повноліття;
4) особами, які набули громадянство України відповідно до законів
України та міжнародних договорів України.
Підстави набуття громадянства України. Стаття 6 Закону України «Про
громадянство України» встановлює, що громадянство України набувається за
такими підставами (схема 12):
ПІДСТАВИ НАБУТТЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ
Громадянство України набувається:
за народженням
внаслідок усиновлення
внаслідок поновлення у громадянстві
внаслідок установлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки
за територіальним походженням
внаслідок прийняття до громадянства
внаслідок установлення над дитиною опіки чи піклування
внаслідок установлення батьківства
на підставі з перебування у громадянстві України одного чи обох батьків
дитини
за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України
Схема 12. Набуття громадянства України
1. За народженням (філіація). Філіація є основним способом набуття
громадянства України. При цьому громадянство за народженням набувається
на основі принципів «права крові» або «права ґрунту» (схема 13). У
першому випадку дитина набуває громадянства батьків (одного з батьків)
незалежно від місця народження, у другому – дитина стає громадянином
тієї держави, на території якої вона народилася, незалежно від
громадянства батьків. У Законі України «Про громадянство України»
закріплено принцип крові – особа, батьки або один із батьків якої на
момент її народження були громадянами України, є громадянином України
(ст. 7).
за народженням
громадянство України
набуває особа:
яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на
законних підставах проживають на території України
яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно
на законних підставах проживають на території України, і не набула за
народженням громадянства іншої держави
яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус
біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням
громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство
того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в
Україні
батьки або один із батьків якої на момент її народження були громадянами
України
яка народилася на території України від іноземців, які постійно на
законних підставах проживають на території України, і не набула за
народженням громадянства жодного з батьків
яка народилася на території України від іноземця та особи без
громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території
України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є
іноземцем
новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої
невідомі (знайда)
Схема 13. Набуття громадянства України за народженням
127
В окремих випадках застосовуються і елементи принципу ґрунту.
– якщо особа народилася на території України від осіб без громадянства,
які на законних підставах проживають на території України;
– якщо особа народилася за межами України від осіб без громадянства,
які постійно на законних підставах проживають на території України, і не
набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином
України;
– якщо особа народилася на території України від іноземців, які
постійно на законних підставах проживають на території України, і не
набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином
України;
– якщо особа народилася на території України і одному з батьків якої
надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і яка не набула
за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням
громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи
притулок в Україні;
– якщо особа народилася на території України від іноземця і особи без
громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території
України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є
іноземцем;
– якщо на території України знайдено новонароджену дитину, обоє з
батьків якої невідомі (знайда).
2. За територіальним походженням. За цією підставою згідно зі ст. 8
Закону України «Про громадянство України» громадянами України
реєструються:
– особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, пов-норідні
брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на
території, яка стала територією України відповідно до ст. 5 Закону
України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що
входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української
Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної
Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської
Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або
іноземцем, що взяв зобов’язання припинити іноземне громадянство, та
подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти;
– дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або
хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи
постійно проживали на територіях, зазначених у ч. 1 цієї статті) j є
особою без громадянства, за заявою одного з батьків або опікуна чи
піклувальника;
– дитина, яка народилася на території України від батьків, що є
іноземцями, і набула за народженням громадянство іншої держави або
держав, яке було припинене, за клопотанням одного з батьків або опікуна
чи піклувальника.
3. Внаслідок прийняття до громадянства (натуралізація) -схема 14. В
юридичній літературі розрізняють натуралізацію за законом (усиновлення,
встановлення над особою опіки) та натуралізацію за заявою .
Натуралізація за заявою передбачає необхідність подання в письмовій
формі відповідної заяви на ім’я Президента України, яка скріпляється
підписом заявника із зазначенням дати складання.
Умовами прийняття до громадянства України є:
1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;
2) зобов’язання припинити іноземне громадянство або непе-ребування в
іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав,
міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для
набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є
громадянами іншої договірної сторони).
Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов’язання припинити іноземне
громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами
відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до
громадянства України, протягом року від моменту прийняття їх до
громадянства України.
Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави
для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його
отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні,
вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це
правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні
договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття
громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами
іншої договірної сторони.
Див., наприклад: Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежньк стран,-
С. 56-57.
129
Умовами прийняття до громадянства України є:
отримання дозволу на постійне проживання в Україні
володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому .для
спілкування
визнання і дотримання Конституції та законів України
зобов’язання припинити іноземне громадянство або неперебування в
іноземному громадянстві
безперервне проживання на законних підставах на території України
протягом останніх п’яти років
наявність законних джерел існування
обставини, що полегшують прийняття до громадянства України
отримання статусу біженця чи притулку в Україні
перебування у шлюбі з громадянином України
наявність фізичних вад (сліпі, глухі, німі)
визначні заслуги перед Україною, державний інтерес для України
обставини,що перешкоджають прийняттю до громадянства України
вчинення злочину проти людства чи здійснення геноциду
засудження в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину
вчинення на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством
України тяжким злочином
Схема 14. Прийняття до громадянства України
Ця умова не поширюється на іноземців, які є громадянами держав,
законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами
громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави
або міжнародні договори України, з якими передбачають припинення особами
громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а
також осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні,
та осіб без громадянства;
3) безперервне проживання на законних підставах на території України
протягом останніх п’яти років (ценз осілості).
Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином
України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на
законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на
законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у
шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.
Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні,
термін безперервного проживання на законних підставах на території
України встановлюється на три роки від моменту надання їм статусу
біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в’їхали в
Україну особами без громадянства,- на три роки від моменту одержання
дозволу на проживання в Україні;
4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні.
Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянина
колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про постійну або тимчасову
прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус
біженця в Україні або притулок в Україні;
5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для
спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні
вади (сліпі, глухі, німі);
6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб,
яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.
Прийняття до громадянства України дітей, які проживають в Україні та
один із батьків яких або опікун чи піклувальник має дозвіл на постійне
проживання в Україні, здійснюється за спрощеною процедурою – від них не
вимагається визнання і дотримання Конституції України та законів
України, безперервного проживання на законних підставах на території
України протягом останніх п’яти років, отримання дозволу на постійне
проживання в Україні, володіння державною мовою або її розуміння в
обсязі, достатньому для спілкування та наявності законних джерел
існування.
131
Вимоги щодо безперервного проживання на законних підставах на території
України протягом останніх п’яти років, отримання дозволу на постійне
проживання в Україні, володіння державною мовою або її розуміння в
обсязі, достатньому для спілкування та наявності законних джерел
існування не поширюються також і на осіб, які мають визначні заслуги
перед Україною, і на осіб, прийняття яких до громадянства України
становить державний інтерес для України.
Закон також установлює перелік осіб, які не приймаються до громадянства
України. До них, зокрема, належать особи, які:
1) вчинили злочин проти людства чи здійснювали геноцид; г 2) засуджені в
Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення
або зняття судимості);
3) вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством
України тяжким злочином.
4. Внаслідок поновлення у громадянстві. Поновлення у громадянстві
України здійснюється реєстрацією громадянами України осіб, які після
припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і
подали заяву про поновлення у громадянстві України, а також осіб, які
після припинення громадянства України набули іноземне громадянство,
повернулися в Україну на постійне проживання і подали заяву про
поновлення у громадянстві України.
При цьому у громадянстві України не поновлюються особи, які втратили
громадянство України через те, що вони набули громадянство України
внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих
документів.
5. Внаслідок усиновлення.
6. Внаслідок установлення над дитиною опіки чи піклування.
1. Внаслідок установлення над особою, визнаною судом недієздатною,
опіки.
Передбачені пунктами 5-7 ч. 1 ст. 9 Закону України «Про громадянство
України» підстави набуття громадянства України (в разі усиновлення
дитини громадянами України або встановлення над нею опіки чи піклування
громадян України або встановлення опіки над іноземцями чи особами без
громадянства, які визнані судом недієздатними та проживають в Україні на
законних підставах) є прикладами натуралізації за законом.
Діти, усиновлені громадянами України, стають громадянами України від
моменту набрання чинності рішенням про усиновлення, незалежно від того,
проживають вони постійно в Україні чи за
кордоном. При цьому не має значення, чи обидва подружжя -усиновителі є
громадянами України, чи лише один із них. Подібне правило діє і у
випадках установлення над дитиною опіки чи піклування та встановлення
опіки над особою, яка визнана судом недієздатною.
8. З огляду на перебування у громадянстві України одного чи обох
батьків дитини.
9. Внаслідок установлення батьківства.
У вирішенні питання щодо набуття громадянства України дітьми віком від
15 до 18 років слід мати на увазі, що це може відбуватися лише за їхньою
згодою.
10. За іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами
України. Такими підставами можуть бути, наприклад, оптація (вільний
вибір громадянства тієї чи іншої держави в разі з переходу частини
території від однієї держави до іншої або проголошення частини території
колишньої держави новою незалежною державою) або трансферт (перехід
частини території супроводжується зміною громадянства без права вибору).
Підстави припинення громадянства України. Стаття 17 Закону України «Про
громадянство України» передбачає такі підстави припинення громадянства
України (схема 15):
1. Внаслідок виходу з громадянства України (депатріація). Вихід із
громадянства України здійснюється за ініціативою особи, яка виїхала на
постійне проживання за кордон і подала відповідне клопотання на ім’я
Президента України.
З метою скорочення випадків апатризму Закон передбачив умову, за якої
допускається вихід із громадянства України,- якщо особа набула
громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими
органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її
громадянство, якщо вийде з громадянства України.
Громадянство України припиняється:
внаслідок виходу з громадянства України
внаслідок втрати громадянства України
за підставами, передбаченими міжнародними договорами України
Схема 15. Припинення громадянства України
133
Крім того, передбачено випадки, коли вихід із громадянства України не
допускається – якщо особу, яка клопоче про вихід із громадянства
України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або
стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності й
підлягає виконанню.
2. Внаслідок втрати громадянства України. Під втратою громадянства
звичайно розуміють автоматичне припинення громадянства за певних умов’.
Закон України «Про громадянство України» (ст. 19) передбачає, що
громадянство України втрачається:
1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно
набув громадянство іншої держави.
Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки,
коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у
формі письмового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо
він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним
іноземного громадянства, крім випадків, якщо:
а) діти за народження одночасно з громадянством України набувають також
громадянство іншої держави;
б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають
громадянство усиновителя;
в) громадянин України автоматично набув громадянство іншої держави
внаслідок одруження з іноземцем;
г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство надано
громадянинові України автоматично без його добровільного волевиявлення і
він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього
громадянства іншої держави;
2) якщо іноземець набув громадянство України і не подав у порядку,
передбаченому ч. 5 ст. 8, п. 2 ч. 2 ст. 9 та ч. 2 ст. 10 цього Закону,
документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про
відмову від нього;
3) якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або
виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;
4) якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо
неправдивих відомостей або фальшивих документів;
5) якщо громадянин України без згоди державних органів України
добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу
1 Див., наприклад: Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн:
Підручник.-С. 108.
безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади
чи органи місцевого самоврядування іншої держави.
За всіх зазначених обставин, окрім випадків, коли особа набула
громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей
або фальшивих документів, громадянство України не втрачається, якщо
внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.
Від втрати громадянства слід відрізняти позбавлення громадянства, тобто
примусове позбавлення громадянства особи, яка набула його за народженням
{денаціоналізація), або примусове позбавлення громадянства
натуралізованої особи {денатуралізація). Конституція України (ст. 25) та
Закон України «Про громадянство України» (ст. 2) забороняють позбавляти
громадянства України.
3. За підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Як і за
набуття громадянства України, до них можна віднести такі підстави, як
оптація або трансферт.
Закон України «Про громадянство України» передбачає також можливість
скасування рішення про оформлення набуття громадянства України у
випадках, якщо особа набула громадянство за територіальним походженням
або її було поновлено у громадянстві України обманом, внаслідок подання
свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування
будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути
громадянства України.
У разі зміни громадянства батьків, внаслідок якої обоє або один із них
виходять із громадянства України, може змінитися відповідно і
громадянство їхніх дітей.
Так, якщо дитина виїхала разом із батьками на постійне проживання за
кордон та батьки виходять із громадянства України, за клопотанням одного
з батьків разом із батьками з громадянства України може вийти й дитина.
Якщо один із батьків виїхав разом із дитиною на постійне проживання за
кордон і виходить із громадянства України, а інший залишається
громадянином України, дитина може вийти з громадянства України разом з
тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його
клопотанням.
Якщо один із батьків виїхав разом із дитиною на постійне проживання за
кордон і виходить з громадянства України, а інший є іноземцем та особою
без громадянства, дитина може вийти з громадянства України разом з тим
із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням.
135
Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон і її батьки вийшли
з громадянства України, дитина може вийти з громадянства України за
клопотанням одного з батьків.
Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків
і він вийшов із громадянства України, а інший є громадянином України,
дитина може вийти з громадянства України за клопотанням про це того з
батьків, який вийшов із громадянства України.
Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків
і він вийшов із громадянства України, а інший є іноземцем чи особою без
громадянства, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням
того з батьків, який вийшов із громадянства України.
Дитина, яка набула за народженням громадянство України, може вийти з
громадянства України за клопотанням одного з батьків незалежно від місця
проживання дитини.
Дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є громадянином України, а
інший є іноземцем, може вийти з громадянства України за клопотанням
усиновителя, який є іноземцем.
Дитина, усиновлена іноземцями чи особами без громадянства, може вийти з
громадянства України за клопотанням одного з усиновителів.
,
* * *
Повноваження органів та організацій, які беруть участь у вирішенні
питань громадянства. У вирішенні питань громадянства беруть участь такі
органи та організації (схема 16):
1. Президент України: ухвалює рішення і видає укази відповідно до
Конституції України і Закону України «Про громадянство України»;
визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань
громадянства та виконання ухвалених рішень; затверджує Положення про
Комісію при Президентові України з питань громадянства.
2. Комісія з питань громадянства при Президенті України: розглядає заяви
про прийняття до громадянства України, вихід із громадянства України та
подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції
Президентові України щодо задоволення цих заяв і подань; повертає
документи про прийняття до громадянства України чи про вихід із
громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади
з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх
оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України; контролює
виконання рішень, ухвалених Президентом України з питань громадянства.
Президент України
постановляє рішення і видає укази про прийняття до громадянства України
і про припинення громадянства України
визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань
громадянства та виконання ухвалених рішень
затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань
громадянства
КОМІСІЯ ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ГРОМАДЯНСТВА
розглядає заяви про прийняття до громадянства України,, вихід із
громадянства України та подання про втрату громадянства України і
вносить пропозиції Президентові України щодо задоволення цих заяв і
подань
повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід із
громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади
з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх
оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України
контролює виконання рішень, ухвалених Президентом України з питань
громадянства
ОРГАНИ МВС УКРАЇНИ
ведуть облік осіб, які набули громадянство та припинили громадянство
України
постановляють рішення про оформлення набуття громадянства України та
видають відповідні документи
приймають заяви з питань громадянства, перевіряє їх та надсилає Комісії
готують подання про втрату особами громадянства України
виконують рішення Президента України з питань громадянства
вилучають в осіб, громадянство України яких припинено, відповідні
документи
Схема 16. Органи та організації, які беруть участь у вирішенні питань
громадянства
137
3. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань
громадянства і підпорядковані йому органи’:
1) приймають заяви разом із необхідними документами щодо прийняття до
громадянства України та виходу з громадянства України, перевіряють
правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа
не приймається до громадянства України, а також підстав, за наявності
яких не допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїм
висновком надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з
питань громадянства;
2) готують подання про втрату особами громадянства України та разом із
необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при Президентові
України з питань громадянства;
3) приймають рішення про оформлення набуття громадянства України
особами за підставами, передбаченими пунктами 1, 2, 4-10 ст. 6 Закону
України «Про громадянство України», а саме:
за народженням;
за територіальним походженням;
внаслідок поновлення у громадянстві;
внаслідок усиновлення;
внаслідок установлення над дитиною опіки чи піклування;
внаслідок установлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
з огляду на перебування у громадянстві України одного чи обох батьків
дитини;
внаслідок установлення батьківства;
за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
4) скасовують прийняті ними рішення про оформлення набуття громадянства
України у випадках,
якщо особа набула громадянство України за територіальним походженням чи
була поновлена у громадянстві України обманом, унаслідок подання свідомо
неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого
суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянства
України;
5) виконують рішення Президента України з питань громадянства;
1 Згідно з Указом Президента України від 27 березня 2001 р. № 215/2001
«Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України»
функції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з
питань громадянства покладені на Міністерство внутрішніх справ України.
6) видають особам, які набули громадянство України, паспорти
громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України
(для осіб віком до 16 років), тимчасові посвідчення громадянина України,
проїзні документи дитини, довідки про припинення громадянства України;
7) вилучають в осіб, громадянство України яких припинено, паспорти
громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України,
тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України
для виїзду за кордон, проїзні документи дитини;
8) ведуть облік осіб, які набули громадянство України та припинили
громадянство України.
14 червня 2002 р. згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 844 у
складі Міністерства внутрішніх справ України було утворено Державний
департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних
осіб, який відповідно до покладених на нього завдань вирішує такі
питання громадянства:
1) готує документи з питань набуття/припинення громадянства України на
розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;
2) забезпечує виконання рішень Президента України з питань громадянства;
3) приймає у передбачених законом випадках рішення про оформлення
набуття громадянства України;
4) веде облік осіб, які набули/припинили громадянство України;
5) організовує видання громадянам України паспортних документів. 4.
Міністерство закордонних справ України, дипломатичні
представництва і консульські установи України здійснюють повноваження,
покладені на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади
з питань громадянства і підпорядковані йому органи щодо осіб, які
постійно проживають за кордоном.
3. Основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина
Права, свободи та обов’язки людини і громадянина; основні права свободи
та обоє ‘язки людини і громадянина: поняття, властивості, види.
Ядром, системотвірним елементом правового статусу людини і громадянина є
права, свободи та обоє ‘язки людини і громадянина.
139
У правах, свободах та обов’язках не лише фіксуються стандарти поведінки,
які вважаються обов’язковими, корисними, доцільними для нормальної
життєдіяльності суспільства, а й розкриваються основні принципи
взаємовідносин держави і особи1.
Права людини – це Ті соціальна спроможність вільно діяти, самостійно
обирати вид і міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних
матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними
соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.
Поняття «права людини» складне й багатогранне, це – категорія не лише
юридична, а й філософська, політична, моральна. Для кращого розуміння
сутності цього поняття слід звернути увагу на такі його аспекти:
1) права з’являються у людини від моменту народження як невід’ємні
умови фізичного і соціального існування та розвитку і, водночас, як
засіб і мета життя, незалежно від того, усвідомлюються вони людиною чи
ні;
2) за змістом права людини – це такі її соціальні можливості, які
пов’язані з конкретно-історичними умовами; об’єктивно обумовлені
досягнутим економічним і культурним рівнем життя суспільства, вони
виявляють сукупність потреб, задоволення яких сприяє забезпеченню людині
певного стандарту життя, характерного для конкретного суспільства. Тому
законодавець не може штучно змінювати обсягу прав і свобод: непомірне
розширення меж реальних можливостей людини призведе до фіктивного
характеру прав людини і, навпаки, свавільне обмеження прав призводить до
дезінтеграції функцій соціальної системи;
3) права людини – це категорія можливої поведінки людини; їх реалізація
залежить від бажання конкретної людини, а держава не може і не повинна
примушувати до використання прав. Водночас нормальне функціонування
сучасного демократичного суспільства неможливе без використання його
членами своїх прав і свобод. Ось чому держава не може обмежуватись
юридичною фіксацією прав людини, вона повинна їх забезпечити
(гарантувати) не тільки правовими, а й економічними, політичними та
культурними засобами;
4) права людини мають універсальний характер, неподільні,
взаємопов’язані та взаємообумовлені, вони є надбанням кожної
‘ Див.: Теория права и государства / Под ред. проф. Г. Н. Манова.
Учеб-ник для вузов.- М.: Изд-во БЕК, 1996.- С. 233.
людини. Британська енциклопедія визначає їх таким чином: «.Права
належать індивідові, оскільки він є людиною. Вони співвідносяться з
широким континуумом цінностей, що універсальні за своїм характером і в
деяких значеннях однаково притаманні всім людським істотам»’.
Поняття «свобода» в його суб’єктивному значенні тотожне поняттю «суб
‘єктивне право», і його застосування пояснюється історичними чинниками.
Водночас у юридичній літературі звертається увага на те, що поняття
«свобода» більшою мірою пов’язане з характеристикою таких правочинів
особи, які визначають сферу її самостійності, захисту від втручання в її
внутрішній світ (свобода думки і слова, свобода світогляду і
віросповідання тощо). Своєю чергою, поняття «право» передбачає для
реалізації соціальних можливостей особи, які становлять його зміст,
здійснення певних дій чи послуг з боку держави або правочинів особи на
участь у діяльності певних структур .
Забезпечуючи права і свободи людини держава, своєю чергою, вимагає від
неї певної поведінки, що формулюється в системі юридичних обов’язків.
Обов’язок – це об’єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко
визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій.
Обов’язок характеризується такими рисами:
1) на відміну від суб’єктивного права, юридичний обов’язок -це категорія
необхідної поведінки людини, його реалізація не повинна обумовлюватися
бажанням людини;
2) обов’язок – це завжди певне обмеження прав людини. Людина повинна
коритися певним правилам, щоб у здійсненні своїх прав і свобод не
завдавати шкоди іншим людям. Необхідність установлення обов’язків прямо
передбачається міжнародно-правовими документами. Так, наприклад, у ч. З
ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права йдеться, що
право людини на вільне вираження свого погляду пов’язане з певними
обмеженнями, які, однак, мають установлюватися законом та бути
необхідними:
а) для поважання прав і репутації інших осіб;
Трошкин Ю. В. Права человека. Нарушения и защита прав человека и
прессьі.- С. 29.
Козлова Е. И., Кутафин О. Е. Конституционное право Российской
Федерацій.-С. 196.
141
б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи
моральності населення.
Стаття 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права
передбачає заборону пропаганди війни, виступів на користь національної,
расової чи релігійної ненависті.
У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 4)
допускається можливість обмеження в національному законодавстві прав,
закріплених у пакті, але лише таких, що визначаються законом, і лише
постільки, поскільки це є сумісним із природою зазначених прав, і тільки
з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві;
3) виконання обов’язку забезпечується спеціальним механізмом, який має
держава. За невиконання обов’язку держава встановлює юридичну
відповідальність.
Правовий статус особи визначається всім обсягом прав, свобод та
обов’язків людини і громадянина, які закріплюються різними галузями
національного права України. Водночас основи правового статусу особи
(конституційний статус особи) визначають лише права, свободи та
обов’язки людини і громадянина, які отримали конституційне закріплення
і, завдяки цьому, називаються основними правами, свободами та обов
‘язками людини і громадянина.
Основні права і свободи людини і громадянина – це закріплені в
Конституції України невід ‘ємні права і свободи людини і громадянина, що
належать ‘їм від народження чи завдяки наявності у них громадянства
України, гарантуються Українською державою і становлять ядро правового
статусу особи в Україні. Ці права і свободи характеризуються
специфічними рисами, а саме:
1) вони життєво важливі та найбільшою мірою соціально значимі як для
окремої людини, так і для суспільства в цілому і для держави. Значення
основних прав і свобод для людини полягає в тім, що вони виступають
необхідною передумовою її участі у вирішенні питань устрою та управління
суспільством, забезпечення честі й гідності людини тощо.
Для суспільства й держави значимість основних прав і свобод людини і
громадянина обумовлена тим, що їх реалізація забезпечує демократичний,
соціальний та правовий характер Української держави;
2) вони не набуваються і не відчужуються за волевиявленням людини і
громадянина, тобто належать кожному від народження;
3) їм притаманні особливі юридичні властивості та специфічний механізм
реалізації, зокрема:
а) конституційні (основні) права і свободи становлять ядро правового
статусу особи і покладені в основу всіх юридичних прав, установлених
іншими галузями права, які, з огляду на це, мають похідне значення
стосовно до основних;
б) закріплюються за кожною людиною і за кожним громадянином;
в) мають загальний характер, тобто їх об’єм є однаковий для кожної
людини і для кожного громадянина;
г) основні права і свободи мають особливу юридичну форму закріплення –
вони фіксуються в Конституції України;
д) специфіка механізму їх реалізації пов’язана з тим, що на відміну від
інших прав і свобод, які реалізуються в конкретних правовідносинах,
основні права і свободи виступають передумовою будь-яких правовідносин у
конкретній сфері, постійного, невід’ємного права кожного учасника
правовідносин.
Основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина становлять
певну систему і класифікуються за різними підставами (схема 17):
1) залежно від суб’єкта їх поділяють на права людини і права
громадянина;
2) за черговістю їх включення до конституцій та міжнародно-правових
документів – на права першого, другого і третього покоління. Перше
покоління включає проголошені буржуазними революціями (XVII-XVIII ст.)
громадянські й політичні права, які отримали назву «негативних», себто
таких, що виражають незалежність особистості від держави, позначають
межі її втручання у сферу свободи індивідуума (право на життя,
недоторканність житла, виборче право тощо).
Друге покоління стосується соціальних, економічних і культурних прав, що
дістали закріплення в міжнародно-правових документах і конституціях
багатьох держав до середини XX ст. Цю групу прав інколи називають
«позитивними», оскільки їх реалізація, на відміну від реалізації прав
першої групи, вимагає «позитивного втручання» держави, створення
відповідних механізмів реалізації (право на працю, на відпочинок, на
соціальне забезпечення, на освіту тощо).
До третього покоління відносять солідарні або колективні права,
існування яких пов’язане з глобальними проблемами людства та які
належать більше націям, народам чи територіальним громадам, ніж окремим
індивідуумам (на мир, безпечне довкілля, самовизначення, на місцеве
самоврядування тощо). Становлення прав цієї групи почалося після Другої
світової війни.
143
ОСНОВНІ ПРАВА підстави класифікації
І СВОБОДИ ЛЮДИНИ
І ГРОМАДЯНИНА
права людини за суб’єктом
права громадянина
першого покоління за черговістю
другого покоління їх включення
третього покоління до конституцій
природні за генезисом
похідні від природних
особисті або громадянськ іза змістом
ПОЛІТИЧНІ економічні, екологічні, соціальні й культурні
Схема 17. Класифікація основних прав і свобод людини і громадянина
3) за генезою – на природні (природжені) та похідні від них;
4) за видом суб ‘єкта – на індивідуальні та колективні;
5) за ступенем їх абсолютизації на такі, що підлягають обмеженню, і
такі, що не підлягають законодавчому обмеженню;
6) за характером утворення на основні та додаткові.
Найбільш поширеним в юридичній літературі критерієм класифікації прав і
свобод людини і громадянина є їхній зміст. Звичайно за змістом вони
поділяються на три групи: особисті або
громадянські права і свободи1; політичні права і свободи; економічні,
екологічні, соціальні та культурні права і свободи’.
Особисті права і свободи розглядаються у правовій теорії та практиці як
свобода людини приймати рішення незалежно від держави3.
Духовна і фізична свобода людини від державного контролю історично
сформувалася раніше від інших прав і свобод, а їхньою особливістю є те,
що вони за суттю є природними правами людини і не пов’язані з належністю
людини до громадянства України. Більшість із особистих прав і свобод
мають абсолютний характер, тобто є не лише невід’ємними, а й такими, що
не можуть бути обмежені.
Конституція України закріплює такі особисті права і свободи: право на
життя та право на захист свого життя і здоров’я, життя і здоров ‘я інших
людей від протиправних посягань (ст. 27); право на повагу до своєї
гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність і право
невідкладно знати про мотиви свого арешту або затримання, від моменту
затримання захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою
захисника, оскаржити затримання в суді (ст. 29); право на
недоторканність житла (ст. ЗО); право на таємницю листування, телефонних
розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на
невтручання в особисте життя, право громадян України знайомитися в
органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і
організаціях з відомостями про себе, право на спростування недостовірної
інформації про себе і членів сім “і та право вимагати вилучення
будь-якої інформації та на відшкоду-
1 Щодо цієї групи прав у сучасній юридичній літературі є різні погляди.
Так, зокрема, А. М. Колодій та А. Ю. Олійник їх іменують як «фізичні
права» (див.: Колодій А. М, Олійник А. Ю. Права людини і громадянина в
Україні: Навчальний посібник.- К.: Юрінком Інтер, 2004.- С. 167. А от П.
М. Рабинович і М. І. Хавронюк виділяють у системі особистих прав і
свобод дві групи: фізичні та особистністі (див.: Рабинович П. М.,
Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник.- К.:
Атіка, 2004.-С. 117-186).
Деякі автори поділяють третю групу ще на дві: соціально-економічні та
соціально-культурні права і свободи.- Прим. авт. Див., наприклад:
Лисен-ков С. Л. Конституція України: Матеріали до вивчення- К.: Либідь,
1997.-С. 55.
3 Див., наприклад: Комментарий к Конституции Российской Федера-ции.-С.
67.
145
вання матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням,
використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32);
свободу пересування, право вільного вибору місця проживання та право
вільно залишати територію України, право громадян України в будь-який
час повернутися в Україну (ст. 33); право на свободу світогляду і
віросповідання (ст. 35); право на охорону здоров ‘я, медичну допомогу та
медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров ‘я
довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст.
50); право на вільне (за взаємною згодою жінки і чоловіка) укладання
шлюбу, охорона сім “і, дитинства, материнства і батьківства (ст. 51);
право на судовий захист, право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб, право після використання всіх національних
засобів правового захисту звертатися до міжнародних органів і установ,
членом або учасником яких є Україна, право будь-якими не забороненими
законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і
протиправних посягань (ст. 55); право на відшкодування матеріальної та
моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових
і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); право
знати свої права і обов’язки (ст. 57); право на звільнення від
відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися
законом як правопорушення (заборона зворотної сили закону) (ст. 58);
право на правову допомогу (ст. 59); право не виконувати явно злочинні
розпорядження чи накази (ст. 60); заборона повторного притягнення до
юридичної відповідальності (ст. 61); право на презумпцію невинності та
на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпідставним
засудженням (ст. 62); право на звільнення від відповідальності за
відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім “і чи
близьких родичів, коло яких визначається законом (гарантія проти
самообвинувачення) та право на захисту суді (ст. 63) .
Політичні права і свободи пов’язані з участю в суспільно-політичному
житті, з формуванням органів державної влади та органів місцевого
самоврядування. їхньою важливою особливістю є
‘ Деякі конституційні особисті права і свободи людини і громадянина в
юридичній літературі відносять до гарантій прав і свобод (Див.,
наприклад: Лисенков С. Л. Конституція України: Матеріали до вивчення,-
С. 56).
те, що вони адресовані лише громадянам України. Реалізуючи політичні
права, громадяни України, асоційовані як Український народ -носій
суверенітету і єдине джерело влади в Україні, беруть участь у здійсненні
влади. Конституція України передбачає такі політичні права і свободи:
право на свободу думки і свободу слова, на вільне вираження своїх
поглядів і переконань та право вільно збирати, зберігати,
використовувати і поіиирювати інформацію (ст. 34); право на свободу об
‘єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у
професійних спілках (ст. 36); право брати участь в управлінні державними
справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, право обирати і
бути обраними до органів державної влади та органів місцевого
самоврядування – виборче право (ст. 38); право рівного доступу до
державної служби, а також: служби в органах місцевого самоврядування
(ст. 38); право на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст.
39); право петицій, тобто право направляти індивідуальні чи колективні
письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади,
органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих
органів (ст. 40).
Політичні права і свободи, як і особисті, інколи називають негативними,
маючи на увазі те, що держава не зобов’язана вживати якихось позитивних
дій для їх забезпечення, а повинна утриматися від зазіхань на права і
свободи, які входять до цих двох груп, тобто вони розглядаються як
свобода людини від держави, право людини на невтручання держави.
На відміну від особистих і політичних прав і свобод економічні,
соціальні та культурні права і свободи є позитивними – їх забезпечення
вимагає від держави певних дій.
Економічні, екологічні, соціальні, культурні права і свободи складають
особливу групу прав і свобод людини і громадянина, вони пов’язані з
концепцією соціальної держави та стосуються таких сфер життєдіяльності,
як власність, трудові відносини, відпочинок, матеріальні та духовні
потреби людини тощо. Економічні права забезпечують людині можливість
вільно розпоряджатися основними факторами виробничої діяльності, яка
складає основу існування та розвитку суспільства. Соціальні права
забезпечують людині гідний рівень життя й соціальну захищеність, а
культурні права сприяють духовному розвитку людини, забезпечують її
участь в економічному, соціальному і культурному прогресі суспільства.
Конституція України фіксує такі економічні, соціальні, культурні права і
свободи: право власності і право громадян України користуватися
об’єктами права державної та комунальної власності
147
(ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю,
на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу
від визначеної законом, право на захист від незаконного звільнення та на
своєчасне одержання винагороди за працю (ст. 43); право тих, хто працює,
на страйк (ст. 44); право кожного, хто працює, на відпочинок (ст. 45);
право громадян України на соціальний захист (ст. 46); право на житло
(ст. 47); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); право на освіту,
право громадян України безоплатно здобути вищу освіту в державних і
комунальних навчальних закладах і право громадян України, які належать
до національних меншин, на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної
мови (ст. 53); право громадян України на свободу літературної,
художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї
інтелектуальної, творчої діяльності та на захист інтелектуальної
власності (ст. 54).
Зміст кожного з цих основних прав і свобод розкривається у відповідних
статтях Конституції України та деталізується в чинному законодавстві
України.
Останнім часом у юридичній літературі дедалі більшого поширення набуває
поділ прав і свобод людини і громадянина залежно від черговості їх
включення до конституцій та міжнародно-правових документів на такі три
групи:
1. Права першого покоління – громадянські й політичні права, проголошені
демократичними революціями XVII-XVIII ст. Ця група прав і свобод
визначає вільний розвиток особи та можливості громадян брати участь в
управлінні державними і суспільними справами, забезпечує особі
незалежність і недоторканність, індивідуальну автономію та особисту
свободу, захищає особу від будь-яких втручань та обмежень, що можуть
порушити свободу. Реалізація цих прав не може залежати від рівня
соціально-економічного розвитку країни та матеріальних ресурсів держави.
2. Права другого покоління – економічні, соціальні, культурні права і
свободи. В їх основу покладено соціалістичні концепції, які виникли
після Першої світової війни і вперше отримали закріплення в «радянських»
конституціях, Конституції Німеччини 1919 p., Статуті ООН (1945 р.) та в
Загальній декларації прав людини (1948 p.), де було зафіксовано
найважливіші з цих прав і свобод. Реалізація прав і свобод цієї групи
пов’язана з рівнем економічного розвитку та наявністю відповідних
матеріальних ресурсів.
3. Права третього покоління {колективні або солідарні права) були
проголошені після другої світової війни і являють собою права особи, які
не пов’язані з її особовим статусом, а продиктова-
ні її належністю до якої-небудь спільноти, де правам особи відведено
провідне місце1. Тобто, на відміну від прав і свобод першого і другого
поколінь, які належать кожному індивідові, права третьої групи є
одночасно правами людини і народів (право на мир, на якісну та безпечну
продукцію, на безпечне довкілля тощо)2.
Основні обов’язки людини і громадянина – це закріплені в Конституції
України вимоги, які пред’являються кожній людині та громадянинові, аби
він діяв певним., чітко визначеним конституційною нормою чином (або
утримувався від вчинення відповідних дій) для забезпечення інтересів
суспільства, держави, інших людей і громадян; недотримання ж цих вимог
тягне за собою юридичну відповідальність. Основні обов’язки є складовою
частиною правового статусу особи і забезпечують нормальне функціонування
держави та життєдіяльність суспільства.
Конституція України до основних обов’язків відносить (схема 18): обов
‘язок кожного не заподіювати шкоди природі, культурній
ОСНОВНІ ОБОВ’ЯЗКИ
ЛЮДИНИ
І ГРОМАДЯНИНА
не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати
завдані ним збитки (ст. 66)
сплачувати податки і збори (ст. 67)
неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не
посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68)
ОСНОВНІ ОБОВ’ЯЗКИ
ГРОМАДЯН
УКРАЇНИ
захищати Вітчизну, незалежність
і територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ст.
65)
щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації
про свій майновий стан та доходи за минулий рік (ст. 67)
Схема 18. Основні обов’язки людини і громадянина
‘ Див.: Словарь терминов по теории государства и права / Под ред. проф.
Н. И. Панова.- X., 1997.- С. 106.
Див., наприклад: Сравнительное конституционное право.- М.: Манускрипт,
1996.-С. 262.
149
спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66), сплачувати податки
і збори (ст. 67), неухильно додержуватися Конституції України та законів
України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей
(ст, 68).
Крім того, Конституція України передбачає певні обов’язки, суб’єктами
яких виступають лише громадяни України – захищати Вітчизну, незалежність
та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ст.
65); щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання
декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік (ст. 67).
Невиконання або неналежне виконання основних обов’язків тягне за собою
юридичну відповідальність, вид і міра якої визначається відповідними
законами України.
4. Гарантії прав і свобод людини і громадянина
Поняття гарантій прав і свобод людини і громадянина, національні
механізми захисту прав і свобод людини і громадянина; види гарантій прав
і свобод людини і громадянина, юридичні гарантії прав і свобод людини і
громадянина; міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини і
громадянина.
Гарантії прав і свобод людини і громадянина – це умови та засоби, що
забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кожною людиною і
громадянином.
Найвищою гарантією прав і свобод людини і громадянина є конституційний
лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції України та
законів України, приписах природного права та загальновизнаних принципах
і нормах міжнародного права.
Згідно з принципом гарантованості прав і свобод людини і громадянина
закріплення найважливіших з них у Конституції України здійснюється
одночасно з фіксацією відповідних гарантій як безпосередньо в статтях
Конституції, так і в чинному законодавстві.
Суб’єктом, на якого покладаються обов’язки щодо гарантування прав і
свобод людини і громадянина, є держава. Роль держави як головного
гаранта прав і свобод людини і громадянина випливає зі змісту статей 3,
22, 42, 49, 51, 53 та інших статей Конституції України, і ця функція
реалізується за допомогою різних правових засобів через усю систему
органів державної влади.
Особливе місце в цій системі посідає Президент України –
гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України).
Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод людини і громадянина
через відповідну законодавчу діяльність (ст. 92 Конституції України),
призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини (ст. 101 Конституції України). Кабінет Міністрів
України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і
громадянина (ст. 116 Конституції України).
Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод
людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в
межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної
Ради України з прав людини. Зокрема, Закон України «Про Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. визначає
метою парламентського контролю, що його здійснює Уповноважений:
1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією
України, законами України та міжнародними договорами України;
2) додержання та повагу до прав і свобод людини і громадянина органами
державної влади, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими
і службовими особами;
3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або
сприяння їх поновленню;
4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини
і громадянина у відповідність із Конституцією України, міжнародними
нормами у цій галузі;
5) поліпшення і подальший розвиток міжнародної співпраці в галузі
захисту прав і свобод людини і громадянина;
6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною
своїх прав і свобод;
7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної
інформації про особу.
Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про
стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні
органами державної влади, органами місцевого самоврядування,
об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями
незалежно від форми власності та їхніми посадовими і службовими особами,
які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і
громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав
і свобод людини і громадянина.
151
У разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді
України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в
Україні прав і свобод людини і громадянина.
Важливу роль у гарантуванні прав і свобод людини і громадянина в
правовій державі відіграють суди. Правова держава – це держава, влада
якої має певні межі, встановлені конституцією, і саме суд виступає
важливою гарантією дотримання цих меж1. Згідно зі ст. 55 Конституції
України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. При
цьому судовий захист прав і свобод людини і громадянина здійснюють як
суди загальної юрисдикції, так і Конституційний Суд України. Зокрема,
Закон України «Про Конституційний Суд України» (ст. 43) передбачає, що
суб’єктами права на конституційне звернення з питань подання висновків
Конституційним Судом України у справах щодо офіційного тлумачення
Конституції та законів України є громадяни України, іноземці, особи без
громадянства та юридичні особи. Конституційне звернення – це письмове
клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного
тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення
реалізації чи захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина,
а також прав юридичної особи.
Водночас функції щодо створення належних умов для реалізації прав,
свобод і обов’язків виконують не лише органи державної влади. Відповідну
роль відіграють також органи місцевого самоврядування, об ‘єднання
громадян.
* * *
В юридичній літературі розрізняють соціально-економічні, політичні та
юридичні гарантії .
Соціально-економічні гарантії передбачають наявність відповідного
середовища і матеріальної основи, які забезпечили б реалізацію прав,
свобод і обов’язків, наприклад, соціальної стабільності, динамічної
економіки, відповідних виробничих потужностей, належної інфраструктури.
Під політичними гарантіями розуміють: відповідним чином орієнтовану
політику держави, її спрямованість на формування умов із забезпечення
належного рівня життя людини; стабільність
1 Збзеев Б. С. Правовое государство, Конституционньїй суд.- М: Закон и
право, 1996.-С. 96.
2 Див., наприклад: Козлова Е. И., Кутафин О. Е. Конституционное право
Российской Федерации.- С. 191
політичних структур; належний рівень політичної культури в суспільстві.
Юридичні (спеціальні) гарантії охоплюють усі правові засоби, які
забезпечують реалізацію прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.
При цьому, крім внутрішньодержавних, Конституція України передбачає
також {міжнародно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина.
Так, відповідно до ч. 4 ст. 55 Конституції кожен має право після
використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за
захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ
чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником
яких є Україна. З цього конституційного положення випливає, що право
звертатися зі скаргою до міжнародних організацій обумовлено наявністю
відповідних міжнародних договорів України і може бути використане лише
після того, як буде вичерпано всі національні засоби правового захисту.
* * *
Сучасний міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини
охоплює міжнародні організації та установи, що безпосередньо розглядають
питання, пов’язані з порушенням прав і свобод людини, а саме:
1. Центр з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН.
2. Комісію з прав людини ООН.
3. Спеціальні органи ООН – Комітет із прав людини (міжнародний пакт про
громадянські і політичні права), Комітет з економічних, соціальних та
культурних прав (Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні
права), Комітет з прав дитини (Конвенція про права дитини), Комітет із
ліквідації расової дискримінації (Конвенція про ліквідацію всіх форм
расової дискримінації), Комітет проти застосування катувань (Конвенція
проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність
видів поводження і покарання).
4. Верховний комісар ООН із заохочення і захисту всіх прав людини (з
прав людини). За розпорядженням Верховного комісара ООН з прав людини
встановлено «лінію прямого зв ‘язку з питань прав людини» – постійно
діючу лінію факсимільного зв’язку, яка дозволяє Центру з прав людини ООН
контролювати надзвичайні ситуації в галузі порушень прав людини. Лінія
прямого зв’язку доступна для жертв порушень прав людини, для їхніх
родичів і неурядових організацій.
153
Номер факсу лінії прямого зе язку (HUMAN RIGHTS FAX LINE) у Женеві,
Швейцарія:
(41) (22) 917-0092.
5. Європейський суд із прав людини. У громадян України можливість
звертатися до Європейського суду з’явилася після вступу України до Ради
Європи і прийняття 17 липня 1997 р. Закону України «Про ратифікацію
Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року», Першого
протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Відповідно до
Конвенції Європейський суд працює на постійній основі та складається з
40 суддів (по одному від кожної держави – члена Ради Європи). Стосовно
заяв про порушення прав і свобод з боку держави, що надходять від
громадян України, Європейський суд:
1) може прийняти справу до розгляду тільки після того, як було
використано всі національні засоби захисту аж до звернення до Верховного
Суду України і не пізніше шести місяців від дати прийняття остаточного
рішення відповідною національною установою України;
2) не розглядає заяв, які надійшли до Суду ще до того, як Україна стала
членом Ради Європи;
3) не розглядає індивідуальних заяв, якщо вони:
– анонімні;
– за своєю сутністю порушують те саме питання, що вже було розглянуте
Європейським судом або вирішене іншою процедурою міжнародного
розслідування чи врегулювання, і не містить ніякої нової інформації;
– є зловживання правом на оскарження або явно необгрунтованими;
– є несумісними з положеннями Конвенції або протоколів до неї.
Європейський суд приймає до розгляду лише такі скарги, які
пов’язані з порушенням прав, що гарантовані Конвенцією і протоколами до
неї. До них, зокрема, відносять права:
– на життя;
– на повагу до гідності;
– на свободу і особисту недоторканність;
– на законність обвинувачення і справедливість належного та
безстороннього суду;
– підозрюваного, обвинуваченого на захист;
– на те, що відносно кожної людини закон не матиме зворотної сили, крім
випадків, коли він пом’якшує чи скасовує відповідальність особи;
– засудженого на перегляд вироку;
– на компенсацію шкоди, завданої незаконним засудженням;
– не бути вдруге покараним за один і той самий злочин;
– на невтручання в особисте і сімейне життя;
– на недоторканність житла;
– на таємницю листування;
– на свободу думки, совісті й релігії;
– на свободу виявлення поглядів;
– на свободу мирних зборів;
– на участь в асоціаціях (політичних партіях і громадських
організаціях);
– на створення сім’ї, а також право чоловіка і жінки мати рівні
громадянські права у шлюбі;
– на захист від будь-якої дискримінації;
– на приватну власність;
– на освіту;
– виборче право;
– право не бути позбавленим волі лише на підставі неспроможності
виконання свого договірного зобов’язання;
– на вільне пересування і свободу вибору місця проживання на території
певної держави, де людина законно перебуває;
– вільно залишати будь-яку країну, право громадянина не бути висланим з
території своєї держави, а також право безперешкодного в’їзду на її
територію;
– право іноземця не бути свавільно висланим за межі держави, на
території якої він законно проживає.
Всі скарги до Європейського Суду надсилаються за адресою: European Court
of Human Rights, Council of Europe/BP 431 R6 67006, Strasburg Cedex
France
5. Правовий статус іноземців в Україні
Поняття іноземців та осіб без громадянства (апатридів); імміграція в
Україну; правовий режим іноземців в Україні; особливості правового
статусу окремих категорій іноземців; в “(зд на територію України та
виїзд з території України іноземців та осіб без громадянства;
відповідальність іноземців та осіб без громадянства.
До складу населення України як сукупності людей, що проживають у межах
території України і підлягають її юрисдикції, крім
155
громадян України входять також іноземці та особи без громадянства
(апатриди).
Конституція України чітко розмежувала поняття «іноземець» та «особа без
громадянства», відносячи до перших лише іноземних громадян (ст. 26).
Відповідно до конституційних положень у законах України «Про правовий
статус іноземців та осіб без громадянства» (ст. 1) та «Про громадянство
України» (ст. 1) дається нормативне визначення іноземців та осіб без
громадянства: іноземець -особа, яка не перебуває в громадянстві України
і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без
громадянства -особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства
не вважає своїм громадянином.
Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на
постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а
також тимчасово перебувати на її території.
# * *
Під імміграцією розуміється прибуття в Україну чи залишення в Україні в
установленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на
постійне проживання. Згідно з Законом України «Про імміграцію» дозвіл на
імміграцію надається спеціально уповноваженим центральним органом
виконавчої влади (Указом Президента України «Питання організації
виконання Закону України «Про імміграцію» від 7 серпня 2001 р. виконання
функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з
питань імміграції покладено на Міністерство внутрішніх справ України) в
межах квоти імміграції (ім. кв.). Квота імміграції -гранична кількість
іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надавати дозвіл на
імміграцію в Україну протягом календарного року – встановлюється
Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях
іммігрантів:
1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам
України;
2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є
відчутною для економіки України;
3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України
іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів
США, зареєстровану в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;
4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком
чи онукою громадян України;
5) особи, які раніше перебували в громадянстві України;
6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти;
7) особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох
років од дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в
Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти,
які проживають разом із ними.
Згідно з Порядком формування квоти імміграції, затвердженим постановою
Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1983, квота
імміграції формується за категоріями іммігрантів і за регіональним
принципом (з урахуванням поточної демографічної ситуації) відповідно до
пропозицій центральних і місцевих органів виконавчої влади.
При цьому пропозиції до Державного департаменту у справах громадянства,
імміграції та реєстрації фізичних осіб щодо встановлення квоти
імміграції на наступний календарний рік вносять:
Мінкультури – стосовно діячів культури, імміграція яких відповідає
інтересам України;
Мінпраці – стосовно висококваліфікованих спеціалістів і робітників,
гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;
Мінекономіки разом із Радою міністрів Автономної Республіки Крим,
обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями –
стосовно осіб, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України
іноземною конвертованою валютою на суму не менш як 100 тис. доларів США;
МОН – стосовно діячів науки, імміграція яких відповідає інтересам
України;
Держкомнацміграції – стосовно осіб, які безперервно прожили на території
України протягом трьох років од дня надання їм статусу біженця чи
притулку в Україні, а також їхніх батьків, чоловіків (дружин) і
неповнолітніх дітей, які проживають разом з ними;
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та
Севастопольська міські держадміністрації – стосовно граничної кількості
іммігрантів, які можуть бути прийняті протягом календарного року
відповідним регіоном (за категоріями іммігрантів).
Інші центральні органи виконавчої влади можуть подавати до зазначених у
цьому пункті органів пропозиції щодо формування квоти імміграції за
галузевим принципом.
Пропозиції стосовно осіб, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи
бабою, онуком чи онукою громадян України,
157
а також тих, що раніше перебували в громадянстві України, та батьків,
чоловіка (дружини) іммігранта, його неповнолітніх дітей готуються
безпосередньо Державним департаментом у справах громадянства, імміграції
та реєстрації фізичних осіб.
Наприклад, на 2003 р. Кабінет Міністрів України встановив такі квоти
імміграції:
особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною
конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тис. доларів СІЛА,
зареєстровану в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України – 53;
особи, які раніше перебували в громадянстві України,- 11 213;
батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти-10 033;
особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років
од дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а
також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які
проживають разом із ними – 1400;
разом – 23 982.
Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:
1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у
шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян
України;
2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або
перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;
3) особам, які мають право на набуття громадянства України за
територіальним походженням;
4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України.
Водночас дозвіл на імміграцію не надається:
1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року
за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається
злочином, якщо судимість не погашено і не знято в установленому законом
порядку;
2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин
проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або
розшукуються у зв’язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів
України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну
справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено;
3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію,
наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено
центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров’я. Зокрема,
затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19 жовтня
2001р. № 415 Перелік інфекційних хвороб, захворювання на які є підставою
для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну, включає такі
хвороби:
туберкульоз (активну форму);
ВІЛ-інфекцію;
інші інфекційні захворювання, що перебувають у стадії загострення, до
періоду одужання або закінчення періоду носійства збудників інфекційних
хвороб відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб
десятого перегляду, що прийнята 43-ю Всесвітньою асамблеєю охорони
здоров’я;
4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили
свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;
5) особам, яким на підставі закону заборонено в’їзд на територію
України.
Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового
працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або
тимчасове проживання.
Порядок видання дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або
тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов’язаних з імміграцією
іноземців, визначається Законом України «Про імміграцію».
Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі,
вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов’язані
в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструвати
свої національні паспорти або документи, які їх заступають, і виїхати з
України після закінчення відповідного терміну перебування.
* * *
Правовий статус іноземців в Україні визначають Конституція України,
Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»
від 4 лютого 1994 p., Закон України «Про біженців» у редакції Закону від
21 червня 2001 p., інші нормативні акти і міжнародні договори України.
Основний принцип, на основі якого встановлюється правовий статус
іноземців в Україні, закріплено у ст. 26 Конституції: іноземці та особи
без громадянства, що перебувають в Україні на
159
законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а
також несуть такі самі обов ‘язки, як і громадяни України,- за
винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними
договорами України.
Цим Конституція України закріплює національний правовий режим іноземців
в України. Цей режим характеризується такими рисами:
1) він має загальний (неперсоніфікований) характер, тобто поширюється
на всі категорії іноземців, хоча правовий статус окремих із них може
мати певні особливості;
2) іноземці користуються тими ж правами і виконують ті ж обов ‘язки, що
й громадяни України. Так, Конституцією та законами України іноземцям та
особам без громадянства гарантуються особисті (громадянські) права, що
належать до загальновизнаного переліку природних прав: право на життя та
його захист; право на повагу до гідності; право на свободу та особисту
недоторканність; право на недоторканність житла; право на шлюб і сімейні
відносини; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної
та іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне
життя; право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання;
право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх переконань;
право на свободу і віросповідання.
Іноземці та особи без громадянства користуються в Україні численними
економічними, соціальними та культурними правами і свободами. Як
суб’єкти права приватної власності вони можуть володіти, користуватись і
розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної,
творчої діяльності. У їхній власності можуть перебувати житлові будинки,
квартири, предмети особистого користування, засоби виробництва, кошти
тощо. Вони також є суб’єктами свободи підприємницької діяльності, права
на працю, права на страйк, права на відпочинок, права на соціальний
захист, права на житло, права на достатній життєвий рівень, права на
охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, права на
сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку.
Іноземці та особи без громадянства мають право на звернення
У літературі виділяють три види правових режимів іноземців –
національний, спеціальний та найбільшого сприяння (Прим, автора). Див.,
наприклад, Кузнецов М. Н. Иностранньїе граждане и лица без гражданства
на тер-ритории СССР.- М., 1985.- С. 5-Ю.
до суду та до інших державних органів для захисту їхніх особистих,
майнових та інших прав. Зокрема, за статтями 147, 150 Конституції
України, статтями 13, 42, 43, 94 Закону України «Про Конституційний Суд
України» вони, як і громадяни України, можуть звертатися з письмовими
клопотаннями до Конституційного Суду України за необхідності тлумачення
Конституції та законів України з метою забезпечення реалізації чи
захисту своїх конституційних прав і свобод. Національним режимом у
галузі цивільного процесуального права іноземці та особи без
громадянства користуються відповідно до положень статей 423, 424
Цивільного процесуального кодексу України незалежно від їх перебування
на території України;
3) дія національного режиму щодо іноземців має певні межі: вони
повністю не прирівнюються у правах та обов’язках до громадян України.
Так, іноземці не користуються в Україні більшістю політичних прав (не
можуть об’єднуватися в політичні партії; не беруть участі в управлінні
державними справами; не мають виборчих прав; не можуть брати участі в
референдумах; не мають права рівного доступу до державної служби; не
можуть створювати профспілки тощо), мають дещо менший порівняно
громадянами України обсяг економічних, соціальних і культурних прав (не
мають права користуватися об’єктами права державної та комунальної
власності, права на захист від незаконного звільнення, права на
соціальний захист, права безоплатно здобути вищу освіту тощо); на них не
поширюється обов’язок відбувати військову службу.
Наприклад, Земельним кодексом України обмежуються право власності
іноземців та осіб без громадянства на землю. За ст. 81 кодексу вони
можуть набувати права власності на земельні ділянки лише
несільськогосподарського призначення та в разі: придбання за договором
купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна,
що належать їм за правом власності; прийняття спадщини.
4) національний правовий режим має безумовний характер -він поширюється
на іноземців та осіб без громадянства незалежно від того, мають чи ні
громадяни України подібні права у відповідних країнах.
Положеннями ст. 24 Конституції України та ч. 2 ст. 2 Закону України «Про
правовий статус іноземців та осіб без громадянства» закріплено принцип
недискримінації іноземців та осіб без грома-
161
дянства: вони є рівними перед законом незалежно від походження,
соціального і майнового стану, расової та національної належності,
статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших
обставин.
Водночас Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства» (ч. З ст. 2) передбачає можливість реторсії- обмежувальних
заходів, що застосовуються Україною щодо громадян іншої держави у
відповідь на несправедливі, недружні (але правомірні під кутом зору
міжнародного права) дії цієї держави стосовно громадян України: «якщо
іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод
громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про
встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами
цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після
його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави,
за яких воно було прийнято».
# * *
Правовий статус різних категорій іноземців в Україні має певні
особливості. Це, зокрема, стосується:
– іноземців, які іммігрували в Україну на постійне проживання;
– іноземців, які іммігрували в Україну для тимчасового працевлаштування
(згідно з Порядком оформлення іноземцям та особам без громадянства
дозволу на працевлаштування в Україні, затвердженим Постановою Кабінету
Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028, дозвіл на
працевлаштування оформляється іноземцеві, який має намір провадити в
Україні трудову діяльність за умови, якщо в країні (регіоні) відсутні
працівники, які спроможні виконувати цей вид роботи, або є достатні
обгрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо
інше не передбачене міжнародними договорами України);
– політемігрантів (іноземців, яким надано притулок на території
України);
– біженців;
– осіб, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та
імунітетами;
– іноземців, які перебувають на території України на підставах,
передбачених міжнародними договорами України (наприклад,
військовослужбовці інших держав);
– нелегальних мігрантів тощо.
Так, зокрема, статус іноземців, які користуються дипломатичними і
консульськими привілеями та імунітетами (дипломатичних агентів)
характеризується тим, що на них не поширюється юрисдикція України.
Наявність дипломатичних і консульських привілеїв та імунітетів означає:
недоторканність особи, недоторканність житла, імунітет від юрисдикції,
фіскальний імунітет, митні привілеї тощо.
До іноземців, які користуються повним імунітетом від юрисдикції України,
належать: глави дипломатичних представництв, члени дипломатичного
персоналу представництв, члени сімей глав дипломатичних представництв і
члени сімей дипломатичного персоналу представництв, представники інших
держав (глави держав, урядів тощо), члени парламентських і урядових
делегацій, співробітники деяких міжнародних організацій. Проте на цих
осіб не розповсюджується імунітет від цивільної юрисдикції в тих
випадках, якщо вони вступають у цивільно-правові відносини як приватні
особи у зв’язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території
України, спадкування, а також у зв’язку з позовами, що випливають з
їхньої професійної або комерційної діяльності, що здійснюється ними за
межами службових обов’язків. Крім того, глава дипломатичного
представництва, члени дипломатичного персоналу підлягають юрисдикції
України в разі згоди на це акредитуючої держави’.
Частковим імунітетом від юрисдикції України користуються: глави
консульських представництв, консульські посадові особи, члени їхніх
сімей, співробітники адміністративно-технічного персоналу дипломатичного
представництва, дипломатичні кур’єри тощо. Згідно з Положенням про
дипломатичні представництва та консульські установи в Україні
консульські посадові особи користуються особистою недоторканністю і не
можуть бути затримані або заарештовані інакше як у разі переслідування
за вчинення тяжкого злочину або виконання вироку (ухвали, постанови)
суду, що набрав законної сили. Консульські посадові особи та консульські
службовці користуються імунітетом від кримінальної, адміністративної
юрисдикції України та юрисдикції судів України в цивільних справах щодо
діяльності, яку вони здійснюють у межах службових обов’язків. Імунітет
від юрисдикції України не поширюється
1 Див.: Положення про дипломатичні представництва та консульські
установи іноземних держав в Україні. Затверджене Указом Президента
України від 10.06.93 р. № 198/93.
163
на випадки пред’явлення позовів про компенсацію заподіяної
дорожньо-транспортною пригодою шкоди. Консульські службовці та
працівники обслуговуючого персоналу не можуть відмовлятися від свідчень.
Працівники консульської установи не зобов’язані давати показання з
питань, пов’язаних із виконанням службових обов’язків, а також
показання, що роз’яснюють законодавство акредитуючої держави. У разі
відмови консульських посадових осіб свідчити до них не можуть бути
застосовані заходи примусу або покарання. Держава, що представляється
консульською установою, може відмовитися від привілеїв та імунітетів
працівників консульської установи, передбачених цим пунктом.
Особливий статус на території України мають біженці.
Біженець – особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком
обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси,
віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до
певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами
країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом
цієї країни або не бажає користуватися цим захистом унаслідок таких
побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за
межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не
бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Правовий статус біженців в Україні визначається Законом України «Про
біженців» (у редакції Закону від 21 червня 2001 р.) та
міжнародно-правовими документами, найважливішими з яких є Конвенція ООН
про статус біженців 1951 р. та Протокол щодо статусу біженців 1967 p.,
які були ратифіковані Україною 10 січня 2002 р. Правовий статус цієї
категорії іноземців та осіб без громадянства в Україні характеризується
такими особливостями.
Г. Вони не можуть бути вислані або примусово повернуті до країни, з якої
вони прибули та де їхньому життю або свободі загрожує небезпека. Цей
принцип, який отримав у міжнародному праві назву «non refoulement», є
основним елементом притулку (без нього притулок втрачає будь-який сенс),
він закріплений у ст. З Закону України «Про біженців» відповідно до
вимог ст. 33 Конвенції ООН про статус біженців: «Країни, що
домовляються, не будуть жодним чином висилати чи повертати біженців на
кордон країни, де їхньому життю чи свободі загрожує небезпека через їхню
расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи чи
політичні переконання».
2. Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців.
3. Біженці мають рівні з громадянами України права на: пересування,
вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за
винятком обмежень, які встановлюються законом;
працю;
підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;
охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування;
відпочинок;
освіту;
свободу світогляду і віросповідання;
направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або
особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;
володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами
своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;
звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини;
правову допомогу.
Особи, яким надано статус біженця в Україні, мають також рівні з
громадянами України права у шлюбних і сімейних відносинах.
4. Біженці мають право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших
видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством
України, та користування житлом, наданим у місці проживання.
5. На біженців покладаються обов’язки:
повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за
місцем проживання про зміни прізвища, складу сім’ї, сімейного стану,
місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави,
надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;
у разі зміни місця проживання і переїзду до
адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється
компетенція іншого органу міграційної служби, знятися з обліку і стати
на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем
проживання. Взяття на облік в органі міграційної служби за новим місцем
проживання є підставою для реєстрації у відповідному
165
органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з
питань громадянства та реєстрації фізичних осіб;
проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені органом
міграційної служби за місцем проживання.
За загальним правилом, установленим Законом України «Про біженців»,
особи, які мають намір набути статусу біженця і перетнули державний
кордон України у порядку, встановленому законодавством України, повинні
протягом п’яти робочих днів звернутися до відповідного органу
міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця.
У разі незаконного перетину державного кордону України з наміром набути
статус біженця особи повинні протягом трьох робочих днів звернутися до
відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу
чи посадову особу Прикордонних військ України або органу внутрішніх
справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати
посадовим особам Прикордонних військ України пояснення про причини
спроби незаконно перетнути або незаконного перетинання державного
кордону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують
особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають
повідомити про цю обставину у заяві про надання статусу біженця, а також
викласти причини зазначених ситуацій. Зазначені особи повинні бути
направлені посадовими особами прикордонних військ до органу міграційної
служби.
Заяви про надання статусу біженця, подані з порушенням установленого
порядку, приймаються до розгляду з письмового дозволу керівника органу
міграційної служби, якщо особа не могла з поважних причин (хвороба
заявника або членів його сім’ї, ситуації надзвичайного стану на
території України, затримання заявника у випадках, необхідних для
встановлення особи, та ін.) звернутися з такою заявою в установленому
порядку.
Орган міграційної служби може винести рішення про відмову у прийнятті
заяви про надання статусу біженця в разі відсутності поважних причин для
порушення встановленого порядку подання такої заяви.
Закон України «Про статус біженців» установлює заборону щодо надання
статусу біженця особі:
яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і
людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до
прибуття в Україну з метою набуття статусу біжен-
ця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких
злочинів;
яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації
Об’єднаних Націй;
стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1
цього Закону, відсутні;
яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в
іншій країні;
яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в
третій безпечній країні. При цьому під третьою безпечною країною в
Законі розуміється країна, в якій особа перебувала до прибуття в
Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни,
і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи отримання
притулку, оскільки така країна:
дотримується міжнародних стандартів із прав людини у сфері притулку, які
встановлені міжнародно-правовими актами універсального та регіонального
характеру, зокрема норм про заборону тортур, нелюдського чи такого, що
принижує гідність, поводження чи покарання;
дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, які
передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 р. та Протоколу про
статус біженців 1967 p., враховуючи принцип не-вислання;
має національне законодавство у сфері притулку та біженців, і її
відповідні державні органи визначають статус біженця та надають
притулок;
забезпечить особі ефективний захист проти вислання та можливість
звертатися за притулком і користуватися ним;
погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури
визначення статусу біженця чи надання притулку.
Статус біженця надається на період дії обставин, що стали підставою для
отримання статусу біженця.
Юридичним документом, що підтверджує надання статусу біженця, є
посвідчення біженця, яке видається іноземцеві чи особі без громадянства,
які досягай 16-річного віку на підставі відповідного рішення Державного
комітету України у справах національностей та міграції. Положення про
посвідчення біженця було затверджено постановою Кабінету Міністрів
України від 11 жовтня 2002 р. №1527.
За даними Державного комітету України у справах національностей та
міграції, 2003 р. до органів міграційної служби було
167
подано 1215 заяв про надання статусу біженця. У 857 випадках особам, які
звернулися з такими заявами, відмовлено в їх прийнятті, 429 осіб
допущено до процедури розгляду питання про надання статусу біженця
відповідно до Закону України у новій редакції, а статус біженця надано
56 особам.
Статус біженця втрачається, якщо особа:
1) добровільно знову скористалася захистом країни громадянської
належності (підданства);
2) набула громадянство України чи добровільно набула громадянство, яке
мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її
захистом;
3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами
якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою
переслідувань;
4) будучи особою без громадянства, може повернутися в країну свого
попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було
надано статус біженця, більше не існують;
5) отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;
6) не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї
громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі
було надано статус біженця, більше не існують.
Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона вдається до діяльності,
що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку,
здоров’ю населення України.
***
Іноземці та особи без громадянства можуть в’їжджати в Україну та
виїжджати з України за дійсними національними паспортами або
документами, які їх заступають. При цьому вони повинні одержати в’їзну
та виїзну візи або дозвіл на імміграцію. Законодавством України та
міжнародними договорами України1 може бути передбачений безвізовий
режим, який не потребує обов’язкового оформлення візових документів, але
не скасовує реєстраційного порядку в’їзду та виїзду, тобто наявності
паспортного документа та його пред’явлення на кордоні
Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без гро-
1 Див., наприклад: Угода між Урядом України та Урядом Російської
Федерації про безвізові поїздки громадян України та Російської Федерації
від 16 січня 1997 р.
мадянства» передбачає умови, за яких в’їзд в Україну та виїзд з України
іноземців не дозволяється (статті 25, 26).
Зокрема, в’їзд в Україну іноземцеві не дозволяється:
– в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського
порядку;
– якщо це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних
інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;
– якщо, порушивши клопотання про в’їзд в Україну він подав про себе
свідомо неправдиві відомості або підроблені документи;
– якщо його паспортний документ, віза підроблені, зіпсовані чи не
відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;
– якщо він у пункті пропуску через державний кордон України порушив
правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні
норми чи правила або не виконав законних вимог посадових осіб
Прикордонних військ України, митних та інших органів, що здійснюють
контроль на державному кордоні;
– якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час
попереднього перебування в Україні.
Відповідно, виїзд з України іноземцеві не дозволяється, якщо:
– щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна
справа розглядається судом – до закінчення провадження у справі;
– його засуджено за вчинення злочину – до відбування покарання або
звільнення від покарання;
– його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки Укра”-ни – до
припинення обставин, що перешкоджають виїзду.
Виїзд з України іноземця може бути відкладений до виконання ним майнових
зобов’язань перед фізичними та юридичними особами в Україні.
* * *
Іноземці та особи без громадянства на території України несуть
цивільно-правову, кримінальну та адміністративну відповідальність на
загальних підставах.
Згідно з ч. З ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення
законами України може бути передбачено особливий вид адміністративної
відповідальності іноземців та осіб без громадянства – адміністративне
видворення за межі України (депор-
169
тація). Відповідно до цього положення Кодексу Закон України «Про
правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ст. 32) встановив,
що іноземець, який вчинив злочин або адміністративне правопорушення,
після відбуття призначеного йому покарання чи виконання
адміністративного стягнення може бути видворений за межі України.
Рішення про видворення його за межі України після відбуття ним покарання
чи виконання адміністративного стягнення приймається органом внутрішніх
справ за місцем його перебування з наступним повідомленням протягом 24
годин прокурора про підстави прийняття такого рішення. За рішенням
органу внутрішніх справ видворення іноземця за межі України може
супроводжуватися забороною подальшого в’їзду в Україну строком до п’яти
років.
Крім цих випадків, іноземець може бути видворений за межі України за
рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України з наступним
повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого
рішення, якщо дії іноземця грубо порушують законодавство про статус
іноземців або суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи
охорони громадського порядку, або коли це необхідно для охорони
здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян України. Такі
заходи, наприклад, згідно зі ст. 16 Закону України «Про запобігання
захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний
захист населення» можуть бути застосовані до ВІЧ-інфі-кованих і хворих
на СНІД іноземців та осіб без громадянства, які не виконують
запропонованих закладами охорони здоров’я профілактичних заходів щодо
недопущення розповсюдження ВІЛ-інфек-ціїта своєю поведінкою створюють
загрозу здоров’я інших осіб.
Іноземець зобов’язаний покинути територію України у термін, зазначений у
рішенні про видворення, але не пізніше ніж через ЗО днів після прийняття
вказаного рішення. У разі прийняття рішення про видворення іноземця за
межі України у нього негайно анулюється віза та вилучаються інші
документи на право перебування в Україні.
Іноземці та особи без громадянства, які ухиляються від виїзду,
підлягають із санкції” прокурора затриманню і видворенню у примусовому
порядку. Затримання допускається лише на термін, необхідний для
видворення. Для тимчасового утримання іноземців та осіб без
громадянства, які незаконно перебувають в Україні та підлягають
адміністративному видворенню за її межі у примусовому порядку, згідно з
постановою Кабінету Міністрів України
від 17 липня 2003 р. № 1110 створено державну установу – Пункт
тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які
незаконно перебувають в Україні.
Рішення органів внутрішніх справ або Служби безпеки України про
видворення іноземця з України може бути оскаржено до суду. Оскарження
зупиняє виконання рішення про видворення, крім випадків, коли
необхідність негайного видворення зумовлена інтересами забезпечення
безпеки України чи охорони громадського порядку.
Видворення іноземців та осіб без громадянства здійснюється органами
внутрішніх справ, а у випадках, коли їх було затримано в межах
контрольованих прикордонних районів,- органами державної прикордонної
служби.
Іноземці, які підлягають видворенню, відшкодовують витрати, пов’язані з
видворенням, у порядку, встановленому законом. Якщо зазначені іноземці
не мають коштів для відшкодування витрат, пов’язаних з видворенням їх за
межі України, видворення здійснюється за рахунок держави.
Фізичні або юридичні особи, які запрошували чи приймали цих іноземців,
влаштовували їхні незаконний в’їзд, проживання, працевлаштування,
сприяли в ухиленні від виїзду після закінчення терміну перебування, в
порядку, встановленому законом, відшкодовують витрати, завдані державі
видворенням зазначених іноземців.
Водночас не допускається колективного видворення іноземців. Так, ця
вимога передбачена в ст. 4 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав
людини та основних свобод
Іноземцеві, який порушує законодавство України, якщо ці порушення не
передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності, може
бути скорочено термін перебування в Україні. Такий термін може бути
також скорочено, якщо в іноземця та особи без громадянства відпали
підстави для його подальшого перебування в Україні. Рішення про
скорочення терміну тимчасового перебування іноземця та особи без
громадянства в Україні приймається органами внутрішніх справ, Державної
прикордонної служби України.
Закон України «Про імміграцію» передбачає ще одну специфічну форму
відповідальності іноземців та осіб без громадянства -скасування дозволу
на імміграцію. Так, у ст. 12 цього Закону передбачається, що дозвіл на
імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо:
1) з’ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих
171
відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;
2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше
одного року і вирок суду набрав законної сили;
3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України,
громадському порядку в Україні;
4) це є необхідним для охорони здоров’я, захисту прав і законних
інтересів громадян України;
5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та
осіб без громадянства.
Особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на
імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця від дня отримання
копії цього рішення. Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона
підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України.
У разі скасування дозволу на імміграцію стосовно особи, яка мала до його
надання статус біженця в Україні, її не може бути вислано або примусово
повернуто до країни, де її життю або свободі загрожує небезпека через її
расу, національність, релігію, громадянство (підданство), належність до
певної соціальної групи або політичні переконання.
Якщо особа оскаржила рішення про скасування дозволу на імміграцію до
суду, рішення про її видворення не приймається до набрання рішенням суду
законної сили. У разі скасування дозволу на імміграцію та вилучення
посвідки на постійне проживання у зв’язку із засудженням до позбавлення
волі за вироком суду особа повинна виїхати з України протягом місяця від
дня відбуття покарання.
Розділ V
НАРОДНЕ ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ (ВИБОРИ, РЕФЕРЕНДУМ
1. Вибори, виборче право, принципи виборчого права України
Поняття і форми прямої демократії; вибори та їх соціальне призначення;
види виборів; виборче право; виборча система; конституційні принципи
виборчого права України: вільні, загальні, рівні, прямі вибори, таємне
голосування; порядок призначення виборів.
Стаття 5 Конституції України визначає дві форми народовладдя –
безпосередня (пряма) і представницька демократія. Безпосередня
демократія пов’язана з прямим волевиявленням народу України,
територіальної громади чи іншої визначеної законом спільноти громадян
України, яке здійснюється у визначених Конституцією та законами України
формах.
Форми безпосередньої демократії’— це способи і засоби безпосереднього
здійснення влади народом або його частиною (територіальною громадою,
населенням адміністративно-територіальної одиниці), які унеможливлюють
передання владних повноважень будь-яким органам чи особам. Згідно зі ст.
69 Конституції України основними формами народного волевиявлення є
вибори та референдум.
* * *
Під виборами в найширшому значенні цього слова розуміють такий спосіб
формування керівних органів, що полягає в голосуванні визначених осіб.
Завдяки виборам формуються, наприклад, керівні статутні органи
політичних партій та громадських органі-
173
зацій, президіальні органи зборів, деякі органи державної влади та
органи місцевого самоврядування тощо.
Вибори в конституційному праві – це спосіб формування органу державної
влади, органу місцевого самоврядування або наділення повноваженнями
їхньої посадової особи шляхом голосування уповноважених на те осіб і
визначення результатів такого голосування встановленою більшістю голосів
цих осіб за умови, коли на здобуття кожного мандата, мають право
балотуватися два та більше кандидатів. Вимога альтернативності має
важливе значення, оскільки не лише визначає демократичний характер
виборів, а й дозволяє відокремити вибори від призначення на посаду, яке
здійснюється колегіальним органом (наприклад, призначення Верховною
Радою України шести суддів Конституційного Суду України).
Соціальне призначення виборів полягає в тім, що:
1. Вибори є вихідним принципом організації державного механізму та
системи місцевого самоврядування. За їх допомоги, зокрема, формуються
парламент – Верховна Рада України; представницький орган Автономної
Республіки Крим і представницькі органи місцевого самоврядування;
заміщується пост Президента України та посади сільських, селищних,
міських голів. У демократичній державі з республіканською формою
правління взагалі не може бути органів, які набували би владних
повноважень в інший, ніж пряме чи опосередковане волевиявлення народу,
спосіб.
2. Вибори, проведені з дотриманням вимог Конституції України та
міжнародних стандартів, виступають необхідним засобом надання владі
легітимного характеру. За їх допомогою народ визначає своїх
представників в органах державної влади та органах місцевого
самоврядування, наділяє їх мандатом на здійснення у визначених
Конституцією межах своїх суверенних прав. Як підкреслює Г. Майєр, вибори
– це «єдиний акт, в якому політична воля народу безпосередньо втілюється
у владні політичні структури, найважливіший і єдиний акт, за яким народ
може визначати, до того ж в обов’язковій з позиції права формі, державну
волю»1.
3. Вибори відіграють визначальну роль у формуванні політичної еліти
суспільства. Саме за допомогою виборів відбувається процес селекції
політичних лідерів – громадяни наділяють владними повноваженнями тих
осіб, яким вони довіряють визначати
1 Государственное право Германии: В 2 т.~ Т. 1.- М.: Ин-т государства и
права РАН, 1994.-С. 121.
основні напрямки зовнішньої та внутрішньої політики держави, вважають
гідними здійснювати керівні функції.
Вибори є одним із найдавніших інститутів людського суспільства. Вони
починають застосовуватися вже в родовому суспільстві, а в суспільствах
стародавніх Греції та Риму вибори стають важливим способом організації
державної влади.
Вибори мають глибоке історичне коріння і на українських землях, де вони
виступали знаряддям формування органів влади за часів вічового, а згодом
і магдебурзького права, слугували основою побудови всіх ланок влади
козацької державності.
У сучасних умовах вибори є необхідним атрибутом життя суспільства,
характеризують ступінь демократизму державного режиму і являють собою
основну форму волевиявлення народу, реалізації народного суверенітету.
Тому не випадково значну увагу виборам приділяє міжнародне право, норми
якого закріплююсь стандарти щодо організації та проведення виборів в
органи публічної влади, які, своєю чергою, запозичуються
конституційно-правовими системами окремих країн, зокрема й України.
Найважливіше значення в цьому плані мають такі міжнародно-правові акти:
1. Загальна декларація прав людини ООН 1948 p., у ст. 21 (п. 3) якої
зазначено: «Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля
повинна виявлятись у періодичних і нефальсифікованих виборах, які
повинні провадитися за загального і рівного виборчого права таємним
голосуванням або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу
голосування».
2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 p., в якому
конкретизуються положення Загальної декларації прав людини. Стаття 25
пакту проголошує, що кожний громадянин повинен мати без будь-якої
дискримінації та без необгрунтованих обмежень право і можливість:
a) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за
посередництвом вільно обраних представників;
b) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які
проводяться на основі загального і рівного виборчого права за таємного
голосування і забезпечують свободу волевиявлення
виборців.
3. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод
(Протокол 1, 1952 p.), що містить таке положення: «Високі Договірні
Сторони зобов’язуються проводити вільні вибори
175
з розумною періодичністю таємним голосуванням на умовах, які
забезпечують народові вільне виявлення його думки під час вибору
законодавчої влади».
3. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод
(Протокол 1, 1952 p.), що містить таке положення: «Високі Договірні
Сторони зобов’язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю
таємним голосуванням на умовах, які забезпечують народові вільне
виявлення його думки під час вибору законодавчої влади».
Ці міжнародні норми мають загальний характер, вони універсальні та
слугують важливою гарантією виборчих прав громадянина в кожній країні,
яка визнає себе членом світового співтовариства. Дотримання вимог,
сформульованих у зазначених міжнародно-правових документах, а серед них
насамперед слід звернути увагу на вимоги вільних, справедливих та
справжніх виборів, є обов’язковим для того, щоб вибори були визнані
легітимними. При цьому вільними визнаються вибори, що характеризуються
відсутністю тиску й залякування виборців, їхньою важливою гарантією є
незалежність судової влади. Справедливими можуть бути визнані лише такі
вибори, які проводяться на основі дотримання демократичних принципів
виборчого права (загальні та рівні вибори за таємного голосування).
Справжні вибори забезпечують виборцям реальний вибір, вони мають
проводитися на основі політичного плюралізму.
Міжнародні норми щодо організації та проведення виборів отримали повне
відображення в Конституції України, з прийняттям якої в червні 1996 р.
було закладено передумови для подальшого розвитку в українському
суспільстві інституту виборчого права відповідно до сучасних вимог.
Закріплені в Конституції поняття «народ», «влада», «права і свободи
людини і громадянина», «народне волевиявлення», «вибори» є
визначальними. Так, у преамбулі Конституції зазначено, що Верховна Рада
України приймає її дбаючи про забезпечення прав і свобод людини. У ст. 5
закріплено, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, а основними
формами безпосереднього здійснення влади народом є вибори та референдум
(ст. 69). У ст. 24 визначено, що всі громадяни мають рівні конституційні
права і свободи, а в ст. 38 закріплено право громадян брати участь в
управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих
референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади
та органів місцевого самоврядування.
Конституція України (ст. 3) також декларує, що людина, її життя і
здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в
Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини, зокрема
право обирати і бути обраним, та їхні гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за
свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є
головним обов’язком держави.
* * *
Види виборів. Вибори класифікують за різними підставами, зокрема:
1) залежно від того, які органи обираються, вибори поділяються на
парламентські (вибори народних депутатів), президентські (вибори
Президента України) та місцеві – вибори депутатів місцевих рад,
сільських, селищних, міських голів;
2) залежно від того, обирається виборний орган повністю або частково,
розрізняють загальні та часткові (коли обирається лише частина
колегіального виборного органу влади) вибори;
3) залежно від підстав проведення вибори можуть бути черговими,
позачерговими (достроковими), повторними, проміжними;
4) залежно від способу волевиявлення виборців вибори можна поділити на
прямі та непрямі.
* * *
Термін «виборче право» в юридичній літературі інтерпретується в двох
значеннях – об’єктивному і суб’єктивному.
Об’єктивне виборче право – це один із головних конституційно-правових
інститутів, якого складають норми, що регулюють суспільні відносини,
пов’язані з формуванням представницьких та інших виборних органів
публічної влади (державної влади і місцевого самоврядування). Цей
інститут характеризується такими особливостями:
1) він більшою мірою (порівняно з іншими конституційно-правовими
інститутами) зазнає впливу норм міжнародного права;
2) значна частина його норм є полівалентними, себто такими, що
одночасно належать до двох та більше галузей права;
3) переважна більшість норм цього інституту є процесуальними нормами.
Норми інституту виборчого права встановлюють: принципи
177
виборчого права; вимоги до виборців і кандидатів; порядок утворення та
діяльності виборчих органів; процедуру висування і реєстрації
кандидатів; статус виборців та інших суб’єктів виборчого процесу;
процедуру ведення передвиборної агітації та голосування; порядок
визначення результатів виборів тощо. Джерелами інституту виборчого права
є:
1. Конституція України.
2. Закони України – «Про вибори народних депутатів України» від 25
березня 2004 р.1; «Про вибори Президента України» від 18 березня 2004
р.; «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 6 квітня 2004
р.2; «Про Центральну виборчу комісію» від 30 червня 2004 р.
3. Рішення Конституційного Суду України щодо тлумачення виборчого
законодавства України3.
4. Міжнародні договори України, в яких встановлено загальновизнані норми
щодо принципів участі громадян у виборах та згоду на обов’язковість яких
надано Верховною Радою України. До них, зокрема, належать: Загальна
декларація прав людини ООН від 10 грудня 1948 p.; Конвенція про
політичні права жінок (набула чинності 7 липня 1954 p., ратифікована
Українською РСР 22 липня 1954 р.); Декларація ООН про ліквідацію всіх
форм расової дискримінації від 20 листопада 1963 p.; Міжнародний пакт
про громадянські і політичні права (прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН
16 грудня 1966 р., ратифікований Українською РСР 19 жовтня 1973 р.);
Документ Копенгагенської наради з людського виміру НБСЄ від 29 червня
1990 р.
Особливістю виборчого законодавства України сьогодні є його суттєве
оновлення, мета якого – запровадження нових засад виборів і зміцнення
гарантій виборчих прав громадян України. Зокрема, нове виборче
законодавство передбачає зміну виборчої сис-
1 Набирає чинності з 1 жовтня 2005 р. До того часу діятиме Закон
України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних,
міських голів» від 14 січня 1998 р.
2 Набирає чинності з 1 жовтня 2005 р. До того часу діятимуть закони
України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних,
міських голів» від 14 січня 1998 р. та «Про вибори депутатів Верховної
Ради Автономної Республіки Крим» від 12 лютого 1998 р.
3 Наприклад, Рішення Конституційного Суду України 17 квітня 2003 р. №
9-рп/2003 (справа про вибори депутатів Верховної Ради Автономної
Республіки Крим).
теми на парламентських і місцевих виборах, перехід від змішаної та
мажоритарної систем (схема 10) до пропорційної системи (мажоритарна
система залишається лише на виборах Президента України та сільських,
селищних, міських голів), підвищення ролі партій в організації та
проведенні виборів.
Суб’єктивне виборче право – закріплене Конституцією України (ст. 38) і
гарантоване державою право громадянина України вільно обирати та бути
обраним до виборних органів публічної влади (державної влади і місцевого
самоврядування). При цьому можна виділити активне (право обирати) і
пасивне (право бути обраним) виборче право. Громадяни, які за
Конституцією України користуються активним виборчим правом, називаються
виборцями, а сукупність виборців у межах України, територіальної
громади, адміністративно-територіальної одиниці або виборчого округу
складає виборчий корпус (електорат). У науці конституційного права
розрізняють такі виборчі корпуси:
1) юридичний- сукупність зареєстрованих виборців (включених до списку
виборців);
2) фактичний – сукупність виборців, які проголосували на виборах;
3) потенційний – сукупність як зареєстрованих, так і через будь-які
причини незареєстрованих виборців.
* * *
Принципи виборчого права – це умови його визнання і здійснення, які
разом забезпечують реальний характер волевиявлення народу, легітимність
виборних органів публічної влади. Загальновизнані принципи виборчого
права зафіксовані у відповідних міжнародно-правових документах. Так, ч.
З ст. 21 Загальної декларації прав людини встановлює: «Воля народу
повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятись у
періодичних і нефальсифі-кованих виборах, що мають проводитися згідно з
загальним і рівним виборчим правом шляхом таємного голосування або ж
через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування». У
ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права записано:
«Кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації… та без
необгрунтованих обмежень право і можливість:
а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за
посередництвом вільно обраних представників;
б) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, що
проводяться на основі загального і рівного виборчого
179
права за таємного голосування і забезпечують свободу волевиявлення
виборців…».
У повній відповідності до цих міжнародно-правових документів Конституція
України (ст. 71) закріпила такі принципи суб’єктивного виборчого права:
принцип вільних виборів; принципи загального, рівного і прямого
виборчого права; принцип таємного голосування (схема 19).
При цьому слід зазначити, що Конституція України закріплює принципи
виборчого права як універсальні, вони стосуються до всіх видів виборів,
а їх проголошення як конституційної основи виборчої системи свідчить про
справді демократичний характер формування виборних органів державної
влади і органів місцевого самоврядування України та є вагомою
передумовою демократизму конституційного ладу, свідченням реального
народовладдя. Деталізація цих конституційних принципів здійснюється у
виборчому законодавстві.
Принцип вільних виборів означає, що кожний виборець самостійно, без
будь-якого зовнішнього впливу вирішує – брати йому участь у виборах чи
ні, а якщо брати, то якою мірою.
Із принципу вільних виборів випливає відсутність обов’язкового вотуму –
юридичного обов’язку виборців брати участь у голосуванні: у встановленні
результатів виборів не враховується, яка частка виборців взяла участь у
голосуванні,- вибори вважаються такими, що відбулися, якщо проголосував
хоча б один виборець.
Отже, принцип вільних виборів забороняє будь-яке переслідування за
ухиляння від участі голосуванні (абсентеїзм), хоч би якими причинами
воно було викликане – хвороба, від’їзд, незацікавленість у результатах
виборів, бажанням використати свою неучасть у голо-
суванні як політичну демонстрацію тощо. Так, залежно від мотивів
неучасті у виборах виділяють такі види абсентеїзму, як політичний,
економічний, соціальний, аполітичний тощо. Наприклад, за політичного
абсентеїзму виборець, ухиляючись від участі у виборах, висловлює свій
протест політичним програмам і передвиборним платформам усіх кандидатів,
він вважає, що жодна з них не відповідає його власним політичним
поглядам. Політичний абсентеїзм може бути також пов’язаний із сумнівами
виборця щодо можливості проведення чесних виборів. За економічного та
соціального абсентеїзму виборець висловлює протест стосовно складної
економічної чи соціальної ситуації, що склалася в суспільстві
(безробіття, недостатня соціальна захищеність, кепська екологія тощо),
він не вірить у бажання і здатність усіх кандидатів боротися з цими
негативними явищами. Аполітичний абсентеїзм не пов’язаний із політичною
демонстрацією, він полягає в байдужому ставленні, відсутності будь-якого
інтересу виборця до виборів і політики в цілому.
Можна по-різному оцінювати явище абсентеїзму. З нашої власної історії, з
практики інших країн ми знаємо багато прикладів, коли абсентеїсти
обвинувачуються в нерозумінні соціального значення та демократичної
цінності виборів, у невиконанні важливого громадського обов’язку тощо.
Така оцінка абсентеїзму має певне об-грунтовання, адже масове ухиляння
від участі у виборах призводить або до обрання представницького органу
влади невеликою частиною виборців, що дозволяє ставити під сумнів його
легітимність, або ж може затягнути виборчий процес (у разі встановлення
обов’язкового мінімуму участі у виборах необхідно проводити повторні
вибори). З метою штучного стимулювання активності виборців законодавство
окремих країн навіть передбачає обов’язковий вотум чи обов’язкове
голосування, а абсентеїсти притягуються до юридичної відповідальності.
Звичайно, це сприяє активнішій участі виборців у голосуванні, але не
вирішує головної проблеми – не усуває пасивності виборця, який вимушено
проголосував, а лише маскує її. Примус до участі в голосуванні на
практиці призводить до того, що пасивний виборець або стає здобиччю
політичної демагогії, або ж голосує навмання, без свідомого вибору. І в
першому, і в другому випадках обов’язкове голосування фактично
призводить до спотворення народного волевиявлення та фальсифікації
народного представництва і, отже, не може розглядатись як демократичний
інструмент підвищення політичної активності громадян.
Саме з цими обставинами пов’язана заборона застосування примусу у
виборчому законодавстві України – насильства, погроз,
181
обману, підкупу чи будь-яких інших дій, що перешкоджають вільному
формуванню та вільному виявленню волі виборця на виборах народних
депутатів України (наприклад, ч. 2 ст. 5 Закону України «Про вибори
народних депутатів України»).
Водночас публічні заклики або агітація за бойкотування виборів
забороняються. Подібні дії, зокрема, передбачають адміністративну
відповідальність (штраф від трьох до шести неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян) – ст. 186-2 Кодексу України про адміністративні
правопорушення.
Принцип загального виборчого права (схема 20) означає:
по-перше, право голосу на всіх виборах мають лише громадяни України.
Вимога належності до громадянства України пов’язана з тим, що виборче
право – це найважливіша форма участі громадянина в управлінні державними
справами, воно належить до політичних прав, відповідно, негромадяни,
зокрема й апатриди, які проживають на території України, не наділяються
виборчим правом. Подібна вимога передбачена законодавством інших країн,
за винятком Нової Зеландії. Договір про Європейський Союз 1992 р.
(Маастрихтський договір) передбачає надання на умовах взаємності
виборчих прав іноземцям – громадянам інших держав – членів EC, але лише
на місцевих виборах;
по-друге, відповідно до положень ст. 24 Конституції України виборче
законодавство України забороняє будь-які привілеї чи обмеження виборчих
прав окремих груп громадян залежно від природних властивостей
громадянина України як людини та від його громадянських рис. При цьому
до природних властивостей можуть бути віднесені раса, колір шкіри,
стать, а до громадянських властивостей – політичні, релігійні та інші
переконання, етнічне та соціальне походження, майновий стан, місце
проживання, мовна належність.
Виділення цих властивостей громадянина у виборчому законодавстві
обумовлене особливостями України як держави з багатонаціональним складом
населення, громадяни якої використовують різні мови та належать до
різних релігійних конфесій. Слід зазначити, що перелік властивостей
громадянина, за якими забороняється дискримінація його виборчих прав, не
є вичерпним. Так, наприклад, у ч. 4 ст. 2 Закону України «Про вибори
народних депутатів України» йдеться також про необхідність врахування
«інших ознак», які можуть виникнути в процесі реалізації виборчих прав.
Такий підхід повною мірою узгоджується із загальновизнаними нормами
міжнародного права. Зокрема, ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські
та політичні права прямо вказує на те, що кожний громадянин
передбачає виборчі цензи означає, що
віковий – активного виборчого права набувають громадяни України, яким на
день виборів виповнилося 18 років
право голосу мають лише громадяни Украї
дієздатності – не мають права голосу громадяни, визнані судом
недієздатними
забороняються будь-які привілеї чи обмеження виборчих прав окремих груп
громадян
осілості – на місцевих виборах
забороняються обмеження щодо участі громадян у виборчому процесі, які
не передбачені Конституцією та законами України
УМОВИ НАБУТТЯ ПАСИВНОГО ВИБОРЧОГО ПРАВА
наявність права голосу (активного виборчого права)
додаткові (порівняно з активним виборчим правом) умови та фактори
підвищується віковий ценз (з 18 до 21 року на парламентських виборах і
до 35 – на президентських)
встановлюється ценз осілості на парламентських і президентських виборах
встановлюється ценз судимості
встановлюється мовний ценз на президентських виборах
Схема 20. Загальне виборче право
183
повинен мати без будь-якої дискримінації та без необгрунтованих обмежень
право і можливість голосувати і бути обраним на справжніх періодичних
виборах;
по-третє, забороняються обмеження щодо участі громадян у виборчому
процесі, які не передбачені Конституцією України та цим Законом.
Відповідно до ст. 64 Конституції України окремі обмеження виборчих прав
громадян можуть бути встановлені в умовах воєнного або надзвичайного
стану. При цьому повинен бути зазначений строк дії цих обмежень.
Наприклад, надзвичайний стан на всій території України може бути введено
на строк не більше як на ЗО діб і не більше як на 60 діб в окремих
місцевостях. У разі необхідності надзвичайний стан може бути продовжений
Президентом України не більше як на ЗО діб (ст. 7 Закону України «Про
правовий режим надзвичайного стану»).
У ст. 70 Конституції України та у виборчому законодавстві України
визначають спеціальні умови (виборчі цензи або кваліфікації) для
отримання права голосу на виборах (активного виборчого права). До них
відносять:
1) віковий ценз – активного виборчого права набувають громадяни
України, яким на день виборів виповнилося 18 років;
2) ценз дієздатності – не мають права голосу громадяни, визнані судом
недієздатними.
При цьому передбачений Конституцією України 18-річний вік виборця має
бути підтверджений відповідними документами, до яких Закон України «Про
вибори народних депутатів» (ч. 2 ст. 2) відносить: паспорт громадянина
України; паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний
паспорт; службовий паспорт; посвідчення особи моряка; посвідчення члена
екіпажу; військовий квиток для військовослужбовців строкової служби;
тимчасове посвідчення громадянина України; картка (довідка) установи
кримінально-виконавчої системи, що повинна містити: прізвище, ім’я, по
батькові, число, місяць, рік народження, громадянство, фотокартку особи,
підпис керівника та печатку установи,-для осіб, які перебувають в
установах кримінально-виконавчої системи.
Недієздатним визнається громадянин, який внаслідок психічної хвороби або
недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними (ст. 16
ЦК України). Вимога визнання громадянина недієздатним тільки судом
спрямована на зміцнення гарантій виборчих прав громадян. Це означає, що
у випадку, коли громадянин тяжко хворий і навіть перебуває на обліку у
відповідній психі-
атричній медичній установі, то самі по собі ці обставини не можуть бути
підставою для відсторонення його від участі у виборах. Лише суд на
підставі ретельного вивчення медичного висновку може визнати громадянина
недієздатним і, отже, нездатним обирати та бути обраним.
Що стосується процедури визнання громадянина недієздатним, то вона
визначена у розділі IV Цивільного процесуального кодексу України1.
Так, заява про визнання фізичної особи недієздатною подається до суду за
місцем проживання цієї особи, а якщо вона перебуває на лікуванні в
наркологічному або психіатричному закладі,- за місцем цього закладу.
Така заява може бути подана членами сім’ї фізичної особи, близькими
родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки й
піклування, психіатричним закладом. У заяві повинні бути викладені
обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад,
внаслідок чого особа не є здатною усвідомлювати значення своїх дій та
(або) керувати ними.
Суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної
особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну
експертизу.
Рішення суду про визнання громадянина недієздатним після набрання ним
законної сили надсилається органові опіки й піклування. Воно і є
підставою для ухвалення рішення відповідним виконавчим органом
сільської, селищної, міської, районної у містах ради не включати цього
громадянина до загального списку виборців або виключити його з цього
списку і відповідно – про виключення його зі списку виборців на виборчій
дільниці.
Рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною може бути
скасоване в разі її видужання або значного поліпшення її психічного
стану, що здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного
висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки
й піклування.
Рішення суду про поновлення громадянина в дієздатності є підставою для
включення його як до загального списку виборців, так і до списку
виборців на виборчій дільниці;
3) ценз осілості передбачено у проведенні місцевих виборів -депутати
сільських, селищних, міських рад і сільські, селищні, міські голови
обираються громадянами України, які належать до
1 Набирає чинності з 1 січня 2005 р.
185
відповідних територіальних громад. Депутати районних, обласних рад
обираються громадянами України, які належать до відповідних
територіальних громад у межах району, області. Депутати Верховної Ради
Автономної Республіки Крим обираються громадянами України, які
проживають на території Автономної Республіки Крим (ч. 1 ст. 2 Закону
України «Про вибори депутатів Автономної Республіки Крим, місцевих рад
та сільських, селищних, міських голів»).
Конституція і виборче законодавство України не передбачають інших
виборчих цензів для активного виборчого права на президентських і
парламентських виборах. Зокрема, мають право голосу громадяни, які
перебувають у місцях позбавлення волі за вироком суду, а також
затримані, заарештовані за підозрою у скоєнні злочину тощо. Водночас зі
змісту ч. 6 ст. 2 Закону України «Про вибори народних депутатів України»
можна зробити висновок, що не можуть реалізувати свого виборчого права
на виборах народних депутатів України громадяни України, які проживають
або перебувають у період підготування та проведення виборів за межами
України і перетнули кордон України на підставах, що не можуть бути
визнані законними.
Очевидно, до такої категорії осіб слід віднести громадян, які виїхали з
України з порушенням порядку, визначеного Законом України «Про порядок
виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» від 21 січня 1994
р. Так, відповідно до ст. 1 зазначеного Закону на громадян України, які
звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються всі положення
чинного законодавства, вони користуються всіма правами, зокрема правом
голосу, і несуть установлені законом обов’язки. Такі громадяни отримують
документи, що дають право на виїзд з України та посвідчують особу
громадянина України під час перебування за її межами, зокрема:
закордонний паспорт громадянина України; посвідчення особи моряка чи
посвідчення члену екіпажу. Лише за наявності цих документів громадяни
України вносяться до списків виборців на виборчих дільницях, утворених
при дипломатичних та інших офіційних представництвах і консульських
установах України за кордоном;
4) на місцевих виборах установлено ще два цензи – проходження строкової
військової служби та ценз судимості: не мають права голосу на місцевих
виборах військовослужбовці строкової служби та громадяни України, які за
вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі (ст. З Закону України
«Про вибори де-
путатів Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних,
міських голів»). Таке обмеження пов’язане з тим, що зазначені особи не
можуть бути віднесені до певної територіальної громади.
Конституція України та виборче законодавство України встановлюють
додаткові, порівняно з активним виборчим правом, обмеження щодо
пасивного виборчого права громадян:
1) підвищується віковий ценз (з 18 до 21 року на виборах народних
депутатів України і до 35 років на виборах Президента України). Це
обумовлено тим, що діяльність глави держави, парламентаря передбачає
наявність у нього певного життєвого досвіду, належного освітнього рівня,
здатності до вирішення складних політичних, правових, економічних і
соціальних проблем, а це, своєю чергою, досягається з відповідним віком;
2) встановлюється ценз осілості на виборах Президента України і народних
депутатів України, який передбачає, що за громадянином України
визнається право бути обраним Президентом України лише після десяти
останніх перед днем виборів років проживання в Україні, а народним
депутатом – після п’яти років. Це обмеження обумовлене тим, що глава
держави, член законодавчого органу має бути добре обізнаний з різними
аспектами суспільного життя країни. При цьому термін «проживання в
Україні» за Законом України «Про вибори народних депутатів України» (ч.
2 ст. 9) означає:
проживання на території в межах державного кордону України;
перебування на судні, що перебуває у плаванні під Державним Прапором
України;
перебування громадян України в установленому законодавством порядку у
відрядженні за межами України, в дипломатичних та інших офіційних
представництвах і консульських установах України, міжнародних
організаціях та їхніх органах;
перебування на полярних станціях України;
перебування у складі формування Збройних Сил України, дислокованого за
межами України;
перебування громадян України за межами України відповідно до міжнародних
договорів України;
3) встановлюється мовний ценз на виборах Президента України -Президентом
України може бути обраний громадянин України, який володіє державною
мовою (ст. 103 Конституції України);
4) передбачається також обмеження пасивного виборчого права для осіб,
які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не
погашена і не знята у встановленому зако-
187
ном порядку {ценз судимості). Зміст поняття умислу розкривається у ст.
24 Кримінального кодексу – це така форма вини, коли особа усвідомлювала
суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно
небезпечні наслідки і бажала їх настання (прямий умисел) або
усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала
його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо
припускала їх настання.
Принцип рівного виборчого права означає забезпечення рівних для кожного
громадянина прав і можливостей впливати на результат виборів. Цей
принцип випливає із загальнішого конституційного принципу рівноправності
громадян, поширюється як на активне, так і на пасивне виборче право. При
цьому рівність прав і можливостей виборців вимагає дотримання таких
умов:
1) усі виборці повинні мати однакову кількість голосів на виборах
(заборона плюрального вотуму, тобто надання одним виборцям більшої
кількості голосів стосовно до інших залежно від майнового стану чи інших
факторів). Зокрема, на виборах Президента України кожний виборець має
один голос, якого він може використати у день голосування тільки на
одній виборчій дільниці (ч. 2 ст. З Закону України «Про вибори
Президента України»);
2) повинна бути забезпечена єдина норма представництва -кожний депутат
має представляти приблизно однакову кількість виборців. Реалізація цієї
вимоги забезпечується утворенням одномандатних виборчих округів (на
виборах депутатів сільських, селищних рад) з приблизно рівною кількістю
виборців та визначеним виборчим законодавством України порядком
установлення результатів виборів у багатомандатних виборчих округах,
який передбачає необхідність обчислення виборчої квоти;
3) забороняється поділ виборців на розряди (курії) за майновою,
національною, становою, релігійною, етнічною чи іншою ознакою;
4) усім виборцям має бути гарантовано рівний захист законом і судом
активного і пасивного виборчого права.
Рівність прав і можливостей кандидатів брати участь у виборчому процесі
забезпечується:
1) забороною привілеїв чи обмежень кандидатів у депутати за ознаками
раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі,
етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання,
за мовними або іншими ознаками;
2) забороною втручання органів державної влади та органів міс-
цевого самоврядування у виборчий процес, опріч випадків, передбачених
виборчим законодавством;
3) рівним ставленням органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, їхніх службових і посадових осіб до кандидатів у
депутати, партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу;
4) забороною використання партією (блоком) під час фінансування
передвиборної агітації, крім коштів свого виборчого фонду та коштів
Державного бюджету України, інших коштів;
5) рівним доступом кандидатів у депутати, партій (блоків) -суб’єктів
виборчого процесу до засобів масової інформації на умовах, визначених
законами України (наприклад, ч. 4 ст. З Закону України «Про вибори
народних депутатів України»).
Пряме виборче право означає, що депутати, інші виборні особи обираються
безпосередньо виборцями, і його слід відрізняти від непрямого
(багатоступеневого) виборчого права, яке застосовується в деяких країнах
(наприклад, у США на виборах Президента США).
Пряме виборче право є демократичнішим, оскільки не передбачає ніяких
проміжних інстанцій між виборцями та кандидатами в депутати: виборець
голосує безпосередньо за кандидата.
Не може вважатися порушенням прямого виборчого права голосування на
виборах народних депутатів України та на місцевих виборах за кандидатів
у депутати, внесених до виборчих списків політичних партій (блоків),
оскільки в цьому випадку мова може йти лише про певний спосіб
голосування безпосередньо за кандидатів у депутати, а політичні партії
не підміняють виборців у такому голосуванні, про що зазначається,
наприклад, у Рішенні Конституційного Суду України від 26.02.1998 р. № 1
рп/98.
Принцип таємного голосування полягає в забороні зовнішнього нагляду і
контролю за волевиявленням виборців у будь-якій формі, будь-якими
засобами та будь-якими суб’єктами. Виборче законодавство не деталізує
засобів і методів здійснення такого контролю – він може бути як
державним, так і позадержавним, мати різні мотиви, здійснюватись у
різних формах тощо. Проте мета будь-яких спроб порушити таємницю
голосування одна: здійснити вплив на процес народного волевиявлення для
спотворення його результатів.
Виборче законодавство України передбачає спеціальні організаційні заходи
та процедури із забезпечення таємниці голосування, зокрема:
• кожний виборець голосує на виборах особисто. Голосування за інших осіб
чи передання виборцем права голосу будь-якій
189
іншій особі забороняється (наприклад, ст. 8 Закону України «Про вибори
народних депутатів України»);
• виборчий бюлетень повинен мати таку форму, яка відкидає можливість
установити, хто саме його заповнив (ст. 64 Закону України «Про вибори
народних депутатів України»);
• голосування має проводитись у спеціально відведених та
облаштованих приміщеннях, в яких обладнуються кабіни (кімнати) для
таємного голосування (ст. 67 Закону України «Про вибори народних
депутатів України»);
• бюлетені повинні заповнюватися виборцем особисто в кабіні
(кімнаті) для таємного голосування. Під час заповнення виборчих
бюлетенів забороняється присутність у кабіні (кімнаті) для таємного
голосування інших осіб (ст. 69 Закону України «Про вибори народних
депутатів України»);
• для випадків голосування за межами спеціально відведених приміщень
(для голосування осіб, які за станом здоров’я не можуть прибути до
приміщення для голосування) має бути передбачена така процедура, яка
виключає порушення таємниці голосування або спотворення волевиявлення
виборців (ст. 70 Закону України «Про вибори народних депутатів
України»).
Реалізація принципу таємного голосування забезпечується також
установленням відповідальності осіб, які порушили таємницю голосування.
Зокрема, кримінальна відповідальність за порушення таємниці голосування
передбачена ст. 159 Кримінального кодексу України: умисне порушення
таємниці голосування під час проведення передбачених законом України
виборів, учинене членом виборчої комісії або іншою службовою особою з
використанням влади чи службового становища,- карається штрафом від
п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
позбавленням волі на строк від одного до трьох років із позбавленням
права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до
трьох років.
2. Виборча система України
Поняття й види виборчих систем; призначення виборів.
Термін «виборча система» в науці конституційного права також
використовується у двох значеннях – широкому і вузькому.
У широкому значенні під виборчою системою розуміють систему суспільних
відносин, які складаються з виборами органів публічної влади та
визначають порядок їх формування. Ці відносини регулю-
ються конституційно-правовими нормами, які в сукупності утворюють
конституційно-правовий інститут виборчого права.
Виборча система у вузькому значенні – це певний спосіб розподілу
депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів
голосування виборців або інших уповноважених осіб. При цьому
виокремлюють три основні види виборчих систем, які різняться порядком
установлення результатів голосування1 (схема 21):
система більшості – мажоритарна;
система пропорційного представництва – пропорційна;
змішана система – пропорційно-мажоритарна.
мажоритарна
базується на принципі: обраним вважається кандидат, який отримав
установлену більшість голосів виборців на виборчому окрузі, в якому він
балотувався, або в цілому по країні (у разі президентських виборів)
в Україні застосовується на президентських і місцевих виборах
пропорційна;
передбачає такий порядок визначення результатів голосування, за якого
розподіл мандатів між партіями, що виставили своїх кандидатів до
представницького органу, здійснюється відповідно до кількості отриманих
ними голосів
в Україні буде запроваджена з 1 жовтня 2005 р. на парламентських і
місцевих виборах
пропорційно-мажоритарна
заснована на поєднанні елементів мажоритарної та пропорційної систем:
наприклад, частина депутатів обирається за однією системою, частина – за
іншою
в Україні застосовується на парламентських виборах (до 1 жовтня 2005 р.)
Схема 21. Виборчі системи
1 У літературі використовуються також інші критерії класифікації
виборчих систем, за якими виділяють, наприклад, систему єдиного голосу,
що не передається (система кумулятивного вотуму), систему єдиного
голосу, що передається тощо (див.: Конституционное (государственное)
право зарубеж-ньіх стран.- Т. 1-2.- М: Изд-во БЕК, 1996.- С. 360-381.
191
Так, мажоритарна виборча система базується на принципі: обраним
вважається кандидат, який отримав установлену більшість голосів виборців
на виборчому окрузі, в якому він балотувався, або в цілому по країні (у
разі президентських виборів). Подібна система може бути застосована як в
одномандатних, так і в багатомандатних округах. В останньому випадку від
округу обирається визначена кількість депутатів (якщо голосування
відбувається по окремих кандидатах) або ж виборці голосують за список
політичної партії, і всі депутатські мандати по округу забирає список
партії, який набирає більшість голосів.
Мажоритарна система має кілька різновидів – відносної, абсолютної або
кваліфікованої більшості. Мажоритарна система абсолютної більшості (або
французька модель) передбачає, що переможцем на виборах стає кандидат,
який набирає більше половини (50% плюс один голос) голосів у
відповідному окрузі. Подібна система застосовується сьогодні досить
рідко, оскільки здебільшого вимагає проведення другого туру голосування,
до участі в якому допускаються два кандидати, які набирають найбільшу
кількість голосів у першому турі. Поширенішою є мажоритарна система
відносної більшості (англійська модель), за якої переможцем визнається
кандидат, який набирає більше голосів, ніж будь-який інший претендент.
Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що для обрання
кандидат має набрати значно більше половини голосів виборців.
Пропорційна виборча система передбачає такий порядок визначення
результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, що
виставили своїх кандидатів до представницького органу, здійснюється
відповідно до кількості отриманих ними голосів. Така виборча система
передбачає утворення великих багатомандатних округів і забезпечує
представництво партій у виборних органах відповідно до їхньої
популярності у виборців. За пропорційної системи розподіл мандатів між
політичними партіями здійснюється за допомогою виборчої квоти (виборчого
метра), яка визначається одразу ж після виборів поділом загальної
кількості голосів, поданих у багатомандатнім окрузі, на число мандатів,
що припали на цей округ. Ідея пропорційної виборчої системи була
обґрунтована Луї Сен-Жюстом іще 1793 p., але почала застосовуватися лише
наприкінці XIX ст. (Сербія, 1888 p.; Бельгія, 1889 р. тощо). Сьогодні
пропорційна система поширена більш як у 60 країнах світу.
Останнім часом набуває широкого застосування змішана ви-
борча система (наприклад, Албанія, Італія, Росія, ФРН, Угорщина),
заснована на поєднанні елементів мажоритарної та пропорційної систем:
наприклад, частина депутатів обирається за однією системою, частина – за
іншою, що дозволяє одночасно використати переваги кожної з цих двох
систем.
В Україні застосовуються різні виборчі системи: на виборах Президента
України та місцевих виборах – мажоритарна, на виборах народних депутатів
України – змішана. При цьому змішана система виборів народних депутатів
України характеризується такими рисами:
по-перше, і за мажоритарною (відносної більшості), і за пропорційною
системами обирається однакова кількість народних депутатів України –
225;
по-друге, багатомандатний округ визначено як загальнодержавний.
З 1 жовтня 2005 p., коли набуває чинності нове виборче законодавство
України, виборча система України зазнає суттєвих змін. Так, вибори
народних депутатів України проводитимуть повністю за пропорційною
системою: «вибори депутатів здійснюються за пропорційною системою:
депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від
політичних партій, виборчих блоків політичних партій у багатомандатному
загальнодержавному виборчому окрузі» (ч. З ст. 1 Закону України «Про
вибори народних депутатів України»). Досить складною буде виборча
система на місцевих виборах:
депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних,
міських, районних у містах рад обиратимуться за пропорційною системою;
депутати сільських, селищних рад, сільські, селищні, міські голови – за
мажоритарною системою (ст. 2 Закону України «Про вибори депутатів
Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських,
селищних, міських голів»).
Слід зазначити, що як мажоритарна, так і пропорційна виборчі системи
мають певні недоліки. Так, мажоритарна система – досить результативна і
проста у застосуванні, але вона сприяє неадекватному відображенню у
складі представницького органу політичного спектра суспільства та
призводить до втрати великої кількості голосів, а це має наслідком
послаблення представництва в парламенті чи іншому виборному органі.
Пропорційна система теж має істотні недоліки: по-перше, вона передбачає
неперсоніфіковані вибори – виборчі списки партій фор-
193
муються партійним керівництвом келійно і виборці фактично голосують за
кандидатів, про яких їм нічого невідомо; по-друге,’ пропорційна система
вимагає сталої багатопартійності, яка характеризувалася би досить чіткою
поляризацією політичних сил, що дозволяє після виборів сформувати
стабільну парламентську більшість.
Процедура призначення виборів передбачає встановлення уповноваженим
органом дати голосування. Виборче законодавство відповідно до положень
Конституції України встановлює порядок призначення виборів народних
депутатів України, Президента України, депутатів місцевих рад,
сільських, селищних, міських голів залежно від виду виборів, які можуть
бути черговими, позачерговими (достроковими), повторними, проміжними,
першими (схема 22).
Чергові вибори народних депутатів України проводяться із закінченням
конституційного строку повноважень Верховної Ради України і не
потребують окремого рішення про їх призначення
////
Строки проведення виборів у Конституції та новому виборчому
законодавстві України визначено так.
1. Вибори Президента України:
– чергові проводяться із закінченням конституційного строку повноважень
Президента України (в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень
Президента України – ст. 103 Конституції України);
– позачергові проводяться із достроковим припиненням повноважень
Президента України (в період дев’яноста днів з дня припинення
повноважень – ст. 103 Конституції України).
2. Вибори народних депутатів України:
– чергові відбуваються в останню неділю березня останнього року
повноважень Верховної Ради України, а виборчий процес розпочинається за
120 днів до дня виборів. Центральна виборча комісія оголошує про початок
виборчого процесу не пізніше ніж за 125 днів до дня виборів;
– позачергові відбуваються в останню неділю шістдесятиден-ного строку з
дня опублікування указу Президента України про дострокове припинення
повноважень Верховної Ради України.
3. Місцеві вибори:
– чергові призначаються не пізніш як за 120 днів до дня виборів, а їх
виборчий процес розпочинається за 90 днів до дня виборів;
– позачергові призначаються не пізніш як за 70 днів до дня виборів, а їх
виборчий процес розпочинається за 60 днів до дня виборів;
– повторні проводяться в останню неділю шістдесятиденного строку з дня
оприлюднення територіальною виборчою комісією рішення про їх
призначення;
– проміжні проводяться в останню неділю шістдесятиденного строку з дня
опублікування рішення про призначення виборів;
– перші призначаються не пізніш як за 120 днів до дня виборів, а початок
їх виборчого процесу оголошується не пізніш як за 90 днів.
3. Виборчий процес в Україні
Поняття виборчого процесу та його суб’єкти; засади виборів і виборчого
процесу; стадії виборчого процесу: складання списків виборців; утворення
виборчих округів і виборчих дільниць; виборчі комісії; висування і
реєстрація кандидатів; передвиборна агітація; голосування; підрахунок
голосів виборців і встановлення підсумків
195
голосування; встановлення результатів виборів; офіційне оприлюднення
результатів виборів і реєстрація депутатів.
Виборчий процес – урегульована правовими та іншими соціальними нормами
діяльність органів, організацій, окремих громадян, їхніх колективів і
груп (суб’єктів виборчого процесу) з підготування і проведення виборів
до представницьких та інших виборних органів державної влади і місцевого
самоврядування.
Суб’єктами виборчого процесу визнаються особи, органи та організації,
наділені Конституцією та виборчим законодавством України правами та
обов’язками стосовно організації та проведення виборів, зокрема:
• виборці;
• зареєстровані кандидати в депутати, кандидати на пост Президента
України, кандидати на посаду сільського, селищного, міського голови;
• уповноважені представники, довірені особи, офіційні спостерігачі від
партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу, від кандидатів;
• виборчі комісії – спеціально утворені виборчі органи;
• органи державної влади та органи місцевого самоврядування;
• партії (блоки), їхні місцеві організації, які висунули кандидатів.
У виборчому законодавстві регламентація виборчого процесу здійснюється:
по-перше, закріпленням засад виборів і виборчого процесу; по-друге,
детальним регулюванням усіх стадій (етапів) виборчого процесу; по-третє,
визначенням порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів
виборчого процесу; по-четверте, встановленням засад фінансового та
матеріально-технічного забезпечення підготування і проведення виборів.
***
Засади виборів – відправні положення, які визначають принципи виборчого
права та види виборчих систем, що застосовуються на відповідних виборах.
Наприклад, новий Закон України «Про вибори народних депутатів України»
до основних засад парламентських виборів відносить (ст. 1) таке.
1. Народні депутати України обираються громадянами України на основі
загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням.
2. Кількісний склад Верховної Ради України визначається Конституцією
України.
3. Вибори депутатів здійснюються за пропорційною системою: депутати
обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних
партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі.
Засадами виборчого процесу слід вважати відправні ідеї, положення,
основні принципи діяльності суб’єктів виборчого процесу. До них виборче
законодавство України відносить (наприклад, ч. 2 ст. 11 Закону України
«Про вибори народних депутатів України):
1) законність і заборону незаконного втручання будь-кого у виборчий
процес. Це передбачає, що волевиявлення народу під час виборів має бути
легітимним, відбуватись у спосіб, прямо передбачений законом.
Неприпустимими є будь-які порушення закону, прав суб’єктів виборчого
процесу. З метою забезпечення виконання цієї вимоги законодавство
України передбачає можливість оскарження порушень, що мають місце в
організації та проведенні виборів, а також установлює юридичну
відповідальність (кримінальну, адміністративну і конституційно-правову)
за порушення виборчого законодавства;
2) політичний плюралізм і багатопартійність, що забезпечує
конкурентний, альтернативний характер виборів, а це, своєю чергою, є
важливою ознакою їхнього демократичного характеру;
3) публічність і відкритість виборчого процесу, які виступають важливою
передумовою чесних і демократичних виборів. Загальновідомо, що розвиток
демократії безпосередньо пов’язаний із рівнем та якістю інформованості й
правової освіченості громадян. Відповідно до виборчого законодавства
України публічність і відкритість виборчого процесу має бути
забезпечено:
по-перше, наданням виборчими комісіями громадянам інформації про перебіг
підготування та проведення виборів;
по-друге, обов’язком виборчих комісій забезпечити своєчасне ознайомлення
громадян зі списками виборців, з відомостями про кандидатів у депутати
(із виборчими списками партій (блоків), з передвиборними програмами
партій (блоків), відомостями про кандидатів у депутати, програмами
кандидатів у депутати, зареєстрованих в одномандатних округах, із
порядком заповнення виборчих бюлетенів. Вони також зобов’язані сповіщати
населення про підсумки голосування і результати виборів депутатів;
по-третє, своєчасним доведенням до відома громадян рішень органів
державної влади та органів місцевого самоврядування, що стосуються
виборів депутатів, а також рішень виборчих комісій через засоби масової
інформації або в інший спосіб;
197
по-четверте, об’єктивним висвітленням перебігу підготування і проведення
виборів засобами масової інформації;
4) рівність прав партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу, та
рівність всіх кандидатів, що забезпечується однаковою процедурою
висування кандидатів у депутати й однаковими для всіх партій (блоків),
кандидатів умовами проведення передвиборної агітації, фінансуванням
виборчих кампаній за рахунок коштів Державного бюджету України, наданням
рівних прав кандидатам тощо;
5) свободу передвиборної агітації, рівні можливості доступу до засобів
масової інформації незалежно від їхньої форми власності, що
забезпечується можливістю здійснювати передвиборну агітацію у будь-яких
формах та будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та
законам України. Так, громадяни України мають право вільно і всебічно
обговорювати передвиборні програми партій (блоків), кандидатів, їхні
політичні, ділові та особисті якості, вести агітацію за або проти тощо;
6) неупередженість органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, судів, підприємств, закладів, установ і органЬа-цій,
їхніх керівників до партій (блоків), кандидатів, що передбачає заборону
надавати в тій чи тій формі будь-які переваги окремим суб’єктам
виборчого процесу з боку органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, їхніх посадових і службових осіб та керівників
підприємств, установ і організацій, які повинні керуватися вимогами
закону і не брати до уваги корпоративні інтереси чи особисті якості
.кандидатів, інших суб’єктів виборчого процесу.
* * *
Виборчий процес відбувається в певній, чітко визначеній виборчим
законодавством послідовності і складається з кількох етапів – стадій
виборчого процесу. Нове виборче законодавство передбачає такі стадії
виборчого процесу (наприклад, ч. 4 ст. 11 Закону України «Про вибори
народних депутатів України»):
1) складання списків виборців;
2) утворення виборчих округів;
3) утворення виборчих дільниць;
4) утворення виборчих комісій;
5) висування й реєстрація кандидатів;
6) проведення передвиборної агітації;
7) голосування;
8) підрахунок голосів виборців і встановлення підсумків го-
9) встановлення результатів виборів та їх офіційне оприлюднення.
Списки виборців складаються з метою: по-перше, надати можливість
проголосувати кожному виборцеві, забезпечивши цим реалізацію
конституційного принципу загального виборчого права, по-друге, виключити
можливість участі у виборах осіб, які не мають права голосу або не
можуть його реалізувати.
У складанні списків виборців забезпечується також і реалізація
конституційного принципу рівного виборчого права: виборець включається
до списку виборців лише на одній виборчій дільниці (за місцем постійного
проживання або тимчасового перебування, на суднах, які перебувають у
день виборів у плаванні тощо). Це виключає можливість плюрального
вотуму, тобто голосування на кількох виборчих дільницях, наприклад, за
місцем реєстрації та місцем фактичного проживання.
Так у процесі складання списків виборців провадиться реєстрація
виборців, під якою розуміють посвідчення права брати участь у виборах,
що здійснюється визначеним у законі колом органів перед виборами, а самі
списки виборців виступають документами, на підставі яких виборцям у день
виборів видаються виборчі бюлетені.
Із світового досвіду відомі два основні варіанти складання списків
виборців: шляхом необов’язкової (особистоїабо добровільної) реєстрації
виборців, коли громадянин повинен сам турбуватись про його включення до
списку виборців і особисто зареєструватися у відповідному органі як
виборець, або шляхом обов’язкової (публічної чи державної) реєстрації,
за якої прізвище виборця автоматично включається до відповідного списку
виборців із досягненням ним передбаченого законом віку.
Виборчим законодавством України передбачається обов’язкова реєстрація
виборців: до списків виборців автоматично включаються всі громадяни
України, які досягли або на день виборів досягнуть 18-річного віку і які
мають право голосу. При цьому процес реєстрації виборців на виборах
народних депутатів України (ст. 31 Закону України «Про вибори народних
депутатів України») визначає порядок складання списків виборців у два
етапи (схема 23):
1) спочатку для підготування і проведення голосування виконавчі органи
сільських, селищних, міських (у містах, де немає районних у місті рад),
районних у містах рад або органи (посадові особи), які відповідно до
закону здійснюють їхні повноваження,
199
до 1 жовтня року, який передує року проведення чергових виборів народних
депутатів України, складають загальні списки виборців, які проживають на
території відповідного села, селища, міста, району в місті, на підставі
відомостей про місце їхнього проживання, за формою, встановленою
Центральною виборчою комісією. До загального списку виборців включаються
громадяни України, які досягай або на день виборів досягнуть 18-річного
віку і мають право голосу та які на день складання списку проживають на
відповідній території;
2) після утворення виборчих дільниць виконавчі органи сільських,
селищних, міських (у містах, де немає районних у місті рад), районних у
містах рад або органи (посадові особи), які відповідно до закону
здійснюють їхні повноваження, на основі відповідних загальних списків
виборців складають списки виборців по кожній звичайній виборчій дільниці
за формою, встановленою Центральною виборчою комісією. На спеціальних і
закордонних виборчих дільницях списки виборців складаються відповідними
дільнични-
ми виборчими комісіями на підставі відомостей, поданих керівниками
відповідних закладів, установ, представництв, капітанами суден,
командирами військових частин (формувань), де утворені такі виборчі
дільниці, не пізніш як за 20 днів до дня виборів.
Виборчий округ – територіальна або інша виборча одиниця, в межах яких
об’єднуються виборці для обрання депутатів.
Виборче законодавство України передбачає формування лише територіальних
виборчих округів, тобто таких, що формуються за територіальною ознакою1.
Залежно від того, скільки депутатів обирається в кожному виборчому
окрузі, розрізняють одномандатні (уніномінальні) та багатомандатні
(поліномінальні або плюриномінальні) виборчі округи. Від одномандатного
виборчого округу обирається лише один депутат, і вони утворюються за
мажоритарної виборчої системи. Від багатомандатного виборчого округу
обираються два та більше депутатів, і ці округи утворюються головно за
пропорційної системи.
Виборче законодавство України передбачає утворення як одномандатних (для
виборів депутатів сільських, селищних рад), так і багатомандатних –
загальнодержавного (для виборів народних депутатів України) та
багатомандатних для виборів депутатів міських, районних у містах,
районних, обласних рад, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим виборчих округів.
В утворенні одномандатних округів має бути дотримана вимога приблизно
однакової кількості виборців у кожному окрузі (ч. 1 ст. 17 Закону
України «Про вибори депутатів Верховної ради Автономної Республіки Крим,
місцевих рад та сільських, селищних, міських голів»).
Ця вимога пов’язана з особливостями утворення одномандатних округів і
спрямована на максимально повне забезпечення реалізації конституційного
принципу рівного виборчого права завдяки встановленню рівної ваги
голосів виборців. Так, середня чисельність виборців по виборчому округу
встановлюється поділом кількості виборців, що належать до відповідної
територіальної громади села селища, на кількість депутатських мандатів.
В ідеалі необхідно забезпечити повну рівність усіх виборчих округів за
кількістю
1 За непрямих виборів такими одиницями можуть бути представницькі органи
нижчого рівня, або колегії виборців. Крім того, відомі випадки утворення
виборчих одиниць за виробничою (КНР) чи етнічною (Фіджі, Сінгапур)
ознаками
201
виборців, чого фактично ніколи не можна досягти. Вимога рівності округів
за кількістю виборців ставить заслін можливому зловживанню в нарізанні
округів. Подібні зловживання можуть призвести до утворення округів із
суттєвою різницею в кількості виборців, наслідком чого буде різна «вага»
голосу. Так, наприклад, якщо в одному виборчому окрузі 1400 виборців, а
в другому – 70, то голос виборця в першому окрузі буде вдвічі «легшим»,
ніж у другому, і для перемоги кандидата в ньому необхідно набрати вдвічі
більше голосів, ніж кандидатові у другому окрузі. Зрозуміло, що подібні
зловживання є грубим порушенням принципу рівного виборчого права і
можуть значною мірою наперед визначити підсумки виборів. Подібні
зловживання, пов’язані з навмисним порушенням єдиної норми
представництва в нарізанні виборчих округів, дістали назву виборчої
географії або джеримендерингу (термін виник у США 1812 p., коли в одній
з газет було розміщено малюнок одного з виборчих округів штату
Массачусетс у вигляді саламандри (англ. Salamander), і цей малюнок
назвали Derrymander – губернатором штату тоді був Е. Джеррі, який
практикував махінації з нарізанням виборчих округів, щоби забезпечити
перевагу своїй партії).
Згідно з новим виборчим законодавством для виборів народних депутатів
України утворюються загальнодержавний і територіальні виборчі округи.
Загальнодержавний багатомандатний виборчий округ охоплює всю територію
України.
Територіальних виборчих округів утворюється 226: 225 на території
України та один закордонний територіальний округ. Кількість таких
округів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі встановлюється Центральною виборчою комісією з урахуванням
їхнього адміністративно-територіального поділу та кількості виборців на
підставі даних спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої
влади у галузі статистики. Територіальний виборчий округ включає в себе
один або кілька районів, міст, районів у містах. До складу закордонного
територіального виборчого округу входять усі закордонні виборчі
дільниці.
Виборчі дільниці- це територіальні одиниці, що об’єднують виборців
спільним місцем голосування. Згідно з виборчим законодавством
(наприклад, ст. 19 Закону України «Про вибори народних депутатів
України») для підготування і проведення голосування та підрахунку
голосів виборців утворюються звичайні, спеціальні та закордонні виборчі
дільниці.
Звичайні виборчі дільниці утворюються для організації голосування
виборців за місцем їх проживання.
Спеціальні виборчі дільниці утворюються у стаціонарних лікувальних
закладах, на суднах, які перебувають у день голосування у плаванні під
Державним Прапором України, на полярних станціях України, в установах
кримінально-виконавчої системи та в інших місцях тимчасового перебування
виборців з обмеженими можливостями пересування.
Закордонні виборчі дільниці утворюються при дипломатичних та інших
офіційних представництвах і консульських установах України за кордоном,
у військових частинах (формуваннях), дислокованих за межами України.
Звичайні виборчі дільниці утворюються територіальними виборчими
комісіями за поданням виконавчих комітетів сільських, селищних, міських
(міст, де немає районних рад), районних у містах рад, а в разі
відсутності таких органів – за пропозицією відповідно сільських,
селищних, міських голів, голів районних у містах рад або посадових осіб,
які відповідно до закону здійснюють їх повноваження. Територіальна
виборча комісія своїм рішенням визначає межі (перелік житлових будинків)
кожної звичайної виборчої дільниці та місце для дільничної виборчої
комісії.
Спеціальні виборчі дільниці утворюються територіальними виборчими
комісіями за місцем розташування відповідних закладів чи установ або за
місцем приписки судна чи полярної станції.
Слід звернути увагу, що військовослужбовці голосують на звичайних
виборчих дільницях, розташованих за межами військових частин
(формувань). Спеціальна виборча дільниця на території військової частини
(формування), дислокованої за межами населеного пункту, може
утворюватися як виняток Центральною виборчою комісією за поданням
відповідної територіальної виборчої комісії.
Закордонні виборчі дільниці утворюються за поданням Міністерства
закордонних справ України Центральною виборчою комісією.
Виборчі дільниці утворюються з кількістю виборців від 20 до 3000 осіб.
Якщо на відповідній території, у відповідному закладі чи установі
налічується менше чи більше від зазначених меж чисельності виборців і їх
(або їх надлишок) неможливо віднести до іншої виборчої дільниці чи
неможливо утворити додаткову виборчу дільницю на цій території, у
відповідному закладі чи установі, виборча дільниця може бути утворена з
меншою чи
203
більшою від відповідних граничних значень чисельністю виборців.
Систему виборчих комісій, що готують і провадять вибори, розгляньмо на
прикладі виборів народних депутатів України, ор-і ганізацію та
проведення яких забезпечують:
Центральна виборча комісія;
територіальні виборчі комісії;
дільничні виборчі комісії.
Центральна виборча комісія (ЦВК) складається з 15 членів, які
призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням Президента
України (п. 21 ст. 85 Конституції України). Комісія працює на постійній
основі, її члени звільняються від виконання виробничих або службових
обов’язків за попереднім місцем роботи, мають статус державного
службовця, а строк їхніх повноважень – 7 років.
Членом ЦВК може бути громадянин України, який на день призначення досяг
25-річного віку, має право голосу, проживає в Україні не менше п’яти
останніх років і володіє державною мовою.
Не може бути призначений до складу Комісії громадянин України, який має
судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашено і
не знято в установленому законом порядку, або якого визнано в
установленому порядку недієздатним чи обмежено дієздатним.
Член Комісії не може бути народним депутатом України або мати інший
представницький мандат, входити до складу інших виборчих комісій та
комісій з референдумів, бути членом ініціативної групи всеукраїнського
чи місцевого референдуму, провадити підприємницьку діяльність, бути
повіреним третіх осіб у справах Комісії, виконувати роботу на умовах
сумісництва (крім наукової, викладацької та творчої діяльності), входити
до складу правління чи інших виконавчих органів організацій, що мають на
меті отримання прибутку. Член Комісії не може входити до складу органів
виконавчої влади та виконавчих органів місцевого самоврядування.
Член Комісії не може бути кандидатом у Президенти України, кандидатом у
народні депутати України, депутати місцевої ради чи Верховної Ради
Автономної Республіки Крим, кандидатом на посаду сільського, селищного,
міського голови, їхньою довіреною особою, представником чи уповноваженою
особою політичної партії (виборчого блоку партій), що беруть участь у
виборах. Із набуттям членом Комісії зазначеного статусу Комісія
постановляє рішення про зупинення його повноважень на період перебування
у відповідному статусі.
Член Комісії, який до свого призначення на посаду був членом будь-якої
політичної партії, на час здійснення своїх повноважень зупиняє членство
у цій партії. Він не може брати участі в її діяльності чи виконувати
доручення партії, будь-якого її органу або посадової особи.
Перед вступом на посаду член Комісії складає присягу на пленарному
засіданні Верховної Ради України.
Члени Комісії обирають зі свого складу Голову Комісії, заступника Голови
Комісії та секретаря Комісії. Голова Комісії, заступники Голови Комісії,
секретар Комісії, а також не менше п’яти інших членів Комісії повинні
мати вищу юридичну освіту.
Центральна виборча комісія згідно з Законом України «Про Центральну
виборчу комісію» від 30 червня 2004 р. (ст. 17) здійснює такі загальні
повноваження:
1) забезпечує реалізацію і захист виборчих прав громадян України та
права на участь у референдумах;
2) забезпечує дотримання передбачених Конституцією законами України
принципів і засад виборчого процесу та процесу референдуму;
3) здійснює контроль за додержанням вимог законодавства України про
вибори і референдуми;
4) забезпечує однакове застосування законодавства України про вибори і
референдуми на всій території України;
5) здійснює консультативно-методичне забезпечення діяльності виборчих
комісій та комісій з референдумів, приймає обов’язкові для використання
в роботі виборчих комісій та комісій з референдумів роз’яснення і
рекомендації з питань застосування законодавства України про вибори і
референдуми;
6) готує пропозиції щодо вдосконалення законів із питань проведення
виборів і референдумів;
7) звертається в разі необхідності до Конституційного Суду України
щодо офіційного тлумачення Конституції України, законів України або
окремих їх положень із питань, що стосуються організації підготування та
проведення виборів і референдумів в Україні;
8) є головним розпорядником, забезпечує ведення та функціонування
Державного реєстру виборців відповідно до закону;
9) здійснює контроль за дотриманням політичними партіями (виборчими
блоками політичних партій), іншими суб’єктами виборчого процесу та
процесу референдуму вимог законодавства про вибори і референдуми;
10) забезпечує на виборах і референдумах акредитацію офіцій-
205
них спостерігачів від іноземних держав і міжнародних організацій
відповідно до закону, видає їм посвідчення;
11) здійснює заходи щодо підвищення правової культури учасників
виборчого процесу та референдумів;
12) публікує інформацію про підготування та проведення виборів і
референдумів в Україні, матеріали про свою діяльність, а також інші
матеріали, що стосуються виборчого та референдум-ного процесів;
13) здійснює інші повноваження, передбачені законами України.
Рішення Комісії, прийняте в межах її повноважень, є обов’язковим для
виконання всіма суб’єктами відповідного виборчого процесу чи процесу
референдуму, зокрема відповідними виборчими комісіями і комісіями з
референдумів нижчого рівня, а також органами виконавчої влади, органами
місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами,
об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями всіх
форм власності та громадянами України.
Територіальна виборча комісія утворюється Центральною виборчою комісією
не пізніш як за 60 днів до дня виборів депутатів у складі голови,
заступника голови, секретаря та інших членів комісії у кількості не
менше 14 осіб за поданнями (не більш як на одну особу) центральних
керівних органів партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу.
Це подання готується так: центральний керівний орган партії (блоку) не
пізніш як за 65 днів до дня виборів депутатів подає до Центральної
виборчої комісії список осіб від партії (блоку) – членів цієї партії
(партій, що входять до блоку) чи безпартійних, з розрахунку одна
кандидатура до однієї комісії, для включення їх до складу відповідних
територіальних виборчих комісій із зазначенням запропонованих осіб на
посаду голови, заступника голови та секретаря комісії за підписом
керівника партії (керівників партій, що входять до блоку), який
скріплюється печаткою партії (печатками партій, що входять до блоку). У
поданні зазначається наявність досвіду запропонованих осіб щодо участі в
роботі виборчих комісій, наявність відповідної освіти чи підготовки.
Особи, запропоновані на посаду секретаря територіальної виборчої
комісії, повинні володіти державною мовою. До подання додаються заяви
осіб, запропонованих до складу відповідної територіальної виборчої
комісії, про згоду на участь у її роботі.
До складу територіальної виборчої комісії можуть входити виборці, які
проживають у межах відповідного територіального
округу або міста, на території якого розташований цей округ. Виборець
може одночасно входити до складу лише однієї виборчої комісії.
До складу територіальної виборчої комісії не можуть входити кандидати в
депутати, уповноважені особи партій (блоків) -суб’єктів виборчого
процесу, посадові й службові особи органів державної влади та органів
місцевого самоврядування, а також громадяни, які утримуються в установах
кримінально-виконавчої системи або мають судимість за вчинення умисного
злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята в установленому
законом порядку.
Територіальна виборча комісія виконує такі повноваження: забезпечує
підготування та проведення виборів депутатів у межах територіального
виборчого округу; здійснює в межах відповідного територіального округу
контроль за додержанням і однаковим застосуванням законодавства про
вибори депутатів виборцями, дільничними виборчими комісіями, органами
виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, посадовими і
службовими особами цих органів, підприємствами, закладами, установами,
організаціями та їхніми посадовими особами, засобами масової інформації,
їхніми власниками, посадовими особами і творчими працівниками, партіями
(блоками), кандидатами в депутати; надає правову,
організаційно-методичну, технічну допомогу дільничним виборчим комісіям,
організовує навчання членів цих комісій з питань організації виборчого
процесу; утворює виборчі дільниці, встановлює їхні межі та єдину
нумерацію в територіальному виборчому окрузі; утворює дільничні виборчі
комісії; скликає в разі необхідності за власною ініціативою засідання
дільничної виборчої комісії; вирішує питання використання коштів
Державного бюджету України, що асигнуються на підготування та проведення
виборів, у порядку, встановленому Центральною виборчою комісією;
контролює складання органами, уповноваженими на це законом, списків
виборців по виборчих дільницях на території округу, передання їх
відповідним дільничним виборчим комісіям, надання їх для загального
ознайомлення, забезпечує виготовлення уточнених списків виборців;
контролює діяльність органів виконавчої влади та органів місцевого
самоврядування з питань забезпечення приміщеннями для голосування,
транспортом, засобами зв’язку, обладнанням, у межах своєї компетенції
розглядає та вирішує інші питання матеріально-технічного забезпечення
виборів на території виборчого округу; разом із відповідними органами
виконавчої влади
207
та органами місцевого самоврядування сприяє організації зустрічей
кандидатів у депутати, уповноважених осіб партій (блоків) з виборцями на
підприємствах, у закладах, установах, організаціях усіх форм власності,
а у випадках, передбачених Законом,- організовує ці зустрічі; передає
дільничним виборчим комісіям бланки відкріпних посвідчень і виборчі
бюлетені; забезпечує виготовлення печаток, штампів і передає їх
дільничним виборчим комісіям; установлює підсумки голосування в межах
територіального виборчого округу; визнає голосування на виборчій
дільниці недійсним у випадках, передбачених Законом; заслуховує
інформацію дільничних виборчих комісій, місцевих органів виконавчої
влади та органів місцевого самоврядування з питань підготування і
проведення виборів; веде облік офіційних спостерігачів, які
зареєстровані в територіальному виборчому окрузі; розглядає звернення,
заяви і скарги стосовно підготування і проведення виборів депутатів на
території виборчого округу та ухвалює щодо них рішення; здійснює інші
повноваження, передбачені законами України.
Дільнична виборча комісія на виборах народних депутатів України
утворюється відповідною територіальною виборчою комісією не пізніш як за
35 днів до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря та
інших членів комісії. Особи включаються до складу дільничної виборчої
комісії за поданнями зареєстрованих в установленому законом порядку
районної, міської чи вищого рівня організації партії (організацій
партій, що входять до блоку) – суб’єктів виборчого процесу
Дільнична виборча комісія утворюється в кількості не менше десяти осіб.
На виборчих дільницях, де кількість виборців не перевищує 50 осіб,
дільнична виборча комісія може утворюватись у складі голови, секретаря
та двох – чотирьох членів комісії.
До складу дільничної виборчої комісії можуть входити виборці, які
проживають у межах відповідного територіального округу або міста, на
території якого розташований цей округ.
Дільнична виборча комісія спеціальної виборчої дільниці, утвореної на
судні, яке в день виборів депутатів перебуває у плаванні під Державним
Прапором України, на полярній станції України, утворюється
територіальною виборчою комісією за місцем приписки судна, полярної
станції України відповідно за поданням капітана судна, керівника
полярної станції України, яке може надсилатися технічними засобами
зв’язку.
Дільнична виборча комісія закордонної виборчої дільниці утворюється
Центральною виборчою комісією у строк, передбаче-
ний частиною першою цієї статті, з обов’язковим урахуванням подань
партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу та з урахуванням
пропозицій Міністерства закордонних справ України.
Дільнична виборча комісія: здійснює контроль за неухильним додержанням
та однаковим застосуванням законодавства про вибори депутатів під час
голосування і підрахунку голосів на виборчій дільниці; отримує список
виборців, уточнює список виборців, подає його для загального
ознайомлення, вносить до нього зміни; забезпечує можливість ознайомлення
виборців з виборчими списками кандидатів у депутати від партій (блоків),
з передвиборними програмами цих партій (блоків), відомостями про
кандидатів у депутати, а також із рішеннями, опублікованими Центральною
виборчою комісією, відповідною територіальною виборчою комісією,
власними рішеннями й повідомленнями; завчасно вручає або надсилає
кожному виборцеві іменні запрошення із зазначенням дати проведення
виборів, адреси приміщення для голосування, часу початку і закінчення
голосування, номера виборця у списку виборців на відповідній дільниці;
забезпечує підготовку приміщення для голосування та виборчих скриньок;
вносить зміни до виборчих бюлетенів у випадках, передбачених Законом, за
рішенням Центральної виборчої комісії; організовує на виборчій дільниці
голосування; здійснює підрахунок голосів виборців, поданих на виборчій
дільниці; визнає недійсним голосування на виборчій дільниці за наявності
обставин, передбачених Законом; розглядає звернення, заяви і скарги з
питань списку виборців, підготування виборів, організації голосування на
виборчій дільниці та в межах своїх повноважень ухвалює щодо них рішення;
здійснює інші повноваження, передбачені законами України.
Висування і реєстрація кандидатів. Висування кандидатів у депутати є
однією з найважливіших стадій виборчого процесу. На цій стадії
визначається коло осіб, з-поміж яких будуть обрані Президент України,
народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, депутати місцевих рад, сільські, селищні, міські голови.
Зі світової практики відомі чотири способи висування кандидатів:
самовисування;
висування групами виборців;
висування політичними партіями або іншими об’єднаннями громадян;
праймериз (первинні вибори: висування здійснюється в такому ж порядку,
що й самі вибори).
209
Виборче законодавство України встановлює, що суб’єктами права висування
кандидатів є громадяни України. Це право реалізується шляхом:
1) самовисування (може бути застосоване на виборах Президента України,
депутатів сільських, селищних рад і сільського, селищного, міського
голови) – громадянин сам подає заяву про бажання балотуватися
кандидатом, що передбачено в ст. 10 Закону України «Про вибори депутатів
Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських,
селищних, міських голів». Самовисування здійснюється шляхом подання до
відповідної територіальної виборчої комісії заяви із зобов’язанням
припинити в разі обрання діяльність чи скласти представницький мандат,
які відповідно до Конституції України та законів України несумісні з
зайняттям поста Президента України, мандатом депутата чи мандатом
сільського, селищного міського голови;
2) висування політичними партіями, виборчими блоками партій та через
місцеві організації партій (блоків). Цей спосіб застосовується, зокрема,
для висування кандидатів у Президенти України та кандидатів у народні
депутати України, а також для висування кандидатів у депутати місцевих
рад, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови. При
цьому право висувати кандидатів у народні депутати України, депутати
Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міських, районних у містах,
районних та обласних рад реалізується лише через політичні партії
(блоки), місцеві організації партій (блоків)
Політичною партією згідно із Законом України «Про політичні партії в
Україні» (ст. 2) визнається зареєстроване відповідно до закону
добровільне об’єднання громадян – прихильників певної
загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою
сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у
виборах та інших політичних заходах.
При цьому кандидатів у народні депутати України може висувати партія,
зареєстрована в установленому законом порядку не пізніше ніж за 365 днів
до дня виборів, або виборчий блок партій за умови, що до його складу
входять партії, зареєстровані не пізніш як за 365 днів до дня виборів
(ч. 1 ст. 42 Закону України «Про вибори народних депутатів України»). А
виборчий блок може бути утворено двома та більше партіями, що можуть
висувати кандидатів, на підставі рішень з’їзду (зборів, конференції)
кожної з цих партій. Таке рішення підписується керівником партії та
скріплюється печаткою партії. З’їзди (збори, конференції) партій, які
постановляють рішення про утворення виборчого блоку, можуть відбутися в
будь-який час до закінчення терміну висування кандидатів у депутати.
Строки висування – різні в різних видах виборів. Так, на виборах
народних депутатів України висування кандидатів розпочинається за 119
днів і закінчується за 90 днів до дня виборів, на виборах Президента
України, відповідно, за 119 і 95 днів, а на місцевих виборах – за 70 і
40 днів.
Реєстрація кандидатів здійснюється:
На виборах народних депутатів України та виборах Президента України –
Центральною виборчою комісією, а на місцевих виборах – відповідною
територіальною виборчою комісією.
Нове виборче законодавство України до основних умов реєстрації відносить
наявність таких документів: заяви про реєстрацію кандидатів (анкети –
для кандидата на пост Президента України); автобіографії; копію
свідоцтва про реєстрацію партії (місцевої організації партії – для
кандидатів на місцевих виборах) та угоди про утворення блоку;
передвиборної програми кандидатів або передвиборної програми партії
(блоку); витяги з протоколів з’їздів, конференцій, зборів партій
(блоків) або їхніх місцевих осередків про висунення кандидатів;
виборчого списку кандидатів; декларації про майно та доходи кандидатів;
підписних листів (для кандидатів на місцевих виборах); документа про
внесення грошової застави (для кандидатів у народні депутати України і
на пост Президента України).
При цьому грошова застава на виборах народних депутатів України
становить 2500 мінімальних розмірів заробітної плати і вноситься партією
(блоком) на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії.
Повертається грошова застава лише тим партіям, що подолали
загороджувальний бар’єр і взяли участь у розподілі депутатських
мандатів.
Для порівняння, на виборах Президента України грошова застава вноситься
партією (партіями, що входять до блоку), яка висунула кандидата на пост
Президента України, або кандидатом у розмірі 500 000 гривень. Вона
повертається партії (кандидатові) за умови, що кандидат на пост
Президента, висунутий нею (або такий, що само висунувся), отримає не
менш як 7% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.
Передвиборна агітація – це незаборонена Конституцією та законами України
діяльність громадян, політичних партій, інших об’єднань громадян,
колективів підприємств, установ і організацій, засобів масової
інформації, спрямована на формування гро-
211
мадської думки і поведінки виборців в інтересах конкретних кандидатів чи
політичних партій. Вона розпочинається від моменту прийняття рішення про
реєстрацію кандидатів (на виборах народних депутатів України),
наступного дня після реєстрації кандидата (на виборах Президента
України) або за ЗО днів до дня виборів (на місцевих виборах) і
закінчується о 24-й годині останньої п’ятниці перед днем виборів (для
всіх видів виборів).
Передвиборна агітація може здійснюватись у будь-яких формах (через
засоби масової інформації, проведенням передвиборних заходів, зокрема
зустрічей з виборцями, публічних дебатів, дискусій, мітингів,
демонстрацій, процесій, випуску та розповсюдження друкованих агітаційних
матеріалів тощо) та будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та
законам України. При цьому повинні бути дотримані такі принципи:
свобода вибору будь-яких незаборонених форм і засобів ведення
передвиборної агітації;
рівні можливості ведення передвиборної агітації для всіх активних
суб’єктів виборчого процесу (кандидатів і політичних партій);
неупереджене ставлення органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ, організацій до всіх без винятку
кандидатів і політичних партій;
надійний контроль за використанням коштів на проведення передвиборної
кампанії.
До передвиборної агітації належить політична реклама, яка містить
будь-які незаборонені законодавством України друковані, усні, звукові та
аудіовізуальні види і форми ідейного впливу на людей, що мають на меті
прямо чи опосередковано привернути увагу до суб’єктів виборчого процесу,
сформувати в суспільстві та у свідомості громадян позитивне ставлення до
них або спрямувати політичну поведінку громадян і соціальних груп на
підтримку суб’єктів виборчого процесу під час виборів, зокрема
інформаційні повідомлення про заходи, що проводяться або підтримуються з
указаною метою.
В одночас до політичної реклами не належать офіційні повідомлення в
період виборчого процесу (без коментарів, які можуть мати агітаційний
характер), а також відеозаписи, кінознімання, фотоілюстрації про дії
кандидатів у депутати, пов’язані з виконанням ними посадових (службових)
повноважень, передбачених Конституцією України або законами України.
Передвиборна агітація здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету
України (коштів місцевого бюджету, отриманих як
цільова субвенція з Державного бюджету України – на місцевих виборах),
що виділяються на підготування і проведення виборів для цілей,
визначених виборчим законодавством, та коштів виборчих фондів партій
(блоків), окремих депутатів (на виборах Президента України та місцевих
виборів).
Виборче законодавство України передбачає певні обмеження щодо ведення
передвиборної агітації. Наприклад, Закон України «Про вибори народних
депутатів України» (ст. 58) передбачає таке.
1. Заборону участі у передвиборній агітації:
1) особам, які не є громадянами України;
2) органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, їхнім
посадовим і службовим особам, крім випадків, коли відповідна посадова чи
службова особа є кандидатом у депутати;
3) правоохоронним і судовим органам, їхнім посадовим і службовим особам;
4) членам виборчих комісій протягом строку повноважень відповідних
виборчих комісій.
2. Обмеження передвиборної агітації у військових частинах
(формуваннях) та в установах кримінально-виконавчої системи, зокрема
відвідання військових частин (формувань) та установ
кримінально-виконавчої системи окремими кандидатами в депутати чи
уповноваженими особами партій (блоків) забороняється. Зустрічі цих осіб
з виборцями організовуються відповідними територіальними виборчими
комісіями спільно з командирами військових частин (формувань) або
керівниками установ кримінально-виконавчої системи з обов’язковим
повідомленням не пізніш як за три дні до дня зустрічі всіх уповноважених
осіб партій (блоків) у відповідному територіальному виборчому окрузі.
3. Заборону поширення у будь-якій формі матеріалів, що містять заклики
до ліквідації незалежності України, зміни конституційного ладу
насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності
держави, підриву її безпеки, незаконного захоплення державної влади,
пропаганди війни, насильства та розпалювання міжетнічної, расової,
релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я
населення.
4. Заборону засобам масової інформації, їхнім посадовим і службовим
особам, творчим працівникам під час виборчого процесу у своїх матеріалах
і передачах, не обумовлених угодами, агітувати за чи проти партій
(блоків), висунутих ними кандидатів у депутати, оцінювати їхні
передвиборні програми або віддавати їм перевагу в будь-якій формі.
213
5. Заборону проводити передвиборну агітацію, що супроводжується наданням
виборцям, закладам, установам, організаціям коштів або безоплатно чи на
пільгових умовах товарів, послуг, робіт, цінних паперів, кредитів,
лотерей, інших матеріальних цінностей. Така передвиборна агітація або
надання виборцям, закладам, установам, організаціям коштів або
безоплатно чи на пільгових умовах товарів, послуг, робіт, цінних
паперів, кредитів, лотерей, інших матеріальних цінностей, що
супроводжується закликами або пропозиціями голосувати або не голосувати
за певну партію (блок) або згадуванням назви партії (блоку) чи імені
кандидата, вважається непрямим підкупом виборців.
6. Заборону включення до інформаційних теле- і радіопрограм
передвиборних агітаційних матеріалів партій (блоків) або політичної
реклами. Політична реклама повинна бути відокремлена від інших
матеріалів та означена як така.
7. Заборону проведення передвиборної агітації в закордонних засобах
масової інформації, що діють на території України чи за її межами, а
також у зареєстрованих в Україні засобах масової інформації, в яких
частка закордонної власності перевищує 50%.
8. Заборону засобам масової інформації всіх форм власності, що діють на
території України, протягом останніх 15 днів перед днем виборів
поширювати інформацію про результати опитувань громадської думки щодо
партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу.
9. Заборону розміщення друкованих передвиборних агітаційних матеріалів,
політичної реклами та повідомлень про перебіг виборчого процесу на
пам’ятках архітектури, а також у місцях, де ці матеріали перешкоджають
безпеці дорожнього руху.
10. Заборону кандидатам у депутати, які обіймають посади, зокрема за
сумісництвом, в органах виконавчої влади та органах місцевого
самоврядування, на державних, комунальних підприємствах, у закладах,
установах, організаціях, військових частинах (формуваннях), залучати для
передвиборної агітації або використовувати для будь-якої роботи,
пов’язаної з проведенням передвиборної агітації, підлеглих їм осіб (у
робочий час), службовий транспорт, зв’язок, устатковання, приміщення,
інші об’єкти та ресурси за місцем роботи, а також використовувати
службові чи виробничі наради, збори колективу для проведення
передвиборної агітації.
11. Заборону виготовляти й розповсюджувати друковані пе-
редвиборні агітаційні матеріали, що не містять відомостей про установу,
яка здійснила друк, його тираж, інформацію про осіб, відповідальних за
випуск.
Голосування проводиться в день виборів із 8-ї до 20-ї години без
перерви. На закордонних виборчих дільницях голосування проводиться за
місцевим часом країни, де утворено ці дільниці.
Організація проведення голосування та підтримання у приміщенні для
голосування належного порядку, забезпечення таємності волевиявлення
виборців під час голосування покладаються на дільничну виборчу комісію.
Про час і місце голосування дільнична виборча комісія сповіщає виборців
не пізніш як за сім днів до дня його проведення, а у виняткових випадках
утворення виборчих дільниць – не пізніше останнього дня перед днем
виборів.
Голосування відбувається у спеціально обладнаних приміщеннях, в яких у
достатній кількості обладнуються кабіни (кімнати) для таємного
голосування та визначаються місця видання виборчих бюлетенів.
Виборчий бюлетень – виборчий документ установленої форми для таємного
голосування. Значення цього виборчого документа – надзвичайно важливе:
адже бюлетень, заповнений виборцем, є первинним документом, на підставі
якого здійснюється підрахунок голосів, а потім установлюються результати
виборів у цілому.
Виборче законодавство передбачає низку гарантій, спрямованих на
недопущення будь-яких зловживань із виборчими бюлетенями перед
голосуванням, під час голосування та після голосування. Зокрема:
1) виборчі бюлетені мають зберігатись у приміщенні дільничної виборчої
комісії в сейфі (металевій шафі), який опечатується стрічкою з
проставленням на ній підписів усіх присутніх на засіданні виборчої
комісії й печатки виборчої комісії та постійно (до дня голосування)
перебуває під охороною працівника органів внутрішніх справ України.
2) виборцеві під час проведення голосування на виборчій дільниці членом
дільничної виборчої комісії видається лише один виборчий бюлетень на
підставі списку виборців на відповідній виборчій дільниці та за умови
пред’явлення виборцем відповідного документа. При цьому член дільничної
виборчої комісії, який видає виборчий бюлетень, вписує свої прізвище та
ініціали і розписується
215
у визначеному місці на виборчому бюлетені та контрольному талоні.
Виборець розписується за отримання виборчого бюлетеня у визначеному
місці на контрольному талоні виборчого бюлетеня та у списку виборців.
Робити на виборчих бюлетенях будь-які позначки забороняється;
3) виборчі бюлетені заповнюються виборцем особисто в кабіні (кімнаті)
для таємного голосування. Під час заповнення виборчих бюлетенів
забороняється присутність у кабіні (кімнаті) для таємного голосування
інших осіб. Виборець, який внаслідок фізичних вад не може самостійно
заповнити виборчий бюлетень, має право з відома голови або іншого члена
дільничної виборчої комісії скористатися допомогою іншого виборця, крім
членів виборчої комісії, кандидатів у депутати, уповноважених осіб
партій (блоків), офіційних спостерігачів;
4) виборцеві забороняється передавати свій виборчий бюлетень іншим
особам або виносити виборчий бюлетень за межі приміщення для
голосування. Забороняється також отримання виборчого бюлетеня від інших
осіб (крім уповноваженого члена виборчої комісії, який видає бюлетені),
заохочення або змушування виборців до передання виборчого бюлетеня іншим
особам підкупом, погрозами або іншим способом;
5) голосування виборців за межами приміщення для голосування
організовують не менш як три члени дільничної виборчої комісії,
визначені виборчою комісією. Ці члени виборчої комісії повинні бути
представниками різних партій (блоків);
6) підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці здійснюється
відкрито і гласно членами дільничної виборчої комісії у чітко
визначеному виборчим законодавством України порядку на її засіданні, яке
проводиться в тім же приміщенні, де відбувалося голосування;
7) пакети з протоколами дільничної виборчої комісії про підрахунок
голосів виборців на виборчій дільниці, виборчими бюлетенями,
контрольними талонами і предметами, списками виборців, а також, за
наявності, окремими думками членів виборчої комісії, викладеними в
письмовій формі, актами, заявами, скаргами та рішеннями, прийнятими
виборчою комісією, невідкладно після закінчення засідання виборчої
комісії доставляються до територіальної виборчої комісії.
Підрахунок голосів виборців і встановлення підсумків голосування
розгляньмо на прикладі виборів народних депутатів України.
Так, підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці здійснюється
членами дільничної виборчої комісії на її засіданні, яке проводиться в
тім же приміщенні, де відбувалося голосування, починається відразу після
закінчення голосування, проводиться без перерви і закінчується лише
після складення та підписання протоколу про підрахунок голосів виборців
на виборчій дільниці.
Дільнична виборча комісія може визнати голосування на виборчій дільниці
недійсним у разі встановлення нею порушень вимог цього Закону, внаслідок
яких неможливо достовірно встановити результати волевиявлення виборців.
Дільнична виборча комісія може визнати голосування на виборчій дільниці
недійсним (про що складається відповідний акт) за наявності таких
обставин:
1) виявлення фактів незаконного голосування (наприклад, вкидання
виборчого бюлетеня до виборчої скриньки за виборця іншою особою,
голосування особами, які не мають права голосу; голосування особами,
яких не внесено до списку виборців на виборчій дільниці або внесено до
нього безпідставно; голосування виборцем більше ніж один раз) у
кількості, що перевищує 10% кількості виборців, які взяли участь у
голосуванні на виборчій дільниці;
2) знищення або пошкодження виборчої скриньки (скриньок), що
унеможливлює встановлення змісту виборчих бюлетенів, якщо кількість цих
бюлетенів перевищує 20% кількості виборців, які взяли участь у
голосуванні на виборчій дільниці.
Протокол про підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці та інші
документи дільничної виборчої комісії передаються відповідній
територіальній виборчій комісії на її засіданні. Територіальна виборча
комісія на підставі протоколів дільничних виборчих комісій про
підрахунок голосів виборців на виборчих дільницях і повідомлень про
зміст таких протоколів дільничних виборчих комісій, переданих за
допомогою технічних засобів зв’язку зі спеціальних виборчих дільниць,
утворених на суднах, що перебувають у день виборів у плаванні під
Державним Прапором України, на полярних станціях України, встановлює
підсумки голосування в межах територіального виборчого округу.
Встановлення результатів виборів. Протокол про підсумки голосування на
виборах народних депутатів України територіальна виборча комісія
невідкладно надсилає до Центральної виборчої комісії, яка на своєму
засіданні на підставі протоколів територіальних виборчих комісій про
підсумки голосування в межах відповідних територіальних виборчих округів
і протоколів закордонних дільничних виборчих комісій не пізніш як на
15-й день з дня
217
виборів установлює результати виборів депутатів, про що складає
протокол.
При цьому депутатські мандати розподіляються між виборчими списками
партій (блоків) пропорційно до кількості отриманих голосів виборців
кандидатами у депутати, включеними до виборчих списків партій (блоків),
у послідовності, зазначеній на схемі 24.
Результатом виборів депутатів є визначення в порядку черговості у
виборчих списках партій (блоків) осіб, обраних депутатами від партій
(блоків), відповідно до кількості депутатських мандатів, отриманих
виборчими списками партій (блоків).
Для встановлення результатів виборів народних депутатів України
застосовується метод виборчої квоти, що вимагає дотримання такої
послідовності дій:
Обчислюється виборча квота
Застосовується формула: В. К. = X : 450, де В. К- виборча квота, X –
кількість голосів виборців, поданих за кандидатів, включених у виборчі
списки партій (блоків), що подолали загороджувальний бар’єр – 3% голосів
виборців
Визначається кількість депутатських мандатів, отриманих кожною партією
(блоком), що подолала загороджувальний бар’єр у першому наближенні
Застосовується формула: К. М. П. = К. Г. П.: В. К., де К. М. П.-
кількість депутатських мандатів, що їх отримали кандидати в депутати
відповідної партії (блоку), К. Г. П. – кількість голосів виборців,
поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчого списку цієї
партії (блоку)
Визначається кількість депутатських мандатів, отриманих кожною партією
(блоком), що подолала загороджувальний бар’єр у другому наближенні
Враховуються дробові залишки, що залишилися нерозподіленими у першому
наближенні. При цьому діє правило найбільшого залишку: по одному
додатковому депутатському мандату отримують партії (блоки), списки
кандидатів у депутати від яких мають більші порівняно з іншими дробові
залишки після ділення у першому наближенні. Якщо дробові залишки у двох
чи більше виборчих списках партій (блоків) однакові, першим додатковий
депутатський мандат отримує той виборчий список партії (блоку), за
кандидатів у депутати від якої віддано більшу кількість голосів виборців
Схема 24. Встановлення результатів виборів народних депутатів України
Проілюструвати викладену методику розподілу депутатських мандатів можуть
результати виборів до Верховної Ради України 2002 p., наведені в таблиці
1.
З цієї таблиці видно, що в розподілі депутатських мандатів було
враховано голоси лише 75,75% виборців, які проголосували «за» виборчі
списки партій (блоків), що подолали чотирьохвідсот-ковий бар’єр, а в
другому наближенні по одному депутатському мандату отримали виборчий
блок політичних партій «Виборчий блок Юлії Тимошенко» та СДПУ(о).
Назва партії (блоку) Кількість
голосів
«за» %
голосів
«за» Кількість депутатських
мандатів (у першому
наближенні)
Загалом за партії, які набрали > 4% 19 626 668 75,75 225 (225)
Виборчий блок політичних партій «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» 6
108 088 23,57 70 (70)
КПУ 5 178 074 19,98 59 (59)
Виборчий блок політичних партій «За єдину Україну» 3 051 056 11,77
29(29)
Виборчий блок політичних партій «Виборчий блок Юлії Тимошенко» 1 882 087
7,26 22(21)
Соціалістична партія України 1 780 642 6,87 20(20)
Соціал-демократична партія України (об’єднана) 1626 721 6,27 19(18)
Загалом за партії, які набрали ¦¬¶?1/4Af
p
t
v
z
o
h
1/4v
7°7^8ae8‚98:p;R
eaeOOaeuouu
gdF\b
gdF\b
gdF\b
t‚u////essOssssssE?O??±±±Y
gdae>0
gdae>0
gdae>0
gdae>0
gdae>0
hF\b
‘o?O™O™onnneYNAnnnYYnnYYY?Yn
gdae>0
gdae>0
gdae>0
gdae>0
hae>00J CJ aJ
¬yoyy?aeaeOOOIOyyyyA?yy
gdae>0
gdae>0
gdae>0
gdae>0
??UU
hae>0
1/4th1/2yyyoeYNNeNNINNIyyAyyyo
gd?UU
gd?UU
gd?UU
z
gd?zH
gd?UU
gd?UU
gd?UU
gd?zH
gd?zH
yAethonnannnUUUUUUIAAAA?
gda;?
gda;?
gda;?
gda;?
i
yyynnayyyyyyUIIIIIAµy
gda
c
gda
c
gda
c
gda
c
gda;?
D
A
i
i
o
oe
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
c” ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
c0J ha
ha
ha
” ha
ha
ha
ha
ha
ha
c” ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
” ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
ha
–( ”
A
??c???
ha
ha
ha
ha
ha
gdiX?
z
g??
e?––‘––…y…ma
gdiX?
gdiX?
gdiX?
gdiX?
gdiX?
gdiX?
$a$gdiX?
gdiX?
gdiX?
gdiX?
/eaeeUIAAA/?eaeIIIIIIe
gdiX?
gdiX?
gdiX?
ooiiaeOIIAeAeo???iiaei?oI
z
gdiX?
gdiX?
hiX?CJ aJ
ocaaUeUeOaaEo??????a§
gdiX?
gdiX?
gdiX?
oaoaoONEAEAEAEAEAEAEAEAEAEAEAEAEAEAEAEAEAEAEAEAEAEAE3/4µ3/4¬EYE3/4E3/4E3
/4N
yyo?aeOOyyIy?Aaeyy·yyyy
T
T
T
AE
†l
ynnaUUUUUUUaUOyyIUUUAU
T
T
T
^
Ae
AE
E
I
„†j
l
1?1Oe7O7U7Ue7ooooiaaaaaOaIA??aaa
T
T
T
T
T
aJ
T
T
T
T
QtQvQxQATonniniiiiiiiiiiiiiiininna
upvrvtv„x†x?xAExExOeyo{occccaaacUUUcaaaaaNIAc
z
T
T
T
T
z
T
T
T
T
$?±2?4?6?4?6?8?r?-1/4?1/4v1/2¬?aeAoAoAoeAoeAoAthAA^A¶AuooiooaeOIAOOuooOo
oouu
T
T
IjIlInI?I?IIN\O’OooooioaOeiiOOOEEEAA·Oe·
T
T
T
T
T
T
T
T
@?oy
aJ
oaOAAaaI
T
T
?
?
T
gdC:
gdC:
z
gdC:
yyyoiiaOEyyyyAE?iyy?
gdC:
gdC:
gdC:
gdC:
oeessOOOOOCAAeAo????
gdC:
gdC:
gdC:
gdC:
±
$a$gd: N
gdC:
gdC:
gdC:
gdC:
gdC:
gdC:
gdC:
gdC:
gdC:
/eessOIss/eeeeIIII//AeAe?
gdC:
gdC:
gdC:
/c/c/c/c/c/c/c/c/c/c/c/c/c/c/c/c/c/c/cUeOeOEOeO/Oe/Oe/OeA?OeOOeOOeAOeOOe
O?? hO{
hO{
gdO{
gdO{
gdO{
gdO{
gdO{
gdC:
gdC:
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
oneeaaanUnInanAEnnn?®
gdO{
gdO{
gdO{
gdO{
gdO{
gdO{
gdO{
gdO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
ocUIAIAAAA?oIUU±±YI
gdO{
gdO{
gdO{
gdO{
gdO{
gdO{
gdO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
hO{
|
~
?
?????????
?????
hO{
onnnooiooooaiioonnOIIo
XK
XK
oonneYoYYO?eYn?AeAeAeAe?Ae
XK
$a$gd: N
XK
oiiiiiaeOIIIIAI?iiIII
XK
XK
XK
XK
XK0J CJ aJ
ocaaUaaaaOoOE1/4OOOOOOO
XK
XK
XK
uuuuuuuuuiiaOeOOOeEEOOuuu
XK
XK
uuouuouuouuooooo?aeOOOoo?u
XK
XK
XK
XK
/iiiiaeaOEECCa3/43/43/4CC??
XK
XK
aJ
aJ
XK
XK
XK
XK
XK
XK
XK
B
yniniiiiiiiaeOIIIIyyAy
XK
XK
XK
gd: N
XK
XK
XK
gd: N
XK
aJ
XK
XK
XK
XK
oeoooooiiaessOC»?CCCCsso
XK
XK
XK
XK0J @?ay
oeoeooiiaaaOEA·····Aooo
XK
XK
XK
gd/0A
XK
XK
XK
XK
XK0J CJ aJ
onneeaeOIAae?n?ae?aenn
gd/0A
gd/0A
gd/0A
gd/0A
gd/0A
aJ
oocacoaaaOOO?E??§›
gd'H1
gd'H1
gd'H1
gd/0A
gd/0A
occaYNIIIooAco?aaa?
gd'H1
gd'H1
gd'H1
gd'H1
gd'H1
/ni/n/n/nin/ia/niniUn/n/n/n/nin/niUn/n/iOn/n/iOn/n/niOn/nEn/nin/n/i/n/i/
ni
„^`„^gd'H1
gd'H1
gd'H1
gd'H1
gd'H1
gd'H1
gd'H1
D
F
R
T
”
R
D
F
R
T
yyyyoeYOOOOOOOIIAeO???
gd'H1
gd'H1
gd'H1
yoeeaaOeyIyyoC3/4C?eee
gd'H1
gd'H1
gd'H1
gd'H1
gd'H1
gd'H1
gd'H1
gd'H1
gd'H1
oiiiiaeOIA??ii¬i
$a$gd: N
gd'H1
gd'H1
gd'H1
gd'H1
yyyyyyooooiiaOEA·AAA·
gdoFV
gdoFV
gdoFV
occUOeOeOeOeOeOEUOOOO1/4°oo
gdoFV
gdoFV
gdoFV
gdoFV
gdoFV
TH
- onnaooonnnnUaoIannAaUU
gdoFV
gdoFV
gdoFV
F ’F ”F TG ?L 3/4O oooonnnneYYoonnOnneYE
„m`„mgdoFV
gdoFV
c \k ^k `k $l 😮 Ueo occcaaaacaaOOIA·aaaoo
gdoFV
gdoFV
v‚ † ?‡ ”‰ o? oooeeaeaeUOOOaeaeaeaeoIaeIoooU
gd: N
aJ
o ec –§ yyoeayyUIAAAAyyyU¶?
gdoFV
gdoFV
gdoFV
hoFV0J CJ aJ A–§ F? E? c© O© „« ue v® c® e® X? Z? ?° o± (? I? F? v? i¶
u¶ ?? oiaiOeoiiiiOoEiEiE1/4io
gdoFV
gdoFV
gdoFV
A iA ¶A :Ae °AE *C ?E E OI AI rI „I †I ?I ocaUeaaa?????E??????aa
gdoFV
gdoFV
gdWt?
$a$gdWt?
o Io Io 😮
+ + ¶- ae- †0 *@?/y
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
:THM
IN
?N
ON
UN
|O
’Q
”Q
–Q
?U
aeV
RY
X[
Z[
\[
Jc
”n
„o
†o
?o
o
’o
gd
gd
u
gd
u
gd
u
gd
gd
gd
u ’o
^q
’s
t
y
}
o‚
o‚
oe‚
o‚
u‚
,?
D?
F?
?????u??y
z
xz
?z
¦z
uz
{
{
?{
’|
}
}
E‚
?‚
o‚
o‚
u‚
*?
,?
B?
D?
H?
X?
„
-„
„
n„
r„
„
…
…
…
¬…
®…
°…
?…
AE…
?…
o…
o…
TH†
a†
a†
e†
6‡
8‡
:‡
?‡
‡
c‡
(?
*?
D?
^?
i?
i?
??
‰
*‰
~‰
?‰
‚‰
1/4‰
3/4‰
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
u0J @?oy?F?
H?
-„
„
p„
????l?p„
r„
…
…
®…
°…
$Ifgd
????l??
?
?
?
?
?
?
????l?a†
ae†
ae†
e†
8‡
:‡
‡
c‡
(?
*?
i?
??
?‰
‚‰
3/4‰
A‰
????l?3/4‰
A‰
TH‰
oe‰
(?
*?
.?
n?
p?
??
®‹
°‹
A‹
’‘
°‘
?‘
O‘
|’
~’
‚’
¤’
f“
h“
?“
”
”
e™
i™
?
|›
–›
O?
U?
TH?
oe?
o?
th?
j¤
l¤
¤Y
¦Y
i?
??
&«
(«
t¬
v¬
|¬
?¬
ae
e
i
i
?
B®
¶±
?±
Ue¶
:·
oiiiiaaaooOOOEiiiiiOOOO
gd f
gd f
gd f
jc
lc
Ee
Ee
ce
¤e
Ie
?i
?i
ui
uei
En
En
o
?o
?o
Aoe
Aeoe
®/
°/
3/4/
†o
?o
au
au
?u
?u
Aey
AEy
u b¤
b
d
f
h
?
‚
9
gd f
$a$gd f
r
0
`
b
d
h
~
?
‚
¬
h f
$"?)u)ue)th)8,/oo//oooo//o?oooooaeOae?oo/
9
CJ aJ
9
9
gd?,
9
D?R?R|SOeUlW†W?X?Y-Z?Z*[t^v^~^?^?`AEadbfbocietjUek
yoeYOeeOOeYIAAIYYyeeYY
9
9
9
v
uoeuoeuoeuoeuoeuoeia?Cuoe?uoe·uoe¬uoeCuoe¤u?uoeC?uoeu?uCuoe‘uoe‘uoe‘uoe¬
‘u
gd§gA
’
9
gd§gA
gd§gA
gd§gA
gd§gA
h
h
h
h
h
h
aJ
»?1/4H1/22ATHAeaAeaAe?A
ocooaaaaaaaUIAIAaa¶I
gd
Du
gd
Du
gd
gd
gd§gA
gd§gA
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
h
Du0J @?uyA
UeE0I?I‚OvOEOeEOeIOeOOeOeOeV*?OOeO UJUNUe 1/4YIss?ae?eocooUcOeOeOeOeIoEEE1/21/21/2±1/2 gd Du gd gd gd gd§gA gd Du gd Du gd h h h h h h h h h h h h h h u"u$uthuAEuuiaOeaE3/43/43/43/43/4aaa?uuu? gd gd Du gd Du gd Du gd Du gd Du gd gd§gA ?????????????????????????????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? h h h h h h h h h h h h Du0J @?uy9???? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? "* gd gd gd§gA gd Du gd Du gd Du gd gd Du gd ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? "* gd§gA "* "* "* "* ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? OeOeOeOeI "* "* gd§gA "* "* "* ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? gd§gA "* "* "* ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? "*>?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
Y±Y±1/2
“*
“*
“*
“*
“*
gd§gA ?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
“*0J 3?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
IAooIIiii
“*
“*
gd§gA
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
“*0J 5?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
gd§gA
“*
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
7?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
Oe
“*
gd§gA ?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?????
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
??A??
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
aJ
`0J ,`
??A
??`
??A
??`
??A
??`
? ??`
????`
??`
????`
????l
? ??`
????`
??`
gd* 2
gd* 2
–( ”
zrrrmhmmm\
gdJ8X
gdJ8X
gdJ8X
gd§gA
gdJ8X
gdJ8X
„c`„cgdJ8X
gdJ8X
gdJ8X
gdJ8X
aJ
uuuuouuueeeaeaeOIAuu?u
gdJ8X
gdJ8X
gdJ8X
uuiaOeiiNuuEuAA?N¬¬¬¬
gdJ8X
gdJ8X
gdJ8X
@?aey
2
4
6
????|
????l?6
:
@
P
¦
?
°
TH
??|
? ??|
@?oy
oocUOeNNNAN1/2±±±±AOeAAA
gdypU
gdypU
gdypU
gdypU
hH4O
oenneYNAAAA1/21/2±±nYNNn
gdH4O
gdH4O
gdH4O
gdH4O
hH4O
gdH4O
gdH4O
gdH4O
gdH4O
gdH4O
gdH4O
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
