Король В.В. 2002 – Засада гласностi та її обмеження в кримiнальному судочинствi України (книга)

Король В.В. 2002 – Засада гласностi та її обмеження в кримiнальному
судочинствi України

ЗМІСТ

TOC \t “Chapter;1;Item;2” Вступ PAGEREF _Toc520870647 \h 4

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ЗАСАДИ ГЛАСНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА 13

1.1. Гласність кримінального судочинства як політико-правове явище

та її предмет 13

1.2. Історичний розвиток засади гласності кримінального судочинства 26

1.3. Поняття засади гласності кримінального судочинства, її суть

та значення PAGEREF _Toc520870651 \h 32

РОЗДІЛ 2. ЗМІСТ ЗАСАДИ ГЛАСНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО

СУДОЧИНСТВА PAGEREF _Toc520870652 \h 47

2.1. Відкритий судовий розгляд кримінальних справ та його повне
фіксування технічними засобами PAGEREF _Toc520870653 \h 47

2.2. Участь громадськості у розгляді та вирішенні кримінальних справ як
складова змісту засади гласності PAGEREF _Toc520870654 \h 66

РОЗДІЛ 3. Підстави обмеження засади гласності кримінального судочинства
PAGEREF _Toc520870655 \h 87

3.1. Визначення таємниці особистого життя людини як підстави обмеження
гласності кримінального процесу PAGEREF _Toc520870656 \h 87

3.2. Професійні таємниці та їх охорона у сфері кримінального

судочинства PAGEREF _Toc520870657 \h 9 9

3.3. Інформація з обмеженим доступом у сфері підприємницької

діяльності PAGEREF _Toc520870658 \h 136

3.4. Правова охорона (забезпечення нерозголошення) державної та
службової таємниць у сфері кримінального судочинства PAGEREF
_Toc520870659 \h 147

3.5 Особливості правової охорони у кримінальному процесі (недопущення
широкого розголошення) таємниць слідства та судочинства PAGEREF
_Toc520870660 \h 155

3.6. Обмеження гласності кримінального судочинства щодо розгляду справ
про злочини неповнолітніх PAGEREF _Toc520870661 \h 175

ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ PAGEREF _Toc520870662 \h 18 1

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ ТА лІТЕРАТУРА…….……………………..197

перелік умовних позначень

КПК України – Кримінально-процесуальний Кодекс України

проект КПК України – проект Кримінально-процесуального Кодексу України

СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік

УНР – Українська Народна Республіка

РРФСР – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка

УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка

КПРС – Комуністична Партія Радянського Союзу

ВТУ – виправно-трудова установа

КК України – Кримінальний Кодекс України

МУ МВС – міське управління Міністерства внутрішніх справ

ВАТ – відкрите акціонерне товариство

ВТК України – Виправно-трудовий кодекс України

РФ – Російська Федерація

АТС – автоматизована телефонна станція

органи РАГСу – органи реєстрації актів громадянського стану

КпШС України – Кодекс про шлюб і сім’ю України

ЦК України – Цивільний кодекс України

проект ЦК України – проект Цивільного кодексу України

ЗВДТ України – Звід відомостей, що становлять державну таємницю України

УМВСУ – управління Міністерства внутрішніх справ України

ООН – Організація Об’єднаних Націй

передмова

Актуальність теми дослідження. Україна переживає сьогодні період
становлення та розбудови власної державності. У цей час відбуваються
значні зміни економічних, політичних та соціальних орієнтирів
суспільства, здійснюється формування власних політичних інститутів,
національного законодавства тощо.

З прийняттям нової Конституції Україна вступила у принципово новий етап
розбудови демократичної, соціальної, правової держави охоронного типу.
Тому на сьогодні основним завданням суспільства і держави є впровадження
прийнятих конституційних положень у життя. Конституція залишатиметься
декларативним актом, якщо чинне законодавство якнайповніше і в
найкоротші терміни не буде приведено у відповідність до її норм, якщо не
буде сформована система дієздатних державних структур, здатних
забезпечити реалізацію головного принципу Конституції, а саме: “…людина,
її життя і здоров’я, честь і власна гідність, недоторканість і безпека є
найвищою соціальною цінністю для держави”. Тільки в такому випадку з
впевненістю можна стверджувати, що Україна розвивається як демократична,
соціальна, правова держава.

Однак чи діють ті закони, які вже є, чи буде діяти Конституція? Якщо не
діють, то чому? На кожному кроці можемо побачити, що не всі вони діють,
що, врешті, вони не забезпечують у повному обсязі прав людини, зокрема
право на свободу слова та інформацію. На жаль, маємо і численні факти
порушення чинного законодавства України, яке регулює відносини в
інформаційній сфері. Це гальмує, а інколи створює значні труднощі у
функціонуванні засобів масової інформації.

Гласність на сьогоднішній день стала однією з найбільш помітних ознак
реформування життя нашого суспільства, його найбільш необхідною
частиною. Це та конструктивна деталь демократії, без якої сама
демократія неможлива, так само як гласність неможлива без демократії.
Подальше розширення гласності розглядається як необхідна умова вияву
демократичної сутності цивілізованого суспільства, його звернення до
людини, залучення особи до всіх справ суспільства, держави, колективу,
як гарантія проти деформації, яка реалізується силами громадського
контролю за діяльністю всіх соціальних інститутів.

Отже, гласність – це один з найважливіших проявів демократичності
держави, основа демократії, її фундамент, оскільки тільки інформованість
громадян надає їм можливість із знанням справи брати участь в управлінні
державою. Гласність виступає як гарант права на свободу слова, на
свободу переконань і вільне їх вираження.

Широка, відверта, повна, правдива і вчасна інформація про всі сторони
нашого державного і громадського життя свідчить про довіру і повагу до
людей, їх здатності у всьому правильно розібратися і тим самим піднімає
громадську активність людей, залучає їх до управління справами держави.
Саме це і робить державу більш міцною та сильною. Гласність є “управою”
на владу; гласність дає можливість громадянам контролювати законодавчу,
виконавчу і судову владу, формувати про них певну думку і певним чином
впливати на формування владних органів і їх діяльність.

Як довів у ще донедавна крамольній, а тому “забутій” статті “Торжество
переможців” В.Г.Короленко, й у час свого владно-державного тріумфу
правлячі політичні сили можуть “боятися вільного слова не менше, ніж
боялося його самодержавство у періоди найбільшої могутності” [243,
с.678].

Центральною ланкою будь-якої правової системи є судочинство. Це сфера
державної діяльності і громадського життя, в якій ідеї правової держави
знаходять найбільш яскраве втілення. Суд урівноважує фактичну нерівність
між могутньою машиною обвинувальної влади і “маленькою людиною”, і тому
саме в цій сфері гласність, в першу чергу, повинна бути нормою життя
[186, с.19].

Питанням гласності кримінального судочинства у вітчизняній юридичній
літературі приділялась значна увага. Та попри значний ступінь наукової
розробки даної теми у наш час досить суперечливими залишаються поняття
та зміст гласності кримінального судочинства, зокрема щодо поділу
гласності судового процесу на “внутрішню” і “зовнішню” та включення до
її змісту інститутів участі громадськості у здійсненні правосуддя.

Частини 1 і 2 ст. 20 КПК та частини 3 і 4 ст. 12 проекту КПК України
містять надто узагальнене визначення підстав обмеження гласності
судового процесу. А останні спроби визначення більш детального їх
переліку, що проводилися у 80-х – на початку 90-х років І.Л.Петрухіним,
В.В.Леоненком, Г.І.Чангулі, М.І.Сірим, А.Й.Міллером та З.В.Макаровою, ще
не враховували новітніх змін у суспільному і державному житті України та
бувших соціалістичних республіках, необхідності більшого захисту різного
роду конфіденційної інформації. Здебільшого ці дослідження носили досить
поверхневий (оглядовий) характер.

У зв’язку з цим особливої актуальності у сучасний період кодифікації
кримінально-процесуального законодавства України набуває дослідження
поняття, змісту, підстав обмеження та основних напрямів реалізації
засади гласності кримінального судочинства.

Мета і завдання дослідження. Мета, яку поставив перед собою автор
дослідження, полягає в тому, щоб: чітко визначити ознаки та поняття
гласності кримінального судочинства як політико-правового явища та
засади кримінального процесу; з’ясувати зміст засади гласності
правосуддя у кримінальних справах і, з одного боку, відмежувати його від
змісту інших засад та інститутів кримінального судочинства, а з іншого –
показати їх зв’язок і взаємодію; обгрунтувати правову природу та
загальні особливості охорони інститутів різного роду таємниць у сфері
кримінального судочинства і визначити, таким чином, основні шляхи
забезпечення від розголошення під час судового розгляду кримінальних
справ конфіденційних відомостей на основі консенсусного розв’язання
конфлікту публічного інтересу у відкритості судового процесу та
приватних (у деяких випадках – державних) інтересів у забезпеченні
охорони певної інформації з обмеженим доступом.

Відповідно до поставленої мети у цій роботі зроблено спробу вирішити
такі наукові завдання:

– визначити ознаки та обсяг гласності кримінального судочинства в усій
сфері соціальної гласності і на підставі цього сформулювати її поняття
(що має важливе значення для подальшого визначення поняття, змісту та
шляхів реалізації даної засади);

– охарактеризувати нові підходи у дослідженні та тлумаченні поняття
гласності, а саме: визначення її як “зовнішньої” гласності (для всіх
громадян);

– дослідити історичний розвиток засади гласності в українському
кримінальному процесі;

– обгрунтувати відповідність ознак гласності кримінального судочинства
основним критеріям віднесення певного положення до принципів
кримінального процесу та з’ясувати місце, роль і значення положень
гласності кримінального судочинства у системі засад кримінального
процесу;

– визначити зміст даної засади з урахуванням загальнотеоретичної
характеристики норм-принципів і на підставі дослідження понять гласності
кримінального судочинства та засади гласності кримінального судочинства;

– розмежувати зміст засад гласності кримінального судочинства та участі
громадськості у здійсненні правосуддя у кримінальних справах;

– визначити систему таємниць кримінального судочинства, що слугуватимуть
підставами для проведення закритого судового розгляду кримінальних
справ, шляхом їх відокремлення від таємниць, які мають абсолютний
характер (не підлягають розголошенню взагалі), та таємниць, які
підлягають захисту у сфері кримінального судочинства лише за дотримання
певних умов їх правомірності.

Практичне значення роботи. Дана робота носить, передусім, характер
теоретичного дослідження. Але вона має і важливе практичне спрямування,
оскільки чітке визначення поняття, змісту та основних підстав обмеження
засади гласності кримінального судочинства буде сприяти та визначатиме
основні шляхи подальшої належної реалізації цих принципових положень у
кримінально-процесуальному законодавстві України.

Одержані результати дослідження можуть бути використані при проведенні
подальших наукових досліджень цієї проблеми, при підготовці нового
Кримінально-процесуального кодексу України, а також при підготовці
інтерпритаційно-правових актів, у яких йдеться про роз’яснення та
рекомендації щодо застосування положень змісту та підстав обмеження
засади гласності кримінального судочинства. Крім того, результати даного
дослідження використовувались під час викладання курсу “Кримінальний
процес України” для студентів юридичного факультету Прикарпатського
університету імені Василя Стефаника.

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ ЗАСАДИ ГЛАСНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

1.1. Гласність кримінального судочинства як політико-правове явище та її
предмет

Послідовне і неухильне проведення гласності в діяльності судів при
розгляді кримінальних справ яскраво демонструє демократичність
внутрішньої політики держави. Згідно із засадою публічності
(офіційності) суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані
порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину,
вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину,
осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання (ст. 4 КПК України).
Для цього вони наділені значними повноваженнями. Суспільство зацікавлене
в законному і справедливому вирішенні справи, а тому вправі мати
інформацію про неї.

У кримінально-процесуальній науці існують різні погляди на поняття
гласності кримінального судочинства [183, с.172; 259, с.51; 160, с.8;
264, с.10; 103, с.76]. Для того, щоб згадане поняття було дійсно
науковим, в першу чергу слід визначити методологію його дослідження.

Вихідним етапом кожного процесу наукового пізнання дійсності є виділення
предметів з об’єктивної дійсності, розчленування їх на чіткі
визначеності. Цей процес у ряді випадків окреслюють як опрацювання
категорій [67, с.26]. Людське мислення не може існувати без категорій,
понять, суджень, роздумів, умовиводів, лінгвістичних форм їх виразу та
фіксування.

У філософській науці поняття “категорія” (в буквальному перекладі з
грецького categoria – вислів, свідчення) розглядається як форма
усвідомлення в поняттях всезагальних способів відношення людини до
навколишнього світу, яка відображає найбільш загальні суттєві
властивості, закони природи, суспільства і мислення. Під “поняттям”
розуміють одну із форм відображення світу на етапі пізнання, пов’язаному
із застосуванням мови, форму (спосіб) узагальнення предметів і явищ
[250, с.494].

Між категорією і поняттям існує функціональна залежність. Кожна
категорія, стверджує М.А.Булатов, стає поняттям, якщо з неї виділити
функцію членування (поділу) і синтезування загальних ознак і на цій
основі мислити лише про її внутрішній зміст [72, с.101]. Однак в
наукових дослідженнях “категорія” і “поняття” часто використовуються як
синоніми, що не є раціональним.

Відображення дійсності на рівні конструктивізації – творчий і
діалектично суперечливий процес. Категорії, таким чином, виконують роль
форм теоретичної і практичної пізнавальної діяльності суб’єкта.

Відображення неправової соціальної дійсності в правових формах (перехід
соціального в правове) здійснюється з обов’язковим використанням
правових категорій і понять. Кожна галузева правова наука використовує
категорії інших наук, загальноправові і свої власні категорії. Вони, як
зауважує М.І.Козюбра, втілюють узагальнений результат пізнання
державно-правової дійсності, суттєвих властивостей, зв’язків і відносин,
політичних та правових явищ, понять і категорій, зафіксованих у
відповідних термінах, виступають як один з головних інструментів
наукового дослідження [119, с.16]. Ця якість категорій зумовлена їх
грунтуванням на синтезі теоретичних і практичних знань про об’єкт
пізнання.

Фундаментальне методологічне значення для наукової розробки проблеми
поняття “гласність кримінального судочинства” має з’ясування змісту
категорій “гласність”, “гласність у соціально-політичному розумінні”,
“гласність як правова категорія”, “межі гласності кримінального
судочинства”, “внутрішня і зовнішня гласність кримінального
судочинства”.

Етимологічний аналіз слова “гласність” свідчить, що воно утворюється від
старовинного кореня – глас, голос. Звідси походять і терміни:
проголосити – вміщувати в собі будь-яке відкрите ствердження, голосувати
– подавати голос і т.д. Слово “гласний” (прилюдний, привселюдний)
тлумачиться як “доступний для суспільного ознайомлення і обговорення”
[178, с.108].

Гласність – одна із найважливіших демократичних засад, яка забезпечує
відкритість роботи органів управління, доступність для суспільного
ознайомлення з їх діяльністю. Вона є найбільш масовою формою контролю
населення за роботою органів влади, центральних і місцевих, боротьби
проти бюрократизму [135, с.84].

У загальноприйнятому, широкому розумінні гласність – це, перш за все,
відкритість і публічність у діяльності державних структур як умови
демократичного прийняття рішень, а також поінформованість громадян про
всі соціально значущі проблеми, які торкаються їх інтересів.

Основний зміст і значення гласності полягає у:

– свободі і публічності слова усного і свободі слова друкованого; у
відкритому співставленні ідей, думок;

– відкритості і доступності діяльності всіх органів влади і управління,
посадових осіб для громадян; можливості безперешкодного звернення до них
громадян з пропозиціями і заявами;

– наданні громадянам та їх об’єднанням інформації, необхідної для участі
в обговоренні і вирішенні питань державного і громадського життя, а
також тієї, що торкається їх прав, обов’язків і законних інтересів;

– вільному виявленні, вивченні і оголошенні громадської думки;

– праві громадян знати, чи враховується громадська думка при прийнятті
рішень чи ні, а якщо ні, то з яких причин;

– обнародуванні прийнятих рішень і доведенні їх до відома зацікавлених
осіб та організацій [89, с.6].

Гласність – не тільки політична, але й правова категорія. При розробці
проекту Закону про гласність у колишньому СРСР було вироблено певне
поняття гласності. Гласність означає: відкритість діяльності державних
органів, громадських організацій і посадових осіб; надання громадянам та
їх об’єднанням інформації, необхідної для участі в обговоренні і
вирішенні питань державного і громадського життя… республіканського і
місцевого значення, а також питань, що торкаються їхніх прав, обов’язків
або законних інтересів; доступність організацій, установ і посадових
осіб для приймання громадян; можливість безперешкодного звернення до них
з пропозиціями і заявами; виявлення, вивчення і врахування громадської
думки при розробці і прийнятті рішень; оприлюднення прийнятих рішень і
доведення їх до відома громадян [90, с.288-297]. Таким чином, під
гласністю в проекті Закону про гласність розуміється відкритість,
інформованість, доступність, врахування громадської думки, оприлюднення
прийнятих рішень.

Гласність кримінального процесу є різновидом соціальної гласності, яка
орієнтує на правдиве і відповідальне інформування всіх громадян про
життя суспільства і держави, сприяє широкому обговоренню досягнень і
недоліків у роботі підприємств, установ, організацій, посадових осіб та
окремих громадян, формує громадську думку, підвищує соціально-політичну
активність громадян і тим самим надає можливість вирішувати виникаючі
проблеми відповідно до інтересів особи, суспільства і держави. На даний
час не тільки гласність кримінального судочинства, але й
загальносоціальна гласність є правовою вимогою.

Співвідношення гласності кримінального судочинства і соціальної
гласності можна зобразити як співвідношення частини і цілого. Його можна
зобразити такою схемою:

Для визначення поняття гласності кримінального судочинства досить
важливим є визначення її обсягу в усій сфері соціальної гласності.

Гласність у кримінальному процесі, як правило, визначалась як відкритий
судовий розгляд [266, с.62]. Однак поняття гласності кримінального
судочинства не обмежується відкритим судовим розглядом. Воно є значно
ширшим і охоплює не тільки судовий розгляд.

Поняття відкритості судового розгляду і гласності, хоча і мають багато
спільного, є різними. Відкритість означає доступність кримінального
судочинства для всіх громадян, а гласність – не тільки доступність, але
й можливість обговорення ходу і результатів кримінального процесу
громадськістю, тобто спосіб формування громадської думки, її оцінки
діяльності суду і правоохоронних органів, яку останні повинні врахувати
з метою удосконалення своєї роботи. Іншими словами, гласність – це голос
громадськості, який не може бути байдужим для учасників процесуальної
діяльності. Гласність, таким чином, означає також, що діяльність,
спрямована на порушення, провадження, розгляд та вирішення кримінальних
справ знаходиться під громадським контролем.

Однак сама доступність сприйняття ходу та результатів судового розгляду
для публіки, яка вже присутня у залі судового засідання, як видається,
обов’язково повинна бути доповнена безпосередністю такого сприйняття. Як
зазначає В.Я.Лівшиц, способами судового пізнання (як для суду, так і для
інших присутніх при розгляді справи осіб – авт.) фактів, які підлягають
встановленню, є не тільки доказування, але і безпосереднє чуттєве
сприйняття [148, с.19]. Тому для того, щоб кожний присутній у залі суду
громадянин зміг переконатися у тому, що злочин вчинено, підсудний є
винним, правильно встановлено ступінь його вини, вирішено питання про
вид і розмір його відповідальності, він повинен бути безпосереднім
свідком встановлення судом цілого ряду фактів, обставин справи.

Тут доречно буде нагадати слова І.Я.Фойніцького: “При безпосередній
гласності, кожний громадянин має право бути присутнім на суді; при
опосередкованій, це право надається тільки деяким, окремо для цього
вибраним представникам суспільства, подібно до того, як при виконанні
смертної кари за англійським і пруським законодавством, а частково і за
нашим законом 1882 року” [251, с.102-103].

Але широка громадськість отримує інформацією про судочинство у
кримінальних справах, перш за все, завдяки процесу розповсюдження таких
відомостей. При цьому важливо правильно провести межу між процесуальним
змістом гласності кримінального судочинства і процесом розповсюдження
відомостей про кримінальну справу.

Спроби подати елементи процесу розповсюдження інформацій як частину
змісту гласності кримінального судочинства є досить поширеними у
вітчизняній процесуальній науці [259, с.58; 160, с.8; 264, с.9].

Однак сумнівним видається положення про те, що принцип гласності
судочинства породжує в осіб, які не беруть участі у процесі, право
розповсюджувати відомості про хід і результати розгляду кримінальної
справи. Право одержувати інформацію і право розповсюджувати її – два
самостійні права, хоча і закріплені в одній статті Конституції України
(ст. 34). Право одержувати інформацію про діяльність державних і
громадських органів – конституційне право кожного громадянина, на
підставі якого і закріплена відкритість судочинства.

Таким чином, відносини, що складаються при розповсюдженні відомостей про
хід і результати кримінального процесу особами, які не залучені до сфери
судочинства, знаходяться за межами цієї сфери (тобто,
кримінально-процесуальне регулювання на ці відносини не поширюється).
Видається, що в поняття гласності судочинства не слід вводити право
розповсюдження відомостей сторонніми особами. Зокрема, якщо особам, які
не досягли 16-річного віку, згідно із законом заборонено бути присутніми
на процесі, то правом розповсюджувати такі відомості вони володіють у
повному обсязі [89, с.23].

Що стосується учасників процесу, то, з одного боку, слід зазначити, що
їх право на розповсюджування інформації про судочинство у справі не
носить особливого характеру, але, з іншого боку, ставити їх в один ряд з
публікою було б неправильно у зв’язку з такими причинами. По-перше, що
стосується їх права розповсюджувати інформацію про судочинство у справі,
насамперед, необхідно відмітити їх можливість і право розголошувати
вказані відомості, які пізніше включаються в загальний процес
розповсюдження інформації.

А правом розповсюджувати розголошену інформацію учасники судового
розгляду наділені у тій же мірі, що і будь-яка інша стороння процесу
особа.

По-друге, якщо особа з публіки має право у повному об’ємі
розповсюджувати одержану нею у галузі судочинства інформацію, то учасник
процесу не у всіх випадках може розголошувати і розповсюджувати все те,
що стало відомо у ході участі у справі.

Становище учасника судового розгляду характеризується тим, що, по-перше,
учасники розгляду забезпечені особливим порядком ознайомлення з
матеріалами справи і ходом судочинства; по-друге, учасник розгляду –
конкретна, формально визначена для суду особа, а не невизначена, якою є
особа з публіки [89, с.23].

Виходячи з вищевказаного, висновок про те, що обмеження осіб, які
присутні на відкритому судовому засіданні, у праві поширювати все те, що
вони чули і бачили у суді, порушує не тільки конституційне право
громадян на свободу слова і думки, але й гласність судового розгляду
[264, с.9], з процесуальної точки зору виглядає неправильним. Порушення
положень засади гласності судочинства буде мати місце тільки у тому
випадку, якщо обмеження на розповсюдження відомостей про хід і
результати відкритого процесу накладає сам суд, тобто, наприклад,
здійснює допуск публіки у зал засідання тільки за умови, що допущені
особи відмовляться від права розповсюджувати отриману під час процесу
інформацію.

Таким чином, гласність кримінального судочинства не включає елементи
процесу розповсюдження розголошеної про судочинство у справі інформації.
Цей процес розміщений за межами кримінально-процесуальної сфери. А отже,
і право будь-якої особи розповсюджувати все почуте і побачене на
відкритому судовому засіданні також не є складовою частиною гласності
кримінального судочинства.

Як зазначає М.І.Сірий, основною передумовою (предметом – авт.) гласності
кримінального судочинства є інформація. Але чи всі без винятку елементи
діяльності органів, що ведуть провадження у кримінальних справах,
повинні знаходитись у сфері гласності? Для здійснення такої складної
багатопланової діяльності як правосуддя, очевидно, необхідна певна
відокремленість, самостійність її суб’єктів, відносна їх незалежність
від зовнішніх впливів. Повна відкритість роботи слідчого, прокурора,
судді ймовірно зробила б неможливим вирішення багатьох завдань, що
стоять перед ними. І тому на частину їх діяльності умови гласності не
поширюються, що об’єктивно обумовлено [89, с.20].

Слід зазначити, що вимоги гласності можуть бути віднесені тільки до тієї
частини діяльності суб’єктів, що ведуть процес, яка проявляє свій
публічний характер назовні. У ході судочинства висуваються і
перевіряються різноманітні версії, висловлюються думки, робляться певні
висновки. Результатом цієї об’ємної роботи є процесуальні рішення, які
відображаються в матеріалах справи [99, с.49-60]. Але чи тільки з
процесуальними рішеннями та їх виконанням пов’язана гласність у сфері
кримінального судочинства?

Нерозголошення даних досудового розслідування є однією з умов, які
сприяють успішному розкриттю злочину і викриттю винного. Передчасне їх
розголошення може негативно вплинути на розслідування справи, дати
можливість винному приховати або знищити сліди злочину, предмети і
документи, що можуть стати доказами, ухилитися від слідства і суду, а
іноді завдати шкоди обвинуваченому та іншим особам.

Крім того, у ході досудового розслідування висуваються і перевіряються
різні версії, при досудовому провадженні, як і при постановленні вироку
в нарадчій кімнаті висловлюються різні міркування, робляться певні
висновки, відстоюються різні позиції. Результатом цієї об’ємної роботи
стає прийняття процесуальних рішень. Тому межі предмета гласності тут
визначаються, як правильно підкреслює М.І.Сірий, цілісністю і
завершеністю інформації [89, с.21].

Так, ст. 121 КПК України передбачає можливість розголошення даних
досудового слідства з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в
якому вони визнають можливим. Прикладами такого розголошення можуть бути
інформування слідчим чи прокурором зборів громадської організації чи
трудового колективу за їх клопотанням про обставини вчиненого злочину
(ч. 2 ст. 10 КПК України), внесення подання про вжиття заходів для
усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину (ч. 2 ст. 231 КПК
України) та інші.

Саме в цих випадках розголошувана інформація є процесуально оформленою,
цілісною та має певний ступінь завершеності.

Але судовий розгляд не зводиться до перевірки матеріалів досудового
розслідування. Це – якісно нове дослідження обставин справи як за
процесуальною формою, так і за методами. В судовому засіданні обставини
справи досліджуються судом і сторонами на основі гласності, усності,
безпосередності та змагальності. Це проводиться не з метою підтвердження
матеріалів і висновків органів досудового розслідування чи прокурора,
який затвердив обвинувальний висновок, а для встановлення істини у
справі, результатом чого буде винесення законного, обгрунтованого і
справедливого вироку [137, с.294].

Саме для того, щоб стороння особа могла зробити висновок про
справедливість, об’єктивність та законність вирішення певної
кримінальної справи, доступною для ознайомлення повинна бути не тільки
цілісна і завершена інформація про судовий розгляд (судові ухвали,
постанови, вироки), але й позиція сторін у процесі, показання окремих
свідків і т. д. Тобто інформація про хід судового процесу повинна
сприйматися усіма присутніми у повному обсязі, а для більшої доступності
та кращого її сприйняття – має подаватися послідовно (що забезпечується
процедурою головного судового розгляду). Тільки тоді судовий розгляд
буде відкритим для контролю громадськості, буде сприяти розвиткові
правосвідомості і правової культури та мати попереджувально-виховне
значення.

Видається, що розголошення змісту окремих показань, матеріалів,
документів є не просто їх розголошенням, але й складовою частиною
гласності кримінального судочинства. Тому доступність для розуміння
кримінального судочинства буде означати не тільки “засвоєння”
процесуальних рішень суду, а спостереження за всім ходом судового
розгляду кримінальної справи. В ході провадження у кримінальній справі в
суді реалізується право і як воно реалізується важливо знати громадянам.

Отже, предмет гласності кримінального судочинства складає інформація,
яка безпосередньо пов’язана із реалізацією правових норм у судовій
діяльності. Але якщо на досудовому розслідуванні (постановленні вироку в
нарадчій кімнаті) ця інформація повинна бути процесуально оформленою,
цілісною та завершеною, то в процесі судового розгляду вона, крім того,
може полягати і в розголошенні змісту окремих показань, матеріалів,
документів тощо, тобто характеризуватися ще й повнотою та послідовністю.

У зв’язку з цим, не зовсім правильною видається позиція О.Д.Бойкова,
який відзначає, що “…предметом гласності в правоохоронній сфері може
бути інформація …про хід розслідування і судового розгляду окремих
справ, проміжні і кінцеві результати такої діяльності” [63, с.14],
оскільки автор при цьому не диференціює у предметі гласності інформацію
досудового і судового провадження.

Російські дореволюційні юристи розрізняли, а деякі радянські, сучасні
вітчизняні та східноєвропейські юристи і в наш час розрізняють гласність
для сторін (учасників процесу) – внутрішню гласність і гласність для
всіх громадян – гласність перед суспільством, гласність в широкому
розумінні, або загальну, зовнішню гласність [251, с.102; 220, с.59; 213,
с.350; 181, с.22; 259, с.59; 258 с.151; 164, с.47;].

Гласність для учасника процесу означає ознайомлення з матеріалами
справи, присутність у залі судового засідання і поінформованість про дії
суду та інших учасників процесу, за винятком наради суддів. Загальна
(зовнішня) гласність має місце тоді, коли двері судового засідання
відкриті для всіх, і засоби масової інформації можуть вільно, для
всезагального ознайомлення розповсюджувати все, що відбувається у
судовому засіданні. У літературі такий поділ гласності обгрунтовано
піддавався критиці [264, с.12; 182, с.33].

З.В.Макарова стверджує, що присутність учасників процесу при провадженні
процесуальних дій на досудовому розслідуванні, у суді, поінформованість
їх про матеріали справи і про все, що проходить при розслідуванні і в
залі судового засідання, являє собою не гласність кримінального процесу,
а реалізацію учасниками процесу своїх прав і обов’язків. Тому не можна
погодитися з авторами, які до елементів гласності відносять ознайомлення
з матеріалами справи учасників розслідування і проведення ряду слідчих
дій у присутності захисника [59, с.60]. Гласність учасників судового
розгляду є необхідним елементом їх процесуальної рівності, гарантією
забезпечення їх прав, а не гласністю кримінального судочинства. Тому під
гласністю кримінального процесу слід розуміти, на думку З.В.Макарової,
тільки загальну (зовнішню) гласність [157, с.10].

Дещо інакшу відповідь дає на це питання М.І.Сірий. Автор відзначає
абсолютний характер гласності сторін. Він говорить, що реалізація права
учасником процесу бути поінформованим про провадження у справі цілком
залежить від його волі і ніяк не залежить від волі суб’єктів, які ведуть
процес. Дане право не закріплене окремо в законі, а випливає із ряду
його вимог. Наприклад, слідчий… знайомить особу з постановою про
притягнення як обвинуваченого (ст. 140 КПК України); …після закінчення
досудового слідства слідчий пред’являє матеріали справи учасникам
процесу для ознайомлення (ст.ст. 217, 218, 222 КПК України); …суд
роз’яснює обвинуваченому після оголошення обвинувального висновку зміст
обвинувачення (ст. 298 КПК України) та інших [89, с.27].

Далі М.І.Сірий стверджує, що гласність сторін є складовою частиною
гласності кримінального судочинства, але не є елементом змісту принципу
гласності. І в цьому він не бачить протиріччя. Принцип права включає
регулюючу засаду, яка володіє відокремленістю від інших принципів
системи. І якщо гласність сторін абсолютна у правовій системі, тобто
“нерегульована” з точки зору вимог гласності, то їй немає місця у
регулюючій, відокремленій правовій засаді, якою є даний принцип права. У
ній вона була б “мертвим грузом” [89, с.28-29].

Вищезгадані позиції З.В.Макарової та М.І.Сірого щодо доцільності
розмежування предмета гласності кримінального процесу на “зовнішню” і
“внутрішню” гласність з точки зору їх обгрунтованості, видаються
логічними і послідовними. Однак для вирішення цього питання, на нашу
думку, слід застосовувати дещо інші критерії. І чи не основним критерієм
(аргументом), який визначає гласність кримінального судочинства саме як
“зовнішню” гласність (для публіки, присутньої у залі судового
засідання), як видається, є дія цілого ряду процесуальних засад.

Так, в основний процесуальний зміст принципу безпосередності включена
вимога про безпосереднє сприйняття у судовому засіданні джерел і засобів
доказування [148, с.57] особами, які досліджують та оцінюють їх [263,
с.22]; а також встановлення особами, які ведуть розслідування і розгляд
кримінальної справи, безпосереднього контакту з учасниками процесу [263,
с.22]. Як зазначає В.Д.Шундіков, основний сенс встановлення органами
розслідування і судом безпосереднього контакту з учасниками процесу
полягає у забезпеченні їм можливості більш повно і своєчасно здійснювати
права і обов’язки у кримінальному судочинстві… Відсутність у суді
потерпілого, обвинуваченого та інших учасників розгляду не тільки
виключає можливість повно і правильно дослідити докази у справі, але й
позбавляє учасників процесу можливості реально здійснити свої права у
цій стадії процесу [263, с.21].

Не менш важливими для заперечення можливості включення до предмета
гласності процесу так званої “внутрішньої” гласності є вимоги засади
усності. Усність – це правило, у силу якого суд вправі обгрунтовувати
вирок тільки доказами, усно викладеними і обговореними у судовому
засіданні; обвинувачений (підсудний), свідки, експерти, інші особи, яких
допитують, повинні давати показання в усній формі, всі протоколи й інші
документи, що використовуються (досліджуються) судом, повинні бути
зачитані вголос; спілкування між сторонами і судом у судовому засіданні
проходить шляхом усних заяв і повідомлень, а не через подання
процесуальних документів.

Реалізація принципів безпосередності та усності у стадії судового
розгляду, таким чином, сприяє не лише всебічному, повному і об’єктивному
дослідженню матеріалів справи, але й створює учасникам процесу реальну
можливість для своєчасного та повного здійснення ними прав і обов’язків
на цьому етапі кримінального судочинства.

Підсудний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх
представники наділені широкими правами щодо захисту своїх інтересів у
стадії судового розгляду. Зокрема, вони мають право особисто бути
присутніми у судовому засіданні, подавати суду докази на захист своїх
інтересів, брати активну участь у їх дослідженні, висловлювати свої
думки і міркування щодо всіх питань, які вирішуються у суді, задавати
питання допитуваним особам, заявляти клопотання перед судом і т. д. Дану
побудову судового процесу, відповідно, визначають такі засади
кримінального судочинства, як змагальність сторін та свобода сторін у
наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх
переконливості, забезпечення обвинуваченому права на захист, рівність
усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Отже, засади безпосередності, усності, змагальності, забезпечення
обвинуваченому права на захист і рівності учасників процесу набувають
першочергового значення у визначенні необхідності участі сторін та інших
суб’єктів кримінального процесу у судовому засіданні.

Слід звернути увагу і на інший аспект даного питання. Так, жоден із
учасників процесу не має права розголошувати відомості, з якими він
ознайомився у ході закритого (з підстав, передбачених у ст. 20 КПК
України) судового розгляду справи. Тобто при закритому розгляді справи у
суді гласність сторін (учасників процесу) не збігається із гласністю
кримінального судочинства, не є її складовою частиною.

Таким чином, правильною видається позиція З.В.Макарової, і під гласністю
кримінального судочинства слід розуміти тільки загальну (зовнішню)
гласність. У будь-якому випадку гласність сторін не є елементом змісту
засади гласності кримінального судочинства.

Видається, що специфічними ознаками гласності кримінального судочинства,
які вирізняють її у сфері загальносоціальної гласності, є такі:

– відкритість власне судового розгляду кримінальних справ;

– наявність у громадян права знайомитися з ходом судового розгляду,
отримувати інформацію про судовий розгляд справи з можливістю її
подальшого розповсюдження;

– предметом гласності кримінального судочинства є інформація, яка
безпосередньо пов’язана із реалізацією правових норм у сфері судочинства
і характеризується процесуальною оформленістю, цілісністю і завершеністю
при досудовому слідстві, а при судовому розгляді кримінальних справ – ще
й повнотою та послідовністю;

– під гласністю кримінального процесу слід розуміти зовнішню гласність
для всіх громадян;

– сприяння широкому обговоренню конкретних кримінальних справ та ходу їх
судового розгляду і вирішення, формуванню громадської думки і підвищенню
соціально-політичної активності громадян.

Врахування наведених ознак дає можливість визначити гласність
кримінального судочинства як вид соціальної гласності, що полягає у
відкритості судочинства, надає всім громадянам право безпосередньо
знайомитися у доступній формі з його ходом, тобто отримувати з
можливістю розповсюдження інформацію, яка безпосередньо пов’язана з
реалізацією правових норм у сфері судочинства, характеризується
процесуальною оформленістю, цілісністю і завершеністю при досудовому
слідстві, а при судовому розгляді – ще й повнотою та послідовністю.

1.2. Історичний розвиток засади гласності кримінального судочинства

Історичний досвід законодавчої діяльності є неоднозначним і тому завжди
містить як позитивні, так і негативні риси, характерні для сучасного
йому періоду та минулого, успадкованого ним. Отже, є сенс узагальнити
історичний розвиток засади гласності кримінального судочинства, критично
оцінити його з позицій сьогодення, творчо використати, там, де це
необхідно, позитивний досвід і запобігти допущенню помилок минулого у
сучасній кодифікаційній практиці.

Форми гласного судочинства, як відомо, були знайомі людству досить
давно. В античному процесі тільки зрідка зустрічаємо таємне, неприлюдне
судочинство (наприклад, суди староєгипетських жерців) [224, с.9].
Гласним був і процес стародавнього Риму [260, с.89], і раннього
середньовіччя Європи [261, с.70]; такий же, починаючи з княжих часів,
був процес на наших землях.

Як зазначав Я.Падох, “…шлях розвитку українського процесу йде, як і в
інших краях, від самопомочі до суду та від приватного процесу до процесу
публічного. Упорядкованій судовій організації України в історичний час
відповідає упорядкована система судочинства.

У княжу добу судочинство провадиться в державних (княжих), громадських,
церковних і домініяльних судах. Процес (“тяжба”) – це змагання сторін
перед судом, який є тільки третім у спорі. Він лише наглядає над
порядком розправи і постановлює вирок процесового значення. “Розправа”
ведеться прилюдно, і в ній бере чинну участь громада (“лучші люди”).
Вироки судом виголошувалися усно і прилюдно. Такий судоустрій і процес в
Україні зберігся до кінця XIV ст.” [180, с.11].

У 1435 р. на українських землях під Польщею змінено цей судоустрій на
польську триланкову систему станово-шляхетських судів: земських,
громадських і підкоморських. Існували також суди міські, сільські,
домініяльні. З 1386 р. (Кревська унія) змінюється судоустрій і на
українських землях, що перебували у складі Великого Князівства
Литовського – поширюється станове судочинство (державні, міські,
громадські, домініяльні, духовні суди). В литовсько-польську добу
процесуальну активність зберігають сторони, але роль суду вже набагато
більша. Відбувається значне звуження засади прилюдності. Причинами цього
є станова нерівність суспільства, і як наслідок – існування станових
судів; службова залежність сторін; зміцнення формалізму, хоч він не
дорівнював західноєвропейському. Судовий розгляд справи (“розправа”) у
багатьох випадках був закритим (“заочним”). Вироки виголошувалися
публічно і в письмовій формі надсилалися сторонам [145, с.68].

Помітним явищем того часу було виникнення автономного станового
козацького судочинства, яке провадив гетьман над підлеглими йому
коза-ками. Це судочинство здобуло під кінець XVI ст. урядове визнання.
Процес був усним, гласним і базувався на нормах звичаєвого права [180,
с.6].

Яскравим прикладом прилюдного судочинства було судочинство Запорізької
Січі, де навіть у Суді Січової Ради (вважався “верхнім” судом) брав
участь загал козацтва, що був на Січі.

Колись єдине, а згодом успішно конкуруюче із законом, звичаєве право
відігравало в Україні особливо важливу роль. Воно було таке “сильне”, що
його повністю не зуміло усунути навіть право займанців, що панувало в
Україні протягом багатьох століть. Чимало звичаєвих норм одержало форму
і санкцію державного закону.

Сказане відноситься і до права процесуального. “Процесуальні форми з
природи речі більш других підпадали впливам народних мас, бо в усіх
добах представники громадянства брали живу участь у судівництві” [180,
с.23]. Отже, засада прилюдності (гласності) була особливо притаманна
звичаєвому процесу в Україні. Повноту розвитку здобув звичаєвий процес у
громадських копних судах, які діяли до кінця XVIII ст. паралельно із
загальними судами. Про прогресивність українського звичаєвого
процесуального права свідчить наявність досить добре розробленого
інституту попереднього (“вступного”) слідства і чіткий розподіл процесу
на стадії від попереднього слідства до виконання вироку (процес був
повний).

Таким чином, характерною особливістю українського процесуального права
завжди була відкритість (прилюдність, гласність) судочинства. Навіть у
часи середньовіччя інститут прилюдності судочинства не обмежувався так,
як у західноєвропейських державах.

Але саме в епiцентрi уваги iдея гласностi судочинства в Європі
поставлена в останнi двiстi рокiв. Одним із найактивнiших її провiдникiв
був Ф.М.Вольтер, який широко розкрив недолiки таємного судочинства
Францiї XVI-XVII столiть [84, с.92-97]. Повернення гласностi в
кримiнальний процес проходило поступово. В першу чергу, пiсля тривалого
панування iнквiзицiйного процесу, гласний суд був реанiмований в Англiї,
де гласнi засади спiвiснували з уснiстю i судом присяжних.
Континентальна ж Європа введенням гласного суду зобов’язана Францiї, яка
запозичила в 1791 роцi основнi риси англiйського судового процесу.
Утвердившись в судочинствi Францiї, гласнi засади стали поступово
переходити в судовi системи iнших країн.

Замість таємного, письмового процесу інквізиції, в Європі в XIX ст., під
впливом французьких та англійських поглядів, введено прилюдне
судочинство. Це означає, що судочинство в кримінальних справах
відбувається відкрито для публіки. “Тільки підготовче справування
залишилося і надалі основним чином неприлюдним” [224, с.33].

“В наш час, – писав професор С.Баршев, – процес слiдчий в Захiднiй
Європi майже скрiзь змiнений процесом обвинувальним, i головною
спонукальною причиною до цього було не стiльки бажання мати присяжних,
скiльки переконання в перевазi усностi i гласностi кримiнального
судочинства перед письмовістю i таємнiстю” [57, с.177].

Новий етап у розвитку гласного суду в Європi настав у 70-х роках ХIХ
столiття, коли, починаючи з Австрiї (1873 рiк), повсякчасно cтало
здiйснюватися реформування французької побудови процесу в бік переваги
обвинувального ухилу. В подальшому у судочинствi європейських держав
мали мiсце рiзноманiтнi тенденцiї вирiшення проблем гласності
кримiнального суду. Але істотних змiн стосовно гласностi кримiнальний
процес захiдноєвропейських держав не зазнав до цього часу.

Одержавши гарячу пiдтримку в рiзноманiтних прошарках суспiльства, iдея
гласностi судочинства в Росії, а отже, і на більшій території України,
яка знаходилася у її складі, була втiлена в життя судовою реформою 1864
року. Гласнiсть була не тiльки проголошена, але й одержала детальне,
конкретизоване закрiплення в Судових Статутах (ст.ст. 89, 620-624, 1056
Статуту кримінального судочинства). Бiльшiсть положень, що забезпечували
гласнiсть судочинства, повнiстю вiдповiдали останнiм досягненням
правової науки i досвiду європейських держав. У ходi реалiзацiї реформи,
норми, що закрiплювали вiдкритiсть розгляду в судi кримiнальних справ,
зазнали змiн, доповнень, одержали глибоке i детальне тлумачення. Судові
статути 1864 року досить чітко окреслили коло справ, які підлягають
розгляду в закритих судових засіданнях: “о преступлениях против женской
чести, об оскорблениях родителей детьми и вообще о проступках против
прав семейственных” (ст.ст. 89 і 620), а також “по обвинению подсудимых
в произнесении дерзких оскорбительных слов против государя императора
или членов императорского дома” (ст. 1056). При цьому право видалення
публіки із зали судового засідання було зосереджено в руках суддів.

Разом з тим, до кiнця послiдовно провести гласнiсть у кримiнальний
процес дореволюцiйнiй Росiї все ж не вдалося. Значний вплив на
судочинство мала адмiнiстративна влада, якій, зокрема, законами 80-х
рокiв було дано право, в окремих випадках, приймати рiшення про
проведення судового розгляду при закритих дверях [252, с.110-111]. Так,
відповідно до закону від 14 серпня 1881 року “О мерах к охранению
государственного порядка и общественного спокойствия” в місцевостях,
оголошених у стані посиленої або надзвичайної охорони, а також в
місцевостях, які перебували на військовому становищі,
генерал-губернатори, військові начальники і міністр внутрішніх справ
мали право вимагати розгляду при зачинених дверях будь-якої справи,
“рассмотрение коего может послужить поводом к возбуждению умов и
нарушению порядка”, а щодо справ про державні злочини ці посадові особи
отримали право “требовать производства всех судебных действий при
закрытых дверях присутствия” [191]. Як зазначає Б.В.Вілєнський: “Цей
закон… не тільки покінчив із гласністю в місцевостях, які уряд оголосив
на становищі посиленої або надзвичайної охорони, він фактично покінчив і
з незалежністю суду, поставив останній у підпорядкування
адміністративної влади” [82, с.348].

У ходi реформи 1864 року мало мiсце як утвердження гласностi в судi, так
i деякi вiдступи вiд неї, але, безспiрно, значним кроком уперед був той
прогрес полiтико-правової думки, який відбувся в тi роки. Ось,
наприклад, якi висновки стосовно гласностi судочинства робив професор
С.Баршев: “Iнша справа – гласнiсть суду. Її може бажати i сам пiдсудний,
має право вимагати i суспiльство; але вона необхiдна також як найкраща
гарантiя справедливостi кримiнальних вирокiв, i як найкращий засiб
пiдвищення загальної народної довiри до кримiнальних судових мiсць, i
поширення у всiх класах народу найбiльш точних понять про право i
закони, i поваги до них” [57, с.206]. Реформа висунула на перший план
цiлу плеяду видатних росiйських юристiв, якi проводили глибокi
дослiдження iдеї гласного суду i досить успiшно здiйснювали її на
практицi.

Новим етапом розвитку ідеї гласності (прилюдності) судочинства в Україні
стала народницька доба (XIX – поч. XX ст.). У проекті Основного закону
“Самостійної України” Спілки народу українського, який у 1905 році
розробила група членів Української Народної Партії, зазначалось:
“…Засідання судів суть публічні, хиба б ся публічність мала зашкодити
суспільні моральні почуття. Тоді суд може зачинити двері, але не інакше,
як одноголосно… Усякий присуд мусить бути умотивований і виголошений
при відчинених дверях” [221, с.64].

Законодавчо засада гласності судочинства була закріплена в Україні і в
1917-1920 рр. 29 квітня 1918 року Центральна Рада прийняла Конституцію
Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і
вольності УНР). Опрацьовувала її спеціальна конституційна комісія на
чолі з професором М.Грушевським. У п. 61 Конституції (Розділ VI, Суд
УНР) вказувалося, що “поступовання в суді має бути прилюдне і устне”
[116, с.110].

Проводились важливі реформи і в період гетьманату П.Скоропадського.
Створювалась система губернських і повітових судів та сенат як найвищий
судовий орган. Судочинство було гласним, з участю присяжних засідателів
[235, с.44].

Постала проблема конституювання і третьої форми української державності
в період Директорії УНР. Правительственна Комісія по виробленню повної
Конституції Української держави розширила і переробила проект,
розроблений Всеукраїнською Національною Радою, і подала його Раді
Міністрів для розгляду, ухвалення й оголошення. Однак згаданий документ
залишився проектом і не був затверджений урядом УНР. В артикулі 142
проекту Конституції зазначалося: “Судові розправи, як в справах
цивільних, так і в карних, мають бути устні і прилюдні. Винятки з сеї
останньої засади визначає закон” [116, с.157].

Радянський перiод розвитку iдеї гласностi судочинства почався, з одного
боку, вiдмовою вiд досягнень дореволюцiйного права (тільки до 30
листопада 1918 року суди мали можливість застосовувати правила Судових
Статутів 1864р., що передбачалось ст. 8 Декрету про суд № 2), а з
іншого, – проголошенням повної, безмежної гласностi [95, с.12-16]. Так,
розгляд справ у тимчасових народних судах був відкритим. Щодо
вiдвiдувань громадянами засiдань суду нiякi обмеження не передбачалися.
Судовi слухання починались у вечiрнiй час з метою створення сприятливих
умов для їх вiдвiдування. Надавалось право виступати в якостi
обвинувачiв i захисникiв особам з публiки [248, с.4-7]. Як зазначає
П.Т.Землянський, “…всім громадянам, присутнім у залі суду, надавалось
право приймати участь в обговоренні кожної справи під керівництвом
головуючого – постійного судді” [114, с.14-15].

Порядок розгляду справ у революцiйних трибуналах носив аналогiчний
характер. Крiм того, гласнiсть, поряд iз змагальнiстю, розповсюджувалась
i на попереднє слiдство, яке велось слiдчими комiсiями на колегiальнiй
засадi [194, с.31-59]. Ст. 15 Положення “Про особливі військові
трибунали” 1918 р. включала гласність у систему найважливіших принципів
радянського кримінального процесу (поряд із доцільністю,
неупередженістю, безпосередністю, рівністю сторін та усністю) [230].

Принцип гласності кримінального судочинства знайшов своє нормативне
закріплення і в “Тимчасовому положенні про народні суди і революційні
трибунали”, затвердженому НКЮ УРСР 14 лютого 1919 р. (ст. 17), та
“Положення про народний суд УРСР” від 26 жовтня 1920 р. [114, с.31, 81].

Отже, першi радянські нормативнi акти про судочинство широко декларували
гласнiсть пролетарського суду, але не мiстили детальних правил її
реалiзацiї. А в основi здiйснення iдеї гласностi судочинства лежав
принцип доцiльностi.

З розвитком радянського права проходила подальша конкретизацiя i
деталiзацiя положень гласностi.

Так, першi КПК РРФСР i УРСР мiстили такі положення: “Всi судовi
засiдання публiчнi. Видалення публiки iз залу засiдання на весь час
засiдання чи на частину його допускається не iнакше, як за мотивованою
постановою суду i в тому лише випадку, де виникає необхiднiсть охороняти
вiйськову, дипломатичну чи державну таємницю, а також у справах про
злочини, передбаченi статтями 166-169 Кримінального кодексу (ст. 19).
Особи молодшi 14 рокiв в зал судового засiдання не допускаються (ст.
20). У випадку слухання справи при закритих дверях вирок, в будь-якому
випадку, проголошується публiчно (ст. 21)” [229; 231]. В КПК УРСР в
редакцiї 1927 року була змiнена стаття, яка обмежувала доступ у зал
засiдання неповнолiтнiх, тим самим вiкова межа була пiдвищена до 16-и
рокiв [245].

Норми, якi регламентують гласнiсть в судi, знайшли вiдображення як в
Основах судочинства, кримiнального судочинства i кримiнального
законодавства СРСР i союзних республiк 1924 року, де закрiплювалось:
“Судовi засiдання публiчнi, за винятком випадкiв, вказаних
законодавством СРСР i союзних республiк. Судовi вироки оголошуються
публiчно” (ст. 14) [217], так i на конституцiйному рiвнi: “Розгляд справ
у всiх судах вiдкритий, оскiльки законом не передбачено винятку, iз
забезпеченням обвинуваченому права на захист” (ст. 111 Конституцiї СРСР
1936 р.; ст. 110 Конституцiї УРСР 1937 р.) [125].

Однак такі важливі законодавчі (в т. ч. конституційні) положення були
фактично перекреслені практикою діяльності тогочасних позасудових
органів політичної юстиції, які були своєрідним каральним придатком до
судової системи, що суміщав по суті адміністративну репресію з
кримінальним судочинством. Особливі наради і Колегія ВНК-ОДПУ-НКВС-МДБ,
“трійки” і “двійки” на місцях застосовували покарання, передбачені
кримінальним кодексом, але діяли вони за власною, по суті
адміністративною процедурою, яка не передбачала не тільки гласного
розгляду справ, віднесених до їх компетенції, але й відкритого
проголошення рішень у цих справах [144, с.279]. І хоч формально щодо
створення, компетенції і форм діяльності позасудових органів видавались
закони та урядові постанови [144, с.279-287], вони суперечили
елементарним засадам права, згідно яких будь-яка людина має право бути
вислуханою судом і захищатися від пред’явленого їй звинувачення у
відкритому судовому засіданні.

Чиннi на сьогоднiшнiй день положення засади гласностi були сформульованi
i закрiпленi в Основах кримiнального судочинства Союзу РСР i союзних
республiк (1958 р.), а пiзнiше включенi до кримiнально-процесуальних
кодексів (1959-1961 рр.). Таким чином, допускався закритий судовий
розгляд у справах про злочини осiб, якi не досягли 16-рiчного вiку, а
також в iнших справах з метою запобiгання розголошенню вiдомостей про
iнтимнi сторони життя осiб, якi беруть участь у справi. Пiзнiше стаття,
що регламентувала гласнiсть судового розгляду, була доповнена ч. 3, у
якiй пiдкреслювалась необхiднiсть суворого додержання всiх правил
судочинства при слуханнi справи в закритому засiданнi [101].

Такий у загальних рисах шлях формування нормативно-правової бази засади
гласностi в радянському кримiнальному процесi. Разом з тим, у всi
перiоди цей шлях був поступовим i послiдовним. При проголошеннi на
конституцiйному i галузевому рiвнях гласностi судочинства в 30-50-i роки
даний принцип грубо порушувався. Причому гласнiсть розтоптувалася i
законодавцем, i позасудовими органами, i судом [113, с.20-31; 246,
с.48-53]. Вiдмова вiд поглядiв на гласнiсть як на гарантiю незалежностi
суду вiд вищестоящих державних органiв всебiчно сприяла беззаконню, яке
мало мiсце на той час.

Таким чином, історiя розвитку радянського кримiнального процесу
переконливо показала, що закріплення засади гласності судової
дiяльностi, навiть на конституцiйному рiвнi, ще зовсім недостатньо для
послiдовного здiйснення її на практицi.

Подальший розвиток iдеї гласного суду вимагає не тiльки удосконалення
нормативної бази i практики застосування положень гласностi в дiяльностi
судiв, але й глибоких наукових дослiджень у данiй сферi. I тут поки-що
немало невирiшених проблем, зокрема, дискусiйним залишається як змiст,
так i поняття засади гласностi.

1.3. Поняття засади гласності кримінального судочинства, її суть та
значення

Термін “засада” (основа, початок, принцип) означає те головне, на чому
базується, будується щось [175, c.95]. Його використав законодавець у
ст. 129 Конституції України (“Основні засади судочинства”). Зміст
категорії “засада” слід розкривати через синонім іншомовного походження
– “принцип” (у перекладі з латинської слово “принцип” означає основа,
першооснова, начало [219, с.547]).

Принципи або засади – це узагальнений вираз суті певного явища, що
відображає об’єктивно існуючу реальність і закономірності, які існують у
ній. У філософському розумінні принцип є теоретичним узагальненням
найбільш типового, що констатує і виражає закономірність, покладену в
основу пізнання взагалі або в основу будь-якої галузі знань [104, с.6].
Стосовно ж до практичної діяльності (зокрема, кримінального судочинства)
принцип означає одну із основних, загальних вимог, якій повинна
відповідати дана діяльність.

У теорії пізнання під категорією “принцип” розуміють загальне положення,
найбільш універсальний елемент у понятійному апараті науки [155, с.96].

У загальній теорії держави і права категорія “принцип права” – основна
засада, відправна ідея права, яка наділена універсальною властивістю,
найвищою імперативністю і значущістю. Принципи права виражають головний
зміст права, найважливіші закономірності і підвалини суспільства [232,
с.212-215]. Категорія “принцип (засада) кримінального судочинства”
належить до понятійного апарату теорії кримінально-процесуального права.

Сучасна наука кримінально-процесуального права до критеріїв визнання
певного положення, вимоги принципом кримінального судочинства відносить
таку сукупність властивостей: 1) це найбільш загальні, вихідні
положення, ідеї, які мають фундаментальне значення для кримінального
процесу, визначають його спрямованість, побудову в цілому, форму і зміст
його стадій та інститутів; 2) принципи виражають панівні в даній державі
політичні та правові ідеї, які стосуються завдань, способу формування і
здійснення правосуддя в кримінальних правах; 3) вони повинні бути
закріплені в нормах права (окремих чи кількох); 4) принципи мають діяти
у всіх або кількох стадіях кримінального процесу й обов’язково в його
центральній стадії – стадії судового розгляду; 5) порушення будь-якого
принципу означає незаконність рішення у справі та обов’язкове його
скасування [137, с.29]. Тому саме названими властивостями в першу чергу
нам слід скористатися при визначенні поняття засади гласності
кримінального судочинства.

1. Значення засад судочинства полягає у тому, що вони у стислому
вигляді, концентровано відображають найсуттєвіші риси судочинства, є
начебто його квінтесенцією, “обличчям” [207, с.82]. Засада гласності
кримінального судочинства визначає в організації і діяльності органів,
що ведуть кримінальний процес, головні, вихідні моменти, із яких, своєю
чергою, випливають положення більш деталізованого характеру. На думку
Т.Н.Добровольської, у засадах кримінально-процесуального права не
формулюються всі сторони дозволеної чи обов’язкової поведінки
відповідних суб’єктів [104, с.8]. Це твердження видається правильним,
оскільки якостей правових норм засади набувають тільки разом (через) із
різними конкретними нормами даної галузі права, у взаємодії з якими вони
і здійснюють регулювання суспільних відносин. Тому засада гласності
кримінального судочинства – це положення, яке визначає основний
соціальний зміст відповідних конкретних правових норм і діяльності, що
здійснюється на їх основі. Тобто правова вимога, сформульована в засаді
гласності кримінального судочинства, пролягає “суцільною лінією” через
увесь хід розслідування, розгляду та вирішення кримінальної справи, чим
і підкреслюється її фундаментальне значення для кримінального процесу.

2. Правові норми є продуктом певної історичної епохи. Пізнавши
об’єктивні закономірності суспільного розвитку, законодавець вибирає
форми і методи правового регулювання суспільних відносин, намагаючись
вибрати із можливих варіантів найбільш оптимальний. Тому правові засади,
які визначають сутність і спрямованість діяльності органів, що
здійснюють розслідування, розгляд і вирішення кримінальних справ,
обумовлені перш за все природою держави, в якій вони діють.

У період “військового” комунізму, існування загальної зрівнялівки,
централізації виробництва та розподілу, формування
командно-адміністративної системи, зростання надзвичайних повноважень її
різних ланок, карально-показних форм і методів управління, будь-які ідеї
про обмеження держави правом, про взаємну відповідальність держави і
особистості не могли дістати підтримки ні від влади, ні від розгромлених
нею наукових кіл. Дещо змінилася ситуація, починаючи з 60-х років, після
ХХ з’їзду КПРС та прийняття постанови про подолання наслідків культу
Сталіна. Ці події сприяли обгрунтуванню доктрини переростання держави
диктатури пролетаріату в загальнонародну [108, с.3].

Проголошений на державному рівні в середині 80-х років курс на
перебудову та демократизацію створив сприятливіші умови для розвитку у
вітчизняній науці теоретичних концепцій про соціалістичну правову
державу [111, с.30].

Ідеї демократичної правової соціальної держави входять до скарбниці
загальнолюдських цінностей, які після здобуття незалежності набули в
Україні пріоритетного значення, що підтверджується у ст. 1 Конституції
України.

Правова держава – це держава реальних прав людини [207, с.24]. Важливою
складовою державної політики захисту прав і свобод людини, спрямованої
на демократичну трансформацію українського суспільства на розвиток
демократії як загального принципу життя, як форми організації і
публічної влади, і громадянського суспільства, є гласність кримінального
судочинства.

Соціальна цінність засади гласності кримінального судочинства
проявляється зовні у тому, що впровадження в життя її вимог наглядно
демонструє демократизм, гуманність і справедливість правосуддя, є
дійовим засобом виховання громадян у дусі неухильного виконання законів
[236, с.7].

Велике значення має засада гласності кримінального судочинства і для
реалізації завдань кримінального судочинства.

Мета норми права, як і права в цілому, полягає у впорядкуванні
суспільних відносин певного виду, у підпорядкуванні їх відповідному
правовому режимові, у сприянні їх розвитку в бажаному для держави
напрямку. Конкретизований вираз мети кримінально-процесуального права ми
можемо знайти в його завданнях [167, с.254], передбачених у ст. 2 КПК
України.

Оскільки кримінальне судочинство в цілому – це засіб досягнення мети
(завдання) кримінально-процесуального регулювання, то досить важливим є
питання про порядок організації кримінального процесу як однієї із
найважливіших гарантій його ефективності.

Значну роль у цій сфері діяльності відіграють засади кримінального
судочинства. Якщо категорія “мета” відповідає на запитання – на що
спрямована діяльність певних суб’єктів, то поняття “засада (принцип)” –
як, яким чином вона здійснюється [104, с.31].

Отже, засади кримінального судочинства є, свого роду, проміжною ланкою
щодо реалізації завдань кримінально-процесуального закону в конкретних
його нормах. Вони визначають спрямованість кримінального судочинства,
побудову в цілому, форму і зміст його стадій та інститутів.

На здійснення завдань кримінального судочинства спрямована і дія засади
гласності, яка виступає як одна з найглибинніших, найзагальніших засад
судочинства.

3. Більшість процесуалістів вважає, що принципами процесу є тільки такі
керівні ідеї, які отримали своє закріплення в нормах права [226, с.73;
173, с.26-27; 104, с.9; 236, с.13-15]. Нам ця думка видається
правильною.

Оскільки кримінально-процесуальна діяльність може здійснюватися тільки
на підставах і у формах, передбачених законом, то й положення, які
визначають цю діяльність, повинні бути закріплені законом. Ідеї
самостійно не можуть регулювати правові дії та правові відносини до тих
пір, поки вони не набудуть державно-владного, а тому і
загальнообов’язкового характеру, тобто до тих пір, поки вони не стануть
правовими нормами.

Законодавець може вибрати і вибирає різні прийоми нормативного
закріплення засад процесу, як може і по-різному розмістити відповідні
норми всередині того чи іншого правового акта. Аналіз чинного
кримінально-процесуального законодавства переконує в тому, що своє
закріплення в законі засади кримінального судочинства отримують двояко.
У більшості випадків ці засади отримують прямий і повний вираз в окремій
нормі закону; в інших – зміст засади випливає із ряду правових норм,
кожна із яких формулює тільки окрему, складову частину її (наприклад,
засада об’єктивної істини). Тобто про засади судять не по тому, в якому
розділі законодавчого акта вони містяться і як названі, а по тому, який
їх справжній зміст, що вони виражають і характеризують, яку роль
відіграють у здійсненні завдань кримінального судочинства [236,
с.11-12].

Конституція України 1996 року проголосила, що кожному гарантується право
на свободу думки і слова, на вільне висловлення своїх поглядів і
переконань (ч. 1 ст.34), закріпила право кожного вільно збирати,
зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в
інший спосіб на свій вибір (ч. 2 ст. 34), право направляти індивідуальні
чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів
державної влади, органів місцевого самоврядування та до посадових і
службових осіб (ст. 40), право кожного знати свої права і обов’язки (ч.
1 ст. 57). Водночас Основний Закон встановив, що засідання Верховної
Ради України проводяться відкрито (ч. 1 ст. 84), Президент України
звертається з посланням до народу про внутрішнє і зовнішнє становище
України (п. 2 ст. 106), а однією із засад судочинства є засада гласності
судового процесу і його повна фіксація технічними засобами (п. 7 ч. 3
ст. 129).

Все це дає підстави стверджувати, що засада гласності дістала в Україні
не тільки певне конституційне закріплення, але й загальні умови та
гарантії її реалізації.

Вимога гласного проведення судочинства у кримінальних справах
зафіксована у ст. 20 КПК України, яка складає загальну норму права.
Зміст цієї статті свідчить про високий рівень нормативного узагальнення.

Винятки із засади гласності кримінального судочинства прямо передбачені
цією ж статтею. Вони в цілому відповідають переліку винятків, які
містяться у ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні
права. Як у нашому законодавстві, так і в даному міжнародному документі
підстави для розгляду справ у закритому судовому засіданні можна
поділити на два види: які обумовлюють обов’язок суду розглядати справу в
закритому засіданні і які надають йому право на це з урахуванням
конкретних обставин справи [89, с.14-15].

4. Оскільки органічна властивість кримінального процесу – рух
провадження у справі від його виникнення до остаточного вирішення по
суті (у тому числі вирішення судом питань, пов’язаних з виконанням
вироку), процес повинен розділятися на певні етапи чи стадії, кожна з
яких має свої безпосередні і специфічні завдання. Характер і специфіка
цих завдань породжують і відповідні особливості застосування в кожній із
них загальних єдиних засад судочинства [104, с.26].

До цього питання ми вже зверталися при визначенні предмета гласності
кримінального судочинства (див.: глава 1.1 “Гласність як
соціально-правове явище”). Але саме тут слід підкреслити, що питання
оголошення даних досудового розслідування віднесено на розсуд слідчого
або прокурора, а розглядати справу у відкритому чи закритому (у
передбачених законом випадках) засіданні – це процесуальний обов’язок
суду, що підтверджується п. 10 ст. 253 КПК України. Згідно з цією нормою
суддя одноособово під час попереднього розгляду справи вирішує питання
про її розгляд у відкритому чи закритому судовому засіданні.

Аналіз ст.ст. 20 і 121 КПК України дає підставу стверджувати, що свій
повний вираз засада гласності отримує в центральній стадії процесу –
стадії судового розгляду.

Вимоги засади гласності поширюються і на стадії апеляційного провадження
(п. 7 ст. 358 КПК України) та виконання вироку (ч. 1 ст. 411 КПК
України) [173, с.579-580], а також на порядок судового розгляду справ
про застосування примусових заходів медичного (ч. 2 ст. 419 КПК України)
та виховного характеру (ч. 3 ст. 447 КПК України).

Однак прямої вказівки про відкритий розгляд справ касаційним судом та в
порядку виключного провадження чинний КПК України не містить (ст.ст. 394
і 400-10).

5. Гласність кримінального судочинства – це звернена до суду нормативна
вимога, яка породжує правовідношення між судом і учасниками процесу та
допускає у разі її порушення застосування санкцій [188, с.36].

КПК України до внесення змін і доповнень у червні-липні 2001 року
безумовною підставою для скасування вироку визначав і порушення вимог
засади гласності кримінального судочинства (ст. 20 КПК України). Ця
підстава відносилась до істотних порушень вимог
кримінально-процесуального закону (п. 9 ч. 2 ст. 370 КПК України),
істотність яких наперед була визначена законом і в разі виявлення яких
вирок обов’язково скасовувався.

Однак ст.ст. 367 (ч. 3) і 370 КПК України (у новій редакції) прямо не
вказують на порушення вимог засади гласності кримінального судочинства
як на безумовну підставу для скасування вироку. Але це ще не означає, що
порушення засади гласності не є істотним порушенням вимог
кримінально-процесуального закону. Мабуть тут слід виходити з таких
міркувань: порушення засади гласності безпосередньо (прямо) ще не
доводить, що рішення суду є неправильним; але воно постановлене всупереч
встановленому законом порядку, – а отже, є незаконним. Тому при
обгрунтуванні необхідності скасування судового рішення судам слід
керуватися вимогами ст. 20, п. 3 ст. 367 і ч. 1 ст. 370 КПК України.

Таким чином, визнавши, що засади правосуддя мають характер норм права,
потрібно вказати, що вони мають безпосередню дію, тобто в ряді випадків
можуть бути реалізовані самостійно, без більш конкретних правових норм,
які доповнюють і розвивають їх. Практично це означає, що, скасовуючи
вирок, вищестоящий суд вправі зіслатися на статтю (норму) Конституції,
яка була порушена, або на загальну норму-принцип кримінального процесу,
а не відшукувати підстави для скасування вироку тільки в поточному
законодавстві.

Вищесказане дає підстави вважати, що конституційна вимога гласного
судового розгляду кримінальних справ відповідає всім властивостям,
загальним ознакам процесуального принципу і входить до системи засад
кримінального судочинства.

Але саме поняття “система” – це не тільки повний сумарний
(неорганізований) набір системних компонентів. Система – це
“впорядкована певним чином множина елементів, що взаємопов’язані між
собою і створюють цілісну єдність” [216, с.98].

Для того, щоб подати поняття засади гласності кримінального судочинства,
слід визначити її місце в системі кримінально-процесуальних засад, тобто
визначити соціально-політичне, виховне та процесуальне значення цієї
засади та її взаємозв’язок з іншими засадами судочинства.

Гласність є основою реформування діяльності суду і правоохоронних
органів, тому що провадження у кримінальних справах ставиться під
контроль суспільства. Гласність дає можливість узагальнити позитивний
досвід у розслідуванні та розгляді кримінальних справ, вловити головні
тенденції судової практики і застерегти від помилок.

Достовірна інформація про справу та її розгляд формує громадську думку
про діяльність суду і правоохоронних органів. Завдяки гласності
кримінального судочинства змінюються неправильні уявлення про
правосуддя, закони, роль професійних учасників процесу, конкретну справу
і конкретний вирок і тим самим створюється ситуація, за якої суд та інші
державні органи, знаходячись під контролем громадськості, самі
виступають організаторами громадської думки [228, с.144; 183, с.172].

Гласність є сильнодіючим “ліком” від багатьох “хвороб”. Порушення норм
закону і моралі, бюрократизм, міщанство, відомча замкнутість, неймовірні
чутки мають місце там, де немає гласності і контролю знизу [157, с.18].
Знаючи, що вся робота судових і слідчих органів буде “витягнута” на суд
гласності, судові та слідчо-прокурорські працівники, учасники процесу з
більшою відповідальністю виконують свої обов’язки, а значить, працюють
якісніше та ефективніше, підвищуючи свою професійну культуру.

Гласність кримінального судочинства ставить діяльність державних органів
під громадський контроль, є дійовою формою всенародного контролю. І якщо
за умов широкої гласності розгляд і вирішення кримінальних справ є
законними, справедливими та об’єктивними, коли суспільство переконується
у тому, що жодне порушення норм закону не залишається безкарним, тоді
громадяни зможуть відчути себе рівноправними членами суспільства.

Інертна маса людей, які вимучені марними намаганнями добитися
справедливості, стає байдужою до більшості порушень законності у різних
сферах і на різному рівні, якщо це тільки їх самих не стосується. Тому
громадянам потрібно показати, що свої права можна і необхідно
відстоювати і захищати, і це можна робити успішно. Людям потрібно
повернути віру у справедливість, виховати почуття нетерпимості до
будь-яких порушень законності. Це допоможе підняти авторитет судових та
правоохоронних органів, викликати довіру до їхніх працівників і
правосуддя в цілому. А все це, своєю чергою, є передумовами, без яких
неможлива побудова правової держави в Україні.

Природа гласного відправлення правосуддя тісно пов’язана з природою
права. Гласність судочинства тут виступає засобом перевірки соціальної
сутності самого права, а також фактором впливу (через формування
громадської думки та її подальше врахування законодавцем у своїй
діяльності) на процес творення самого права.

Цей зв’язок можна зобразити такою схемою:

При здійсненні судочинства найбільш яскраво проявляється соціальна
спрямованість правового регулювання. Відкритість судочинства дає
можливість довести реальний зміст правових норм до відома громадськості,
яка через інститути представницької чи безпосередньої демократії
(референдум, вибори, всенародне обговорення законопроектів тощо) може
впливати на подальшу “долю” цих правових норм (прийняття, зміну чи
скасування окремих законів). Іншими словами, гласність відправлення
судочинства є показником демократії в державі та суспільстві, своєрідним
“лакмусовим папірцем” здійснення, охорони і захисту основних прав
людини, в тому числі і на рівні закону.

Гласність – це важливий фактор у вихованні громадян, бо тільки коли
широка публіка інформована про хід і результати провадження у справі,
з’являється можливість певним чином впливати на неї. І чим ширшою є
гласність кримінального процесу, чим якісніше здійснюють свою діяльність
його професійні учасники, тим ефективнішим є його
попереджувально-виховний вплив.

Гласність кримінального судочинства є дійовим засобом виховання
правової, моральної та політичної культури громадян.

Громадяни, які безпосередньо були присутні в залі судового засідання,
набувають знань про норми права, розуміють суть і соціальне призначення
законів, засвоюють засади моральності [149, с.42].

Естетична свідомість формується, головним чином, культурою судового
процесу. Високі моральні якості судді та інших професійних учасників
процесу можуть бути сильним впливовим стимулом для оточуючих, набуваючи
об’єктивної можливості повторюватися у тій чи іншій мірі в інших людях.

Процесуальна і загальна культура кожного судового процесу залежать від
правової культури, професійного мистецтва, моральної зрілості судді та
інших професійних учасників процесу. А.Ф.Коні, вказуючи на моральні
засади в кримінальному процесі, писав, що вони можуть втратити своє
значення в недосвідчених, грубих або недобросовісних руках [122, с.20].
Більше того, неправильне, з відступом від норм моралі, а то й
некультурне за своєю формою застосування правил судочинства може
привести до протилежних головному призначенню результатів, повністю
втратити виховний заряд, що міститься у цих правилах [153, с.73].

Через гласність правосуддя у громадян формуються уявлення про соціальну
суть і призначення діяльності суду, прокуратури, адвокатури, органів
слідства та дізнання і правової системи в цілому. Таким чином, громадяни
зможуть об’єктивно оцінити ту політику, яка здійснюється у державі, в
тому числі і кримінально-правову.

Особливо слід підкреслити важливе значення гласного судового розгляду
для правового виховання громадян. Вони спостерігають “живий” процес,
тобто мають можливість простежити шляхи практичної реалізації змісту тих
чи інших правових норм. Широка гласність у кримінальному судочинстві дає
можливість скласти уявлення про роль, процесуальний статус професійних
учасників провадження у кримінальних справах.

У кримінально-процесуальній науці існував поділ усіх засад судочинства
на судоустрійні та процесуальні [227, с.125]. Надалі такий суто
формальний поділ справедливо був підданий критиці [104, с.11-16; 236,
с.15-17; 200, с.126-128]. Т.Н.Добровольська вважає, що в кожній із засад
є і організаційні, і процесуальні (функціональні) елементи, але в одних
на перший план виступає організаційний, а в інших – процесуальний бік
[104, с.12].

Так, засада гласного розгляду кримінальних справ судом, яка носить ніби
суто процесуальний характер, має і певний судоустрійний зміст: із
засадою гласності може бути (при умові закріплення в
кримінально-процесуальному законодавстві [129, с.222-226]) органічно
пов’язано право суду на проведення судових засідань поза межами
приміщення суду у випадках, коли справа викликає підвищений громадський
інтерес, а зала суду розрахована на значно меншу кількість осіб, ніж є
бажаючих бути присутніми при судовому розгляді справи. Таким, на нашу
думку, може бути судоустрійне (організаційне) значення засади гласності
кримінального процесу.

В чому ж полягає процесуальне значення засади гласності кримінального
судочинства? Для цього знову слід звернутися до завдань кримінального
судочинства, які визначені в ст. 2 КПК України, і з’ясувати, яким чином
засада гласності сприяє їх досягненню.

Згідно зі ст. 10 Загальної декларації прав людини, кожна людина, для
визначення її прав і обов’язків та для встановлення обгрунтованості
пред’явленого їй кримінального обвинувачення, має право, на основі
повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута гласно і з
дотриманням усіх вимог справедливості, незалежним і безстороннім судом.
Ст. 11 Загальної декларації встановлює, що кожна людина, яка
обвинувачується у вчиненні злочину, має право вважатися невинною до того
часу, доки її винність не буде встановлена законним порядком шляхом
гласного судового розгляду, в якому їй забезпечуються усі можливості для
захисту [197, с.20].

Таким чином, гласність кримінального процесу забезпечує дотримання всіх
прав, свобод і законних інтересів громадян, які беруть участь у справі,
бо будь-яке їх порушення стає відомим громадськості, яка реагує на них,
вимагає їх усунення і недопущення у майбутньому. Тому громадянин є
зацікавленим у гласному судочинстві [157, с.23].

Конституція України (ст. 64) встановлює порядок обмеження конституційних
прав і свобод людини та громадянина. При провадженні у кримінальних
справах таке обмеження допускається. Основною метою його є захист прав
та законних інтересів інших осіб і воно є можливим тільки з підстав і в
порядку, які передбачені законом. А встановлення права обвинуваченого та
потерпілого вимагати гласного судового розгляду їх справи має стати
важливою гарантією прав та законних інтересів громадян.

Гласність як конституційна засада кримінального судочинства тісно
пов’язана з іншими кримінально-процесуальними засадами. Вона виступає
або гарантією дії певних засад кримінального судочинства, або сама
реалізується за допомогою тих чи інших засад.

Так, гласність є важливою гарантією забезпечення права на захист, бо
тільки за її умов обвинувачений (підсудний) може бути впевнений у тому,
що його “почують”. Гласний розгляд справи дозволяє переконатися в тому,
чи досліджені всі обставини справи для доведеності вини відповідно до
презумпції невинуватості, чи дійсно всі учасники процесу є рівними перед
законом і судом, чи реалізується в судовому засіданні змагальність
сторін і т.д.

Згідно з конституційним принципом поділу державної влади та системою
засобів стримувань і противаг між гілками влади є достатня кількість
законних засобів реагування на порушення законності, прав і законних
інтересів громадян у кримінальному процесі (акти прокурорського
реагування, судовий контроль, відомчий контроль та інші). А завдяки
гласності проходить інформування широкої громадськості, у тому числі й
інших державних органів та посадових осіб. Таким чином, гласність є
важливою умовою додержання законності в кримінальному судочинстві.

Незалежність і високозначуще становище судових органів слід розглядати
як важливий фактор побудови правової держави [207, с.27-28], тому що
тільки незалежний владний орган може захистити права і законні інтереси
громадян, забезпечити панування справедливості і права в державі.
Гласність виступає гарантією незалежності суддів і підкорення їх лише
закону (ч. 1 ст. 129 Конституція України).

І.Я.Фойніцький вказував, що на судову владу покладається обов’язок
“доставити правосуддя населенню” [251, с.161]. Тільки повна інформація
про дії і рішення судової влади дає громадянам уявлення про
ефективність, самостійність чи несамостійність суду; виконання чи
невиконання ним вимог Конституції і законів України, іншими словами –
про відповідність своєму призначенню в державі і суспільстві.

Своєю належною реалізацією гласність теж зобов’язана, певним чином,
процесуальним засадам. Так, безпосередність і усність дозволяють
ознайомитися з матеріалами справи, їх правовою і моральною оцінкою. Дуже
важливого значення в цьому плані набуває засада державної мови
судочинства. А принцип участі народу у здійсненні правосуддя у
кримінальних справах (у формі народних засідателів і присяжних) є
засобом підсилення гласності кримінального судочинства. Отже, суть
гласності кримінального судочинства проявляється в дії даних засад, і
гласність реалізується з їх допомогою.

Наведене дає підставу визначити характерні ознаки гласності як засади
кримінального судочинства, зокрема:

– вона є найбільш узагальненою, вихідною правовою вимогою;

– має фундаментальний характер і визначає основний соціальний зміст
певної групи правових норм;

– визначає зміст судових стадій кримінального процесу;

– з її допомогою реалізуються завдання кримінального судочинства, які
відображають пріоритетні напрямки розбудови української держави як
соціальної, демократичної і правової;

– отримує своє закріплення в окремій статті КПК, яка має вираз загальної
правової норми;

– закріплює і розвиває положення міжнародно-правових актів;

– свій повний вираз отримує на стадіях судового розгляду, апеляційного
провадження, виконання вироку та при розгляді справ про застосування
примусових заходів медичного характеру – нормативна вимога звернена до
суду;

– її порушення може бути підставою для скасування вироку;

– її здійснення є формою реалізації громадського контролю і дійовим
засобом формування громадської думки про кримінальне судочинство,
підвищення соціальної активності громадян і зміцнення авторитету судових
та правоохоронних органів (соціально-політичне значення);

– є дійовим засобом виховання правової, моральної та політичної культури
громадян (виховне значення);

– впливає на організацію судочинства у кримінальних справах
(судоустрійне значення);

– є гарантією прав і законних інтересів громадян та реалізації інших
засад кримінального судочинства, підвищує якість та ефективність
діяльності професійних учасників кримінального процесу (процесуальне
значення).

На підставі вищенаведених ознак можна визначити поняття засади гласності
кримінального судочинства як звернену до суду конституційно-правову
вимогу про відкритий розгляд справ, яка визначає спрямованість і
напрямки реалізації певної групи норм кримінального процесу, впливає на
порядок провадження у справі на різних стадіях, спрямована на реалізацію
завдань кримінального судочинства, є формою реалізації громадського
контролю та засобом формування громадської думки про судочинство,
підвищення соціальної активності громадян, рівня їх правової, моральної
та політичної культури, гарантією прав і законних інтересів громадян,
реалізації інших засад кримінального судочинства, має важливе
судоустрійне значення, а також порушення якої тягне застосування санкцій
(може бути підставою для скасування вироку).

РОЗДІЛ 2

ЗМІСТ ЗАСАДИ ГЛАСНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

2.1. Відкритий судовий розгляд кримінальних справ та його повне
фіксування технічними засобами

На даний час серед процесуалістів немає єдиного погляду щодо визначення
змісту засади гласності кримінального судочинства. Одні автори
визначають зміст даної засади як сукупність правових вимог, що
встановлюють права та обов’язки учасників процесу, спрямовані на
конкретизацію конституційної вимоги проведення відкритого судового
розгляду [264, с.8; 89, c.31-32]. Інші – відносять до змісту засади
гласності судового процесу сукупність елементів, що передбачені
процесуальним законом і кожен із яких так чи інакше відображає її суть
[157, с.14-15]. Причиною цього є різні підходи до питання реалізації
засади кримінального судочинства.

На нашу думку, для вирішення дискусії слід визначитись у таких питаннях:
яка внутрішня структура норми-принципу; чим забезпечується пряма дія
норми-принципу; яким є співвідношення конституційної норми та
норми-принципу кримінально-процесуального закону, що регламентують
гласність судового процесу; які основні положення повинні увійти до
змісту цієї засади.

Щодо нормативності засад права у юридичній літературі існують дві точки
зору. Одні автори вважають, що принципи права здійснюють регулятивний
вплив на суспільні відносини у цілому (у загальному) і не мають
структури правової норми – гіпотеза, диспозиція, санкція [268, с.11;
104, с.8]. Інші – вказують, що принципи права мають таку структуру
правової норми [236, с.6].

У загальнотеоретичній юридичній літературі норми-принципи
відокремлюються в окремий вид правових норм – установчі (вихідні,
відправні) норми [176, с.228; 233, с.325; 234, с.276; 254, с.234].
Установчі норми відображають вихідні засади правової регламентації
суспільних відносин, правового становища людини, меж дії держави,
закріплюють основи соціально-економічного і суспільно-політичного ладу,
права, свободи та обов’язки громадян, основоположні ідеї і параметри
побудови правової системи суспільства [234, с.277].

Таким чином, норми-принципи вміщують певні вимоги (диспозицію та
гіпотезу), встановлюють права та обов’язки для учасників правових
відносин: суддів, прокурорів та адвокатів, обвинувачених і потерпілих,
цивільних позивачів і цивільних відповідачів [240, с.47].

Але норми-принципи реалізуються без застосування інших (спеціальних)
правових норм тільки у тих випадках, коли таких норм немає (немає
потреби у детальнішій регламентації певних відносин), або коли суд
зробить висновок, що правові норми конкретної дії суперечать положенням
цієї процесуальної засади [241, с.28]. Тому все це вказує на високий
рівень узагальнення змісту норми-принципу і ще раз підтверджує, що її
структуру складають диспозиція та гіпотеза. Якщо ж вважати порушення
засадничих положень кримінального процесу істотним порушенням вимог
кримінально-процесуального закону (ч. 1 ст. 370 КПК України), то у
такому разі слід констатувати наявність у структурі норми-принципу і
такої її частини як санкція.

Засада гласності кримінального судочинства базується на конституційній
вимозі гласного судового процесу (п. 7 ч. 3 ст. 129 Конституції
України). Тому для вирішення питання змісту засади гласності
кримінального судочинства слід встановити співвідношення між
конституційною і галузевою нормами-принципами.

Для того, щоб конституційні засади були втілені у тканину реально
функціонуючого кримінального судочинства, вони повинні бути опосереднені
у галузевому законодавстві [240, с.47]. Щодо засади гласності судового
процесу – це означає її включення до Кримінально-процесуального кодексу,
причому не тільки шляхом відтворення у нормах КПК, але й через розвиток
і конкретизацію з урахуванням специфіки її реалізації в окремих стадіях
кримінального судочинства. Хоча Конституція України (ч. 2 ст. 8)
передбачила пряму дію її норм, все ж у більшій чи меншій мірі
норми-принципи, які вміщуються у ній, потребують механізму їх реалізації
стосовно окремих стадій та інститутів кримінального процесу.

У п. 7 ч. 3 ст. 129 Конституції України вказується, що однією із засад
судочинства є гласність судового процесу та його повне фіксування
технічними засобами. Таким чином, слід визначити, які саме найзагальніші
та специфічні для судочинства у кримінальних справах правові вимоги
повинні увійти у зміст засади гласності та відповідної статті КПК
України для конкретизації, опосереднення п. 7 ч. 3 ст. 129 Конституції
України.

На нашу думку, зміст засади гласності кримінального судочинства
складають правові вимоги, звернені безпосередньо до суду (процесуальний
зміст), і положення, які закріплюють права громадян (публіки), що
виникають у зв’язку з проведенням відкритого судового розгляду.

У процесуальний зміст засади гласності судового розгляду кримінальних
справ згідно із ст. 12 проекту КПК України входять такі елементи:

– розгляд справи в суді здійснюється гласно (ч. 1);

– повідомлення про час і місце розгляду справи (ч. 1);

– розгляд справ у всіх судах відбувається відкрито (ч. 2);

– надання дозволу на використання у залі судового засідання стаціонарної
апаратури для фіксації процесу, а також транслювання судового засідання
(ч. 2);

– підстави та загальний порядок розгляду кримінальної справи у закритому
судовому засіданні (чч. 3-5);

– публічне проголошення вироків, ухвал і постанов, якими закінчується
розгляд справи (ч. 5);

– повне фіксування судового розгляду кримінальних справ технічними
засобами (ч. 6).

А до прав громадян, присутніх на відкритому судовому засіданні,
віднесені такі: робити письмові нотатки, вести стенограму і здійснювати
фіксацію процесу технічними засобами без застосування стаціонарної
апаратури (ч. 2 ст. 12 проекту КПК України) [202].

Введення у зміст ст. 12 проекту КПК України положення про те, що розгляд
справи у суді здійснюється гласно, як видається, є не випадковим тому,
що поняття гласності і відкритості судового процесу – різні. Гласність
судового процесу у кримінальних справах є ширшим поняттям, оскільки
включає не тільки відкритий судовий розгляд, але й повідомлення про час
і місце розгляду справи, публічне проголошення вироків та інших судових
рішень.

Принциповим положенням гласності кримінального судочинства є й загальне
правило про те, що ніхто не може бути позбавлений інформації про час і
місце розгляду справи. Воно розповсюджується (діє) і на стадії
апеляційного (ч. 1 ст. 351 і ч. 2 ст. 360 КПК України) та касаційного
(ч. 2 ст. 392 КПК України) провадження.

Тут йде мова про оголошення, які повинні інформувати невизначену
кількість населення про абсолютно всі судові розгляди кримінальних
справ, які мають відбутися.

Так, З.В.Макарова до причин зниження зацікавленості до відкритого
судового розгляду відносить і недостатню інформованість про судові
процеси, які мають відбутися, та несвоєчасний їх початок [157, с.35]. Не
виключені й випадки, коли окремі учасники процесу, у тому числі й суд,
можуть бути зацікавлені у тому, щоб випадково не були виявлені окремі
свідки [157, с.21] чи хід судового засідання не висвітлювався у засобах
масової інформації і т. д. Тому доцільно залишити у ст. 12 проекту КПК
України положення: “Ніхто не може бути позбавлений інформації про час і
місце розгляду справи…”.

Однак найбільш повно гласність здійснюється у відкритому судовому
розгляді, який, згідно з ч. 1 ст. 20 КПК України, є основним елементом
змісту засади гласності судового розгляду кримінальних справ. Такий
розгляд проходить у формі відкритого судового засідання.

Судовий розгляд – це центральна, головна, основна і вирішальна стадія
кримінального процесу. У цій стадії суд, здійснюючи правосуддя,
розглядає і вирішує справу по суті, тобто остаточно досліджує всі її
істотні обставини, перевіряє докази і постановляє вирок – процесуальний
акт, яким підсудний визнається або винним у вчиненні злочину і йому
призначається покарання, або невинним. Вказані питання є основними у
процесі всього провадження у справі і тому увесь хід їх розв’язання
судом повинен бути винесений під контроль громадськості.

Завдяки відкритому судовому розгляду гласними стають також і матеріали
досудового розслідування. У відкритому судовому засіданні у силу засад
гласності й усності оголошуються матеріали справи, в якій було проведено
розслідування. Підсумковим документом проведеного у справі слідства є
обвинувальний висновок, що оголошується на початку судового слідства.

Ст. 20 КПК України встановлює, що розгляд справ у всіх судах є
відкритим. Законодавець вживає терміни “судовий розгляд” (глава 24 КПК
“Загальні положення судового розгляду”), “розгляд справи” (глава 30 КПК
“Розгляд справи за апеляцією”) та “судове засідання” (глава 25 КПК
“Підготовча частина судового засідання”). Аналіз ст.ст. 20, 358, 362,
394, 400-10, 411, 419 та 447 КПК України дає підстави вважати, що
розгляд справ у суді першої та апеляційної інстанцій, у касаційному
порядку, у порядку виключного провадження, вирішення питань, зв’язаних з
виконанням вироку, розгляд справ про застосування примусових заходів
медичного та виховного характеру проходять у судових засіданнях. Однак
гласність прямо передбачена лише у суді першої та апеляційної інстанцій,
під час розгляду справ про застосування примусових заходів медичного і
виховного характеру.

Хоча формулювання ч. 1 ст. 20 КПК України чітко вказує, що “розгляд
справ у всіх судах відкритий…”, судами воно розуміється буквально тільки
при розгляді справ у першій інстанції. Тому доцільною видається
пропозиція З.В.Макарової про деталізацію цієї норми [157, с.45].

У суді першої інстанції всі докази досліджуються безпосередньо, що дає
можливість присутнім перевірити висновки суду у вироку, погодитися з
ними чи ні. У судах апеляційної та касаційної інстанцій засада
безпосередності діє обмежено, тому публіці, яка не знає матеріалів
справи, переконатися у правильності висновків суду апеляційної та
касаційної інстанцій досить важко, тим самим виховний вплив на неї не
може бути таким ефективним, як у суді першої інстанції (хоча для
публіки, яка була присутня при розгляді справи у суді першої інстанції,
це не є перешкодою для формування громадської думки про правосуддя:
громадськість у цьому випадку ще більше переконується у справедливості
чи несправедливості судової системи держави).

У ст. 125 Конституції України зазначається, що в Україні діють
апеляційні та місцеві суди. Апеляційному провадженню присвячено і главу
29 КПК України.

Апеляційне провадження передбачається як додаткова гарантія
правосудності вироку суду першої інстанції. В апеляційному порядку
провадиться перегляд вироків, які не набрали законної сили, ухвалені
судами першої інстанції, а також постанови про застосування чи
незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру,
ухвалені місцевими судами (ч. 1 ст. 347 КПК України).

При поданні апеляції суд апеляційної інстанції вправі дослідити докази
як перевірені раніше судом першої інстанції, так і подані додатково. При
цьому апеляційна інстанція вправі прийняти відповідне рішення, не
направляючи справу на додаткове розслідування або новий розгляд. Звідси,
запровадження апеляційного суду дає можливість перевірити всі оспорювані
докази у справі і тим самим виключити ймовірність судової помилки [131,
с.53].

Процедура апеляційного розгляду щодо дослідження нових чи оспорюваних
обставин (судове слідство) відбувається за нормами, які регулюють процес
у першій інстанції (ч. 5 ст. 362 КПК України).

Введення у кримінальне судочинство України вказаного інституту більш
повно гарантує реалізацію права особи на судовий захист, забезпечить
певне прискорення вирішення справ і більшу чіткість у здійсненні
правосуддя [262, с.5].

Таким чином, на необхідність гласного апеляційного провадження вказує
те, що перегляд справ у апеляційному суді проходить по суті та нерідко
завершується постановленням нового рішення. Як вказують М.Михеєнко та
В.Шишкін, це фактично квазі-судове рішення по першій інстанції [165,
с.23]. Все це, тим не менш, не применшує гласності при перегляді справ у
суді касаційної інстанції та в порядку виключного провадження.

Згідно із ст.ст. 396 і 400-10 КПК України суд у касаційній інстанції та
в порядку виключного провадження може залишити вирок, постанову чи
ухвалу без зміни, а касаційні скарги чи подання – без задоволення;
скасувати вирок (постанову, ухвалу) і направити справу на нове
розслідування, судовий або апеляційний розгляд; змінити рішення у справі
попередньої судової інстанції або скасувати його і закрити справу.
Вирішення таких важливих питань у касаційному чи виключному провадженні
не повинно залишатися поза увагою громадськості. Тому незрозумілим є
рішення нашого законодавця про вилучення з КПК України норми, яку
містила стара редакція ст. 359 КПК України: “Касаційна інстанція
розглядає справу у відкритому судовому засіданні з додержанням вимог
статті 20 цього Кодексу”.

В юридичній літературі обгрунтовувалася необхідність більш широкої
гласності у стадії виконання вироку, посилаючись на те, що у судовій
практиці ще недостатньо використовується великий потенціал виховного
впливу даної стадії кримінального процесу [61, с.137-141; 160, с.49],
хоча у коментарі до ст. 411 КПК України (п. 4) вказується, що розгляд
питань, пов’язаних з виконанням вироку, відбувається у відкритому
судовому засіданні [173, с.579-580]. Таким чином, у зміст засади
гласності кримінального судочинства включається і відкритий розгляд
судом питань, пов’язаних із виконанням вироку.

Фактичне виконання призначеного судом кримінального покарання
здійснюється спеціальними органами і установами, які належать до
виконавчої влади. Ця діяльність регулюється виправно-трудовим
(кримінально-виконавчим) законодавством. Проте при виконанні вироку і
навіть після його виконання виникає багато питань, які потребують
вирішення судом. Порядок вирішення цих питань регулюється
Кримінально-процесуальним кодексом, що і дало підставу вважати виконання
вироку стадією кримінального процесу.

Як зазначає М.М.Михеєнко, у дійсності кримінальний процес, тобто
діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду щодо
порушення, досудового розслідування, розгляду і вирішення кримінальної
справи, з набранням вироком чинності можна вважати уже закінченим, хоча
в окремих випадках судочинство у цій справі ще є можливим у касаційному
порядку та в порядку виключного провадження. Але у нинішній стадії
виконання вироку ведеться судочинство не у кримінальній справі, де
вирішується питання про наявність чи відсутність складу злочину і
винність чи невинність підсудного у його вчиненні, а у специфічних
судових справах, де вирішуються питання, пов’язані з виконанням вироку
[163, с.208]. В.В.Ніколюк вказує, що повністю ототожнювати процесуальний
порядок розгляду судом кримінальних справ і справ, пов’язаних з
виконанням вироку, неправомірно, та й немає у цьому практичної
необхідності [174, с.215].

Погоджуючись із позиціями М.М.Михеєнка та В.В.Ніколюка, можна додати:
юридична природа та фактичний склад судових справ цих двох категорій є
різними. Неоднаковими стосовно до кожної із них є і результати судового
розгляду. Відповідно, і процесуальний порядок їх розгляду може повністю
не співпадати. Законодавець, власне, і врахував ці обставини,
встановивши більш прості правила вирішення справ, які виникають у сфері
виконання заходів кримінально-правового впливу на засуджених.

В.В.Ніколюк нараховує більше п’ятдесяти питань, які складають предмет
кримінально-виконавчого судочинства. Серед них, безперечно, не важко
виділити групу питань, які за своїми сутнісними властивостями не
потребують складної процесуальної форми для того, щоб бути вирішеними
своєчасно і правильно [174, с.212]. М.М.Михеєнко відносить такі питання
до предмета одного з особливих проваджень у кримінальному процесі (а не
до предмета окремої стадії процесу), змістом якого, на його думку, мають
бути лише ті питання, які вирішує суд, що виніс вирок [163, с. 208].

Ці пропозиції з очевидністю не були враховані при розробці проекту
нового КПК України. Безперечно, позитивним у проекті є чіткий поділ
питань, пов’язаних з виконанням вироку, на ті, що вирішуються судом,
який звертав вирок до виконання, ті, що вирішуються судом за місцем
відбування покарання, та ті, що вирішуються судом за місцем проживання
особи. Однак, у той же час, відсутня будь-яка диференціація у порядку
судового розгляду тих чи інших питань даної групи.

Більш вдалий спосіб нормативного закріплення диференціації процесуальної
форми вирішення питань, пов’язаних з виконанням вироку, відображений у
чинному КПК України: поряд із загальним порядком вирішення даних питань
(ст. 411), чинний Кодекс у цілому ряді статтей глави 33 “Виконання
вироку, ухвали і постанови суду” містить процедурні норми, які
встановлюють особливості процесуальної форми вирішення тих чи інших
питань, пов’язаних з виконанням вироку.

Відповідно, як видається, не потребує складної процесуальної форми
розгляд питань, пов’язаних з виконанням вироку, передбачених у ст.ст.
405-1, 408-1 та ч. 2 ст.410-1 КПК України (п. 3 ст. 539, п. 9 ст. 540 та
п. 2 ч. 1 ст. 541 проекту КПК України).

Доповнення порядку судового провадження у цих питаннях правилами про
проведення судового слідства і судових дебатів у тому вигляді, в якому
вони сформульовані для розгляду кримінальних справ, було б невиправданим
і зайвим, оскільки у переважній більшості випадків розгляд справ,
пов’язаних із виконанням вироків, проходить шляхом заслуховування
пояснень осіб, які з’явились у судове засідання, та дослідження
документів [174, с.215]. Проведення у вищезазначених випадках судового
слідства за всіма правилами судового розгляду кримінальних справ лише б
ускладнило процедуру і затягнуло процес, не приносячи користі.

Якщо б відпала необхідність проведення судових засідань у відповідній
групі справ, пов’язаних з виконанням вироку (ст.ст. 405-1, 408-1 та ч. 2
ст. 410-1 КПК України або п. 3 ст. 539, п. 9 ст. 540 та п. 2 ч. 1 ст.
541 проекту КПК України), то порядок провадження у них став би більш
гнучким, а вивільнені час і сили суддів та прокурорів можна було б
використовувати ефективніше. Додатковою гарантією законності і
обгрунтованості вирішення суддею вищеперелічених питань у законі
передбачена можливість (право) їх оскарження зацікавленими особами і
прокурором.

Що ж стосується вирішення інших питань, пов’язаних з виконанням вироку,
то воно стосується важливих законних інтересів засуджених, що можуть
значно вплинути на їх правове становище, а тому потребують більшої
уваги, у тому числі й більш складної (порівняно із запропонованою вище)
процесуальної форми їх вирішення.

У цьому плані доречною є пропозиція М.М.Михеєнка про створення системи
пенітенціарних судів: “що стосується таких питань, як підстави і порядок
умовно-дострокового і дострокового звільнення від відбування покарання,
заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, зміни виду ВТУ з
відповідним режимом, застосування покарання при наявності декількох
вироків, погашення і зняття судимості, включення часу роботи у
колонії-поселенні і відбування виправних робіт до загального стажу
роботи тощо, то вони мають регулюватися Кримінальним і
Кримінально-виконавчим кодексами, а не КПК, і для вирішення цих питань
треба створити пенітенціарні суди (заснувати інститут суддів по
виконанню кримінальних покарань) у складі окружних (міжрайонних) судів.
Останні повинні бути самостійними судовими установами у системі
загальних судів… Це дало б змогу забезпечити незалежність суддів від
місцевих (районних і міських) органів влади і управління, їх
спеціалізацію і тим самим підвищити якість правосуддя” [163, с.209].

До компетенції пенітенціарних судів, як зазначає М.М.Михеєнко, слід
віднести і розв’язання конфліктів, що виникають між ув’язненими та
адміністрацією місць позбавлення волі. Це могло б вчасно ліквідувати
конфлікти і запобігти багатьом з них. Пенітенціарний суд і став би тим
органом, до якого вони могли б звернутися зі своєю скаргою на незаконні
дії і рішення адміністрації слідчого ізолятора чи колонії [163, с.209].

Відповідно, такі питання перелічені у ст.ст. 407, 407-1, 408, 408-1,
408-2, 408-3, 409, 410, 411-1, 414 та 414-1 КПК України (ст. 539 (крім
п. 3), ст. 540 (крім п. 9) та п. 1 ч. 1 ст. 541 проекту КПК України). У
судовій практиці під час вирішення згаданих питань, пов’язаних з
виконанням вироку, іноді виникає потреба допитати осіб, викликаних у
судове засідання, або призначити експертизу. Що ж стосується судових
дебатів, то вони хоча і у більш вузьких рамках, але фактично мають місце
у практиці кримінально-виконавчого судочинства, бо у судовому засіданні
повинні бути вислу-хані думка прокурора, пояснення засудженого, інших
учасників процесу [174, с.215].

Право суду в необхідних випадках проводити такі дії закріплено у законі
(ст.411 КПК та ст. 542 проекту КПК України), окремо ж необхідно
врегулювати спрощений порядок вирішення питань, пов’язаних з виконанням
вироків. На нашу думку, доцільно прирівняти його, скажімо, до процедури
винесення постанов слідчого судді про проведення обшуку, виїмки чи про
відмову в цьому (ч. 8 ст. 246 проекту КПК України), про накладення
арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку або про
відмову в цьому (ч. 4 ст. 250 проекту КПК України) і т. п.

Однак для вирішення питання про гласність кримінального
(кримінально-виконавчого) судочинства слід мати на увазі, що визнання
особи винною у вчиненні злочину і призначення їй кримінального покарання
ще не є остаточним показником дієвості державної боротьби із злочинністю
та єдиним засобом здійснення загальної превенції і формування
громадської думки про правосуддя. Для того, щоб усі громадяни були
переконані у неминучості покарання за вчинений злочин, вони мають
усвідомити, окрім неминучості притягнення винних осіб до кримінальної
відповідальності та призначення їм покарання, ще й те, що призначене
покарання виконується реально і в суворій відповідності із законом.

Саме тому вирішення питань, пов’язаних з виконанням вироку, як тих, що
складають предмет особливого провадження у кримінальному процесі (ст.ст.
405-1, 408-1 та ч. 2 ст. 410-1 КПК України або п. 3 ст. 539, п. 9 ст.
540 та п. 2 ч. 1 ст. 541 проекту КПК України), так і тих, які перелічені
у ст.ст. 407, 407-1, 408, 408-1, 408-2, 408-3, 409, 410, 411-1, 414 та
414-1 КПК України (ст. 539 (крім п. 3), ст. 540 (крім п. 9) та п. 1 ч. 1
ст. 541 проекту КПК України) і більш характерні для
кримінально-виконавчого судочинства, повинно відбуватися у залі суду
відкрито. Інша річ, що процесуальна форма при цьому провадженні буде
різною і більш чи менш спрощеною, порівняно із порядком судового
розгляду кримінальних справ.

Відповідно до ч. 2 ст. 419 КПК України розгляд справ про застосування
примусових заходів медичного характеру провадиться у відкритому судовому
засіданні з обов’язковою участю прокурора та захисника за правилами,
передбаченими главами 25 і 26 цього Кодексу. Необхідність гласності у
цій категорії справ продиктована у першу чергу тим, що ці справи
стосуються психічно хворих осіб, які в зв’язку з цим потребують
підвищеного захисту. Гласність судового процесу тут буде виступати
додатковою (поряд з іншими) гарантією їхніх прав, свобод і законних
інтересів у сфері кримінального судочинства, оскільки хворобливий стан
людини у таких випадках позбавляє її можливості здійснювати цей захист
самостійно.

Тому ч. 1 ст. 20 КПК та ч. 2 ст. 12 проекту КПК України слід викласти
так: “Розгляд справ у всіх судах першої, апеляційної, касаційної
інстанцій, при перегляді судових рішень у порядку виключного провадження
і про застосування примусових заходів медичного та виховного (щодо осіб
у віці від 16 до 18 років) характеру, а також при вирішенні питань,
пов’язаних із виконанням вироку, є відкритим…”.

Наступним елементом змісту засади гласності кримінального судочинства є
підстави та порядок закритого судового розгляду кримінальних справ.
Оскільки ці питання великі за обсягом, вони будуть окремо розглянуті у
розділі IІІ даної роботи.

Важливим елементом засади гласності судочинства є також публічне
проголошення вироку у всіх випадках. Ця норма закріплена у ч. 4 ст. 20
КПК України і процесуально забезпечує безумовну, яка не залежить ні від
волі суду, ні від волі інших осіб, гласність будь-якого судового вироку
[89, с.47]. Причому, оприлюднюється вирок і незалежно від того, в якому
судовому засіданні розглядалася справа, – закритому чи відкритому.

Правило про відкритість проголошення вироків відповідало вимогам різних
судових систем, забезпечуючи досягнення різноманітних цілей. У період
“канцелярської таємниці” оприлюднення вироку повинно було породжувати і
підтримувати страх перед покаранням. У результаті судової реформи
положення про гласність судових рішень знайшло своє відображення у
судових Статутах 1864 року в Росії. Незмінно це положення було присутнім
і в англо-американському процесі, і у французькому законодавстві, його
повторив австрійський статут 1873 року і німецький закон 1877 року [251,
с.97-98]. Тому окремо взята прилюдність проголошення вироку ще не
відображає демократичності устрою кримінального судочинства. Це
досягається тільки у сукупності з іншими складовими частинами гласності
судового розгляду.

Вирок суду є результатом не лише судового розгляду, але і всієї
попередньої процесуальної діяльності. У ньому знаходить своє
відображення суспільно-політична і правова оцінка дій підсудного і
вирішуються всі питання, що виникають у кримінальній справі (ст. 324 КПК
України). У вироку – як акті правосуддя – суд від імені держави вирішує
головні питання кожної кримінальної справи: про наявність чи відсутність
складу злочину, про винність чи невинність підсудного; вирок виражає
переконання суддів у правильності прийнятих ними рішень.

Діяльність суду із відправлення правосуддя, в силу її гласного
характеру, знаходиться під контролем громадської думки, громадськості.
Громадська думка дає оцінку вироку і внутрішньому переконанню судів з
точки зору їх відповідності вимогам закону, нормам моралі.

“Гласність судочинства, – писав Н.В.Криленко, – призводить до того, що у
судовому засіданні звичайно проводиться два суди: суд над тим, хто
вчинив злочин, і громадський суд, який спостерігає судові дії, над
суддями – суд над судом” [138, с.76].

Громадська думка, схвалюючи вирок суду, вважаючи його справедливим,
посилює виховний вплив кримінального судочинства. У той же час вона
підвищує і психологічний вплив вироку на моральні почуття засудженого,
змушує його глибше переживати судовий процес і вчинене ним, оскільки у
даному випадку суспільство сприймає покарання не як помсту, розправу із
засудженим [97, с.19].

Наведені доводи про “суд над судом” набуватимуть ще більшого значення
при перегляді справ (судових рішень) у судах апеляційної та касаційної
інстанцій. Тому правило про прилюдність проголошення судових вироків
повинно поширюватися і на ухвали та постанови, якими закінчується
розгляд справи.

Таким чином, ч. 4 ст. 20 КПК та ч. 8 ст. 12 проекту КПК України слід
подати у такій редакції: “Вироки, ухвали і постанови, якими закінчується
розгляд справи, в усіх випадках проголошується прилюдно”.

Ст. 125 Конституції України відносить до гласності судочинства і повне
фіксування судового процесу технічними засобами. З.Єнікєєв відносив до
ознак гласності судочинства необхідність фіксації ходу судового розгляду
у протоколі. За його словами, головна риса гласності судового розгляду
доказів полягає у їх публічному дослідженні. “Гласність виявляється, –
зазначає автор, – не тільки в усному допиті підсудних, потерпілих,
свідків і заслуховуванні висновку експертів, а й в оголошенні їхніх
показань, документів, відтворенні звукозапису, а також у проведенні у
суді експертизи, огляду речових доказів, огляду місцевості і приміщення
та інших судових дій. Одним словом, гласність виключає таємницю
доказування у судовому процесі, розгляд справ у кабінеті суддів,
дозволяє забезпечити контроль громадськості за діями суду і тим самим
сприяє здійсненню інших принципів… правосуддя” [105, с.25]. У цій же
статті З.Єнікєєв зазначає: “Гласність передбачає обов’язкове дослідження
судом усіх доказів, що стосуються справи, в усній формі, у присутності
осіб, які правомочні брати участь у судовому розгляді… і в порядку, що
забезпечує цим особам можливість ознайомитися у суді з матеріалами
справи, які їх цікавлять, у тому числі з протоколом судового засідання.
Публіка має можливість бути присутньою у залі судового засідання,
стежити за ходом судового розгляду і при бажанні вести необхідні записи
за винятком випадків, про які прямо зазначено у законі, а так само
доступність для свідків, експертів та інших суб’єктів, що допитуються у
суді, знати правильність фіксації своїх показань у протоколі судового
засідання, а при виявленні неточностей внести необхідні корективи” [105,
с.25].

Таким чином, положення ст. 129 Конституції України про повне фіксування
судового процесу технічними засобами отримує двояке відображення: перше
полягає в обов’язку суду забезпечити повне фіксування судового процесу
технічними засобами (як мінімум – обов’язково і незалежно від фіксування
технічними засобами – повинен вестись протокол судового засідання);
друге – це право громадян, присутніх на судовому розгляді справи, вести
записи, звукозапис, фото- і кінозйомку, теле- і відеозапис.

Однак перше з них є гарантією законності у кримінальному судочинстві та
проявом так званої “внутрішньої гласності сторін”, яка, як ми зазначали,
є нічим іншим як гарантією прав і законних інтересів осіб, які беруть
участь у розгляді справи, забезпеченням обвинуваченому права на захист,
формами реалізації принципів змагальності, усності та безпосередності у
кримінальному процесі. Певний вплив на гласність кримінального
судочинства звукозапис судового засідання все ж може мати при перегляді
кримінальних справ у вищестоящих судових інстанціях, оскільки його
відтворення (озвучення) робитиме процес у цих судах більш доступним і
безпосереднім для сприйняття присутніми.

Інші річ, коли конституційне положення про повне фіксування судового
процесу технічними засобами будемо тлумачити і як право усіх присутніх
на судовому розгляді кримінальної справи користуватися технічними
засобами для його фіксації.

Тому особливої уваги заслуговує право осіб, які присутні у залі суду,
вести звуко-, теле- і відеозапис, фото- і кінозйомку. Застосування цих
засобів у ході судового засідання розглядалося у процесуальній
літературі в основному як джерело фіксації доказів [147]. Але дані
засоби можуть використовуватися представниками засобів масової
інформації як для підготовки репортажів, так і для транслювання судового
засідання. І.Л.Петрухін вказує, що всі присутні у залі судового
засідання можуть вести записи, стенографування і навіть безшумний
звукозапис з тією умовою, що це не заважатиме ходу процесу [183, с.171;
255, с.217]. Пленум Верховного Суду СРСР у постанові від 5 грудня 1986
року “Про подальше зміцнення законності при здійсненні правосуддя”
зробив таке роз’яснення: всі присутні у залі суду особи мають право
вести будь-який запис по ходу судового процесу; фото-, теле- і
кінозйомка із залу суду проводиться тільки з дозволу головуючого у
справі (п. 11) [74, с.10-11].

Аналогічні положення буди відтворені й у проекті КПК України: “…Присутні
на відкритому судовому засіданні особи та учасники судового розгляду
вправі робити письмові нотатки, вести стенограму і здійснювати фіксацію
процесу технічними засобами без застосування стаціонарної апаратури…”
(ч. 2 ст. 12).

У даному випадку громадянам, які присутні на відкритому судовому
розгляді та мають можливість спостерігати і запам’ятовувати все, що там
відбувається, фактично надається право користуватися “технічною
пам’яттю” як додатковим засобом запам’ятовування. Зрозуміло й те, що не
всі технічні засоби і прийоми фіксації, які застосовуються
уповноваженими суб’єктами доказування у визначеному законом порядку,
можуть вільно використовувати всі присутні у суді.

У сучасній юридичній літературі щодо питання використання технічних
засобів фіксації судового процесу усіма присутніми на ньому громадянами
існують досить полярні думки. З.В.Макарова пропонує надати безумовне
право присутнім на відкритому судовому розгляді вести будь-які записи (у
тому числі і звукозапис), а питання про фото-, теле- і кінозйомки
віднести для вирішення суду, який повинен вислухати думку всіх учасників
судового розгляду та винести про це ухвалу (постанову) [157, c.38].

У той же час В.В.Леоненко, Г.І.Чангулі, М.І.Сірий та А.Й.Міллер
категорично заперечують можливість використання будь-яких технічних
засобів для фіксації ходу розгляду [89, c.46]. На підтвердження такої
позиції ці автори наводять такі аргументи: 1) “технічне
запам’ятовування” є особливою формою контролю за судовою діяльністю, що
створює умови, в яких суддя, усвідомлюючи контроль за кожним своїм
“кроком”, може стати заручником формального, зовнішнього боку процесу;
2)“технічна пам’ять” дозволяє у подальшому піддати глибокому аналізу
кожну найдрібнішу деталь у позиції, поведінці судді (прокурора,
захисника), що може бути використано для “розправи” над ними або з боку
відомств, або з боку громадської думки; 3) використання технічних
засобів фіксації може зашкодити інтересам правосуддя – ці засоби є
ефективними і “переконливими” чинниками маніпуляції громадською думкою
[89, c.44-45].

Перші два аргументи видаються нам недостатньо обгрунтованими. Припущені
у них негативні наслідки можуть виникнути у відкритому судовому розгляді
і без використання технічних засобів фіксації його ходу. Слід
враховувати й те, що повне фіксування технічними засобами судового
процесу вже й так буде здійснюватися із реалізацією п. 7 ч. 2 ст. 129
Конституції України, а тому контроль за своїми діями професійних
учасників процесу при цьому вже буде мати місце, що має й свої
незаперечні переваги. У цілому ж розв’язання проблеми будь-якого впливу
(у тому числі й громадської думки) на суддів повинно лежати у площині
принципу забезпечення їх незалежності, а не гласності. Стосовно ж
третього аргумента, то він заслуговує на увагу в плані встановлення
відповідальності за поширення неправдивої інформації про судовий розгляд
справи чи за наклеп на певних професійних учасників процесу.

Більш обгрунтованою, на нашу думку, є позиція В.В.Леоненка, Г.І.Чангулі,
М.І.Сірого та А.Й.Міллера стосовно питання про теле- та радіотрансляції
із зали суду: “…дані передачі …ставлять учасників судового засідання в
положення акторів. Роль же “зірки” екрану чи ефіру може виявитися досить
нелегкою і тим самим істотно вплинути на позицію, поведінку учасників
процесу. На позицію учасника судового розгляду значний вплив може
спричинити і заманлива можливість досягнути з допомогою радіо і
телебачення широкої популярності, переслідуючи цілі, які далеко виходять
за межі сфери судочинства” [89, c.45-46]. У зв’язку з цим у проекті КПК
України необхідно передбачити норму про заборону теле- і радіотрансляції
із судових засідань. А стосовно матеріалів звуко-, відеозапису чи
кінозйомки, то їх використання у засобах масової інформації слід
проводити тільки для підготовки відповідних репортажів, без будь-яких
форм (часткової чи повної) трансляції судового процесу.

Таким чином, відповідне положення ч. 2 ст. 12 проекту КПК України слід
викласти у такій редакції: “Присутні на відкритому судовому засіданні
особи вправі робити письмові нотатки, вести стенограму і звукозапис без
застосування стаціонарної звукозаписуючої апаратури. Використання у залі
судового засідання звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури,
відеозапису, фото- і кінозйомки допускається з дозволу суду”.

Отже, щодо використання технічних засобів при фіксуванні судового
процесу висуваються дві умови: 1) вони не повинні заважати ходу судового
розгляду; 2) необхідно отримати дозвіл суду на їх використання. Перша
стосується абсолютно всіх технічних засобів, як диктофона, так і
стаціонарної апаратури (технічні засоби призначені для обслуговування
судового засідання, а не навпаки). Друга стосується фото- і кінозйомки,
теле-, відео- і звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури (без
транслювання судового засідання). Тут слід зазначити, що дозвіл повинен
надавати саме суд, заслухавши думки учасників розгляду справи і винести
про це постанову (ухвалу). Як зазначає З.В.Макарова, недопустимо ставити
застосування цих засобів у залежність від згоди сторін, бо у більшості
випадків навряд чи підсудний або потерпілий будуть згідні з їх
використанням у залі суду [157, с.36]. Тобто тут проявляється публічний
інтерес і у цьому випадку він буде мати перевагу над приватними
інтересами сторін.

Декілька слів про структуру ст. 12 проекту КПК України. На відміну від
редакції даної статті у проекті КПК України 1996 року її сучасна
редакція є логічно послідовною і відображає хід процесу (від оголошення
про розгляд справи до проголошення судового рішення): 1) загальна
вказівка про гласність судового розгляду кримінальних справ та
обов’язковість інформування про час і місце судових процесів (а пізніше,
таким же шляхом – і про його результати); 2) визначення етапів судової
кримінально-процесуальної діяльності, які здійснюються відкрито; 3)
право присутніх у залі суду осіб на використання технічних засобів
фіксації ходу судового засідання; 4-5) підстави та загальні положення
розгляду кримінальної справи у закритому судовому засіданні; 6)
обов’язкове проголошення судового рішення як кінцевого результату
судового розгляду кримінальної справи.

Така деталізація положень ст. 12 проекту КПК України по частинах
сприятиме застосуванню санкцій (у т. ч. кримінально-процесуальних) за їх
порушення, оскільки ми вже зазначали, що норма-принцип є нормою прямої
дії і має тричленну структуру правової норми.

Що ж стосується ч. 6 ст. 12 КПК України – “Перебіг судового процесу
повністю фіксується технічними засобами”, то вона має бути виділена в
окрему статтю або ж поміщена у ст. 7 проекту КПК України (“Законність”)
як гарантія законності, прав і законних інтересів осіб, які беруть
участь у кримінальному судочинстві.

Як видається, недоцільним є також окреме виділення у ч. 2 ст. 12 проекту
КПК України серед присутніх осіб, які мають право на фіксацію судового
процесу технічними засобами, учасників судового розгляду, оскільки це
буде вносити непотрібні сумніви у тлумачення гласності кримінального
судочинства саме як “зовнішньої” гласності. До цього ж при такому
(запропонованому нами) викладі ч. 2 ст. 12 проекту КПК України не
виникатиме жодних підстав для обмеження учасників процесу у здійсненні
зазначеного права фіксації відкритого судового засідання.

Враховуючи і підсумовуючи сказане, ст. 12 проекту КПК України “Гласність
і відкритість судового розгляду” (крім положень про закритий судовий
розгляд) слід викласти у такій редакції:

“1. Розгляд справи в суді здійснюється гласно. Ніхто не може бути
позбавлений інформації про час і місце розгляду справи та про прийняте в
ній рішення.

2. Розгляд справ у всіх судах першої, апеляційної, касаційної інстанцій,
при перегляді судових рішень у порядку виключного провадження і про
застосування примусових заходів медичного та виховного (щодо осіб у віці
від 16 до 18 років) характеру, а також при вирішенні питань, пов’язаних
із виконанням вироку, є відкритим.

3. Присутні на відкритому судовому засіданні особи вправі робити
письмові нотатки, вести стенограму і звукозапис без застосування
стаціонарної звукозаписуючої апаратури. Використання у залі судового
засідання звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури,
відеозапису, фото- і кінозйомки і допускається лише з дозволу суду.

4-5. Підстави та загальні положення розгляду кримінальної справи у
закритому судовому засіданні.

6. Вироки, ухвали і постанови, якими закінчується розгляд справи, у всіх
випадках проголошуються публічно”.

2.2. Участь громадськості у розгляді та вирішенні кримінальних справ як
складова змісту засади гласності

Конституція України передбачає, що народ безпосередньо бере участь у
здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (ч. 4 ст.
124) і що правосуддя здійснюють судді та, у визначених законом випадках,
народні засідателі і присяжні (ч. 1 ст. 127). Ці конституційні норми
складають принцип участі народу у здійсненні правосуддя [164, с.45].

Одночасно участь представників громадськості у процесуальній науці
пов’язується з дією засади гласності кримінального судочинства.
З.В.Макарова вважає її елементом змісту гласності кримінального процесу
[157, с.59-83], А.А.Шушанашвілі, М.І.Сірий та І.Л.Петрухін розглядають
участь громадськості у здійсненні правосуддя як засіб забезпечення
виховного впливу процесу і, таким чином, як спосіб розширення гласності
кримінального судочинства [264, с.21-23; 89, с.73-76; 183, с.176].
М.І.Сірий та А.А.Шушанашвілі вказують також на контролюючу функцію
участі представників громадськості у судовому розгляді кримінальних
справ, що прямо пов’язують із дією засади гласності кримінального
судочинства [89, с.74; 264, с.17-20].

Таким чином, серед процесуалістів немає єдиної точки зору щодо ролі
інституту участі народу у здійсненні правосуддя у визначенні змісту та
шляхів реалізації засади гласності кримінального процесу. Для вирішення
цих питань слід провести аналіз інституту участі представників
громадськості та відмежувати у ньому дію засад участі народу у
здійсненні правосуддя та гласності.

Видається, що не всіх громадян, які беруть участь у кримінальному
судочинстві не за посадою і не за обов’язком, а за умови добровільності
та усвідомленості, можна вважати громадськістю або її представниками.
Громадськість – це сукупність людей, а не один громадянин; представник
громадськості – громадянин, уповноважений виконувати певну функцію у
кримінальному процесі, доручену йому сукупністю людей (громадськими
об’єднаннями, трудовими колективами). Представник громадськості отримує
свої повноваження від органів громадськості, а не від органів держави
[255, с.204].

Розрізняють різні форми участі громадськості у кримінальному процесі,
але чи у всіх формах представники громадськості будуть зберігати своє
процесуальне становище як уповноважені на здійснення цього
представництва громадським об’єднанням чи трудовим колективом? Як
правильно зазначає З.В.Макарова, допомога громадськості у розкритті
злочинів і розшуку осіб, які їх вчинили, а також у виявленні та усуненні
причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, є тільки допомогою у
розслідуванні справи, а не участю у ній [157, с.60]. Заяви та
повідомлення представників громадськості й окремих громадян про злочини
(ст.ст. 94, 95 КПК України) теж спрямовані на допомогу правоохоронним
органам держави у боротьбі зі злочинністю і є способом реалізації
конституційного права на захист прав і свобод людини й громадянина у
суді (ст. 55 Конституції України).

Участь понятих при провадженні слідчих дій (ст. 127 КПК України),
залучення перекладача та спеціаліста при їх проведенні (ст.ст. 128, 128?
КПК України) теж не можна вважати представництвом громадських інтересів
у суді. Метою залучення при проведенні слідчих дій понятих, перекладачів
та спеціалістів є створення необхідних умов для правильної оцінки і
повної фіксації їх перебігу [173, с.190-191], надання матеріалам справи
більш об’єктивного характеру, більш повне гарантування прав і законних
інтересів громадян, а не ознайомлення їх з матеріалами справи. Ці особи
можуть також попереджатися про обов’язок не розголошувати без дозволу
слідчого даних досудового слідства (ч. 2 ст. 121 КПК України). У нормах
кримінально-процесуального закону немає жодного натяку на обов’язок
слідчого враховувати думку цих осіб щодо проведення слідства. А про яке
врахування громадської думки при перекладі, зробленому при проведенні
досудового розслідування або в суді, може йти мова, якщо це тільки
технічна, обслуговуюча процес функція, а за завідомо неправдивий
переклад передбачена кримінальна відповідальність (ст. 384 КК України)
[8]. Вищесказане дає підстави стверджувати, що поняті, перекладачі та
спеціалісти не є представниками громадськості і не виражають її думку в
процесі.

Іншими формами участі громадськості за чинним законодавством є порука
громадської організації або трудового колективу (ст. 154 КПК України) та
клопотання колективу підприємства, установи чи організації про
звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності з передачею
його на поруки (ст. 10 КПК України). Дані форми передбачають
ознайомлення громадськості з матеріалами справи, оскільки клопотання про
поруку як запобіжний захід чи як форму звільнення особи від кримінальної
відповідальності має прийматися, згідно із законом, на загальних зборах
організації чи колективу після ретельного обговорення. Як стверджує
З.В.Макарова, тут має місце гласність кримінального судочинства [157,
с.61]. Але чи збережуть свою актуальність інститути громадської поруки в
процесі кодифікації кримінально-процесуального законодавства України?

Питання про доцільність збереження у новому КПК громадської поруки як
запобіжного заходу слід вирішувати з позицій ефективності його
застосування. З.Д.Єнікєєв визначає “ефективність застосування запобіжних
заходів” як здатність системи застосування запобіжних заходів
забезпечити встановлену приписами закону поведінку обвинуваченого
(підозрюваного, підсудного) в період провадження у кримінальній справі
до остаточного її вирішення, суворо в межах законності та за найменших
соціальних затрат [106, с.43].

Реалізація громадської поруки як запобіжного заходу проявляється у
психологічному впливі на свідомість обвинуваченого, що грунтується на
морально-етичних якостях його особистості, які не дозволяють йому
порушити взяте зобов’язання. Аналогічний вплив на обвинуваченого
спричиняється підпискою про невиїзд, особистою порукою та відданням
неповнолітнього обвинуваченого під нагляд батьків, опікунів,
піклувальників або адміністрації дитячої установи. Але, на відміну від
останніх, при громадській поруці психологічний вплив на обвинуваченого
опосе-редковується зв’язками між органом, особою, які застосовують
запобіжний захід, і громадською організацією або трудовим колективом як
поручителями [128, с.54].

Однак забезпечувальна функція громадської поруки нам видається
недостатньою: у разі, коли керівництво громадської організації чи
трудового колективу не вжило заходів до здійснення поруки за належну
поведінку та явку обвинуваченого або не повідомило своєчасно органу,
який обрав цей запобіжний захід, про неправильну поведінку
обвинуваченого чи про те, що він не піддається заходам громадського
впливу, цей орган може надіслати організації або колективу подання чи
окрему постанову (ухвалу) або поставити перед вищестоящим громадським
органом питання про притягнення до відповідальності винних осіб [164,
с.168]. У той же час, за порушення зобов’язання про забезпечення
належної поведінки обвинуваченого при особистій поруці чи відданні
неповнолітнього обвинуваченого під нагляд батьків, опікунів,
піклувальників, на винних осіб (поручителів, батьків і т.д.) може бути
накладене грошове стягнення до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян (ст.ст. 152 і 436 КПК України).

Що ж стосується усвідомлення обвинуваченим можливості заміни громадської
поруки більш суворим запобіжним заходом, то воно зберігається при
застосуванні й усіх інших запобіжних заходів (у тому числі і підписки
про невиїзд), безумовно, окрім взяття під варту.

Безперечним показником дієвості та ефективності такого запобіжного
заходу, як громадська порука, є дані про його застосування. Згідно з
проведеним нами опитуванням серед працівників органів досудового
розслідування Івано-Франківської області у 1998-2000 рр. різко
скоротилися випадки обрання запобіжного заходу у вигляді поруки
громадської організації або трудового колективу (99 % опитаних у
вказаний період взагалі не застосовували громадську поруку як запобіжний
захід). Причому було з’ясовано, що основною причиною такого досить
низького показника є значна складність у застосуванні даного запобіжного
заходу.

Для того, щоб обрати в якості запобіжного заходу поруку громадської
організації або трудового колективу, необхідно переконатися, що в
клопотанні громадської організації чи трудового колективу відображена
дійсна думка її членів, а можливо, доповісти обставини справи на
загальних зборах організації чи колективу [128, с.58]. Все це,
безперечно, позначається на і без того ущільненому робочому часі
слідчого.

Для обрання такого запобіжного заходу як громадська порука необхідно
також, щоб громадська організація або трудовий колектив звернулися з
таким клопотанням. Запобіжний захід обирається у певний момент, як
правило, одразу після пред’явлення обвинувачення. Громадська організація
або трудовий колектив не можуть самі знати про настання такого моменту.
Більше того, не всі громадяни, та й керівники організацій чи колективів,
знають про те, що кримінально-процесуальне законодавство надає їм таке
право.

Відповідно, органу дізнання, слідчому, прокурору і суду потрібно довести
до відома громадської організації чи трудового колективу, що певний
громадянин притягується до кримінальної відповідальності, що вирішується
питання про обрання щодо нього запобіжного заходу, і роз’яснити їх право
на звернення з клопотанням про взяття обвинуваченого на поруки. Все це
не може не впливати на ставлення більшості практичних працівників до
розглядуваного запобіжного заходу. Складна процедура застосування
запобіжного заходу у вигляді громадської поруки у поєднанні з порівняно
незначним ступенем його забезпечувальної дії дають підстави говорити про
неефективність (недостатню ефективність) застосування даного запобіжного
заходу. Недостатніми видаються й гарантії відповідального ставлення
працівників громадської організації чи трудового колективу щодо
з’ясування дійсної думки їхніх членів. А надмірне розголошення обставин
справи до винесення вироку з ініціативи органів, що ведуть процес, при
подальшому можливому виправданні особи значно ускладнить процес її
реабілітації. Таким чином, сказане підтверджує недоцільність збереження
у новому КПК України такого запобіжного заходу, як порука громадської
організації або трудового колективу.

Надзвичайно низьким за останні роки є й показник застосування судами та
органами розслідування Івано-Франківської області звільнення від
кримінальної відповідальності з передачею особи на поруки громадській
організації або трудовому колективу. За статистичними даними управління
юстиції в Івано-Франківській області у 1998-2000 рр. було всього 227
таких випадків. Причому зберігається чітка тенденція до зниження цих
показників: у 1998 році – 110 випадків, у 1999 році – 80, а в 2000 році
– 37. Основними причинами такої ситуації згідно з проведеним нами
опитуванням слідчих, прокурорів та суддів є: складність процедури
застосування даного порядку звільнення від кримінальної
відповідальності; невпевненість у дієвості заходів громадського впливу,
які вправі застосовувати громадська організація чи трудовий колектив для
виправлення особи.

Підставами для звільнення особи від кримінальної відповідальності з
передачею її на поруки є: а) вчинення злочину невеликої або середньої
тяжкості, причому вперше; б) можливість виправити цю особу без
застосування кримінального покарання (ч.1 ст. 47 КК України), за
допомогою заходів впливу, які вправі застосувати громадська організація,
трудовий колектив. А неодмінними умовами передачі особи на поруки є
такі:

1) відсутність з її боку заперечення проти закриття справи (ч. 3 ст. 71
КПК України);

2) щире розкаяння у вчиненому;

3) встановлення факту, що раніше вона не передавалася на поруки;

4) наявність клопотання колективу підприємства, установи чи організації
про передачу їм цієї особи на поруки (ч. 1 ст. 47 КК України).

Для позитивного вирішення питання про передачу особи на поруки необхідна
сукупність усіх зазначених передумов [173, с.26].

На формальний підхід до оцінки особи правопорушника при вирішенні
питання про можливість його виправлення без застосування кримінального
покарання, а лише за допомогою засобів громадського впливу, вказувалося
ще в радянській юридичній літературі. Так, Г.Б.Віттенберг зазначає, що
висновки колективу, а інколи й адміністративних органів, можуть носити
поверхневий характер, базуватися лише на фактах, які знаходяться на
поверхні, без належного їх аналізу. Це призводить до неправильної оцінки
можливості виправлення правопорушника одними тільки засобами
громадського впливу і до неправильного вирішення питання про форму
відповідальності, якої він заслуговує, зокрема, до необгрунтованого
звільнення злочинця від кримінального покарання, що, у свою чергу,
заподіює значну шкоду боротьбі зі злочинністю [83, с.32].

У деяких випадках вивчення особи правопорушника зводиться до
витребування від керівників певних підприємств, установ чи організацій
письмової характеристики, яка сприймається як стовідсоткова істина. Але
така характеристика далеко не завжди дає правильну
соціально-психологічну оцінку особи правопорушника, часто складається
формально і навіть за попередньо розробленим стандартом [83, с.33].

Для аргументації сказаного автор наводить цілий ряд прикладів із
слідчо-прокурорської та судової практики.

Подібні випадки зустрічаються і в наш час. Наприклад, слідчий
Івано-Франківського МУ МВС України 11.12.1996 року закрив кримінальну
справу стосовно Ю. за статтею 10 КПК України. У ході слідства було
встановлено, що 08.10.1996 року Ю. вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст.
215 КК України. У поясненні і протоколах допиту Ю. зазначалось, що він
ніде не працює. Незадовго до прийняття рішення про закриття справи Ю.
дав показання, що він працює у фірмі “Мирослава”, звідки надійшло
клопотання про передачу його на поруки та позитивна характеристика. У
характеристиці та клопотанні зазначено, що Ю. працює у фірмі “Мирослава”
з 03.10.1996 року. Невідповідність даних у вищеназваних документах
свідчить про формальний підхід слідчого до прийняття важливого рішення
[143].

Переважною і чи не основною формою реалізації виховного впливу при
громадській поруці є індивідуальне шефство [83, с.103], що, у свою
чергу, свідчить і про формальний підхід до застосування самих заходів
громадського впливу. Тобто складається ситуація, коли зобов’язання щодо
виправлення правопорушника нібито брав на себе увесь колектив, але
надалі фактично передоручає його окремій особі – працівнику трудового
колективу чи члену громадської організації.

Прийняттям рішення про закриття справи за ст. 10 КПК України ще не
закінчується вирішення питання про кримінальну відповідальність особи за
вчинене діяння. Так, кримінальна справа щодо особи, переданої на поруки,
може бути відновлена, якщо ця особа протягом випробувального терміну
(один рік) не виправдає довіру колективу, ухилятиметься від заходів
виховного характеру та порушуватиме громадський порядок (ч. 1 ст. 47 КК
України). Це підкреслює умовний характер звільнення з передачею на
поруки колективу підприємства, установи чи організації, а при
формальному підході до оцінки особи правопорушника та до застосування
самих заходів громадського впливу щодо нього фактично стирає межу між
громадською порукою та умовним засудженням. Це, у кінцевому результаті,
й підтверджує такий низький показник застосування ст. 10 КПК України у
судовій практиці.

Таким чином, хоча громадська порука (як запобіжний захід і форма
звільнення від відповідальності) й розширює гласність кримінального
судочинства, все ж із наведених вище міркувань ми абсолютно погоджуємось
із робочою групою з розробки нового КПК України щодо повної відмови від
даного інституту.

Як вже було сказано, участь народних засідателів і присяжних у розгляді
та вирішенні кримінальних справ є конституційною вимогою, а тому займає
центральне місце в інституті участі громадськості у здійсненні
правосуддя. Це положення деталізоване в чинному
кримінально-процесуальному законодавстві тільки щодо народних
засідателів.

Згідно з ч. 3 ст. 17 КПК України, кримінальні справи про злочини, за які
законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного
позбавлення волі, розглядаються судом у складі двох суддів і трьох
народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма
правами судді. Проект КПК України передбачає участь народних засідателів
у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини та у справах про особливо
тяжкі злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді довічного
позбавлення волі: у цих випадках до складу колегіального суду входять
один суддя і два народні засідателі. Тобто законодавець визнає участь
народних засідателів у здійсненні правосуддя обов’язковою не в усіх
випадках, а тільки у справах найбільшого громадського значення.

Участь трудящих у діяльності радянського суду була проголошена вже у
декреті №1 “Про суд”. Принцип участі трудящих у кримінальному
судочинстві був закріплений у ст. 154 Конституції СРСР, у ст. 9 Основ
кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік та відповідних
статтях КПК союзних республік [193, с.6]. Історія розвитку та
функціонування інституту народних засідателів у радянський період зі
всіма його позитивними моментами чи певними недоліками свідчить про те,
що він склався як такий і зайняв своє відповідне місце у кримінальному
судочинстві того часу. На жаль, якогось суттєвого реформування від часу
здобуття незалежності України, окрім значного скорочення його
застосування, цей інститут не зазнав. Для з’ясування ролі народних
засідателів у здійсненні завдань кримінального судочинства та в
реалізації його основних засад (у тому числі засади гласності) нам слід
дослідити правову природу цього інституту.

Ст. 17 КПК України, ч. 2 ст. 65 Закону України від 7.02.2002 р. “Про
судоустрій України” [37] встановлюють, що народні засідателі під час
здійснення правосуддя користуються всіма правами судді. З цього
випливає, що за своїм процесуальним становищем народні засідателі,
будучи представниками громадськості, прирівняні до професійних суддів і
разом з ними виконують конституційну функцію правосуддя – розгляд і
вирішення кримінальних справ. Підтвердження цьому ми знаходимо у таких
положеннях:

1. Народні засідателі наділені владними повноваженнями у здійсненні
правосуддя (ст. 124 Конституції України).

2. При здійсненні правосуддя судді і народні засідателі є незалежними і
підкоряються тільки закону (ст. 18 КПК України).

3. При вирішенні всіх питань, пов’язаних з розглядом справи і
постановленням судового рішення, народні засідателі мають такі самі
права, як і професійний суддя (ч.1 ст. 72 Закону України від 7.02.2002
р. “Про судоустрій України”).

4. Гарантії незалежності і недоторканності професійних суддів,
передбачені законом, поширюються на народних засідателів і присяжних на
час виконання ними обов’язків по здійсненню правосуддя (ч. 1 ст. 15 та
ч. 2 ст. 72 Закону України від 7.02.2002 р. “Про судоустрій України”).

5. Як судді, так і народні засідателі несуть однакову відповідальність
за винесення завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або
постанови (ст. 375 КК України).

5. Головуючий не вправі зняти запитання, поставлене допитуваній особі
народним засідателем (п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України
від 27 грудня 1985 р. “Про додержання судами України процесуального
законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ” [49,
с.6]).

6. Народний засідатель як і суддя має право на окрему думку згідно ст.
339 КПК України.

7. Інші.

Нам також слід звернути увагу на порядок формування корпусу народних
засідателів місцевих судів і тим самим підкреслити представницьку суть
цього інституту кримінального процесу.

У колишньому СРСР народні засідателі районних (міських) судів обиралися
на загальних зборах громадян за місцем їх роботи або проживання,
військовослужбовців – по військових частинах відкритим голосуванням
терміном на два з половиною роки. Та чи настільки досконалим і
демократичним був цей порядок?

Відмова від командно-адміністративної, централізованої системи
управління та обрання курсу на реформування економіки в Україні призвели
до виникнення численних малих і середніх підприємств, а значна кількість
людей залишилася без роботи. Вивчення списків народних засідателів
Івано-Франківського апеляційного суду підтверджує той факт, що
кандидатури на вибори висуваються тільки великими підприємствами і
централізованими державними установами (наприклад, Прикарпатським
університетом ім. Василя Стефаника, ВАТ “Івано-Франківський
м’ясокомбінат”, обласною санітарно-епідеміологічною станцією,
облспоживспілкою, цементно-шиферним комбінатом, лікарнями та іншими).
Список кандидатів у народні засідателі 1997 року складався із 62 осіб,
обрано було 61 особу. Іншим аспектом даного питання є відсутність
альтернативного територіального представництва – всі 61 народний
засідатель є жителями міста Івано-Франківська. Отже, проведення виборів
народних засідателів із кандидатів, висунених за місцем роботи, –
жителів обласного (районного) центру носить однобічний представницький
характер.

Новий Закон України “Про судоустрій України” закріпив такий порядок
формування корпусу народних засідателів: “Список народних засідателів
затверджується відповідною місцевою радою за поданням голови місцевого
суду. До списку включаються у кількості, зазначеній у поданні голови
суду, громадяни, які постійно проживають на території, на яку
поширюється юрисдикція даного суду, та відповідають вимогам статті 66
цього Закону і дали згоду бути народними засідателями” (ч. 3 ст. 65).

Однак такий порядок буде значно звужувати зміст громадського
представництва інституту народних засідателів навіть у порівнянні із
порядком їх обрання, що передбачався Законом України від 5.06.1981 р.
“Про судоустрій”.

Видається, що більш демократичним буде встановлення порядку формування
корпусу народних засідателів шляхом їх обрання на альтернативній основі
за місцем проживання громадян таємним голосуванням. Тоді, і тільки тоді
народні засідателі будуть представниками громадськості – виразниками
інтересів якомога ширшого кола людей, носіями громадської правової
ідеології. Цей порядок має бути єдиним для виборів народних засідателів
у всі суди. Інша річ, що висування кандидатів у народні засідателі може
проходити як за місцем роботи, так і за місцем проживання громадян, а
також з ініціативи самого суду як це передбачено у ч. 3 ст. 65 Закону
України від 7.02.2002 р. “Про судоустрій України”.

При проведенні виборів народних засідателів слід забезпечити широку
гласність. Для цього список осіб, які висунуті кандидатами у народні
засідателі, повинен вивішуватися завчасно для їх обговорення на
загальних зборах громадян за місцем роботи чи проживання, а громадянам
потрібно надати право протягом тижня заявити відвід кандидату,
зазначеному у списку, із вказівкою мотивів відводу [52, с.192].

У юридичній літературі неодноразово піднімалось питання критеріїв
відбору кандидатів у народні засідателі (окрім вимог, що ставляться до
них).

Зокрема, слід враховувати їх здатність працювати в суді, що проявляється
у моральності, громадській активності, високих ділових якостях,
принциповості, стриманості, умінні володіти собою, тактовності, чуйності
до людей і т. д. [170, с.25-28; 196, с.11-13; 193, с.15; 85, с.53].
З.В.Макарова особливого значення надає самостійності та незалежності
народного засідателя [157, с.69]. Безперечно, ці критерії заслуговують
на увагу і подальше обговорення (можна провести порівняльний аналіз
критеріїв відбору кандидатів у судді та народні засідателі), але
пропозиція про їх законодавче закріплення є недоцільною [157, с.72].
Кожен виборець повинен самостійно визначати ті критерії, за якими він
буде обирати народного засідателя.

Що ж стосується підвищення ефективності участі народних засідателів у
здійсненні правосуддя, то про неї слід говорити вже після обрання
певного громадянина народним засідателем. Щоб народні засідателі брали
активну участь у роботі суду, їм слід знати завдання, які стоять перед
судом, володіти необхідними правовими знаннями [158, с.138]. З цією
метою суддям слід проводити з ними необхідну роботу. У судах були
напрацьовані певні форми підвищення правових знань народних засідателів,
найпоширенішими з них є: участь у семінарських заняттях, прослуховування
лекцій із правових тем безпосередньо в суді та ознайомлення із правовою
регламентацією певних справ, які підлягають розгляду в судовому
засіданні з їх участю [158, с.138; 110, с.37]. Тому до часу виконання
народними засідателями обов’язків у суді, протягом якого за ними буде
зберігатися середній заробіток за місцем постійної роботи (ч. 3 ст. 72
Закону України від 7.02.2002р. “Про судоустрій України”), слід включити
і час участі в навчальних заняттях у суді.

На необхідність роз’яснення головуючим прав і обов’язків засідателів
вказується у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 3 квітня
1987 року “Про дотримання законодавства, яке регламентує участь народних
засідателів у здійсненні правосуддя” [75, с.6]. Однак тільки керівних
роз’яснень із даного питання недостатньо. Слід узаконити процедуру
роз’яснення засідателям їх прав і обов’язків [177, с.113].

Таким чином, розглянувши правові аспекти організації та діяльності
народних засідателів і підкресливши зміст їх громадського представництва
(навіть з урахуванням запропонованої процедури їх обрання), ми виявляємо
не тільки представницькі, громадські начала інституту народних
засідателів, але й підкреслюємо, що вони, маючи у процесі рівне правове
становище із суддями, здійснюють державну функцію – правосуддя у
кримінальних справах.

Аналізуючи правове становище народних засідателів у кримінальному
процесі, одні автори характеризують їх як безпосередніх представників
громадськості [208, c.12; 209, с.94], інші – підкреслюють подвійну
природу інституту народних засідателів, у якому поєднуються державні та
громадські начала [104, c.181].

На думку Н.В.Радутної, народний засідатель повинен виконувати такі
основні функції: 1) функцію громадського судді; 2) функцію громадського
контролю; 3) функцію зв’язкового між судом і громадськістю [209, c.94].

Як відомо, функція суду, а значить, і суддів, полягає у відправленні
правосуддя. Професійний суддя і народні засідателі при вирішенні
кримінальних справ виступають як єдиний колегіальний орган, наділений
державою владними повноваженнями, використовують єдині для всіх членів
колегії процесуальні можливості. Тому вони не можуть виступати і
практично не виступають у якійсь особливій ролі. Видається, що
розподілення ролей між професійним суддею і народними засідателями
проведено штучно, необгрунтовано. Таке розподілення не випливає із
фактичного правового становища засідателів у суді, тому немає підстав
для конструювання якихось особливих функцій громадського судді, народних
засідателів [193, с.7].

Ще більш необгрунтованим є наділення народного засідателя функцією
соціального контролю. За правильністю ходу судового розгляду
спостерігають усі учасники процесу, а також, у силу відкритості судового
розгляду, сторонні особи. Такий же нагляд може і повинен здійснювати
народний засідатель. Більше того, народні засідателі разом із головуючим
визначають сам хід судового процесу, обирають його послідовність, яка
має бути найбільш ефективною для встановлення істини.

Ще одним аспектом у вирішенні даного питання є те, що народні засідателі
разом із суддями здійснюють правосуддя у кримінальних справах, тому
контроль від імені громадськості самі за собою здійснювати не можуть.

Отже, контроль, який здійснюється судом у ході судового розгляду, є
державним, а не громадським, і здійснюється судом у цілому, а не
окремими його членами, для об’єктивного та справедливого вирішення
кримінальної справи. Тому ні про який громадський контроль народного
засідателя у ході процесу не може бути і мови.

Оскільки функція народного засідателя як зв’язкового є двосторонньою, то
це означає, що народний засідатель, з одного боку, привносить у суд
“живий” погляд громадськості на певні питання, а з іншого, – повинен
інформувати громадськість про проблеми правосуддя. Таким чином,
дослідження цієї функції народного засідателя у плані реалізації
положень гласності буде мати для нас найважливіше значення, зокрема,
такої форми діяльності народного засідателя, як звітність перед
виборцями про роботу в суді. Ст. 9 Закону України від 5.06.1981 р. “Про
судоустрій України” (виключена) передбачала, що народні засідателі є
відповідальними перед виборцями або органами, що їх обрали, і звітують
перед ними.

Звіти народних засідателів перед своїми виборцями розглядались як одна з
найважливіших демократичних форм зв’язку суду із народом,
підконтрольності суддів громадськості [193, с.18], як один із способів
правового виховання громадян [86, с.58-62]. Дієвість цієї пропаганди
права полягала у тому, що вона будувалася на аналізі конкретних справ,
які розглядалися з участю народного засідателя. Обов’язковим елементом
його звіту перед виборцями була розповідь про свою особисту участь у
вирішенні конкретних судових справ. Недопустимим вважалося зведення
доповіді народного засідателя тільки до читання лекцій з правових питань
чи до звіту про роботу суду в цілому (включаючи узагальнену
характеристику певного суду і за розглядом справ, де засідатель не брав
участі) [158, с.143; 110, с.36-37]. Звітність народних засідателів перед
виборцями створювала також передумови для здійснення громадського
контролю за їх діяльністю.

З.В.Макарова вважає виборність народних засідателів та їх звітність
перед виборцями складовими елементами засади гласності кримінального
процесу [157, с.63].

Та чи відповідає ця звітність принципу незалежності суддів? Суддя існує
заради суспільства, і саме суспільство страждає, якщо судді діють
упереджено. Народні засідателі при здійсненні правосуддя користуються
всіма правами судді. Отже, незалежність і неупередженість як суддів, так
і народних засідателів є запорукою здорового стану суспільства, яке
поважає закони. Тоді неупереджені судді і народні засідателі можуть
чинити правосуддя за законом.

Суддя не повинен бути доступним публіці. Він не зобов’язаний
виправдовувати своє власне рішення, відповідати на якісь питання або
вибачатися. Суддя має подати всі свої аргументи і докази в самому суді.
Для того, щоб забезпечити домінування принципу верховенства права, суддя
повинен завжди керуватися принципом максимальної аргументованості вироку
[96, с.84]. Всі ці доводи стосуються і народних засідателів. Таким
чином, відмова від звітності народних засідателів була продуманим і
правильним кроком нашого законодавця на шляху судово-правової реформи в
Україні. Відповідно, ми не знаходимо в інституті участі народних
засідателів у здійсненні правосуддя положень, які можна було б віднести
до змісту засади гласності кримінального судочинства.

Якщо інститут народних засідателів отримав своє законодавче закріплення
(хоча воно і потребує значного уточнення) і є фактично діючим, то участь
присяжних у здійсненні правосуддя у кримінальних справах продовжує
залишатися декларативною вимогою (яка ще не врегульована
кримінально-процесуальним законодавством), хоча і закріпленою в
Конституції України (ч. 4 ст. 124) та Законі України від 7.02.2002 р.
“Про судоустрій України” (ст.ст. 68-72).

Традиційно суд присяжних розглядається як один із найдемократичніших
інститутів, як головна гарантія захисту особи від свавілля законодавчої
і судової влади [244, с.274]. Вважається, що переваги суду присяжних
полягають у широкій колегіальності, меншому ризикові допущення судової
помилки, більшій незалежності, демократизмі, народності, усуненні із
суду бюрократичного, чиновницького духу, у гласності, посиленні
змагальності [187, с.178].

На даний час у світі існують дві моделі суду присяжних – англійська
(англо-американська) і континентальна. Якщо абстрагуватися від безлічі
нюансів, то можна сказати, що для англійської (англо-американської)
моделі характерним є те, що присяжні складають відокремлену від
судді-професіонала (або суддів) колегію і завершують свою участь у
розгляді справи прийняттям рішення про винність (невинність) підсудного,
у той час як у континентальній моделі присяжні всі питання, пов’язані з
розглядом справи та постановленням вироку (у тому числі й щодо вини або
невинуватості підсудного та призначення йому покарання) вирішують разом
із професійним суддею (суддями) [62, с.15].

Яку модель обере наш законодавець на розвиток конституційного положення
про запровадження суду присяжних в Україні? В юридичній науці з цього
приводу тривають суперечки. Так, В.Г.Білоусенко та П.П.Пилипчук віддають
перевагу континентальній моделі [62, с.15], а Р.Савонюк –
англо-американській [215, с.71]. Англо-американській моделі суду
присяжних віддають перевагу і російські процесуалісти [157, с.65-67;
212, с.40], а також російський законодавець. Слід зазначити, що робочою
групою Кабінету Міністрів України по підготовці проекту
Кримінально-процесуального кодексу України було напрацьовано два
варіанти глави про суд присяжних [62, с.15].

Ті, хто писав нашу Конституцію, знали з історії і власного досвіду, що
необхідно мати захист проти необгрунтованих кримінальних звинувачень,
які висуваються для того, щоб розправитися зі своїми противниками, а
також проти суддів, які надто прислухаються до голосу вищестоящих
властей. Забезпечення обвинуваченому права бути підданим суду присяжних
створює йому неоціненний захист проти корумпованих обвинувачів чи
необ’єктивних, непередбачуваних суддів. Суди присяжних захищають і
незалежність самих суддів. Як зазначає У.Бернем, “навіть за
найсприятливіших обставин суддя, який приймає непопулярне рішення,
потрапляє під критику громадськості, а іноді і посадових осіб, що може
завдати шкоди йому, його сім’ї та його кар’єрі. Присяжні засідателі,
зберігаючи після закінчення справи анонімність і не будучи відомі
громадськості, є доброю організаційною формою вирішення спірних справ, у
яких прийняття незаконного рішення суддею буде ускладнене. І оскільки
вони не займають офіційного становища, …не мають політичних амбіцій,
вони є істинно незалежними” [73, с.27]. Введення ж для вирішення всіх
питань (права і факту) у справі в спільну колегію із суддями присяжних,
які не мають спеціальних знань і правозастосовчої практики, створить
передумови для цілковитої довіри і потурання всім процесуальним діям
судді-професіонала, що зведе нанівець основне призначення суду
присяжних.

Таким чином, можливість упередженості та відсутність спеціальних знань у
присяжних швидше будуть підставами для надання переваги
англо-американській моделі суду присяжних. У цьому плані актуальним є і
доводи У.Бернема про більшу вірогідність прийняття правильного рішення
групою присяжних, ніж одним суддею [73, с.19].

Нам не слід забувати і про участь народних засідателів у здійсненні
правосуддя. Поряд із незалежним громадським представництвом, що
підтверджується порядком їх обрання та правовим становищем у суді,
прирівняним до статусу судді, народні засідателі проходять і певну
освітньо-правову підготовку до розгляду та вирішення справи
безпосередньо у суді. То чи не стараємося ми створити те, що у нас уже
давно створено і функціонує?

З.В.Макарова зазначає, що об’єднання засідателів у спільну колегію на
чолі з професійним суддею є розширеною колегією народних засідателів.
Спроби ввести такі новели у процесуальне законодавство колишнього Союзу
РСР були зроблені в Основах законодавства Союзу РСР і союзних республік
про судоустрій від 13 листопада 1989 року [157, с.66]. Але, як бачимо,
російський законодавець обрав інший шлях. Тому дуже суттєвим аргументом
на користь англо-американської моделі є наявність у нас інституту
народних засідателів.

Та чи не зайвим буде у нас один із цих інститутів (народні засідателі чи
присяжні)? Так, у п. 3 ч. 1 ст. 281 проекту КПК України вказується, що у
справах про особливо тяжкі злочини, за які законом передбачено покарання
у вигляді довічного ув’язнення, розгляд здійснює колегія (суддя і два
народних засідателі), а за проханням підсудного – ще й суд присяжних.
При запровадженні континентальної моделі суду присяжних у даному випадку
він виявився б зайвим. Та коли питання факту будуть вирішувати присяжні,
а у вирішенні питання права братимуть участь народні засідателі, то про
більшу демократичність такого суду у наш час не може бути й мови.

Таким чином, враховуючи і народних засідателів, і присяжних (за умови
запровадження англо-американської моделі суду присяжних), ми зможемо
констатувати наявність у нас свого роду змішаної моделі участі
громадськості у здійсненні правосуддя. Участь народних засідателів буде
відповідати континентальній моделі, а суд присяжних –
англо-американській.

Важливим є також питання про принципи і порядок відбору присяжних. У
більшості країн формування списку присяжних здійснюється на підставі
списків виборців. Це забезпечує повне представництво у суді присяжних
усіх верств суспільства.

Законодавство різних країн неоднаково вирішує питання про те, ким (яким
органом чи якою особою) і за яким принципом складаються списки
присяжних. Так, законодавством США передбачено, що відбір присяжних для
комплектування великого і малого журі федеральних районних судів
здійснюється спеціальною комісією у складі одного громадянина і
секретаря суду або одним секретарем суду. У Франції список членів журі
складається комісією під головуванням судді відповідного трибуналу, до
складу якої входять представники виконавчої та законодавчої влади.

Серед процесуалістів є різні думки щодо того, ким мають складаються
списки присяжних [215, с.71; 62, с.16]. Згідно ч. 3 ст. 68 Закону
України від 7.02.2002 р. “Про судоустрій України” список присяжних за
поданням голови апеляційного суду формується на підставі списків
виборців комісією, до складу якої повинні входити уповноважені
представники суду, органів юстиції та відповідної ради. Список присяжних
затверджується рішенням відповідної ради.

Але для нас важливим є те, що цей відбір буде відбуватися на випадковій
основі – жеребкуванням чи іншим подібним шляхом. Таким чином, ми не
можемо говорити, що присяжні засідателі здійснюють у суді громадське
представництво. Автоматично знімається питання і про звітність
присяжних.

Та основним нашим завданням при розгляді інститутів участі народу у
здійсненні правосуддя є дослідження дії засади гласності судового
процесу. Як вже зазначалося, З.В.Макарова вказує, що участь народних і
присяжних засідателів впливає на визначення змісту засади гласності
кримінального процесу. Але на відміну від інституту народних
засідателів, автор не визначає положень щодо участі присяжних, які можна
було б включити до змісту засади гласності [157, с.59-83].

Яким же чином буде сприяти розширенню гласності кримінального
судочинства запровадження в Україні суду присяжних? М.І.Сірий зазначає,
що із введенням суду присяжних корпус засідателів зросте і збільшиться
можливість реалі-зації принципу гласності, зокрема шляхом широкого
розповсюдження ними відомостей про судові процеси з відповідними
коментарями та оцінками [89, с.77].

Але не слід забувати, що суд постановляє вирок і призначає покарання на
підставі винесеного присяжними вердикту, в якому дається відповідь на
запитання: чи доведено, що відповідне діяння (злочинна діяльність) мало
місце( Чи доведено, що ці діяння вчинив підсудний( Чи винний підсудний у
скоєнні цього діяння (злочину)( [215, с.71] Саме тому присяжні є
безпосередніми учасниками процесу, а ми вже доводили, що гласністю
кримінального процесу є тільки зовнішня гласність. Отже, отримання
інформації у справі є необхідним для здійснення ними своїх повноважень
(обов’язків) у суді, а не для її розповсюдження. З цього приводу слід
також зазначити, що присяжні засідателі не мають права без дозволу
головуючого спілкуватися по справі з особами, що не входять до складу
суду, і все, що відбувається в нарадчій кімнаті присяжних, складає
таємницю (п. 2 ч. 3 ст. 403 та ч. 4 ст. 377 проекту КПК України).

Видається, що введення суду присяжних в Україні якогось особливого
впливу на розширення гласності кримінального судочинства не буде мати,
окрім того, що судовий розгляд справ за участю присяжних буде викликати
підвищений інтерес з боку громадськості та засобів масової інформації
[73, с.23].

Таким чином, розглянувши правові аспекти організації та функціонування
інститутів участі громадськості у здійсненні правосуддя, ми приходимо до
висновків:

– хоча інститути громадської поруки (як запобіжного заходу і форми
звільнення від кримінальної відповідальності) значно розширюють сферу
реалізації засади гласності кримінального судочинства, їх збереження у
новому КПК України є недоцільним і буде позначатися цілою низкою
негативних факторів – складність у застосуванні, низька ефективність
щодо поставлених перед ними завдань, загроза незалежності суддів
внаслідок прямого впливу на них громадської думки;

– цілком виправдана відмова нашого законодавця від звітності народних
засідателів та прирівнення процесуального статусу народних засідателів і
присяжних до статусу професійних суддів (із забезпеченням їм відповідних
гарантій незалежності та неупередженості у здійсненні правосуддя) не
дозволяють нам виділити будь-яких положень у цих інститутах, які можна
було б віднести до змісту засади гласності кримінального судочинства.

Отже, участь народу у здійсненні правосуддя і гласність кримінального
судочинства – це окремі кримінально-процесуальні засади, які мають
різний зміст. Якихось спільних положень у змісті чи реалізації цих засад
ми не знаходимо. Тут можна говорити лише про взаємодію даних засад
кримінального процесу задля здійснення завдань кримінального
судочинства.

А підвищений інтерес громадськості, який викликатимуть судові процеси за
участю народних засідателів і суду присяжних, можна розглядати тільки як
засіб (умову) підсилення гласності правосуддя.

РОЗДІЛ 3

Підстави обмеження засади гласності кримінального судочинства

3.1. Визначення таємниці особистого життя людини як підстави обмеження
гласності кримінального процесу

Згідно зі ст. 28 Закону України “Про інформацію” за режимом доступу,
тобто передбаченим правовими нормами порядком одержання, використання,
поширення і зберігання, інформація поділяється на відкриту інформацію та
інформацію з обмеженим доступом [32]. Тому із встановленням загального
правила про відкритість судового процесу виникає питання: чи вся
інформація, що складає предмет судового розгляду, має стати доступною
для широкої громадськості?

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права встановлює: “Кожна
людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає
свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї…
Воно може бути пов’язане з певними обмеженнями, які, однак, мають
встановлюватися законом і бути необхідними:

а) для поважання прав і репутації інших осіб;

б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи
моральності населення” (чч. 2-3 ст.19) [197, с.45].

Таким чином, відкритий розгляд справ має не тільки позитивні, а й
негативні наслідки. Тому кримінально-процесуальний закон передбачає
винятки з принципу гласності, якщо його цілі суперечать державним і
суспільним інтересам, інтересам особи, які є важливішими ніж сам
принцип.

Аналіз ст. 20 та ч. 4 ст. 271 КПК України дає підстави виділяти два
правові способи обмеження гласності судового процесу: 1) проведення
закритого судового розгляду; 2) обмеження допуску окремих категорій
громадян на відкритий судовий розгляд.

Кримінально-процесуальний закон кладе в основу проведення закритого
слухання у кримінальній справі різні причини. Цілі встановлення таких
умов розгляду теж різні, серед них: захист від розголошення державної,
військової таємниці, захист неповнолітніх від небажаного впливу з боку
громадської думки, а також захист суспільної моралі і особистого життя
громадян [89, с.54]. Так, закон передбачає обов’язок суду розглянути
справу в закритому судовому засіданні в тому випадку, коли відкритий
розгляд справи суперечить інтересам охорони державної таємниці (ч. 1 ст.
20 КПК України), та допускає можливість закритого судового розгляду у
справах про злочини осіб, що не досягли 16-річного віку, у справах про
статеві злочини та в інших справах з метою запобігання розголошенню
відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі,
та у разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під
захист (ч. 2 ст. 20 КПК України).

Та чи відповідає чинний порядок проведення закритих судових засідань
сучасним вимогам суспільного розвитку? Як зазначають В.В.Леоненко,
М.І.Сірий, Г.І.Чангулі та А.Й.Міллер, підстави для проведення закритих
судових засідань не носять незмінного характеру, а однією із сучасних
тенденцій до розширення даних підстав є спрямованість на зміцнення
становища окремої особи у суспільстві [89, с.54-55]. Цей висновок
знаходить своє підтвердження і в судовій практиці.

Застосовуючи закон про закрите слухання справи, суди наштовхуються на
значні труднощі. Інколи вони допускають розширене тлумачення підстав,
передбачених чч. 1 і 2 ст. 20 КПК України, а в окремих випадках навіть
виносять постанову (ухвалу) про закритий судовий розгляд з підстав, не
закріплених у чинному законодавстві.

Зокрема, в Івано-Франківському обласному суді з лютого до вересня 1997
р. слухалась справа про незаконне усиновлення (удочеріння) українських
дітей іноземцями за протиправного сприяння окремих посадових осіб
місцевих органів виконавчої влади, Львівського перинатального центру та
пологових будинків Львівської області. Вона викликала підвищену
громадську зацікавленість і була передана Верховним Судом України для
розгляду по суті до Івано-Франківського обласного суду з мотивів
нерозголошення таємниці усиновлення. Справа розглядалася у закритому
засіданні, а підставою для цього суд визнав саме інтереси охорони
таємниці усиновлення.

Дана ситуація позначається неузгодженістю норм матеріального і
процесуального права, зокрема: ст. 115-1 чинного на той час КК України
встановлювала кримінальну відповідальність за розголошення таємниці
усиновлення [10], з одного боку, а з іншого, – ст. 20 КПК України не
містить такої підстави для вирішення питання про проведення закритого
судового засідання як забезпечення від розголошення таємниці
усиновлення. Таким чином, виникає конкуренція норм двох кодексів
практично однакової юридичної сили, а також конфлікт інтересів:
приватних – у збереженні таємниці усиновлення та публічних – у
відкритості даного судового процесу.

Оцінюючи дії Івано-Франківського обласного суду у цій непростій,
“патовій” ситуації, однозначно слід відзначити (констатувати) їх
абсолютну правильність. Згідно зі ст. 3 Конституції України, людина, її
життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються
в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх
гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Саме цими
міркуваннями, а також посиланням на пряму дію конституційних норм, як
видається, і пояснюється прийняття рішення про закрите слухання даної
справи.

Подібні випадки з практики наводяться і в юридичній літературі [89,
с.66-67; 159, с.30]. Все це вказує на недосконалість конструкції чч. 1 і
2 ст. 20 КПК України та недостатню захищеність від розголошення
охоронюваних законом відомостей, які попадають у сферу кримінального
судочинства. Підтвердженням сказаному можуть слугувати і результати
проведеного нами опитування серед практикуючих юристів (суддів,
прокурорів, слідчих та адвокатів). На запитання: “Чи достатньо в чинному
кримінально-процесуальному законі захищені різні види таємниць та
особисте життя громадян?”, із 96 опитаних 79 чол. вказали на відповідь:
“Недостатньо”.

Тому для визначення меж засади гласності кримінального судочинства нам
слід, у першу чергу, розглянути питання таємниці у кримінальному процесі
та встановити ті випадки, коли відкритий судовий розгляд може завдати
шкоди суспільній моралі, інтересам правосуддя та процесу виховання
неповнолітніх.

Обов’язковим критерієм та однією з основних умов визнання певних
відомостей таємницею у кримінальному процесі і віднесення їх до
відповідних підстав проведення закритого судового розгляду є
забезпечення правового захисту такої інформації від розголошення у
матеріальному законі. Завданням процесуального права, у цьому плані, є
забезпечення процедурного порядку, який би виключав можливість
розголошення охоронюваної матеріальним законом інформації при здійсненні
правосуддя у кримінальних справах.

Загальний порядок встановлення обмеженого доступу до певної інформації
визначається у ст. 30 Закону України “Про інформацію”. Частина 5 даної
статті до таємної інформації відносить відомості, які становлять
державну та іншу, передбачену законом, таємницю, розголошення якої
завдає шкоди особі, суспільству і державі.

Найголовнішим компонентом повноцінного життя людини є свобода. Лише в її
умовах людина повною мірою може задовольнити власні потреби та інтереси,
може ставити перед собою найрізноманітніші цілі і намагатися їх досягти,
може розвивати і реалізовувати у різних напрямках свої здібності тощо.
Але людина живе у суспільстві в оточенні не тільки гармонії, а й
суперечностей та конфліктів. Тому важливо, щоб її свобода була надійно
підкріплена гарантіями захищеності від зовнішнього неправомірного
втручання [190, с.18].

Право лише у найзагальніших рисах впливає на характер відносин між
людьми у сфері особистого життя. Ці відносини регулюються в основному
нормами моралі. Як зазначає І.Л.Петрухін, право на особисте життя
виражається, зокрема, у свободі спілкування між людьми на неформальній
основі. Людина сама визначає коло своїх знайомств і зміст розмов з
близькими, знайомими, рідними. Вся сфера сімейного життя, родинних і
дружніх зв’язків, домашнього укладу, інтимних та інших особистих
відносин, уподобань, симпатій і антипатій охоплюється поняттям
недоторканості особистого життя [184, с.7-8]. Таким чином, особисте
життя не тільки морально-соціальна, але й правова категорія; вона
набуває правового змісту у зв’язку із встановленням обов’язку держави
захищати її від порушень [102, с.157].

Слід відзначити, що ставлення держави до особистого життя своїх громадян
завжди було найчутливішим індикатором її політичного режиму. Той факт,
що юридичні гарантії недоторканності особистого життя, особистої і
сімейної таємниці закріплені на конституційному рівні, а будь-яка
конституція є концентрованим виразом політики держави, безперечно вказує
на те, що охорона цих моральних цінностей, у тому числі, і навіть у
першу чергу, у сфері кримінального судочинства, має глибокий політичний
зміст [169, с.24].

Називаючи категорії “особисте життя”, “конфіденційна інформація про
особу” (особиста таємниця) і “сімейне життя” у якості об’єктів правового
захисту, Конституція України (частини 1 і 2 ст. 32) та інші законодавчі
акти не розкривають їх повного змісту.

Зробити узагальнене визначення системи особистих таємниць, які отримали
своє правове закріплення, видається можливим при проведенні аналізу
цілої низки нормативних актів різних галузей законодавства. Частково
вирішенню цього питання присвячене рішення Конституційного Суду України
у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону
України “Про інформацію” та статті 12 Закону України “Про прокуратуру”
(справа К.Г.Устименка). Так, у пункті 1 резолютивної частини даного
рішення зазначено, що “…до конфіденційної інформації, зокрема, належать
свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я,
дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані)”, а у
пункті 2 – “…медична інформація, тобто свідчення про стан здоров’я
людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і
лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому
числі і про наявність ризику для життя і здоров’я, за своїм правовим
режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим
доступом…” [51, с.23-24].

Однак передбачити вичерпний перелік відомостей, які можуть складати
зміст всіх трьох категорій: 1) особистого життя, 2) особистої таємниці і
3) сімейного життя (таємниці), – у законодавстві України видається
неможливим, оскільки він є предметом науки етики. Тому при визначенні
цих категорій слід у першу чергу звернутися до етико-філософських
джерел. Охоронні ж функції держави стосовно цих категорій, гарантії їх
недоторканості знаходяться у правовій площині.

Приватне (особисте) життя означає ту сферу життєдіяльності людини, яка
стосується окремої особи, належить і є “дорогою” тільки для неї,
стосується тільки її, а не суспільства та держави, і не підлягає
контролю з їх боку (галузь, сфера особистих позаслужбових справ) [202,
с.150].

Як зазначає Т.Н.Москалькова, особиста і сімейна таємниці є складовими
частинами особистого життя, відносно відокремленими зонами найбільш
делікатних, інтимних сторін особистого (приватного) життя, коли
розголошення певних відомостей є не лише не бажаним, але й шкідливим,
згубним із морального погляду. Особиста і сімейна таємниці можуть за
певних обставин співпадати або бути відокремленими одна від одної [169,
с.25].

Беручи за основу змістовий критерій згаданих категорій, тобто ті
конкретні відомості про окремі сторони та обставини особистого і
сімейного життя, Т.Н.Москалькова подає таку “класифікаційну структуру”:

“Особисту таємницю, наприклад, складають відомості про стан здоров’я,
особливо у тих випадках, коли людина страждає так званими “дурними”
хворобами, тобто такими, які вважаються ганебними з погляду суспільної
моралі; любовні зв’язки, особливо, коли вони поєднані з подружньою
зрадою; погані пристрасті, схильності, звички; вроджені, успадковані та
набуті вади, які межують часом із нервово-психічними аномаліями, а також
приховані фізичні недоліки; ганебне соціальне минуле людини і
громадянина, яке він полишив і за яке він, можливо, “заплатив” і перед
суспільством, і перед державою (наприклад, знята чи погашена судимість),
а також ділові та дружні зв’язки, які ганьблять людину.

Сімейну таємницю складають такі обставини, які стосуються сім’ї і за
моральними міркуваннями правомірно приховуються від стороннього ока
сім’єю, під якою у соціальному аспекті розуміється союз осіб, заснований
на шлюбі, родинних відносинах…, прийнятті дітей на виховання, який
характеризується спільністю життя, інтересів, взаємним піклуванням. В
юридичному розумінні – це коло осіб, пов’язаних правами і обов’язками,
що породжуються шлюбом, родинними відносинами, усиновленням або іншою
формою прийняття дітей на виховання. Приховувані обставини можуть
стосуватися всіх без винятку членів даної сім’ї (наприклад, причини
бездітності подружжя) або лише окремих членів цієї первинної ланки
суспільства. У подібних випадках ці обставини є таємницею не тільки для
оточуючих, але і для окремих членів сім’ї. Сказане відноситься,
звичайно, до походження дітей. Типовим прикладом такої таємниці може
слугувати таємниця усиновлення, яка ретельно охороняється різними за
своєю галузевою приналежністю правовими нормами” [169, с.26].

Таким чином, говорячи про “особисте життя”, ми маємо на увазі, що воно
включає у себе і категорії “сімейне життя (таємниця)” та “особиста
таємниця”.

Одними з найважливіших гарантій свободи особи в суспільстві є положення,
закріплені у ст. 12 Загальної декларації прав людини: “Ніхто не може
зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя,
безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його
кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на
захист закону від такого втручання або таких посягань” [197, с.20]. Ці
положення знайшли своє втілення і в Конституції України (ст.ст. 30-32).

За новим Кримінальним кодексом України злочином визнається “незаконне
збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної
інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у
публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах
масової інформації” (стаття 182 “Порушення недоторканості приватного
життя”).

Право на особисте життя означає надану людині і гарантовану державою
можливість контролювати інформацію про самого себе, не допускати
розголошення відомостей особистого, інтимного характеру. Так, згідно з
ч. 4 ст. 23 Закону України “Про інформацію”, забороняється збирання
відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків,
передбачених законом.

Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної
інформації про особу без її згоди допускається у випадках, визначених
законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту
та прав людини (ч. 2 ст. 32 Конституції України). Але, на жаль, дана
норма не містить чіткої вказівки на таку підставу порушення таємниці
особистого життя, як інтереси охорони правопорядку (боротьби із
злочинністю), і тому потребує розширеного тлумачення. Адже такі випадки
збирання конфіденційної інформації про особу передбачені у КПК України:
проведення обшуку (ст.ст. 177, 180-186); накладення арешту на
кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах (ст. 187);
проведення огляду (ст.ст. 190-191), освідування (ст. 193) тощо.

Охороні таємниці особистого життя громадян слугують і ст.ст. 30 та 31
Конституції України. Відповідно до ст. 30 кожному гарантується
недоторканність житла. Дане положення означає: все, що відбувається у
житлі, не може бути піддано гласності без згоди зацікавлених осіб;
доступ у житло сторонніх осіб можливий тільки при явному, зрозумілому
вираженні згоди громадян, які проживають у ньому. Одночасно ст. 30
Конституції встановлює допустимі винятки з положення про недоторканність
житла. Так, проникнення до житла чи до іншого володіння особи,
проведення в них огляду чи обшуку допускаються не інакше як за
вмотивованим рішенням суду; у невідкладних випадках, пов’язаних із
врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням
осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений
законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи,
проведення в них огляду і обшуку.

Встановлений ч. 2 ст. 30 Конституції України порядок проведення обшуку
житла чи іншого володіння особи відображений у частинах 5 та 6 ст. 177
КПК України. Гарантіями від безпідставного втручання в особисте життя
громадян забезпечений також порядок проведення огляду житла чи іншого
володіння особи (частини 4-8 ст. 190 КПК України): за винятком
невідкладних випадків, “…проводиться лише за вмотивованою постановою
судді, яка виноситься з додержанням порядку, встановленого частиною
п’ятою статті 177 цього Кодексу” (ч. 4 ст. 190).

Поряд із можливістю втручання у приватне життя особи, у чинному КПК
України отримують своє законодавче закріплення й гарантії захисту
таємниці особистого життя: “Під час обшуку або виїмки слідчий повинен
вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому
обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають
або тимчасово перебувають у цьому приміщенні” (ст. 185 КПК України);
“закритий судовий розгляд… допускається за вмотивованою ухвалою суду… в
інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні
сторони життя осіб, які беруть участь у справі…” (ч. 2 ст. 20 КПК
України).

Таким чином, законодавець вживає два поняття “обставини особистого
життя” та “інтимні сторони життя особи”. Перше з них є ширшим і охоплює
також відомості про інтимне життя громадян. Як зазначає І.Л.Петрухін:
“Особисте життя – родове, а інтимне життя – видове поняття. Одне і друге
знаходяться під захистом закону. Далеко не всі сторони особистого життя
є інтимними. Під інтимним життям слід розуміти найбільш “сокровенне”,
утаємничене, надто особистісне у стосунках між людьми. Розголошення
відомостей про інтимне життя звичайно викликає почуття сорому, дає
привід для пліток і перекручень, породжує сенсації, які ганьблять честь
і гідність особи, псує репутацію, створює перешкоди службовій кар’єрі”
[184, с.18-19].

У Конституції України (ст. 32) зазначено, що кожний має право на
недоторканність особистого і сімейного життя. Цій конституційній нормі
відповідає ст. 185 КПК України і значно звужує її положення ч. 2 ст. 20
КПК України.

На стадії досудового розслідування зібрана у справі інформація має ще
незавершений характер. Тому зберігається досить великий відсоток
ймовірності помилкових, передчасних висновків у справі. Можливо, це
пояснення й було однією з підстав прийняття ст. 121 КПК України, яка
встановлює недопустимість розголошення даних досудового слідства.

Але судовий розгляд справ у більшості випадків не обходиться без
розгляду обставин особистого життя громадян (спосіб життя,
взаємовідносини у сім’ї, коло знайомств і зв’язків, зміст особистих
розмов, листування, щоденників, іншої особистої документації і т. д. ).
Згідно з п. 3 ст. 64 КПК України до обставин, що підлягають доказуванню
у кримінальній справі, відносяться й “інші обставини, що характеризують
особу обвинуваченого”. Як зазначається у коментарі до ст. 64 КПК
України, “для правильного вирішення кримінальної справи, її зупинення,
застосування запобіжних заходів недостатньо встановити тільки ознаки,
властиві особі як суб’єкту злочину (досягнення певного віку, осудність
тощо). Для цього необхідно зібрати відомості, що характеризують
підозрюваного чи обвинуваченого як особистість…, зокрема, його ставлення
до праці, навчання, риси характеру, стан здоров’я, сімейний стан,
поведінку, нагороди, дані про судимість” [173, с.109-110].

Зокрема, суди, призначаючи покарання, враховують вік підсудного, його
сімейний стан, наявність чи відсутність неповнолітніх дітей, матеріальне
становище, умови його виховання та інші обставини. Так, у справі про
обвинувачення В. за ч. 2 ст. 142 КК України (1960 р.), яка розглядалась
в Івано-Франківському міському суді у 2001 році, суд врахував те, що
“…підсудний є молодий за віком, виховувався без батьків, перебував у
тяжкому матеріальному становищі, не має постійної роботи, хворіє,
проживає з престарілою бабусею та позитивно характеризується за місцем
проживання…”, і, незважаючи на підвищену суспільну небезпечність
скоєного, призначив мінімальне покарання, передбачене за вчинення цього
злочину. Про встановлення цих даних наполягав захисник підсуднього,
вважаючи їх обставинами, що пом’якшують його відповідальність.
Відповідно, ці обставини ретельно досліджувались судом у відкритому
судовому засіданні [140].

Враховуючи вищесказане, а також положення ч. 2 ст. 32 Конституції
України, не можна погодитись із пропозиціями про розгляд справ у
закритих засіданнях судом у всіх випадках, коли підлягають розголошенню
таємниці особистого, а не тільки інтимного життя громадян [127, с.178;
120, с.13; 157, с.134]. Мотивацію таких пропозицій можна пояснити
неможливістю чіткого визначення тієї межі, де відомості особистого
характеру стають саме інтимними, і навпаки. Що є глибоко особистісним
для одного, може не бути таким для іншого; певні відомості за одних
обставин можуть носити інтимний характер, а за інших – визнаватися
загальнодоступними. Але надання права суду у всіх випадках розголошення
обставин особистого життя громадян проводити закрите слухання може
призвести до значного безпідставного обмеження гласності правосуддя у
кримінальних справах. Вихід з цієї ситуації, розв’язання проблеми
надійного захисту від розголошення відомостей інтимного (глибоко
особистісного для конкретної людини) характеру слід шукати не у наданні
суду майже необмежених прав проводити закритий розгляд справи, а у
чіткому визначенні у кожному конкретному випадку на підставі заявлених
клопотань учасників процесу питання про інтимний чи неінтимний характер
відомостей, що підлягають дослідженню у суді, і, відповідно, приймати
після цього мотивоване рішення про проведення повного чи часткового
закритого судового розгляду. При цьому всім учасникам процесу повинні
бути попередньо роз’яснені їхні права на заявлення відповідних
клопотань.

Таким чином, більш правильним видається збереження у законі поняття
“інтимні сторони життя”, що цілком відображає різне ставлення людей до
відомостей про їх особисте життя: чи допустимі вони для розголошення, чи
ні. Крім того, такий спосіб вирішення даного питання повністю
відповідатиме ч. 2 ст. 30 Закону України “Про інформацію”, яка дає
визначення конфіденційної інформації – “відомості, які знаходяться у
володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних
осіб і поширюються за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними
умов”.

А питання про інтимний чи неінтимний характер певних відомостей через їх
надто особистісне відчуття вирішити шляхом правової регламентації
видається неможливим. Тому його вирішення (розв’язання відповідних
клопотань) слід залишити на розсуд (угляд) суду, одночасно встановивши
процесуальні гарантії від необгрунтованої відмови у задоволенні подібних
клопотань.

З метою охорони суспільної моралі, інтересів потерпілого, а також
створення умов для всебічного, повного й об’єктивного дослідження
обставин справи, у закритих судових засіданнях можуть розглядатися
справи про статеві злочини. Як зазначає Т.Н.Москалькова, відкритий
судовий розгляд справ, наприклад, про згвалтування (ст. 152 КК України)
чи примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК України) може
виявитись покаранням більш суворим для потерпілої особи ніж для
підсудного [168, с. 72].

Можливо, тому наш законодавець у ч. 2 ст. 20 КПК України відділяє окремо
таку підставу проведення закритого судового розгляду, як “в справах про
статеві злочини”. Дана категорія справ має ряд специфічних ознак, що
дозволяє її відокремити від інших справ, у яких досліджуються відомості
про особу інтимного характеру. Це, зокрема: інтимні відомості тут
складають основний предмет судового розгляду (дослідження); можливість
чіткого визначення переліку діянь, які охоплювались би терміном “статеві
злочини”; необхідність особливого порядку вирішення питання про
можливість закритого судового розгляду.

Правильною з цього приводу видається позиція Т.Н.Москалькової, яка
вказує на відсутність у законі переліку діянь, що охоплювались би
терміном “статеві злочини”, і пропонує перелічити конкретні статті
Кримінального кодексу, справи щодо яких не могли б розглядатися у
відкритому судовому засіданні, якщо б на це не було згоди потерпілого і
обвинуваченого. Поряд із статевими злочинами вона пропонує у такому ж
порядку розглядати і злочини про зараження венеричною хворобою [168,
с.72]. Додатковим підтвердженням правильності визначення такої підстави
є виділення у новому КК України окремої глави “Злочини проти статевої
свободи та статевої недоторканності людини”.

Тому слід погодитись із такою, запропонованою у ч. 2 ст. 12 проекту КПК
України, підставою розгляду справи у закритому судовому засіданні, як “у
справах про злочини проти статевої недоторканності людини”.

3.2. Професійні таємниці та їх охорона у сфері кримінального судочинства

Як уже було зазначено у попередній главі, слід розрізняти таємницю
особистого (приватного) життя і особисту таємницю. До особистих таємниць
І.Л.Петрухін відносить таємницю творчості і спілкування, таємницю
сімейних та інтимних взаємовідносин, таємницю житла, щоденників,
особистих паперів, таємницю поштово-телеграфної кореспонденції і
телефонних розмов [184, с.14]. Поняття таємниці особистого життя є
ширшим, бо в нього входять не тільки особисті таємниці, але і професійні
таємниці, які охоплюють сферу особистого життя громадянина і поставлені
під охорону закону.

Професійні таємниці – це таємниці, довірені представникам певних
професій громадянами з метою здійснення (захисту) своїх прав та законних
інтересів. В основі професійних таємниць лежать особисті таємниці,
захищені від розголошення правовими заборонами, які адресовані тим, кому
ці таємниці за необхідністю довірені [184, с.14].

Одним із видів професійної таємниці у кримінальному процесі є так звана
адвокатська таємниця. Її називають по-різному: “професійна таємниця
адвоката”, “таємниця адвокатської діяльності”, “адвокатська таємниця”
[157, с.140; 77, с.40; 269, с.33-34], “таємниця судового захисту” [227,
с.245], “таємниця судового представництва” [184, с.40]. Така
неоднозначність визначення цього поняття не пояснюється суттєво різними
підходами щодо визначення його змісту, тому особливого значення набуває
з’ясування предмета адвокатської таємниці.

При розгляді питання про адвокатську таємницю у кримінальному процесі
З.В.Макарова застосовує для визначення її предмета суб’єктний критерій,
а саме – діяльність професійних юристів-адвокатів, які, головним чином,
беруть участь у кримінальному процесі як захисники [157, с.140].

Для адвокатської діяльності, публічно-правової за змістом і однобічної
за спрямованістю, надзвичайно важливе значення має принцип збереження
адвокатської таємниці, встановлений законом в інтересах здійснення
правосуддя, захисту довірчого характеру стосунків між адвокатом і його
клієнтом, зміцнення авторитету та престижу адвокатури.

Цей принцип, закріплений у законодавчому порядку, є правовою нормою, яка
визначає у ряді випадків права та обов’язки учасників процесуальної
діяльності під час здійснення правосуддя. Водночас дане процесуальне
правило, яке стосується насамперед адвокатів, має глибоко моральний
зміст, що робить його одним із найважливіших принципів професійної
адвокатської етики [77, с.40-41]. Тут доречно буде нагадати слова
А.Ф.Коні: “Между защитником и тем, кто в тревоге и тоске от грозного
надвинувшегося обвинения обращается к нему в надежде на помощь,
устанавливается тесная связь доверия и искренности. Защитнику
открываются тайники души, ему стараются разъяснить свою невиновность или
объяснить свое падение и свой скрываемый от других позор, такими
подробностями личной жизни и семейного быта, по отношению к которым
слепая Фемида должна быть и глухою” [123, с.54].

Як зазначає І.Л.Петрухін: “Клієнт повинен бути абсолютно впевненим у
тому, що адвокат не розголосить і не використає йому на шкоду довірені
таємниці й інші повідомлені відомості. Якщо було б інакше, то громадяни
не стали би звертатися за юридичною допомогою в адвокатуру, що призвело
б до зниження рівня законності у країні і послаблення гарантій прав
особи… А де адвокатура – там і адвокатська таємниця” [184, с.41].

Значення інституту адвокатської таємниці важко переоцінити. Серед
проголошених Міжнародним пактом про громадянські та політичні права прав
кожної людини у разі її звинувачення у вчиненні протиправної дії одним з
визначальних є її право захищати себе особисто або через посередництво
обраного нею захисника (ст.14) [197, с.43]. Це ж положення закріплено і
в ст. 59 Конституції України. Причому кожна людина може розраховувати на
те, що відомості, повідомлені нею захиснику, за будь-яких обставин не
будуть розголошені. З цього можна зробити висновок, що збереження
таємниці спілкування із захисником, тобто адвокатської таємниці, є одним
з основних невід’ємних прав людини.

Конституційне право обвинуваченого на захист передбачає і його право
мати захисника, котрий ні в якому разі не може бути волею слідчого чи
суду трансформований у свідка обвинувачення. Таємниця змісту бесіди
захисника й обвинуваченого захищається законом. Однак у цьому
беззастережному положенні не можна вбачати лише гарантію прав
обвинуваченого і його захисника. Його треба розглядати більш широко – як
гарантію правосуддя.

Недопущення допиту захисника з приводу відомостей, отриманих ним у
справі особи, котру він захищає (захищав), виправдане принциповим
поглядом на функцію захисту як на державно необхідну діяльність, що
сприяє зміцненню законності [269, с.34].

У ст. 9 Закону України “Про адвокатуру” зазначено, що “адвокат
зобов’язаний зберігати адвокатську таємницю”. У зазначеній статті
предметом адвокатської таємниці визнаються “питання, з яких громадянин
або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад,
роз’яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх
професійних обов’язків” [14].

Адвокатська таємниця виникає незалежно від джерела одержаних відомостей.
Їх може дати особа, котра потім виявиться стороною у цивільній справі.
Інформація може надійти від осіб, які не беруть участі у справі, але з
якоїсь причини звернулися до адвоката за порадою з питання, пов’язаного
зі спірною правовою ситуацією. Дані можуть виходити від довірителя під
час ведення адвокатом його справи. Нарешті, джерелом поінформованості
адвоката про обставини, що мають значення для справи, можуть бути
письмові матеріали, одержані на запит адвоката в порядку, передбаченому
ст. 48 КПК України та ст. 6 Закону України “Про адвокатуру”.

Але адвокатську таємницю становлять лише ті факти та обставини, які
стали відомі адвокату під час надання ним юридичної допомоги. У зв’язку
з цим постає питання: з якого моменту адвокат оволодіває таємницею
клієнта і, отже, зв’язаний нею і тому зобов’язаний зберігати її?

Виходячи з буквального тексту ст. 9 Закону України “Про адвокатуру”,
можна зробити висновок, що початковим моментом виникнення адвокатської
таємниці є одержання адвокатом будь-якої інформації від громадянина чи
юридичної особи. У цілому предмет адвокатської таємниці становлять
питання, що безпосередньо обговорюються, суть наданих адвокатом
консультацій, порад і роз’яснень, а також будь-які інші відомості,
одержані адвокатом у результаті спілкування з клієнтом. Однак таке
визначення не охоплює факту звернення до адвоката, питань, пов’язаних з
адвокатським гонораром, з відмовою від прийняття доручення та її
мотивами, а також багато інших технічних (але дуже важливих) деталей
процесу надання юридичної допомоги.

Видається, що найбільш доцільно було б вважати початковим моментом
виникнення адвокатської таємниці момент звернення клієнта до адвоката.
Більш повне визначення предмета адвокатської таємниці могло б бути
таким:

“Предметом адвокатської таємниці є факт звернення до адвоката, питання,
з якими громадянин чи юридична особа звертались до нього, суть
консультацій, порад, роз’яснень та будь-яка інша інформація, що
стосується юридичної допомоги”.

Якщо початковим моментом виникнення адвокатської таємниці є факт
звернення до адвоката, то закінчення існування обов’язку останнього
зберігати цю таємницю не можна пов’язати з жодним рішенням у справі, з
жодною дією клієнта. Згідно ч. 2 ст. 9 Правил адвокатської етики, “дія
принципу конфіденційності не обмежена в часі” [45].

Зберігати таємницю адвокат зобов’язаний не тільки у ході провадження у
справі (до моменту винесення вироку чи набрання ним законної сили). Він
не повинен розголошувати слідчому чи судові зміст своєї бесіди з
обвинуваченим і після розгляду справи. Як зазначає Ю.І.Стєцовський,
обов’язок адвоката зберігати таємницю залишається і після припинення
відносин, у силу яких він виник, після смерті довірителя, клієнта [225,
с.64].

Законодавство України надає право на спілкування з юристом в умовах, які
перешкоджають порушенню таємниці побачень, особі, яка ув’язнюється, чи
тій, якій пред’явлено обвинувачення, і гарантує його у ст. 43 КПК
України. Особам, щодо яких винесене судове рішення і які відбувають
покарання, дане право гарантоване ст. 40 ВТК України [11].

Обов’язок адвоката, що відповідає за своїм змістом зазначеному праву,
охороняти від розголошення відомості, які становлять адвокатську
таємницю, закріплено у ст. 48 КПК України і ст. 9 Закону України “Про
адвокатуру”.

У ст. 10 Закону України “Про адвокатуру” зазначено, що “забороняється
будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката,
його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських
об’єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань
вони не можуть бути допитані як свідки”. А згідно ч. 7 ст. 9 Правил
адвокатської етики, “адвокат (адвокатське об’єднання) зобов’язаний
забезпечити розуміння і дотримання принципу конфіденційності його
помічниками та членами технічного персоналу”. Таким чином, дані норми
поширюють всі правила, які регулюють інститут адвокатської таємниці, на
помічників адвокатів і технічний персонал юридичних консультацій і
адвокатських фірм (бюро). У зв’язку з цим п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК та п. 1
ст. 141 проекту КПК України після слів “адвокати та інші фахівці у
галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги
особисто чи за дорученням юридичної особи, …” слід до повнити словами
“…їх помічники та члени технічного персоналу, …”.

Однак існують випадки, коли у самому законі передбачена можливість
розголошення відомостей про факт звернення до адвоката та оплату праці
адвоката. Зрозуміло, що збереження у таємниці факту звернення до
адвоката є недоцільним і неможливим, якщо у подальшому цей адвокат
здійснює представництво клієнта в суді або захист його у кримінальному
процесі. А згідно з п. 3 ст. 3 Закону України “Про порядок відшкодування
шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання,
попереднього слідства і суду” суми, сплачені громадянином у зв’язку з
наданням йому юридичної допомоги, можуть підлягати відшкодуванню
(поверненню) [23]. У ході судового розгляду стають зрозумілими й ті
питання, які були приводом для звернення громадян чи юридичних осіб до
адвоката.

Ці позиції враховані у чинному кримінально-процесуальному законі. У ст.
69 КПК України зазначено, що не можуть бути допитані як свідки адвокати
та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання
правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи… – з приводу
того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної
діяльності, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну
таємницю особою, що довірила їм ці відомості (п. 1); захисник
підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого,
позивача, відповідача – про обставини, які стали їм відомі при наданні
юридичної допомоги підзахисним або довірителям (п. 2).

Отже, аналіз ст.ст. 9 та 10 Закону України “Про адвокатуру”, ст.ст. 43,
48 та 69 КПК України, п.п. 1 і 2 ст. 141 проекту КПК України дає
підстави стверджувати, що своє процесуальне значення у кримінальному
судочинстві як абсолютна таємниця, недоступна для розголошення у
судовому засіданні, зберігає і адвокатська таємниця, як вид професійної
таємниці, і таємниця судового представництва та захисту. А необхідність
самостійного визначення останньої пояснюється особливостями її предмета,
а також тим, що її суб’єктами, крім адвокатів, є й інші особи, які
згідно з ч. 1 ст. 44 та ч. 1 ст. 52 КПК України (ч. 2 ст. 45, ч. 2 ст.
59, ч. 1 ст. 61 проекту КПК України) можуть здійснювати захист чи
представництво у суді.

Окремої уваги заслуговує редакція п. 1 ст. 69 КПК України (п. 1 ст. 141
проекту КПК України), що передбачає можливість звільнення адвоката від
обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила йому ці
відомості. Дана норма не встановлює обсягу, у якому може бути дозволено
розголошення адвокатської таємниці, що, на нашу думку, було б значним
обмеженням прав підзахисного чи довірителя. Тому п. 1 ст. 69 КПК України
(п.1 ст. 141 проекту КПК України) слід доповнити словами: “…, та у
визначеному нею обсязі;…”. При чому конфіденційність певної інформації,
що складає предмет адвокатської таємниці, може бути відмінена особою,
зацікавленою в її дотриманні (або спадкоємцями такої фізичної особи чи
правонаступниками юридичної особи), тільки в письмовій або іншій
зафіксованій формі (ч. 3 ст. 9 Правил адвокатської етики).

Але навіть якщо клієнт просить викликати в суд свого адвоката для дачі
показань про зміст їх розмови, про факт звернення до адвоката, адвокат
вправі, на нашу думку, звернути увагу суду на свій професійний імунітет
і відмовитися давати показання, якщо вважає, що це може зашкодити
інтересам самого клієнта, його власним інтересам або інтересам
об’єднання. Тому слід розуміти, що адвокатська таємниця – це не таємниця
клієнта, передана адвокату “на зберігання до вимоги”, і не таємниця лише
одного адвоката, на яку поширюється його, а не клієнта “право
власності”; це – їх спільна таємниця, правовий режим розголошення якої
залежить від взаємної згоди клієнта і адвоката.

У юридичній літературі піднімаються питання збереження адвокатської
таємниці у випадку притягнення адвоката до відповідальності
(кримінальної чи дисциплінарної). З цього приводу правильною видається
позиція А.Л.Ципкіна, З.В.Макарової та М.Ю.Барщевського, які зазначають,
що у згаданих випадках адвокат вправі повідомити ті факти, які складають
адвокатську таємницю, бо тут він виступає не як свідок [256, с.26; 157,
с.142-143; 58, с.141].

Президія колегії адвокатів (якщо адвокат притягнутий до дисциплінарної
відповідальності) і суд (якщо адвокат притягнутий до кримінальної
відповідальності) зобов’язані вжити заходів до того, щоб довірена
адвокату таємниця була збережена. Справа у такому випадку повинна
слухатись у закритому судовому засіданні, а також іншим суддею (складом
суду), ніж у справі, в якій цей адвокат здійснював судове
представництво. Однак і в цих випадках не можна допускати розголошення
тих обставин, які були довірені чи стали відомі адвокату при наданні
юридичної допомоги, а коли дана справа вже була розглянута у суді – тих
обставин, які не стали відомими для суду та інших суб’єктів
кримінального процесу.

У п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК та п. 1 ст. 141 проекту КПК України до осіб, які
не підлягають допиту як свідки, віднесені також і нотаріуси. Нотаріат в
Україні – це система органів і посадових осіб, на які покладено
обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення,
та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом України “Про
нотаріат”, з метою надання їм юридичної вірогідності. Згідно зі ст. 8
даного Закону, нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють
нотаріальні дії, зобов’язані додержувати таємниці цих дій. Довідки про
вчинені нотаріальні дії та документи видаються тільки громадянам та
юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні
дії [29].

Однак на письмову вимогу суду, господарського суду, прокуратури, органів
дізнання і слідства довідки про вчинені нотаріальні дії та документи
видаються у зв’язку з кримінальними, цивільними або господарськими
справами, що знаходяться у їх провадженні.

А на письмову вимогу державної податкової інспекції видаються довідки,
документи і копії з них, необхідні для визначення правильності стягнення
державного мита та цілей оподаткування. Останнє положення не досить
чітко викладає направленість такої вимоги. З його змісту можна зробити
висновок про те, що перевірятися повинна лише діяльність нотаріусів щодо
стягнення державного мита та цілей оподаткування, але нотаріальні
провадження можуть бути підставою для виникнення у громадян неподаткових
прибутків. Так, без реєстрації підприємницької діяльності можна купувати
та продавати будинки, автомобілі тощо. Така діяльність може бути
встановлена за допомогою довідок нотаріусів про вчинення нотаріального
провадження [253, с. 50].

Довідки про заповіти видаються тільки після смерті заповідача. Виділення
цього положення у самостійну частину ст. 8 Закону України “Про нотаріат”
(ч. 5) надає можливість судити про те, що вищезгадані державні органи –
суди, прокурори та інші не можуть бути ознайомлені нотаріусом із змістом
заповіту. Так, при розгляді справи про визначення правильності
оподаткування не може оголошуватись або витребовуватись зміст заповіту,
складеного особою, що перебуває під слідством або судом.

Інші особи повинні додержуватися таємниці, якщо їм стало відомо про
вчинені нотаріальні дії у зв’язку з виконанням службових обов’язків. Це
положення, безперечно, стосується посадових і службових осіб
вищеперерахованих державних установ, але у межах, які не протирічать їх
службовому обов’язку. Так, якщо у справі є відомості, одержані від
посадових осіб нотаріату, то поширення й оголошення цих відомостей
дозволяється лише для виконання службових обов’язків.

Фактично, видаючи згадані довідки, нотаріус може надати достатню
інформацію щодо вчинюваних нотаріальних дій. На відміну від адвокатської
діяльності, вчинення нотаріальних дій прямо та обов’язково вимагається у
визначених законом випадках, тому говорити про неможливість здійснення
нотаріальної діяльності у зв’язку з розголошенням таємниці їх вчинення у
закритому судовому засіданні не можна.

Безперечно, при вчиненні нотаріальних дій теж існує довірчий характер
взаємовідносин між нотаріусом і клієнтом. З одного боку, це стосується
нерозголошення інформації, яка відображена у нотаріально посвідчених
документах (наприклад, умови посвідченої угоди складають предмет
комерційної таємниці або особа не бажає, щоб широке коло осіб знало кому
і скільки вона заповіла, подарувала і т. п.). У цьому випадку можливі
винятки, передбачені частинами 3 і 4 ст. 8 Закону України “Про нотаріат”
(крім видачі довідок про заповіти). Важливість інформації про вчинені
нотаріальні дії, відображеної у довідках, для процесу доказування
підтверджує той факт, що тільки в 1999 році Івано-Франківською I-ю
державною нотаріальною конторою було видано на вимогу суду, прокуратури,
органів слідства та дізнання 65 таких довідок.

Однак існує й така інформація довірчого характеру, надана нотаріусу
клієнтом, яка не знаходить свого відображення у нотаріально посвідчених
документах. Так, принцип сприяння громадянам, установам, підприємствам і
організаціям у здійсненні їх прав і охоронюваних законом інтересів (ст.
5 Закону України “Про нотаріат”) зобов’язує нотаріусів та інших
посадових осіб, які вчиняють нотаріальні дії, сприяти цим суб’єктам у
здійсненні їх прав та законних інтересів, роз’яснити їм права та
обов’язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для
того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду
[253, с.48-49].

Таким чином, нотаріус уповноважений давати юридичні консультації своїм
клієнтам, для чого потрібно одержати від них певні відомості. Досить
часто ці відомості носять суто особистісний характер і за звичайних умов
не розголошуються взагалі. Наприклад, складні сімейні стосунки, у
зв’язку з чим особа просить нотаріуса скласти певним чином заповіт;
дійсні наміри сторін, які фактично здійснюють угоду купівлі-продажу
автомобіля, а до нотаріуса звернулись за посвідченням доручення на право
управління автомобілем (у цьому випадку нотаріус повинен роз’яснити
сторонам наслідки такої дії) тощо. У згаданих випадках таємниця
спілкування нотаріуса з клієнтом повинна носити абсолютний характер,
тобто не підлягати розголошенню взагалі, у тому числі в суді,
прокуратурі, органах досудового розслідування і т. д. Інакше, як і у
випадку з адвокатською допомогою, сама консультативна діяльність
нотаріуса стане неможливою: клієнти будуть звертатися за вчиненням
певних (визначених ними) нотаріальних дій, не пояснюючи причин свого
вибору виду нотаріальної дії, що могло б завдати їм значної шкоди, а
робота нотаріуса перетворилася б на канцелярську.

Отже, у жодному випадку, як і адвокатська таємниця, не підлягає
розголошенню інформація, довірена клієнтом нотаріусу для надання
юридичної консультації з приводу вчинення нотаріальних дій, і яка не
відображена у нотаріально посвідчених документах, а також якщо нотаріус
не звільнений від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, яка
довірила йому ці відомості, та у визначеному нею обсязі.

На відміну від вищезазначених ситуацій, не викликає сумніву право
слідчого, дізнавача, прокурора, суду допитати нотаріуса як свідка про
такі обставини, як зовнішній вигляд та інші риси особи, що необхідні для
її впізнання, і т. п.

Так, у справі про обвинувачення М. за ст. 86-1 та ч. 3 ст. 194 КК
України (1960 року), яка розглядалась в Івано-Франківському міському
суді в 1998 році, у судовому засіданні був допитаний нотаріус К. з
приводу нотаріального посвідчення договорів поруки для отримання
банківських кредитів. За матеріалами справи судом було встановлено, що
ці договори були фіктивними (підробленими). Зокрема, свідчення нотаріуса
К. були необхідними для встановлення обставин підписання договорів
поручителями [139].

Така інформація не носить довірчого характеру і може бути надзвичайно
цінною для провадження у справах про підробку документів, штампів і
печаток, збут їх та використання підроблених документів (ст. 194 КК
України) та деяких інших. За даними Івано-Франківської I-ї державної
нотаріальної контори, в 1999 році 8 її працівників були допитані як
свідки, а двоє з них як свідки у кримінальних справах. Тут доречно
зазначити, що таємницю нотаріальних дій складає зміст їх вчинення, а не
факт звернення до нотаріуса (як у випадку з адвокатською таємницею).

Ще одним видом професійної таємниці є так звана лікарська таємниця.
Згідно зі ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я,
медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням
професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне
обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя
громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім
передбачених законодавчими актами випадків [41].

Відповідно, суб’єктами лікарської таємниці є не тільки лікарі. До них
відносяться також й інші медичні працівники, яким при виконанні своїх
службових обов’язків можуть стати відомими дані про хворого та хворобу,
– фельдшери, медсестри, акушери, санітари, фармацевти, лаборанти,
працівники медичних архівів, працівники адміністрації медичних установ і
т.д. Саме тому більш правильно було б називати цей вид таємниці
особистого життя медичною, а не лікарською таємницею [184, с.25; 157,
с.138; 134, с.131].

До суб’єктів медичної таємниці закон відносить й інших осіб, яким у
зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо
про хворобу, медичне обстеження… Видається більш доцільним чітко
передбачити коло таких осіб, як це було зроблено у ст. 16 Основ
законодавства про охорону здоров’я Союзу РСР [78]. До цих осіб слід
віднести дізнавачів, слідчих, прокурорів та суддів [184, с.33].

Згідно пункту 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду
України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48
Закону України “Про інформацію” та статті 12 Закону України “Про
прокуратуру” (справа К.Г.Устименка) від 30 жовтня 1997 р.: “…медична
інформація, тобто свідчення про стан здоров’я людини, історію її
хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів,
прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність
ризику для життя і здоров’я, за своїм правовим режимом належить до
конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом…” [51, с.23-24].

h

j

r

|

~

O

8’’

????f???????????¤?¤?$????f?!??$????¤?$????f?|

~

–

?

?

?

¬

?

E

E

I

I

?

O

Oe

P

R

T

b

f

l

‚

„

†

?

?

?????????H?H???????????????

?

????$??f

????$????f

L

L

i

?

AE

??$??f?Однак із 150 досліджених нами справ, у 48 випадках до предмета
судового розгляду входили і відомості, що складають медичну таємницю.
Так, наприклад, Надвірнянським районним судом у 2000 році слухалась
справа про обвинувачення Д. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст.
101 КК України (1960 р.). У судовому засіданні було встановлено, що Д.
під час сварки нанесла потерпілій Г. удар металевим предметом у голову
та заподіяла їй закриту черепно-мозкову травму з переломом обох пластин
потиличної кістки, струс головного мозку, а також інфіковану рану
потиличної ділянки. У ході судового розгляду ретельно досліджувався стан
здоров’я потерпілої Г., проходження нею лікування (історія хвороби) та
наявність розладів психіки внаслідок отриманої травми. Дане судове
засідання було відкритим, що посилювало моральні страждання потерпілої
Г., оскільки розголошення відомостей про стан її психічного здоров’я
могло негативно вплинути на її особисте життя та репутацію за місцем
роботи [142].

Ще одним прикладом розголошення у відкритому судовому засіданні
відомостей, що складають медичну таємницю, може слугувати кримінальна
справа про обвинувачення Д. і К. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3
ст. 101 КК України (1960 р.)., яка розглядалась по першій інстанції в
Івано-Франківському апеляційному суді у березні 2002 року. Під час
судового розгляду оголошувались медичні дані щодо захворювання на тяжку
хворобу (онкологічне захворювання) матері одного з підсудних, яка
перебувала на його утриманні. Ця обставина була визнана судом при
призначенні покарання такою, що пом’якшує відповідальність.

У цих та інших подібних випадках справи слухалися у відкритому судовому
засіданні й у жодному з них не піднімалися питання про закрите слухання.
І це за наявності вищезгаданого роз’яснення Конституційного Суду
України.

На жаль, така практика не суперечить ні чинному КПК України, ні Основам
законодавства України про охорону здоров’я. Із редакції ч. 1 ст. 40
Основ не можна зробити висновок про обов’язок дізнавача, слідчого,
прокурора чи суду забезпечити збереження медичної таємниці – “…не мають
права розголошувати ці відомості, крім передбачених законом випадків”.

Бланкетними є й норми, вміщені в ч. 2 ст. 8 Закону України “Про
запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення”:
“відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність
ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та
становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється
тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами
України, також законним представникам цієї особи, закладам охорони
здоров’я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду” [19]; а також
– у п. 2 ч. 4 ст. 6 Закону України “Про психіатричну допомогу”:
“Допускається передача відомостей про стан психічного здоров’я особи та
надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або згоди її законного
представника для… провадження дізнання, попереднього слідства або
судового розгляду за письмовим запитом особи, яка провадить дізнання,
слідчого, прокурора та суду” [33].

Таким чином, законодавство про охорону здоров’я повністю не забезпечує
нерозголошення відомостей, що складають медичну таємницю. При здійсненні
(у сфері) кримінального судочинства це завдання має бути вирішене в КПК
України.

Перші кроки у цьому напрямку нашим законодавцем було зроблено 21 червня
2001 р.: до числа осіб, які не можуть бути допитані як свідки, у п. 1
ст. 69 КПК України віднесені також лікарі. Разом з тим, таке однозначне
вирішення питання про використання у кримінальному процесі свідчень
медичних працівників не може не викликати заперечень.

Повідомлення слідчому чи суду відомостей, які складають медичну
таємницю, може мати в багатьох випадках основне значення для правильного
вирішення справи. До таких випадків І.Л.Петрухін відносить справи про
зараження венеричною хворобою (час звернення до лікарів, виявлені
статеві зв’язки, діагноз); справи, де виникла необхідність вирішити
питання про осудність обвинуваченого або психічну здатність свідків і
потерпілих давати показання (знаходження особи на обліку в
психдиспансері, діагноз, відомості про хворого, зафіксовані в історії
хвороби); справи про вбивства, тілесні ушкодження, згвалтування (коли і
за яких обставин звертались потерпілі до лікаря, які тілесні ушкодження
і сліди були виявлені…) та багато інших [184, с.32-33]. Тут має місце
громадський (публічний) інтерес, у якого в даному випадку більша
соціальна цінність ніж в особистого інтересу, оскільки відомості про
хворобу громадянина вимагаються для всебічного, повного і об’єктивного
розслідування і розгляду кримінальної справи, для викриття винних осіб,
притягнення їх до кримінальної відповідальності і покарання, тобто для
виконання завдань кримінального судочинства.

Саме тому слід не погодитись із пропозицією нашого законодавця та
авторів проекту КПК України про надання медичній таємниці абсолютного
характеру у кримінальному процесі. У п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК та п. 1 ст.
141 проекту КПК України зазначено, що лікарі не можуть бути допитані як
свідки з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні
професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати
професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості.

Видається, що для вирішення цього питання слід детальніше розглянути
предмет медичної таємниці. Як зазначає І.Л.Петрухін, у зміст медичної
таємниці входять відомості: 1) про сам факт звернення особи за медичною
допомогою; 2) про хворобу (діагноз, протікання, прогноз); 3) про
застосовані методи лікування та їх ефективність; 4) про особу, яка
звернулась за допомогою, – її минуле, звички, фізичні і психічні вади,
інтимні зв’язки і т.п.; 5) про сім’ю хворого та домашній устрій життя
[184, с.24].

Відповідно, всі ці відомості можна поділити на дві групи: 1) власне
медичні дані; 2) інформація про особисте і сімейне життя хворого,
отримана у процесі виконання медичних обов’язків. Остання може бути
одержана як від самого хворого, так і під час надання медичної допомоги
у його помешканні, через що і набуває надто особистісного довірчого
характеру.

Якщо проведення медичного обстеження, встановлення у його ході діагнозу
хвороби, стадії її протікання, прогнозування її розвитку, вибір методів
лікування та реабілітації хворого складатимуть основний зміст медичної
допомоги і фактично здійснюються самим лікарем, то інформація про
особисте життя хворого може значно посприяти у його лікуванні. Так,
наприклад, особа, яка потрапила у лікарню з ознаками харчового отруєння,
зізнається лікарю про те, що вона намагалася покінчити життя
самогубством і прийняла надмірну дозу певного снодійного. Безперечно, з
одного боку, така інформація значно полегшить роботу лікаря, але з
іншого, – її розголошення може завдати значної шкоди самій особі у
майбутньому.

У наведеному прикладі інформація про спробу самогубства, як предмет
медичної таємниці, повинна носити абсолютний характер, навіть якщо у
подальшому і буде порушена кримінальна справа за ст. 120 КК України
(“Доведення до самогубства”). Як свідок, у цьому випадку, лікар повинен
надати слідчому чи суду інформацію тільки медичного характеру
(встановлений діагноз, методи лікування, стан хворого у даний період),
але не відомості про спробу самогубства, надані йому самим хворим, якщо
тільки цим хворим лікар не буде звільнений від обов’язку зберігати цю
таємницю.

Таким чином, особи, зазначені в ч. 1 ст. 40 Основ законодавства України
про охорону здоров’я, можуть бути допитані як свідки тільки про характер
хвороби та її лікування, але категорично слід заборонити допити їх про
особисте і сімейне життя хворого. У першому випадку медична таємниця
буде мати відносний характер, тим не менше залишатиметься підставою для
проведення закритого судового розгляду, а у другому – абсолютний
характер, тобто не підлягатиме розголошенню у кримінальному процесі
взагалі (якщо тільки сам хворий не забажає їх розголошення в суді).

Однак у деяких випадках, розголошення під час відкритого судового
розгляду кримінальних справ медичної інформації, як видається, буде не
тільки можливим, але й суспільно корисним. Показовим прикладом із
судової практики тут може бути справа про обвинувачення Т. і М. у
вчиненні злочинів, передбачених ст. 94 і ч. 3 ст.206 КК України (1960
року), яка розглядалась в Івано-Франківському апеляційному суді з жовтня
2001 до лютого 2002 року. Безпосереднім предметом дослідження у суді,
крім встановлення фактичних обставин справи, була наявність у підсудних
захворювання наркоманією. Крім того, судом додатково призначалася
експертиза для дачі висновку з питання: “Чи є наркоманія, якою хворіють
підсудні Т. і М., соціально-небезпечним захворюванням, яке становить
небезпеку для здоров’я інших осіб?” Встановлення цих фактів слугувало
підставою для застосування судом до Т. і М. примусового лікування згідно
ст. 96 КК України (2001 р.).

У цій роботі, напевно, немає потреби окремо і детально зупинятись на
негативних наслідках зловживання алкоголем, на небезпечності
розповсюдження та вживання наркотичних чи інших одурманюючих речовин.
Зазначимо тільки, що алкоголізм, наркоманія і токсикоманія – це
захворювання, які характеризуються наявністю синдрому залежності
(абстинентного синдрому), появою соматичних і психічних порушень,
соціальною деградацією особистості. А злочини осіб, які мають такі
захворювання, як зазначає Л.М.Балабанова, – це “…результат того, що їх
інтереси і спрямування знаходяться поза сферою нормальних відносин” [55,
с.117]. Іншими словами – зловживання алкоголем, вживання наркотичних та
інших одурманюючих речовин у таких випадках безпосередньо пов’язане із
злочинною діяльністю цих осіб, оскільки визначає основу мотивації їхньої
антисоціальної поведінки.

Потреба ж боротьби з цими негавними для всього суспільства явищами,
зокрема у такому напрямі, як формування антиалкогольного та
антинаркотичного усвідомлення і громадської думки, якраз і буде
визначати необхідність відкритого судового розгляду справ про злочини
вищезгаданих осіб.

Особливий довірчий характер притаманний також і взаємовідносинам
психологів із своїми пацієнтами. Однак законодавче закріплення
необхідності збереження таємниці діяльності психолога (за винятком п. 1
ч. 1 ст. 69 КПК України) відсутнє. Окремі положення з цього приводу ми
знаходимо у деяких підзаконних нормативно-правових актах. Так, у п. 3.6
Положення про психологічну службу в системі освіти України зазначено, що
працівник психологічної служби повинен “зберігати професійну таємницю,
не поширювати відомості, отримані в процесі діагностичної або
корективної роботи, якщо її поширення може завдати шкоди дитині чи її
оточенню” (абз. 3) [43, с.132].

Наш законодавець та автори проекту КПК України відносять психологів до
осіб, які не можуть бути допитані як свідки (п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК та п.
1 ст. 141 проекту КПК України), надаючи таким чином таємниці діяльності
психолога (щодо можливості залучення такої інформації у сферу
кримінального судочинства) абсолютного характеру.

У той же час і чинний КПК України (ст.ст. 75-77, 128-1, 200, 201, 270-1,
310-312, 433), і Закон України “Про судову експертизу”, та й проект КПК
України (пп. 4 і 7 ч. 1 ст. 149, ст.ст. 416, 417, 424 та ін.)
допускають, а в окремих випадках прямо передбачають можливість
використання психолога у кримінальному процесі як спеціаліста чи
експерта.

Та чи не виникне тут суперечності між п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК України (п. 1
ст. 141 проекту КПК України) та іншими (з вищеперелічених) статтями
чинного кримінально-процесуального закону (проекту КПК України), які
допускають допити спеціаліста- та експерта-психолога? І в чому полягає
та різниця (за можливістю дослідження у процесі) між звичайною
консультативною діяльністю психологів і діяльністю психологів як
спеціалістів чи експертів при провадженні у кримінальних справах?

Як видається, визначального значення у цьому плані набуває можливість
особи самостійно контролювати інформацію про себе. Будучи впевненою у
тому, що надана психологу інформація особистого (у т. ч. інтимного)
характеру не буде розголошена, особа відкриває йому з особливою довірою
найпотаємніші сторони свого духовно світу, що є необхідною умовою
надання кваліфікованої психологічної допомоги.

Таким чином, без такого абсолютного довірчого характеру взаємовідносин
між психологом і пацієнтом сама консультативна психологічна діяльність
стає неможливою. Що власне і надає професійній таємниці психолога
особливого статусу: вона не підлягає розголошенню без дозволу довірителя
взагалі, у тому числі й у сфері кримінального судочинства.

Регламентуючи випадки обов’язкового призначення експертизи, законодавець
вказує, що вона проводиться для визначення психічного стану
підозрюваного або обвинуваченого, коли виникає сумнів у їхній осудності
або здатності розуміти значення своїх дій і керувати ними, а також для
визначення психологічного або фізичного стану свідка чи потерпілого у
випадках, коли виникає сумнів у їхній здатності оцінювати обставини, що
мають значення для справи, й давати про них достовірні свідчення.

Особлива важливість цих питань (п. 3 ст. 76 КПК України та пп. 4 і 7 ч.1
ст. 149 проекту КПК України) для правильного вирішення справи, а також
можливість особи контролювати інформацію про себе, на нашу думку, не
створюватиме якихось перешкод для використання спеціальних знань
психолога у відкритому кримінальному процесі.

На сьогодні традиційним є поділ судово-психологічної експертизи на три
основні види. До них належать:

1) експертиза неповнолітніх (свідків, потерпілих, обвинувачених);

2) експертиза особистих властивостей, основних мотивів поведінки, що
закріпились у життєдіяльності суб’єкта;

3) експертиза особливих емоційних станів, у тому числі фізіологічного
афекту [267, с.316].

Так, у сучасній юридичній літературі до компетенції судово-психологічної
експертизи відносять встановлення:

1. Здатності обвинувачених, свідків, потерпілих (із урахуванням
індивідуально-психологічних особливостей, стану розумового розвитку)
правильно оцінювати обставини, що мають значення для справи, і здатності
давати правильні показання.

2. Наявності або відсутності у суб’єкта правовідносин у момент вчинення
протиправних дій фізіологічного афекту або інших емоційних станів,
здатних суттєво вплинути на його свідомість.

3. Здатності потерпілих від статевих злочинів правильно сприймати
характер і значення дій злочинця.

4. Здатності неповнолітніх обвинувачених, які страждають розумовою
відсталістю, не зв’язаною із психічними захворюваннями, повністю
усвідомлювати свої дії.

5. Можливості виникнення різних психічних явищ, які перешкоджають
нормальному здійсненню професійних функцій.

6. Діагностика індивідуально-психологічних особливостей (наприклад,
підвищеної навіюваності, імпульсивності, ригідності тощо), здатних
суттєво впливати на поведінку суб’єкта.

7. Вияву провідних, посилюючих мотивів (у психологічному значенні цього
поняття) поведінки людини й мотивації конкретних вчинків як важливих
психологічних факторів, що характеризують особу.

8. Впливу перенесених або наявних психічних і соматичних захворювань і
хворобливого стану на індивідуально-психологічні особливості особи,
їхнього прояву у вчиненому злочині або показаннях, даних із цього
приводу.

9. Авторства письмового тексту за умов виникнення сумніву у дійсному
авторстві письмового тексту.

10. Наявності або відсутності у померлого в період, що передував смерті,
психічного стану, який спричинив до самогубства, і причин виникнення
цього стану.

11. Психологічних особливостей особи, які проявилися у зв’язку із
вчиненим злочином, психологічної сторони самого злочину (психічне
ставлення до вчиненого, мотивація, рівень прагнень та ін.) [267,
с.314-315; 130, с.47; 53, с.9-10; 60, с.22].

У випадках, перелічених у пунктах 3, 4 та 8, можливим є проведення
закритого слухання справи. Однак підставами для цього будуть слугувати,
відповідно, необхідність закритого розгляду справ про злочини проти
статевої недоторканості людини (ч. 2 ст. 20 КПК України; п. 4 ч. 3 ст.
12 проекту КПК України), з метою охорони медичної таємниці (п. 1 ч. 3
ст. 12 проекту КПК України) та справ осіб, які не досягли
шістнадцятирічного віку (ч. 2 ст. 20 КПК України; п. 3 ч. 3 ст. 12
проекту КПК України).

Таким чином, залучення до участі у справі психолога як експерта чи
спеціаліста якогось особливого впливу на гласність процесу мати не буде.
Причому вирішення питання про відкритий чи закритий судовий розгляд
справи у цьому випадку має проходити у загальному порядку (з метою
охорони інших видів таємниць).

Ще одним видом таємниці у кримінальному процесі визначають таємницю
сповіді священнослужителю.

У наш час вплив церкви, релігійності, релігійних норм і цінностей на
життя суспільства у постсоціалістичних державах значно збільшився. Це
пояснюється у певній мірі суттєвою зміною умов життєдіяльності і
підходом до релігії як важливої інтегруючої сили і фактора
духовно-морального відродження народу.

Святі Тайни встановлюються тільки у християнських Церквах. Як у
католицькій, так і в православній Церквах встановлено 7 Святих Тайн:
Хрещення, Миропомазування, Євхаристія, Каяття (Сповідь), Помазування
хворих (Єлеопомазування), Священство, Шлюб. Кожна Свята Тайна (за
церковними канонами) має видиму і невидиму для людського ока сторону
своєї дії [87, c.1]. У зв’язку з цим тільки Тайна Каяття (Сповідь)
набуває особливого значення, оскільки її зміст має стати недоступним
нікому, окрім священнослужителя і того, хто сповідається.

Історія каяття і покути дуже давня. Про каяття за недобрі вчинки
зустрічаємо згадки у багатьох літературних пам’ятках народів Сходу, у
тому числі у Старому Завіті [88, с.2]. Євангелія передає нам, що
Покаяння, як Тайну, установив сам Ісус Христос. У Євангелії від Луки
згадується, як Ісус Христос оздоровив “розслабленого” й сказав йому:
“Чоловіче, прощаються тобі гріхи твої” (Лук. 5: 17-20). Після
воскресіння Ісус з’являється учням, звертаючись до них зі словами: “Мир
вам! Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас!” Сказавши це, Він дихнув і
говорить до них: “Прийміть духа Святого! Кому гріхи простите, –
простяться їм, а кому затримаєте, – то затримаються!” (Ів. 20: 21-23).
Таким чином, Євангелія чітко підкреслюють, як була встановлена Тайна
покаяння. Вона пройшла довгий і тривалий процес свого існування. Після
Реформації частина християн, які перейшли до протестантизму, відмінили
Тайну каяття. У протестантів вона існує лише як обряд, коли людина при
всій громаді кається у своїх гріхах. У католиків та православних Тайна
каяття збереглася так, як за святими переказами, вона уділялась
Апостолами.

Тайна каяття передбачає велику підготовчу роботу совісті тієї людини,
яка кається, і полягає у дотриманні “п’яти умов доброї Совісті”. До них
належать і такі, як “зробити іспит совісті” та “визнати гріхи на Сповіді
перед Священиком” [88, с.2].

Тайна покаяння вимагає, щоб кожен каянник зробив спершу іспит совісті.
Для того, щоб зробити іспит совісті, спочатку потрібно пригадати всі
свої гріхи.

Визначення гріха дають підручники з катехизму: “Гріх – це добровільний і
свідомий переступ людиною Божої волі… Бог залишив за людиною право
вільного вибору. Людина може вчинити добро чи зло. Все зло, яке людина
чинить проти інших людей, є одночасно злом проти Бога. Це зло і
називається гріхом… Гріх може бути здійснений думкою, вчинком,
необережністю, навіть байдужістю” [118, с.34, 106-107, 208].

Як зазначає Л.Я.Геник, “при вчиненні дуже важливу роль має намір. Адже
гріх у думці – також гріх. Цікавим є той факт, що, за християнськими
канонами, погана думка – теж гріх” [88, с.2]. Крім цього, слід
враховувати й те, що віруючий “для дотримання умов доброї Сповіді”
повинен визнати всі гріхи перед священиком. Таким чином, ми можемо
стверджувати, що зміст Сповіді складають відомості, довірені
громадянином священику, які носять найособистісніший (найінтимніший,
найпотаємніший) характер серед інших видів довіреної інформації, що
складають професійні таємниці.

Історії відомі численні випадки, коли порушення таємниці сповіді
призводило до тяжких наслідків. Так, однією із причин трагічного
розвитку подій “Кривавої неділі” 9 січня 1905 року історики вважають
факт розголошення таємниці сповіді священиком Шліссельбурзької
в’язничної церкви Георгієм Гапоном співробітникам царської охранки [133,
с.4; 100, с.4; 156, с.125]. Саме цей факт став причиною і того, що 31
січня 1905 року Синод позбавив Гапона сану і виключив із духовного
звання [154, с.164].

Всі вони призводили до надзвичайно тяжких наслідків для особи. Тому
виникає необхідність законодавчого закріплення та гарантування таємниці
сповіді, що й було зроблено в Законі України “Про свободу совісті та
релігійні організації”: “Ніхто не має права вимагати від
священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих”
[30].

Доречно буде зазначити, що проект Кримінального кодексу України,
розроблений Комісією Верховної Ради України з питань правопорядку та
боротьби із злочинністю, вміщував статтю “Порушення таємниці сповіді”
(ст. 146) [201]. Однак ця пропозиція була піддана критиці в юридичній
літературі. В.Бородчук зазначає: “…сповідь практикується в православних
та греко-католицьких і римо-католицьких церквах. А в Україні існує
безліч інших релігійних конфесій. Таким чином, вільно чи невільно автори
проекту захищають цією нормою тільки деякі з існуючих конфесій і
де-факто ставлять їх у привілейованіше становище” [64, с.7].

Зміст режиму відокремлення церкви від держави, який існує і в Україні
(ч. 3 ст.35 Конституції України) щодо ставлення держави до церкви,
характеризується такими ознаками: 1) держава та її органи не мають права
контролювати ставлення своїх громадян до релігії і не ведуть обліку
громадян за цією ознакою; 2) держава не втручається у внутрішню церковну
діяльність (якщо при цьому не порушуються чинні закони). Зокрема,
держава не втручається у зміст віроучень, обрядів, церемоній культу та
інші форми задоволення релігійних потреб…; 3) держава не надає церкві
матеріальної або будь-якої іншої, у т. ч. фінансової, підтримки [166,
с.89]. Як видається, правовий захист з боку держави таємниці сповіді не
виходить за рамки режиму відокремлення церкви від держави, виходячи з
таких міркувань.

З одного боку, держава жодним чином не порушує та не втручається в обряд
Сповіді, оскільки тільки санкціонує вже проголошену церквою її таємницю.
А з іншого, – розголошення таємниці сповіді може завдати значної шкоди
громадянам, бо в кінцевому результаті порушуються їх конституційні права
на особисте і сімейне життя та свободу думки (ст.ст. 32, 34 Конституції
України). Тобто розголошення таємниці сповіді виходить за рамки
внутрішньої діяльності церкви, через що (з урахуванням вищесказаного)
потребує кримінально-правового захисту.

Відповідно, захист таємниці сповіді має бути гарантований і у сфері
кримінального судочинства.

У п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК та п. 1 ст. 141 проекту КПК України до осіб, які
не можуть бути допитані як свідки, віднесені й священнослужителі: “…з
приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної
діяльності, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну
таємницю особою, що довірила їм ці відомості”.

Але таке однозначне, універсальне визначення змісту професійної таємниці
без урахування її виду та специфіки є непридатним для забезпечення як
інтересів охорони таємниці сповіді, так й інтересів судочинства.
По-перше, вказівка на можливість звільнення священнослужителів від
обов’язку зберігати “професійну таємницю особою, що довірила їм ці
відомості,” грубо порушує основи християнської релігії і є прямим
втручанням держави у справи церкви. І, по-друге, в інших випадках (крім
збереження таємниці сповіді) християнські церковні канони не забороняють
священикам свідчити у суді, більше того, на них буде покладена подвійна
відповідальність за дачу неправдивих показань – перед законом і перед
Богом.

Додатковим підтвердженням тому може слугувати досвід законодавчого
врегулювання даного питання у дореволюційній Росії. Так, за правилами
Судових статутів 1864 р. не могли бути допитані як свідки (“не
допускались до свідчення”) священнослужителі –“стосовно зізнання,
зробленого їм на сповіді” (ст. 93 та пп. 2 і 3 ст. 704 Статуту
кримінального судочинства).

Тому до ст. 141 проекту КПК України слід включити окремий пункт такого
змісту:”…) священнослужителі – з приводу того, що стало їм відомо на
сповіді громадян”.

Ще одним видом професійної таємниці, яка є водночас засобом захисту
особистості клієнта, охорони ділової таємниці та зміцнення довіри до
національної банківської системи України, є банківська таємниця.

Взаємозв’язок категорії “банківська таємниця”, зокрема, такої її
складової, як “таємниця банківського (грошового) вкладу” з
конституційними поняттями “особиста таємниця” і “сімейна таємниця”
відзначається багатьма авторами. Так, наприклад, Т.А.Фаддєєва вважає, що
“особиста і сімейна таємниця може складатися із відомостей, що
стосуються… розпорядження майном, грошових заощаджень” [94, с.307].

Такої ж думки дотримуються І.Л.Петрухін та А.Є.Шерстобітов, які до
“таємниці особистого життя” включають таємницю “грошових вкладів у
кредитні установи” [184, с.9; 93, с.363].

Для обгрунтування тісного взаємозв’язку таємниці банківського вкладу з
особистою і сімейною таємницею необхідно дослідити походження, генезис
відомостей, що складають таємницю банківського вкладу. З точки зору її
генезису першопричиною є бажання конкретного індивіда укласти договір
банківського рахунку або банківського вкладу, яке засноване на його
вільному волевиявленні. Причому спершу воно формується у людини не
стосовно до якоїсь конкретної кредитної організації, а до абстрактного
банку. Таке бажання сприяє вибору громадянином із всього різноманіття
існуючих кредитних організацій тієї, яка найбільш повно відповідає його
особистим інтересам і задовольняє його особисті потреби (у тому числі і
щодо збереження у таємниці відомостей про його вклад) [81, с.68].

Приймаючи остаточне рішення стати вкладником банку і маючи право на
вільне користування і розпорядження своїм майном, закріплене у ст. 41
Конституції України, громадянин є вільним у виборі банку для розміщення
належних йому грошових коштів, а також може мати вклади в одному чи
декількох банках.

Теза про те, що відомості про матеріальний стан особи, сімейний бюджет
і, відповідно, про розмір належного їй вкладу можуть бути частиною
особистої або сімейної таємниці, таким чином, стає очевидною, і
визначальне значення тут має суб’єктивне ставлення конкретного індивіда
до певних подій і фактів свого життя.

У даному випадку слід акцентувати увагу й на тому, що укладання
громадянами вищезгаданих договорів з відповідними банками спрямоване на
задоволення їх особистих потреб. Таку позицію займає й судова практика у
Російській Федерації. У постанові Пленуму Верховного Суду РФ від 17
січня 1997 р. зазначено, що відносини, які регулюються законодавством
про захист прав споживачів, можуть виникати із договорів про надання
фінансових послуг, спрямованих на задоволення особистих (побутових)
потреб споживача-громадянина, у т. ч. надання кредитів для особистих
(побутових) потреб громадян, відкриття і ведення рахунків
клієнтів-громадян, проведення розрахунків за їх дорученням, послуги з
прийому від громадян і зберігання цінних паперів та інших цінностей,
надання їм консультативних послуг, й інших договорів, направлених на
задоволення особистих (побутових) потреб громадян, не пов’язаних з
отриманням прибутку [195].

Як зазначає А.Ерделевський, основну правову та економічну мету
громадянина при укладенні договору банківського вкладу складають: а)
забезпечення збереження кількості грошових коштів, недопущення її
зменшення внаслідок, наприклад, крадіжки – ця мета досягається у
результаті повернення банком суми вкладу; б) забезпечення збереження
купівельної спроможності грошей вкладника (якості його грошових засобів,
яка може знизитися через інфляцію) – ця мета досягається через виплату
відсотків на суму вкладу. Іншими словами, основна мета
громадянина-вкладника – збереження своїх грошових коштів (а не отримання
прибутку) [265, с.14-15].

Таким чином, таємниця банківського вкладу громадян набуває специфічних
ознак, що дозволяє відносити її до таємниці особистого і сімейного життя
людини. Як справедливо підкреслює Л.О.Красавчикова, суть
цивільно-правової (це стосується і кримінально-процесуальної – авт.)
охорони особистого життя полягає у забезпеченні свободи громадянина
визначати поведінку в індивідуальній життєдіяльності на свій розсуд,
який виключає втручання у його особисте життя з боку інших осіб, крім
випадків, прямо передбачених законом [134, с.32-33].

Видається, що таємниця банківського вкладу громадян потребує свого
правового захисту і у сфері кримінального судочинства, а способом такого
захисту має виступати можливість проведення за даною підставою закритого
судового розгляду справи (або його певної частини).

Те ж саме можна сказати і про необхідність правового захисту у сфері
кримінального судочинства таємниці страхування як виду особистої
таємниці страхувальника-громадянина. Згідно ст. 20 Закону України “Про
страхування” страховик зобов’язаний тримати в таємниці відомості про
страхувальника та його майновий стан за винятком випадків, передбачених
законодавством України. А ст. 40 цього Закону визначає таємницю
страхування як конфіденційну інформацію щодо діяльності та фінансового
стану страхувальника – клієнта страховика, яка стала відомою йому під
час взаємовідносин з клієнтом чи з третіми особами при провадженні
діяльності у сфері страхування, розголошення якої може завдати
матеріальної чи моральної шкоди клієнту [26].

Але тут виникає питання: чи доцільно розглядати при зачинених дверях
зали суду відомості, які складають таємницю банківського вкладу чи
страхування і водночас підтверджують факти правопорушень? Безперечно –
ні, адже ця (протиправна) сфера життя особи повинна бути піддана
гласності з метою інформування громадян і виховно-профілактичного впливу
судочинства, тобто у даному випадку приватний інтерес поступається
інтересу публічному.

У зв’язку з вищесказаним критики заслуговує позиція З.В.Макарової, яка
зазначає, що у випадках, коли довідки по вкладах (страхових внесках –
авт.) громадян є у кримінальній справі, то немає жодних підстав
обмежувати їх розголошення, тим більше такі відомості, як правило,
підтверджують факти правопорушення [157, с.145-146]. А що ж робити, коли
конкретний випадок не підпадає під дане “як правило”? Вирішення цього
питання бачиться у загальному порядку розв’язання такої ситуації щодо
комерційної (у т. ч. банківської і страхування) таємниці.

Підставами позбавлення конфіденційності даної інформації згідно з
Постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. № 611 “Про
перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці” можуть бути,
на нашу думку, дві: 1) дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати
податків та інших обов’язкових платежів; 2) інформація про… інші
порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків
[44]. Якщо друга підстава не викликає сумніву, то перша фактично зводить
нанівець саму суть інститутів таємниці банківського вкладу та
страхування громадян.

Безперечно, така інформація є вкрай необхідна для податкових органів,
однак має бути доступною, за звичайних (визначених у законі) умов, лише
їм. І хоча ч. 4 ст.13 Закону України “Про державну податкову службу в
Україні” встановлює обов’язок посадових осіб органів державної
податкової служби дотримувати комерційної та службової таємниці [17],
але відсутність законодавчого визначення податкової таємниці не дає
можливості реально гарантувати від розголошення саме таємниці
банківського вкладу та страхування громадян. Тому слід констатувати
назрілу необхідність належного правового закріплення нового інституту –
інституту податкової таємниці (декларування доходів), який має місце у
законодавстві деяких західних держав [89, с.65].

Одним із складових компонентів інституту невтручання в особисте життя
громадян у судочинстві є і таємниця їх кореспонденції, що передається
засобами зв’язку [185, с.340]. Загальна декларація прав людини 1948 року
проголосила, що “ніхто не може бути підданий самовільним посяганням на…
таємницю його кореспонденції” (ст. 12) [197, с.20].

Розвиваючи цю ідею, Конституція України встановлює: “Кожному
гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та
іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у
випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати
істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами
одержати інформацію неможливо” (ст. 31).

Зв’язок є однією з пріоритетних і найважливіших галузей в Україні і
покликаний задовольняти потреби споживачів, органів державної влади,
місцевого самоврядування, оборони та безпеки держави у засобах і
послугах поштового та електронного зв’язку (ст. 2 Закону України “Про
зв’язок”) [28]. Без таємниці кореспонденції неможливо уявити існування
сучасного суспільства, вона забезпечує підтримання соціальних контактів
– сімейних, дружніх і ділових відносин. Таємниця кореспонденції –
гарантія охорони інтимних та інших сторін особистого життя громадян,
умова відвертого спілкування між ними.

І.Л.Петрухін визначає таємницю кореспонденції як гарантовану державою
можливість вільно обмінюватися інформацією особистого характеру, не
хвилюючись, що вона стане відомою третім особам [184, с.136].

Правовий захист таємниці кореспонденції проголошений і в матеріальному
законодавстві. Так, у ст. 27 Закону України “Про зв’язок” зазначено:
“Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфних, а також інших
повідомлень, що передаються засобами зв’язку, охороняється законом.
Підприємства зв’язку всіх форм власності вживають
організаційно-технічних заходів щодо захисту інформації згідно з чинним
законодавством. Виймання і огляд поштової кореспонденції та
документальних повідомлень, одержання необхідних довідок про них,
здійснення контролю за технічними каналами зв’язку, в тому числі
прослуховування телефонних розмов на підприємствах зв’язку всіх форм
власності, заборонено, крім випадків, передбачених чинним
законодавством”.

Із цього слідує, що об’єктом права на таємницю кореспонденції є не лише
зміст, але й сам факт телефонної розмови, листування, телеграфного чи
іншого повідомлення між певними особами. У зв’язку з цим виникає потреба
детального визначення у Законі України “Про зв’язок” предмета таємниці
кореспонденції.

За порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та
іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через
комп’ютер, встановлена і кримінальна відповідальність (ст. 163 КК
України).

Своє закріплення таємниця кореспонденції отримує і в
кримінально-процесуальному законодавстві: “Особисте життя громадян,
таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень
охороняються законом” (ч. 2 ст. 14-1 КПК України). Однак редакція даної
норми не враховує усіх видів систем (засобів) зв’язку і таким чином не
повністю забезпечує захист інформації, що передається каналами зв’язку,
від несанкціонованого доступу у сфері кримінального судочинства.

У наш час своє чільне місце у галузі зв’язку займають такі його види як
мобільний, факсимільний, повідомлення через мережу Internet,
відеотелефонний, а також такі вже традиційні, – як відправлення
бандеролей, пакетів, повісток тощо. Згідно з існуючими технічними
стандартами засоби зв’язку можна класифікувати таким чином: 1)
розподілені мережі; 2) електронні системи обробки даних; 3) бази даних;
автоматизовані системи; 4) програмно керовані АТС; 5) канали зв’язку; 6)
системи, що наводять або випромінюють енергію: електромагнітну, теплову,
світлову, акустичну, хімічну тощо [123, с.28]. Не виключено й те, що
приведена класифікація через років десять теж виявиться неповною, адже
системи телекомунікацій розвиваються дедалі активніше як технічно,
технологічно, так і організаційно, змінюються способи їх функціонування
при наданні послуг.

Таким чином, більш вдале визначення об’єктів таємниці кореспонденції
подається у ч. 1 ст. 27 Закону України “Про зв’язок”: “…таємниця
листування, телефонних розмов, телеграфних, а також інших повідомлень,
що передаються засобами зв’язку…”, що вимагає відповідного відтворення
і в чинному КПК України.

У контексті проблеми, що розглядається, викликає заперечення й позиція
І.Л.Петрухіна, який відносить таємницю поштово-телеграфної
кореспонденції і телефонних розмов до таємниць особистих (нікому не
довірених), а не до таємниць професійних (довірених представникам певних
професій) [184, с.14].

Для підтвердження сказаного слід звернутися до підзаконних
нормативно-правових актів, які встановлюють правила користування
відповідними засобами зв’язку та обов’язки працівників підприємств
зв’язку. Так, за Інструкцією про порядок оброблення телеграм на
підприємствах Державного комітету зв’язку України телеграфіст
зобов’язаний “…уважно перевірити правильність складання, оформлення
телеграми і пересвідчитись у тому, що її зміст не направлений проти
безпеки країни, в телеграмі немає нецензурних та образливих виразів” (п.
3.1.11.б); “на всіх підприємствах зв’язку для контролю за повнотою
надходження телеграфних зборів наступного дня перевіряють правильність
тарифікації не менше 20% телеграм, прийнятих за готівку…” (п. 3.1.13)
[39], а згідно з Правилами користування телеграфним зв’язком “для всіх
видів телеграфної документації встановлено єдиний термін зберігання – 7
місяців” (п. 170) (у т. ч. й самого тексту телеграми, один примірник
якої зберігається на підприємстві зв’язку) [47].

Серед додаткових послуг, які можуть бути надані при користуванні
міжміським телефонним зв’язком за попереднім замовленням, є й такі, як
“повідомлення на адресу абонента, який викликається, про запрошення для
міжміської телефонної розмови…; повідомлення абонента, який
викликається, про те, хто викликає його на розмову…; розмова за абонента
(передавання телефонограми або звукозапису)” (пп. 38.г, 38.д, 38.е
Правил користування міжміським та міжнародним телефонним зв’язком [46]).
Згідно з п. 37 цих Правил під час замовлення розмови абонент, серед
іншого, зазначає населений пункт, номер телефону чи адресу та прізвище
абонента, який викликається.

Таким чином, у згаданих випадках, а також при прийнятті та доставці
листів, бандеролей, пакетів, листівок, повісток і т. п. працівникам
підприємств зв’язку стає відомим щонайменше сам факт обміну
кореспонденцією (спілкування) між певними особами, що, як ми зазначали,
вже складає таємницю кореспонденції і є довіреною інформацією.

Очевидно, що вирішення проблеми боротьби з несанкціонованим доступом до
інформації у мережах загального користування засобів зв’язку має, крім
правового, ще й не менш важливе технічне підгрунтя. Однак навіть
найдосконаліші автоматизовані системи передавання інформації з її
максимальним технічним захистом не можуть обійтися без технічного
обслуговування з боку персоналу (наприклад, техніки, оператори)
підприємств зв’язку. Саме тому фахівці вважають майже неможливим
вирішити у технічному плані проблему несанкціонованого доступу до
каналів зв’язку з боку обслуговуючого персоналу підприємств зв’язку
[112, с.40-42].

Оператори та техніки міжміського, міського, телефонного та інших видів
електрозв’язку безпосередньо допускаються до обслуговування відповідного
обладнання мереж зв’язку і мають реальну можливість ознайомитися зі
змістом розмов та інших повідомлень громадян (наприклад, під час
ремонтних робіт та перевірки роботи обладнання), але одночасно на них
покладено обов’язок додержувати самим і забезпечувати таємницю
кореспонденції. Про це свідчать відповідні посадові інструкції
(оператора зв’язку розрахункової групи, телефоніста довідкової служби
міської телефонної мережі, телефоніста міжміського телефонного зв’язку
та ін.), в яких зазначено: “…за …використання службових телефонів,
технічних засобів та обладнання, які застосовуються у телефонній мережі
загального користування, з корисливою метою у власних цілях, а також за
розголошення таємниці розмов, винні особи несуть відповідальність згідно
з чинним законодавством)”.

Тобто і в даному випадку ми можемо констатувати існування довірчого
характеру відносин між користувачами та операторами засобів зв’язку.
Визначального значення тут набуває не тільки сам факт ознайомлення з
конфіденційною інформацією, а й реальна можливість ознайомлення з нею.

Отже, таємниця кореспонденції, що передається засобами зв’язку, є видом
професійної таємниці і полягає у довіренні громадянами певної інформації
або забезпечення її технічного захисту працівникам підприємств зв’язку з
метою задоволення потреби вільного обміну інформацією.

Ст.ст. 187, 187-1 КПК України (ст.ст. 250-252 проекту КПК України)
передбачають детальну регламентацію накладення арешту на кореспонденцію,
зняття, огляду і виїмки інформації з каналів зв’язку – визначені: умови,
підстави та процедурний порядок таких дій, коло осіб, на кореспонденцію
яких може бути накладено арешт тощо.

Ст. 31 Конституції України та ст.ст. 14-1, 187 і 187-1 КПК України
гарантуючи таємницю кореспонденції, водночас зазначають, що винятки
можуть встановлюватися лише судом у випадках, передбачених законом, з
метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування
кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію
неможливо. Таким чином, Конституція і КПК України чітко встановлюють, що
арешт, огляд і виїмка кореспонденції можливі тільки на стадії досудового
розслідування. Більш того, згідно ч. 10 ст. 187 КПК постанова про
накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів
зв’язку виноситься судом в режимі, який забезпечує нерозголошення даних
досудового слідства або оперативно-розшукової діяльності.

У зв’язку з цим слід не погодитися з думкою І.Л.Петрухіна про можливість
накладення арешту на кореспонденцію обвинуваченого і в стадії судового
розгляду. Автор вказує на таку можливість у досить рідкісних випадках
(наприклад, підсудний заявляє, що на його ім’я надійшов чи надійде лист,
який підтверджує зроблене ним визнання своєї вини; або ним відісланий
лист “до запитання” з приводу вчиненого злочину на ім’я особи, яка, не
отримавши листа, померла; або потерпіла від згвалтування листувалася з
обвинуваченим, який у зв’язку з арештом не отримав її листа, що свідчив
про добровільний статевий зв’язок, і т. п.) [184, с.149].

Всі зазначені випадки можуть бути корисними для захисту особи, а тому
таку кореспонденцію можна отримати у відділеннях підприємств зв’язку і
за письмовим дорученням обвинуваченого, якщо він сам не має такої
можливості (наприклад, він утримується під вартою). Що ж стосується
збирання доказів шляхом накладення арешту, огляду і виїмки
кореспонденції на підтвердження позиції сторони обвинувачення, то його
проведення у стадії судового розгляду з ініціативи суду буде грубо
порушувати вимоги принципів презумпції невинуватості (ч. 3 ст. 62
Конституції та п. 2 ст. 213, ч. 4 ст. 327 КПК України) та змагальності
судового розгляду (суд у даному випадку стане на бік обвинувачення).

Отже, ст. 31 Конституції України не вирішує питання про відкритий чи
закритий судовий розгляд (дослідження) доказів, зібраних шляхом огляду і
виїмки кореспонденції, а відносить його, як видається, на розсуд
кримінально-процесуального закону. Згідно з ч. 2 ст. 14-1 та ч. 2 ст. 20
КПК України дослідження відомостей, що складали таємницю кореспонденції,
має проходити у відкритому судовому засіданні (за винятком загального
правила про можливість закритого судового розгляду “в інших справах з
метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя
осіб, які беруть участь у справі” (ч. 2 ст. 20 КПК України). А ч. 3 ст.
12 проекту КПК України передбачає, що особисті нотатки, листи, записи
особистих телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень можуть
бути оголошені у відкритому судовому засіданні тільки за згодою особи,
яка вела записи, листувалась, робила чи одержала повідомлення, вела
телефонні чи інші розмови; в іншому випадку ці докази досліджуються в
закритому судовому засіданні.

Як видається, у кримінальному судочинстві, де розглядаються і
вирішуються справи про суспільно-небезпечні діяння, встановлення
категоричної заборони розголошення особистої кореспонденції і
документації, яка є доказом вчиненого злочину, і, таким чином, надання
цій таємниці особливого статусу поряд з іншими видами конфіденційної
інформації, є недоцільним. Саме тому слід погодитися з позицією
З.В.Макарової, яка з метою забезпечення прав особи пропонує норму такого
змісту: “Особисте листування, особисті телеграфні та інші повідомлення,
телефонні розмови з метою їх охорони можуть бути оголошені й досліджені
у закритому судовому засіданні як за ініціативою суду, так і за
клопотанням осіб, що беруть участь у справі” [157, с.149].

Аналіз судової практики (про що ми вже зазначали) свідчить про
необхідність захисту у кримінальному процесі і таємниці усиновлення –
однієї з найголовніших умов створення найсприятливішого морального
оточення для виховання усиновлених. Будучи усиновленою, дитина фактично
і юридично стає членом сім’ї усиновителя, вважає його своїм кровним
батьком (матір’ю) і тому дуже важливо, щоб ніхто, крім усиновителя і
певних посадових осіб (працівників відділів освіти, органів опіки і
піклування, органів РАГСу, суду), не знав про усиновлення дитини,
особливо у випадках, коли усиновителі записані як батьки дитини.

Предметом таємниці усиновлення є будь-які відомості про усиновлення,
тобто сам факт усиновлення, справжнє ім’я, місце народження, зазначення
прізвища та інших даних про “рідних” батьків. Розголошення даної
таємниці можливе шляхом повідомлення інформації як самому усиновленому,
так і третім особам в усній чи письмовій (фіксованій) формі [151, с.32].

Таємниця усиновлення виникає з моменту вступу в силу рішення суду про
усиновлення. Досягнення усиновленим повноліття чи якась інша обставина
таємницю усиновлення не припиняє.

Останнім часом все частіше ставиться питання чи потрібна взагалі
таємниця усиновлення. Адже її розголошення призводить до негараздів у
родині та непорозумінь між усиновителем і усиновленим. При цьому часто
посилаються на ст. 7 Конвенції про права дитини, яка зазначає, що дитина
з моменту народження має право знати своїх батьків. Таким чином,
існування таємниці усиновлення у національному законодавстві нібито
порушує міжнародну правову норму. Але рідко хто звертає увагу у
зазначеній статті на вислів “наскільки це можливо”. Тоді як повний зміст
норми – “дитина… з моменту народження має…, наскільки це можливо, право
знати своїх батьків” [5, с.26-27] – дозволяє існування інституту
таємниці усиновлення.

У ряді випадків усиновлення взагалі не є таємницею для дитини, вона
пам’ятає своїх батьків, розуміє значення усиновлення. Зрештою, норма
закону вимагає обов’язкову згоду на усиновлення десятирічної дитини (ч.
1 ст. 104 КпШС України [12]), тобто свідомо допускається усиновлення при
неможливості переконати дитину у тому, що вона рідна; а ст. 218 нового
Сімейного кодексу України передбачає для усиновлення обов’язкову згоду
дитини, крім випадків, коли дитина у зв’язку з віком або станом здоров’я
не усвідомлює факту усиновлення або вона проживає у сім’ї усиновлювачів
і вважає їх своїми батьками [13].

Разом з тим не тільки усиновителям, але й дітям небажано, щоб про
усиновлення стало відомо стороннім особам. Адже коли цей факт стає
відомим найближчому оточенню цієї сім’ї (друзям, учителям дитини), це
може викликати в якійсь мірі зміну ставлення до дитини, вплинути на її
поведінку тощо. І такі факти, на жаль, мають місце [151, с.33]. Саме ці
міркування, як видається, і були покладені в основу ч. 1 ст. 228 нового
Сімейного кодексу України, у якій зазначено: “особи, яким у зв’язку з
виконанням службових обов’язків доступна інформація щодо усиновлення
(перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошук ними
дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення, розгляд справи
про усиновлення, здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої
дитини тощо), зобов’язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли
усиновлення для самої дитини не є таємним”.

Ч. 3 ст. 112 КпШС України забороняє без згоди усиновителів (а в разі їх
смерті без згоди органів опіки і піклування) давати будь-які відомості
про усиновлення, а також видавати виписки з книг актів громадянського
стану, які б засвідчували, що усиновителі не є кровними батьками
усиновленого. А ч. 2 ст. 228 нового Сімейного кодексу України передбачає
можливість видачі відомостей про усиновлення лише зі згоди усиновлювача
судом, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним
органам, суду у зв’язку з цивільною чи кримінальною справою, яка є у їх
провадженні.

Згідно з ч. 4 ст. 112 КпШС України та ч. 4 ст. 228 нового Сімейного
кодексу України, особи, які розголосили таємницю усиновлення, можуть
бути притягнуті до встановленої законом відповідальності. А ст. 168 КК
України встановлена кримінальна відповідальність за розголошення
таємниці усиновлення (удочеріння).

Таким чином, свого правового захисту таємниця усиновлення вимагає і в
кримінально-процесуальному законодавстві. Як зазначає З.В.Макарова, не
лише оголошення довідок, але і допит осіб у кримінальному процесі за
фактом усиновлення може мати місце у виняткових випадках, коли це
необхідно для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин
справи, і обов’язково у закритому судовому засіданні [157, с.145].

І, нарешті, до професійних таємниць слід віднести і таємницю
голосування. Конституція України проголошує: “Громадяни мають право
брати участь в управлінні державними справами, у Всеукраїнському та
місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів
державної влади та місцевого самоврядування” (ч. 1 ст. 38), а також
можливість здійснення громадянами права вибирати “шляхом таємного
голосування” (ч. 1 ст. 71).

Таємниця голосування – це встановлення такого порядку голосування, який
гарантує вільне волевиявлення виборців при заповненні ними бюлетенів для
голосування. Цей порядок регулюється законами про вибори народних
депутатів і Президента України. Голосування є таємним. Контроль за
волевиявленням виборців не допускається. Голосування проводиться у
спеціально відведених приміщеннях, у яких повинні бути обладнані у
достатній кількості кабіни або кімнати для таємного голосування,
визначені місця видачі виборчих бюлетенів і встановлені виборчі
скриньки. Виборчі скриньки встановлюються таким чином, щоб голосуючі при
підході до них обов’язково проходили через кабіни або кімнати для
таємного голосування.

Відповідальність за організацію голосування, забезпечення таємниці
волевиявлення виборців, обладнання приміщень і підтримання у них
необхідного порядку несуть члени дільничної виборчої комісії. Таким
чином, створюються довірчі відносини між громадянами і членами виборчих
комісій з приводу забезпечення таємниці голосування.

За порушення таємниці голосування як особливий вид перешкодження
здійсненню громадянами свого виборчого права встановлена кримінальна
відповідальність (ст. 159 КК України). Прикладом дій, які умисно
порушують вільне здійснення виборцем свого виборчого права при
заповненні ним виборчого бюлетеня, можуть бути: незабезпечення
достатньої кількості кабін для голосування, встановлення виборчих
скриньок неналежним чином, що обмежує таємницю голосування, встановлення
спеціальної апаратури для контролю над голосуючими, присутність у
кабінах для голосування члена виборчої комісії, попередня позначка
бюлетеня умовним знаком, що допомагає встановити особу голосуючого тощо
[171, с.382; 172, с.431].

Як зазначають американські юристи К.Досанто та Н.Стюарт, “в основі
практично кожного злочину, пов’язаного з виборами, лежить мотив
керування державною владою у певних корисливих цілях” [136, с.5]. Саме
тому умисне порушення таємниці голосування часто може поєднуватися з
іншими правопорушеннями. Так, законодавство США визначає таку групу
злочинів, як “шахрайство у ході виборів”, до якої входять залякування та
застосування насильства до виборців з метою примусити їх голосувати
певним чином або за невиконання цієї незаконної вимоги. Ці дії,
безперечно, пов’язані з порушенням таємниці голосування [136, с.21-24].

Порушення таємниці голосування може використовуватись для подальшого
тиску чи можливості незаконного впливу на певних осіб (особливо –
державних діячів, політиків і т. д.), для дискредитації окремого
громадянина серед членів політичної партії, до якої належить і він,
створює умови для незаконного переслідування окремих громадян за їх
політичні переконання тощо.

Все це вимагає забезпечення охорони таємниці голосування і під час
судового розгляду справ за ст. 159 КК України.

3.3. Інформація з обмеженим доступом у сфері підприємницької діяльності

Окрему групу таємниць у кримінальному процесі складає інформація з
обмеженим доступом у сфері підприємницької діяльності.

Безпека підприємництва є складовою частиною економічної безпеки держави.
Економічна безпека держави складається з багатьох напрямів її
управлінської діяльності, у тому числі і зі створення сприятливого
клімату для розвитку підприємницької діяльності і, на цій основі,
забезпечення різноманітних потреб суспільства та окремого громадянина.
Сам термін “безпека підприємництва” визначають як сукупність
організаційно-правових, режимно-охоронних, технічних, технологічних,
економічних, фінансових, інформаційно-аналітичних та інших методів,
спрямованих на усунення потенційних загроз та створення умов щодо
забезпечення ефективного функціонування суб’єктів підприємницької
діяльності відповідно до їх мети та завдань [198, с.563].

Одним із інститутів системи економічної безпеки підприємництва є захист
інформації з обмеженим доступом та її правовий режим.

Структура та зміст ринкових відносин передбачають конкуренцію між
суб’єктами фінансово-господарської діяльності. У конкурентному
середовищі ринкових відносин конфіденційна інформація стає об’єктом
економічного шпигунства, підкупу, шантажу та інших протиправних засобів,
спрямованих на заволодіння нею з метою використання для придушення
конкурентів, а також для неправомірного заволодіння грошовими коштами,
іншими цінностями учасників підприємницької діяльності. Виходячи з
цього, захист від розголошення ділової економічної та іншої
конфіденційної інформації в умовах зростання корупції, організованої
злочинності та різкого загострення оперативної обстановки є важливим і
часто важкоздійсненним завданням як служб економічної безпеки
підприємств, так і правоохоронних органів держави.

Чинним законодавством визначені чотири категорії інформації з обмеженим
доступом у сфері підприємницької діяльності:

інформація, що складає банківську таємницю;

інформація, що складає таємницю страхування;

інформація, що містить комерційну таємницю;

конфіденційна інформація.

Збереження банківської таємниці є необхідною умовою нормального
функціонування комерційних банків. У законодавстві передбачено право
банків на зберігання таємниці операцій, рахунків та вкладів своїх
клієнтів і кореспондентів та визначено ті підстави, за якими може бути
накладено арешт та звернено стягнення на грошові кошти та інші цінності,
що розміщені у банках (ст.ст. 59-60 Закону України “Про банки і
банківську діяльність”[36]).

У юридичній літературі банківську таємницю визначають як відомості,
пов’язані з інформацією про роботу банку, його операції, стан рахунків
клієнтів, умови укладених банком договорів, тобто дані про управління,
використання фінансів та іншу господарську діяльність банку,
розголошення яких може завдати шкоди його інтересам [132, с.60]. Новий
Закон України “Про банки і банківську діяльність” відносить до
банківської таємниці “інформацію щодо діяльності та фінансового стану
клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та
взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і
розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту…”
(ч. 1 ст. 60).

А ч. 2 ст. 60 цього Закону вже детально перелічує ті відомості, що
складають предмет банківської таємниці:

1) відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан
кореспондентських рахунків банків у Національному банку України;

2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта,
здійснені ним угоди;

3) фінансово-економічний стан клієнтів;

4) системи охорони банку та клієнтів;

5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи –
клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної
таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша
комерційна інформація;

7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що
підлягає опублікуванню;

8) коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Такі відомості можуть видаватися лише на письмовий запит або з
письмового дозволу власника такої інформації; на письмову вимогу суду
або за рішенням суду; органам прокуратури України, Служби безпеки
України, Міністерства внутрішніх справ України – на їх письмову вимогу
стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної
особи – суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;
органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з
питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за
рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи – суб’єкта
підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу (ч. 1 ст. 62
Закону України “Про банки і банківську діяльність”).

Інститут банківської таємниці тісно пов’язаний з правовим інститутом
таємниці комерційної. Деякі автори взагалі вважають, що банківська
таємниця, будучи одним із важливих принципів роботи комерційних банків,
становить різновид комерційної таємниці [198, с.634; 132, с.60]. Але
заслуговує на увагу й позиція тих науковців, які підкреслюють
самостійність інституту банківської таємниці (її предмета): “Комерційною
таємницею вважаються будь-які відомості, крім тих, що заборонено
відносити до комерційних, які визнаються такими самим суб’єктом
господарської діяльності. Це означає, що обсяг відомостей, які
становлять комерційну таємницю кожного з таких суб’єктів, буде різним.
Більш того, якщо рішення про віднесення тих чи інших відомостей не
прийнято, то режим комерційної таємниці автоматично не виникає. Це
означає, що комерційна таємниця передбачає спеціальне оформлення на
рівні локальних актів. На відміну від цього, банківська таємниця не
потребує спеціального оформлення локальними актами, а коло її відомостей
визначено законом і є однаковим для будь-яких банків та їх клієнтів.
Коло осіб, які мають право одержувати відомості, що є банківською
таємницею, також встановлюється законом і розширеному тлумаченню не
підлягає. Жодним іншим особам без згоди клієнта банківські відомості
передаватись не повинні” [56, с.318].

Однак попри таке розмежування цих правових інститутів, у їх нормативному
закріпленні існує багато дотичних точок. Деколи банківська і комерційна
таємниця можуть збігатися, і тільки за різницею у суб’єктах вдається їх
розмежувати. У будь-якому випадку – чи то розголошення банківської
таємниці у вигляді, наприклад, відомостей про стан рахунків клієнтів, чи
незаконного розголошення такої інформації працівниками самого клієнта –
господарюючого суб’єкта, – шкода цьому суб’єкту підприємницької
діяльності буде заподіяна одинакова (у першому випадку, крім того, буде
завдано шкоди ще й репутації банку).

Такою схожістю до комерційної таємниці характеризується і таємниця
страхування. Так, основною метою добровільного страхування у сфері
підприємницької діяльності є, з одного боку, – зниження ризиків, що
виникають у суспільно-економічних відносинах (порушення процесу
виробництва внаслідок аварій, стихійного лиха, інших аналогічних подій,
а також зміна ринкової кон’юнктури, погіршення та порушення контрактів
зі сторони постачальників або споживачів продукції [198, с.597-599]), а
з іншого – отримання прибутку страховиком.

Умови договору страхування містять відомості про страхувальника –
суб’єкта підприємницької діяльності: його майновий стан, характер
діяльності, партнерів та контракти, ціни на продукцію чи послуги тощо;
та й самі умови договору страхування вже складають предмет комерційної
таємниці як страхувальника, так і страховика.

Така наближеність (подібність) предметів таємниць комерційної,
банківської і страхування, напевно, і пояснює єдність правового захисту
цих правових інститутів. Комерційна таємниця у цілому, а банківська і
таємниця страхування зокрема забезпечені від розголошення правовим
захистом у матеріальному законі. Так, ст. 231 КК України встановлює
кримінальну відповідальність за незаконне збирання з метою використання
або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, а ст.
232 КК України – за розголошення комерційної таємниці. Якщо ж
вищеперелічені діяння завдали матеріальної шкоди, то винні особи можуть
понести цивільно-правову відповідальність, тобто відшкодувати завдану
матеріальну і моральну шкоду.

Поняття комерційної таємниці сформульовано у ст. 30 Закону України “Про
підприємства в Україні”: “Під комерційною таємницею підприємства маються
на увазі відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією,
управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є
державною таємницею, розголошення (передача, витік) яких може завдати
шкоди його інтересам”. Стаття 1 цього Закону визначає підприємство як
“…самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної
особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну
діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу)” [16].
Виходячи з наведеного визначення, до числа підприємств у цьому розумінні
можна віднести і комерційні банки, і страхові компанії.

Відповідно до ст. 30 Закону України “Про інформацію” конфіденційна
інформація за своїм правовим режимом теж відноситься до інформації з
обмеженим доступом. Як вже зазначалося, її становлять “…відомості, які
знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних
чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до
передбачених ними умов”.

Аналіз зарубіжного законодавства, окремих літературних джерел з даної
проблеми дозволяє виділити найхарактерніші відомості, що становлять
комерційну таємницю. Сюди належать відомості про: виробництво;
управління; плани розвитку підприємства та ін.; наради; фінанси; стан
ринку; партнерів; переговори; контракти; ціни; створювані
науково-технічні досягнення; власну безпеку підприємства. Безумовно,
залежно від специфіки діяльності підприємства до таких відомостей можуть
належати й інші [189, с.20].

До таких відомостей не можуть бути віднесені відомості, передбачені
постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. № 611 “Про
перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці” [44]. Згідно
з названою постановою комерційну таємницю не становлять: “установчі
документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи
господарською діяльністю та її окремими видами, інформація за всіма
встановленими формами державної звітності; дані, необхідні для перевірки
обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів; відомості
про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за
професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць;
документи про сплату податків і обов’язкових платежів; інформація про
забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних
умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров’ю, а також інші
порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;
документи про платоспроможність; відомості про участь посадових осіб
підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об’єднаннях
та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;
відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають
оголошенню”.

Як бачимо, Закон не дає визначення інформації, що становить комерційну
таємницю чи є конфіденційною, а замість цього надає майже необмежені
права її власникам у частині встановлення переліку відповідних
відомостей і порядку доступу до них. Однак із наведеного вище переліку
відомостей, що не становлять комерційної таємниці, необхідність у
проведенні закритого судового засідання з підстав нерозголошення даної
таємниці у більшості випадків, коли предмет доказування у справі включає
зазначені відомості, не виникає.

Так, при розгляді справи за ст. 212 КК України (“Ухилення від сплати
податків, зборів, інших обов’язкових платежів”) відомості, що необхідні
для її правильного вирішення, комерційної таємниці не складатимуть:
згідно з постановою, що розглядається, це, зокрема, установчі документи,
інформація за всіма встановленими формами державної звітності; дані,
необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших
обов’язкових платежів; документи про сплату податків і обов’язкових
платежів тощо. Зрозуміло, що й при судовому розгляді справи за
обвинуваченням у шахрайстві з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК України)
комерційної таємниці не складатимуть: відомості про розміри субсидій,
субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг по податках; інформація, яка
надана державним органам, банкам або іншим кредиторам з метою одержання
відповідної грошової допомоги; документи про платоспроможність і т. п.
Аналогічна ситуація виникає й при судовому розгляді інших злочинів,
вчинення яких тісно пов’язане з підприємницькою діяльністю як фізичних,
так і юридичних осіб (у сфері підприємницької діяльності). Суб’єктом
таких злочинів виступають, як правило, громадяни-підприємці, засновники
або власники, а також посадові особи суб’єкта підприємницької
діяльності. Таким чином, будь-яка інформація у сфері підприємницької
діяльності про порушення законодавства України та розміри заподіяних при
цьому збитків комерційної таємниці не становить.

Однак не виключена можливість попадання у сферу судового розгляду й
відомостей, які не містять інформації про правопорушення і відносяться
до комерційної таємниці (наприклад, технологія виробництва певних
складників чи напівфабрикатів на одному підприємстві, які були
компонентами виробленої іншим господарюючим суб’єктом недоброякісної
продукції – ст. 227 КК України). У наведеному випадку розголошення таких
відомостей у ході відкритого судового засідання може завдати істотної
шкоди суб’єкту підприємницької діяльності, а тому комерційна таємниця
правомірних її власників потребує охорони і в ході судового розгляду.
Згадані ситуації слід чітко розмежувати у законодавстві.

Законодавчо слід визначати й передбачений у постанові Кабінету Міністрів
України від 9 серпня 1993 р. № 611 перелік відомостей, що не становлять
комерційної таємниці. Даний перелік має досить важливе значення у
правозастосовчій діяльності судів, у тому числі і для вирішення питання
про відкритий чи закритий судовий розгляд справи, для правильної
кваліфікації діянь за статтями 231 та 232 КК України тощо.

На необхідність прийняття закону про комерційну таємницю або ж
розширення положень про неї у Законі України “Про підприємства в
Україні” вказують й суттєві суперечності нормативної бази, що регулює
порядок надання тих чи інших відомостей правоохоронним, судовим та іншим
контролюючим органам.

У п. 2 ст. 30 Закону України “Про підприємства в Україні” визначено:
“Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок їх
захисту визначаються керівником підприємства”. Виняток (відповідно до
Закону України “Про інформацію”) складають відомості, правовий режим
яких встановлюється Верховною Радою України.

Але інформаційні відносини суб’єктів підприємництва з органами
внутрішніх справ, крім Законів України “Про банки і банківську
діяльність”, “Про підприємства в Україні” та “Про інформацію”, регулюють
ще п’ять нормативних актів.

Аналіз тих інших нормативних актів, які регулюють інформаційні відносини
суб’єктів підприємницької діяльності безпосередньо з правоохоронними
органами, дає змогу виділити такі дві групи суперечностей: перша – щодо
підстав доступу відповідних органів до інформації, яка містить
банківську, комерційну таємницю та інші конфіденційні відомості; друга –
з приводу термінів надання правоохоронним органам відповідних документів
підприємствами, установами та організаціями (у тому числі й тих, що
містять інформацію з обмеженим доступом).

Щодо підстав доступу до інформації, то в одному випадку закон надає
право витребування відомостей і документів у кримінальних справах (ст.
66 КПК України); в іншому – просто по справах, що знаходяться у
провадженні (п. 17 ст. 11 Закону України “Про міліцію” [20]); у третьому
– при наявності даних про порушення законодавства, що регулює фінансову,
господарську чи іншу підприємницьку діяльність, які тягнуть за собою
кримінальну відповідальність (п. 5 Положення про Державну службу
боротьби з економічною злочинністю, затвердженого Постановою Кабінету
Міністрів України від 05.07.1993 р. № 510 [42]); у четвертому – у разі
одержання фактичних даних про організовану злочинну діяльність (п. 2 “д”
ст. 12 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з
організованою злочинністю” [22]); у п’ятому – за наявності достатньої
інформації про злочини, які готуються або вчинені невстановленими
особами; осіб, які готують або які вчинили злочини та інших; запити
повноважних державних органів, установ та організацій про перевірку…;
потреба в одержанні розвідувальної інформації в інтересах безпеки
суспільства і держави (п.п. 1-3 ст. 6 Закону України “Про
оперативно-розшукову діяльність” [21]); у шостому – на письмовий запит
керівника відповідного органу… для забезпечення державної безпеки
України… (ст. 25 Закону України “Про Службу Безпеки України” [25]); у
сьомому – для проведення перевірки (ст. 20 Закону України “Про
прокуратуру” [24]).

Статус усіх перелічених підстав доступу правоохоронних органів до
інформації, що містить комерційну таємницю та інші конфіденційні
відомості, не тільки суперечливий, але й обумовлює цілком різні
процесуальні дії відповідних посадових осіб, детермінує конфліктну
ситуацію між ними і власниками цієї інформації. Таким чином, виникає
конкуренція норм різних законодавчих актів однакової юридичної сили, але
спрямованих на врегулювання діяльності різних суб’єктів. Така
розбіжність щодо підстав для витребування інформації не може сприяти ні
боротьбі зі злочинністю, ні захисту комерційної таємниці, ні підвищенню
рівня економічної безпеки суб’єктів підприємництва у процесі здійснення
фінансово-господарської діяльності.

Те ж саме можна сказати з приводу термінів надання документів –
“негайно”, “десять днів”, “до місяця” тощо. При цьому обгрунтування, від
чого такі терміни залежать (від кількості запитуваних документів чи ще
якихось чинників), не дається.

Розв’язати зазначені суперечності та “заповнити білі плями” у
забезпеченні охорони комерційної таємниці при здійсненні судочинства
можна тільки при комплексному підході до даної проблеми, ставлячи перед
собою основне завдання – утворення ефективного механізму економічної
безпеки всіх учасників інформаційно-правового простору у сфері
фінансово-господарських відносин. Вирішального значення у цьому набуває
створення необхідної нормативної бази (прийняття окремого закону чи
вміщення відповідних положень з питань охорони комерційної таємниці у
Законі України “Про підприємства в Україні”, а в перспективі – у
Господарському кодексі України).

Певний шлях до вирішення цієї проблеми вказує Закон України “Про банки і
банківську діяльність”. Із змісту ч. 1 ст. 62 цього Закону можна зробити
висновок, що інформація щодо фізичних осіб, які не є суб’єктами
підприємницької діяльності, розкривається банками тільки на письмову
вимогу суду або за рішенням суду. Стосовно ж інформації щодо юридичних
та фізичних осіб, які є суб’єктами підприємницької діяльності,
встановлений компромісний варіант розв’язання вищезгаданих
суперечностей: “Вимога відповідного державного органу повинна… містити
посилання на норми закону, відповідно до яких державний орган має право
на отримання такої інформації” (п. 3 ч. 2 ст. 62).

Нові норми про перелік відомостей, що не становлять комерційної
таємниці, та про порядок доступу до інформації, що містить таку
таємницю, повинні визначати бланкетний характер норм нового КК та КПК
України щодо охорони вказаних відомостей, у тому числі й при вирішенні
питання про відкритий чи закритий судовий розгляд.

Доцільним видається також законодавче встановлення примірного переліку
відомостей, що можуть бути віднесені до комерційної таємниці (за
прикладом ч. 2 ст. 60 Закону України “Про банки і банківську
діяльність”).

Однак порядок доступу та отримання інформації, що складає банківську чи
комерційну таємницю, визначений у законах, які регламентують діяльність
відповідних правоохоронних органів, видається тимчасовим, а тому
потребує приведення до якогось спільного “знаменника” – має стати
уніфікованим (звичайно, з урахуванням специфіки діяльності цих органів).

Що ж стосується порядку розсекречування відомостей, які складають
комерційну і банківську таємниці, для розгляду їх у відкритому чи
закритому судовому засіданні, то він повинен бути єдиним для цих
інститутів: з одного боку – відомості, які підпадають під перелік,
встановлений постановою Кабінету Міністрів України “Про перелік
відомостей, що не становлять комерційної таємниці”, повинні розглядатись
у відкритому судовому засіданні; з іншого – комерційна чи банківська
таємниця правомірних її власників потребує охорони й у сфері
кримінального судочинства, що забезпечується проведенням закритого
судового розгляду певної кримінальної справи.

3.4. Правова охорона (забезпечення нерозголошення) державної та
службової таємниць у сфері кримінального судочинства

Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України (ч. 1 ст. 20) передбачає
обов’язковість розгляду справи в закритому судовому засіданні, коли
відкритий розгляд суперечить інтересам охорони державної таємниці.
Необхідність охорони державної таємниці закріплена в Конституції
України: “…в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності
або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам…”
(ч. 3 ст. 34). Під державною таємницею розуміється вид таємної
інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх
відносин, державної безпеки й охорони правопорядку, розголошення яких
може завдати шкоди життєво важливим інтересам України і які визнані в
установленому законом порядку державною таємницею та підлягають охороні
з боку держави (ст. 1 Закону України “Про державну таємницю”) [15].

Відомості, що складають державну таємницю поставлені і під охорону
кримінального закону: державна зрада у формі шпигунства (ст. 111 КК
України); шпигунство (ч. 1 ст. 114 КК України); розголошення державної
таємниці (ст. 328 КК України); втрата документів, що містять державну
таємницю (ст. 329 КК України); розголошення відомостей військового
характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи
матеріалів, що містять такі відомості (ст. 422 КК України).

Категорії відомостей, що становлять державну таємницю, визначаються у
ст. 8 Закону України “Про державну таємницю”. За сферою охоронюваних
відносин це може бути, наприклад, інформація: про зміст стратегічних і
оперативних планів та інших документів бойового управління, підготовку
та проведення військових операцій, стратегічне та мобілізаційне
розгортання військ і т. д. – у сфері оборони; про мобілізаційні плани і
мобілізаційні потужності народного господарства, запаси і обсяги
постачань стратегічних видів сировини і матеріалів, про зміст, обсяг,
фінансування та виконання державного оборонного замовлення і т. д. – у
сфері економіки; про директиви, плани, вказівки делегаціям і посадовим
особам з питань зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності
України, про експорт та імпорт озброєння, військової техніки і т. д. – у
сфері зовнішніх відносин; про зміст, плани, організацію, фінансування та
матеріально-технічне забезпечення, засоби, форми, методи і результати
розвідувальної, контррозвідувальної та оперативно-розшукової діяльності,
про систему урядового та спеціального зв’язку і т. д. – у сфері
державної безпеки і охорони правопорядку. Конкретні відомості можуть
бути віднесені до державної таємниці лише за умови, що вони підпадають
під категорії, зазначені в ч. 1 ст. 8 Закону України “Про державну
таємницю”.

У цьому Законі закріплено і порядок віднесення інформації до державної
таємниці: “Віднесення інформації до державної таємниці здійснюється
мотивованим рішенням державного експерта з питань таємниць… Інформація
вважається державною таємницею з часу опублікування Зводу відомостей, що
становлять державну таємницю, до якого включена ця інформація, чи зміни
до нього у порядку, встановленому цим Законом” (ч. 1 і 3 ст. 10), і який
“…формує та публікує в офіційних виданнях Служба Безпеки України на
підставі рішень державних експертів з питань таємниць” (ч. 1 ст. 12).
Згідно з ч. 4 ст. 12 Закону, з метою конкретизації та систематизації
даних про інформацію, яка віднесена до державної таємниці, органи
державної влади можуть створювати відповідні розгорнуті переліки
відомостей, що становлять державну таємницю, які повинні бути
затверджені Державним експертом з питань таємниць і погоджені та
зареєстровані у Службі Безпеки України. Ці розгорнуті переліки не можуть
суперечити Зводу відомостей, що становлять державну таємницю (ч. 5 ст.
12 Закону “Про державну таємницю”).

Засекречування інформації, що віднесена до державної таємниці,
здійснюється шляхом надання відповідному документові, виробу або іншому
матеріальному носію інформації грифа секретності, який повинен містити
відомості про ступінь секретності цієї інформації (“особливої
важливості”, “цілком таємно”, “таємно”), строк засекречування інформації
та посадову особу, яка надала зазначений гриф.

На жаль, чинний КК України при встановленні відповідальності за
розголошення державної таємниці не враховує ступінь секретності
розголошеної інформації, який, як видається, визначає і ступінь
суспільної небезпеки діянь даної групи. У зв’язку з цим ст. 328 КК
України слід розділити на частини залежно від того, якого ступеня
секретності відомості (що складають державну таємницю) було розголошено.

Таким, у загальному, є порядок віднесення певної інформації до державної
таємниці. Та чи може він забезпечити від свавільного засекречування
органами, зокрема виконавчої влади, даних, що стосуються законних
інтересів особи, і від заподіяння громадянам таким чином шкоди? Чи не
дозволяє даний порядок відмовляти у доступі до будь-якої, невигідної для
вказаних органів (міністерств, відомств і т. д.) інформації, як то
окремим особам, так і широкій громадськості? Адже найчастіше, як показує
практика, саме органи виконавчої влади зацікавлені у приховуванні
інформації про їхню діяльність і, навіть, бездіяльність [115, с.3] (а
особливо – бездіяльність – у період адміністративної реформи в Україні).

Законом України “Про державну таємницю” встановлено ряд гарантій
законності та обгрунтованості віднесення інформації до державної
таємниці. Найважливіші серед них:

– заборона віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо
цим будуть порушуватися конституційні права людини і громадянина,
завдаватиметься шкода здоров’ю і безпеці населення (ч. 3 і 4 ст. 8
Закону та ч. 2 ст. 50 Конституції України);

– покладення функцій спеціального уповноваженого органу державної влади
у сфері забезпечення охорони державної таємниці на Службу Безпеки
України (ч. 5 ст.5);

– чітке визначення компетенції Державних експертів з питань таємниць та
їх особиста відповідальність за законність і обгрунтованість свого
рішення про віднесення інформації до державної таємниці (ст. 9);

– можливість оскарження рішення про включення до Зводу відомостей, що
становлять державну таємницю, або до розгорнутих переліків цих
відомостей інформації, яка не відповідає вимогам, передбаченим ст. 8
цього Закону, або порушення встановленого порядку віднесення інформації
до державної таємниці заінтересованими особами безпосередньо до суду (ч.
6 ст. 12);

– надання громадянам та юридичним особам права оскаржити рішення про
засекречування матеріальних носіїв інформації до посадової особи вищого
рівня, якій підпорядкована та посадова особа, що надала гриф секретності
відповідному носію інформації, чи до суду, а в разі незадоволення їх
скарги, поданої в порядку підлеглості, – до суду (ч. 2 ст. 17);

– встановлення дисциплінарної, адміністративної та кримінальної
відповідальності за: засекречування інформації, зазначеної у частинах
третій і четвертій статті 8 цього Закону; безпідставне засекречування
інформації; надання грифа секретності матеріальним носіям конфіденційної
або іншої таємної інформації, яка не становить державної таємниці
(пункти 4, 6 і 7 ст. 39).

Дані гарантії (належна їх реалізація) забезпечуватимуть дотримання
інтересів охорони саме державної таємниці, а не окремих відомчих
інтересів у незаконному та необгрунтованому засекречуванні своєї
діяльності й у сфері здійснення судочинства в кримінальних справах.

Ще одним видом таємниці, яка забезпечена від розголошення у
матеріальному законодавстві та потребує свого захисту і в КПК України, є
службова таємниця. Згідно з ч. 1 ст. 681 КК України 1961 року злочином
визнавалась “передача або збирання з метою передачі іноземним
організаціям або їх представникам економічних, науково-технічних чи
інших відомостей, що становлять службову таємницю, особою, якій ці
відомості були довірені або стали відомі по службі чи роботі”.

На даний час інститут службової таємниці у вітчизняному праві є одним із
найменш розроблених. Перш за все, слід розглянути легітимність і
доцільність самого його існування. Як зазначалося у Науково-практичному
коментарі КК України 1961 року, певні відомості можуть бути віднесені до
службової таємниці “в силу закону, постанови Кабінету Міністрів,
розпорядження органу влади або вказівки уповноваженої особи” [172,
с.253]. На відміну від державної таємниці, предмет якої нормативно
закріплений, при визначенні відомостей, що складають службову таємницю,
жодних обмежень для органів виконавчої влади не передбачено. Викликає
сумніви і ймовірна можливість делегування повноважень на віднесення
відомостей до категорії обмеженого (службового) поширення без будь-якого
нормативного їх переліку нижчестоящим органам державного управління чи
їх посадовим особам, що створює умови для зловживань у їхній діяльності
під прикриттям “службової таємниці”.

Таким чином, перед нами постає правовий інститут, що має не зовсім
зрозумілу сферу застосування. Щоб зняти цю невизначеність, спробуємо
звернутися до історії питання. Інститут службової таємниці для
вітчизняної правової системи не новий. В Інструкції по забезпеченню
режиму таємності в міністерствах і відомствах СРСР 1987р.
встановлювалося, що “службову таємницю складають охоронювані державою
відомості у будь-якій сфері науки, техніки, виробництва і управління,
розголошення (передача, втрата і т.п.) яких може завдати шкоди інтересам
держави” [249, с.14].

У радянський період, з кінця 50-х – початку 60-х років, у СРСР
сформувалася досить чітка система обмежувальних інститутів на доступ до
інформації, яка у повній мірі відповідала потребам державного апарату:
державна таємниця, службова таємниця і відомості обмеженого
розповсюдження (категорія відомостей “Для службового користування”).
Останні несли досить самостійне правове навантаження: інститут службової
таємниці у більшій мірі “обслуговував” інститут державної таємниці, а
інститут відомостей обмеженого розповсюдження, не відділений жодними
переліками, якраз і був, як зазначає А.А.Фатьянов, тим самим
“…злополучным “главлитовским” шлюзом, бюрократической рогаткой, с
помощью которой партийно-советский государственный аппарат среднего и
нижнего уровней ограничивал доступ граждан и средств массовой информации
к тем сведениям, которые почитал за благо от них скрыть” [249, с.15].
Цьому сприяла дуже спрощена процедура встановлення обмежувального
позначення “Для службового користування” на будь-якому офіційному
документі.

Відомості, які складали службову таємницю, позначались грифом “таємно”,
і їх засекречування обмежувалося відомчими переліками. На вищому рівні
порядок віднесення інформації до даної категорії не регулювався.
Практично, ця ситуація зводилася до наступного: відомства, прикриваючись
грифами “Таємно” і “Для службового користування”, у більшості випадків
не дозволяли проконтролювати їх діяльність на предмет встановлення її
відповідності закону. Це, у свою чергу, призводило до відомчого
свавілля, правової незахищеності громадян.

На щастя, у наш час ситуація у правовій регламентації цього питання
значно змінилася. Замість фактично дозвільного порядку надання
інформації про діяльність органів виконавчої влади в СРСР (коли по суті
вся інформація мала обмежений доступ: у кожному конкретному випадку
посадова особа приймала рішення про дозвіл (заборону) доступу до
інформації, що призводило до прямої суперечності з нормами міжнародного
права і не дозволяло успішно реалізувати право кожного на отримання
інформації [152, с.87]), у нас проголошений принцип відкритої діяльності
державних органів (за винятком конфіденційних відомостей, перелік яких
чітко визначений законодавством). Так, у Розпорядженні Президента
України “Про заходи щодо підвищення рівня інформованості населення
України про основні напрями державної політики” зазначено: “Кабінету
Міністрів України, Адміністрації Президента України, міністерствам,
…районним державним адміністраціям налагодити систему постійного
інформування населення про актуальні питання внутрішньої та зовнішньої
політики держави. З цією метою запровадити щомісячні Дні інформування,
передбачивши у них участь керівників та інших відповідальних працівників
органів державної виконавчої влади” (п.1); “…вжити заходів для суттєвого
піднесення рівня роботи з висвітлення та роз’яснення у засобах масової
інформації внутрішньої та зовнішньої політики держави” (п. 3) [243,
с.527-528] (на жаль, Закон України “Про державну службу” не відносить
гласність до основних принципів державної служби (ст. 3) [18]).

Після прийняття у 1994 р. Закону України “Про державну таємницю” і
віднесення ним грифу “Таємно” виключно для позначення відомостей, що
складають державну таємницю, вся система службової таємниці де-факто
перестала існувати. І таке вирішення питання є, безперечно, правильним,
оскільки сфера державного управління є окремою гілкою саме державної
влади, тому й інформація відомчого характеру з обмеженим доступом є
нічим іншим як державною таємницею.

Тим не менше, чинне законодавство і надалі зберігає посилання на
службову таємницю, що, у певній мірі, дозволяє виділити основні ознаки
віднесення інформації до службової таємниці. Візьмемо для прикладу
службову таємницю в міліції.

С.С.Сливка визначає службову таємницю в органах МВС як відомості, що
стосуються особистого життя людини, принижують її честь і гідність, якщо
виконання обов’язків не вимагає іншого, а також систему гласних та
негласних заходів оперативно-розшукової діяльності [218, c.63]. А одним
із принципів діяльності міліції є нерозголошення “відомостей, що
становлять державну або службову таємницю” (ч.2 ст. 3 Закону України
“Про міліцію”).

Якщо система заходів оперативно-розшукової діяльності складає державну
таємницю (п. 4 ч. 1 ст. 8 Закону України “Про державну таємницю”), то
відомості про особисте життя людини (ч. 3 ст. 5 Закону “Про міліцію”)
складатимуть предмет саме службової таємниці. Крім того, міліція має
право одержувати “від підприємств, установ і організацій незалежно від
форм власності та об’єднань громадян на письмовий запит відомості (у т.
ч. й ті, що становлять комерційну та банківську таємницю), необхідні у
справах про злочини, що знаходяться у провадженні міліції” (п. 17 ст. 11
Закону України “Про міліцію”) і т. д.

Таким чином, слід погодитись з А.А.Фатьяновим та В.Н.Лопатіним, які
відносять до предмета службової таємниці й відомості, що є
конфіденційною інформацією інших осіб, але стали відомі представникам
державних органів і органів місцевого самоврядування у зв’язку з
виконанням ними службових обов’язків [249, с.22; 152, с.89]. Тобто
службова таємниця не набуває якогось особливого самостійного змісту, а
слугує (обслуговує) захисту іншої таємної інформації, що потрапила у
сферу діяльності державних органів.

Ця позиція знаходить своє підтвердження і в юридичній літературі.
Зокрема, С.С.Сливка вважає службову таємницю “…різновидом державної,
професійної та юридичної таємниць” [218, с.63]. Саме тому й
відповідальність за розголошення службової таємниці повинна визначатися
у кожному конкретному випадку згідно з нормами, що встановлюють
відповідальність за розголошення конфіденційної інформації певного виду
(державної, комерційної чи банківської таємниці, таємниці телефонних
розмов та поштово-телеграфної кореспонденції, усиновлення і т. д. ).

Винятком із цього правила може бути тільки група таємниць у сфері
судочинства: з одного боку, ця діяльність (дізнання, досудове слідство і
здійснення правосуддя) є державною діяльністю, але з іншого, – згадані
таємниці не є державними. Ні таємниця досудового розслідування, ні
таємниця закритого судового розгляду, ні таємниця нарадчої кімнати (крім
випадків, коли у поле їхньої діяльності потрапляє інформація, що є
державною таємницею) не віднесені до державної таємниці. Згідно з п. 4
ч. 1 ст. 8 Закону України “Про державну таємницю”, у сфері державної
безпеки і охорони правопорядку її складає, поряд з іншими, певна
інформація лише про розвідувальну, контррозвідувальну та
оперативно-розшукову діяльність та про осіб, які співробітничають або
раніше співробітничали на конфіденційній основі з органами, що
здійснюють таку діяльність; а також про зміст матеріалів дізнання,
досудового слідства та судочинства з питань, віднесених до державної
таємниці.

У зв’язку з цим слід констатувати невідповідність п. 4.46 Зводу
відомостей, що становлять державну таємницю України (ЗВДТ), у частині
віднесення до державної таємниці відомостей “…про зміст кримінальних
справ, розголошення яких може зашкодити її розслідуванню (до закінчення
слідства і передання справи до суду для розгляду у відкритому судовому
засіданні або закриття справи)” [38], п. 4 ч. 1 ст. 8 Закону України
“Про державну таємницю”. У даному випадку ЗВДТ, будучи підзаконним
актом, входить у суперечність із Законом, тому п. 4.46 слід виключити із
Зводу відомостей, що становлять державну таємницю України.

Додатковими аргументами на підтвердження цього є надання слідчому або
прокурору можливості розголошувати чи дозволяти розголошення даних
досудового слідства (ст. 121 КПК України), а також встановлення окремою
(від ст. 328) нормою КК України відповідальності за розголошення даних
досудового слідства або дізнання (ст. 387).

Крім того, свого особливого статусу у кримінальному процесі набувають і
конфіденційні відомості, засекречені з метою забезпечення безпеки осіб,
які беруть участь у кримінальному судочинстві.

3.5 Особливості правової охорони у кримінальному процесі (недопущення
широкого розголошення) таємниць слідства та судочинства

Наступну групу таємниць при провадженні у кримінальній справі можна
визначити як таємниці слідства та судочинства, до яких відносяться
таємниця досудового розслідування, таємниця закритого судового розгляду,
таємниця наради суддів і відомості, засекречені з метою забезпечення
безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Всі
перелічені таємниці мають різний правовий режим охорони, у т. ч. й
по-різному впливають на обмеження гласності в судовому процесі.

На відміну від судового розгляду кримінальної справи, досудове
розслідування (дізнання і досудове слідство) є лише частково гласним.
Відповідно до ст. 121 КПК України дані досудового слідства можна
оголосити при обов’язковому дотриманні двох умов: 1) лише з дозволу
слідчого або прокурора; 2) лише в тому обсязі, у якому вони визнають
можливим. До таких даних належать усі одержані під час розслідування
відомості: показання допитаних осіб, результати очних ставок, обшуків,
відтворення обстановки та обставин події тощо.

Існування цієї заборони зумовлено такими обставинами. По-перше,
гласність може перешкодити слідству – негативно вплинути на розкриття
злочину, викриття винних осіб, тому що обізнаність окремих зацікавлених
осіб чи цілих злочинних угруповань про хід і напрями розслідування,
конкретні слідчі та інші процесуальні дії, які вже вчинені (їх зміст і
результати) і які ще плануються, дозволить їм активно протидіяти
зусиллям слідчого та органу дізнання шляхом знищення доказів, підмови і
примушування до дачі неправдивих показань очевидців злочину, зміни своїх
показань і т. д. Тобто гласність досудового розслідування може
перешкоджати встановленню істини [150, с.75].

По-друге, як правильно зазначає І.І.Мартинович, рішення і висновки в
стадії досудового розслідування носять попередній характер, але вони
після їх розголошення можуть сприйматися як безспірно встановлені, а
тому виникає ризик їх переконуючого впливу на формування показань
свідків та громадської думки [160, с.52]. Передчасність висновків, що
зроблені широкою громадськістю на підставі розголошених даних досудового
розслідування, може, безперечно, скомпрометувати людину, призвести до
порушення її прав і законних інтересів (наприклад, негативне ставлення
оточуючих, відсторонення або звільнення з роботи тощо), а сам факт
причетності до злочину в подальшому може й не підтвердитися [80, с.55].
Саме тому, як видається, слід встановити ще й третю умову оголошення
даних досудового розслідування, яка була запропонована в ст. 15 проекту
Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік: “…з
урахуванням завдань розслідування, прав і законних інтересів учасників
процесу” [179, с.36].

І по-третє, недопустимість розголошення даних досудового розслідування
повинна гарантувати збереження в таємниці відомостей, конфіденційність
яких охороняється законом.

На жаль, на практиці зустрічаються випадки, коли слідчим чи прокурором
розголошуються дані досудового розслідування, які містять комерційну,
банківську, медичну та інші види таємниць, вказують на неповнолітніх –
обвинувачених у злочинах тощо. Тобто це випадки, коли слідчий чи
прокурор таким розголошенням порушує вимоги законодавства (у т. ч. і
КПК) про збереження конфіденційності певної інформації.

Так, 30 червня 2001 року в газеті “Експрес” була надрукована замітка під
назвою “У Червонограді розікрали…”, в якій, за повідомленням Центру
громадських зв’язків УМВСУ у Львівській області, зазначалося:
“Правоохоронці вважають, що Василь Політило спільно з іншими посадовими
особами в березні 1996 року через підставну фірму “Рондо” (її
місцеперебування невідоме) скоїли розкрадання 400 тисяч гривень, що на
той час становило 222 тис. 831 дол. США, у спосіб взаємозаліку
електроенергією з Харківським заводом ім. Малишева. …Злочин особливо
цинічний, бо ж вказані кошти об’єднання “Укрзахідвугілля” виділило на
з’ясування причин появи гіпоплазії зубів у дітей регіону та на
проведення комплексної оцінки екологічного стану довкілля
червоноградського гірничо-промислового регіону” [237, с.4].

Крім того, що у цій статті вже до судового розгляду справи однозначно
вказано на факт вчинення злочину, винність певних осіб та подано
негативну суспільно-політичну оцінку вчиненому, тут можна зауважити і
фактичне розголошення працівниками Центру громадських зв’язків УМВСУ у
Львівській області (очевидно, ще й з дозволу прокурора, який порушив цю
кримінальну справу, або слідчого) комерційної таємниці: партнерські,
договірні зв’язки певних підприємств та їх фінансові розрахунки. Адже
право встановлення наявності чи відсутності у даних діях порушення
законодавства і, відповідно, правового режиму охорони від розголошення
цих відомостей (складають вони комерційну таємницю чи ні) відповідно до
постанови Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. № 611 “Про
перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці” повинно
належати тільки суду, зокрема шляхом перевірки наявності достатніх
підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні.

Подібних випадків публікації у пресі даних досудового розслідування, що
містять вказівки як на безперечно встановлені факти вчинення злочинів чи
розголошують певні конфіденційні відомості, є чимало. Однак основну
проблему тут складає не стільки недосконалість чинного законодавства
(хоча й нечіткість його у врегулюванні згаданих питань теж відіграє не
останню роль у цьому), скільки некомпетентність окремих працівників
правоохоронних органів і недостатня обізнаність у питаннях допустимості
таких публікацій з боку журналістів. Нас же більше цікавить питання
процесуально-правової регламентації допустимості розголошення даних
досудового розслідування.

У сучасній юридичній літературі неодноразово піднімалося питання
фіксації попередження про нерозголошення даних досудового розслідування,
що дисциплінуватиме учасників процесу та інших осіб і в майбутньому
дасть змогу обгрунтовано вирішувати питання про кримінальну
відповідальність [164, с.225-226; 157, с.153]. Як зазначає З.В.Макарова,
необхідність відібрання підписки про нерозголошення, особливо у наш час,
коли гостро постає проблема боротьби з неправдивими показаннями свідків,
коли адвокат допускається до участі в справі з моменту затримання і
арешту, зростає. Тим більше, що самі слідчі скаржаться на те, що
почастішали, особливо в суді, випадки зміни показань на користь
обвинуваченого, а також зміни показань обвинуваченого з урахуванням
показань свідків на досудовому слідстві [157, с.153].

Ст. 121 КПК України не передбачає обов’язкової письмової форми
попередження слідчим осіб, які брали участь у провадженні слідчих дій
або були присутні при цьому, про обов’язок не розголошувати без його
дозволу даних досудового слідства; воно може бути зроблене і в усній
формі. Підписка з попередженням про відповідальність за ст. 387 КК
України оформляється, як правило, у вигляді самостійного документа або
формулюється в протоколі слідчої дії, при якій був присутнім
попереджуваний. На практиці слідчі дуже рідко застосовують письмову
форму такого попередження. Із досліджених нами 150 справ тільки у трьох
випадках відбиралася підписка (у всіх цих випадках підписка відбиралась
у свідків) про нерозголошення даних досудового розслідування.

Зі змісту ч. 1 ст. 121 КПК України можна зробити висновок про
обов’язковість дозволу слідчого або прокурора і визначення ними
можливого обсягу для розголошення даних досудового слідства як загальне
правило. Тому при відсутності фіксованого дозволу на таке розголошення
всі особи, що були присутні при провадженні слідчих дій, автоматично
можуть вважатися попередженими про обов’язок нерозголошення і
відповідальність за ст. 387 КК України (хоча в багатьох випадках таке
попередження і не робиться). Таким чином, між ч. 1 та ч. 2 ст. 121 КПК
України виникає суперечність (неузгодженість), адже ч. 2 даної статті
передбачає згадане попередження “у необхідних випадках”, тобто відносить
вирішення цього питання на розсуд слідчого. Така ситуація є
неприйнятною, тому доцільним видається обов’язкова фіксація (зазначення)
у протоколі слідчої дії чи іншому документі попередження про
недопустимість розголошення, відсутність такого чи дозвіл на
розголошення даних досудового розслідування у визначеному обсязі
(оскільки під час проведення однієї слідчої дії можуть стати відомими
результати попередніх слідчих дій).

Враховуючи вищесказане, ми пропонуємо таку редакцію ст. 121 КПК та ст.
218 проекту КПК України:

Стаття 121 (218). “Недопустимість розголошення даних дізнання і
досудового слідства”.

“Дані дізнання і досудового слідства можуть бути розголошені лише з
дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого або прокурора і в тому
обсязі, у якому вони визнають за можливе, з урахуванням завдань
розслідування, прав і законних інтересів учасників процесу.

Забороняється розголошувати дані дізнання і досудового слідства, які
можуть слугувати в подальшому підставою для проведення закритого
судового розгляду справи згідно з чч. 1 і 2 ст. 20 (ч. 2 ст. 12) цього
Кодексу.

Особа, яка провадить дізнання, слідчий або прокурор у письмовій формі
попереджають свідків, потерпілого, позивача, відповідача, захисника,
експерта, спеціаліста, перекладача, понятих, а також інших осіб, які
присутні при провадженні слідчих дій, про їх обов’язок не розголошувати
без дозволу даних дізнання і досудового слідства та про кримінальну
відповідальність у разі порушення цього обов’язку за ст 387 КК України.

У необхідних випадках у протоколі слідчої дії або іншому документі
зазначається про відсутність такого попередження чи дозвіл на
розголошення даних дізнання і досудового слідства у визначеному особою,
яка провадить дізнання, слідчим або прокурором обсязі”.

У друкованих засобах масової інформації піднімалася проблема
використання попередження про відповідальність за розголошення даних
досудового розслідування як засіб тиску на свідка. Так, І.Г.Рябов
зазначає: “Спочатку на допиті свідкові погрожують розправою, шантажують
повідомленням на роботу і звільненням з роботи, а потім відбирають
підписку про нерозголошення” [214, с.70]. Для усунення можливих
зловживань із застосуванням ст. 121 КПК України видається за доцільне
ст. 387 КК України доповнити частиною 2 такого змісту: “Не вважається
розголошенням даних дізнання і досудового слідства звернення до
правоохоронного органу чи суду із заявою (іншим повідомленням) про
порушення службовою особою органів розслідування вимог закону, а також
прав і законних інтересів учасників розслідування”.

На відміну від таємниці досудового розслідування, яка зберігає свою
чинність до головного судового розгляду кримінальної справи (за винятком
іншої охоронюваної законом конфіденційної інформації), таємниця
закритого судового засідання не має часових рамок.

Як зазначає В.І.Смислов, закрите судове засідання не може гарантувати
нерозголошення відомостей, які складають таємницю, бо в цьому випадку
певні відомості стають відомими досить великому колу осіб: суддям,
засідателям, прокурору, захиснику, обвинуваченому, потерпілому,
цивільному позивачу, цивільному відповідачу і їх представникам,
перекладачу, секретарю судового засідання, свідку, а відповідальність за
розголошення таємниці судового засідання чинним законом не передбачена
[223, с.35]. А З.В.Макарова пропонує доповнити КПК статтею –
“Недопустимість розголошення даних закритого судового засідання”: “При
розгляді справи повністю або частково у закритому судовому засіданні
головуючий попереджає всіх осіб, які беруть участь у справі, про
недопустимість розголошення відомостей, що будуть оголошуватися і
досліджуватися у закритому судовому розгляді, і відповідальність за ст…
КК, про що робиться відмітка у протоколі судового засідання і
відбирається підписка” [157, с.149].

Таке доповнення кримінального і кримінально-процесуального
законодавства, безперечно, буде надійніше гарантувати охорону таємниці
закритого судового розгляду. Однак із прийняттям у КК єдиної норми, яка
б встановлювала відповідальність за розголошення відомостей, які
оголошувалися і досліджувалися у закритому судовому розгляді, виникнуть
великі труднощі із визначенням міри відповідальності (конкретного виду
та розміру кримінального покарання) у кожному конкретному випадку
розголошення. Однозначно, що ступінь і характер суспільної небезпеки
буде значно відрізнятися при розголошенні таких відомостей, які складали
зміст таємниці закритого судового засідання, як державна таємниця і
таємниця кореспонденції, відомості інтимного характеру про особу
(наприклад, у справі про згвалтування) і комерційна таємниця тощо.

Тому, як видається, відповідальність за розголошення таємниці закритого
судового розгляду повинна визначатися за загальним правилом у випадку
розголошення службової таємниці, тобто в залежності від підстав
проведення закритого судового розгляду. Відповідальність за такі дії
буде встановлюватися, наприклад, ст. 328, 422 КК України при
розголошенні відомостей, що становлять державну таємницю і були
досліджені в ході закритого судового розгляду, ст. 232 КК України –
комерційну таємницю, ст.168 КК України – таємницю усиновлення
(удочеріння) і т. д.

Коли ж мова йде про розголошення конфіденційних відомостей про особу,
які стали відомими посадовій особі у зв’язку з її діяльністю чи були
предметом закритого судового розгляду, то новий КК України передбачає у
ст. 182 (“Порушення недоторканості приватного життя”) відповідальність
за “незаконне збирання, зберігання, використання або поширення
конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї
інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в
засобах масової інформації”.

Однак таке розширене визначення у Кримінальному кодексі України даного
діяння не можна визнати правильним: практично кожного можна буде
притягнути до кримінальної відповідальності за даною статтею. Крім того,
це буде грубим порушенням ст. 19 Загальної декларації прав людини
(“…свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими
засобами і незалежно від кордонів”) та ч.2 ст. 19 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права (“Кожна людина має право на вільне
вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і
поширювати будь-яку інформацію та ідеї…”). А ставити можливість
притягнення до кримінальної відповідальності у залежність від розсуду
окремої особи (оскільки відповідно до ст. 30 Закону України “Про
інформацію” конфіденційну інформацію становлять “…відомості, які
знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних
чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до
передбачених ними умов”), без урахування, наприклад, ганебного для особи
характеру таких відомостей, з одного боку, чи факту вчинення нею
злочину, з іншого, – є недопустимим.

У цьому плані корисним є положення, закріплені у ч. 3 ст. 19
Міжнародного пакту про громадянські і політичні права: дане право “…може
бути пов’язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися
законом і бути необхідними:

а) для поважання прав і репутації інших осіб;

б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи
моральності населення” (чч. 2-3 ст. 19) [197, с.45].

Інша річ, коли недопустимість розголошення конфіденційної інформації про
особу вже встановлена самим судом – шляхом визнання цієї інформації
підставою проведення закритого судового засідання.

У зв’язку з цим видається доцільним зміна редакції ст. 182 КК України і
окреме виділення у ній такого положення: “…а так само розголошення
конфіденційних відомостей про особу, які оголошувалися і досліджувалися
у закритому судовому розгляді, особами, які брали участь у справі, –
карається…”.

З урахуванням того, що можливість розголошення конфіденційних відомостей
про себе віднесена на розсуд самої особи, дані справи повинні
порушуватися не інакше як за скаргою потерпілого, тобто належати до
справ приватного обвинувачення. Згадані випадки містять усі підстави для
компенсації і моральної шкоди.

Таким чином, допускаючи окремі випадки втручання в особисте і сімейне
життя людини без її згоди, законом будуть встановлені гарантії
недопущення подальшого (крім визначеного цим же законом кола осіб)
поширення конфіденційної інформації про особу.

З урахуванням викладеного вважаємо за потрібне до КПК України ввести
норму такого змісту:

“Недопустимість розголошення даних закритого судового засідання”.

“При розгляді справи повністю або частково у закритому судовому
засіданні головуючий попереджає всіх осіб, які беруть участь у справі,
про недопустимість розголошення відомостей, що будуть оголошуватися і
досліджуватися у закритому судовому розгляді, і про відповідальність за
статтею Кримінального кодексу України, відповідною до виду розголошеної
конфіденційної інформації, про що робиться відмітка у протоколі судового
засідання і відбирається підписка”.

Однією із гарантій виконання конституційної вимоги незалежності суддів і
підкорення їх лише закону є таємниця наради суддів. Вона має важливе
значення для прийняття судом рішень за своїм внутрішнім переконанням і
покликана слугувати недопущенню стороннього впливу на суддів при
постановленні вироку.

Таємниця наради дозволяє суддям вільно висловлювати свою думку з
будь-якого питання, що розглядається, відстоювати її, наводити
аргументи, голосувати за те рішення, яке суддя вважає правильним. Як
зазначає Ю.М.Грошевий, процес формування переконання не лише грунтується
на дослідженні зібраних доказів, але й є виразом особистої позиції
судді, його етичних поглядів, професійної правосвідомості, вимог закону
[98, с.26].

Важливе значення має і та обставина, що кожний із суддів знає, що всі
його висловлювання і судження залишаться у таємниці, не стануть набуттям
широкого кола громадськості [65, с.56]. Під час наради і постановлення
вироку в нарадчій кімнаті можуть бути лише судді, які входять до складу
суду в даній справі. Присутність у нарадчій кімнаті запасних суддів
(запасних народних засідателів) або секретаря судового засідання та
інших осіб не допускається (ч. 1 ст. 322 КПК України; ч. 2 ст.386
проекту КПК України допускає лише окремі випадки присутності у нарадчій
кімнаті секретаря судового засідання – “Для надання технічної допомоги у
складанні вироку суд до нарадчої кімнати може запросити штатного
працівника суду”). Таємниця наради забезпечується також відсутністю
протоколу і розголошенням тільки результатів голосування, а не його ходу
(хто і за що голосував).

Відповідно до ст. 322 КПК України вирок постановляється в нарадчій
кімнаті – окремому приміщенні, спеціально обладнаному для забезпечення
таємниці наради суддів (наявність окремого входу, відсутність телефону
та інших засобів зв’язку). Однак на практиці, у реальному житті в
багатьох судах (особливо районних) таких кімнат немає. Тому досить часто
нарада проходить у кабінеті судді. У цих випадках розмова суддів по
телефону під час наради є недопустимою з будь-яких питань, як то
пов’язаних із розглядуваною справою, так і таких, що її не стосуються.
Такими є вимоги норм кримінально-процесуального закону і професійної
етики судді.

У нарадчій кімнаті судді обговорюють і вирішують питання, які перелічені
в ст.324 КПК України. Вони послідовно ставляться головуючим на
голосування, причому кожне питання у такій формі, щоб на нього можна
було дати лише позитивну (стверджувальну) чи негативну (заперечувальну)
відповідь. Нарада суддів проводиться з кожного питання, при цьому ніхто
із суддів не має права утримуватися від голосування при винесенні
рішення. Щоб усунути вплив особливого становища головуючого на інших
суддів, особливо на народних засідателів, закон зобов’язує його
голосувати останнім (ст. 325 КПК України).

Дотримання цього порядку в нарадчій кімнаті не фіксується в будь-якому
процесуальному документі і в силу таємниці наради суддів не може бути
перевірено вищестоящим судом при перегляді справи в апеляційному чи
касаційному порядку.

Законом установлені і межі повноважень вищестоящих судів при перевірці
обгрунтованості і законності винесених вироків нижчестоящих судів в
апеляційному і касаційному порядку (ст.ст. 367 і 398 КПК України
визначають підстави для скасування чи зміни вироку). В.Ф.Бохан вказує,
що вищестоящий суд, скасовуючи вирок, не вправі наперед вирішувати
питання про доведеність чи недоведеність вини обвинуваченого, про
належність чи неналежність доказів, про перевагу одних доказів перед
іншими і т. д. Це право надається тільки тим судам, які будуть
розглядати справи повторно. Таким чином, забезпечується можливість
вільно формувати переконання, що забезпечує їх незалежність [65, с.56].
Дане положення, як видається, не втрачає своєї актуальності і в наш час.

Вирок складається головуючим або одним із суддів (при колегіальному
розгляді справи) на підставі прийнятих складом суду рішень (всі питання
вирішуються простою більшістю голосів) щодо питань, зазначених у ст. 324
КПК України, і підписується всіма суддями. Суддя ж, який залишився у
меншості, має право викласти письмово свою окрему думку, яка
приєднується до справи, але оголошенню не підлягає (ст. 339 КПК
України).

З нашого погляду, окрема думка судді не може бути предметом таємниці
наради суддів. В іншому випадку з окремою думкою судді не могли б
ознайомлюватися судді вищестоящого суду і прокурор, оскільки закон не
робить для них будь-яких винятків, а вони самі не мають права порушувати
таємницю наради суддів (у нижчестоящому суді).

У даному випадку йдеться про офіційний процесуальний документ, складений
і підписаний суддею. Цей документ підтверджує спірність прийнятого
рішення. Більше того, у ст. 322 КПК України (“Таємниця наради суддів”)
окрема думка судді не згадується. Про неї йде мова у ст. 339 КПК
України, яка прямо передбачає, що окрема думка судді приєднується до
справи.

Жодних винятків із правила про таємницю наради суддів у КПК України не
передбачено. Але в процесуальній літературі висловлені міркування про
наявність таких винятків.

Так, М.С.Строгович вважав, що єдиний виняток із правила про таємницю
наради суддів допускається лише у випадках, коли ведеться провадження по
обвинуваченню одного із суддів у зловживанні при постановленні вироку
[228, с.336-337]. На думку авторів Науково-практичного коментаря КПК
України, виняток із загального правила про таємницю наради суддів
“становить лише випадок, коли при розслідуванні в порядку ст. 400-8 КПК
зловживання судді, який брав участь у винесенні вироку, як нововиявленої
обставини (п. 2 ч. 1 ст. 400-5 КПК), інші судді допитуються слідчим
також про позицію, яку займав той суддя при постановленні вироку у
нарадчій кімнаті” [173, c.427].

Видається, що ці міркування заслуговують на увагу з урахуванням випадків
зловживання судді під час колегіального провадження у справі (у тому
числі й при постановленні вироку). Тут виникає потреба виявити всіх
винних осіб з числа суддів, які брали участь у постановленні завідомо
неправосудного вироку, та з’ясувати при цьому ступінь їх вини з метою
індивідуалізації притягнення до відповідальності (можливо і
кримінальної).

У зв’язку з цим, слід погодитися з позицією З.В.Макарової, яка допускає
можливість оголошення відомостей, що складають таємницю наради суддів,
“лише в закритому судовому засіданні або в закритому засіданні
кваліфікаційної колегії суддів із забезпеченням недопустимості
розголошення таких відомостей” [157, с.158].

Саме тому у пропозиції І.Смолькової про наділення “імунітетом свідка”
суддів, народних і присяжних засідателів щодо обставин обговорення в
нарадчій кімнаті питань, які виникли при винесенні вироку (ухвали,
постанови, вердикту) [222, с.5], необхідно обумовити виняток: “…у
випадку провадження у справі про постановлення суддею (суддями) завідомо
неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови” . Відповідно, ч. 1
ст. 69 КПК та ст. 141 проекту КПК України слід доповнити таким пунктом:
“Не можуть бути допитані як свідки:

…) судді, народні засідателі і присяжні – про міркування, що
висловлювались у нарадчій кімнаті при винесенні вироку (постанови,
ухвали), за винятком випадків провадження у справі про постановлення
суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або
постанови (ст. 375 КК України).”

Пряма вказівка на можливість проведення закритого судового засідання (за
мотивованою ухвалою суду) міститься в кримінально-процесуальному
законодавстві й “у разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб,
взятих під захист” (ч. 2 ст.20 КПК України, ст. 16 Закону України “Про
забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному
судочинстві” [34]).

Юристи – теоретики і практики – неодноразово звертали увагу на проблему
захисту жертв, свідків злочину та інших осіб, які сприяють правосуддю,
від примушення з боку злочинців до відмови від дачі показань, від
виконання інших кримінально-процесуальних обов’язків. Проблема
посткримінального впливу існує як в Україні, так і в інших країнах, а в
останнє десятиріччя вона все більше загострюється. Причини цього –
подальша професіоналізація злочинності, розвиток її організованих форм,
ряд інших факторів [66, с.27].

Однією з найпоширеніших причин відмови індивіда від звернення за судовим
захистом, від виконання покладених на нього процесуальних обов’язків є
обгрунтоване занепокоєння за своє життя, власність, життя і здоров’я
його близьких родичів внаслідок погроз насильством та іншими
протиправними діями з боку злочинців. Як зазначає В.Комісаров, сучасний
стан кримінального судочинства поряд з іншими факторами призвів до того,
що “більшість громадян небезпідставно залякані. Вибіркове опитування
свідків і потерпілих показує, що побоювання помсти з боку злочинців, їх
родичів, друзів бере верх над почуттям громадянського обов’язку” [121,
с.33].

Показовим у цьому плані може бути випадок, що мав місце в реальному
житті і був описаний у літературі:

“Як і в будь-якій кримінальній справі, крім підозрюваних у вчиненні
злочину, були ще й свідки. Але от на них ніби напав якийсь мор…

Заготівельник В.Посомков після допитів, на яких назвав немало імен,
попав під електричку. Серед названих ним був і завідуючий складом
А.Китайчик – молодий чоловік, який займався спортом. Невдовзі після
цього він помирає… від серцевого нападу. З тієї ж причини настала смерть
його співробітника А.Рибакова. Заготівельник Г.Абдюханов, який фігурує в
справі як свідок, повісився за досить дивних обставин. У літаку помер
директор ТЗП “Фрунзенское” Б.Пісьман – знову серцевий напад. Заступник
управляючого трестом С.Птоян, який неодноразово згадувався в справі,
викинувся з вікна… Закінчила трагічний список заготівельник
А.Золотаревська – вона померла від давнього цирозу печінки. У результаті
слідство втрачає сімох свідків. Інші свідки, звичайно, відмовились від
того, що говорили раніше. Чому – здогадатися не важко…” [204, с.115].

Дана справа розглядалася у 1986 році. Однак у наш час підвищення рівня
криміналізації суспільства подібні випадки не порідшали, а навпаки –
стали мало не буденним явищем у слідчо-прокурорській та судовій
практиці.

Так, у сумнозвісній справі про вбивство донбаського журналіста
І.Александрова свідком проходив відомий адвокат О. До того ж, за
офіційною версією слідства, замах планувався саме на його життя – як
помста за професійну діяльність. Цілком логічно, існували побоювання за
його безпеку. Тому слідчий, який вів справу, виніс постанову про
забезпечення О. та його родини охороною. Однак у райвідділі міліції О.
фактично примусили відмовитися від охорони, мотивуючи це елементарним
браком працівників, коштів, транспорту і паливно-мастильних матеріалів
[146, с.12].

Особливого значення у контексті даного дослідження займає “Декларація
основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою”
(прийнята 29 листопада 1986 р. резолюцією 48/34 Генеральної Асамблеї
ООН). У преамбулі резолюції про причини, що викликали необхідність
прийняти дану Декларацію, сказано: “Жертвам злочинів, а також нерідко їх
сім’ям, свідкам та іншим особам, що надають їм допомогу, несправедливо
завдається шкода, тілесні ушкодження або збитки їх власності і що, крім
того, вони можуть піддаватися обмеженню при наданні допомоги судовому
переслідуванню правопорушників” [4].

У Декларації (п. 6 d) подається рекомендація про вжиття заходів “для
зведення до мінімуму незручностей для жертв, охорони їх особистого життя
у тих випадках, коли це необхідно, і забезпечення захисту від
залякування і помст”. Звертає на себе увагу така коротка редакція п. 6
d, її загальний характер, відсутність вказівок на механізми реалізації
(слід зазначити, що й інші міжнародно-правові акти у даній сфері носять
не менш декларативний, загальний характер [68, с.100-109]). Однак це не
свідчить про малозначність проблеми правового забезпечення захисту осіб,
які сприяють правосуддю, і їх близьких. Як зазначає І.І.Лукащук, “в
міжнародному праві… здавна утвердилось правило, згідно з яким вибір
способів здійснення його норм залишається на розсуд держави” [238,
с.14].

Закритий судовий розгляд у якості захисного заходу використовується в
Італії, Німеччині, інших країнах, що відповідає ч. 1 ст. 14 Міжнародного
пакту про громадянські і політичні права [197, с.42-43] і п. 1 ст. 6
Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод
(ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року) [6], де сказано:
“… преса і публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього
судового розгляду або якоїсь його частини… якщо на думку суду, в
особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам
правосуддя”. Під порушенням інтересів правосуддя розуміється в тому
числі посткримінальний вплив; якраз в інтересах правосуддя визнано
допустимим закрите слухання “для захисту свідків, які відчувають великий
страх” (Тлумачення міжнародних норм справедливості судового розгляду
Європейською комісією і Судом з прав людини) [91, с.53; 69, с.50].

Г.І.Чангулі піддає критиці саму конструкцію розглядуваної підстави
обмеження гласності у ст. 20 КПК України, вказуючи на її юридичну
незавершеність і невизначеність: “…в законодавстві європейських країн не
зустрічаються процесуальні норми, які б обмежували дію принципу
гласності з приводу такого широкого мотиву, як забезпечення безпеки
потерпілих, свідків і близьких їм людей” [257, с.64].

З одного боку, така думка видається правильною – потреба у детальній
регламентації підстав застосування заходів безпеки певного виду
(конкретно) є безперечною, але з іншого, – не слід забувати про те, що
ст. 20 КПК України вміщує норми-принципи, а тому не може передбачати
деталізованих процедурних норм, характерних для Особливої частини КПК.

В юридичній літературі підкреслюється недостатність такого заходу
безпеки як закритий судовий розгляд для забезпечення нерозголошення
відомостей про підзахисну особу [70, с.183]. У практиці застосування
заходів безпеки як у закордонних державах, так і в Україні існують такі
з них, які мають набагато більший забезпечувальний ефект і у рамках
проведення відкритого судового засідання: допит підзахисного при
знаходженні його поза залою судового засідання з використанням
відеотехнічних засобів (США, Великобританія, Франція, Бельгія та ін.);
демонстрація у залі суду відеозапису або оголошення показань, даних
підзахисною особою на стадії досудового розслідування без її виклику у
судове засідання (Україна, Росія, Англія, Данія, Швеція, ФРН); допит
підзахисного суб’єкта одним із суддів поза залою суду з подальшим
оголошенням отриманих показань у суді (Норвегія, Нідерланди, Швейцарія,
ФРН) та інші [70, с.179-236].

У практиці діяльності судів Івано-Франківської області майже не
застосовується проведення закритого судового засідання у випадках, коли
цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист. Так,
Надвірнянським районним судом Івано-Франківської області у 1998 році
розглядалась кримінальна справа про обвинувачення І. та К. у вчиненні
злочину, передбаченого ч. 2 ст. 144 КК України (1960 р.). Оскільки
потерпіла у справі мала підстави боятись незаконного впливу з боку
знайомих підсудних, органами досудового слідства було прийнято рішення
про зміну її прізвища, місця проживання та інших даних, які б давали
можливість встановити її особу. При розгляді справи суд обмежився
оголошенням у судовому засіданні показань потерпілої без її участі в
судовому засіданні, попередньо отримавши від неї заяву, в якій вона
настоювала на даних на досудовому слідстві показаннях [141].

В Івано-Франківському міському суді подібна практика застосування
заходів безпеки, не пов’язаних із проведенням закритого судового
засідання, щодо свіків є досить поширеною при розгляді справ про
обвинувачення у вчиненні злочинів, пов’язаних із незаконним обігом
наркотичних речовин.

Таким чином, питання допустимості проведення закритого судового процесу
як забезпечувального заходу при розгляді кримінальних справ повинно бути
вирішеним не у ст. 20 КПК України (ст. 12 проекту КПК України), а в
поточних нормах кримінально-процесуального законодавства. Однак більшої
чіткості потребує визначення розглядуваної підстави проведення закритого
судового засідання і у ст. 20 КПК України (ст. 12 проекту КПК України).
Тому доцільним видається їх доповнення словами – “…якщо при застосуванні
інших заходів безпеки повністю не забезпечується конфіденційність даних
про підзахисних осіб”.

На відміну від ст. 20 КПК, п. 2 ч. 3 ст. 12 проекту КПК України містить
перелік осіб, забезпечення безпеки яких може потребувати, на думку
авторів проекту, проведення закритого судового розгляду справи: “…коли
цього вимагають інтереси забезпечення безпеки працівників суду,
правоохоронних органів та осіб, що беруть участь у кримінальному
судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів”.

Стосовно ж відповідності редакції п. 2 ч. 3 ст. 12 проекту КПК України
Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ч. 1 ст. 14) та
Європейській Конвенції про захист прав людини та основних свобод (п. 1
ст. 6), звертають на себе увагу два моменти. Перший полягає у тому, що
проектом КПК необгрунтовано розширено число осіб, інтереси захисту яких
можуть вимагати закритого судового засідання. Це стосується працівників
суду, правоохоронних органів, членів їх сімей та близьких родичів.

Безперечно, працівники суду, правоохоронних органів та їх близькі родичі
згідно із Законом України “Про державний захист працівників суду і
правоохоронних органів” [27] підлягають захисту від посягання на їх
життя, здоров’я, житло і майно. Однак стаття 5 даного закону серед
спеціальних заходів забезпечення безпеки цих осіб не передбачає
закритого судового засідання, а стаття 10 закону визначає забезпечення
конфіденційності даних про осіб, взятих під захист: “За рішенням
органів, що забезпечують безпеку, прийнятим відповідно до їх
компетенції, може бути накладено тимчасову або постійну заборону на
видачу відомостей про місце проживання осіб, взятих під захист, та інших
відомостей про них адресними бюро, паспортними службами, підрозділами
державтоінспекції, довідковими службами АТС та іншими офіційними
інформаційно-довідковими службами” (ч. 1). Як бачимо, жодної вказівки на
забезпечення конфіденційності інших даних про підзахисних осіб –
працівників суду, правоохоронних органів та їх близьких родичів, – крім
засекречення вказаних відомостей, у законі немає. Тобто інформація про
участь у справі конкретних підзахисних осіб, які ведуть процес, є
відкритою. Тому немає жодних підстав для забезпечення конфіденційності
даних про цих осіб шляхом проведення закритого судового засідання.
Більше того, відомості про посадових осіб, які ведуть кримінальний
процес, мають бути відображені у матеріалах справи, зокрема, – у
процесуальних документах (наприклад, ст.ст. 85, 85-1, 87, 333, 377, 378,
400-2 КПК України).

На даний час існує інший ефективний спосіб захисту працівників суду та
правоохоронних органів під час судового розгляду справ, який не потребує
проведення закритого судового засідання. Так, наказом МВС України № 467
від 23 липня 1997 року створено спеціальні підрозділи міліції для
забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів, осіб, які
беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких
родичів. Одними із завдань працівників цих спецпідрозділів є особиста
охорона працівників суду, правоохоронних органів та інших осіб у разі
виникнення реальної загрози їх життю та здоров’ю (п. 7.3), охорона
громадського порядку та безпеки в приміщеннях судів під час розгляду на
судових засіданнях кримінальних справ про найбільш резонансні злочини
(п. 7.4) [40].

Якщо перший момент, який викликав зауваження до редакції п. 2 ч. 3 ст.
12 проекту КПК України, полягає у необгрунтованому розширенні кола осіб,
інтереси захисту яких можуть вимагати проведення закритого судового
засідання, то другий, навпаки, – вказує на значне звуження порівняно із
зарубіжним законодавством (наприклад, США), кола осіб, які можуть
піддаватися протиправному посткримінальному впливу з боку злочинців з
метою заставити учасників процесу відмовитися від сприяння судочинству,
а також із помсти за їх участь у процесі. До числа таких осіб проектом
КПК України віднесені особи, що беруть участь у кримінальному
судочинстві, члени їх сімей та близькі родичі. Подібне положення знайшло
своє закріплення і в п. 7 ч. 2 ст. 52-1 КПК України: “члени сімей та
близькі родичі осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, якщо
шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби
вплинути на учасників кримінального судочинства”.

Аналіз чинного законодавства України, зокрема КПК України (п. 11 ст. 32)
та ВТК України (ст. 39), дає підстави відносити до таких осіб батьків,
дітей, усиновителів, усиновлених, рідних братів і сестер, дідів, бабусь,
внуків, чоловіка та дружину. Однак на поведінку людей впливають почуття
кохання, дружби, відповідальності не тільки стосовно вищеперелічених
осіб. Як зазначає Л.В.Брусніцин, “духовні відносини, які не обумовлені
родинними зв’язками (їх правовою регламентацією), є однією із
детермінацій поведінки осіб, які беруть участь у
кримінально-процесуальній діяльності, внаслідок чого можливий вплив на
їх близьких з метою примусити відмовитися від такої участі” [71, с.83].

Закордонне законодавство враховує цю обставину. У США відповідно до
Закону від 12 жовтня 1984 року “Про посилення безпеки свідка”
захищаються не тільки родичі свідка, але і особи, які “тісно пов’язані”
із свідком, якщо вони опиняються у небезпеці через його участь у
судочинстві [70, с.37]. Ці особи включені у коло підзахисних і в
Німеччині (відповідно до прийнятого у 1998 році Закону “Про регулювання
питань забезпечення захисту свідків, яким загрожує небезпека”) [117,
с.75]. У Молдові при розробці закону про захист осіб, які сприяють
правосуддю, також передбачили захист не тільки родичів, але й інших
осіб, “через яких здійснюється тиск на учасників кримінального
судочинства” [210, с.99].

Відповідно до параграфу 52 КПК ФРН імунітетом свідка володіють заручені,
колишні чоловік і дружина, всі родичі по прямій лінії, до третього
коліна – по бічній лінії [239]; за КПК Франції – свояки, колишні
подружжя; згідно КПК Польщі – свояки, особи, які перебувають у фактичних
шлюбних відносинах, при цьому розлучення і відміна усиновлення не
припиняють дію імунітету свідка [109, с.58].

Наведені приклади із закордонного законодавства підтверджують наявність
того (духовного) тісного зв’язку, значимість якого, з одного боку,
обумовила надання вказаним суб’єктам імунітету свідка, а з іншого,
дозволяє, погрожуючи їм, спричинити ефективний вплив на їх близьких –
учасників кримінально-процесуальної діяльності.

Таким чином, слід погодитися з редакцією ч. 2 ст. 20 КПК України – “…у
разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист”, а
у п. “є” ст. 2 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть
участь у кримінальному судочинстві” та п. 2 ч. 3 ст. 12 проекту КПК
України – термін “близькі родичі” необхідно замінити терміном “близькі”.

Відповідно п. 2 ч. 3 ст. 12 проекту КПК України слід викласти так:

“2) коли цього вимагають інтереси забезпечення безпеки осіб, що беруть
участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких, якщо
при застосуванні інших заходів безпеки повністю не забезпечується
конфіденційність даних про підзахисних осіб”.

Стосовно ж детальнішої регламентації (конкретизації) цього положення
норми-принципу у поточних кримінально-процесуальних нормах, то вона, як
видається, вимагає посилання на законодавчо визначений перелік осіб, які
беруть участь у кримінальному судочинстві і потребують такого захисту
(пункти 1-6 ч. 2 ст. 52-1 КПК України), а також законодавчо визначений
перелік близьких осіб (за прикладом параграфу 52 КПК ФРН та КПК Франції
і Польщі) та вказівки на можливість застосування такого заходу безпеки
як розгляд справи у закритому судовому засіданні лише у випадках, коли
при застосуванні інших заходів безпеки повністю не забезпечується
конфіденційність даних про підзахисних осіб – учасників процесу
(зберігається реальна загроза розсекречення таких відомостей).

3.6. Обмеження гласності кримінального судочинства щодо розгляду справ
про злочини неповнолітніх

Згідно зі ст. 20 КПК закрите судове засідання може проводитися і у
справах неповнолітніх до 16 років. Закон, таким чином, допускає закриття
всього процесу, хоча в юридичній літературі існувала думка й про
диференційований підхід до вирішення цього питання. Так,
Г.М.Міньковський пропонував у випадках, коли обмеження гласності процесу
необхідно тільки для отримання відвертих (правдивих) показань
неповнолітнього підсудного, встановити можливість видалення судом
публіки тільки на час цього допиту [162, c.178].

З іншого боку, сучасні науковці-юристи більше схиляються до необхідності
проведення закритого судового засідання при розгляді справ про злочини
неповнолітніх у всіх випадках і повністю [89, с.58; 157, с.168].

Розв’язання цього питання потребує детальнішого обгрунтування з
психолого-педагогічних позицій та врахування специфіки підліткового
віку.

У загальному, підлітковий вік характеризується різкими якісними змінами,
що охоплюють всі сторони розвитку. Біологічно він відноситься до
препубертатного і пубертатного періодів, тобто етапу статевого
дозрівання і безпосередньо стосується часу інтенсивного, нерівномірного
розвитку і росту організму. Це визначає нерівномірність і значну
індивідуальну варіативність темпів розвитку (часові відмінності у
хлопчиків і дівчаток, акселерація і ретардація), суттєво впливає на
психофізіологічні особливості, функціональні стани підлітка (підвищена
збудливість, імпульсивність), викликає статевий потяг (часто
неусвідомлюваний) і пов’язані з цим нові переживання, потреби, інтереси
[205, с.265].

Динамічний характер психічного розвитку, несформованість основних
інтелектуальних структур обумовлюють ряд специфічно підліткових
труднощів, що відображається на всіх сторонах життєдіяльності підлітка.
У морально-етичному розвитку з цим пов’язані, зокрема, суперечності між
некритичним засвоєнням групових моральних норм, максималізм, перенесення
оцінки окремого вчинку на особистість у цілому [205, с.265; 107, с.314].

У віковій психології підлітковий вік розглядається як особлива
соціально-психологічна і демографічна група зі своїми установками,
специфічними нормами поведінки та ціннісними орієнтаціями, які утворюють
особливу підліткову субкультуру. Норми і цінності групи виступають для
підлітка як його власні, впливаючи на його морально-етичний та
соціальний розвиток. Певне розходження між нормами групи і нормами
“світу дорослих” виражає важливу потребу підлітка у самостійності,
особистій автономії. Разом із тим у підлітковому віці важлива не стільки
сама по собі можливість розпоряджатися собою, скільки визнання
оточуючими дорослими цієї можливості і принципової рівності із дорослими
з точки зору прав. При цьому підлітки продовжують очікувати від дорослих
допомоги і захисту [205, с.265-266]. Вказана суперечність підліткового
віку є одним із основних факторів, що визначає потребу у допуску на
закритий судовий розгляд справ про злочини неповнолітніх певних осіб
(педагогів, батьків, законних представників).

Як зазначають психологи, найбільш тяжкими для спілкування підлітків є
теми:

1) інтимність: знайомство з людьми, особливо протилежної статі,
спілкування з людьми;

2) впевненість: вміння постояти за свої права;

3) перебування у центрі уваги: виступ перед публікою, промова, інтерв’ю;

4) адекватна поведінка в незнайомій чи неформальній обстановці;

5) побоювання провалу чи відторгнення, що пов’язане із пониженням чи
порушенням самооцінки;

6) зіткнення зі стресом, агресією та інше [206, с.521-522].

Безперечно, що судове засідання для підлітка є стресовою психотравмуючою
ситуацією (особливо, враховуючи обвинувальне спрямування дій
представників протилежної сторони у процесі – прокурора, потерпілого,
цивільного позивача – при допиті неповнолітнього підсудного чи під час
промов у судових дебатах), яка ускладнена незнайомою обстановкою,
перебуванням у центрі уваги та виступом перед публікою.

У стресовій ситуації у підлітків загострюється тенденція до примітивних
способів психологічного захисту, які проявляються у таких формах:
реакція опозиції (бравадний, демонстративний характер дій, висловлювань,
який не є внутрішньомотивований), фрустрація у формі агресії чи
уникнення від спілкування (“втеча в себе” – замкнутість), реакція
відмови (непідкорення вимогам), реакція ізоляції (прагнення уникнення
негативних контактів) [211, с.111-112; 247, с.27]. Безпосередньо це може
проявитися у самообмові, “вигороджуванні” співучасників, взятті всієї
вини на себе, ненаданні інформації про виправдувальні чи пом’якшуючі
вину обставини. Що, у свою чергу, значно ускладнює процес встановлення
істини у справі і може призвести до судової помилки.

Тому ми погоджуємося із висновками Є.Полоцького та Е.Шейна про
несприятливий вплив відкритого судового розгляду на характер поведінки
неповнолітнього підсудного, які при цьому теж вказують, що в обстановці
публічного засідання неповнолітній часто закривається у собі або стає на
шлях бравування перед публікою [192, с.24].

Однозначно не можна стверджувати, що видалення публіки із зали суду
виключить можливість неадекватної поведінки неповнолітнього підсудного,
оскільки залишаються ще й інші фактори, які цьому сприяють (незнайома
обстановка, зіткнення зі стресом тощо). Але те, що присутність у
судовому розгляді сторонніх, а особливо осіб, які мали негативний вплив
на неповнолітнього раніше, може виступати чи не основним “каталізатором”
вибору ним неадекватного стилю поведінки (демонстративність, бравада,
замкнутість, агресія і т. п.), є очевидним. Таким чином, при проведенні
закритого судового засідання у справах про злочини неповнолітніх значно
зменшується ймовірність деструктивної поведінки підлітка, а в кінцевому
результаті – й судової помилки.

У зв’язку з цим, слід не погодитися з позицією В.В.Леоненка,
Г.І.Чангулі, М.І.Сірого та А.Й.Міллера, які зазначають, що перетворення
суду із органу, який веде боротьбу зі злочинністю, в орган, який
відправляє у повному розумінні цього слова правосуддя, розглядає
кримінально-правові спори у діловій, спокійній обстановці, у багатьох
випадках зніме і необхідність закривати залу засідання при слуханні
справ про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку [89,
с.58].

Крім того, усвідомлення неповнолітнім підсудним широкого розголошення
обставин вчиненого ним злочину може виступати додатковим психотравмуючим
фактором, який буде ускладнювати процес його подальшої соціалізації
(виховання) як при його звільненні від кримінальної відповідальності із
застосуванням примусових заходів виховного характеру, так і в умовах
відбування покарання у виховно-трудовій колонії для неповнолітніх.

Так, Е.Б.Мельникова зазначає, що “…гласність у рамках правосуддя в
кримінальних справах неповнолітніх повинна враховувати співвідношення
виховних (вплив відкритого судового засідання на неповнолітнього
підсудного) і охоронних функцій ювенальної юстиції. Приорітет слід
надавати функції охоронній (захист неповнолітнього від тої шкоди, яка
може бути йому нанесена відкритою формою ведення процесу), як це і
відбувається в кримінальному процесі у справах неповнолітніх у сучасному
світі. Порушення балансу гласності і конфіденційності у такому процесі
може призвести не до перевиховання неповнолітнього, а, навпаки, до
розвитку криміногенних ознак його особистості” [161, с.92-93].

Міжнародно-правові акти та досвід зарубіжних країн теж підтверджують
необхідність забезпечення конфіденційності у справах неповнолітніх [199,
с.10]. Зокрема, у ст. 8 Пекінських правил (Мінімальні стандартні правила
ООН щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх, 1985 р.)
закріплено право неповнолітнього на конфіденційність на всіх етапах
процесу, щоб уникнути заподіяння їй чи йому шкоди через непотрібну
гласність або через шкоду репутації. Там само зазначена і принципова
недопустимість публікацій, які би могли вказувати на особу
неповнолітнього правопорушника [7, с.62].

Заслуговує на увагу і пропозиція про допустимість у кримінальному
процесі закритого слухання у справах про злочини, вчинені особами у віці
від 16 до 18 років [89, с.58]. Однак, видається, що умовами такого
закриття зали суду повинні бути клопотання заінтересованих осіб, а також
обумовленість крайньою необхідністю в інтересах правосуддя, враховуючи
психологічні характеристики цього підсудного [159, с.30]. Така
необхідність може бути з’ясована як при провадженні досудового слідства,
так і в суді (при проведенні судово-психологічної експертизи).

Так, згідно з ч. 3 ст. 433 КПК України, в необхідних випадках для
встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його
розумової відсталості та з’ясування питання, чи міг він повністю
усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними,
повинна бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та
юнацької психології (психолог, педагог) або зазначені питання можуть
бути поставлені на вирішення експерта-психіатра. Причому неповнолітніми
вважаються особи, які не досягли вісімнадцятирічного віку (ч. 2 ст. 432
КПК України).

У даний час неповнолітні, обвинувачені в правопорушеннях, мають право на
таке ставлення, яке в повній мірі враховує їх вік, обставини і потреби,
але при цьому не обмежує і основні елементи загального права людини на
справедливий судовий розгляд, за винятком права на відкритий судовий
процес, від якого неповнолітні “відмовляються” заради захисту свого
особистого (приватного) життя. Однак з метою більш повного забезпечення
гарантій, передбачених у ст. 40 Конвенції про права дитини
(“Відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх правопорушників”) [5,
с.43], вже сьогодні слід ставити питання про необхідність спеціальної
підготовки для суддів, що будуть розглядати дані справи.

Для підготовки юристів у вузах передбачені певні дисципліни, які дають
майбутнім юристам мінімальні знання із загальної та юридичної
психології, частково вікової психології. Але спеціалісту цих знань вкрай
недостатньо для кваліфікованого розгляду та вирішення справ про злочини,
що вчинені неповнолітніми. Крім загальнопсихологічних характеристик
кожного вікового періоду, даним юристам необхідні спеціальні
психологічні знання не тільки про специфіку особистості
підлітка-правопорушника, але й про фактори, детермінанти і умови, що
сприяють деформації мотиваційної і поведінкової сфери підлітка та
призводять до асоціальної, деструктивної чи девіантної поведінки.

Такими факторами, на думку багатьох психологів, є:

– сфера життя, в якій склались конфліктні стосунки (сім’я, школа, друзі,
однокласники);

– умови мікросередовища, які сприяють десоціалізації підлітка
(неправильне сімейне виховання, емоційна холодність близьких, приниження
ними, недовіра, гіперопіка, конфлікти між батьками, статус у групі
тощо);

– індивідуальні властивості особистості самого підлітка, що сприяють
появі девіацій у поведінці (відставання в інтелектуальному розвитку,
неврівноваженість, психотравми дитинства, інфантилізм, акцентуації
характеру і т. п.);

– мотиваційні конфлікти (нереальний рівень домагань, неадекватна
самооцінка, завищені потреби, деформований світогляд тощо);

– мотиви девіантної поведінки (реакції протесту на вимоги сім’ї,
вчителів, егоцентризм, привернення уваги до себе і т. п.);

– цільові установки асоціальної поведінки, що проявляються у вигляді
певних соціальних ролей (організатор, член групи, мимовільний учасник…);

– специфіка емоційного реагування на конфліктну ситуацію (невротизація,
депресія, тривога, подавлення емоцій, агресія) [206, с.522; 76,
с.411-414].

За даними факторами можуть бути проведені спеціальні семінари, курси і
т. п. для юристів, які ведуть справи неповнолітніх (у першу чергу –
суддів, прокурорів і слідчих).

ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ

1. Доступність сприйняття ходу та результатів судового розгляду для
публіки, яка вже присутня у залі судового засідання, як ознака гласності
кримінального судочинства, обов’язково повинна бути доповнена
безпосередністю такого сприйняття.

2. Гласність кримінального судочинства не включає елементи процесу
розповсюдження розголошеної про судочинство у справі інформації. Цей
процес розміщений за межами кримінально-процесуальної сфери. А, отже, і
право будь-якої особи розповсюджувати все почуте і побачене на
відкритому судовому засіданні також не є складовою частиною гласності
кримінального судочинства.

3. Предмет гласності кримінального судочинства складає інформація, яка
безпосередньо пов’язана із реалізацією правових норм у судовій
діяльності. Але якщо на досудовому розслідуванні та постановленні вироку
в нарадчій кімнаті ця інформація повинна бути процесуально оформленою,
цілісною та завершеною, то в процесі судового розгляду вона, крім того,
може полягати і в розголошенні окремих показань, матеріалів, документів
тощо, тобто характеризуватися ще й повнотою та послідовністю.

4. Засади безпосередності, усності, змагальності, забезпечення
обвинуваченому права на захист і рівності учасників процесу набувають
першочергового значення у визначенні необхідності участі сторін та інших
суб’єктів кримінального процесу у судовому засіданні. Тому під гласністю
кримінального судочинства слід розуміти тільки загальну (зовнішню)
гласність. І в будь-якому випадку, гласність сторін не є елементом
змісту засади гласності кримінального судочинства.

5. З урахуванням вищенаведених ознак можна визначити гласність
кримінального судочинства як вид соціальної гласності, що полягає у
відкритості судочинства, надає всім громадянам право безпосередньо
знайомитися у доступній формі з його ходом, тобто отримувати з
можливістю розповсюдження інформацію, яка безпосередньо пов’язана з
реалізацією правових норм у сфері судочинства, характеризується
цілісністю і завершеністю при досудовому слідстві, а при судовому
розгляді – ще й повнотою та послідовністю.

6. Характерною особливістю українського процесуального права завжди,
окрім 30-50 рр. ХХ століття, була відкритість (прилюдність, гласність)
судочинства. Навіть у часи середньовіччя інститут прилюдності
судочинства не обмежувався так, як у західноєвропейських державах.

Засада прилюдності (гласності) була особливо притаманна звичаєвому
процесу в Україні. Повноту свого розвитку звичаєвий процес здобув у
громадських копних судах, які діяли до кінця XVIII ст. паралельно із
загальними судами.

Iсторiя розвитку радянського кримiнального процесу переконливо показала,
що закріплення засади гласності судової дiяльностi, навiть на
конституцiйному рiвнi, ще зовсiм недостатньо для послiдовного здiйснення
її на практицi.

7. Конституційна вимога гласного судового розгляду кримінальних справ
відповідає всім властивостям, загальним ознакам процесуального принципу
і входить до системи засад кримінального судочинства.

8. Засаду гласності кримінального судочинства можна визначити як
звернену до суду конституційно-правову вимогу про відкритий розгляд
справ, яка визначає спрямованість та напрямки реалізації певної групи
норм кримінального процесу, впливає на порядок провадження у справі на
різних стадіях, спрямована на реалізацію завдань кримінального
судочинства, є засобом формування громадської думки про судочинство,
підвищення соціальної активності громадян, рівня їх правової, моральної
та політичної культури, гарантією прав і законних інтересів громадян,
реалізації інших засад кримінального судочинства, має важливе
судоустрійне значення, а також порушення якої тягне застосування санкцій
(може бути підставою для скасування вироку).

9. Зміст засади гласності кримінального судочинства складають правові
вимоги, звернені безпосередньо до суду (процесуальний зміст), і
положення, які закріплюють права громадян (публіки), що виникають у
зв’язку з проведенням відкритого судового розгляду.

10. Хоча формулювання ч. 1 ст. 20 КПК України чітко вказує, що “розгляд
справ у всіх судах відкритий…”, судами воно розуміється буквально тільки
при розгляді справ по першій інстанції. Тому доцільною видається
пропозиція про деталізацію цієї норми.

Ч. 2 ст. 12 проекту КПК України слід викласти так: “Розгляд справ у всіх
судах першої, апеляційної, касаційної інстанцій, при перегляді судових
рішень у порядку виключного провадження і про застосування примусових
заходів медичного та виховного (щодо осіб у віці від 16 до 18 років)
характеру, а також при вирішенні питань, пов’язаних із виконанням
вироку, є відкритим…”.

11. Правило про прилюдність проголошення судових вироків повинно
поширюватись і на ухвали та постанови, якими закінчується розгляд
справи.

12. Щодо використання технічних засобів при фіксуванні судового процесу
висуваються дві умови: 1) вони не повинні заважати ходу судового
розгляду; 2)необхідно отримати дозвіл суду на їх використання. Перша
стосується абсолютно всіх технічних засобів, як диктофона, так і
стаціонарної апаратури (технічні засоби призначені для обслуговування
судового засідання, а не навпаки). Друга стосується фото- і кінозйомки,
теле-, відео- і звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури (без
транслювання судового засідання).

У проекті КПК України необхідно передбачити норму про заборону теле- і
радіотранляції із судових засідань. А стосовно матеріалів звуко-,
відеозапису чи кінозйомки, то їх використання у засобах масової
інформації слід проводити тільки для підготовки відповідних репортажів,
без будь-яких форм (часткової чи повної) трансляції судового процесу.

Таким чином, відповідне положення ч. 2 ст. 12 проекту КПК України слід
викласти у такій редакції: “Присутні на відкритому судовому засіданні
особи вправі робити письмові нотатки, вести стенограму і звукозапис без
застосування стаціонарної звукозаписуючої апаратури. Використання у залі
судового засідання звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури,
відеозапису, фото- і кінозйомки допускається з дозволу суду”.

13. Як видається, недоцільним є також окреме виділення у ч. 2 ст. 12
проекту КПК України серед присутніх осіб, які мають право на фіксацію
судового процесу технічними засобами, учасників судового розгляду,
оскільки це буде вносити непотрібні сумніви у тлумачення гласності
кримінального судочинства саме як “зовнішньої” гласності. До цього ж при
такому (запропонованому нами) викладі ч. 2 ст. 12 проекту КПК України не
виникатиме жодних підстав для обмеження учасників процесу у здійсненні
зазначеного права фіксації відкритого судового засідання.

14. Що ж стосується ч. 6 ст. 12 проекту КПК України – “Перебіг судового
процесу повністю фіксується технічними засобами”, то вона має бути
виділена в окрему статтю або ж поміщена у ст. 7 проекту КПК України
(“Законність”) як гарантія законності, прав і законних інтересів осіб,
які беруть участь у кримінальному судочинстві.

15. Розглянувши правові аспекти організації та функціонування інститутів
участі громадськості у здійсненні правосуддя, ми приходимо до наступних
висновків:

– хоча інститути громадської поруки (як запобіжного заходу і форми
звільнення від кримінальної відповідальності) значно розширюють сферу
реалізації засади гласності кримінального судочинства, їх збереження у
новому КПК України є недоцільним і буде позначатися цілою низкою
негативних факторів – складність у застосуванні, низька ефективність
щодо поставлених перед ними завдань, загроза незалежності суддів
внаслідок прямого впливу на них громадської думки;

– цілком виправдана відмова нашого законодавця від звітності народних
засідателів та прирівнення процесуального статусу народних засідателів і
присяжних до статусу професійних суддів (із забезпеченням їм відповідних
гарантій незалежності та неупередженості у здійсненні правосуддя) не
дозволяють нам виділити будь-яких положень у цих інститутах, які можна
було б віднести до змісту засади гласності кримінального судочинства.

Отже, участь народу у здійсненні правосуддя і гласність кримінального
судочинства – це окремі кримінально-процесуальні засади, які мають
різний зміст. І якихось спільних положень у змісті чи реалізації цих
засад ми не знаходимо. Ми можемо говорити тут лише про взаємодію цих
засад кримінального процесу задля здійснення завдань кримінального
судочинства.

А підвищений інтерес громадськості, який викликатимуть судові процеси за
участю народних засідателів і суду присяжних, можна розглядати тільки як
засіб (умову) підсилення гласності правосуддя.

16. Видається, що більш демократичним буде встановлення порядку
формування корпусу народних засідателів шляхом їх обрання на
альтернативній основі за місцем проживання громадян таємним
голосуванням. Тоді, і тільки тоді народні засідателі будуть
представниками громадськості – виразниками інтересів якомога ширшого
кола людей, носіями громадської правової ідеології. Цей порядок має бути
єдиним для виборів народних засідателів у всі суди. Інша річ, що
висування кандидатів у народні засідателі може проходити як за місцем
роботи, так і за місцем проживання громадян, а також з ініціативи самого
суду як це передбачено у ч. 3 ст. 65 Закону України від 7.02.2002 р.
“Про судоустрій України”.

17. Враховуючи і народних засідателів, і присяжних (за умови
запровадження англо-американської моделі суду присяжних), ми зможемо
констатувати наявність у нас свого роду змішаної моделі участі
громадськості у здійсненні правосуддя. Участь народних засідателів буде
відповідати континентальній моделі, а суд присяжних –
англо-американській.

18. Систему таємниць у кримінальному судочинстві можна зобразити
наступним чином:

І. Таємниці особистого і сімейного життя громадян:

1) особисті (недовірені) таємниці – таємниця особистої документації і
відомості інтимного характеру про особу;

2) професійні (довірені) таємниці – адвокатська, судового захисту та
представництва, сповіді, діяльності психолога, нотаріальна, медична,
банківського вкладу, страхування, кореспонденції (що передається
засобами зв’язку), усиновлення, голосування та при умові закріплення в
законодавстві – податкова (декларування доходів).

ІІ. Таємниці у сфері підприємницької діяльності – відомості, які
складають банківську, комерційну таємницю (у тому числі таємницю
страхування), а також інші відомості конфіденційного характеру у сфері
підприємництва.

ІІІ. Державна та службова таємниці.

IV. Таємниці слідства і судочинства – дізнання і досудового слідства;
конфіденційні відомості, які оголошувалися і досліджувалися у закритому
судовому розгляді; таємниця наради суддів; конфіденційна інформація про
особу, яка бере участь у кримінальному судочинстві і щодо якої
здійснюються заходи забезпечення безпеки.

V. Конфіденційні відомості про хід судового розгляду окремих категорій
справ – про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості
людини та про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку (в
окремих випадках – вісімнадцятирічного).

19. П. 1 ч. 1 ст. 69 КПК та п. 1 ст. 141 проекту КПК України після слів
“адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на
надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, …”
слід доповнити словами “…їх помічники та члени технічного персоналу, …”.

20. П. 1 ст. 69 КПК України (п. 1 ст. 141 проекту КПК України) слід
доповнити словами: “…, та у визначеному нею обсязі;…”.

21. У випадку притягнення адвоката до відповідальності (кримінальної чи
дисциплінарної) президія колегії адвокатів чи суд зобов’язані вжити
заходів до того, щоб довірена адвокату таємниця була збережена. Справа у
такому випадку повинна слухатись у закритому судовому засіданні, а також
іншим суддею (складом суду), ніж у справі, в якій цей адвокат здійснював
судове представництво. Однак і в цих випадках не можна допускати
розголошення тих обставин, які були довірені чи стали відомі адвокату
при наданні юридичної допомоги, а коли дана справа вже була розглянута у
суді – тих обставин, які не стали відомими для суду та інших суб’єктів
кримінального процесу.

22. Основну правову та економічну мету громадянина при укладенні
договору банківського вкладу складають: а) забезпечення збереження
кількості грошових коштів, недопущення її зменшення внаслідок,
наприклад, крадіжки – ця мета досягається у результаті повернення банком
суми вкладу; б) забезпечення збереження купівельної спроможності грошей
вкладника (якості його грошових засобів, яка може знизитися через
інфляцію) – ця мета досягається через виплату відсотків на суму вкладу.
Іншими словами, основна мета громадянина-вкладника – збереження своїх
грошових коштів (а не отримання прибутку).

Таким чином, таємниця банківського вкладу громадян набуває специфічних
ознак, що дозволяє відносити її до таємниці особистого і сімейного життя
людини.

23. На відміну від існуючої в юридичній літературі позиції про
віднесення таємниці кореспонденції (що передається засобами зв’язку) до
особистих (недовірених) таємниць, ми констатуємо існування довірчого
характеру відносин між користувачами та операторами засобів зв’язку.
Визначального значення тут набуває не тільки сам факт ознайомлення з
конфіденційною інформацією, а й реальна можливість ознайомлення з нею.

Отже, таємниця кореспонденції, що передається засобами зв’язку, є видом
професійної таємниці і полягає у довіренні громадянами певної інформації
або забезпечення її технічного захисту працівникам підприємств зв’язку з
метою задоволення потреби вільного обміну інформацією.

24. Відповідальність за організацію голосування, забезпечення таємниці
волевиявлення виборців, обладнання приміщень і підтримання у них
необхідного порядку несуть члени дільничної виборчої комісії. Таким
чином, створюються довірчі відносини між громадянами і членами виборчих
комісій з приводу забезпечення таємниці голосування. Це вимагає
забезпечення охорони таємниці голосування і під час судового розгляду
справ за ст. 159 КК України. В інших випадках таємниця голосування
набуває в кримінальному судочинстві статусу абсолютної, тобто не
підлягає розголошенню взагалі.

25. Що стосується порядку розсекречування відомостей, які складають
комерційну, банківську і таємницю страхування, для розгляду їх у
відкритому чи закритому судовому засіданні, то він повинен бути єдиним
для цих інститутів: з одного боку – відомості, які підпадають під
перелік, встановлений постановою Кабінету Міністрів України “Про перелік
відомостей, що не становлять комерційної таємниці”, повинні розглядатись
у відкритому судовому засіданні; з іншого – комерційна, страхування чи
банківська таємниця правомірних її власників потребує охорони й у сфері
кримінального судочинства, що забезпечується проведенням закритого
судового розгляду певної кримінальної справи.

26. Предмет службової таємниці становлять відомості, що є конфіденційною
інформацією інших осіб, але стали відомі представникам державних органів
і органів місцевого самоврядування у зв’язку з виконанням ними службових
обов’язків. Тобто службова таємниця не набуває якогось особливого
самостійного змісту, а слугує (обслуговує) захисту іншої таємної
інформації, що потрапила у сферу діяльності державних органів.
Відповідальність за розголошення службової таємниці повинна визначатися
у кожному конкретному випадку згідно з нормами, що встановлюють
відповідальність за розголошення конфіденційної інформації певного виду
(державної, комерційної чи банківської таємниці, таємниці телефонних
розмов та поштово-телеграфної кореспонденції, усиновлення і т.д.).

Винятком із цього правила може бути тільки група таємниць у сфері
судочинства: з одного боку, ця діяльність (дізнання, досудове слідство і
здійснення правосуддя) є державною діяльністю, але з іншого, – згадані
таємниці не є державними.

27. Однозначно не можна стверджувати, що видалення публіки із зали суду
виключить можливість неадекватної поведінки неповнолітнього підсудного,
оскільки залишаються ще й інші фактори, які цьому сприяють (незнайома
обстановка, зіткнення зі стресом тощо). Але те, що присутність на
судовому розгляді сторонніх, а особливо осіб, які мали негативний вплив
на неповнолітнього раніше, може виступати чи не основним “каталізатором”
вибору ним неадекватного стилю поведінки (демонстративність, бравада,
замкнутість, агресія і т. п.), є очевидним. Таким чином, при проведенні
закритого судового засідання у справах про злочини неповнолітніх значно
зменшується ймовірність деструктивної поведінки підлітка, а в кінцевому
результаті – й судової помилки.

Крім того, усвідомлення неповнолітнім підсудним широкого розголошення
обставин вчиненого ним злочину може виступати додатковим психотравмуючим
фактором, який буде ускладнювати процес його подальшої соціалізації
(виховання) як при його звільненні від кримінальної відповідальності із
застосуванням примусових заходів виховного характеру, так і в умовах
відбування покарання у виховно-трудовій колонії для неповнолітніх.

28. З урахуванням ступеня довіри щодо надання конфіденційної інформації
у відносинах між особою та представниками певних професій, а саме –
абсолютного характеру певних професійних таємниць, пункти 1 і 2 ч. 1 ст.
69 КПК та 1 і 2 ст. 141 проекту КПК України слід замінити такими
пунктами:

“Не можуть бути допитані як свідки:

1) адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право
на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи,
їх помічники та члени технічного персоналу, а також психологи (крім
випадків залучення їх до участі у судочинстві як спеціалістів чи
експертів) – з приводу того, що їм довірено або стало відомо при
здійсненні професійної діяльності;

2) захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого,
представник потерпілого, позивача, відповідача – про обставини, які
стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або
довірителям;

3) нотаріуси – з приводу того, що їм довірено або стало відомо при
наданні юридичних консультацій для вчинення нотаріальних дій і не
відображено в нотаріально посвідчених документах;

4) лікарі та інші медичні працівники – про обставини особистого і
сімейного життя хворого, які стали відомими їм при наданні медичної
допомоги за місцем проживання хворого чи довірені ним;

5) священнослужителі – з приводу того, що стало їм відомо на сповіді
громадян;

6) судді, народні засідателі і присяжні – про міркування, що
висловлювались у нарадчій кімнаті при винесенні вироку (постанови,
ухвали), за винятком випадків провадження у справі про постановлення
суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або
постанови (ст.375 КК України)”.

Крім того, статті 69 КПК та 141 проекту КПК України слід доповнити
частинами, відповідно, третьою і другою такого змісту:

“Особи, зазначені у пунктах 2-4, з приводу вказаних довірених відомостей
можуть бути звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю
особою, що довірила їм ці відомості, та у визначеному нею обсязі”.

29. Виключити з переліку осіб, забезпечення безпеки яких може
потребувати проведення закритого судового розгляду справи (п. 2 ч. 3 ст.
12 проекту КПК України), працівників суду, правоохоронних органів,
членів їх сімей та близьких родичів.

Слід погодитися з редакцією ч. 2 ст. 20 КПК України – “…у разі, коли
цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист”, а у п. “є”
ст. 2 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у
кримінальному судочинстві” та п. 2 ч. 3 ст. 12 проекту КПК України –
термін “близькі родичі” необхідно замінити терміном “близькі”.

Відповідно п. 2 ч. 3 ст. 12 проекту КПК України слід викласти так:

“2) коли цього вимагають інтереси забезпечення безпеки осіб, що беруть
участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких, якщо
при застосуванні інших заходів безпеки повністю не забезпечується
конфіденційність даних про підзахисних осіб”.

30. Як видається, редакція ч. 3 ст. 12 проекту КПК України (за винятком
п. 2) є правильною і не потребує змін чи доповнень, враховуючи й те, що
дана норма є загальною нормою-принципом.

У зв’язку з цим викликає сумнів доцільність вміщення частини 4 у ст. 12
проекту КПК України: “4. Особисті нотатки, листи, записи особистих
телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень можуть бути
оголошені у відкритому судовому засіданні тільки за згодою особи, яка
вела записи, листувалась, робила чи одержувала повідомлення, вела
телефонні чи інші розмови. В іншому випадку ці докази досліджуються в
закритому судовому засіданні”.

Якщо таємниця особистої документації та кореспонденції, що передається
засобами зв’язку, поставлені під охорону закону, то не має сенсу
надавати їм особливого статусу порівняно з іншими охоронюваними законом
таємницями і вводити до ст. 12 проекту КПК України. При необхідності ж
проведення закритого судового розгляду з метою охорони цих таємниць суди
посилатимуться у своєму рішенні на п. 1 ч. 3 ст. 12 проекту КПК України
та відповідну спеціальну норму, яка регулюватиме порядок вирішення
питання про проведення закритого засідання у згаданих випадках.

31. Ст. 20 КПК та ст. 12 проекту КПК України “Гласність і відкритість
судового розгляду” слід викласти у такій редакції:

“1. Розгляд справи в суді здійснюється гласно. Ніхто не може бути
позбавлений інформації про час і місце розгляду справи та про прийняте у
ній рішення.

2. Розгляд справ у всіх судах першої, апеляційної, касаційної інстанцій,
при перегляді судових рішень у порядку виключного провадження і про
застосування примусових заходів медичного та виховного (щодо осіб у віці
від 16 до 18 років) характеру, а також при вирішенні питань, пов’язаних
із виконанням вироку, є відкритим.

3. Присутні на відкритому судовому засіданні особи вправі робити
письмові нотатки, вести стенограму і звукозапис без застосування
стаціонарної звукозаписуючої апаратури. Використання у залі судового
засідання звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури,
відеозапису, фото- і кінозйомки допускається з дозволу суду.

4. Розгляд справи в закритому судовому засіданні допускається за
рішенням суду:

1) коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення
охоронюваної законом таємниці;

2) коли цього вимагають інтереси забезпечення безпеки осіб, що беруть
участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких;

3) у справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку;

4) у справах про злочини проти статевої свободи та статевої
недоторканості людини;

5) з метою запобігання розголошення відомостей про інтимні сторони життя
особи чи таких даних, що принижують гідність особи.

5. Розгляд справи в закритому судовому засіданні здійснюється з
додержанням усіх правил судочинства, встановлених цим Кодексом. Рішення
про розгляд справи в закритому судовому засіданні може стосуватись
всього судового розгляду чи окремих його частин.

6. Вироки, ухвали і постанови, якими закінчується розгляд справи, у всіх
випадках проголошуються прилюдно”.

32. Ст. 121 КПК та ст. 218 проекту КПК України слід викласти у такій
редакції:

Стаття 121 (218). “Недопустимість розголошення даних дізнання і
досудового слідства”.

“Дані дізнання і досудового слідства можуть бути розголошені лише з
дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого або прокурора і в тому
обсязі, у якому вони визнають за можливе, з урахуванням завдань
розслідування, прав і законних інтересів учасників процесу.

Забороняється розголошувати дані дізнання і досудового слідства, які
можуть слугувати в подальшому підставою для проведення закритого
судового розгляду справи згідно з чч. 1 і 2 ст. 20 (ч. 2 ст. 12) цього
Кодексу.

Особа, яка провадить дізнання, слідчий або прокурор у письмовій формі
попереджають свідків, потерпілого, позивача, відповідача, захисника,
експерта, спеціаліста, перекладача, понятих, а також інших осіб, які
присутні при провадженні слідчих дій, про їх обов’язок не розголошувати
без дозволу даних дізнання і досудового слідства та про кримінальну
відповідальність у разі порушення цього обов’язку за ст. 387 КК України.

У необхідних випадках у протоколі слідчої дії або іншому документі
зазначається про відсутність такого попередження чи дозвіл на
розголошення даних дізнання і досудового слідства у визначеному особою,
яка провадить дізнання, слідчим або прокурором обсязі”.

33. КПК та проект КПК України слід доповнити такою нормою:

“Недопустимість розголошення даних закритого судового засідання”.

“При розгляді справи повністю або частково у закритому судовому
засіданні головуючий попереджає всіх осіб, які беруть участь у справі,
про недопустимість розголошення відомостей, що будуть оголошуватися і
досліджуватися у закритому судовому розгляді, і про відповідальність за
статтею Кримінального кодексу України, відповідною до виду розголошеної
конфіденційної інформації, про що робиться відмітка у протоколі судового
засідання і відбирається підписка”.

34. На розвиток (конкретизацію) ч. 4 ст. 12 проекту КПК України слід в
окремій нормі законодавчо закріпити вичерпний перелік підстав можливого
призначення розгляду кримінальних справ у закритому судовому засіданні:

– коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення
особистих (недовірених) таємниць – таємниці особистої документації і
відомостей інтимного характеру про особу;

– коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення
професійних (довірених) таємниць – медичної (крім відомостей про
захворювання алкоголізмом, наркоманією чи токсикоманією особи, яка
обвинувачується у вчиненні злочину, та справ про застосування примусових
заходів медичного характеру), кореспонденції (що передається засобами
зв’язку), усиновлення, голосування (у справах про розголошення таємниці
голосування), службової, а також при дотриманні умов правомірності їх
охорони – нотаріальної, банківського вкладу, страхування та – за умови
закріплення в законодавстві – податкової (декларування доходів);

– коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення
професійних (довірених) таємниць – судового захисту та представництва,
адвокатської (адвокатів та інших фахівців у галузі права, які за законом
мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням
юридичної особи, їх помічників та членів технічного персоналу),
діяльності психолога, нотаріальної (відомості, які довірені нотаріусу
при наданні ним юридичних консультацій для вчинення нотаріальних дій і
не відображені в нотаріально посвідчених документах), медичної (про
обставини особистого і сімейного життя хворого, які стали відомими при
наданні медичної допомоги за місцем проживання хворого чи довірені ним)
– якщо суб’єкти вказаних таємниць звільнені від обов’язків зберігати
професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;

– коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення
таємниць у сфері підприємницької діяльності – банківської, комерційної
(у т. ч. страхування), інших відомостей конфіденційного характеру у
сфері підприємництва – при дотриманні умов правомірності їх охорони;

– коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення
державної таємниці;

– у випадках провадження в справі про постановлення суддею (суддями)
завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 375
КК України) – при дослідженні міркувань суддів, народних засідателів і
присяжних, що висловлювались у нарадчій кімнаті при винесенні
неправосудного вироку (рішення, ухвали);

– коли цього вимагають інтереси забезпечення безпеки осіб, які беруть
участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких, якщо
при застосуванні інших заходів безпеки повністю не забезпечується
конфіденційність даних про цих осіб;

– коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення
конфіденційних відомостей про хід судового розгляду окремих категорій
справ – про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості
людини і про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку (в
окремих випадках – вісімнадцятирічного).

35. Пропозиції до Кримінального кодексу України:

– оскільки розголошення таємниці сповіді виходить за рамки внутрішньої
діяльності церкви, ця таємниця потребує кримінально-правового захисту;

– чинний КК України при встановленні відповідальності за розголошення
державної таємниці не враховує ступінь секретності розголошеної
інформації, який, як видається, визначає ступінь суспільної небезпеки
діянь даної групи. У зв’язку з цим ст.328 КК України слід розділити на
частини залежно від того, якого ступеня секретності відомості (що
складають державну таємницю) було розголошено;

– для усунення можливих зловживань із застосуванням ст. 121 КПК України
видається за доцільне ст. 387 КК України доповнити частиною 2 такого
змісту: “Не вважається розголошенням даних дізнання і досудового
слідства звернення до правоохоронного органу чи суду із заявою (іншим
повідомленням) про порушення службовою особою органів розслідування
вимог закону, а також прав і законних інтересів учасників
розслідування”.

________________________

Право тільки тоді має цінність для особи, суспільства і держави, якщо
воно реалізується. Особливість реалізації норм-принципів полягає як у
можливості прямого застосування диспозиції цієї норми, так і в
опосередкованій реалізації положень, закріплених нею, через застосування
норм, які деталізують чи конкретизують її зміст. Саме тому необхідно
розробити спеціальні норми, які б детально визначали (регулювали)
вирішення судом питання про відкритий чи закритий судовий розгляд з
урахуванням засадничих положень ст. 12 проекту КПК України, системи
таємниць у кримінальному судочинстві та особливостей окремих категорій
кримінальних справ.

Сподіваємось, що висновки і пропозиції даної роботи будуть враховані в
процесі подальшого розширеного закріплення засади гласності
кримінального судочинства та підстав її обмеження у
кримінально-процесуальному законодавстві України.

нормативно-правові акти

Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. – К.: Право, 1996. – 128 с.

Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена Генеральною
Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. в Парижі // Права людини. Міжнародні
договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко. – 2-е
вид. – К.: Юрінформ, 1992. – 200 с.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Прийнятий
Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. в Парижі // Права людини.
Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К.
Качуренко. – 2-е вид. – К.: Юрінформ, 1992. – 200 с.

Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів і
зловживання владою (прийнята 29 листопада 1986 р. резолюцією 48/34
Генеральної Асамблеї ООН) // Дос. A/CONF. 144/ INF.2.1990, 11 may.

Конвенция о правах ребенка // Сборник международных стандартов и норм в
области правосудия в отношении несовершеннолетних.– М.:ЮНИСЕФ,1998.–
С.23-50.

Конвенція про захист прав людини та основних свобод // Бюлетень Центру
інформації та документації Ради Європи в Україні. – 1998. – №2. – С.
7-25.

Минимальные стандартные правила ООН, касающиеся отправления правосудия в
отношении несовершеннолетних, 1985 г. (Пекинские правила) // Сборник
международных стандартов и норм ООН в области правосудия в отношении
несовершеннолетних. – М., 1998. – С. 51-85.

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. – К.: Атіка, 2001. –
160 с.

Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Атіка, 2001. – 208 с.

Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України.
Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової
діяльності та в кримінальних справах. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 717
с.

Виправно-трудовий кодекс України // Кодекси України: У 3 кн. – 2-ге вид.
– К.: Юрінком Інтер, 1998. – Кн. 1.

Кодекс про шлюб та сім’ю України // Кодекси України: У 3 кн. – 2-ге вид.
– К.: Юрінком Інтер, 1998. – Кн. 2.

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року. – К.: Атіка, 2002. – 80
с.

Закон України “Про адвокатуру” // Відомості Верховної Ради України. –
1993. – №9. – ст. 62.

Закон України “Про державну таємницю” // Відомості Верховної Ради
України. – 1994. – №16. – ст. 93 (В редакції Закону від 21.09.99 //
Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 49. – ст. 428).

Закон України “Про підприємства в Україні”// Відомості Верховної Ради
України. – 1991. – № 24. – ст. 272 (В редакції Закону від 29.05.2001).

Закон України “Про державну податкову службу в Україні” // Відомості
Верховної Ради України. – 1991. – № 6. – ст. 37 (В редакції Закону від
21.12.2000).

Закон України “Про державну службу” // Відомості Верховної Ради України.
– 1993. – № 52. – ст. 490.

Закон України “Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист
населення” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 11. – ст.
152. (Із наступними змінами).

Закон України “Про міліцію” // Відомості Верховної Ради України. – 1991.
– № 4. – ст. 20 (В редакції Закону від 21.06.2001).

Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” // Відомості
Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – ст. 303 (В редакції Закону від
18.01.2001).

Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою
злочинністю” // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 35. – ст.
358 (В редакції Закону від 23.03.2000).

Закон України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові
незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства і суду” //
Голос України. – 17 січня 1995. –№ 9. – С. 4.

Закон України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. // Відомості
Верховної Ради України. – 1991. – №53. – ст. 793. Із змінами та
доповненнями, внесеними Законами України від 22 квітня 1993 р. // ВВРУ.
– 1993. – № 22. – ст. 229; 26 листопада 1993 р. // ВВРУ. – 1993. – № 50.
– ст. 474; 21 березня 1995 р. // ВВРУ. – 1995. – №11. – ст. 71; 5 жовтня
1995 р. // ВВРУ. – 1995. – № 34. – ст. 268.

Закон України “Про Службу безпеки України” // Відомості Верховної Ради
України. – 1992. – № 27. – ст. 382 (В редакції Закону від 21.12.2000).

Закон України “Про страхування” // Відомості Верховної Ради України. –
1996. – № 18. – ст. 78 (В редакції Закону від 15.11.2001).

Закон України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних
органів” // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – ст. 50.

Закон України “Про зв’язок” // Відомості Верховної Ради України. – 1995.
– № 20. – ст. 143.

Закон України “Про нотаріат” // Відомості Верховної Ради України. –
1993. – № 39. – ст. 383 (В редакції Закону від 19.10.2000).

Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” //
Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1991. – № 25. – ст. 283.

Закон України “Про статус суддів” // Відомості Верховної Ради України.–
1993.– №8.– ст. 56; із змінами та доповненнями ВВРУ. – 1993. – № 24. –
ст.265; 1994. – №22. – ст. 142; 1994. – № 26. – ст. 203; 1995. – № 34. –
ст. 268; Голос України. – 5 липня 2001р. – С.13.

Закон України “Про інформацію” // Відомості Верховної Ради України. –
1992. – №48. – ст. 650.

Закон України від 22 лютого 2000 р. “Про психіатричну допомогу” //
Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 19. – ст. 143.

Закон України від 23 грудня 1993 року “Про забезпечення безпеки осіб,
які беруть участь у кримінальному судочинстві” // Відомості Верховної
Ради України. – 1994. – № 11. – ст. 51.

Закон України від 5 червня 1981 року “Про судоустрій” // Додаток до
“Відомостей Верховної Ради Української РСР”- 1981. – № 24. – ст. 357.;
Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 35. – ст. 508.; 1994. – №
26. – ст. 204; 1999. – № 4. – ст. 35; 2000. – № 50. – ст. 436; 2001. – №
9. – ст. 38; 2001. – № 40. – ст. 191.

Закон України від 7 грудня 2000 року “Про банки і банківську діяльність”
// Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 5-6. – ст.30.

Закон України від 7 лютого 2002 року “Про судоустрій України”.

Звід відомостей, які становлять державну таємницю, затверджений наказом
Державного комітету України з питань державних секретів від 31 липня
1995 року №47, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 3 серпня
1995 р. під № 278/814.

Інструкція про порядок оброблення телеграм на підприємствах Державного
комітету зв’язку України. – К.,1997. – 60 с.

Наказ МВС України № 467 від 23 липня 1997 року “Про створення
спеціальних підрозділів міліції для забезпечення безпеки працівників
суду, правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному
судочинстві, членів їхніх сімей та близьких родичів” // Офіційний вісник
України. – 1997. – № 35. – С. 155.

Основи законодавства України про охорону здоров’я // Відомості Верховної
Ради України. – 1993. – № 4 – ст. 19.

Положення про Державну службу боротьби з економічною злочинністю,
затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.1993 р. №
510.

Положення про психологічну службу в системі освіти України. Затверджене
Наказом Міністерства освіти України від 01.07.1993 р. № 230 // Збірник
законодавчих та нормативних актів про освіту. Вип. 2. – К., 1994. – 312
с.

Постанова Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. № 611 “Про
перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці” // ЗП
України. – 1993. – №12. – ст.269.

Правила адвокатської етики // Адвокатура в Україні: Правові основи.
Організаційні засади. Адвокат у судочинстві. Оплата праці.
Оподаткування. Міжнар. засади : Зб. офіц. норм. актів / Упоряд. С.В.
Гончаренко. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – C.50-85.

Правила користування міжміським та міжнародним телефонним зв’язком. –
К., 1997. – 32 с.

Правила користування телеграфним зв’язком. – К., 1997. – 32 с.

Правила надання банками на письмову вимогу керівників відповідних
спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю
інформації і документів, затверджені постановою правління Національного
банку України від 16 листопада 2000 р. № 451 // Правове регулювання
інформаційної діяльності в Україні: Станом на 1 січня 2001 р. / Упоряд.
С.Е.Демський; Відп. ред. С.П.Павлюк. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – C.
368-369.

АКТИ ТЛУМАЧЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 грудня 1985 р. “Про
додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує
судовий розгляд кримінальних справ” // Постанови Пленуму Верховного Суду
України в кримінальних справах (1973-1998) // Бюлетень законодавства і
юридичної практики України. – 1998. – № 11. – С. 6.

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним
зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного
тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44
Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу
України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного
вибору захисника) від 16 листопада 2000 р.

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення
статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та статті 12
Закону України “Про прокуратуру” (справа К.Г.Устименка) від 30 жовтня
1997 р. № 5-зп, справа № 18/203-97 (Витяг) // Правове регулювання
інформаційної діяльності в Україні: Станом на 1 січня 2001 р. / Упоряд.
С.Е.Демський; Відп. ред. С.П.Павлюк. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С.
21-24.

ЛІТЕРАТУРА

Алексеев Н.С., Лукашевич В.З. Претворение ленинских идей в советском
уголовном судопроизводстве. – Л., 1979. – С. 192.

Алкіна Н.В., Біленчук П.Д., Зубань М.А., Ромашко А.В. Психологічна
експертиза в слідчій практиці. – К.: Українська академія внутрішніх
справ, 1993. – 56 с.

Андрощук Г.О. Правове регулювання захисту комерційної таємниці в Україні
// Адвокат. – 1997. – № 4(7). – С. 49-53.

Балабанова Л.М. Судебная патопсихология (вопросы определения нормы и
отклонений). – Д.: Сталкер, 1998. – 432 с.

Банківське право України: Навч. посібник. Кол. авт.: Жуков А.М., Іоффе
А.Ю., Кротюк В.Л., Пасічник В.В., Селіванов А.О. та ін. / За заг. ред.
А.О. Селіванова. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2000. – 384 с.

Баршев С. Об устности и гласности уголовного судопроизводства // Русский
вестник. – 1857. – Кн. 2, июнь. – С. 177, 206.

Барщевский М.Ю. Адвокатская этика. 2-е изд., испр. – М.:
Профобразование, 2000. – 312 с.

Батышева Л., Конах Е., Леви А., Пичкалева Г. Гласность предварительного
следствия // Соц. законность. – 1989. – № 1. – С. 60.

Бедь В.В. Судово-психологічна експертиза в кримінальному процесі //
Адвокат. – № 4. – 1998. – С.22.

Бибило В.Н. Конституционные принципы правосудия и их реализация в стадии
исполнения приговора. – Мн.: изд-во «Университетское», 1986. – 160 с.

Білоусенко В.Г., Пилипчук П.П. Суд присяжних: яким йому бути? // Вісник
Верховного Суду України. – 1998. – №2. С. 15-16.

Бойков А.Д. Гласность и правосудие // Советское государство и право. –
1989. – №8. – С. 14.

Бородчук В. Яким бути Кримінальному кодексу України // Урядовий кур’єр.
– № 62-63. – 21 квітня 1994 року. – С. 7.

Бохан В.Ф. Формирование убеждений суда. – Минск.: Изд-во БГУ, 1973. –
160 с.

Брелик В. Обеспечение безопасности военнослужащих – жертв преступлений,
свидетелей и других лиц // Законность. – 1999. – № 10. – С. 27-28.

Бруннер Д. Психология познания: За пределами непосредственной
информации. – М., 1974. – С. 26.

Брусницын Л.В. Международно-правовые и конституционные основы
обеспечения безопасности лиц, содействующих уголовному правосудию //
Государство и право. – 1996. – № 3. – С. 100-109.

Брусницын Л.В. Меры безопасности для содействующих уголовному
правосудию: отечественный, зарубежный и международный опыт //
Государство и право. – 1998. – № 9. – С. 45-56.

Брусницын Л.В. Обеспечение безопасности лиц, содействующих уголовному
правосудию: российский, зарубежный и международный опыт ХХ века
(процессуальное исследование). – М.: ООО Изд-во «Юрлитинформ», 2001. –
400 с.

Брусницын Л.В. Правовое обеспечение безопасности лиц, содействующих
уголовному правосудию: временной и субъектный аспекты // Государство и
право. – 1996. – № 9. – С. 76-83.

Булатов М.А. Логические категории и понятия. – К.: Наукова думка, 1981.
– 235 с.

Бэрнем У. Суд присяжных заседателей. – М.: МНИМП, 1995. – С. 19-27.

Бюллетень Верховного Суда СССР. – 1987. – № 1. – С. 10-11.

Бюллетень Верховного Суда СССР. – 1987. – №3. – С. 6.

Васильев В.Л. Юридическая психология. – 3-е изд. – СПб.: Издательство
“Питер”, 2000. – 624 с. – (Серия “Учебник нового века”).

Ватман Д.П. Адвокатская этика. – М.: Юрид. лит., 1977. – 96 с.

Ведомости Верховного Совета СССР. – 1979. – № 25. – ст. 438.

Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов.
ред. В.Т.Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2001. – 1440 с.

Викторов Б.А. Общие условия предварительного расследования в советском
уголовном процессе. Учебное пособие. – М., 1971. – 60 с.

Викулин А.Ю. Банковская тайна как объект правового регулирования //
Государство и право. – 1998. – № 7. – С. 66-72.

Виленский Б.В. Судебная реформа и контрреформа в России. – Саратов,1969.
– 400с.

Виттенберг Г.Б. Человек совершил преступление… (О применении мер
общественного воздействия за малозначительные преступления). – Иркутск:
Восточно-Сибирское книжное издательство, 1966. – 134 с.

Вольтер Ф.М. Избранные произведения по уголовному праву и процессу. –
М., 1956. – С. 92-97.

Воронцов Б. С позиции народного заседателя// Соц. законность. – 1986. –
№ 9. – С.53.

Воспитательная роль социалистического правосудия / Под ред. А.Д.Бойкова,
И.Нескусила. – М. : Юрид. лит., 1982. – 184 с.

Геник Л. Святі тайни // Голос Краю. – Число 2. – 19 квітня 2000. –
С.1-2.

Геник Л. Святі тайни (продовження) // Голос Краю. – Число 2. – 18 жовтня
2000. – С.1-2.

Гласность судебной деятельности по уголовным делам / Отв. ред.
В.В.Леоненко. – К.: Наук. думка, 1993. – 188 с.

Гласность: мнения, поиски, политика: Сборник / Сост. и отв. ред.
Ю.М.Батурин. – М.: Юрид.лит., 1989. – 366 с.

Гом’єн Донна. Короткий путівник Європейською Конвенцією з прав людини /
Пер. з англ. Т.Іваненко та О.Павличенка. – Львів:Кальварія, 2000. – 182
с.

Гончаров Д. О банковской и комерческой тайне // Законность. – 2000. – №
1. – С.51-52.

Гражданское право. Учебник. В 2-х т. / Под ред. Е.А Суханова. – М.: Бек,
1994. – С.363.

Гражданское право. Учебник. Ч. 1. Изд.2-е / Под ред. А.П.Сергеева,
Ю.К.Толстого. – М., 1997. – С. 307.

Грищук В.К. Кодифікація кримінального законодавства України: проблеми
історії і методології. – Львів: Світ, 1992. – 168 с.

Громадська довіра: неупереджене правосуддя та юстиція / матеріали
українсько-канадської конференції 1-3 жовтня 1997 року. – К.: Українська
Правнича Фундація, 1999. – 116 с.

Грошевой Ю.М. Общественное мнение и приговор советского суда: Конспект
лекции. – X., 1972. – 40 с.

Грошевой Ю.М. Проблемы формирования судейского убеждения в уголовном
судопроизводстве. – Харьков, 1975. – 144 с.

Грошевой Ю.М. Сущность судебных решений в советском уголовном процессе.
– Х.: Вища школа, 1979. – С. 49-60.

Гусєв В. Г. Гапон – секретний співробітник охранки чи борець за народну
справу? // Історія України. – 1999. – № 34. – С. 3-6.

Дане доповнення було внесено в КПК УРСР Указом від 16 квітня 1984 р. //
Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – № 18. – ст. 351.

Демократия и правовой статус личности в социалистическом обществе. – М.,
1987. – С. 157.

Добровольская Т.Н. Гласность судопроизводства в СССР // Советское
государство и право. – 1983. – № 9. – С. 76.

Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса. Вопросы
теории и практики. – М., 1971. – 200 с.

Еникеев 3. Гласность и состязательность – гарантии правосудности
приговора // Советская юстиция. – 1989. – № 10. – С. 25.

Еникеев З.Д. Проблемы эффективности мер уголовно-процессуального
пресечения.– Казань: Издательство Казанского университета, 1982. – 104
с.

Еникеев М.И. Основы общей и юридической психологии: Учебник для вузов. –
М.: Юристъ, 1996. – 631 с.

Євдокимов В. Розвиток ідеї правової держави в умовах тоталітаризму та
переходу суспільства до демократії // Право України. – 1997. – № 7. – С.
3.

Зайцев О.А. Теория и практика участия свидетеля в уголовном процессе.
Дисс. на соискание уч. ст. канд. юрид. наук. – М., 1993. – С. 58.

Зайчук В.И. Самый демократический в мире. – К., 1981. – 88 с.

Замбровский Б.Я. К вопросу о формировании гражданского общества и
правового государства // Социально-политические науки. – 1991. – №6. –
С. 30.

Захаренко С.Е., Корсун В.И. Защита абонентской телефонной линии от
несанкционированного доступа // Зв’язок. – № 2. – 1998. – С. 40-42.

Звягинцев В. Как узаконили беззаконие // Человек и закон. – 1990. – № 1.
– С.20-31.

Землянский П.Т. Уголовно-процессуальное законодательство в первые годы
советской власти (на материалах УССР). – К.,1972. – 306 с.

Иллеш А., Руднев В. Цензура отменена, цензоры остаются // Известия. –
1990. – 10октября. – С. 3.

Історія української Конституції / Упоряд. А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко.
– К.: Право, 1997. – С. 110.

Казакова В.А. Новый закон об обеспечении социальной правовой и защиты
свидетелей в ФРГ // Государство и право. – 2000. – № 9. – С. 74-76.

Катехизм християнської віри. – Каунас: Zaltvyksle, 1990. – 238 с.

Козюбра Н.И. Общеметодологические проблемы государственно-правовых
явлений // Методологические проблемы юридической науки: Сб. науч. тр. /
АН УССР, Ин-т государства и права, отв. ред. Н.И.Козюбра. – К.: Наукова
думка, 1990. – 134 с.

Кокорев Л.Д. Конституция СССР – основа развития и совершенствования
уголовно-процесуальной формы. – Воронеж, 1979. – С. 13.

Комиссаров В. Предьявление для опознания живых лиц // Законность. –
1994. – №9. – С. 33.

Кони А.Ф. Избранные произведения. – М., 1956. – С. 20.

Кони А.Ф. Нравственное начало в уголовном процессе // Собр. соч. Т.4.–
М., 1967.– С.54.

Кононович В.Г. Критерії класифікації систем зв’язку щодо вимог
технічного захисту інформації // Зв’язок. – № 4. – 200. – С. 27-30.

Конституции Союза ССР и союзных республик. – М.: Изд-во “Власть
советов”, 1937.

Конституция Российской Федерации. Комментарий // Под. общ. Ред.
Б.Н.Топорнина, Ю.М.Батурина, Р.Г.Орехова. – М.: Юрид.лит., 1994. – 623
с.

Корнуков В.М. Конституционные основы положения личности в уголовном
судопроизводстве / Под ред. проф. В.А.Познанского. – Саратов: Изд-во
Саратовского ун-та, 1987. – 180 с.

Корнуков В.М. Меры процессуального принуждения в уголовном
судопроизводстве.– Саратов: Издательство Саратовского университета,
1978. – 136 с.

Король В.В. Виїзні судові засідання як форма реалізації засади гласності
кримінального судочинства // Матеріали міжнародної наукової конференції
«Проблеми права на зламі тисячоліть». – Дніпропетровськ, 2001. – С.
222-226.

Костицкий М.В. Судебно-психологическая экспертиза. – Львов: Выща
школа,1987. – 141 с.

Костюченко О. Ревізійні засади перегляду кримінальних справ у
апеляційному і касаційному порядку // Право Україні, 1996. – №9. – С.
53.

Костюченко О.А. Банківське право: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 1999. –
168 с.

Крапива П. Гапон: революция 1905 г. // Правда Украины. – 1992. – 27 мая.
– С. 4.

Красавчикова Л.О. Личная жизнь граждан под охраной закона. – М., 1983. –
160 с.

Краткий политический словарь / Абаренков В.П. Аверкин А.Г., Агешин Ю.А.
и др.; Сост. и общ. ред. Н.В.Шишлина. – 5-е изд., доп. – М.: Политиздат,
1988. – 477 с.

Крейг С. Досанто, Ненсі С. Стюарт. Федеральне переслідування порушень
виборчого законодавства / Переклад українською мовою: Міжнародна
Фундація Виборчих Систем (IFES). – К., 1996. – 224 с.

Кримінальний процес України: Підручник / М.М.Михеєнко, В.Т.Нор,
В.П.Шибіко. – К.: Либідь, 1992. – 431 с.

Крыленко Н.В. Суд и право в СССР. – М.: Госиздат, 1928. – С. 76.

КС № 1-238 / 1998 р. Архів Івано-Франківського міського суду, 1998.

КС № 1-383 / 2001 р. Архів Івано-Франківського міського суду, 2001.

КС № 1-48 / 1998 р. Архів Надвірнянського районного суду, 1998.

КС № 1-73 / 2000 р. Архів Надвірнянського районного суду, 2000.

КС 143637. Архів УМВС в Івано-Франківській обл., 1996.

Кудрявцев В., Трусов А. Политическая юстиция в СССР. – М.:Наука, 2000. –
365 с.

Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права
України. – Львів: Світ, 1996. – С. 168.

Кущ Л. Плями: на східцях, у слідстві, на репутації // Голос України. – 4
грудня 2001 року. – № 229. – С. 12.

Леви А.А., Горинов Ю.А. Звукозапись и видеозапись в уголовном
судопроизводстве. – М.: Юрид. лит., 1983. – 110 с.

Лившиц В.Я. Принцип непосредственности в советском уголовном процессе. –
Москва-Ленинград: Изд-во Академии наук СССР, 1949. – 208 с.

Лившиц Ю.Д. Воспитательная функция советского уголовного
судопроизводства (общетеоретические вопросы). – Караганда, 1974. – С.
42.

Лісогор В. Збереження таємниці досудового слідства: правове регулювання
// Право України. – 2000. – № 8. – С. 75-77.

Логвінова М. Усиновлення (удочеріння): національно- та
міжнародно-правові аспекти. – Івано-Франківськ: Плай, 2000. – 90 с.

Лопатин В.Н. Правовая охрана и защита служебной тайны // Государство и
право. – № 6. – 2000. – С. 85-91.

Лопушанский Ф.А., Леоненко В.В., Чангули Г.И. и др. Совершенствование
уголовно-процесуального законодательства и охрана прав личности. – К.:
Наукова думка, 1983. – 224 с.

Лурье Ф. Гапон и Зубатов (к истории политического сыска в России) //
Нева. – 1990. – № 4. – С. 161-175.

Лысый В.П. Единство теории и практики в материалистической диалектике. –
Львов, 1986. – С. 96.

Любимов Д.И. Гапон и 9 января // Вопросы истории. – 1965. – № 8. – С.
123-130.

Макарова З.В. Гласность уголовного процесса: Монография / Под ред.
З.З.Зинатуллина. – Челябинск: ЧГТУ, 1993. – 178 с.

Макарова Н.П., Москвин С.С. Организация работы народного суда. – М.:
Юрид. лит., 1974. – 168 с.

Маляренко В.Т. Гласність судового процесу та його повне фіксування
технічними засобами як одна з основних конституційних засад
кримінального судочинства // Вісник Верховного Суду України. – 1998. – №
4. – С. 26-33.

Мартинович И.И. Гласность в советском уголовном судопроизводстве. –
Минск, 1968. – 76 с.

Мельникова Э.Б. Ювенальная юстиция: Проблемы уголовного права,
уголовного процесса и криминологии: Учеб. пособие. – М.: Дело, 2000. –
272с. – (Сер. «Российское право: теория и практика»).

Миньковский Г.М. Особенности расследования и судебного разбирательства
дел о несовершеннолетних. – М.: Госюриздат, 1959. – 207 с.

Михеєнко М.М. Реформа стадії виконання вироку в кримінальному процесі /
Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні: Вибрані твори. – К.:
Юрінком Інтер, 1999. – 240 с.

Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України:
Підручник.– 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 536 с.

Міхеєнко М., Шишкін В. Апеляційне провадження як резерв змагальності в
судах другої інстанції // Право України. – 1995. – №1. – С. 20-24.

Морозова Л.А. Государство и церковь: особенности их взаимоотношений //
Государство и право. – 1995. – № 3. – С. 86-95.

Морщакова Т.Г. и Петрухин И.Л. Социологические аспекты изучения
эффективности правосудия // Право и социология. – М., 1973. – С. 254.

Москалькова Т.Н. Честь и достоинство: как их защитить?
(Уголовно-процесуальный аспект): Пособие для слушателей народных
университетов. – М.: Знание, 1992. – 128 с. – (Нар. Ун-т. Фак. правовых
знаний).

Москалькова Т.Н. Этика уголовно-процессуального доказывания (стадия
предварительного расследования). – М.: Издательство «Спарк», 1996. – 125
с.

Наводворкис А. Размышления народного заседателя // Соц. законность. –
1969. – №2. – С. 25-28.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За редакцією М.І.Мельника, М.І.Хавронюка. – К.: Каннон,
А.С.К., 2001. – 1104с.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України: за станом
законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 січня
1997 р. / За редакцією В.Ф. Бойка, Я.Ю. Кондратьєва, С.С. Яценка. – К.:
Юрінком, 1997. – 960 с.

Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України
// Бюллетень законодавства і юридичної практики України, № 4-5, 1995 р.
– 640 с.

Николюк В.В. Уголовно-исполнительное судопроизводство в СССР. – Иркутск:
Изд-во Иркут. ун-та, 1989. – 256 с.

Новий тлумачний словник Української мови. – У 3 томах. – Т.2. – К.:
Аконіт, 1998. – 714 с.

Общая теория госудаства и права. Академический курс в 2-х томах. Под
ред. проф. М.Н.Марченко. Том 2. Теория права. – М.: Издательство
«Зерцало», 1998. – 640 с.

Овчинникова А.П. Народный заседатель – равноправный судья // Актуальные
проблемы суда, арбитража и прокурорского надзора в свете Конституции
СССР. 1997г. – М., 1979.

Ожегов С. Словарь русского языка: Ок. 57000 слов / Под ред. чл. –корр.
АН СССР Н.Ю.Шведовой. – 19-е изд., испр. – М.: Рус. яз., 1987. – 748 с.

Основы уголовного судопроизводства Союза ССР и союзных республик: проект
// Соц. законность. – 1990. – № 3.

Падох Я. Давнє українське судове право (конспект викладів). – Мюнхен,
1949. – С. 6-23.

Перлов И.Д. Подготовительная часть судебного розбирательства в советском
уголовнм процессе. – М., 1956. – С. 22.

Петрухин И.Л. Гласность судопроизводства – гарантия социалистического
правосудия // Гарантии прав личности в социалистическом уголовном праве
и процессе. – Ярославль: ЯрГУ, 1981. – 145 с.

Петрухин И.Л. Гласность судопроизводства // Коституционные основы
правосудия в СССР. – М., 1981. – С. 170-185.

Петрухин И.Л. Личная жизнь: пределы вмешательства. – М.: Юрид. лит.,
1989. – 192 с. – (Сер. «Право для всех»).

Петрухин И.Л. Неприкосновенность личности // Конституционные основы
правосудия в СССР. – М.: Наука, 1981. – 360 с.

Петрухин И.Л. Правовое государство и правосудие // Советское государство
и право. – 1991. – №1. – С. 19.

Петрухин И.Л. Правосудие: время реформ. – М., 1991. – 87 с.

Петрухин И.Л. Сущность и система конституционных принципов правосудия //
Конституционные основы правосудия в СССР. – М.: Наука, 1981. – С.
32-51.

Плаксін В., Макогон Ю. Правові проблеми охорони комерційної таємниці //
Право України. – 1992. – № 4. – С. 18-20.

Погорілко В.Ф., Головченко В.В., Сірий М.І. Права та свободи людини і
громадянина в Україні. – К.: Ін Юре, 1997. – 52 с. – (Б-чка «Нова
Конституція України»).

Положение о мерах к охранению государственного порядка и общественного
спокойствия. Свод законов, 1892, т. ХIV, прилож. к ст.ст. 1, 17.

Полоцкий Е., Шейн Э. Порядок расследования преступлений
несовершеннолетних и рассмотрения дел о них // Социалистическая
законность. – 1957. – № 9. – С. 24.

Понеделков М.И. Участие народных заседателей в рассмотрении уголовных
дел. – М.: Юрид. лит., 1978. – 96 с.

Портнов В.П., Славин М.М. Становление правосудия Советской России
(1917-1922гг.). – М.: Наука, 1990. – 165 с.

Постановление Пленума Верховного Суда РФ «О внесении изменений и
дополнений в Постановление Пленума Верховного Суда РФ от 29 сентября
1994г. «О практике рассмотрения судами дел о защите прав потребителей»
от 17 января 1997 г. // Бюллетень Верховного Суда РФ. – 1997. – № 3.

Похмелкин В. О путях повышения активности народных заседателей // Соц.
юстиция. – 1969. – №4. – С. 11-13.

Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи /
Упоряд. Ю.К. Качуренко. – 2-е вид. – К.: Юрінформ, 1992. – 200 с.

Правові основи підприємницької діяльності (під ред. Шакуна В.І.,
Мельника П.В., Поповича В.М.). – К.: Правові джерела, 1997. – 780 с.

Правосудие в отношении несовершеннолетних. – Флоренция-Москва: ЮНИСЕФ,
1998. – 24 с.

Проблемы судебного права / Под ред. В.М.Савицкого. – М.: Наука, 1983. –
224 с.

Проект Кримінального кодексу України (внесений на розгляд Верховної Ради
України Комісією з питань правопорядку та боротьби із злочинністю) //
Іменем Закону. – № 43. – 28 жовтня 1994 року. – С. 1-16.

Проект Кримінально-процесуального кодексу України. Підготовлений робочою
групою Кабінету Міністрів України (за станом на 1 березня 2000 року). –
К., 2000. – 178 с.

Проект Податкового кодексу України. Підготовлений робочою групою
Кабінету Міністрів України (в редакції, прийнятій у другому читанні від
19.12.2001р.) та доопрацьований членами комітету з питань фінансів і
банківської діяльності Верховної Ради України.

Процессы: Гласность и мафия: противостояние. / Сост. Е.Одолев. Предисл.
А.Натусева. – М.:Молодая гвардия, 1989. – 192 с.

Психологический словарь / Под ред. В.П.Зинченко, Б.Г.Мещерякова. – 2-е
изд., перераб. и доп. – М.: Педагогика-Пресс, 1997. – 440 с.

Психотерапевтическая энциклопедия. Под общей редакцией
Б.Д.Карвасарского. – СПб.: Питер Ком, 1998. – 752 с.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994. –
236 с.

Радутная Н.В. Народный заседатель. – М.: Юрид. лит., 1973. – С. 12.

Радутная Н.В. Престиж народного судьи // Сов. государство и право. –
1976. – №7.– С. 94.

Рашков П. В Молдове свидетели будут защищены // Прокурорская и
следственная практика. – 1998. – № 3. – С. 99.

Ремшмидт Х. Подростковый и юношеский возраст: Проблемы становления
личности: Пер. с нем. – М.: Мир, 1994. – 320 с.

Решетников Ф.М. Правовые системы стран мира. – М.: Юрид.лит., 1993. –
254 с.

Розин Н.Н. Уголовное судопроизводство: Пособие к лекциям. – Петроград,
1916. – С. 350.

Рябов Г. Сколько лиц у милиции? // Юристъ. – 1998. – № 3. – С. 70.

Савонюк Р. Суд присяжних: яким йому бути // Право України. – 1997. – №
2. – с.70-71.

Садовский В.Н. Основание общей теории систем. – М., 1974. – С. 98.

СЗ. – 1924. – № 24. – ст. 206.

Сливка С.С. Професійна культура працівника міліції. – Львів, 1995. – 96
с.

Словник іншомовних слів / За ред. О.С.Мельничука. – К.: Головна редакція
УРЕ, 1974. – С. 547.

Случевский В.С. Учебник русского уголовного процесса (судопроизводство –
судоустройство). – Спб., 1913. – 617 с.

Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української Конституції. – К.:
Т-во “Знання” України, 1993. – С. 64.

Смолькова И. «Свидетельский иммунитет» судей // Российская юстиция. – №
5. – 1998. – С. 4-5.

Смыслов В.И. Свидетель в советском уголовном процессе. – М., 1973. – С.
35.

Старосольський Ю. Нарис карного процесу. – Мюнхен, 1947. – 133 с.

Стецовский Ю.И. Охрана личной жизни граждан и адвокатская тайна // Сов.
государство и право. – 1987. – № 3. – С. 64.

Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – М.: изд-во АН
СССР, 1958. – С. 73.

Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса: В 2 т – М.: Наука,
1968. – Т.1. – 470 с.

Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса: В 2 т. – М.: Наука,
1970. – Т.2. – 516 с.

СУ РСФСР. – 1922. – № 20-21. – ст. 230.

CУ УССР. – 1919. – № 1. – ст. 7.

СУ УССР. – 1922. – № 41. – ст. 593.

Теория государства и права / Под ред. А.И.Королева, Л.С.Явича. – Л.,
1982. – С. 212-215.

Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова и
А.В.Малько. – М.: Юристъ, 1997. – 672 с.

Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов.
Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова. – М.: Издательская группа
НОРМА-ИНФРА, 1998. – С. 276.

Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Українська народна республіка (1917-1920). –
Коломия: Вік, 1994. – 62 с.

Тыричев И.В. Принципы советского уголовного процесса. – М.: ВЮЗИ,1983. –
80с.

У Червонограді розікрали… // Експрес. – 30 червня 2001 року. – С. 4.

Уголовная полиция: проблемы международного сотрудничества. – М.,1995. –
С.14.

Уголовно-процессуальный кодекс ФРГ. – М., 1994.

Уголовный процесс. Общая часть. Учебник для учащихся вузов. – М.:
Издательство «Спарк», 1997. – 193 с.

Уголовный процесс. Учебник для студентов юридических вузов и факультетов
/ Под ред. Гуценко К.Ф. Издание второе, переработанное и дополненное. –
М.: Зерцало, 1997. – 510 с.

Уголовный процесс. Учебник / Под редакцией И.Л.Петрухина. – М.:ПБОЮЛ
Грачев С.М., 2001. – 520 с.

Україна: інформація і свобода слова: збірник законодавчих актів,
нормативних документів та статей фахівців / Упоряд. А.М.Задворний. – К.:
Молодь, 1997. – 832 с.

Уолкер Р. Английская судебная система. – М.: Юрид.лит., 1980. – 631 с.

УПК. Официальное издание в редакции 1927 года. – Харьков: Юрид. изд-во
НКЮ УССР, 1927.

Усенко І.Б. Позасудова репресія. Як це починалося // Комуніст України. –
1990. – № 2. – С. 48-53.

Устименко С.Ф. Межличностные отношения трудных подростков // Вопросы
психологии. – 1984. – № 1. – С. 27.

Ушанов И.А. Создание первого народного суда в Петрограде // Советское
государство и право. – 1957. – № 1. – С. 4-7.

Фатьянов А.А. Проблемы формирования института служебной тайны в
отечественном праве // Государство и право. – № 4. – 1999. – С. 14-22.

Философский энциклопедический словарь. – М., 1989. – 814 с.

Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства: В 2т. – Спб., 1896.
Т.1. – 594 с.

Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства: В 2т. – Спб., 1902.
Т.1. – 516 с.

Фурса С.Я., Фурса Є.І. Нотаріат в Україні: навчальний посібник для
студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1999. – 208 с.

Хропанюк В.Н. Теория государства и права: Учебное пособие для высших
учебных заведений / Под ред. профессора В.Г.Стрекозова. – М., 1998. – С.
234.

Цинцадзе Р.В. Суд и общественность / Конституционные основы правосудия в
СССР. Под ред. В.М. Савицкого. – М.: Наука, 1981. – С. 202-221.

Цыпкин А.Л. Адвокатская тайна. – Саратов, 1947. – С. 26.

Чангулі Г.І. Деякі проблеми реалізації конституційного принципу
гласності судового розгляду кримінальних справ у світлі судової реформи
// Правова держава. – 1991. – Вип. 7. – С.101.

Чангули Г.И. Конституционные принципы уголовного судопроизводства
зарубежных социалистических государств. – К.: Наукова думка, 1981. – 211
с.

Чельцов М.А. Советский уголовный процес. – М., 1969. – С. 51-59.

Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. – М.: Высш.шк.,
1983. – 656 с.

Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник
для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1995. – С. 70.

Шевчук П.І. До питання створення та дії апеляційних судів у судовій
системі України // Вісник Верховного Суду України. – 1998. – №2. – С.
5-10.

Шундиков В.Д. Принцип непосредственности при расследовании и
рассмотрении уголовного дела. – Саратов, 1974. – 160 с.

Шушанашвили А.А. Гласность в советском уголовном процессе. – Тбилиси:
Мецниереба, 1969. – 106 с.

Эрделевский А. Банковский вклад и права потребителя // Законность. –
1998. – №4. – С. 12-16.

Юридический энциклопедический словарь / Гл. ред. А.Я.Сухарев. – М.:
Советская энциклопедия, 1984. – 415 с.

Юридична психологія / За заг. ред. Я.Ю. Кондратьєва. – К.: “Ін Юре”,
1999. – 352 с.

Явич Л.С. Право развитого социалистического общества: сущность и
принципы. – М.: Юрид. лит., 1978. – С. 11.

Яновська О. Адвокатська таємниця як правова гарантія адвокатської
діяльності // Право України. – 1997. – № 2. – С. 33-37.

Слід зазначити, що кримінальне судочинство і кримінальний процес – це
терміни-синоніми, вони тотожні. Вживання терміна “кримінальне
судочинство” було обумовлене і бажанням підкреслити особливу роль суду у
системі державних органів, які ведуть процес, і здійснюваного ним
правосуддя в кримінальних справах [137, с.9].

Зрозуміло, що встановлені в цьому розділі межі гласності кримінального
судочинства будуть мати досить узагальнений вигляд. Детальніше ми
розглянемо їх при дослідженні змісту засади гласності кримінального
судочинства.

Тут слід зазначити, що «повнота» є значно ширшим поняттям від
«цілісності». Якщо «цілісність» означає внутрішню єдність об’єкта, його
відносну автономність та сприйняття як єдиного цілого [79, с.1365], то
«повнота» – це вичерпна достатність, повний склад, необхідна кількість
чого-небудь; насиченість, змістовність; властивість за значенням повний
(узятий у всьому обсязі, цілий, весь; поданий повністю, не скорочений;
який містить усе необхідне, докладний, вичерпний…) [79, с.813-814].
Стосовно ж до інформації, що потрапляє у сферу кримінального
судочинства, то цілісність даних, які беруться до уваги при
постановлення рішення у справі, визначається самим судом на основі всієї
повноти відомостей про діяння та особу, яка його вчинила.

Усне спілкування у цьому випадку не виключає можливості учасників
процесу представляти у письмовому вигляді свої зауваження, заяви і
клопотання з приводу дій, які проводяться з їх участю.

Дане питання буде детально розглянуто в розділі ІІ “Зміст засади
гласності кримінального судочинства”.

Безперечно, дане питання потребує окремого грунтовного дослідження (з
урахуванням ще й можливих змін у ході реформи кримінально-виконавчого
законодавства), однак його постановка є вкрай необхідною для вирішення
питання про дію засади гласності кримінального судочинства на стадії
виконання вироку.

Тут слід зазначити, що до липня 2001 р. звільнити особу від
кримінальної відповідальності з передачею її на поруки громадської
організації або трудового колективу мали право суд, прокурор, а також
слідчий за згодою прокурора.

Див. главу 1.1. “Гласність кримінального судочинства як
політико-правове явище”.

Згідно рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним
зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного
тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44
Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу
України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного
вибору захисника) від 16 листопада 2000 р., підозрюваний, обвинувачений
і підсудний при захисті від обвинувачення з метою отримання правової має
конституційне право вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем
у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги
особисто чи за дорученням юридичної особи [50]. А у зв’язку з тим, що
вони, поряд із судовим представництвом, наділені правом надання
юридичних консультацій, моменти виникнення адвокатської
(консультативної) таємниці у власне адвокатів та інших фахівців у галузі
права будуть збігатися в часі.

Крім того, ми вже зазначали про необхідність проведення відкритого
судового засідання й у справах про застосування примусових заходів
медичного характеру (див.: глава 2.1 «Відкритий судовий розгляд
кримінальних справ та його повне фіксування технічними засобами»).
Потреба у гласності таких судових процесів визначається, в першу чергу,
необхідністю додаткових гарантій захисту прав, свобод і законних
інтересів психічно хворих осіб у кримінальному судочинстві, оскільки
хворобливий стан позбавляє їх можливості здійснювати цей захист
самостійно.

Вживання у даному випадку терміну «священослужитель» є правильним,
оскільки він охоплює священника, диякона та єпископа, які вправі, згідно
церковних канонів, здійснювати обряд сповіді.

Тут слід зазначити, що ст. 1036 проекту Податкового кодексу України
передбачає надання платникам податків права вимагати від органів
державної податкової служби та їх посадових осіб додержання податкової
таємниці та конфіденційної інформації [203]. Однак це право платників
податків виглядає надто декларативним, оскільки у проекті не встановлено
жодних гарантій його здійснення: немає нормативного визначення
податкової таємниці (у тому числі – таємниці декларування доходів
громадян), а згаданому праву платників податків не кореспондує
відповідний обов’язок посадових осіб державної податкової служби.

До основних інститутів системи економічної безпеки підприємництва
належать: внутрібанківські засоби та системи економічної безпеки у сфері
кредитних відносин; організаційно-правові форми, структура та принципи
страхової справи як фактора зниження ризиків у сфері підприємництва;
інші види гарантій щодо зниження ризиків у сфері фінансово-господарської
діяльності; захист інформації з обмеженим доступом, її правовий режим
[198, с.568-569].

Крім того, потребу у розширенні нормативного регулювання охорони
комерційної таємниці викликають такі питання, як господарсько-правова та
адміністративна відповідальність суб’єктів підприємництва, договірні
відносини між ними щодо забезпечення конфіденційності відповідної
інформації тощо [189, с.19-20; 92, с.51-52; 54, с.49-53].

Тут слід зазначити, що згідно з п.п. 2 і 3 Розділу VII “Прикінцеві
положення” Закону України “Про банки і банківську діяльність” до
приведення законодавства у відповідність з цим Законом закони та інші
нормативно-правові акти застосовуються у частині, що не суперечить цьому
Закону; а Кабінет Міністрів України та Національний банк України у
шестимісячний строк з дня опублікування даного Закону зобов’язані були
підготувати і подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо
приведення законів України у відповідність із цим Законом. А затверджені
постановою Правління Національного банку України від 16 листопада 2000
р. № 451 «Правила надання банками на письмову вимогу керівників
відповідних спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою
злочинністю інформації і документів» [48] закріпили порядок,
встановлений ст. 12 Закону України «Про організаційно-правові основи
боротьби з організованою злочинністю».

PAGE 218

PAGE 22

право (правові норми)

правомірна поведінка

громадська думка

законодавець

право (правові норми)

суд

правопорушення

законодавець

Основні положен-ня соціальної гласності

Гласність кримінального судочинства

Сфера соціальної гласності

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter