Корнієнко Г.С. 2005 - Правові засоби матеріально-технічного забезпечення товаровиробників в умовах реформування АПК (книга)

Корнієнко Г.С. 2005 – Правові засоби матеріально-технічного забезпечення
товаровиробників в умовах реформування АПК

ВСТУП

Розділ 1. Правові основи матеріально-технічного забезпечення системи

АПК.

1.1. Із історії правового регулювання матеріально-технічного
забезпечення сільського господарства. с.2

1.2. Зміст матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК як
правової категорії. с. 31

1.3. Нові підходи до удосконалення правових основ матеріально-технічного
т забезпечення АПК. с. 46

Розділ 2. Договірні форми матеріально-технічного забезпечення
сільськогосподарських товаровиробників.

2. 1. Основні види договорів, які застосовуються для забезпечення АПК
продукцією виробничо-технічного призначення. с. 80.

2.2. Договір поставки продукції виробничо-технічного призначення. с.

2.3. Договір лізингу у сфері матеріально-технічного забезпечення
товаровиробників АПК. с. 91 -2.4. Відповідальність за порушення
договірних зобов’язань.

– Висновки

PAGE 1

РОЗДІЛ 1

ПРАВОВІ ОСНОВИ МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

СИСТЕМИ АПК 1.1. Із історії правового регулювання матеріально—
технічного забезпечення сільського господарства.

Матеріально-технічне забезпечення, як життєво важлива сфера сільського
господарства, а також його правове регулювання, завжди знаходиться у
центрі уваги держави. Багаторічна практика свідчить, що без належного
матеріально-технічного забезпечення системи АПК неможлива інтенсифікація
та підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, зменшення
собівартості продукції, підвищення врожайності.

Матеріально-технічне забезпечення сільського господарства пройшло у
своєму розвитку ряд історичних етапів, кожному з яких властиві свої
характерні риси та особливості. Щоб засвоїти, що сьогодні розуміється
матеріальне-технічним забезпеченням товаровиробників АПК, та дати його
визначення, потрібно простежити етапи його розвитку: на базі яких
нормативно-правових актів беруть свій початок відносини у цій сфері, їх
правове регулювання, тобто в яких формах воно зароджувалося і
розвивалося. Періодизацію розвитку матеріально-технічного забезпечення
сільського господарства, доцільно на основі законодавчого матеріалу
розглянути цей процес за такими етапами:

1. матеріально-технічне забезпечення сільського господарства з 19171929
р.р до створення машинно-тракторних станцій (МТС);

2. його розвиток з 1929-1958 р.р. – період існування машинно-тракторних
станцій;

3. розвиток матеріально-технічного забезпечення після реорганізації
машинно-тракторних станцій з 1958-1991 і виникнення об’єднання
“Союзсільгосптехніка”;

4. матеріально-технічне забезпечення у період становлення України, як
незалежної держави, виникнення лізингових відносин ;

PAGE 2

5. створення машинно-технологічних станцій та механізованих загонів
1999-2002 р.р.

Вивчення нормативного матеріалу періоду 1917-х та 1929-х років дає
можливість простежити еволюцію розвитку матеріально-технічного
забезпечення сільського господарства, пошук нових рішень та правових
конструкцій на заміну тих, які показали свою нежиттєздатність в
минулому. Суттєвою причиною зверненого погляду у минуле є те, що,
незважаючи на неодноразові рішення директивних органів радянської
держави про “покращення”, “удосконалення”, “перетворення” у сільському
господарстві, матеріально-технічне забезпечення не завжди знаходилося на
належному рівні.

Матеріально-технічне забезпечення сільського господарства початок свого
розвитку бере ще з 1917-1918 роках, коли молоді тільки створенні
колгоспи та радгоспи, а також кооперативи та селянські господарства були
змушені самостійно і своїми силами забезпечувати технічне обслуговування
виробництва. Відсутність належної кількості та якості
матеріально-технічних засобів, законодавства, яке б відповідало
суспільним відносинам, що склалися на той час створювало для суб’єктів
сільськогосподарської діяльності неймовірні труднощі. Перед молодою
радянською державою постало питання про термінову ліквідацію негативних
явищ, що склалися у сільському господарстві, по створенню умов у
забезпеченні населення країни продовольством, а промисловість –
сільськогосподарською

сировиною. Без створення належної правової бази виконати ці завдання
було неможливо, а тому були вжиті заходи по заповненню правових
прогалин, які виникли в 1917-1918 роках, нормативними актами. Які мали
відповідати тогочасним суспільним відносинам і, зокрема, відносинам по
матеріально-технічному забезпеченню сільського господарства.

Декрет “Про землю” прийнятий Другим Всеросійським з’їздом Рад 26 жовтня
(8 листопада) 1917 р. є одним з нормативних актів, який заклав основу
виникнення сільськогосподарського законодавства, прямо

PAGE 3

зазначивши, що “Організацію…, рівно як і витрати по…забезпеченню
інвентарем та іншим повинна взяти на себе держава”. Отже держава взяла,
на себе обов’язок по організації матеріально-технічного забезпечення
сільськогосподарського сектора. Подібна правова ситуація у сільському
господарстві склалося на той час і в Українській республіці, а тому
Перший Всеукраїнський з’їзд Рад 12 (25) грудня 1917 р. прийняв рішення,
яким ухвалив негайно встановити “повну погодженість” у цілях і діях з
Радянською Росією та поширити на території Української республіки всі
декрети і розпорядження Робітничо-Селянського уряду РСФСР, які мають
загальне для всієї Федерації значення, в тому числі декрет “Про землю”.

Декретом “Про соціалізацію землі”, який був прийнятий Всеросійським
з’їздом Рад у 1918 році, /увесь приватновласницький живий і мертвий
сільськогосподарський інвентар; тобто робоча та продуктивна худоба,
різноманітні технічні засоби обробітку землі та переробки
сільськогосподарської сировини, без будь-якого викупу був переданий у
розпорядження земельних відділів: повітових, губернських, обласних та
федеральних рад. Тобто була проведена конфіскації живих організмів та
сільськогосподарського інвентаря у власників цих матеріальних благ.
Торгівля сільськогосподарськими машинами і насінням монополізувалася
органами Радянської влади.

Аналогічно цьому Декрету був прийнятий в Україні маніфест Тимчасового
робітничо-селянського уряду в 1919 р., який проголосив, що землі
поміщиків з усім живим і мертвим інвентарем повинні негайно бути
відібрані у них і безоплатно передані селянам. Такі ж вимоги
закріплювалися і в Конституції УСРР 1919 р.

Таким чином, був закріплений імперативний принцип державного

Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов
і розпоряджень уряду УРСР. – Т. 1 .-С. 77

PAGE 4

керівництва сільським господарством. Слід дійти висновку, що саме цей
етап є початком і основою суворо централізованого державного керівництва
сільським господарством в цілому і матеріально-технічного забезпечення
цієї галузі зокрема, яке здійснювалося на протязі десятиліть майже до
90-х років. Звичайно, що цей процес не міг в правовому відношенні
залишатися без змін. Правове регулювання матеріально-технічного
забезпечення характеризується надзвичайною мінливістю, воно набувало тих
чи інших форм в залежності від суспільних відносин в той чи інший період
функціонування сільського господарства, як галузі народного господарства
в Україні.

Отже змінювалося і законодавство, що регулює суспільні відносини у цій
сфері. Так, Декрет від 11.06.1918 р. “Про організацію селянської бідноти
та забезпечення її хлібом, предметами першої необхідності” закріпив
правове положення комітетів селянської бідноти у сфері забезпечення
предметами першої необхідності та сільськогосподарськими знаряддями.

У становленні сільськогосподарського законодавства в цілому, та
законодавства про матеріально-технічне забезпечення сільського
господарства основним принципом був принцип приорітету великих
сільськогосподарських підприємств. Постанова Всеросійського ЦВК від 4
лютого 1919 р. “Про соціалістичне землеупорядкування та про заходи
переходу до соціалістичного землеробства” віддавала перевагу великим
радянським господарствам, комунам, суспільній обробці землі відносно
одновласних землекористувачів. З цією метою саме цим радянським
господарствам відводилися націоналізовані (конфісковані) маєтки зі
складним на той час технічним устаткуванням з переробки
сільськогосподарських продуктів (сироварні, маслобійні, маслоробні
заводи, майстерні по ремонту сільгосптехніки, знарядь і т.ін.)

Інвентар колишніх приватновласницьких, монастирських та церковних
господарств був переданий комунам з переважним правом його отримання
господарствами з кращою організацією господарювання. При тому для

PAGE 5

великих сільськогосподарських підприємств встановлювалася перевага у
розподілі тракторів та інших засобів виробництва .

На наш погляд, принцип надання приорітету великим сільськогосподарським
підприємствам, закріплений у нормативних актах того часу, не тільки не
сприяв розвитку різноманітних форм сільськогосподарського виробництва, а
й призводив до припинення діяльності багатьох малих підприємств,
оскільки законодавство не передбачало і не закріплювало необхідності
оснащення їх потрібними ресурсами. Вирішення проблем продовольчої кризи,
яка склалася в країні, могло бути здійснене в короткий строк при умові
створення рівних умов в сфері матеріально-технічного забезпечення для
всіх сільськогосподарських підприємств незалежно від їх кількісного
складу, форм власності, на яких вони базувалися, та
організаційно-правових форм.

Кардинальні зміни в економіці країни, а саме здійснення нової
економічної політики (НЕП) викликало необхідність змін в галузі
матеріально-технічного забезпечення сільського господарства, а також
законодавства, що регулює ці відносини. Основним важелем цієї політики,
як було зазначено у резолюції Всеросійської конференції РКП(б) від 27
травня 1921 р. “Про економічну політику”, стало широке впровадження
товарообміну. Адекватним чином ці відносини вплинули і на процес
матеріально-технічного забезпечення та його правове регулювання.

У жовтні 1922 року був прийнятий Земельний кодекс РСФСР, а у листопаді
Земельний кодекс УСРР, в яких знайшли закріплення положення про те, що
землі сільськогосподарського призначення надавалися, в першу чергу, у
користування землеробам та їх об’єднанням. Право селян володіння землею
здійснювалося землеробами у складі земельних товариств чи окремо, без
входження у склад товариства.

7 СУ РСФСР, 1919 p., № 4. ст. 43.

8 СЗ СРСР, 1926p., № 61. Ст. 455.

PAGE 6

Необхідні заходи по зрошенню земель, добуванню торфу, кредитуванню були
покладені у межах організації суспільної діяльності окремих селянських
спілок.

У цей час був запроваджений сільськогосподарський кредит, який значно
покращив стан матеріально-технічного забезпечення сільського
господарства. Для його провадження у життя був створений Комітет
сприяння сільському господарству. Саме на нього було покладено
керівництво організацією сільськогосподарського кредиту. Декретом ВЦІК
та СНК РСФСР від 11 січня 1924 р. “Про заходи щодо забезпечення для

селянства купівлі сільськогосподарських знарядь” для придбання потрібних
ресурсів селянам був наданий довгостроковий кредит строком від 1 до 5
років. Переважне право отримати кредит мали знову, як і в попередній
час, великі сільськогосподарські підприємства.

Щодо подальшого законодавства про матеріально-технічне забезпечення
сільського господарства слід відзначити дві постанови ЦВК та РНК СРСР
від 15.03.1927 р. “Про колективне господарство” та “Про радянське
господарство”. В них йшлося, про створення у колективних
сільськогосподарських підприємствах необхідної технічної бази шляхом
застосування складних машин та розвитку підсобних господарств для їх
обслуговування. Важливою умовою інтенсифікації та реорганізації
сільського господарства стало необхідним масове застосування
сільськогосподарських машин, знарядь, мінеральних добрив, а це в свою
чергу викликало потребу спростування умов купівлі-продажу
сільськогосподарських машин та іншої техніки для бідняцьких і
середняцьких господарств; збільшення обсягу виробництва машин та
зниження їх ціни при підвищеній якості; встановлення пільгових умов

12 СУ РФСР, 1924 р., №11, Ст.217.

PAGE 7

придбання мінеральних добрив та інше.

Отже була прийнята низка нормативних актів, здійснено комплекс заходів
щодо забезпечення сільського господарства необхідними
матеріально-технічними ресурсами, проте очікуваних результатів вони не
дали. Сільське господарство продовжувало залишатися вкрай відсталим. У
селі налічувалося 25 млн. роздріблених селянських господарств. Технічна
база сільського господарства залишалася на тому ж низькому рівні, що і
до революції. Так, у 1928 р. у селі налічувалося 4 млн.600 тис. плугів
та жниварок, 14 млн. кінних сіялок, 1 млн. кінних жаток. Основною
тягловою силою у сільському господарстві була робоча худоба, коні та
воли. Більш того, значна частина незаможних селян була позбавлена й цих
примітивних засобів виробництва. Наприклад, 27% селянських господарств
зовсім не мали робочої худоби та сільськогосподарського інвентаря, а 47%
господарств не мали навіть примітивного інвентаря для оранки. Ці
обставини, та негативний стан усього сільського господарства викликали
потребу пошуку нових форм його матеріально-технічного забезпечення.

З метою покращення становища, яке склалося в сільському господарстві
весною 1927 року Колегія Наркомзему запропонувала правлінню Українського
радгоспного об’єднання (УРО) провести дослідження питань щодо
обслуговування місцевих селянських господарств тракторними колонами
радгоспів. Ці дослідження вирішили провести на базі радгоспу імені Т.Г.
Шевченка Березівського району Одеського округу. До цього радгоспу
прилягало декілька переселенських селищ. Становище селян, переселених на
необжите місце, було особливо складне. Для допомоги селянам-переселенцям
радгоспом імені Шевченка була виділена спеціальна тракторна колона, яка
вже у 1927 році провела увесь цикл сільськогосподарських робіт на полях
250 переселенських господарств.

PAGE 8

Належна обробка землі та посівів дозволила селянам зібрати врожай на
40% вище звичайного. Позитивний досвід радгоспу імені Шевченка став
прикладом і заохоченням для об’єднання окремих невеликих колгоспів у,
так названі, кущі. У склад одного такого куща входило у середньому від
10 до 25 колгоспів. Невеликі колгоспи, об’єднавшись, отримали можливість
загальними зусиллями придбати різноманітну сільськогосподарську техніку,
в тому числі складні машини для сумісного їх використання. Так, на базі
кущового об’єднання колгоспів у 1929 році у селі Баштанка Миколаївської
області УРСР була створена перша машинно-тракторна станція (МТС). Вона

обслуговувала 35 колгоспів з посівною площею більш ніж 12 тис. га.

Отже виникла така нова форма матеріально-технічного забезпечення
сільського господарства, як МТС. Виникнення нової, на той час
прогресивної форми матеріально-технічного забезпечення (МТС) вимагало
забезпечення їх будівництва та керівництва ними.

Для централізації керівництва будівництвом нових МТС та їх діяльністю,
Рада Праці та Оборони прийняла у 1929 році рішення про створення
акціонерного товариства “Всесоюзний центр машинно-тракторних станцій”
(ВЦМТС). Його обов’язками стало підвищення культури землеробства та
перетворення індивідуальних селянських господарств у великі механізовані
господарства. Слід при цьому відмітити, що згідно з законодавством того
часу поряд з такими організаційно-правовими структурами, як колгоспи
існували ще й такі форми організації сумісної діяльності, як прості
товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні
товариства

Враховуючи досвід діяльності МТС, Рада Праці та Оборони СРСР 5 червня
1929 року прийняла Постанову “Про організацію машинно-

тракторних станцій” , яка стала основою створення нових МТС. Нею була

18 СЗ СРСР. 1929. № 39. Ст.353.

PAGE 9

розроблена програма будівництва МТС, якою передбачалося до кінця
1929/30 господарського року організувати нові МТС, які змогли б
обробляти площу посівів розміром не менш ніж 1 млн. га.

Значну роль у розвитку МТС відіграв Трактороцентр, створений за
принципом акціонерного товариства, який увійшов у систему Колгоспцентру.
Він був зобов’язаний очолити здійснення програми будівництва МТС.
Постановою РНК СРСР від 30 грудня 1929 р. Трактороцентру було дозволено
випустити спеціальні акції, шляхом придбання яких населення села
вкладало свої кошти у будівництво МТС. Їх будівництво допускалося при
умові внесків селянським населенням у розмірі не менш 25% вартості
станції. Акції Трактороцентру розміщувалися серед колгоспів та
сільськогосподарських виробничих об’єднань у районах де вже діяли або
будували МТС. Але при акціонерній формі МТС по суті були державними
підприємствами, що стримувало ініціативу селян, а тому виникла проблема
в їх реорганізації. Тому вже у 1932 році Трактороцентр було
реорганізовано, а усі МТС перейшли у підпорядкування Наркомзему СРСР.

З метою удосконалення договірних відносин між МТС та колгоспами було
прийнято декілька нормативних актів. Постановою РНК СРСР у 1933 році був
затверджений Примірний договір щодо відносин між машинно-

тракторними станціями та колгоспами. Не можна сказати, що до прийняття
Примірного договору відношення МТС з господарствами не регулювалися
договорами. Вони укладалися й раніше, але характеризувалися
нестабільністю, різноманітністю умов, які не завжди були необхідними для
цих відносин. Окрім цього, в умовах дефіциту сільськогосподарських машин
та інших засобів виробництва вони не завжди розподілялися з урахуванням
потреб того чи іншого сільськогосподарського підприємства. Економічно
потужні, як правило, укладали договори і забирали кращу і нову техніку,
а

20 СЗ СРСР, 1933. №9. Ст.47.

PAGE 10

невеликі і слабкі за своїм економічним становищем підприємства були не
вспромозі її придбавати. З метою контролю за розподілом техніки по МТС
РНК РСФСР (своєю Постановою “Про реєстрацію договорів з
машинно-тракторними станціями” встановив, що усі договори МТС з
колгоспами та бідняцько-середняцькими господарствами підлягали

обов’язковій реєстрації у земельних відділах райвиконкомів. Такий
порядок проіснував до 1947 року.

За примірним договором МТС зобов’язувалася своїми тракторами,
сільськогосподарськими машинами та знаряддям виконувати у колгоспах
обробіток землі, посівів, міжрядну обробку, збирання та молотьбу
зернових у розмірах, встановлених спеціальною угодою, яка приймалася на
основі виробничого плану колгоспу. Ремонт машин, які належали МТС
виконувався самою станцією.

Оплата послуг МТС виконувалася за затвердженими твердими розцінками.
Допускалася заміна оплати натуроплатою, наприклад, 20% від врожаю
зернових передавалися в якості оплати МТС.

За порушення умов договору або неналежне виконання чи їх невиконання
передбачалися санкції.

У Примірному договорі були передбачені такі санкції за невиконання
сторонами своїх обов’язків. МТС була зобов’язана відшкодувати колгоспу
збитки, заподіяні незадовільною роботою та невиконанням вимог, у
півторакратному розмірі за встановленими державою цінами. Колгосп також
відшкодовував у півторакратному розмірі збитки, завдані другій стороні,
внаслідок невиходу на роботу його працівників, неналежним виконанням
робіт, що призводило до простою машин, тощо.

При МТС організовувалася виконавча рада, у складі якої були представники
від кожного колгоспу. Щомісяця проводилося засідання ради для
обговорення поточних питань. МТС була зобов’язана не менш ніж раз у три
місяці звітуватися про свою роботу перед правлінням та загальними

21 СУ РСФСР. 1930. №4.-Ст.48

PAGE 11

зборами колгоспу.

Примірні договори МТС з колгоспами 1933 – 1938 років не мали
обов’язкового характеру, а от Типовий договір МТС с колгоспом,
затверджений постановою РНК СРСР у 1939 році, набув сили нормативного

акту. Типові договори затверджувалися також у 1948 та 1954 роках.

Типові договори передбачали здійснення МТС різноманітної допомоги
колгоспам. Наприклад, Типовим договором 1948 р. передбачалося здійснення
МТС агрономічного обслуговування колгоспів, сприяння їм в організації
праці, у складанні виробничих планів та прибутково-видаткових
кошторисів, у встановленні правильної сівозміни, розподілу прибутку та
ін. Це свідчить про залежність, встановлену за допомогою Типових
договорів, колгоспів від державних МТС, які не тільки контролювали їх
господарську та фінансову діяльність, а фактично втручалися в цю
діяльність, позбавляючи колгоспи ініціативи та самостійності у вирішенні
виробничих проблем.

Наступний етап становлення матеріально-технічного забезпечення
сільського господарства почався з прийняттям Верховною Радою СРСР 31
березня 1958 р. Закону “Про подальший розвиток колгоспного ладу та

реорганізацію машинно-тракторних станцій”. На думку Н.Н. Вєдєніна, саме
з цього нормативного акту започаткувало свій розвиток законодавство про
матеріально-технічне забезпечення сільського господарства. Згідно з
вищевказаним законом МТС були реорганізовані у ремонтно-технологічні
станції (РТС). Останні повинні були забезпечити ремонт тракторів та
інших сільськогосподарських машин, технічне обслуговування колгоспів,
реалізацію колгоспам і радгоспам нової техніки, запасних частин,
пального та інших товарів виробничого призначення, а також виконання у
колгоспах спеціалізованих робіт, організацію прокату машин, яких
колгоспи не мали, та впровадження нової техніки. Оплату за роботу РТС
колгоспи здійснювали грошима, а не натуроплатою, як це було до
реорганізації МТС, тобто

История колхозного права. Сб. законодательных материалов СССР и РСФСР
1917-1958 гг. Т.2.-М:.-1959.-С.38-40.

PAGE 12

взаємовідносини РТС з колгоспами набули товарно-грошового характеру.

Закон значно розширював права колгоспів у їх матеріально-технічному
забезпеченні. Колгоспи стали набувати у власність сільськогосподарську
техніку.

Нормативним актом, який відіграв значну роль в регулюванні аграрних
відносин, в тому числі і відносин з матеріально-технічного забезпечення,
стала Постанова Ради Міністрів СРСР від 31 жовтня 1958р. № 1206 “Про
організацію вільного продажу запасних частин, вузлів та агрегатів до
автомашин, тракторів та сільськогосподарських машин та розширення їх

виробництва” . Цим нормативним актом було закріплено, що починаючи з
1959 року вище вказані матеріальні засоби повинні реалізуватися шляхом
вільної торгівлі у необмеженій кількості, за єдиними оптовими цінами У
зв’язку з цим було відмінено централізований розподіл цих ресурсів. У
березні 1960 року на базі Главсільгосппостачу та
Союзглававтотракторомашу було створено Союзавтосільгоспмаш при Держплані
СРСР, який займався міжреспубліканським постачанням
сільгосппідприємствам автомобілів, тракторів, сільськогосподарських
машин та запасних частин до них.

З часом стало очевидним, що РТС не змогли стати органами, які б
забезпечували безперебійне забезпечення колгоспів та радгоспів
матеріально-технічними засобами. Система забезпечення була дуже
громіздкою. Колгоспи та радгоспи опинилися відділеними від
підприємств-постачальників чотирма-п’ятьма постачальницькими ланцюгами.
Наприклад, поставка запасних частин до автомобілів, тракторів та
сільгоспмашин здійснювалася за схемою: заводи-постачальники – обласні
бази “Сільгосппостачу” – їх міжрайонні відділення. -РТС – колгоспи,
радгоспи.

Отже існуюча система органів матеріально-технічного забезпечення

23 Відомості Верховної Ради СРСР, 1958.-№ 7 .-Ст.146.

М.И. Козирь, Н.И.Краснов Правовые вопросы дальнейшего развития
колхозного строя в СССР. М., Госюриздат,1960, с.62-70.

Збірник діючого законодавства СРСР. -Розділ 12. Книга 3,- С.89-96.

PAGE 13

була не в змозі здійснювати раціональний розподіл сільськогосподарської
техніки між колгоспами і радгоспами. Непоодинокі були випадки, коли
поставка сільськогосподарської техніки в окремі господарства
здійснювалася без врахування зональних особливостей регіонів країни,
якості землі, природніх умов та ін. Тому, щоб вирівняти становище, яке
склалося у сфері матеріально-технічного забезпечення, Президія Верховної
Ради СРСР 20 лютого 1961 р. прийняла Указ “Про створення Всесоюзного
об’єднання Ради Міністрів СРСР з продажу сільськогосподарської техніки,
запасних частин, мінеральних добрив та інших матеріально-технічних
засобів, організації ремонту та використання машин у
колгоспах та радгоспах

(Сільгосптехніка)”. Ця організація являла собою єдину систему
матеріально-технічного забезпечення сільського господарства в державі.

У вересні 1963 року Постановою Ради Міністрів СРСР було

затверджено Положення про “Сільгосптехніку” . Положення визначали
основні функції “Сільгосптехніки”, а саме: забезпечення потреб колгоспів
та інших сільгосппідприємств та організацій матеріально-технічними
засобами згідно з їх заявками; забезпечення комплексної механізації
сільського господарства, впровадження нової високопродуктивної техніки,
прогресивної технології механізованих робіт, досягнень науки та
передового досвіду; організація високопродуктивного обслуговування і
ремонту техніки та

зберігання машин у колгоспах і радгоспах ; організація правильного
використання, транспортування і зберігання мінеральних добрив та
хімічних

засобів захисту рослин у колгоспах та радгоспах . Отже функції
об’єднання були складними, як її багатогранна діяльність цього
державного органу. Усі ланцюги системи об’єднання “Союз
сільгосптехніки”: республіканські, крайові, обласні та районні відділи
знаходилися в органічному взаємозв’язку, їх діяльність була
взаємообумовлена. В цю систему входили республіканські,

27 Відомості Верховної Ради СРСР, 1961.-№9.-Ст.88.

28 Відомості Верховної Ради СРСР, 1963, №18.- Ст.187

30 СП СРСР, 1976, №4, СТ.15.

PAGE 14

крайові, обласні об’єднання, а також районні об’єднання та відділи
“Сільгосптехніка”.

Функції об’єднання “Союзсільгосптехніка”, відповідно до Положення про
нього, можна розмежувати на державно-владні і
організаційно-господарські. Всесоюзне об’єднання мало право видавати
відповідні нормативні приписи (накази, інструкції) для підпорядкованих
організацій та перевіряти їх виконання; у затвердженому порядку
створювати, реорганізовувати або ліквідовувати підприємства, організації
та установи, безпосередньо підпорядковані об’єднанню. У порівнянні
адміністративно-правових повноважень з господарсько-правовими основна
роль відводилася останнім. “Союз сільгосптехніка”, як центр
господарської діяльності системи здійснювала координаційні функції з
матеріально-технічного забезпечення; проводила аналіз наданих
республіканськими об’єднаннями заявок, складала звідні заявки,
здійснювала контроль за якістю та своєчасністю поставок сільському
господарству матеріально-технічних засобів.

Розвиток системи органів “Союзсільгосптехніки” знайшли своє законодавче
закріплення у нормативних актах союзних республік. Так, в Україні
Постановою ЦК КПУ та Ради Міністрів від 28 лютого 1961 р. № 257 “Про
створення Українського об’єднання Ради Міністрів УРСР з продажу
сільськогосподарської техніки, запасних частин, мінеральних добрив та
інших матеріально-технічних засобів, організації ремонту і використання
машин у колгоспах і радгоспах та організацію будівництва було створено

республіканське об’єднання Укрсільгосптехніка. Цією ж Постановою
закріплені завдання та функції цього об’єднання. Вони аналогічні
завданням та функціям Всесоюзного об’єднання і відрізнялися лише сферою
діяльності. “Укрсільгосптехніка” діяла у межах УРСР і керувала роботою
обласних і районних об’єднань, розміщених на території республіки. В той
же час керівні функції “Союз сільгосптехніки” були обов’язкові для всіх
організацій,

31 СПСРСР, 1963,№ 18, Ст. 117.

PAGE 15

які складали цю систему на усій території Союзу. Отже
“Укрсільгосптехніка”, як складова всієї системи “Союз сільгосптехніки”
була їй підпорядкована і повинна була виконувати всі розпорядження,
рішення та вказівки останньої.

Важливу роль у матеріально-технічному забезпеченні сільського
господарства відігравали районні об’єднання та відділи
“Сільгосптехніки”. Вони мали у своєму розпорядженні машинно-ремонтні
майстерні, підприємства, луго-меліоративні та інші спеціалізовані
виробничі загони та станції. Районні об’єднання здійснювали продаж
товарів виробничого призначення для господарств району і організовували
виробниче обслуговування колгоспів і радгоспів. Як ланка найближча до
сільськогосподарського виробництва, районні об’єднання виконували
функцію посередника між сільським господарством та промисловістю. Вони
вивчали потреби господарств у техніці та інших матеріально-технічних

засобах, а також здійснювали безпосереднє забезпечення ними останніх.

Потреби сільгосппідприємств у матеріально-технічних засобах на території
СРСР визначались районними, обласними, крайовими, республіканськими
об’єднаннями “Сільгосптехніка”. Які здійснюючи керівні, контрольні та
інші функції в межах своєї компетенції та надаючи практичну допомогу
господарствам у складанні замовлень та обґрунтуванні розрахунків
одночасно вивчали їх потреби у матеріально-технічних засобах. Уся робота
по матеріально-технічному забезпеченню колгоспів і радгоспів, а також
інших товаровиробників являла собою складний і кропіткий процес.

Планування матеріально-технічного забезпечення здійснювалося
сільгосппідприємствами щорічно в установлений термін. Вони подавали до
відділення “Сільгосптехніки” замовлення із економічно обґрунтованим
переліком потрібних матеріально-технічних засобів з урахуванням
фінансових можливостей господарства. Згідно з поданими замовленнями

Положення про районне об’єднання «Сільгостехніка», затверджене наказом
Голови об’єднання «Укрсільгостехніка» №69 від 17 лютого 1976р.

PAGE 16

об’єднання “Союзсільгосптехніка” складало загально-зведене замовлення
та передавало його у Держплан СРСР та Держпостач СРСР для виділення
коштів і розміщення замовлень у промисловості. Такий порядок створив
міцну на той час базу для планування виробництва промислової продукції,
яка споживалася у сільському господарстві.

Після затвердження плану матеріально-технічного забезпечення народного
господарства фонди матеріальних засобів, які виділялись сільському
господарству, розподілялися в такому ж порядку як і потреби на
матеріально-технічні засоби тільки тепер уже у зворотному напрямку:
республіки по областях, області по районах; а останні по окремих
господарствах. Згідно з планом забезпечення розподілу техніки та інших
матеріально-технічних засобів їх поставка проводилася як у торгівельні
організації сільгосптехніки, так і транзитом, безпосередньо у
господарства.

В той же час у процесі матеріально-технічного забезпечення
агропромислових формувань, які складалися з сільськогосподарських і
промислових підприємств, наприклад радгоспи-заводи, агропромислові
об’єднання, виникли проблеми правового характеру, а саме: органи якої
системи “Сільгосптехніка” чи Держпостачу повинні здійснювати
матеріально-технічне забезпечення цих формувань. Матеріально-технічне
забезпечення сільськогосподарських підприємств здійснювалося шляхом
укладання договорів-замовлень з організаціями “Сільгосптехніка”, а
промислових підприємств через систему органів Держпостачу за договорами
поставки.

Отже єдиної правової форми яка б опосередковувала відносини з
матеріально-технічного забезпечення не існувало. Це призводило до того,
що організації “Сільгосптехніка” в непоодиноких випадках відмовлялися
від матеріально-технічного обслуговування підприємств, які
підпорядковувалися не Міністерству сільського господарства, а іншим
відомствам, не дивлячись на те, що, як у першому так і другому випадку,
вирішувалося одне і теж

PAGE 17

питання – продовольче забезпечення держави.

Звичайно таке становище в сфері матеріально-технічного забезпечення
продовжуватися не могло і Рада Міністрів СРСР постановою від 29.06.1983
р. затвердила Положення про постачання сільськогосподарської техніки та
інших матеріально-технічних засобів колгоспам та радгоспам, а також
іншим сільськогосподарським підприємствам та організаціям, чим внесла
суттєві зміни у порядок та процес правового регулювання відносин у сфері
матеріально-технічного забезпечення сільського господарства.

Відносини між сільськогосподарськими підприємствами і об’єднанням
“Сільгосптехніка” носили жорсткий плановий характер. Лише на останньому
етапі цього складного планового процесу вони опосередковувалися разовими
договорами купівлі-продажу сільгосптехніки.

Отже, не дивлячись деяке правове “розкріпачення” системи
матеріально-технічного забезпечення в цілому суб’єкти сфери цієї
діяльності не одержали свободи укладання договорів
матеріально-технічного забезпечення. Держплан та Держпостач шляхом
нарядів та рознарядок планували республіканським, а ті, в свою чергу,
обласним відділенням “Сільгосптехніки” конкретні показники щодо
кількості, асортименту та вартості сільськогосподарської техніки, інших
засобів сільськогосподарського виробництва. Адекватні показники в такому
ж порядку доводилися і до виробників сільськогосподарської техніки. На
основі і в суворій відповідності з цими плановими показниками
республіканські та обласні “Сільгосптехніки” укладали договори з
виробниками сільськогосподарської техніки (тракторними, комбайновими та
іншими заводами).

Наряди та рознарядки були основою укладення договору поставки, носили
імперативний характер, а тому суб’єкти договірних відносин при укладанні
договору повинні були суворо дотримуватися планових

PAGE 18

показників, тобто без будь-яких змін відображати їх, як істотні умови в
договорах. Відмовитися від нарядів та рознарядок, як і від укладення
договорів, суб’єкти договірних відносин не мали права. Вони були
наділені лише правом на їх оскарження в Держплан та Держпостач і то в
крайньому, виключному порядку.

“Облсільгосптехніка” була вимушена в такому ж порядку планувати
діяльність та встановлювати договірні відносини з райоб’єднаннями та з
сільськогосподарськими підприємствами.

Такий порядок планування та укладення договорів нерідко призводив до
того, що сільськогосподарським підприємствам, які були залежні від
системи “Сільгосптехніка”, фактично “нав’язувались” матеріально-технічні
засоби (трактори, зернозбиральні та овочезбиральні агрегати), які їм
були не потрібні. Ці матеріально-технічні засоби нерідко
розукомплектовувались на запчастини, а то і просто приходили у
непридатність в машинно-тракторних парках під відкритим небом.

З метою більш чіткої координації та узгодження діяльності організації
системи “Сільгосптехніка” з виробниками сільськогосподарської техніки та
інших засобів виробництва постановою Верховної Ради СРСР від 5 червня
1978 року “Про порядок введення у дію Закону СРСР про Раду Міністрів
СРСР” Всесоюзне об’ єднання “Союзсільгосптехніка” було реорганізовано у
Державний комітет СРСР з виробничо-технічного забезпечення сільського
господарства (Держкомсільгосптехніка СРСР). Положення про

Держкомсільгосптехніку СРСР було прийняте лише у 1985 році . Таким
чином, механізм реалізації вищевказаної постанови був закріплений у
положенні, яке прийняли аж через 7 років. Нажаль, ця негативна
законотворча практика збереглась в Україні і до цього часу.

З метою створення єдиної спеціалізованої системи агрохімічного
обслуговування, а також для покращення забезпечення та обслуговування

PAGE 19

колгоспів і радгоспів було організовано науково-виробниче об’єднання
“Союзсільгоспхімія”, до якого перейшли від Держкомсільгосптехніки всі
функції у цій сфері.

Відокремленість відомств, що здійснювали управління народним
господарством призвела до суттєвих недоліків у плануванні,
матеріально-технічному забезпеченні, проведенні спеціалізації та
раціонального розміщення виробництва, ускладнила вирішення завдань
соціального розвитку села, породила паралелізм та дублювання їх дій. З
метою створення умов для успішного розвитку сільського господарства було
визнано доцільним здійснити у центрі і на місцях систему правових
заходів з метою подальшого покращення управління сільським господарством
та іншими галузями агропромислового комплексу.

Суттєві зміни у формах і методах матеріально-технічного забезпечення
сільського господарства внесла постанова Ради Міністрів СРСР від 24
травня 1982 року “Про покращення управління сільським господарством та
іншими

галузями агропромислового комплексу” . У ній відмічалося, що
підприємства та організації Держкомсільгосптехніки СРСР,
Союзсільгоспхімії, Міністерства меліорації та водного господарства,
будівельні, заготівельні, транспортні та інші організації, які
обслуговують сільське господарство, організаційно та економічно були
слабо пов’язані з колгоспами та радгоспами.

Згідно з цією постановою у районах були створені районні агропромислові
об’єднання (РАПО). В їх склад увійшли колгоспи, радгоспи міжгосподарські
формування, інші підприємства сільського господарства, підприємства та
організації, які обслуговували їх і були пов’язані з
сільськогосподарським виробництвом та переробкою продукції. Підприємства
та організації, які входили в РАПО, зберігали господарську
самостійність, права юридичної особи та відомчу підпорядкованість. Зміни
у

37 СП СРСР.1985. №14. Ст 61.

38 СП СРСР. 1982. №17. Ст. 89.

PAGE 20

системі управління сільським господарством та обслуговуючими його
галузями мали позитивний вплив на виробництво, економіку колгоспів та
радгоспів, розвиток виробничих зв’язків підприємств та організацій
агропромислового комплексу. Проте, у зв’язку з недосконалістю структури
управління агропромисловим комплексом на союзному та республіканських
рівнях не було досягнуто необхідної інтеграції сільського господарства з
переробною промисловістю. Товаровиробники не могли вільно реалізовувати
свою продукцію, ціни на яку були значно нижчими цін на сільгосптехніку,
паливо-мастильні матеріали, міндобрива і т. ін. Не було досягнуто
суттєвих змін в економічному механізмі взаємовідносин колгоспів,
радгоспів та обслуговуючих організацій.

Тому Постановою Ради Міністрів СРСР від 14.11.1985 р “Про

подальше удосконалення управлінням агропромисловим комплексом” було
створено Державний агропромисловий комітет СРСР (Держагропром СРСР) на
базі Міністерств сільського господарства СРСР та ліквідованих комітетів:
плодоовочевого господарства, м’ясної, молочної та харчової
промисловості, сільського будівництва, Державного комітету з
виробничо-технічного забезпечення сільського господарства.

Держагропром СРСР, як центральний орган державного управління
агропромисловим комплексом країни паралельно з Радами Міністрів союзних
республік відповідав за нарощування виробництва, виконання планів
закупівлі сільськогосподарської продукції, забезпечення її повного
збереження та якісну переробку. Йому були надані відповідні права та
повноваження у сфері планування, фінансування та забезпечення
матеріально-технічними ресурсами агропромислового комплексу. Рішення,
які приймалися Держагропромом були обов’язковими для виконання всіма
міністерствами, відомствами, об’єднаннями, підприємствами та
організаціями.

У Держагропромі СРСР було створено єдину систему матеріально-

PAGE 21

технічного забезпечення на базі відповідних підрозділів ліквідованих
міністерств та відомств із збереженням за ним функцій постачання інших
галузей народного господарства, які раніше виконувала
Держсільгосптехніка СРСР. Таке реформування пояснювалося ще й тим що
поява нових обслуговуючих підприємств та організацій, які раніше не були
відомі в практиці господарювання, призвела до ускладнення господарських
зв’язків колгоспів та радгоспів, роздрібнення функцій з
матеріально-технічного забезпечення сільського господарства між багатьма
організаціями.

Реформування Міністерства сільського господарства та комітетів СРСР
викликало необхідність таких же перетворень і в республіках. На
республіканському рівні з урахуванням особливостей були створені
союзно-республіканські державні агропромислові комітети, агропромислові
комітети країв та областей. Відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР
від 17.05.1986 р. № 185 “Про затвердження положення про Державний
агропромисловий комітет Української РСР” було створено Держагропром
УРСР.

Була здійснена також і перебудова районних агропромислових об’єднань
(РАПО) органів управління на районному рівні господарствами,
організаціями і підприємствами в агропромисловому комплексі. Порівняння
Типового положення про районне агропромислове об’єднання з раніш
існувавшим, дав змогу дійти висновку, що згідно з новим Положенням
компетенція РАПО у сфері матеріально-технічного забезпечення сільського
господарства значно розширилася. У цьому Положенні знайшли відображення
головні завдання РАПО: забезпечення колгоспів, радгоспів та інших
підприємств та організацій матеріально-технічними ресурсами; організація
закупівлі та збуту продукції; розвиток у колгоспах та радгоспах бази для
її переробки та зберігання; раціональне розміщення переробних
підприємств; удосконалення агрохімічного, виробничо-технічного,

PAGE 22

транспортного обслуговування; та капітального будівництва; впровадження
комплексної механізації виробництва; ефективне використання
меліоративних земель, міндобрив та інших засобів хімізації сільського
господарства, підвищення родючості земель; забезпечення високої
технічної готовності машинно-тракторного парку; організація і проведення
його своєчасного і якісного технічного обслуговування і ремонту та ін.

Таким чином, склалася така система органів управління на союзному рівні:
Головне управління з матеріально-технічного забезпечення Держагропрома
СРСР, забезпечувальні організації (Союзсільгоспкомплект,
Союзагропромашімпорт та ін). На республіканському рівні – головне
управління з матеріально-технічного забезпечення агропромислових
комітетів союзних республік, управління з матеріально-технічного
забезпечення агропромислових комплексів автономних республік, країв,
областей та відділи матеріально-технічного забезпечення районних
агропромислових об’єднань.

Матеріально-технічне забезпечення сільського господарства являло собою
складний, неоднорідний щодо правової організації комплекс відносин, що
охоплював діяльність як виробників сільгосптехніки, так і діяльність
збутовозабезпечувальних, сільськогосподарських та інших підприємств і
організацій, їх можна розмежувати на такі три групи з
матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських підприємств:
по-перше, відносини, що виникають між виробниками сільськогосподарської
техніки та забезпечувальними організаціями; по-друге, відносини між
самими забезпечувальними організаціями; по-третє, відносини між
забезпечувальними організаціями і сільгосппідприємствами.

Ці групи відносин хоч і взаємопов’язані між собою, проте з точки зору їх
правової організації суттєво відрізняються одна від одної. Так, якщо
правовою формою відносин першої і третьої групи був договір, то
відносини другої групи мали бездоговірний характер і
засновувалися на

PAGE 23

адміністративному підпорядкуванні районних організацій обласним.
Положення про поставки сільськогосподарської техніки та інших
матеріально-технічних засобів колгоспам, радгоспам та підприємствам і
організаціям розповсюджувалося лише на третю групу, тобто на комплекс
відносин з матеріально-технічного забезпечення сільського господарства.
Відносини перших двох груп регулювалися іншими нормативними актами. Тому
на думку Н.Н. Вєдєніна, це Положення можна кваліфікувати як
систематизований нормативний акт з матеріально-технічного забезпечення
сільського господарства кодифікованого характеру. Прийняте Положення,
вказував він, підняло на якісно новий рівень правове регулювання цієї
галузі суспільних відносин. Цей нормативний акт регулював порядок
укладення договорів, порядок постачання, кількість і якість продукції,
ціни та порядок розрахунків, майнову відповідальність сторін за належне
виконання або невиконання договору. Положенням було охоплене основне
коло питань, пов’язаних з матеріально-технічним забезпеченням сільського
господарства.

Незважаючи на прийняті нормативні акти і створення Агропостачу
матеріально-технічне забезпечення господарств змінилося не значною
мірою. Важливий принцип агропромислового виробництва – пріоритетний
розвиток сільського господарства, не забезпечувався. Агро постач не
виконував в достатній мірі функції ланцюга зв’язку між сільським
господарством та галузями, що виробляють сільськогосподарські засоби
виробництва.

Ці та інші негативні фактори спонукали органи влади розробляти нові
правові важелі для виправлення ситуації, що склалася у цій сфері. Саме з
такою метою Рада Міністрів СРСР 17.06.1987 р. прийняла постанову “Про
перебудову матеріально-технічного забезпечення та діяльність Держпостачу

5*45 і-

в нових умовах господарювання” , в якій були вказані суттєві недоліки
системи матеріально-технічного постачання та визначені основні напрямки
її

PAGE 24

перебудови.

Відповідно до цієї постанови Держагропром видав наказ, яким
передбачалося здійснити: перехід на матеріально-технічне забезпечення у
порядку оптової торгівлі засобами виробництва без заздалегідних заявок,
лімітів та фондів, за прямими замовленнями споживачів; організацію на
підприємствах матеріально-технічного забезпечення комісійної торгівлі з
наданням послуг споживачам та реалізацією невикористаних
матеріально-технічних ресурсів; забезпечення проведення роботи по
зміцненню прямих довгострокових зв’язків між підприємствами-виробниками
та органами постачання і споживачами; проведення оцінки роботи
забезпечувальних підприємств за результатами виконаних договірних
зобов’язань перед споживачами, тощо. Це, в сою чергу, викликало
необхідність реорганізації управління АПК. Тому, Постановою Ради
Міністрів СРСР від 5.04.1989 р. “Про покращення продовольчого
забезпечення країни на засадах корінного підвищення ефективності і
подальшого розвитку агропромислового виробництва” була запланована
наступна реорганізація управління АПК. В її основу були покладені
принципи чіткого розмежування функцій державного і господарського
управління сільськогосподарськими підприємствами і корінної зміни
системи управління агропромисловим виробництвом від районного до
республіканського рівня. Було визнано доцільним ліквідувати Держагропром
СРСР та створити Державну комісію з продовольства та закупок. Ради
Міністрів Союзних республік повинні були самостійно визначати
організаційну структуру державного керівництва та господарського
управління АПК на республіканському рівні. Функції з
матеріально-технічного забезпечення колгоспів, радгоспів, підсобних
сільських господарств, організацій орендарів, селянських колективів були
покладені на Держпостач СРСР.

Для вирішення завдань матеріально-технічного забезпечення
сільськогосподарських формувань до системи Держпостачу були передані

45 СП СРСР.-1987.-№35.- Ст.118.

PAGE 25

загальносоюзні, республіканські, крайові та обласні органи
матеріально-технічного забезпечення агропромислового комплексу з
товаропровідною мережею, із збереженням їх організаційної структури та
функцій, виконуваних Агропостачем СРСР.

Основною формою матеріально-технічного забезпечення сільського
господарства стала оптова торгівля, яка дозволила оперативно
забезпечувати сільгосппідприємства згідно з їх виробничими потребами;
важливим напрямом перебудування системи матеріально-технічного
забезпечення стало широке застосування прямих господарських зв’язків між
виробниками сільськогосподарських засобів виробництва і споживачами.

На цьому етапі беруть початок свого розвитку орендні відносини на селі.
У законодавстві про матеріально-технічне забезпечення колгоспів та
радгоспів з’являються нові правові норми, спрямовані на регулювання
орендних відносин з урахуванням їх специфіки, впроваджується нормативна
регламентація способів забезпечення господарств малопотужною технікою та
іншими засобами, потрібними для діяльності орендно-підрядних колективів,
які почали розвиватися на базі колгоспів та радгоспів. Останні повинні
були надавати допомогу цим колективам шляхом забезпечення потрібними
матеріально-технічними ресурсами.

Отже в процесі реформування аграрного сектора, нарівні з колгоспами і
радгоспами у якості основного ланцюга агропромислового виробництва
набувають розвитку такі організаційно-правові форми як: організації
орендарів, кооперативи, орендні колективи, селянські та особисті
підсобні господарства громадян, що знайшло своє закріплення в
законодавстві. Постановою Ради Міністрів СРСР від 5.04.1989 р. “Про
корінну перебудову економічних відносин та управління у агропромисловому
комплексі країни” вони розглядаються, як економічно рівноправні форми
господарювання.

Важливе місце у законодавстві про матеріально-технічне забезпечення

PAGE 26

сільськогосподарських підприємств зайняв прийнятий 30.06.1987 р.
Верховною Радою СРСР Закон “Про державне підприємство (об’єднання)”.
Стаття 15 Закону закріплювала порядок матеріально-технічного
забезпечення державних підприємств, радгоспів. Воно здійснювалося,
виходячи з необхідності його ефективності, економного використання
матеріальних ресурсів при мінімально необхідному рівні їх запасу. Згідно
з планом економічного та соціального розвитку, підприємства визначали
потреби у ресурсах та придбавали їх у порядку оптової торгівлі або у
централізованому порядку. У порядку оптової торгівлі підприємство
купувало без лімітів (фондів) матеріально-технічні засоби згідно зі
своїми замовленнями на основі договорів, укладених з підприємствами та
іншими органами матеріально-технічного забезпечення або безпосередньо з
виробниками. Це свідчить про те, що підприємствам були надані більш
широкі права і самостійність в розпорядженні власними коштами та
визначенні необхідності у придбанні тих чи інших матеріальних засобів.
Відбулись суттєві зміни і в сфері кредитування та надання пільг
сільськогосподарським підприємствам.

До останнього часу важливою рисою законодавства про матеріально-технічне
забезпечення сільського господарства було створення пільгових умов для
господарств переважно адміністративними методами регулювання. Інколи
адміністративні методи перетворювалися у методи прямого адміністрування,
що ставило у невигідне становище колгоспи та радгоспи. Наприклад, з
метою покращення матеріально-технічного забезпечення РАПО було надане
право перерозподіляти між підприємствами та організаціями

виділені засоби виробництва. Це правило було піддане критиці у
літературі , що, на нашу думку, цілком справедливо.

Отже до 1991 року існувала правова система, яка забезпечувала
функціонування планової економіки, державного сектора промисловості,
колгоспно-радгоспного ладу у сільському господарстві, а також виключного

Исмаилов Ш.М. Правовое положение органов управления в агропромышленном

PAGE 27

права державної власності на землю, яка надавалася
сільськогосподарським товаровиробникам і громадянам лише у постійне чи
тимчасове користування.

З прийняттям Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта проголошення
незалежності України в Україні була започаткована своя нова правова
система. Однак перебудовані процеси в економіці, в тому числі і в
аграрних відносинах, розпочалися дещо раніше – з дня прийняття Верховною
Радою УРСР 16 липня 1990 р. “Декларації про державний суверенітет
України”.

Земельні відносини і правове їх регулювання набули нового змісту з
прийняттям 18 грудня 1990 р. Земельного кодексу УРСР. Відтоді земельні
ділянки надавалися громадянам України для ведення селянського
(фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, а також
індивідуального житлового будівництва в довічне володіння або
користування.

Приватна, колективна і державна форми власності на землю були введені
Законом України “Про форми власності на землю” від 30 січня 1992

р. і закріпленні в Земельному Кодексі України в редакції від 13 березня
1992 р.

Кардинальні зміни, які відбувалися в Україні, неодноразово торкалися і
системи центральних органів державної влади. Так, Указом Президента
України від 25.02.1992 р. “Про зміни в системі центральних органів
державної виконавчої влади України” на базі Міністерства сільського
господарства України, Державного комітету України по соціальному
розвитку села, а також підприємств і організацій м’ясної і молочної
промисловості Державного комітету України з харчової і переробної
промисловості було створене Міністерство сільського господарства і

комплексе. -Душанбе, 1985.-С.60-61.

52 ВВР. – 1992. – № 18. – Ст.225.

PAGE 28

продовольства України. У подальшому, з метою вдосконалення структури
управління агропромисловим комплексом та підвищення ефективності його
функціонування в умовах реформування народного господарства Указом
Президента України від 25 липня 1997 р. “Про утворення Міністерства
агропромислового комплексу України” було утворено Міністерство
агропромислового комплексу України на базі Міністерства сільського
господарства і продовольства. Але протягом 1992-1999 років змінювалися
лише назви Міністерства, відповідального за стан в АПК. Тільки з 1999
року почалися значні зміни у структурі цього Міністерства.

Згідно з Указом Президента від 15 грудня 1999 р. “Про зміни у структурі
центральних органів виконавчої влади” на базі Міністерства
агропромислового комплексу та державного рибного господарства було
створене Міністерство Аграрної Політики України (Мін АПК). Наказом Мін
АПК від 08 листопада 2000 р. № 222 “Про положення структурних
підрозділів Мінагрополітики України” було закріплене правове положення
структурних підрозділів міністерства. Департамент науково-технічної
політики Мін АПК є структурним підрозділом центрального апарату
Міністерства аграрної політики України. Основними завданнями
Департаменту є: 1) визначення і проведення державної науково-технічної
політики з питань комплексної механізації і автоматизації
сільськогосподарського виробництва, машинобудування для агропромислового
комплексу; 2) розробка стратегії оновлення матеріально-технічної бази,
ресурсного і технологічного забезпечення галузей агропромислового
виробництва, складання балансів забезпечення сільськогосподарських
товаровиробників технічними та енергетичними ресурсами, розробка схем їх
постачання; 3) сприяння своєчасній підготовці сільськогосподарської
техніки до сезонів польових робіт та впровадженню високоефективних
форм використання техніки (машинно-технологічні

PAGE 29

станції, машинні ринги, сервісні кооперативи тощо); 4) здійснення
технічної політики, спрямованої на забезпечення сільськогосподарських
підприємств і організацій технікою, пально-мастильними матеріалами,
обладнанням, іншими матеріально-технічними ресурсами через ринкову
інфраструктуру, на умовах лізингу тощо; 5) проведення робіт по
удосконаленню нормативно-правової бази лізингу, створенню регіональних
лізингових фондів.

Отже вперше за період становлення України, як незалежної держави,
структурі Мін АПК з’являється підрозділ, що відповідає за
матеріально-технічне забезпечення товаровиробників АПК.

PAGE 30

Висновки :

1. Система матеріально-технічного забезпечення сільського господарства
та правова база, що регулює ці відносини, повинні формуватися з
урахуванням історичного досвіду їх функціонування, а це в свою чергу
дасть змогу уникнути помилок, які допускалися в минулому.

2. Історичний досвід свідчить, що відмова від будь-якого планування
матеріально-технічного забезпечення на рівні
промисловість-сільськогосподарське виробництво не припустима.

3. Планування матеріально-технічного забезпечення не може бути жорстким,
в умовах ринкових відносин вкрай потрібен пошук нових його форм,
принципів та методів.

PAGE 31

1.2. Зміст матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК як
правової категорії

Матеріально-технічне забезпечення є важливою передумовою виробничого
процесу. Без нього неможливе виробництво сільськогосподарської
продукції, забезпечення населення продуктами харчування, а промисловість
– сільськогосподарською сировиною.

Товарообмін між промисловістю і сільським господарством є одним із
неодмінних умов розвитку всіх галузей народного господарства України, в
тому числі й аграрної. Без оснащення агарних товаровиробників
різноманітною сільськогосподарською технікою (машинами, агрегатами,
обладнанням) не можна чекати тієї кількості сільськогосподарської
продукції, яка необхідна для задоволення потреб населення країни. Отож
неминучий належний розвиток таких галузей народного господарства, які
покликані забезпечувати потреби сільськогосподарських товаровиробників.
В свою чергу, оснащення товаровиробників сільськогосподарської продукції
технічними засобами, а також утримання їх в належному стані створюють
умови для збільшення обсягів сільськогосподарської продукції для
забезпечення продовольчої безпеки країни. Цими та іншими факторами
обумовлюється необхідність належної організації матеріально-технічного
забезпечення товаровиробників АПК.

Організація матеріально-технічного забезпечення сільського господарства
– це процес своєчасного і комплексного задоволення потреб
сільськогосподарських підприємств у матеріально-технічних засобах.

У нормативних актах радянського періоду, які регулювали відносини з
матеріально-технічного забезпечення сільського господарства,
застосовувалися терміни «виробничо-технічне забезпечення», «матеріально

PAGE 32

технічне забезпечення» та «матеріально-технічне постачання» .
Виробничо-технічне обслуговування стосувалося лише ремонту та технічного
обслуговування техніки, а матеріально-технічне постачання і забезпечення
ототожнювались. Матеріально-технічне забезпечення та
матеріально-технічне постачання зводилися до питання забезпечення
сільського господарства, а питання меліорації та будівництва
розглядалися та регулювалися окремо.

Єдине поняття правовідносин з матеріально-технічного забезпечення не
закріплене ні в одному законодавчому акті України. Як в нормативних
актах, так і в юридичній і економічній літературі відсутній навіть
єдиний загальноприйнятий термін його визначення, що є дуже важливим
відносно нормотворення і практики застосування. Не можна сказати, що не
було спроб визначенні цього поняття. В різний час вчені-юристи та
економісти робили такі спроби. Так, Е.Ю. Локшин та І.М. Рознатовський
під терміном «матеріально-технічне забезпечення», визначали процес
планомірного та комплексного забезпечення народного господарства, в тому
числі і сільського, усіма необхідними матеріально-технічними засобами,
потрібними

для його нормального функціонування.

Н.Н. Вєдєнін вважає, що відповідно до сільського господарства

Постанова Ради Міністрів СРСР від 23.08.1966 р. “Про першочергові заходи
зі створення системи управління матеріально-технічним забезпеченням з
застосуванням економіко-математичних методів та обчислювальної техніки”.
– СП СРСР. – 1966. -№ 19. -Ст. 169 ; Постанова Ради Міністрів СРСР від
27.01.1967 р. №63 “Про заходи щодо покращення організації та плануванню
матеріально-технічного забезпечення”. – СП СРСР. №14. – Ст.13.

Постанова Ради Міністрів СРСР від 28.04. 1969 р. “Про заходи щодо
подальшого покращення матеріально-технічного постачання народного
господарства”. – СП СРСР. -1969. – № 19. – Ст.169; Постанова Ради
Міністрів СРСР від 5.04.89 р. “Про покращення продовольчого забезпечення
населення країни на засадах корінного підвищення ефективності та
подальшого розвитку агропромислового комплексу” – СП СРСР. 1989.- № 19.
Ст. 60.; Положення про державний комітет СРСР з виробничо-технічного
забезпечення сільського господарства. СП СРСР. 1985.-№14.-Ст.61.та ін.

Локшин З.Ю. Организация материально-технического снабжения в
промышленности СССР. М., 1952. – С.З; Рознатовский И.М. Правовое
регулирование организации и деятельности республиканских промышленных
объединений. К: Наукова думка., 1981. –

С. 83-88.

PAGE 33

доцільно використовувати нарівні з терміном «матеріально-технічне

забезпечення» ширше поняття «виробничо-технічне забезпечення», яке
охоплює як матеріально-технічне забезпечення сільського господарства,
так і різні види його виробничо-технічного обслуговування. На його
погляд, такі зміни у понятійному апараті мають переконливі
обґрунтування. Всесоюзне об’єднання Ради Міністрів СРСР з продажу
сільськогосподарської техніки, запасних частин, мінеральних добрив та
інших матеріально-технічних засобів, а також організації ремонту та
використання машин у колгоспах та радгоспах (Союзсільгосптехніка) було
реорганізоване у Державний комітет СРСР з виробничо-технічного
забезпечення сільського господарства. Ці зміни свідчили про збільшення
значення виробничо-технічного обслуговування сільського господарства.

Об’єднуючи поняття «матеріально-технічне забезпечення» та
«виробничо-технічне обслуговування» в одне загальне поняття –
виробничо-технічне забезпечення сільського господарства, Н.Н. Вєдєнін
робить висновок, що поняття матеріально-технічне забезпечення не є
рівнозначне «виробничо-технічному обслуговуванню». Матеріально-технічне

забезпечення сільського господарства і його виробничо-технічне
обслуговування – це дві різні, хоча і взаємопов’язані, форми
виробничо-технічного забезпечення сільського господарства, їх об’єднання
в одне поняття не виключає можливості самостійного розгляду цих правових
категорій. Матеріально-технічне забезпечення може бути кваліфіковано і
як складова частина виробничо-технічного забезпечення сільського
господарства, і як самостійна функція відповідних органів.

Н. Н. Вєдєнін при цьому вважає, що виробничо-технічне забезпечення
включає широке коло різних дій з обслуговування сільськогосподарських
підприємств та організацій. До них відносяться:

1) матеріально-технічне забезпечення господарств

PAGE 34

сільськогосподарською технікою, запасними частинами, мінеральними
добривами та іншими матеріально-технічними засобами;

2) механізовані роботи, меліоративне, агрохімічне та інші види
виробничого обслуговування сільськогосподарських підприємств та
організацій;

3) ремонт та технічне обслуговування сільськогосподарської техніки. На
наш погляд така точка зору має право на існування і з нею можна

погодитися, але при умові, що вище вказані положення були характерні для
товарно-виробничих відносин радянському періоду господарювання.

Після проголошення незалежності України, виникла необхідність розбудови
нової правової системи, в тому числі і в галузі матеріально-технічного
забезпечення товаровиробників АПК. Слід відмітити, що у новоприйнятих
нормативних актах, які регулюють відносини з матеріально-технічного
забезпечення товаровиробників АПК, такий термін, як «виробничо-технічне
забезпечення» не застосовується.

На нашу думку це пов’язано з тим, що матеріально-технічне забезпечення
не тільки втратило жорстку плановість, а й сам порядок та систему
органів матеріально-технічного постачання, яка існувала до цього. Проте
матеріально-технічне забезпечення товаровиробників АПК не тільки не
втратило свого значення, а навпаки набуло ще більшої актуальності та
необхідності і особливо в сучасних умовах, про що свідчать ряд Постанов
Ради Міністрів, Кабінету Міністрів та Указів Президента, прийнятих з
1990 року та по теперішній час.

Постановою Ради Міністрів УРСР від 28.12.1990 р. № 393 “Про стимулювання
укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1991
рік матеріально-технічними ресурсами” закріплюється, що за реалізовану
державі сільськогосподарську продукцію господарству поставляються
матеріально-технічні ресурси за оптовими цінами і тарифами,
встановленими згідно з чинним законодавством. Отоварювання виділених

PAGE 35

господарствам фондів на матеріально-технічні ресурси проводиться через
районні підприємства агротехнічного постачання і районні виробничі
об’єднання по агрохімічному обслуговуванню за інформацією заготівельних
організацій та органів держстатистики про виконання договірних
зобов’язань. Продукція, не охоплена договорами контрактації,
централізовано не забезпечується матеріально-технічними ресурсами. Отже
постачання матеріально-технічних ресурсів товаровиробникам
сільськогосподарської продукції відповідно до цієї Постанови проводилося
тільки за реалізовану сільгосппродукцію державі, інтереси інших
товаровиробників у цьому нормативному акті не враховуються і вони
повинні вживати заходи по самозабезпеченню свого виробництва
матеріально-технічними засобами. Це свідчить, що в Україні на той момент
фактично ще зберігалися тенденції жорстокого планування, а тому
порушувався в АПК принцип свободи підприємництва.

Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 22.05.1991 р. № 10 “Про своєчасну
підготовку до збирання врожаю та організацію його проведення в 1991
році” з метою своєчасного і високоякісного проведення збирання врожаю,
заготівель сільськогосподарських продуктів і кормів Держпостачу УРСР,
Держагропрому УРСР, Комітету по забезпеченню нафтопродуктами при Раді
Міністрів УРСР, міністерствам і відомствам УРСР, що здійснюють поставки
для села матеріально-технічних засобів, потрібно було впровадити
погоджений з Кримською АРСР і облвиконкомами особливий режим
забезпечення сільського господарства матеріально-технічними ресурсами, і
насамперед паливно-мастильними матеріалами, запасними частинами,
посівною і збиральною технікою, маючи на увазі, що ці ресурси повинні
бути поставлені сільським споживачам у повному обсязі. Цією Постановою
вже передбачалось матеріально-технічне забезпечення всіх
товаровиробників сільськогосподарської продукції, а не тільки тих, які
повинні були реалізувати сільськогосподарську продукцію державі, що
передбачалося раніше. Отже можна сказати, що ця постанова повніше
враховувала інтереси

PAGE 36

товаровиробників АПК.

Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1995 р. № 1008 “Про
забезпечення сільськогосподарських товаровиробників пально-мастильними
матеріалами та іншими матеріально-технічними ресурсами за рахунок
товарного кредиту” закріплено, що з метою більш повного задоволення
потреб сільськогосподарських товаровиробників усіх форм власності в
пально-мастильних матеріалах та інших матеріально-технічних ресурсах,
запроваджується товарний кредит як одна з форм забезпечення
сільськогосподарських товаровиробників основними матеріально-технічними
ресурсами пально-мастильні матеріали, мінеральні добрива,
сільськогосподарська техніка тощо). Постановою установлюється, що
матеріально-технічні ресурси, надаються у вигляді товарного кредиту
суб’єктам підприємницької діяльності усіх форм власності на підставі
угод, укладених ними з Міністерством фінансів, Урядом Автономної
Республіки Крим та обласними державними адміністраціями. Вони
використовуються для забезпечення сільськогосподарських товаровиробників
в рахунок виконання ними державних і регіональних контрактів на
сільськогосподарську продукцію та закладення в державний резерв цієї
продукції і продуктів її переробки. У цьому нормативному акті йдеться
про матеріально-технічне забезпечення у вигляді товарного кредиту.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2000 р. № 50 “Про
нові підходи до забезпечення сільськогосподарських товаровиробників
матеріально-технічними ресурсами”, визначено, що необхідне впровадження
з 1 січня 2000 р. у практику господарювання ринкових підходів,
відповідно до яких органи виконавчої влади не беруть безпосередньої
участі у вирішенні питань, пов’язаних із забезпеченням
сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами,
у тому числі засобами захисту рослин, мінеральними добривами та
пально-мастильними матеріалами, а сільськогосподарські товаровиробники
закуповують необхідні

PAGE 37

матеріально-технічні ресурси у суб’єктів підприємницької діяльності,
зокрема через біржовий ринок. Як у вище наведених нормативних актах
(постановах) так і у цій постанові говориться про матеріально-технічне
забезпечення.

Необхідність матеріально-технічного забезпечення товаровиробників
сільськогосподарської продукції передбачена і Указом Президента України
від 23.02.2001 р. “Про додаткові заходи щодо дальшого розвитку лізингу в
аграрному секторі економіки”. Згідно з ним, основними завданнями
новоствореної Національної компанії «Украгролізинг» є: організація та
здійснення інженерного та матеріально-технічного забезпечення
сільськогосподарських підприємств.

Отже у вищенаведених нормативних актах мова саме про
матеріально-технічне забезпечення та забезпечення матеріально-технічними
ресурсами. Тому на, нашу думку, потрібно говорити про
матеріально-технічне забезпечення товаровиробників агропромислового
комплексу, як таке поняття, що охоплює виробничо-технічне забезпечення,
виробничо-технічне обслуговування та матеріально-технічне постачання.
Матеріально-технічне постачання, як форма матеріально-технічного
забезпечення існувало в період, коли ним займались організації системи
Союзголовпостачання, які на основі нарядів та рознарядок постачали
сільськогосподарську техніку, пально-мастильні матеріали, а також інші
матеріально-технічні ресурси. В сучасних умовах застосовується не
матеріально-технічне постачання, а саме матеріально-технічне
забезпечення. Сільськогосподарські товаровиробники самостійно, шляхом
укладення договорів купівлі-продажу, бартерних, лізингових і т. ін.
безпосередньо з виробниками сільськогосподарської техніки та інших
матеріально-технічних засобів, або через посередницькі організації
вживають заходів щодо самозабезпечення матеріально-технічними засобами
на відміну від постачання, яке було запроваджене в умовах планової
економіки. В той період, про що говорилось раніше, сільськогосподарські
виробники не займались ні пошуком постачальників, ні

PAGE 38

ціновою політикою, ні вирішенням питання щодо асортименту
матеріально-технічних засобів, це все вирішувалось в
адміністративно-розпорядчому порядку.

Аналізуючи чинне законодавство та сучасний стан матеріально-технічного
забезпечення Академік Янчук В.З. обґрунтовано вважає, що підприємницька
діяльність виробників продуктів харчування і сировини рослинного і
тваринного походження значною мірою залежить від рівня їхнього
матеріально-технічного забезпечення продукцією виробничо-технічного
призначення (сільськогосподарськими машинами, устаткуванням, запасними
частинами до них, пально-мастильними матеріалами, мінеральними
добривами, засобами захисту рослин тощо). Із наведеного можна дійти
висновку, що до матеріально-технічного забезпечення входить продукція
виробничо-технічного призначення.

Такої ж думки дотримується і Нагребельний В.П., вказуючи при цьому, що
система матеріально-технічного забезпечення – є проміжним,
посередницьким, зв’язуючим ланцюгом між сільським господарством та
галузями, які виробляють для нього засоби виробництва. Це “канал”, по
якому пересуваються необхідні для нормального функціонування
сільськогосподарського виробництва техніка, устаткування, матеріали і т.
ін. Ми погоджуємося з поглядами Нагребельного В.П., як і з думкою
Гаєвского Р.В, який говорить про матеріально-технічне забезпечення як
основну форму надходження засобів виробництва до сільськогосподарського
товаровиробника.

Вище викладене свідчить про те, що в нормативних актах, які регулюють
відносини з матеріально-технічного забезпечення товаровиробників
сільськогосподарської продукції, а також в юридичній і економічній
літературі в яких розглядаються ці правовідносини, існує

PAGE 39

різноманіття не тільки у визначенні поняття матеріально-технічного
забезпечення, а й його термінів. Це призводить до необхідності
тлумачення тих чи інших положень нормативних актів, викликає труднощі в
їх застосуванні і т. ін.

Отже, не викликає сумніву, що матеріально-технічне забезпечення
товаровиробників АПК має першочергове значення в формуванні
конкурентноспроможного аграрно-промислового виробництва, спрямованого на
вирішення політичних, економічних, соціальних завдань та забезпечення
продовольчої безпеки країни.

Саме це викликає необхідність визначити зміст поняття
матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК, належного
правового впорядкування цієї діяльності.

Для його визначення, на нашу думку, необхідно навести основні його
ознаки та принципи. При цьому слід відзначити, що матеріально-технічне
забезпечення сільського господарства залежить від особливостей
сільськогосподарського виробництва, яке тісно пов’язано з обробітком
землі, обумовлених сезонністю сільськогосподарських робіт, кліматичними
та економічними умовами. Відповідно до цього йому притаманні такі
основні ознаки:

1) нерівномірне використання протягом року господарствами тракторів,
автомобілів, комбайнів, сільськогосподарської техніки взагалі.
Максимальний попит на ці засоби має місце весною, літом та в першій
половині осені, а мінімальний – в другій половині осені та взимку.
Окремі види техніки (сіялки, сінокосилки, та ін.) використовуються
тільки в певну пору року. Ця особливість сільськогосподарського
виробництва вимагає, щоб кожне господарство придбавало таку кількість
техніки, яка необхідна для проведення усього циклу робіт в стислі
агротехнічні строки;

2) наявність великої кількості сільськогосподарських підприємств різних

PAGE 40

форм власності;

3) різні потреби в засобах виробництва господарствами, які знаходяться у
різних грунтово-кліматичних умовах та географічних зонах;

4) використання засобів виробництва в залежності від спеціалізації
окремих

господарств;

5) віддаленість сільгосптоваровиробників від промислових підприємств,
які виготовляють сільськогосподарську техніку та устаткування;

Незважаючи на певну недосконалість законодавства, яке регулює
матеріально-технічне забезпечення товаровиробників АПК, в його нормах
відображені основоположні принципи, відповідно з якими повинно
формуватися і удосконалюватися це законодавство. Відносинам з
матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК притаманні як
загальноправові, так і спеціальні принципи. Політична,
соціально-економічна і правова значущість визначення і послідовного
додержання принципів права взагалі, принципів аграрного права зокрема,
набувають особливої ваги в формуванні та здійсненні відносин з
матеріально-технічного забезпечення товаровиробників
сільськогосподарської продукції.

На нашу думку, основними принципами, притаманними правовому регулюванню
матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК, слід вважати:

1) примат права власності, зокрема права власності на землю;

2) право всіх суб’єктів аграрного підприємництва самостійно
здійснювати свою виробничо-господарську діяльність;

3) господарська самостійність і самофінансування аграрних
товаровиробників;

4) правове забезпечення оптимального використання аграрно-договірних
відносин;

5) захист прав власника;

6) рівноправність усіх суб’єктів господарювання в АПК;

7) нерозривний зв’язок їх прав і обов’язків.

PAGE 41

На сучасному етапі матеріально-технічне забезпечення сільського
господарства являє собою складний комплекс відносин, що охоплюють
діяльність виробників сільгосптехніки, підприємств з
матеріально-технічного забезпечення, заснованих на різних формах
власності. Ці відносини неоднорідні за правовою організацією. Необхідно
розмежувати такі групи відносин з матеріально-технічного забезпечення
сільськогосподарських підприємств:

по-перше, відносини, що виникають між виробниками сільськогосподарської
техніки та організаціями з матеріально-технічного забезпечення;

по-друге, відносини між сільгосптоваровиробниками та виробниками
сільськогосподарської техніки та інших матеріально-технічних ресурсів;

по-третє, відносини між підприємствами з матеріально-технічного
постачання і сільгосппідприємствами.

по-четверте, відносини між самими сільгоспвиробниками.

Ці групи відносин з матеріально-технічного забезпечення з точки зору їх
правової організації не відрізняються. Їх правовою формою є договір.

Суб’єктний склад відносин з матеріально-технічного забезпечення
товаровиробників АПК є таким: з однієї сторони – сільськогосподарські
підприємці: фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи,
акціонерні сільськогосподарські товариства та інші підприємці, тобто
покупці сільськогосподарської техніки та інших засобів
матеріально-технічного призначення. З другої – суб’єкти, які надають
предмету матеріально-технічного забезпечення – безпосередні
виготовлювачі або посередники в цих правовідносинах –
машинно-технологічні станції (МТС); підприємства з
матеріально-технічного забезпечення (ПМТЗ), створені у вигляді
господарських товариств, напрямком діяльності яких є реалізація
предметів матеріально-технічного забезпечення: сільськогосподарської
техніки, тракторів, комбайнів, автомобілів та ін., мінеральних добрив,
ядохімікатів, необхідних для обробітку сільськогосподарських культур,

PAGE 42

паливно-мастильних матеріалів. В тваринництві такими предметами є:
обладнання для тваринницьких комплексів, сепараторних пунктів; для цехів
з виробництва кормів для підсобних виробництв і промислів.

На розвиток вищенаведених відносин впливають такі фактори як: 1)
економічний, 2) соціально-психологічний, 3) технічний, 4)
організаційний, 5) правовий. Всі вони взаємопов’язані та
взаємообумовлені.

Економічний фактор. Матеріально-технічне забезпечення сільського
господарства відбувається у сфері товарного обігу. В цьому сенсі, як
різновид економічних відносин, воно потребує всебічного врахування дії
економічних законів. На сьогоднішній день існує велика диспропорція цін
на сільськогосподарську продукцію та матеріально-технічні ресурси.
Нееквівалентний обмін сільськогосподарської і промислової продукції
зумовлює зростання ступеню зносу основних засобів виробництва
сільськогосподарської продукції, зниження темпів науково-технічного
прогресу в аграрному секторі економіки.

Соціально-психологічний фактор. В зв’язку з реформуванням аграрного
сектора економіки і реорганізації підприємств з колективною формою
власності в приватні підприємства, змінюється психологія людей, які
працюють на землі. В суспільстві з’являється нова категорія громадян
-власників землі сільськогосподарського призначення. Власнику землі
необхідно самому планувати свою діяльність, пов’язану з виробництвом
сільськогосподарської продукції, в тому числі й з матеріально-технічного
забезпечення: які матеріально-технічні ресурси необхідні та які засоби
він може собі дозволити придбати на конкретному етапі господарювання.

Технічний фактор. Виробництво та постачання машин за радянських часів
було зорієнтоване на задоволення потреб великомаштабного
сільськогосподарського виробництва і стимулювалося діючою системою цін.
Технологічні комплекси машин для селянських господарств, невеликих
ділянок, індивідуальних споживачів майже не розроблялись. Тому виникає
постійна потреба в налагодженні і стимулюванні, в тому числі і системою
цін

PAGE 43

випуску різних типів машин з урахуванням зональної спеціалізації та
концентрації виробництва, обсягів та умов роботи в господарствах різних
форм господарювання. Для урегулювання цієї проблеми та зменшення
залежності сільського господарства від імпорту техніки Постановою
Кабінету Міністрів України від 16 вересня 1992 р. № 536 була прийнята
Національна програма виробництва технологічних комплексів машин і
устаткування для сільського господарства, харчової та переробної
промисловості. Метою програми є забезпечення агропромислового комплексу
сучасною вітчизняною технікою. Згідно з цією програмою Україна має
забезпечити 70 – 80 % потреб сільського господарства в основних машинах.
Для підвищення технічного рівня машин передбачено залучити до їх
виготовлення підприємства оборонної промисловості. До програми включено
близько 3600 найменувань машин і обладнання, засобів автоматизації та
приладів, з яких 1500 виготовлялись підприємствами України, решту
необхідно розробити та освоїти їх виробництво. Але профінансувати
виробництво такої кількості держава не в змозі, щорічно затверджується
перелік пріоритетних машин і обладнання, розробка яких фінансуються з
держбюджету.

Організаційний фактор. Від того, як організовано матеріально-технічне
забезпечення сільськогосподарського підприємства залежить його успішна
діяльність з виробництва аграрної продукції.

Правовий фактор. Право дозволяє забезпечити упорядкування чисельних та
різноманітних зв’язків (горизонтальних та вертикальних), які виникають у
процесі забезпечення сільського господарства, а також створює
визначеність у відносинах, які при цьому виникають. У процесі
матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК виникає
комплекс суспільних відносин, які регулюються нормами господарського,
цивільного, аграрного, фінансового, трудового та інших галузей права в
їх

PAGE 44

комплексі. Приписи, що містяться в нормах цих галузей права, є
обов’язковими для виконання всіма підприємствами, організаціями,
установами та громадянами, які вступають у відносини з
матеріально-технічного забезпечення сільгосппідприємств.

За допомогою правового фактора є можливим :

а) налагодити систему матеріально-технічного забезпечення
товаровиробників АПК;

б) урегулювати відносини, які виникають при матеріально-технічному
забезпеченні;

в) стимулювати розвиток його матеріально-технічної бази;

г) установити відповідальність за порушення прав учасників цих відносин.

Отже, проаналізувавши нормативні акти, що регулюють відносини з
матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК, яке носить
комплексний характер, можна дійти висновку, що на сьогодні не існує
потрібного правового регулювання матеріально-технічного забезпечення
товаровиробників АПК. Нормативні акти, які приймаються, носять
фрагментарний характер і не регулюють цю проблему комплексно. Нормативні
акти використовують терміни «матеріально-технічне забезпечення» та
«матеріально-технічні ресурси». Терміни «виробничо-технічне
забезпечення», «виробничо-технічне обслуговування» на даний момент в них
не зустрічаються. На нашу думку, цілком виправдано законодавець не
використовує ці терміни, тому що ці дві категорії входять, як складові
частини, до поняття «матеріально-технічного забезпечення»
товаровиробників АПК.

Матеріально-технічні ресурси – це система засобів та матеріалів,
необхідних для забезпечення нормального процесу аграрного виробництва і
повного використання природного і виробничого потенціалу сільського

PAGE 45

господарства.

Матеріально-технічне забезпечення товаровиробників АПК – це сукупність
суспільних відносин, які регулюються нормативними актами або договорами
з забезпечення матеріально-технічними ресурсами, що необхідні для
своєчасного і безперебійного проведення циклу сільськогосподарських
робіт по виробництву, переробці та реалізації сільськогосподарської
продукції і належного функціонування АПК для виконання ним соціальних,
економічних завдань та забезпечення продовольчої безпеки країни.

До матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК відноситься:
забезпечення сільськогосподарською технікою, устаткуванням та запасними
частинами до них; ремонт та технічне обслуговування
сільськогосподарської техніки; агрохімічне обслуговування; забезпечення
паливно-мастильними матеріалами; забезпечення насіннєвою продукцією. Всі
ці відносини з матеріально-технічного забезпечення можна розглядати, як
окремі елементи.

В зв’язку з обмеженням щодо об’єму дисертаційної роботи неможливо
охопити все коло питань, які відносяться до матеріально-технічного
забезпечення товаровиробників АПК, тому у даному досліджені
розглядаються проблеми забезпечення сільського господарства технікою та
запасними частинами до неї.

ВИСНОВКИ:

В даному підрозділі:

1. Обґрунтована необхідність в ринкових умовах, які формуються в Україні
в аграрному секторі, здійснювати матеріально-технічного забезпечення
сільськогосподарських товаровиробників;

2. Сформульвані ознаки та принципи матеріально-технічного забезпечення
товаровиробників АПК;

3. На основі аналізу законодавства, юридичних та економічних
літературних джерел робиться висновок про те, що на розвиток

PAGE 46

відносин з матеріально-технічного забезпечення

сільськогосподарських товаровиробників впливають такі фактори як:
економічний, соціально-психологічний, технічний, організаційний та
правовий. Розкрито поняття цих факторів; 4. Оскільки в законодавстві, а
також юридичних та економічних літературних джерелах відсутнє єдине
поняття матеріально -технічного забезпечення сільськогосподарських
товаровиробників в цьому параграфі це поняття чітко визначено та
сформульовано.

PAGE 47

1.3. Нові підходи до удосконалення правової основи
матеріально-технічного

забезпечення АПК.

Одним із найгостріших питань, які нині стоять перед
сільськогосподарськими виробниками є необхідність поліпшення їх
технічної бази, а також законодавства, яке регулює їх відносини з
постачальниками технічних засобів. Від стану та ефективності виконання
цих завдань значною мірою залежить успіх у здійсненні земельної та
аграрної реформ в Україні. Вирішити ці проблеми без здійснення цінової
політики, збалансування попиту, виробництва та реалізації продукції
галузями промисловості та сільського господарства неможливо.

Цінове законодавство в останні роки розвивалося в напрямку, який зумовив
стрімке зростання цін у народному господарстві взагалі та на
сільськогосподарську техніку зокрема. Причому темпи зростання індексів
промисловості і сільськогосподарських цін були різними. Поряд з іншими
факторами, це викликало катастрофічне погіршення фінансового становища
аграрних підприємств, що вкрай негативно позначилось на їх
платоспроможності, а це, в свою чергу, призвело до різкого зменшення
закупівлі сільськогосподарськими товаровиробниками технічних засобів.

На початковому етапі (1991-1993) переходу до ринкових відносин,
відмовившись від попереднього планування держава “відпустила” у вільне
існування систему матеріально-технічного забезпечення та послуг. Раптова
і одночасна відмова від планування, порушення економічних зв’язків, які
базувалися на планових завданнях, з підприємствами Росії та інших
республік колишнього СРСР породило стихію, диспропорцію, дефіцит та інші
негативні явища в аграрній і інших сферах економіки. Крім того, подібна
лібералізація призвела до розвитку руйнівних процесів у самій системі
постачання та промислових сферах АПК, які виробляли матеріально-технічні
засоби для сільського господарства. Причиною цьому були відсутність
необхідної правової бази, непідготовленість до такого різкого переходу,
як

PAGE 48

виробництва так і його кадрового забезпечення. Причиною цьому була
недосконалість законодавства, яке фактично залишилося на позиціях і
рівні, характерних для радянського періоду.

Мала місце також недооцінка сільського господарства як провідної галузі
в економіці країни. Великі сподівання на те, що “ринок розставить все на
свої місця”, за такий короткий проміжок часу, не виправдалися.
Агропромисловий комплекс, який в 1990 р. виробляв 40 % валового
суспільного продукту, опинився за межею розвитку ринкової економіки.

Криза в аграрному секторі економіки породила кризу в системі
матеріально-технічного забезпечення. За якихось два-три роки налагоджена
система розпалася, а економічні взаємозв’язки із сільськими
товаровиробниками почали втрачатися або набувати нових і не завжди
вдалих форм. Поряд з цим розвинулися підприємницькі комерційні
структури, іноземні постачальницькі фірми, які, з одного боку, наповнили
внутрішній ринок матеріально-технічними засобами, а з другого — зумовили
виникнення проблем, які загострилися і вимагали додаткових урядових
рішень, котрі не завжди приймалися своєчасно.

Обстеження та інвентаризація виробничого потенціалу окремих
сільськогосподарських підприємств свідчать, що знос основних засобів у
частині будівель та споруд сільськогосподарського призначення становить
50-80%, машин та обладнання – 60-70%. Це дає привід до висновку про те,
що використання матеріально-технічної бази сільськогосподарських
підприємств без реноваційних заходів ще протягом 2-3 років призведе до
її повного руйнування. Парк тракторів, збиральних комбайнів та вантажних
автомобілів постійно зменшується і практично не поповнюється. Більше
половини його відпрацювало свій амортизаційний строк. Внаслідок цього
щорічні витрати на ремонт та технічне обслуговування становлять 70% від
суми коштів, які виділялися на придбання нової техніки, де 20% машин

PAGE 49

простоює з технічних причин. Для поновлення машинно-тракторного парку
щорічно необхідно закуповувати сільськогосподарської техніки на 8-9
млрд. грн. Не можна сказати, що в галузі законодавства не приймалося
заходів, проте вони належних результатів фактично не давали.

Не дала належних результатів в умовах формування ринкових відносин і
така форма матеріально-технічного забезпечення сільгосппідприємств, яка
здійснювалася за договором контрактації у 1991-1992 роках, тобто держава
купувала у сільгосппідприємств вироблену продукцію і розраховувалася за
неї матеріально-технічними ресурсами. Такий механізм
матеріально-технічного забезпечення АПК діяв згідно з Постановами Ради
Міністрів УРСР від 28.12.1990 р. “Про стимулювання укладання договорів
контрактації сільськогосподарської продукції на 1991 рік
матеріально-технічними ресурсами” та Кабінету Міністрів України від
30.12.1992 р. № 395 “Про механізм економічного стимулювання укладання
договорів контрактації

сільгосппродукції на 1992 рік” . Але у подальшому така форма
взаємовідносин держави з сільгоспвиробниками не застосовувалася, в
зв’язку з тим, що одержавши продукцію держава не завжди розраховувалася
з сільгоспвиробниками, або розраховувалася із застосуванням такого
цінового еквіваленту, який призводив до їх банкрутства.

З метою забезпечення сільського господарства високопродуктивною
зернозбиральною технікою Постановою Кабінету Міністрів України від 7
лютого 1996 р. “Про забезпечення сільського господарства зернозбиральною
технікою” було передбачено спрямування коштів у сумі 20 млн. дол. США у
межах середньострокової гарантійної програми Експортно-імпортного банку
США для закупівлі зернозбиральної техніки фірми “Джон Дір”. При цьому
погашення кредитів і сплата відсотків за них проводилися за рахунок
коштів

PAGE 50

державного бюджету, передбачених на зазначені цілі.

Внаслідок прийняття цієї постанови, по-перше, зазнало збитків вітчизняне
машинобудування, по-друге, сільськогосподарський товаровиробник. На
ринках України з’явилася значна кількість техніки іноземного
виробництва. Однак для більшості сільськогосподарських підприємств
придбати ці технічні засоби, навіть на умовах кредиту, практично було
неможливо, що пояснювалося їх високою ціною і низькою купівельною
спроможністю підприємств АПК. Підприємства, які спромоглися придбати
таку техніку були не в змозі своєчасно за неї розрахуватися. Про це
свідчить ряд нормативних актів: Постанова Кабінету Міністрів від
20.03.97 р. № 234 “Про проведення сільськогосподарськими
товаровиробниками та іншими суб’єктами господарювання розрахунків за
отриману зернозбиральну техніку фірми Джон Дір”, Наказ Міністерства
агропромислового комплексу України від 15.09.97 р. “Про затвердження
порядку передачі сільгосптоваровиробникам та іншим суб’єктам
господарювання зернозбиральної техніки фірми “Джон Дір” та проведення
розрахунків за отриману ними техніку і поставки до державних ресурсів
продовольчого зерна в рахунок державного замовлення та погашення

кредитів” . Фактично було відсутнє забезпечення запчастинами та іншими
матеріалами, обхідними для належного функціонування цієї техніки.

Усі ці, а також інші негативні обставини, які призвели до кризового
стану в АПК, поставили перед законодавчими та управлінськими структурами
України чергове завдання щодо пошуку таких форм матеріально-технічного
забезпечення, які в умовах дефіциту та дорожнечі сільськогосподарської
техніки і неплатежеспроможності товаровиробників дали б можливість
забезпечити сільське господарство найнеобхіднішими
матеріально-технічними засобами.

Сільське господарство, як і суміжні з ним галузі АПК, в Україні та

70 ОВУ. – 1992.

PAGE 51

більшості країн світу мають у структурі капіталу високу питому вагу
позичених коштів, що пояснюється об’єктивними особливостями товарного
виробництва в аграрній сфері економіки. Кредитування підприємств АПК
-важлива та необхідна форма фінансової допомоги виробникам у здійсненні
ними виробничо-господарської та підприємницької діяльності. Його
необхідність диктується такими умовами: по-перше, сезонним розривом між
поточними виробничими затратами і надходженням ресурсів і по-друге,
інфляційними процесами, що призводять до знецінення коштів, які мають
одержати господарі після продажу виробленої ними продукції, до
підвищення цін на матеріально-технічні засоби виробництва; по-третє,
необхідністю розвитку матеріально-технічної бази самих господарств,
незалежно від очікуваних прибутків від реалізації виробленої продукції.

Положення Національного банку України “Про кредитування”, затвердженого
постановою Правління Національного банку України від

28.09.95 р. № 246 визначало правові основи одержання, використання і
погашання кредитів, а також регулювання взаємовідносин, які виникали між
суб’єктами в процесі кредитування.

Доцільно відзначити, що будь-якому виду кредитування, в тому числі і
кредитуванню сільськогосподарських підприємств, властиві такі принципи:

1) прямий характер кредиту – він надається безпосередньо аграрному
товаровиробнику;

2) цільовий характер – позичка використовується тільки за призначенням;

3) строковість – отримані кошти мають бути повернуті в строки,
встановлені договором позички;

4) зворотність – за користування коштами банк списує відповідні
відсотки. Для того, щоб отримати кредит аграрні підприємці з
комерційними банківськими установами укладають договір на його одержання
(як правило,

72 73

Українська Інвестиційна Газета. – 2000.-№ 40. – С.5.

PAGE 52

тільки короткострокового, до 1 року). Кредитний договір передбачає
зобов’язання з повернення позички, розмір позички, сплату відсотків за
користування кредитом. При укладанні договору банки з’ясовують
платоспроможність і реальність планів щодо перспектив розвитку
господарства, але вони не можуть згідно з вимогами чинного законодавства
втручатися в господарську діяльність аграрного підприємства.

Кредитний договір можна було укладати як за короткостроковими і
довгостроковими позичками. Позички видавались на оплату розрахункових
документів, а також готівкою на придбання матеріально-технічних засобів
і послуг. Погашення позичок здійснювалось списанням коштів з
розрахункового рахунку на основі цих зобов’язань у визначений термін.
При відсутності на розрахунковому рахунку коштів заборгованість
відносилась на рахунок прострочених позичок із стягненням підвищеного
проценту. Позички можна було погашати також шляхом готівки, поштовими
переказами і платіжними дорученнями.

Однак цей механізм кредитування показав свою недосконалість. При
кредитуванні весняно-польових робіт комерційні банки висували такі
умови, як десятикратний залог майна підприємства та залог особистого
майна керівника. В результаті більшість невеликих підприємств невзмозі
були скористатися кредитами.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 7 березня 2000
року “Про тимчасове використання коштів, передбачених у державному

бюджеті на проведення весняно-польових робіт” усі області України
отримали кошти з Державного бюджету для компенсації господарствам 50
відсотків плати за кредити, взяті ними в комерційних банках виключно на
закупівлю палива і мастил для проведення весняно-польових робіт. Що ж до
компенсацій, то слід відзначити, що вони на конкурсній основі надавалися
в першу чергу товаровиробникам, які гарантували повернення кредитів. До

PAGE 53

господарств, які вправі були отримати такі компенсації, відносилися
приватні господарства, що створились на базі реформованих колективних
підприємств. З метою впровадження в життя цих заходів була прийнята
Постанова Кабінету Міністрів України від 1 березня 2000 року “Про
виділення коштів з резервного фонду Кабінету Міністрів України”. Саме
відповідно з нею із резервного фонду уряду було виділено 50 млн. гривень
для вище вказаних компенсацій.

З 2000 року в Україні діє принципово нова ринкова система кредитування
аграрного сектора. Державну підтримку АПК повинен забезпечувати
спеціальний режим кредитування. За активної участі держави в залученні
для села комерційних банківських кредитів. Було прийнято низку
нормативних актів, які суттєво змінили ситуацію на кредитному ринку, а
саме: Закон України від 18 січня 2001 р. “Про стимулювання розвитку
сільського господарства на 2001-2004 роки”, Постанову Кабінету Міністрів
від 27 січня 2001 р. “Про часткову компенсацію ставки за кредитами
комерційних банків, що надаються сільськогосподарським товаровиробникам
та іншим підприємствам агропромислового комплексу у 2001 р.”. У цих
нормативних актах був передбачений спеціальний режим кредитування, який
передбачав компенсацію за рахунок державного бюджету ставки за кредитами
у розмірі не менше 50 % облікової ставки НБУ та 70% цієї ставки – на
кредитування власних поточних витрат товаровиробникам і
зернозаготівельним підприємствам – на здійснення заставних операцій із
зерном. Для характеристики нової системи кредитування можна привести
такі дані: за станом на 1 грудня 2000 року, обсяг кредитів, наданих
комерційними банками підприємствам АПК, досяг 939,8 млн. грн.., що

майже у чотири рази перевищило кредитування 1999 року, а в 2001 році
було залучено на цю мету вже 1,5 млрд. грн. Усі кредитні кошти пішли на

Демьяненко С. Направление развития финансовых рынков в АПК // Экономика
Украины. — 2001. – № 8. – С.53-59.

PAGE 54

виконання програми “Зерно України”, тобто на забезпечення
сільськогосподарських підприємств матеріально-технічними ресурсами.

Окрім вищевказаних умов одержання кредиту в сучасний момент
сільгоспвиробники можуть одержувати також кредити під заставу майна,
поруку та інші види забезпечення зобов’язань. Відносини застави як
засобу забезпечення зобов’язань, у тому числі й іпотеки, регулюються
Законом України від 02.10.92 р. “Про заставу”. У разі невиконання
боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання,
заставоотримувач має переважне перед іншими кредиторами право одержати
кошти з вартості заставленого майна. Згідно зі статтею 30 даного закону
можлива і застава землі (іпотека), нерухомого майна, при якому земля і
(або) майно, що є предметом застави, залишається у заставодавця. Нажаль,
здійснення цього виду застави викликає певні труднощі, пов’язані з
відсутністю розвиненого ринку землі, тобто коли б землю можна було
вільно купувати та продавати. Не дивлячись на прийняття нового
Земельного Кодексу на сьогодні відсутня законодавча база для вільної
торгівлі землею, не кажучи вже про ринок землі. На ринку мають бути
збалансований попит-пропозиція як землі, так і можливість її оплати.
Отже, однією із умов, належного господарювання на землі є розробка та
прийняття законодавства по формуванню ринку землі.

Кредит, отриманий сільгосппідприємством, як уже згадувалося, повинен
використовуватися на конкретні цілі (придбання матеріально-технічних
засобів, молодняка худоби, насіння, кормів, палива, техніки, ремонт або
будівництво сільськогосподарських приміщень).

Одержання кредиту передбачає його повернення не тільки в установлений
термін, а при можливості й достроково. За строковістю повернення позички
поділяються на довгострокові та короткострокові. Короткостроковий кредит
передбачає в основному фінансування матеріальних і трудових затрат,
необхідних для виробництва продукції. До них слід віднести витрати на
придбання молодняка худоби, кормів, насіння, мінеральних добрив, палива,
хімічних засобів захисту рослин, які повинні

PAGE 55

відшкодовуватися за рахунок виручки від реалізації
сільськогосподарської продукції, робіт і послуг. На наш погляд,
дострокове повернення кредиту слід би заохочувати, з закріпленням у
відповідному законодавстві необхідних для цього засобів.

При впевненості, що отриманий валовий дохід від реалізації продукції у
поточному році дозволить сільгоспвиробнику крім відшкодування
матеріальних і трудових витрат повернути й суму кредиту, а також
придбати техніку та обладнання, відшкодувати витрати на будівництво
певних сільськогосподарських об’єктів, то на ці цілі можна використати і
короткостроковий кредит. Однак, як правило, капітальні вкладення
сільськогосподарських господарств (з урахуванням кредитів) для придбання
сільськогосподарської техніки, транспортних засобів, обладнання для
тваринницьких ферм, кормовиробництва та інших цілей не забезпечують
швидкої віддачі, не можуть бути повністю відшкодовані за рахунок доходів
поточного року, а спрямовані на одержання додаткових прибутків у
майбутньому, тому в такій ситуації доцільно отримувати довгостроковий
кредит. Але до тепер комерційні банки майже не надавали довгострокові
кредити сільгоспвиробникам, посилаючись при цьому на великий ризик не
повернення ними коштів. Ми вважаємо, що на державному рівні потрібно
розробити механізм стимулювання надання довгострокових кредитів
комерційними банками сільгоспвиробникам.

Важливу роль у вирішенні проблеми матеріально-технічного забезпечення
АПК в сучасний момент набувають інвестиції. Одним із шляхів позитивного
вирішення проблеми матеріально-технічного забезпечення вітчизняного
сільськогосподарського товаровиробника, як формою інвестицій в АПК став
лізинг. Підприємства агропромислового сектора отримали техніку у
розстрочку з оплатою на протязі 5-7 років. Цей термін майно знаходилося
на балансі лізингових компаній, завдяки чому аграрники не сплачували
податок на майно. До 1997 року було створено більше ста лізингових
компаній різних форм власності. У 1997 році був прийнятий

PAGE 56

Закон України “Про лізинг” . Держава впроваджувала лізингові відносини
для підприємств аграрного сектора через створення державних структур
типу Державного лізингового фонду, метою якого стало технічне
переоснащення галузі сільського господарства. Але масові неплатежі
лізингоотримувачів і недостатнє бюджетне фінансування та кредитування, а
також недосконала податкова система не дали змоги повноцінно
функціонувати цим компаніям.

Проаналізувавши минулий досвід виводу системи матеріально-технічного
забезпечення АПК із кризи та стан цих відносин на теперішній час,
фахівці не випадково згадали про МТС. Передбачається, що МТС, як форма
матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК повинна взяти
на себе виконання зростаючих обсягів механізованих та ремонтних робіт,
робіт які аграрії самостійно виконати не в змозі. Звичайно ж, нині
йдеться не про машинно-тракторні станції періоду колективізації
сільського господарства, а про організації принципово нового рівня –
машинно-технологічні станції, які враховуючи колишні недоліки в
функціонуванні МТС та нові реалії в організації сільськогосподарського
виробництва, повинні створювати нові умови для матеріально-технічного
забезпечення АПК.

Сучасні машинно-технологічні станції (МТС) і механізовані загони, які
надають послуги сільгоспвиробникам на договірній основі, виникли в 1994
році за сприянням комерційних структур таких як: концерн
“Украгротехсервіс”, СП АТ “Украгробізнес”, НВАТ “Агроінком”. Перші
збиральні загони були невеликі по 2-3 комбайни. МТС зацікавилися
насамперед збиранням зернових, – тому що зернозбиральні комбайни через
свою технічну складність і дорожнечу раніше за інші машини стали
недоступними для господарств. За свої послуги МТС мають можливість
одержувати натуроплату – терміново прямо з поля вивозити свою частку

78 ВВР. – 1998. – № 16. – Ст.68.

PAGE 57

врожаю і розпоряджатися нею в тому числі і для закупівлі нової техніки.
Збирання зернових залишається й досі найпривабливішою для МТС

операцією.

Перший досвід комерційних МТС виявився вдалим. Техніка прийшла на село і
почала використовуватися раціонально за рахунок організаційних чинників
(створення ремонтних бригад, концентрація автопарку, централізоване
забезпечення пальним, мобільність техніки, ремонт та дрібний сервіс у
польових умовах), продуктивність техніки подвоюється, завдяки чому
знизилася собівартість збирання врожаю, обробітку землі.

У багатьох випадках тільки МТС, як приватні структури, мають шанс
отримати техніку в кредит або на лізинговій основі. Комерційні
структури, які виступають засновниками МТС, зазвичай, мають достатньо
можливостей розрахуватися за кредитами з банками й постачальниками
техніки. Залежно від регіону комерційним МТС дісталося від 35 до 50 %
комбайнів “Джон Дір”, що надійшли в Україну в 1996-1997 роках за
американською кредитною лінією. Це дозволило значно розширити мережу МТС
і механізованих загонів. Концентрація в МТС значної кількості технічних
засобів та висококваліфікованих кадрів дозволило забезпечити якісну
експлуатацію техніки, підвищити її продуктивність.

Для створення МТС і досягнення нею належних результатів у діяльності
важливе значення має обґрунтована розробка бізнес-плану. В ньому
потрібно ураховувати і визначати: форму власності; організаційно-правову
форму господарювання; співзасновників МТС; розмір і структуру статутного
фонду; основні положення установчого договору; основні положення
статуту; організаційну структуру управління; матеріальну базу та її
структуру; організацію виробництва і обслуговування; організацію праці
та її оплати; організацію обліку.

До теперішнього часу, як свідчить практика, МТС переважно

Малиновський Б. Машинно-тракторна станція як бізнес// Галицькі
Контракти.- 1999. -№6.- С.23-26.

PAGE 58

створюються у вигляді господарських товариств: акціонерне товариство
закритого або відкритого типу; товариство з обмеженою відповідальністю;
повне господарське товариство; товариство з додатковою відповідальністю;
командитне товариство. Діяльність цих підприємств регулюється Законом
України від 19 вересня 1991 р. “Про господарські товариства”.

Відповідно до вимог вищевказаного закону засновниками МТС можуть бути
юридичні особи (вітчизняні та іноземні), незалежно від галузі діяльності
і типу підприємства, та фізичні — громадяни України або іноземці.
Найбільш реальними засновниками, як свідчать дослідження і практика,
можуть стати: сільськогосподарські підприємства, які зацікавлені в
обслуговуванні власного виробництва, тобто створюють МТС для себе;
переробні підприємства, які зацікавлені заробити сільськогосподарську
продукцію для власної переробки; підприємства сільськогосподарського
машинобудування, зацікавлені у збуті своєї продукції і реалізації послуг
у сільському господарстві через МТС; підприємства торгівлі і збуту, що
прагнуть заробити через МТС сільськогосподарську продукцію для своїх
потреб і діяльності.

При заснуванні МТС і підготовці установчих документів до установчого
договору пред’являються певні імперативні вимоги. В ньому слід
передбачити: повний перелік засновників із зазначенням їхньої юридичної
адреси та документів, що засвідчують особу (свідоцтво про реєстрацію для
юридичних осіб, паспортні дані для фізичних); мета створення МТС; розмір
статутного фонду, його розподіл між засновниками, номінальна вартість
акцій та їх розподіл; відомості про внески кожного засновника до
статутного фонду на час реєстрації підприємства; структура статутного
фонду; система і структура МТС, органи управління, розподіл повноважень
між ними; розподіл прибутку, розпорядження майном, коштами, вирішення
інвестиційних і фінансових питань.

У статуті МТС основні положення установчого договору можуть бути
уточнені або доповнені щодо: предмета та мети діяльності; прав,
обов’язків

PAGE 59

та відповідальності підприємства і його засновників (акціонерів);
майна, фондів і прибутків МТС; органів управління їх прав та обов’язків;
порядку припинення діяльності.

В зв’язку з тим, що вітчизняної техніки недостатньо, МТС комплектуються
зарубіжною технікою. Проте у Харківській області були створені МТС, які
укомплектовані тракторами ХТЗ. Прикладом є створення у Краснокутському
районі Харківської області товариства з обмеженою відповідальністю
“Машинно-технологічна станція Харківського тракторного заводу –
Пархомівська”. Його діяльність урегульована крім, Закону України “Про
господарські товариства”, такими локальними нормативними актами, як-то:
Статут підприємства; Установчий договір; Положення “Про первинний облік
робіт в системі “МТС-ХТЗ-Пархомівська”; Положення “Про нормативну базу
та первинний облік витрат палива на виконання механізованих робіт
“МТС-ХТЗ-Пархомівська”; “Про порядок надання МТС послуг, робіт та
оформлення документів”.

МТС надає послуги у такому порядку:

1) оформлення плану-замовлення, у якому перелічуються види робіт,
технологія та знаряддя для їх виконання;

2) надання замовником карти-характеристики полів, де наводиться перелік
умов та чинників, що впливають на продуктивність агрегатів (попередник,
стан поля, довжина гонів т. ін.).

3) укладення договору з надання послуг сільськогосподарського
призначення.

За договором з надання послуг МТС повинна брати на себе такі
зобов’язання: провадити якісний обробіток визначеної замовником
земельної площі; нести всі витрати, пов’язані із забезпеченням техніки
паливно-мастильними матеріалами і оплатою праці робітників, які
експлуатують надану техніку; провадити ремонт і технічне обслуговування
агрегатів за свій рахунок. Основою для розрахунків за договором є
затверджені розцінки вартості робіт з надання послуг з урахуванням
чинників, що впливають на

PAGE 60

продуктивність агрегатів. Залежно від фактичних умов праці можуть
застосовуватися коефіцієнти, спрямовані на збільшення або зменшення
вартості робіт і послуг, що повинно бути зазначено в договорі. Після
надання послуг складається акт виконаних робіт, у якому вказується їх
обсяг і вартість, який підписується представниками замовника й
виконавця.

На нашу думку, на законодавчому рівні необхідно закріпити загальні,
основні положення договору МТС з сільгосптоваровиробниками з
матеріально-технічного забезпечення, шляхом прийняття примірного
договору, який носив би рекомендаційний характер. Це дало б можливість
зменшити виникнення розбіжностей та спірних питань між сторонами як при
укладенні так і при виконанні цих договорів.

Наприклад, у товариства “МТС-ХТЗ-Пархомівська”, як і в інших
підприємствах такого типу, існує гіркий досвід, коли
сільгосппідприємство не розраховується за послуги станції. Тому роботу
розпочинають тільки після внесення замовником на банківський рахунок МТС
попередню оплату за замовлені послуги. Серед багатьох цілей цього
підприємства важливими є вирощування сільськогосподарських культур,
переробка

сільськогосподарської продукції, здійснення матеріально-технічного
забезпечення як власного виробництва, так і інших підприємств на
договірній основі. У 2000 році це товариство взяло землю в оренду із
земель запасу й незатребуваних паїв у розмірі 950 га ріллі.

Підприємство встигає обробляти не тільки орендовані землі, а й землі
інших сільгосппідприємств, обсяг яких у 2002 р. становив 2000 га. Усі
роботи МТС виконує сучасними тракторами ХТЗ, які значно дешевші
імпортних, але за своєю якістю і продуктивністю не поступаються
імпортним аналогам. Тому розцінки цього підприємства з надання послуг
набагато нижчі ніж за роботи, виконані імпортною технікою. Наприклад,
оранка імпортною технікою коштує сільгосппідприємству від 25 до 35
доларів за гектар, а така ж сама операція, виконана тракторами ХТЗ, –
від 90 до 122 грн., що приблизно становить 17-23дол.. Зрозуміло, що
сільгосппідприємствам

PAGE 61

вигідніше вдаватися до послуг МТС, яка працює з технікою вітчизняного
виробництва.

На вигідність такої організаційно-правової форми, як МТС звернули увагу
і державні органи. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України
від 10 грудня 1998 р., № 1953 “Про забезпечення сільськогосподарських
товаровиробників матеріально-технічними та

фінансовими ресурсами” з метою підвищення ефективності
сільськогосподарського виробництва і забезпечення високопродуктивного
використання тракторів, комбайнів та іншої сільськогосподарської техніки
Міністерство аграрної політики разом із місцевими адміністраціями за
активної підтримки Уряду створило 82 державних сільськогосподарських

машинно-технологічних станцій . Керівництво створеними МТС було
покладене на державне підприємство “Агротех”. Комплектація державних МТС
у відповідності з постановою повинна здійснюватися вітчизняною технікою
через лізинговий фонд, а також технікою, закупленою за рахунок

іноземних кредитів під гарантію Кабінету Міністрів України. Державне
підприємство “Агротех” виступало як лізингодавець. Статутами державних
МТС було передбачено, що вони повинні здійснювати свою діяльність у
таких напрямках: виробляти, зберігати і реалізовувати
сільськогосподарську продукцію на власних і орендованих площах орних
земель; надавати послуги господарствам і підприємствам всіх форм
власності у виконанні механізованих сільськогосподарських робіт, прокаті
техніки, організації технічного сервісу, впровадженні прогресивних
технологій вирощування і збирання сільськогосподарських культур;
здійснювати вплив держави на зниження цін на механізовані
сільськогосподарські роботи шляхом створення конкурентного середовища на
ринку послуг.

Микицей Т.Д. Державні МТС: ретроспектива та сучасний стан// Вісник
Полтавського державного сільськогосподарського інституту. – 1999. – №6.
– С.55-58.

Б.К. Супіханов Зупинити спад і нарощувати виробництво
сільськогосподарської продукції // Економіка АПК. — 1999-№2.-С.23.
Бурковський І.Д. МТС: стан та проблеми розвитку// Економіка АПК.- 2001.
– № 7. – С.49.

PAGE 62

Міністерство аграрної політики України, виділивши за лізингом трактори
та деякі сільськогосподарські машини, не спромоглося допомогти
новоствореним МТС навіть кредитними ресурсами для закупівлі
паливно-мастильних матеріалів, насіння, добрив, запасних частин, виплати
заробітної плати тощо. І все ж 58 МТС (переважно ті, що були створені
при діючих підприємствах технічного сервісу) розпочали працювати і,
незважаючи на чисельні проблеми, виконали значні обсяги механізованих
робіт, як на орендованих землях, так і в порядку надання послуг
сільськогосподарським

товаровиробникам. При цьому основною вимогою діяльності
машинно-технологічних станцій на сучасному етапі є обов’язкова оренда
землі з повною сівозміною сільськогосподарських культур.

Найбільшою проблемою для державних МТС є розрахунки за договорами
лізингу. Вони нині поставлені перед вибором: або зароблені за надання
послуг кошти витрачати на пальне, насіння, добрива, запчастини й засів
орендованих земель, або ж розрахуватися по всіх чергових платежах.
Сьогодні за лізинг трактора ХТЗ вартістю 70 тис. грн. МТС необхідно
розрахуватися коштами на суму майже 170 тис. грн. У такій ситуації
державі доцільно було б реструктуризувати частину їх заборгованості за
лізингом або вжити заходів щодо збалансування цін на сільгосптехніку з
цінами на сільгосппродукцію.

Ефективному функціонуванню станцій заважає неудосконалена система
оподаткування. Підхід, який існує сьогодні в оподаткуванні, змушує МТС
займатися в першу чергу виробництвом сільськогосподарської продукції, а
не наданням послуг. Отже і в цьому напрямку слід терміново
удосконалювати чинне законодавство. На наш погляд, першочерговими
завданнями МТС є: 1) надання послуг сільськогосподарським
товаровиробникам; 2) організація технічного сервісу; 3) впровадження
прогресивних технологій обробітку землі; створення умов для активізації

Бурковський І.Д. МТС: стан та проблеми розвитку // Економіка АПК. –
2001. – № 7. -С. 49.

PAGE 63

приватновласницького руху в сільському господарстві. Це відповідало б і
завдання, поставленим Указом Президента України від 3 грудня 1999 року
“Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора
економіки”.

¬®

®c

h$^a0J6

h$^a0J4

haoE0J5H*

h$^a0J6

$Отже, за допомогою МТС сільгосппідприємства можуть в установлені строки
посіяти і зібрати врожай, не думаючи про забезпечення техніки пальним,
мастилами, про пошук запчастин. В основному високий технічний рівень
високопродуктивної агротехніки, якою комплектуються МТС, дає змогу
проведення оранки, сіву та збирання врожаю у стислі строки, прямо
впливає на досягнення більш сталого економічного становища
сільськогосподарських підприємств.

Прийняття Закону України від 17 грудня 1998 року “Про фіксований

сільськогосподарський податок” з метою утвердження нових форм
матеріально-технічного забезпечення взагалі і лізингових відносин
зокрема та стабілізації фінансової сфери КСП, яка на той час залишалася
основною ланкою сільськогосподарських товаровиробників, очікуваних
результатів не дало. І це при тому, що держава вклала в АПК близько 4,7
мільярда гривень, триста мільйонів гривень було виділено через лізинг
сільськогосподарської техніки, а також списано і реструктуризовано борги
господарств. А це означало, що механізми господарювання, які діяли в
АПК, себе не виправдали. Сільськогосподарські підприємства, засновані на
колективній власності, яка ж до того є неконституційною, – КСП виявилися
нездатними працювати в нових ринкових умовах, а приватні власники,
навпаки, довели свою спроможність господарювати. Відповідно до ситуації,
що склалася Президент України зазначеним вище Указом від 3 грудня 1999
року “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного
сектора економіки” визнав необхідним реформувати КСП на засадах
приватної власності на землю та майно шляхом: забезпечення всім членам
колективних

PAGE 64

сільськогосподарських підприємств права вільного виходу з цих
підприємств із земельними частками (паями) і майновими паями та
створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств,
селянських (фермерських) господарств, господарських товариств,
сільськогосподарських кооперативів, інших форм господарювання,
заснованих на приватній власності. Метою Указу було не руйнування
сільгосппідприємств, а створення ефективних структур господарювання,
відродження у селянина почуття власника.

На базі колишніх колективних сільськогосподарських підприємств (КСП)
з’явилися господарства, засновані на приватній власності. Згідно з цим
Указом у Харківській області було реформовано всі 440 КСП і на їх базі
створено 575 формувань ринкового типу, у тому числі: 208 приватних
підприємств; 240 товариств з обмеженою відповідальністю; 72
сільськогосподарських кооперативи; 20 акціонерних товариств; 18

фермерських господарств; 17 інших формувань ринкового типу. Але
подальший розвиток цих нових форм господарювання на землі гальмує
низький рівень матеріально-технічного забезпечення сільгоспвиробників та
відсутність належної правової бази з пільгового кредитування
товаровиробників.

В останні 10 років в Україні значного розвитку набув фермерський рух.
Якщо у 1991 році селянських (фермерських) господарств налічувалося 2,1
тис., то в 2002 році – 43 тис. Матеріально-технічне забезпечення цих
господарств вкрай недостатнє, якщо підрахувати, то на одне фермерське
господарство припадає: 0,5 трактора, 0,1 зернозбирального комбайна, 0,4
сівалки, 0,1 вантажного автомобіля. Враховуючи такі дані, на нашу думку,
важливо розглянути особливості матеріально-технічного забезпечення такої
форми господарювання на селі, як фермерське господарство. Загальним

Проблеми ефективного функціонування АПК в умовах нових форм власності та
господарювання/ За ред. П.Т. Саблука, В.Я Амбросова, Г.Є Мазнєва,- К,:
Інститут аграрної економіки УААН, Харківський державний технічний
університет сільського господарства, 2001.-Т.1 ,-С.28-29.

PAGE 65

нормативним актом, який регулює діяльність цих господарств, є Закон
України 19 червня 2003 р. “Про фермерське господарство”. До прийняття
цього нормативного акту діяльність таких господарств регулювалася
Законом України “Про селянські (фермерські) господарства” від 20.12.1991
р. зі змінами від 22.06.1993 р. Так у статті 20 Закону 1991 року було
закріплено, що селянське (фермерське) господарство придбаває необхідні
йому матеріально-технічні ресурси в системі державних постачальницьких
організацій, за рахунок коштів, передбачених для сільського
господарства, а також у будь-яких інших державних і кооперативних
підприємств і організацій, на біржах, у населення тощо, на умовах,
встановлених для сільськогосподарських підприємств. Селянські
(фермерські) господарства, говорилося в цьому Законі, можуть брати
технічні засоби в довгострокову оренду і напрокат. Ремонт і технічне
обслуговування належних селянському (фермерському) господарству
тракторів, іншої сільськогосподарської техніки та устаткування,
вантажних автомобілів, агрохімічне, зоотехнічне і ветеринарне
обслуговування здійснюються агросервісними та іншими підприємствами і
організаціями за цінами, розцінками, тарифами, які встановлені для
колгоспів і радгоспів. На договірній основі воно може здійснюватися
колгоспами, кооперативами, радгоспами і громадянами за договірною ціною.
Нажаль, новий Закон “Про фермерські господарства”, який в цілому носить
прогресивний характер, не містить норми, яка б відображала специфіку
відносин з матеріально-технічного забезпечення цих господарств, що
знижує його ефективність.

Більшість фермерських господарств України зараз обробляють розрізнені
земельні ділянки, нерідко у важко доступних для сільськогосподарських
машин місцях. Основна частина фермерів не має достатнього власного
капіталу і належного доступу до кредитів. Крім того, вони ізольовані від
існуючої технічної інфраструктури, яку створено в

PAGE 66

основному поблизу міських населених пунктів. Досвід роботи фермерських
господарств свідчить, що в сучасних умовах необхідно відмовитися від
прагнення забезпечити кожне з них повним набором техніки, оскільки на
дрібних контурних полях практично неможливо повною мірою використати
потенційно велику продуктивність енергонасичених тракторів високих
тягових класів. При виконанні внутрішньогосподарських перевезень не
використовуються належним чином і потужні та швидкісні можливості
більшої частини вантажних автомобілів. А це у свою чергу негативно
позначається на результатах діяльності господарств. Міні техніка, про
яку так багато говорилось вітчизняними виробниками фактично не
випускається.

У ситуації, яка склалася на сьогоднішній день, з’являється така нова
форма матеріально-технічного забезпечення, як взаємообмін необхідними
технічними засобами між господарствами. Наприклад, одне фермерське
господарство має трактор та знаряддя для обробітку землі, а інше
комбайн. Ці господарства можуть скласти договір про взаємонадання послуг
і обмінюватися необхідною технікою. Але може бути інша ситуація, коли
одне господарство має всю необхідну техніку, а друге ні – ніякої, тоді
воно може просити надати цю техніку за окрему плату. У такому випадку
складається договір про надання послуг, або договір оренди техніки. Є
можливість надавати послуги і за усною домовленістю. За надання таких
послуг розрахунки йдуть у натуральній формі, наприклад зерном за
збирання комбайном, яке потім може бути реалізоване на ринку. Отже
створюються умови, які дають можливість господарствам приховати свій
прибуток. Це свідчить про те, що і в даній ситуації на законодавчому
рівні не все гаразд.

Якщо господарство надає послуги за окрему платню, то йдеться про
підприємницьку діяльність. Господарський Кодекс України дає поняття
підприємництва, як безпосередньої самостійної, систематичної, на власний
ризик господарської діяльності, що здійснюється суб’єктами
господарювання

PAGE 67

(підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів
та одержання прибутку. Фермерське господарство є юридичною особою згідно
з Законом “Про фермерські господарства” ст. 1, і воно може на свій ризик
надавати послуги з метою отримання прибутку.

На наш погляд, ця форма матеріально-технічного забезпечення повинна бути
у вигляді спільного використання технічних засобів, що буде
здійснюватися на основі як індивідуального так і групового володіння. У
першому випадку матеріально-технічні засоби використовуються за
принципом “сусідської допомоги”, коли кожний фермер надає свою техніку
іншим сусіднім господарствам за договором між ними (як правило така
допомога може надаватися кожним з них після виконання відповідних робіт
у власному господарстві). Це водночас дозволяє їм одержувати додаткові
кошти і повніше використовувати потужності тракторів, комбайнів інших
механізмів та сільськогосподарських знарядь.

Аналіз діяльності фермерських господарств Росії свідчить, що результати
їхньої роботи залежать від організації агросервісної служби – технічного
обслуговування, прокату техніки, виконання складних та енергоємних
робіт. У 1993 р. було створено товариство “Фермер-Сервіс” для здійснення
таких видів діяльності: надання послуг сільськогосподарським
підприємствам по прокату, продажу і здачі в оренду техніки та
виробництву сільськогосподарської продукції; заготівлі, переробці
сировини, транспортуванні та реалізації продукції. На нашу думку,
українським фермерам не завадило б створення спеціалізованого
підприємства такого типу, яке б допомагало їм у матеріально-технічному
та сервісному забезпеченні.

Ми вважаємо, що з метою придбання та використання дорогих машин, оренди
та прокату техніки, їх забезпечення матеріальними ресурсами та

PAGE 68

кредитування, потрібно організувати кооперацію фермерів. У ситуації, що
склалася, заслуговує уваги досвід іноземних країн, де функціонують
багатоцільові фермерські кооперативи, які виконують вищенаведені
функції. Вони найчастіше організовуються з ініціативи уряду і за рахунок
державних коштів для виконання державних програм, збирання необхідної
інформації, податків і платежів, спрямування субсидій фермерам тощо.

Тому слід звернути увагу на одну з нових форм господарювання на селі –
сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи. Їх діяльність регулюється
Законом України “Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня 1997

Згідно ст. 2 закону за цілями, завданнями і характером діяльності
сільськогосподарські кооперативи поділяються на виробничі і
обслуговуючі.

Закон визначає поняття сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу
– як підприємства, що створюються для надання послуг переважно членам
кооперативу та іншим особам з метою провадження їх сільськогосподарської
діяльності. Залежно від виду діяльності вони поділяються на переробні,
заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та інші.

З метою закупівлі засобів виробництва, матеріально-технічних ресурсів,
необхідних для виробництва сільськогосподарської продукції та продуктів
її переробки; виготовлення сировини і матеріалів, та постачання їх
сільськогосподарським товаровиробникам створюються постачальницькі
кооперативи. Сервісні кооперативи здійснюють технологічні, транспортні,
меліоративні, ремонтні, будівельні, еколого-відновні роботи, здійснюють
ветеринарне обслуговування тварин і племінну роботу, займаються
телефонізацією, газифікацією, електрифікацією в сільській місцевості,
надають медичні, побутові, санаторно-курортні, науково-консультаційні

97 ВВРУ. – 1997. – № 39. – Ст.261.

PAGE 69

послуги, послуги з ведення бухгалтерського обліку, аудиту та інше. Отже
такий підхід заодно дозволить вирішувати і таку проблему, як розвиток
соціальної сфери села.

Закон встановлює чітке правило, згідно з яким за сільськогосподарським
обслуговуючим кооперативом закріплюється надання послуг переважно членам
кооперативу та іншим особам з метою забезпечення умов для належного
провадження ними сільськогосподарської діяльності. Основним обов’язком
цих підприємств є надання комплексу послуг, пов’язаних з виробництвом,
переробкою, збутом продукції рослинництва, тваринництва, лісництва і
рибальства. Тобто через сільськогосподарський обслуговуючий кооператив
аграрні товаровиробники можуть отримати надійний, досить дешевий доступ
до засобів виробництва (сільськогосподарської техніки та обладнання до
неї, новітніх технологій).

Відмінність сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів від інших
підприємств полягає у тому, що вони, здійснюючи обслуговування членів
кооперативу, не ставлять за мету отримання прибутку, (ст. 2 Закону “Про
сільськогосподарську кооперацію” з доповненнями від 02.11.2000). Такий
характер діяльності цих підприємств відмічали вчені Семчик В.І., Жушман
В.П., Проценко Т.П., Уркевич В.Ю.

Член-кор. НАН України В.І. Семчик вважає, що основною метою
господарської діяльності сільськогосподарських обслуговуючих
кооперативів – є забезпечення умов для отримання прибутку членами
кооперативів, а весь отриманий ними прибуток спрямовується на поліпшення
економічного стану кооперативів, соціального забезпечення їхніх
працівників. У сільськогосподарському обслуговуючому кооперативі діє

PAGE 70

правило, згідно з яким член кооперативу виступає одночасно і його
співвласником, ї його клієнтом. У відповідності до Закону “Про
сільськогосподарську кооперацію” членами такого кооперативу є
сільськогосподарські товаровиробники. Ними можуть бути як юридичні
особи, наприклад фермерські господарства, так і фізичні особи. Члени
кооперативу вступають до нього на добровільних засадах, визнають його
статут, виконують встановлені законом обов’язки, а саме: обов’язково
користуються його послугами; роблять внесок у формування власних фондів
кооперативу. Внесок поділяється на вступний, що сплачується одноразово
при вступі до кооперативу, який зараховується до неподільного фонду й
при виході з кооперативу не повертається, та пайовий – це основний
внесок, який залишається власністю члена кооперативу і підлягає
поверненню у випадку його виходу з кооперативу.

Діяльність сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу не
пов’язана із сільськогосподарським виробництвом, їх метою – є надання
послуг членам кооперативу. Кожен член кооперативу – це
сільськогосподарський товаровиробник, який працює у своєму господарстві
й отримує від кооперативу послуги.

Таким чином, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи – це
неприбуткові організації, які створюються сільськогосподарськими
виробниками та управляються ними на демократичних засадах, забезпечують
своїх членів послугами, необхідними їм для ведення своїх власних
господарств.

Держава не може залишатись осторонь розвитку кооперації і всіляко
повинна сприяти цьому процесу. Постановою Кабінету Міністрів України від
12 грудня 2002 р. № 1858 була затверджена Програма розвитку
сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів на 2003-2004 роки. Ця
Програма спрямована на розроблення системного підходу до розбудови

PAGE 71

кооперативного руху у сільській місцевості, визначення напрямів і
пріоритетів його державної підтримки.

Основними завданнями програми є: удосконалення нормативно -правової бази
з питань створення та розвитку сільськогосподарських обслуговуючих
кооперативів; стимулювання процесу самоорганізації сільськогосподарських
товаровиробників і сільського населення для проведення на кооперативних
засадах сільськогосподарських робіт, здійснення зооветеринарних заходів,
спільного використання майна, надання технологічних, соціально-побутових
та інших послуг.

Для виконання завдань Програми необхідно здійснити ряд цілеспрямованих
заходів таких як розробка і затвердження в установленому порядку:
примірних статутів сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів і
рекомендацій щодо формування матеріально-технічної бази
сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів за рахунок залучення
майна підприємств і організацій та майна спільної власності громадян,
отриманого в процесі реформування колективних сільськогосподарських
підприємств, пропозиції щодо поширення на сільськогосподарські
обслуговуючі кооперативи порядку забезпечення аграрних формувань і
переробних підприємств технікою та обладнанням за рахунок коштів
державного бюджету на умовах фінансового лізингу; проведення пропаганди
необхідності формування мережі сільськогосподарських обслуговуючих
кооперативів, які виконують технологічні, транспортні, меліоративні та
ремонтні роботи.

Виконання Програми повинно забезпечити: підвищення ефективності
сільськогосподарського виробництва завдяки оптимізації витрат
товаровиробників на придбання матеріально-технічних засобів; розширення
доступу сільськогосподарських товаровиробників до агросервісних послуг.

Отже, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, які створюються з
метою спільного придбання та використання техніки можна віднести до
однієї із нових правових форм матеріально-технічного

PAGE 72

забезпечення товаровиробників АПК.

Такою ж новою правовою формою матеріально-технічного забезпечення
товаровиробників АПК є створення підприємств по матеріально-технічному
забезпеченню агропромислового комплексу. Ці підприємства можуть бути
різними за своєю організаційно-правовою формою, а також за формами
власності.

Для визначення правового статусу, характеру діяльності та інших питань
щодо цих підприємств в першу чергу слід розглянути їх правове становище
та види діяльності.

Відповідно до Закону України від 10 липня 1996 р. “Про особливості
приватизації майна в агропромисловому комплексі” на базі реорганізованих
колишніх баз матеріально-технічного забезпечення було створено
Українське державне підприємство по матеріально-технічному і сервісному
забезпеченню агропромислового комплексу “Украгротех” (ДП “Украгротех”).
Це підприємство повинно було слугувати своєрідним містком між плановою і
ринковою економікою, між соціалістичним минулим і близькою до
капіталістичної сучасності. Головною метою діяльності державного
підприємства по матеріально-технічному забезпеченню є -забезпечення на
сприятливих умовах запчастинами, ремонтними матеріалами, паливом,
мінеральними добривами та надання послуг з ремонту сільськогосподарської
техніки товаровиробникам різної форми власності. У ДП “Украгротех”
створено мехзагін, який займається збиранням зернових та інших
сільськогосподарських культур. Робота організована і спланована таким
чином, щоб, розпочавши збирання зернових із півдня України, дійти до
півночі в міру достигання сільськогосподарських культур. Такий характер
і порядок виконання сільськогосподарських робіт забезпечує можливість
використовувати сільськогосподарську техніку в продовж 5-6 місяців. Але
при закупці техніки іноземного виробництва, не було враховано, що для її
ремонту та сервісного обслуговування немає необхідних кваліфікованих

PAGE 73

фахівців, а також навчальної бази для їх підготовки, а тому у виконанні
таким чином сільськогосподарських робіт допускались порушення термінів
збирання та інші збої в роботі.

Тому, на нашу думку, необхідно організувати підготовку спеціалістів з
ремонту та технічного обслуговування сільськогосподарської техніки
іноземного виробництва на базі навчально-технічних та вищих учбових
закладів України. У 2002 році підприємство “Украгротех” взяло напрям на
створення, так званих, обмінних пунктів, по реалізації вузлів,
агрегатів, запчастин, взятих для цих цілей у ремонтно-транспортних
підприємствах. Воно укладало угоди щодо спільної виробничої діяльності
спецбаз із ремонтними підприємствами, які відновлюють запасні частини,
вузли та агрегати. За радянських часів у кожній області, кожному районі
були такі обмінні пункти, тобто цей вдалий досвід минулого необхідно
відроджувати і розвивати з урахуванням ринкових відносин, які
складаються в Україні.

В минулому такі обмінні пункти називали “санітарами”, бо вони були
“медичною допомогою” для сільгоспвиробників. Обмінні пункти дають змогу
реалізувати відремонтовану техніку, здешевити ремонт, вчасно провести
цей ремонт підчас виконання польових робіт. Вартість відновлених
запчастин на 40-45 % нижча нових, а якість їх мало в чому поступається
новим. ДП “Агротех” працює також і за схемою лізингу (3-5 % річних).
Але, нажаль, у 55-60% випадків кредити не повертаються. Втім, стосовно
боржників вживаються адекватні заходи – вилучається техніка. За
вилученою технікою проводиться технічне обслуговування і вона
передається знову в лізинг за залишковою вартістю.

З метою поліпшення матеріально-технічного забезпечення
сільгосптоваровиробників різних форм власності, функціонування
спеціалізованих ремонтних підприємств по ремонту та сервісному
обслуговуванню сільськогосподарської техніки в агропромисловому
комплексі окрім вищевказаного підприємства наказом Міністерства аграрної

PAGE 74

політики України від 04 червня 2002 року № 150 було створене засноване
на державній власності та підпорядковане Міністерству аграрної політики
України – державне виробничо-обслуговуюче підприємство
“Агроремтехзабезпечення”.103

Основними завданнями та предметом діяльності підприємства передбачені:

1. організація централізованих поставок техніки, вузлів, агрегатів,
запасних частин для ремонтно-транспортних підприємств; сервісного та
фірмового технічного обслуговування сільськогосподарської техніки на
базі потужностей заводів-виробників та підприємств агропромислового
комплексу; виробництва, зберігання, переробки і реалізації
сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки;

2. здійснення заходів, спрямованих на створення за участю
сільськогосподарських товаровиробників всіх форм власності
агропромислового комплексу машинно-технологічних станцій,
ремонтно-технічних підприємств, підприємств з прокату
сільськогосподарської техніки, обладнання та реманенту; закупівлю та
організацію переробки нафти, закупівлю нафтопродуктів та інших
матеріально-технічних ресурсів, для забезпечення потреб агропромислового
комплексу в пально-мастильних матеріалах;

3. залучення вітчизняних та іноземних інвестицій, кредитів для розвитку
і технічного переоснащення спеціалізованих ремонтних та сервісних
підприємств; розвиток взаємовигідних зв’язків з вітчизняними та
зарубіжними підприємствами та організаціями;

4. проведення моніторингу ринку сільськогосподарської техніки та
запасних частин до неї і освоєння нових ринків збуту;

5. створення системи інформаційного забезпечення.

Отже, з вищенаведеного випливає, що держава не стоїть осторонь гострої
проблеми матеріально-технічного забезпечення товаровиробників

103

PAGE 75

АПК і робить певні кроки для її вирішення шляхом створення
спеціалізованих підприємств. Проте, було б вкрай необхідним таку роботу,
яка є недостатньою в сучасних умовах господарювання, проводити
планомірно і комплексно.

На теперішній час в Україні створена і працює велика кількість
підприємств по матеріально-технічному забезпеченню сільського
господарства корпоративного типу. На території Харківської області
розташовані такі підприємства як: “Універсал-Комплект”, приватне
підприємство “Харпромзапчастина”, АТ “Оргтехком”, ТОВ “Інтер-Агро”, ТОВ
“Агро-Центр”, ТОВ “Спецтехсервіс”, ТОВ “АгроПромПідшипнік”, ООО “АРТІ”,
ООО “УкрПромСнаб”, ООО “Украгрозапчастина”, ООО “Агро ремкомплект”, ООО
“Харковагрозапчастина”. Усі ці підприємства займаються оптовою та
роздрібною торгівлею запчастин, агрегатів, вузлів до
сільськогосподарської техніки, діють згідно Закону України “Про
господарські товариства”.

Відоме як постачальник сільськогосподарської техніки та запчастин до
неї, підприємство “Агро-Союз” , створене у вигляді акціонерного
товариства. “Агро-Союз” має мережу ділерських пунктів по всій Україні,
які займаються реалізацією запасних частин до сільськогосподарської
техніки. Підприємство співпрацює з заводами-виробниками
сільськогосподарської техніки та товаровиробниками АПК за прямими
горизонтальними зв’язками, тобто виробник-постачальник-споживач. Прямі
поставки від виробників дають змогу вдало поєднувати високу якість
продукції з помірними для сільськогосподарських товаровиробників цінами.

Купівля запчастин до сільгосптехніки здійснюється за такою схемою: 1. На
сільгосппідприємстві складається список потрібних запчастин та агрегатів
до технічних засобів. 2. Проводиться пошук фірм, які мають у наявності
потрібний товар. 3. Аналізуються ціна та якість товару, який
пропонується. 4. Визначається постачальник товару, який підходить
сільгосптоваровиробнику, їх може бути декілька. 5. Визначене
підприємство

PAGE 76

по матеріально-технічному постачанню, згідно з замовленням, надає
рахунок-фактуру, за яким проводиться розрахунок. Розрахунок може бути як
у безготівковій формі, так і готівкою. 6. Після проведення розрахунків
покупець забирає товар з бази продавця.

Аналіз цієї схеми свідчить, що вона має як позитивні, так і негативні
риси. По-перше, товаровиробник самостійно проводить пошук оптимальної
фірми-постачальника (продавця). В цьому пошуку йому можуть допомогти
рекламні об’яви та рекламні каталоги, які випускають провідні
підприємства матеріально-технічного забезпечення. Наприклад “Агро-Союз”
випустило каталог запчастин, які можуть бути поставлені за замовленням
товаровиробникові. По-друге, для того, щоб порівняти якісні показники
товару потрібно об’їхати підприємства, які пропонують цей товар, взяти
рахунок-фактуру. По-третє, найчастіше товаровиробник повинен сам забрати
замовлений товар. Все це свідчить, що для того щоб купити необхідні
матеріально-технічні ресурси потрібно витратити чимало матеріальних та
людських ресурсів.

Виходячи з викладено, а також враховуючи досвід країн з розвинутою
ринковою економікою, можна визначити такий основний напрямок вирішення
цієї проблеми: створення системи збору і розповсюдження інформації
стосовно підприємств матеріально-технічного забезпечення
товаровиробників АПК, асортименту та послуг, які пропонуються;
удосконалення системи розповсюдження цієї інформації шляхом створення
державної (або за участю держави) регіональної служби з надання
науково-консультативних та інформаційних послуг сільськогосподарським
товаровиробникам.

Сільгосптоваровиробникам і населенню потрібна своєчасна, спрощена,
достовірна і також достатньо повна інформація, аналізуючи яку вони
зможуть самі приймати ефективні господарські рішення згідно з ситуацією,
що складається на ринку.

PAGE 77

ВИСНОВКИ:

На сьогоднішній день більшість сільськогосподарських підприємств
потребують матеріально-технічного переоснащення, але не в змозі придбати
необхідні ресурси самостійно із-за великого диспаритету цін між
промисловою і сільськогосподарською продукцією. У такій ситуації
з’являються нові форми матеріально-технічного забезпечення як: залучення
кредитних коштів для придбання необхідних матеріально-технічних
ресурсів; впровадження лізингових відносин; створення
машинно-технологічних станцій та загонів; обслуговуючих кооперативів;
підприємств по матеріально-технічному забезпеченню товаровиробників АПК.

На наш погляд, потрібно прийняти на державному рівні програму
матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК. В якій мають
бути закріплені такі положення:

1. Визначити конкретні заходи державного сприяння, розвитку
довгострокового кредитування товаровиробників АПК.

2. Встановити на державному рівні обмеження стосовно процентних ставок
за користування кредитами товаровиробниками АПК у межах 5% річних
(враховуючи досвід розвинутих країн).

3. У державному бюджеті на кожен рік передбачити належну компенсацію
сільгосптоваровиробникам частини витрат на придбання основних видів
матеріально-технічних ресурсів та надання бюджетних ссуд без стягнення
відсотків (або з мінімальним відсотком).

4. Розробити заходи для досягнення паритету цін, зокрема шляхом
закріплення фіксованої ціни на основні види сільськогосподарської
продукції на рівні світових стандартів.

5. Прийняти Примірний договір між сільгосптоваровиробником і
машинно-технологічною станцією.

6. Розробити та затвердити Примірний статут сільськогосподарського
обслуговуючого кооперативу.

7. Створити обласні служби з надання інформації про наявні матеріально

PAGE 78

технічні засоби та їх постачальниках. В сучасний умовах виникла
безвідкладна необхідність створення державної (або за участю держави)
регіональної служби з надання науково-консультативних та
інформаційних послуг сільськогосподарським товаровиробникам.

PAGE 79

РОЗДІЛ 2

ПРАВОВІ ФОРМИ МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТОВАРОВИРОБНИКІВ
СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ

2.1. Основні види договорів, які застосовуються для забезпечення АПК
продукцією виробничо-технічного призначення.

В умовах розвитку приватної власності на землю і матеріально-технічні
засоби, головною формою правового регулювання відносин у цій сфері став
договір. Проблему договірних відносин матеріально-технічного
забезпечення товаровиробників АПК неможна назвати малорозробленою. Так,
цій проблемі було присвячено ряд наукових праць таких вчених як: Бичкова
Ц.В., Вовк Ю.А., Гаєвський Р.В., Лур’є С.М., Козирь М.І., Пєрвушин А.Г.,
Попов В.К., Рахманкулов Х.А., Семеусов В.А., Семчик В.І., Статівка А.М.
У наукових роботах були висвітлені сутність та загальні характерні риси
вказаних договорів. Але в умовах розвитку України, як незалежної
держави, побудови нової правової системи, корінних змін в аграрному
секторі економіки та корінної перебудови системи матеріально-технічного
забезпечення сільського господарства ці питання потребують розгляду з
урахуванням зазначених змін.

PAGE 80

У матеріально-технічному забезпеченні сільськогосподарських підприємств
договір є завершальним етапом переміщення сільськогосподарської техніки
та інших матеріально-технічних засобів до споживача. Матеріальні
цінності для сільського господарства переходять із сфери виробництва в
сферу обігу і реалізуються аграрним підприємствам за договорами, як
правило, на еквівалентно-оплатних засадах. Майнові відносини в
сільському господарств майже завжди будувалися за принципами
рівноправності сторін та оплатності і мали правову форму договору, в
якому і закріплюються ці принципи. Закріплюючи оплатність майнових
відносин, договір забезпечує широку можливість для розвитку
господарської ініціативи та самостійності підприємств. Можливість
визначення взаємних прав та обов’язків надає договірним відносинам
достатню гнучкість.

При розгляді питань договірних відносин з матеріально-технічного
забезпечення сільгоспвиробників можна виявити два підходи. Представники
першого в своїх працях обмежувалися дослідженням лише договору поставки.
Вони практично ототожнювали усі форми матеріально-технічного
забезпечення з поставками. У своїй книзі Н.С. Станкевич виділив окремий
параграф: “Правові форми матеріально-технічного забезпечення
сільськогосподарських підприємств”, де обмежився розглядом тільки

107

договору поставки сільгосптехніки. Мали місце спроби об’єднати договори,
які використовуються в процесі матеріально-технічного забезпечення, в
один договірний вид, називаючи його договором

108

забезпечення, або договором на матеріально-технічне
забезпечення

107

Станкевич Н.С. Правовое обеспечение Продовольственной программы. –
Минск. -1986. – С.81-91.

108

Лурье С.М. Козырь М.И. Договорные отношения сельскохозяйственных
предприятий в СССР. – М.: «Наука». – 1974.-С.201.

PAGE 81

109

сільгосппідприємств.

Не можна не погодитися з Ц.В. Бичковою, яка відмітила, що наведене цими
авторами визначення зазначеного договору нічим не відрізняється від
визначення звичайного договору поставки.

Такий підхід до розгляду договорів у цій сфері можна пояснити тим, що в
ті часи забезпечення матеріально-технічними ресурсами сільських
товаровиробників здійснювалося на планових засадах в основному за
договором поставки та регулювалося особливими нормативними актами,
головним серед яких було “Положення про поставки сільськогосподарської
техніки та інших матеріально-технічних засобів колгоспам, радгоспам та
іншим сільськогосподарським підприємствам та організаціям”, затверджене
Постановою Ради Міністрів СРСР від 29 червня 1983 р.

В наш час представником такого підходу залишається Н.Н. Вєдєнін, який
стверджує, що основною організаційно-правовою формою
матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських комерційних
організацій, як і інших господарських формувань, є договір поставки,
який був якщо не єдиною, то найбільш універсальною формою організації
господарських

112

зв’язків у даній області.

Але і в умовах жорсткого планування були прибічники широкого визначення
договорів матеріально-технічного забезпечення сільгосптоваровиробників,
які виходили за межі договору поставки та охоплювали ширше коло
договорів. На їх думку, майнові відносини між сторонами регулюються
різноманітними договорами тому, що за своєю юридичною природою ці
відносини різні.

109 Гаевский Р.В. Договор на материально-техническое снабжение колхозов.
– М.: «Наука и техника». – 1983. – С.27.

112

Веденин Н.Н. Аграрное право: Учебник. – М.: Юриспруденция. – 2000. –
С.193.

PAGE 82

Видається обґрунтованою позиція прибічників широкого визначення
договорів, які використовувалися в минулому при матеріально-технічному
забезпеченні товаровиробників АПК тому, що на той час застосовувалися
такі договірні форми забезпечення як оптова торгівля, комісійна
торгівля, купівля-продаж матеріально-технічних засобів. Обґрунтованість
такого підходу підтвердив і час. Сьогодні ми бачимо наскільки
розширилося коло договірних відносин у сфері матеріально-технічного
забезпечення товаровиробників АПК. З реформуванням економіки аграрного
сектора і поширенням підприємств, заснованих на основі приватної
власності, основними формами, які опосередковують відносини з
матеріально-технічного забезпечення аграрних товаровиробників, є
договори поставки, купівлі-продажу, міни, оренди, лізингу.

Договору з матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК – це
договори, які застосовуються у сфері обігу матеріально-технічних засобів
і спрямовані на раціональне доведення засобів виробництва до господарств
з метою створення сприятливого режиму та умов діяльності
сільгосптоваровиробників по обробітку землі, виробництву, переробці та
реалізації сільськогосподарської продукції.

В юридичній літературі висловлені три точки зору щодо правової природи
цих договорів. По-перше, такі договори аграрних підприємств за своєю
сутністю охоплюються договорами цивільного права і відносяться до
цивільно-правових договорів. По-друге – це господарсько-правові
договори. По-третє – договори за участю аграрних підприємств мають

PAGE 83

свою специфіку і їх можна віднести до сільськогосподарських договорів.
Кожна із наведених точок зору мала право на своє існування. Виникнення
таких підходів мали певні підстави , обумовлені існуванням аграрних
правовідносин на конкретному етапі розвитку економіки країни. Але постає
питання: який з них найбільше відповідає економічному змісту цих
відносин?

Розглянемо точку зору, відповідно до якої договір на
матеріально-технічне забезпечення сільгосптоваровиробника є
господарським. В радянській цивільно-правовій літературі такі вчені як:
С.Н. Братусь, Л.А. Лунц, М.І. Брагінський, Г.С. Шапкіна, А. Г. Пєрвушин
вважають, що для віднесення того чи іншого договору до господарського
потрібно, щоб він відповідав трьом умовам: договір повинен бути
складений тільки між соціалістичними організаціями, спрямований
на обслуговування

117

господарської діяльності, бути плановим. Усі ці умови були характерні
для договорів на матеріально-технічне забезпечення сільгосппідприємств
радянського періоду. Договір укладався тільки між соціалістичними
організаціями-постачальниками (безпосередніми виробниками
матеріально-технічних засобів та різними постачальницькими
організаціями) і отримувачами-покупцями, інших на той час не існувало,
він був спрямований на обслуговування господарської діяльності з метою
забезпечення нормальної роботи сільгосппідприємства. Передумовою і
основою укладення

118

такого договору був план.

Перехід до ринкової економіки характеризується різноманітністю форм

117 Братусь С.Н., Лунц Л.А. Вопросы хозяйственного договора. – М.: –
1954. – С.4-5.; Брагинский М.И., Шапкина Г.С. Хозяйственные договора в
материально-техническом снабжении и сбыте. – М.:. – 1976. – С.7.;
Первушин А.Г. Хозяйственный договор в деятельности предприятий сельского
хозяйства. – М.:- Юридлит.. — С.16.

Иофе О.С. План и договор в социалистическом хозяйстве. – М.- 1971. –
С.87-120; Халфина Р.И. Значение и сущность договора в социалистическом
гражданском праве. -М.- 1954. – С. 158-159; Бару М.И. План и договор
«Ученые записки Харьковского юридического института», Вып.8, – Харьков –
1964. – С.36-37; Клейн Н.И. Роль хозяйственного договора в формировании
плана производства товаров народного

PAGE 84

власності суб’єктів підприємницької діяльності, форм ведення
виробництва та господарювання, що внесло суттєві зміни як у самий зміст
договірних відносин, так і в їх правове регулювання. Передусім
розширилася сфера застосування договорів. Змінилося і співвідношення
договору і плану. Якщо раніше договір виступав, в основному, як засіб
виконання планових завдань і мав залежний від плану характер, то в
умовах ринкової економіки він став основним економічним і правовим
документом, засобом планування своєї діяльності підприємцями в тому
числі і сільськими, який визначає господарські взаємовідносини
сільськогосподарських товаровиробників з іншими суб’єктами
господарювання. Не план визначає зараз зміст договору, а навпаки,
договір є основою планування усієї виробничо-господарської діяльності
сільгосппідприємств. Раніше план визначав як суб’єктний склад договору,
так і його зміст. Лише в умовах ринкової економіки та свободи
підприємницької діяльності договір здобув свою істину сутніть. Він став
добровільною угодою сторін.

Чи позначилися ці зміни на характері договорів на матеріально -технічне
забезпечення сільгосптоваровиробників як господарських договорів?

Господарські договори опосередковують господарські відносини, що
виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності
між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими
учасниками відносин у сфері господарювання.

Господарська діяльність – це діяльність суб’єктів господарювання у сфері
суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію
продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що

120

мають цінову визначеність. Суб’єктами господарювання у сільському
господарстві – є сільськогосподарські товаровиробники:
сільськогосподарські кооперативи, фермерські господарства,
державні спеціалізовані

потребления // Советское государство и право. – М.-1966. – №6. –
С.38-44.

PAGE 85

сільгосппідприємства, сільгосппідприємства у формі господарських
товариств, громадяни України, які в наслідок земельної реформи отримали
свою земельну частку (пай) і самостійно займаються господарюванням на
власній землі.

Господарська діяльність суб’єктів аграрного виробництва спрямована на
виготовлення, переробку та реалізацію сільгосппродукції, виконання робіт
чи надання послуг вартісного характеру, яка потребує забезпечення
сільгосптоваровиробників необхідними матеріально-технічними ресурсами.

Відносини з матеріально-технічного забезпечення

сільгосптоваровиробників складаються в агропромисловому комплексі у
вигляді зв’язків виробничо-господарського характеру. Це – відносини між
суб’єктами аграрної підприємницької діяльності всіх форм власності і
господарювання з суб’єктами підприємництва аграрно-виробничого сервісу.
До суб’єктів підприємництва аграрно-виробничого сервісу відносяться:
підприємства з виготовлення сільськогосподарської техніки та
сільгоспзнарядь, підприємства з матеріально-технічного забезпечення та
сервісного обслуговування сільгосппідприємств, МТС та механізовані
загони, які надають послуги стосовно обробітку землі та збирання врожаю.
Ці підприємства покликані здійснювати на договірних засадах
аграрно-виробничо-господарське обслуговування суб’єктів аграрного
виробництва усіх форм власності.

Згідно з Господарським кодексом України (ст.179).
господарсько-договірними зобов’язаннями – є майново-господарські
зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між
суб’єктами господарювання і не господарюючими суб’єктами – юридичними
особами на підставі господарських договорів. Тобто господарський договір
– це договір, що укладається між суб’єктами господарювання, якими є
організації – юридичні особи та громадяни – підприємці, або між
суб’єктами господарювання і організаціями – не господарюючими
суб’єктами-

120

ст. 3 Господарського Кодексу України

PAGE 86

юридичними особами.

Таким чином, господарські договори опосередковують відносини. Які за
своїм економічним змістом є відносинами у сфері відтворення (постійного
повторення виробництва матеріальних благ). Цим вони і відрізняються від
цивільних договорів, що опосередковують (мають опосередковувати)
відносини у невиробничій сфері. Тому зобов’язання майнового характеру,
що виникають між суб’єктами господарювання та не господарюючими
суб’єктами-громадянами, не є господарськими і не регулюються
Господарським Кодексом. Громадянин – не підприємець одержує майно за
таким договором не для подальшого використання у господарській
діяльності, а для власного споживання, тобто воно таким чином переходить
у невиробничу сферу.

Зміст господарського договору становлять його умови, визначені угодою
сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських
зобов’язань. У договорі повинні міститися предмет договору, ціна та
строк його дії. Умови про предмет повинні визначати найменування
(номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а
також вимоги до їх якості.

Господарські договори характеризуються особливістю їх укладання,
урегулювання розбіжностей, зміни та розірвання (статті 10, 11
Господарського процесуального кодексу України (ГПК).

Господарські договори повинні укладатися в письмовій або іншій формі,
яка б об’єктивно могла сприйматися третіми особами (судовими органами,
органами управління і контролю). З розвитком нових форм та технологій
зв’язку з’являються нові способи укладання договорів, які значно
скорочують час та матеріальні витрати при їх оформлені. Господарський
договір за загальним правилом укладається у формі єдиного документа,
підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення
господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами,
факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом

PAGE 87

підтвердження прийняття до виконання замовлень. З урахуванням того, що
більшість сільгосптоваровиробників знаходяться на великій відстані від
промислових центрів, в яких зосереджені підприємства, що спеціалізуються
на виробництві засобів матеріально-технічного забезпечення, цей
спрощений спосіб укладання договорів є економічно вигідним і зручним для
обох сторін.

Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо
проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій
стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у
разі згоди з його умовами оформляє договір і один його примірник
направляє другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо
у двадцятиденний строк після одержання проекту. За наявності заперечень
щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору,
складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі,
та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники
протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Сторона, яка
одержала протокол розбіжностей до договору, зобов’язана протягом 20 днів
розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання
розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті
пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в
цей же строк до господарського суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених
у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у
письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами,
телеграмами, телетайпограмами тощо). Якщо сторона, яка одержала протокол
розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні
або такого, укладення якого є обов’язковим для сторін на підставі
закону, або сторона-виконавець за договором, що в установленому порядку
визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка
одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний
строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції

PAGE 88

другої сторони вважаються прийнятими. У разі, якщо сторони не досягли
згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір
вважається неукладеним (таким, що не відбувався) (ст. 181 ГКУ). Якщо
одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові
наслідки таких дій визначаються нормами цивільного законодавства про
зобов’язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за
рахунок іншої особи без достатніх підстав.

Для цивільно-правових договорів така процедура не притаманна. Окрім
цього преддоговірні та інші спори по цих договорах розглядаються не
господарськими, а судами загальної юрисдикції.

Тільки господарським договорам, зокрема таким, які спрямовані на
забезпечення пріоритетних потреб народного господарства України
притаманна плановість. Вони укладаються на підставі державних замовлень
і обов’язково повинні їм відповідати.

Господарські договори – угоди, які мають визначену економічну і правову
мету. Вони завжди укладаються з господарською метою, обслуговують
виробництво та господарський (комерційний обіг).

Головною особливістю виробничих аграрних відносин є те, що вони
базуються на певних природних об’єктах, які розвиваються за своїми
законами. Основні аграрні відносини залежать від специфіки цих об’єктів,
кліматичних умов. Ні одні виробничі відносини так не пов’язані з
природними факторами, як аграрні. З урахуванням цих особливостей аграрні
відносини можна виділити в окрему групу господарських відносин
-аграрних.

Особливості аграрних відносин обумовлюють специфічні риси
аграрно-правових договорів. До таких договорів слід віднести договори,
які безпосередньо або опосередковано забезпечують виробництво
сільгосппродукції з її різновидами. Відмінність цих договорів від інших
в тому, що їх характер та зміст визначаються специфікою аграрного
виробництва, безпосередньо пов’язаного з природними та кліматичними

PAGE 89

факторами, а також живими організмами.

Аграрно-правовому договору притаманні такі характерні ознаки: 1) він в
більшості випадків виступає юридичною формою організації виробничого
процесу; реалізації взаємних інтересів сторін з урахуванням юридичних,
природно-кліматичних, економічних можливостей; є юридичною формою
відносин, які опосередковано забезпечують розвиток аграрного виробництва
з використанням науково-технічного прогресу, та інших
аграрно-економічних засобів.

Серед договорів, які регулюють відносини з матеріально-технічного
забезпечення товаровиробників АПК, можна виділити три групи.

До першої відносяться договори, які забезпечують збалансований
ціленаправлений рух засобів виробництва від виробника до придбавала. Це
поставка та купівля-продаж.

До другої — договори, які регулюють відносини з надання послуг
виробничого характеру: договори про надання послуг
сільськогосподарського призначення, договори МТС з
сільгосппідприємствами.

До третьої групи можна віднести договори, які надають можливість
забезпечити сільгоспвиробникам користуватися необхідними
матеріально-технічними ресурсами при неможливості придбати їх у
власність. До них належать: орендний, лізинговий та кредитний договори.

Обособлення договорів з матеріально-технічного забезпечення
сільгоспвиробників у самостійну групу дає можливість виділити ті
особливості, якими вони відрізняються від інших договорів.

Суттєвою особливістю цих договорів є суб’єктний склад вказаних відносин.
Участь сільгосптоваровиробника обумовлює специфічне, відмінне від інших
правове регулювання відносин, які виникають у цій сфері.

PAGE 90

2.3. Договір лізингу у сфері матеріально-технічного забезпечення

товаровиробників АПК

Однією із нових та перспективних форм матеріально-технічного
забезпечення сільгосппідприємств агропромислового комплексу України, що
знаходяться у скрутному фінансово-економічному становищі є розвиток
такого виду підприємницької діяльності, як лізинг, який дає можливість
доступу до нової високоефективної техніки та передових технологій у

122

важких економічних умовах.

Лізинг походить від однозвучного англійського слова “leasing” і
перекладається як довгострокова оренда (найм) машин, обладнання,
транспортних засобів, споруд виробничого призначення. Існують різні
погляди щодо історії виникнення та правової природи лізинга.

Одні автори вважають, що лізингові відносини зародилися в Англії, де
законом щодо лізинга був Статут Уельса 1284 р., в XVI ст., а також закон
про лізинг, а в XIX ст. лізинг поширився і в Північній Америці. Інші
стверджують, що лізинг в договірній формі з’явився в США в середині XIX

123

ст., а потім почав застосовуватися в країнах Західної Європи .

Окремі автори в економічній і юридичній літературі зазначають, що
лізингові відносини регулювалися ще в стародавньому світі відомими

124

Законами Хаммурапі, прийнятими приблизно в 1760 р. до н.е. Група статей,
що стосується власності, найбільша в судебнику Хаммурапі, де досконало
розглядались всі випадки оренди, норми орендної плати, умови застави
майна. Виникнення ідеї лізингу можна віднести і до часів Аристотеля
(383-322 р. до н.е.) хоч тоді терміну лізинг, як такого, ще не було.
Саме Аристотелю належить вислів: “Багатство полягає в користуванні, а не
в праві власності” – це основна ідея лізингу. Іншими словами, будь-якому
суб’єкту

122

Берлач А.І. Проблеми становлення лізингових правовідносин в АПК України
// Фінанси України. – 1999. – №5.-С.79.

123

Витрянский В.В. Договор аренды и его виды: прокат, фрахтование на время,
аренда зданий, сооружений и предприятий, лизинг. – М., 1999. – С. 119.

PAGE 91

господарювання не обов’язково мати машини та устаткування у власності,
достатньо лише мати право користування ними і в результаті цього
отримувати прибуток. Якщо з ім’ям Аристотеля пов’язана ідея виникнення
майнових відносин, згідно з якою доход можна отримати від користування
майном, не будучи його власником, то з римським імператором Юстиніаном
(483-565 н.е.) – юридичне відображення окремих елементів лізингу,
наприклад, платне користування чужим майном з наступним викупом

125

(Дігести Юстиніана, Книга 19, Титул II. Про позов із найму) . Але лізинг
як сучасний правовий інститут тоді не існував.

Виникнення та розвиток лізингових відносин має економічні причини та
правові підстави. До економічних можна віднести декілька факторів.
Лізинг виникав у тих країнах, де при загальному економічному спаді
зменшувався обсяг фінансових інвестицій і виникала необхідність
оновлення основних виробничих фондів. В умовах, коли, з одного боку, у
споживачів промислової техніки, обладнання, відсутні грошові кошти для
їх придбання, з другого, – у виробників цієї продукції є її
нереалізовані залишки. Банки та інші фінансові установи мають можливість
через лізинг спрямовувати фінансові ресурси в господарську сферу,
інвестувати виробництво та мати від цього дохід. Лізинг є привабливим і
вигідним для суб’єктів господарювання з обмеженими фінансовими
можливостями, що характерно в наш час для новостворених
сільськогосподарських суб’єктів, які не мають коштів на придбання
техніки. Збіг цих та інших економічних факторів спонукує одних до
кредитування лізингових операцій, других – до передачі майна в платне
користування, третіх – до придбання майна в користування з поступовою
виплатою його вартості.

На нашу думку, слід погодитися з Р.П. Бойчуком, який зазначає, що
активний розвиток лізингових відносин почався після Другої світової

124

Газман В.Д. Лизинг: теория, комментарии. – М., 1997. – С. 10 – 20. 125
Памятники римского права: Законы XII таблиц. Институции Гая. Дигести
Юстиниана. -М., 1997. – С. 470.

PAGE 92

війни. У 50-х роках у СІЛА, Канаді, Франції, Англії, інших країнах
Західної Європи створюються лізингові компанії, основною діяльністю яких
є надання матеріально-технічних засобів виробництва в лізинг. Для
координації лізингової діяльності поряд з національними лізинговими
об’єднаннями в 1973 р. утворюється міжнародна організація Європейська
федерація асоціацій лізингових компаній. Аналогічні лізингові структури
виникають в Японії, Австралії, країнах Азії. Для регулювання лізингових
відносин законодавством цих країн закріплюються відповідні правові
норми.

Правове регулювання лізингу в західних країнах здійснюється по-різному.
Окреме законодавство з лізингу є в Бельгії, Італії, Німеччині. У СІА та
Англії лізингові операції регулюються судовими рішеннями та

127

лізинговою практикою відомих компаній . Активний розвиток лізингу в
багатьох країнах, виникнення лізингових відносин між суб’єктами різних
держав спонукали до регулювання лізингу та уніфікації правових норм на
міжнародному рівні. З цією метою 26 травня 1988 р. на міждержавній
конференції, учасником якої був СРСР, прийнята Конвенція про міжнародний
фінансовий лізинг. У цій конвенції дається класичне визначення лізингу,
як тристоронньої угоди, за якою лізингодавець на замовлення
лізингоодержувача купує у виробника (постачальника) устаткування з метою
наступної передачі в оренду лізингоодержувачу.

У країнах СНД в минулому протягом багатьох років панувала система
суспільної власності на засоби виробництва з її ідеологією і уявленням,
що тільки через неї можна отримати багатство, тобто суспільна власність
була єдиною основою економіки і соціальної структури суспільства.
Залишки цієї ідеології створювали несприятливі умови для запровадження
лізингу в підприємницьку діяльність, оскільки економічний механізм
останнього вимагає відмови від багатьох звичних уявлень, а люди
психологічно і фахово

127

Корбут Л., Лужинович Е. Состояние и тенденции развития лизинга в
зарубежных странах. – М.: Агропромиздат. -1991.-30с.

PAGE 93

не були підготовлені до таких змін.

Для сільського господарства України однією з найважливіших умов
ефективного функціонування є залучення капіталу на середньо і
довгострокових умовах повернення. Основними фінансовими установами, які
сьогодні можуть інвестувати кошти в аграрний сектор є комерційні банки.
З огляду на вдалий досвід впровадження лізингових відносин за кордоном в
Україні вже з 1993 р. банки та інші фінансові установи почали створювати
перші лізингові структури: Лізинговий дім банку “Україна”,
“Укрексімлізинг Укрексімбанку” та ін.

Згідно з проектом розвитку лізингу в Україні, підготовленим Міжнародною
фінансовою корпорацією, найбільший потенційний попит на лізинг в нашій
країні сконцентрований, крім банківської і транспортної сфер, в
агропромисловому комплексі.

Незважаючи на перспективність лізингу, його розвиток в сільському
господарстві України гальмується економічними та юридичними факторами.
Лізингові компанії, які надають сільськогосподарську техніку в лізинг,
пропонують високу процентну ставку за користування нею. Якщо підрахувати
кінцеву ціну лізингової техніки протягом лізингового періоду, то вона
зростає у півтора і більше разів, що дуже дорого для

130

сільськогосподарських підприємств . Практика свідчить, що потрібна
фінансова підтримка лізингових відносин в агропромисловому комплексі з
боку держави. Їх розвиток дасть можливість сільськогосподарським
товаровиробникам виконувати сільськогосподарські роботи сучасною
ефективною технікою, а українським виробникам цієї техніки – розширювати
її виробництво.

Правове регулювання лізингових відносин в Україні у часі можна

130

Артиш В.І. Лізинг у матеріально-технічному забезпеченні фермерів //
Економіка АПК. – 2001. – № 10. – С.30-32.

PAGE 94

поділити на два періоди: до 16 грудня 1997 р, тобто до прийняття Закону

131

України “Про лізинг” та після цієї дати. Правова норма щодо лізингу
вперше у законодавстві України наведена в Законі “Про банки і банківську
діяльність” від 20 березня 1991 р. У п.9.ст.3. цього Закону зазначено,
що серед здійснюваних банком операцій є й така, яка надає право банку
придбавати за власні кошти засоби виробництва для передачі їх в оренду

132

(лізинг) . Уперше питання лізингу сільськогосподарської техніки офіційно
було порушено в указі Президента України щодо розв’язання кризи платежів

133

і підтримки вітчизняних виробників від 22 травня 1995 року , яким
багатьом міністерствам доручалося підготувати проект відповідного указу
про лізинг сільськогосподарської техніки. Проект такого указу
Міністерство економіки, як перший виконавець, підготувало, але він був
введений в дію, що затягнуло провадження лізингу більш ніж на два роки.

З метою створення організаційних та фінансових умов для лізингових
відносин в агропромисловому комплексі уряд України вжив низку заходів.
Постановою КМУ від 31 травня 1995 р. “Про стан підготовки до збиральних
робіт і формування державного контракту на закупівлю зерна у 1995 році”
було передбачено організацію механізму передачі на умовах лізингу
сільськогосподарської техніки та надання для цього довготермінових

• 134

кредитів.

Слід зазначити, що на початку виникнення лізингових відносин в Україні

перевага надавалася іноземним виробникам сільськогосподарської техніки,
що вкрай негативно відбивалося на вітчизняних заводах – виготовлювачах
сільськогосподарської техніки. У Постанові Кабінету Міністрів України
“Про забезпечення сільського господарства зернозбиральною технікою” від

131 ВВР України. – 1998. – № 16. – Ст.68.

132 ВВР. – 1991.-№ 25.-Ст. 281.

133

134 У рядовий кур’єр. – 1995. – 5 червня.

PAGE 95

07 лютого 1996 р., було визначено, що з метою забезпечення сільського
господарства високопродуктивною зернозбиральною технікою слід спрямувати
кошти у сумі 20 млн. дол. США у межах середньострокової гарантійної
програми Експортно-імпортного банку США для закупівлі зернозбиральної
техніки фірми “Джон Дір”. Даною Постановою Кабінету Міністрів
закріплювалося, що сільськогосподарські товаровиробники, які отримали
зазначену техніку, розраховуються з корпорацією “Украгропромбіржа” (з
урахуванням сплати відсотків та всіх витрат, пов’язаних з
обслуговуванням кредитів) шляхом поставки продовольчого зерна за ціною
115 доларів США (у валюті України за курсом Національного банку на
момент здачі зерна) за тонну м’якої пшениці третього класу, іншої
сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки до державного
резерву або власними коштами (з урахуванням відсотків за користування
кредитом) згідно з курсом Національного банку на день розрахунків з
державним бюджетом. При цьому погашення кредитів і сплата відсотків за
них здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, передбачених на
зазначені цілі.

Сільськогосподарських товаровиробників влаштовував такий підхід до
здійснення розрахунків, тому що була встановлена фіксована ціна на
пшеницю, що поставляється на рівні світових стандартів. Багато
сільгосппідприємств вдались до послуг лізингової компанії
“Украгропромбіржа”, але в подальшому їх чекало чимало проблем із взятою
сільськогосподарською технікою іноземного виробництва, зокрема це були
комбайни американського виробництва фірми “Джон Дір”. По-перше, у
господарств не було підготовлених кадрів, які б розумілися на технічному
стані цієї техніки. По-друге, на той час в Україні не було створено
спеціалізованих сервісних центрів, які б займалися ремонтуванням такої
техніки. По-третє, крім того, що запчастини до такої техніки виявилися
непомірно дорогими, їх було складно придбати. Але основною бідою для
сільгоспвиробника стало те, що в подальшому розрахунки за надану техніку

PAGE 96

здійснювалися не за фіксованими розцінками, а за цінами, які стихійно
установлювалися на ринку зерна. В зв’язку з цим виникли проблеми щодо
можливості лізингоодержувачів вчасно розрахуватися за отриману техніку.
Вони залишаються актуальними і на сьогоднішній день.

Для фінансового забезпечення лізингових відносин у сільському
господарстві Постановою КМУ від 18 вересня 1997 р з метою поліпшення
матеріально-технічного і сервісного забезпечення сільськогосподарського
виробництва було створено державний лізинговий фонд, а постановою

137

Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 1997 р. — лізингова компанія
“Украгромашінвест” у формі відкритого акціонерного товариства. У
подальшому згідно з Постановою КМУ від 19 лютого 1999 р. було створено
державне лізингове підприємство “Украгролізинг”, яке
стало

138

правонаступником лізингового фонду.

Отже, напрям державної політики змінився у бік вітчизняних виробників
сільськогосподарської техніки. Так, на державному рівні відповідно до
постанови Кабінету Міністрів України “Про утворення Національної
акціонерної компанії “Украгролізинг” від 11 квітня 2001 р., а також
указу Президента України “Про додаткові заходи щодо подальшого розвитку
лізингу у аграрному секторі економіки” від 23 лютого 2001 р. були
створені та функціонують державні лізингові компанії, які обслуговують
агропромисловий комплекс та забезпечують надходження вітчизняного та
зарубіжного капіталу для фінансування виробництва й закупівлі
сільськогосподарської техніки, обладнання, комплектуючих виробів і
запасних частин.

Стратегічний розвиток НАК “Украгролізинг” здійснюється за чотирма
напрямами.

По-перше, це розвиток фінансового лізингу в АПК.

137

PAGE 97

По-друге, зростання його ролі в матеріально-технічному та інженерному
забезпеченні села.

По-третє, надання сільськогосподарським підприємствам усіх форм
власності послуг з виконання механізованих сільськогосподарських робіт,
використання техніки на умовах оренди, технічного її обслуговування,
впровадження прогресивних технологій виробництва і переробки
сільськогосподарської продукції.

По-четверте, виробництво нескладної сільськогосподарської техніки та
нестандартного обладнання на підприємствах компанії.

За два роки роботи НАК “Украгролізинг” сільськогосподарським
товаровиробникам на вигідних умовах фінансового лізингу було поставлено
майже 9 тис. одиниць нової техніки. Селяни, сплативши за договором
фінансового лізингу перший внесок у 15% вартості машин, працюють на них
5,5 років, а після сплати всіх лізингових платежів техніка переходить в
повну власність селян. Головним і важливим слід визначити те, що вся ця
техніка вітчизняного виробництва.

У поточному році сільськогосподарським товаровиробникам на умовах
фінансового лізингу буде поставлено зернозбиральні комбайни “Славутич”,
“Лан”, трактори ПМЗ, ХТЗ, ґрунтообробну і посівну техніку виробництва
“Одесасільмаш”, “Червоної зірки”, Київського заводу “Агромаш”.
Договорами фінансового лізингу передбачено страхування отриманої техніки
і укладення договорів застави майна кожним лізингоотримувачем на суму
130 % вартості отриманої техніки. Лізингові платежі проводяться 2 рази
на рік, вони складаються частково із вартості техніки і відсотків
(близько 4 % річних) на сплачену вартість.

Відповідно до закону України “Про Державний бюджет України на

PAGE 98

2003 рік” здійснена часткова компенсація вартості складної
сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва. На придбання
такої техніки використано частину коштів, які надійшли за рахунок
погашення заборгованості за кредити, отримані свого часу під державні
гарантії і надані для купівлі сільськогосподарської техніки іноземного
виробництва.

Загальна сума надходжень від цього джерела становить понад 100 млн.
гривень.

Слід звернути увагу на те, що 30% компенсація аграріям вартості
сільськогосподарської техніки – явище позитивне, але на таких умовах,
заплативши 70 % її вартості, зможуть придбати її фінансове сильні
господарства. Але у нас в країні мало таких господарств. Виникає
питання, а що ж роботи окремим фермерам, бідним господарствам? Відповідь
на це питання, на наш погляд, є. Необхідно визначити асортимент складної
сільгосптехніки, на яку проводитиметься компенсація із бюджету, і
передавати її з урахуванням здешевлення у фінансовий лізинг на термін не
менше 5 років. Це буде справедливо для всіх сільськогосподарських
підприємств і, насамперед, для тих, які не в змозі оплатити 70% вартості
техніки.

Правовідносини лізингу мають складну структуру. Тому існують різні
погляди науковців щодо їхньої правової природи. В радянській юридичній
літературі лізинг через відсутність предмета дослідження протягом
тривалого часу взагалі не розглядався. Але ще до його впровадження в
господарській діяльності в нашій країні наприкінці 80-х на початку 90-х
років вийшли наукові публікації економістів, присвячені лізингу. Фахівці
намагалися

143 Звітні дані Міністерства агарної політики України за перше півріччя
1993 р.

PAGE 99

дати правову характеристику лізингу. В основу визначень правового
поняття лізингу, його класифікації вчені-економісти покладають різні за
суттю економічні та юридичні критерії. Одні автори розглядають лізинг як
кредитні відносини, вид фінансування, лізингову угоду як кредитну
операцію, а лізингову діяльність як галузь інвестиційної діяльності.
Другі – в лізингу крім цих правовідносин вбачають заставу, позику та
інші правовідносини. Треті вважають лізинг комплексом організаційних,
фінансових і майнових відносин, що потребують відповідного нормативного
регулювання. Четверті висунули концепцію, згідно з якою договір лізингу
треба розглядати як договір оренди зі специфічними рисами (фінансова
оренда), тобто лізинг є однією з форм оренди.

Так, В.В. Вітрянський розглядає договір лізинга як окремий вид оренди.
В найбільш інформаційно насиченій роботі з порівняльним аналізом
правового регулювання лізинга в країнах Західної Європи, США російський
автор Е.В. Кабатова переконливо довела відмінність лізингу від оренди,
самостійність цього виду договору.

В українській юридичній літературі публікації щодо лізинга з’явилися в
другій половині 90-х років. Після прийняття Закону України “Про лізинг”
від 16 грудня 1997 р. лізинг розглядається як окремий інститут в
навчальних

PAGE 100

посібниках з цивільного, господарського права. В підручнику з аграрного
права України лізинг викладено в аспекті зовнішньоекономічної операції

152

суб’єктів агробізнесу. Незважаючи на увагу до лізинга з боку
науковців-юристів, на значну кількість публікацій з аналізом цих
правовідносин, на деяке законодавче врегулювання лізинга, в Україні
залишаються невирішеними теоретичні проблеми та існують прогалини в
правовому регулюванні лізингових відносин.

Теоретичні проблеми полягають в тому, що вчені, по-перше, не дійшли
однозначної думки щодо правової природи лізингу. При аналізі робиться
класифікація правовідносин лізингу без їхнього чіткого розмежування з
орендними. Лізингові відносини зможуть активно розвиватися при їхньому
належному правовому регулюванні. Як в історичній літературі, так і в
законодавстві під терміном “лізинг” розуміються різні поняття.
Наприклад, в чинному законодавстві вживаються такі визначення, як:
підприємницька діяльність; договірні правовідносини; господарська
діяльність; договір.

Господарським Кодексом України (ст. 292) визначено, що лізинг – це
господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучення
фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією
стороною (лізінгодавцем) у виключне користування другій стороні
(лізінгоодержувачеві) на визначений строк майна, що належить
лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за
дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника
(продавця), майна, за умови сплати періодичних лізингових платежів.

Закон України від 11 грудня 2003 року “Про фінансовий лізинг” формулює
поняття договору фінансового лізингу. За цим договором лізингодавець
зобов’язується що набута у власність річ у продавця

152

Аграрне право України: Підручник / За ред. В.З.Янчука. 2-е вид. перероб.
та допов. —

PAGE 101

(постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем
специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на
визначений строк не менше одного року за встановлену плату.

Згідно зі статтею 2 Закону Російської Федерації “Про лізинг” від 29
жовтня 1998 р. лізинг – це вид інвестиційної діяльності з придбання
майна та передачі його на засаді договору лізингу фізичним або юридичним
особам за визначену плату, на визначений строк та на визначених умовах,
обумовлених

153

договором, з правом викупу майна лізингоотримувачем. Але у ст. 665
Цивільного Кодексу РФ сутність лізингу фактично зведена до фінансової
оренди.

Відповідно до п. 37 Положення НБУ “Про кредитування” лізинг, – це
відносини між юридичними особами, що виникають у разі оренди майна і
супроводжуються укладанням лізингового договору. У цьому ж пункті
вказується, що лізинг є формою майнового кредиту.

У Законі “Про оподаткування прибутку підприємств” в ред. від 22 травня
1997 р. поняття лізинг і оренда вживаються як синоніми.

Господарський Кодекс не випадково визначає лізинг як господарську
діяльність, спрямовану на інвестування коштів. Приватні (недержавні)
капіталовкладення – інвестиції – мають велике значення в ринковій
економіці. В зв’язку з цим лізингові операції мають пільговий (порівняно
з іншими господарськими операціями) режим, що обумовлює необхідність
виявлення чітких критеріїв розмежування лізингу від іншої
підприємницької діяльності з метою недопущення випадків безпідставного
застосування податкового режиму лізингу до інших подібних або удаваних
угод. Це питання врегульовано в країнах з розвиненою ринковою
економікою. В нашій літературі воно також вже піднімається, але ще
потребує остаточного

К., 1999. — С. 609—612.

153 СЗ РФ. – 1998. – .№ 39. – Ст. 4886.

вирішення. Таке розмаїття визначення лізингу в юридичній і економічній
літературі обумовлює значні труднощі для застосування лізингового
законодавства в господарській діяльності. Для усунення цих і інших
негативних явищ необхідне чітке визначення лізингу.

На наш погляд, лізинг — це комплекс майнових відносин, які виникають у
зв’язку з передачею майна (техніки, устаткування т. ін.) у користування
до і після його купівлі у виробника (продавця).

Учасниками лізингових відносин виступають:

по-перше, лізингодавець, тобто власник майна, який передає його на
умовах лізингової угоди;

по-друге, лізингоотримувач;

по-третє, виробник майна, який виступає у ролі продавця.

Для виявлення сутності лізингу слід розглянути його структуру. На основі
договору купівлі-продажу виробник лізингового майна передає на нього
право власності спеціалізованій, лізинговій компанії, яка однак не може
користуватися і розпоряджатися цим майном, її можливості у даному
випадку обмежені. З усіх правомочностей власності вона може реалізувати
лише право розпорядження, причому тільки відповідним чином: передавати
його в тимчасове володіння і користування за лізинговим договором. Це
пояснюється, по-перше, тим, що лізингове майно придбавається лізинговою
компанією саме з цією метою, а по-друге, тим, що майно передається не
контрагенту за договором купівлі-продажу, а користувачу за лізинговим
договором. Обмеження прав власності лізингової компанії спричиняє їй
деякі збитки, які, як правило, потребують відповідного відшкодування.
При лізингу таким відшкодуванням є податкові й амортизаційні пільги, які
надаються лізингодавцю державою.

Якщо лізинг для постачальника сільгосптехніки це – ефективна форма її
збуту, то для лізингоодержувача – заощаджувальна форма фінансування
інвестицій. І, якщо підприємство-лізингоодержувач має можливість
користуватися лізинговим майном без одноразової мобілізації як власних,
так

PAGE 103

і залучених коштів, то для лізингодавця – це підприємницька діяльність
з метою отримання прибутку.

Як і будь-який договір, лізинг є формою опосередкування майнових
(економічних) відносин і регулює лізингові відносини між сторонами
договору. Договір лізингу передбачає, що за домовленістю одна сторона
придбаває і передає другій в платне, тимчасове користування майно для
здійснення господарської діяльності. Залежно від чисельності учасників
лізингового договору, конкретних його умов і обсягу зобов’язань
лізингодавця окремі частини лізингової операції регулюються за допомогою
таких документів: заяви на проведення лізингу; договору купівлі-продажу
майна; замовлення на поставку майна; акта приймання-передачі обладнання;
договору щодо технічного обслуговування майна; кредитного договору;
лізингового договору.

Всі договори лізинга, повинні передбачати суттєві умови, які визначені у
ст. 6 Закону “Про фінансовий лізинг”, зокрема, предмет лізингу і строк
лізингу, розмір лізингових платежів, інші умови, що до яких за заявою
хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Предметом лізинга, як зазначається в ст. 3 Закону “Про фінансовий
лізинг”, може бути не споживана річ, визначена індивідуальними ознаками
та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Державне та
комунальне майно може бути предметом лізинга, якщо щодо нього відсутня
заборона передачі в користування.

Не можуть бути предметом лізингу єдині майнові комплекси підприємств та
їх відокремлених структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць),
земельні ділянки та інші природні об’єкти.

Права та обов’язки сторін за договором лізингу визначаються: а) Законом
“Про фінансовий лізинг”; б) іншим законодавством України та її
міжнародними договорами, якщо стороною в договорі лізинга є юридична

PAGE 104

або фізична особа іншої країни.

Отже, зміст договору лізинга має містити всі істотні умови, необхідні
для договорів даного виду (наприклад, марка і модель
сільськогосподарської машини зернозбирального комбайна і т. п.) та
самостійно визначені сторонами (наприклад, щодо додаткової
відповідальності за невиконання умов договору, не передбачену
законодавством).

Як того вимагає ст. 6 Закону “Про фінансовий лізинг”, договір має бути
укладений в письмовій формі. За бажанням сторін він може бути
нотаріально посвідчений. Хоча договір лізингу може укладатися шляхом
обміну листами, телеграмами та іншими письмовими документами, але з
метою надійного правового регулювання лізингових відносин між сторонами
договору, чіткого визначення їхніх обов’язків і забезпечення прав його
доцільно укладати шляхом складання одного документа, підписаного
сторонами.

За Законом “Про лізинг” у випадку, якщо предметом лізинга було державне
майно, або частина (пай) такого майна в пайовому лізингу, або для
забезпечення виконання лізингового договору надавалися державні
гарантії, договір лізинга підлягав реєстрації. Передбачена ст. 21 Закону
“Про лізинг” реєстрація здійснювалася відповідно до Порядку реєстрації
договорів лізинга, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України
від 16 червня 1998 р. № 913. Реєстрацію проводили міністерства та інші
центральні органи виконавчої влади, в управлінні яких перебувало
державне майно – предмет лізингу. Не зареєстровані в такому порядку
договори лізинга визнавалися-недійсними. Після внесення в цей Закон змін
11 грудня 2003 року він став законом про фінансовий лізінг. В якому така
реєстрація не передбачена. Підлягає реєстрації предмет лізі гну у
випадках і порядку, передбачених законодавством.

Прийняття майна лізингоодержувачем зазвичай здійснюється на місці його
доставки у присутності представників лізингодавця і постачальника й
оформляється актом прийняття майна, підписаним лізингоодержувачем

PAGE 105

тільки після задоволення всіх пред’явлених вимог відносно якості,
комплектності поставленого майна згідно з вимогами договору
купівлі-продажу. З цього моменту об’єкт лізингу вважається переданим у
лізинг і лізингодавець зобов’язаний оплатити всі рахунки постачальника.

При виявленні лізингоодержувачем дефектів, які виключають нормальне
використання майна, він зобов’язаний у письмовій формі повідомити про це
лізингодавця, що дає право останньому вимагати від постачальника
замінити майно на аналогічне або розірвати договір купівлі-продажу майна
у разі відмови.

Виключне право власності на придбане і передане майно в лізинг належить
лізингодавцю і переходить до нього з моменту оплати останнім вартості
майна продавцю, а право володіння і користування майном, переданим у
лізинг, належить лізингоодержувачу, тоді як продукція і доходи, одержані
в результаті експлуатації лізингового майна, є власністю
лізингоодержувача. Лізингоодержувач з дати підписання акта прийняття
майна бере на себе відповідальність за його збереження і обов’язки
захищати за свій рахунок право власності на це майно лізингодавця,
вживаючи необхідних заходів щодо запобігання втрати майна.

Договір лізингу входить до групи договорів, якими узгоджується передача
майна в платне користування. Хоч він і має багато спільних ознак з
договором оренди, але ставити знак рівності між ними не слід. Мають
рацію ті дослідники, які стверджують, що в співвідношенні таких
категорій, як лізинг і оренда, остання завжди включається до лізингової
угоди як обов’язковий елемент і окремо, як складова лізингових відносин
не може з необхідною повнотою характеризувати складне єдине ціле –
систему лізингу. Оскільки оренда завжди включається до лізингової угоди,
як обов’язковий елемент, в деякій частині комплексу лізингових відносин

PAGE 106

спостерігається спільність оренди і лізингу (в частині “брати і здавати
майно в тимчасове користування”). Але наявність деяких спільних ознак
оренди і лізингу майна не дає підстав для їх ототожнення. Тому
актуальним є висвітлення питання розмежування понять оренди і лізингу
майна.

На всіх стадіях орендного і лізингового процесу проявляється суттєва
різниця в діяльності учасників орендних та лізингових угод. Це
розмежування виявляється при розгляді структури орендних і лізингових
відносин. Якщо оренда передбачає взаємовідносини тільки між двома
суб’єктами угоди (орендодавцем і орендарем), то лізинг – щонайменше між
трьома учасниками угоди (лізингодавцем, лізингоодержувачем і виробником
устаткування).

Складна правова природа лізингу зумовлена тим, що він знаходиться на
межі суміжних відносин, які часто переплітаються: доручення, оренди,
купівлі-продажу, товарного кредитування та ін. Ця багатосторонність
зумовлює складності, які виникають при правовому регулюванні лізингових
відносин. Слід зауважити, що на відміну від лізингу при оренді майна
укладається тільки одна угода.

При оренді строк, на який укладається орендна угода, значно менший
нормативного строку служби майна, тому орендодавець не розраховує
відшкодувати вартість майна за рахунок одного орендного контракту і
вимушений передавати майно в оренду багаторазово. На відміну від оренди
при лізингу, як правило, здійснюється повне відшкодування вартості майна
за рахунок укладання одного лізингового контракту.

Відмінність лізингу від оренди полягає також у тому, що в лізинг
найчастіше передається в користування нове, спеціально придбане для
цього майно на замовлення майбутнього лізингоодержувача, тоді як
орендодавець передає в оренду наявне у нього майно.

Різниця між лізингом і орендою суттєвіше проявляється при вирішенні
таких важливих питань, як перехід ризиків і відповідальність учасників
угод. У договорі оренди орендодавець несе повну відповідальність
перед

PAGE 107

орендарем за несвоєчасне надання останньому майна в користування, за
виявлені дефекти в об’єкті оренди та ін. За лізинговим договором за
порушення аналогічних умов несе відповідальність виробник устаткування.
Ризик випадкової загибелі або псування майна за договором лізингу несе
лізингоодержувач, а за орендним договором – орендодавець.

Відповідальність лізингодавця в розмірі заподіяного лізингоодержувачу
збитку настає в тому випадку, коли вибір постачальника здійснювався
лізингодавцем або він втручався у вибір майна.

Таке обмеження відповідальності лізингодавця пояснюється тим, що
лізингоодержувач сам обирає постачальника і не повинен перекладати
наслідки свого помилкового вибору на лізингодавця, функція якого полягає
в оплаті повної вартості поставленого майна постачальнику.

Незважаючи на те, що лізингодавець протягом всього строку дії
лізингового договору залишається власником об’єкта лізингової угоди,
лізингоодержувач бере на себе обов’язки, які притаманні власнику (ризик
випадкової загибелі, технічне обслуговування, страхування). Оскільки
ризик випадкової загибелі майна тут покладається на його користувача, то
останній на відміну від орендаря зобов’язаний продовжувати виплачувати
лізингові внески або погасити їх повну суму.

Вищенаведений розподіл ризиків у лізинговій угоді на відміну від
орендної має своє підґрунтя, тому що лізингодавець придбаває майно на
замовлення і в інтересах лізингоодержувача.

При оренді всі ризики бере на себе орендодавець, тому якщо майно
виявиться непридатним для використання з незалежних від орендаря причин,
останній має право вимагати дострокового розірвання договору. Відповідно
з припиненням зобов’язань відпадає і зобов’язання виплати орендних
платежів.

Аналогічний договір має місце і в міжнародному праві, але він має
відмінності від легального визначення фінансового лізингу в
законодавстві України. Відповідно до ст. 1 Конвенції про міжнародний
фінансовий лізинг угода фінансового лізингу включає такі характерні
особливості:

PAGE 108

а) користувач визначає предмет лізинга та вибирає його постачальника;

б) майно придбаває лізингодавець у зв’язку з угодою про лізинг, яка вже
на цей час укладена або повинна бути укладена між лізингодавцем і
лізингоодержувачем, і про це відомо постачальнику;

в) лізингові платежі передбачаються з урахуванням амортизації всієї чи
значної частини вартості лізингового майна.

Застосування цього виду договору потребує вирішення цілої низки правових
питань і одного із таких важливих, як визначення правової його природи.
Відносно цієї проблеми існують різні точки зору.

Одним із підходів, який застосовується в законодавстві і в літературі
при визначенні правової природи договору фінансового лізингу, є
характеристика його як різновиду кредитного договору.

Саме так характеризують договір лізингу деякі російські вчені.
В.Покровська зазначає, що орендодавець виконує суто фінансові функції і
намагається максимально обмежити свою відповідальність в угоді за все,
що виходить за межі фінансової частини. Тобто автор виходить з того, що
основний зміст діяльності лізингодавця зводиться до фінансування
придбання предмета лізингу, що, по суті, є визнанням кредитної природи
договору лізингу. Кваліфікація лізингу як різновиду кредиту
простежується також у працях низки інших російських авторів.

В Україні зазначена точка зору в цілому не набула значного поширення,
проте і в нашій державі окремі автори розглядали лізинг як форму
кредиту. Спочатку таке розуміння сутності договору лізингу пов’язувалось
із вміщеною у Положенні “Про кредитування”, нормою, якого лізинг
визначено як форму майнового кредиту. Зазначена позиція знайшла своє
закріплення у новому Законі України “Про банки і банківську

PAGE 109

діяльність” від 07 грудня 2000 р. зі змінами від 28 листопада 2001 р.,
ст. 49 якого відносить лізинг до кредитних операцій. Разом з тим, не
можна не погодитися з думкою І. Якубівського, який вважає, що між
лізингом і кредитом є суттєві відмінності, зумовлені правовою природою
інститутів, які розглядаються в юридичній літературі.

Системний аналіз кредитного і лізингового договорів дозволяє дійти
висновку, що це різні за своєю правовою природою договори. Так, основний
інтерес позичальника при укладенні кредитного договору полягає в
одержанні грошових коштів за умов забезпеченості, повернення,
строковості, платності та цільового характеру використання. Саме з цією
метою він вступає у договірні правовідносини з кредитором.

На відміну від цього сплачувані лізингодавцем продавцю кошти при
придбанні предмета лізингу безпосереднього інтересу для
лізингоодержувача не становлять. Основною метою лізингоодержувача при
укладенні договору фінансового лізингу є одержання у строкове
користування предмета лізингу з можливістю подальшого набуття права
власності на цей об’єкт. Отже принциповою відмінністю між договором
фінансового лізингу і кредитним договором є різні правові наслідки, яких
прагнуть досягти сторони, укладаючи зазначені договори.

Іншою відмінністю між зазначеними договорами, яка тісно пов’язана з
попередньою, є різне коло об’єктів правовідносин, що виникають з
договору фінансового лізингу і кредитного договору. Предметом лізингу
може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та
віднесена до основних фондів відповідно до законодавства (ст. 3 Закону
України «Про фінансовий лізинг»). Положення Національного банку України
«Про кредитування» визначає кредит, як позичковий капітал банку у
грошовій формі, тобто передбачається, що предметом правовідносин у
такому разі

PAGE 110

виступають гроші. Отже, предмети правовідносин, що опосередковуються
договором фінансового лізингу і кредитним договором, різні.

За кредитним договором грошові кошти передаються позичальнику у
власність (повне господарське відання, оперативне управління).
Лізингоодержувач за договором фінансового лізингу одержує об’єкт лізингу
у строкове користування. При цьому набуття ним права власності на об’єкт
лізингу може мати місце лише після закінчення строку користування цим
об’єктом, а якщо договором передбачено право викупу об’єкта лізингу за
залишковою вартістю – то після сплати повної вартості об’єкта лізингу.

Різною у вказаних договорах є також природа платежів, покладених,
відповідно, на позичальника і лізингоодержувача. Позичальник за
кредитним договором зобов’язаний повернути наданий йому кредит, тобто
таку саму суму коштів і сплатити відповідний відсоток за користування
ним. При цьому кредит може бути погашений водночас, у розстрочку,
достроково, з регресом платежів, після закінчення обумовленого періоду.
На відміну від цього лізингоодержувач за договором фінансового лізингу
зобов’язаний систематично вносити лізингові платежі за користування
предметом лізингу. Крім того, якщо договором фінансового лізингу
передбачено право викупу об’єкта лізингу і лізингоодержувач, виявить
бажання реалізувати це право, він зобов’язаний сплатити лізингодавцю
суму, яка відповідає залишковій вартості об’єкта лізингу.

На основі проведеного вище порівняльного аналізу можна зробити висновок,
що між договором фінансового лізингу і кредитним договором існують
істотні відмінності, які не дають можливості кваліфікувати перший з них
як різновид другого. Тож слід виходити з того, що договір фінансового
лізингу і кредитний договір є різними за своєю природою договорами, а
тому немає достатніх підстав розглядати договір фінансового лізингу як
особливий вид кредитного договору.

Слід погодитись з тими вченими, які вважають, що договір лізингу
необхідно віднести до самостійного виду договору, який має змішаний

PAGE 111

характер. В теорії права до змішаних (складних) договорів належать ті,
що регулюють різнорідні майнові відносини та містять елементи договорів
різних типів (груп). Заслуговує на увагу думка правознавців щодо
комплексних договорів, які регулюються нормами різних галузей права.

Заслуговує уваги й точка зору А.М.Статівки, про те, що види та форми
лізингу, які були визначені у Законі “Про лізинг” зводяться до договору.

За договором фінансового лізингу, як уже зазначалося, лізингоодержувач —
суб’єкт сільськогосподарської діяльності на своє замовлення одержує в
платне користування від лізингодавця майна на строк, не менший одного
року.

Майно за договором лізинга передається лізингоодержувачу безпосередньо
лізингодавцем або продавцем лізингового майна в строки і на умовах,
передбачених договором. Майно зараховується на баланс лізингоодержувача.
В договорі сторони можуть передбачити викуп об’єкта лізинга.

Окремим договором, можуть визначатися умови ремонту і технічного
обслуговування об’єкта лізинга.

Після закінчення строку договору предмет лізинга, вартість якого
сплачена лізинговими платежами, переходить у власність лізингоодержувача
або викупляється ним по залишковій вартості. Право власності на предмет
фінансового лізинга переходить до лізингоодержувача тільки після повної
сплати вартості, якщо інше не передбачено умовами договору.

Аналізуючи поняття фінансового лізингу, можна зробити висновок, що
установлена Законом “Про лізинг” жорстка залежність строку користування
об’єктом лізингу від строку амортизації вартості цього об’єкту, себе не
виправдала. В сучасних умовах амортизаційної політики укладання договору

PAGE 112

лізингу на тривалий строк дуже ризиковане для комерційної стуктури
тому, що, нажаль, вітчизняна фінансово-кредитна система не стабільна.
Також не вирішено питання єдиного, стабільного та поміркованого
оподаткування, яке б могло зацікавити лізингові компанії. Отже,
фінансовий лізинг до цього часу не набув достатнього розвитку і не зміг
зайняти належного місця на ринку фінансових послуг.

В світлі прийнятих Законів «Про внесення змін до Закону України «Про
оподаткування прибутку підприємств» від 24 грудня 2002 року та «Про
внесення змін до Закону України «Про податок на додану вартість» від 16
січня 2003 року та Закону від 11 грудня 2003 року “Про фінансовий
лізінг” фінансовий лізинг може по-справжньому запрацювати і відіграти в
недалекому майбутньому значну роль в забезпеченні сільськогосподарських
товаровиробників основними фондами.

Проаналізуємо основні зміни, які торкнулися фінансового лізингу в
прийнятому Законі «Про внесення змін в Закон України «Про оподаткування
прибутку підприємств». По-перше, змінено визначення фінансового лізингу
та встановлено обов’язкові умови, при наявності яких операція вважається
фінансовим лізингом. Серед обов’язкових умов, дотримання яких
визначатиме угоду фінансовим лізингом, особливої уваги заслуговують
такі:

– об’єкт лізингу передається на строк, протягом якого за рахунок
амортизаційних відрахувань відшкодовується не менше 75% його первісної
вартості за нормами амортизації, визначеними чинним законодавством, при
цьому лізингоодержувач зобов’язаний придбати об’єкт лізингу у власність
протягом строку дії лізингового договору або в момент його закінчення по
ціні, визначеній в такому лізинговому договорі;

– сума лізингових платежів з початку строку лізингової операції рівна
або перевищує первісну вартість предмету лізингу.

Але не зрозуміло, чим викликане підвищення суми відшкодування

PAGE 113

вартості предмета лізингу в складі лізингових платежів до 75%, і яке
принципове значення це матиме при встановленні мінімального строку
договору фінансового лізингу, коли сторони-учасники будуть дотримуватися
тільки вимоги щодо рівності суми лізингових платежів з початку строку
лізингової угоди або її перевищення над первісною вартістю об’єкта
лізингу. Відомо, що чинні нині норми амортизаційних відрахувань
практично унеможливлюють проведення операцій з фінансового лізингу,
оскільки 60% вартості предмету лізингу відшкодовується через 4-6 років,
звичайно, на такий термін інвестувати кошти сьогодні мало хто може і
хоче. Тому відсутність нижньої межі строку договору фінансового лізингу
негативно впливала на практику лізингових відносин. В умовах значного
перевищення попиту на лізинг над його пропозицією, виникали ситуації;
коли лізингодавці в односторонньому порядку диктували основні параметри
договору фінансового лізингу підприємствам, що за різних причин не могли
взяти банківський кредит чи залучити інвестиції іншим шляхом. Особливо
це позначалося на сільськогосподарських підприємствах, адже для них
фінансовий лізинг – це передусім довгострокове кредитування із
встановленням гнучкого графіку погашення лізингових платежів та
можливості виплати основної частини вартості об’єкту лізингу після
збирання урожаю.

На наш погляд, мінімальний строк фінансового лізингу встановлений
обґрунтовано. Зацікавленість інвесторів щодо вкладання коштів в операції
фінансового лізингу можна привернути і іншими, не менш дієвими
інструментами, до яких можна віднести встановлення пільг для
лізингодавців при сплаті податку на прибуток та податку на додану
вартість.

Позитивним моментом є встановлення прозорого, зрозумілого трактування
оподаткування лізингових операцій. До одних з найбільш доречних і
витребуваних часом моментів в оподаткуванні слід віднести такі
нововведення:

1. При нарахуванні лізингового платежу лізингодавець збільшує валові

PAGE 114

доходи, а валові витрати збільшує тільки на ту частину лізингового
платежу, яка рівна сумі процентів або комісії, нарахованих на вартість
об’єкту лізингу (без урахування лізингового платежу, який компенсує
частину вартості об’єкту лізингу), за результатами податкового періоду,
в якому здійснюється таке нарахування. Тепер цілком зрозуміло, що
доходом лізингодавця і витратами лізингоодержувача в складі лізингового
платежу є лізингова маржа (об’єкт лізингу знаходиться на балансі
лізингоодержувача, отже він у встановленому порядку відносить на валові
витрати частину вартості об’єкта лізингу, яка відшкодовується за рахунок
амортизаційних відрахувань у відповідний податковий період). Проте в
сьогоднішніх умовах часто трапляється ситуація, відповідно до якої
протягом першого року дії договору фінансового лізингу лізингоодержувач
повинен сплачувати у вигляді лізингових платежів частину вартості
предмету лізингу, яка значно перевищує щорічну норму амортизаційних
відрахувань (вітчизняні лізингодавці встановлюють для підприємств
лізингоодержувачів обов’язкову норму передплати – в розмірі 15-30% від
вартості предмету лізингу плюс обов’язкові лізингові платежі протягом
року), що змушує лізингоодержувачів виплачувати різницю між фактично
сплаченою вартістю предмета лізингу і сумою амортизаційних відрахувань з
чистого прибутку. Тому доцільним було б доповнити п. 7.9 «Оподаткування
операцій з борговими вимогами та зобов’язаннями» Закону України «Про
внесення змін в Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»
положенням, яке б визначало, що вартість об’єкту лізингу, сплачена в
складі лізингових платежів протягом першого року дії договору
фінансового лізингу в повному складі відноситься на валові витрати
підприємства, але не може перевищувати, наприклад, 40% вартості
предмета, лізингу; в майбутніх податкових періодах амортизаційні
відрахування повинні справлятися в порядку, встановленому ст. 8
«Амортизація» вищеозначеного Закону України.

PAGE 115

2. До цього часу питання повернення об’єкта фінансового лізингу не було
врегульоване належним чином, хоча повернення (або вилучення об’єкта
лізингу) на практиці відбувається досить часто, тому нижченаведена зміна
є актуальною. У випадку повернення лізингоодержувачем в майбутніх
податкових періодах об’єкту фінансового лізингу лізингодавцю без
придбання такого об’єкта у власність, таке повернення прирівнюється в
цілях оподаткування до зворотного продажу лізингоодержувачем по
звичайній ціні, діючій на момент такого зворотного продажу, але ціна
повинна бути не менше первісної вартості основного фонду, зменшеної на
суму нарахованої амортизації згідно з чинним законодавством.

Особливої уваги заслуговують новели в Законі України «Про внесення змін
в Закон України від 24 грудня 32002 року “Про оподаткування прибутку
підприємств” щодо норм амортизаційних відрахувань. Слід зазначити, що
концепція амортизаційної політики держави почала носити не фіскальну, а
стимулюючу функцію, що відобразилося в запровадженні нових норм
амортизації. Ці зміни торкаються і фінансового лізингу, адже тепер
лізингоодержувачі зможуть відносити на валові витрати замість 6,25%
вартості об’єкту лізингу II групи 10%, і замість 3,75% вартості предмета
лізингу III групи 6%, що сприятиме оптимізації оподаткування
підприємства лізингоодержувача у відповідний податковий період за
рахунок зменшення бази, на яку нараховується податок на прибуток. При
цьому необхідно зазначити, що ці норми амортизації почали діяти тільки з
01.01.2004 року, але підприємство лізингоодержувач, згідно п. 2
«Перехідних положень» вище вказаного Закону України, могло застосувати
їх і до тих договорів фінансового лізингу, які були укладені раніше.

Безумовно, однією з важливих змін є зменшення податку на прибуток з 30%
до 25%, але було б доречним окремим пунктом встановити податкові пільги
для лізингодавців, як це зроблено для страхових компаній. Основний
напрямок стимулювання лізингодавців до укладання договорів фінансового
лізингу повинен полягати у встановленні для них нижчої ставки податку на

PAGE 116

прибуток порівняно з іншими підприємствами. Рівень такої ставки може
варіювати від 15 до 20%, водночас потрібно встановити мінімальну частку
надходжень платежів від операцій фінансового лізингу в структурі
валового доходу лізингодавця, дотримання якої дасть можливість
сплачувати податок на прибуток за меншою ставкою. На нашу думку, таке
нововведення буде значним стимулом для пошуку лізингодавцями
довгострокових фінансових ресурсів, що дозволили б купувати предмети
лізингу з метою передачі їх на умовах фінансового лізингу на строк, який
буде дорівнювати або навіть перевищувати законодавчо встановлений
мінімальний строк договору фінансового лізингу.

Позитивні зміни, які стосуються фінансового лізингу, знайшли своє
відображення і в прийнятому Законі України від 16 січня 2003 року “Про
внесення змін до Закону України “Про податок на додану вартість”.
По-перше, трактування фінансового лізингу з метою оподаткування ПДВ
визначено з урахуванням змін в Законі України «Про оподаткування
прибутку підприємств», по-друге, визначено, що сплата процентів або
комісії у складі лізингових платежів, нарахованих на вартість предмета
фінансового лізингу, звільняється від податку на додану вартість, що
зменшить витрати, насамперед, лізингоодержувача. При цьому п. 2
«Прикінцевих положень» Закону України «Про внесення змін до Закону
України «Про податок на додану вартість» надає право суб’єктам
лізингової угоди самостійно обирати правила оподаткування по тих
операціях фінансового лізингу, які були укладені до моменту набуття
чинності вищезазначеного Закону України.

Отже, прийняті нововведення стосовно змін в оподаткуванні операцій
фінансового лізингу носять цілком обґрунтований і прозорий характер. В
Законах належним чином врегульовані до цього часу спірні
питання-оподаткування фінансового лізингу при поверненні предмета
лізингу та визначення порядку формування валових витрат та валових
доходів у суб’єктів лізингової угоди.

Договір міжнародного лізингу укладається за умови, що його

PAGE 117

учасниками є правосуб’єкти різних держав або лізингове майно та платежі
перетинають державні кордони. Цей договір повинен містити умови,
передбачені Законом України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, іншими
законами та міжнародними договорами України. Згідно з Конвенцією про
міжнародний фінансовий лізинг (ст. 3) для визнання лізинга міжнародним
необхідно, щоб лізингодавець і лізингоодержувач перебували в різних
державах і ці держави та держава постачальника майна відповідно до
договору лізинга мали міждержавну угоду, а лізингові
відносини

172

регулювалися їхнім правом. Оскільки Україна 5.10.1997 р. стала членом
Європейської Федерації Національних лізингових асоціації, а остання є
членом Оттавської Конвенції, лізингові угоди між українськими й
іноземними партнерами повинні обов’язково враховувати норми цієї
Конвенції з міжнародного фінансового лізингу.

ВИСНОВКИ:

Лізинг – це комплекс майнових відносин, які виникають у зв’язку з
передачею майна (техніки, устаткування т.ін.) у користування після його
купівлі у виробника (продавця).

Лізингодавець одержує доход у формі орендної плати, яка включає вартість
обладнання, що здається в оренду, амортизаційні відрахування, процент за
користування кредитом і комісійні.

Лізингоодержувач має можливість користуватись дорогою технікою в кредит,
та одержувати прибуток від використання чужого майна.

Для виробника майна лізинг є додатковим каналом реалізації своєї
продукції, а з народногосподарської точки зору – стимулює розвиток
виробництва, дозволяє заводам збільшити серійність виробництва і знизити
ціну на техніку, здійснювати впровадження досягнень науково-технічного
прогресу і створення нових робочих місць.

Основними гальмуючими чинниками розвитку лізингових відносин є

172 Там само.-С. 188.

PAGE 118

такі недоліки у Законі “Про фінансовий лізінг”:

Удосконалення механізму лізингових відносин у сільському господарстві
потрібно здійснити у таких напрямках:

1) здешевлення лізингових операцій за рахунок неприпустимості стягнення
лізинговими компаніями платежів за використання техніки, індексації цін
на сільськогосподарську техніку, надану в лізинг у зв’язку з інфляцією;

2) надання бюджетних ссуд з мінімальним процентом для невеликих
сільськогосподарських підприємств, фермерським господарствам для
отримання техніки у лізинг;

3) надання вітчизняним заводам-виготовлювачам сільськогосподарської
техніки та устаткування державних гарантій для реалізації лізингових
проектів.

Основними особливостями лізингу сільськогосподарської техніки є:

1) спеціальний предмет лізингової угоди – сільськогосподарська техніка,
а також устаткування, які необхідні для сільськогосподарського
виробництва;

2) однією стороною лізингового договору виступає спеціальний суб’єкт –
сільськогосподарське підприємство;

3) продавцем техніки виступає спеціалізоване підприємство, діяльністю
якого є виготовлення техніки і устаткування для сільського господарства;

4) лізингові платежі за надану техніку носять періодичний характер і
залежать від циклу сільськогосподарських робіт, тобто
сільськогосподарське підприємство вспромозі здійснити розрахунки після
реалізації вирощеної сільськогосподарської продукції, частіще всього ця
можливість наступає восени;

5) лізингодавець несе більший ризик несвоєчасного отримання лізингових
платежів від лізингоотримувача тому, що прибуток останнього

PAGE 119

залежить від природнокліматичних умов;

6) лізингоотримувач несе ризик неспроможності сплатити лізингові
платежі, тому що в країні досі не склалися стабільні ціни на
сільськогосподарську продукцію на рівні світових.

Отже, враховуючи вищевикладене, вважаємо доцільним внести доповнення у
Закон України “Про фінансовий лізинг”, у вигляді норм, в яких були б
закріплені особливості лізингу у сільському господарстві, як однієї із
форм матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК.

PAGE 120

СУ РСФСР. – 1917. – №1. – Ст. 3.

СУ РСФСР, 1918 р., №25. Ст.346.

СУ. – 1919. – — 1. – Ст.1

“Известия ВЦИК Харьковского губревкома» от 7 и 9 апреля 1920. – № 91.

СУ РСФСР, 1918 р., № 43. Ст. 524.

Решение партии и правительства по хозяйственным вопросам. – М., 1967. –
Т.1. – С.234.

СУ РСФСР, 1922 р., № 68- Ст.901

ЗЗ УСРР. – Додатковий збірник за 1922. – Ст. 1.

СЗ СРСР, 1927 р. № 15, Ст. 161.

СЗ СРСР, 1927 р., № 15, Ст. 162.

СЗ СРСР. 1927 р., №21. Ст. 240

Ю.Арутунян, М.Вылцан Историческая роль МТС и их реорганизация .- М:
Соцэкив,

195о.- с. 6.

Ю.Арутунян, М.Вылцан Историческая роль МТС и их реорганизация.- М.:
Соцзкив.,1958.- С.14.

СЗ СРСР.-№2.-1930.-Ст. 16.

Дубский Г.Л. Организация снабжения народного хозяйства в республике и
экономическом районе. – М.: «Экономика». – 1964. – 129 с.

СП СРСР 1963, № 19, СТ 192; СП УРСР 1971, № 7, СТ. 70.

СП УРСР, 1961, № 2 Ст. 15.

Правовое положение агропромышленных предприятий и объединений / Под
ред. М.И. Козыря, – Кишенев: Картя Молдовеняскэ, 1974. – С. 297.

СП СРСР. 1983. № 17. Ст.90

СП СРСР. 1978. №16

СП СРСР.1985. №34 . Ст.160

ЗП УРСР. 1986.№6 СТ.27

СП СРСР, 1983.№3. Ст2.

СП СРСР 1986. №16. Ст.89

СП СРСР. 1983 №17 Ст.90

Н.Н. Веденин Правовое регулирование производственно-технического
обеспечения сельского хозяйства. – М: Наука, 1988.-С. 49.

Арендный подряд кратчайший путь к продовольственному достатку. – М.:
Политиздат. 1988.- С.8-9.

Ведомости Верхов. Совета СССР. 1987. № 26. Ст. 385.

ВВР. -1991. -№ 38.-Ст. 502.

ВР УРСР.-1990-№ 31-Ст.429.

ВВР УРСР- 1991. – № 10- Ст.98

ВВР. – 1992.- № 25.- Ст.354.

ОВУ. – № 50. – від 31.12.99. – Ст.

1) Алмаз В.А. Гражданско-правовое регулирование
материально-технического снабжения сельского хозяйства: Автореф. дис.
канд. юрид. наук. Харьков.-1965 2) Фасоляк Н.Д. Материально-техническое
снабжение на предприятии. М., «Экономика».,

1978. – С.4-13.

Вєдєнін Н.Н Правове регулювання виробничо-технічного забезпечення
сільського

господарства. М., 1998.- С. 9-11.

Там само.

Урядовий кур’єр.-1996. – від 14.01.96. -№ 001-002

Агарне право України / За ред. В.З. Янчука,- К: Юрінком Інтер,1999. –
С. 555.

Нагребельный В.П. Управление материально-техническим обеспечением
сельского хозяйства – К: Наукова думка, 1985.-С. 13-14.

Гаевский Р.В. Договор на материально-техническое снабжение колхозов –
Минск: Наука

и техника. – 1983. – С.7.

1992 ПКМУ «Про нац программу»

В.П. Нагребельный Управление материально-техническим обеспечением
сельского

хозяйства, К: Наукова думка, 1985, С 20-21.

Проценко В.О. Організаційно-економічні аспекти розвитку системи
матеріально-технічного забезпечення // Економіка АПК.-1999.- №11.- С.45.

Г.М. Підлісецький Матеріально-технічна база та інвестиційна політика в
АПК // Економіка АПК.-1995.- №10.-С.38.

1).А.Л. Прокопенко Удосконалення організації забезпечення сільського
господарства технікою // Економіка АПК.-1999.-№5.-С.66.

2).Ткаченко О. Паритет в економіці – гармонія в суспільстві. / Уряд.
Кур. – 2002. – № 186 (2937). – 10 жовтня. -С.8.

ОВУ. – 1997.

Слесарев Г. На кругом переломе, или что делается для развития
крестьянской инициативы / Время. – 2000. – № 104. -С. 2.

ОВУ.-2000. -№10.-С.17

ОВУ. – 2000. – №9. – С.27

Шевцова С. МТС: звучит по-старому, живет по-новому // Сельский
механизатор. – 2000.

– №2. – С.2-4.

‘Відом. Верхов. Ради УРСР, – 1991. № 50. – Ст.701.

ОВУ.-1998.-№ 50.-від 31.12.1998.

Звітні дані ХТЗ за 2001-2002 роки

Урядовий кур’єр,- 8 грудня,- 1999,- №230,- С.4.

ВВР, 1999, №№ 5-6, ст. 39

Поліщук Б. Стражденне фермерство.Нотатки після 13 з’їзду Асоціації
фермерів та

приватних землевласників України / Сільські Вісті. – 27 лютого. – 2003.
– № 24. – С.1.

ВВР.- 1992.-№ 14. – Ст.186.

ВВР України.-1993.-№ 32.-Ст.341.

Бурковський І.Д., Бурковська А.В. Розвивати технічне забезпечення
фермерських

господарств // Економіка АПК.-2001.-№10.-С.4.

ГКУ ст. 42

Сазонов С., Зазуля А., Сазанова Д., Попова О. Структура времени
использования техники в крестьянских (фермерских) хозяйствах //
Механизация и электрификация сел.

хоз-ва. – 1996. – № 8. – С. 21-23.

Лобас М.Г. Зарубіжний досвід використання сільськогосподарських машин у
фермерських господарствах // Агроінком.-1999.- № 3-4-5. С.31-33.

1) Жушман В.П. Аграрне право та законодавство України:
Навчально-практичний посібник. – X.: ТОВ „Одісей”, 2003.-С.102.

2) Проценко Т.П. Сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи:
законодавче забезпечення та перспективи розвитку // Часопис Київського
університету права. – 2001. – № 1. – С.69-73.

3) Уркевич В.Ю. Правові проблеми становлення сільськогосподарських
кооперативів в умовах ринкової економіки України: Автореф. дис.
канд.юрид.наук. – К., 2001. – 20 с.

Семчик В.І. Агарне і кооперативне право//Правова держава. – 1999. –
Вип.10 – С.301.

ОВУ. – 2002. -№ 51 .- 03.01 . 2003.

ВВР. – 1996. – № 41. – Ст.188.

Рижков О. Обмінні пункти: ностальгія за майбутнім// Пропозиція. -2003.
-№ 3. – С.90.

Бычкова Ц.В. Договор в производственно-экономических связях между
сельским хозяйством и промышленностью. – Киев.: «Наукова думка». – 1980.
– 227 с. Вовк Ю.А. Правовое регулирование материально-технического
снабжения сельского хозяйства.. М.: «Юрид. лит».- 1965. – 70 с. Гаевский
Р.В. Договор на материально-техническое снабжение колхозов. – Минск.:
«Наука и техника». – 1983. – 100с. Лурье С.М., Козырь М.И. Договорные
отношения сельскохозяйственных предприятий в СССР. Теория и практика. -М
.: «Наука». -1974. – 321 с. Первушин А.Г. Хозяйственный договор в
деятельности предприятий сельского хозяйства. – М.: «Юрид. лит.». —
1976. -224 с. Попов В.К. Договорные отношения и эффективность
сельскохозяйственного производства. -Харьков. -1976. – 140 с.
Рахманкулов Х.А. Материально-техническое снабжение сельского хозяйства:
(Законодательство и практика). – М.: «Юрид.лит.». – 1980. – 112 с.
Семеусов В.А. Договор поставки сельскохозяйственной техники. – Иркутск.
– 1975. -111с. Семчик В.И. Имущественные правоотношения в сельском
хозяйстве. — К.: «Наукова думка». -1984. — 232 с. Стативка А.Н. Договоры
в агропромышленном комплексе Украины в условиях рынка. — Харьков.:
«Право». — 1997. — 238 с.

Попов В.К. Договорные отношения и эффективность сельскохозяйственного
производства. – Харьков. – 1986. -С.42.

Рахманкулов Х.А. Материально-техническое снабжение сельского хозяйства.
– М.: “Юрид лит.”. – 1980. -С.50.

Бычкова Ц.В. Договор в производственно-экономических связях между
сельским хозяйством и промышленностью. – К.: «Наукова думка». – 1980. –
С. 176. и СП СССР. -1983. – № 17. – Ст.90.

СП СССР. – 1983. – № 17. – Ст. 90.

Рахманкулов Х.А. Материально-техническое снабжение сельского хозяйства.
– М.: „Юрид. лит.”. – 1980. – 112с. Попов В.К. Договорные отношения и
эффективность

сельскохозяйственного производства. – Харьков. – 1976. -140 с; Первушин
А.Г. Хозяйственные договоры колхозов и совхозов. – М.: Юрид.лит. – 1976.
– 224 с.

Попов В.К. Указ.соч. С.4.; Гаевский Р.В. Указ.соч. С.16.

Басин Ю.Г. и др. Правовое регулирование хозяйственных отношений
совхозов. – Алма-Ата. – «Кайнар». – 1975. — С.24; Корнеев А.Л.., Сидоров
В.Я., Хохлов В.А. Хозяйственный договор в АПК. М.: «Агропромиздат». –
1989. — С.5-14. Первушин А.Г. Хозяйственный договор в деятельности
сельского хозяйства. — М.: «Юрид.лит». — 1976. — С.15.; Семчик В.И.
Имущественные правоотношения в сельском хозяйстве. – К.,-
1974.-С.169-192.; Лурье С.И., Козырь М.И. Договорные отношения
сельскохозяйственных предприятий в СССР. Теория и практика. – М..: 1974.
-С.7.

Бычкова Ц.В. Договор в производственно-экономических связях между
сельским хозяйством и промышленностью. – К.: «Наукова думка». – 1980. –
С.9-44.

Ст. 1 Господарського Кодексу України.

Стативка А.Н. Договоры в агропромышленном комплексе Украины в условиях
рынка. -X.: Право. – 1997. – С. 40-41.

Бойчук Р.П. Договір лізингу// Авторефер. дис. на здобуття наукового
ступеня к.ю.н. X.,

1997. С.11 -12.

Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві. /
Кол. Авторів. Під. Ред. В.І.Семчика. – К: Ін-т держави і права ім. В.М.
Корецького НАН України. С.135-146.

Уряд, кур’єр.-1999. – 19.10. – С.3.

Гориславська І. Правове забезпечення лізингових правовідносин В АПК
України// Підприємництво, господарство і право. -2002. -№ 5.- С.99-100.

Уряд, кур’єр. – 1997. – 25 вересня.

ОВУ. – 1999. – №8. – 12 березня.

Уряд, кур’єр. -2001. – 18.04. -С.5.

Уряд. кур’єр. – 2001. – 1.03. – С.4.

Шпак В.Ф. НАК “Украгролізинг” працює на сільгоспвиробників.//
Пропозиція. – 2003. -№ 4. – С.20-21.

Казімірський В.В. Активізація інвестиційного процесу і лізинг
сільськогосподарської техніки// Збірник наукових праць. Випуск 122. –
Дніпропетровськ: ДНУ. – 2002. – С.119-

123.

Белов А. Лизинг во внешней торговле.// Внешняя торговля. – 1977. – № 5.
– С.47-53; Васильев Г.И. Лизинг: международный аспект// Деньги и кредит.
– 1989. -№ 1. -С.31-37; Жуков Г.М. Лизинг в АПК // Деньги и кредит. –
1990. – № 1. – С.91-98; Шемакин А.Ю. Лизинг – выгодное дело //
Экономическая газета. – 1988. -№ 52.-С.З.; Евстратов А. Лизинг в СССР.
Перспективы и реальность. // Материально-техническое снабжение. — 1990.
— № 1. -С.91-98; Королев В. Лизинговые операции//Экономика и жизнь. –
1990. -№ 49. -С.

18.

Горемыкин В.А. Лизинг. Практическое учебно-справочное пособие. –
М.,1997. – С.35.; Деньги, кредит, банки. Кол. авт./ Под. Ред. Кравцовой
Г.В. – Минск,1995. – С.145.; Міщенко В.І., Луб’яніцький О.Г.,
Слав’янська Н.С. Основи лізингу: Навч. посібник. – 1997. – С.8-9.;
Меркелов А.Е., ШумейкоВ.К., Шестопал Г.С. Акціонерні товариства.
Залучення інвестицій. – К., 1997. – С.351., Чекмарева Е.Н. Лизинговый
бизнес. – М., 1994. – С.4-5.; Внукова Н.Н. Законодательно-нормативное
регулирование лизинговых отношений в Украине и странах СНГ// Український
інвестиційний журнал. – 1997. – № 11. – С.8-9 ; Хилинский Г.
Экономическая сущность лизинговых операций и их учет //Бизнес. – 1996.-

№ 5. -С. 11 -12.

Павленко Ю.И. Развитие правового обеспечения лизинговых операций и
поиск новых форм активизации инвестиционного процесса в Украине//
Український інвестиційний журнал. – 1999. -№11.- С.30-31

14 Пилипенко А.Я., Щербіна В.С. Господарське право: Курс лекцій. –
К.,1996. – С.188.

Внукова Н.Н., Ольховиков О.В. Мир лизинга – Харьков., 1994. – С. 12.;
Васильев Н.М., Катырин С.Н., Лепе Л.Н, Лизинг как механизм развития
инвестиций и предпринимательства. – М., 1999. – С. 32.

Витрянский В.В. Договор аренды его виды: прокат, фрахтование на время,
аренда зданий, сооружений и предприятий, лизинг. – М., 1999.- С. 119.

Кабатова Е.В. Лизинг: правовое регулирование, практика. – М.: Наука,
1996. – С.7.

Зобов’язальне право. Теорія і практика: Навч. посібник / За ред. проф.
О.В.Дзери. – К.,

1998. – С. 402- 410; Щербина В.С. Господарське право України: Навч.
посібник. – К., 1999. – С. 197-204; Луць В.В. Контракти у
підприємницькій діяльності: Навч. посібник. – К.,

1999. – С. 133-141; ВінникО.М. Інвестиційне право: Навч. посібник. – К.,
2000. – С. 252-262.

Положення “Про кредитування”, затв. Постановою Правління НБУ № 246 від
28.05.1998 р.// Вісник Асоціації Українських банків. – 1995.-№ 10. –
С.65-92.

ВВР України. – 1995. – №4. – Ст.28.

Кабатова Е.В. Лизинг: правовое регулирование, практика. – М.: Наука,
1996. – С.39-49.

102

• …

Гривківська О.В., Брязгун Н.П., Гриценко О.Ф. Лізинг в технічному
переоснащенні сільськогосподарських підприємств.// Економіка АПК. –
1997. – № 10. – С.8-10.

Уряд. курє’р. – 1998. – № 119. – 25 червня. – С.2

Горемыкин В.А. Лизинг. Практическое учебно-справочное пособие. –
М.,1997. – С.35.; Кабатова Е.В. Лизинг: правовое регулирование,
практика. – М., 1996. – С.39-49; Лещенко М.И. Основы лизинга: Учебное
пособие. – М.: Финансы и статистика, 2000. – С.29; Саблук Р.П.
Теоретичні аспекти лізингових відносин // Економіка АПК. -2000.
-№11.-С.49-56.

Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник
нормативных актов. — М., 1989. — С. 187.

Покровская В.В. Международные коммерческие операции и их регламентация:
Внешнеторговый практикум. -М., 1996.-80с.

Газман В.Д. Рынок лизинговых услуг. – М., 1999. – С.9-62.

Саниахметова Н.А. Новое в законодательстве Украины о
предпринимательстве и его

защите. – К., 1996.- С.ЗЗ

Уряд, кур’єр. – 2001.-№8. – 17 січня. – С.7.

Якубівський І. Співвідношення договору фінансового лізингу і кредитного
договору.// Підприємництво, господарство і право.-2001.-№ 8.-С.41-42.

Зобов’язальне право. Теорія і практика: Навч. посібник / За ред.
О.В.Дзери. – К.,1998. –

С.25.

Стативка А.Н. О договоре, лизинга // Предпринимательство, хозяйство й
право. – 1999. — № 2. — С.10.

Стативка А.Н. Договоры в агропромышленном комлексе Украины в условиях
рынка. -X.: Право. – 1997. – С.49.

Уряд.кур’єр. – 2003. – №12. – 22 січня. – С.4.

Уряд, кур’єр. – 2003. – №24. – 7 лютого. – С.6.

Радіоненко О.М. Перспективи розвитку фінансового лізингу в інвестиційній
діяльності підприємств.// Агрокомпас. – № 3. – 2003. – С.4-6.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Корнієнко Г.С. 2005 – Правові засоби матеріально-технічного забезпечення товаровиробників в умовах реформування АПК (книга)