Коржанський М.Й. 2002 – Квалiфiкацiя злочинiв (реферат)

Коржанський М.Й. 2002 – Квалiфiкацiя злочинiв

ЧАСТИНА ПЕРША

1. ПОНЯТТЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ

У кримінальному праві кваліфікацією називається юридична оцінка злочину
і встановлення (застосування) тієї кримінально-правової норми, яка
найбільш повно описує ознаки цього злочину. Кваліфікувати злочин
-означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, яка
передбачає відповідальність за вчинення саме цього злочину. Термін
«кваліфікація» походить від латинського qualis – який, якої якості.
Кваліфікація взагалі – віднесення певного явища, речі за їхніми
властивостями (якістю) до певного класу чи категорії. Правова
кваліфікація – це пошук, вибір і застосування до певної події, випадку
конкретної правової норми.

У кримінальному праві кваліфікація злочину – це реалізація кримінального
закону, застосування до вчиненого діяння конкретної кримінально-правової
норми, або підведення певного злочину під ознаки конкретної норми.

Теорія кваліфікації злочинів почала розвиватися зовсім недавно. Перші
праці на цю тему були надруковані лише після Другої світової війни.
Першою була робота професора О. А. Герцензона «Квалификация
преступлений» (M., 1947). Кваліфікацію злочинів О. А. Герцензон визначав
як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого
складу злочину, передбаченого кримінальним законом.1 Таке визначення
поняття кваліфікації злочинів взагалі можна визнати правильним. Воно
відображає основну сутність кваліфікації – встанов-

1 Герцензон А. А. Квалификация преступлений- M., 1947.-С.4.

лення відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу злочину,
описаного в законі. Але воно правильне лише як загальне і орієнтовне.
Головний недолік цього визначення в тому, що воно не вказує на ту
кримінально-правову норму, яка є єдиною, що повинна бути застосована у
цьому випадку саме до цього діяння. Кримінально-правова кваліфікація є
застосування не будь-якої норми закону, а лише певної, конкретної.
Кримінальна відповідальність за певний, конкретний злочин передбачається
в кількох кримінально-правових нормах, іноді -у низці норм.
Відповідальність за вбивство, зокрема, передбачають норми статей 115-119
Кримінального кодексу України (далі – КК). Крім того, є багато інших
кримінально-правових норм, які також передбачають відповідальність за
позбавлення іншої особи життя,- ст. 112, частини 2 статей 239-243, 245,
частини 3 статей 258, 276-282, ч. 2 і ч. З ст. 286 КК та ін. Яку з них
необхідно застосувати у конкретному випадку?

Кваліфікація може бути правильною лише тоді, якщо буде застосовано саме
ту норму, яка передбачає це діяння, тобто застосовано лише одну і лише
певну, конкретну норму. Проте у визначенні О. А. Герцензона поняття
кваліфікації злочинів вказівка на відповідність конкретного діяння
ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним
законом, не визначає цієї норми, єдино правильної саме для даного
випадку. Цей недолік робить поняття кваліфікації злочинів малопридатним
для практики.

У подальшому найбільший внесок у розвиток теорії кваліфікації злочинів
зробив академік В. М. Кудрявцев. Кваліфікація злочинів, на думку В. М.
Кудрявцева, є встановлення та юридичне закріплення точної відповідності
між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого
кримінальним законом. На відміну від професора О. А. Герцензона академік
В. М. Кудрявцев точніше визначає ту норму, яку необхідно застосувати при
кваліфікації злочину.

Але і таке визначення тієї норми, яка підлягає застосуванню у
корпоративному випадку, незадовільне, оскільки і воно не конкретне,
некатегоричне, не виключає

Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений.-М., 1972.-С.
8.

застосування неналежної норми, тобто не виключає помилки.

Так само, як і В. М. Кудрявцев, визначають поняття кваліфікації злочинів
професори А. Ф. Зелінський,1 Б. А. Ку-ринов2 і С. А. Тарарухін.3 Таке
визначення поняття кваліфікації злочинів не враховує детальної
конкретизації і диференціації кримінально-правових норм, що відображають
прагнення законодавця до диференціації кримінальної відповідальності.
Сучасна диференціація кримінально-правових норм настільки деталізована,
що багато окремих, самостійних складів злочинів, передбачених законом,
відрізняються один від одного лише однією ознакою. Так, наприклад, різні
склади розкрадання чужого майна (статті 185-191 КК) відрізняються лише
однією ознакою – способом вчинення діяння – таємно (ст. 185), відкрито
(ст. 186 КК), із застосуванням обману (ст. 190 КК) і т. ін. Усі інші
ознаки цих складів злочинів тотожні, однакові. Крім того, і в межах
однієї статті містяться кілька окремих складів злочинів, які також
відрізняються лише однією ознакою (зокрема, ч. 2 ст. 185 від ч. 1 цієї ж
статті) – повторністю вчинення цього злочину чи вчиненням його за
попередньою змовою групою осіб.

Для кваліфікації діяння важливо встановити і застосувати саме ту норму,
що містить певний, конкретний склад злочину. Але який? Як видно з
наведеного, такі суміжні склади злочинів відрізняються один від одного
лише однією ознакою (рідше – двома). За таких умов правильну
кваліфікацію можна викласти у вигляді формули п + 1, де п – усі спільні,
тотожні ознаки подібних складів злочинів, а 1 – та додаткова ознака, яка
відрізняє цей склад злочину від інших, суміжних, подібних.

Глибинною сутністю кваліфікації злочинів є встанов* лення всіх ознак
певних злочинів і додатково ще однієї ознаки цього певного, конкретного
діяння і складу злочину, що його передбачає. З цього випливає, що
необхідна і єдина для кваліфікації норма відрізняється від

Зелинский А. Ф. Квалификация повторных преступлений.-Волгоград, 1976-С.
5.

Куриное Б. А. Научные основы квалификации преступлений^- М., 1984.-С. 5.

Тарарухин С. А. Квалификация преступлений в судебной и следственной
практике-К., 1995.-С. 8.

інших подібних більшістю ознак, вона повніше описує ознаки певного
злочину.

Отже, для правильної кваліфікації злочину необхідно вибрати і
застосувати ту норму, яка найповніше описує ознаки вчиненого діяння. У
цьому і полягає юридична сутність кваліфікації злочинів. Визначити з
багатьох подібних найнеобхіднішу норму буває складно, що призводить до
помилок. Щоб їх уникнути, Пленум Верховного Суду України змушений майже
у кожній постанові про практику застосування законодавства про
відповідальність за окремі види злочинів вказувати судам на необхідність
посилити увагу до кваліфікації злочинів.

Зокрема, у постанові від 24 червня 1983 року № З «Про практику
застосування судами України законодавства у справах про розкрадання
продовольчих товарів, їх втрату і псування в системі державної торгівлі
та споживчої кооперації» Пленум Верховного Суду зазначив, що судами
допускаються помилки з кваліфікації дій винних за способом вчинення
розкрадання, розміром (вартістю) викраденого, за ознакою повторності, у
відмежуванні розкрадань від інших складів злочинів, закінченого
розкрадання від незакінченого, продовжуваного – від повторного.1 Як
бачимо, помилки трапляються майже у всьому спектрі кваліфікування
злочинів проти власності. У постанові від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про
судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини»
Пленум Верховного Суду України зазначив, що «допускаються судами помилки
в кваліфікації умисних убивств при розбійному нападі, з хуліганських
мотивів, способом, небезпечним для життя багатьох осіб, а також вчинених
при інших обтяжуючих обставинах».

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в
справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня
1992р. вказується, що «суди допускають помилки при кваліфікації дій
винних осіб, відмежуванні одних злочинів від інших, вирішенні питань про
наявність або відсутність кваліфікуючих ознак та призначенні мір
кримінальних покарань».3

1 Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України,-

С.154-155.

2 Там само.-С. 166.

3 Там само-С 198.

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в
справах про хуліганство» від 28 червня 1991 р. зазначається, що «деякі
суди як хуліганство кваліфікують дії осіб, які вчинили більш тяжкі
злочини, засуджують за ч. 1 ст. 296 КК осіб, які вчинили злісне чи
особливо злісне хуліганство, кримінальне каране хуліганство розцінюють
як дрібне хуліганство і, навпаки, до кримінальної відповідальності
притягують осіб, які вчинили дрібне хуліганство. Допускають інші помилки
при кваліфікації дій винних».1

Велике практичне значення кваліфікація злочинного діяння має тому, що
вона визначає:

1) юридичну оцінку вчиненого діяння, його суспільну

сутність і небезпечність (тяжкість);

2) міру відповідальності і міру покарання;

3) обтяжуючі обставини, що суттєво посилюють

кримінальну відповідальність за вчинення наступних

злочинів (п. 1 ст. 67, ч. 2 ст. 185-189, п. 13 ч. 2 ст. 115,

ч. 2 ст. 152, ч. 2 ст. 368, ч. 2 ст. 369 та деякі інші нор

ми КК);

4) підстави звільнення особи від кримінальної відпо

відальності — статті 44—49 КК.

5) правові наслідки кримінальної відповідальності

(позбавлення певних прав – статті 55, 58 КК, судимість –

ст. 88 КК, адміністративний нагляд – ст. 395 КІС).

Для кваліфікації мають значення не всі ознаки конкретного діяння, а лише
ті з них, які визначають його кримінально-правовий зміст, тобто є
ознаками складу злочину. Перелік ознак діяння, які враховуються при
кваліфікації, обмежений законом, рамками складу злочину. Але за межами
складу злочину є чимало інших ознак, обставин, які мають
кримінально-правове значення – соціальна характеристика особи – суб’єкта
злочину, склад його сім’ї, стан здоров’я, професія, певні обставини
вчинення злочинного діяння тощо.

Згідно з цим у кожному злочині можна виділити такі групи ознак:

1) вся сукупність ознак і властивостей злочину,

2) ознаки і властивості, які мають значення для вирі

шення кримінальної справи;

Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-С. 280.

3) кримінально-правові ознаки – ознаки складу злочину.1

Аналіз кримінально-правових особливостей усіх ознак вчиненого діяння
свідчить, що для його кваліфікації вирішальне значення мають не всі, а
лише деякі ознаки злочину. При відмежуванні, наприклад, викрадення
зовсім не використовуються ознаки суб’єктивної сторони, оскільки цими
ознаками викрадення не відрізняються від суміжних складів злочину. Всі
відомі способи викрадення чужого майна вчинюються лише навмисно і з
корисливих мотивів. Причому умисел усіх викрадачів лише прямий, оскільки
викрасти чуже майно без бажання заволодіти ним неможливо.

При кваліфікації викрадення найбільше помилок трапляється тоді, коли
незадовільно оцінені і враховані ознаки способу вчинення діяння (таємно
чи відкрито, з насильством, небезпечним для життя і здоров’я потерпілого
чи не небезпечним тощо), коли визнається – викрадення було вчинено одним
суб’єктом чи групою осіб, викрадення було закінченим чи діяння утворює
лише замах на вчинення злочину, або тоді, коли визнається розмір
викраденого. Судова практика свідчить, що саме такі помилки трапляються
при кваліфікації викрадення чужого майна. Так, судова колегія Верховного
Суду України у своїй ухвалі від 13 грудня 1988 p., y справі Я. та М.,
зазначила, що суд допустив помилку при відмежуванні вимагання від
грабежу або від розбою. При такому відмежуванні, зазначила колегія,
необхідно враховувати, що при вимаганні погроза насильством спрямована
на одержання майна в майбутньому, а не в момент застосування погрози.2
Отже, помилка виникла внаслідок неправильної оцінки судом лише однієї
ознаки -моменту отримання майна за наміром злочинця. В іншій справі суд
припустився помилки, неправильно визначивши вартість викраденого майна.3

Такі помилки трапляються і при кваліфікації інших злочинів. Наприклад,
замах на вбивство (статті 15 і 115 КК)

1 Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступле

ний-С. 45.

2 Практика…- С. 84-85.

3 Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 28 січ

ня 1992 p. у справі П.- Там само- С. 65-66.

10

від заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень (ч. 1 ст. 121 КК)
відрізняється у більшості випадків лише однією ознакою суб’єктивної
сторони складу злочину -видом умислу. Теорією та практикою давно
доказано, що змах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом
або, інакше кажучи, діяння може кваліфікуватися як замах на вбивство
лише тоді, коли воно було вчинене з прямим умислом.1

Між тим трапляється, що суди іноді ретельно не досліджують цю ознаку
суб’єктивної сторони злочину і припускаються помилок. У багатьох ухвалах
судова колегія Верховного Суду України вказала судам на допущені ними
помилки, наголошуючи кожного разу: замах на вбивство можливий лише з
прямим умислом.

Рівним чином і умисне вбивство, відповідальність за яке передбачають
статті 115 і 116 КК, відрізняються одне від другого лише однією ознакою
– наявністю чи відсутністю сильного душевного хвилювання, що раптово
виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку
потерпілого. Неналежне дослідження цієї ознаки призводить до того, що
вбивство в стані сильного душевного хвилювання кваліфікується за ст. 115
КК, а діяння, передбачене ст. 116 КК, також кваліфікується за ст. 115
КК. Судова колегія Верховного Суду, виправляючи такі помилки, звертає
увагу судів на необхідність більш ретельного дослідження цієї ознаки
злочину.3 Подібні помилки трапляються при відмежуванні вбивства,
вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), від
вбивства, вчиненого при перевищенні меж необхідної обо-

1 П. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. №
1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я
людини» // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.- С. 175.

Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 5 грудня 1989 р. у
справі T.- Практика…- К., 1993.- С. 99-100; ухвала судової колегії
Верховного Суду України від 24 квітня 1990 p. y справі К.- Там само- С.
92-93.

Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 28 червня 1990 р. у
справі P.- Там само.- С. 105-106; ухвала судової колегії Верховного Суду
України від 21 липня 1992 p. y справі К.- Там само- С. 108-109.

11

рони (ст. 118 КК), а також при відмежуванні вбивства (статті 115-118 і
119 КК) від заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала
смерть потерпілого (ч. 2ст. 121 КК).1

Аналіз практики кваліфікації злочинів свідчить, що чим загальніше
визначені окремі ознаки злочину, чим важче їх конкретизувати, тим більше
припускається помилок при виявленні, оцінці і використанні цих ознак.
Так, наприклад, кримінальне каране хуліганство у ч. 1 ст. 296 КК
визначене такими занадто загальними, здебільшого оцінковими і не досить
конкретними ознаками, як «грубе порушення громадського порядку з мотивів
явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю
чи винятковим цинізмом».

У науковій літературі вже зазначалося, що таке визначення ознак
конкретного злочину невдале, оскільки майже всі навмисні злочини мають
такі ознаки. Принаймні явна неповага до суспільства характерна для
масових заворушень (ст. 294 КК), групового розбою (ч. 2 ст. 187 КК),
групового зґвалтування (ч. 2 ст. 152 КК) та багатьох інших складів
злочинів.2 Тому буває занадто складно відмежувати хуліганство від
злочинів про(ти особи. У судовій практиці найбільшу кількість помилок
виявлено саме при розмежуванні хуліганства і злочинів проти особи.
Пленум Верховного Суду України у постанові від 28 червня 1991 р. № 3
«Про судову практику в справах про хуліганство» зазначив, що дії, які
супроводжувались погрозами вбивством, образою, нанесенням побоїв,
заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені в сім’ї, квартирі, відносно
родичів, знайомих і викликані особистими неприязними відносинами,
неправильними діями потерпілих та інше, повинні кваліфікуватися як
злочини проти особи.3

Усе це так, але як їх відрізнити, за якими ознаками,

1 Постанова президії Київського обласного суду від 3 жовтня

1991 р. у справі К-Практика…- С. 128-129.

2 Коржанский Н. И. Квалификация хулиганства.- Волгоград,

1989.- С. 6-7.

3 Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 12 груд

ня 1985 р. у справі Л. // Практика…- Київ, 1993- С. 138-139;

ухвала судової колегії Верховного Суду України від 25 жовтня

1990 р. у справі К.- Там само- С. 136-137; постанова президії

Харківського обласного суду від 14 вересня 1990 р. у справі П.г

Там само-С. 139-140.

12

оскільки і хуліганські дії, що передбачені ст. 296 КК, можуть бути
вчинені у квартирі відносно родичів, знайомих? У п. 15 наведеної
постанови Пленум Верховного Суду України вказав на те, що суди повинні
розрізняти хуліганство, вчинене групою осіб, і злочини, передбачені ст.
294 (масові заворушення) і ст. 293 КК (організація або активна участь у
групових діях, що порушують гро-^ мадський порядок). Для такого
відмежування Пленум Верховного Суду України вказав, що дії, передбачені
ст. 293 КК, не супроводжуються явною неповагою до суспільства, а лише
порушують громадський порядок, нормальну діяльність установ, підприємств
і організацій, роботу транспорту або пов’язані з явною непокорою
законним вимогам представників влади.1

Можна зрозуміти спробу Пленуму Верховного Суду України розмежувати ці
злочини, але дуже сумнівно, що порушення громадського порядку,
нормальної діяльності установ, підприємств і організацій, роботи
транспорту або непокора законним вимогам представників влади можуть
чинитися без явної неповаги до суспільства. Тому занадто важко провести
таке відмежування між цими злочинами, які мають переважну більшість
подібних ознак.

Взагалі весь процес кваліфікації злочинів, як вважає академік В. М.
Кудрявцев, за своєю сутністю полягає в послідовному відмежуванні кожної
ознаки вчиненого діяння від ознак інших, суміжних злочинів.2 Всі ознаки
складу злочину виконують відмежувальну роль і призначені головним чином
для цього. Кожна ознака злочину, описаного в законі, відокремлює певний
злочин від інших або відмежовує злочин від інших правопорушень.

Складно відмежувати злочини, які відрізняються один від одного лише
однією ознакою. Такі відмежувальні ознаки у різних складах злочинів
належать до різних їх елементів. Це можуть бути ознаки об’єктивної
сторони діяння (наприклад, склади злочинів у статтях 185 і 186 КК
відрізняються лише ознаками способу вчинення

П. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991
p.-Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України- С. 285.

Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений.-С. 146.

13

злочину), суб’єктивної сторони (наприклад, у складах злочинів,
передбачених статтями 115 і 119 КК), суб’єкта злочину (наприклад, у
злочинах, передбачених статтями 111 і 114КК).

Найбільшу складність становить кваліфікація діянь, які спрямовані на
один і той самий безпосередній об’єкт посягання і які утворюють низку
послідовних, пов’язаних між собою дій. Так, зокрема, щодо працівника
правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони
громадського порядку або військовослужбовця при виконанні ними
обов’язків по охороні громадського порядку можуть бути вчинені: опір
(ст. 342 КК), погроза вбивством чи знищенням майна або насильством (ст.
345 КК) або посягання на їхнє життя (ст. 348 КК).

У постанові Пленуму Верховного Суду колишнього СРСР від 3 липня 1963 р.
№ 7 зазначалось, що в таких випадках, коли діями винного одночасно були
вчинені різні види посягань на працівників правоохоронних органів або
членів громадського формування з охорони громадського порядку чи
військовослужбовців (погроза і опір, опір і посягання на життя і т.
ін.), суди повинні у випадку, якщо всі ці дії фактично утворюють
елементи одного злочину, кваліфікувати його за статтею Кримінального
кодексу, яка передбачає відповідальність за найбільш тяжкий вид
посягання з числа вчинених винною особою.1 Це було, мабуть, обґрунтоване
рішення цієї практичної проблеми. Пленум Верховного Суду України у
постанові від 26 червня 1992 р. «Про застосування судами законодавства,
що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність
і власність працівників правоохоронних органів» теж вказав, що посягання
на життя, здоров’я та власність працівника правоохоронного органу або
його близьких родичів, скоєне безпосередньо після погрози вчинити такі
дії, утворює один злочин і не потребує додаткової кваліфікації за ст.
342 КК.2 Таке рішення є правильним і обґрунтованим, оскільки вчинення
декількох діянь, передбачених різними

‘ П. 5 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 3 липня 1963 р. № 7 //
Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР. 1924-1977. Часть 2.-
M., 1978.- С. 252.

2 П. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992 p.
№ 8 // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України-С. 269.

14

кримінально-правовими нормами одночасно, відносно одного й того ж
потерпілого (чи потерпілих), утворює лише один злочин. Інші діяння у
такому випадку є лише способом, невід’ємною складовою частиною
об’єктивної сторони вчинення іншого, більш тяжкого злочину, таким чином,
і суб’єктивна сторона злочину (намір) свідчить, що особа прагне вчинити
найбільш тяжкий злочин, а інші злочини, що складають його, виступають
для нього процесом вчинення цього, більш тяжкого, злочину.

Не має задовільних обгрунтувань кваліфікація викрадення чужого майна,
поєднаного зі знищенням цього самого майна. Пленум Верховного Суду
України у постанові від 25 вересня 1981 р. № ^ (з пізнішими змінами і
доповненнями) «Про практику застосування судами законодавства у справах
про розкрадання державного та колективного майна» вказав, що
розкрадання, поєднане з умисним знищенням або пошкодженням державного чи
колективного майна, яке належить підприємству, установі, організації або
перебуває в їх володінні, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів як
розкрадання та умисне знищення чи пошкодження такого майна.1

Вказівка у цій постанові на «такого майна» не дає можливості зробити
категоричний висновок, про яке майно йдеться – про ті ж самі речі, які і
були викрадені злодієм, чи йдеться про знищення або пошкодження інших
речей, крім тих, що були викрадені.

Якщо виходити з того, що йдеться про різні речі (майно), коли,
наприклад, злодієм були викрадені гроші, радіоапаратура, магнітофон,
телевізор, а знищено було приміщення магазину, обладнання складу чи
майстерні або інші речі, крім викрадених, то безперечно, що таке діяння
утворює сукупність злочинів і воно повинно кваліфікуватися як викрадення
(статті 185-187 КК) і за сукупністю – знищення чужого майна (ст. 194
КК). Але як належить кваліфікувати діяння, коли злодій викрав державне
чи колективне (чи взагалі чуже) майно, а потім, після допиту його як
підозрюваного у викраденні цього майна, він, злякавшись того, що буде
викритий, і щоб знищити речові докази злочину, знищив (спалив, побив.

Підпункт в) пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від
25 вересня 1981 року // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду
України.- С. 151.

15

понівечив або викинув) викрадені ним речі. Обґрунтованим може бути
висновок, що у такому випадку вчинюється один злочин, оскільки при цьому
є лише посягання на відносини власності (об’єкт посягання). Викраденням
економічні відносини власності зруйновані, вони вже не існують, і тому
нового (другого) посягання на них бути не може (не може бути посягання
на ніщо). Тому винна у викраденні чужого майна особа, яка після
викрадення знищила це майно, повинна відповідати лише за викрадення
цього майна. Отже, вчинення різних передбачених законом діянь відносно
одного і того ж предмета, речі утворює лише один злочин.1

На тих же підставах і викрадення автомобіля з наступним його знищенням
(розукомплектування, спродаж агрегатів, вузлів, спалення кузова тощо) не
утворює сукупності злочинів, а повинно кваліфікуватися лише за статтями
185-191 КК.2

Крім того, кваліфікація злочину вимагає віднести цей злочин до певного
виду – вбивство, викрадення, зловживання, тілесні ушкодження тощо.
Віднесення злочину до певного виду злочинів є його родовою
кваліфікацією, яка визначається законодавчою назвою цього злочину. Без
визначення назви злочину, без його законодавчого найменування не може
бути повною, задовільною кваліфікація, оскільки вона не буде
загальнозрозумілою.

Таким чином, враховуючи наведене, кваліфікацію злочинів можна визначити
як кримінально-правову оцінку вчиненого діяння, вибір і застосування до
нього тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує його
ознаки. Інакше кажучи, кваліфікувати злочин -значить дати йому
кримінально-правову оцінку і застосувати до нього ту кримінально-правову
норму, яка найбільш повно описує його ознаки. Те, що для правильної
кваліфікації діяння необхідно вибрати і застосувати лише одну, конкретну
кримінально-правову норму з декількох суміжних, подібних, яка найбільш
повно (п + 1)

Коржанский Н. И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны-M., 1980.-С.
239.

2 Повідомляється, наприклад, що найчастіше викрадають серед іномарок
«Мерседеси» та «БМВ» і, головним чином, з метою розібрати машину для
подальшого спродажу запчастин.- Га-ронько О. Автомобіль усе ж таки
розкіш.- Юридичний Вісник У країни.-1996, № 11-12.

16

описує ознаки вчиненого діяння, має суттєве практичне значення, оскільки
змушує правозастосовників шукати саме ту норму, яка є єдино правильною.
Як буде зазначено далі,1 така певна конкретизація кримінально-правової
норми, що підлягає застосуванню, допомагає вирішенню багатьох питань
кваліфікації злочинів при конкуренції кримінально-правових норм, що
підлягають застосуванню.

Разом з тим вказівка у визначенні поняття кваліфікації на її юридичне
закріплення, на мій погляд, є зайвою, оскільки воно (закріплення),
по-перше, властиве не лише кваліфікації і, по-друге, його повністю
охоплює поняття застосування кримінально-правової норми.

Кваліфікація злочинів полягає у встановленні зв’язку між ознаками
вчиненого діяння і ознаками, викладеними у законі як ознаками певного
складу злочину. Це зв’язок між окремим (вчинене діяння) і загальним
(кримінально-правова норма). Сутність кваліфікації полягає у правильному
визначенні і встановленні цього зв’язку. У процесі кваліфікації злочину
ознаки складу злочину, передбаченого законом, порівнюються з ознаками
діяння, вчиненого певною особою. При повній ідентичності цих ознак можна
зробити висновок про правильне застосування певної кримінально-правової
норми, про правильну кваліфікацію діяння,

У науковій літературі визнається, що основою кваліфікації є склад
злочину,2 тобто сутність встановлених кримінальним законом ознак
окремого, певного виду діяння (вбивства, грабежу, зґвалтування,
хуліганства тощо). Вчинене певною особою конкретне діяння також має
сукупність певних ознак. Органи, що застосовують кримінальний закон,
аналізують, порівнюють ознаки вчиненого діяння з ознаками певного складу
злочину. Якщо вони збігаються, робиться висновок про інкримінування
певного складу (або складів) злочину за вину особі. Таким є процес
кваліфікації злочину.

Але процес кваліфікації не є кваліфікацією. Кваліфікація злочину – це
застосування певної норми чи кількох

§ 4 цього розділу.

Трайнин А. Н. Общее учение о составе преступлений.- М., 1957.— С. 87; Я.
М. Братин. Уголовный закон и его применение.— М., 1967.- С. 93. В. Н.
/2 р. у справі П. //
Практика…- С. 131; а також від 13 березня 1986 р. у справі К.- Там
само.- С. 132.

149

Усі види вбивства, передбачені статтями 115-119 КК, слід відрізняти від
інших злочинів, пов’язаних з позбавленням життя людини чи посяганням на
нього. При цьому необхідно враховувати, що:

а) посягання на життя державного чи громадського ді

яча, вчинене у зв’язку з його державною діяльністю, або

на життя представника іноземної держави, вчинене з ме

тою спричинити міжнародні ускладнення, є злочинами

проти держави і повністю охоплюються відповідно ст. 112

чи ст. 443 КК і додаткової кваліфікації за п. 8 ст. 115 КК

не потребують. Посягання на життя державного чи гро

мадського діяча або представника іноземної держави охоп

лює як умисне вбивство, так і замах на умисне вбивство;

б) бандитизм, поєднаний з умисним вбивством, є по

сяганням на основи державного управління у сфері гро

мадської безпеки та на життя людини. Оскільки диспо

зицією ст. 257 КК не передбачені такі наслідки, як по

збавлення життя людини, дії винного у таких випадках

кваліфікуються за сукупністю злочинів як бандитизм і

умисне вбивство;

в) посяганням на життя, відповідальність за яке перед

бачено ст. 348 КК, вважається умисне вбивство або за

мах на вбивство працівника правоохоронного органу у

зв’язку з виконанням ним службових обов’язків, а також

члена громадського формування з охорони громадського

порядку і державного кордону або військовослужбовця у

зв’язку з діяльністю, пов’язаною з охороною громадсь

кого порядку і державного кордону. Такі дії кваліфікую

ться за сукупністю злочинів, передбачених ст. 348 та п. 8

ч. 2 ст. 115 КК, ст. 15 і п. 8 ч. 2 ст. 115 КК;

г) у разі умисного вбивства, при вчиненні злочинів, у

яких кваліфікуючою ознакою є загибель людей (ч. З

ст. 110, ч. 2 ст. 241 та ч. 2 ст. 242, ч. З ст. 277, ч. 2 ст. 294

та ч. 2 ст. 326, ч. 2 ст. 339 КК), дії винного кваліфікують

ся за відповідним пунктом ч. 2 ст. 115 КК чи за ч. 1

ст. 115 КК та статтею Кримінального кодексу, що перед

бачає відповідальність за один із зазначених злочинів.

Заподіяння під час вчинення таких злочинів смерті з

необережності додаткової кваліфікації за ст. 119 КК не

потребує;

д) дії винного по незаконному заволодінню транспорт

ним засобом, поєднані з позбавленням життя потерпілого,

кваліфікуються залежно від спрямованості умислу. Якщо

150

при цьому ставилася корислива мета – заволодіти транспортним засобом, то
такі дії кваліфікуються за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК і ч. З ст. 187 КК.
Вбивство з метою полегшити захоплення транспортного засобу
кваліфікується за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК і ч. З ст. 289 КК.1

1.8. Доведення до самогубства

Певні дії утворюють склад злочину, і їх кваліфікують за відповідною
частиною статті 120 КК за наявності таких умов:

1) якщо винний довів потерпілого до самогубства або

до замаху на самогубство жорстоким з ним поводжен

ням, шантажем, примусом до протиправних дій чи сис

тематичним приниженням його людської гідності (побо

ями, голодом, холодом, ганьбою, цькуванням чи накле

пами тощо),- за ч. 1 ст. 120 КК;

2) якщо потерпілий перебував у матеріальній або ін

шій залежності від винного (був на утриманні, у шлюбі,

підлеглий за службою, притягнутий до кримінальної

відповідальності і т. ін.), або якщо до самогубства було

доведено двоє чи більше потерпілих,- за ч. 2 ст. 120 КК.

Не визнаються в судовій практиці жорстоким поводженням, здатними довести
до самогубства, припинення статевих зв’язків, розірвання шлюбу,
поодинокі випадки побоїв та інші незначні дії (відмова одружитися тощо).

Відповідальність за ч. 2 ст. 120 КК за доведення потерпілого до
самогубства або до спроби вчинити самогубство може нести лише особа, від
якої потерпілий перебував у матеріальній залежності, і тільки у випадку,
коли це сталося внаслідок жорстокого поводження з ним.

Жорстоким поводженням визнаються безжалісні, грубі діяння особи, які
спричиняють потерпілому фізичні чи психічні страждання (мордування,
систематичне нанесення тілесних ушкоджень чи побоїв, позбавлення їжі,
води, одягу, житла тощо). Систематичним приниженням людської гідності є
тривале принизливе ставлення до потерпілого (постійні образи та інші
форми знущання з честі і гідності людини).

П. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в
справах про злочини проти життя і здоров’я цини» // Збірник постанов
Пленуму Верховного Суду України.— с.177—178.

151

Перевищення особою влади або посадових повноважень, що призвело до
самогубства потерпілого чи спроби вчинити самогубство, не утворює
сукупність злочинів і кваліфікується лише за ч. З ст. 365 КК, яка
передбачає відповідальність за спричинення діянням тяжких наслідків.

За ст. 120 КК кваліфікується злочин як у тих випадках, коли потерпілий
позбавив себе життя, так і в тих випадках, коли він намагався це
зробити, але з незалежних від нього обставин залишився живий.
Обов’язковими ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 120 КК, є певні
наслідки жорстокого поводження винного – самогубство чи замах на нього і
причинний зв’язок між діями винної особи і цими наслідками.

Не може вважатися жорстоким поводження з потерпілим, якщо щодо нього
вчинюються правомірні дії -притягнення до відповідальності; погроза
викрити його злочинні дії, вимагання не порушувати громадський порядок,
поводити себе гідно тощо. Доведення до самогубства – злочин, як правило,
необережний. Але він може бути і умисним (умисел може бути лише
побічним).

За ч. 1 ст. 120 КК доведення до самогубства або до спроби вчинити
самогубство внаслідок систематичного цькування чи наклепу кваліфікується
в тих випадках, коли потерпілий не був у матеріальній або іншій
залежності від винного.

Підмова до самогубства чи пособництво самогубству кваліфікується за ч. 4
чи ч. 5 ст. 27 і ч. 1 ст. 115 КК.2

Доведення до самогубства неповнолітнього кваліфі

кується за ч. З ст. 120 КІС. %

1.9. Погроза вбивством

Погроза вчинити вбивство є психічне насильство над особою. Суспільна
небезпечність цього злочину полягає в тому, що він позбавляє потерпілого
спокою, небезпека

П. 31 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. //
Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.- С. 179.

2 Законодавчі акти деяких країн у спеціальних нормах передбачають
кримінальну відповідальність за підмову чи пособництво самогубству- Ст.
2 Закону Англії 1961 p.; § 202 КК Японії; ст. 139 КК Югославії; артикул
151 КК Польщі. У КК України діють загальні норми частин 4 і 5 ст. 27 КК.

152

Його вчинення постійно переслідує потерпілого, не дає йому можливості
нормально жити.

Погроза вбити може бути доведена до потерпілого будь-яким чином: усно
(віч-на-віч), письмово (листом, телеграмою), різними діями, які
переконливо вказують на намір винного, або передана через третіх осіб.

Стаття 129 КК передбачає відповідальність лише за погрозу вбивством.
Погроза вчинити якусь іншу шкоду під ознаки цієї статті не підпадає
(погроза знищити майно, заподіяти тілесні ушкодження, поширити ганебні
вигадки тощо). Обов’язковою ознакою складу злочину ст. 129 КК є
реальність погрози, якою вона буває у всіх випадках, коли потерпілий має
підстави боятися її виконання. Якщо сам потерпілий не вірить у
реальність погрози, то вона складу злочину не становить. Наприклад, Ш.
наказав потерпілій, яку зґвалтував, щоб вона про це не розповідала
матері, бо інакше він її вб’є. Обласний суд визнав засудження Ш. за ст.
129 КК безпідставним, оскільки потерпіла не вірила в реальність його
погрози, та і сам винний нічим не підтверджував свій намір здійснити
погрозу.1

Погроза визнається реальною, якщо винний:

1) вчинив такі дії, які давали потерпілому підстави

вважати, що ця погроза буде здійснена;

2) своєю поведінкою, взаємовідносинами з потерпі

лим переконував – погроза не марна, вона буде здійснена.

Відповідальність за погрозу настає незалежно від її мотивів. Закінченою
погроза визнається з моменту доведення її до потерпілого.

Погроза вбивством за деякими ознаками нагадує замах на вбивство. Різниця
між цими злочинами полягає в наступному:

1) при погрозі вбивством винний не має на меті не

гайно заподіяти смерть. Він прагне налякати потерпіло

го, позбавити спокою, змусити його весь час нервувати,

страждати від страху за своє життя;

2) при^ замахові на вбивство винний має на меті зараз

же, негайно заподіяти смерть потерпілому і робить усе

залежне від нього, щоб досягти цього наслідку.

Так, міський суд помилково кваліфікував за ст. 15 і ч. 1 15 КК дії Д.,
який, перебуваючи у стані сп’яніння,

Радянське право.- 1970-№9-С. 106.

153

почав бити свою дружину. Погрожуючи скинути її з балкона другого
поверху, він вимагав, щоб вона стрибнула звідти. Коли Д. заявив, що
візьме ніж, потерпіла, не витримавши напруження, стрибнула з балкона і
дістала тяжкі тілесні ушкодження. Кваліфікуючи дії Д. як замах на
вбивство, суд не вказав у вироку, які саме дії Д. були безпосередньо
спрямовані на умисне вбивство дружини. У справі взагалі немає даних про
те, що він такі дії вчинив. Як показала потерпіла, чоловік постійно
знущався з неї, не раз погрожував убивством, і в неї були всі підстави
вважати, що він виконає свою погрозу. Цього разу, маючи на меті
покінчити з життям, вона стрибнула з балкона, та свій умисел на
самогубство до кінця не довела з не залежних від неї причин. За таких
обставин Д. має нести відповідальність за погрозу вбивством і доведення
до спроби самогубства, тобто за ст. 129 КК і ч. 1 ст. 120 КК.1

При вчиненні багатьох злочинів погроза вбивством буває складовою
частиною такого злочину, зокрема у статтях 187, 152, 153, 189, 280, 345
КК. Оскільки в цих статтях передбачені спеціальні випадки погрози, то
тут застосовуються лише норми цих спеціальних статей. Кваліфікувати такі
дії додатково за ст. 129 КК непотрібно.

2. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ЗДОРОВ’Я

Злочинами проти здоров’я називаються суспільне небезпечні умисні чи
необережні дії (або бездіяльність), спрямовані на заподіяння шкоди
здоров’ю іншої особи.

Спрямованими на заподіяння шкоди здоров’ю визнаються лише ті злочини,
головним безпосереднім об’єктом яких є здоров’я іншої особи
(потерпілого). Такими не вважаються злочини, при яких заподіяння шкоди
здоров’ю є додатковим наслідком і здоров’я для них є додатковим
об’єктом. Це, зокрема, злочини, передбачені статтями 187, 189, 239, 240,
271, 274, 286, 314, 326, 327, 346, 350 КК.

Об’єктом усіх злочинів проти здоров’я є здоров’я іншої особи незалежно
від його стану та наявних аномалій. Кримінально-правова охорона здоров’я
має універсаль-

1 Постанова президії Донецького обласного суду від 9 жовтня 1987 р. в
справі Д. // Практика…- С. 135-136.

154

ний характер. Вона не залежить від суспільних ознак особи потерпілого
(віку, громадянства, посадового стану). Кримінальний закон однаковою
мірою охороняє здоров’я як юнака, так і безнадійно хворої людини
похилого віку, як героя, так і завзятого негідника.

Заподіяння шкоди своєму власному здоров’ю утворює склад злочину лише в
тих випадках, коли такі дії є способом учинення іншого злочину
(наприклад, ухилення від військової служби способом самокалічення -ст.
409 КК).

Кримінально-правова охорона здоров’я починається з дня народження людини
і забезпечується до самої смерті.

Заподіяння шкоди здоров’ю виключає кримінальну відповідальність, якщо
шкоду було заподіяно:

1) у стані необхідної оборони, крайньої необхідності

чи під час затримання злочинця (статті 36 і 38, 39 КК);

2) при лікуванні за згодою потерпілого (ампутація но

ги, резекція шлунка, пересадка нирки та ін.).

2.1. Кваліфікація тілесних ушкоджень

Найпоширенішими злочинами проти здоров’я є тілесні ушкодження. Тілесним
ушкодженням називається протизаконне і винне заподіяння шкоди здоров’ю
іншої особи, внаслідок порушення анатомічної цілісності або
фізіологічної функції тканин чи органів потерпілого. Особливість
тілесних ушкоджень полягає в тому, що вони мають зовнішні прояви
заподіяної здоров’ю шкоди (рани, переломи кісток, розриви шкіри і
тканин, кровотечу) і ця шкода може бути певно визначена.

Характер і тяжкість тілесних ушкоджень визначаються судово-медичною
експертизою на основі Правил судово-медичного визначення ступеня
тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони
здоров’я України № 6 від 17 січня 1995 р. і зареєстрованих Міністерством
юстиції України 26 липня 1995 р. під №255/791. Згідно з Правилами
характер і ступінь тяжкості тілесних ушкоджень визначають за трьома
критеріями:

1) патологічний (головний) – визначає небезпечність тілесних ушкоджень
для життя в момент їх заподіяння, а також характер і ступінь порушень
цілісності і функцій

Далі – Правила.

155

тканин чи органів та тривалість впливу цих порушень на стан здоров’я;

2) економічний (додатковий) – визначає ступінь втра

ти працездатності;

3) естетичний (додатковий) – визначає знівечення об

личчя потерпілого.

Відповідно до закону (ч. 1 ст. 121 КК) тяжкими тілесними ушкодженнями
визнаються такі з них, які були небезпечними для життя в момент
заподіяння їх або спричинили втрату будь-якого органа чи його функцій,
душевну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою
працездатності не менше ніж на одну третину, або переривання вагітності
чи непоправне знівечення обличчя.

1. Небезпечними для життя визнаються такі ушкодження життєво важливих
органів людини, які самі по собі загрожують життю потерпілого в момент
заподіяння їх чи при звичайному перебігу закінчуються смертю.

Можливе чи дійсне відвернення смерті у таких випадках не береться до
уваги при оцінці небезпечності таких ушкоджень для життя.

До таких ушкоджень належать:

1) проникаючі рани черепа, хребта, грудної клітки,

живота, горла;

2) перелом кісток черепа, довгих трубчастих кісток,

кісток таза, переломи-вивихи шийних хребців, грудних,

поперекових хребців, переломи хрящів гортані і трахеї;

3) закриті ушкодження органів грудної та черевної

порожнин; %

4) ушкодження основних кровоносних судин: аорти,

сонної артерії, плечової, стегнової і підколінної артерій

чи їхніх вен;

5) стискування органів шиї або інші види механічної

асфіксії, що загрожують життю;

6) хімічні, термічні або інші опіки НІ і IV ступеня, що

становлять 15% поверхні тіла, а також опіки II ступеня,

що становлять 30% поверхні тіла, чи опіки менших роз

мірів, які супроводилися шоком тяжкого ступеня.

Тяжке тілесне ушкодження буде небезпечним для життя за наявності хоч би
однієї із зазначених ознак.

Незагрозливі для життя ушкодження, що належать до тяжких за кінцевим
результатом та наслідками,— це втрата будь-якого органа чи втрата
органом його функції

156

(втрата зору, слуху, язика, руки, ноги і репродуктивної здатності).

Під втратою зору треба розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи
такий стан, коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані
2 м і менше (гострота зору на обидва ока – 0,04 і нижче).

Ушкодження сліпого ока, що призвело до його вилучення, оцінюється
залежно від тривалості розладу здоров’я.

Під втратою слуху треба розуміти повну стійку глухоту на обидва вуха або
такий необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на
відстані 3-5 см від вушної раковини.

Оцінка ступеня тяжкості у випадках встановлення наслідку травми органів
зору і слуху проводиться відповідно до документів, якими керуються у
своїй роботі меди-ко-соціальні експертні комісії.

2. Втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій визнається
тяжким тілесним ушкодженням при повному фізичному відокремленні органа
від тіла людини, а також тоді, коли настав повний або частковий параліч
цього органа. Це може бути втрата язика, ока, руки, ноги, мови, голосу
або їх параліч, втрата здатності народжувати дітей та ін.

Як свідчить слідча та судова практика, при тілесних ушкодженнях частіше
за інші органи втрачаються очі, ніс, вуха, руки та ноги. Згідно з
Правилами втрата зору, здатності бачити світ визнається тяжким тілесним
ушкодженням, якщо настала повна сліпота на обидва ока або такий стан
зору, що людина не бачить на відстані 2 м (гострота зору на обидва ока –
0,04 і менше).

Втрата зору на одне око або втрата одного ока також визнається тяжким
тілесним ушкодженням, бо в цьому разі настає втрата працездатності
більше ніж на одну третину, або непоправне знівечення обличчя, якщо це
поєднано з вилученням ока.

Повна втрата зору на одне око вважається тяжким ушкодженням незалежно
від того, чи ока зовсім немає, чи воно є і має здоровий вигляд, так само
від того, коли око було втрачено — в момент заподіяння тілесного
ушкодження чи при лікуванні. Ушкодження сліпого ока, Що призвело до його
вилучення, оцінюється залежно від тривалості розладу здоров’я.

Втрата потерпілим голосу, слуху, мови визнається

157

тяжким тілесним ушкодженням, якщо він не може спілкуватися з іншими
людьми без допомоги технічних чи спеціальних засобів або не чує
розмовної мови на відстані 3-5 см від вуха.

3. Заподіяння душевної хвороби визнається тяжким

тілесним ушкодженням у всіх випадках, коли потерпілий

внаслідок посягання на його здоров’я захворів на тимча

сову чи хронічну душевну хворобу, коли таке посягання

спричинило розлад його психічної діяльності.

Психічне захворювання може статися внаслідок тяжкої травми голови, мозку
або в результаті переляку, сильного психічного струсу (хвилювання).
Будь-яка за характером і тяжкістю душевна хвороба є ознакою тяжкого
ушкодження. Не визнається тяжким тілесним ушкодженням нервова хвороба,
що виникла внаслідок посягання.

4. Ознакою тяжкого тілесного ушкодження визнаєть

ся стійка втрата працездатності не менше ніж на одну

третину (не менше як 33%). При цьому йдеться не про

професійну, а про загальну працездатність. Визначення

групи інвалідності потерпілому не впливає на ступінь

тяжкості тілесних ушкоджень. Ступені тяжкості тілесних

ушкоджень, що були заподіяні дітям, інвалідам, визна

чаються на загальних підставах за тими ж Правилами.

Втрата працездатності вважається стійкою, якщо її не можна поновити, або
якщо її можна поновити лише частково, або якщо для її поновлення
потрібен тривалий строк.

5. Тілесне ушкодження вважається тяжким, якщо во

но спричинилося до переривання вагітності. Строк ва

гітності при цьому значення не має. Не впливають на

відповідальність за таке посягання на здоров’я потерпі

лої її стосунки з винним. Це може бути власна дружина і

зовсім незнайома жінка.

Кримінальна відповідальність за переривання вагітності настає лише в тих
випадках, коли воно сталося внаслідок дій винного, а не патологічних
властивостей організму потерпілої, а також лише тоді, коли винний
безсумнівно знав, шо потерпіла була вагітною.

6. Тілесне ушкодження визнається тяжким, якщо воно

невиправне знівечило обличчя. Знівеченим обличчя

вважається тоді, коли воно має неприємний, огидний зов

нішній вигляд (наприклад, відсутність носа або губ).

Тяжкість шкоди при знівеченні обличчя зумовлена не тільки і не стільки
фізичною шкодою, скільки психічною

158

травмою, оскільки ця обставина принижує потерпілого, викликає у нього
тяжкі душевні переживання, муки. Знівеченим при тілесних ушкодженнях
може бути лише обличчя, а не інші частини тіла, тобто тільки передня
частина голови і верхня частина шиї.

Питання про те, чи не знівечено обличчя, вирішують органи слідства і
суд, бо це питання не медичне, а юридичне (етичне).

Непоправним вважається таке знівечення обличчя, яке не можна виправити
звичайними засобами лікування або якщо його зовсім не можна усунути.
Якщо для усунення знівеченості потрібна пластична операція, то
знівечення також визнається непоправним.

Поправними чи непоправними є знівечення обличчя певного потерпілого,
визначає судово-медична експертиза, бо це питання цілком медичне.
Відповідальності за тяжке тілесне ушкодження підлягають особи, яким до
вчинення злочину минуло 14 років (ч. 2 ст. 22 КК).

Тілесне ушкодження визнається тяжким і кваліфікується за ч. 1 ст. 121 КК
за наявності хоч би однієї з передбачених у ній ознак. Тобто для цього
досить, щоб тілесне ушкодження було небезпечним для життя потерпілого в
момент його заподіяння, чи потерпіла була вагітною, чи внаслідок
ушкодження потерпілий втратив будь-який орган або функцію якогось
органа. Наявність у вчиненому винним кількох з цих ознак на кваліфікацію
його дій не впливає, але враховується при визначенні міри покарання.

Тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного
хвилювання, кваліфікується не за ч. 1 ст. 121 КК, а за ст. 123 КК, а
заподіяне у стані необхідної оборони при перевищенні меж необхідності –
за ст. 124 КК.1

Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень під час відсічі суспільне
небезпечного посягання, якщо при цьому не було перевищено меж необхідної
оборони, не містить складу злочину.

Тяжке тілесне ушкодження визнається вчиненим за обтяжуючих обставин (ч.
2 ст. 121 КК), якщо воно:

1) вчинене способом, що має характер особливого мучення або мордування;

Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного С 132-ІНИ ВЩ 12
жовтня 1945 Р- в спРаві Н- 7/ Практика…-

159

2) було вчинене групою осіб;

3) було вчинене на замовлення;

4) було вчинене з метою залякування потерпілого;

5) спричинило смерть потерпілого.

Тяжке тілесне ушкодження визнається кваліфікованим (ч. 2 ст. 121 КК),
якщо воно було вчинене способом мучення, мордування чи тортур. Слід мати
на увазі, що тяжкі тілесні ушкодження самі по собі завдають потерпілому
мук і страждань. Кваліфікованим тяжке тілесне ушкодження визнається в
тих випадках, коли винний завдає потерпілому особливо тяжких страждань і
спеціально діє таким чином, щоб заподіяти особливі муки, нестерпний
фізичний біль.

Мучення може бути заподіяне тим, що потерпілому не дають їжі, води,
використовують вплив низької чи високої температури, а також
застосуванням інших засобів, якими спричиняється надзвичайний фізичний
біль та страждання.

Згідно з Правилами мордуванням називають такі дії, які пов’язані з
багаторазовим чи тривалим заподіянням особливого фізичного болю
(щипання, биття батогами чи нагайками, заподіяння багатьох невеликих
ушкоджень тупими чи гострими предметами і т. ін.).

Верховний Суд України у справі М. ухвалив, що мучення і мордування – це
такі дії, спеціальною метою яких було заподіяти тяжкі тілесні
ушкодження, поєднані з особливо сильним болем чи тяжкими фізичними та
моральними стражданнями потерпілого.1

Тяжке тілесне ушкодження має оцінюватися як кваліфіковане (ч. 2 ст. 121
КК) не тільки тоді, коли мучення або мордування чинилося в момент
заподіяння тілесного ушкодження, а й тоді, коли потерпілому завдавалися
систематичні побої чи легкі тілесні ушкодження, внаслідок яких настало
тяжке тілесне ушкодження. Про систематичність таких дій свідчить те, що
вони вчиняються часто і тривало. Саме по собі нанесення багатьох ударів
чи побої ще не є мученням або мордуванням. Для цього треба довести, що
винний умисне діяв таким чином, маючи за мету завдати потерпілому
особливих страждань, заподіяти особливий фізичний біль.

Питання про те, чи були певні дії мученням або мор-

Радянське право- 1979-№ 12-С. 66.

160

дуванням, вирішує не судово-медична експертиза, а органи слідства і суд.

Тяжке тілесне ушкодження визнається кваліфікованим (ч. 2 ст. 121 КК),
якщо внаслідок нього сталася смерть потерпілого.

Тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого,
характеризується тим, що воно посягає на два об’єкти і одночасно
спричиняє два дуже різні за тяжкістю злочинні наслідки: шкоду здоров’ю і
смерть потерпілого.

Щодо кожного з цих наслідків у винного було різне психічне ставлення –
заподіяння тяжких тілесних ушкоджень було умисним, а смерть –
необережною. Так, за ч. 2 ст. 121 КК були кваліфіковані дії Д., який,
побачивши на другому поверсі міської лазні неповнолітнього Ф., що
підглядав у жіноче відділення, схопив його за голову і з великою силою
повернув її, заподіявши при цьому ушкодження шийного відділу хребта і
спинного мозку (що належать до тяжких тілесних ушкоджень), від яких
настала смерть потерпілого.

Вказані дії Д. вчинив щодо 10-річного хлопця. Отже, діючи таким чином,
він свідомо допускав, що може заподіяти тяжке тілесне ушкодження, тобто
вчинив їх навмисно. Що стосується смерті потерпілого, то її настання Д.
не передбачав, хоч повинен був і міг передбачити, тобто заподіяв її
необережно.1

Злочин може кваліфікуватися за ч. 2 ст. 121 КК лише тоді, коли тяжкий
характер ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого,
охоплювався наміром винного, коли цей наслідок винний передбачав. У тих
випадках, коли смерть потерпілого сталася” внаслідок необережного
заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, злочин не може бути
кваліфікований за ч. 2 ст. 121 КК.

Так, безпідставно за ч. 2 ст. 121 КК були кваліфіковані дії T., який
кулаком вдарив П. в обличчя, від чого П. упав і вдарився головою об
бруківку. Внаслідок цього удару стався перелом кісток черепа, крововилив
у мозок, від чого потерпілий помер. Як було доведено, смерть П. сталася
не від удару рукою в обличчя, а внаслідок удару головою при падінні об
бруківку. У справі не було доказів,

Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 26 груд-1989 р. в
справі Д. // Практика…- С. 101.

б 2-75 \F\

які б свідчили про те, що, б’ючи кулаком в обличчя, Т„ мав намір
заподіяти потерпілому тяжке тілесне ушкодження. Тому дії Т. були
перекваліфіковані за ст. 119 КК як вбивство з необережності.

Склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121 КК, становить особливий,
окремий вид необережного заподіяння смерті. Оскільки за самою суттю,
природою речей єдиним способом заподіяти смерть є лише вчинення тілесних
ушкоджень. Іншого способу заподіяти смерть немає.

Всі види тілесних ушкоджень, внаслідок яких сталася смерть, поділяють на
три групи:

1) всі умисні тілесні ушкодження, внаслідок яких ста

лася смерть потерпілого, яку винний передбачав і бажав

чи погоджувався з її настанням, утворюють умисне

вбивство (статті 115—118 КК);

2) умисні тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких

сталася смерть з необережності, утворюють необережне

вбивство (ч. 2 ст. 121 КК);

3) всі інші види тілесних ушкоджень – тяжкі необе

режні, а також середньої тяжкості як умисні, так і необе

режні, так само як і умисні легкі, внаслідок яких сталася

смерть з необережності, утворюють необережне вбивство

(ст. 119КК).

У тих випадках, коли тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася
смерть, були заподіяні в стані сильного душевного хвилювання, їх
кваліфікують за ст. 123 КК.

Заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень і залишення його в
небезпечному для життя стані, якщо внаслідок цього сталася смерть особи,
залишеної без допомоги, кваліфікується лише за ч. 1 чи 2 ст. 121 КК.
Додаткова кваліфікація таких злочинів ще й за ч. 2 ст. 135 КК буде
зайвою, бо залишення в небезпеці у такому разі є лише продовженням
злочину проти особи, а тому воно не утворює сукупності злочинів.

Тяжке тілесне ушкодження визнається кваліфікованим, якщо воно було
заподіяно групою осіб або на замовлення чи було вчинене з метою
залякування потерпілого.

К

1 Радянське право.- 1971.- № П.- С. 109; ухвала судової колегії в
кримінальних справах Верховного Суду України у справі Я. // Судебная
практика. Убийства, изнасилования и другие преступления против личности:
Сб. судебных решений по уголовным делам.-К., 1993.-С. 165.

162

Умисне тяжке тілесне ушкодження за багатьма ознаками подібне до замаху
на вбивство. Відмінність між цими злочинами полягає в їхніх суб’єктивних
ознаках: у спрямованості умислу і в змісті його інтелектуального
моменту. Складність у розмежуванні замаху на вбивство і тілесного
ушкодження має місце лише в тих випадках, коли тілесні ушкодження були
вчинені з прямим умислом, оскільки замах на вбивство з побічним умислом
неможливий.

Щоб з’ясувати зміст умислу винного, враховують усі обставини злочину,
засоби і знаряддя, кількість, характер і місця поранень, спрямованість
ударів у життєво важливі органи людини, причини припинення злочинних
дій, а також попередню поведінку винного і потерпілого, їхні
взаємовідносини тощо.

Якщо між тілесними ушкодженнями та настанням смерті пройшов якийсь час,
навіть тривалий, то це ще не свідчить про те, що смерть заподіяно
необережно.

При умисному тілесному ушкодженні (легкому, середньої тяжкості і
тяжкому), на відміну від замаху на вбивство, настання смерті не
охоплюється умислом винного. Він або не передбачає її настання або
розраховує на те, що зможе її відвернути.

Але найважливішою ознакою, що розмежовує ці злочини, є передбачення чи
не передбачення винним смерті потерпілого. Якщо він, заподіюючи тілесні
ушкодження, передбачає настання смерті, то, незалежно від фактичних
наслідків, його дії утворюють посягання на життя -вбивство чи замах на
вбивство.

Кримінальна відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості
передбачена статтями 122, 123 та 128 КК.

Умисні тілесні ушкодження середньої тяжкості мають такі ознаки:

а) у момент їх заподіяння вони не є небезпечними для життя потерпілого;

Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду

країни в ухвалі у справі М. вказала, що значна перерва в часі

Існим заподіянням поранення і смертю потерпілого сама

Іе виключає можливості умислу винного на позбавлення

терпілого // Судебная практика. Убийства, изнасилова-

163

б) не мають наслідків, передбачених ст. 121 КК;

в) спричиняють тривале порушення функцій будь-

якого органа;

г) призводять до іншого тривалого розладу здоров’я.

Порушенням функцій будь-якого органа Правила називають ослаблення
функцій органів людини (мови, зору, слуху, рук, ніг і т. ін.). Це можуть
бути і випадки повної, але тимчасової втрати органом його функцій.

До іншого тривалого розладу здоров’я належать випадки заподіяння шкоди
здоров’ю, якщо вона не була пов’язана з порушенням функцій будь-якого
органа, але спричинила втрату працездатності менше ніж на одну третину
(наприклад, зараження якоюсь хворобою).

Тривалим вважається таке порушення функцій органів чи інший розлад
здоров’я, для відновлення яких необхідно більше як 3 тижні (більше як 21
день). Згідно з Правилами тривалими визнаються і такі тілесні
ушкодження, які зумовили тимчасову втрату працездатності на строк,
більший за 21 день, або постійну втрату працездатності менше ніж на одну
третину (від 10 до 33%).

Умисне тілесне ушкодження середньої тяжкості, внаслідок якого сталася
смерть, настання якої винний не передбачав, кваліфікується за ст. 119 КК
як необережне вбивство. Якщо в заподіяних тілесних ушкодженнях є ознаки
як тяжкого, так і середньої тяжкості тілесного ушкодження, вчинене
кваліфікується за статтею КК, що передбачає відповідальність за найбільш
тяжкий їх вид. Наприклад, за ч. 1 ст. 121 КК, якщо тілесне ушкодження
має ознаки тяжкого і середньої тяжкості, оскільки тяжі^ тілесне
ушкодження завжди містить у собі і ознаки тілесного ушкодження середньої
тяжкості. На цій підставі такі випадки не утворюють сукупності злочинів.

Відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості настає з 14
років (ч. 2 ст. 22 КК).

Умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне у
стані сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту), що раптово
виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи винного
потерпілим, визнається як заподіяне за пом’якшуючих відповідальність
обставин і тому кваліфікується за ст. 123 КК. Обставини, що пом’якшують
відповідальність, у складі злочину ст. 123 КК є обов’язковою ознакою.

164

Протизаконне насильство може бути фізичним (удари, побої, тілесні
ушкодження, позбавлення волі, зв’язування і т. ін.) або психічним
(погроза заподіяти фізичну чи майнову шкоду і т. ін.). Таке насильство
має бути істотним, тобто здатним викликати сильне душевне хвилювання,
реальним, а не уявним.

Для застосування ст. 123 КК треба довести, що насильство було
протизаконним. Насильство працівників правоохоронних органів відносно
злочинця незалежно від його психічного стану не може бути визнане таким,
що здатне викликати сильне душевне хвилювання (фізіологічний афект).

Тяжка образа потерпілим винного – це будь-яке Істотне приниження честі і
гідності, зроблене в непристойній

формі.

Як свідчить слідча та судова практика, найчастіше така образа
спричиняється приниженням національної гідності, релігійного почуття,
подружньою зрадою і т. ін.

Протизаконне насильство чи тяжка образа може стосуватися як того, хто
заподіяв тілесне ушкодження, так і інших осіб. Так, Верховний Суд
України визнав правильною кваліфікацію дій К. за ст. 123 КК, який обухом
сокири заподіяв 3. тяжке тілесне ушкодження за те, що 3. побив його
матір.1

Для кваліфікації діяння за ст. 123 КК важливо визначити два часові
інтервали:

а) час між протиправним насильством чи тяжкою об

разою і виникненням сильного душевного хвилювання;

б) час між виникненням сильного душевного хвилю

вання і заподіянням тяжкого чи середньої тяжкості тілес

ного ушкодження.

Перший інтервал може бути коротким і тривалим. Юридичного значення ця
обставина не має. Сильне душевне хвилювання може викликати протизаконне
насильство (чи тяжку образу), яке було вчинене як недавно, так і давно.
Щодо другого інтервалу, то для злочину, передбаченого ст. 123 КК,
характерною ознакою є негайне виникнен-І наміру заподіяти шкоду
потерпілому, бо вона може взнаватися як заподіяна за обставин, що
пом’якшують ^дальність, лише тоді, коли була заподіяна у стані льного
душевного хвилювання (фізіологічного афекту).

Радянське право.- 1973- № 8- С. 107.

165

Сильне душевне хвилювання – це така душевна буря, таке сильне психічне
напруження всіх сил людини, яке не може бути тривалим. Як свідчить
практика, такий стан триває не більше кількох хвилин. Тільки в цей час
заподіяна шкода може бути визнана такою, що заподіяна у стані сильного
душевного хвилювання, і кваліфікуватися заст. 123 КК.

Стаття 123 КК передбачає відповідальність лише за умисне тяжке або
середньої тяжкості тілесне ушкодження. Відповідальність за необережне
заподіяння таких тілесних ушкоджень за таких обставин настає за ст. 128
КК.

Як визначив ‘Верховний Суд України, умисне тяжке тілесне ушкодження,
внаслідок якого сталася смерть потерпілого, вчинене у стані сильного
душевного хвилювання, підпадає під ознаки ст. 123, а не ч. 2 ст. 121
КК.1

Якщо тяжкі тілесні ушкодження були заподіяні у стані сильного душевного
хвилювання, але з метою захисту від небезпечного нападу і з перевищенням
меж необхідної оборони, то їх кваліфікують не за ст. 123, а за ст. 124
КК, оскільки остання має більш пом’якшуючу відповідальність обставину.

За чинним законодавством, відповідальність за тілесне ушкодження
середньої тяжкості, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання і у
стані необхідної оборони незалежно від інших обставин, не настає.

Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження у стані
сильного душевного хвилювання, навіть за обставин, що обтяжують
відповідальність (внаслідок якого настала смерть потерпілого чи
внаслідок якого настало переривання вагітності тощо), кваліфікується за
ст. 123, а не за ст. 121 КК.

Кримінальна відповідальність за заподіяння тяжкого або середньої
тяжкості тілесного ушкодження у стані сильного душевного хвилювання
настає з 14 років (ч. 2 ст. 22 КК).

Кримінальна відповідальність за тяжкі тілесні ушкодження, заподіяні при
перевищенні меж необхідної оборони, передбачена ст. 124 КК.

Згідно із законом перевищенням меж необхідної оборони визнається явна
невідповідність захисту характерові або небезпеці посягання. У постанові
Пленуму Верхов-

Радянське право.- 1982.-№ 4-С. 89.

166

ного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, яке
забезпечує право на необхідну оборо-ну від суспільне небезпечних
посягань» від 28 червня 1991 р. визначив, що при вирішенні питання про
перевищення чи не перевищення меж необхідної оборот повинно
враховуватися не лише відповідальність чи не відповідальність знарядь
захисту і нападу, але і характе| небезпеки, що загрожувала особі, яка
захищалася, обста вини, що могли вплинути на реальне співвідношення сиг
нападаючих і тих, хто захищається, а саме: місце і час раптовість
нападу, неготовність до його відбиття, кіль кість нападаючих і тих, хто
захищається, їх фізичні (вік стать, інвалідність, стан здоров’я) та інші
обставини.

Вирішуючи питання про правомірність заподіяно шкоди, належить
встановити, що захищалася особа ві реального, вже розпочатого і ще не
закінченого суспіль но небезпечного посягання. Лише при наявності стан)
необхідної оборони треба зробити висновок, перевищилс вона межі
необхідної оборони чи ні (п. 4).

Заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодженню при перевищенні меж
необхідної оборони кваліфікується за ст. 124 КК і в тих випадках, коли
воно було вчинене Зс обтяжуючих відповідальність обставин (групою осіб
смерть нападаючого тощо).

Якщо тяжкі тілесні ушкодження були заподіяні при пе ревищенні меж
необхідної оборони і винний одночасне перебував у стані сильного
душевного хвилювання, що pan тово виникло, то його дії належить
кваліфікувати за ст. 12/! КК, тобто за більш м’яким законом, а не за ст.
123 КК.1

Відповідальності за ст. 124 КК підлягають ті особи які захищали від
нападу себе, а також ті, які захищала від нападу інших громадян чи
інтереси суспільства абс держави, якщо вони, захищаючись, перевищили
межл необхідної оборони і заподіяли нападаючому зайву для такого випадку
шкоду.

Кримінальна відповідальність передбачена законом лише за необережне
заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження (ст. 128
КК). Необережно

одіяні легкі тілесні ушкодження складу злочину не

10 постанови Пленуму Верховного Суду України від України! С 89 ”
3бІр”ИК постанов Пленуму Верховного Суду

167

утворюють і кримінальної відповідальності за собою не тягнуть.

Необережні тяжке і середньої тяжкості тілесні ушкодження містять склад
злочину тоді, коли особа, яка їх заподіяла, передбачала можливість
настання їх, але легковажно розраховувала на відвернення шкоди
(наприклад, при порушенні правил безпеки руху транспортного засобу) або
не передбачала можливості настання їх, хоч повинна була і могла їх
передбачити.

Так, у справі Т. було доведено, що він самовільно сів за кермо трактора
і під’їхав до копиці сіна, щоб забрати її до скирти. Не помітивши, що
під копицею сиділи жінки, він наїхав на них трактором і заподіяв одній з
них середньої тяжкості тілесні ушкодження.

Верховний Суд УРСР, розглянувши справу, зазначив, що, рухаючись по полю
трактором і знаючи, що під копицями жінки обідають, Т. повинен був і міг
передбачити можливість заподіяння такої шкоди.1

У тих випадках, коли особа, яка заподіяла тяжкі або середньої тяжкості
тілесні ушкодження, не повинна була чи не могла передбачити їх настання,
вона не може відповідати за них за відсутністю її вини (випадок).

Відповідальність за необережні тяжкі чи середньої тяжкості тілесні
ушкодження настає з 16 років.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок
якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 125 КК як
необережне заподіяння смерті.

Згідно зі ст. 125 КК легкими тілесними ушкодженнями вважаються такі, що:

а) не містять ознак тяжкого (ст. 121 КК) чи середньої

тяжкості тілесних ушкоджень (ст. 122 КК);

б) викликали короткочасний розлад здоров’я потер

пілого;

в) спричинили короткочасну втрату ним працездатності.

При цьому важливо розрізняти поняття «розлад здоров’я» і «шкода
здоров’ю», оскільки шкода здоров’ю може бути заподіяна і без його
розладу.

Згідно з Правилами короткочасним розладом здоров’я вважається таке його
порушення, яке тривало більше як 6 днів, але не більше як 3 тижні (21
день), тобто 7-20 днів.

168

Радянське право.- 1972.- № 1.- С. 109-110.

Короткочасною втратою працездатності визнається стійка втрата загальної
працездатності в розмірі до 10%.

Короткочасний розлад здоров’я і короткочасність втрати працездатності
визначає судово-медична експертиза.

За ч. 2 ст. 22 КК відповідальності за умисні легкі ушкодження, що
спричинили розлад здоров’я, підлягають особи, яким до вчинення злочину
виповнилося шістнадцять років.

Частина 2 ст. 125 КК передбачає відповідальність за умисні легкі тілесні
ушкодження, які спричинили короткочасну, незначну втрату працездатності.

Тілесні ушкодження (тяжкі, середньої тяжкості і легкі) можуть бути
заподіяні також під час вчинення злочинів, відповідальність за які
передбачена іншими статтями’КК, зокрема при розбої (ст. 187 КК);
посяганні на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК);
хуліганстві (ст. 296 КК) та ін.

Оскільки при вчиненні названих злочинів здоров’я є додатковим об’єктом
посягання, то вони кваліфікуються тільки за статтями КК, які
передбачають відповідальність за посягання на головний об’єкт, тобто
відповідно за статтями 187, 142 чи ст. 296 КК.

Характерна особливість злочину, відповідальність за який передбачає ст.
126 КК (побої і мордування), полягає в тому, що дії, які утворюють його
об’єктивну сторону, спрямовані на те, щоб головним чином завдати
потерпілому фізичного болю. Такі дії не порушують анатомічної цільності
тканин тіла чи функцій будь-якого органа, і цим вони відрізняються від
тілесних ушкоджень. Шкода здоров’ю спричиняється ними через фізичний
біль. «Біль,- зазначають фахівці,- обтяжує і руйнує людське життя, він
знищує у людини бажання працювати і вибирає у неї радість життя… Біль
понижує фізичні здібності і силу людини, міняє і знищує її душевні
якості і навіть її моральне обличчя (моральний склад)».1

Фізичний біль завдається відповідно ч. 1 ст. 126 КК:

а) ударами;

б) побоями;

в) іншими насильницькими діями.

Ударом називають одноразовий, раптовий і потужній чнии вплив на тіло
людини будь-яким твердим пред-ом, що спричиняє фізичний біль.

‘ ИрасекА. Хирургия боли.- Прага.- 1963.- С. 13.

169

Побої – це багаторазові удари, що наносяться потерпілому.

Побої не є особливим видом тілесних ушкоджень. Вони характеризуються
лише нанесенням багаторазових ударів. Якщо після побоїв на тілі
потерпілого залишилися ушкодження, їх оцінюють за ступенем тяжкості,
виходячи із звичайних ознак. Якщо побої не залишили після себе ніяких
об’єктивних слідів, судово-медичний експерт відмічає скарги потерпілого,
вказує, що об’єктивних ознак ушкоджень не виявлено і не встановлює
ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Іншими насильницькими діями можуть бути викручування рук, ніг,
стискування горла, статевих органів тощо. Правила називають заподіянням
мук дії, що спрямовані на тривале позбавлення людини їжі, пиття чи
тепла, залишення її в шкідливих для здоров’я умовах та інші подібні дії.

Частина 2 ст. 126 КК передбачає відповідальність за удари, побої та інші
подібні дії, якщо вони носили характер мордування. Правила називають
мордуванням такі дії, які пов’язані з багаторазовим чи тривалим
заподіянням особливого болю чи тяжкими фізичними та моральними
стражданнями потерпілого: щипання, шмагання, нанесення численних, але
невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючими предметами, дією термічних
факторів та інші аналогічні дії.

Діяння кваліфікується за ч. 2 ст. 126 КК, якщо побої, що мають характер
мордування, були вчинені групою осіб, або з метою залякування
потерпілого чи його близьких.

Відповідальності за ст. 126 ЮС підлягають особи, яким до вчинення
злочину виповнилося шістнадцять років (ч. 1 ст. 22 КК).

Катування

Катуванням у ст. 127 КК називається умисне заподіяння сильного фізичного
болю або фізичного чи морального страждання нанесенням побоїв, мученням
або застосуванням інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого
чи іншу особу вчинити дії, які суперечать їх волі.

Заподіяння при катуванні тілесних ушкоджень утворює сукупність злочинів
і кваліфікується за ч. 1 чи ч. 2 ст. 127 КК і статті 121, 122 чи 125 КК.

Частина 2 ст. 127 КК передбачає кваліфікований вид катування.
Кваліфікуючими ознаками ч. 2 ст. 127 КК е

170

вчинення катування повторно або вчинення його за попередньою змовою
групою осіб.

Катування вчинюється умисно з прямим умислом і метою примусити до
виконання вимог катівника.

2.2. Зараження вірусом імунодефіциту

людини чи іншої невиліковної

інфекційної хвороби

Згідно із Законом України від 12 грудня 1991 р. «Про запобігання
захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» (Відомості
Верховної Ради України.- 1992.-№11- Ст. 152) СНІД – це особливо
небезпечна інфекційна хвороба.

Частина 1 ст. 130 КК передбачає відповідальність за поставлення завідомо
хворою особою в небезпеку зараження цією хворобою іншої особи будь-яким
способом, яким ця інфекційна хвороба передається.

Зараження іншої особи ВІЛ-інфекцією, а також іншою невиліковною
інфекційною хворобою особою, яка знала про те, що вона є носієм цього
вірісу, кваліфікується за ч.2ст. 130КК.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною
хворобою двох чи більше потерпілих або неповнолітнього кваліфікується за
ч. З ст. 130 КК.

Злочин, передбачений ст. 130 КК, може бути вчинений як умисно, так і
необережно. Умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи
іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя
людини, кваліфікується за ч. 4 ст. 130 КК.

Відповідальними за вчинення цього злочину є особи -носії ВІЛ-інфекції і
яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.

2.3. Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження

вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Іття 131 КК передбачає кримінальну відповідаль-

Рале чи несумлінне виконання своїх профе-

язків медичними, фармацевтичними праців-

171

никами, внаслідок чого особу було заражено вірусом імунодефіциту людини
чи іншої невиліковної інфекційної хвороби. Суспільна небезпечність такої
недбалості полягає в тому, що багато людей були заражені ВІЛ внаслідок
недбалості медперсоналу.

Суб’єктивна сторона цього діяння характеризується необережною виною.
Умисне зараження такою інфекцією підпадає під ознаки злочину,
передбаченого ст. 121 КК України.

Відповідальними за зараження потерпілого ВІЛ чи вірусом іншої
невиліковної інфекційної хвороби є працівники медичних і фармацевтичних
установ, закладів і організацій, інших органів, які мають обов’язки
боротися з поширенням ВІЛ чи іншими невиліковними інфекційними
хворобами.

Зараження внаслідок недбалого виконання професійних обов’язків вірусом
імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби двох або більше осіб
кваліфікується за ч. 2ст. 131 КК.

2.4. Розголошення відомостей про проведення

медичного огляду на виявлення зараження

вірусом імунодефіциту людини чи іншої

невиліковної інфекційної хвороби

Згідно зі ст. 12 Правил медичного огляду з метою виявлення зараження
вірусом імунодефіциту людини, обліку, медичного обстеження та
профілактичного нагляду за ВІЛ-інфікованими, затверджених постановою
Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 460 (ЗП України.-
1992.- № 9.- Ст. 218), медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку
з виконанням професійних обов’язків стали відомі результати обстеження
на ВІЛ-інфекцію, зобов’язані зберігати такі відомості в таємниці.

Розголошення цих відомостей про результати проведення медичного огляду
на зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної
інфекційної хвороби утворює об’єктивну сторону цього злочину, незалежно
від способу розголошення і кореспондентів розголошення.

Розголошення відомостей про наслідки проведеного медичного огляду може
бути умисним і необережним.

172

Суб’єктами відповідальності є медичні працівники, яким такі відомості
стали відомі внаслідок виконання ними своїх професійних обов’язків.

2.5. Зараження венеричною хворобою

Окремим випадком тілесного ушкодження, що заподіює шкоду здоров’ю, є
зараження потерпілого венеричною хворобою.

Кримінальна відповідальність за ст. 133 КК настає за умови, що винний
(винна) досяг 16-річного віку, хворів венеричною хворобою і знав про
наявність у нього цієї хвороби та про небезпечність його певних дій для
здоров’я іншої особи.

Факт зараження іншої особи венеричною хворобою утворює склад закінченого
злочину незалежно від тривалості хвороби і наслідків лікування, а також
від величини шкоди здоров’ю потерпілого, яка була заподіяна цим
зараженням.

На відповідальність не впливають:

а) вид венеричної хвороби (гонорея, м’який шанкр,

сифіліс);

б) спосіб зараження – статевий акт, поцілунок, корис

тування спільними предметами тощо;

в) наслідки, що наступили;

г) згода потерпілого (потерпілої) на зараження вене

ричною хворобою.

Особи, які самі не хворіють венеричною хворобою, але які навмисно тим чи
іншим способом заразили іншу особу венеричною хворобою, залежно від
способу дій та форми вини підлягають відповідальності за тілесні
ушкодження (ст. 122-125 КК).

Особа може бути поставлена в небезпеку зараження через статеві зносини
або іншими діями, якщо саме зараження ще не настало. Такі дії є замахом
на зараження, якщо ними була утворена справжня і реальна можливість
заразити іншу особу, але цього не сталося за обставин, не залежних від
винного.

Дії, наслідком яких сталося зараження венеричною юробою потерпілого,
якщо ці дії вчинила особа, яка б?з сумніву про свою хворобу,
кваліфікуються за ч. 2. ст. 133 КК.

Оскільки обов’язковою ознакою злочину як ч. 1

173

ст. 133 КК, так і ч. 2 ст„ 133 КК є знання винним про свою хворобу, то
їх суб’єктивна сторона визначається умислом або злочинною
самонадійністю. Злочинна недбалість цього злочину неможлива.

За частиною 2 ст. 133 КК кваліфікується зараження потерпілого венеричною
хворобою при обтяжуючих обставинах:

а) зараження венеричною хворобою особою, яка ра

ніше вже була засуджена за такий самий злочин і вона

має за нього судимість;

б) зараження одним чи різними способами двох або

більше потерпілих;

в) зараження венеричною хворобою неповнолітнього

чи неповнолітньої.

Якщо зараження венеричною хворобою сталося внаслідок вчинення якогось
іншого злочину, то все вчинене утворює сукупність злочинів, наприклад
при зґвалтуванні (ст. 152 чи ст. 153 КК).

За частиною 3 ст. 133 КК кваліфікується зараження, яке спричинило тяжкі
наслідки для здоров’я потерпілого.

Відповідальність за зараження венеричною хворобою настає з шістнадцяти
років.

2.6. Незаконне проведення аборту

До злочинів проти здоров’я належить також незаконне проведення аборту
(ст. 134 КК).

Абортом у медицині називають передчасне зупинення вагітності і вилучення
з матки плідного яйця чи плода, ще не здатного до життя поза тілом
матері, в перші 28 тижнів вагітності.1

У медицині розрізняють два види аборту:

1) патологічний – вагітність припиняється якимось

захворюванням вагітної жінки;

2) штучний – вагітність припиняється побічним втру

чанням в організм вагітної жінки.

Патологічний аборт для кримінального права байдужий. Штучний аборт буває
законними і незаконним (кримінальним). Згідно з діючою в медичній
практиці інструкцією «Про порядок проведення операції штучного
переривання вагітності (аборту)» штучне переривання

1 Медицинская энциклопедия.- M., 1966.-С. 14.

174

вагітності визнається законним, якщо воно було проведено за згодою
жінки:

1) у стаціонарному медичному закладі, спеціально

пристосованому для проведення таких операцій;

2) у перші 12 тижнів вагітності;

3) у зв’язку з тим, що продовження вагітності і пологи

загрожували життю жінки (в таких випадках аборт буде

законним і тоді, коли вагітність тривала понад 12 тижнів).

Незаконним (кримінальним) визнається аборт, проведений за згодою
потерпілої:

1) поза спеціальним медичним закладом, незалежно

від того, хто проводив операцію;

2) при тривалості вагітності понад 12 тижнів, якщо не

було протипоказань щодо вагітності і пологів;

3) особою, яка не має спеціальної вищої медичної освіти.

За наявності хоч би однієї з цих обставин аборт ви-

знається незаконним (кримінальним).

У медичній літературі зазначається, що аборт, проведений навіть у
лікарні з дотриманням усіх правил асептики та антисептики (грец. sepsis
– гниття) заподіює значну шкоду здоров’ю жінки.1

Вагітність при кримінальному аборті припиняється різними засобами:

1) механічними – введенням у матку різних предметів

(наприклад, дерев’яних кийків), розчинів (мила, соди,

йоду тощо) або нанесенням ударів у живіт і т. ін.;

2) медикаментозними — вживанням різних ліків чи хі

мічних речовин (хініну, сулеми, миш’яку, гасу тощо);

3) термічними – впливом тепла на тіло вагітної жінки

(гарячі ванни, спринцювання і т. ін.).

Аборт може бути викликаний і психічною травмою, переляком. Обов’язковою
ознакою кримінального аборту є настання злочинного наслідку – припинення
вагітності, З цього моменту злочин вважається закінченим. Якщо ці
наслідки не настали, то вчинене кваліфікується як замах на аборт за ст.1
5 і відповідною частиною ст. 134 КК.

Незаконне проведення аборту – злочин умисний. Не-

зережне припинення вагітності під ознаки ст. 134 КК не

За відповідних умов припинення вагітності

эже бути підставою для відповідальності за необережне

я Чем ВРЄДЄН и опасен аборт.- M., 1954,- С. 40;

Я. Курс судебной медицины.- М., 1959.- С. 494.

175

Іесне ушкодження (ст. 125 КК).

Аборт може бути проведений з різних мотивів (користь, співчуття). Судова
статистика свідчить, що аборт проводять лікарі (12,3%), медичні сестри й
акушерки (11,6%) та особи, які не мають ніякої медичної освіти (76,1%).

Незаконне проведення аборту припускає згоду вагітної жінки на цю
операцію. Якщо аборт проводиться без згоди потерпілої, то вчинене
кваліфікується за ст. 121 КК.

У тих випадках, коли жінку примусили зробити аборт (насильницький
аборт), дії винних кваліфікуються за ст. 121 КК, а якщо примушування не
вдалося і операція не була проведена чи не була завершена – як замах на
примусовий аборт за статтями 15 і 121 КК.

Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за два види
аборту:

1) проведення аборту особою, яка не має спеціальної

медичної освіти (ч. 1 ст. 134 КК). Суб’єктом цього зло

чину визнаються особи, які не мають вищої медичної

‘освіти (медсестри, акушерки, фельдшери та інші особи,

що мають середню медичну освіту), незалежно від того,

де вони провели аборт, а також особи, які не мають ні

якої медичної освіти;

2) кваліфікований аборт (ч. 2 ст. 134 КК). Незаконний

аборт визнається кваліфікованим, якщо його проведення

спричинило тривалий розлад здоров’я, безплідність чи

смерть потерпілої.

За ч. 2 ст. 134 КК кваліфікуються випадки заподіяння смерті необережно.
Якщо винний припускав можливість настання смерті і байдуже ставився до
цього, то вчинене утворює сукупність умисного вбивства і проведення
аборту (ч. 1 ст. 115 чи ч. 2 ст. 115 та ч. 2 ст. 134 КК).

Спричинений абортом тривалий розлад здоров’я може призвести до втрати
загальної працездатності більше ніжна 15%, чи необхідності лікування
його більше як 21 день, чи до душевної хвороби, а також втрати здатності
народжувати дітей.

2.7. Залишення у небезпеці

Небезпечний для життя стан може бути наслідком хвороби, старості,
малолітства, непритомності, сильного сп’яніння та іншого безпорадного
стану, перебуваючи в якому особа потребує негайної допомоги.

Об’єктивна сторона злочину полягає в злочинній без-

176

діяльності – винна особа усвідомлює необхідність негайного подання
допомоги потерпілому, але не виконує цього обов’язку. Мотиви неподання
допомоги потерпілому суттєвого юридичного значення не мають.

Суб’єктивна сторона залишення в небезпеці характеризується умислом –
винна особа усвідомлює небезпеку для життя і здоров’я потерпілого і
байдуже ставиться до настання смерті потерпілого чи тяжких наслідків для
його здоров’я.

Кримінальна відповідальність за залишення в небезпеці настає у випадках,
коли той, хто залишив потерпілого без допомоги, зобов’язаний був
піклуватися про нього і мав змогу надати йому допомогу, а також тоді,
коли він сам поставив потерпілого у небезпечний для життя стан.

За частиною 2 ст. 135 КК кваліфікується залишення матір’ю своєї
новонародженої дитини у випадку, коли матір уже не перебувала в
обумовленому пологами стані.

Частина 3 ст. 135 передбачає відповідальність за кваліфікований вид
цього злочину, кваліфікуючою ознакою якого є настання смерті особи або
інших тяжких наслідків. До настання смерті потерпілого чи інших тяжких
наслідків винний ставиться байдуже, тобто з побічним умислом. Якщо
винний, залишаючи потерпілого у небезпечному для життя чи здоров’я
стані, бажав настання його смерті, то діяння є умисним убивством (ст.
115 КК України).

Відповідальність за ст. 135 КК настає з шістнадцяти років.

2.8. Ненадання допомоги особі,

яка перебуває у небезпечному

для життя стані

Стаття 136 КК встановлює загальний юридичний $ язок подати допомогу
кожному, хто такої допомоги зтребує внаслідок перебування у небезпечному
для життя стані.

Надати допомогу особі, яка перебуває у небезпечному

~гя стані, означає:

надати ЇЙ допомогу самому (відвезти до медичної уста-іеобхідні ліки,
одяг, їжу, притулок тощо);

177

б) викликати необхідні служби (швидку медичну до

помогу, пожежну команду, міліцію);

в) покликати інших осіб, які здатні надати допомогу

потерпілому тощо.

Ненадання допомоги полягає у невиконанні встановленого законом обов’язку
надати допомогу особі, яка перебуває у небезпечному для життя стані,
якщо внаслідок такої бездіяльності сталася смерть потерпілого або це
спричинило тяжкі тілесні ушкодження.

Відповідальність за ст. 136 КК настає лише за умови, якщо особа мала
можливість надати допомогу, відповідальність виключається, якщо в неї
такої можливості не було.

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується умислом, умисел
побічний, оскільки суб’єкт усвідомлює небезпечність становища (без цього
немає вини) і байдуже ставиться до настання тяжких наслідків для
потерпілого.

Відповідальність за залишення в небезпечному стані виключається у
випадках: а) коли потерпілий сам міг вжити необхідних заходів і б) коли
допомога потерпілому була вже непотрібною (у випадках негайного настання
смерті).

За частиною 2 ст. 136 КК кваліфікується ненадання допомоги малолітньому,
який завідомо перебуває у небезпечному для життя стані, при можливості
надати таку допомогу, а частина 3 ст. 136 КК передбачає відповідальність
за ненадання допомоги, якщо така бездіяльність призвела до настання
смерті потерпілого.

Суб’єктами відповідальності за неподання допомоги е* особи, яким
виповнилося шістнадцять років.

2.9. Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей

Охорона життя та здоров’я дітей має особливе значення для суспільства, і
тому ці блага є важливими об’єктами кримінально-правової охорони. На
певних осіб покладаються суспільні обов’язки щодо захисту життя та
здоров’я дітей (вихователі, лікарі, акушери, няні, медичні сестри тощо).

Невиконання чи неналежне виконання цими особами своїх професійних чи
службових обов’язків щодо охоро-

178

ни життя та здоров’я неповнолітніх, якщо внаслідок недбалого чи
несумлінного до них ставлення було заподіяно істотну шкоду здоров’ю
потерпілого, утворюють склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 137 КК.

Якщо така недбалість призвела до настання смерті неповнолітнього або цим
були заподіяні інші тяжкі наслідки (заподіяння шкоди здоров’ю кількох
дітей, захворювання на тяжку невиліковну хворобу тощо), то діяння
кваліфікується за ч. 2 ст. 137 КК.

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується У більшості випадків
злочинною недбалістю.

Відповідальними за діяння, передбачене ст. 137 КК, є спеціальні
суб’єкти, тобто особи, на яких були покладені спеціальні обов’язки щодо
охорони життя і здоров’я дітей. Це можуть бути особи, що вже досягли
шістнадцяти років.

2.10. Незаконна лікувальна діяльність

Лікарюванням визнається діяльність, що полягає у встановленні діагнозу
захворювання, призначенні ліків та процедур, застосуванні різноманітних
засобів і методів впливу на тіло хворого. Не є лікарюванням пропагування
методів і ліків, лікування певних хвороб, фармацевтична діяльність.

Право на лікарювання мають лише особи, що мають належну медичну освіту –
лікарі, фельдшери, акушери, медсестри, тобто особи, які закінчили
відповідні медичні навчальні заклади, а також особи, які мають ліцензії
на лікувальну діяльність Міністерства охорони здоров’я України. Особи,
які не мають належної медичної освіти і ліцензії Міністерства охорони
здоров’я України, є суб’єктами цього злочину, якщо вони досягли
16-річно-го віку.

За статтею 138 КК діяння кваліфікується лише у випадках, коли незаконна
лікувальна діяльність призвела до настання тяжких наслідків – розладу
здоров’я або смерті потерпілого.

[езаконне лікарювання вчинюється необережно. Умисне заподіяння шкоди
здоров’ю кваліфікується за статтями 121, 122 чи 125 КК.

дпрвідальними за незаконне лікарювання можуть всі осудні особи, що
досягли шістнадцяти років.

179

2.11. Неподання допомоги хворому медичним працівником

Згідно з клятвою Гіппократа, яку дають усі випускники медичних
навчальних закладів, вони зобов’язуються надавати медичну допомогу
хворим за будь-яких обставин. Такий же обов’язок на медичних і
фармацевтичних працівників покладає ст. 78 Основ законодавства України
про охорону здоров’я (Відомості Верховної Ради України.- 1993.- № 4.-
Ст. 19).

Невиконання цих обов’язків медичним працівником (лікарем, акушером,
фельдшером, медсестрою) утворює об’єктивну сторону цього злочину.
Відповідальність виключається, якщо у цих спеціалістів не було
можливості надати допомогу хворому. Поважними причинами нена-дання
допомоги можуть бути – нездоланна сила, стихійні лиха, тяжка хвороба,
стан крайньої необхідності та інші, що не дали можливості надати
допомогу хворому.

За частиною 2 ст. 139 КК кваліфікується ненадання допомоги хворому
медичним працівником, якщо така бездіяльність призвела до настання
смерті хворого або до інших тяжких наслідків – наприклад інвалідності.

Ненадання допомоги хворому – злочин умисний, умисел побічний, оскільки
винна особа байдуже ставиться до настання наслідків своєї бездіяльності.

Відповідальність за ненадання допомоги хворому за ст. 139 КК настає з
шістнадцяти років. Відповідальними за ст. 139 КК є лише працівники
медичних та фармацевтичних закладів, установ.

«

2.12. Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або
фармацевтичним працівником

Стаття 140 КК передбачає кримінальну відповідальність медичних (лікарів,
фельдшерів, акушерів, медичних сестер, санітарів тощо) і фармацевтичних
працівників за професійну халатність, тобто за неналежне виконання чи
невиконання своїх професійних обов’язків, якщо внаслідок недбалого чи
несумлінного до них ставлення хворому були заподіяні тяжкі наслідки –
втрата працездатності, тілесні ушкодження, тривалий розлад здоров’я
тощо.

180

Якщо внаслідок недбалого ставлення до виконання професійних обов’язків
тяжка шкода була заподіяна неповнолітньому хворому, то діяння
кваліфікується за ч. 2 ст. 140КК.

Професійна недбалість медичних чи фармацевтичних працівників вчинюється
необережно.

Відповідальність за професійну недбалість за ст. 140 КК несуть лише
медичні і фармацевтичні працівники, що досягли шістнадцятирічного віку.

2.13. Порушення прав пацієнта

Згідно зі ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я
проведення клінічних випробувань лікарських засобів здійснюється лише за
письмовою згодою пацієнта чи його законного представника. Проведення
клінічних випробувань лікарських засобів стосовно неповнолітньої чи
недієздатної особи забороняється.

Стаття 141 КК передбачає відповідальність за незаконне проведення
клінічних випробувань лікарських засобів, тобто проведення їх без
письмової згоди пацієнта чи його законного представника або проведення
таких випробувань стосовно неповнолітнього чи недієздатного пацієнта,
якщо такими випробуваннями була заподіяна смерть потерпілого чи інші
тяжкі наслідки – тяжкі тілесні ушкодження тощо.

Порушення прав пацієнта може бути умисним і необережним.

Відповідальними за порушення прав пацієнта можуть бути всі осудні особи,
що досягли шістнадцяти років.

2.14. Незаконне проведення дослідів над людиною

Основами законодавства України про охорону здо-

ов’я забороняється проведення медико-біологічних,

Ісихологічних або інших дослідів над людиною, якщо

такі досліди створюють небезпеку для життя чи здоров’я

людини.

За статтею 142 КК кваліфікується незаконне прове-таких дослідів, якими
створюється небезпека для чи здоров’я потерпілого (ч. 1), а також
незаконне

181

проведення таких дослідів з неповнолітнім, або з двома чи більше
особами, чи проведення таких дослідів із застосуванням примушування чи
обману, або якщо такі досліди спричинили тривалий розлад здоров’я
потерпілого (ч. 2 ст. 142КК).

Незаконне проведення дослідів над людиною може бути необережним і
умисним.

Відповідальними за незаконне проведення дослідів над людиною можуть бути
всі осудні особи, які досягли шістнадцятирічного віку.

2.15. Порушення встановленого законом

порядку трансплантації органів

або тканин людини

Трансплантацією у медицині називається пересадка органів і тканин.
Розрізняють автотрансплантацію – пересадку органів і тканин однієї особи
(шкіри, хрящів, кісток, м’язів, сухожилля, жирової тканини, сальників) і
гомотрансплантацію – пересадку органів і тканини від однієї особи іншій
(нирок, серця, шкіри, м’язів тощо). Основами законодавства України про
охорону здоров’я встановлено порядок і умови проведення трансплантації
органів і тканин (ЗУ. Том 4.- К., 1996.- С. 231-243).

Стаття 143 КК передбачає відповідальність за три види діянь:

а) за порушення порядку трансплантації органів або

тканин людини; «

б) за торгівлю органами або тканинами людини;

в) за вилучення у людини примушуванням або обма

ном її органів або тканин з метою їх трансплантації.

Вилучення у людини органів або тканин тіла із застосуванням насильства
(примушуванням) чи обману утворює сукупність злочинів і кваліфікується
за ч. 2 ст. 143 і ст. 121 чи ст. 122 КК, а якщо потерпілий перебував у
безпорадному стані чи у матеріальній чи іншій залежності від винного, то
за сукупністю ч. З ст. 143 КК і ст. 121 чист. 122КК.

Торгівля органами або тканинами тіла людини може мати будь-яку форму
купівлі-продажу за гроші, майно, інші матеріальні цінності.

За частиною 5 ст. 143 КК кваліфікується відповідаль-

182

ність за порушення встановленого порядку проведення трансплантації
органів або тканин людини, яке було вчинене за попередньою змовою групою
осіб або за участь у діяльності транснаціональних організацій, які
займаються трансплантацією органів або тканин людини.

Порушення порядку трансплантації органів і тканин людини може бути
умисним і необережним, а вилучення органів і тканин або торгівля ними –
лише умисним злочином.

Відповідальними за порушення порядку трансплантації органів і тканини
людини, а також за вилучення у людини її органів і тканин можуть бути
лише лікарі. Співучасниками цих злочинів (підбурювачами, організаторами,
пособниками) можуть бути всі осудні особи, яким виповнилося шістнадцять
років.

Відповідальними за торгівлю органами чи тканинами людини можуть бути всі
осудні особи, яким виповнилося шістнадцять років.

2.16. Насильницьке донорство

Донорство, тобто добровільне вилучення крові у людини з метою
використання крові для лікування хворих е справою гідності і честі,
проявом гуманізму.

Згідно з Законом України від 29 червня 1995 року «Про донорство крові та
її компонентів» (ВВР.- 1995.— № 23.- Ст. 183) донорство – це
добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові та її
компонентів для подальшого безпосереднього використання її для
лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або
використання у наукових дослідженнях.

Донором може бути будь-який дієздатний громадянин України віком від 18
років, який пройшов відповідне медичне обстеження і в якого немає
протипоказань, визначених Міністерством охорони здоров’я України. Особи,
хворі на інфекційні хвороби, що можуть передаватися через кров, або
інфіковані збудниками таких хвороб, можуть залучатися до виконання
донорської функції Іе у разі подальшого використання отриманих від них
та (або) її компонентів виключно для проведення сових досліджень,
виготовлення діагностикумів та

ших продуктів, що не призначаються для введення реципієнтам.

183

Взяття крові та (або) її компонентів у донора дозволяється лише за
умови, що здоров’ю донора не буде заподіяно шкоди.

За особистим визначенням донора давання крові та (або) її компонентів
може здійснюватися безоплатно або з оплатою, порядок якої встановлюється
Кабінетом Міністрів України.

За бажанням будь-якої дієздатної особи в порядку, що встановлюється
Кабінетом Міністрів України, за її рахунок може здійснюватися заготівля
та зберігання її власної крові та (або) її компонентів, а також крові та
(або) її компонентів, отриманих від інших донорів, з метою використання
їх у необхідних випадках для подання медичної допомоги такій особі,
членам її сім’ї або іншим особам (ст. 2 Закону).

Держава гарантує захист прав донора та охорону його здоров’я (ст. 8
Закону).

Насильницьке, примушуванням чи обманом вилучення крові у людини
визнається злочином і кваліфікується зач. 1 ст. 144КК.

Насильницьке донорство, тобто, застосування примушування чи обману для
вилучення крові у неповнолітнього або в особи, яка перебувала у
безпорадному стані чи була у матеріальній залежності від винного,
кваліфікується за ч. 2 ст. 144 КК. За ч. З ст. 144 КК кваліфікується
насильницьке донорство, вчинене за попередньою змовою групою осіб або з
метою продажу крові.

Насильницьке донорство вчинюється умисно.

Відповідальними за насильницьке донорство є всічих ознак цього злочину, а потім повторне зґвалту-

а наявності ознак ч. З чи 4 ст. 152 КК кваліфікують-

сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 152 КК

201

та відповідно ч. З чи 4 ст. 152 КК. У таких випадках кваліфікація дій
винного за ч. 2 ст. 152 КК не потрібна, але ознака ч. 2 має бути
зазначена у постанові про притягнення особи як обвинуваченого,
обвинувальному висновку та у вироку.

4.2. Кваліфікація насильницького

задоволення статевої пристрасті

неприродним способом

Стаття 153 КК передбачає кримінальну відповідальність за задоволення
статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного
насильства, погрози або з використанням безпорадного стану потерпілої
особи. Цей злочин має всі ознаки зґвалтування. Він вчиняється:

1) з метою задовольнити статеву пристрасть, статеву потребу (інстинкт);
2) відносно потерпілої особи – жінки чи чоловіка; 3) із застосуванням
тих жє засобів – фізичного насильства, погроз чи з використанням
безпорадного стану потерпілої особи.

Від зґвалтування його відрізняє лише спосіб задоволення статевої потреби
– неприродний, нефізіологіч-ний акт:

а) per os – крізь рот;

б) per anus – крізь анальний отвір;

в) всі інші способи сексуального торкання чи поєд

нання статевого органа винного з тілом потерпілої особи,

з метою задовольнити статеву потребу.

Частина 2 ст. 153 КК містить усі ті кваліфікуючі ознаки, які перелічені
в частинах 2, 3 та 4 ст. 152 КК, крім малолітнього віку потерпілої,
тобто вчинення цього злочину:

1) повторно; 2) групою осіб; 3) особою, яка раніше вчинила будь-який
статевий злочин (ст. 152 чи ч. 2 ст. 154 КК); 4) щодо неповнолітньої або
неповнолітнього.

Усі ці кваліфікуючі ознаки ч. 2 ст. 153 КК мають такий самий зміст, як і
відповідні ознаки ст. 152 КК.

Якщо в діях винного є хоч би одна з цих ознак (чи кілька одночасно),
такі дії кваліфікують за ч. 2 ст. 153 КК.

Якщо задоволення статевої пристрасті неприродним способом спричинило
особливо тяжкі наслідки (смерть, самогубство, втрату будь-якого органа
чи його функцій,

202

душевну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою
працездатності не менше ніж на одну третину, непоправне знівечення
обличчя, переривання вагітності чи втрату здатності до дітонародження,
зараження вірусом імунодефіциту людини чи сифілісом), то воно утворює
сукупність злочинів і кваліфікується за ч. З ст 153 КК та відповідною
статтею про злочин проти особи (ч. 1 ст. 121, ч. 2 чи ч. З ст. 133 або
ч. 2 чи 3 ст. 130 КК).

Задоволення статевої пристрасті неприродним способом відносно
малолітньої завжди кваліфікується за ч. З ст. 152 КК. Оскільки дівчинка
чи хлопчик віком до 14 років не розуміє значення таких дій і не може
чинити їм опір, то всілякі сексуальні дії щодо неї утворюють
зґвалтування з використанням винним безпорадного стану потерпілої особи.

Якщо винний, діючи з єдиним умислом, без значної перерви в часі вчинив
два або більше акти задоволення статевої пристрасті неприродним способом
з тією самою потерпілою, то його дії утворюють один продовжуваний
злочин, який кваліфікується за ч. 1 ст. 153 КК.

У тих випадках, коли задоволення статевої пристрасті було поєднане із
зґвалтуванням або зґвалтування було поєднане із задоволенням статевої
пристрасті неприродним способом, то такі дії утворюють сукупність
злочинів, які кваліфікуються за відповідною частиною ст. 152 та ч. 2ст.
153КК.1

При альтернативному умислі на зґвалтування чи задоволення статевої
пристрасті неприродним способом відповідальність настає за той злочин,
на вчинення якого були фактично спрямовані дії винного. Наприклад,
районний суд неправильно кваліфікував за ст. 15 ,та ч. 1 ст. 152 КК і
ст. 15 та ч. 1 ст. 153 КК дії Л., який напав на С. і, застосовуючи
погрози та фізичне насильство, намагався задовольнити статеву пристрасть
неприродним способом, а потім зґвалтувати, проте свій умисел до кінця не
довів з незалежних від нього причин.

Судова колегія Верховного Суду України, розглянувши справу, в своїй
ухвалі зазначила, що умисел Л. був спрямований на задоволення статевої
пристрасті або

П. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 бе-1992 р. //
Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-С. 187.

203

неприродним способом, або вчиненням фізіологічного статевого акту.
Долаючи опір потерпілої, Л. запропонував їй задовольнити його статеву
пристрасть неприродним способом, а коли вона відмовилась, спробував її
зґвалтувати, проте не досяг цієї мети з незалежних від нього причин.
Отже дій, спрямованих на насильницьке задоволення статевої пристрасті
неприродним способом, Л. не вчинив, а ті його дії, які суд кваліфікував
за ст. 15 і ч. 1 ст. 153 КК, були складовою частиною замаху на
зґвалтування. Судова колегія ухвалила, що за таких обставин вирок у
частині засудження Л. за ст. 15 і ч. 1 ст. 153 КК підлягає скасуванню, а
справа – відповідно закриттю за відсутністю в його діях складу цього
злочину.1

4.3. Кваліфікація примушування до вступу у статевий зв’язок

Стаття 154 КК – примушування жінки чи чоловіка до статевого зв’язку –
передбачає відповідальність за статевий злочин, який вчинюється з
використанням винним матеріальної чи службової залежності від нього
потерпілої жінки чи чоловіка.

За ст. 154 КК дії кваліфікуються лише в тих випадках, коли:

1) потерпіла особа була в матеріальній або службовій

залежності від винного і

2) винний використав чи намагався використати ма

теріальну або службову залежність потерпілої особи для

того, щоб примусити її до статевого зв’язку. «

Основними ознаками злочину, передбаченого ст. 154 КК, є спосіб і засіб
його вчинення: спосіб – примушування жінки чи чоловіка дати згоду на
статевий зв’язок; засіб -використання її матеріальної чи службової
залежності від винного (погроза позбавити житла, грошової допомоги,
заморити голодом, звільнити з роботи, виключити з черги на житло,
позбавити премії, не дати підвищення по службі і т. ін.).

Вирішальним у цьому злочині є не суб’єкт, від якого потерпіла перебувала
в матеріальній чи службовій залежності, а використання ним її
залежності. Якщо винний

1 Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 13 березня 1986 р.
у справі Л. // Практика…- С. 147-148.

204

домагався згоди потерпілої на статевий зв’язок чи примушував її до
цього, але застосовував для досягнення своєї мети якісь інші засоби, а
не залежність потерпілої, то такі дії за ст. 154 КК не кваліфікуються.

За ст. 154 КК кваліфікуються дії винного лише за умови доведеності, що
на потерпілу особу здійснювався примус з використанням її матеріальної
чи службової залежності від винного.1

Не утворює складу цього злочину пропозиція залежній жінці чи чоловікові
вчинити статевий акт, якщо винний не примушував до цього, так само як і
використовував різні обіцянки без погроз.

Для кваліфікації діяння за ч. 1 ст. 154 КК не має значення те, до вступу
у який статевий зв’язок винна особа примушувала потерпілого – у
природний чи у неприродний.

За ч. 2 ст. 154 КК кваліфікується примушування до вступу у статевий
зв’язок, якщо примусом була погроза знищити чи пошкодити майно
потерпілої особи чи її близьких родичів, або шантаж тобто погроза
розголосити, розповсюдити відомості, що ганьблять потерпілого чи його
близьких родичів.

4.4. Кваліфікація статевих зносин з особою, яка не досягла статевої
зрілості

За ст. 155 КК – статеві зносини з особою, яка не досягла статевої
зрілості – кваліфікуються статеві злочини, які були вчинені за
добровільною згодою потерпілої особи віком від 14 до 17 років.
Потерпілими від цього злочину визнаються особи жіночої та чоловічої
статі. Першою і важливою ознакою цього злочину є добровільність
погодження потерпілої чи потерпілого на статевий акт, тобто винний не
застосовував до неї (нього) ні фізичного насильства, ні погроз і не
використовував безпорадний стан.2 За наявності таких ознак (засобів)
статевого зв’язку І винного кваліфікуються за відповідною частиною ст.
152 КК.

27 R п- 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від ‘ серезня 1992
р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду У країни.- С. 188.

Постанова президії Кримського обласного суду від 7 вересня р. в справі
К. // Практика…- С. 148-149.

205

Якщо потерпіла (потерпілий) досягла шлюбного віку (17 років), то
добровільний статевий зв’язок з нею (з ним) складу злочину не утворює, і
такі дії не караються.

Статеву зрілість потерпілої чи потерпілого визначає судово-медична
експертиза (п. 4 ст. 76 КПК України). У чоловіків статева зрілість
настає з того часу, коли він може вчинити фізіологічний статевий акт і
запліднити жінку. Статева зрілість жінки визначається закінченим
розвитком її організму для виконування функцій матері – народити,
годувати і виховувати дитину.

Вчинення добровільного статевого акту з особою, яка не досягла статевої
зрілості, батьком чи матір’ю або особою, що їх замінює, кваліфікується
за ч. 2 ст. 155 КК.

За ч. 2 ст. 155 КК кваліфікуються і добровільні статеві зносини з
особою, яка не досягла статевої зрілості, якщо вони спричинили
безплідність потерпілої особи, або інші тяжкі наслідки (хворобу, відмову
від навчання тощо).

Кримінальній відповідальності за ст. I55 КК підлягають особи чоловічої
та жіночої статі віком старше 16 років (ч. 1 ст. 22 КК).

За ст. 155 КК кваліфікуються дії лише тоді, коли винний передбачав чи
міг передбачити, що потерпіла (потерпілий) не досягла статевої
зрілості.1

4.5. Кваліфікація розбещення неповнолітніх

Розбещенням неповнолітніх називається вчинення стосовно неповнолітньої
особи розпутних дій з метою задоволення чи збудження статевого інстинкту
(потреби^.

Кримінальна відповідальність за розбещення неповнолітніх передбачена ст.
156 КК.

За ст. 156 КК – розбещення неповнолітніх – кваліфікуються розпутні дії
щодо особи (жіночої або чоловічої статі), яка не досягла 16-річного
віку.

Сутністю розпутних дій є різні способи задоволення винним статевої
потреби чи пристрасті або збудження у неповнолітньої особи статевого
інстинкт)’ без вчинення статевого акту.

Це можуть бути: збудження статевих органів потерпі-

1 П. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.
// Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України-С. 188.

206

лих, торкання їх чи своїх статевих органів, оголення власних’статевих
органів, відверто сексуальні розмови чи дії, поради тощо.

Розпутні дії, вчинені безпосередньо перед зґвалтуванням потерпілої, яка
не досягла 16-річнрго віку, повністю охоплюються ч. З або ч. 4 ст. 152
КК і додаткової кваліфікації за ст. 156 КК не потребують.1

За ч. 2 ст. 156 КК кваліфікується розбещення неповнолітніх, що було
вчинене щодо малолітніх, тобто розпутні дії щодо особи, яка не досягла
віку чотирнадцяти років, чи було вчинене батьком або матір’ю, або
особою, яка їх замінює.

Кримінальна відповідальність за мужолозтво чинним Кримінальним Кодексом
України окремо не передбачена.

Мужолозтвом, або педерастією, в медицині і кримінальному праві називають
статеві зносини чоловіка з чоловіком. Про мужолозтво як статевий потяг
чоловіка до чоловіка свідчать найдавніші історичні пам’ятки. Ця вада
була відома у давніх сирійців і фінікійців за 2000 років до н. е.
Незважаючи на надзвичайно сувору кару за мужолозтво (смертна кара
спаленням у Римі, у давній державі іудеїв), воно було поширене, особливо
у Стародавній Греції та Римі.

Мужолозтво – один з видів гомосексуалізму. Другий- лесбіянство,
лесбійське кохання, тобто статевий потяг жінки до жінки. Назва
«лесбійське кохання» походить від грецького острова Лесбос, де в давнину
виникло це статеве збочення.

У кримінальній практиці мужолозтво проявляється у двох формах: per os
(лат.) і per anus (лат.), вчинене із застосуванням до потерпілого
фізичного насильства, погрози або з використанням безпорадного стану
потерпілого.

Добровільні статеві зносини чоловіка з чоловіком законом не визнаються
злочинними. Не утворюють складу злочину також:

1) добровільний статевий зв’язок у спотворених формах

ж дорослими чоловіком та жінкою. Фахівці в галузі ста-

)ї етики вважають, що будь-які статеві добровільні дії дорослих чоловіка
і жінки є етичними;

28 постанови Пленуму Верховного Суду України від

v ‘2 Р- ” Збірник постанов Пленуму Верховного Суду,

України.-С. 188-189.

207

2) добровільний статевий зв’язок між дорослими жінками (лесбіянство).

Чинний Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за
посягання на статеву волю чоловіка і на статеву недоторканість особи
чоловічої статі у статтях 152-156 КК.

Потерпілими від зґвалтування (ст. 152 КК), від насильницького
задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК),
примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК), чи статевих
зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК), і
розбещення неповнолітніх (ст, 156 КК) є також особи чоловічої статі.

Таким чином, згідно зі статтями 153, 154 і 155 КК кримінальна
відповідальність за насильницькі статеві зносини чоловіка з чоловіком
(мужолозтво) настає або за насильницьке задоволення статевої пристрасті
неприродним способом за ст. 153 КК, або за примушування до вступу в
статевий зв’язок за ст. 154 КК, або за статеві зносини з особою, яка не
досягла статевої зрілості, за ст. 155КК.

5. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ ГРОМАДЯН

Розділ V Особливої частини Кримінального кодексу України охороняє
головні конституційні права громадян України – право вільного вибору й
право бути обраним Президентом України, право обрання органів державної
влади таємним голосуванням, право на проведення референдуму, право на
недоторканність житла і таємницю листування, право на працю та на
безпечні умови праці, авторські права і право на інтелектуальну
власність, а також на вільне відправлення релігійних обрядів. Ці
конституційні права громадян України охороняються кримінально-правовими
засобами – визнанням порушень цих прав злочинами і встановленням за їх
вчинення суворих заходів державного примусу – кримінального покарання.

Кримінально-правова охорона конституційних прав громадян має велике
суспільне значення, оскільки рівнем цієї охорони і захищеності
конституційних прав громадян визначається рівень демократії у
суспільстві та державі. Кримінально-правова охорона конституційних прав

громадян є певною гарантією їх дійсності, забезпеченості. Слід також
зазначити, що деякі конституційні права громадян ще не мають належного
захисту, наприклад, право на недоторканність житла громадянина.
Безпідставно у ст. 162 КК України кримінальна відповідальність за
порушення недоторканності житла обмежена головним чином відповідальністю
лише посадових осіб. Адже таке порушення може бути вчинене і приватною
особою. Є певні недоліки і в охороні інтелектуальної власності громадян.
У залежності від безпосереднього об’єкту посягання всі злочини цього
розділу розподіляються на три групи:

1. Злочини проти політичних прав громадян (стат

ті 157-161 КК).

2. Злочини проти трудових прав громадян (статті 170-

175 КК).

3. Злочини, що посягають на інші права та свободи

громадян (статті 162-169, 176,184КК).

5.1. Кваліфікація злочинів проти політичних прав громадян

5.1.1. Перешкоджання здійсненню виборчого права

Згідно зі ст. 38 та 71 Конституції України громадяни України мають право
брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та
місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів
державної влади та органів місцевого самоврядування.

Стаття 157 КК забезпечує кримінально-правову охорону цих важливих
конституційних прав громадянина.

Перешкоджання здійсненню виборчого права може чинитися будь-якими
способами: насильством, обманом, погрозами, підкупом та іншими
способами, які руйнують вільну участь громадянина у виборах Президента
України, депутатів Верховної Ради України чи органів місцевого
самоврядування.

Стаття 157 КК передбачає відповідальність за перешкоди у будь-якій
участі у виборах – обирати, бути обраним, а також у проведенні
передвиборної агітації.

Перешкоджання здійсненню виборчого права, вчинене за попередньою змовою
групою осіб або членом виборчої комісії чи іншою посадовою особою,
утворює

209

кваліфікований склад цього злочину, передбаченого ч. 2 ст. 157 КК. Якщо
перешкоджання здійсненню виборчого права вплинуло на результати виборів,
то діяння кваліфікується за ч. З ст. 157 КК.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом. Мотивами
перешкоджання у реалізації виборчого права можуть бути різні спонукання:
кар’єризм, корисливість, помста.

Відповідальність за вчинення цього злочину настає з шістнадцяти років.

5.1.2. Підлог виборчих документів,

приписка або неправильний

підрахунок голосів

Фальсифікація виборчих документів посягає на право громадян вільно
обирати і бути обраними до органів державної влади (ст. 38 Конституції
України).

Об’єктивну сторону діяння, відповідальність за яке встановлена ст. 158
КК України, утворює вчинення однієї з форм фальсифікації виборчих
документів: а) підлог -виготовлення документа невстановленого зразка чи
внесення до нього неправдивих відомостей; б) приписки або в) завідомо
неправильний підрахунок голосів, а також неправомірне використання
виборчих бюлетенів.

Виборчими документами є:

– списки виборців;

– бюлетені для таємного голосування;

– протоколи підрахунку голосів; t

– заяви кандидатів тощо.

За частиною 1 ст. 158 КК кваліфікується видача членом виборчої комісії
виборчого бюлетеня особі, яка не внесена до списку виборців, або видача
виборчого бюлетеня виборцю замість інших виборців, а за частиною 2 ст.
158 КК кваліфікується фальсифікація виборчих документів. Фальсифікація
виборчих документів, вчинена членом виборчої комісії або іншою посадовою
особою чи неправильний підрахунок голосів, кваліфікуються за ч. Зет.
158КК.

Фальсифікація виборчих документів – злочин умисний.

Відповідальними за фальсифікацію виборчих документів є лише посадові
особи адміністративних органів, що організовують і проводять вибори.

210

5.1.3. Порушення таємниці голосування

Стаття 71 Конституції України гарантує громадянам України вільне
волевиявлення на виборах до органів державної влади, які відбуваються на
основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним
голосуванням.

Розголошення таємниці голосування є грубим порушенням цього важливого
конституційного права громадянина і суспільно-юридичною сутністю
злочину, передбаченого ст. 159 КК України. Способи і наслідки
розголошення таємниці голосування юридичного значення не мають.

Злочин, передбачений ст. 159 КК України, вчинюється умисно і умисел
прямий, оскільки винна особа діє з певною метою – розголосити таємницю
голосування.

Відповідальними за розголошення таємниці голосування є члени виборчої
комісії чи інші посадові особи виборчих органів, яким ці відомості стали
відомими при виконанні ними своїх обов’язків.

5.1.4. Порушення законодавства про референдум

Згідно зі ст. 73 і ст. 156 Конституції України виключно всеукраїнським
референдумом вирішуються питання про зміну Конституції і території
України. Тому дотримання законодавства про проведення референдуму і
дійсно вільне волевиявлення громадян мають вирішальне значення.

Порушення законодавства про референдум може вчинюватися фпичними
діяннями:

– перешкоджанням вільному здійсненню громадяни

ном права брати участь у референдумі, застосуванням

насильства, обману, погроз, підкупу тощо;

– перешкоджанням тими ж засобами вести агітацію;

– фальшуванням документів референдуму – підлог,

приписки, завідомо неправильний підрахунок голосів

тощо;

– порушенням таємниці голосування.

Порушення законодавства про референдум – злочин умисний і може
вчинюватися з різних мотивів.

Ідповідальними за діяння, передбачене ч. 1 ст. 160 КК, приватні особи
старші шістнадцяти років, а за діян–Іередбачені ч. 2 і 3 ст. 160 КК –
лише члени виборчої та посадові особи виборчих органів.

211

5.1.5. Порушення рівноправності громадян

залежно від, їх расової, національної належності

чи ставлення до релігії

Злочин, передбачений ст. 161 КК України, посягає на рівноправність
громадян України незалежно від їх раси, нації чи віри.

Конституція України закріплює (ст. 24) рівність усіх громадян України
перед Законом, рівність їх конституційних прав і свобод. «Не може бути
привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального
походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими
ознаками» (ч. 2 ст. 24 Конституції України).

Стаття 161 Кримінального кодексу України захищає рівноправність
громадян, що закріплена Конституцією України, як засаду внутрішньої
безпеки держави.

Об’єктивно діяння, передбачені ст. 161 КК, проявляються у таких формах:

– вчинення дій, спрямованих на розпалювання націо

нальної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті;

– приниження національної честі і гідності;

– образа почуттів громадян у зв’язку з їх релігійними

переконаннями;

– пряме чи непряме обмеження прав або встановлення

прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх

расової, національної приналежності або ставлення до

релігії.

Для наявності в діях особи складу злочину достатньо встановити вчинення
нею однієї із зазначених у ст. 161 КК форм порушення рівноправності
громадян.

За частиною 2 ст. 161 КК кваліфікується діяння, вчинене за обтяжуючих
обставин. Кваліфікуючими ознаками ч. 2 ст. 161 КК є такі:

– вчинення діяння із застосуванням насильства, обма

ну або погрози;

– вчинення діяння посадовою особою.

Частина 3 ст. 161 КК передбачає відповідальність за особливо
кваліфіковані види цього злочину, кваліфікуючими ознаками якого є:

– вчинення діяння організованою групою осіб;

– загибель людей;

212

– настання інших тяжких наслідків (тяжких тілесних ушкоджень, великої
майнової шкоди тощо).

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується умислом (прямим),
оскільки суб’єкт діє з метою викликати національну, расову чи релігійну
ворожнечу та ненависть. Досягнення чи не досягнення винним цієї мети не
змінює сутності його наміру і відповідальності.

Відповідальними за злочин, передбачений ст. 161 КК, є всі осудні особи,
яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.

5.2. Посягання на інші права та свободи громадян

5.2.1. Порушення недоторканності житла

Статтею ЗО Конституції України кожному громадянину гарантується
недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого
володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за
вмотивованим рішенням суду (ч. 2 ст. ЗО).

Ст. 162 КК України захищає це важливе конституційне право громадян
України.

За ч. 1 ст. 162 КК кваліфікуються: а) незаконне проникнення до житла; б)
незаконне виселення; в) інші дії, якими порушується недоторканність
житла громадян.

Кваліфікованим визнається порушення недоторканності житла, яке було
вчинено посадовою особою або із застосуванням насильства чи з погрозою
його застосування (ч. 2 ст. 162КК).

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується умислом. Різноманітні
сумлінні помилки виключають кримінальну відповідальність.

Відповідальними за порушення недоторканності житла є всі особи, яким до
моменту вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.

5.2.2. Порушення таємниці листування, телефонних

розмов, телеграфних та інших повідомлень, що передаються засобами
зв’язку або через комп’ютер

Статтею 31 Конституції України кожному громадя-

гарантується таємниця листування, телефонних

>змов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки

213

можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з
метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування
кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію
неможливо.

Стаття 163 КК України передбачає кримінальну відповідальність за
порушення цього конституційного права громадянина.

За ч. 1 ст. 163 КК кваліфікується одне з можливих діянь: а) ознайомлення
зі змістом чужого листа, телеграми, бандеролі тощо проти волі його
адресанта: б) підслуховування телефонних розмов чи комп’ютерних передач
інформації.

За частиною 2 ст. 163 КК кваліфікується порушення таємниці листування,
телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції щодо державних чи
громадських діячів, чи вчинена посадовою особою або з використанням
спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації.

Суб’єктивно цей злочин вчинюється умисно, його мотиви можуть бути
різними.

Відповідальними за злочини, передбачені ст. 163 КК, є всі осудні особи,
яким на момент вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.

5.2.3, Ухилення віл сплати аліментів ня утримання дітей

Статтею 180 Сімейного кодексу України (СК) на батьків покладається
обов’язок утримувати неповнолітніх дітей.

Невиконання цих обов’язків і ухилення від сплати коштів (аліментів) на
утримання дітей кваліфікується за ч. 1 ст. 164 КК. Способи ухилення від
відповідальності значення не мають. Злісним називається ухилення, коли
воно вчинюється після рішення суду або постанови судді про сплату коштів
(аліментів).

Кваліфікованим визнається ухилення від сплати аліментів, яке було
вчинене особою, раніше судимою за таке діяння (ч. 2 ст. 164 КК).

Ухилення від сплати аліментів – злочин умисний. Відповідальними за
ухилення від сплати аліментів є кровні батьки, особи, визнані батьками
дитини, які не перебувають у шлюбі з матір’ю дитини, встановлені
батьками судом, а також усиновителі.

214

Потерпілими визнаються неповнолітні (до 18-річ-ного віку) діти, а також
діти, визнані інвалідами І чи II групи.

5.2.4. Ухилення від сплати коштів ня утримання непрацездатних батьків

Згідно зі ст. 202 СК повнолітні працездатні діти зобов’язані утримувати
своїх непрацездатних батьків.

Злісне невиконання рішення суду про сплату коштів на утримання батьків
кваліфікується за ч. 1 ст. 165 КК. Потерпілими визнаються батьки (крім
тих, які злісно ухилялися від сплати аліментів на цих дітей), які
досягли пенсійного віку, а також інваліди І і II групи, які потребують
матеріальної допомоги.

Кваліфікованим визнається ухилення від сплати коштів на утримання
батьків, вчинене особою, раніше судимою (у межах строків судимості,
передбачених ст. 89 КК) за такий самий злочин (ч. 2 ст. 165 КК).

Відповідальними за ухилення від сплати коштів на утримання
непрацездатних батьків є кровні діти, а також діти, що були усиновлені
потерпілими.

5.2.5. Зловживання опікунськими правами і залишення ПІАОПІЧНИХ дітей без
нагляду і допомоги

Згідно зі ст. 249 СК над дітьми, які не мають батьків внаслідок їхньої
смерті чи позбавлення їх батьківських прав, органами виконавчої влади
встановлюється опікунство з метою захисту їх особистих чи майнових прав
та інтересів. Опікунство встановлюється над дітьми, які не досягли
15-річного віку або які визнані судом недієздатними.

Об’єктивну сторону злочинів, передбачених ст. 166 і 167 КК, утворюють:
невиконання батьками, опікунами чи піклувальниками встановлених законом
своїх обов’язків або зловживання опікунськими правами, тобто вчинення
діянь на шкоду підопічним дітям (зайняття їхнього житла, використання на
свою користь іншого їхнього майна або його розтрата тощо), якщо такими
діями були заподіяні тяжкі наслідки (стаття 166 КК).

Відповідальними за вчинення цих злочинів є батьки, а також особи, які
призначені опікунами чи піклувальниками.

215

5.2.6. Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння)

Стаття 228 СК передбачає охорону таємниці усиновлення законом.

Розголошення таємниці усиновлення, тобто повідомлення про акт
усиновлення стороннім особам, є об’єктивною стороною цього злочину.
Спосіб розголошення таємниці усиновлення і кількість осіб, яким ці
відомості стали відомими, юридичного значення не мають.

Діяння, передбачене ст. 168 КК, вчинюється умисно. Мотиви розголошення
таємниці усиновлення можуть бути різними, але юридичного значення вони
не мають.

Суб’єктом відповідальності розголошення таємниці усиновлення може бути
особа, яка досягла шістнадцяти років.

Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння), вчинене посадовою особою
або працівником медичного закладу, яким відомості про усиновлення стали
відомі по службі чи роботі, кваліфікується за ч. 2 ст. 168 КК.

Кваліфікованим визнається розголошення таємниці усиновлення і у
випадках, коли таке діяння спричинило тяжкі наслідки – розірвання шлюбу,
розвал родини тощо (ч. 2ст. 168КК).

5.2.7. Незаконні ДІЇ щодо усиновлення (удочеріння)

Діяння, передбачене ст. 169 КК, посягає на суспільні відносини, що
утворюють умови для нормального фізичного, психічного та соціального
розвитку дітей.

Об’єктивна сторона цього злочину полягає у незаконних діях щодо
усиновлення (удочеріння) дитини чи передачі її під опіку (піклування) чи
на виховання у сім’ю громадян, якими порушується встановлений порядок і
умови усиновлення (удочеріння) дітей чи передачі їх на виховання у сім’ю
громадян. Такий порядок визначено «Положенням про дитячий будинок
сімейного типу», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від
27 квітня 1994 року (ЗП України- 1994.-№ 8.-Ст. 208).

Статтею 216 СК заборонена посередницька комерційна діяльність щодо
усиновлення (удочеріння) дітей, передачі їх під опіку чи піклування або
на виховання у сім’ю громадян України чи у сім’ю громадян інших держав.

Така посередницька діяльність утворює склад злочину, передбаченого ч. 1
ст. 169 КК.

216

Незаконна посередницька діяльність щодо кількох дітей чи вчинена
повторно, або групою осіб, або з використанням посадовою особою своїх
посадових повноважень чи заподіянням такою діяльністю тяжких наслідків,
кваліфікується за ч. 2 ст. 169 КК.

Незаконна посередницька діяльність вчинюється умисно з наміром досягнути
певної мети (мати вигоду чи позбутися утримання тощо).

Відповідальними за незаконну посередницьку діяльність є всі осудні
особи, що досягли віку шістнадцяти років.

5.2.8. Перешкоджання законній діяльності

професійних спілок, політичних партій,

громадських організацій

Згідно зі ст. 36 Конституції України громадяни України мають право на
свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації, на
участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і
соціально-економічних прав та інтересів.

Перешкоджання законній діяльності профспілок, політичних партій,
громадських організацій або їх органів посягає на ці права громадян (ст.
170 КК).

Об’єктивною стороною цього злочину є будь-які способи і засоби
перешкоджання законній діяльності профспілок, політичних партій чи
громадських організацій. З суб’єктивної сторони цей злочин – умисний.

Суб’єктом відповідальності є осудна особа, яка досягла
шістнадцятирічного віку.

5.2.9. Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів

1. Професійна діяльність журналістів регламентується Законом України від
16 листопада 1992 р. «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в
Україні» (ВВР-1993.-№ І.-Ст. 1).

Згідно зі ст. 26 цього Закону

Журналіст має право:

1) на вільне одержання, використання, поширення публікацію) та
зберігання інформації;

) відвідувати державні органи влади, органи місце-І регіонального
самоврядування, а також підприєм-

217

ства, установи і організації та бути прийнятим їх посадовими особами;

3) відкрито здійснювати записи, в тому числі із засто

суванням будь-яких технічних засобів, за винятком ви

падків, передбачених законом;

4) на вільний доступ до статистичних даних, архівних,

бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доі

ступу зумовлюються лише специфікою цінностей та

особливими умовами їх схоронності, що визначаються

чинним законодавством України;

5) переваги на одержання відкритої за режимом до

ступу інформації;

6) на безкоштовне задоволення запиту щодо доступу

до офіційних документів;

7) по пред’явленні редакційного посвідчення чи іншо

го документа, що засвідчує його належність до друкова

ного засобу масової інформації, перебувати в районі

стихійного лиха, катастроф, у місцях аварій, масових

безпорядків, на мітингах і демонстраціях, на територіях,

де оголошено надзвичайний стан;

8) звертатися до спеціалістів при перевірці одержаних

інформаційних матеріалів;

9) поширювати підготовлені ним повідомлення і ма

теріали за власним підписом, під умовним ім’ям (псев

донімом) або без підпису (анонімно);

10) відмовлятися від публікації матеріалу за власним

підписом, якщо його зміст після редакційної правки су

перечить особистим переконанням автора;

11) на збереження таємниці авторства та джерел ін

формації, за винятком випадків, коли ці таємниці обна

родуються на вимогу суду.

На журналіста законом покладені також обов’язки. Журналіст зобов’язаний:

1) дотримуватися програми діяльності друкованого

засобу масової інформації, з редакцією якого він перебу

ває у трудових або інших договірних відносинах, керу

ватися положеннями статуту редакції;

2) подавати для публікації об’єктивну і достовірну

інформацію;

3) задовольняти прохання осіб, які надають інфор

мацію, щодо їх авторства або збереження таємниці ав

торства;

4) відмовлятися від доручення редактора (головного

218

редактора) чи редакції, якщо воно не може бути виконане без порушення
Закону;

5) представлятися та пред’являти редакційне посвідчення чи інший
документ, що засвідчує його належність до друкованого засобу масової
інформації; ‘ 6) виконувати обов’язки учасника інформаційних відносин;

7) утримуватися від поширення в комерційних цілях інформаційних
матеріалів, які містять рекламні відомості про реквізити виробника
продукції чи послуг (його адресу, контактний телефон, банківський
рахунок), комерційні ознаки товару чи послуг тощо.

Журналіст несе відповідальність у межах чинного законодавства за
перевищення своїх прав і невиконання обов’язків.

Стаття 41 Закону України про друковані засоби масової інформації
визначає види порушень, які утворюють склад злочину, передбаченого ст.
171 КК. Законом встановлено, що редакції, засновники, видавці,
розповсюджувачі, державні органи, організації та об’єднання громадян
несуть відповідальність за порушення законодавства про друковані засоби
масової інформації.

Порушеннями законодавства України про друковані засоби масової
інформації є:

1) порушення, передбачені статтею 47 Закону України

«Про інформацію» (про спростування інформації);

2) незаконне вилучення або знищення тиражу чи його

частини;

3) порушення прав журналіста, встановлених цим За

коном;

4) порушення положень статті 3 цього Закону;

5) зловживання правами журналіста;

6) одержання свідоцтва про державну реєстрацію

шляхом обману;

7) незаконне виготовлення і розповсюдження продук

ції друкованого засобу масової інформації без його реєс

трації або після припинення його діяльності, ухилення

від перереєстрації;

8) порушення порядку вміщення даних, надсилання

контрольних примірників;

О порушення права вимоги щодо публікації, спростування та порядку його
публікації, передбачених статтею л/ цього Закону.

219

За ці порушення винні особи притягаються до дисциплінарної,
цивільно-правової, адміністративної або кримінальної відповідальності
згідно з чинним законодавством України.

Стаття 43 Закону України «Про друковані засоби масової інформації
(пресу) в Україні» встановила правовий захист журналістів.

Професійний журналіст редакції при виконанні службових обов’язків,
зазначається у ст. 43 цього Закону, перебуває під її правовим і
соціальним захистом. Честь, гідність, недоторканність журналіста
охороняються законом.

Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів полягає в
умисному порушенні їх прав і у виконанні ними своїх професійних
обов’язків.

Склад злочину утворює будь-яка суттєва перешкода, вчинена умисно,
незалежно від мотивів і способів вчинення такої перешкоди.

Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, поєднане із
застосуванням насильства, погрози чи заподіянням журналістові тілесних
ушкоджень, утворює сукупність злочинів, передбачених статтями 121-122,
125, 126, 129 і ст. 171 КК, а в разі заподіяння смерті – п. 8 ч. 2 ст.
115 і ст. 171 КК.

Відповідальними за перешкоджання законній професійній діяльності
журналістів є всі осудні особи, які до-сягли віку шістнадцяти років.

5.2.10. Грубе порушення законодавства про працю

Право громадянина на працю – одне із найважливіших. Воно закріплене у
ст. 43 Конституції України. Громадянам гарантується захист від
незаконного звільнення (ч. 6 ст. 43).

Порушення законодавства про працю є порушенням конституційних прав
громадян.

За ч. 1 ст. 172 КК кваліфікується одне із зазначених у ній діянь:

а) незаконне звільнення з роботи; б) невиконання рішення суду про
поновлення працівника на роботі; в) інше грубе порушення законодавства
про працю (незаконне переведення на іншу роботу, встановлення
продовженого робочого дня, зниження заробітної плати), передбачене ст.
14 і 15 Закону України «Про охорону

220

nnaui» від 14 жовтня 1992 p. (Відомості Верховної Ради ^країни.- 1992.-
№ 49.- Ст. 668).

Суб’єктивно цей злочин вчинюється умисно з особистих мотивів (помста,
особисті неприязні стосунки, кар’єризм тощо).

За частиною 2 ст. 172 КК кваліфікується за незаконне звільнення з роботи
чи неприйняття на роботу неповнолітнього, вагітної жінки чи матері, яка
має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда.

Конституцією України гарантується рівність прав жінки і чоловіка, що
забезпечується створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати
працю з материнством, правовим захистом, матеріальною і моральною
підтримкою материнства і дитинства (ч. З ст. 24 Конституції України).

Злочин, передбачений ч. 2 ст. 172 КК, посягає на конституційні права
жінки, неповнолітньої особи.

Об’єктивна сторона цього злочину проявляється у вчиненні одного із
зазначених у ч. 2 ст. 172 КК діянь:

а) у незаконному звільненні працівника з роботи з

особистих мотивів;

б) відмові в прийомі на роботу жінки з мотиву її вагіт

ності;

в) відмові в прийомі на роботу матері, яка має дитину;

г) зниженні заробітної плати або звільненні з роботи

жінки з мотивів її вагітності;

д) зниженні заробітної плати або звільненні з роботи

матері, яка має грудну дитину або дитину-інваліда.

Злочин, передбачений ч. 2 ст. 172 КК, вчинюється умисно з мотивів не
мати на роботі вагітну жінку чи матір, яка має дитину.

Відповідальними за порушення законодавства про працю є посадові особи
підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, які
наділені правами приймати робітників на роботу і звільняти їх з роботи.

5.2.11. Грубе порушення угоди про працю

Статтею 43 Конституції України примусова праця в

країні заборонена. Кожна особа згідно зі ст. 43 Консти-

І України має право на вільний вибір виду та умов

раці, держава зобов’язана створювати умови для віль-

вибору професії та роду трудової діяльності. Стаття 173 КК передбачає
відповідальність за грубе

221

порушення угоди про працю – порушення виду і роду роботи, оплати праці,
тривалості робочого дня і відпочинку тощо. Склад злочину утворює грубе
порушення угоди про працю, яке було вчинене обманом, зловживанням
довірою (різновидом обману) або примусом до виконання роботи, не
обумовленої угодою (ч. 1 ст. 173), або такі дії стосовно громадянина, з
яким укладена угода про роботу за межами України (ч. 2 ст. 173 КК).

Грубе порушення угоди про працю може бути умисним і необережним.

Відповідальності за грубе порушення угоди про працю підлягають посадові
особи, які наділені правом укладати угоду про працю.

5.2.12. Примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у
страйку

Стаття 44 Конституції України встановлює право всіх працюючих на страйк
для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, а частина 3 цієї
статті Конституції України визначає, що ніхто не може бути примушений до
участі або до неучасті у страйку.

Злочин, передбачений ст. 174 ІСК, посягає на це конституційне право
громадянина.

Засобами примушування до участі у страйку або до відмови від участі у
страйку можуть бути різні види насильства (побої, тілесні ушкодження,
позбавлення мйж-ливості рухатися тощо) чи погрози застосування такого
насильства або вчинення щодо потерпілого інших незаконних дій.

Примушування або перешкоджання, передбачене ст. 174 КК, вчинюється
умисно, з метою позбавити громадянина можливості використати своє
конституційне право.

Відповідальність за примушування до участі у страйку чи до відмови від
участі у страйку настає з шістнадцяти років.

5.2.13. Невиплата заробітної плати, стипендій, пенсій чи інших
установлених законом виплат

Конституція України гарантує всім своєчасне одержання винагороди за
працю (ч. 7 ст. 43).

Стаття 175 КК передбачає відповідальність за спеціальний вид посадової
недбалості – невиплату заробітної

222

плати, стипендії, пенсії чи інших виплат, установлених

законом.

Об’єктивну сторону діяння утворює невиплата заробітної плати, стипендії,
пенсії і т. ін. більше ніж за один місяць (ч. 1), а також безпідставна
невиплата заробітної плати, стипендій, пенсій чи іншої встановленої
законом виплати, якщо безпідставна невиплата була вчинена внаслідок
нецільового використання коштів, призначених для їх виплати (ч. 2 ст.
175 КК)

Невиплата заробітної плати, стипендії чи пенсії може бути необережною і
умисною.

Відповідальними за невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи
іншого платежу є посадові особи, які наділені повноваженнями
розпоряджатися фінансами підприємства, установи, організації незалежно
від форми власності.

Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до моменту
притягнення її до кримінальної відповідальності вона повністю виплатила
заробітну плату, стипендію чи іншу установлену законом виплату (ч. З ст.
175 КК).

5.2,14. Порушення авторських пряв

Згідно із Законом України від 23 грудня 1993 р. «Про авторське право і
суміжні права» (Відомості Верховної Ради України.- 1994.- № 13.- Ст.
64), автори інтелектуальних творів у галузі науки, літератури і
мистецтва мають право на опублікування, відтворення і розповсюдження
своїх творів будь-яким способом під своїм ім’ям (псевдонімом) або
анонімно, а також на недоторканність твору.

Об’єктивно порушення авторських прав може виражатися у незаконному
використанні творів особами, які не є авторами і не мають на це дозволу
автора, в примушуванні до авторства чи в привласненні авторства
(плагіат). Плагіатом називається викрадення чужого твору -оприлюднення
чужого твору під своїм ім’ям у повному зосязі чи частки твору.

Охороняється законом також авторство на відкриття,

інахід, раціоналізаторську пропозицію.

Привласненням визнаються будь-які способи вико-

Іння відкриття, винаходу чи раціоналізаторської

опозиції без згоди автора чи без згоди відповідної

223

державної організації, якщо право їх використання належить державі.

Порушенням авторського права за ч. 1 ст. 176 КК кваліфікується незаконне
відтворення, розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва,
комп’ютерних програм і баз даних, а так само незаконне відтворення,
розповсюдження виконань, фонограм і програм мовлення, їх незаконне
тиражування та розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших
носіях інформації, а також інше використання чужих творів, комп’ютерних
програм і баз даних, об’єктів суміжних прав без дозволу осіб, які мають
авторське право або суміжні права, якщо такі дії завдали матеріальної
шкоди у великому розмірі.

Порушення авторських прав вчинюється лише умисно. Помилка у використанні
відкриття, винаходу чи пропозиції складу злочину не утворює.

Відповідальність за порушення авторських прав настає з шістнадцяти
років.

За частиною 2 ст. 176 КК кваліфікується порушення авторських прав,
вчинене повторно або яке заподіяло матеріальну шкоду у особливо великому
розмірі. Згідно з приміткою до ст. 176 КК матеріальна шкода вважається
завданою у великому розмірі, якщо вартість примірників незаконно
відтворених чи розповсюджених творів, матеріальних носіїв комп’ютерних
програм, баз даних, виконань фонограм і програм мовлення або сума
доходу, отриманого в результаті незаконного опублікування, виконання,
показу чи публічного оприлюднення творів, комп’ютерних програм, баз
даних, виконань, фонограм, програм мовлення у сто і більше разів
перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а завданою в
особливо великому розмірі – якщо їх вартість або сума доходу у тисячу і
більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Особливо кваліфікованим визнається порушення авторського права, яке було
вчинене посадовою особою щодо підлеглої особи (ч. З ст. 176 КК).

5.2.15. Порушення пряв ня об’єкти промислової власності

Стаття 41 Конституції України закріпила право кожної особи володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної,

224

творчої діяльності, а статтею 54 Конституції України громадянам
гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної
творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав,
моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними
видами інтелектуальної діяльності.

Злочин, передбачений ст. 177 КК, посягає на ці конституційні права
громадянина.

За ч. 1 ст. 177 КК, кваліфікується незаконне використання об’єктів
промислової (виробничої) власності, якщо таке незаконне використання
завдало шкоди власникові у великому розмірі (який у сто і більше разів
перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян – примітка до ст.
177 КК).

Вчинення діяння повторно чи заподіяння ним матеріальної шкоди у особливо
великому розмірі, тобто на суму, яка у тисячу і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян (примітка до ст. 177 КК),
кваліфікується за ч. 2 ст. 177 КК.

Предметами незаконного використання можуть бути винаходи, корисні
моделі, зразки промислових виробів, інтегральні схеми, нові сорти рослин
та інші об’єкти промислової власності.

Порушення прав на об’єкти промислової власності можуть бути необережними
і умисними.

Відповідальними за порушення прав на використання об’єктів промислової
власності можуть бути всі осудні особи, які досягли віку шістнадцяти
років.

5.2.16. Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків

Стаття 35 Конституції України гарантує всім можливість вільно і
безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і
ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

^Діяння, передбачене ст. 178 КК, руйнує цю конституційну можливість і є
спеціальним видом умисного знищення чи пошкодження чужого майна (ст. 194
КК).

За статтею 178 КК кваліфікується зруйнування (тобто овне знищення, при
якому вже неможливе ні викорис-

Іня^ні поновлення) чи пошкодження у якійсь частині релігійної споруди чи
культового будинку.

Предметом злочину можуть бути будь-які релігійні

225

8 2—75

споруди – церкви, монастирі, храми, костьоли, мечеті, синагоги, собори,
або культові будинки – каплиці, молитовні будинки тощо.

Зруйнування чи пошкодження релігійних споруд чи культових будинків
вчинюється умисно з антирелігійною метою. Необережне заподіяння такої
шкоди за відповідних умов може кваліфікуватися за ст. 196 КК.

Відповідальність за зруйнування чи пошкодження релігійних споруд чи
культових будинків настає з шістнадцяти років.

5.2.17. Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних
святинь

Незаконне утримування, осквернення чи знищення релігійних святинь
порушує конституційне право громадян України вільно і безперешкодно
відправляти одно-особово чи колективно релігійні культи і ритуальні
обряди, вести релігійну діяльність (ст. 35 Конституції України).

За статтею 179 КК кваліфікується одне із зазначених у диспозиції ст. 179
КК діянь:

– незаконне утримування;

– осквернення (вчинення непристойних малюнків, на

писів, обливання брудом тощо); «

– знищення – підпалом, вибухом, поломкою, шмату

ванням тощо – релігійних святинь.

Спроба вчинити одне з таких діянь утворює замах на вчинення цього
злочину і кваліфікується за ст. 15 і ст. 179КК.

Знищення релігійних святинь є спеціальним видом знищення чужого майна
(ст. 194 КК), і тому ст. 179 КК має перевагу перед загальною нормою ст.
194 КК.

Предметом утримання, осквернення чи знищення можуть бути будь-які
релігійні святині – вівтарі, ікони, плащаниці, мощі.

Незаконне утримування, осквернення чи знищення релігійних святинь
вчинюється умисно.

Необережні дії, що призвели до осквернення чи знищення релігійної
святині, цього злочину не утворюють. Можлива відповідальність за ст. 196
КК.

Відповідальність за незаконне утримування, осквернення чи знищення
релігійних святинь настає з шістнадцяти років.

226

5.2.18. Перешкоджання виправленню релігійного обряду

Конституція України надає всім громадянам України аво на свободу
світогляду і віросповідання, на свобод} сповідувати будь-яку релігію або
не сповідувати ніяко безперешкодно відправляти одноособове чи колективні
релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяль

Злочин, передбачений ст. 180 КК України, посягає на ці права громадян.

Як перешкоджання відправленню релігійних обряд і Е кваліфікується
вчинення дій, якими чиниться заборон^ або примус до припинення
релігійних обрядів, богослу жіння тощо.

За частиною 2 ст. 180 КК кваліфікується примушування священнослужителя
до проведення релігійного обряд) із застосуванням фізичного чи
психічного насильства.

Злочин вчинюється умисно з метою вчинити перешкоду відправленню
релігійного обряду.

Відповідальними є всі осудні особи, які досягли шістнадцятирічного віку.

5.2.19. Порушення недоторканності приватного життя

Стаття 32 Конституції України забороняє втручання у особисте і сімейне
життя громадянина. Частина 2 цієї статті Конституції забороняє збирання,
зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про
особу без її згоди.

Стаття 182 КК визнає приватне життя громадянина об’єктом
кримінально-правової охорони і передбачає відповідальність за незаконне
збирання будь-яким способом, зберігання, використання або поширення,
розповсюдження конфіденційної інформації про особу у пуб-пчних виступах,
у творі, що публічно демонструється, чи у засобах масової інформації.

Діяння, передбачене ст. 182 КК, вчинюється умисно, ^скільки винна особа
збирає, зберігає, використовує чи

ширює конфіденційну інформацію про певну особу з конкретною метою, з
метою певним чином використати таку Інформацію.

Щповідальність за порушення недоторканності при-тного життя настає з
шістнадцяти років.

8* 227

5.2.20. Порушення права на отримання освіти

Статтею 53 Конституції України передбачається право кожного громадянина
на освіту.

Злочин, передбачений ст. 183 КК, посягає на це важливе конституційне
право громадянина.

Склад злочину утворюють:

а) незаконна відмова у прийнятті до навчального за

кладу будь-якої форми власності (ч. 1 ст. 183 КК);

б) незаконна вимога оплати за навчання у державних

чи комунальних навчальних закладах (ч. 2 ст. 183 КК).

Порушення права на отримання освіти вчинюється умисно.

Відповідальними за порушення права на отримання освіти є спеціальні
суб’єкти – керівники навчальних закладів, які наділені повноваженнями
видавати накази про зарахування до навчання.

5.2.21. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Конституцією України гарантується право на охорону здоров’я, медичну
допомогу та медичне страхування (ч. 1 ст. 49). Держава створює умови для
ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговуванні.

У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога
надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути
скорочена (ч. З ст. 49 Конституції України).

Стаття 184 КК передбачає відповідальність за порушення конституційного
прав|І громадян на безоплатну медичну допомогу. Порушення цього права
може виявитися у відмові від прийняття до лікувального закладу, у вимозі
оплати лікування, ліків чи інших медичних послуг. Злочин визнається
закінченим з моменту відмови у безоплатному лікуванні (ч. 1 ст. 184 КК)
чи з моменту прийняття рішення про скорочення мережі державних або
комунальних закладів охорони здоров’я, тобто закриття чи анулювання хоча
б одного з них (ч. 2 ст. 184КК).

Порушення права на безоплатну медичну допомогу є не відмова від надання
медичної допомоги хворому взагалі, що передбачає стаття 139 КК, а вимога
оплати лікування чи згода надати медичну допомогу лише за оплату.

228

Порушення права на безоплатну медичну допомогу вчинюється умисно, з
метою примусити хворого оплатити надану йому медичну допомогу і отримати
таку плату.

Відповідальними за порушення права на безоплатну медичну допомогу є
лікарі, головні лікарі, завідуючі медичними установами, завідуючі
відділеннями, лікарі та інші медичні працівники державних чи комунальних
медичних закладів медичними установами, а за скорочення мережі державних
чи комунальних закладів охорони здоров’я – посадові особи органів
державної влади чи охорони здоров’я, які наділені повноваженнями
приймати рішення про скорочення чи розширення мережі закладів охорони
здоров’я.

5.3. Злочини проти народного здоров’я

Народне здоров’я як об’єкт злочинного посягання є сукупність суспільних
відносин, що забезпечують фізіологічну безпеку людей.

На народне здоров’я посягають діяння, пов’язані з виробництвом,
використанням та обігом фізіологічне небезпечних для вільного
використання матеріалів, речовин, засобів. До таких належать: деякі
відходи виробництва, наркотичні засоби, психотропні речовини, отруйні і
сильнодіючі речовини, радіоактивне забруднені продукти харчування та
деякі інші.

На народне здоров’я посягають діяння, передбачені статтями 138, 181,
314-317, 322-325, 327 КК України.

5.3.1. Посягання ня здоров’я людей під приводом релігійних обрядів

Конституцією України надається право кожному громадянинові на свободу
світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати
будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти
одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести
релігійну діяльність (ст. 35 Конституції України).

Стаття 181 КК України встановлює кримінальну від-овідальність за
зловживання цим правом, за заподіяння

оди здоров’ю громадян під приводом проповідування гійних віровчень чи
виконання релігійних обрядів

ї за статеву розпусту. Діяння, передбачене ст. 181 КК

229

України, полягає в організації групи або в керівництві фупою, яка під
приводом виконання релігійних обрядів закликає до самогубства, кастрації
(у скопців), морду-зання (у хлистів) чи до неупорядкованих статевих
актів (наприклад, до «гуртового гріха» у деяких сектах).

За частиною 2 ст. 181 КК кваліфікується втягування у діяльність
релігійної групи, де проповідуються релігійні віровчення, чи проводяться
релігійні обряди, поєднані із заподіянням шкоди здоров’ю людей або зі
статевою розпустою неповнолітніх.

Злочин вчинюється лише умисно.

Відповідальність за діяння, передбачене ст. 181 КК України, настає з
шістнадцяти років.

6. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ

6.1. Кваліфікація розкрадання 6.1.1. Загальні засади кваліфікації
розкрадань

Розкраданням у кримінальному праві називається корисливе, протиправне і
неоплатне заволодіння чужим майном або іншими предметами з метою
звернути їх у свою власність. Немає ніяких підстав вважати ознакою
розкрадання вилучення майна у власника, оскільки така його властивість
визначається заволодін-ням майна, яке без вилучення неможливе.

Суспільна сутність розкрадання полягає в тому, що злочинець ставить себе
на місце власника. І якщо злочин не буде викрито, то злочинець
володітиме і використовуватиме чуже майно як своє власне. Він може ним
також і розпорядитися як власник. При вдалому для злочинця випадку він
стає фактичним володарем майна і його фактичним власником, а право
власності залишається у законного його власника. Останній не
позбавляється права на своє майно, і тому він завжди може примусово
(через суд) вимагати повернення йому його речі, а коли це вже
неможливо,- відшкодувати йому збитки. Саме в цьому і полягає суспільна
небезпечність розкрадань – вони позбавляють власника можливості
володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. Так по-

230

ПУШУЮТЬСЯ одні з головних суспільних відносин – відно сини власності.
При з’ясуванні суспільної сутност. роз-коадань необхідно розрізняти
економічні відносини власності і право власності як їх юридичне
закріплення, юридичне оформлення.

Суспільна сутність злочинів проти власності полягає в тому, що вони
руйнують, пошкоджують або навіть і зовсім знищують економічні відносини
власності, позбавляють власника можливості володіти, користуватися і
розпоряджатися майном (грішми, цінними паперами тощо).

Головне в економічних відносинах власності – це належність певного майна
(речі) конкретній особі. Належність майна закріплює панування власника
над річчю (речами), що вимагає від усіх інших осіб додержуватися і не
порушувати це панування, не заподіювати йому шкоди Право власності лише
юридичне закріплює цю суспільну належність речей і охороняє (захищає)
її. Тому право власності як державно-правова форма закріплення
економічних відносин власності злочином не пошкоджується. Злочини проти
власності права власності не порушують, не руйнукггь і не знищують.
Право власності не можна ні викрасти, ні знищити. Власник завжди має
право вимага ти повернення йому викраденого майна. Власник завжди має
право на викрадене майно, тобто право власності завжди залишається у
нього цілим і непошкодженим.

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у
справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня
1995 р. (п. 4) роз’яснюється, що згідно зі ст. 50 Закону України «Про
власність» і ч. З ст. 145 Цивільного кодексу України власник у
будь-якому випадку має право вимагати повернення (віндикації) свого
майна з чужого незаконного володіння, а також належного йому майна,
безоплатно набутого володарем, від особи, яка не мала права його
відчужувати.1

Отже, право власності злочином не руйнується, не знищується і не
анулюється, тобто воно від злочину не страждає і шкода йому не
заподіюється, а тому право

.4 постанови Пленуму Верховного Суду України від ‘5 року «Про судову
практику у справах за позовами їахист права приватної власності» //
Збірник постанов Пле-т Верховного Суду України- С. 440-441.

231

власності не є об’єктом посягання. Злочини проти власності руйнують,
пошкоджують на час чи назавжди економічні відносини власності, які і є
об’єктом посягання.

Безпосереднім об’єктом розкрадання є власність певної особи (фізичної чи
юридичної). Для кваліфікації розкрадання треба визначити безпосередній
об’єкт, оскільки дії особи, яка, звертаючи на свою користь майно,
припускала, що воно може належати як громадянину, так і державній чи
колективній організації, слід кваліфікувати як злочин проти приватної чи
державної або колективної власності залежно від фактичної належності
майна.1

Якщо ж, помиляючись щодо фактичної належності майна, винний звернув на
свою користь приватне майно, бажаючи викрасти державне чи колективне
майно, маючи намір викрасти приватне майно, його дії кваліфікуються
незалежно від того, чиє майно стало предметом злочину.

Належність певного майна тому чи іншому власникові на кваліфікацію
розкрадання не впливає, оскільки законом (статті 185-198 КК) всі форми
власності охороняються рівним чином – однаково.

Предметом розкрадання можуть бути:

1) майно, 2) гроші, 3) цінні папери, які вже перебува* ють у власності
певної особи.

Предметом розкрадання може бути майно:

а) яке вже знаходилося у майнових фондах організа

ції, установи чи підприємства, уже перейшло у власність

особи на законних підставах чи фактично було в її воло

дінні. Не може бути предметом розкрадання те майно

(речі), яке ще не надійшло у фонди організації, а лише

має бути їй передане (податок, мито тощо), або такі речі,

які вже вибули з цих фондів на законних підставах;

б) передане організацією-власником для тимчасового

користування посадовим особам або приватним особам

для користування, перевезення, переробки, ремонту тощо;

в) вилучене з фондів організації чи іншої особи без

законних підстав (викрадене, тому розкрадання викраде

ного теж є розкраданням);

1 П. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в
справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня
1992 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України,- С. 207.

232

г) вилучене з природного стану із застосуванням і за

тратами праці, яке має грошову вартість та ціну (видобу

те з надр, виготовлене, вирощене і т. ін.). Не можуть бу

ти предметом розкрадання дикоростучі рослини та їхні

плоди, не вилучені з природного стану корисні копали

ни, дикі тварини, птахи;

д) речі, які перебувають у приватній власності грома

дян і були передані на зберігання, для перевезення або

іншої мети організації чи установі, яка несе за них мате

ріальну відповідальність.

Предметом шахрайства і вимагання може бути не тільки майно, а й право на
нього (право вимагати виконання зобов’язань, документи, які дають право
на отримання майна, тощо), а вимагання – і будь-які дії майнового
характеру (передача майнових вигод або відмова від них, відмова від
права на майно тощо).

Не можуть бути предметом розкрадання:

1) речі, які власник викинув через відсутність потреби

в них, тобто речі, непотрібні (деякі відходи виробництва,

не здатні задовольнити якусь потребу в них тощо), такі,

що не мають ніякої економічної, господарської, культур

ної чи іншої цінності. Заволодіння такими речами роз

краданням не визнається, оскільки воно не порушує від

носин власності. Тут ми не торкаємося тієї точки зору,

згідно з якою немає відходів виробництва, які б не мож

на було використати (безвідходне виробництво), бо це

питання не юридичне, а господарське, економічне;

2) документи, які не є цінними паперами,- квитанції,

накладні, чеки, вимоги тощо. Викрадення такого доку

мента може бути готуванням до розкрадання майна. За

відповідних умов викрадення документа кваліфікується

за ст. 357 КК;

3) речі, вилучені з цивільного обігу,- зброя, наркоти

ки, радіоактивні матеріали, а також предмети, що міс

тяться у могилі чи на могилі.

Викрадення цих предметів утворює самостійний злочин і кваліфікується за
статтями 262, 297, 308 КК. Таким чином, предметом розкрадання може бути
майно

З постанови Пленуму Верховного Суду України «Про су-практику в справах
про корисливі злочини проти приватної яості» від 25 грудня 1992 р. //
Збірник постанов Пленуму верховного Суду України.- С. 200.

233

як сукупність речей, що мають матеріальну цінність грошову оцінку (ціну)
і перебувають у цивільному обігові, а також гроші та цінні папери.1

Важливою ознакою об’єктивної сторони розкрадання є настання злочинних
наслідків – зменшення майна власника і збагачення за його рахунок
злодія, тобто обов’язковою об’єктивною ознакою розкрадання є заподіяння
майнової шкоди власникові.

Об’єктивно розкрадання являє собою протиправне і неоплатне привласнення
чужого майна. Ознака протиправ-ності розкрадання свідчить про те, що
винний не мас ні дійсного, ні уявного права на заволодіння цим майном.
Він усвідомлює при розкраданні, що це майно чуже, що воно йому не
належить і він захоплює його протиправне.

Не можуть кваліфікуватися як розкрадання дії особи, яка має право на
отримання певного майна, але порушує встановлений порядок його передачі
– отримання. Не утворюють розкрадання і випадки помилки.

Наприклад, неправильно були кваліфіковані за ч. 2 ст. 185 КК дії 3.,
засудженого за те, що він за попередньою змовою з С. викрав
пиломатеріали на суму 766 крб., які відвіз собі на дачу.

Судова колегія Верховного Суду України, розглягіув-ши справу, у своїй
ухвалі від 16 травня 1985 р. зазначила, що суд не зібрав достатньо
доказів того, що 3. мав намір викрасти пиломатеріали. В ході
попереднього слідства і в судовому засіданні 3. послідовно твердив, що
не знав, яким чином буде оформлено одержання пиломатеріалів, не знав
їхньої вартості. Ще до початку робочого дня він приїхав до С. і в
службовому кабінеті вручив йому 700 крб. для оплати зазначених
матеріалів. У справі встановлено, що всі дії по одержанню і списанню
пиломатеріалів проведено за вказівкою С., а 3. лише придбав їх з
порушенням встановленого порядку оплати, що не може свідчити про
наявність у нього умислу на розкрадання їх за змовою з С. Інших доказів
причетності 3. до розкрадання зазначених матеріальних цінностей у справі
немає. Отже в діях 3. немає складу злочину.2

Заволодіння чужим майном визнається неоплатним,

1 Докладніше про предмети злочину див.: Коржанский Н. Й. Предмет
преступления.— Волгоград, 1976.

Практика…- С. 69-79.

234

якщо воно не було оплачене зовсім або була оплачена лише його частина чи
оплата була значно нижчою від його дійсної вартості. Коли була оплачена
частина привласненого майна, то викраденою визнається неоплачена
частина.

Неоплатним визнається привласнення і тоді, коли винна особа замінила
майно на менш цінне з метою привласнити більш цінне майно. З
неоплатністю розкрадання тісно пов’язана корислива мета цих злочинів.

Користю у кримінальному праві називається прагнення до матеріального
надбання, бажання винного звернути майно у свою власність назавжди, без
наміру колись повернути його власникові чи відшкодувати його вартість.

Корисливий мотив – обов’язкова ознака розкрадання. Без корисливості
немає розкрадання. Корисливий мотив не виключається і тоді, коли
викрадене майно передається іншим, третім особам, а також тоді, коли
інші особи (при викраденні групою осіб) діяли за іншими спонуканнями.

Розкрадання вважається закінченим з моменту заподіяння майнової шкоди
власникові, тобто з того моменту, коли власник втрачає можливість
володіти, користуватися та розпоряджатися майном.

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в
справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня
1992 р. (п. 6) зазначається, що крадіжка і грабіж вважаються закінченими
з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість
розпорядитися чи користуватися ним (заховати, передати іншим особам
тощо).1

Вимагання вважається закінченим з моменту пред’явлення вимоги, поєднаної
з погрозою застосувати насильство, пошкодити чи знищити майно, незалежно
від досягнення винною особою поставленої мети.2

Якщо розкрадання чиниться з території, що охороняється, то воно
вважається закінченим з того моменту, коли викрадене майно було винесене
за межі території, оскільки воно вже вилучене з володіння власника, і
винна особа має реальну можливість ним скористатися чи розпорядитися
(продати, віддати, поміняти і т. ін.).

Безпідставно, зокрема, були кваліфіковані дії О. і П.

г ->™б’рник постанов Пленуму Верховного Суду України-V’. ^00—201.

Там само.- С. 201.

235

як закінчений злочин за ч. 2 ст. 191 КК. Вони були визнані винними у
тому, що, працюючи операторами підприємства по забезпеченню
нафтопродуктами, зловживаючи своїм посадовим становищем, за попередньою
змовою з Ш., пізно ввечері викрали на території підприємства 120 л
пального вартістю 12 400 крб., до сховища якого мали доступ у зв’язку з
виконанням посадових обов’язків. Але, коли винесли шість каністр, були
затримані працівниками міліції. Президія обласного суду, розглянувши
справу, визнала кваліфікацію дій О. і П. неправильною і вказала, що двоє
обвинувачених були затримані з викраденим на території підприємства,
коли ще не дійшли до воріт прохідної. Отже вони не мали реальної
можливості розпоряджатися вилученим пальним або користуватися ним.
Згідно зі ст. 15 ІСК, якщо злочин не було доведено до кінця з причин, що
не залежали від волі винного, такі дії кваліфікуються як замах на
злочин. За таких обставин, як вказала президія, дії засуджених
підлягають перекваліфікації з ч. 2 ст. 191 на ст. 15 і ч. 2 ст. 191 КК.1

Доки можливість використати майно, розпорядитися ним не настала, суб’єкт
не може вважати, що він уже виконав усі дії, необхідні для досягнення
наслідків – збагатитися за рахунок чужого викраденого майна.

Якщо ці наслідки не настали за обставин, від винного не залежних, то
його дії кваліфікуються як незакінчений замах за ч. 1 ст. 15 КК і
відповідною статтею Особливої частини КК.

Розбій вважається закінченим з моменту нападу, поєднаного із
застосуванням або з погрозою застосування насильства, небезпечного для
життя чи здоров’я, незалежно від того, заволоділа винна особа майном
потерпілого чи ні.2

Таким чином, у всіх випадках, крім розбою, розкрадання визнається
закінченим за наявності двох умов:

1) заподіяння власникові майнової шкоди (майна немає, немає можливості
його використовувати чи розпоряджатися ним);

1 Постанова президії Хмельницького обласного суду від 14 січ

ня 1994 р. у справі О. і П. // Практика…- С. 77-78.

2 П. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня

1992 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України- С. 201.

236

2) незаконного збагачення винного за рахунок чужого (викраденого) майна.

Розкрадання можна визнати закінченим тоді, коли винний повністю
реалізував свій намір – заволодіти чужим майном і привласнити його. Саме
тоді він і має можливість розпорядитися ним чи використати його. Якщо
винний не зміг здійснити свій намір з обставин, від нього не залежних,
то його дії кваліфікуються як замах на розкрадання. Наприклад, за
відсутності майна чи певної суми грошей або коли він не зміг подолати
перешкод (відчинити двері, виламати ґрати, знайти сховище, відкрити сейф
тощо), чи йому перешкодили здійснити намір інші особи (охоронці,
власники і т. ін.).

Так, неправильно були кваліфіковані дії П. за ч. 4 ст. 185 КК. Органи
попереднього слідства і суд визнали, що П. вчинив крадіжку державного
майна у великих розмірах. Але їх висновки, що крадіжка була закінченою,
не підтверджуються доказами у справі. Як зазначила президія обласного
суду, матеріали справи свідчать, що П. був затриманий працівниками
міліції, коли перебував у приміщенні магазину. Частину викрадених
товарів було знайдено у нього, а частину – біля магазину. Оскільки П.
був затриманий на місці злочину і не встиг розпорядитися викраденим,
його дії не можна визнати як закінчену крадіжку, на підставі цього
президія обласного суду перекваліфікувала дії П. з ч. 4 ст. 185 КК на
ст. 15 і ч. З ст. 185 КК як замах на крадіжку державного майна у значних
розмірах з проникненням у приміщення.

Якщо особа вчинила замах на розкрадання і від закінчення злочину
добровільно відмовилась, то вона не підлягає відповідальності за замах
на розкрадання. Неправильно, зокрема, кваліфікував міський суд за ст. 15
і ч. 2 ст. 185 КК дії В., який намагався викрасти товари з магазину, але
не зміг довести свій намір до кінця з не залежних від нього причин. На
попередньому слідстві і в судовому засіданні В. пояснив, що дійсно мав
намір вчинити цю крадіжку, але, дійшовши до прилавка, злякався
їідповідальності і вийшов з магазину. Суд визнав ці по-Ізання
правдивими. Проте всупереч цьому у вироку зазначено, що В. залишив
магазин, не довівши злочину до шця тому, що почув шум автомобіля, який
наближався, лякався, що його затримають. Такий висновок суду, як
азначила у своїй ухвалі судова колегія Верховного Суду

237

України, нічим не обґрунтований і суперечить показанням свідків Ч. і М.
про те, що В. залишив магазин до прибуття автомашини з працівниками
міліції. Він був затриманий лише через деякий час і не біля магазину, а
за 300 м від нього.

Таким чином, показання В. про те, що він добровільно відмовився від
вчинення злочину, нічим не спростовані. Відповідно ж до ст. 17 КК особа,
яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає
кримінальній відповідальності тільки в тому разі, коли фактично вчинене
нею містить склад іншого злочину. На підставі цього судова колегія
Верховного Суду України вирок про засудження В. за замах на вчинення
крадіжки скасувала і справу закрила за відсутністю у його діях складу
злочину.1

З урахуванням усіх розглянутих ознак розкрадання може бути визначене як
протиправне, корисливе і неоплатне заволодіння чужим майном з метою
звернути його у свою власність і стати його фактичним володарем,
фактичним власником.

Поняття «розкрадання» є родове, що поєднує спільні ознаки цілої низки
посягань на чужу власність: крадіжки, грабежу, розбою, шахрайства,
привласнення тощо. Різні види розкрадань відрізняються способом їх
вчинення. Способи розкрадань визначені кримінальним законом:

1) крадіжка – таємно (стаття 185 КК);

2) грабіж – відкрито та із застосуванням насильства

(стаття 186 КК);

3) розбій – способом нападу (стаття 187 КК);

4) шахрайство – обманом (стаття 190 КК);

5) привласнення чи розтрата – способом зловживання

довір’ям відносно чужого майна (стаття 191 КК);

6) вимагання – способом психічного насильства – по

гроз та шантажу (ст. 189 КК);

7) привласнення, розтрата – способом зловживання

посадовими повноваженнями (ст. 191 КК).

Чинне кримінальне законодавство України передбачає кваліфікуючі ознаки,
за наявності яких розкрадання визнається вчиненим за обтяжуючих
обставин. Зазначені ознаки можна поділити на дві групи: 1) загальні,
прита-

1 Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 16 травня 1986 р. у
справі В. // Практика…- С. 18-19.

238

манні всім розкраданням; 2) особливі, властиві тільки деяким, окремим
способам розкрадань.

Загальними кваліфікуючими ознаками розкрадань є:

а) повторність;

б) вчинення розкрадання за попередньою змовою

групою осіб;

в) у великих розмірах;

г) вчинення розкрадання у особливо великих розмі

рах, або

д) організованою групою.

Особливими чи спеціальними кваліфікуючими ознаками розкрадання є
вчинення їх:

а) з проникненням у житло, приміщення чи інше схо

вище – ч. З ст. 185, ч. З ст. 186 та ч. З ст. 187 КК;

б) із застосуванням насильства – ч. 2 ст. 186, ч. 1

ст. 187,ч. Зет. 189КК;

в) розкрадання, поєднане із заподіянням тяжких тілес

них ушкоджень – ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189 КК;

г) розкрадання, яке завдало великої шкоди потерпіло

му,- ч. З ст. 185, ч. З ст. 186, ч. 2 ст. 189, ч. 2 ст. 190 КК;

д) розкрадання в особливо великих розмірах – ч. 5

ст. 185, ч. 5 ст. 186, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 4 ст. 190,

ч. 5 ст. 191 КК;

е) розкрадання, вчинене організованою групою,- ч. 5

ст. 185, ч. 5 ст. 186, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 5 ст. 191,

ч. 4ст. 189КК.

Повторність як кваліфікуюча ознака розкрадання передбачена частинами 2
статей 185-187, 189, 190, ч. З ст. 191 КК.

Поняття повторності наводиться у примітці 1 до ст. 185 КК. Розкрадання,
вчинене способом крадіжки (ст. 185 КК), грабежу (ст. 186 КК), розтрати,
привласнення чи зловживання посадовим повноваженням (ст. 391 КК), та
шахрайство (ст. 190 КК) визнаються вчиненими повторно, якщо їм
передувало вчинення цією особою будь-якого з цих злочинів або злочинів,
передбачених статтями 187, 262 КК.

Згідно із законом розкрадання визнається повторним:

1) у випадках закінченого попереднього злочину, го

тування до нього чи замаху на нього;

2) як тоді, коли винна особа була виконавцем поперед

нього злочину, так і тоді, коли вона брала у ньому участь

У ролі пособника, підмовника чи організатора;

239

3) незалежно від того, чи була особа притягнута до відповідальності за
попередній злочин, чи була вона за нього засуджена, чи відбувала за
нього покарання і чи відбула його.

Розкрадання визнається повторним незалежно від того, від різних чи від
одного власника вилучалося майно (гроші), крім випадків, коли
розкрадання було продовжуваним.

Продовжуваним розкраданням визнається неодноразове незаконне безоплатне
вилучення чужого майна, що складається з кількох тотожних злочинних дій,
які мають загальну мету – незаконне заволодіння майном, охоплюються
єдиним умислом винного і становлять у своїй сукупності один злочин.1

Повторність розбою має особливості. Розбій (ст. 187 КК) вважається
повторним тільки тоді, коли йому передувало вчинення такого самого
злочину (передбаченого ст. 187 КК) чи бандитизму (ст. 257 КК).

Не утворюють повторності:

1) розкрадання, щодо якого закінчилися строки дав

ності (статті 49 і 80 КК) чи за яке судимість знято або

погашено (ст. 88 КК);

2) продовжуване розкрадання, яке утворюють кілька

тотожних дій, поєднаних єдиним умислом;

3) замах на розкрадання з наступною добровільною

відмовою від закінчення злочину (ст. 17 КК);

4) повторення раніше невдалої спроби викрасти те

саме майно чи ту саму річ.

Як вчинене за попередньою змовою групою осіб розкрадання кваліфікується
тоді, коли у його вчинені брали участь двоє або більше осіб, які
заздалегідь, до початку розкрадання чи під час нього, домовилися вчинити
його спільно. Крадіжка, грабіж, розбій, шахрайство і вимагання
кваліфікуються як вчинені за попередньою змовою групою осіб тоді, коли у
вчиненні відповідного злочину брали участь за домовленістю як
співвиконавці дві і більше особи.

1 П. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 ве

ресня 1981 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду

України.-С. 150-151.

2 П. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від

25 грудня 1992 р. «Про судову практику в справах про корисливі

злочини проти приватної власності».- Там само- С. 208-209.

240

Розкрадання не може кваліфікуватися як вчинене за попередньою змовою
групою осіб, якщо розкрадання було вчинене безпосередньо однією особою,
а інші були підмовниками чи пособниками. Неправильно, зокрема, були
кваліфіковані дії М-кова за ч. 2 ст. 185 КК, а дії М-за ст. 27 та ч. 2
ст. 185 КК. Вони були засуджені за крадіжку державного майна за
попередньою змовою. Водій автомашини М-ков на прохання М. продав йому
400 л бензину під час його перевезення з нафтобази до радгоспу. Як
свідчать матеріали, і суд визнав це встановленим, що бензин вкрав М-ков,
а М. безпосередньої участі у злочині не брав, він лише підмовив М-кова
вчинити крадіжку і купив у нього цей бензин. Президія обласного суду,
розглянувши цю справу, зазначила, що під розкраданням, вчиненим за
попередньою змовою групою осіб, розуміється таке розкрадання, в якому
брали участь двоє або більше осіб, які заздалегідь домовилися про це.
Оскільки М. безпосередньої участі у злочині не брав, його дії і дії
М-кова не можуть кваліфікуватися як крадіжка державного майна, вчинена
за попередньою змовою групою осіб.

На підставі наведеного президія обласного суду вирок змінила і
кваліфікувала дії М-кова як крадіжку державного майна у значних розмірах
за ч. 1 ст. 185 КК, а дії М.- як підмову до вчинення зазначеного злочину
за ч. 4 ст. 27 і ч. 1ст. 185КК.1

Вчинення розкрадання за попередньою змовою групою осіб характеризується
двома головними ознаками:

1) вчинення розкрадання групою, що складається не

менше як з двох осіб, які безпосередньо брали участь у

цьому злочині. Співучасть у розкраданні, яке було вчи

нене одним виконавцем злочину, не утворює групи. Для

визнання групи в даному випадку не потрібно доводити

н’ стійкість, міцну згуртованість та особливу організо

ваність.

Розкрадання кваліфікується як вчинене групою осіб незалежно від того, що
інші учасники злочину на підста-н ст. 22 чи ст. 19 КК не підлягають
кримінальній відпо-идальності, незалежно від притягнення до такої
відповідальності інших членів групи;

2) наявність попереднього, досягнутого до початку

Постанова президії Луганського обласного суду від 12 вересня !4 Р- у
справі М-кова і М. // Практика…- С. 24.

241

розкрадання чи під час його вчинення зговору між членами групи про
вчинення розкрадання.

За наявності сукупності цих двох ознак розкрадання кваліфікується як
вчинене за попередньою змовою групою осіб за статтями 185, 190, ч. З ст.
191 КК без застосування ст. 27 КК.

Згідно з приміткою 2 до ст. 185 КК розкрадання визнається вчиненим у
значних розмірах і вважається таким, що завдало значної майнової шкоди,
якщо воно вчинене однією особою чи групою осіб на суму від ста до
двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,
встановлених законодавством України.

Приміткою 3 до ст. 185 КК великим розміром викрадання чужого майна
визнається сума, яка у двісті п’ятдесят і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Для визначення розміру розкрадання застосовують державні роздрібні ціни,
а за їх відсутності — ціни на аналогічні товари.

Крім вартості викраденого майна, враховуються також вага, обсяг,
кількість викраденого та значущість йо*-го для власника. Але вирішальною
є грошова вартість викраденого майна, оскільки в ній відбиваються і всі
інші ознаки.

У справах про розкрадання державного майна, коли заподіяні матеріальні
збитки стягуються у кратному обчисленні (наприклад, при розкраданні
м’яса та м’ясопродуктів), дії винних за ознакою значного, великого або
особливо великого розміру розкрадання у всіх випадках кваліфікуються,
виходячи з вартості викраденого, яка визначається залежно від виду
продукції за роздрібними, закупівельними або іншими державними цінами.1

Вартість викраденого майна, визначена із застосуванням коефіцієнта, має
враховуватися як при обчисленні розміру матеріальних збитків, так і при
кваліфікації злочину.

У тих випадках, коли збитки заподіюються розкраданням або нестачею
м’яса, молока, м’ясних і молочних продуктів, розмір сум, що підлягають
стягненню на відшкодування збитків, визначається за державними роз-

1 П. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 вересня 1981 р.
// Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-С. 152.

242

дрібними цінами на ці товари із застосуванням коефіцієнтів- м’ясо і
м’ясні продукти – 3, молоко і молочні продукти – 2,5. Кваліфікуючи дії
осіб, винних у розкраданні або втраті м’яса, молока, м’ясних і молочних
продуктів, необхідно виходити з одноразової вартості викраденого або
втраченого майна.1 Вартість викраденої продукції і товарів на
підприємствах громадського харчування і в комісійній торгівлі
визначається за цінами, встановленими для реалізації цієї продукції і
товарів.

У тих випадках, коли роздрібні ціни нижчі за оптові, для визначення
розміру розкрадання застосовують оптові ціни незалежно від того, майно
викрадене в організацій, які займаються роздрібною торгівлею, чи в інших
організаціях.

Якщо немає роздрібних цін на викрадене майно і не можна визначити його
вартість за порядком, передбаченим Державним комітетом по цінах (тепер –
Державна інспекція з контролю за цінами Мінекономіки України), то
вартість викраденого встановлюють експерти.

При викраденні майна та інших цінностей, відносно яких законодавством
встановлено особливий порядок визначення розміру заподіяної шкоди
(дорогоцінні метали, каміння тощо), вартість викраденого визначається за
цим порядком. Кваліфікація розкрадання при цьому проводиться, виходячи з
однократної вартості викраденого, без урахування додаткових
коефіцієнтів.

При кваліфікації викрадень іноземної валюти, платіжних документів,
фондових цінностей в іноземній валюті їхню вартість визначають за курсом
Держбанку на день вчинення злочину, а розмір відшкодування заподіяних
злочином збитків – за відповідними цінами на час вирішення справи в
суді.

При розкраданні з контейнерів товарів, на які є роздрібна ціна, їхню
вартість визначають за цими цінами, а вартість майна громадян – виходячи
з ціни, яка була зазначена в товарних документах при відправленні
вантажу.

Пункти 10 і 11 постанови Пленуму Верховного Суду Украї-

ня 1986 р. у
справі T.- Там само.- С. 71-72.

245

випадку Т. заздалегідь, до вчинення злочину, мав намір викрасти
одноденну виручку (500-700 крб.). Але коли він відчинив шафу, де були
сховані гроші, і побачив, що там лежить значно більше грошей, у нього
негайно намір змінився, і він захопив їх усі – 10 528 крб. Отже у момент
викрадення грошей Т. вже мав намір викрасти саме цю суму, про що
свідчить і те, що він грошей не перелічував. Якби у нього був інший
намір, то він діяв би інакше. Тому за викрадення цієї суми він і повинен
відповідати, а значить, його дії правильно кваліфіковано за ч. 5 ст. 185
КК.

Згідно -з приміткою 4 до ст. 185 КК розкрадання чужого майна визнається
вчиненим в особливо великих розмірах, якщо воно вчинене однією особою чи
групою осіб на суму, яка у шістсот і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян, встановлений законодавством
України.

При визначенні особливо великого розміру розкрадання враховуються:

1) усі розкрадання, вчинені винним, незалежно від міс

ця, способу, форми і часу вчинення злочинів;

2) уся вартість викраденого групою осіб незалежно від

частки, отриманої кожним співучасником (вирішальним є

не розмір прибутку кожного злодія, а розмір майнової

шкоди, заподіяної власникові внаслідок їх спільних дій).

Разом з тим при вчиненні викрадення в особливо великих розмірах групою
осіб дії окремого співучасника кваліфікуються за ч. 5 ст. 185 КК тільки
в тому разі, якщо ця особа брала безпосередню участь у викраденні чи
допомагала в цьому іншим співучасникам.

До загальної суми викраденого не зараховують вартість викраденого в
результаті злочинів:

1) за які особа вже була засуджена чи щодо яких ми

нули строки давності притягнення до кримінальної від

повідальності (ст. 49 КК);

2) які були вчинені одним із співучасників самостій

но, незалежно від інших.

У тих випадках, коли умисел винного був спрямований на викрадення в
особливо великих розмірах, але з не залежних від нього причин він не
зміг досягти цих наслідків, його дії кваліфікуються як замах на
викрадення майна в особливо великих розмірах за ст. 15 і статтею КК, яка
передбачає відповідальність за викрадення чужого майна таким способом.

246

Згідно зі ст. 28 КК розкрадання визнається вчиненим за попередньою
змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або
більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про
спільне його вчинення (ч. 2 ст. 28 КК).

Розкрадання визнається вчиненим організованою групою, якщо в його
готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які
попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та
іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій
учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім
учасникам групи (ч. З ст. 28 КК).

Розкрадання визнається вчиненим злочинною організацією, якщо воно скоєне
стійким ієрархічним об’єднанням декількох осіб (три і більше), члени
якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися
для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або
особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи
координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення
функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних
груп (ч. 4 ст. 28 КК).

Розкрадання чужого майна, вчинене за попередньою змовою групою осіб,
кваліфікується за частинами 2 статей 185-190 та ч. З ст. 191 КК, а
розкрадання чужого майна, вчинене організованою групою,— за частинами 5
статей 185, 186, ч. 4 ст. 190 і ч. 5 ст. 191 КК.

Найбільше значення для кваліфікації розкрадання має спосіб його вчинення
як найважливіша його ознака. Залежно від способу розкрадання закон
диференціює кримінальну відповідальність за різні види цих злочинів.

6.2. Кваліфікація крадіжки

Найпоширенішим способом розкрадання є крадіжка. Основна її ознака – це
таємний спосіб викрадення чужого майна.

Таємно – значить непомітно для: ) власника, володаря або охоронця — за
їх відсутності їх присутності, але коли вони не помічають чи не
УСВІДОМЛЮЮТЬ факту розкрадання (внаслідок різних особ-Іивих обставин);

247

2) третіх осіб (сторонніх), які не помічають викрадення або не
усвідомлюють сутності того, що відбувається.

Розкрадання визнається таємним, коли воно спостерігається і
усвідомлюється співучасниками та особами причетними до цього злочину.

Найбільшу складність становить визначення того, таємний чи відкритий
характер має розкрадання чужого майна в тих випадках, коли воно
вчиняється в присутності сторонніх осіб (які не є ні матеріально
відповідальними особами, ні охоронцями майна, ні особами, що
використовують його для роботи тощо). Такі розкрадання трапляються на
багатьох виробництвах – кондитерської, горілчаної, м’ясо-молочної
промисловості і т. ін.- у присутності співробітників, які бачать і
усвідомлюють факт викрадення, що розуміє і винна особа.

За таких обставин розкрадання визнається таємним чи відкритим залежно
від оцінки винним ставлення присутніх до його поведінки. Якщо винний
вважає або безсумнівно знає, що присутні при цьому схвалюють його дії чи
принаймні байдуже ставляться до них, то розкрадання визнається таємним.
Якщо ж винна особа не знає, як оцінюють присутні його дії, а тим більше
коли знає, що присутні не схвалюють їх, і все ж таки чинить викрадення,
то воно визнається відкритим.

Розкрадання визнається таємним і тоді, коли воно вчиняється в
присутності будь-яких осіб, які не усвідомлюють факт викрадення через
малолітність (діти 5-6-літ-нього віку), хворобу або у зв’язку з іншими
особливими обставинами. Як зазначив Пленум Верховного Суду України, при
відмежуванні крадіжки від грабежу належить виходити зі спрямованості
умислу винної особи і даних про те, чи усвідомлювали потерпілий або інші
особи характер вчинюваних винним дій. У зв’язку з цим викрадення
належить кваліфікувати як крадіжку не лише тоді, коли воно вчинюється за
відсутності потерпілого чи інших осіб, а й тоді, коли воно відбувається
в їх присутності за умови, що винна особа не знає про це чи вважає, що
робить це непомітно для них, а також тоді, коли потерпілий чи інші особи
не усвідомлюють факту протиправного вилучення майна.1 ”

1 П. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р.
// Збірник постанов Верховного Суду України.- С. 200.

248

Вирішальним для розмежування таємного і відкритого розкрадання є
суб’єктивний чинник – думка, міркування винної особи, її оцінка
сприйняття присутніми йо-) дій. Тому, якщо винний сумлінно помилявся,
вважаючи що вчинене ним розкрадання або ніхто не спостерігає, або ті,
хто спостерігають його дії, не розуміють того, що дійсно відбувається,
тобто не усвідомлюють факту розкрадання, то воно визнається таємним,
розкрадання визнається таємним навіть тоді, коли в дійсності дії винного
хтось спостерігав і розумів – вчинюється розкрадання. І навпаки, якщо
розкрадання ніхто не бачив, але винний через якісь особливі обставини
вважав, що його дії хтось спостерігає, тобто розумів, що він вчиняє
розкрадання у присутності сторонніх осіб, яких він не знає і не знає
їхньої оцінки своїх дій, то в таких випадках розкрадання визнається
відкритим.

Наприклад, П., працюючи в нічну зміну, зайшов до сушильної комори
рибозаводу і став викрадати в’ялену рибу. Коли П. склав у мішок близько
40 кг риби, то побачив, що одна з дверей комори почала повільно
відчинятися. В коморі світло було слабке, і П. здалося, що до комори
заходять робітники іншої зміни. Щоб його не затримали, П. схопив мішок з
рибою і втік. Потім слідчому і в суді П. стверджував, що викрав лише 40
кг риби, бо прийшли на роботу робітники іншої зміни, помітили його, і
він змушений був тікати. У справі було доведено, що в той час, коли П.
викрадав рибу, до комори ніхто не заходив і його там ніхто не бачив.
Районний суд засудив П. за грабіж за ч. 1 ст. 186 КК, кваліфікуючи його
дії як відкрите розкрадання.

Таке рішення треба визнати правильним, оскільки головне у злочині – це
лиха воля, злочинна рішучість вчинити зло, тобто суб’єктивний фактор
дії. Саме тому кримінальна відповідальність грунтується на суб’єктивних
підставах, а об’єктивна осудність виключається законодавством у
демократичному суспільстві.

З усього наведеного можна зробити висновок: головна різниця між таємним
і відкритим розкраданням по-Іягає в тому, що при відкритому розкраданні
винний Долає істотну психічну перешкоду, психічний бар’єр, Докладає
значних вольових зусиль для того, щоб їх по-олати, розуміючи, що його
дії усвідомлюють, розуміють і осуджують присутні при цьому особи
(власники,

249

володарі, охоронці, сторонні). Така психічна перешкода, бар’єр виникає і
тоді, коли в дійсності факту розкрадання ніхто не бачить, не
спостерігає, але винний, сумлінно помиляючись, вважає, що його бачать,
спостерігають і щомиті можуть затримати, покликати міліцію тощо. У тих
випадках, коли під час розкрадання такої психічної перешкоди не виникає,
воно повинно визнаватись таємним.

Отже, таємним визнається розкрадання, при вчиненні якого винний не
зустрічає ніяких психічних перешкод, бо впевнений у тому, що його дії
ніхто не спостерігає, не бачить, не усвідомлює факту розкрадання, а
присутні при цьому сторонні особи не осуджують його дії або ставляться
до них байдуже.

Крім загальних кваліфікуючих ознак (повторність, вчинення розкрадання
групою осіб, організованою групою, у великих чи особливо великих
розмірах), крадіжка визнається кваліфікованою, якщо вона була вчинена з
проникненням у житло, інше приміщення чи сховище (ч. Зет. 185КК).

Проникнення – це термін не технічний, а юридичний. Головне в ньому не
фізичне пересування чи перебу*-вання, не фізичний рух, а його юридичний
зміст – за дозволом чи без нього особа перебувала в приміщенні, сховищі
чи житлі; легально чи нелегально вона увійшла, до приміщення, сховища чи
житла. Проникнення можна визначити як протиправне, недозволене
вторгнення до приміщення, сховища чи житла з метою вчинити крадіжку,
грабіж чи розбій. Воно може здійснюватися як таємно, так г відкрито, як
з подоланням перешкод або опору людей, так і безперешкодно, а також з
допомогою різних засобів, які дають можливість винній особі викрадати
майно з житла, іншого приміщення чи сховища без входження до них.1

Проникнення – це вторгнення нелегальне, без дозволу, поза волею
посадових чи матеріально відповідальних осіб або мешканців, присутніх
або відсутніх у приміщенні, сховищі, житловому будинку чи квартирі.
Проникнути в житло, інше приміщення, сховище винний може способом:

1 П. ЗО постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня і 992 р.
// Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-С. 120-121.

250

а) усунення перешкод (запорів, замків, загороди, охорони тощо); б)
подолання опору людей; в) обману; г) використання зручних обставин (якщо
приміщення, сховище чи житло залишені незачиненими, без охорони тощо).

Викрадення не може кваліфікуватися як вчинене з проникненням у житло,
інше приміщення чи сховище, якщо винна особа була допущена туди
уповноваженою особою або особою, яка мешкала там, або опинилася там з
їхнього дозволу, на їх запрошення, або якщо винний мав право туди
увійти. Тому, зокрема, викрадення товарів з магазину під час його роботи
не може кваліфікуватися як вчинене з проникненням у приміщення, оскільки
за таких обставин немає проникнення.

Не можуть вважатися такими, що проникли в приміщення чи сховище, ті
особи, які в цих приміщеннях працюють (сторожі, підсобні робітники,
вантажники), якщо вони вчинили викрадення під час роботи.

Не може бути кваліфікуючої ознаки «проникнення у житло» в діях особи,
яка проживала з потерпілим в одній квартирі. Таку помилку зробив
районний суд у справі Б., засудивши його за ч. З ст. 185 КК. Його було
визнано винним у тому, що, заволодівши ключем від квартири своєї матері,
він викрав у неї 7800 крб. Того ж дня Б. було затримано, гроші у нього
вилучені і повернуті матері.

Президія обласного суду визнала таку кваліфікацію дій Б. неправильною і
зазначила, що Б. був членом сім’ї матері, постійно жив у її квартирі.
Тому висновок органів попереднього слідства і суду про те, що Б.
протиправне проник у квартиру, де проживав, є неправильним і суперечить
змісту ч. З ст. 185 КК. У зв’язку з цим президія обласного суду дії Б.
перекваліфікувала з ч. З на ч. 2 ст. 185 КК за ознакою заподіяння
потерпілому значної шкоди.’

Проникнення у житло, інше приміщення чи сховище є кваліфікуючою ознакою
не саме по собі, а лише за наявності мети – викрасти майно чи гроші.
Причому треба довести, що цю мету винний мав, уже проникаючи в жит-Іо,
інше приміщення чи сховище. Якщо ж така мета виникла у винного вже під
час перебування в приміщенні, сховищі чи житлі, куди він увійшов
легально, за дозволом чи на запрошення, то його дії не мають такої
квалі-

Постанова президії Донецького обласного суду від 15 берез-* р. у справі
Б. // Практика…- С. 76-77.

251

фікуючої ознаки. У тих випадках, коли винний потрапив у приміщення,
сховище чи житло з відповідного дозволу використавши для цього дійсний
чи вигаданий привід з метою викрасти майно чи заволодіти ним, його дії
кваліфікуються як вчинені з проникненням у житло, інще приміщення чи
сховище.1

Житло – це приміщення, призначене для постійного чи тимчасового
проживання людей (приватний будинок квартира, кімната у готелі, дача,
садовий будинок тощо)’ а також ті складові його частини, що їх
використовують для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших
потреб людини (балкони, веранди, комори тощо).

Не можуть визнаватися житлом приміщення, не призначені і не пристосовані
для постійного чи тимчасового проживання (відокремлені від житлових
будинків погреби, гаражі, інші будівлі господарського призначення).

Приміщенням визнається будова, споруда, призначена для розміщення там
людей чи матеріальних цінностей. Воно може бути постійне і тимчасове,
стаціонарне і пересувне.

Сховище – це відведена для постійного чи тимчасового зберігання
матеріальних цінностей ділянка території, обладнана огорожею чи
технічними засобами або забезпечена іншою охороною (пересувні автолавки,
рефрижератори, контейнери і т. ін.).

До сховищ не належать ділянки території, які використовують не для
зберігання, а, наприклад, для вирощування якої-небудь продукції (городи,
сади, баштани, ставки тощо). Безпідставно, зокрема, були кваліфіковані
за ч. З ст. 185 КК дії К. як вчинені з проникненням у приміщення. К. був
визнаний винним у тому, що вночі за попередньою змовою з іншою особою
проник до теплиці радгоспу, звідки викрав 110 кг огірків на суму 60 500
крб.

Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду України визнала
таку кваліфікацію дій К. неправильною і вказала, що теплиця за своїм
призначенням є виробничою ділянкою, яка створена не для зберігання

1 П. ЗО постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р.
// Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-С. 210-211.

Там само. -С. 211.

252

матеріальних цінностей, а для вирощування городніх культур, і тому її не
можна визнати іншим приміщенім чи ‘сховищем. Отже дії К. треба
кваліфікувати за

2ст. 185 КК.1

Не були також визнані сховищем монетоприймачі телефонів-автоматів. С.
було засуджено за ч. З ст. 185 КК. Він був визнаний винним у тому, що за
попередньою змовою з О. викрав з трьох телефонів-автоматів три
скарбнички з розмінною монетою на суму 260 крб. Як свідчать матеріали
справи, С. разом з О. викрали гроші з трьох телефонів-автоматів, що
знаходилися у кабінах, які на ніч не замикались і ніким не охоронялись,
тобто не є таким сховищем. Тому дії С. неправильно кваліфіковані як
викрадення державного майна з проникненням у сховище.

Якщо викрадення було вчинене з проникненням у житло, інше приміщення чи
сховище за попередньою змовою групою осіб, то дії винних кваліфікуються
за частиною 3 ст. 185 КК. Кваліфікувати такі дії ще й за частиною 2 цієї
статті не потрібно. Але за вину мають бути поставлені всі кваліфікуючі
ознаки злочину.

У тих випадках, коли розкрадання з проникненням у житло, інше приміщення
чи сховище було вчинене за попередньою змовою з особою, яка охороняла це
майно, дії обох винних кваліфікуються за ч. З ст. 185 КК.

Крадіжка визнається кваліфікованою і в тих випадках, коли цим
потерпілому було заподіяно значної шкоди (ч. З ст. 185 КК). Для
визначення розміру шкоди враховуються: а) вартість краденого на час
вчинення злочину; б) кількість викраденого майна; в) значущість майна
для потерпілого; г) матеріальне становище потерпілого; д) наявність у
потерпілого утриманців та інші обставини.

Критерії, що не мають матеріального змісту (дефіцитність викраденого,
престижність володіння певним майном), при визначенні розміру
викраденого до уваги не беруться. Розмір заподіяних потерпілому збитків
визна-Іється, виходячи з вартості майна на момент вчинення очину за
державними роздрібними (закупівельними)

Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного УДУ України від
17 березня 1994 р. // Практика…- С. 68-69. Постанова президії
Кримського обласного суду від 6 червня 1 Р- У справі С.- Там само.- С.
63.

253

цінами. Це стосується і тих випадків, коли вилучені у потерпілого
предмети були створені ним, вирощені чи добуті на законних підставах.
Якщо потерпілий придбав майно за ринковими чи комісійними цінами,
вартість повинна визначатися виходячи з цих цін на час вчинення
злочину.1

6.3. Кваліфікація грабежу

Розкрадання визнається вчиненим відкрито (грабіж), якщо його бачать,
усвідомлюють і розуміють власники, володарі, охоронці, а також сторонні
особи, які, на думку винного, не схвалюють його дій.

Вирішальне значення для визнання розкрадання від

критим має суб’єктивне переконання винного. Якщо він

впевнений, що діє таємно (сумлінно помиляючись), то

хоч би в дійсності його дії і спостерігались кимсь, роз

крадання не може бути визнане відкритим. Розкрадання

визнається відкритими тоді, коли воно вчиняється у при

сутності малолітніх, старших за 5-6-літній вік, оскільки,

як свідчить практика, особи в такому віці вже розуміють

суспільну сутність розкрадання. «

Інколи розкрадання починається таємно, а потім викривається і стає
відкритим. Кваліфікація злочину в таких випадках залежить від того, як
діяла винна особа потім.

Якщо винного викрито і він припинив викрадення, то його дії
кваліфікуються як замах на крадіжку за ст. І 5 і відповідною частиною
ст. 185 КК.

Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і,
не дивлячись на це, продовжені винною особою з метою заволодіти майном
або його утримати, кваліфікуються як грабіж. А коли винний застосував
насильство чи висловлював погрози його застосувати, його дії
кваліфікуються як грабіж чи розбій залежно від характеру насильства чи
погроз.2

Дії, розпочаті як таємне розкрадання чужого майна, а закінчені у
присутності сторонніх осіб, кваліфікуються

П. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. //
Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.- С. 211.

2 П. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992
р.- Там само.-С. 200-201.

254

як грабіж, оскільки винна особа в такому випадку розуміє І усвідомлює,
що вона викрита, але від закінчення злочину не відмовилася. Таке
переростання крадіжки в грабіж можливе лише до моменту закінчення
крадіжки. Тому коли винний закінчив крадіжку, відійшов з місця вчинення
злочину і мав можливість використати викрадене майно або розпорядитись
ним, крадіжка уже не може перерости у грабіж.

Дії винного не можуть бути кваліфіковані як грабіж, якщо не доведено, що
він мав умисел відкрито викрасти чуже майно. Неправильно, зокрема, були
кваліфіковані за ч. 2 ст. 186 КК дії У. Його було засуджено за те, що
він викрав у М. золоту обручку. Проте в судовому засіданні У. заявив, що
попросив у М. обручку і гроші для передачі їх Ч., якому вони належали,
але цього не зробив і привласнив їх. Таким чином, У, вчинив не грабіж, а
шахрайство.

Важливою ознакою грабежу є насильство, яке застосовує винний з метою
заволодіти майном чи утримати його. Застосоване під час грабежу
насильство може бути як фізичним, так і психічним: удари, побої,
заподіяння легких тілесних ушкоджень без розладу здоров’я, зв’язування,
позбавлення волі тощо або погроза застосувати таке насильство.
Насильство під час грабежу характерне тим, що воно не є небезпечним для
життя чи здоров’я потерпілого.

Оскільки фізичне насильство є способом вчинення злочину, то заподіяння
потерпілому побоїв, легких тілесних ушкоджень без розладу здоров’я
охоплюється диспозицією статті про відповідальність за грабіж і
додаткової кваліфікації не потребує.

Насильство під час грабежу застосовується з метою заволодіти майном чи
мати доступ до нього або утримати майно.

Якщо винний застосовує насильство з метою звільнитися від затримання,
припинивши розкрадання, тобто покинувши майно, речі, гроші, то таке
насильство не може бути підставою для кваліфікації його як грабежу за ‘•
2 ст. 186 КК. Залежно від способу розкрадання (таєм-) чи відкрито) дії
винного у такому випадку кваліфікується як крадіжка чи грабіж
(ненасильницький). Заподі-

Постакова президії Житомирського обласного ястопада 1990 р. у справі
У. // Практика…- С. 80-81.

суду від

255

яння при цьому певної шкоди здоров’ю потерпілого утворює окремий злочин
проти особи і кваліфікується за сукупністю злочинів.

Не утворює насильницького грабежу (ч. 2 ст. 186 КК) розкрадання способом
«хапка» (хапання), оскільки винний у такому випадку застосовує не
насильство, а розраховує на несподіваність і раптовість своїх дій.

6.4. Кваліфікація розбою

Найнебезпечнішим способом розкрадання є розбій (ст. 187КК).

Розбоєм визнається напад з метою заволодіти чужим майном, поєднаний з
насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала
нападу, або з погрозою застосувати таке насильство (ч. 1 ст. 187 КК).

Обов’язковою ознакою розбою, як і всякого іншого розкрадання, є
корисливий мотив нападу. Напад, вчинений не з корисливих спонукань
(зокрема, з помсти, ревнощів чи хуліганських мотивів), не може
кваліфікуватися як розбій.

Напад під час розбою характеризується несподіваним фізичним чи психічним
впливом на потерпілого, застосуванням фізичної сили чи погроз відкрито,
раптово, несподівано.

На відміну від грабежу насильство під час розбою характеризується тим,
що в момент застосування воно загрожує життю чи здоров’ю потерпілого.

Небезпечне для життя чи здоров’я потерпілого насильство – це заподіяння
йому легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад
здоров’я або короткочасну втрату працездатності, середньої тяжкості або
тяжкого тілесного ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не
призвели до зазначених наслідків, але були небезпечними для життя чи
здоров’я в момент заподіяння. До останніх, зокрема, слід віднести
насильство, що призвело до втрати свідомості чи мало характер
мордування, удушення шиї, скидання з висоти, застосування електроструму,
зброї, спеціальних знарядь тощо.

1 П. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р.
// Збірник постанов Пленуму Верховного СуДУ України.- С. 201-202.

256

Застосування до потерпілого без його згоди наркотичних засобів, отруйних
чи сильнодіючих речовин (газів) з метою заволодіти майном чи грішми
належить розглядати як насильство, і залежно від того, було воно
небезпечним для життя або здоров’я чи не було, кваліфікувати як грабіж
(ч. 2 ст. 186 КК) чи розбій за відповідною частиною ст. 187 КК.

Якщо застосування таких засобів було небезпечним для життя чи здоров’я
потерпілого, але не призвело до заподіяння легкого тілесного ушкодження,
що спричинило короткочасний розлад здоров’я або короткочасну втрату
працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження,
вчинене слід кваліфікувати як розбій за умови, що винна особа
усвідомлювала можливість заподіяння таких тілесних ушкоджень.1

Таким чином, відмінність між насильством, небезпечним для життя чи
здоров’я, і насильством, що не є небезпечним полягає в характері легких
тілесних ушкоджень чи погрозі заподіяти їх. Легкі тілесні ушкодження без
розладу здоров’я (ч. 1 ст. 125 КК) або погроза вчинити їх, а також
насильницькі дії, поєднані із заподіянням фізичного болю (ст. 126 КК) чи
з позбавленням волі (ст. 146 КК), належать до насильства, що не є
небезпечним для життя чи здоров’я. А легкі тілесні ушкодження, що
спричинили короткочасний розлад здоров’я або короткочасну незначну
втрату працездатності (ч. 2 ст. 125 КК), належать до насильства,
небезпечного для життя чи здоров’я.

Для визнання насильства небезпечним для життя чи здоров’я вирішальне
значення має не фактично заподіяна шкода, а створення реальної небезпеки
її заподіяння. Тому за ст. 187 КК кваліфікується і таке насильство з
метою заволодіти майном, яке хоч і не спричинило шкоди здоров’ю, але в
момент його заподіяння створювало реальну небезпеку для життя чи
здоров’я потерпілого (наприклад, стискання шиї руками, викидання з
потягу під час руху або застосування речовин, небезпечних для життя чи
здоров’я).2

П. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 груд-1992 р. //
Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.- С. 202-203; Ухвала
судової колегії Верховного Суду Украї-и від 27 червня 1989 р. у справі
Л. і С. // Практика…- С. 78-79. .11 постанови Пленуму Верховного Суду
України від *? грудня 1992 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного
Суду України,- С. 202.

9 2-7

257

Заподіяння потерпілому при цьому певної шкоди здоров’ю або тілесних
ушкоджень не є обов’язковою ознакою розбою.

Якщо в процесі розбою потерпілому були заподіяні легкі тілесні
ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або короткочасну
втрату працездатності, середньої тяжкості тілесні ушкодження,
позбавлення волі, вчинене способом, небезпечним для життя чи здоров’я
потерпілого, нанесення побоїв, що мали характер мордування, то всі ці
дії охоплюються ст. 187 КК і додаткової кваліфікації за іншими статтями
КК не потребують.

Умисне заподіяння під час розбою тяжкого тілесного ушкодження, що не
призвело до смерті потерпілого, не потребує додаткової кваліфікації за
ч. 1 чи ч. 2 ст. 121 КК, оскільки воно повністю охоплюється ч. 4 ст. 187
КК.

Оскільки розбійний напад не охоплює заподіяння смерті потерпілого, то
умисне чи необережне вбивство потерпілого під час розбійного нападу в
усіх випадках утворює сукупність злочинів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК та ч. 4
ст. 187 КК, або ст. 119 КК та ч. 4 ст. 187 КК). Сукупність злочинів має
місце і тоді, коли потерпілому були заподіяні умисні тяжкі тілесні
ушкодження, від яких настала смерть (ч. 2 ст. 121 КК та ч. 4 ст. 187
КК).1

Насильство під час розбою може бути фізичним або психічним. Психічне
насильство під час розбою полягає в погрозі негайно застосувати фізичне
насильство, небезпечне для життя чи здоров’я потерпілого (погроза вбити,
заподіяти тілесні ушкодження тощо).

Погроза має місце тоді, коли винна особа, висловлюючи її в будь-якій
формі (словами, жестами, демонстрацією зброї тощо), бажає, щоб у
потерпілого склалося враження, що якщо він протидіятиме нападаючому або
не виконає його вимог, ця погроза буде реалізована, а у потерпілого
дійсно таке враження склалося. Це стосується і випадків, коли винна
особа погрожує застосуванням предметів, які завідомо для неї не можуть
бути використані для реалізації погроз (зіпсованої зброї або її макета
тощо), якщо потерпілий сприймав ці предмети як такі, що становлять
небезпеку для життя чи здоров’я. Але ко-

1 Ухвала судової колегії Верховного Суду України у справі Т. і
Д.//Радянське право- 1973.-№2.-С. 107.

258

и при відкритому заволодінні майном винна особа демонструє предмет, який
має лише зовнішню схожість із справжньою зброєю і об’єктивно не може
бути знаряд-‘ м насильства, головними критеріями наявності реальної
загрози для життя чи здоров’я потерпілого повинні бути характер
злочинних дій, спрямованість умислу та суб’єктивне сприйняття погрози
потерпілим.

Наприклад, Т. і Ч. було засуджено за ч. 2 ст. 187 КК за те що вони з
використанням вогнепальної зброї (обріза мисливської рушниці) і
автомобіля, що належав T., вчинили розбійний напад з метою заволодіти
майном на К., П. і -Я., які біля магазину вивантажували з іншого
автомобіля мішки з цукром. Погрожуючи застосувати насильство, небезпечне
для життя і здоров’я, засуджені заволоділи мішком цукру, який
завантажили у свій автомобіль і зникли з місця події. Визнаючи Т. і Ч.
винними в розбійному нападі з метою заволодіти державним майном, суд
виходив з того, що під час нападу Т. демонстрував обріз мисливської
рушниці і потерпілі сприймали це як реальну загрозу для свого життя і
здоров’я.

Але, як свідчать матеріали справи, зокрема показання потерпілих, Т.
зброю не використовував, будь-яких погроз на адресу потерпілих не
висловлював, а лише демонстрував обріз мисливської рушниці. Причому, як
пояснив у стадії розслідування і в суді T., зазначений обріз був
несправжній, то був лише макет. Перевірити ці пояснення неможливо,
оскільки даний предмет до справи не долучено, а, за твердженням T.,
знищено. Усі потерпілі заявили в судовому засіданні, що сприйняли
демонстрацію обріза як жарт і не вважали, що існує загроза для їх життя.
Оскільки суд не висловив свого ставлення ні до пояснень Т. про те, що
той демонстрував не обріз мисливської рушниці, а його макет, ні до
пояснень потерпілих про те, що вони не сприймали ці дії як реальну
за-грозу для свого життя, то, як зазначила президія обласного суду,
необхідно визнати, що Т. під час протиправного заволодіння державним
майном дійсно демонстрував макет, який лише зовні схожий на справжню
рушницю, а тому об’єктивно не може бути визнаний знаряддям на-Ільства,
небезпечним для життя потерпілих. Отже у раві доведено, що, демонструючи
під час відкритого Ікрадення мішка з цукром завідомо непридатний для
стршів предмет, Т. і Ч. розраховували завдяки неспо-

Q*

259

діваності своїх дій І переляку потерпілих справити на них психічний
вплив. За таких обставин дії засуджених становлять відкрите розкрадання
державного майна, вчинене за попередньою змовою групою осіб, і тому їх
належить кваліфікувати як грабіж за ч. 2 ст. 186 КК.1

Погроза під час розбою окремого злочину не утворює. Вона є складовою
частиною об’єктивної сторони цього злочину, а тому повністю охоплюється
диспозицією ст. 187 КК і додаткової кваліфікації за ст. 120 КК не
потребує.2

Насильство під час розбою, як і під час грабежу, застосовується з метою
заволодіти чужим майном чи отримати доступ до нього або утримати вже
вилучене, захоплене майно.

Як розбій кваліфікуються дії особи і тоді, коли вона викрала майно
(гроші) способом крадіжки чи грабежу, а після цього з метою утримати
викрадене застосувала насильство, небезпечне для життя і здоров’я
потерпілого. Не можуть бути кваліфіковані як розбій дії особи, яка
застосувала насильство, небезпечне для життя чи здоров’я, не з метою
захопити чи утримати майно (гроші), а з метою ухилитися від затримання,
уникнути затримання і відповідальності. Якщо при цьому потерпілому буета
заподіяна шкода, то вчинене утворює сукупність злочинів проти особи і
замах на крадіжку, грабіж або шахрайство. Неправильно були кваліфіковані
за ч. З ст. 187 КК дії М., який спільно з не встановленою слідством
особою вчинив замах на крадіжку майна з проникненням у житло С. Коли М.
і невстановлена особа вийшли з викраденими речами з будинку, їх
намагались затримати його мешканці. Щоб уникнути затримання, втекти з
міс ця вчинення злочину, М. погрожував потерпілому В. ножем.

У зв’язку з цим судова колегія Верховного Суду України зазначила, що дії
М. необхідно кваліфікувати за ч. З ст. 185 КК і ч. 1 ст. 350 КК як
таємне викрадення приватного майна, вчинене за попередньою змовою групою
осіб з проникненням у житло, і як погрозу вбивством,

1 Постанова президії Херсонського обласного суду від 13 бе

резня 1991 р. у справі Т. і Ч. // Практика…- С. 66-67.

2 П. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від

25 грудня 1992 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду

У країни-С. 203.

260

нанесенням тяжких тілесних ушкоджень потерпілому у зв’язку з його участю
у припиненні злочину.1

Розбій вважається закінченим з моменту нападу, поєднаного із
застосуванням або з погрозою застосування насильства, небезпечного для
життя чи здоров’я, неза-Іежно від того, заволоділа винна особа майном
(грішми) чи ні. З моменту нападу в діях винного є склад закінченого
злочину, хоч злочин ще може продовжуватися. Тому дії осіб, які
приєдналися до злочину, хоч би і після нападу, але до ще не закінченого
злочину, кваліфікуються як дії співвиконавців розбою за ч. 2 ст. 187 КК,
як вчинення розбою групою осіб.

Якщо розбійний напад вчинює група осіб, то для звинувачення у розбої
непотрібно, щоб кожен співучасник нападу застосовував насильницькі дії,
спрямовані на заподіяння шкоди потерпілому чи висловлював погрозу
вчинити їх. Спільні дії всіх співучасників розбійного нападу, якщо
тільки дехто з нападаючих застосував насильство (крім ексцесу, коли
співучасник не знав про намір інших застосувати насильство, небезпечне
для життя чи здоров’я), кваліфікуються як розбій, вчинений групою осіб,
за ч. 2 ст. 187КК.

6.5. Кваліфікація викрадення частин

чи обладнання електричних мереж;

або кабельних ліній зв’язку

У ч. 1 ст. 188 КК вказані лише предмети розкрадання, якими визнаються
частини, обладнання або деталі, вузли електричних мереж чи кабельних
ліній зв’язку.

Стаття 188 КК зовсім не передбачає способу викрадання цих предметів –
таємно, відкрито, із застосуванням насильства чи обману і т. ін.

Предметами викрадення визнаються у ч. 1 ст. 188 КК:

– електричні мережі або

– кабельні лінії зв’язку та

– обладнання цих мереж і ліній зв’язку.

Викраденими можуть бути не всі мережі і кабельні

Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного ьуду України
від 24 березня 1994 р. в справі М. // Практика…-**• ‘о—79.

лінії зв’язку цілком, а їх частини – стовпи, ізолятори, електродріт,
вимикачі, інші частини і обладнання.

Викрадення демонтажем частин електромереж чи кабельних ліній зв’язку,
вчинене за попередньою змовою групою осіб або особою, що була раніше
судимою за такий самий злочин, або у великих розмірах, кваліфікується за
ч. 2ст. 188КК.

Якщо таке діяння було вчинене організованою групою або спричинило
особливо тяжкі наслідки, то воно кваліфікується за ч. З ст. 188 КК.

Згідно з приміткою до ст. 188 КК особливо тяжкими визнаються наслідки,
якщо діяння спричинило загибель людини, перерву в забезпеченні
споживачів електричною енергією та послугами зв’язку, внаслідок якої
припинена діяльність промислових підприємств, порушена діяльність
органів влади, державних установ, лікарських закладів, правоохоронних
органів, частин пожежної охорони, збройних сил, порушено функціонування
залізничного, морського, річного, повітряного, автомобільного транспорту
чи електротранспорту.

Стаття 188 КК передбачає спосіб викрадення – демонтажем або іншим
засобом. Викрадення демонтажем *^и іншим способом частин чи обладнання
електромереж або кабельних ліній зв’язку може бути вчинене таємно (ст.
185 КК), відкрито (ст. 186 КК) або поєднане з насильством (ст. 187 і ст.
189 КК) чи із застосуванням обману (ст. 190 КК). Стаття 188 КК про
відповідальність за викрадення демонтажем ліній електромереж чи
кабельних ліній зв’язку не дає відповіді на запитання про кваліфікацію
цього діяння за сукупністю з крадіжкою (ст. 185 КК), грабежем (ст. 186
КК), розбоєм (ст. 187 КК), вимаганням (ст. 189 КК) чи шахрайством (ст.
190 КК).

Здається, що обґрунтованою була б кваліфікація викрадення демонтажем або
іншим способом електромереж чи кабельних ліній зв’язку лише з грабежем,
розбоєм, вимаганням і шахрайством за відповідними частинами статей
186-190КК.

Така кваліфікація обґрунтовується тим, що ст. 188 КК не передбачає при
викраденні застосування ні насильства, ні погрози, ні обману.

За ст. 188 КК не можуть бути відповідальними матеріально відповідальні
чи посадові особи, які за таке діяння повинні відповідати за ст. 191 КК.

Викрадення, передбачене ст. 188 КК, як і всі інші випадання чужого
майна, вчинюється умисно із корисливою метою.

Відповідальність за викрадення демонтажем чи Іншим засобом електричних
мереж чи кабельних ліній зв’язку або їх обладнання настає з шістнадцяти
років.

6.6. Кваліфікація привласнення, розтрати

та розкрадання чином зловживання

посадовими повноваженнями

Стаття 191 КК поєднує три форми (способи) розкрадання, які мають одну
спільну ознаку – чуже майно було ввірене винному чи було у його віданні
або в оперативному управлінні. Відносно цього майна винний був наділений
певними повноваженнями (розпоряджання, управління, доставляння,
зберігання, продаж, використання для певної роботи чи для певної мети
тощо).

За цією ознакою даний злочин відрізняється від інших розкрадань, при
яких винний чи зовсім не має ніякого відношення до майна, або має до
нього лише доступ за характером роботи, чи йому доручено охороняти це
майно, чи воно передано йому для використання в процесі виробництва.

Безпідставно, зокрема, були кваліфіковані за ч. 2 ст. 191 дії X. і Б.
Вони були визнані винними в тому, що за попередньою змовою з паливного
бака трактора, який належав птахорадгоспу і був закріплений за X.,
викрали 20 л дизпалива вартістю 7561 крб., яке було ввірене X. і було в
його віданні.

Президія обласного суду, розглянувши справу, визнала таку кваліфікацію
дій X. і Б. неправильною і вказала, що згідно з диспозицією ст. 391 КК
привласнення має місце щодо майна, яке перебуває у правомірному
володінні особи, котра отримала його для певних потреб або в підзвіт у
зв’язку з договірними відносинами.

Ввіреним є майно, відносно якого відповідна особа має повноваження
оперативно-господарського характе-РУ- Як свідчать матеріали справи, до
функціональних зв’язків тракториста X. входило лише використання *лива
під час експлуатації державного майна, тобто виконання технічних,
виробничих функцій по керуванню

263

трактором. Отже X. не мав передбачених законом повноважень щодо
викраденого з паливного бака трактора диз-палива, і воно може
розглядатися за даних конкретних умов як майно, до якого X. мав доступ у
зв’язку з дорученою роботою і яке викрав таємно. Президія зазначила, що
на підставі викладеного вирок суду підлягає скасуванню з направленням
справи на нове розслідування.1

Привласнення як окремий спосіб розкрадання характерне тим, що винна
особа правомірно володіє певним майном і воно перебуває в її віданні,
але вона протизаконне звертає це майно у свою власність, розпоряджається
чи користується ним як своїм власним. Суб’єктом привласнення може бути
лише особа, якій майно було передано у підзвіт, і вона зобов’язана у
будь-який час дати повний звіт щодо кількості та якості цього майна
(грошей). За відсутності цих ознак дії особи не можна кваліфікувати за
ст. 191 КК як привласнення чи розтрата.

Розкрадання може кваліфікуватися як привласнення чи розтрата ввіреного
або такого, що було у віданні, чужого майна у випадках, коли винний
відповідно до службових обов’язків, договірних відносин або спеціального
доручення державної чи громадської організації наділений правомочністю
по розпорядженню, управлінню, доставці або зберіганню викраденого
майна.2

Розкрадання чужого майна, вчинене особою, яка одержала майно за
документом (експедитор, водій автомобіля, їздовий та ін.), на підставі
якого ця особа наділена щодо ввіреного їй майна певною правомочністю,
кваліфікується як привласнення або розкрадання за ст. 191 КК.

Розкрадання чужого майна, вчинене особою, яка не була наділена певною
правомочністю щодо викраденого майна, а за родом своєї діяльності мала
лише доступ до цього майна (комбайнер, сторож, вантажник, підсобний
робітник у магазині тощо), кваліфікується як крадіжка за ст. 185 КК.

Наприклад, безпідставно були кваліфіковані за ч. 2 ст. 191 КК дії Ш. і
К., які за попередньою змовою викрали з поля колгоспу, де Ш. працював
комбайнером, 760 кг

1 Постанова президії Дніпропетровського обласного суду від

1 лютого 1994 р. в справі X. і Б. // Практика судів України у кри

мінальних справах.- К., 1996.- С. 71-72.

2 П. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 ве

ресня 1981 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду

У країни.-С. 149.

264

на кукурудзи вартістю 5092 крб., завантаживши його v причіп трактора,
яким керував К. Президія обласного суду визнала таку кваліфікацію дій Ш.
і К. неправильною і У своїй ухвалі зазначила, що згідно з диспозицією
191 привласнення або розкрадання може мати місце щодо майна, яке ввірене
або перебуває у правомірному володінні особи, яка одержала його у
зв’язку з виконанням нею виробничих функцій або у підзвіт у зв’язку з
договірними відносинами. Проте комбайнер Ш. не наділений повноваженнями
оперативно-господарського характеру. Не може вважатися ввіреною
сільгосппродукція, викрадена комбайнером і під час збирання врожаю,
оскільки Ш. не одержував зерно за товаротранспортною накладною або за
іншим документом із зазначенням кількості, ваги, ціни та ін. Отже дії Ш.
і К., як зазначила президія, слід перекваліфікувати з ч. 2 ст. 191 КК на
ч. 2 ст. 185 КК як розкрадання чужого майна, вчинене за попередньою
змовою групою осіб.1

Дії особи (заготовлювача, експедитора, агента з постачання та ін.), яка
одержала у підзвіт кошти для закупівлі продукції і своєчасно не
звітувала за одержані суми, кваліфікуються як привласнення чи розтрата
за ст. 191 КК за умови доведеності умислу на неоплатне звернення цих
коштів у свою власність або власність інших осіб.2

Для кваліфікації дій за ст. 191 КК як привласнення необхідно довести, що
особа, якій було ввірене чуже майно, звернула його у свою власність і не
мала наміру його повернути або розрахуватися за нього відповідною
оплатою. Тому сам по собі факт нестачі майна, ввіреного цій особі, якщо
не встановлено причини утворення нестачі, не може бути підставою для
притягнення її до відповідальності за нестачу чи кваліфікування нестачі
як привласнення чи розтрати.

Не є привласненням і тимчасове запозичення майна

П. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про

Ірактику застосування судами України законодавства в справах

про розкрадання продовольчих товарів, їх втрату і псування в

системі державно)’ торгівлі та споживчої кооперації» від 24 черв-

1983 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду Украї-

Постанова президії Дніпропетровського обласного суду від того 1994 р. у
справі Ш. і К. // Практика судів України у >имшальних справах.
1993-1995.-С. 74-75.

265

чи суми грошей, коли матеріально відповідальна особа використовує
ввірене їй майно чи гроші, маючи намір через деякий час (нетривалий)
повернути запозичене за належністю.

Розтрата – це протизаконне витрачання на свої потреби майна чи грошей,
які були ввірені винному.

Розтрата може бути вчинена лише тими особами, яким чуже майно чи гроші
були ввірені, передані у підзвіт для виробництва, перевезення,
зберігання, продажу тощо. Розтрата не може бути вчинена тими особами,
які мали доступ до майна за роботою, але воно їм у підзвіт передане не
було. Наприклад, керівник торговельного підприємства, що віддав
незаконне розпорядження про видачу товарів третім особам, вчинює не
розтрату, а розкрадання способом зловживання посадовим становищем.

Розтрата відрізняється від привласнення. Розтратити -значить використати
майно за його призначенням: спалити (пальне, дрова), з’їсти, випити
(продовольчі товари), витратити (гроші). Розтрачене майно використане,
його вже немає, а тому його не можна повернути власникові. Відносно
розтрати можна говорити лише про відшкодування власникові збитків, тобто
можливо лише повернути такі ж речі або відшкодувати йому вартість
викраденого. При привласненні, навпаки, вилучене у власника майно є,
воно є у злодія чи в інших осіб, які ним користуються, воно є в
наявності, і його можливо повернути власникові.

Розкрадання способом зловживання посадовим становищем полягає в
корисливому незаконному безоплатному зверненні посадовою особою чужого
майна у свою власність.

На відміну від привласнення і розтрати чуже майно не перебуває у
безпосередньому віданні посадової особи, воно їй не ввірене, не передане
у підзвіт. Здебільшого посадова особа не є матеріально відповідальною, а
матеріально відповідальна не є посадовою особою. Наприклад, прокурор,
депутат, директор, голова колгоспу – посадові особи, але не матеріально
відповідальні; комірник, касир, продавець, експедитор – матеріально
відповідальні, але не посадові особи. Рідко трапляється поєднання в
одній особі обох цих якостей. Це може бути завідуюча сільмагом, якщо
вона працює одна, завідуючий перукарнею тощо.

266

Щодо викраденого майна посадова особа має право
оперативно-господарського управління ним – визначити його використання,
передати іншим організаціям чи установам або розпорядитися ним –
продати, поміняти тощо.

Зловживання посадовим становищем – це використання винним наданих йому
за посадою повноважень.

Якщо посадова особа не використовує цих своїх повноважень, то
кваліфікація її дій за ст. 191 КК буде неправильною. Способів
зловживання посадовою особою своїми повноваженнями є багато. Як свідчить
судова практика, найчастіше трапляються такі:

1) звернення у свою власність державних чи громад

ських коштів за підробленими угодами або договорами;

2) незаконне отримання чи виплата пенсій, премій або

додаткових виплат до заробітної плати;

3) звернення у свою власність навмисно утворених

лишків продукції, сировини чи матеріалів;

4) отримання за рахунок державної чи громадської

організації хабара;

5) звернення у свою власність коштів, які надходять у

державні чи громадські фонди від громадян.

Розкрадання способом привласнення, розтрати чи зловживання посадовими
повноваженнями вважається закінченим з того моменту, коли чуже майно
було звернене у власність посадової особи або використане нею на свої
потреби, і державна, громадська чи приватна організація або особа
втратили певну частину майнового фонду.

За багатьма ознаками розкрадання чужого майна способом зловживання
винним своїм посадовими повноваженнями (ст. 191 КК) має схожість із
зловживанням владою або посадовими повноваженнями з корисливих мотивів
(ст. 364 КК).

Різниця між цими злочинами полягає головним чином У способах їх вчинення
та у характері заподіюваної ними шкоди. Розкрадання (ст. 191 КК)
характерне тим, що посадова особа, зловживаючи своїми посадовими
повноваженнями щодо чужого майна, безоплатно звертає у свою власність
частину цього майна (чи певні речі) або сошти. Цими діями посадової
особи наявні майнові Р°нди державної чи приватної організації
зменшуються, оото їй заподіюються прямі майнові збитки.

За ст. 191 КК кваліфікуються навмисні незаконні виплати з коштів
державної чи громадської організації

267

премій, допомоги, а також інших виплат особам, які не мали права на їх
отримання. Від розкрадання зловживання владою чи посадовими
повноваженнями (ст. 364 КК) відрізняється тим, що воно хоч і чиниться з
корисливих спонукань, але безпосередньо не поєднане з безоплатним
зверненням у свою власність посадовою особою чужого майна (коштів). Щоб
незаконно отримати прибутки, посадова особа, зловживаючи владою чи
посадовими повноваженнями, тимчасово використовує державні чи колективні
засоби виробництва, машини, механізми, працю підлеглих працівників тощо.
Заподіювана винним при цьому шкода є не прямими майновими збитками, а
неодержаними прибутками.

Дії посадової особи кваліфікуються за ст. 364 КК тоді, коли вони були
вчинені з корисливих спонукань, при отриманні виплат за фактично
виконані роботи і розподілі їх між окремими особами із зверненням
посадовою особою частки нарахованих коштів у свою власність.1

6.7. Кваліфікація шахрайства

Шахрайством називається заволодіння чужим майном або протизаконне
набуття права на нього способом обману чи зловживання довір’ям.

Від інших форм розкрадання шахрайство відрізняється способом заволодіння
чужим майном чи правом на майно: для цього винний застосовує обман чи
зловживає довір’ям потерпілого (володаря, власника майна чи його
охоронця).

Обман – це введення в оману потерпілого чи володаря майна способом
повідомлення йому неправдивих відомостей або приховування певних
обставин з метою викликати у потерпілого (чи володаря майна) впевненість
про вигідність або обов’язковість передачі майна чи права на майно.

Зловживання довір’ям – це несумлінне використання довір’я потерпілого чи
володаря майна для заволодіння їхнім майном.

Важливою обов’язковою ознакою шахрайства є добровільна передача
потерпілим (володарем) майна чи права на майно винному.

1 Коржанский H И. Квалификация должностных преступлений-Волгоград,
1986.-С. 20-21.

268

Обман при шахрайстві стосується фактів і обставин, які відносяться до
особи винного, різних предметів і явищ.

Існує п’ять типових способів обману при шахрайстві, коли винний:

1) видає себе за особу, яка має право на отримання

майна (грошей) і якою він насправді не є (наприклад, за

інкасатора, представника власника, посланця близької до

потерпілого особи);

2) отримує плату за роботу, виконувати яку не має

наміру, чи кошти на придбання речі (майна), якщо взято

го на себе зобов’язання не має наміру виконувати;1

3) змінює зовнішній вигляд речі чи видає одну річ за

іншу (мідну за золоту, «куклу» за пачку грошей і т. ін.);

4) замовчує про обставини, які для цього випадку є іс

тотними і обов’язковими (наприклад, отримання грошо

вої допомоги на особу, яка померла);

5) використовує підроблені документи для отримання

майна чи грошей (підроблені накладні, вимоги, чеки, ло

терейні білети тощо).

Якщо потерпілий у зв’язку з віком, фізичними чи психічними вадами або
іншими обставинами не міг правильно оцінити і зрозуміти зміст, характер
і значення своїх дій або керувати ними, передачу ним майна чи права на
нього не можна вважати добровільною. Заволодіння майном способом
зловживання цими вадами або віком чи станом потерпілого, за наявності до
того підстав, може кваліфікуватися за ст. 185 КК, а заволодіння правом
на майно -як недійсна угода (статті 51, 52, 54 та 55 КК України)2.

Зловживання довір’ям – це обман довір’я, яке було виявлене потерпілим
винному. Використовуючи виявлене йому довір’я, винний звертає у свою
власність передане йому майно (аванс за майбутню роботу, отриману
напрокат річ тощо).

Отримання майна за умови виконання якого-небудь зобов’язання
кваліфікується як шахрайство лише в тому pasj, коли винна особа ще в
момент заволодіння цим майном мала мету його привласнити, а зобов’язання
-не виконувати. Зокрема, якщо винна особа отримує від

19 постанови Пленуму Верховного Суду України від •5 грудня 1992 р. //
Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.- С. 206.

П. 18 цієї ж постанови.- Там само.- С. 205-206.

269

іншої особи гроші чи інші цінності нібито для передачі їх посадовій
особі як хабар, маючи намір не передавати їх, а привласнити, то вчинене
кваліфікується як шахрайство за ст. 190 КК. Якщо при цьому винний схилив
хаба-родавця до замаху на давання хабара, то його дії кваліфікуються за
сукупністю злочинів за ст. 190 КК і статтями 15 і 27 та відповідною
частиною ст. 369 КК.1

Якщо винна особа при шахрайстві з метою обману чи зловживання довір’ям
вчиняє інший злочин (статті 353, 357 чи 358 КК), її дії кваліфікуються
за ст. 190 КК і за статтею, яка передбачає відповідальність за цей
злочин.

Шахрайство, вчинене посадовою особою, якщо вона з метою обману чи
зловживання довір’ям зловживала владою чи посадовими повноваженнями,
кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених відповідними
частинами ст. 190 КК і ст. 364 КК.

Істотними ознаками шахрайства є те, що:

1) особа, яка передає винному майно чи гроші, не усві

домлює факту обману;

2) особа, яка передає винному майно чи гроші, поми

ляючись, вважає, що отримання – передача майна є*пра-

вомірною і добровільно передає його винному назавжди;

3) разом з передачею майна чи грошей винному пере

даються і всі повноваження власника.

За цими ознаками шахрайство відрізняється від крадіжки, яка була вчинена
із застосуванням хитрощів чи обману, які полегшили її вчинення, або з
використанням доступу до майна. У деяких випадках крадіжка може бути
вчинена щодо майна, яке було передано винному з певною метою (передати,
перевезти, зберегти тощо).

Шахрайство відрізняється від такої крадіжки характером і змістом
передачі майна. Якщо при передачі майна винному передаються також і
повноваження власника або хоч би частина їх, то розкрадання
кваліфікується як шахрайство за ст. 190 КК. Якщо ж при передачі майна
винному повноваження власника не передаються, а майно йому передається
для охорони, передачі третім особам, перевезення, то розкрадання
кваліфікується як крадіжка за ст. 185 КК.

1 П. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р.
// Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.- С. 205-206.

270

Шахрайство вважається закінченим з моменту передачі винному майна.
Оскільки воно передається йому добровільно, то з цього моменту він має
можливість ним розпоряджатися чи використовувати його.

Спроба отримати майно чи гроші за допомогою обману чи зловживання
довір’ям, якщо цей намір винному здійснити не вдалося, кваліфікується як
замах на шахрайство за статтями 15 і 190 КК.

6.8. Кваліфікація вимагання чужого майна чи грошей

Вимагання (здирство) чужого майна чи грошей (стаття 189 КК) полягає у
вимозі передати винному: 1) чуже майно, гроші; 2) право на майно; або 3)
виконати на користь винного будь-які дії майнового характеру, що
супроводжується погрозою: а) застосувати насильство до потерпілого чи
володаря, охоронця майна або до близьких їм осіб (погроза вбити,
заподіяти тілесні ушкодження); б) розголосити відомості, які ганьблять
потерпілого, володаря чи охоронця майна або близьких їм осіб; в)
пошкодити або знищити майно потерпілого, володаря чи охоронця або чуже
майно, що перебуває у їх віданні чи під охороною.

Погроза при вимаганні чужого майна чи грошей повинна бути дійсною, а не
уявною, вигаданою, і звернена у недалеке майбутнє. Форма погрози
вирішального значення не має. Вона може бути зроблена письмово, усно, по
телефону, через інших осіб тощо.

Насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого (ч. 1
ст. 189 КК), визнається погроза заподіяння йому легкого тілесного
ушкодження, що не призвело до короткочасного розладу здоров’я або
короткочасної втрати працездатності, а також вчинення інших
насильницьких дій (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи незаконне
позбавлення волі) за умови, що вони не були небезпечними для життя чи
здоров’я в момент заподіяння. Такі насильницькі дії, вчинені при
вимаганні, пов-Н1СТ.ЇР охоплюються ч. 1 ст. 189 КК і додаткової
кваліфікації за іншими статтями КК не потребують.1

Пункти 7 і 9 постанови Пленуму Верховного Суду України .5 грудня 1992 р.
// Збірник постанов Пленуму Верховного Су-ДУ У країни,-С. 20 К

271

Небезпечне для життя чи здоров’я потерпілого насильство (ч. З ст. 189
КК) – це заподіяння йому легкого тілесного ушкодження, що спричинило
короткочасний розлад здоров’я або короткочасну втрату працездатності,
середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження, a також інші
насильницькі дії, які не призвели до зазначених наслідків, але були
небезпечними для життя чи здоров’я в момент заподіяння. Це може бути
насильство, що призвело до втрати свідомості, чи мало характер
мордування, здушення шиї, застосування електроструму, зброї, спеціальних
знарядь тощо.

Застосування до потерпілого наркотичних засобів, отруйних чи
сильнодіючих речовин (газів) з метою заволодіти його майном
кваліфікується як вимагання за ч. 1 чи ч. З ст. 189 КК залежно від того,
було воно небезпечним для життя або здоров’я чи не було.

Якщо застосування таких засобів було небезпечним для життя чи здоров’я
потерпілого, але не призвело до заподіяння легкого тілесного ушкодження,
що спричинило короткочасний розлад здоров’я або короткочасну втрату
працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження,
воно кваліфікується як вимагання за ч. З ст. 189 КК за умови, що винна
особа усвідомлювала можливість заподіяння таких наслідків.

Заподіяння в процесі вимагання легкого тілесного ушкодження (ст. 125
КК), середньої тяжкості тілесного ушкодження (ст. 123 КК), позбавлення
волі, вчинене способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого
(ч. 2 ст. 146 КК), нанесення побоїв, що мало характер мордування (ч. 2
ст. 126 КК), повністю охоплюються ч. З ст. 189 КК і додаткової
кваліфікації за переліченими статтями КК не потребують.

Якщо в процесі вимагання потерпілому або близьким йому особам було
умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася
смерть потерпілого або кого-небудь з них було умисно вбито, то дії
винного утворюють сукупність злочинів, і їх кваліфікують за ч. 4 ст. 189
КК (за ознакою заподіяння тяжкого тілес-

1 П. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р.
// Збірник постанов Пленуму Верховного Суду У країни-С 202.

272

ного ушкодження) та ч. 1 чи ч. 2 ст. 121 КК або п. 6 ч. 2

ст П5КК.1

Оскільки стаття 189 КК не передбачає відповідальності за заподіяння
смерті потерпілому, то вбивство через необережність при насильницькому
вимаганні також

аліфікується за сукупністю злочинів: за ст. 119 КК і ч 3 чи 4.4ст. 189
КК.

Психічне насильство при вимаганні полягає в погрозі негайно чи в
майбутньому застосувати насильство до потерпілого або близьких йому осіб
(родичів, інших осіб, доля яких небайдужа потерпілому).

Якщо винний погрожував потерпілому вбивством або заподіянням тяжкого
тілесного ушкодження, то його дії кваліфікують за ч. 4 ст. 189 КК.
Додаткової кваліфікації за ст. 129 КК ці дії непотребують.

Погроза має місце тоді, коли винна особа, висловлюючи її у будь-якій
формі (словами, жестами, демонстрацією зброї тощо), бажає, щоб у
потерпілого склалося враження, що якщо він не виконає вимоги передати
майно чи гроші, то ця погроза буде реалізована.

Відомостями, що ганьблять потерпілого чи його близьких або рідних,
вважаються такі дійсні чи вигадані дані про них, їхні дії і дії, вчинені
щодо них, які потерпілий бажає зберегти в таємниці і розголошення яких,
на його думку, принизить честь і гідність його чи близьких йому людей.
Це можуть бути відомості про інтимні сторони життя, захворювання,
негідні вчинки, дійсні чи вигадані фізичні або психічні вади тощо.

Погроза розголосити такі відомості – це погроза повідомити про них тій
особі (особам), якій вони невідомі і чиє ознайомлення з ними небажане
для потерпілого.

Реалізація такої погрози охоплюється статтею про відповідальність за
вимагання і не потребує додаткової кваліфікації за іншими статтями КК.

Погроза пошкодити або знищити майно стосується майна, належного
потерпілому або його близьким чи РІДНИМ.

Умисне знищення або пошкодження майна при вимаганні, якщо воно було
вчинене не підпалом чи іншим

25

П. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від F> грудня 1992 р. //
Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.- С. 202-203.

273

загальнонебезпечним способом, кваліфікується за ч. 2 ст. 189 КК, а в
разі настання тяжких наслідків – за ч. З ст. 189 КК. Додатково
кваліфікувати ці дії ще й за ч. 1 ст. 194 КК непотрібно.1

Якщо ж майно було знищено чи пошкоджено підпалом або іншим
загальнонебезпечним способом, то дії винної особи додатково
кваліфікуються і за ч. 2 ст. 194 КК.

За багатьма ознаками вимагання майна чи грошей має схожість із розбоєм.
Ці злочини відрізняються тим, що:

1) при вимаганні винний може вимагати передати йо

му не тільки чуже майно чи гроші, але й право на чуже

майно (незаконно видати ордер на квартиру, незаконно

призначити пенсію, премію, передати йому право на

житло, житлову площу тощо);

2) при розбої погроза спрямована тільки на особу, на

яку здійснено напад, а при вимаганні – і на інших осіб

(рідних чи близьких потерпілого);

3) на відміну від розбою погроза при вимаганн^поля-

гає в застосуванні насильства не негайно, не під час ви

моги передати винному майно чи гроші, а в недалекому

майбутньому, якщо вимогу не буде виконано.

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в
справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня
1992 р. зазначається, що при відмежуванні вимагання від грабежу чи
розбою належить виходити з того, що при грабежі і розбої насильство або
погроза його застосувати спрямовані на за-володіння майном у момент їх
застосування. При цьому погроза являє собою такі дії чи висловлювання,
які виражають намір застосувати фізичне насильство негайно. Дії, що
полягають у насильстві або в погрозі його застосувати в майбутньому, а
також вимога передати майно, поєднана з погрозою застосувати насильство
до потерпілого або близьких йому осіб у майбутньому, кваліфікуються як
вимагання за ст. 189 КК. Якщо погроза насильством або саме насильство
були застосовані з метою заволодіти майном потерпілого в момент нападу,
але у зв’язку з відсутністю у нього майна вимога про передачу його
винною особою була перенесена на майбутнє, дії

П. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України W 25 грудня 1992 р. //
Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.- С. 204.

274

такої особи кваліфікуються залежно від характеру по-гооз чи насильства
як розбій або як замах на грабіж і за відповідною частиною ст. 189 КК,
якщо останні дії являли собою вимагання.

Вимагання – це незаконна вимога передати винному чуже майно чи гроші.2
На отримання їх винний не має ніяких підстав. Тому не являє собою
злочину, передба-

ченого ст. 189 КК, вимога передати майно чи гроші, хоч із застосуванням
насильства чи погроз його застосувати, але з приводу того майна, на
отримання якого ця особа має право.

Не вважається вимаганням також вимога, поєднана з відповідними погрозами
чи насильством, повернути борг, якщо він виник на законних підставах.

Крім загальних кваліфікуючих ознак (повторність, вчинена за попередньою
змовою групою осіб, вчинена організованою групою та ін.), вимагання
визнається кваліфікованим, якщо воно: а) вчинене посадовою особою; б)
завдало шкоду у великих та особливо великих розмірах; в) із заподіянням
тяжких тілесних ушкоджень.

Організованою групою називається стійке об’єднання двох і більше осіб,
які спеціально зорганізувалися для спільної злочинної діяльності. Про
наявність цієї кваліфікуючої ознаки можуть свідчити:

а) розроблений (хоч би у загальних рисах) і схвалений

учасниками групи план злочинної діяльності або вчи

нення конкретного злочину;

б) розподіл ролей;

в) наявність організатора (керівника) групи;

г) прикриття своєї діяльності як своїми силами, так і з

допомогою сторонніх осіб, у тому числі і підкупом хаба

рами посадових осіб;

д) вербування нових членів;

П. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р.
// Постанови…- С. 116.

Вимагання як назва злочинів, передбачених ст. 189 КК, ду-е невдала,
оскільки вимагання, по-перше, неповно і неточно икриває сутність цих
злочинів, а, по-друге, вимагання чужого ина (грошей) є обов’язковою
ознакою багатьох інших злочинів. (Статті 354, 368 КК).

Більш вдалою назвою цього злочину було б «здирство», як «ого називав М.
Грушевський (Історія України-Руси. Т. 4- Київ: Наукова думка, 1995.- С.
375, 393).

275

е) наявність загальних правил поведінки;

ж) наявність матеріальної бази (транспорт, приміщен

ня, сховища, кошти тощо).

Від банди організована група відрізняється лише ознакою озброєності.
Тому, якщо організована група озброєна, відповідальність її керівника і
членів, які вчинили вимагання чужого майна чи грошей, настає за ст. 257
КК. Кваліфікувати їх дії додатково за ч. З ст. 189 КК непотрібно.1

При визначенні майнової шкоди у великому чи особливо великому розмірі
(ч. З і ч. 4 ст. 189 КК) враховують: а) вартість викраденого на час
вчинення злочину; б) кількість викраденого майна; в) значимість
викраденого майна для потерпілого; г) матеріальне становище потерпілого;
д) наявність у нього утриманців тощо.

При цьому до уваги не беруться критерії, які не мають

матеріального змісту (дефіцитність викрадених речей,

престижність володіння ними тощо). *

Велику шкоду становлять збитки, заподіяні передачею майна чи грошей
винному, а також збитки, заподіяні потерпілому, його близьким або рідним
знищенням або пошкодженням їхнього майна.

Розмір заподіяних потерпілому збитків визначається виходячи з вартості
майна на момент вчинення злочину за державними роздрібними
(закупівельними) цінами. Це стосується встановлення вартості і тих
речей, які були створені чи вирощені потерпілим у результаті трудової
діяльності.

Якщо потерпілий придбав майно за ринковими чи комісійними цінами, то
його вартість визначається виходячи з цих цін на час вчинення злочину.
За відсутності цін на майно його вартість визначають експерти.

Для кваліфікації дій винної особи за ч. З ст. 189 КК за ознакою
заподіяння потерпілому великої шкоди необхідно довести, що така шкода
дійсно мала місце. Неправильно, наприклад, за ч. З ст. 189 КК були
кваліфіковані дії М. і П. Суд установив, що засуджені, погрожуючи
застосувати насильство до потерпілого та членів його

1 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. //
Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.- С. 209. Докладніше
ознаки злочинної організації викладено у першій частині цієї роботи.

276

сім’ї, вимагали у нього 15 тис. крб. На їх вимогу Д. поклав в
обумовленому місці грошову «куклу», в якій Фактично було 100 крб. Коли
М. і П. забирали пакунок, ‘й затримали працівники міліції.

Президія обласного суду, розглянувши справу, зазначила, що кваліфікація
дій М. і П. як вимагання, яке заподіяло потерпілому великої шкоди, є
помилковою. Вимагання є закінченим з моменту пред’явлення вимоги про
передачу чужого майна під погрозою заподіяти шкоду потерпілому або його
близьким. Лише така кваліфікуюча ознака цього злочину, як заподіяння
потерпілому великої шкоди, передбачає відповідно до ч. З ст. 189 КК
настання реальних наслідків від злочинних дій винних осіб. Проте в
даному випадку Д. матеріальної шкоди фактично не заподіяно, отже у діях
засуджених немає зазначеної ознаки. На цих підставах президія обласного
суду перекваліфікувала дії М. і П. на ч. 2 ст. 189 КК.1

Іншими тяжкими наслідками, передбаченими ч. 4 ст. 189 КК, є заподіяння
потерпілому чи його близьким родичам тілесних ушкоджень, що спричинило
втрату будь-якого органа або втрату його функцій, душевну хворобу або
інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не
менше ніж на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне
зніве-

Постанова президії Вінницького обласного суду у справі М. і П. //
Практика…- С. 82-83. Здається, що кваліфікація дій М. і П. за ч. 2 ст.
189 КК також неправильна. Адже суд і президія встановили, що М. і П.
мали намір вчинити вимагання із заподіянням потерпілому великої шкоди
(вимагали 15 тис. крб.), але цього наслідку не досягай з причин від них
незалежних, що відповідно до ч. 1 ст. 15 КК є замахом на злочин.
Твердження президії обласного суду про те, що вимагання вважається
закінченим з моменту пред’явлення вимоги передати майно, стосується лише
частини 1 ст. 189 КК. Кваліфіковані види вимагання чужого майна, щодо
яких закон передбачає настання певних наслідків (знищення майна, велика
шкода, інші тяжкі наслідки – частини 2, 3 і 4 стат-

189 КК), можуть визнаватися закінченими лише тоді, коли такі наслідки
настали. Якщо ж винні прагнули досягти цих наслідків, Мали намір
заподіяти потерпілому велику шкоду, але досягти цих

лідків не змогли з причини від них незалежних, то їхні дії належить
кваліфікувати як замах на цей злочин за ч. 1 ст. 15 і ч. З ст- Э КК.
Кваліфікувати дії М. і П. за ч. 2 ст. 189 КК – значить идставно
звільнити їх від відповідальності за більш тяжкий злочин, який вони
вчинили.

277

чення обличчя, заподіяння смерті чи таких же тілесних ушкоджень третім
особам, заподіяння останнім великої шкоди, а також інші наслідки, які
суд, враховуючи конкретні обставини, може визнати тяжкими.

Якщо винна особа вчинила крадіжку, грабіж, розбій шахрайство,
привласнення, розтрату або вимагання і в її діях є кілька кваліфікуючих
ознак, передбачених різними частинами тієї чи іншої статті, вчинене
кваліфікується за тією частиною, яка передбачає відповідальність за
більш тяжкий злочин. При цьому всі кваліфікуючі ознаки злочину повинні
бути поставлені за вину особі, притягнутій до відповідальності, у всіх
процесуальних документах – у постанові про притягнення як
обвинуваченого, обвинувальному висновку і у мотивувальній частині
вироку.

6.9. Кваліфікація інших злочинів

проти власності г

6.9.1. Кваліфікація заполіяння майнової шкоди

Заподіяння майнової шкоди способом обману або зловживання довірою (ст.
192 КК) полягає в тому, що винна особа не передає власникові те майно чи
кошти, які вона була зобов’язана йому передати. Суспільна сутність цього
злочину полягає в тому, що винна особа збільшує свої прибутки за чужий
рахунок, не виконуючи свого обов’язку передати власникові певне майно чи
гроші.

Майнова шкода може бути заподіяна двома способами. Перший спосіб
передбачає використання ввіреного винному чужого майна для отримання
незаконних прибутків (перевезення вантажів на чужому автомобілі зі
зверненням оплати на свою користь, перевезення пасажирів у таксі без
таксометра і привласнення оплати за ці послуги і т. 5н.). Так, за ч. 1
ст. 190 КК, ч. 1 ст. 192 КК і ч. 1 ст. 358 КК були кваліфіковані дії А.
Він з метою використання автомобіля в особистих цілях і розкрадання
державних коштів обманом надрукував на бланку РБУ фіктивний лист про
відрядження його до м. Ялти для виконання будівельних робіт і підробив
підпис начальника РБУ. На підставі цього листа А. на автомобілі ЗІЛ-13 6 ? ( c Ae I ? >

>

T

?

B

^

i

J

?

h

:

c

c

v

ae

P

1/4

e

8

n

o

`

h

l

t

e

(

b

‚

E!

0″

X”

X”

#

#

$#

†#

I#

4$

X$

H&

’’

F)

th*

`-

.

?.

ae0

?1

?1

3/41

A1

T3

o?

?@

?@

1/4@

A@

,A

UC

G

¶H

OeI

DK

HK

uK

TO

\O

`O

®P

VQ

nR

?R

U

“X

”X

bY

AY

“Z

’Z

oZ

f[

v[

?\

¤\

¤\

?\

x^

_

`

Z`

?`

1/4`

~d

od

^e

?e

Uee

«

I«

o«

c®

??

±

?±

0?

0?

th?

°?

??

1/4?

–·

?

|?

e?

R?

¶?

-?

??

TH?

B»

°»

1/4

‚1/4

,A

oA

?A

Ae

Ae

Ae

JAe

?A

’A

8AE

|C

*E

*E

aE

II

TI

?I

oI

XI

EI

,?

??

?N

N

”N

?O

AEO

?O

IO

?*

¶O

U

?U

AU

&U

?U

ueU

bU

cY

aY

pTH

UTH

UTH

aTH

aeTH

2a

a

Oeae

$e

?e

oee

de

?e

>e

?e

e

&e

P ? >

¤

???????????????????????

?

?

?

?

і

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

R

ae

A

–

?

E

пали у сировині, обробленому чи необробленому виді, до них, зокрема,
належать: алмази, рубін, смарагд, евклаз, сапфір, олександрит,
хризоберил, а також перли. У необхідних випадках може проводитися
експертиза для визнання тих чи інших мінералів дорогоцінним камінням.

Предметами злочину, передбаченого ст. 214 КК, можуть бути також ювелірні
чи побутові вироби з дорогоцінних металів чи з дорогоцінного каміння або
лом таких виробів.

За ст. 214 КК кваліфікується ухилення від передбачених законом
обов’язкової здачі на афінаж або обов’язкового продажу видобутих із
надр, отриманих із вторинної сировини, піднятих чи знайдених
дорогоцінних металів чи дорогоцінного каміння, якщо це діяння вчинене у
великому розмірі, а також ухилення від обов’язкової здачі на афінаж або
для обов’язкового продажу скуплених дорогоцінних металів, дорогоцінного
каміння, ювелірних чи побутових виробів з них або лому таких виробі в,-

якщо таке діяння було вчинене у великому розмірі — якщо вартість не
зданих чи не проданих державі дорогоцінних металів або дорогоцінного
каміння перевищує п’ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Порушення правил здачі державі дорогоцінних металів чи дорогоцінного
каміння вчинюється умисно.

Відповідність за таке діяння настає з шістнадцяти років.

7.17. Підроблення знаків поштової оплати або проїзних квитків

Стаття 215 включена до Кримінального кодексу України на підставі
Віденської Всесвітньої міжнародної конвенції про поштовий обмін від 10
липня 1964 р.

Предметами підробки є знаки поштової оплати (мар-му тяжких (ст. 121
КК) чи середньої тяжкості (ст. 122 КК) их ушкоджень діяння
кваліфікується за сукупністю инів – за ст. 228 КК та статті 121, 122 чи
129 КК.

331

Якщо потерпілому була заподіяна майнова шкода (знищення майна, що
завдало потерпілому значної шкоди), то діяння кваліфікується за ч. 2 ст.
228 КК та ст. 194ККчист. 196КК.

Ст. 228 КК передбачає відповідальність як тих товаровиробників, які
примушують утримувати монополію цін, так і тих, які утримують монопольні
ціни за підмовою чи з примусу.

Якщо при цьому співучасники виступали як організована група, то їх дії
кваліфікуються за ч. З ст. 228 КК.

Примушування до штучного підвищення чи підтримання високих цін на товари
або послуги, вчинене особою, яка раніше була судимою за цей самий
злочин, кваліфікується за ч. З ст. 228 КК за умови, що судимість за цей
злочин не знята і не погашена.

Замовлення про штучне підвищення цін вчинюється умисно.

Відповідальність за штучне підвищення цін настає з шістнадцяти років.

7.31. Незаконне використання товарного знака

Згідно з Законом України від 15 грудня 1993 року «Про охорону прав на
знаки для товарів і послуг» товарним знаком називається позначення, за
яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг
інших осіб (ст. 1). Особа, яка бажає одержати свідоцтво на товарний
знак, подає заявку на реєстрацію товарного знака до Держпатенту України.
Після реєстрації заявки особі видається свідоцтво на право користування
цим товарним знаком (статті 4 і 5 Закону).

Використання чужого товарного знака для позначення своїх товарів чи
послуг визнається незаконним і утворює склад злочину, якщо таке
використання чужого товарного знака завдало істотної шкоди інтересам
суб’єкта підприємницької діяльності (як власникові товарного знака, так
і іншим суб’єктам підприємницької діяльності), або яке було пов’язане з
отриманням доходу у великих розмірах, який у триста і більше разів
перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (примітка до ст.
229 КК).

332

Предметом злочину, передбаченого ст. 229 КК, може бути:

а) чужий знак, тобто спеціальне позначення, для то

варів і послуг, на яке власник має свідоцтво від Держ

патенту;

б) фірмове маркування товарів.

Незаконне використання чужого товарного знака вчинюється умисно з метою
отримання прибутків.

Відповідальність за незаконне використання чужого товарного знака настає
з шістнадцяти років.

7.32. Порушення антимонопольного законодавства

Антимонопольне законодавство захищає інтереси споживачів і протидіє
монополізму. В Україні прийнято низку законів антимонопольно!’
спрямованості:

а) Закон України від 18 лютого 1992 р. «Про обме

ження монополізму та недопущення недобросовісної

конкуренції у підприємницькій діяльності» (ЗУ. T. 3.- К.,

1996.-С. 47-55);

б) Закон України від 28 листопада 1993 р. «Про Ан-

тимонопольний комітет України» (ЗУ. Т. 6.- К., 1996.-

С. 104-124);

в) Закон України від 7 червня 1996 р. «Про захист від

недобросовісної конкуренції» (ЗУ. Т. 10.- К., 1997.-

С. 303-311).

Згідно з антимонопольним законодавством України питання про створення,
реорганізацію підприємств, придбання активів або часток (акцій, паїв) чи
ліквідацію суб’єктів підприємницької діяльності повинні погоджуватися з
Антимонопольним комітетом України.

За ст. 230 КК кваліфікуються порушення антимонопольного законодавства
України, які проявилися у:

а) неподанні або поданні завідомо неправдивих документів чи іншої
неправдивої інформації Антимонопольному комітетові України або його
територіальному відділенню;

‘) ухиленні від виконання законних рішень цих ор-

» якщо цими діями була заподіяна істотна шкода

гересам юридичних чи фізичних осіб, або від цього

І особа ^отримала прибутки у великих розмірах,

) які у п’ятсот і більше разів перевищують неопо-

333

датковуваний мінімум доходів громадян (примітка пп ст. 230 КК).

Порушення антимонопольного законодавства вчинюється умисно, на що вказує
законодавча ознака суб’єктивної сторони складу злочину: «завідомо»
неправдивих документів чи іншої інформації. Така ознака виключає
відповідальність при помилках.

Відповідальними за порушення антимонопольного законодавства є посадові
особи органів місцевого самоврядування, органів
адміністративно-господарського управління і контролю, а також посадові
особи підприємств, установ і організацій.

Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства настає з
шістнадцяти років.

7.33. Незаконне збирання з метою

використання або використання відомостей,

що становлять комерційну таємницю

Комерційним шпигунством називаються умисні дії, спрямовані на отримання
відомостей, що становлять комерційну таємницю, а також незаконне
використання таких відомостей. Успіх підприємницької діяльності на ринку
товарів і послуг значною мірою залежить від збереження відомостей про
неї.

Головними відомостями, що становлять комерційну таємницю, є відомості
про: а) технологію виробництва продукції, товарів, їх споживчі
властивості; б) ринки збуту товарів, послуг; в) фінансовий стан
підприємства та інші.

Законом не встановлено перелік відомостей, що становлять комерційну
таємницю. Законом України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в
Україні» встановлено, що склад і обсяг відомостей, які становлять
комерційну таємницю підприємства, визначаються його керівником згідно з
постановою Кабінету Міністрів від 9 серпня 1993 р. № 611 «Про перелік
відомостей, що не становлять комерційної таємниці». Відомості, не
зазначені у цій постанові, можуть бути визнані керівником підприємства
такими, що становлять комерційну таємницю.

За статтею 231 КК кваліфікується два види діянь, предметом яких є
відомості, що становлять комерційну таємницю:

334

а) незаконне збирання таких відомостей з метою їх

використання;

б) незаконне використання таких відомостей.

Діяння кваліфікується як закінчений злочин з моменту придбання будь-яким
способом (допитуванням, підслуховуванням, викраденням, підкупом,
погрозами, насильством і т. ін.) певної кількості відомостей, що
становлять комерційну таємницю, або використання у будь-якій мірі таких
відомостей на шкоду конкурентам.

Невдала спроба зібрати такі відомості чи використати їх кваліфікується
як замах на вчинення цього злочину за ст. 15 і ст. 231 КК, якщо така
спроба не заподіяла істотної матеріальної шкоди суб’єктові
підприємницької діяльності, відомості про якого були зібрані чи
використані.

Істотною вважається матеріальна шкода (заподіяна використанням
відомостей, що становлять комерційну таємницю), яка в п’ятдесят і більше
разів перевищує встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум
доходів громадян.

При визначенні розміру заподіяної шкоди враховуються:

а) прямі матеріальні збитки; б) витрати на відвернення шкідливих
наслідків; в) збитки від зниження цін на товари і послуги, зниження
попиту на них.

Комерційне шпигунство – злочин умисний. Умисел може бути прямий і
побічний.

Відповідальність за комерційне шпигунство настає з шістнадцяти років.

7.34. Розголошення комерційної таємниці

Як і стаття 231 КК про відповідальність за комерційне шпигунство, так і
ст. 232 КК про відповідальність за розголошення комерційної таємниці
спрямована на захист підприємців, на розвиток підприємництва в Україні.
. Законом України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформа-> забезпечується
правовий захист інформації, у тому » конфіденційної, яка є відомостями,
що знаходяться одінні, користуванні або розпорядженні окремих идичних чи
фізичних осіб і можуть поширюватися лише з дозволу цих осіб.

335

Кримінальній відповідальності за незаконне розголошення комерційної
таємниці підлягають лише спеціальні суб’єкти, тобто особи, яким
відомості, що становлять комерційну таємницю, стали відомі у зв’язку з
їх професійною чи службовою діяльністю і які юридично зобов’язані
зберігати ці відомості. Крім осіб, котрим комерційні таємниці довіряють
власники цих таємниць, такими суб’єктами можуть бути визнані працівники
податкових інспекцій, банків, правоохоронних органів та інші особи, які
згідно з законодавством мають право ознайомлюватися з відомостями, що
становлять комерційну таємницю, або мають доступ до таких відомостей по
службі. Законом України від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову
службу в Україні» у редакції від 24 грудня 1993 р. працівникам
податкових інспекцій надано право знайомитися з фінансово-господарською
діяльністю суб’єктів підприємницької діяльності і отримувати про цю
діяльність необхідну інформацію. Разом з тим на працівників податкових
інспекцій покладено обов’язок зберігати комерційну та службову таємницю.

Розголошення комерційної таємниці утворює склад злочину і кваліфікується
за ст. 232 КК лише за умови, що воно було вчинене з корисливих або інших
особистих мотивів і таким діянням підприємцеві заподіяна істотна
матеріальна шкода (тобто шкода, яка у п’ятдесят і більше разів перевищує
встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян).

Розголошення комерційної таємниці – злочин умисний.

Відповідальність за розголошення комерційної таємниці настає з
шістнадцяти років.

7.35. Незаконна приватизація державного, комунального майна

Порядок і умови проведення в Україні приватизації майна державних
підприємств регулюються Законами України:

– від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію майна дер

жавних підприємств» (ВВР- 1992-№ 24.- Ст. 348);

– від 6 березня 1992 р. «Про приватизацію невеликих

державних підприємств (малу приватизацію)» (ВВР.-

1992.-№ 24.-Ст. 350):

336

– від Ю квітня 1992 р. «Про оренду майна державних

підприємств». (ВВР.- 1992.- № ЗО);

– від Ю липня 1996 р. «Про особливості приватизації

майна в агропромисловому комплексі України» (ВВР.-

1996- №41);

– від 6 березня 1992 р. «Про приватизаційні папери»

(ВВР- 1992.-№ 38.-Ст. 562).

Незаконною визнається приватизація державного чи комунального майна, яка
була проведена з порушенням

закону.

За ч. 1 ст. 233 КК кваліфікується незаконна приватизація, яка була
проведена з:

а) заниженням вартості майна;

б) використанням підроблених приватизаційних до

кументів;

в) іншим порушенням закону, а також приватизація

майна, яке не підлягає приватизації;

г) приватизація неправомочною особою.

Вартість майна об’єктів, що підлягають приватизації, визначається згідно
з «Методикою оцінки вартості майна під час приватизації», затвердженою
Постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 1998 р. за №1114.

Перелік об’єктів, які не підлягають приватизації, дається у ст. 5 Закону
України «Про приватизацію державного майна» (у редакції Закону від 19
лютого 1997 p.).

Незаконна приватизація державного чи комунального майна у великих
розмірах (у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум
доходів громадян), або вчинена за попередньою змовою групою осіб,
кваліфікується за ч. 2 ст. 233 КК.

Незаконна приватизація майна державних, комунальних підприємств
вчинюється умисно і, як правило, з корисливих мотивів.

Якщо незаконна приватизація майна державних під-

гіємств поєднана з вилученням такого майна і обер-ення його у власність
когось із суб’єктів приватизації, > скоєне утворює сукупність злочинів,
передбачених статтями 191 КК і 233 КК.

я .^1дповідальними за незаконну приватизацію є особи, °ули уповноважені
на проведення приватизації.

337

7.36. Незаконні дії щодо приватизаційних паперів

Порядок реалізації і використання приватизаційних паперів встановлено
Законом України від 6 березня 1992 р «Про приватизаційні папери» (ВВР.-
1992.- № 24), у редакції Закону від 7 липня 1992 р. (ВВР.- 1992.- № 38
-Ст. 562).

Указом Президента України від 26 листопада 1994 р.

«Про заходи щодо забезпечення прав громадян на вико

ристання приватизаційних майнових сертифікатів» (Уря

довий кур’єр, 1994., 1 грудня), а також «Положенням про

проведення сертифікатних аукціонів», затвердженим

постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня

1995 р. № 218 (Державний інформаційний бюлетень про

приватизацію.- 1995.- № 5). %

Згідно з законом Приватизаційний майновий сертифікат є іменним, і право
розпоряджатися ним має лише його власник.

Незаконні операції з приватизаційними паперами:

а) їх продаж чи купівля особою, яка не є їх влас

ником;

б) розміщення чи передача їх без належного доз

волу;

в) інші протизаконні операції – утворюють склад зло

чину і кваліфікується за ч. 1 ст. 234 КК.

Вчинення таких дій повторно або особою, що була раніше судимою за ст.
233 КК чи ст. 235 КК, або організованою групою чи посадовою особою
визнається вчиненням при обтяжуючих обставинах і кваліфікується за ч. 2
ст. 234 КК.

За частиною 3 ст. 234 КК кваліфікується викрадення приватизаційних
паперів, незалежно від способу і розміру викрадення. Викрадення
приватизаційних паперів з іншими речами (майном) утворює сукупність
злочинів, передбачених статтями 185-190 КК і ч. З ст. 234 КК.

Незаконні дії з приватизаційними паперами вчинюються умисно.

Відповідальність за таке діяння настає з шістнадцяти років.

338

7.37. Недотримання особою

обов’язкових умов щодо приватизації майна

державного, комунального майна

або підприємств та “їх подальшого використання

Згідно з законодавством України державне чи комунальне майно може бути
придбане за рахунок власних коштів, а також коштів, залучених покупцями.
У випадку придбання об’єкта приватизації за рахунок грошових коштів на
суму, яка перевищує п’ятдесят неоподаткованих мінімумів доходів
громадян, покупці – фізичні особи повинні подати до органу приватизації
декларацію про доходи (ст. 20 Закону України «Про приватизацію
державного майна» у редакції від 19 лютого 1997 p.). Надання декларацією
неправдивих відомостей про походження коштів утворює склад злочину,
передбаченого ст. 235 КК.

Згідно зі ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у
редакції Закону від 19 лютого 1997 року) покупець державного майна
зобов’язаний протягом визначеного часу зберегти його номенклатуру та
обсяг виробництва продукції (послуг) відповідно до бізнес-плану,
встановленого договором про приватизацію державного майна. Заборонено
звільняти працівників такого підприємства з ініціативи нового власника
протягом шести місяців з дня переходу до нього права власності.

Порушення цих вимог Закону також утворює склад злочину, передбаченого
ст. 235 КК.

Фальсифікація декларації про доходи або безпідставне звільнення з роботи
працівника підприємства утворюють сукупність злочинів, передбачених
статтями 172 КК (173КК),2Ї2ККІ235КК.

Подання неправдивих відомостей у декларації вчинюється умисно, а
недотримання інших вимог договору про приватизацію може бути умисним і
необережним.

идповідальними за порушення законодавства про

Іватизацію державного майна є всі осудні особи, які

-ягли віку шістнадцяти років.

339

8. КВАЛІФІКАЦІЯ ЕКОЛОГІЧНИХ ЗЛОЧИНІВ

Останнім часом в Україні екологічна обстановка суттєво ускладнилася.
Чорнобильська катастрофа призвела до екологічної кризи, яка охопила
майже всю територію України і призвела до деградації основних ресурсів –
ґрунтового і рослинного покриву, чистої прісної води, тваринного світу,
корисних копалин і атмосферного повітря.

Сьогодні в Україні один із найвищих рівнів антропогенних і техногенних
навантажень на навколишнє природне середовище. Цей тиск на території
України у 7 разів перевищує рівень розвинутих європейських країн. В
Україні занадто велика розораність сільськогосподарських угідь (близько
80%), великі нагромадження відходів (понад 25 млрд т), які поглинули
майже 160 тис. га земельних угідь – українських чорноземів.

Економіко-екологічна криза в Україні призвела до втрати 10% валового
внутрішнього продукту, до зниження продуктивності природних і людських
ресурсів.1

Незадовільною є і кримінально-правова охорона природного середовища в
Україні. До недавнього часу Кримінальний кодекс України 1960 року не мав
окремого розділу про відповідальність за злочинні посягання на суспільні
відносини безпечного і раціонального використання природних ресурсів в
Україні. Не було навіть статей про відповідальність за псування
головного природного ресурсу – землі. Не було задовільного визначення
поняття екологічних злочинів і задовільної системи екологічних
злочинів.2

У чинному Кримінальному кодексі України ці недоліки виправлені. До
кодексу включено окремий розділ VIII -«Злочини проти довкілля», у якому
є нові норми про відповідальність за забруднення або псування земель
(ст. 239 КК), за знищення або пошкодження лісових масивів (ст. 245 КК),
за безгосподарське використання земель (ст. 254 КК).

1 Буркинський Б. В., Степанов В. М., Харічков С. К. Еколого-

економічні орієнтири стратегії сталого розвитку України // Проб

леми сталого розвитку України.- 1996, № 3.- С. 81.

2 Кримінальне право. Особлива частина: Підручник.- Київ,

1998.-С. 370-373.

340

Належне використання всіх кримінально-правових засобів охорони
природного середовища буде сприяти безпечному і раціональному
використанню природних ресурсів України.

8.1. Порушення правил екологічної безпеки

Правила екологічної безпеки встановлені Законом України від 26 червня
1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» (ЗУ. Т. 2.-
К., 1991.— С. 60-63).

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 554 (ЗП
України.- 1995.- № 10.- Ст. 252) затверджено перелік видів діяльності та
об’єктів, які становлять підвищену екологічну небезпеку.

За статтею 236 КК кваліфікується порушення встановленого порядку
проведення екологічної експертизи чи правил екологічної безпеки при
проектуванні, розміщенні, будівництві, реконструкції чи введенні в
експлуатацію або ліквідації екологічно небезпечних підприємств, споруд
чи інших об’єктів, якщо таке порушення спричинило загибель людей,
екологічне забруднення значних територій або інші тяжкі наслідки
(захворювання значної кількості людей чи втрату ними працездатності, або
велику матеріальну шкоду).

Порушення правил екологічної безпеки визнається закінченим злочином з
моменту настання вказаних злочинних наслідків.

Порушення правил екологічної безпеки вчинюється необережно. Умисне
заподіяння шкоди, передбаченої ст. 236 КК, кваліфікується за ст. 113 КК
як диверсія.

Відповідальними за порушення правил екологічної безпеки є особи, на яких
покладено обов’язки дотримання правил екологічної безпеки і які досягли
віку шістнадцяти років.

8.2. Невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення

Законом України від 26 червня 1991 р. «Про охорону

Ї99? ^Лишнього природного середовища» (ЗУ. Т. 2.- К.,

•- С. 60-63) та Положенням про Державну екологічну

341

інспекцію Міністерства екології та природних ресурсів України,
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р.
(ОВУ.- 1998.- № g ..І Ст. 348), передбачено перелік заходів щодо
ліквідації наслідків екологічного забруднення. За ст. 237 КК
кваліфікується:

а) ухилення від проведення на забрудненій території

дезактиваційних чи інших відновлювальних заходів що

до ліквідації або усунення наслідків екологічного забруд

нення, чи

б) неналежне проведення таких заходів, якщо така

бездіяльність призвела до загибелі людей чи настання

інших тяжких наслідків (захворювання людей, великі

матеріальні збитки тощо).

Ухилення від проведення на забрудненій території дезактиваційних чи
інших відновлювальних заходів щодо ліквідації наслідків екологічного
забруднення вчинюється умисно (ухилення не може бути необережним), а
неналежне проведення таких заходів може бути умисним і необережним.

Ухилення від проведення або неналежне проведення на території, що
зазнала забруднення небезпечними речовинами або випромінюванням,
дезактиваційних чи інших відновлювальних заходів щодо ліквідації або
усунення наслідків екологічного забруднення посадовою особою утворює
спеціальний вид посадової недбалості і тому кваліфікується лише за ст.
237 КК. Кваліфікувати таке діяння за сукупністю злочинів зі ст. 367 КК
немає підстав.

Відповідальними за невжиття заходів щодо ліквідації наслідків
екологічного забруднення є особи, які досягли віку шістнадцяти років, на
яких були покладені обов’язки вжити таких заходів.

8.3. Приховування або перекручення

відомостей про екологічний стан

або захворюваність населення

Згідно зі ст. 25 Закону України від 26 червня 1991 р. «Про охорону
навколишнього природного середовища» (ЗУ. Т. 2.- К., 1991.- С. 61)
порядок надання інформації

342

про екологічний стан і захворюваність населення визначається Кабінетом
Міністрів України.

Предметами утаювання або перекручення є:

а) відомості про екологічний стан, тобто інформація

про стан радіоактивного та іншого забруднення води,

повітря, продуктів харчування тощо, який негативно

впливає на здоров’я людей, рослинний та тваринний

світ;

б) відомості про стан захворюваності людей у райо

нах з підвищеною екологічною небезпекою.

Суб’єктами злочину є посадові особи, які відповідальні за збирання,
узагальнення такої інформації і надання її відповідним державним
органам.

Діяння, передбачене ст. 238 КК, є спеціальним видом посадового
фальшування, і тому все скоєне охоплюється відповідною частиною ст. 238
КК.

Якщо утаювання чи перекручення (фальшування) такої інформації спричинило
загибель людей чи інші тяжкі наслідки або було вчинене повторно чи у
місцевості, оголошеній зоною надзвичайної екологічної ситуації, то
діяння кваліфікується за ч. 2 ст. 238 КК України.

Утаювання таких відомостей чи їх перекручення вчинюється умисно
незалежно від мотивів діяння.

8.4. Забруднення або псування земель

Земельний кодекс України встановлює обов’язки власників землі і
землекористувачів:

а) зберігати і підвищувати родючість ґрунтів, а також

поліпшувати корисні властивості землі;

б) захищати землі від водної та вітрової ерозії, підтоп

лення, заболочування, висушування, забруднення відхо

дами виробництва, хімічними чи радіоактивними речо

винами, іншими відходами;

в) захищати землі від заростання чагарниками і дріб

ноліссям;

г) проводити рекультивацію порушених земель (ст. 84

іемельного кодексу України).

Забруднення чи псування земель речовинами, відходами або іншими
матеріалами, шкідливими для здо-[ людей або довкілля, внаслідок
порушення вимог льного кодексу України утворює склад злочину, 3 таке
порушення створило небезпеку для життя чи

343

здоров’я людей або для довкілля, і кваліфікується чя ч. 1 ст. 239 КК.

Діяння визнається вчиненим при обтяжуючих обставинах, якщо псування чи
забруднення землі спричинило загибель чи масове захворювання людей або
інші тяжкі наслідки (велику матеріальну шкоду тощо) і кваліфікується за
ч. 2 ст. 239 КК.

Забруднення або псування земель може бути умисним (з метою помсти
власникові землі тощо) або необережним.

Відповідальними за забруднення чи псування земель є всі власники землі і
землекористувачі, які досягли шістнадцяти років.

8.5. Порушення правил охорони надр

Згідно зі ст. 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне
повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах
території України, природні ресурси її континентального шельфу,
виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності
українського народу. Кожний громадянин має право користуватися
природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.

Діяння, передбачене ст. 240 КК, є порушенням цієї конституційної норми.
Видобування корисних копалин (нафти, вугілля, газу, металевих руд тощо)
може здійснюватися лише на підставі закону. Юридичним актом, що дає
право на видобування корисних копалин, є акт на гірське відведення. В
акті визначаються: вид корисної копалини, місце, розміри, терміни та
інші умови видобування.

Незаконним визнається видобування корисних копалин без відповідного
дозволу, якщо воно створило небезпеку для життя або здоров’я людей чи
довкілля (ч. 1 ст. 240 КК). За ч. 1 ст. 240 КК кваліфікується також
незаконне видобування корисних копалин, крім загально-поширених – глини,
піску, гравію тощо.

Обтяжуючими відповідальність ознаками злочину є:

а) вчинення діяння на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду;
б) вчинення діяння повторно; в) спричинення загибелі людей або їх
масового захворювання; г) настання інших тяжких наслідків. За наявності
однієї з цих обтяжуючих ознак, діяння кваліфікується за ч. 2 ст. 240 КК.

Порушення правил охорони надр чи незаконне видо-

344

бування корисних копалин може бути вчинено умисно і необережно.

Відповідальність за порушення правил охорони надр чи незаконне
видобування корисних копалин настає з ипстнадцяти років.

8.6. Забруднення атмосферного повітря

Предметом забруднення є атмосферне повітря в межах території України.
Забруднення повітря у приміщеннях може утворювати злочин, передбачений
ст. 271 КК.

Повітря визнається забрудненим, якщо воно стало шкідливим для життя,
здоров’я людей або для природного довкілля внаслідок викидів у атмосферу
відходів, речовин чи інших матеріалів промислового виробництва внаслідок
порушення спеціальних правил.

Склад злочину утворює таке забруднення атмосферного повітря, яке
створило небезпеку для життя чи здоров’я людей або стало небезпечним для
природного довкілля (ч. 1 ст. 241 КК), або спричинило загибель людей,
тобто смерть хоча б однієї особи, чи інші тяжкі наслідки, наприклад,
захворювання невизначеної кількості осіб, велику матеріальну шкоду тощо
(ч. 2 ст. 241 КК).

Забруднення атмосферного повітря може бути вчинено умисно і необережно.

Відповідальними за забруднення атмосферного повітря є всі осудні особи,
що досягли шістнадцятирічного віку.

8.7. Порушення правил охорони вод

Предметом забруднення є всі водні об’єкти на території України – ріки,
озера, водойми, водні джерела, підземні води та ін.

Забрудненням визнається виливання чи викидання у

Дойми (ріки, озера) неочищеної стічної води, відходів

виробництва, пально-мастильних матеріалів, що спричи-

зміну природних властивостей води або висна-

;ння водних джерел і створило небезпеку для життя,

юров’я людей чи для довкілля.

^бруднення води, яке призвело до захворювання чи елі людей, масового
знищення об’єктів тваринного длинного світу або заподіяло інші тяжкі
наслідки, валіфікується за ч. 2 ст. 242 КК.

345

Забруднення води може бути вчинене умисно байдужому ставленні до
настання передбачених законом наслідків) і необережно.

Відповідальність за забруднення води настає з шістнадцяти років.

8.8. Забруднення моря

Стаття 243 КК передбачає відповідальність за забруднення моря в межах
внутрішніх морських і територіальних вод, вчинене із суден, плавучих
засобів, платформ чи інших споруд у морі. Забруднення моря з суші (з
берега) підпадає під ознаки ст. 242 КК.

Забрудненням визнається скидання в море речовин, шкідливих для здоров’я
людей або для живих ресурсів моря,- відходів виробництва, шкідливих
речовин і матеріалів або сумішей, що містять такі речовини понад
встановлені норми.

За ч. 1 ст. 243 КК кваліфікується забруднення моря в межах внутрішніх
морських чи територіальних вод виключної (морської) економічної зони
України матеріалами чи речовинами, шкідливими для життя чи здоров’я
людей, або відходами внаслідок порушення спеціальних правил, якщо таке
забруднення моря створило небезпеку для життя людей або живих ресурсів
моря чи могло перешкодити законному використанню моря, а також незаконне
скидання чи поховання в межах внутрішніх морських чи територіальних вод
України або у відкритому морі зазначених матеріалів, речовин і відходів.

Якщо забруднення моря спричинило загибель або захворювання людей, масову
загибель тварин чи рослин або спричинило інші тяжкі наслідки, діяння
кваліфікується за ч. 2 ст. 243 КК.

Частина 3 ст. 243 КК передбачає відповідальність посадових осіб суден чи
інших плавучих засобів, повітряних суден, платформ чи інших споруд за
неподання інформації про незаконне чи вимушене скидання в море або
втрати ними в морі речовин, шкідливих для здоров’я людей або живих
ресурсів моря, якщо це створило небезпеку для життя, здоров’я людей або
живих ресурсів моря чи могло завдати шкоди зонам лікування і відпочинку
або перешкодити іншим законним видам використання моря.

Забруднення моря може бути вчинене умисно і необережно.

346

Відповідальними за забруднення моря є посадові особи – капітани морських
або повітряних суден, керівники платформ та інших штучних споруд на
морі.

8.9. Порушення законодавства про континентальний шельф України

Стаття 13 Конституції України закріплює виключне право власності
Українського народу на природні ресурси її континентального шельфу.

Континентальним шельфом називається поверхня і надра морського дна до
глибини 200 метрів, що примикають до території України. Використання
континентального шельфу регламентується виключно законодавством України.

Об’єктивна сторона діяння, передбаченого ст. 244 КК, полягає у порушенні
законодавства про континентальний шельф України, яке заподіяло істотну
шкоду, а також систематичне неприйняття особою, яка відповідає за
експлуатацію технологічних установок або інших джерел небезпеки, заходів
для захисту живих організмів моря від дії шкідливих відходів, якщо це
створило небезпеку їхньої загибелі або загрожувало життю чи здоров’ю
людей (ч. 1 ст. 244 КК), а також у проведенні на континентальному шельфі
досліджень, розвідок, розробок природних багатств та інших робіт без
спеціального дозволу (ч. 2 ст. 244 КК).

Порушення законодавства про континентальний шельф може бути умисним і
необережним.

Суб’єктами відповідальності за ч. 1 ст. 244 КК є громадяни України і
особи без громадянства, які досягли віку шістнадцяти років. Суб’єктами
злочину, передбаченого ч. 2 ст. 244 КК, можуть бути лише іноземці.

8.10. Знищення або пошкодження лісових масивів

Стаття 245 КК передбачає кримінальну відповідаль-ть за спеціальний вид
умисного знищення чи пошкодження чужого майна.

федметами цього злочину є: лісові масиви, зеле-Іасадження навколо
населених пунктів, вздовж

347

залізниць, а також Інші дикорослі рослини, кущі, Ча_ гарники.

Лісовим масивом визнається ліс, що займає територію понад 1 га.

Склад злочину утворює знищення чи пошкодження лісового масиву або
зелених насаджень, вчинене підпалом чи іншим загальнонебезпечним
способом, і кваліфі-кується за ч. 1 ст. 245 КК.

Діяння утворює кваліфікований склад злочину, якщо знищення чи
пошкодження лісового масиву чи зелених насаджень спричинило загибель
людей (смерть хоча б однієї особи), масову загибель лісових тварин або
інші тяжкі наслідки – заподіяння тілесних ушкоджень кільком потерпілим,
велику матеріальну шкоду тощо і кваліфікується за ч. 2 ст. 245 КК.

Відповідальність за ст. 245 КК наста^ лише при умисному пошкодженні
насаджень і лісових масивів.

Відповідальними за знищення або пошкодження лісу є осудні особи, яким
виповнилося шістнадцять років.

8.11. Незаконна порубка лісу

Ліс разом із землею, водою та повітрям утворює природне середовище, в
якому тільки і можуть жити люди. Тому головне значення лісу не в тому,
що він дає гарні будівельні матеріали. Ліс – це не тільки і не стільки
дрова. Ліс – це необхідна і незамінна умова життя людей. У маленького
африканського племені пігмеїв є споконвічне переконання: «Тоді, коли
буде знищене останнє дерево, тоді загине і остання людина на Землі».

Лісовий фонд України згідно з Лісовим кодексом України складають усі
ліси на території України. До лісового фонду не належать зелені
насадження населених пунктів, окремі дерева і групи дерев, чагарники на
сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових
ділянках (ВВР.- 1994, № 17.- Ст. 99).

Незаконною визнається порубка дерев без лісорубного ордера або з
порушенням дозволу, зазначеного в ордері.

Предметом незаконної порубки лісу можуть бути тільки дерева і кущі в
лісі, які ще не відділені від коріння.

Заволодіння заготовленим чи складованим лісом, а так

348

само незаконна порубка у містах і селищах декоративних садових дерев з
корисливою метою кваліфікується як розкрадання чужого майна за статтями
185-189, 190 КК в залежності від способу викрадення.1

Відповідальність за ст. 246 КК у значній мірі залежить від категорії
лісу, де було вчинено незаконну по-пубку дерев або чагарників. Лісовим
кодексом України всі ліси, що утворюють лісовий фонд, розподіляються за
своїм екологічним і господарським призначенням на ліси першої і ліси
другої групи. До першої групи належать:

водоохоронні ліси – смуги лісів уздовж берегів річок, навколо водоймищ,
озер, смуги лісів, що захищають нерестовища цінних промислових риб, а
також захисні лісові насадження на смугах відводу каналів;

захисні ліси – протиерозійні, захисні смуги лісів вздовж залізниць,
автомобільних доріг, державні захисні лісові смуги, байрачні ліси, ліси
степових, лісостепових та гірських районів;

санітарно-гігієнічні та оздоровчі ліси – ліси навколо населених пунктів
і промислових підприємств, ліси першого і другого поясів зон санітарної
охорони джерел водопостачання та ліси зон санітарної охорони
лікувально-оздоровчих територій. До лісів першої групи належать також
ліси на територіях природно-заповідного фонду -заповідників,
національних парків, пам’яток природи, заповідних урочищ, ліси, що мають
наукове або історичне значення (частини 1-5 ст. 36 Лісового кодексу).

До другої групи належать ліси, що мають екологічне та експлуатаційне
значення, стосовно яких встановлено режим обмеженого лісокористування
(ч. 6 ст. 36 Лісового кодексу).

Стаття 246 КК передбачає відповідальність за незаконну порубку дерев і
чагарників у лісах, захисних та Інших лісових насадженнях, якщо цим була
заподіяна Істотна шкода. Шкода, заподіяна незаконною порубкою лісу,
визначається за таксами, затвердженими постановами Ради Міністрів
України від 17 грудня 1977 р. № 614 І від 25 травня 1982 р. № ЗОЇ.

– -Й постанови Пленуму Верховного Суду України від Іня 1990 р.
«Про практику розгляду судами справ про відпо-Ільність за порушення
законодавства про охорону природи» .збірник постанов Пленуму Верховного
Суду України.-

349

Постановою Кабінету Міністрів України від 29 липн 1992 р. № 432 «Про
відповідальність за шкоду, заподіяні лісу та природним об’єктам
рослинного світу» ці такси збільшені у 25 разів. Постановою Кабінету
Міністрів від 31 грудня 1994 р. № 887 «Про збільшення такс для
обчислення розміру стягнення за шкоду, заподіяну лісному господарству»
ці такси збільшені ще в десять разів.

Розмір шкоди, заподіяної незаконною порубкою лісу визначається з
врахуванням групи лісу, де була порубка дерев, діаметра стовбура дерева,
породи дерева й інших показників.

Відповідальність за незаконну порубку дерев у заповідниках або на
територіях та об’єктах природно-заповідного фонду або в інших особливо
охоронюваних лісах настає незалежно від розміру заподіяної порубкою
шкоди (ст. 246 КК).

Дії посадових осіб, які вчинювали незаконну порубку лісу з використанням
своїх посадових повноважень, кваліфікуються за сукупністю статей 246 і
364 КК (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 січня
1990р.).1

Відповідальність за незаконну порубку лісу настає з шістнадцяти років.

8.12. Порушення законодавства про захист рослин

Порушення правил боротьби з хворобами і шкідниками рослин посягає на
сільське господарювання як систему суспільних відносин і заподіює у
сфері цих відносин суспільне небезпечну шкоду.

Правила боротьби з хворобами і шкідниками рослин встановлені Законом
України від 16 червня 1992 р. «Про охорону навколишнього природного
середовища», Законом України від ЗО червня 1993 р. «Про карантин рослин»
та іншими нормативними актами.

Відповідальність за ст. 247 КК настає лише у випадках, коли порушення
правил спричинило тяжкі наслідки -загибель врожаю, поширення епіфітотій,
знищення чи значного пошкодження посівів тощо.

Порушення правил боротьби з хворобами і шкідниками

1 Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.- С. 327.

350

рослин учинюється необережно. Умисне поширення епі-фітотій має ознаки
диверсії і кваліфікується за ст. 113 КК. Відповідальними за порушення
правил боротьби з хворобами і шкідниками рослин є особи, на яких
покладені обов’язки запобігання хворобам рослин і боротьби з їх
шкідниками.

8.13. Незаконне полювання

Незаконним називається полювання в заборонений час або в недозволених
місцях, або забороненими знаряддями і способами, або на тварин,
полювання на яких заборонено. Полювання – це відстежування з метою
здобичі, переслідування і здобич диких тварин і птахів. Перебування без
належного дозволу в мисливських угіддях з рушницею (мисливською
вогнепальною зброєю навіть у зібраному стані), капканами та іншими
знаряддями полювання, з собаками чи зі здобиччю прирівнюється до
полювання.

Полювання на Украі’ні регулюється Положенням про полювання та мисливське
господарство України, що затверджене постановою Ради Міністрів 8 серпня
1989 р.

Предметом незаконного полювання можуть бути лише дикі тварини і птахи.
Положенням про полювання та мисливське господарство полюванням
визнається здобування звірів і птахів, що знаходяться в стані природної
свободи. Незаконне заволодіння дикими тваринами і птахами, що
перебувають у розплідниках і вольєрах або вирощуються відповідними
організаціями, установами і підприємствами, визнається розкраданням
чужого майна (ст. 185 КК).

За ч. 1 ст. 248 КК діяння кваліфікується лише у випадку, якщо незаконним
полюванням була заподіяна іс-‘отна шкода, а також полювання на звірів і
птахів, полю-ання на яких заборонено, тобто полювання на звірів і чахів,
що занесені до Червоної книги України, або по-эвання на території
державного заповідника чи на ін-JHX територіях та об’єктах
природно-заповідного фонду. “озмір заподіяної незаконним полюванням
шкоди ви-сться з допомогою такс, затверджених Міністер-* хорони
навколишнього природного середовища і СТЄ^СТВ°М л’сового господарства
України 12 лютого -‘ Для нарахування розміру стягнень за збитки,

351

заподіяні незаконним добуванням або знищенням диких звірів і птахів
(крім видів, занесених до Червоної книги України), їх жител,
біотехнічних споруд. При цьому необхідно враховувати, що за незаконне
добування або знищення диких тварин на території державного заповідника,
державного природного національного парку, державного зоологічного
заказника стягнення проводиться по таксі на відповідний вид тварин,
збільшений у два рази (п. 20 постанови Верховного Суду України від 26
січня 1990р.).

Згідно з додатком № 10 до постанови Кабінету Міністрів України від 19
квітня 1993 р. № 287 встановлені такі такси для обчислення розміру
шкоди, заподіяної внаслідок незаконного добування чи знищення тварин,
пошкодження або знищення їх жител, місць перебування і розмноження:

I. За незаконне добування або знищення (за одну

тварину) нараховується сума у мінімальних заробітних

платах:

1) звірі: а) бурий ведмідь – 170 (розмірів мінімальних

заробітних плат); б) лось, олень благородний – 170;

в) олень плямистий, лань – 70; г) кабан, муфлон, козуля,

бобер – 40; д) байбак, куниця, норка, єнотовидний соба

ка, лисиця, ондатра, нутрія – 20; є) заєць-русак, тхір лі

совий, ласка, білка, дикий кролик – 4,5; ж) інші корисні

види – 2,5;

2) птахи: а) лебідь шипун і кликун, лелека і мала біла

чапля – 29; б) тетерук, сіра і руда чаплі – 22; в) рябчик,

сова, денні пернаті хижаки – 15; г) шилодзьобка, гала-

газ – 9; д) гуси, фазан, сіра куріпка – 4; є) качка, лиска,

голуб, кулик, перепілка та інші мисливські птахи – 2;

II. Незаконне знищення (розорення) гнізда, нори, боб

рової загати, інших жител тварин – за таксою на відпо

відний вид тварин, збільшений удвічі;

III. Незаконне вилучення яєць із гнізда – 20% такси на

відповідний вид птаха за кожне яйце.

Крім розміру заподіяної незаконним полюванням шкоди, визначеної з
застосуванням зазначених такс, враховується також вартість, екологічна
цінність, кількість добутого, пошкодженого чи знищеного, а також розмір
шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу (п. 10 Постанови
Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 p.).

352

Положенням про полювання та мисливське господарство встановлено перелік
тварин і птахів, полювання на яких заборонено: зубри, бобри, байбаки,
білки, дикі кролі куниці, ласки, горностаї, борсуки, тхори, норки,
видри, лані, тетеруки, глухарі, рябчики, фазани, сірі куріпки, жу’рашгі’
дрофи, лебеді, гуси, пелікани, лелеки, білі чаплі та інші немисливські
птахи.

Лише за платними ліцензіями дозволяється полювання на ведмедів, оленів,
лосів, диких кабанів, козуль.

Незаконне полювання кваліфікується за ч. 2 ст. 248 КК у випадку
застосування при вчиненні злочину авто-мототранспортних засобів, тобто
всіх можливих технічних засобів, машин і механізмів, з допомогою яких
підвищується ефективність полювання. До таких відносять усі види
автомобілів, мотоцикли, човни і катери, гелікоптери та інші самохідні
машини, які можуть використовуватися для вистежування чи добування
звірів або птахів. Згідно зі статтями 264, 248 і 249 КК і ст. 81 КПК
знаряддя злочину, належні винній особі, в тому числі мисливські рушниці,
риболовні сітки, автомашини, човни, мотоцикли та інші транспортні і
плавучі засоби, за допомогою яких вчинювалося чи полегшувалося вчинення
незаконного вилову риби, відстріл звірів, птахів тощо, підлягають
конфіскації як знаряддя вчинення злочину (п. 14 постанови Пленуму
Верховного Суду України від 26 січня 1990 p.).

Злочин кваліфікується за ч. 2 ст. 248 КК у тих випадках, коли він був
вчинений: а) посадовою особою, або б) за попередньою змовою групою осіб,
або в) способом масового знищення звірів чи птахів або інших видів
тваринного світу, або г) особою, раніше судимою за незаконне полювання.

Відповідальність за незаконне полювання настає з шістнадцяти років.

8Д4. Незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним
промислом

Незаконним заняттям рибним, звіриним або ін-

ним водним добувним промислом називається вилов

водних тварин (в тому числі і морських) у

горіальних водах України, внутрішніх річках,

‘ах І водоймищах без належного дозволу чи в

353

заборонений час або забороненими способами та знаряддями.

Предметом цього злочину є різної породи риби, раки, креветки, кальмари,
восьминоги, дельфіни та інші водні тварини, а також морські водорості і
трави, які мають промислове значення для виробництва добрив, медичних
препаратів або продуктів харчування.

Незаконний вилов водяних хутрових звірів – видри, бобрів, ондатри,
хохулі – кваліфікується за ст. 248 КК як незаконне полювання.

Незаконне заволодіння на свою користь або на користь інших осіб рибою,
водними тваринами, шр не перебувають у стані природної свободи, не може
кваліфікуватися за ст. 248 КК. Дії осіб, винних у незаконному вилові
риби, добуванні водних тварин, що вирощуються колгоспами, радгоспами,
іншими державними, колективними або приватними підприємствами і
організаціями в спеціально влаштованих чи пристосованих водоймах, або
винних у заволодінні рибою, водними тваринами, відловленими цими
організаціями, кваліфікуються як розкрадання державного, колективного чи
приватного майна за ст. 185 КК (п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду
України від 26 січня 1990 p.).

Порядок зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом
регулюється постановами Кабінету Міністрів України.

Незаконний лов риби чи добування інших водних тварин визнається злочином
у випадках, якщо він вчинюється: а) без належного дозволу (квитка,
ліцензії, угоди і т. ін.); б) у заборонений час; в) забороненими
способами і знаряддями (застосування електроструму, вибухівки, отруйних
речовин тощо); г) у недозволених місцях і заподіює істотну шкоду.

Обчислення розміру шкоди, заподіяної незаконним заняттям рибним,
звіриним або іншим водним добувним промислом, проводиться за таксами,
встановленими додатком № 10 до постанови Кабінету Міністрів від 19
квітня 1993 р. №287.

Згідно з таксою нараховується сума в кількості мінімальних розмірів
заробітної плати:

1) риби (за один екземпляр): осетрові риби та їх гібриди (крім білуги
чорноморської, шипа, стерляді, осетра атлантичного) – 8,5; лососеві
(крім лосося чорноморсь-

354

кого та лосося дунайського), таймень – 3; форель, сом, камбала-калкан –
2,5; вугор, марена (крім марени дніпровської і марени кримської) – 1,5;
товстолоб, білий амур* чорний амур, окунь смугастий, сазан, лин, судак,
щука’, буфело, луфер, камбала (крім камбали-калкана) -І- короп, лящ,
жерех, кефаль, минь, в’язь, канальний сомик, оселедець, акула-катран,
морський язик, скумбрія –

0 5;’головень, шемая, скат, морський лин, морський пі

вень – 0,7; тараия, плітка, синець, білозірка (кліпець),

підуст, чехоня, карась – 0,5; бички всіх видів (крім бич-

ка-рижика звичайного та бичка золотистого) – 0,3; сар

ган – 0,2; барабуля, ставрида – 0,2;

2) водні безхребетні: раки (крім рака широкопалого),

краби (крім краба трав’яного, краба волохатого, краба

кам’яного, краба мармурового та краба прісноводного),

устриця (крім устриці їстивної), рапана – 0,1; морський

їжак, морська зірка, змієхвостки, голотурії та інші гол

кошкірі «сидячих» видів, кишечно-порожнинні «сидя

чих» видів – 0,05; мідії, модіоли, мії, кардіуми, солени,

венуси, донакси, інші двостулкові молюски «сидячих»

видів – 0,03; креветки – 0,01; восьминіг – 0,03; каль

мар, каракатиця – 0,02; губки «сидячих» видів – 0,01

(за 1 кг);

3) водні рослини: морські водорості «сидячих» видів-

0,04 (за 1 кг); річкові та болотні водорості, ряска –

0,02 (за 1 кг).

У примітці до додатку № 10 встановлено, що розмір шкоди, заподіяної
незаконною -заготівлею ікри осетрових і лососевих риб, зазначених у цій
таксі, обчислюється з розрахунку 50 мінімальних розмірів заробітної
плати за

1 кг заготовленої продукції.

Незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом
кваліфікується за ч. 2 ст. 249 КК за ознакою вчинення його способом
масового знищення риби, звірів чи інших видів тваринного світу або
особою, яка раніше була судимою за ст. 249 КК.

Дії осіб, які скуповують або збувають завідомо неза-

лнно здобуту продукцію водного, рибного чи іншого

Добувного промислу (ст. 249 КК), кваліфікуються за

0Т- ‘?* КК. Якщо ж такі дії були заздалегідь обіцяні

. яка займається рибним, звіриним або іншим до-

им промислом, або ці дії в силу їх систематичності

І підстави розраховувати на таке сприяння, то

355

вони кваліфікуються як співучасть у злочині за ч 5 ст. 27 і ч. 2 ст. 249
КК.

Дії посадових осіб, які вступають у злочинні угоди з браконьєрами чи
самі самостійно вчинюють такі злочини, як незаконне заняття рибним
промислом, кваліфікуються за сукупністю злочинів за статтями 249 та 364
КК (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990р.).

Незаконне заняття рибним або іншим водним добувним промислом, поєднане з
погрозами працівникам рибоохорони, громадським інспекторам охорони
рибних запасів, а також громадянам, які виконували свій громадський
обов’язок, або вчинення стосовно цих осіб насильницьких дій у зв’язку з
їх участю в попередженні чи припиненні правопорушення, створює
сукупність злочинів, передбачених статтями 249 та 350 КК.

Дії осіб, які вчинили опір працівникам міліції або членам громадського
формування з охорони громадського порядку при виконанні ними обов’язків
по охороні рибних запасів і боротьбі з порушенням правил полювання і
рибальства, кваліфікуються за ст. 342 КК чи ст. 350 КК.

8.15. Проведеная вибухових робіт

з порушенням правил охорони рибних запасів

Діяння, передбачене ст. 250 КК, руйнує навколишнє природне середовище і
рибні запаси як його частину.

Вибухові роботи в річках, озерах та інших водоймищах можуть проводитися
лише з дозволу органів рибоохорони.

Проведення вибухових робіт без належного дозволу утворює склад злочину
незалежно від заподіяння шкоди рибному господарству.

Незаконне проведення вибухових робіт може бути вчинено умисно і
необережно. Вчинення вибуху у водоймищі з метою вилову риби
кваліфікується як незаконне заняття рибним промислом за відповідною
частиною ст. 249 КК.

Відповідальність за діяння, передбачене ст. 250 настає з шістнадцяти
років.

356

8.16. Порушення ветеринарних правил

Порушення ветеринарних правил спричиняє поширення хвороб (епізоотій)
тварин, їх загибель і заподіює цим значну шкоду сільському господарству.

Ветеринарні правила – це встановлена законом система заходів
профілактики захворювання і лікування тварин, підвищення їх
продуктивності, виробництва чистих продуктів харчування (ст. 1 Закону
від 25 червня 1992 р. «Про ветеринарну медицину»).

Стаття 251 КК містить «матеріальний» склад злочину, обов’язковою ознакою
якого є настання наслідків: а) поширення епізоотії – масового
захворювання тварин інфекційною хворобою та б) інших тяжких наслідків
-загибелі тварин чи птиці, захворювання людей (на такі самі хвороби),
значне зниження кількості чи якості продукції тваринництва, рибництва,
бджільництва тощо.

Порушення ветеринарних правил вчинюється необережно. Умисне поширення
епізоотій підпадає під ознаки ст. 113КК.

Відповідальними за ст. 251 КК є особи (посадові і приватні), на яких
ветеринарними правилами покладені обов’язки дотримуватися встановлених
вимог у галузі ветеринарної медицини і які досягли шістнадцятирічного
віку.

8.17. Умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону
держави, та об’єктів природно-заповідного фонду

Території, взяті під охорону держави, та об’єкти природно-заповідного
фонду визначені Законом України від 16 червня 1992 р. «Про
природно-заповідний фонд країни» (ЗУ Т. 3.- К., 1996.- С. 273-275). До
них нале-Іть, зокрема, природні заповідники, науково-дослідні станови,
біосферні заповідники, національні природні РКИ, ботанічні сади,
пам’ятки природи, заповідні уро-ВД, заказники тощо. Території, взяті під
охорону дерзи, та об’єкти природно-заповідного фонду, визначені юм
України від 13 липня 1978 р. «Про охорону і Істання пам’яток історії та
культури» (ВВР.- 1978-Ст. 426). До них віднесені споруди, пам’ятні

357

місця І предмети, що пов’язані з історичними подіями у житті народу;
суспільства і держави.

Стаття 252 КК передбачає відповідальність за спеціальний вид умисного
знищення чи пошкодження чужого майна (ст. 194КК).

Умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави,
чи об’єктів природно-заповідного фонду кваліфікується за ч. 1 ст. 252
КК.

Умисне знищення або пошкодження територій та об’єктів
природно-заповідного фонду чи взятих під охорону держави, вчинене
підпалом або іншим загальноне-безпечним способом, якщо діяння спричинило
загибель людей або інші тяжкі наслідки (знищення чи пошкодження особливо
цінних об’єктів, заподіяння особливо великої матеріальної шкоди),
кваліфікується за ч. 2 ст. 252 КК.

Злочин, передбачений ст. 252 КК, містить матеріальний склад злочину,
тобто злочин вважається закінченим з моменту знищення чи пошкодження
території чи об’єкта.

Знищення або пошкодження територій чи об’єктів природно-заповідного
фонду або взятих під охорону держави вчинюється умисно. Необережне
знищення чи пошкодження цих територій чи об’єктів утворює злочин,
передбачений ст. 196 КК.

Відповідальними за таке діяння є всі осудні особи, що досягли
шістнадцятирічного віку.

8.18. Проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля

Законом України від 26 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього
природного середовища» (ЗУ. Т. 2.- К., 1991.- С. 60-65) встановлена
вимога спорудження обов’язкових інженерних систем захисту довкілля
(очисних та обезбруднюючих споруд) і заборона введення в експлуатацію
споруд, будівель без такого захисту.

За ч. 1 ст. 253 КК кваліфікуються:

а) розробка і здача проектів чи іншої документації за

мовнику без обов’язкових інженерних систем захисту

довкілля або

б) введення в експлуатацію споруд без такого захисту,

358

Ідо таке порушення створило небезпеку настання тяжкої технологічної
аварії або екологічної катастрофи, загибелі людей, масового захворювання
населення або інших тяжких наслідків, а якщо така небезпека
перетворилася на реальність, діяння кваліфікується за ч. 2

ст. 253 КК.

Проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля можуть
бути вчинені умисно і необережно. Якщо таке діяння вчинюється умисно з
метою підриву чи ослаблення української держави, то вчинене утворює
злочин, передбачений ст. 113 КК.

Відповідальними за таке діяння є посадові чи спеціально уповноважені
особи, які є відповідальними за проектування чи експлуатацію споруд,
будівель з дотриманням правил захисту довкілля, і які досягли
шістнадцятирічного віку.

1

8.19. Безгосподарське використання земель

Земельний кодекс України зобов’язує власників земельних ділянок і
землекористувачів використовувати землі відповідно до їх призначення,
здійснювати заходи щодо охорони земель (ст. 40), зберігати і підвищувати
родючість грунтів, захищати землі від водної та вітрової ерозії, від
заростання чагарниками (ст. 84).

Безгосподарським є використання земель з порушенням вимог Земельного
кодексу, якщо таке господарювання призвело до тривалого зниження чи
втрату родючості земель, виведення земель із сільськогосподарського
обороту, до змивання гумусного шару чи до порушення структури грунту
(ст. 254 КК).

Склад злочину утворює злочинна недбалість власника земельної ділянки чи
землекористувача, яка призвела до настання таких наслідків через
невиконання чи неналежне виконання вимог Земельного кодексу.

Безгосподарське використання земель вчинюється необережно.

Ідповідальними за безгосподарське використання є всі власники
земельних ділянок і землекористу-чі> які досягли шістнадцятирічного
віку.

359

9. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОЇ БЕЗПЕКИ

Громадською безпекою називається сукупність суспільних відносин, що
створюються для захисту життя та здоров’я невизначеної кількості людей і
безпечного використання джерел підвищеної небезпеки.

На громадську безпеку посягають діяння, передбачені статтями 255-270 КК
України.

9.1. Створення злочинної організації

Злочинною визнається організація, яка має всі ознаки організації:

а) певну кількість членів, які є учасниками цієї органі

зації;

б) розроблений і схвалений учасниками організації

план (статут) злочинної діяльності організації (письмо

вий чи усний);

в) певну структуризацію – розподіл ролей, підпоряд

кованість членів організації;

г) наявність організатора (керівника);

д) прикриття своєї діяльності як своїми силами, так і з

допомогою сторонніх осіб (у тому числі і підкупом хаба

рами посадових осіб);

е) підбір нових членів організації;

ж) наявність загальних правил поведінки і дисципліни;

з) наявність матеріальної бази – транспорту, примі

щень, сховищ, коштів, засобів зв’язку тощо.

Злочинна організація може мати всі ці ознаки, а може деяких з них і не
мати.

Головною ознакою, за якою злочинна організація відрізняється від усіх
інших (виробничих, громадських, спортивних та інших) організацій – є
мета і завдання злочинної організації: вчинення одного або кількох
тяжких чи особливо тяжких (ч. 4 і ч. 5 ст. 12 КК) злочинів.

За ст. 255 КК, кваліфікується одне з зазначених у цій статті діянь:

– створення організації (підбір учасників, розподіл ролей, пошуки
матеріальних засобів – грошей, транспорту, приміщень тощо, розробка
планів, пошуки об’єктів нападу і т. ін.) з метою вчинення тяжкого чи
особливого тяжкого злочину;

360

– керівництво організацією (підбір членів, розробка

планів, постановка завдання і призначення виконавців,

отримання звітів про виконання завдання тощо);

– участь у злочинній організації (вступ до організа

ції, прийняття обов’язків члена організації, участь у роз

робці планів і участь у їх реалізації, дотримання встанов

лених організацією правил поведінки тощо);

– організація і проведення зборів (сходок) членів і

керівників різних злочинних організацій з метою роз

робки спільних планів дій;

– координація (погодженість) дій об’єднань злочин

них організацій і груп.

Від банди (ст. 257 КК) і від воєнізованого чи збройного формування (ст.
260 КК) злочинна організація відрізняється відсутністю зброї,
неозброєністю.

Створення (організація) озброєної злочинної організації з метою вчинення
нападів на підприємства, установи, організації чи на окремих громадян
кваліфікується як бандитизм за ст. 257 КК, а створення воєнізованих чи
збройних формувань для виконання політичних завдань -заст.260КК.

Створення злочинної організації вчинюється умисно з метою створити
організацію для вчинення одного чи кількох тяжких чи особливо тяжких
злочинів.

Відповідальність за створення злочинної організації настає з шістнадцяти
років.

Звільняється від кримінальної відповідальності особа, крім організатора
або керівника злочинної організації, за вчинення злочину, передбаченого
частиною першою цієї статті, якщо вона добровільно заявила про створення
злочинної організації або участь у ній та активно сприяла її розкриттю.

9.2. Сприяння учасникам

злочинної організації та укриття

їх злочинної діяльності

Стаття 256 КК передбачає відповідальність за причетність до діяльності
злочинної організації, тобто за дії, -1 не є співучастю у цій
діяльності, а є пособництвом, яке не було заздалегідь обіцяним і яке не
перебуває з

«ретними злочинами у причинному зв’язку. Причетна

361

до злочину діяльність перебуває у причинному зв’язку з діями, що
вчинюються після закінчення злочину – надання приміщень, сховищ, грошей,
документів тощо з метою допомогти злочинцям уникнути відповідальності за
злочинне діяння.

Таке сприяння (пособництво) учасникам злочинної організації можливе лише
одноразове, оскільки неодноразове таке сприяння стане у причинний
зв’язок з учиненням злочину і буде співучастю у цьому злочині, що
кваліфікується за ч. 5 ст. 27 КК і ст. 256 КК.

За ч. 1 ст. 256 КК кваліфікується заздалегідь не обіцяне сприяння
учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності
шляхом надання приміщень, сховищ, транспортних засобів, інформації,
документів, технічних пристроїв, грошей, цінних паперів, а також
заздалегідь не обіцяне здійснення інших дій по створенню умов, які
сприяють їх злочинній діяльності.

Сприяння учасникам злочинної організації або укриття їх злочинної
діяльності, вчинене повторно або посадовою особою, кваліфікується за ч.
2 ст. 256 КК.

Причетність до діяльності злочинної організації вчинюється умисно з
метою допомоги її учасникам уникнути відповідальності.

Відповідальність за заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинної
організації настає з шістнадцяти років.

9.3, Бандитизм

Суспільна небезпечність бандитизму полягає у посяганні на головні засади
громадської безпеки, на систему державного управління, а також на життя
і власність.

Закон передбачає три форми бандитизму:

– організацію озброєної банди;

– участь у банді;

– участь у вчинюваному бандою нападі.

Кожна із цих форм містить ознаки закінченого злочину.

Організація озброєної банди – це сукупність дій, спрямованих на
створення банди – організованої, озброєної, стійкої групи осіб, що
зорганізувалися для вчинення нападів на громадян, підприємства,
установи, організації.

362

Такими діями є:

– розроблення планів злочинної діяльності;

– вербування, пошуки учасників;

_ розподіл ролей між членами банди;

– добування, пошуки зброї;

– пошуки транспорту, коштів;

– вибір об’єктів для нападу тощо.

Якщо внаслідок цих дій банда не була створена, то вчинене кваліфікується
як замах на організацію банди за ст. 15іст.257КК.

Бандою називається група осіб, що характеризується такими ознаками:

– двоє і більше членів;

– стійкість групи визначають стабільність і згуртова

ність, тобто наявність планів на вчинення певної (неви-

значеної) кількості злочинів, або хоча б і одного, але та

кого, що вимагає занадто ретельної і всебічної підготов

ки, наприклад пограбування банку;

– озброєність групи, тобто наявність вогнепальної чи»

холодної зброї хоча б у одного із членів банди, про що

відомо іншим членам банди;

– мета створення банди – для вчинення нападів на фГ-

зичних і юридичних осіб (громадян і організації).

Організація озброєної банди є закінченим злочином з моменту її створення
незалежно від того, чи вчинили члени банди хоча б один напад.1

Участь у банді припускає вступ і прийняття в члени банди, участь у
обговоренні планів, знання про інших членів банди, її керівників тощо.

Участь у вчинюваних бандою нападах припускає дії осіб, які не є членами
банди, але які були залучені до участі в одному чи кількох нападах і які
усвідомлювали, Що чинять злочин у складі банди. Особи, які не були
Ієнами банди і не усвідомлювали факту її існування, але своїми діями
будь-як сприяли банді у вчиненні нападу, несуть відповідальність за
співучасть у злочині, який охоплювався їх умислом.

Ьандитизм охоплює заподіяння нападом будь-якої Ш, крім умисного
вбивства. Вчинення при бандит-

ня І995 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лип-эку «Про
судову практику в справах про бандитизм» // станов Пленуму Верховного
Суду України.- С. 126.

363

ському нападі умисного вбивства утворює сукупність злочинів,
передбачених ст. 115 і ст. 257 КК ‘

Бандитизм – злочин умисний, умисел прямий, оскільки учасники банди
бажають вчинити напад і заподіяти потерпілим певну шкоду.

Відповідальними за бандитизм є особи, яким до моменту вчинення злочину
виповнилося чотирнадцять років (ч. 2 ст. 22 КК).

9.4. Терористичний акт

Терористичним актом називається вбивство або погроза вчинити вбивство чи
застосувати до потерпілих жорстокі тортури з метою досягнення політичної
мети, а також учинення з такою метою вибухів, підпалів, затоплень або
інших дій, небезпечних для життя чи здоров’я людей, а також погроза
вчинити такі дії.

За ч. 1 ст. 258 ЮС кваліфікується терористичний акт, тобто застосування
зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку
для життя чи здоров’я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи
настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою
порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації
воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення, або з метою впливу на
прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної
влади, посадовими особами цих органів, об’єднаннями громадян, юридичними
особами, а також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою.

Суб’єктивна сторона терористичного акту характеризується прямим умислом
і політичною метою – порушити громадську безпеку, залякати населення,
спровокувати воєнний конфлікт, міжнародні ускладнення або добитися
бажаного рішення органами державної влади чи посадовими особами,
об’єднаннями громадян, юридичними особами або привернути увагу
громадськості до певних політичних чи релігійних поглядів терориста.

1 Пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 липня 1995
року. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду У країни-С. 127.

364

Вчинення терористичного акту за попередньою змовою групою осіб або
повторно, або якщо терористичним актом була заподіяна значна майнова
шкода або інші тяж–і наслідки, кваліфікується за ч. 2 ст. 258 КК, а
якщо те-плпистичним актом була заподіяна смерть хоча б однієї Едини-за
4.3ст. 258 КК.

За ч. 4 ст. 258 КК кваліфікується створення терористичної групи чи
терористичної організації, керівництво такою групою чи організацією і
участь у такій групі чи організації, а також матеріальне, організаційне
чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи
терористичної організації.

Терористична група характеризується такими ознаками:

а) двоє чи більше членів групи;

б) домовленість про спільне вчинення одного чи кіль

кох злочинів, передбачених частинами 1,2 або 3 ст. 258 КК

або ст. 349 КК.

Терористична організація характеризується тим, що кілька осіб:

а) з метою вчинення одного чи кількох злочинів, перед

бачених частинами 1, 2 або 3 ст. 258 КК або ст. 349 КК,

здійснили в межах об’єднання розподіл функцій;

б) досягли домовленості про певні правила поведінки

під час підготовки і вчинення цих злочинів.

Терористичний акт вчинюється умисно з політичною метою.

Відповідальність за терористичний акт настає з чотирнадцяти років (ч. 2
ст. 22 КК).

Частина 5 ст. 258 КК передбачає спеціальний вид звільнення особи від
відповідальності за участь у терористичній групі чи терористичній
організації (ч. 4 ст. 258 КК) за сукупністю умов:

а) особа не була організатором чи керівником терорис-

ичної групи чи організації;

б) особа добровільно заявила про створення терорис

тичної групи чи терористичної організації правоохорон

ним органам;

О особа сприяла припиненню існування чи діяльності їористичної групи або
організації або сприяла роз-Іттю злочинів, учинених терористичною групою
чи організацією;

)в її діях немає складу іншого злочину.

365

9.5. Завідомо неправдиве повідомлення

про загрозу безпеці громадян, знищення

чи пошкодження об’єктів власності

Стаття 259 КК передбачає відповідальність за спеціальний вид
неправдивого повідомлення про вчинення злочину – терористичного акту.

За ч. 1 ст. 259 КК кваліфікує зазнаки, тобто безсумнівно для винної
особи, неправдиве повідомлення про терористичний акт, яким створювалася
загроза для життя людей чи настання інших тяжких наслідків (тілесних
ушкоджень багатьом людям, заподіянням великої матеріальної шкоди тощо).
Завідомо неправдиве повідомлення може стосуватися підготовки вибуху,
підпалу чи інших дій, що загрожують загибелі людей чи настанням інших
тяжких наслідків.

Якщо неправдиве повідомлення було вчинене повторно або спричинило тяжкі
наслідки, то діяння кваліфікується за ч. 2 ст. 259 КК.

Неправдиве повідомлення вчинюється умисно. Повідомлення про
терористичний акт внаслідок помилки складу злочину не утворює.

Мотивами неправдивого повідомлення про терористичний акт можуть бути
різні спонукання – кар’єризм, помста, хуліганство тощо.

Відповідальність за неправдиве повідомлення про терористичний акт настає
з шістнадцяти років.

9.6. Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних
формувань

Згідно з чинним законодавством в Україні створюються:

а) Збройні Сили України; б) Національна гвардія України; в) Служба
безпеки України; г) формування і підрозділи МВС; д) Прикордонні війська
України; е) Управління охорони вищих посадових осіб України та деякі
інші.

Складом злочину є створення (організація) не передбачених законодавством
воєнізованих чи збройних формувань.

366

Згідно з пунктами 1 і 2 примітки до ст. 260 КК, воєнізованими визнаються
формування, які мають організаційну структуру військового типу, а саме:
єдиноначальність, підпорядкованість та дисципліну, і у яких проводиться
військова або стройова чи фізична підготовка. Збройними визнаються
воєнізовані групи, які незаконно мають на озброєнні придатну для
використання вогнепальну, вибухову чи іншу зброю.

За ч. 1 ст. 260 КК кваліфікується створення не передбачених законами
України воєнізованих формувань або участь у їх діяльності, а за ч. 2 ст.
260 КК – створення не передбачених законом збройних формувань або участь
у їх діяльності.

Створення незаконних воєнізованих чи збройних формувань чи груп і
активна участь у їхній діяльності вчинюються умисно і з метою
використання таких формувань чи груп для досягнення політичної мети –
вирішення політичних проблем із застосуванням військової сили.

Керівництво незаконними збройними чи воєнізованими формуваннями, їх
фінансування, постачання їм зброї, боєприпасів, вибухових речовин чи
військової техніки кваліфікуються за ч. З ст. 260 КК.

Участь у складі воєнізованого або збройного формування у нападі на
підприємства, установи, організації або на громадян кваліфікується за ч.
4 ст. 260 КК.

Якщо вчинення збройним чи воєнізованим формуванням нападу призвело до
загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків, то діяння
кваліфікується за ч. 5 ст. 260 КК.

Керівництво незаконним воєнізованим чи збройним формуванням, його
зброєю, боєприпасами або військовою технікою, як і участь у складі
такого формування чи групи, (ч. З ст. 260 КК) відрізняється від
бандитизму (ст. 257 КК) політичною метою і політичними проблемами, для
вирішення яких створюються й діють такі рормування і групи.

Відповідальність за ст. 260 КК настає з шістнадцяти

Ядповідальними є організатори та керівники воє-

аних формувань і груп, а також особи, які безпосе-

брали участь у нападі, вчиненому воєнізованим

муванням чи групою. Якщо участь у такому нападі

1 особи віком від чотирнадцяти до шістнадцяти

367

І

років, то вони підлягають кримінальній відповідальності лише за злочини,
вказані у ч. 2 ст. 22 КК, які ці особи безпосередньо вчинили чи брали
участь у їх вчиненні.

Частина 6 ст. 260 КК передбачає спеціальний вид звільнення від
кримінальної відповідальності учасника незаконного воєнізованого
формування чи групи за умови, що він добровільно вийшов з такого
формування чи групи і повідомив про їх існування органи державної влади.

9.7. Напад на об’єкти, на яких є предмети, що становлять підвищену
небезпеку

Діяння, передбачене ст. 261 КК, посягає на громадську безпеку, на життя
і здоров’я невизначеної кількості людей.

Предметами цього посягання можуть бути об’єкти, на яких виготовляються,
зберігаються, використовуються чи якими транспортуються радіоактивні,
хімічні, біологічні чи вибухонебезпечні матеріали, речовини, предмети.

Напад на об’єкти підвищеної небезпечності вчинюється з метою захоплення,
пошкодження або знищення цих об’єктів.

Якщо напад на об’єкти, на яких є предмети, що становлять підвищену
небезпеку, вчинюється з корисливою метою, то діяння кваліфікується за
сукупністю злочинів заст. 187ККіст.261 КК.

Діяння, передбачене ст. 261 КК, визнається закінченим з моменту початку
нападу, незалежно від того, чи вдалося винним захопити, пошкодити чи
знищити такий об’єкт.

Відповідальність за напад на об’єкти підвищеної небезпеки настає з
шістнадцяти років.

9.8. Викрадення вогнепальної зброї,

бойових припасів, вибухових речовин

або радіоактивних матеріалів

Предметами викрадення, яке кваліфікується за ч. 1 ст. 262 КК, є
вогнепальна зброя (крім гладкоствольної мисливської), бойові припаси до
зброї, вибухові речовини, вибухові пристрої і радіоактивні матеріали.

368

Наступне за викраденням носіння або збут вогнепальної зброї утворює
сукупність злочинів, передбачених ст. 262 КК і ст. 263 КК. Незаконне
зберігання викраденої вогнепальної зброї окремого злочину не утворює,
оскільки викрадення без зберігання (тимчасового) неможливе.
Відповідальними за зберігання зброї взагалі не можуть бути особи, які цю
зброю викрали (вони не зберігають її, а незаконно володіють нею).

Викрадення зброї, бойових припасів, радіоактивних матеріалів чи
вибухових речовин, вчинене повторно або за попередньою змовою групою
осіб чи посадовою особою, кваліфікується за ч. 2 ст. 262 КК.

Вчинення такого злочину організованою групою, а також способом нападу
(розбоєм), або вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових
речовин чи радіоактивних матеріалів, поєднане з насильством, небезпечним
для життя і здоров’я потерпілих, кваліфікується за ч. З ст. 262 КК.

Викрадення зброї, бойових припасів, радіоактивних матеріалів або
вибухових речовин з метою вчинення злочину (вбивства, знищення чи
пошкодження майна тощо) кваліфікується за сукупністю злочинів,
передбачених ст. 262 КК і тією статтею КК, яка передбачає
відповідальність за готування до вчинення злочину.

Викрадення, привласнення чи вимагання завжди є умисними.

Відповідальність за викрадення зброї, бойових припасів і вибухових
речовин, вчинене таємно, відкрито І розбійним нападом, настає з
чотирнадцяти років, а вчинене із використанням посадових повноважень,
привласненням чи розтратою – з шістнадцяти років.

9.9. Незаконне поводження зі зброєю,

бойовими припасами або вибуховими речовинами

Неконтрольоване розповсюдження і поводження зі зброєю створює загрозу
громадській безпеці, життю і здоров’ю людей.

Предметами злочину, який кваліфікується за ч. 1 :- 263 КК,
визнаються: а) вогнепальна зброя; б) бойові Ірипаси; в) вибухові
речовини і г) вибухові пристрої, н перебувають у винної особи без
дозволу.

369

До вогнепальної зброї належать усі пристрої, в яких для пострілу та
ураження живої цілі використовується сила порохових газів.

До предметів злочину, передбаченого ст. 263 КК, не належать мисливські
рушниці, пневматичні і газові рушниці та пістолети, стартові, сигнальні
й будівельні пістолети, ракетниці та ін., які не призначені для ураження
людей (зазначені об’єкти, перероблені для ураження людей, наприклад
обріз, є предметами цього злочину).

До холодної зброї належать: ріжучі, рубаючі, колючі знаряддя, призначені
для ураження людей,- фінські ножі, кинджали, шаблі, кортики, кастети,
нунчаки, стилети та ін. ‘

Бойовими припасами називаються припаси до зброї -патрони, міни, снаряди,
а також інші знаряддя, що споряджені вибуховими речовинами і призначені
для стрільби.

За ч. 1 ст. 263 КК кваліфікуються: носіння, зберігання, ремонт,
придбання, виготовлення або збут вогнепальної зброї без належного
дозволу. Відносно холодної зброї кримінальне караними є лише носіння,
виготовлення, ремонт або збут без належного дозволу, які кваліфікуються
за ч. 2 ст. 263 КК.

Вчинення злочину з використанням зброї, бойових припасів чи вибухових
речовин, що перебували у незаконному володінні винної особи, утворює
сукупність злочинів і кваліфікується за ст. 263 КК і статтею КК, яка
передбачає відповідальність за вчинений злочин (крім бандитизму – ст.
257 КК).

Діяння, передбачене ст. 263 КК, вчинюється умисно.

Відповідальність за незаконне виготовлення, придбання, зберігання або
збут зброї настає з шістнадцяти років.

Згідно з ч. З ст. 263 КК, особа, яка добровільно здала органам влади
зброю, бойові припаси чи вибухові речовини або пристрої, звільняється
від кримінальної відповідальності.

9.10. Недбале зберігання вогнепальної зброї або боєприпасів

Предметами недбалого зберігання є лише вогнепальна зброя (в тому числі й
мисливська гладкоствольна) і боєприпаси, що зберігалися у винної особи
на законних підставах. Недбале зберігання зброї і боєприпасів, якими
особа володіла незаконно, підпадає під ознаки ст. 263 КК.

370

За статтею 264 КК кваліфікується лише таке порушення правил зберігання
вогнепальної зброї і боєприпасів до неї, яке спричинило людські жертви
(загибель хоча б однієї людини) або інші тяжкі наслідки (заподіяння
тяжких тілесних ушкоджень, великої майнової шкоди тощо).

Недбале зберігання зброї чи боєприпасів вчинюється необережно.

Відповідальність за недбале зберігання зброї настає з шістнадцяти років.

9о11о Незаконне поводження з радіоактивними матеріалами

Предметом злочину, передбаченого ст. 265 КК, є радіоактивні матеріали –
джерела іонізуючого випромінювання, радіоактивні речовини і ядерні
матеріали, що перебувають у будь-якому фізичному стані в установці або у
виробі чи в іншому вигляді без передбаченого законом дозволу. Належність
тих чи інших матеріалів до радіоактивних визначає відповідна експертиза.

За ч. і ст. 265 КК кваліфікується придбання, носіння, зберігання,
використання, передача, видозмінення, знищення, розпилення або
руйнування радіоактивних матеріалів (джерел іонізуючого випромінювання,
радіоактивних речовин або ядерних матеріалів, що перебувають у
будь-якому фізичному стані в установці або виробі чи в іншому вигляді)
без передбаченого законом дозволу.

Незаконне поводження з радіоактивними матеріалами, якщо воно спричинило
загибель людей або настання інших тяжких наслідків, кваліфікується за ч.
2 ст. 265 КК.

Діяння, передбачене ст. 265 КК, може бути вчинене УМИСНО і необережно.

Відповідальність за незаконне поводження з радіоактивними матеріалами
настає з шістнадцяти років.

9.12. Погроза вчинити викрадення або використати радіоактивні матеріали

Н0г3лочин» передбачений ст. 266 КК, є шантажем держав-Іну чи міжнародної
організації, фізичної або юри-^!_! ^и 3 метою примусити їх вчинити
будь-яку дію ‘иматися від неї засобом погрози, вчинити викра-

371

дення або використати радіоактивні матеріали, якщо були підстави
сподіватися реалізації такої погрози. Засобом такого шантажу є погроза
вчинити розкрадання радіоактивних матеріалів (ч. 1 ст. 266 КК) або
використати їх для вбивства людей чи заподіяння інших тяжких наслідків
(ч. 2 ст. 266 КК). Способи погрози (усно, письмово, по телефону, через
третіх осіб) юридичного значення не мають.

Злочин вчинюється умисно, як правило, з метою досягнення політичних чи
економічних вимог.

Відповідальність за погрозу вчинити розкрадання радіоактивних матеріалів
або їх використання настає з шістнадцяти років.

9.13. Порушення правил поводження

з вибуховими, легкозаймистими та їдкими

речовинами або радіоактивними матеріалами

Вибуховими називаються речовини, які без доступу кисню здатні до
хімічної реакції з виділенням великої кількості газів, високої
температури, що призводить до руйнування навколишніх предметів. До таких
речовин належать: динаміт, тротил, порох та ін.

Для забезпечення охорони людей встановлено правила зберігання,
використання, обліку і перевезення цих речовин. Порушення таких
спеціальних правил безпеки поводження з цими загальнонебезпечними
речовинами утворює об’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 267 КК.

Для здійснення безпечного поводження з радіоактивними матеріалами
встановлено спеціальні правила -правила зберігання, використання,
обліку, перевезення та ін. (знешкодження, захоронения тощо).

За ч. 1 ст. 267 КК кваліфікується порушення правил зберігання,
використання, обліку, перевезення вибухових речовин чи радіоактивних
матеріалів або інших правил поводження з ними, а також незаконне
пересилання цих речовин чи матеріалів поштою або вантажем, якщо це
порушення створило небезпеку загибелі людей або настання інших тяжких
наслідків.

За частиною 2 статті 267 КК кваліфікується порушення правил поводження з
вибуховими речовинами та радіоактивними матеріалами, якщо ці порушення
спричинили загибель людей або інші тяжкі наслідки, а також за

372

незаконне пересилання поштою або багажем легкозаймистих чи їдких
речовин, якщо вони спричинили настання таких самих наслідків.

Предметами незаконної пересилки є легкозаймисті (ст. 269 КК) або їдкі
речовини. До їдких речовин належать усі види кислот та лугів (сірчана
кислота, їдкий натр тощо).

Ті самі діяння (перелічені у ч. 1 ст. 267), також незаконне пересилання
цих речовин поштою чи багажем, якщо ці дії спричинили тяжкі наслідки –
смерть потерпілих чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень або велику
майнову шкоду, кваліфікується за ч. 2 ст. 267 КК.

Незаконна пересилка легкозаймистих чи їдких речовин вчинюється
необережно.

Відповідальність за порушення правил поводження з вибуховими,
легкозаймистими та їдкими речовинами або радіоактивними матеріалами
настає з шістнадцяти років.

9.14. Незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної
сировини

Перелік небезпечних відходів, ввезення яких в Україну заборонено,
встановлено постановою Кабінету Міністрів України № 117 від 22 лютого
1994 р. До них належать, зокрема, радіоактивні відходи, відходи з
лікарень, тваринницьких ферм і т. ін. Контроль за ввезенням на територію
України і транзитом через її територію відходів чи вторинної сировини
здійснює Міністерство охорони навколишнього середовища України.

За частиною 1 ст. 268 КК України кваліфікується ввезення на територію
України чи транзит через її територію відходів чи вторинної сировини без
належного дозволу, тобто матеріалів, на ввезення чи транзит яких мусить
бути видано відповідний дозвіл.

За частиною 2 ст. 268 КК України кваліфікується ввезення на територію
України речовин чи матеріалів, що

Іежать до категорії небезпечних відходів, які заборо-

лься до ввезення, тобто таких, на ввезення яких до-віл зовсім не
видається

Ввезення на територію України чи транзит через її тери-

PUO відходів чи вторинної сировини вчинюються умисно. р0
.1ДПовІДальність за таке діяння настає з шістнадцяти

373

9.15. Незаконне перевезення

на повітряному судні вибухових

або легкозаймистих речовин

Легкозаймистими називаються речовини, здатні спалахувати при температурі
не більше 61 °С вище нуля. До них належать рідини: бензин, спирт,
ацетон, ефір та ін., а також речовини, здатні займатися від контакту з
водою, з деякими окислювачами (сірка, фосфористий калій тощо).

Вибуховими називаються речовини, які без доступу кисню здатні до
хімічної реакції з виділенням великої кількості газів, високої
температури, що призводить до вибуху (динаміт, тротил, порох та деякі
інші).

Склад злочину утворює перевезення пасажиром на будь-якому повітряному
судні вибухових або легкозаймистих речовин, незалежно від настання
злочинних наслідків (ч. 1 ст. 269 КК). Якщо діяння призвело до загибелі
людей чи настання інших тяжких наслідків, то воно кваліфікується за ч. 2
ст. 269 КК.

Відповідальність за ст. 269 КК настає з шістнадцяти років.

Діяння, передбачене ст. 269 КК, вчинюється необережно. Умисне таке
заподіяння шкоди (ч. 2 ст. 269 КК) утворює склад злочину диверсії (ст.
113 КК).

9.16. Порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки

Пожежею називається неконтрольоване горіння за межами спеціального
вогнища з настанням тяжких наслідків.

Порушенням правил пожежної безпеки є недотримання чи невиконання вимог,
установлених для запобігання пожежам, і протипожежного захисту.

Частина 1 ст. 270 КК передбачає відповідальність за допущене порушення
правил пожежної безпеки, якщо таке порушення спричинило виникнення
пожежі, якою заподіяна шкода здоров’ю людей або майнова шкода у великому
розмірі. Згідно з приміткою до ст. 270 КК майнова шкода визнається
заподіяною у великому розмірі (ч. 1 ст. 270 КК), якщо прямі збитки
складають суму, яка у триста і більше разів перевищує неоподатковуваний

374

мінімум доходів громадян, а в особливо великому розмірі (ч. 2 ст. 270
КК),- якщо прямі збитки складають суму, яка У тисячу і більше разів
перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

За частиною 2 ст. 270 КК України кваліфікується порушення вимог, якщо
воно спричинило людські жертви [смерть хоча б одного потерпілого) або
інші тяжкі наслідки (заподіяння потерпілим тяжких тілесних ушкоджень,
великих майнових збитків тощо).

порушення правил пожежної безпеки вчинюється необережно. Умисне вчинення
пожежі (підпалу) кваліфікується за ч. 2 ст. 194 КК або за ст. 113 КК.

Відповідальність за порушення вимог пожежної безпеки настає з
шістнадцяти років. Посадові особи підлягають відповідальності за ст. 270
КК лише у тих випадках, коли спеціальними наказами, інструкціями,
статутами на цих осіб були покладені обов’язки по забезпеченню пожежної
безпеки на підприємстві, установі чи в організації.

10. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ БЕЗПЕКИ ВИРОБНИЦТВА

Статтею 43 Конституції України кожній особі гарантується право на
належні, безпечні і здорові умови праці. Безпека виробництва – це
безпечні і здорові умови праці, які виключають заподіяння шкоди здоров’ю
працівників. Усі норми, що віднесені до розділу X – «Злочини проти
безпеки виробництва»,- передбачають відповідальність за такі порушення
безпеки виробництва, які призвели до заподіяння шкоди здоров’ю людей, до
загибелі людей чи які створили загрозу загибелі людей відних правил. При притягненні особи до кримі-

повідальності за порушення цих правил у кож-

нкретному випадку повинні бути точно визначе-

375

ні і вказані конкретні правила, які порушила притягнута до кримінальної
відповідальності особа.

До кримінальної справи повинен бути доданий витяг із встановлених
правовими актами правил безпеки виробництва, у якому має бути вказане
конкретне правило, що було порушене, і порушення якого призвело чи могло
призвести до заподіяння шкоди здоров’ю працівників.

10.1. Порушення вимог законодавства про охорону праці

Конституцією України кожному гарантується право на належні, безпечні і
здорові умови праці (ст. 43).

Діяння, передбачене ст. 271 КК, посягає на безпечні умови праці. Згідно
з Законом України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці» усім
працівникам державних і громадських підприємств і організацій повинні
бути забезпечені безпечні умови праці.

Об’єктивно діяння, передбачені ст. 271 КК, полягають у порушенні правил
техніки безпеки, правил промислової санітарії або інших правил охорони
праці. Стаття 271 КК містить бланкетні (ті, що відсилають до інших
актів) норми, і тому в кожному конкретному випадку настання на
підприємстві чи в організації нещасних випадків з людьми (загибель,
заподіяння тілесних ушкоджень) необхідно встановлювати конкретні
правила, що були порушені.

За ч. 1 ст. 271 КК діяння кваліфікується у випадках, коли порушенням
встановлених правил заподіяна шкода здоров’ю працівників підприємства,
організації внаслідок порушення правил техніки безпеки чи промислової
санітарії.

За ч. 2 ст. 271 КК відповідальність настає у випадках, коли порушення
правил техніки безпеки чи промислової санітарії або інших правил охорони
праці спричинило нещасні випадки з людьми (смерть, тілесні ушкодження,
втрата працездатності тощо) або інші тяжкі наслідки (захворювання людей,
великі матеріальні збитки тощо).

Суб’єктивно порушення правил охорони праці вчинюється необережно. При
умисному поставленні робітника у такі умови праці, в яких йому була
заподіяна смерть або тілесні ушкодження, відповідальність винної особи
настає за злочини проти особи.

376

Відповідальними за ст. 271 КК є посадові особи, які за посадою
зобов’язані забезпечити на певній ділянці роботи безпечні умови праці, а
також громадяни – суб’єкти підприємницької діяльності, які зобов’язані
згідно з законом абезпечити безпечні умови праці на своєму підприємстві.

10.2. Порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною
небезпекою

Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на належні,
безпечні і здорові умови праці.

Це право кожної особи є особливо важливим при виконанні робіт з
підвищеною небезпекою, до яких належать, зокрема, гірничі, будівельні та
інші роботи.

Стаття 272 КК передбачає відповідальність за порушення правил безпеки
при проведенні гірничих, будівельних та інших робіт з підвищеною
небезпекою.

Гірничими називаються роботи по розробці і видобуванню корисних копалин
(вугілля, руди, мармуру, бокситів та ін.), їх проведення
характеризується підвищеною небезпечністю для працівників, тому
виробничі процеси регулюються спеціальними правилами.

Склад злочину утворюють порушення правил безпеки гірничих робіт, якщо
таке порушення створило загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких
наслідків або призвело до заподіяння шкоди здоров’ю потерпілого (ч. 1
ст. 272 КК). Якщо порушення правил гірничих робіт спричинило людські
жертви чи інші тяжкі наслідки, то діяння кваліфікується за ч. 2 ст. 272
КК.

Будівельними визнаються правила, що регулюють

роботи при будівництві чи ремонті будинків, споруд то-

Порушеннями їх можуть бути відступи від проектів,

використання непередбачених матеріалів, порушення

технологій тощо.

Санітарні правила – це норми захисту людей від пи-У (наприклад цементу),
випарів фарб, лаків, їдких речо-*ин тощо.

н РУшення правил безпеки при виконані будівель-

‘ ‘ Г1Рничих чи інших робіт з підвищеною небезпекою

заПоП Цінників вчинюється необережно. При умисному

Жень ” пРац*вникУ смерті чи тяжких тілесних ушкод-

Щповідальність настає за вчинення злочинів проти

Яза’т.115ККчи121КК.

377

Склад злочину утворює порушення встановлених пря вил, якщо воно
створювало загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків чи
заподіяло шкоду здоров’ю потерпілого. Порушення правил, яке спричинило
людські жертви чи інші тяжкі наслідки, кваліфікується за ч. 2 ст. 272
КК.

Відповідальність за порушення будівельних, гірничих та інших правил
безпеки настає з шістнадцяти років.

10.3. Порушення правил безпеки

на вибухонебезпечних підприємствах

або у вибухонебезпечних цехах

Дія ст. 273 КК поширюється лише на вибухонебезпечні підприємства (цехи),
підприємства, які в установленому порядку зараховані до категорії
вибухонебезпечних.

Стаття 273 КК передбачає відповідальність як за порушення правил
вибухозапобігання (усунення загрози вибуху), так і правил вибухозахисту
(захисту від можливого вибуху).

За ч. 1 ст. 273 КК кваліфікується порушення правил безпеки, якщо ці
порушення створили загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких
наслідків або заподіяли шкоду здоров’ю потерпілого. Ч. 2 ст. 273 КК
передбачає відповідальність за порушення правил безпеки, якщо воно
спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки.

Відповідальними за порушення правил безпеки на вибухонебезпечних
підприємствах або у вибухонебезпечних цехах є особи, на яких було
покладено обов’язок дотримання цих правил.

Відповідальність за порушення правил безпеки на вибухонебезпечних
підприємствах настає з шістнадцяти років.

10 А Порушення правил ядерної або радіаційної безпеки

Законом України від 8 лютого 1995 р. «Про використання ядерної енергії
та радіаційні матеріали» встане* лені правила поводження з ними.

378

Радіоактивними матеріалами називаються матеріа-

и природного чи штучного походження, які є джерела-

іонізуючого випромінювання і перебувають у будь-

якому стані.

Ядерними матеріалами є уран І торій у вигляді металу сплаву чи у певній
концентрації з іншими матеріалами, а також інші матеріали, які
розщеплюються.

Склад злочину утворюють порушення на виробництві правил ядерної чи
радіаційної безпеки, якщо таке порушення створило загрозу загибелі людей
чи настання інших тяжких наслідків або заподіяло шкоду здоров’ю
потерпілого (ч. 1 ст. 274 КК), чи спричинило загибель людей або інші
тяжкі наслідки – шкоду здоров’ю багатьох потерпілих чи велику
матеріальну шкоду (ч. 2 ст. 274 КК).

Порушення правил ядерної чи радіаційної безпеки вважається закінченим
злочином з моменту створення загрози загибелі людей чи настання інших
тяжких наслідків або з моменту заподіяння шкоди здоров’ю потерпілого (ч.
1 ст. 274 КК) чи з моменту загибелі хоча б одного потерпілого, або з
моменту настання інших тяжких наслідків (ч. 2 ст. 274 КК).

Порушення правил ядерної чи радіаційної безпеки вчинюється необережно.
Умисне заподіяння такої шкоди внаслідок порушення правил ядерної безпеки
повинно кваліфікуватися за ст. 113 або за ст. 115 чи ст. 121 КК в
залежності від конкретних обставин вчиненого злочину та спричинених
наслідків.

Відповідальними за порушення правил ядерної чи радіаційної безпеки є
посадові особи, які були зобов’язані забезпечити дотримання цих правил.

10.5. Порушення правил, що стосуються

безпечного використання промислової

продукції або безпечної експлуатації

будівель і споруд

виДом посягання на безпеку виробництва є пРод ‘ пРавил
безпечного використання промислової щ0 ^ ! безпечної експлуатації
будівель і споруд, як-порушення створило загрозу загибелі людей чи

379

настання інших тяжких наслідків або заподіяло шкоду Зд0 ров’ю
потерпілого (ч. І ст. 275 КК) чи спричинило загибель людей, або інші
тяжкі наслідки (шкоду здоров’^ кількох осіб, велику матеріальну шкоду
тощо) (ч т СТ.275КК).

Склад злочину утворює порушення під час розробки конструювання,
виготовлення чи зберігання промислової продукції правил безпечного її
використання, правил безпечної експлуатації будівель і споруд, які
встановлені для забезпечення безпеки виробництва.

Порушення правил вважається закінченим злочином з моменту створення
загрози загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або з моменту
заподіяння потерпілому шкоди здоров’ю (ч. t ст. 275 КК), або з моменту
загибелі хоча б одного потерпілого чи настання інших тяжких наслідків
(ч. 2 ст. 275 КК).

Порушення правил, передбачених ст. 275 КК, вчинюється необережно. Умисне
порушення таких правил з метою заподіяння матеріальної шкоди
кваліфікується за ст. 194 КК, а з метою вчинити вбивство – за ст. 115КК.

Відповідальними за порушення правил безпечного поводження з промисловою
продукцією чи експлуатації будівель і споруд є особи, які були
зобов’язані забезпечити дотримання цих правил.

11. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ

БЕЗПЕКИ РУХУ ТА ЕКСПЛУАТАЦІЇ

ТРАНСПОРТУ

Останні десятиріччя XX століття характеризуються бурхливим розвитком
транспорту. В сучасних умовах транспорт виконує не тільки роль засобу
пересування пасажирів та вантажів. Транспортна система перетворилась на
складову частину загального прогресу людства, залучаючи народи і країни
до найсучасніших досягнен цивілізації у найрізноманітніших галузях. Цей
прои набуває свого розвитку і в Україні, яка поряд з іншим

380

вропейськими державами має досить велику і розвинуту транспортну
систему, зв’язану з багатьма країнами світу, [bo систему складають
повітряний, морський, річковий, залізничний, автомобільний,
магістрально-трубопровідний транспорт, метрополітени, розвинута сітка
міського та позаміського електричного та різноманітного відомчого
транспорту.

Від рівня безпеки функціонування транспортної системи значною мірою
залежить успішне вирішення соціально-економічних програм української
держави. Але разом із розвитком транспортної системи та зростанням
кількості транспортних засобів зростають і рівень транспортних злочинів,
і кількість загиблих і поранених на транспорті, вже не кажучи про
величезні матеріальні збитки.

За роки незалежності в Україні розпочато складну роботу, спрямовану на
створення нормативно-правової бази, що має забезпечити безпечність
функціонування транспорту.

Серед правових заходів важливе значення у боротьбі з правопорушеннями на
транспорті має правильне застосування кримінального законодавства.

У чинному Кримінальному кодексі України відповідальність за злочини
проти безпеки руху та експлуатації транспорту передбачена статтями
276-292 (розділ XI). Більшість із них існує в законі давно, але,
незважаючи на це, як свідчить аналіз слідчої, судової та прокурорської
практики, при застосуванні цих норм трапляються помилки, які порушують
принципи і завдання кримінального закону. Для їх попередження важливе
значення має узагальнення і вивчення практичного досвіду правоохоронних
органів, використання рекомендацій судової практи-

Верховного Суду України, наукових досліджень фахівців з цієї проблеми.

Іевне значення для юридичної практики має і судо-

И ПРЄЦ5ДЄНТ ~ тобто рішення суду у конкретній кри-

Ільній справі. Однак вивчення та теоретичне осмис-

ня судової практики здійснюється поки що недоста-

Дос°’ одного боку, цей важливий і цінний практичний

використовується не повною мірою, а з іншого –

Даці ‘ НЄ ОТРИМУЄ необхідних наукових рекомен-

381

11.1. Порушення правил безпеки руху або експлуатації транспорту

Злочин, передбачений ст. 276 КК України, посягає на безпеку руху
головних видів транспорту – залізничного водного, повітряного,
загрожує громадській безпеці’ життю та здоров’ю людей, відносинам
власності.

Об’єктивна сторона діяння проявляється у:

а) порушенні правил безпеки руху та експлуатації

транспорту, в недоброякісному ремонті транспортних

засобів, засобів сигналізації та зв’язку;

б) створенні небезпеки для життя людей або настанні

інших тяжких наслідків (ч. 1 ст. 276 КК), у спричиненні

потерпілому середньої тяжкості або тяжких тілесних

ушкоджень чи у заподіянні великої матеріальної шкоди

(ч. 2 ст. 276 КІС), у спричиненні загибелі людей (ч. З

ст. 276 КК);

в) наявності причинного зв’язку між порушенням за

значених правил та наслідками, що настали, чи загрозою

їх настання.

Залізничний транспорт – це всі види механічного рейкового транспорту, до
якого належать залізничні шляхи сполучень, рухомий склад та їх
комунікації, крім трамваю та фунікулеру.

Водний транспорт – це морський, річковий та озерний транспорт, вантажні,
риболовецькі та інші судна, водні шляхи та комунікації. До водного
транспорту у розумінні ст. 276 КК не належать маломірні судна – човни,
яхти тощо.

Повітряний транспорт – це всі види повітряних суден: літаки, дирижаблі,
гелікоптери, планери тощо (ст. 15 Повітряного кодексу // ВВР – 1993- №
25 – Ст. 274).

Відповідальність за ст. 276 КК настає лише у випадку порушення правил
безпеки руху чи експлуатації цих видів транспорту.

За ч. 1 ст. 276 КК кваліфікується порушення правил безпеки руху або
експлуатації транспорту, а також недоброякісних засобів, колій, засобів
сигналізації чи зв’язку, якщо таке порушення створило небезпеку для
життя людей або призвело до настання інших тяжких наслідків.

За ч. 2 ст. 276 КК кваліфікується порушення правил безпеки чи
експлуатації транспорту, яке спричинило

382

терпілому середньої тяжкості чи тяжкі ушкодження або заподіяло велику
матеріальну шкоду, а якщо таке ‘рушення спричинило загибель людей (хоча
б однієї особи),- діяння кваліфікується за ч. З ст. 276 КК.

Відповідальними за ст. 276 КК є лише працівники цих идів транспорту,
діяльність яких безпосередньо пов’язана з експлуатацією та ремонтом
транспортних засобів і в службові обов’язки яких входило забезпечення
правил безпеки руху чи експлуатації транспорту.

Порушення правил безпеки руху чи експлуатації транспорту вчинюється лише
необережно – працівник транспорту, порушуючи правила безпеки руху чи
ремонту, са-монадійно розраховує відвернути настання суспільно
небезпечних наслідків або не передбачає їх настання, хоча має можливість
їх передбачити. Умисне порушення правил безпеки руху чи експлуатації
транспорту утворює інший склад злочину – диверсію (ст. 113 КК) або
пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277 КК).

11.2. Пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів

Суспільна небезпечність діяння, передбаченого ст. 277 КК, полягає у
загрозі громадській безпеці, життю і здоров’ю людей.

Транспортними засобами як предметами злочину є пасажирські та вантажні
платформи, мости, віадуки, тунелі, естакади, шлюзи, причали тощо.

Засоби зв’язку та сигналізації – це світлофори, семафори, радіомаяки,
локатори, телефони та ін.

Зруйнуванням чи пошкодженням шляхів сполучення,

засобів зв’язку чи сигналізації визнається приведення їх

такого стану, при якому вони непридатні до викорис-

м» до виконання свого призначення, якщо цим була

ієна нормальна робота транспорту або була ство-

» небезпека для життя людей чи настання інших тяж-

Шя “аслідків кількох осіб чи великої матеріальної шкоди).

Суб’єктами цього злочину можуть бути особи, які ДО’ сягли
шістнадцятирічного віку.

11.9. Ненадання допомоги судну та особам, які зазнали лиха

Міжнародною Брюссельською конвенцією від 23 вересня 1910 р. «Про подання
допомоги і рятування людей на морі» на капітанів усіх морських суден
покладено обов’язок – подати допомогу всім людям, які зазнали лиха за
умови, що така допомога могла бути надана без серйозної небезпеки для
свого судна, його екіпажу та пасажирів.

Склад злочину утворює неподання допомоги при зіткненні суден, незалежно
від того, чи винен капітан судна у зіткненні, а так само неподання
допомоги зустрінутим на морі особам, які зазнали лиха. Якщо зіткнення
суден сталося внаслідок порушення капітаном судна правил безпеки руху,
то діяння містить сукупність злочинів, передбачених ст. 276 КК і ст. 284
КК.

Відповідальності за ст. 284 КК підлягає лише капітан судна чи особа, яка
виконувала обов’язки капітана.

11.10. Неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні суден

При зіткненні суден на морі їх капітани зобов’язані повідомити один
одному назву свого судна, порт приписки свого судна, а також місця свого
відправлення та призначення.

Невиконання цього обов’язку, за наявності можливості його виконати,
утворює об’єктивну сторону складу злочину і кваліфікується за ст. 285
КК.

Відповідальності за діяння, передбачене ст. 285 КК, підлягає лише
капітан судна чи особа, яка виконувала його обов’язки.

11.11. Порушення

Правил безпеки руху

або експлуатації транспорту особами,

які керують транспортними засобами

ЗО ЧР ‘°жн’и РУХ в Україні регулюється Законом від

Лазі!- ] р- го правопорушення або
належать до сфери цивіль-

2002 р’ ІИЛа д°Р°жнього руху України: Введені в дію з 1 січня

391

но-правових відносин. Останнє має місце при заподіянні матеріальної
шкоди.

Тяжкість тілесних ушкоджень, заподіяних потерпілому, та причину смерті
визначає судово-медична експертиза. ‘

Порушення Правил безпеки руху та експлуатації транспорту полягає в дії
або бездіяльності, пов’язаній з невиконанням однієї чи кількох вимог
Правил дорожнього руху або інших нормативних актів, що регламентують
безпеку руху та експлуатацію транспорту, з боку особи, яка керує
транспортним засобом. Інструкції та інші нормативні акти, що стосуються
особливостей перевезення спеціальних вантажів, експлуатації окремих
видів транспортних засобів, руху на закритих територіях, повинні
ґрунтуватися на вимогах Закону України «Про дорожній рух» та Правил
дорожнього руху. Не можна розглядати як такі різні правила, що
випливають з життєвого чи професійного досвіду водіїв, але не
зафіксовані у відповідних нормативних актах.

Діяння кваліфікується за ст. 286 КК лише в тому випадку, коли факт
порушення водієм транспортного засобу Правил дорожнього руху встановлено
та доведено. З’ясувати наявність факту такого порушення – головне
питання, яке має бути вирішене в кожній кримінальній справі. Якщо факт
порушення не встановлений і не доведений, притягнути особу, яка керувала
транспортним засобом, до кримінальної відповідальності неможливо.

Наприклад, Григорович був визнаний винним у порушенні Правил безпеки
руху транспортних засобів, що потягло за собою смерть Сувака В. і
заподіяння тяжких тілесних ушкоджень Сухович. Григорович їхав на
мотоциклі по дорозі в село. На задньому сидінні знаходився його родич
Сувак А., а в колясці – Сувак В. і Сухович. Побачивши зустрічний
автомобіль, Григорович на порушення Правил дорожнього руху не зменшив
швидкість, виїхав на ліву смугу, де зіткнувся з автомобілем, яким
керував Білоус. Внаслідок аварії Суваку В. були заподіяні тілесні
ушкодження, від яких він наступного дня помер, а Сухович одержала тяжкі
тілесні ушкодження.

Розглянувши справу, Верховний Суд СРСР зазначив, що висновок суду першої
інстанції про винність Григоровича в порушенні Правил безпеки руху
транспорту зроблений на основі матеріалів слідства, яке неможливо
визнати повним і всебічним. Суд послався у вироку на

392

по зіткнення мотоцикла і автомобіля сталося на смузі автомобіля і що,
згідно з висновками експерта, ви-

даний ррИГоровичем поворот з виздом на лву смугу

У не був технічно виправданий, оскільки у нього була

оясливість роз’їхатися із зустрічним автомобілем по

правому боці дороги. Але суд при цьому не взяв до уваги

всі дані про фактичні обставини дорожньо-транспортної

пригоди, які є в матеріалах справи.

Не визнавши себе винним, Григорович послідовно стверджував, що зробити
лівий поворот і виїхати на ліву смугу руху він був змушений внаслідок
порушень Правил дорожнього руху водієм автомобіля. Григорович, рухаючись
зі швидкістю до 20 км за годину, приблизно за 100 м попереду побачив
зустрічний автомобіль. Коли відстань між ними скоротилася до ЗО м
автомобіль раптово звернув на його смугу руху. Щоб уникнути лобового
зіткнення, Григорович зробив лівий поворот, але в цей же момент і Білоус
повернув машину на свою смугу руху, внаслідок чого сталося зіткнення.
Уникнути його Григорович не мав можливості, тому що далі на узбіччі були
огорожа з металевих прутів і купи землі.

Ці показання Григоровича підтвердили і свідки Су-вак А. та Сухович.
Свідок Білоус також підтвердив, що при зближенні з мотоциклом він виїхав
на смугу руху мотоцикла, а потім повернувся на праву сторону дороги. Ці
свої дії пояснив тим, що на дорозі з’явився хлопчик. У подальшому Білоус
заявив, що версія про появу хлопчика є неправдивою, але підтвердив, що
рухався лівою стороною дороги назустріч мотоциклу.

Пленум Верховного Суду також відмітив, що прото-

л огляду місця події та схема до нього складені з по-

рушенням норм КПК. У протоколі відсутні два аркуші,

ких мають бути відображені усі основні відомості

РО результати огляду місця події. Прикладені до прото-

ЛУ схема та її чернетка складені недбало. У схемі не

зражені дані, які мають суттєве значення для вис-

5 про обставини дорожньо-транспортної пригоди

MOT ^ ЛЗД’ в’дстань ВІД місця початку гальмівного сліду

правлг 1 Д° узбіччя)- У чернетці схеми зроблені неви-

ШЛЯХУ ШпРавлення відстані від початку гальмівного

втомашини до узбіччя на смузі руху мотоцикла

“ших даних.

и автотехнічна експертиза була проведена на

393

підставі схеми дорожньо-транспортної пригоди, яка має неточності, то
правильність висновку експерта викликає сумніви.

На підставі викладеного Пленум Верховного Суду СРСР усі судові рішення у
справі Григоровича скасував і справу направив на нове розслідування. При
цьому Пленум вказав, що при новому розслідуванні треба:

1) встановити дійсне розташування транспортних за

собів на проїзній частині дороги і конкретні дії Білоуса і

Григоровича перед зіткненням;

2) встановити причини виникнення аварійної ситуації;

3) провести повторну автотехнічну експертизу;

4) дати оцінку діям Білоуса і Григоровича залежно від

одержаних результатів.1

При кваліфікації діяння за ст. 286 КК необхідно встановити і в
процесуальних документах обов’язково зазначити, у порушенні яких Правил
безпеки руху чи експлуатації транспорту визнається винною особа, у чому
конкретно виявилося порушення. Без такої конкретизації обвинувачення
кримінальна справа за ст. 286 КК не може розслідуватися і підлягає
поверненню на нове розслідування.

Але, незважаючи на цю цілком зрозумілу вимогу, деякі працівники органів
попереднього розслідування та суду її не виконують. Подібна помилка була
допущена у справі С., який, керуючи у стані алкогольного сп’яніння
автонавантажувачем на території керамічного заводу, внаслідок порушення
Правил безпеки руху вчинив наїзд на працівника складу. У пред’явленому
С. обвинуваченні не було зазначено, які саме вимоги цих правил він
порушив. Районний же суд, засуджуючи С. за ч. 2 ст. 286 КК, вказав у
вироку на порушення ним вимог п. На, який забороняє керувати
транспортним засобом у стані сп’яніння. Хоч така позиція суду
грунтується на наявних у справі доказах, її не можна визнати до кінця
послідовною. По-перше, сам факт перебування підсудного в стані сп’яніння
в момент вчинення протиправного діяння ше не є достатнім для вичерпної
оцінки останнього, по друге, за наявності такої прогалини попереднього
слід ства суд мав надіслати справу на додаткове розслідуван ня для
виправлення помилки.2

1 Бюллетень Верховного Суда СССР.- 1987.- № 1.

2 Радянське право- 1984.-№ 1.-С. 35.

394

В іншому випадку у справі Ісмаїлова суд вказав на те,

ні органи слідства, ні суд першої інстанції не встано-

ви в чому конкретно виявилися порушення Ісмаїло-

*им Правил безпеки руху, які спричинили смерть по-

пілого. Ісмаїлов був визнаний винним у порушенні вимог правил, згідно з
якими забороняється керувати транспортним засобом без посвідчення водія.
У якому зв’язку перебував наслідок, що настав, з відсутністю у Ісмаїлова
посвідчення водія, ні слідство, ні суд не з’ясували. Враховуючи ці
обставини, Верховний Суд СРСР скасував вирок і всі інші рішення у справі
Ісмаїлова і направив справу на нове розслідування.1

При кваліфікації діяння за ст. 286 КК завжди необхідно встановити
причинний зв’язок між порушенням Правил безпеки руху чи експлуатації
транспорту і наслідками, що настали. Причинний зв’язок в
автотранспортних злочинах відрізняється тим, що він встановлюється не
між діями водія та наслідками, що настали (такий зв’язок є у більшості
цих злочинів), а між порушеннями Правил дорожнього руху та наслідками,
що настали. Якщо такого зв’язку немає, водій не може нести кримінальну
відповідальність за ті наслідки, що настали.

Характерною з цього погляду є кримінальна справа, порушена проти Ш. Він
був обвинувачений у тому, що їхав на тракторі без заднього габаритного
освітлення, чим порушив Правила дорожнього руху. Г., який їхав за ним на
легковому автомобілі в тому ж напрямку з чотирма пасажирами, був
засліплений світлом зустрічного автомобіля, але не зменшив швидкості
руху, не вжив інших запобіжних заходів, і його автомобіль зіткнувся з
трактором, яким керував Ш. Троє пасажирів автомобіля Дістали тілесні
ушкодження.

Якщо поставити питання, чи є причинний зв’язок між

Діями водія Ш. і наслідками, що настали, то напевно від-

буде позитивною. Але причинного зв’язку між

Іеннями Правил дорожнього руху, яке допустив

•»- відсутність заднього габаритного освітлення

г°рі, і наслідками, що настали, немає. Враховуючи

ВерхоІ ЭНИ!^ постановлений Пленума и определений коллегии 1 981,- F
67-72 Д3 СССР “° УГОЛОВНЫМ делам- 1971-1979.- М,

395

це, кримінальну справу щодо III. було закрито за ністю в його діях
складу злочину.1

При кваліфікації діяння за ст. 286 КК за вину можуть ставитися тільки ті
наслідки порушення Правил безпеки руху та експлуатації транспорту, які
перебувають у причинному зв’язку з цим порушенням, а не всі наслідки,
які фактично настали. Тому порушення Правил дорожнього руху, яке
призвело до заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень
потерпілому, кваліфікується за ч. 1 ст. 286 КК, якщо немає причинного
зв’язку між заподіяними ушкодженнями і смертю потерпілого.

Наприклад, безпідставно був засуджений за порушення Правил безпеки руху,
яке спричинило смерть потерпілої, водій О. На закріпленому за ним
автомобілі під час руху заднім ходом з однієї вулиці на іншу він не вжив
усіх заходів обережності і вчинив наїзд на М., яка переходила вулицю,
заподіявши їй легкі тілесні ушкодження. У результаті цих тілесних
ушкоджень у М. виникло запалення, некроз тканин правого стегна і сепсис,
від якого вона через місяць померла в лікарні.

Засудження О. за ч. 2 ст. 286 КК було визнано безпідставним, оскільки
відповідно до висновку судово-медичного експерта «ушкодження підшкірних
тканин правої ноги, заподіяне М. під час дорожньо-транспортної пригоди,
не було небезпечним для життя, за відсутності несприятливого фону не
повинно було потягти за собою розлад здоров’я більш ніж на 21 день, і
тому є легким тілесним ушкодженням». Експерти дійшли висновку, що між
цими легкими тілесними ушкодженнями і виникненням у подальшому запалення
та некрозу тканин правої ноги, які призвели до смерті від сепсису,
причинний зв’язок є, але він не прямий, оскільки основне значення для
несприятливого кінця мав стан травмованої кінцівки та загальне
захворювання потерпілої гіпертонічною хворобою.

Отже, оскільки заподіяні М. тілесні ушкодження не стали прямою причиною
її смерті, О. повинен нести від; повідальність за заподіяння легких
тілесних ушкоджень І його дії слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 125 КК.

1 Сборник постановлений Президиума и определений ной коллегии по
уголовным делам Верховного Суда РСч 1974-1979.-М., 1981.-С. 24-25.

396

Важливе значення для кваліфікації транспортного почину мають первинні
документи, які складають слідчі 5 працівниками ДАІ на місці події:
протокол огляду місця дорожньо-транспортної пригоди, схема місця події,
тпотоколи огляду транспортних засобів та інші документи без яких немає
змоги відтворити обстановку події та її ‘обставини, провести
судово-автотехнічну, судово-трасологічну та інші експертизи, встановити
механізм дорожньо-транспортної пригоди. У багатьох випадках протоколи
огляду місця пригоди і схеми до них, як показує вивчення матеріалів
практики, складаються недбало, в них часто не зафіксовано розташування
транспортних засобів, сліди їх гальмування, місце їх зіткнення,
наявність світлофорів, дорожніх знаків, стан покриття дороги. Не завжди
фотографуються місце пригоди, транспортні засоби.

Так, безпідставно був засуджений за порушення правил безпеки руху та
експлуатації транспорту С. Він був визнаний винним у тому, що під час
керування автомобілем не вжив заходів до зниження швидкості руху,
внаслідок чого на проїзній частині наїхав на Л. На попередньому слідстві
і в суді С. не визнавав своєї вини і стверджував, що пішохід вийшов на
проїзну частину дороги несподівано, а тому він не мав технічної
можливості зупинити автомобіль, що схема дорожньо-транспортної пригоди
не відповідає реальній обстановці. Схему дійсно було складено неякісне.
До того ж з нею С. не був ознайомлений. З урахуванням такої неповноти
попереднього слідства і судового слідства судова колегія Верховного Суду
СРСР скасувала вирок і справу повернула на додаткове розслідування.1

При кваліфікації діяння за ст. 286 КК необхідно ретель-кревірити,
встановити і довести, у чому саме полягає порушення водієм Правил
безпеки руху. Для цього оно максимально з’ясувати всі обставини дорож-

о-транспортнрї пригоди. Тут не може бути якихось ^Р ниць, бо всі вони
мають у багатьох випадках важли-ення для висновку про склад злочину та
його ква-визн- Як свідчить практика, частіше недостатньо засобі’ ТЬ°^ ‘
Ф’ксуються розташування транспортних І зіткненні чи наїзді, смуга руху
транспортно-

юллетень Верховного Суда СССР.- 1989.- № 4.- С. 41.

397

го засобу, місцезнаходження потерпілих, конкретна дорожньо-транспортна
обстановка, що склалася перед пригодою. У свою чергу, це, як правило,
тягне за собою кримінально-правові помилки в оцінці ситуації та
кваліфікації діяння.

Так, водій Нуждін, керуючи автомобілем ГАЗ-52, при виїзді з двору
житлового будинку на вулицю проявив злочинну неуважність до обстановки,
що склалася, та забезпечення безпеки руху. Він бачив, що у дворі гралися
діти, але не врахував цього, не подав звукового сигналу з метою
попередити дітей, у процесі керування машиною розмовляв з Лук’яновим,
який стояв ліворуч на підніжці автомобіля. Внаслідок порушення Правил
дорожнього руху Нуждін наїхав на 6-річного хлопчика, який під час гри
вибіг на проїзну частину під аркою. Від заподіяних ушкоджень дитина
померла.

Районний суд виправдав Нуждіна, визнавши його невинним у порушенні
Правил дорожнього руху. Судова колегія Верховного Суду СРСР визнала таке
рішення неправильним, вирок суду першої інстанції скасувала і справу
направила на новий судовий розгляд.

У своїй ухвалі судова колегія вказала, що органи слідства та суд
встановили, що Нуждін бачив у дворі малолітніх дітей, які гралися на
близькій відстані від автомобіля, і почав рух, не впевнившись у безпеці.
Оцінюючи дії Нуждіна, суд не врахував того, що об’єктивною стороною
цього злочину є необережна вина, оскільки психічне ставлення особи до
можливості настання суспільно небезпечних наслідків при порушенні Правил
безпеки руху та експлуатації транспортних засобів характеризується їх не
передбаченням за наявності можливості й обов’язку передбачити та
відвернути їх. Суд не взяв до уваги тієї обставини, що з моменту, коли
Нуждін побачив малолітніх дітей, захоплених грою, які перебували на
близькій відстані від джерела підвищеної небезпеки – керованого ним
автомобіля, він повинен був виявити підвищену увагу до навколишньої
обстановки і передбачити можливість того, що діти, захоплені грою,
нездатні будуть усвідомити існуючу для них небезпеку. Ці обставини, як
відзначено в ухвалі, не дістали належної юридичної оцінки в жодному із
судових рішень.1

1 Бюллетень Верховного Суда СССР.- 1990.- № 7.- С. 15-16-

398

При появі малолітніх дітей поблизу автомобіля, що ру-вся водій повинен
був виявити особливу уважність і •педбачити можливість настання
суспільне небезпечних Невиконання цих вимог є порушенням Правил

(Орожнього руху, яке залежно вд наслдкв, що настали, кваліфікується за
відповідною частиною ст. 286 КК.

До речі, у чинних Правилах дорожнього руху вперше нормативно закріплено
положення про обов’язок водіїв бути особливо уважними до таких категорій
учасників дорожнього руху, як діти, люди похилого віку та особи з явними
ознаками інвалідності (п. 1 .7).

Але значення небезпечної дорожньої обстановки, перешкод для руху значно
ускладнюється, якщо в ситуації діють два або більше водіїв, які керують
транспортними засобами. Як правило, це стосується випадків, коли один з
водіїв має перевагу руху (проїзд перехрестя, обгін тощо).

Характерним з цього приводу такий приклад із судової практики. Водія Ф.
було безпідставно визнано винним і засуджено за порушення Правил безпеки
руху та експлуатації транспорту, що потягло за собою загибель двох
потерпілих. Керуючи вантажним автомобілем, він рухався по шосе. У цей
час перед його автомобілем праворуч з другорядної дороги без зупинки
виїхав на шосе і став перетинати йому дорогу на легковому автомобілі
водій К., який перебував у стані сп’яніння. Ф. керував автомобілем зі
швидкістю 74,5 км за годину замість установленої для даної ділянки
дороги максимальної швидкості 70 км за годину. Побачивши виїжджаючий на
шосе автомобіль, Ф. не вжив заходів до своєчасного галь-‘вання,
відвернув ліворуч, і за 1 ,5 м від лівого узбіччя i зіткнувся з ним.
Внаслідок зіткнення К. і М. заги-WH, а Б., Є. і С. дістали різного
ступеня тяжкості тілес-

11 Ушкодження.

KBajiVh-OBa .КОЛ(ґгія Верховного Суду СРСР визнала таку

ацію дій Ф. безпідставною. Висновок автотехніч-

‘Пертів про те, що Ф. порушив вимоги Правил до-

прип°ГО Р^У’ РУхаючись з» швидкістю 74,5 км замість

ходів ИМ°-1 км за Г°ДИНУ і несвоєчасно вживши за-

оскількЛ* Шдввують це положення. Наприклад, безпідставно був

Ісуджений за порушення Правил безпеки руху та екс-

гації транспорту Ж. На стоянці техніки він запустив

• У
справі Д. // Практика…- С. 182-183.

429

і пішоходів, з усіма розміщеними на ній спорудами (ст. 21 Закону України
«Про дорожній рух»). Дорога включає в себе одну або кілька проїзних
частин, а також трамвайні колії, тротуари, узбіччя і розділювальні
смуги, якщо вони є.

Автомобільні дороги, вулиці поділяються на загального користування,
відомчі та приватні. Автомобільні (позаміські) дороги загального
користування поділяються на дороги державного та місцевого значення.
Автомобільні дороги державного значення поділяються на магістральні та
інші. У містах вулиці та дороги поділяються на магістральні вулиці та
дороги, дороги та вулиці місцевого значення.

Залізничний переїзд – перехрещення дороги із залізничними коліями на
одному рівні, яке влаштовують, як правило, поза межами залізничних
станцій і маневрових колій. Переїзди бувають регульовані і
нерегульовані.

До інших шляхових споруд належать мости, шляхопроводи, естакади, тунелі,
лінії зв’язку та освітлення, засоби технічного регулювання дорожнього
руху тощо.

Проекти на будівництво, реконструкцію і ремонт автомобільних доріг,
вулиць та залізничних переїздів підлягають експертизі та погодженню з
органами державного нагляду за додержанням законодавства, правил, норм
та стандартів безпеки дорожнього руху.

У свою чергу всі види робіт по будівництву, реконструкції та ремонту
автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів мають здійснюватися
згідно з проектами та вимогами правил, нормативів і стандартів України з
безпеки дорожнього руху (ст. 23 Закону України «Про дорожній рух»). Якщо
виникають умови, за яких неможливо провести ті чи інші роботи,
виконавець повинен повідомити про це проектувальника і замовника робіт,
щоб вжити додаткових заходів щодо забезпечення безпеки дорожнього руху.

При прийнятті згаданих об’єктів після будівництва, реконструкції або
ремонту за участю органів державного нагляду обов’язково слід
враховувати виконання заходів щодо забезпечення безпеки дорожнього руху.

Під час будівництва доріг можуть бути порушені певні норми та стандарти,
що стосуються витривалості дорожнього полотна, додержання певних
нормативів щодо поперечного та поздовжнього профілів і кривих проїзної

430

частини у плані тощо. Якщо такі порушення призвели до створення
аварійної обстановки і настання наслідків, передбачених законом, а також
за наявності інших підстав, винна особа притягується до кримінальної
відповідальності.

Було завершено будівництво нової ділянки дороги в місті, але через
наявність недоліків не введено в експлуатацію. Бригада будівельників
усувала недоліки, пов’язані з доробками дренажних колодязів для
відведення дощової води з дорожнього полотна. Після закінчення роботи
технологічні машини та механізми залишились на проїзній частині.

Незважаючи на заборонні дорожні знаки, деякі водії з метою скорочення
шляху, використовували нову дорогу, Один з них у темний час доби (лінії
освітлення дороги ще не працювали) вчинив наїзд на компресор, що
знаходився на смузі руху. При цьому загинули один із пасажирів і водій.

У цьому випадку немає підстав для притягнення до кримінальної
відповідальності осіб, відповідальних за будівництво вказаної дороги, бо
вона ще не була введена в експлуатацію, і рух транспортних засобів по
ній був заборонений.

Порушення певних вимог безпеки дорожнього руху можливе при виконанні
робіт по реконструкції або ремонту автомобільних доріг, вулиць та
залізничних переїздів. Згідно з законом організації, що відповідають за
утримання зазначених об’єктів, можуть закрити чи обмежити рух на
підставі ордера, який видається відповідним шляховим органом, а в містах
– службою місцевого державного органу виконавчої влади чи місцевого
самоврядування. В ордері викладаються умови заборони або обмеження руху,
порядок інформування про це учасників дорожнього руху, заходи щодо
безпеки дорожнього руху і строки проведення робіт. Але в окремих
випад-сах (стихійні явища) аварійні роботи можливі без зазна-

юго ордера, про що повідомляється місцевим органам Держаної виконавчої
влади, органам місцевого самоврядування і державної інспекції МВС
України.

процесі експлуатації доріг під впливом динамічних Ітажень від
транспортних засобів, а також природ-мнників постійно виникають
деформації дорожньо-окриття. Це призводить до просадок, прогинань

431

І втрати цілісності покриття дороги, погіршення її рівності. Єдині
правила ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць та залізничних
переїздів та їх охорона затверджуються Кабінетом Міністрів України (ст.
24 Закону України «Про дорожній рух»).

Ремонт вулиць і доріг поділяється на поточний, середній та капітальний.
Основними вадами робіт при ремонті вулиць і доріг є усунення тріщин,
вибоїн та просадок проїзної частини та тротуарів; ліквідація
хвилястості, зсувів, напливів на дорожньому покритті. Це також роботи по
розширенню проїзної частини, спрямленню окремих ділянок дороги,
збільшенню радіуса горизонтальних кривих, влаштуванню нових або
відновленню існуючих бар’єрних огороджень.

Виконання дорожніх робіт неминуче призводить до погіршення умов безпеки
руху. Ділянки доріг, де проводяться такі роботи, стають потенційно
небезпечними для учасників дорожнього руху. Частіше за все особи,
відповідальні за проведення цих робіт, не вживають заходів до усунення
недоробок, залишають на небезпечних ділянках дорожньо-будівельні
матеріали, технологічне обладнання, що тягне за собою наїзди на них
транспортних засобів. Трапляються зіткнення транспортних засобів з
дорожніми машинами та механізмами, наїзди на дорожніх робочих,
потрапляння транспортних засобів у роз-риття, відкриті люки підземних
комунікацій та інші пригоди.

Порушення, про які йдеться у диспозиції ст. 288 КК, можуть мати
різноманітний характер: відсутність або встановлення не пофарбованих
щитів та бар’єрів, відсутність дорожніх знаків або невірне їх
застосування, відсутність сигнального освітлення, не визначення
огородженнями чіткої зони, в якій проводяться ремонтні роботи,
відсутність або невірне застосування дорожньої розмітки тощо.

Утримання шляхів, вулиць, залізничних переїздів та інших об’єктів
дорожнього руху – це комплекс заходів, які забезпечують ефективне
використання комунікацій у сфері дорожнього руху. Наприклад, стосовно
доріг це: підмітання, миття, а також полив дорожнього покриття;
обезпилення доріг; очищення покрить від ґрунтових нанесень та залишків
технологічних матеріалів, що застосовуються для посипання доріг у
зимовий час; забезпе-

432

чення стоку води з проїзної частини під час зимових відлиг; присипка
мінеральними матеріалами ділянок покрить, де в спеку мав місце вихід
бітуму на поверхню покриття, і таке інше.

Це також підтримання у належному стані розмітки проїзної частини,
утримання світильників зовнішнього освітлення, технічних засобів
організації та регулювання дорожнього руху, обрізка крон дерев тощо.

При виконанні ремонту на ділянках доріг або дорожніх робіт по їх
утриманню застосовують пересувні огородження різних типів, дорожні
знаки, світлофори, засоби дорожньої розмітки, сигнальні ліхтарі та ін.

Пересувні огородження мають відповідати певним вимогам (міцність
конструкції, стійкість лакофарбового покриття тощо). Видимість технічних
засобів, а також дорожніх знаків, технологічних машин та механізмів має
забезпечуватися на достатній відстані – не менше 100 -300 м (в
залежності від місця, де проходить дорога). Дорожні знаки треба
розміщувати в полі найбільшої концентрації уваги водія.

Цих нормативів додержуються не завжди. Наприклад, водій таксомотора
рухався по дорозі з одностороннім рухом транспортних засобів. Умови руху
не сприяли його безпеці: темрява, а також дощова погода. Раптово водій
побачив у безпосередній близькості дерев’яні стійки бар’єра огородження.
Уникаючи наїзду на перешкоду, він різко повернув кермо праворуч, але
машину занесло на слизькому забрудненому асфальті, після чого
транспортний засіб вдарився в освітлювальну опору. Пасажир таксомотора
отримав тяжкі тілесні ушкодження.

Огляд місця пригоди й інші слідчі дії дозволили встановити безперечні
докази, що свідчили про цілий комплекс порушень норм і стандартів щодо
забезпечення >езпеки руху. Так, при проведенні ремонтних робіт проїзної
частини з розриттям покриття огороджувальні бар’єри оули встановлені по
краях розриття без дотримання без–чної відстані; дорожній знак «Об’їзд
перешкоди з пра-> боку» був закріплений не належним чином – від віт-

вщ опинявся під гострим кутом до дороги в напрямку Руху транспорту, що
не дозволяло своєчасно його поміти-с ‘ ДеРев’яне огородження не було
пофарбовано, що не

Р > водію заздалегідь виявити ділянку ремонтних Іа Дорозі; сигнальний
червоний ліхтар, змонтований

433

перед ділянкою ремонтних робіт, не був з’єднаний з мережею живлення; у
місці пригоди не працювали три ртутні ліхтарі зовнішньої електричної
мережі освітлення, через що утворилася затемнена зона довжиною 150 м.

Якщо додати дощову погоду, то, мабуть, не залишається сумнівів, що
аварія була майже запрограмована.

Але склад цього злочину передбачає наявність такої важливої ознаки, як
причинний зв’язок. Іншими словами, особа, відповідальна за будівництво,
реконструкцію, ремонт або утримання шляхів, вулиць та інших об’єктів,
яка порушила правила, норми або стандарти забезпечення безпеки
дорожнього руху, несе відповідальність за наслідки, що настали, лише за
умови, що її дія або бездіяльність створила необхідні і достатні умови
для перетворення причини в наслідок.

Наприклад, безпідставно був засуджений за порушення правил безпеки руху
Ж. Він на автомобілі їхав зі швидкістю 60-70 км за годину і на нерівній
ділянці автодороги не впорався з керуванням. Машина з’їхала в кювет і
перекинулась. Один з пасажирів загинув.

Судова колегія Верховного Суду відмінила вирок і закрила справу за
відсутністю в діях Ж. складу злочину. В ухвалі вона вказала, що згідно з
протоколом огляду та схемою до нього на ділянці довжиною 8 м та шириною
3,5 м дорога має ребристу поверхню. Проведеним органами слідства
експериментом встановлено, що цю ділянку дороги можна побачити лише на
відстані 4-5 м. Із справи видно, що пошкоджену частину дороги не було
позначено, попереджувальних або інших дорожніх знаків встановлено не
було.

Всі ці обставини свідчать, що Ж. порушень правил дорожнього руху не
допустив і тому кримінальній відповідальності не підлягає. В цьому
випадку можливе застосування ст. 288 КК при умові, що дефект дорожнього
полотна на даній ділянці є результатом порушення певних стандартів при
будівництві (реконструкції, ремонті) або наслідком неналежного утримання
дороги.

Злочин є закінченим з моменту настання будь-якого з наслідків або
декількох з них, передбачених ст. 286 КК, тобто за конструкцією стаття
288 КК має матеріальний склад злочину.

За ст. 288 КК кваліфікуються дії осіб, відповідальних за будівництво,
реконструкцію, ремонт або утримання

434

шляхів та їх комунікацій. Це керівники шляхово-будівельних організацій
та їх підрозділів, риконроби, майстри та ін.

З суб’єктивної сторони злочин є необережним, але слід зазначити, що
психічне ставлення суб’єкта щодо наслідків – тільки необережне.

11.14. Незаконне заволодіння транспортним засобом

Незаконне заволодіння транспортним засобом – це

умисне, відкрите або таємне заволодіння чужим транспортним засобом та
використання його за прямим призначенням. Суспільна небезпечність цього
злочину зумовлюється неконтрольованим використанням транспортних засобів
як джерел підвищеної небезпеки, що нерідко призводить до вчинення інших
транспортних злочинів. Характерно, що ці злочини дуже часто вчинюють
особи, які перебувають у стані сп’яніння, які позбавлені або зовсім не
мають прав на керування транспортними засобами, неповнолітні. Ці особи,
як правило, не здатні виконувати у сфері дорожнього руху необхідні
функції керування транспортним засобом, особливо при складній дорожній
обстановці.

За ст. 289 КК кваліфікується незаконне заволодіння автомобілями усіх
видів, мотоциклом, трактором або іншими самохідними машинами. Найчастіше
предметом цього злочинного посягання є механічні транспортні засоби,
зазначені у примітці до ст. 286 КК. Відповідальність за угон
залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна
передбачена ст. 278 КК.

За ст. 289 КК незаконне заволодіння транспортним засобом кваліфікується,
вчинене різними способами, тобто таємно, відкрито, із застосуванням
обману або зловживання довір’ям, без застосування насильства чи з
насильством.

Незаконність як ознака заволодіння чужим транспорт-‘им засобом означає,
що особа, яка вчинює це посяган-™І> не має ні дійсного, ні уявного права
щодо захоплено-0 транспортного засобу.

ним °ЧИН Є зак’нченим 3 моменту заволодіння транспорт-засобом та початку
його руху будь-яким способом.

435

Спосіб та дистанція переміщення транспортного засобу і строк
користування ним на кваліфікацію не впливають. Але треба зазначити, що у
теорії і на практиці трапляються інші визначення моменту, коли таке
діяння вважається закінченим злочином. Так, існує точка зору, що поняття
незаконного заволодіння транспортним засобом не включає в себе
пересування механічного транспортного засобу за допомогою фізичної сили
людини. Пропонується у відповідних випадках за наявністю умислу на
подальше використання транспортного засобу за допомогою його двигуна
кваліфікувати такі дії як замах на вчинення цього злочину.1

Характерним щодо цього є таке судове рішення. За вироком Шевченківського
районного суду м. Києва засуджено за ч. 2 ст. 289 КК М. і К., яких
визнано винними в тому, що, перебуваючи в стані сп’яніння, вони за
попередньою змовою між собою угнали вночі автомобіль, який належав С.
Перемістивши автомобіль способом буксирування від під’їзду будинку на ЗО
м, вони не змогли від’їхати через його несправність. К. був затриманий
працівниками міліції на місці злочину, а М., який звідти втік, – за
місцем проживання.

Перший заступник Голови Верховного Суду України вніс до президії
Київського міського суду протест, у якому порушив питання про зміну
судових рішень щодо М. і К. і перекваліфікацію їх дій з ч. 2 ст. 289 на
ст. 15 та ч. 2 ст. 289 КК України.

Президія міського суду протест задовольнила, вказавши на таке. Суд,
правильно встановивши фактичні обставини злочину, невірно кваліфікував
дії М. і К, За показаннями винних, вони хотіли викрасти автомобіль для
того, щоб покататися, але не змогли завести двигун машини. Отже, М. і К.
не довели злочинного наміру до кінця з незалежних від них причин і були
затримані працівниками міліції. Тому їх дії слід кваліфікувати як замах
на угон автомобіля за ст. 15 і ч. 2 ст. 289 КК.2

Здається, що таке рішення щодо кваліфікації цього злочину не відповідає
теорії і практиці застосування

1 Касинюк В. Й., Корчева 3. Г. Вопроси квалификации транспортных
преступлений: Учеб. пособие-К., 1988-С. 46.

Постанова президії Київського міського суду від 2 серпня 1988 p. в
справі M. і К. // Практика…- С. 16.

436

ст. 289 КК. Дійсно, слід погодитись, що дії, пов’язані з невдалою
спробою запустити двигун автомобіля з метою його використання, слід
кваліфікувати за статтями 15 та 289 КК як замах на незаконне заволодіння
транспортним засобом. Але така оцінка справедлива в тому разі, якщо
винні робили спроби запустити двигун не пересуваючи автомобіль з місця
його стоянки. У даному випадку вони вчинили закінчене заволодіння чужим
автомобілем, відповідальність за яке, передбачене ч. 2 ст. 289 КК. Тому
перше рішення Київського міського суду у цій справі було правильне.
Остаточне ж рішення у справі робить загальне поняття закінченого
незаконного заволодіння чужим транспортним засобом невизначеним.

Відповідальність за незаконне заволодіння чужим транспортним засобом не
залежить і не може залежати від величини відстані, на яку транспортний
засіб було відігнано, перетягнуто, відбуксовано тощо.

Незаконне заволодіння чужим транспортним засобом є формальним складом
злочину у тому розумінні, що для визнання його закінченим не потрібне
настання якихось наслідків.

За ст. 289 КК кваліфікуються дії фізичної осудної особи, яка на момент
вчинення злочину досягла 16-річ-ного віку. При кримінально-правовому
аналізі дій, пов’язаних із самовільним використанням транспорту, слід
враховувати деякі особливості, що стосуються відношення конкретної особи
до транспортного засобу.

Не визнається злочином самовільне використання транспортних засобів за
власним розсудом робітниками Державних, колективних та інших підприємств
або установ, якщо такі особи мали доступ до транспортних засобів за
службою. Це, як правило, водії таких підприємств незалежно від форм їх
власності. За подібні дії вони не-сУть відповідальність згідно з чинним
законодавством про працю.

Наприклад, водій П., закінчивши роботу, поставив за-Ршлений за ним
автомобіль у гараж установи. Біля га-•аяса він зустрів знайомих, з якими
випив горілки, після ого знову відчинив гараж, вирішивши їхати додому
зга-

Іим автомобілем. Рухаючись по дорозі, він через алко-‘льне сп’яніння
порушив правила безпеки руху, внаслі-чого вчинив наїзд на пішохода,
заподіявши йому “ертельну травму.

437

У даному випадку П. був притягнутий до кримінальної відповідальності за
порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту за ч. 2 ст. 286
КК. Щодо його дій, пов’язаних із самовільним використанням державного
транспортного засобу без доручення або дозволу адміністрації, то вони не
утворюють складу злочину, передбаченого ст, 289 КК,

Як свідчить судова практика, не визнаються злочинними аналогічні дії
посадових або інших осіб, які у зв’язку зі своїми посадовими обов’язками
мають відношення до транспортних засобів. До них належать керівники
транспортних організацій, їх заступники, завідуючі гаражами автоколон та
ін.

Аналогічний підхід існує ще до однієї досить великої групи осіб, яку
становлять механіки, диспетчери, електрики, слюсарі, випробувачі,
працівники охорони та інші особи, які самовільно використали
транспортний засіб, маючи до нього доступ у зв’язку з роботою.
Найчастіше такі дії мають місце при технічному обслуговуванні
транспортних засобів: огляді, заправці паливно-мастильними матеріалами,
ремонті тощо. Іншими словами, за таких обставин не можна визнати, що
зазначені особи заволодівають чужими транспортними засобами.

Так, безпідставно був засуджений за незаконне заво-лодіння транспортним
засобом X., який увечері поїхав додому з гаража, де працював
охоронником, на автомобілі, що належав цій організації, але на вулиці
його затримали працівники міліції.

Розглядаючи справу, судова колегія в кримінальних справах вказала, що
незаконним заволодінням транспортним засобом визнається незаконне,
умисне, без мето захоплення чужого транспортного засобу з метою
незаконної поїздки на ньому. В даному випадку згаданих ознак немає.

Така ж оцінка вчиненого поширюється на випадки використання транспортних
засобів членами родини власників автомототранспорту або їх знайомими.
Вони самовільно використовують транспортні засоби, спираючись на різні
підстави, які, на їх погляд, дають дійсне або уявне право на такі дії
(власник раніше дозволяв керувати автомобілем або навчав керуванню
тощо).

За ст. 289 КК кваліфікуються захоплення чужого транспортного засобу і
самовільне його використання з будь-якою метою (доїхати, перевезти,
покататися).

438

Якщо під час незаконного заволодіння транспортним засобом умисел був
спрямований на використання транспортного засобу для вчинення крадіжки,
грабежу, розбійного нападу, то дії винних мають кваліфікуватись за
сукупністю злочинів – ст. 289 КК та за готування до зазначених злочинів.

У випадках, коли незаконне заволодіння транспортним засобом було
способом викрадення деталей, вузлів, агрегатів, речей потерпілого або
заволодіння ними вчиненням грабежу чи розбою, дії винної особи слід
кваліфікувати за статтями 185-187 КК і відповідною частиною ст, 289 КК.
Якщо умисел на викрадення вузлів, деталей, агрегатів чи речей
потерпілого виник після незаконно заволодіння транспортним засобом, дії
винної особи кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених
відповідними частинами статей 185 і 289 КК.

Незаконне заволодіння транспортним засобом, поєднане з порушенням правил
безпеки руху та експлуатації транспорту, якщо сталися наслідки,
зазначені у ст. 286 КК, кваліфікуються за цією статтею і додатково за
ст. 289 КК.

Згідно з пунктом 2 примітки до ст. 289 КК повторне має місце тоді, коли
особа раніше вчинила такий злочин або замах на незаконне заволодіння
транспортним засобом, незалежно від того, чи була вона засуджена за
нього, якщо судимість за попередній злочин не була знята або погашена, а
також якщо до моменту вчинення повторного злочину не минули строки
давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Неодноразова спроба реалізації умислу на вчинення злочину (наприклад,
спроба запуску двигуна кількох транспортних засобів з метою викрадення
одного з них) не утворює повторності, або злочинів, передбачених
статтями 185-187, 189-191, 262 КК.

Незаконне заволодіння транспортним засобом за попередньою змовою групою
осіб має місце, тоді, коли в ньому брали участь принаймні дві особи, які
заздалегідь Домовились про спільне його вчинення. Відповідальність
незаконне заволодіння транспортним засобом при

•ому настає для всіх співучасників, незважаючи на те,

Ц° транспортним засобом керував один з них. Щоб не

‘йти помилок при кваліфікації діяння за цією озна-

‘ тРеба уважно аналізувати об’єктивні та суб’єктивні

3″аки співучасті.

439

Наприклад, за вироком Путивльського районного суду Чернівецької області
Д. і Н. засуджені за ч. 2 ст. 286, ч. 2 ст. 289 та ч. З ст. 135 КК, за
те, що перебуваючи в нетверезому стані, за попередньою змовою між собою
вони вчинили незаконне заволодіння транспортним засобом. Керуючи ним, Д.
вчинив наїзд на пішохода, який у лікарні помер. Усвідомлюючи, що після
наїзду автомобіля пішохід перебуває у небезпечному для життя стані, Д. з
місця події зник, не подавши потерпілому допомоги, що й потягло за собою
його смерть.

За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України судові
рішення щодо Н. скасовані, а щодо Д. змінені з таких підстав. Висновок
суду про доведеність вини H. y незаконному заволодінні транспортним
засобом за попереднім зговором з Д. зроблено лише на підставі того
факту, що Н. їхав як пасажир у кабіні викраденого автомобіля. Як
свідчать матеріали справи, він не вчинив будь-яких дій, спрямованих на
незаконне заволодіння транспортним засобом, і попередньою змовою між ним
і Д. також не було. Як встановлено в справі, обидва вони були в
нетверезому стані, і Д., побачивши вантажівку, вирішив підвезти Н.
додому. Коли вони підійшли до автомобіля, Д. відчинив дверцята кабіни,
сів на місце водія, а потім відкрив праві дверцята і запропонував Н.
сісти. Заводив двигун, керував автомобілем сам Д., а Н. ніякої участі у
цьому не брав.

Отже ініціатива заволодіння автомобілем належить Д. Він же і вчинив цей
злочин. Н. байдуже ставився до вчинюваного Д. злочину, оскільки через
сильне сп’яніння не усвідомлював характеру подій, що відбувалися.

За таких обставин склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 289 КК, у діях Н.
відсутній, і його засуджено безпідставно. У зв’язку з цим вирок щодо
нього скасовано, і справу закрито на підставі п. 2 ст. 6 КПК.

Таким чином, визнаючи особу винною у злочині, вчиненому за попередньою
змовою групою осіб, необхідно довести, що причетні до злочину особи
заздалегідь домовились про спільні дії і кожна з них здійснила якусь
частину дій для досягнення злочинного результату.1

Незаконне заволодіння транспортним засобом із застосуванням насильства,
що не є небезпечним для життя

440

Право України- 1992-№ 8-С. 86-87.

чи здоров’я потерпілого, або погрози застосувати таке насильство також є
кваліфікуючою ознакою ч. 2 ст. 289 КК. Під таким насильством слід
розуміти нанесення ударів, побоїв, легких тілесних ушкоджень без
короткочасного розладу здоров’я або втрати працездатності, а також інші
насильницькі дії, пов’язані з обмеженням або позбавленням волі,
зв’язування тощо.

За частиною 3 ст. 289 КК кваліфікується дії, передбачені ч. 1 або ч. 2
цієї статті, поєднані з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я
потерпілого, або з погрозою застосувати таке насильство. Судова практика
розглядає як такі заподіяння легких тілесних ушкоджень з короткочасним
розладом здоров’я або короткочасною втратою працездатності, заподіяння
середньої тяжкості тілесного ушкодження, мордування, тортури,
використання небезпечних для здоров’я чи життя потерпілого засобів
(вогню, струму, наркотичних або інших сильнодіючих речовин), викидання з
транспортного засобу під час руху тощо.

Так, за вироком Ялтинського міського суду К. засуджено за ч. 2 ст. 187
КК за розбійний напад на Б. з метою заволодіти його автомобілем
«Жигулі», вчинений за таких обставин. Зупинивши на вулиці близько 20.00
автомобіль, яким керував Б., К. попросив підвезти його до санаторію, а
коли вони туди під’їхали, приставив до горла ніж і зажадав ключі від
автомобіля. Потім К. примусив потерпілого під’їхати до будинку на
території санаторію, де забрав свою валізу з речами, після чого звелів
Б. сісти поруч із собою в автомобілі, щоб той не міг звернутися за
допомогою. Та Б. вдалося втекти і повідомити про те, що сталося,
міліцію.

У протесті першого заступника Голови Верховного Суду України, внесеному
до президії обласного суду, порушувалось питання про зміну зазначених
судових рішень і перекваліфікацію дій К. з ч. 1 ст. 187 на ст. 15 та ч.
З ст. 289 КК.

Президія обласного суду протест задовольнила, зазначивши таке.
Обґрунтовуючи висновок про вину К. у Щкритому нападі на Б. з метою
заволодіти належним юму автомобілем, суд послався на вимогу засудженого

и ключі від автомобіля, поєднану з погрозою застосу-

І насильство, небезпечне для життя і здоров’я потер-

с ^?г.°- Проте, як свідчать показання останнього на слід-

І в судовому засіданні, при цьому К. посилався на

441

необхідність терміново потрапити до Сімферополя, обіцяв дати 100 крб., і
він, Б., під загрозою погодився їхати. К. теж показував, що він
пропонував Б. підвезти його до Сімферополя. При затриманні у нього
виявили авіаквиток на його ім’я, а у валізі, яку він взяв у санаторії,-
його трудову книжку та одяг.

Таким чином, мету викрасти автомашину матеріалами справи не встановлено
і твердження К. про відсутність у нього наміру заволодіти автомобілем
потерпілого не спростовано. З доказів, на які посилався суд, не можна
зробити висновок про напад К. на потерпілого з метою заволодіти
автомобілем.

На підставі викладеного президія обласного суду судові рішення щодо К.
змінила, перекваліфікувавши його дії з ч. 1 ст. 187 на ст. 15 та ч. З
ст. 289 КК, які передбачають відповідальність за замах на заволодіння
автотранспортним засобом, поєднаний з насильством, небезпечним для життя
і здоров’я потерпілого.1

Нанесення при вчиненні незаконного заволодіння транспортним засобом
побоїв або будь-якого виду тілесних ушкоджень додаткової кваліфікації не
потребує, за винятком умисного тяжкого тілесного ушкодження (ст. 121
КК).

Дії винного, спрямовані на незаконне заволодіння транспортним засобом,
поєднані з позбавленням життя потерпілого, кваліфікуються залежно від
спрямованості умислу. Якщо при цьому ставилася корислива мета –
заволодіти транспортним засобом, такі дії належить кваліфікувати за п. 6
ч. 2 ст. 115 КК та ч. 4 ст. 187 КК. Вбивство з метою полегшити незаконне
заволодіння транспортним засобом кваліфікуються за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК
і ч. З ст. 289 КК.2

Використання без дозволу чужого транспортного засобу за обставин
крайньої необхідності (наприклад, доставления до лікарні хворого, який
перебуває в небезпечному для життя стані, переслідування небезпечного
злочинця) не утворює даного складу злочину і не тягне за собою
кримінальну відповідальність.

1 Постанова президії Кримського обласного суду від 19 січня

1985 р. в справі К. // Практика…- С. 181-182.

2 П. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України «Пр°

судову практику в справах про злочин проти життя і здоров я

людини» від 1 квітня 1994 р. // Збірник постанов Пленуму «В

ховного Суду України.- С. 177-178.

442

Згідно з частиною 4 ст. 289 КК звільняється від кримінальної
відповідальності судом особа, яка вперше вчинила дії, передбачені цією
статтею (за винятком випадків незаконного заволодіння транспортним
засобом з застосуванням будь-якого насильства до потерпілого чи погрозою
застосування такого насильства), але добровільно заявила про це
правоохоронним органам, повернула транспортний засіб власнику і повністю
відшкодувала завдані збитки.

11.15. Знищення, підробка або заміна номерів вузлів та агрегатів
транспортного засобу

Злочин, передбачений ст. 290 КК, є спеціальним видом причетності до
злочину – приховуванням викраденого.

Предметами приховування можуть бути: вузли і агрегати транспортного
засобу – кузов, двигун, інші частини транспортного засобу, на яких
поставляється заводський ідентифікаційний номер.

Способами приховування можуть бути: а) знищення номера; б) заміна номера
на інший.

Злочин, передбачений ст. 290 КК, містить формальний склад злочину –
злочин вважається закінченим з моменту знищення, підробки чи заміни
номерів вузлів чи агрегатів транспортного засобу.

За статтею 290 КК кваліфікується знищення, підробка або заміна
ідентифікаційного номера, номерів двигуна, шасі або кузова, або заміна
без дозволу відповідних органів номерної панелі з ідентифікаційним
номером транспортного засобу.

Знищення, підробка або заміна номерів вузлів чи агрегатів транспортного
засобу вчинюється умисно.

Відповідальність за знищення, підробку чи заміну номерів вузлів або
агрегатів транспортного засобу настає з 1стнадцяти років.

11.16. Порушення чинних на транспорті правил

д’ючих на транспорті правил охорони по-РУХУ* ЩО спричинило людські
жертви або :І наслідки, передбачене ст. 291 КК, посягає на

443

суспільні відносини у сфері охорони порядку і безпеки руху на
транспорті.

Правильне визначення суб’єкта цього складу злочину має важливе значення
для кваліфікації діяння. Так, С. засуджено за ст. 291 КК за те, що він,
побачивши пішохода, який переходив дорогу, не знизив швидкість, не вжив
заходів, щоб зупинити мопед, внаслідок чого наїхав на потерпілого,
заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження.

Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Миколаївського обласного
суду вирок змінено – дії засудженого перекваліфіковано на ст. 125 КК.

За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України ухвалу
касаційної інстанції скасовано виходячи з таких підстав. Змінюючи вирок,
судова колегія обласного суду вказала, що С. не порушив правил, -які
регулюють безпеку руху автомобільного чи міського електротранспорту, а
тому його дії необхідно кваліфікувати як необережне заподіяння
потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, тобто за ст. 128 КК.

Такий висновок не ґрунтується на законі. Об’єктом злочину, передбаченого
ст. 291 КК, є безпечна робота всіх видів механічного транспорту, в тому
числі і мопедів.

Як вбачається з матеріалів С. обвинувачувався в тому, що він порушив
правила, які регулюють порядок і безпеку руху, і це спричинило тяжкі
наслідки. За це він і був засуджений за ст. 291 КК. Крім того, пере
кваліфікуючи дії засудженого, судова колегія не враховувала того, що ст.
291 КК є відповідно ст. 128 КК спеціальною нормою.1

Таким чином, даний склад злочину передбачав відповідальність за
порушення правил безпеки руху, які діють на залізничному, повітряному,
водному, автомобільному, електричному й іншому транспорті.

Порушення діючих на транспорті правил безпеки руху цими особами
кваліфікується за ст. 291 КК тільки у випадку, якщо це порушення потягло
за собою загибель людей (смерть хоча б однієї людини) або інші тяжкі
наслідки.

1 Постанова президії Миколаївського обласного суду В1? 22 лютого 1991
p.- в справі С.- Практика судів України в кримінальних справах.-Київ,
1993.-С 183-184.

444

Як інші тяжкі наслідки розглядаються заподіяння хоча б одній особі
тяжких тілесних ушкоджень або заподіяння середньої тяжкості тілесних
ушкоджень кільком потерпілим.

Якщо порушення вказаними особами діючих на транспорті правил потягло за
собою заподіяння інших наслідків, які у ст. 291 КК не вказані, то діяння
кваліфікуються за статтями Кримінального кодексу, які передбачають
відповідальність за злочини проти особи.

Наприклад, без урахування цих вимог закону були кваліфіковані дії Л.,
який вчинив злочин за таких обставин. Катаючись на катері і бажаючи
продемонструвати перед дівчатами швидку їзду, він спрямував його у
напрямку човна, на якому каталися Л-ва і Ф., розраховуючи біля човна
своєчасно розвернутися. Але через відсутність досвіду Д. вчасно
повернути не зміг, зіткнувся з човном і перекинув його. Дівчата
потрапили під гвинт катера, і їм були заподіяні тяжкі тілесні
ушкодження. Д. був засуджений за необережне тяжке тілесне ушкодження
(ст. 128 КК). Але така кваліфікація дій Д. необгрунтована, тому що ця
стаття є загальною нормою, за допомогою якої охороняється здоров’я людей
від заподіяння відповідної шкоди. Вчинений Д. злочин стався внаслідок
порушення ним правил безпеки руху при керуванні маломірним судном, а
заподіяні двом потерпілим тяжкі ушкодження, без сумніву, відносяться до
тяжких наслідків.

Тому дії Д. слід кваліфікувати за ст. 291 КК, яка є по відношенню до
загальних норм про відповідальність за злочини проти життя і здоров’я
громадян спеціальною нормою, спрямованою на охорону здоров’я та життя
лю-Дей від небезпеки, пов’язаної з використанням джерел підвищеної
небезпеки. Діяння, яке пов’язане з використанням джерел підвищеної
небезпеки, є посяганням на громадську безпеку, а не на особу. Тому
заподіяння потерпілому в цьому разі смерті кваліфікується за ст. 291 КК,
а не за ст. 119 КК. Таким чином, порушення діючих на транспорті правил
безпеки руху, яке потягло за собою

^лідки, передбачені ст. 286 КК, повинно кваліфікували за даною статтею,
а не за статтею про відповідаль-ь за злочини проти особи.

Диспозиція ст. 291 КК бланкетна. Вона відсилає до

які регулюють порядок і безпеку руху транспорту, правила встановлюються
відповідними норматив-

445

ними актами. За ст. 291 КК діяння може бути кваліфіковано лише в тому
випадку, коли дія або бездіяльність особи пов’язана з порушенням діючих
на транспорті правил, яке потягло за собою суспільне небезпечні
наслідки, і є причинний зв’язок між порушенням та наслідками.

Наприклад, К., не маючи прав на керування маломірними суднами і на
порушення правил користування маломірними суднами, посадив у моторний
човен «Прогрес» знайомих П., В. і H. з метою покататися. В. і П. були у
нетверезому стані. Через відсутність сидіння вони сіли на задній борт
човна. К., керував човном на великій швидкості. При крутому повороті П.
і В. випали з човна у воду, і П. потонув. К. був засуджений за порушення
діючих на транспорті правил (ст. 291 КК України). Таке судове рішення
було опротестоване прокурором, який стверджував, що дії К. не
перебувають у причинному зв’язку зі смертю П. Але судова колегія визнала
рішення суду правильним, оскільки порушення К. правил керування
маломірними суднами призвело до загибелі П. Дійсно, поведінка винного,
який нехтував правилами безпеки руху, створювала необхідну умову для
настання суспільне небезпечних наслідків, які швидко перетворились у
реальність, коли К. на великій швидкості зробив крутий поворот.

За ст. 291 КК кваліфікується порушення діючих на транспорті правил
безпеки руху, вчинені пішоходами, пасажирами, велосипедистами, водіями
транспортних засобів, робочий обсяг двигуна яких менше 50 куб. см.
(тобто велосипедів з мотором, мотоциклів, мопедів), погоничами тварин,
особами, що керують гужовим транспортом, а також водіями човнів, катерів
та інших маломірних суден. Відповідати за цією статтею не можуть особи,
які є суб’єктами злочинів, передбачених статтями 276, 286-288, 415 КК.

Ознаки цих суб’єктів, як правило, даються у нормативних актах, які
регулюють відповідну галузь транспорту. Наприклад, Закон України «Про
дорожній рух», а також Правила дорожнього руху дають досить чітко
визначені поняття більшості зазначених вище учасників дорожнього руху,
які, до речі, частіше за все є винними у вчиненні цього злочину.

Так, правильно засудив Жовтневий районний суд м. Кривого Рогу М. за ст.
291 КК за те що він у нетверезому стані переходив вулицю на забороняючий
сигнал

446

світлофора у безпосередній близькості від мотоцикла, що рухався, і це
призвело до аварії, в результаті якої водій останнього одержав тяжкі
тілесні ушкодження.1

В іншому випадку Ш., що був напідпитку, перебігав у непередбаченому
місці проспект у м. Києві. Цими необачними діями він створив на
магістралі аварійну обстановку. Водій «Волги», щоб уникнути наїзду на
пішохода, був змушений звернути вбік і врізався в іншу машину. При цьому
три сторонні особи отримали тілесні ушкодження.2

Іноді на практиці при визначенні суб’єкта зустрічаються судові помилки.
Міліціонер патрульно-постової служби Білоцерківського міського відділу
внутрішніх справ К. у стані алкогольного сп’яніння рухався катером до р.
Рось у районі дендропарку «Олександрія», що у м. Біла Церква, зі
швидкістю до 32 км/год. Пропливаючи поблизу місця, де купалося багато
людей, він, не враховуючи обмеженої ширини й мілкості річки і
знехтувавши небезпеку, не знизив швидкості, внаслідок чого вчинив наїзд
на неповнолітнього Б., який був смертельно травмований гвинтом катера.

Вказаними діями К. порушив вимоги правил користування маломірними
суднами і правил плавання на внутрішніх водних шляхах, і це перебуває в
причинному зв’язку з наслідками, що настали. Ці дії К. були
кваліфіковано за ч. 1 ст, 276 КК, оскільки він був працівником водного
транспорту, в день події його було звільнено з міліції, і просив
перекваліфікувати ці дії на ст. 291 КК України. Аналогічні за змістом
доводи містились у скарзі засудженого.

Судова колегія Верховного Суду України, задовольняючи касаційні скарги
засудженого і адвоката, вказала на таке. Суд, правильно встановив
фактичні обставини справи, разом з тим дав діям К. невірну правову
оцінку. Як видно з матеріалів справи, рухаючись катером по р. Рось, К.
виявив неуважність і не забезпечив безпеки Руху, що спричинило загибель
потерпілого Б. Ці обставини підтверджуються показаннями Б., М., Г., В.,
Т., висновком судово-медичної експертизи і не заперечуються засудженим.
Однак висновок суду про те, що дії К. не

Ляскін В. Поліпшити якість розгляду справ про автотранс-°Ртні злочини.-
Радянське право.- 1983.- № 7.- С. 24.

Ткаченко М., Шинкар М, Дії пішохода визнано
злочинними.-игнал.-І99І.-№>5.-С 9.

447

належить кваліфікувати за ст. 276 КК, є помилковим. Відповідно до
диспозиції цієї норми суб’єктом передбаченого нею злочину може бути лише
працівник водного, залізничного або повітряного транспорту. Засуджений
К. працював міліціонером патрульно-постової служби. Він здійснював
охорону громадського порядку, і йому було поставлено за обов’язок з цією
метою в літній час водити катер по р. Рось. Вказаний катер не був
зареєстрований, не мав номерів, а сам К. не мав прав на його водіння. До
того ж, видно з матеріалів справи, у день події наказом начальника УВС
Київської області К. було звільнено з міліції у зв’язку з виходом на
пенсію.

Таким чином, оскільки К. не був працівником водного транспорту, не
забезпечив безпеку руху, що спричинило загибель потерпілого, його дії
належить кваліфікувати як порушення діючих на транспорті правил за ст.
291 КК.1

Злочин передбачений ст. 291 КК, характеризується необережною виною:
особа передбачає можливість настання суспільне небезпечних наслідків,
але легковажно розраховує на їх відвернення або не передбачає можливості
настання наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.

За статтею 291 КК діяння кваліфікується лише у випадках необережного
заподіяння передбаченої цією статтею суспільне небезпечної шкоди.

При умисному заподіянні такої шкоди діяння може бути диверсією або
злочином проти особи чи умисним пошкодженням шляхів сполучення або
транспортних засобів і повинно кваліфікуватися відповідно за ст. 113 КК
чи ст. 115 КК або ст. 277 КК.

11.17. Пошкодження об’єктів магістральних нафто-, газо- та
нафтопродуктопроводів

Пошкодження перелічених у ч. 1 ст. 292 КК України об’єктів, загрожує
громадській безпеці, оскільки такі пошкодження, як правило,
супроводжуються загибеллю людей, заподіянням тяжких тілесних ушкоджень
великій кількості громадян і завданням великої матеріальної шкоди.

1 Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 27 липня 1989 р. в
справі К- Практика судів України в кримінальних справах- Київ, 1993.- С.
184-185.

448

Предметами пошкодження можуть бути зазначені у ч. 1 ст. 292 КК України
об’єкти: а) магістральні нафтопроводи, б) магістральні газопроводи, в)
магістральні нафтопродуктопроводи та відводи від них, а також технічно
пов’язані з ними споруди, засоби автоматики, зв’язку, сигналізації та
ін. Перелік матеріальних об’єктів, що можуть бути предметами
пошкодження, не є вичерпним. Предметами цього злочину визнаються
будь-які матеріальні об’єкти, пошкодження яких призвело або могло
призвести до порушення нормальної, безпечної роботи зазначених
трубопроводів.

З моменту порушення нормальної роботи трубопроводу злочин вважається
закінченим.

За ч. І ст. 292 КК кваліфікується пошкодження або руйнування
магістральних нафто-, газо- та нафтопродук-топроводів, відводів від них,
а також технологічно пов’язаних з ними об’єктів, споруд, засобів
автоматики, зв’язку, сигналізації, якщо це призвело до порушення
нормальної роботи зазначених трубопроводів або спричинило небезпеку для
життя людей.

За частиною 2 ст. 292 КК України діяння кваліфікується якщо воно було
вчинено повторно або за попередньою змовою групою осіб, або
загальнонебезпечним способом (підпалом, вибухом, затопленням
трубопроводу тощо).

Особливо кваліфікуючим визнається пошкодження трубопроводу, якщо воно
призвело до людських жертв (загибелі хоча б однієї людини), до аварії
(припинення роботи трубопроводу), пожежі, значного забруднення
навколишнього природного середовища або інших тяжких наслідків – великої
матеріальної шкоди, заподіяння великої шкоди здоров’ю населення тощо,
або було вчинене організованою групою (ч. З ст. 292 КК).

Пошкодження магістральних трубопроводів вчинюється умисно. Необережне їх
пошкодження підпадає під ознаки ст. 196 КК України – як необережне
пошкоджен-І чужого майна. У більшості випадків цей злочин вчинюється з
корисливою метою.

Пошкодження об’єктів магістральних нафто-, газо-,

нафтопродуктів з метою ослаблення держави кваліфі-УЄТЬСЯ як диверсія за
ст. 113 КК.

Суб’єктами відповідальності за ст. 292 КК України

>жуть бути всі осудні особи, яким виповнилося шіст-адцять років.

15 2-75 449

12. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ

ПРОТИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ

ТА МОРАЛЬНОСТІ

Розділ XII Кримінального кодексу України містить статті, що передбачають
відповідальність за посягання на громадський порядок і моральність. Ці
групи суспільних відносин є родовими об’єктами злочинів розділу XII.

Об’єктивна і суб’єктивна сторони посягань, відповідальність за які
передбачають статті розділу XII, дуже різноманітні і характеризуються як
дією, так і бездіяльністю, вчинюються як умисно, так і необережно.

Об’єднуються діяння у розділі XII, головним чином, за ознаками родових
об’єктів цих посягань.

12.1. Злочини проти громадського порядку

Громадським порядком називається сукупність суспільних відносин, що
створюються для забезпечення охорони громадського спокою, громадської
моральності як умови суспільного життя людей.

На громадський порядок посягають діяння, передбачені статтями 293-296
КК.

12.1.1. Групове порушення громадського порядку

Діяння, передбачене ст. 293 КК, посягає на громадський порядок.

Способами порушення громадського порядку можуть бути:

а) організація групових дій, спрямованих на пору

шення громадського порядку – заклики чи пошуки або

підбурювання учасників, керівництво групою під час

порушень громадського порядку тощо;

б) активна участь членів групи в діях, якими порушу

ється громадський порядок.

За статтею 293 КК кваліфікуються організаційні дії і Д активних
учасників, якщо вони були поєднані з явно непокорою представникам влади
(міліції, прокуратури»

депутатів тощо) або якщо цими діями була порушена робота транспорту
(наприклад, припинення руху громадського транспорту – трамваїв,
тролейбусів, автобусів, поїздів залізниці чи метрополітену і т. ін.),
державних або громадських підприємств, установ, організацій -торгівлі,
театрів, органів управління тощо.

Від масових заворушень (ст. 294 КК України) цей злочин відрізняється
відсутністю натовпу (масового зібрання людей), підпалів, погромів,
озброєного опору представникам влади, застосування насильства над
людьми.

Дії, передбачені ст. 293 КК, можуть виходити не із натовпу, а від
окремої групи людей і не супроводжуватися погромами, руйнуваннями,
підпалами та іншими подібними діями. ‘

Групове порушення громадського порядку вчинюється умисно, оскільки
порушення громадського порядку при цьому є не тільки діянням, а й його
наслідками, настання яких їх організатори і активні учасники
усвідомлюють і бажають.

Відповідальність за групове порушення громадського порядку настає з
шістнадцяти років.

12.1.2. Масові заворушення

Масові заворушення посягають на громадську безпеку і громадський
порядок. Масовими заворушеннями називається порушення громадського
порядку невизначе-ною кількістю людей — натовпом.

Об’єктивно масові безпорядки проявляються у:

– насильствах над особою;

– погромах;

– підпалах;

– вибухах;

– знищеннях майна;

– опорі представникам влади із застосуванням зброї

чи інших предметів, які використовувались як зброя.

За ч. 1 ст. 294 КК кваліфікуються два види діянь:

– організація масових заворушеннях, тобто підбурю

вання натовпу до масових заворушень, публічні заклики

28 ‘5 постанови Пленуму Верховного Суду України від

15*

червня 1991 p.- Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України,- с.
284-

451

до вчинення погромів, збройного протистояння органам влади, керівництва
натовпом та ін. подібні дії;

– активна участь у масових заворушеннях, тобто безпосереднє вчинення
погромів, підпалів, руйнувань, насильств і т. ін.

Масові заворушення, що призвели до загибелі людей (хоча б однієї особи)
або до настання інших тяжких наслідків (заподіяння тяжких тілесних
ушкоджень, великої матеріальної шкоди і т. ін.) кваліфікуються за ч. 2
ст. 294 КК України.

Масові заворушення – злочин умисний, умисел прямий: організатори і
активні учасники масових заворушень усвідомлюють суспільну небезпечність
своїх дій і бажають настання зазначених у законі наслідків – погромів,
підпалів, знищення майна, заподіяння насильствами шкоди здоров’ю
потерпілих і т. ін.

Суб’єктами відповідальності за масові заворушення є лише їх організатори
й активні учасники. У діях учасників натовпу, які були на місці вчинення
масових заворушень пасивними спостерігачами подій, складу злочину немає,
і вони кримінальній відповідальності за ст. 294 КК України не
підлягають.

12.1.3. Заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку

За статтею 295 КК кваліфікуються: а) публічні заклики до вчинення
погромів, підпалів, знищення майна, захоплення будівель чи споруд,
насильницького виселення громадян, або насильства над людьми; б)
виготовлення, зберігання чи розповсюдження матеріалів (листівок,
плакатів, гасел і т. ін.) із закликами до вчинення погромів чи
насильства, якщо ці діяння загрожують громадському порядку або
громадській безпеці громадян.

Якщо заклики до погромів і насильств призвели до тяжких наслідків, то
таке діяння кваліфікується за сукупністю злочинів – ст. 295 КК і статті
КК, яка передбачає відповідальність за заподіяні наслідки (статті 121,
122 чи ст. 194КК).

Заклики до вчинення диверсійних актів (вибухів, підпалів або інших дій,
спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень, на
зруйнування чи пошкодження об’єктів, які мають важливе госпо-

452

дарське чи оборонне значення, на радіактивне забруднення, масове
отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій) кваліфікуються за
сукупністю злочинів -за ст. 295 КК і статтею 1 13 КК чи ст. 14 і ст. 1
13 КК.

Заклики до погромів і насильств вчинюються умисно. Відповідальність за
таке діяння настає з шістнадцяти років.

12.1.4. Хуліганство

Загальне поняття хуліганства

Хуліганством у кримінальному праві називається грубе порушення
громадського порядку (громадського спокою, громадської моральності),
вчинене з хуліганських мотивів, яке виражає явну неповагу до суспільства
і супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом (ч. 1 ст.
296 КК України).

Законодавче визначення хуліганства виражене невеликою кількістю його
загальних ознак. Ця обставина значно ускладнює кваліфікацію діяння,
передбаченого ст. 296 КК України, особливо при відмежуванні його від
злочинів проти особи. Пленум Верховного Суду України у зв’язку з цим
вказав на необхідність виясняти всі фактичні обставини справи, в тому
числі направленість умислу, мотиви, мету, наслідки і характер дій
кожного з учасників хуліганства, а також чи супроводжувались ці дії
порушенням громадського порядку і явною неповагою до суспільства.1 Це
керівне роз’яснення Пленуму Верховного Суду має важливе значення для
кваліфікації хуліганства, але воно не вирішує всіх практичних проблем.
Сьогодні найбільше помилок припускається при відмежуванні хуліганства
від інших злочинів. Хоча у багатьох постановах судових органів
відзначається, що хуліганство відрізняється очевидним і явним грубим
порушенням громадського порядку і неповагою до суспільства, але ці
вказівки мають незначну практичну цінність, оскільки Майже всі навмисні
злочини (якщо не всі) є грубим по-^шенням громадського порядку і
виражають явну непо-ІГУ до суспільства (вбивство, розбій, зґвалтування,

28 ч

^ постанови Пленуму Верховного Суду України від

^S”1. ‘^91 р. «Про судову практику в справах про хуліган-

Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України- С. 280.

453

масові заворушення, групова бійка і т. ін.). Практика свідчить, що під
законодавче визначення хуліганства підпадає будь-який навмисний злочин.
Зокрема, заподіяння тілесних ушкоджень у громадських місцях із
застосуванням зброї або інших предметів завжди поєднане з грубим
порушенням громадського порядку і проявою явної неповаги до суспільства,
але такі дії не в усіх випадках кваліфікуються за ст. 296 КК України.

Неправильно, наприклад, були кваліфіковані дії Б. який, зустрівши вночі
на вулиці У. і, грубо порушуючи громадський порядок, наніс У. побої,
домагався від неї інтимної близькості. Щоб покласти край таким діям,
потерпіла лезом порізала собі руку. Розглянувши справу, судова колегія
Верховного Суду України зазначила, що Б. був знайомий з У., зустрічався
з нею і ночував у її квартирі. Зустрівши її тієї ночі, Б. запропонував
вступити з ним у близькі стосунки, а коли вона відмовилась, ударив її в
обличчя. Тобто судова колегія встановила, що Б. діяв не з хуліганських,
а з особистих спонукань, а тому його дії не можна кваліфікувати за ст.
296 КК України.1

У зв’язку з цим особливого практичного значення набуває більш чітке і
конкретне визначення хуліганства як кримінально-караного діяння,
передбаченого ст. 296 КК України, на основі викриття більшої кількості
його специфічних ознак.

Хуліганство як злочин дійсно грубо порушує громадський порядок, і в
ньому проявляється відверта зневага до суспільства. Але ці його ознаки
характеризують не головні його суспільно-юридичні особливості, не те, що
в ньому є відмінного, властивого лише йому.

Центральною, головною ознакою складу злочину, що передбачений статтею
296 КК України, є його мотив -хуліганські спонукання.

У літературі вже давно відзначалось, що хуліганство е

Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 1 лютого 1990 р. у
справі Б.- Практика судів України в Крим ” кальних справах.- К., 1993.-
С. 187-188; постанова президії Закарпатського обласного суду від 25
січня 1991 p. y cniiaBpv^v Там само.- С. 188-189; ухвала судової колегії
Верховного Lyw України від 5 березня 1985 р. у справі К.- Там само.-

190.

454

бливий, специфічний мотив антигромадської поведінки, що «воно є не дія,
а лише властивість дії».1

Хуліганський мотив – це прагнення до самоствердження, самовиразу особи,
людини низької культури, тевихованої, з нестримним і вкрай розбещеним
егоїзмом; це спосіб самовиразу хама, варвара, дикуна. В
основі’хуліганських спонукань лежить розгнузданий егоїзм, злобність і
незадоволеність, що сягають до беззвітної’люті і тупого відчаю,
викликаного розбіжністю між рівнем домагань особи та наявними
можливостями їх здійснення.

Прагнення особи до самовиразу і самоствердження є нормальною і природною
потребою кожної людини.3 Кожна людина прагне до самовиразу, до
самоствердження своєї особи, але різні люди обирають для цього різні
засоби. Суспільна оцінка такого прагнення повністю залежить від того,
як, якими засобами і способами ця потреба задовольняється.

Одні задовольняють її самовідданою працею, науковими чи спортивними
досягненнями, сумлінним служінням громадським інтересам, самопожертвою
заради загальної справи, інші — біганиною за модою, «гарним життям», за
престижними речами, треті – пияцтвом, жорстокістю, глумом над слабким,
похилим чи хворим.

Підґрунтям хуліганських спонукань є безкультурність, невихованість,
жорстокість. Дикі наміри і вчинки народжуються дикими норовами і
звичками.4 Але така характеристика хуліганських спонукань не викриває їх
першопричини, генезису, не дає відповіді на запитання: чому людина веде
себе таким чином, яку мету вона прагне досягти, ради чого вона
протиставляє себе суспільству.

Водночас хуліганські спонукання не зводяться до фрустрації – стану
гнітючої напруги, відчаю і викликало цим прагнення подолання почуття
власної неповинності, оскільки, по-перше, воно не притаманне всім

Локринский С. Озорство и хулиганство. // Еженедельник со-2 °и юстиции.-
1924.- № 37.- С. 879.

BeorJ ЛКов Б’ С- Мотивы преступлений.- Изд. Казанского уни-5-итета,
1982.- С. 49-50.

!”# С. Социология личности.-М, 1967.-С. 86-95. )в Б. С. Мотивы
преступлений.- С. 50.

455

чи навіть більшості осіб, винних у вчиненні хуліганства а по-друге,
рівень домагань не завжди буває завищеним’ по-третє, це почуття у
багатьох випадках взагалі не може бути задоволене за рахунок вчинення
хуліганських дій (наприклад, за наявністю фізичних вад особи).

Вся слідчо-судова практика свідчить, що хуліганські спонукання – головна
відмінна риса, особливість діянь, що кваліфікуються за ст. 296 КК
України. Вчинення подібних дій з інших, нехуліганських мотивів утворює
інший злочин: у більшості випадків – злочин проти особи. Наприклад,
судова колегія Верховного Суду України в ухвалі у справі К. вказала, що
заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у зв’язку з тим, що потерпілий у
грубій формі втрутився у суперечку між засудженим та його дружиною,
кваліфікується як вчинення злочину на основі особистих неприязних
стосунків, а не як хуліганство.1

Найбільш поширеними є помилки в кваліфікації злочинів, пов’язаних із
заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень. Нанесення побоїв або
заподіяння тілесних ушкоджень і т. ін. діяння, що були викликані
особистими неприязними стосунками, за загальним правилом, не можна
кваліфікувати за ст. 296 КК України.

Дії, що супроводжувались погрозами вбивством, образою, нанесенням
побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені в сім’ї, квартирі, щодо
родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками,
неправильними діями потерпілих та ін., кваліфікуються за статтями КК
України, що передбачають відповідальність за злочини проти особи. Такі
дії можуть кваліфікуватись як хуліганство лише у тих випадках, коли вони
одночасно були поєднані з грубим порушенням громадського порядку і
виражали явну неповагу до суспільства.2

Відмежування цих злочинів проводиться, головним чином з врахуванням
мотиву діяння. Воно може кваліфікуватися як хуліганство за ст. 296 КК
України лише у тому разі, коли було вчинене із хуліганських спонукань.

1 Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 5 берез

ня 1985 р. у справі К.- Практика судів України в кримінальних

справах.-К., 1993.-С. 189-190.

2 П. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України ві

28 червня 1991 р. «Про судову практику в справах про

ство».- Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України

456

Пл6Нум Верховного Суду України у постанові від 28 червня 1991 р.
роз’яснив, що відрізняти хуліганство “• інших злочинів необхідно з
урахуванням спрямова-і умислу винного, мотивів, мети та обставин вчине-

них дй.

Вчинення злочину на основі особистих неприязних

стосунків у більшості випадків свідчить, що він був учинений не з
хуліганських спонукань, а з мотиву помсти (ревнощів), корисливості тощо.
Особисті неприязні стосунки між винним і потерпілим можуть складатися
протягом тривалого часу (іноді роками), але вони можуть виникнути і в
момент неправомірної або аморальної поведінки потерпілого. Особисті
неприязні взаємостосунки можуть виникнути і раптово, якщо вони зачіпають
важливі інтереси сторін або поєднані із заподіянням істотної шкоди.
Наприклад, Г. після обопільної бійки з П., вважаючи що присутній при
цьому Я. вдарив його по голові, збив його з ніг і наніс йому удари по
голові й животу, чим заподіяв тяжкі тілесні ушкодження. Президія
обласного суду, розглянувши справу, визнала кваліфікацію дій Г. за ч. 2
ст. 296 КК України необгрунтованою, оскільки злочинні дії Г. вчинив не з
хуліганських спонукань, а на основі особистих неприязних стосунків, які
виникли під час бійки Г. з П.1

Другою характерною особливістю хуліганства є вчинення його за явно
незначними, неістотними приводами, як явно неадекватна, невідповідна
реакція на поведінку потерпілого чи інших осіб. Наприклад, Б.,
перебуваючи У стані алкогольного сп’яніння, пізно ввечері безпричинно
причепився у дворі будинку до А. С., А. Д. та П., ображав їх
нецензурними словами, вдарив у обличчя П., який зробив йому зауваження.2

Іноді хуліганські дії вчинюються майже без будь-і приводів. Наприклад,
п’яний Д. на вулиці біля

эду в ресторан підійшов до раніше незнайомого йо-1 з хуліганських
мотивів двічі вдарив його кула-в обличчя, збивши з ніг. Коли потерпілий
піднявся

—_

від

25 ci4H^C]TqQiOBa пРезиді’ Закарпатського обласного суду ві; 1 Р- У
справі Г.- Практика судів України в кримі-ИІравах.-К., 1993.-С. 188-189.

]98б п Шіа судов°ї колегії Верховного Суду України від 9 січня >• У
справі Б.- Там само.-С. 196-197.

457

і почав тікати, Д. наздогнав його та уламком скла, знайденим біля
ресторану, з метою вбивства з хуліганських мотивів, наніс удар в шию,
заподіявши смертельне поранення та продовжував наносити йому порізи
обличчя, грудної клітки, живота, в тому числі з ушкодженням внутрішніх
органів, а також наніс численні удари по голові, заподіявши перелом
перенісся, спинки носа, щелепи. Від заподіяних тілесних ушкоджень К.
помер на місці події.1

Зустрічаються випадки, коли хуліганські дії вчинюються майже без
будь-яких приводів. Наприклад, п’яний К. прийшов на територію парку
культури і відпочинку, підійшов до столу, біля якого стояв Ж., і без
будь-якого приводу з боку Ж. зі словами «Оце тобі!» -наніс йому удар
ножем у спину і залишив ніж у тілі потерпілого?

Разом з тим, діяння не може кваліфікуватися за ст. 296 КК України як
вчинене з хуліганських мотивів, якщо воно вчинене за істотними приводами
як відповідна реакція на таку поведінку потерпілих або інших осіб, якою
порушуються важливі громадські чи особисті права та інтереси.

Привід для виникнення конфлікту може бути істотним не тільки у випадках
порушення правоохоронюва-ного інтересу, але й у випадку істотного
порушення честі та гідності особи. Характерною для цього є справа Г.,
який тривалий час залицявся до X., простоював ночі під вікнами її
будинку. Нарешті однієї ночі він відімкнув замок, зайшов у квартиру,
роздягнувся і хотів лягти у ліжко, де спала X. Вона прокинулась і
запропонувала йому піти геть. Г. мовчки, без заперечень одягнувся і,
виходячи з приміщення, став просити X. нікому просцю історію не
розказувати. X. пообіцяла зберегти все як таємницю, але в той же день
про все розповіла В., господарці дому, в якої мешкала. В. негайно
доповіла про нічну подію директорові радгоспу. Директор тут же викликав
до себе Г. і в присутності В. почав соромити його. В. також стала
ганьбити Г., а коли вона запитала його: «Може ти ще й вікна мені
поб’єш?», Г. відповів: «Так, поб’ю!»

1 Практика судів України у кримінальних справах.- К.: 1996.-

С. 195.

2 Радянське право- 1983- № 5- С. 106-107.

458

Тут же Г. пішов до будинку В. і побив скло у двох вікнах. Наступного дня
Г., заспокоївшись, повністю відшкодував заподіяні В. збитки.