Копейчиков В.В., Колодій А.М. 2006 – Правознавство (книга)

Копейчиков В.В., Колодій А.М. 2006 – Правознавство

ГЛАВА 1

Виникнення держави і права

Основні закономірності виникнення держави і права; первісне суспільство;
термін «влада», основні види влади, особливості первісної влади;
соціальне регулювання, соціальні норми; політичні, економічні та
соціальні причини виникнення держави і права; особливі форми виникнення
держави і права у різних народів; теорії виникнення держави і права;
ознаки, що відрізняють державу від організації публічної влади у
первісному суспільстві та право від соціальних норм первісного
суспільства; типологія держави і права в різні періоди їх розвитку; роль
держави і права щодо організації суспільства та здійснення політичної
влади.

§ 1. Основні закономірності виникнення держави і права

Існує кілька поглядів на політичну організацію суспільства і на право в
аспекті їх виникнення:

соціальний розвиток суспільства почався без політичної

організації та права;

соціальний розвиток не тільки почався, а й існуватиме за

комунізму без політичної організації та права;

політична організація та право виникли й розвивалися ра

зом із виникненням і розвитком людського суспільства. Держа

ву при цьому розглядають як частину політичної організації

суспільства.

Аби з’ясувати істину, необхідно проаналізувати визначення політичної
організації суспільства і права та відслідкувати, на якому саме етапі
його розвитку вони з’являються.

Однією з теорій виникнення держави і права є їсторико-матеріалістична,
прихильниками якої були Л. Г Морган, К. Маркс, Ф Енгельс та ін. Сутність
цієї теорії полягає в тому, що держа-

ва виникає внаслідок розвитку й занепаду первісного ладу, розвитку
способу виробництва, що й визначає соціальні зміни в суспільстві. Ця
теорія містить два аспекти: а) підхід радянської науки, пов’язаний з
виникненням класів і класових антагонізмів, тобто держава і право
виникають там і тоді, де і коли виникають класи; б) більш широкий погляд
дослідників західної філософської та юридичної науки, пов’язаний з
ускладненням структури суспільства та суспільних відносин, виникненням
«загальних справ» і необхідності вдосконалення управління суспільством
(теорія морганістів). Обидва підходи однаковою мірою мали місце під час
виникнення держави і права. Вони певним чином доповнюють один одного й
розкривають об’єктивні закономірності виникнення держави і права.

Протягом тривалого часу люди жили, не маючи уявлення про державу і
право. Це була епоха первісного суспільства. Та вже тоді люди прагнули
до колективних форм життя. Вони разом виробляли примітивну зброю,
полювали, добували їжу, виготовляли одяг із шкур тварин, об’єднуючись у
невеликі групи — первісне стадо чи орду.

Поступово люди навчилися виробляти досконаліші знаряддя праці, будувати
житло, добувати й готувати різноманітну їжу, одомашнювати диких тварин,
обробляти землю та вирощувати необхідні для харчування рослини. У
статевих зносинах між людьми з’явилися заборони по вертикалі між
батьками й дітьми, дідами, бабками та онуками. Це привело до появи
кровноспорідненої сім’ї. що спонукало до іншої форми об’єднання людей.

Первісне стадо поступається місцем досконалішому об’єднанню людей —
первісній родині, родовій общині (роду), тобто колективу людей, що
походили від одного пращура і вели спільне господарство.

Поступово здійснюється перехід від кровноспорідненої сім’ї до екзогамної
(сім’ї паналуа). Це такий ступінь розвитку сім’ї, коли вступати у
статеві стосунки не можуть не тільки батьки та діти, а й брати та
сестри. Перехід від колективного до парних шлюбів, заборона шлюбів
усередині роду приводили до активного спілкування між окремими родами,
внаслідок чого вони об’єднувались у фратрії та племена на основі мовної,
економічної, територіальної та шлюбної спільності.

Глава 1

Виникнення держави і права

Отже, уже в період первісного розвитку люди об’єднувалися у різні
соціальні спільноти. Соціальною спільнотою називають реально існуючу
сукупність індивідів, що характеризується відносною самостійністю та
об’єднує людей за різними зовнішніми і внутрішніми ознаками. Наприклад,
за кровноспорідне-ними зв’язками: родина, рід, плем’я, фратрія – це
внутрішні причини об’єднання людей. Серед зовнішніх причин такого
об’єднання слід назвати виробничі, релігійні, політичні, культурні тощо.
Інтеграція та об’єднання людей у різні соціальні спільноти приводить до
виникнення первісного суспільства, суспільних відносин, первісної
суспільної влади.

Влада – це здатність її носія підкоряти своїй волі інших, визначати
варіанти поведінки підвладного і домагатися здійснення такої поведінки.
В етимологічному розумінні «влада» може розглядатися як притаманне
суспільству вольове ставлення людей до природи чи собі подібних1. Влада
може бути людини над людиною (соціальна влада) і людини над природою
(технічна влада). Соціальна влада — це притаманні суспільству вольові
відносини між людьми в яких особи, що мають владу, використовуючи певні
засоби, прийоми і способи, формують програму поведінки підвладних осіб і
домагаються її здійснення. Соціальна влада здійснюється у суспільних
відносинах між людьми. Існують різні критерії для класифікації влади.
Залежно від соціально-економічної формації розрізняють такі види
соціальної влади: первісного суспільства; рабовласницька; феодальна;
капіталістична; соціалістична; постсоціалістична чи демократична тощо.
За змістом розрізняють такі види соціальної влади: суспільна; політична;
економічна; державна тощо.

Колективна власність на засоби виробництва, соціальна єдність членів
роду (племені) визначили й відповідні форми організації суспільної
влади. В суспільстві вона здійснюється суспільними суб’єктами.
Наприклад, у родовій общині управління здійснювали всі дорослі члени
роду (чоловіки і жінки). Усі важливі справи вони вирішували спільно на
зборах членів роду (племені), де обирали старшин, вождів, керівників та
лов-

1 Див. докладніше: Юридична енциклопедія. – Т.’І. – К., 2001. -С 489.

чих. Ці особи були першими серед рівних, їхня влада базувалася виключно
на авторитеті. їх поважали всі члени роду, схи^ лялися перед їхньою
мудрістю, хоробрістю, кмітливістю, спритністю тощо.

Суспільна влада в первісному суспільстві:

а) базувалася на родових відносинах (рід об’єднував людей

за дійсною чи допустимою кровною спорідненістю, був власни

ком засобів виробництва, об’єднував членів роду для колектив

ної праці, виступав господарським осередком для виробництва

матеріальних благ);

б) у соціальному розумінні була безпосередньо суспільною

(не існувало спеціального апарату управління та примусу);

в) мала такі якості, як єдність, взаємодопомога, співробіт

ництво (члени роду виконували свої функції на засадах переко

нання. Примус застосовувався дуже рідко і виконував роль гро

мадського виховання. Винятковою формою примусу було ви

гнання з роду. Сторони, які не могли порозумітися, зверталися

до вибраної ними ж авторитетної особи чи ради старійшин і, як

правило, добровільно виконували їх рішення. Рід також захи

щав своїх членів від зовнішніх ворогів, для чого використову

валася військова сила чи помста родичів);

г) здійснювалася рядовими та виборними членами роду

добровільно, без спеціального апарату управління. Військо фор

мувалося з усіх чоловіків роду чи племені, здатних носити зброю.

Отже, суспільна влада має свої історичні корені і вже у первісному
суспільстві слугувала вольовим відносинам між влад-номожними і
підвладними для здійснення програми певної поведінки, яку особи, що
мають владу, примушували здійснювати підвладних, вступаючи з ними у
різноманітні відносини.

Первісне суспільство, як і будь-яке інше суспільство, має свою систему і
структуру. Найчастіше виокремлюють такі структурні елементи суспільства:

а) діяльність людей, що спрямована на задоволення певних

суспільних потреб;

б) суспільні відносини, в які вступають люди в процесі діяль

ності із задоволення потреб;

в) соціальні суб’єкти, тобто люди та їх об’єднання.

Глава 1

Виникнення держави і права

Діяльність людей — це умова існування суспільства. Вона є специфічною
людською формою ставлення до навколишнього світу, зміст якої є його
доцільна зміна і перетворення в інтересах людей. Діяльність включає в
себе мету, засоби, результат і сам процес. Це органічна єдність
теоретичного (пізнання явищ, предметів) і матеріально-практичного
(використання явищ, предметів в інтересах людей) процесів.

Кожна зі сфер суспільного життя охоплює різні галузеві види діяльності.
Наприклад, економіка — це діяльність у промисловості, сільському
господарстві, діяльність на транспорті тощо.

У процесі діяльності люди та їх групи вступають між собою в суспільні
відносини, тобто такі, що виникають між соціальними суб’єктами в усіх
сферах суспільного життя: економічній, політичній, соціальній, духовній.
У суспільних відносинах розрізняють первісні — матеріальні, базисні —
виробничі відносини і вторинні — ідеологічні, надбудовні відносини
(політичні, правові, моральні, релігійні тощо). Однак необхідно зважити
на те, що надбудовні відносини чинять зворотний вплив на базисні, в
деяких випадках цей вплив є вирішальним.

Соціальні суб’єкти як структурний елемент суспільства неоднакові за
кількістю людей, що їх становлять, призначенням, місцем у суспільстві,
організації, функціями.

Елементарним соціальним суб’єктом і первісним елементом суспільства є
особа — це людина в аспекті біологічних і соціальних якостей, які
формуються в процесі історично-конкретних видів діяльності і суспільних
відносин. Точніше, особа — це динамічна, відносно стійка цілісна система
інтелектуальних, соціально-культурних і морально-вольових якостей, які
втілюються в індивідуальних особливостях свідомості та діяльності
людини.

Поняття «особа» треба відрізняти від поняття «людина» (біо-соціальна
істота, яка виділилася з інших форм земного життя завдяки можливості
виробляти знаряддя праці, наділена членороздільною мовою, мисленням і
свідомістю), «індивід» (одиночний представник людського роду),
«громадянин» (член державного суспільства).

Наступний вид соціальних суб’єктів — соціальні групи, які є соціально
стійкою сукупністю людей (осіб), що мають загальні інтереси, цінності та
норми поведінки, сформовані в межах історичного певного суспільства.

Розрізняють великі соціальні групи: групи за віком, соціальні прошарки,
групи за професією. До середніх соціальних груп можна віднести
працівників одного підприємства, жителів окремої території. До малих
соціальних груп, специфічна ознака яких — безпосередній контакт її
членів, належать, наприклад, сім’я, група слухачів тощо.

Існує і такий вид соціальних суб’єктів, як соціальна організація, що є
об’єднанням людей, які разом реалізують певну програму і діють на основі
певних правил і процедур, наприклад, держава, партія.

Для регулювання різноманітних відносин, що виникали між людьми,
застосовувалися соціальні норми. Людське суспільство, як і будь-яка
складна система, може нормально функціонувати й розвиватися лише
спираючись на певні правила, на основі яких обирається один із багатьох
можливих варіантів поведінки певного суб’єкта. У суспільстві з часу його
виникнення існують дві протилежні тенденції — організації та
дезорганізації. В умовах їх дії збереження стабільності, відносної
постійності, упорядкованості суспільства можливе шляхом соціальної
регуляції, призначенням якої є підтримка суспільної дисципліни,
організованості суспільства. Об’єктивна необхідність соціального
регулювання випливає з самої суті людського суспільства, що складається
з багатьох осіб, спільна діяльність яких породжує потребу погоджувати їх
поведінку в усіх сферах суспільного життя. Регулювати (в соціальному
житті) — означає цілеспрямовано упорядковувати, визначати поведінку
людей і їх колективів, надавати їм напрям функціонування і розвитку.
Мета соціального регулювання — приведення поведінки індивідів і їх груп
у відповідність до об’єктивної закономірності, що діє в суспільстві,
тобто досягнення оптимально можливої відповідності між діями суспільних
законів і життєдіяльністю людей, в якій ці закони так чи інакше
об’єктивуються. Кожній суспільно-економічній формації, поряд із
загальними закономірностями соціального регулювання, притаманні і свої
специфічні особливості, які

Глава 1

Виникнення держави і права

проявляються в змісті, цілях, завданнях, формах і методах їх практичного
втілення, обсязі та інтенсивності регулювання. Наприклад, у
первіснообщинному суспільстві більш характерними були процеси
саморегулювання, а з виникненням держави і права місце саморегулювання
посідають процеси державно-правового регулювання.

Таке регулювання покликане забезпечувати порядок і стабільність у
суспільстві. Регулювання відносин між суб’єктами здійснюється через: 1)
установлення моделей поведінки людей, які повинні або не повинні
здійснюватися, 2) визначення умов, за яких закріплена модель поведінки
дозволяється або забороняється, чи 3) визначення суб’єктів, на які за
цих умов поширюється певне правило, встановлене тією чи іншою нормою.
Призначення соціальних норм полягає в упорядкуванні поведінки суб’єктів,
що сприяє забезпеченню системності та певної передбачуваності суспільних
відносин. Завдяки цьому учасники таких відносин можуть прогнозувати свою
поведінку та поведінку інших суб’єктів у ситуаціях, передбачених у
конкретних соціальних нормах. Вони регулюють ту поведінку, яка має
соціальний характер, атому пов’язана з взаємовідносинами між людьми,
їхніми об’єднаннями, соціальними групами.

Суспільні відносини первісного суспільства регулювалися нормами
первісної моралі, звичаями і традиціями, релігійними нормами та
всілякими заборонами (табу).

Норми первісної моралі — це правила поведінки різних прошарків
родоплемінної організації суспільства, що характеризували ставлення
первісної людини до добра чи зла, правди чи несправедливості, культу
поваги до пращурів, до слабших, хворих та знедолених.

Первісні звичаї — правила поведінки людей у первісному суспільстві, що
історично складалися протягом довгого часу їх неодноразового
застосування та увійшли у звичку первісних людей і здійснювалися цими
людьми добровільно.

Первісні традиції — це різновид звичаїв, що характеризувалися певною
програмою дій Наприклад, традиційні види діяльності щодо: лікування
хворих (вигнання духів); вирощування та збирання урожаїв (танець дощу);
військових перемог (де-

монстрація трофеїв); прийняття у члени роду (одягнення спеціального
одягу, виголошення присяг) тощо.

Релігійні норми — це правила поведінки первісних людей стосовно віри у
їх богів чи одного бога (наприклад, віра у загробне життя, ритуали
захоронения померлих тощо).

Первісні заборони (табу) — це такі правила поведінки людей, які
забороняли певні дії первісній людині. Наприклад, заборони вступати у
статеві зносини з дідами та бабами, батьками та дітьми, братами та
сестрами тощо.

Гарантом їх дотримання здебільшого був не примус, а страх перед
надприродними силами та богами. Для первісних людей звичай був
пов’язаний із міфічною побудовою світу. Додержання звичаїв означало
повагу до пращурів, дух яких постійно «спостерігає» за життям на землі.
Будь-яке порушення звичаїв могло призвести до негативної реакції духів
землі та накликати небезпеку на окрему людину чи навіть на цілу етнічну
групу

Отже, первісні люди виконували соціальні норми добровільно, без
спеціального примусу, що притаманний державі.

Проте, незважаючи на позитивну організацію соціального життя в
суспільстві, первісний лад не був ідеальним, оскільки:

а) праця людей базувалася на примітивних засобах вироб

ництва, давала мізерні результати й не задовольняла всіх по

треб членів роду. Виробнича діяльність людей зводилася до ви

добування їжі та одягу, влаштування примітивного житла, ви

готовлення деяких знарядь праці тощо;

б) роди і племена активно не спілкувалися між собою, не на

лагоджували взаємних доброзичливих відносин, що часто при

зводило до збройних сутичок і навіть війн;

в) численні забобони, відсутність освіти та писемності по

роджували жорстокість людей у ставленні одне до одного;

г) відсутність нормальних умов життя робила людину безза

хисною перед явищами природи та стихією, що скорочувало

тривалість її життя.

Необхідними були подальший розвиток суспільного виробництва, пошук
способів удосконалення знарядь виробництва, засобів праці.

Отже, первісні люди від привласнювального господарства, що базувалося на
мисливстві, збиранні коріння, ягід, іншої їжі рос-

Глава 1

Виникнення держави і права

линного світу, рибальстві, поступово почали переходити до виробництва.
Розвивалися (або виокремлювалися) скотарство, обробіток землі,
вирощування злаків, ремесло й торгівля.

Загальними причинами виникнення держави і права за
істо-рико-матеріалістичною теорією стали економічні, соціальні та
політичні передумови.

До економічних передумов належать: 1) три великі поділи праці: а)
вирізнення скотарських племен; б) відокремлення ремесла від рільництва;
в) виникнення й розвиток торгівлі; 2) виникнення виробничої економіки
замість привласнюючої; 3) поява: а) надлишкового продукту, б) приватної
власності; в) майнової нерівності; г) бідних і багатих.

До соціальних передумов: 1) виникнення патріархальної сім’ї: а)
об’єднання родини навколо батька; б) прізвище батька мають дружина і
діти; в) спадкування здійснюється по батьківській лінії тощо.

Політичні передумови: 1) неспроможність здійснювати публічну владу
застарілими формами і методами в нових умовах господарювання; 2)
утворення класів як великих груп людей із протилежними інтересами; 3)
виникнення міжкласових конфліктів; 4) неспроможність суспільної влади
первісного ладу врегульовувати класові суперечності та конфлікти; 5)
виникнення політичної і правової систем та державної влади.

Отже, проаналізовані передумови співвідносяться як складові
історико-матеріалістичної теорії виникнення держави і права. Розрізняють
два погляди щодо цієї теорії: морганістів і марксистів. Прихильники
теорії Моргана вважають, що державно-правові інститути з’явилися в
результаті розпаду первісного ладу, ще до утворення класів. Вони не
відкидають економічних і соціальних передумов. Причиною виникнення
держави і права, на їх думку, були нові суспільні відносини між людьми,
які виникли в результаті переходу від привласнювальної до виробничої
економіки. Саме в нових умовах не могла бути реалізована стара форма
організації і здійснення первісної суспільної влади. Марксисти ж
вважають, що держава і право виникли як результат поділу суспільства на
класи – великі групи людей з різними інтересами і потребами. Саме це, на
їх думку, призвело

до неспроможності первісної суспільної влади урегулювати виникаючі між
класами конфлікти. Обидва різновиди названої теорії однаковою мірою
можна вважати науковими1.

Таким чином, розпад первісного родоплемінного суспільства, розвиток
засобів виробництва, зміна соціальної структури суспільства привели до
зміни способу виробництва і споживання та до утворення політичної
організації суспільства і держави.

Право, як і держава, виникло завдяки необхідності управляти соціальними
процесами. В юридичній літературі є різні погляди на виникнення права.
Залежно від цього розрізняють:

право загальносоціальне, що включає в себе права людини, права нації,
права народу, права об’єднань та інших соціальних груп, права людства;

право юридичне, що встановлюється чи санкціонується державою. Тобто
юридичне право виникає лише з виникненням держави, тому закономірності
виникнення держави стосуються й виникнення права.

Розрізняючи право і закон, слід зазначити, що право як інституційне
утворення стає таким завдяки джерелам права, тобто зовнішній формі
вираження права.

Отже, юридичне право — це задекларовані державою правила поведінки
суб’єктів, щоб відображати правду, справедливість, добро тощо.

Право виникає внаслідок:

переростання мононорм (первісних звичаїв, традицій,

моралі) в юридичні норми;

правотворчої діяльності компетентних державних органів

чи посадових осіб;

перетворення рішень судових органів щодо конкретних

справ на загальну норму, що є обов’язковою для вирішення

аналогічних випадків.

Між правом і державою встановлюється досить складний зв’язок. Через
право держава прагне впроваджувати в життя свою волю, яка за
авторитарних режимів має класовий характер. А це означає, що первісні
звичаї чи традиції пристосовуються до інтересів панівного класу,
забезпечуються відповід-

1 Про різноманітні історії виникнення держав див. с 20-21

Глава 1

Виникнення держави і права

ними санкціями, реалізація їх підтримується апаратом державного примусу
і є засобом підпорядкування населення волі економічно й політично
панівного класу.

Так виникає правовий звичай як найдавніша форма права.

Судові органи в авторитарних державах захищали інтереси панівної
верхівки, а тому не застосовували деяких звичаїв, що захищали б інтереси
всіх або змінювали б їхній зміст, вводячи нові правила. Судові функції
часто виконували церковні служителі, правителі чи інші посадові особи
державних органів. Захищаючи інтереси панівних класів, судові органи
створювали судовий прецедент, тобто рішення суду щодо конкретної справи
набувало властивостей загальної норми.

З появою писемності держава (її органи), а також посадові особи через
правотворчу діяльність закріплювали свою волю в законах, указах та інших
нормативних актах. У перших державних законах закріплювалася майнова
нерівність, станові привілеї, безправність рабів та інших верств бідного
населення. Прикладами таких законів є закони Хаммурапі, XII таблиць
Ману, «Руська правда», «Польська правда» тощо. Наприклад, закони
Хаммурапі, царя Вавилону, діяли у XVIII ст. до н. є., складалися з 282
статей і регулювали в основному кримінальні відносини. Майже в кожній
нормі відбивалася класова нерівність. Візьмемо хоча б правило про те, що
лікар, вилікувавши знатну людину, мав одержати 10 сиклей срібла, якщо
хворий був мушкенум — 5 сиклей, а якщо раб, то рабовласник повинен був
віддати лікареві тільки 2 сиклеї срібла.

Класові інтереси відображалися в нормативних актах не лише
матеріального, а й процесуального права. Так, під час розгляду судових
справ використовувались ордалії (випробування вогнем, водою тощо),
поєдинок, присяга, відкуп. Тому багаті завжди мали змогу відкупитись.

Отже, юридичне право, сформувавшись разом зі створенням

держави, в рабовласницький і феодальний періоди розвитку

державності мало класовий характер і захищало інтереси

економічно й політично панівного класу. Водночас юридичне право

є явищем культури та цивілізації, оскільки несе в собі інформацію

про минулі й нині існуючі суспільні відносини між людьми нарізних

етапах розвитку політичної організації суспільства. –

Держава і право на відміну від первісної організації публічної влади та
первісних соціальних норм, що регулювали суспільні відносини у
первісному суспільстві, мають певні особливості. Такі особливості можна
спостерігати при характеристиці певних рис, що відрізняють державну
організацію від організації влади первісного суспільства. Держава як
особлива організація політичної влади відрізняється від родоплемінної
організації тим, що:

замість кровноспоріднених зв’язків, які існували в

первісному суспільстві, виникає розподіл за територіальною оз

накою (селища, села, міста, району, округу, області та інших

територіальних одиниць);

держава має свій суверенітет, уособлюючи суверенітет на

роду й національний суверенітет;

для держави характерна особлива публічна влада, відокрем

лена від основної маси населення (особливий механізм управ

ління людьми);

утримання такої влади потребує значних витрат і здійсню

ється за кошти, що надходять від збору податків;

головним знаряддям держави для управління людьми є за

кон — нормативний акт, установлений чи санкціонований дер

жавою (або інше джерело права).

Отже, держава на відміну від публічної влади у первісному суспільстві
має: свій суверенітет, що є уособленням суверенітету народу й
національного суверенітету; свою форму (владно-управлінську та
територіальну організацію); свій державний механізм (апарат,
підприємства та установи); свої фінансову та правову системи, чого ми не
знаходимо при аналізі публічної влади первісного суспільства.

Даний аналіз не буде повним, якщо не розглянути характерних рис, що
відрізняють право від соціальних норм первісного суспільства. У
первісному соціально однорідному суспільстві норми поведінки відображали
інтереси й волю всіх членів роду і племені, виникали у свідомості членів
цього суспільства, були одночасно правами та обов’язками (себто право та
обов’язок не розмежовувалися), забезпечувалися внутрішнім переконанням
людей, їхніми звичками, схваленням чи осудом родичів.

На відміну від соціальних норм поведінки в первісному суспільстві, норми
юридичного права виражають волю певних

Глава 1

Виникнення держави і права

класів, інших верств. Вони зовнішньо об’єктивовані, загальнообов’язкові
та формально визначені в нормативних актах, правових звичаях,
нормативних договорах, судових і адміністративних прецедентах, що
встановлюються чи санкціонуються державою (її органами). У нормах права
чітко розмежовуються права та обов’язки. Це означає, що кожне
суб’єктивне право одного суб’єкта забезпечене обов’язком іншого
суб’єкта. Норми права забезпечуються всіма засобами переконання та
державного примусу.

Отже, на відміну від соціальних норм первісного суспільства норми
юридичного права в умовах державності є засобом, що його держава
використовує для управління населенням. Вони виражають волю економічно
та політично панівних верств населення, встановлюються чи санкціонуються
державою у вигляді суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Реалізацію
норм юридичного права забезпечує держава.

§ 2. Особливості формування держави у різних народів

Держава у різних народів формувалася неоднаково. Наприклад, у
Стародавніх Афінах із класових протиріч всередині родового суспільства
виникли держава і право.

У Стародавньому Римі особливості виникнення держави і права
характеризувалося боротьбою патриціїв (родової знаті) та плебеїв
(прийшлого населення).

У німецьких народів важливим фактором виникнення держави і права було
завоювання ними колишніх територій Римської імперії, яка на той час уже
розпадалася. Для тримання в покорі населення завойованих територій німці
ставили своїх намісників, які перетворювалися на князів. Ці процеси
прискорили розпад первісного ладу в німців і утворення ранньофеодальної
держави.

Для виникнення держави у народів Стародавнього Сходу важливу роль
відіграла організація громадських робіт під час будівництва каналів.

Створенню держави у народів Центральної та Південної Америки (інки та
майя) сприяло рільництво.

У східнослов’янських племен держава виникла внаслідок переродження
органів військової демократії на державні органи. Попервах у них
панувала рівність, й організаційною одиницею був рід, на чолі якого
стояв найстаріший за віком пращур (дід чи прадід). Поступово з
однорідного суспільства почали виокремлюватися «кращі люди», які
утворювали місцеву аристократію й почали називатися болярами («болій» –
великий), а вже потім боярами. Бояри поділялися на великих і менших.
Великі бояри були проводирями у своїй волості; навіть князь запрошував
їх до себе в раду. Менші бояри залежали від князя і служили йому. Княжа
влада набирала ваги протягом певного часу. Найважливіші питання у давніх
слов’ян вирішувала вся громада. Поступово князі прибирали владу до своїх
рук, і так виникла держава.

Виникнення Київської Русі історично пов’язується з оповіданням про Кия,
який з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю побудували перше
місто, назвали його Києвом і там правили певний час1.

Особливістю виникнення державності у слов’ян і німців є те, що вона у
них виникла як ранньофеодальна, минувши рабовласництво.

Отже, виникнення держави внаслідок розпаду первісного суспільства мало
свої передумови. Деякі автори вважають, що держава з’явилася там і тоді,
де й коли суспільство розпалося на класи з протилежними інтересами. Хоч
у різних народів держава виникала по-різному, проте завжди в основі була
класова боротьба. Інші пов’язують виникнення політичної організації
суспільства, держави і права з необхідністю здійснювати управління
суспільством за нових умов, які складаються внаслідок розпаду первісного
суспільства, появи нових економічних і соціальних відносин, що
характеризували початок цивілізації.

§ 3. Різноманітні теорії виникнення держави

В юридичній літературі існують різноманітні концепції виникнення
держави.

1 Див. докладніше: Юридична енциклопедія. – К., 2001 Т 3.-С 89-93.

Глава 1

Виникнення держави і права

Теологічна теорія. її автором був Фома Аквінський (1225— 1274). Його
вчення побудовано на ієрархії форм: від Бога чистого розуму до духовного
і матеріального світу. Проголошення походження держави від Бога
обґрунтовує її вічність і непорушність, виправдовує найреакційніші
держави, підкреслює думки про те, що будь-яке посягання на державу
приречене на поразку, оскільки владу вкладено в руки правителя Богом, і
вона покликана захищати благо всіх.

Патріархальна теорія. Сутність її полягає у твердженні, що держава
походить від сім’ї та є наслідком історичного розвитку і розростання
останньої, а отже, абсолютна влада монарха — це продовження батьківської
влади. Основними представниками названої теорії є Арістотель, Фільмер,
Михайловський та ін. Приміром, Р. Фільмер у своєму творі «Патріархія чи
природна влада короля» твердив, що абсолютна влада монарха бере початок
безпосередньо від Адама. Держава виростає із сім’ї, а влада монарха
через Адама дана Богом і непідвладна жодним людським законам.

Договірна теорія. Вона пояснює виникнення держави внаслідок об’єднання
людей на основі добровільної згоди (договору) про те, що одні
управлятимуть, а інші виконуватимуть їхні управлінські рішення.
Представниками цієї теорії були Гроцій, Спіноза, Гоббс, Руссо, Радищев
та ін.

Психологічна теорія. За цією теорією держава виникла завдяки особливим
властивостям психіки людей. Людській психіці начебто притаманна потреба
покори, наслідування, усвідомлення залежності від видатної особистості.
Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує
постійного керівництва. Представником цієї теорії був Л. Й.
Пет-ражицький (1867—1931).

Теорія насильства. За цією теорією держава виникла як результат
завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим. На
думку прихильників теорії, держава є тією силою, яку утворюють
завойовники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади
переможців. Представниками теорії були Гумплович, Каутський, Дюрінг та
ін.

Органічна теорія. її обґрунтовував англійський філософ Г. Спенсер
(1820—1903). Він проводив аналогію між державою та біологічним
організмом. На думку Спенсера, держава, подібно

до біологічного організму, народжується, розмножується, старіє і гине.
Як і біологічний організм, держава має політичне тіло — голову, тулуб,
руки, ноги, що виконують відповідні функції.

Серед інших теорій походження держави заслуговують на увагу космічна,
технократична та мусульманська. Прихильники космічної теорії пояснюють
виникнення держави завезенням на Землю політичної організації
суспільства з Космосу іншими цивілізаціями. Сутність технократичної
теорії виникнення держави полягає начебто в необхідності здійснювати
управління технічними засобами та знаряддями праці. За теорією
ісламістів, держава у мусульман виникає як служитель мусульманського
права і слідкує за правильним відправленням правосуддя.

Отже, в теорії держави і права відсутній єдиний погляд на закономірності
виникнення держави і права. Існують численні неодноманітні доктрини
виникнення держави, а також історичні, географічні, демографічні та інші
особливості виникнення держави у різних народів1.

§ 4. Виникнення юридичного права у різних народів

Юридичне право у різних народів світу виникало разом із державою і тому
характеризується тими самими причинами, що і виникнення держави. Нові
форми господарювання викликали значний приріст населення в ряді
регіонів. Почалася більш активна міграція різних представників
населення. Звичаї окремих племен не мали загального впливу на
різноплемінне населення полісу. Виникла потреба врегулювати певні
правила поведінки однакові для всіх. До таких загальних правил відносили
норми торгівлі, правила поведінки певних станів і класів, охорони
приватної власності, підтримки загального порядку. Для вирішення цих
проблем державні органи та посадові особи санкціонували звичаї,
встановлюючи санкції за невиконання чи не належне виконання вимог,
закріплених у звичаї. Особи, що порушували правило, притягалися до
різних видів відповідальності

1 Див. докладніше: Колодій A.M., Лисенков С.Л та ін. Теорія держави і
права. К.,2003 С 31-34,132 134

Глава 1

Виникнення держави і права

Санкціонування звичаїв здійснювалося у письмовій формі. Письмова форма
була запроваджена у багатьох стародавніх державах. Наприклад, у
Месопотамії в реформах Урукагіни була застосована письмова форма. В
тексті законів Хаммурапі, царя Вавилону, крім правових приписів на
стовпі була зафіксована сцена передачі царю богом Сонця Шабашем законів
справедливості. В Стародавньому Єгипті правила прагнення до добра і
справедливості закріплювалися у вигляді повчань царів і візирів
(наприклад, «Повчання Птахотепа»). Першими письмовими пам’ятниками права
у народів ранньої і середньої Європи та у стародавніх слов’ян були
санкціоновані державою звичаї. Наприклад «Руська правда» Ярослава
Мудрого тощо.

Подальший розвиток спричинив утворення різних сімей права. Саме в Європі
виникла романо-германська правова сім’я. Вона характеризується тим, що
включає крани, в яких юридична наука склалася на основі римського права.
В ній на перше місце висуваються правові норми, що розглядаються як
норми поведінки, що відповідають вимогам справедливості і моралі.
Основним завданням юридичної науки є завдання визначити, якими повинні
бути норми права. Питання управління, здійснення правосуддя і
застосування права цікавлять науку меншою мірою. Цим займаються
юристи-практики. Починаючи з XIX ст. в цій сім’ї провідне місце належить
закону і діючим кодексам. Право в цій сім’ї виступає як засіб
регулювання суспільних відносин. Романо-германська правова сім’я виникла
в Європі. Вона склалася в результаті зусиль європейських університетів,
які виробили і розвинули, починаючи з XII ст. на базі кодифікації
римського імператора Юстиніана, загальну для всіх юридичну науку та
пристосували до сучасних умов. Сам термін «романо-германська» правова
сім’я був обраний, щоб підкреслити одночасні зусилля латинських і
німецьких університетів з формулювання юридичної науки. Ця правова сім’я
поширилася на великі території в процесі їх колонізації і зараз в
країнах (колишніх колоніях) діють правові системи, що належать до
ро-мано-германської правової сім’ї. Ця правова сім’я продовжує також
поширюватися на інші континенти шляхом добровільної рецепці. Поза
Європейським континентом правові системи, що належать до
романо-германської правової сім’ї мають певні

особливості, що дає змогу їх групувати з урахуванням традицій, що
існували у вищезгаданих країнах.

Можна розглядати історичне формування, структуру і джерела
романо-германської правової сім’ї. Ця правова сім’я сформувалася в
континентальній Європі починаючи з XIII ст. Розрізняють декілька
періодів: а) період звичаєвого права; б) період законодавчого права; в)
існування позаєвропейських

правових систем.

Звичаєве право існувало у період з VI до XII століття. Була втрачена
сама ідея права, а юристів вважали поганими християнами. Головним
завданням було не прийняття правового рішення, а прагнення зберегти
солідарність групи і встановити мир у суспільстві. Поступово з’являються
писані звичаї, санкціоновані державою, монархами. Відродження ідеї права
відноситься до XII—XIII століття. Сама церква, відкинувши християнські
ідеї милосердя, розуміючи необхідність права для прогресу, утворила
канонічне приватне право. Ідея про те, що в суспільстві повинно
здійснюватися управління за допомогою права, не була новою. Вона ще була
обгрунтована римлянами. Але повернення до цієї ідеї є революційним
кроком вперед. У Західній Європі в кінці XII на початку ХНІ ст.
зароджується романо-германська правова система. Головна роль у процесі
її формування належить університетам. Одним із перших був Болонський
університет в Італії. В цей час у більшості Європейських країн не було
національного права. В Англії загальне право тільки почало утворюватися,
наступаючи на місцеві звичаї. Тому, щоб піднятися вище місцевого звичаю,
університети почали викладати римське приватне право. З цим правом легко
можна було познайомитися, адже кодифікація Юстініана викладала правові
норми латиною. Завдяки творчості Фоми Аквінського (XIII ст.) було
покладено кінець критиці римського права і усунуто останню перешкоду на
шляху до його відродження. Рішення IV собору в Латрані, яким була
відкинута система інквізиційних доказів дала змогу використовувати
пропоновану університетами модель права як національного. Поступово
проводилися і судові реформи, а судовий процес ставав справою юристів,
що вивчали право в університетах.

Глава 1

Виникнення держави і права

Таким чином, основою викладання в університетах усієї Європи стало
канонічне право, яке було засноване на римському праві.

Крім санкціонування звичаїв монархи і судді, приймаючи конкретні
рішення, надавали їм у майбутньому характеру норми, що призвело до
створення прецедентів. Судова практика систематизувалася у певних
збірниках, норми яких регулювали нові відносини торгівлі, мореплавання,
сімейного і спадкового права, покарання за «образу». Утворювалися і
процедури судового доведення провини, застосування таких доказів, як
клятва, поєдинок, надання свідчень «за бачене, а не чути» тощо. Завдяки
активній діяльності королівських судів в Англії виникло загальне
англійське право і право справедливості.

В історії англійського права можна виділити чотири основних періоди: а)
період, що передував норманському завоюванню (1066 p.); б) період до
встановлення династії Тюдорів (1066— 1485); в) період розквіту
загального права (1485—1832); г) період поєднання загального права з
розвитком законодавства (з 1832 р. і до наших часів).

Період, що передував норманському завоюванню називається
англосаксонським. Звідси і бере свій початок назва «англосаксонське
право». Але для істориків англійського права його історія починається з
періоду після римського панування. Епоха англосаксонського права до
встановлення династії Тюдорів маловідома. Слід сказати, що після місії
святого Августіна Кентерберійсь-кого (596 p.), коли Англія була
похрещена, християнські закони складалися так само, як і в
континентальній Європі, та регулювали дуже обмежену частину суспільних
відносин. Наприклад, закони Етельберта (600-і роки) включали в себе
всього 90 коротких фраз. Закони датського короля Канута (1017—1035)
більш розроблені, відображають перехід від первісного суспільства до
феодалізму, але й вони мали місцеве значення. До норманського завоювання
загального для всієї Англії права не було.

Норманське завоювання принесло в історію англійського права, завдяки
сильній королівській владі, централізоване (загальне) право для всієї
Англії. В церковній сфері застосовувалося канонічне право, що було
загальним для всіх християн. Загальне право визначалося як англійське,
загальне для всієї Англії

право, що було утворене виключно королівськими судами і називалося
Вестмінстерським (назва місця, де з ХНІ ст. засідали королівські суди).
Спочатку королівські суди мали обмежену компетенцію1. Поступове
розширення компетенції було продиктовано зацікавленістю канцлера і
короля в одержанні прибутку від відправлення правосуддя та зміцнення
королівської влади. Однак до 1875 р. королівські суди не стали судами
загальної юрисдикції. Приватні особи не мали права самостійно звернутися
до королівського суду, а просили про це королівську владу. Дозвіл
давався лише за наявності достатніх підстав. Відмінність англійського
правосуддя від правосуддя континентальної Європи полягала в тому, що в
англійському судочинстві в основі був формалізований процес, тобто діяло
процесуальне, а не матеріальне право. Поступово в англійських судах
зникли судові структури, що розглядали приватні позови. їх почали
розглядати королівські суди як такі, що носять публічно-правовий
характер.

Таким чином, англійські суди на основі загального права, використовуючи
відповідні процесуальні форми, почали розглядати всі справи через
інтерес королівської влади і Корони.

Період розквіту загального права характеризується появою права
справедливості. Цей структурний елемент англійського права з’явився як
результат розгляду справ королем. За тих умов, коли сторони не могли
знайти справедливого рішення у королівських судах, у них лишалася ще
одна можливість — звернутися до короля. Починаючи з XIV ст. така
практика стала постійною. Всі справи, що були адресовані королю,
проходили через лорда-канцлера. Якщо лорда-канцлер вважав за необхідне,
то доповідав королю про скаргу і той ставив її на розгляд своєї Ради.
Поступово розгляд справ у королівській Раді був обмежений, і
лорд-канцлер став делегованим суддею, що приймав рішення самостійно від
імені короля. Такі виняткові рішення на початку поступово перетворилися
на систематичні, що приймалися на основі доктрини «справедливості», що
полягало в доповненнях чи корективах принципів, які використовувалися
королівськими судами. Принципи розгляду справ були запозичені

1 Компетенція – це сукупність функцій, повноважень, прав і обов’язків
певного органу або службової особи (цит. за книгою: Популярна юридична
енциклопедія. – К., 2003. – С. 210).

Глава 1

Виникнення держави і права

з римського і канонічного права, а процедура була письмовою. Спочатку
навіть виникла загроза перетворення загального права на право
романо-германської сім’ї. На початку XVII ст. було досягнено компроміс
між загальним правом і правом справедливості. Залишилися і загальні суди
і суди лорда-канцлера. Було прийнято рішення, що юрисдикція
лорда-канцлера може існувати, але не розширюючи своєї компетенції на
повноваження загальних судів. Королю було заборонено утворювати інші
королівські суди, що не залежали від судів загального права. Суди
лорда-канцлера поступово перетворювалися на юридичні процеси на основі
прецедентного права, був допущений контроль палати лордів над судами
лорда-канцлера. З цих причин англійське право і до нашого часу зберігає
дуалізм своєї структури.

Для вивчення права в Англії, починаючи з XV ст. почали публікуватися
доктрини. Наприклад, труди Літлтона «Про володіння», Кока «Інститут
англійського права», Фортескью «Про схвалення законів Англії»,
Сен-Жермена «Професор і студент» тощо. Значну роль у вивченні
англійського загального права відіграли і збірники судових рішень (з
1535 p.). Вони видаються і застосовуються і сьогодні.

Реформи XIX ст. стимулювали розвиток законодавства. Почали більше уваги
приділяти законодавству, на базі якого і стали систематизуватися рішення
загального права. Всі англійські суди одержали право застосовувати і
норми загального права, і норми права справедливості, була проведена
реформа і матеріального права. В той же час залишилася традиція, і
англійське право продовжувало розвиватися на основі судової практики.
Законодавець відкрив для судів нові можливості, дав їм нову орієнтацію,
але нове право утворене не було. В умовах XX ст зберігалася тенденція
підвищення ролі законів і регламентів. Як і в інших країнах Європи в
Англії, одержали свій розвиток адміністративні суди. В них рішення
приймалися на основі таких методів, які не притаманні загальним судам. У
цих напрямах відбувається зближення англійського права з правом
континентальної Європи. Новий імпульс такого зближення одержала Англія
після вступу в Європейську економічну співдружність. В цих умовах дуже
цікавим є розгляд структури і джерел англійського права.

Існують певні особливості виникнення і розвитку права в Сполучених
Штатах Америки. Там застосовується загальне право Англії з 1607 p.,
тобто з дати утворення першої колонії. До того часу юристів у США не
було, а прецеденти, вироблені феодальним суспільством, були далекі від
умов життя в Америці. Все це говорить про те, що Америка того часу
загального права не знала. Після одержання США незалежності постало
питання про національне право. А після прийняття «Декларації про
незалежність» та Конституції США- про кодифікацію права. В ряді штатів
були прийняті кримінальний, кримінально-процесуальний і
цивільно-процесуальний кодекси. Але незважаючи на це, всі штати, крім
Луїзіани, дотримувалися загального права. Загальне англійське право
залишилося незмінним тільки до проголошення незалежності. Після названої
дати правові системи Англії і США розвивалися незалежно. Оригінальність
права США пояснюється такими рисами: а) Англія — острів у Європі, США —
континентальний масив; б) Англія — країна традицій, американці ж не
люблять стародавніх традицій; в) Англія — монархія, де правосуддя
централізоване, США — республіка, в якій федеративний поділ і система
судів; г) американське право відрізняється від права англійського за
структурою і змістом норм, понять і структурою права. В цілому структура
права США така ж, як і структура загального права Англії. В той же час у
США існує загальнофедеральне право і право штатів. Джерела права США
також мають певні розбіжності. Вони характерні для судової системи, де є
федеративні суди і штатів, системи законодавства (у США є писана
Конституція, існують кодекси) тощо.

Таким чином, незважаючи на те, що у США діє загальне право, а сама
країна знаходиться у правовому полі англосаксонської правової сім’ї, це
зовсім не означає одинаковості двох національних систем.

Становить певний інтерес загальна характеристика виникнення і
функціонування права у мусульманських народів, а також традиційного
права у певних народів світу.

Мусульманське право не є галуззю правової науки. Це лише одна з
властивостей (складових) релігії ісламу Ця релігія встановлює догмати і
закріплює: а) у що мусульманин повинен віри-

Глава І

Виникнення держави і права

ти; б) що мусульмани повинні робити і чого не робити. Виникло
мусульманське право разом з виникненням мусульманської релігії. Релігія
ісламу (покірності) виникла 580 р. до н. є. Поширений іслам здебільшого
в країнах Ближнього та Середнього Сходу, в Північній Африці та
Південно-Східній Азії. Виникла ця релігія в період переходу арабів від
первіснообщинного до феодального ладу. Іслам сповідують близько одного
міліарда мусульман. За чисельністю ваіруючих це друга, після
христіанства, релігія. Із 120 країн світу, де є мусульманські громади, в
35 країнах мусульмани становлять більшість населення. Попередником
ісламу був ханіфізм. Серед ханіфістів жив мешканець Мекки Мухаммед. У
віці 40 років він почав проповідувати віровчення про єдиного бога Аллаха
та про необхідність покірно служити йому. У 630 р. до н. є. мусульмани
на чолі з Мухаммедом захопили Мекку і знищили язических ідолів. Мухаммед
зосередив у своїх руках релігійну і світську владу. Вважається, що з
того часу бере свій початок мусульманське право. Воно зафіксоване у
шаріаті (шлях прямування). Шаріат заснований на обов’язках, що
покладаються на віруючу людину, а не на правах, які він може мати.
Мусульманське право діє тільки щодо мусульман. Якщо одна з сторін не
мусульманин, шаріат не діє. Структуру мусульманського права складають
два розділи: коріння і зміст Перший розділ пояснює, з яких джерел
виникають правила поведінки, що складають шаріат (божий закон) Другий
розділ закріплює зміст, тобто рішення, що вміщують норми матеріального і
процесуального мусульманського права. Джерелами мусульманського права є:
а) коран; б) суна; в) іджма; г) ріти (мусульманські тлумачення). Коран —
це збірка висловлювань Аллаха останньому із його пророків і посланців –
Мухаммеду. Звичайно, коран є першим джерелом і його юридичної
регламентації недостатньо, щоб регулювати усі відносини між
мусульманами. Суна — це розповіді про буття і поведінку пророка
Магомета, що має бути моделлю поведінки для всіх мусульман. Це збірка
традицій (аддатів), які характеризують діяння і висловлювання Магомета.
Іджма – це документ, що складений за єдиною згодою докторів ісламу Вона
доповнює коран і суну Ріти – це різні тлумачення мусульманського права.

Таким чином, мусульманське право є важливим регулятором суспільних
відносин між мусульманами, має свою структуру і

джерела. В ньому не існує відмінностей між релігійними і політичними
сферами. Мусульманин має суворо дотримуватися релігійних догм, що
означає праведний шлях, який до вподоби Аллахові. Саме цей шлях веде
мусульманина до ідеального влаштування суспільного життя на землі.

Однією з правових сімей, що цікавить юристів, є історія і сучасність
правових систем Африки і Мадагаскару. Це пояснюється, перш за все, тим,
що середина XX ст. була періодом розвалу колоніальної системи на цих
континентах, африканці і мальгаші одержали бажану волю і почали
розбудову власної державності й створення власних правових систем і
власного права. Населення Африки і Мадагаскару багато століть жило за
нормами звичаєвого права. Вони добровільно виконували існуючі звичаї і
дотримувалися традицій своїх пращурів. Гарантом їх дотримання, як
правило, був не примус, а побоювання надприродних сил і богів. Для
африканців звичай пов’язаний з міфічною побудовою світу. Додержання
звичаїв означало повагу до пращурів, дух яких постійно спостерігає за
життям на землі. Будь-яке порушення звичаїв може призвести до негативної
реакції духів землі й може накликати небезпеку для етнічної групи чи
навіть окремої людини. Сам звичай у народів Африки, Мадагаскару і
Далекого Сходу базується на ідеї інтересу певної групи людей. Хоча
індивід і має певну вагу і визнається в межах групи, але у зовнішніх
взаємозв’язках як єдиний суб’єкт виступає група (певна спільнота людей).
Земля за звичаєм належить скоріше пращурам і майбутнім поколінням, ніж
тим, хто нині й проживають. Шлюб більше вважається союзом між сім’ями,
ніж об’єднанням двох людей різної статі. За такої постановки питання
зовсім мало місця залишається суб’єктивному праву. Основу звичаєвого
(традиційного) права складають обов’язки. Причому юридичні обов’язки
нічим не відрізняються від моральних. Юристи Заходу намагалися
відрізняти правовий і моральний звичаї, але такі дії не були зрозумілі
африканцям, бо у них не було ні науки про право, ні власних юристів.
Відсутня у цих народів того часу і структура права, його поділу на
публічне і приватне, цивільне і кримінальне, загальне право і право
справедливості тощо.

Таким чином, однією з соціальних моделей традиційного права є правові
системи Африки і Мадагаскару, де звичаї і традиції

зо

Глава 1

Виникнення держави і права

зберегли свою регулятивну силу на рівні певних адміністративних
територіальних одиниць.

Другою соціальною моделлю традиційного права можна назвати правові
системи та право Далекого Сходу. Відмінністю, яка характеризує
різноманіття цих моделей, є те, що країни Африки і Мадагаскару довгий
період знаходилися під колоніальною залежністю, а країни Далекого Сходу
розвивалися як вільні держави. На відміну від Заходу народи цих країн не
були схильні вірити в право як засіб забезпечення соціального порядку і
справедливості. До суду вони зверталися лише тоді, коли вичерпані були
всі інші способи вирішення конфліктних ситуацій і установлення порядку.
Чітко окреслюючи права і обов’язки, судове рішення та зв’язаний з ним
примус не знаходили підтримки і схвалення серед населення цих країн.
Людям більш до вподоби були методи переконання, техніка посередництва,
самокритична оцінка протиправної поведінки, помірність і злагода при
вирішенні конфліктів. Це підхід, який характеризує загальні риси всіх
країн Далекого Сходу. В той же час це зовсім не виключало того, що
правові системи Китаю, Японії, Монголії, Кореї, держав Індокитаю
відрізнялися одна від одної, і вплив на них Заходу не спричинив зміну
традиційних структур. Різноманітні інститути і правові структури, що
були введені Заходом, залишилися лише фасадом, за яким фактично
регламентація суспільних відносин здійснювалася за традиційними
моделями.

Таким чином, сім’я традиційного права представлена з одного боку
країнами континенту, що довгий час знаходилися на правах колоній і
залежав від метрополії, та незважаючи на це зберіг вірність традиціям і
звичаям. Інша соціальна модель традиційного права характеризується
країнами, що розвивалися як незалежні держави.

Сучасні правові системи країн Африки і Мадагаскару сприйняли багато
елементів, що характеризують традиції звичаєвого права. В той же час,
сприймаючи такі елементи, необхідно відмовлятися від самої суті
звичаєвого права, бо юридичне право відрізняється від звичаю тим, що
встановлюється державою і забезпечується державним примусом. Якщо звичай
забезпечує інтереси певної спільноти, що замикається сама в собі, то
сучасне юридичне право створюється для суспільства і має на меті

забезпечувати інтереси багатьох спільнот (общин), а тому не може бути
правом тієї чи іншої спільноти.

Юридизація звичаїв здійснювалася через створення кодексів. Після
одержання незалежності колишні французькі колонії прийняли власні
кодекси, відмовившись від колоніального законодавства (Алжир,
Кот-д’Ивуар, Мадагаскар). Значна частина законів була прийнята і в
країнах, що були колишніми колоніями Англії (Сенегал, Гана, Кенія,
Нігерія та інші). Але фактично все право, що було встановлене під час
колоніального періоду, нові керівники незалежних країн Африки і
Мадагаскару підтвердили. Ніхто не виступив з вимогою відмінити той чи
інший закон. У той же час керівники незалежних країн більше уваги почали
приділяти забезпеченню розвитку своїх країн, відродженню та зміцненню їх
традицій. Почалося реформування як публічного, так і приватного права1.
У сфері державного права і конституційного регулювання майже всі країни
Африки і Мадагаскару відмовилися від парламентської форми правління,
віддавши перевагу президентській, яка часто перероджувалася на
диктатуру, виключаючи участь народу у здійсненні влади. У сфері
приватного права чітко виражена тенденція до відродження звичаєвого
права. В той же час була загальна згода на відмову від ряду норм, які
перешкоджали розвитку країни, але такі дії часто були спрямовані на
відхід від традиційного звичаєвого права.

Таким чином, нове керівництво незалежних держав, що було виховане на
моральних цінностях традиційного права, прагнуло ствердити і зберегти ці
цінності. Було взято курс на збереження солідарності між членами
соціальної групи з тим, щоб не впасти в крайність індивідуалізму.

Деколонізація супроводжувалася деклараціями, що підкреслювали значну
користь звичаєвого права. Приймалися рішення про кодифікацію звичаїв чи
їх санкціонування шляхом компіляцій (Мадагаскар, Танганьїка, Нігер).
Велика робота з систематизації звичаєвого африканського права
проводилася школою східних і африканських дослідників Лондонського
університету. Ними було опубліковано цілий ряд праць, що описували
звичаєве право і право спадкування в Кенії, шлюбне, май-

1 Про поняття публічного і приватного права див. докладніше: Юридична
енциклопедія, 2003. – Т. 5. – С. 87,197-198.

Глава 1

Виникнення держави і права

нове і спадкове та зобов’язальне право в Малаві та шлюбно-сімей- і не
право Ботсвани. Значний вплив на традиційне право Африки і Мадагаскару
був здійснений ісламом і християнством. Християнство у цьому регіоні
було запроваджене в IV ст. 30% населення цього регіону – християни.
Ісламізація тут почалася в XI ст. Мусульман серед населення Африки 35%.
Але ні християнство, ні іслам не одержали повної перемоги над
традиційним правом, хоча мали значний вплив. Вони позбавили звичаї їх
надприродної сили і магічної основи, що відкрило шлях до їх занепаду.

Отже, нове право в країнах Африки і Мадагаскару представляло систему
норм і нормативно-правових актів, що регулювали цілу низку кримінальних,
адміністративних, торгових, морських, фінансових, поліцейських відносин,
охорони здоров’я, освіти і громадських робіт. Саме в цих галузях
традиційне право не давало ніякої бази. На місцевому рівні основна
частина суспільних відносин, особливо тих, що були пов’язані з сім’ями,
громадами, населенням селищ і сіл регулювалися звичаями традиційного
права.

Країни Далекого Сходу довгий час використовували традиційне право.
Народи цих країн, на відміну від народів Африки і Мадагаскару, не знали
колонізації. В них виникло та існує юридичне право, але його роль у
суспільстві незначна. Географія та історичний розвиток країн Далекого
Сходу спричинили значні зміни у розвитку Китаю, Японії, Монголії, Кореї,
держав Індокитаю, і вплив Заходу не змінив їх традиційних структур.
Серед джерел права цих країн, де в основу було покладено романську
систему права, був нормативно-правовий акт, судова (юридична) практика,
доктрина, правовий звичай тощо. Значна частина законодавства була
кодифікована.

Отже, в країнах Далекого Сходу, Африки і Мадагаскару використовуються
правові системи Франці, Англії і деяких інших країн Заходу. Певний вплив
на право цих країн мали християнство та іслам. У той же час названі
правові системи і джерела права, які вони використовують, не посіли
пануючого місця і не порушили традиційної сім’ї права1.

Таким чином, на сьогодні у світі існує декілька правових сімей, які
характеризуються низкою особливостей щодо ви-

1 Див. докладніше: Правовые системы стран мира; 3-е изд. – М.: Норма,
2003.

никнення юридичного Права у різних народів. До них відносять
особливості виникнення права: а) романо-германської правової сім’ї; б)
англосаксонської правової сім’ї; в) релігійних правових сімей; г)
традиційних правових сімей тощо.

§ 5. Типи держави і права

Сучасна наука розглядає два підходи до типології держави цивілізаційний
і формаційний. Термін «цивілізація» походить від латинського civilis, що
має різні й часто навіть протилежні значення, а саме — це і синонім
культури, рівня та ступеня розвитку матеріального і духовного світу,
також це й епоха занепаду культури тощо. Використовуючи різні розуміння
цивілізації (цивілізаційний підхід), можна розглядати такі типи держав:
а) східні, західні і змішані; б) стародавні, середньовічні, сучасні; в)
селянські, промислові й науково-технічні; г) доіндустріальні,
індустріальні й постіндустріальні; д) локальні, особливі, новітні тощо.

Східні типи держав — це такі, що розташовані у східній частині певного
континенту. Наприклад, до східноєвропейських держав можна віднести
Румунію, Польщу, Білорусь, Україну тощо. Можна також розрізняти країни
Близького і Далекого Сходу. Наприклад, до країн Далекого Сходу належать
Японія, Китай. До країн Близького Сходу – Ізраїль, ОАЕ, Кувейт, Катар
тощо.

Західні типи держав характеризуються тим, що розташовані в західній
частині певного континенту. Наприклад, Франція, Італія. Іспанія тощо.

Змішані типи держав – це такі, що розташовані своїми певними частинами
на сході і заході будь-якого континенту. Серед таких країн можна
виділити, наприклад, Німеччину.

Існує й інша позиція щодо розуміння східних і західних типів держав. За
умов поділу суспільства на капіталістичні і соціалістичні типи держав у
Європі до Східних держав відносили ті, що йшли шляхом будівництва
соціалізму, а до Західних – держави капіталістичної форми
господарювання.

Стародавні типи держав – це держави рабовласницького періоду розвитку
суспільства. Наприклад, держави-поліси Стародавньої Греції, Велика
Римська імперія тощо.

Глава 1

Виникнення держави і права

До держав Середньовіччя належать Європейські держави: Англія, Німеччина,
Швеція, Польща, Австрія; Євразійські держави, наприклад, Росія тощо. Це
такі держави, що розвивалися за умов феодального типу державності
(раннього феодалізму, періоду феодальної роздробленості,
станово-представницького періоду розвитку феодалізму, періоду
централізації та абсолютизму).

Сучасними державами називають такі, що розвиваються за умов нового часу.
Вони утворилися в результаті соціальних революцій на основі
капіталістичної і соціалістичної форм власності та сучасних
демократичних режимів. Наприклад, США, Японія, Англія, Франція,
Німеччина тощо.

Селянські типи держав характеризуються розвитком переважно землеробства
та сільськогосподарської продукції. Наприклад, Словаччина, Болгарія,
Молдова тощо.

Промислові типи держав характеризуються розвитком промисловості. Серед
таких можна назвати Чехію, Німеччину, Францію тощо.

Науково-технічні типи держав – це розвинуті індустріальні держави з
високоефективними науково-технічними технологіями, розвинутою
промисловістю. До таких держав можна віднести США, Німеччину, Японію,
Корею тощо.

Доіндустріальними державами називають такі, розвиток яких відбувався до
початку індустріалізації їх економіки. Серед таких держав можна назвати
країни до початку розвитку на їх території капіталістичних відносин.
Наприклад, розвиток Англії, Франції в умовах Середньовіччя.

Індустріальні типи держав — це держави в період розвитку на їх території
промисловості та імперіалістичного способу виробництва. Наприклад, це
розвинуті країни Західної Європи в середині XX ст.

Постіндустріальні типи держав — це такі сучасні країни, де існують
високопродуктивні продуктивні сили і виробничі відносини, розвинута
соціально орієнтована ринкова економіка та демократичний режим. Серед
таких країн слід назвати США, Японію, Німеччину, Францію тощо.

Локальні типи держав — це такі країни, що займають незначну територію і
характеризуються як місто-держава. Наприклад, Ватикан.

Особливі типи держав мають певні особливі риси своєї форми, функцій чи
механізму. Наприклад, за формою державного устрою особливою можна
назвати Швейцарію; за формою правління – Австралію тощо.

Новітні типи держав — це держави, що одержали свою незалежність,
наприклад, після розпаду Союзу РСР. До них слід віднести Латвію, Литву,
Естонію, Російську Федерацію, Україну тощо.

Недоліки такого підходу полягають в тому, що при цьому не виділяється
розуміння головного змісту держави, а саме те, кому належить політична
влада в державі.

Формаційний підхід заснований на сутності й соціальній приналежності
влади і тому дає більш чітке уявлення про сутність держави і
послідовність зміни історичних типів держав у процесі їх історичного
розвитку. Історичний тип держави — це сукупність найважливіших її рис
певної суспільно-економічної формації, що мають єдину соціально-класову
сутність. В умовах Союзу РСР теорія держави і права як наука
досліджувала такі типи держави і права: а) рабовласницький; б)
феодальний; в) капіталістичний; г) соціалістичний.

За сучасних умов в Україні розглядають (П. М. Рабінович) такі типи
держави: а) племінно-бюрократичний; б) рабовласницький; в) феодальний;
г) буржуазний; д) перехідний від буржуазного до
соціально-демократичного; є) соціально-демократичний.

Племінно-бюрократичний тип держав — це новоутворені держави в результаті
розпаду первісного ладу й одержання влади племінною бюрократією.
Наприклад, Німеччина періоду Середньовіччя.

Рабовласницькому типу держави і права притаманні такі характерні риси:
а) економічною основою є рабовласницький спосіб виробництва; б)
політичною основою – диктатура рабовласників; в) соціальну основу
складають основні класи рабів і рабовласників; г) не виключена наявність
й інших класів (селян, міщан, купців тощо).

Феодальний тип держави і права характеризується власними особливими
рисами, до яких відносять: а) наявність великої приватної земельної
власності феодалів; б) дрібне натуральне

Глава 1

Виникнення держави І права

господарство залежних від феодалів селян; в) диктатура класу феодалів;
в) наявність основних класів — феодалів і селян; г) наявність
партикулярного(кулачного) права.

Для капіталістичного типу державні права характерні такі основні риси:
а) капіталістична система господарства заснована на свободі приватної
власності на знаряддя і засоби виробництва; б) експлуатація найманої
робочої сили (пролетарів);

в) політичне панування класу буржуазії над найманими робіт

никами; г) наявність основного класу буржуазії і робітників;

г) наявність формальної рівності перед законом та судом; д) до

тримання буржуазної законності тощо.

Для соціалістичного типу держави і права характерні такі основні риси:
а) планова система господарства; б) спільна соціалістична власність на
засоби виробництва; в) політичне панування робітників і селян (диктатура
пролетаріату і селянства); г) соціальна структура населення включає
робітників, селян та інтелігенцію; ґ) однопартійність і диктатура
комуністичної партії; д) партійний контроль за законами і режимом
законності; є) підняття над законом ролі партійного і державного
керівництва.

Для соціально-демократичного типу держави і права характерні такі
основні риси: а) організація політичної влади більшості населення країни
на засадах плюралізму; б) забезпечення реального здійснення основних
прав людини і громадянина; в) розподіл влади та наявність правової
держави; г) верховенство права в державі; г) задоволення
загальнолюдських потреб на засадах свободи, гуманізму, справедливості;
д) комбінація приватної (колективної і індивідуальної) власності,
державної і комунальної форм власності; є) наявність різних соціальних
груп, прошарків населення та створення умов для їх солідарності й
консолідації; є) рівність усіх суб’єктів права перед законом і судом
тощо.

Таким чином, типологія держав має певне значення для вивчення сутності і
соціального призначення держави. Проте сутність держави розкривається й
у функціях, які вона здійснює в суспільстві стосовно людини.

§ 6. Роль держави і права в організації

суспільства і здійсненні політичної влади

Суспільство має давнішню історію. Саме в цьому аспекті нас цікавить
суспільство у його взаємодії з державою і правом. Нам належить зрозуміти
суспільство як систему, його структуру, місце та роль у ньому держави і
права.

Суспільство — соціальний організм, частина природи, що складається з
людей, які постійно працюють над удосконаленням знарядь і засобів
виробництва.

Природа — це те, що фізично оточує людське суспільство, це – географічне
середовище. Вплив географічного середовища завжди опосередковується
суспільними умовами і, насамперед, рівнем розвитку виробництва.

Вплив людини на природу залежить від рівня розвитку виробничих сил, від
характеру суспільного ладу, від рівня розвитку суспільства і самої
людини.

Організація суспільства і здійснення політичної влади державою залежить
і від того, який зміст вкладається у визначення суспільства. Тут є дві
позиції’ широка і вузька.

У широкому розумінні суспільство — це частина матеріального світу, що
відокремилася від природи і є формою життєдіяльності людей, яка
історично розвивається. У вузькому розумінні суспільство — це певний
етап історії людства, внут-ривньоформаційні чи міжформаційні ступені
історичного роз-югпгу або індивідуальне, окреме суспільство.

Прикладами такого розуміння суспільства можуть бути:
суспільно-економічна формація; ранньофеодальне суспільство, феодальне
суспільство, докапіталистичне суспільство тощо; французьке, радянське,
американське суспільство тощо.

Існують різні думки щодо розвитку суспільства. Одна з них та, що
суспільство розвивається в межах конкретної суспільно-економічної
формації.

Суспільно-економічна формація — це певний тип суспільства, цілісна
соціальна система, що функціонує та розвивається за своїми специфічними
законами на основі конкретного способу виробництва.

Глава 1

Виникнення держави І права

У філософії XVII—XIX ст розглядалось і договірне суспільство. Критикуючи
його, Гегель висунув концепцію громадянського суспільства.

Держава, здійснюючи політичну владу в громадянському суспільстві:

підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспіль

ству;

забезпечує однакові можливості для всіх людей у всіх сфе

рах їхньої життєдіяльності на засадах соціальної справедливості

й милосердя;

не втручається в особисте життя людини;

регулює суспільні відносини в межах чинної конституції,

законів та інших нормативно-правових актів (чи інших джерел

права).

З появою держави і права в суспільстві виникають нові види суспільних
відносин: політичні та правові. Це спричинило до виникнення політичної
та правової систем.

Політична система в теорії держави і права визначається по-різному.
Різні позиції з цього питання можна звести до двох: широкого та вузького
розуміння цього суспільного явища.

Вузьке розуміння політичної системи зводиться до сукупності державних
організацій, громадських об’єднань і трудових колективів, що здійснюють
функції з реалізації політичної влади.

Політична система в широкому розумінні — це найбільша сукупність
матеріальних і нематеріальних компонентів, зв’язаних політичними
відносинами під час здійснення політичної влади.

До матеріальних компонентів як ознак політичної системи відносять: а)
політичну організацію суспільства чи суб’єктів політики; б) політичні
норми; в) політичні відносини; г) політичні функції; ґ) політичний
режим; д) політичний процес та ін.

До нематеріальних компонентів відносять: а) політичні погляди; б)
політичну свідомість; в) політичну культуру.

Політика — це частина життєдіяльності людей, пов’язана з головними для
життя і діяльності особи, держави та суспільства інтересами, в основі
яких лежать потреби народів, націй, соціальних груп, держави та інших
соціальних суб’єктів. Відомо,

що чистої політики, не зв’язаної з іншими сферами життєдіяльності
людей, не буває. У широкому розумінні політика охоплює економіку, власне
політику, соціальну, духовну та інші сфери життєдіяльності особи. З
розвитком суспільства в межах суспільно-економічної формації
відбувається і розвиток політики, оформлення її в цілісну політичну
систему. В теорії права політика як багатогранне явище визначається
по-різному: як спосіб практичної діяльності партій, класів, держав і
засоби, з допомогою яких захищаються інтереси цих суб’єктів; як
особливий вид діяльності людей, пов’язаний з організацією всього процесу
соціального життя; як платформа вибору цілей, стратегії й тактики, що
ведуть до здійснення цих цілей; як сфера взаємовідносин народів,
національностей, партій, інших об’єднань громадян, держав та інших
суспільностей; як свідома і цілеспрямована діяльність політичних
суб’єктів, що зачіпає відносини між державами та народами.

Роль держави в організації суспільства і здійсненні політичної влади
зумовлена тим, що вона є центром, ядром політичної системи. Тому тільки
держава володіє суверенною владою, що є верховною, самостійною, повною,
єдиною і неподільною в межах її території, а також незалежною і
рівноправною у зовнішніх відносинах; виступає офіційним представником
усього населеная країни чи більшості його; уособлює суверенітет народу й
нації, а також здатна реалізувати права народу на самовизна-чешах, має
спеціальний апарат управління і примусу, з
допомо-юютвшоеврашашаазабезпечити реалізацію своїх функцій, охо-ращ/мрт
людини і громадянина, задовольнити загальносоціальні й загальнолюдські
потреби; з метою реалізації управління суспільством видає
загальнообов’язкові для всіх правила поведінки у вигляді юридичних норм,
а також індивідуально-правові приписи, необхідні для регулювання прав і
обов’язків конкретних осіб стосовно конкретних життєвих ситуацій

Отже, політика держави охоплює всі сфери життєдіяльності сустльства. В
її основі лежать потреби народу, нації, соціальних верств і груп, особи
й держави, інших соціальних суб’єктів.

Важлива роль в організації суспільства і здійсненні політичної влади
належить і праву.

Глава 1

Шттткнення держави і права

Право, як і держава, — це надбудова над економічним базисом суспільства,
що є складником правової системи суспільства1.

Можна розглядати співвідношення економіки, політики та права в
суспільстві у співвідношенні з економікою. По-перше, виробничі відносини
в економіці об’єктивно визначають, яким має бути право, а по-друге,
економіка визначає право не безпосередньо, а через інші
соціально-економічні явища: соціальну структуру суспільства (класи,
прошарки, групи), економіку, політику, єдність економічних та правових
ідей, адекватність економічних та юридичних законів тощо.

По-третє, право, своєю чергою, впливає також на економіку Такий вплив
відбувається як безпосередньо, так і через різні економічні важелі.
Держава як власник засобів виробництва та іншого майна володіє,
користується і розпоряджається своїм майном. Держава також визначає
суб’єктів і розміри податків, розподіляє бюджет, мінімальну заробітну
плату і пенсії, нормує працю, правила технічної, екологічної безпеки
праці та виробництва, санітарії тощо. Усі ці та інші відносини держава
регулює з допомогою права2.

Право співвідноситься і з політикою, а саме:

а) право залежить від політики і, насамперед, від керівної ча

стини суспільства, що має державну владу;

б) право є формою вияву політики вказаної частини сус

пільства;

в) у праві відображається тільки та політика керівної части

ни суспільства, до якої вона прагне, якій може надати загально

обов’язковості з допомогою держави та інших суб’єктів полі

тичної системи суспільства;

г) право є концентрованим виразом політики тієї частини

суспільства, що здійснює керівництво;

1 Правова система являє собою певну єдність відповідних компонентів

(частин), які об’єднані між собою і становлять відносно стабільну органі

зацію. Компонентами правової системи є право як сукупність норм; зако

нодавство як форма виразу цих норм; правові принципи; правові установи;

судова та інша юридична практика; права, свободи і обов’язки громадяни

на, сформовані у суспільстві правовідносини тощо (більш докладно див.

Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми історії. – К., 2002. – С. 7-49).

2 Докладніше див : Основи економічної теорії / За ред. О. Мамалуя.

К., 2003. – С 424 – 444

г) політика у праві формується у вигляді конкретних прав та обов’язків
людини і громадянина;

політика, зі свого боку, залежить від права, оскільки право с засобом
декларування, здійснення і гарантування політики, а також пропаганди
окремих політичних програм чи їхніх положень.

Роль права у громадянському суспільстві та здійсненні політичної влади
залежить від взаємозв’язку держави і права. Як уже зазначалося, право
(як юридичне явище) і держава (як політична організація влади) виникають
одночасно і тісно взаємозв’язані.

Право залежить від держави, оскільки:

а) виникає як інституйована система джерел, що встанов

люються чи санкціонуються державними органами і службо

вими особами, а це означає, що юридичне право походить від

держави;

б) є більш-менш сталим і недоторканним завдяки державі,

в) завдяки державі та її органам впроваджується в життя;

г) його авторитетність і престиж залежать від держави;

г) сутність права відображає соціальну сутність і призначен-ня державної
організації.

Але необхідно пам’ятати, що право має відносну самостійність і впливає
на державу (її органи), а отже, і держава залежить від права.

Право як явище цивілізації та культури:

а) обмежує в демократичному суспільстві державну владу;

б) упорядковує державну владу через процесуальну і проце

дурну форми;

в) дозволяє (або забороняє) державним органам відповідні дії;

г) організовує будову, структуру, вдосконалення й розвиток

державних органів, визначає їхнє функціонування;

г) надає державним органам престижу й авторитету.

У реалізації своїх функцій держава використовує правові та

неправові форми й методи. ? ;???

Отже, як держава, так і право відіграють значну роль в організації
суспільства і здійсненні політичної влади.

Глава 1

Виникнення держави і права

Висновки

Держава і право в суспільстві існували не завжди. Основною

причиною виникнення держави і права були розпад первісного

ладу, потреба у здійсненні управління людьми у нових умовах, по

ява соціально неоднорідного, класового суспільства, суперечнос

тей між класами, що не могли бути подолані суспільною владою

первісного ладу.

Держава і право відрізняються низкою ознак від суспільної

влади, звичаїв, традицій і моралі первісного суспільства.

У демократичному суспільстві формуються правова держава

і правова система, що захищають інтереси всіх верств населення.

Запитання та завдання

для самостійної перевірки знань1

* 1. Заповніть таблицю:

№п/п Назвіть основні причини виникнення держави Коротко охарактеризуйте
зміст цих причин

а) теологічна 1. Шан Ян, Дюрінг, К. Каутський;

б) патріархальна 2. Аврелій Августін, Фома Аквінський;

в) договірна 3. К. Маркс, Ф. Енгельс;

г) органічна 4. Л. Петражицький;

г) насильства 5. Г. Спенсер;

д) психологічна 6. Арістотель;

є) класова 7. Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, Т. Гоббс.

* *5. Порівняйте примус як один із засобів впливу, який застосо

вується органами держави, із примусом, який застосовувався в пер

вісному суспільстві.

?*6. У чому полягала особливість гарантій дотримання соціальних норм
первісного суспільства?

Який із способів виникнення права є домінуючим у суспільстві

і чому?

Яка форма права є найдавнішою і як вона виникла?

**9. Порівняйте особливості формування державно-правових інститутів у
різних народів (наприклад, у народів Стародавнього Сходу та в Афінах).
Визначте причини цих особливостей.

* 10. Доведіть, що саме держава є центральним елементом полі-

шшчної системи суспільства.

41. У чому полягає залежність права від держави і держави від

*2. Визначте ознаки, за якими державна влада відрізняється від
публічної влади у первісному суспільстві, заповнивши наступну таблицю:

12. Визначте роль держави і права в організації суспільства г хзшснент
політичної влади.

№п/п Ознаки державної влади Ознаки публічної влади у первісному
суспільстві

*3. Яка із теорій походження держави, на Вашу думку, має більш доказові
аргументи на відміну від інших. Перерахуйте ці аргументи, спробуйте
вибудувати логічну структуру теорії походження держави за такими
ознаками: а) причини перетворень у первісному суспільстві; б) рушійні
сили цих перетворень; в) наслідки даних перетворень.

4. Співставте прізвища вчених, філософів, політиків і створені ними
теорії походження держави:

1 Тут і далі запитання і завдання для перевірки знань достатнього та
високого рівня позначені, відповідно, однією або двома «зірочками»

Основи теорії держави

ГЛАВА 2

Основи теорії держави

Сутність держави в її інституціональному, субстанціональному,
атрибутивному та міжнародному значеннях; характерні ознаки держави;
розуміння держави філософами і вченими нарізних етапах її розвитку;
місце і роль апарату держави в її механізмі; функції держави; форма
держави; форми правління, форми державного устрою і форми
державно-правового режиму; держави на території сучасної України, їх
значення для сучасної української держави; співвідношення держави та
особи; форми взаємодії держави та об’єднань громадян; основні теорії
сутності та соціального призначення держави у суспільстві

§ 1. Поняття держави та її ознаки

Нині в Україні неухильно розбудовується нова державність. Долаються
психологічні комплекси і стереотипи тоталітарного минулого, формується
новий погляд на роль і сутність держави.

Основою будь-якого суспільного розвитку є спосіб виробництва
матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні,
моральні та інші процеси життя в суспільстві.

Економічна структура суспільства є його реальним економічним базисом, а
політичні, ідеологічні та юридичні явища — надбудовою. До політичної
надбудови належить і держава.

Держава найчастіше прямує за рухом виробництва, за розвитком економіки.
Вона визначає форму власності (державну, колективну та індивідуальну:
особисту і приватну), регулює розподіл матеріальних благ, охороняє та
захищає існуючий правопорядок.

Проте держава не завжди автоматично йде за економікою. Вона може активно
протидіяти економічному базису. Значною мірою це залежить від впливу на
державу різних чинників, що

характеризуються співвідношенням різних соціальних прошарків,
суспільної свідомості мас, діяльності політичних партій, інших
громадських формувань і рухів, національних традицій, рівня
загальнолюдської та правової культури, активності трудових колективів
тощо. Тож, держава може як випереджати економічний розвиток, так і
відставати від нього.

Термін «держава» в юридичній та іншій науковій літературі тл умачать
по-різному. Його розглядають у субстанціональному, атрибутивному,
інституційному та міжнародному значеннях.

У субстанціональному значенні держава — це організоване в певні
корпорації населення, що функціонує у просторі й часі.

В атрибутивному значенні — це устрій певних суспільних відносин,
офіційний устрій певного суспільства, його оформлення.

В інституційному значенні — це апарат публічної влади, державно-правові
органи, що здійснюють державну владу.

У міжнародному значенні державу розглядають як суб’єкт міжнародних
відносин, як єдність території, населення і суспільної влади.

Отже, держава — це суверенна політико-територіальна організація влади
певноїчастини населення в соціально неоднорід-тму а^спічьстві, що має
спеціальний апарат управління і примусу, здатна з допомогою права робити
свої веління загально-ховими для населення всієї країни, а також
здійснювати > та управління загальносуспільними справами.

До олиничгк ознак держави відносять:

б) територіальне розселення населення країни;

в) наявність апарату управління та примусу;

г) здатність видавати загальнообов’язкові правила поведінки;

г) здатність збирати податки, робити позики і давати кре

дити;

д) спроможність виражати й захищати інтереси певної час

тини населення.

Суверенітет держави — це верховність, самостійність, повнота, єдність і
неподільність влади у державі у межах її території, а також незалежність
і рівноправність країни в зовнішніх відносинах.

Глава 2

Основи теорії держави

Населення в державі розселене по всій її території, яка поділяється на
адміністративно-територіальні чи політико-територіальні одиниці.
Політична влада держави, її суверенітет поширюються на всіх людей, що
живуть на її території.

Держава має спеціальний аппарат — систему законодавчих, виконавчих,
судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні
засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція
(міліція), виправні установи, служби національної безпеки, підприємства,
установи та інші організації (державної форми власності).

Держава встановлює загальнообов’язкові для всього населення правила
поведінки і закріплює їх у нормах права.

Держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій
державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних
послуг.

У соціально неоднорідному суспільстві влада виражає та захищає інтереси
певної частини населення, носії влади організаційно відокремлені від
громадянського суспільства.

Значення знань щодо різноманітного розуміння поняття, походження і
сутності держави в історії державно-правової думки зумовлюються тим, що
вони повинні бути неодмінною складовою світогляду студентів. Адже
сьогодні у світі не існує жодного суспільства, в якому не було б держави
і права1.

Розуміння держави в історії державно-правової думки можна пов’язувати з
поглядами софістів, Сократа, Платона, Арісто-теля, Ціцерона, Гроція,
Канта, Гегеля та інших філософів.

Розрізняють два покоління софістів у Стародавній Греції: старші
(Протагор, Горгій, Гіппій та ін.) і молодші (Фрасимах, Калікл, Лікофрон
та ін.).

Наприклад, Протагор вважав, що демократичний устрій суспільства є
правомірним і справедливим, визнавав принцип рівності всіх людей.
Закликав усіх державних діячів бути справедливими, розсудливими та
благочестивими.

Фрасимах першим сформулював три дуже важливих висновки: про роль насилля
в діяльності держави; стосовно автори-

тарного характеру політики і законів; щодо того, що у сфері моралі
панують уявлення тих, у кого сила і державна влада.

Сократ був принциповим критиком софістів. Він відкидав суб’єктивізм
софістів, їхню апеляцію до звільненої від моральних засад сили;
умотивовував об’єктивний характер моральних оцінок природи, держави і
права; розрізняв природне і позитивне право, обстоював законність;
обґрунтовував тезу, що керувати суспільством повинні професіонали;
критикував тиранію; намагався сформулювати моральні засади сутності
держави.

Платон, Арістотель і Ціцерон обстоювали правову державність1.

Для періоду буржуазної науки про державу і право характерні думки й
погляди на державу голландського правознавця Гуго Гроція, який розглядав
співвідношення війни і права, виступав проти права сили; обґрунтовував
патріархальну теорію виникнення держави (батьки сімейств об’єднуються в
єдиний народ); розглядав державу як досконалий союз вільних людей, які
уклали угоду заради додержання права та загальної користі; вперше з
прогресивних позицій розробив положення про міжнародне спілкування;
запропонував два основних напрями пізнання державності:
розумово-споглядальний і досвідний.

Подальші погляди на державу розвивались у працях Ш. Л. Мон-тесх”і. Ж.-Ж.
Руссо, Дж. Локка, О. М. Радищева, Б. Констана, 1Ьентаматъ ін.

Представником буржуазного лібералізму в поглядах на держав* 6r»/. Kmam.
Його вчення зводиться до таких постулатів:

– дияина ас абсолютна цінність;

— право має гарантувати соціальний простір моралі, бути

загальнообов’язковим і забезпеченим силою держави.

Походження держави філософ виводив із суспільного договору. Він
розрізняв три гілки влади (законодавчу, виконавчу, судову) і три форми
правління (автократію або абсолютизм, аристократію, демократію);
виступав проти повстання й застосування сили, обґрунтовував пасивний
опір владі через вимоги реформ; засуджував загарбницькі війни і закликав
до вічного миру.

1 Докладніше про сутність та ознаки держави див.: Теорія держави і права
/ Колодій А. М., Лисенков С. Л. та ін. – К., 2003. – С 22-29.

1 Див. докладніше: Шульжепко Ф. П. Історія політичних і правових вчень:
Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — С. 14—15.

Глава 2

Основи теорії держави

Німецький мислитель-діалектик Г. В. Ф. Гегель розрізняв громадянське
суспільство і правову державу (причому перше передбачає наявність
другої); державу бачив як конституційну монархію з принципом поділу
влади; вважав, що держава повинна мати ідеальний суверенітет.

Отже, державу розглядають під різним кутом зору. Як офіційний
представник суспільства держава повинна робити все від неї залежне для
поліпшення життя людей.

§ 2. Апарат держави як система

державних органів. Місце апарату в механізмі держави

Для здійснення своїх завдань і функцій кожна держава створює
різноманітні органи й організації. Система всіх державних органів і
організацій, що беруть участь у здійсненні завдань і функцій держави,
називається її механізмом. Серед названих є державні органи, що наділені
державно-владними повноваженнями. Такі органи й називають апаратом
держави. Звідси механізм держави криє в собі:

а) державні підприємства;

б) державні установи;

в) апарат держави;

г) інші державні організації.

Державні підприємства — це державні структури, які безпосередньо
реалізують функції та завдання держави у сфері матеріального
виробництва. Сюди слід віднести державні підприємства з виробництва
товарів, надання послуг, торгівлі, громадського харчування тощо.

Державні установи — це вид державних організацій, на які покладено
завдання з реалізації функцій держави у сфері нематеріального
виробництва. До них слід віднести установи у сфері фінансів, культури,
охорони здоров’я, освіти, виховання тощо. Це, наприклад, державні
дошкільні дитячі установи, школи, училища, середні та вищі навчальні
заклади, система лікарень, санаторіїв та інших установ охорони здоров’я.

До інших державних організацій, наприклад, відносять державні будівельні
організації або армію, міліцію тощо.

Апарат держави являє собою систему всіх державних органів, які
здійснюють завдання та виконують певні функції держави.

Основними принципами діяльності державного апарату України є:
демократизм; національна рівноправність; законність; суверенність; поділ
влади; соціальна справедливість; гуманізм і милосердя; поєднання
переконання і примусу; гласність, відкритість і врахування громадської
думки.

Принцип демократизму в Україні характеризується тим, що державний апарат
формується з волі більшості населення, виражає та виконує волю
громадянського суспільства.

Як корінна національна група, так і решта груп, що проживають на
території України, є рівноправними. Держава гарантує всім здійснення,
охорону, захист і відтворення політичних, економічних, громадських,
соціальних і культурних прав. _

Державний апарат утворюється й діє на підставі законів. Його діяльність
спрямовується на виконання законів у порядку, передбаченому чинним
законодавством. Державний апарат уособлює єдність державної влади на
засадах самостійності та незалежності; він є виразником суверенітету
народу.

Принцип соціальної справедливості державного апарату оз-шачає. що його
завданням є забезпечення соціальної злагоди, консенсусу між різними
частинами суспільства, балансу різноманітних інтересів усіх соціальних
прошарків, груп та ївших верств населення.

иш принципом державного апарату України є по-і виховання і примусу.
Примус до осіб застосо-и вичерпано всі методи переконання, але особа ве
підкорилася загальнодержавним інтересам та інтересам громадянського
суспільства.

Свої функції державний апарат виконує відкрито, співпрацює з різними
громадськими об’єднаннями й рухами, вивчає громадську думку та враховує
її в організації і здійсненні покладених на нього завдань.

Отже, державний апарат (обраний чи призначений) є системою державних
органів, що здійснюють свої функції, реалізуючи волю громадянського
суспільства, всього українського народу.

Первинною «клітинкою» державного апарату є орган держави. Це окремий
службовець чи структурно оформлений колек-

Глава 2

Основи теорії держави

тив державних службовців, наділений владними повноваженнями,
відповідними матеріально-технічними засобами, утворений на законних
підставах для виконання конкретних завдань і функцій держави.

Один службовець як орган держави – це, скажімо, Президент України, що є
главою держави і виступає від її імені. Структурно оформлений колектив
службовців має керівників і виконавців. Керівник виступає від імені
певного органу. Кожний орган наділяється на підставі закону владними
повноваженнями, які полягають у тому, що орган держави спроможний
встановлювати формально обов’язкові правила поведінки (як нормативні,
так і індивідуальні) й домагатися їх здійснення. Прикладом державного
органу як колективу службовців можуть бути міністерство, державний
комітет, державна адміністрація тощо.

В юридичній літературі розглядають різні підстави класифікації державних
органів:

а) за місцем у системі державного апарату — первинні (створю

ються через вибори всім населенням або його частиною), вторинні

(створюються первинними, походять від них і підзвітні їм);

б) за змістом або напрямами державної діяльності — органи

державної влади, глава держави, органи державного управління

чи розпорядчо-виконавчі органи, судові органи, контрольно-

наглядові органи;

в) за способом утворення — виборні, призначувані, ті, що

можуть успадковуватися;

г) за часом функціонування — постійні, тимчасові;

ґ) за складом — одноособові, колегіальні;

д) за територією, на яку поширюються їхні повноваження —

загальні, або центральні; місцеві, або локальні.

Удосконалення органів державної влади реалізується в Україні на основі
Конституції.

До системи державних органів України належать: законодавчий орган —
Верховна Рада України; глава держави — Президент України; виконавчі
органи, що поділяються на вищі (Кабінет Міністрів України, Рада
міністрів Автономної Республіки Крим), центральні (міністерства,
державні комітети; інші органи центральної виконавчої влади зі
спеціальним статусом); місцеві (обласні та районні, міст Києва і
Севастополя, районів у містах Києві й Севастополі державні адміністрації
на чолі з го-

ловами цих адміністрацій та їхні відділи й управління, а також
адміністрації державних підприємств і установ).

Органи місцевого самоврядування, що репрезентують спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ і міст, тобто обласні та районні ради,
а також органи місцевого самоврядування: міські, сільські, селищні ради
та їхні виконавчі органи є самостійною системою об’єднань громадян у
громадянському суспільстві. Органи місцевого самоврядування не належать
до апарату держави. Держава визнає і гарантує місцеве самоврядування.

Система судових органів охоплює: Конституційний Суд України; загальні
(місцеві, апеляційні, касаційні, вищі) суди та Верховний Суд України.
Місцеві суди включають районні, міські (міст обласного підпорядкування),
районні у місті, господарські, гарнізонні суди. До системи апеляційних
судів закон відносить Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні
суди, суди міст Києва і Севастополя. Спеціальними (касаційними) судами в
Україні є вищі суди (господарський, адміністративний). Очолює всю
систему судів загальної юрисдикції в Україні Верховний Суд України.

У самостійну систему органів держави виокремлюються кон-ірошмочі та
наглядові органи України. До наглядових органів належать: Генеральний
прокурор України і підпорядковані йому прокурори до контролюючих –
податкові адміністрації, санітарні, , контрольно-ревізійні та інші
державні інспекції, Служба України, прикордонна та митна служба тощо. і,
штарлт держави посідає головне місце в системі механізму, оскільки
здійснює державну і управління в державі та суспільстві.

§ 3. Характеристика внутрішніх і зовнішніх напрямів діяльності (функцій)
держави

«Функція» в перекладі з латини означає: виконання, звершення. У широкому
розумінні — це обов’язок, роль, що її виконує відповідний інститут, чи
процес стосовно цілого, характеристика напряму чи аспекту діяльності
тощо. Держава на різних етапах

Глава 2

Основи теорії держави

свого розвитку виконує певні завдання, здійснює різноманітні обов’язки.
Таке виконання завдань і обов’язків відображує сутність і соціальне
призначення держави, а також її зміст.

Діяльність держави характеризується певними напрямами в економічній,
політичній, екологічній, ідеологічній, гуманітарній та інших сферах
суспільного розвитку. Це, врешті-решт, має привести до досягнення певної
мети, що її ставить держава на коротку чи тривалу перспективу.

Звідси випливає, що до основних ознак, які характеризують функції
держави, слід віднести такі, що безпосередньо відображають чи
конкретизують сутність держави; через які реалізуються основні завдання
держави; здійснення яких веде до досягнення державою поставленої мети на
певному історичному відрізку часу; що їх слід розглядати як напрями та
аспекти діяльності держави.

Отже, функції держави — це основні напрями її діяльності, в яких
відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, виявляються її
сутність, зміст і соціальне призначення в соціально неоднорідному
суспільстві.

Поряд з функціями держави деякі автори виокремлюють і функції державних
органів та їхніх посадових осіб. Розрізняють функції законодавчих,
виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів держави.

Реалізуючи державні функції, державні організації повинні:

а) зважати на об’єктивні закони розвитку суспільства й ке

руватися цими законами у повсякденній діяльності;

б) стимулювати соціальну активність людини і громадяни

на, звертати увагу на виробничо-економічне і соціально-куль

турне самовизначення особистості;

в) брати до уваги інтереси й потреби різних соціальних

спільнот, груп та об’єднань людей, конкретних особистостей,

визнавати їхню реальність і сприяти здійсненню;

г) підпорядковувати всю свою діяльність служінню грома

дянському суспільству, не втручатись у приватні справи люди

ни і суспільства, якщо це не виходить за межі конституційного

регулювання суспільних відносин.

Так, у Конституції України записано: «Кожна людина має право на вільний
розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і
свободи інших людей, та має обов’язки

перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток
її особистості» (ст. 23).

Державні функції та функції державних органів слід відрізняти від форм і
методів їх здійснення. Такими формами є законодавство, управління,
правосуддя, контроль і нагляд, правоохоронна та правореалізаційна
діяльність. До методів здійснення державних функцій у найзагальнішому
вигляді відносять переконання, заохочення і примус. Кожна державна
функція та функція державних органів може здійснюватись у різних формах
і різними методами.

Для характеристики напрямів діяльності держави та ЇЇ органів у
громадянському суспільстві дуже важливе місце виводиться питанню
відповідних меж державного втручання у діяльність суб’єктів
громадянського суспільства. Обмеження діяльності держави та її органів у
громадянському суспільстві повинно враховувати два критерії:

можливості державного управління небезмежні, а надмірне

перевантаження держави невиправдано великою кількістю зав-

ZXHb веде до зниження ефективності їх виконання;

превалювання державного управління «пригноблює»

самоуправління і самоврядну діяльність суб’єктів громадянсь-

сусшльства і є неприпустимим у демократичній правовій

Одним із напрямів вирішення цієї проблеми на користь гро-

игаського суспільства є розширення місцевого самоврядуван-г. 140
Конституції України записано: «Місцеве самовря-алйснюеться
територіальною громадою в порядку, ілеяомт законом, як безпосередньо,
так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські
ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції
міських рад».

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997
р. визначає місцеве самоврядування як гарантоване державою право та
реальну здатність територіальної громади жителів села чи добровільного
об’єднання в сільську гро-

Глава 2

Основи теорії держави

маду жителів кількох сіл, селища, міста самостійно або під
відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування
вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів
України.

Отже, сучасне законодавство України розширює можливості самоврядної
діяльності громадян, що дає змогу поєднувати реалізацію державних
функцій як державними організаціями, так і самоврядними структурами на
місцях.

Існують певні підстави для класифікації функцій держави на види:

групування державних функцій за соціальним значенням

діяльності держави здійснюється з огляду на основні та

неосновні функції.

залежно від територіальної спрямованості розрізняють

внутрішні та зовнішні функції.

за часом здійснення функції бувають постійні та тимчасові.

за сферами суспільного життя їх поділяють на гуманітарні,

економічні, політичні тощо.

Основні функції— це найзагальніші та найважливіші комплексні напрями
діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що
стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять
функції: оборони, підтримання зовнішніх відносин, охоронну,
організаційну, інформаційну, економічну, екологічну, соціальну,
культурно-виховну тощо.

Неосновні функції — це напрями діяльності держави із здійснення
конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них
належать: управління персоналом; матеріально-технічне забезпечення та
управління майном; забезпечення реалізації бюджетної справи та
бухгалтерського обліку; правосуддя і юридичні функції; пошук, збирання і
поширення необхідної для управління інтелектуальної інформації тощо.

Внутрішні функції — це такі напрями діяльності держави, в яких
конкретизується внутрішня політика щодо економічних, ідеологічних,
екологічних, культурних та інших аспектів життя громадянського
суспільства. До внутрішніх відносять функції: економічну,
культурно-виховну, охорони та захисту всіх форм власності, соціального
обслуговування населення, екологічну, охорони правопорядку, прав і
свобод людини і громадянина тощо.

Зовнішні функції — це основні напрями діяльності держави за її межами у
взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими
організаціями і світовим товариством у цілому Зовнішніми функціями є:
організація співробітництва з іншими суб’єктами міжнародних відносин,
захист державного суверенітету, підтримка миру в регіоні та боротьба за
мирне співіснування держав різної орієнтації.

Постійні функції — це напрями діяльності держави, що иійснюються на всіх
етапах її розвитку.

Тимчасові функції — це напрями діяльності держави, що

мовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства.

Гуманітарні функції — це напрями діяльності держави та її органів із
забезпечення кожній людині належних умов життя.

Економічні функції — це напрями діяльності держави (її органів) на
перехід від планової до ринкової економіки й подальший розвиток
виробничих сил і виробничих відносин на основних засадах ринку,
добросовісної конкуренції, обмеження монополії.

Політичні функції — це напрями діяльності держави (органів держави) зі
створення умов для формування й функціонування лишайної влади на засадах
демократії.

Держави соціально-демократичної орієнтації мають відповідні внутрішні
напрями (функції) своєї діяльності.

У гуманітарній сфері це: забезпечення прав людини і грома-жшатл, охорона
навколишнього природного середовища; забез-агчеявя охорони здоров’я,
матеріальне та інше соціальне забез-япевавш нормальних уыов існування
людини; організація освіти, виховання, розвиток мистецтва та культури
тощо.

В економічній сфері такими функціями є: господарсько-стимуляційна
(виробнича); господарсько-організаторська (програмування та організація
виробничої діяльності); науково-організаторська (організація та
стимулювання наукових досліджень у господарській сфері);
економічно-регулювальна (регулювання та охорона праці, забезпечення
мінімального рівня споживання), економічно-фінансова тощо.

У політичній сфері до таких функцій належать: забезпечення (створення і
збереження умов) національної самобутності всіх корінних народів і
національних меншин; організаційна

Глава2

Основи теорії держави

(створення умов для реалізації народом своєї влади), охоронна (охорона
конституційного ладу, правопорядку і дисципліни, всіх форм власності,
прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина) та деякі інші.

Зовнішні функції держави досліджуються:

у гуманітарній сфері – міжнародне забезпечення прав люди

ни і громадянина; допомога народам інших країн у разі стихійного

лиха та інших кризових ситуацій; забезпечення чистоти, ефектив

ного використання та відтворення земного природного середови

ща, що оточує людину; міжнародне культурно-виховне співробіт

ництво між країнами; участь у забезпеченні розробок та безпосе

редній охороні здоров’я людей у всьому світі тощо;

в економічній сфері — участь у створенні на основі між

народної кооперації та інтеграції виробництва і праці світової

економічної системи; вирішення глобальних господарських про

блем і наукове їх обгрунтування (енергетика, космос, освоєння

полюсів, Світового океану) тощо;

у політичній сфері – розвиток міждержавних договірних

відносин; забезпечення суверенітету й обороноздатності краї

ни; участь у ненасильницькому забезпеченні миру в усьому світі;

участь у боротьбі з міжнародними правопорушеннями та осо

бами, винними в їх вчиненні; поступова консолідація здорових

сил світу на забезпечення подальшого вирішення глобальних

проблем всесвітнього значення.

Отже, групування державних функцій залежить від багатьох підстав (ознак)
іможе здійснюватися за різними напрямами державної діяльності.

Форми здійснення функцій держави — це спеціальні аспекти її діяльності,
з допомогою яких реалізуються державні функції. За правовими наслідками
названі форми поділяються на правові та неправові (організаційні).

Правові форми — це такі види здійснення функцій держави, які тягнуть за
собою правові наслідки. Існують різні види правових форм здійснення
функцій держави: правотворча, управлінська (виконавчо-розпорядча),
правоохоронна, правозастосовна тощо.

Правотворча форма відображається в діяльності держави з підготовки та
прийняття нормативно-правових актів та інших джерел права.

Управлінська форма характеризується діяльністю держави та її органів з
оперативного застосування, виконання, використання й дотримання правових
норм у процесі організації здійснення державних функцій.

Правоохоронна форма виявляється в організації охорони правових норм від
правопорушень, у контролі й нагляді за здійсненням законності,
дисципліни та правопорядку.

Правозастосовна форма — це застосування правових норм і винесення
обов’язкових для виконання індивідуально-правових рішень.

Організаційні форми здійснення функцій держави — це специфічні види
фактичної діяльності, які не тягнуть за собою правових наслідків.

Розрізняють регламентуючу, економічну, контрольну, виховну та інші види
організаційних форм.

Організаційно-регламентуюча форма — це добір, розстанов-лення. виховання
та визначення ефективності діяльності кадрів у сфері здійснення
державних функцій.

Організаційно-економічна форма — це організація матеріально-технічного
забезпечення здійснення державних функцій.

Організаційно-контрольна форма — це організація недержавного контролю у
сфері здійснення державних функцій.

Організаційно-виховна форма — це організація виховання, пропаганди,
агітації, інформації та іншого забезпечення виховного впливу на
населення у сфері здійснення державних

Мпшоды здійснення функцій держави — це засоби і способи, з допомогою
яких здійснюються спеціальні види діяльності держави з реалізації її
функцій.

Держава здійснює правотворчу, управлінську, виконавчо-розпорядчу,
правоохоронну та організаційну діяльність.

Методами правотворчої діяльності держави є засоби і способи
підготовлення, прийняття і оприлюднення законів та інших
нормативно-правових актів, що забезпечують здійснення державних функцій.

Управлінськими методами є засоби і способи здійснення
виконавчо-розпорядчої діяльності у сфері реалізації функцій держави.

Глава 2

Основи теорії держави

Правоохоронними методами є засоби і способи правоохоронної діяльності
відповідних державних органів.

Організаційними методами є засоби і способи здійснення організаційного
виду діяльності із забезпечення реалізації державних функцій.

До них відносять: програмування, прогнозування, дослідження, здійснення
оперативного аналізу тощо.

Отже, функції держави та методи їх здійснення характеризують сутність,
соціальне призначення і роль держави в суспільстві. У соціальних
демократичних і правових державах вони уособлюють загальнолюдські та
гуманістичні форми.

§ 4. Поняття форми держави

Організація державної влади великою мірою залежить від форми держави.
Розрізняють форму правління, форму державного устрою, форму
державно-правового режиму.

Форма правління — це організація верховної державної влади, порядок її
утворення та діяльності, компетенція і взаємозв’язок її органів, а також
взаємовідносини з населенням країни.

Відомі дві форми правління: монархія і республіка.

Монархія — це така форма правління, за якої верховну владу в державі
повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої
династії (фараон, король, шах, цар, імператор та ін.). Монархія буває
абсолютною та обмеженою. Абсолютна монархія — це форма правління, за
якої верховна влада зосереджена в руках одноособового глави держави
(монарха). Ознаками абсолютної монархії є: а) вся влада (законодавча,
виконавча і судова) належить монарху; б) в державі, як правило, відсутні
органи політичної влади, які б формально були незалежні від влади
монарха; в) представницькі органи, якщо вони існують, мають
консультативний характер; г) залежно від виду абсолютної монархії можуть
бути різні режими; ґ) для абсолютної монархії притаманний лозунг
«Держава — це Я» (тобто монарх).

Серед різновидів абсолютної монархії можна виділити: деспотію, тиранію,
освічений абсолютизм тощо. В сучасний період розвитку держав абсолютна
монархія існує в Катарі, Омані, Саудівській Аравії. Світова теорія
держави знає такі основні фор-

ми абсолютизму: а) класичний – характерний для Франції у Європі та
Японії у Азії; б) князівський – мав місце у Німеччині періоду феодальної
роздробленості; в) військово-кріпосницький -характерний для Прусії та
Росії; г) освічений (Австрія, Іспанія, Росія тощо).

За обмеженої монархії законодавча влада належить парламенту, виконавча —
монарху (чи кабінету міністрів), судова — судам, які обираються чи
призначаються, або обмежується іншим шляхом. Існують різні види
обмеженої монархії: а) конституційна; б) виборна; в) теократична; г)
традиціоналістська тощо. Конституційна монархія – це форма правління,
при якій в державі, поряд з існуванням монарха, законодавчо закріплено
існування і значні повноваження представницького органу. Для
конституційної монархії характерні такі ознаки: а) монарх є главою
держави і має переважно представницькі повноваження; б) представницьким
органом є парламент, який обирається на загальних зборах і його
існування закріплене законодавчо; в) в ?овституції закріплюються
повноваження монарха; г) уряд формується або лише парламентом, або
парламентом і монархом. Вирізняють два різновиди конституційної
монархії: парламентарну; дуалістичну. В парламентарній монархії монарх є
лише

? . м держави, він царствує, але не править. Реально країною керує
парламент, який утворює уряд. Управління в країні здійснює уряд, який
підконтрольний і підзвітний парламенту. Будь-які дії монарха потребують
схвалення урядом. Такі пар-іштії ні монархії існують у Бельгії,
Великобританії, Данії, Ііитг Норвегії. Швеції тощо. В дуалістичній
монархії парламент і монарх наділені реальною владою. Переважно,
повноваження монарха обмежені у сфері законодавчої влади і достатньо
широкі у сфері виконавчої влади. У монарха є право достроково припиняти
повноваження парламенту, видавати укази, що мають силу закону, відхиляти
закони, прийняті парламентом. Монарх призначає членів уряду і в
будь-який час може зняти з посади міністрів. Такий вид монархії на
сьогодні існує у Йорданії, Марокко тощо.

Одним із різновидів обмеженої монархії є виборна монархія. В державах,
де існує виборна монархія, глава держави одержує реальну владу не шляхом
наслідування престолу, а шля-

Глава 2

Основи теорії держави

хом його виборів із певного, обмеженого кола осіб. Ми спостерігаємо
певні випадки виборних монархів за різних причин. Наприклад, у Росії (в
XVII ст.), коли перервалася династія Рюри-ковичів, на царювання було
обрано в 1613 р. Михайла Федоровича Романова. В сучасний період розвитку
монархії, прикладом виборної монархії можна назвати Об’єднані Арабські
Емірати (ОАР), де з монархів-князів терміном на два роки обирають
«старшого монарха», який, по суті, і є монархом ОАР.

Самостійним різновидом обмеженої монархії є теократична монархія. Це
така монархічна держава, в якій глава держави (монарх) є одночасно і
главою церкви. Політична влада в таких країнах належить духовенству.
Прикладами теократичної монархії є Ватикан, Королівство Тонга тощо.
Ватикан як церковна держава існує з VIII ст.

Різновидом обмеженої монархії є традиціоналістська монархія. В державі з
таким видом монархії повноваження монарха, інших органів держави,
визначаються звичаями і традиціями. Такі держави існують нині на
Африканському континенті.

Республіка — це така форма правління, де верховна влада в державі
належить представницьким виборним органам і здійснюється ними. У теорії
держави і права розглядають аристократичні та демократичні республіки. В
аристократичній республіці формальне право обирати та бути обраним
належить лише вищим верствам (наприклад, рабовласницькі республіки у
Стародавніх Афінах, Стародавньому Римі).

У демократичних республіках формальне право брати участь у виборах
органів влади належить усьому населенню країни, тобто всім громадянам,
які досягли певного віку, не визнані судом недієздатними чи їхнє право
не обмежене на підставах, передбачених законом. Відомо три види
демократичних республік: парламентські, президентські та змішані.

У парламентських республіках.

а) президент обирається парламентом і йому підзвітний;

б) президент має право достроково припиняти повноважен

ня парламенту;

в) уряд формується з представників партій, що мають

більшість у парламенті;

г) уряд підзвітний парламенту;

ґ) парламент може висловити уряду недовіру, що тягне за собою його
відставку.

Прикладами парламентських республік у сучасному світі є Італія, ФРН
тощо.

У президентській республіці: ..??..;

а) президент обирається всенародно або за особливою про

цедурою;

б) президент є главою держави і главою виконавчу владу;

в) президент формує уряд одноособово чи при певному пар

ламентському контролі і ним керує;

г) за свою діяльність уряд несе відповідальність перед пре

зидентом;

ґ) законодавча влада належить представницькому органу (парламенту);

д) президент має право вето на закони парламенту (може не

підписати закон і повернути його до парламенту).

У змішаній формі правління є елементи як президентської, так і
парламентської форм правління. Змішані республіки можуть бути двох
видів: президентсько-парламентські і парламентсько-президентські.
Ознаками змішаної республіки є:

а) президент і парламент обираються громадянами країни;

б) президент і парламент ділять свої повноваження з конт

ролю та відповідальності щодо уряду;

в) кандидатури до уряду підбирає президент, а призначає

уряд, парламент, або парламент дає лише згоду на призначення

членів уряду чи його глави (прем’єр-міністра);

г) уряд очолює прем’єр-міністр, а президент здійснює лише

загальне керівництво урядом;

г) уряд відповідальний перед президентом, підзвітний і

підконтрольний парламентові;

д) за певних обставин, передбачених законом, президент має

право достроково припинити повноваження парламенту, а пар

ламент – застосувати процедуру імпічменту до президента. Такі

види змішаної республіки існують у Ірландії, Португалії, Ук

раїні, Франції тощо.

Форма державного устрою — це територіальна організація держави.
Взаємодія між її частинами та кожної частини з державою в цілому має
складний характер.

Глава 2

Основи теорії держави

Територія держави поділяється на окремі національно-політичні чи
адміністративні одиниці, які характеризуються співвідношенням частин
держави та її органів з державою в цілому та між собою (наприклад,
Автономна Республіка Крим, Київська область, Солом’янський район тощо).

Теорія держави і права розрізняє просту та складну форми державного
устрою.

Проста (унітарна) держава — єдина держава, що не має всередині
відокремлених державних утворень, які користуються певною самостійністю.
Для унітарної держави характерна наявність: єдиної системи державних
органів; єдиного законодавства; єдиної території; єдиного громадянства;
єдиної загальнодержавної символіки тощо.

Складна держава формується з відокремлених державних утворень, що
користуються певною самостійністю. До такої форми держави належать:
федерація, конфедерація, а за твердженням деяких авторів, ще й імперія.

Федерація — суверенне державне утворення (союз держав) з особливою
структурою державного механізму, що має в своєму складі як
загальнофедеративні державні (суспільні) організації, систему
законодавства, так і аналогічні організації та законодавство суб’єктів
федерації. Федерація створюється на добровільних засадах, здебільшого
згідно з укладеними відповідними угодами (наприклад, Російська
Федерація, США тощо).

Конфедерація — це добровільне об’єднання самостійних держав для
досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної)
системи органів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка
форма об’єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на
федерацію.

Імперія — це примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу
іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної
влади.

В умовах феодального періоду розвитку суспільства існувала така форма
державного устрою, як унія. Це об’єднання двох і більше монархічних
держав. Наприклад, Річ Посполита тощо.

Державно-правовий режим — це сукупність засобів і способів реалізації
державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на
співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізняють
демократичний та недемократичний режими.

Основними ознаками демократичного режиму є:

а) проведення виборів державних органів у центрі та на

місцях і органів місцевого самоврядування;

б) плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та

духовній сферах життєдіяльності людей;

в) рівноправність людей, гарантії здійснення ними їхніх прав,

виконання їхніх обов’язків;

г) демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання

перед методами примусу тощо.

Демократичні режими класифікуються на демократично-дюерадьний,
демократично-радикальний, демократично-консервативний тощо.

чократично-ліберальний режим характеризується лібералізацією усіх сфер
життя суспільства. Права людини і сама людина в такій державі визнаються
найвищою соціальною цінністю. Головним обов’язком держави, її органів і
посадових осіб та органів і посадових осіб місцевого самоврядування є
забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина.

При демократично-радикальному режимі основна увага спрямована на
радикальні перетворення в країні, на здійснення реформ, пошук
радикальних форм і методів реорганізації суспільства і держави.

Демократично-консервативний режим характеризується певним «застоєм»,
відданням переваг традиціям, небажанням здійснювати будь-які
перетворення, пошуком таких засобів, способів і прийомів розвитку
суспільства і держави, що забезпечують сталість і незмінюваність
існуючого суспільного і державного ладу та звичних порядків.

Отже, демократичний правовий режим — це здійснення державної влади на
засадах чинного права з використанням демократичних форм народного
представництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і
нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав,
свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов’язків.

Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні.

Тоталітарний режим — це сукупність таких засобів і способів реалізації
державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства й кожного
окремого громадянина (особи) абсолют-

Глава 2

Основи теорії держави

но регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією чи
кількома особами з правлячої верхівки, не контролюється населенням;
відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування
інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються
всіма засобами, аж до прямого насильства, існує однопартійна система,
звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина.

Авторитарний режим — це така сукупність засобів і способів реалізації
державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки;
допускаються деякі розмежування політичних сил, легальні можливості
через представницькі органи чи громадські об’єднання обстоювати інтереси
певних верств населення. Але якщо така поляризація політичних сил стає
антагоністичною, включається механізм дії реакційного закону чи пряме
насильство.

Серед недемократичних режимів розрізняють: військово-поліцейський,
фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу,
іншої групи чи прошарку в соціально неоднорідному суспільстві тощо.

Отже, форма держави характеризується відповідною організацією та
реалізацією публічної влади, взаємозв’язком держави з особою і
громадянським суспільством.

§ 5. Загальна характеристика держав, що існували на території сучасної
України

Процес виникнення і розвитку державності на території нинішньої України
має давню історію. Перші державні утворення на цій території з’явилися в
степах Північного Причорномор’я. За типом це були держави з
рабовласницьким способом виробництва. Найдавнішим народом на території
нинішньої України, що створили потужню державну структуру були
кіммерійці. Вони займали великі простори Північного Причорномор’я, а
також Приазов’я і Криму. Главою держави у них був цар. На початку VII
ст. кіммерійців винищили скіфи. Скіфська держава була рабовласницькою.
Суспільні відносини регулювалися звичаєвим правом, а також рішеннями
народних зборів та постановами царів.

Правові норми у Скіфії захищали життя, майно і привілеї царів та
чиновницької бюрократії. Раби не вважалися суб’єктами права, а саме
право мало яскраво виражений класовий характер.

Південними сусідами скіфів і сарматів були переселенці з Стародавньої
Греції. Перші поселення грецьких колоністів з’явилися у VII ст. до н. є.
Пізніше тут сформувалися три основні центри: Ольвія на
Дніпровсько-Бузькому лимані, місто Боспор іерійський з головним центром
у Пантікапеї (Керч) і Херсонес біля сучасного міста Севастополя.
Спочатку міста-держави були незалежними утвореннями, а в період із І ст.
до н. є. по III ст н. є. були підкорені Римом. Ольвія і Херсонес були
демократичними республіками, а Пантікапей, до утворення Боспорського
царства, був аристократичною республікою. Боспорське царство за формою
правління було монархією. Право мало такі джерела, як звичай, закон,
декрети грецьких міст-полісів.

Отже, до виникнення ранньофеодальної державності у східних слов’ян на
частині території нинішньої України виникли і розвивалися рабовласницькі
держави як з республіканською, так і з монархічною формами правління.

Ще в «Повісті временних літ», що була написана ченцем Києво-Печерського
монастиря Нестором на початку XI ст., розглядалася договірна теорія
виникнення державності в Київській Русі. Як держава Київська Русь
фактично заявила про своє існування у другій половині IX ст. Протягом
двох століть вона розпалася на 15 окремих земель, де виникли.
Галицько-Волинське, Чернігівське, Переяславське, Ростово-Суздальське та
інші князівства.

Наприкінці XIII — на початку XIV ст. важливу роль в об’єднанні
українського та білоруського народів відіграла Литва. Українські землі
перебували у складі Великого князівства Литовського до другої половини
XVI ст., а потім опинилися в межах різних держав. До Польщі відійшли
Галичина, Волинь, Хавмщина, Поділля, Київщина, Брацлавщина, Підляшшя.
Пінщина та Берестейщина увійшли до складу Литви. До Москви відійшли
землі вздовж Десни, Сейму, Ворскли, Псла і Дінця. Буковина була спершу у
складі Молдовського князівства, а з 1564 р. — під Туреччиною. Закарпаття
попервах відійшло до Угорщини, а 1526 р. – до Австрії.

Наприкінці XVI ст. український народ розпочав боротьбу за свою
державність проти польського гніту, а з XVII ст. — проти

Глава 2

Основи теорії держави

могутньої Московської держави. Національно-визвольна війна українського
народу привела до створення Української держави, яка проіснувала до 1783
р. Цей період розвитку України характеризується як козацька доба.

Наприкінці XVIII ст. Україна втратила свою автономію, і відтоді аж до
1917 р. центральні, південні та східні українські землі були частиною
Російської імперії, а західні землі відійшли до складу Австрії.

Після падіння в лютому 1917 р. монархії в Росії Тимчасовий уряд
заходився створювати новий адміністративний апарат на засадах
виборності. У губерніях і повітах з’їзди земства стали вищими
розпорядчими органами. У Києві було проведено губернський земський
з’їзд, який обрав Виконавчий губернський комітет. 17 березня 1917р. було
створено Українську Центральну Раду, головою якої став М. Грушевський.
20 листопада 1917р. III Універсалом було проголошено Українську Народну
Республіку. 29 квітня 1918 р. на засіданні Центральної Ради президентом
УНР обрали М. Грушевського, але того же дня у Києві з’їзд українських
хліборобів обрав гетьманом генерала Павла Скоропадського, що в історії
розглядається як державний переворот, санкціонований німецьким
командуванням. Гетьманський уряд проіснував з ЗО квітня по 14 грудня
1918 р. Після зречення Скоропадського владу перебрала Директорія, яку
очолив спершу В. Вінниченко, а згодом С Петлюра. У січні 1919р. у
Харкові було створено Українську Радянську Соціалістичну Республіку, яка
проіснувала до 24 серпня 1991 р.

Отже, на території нинішньої України впродовж останнього тисячоліття
виникало чимало різних держав, що свідчить про довгий і тернистий шлях
українського народу до незалежності1.

§ 6. Співвідношення і взаємодія держави та особи

За нинішньої розбудови України особа стає рівноправним суб’єктом
суспільних відносин з державою, її органами та посадовими особами. В
теорії держави і права як науці і навчальній

1 Див. докладніше: Історія держави і права України: Підручник / Кер.
авт. кол. А.С. Чайковський. – К., 2003. – 510 с.

дисципліні вивчається окрема людина, індивід, особистість, громадянин.
При цьому розглядаються різноманітні відносини людини і держави. Індивід
— це конкретна людина. Сукупність індивідів, об’єднаних природними
зв’язками, утворює людське суспільство. Людина — це розумна істота, яка
має волю, дар мислення, здатна виробляти знаряддя праці та може свідомо
користуватися ними. У людини як індивіда розрізняють біологічні та
соціальні якості.

Біологічне в людині, яка є частиною матеріального світу,
характеризується наявністю тіла, органів чуття, природної фізич-н [ сили
та інших біологічних якостей. Соціальне в ній характеризується
концентрованим виразом тих суспільних відносин, які відображають
взаємозв’язок людини і зовнішнього світу. Без огічного змісту людини не
можна охарактеризувати її соціальні якості. Проте тільки біологічне в
людині не визначає її як особистість. Особу характеризує поєднання
біологічного змісту та соціальних якостей.

Найхарактернішим зв’язком особи (людини) з державою є п громадянство як
постійний політико-правовий зв’язок, що відображається в їхніх взаємних
правах і обов’язках. Підстави і порядок набуття чи втрати громадянства
України передбачені Законом України «Про громадянство України» від 18
січня 2001р.

Іноземні громадяни й особи без громадянства, які перебувають на
території України, користуються правами і виконують обов’язки,
передбачені законом України, який не повинен суперечити загальновизнаним
принципам міжнародного права і Конституції України.

Особа виступає і як суб’єкт права. У правовій системі суспільства її
місце і роль характеризуються через правовий статус, що дає можливість
розглянути фактичне та юридичне ста-?овнще людини у громадянському
суспільстві. Відомі різні ви-: .-вчення правового статусу особи. У
найширшому значенні під правовим статусом особи розуміють її юридично
закріплене ста-?ошще в суспільстві. Розрізняють загальний, спеціальний
(родовий) та індивідуальний правовий статус.

Загальний правовий статус має такі структурні елементи: відповідні
правові норми; правосуб’єктність; загальні для всіх

Глава 2

Основи теорії держави

суб’єктивні права, свободи та обов’язки; законні інтереси; громадянство;
юридичну відповідальність; правові принципи; правовідносини (загального)
статусного характеру.

Ядром (серцевиною) загального правового статусу є суб’єктивні права,
свободи, законні інтереси та обов’язки особи. Конституція України
закріплює основні права і свободи людини та громадянина, що становлять
основу будь-яких інших прав і свобод. До них відносять громадянські та
політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні й культурні права,
особисті пра-ва-гарантії, що забезпечують їх здійснення, а також основні
обов’язки особи.

Отже, держава та особа тісно взаємопозв’язані. Держава визнає людину, її
життя, недоторканність, честь і гідність найвищою соціальною цінністю.
Головний обов’язок держави — забезпечення людині відповідних умов для
здійснення прав і свобод, виконання обов’язків. Держава відповідальна
перед людиною та суспільством за свою діяльність. За допомогою права
(передусім конституційного) держава закріплює відповідний правовий
статус людини і громадянина, забезпечує кожній особі однакові можливості
в користуванні суб’єктивними правами і виконанні обов’язків.

§ 7. Форми взаємодії держави та об’єднань громадян

За чинним в Україні законодавством1 її громадяни мають право на свободу
об’єднання. Вони можуть об’єднуватися для здійснення чи захисту своїх
прав і свобод, задоволення економічних, політичних, соціальних,
культурних та інших інтересів, їхні права не можуть ніким і нічим
обмежуватися, крім випадків, передбачених законами.

Об’єднання громадян визначається в законі як добровільне громадське
формування, утворене на основі єдності інтересів для

1 Конституція України // ВВР. – 1996. – № ЗО. – С. 141; Про об’єднання
громадян: Закон України від 16 червня 1992 р. // ВВР – 1992. – № 34.
-Ст. 504; Про політичні партії в Україні: Закон України від 5 квітня
2001 року // ВВР. – 2001. – № 23. – Ст. 118.

спільної реалізації громадянами їхніх прав і свобод. Всі об’єднання
громадян можна поділити на політичні партії та громадські організації.
Політична партія — це об’єднання громадян — прихильників певної
загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною
своєю метою взяття участі у виробленні критеріїв та напрямів державної і
суспільної політики, участь у формуванні органів влади і місцевого
самоврядування та втілення моделі виробленої ними політики у суспільне і
державне життя. Прикладом політичних партій є: Аграрна народна партія
України, Соціал-демократична партія України (об’єднана);
Народно-демократична партія України, Партія Регіонів, Партія Зелених
України, Комуністична партія України тощо.

Громадські організації — це об’єднання громадян для задоволення та
захисту своїх економічних, соціальних, фізичних, особистих, культурних
та інших прав і свобод, а також вікових, професійних, творчих та інших
спільних законних інтересів. Серед громадських організацій можна
назвати: профспілки; творчі спілки; Спілку жінок України; Спілку
письменників України; Спілку журналістів України; Спілку юристів
України; релігійні організації тощо.

Звідси видно, що такі об’єднання можуть утворюватися для задоволення
громадянських, політичних, економічних, соціальних, екологічних і
культурних прав людини.

Держава у взаємовідносинах з об’єднаннями громадян використовує таку
діяльність:

а) правотворчу, тобто приймає відповідні закони, де передба

чає порядок організації та функціонування того чи того об’єднання;

б) контролюючу та наглядову за об’єднаннями громадян;

в) правозастосовну, яка полягає в застосуванні компетентни

ми органами чинних правових норм через винесення індиві

дуальних правозастосовних актів, обов’язкових до виконання;

г) притягнення до юридичної відповідальності за порушен

ня чинного законодавства.

Об’єднання громадян в Україні, здійснюючи свої статутні завдання й
функції, тісно взаємодіють із державою. Правові норми такої взаємодії
визначені чинним в Україні законодавством. За порушення його об’єднання
громадян притягаються до юридичної відповідальності аж до примусового їх
розпуску.

Глава 2

Основи теорії держави

§ 8. Загальна характеристика концепцій про сутність і соціальне
призначення держави

Із виникненням держави виникають і розвиваються різноманітні теорії про
державу1. Політико-правова свідомість людей є частиною загальнолюдської
суспільної свідомості, що відображає різноманітні теорії про державу.
Протягом довгого історичного розвитку держав різних типів виникали та
історично розвивалися теоретичні уявлення передових людей про покращення
наявного становища, про підвищення місця й ролі людини в державі та
суспільстві.

На сьогодні у теорії держави і права існують різні класифікації
концепцій про державу. Розглядають концепції, що пояснюють виникнення
держави, її сутність і соціальне призначення. Можна розглядати ці
аспекти в концепціях соціологічного, юридичного спрямування, в теоріях
анархізму, етатизму тощо.

До основних сучасних концепцій соціологічного спрямування належать
теорії, що виникли у XIX—XX ст.

Теорія солідаризму. Ця теорія поширилась у другій половині XIX – першій
половині XX ст. Л. Дюгі (1859—1928), критикуючи марксизм на основі ідей
французьких соціологів О. Конта, Л. Буржуа, Е. Дюркгейма, розвинув
концепцію соціальної солідарності Державу він вважав засобом
забезпечення соціальної солідарності класів, організованою силою
суспільства, яка встановлює взаємозалежність і спільність інтересів
різних соціальних груп і класів. Дюгі відкидав класові суперечності,
політичну боротьбу і соціалістичну революцію.

Держава загального благоденства. В основі цієї теорії лежать ідеї та
висновки соціології. Розробив теорію англійський економіст Дж. Кейнс
(1883—1946) у праці «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей».
Головний зміст теорії зводиться до того, що:

— сучасна демократична держава втратила класовий характер і діє в
інтересах усіх членів суспільства. Вона використовує такі економічні
важелі, як політика цін, податки, інвестиції, державне замовлення,
кредити, регулювання експорту та

1 Див докладніше: Шульженко Ф.П Історія політичних і правових вчень
Підручник. – К., 2004 – 460 с

Імпорту і цим впливає на приватний сектор, пристосовує його хтя блага
всіх;

держава, реалізуючи функцію соціальних послуг (матері

альна допомога, поліпшення умов праці, підвищення заробітної

платні та пенсій, покращення житлових умов, охорони здоров’я,

освіти), забезпечує вищий рівень життя населення всієї країни;

поступово відмирає репресивно-каральна функція держа

ви, звужується сфера державного примусу.

Відповідно, розвиток змішаної економіки, активізація функції соціальних
послуг, відмирання репресивно-каральної функції держави перетворює її з
класово-антагоністичної на державу загального благоденства.

Теорія плюралістичної демократії. Ця теорія також спирається на
положення і висновки соціології, але використовується не сфера
економічної та соціальної діяльності держави, а її політична система.
Представники цієї теорії — Г. Ласкі, М. Дюверже, Р. Дарен -дорф, Р. Ален
та ін. — вважають, що сучасна держава являє собою сукупність соціальних
груп і прошарків, які виникають унаслідок певних інтересів. Для захисту
своїх інтересів ці спільноти утворюють різні об’єднання громадян, які,
своєю чергою, через їхні «зацікавлені групи» чи «групи тиску» впливають
на політичну аіаду, домагаючись реалізації своїх інтересів (потреб).

Отже, соціальні групи і прошарки беруть участь у здійсненні політичної
влади, а держава координує та узгоджує можливості всіх об’єднань
громадян у реалізації державної влади.

Теорія еліт. Поширилася наприкінці XIX — на початку XX ст. Засновниками
цієї теорії були італійські вчені-політологи Г. Моска (1858-1941) і В.
Парето (1848-1923). Сутність її зводиться до того, що народ не здатний
управляти суспільством. Г. Моска демократію вважав утопією і твердив, що
в усіх цивілізованих суспільствах виникають два класи: правителі й ті,
ким управляють. В. Парето стверджував, що політичне життя—це постійна
боротьба еліт, зміна яких відбувається через насильства, що еліта
виникає у трьох найважливіших сферах суспільного життя: економічній,
політичній та інтелектуальній, де індивіди виокремлюються з середовища
інших людей. Він обґрунтовував теорію конкуренції еліт. Р. Міхельс
(1876—1936) застосував теорію еліт до політичних партій. Він вважав, що
партії занепадають. Рядові члени партії, що не здатні самі уп-

Глава 2

Основи теорії держави

равляти, обирають своїх представників, які рано чи пізно відокремлюються
від рядових товаришів по партії та перетворюються на партійну еліту.
Демократія в партії переходить в олігархію У партійних елітах теж
ведеться боротьба, що призводить до заміни однієї партійної еліти іншою.

Нині поширення набула теорія неоелітаризму, або елітарної демократії.
Представники цієї теорії — X. Ласуел, Д. Сарторі, Г. Зейглер — вважають,
що народоправство приречене на невдачу і веде до диктатури. Аби цього не
сталося, треба зробити так, щоб у суспільстві управляла компетентна
еліта. Для цього необхідно поєднати елітаризм з елементами
плюралістичної демократії. Вони пропонують теорію елітарної демократії,
сутність якої зводиться до того, що: в сучасному суспільстві діють не
одна, а кілька еліт; між елітами існує конкуренція; еліти контролюються
народними масами через загальне виборче право, що стимулює конкуренцію
еліт; доступ в еліту залишається відкритим для всіх, вона поповнюється
за рахунок вихідців із народу.

Теорія конвергенції. Сутність цієї теорії зводиться до існування у світі
двох протилежних систем: капіталізму і соціалізму. Вони поступово
зближуються, втрачають відмінності між собою і на певному етапі розвитку
зливаються в постіндуст-ріальне суспільство. Ця теорія виникла в 50—60-х
роках XX ст.; її основоположниками були Р. Арон, Д. Гелбрейт, П.
Сорокін, Я. Тінберген та ін. Теорія втілюється в життя, зокрема в
незалежних державах колишнього Радянського Союзу.

Доктрини технократії. Нині посилюється вплив науки й техніки на
політичне життя в різних країнах, зростають місце і роль
науково-технічних працівників у державному управлінні. На цій основі й
виникають різні теорії технократії. Сутність їх зводиться до того, що
покращити політику можна за допомогою кращого управління. Інженери,
техніки, науковці, менеджери та інші керівники науки й виробництва, як
це вони роблять в економіці, можуть успішно керувати й політичними
процесами. Представниками цієї теорії були Т. Веблен, Г. Скот, Ф.
Тейлор, Г. Саймон, Д. Бел, Б. Беквіт, Ж. Бжезінський та ін.

Ідеї анархізму та етатизму. Анархізм виникає одночасно з марксизмом.
Його сутність полягає у запереченні державності. Сучасний анархізм
поділяють на анархо-комунізм (повне заперечення політичної влади) і
анархо-синдикалізм (наявність політичної влади в руках профспілок).
Основними провідни-

ками анархістських ідей були М. Штірнер, П. Ж. Прудон, М. Бакунін, П.
Кропоткін.

Теорії етатизму. Протилежністю анархізму є етатизм, тобто олержавлення
всіх сфер суспільного життя. Етатизація суспільства веде до диктатури. Г
Моска різновидами диктатури вважав соціалізм і фашизм.

Фашизм охоплює конгломерат найреакційніших політичних ідей, націлених на
виправдання й заохочення низьких спонукань, спираючись на які можна
обгрунтувати будь-яку анти-людську дію. Однією з ідеологічних підвалин
фашизму стало вчення Ф. Ніцше (1844—1900). Він умотивовував ненаситне
прагнення до влади, поділяв волю на аристократичну й рабську,
обґрунтовував расизм, тоталітаризм, вождизм, культ грубої ежж, вихваляв
ідеал справжнього арійця. Ідею фашизму було втілено в Німеччині Адольфом
Гітлером.

Основною ідеєю німецького фашизму було проповідування і втілення в життя
расизму, тобто поділ людей за біологічними н соціальними ознаками на
раси. При цьому одна раса оголошувалася вищою, істинними представниками
роду людського, а інші – напівтваринами, що мають забезпечувати
процвітання панівної раси. Фашистські лідери всіляко пропагували расизм:
••Живуть інші народи в достатку чи дохнуть з голоду, цікавить мене лише
тією мірою, якою ми відчуваємо потребу в рабах для підтримки нашої
культури», — цинічно заявляв один із сподвижників А. Гітлера – Генріх
Гіммлер.

Фашизм вихваляв тоталітарну державу, де всі аспекти життя суспільства
чітко регламентовано. У такій державі – «живому організмі народу» –
вимагається беззаперечне підкорення індивіда державі. Всяка ініціатива
окремого індивіда придушується, практично ліквідуються всі права і
свободи.

Лідери фашизму обґрунтовували ідею вождизму. На чолі держави і нації
стоїть фюрер, наділений абсолютною владою. Право — ае те, чого прагне
народ, а волю народу відображає фюрер, який має шщий авторитет, і його
діяльність не підлягає критиці. Усе, що він каже і робить, є правильним,
позаяк силу він черпає безпосередньо з містичної душі нації.
Витримується чітка ієрархічна побудова влади. Партійний і державний
чиновник визнається безпосереднім і незаперечним авторитетом, вождем на
певній території.

У відносинах між людьми та між державами проповідувався і сили.
Насильство було оголошено важливим чинником

Глава 2

Основи теорії держави

розвитку суспільства, а гуманізм розглядався як виправдання
слабовольності і боягузтва.

Отже, фашизм — антилюдсъка, антигуманна ідеологія, що обгрунтовувала
самоуправство, беззаконня, насильство, використовуючи найнижчі людські
інстинкти. Це реакція на гострі кризові явища в суспільстві. Необхідно
давати рішучу відсіч поширенню неофашистських ідей у суспільстві.

До концепцій юридичного спрямування відносять теорії правової та
соціальної держави.

Соціальна держава — це держава, в якій:

а) громадянам забезпечується гідне людини життя і соціаль

ний захист в цілому;

б) громадянам гарантується особиста свобода;

в) у суспільстві культивується і забезпечується цивілізова

ними засобами соціальна злагода, мирне вирішення суперечно

стей, які виникають чи можуть виникнути.

Кінцевою метою соціальної держави є:

а) досягнення соціальної демократії, що полягає в реалізації

влади народу і забезпеченні людині та громадянинові всіх прав,

свобод і законних інтересів та виконання всіма суб’єктами пра

ва їхніх обов’язків;

б) ліквідація всіх форм гноблення, дискримінації, расизму,

експлуатації людини людиною;

в) гарантування всім людям рівних умов вільного розвитку і

розвитку кожної окремої особистості;

г) досягнення цих та інших цілей у мирний спосіб, політични

ми методами;

ґ) модернізація виробництва і поступовий перехід до ринкових відносин.

Соціальна держава:

зобов’язує індивіда брати участь у вирішенні загальних

завдань;

є регулятором суспільного життя;

здійснює контроль над діяльністю приватного власника та

приватного капіталу;

досягає дедалі більших успіхів у сфері соціального забез

печення свого народу;

стверджує та розширює діяльність вільних профспілок і

промислової демократії;

здійснює чимало інших демократичних перетворень.

Запитання та завдання

для самостійної перевірки знань

*1. Заповніть таблицю:

Ар п/п Ознака держави Зміст ознаки держави

%2. Покажіть співвідношення апарату і механізму держави, за повнивши
таблицю:

№п/п Що належить до апарату держави? 3 чого складається механізм
держави?

3. Що таке функції держави та як їх класифікують?

*4. Проаналізуйте, як змінюється на сучасному етапі співвідно

шення між різними функціями держави. Свою думку обгрунтуйте.

*5. Дайте характеристику внутрішнім та зовнішнім функці

ям сучасної України.

Розкрийте юридичні аспекти взаємодії держави та особи.

Які Ви знаєте форми взаємодії держави з різноманітними об’єд

наннями громадян?

Які риси характеризують правову державу?

Назвіть основні напрями побудови правової держави в Україні.

Що таке форма держави? Які елементи включає в себе це

поняття?

Визначте, що таке форма правління, форма державного ус

трою та державно-правовий режим?

* 12. Порівняйте: а) монархію та республіку; б) парламентську і

президентську республіку; в) унітарну державу та федерацію;

г) федерацію та конфедерацію; г) демократичний режим та анти

демократичний режим.

*13. Наведіть приклади сучасних держав із різним державно-правовим
режимом, формою правління, формою державного устрою?

* 14. Визначте переваги і можливі недоліки організації влади в пре

зидентській і парламентській республіках? Свою думку аргументуйте.

15. Які концепції про сутність і соціальне призначення держа

ви вам відомі, дайте їм загальну характеристику?

Загальна характеристика… правової держави

ГЛАВАЗ

Загальна характеристика громадянського суспільства і правової держави

Громадянське суспільство; суть і соціальне призначення правової держави;
ознаки громадянського суспільства; ознаки та принципи правової держави;
суть верховенства права; структура громадянського суспільства; роль
приватної власності у структурі громадянського суспільства;
співвідношення громадянського суспільства і правової держави; напрями
формування громадянського суспільства і правової держави в Україні

§ 1. Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави

Характеризуючи громадянське суспільство і правову державу, ми зупинимось
на їх співвідношенні, окреслимо і розкриємо їх принципи і ознаки,
сформулюємо їх визначення. Обидва ці феномени існують відносно
незалежно. Держава не може ототожнюватися з суспільством. В іншому
випадку і суспільство, і державу необхідно було б характеризувати як
режим тоталітаризму, що означає ліквідацію будь-якої різниці між
державою і суспільством, поглинання першою другого. Проте між ними має
бути певна дистанція, яка і забезпечує демократію, відповідний рівень
свободи суб’єктів громадянського суспільства. Водночас ця межа відносна,
а не абсолютна, бо держава за своєю сутністю є необхідною для існування
і розвитку громадянського суспільства. Г. Гегель не вважав державу
чимось зовнішнім відносно громадянського суспільства і пояснював їх
взаємозв’язок діалектично. Він вказував, що громадянське суспільство є
єдністю різних індивідів, які його складають. Кожен індивід має власні,
інколи навіть протилежні інтереси. Для їх узгодження необхідна держава.
Саме вона є організацією загального зв’язку кожного з кожним.

Отже, підкреслюючи об’єктивний характер походження і необхідність
держави для формування і розвитку громадянського суспільства, Г. Гегель
в той же час доводив своє вчення до крайності, стверджуючи, що держава —
це абсолютна мета його існування.

Приблизно аналогічну позицію займав М. Бердяев стверджуючи, що держава у
суспільстві є об’єктивно необхідною та існує в ньому до певних меж1.

Актуальність і необхідність державного регулювання в межах
громадянського суспільства пояснюється тим, що певні сфери
життєдіяльності останнього просто не можуть обійтися без такого
регулювання. Це, наприклад, проблеми забезпечення прав, свобод,
обов’язків і законних інтересів людини і громадянина. Це сприяння
економічному розвитку суспільства; освоєнню космічного простору;
посилення екологічної безпеки тощо.

Проблема формування громадянського суспільства не може вирішуватися
вольовими, а тим більше авторитарно-владними методами, оскільки в
становленні громадянського суспільства, зокрема в Україні, вирішальну
роль повинен відіграти не суб’єктивний фактор, а об’єктивний,
природно-історичний процес розвитку суспільства, де люди відіграють
найважливішу роль як головна виробнича сила суспільства, основний
суб’єкт створення матеріальних і духовних цінностей. Саме сучасним
поколінням людей випало на долю сформувати громадянське суспільство,
тобто відштовхуючись від уже досягнутого у народному господарстві,
освіті, культурі тощо, примножуючи багатства українського суспільства,
забезпечити його еволюційний прогрес. А для цього необхідно, насамперед,
зупинити падіння суспільства за всіма показниками, що фіксуються, а
потім уже поступово виправляти становище.

Аналіз літературних2 і нормативних джерел дає можливість лити такі
принципи громадянського суспільства, що у

Діїв. докладніше: Юридична енциклопедія. — Т. 1. — С. 222—223; 560—561.

1 Колодій А. М., Олійник А. Ю. Права людини і громадянина в Україні:

Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 76—101; Основи етнодержа-

вознавства: Підручник / За ред. ЮЛ. Римаренка. – К.: Либідь, 1997. –

С. 561-564 тощо.

Глава З

Зшжальна характеристика… правової держави

більшості випадків випливають з Конституції України або прямо
передбачені нею і які водночас, з певною часткою умовності, можна
вважати також і його ознаками:

свобода та ініціативність особистості, що спрямовані на за

доволення розумних потреб членів суспільства без шкоди для

його загальних інтересів (статті 22, 23, 29 тощо Конституції Ук

раїни);

розвиток суспільних відносин відповідно до фундамен

тального принципу кантівської філософії, за яким людина зав

жди повинна розглядатися як мета і ніколи як засіб (статті 21,

22 Конституції України);

ліквідація відчуженості людини, неприйняття людьми соці-

ально-економічних реформ і перетворень, економічних і політич

них структур та інститутів (статті 34,35 Конституції України);

реальне забезпечення здійснення принципу рівних мож

ливостей у політиці, економіці, духовній сфері життя суспіль

ства (ст. 24 Конституції України);

постійний захист прав і свобод людини і громадянина, який

зумовлює необхідність визнання незалежності громадянського

суспільства щодо держави (ст. 22 Конституції України);

плюралізм усіх форм власності, серед яких приватна влас

ність в її різних формах посідає домінуюче місце як основа ініціа

тивної, творчої підприємницької та іншої господарської діяль

ності. Реальне і практичне визнання того факту, що тільки влас

ник може бути дійсно вільною і незалежною щодо держави

особою (ст. 41 Конституції України);

існування в абсолютній більшості так званого середнього

прошарку, який здатний стати повноцінним виробником і спо

живачем і бути соціальною базою громадянського суспільства.

Відсутність поляризації населення на надзвичайно заможних і

дуже бідних (ст. 48 Конституції України);

плюралізм духовного життя суспільства, в основі якого

визнання і реальне забезпечення гуманістичних та демократич

них загальнолюдських цінностей (ст. 15 Конституції України);

офіційна заборона і практична відсутність з боку держави

та інших соціальних суб’єктів жорстокої регламентації і будь-

якого втручання в приватне життя членів суспільства (ст. 32

Конституції України);

існування і функціонування розвинутої соціальної струк

тури, яка гарантує задоволення різноманітних інтересів різних

груп і верств населення;

активна участь у всіх сферах суспільного життя недержав

них самоврядних людських спільностей (сім’я, корпорація, гос

подарські товариства, громадські організації, професійні, творчі,

спортивні, етнічні, конфесійні та інші об’єднання, діяльність

яких врегульована статтями 36—40 Конституції України);

розвиток ринкових відносин, в яких, відповідно до своєї

сутності, беруть участь на рівних засадах суб’єкти всіх форм

власності і видів господарської діяльності (ст. 42 Конституції

України);

визнання і гарантування ідей верховенства права, що відоб

ражається у його поділі на публічне і приватне, теорії розподілу

права і закону та визнанні, що право може існувати поза своєю

інституційною формою — законодавством. Магістральна орієн

тація права на людину-трудівника і власника, на рівний право

вий статус у сфері приватного права державних, громадських

структур і окремого громадянина;

підпорядкованість громадянському суспільству демокра

тичної правової соціальної держави, сутність соціальної спря

мованості якої виявляється в тому, що держава, використовую

чи всю гаму відповідних демократичних владно-управлінських

засобів, забезпечує своїм громадянам економічну та іншу без

пеку, особисту свободу і суспільну злагоду.

Держава має виконувати певні вимоги-принципи, які б відповідали
принципам громадянського суспільства. Причому держава відіграє для своїх
громадян консолідуючу роль, в ній панує право як загальна міра свободи
рівності і справедливості у суспільстві, що і визначає зміст чинних
законів та інших правових актів; на високому рівні врегульований і
забезпечений правовий статус людини і громадянина; достатньо розвинута
система чинного законодавства; держава, її органи і посадові особи та
суспільство, що складається з народу, націй, етнічних груп, окремих
громадян, взаємно відповідальні; провідну роль у вирішенні спірних
питань і конфліктних ситуацій між усіма соціальними суб’єктами
відіграють судові органи; у суспільстві панує законність і правопорядок
внаслідок ефективної діяль-

Глава З

Загальна характеристика… правової держави

пості правоохоронних органів, громадянам притаманний високий рівень
правосвідомості і правової культури; забезпечено цивілізований рівень
добробуту громадян, їхню особисту свободу, соціальну злагоду і спокій.

Отже, громадянське суспільство — це спільність вільних, незалежних,
рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні
можливості бути власником, користуватися економічною свободою та
надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну
участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і
громадянина.

Ознаками громадянського суспільства є:

а) приватна власність, вільна праця, підприємництво,

б) існування вільних політичних партій, громадських орга

нізацій, трудових колективів та інших об’єднань громадян на

добровільній основі;

в) багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;

г) наявність незалежної системи засобів масової інформації;

ґ) вільний розвиток сім’ї як первинної основи співжиття

людей;

д) переважне регулювання поведінки людини з допомогою

етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у

решті сфер приватного та суспільного життя на засадах свобо

ди, незалежності й недоторканності.

Однією з важливих ознак громадянського суспільства є приватна власність.
Саме приватна власність є основою розвинутого громадянського
суспільства1. Зміст свободи приватної власності включає в себе
можливості: а) мати приватну власність; б) володіти, розпоряджатися і
користуватися нею; в) вимагати від усіх зобов’язаних суб’єктів не
порушувати відповідних можливостей людини; г) захищати свою
конституційну свободу усіма незабороненими Конституцією і законами
України засобами від порушень і протиправних посягань.

Можливість мати приватну власність з’являється на певному етапі розвитку
суспільства. Видатний французький філософ Ж.-Ж. Руссо вважав, що перша
людина, яка обгородила

ділянку спільної землі кілками, сказала «це моє», а інші через свою
простодушність повірили в це, була першим приватним власником і
справжнім засновником громадянського суспільства, тобто суспільства
індивідуалізованої, приватної власності. Ло речі, Ж.-Ж. Руссо бачив
трагедію у тому, що серед тих людей не знайшлося іншого чоловіка, який
би вирвав кілки, викрив бн цього брехуна, ліквідував з самого початку
приватну власність, що спричинила страшні біди, муки, горе і страждання
людям1. Однак щодо останнього Ж.-Ж. Руссо був неправий тому, що не
врахував історично прогресивної, утворюючої, шівілізаційної ролі
приватної власності. Протягом століть визначні філософи, юристи та
громадські діячі прагнули в своїх працях постійно підкреслювати велику
користь приватної власності як основи, на якій грунтується суспільство2.
Така користь проглядається через два суспільних зрізи: а) структур-ний,
що опосередковується відносинами «власник—громадянське
суспільство—держава»; б) мотиваційний, що виявляється через розуміння
власності як рушійної сили розвитку суспільства. Перший структурний зріз
допомагає зрозуміти, що коли у людини є власність (майно, інтелектуальна
власність тощо), яка надійно захищена законом, така людина набуває
впевненості, поводиться з гідністю перед владою будь-якого рівня та
іншими людьми.

Отже, головною діючою особою у суспільстві є людина-влас-ник. Власність
у цьому розумінні є надзвичайно широким поняттям; це засоби виробництва,
грошові суми, акції, інформація, що необхідна людям, інтелект, що
виробляє ідеї, просто фізична здатність до праці тощо.

Щодо значення та ролі другого зрізу, то він виявляє приват-іасність як
могутній стимул творчої, зацікавленої діяльності людини. Адже вона не
тільки, як стверджує Ж.-Ж. Руссо, поділила людей на бідних і багатих,
спонукала жадобу наживи, а й . ? Зудила інтерес людей до виробництва,
чим сприяла формуванню структур громадянського суспільства, автономних
щодо . У цьому розумінні приватна власність виступила ве-

‘ Копєйчиков В В , Опгйник А 10 Питання формування громадянського
суспільства в Україні // Громадянське суспільство і підприємництво в
Україні-проблеми і шляхи становлення К Манускрипт. 1996. – С 14

КолодійА. М., Олійник А. Ю Зазнач, праця. – С. 85-86. : Колодій А. М.,
Олійник А Ю. Зазнач, праця – С 41 -43.

Глава З

Загальна характеристика… правової держави

ликим завоюванням і двигуном людської цивілізації. Без неї не було б
таких унікальних явищ світової історії, як антична Греція і Рим, епоха
Відродження та Нового часу. Саме приватна власність була і є основою
виникнення автономного індивіда, такої ж сім’ї, асоціацій, партій,
професійних спілок, інших структур громадянського суспільства. А
громадянське суспільство саме і передбачає збалансований взаємоконтроль
і взаємообме-ження державних і недержавних органів і рухів — щоб
державні органи, їх діяльність завжди були у полі зору недержавних
органів і рухів, а останні, в свою чергу, погоджували свою діяльність із
законом і враховували об’єктивні потреби людини і держави.

Таким чином, можливість мати приватну власність характеризується її
природним характером. Конституція і закони лише закріплюють це
невід’ємне право людини. Індивід лише тоді здатний на рівноправні
стосунки з державою і суспільством, коли він впевнений у своєму
економічному благополуччі. А таке благополуччя індивіду може дати тільки
індивідуальна (приватна) власність. Звідси свобода і недоторканність
приватної власності – одна з основних можливостей людини і громадянина в
Україні.

Власник має можливість володіти, розпоряджатися і користуватися своєю
власністю. Такий власник має бути автономним індивідом. Слід зрозуміти,
що в громадянському суспільстві існує автономний індивід. Автономний не
в розумінні цілковитої ізоляції (тоді і громадянське суспільство було б
неможливим), а в розумінні того, що всі його суспільні зв’язки мають
несуперечливий характер і забезпечують йому свободу його власними
силами, методами і формами. Це означає, що автономний індивід для
забезпечення своєї свободи повинен не тільки мати право приватної
власності, можливість створити відокремлені від держави об’єднання, а й
володіти, розпоряджатися і користуватися благами, які дає приватна
власність.

Будь-яка свобода індивіда (політична, соціальна, культурна,
інтелектуальна, особиста) в умовах громадянського суспільства може бути
реальною лише за умови володіння ним економічною свободою, а остання, у
свою чергу, забезпечується за наявності у нього власності. Тобто,
найголовнішими ідеями, що

свідчать про наявність автономії індивіда та реальність громадянського
суспільства, завжди визнаються дві умови, а саме: а) забезпечення
свободи і обґрунтованої нею автономної особистості; б) демократичне
вирішення проблеми власності та її форм, що забезпечують цю автономію і
свободу. Так, Г. Гегель, розглядає саме ці моменти, а він, як відомо,
абсолютизує державу, вважає, що не громадянське суспільство повинно
забезпечувати належне становище особистості, а держава. Однак для нас це
не має принципового значення тому, що в основоположних питаннях свободи
і власності Г. Гегель дотримувався ідентичних з нашими позицій,
неодноразово доводячи, що в державі людину визнають і до неї ставляться,
як до розумної, як до вільної, як до особистості тому, що вона долає
свою природність і підкоряється загальному, тобто законові, і ставиться
до інших так, як би хотіла, щоб ставились до неї, тобто визнає інших теж
розумними, вільними особистостями1.3 цих роздумів ми частково отримуємо
відповідь на питання про те, як у громадянському суспільстві
забезпечуються свобода і пов’язана з нею автономія особи. Адже, виходячи
з цього, можна стверджувати, що вона корениться в розумній і доцільній
організації суспільного життя людей.

Для того щоб самому отримати свободу, слід підпорядкувати свої природні
бажання загальним інтересам, і суспільство в особі інших індивідів
оцінить це, визнає тебе розумною особистістю і надасть свободу2.
Аналогічну позицію займав і російський вчений публіцист Д. Фонвізін,
який, досліджуючи, у чому є найбільше добро для держав і народів і що є
істинною сутністю усіх систем законодавства, дійшов висновку, що це те,
про що тепер він буде розмірковувати: «свобода і власність»3. Інший
російський учений І. Пнін співає власності й особистій безпеці

? Гегель Г. В. Ф. Философия права: Пер. с нем. / Ред. и сост. Д. А.
Керимов и В. С. Нерсесянц; Авт. вступ, ст. и примеч. В. С. Нерсесянца. —
М.: Мысль, 1990.-С. 75-95.

2 Колодій А. М., Олійник А. Ю. Зазначена праця. — С. 88.

3 Фонвизин Д. И. Рассуждения о непременных государственных зако

нах // Исупов К., Савкин И. Русская философия собственности (XVII—

XX вв.). – СПб.: СП «Ганза», 1993. – С. 49.

Глава З

Загальна характеристика… правової держави

особи цілі дифірамби: «Власність! Священе право! Душа співмешкання!
Джерело законів! Мати достатку і задоволення! Де ти поважаєшся, де ти
недоторканна — там тільки благословенна країна, там тільки спокійний і
благополучний громадянин». Але як свобода і автономність особи
пов’язується з володінням власністю? Для того щоб зрозуміти це, слід
знову звернутися до теоретичних основ ідеї громадянського суспільства.
Про діалектичний зв’язок економічної свободи з усіма іншими її проявами
писали: Дж. Мілл, який розглядав індивідуальну свободу кожної окремої
особистості як «найважливішу цінність». Алексіс де Токвіль, що зіставляв
свободу з демократією і соціалістичною ідеєю1; лорд Актон, який
розглядав внутрішні аспекти свободи; Ф. А. Хайек та багато інших. Так,
останній у праці «Дорога до рабства» головний недолік соціалізму бачить
не в ідеалах, в принципі вони добрі, хоча в багатьох випадках і
нездійсненні, а в методах — ліквідації приватного підприємництва,
відміні приватної власності на засоби виробництва тощо. Водночас він
підкреслював, що при всіх досягненнях людського розуму він не здатний
замінити керівництво процесами, що саморегулюються в суспільстві шляхом
приватної власності). Це вбило би і вбиває індивідуальні зусилля
мільйонів окремих особистостей. При цьому Ф. Хайек обстоює не
індивідуалізм, що переростає в егоїзм і самозакоханість, а визнання
абсолютного пріоритету поглядів, сподівань, схильностей кожної людини як
приватного власника. Суть справи у тому, переконує він, що «…стихійні,
ніким не спрямовані зусилля окремих людей можуть у кінцевому рахунку
привести до виникнення складної, розгалуженої структури економічної
діяльності»2.

Отже, з точки зору класичної теорії громадянського суспільства саме
таким є співвідношення свободи особи, її автономності і володіння
власністю.

1 История политических и правовых учений: Учебник для вузов. – 2-е изд.,
стереотип. / Под общ. ред. чл.-кор. РАН, д-ра юрид. наук, проф.

B. С. Нерсесянца. — М : Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 1998. –

C. 478-482.

2ХайекФ Л.Дорога к рабству //Новый мир. — 1991. —№7 — С. 184.

Однак, лише володінням право приватної власності не вичерпується.
Автономія індивіда не буде повною, якщо законодавчо не закріпити
можливості розпоряджатися власністю з боку володаря. Розпорядження можна
розглядати, як право першо-розпорядника і представника.
Першорозпорядження характерне саме для власника. Він може сам
розпоряджатися майном чи іншим видом власності, вирішувати, як
використати результати економічного застосування власності. Саме
першорозпоряд-нику належить гфаво першоінтересу. Тобто тільки власник
може використовувати власність у своїх інтересах. Однак, перепоручивши
розпорядження представнику, власник не може перепоручи™ йому власний
інтерес. Право інтересу залишається за власником. Власник зацікавлений
економічно і юридично розпоряджатися власністю у своїх власних
інтересах. А представник зобов’язаний розпоряджатися власністю в
інтересах власника.

Отже, інтерес власника та інтерес представника – поняття не тотожні.
Представник залишається таким доти, поки він розпоряджається власністю в
інтересах власника. Коли представник виходить за межі інтересів власника
і починає діяти у власних інтересах, він, тим самим, стає узурпатором
власності, а власник прагне усунути такого представника від
розпорядження власністю.

Власник має можливість користуватися своєю власністю, що передбачає
одержання від власності певних корисних якостей. Користуватися власністю
цивілізовано можна лише за взаємного економічного інтересу власника і
виробника. Праця підприємця і найманого працівника при застосуванні
приватної власності мають приносити взаємну економічну вигоду. Тому
застосування праці раба і кріпака не сприяє розвитку приватної
власності. Користування результатами праці повинно базуватися на
економічному інтересі власника і найманого працівника. Одержання
додаткового продукту приватним власником (рабовласником і феодалом)
грунтується на фізіологічному мінімумі такого продукту раба і кріпака.
За таких умов, коли зусиллями людини виробляється лише те, що нею
споживається і відсутній будь-який надлишок, прогрес неможливий.

Глава З

Загальна характеристика… правової держави

Важливим елементом змісту конституційної свободи приватної власності є
можливість вимагати від усіх зобов’язаних суб’єктів не порушувати
названих можливостей людини і громадянина. Власність не повинна
використовуватися на шкоду людині та суспільству. Право приватної
власності є непорушним. Свобода людини щодо власності закінчується там,
де починається право на власність іншої людини. Кожен зобов’язаний
неухильно додержуватися законів України і не посягати на свободу інших
людей. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і
господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права
власності рівні перед законом.

Звернення до суду є поширеною формою захисту права власника. Наприклад,
з категорії справ, що розглянуті судами із застосуванням норм
Конституції України 80% справ – це позови до роботодавців щодо стягнення
заробітної плати1.

Складовою приватної власності є інтелектуальна власність. На думку, О.
Мельник, «у суб’єктивному значенні право інтелектуальної власності —
особисті немайнові і майнові права, що відповідно до чинного
законодавства належать авторам того чи іншого результату інтелектуальної
діяльності»2. Зміст суб’єктного права на інтелектуальну власність
залежить від виду інтелектуальної діяльності. Можливість уповноваженого
суб’єкта діяти для різних об’єктів інтелектуальної власності різна.
Наприклад, авторське суб’єктне право на твори науки виникає з моменту
надання вказаному твору об’єктивної форми. Виникнення суб’єктного права
інтелектуальної власності щодо промислових об’єктів законодавством
визначається по-різному3.

Не менш важливими для характеристики громадянського суспільства є й інші
ознаки і принципи. Різні дослідники виді-

1 Захист законних прав та інтересів людини (Нормативна база. Прак

тика судів: Верховного Суду України, Конституційного Суду України,

Європейського суду з прав людини) / Укладач Т Р Цицора; під ред.

В. Д. Бринцева. – Харків, 2002. – С 248

2 Мельник О Виникнення суб’єктивних прав на об’єкти інтелектуаль

ної власності // Право України. — 2002. – № 3. – С 96.

3 Про поняття «інтелектуальна власність» див. с 471-473 даного

підручника.

ляли досить широке їх коло. Так, починаючи ще з Арістотеля, до них
відносили такі основні ідеї: невтручання державних структур у майнові
відносини громадян; рівність усіх громадян перед законом; свободу слова
і пересування; реальність принципу розподілу влади; виборність
державного органу і його підзвітність; певний термін здійснення
державним органом своїх повноважень.

Істотно доповнив ці принципи і ознаки громадянського суспільства Гегель.
Він вважав, що до них слід віднести: приватну власність як матеріальну
основу особистої свободи індивіда; безпосередньо особисту свободу, що
обов’язково має бути забезпечена державно-правовим захистом; визнання
прав, свобод, обов’язків і законних інтересів осіб і саму особу такими,
статус яких має публічний характер завдяки єдності і обов’язковості для
держави їх інтересів; всезагальну обізнаність у справах суспільства і
держави, що має стабільний характер; високий рівень значущості і
розвинутості громадської думки; принцип справедливості, який втілюється
у праві і вимагає неухильного дотримання вимог законів; надзвичайну роль
у вирішенні можливих конфліктів правосуддя, яке надійно захищає особисті
і суспільні інтереси; достатню розвиненість правової основи суспільства,
ефективність усіх видів правового регулювання; розвиток і вдосконалення
найрізноманітніших видів корпорацій, під якими Гегель розуміє політичні,
економічні, культурні та інші громадські об’єднання1.

Таким чином, наявність приватної власності у особи, здатність володіти,
користуватися та розпоряджатися нею самостійно без стороннього впливу,
свобода щодо вимоги додержуватися права і не порушувати можливості
приватного власника та можливість у будь-який час звернутися до суду,
або захищати свою власність в інший спосіб, не забороненими законом
засобами, включається до змісту свободи власності.

У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, себто
така, в якій лише юридичними засобами забезпечу-

1 Гегель Г. В. Ф. Философия права: Пер. с нем. / Ред. и сост Д. Л.
Керимов и В С. Нерсесянц; Авт. вступ, ст. и примеч. В С. Нерсесянца. М..
Мысль, 1990 – С. 227-228.

Глава З

Зага.чьна характеристика… правової держави

ються верховенство права, реальне здійснення, гарантування, охорона,
захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна
відповідальність держави й особи, контроль і нагляд за створенням і
застосуванням юридичних законів. До основних ознак правової держави слід
віднести такі.

вона сприймається як об’єднаність, солідарність і коре

лятивність усіх людей;

у ній панує право як загальна міра свободи, рівності й спра

ведливості в суспільстві, що й визначає зміст чинних законів,

інших нормативних та індивідуальних правових актів;

вичерпне врегулювання правового статусу людини і гро

мадянина та забезпечення його ефективної реалізації;

розвинена система чинного законодавства;

взаємна відповідальність особи і держави, її органів і поса

дових (службових) осіб;

провідна роль суду у вирішенні спірних питань і конфлікт

них ситуацій;

ефективна діяльність інших правоохоронних органів у

забезпеченні законності й правопорядку;

високий рівень правосвідомості та правової культури гро

мадян, професіоналізму працівників правоохоронних органів

тощо.

Концепція правової держави має довгу і повчальну історію. Ще в давні
часи почався пошук справедливості, принципів, форм і конструкцій
взаємозв’язку, взаємодії та взаємодоповнення влади і права. Погляди на
державу і право, на їх місце і роль у суспільстві поступово
викристалізували ідею розумності й справедливості такої форми політичної
влади, за якої життя людей регулюється правом, яке за підтримки
державної влади стає самостійною владною силою. Держава, її державні
структури та посадові особи з допомогою права упорядковуються
процедурно. Діяльність державного апарату чітко регламентується правом;
навіть структури, від яких залежить прийняття тих чи тих законів, не
мають права самочинно, без певних процедур змінювати закони.

Розуміння держави як організації на основі права публічної влади є
основною ідеєю правової держави. Такі ідеї вже в ан-

тичний період розвитку державності висловлювалися філософами та
юристами. Теоретично в концепцію правової держави ці ідеї було оформлено
значно пізніше, під час боротьби проти феодального свавілля, а також
початку і розвитку буржуазних революцій та утвердження нового ладу

Отже, ідеї панування права в суспільстві, пов’язаності держави, її
органів і посадових осіб правом, виникли за античних часів, розвивались
і доповнювались вченнями про демократію, республіканську форму
правління, конституціоналізм, права і свободи людини, народний
суверенітет, панування права і закону та рівноправність усіх перед ними,
поділ влади і незалежність суду.

Як результат об’єднання цих ідей у певну конструкцію було сформульовано
теорію правової держави.

Як уже зазначалося, основні принципи правової держави було сформульовано
за часів античності. Уособленням цих ідей була богиня правосуддя Феміда
з пов’язкою на очах, з мечем і терезами правосуддя в руках. Солон своїми
реформами в VI ст. до н. є. намагався об’єднати силу і право,
проголосивши: «Всіх я звільнив. А цього досягнув владою закону, силу з
правом об’єднавши». Як підкреслював потім Арістотель, з часів Солона в
Афінах почалася демократія. Принцип верховенства права сформулював
Ге-ракліт у безсмертному афоризмі: «Народ повинен битися за закон, як за
свої стіни».

Платон (427—347 до н. є.) наполягав на тому, що державність можлива лише
там, де панують справедливі закони. В його творі «Закони»
підкреслювалося: «Ми визнаємо, що там, де закони встановлено в інтересах
кількох людей, ідеться не про державний устрій, а лише про внутрішні
сварки, і те, що вважається там справедливістю, не має цього ймення. Я
бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під
будь-чиєю владою. Там же, де закон — володар над правителями, а вони —
його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, що їх можуть дарувати
державам боги».

Арістотель (384—322 до н. є.) — як «батько» античної політичної науки —
обґрунтовував правління розумних законів. Він писав: «Отже, хто вимагає,
щоб закон панував, вимагає,

Глава З

Загальна характеристика… правової держави

здається, того, щоб панували тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб
панувала людина, привносить у цю свою вимогу такий собі тваринний
елемент, оскільки пристрасть є дещо тваринне, та й злість штовхає на
лиху стежку правителів, хоч би вони були найкращими людьми; навпаки,
закон — це врівноважений розум». Внутрішній взаємозв’язок права і
держави Арі-стотель сформулював так: «Поняття справедливості пов’язане з
уявленням про державу, оскільки право, що служить критерієм
справедливості, є регуляційною нормою політичного спілкування».

Отже, античні філософи та правознавці зв ‘язували державу з правом і
показували необхідність існування в державі правових законів, що
панували б над державними структурами, були б мірилом справедливості дій
держави та її чиновників і регулювали політичні відносини.

Правова держава передбачає взаємодоповнюючу єдність панування права і
правової форми організації влади. Ще Арісто-тель зазначав, що кожна
держава повинна мати три елементи: законодавчий орган, магістратури та
судові органи1. Звісно, його ідеї ще не були теорією поділу влади, але
виявилися підґрунтям, на якому згодом було сформульовано цю теорію.

Важливий крок у напрямі формулювання теорії правової держави зробив
давньоримський вчений Марк Тулій Ціцерон (106—43 до н. є.). Він
розглядав державу як публічно-правову спільність, як справу народу. На
його думку, народ — це не всяке об’єднання людей, зібраних докупи хоч би
в який спосіб. Народ — це об’єднання багатьох людей, зв’язаних між собою
згодою в питаннях права і спільності інтересів. Перевершивши своїх
учителів, давньогрецьких філософів Платона, Арістотеля, Полібія, Ціцерон
показав державу як правову форму організації загальної справи. Право, за
Ціцероном, є необхідним джерелом державності.

Згідно з концепцією цього мислителя, держава є правовою не тому, що її
органи дотримуються своїх же законів, а через те, що держава, власне, це
право, природне право народу, узгоджене і впорядковане. З його концепції
випливає вимога про

‘ Див. докладніше: Юридична енциклопедія. – Т 1 – С 142 -143.

відповідність державних законів природному праву. Тільки такі закони, з
погляду Ціцерона, є справедливими. Учений вважав, _. ьах: нами слід
закріплювати не тільки міру клади магістратів, а й міру підпорювання
громадян. Він сформулював дуже важливий принцип права, твердячи, що
чинність закону поширюється на всіх. Ціцерон обстоював формальну правову
рівність усіх громадян, рівність їхніх прав і водночас відкидав фактичну
майнову, розумову, службову та іншу рівність. Він визначав держа-к
загальний правопорядок. Захист свободи громадянина, його прав як
складової правопорядку та всієї державності — це не приватна, а загальна
справа держави.

Ідеї про правову державу античних класиків розвинули й доповнили
мислителі Середньовіччя і Нового часу. Вони помітно вплинули на
становлення і розвиток таких прогресивних теорій, як поділ влади,
конституціоналізм, правова державність; відіграли значну роль у критиці
феодальної нерівності, привілеїв і беззаконня, в подоланні
середньовічних теологічних концепцій про державу і право, у ствердженні
ідей формальної рівності та свободи людей.

Термін «правова держава» набув поширення після видання праць німецького
державознавця Р. Моля в 30-х роках XIX ст. Теорія правової держави стала
підсумком багатовікового розвитку політичного життя і правової думки
цивілізованих країн.

Початок утвердження концепції правової держави пов’язаний з боротьбою
народів Європи за їхні права і свободи проти свавілля феодалів в умовах
абсолютної монархії. Тлумаченню і втіленню ідей правової держави в
суспільне життя сприяли політико-юридичні вчення Джона Локка
(1632—1704). Він виступав ідеологом соціального компромісу, виразником
правових уявлень буржуазного суспільства, на противагу феодальному. Свої
політико-юридичні ідеї він виклав у праці «Два трактати про правління».

Дж. Локк, спираючись на ідеї народного суверенітету і суспільний договір
Ж.-Ж. Руссо, висунув принципи законності опору будь-яким протизаконним
діям і права чинити свою волю, якщо це не заборонено законом.
Суб’єктивні права він вважав такими, бі,о встановлюються з волі держави
і полягають у тому, щоб кожна людина мала постійні правила для життя і
спілкуван-

Глава З

ня в суспільстві, встановлювані законодавчою владою, що утворена в
державі. Філософ розглядав ці права як «… свободу діяти згідно з
власним бажанням у всіх випадках, коли це не заборонено законом, і не
бути залежним від постійної, невизначеної, невідомої самовладної волі
іншої людини».

У своїх поглядах на механізм державної влади Дж. Локк наголошував на
тому, що для дотримання режиму свободи публічно-владні повноваження
належить чітко розмежовувати й поділяти між органами держави. Приймати
закони повинні органи законодавчої влади, тобто парламент. А от
втілювати ці закони — прерогатива органів виконавчої влади.

Він не тільки констатував поділ влади, а й установив ієрархічність її
гілок, вважаючи законодавчу владу верховною (але не абсолютною),
запропонував нормативне закріплення стримувань і противаг. Ці ідеї Локка
лягли в основу буржуазного конституціоналізму, що виник у XVII ст.

Ідею поділу влади як один з принципів теорії правової держави
систематизував і розвинув у своїх працях французький юрист Шарль Луї
Монтеск’є (1689—1755).

Він вважав, що свобода — це розумна організація державної влади і
додержання режиму законності. Свобода, за Монтеск’є, — це право людини
робити все, що дозволено законом. Повної свободи людина не може мати в
тій державі, де не існує поділу влади. Спираючись на вчення Локка,
Монтеск’є обгрунтував необхідність поділу влади у демократичній державі
на законодавчу, виконавчу та судову гілки, які повинні бути незалежними
одна від одної. Законодавча влада має належати парламенту, виконавча —
королю, судова — незалежному суду присяжних. Кожна з названих гілок
влади повинна мати стримування і противаги з метою недопущення узурпації
однією владою інших владних повноважень. Лише за таких умов існування
самостійних, незалежних одна від одної гілок влади людина може отримати
повну свободу, бути вільною у виборі певного варіанта поведінки в межах
чинних у державі законів. Якщо в суспільстві не забезпечено реалізацію
прав і свобод людини та громадянина, не проведено поділ влади на
вищезгаданих засадах, це суспільство не має конституції і не може
вважатися демократичним.

Загальна характеристика… правової держави 93

Монтеск’є розглядав поділ і взаємне стримування гілок влади як головну
умову забезпечення політичної свободи. Останню він убачав не в тому, аби
чинити все, що заманеться, оскільки •державі (суспільстві), де є закони,
свобода може полягати лише в тому, щоб мати можливість робити лише те,
що вважаєш за необхідне, і не бути примушеним робити те, чого робити не
хочеться. Свобода — це право робити все, що дозволено законами. Якби
громадянин мав змогу робити те, що цими законами заборонено, то в нього
не було б свободи, позаяк те саме могли б робити й інші громадяни.

Отже, політична свобода у Монтеск’є пов’язана з громадянською свободою,
що виявляється в безпеці громадян чи в їхній упевненості у своїй
безпеці.

Концепція поділу влади у Монтеск’є, що стала основою буржуазного
конституціоналізму і теорії правової держави, вирізнялася, порівняно з
попередніми теоріями поділу влади, значною новизною, а саме: він
об’єднав ліберальне розуміння свободи з ідеєю конституційного
закріплення самого механізму поділу влади, а в систему влади ввів ще й
судову владу як незалежну.

Обгрунтування теорії правової держави дали німецькі філософи І. Кант і
Г. В. Ф. Гегель.

Іммануїл Кант (1724—1804) був професором філософії Кенігсберзького
університету. Політико-юридичні погляди вченого викладено в його працях:
«Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору», «До вічного
миру», «Метафізичні засади вчення про право». Державу Кант визначав як
об’єднання багатьох людей, підпорядкованих правовому закону.

Учення цього мислителя навіяне духом просвітництва з використанням ідей
індивідуалістичної школи природного права. Особа ним розглядається як
абсолютна цінність із висуванням апріорного закону,
абстрактно-обов’язкового та формального «категоричного імперативу». Кант
уважав, що свобода особистості полягає в тому, щоб визначати самому для
себе мету й варіанти відповідної поведінки. Він був упевнений, що
держава може примусити особу вибирати засоби для досягнення якоїсь мети,
але не може наказувати людині, заради чого вона має жити.

Глава З

Загальна характеристика… правової держави

Філософ першим висунув ідею про те, що устрій держави повинен
якнайбільше відповідати праву (правовому закону). Держава мусить
спиратися на право, додержуватися прав і свобод людини, забезпечувати їх
реалізацію та здійснення позитивних законів.

Право Кант поділяв на природне, позитивне і справедливість. Він виключав
право народу на повстання проти деспотичної влади, вважаючи, що зміна
політично-юридичних установ має ініціюватися зверху через реформи.
Методи відкритої боротьби втягують народ у хаос, анархію та злочинність.
У працях Канта обґрунтовується необхідність миру як у межах держави, так
і в міжнародних відносинах між державами. Мислитель виступав проти війн,
за політичне вирішення всіх проблемних питань через укладення і
додержання міжнародних договорів та угод, невтручання у внутрішні справи
держави, за розвиток між народами торговельних, культурних та інших
зв’язків.

Кант, з одного боку — прихильник справедливості, а з іншого – не залишає
людині можливості обстоювати справедливість, протистояти тиранії.
Справедливою організацією суспільства, на його думку, повинно бути
встановлення «вічного миру». Досягти цього в майбутньому можна завдяки
утворенню федеративного союзу незалежних рівноправних держав
республіканського типу. У такому суспільстві, на думку Канта, особі буде
забезпечено реалізацію повної свободи й недоторканності.

Правова держава, за Кантом, характеризується не як емпірична реальність,
а як ідеальна теоретична модель, що нею слід керуватися як вимогою
розуму і метою наших зусиль у практичній організації державно-правового
життя.

Практичне втілення в суспільному житті ідей правової державності
пов’язане з творчістю Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831).
Державно-правові вчення мислителя викладено в головній його праці
«Філософія права».

Якщо у Канта правові закони і правова держава є лише необхідністю, в
Гегеля вони є дійсністю, тобто практичною реалізованістю розуму в певних
формах буденного існування людей.

Не погоджуючись з Ж.-Ж. Руссо, Гегель вважав, що людина не народжується
від природи вільною, вона здобуває сво-

боду як духовна істота. Розумне призначення людини він вба-чав у тому,
щоб вона жила в державі. Індивід настільки мораль-шш та істинний,
наскільки він є членом держави. Право, за Гегелем, — це дійсна свобода.
Держава — теж право в його ?анбїльш абстрактному розумінні, а саме:
права особистості, омі та суспільства.

Його філософська теорія базується на тому, що в основі v. -вальної
дійсності лежить «світовий розум», «абсолютна ідея» чи «світовий дух»,
що виявляються в мисленні чи самопізнанні. У філософії духу він
розрізняв три основні науки: про суб’єктивне, об’єктивне та абсолютне.
Вчення про державу і право Гегель трактував як складову філософії, а
державу і право розглядав крізь призму самої ідеї та напрямів її
реалізації. Питання конструкції, сутності, змісту і конкретного
застосування державно-правових явищ він відносив до предмета
юриспруденції. Право мислитель визначав як наявне буття свободи, певний
ступінь розвитку свободи; поняття права формулював з позицій ідеалізму,
стверджуючи, що право виявляє себе спершу в історичному, моральному,
релігійному значенні, а вже потім — у дійсності.

Свободу, за Гегелем, закладено в конструкцію абстрактного права, що має
кілька ступенів: а) рух від абстрактного до конкретного; б) судження про
неправди (ненавмисна, обдурювання, злочин); в) змішування абстрактного
права і моралі, що приводить до об’єктивізації свободи через сім’ю,
громадянське суспільство і державу.

Абстрактне право філософ формулював так: «Будь особистістю і поважай
інших як особистостей!» Конкретне право виявляється у формальній
свободі, передусім у свободі приватної власності.

Отже, Гегель: а) вихваляв державу як найрозвиненішу дійсну свободу; б)
належний поділ влади в державі вважав гарантією свободи особистості; в)
критикував деспотизм, вважаючи, що «… стан беззаконня, в якому
особлива воля як така, чи то воля монарха, чи народу (охлократії), має
силу закону, чи, точніше, заступає закон»; г) визначив свою конструкцію
правової держави як таку, що однозначно спрямована проти свавілля, без-

Глава З

Загальна характеристика… правової держави

прав’я та проти всіх неправових форм застосування сили, як з боку
приватних осіб, так і з боку держави.

Вчення про правову державу в Росії та Україні виникли у другій половині
XIX ст., після проведення буржуазних реформ 60—70-х років. Вони знайшли
відображення в документах російського лібералізму та опозиційного
земства. Детальніше ця теорія почала розроблятися на початку XX ст., з
переходом Російської імперії до конституційного самодержавства. Активно
працювали в напрямі створення теорії правової держави вчені: О. С.
Алексеев, В. М. Гессен, Б. О. Кістяківський, М. М. Коркунов, С. О.
Котляревський, І. М. Лазаревський, М. А. Рейснер, Г. Ф. Шер-шеневич та
ін.

Одними з перших теоретиків, чиї розробки з проблем правової держави
побачили світ, були М. А. Рейснер, який опублікував статтю «Що таке
правова держава», і В. М. Гессен, який видав працю «Теорія правової
держави». М. А. Рейснер, наприклад, кваліфікував правову державу як
таку, де державний устрій, закон є «… нормою, обов’язковою для самої
влади», де кожний акт державної влади підкорений закону і цим же законом
забезпечено недоторканність права особи і громадських корпорацій.

В. М. Гессен вважав, що правова держава в її діяльності, у здійсненні
урядово-судових функцій зв’язана та обмежена правом, стоїть під правом,
а не зовні чи над ним.

В основу теорії правової держави російські вчені поклали теорію поділу
влади Ш. Л. Монтеск’є, давши їй своєрідне тлумачення з урахуванням
російської практики державно-правового будівництва. В їхньому розумінні
державна влада — єдина, але поділяє функції між законодавчими,
виконавчими та судовими органами. Але при цьому російські та українські
вчені відкидали такі класичні елементи поділу влади, як стримування і
противаги. Вони обґрунтовували зверхність законодавчої влади і
підпорядкування їй виконавчої та судової. Наприклад, В. М. Гессен
намагався розмежувати закон та урядове розпорядження за їхньою юридичною
силою, доводячи зверхність закону як неодмінну ознаку правової держави.

О. С. Алексеев вважав, що не може бути змін правового порядку без участі
народного представництва. Зв’язаність держав-

шої влади правом, з якого законодавець бере законодавчі норми,
стираючись на те, що не закон дає силу праву, а право дає силу вкону. і
є, на його думку, основою правової держави. Він, як і В М. Гессен,
твердив, що дійсно демократична правова держа-аа має бути тільки
парламентарною.

Необхідність підкорення уряду та його діяльності правовим – : мам
визнавав і обґрунтовував Б. О. Кістяківський, критикуючи Л. Ф. Штейна,
який допускав, що в певних межах уряд у конституційній державі не
зв’язаний правом.

Критикуючи концепцію С. О. Котляревського, який вважав, що влада як
сила, котра служить самозбереженню держави, може діяти за необхідністю,
відступаючи від додержання принципів права, Б. О. Кістяківський писав,
що в розвиненій правовій державі сильна влада і є владою чистого права;
вона сильна тією міццю й рівновагою, які гарантують їй неухильне
дотримання норм права як з боку можновладців, так і з боку підвладних.
Він же критикував революційні теорії, що виправдовували насилля,
вбачаючи в державному механізмі силу, а не право.

Важливим принципом теорії правової держави як тих часів, так і
сьогодення було й залишається ефективне забезпечення прав і свобод
людини і громадянина.

Ці питання були предметом дослідження українських і російських учених О.
Ф. Кістяківського, Є. В. Васьковського, М. І. Палієнка, Ф. В.
Тарановського, М. П. Драгоманова, М. С. Гру-шевського та ін.

Наприклад, О. Ф. Кістяківський обґрунтовував необхідність забезпечення
незалежності суду від втручання адміністративної влади і запропонував
для цього систему організаційно-правових заходів.

Є. В. Васьковський висвітлив основну роль і призначення адвокатури в
механізмі захисту прав і свобод особистості. Він також наполягав на
необхідності поширення прокурорського нагляду за судовою діяльністю.

М. /. Паліенко розглядав проблему суверенітету як одну з властивостей
правової держави, що виявляється у спроможності держави мати власну
конституцію, самостійно вирішувати питання економіки, політики, в тому
числі й зовнішньої.

4 4 IV)

Глава З

Загальна характеристика… правової держави

На думку В. М. Гессена, громадянин у взаємовідносинах з підзаконною
урядовою владою повинен виступати як суб’єкт права, а не як об’єкт
влади, її підданий, як це відбувається в умовах абсолютної монархії.

Висновки

Історія вчень про правову державу охоплює систему ідей,

думок і концепцій (закордонних і власних авторів), без знань і вра

хування яких є неможливим теоретичне розроблення концепції

правової держави.

Без теоретичної моделі правову державу не втілити в прак

тичне життя під час розбудови державності й правової системи в

Україні.

Важливе значення у створенні нормативної бази на основі

нової Конституції України має досвід закріплення конституційно-

правовими актами основних принципів правової держави, що юри

дично зафіксовані в законодавстві інших країн;

Використовуючи метод історизму, слід зважати на досвід

минулого, його позитивні та негативні аспекти, щоб не припуска

тися помилок під час розбудови правової соціально-відповідальної

держави в Україні.

§ 2. Співвідношення громадянського суспільства і правової держави

Держава, здійснюючи політичну владу в громадянському суспільстві,
підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспільству, забезпечує
рівні можливості для всіх людей у всіх сферах їхньої життєдіяльності на
засадах соціальної справедливості, гуманізму та милосердя, не
втручається в особисте життя людини й громадянина, регулює соціальні
відносини в межах чинної конституції, законів та інших
нормативно-правових актів.

Між державою і суспільством має бути певна дистанція — такий собі кордон
демократії, перетинання якого веде до одер-жавлення суспільства, що з
позиції демократії та гуманізму неприпустимо. У межах такого кордону
держава є суттєво необхід-

ною громадянському суспільству, яке без неї не зможе не тільки
розвиватися, а й існувати. Тут варто погодитися з Гегелем, який не
вважав державу чимось зовнішнім стосовно громадянського суспільства й
пояснював їхній органічний взаємозв’язок надзвичайно просто.
Громадянське суспільство, підкреслював він, являє собою поєднання
відмінних одна від одної осіб, які його утворюють. Але за внутрішньою
природою дії внутрішніх, характерних для нього, сил громадянське
суспільство характеризується домінуванням роз’єднання, а тому, щоб його
зв’язати, перебороти це роз’єднання, і необхідна держава як загальний
зв’язок.

Вразливість позиції Гегеля полягає не в тому, що він в такий спосіб
підкреслював об’єктивну необхідність держави для громадянського
суспільства, а в тому, що держава з одного з важливих засобів його
формування і розвитку в уяві філософа перетворилася на абсолютну мету,
на одну з незаперечних основ світового порядку.

Громадянське суспільство, на думку Гегеля, характеризується трьома
основними моментами: системою потреб, відправленням правосуддя,
діяльністю поліції та корпорацій. У такій конструкції відчувається
змішування функцій громадянського суспільства і держави, що привело
Гегеля до їх ототожнення.

Отже, Гегель у питаннях свободи й недоторканності особи стояв на
позиціях формальної рівності всіх суб’єктів громадянського суспільства.
Держава і право є засобами визначення і забезпечення формальної рівності
людини і громадянина. Увесь новітній час, починаючи від Реформації,
Гегель присвятив німецькій нації, вважаючи, що США і Росія на той час ще
«не проявили» себе у всесвітній історії.

Щодо нинішньої України, то формування в ній громадянського суспільства є
завданням вельми тяжким і довготривалим Протягом значного часу Україна
перебуває у глибокому кризовому стані. Початкова орієнтація на політику
«шокової терапії», лібералізацію цін, форсування ринкових відносин,
заміна карбованця купоном, пропаганда і фактичне здійснення ідеї
невтручання держави у господарську діяльність призвели до обвального
падіння товарного виробництва і розкрадання державних

100

Глава З

Загальна характеристика… правової держави

101

ресурсів, вибухового зростання цін та емісії, розвалу грошово-фінансової
системи, формування мафіозно-спекулятивної структури з бурхливими
темпами особистого збагачення. Сучасне розуміння співвідношення правової
держави та громадянського суспільства пов’язане з усвідомленням великої
потреби й цінності їхнього взаємозв’язку. Саме ціннісний підхід до
розуміння взаємозв’язку і взаємодії права і держави, правової держави і
громадянського суспільства може дати нам усвідомлення місця й ролі
правової держави у громадянському суспільстві.

Відповідно, громадянське суспільство і правова держава можуть
співвідноситись як необхідні одна одній та взаємодоповнюючі системи.
Правова держава підпорядковує свою діяльність громадянському суспільству
і конкретній людині, відповідає перед ними за свою діяльність.
Формування в Україні громадянського суспільства і правової держави є
нагальною проблемою.

§ 3. Основні напрями формування

громадянського суспільства і правової держави в Україні

Метою створення правової держави в Україні є забезпечення цивілізованого
функціонування і розвитку громадянського суспільства.

Концепція правової держави в сучасних умовах – це не лише проголошення
основних принципів і рис, що складають теорію такої держави, а й
необхідність реального формування нових соціально-політичних інститутів,
котрі замінили б закриту авторитарну політичну систему на відкриту
демократичну систему, яка діяла б на засадах панування права (правового
закону) в суспільстві.

Правова держава нині розглядається як держава, в якій виключно
юридичними засобами забезпечуються верховенство права, реальне
здійснення, охорона, захист і поновлення порушених прав громадян,
взаємна відповідальність держави та особи, контроль і нагляд за
утворенням і застосуванням юридич-

шск законів. Метою створення правової держави в Україні є,за

безпечення цивілізованого функціонування і розвитку грома

дянського суспільства. ,

Отже, правова держава в Україні може розглядатись як толітико-юридична
форма організації суспільного життя, що належить до таких
фундаментальних соціальних цінностей, як права людини і громадянина,
конституціоналізм, демократія тощо.

Основні риси правової держави в Україні:

а) верховенство і панування правового закону;

б) постійне утвердження суверенітету народу як єдиного

джерела державної влади;

в) здійснення поділу влади на законодавчу, виконавчу та су

дову;

г) забезпечення прав, свобод, законних інтересів людини і

громадянина, виконання ними своїх обов’язків перед іншими

людьми, державою і громадянським суспільством;

ґ) врегулювання взаємовідносин між особою та державою на засадах
дозволеності особі робити все, що прямо не заборонено законом, а
державним органам — тільки те, що прямо дозволено законом;

д) взаємна відповідальність між особою та державою, відпо

відальність держави перед особою і громадянським суспільством

за свою діяльність;

є) ефективна організація контролю й нагляду за здійсненням законів і
режиму законності.

Конституція та закони, як відомо, — це нормативні акти вищої юридичної
сили. Але таке визначення законів є формальним. Велике значення має
зміст законів, які мають бути демократич -ними, тобто захищати права і
свободи людини, оскільки в противному разі законність як така може
виявитися притаманною антидемократичним режимам.

Демократизм змісту законів і утвердження суверенітету народу як єдиного
джерела влади знаходить відображення в концепції верховенства
парламенту. Тільки парламент як представницький орган, обраний народом,
має право приймати за-I й контролювати їх виконання, а також є єдиним
державним органом, що має право виступати й діяти від імені всього
народу.

102

Глава З

Загальна характеристика… правової держави

103

Важливе значення для утвердження правової держави має принцип поділу
влади. Чітке розмежування законодавчих і виконавчих функцій в Україні
здійснюється на основі чинної Конституції України (ст. 6). Усі закони та
інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України,
тобто в Україні діє принцип верховенства правового закону (ст. 8). Зміст
і спрямованість діяльності держави визначають права людини та гарантії
їх здійснення, а забезпечення та утвердження прав людини є головним
обов’язком держави (ст. 3). Права людини проголошуються як невідчужувані
й непорушні (ст. 21). Конституція закріплює правовий порядок арештів і
тримання під вартою за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставі
та в порядку, встановленому законом (ст 29). Людині забезпечується
відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю державних органів, органів місцевого
самоврядування, їх службових і посадових осіб під час здійснення ними
своїх повноважень, коштом цих органів (ст. 56). Нормативні акти, що
визначають права та обов’язки громадян, мають бути доведені до відома
населення в установленому законом порядку (ст. 57). У разі
невідповідності Конституції будь-якого закону, указу Президента чи
постанови Кабінету Міністрів України Конституційний Суд України
зобов’язаний визнати названі акти неконституційними, що тягне за собою
втрату ними юридичної сили.

Отже, спираючись на норми, закріплені в Конституції України, можна
зробити висновок, що Україна є правовою державою. Але чи можна говорити
про те, що в країні існує правова держава, якщо не забезпечено гарантій
реалізації прав і свобод людини і громадянина, не реалізуються принципи
взаємної відповідальності держави та особи, можливості особи робити все,
що прямо не заборонено законом, а державних і самоврядних органів і
посадових осіб – тільки те, що входить до їх компетенції? Слід також
констатувати, що в Україні не в повному обсязі вирішено питання боротьби
з правопорушеннями, зміцнення законності, правопорядку і дисципліни.

Ці та деякі інші проблеми дають нам право говорити про необхідність
формування правової держави в Україні. До основних напрямів її
формування слід віднести:

а) необхідність зв’язати правом (загальносоціальним, що ха

рактеризується правами людини, народу, людства) діяльність

держави та її органів;

б) формування правового механізму, з допомогою якого мож

на було б подолати відчуження людини і громадянина від засобів

виробництва, власності, від безпосередньої та представницької

форм демократії;

в) чітку роботу законодавчої влади на основі Конституції

України і конституційних законів;

г) створення системи незалежних загальних і спеціалізова

них судів та інших ланок судової системи України. Поки що в

нашій державі в повному обсязі не забезпечено функціонуван

ня судової системи відповідно до Конституції України;

ґ) формування у людей (народу України) нового правового мислення,
високого рівня правової культури, знань про життєво необхідні закони та
вміння використовувати ці закони в повсякденному житті.

Отже, правова держава в Україні — це така держава, яка взаємодіє з
громадянським суспільством та в якій досягнуто пріоритет прав людини;
яка зв’язана саме цим правом і підкоряється йому; де законодавча,
виконавча і судова гілки влади закріплюють, гарантують і забезпечують
права людини, народу і людства у повсякденній діяльності.

Ось чому дуже важливо визначити принципові заходи з формування
громадянського суспільства та правової держави в Україні. Але передусім
слід зазначити, що багато дослідників обминають ці питання, а роль
держави в цьому процесі залишається незначною.

Основою кожного громадянського суспільства є, поза сумнівом, приватна
власність, яка може існувати і розвиватись у різних формах. Упродовж
століть визначні філософи та громадські діячі відзначали велику користь
власності як основи суспільства. Ще в середині XIX ст. М. І. Костомаров
писав у своїй праці «Дві руські народності», що в Україні кожен хлібороб
є самостійним власником свого добра, яке дає йому необхідні переваги в
суспільному житті. Російський просвітитель І. П. Пнін на початку того ж
століття зазначав, що тільки власність громадянина є душею
громадянського співжиття та безпеки особис-

104

Глава З

Загальна характеристика… правової держави

105

тості, Щодо знаного російського філософа В. С Соловйова, то він узагалі
підкреслював, що, згідно із загальноприйнятим філософським визначенням,
власність це не що інше, як ідеальне продовження особистості в речах чи
її перенесення на речі1.

Наявна теоретична спадщина та деякі наукові розробки дозволяють
сформулювати основні риси формування громадянського суспільства:

а) забезпечення свободи та ініціативності людини, що

спрямовані на задоволення її розумних потреб і не шкодять за

гальним інтересам;

б) такий розвиток суспільних відносин, за якого людина роз

глядається як мета, а не як засіб;

в) ліквідація відчуженості людини від соціально-економіч

них структур і політичних інститутів та реальне забезпечення

здійснення принципу рівних для всіх можливостей;

г) забезпечення прав і свобод людини і громадянина держа

вою, її органами та соціальними структурами громадянського

суспільства;

г) багатоманітність різних форм власності, серед яких при

ватна власність в її різних формах посідає домінуюче місце як

основа ініціативної, творчої підприємницької діяльності;

д) здійснення справедливого твердження, що лише у

власності особа виступає як розум і тільки володіючи власністю

людина може бути справді вільною та ініціативною в усіх її по

чинаннях;

є) реалізація багатоманітності духовного життя суспільства, в основі
якого — визнання гуманістичних і демократичних за сутністю
загальнолюдських цінностей;

є) наявність «середнього класу» як соціальної бази громадянського
суспільства;

ж) відсутність жорсткої регламентації з боку держави при

ватного життя членів суспільства;

з) існування розвиненої соціальної структури, яка гарантує

задоволення інтересів різних груп і верств населення;

и) активна участь у суспільному житті недержавних самоврядних
спільностей людей (сім’я, корпорації, громадські

організації, трудові колективи, етнічні, конфесійні та інші об’ед нання
людей);

і) визнання і матеріалізація ідей верховенства права, особливістю якого
має бути поділ права на публічне і приватне, основними ознаками
останнього є орієнтація на людину-влас-ника;

ї) рівний правовий статус у цивільних відносинах, поєднання інтересів
державних, громадських структур і громадянина;

й) детальне регулювання різноманітних видів відносин у сфері
підприємництва, ринкового господарювання;

к) розвиток орієнтованих на регулювання підприємницької діяльності нових
галузей права (комерційного, банківського, вексельного тощо)1.

Запитання та завдання

для самостійної перевірки знань

/. Дайте визначення громадянському суспільству. Які ознаки йому
притаманні?

2. Яка держава називається правовою?

**3. Спробуйте зробити самостійно класифікацію (або узагальнення)
основних рис формування громадянського суспільства за такими критеріями:

Види критеріїв за ознакою

«роль (відповідальність) держави» «роль (місце) особи в державі»
«розвиненість громадянського суспільства»

**4. Покажіть на конкретних прикладах взаємозв’язок грома-оянського
суспільства і правової держави (наприклад, виходячи із ролі преси в
суспільстві або з урахуванням ступеня соціальної захи-шеності особи,
верств населення тощо).

*5. Заповніть таблицю:

1 Див. докладніше: Юридична енциклопедія. – Т 5. – С 542—543.

1 Докладніше див.. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього
українського досвіду. – К.: Парламентське видавництво, 1999. – 248 с

106

Глава З

Ім’я У чому полягає його узаконений внесок у розвиток вчення по
громадянське суспільство

Геракліт

Арістотель

Платон

Ціцерон

Монтеск’є

Кант

Гегель

* *6. Охарактеризуйте основні напрями формування громадянського
суспільства в Україні. *7. Заповніть таблицю:

ГЛАВА 4

Основи теорії права

Соціальні норми; місце і роль права в системі соціальних норм; поняття
права; принципи та функції права; внутрішня і зовнішня форми права;
норма, інститут, підгалузь і галузь права; сутність джерел права;
правоутворення і правотворчість; правореалізація; поняття та елементи
правовідносин; законність, правопорядок, суспільний порядок і дисципліна

№п/п Основні ознаки правової держави Зміст ознак

* *8. Проаналізуйте, якою мірою Україна відповідає визначенню

правової держави та запропонуйте шляхи щодо досягнення Украї

ною рівня правової держави.

*9. Порівняйте правову та соціальну державу.

* * 10. Як ви вважаєте, чи може монархія бути правовою держа

вою?

§ 1. Система соціальних норм

і місце та роль права в цій системі

Соціальні норми — це загальні правила поведінки людей у суспільстві,
зумовлені об’єктивними закономірностями, є результатом свідомої вольової
діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються
різноманітними засобами соціального впливу.

Залежно від способу їх утворення і забезпечення соціальні норми
класифікують на юридичні, моральні, корпоративні (громадських
організацій, політичних партій, інших об’єднань громадян), звичаї чи
традиції1.

Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюються нормами, їх
поділяють на економічні, політичні, сімейні, релігійні, етики та
естетики, організаційні, соціально-технічні.

Юридичні (правові) норми — це загальнообов’язкові, формально визначені
правила поведінки, встановлені (санкціоновані) державою, охороняються,
захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах2

Моральні норми — це правила поведінки, що базуються на моральних
поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й не-

Докладніше див. Юридична енциклопедія 2 Там само С 189 190

2002 Т 4 С 192

Глава 4

Основи теорії права

109

справедливе, гуманне й негуманне, а забезпечуються, насамперед,
внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні норми — це правила поведінки, що встановлюються й
забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та
іншими об’єднаннями людей;

Звичаї чи традиції — це правила поведінки, що історично склались і
увійшли (перетворилися) на звичку людей.

Звичаї і традиції відрізняються одне від одного ступенем загальності
правил поведінки. Традиції вважаються більш загальними правилами, ніж
звичаї. Наприклад, святкування традиційних свят або звичай проводжати на
службу до Збройних Сил.

Аби показати, що право є особливим видом соціальних норм, слід порівняти
ознаки правових та інших соціальних норм.

Так, правові норми, що у своїй сукупності утворюють право:

виникають разом із виникненням держави;

встановлюються чи санкціонуються державою;

виражають волю керівної частини суспільства;

утворюють внутрішньо узгоджену цілісність, єдність (сис

тему права);

існують у суспільстві як одна система норм;

формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов’язків;

є правилами поведінки, формально визначеними за змістом;

мають певні форми зовнішнього виразу;

мають точно визначені межі дії;

– забезпечуються державним примусом та іншими засобами.

Інші соціальні норми, що утворюють систему соціального

регулювання:

існують у будь-якому суспільстві;

встановлюються чи санкціонуються іншими суб’єктами;

виражають волю різноманітних частин населення;

можуть існувати й безсистемно, не будучи внутрішньо уз

годженими;

існують здебільшого у вигляді кількох відносно самостій

них систем нормативного регулювання;

виражаються не тільки через права та обов’язки, а й через

загальні принципи, цілі, гасла тощо;

зазвичай позбавлені формальної визначеності;

можуть виражатись у будь-яких, не завжди фіксованих

формах;

не завжди мають точно визначені межі дії;

забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням, мо

ральним, громадським впливом та іншими позадержавними за

собами.

Отже, право як особливий вид соціальних норм відрізняється від інших
соціальних норм взаємозв’язком із державою, напрямами впливу на
суспільні відносини.

У процесі регулювання суспільних відносин уся сукупність соціальних норм
взаємодіє. Розгляньмо деякі аспекти цього явища.

У вимогах різних соціальних норм містяться однопорядкові, аналогічні
положення. Тоді такі норми доповнюють одна одну і в такій спосіб
сприяють повнішому і швидшому досягненню бажаних результатів.

Різні соціальні норми містять вимоги, що виключають одна одну, а це веде
до конкуренції різних моделей поведінки. Така ситуація утруднює
реалізацію вимог, що випливають із змісту норм, які суперечать одна
одній.

Під час формування основ правової держави в регулюванні суспільних
відносин зростає значення моральних вимог, в яких знаходять відображення
загальнолюдські цінності. Саме тому посилення моральної обгрунтованості
правових розпоряджень — необхідна умова подальшої активізації їх ролі та
ефективності в регулюванні суспільних відносин, зміцнення дисципліни.

Правова вимога зміцнення законності та правопорядку водночас є й
важливою вимогою моралі, яка характеризує моральну структуру особи, її
чесність, совість, обов’язок. Тому законність може виступати і як один
із моральних критеріїв оцінки поведінки особи та інших суб’єктів, адже в
умовах беззаконня годі й казати про мораль.

Найбільшої ефективності право досягає в разі збігу його вимог і
вимог,-що формулюються в моральних нормах. Під час фор-мування правової
держави співіснування цих двох видів соціальних норм загалом збігається
або наближується до цієї умови.

Говорячи про зближення вимог права і моралі, не слід забувати, що між
ними можуть існувати суперечності й негативні явища.

Коли суперечності своєчасно не виявляються і, отже, не усуваються, вони
можуть призвести до порушень закону (за ^спільного пріоритету вимог
моралі над нормами права) або до

110

Глава 4

Основи теорії права

111

моральних втрат (у протилежній ситуації). Однією з причин таких протиріч
є відносна стабільність моралі. Право більш динамічне, воно швидше
реагує на потреби конкретних життєвих ситуацій у процесі суспільного
розвитку

§ 2. Поняття права та його ознаки

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати
охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних
відносин здійснюються з допомогою соціальних норм. У системі таких норм
право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають
як загально-соціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право)’

Як загальносоціальне явище право характеризується певною свободою й
обгрунтованістю поведінки людей, тобто відповідними можливостями
суб’єктів суспільного життя, що об’єктивно зумовлені розвитком
суспільства, мають бути загальними й рівними для всіх однойменних
суб’єктів. З таких позицій існують: права людини; права об’єднань, груп,
верств; права нації, народу; права людства.

Юридичне право — це свобода та обгрунтованість поведінки людей, що
задекларована державою відповідно до чинних нормативно-правових актів та
інших джерел права.

Твердження про те, що право відірване від держави, спричинило виникнення
різноманітних концепцій праворозуміння: природного права, позитивного
права, права реалістичного, психологічного тощо.

Юридичне (позитивне) право, своєю чергою, поділяють на об’єктивне і
суб’єктивне.

Юридичним об’єктивним правом називають систему всіх правових приписів,
що установлені (санкціоновані), охороняються, захищаються державою,
мають загальнообов’язковий характер,

1 Сучасна філософія права оперує такими поняттями, як «правова
реальність», що складається із певних компонентів (теорій, нормативних
документів, повсякденного правового досвіду тощо). Це узагальнене
поняття допомагає глибше усвідомити право як міру свободи, як антипод
свавілля (див.: Філософія права: Навч. посіб. / За ред. О. Г. Данільяна.
К.: Юрінком Інтер, 2002. – G. 165-173).

є критерієм правомірної чи неправомірної поведінки та існують незалежно
від індивідуальної свідомості суб’єкта права.

Юридичне суб’єктивне право — це певні можливості, міра свободи, що
належить суб’єкту, який сам вирішує, користуватися ними чи ні.

До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як
волевиявлення держави можна віднести такі:

а) право — це система правових норм;

б) це правила поведінки загального характеру;

в) ці правила мають загальнообов’язковий характер;

г) вони тісно зв’язані між собою, діють у єдності, складаються в

правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

ґ) формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших
джерелах права;

д) установлюються, санкціонуються, гарантуються (забезпе

чуються) державою та її органами;

є) у своїй сукупності регулюють та охороняють соціальні відносини між
людьми;

є) правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням
принципів правди, справедливості, гуманізму та милосердя.

Кожне право як елемент правової системи складається з багатьох правових
норм. Аби правильно вибрати ту чи іншу норму, треба знати, що вони
об’єднуються не за випадковими ознаками, між ними існують конкретна
схожість і відмінності. Завдяки цій об’єктивній обумовленості й
характерним ознакам схожості та відмінностей між правовими нормами все
право , можна подати як визначену систему.

Воно є системою правил загального характеру. Це означає, що право має
соціальне призначення для регулювання (охорони) поведінки не якоїсь
конкретної особи, а будь-кого, хто вступає у ті відносини, що ним
регулюються (охороняються).

Право має загальнообов’язковий характер. Його положення, що їх містить
уся система правових норм, повинні сприйматись як безумовне керівництво
до дії, що виходить із державних структур і не підлягає обговоренню чи
оцінці під кутом зору їх доцільності, раціональності, бажаності чи
небажаності здійснення.

Право характеризується внутрішньою формою, тобто об’єднанням правових
норм в інститути, підгалузі й галузі права та окремі правові комплекси.

112

Глава 4

Основи теорії права

113

Формальна визначеність права характеризується тим, що поведінка
суб’єктів у вигляді нормативної моделі закріплюється в нормах права як
права та обов’язки учасників суспільних відносин, а також як вид і
ступінь реакції держави (санкції), застосовані в разі порушення велінь,
що містяться в нормативних приписах. Ці приписи повинні виконуватись
саме в тому обсязі та у випадках, в яких вони знайшли своє формальне
закріплення в тексті правової норми.

Право стає обов’язковим лише тоді, коли воно установлюється чи
санкціонується уповноваженим на те суб’єктом, у межах його компетенції
та в порядку, передбаченому встановлюваною процедурою, тобто з
дотриманням установлених вимог, що подаються до розроблення,
обговорення, прийняття, набрання чинності, зміни та скасування дії
правових приписів.

Установлення права означає підготовку і прийняття органами держави
правових норм. Санкціонування права — це затвердження, реєстрація,
надання дозволу на загальнообов’язковість уже існуючих соціальних норм.

Здійснення права забезпечується державою. Це виявляється в тому, що
держава створює, з одного боку, реальні умови й засоби, які сприяють
безперешкодному добровільному здійсненню відповідними суб’єктами
сформульованих у правових нормах зразків поведінки, а з іншого —
відповідні заходи заохочення, переконання і примусу до здійснення
бажаної поведінки, а також застосовує ефективні санкції в разі
невиконання вимог правових норм.

Отже, право як волевиявлення держави — це система загальнообов’язкових,
формально визначених, установлених або санкціонованих державою,
гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв
‘язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної
частини (більшої чи меншої) населення в соціально неоднорідному
суспільстві.

§ 3. Функції і принципи права

Право має певні напрями впливу і будується на конкретних правових і
демократичних засадах (принципах).

Функції права — це основні напрями його впливу на суспільні відносини.
Призначення функцій полягає в тому, щоб визначи-

ти активну й багатогранну роль права в громадянському суспільстві з
позиції його впливу на суспільні відносини між людьми.

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні.
Розглянемо функції права, що належать до загально-соціальних.

Гуманістична функція характеризується тим, що право охороняє та захищає
права і свободи людства, народу, людини. Наприклад, Конституція України
в ст. 27 закріплює право людини і громадянина на життя. Держава
забезпечує реалізацію людиною названого права, створюючи належні умови
для недопущення свавільного позбавлення життя конкретної людини. В
Україні з 5 квітня 2001 р. смертна кара замінена довічним позбавленням
волі, що свідчить про гуманізм українського права.

Організаторсько-управлінська — право суб’єктів на вирішення певних
економічних і соціальних проблем. За допомогою права регулюються питання
економічного і соціального життя в Україні (див. глави 9,12,13,14).

Інформаційна (комунікативна) — право інформує людей про волю
законодавця. Наприклад, Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992
р. встановлює правові основи щодо поширення і використання інформації в
Україні.

Оцінно-оріентувальна — поведінка людей оцінюється з огляду на закони
держави, вказує на безконфліктні, соціально допустимі способи й засоби
задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки. Наприклад,
Цивільний кодекс України передбачає право людини і громадянина на
одержання спадщини. Особи, що одержують спадщину за заповітом, слідують
останній волі померлого і успадковують його майно в тих межах, в яких це
визначено заповітом.

Ідеологічно-виховна — право формує у людини певний світогляд, виховує в
неї зразки правомірної поведінки. Наприклад, людина слідує нормам
кримінального права, не порушує заборон та діє в межах визначених
обов’язків і тим самим реалізує норми права в межах правомірної
поведінки. Достатньо того, що людина знає межі своїх можливостей, не
порушує вимог права, самовиховується на правових моделях позитивної
поведінки.

114

Глава 4

Основи теорії права

115

Гносеологічна (пізнавальна) – право само виступає як джерело знань.
Наприклад, вивчаючи норми права, суб’єкт права має можливість одержати
знання про обсяг пільг, допустимі норми шкідливих викидів у атмосферу,
про свої права і обов’язки тощо.

До спеціальних юридичних функцій права відносять регулятивну (статичну і
динамічну) та охоронну.

Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин
способом закріплення бажаної поведінки в тих або інших галузях чи
інститутах права. Регулятивно-статична функція — це вплив права на
суспільні відносини, що закріплює і регулює суспільний порядок у
соціально неоднорідному суспільстві у стані спокою;
регулятивно-динамічна — такий вплив права на суспільні відносини, що
забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства. Правовий
вплив (статичний і динамічний) здійснюється таким чином, що, наприклад,
Верховна Рада України виключно законами регулює права корінних народів і
національних меншин (це регулятивно-статична функція права). Або шляхом
прийняття Державного бюджету України створюються передумови для
будь-яких видатків держави на загальносуспільні потреби (регулятивна
динаміка).

Охоронна функція спрямована на охорону відповідної системи суспільних
відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників,
на недопущення правопорушень, зменшення або усунення їх із повсякденного
життя.

Видання службовою особою нормативно-правових або розпорядчих актів, які
змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом
порядку, якщо предметом таких дій були бюджетні кошти у великих
розмірах, — карається позбавленням волі до чотирьох років (ст. 211 КК
України). Це один із прикладів із реалізації охоронної функції права.

Принципи права — це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні
положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому
закономірності суспільного життя.

У сучасній юридичній літературі визнають принципи демократизму,
законності, гуманізму, рівності всіх перед законом, взаємної
відповідальності держави та особи тощо. Розрізняють також
загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи інститутів
права.

Принципи права як керівні юридичні вимоги відображають особливості та
специфіку юридичного права, мають нормативний, регулятивний характер,
визначають і скеровують правомірну поведінку людей. У теорії права
існують різні класифікації принципів права. Наприклад, їх поділяють на
загальнолюдські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві
та принципи інститутів права.

Загальнолюдські принципи права характеризують як юридичні засади, ідеали
чи основи, що зумовлені певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації,
втілюють у собі найкращі, прогресивні здобутки правової історії людства,
визнані міжнародними нормами права.

Такими принципами є:

а) закріплення у праві міри свободи людини та забезпечення

її основних прав;

б) юридична рівність однойменних суб’єктів у всіх правовід

носинах;

в) верховенство закону як акта нормативного волевиявлен

ня вищого представницького органу держави;

г) взаємопов’язаність юридичних прав і обов’язків;

ґ) регулювання поведінки людей та їх об’єднань за загально-дозволеним
типом правового регулювання: «дозволено все, що прямо не заборонено
законом»;

д) діяльність органів і посадових осіб за принципом: «дозво

лено тільки те, що прямо передбачено законом»;

є) чітке закріплення правовими нормами процедурно-процесуальних
механізмів забезпечення (гарантування) прав людини і здійснення нею
своїх обов’язків;

є) здійснення правосуддя тільки судами як найефективніша гарантія прав
людини;

ж) юридична відповідальність людини за свою винну проти

правну поведінку;

з) обов’язкова дія принципу презумпції невинуватості особи

в суспільстві.

Типологічні принципи визначаються як керівні засади, ідеї, що властиві
всім правовим системам певного історичного типу, відображають його
соціальну сутність.

Приміром, рабовласницькому типу права були притаманні такі принципи:
тісне переплетення норм права з родоплемін-

116

Глава 4

Основи твори права

117

ними звичаями; вплив релігії на формування права, невизнання рабів
суб’єктами права; яскраво виражений класовий характер чинного права;
охорона приватної власності й тяжкі покарання за замах на рабовласницьку
власність; відсутність чіткого формулювання складів злочинів і широке
свавілля судді.

Феодальний тип права базувався на таких принципах: право привілеїв, що
мало становий характер; відкрите право застосування сили (кулачне
право); партикуляризм, тобто роздрібненість права; наявність канонічного
(церковного) права, що мало юридичну силу; жорстокість і широка
можливість судової розправи.

Особливості сучасних перехідних типів правових систем полягають у
поступовому втіленні загальнолюдських цінностей, що відображені в
загальнолюдських принципах права.

Конкретно-історичні принципи права визначають як основні засади, що
відображають специфіку права певної держави у реальних соціальних
умовах. До них відносять, наприклад, такі: принцип демократизму, принцип
законності, принцип гуманізму, принцип рівності всіх перед законом,
принцип взаємної відповідальності держави та особи.

Галузеві й міжгалузеві принципи характеризуються тим, що охоплюють лише
одну чи кілька галузей права певної держави. До них, зокрема, відносять
принцип гласності судочинства і принцип повної матеріальної
відповідальності, принцип індивідуального покарання чи стягнення тощо.

Принципи інститутів права — це основні ідеї, що лежать в основі побудови
певного інституту права: скажімо, принцип несприйняття подвійного
громадянства чи принцип охорони й захисту всіх форм власності.

Соціальна цінність і призначення права можуть бути охарактеризовані як
здатність служити засобом і метою для задоволення потреб соціальної
справедливості, прогресивних інтересів громадян і суспільства в цілому.
Соціальна цінність і соціальне призначення права характеризуються такими
його проявами:

а) право визначається як міра свободи й недоторканності

людини, окреслює межі свободи, скеровується на виключення

із соціального життя свавілля, безконтрольності та беззаконня;

б) право об’єднує в собі загальну волю учасників суспільних

відносин, впливає на поведінку й діяльність людей через узго

дження їхніх специфічних інтересів.

в) цінність і призначення права полягає в тому, що воно є

виразником соціальної справедливості, виступає критерієм пра

вильного розподілу матеріальних благ, утвердженням рівності

та правового статусу людини в суспільстві;

г) право являє собою джерело оновлення суспільства, ви

ступає в демократичному громадянському суспільстві як чин

ник прогресивного соціального розвитку;

ґ) як явище культури та цивілізації воно має планетарний характер і
забезпечує вирішення проблем міжнаціонального та міжнародного значення.

Відповідно, право як соціальний регулятор суспільних відносин забезпечує
регулювання найважливіших потреб та інтересів між людьми як у межах
певної країни, так і у взаємовідносинах усього світового співтовариства.

§ 4. Поняття системи права

як внутрішньої його організації

Регулювання й охорону суспільних відносин право здійснює через
відповідну систему.

Система права — це внутрішня форма права, яка має об’єктивний характер
побудови, що відображається в єдності та узгодженості всіх її норм,
диференційованих за правовими ком плексами, галузями, підгалузями,
інститутами та нормами права.

Право складається з численних правових норм. Аби правильно обрати
правову норму для реалізації, треба знати, що вони об’єднуються не за
випадковими ознаками; між ними є конкретна схожість і відмінності.
Завдяки цій об’єктивній зумовленості та характерним ознакам схожості
(відмінностей) правових норм, усе право можна подати як визначену
систему1.

Об’єктивна зумовленість права характеризується тим, що, по-перше, воно є
явищем другорядним порівняно з економікою і входить до надбудови
суспільства. По-друге, право включаєть-

1 Для чіткішого усвідомлення (засвоєння) логічних прийомів, які
застосовуються у подальшому, бажано ознайомитися із засадами логічного
оперування юридичними поняттями (див. Хоменко І В Логіка для юристів:
Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С 37 39

118

Глава 4

Основи теорії права

119

ся до ширшої системи, що зветься правовою. Тому праву притаманні такі
об’єктивні властивості:

а) воно розвивається через правовідносини, породжувані

економічними відносинами, а вже потім установлювані чи

санкціоновані державою;

б) під впливом правовідносин і правосвідомості розвивають

ся не тільки норми права, а й правова система і правова надбу

дова;

в) право не слід зводити тільки до правових норм, його нале

жить розглядати у взаємодії з іншими елементами правової си

стеми (наприклад, правове регулювання та його механізм,

правовідносини, правосвідомість тощо);

г) система норм права є елементом системи правового регулю

вання, взаємодії об’єктивного та суб’єктивного права, правовідно

син і правосвідомості. Водночас у правових джерелах існують і

антисистемні тенденції (приміром конкуренція норм права);

ґ) ступінь розвиненості системних властивостей права багато в чому
залежить від розвиненості всієї правової системи. Це означає, що систему
права слід вивчати в межах певної правової системи.

До основних ознак системи права слід віднести: поділ усієї сукупності
норм права на взаємозв’язані правові комплекси, галузі, підгалузі,
інститути права; єдність і узгодженість між собою норм права, що
складають систему права, об’єктивний характер побудови системи права.

Отже, для будь -якої держави право функціонує як єдина, юри -динно
цілісна, внутрішньо узгоджена система загальнообов’язкових правил
поведінки. Важливим аспектом такої внутрішньої узгодженості є структура
права як закономірна організація його елементів.

Первинним ланцюжком системи права є нормативно-правовий припис (норма
права). Це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки
суб’єкта права, що криє в собі державно-владне веління нормативного
характеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується державою для
регулювання суспільних відносин.

Існують певні ознаки, що відрізняють норми права від
індивідуально-правового припису:

вони узагальнюють типові, тобто такі, що неодноразово

повторюються, життєві ситуації;

розраховані на невизначену кількість суспільних відносин;

адресовані неперсоніфікованому колу суб’єктів, дозволя

ють окреслити межі поведінки всіх суб’єктів, що підпадають під

таку ситуацію;

діють у часі та просторі неперервно;

чинність дії правової норми припиняється або скасовується

уповноваженими суб’єктами.

Стаття нормативно-правового акта виступає зовнішньою формою норми права
і нормативно-правового припису як цілісного, логічно завершеного
державно-владного веління нормативного характеру. Стаття
нормативно-правового акта й норма права часто збігаються, коли
структурні елементи норми права відображені в статті закону. Проте
здебільшого в статті викладаються не всі елементи норми права. Залежно
від цього розрізняють прямий, посилальний та бланкетний (відсильний)
способи викладення норми в статті.

Прямий спосіб застосовується тоді, коли всі елементи норми права
містяться у статті нормативно-правового акта; посилальний, — коли
робиться посилання на іншу статтю чи статті; бланкетний (відсильний), —
коли стаття відсилає до іншого нормативно-правового акта.

Норма права має внутрішню структуру, що виражається в її внутрішньому
поділі на окремі елементи, зв’язані між собою: гіпотезу, диспозицію,
санкцію.

Гіпотеза — це частина норми права, яка містить умови, обставини, з
настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в
диспозиції.

Диспозиція — це частина норми, що містить суб’єктивні права та юридичні
обов’язки, тобто само правило поведінки.

Санкція — це така частина норми права, в якій подано юридичні наслідки
виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції.
Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновними чи
заохочувальними (позитивними).

Диспозиції, гіпотези і санкції за складом поділяються на прості, складні
й альтернативні, а за ступенем визначеності змісту — на абсолютно чи
відносно визначені.

120

Глава 4

Основи теорії права

121

Правові норми можна пізнавати залежно від певних критеріїв. Так, залежно
від суб’єктів, що прийняли нормативно-правовий акт, норми права можуть
бути прийняті законодавчими, виконавчими, судовими та
контрольно-наглядовими органами, громадськими об’єднаннями, трудовими
колективами, всім населенням.

Залежно від галузі права розрізняють конституційні, адміністративні,
фінансові, цивільні, кримінальні та інші правові норми; за характером
диспозиції — уповноважувальні, зобов’язальні, заборонні; за способом
виразу правила в диспозиції -імперативні, диспозитивні; за функціями у
правовому регулюванні — матеріальні та процесуальні (процедурні); за
терміном дії в часі — такі, що діють постійно і тимчасово; за терміном
дії у просторі — загальнодержавні та місцеві; за колом осіб, на яких
норма поширює свою дію, — загальні (що діють на всіх громадян),
спеціальні (що діють на певне коло осіб) і виняткові (усу вають дію норм
щодо певних суб’єктів). Можна розглядати й інші підстави для
класифікації норм права.

Норми права як первинні ланцюжки системи права можуть об’єднуватися в
інститути й галузі права. Наприклад, громадян ство України є головним
інститутом Конституційного права. Є різні визначення інституту права.
Його розглядають як:

а) певну сукупність правових норм, що регулюють однорідні

суспільні відносини, зв’язані між собою як якісно самостійна

відокремлена група;

б) сукупність норм права, таких суттєвих і самостійних, що

утворюють окремий інститут права в межах комплексної галузі

права (наприклад, морського права);

в) сукупність правових норм, що регулюють окремий вид чи

рід суспільних відносин і становлять відокремлену частину

галузі права.

До ознак інституту права належать: наявність сукупності нормативних
приписів; юридична однорідність названих приписів; об’єднання правових
норм стійкими закономірностями та зв’язками, які відбиваються в
юридичних приписах і в цілому в юридичній конструкції.

Отже, інститут права можна визначити як відокремлену групу взаемозв
‘язаних правових норм (приписів), що регулюють пев-

ний вид чи рід суспільних відносин і утворюють самостійний елемент
системи права.

Залежно від підстав розрізняють такі групи інститутів права: за галузями
права — державні, кримінальні, цивільні, сімейні, житлові та ін.; за
роллю, яку вони виконують, — предметні й функціональні; залежно від
відносин, що ними регулюються, — матеріальні та процесуальні; залежно
від закріплення загальних понять, принципів, завдань, функцій чи
спеціальних складів, угод чи зобов’язань — загальні та спеціальні.

Важливим є також питання об’єднання інститутів права, розгляд
комплексних інститутів. Загальновизнано, що між галузями права не існує
закритих кордонів, які роз’єднували б галузі на винятково ізольовані.
Інститути права, як і нормативно-правові приписи, об’єднуються між
собою. Такі об’єднання також називають інститутами права.

У теорії права розглядають загальні та предметні об’єднання інститутів
права.

Об’єднання в загальні інститути має місце тоді, коли кожний простий
інститут як комплекс правових приписів визначає предмет, завдання,
принципи, межі дії, функції галузі (підгалузі) права.

Предметне об’єднання — це об’єднання двох чи більше інститутів права, що
характеризують окремі збільшення різних інститутів за родовим критерієм
у межах конкретного предмета правового регулювання.

Найбільш розвиненою формою об’єднання правових інститутів є підгалузь
права — об’єднання інститутів права в межах кон-гретної галузі права,
яке містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації.
Наприклад, лісове право, водне право у земельному праві.

Отже, інститут права, об’єднання інститутів права можна розглядати як
самостійний елемент системи права та в межах галузі права.

Ще одним структурним елементом системи права є галузь трава, ознаками
якої є:

а) сукупність юридичних норм (приписів) і правових інсти

тутів;

б) регульована такою сукупністю певна сфера суспільних

?пносин;

122

Глава 4

Основи теорії права

123

в) критерієм відмежування однієї галузі від іншої є предмет

і метод правового регулювання;

г) урахування принципів, завдань, мети правового регулювання.

Відповідно, галузь права — це сукупність правових норм

(приписів) інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних
відносин у межах конкретного предмета й методу правового регулювання з
урахуванням принципів і завдань такого регулювання.

Галузі права можна класифікувати за різними підставами. Залежно від
предмета й методу правового регулювання розрізняють державне,
адміністративне, фінансове, земельне та цивільне право.

За місцем, яке посідають у правовій системі галузі права, вони бувають
основні та комплексні.

Основні галузі права — це структурні утворення у масиві права. Серед них
розрізняють профілюючі (традиційні), процесуальні, спеціальні тощо.

Профілюючі галузі утворюють юридичну основу, обов’язкову частину системи
права (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право).

Процесуальні галузі такі, що закріплюють порядок застосування
матеріального права (цивільний, кримінальний, адміністративний та інші
процеси).

До спеціальних галузей відносять ті, що на базі профілюючих розвивають
основні галузі права і забезпечують спеціальний правовий режим для
певного виду суспільних відносин (трудове, аграрне, екологічне,
земельне, сімейне та фінансове право).

Комплексні галузі — це нашарування, надбудова над основними галузями, що
зовні обособлюються значно менше, ніж основні галузі (скажімо, страхове,
банківське, морське, залізничне, гірниче, податкове, житлове, авторське,
винахідницьке, виправно-трудове право)1.

Отже, внутрішня форма права характеризується відповідною сукупністю
правових норм, що об’єднуються в інститути, підгалузі та галузі права.

1 Галузі права в основному збігаються із галузями законодавства. Див
докладніше: Юридична енциклопедія. – 1998. – Т. 1. – С. 548-549

§ 5. Загальна характеристика

основних галузей права України

Державне (конституційне) право — це провідна галузь права й
законодавства, що включає систему правових норм, інститутів і
нормативно-правових актів, які закріплюють і регулюють відносини
народовладдя, основи конституційного ладу України, правового статусу
людини і громадянина, територіального устрою, системи державних органів
та організації місцевого самоврядування в Україні.

Адміністративне право — це система адміністративно-правових норм, які
закріплюють, регулюють і охороняють суспільні відносини у сфері
державного управління, тобто підзаконної виконавчої і розпорядчої
діяльності органів держави, що спрямована на практиче виконання законів
у процесі повсякденного й безпосереднього керівництва господарським,
соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Фінансове право — це система правових норм, які регулюють і охороняють
суспільні відносини у сфері збирання та використання державних коштів і
коштів місцевого самоврядування.

Трудове право — це система правових норм, які регулюють трудові
відносини, що виникають у процесі праці, без якої не може існувати жодне
суспільство.

Цивільне право — це сукупність правових норм, які регулюють майнові,
товарно-грошові та деякі інші відносини, пов’язані чи не пов’язані з
майновими, а також особисті немайнові відносини, засновані на рівності
учасників цих відносин.

Шлюбно-сімейне право — це система правових норм, які ре-іють
правовідносини шлюбу, сім’ї, усиновлення, опіки і піклування та
реєстрації актів громадянського стану.

Житлове право в Україні регулює специфічний вид суспільних відносин, які
виникають у сфері задоволення людиною та громадянином природної потреби
в житлі.

Екологічне право — це система правових норм, які регулюють льні
відносини між людьми у сфері використання та охо-рони навколишнього
природного середовища.

Підприємницьке право — це система правових норм, які регулюють суспільні
відносини у сфері підприємництва, тобто

124

Глава 4

Основи теорії права

125

самостійної, ініціативної, систематичної діяльності на власний

ризик з виробництва продукції, виконання робіт, надання по

слуг і торгівлі з метою одержання прибутку. і

Кримінальне право — це система кримінальних норм, установлених
законодавчим органом, що визначають основи та прин-ципи кримінальної
відповідальності, встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є
злочинами, які вид і міра покарання можуть застосовуватися до особи,
котра скоїла злочин.

Земельне право — це система правових норм, які регулюють правовідносини
у сфері володіння, розпорядження й користування землею, визначають землі
сільськогосподарського призначення, населених пунктів, промисловості,
транспорту, зв’язку, оборони, землі природооздоровчого, рекреаційного та
історико-культурного призначення, лісового й водного фондів, землі
запасу.

Отже, галузі українського права слід розглядати за різними підставами
класифікації. Залежно від місця й ролі у правовій системі суспільства
розглядають такі основні галузі, як традиційні, спеціальні та
процесуальні.

Юридичний процес — це система взаємопов’язаних правових форм діяльності
уповноважених державних органів, посадових осіб, а також визначення
інших суб’єктів, що виражається у здійсненні операцій для вирішення
юридичних справ, які спричиняють відповідні юридичні наслідки (документи
чи рішення) і регулюються процедурно-процесуальними нормами.

Конституційне процесуальне право — це система правових норм, які
регулюють порядок реалізації конституційних матеріальних норм,
конституційне провадження, ухвалення та виконання рішень і висновків
Конституційного Суду України.

Адміністративне процесуальне право — це система адміністративних
процесуальних норм, які регулюють порядок реалізації норм
адміністративного права.

Кримінально-процесуальне право — це система кримінально-процесуальних
норм, які регулюють порядок порушення кримінальних справ, проведення
щодо них дізнання і попереднього слідства, судового розгляду, винесення
вироків та інших судових рішень, організації їх виконання.

Цивільно-процесуальне право — це система цивільно-процесуальних норм,
які регулюють порядок судового розгляду і винесення рішень у цивільних,
трудових, шлюбно-сімейних, житлових, земельних і деяких інших справах,
та організація виконання ухвалених рішень.

Господарське процесуальне право – це система арбітражно-процесуальних
норм, які регулюють порядок застосування норм господарського права та
визнання суб’єктів господарської діяльності банкрутами.

§ 6. Характеристика джерел права як зовнішньої форми його виразу

Окрім внутрішньої, розрізняють також зовнішню форму права, або джерела
права. Це способи юридичного виразу права, його організація в належну
юридичну оболонку.

Право завжди повинно мати певну форму, тобто бути формалізованим, а
форма має бути змістовною, тобто повинна містити виражений юридичною
мовою текст, що несе певне смислове навантаження. Якщо нормі не надана
певна форма, то вона залишається нормою поведінки, але не є нормою
права.

До зовнішньої форми (джерел) права відносять: правовий звичай, судовий
чи адміністративний прецедент, нормативний договір, нормативно-правовий
акт

Правовий звичай — це санкціоноване державою звичаєве правило поведінки
загального характеру.

Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент — це рішення
компетентного органу держави, якому надається формальна обов’язковість
під час вирішення всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних
справ.

Нормативний договір — це формально-обов’язкові правила поведінки
загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи
більше суб’єктів і забезпечуються державою (наприклад, договір про
утворення федерації, колективний договір).

Нормативно-правовий акт — це рішення компетентних суб’єктів, що
виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер,
зовнішній вигляд офіційного документа в

126

Глава 4

Основи теорії права

127

письмовій формі, забезпечується державою та породжує юридичні наслідки.

Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконні
нормативно-правові акти.

Закони — це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими
органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні
відносини в країні. Крім конституції країни, є ще такі види законів:
конституційні, органічні, звичайні.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка виявляється в тому, що:

а) ніхто, крім органів законодавчої влади, парламенту і наро

ду в процесі законодавчого референдуму, не може приймати за

кони, змінювати чи скасовувати їх;

б) Конституційний Суд України може визнати закон Украї

ни чи його окреме положення неконституційним;

в) усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися

відповідно до законів;

г) у разі колізій між нормами закону та підзаконного норма

тивно-правового акта діють норми закону;

ґ) тільки законодавчий орган може потвердити чи не потвердити прийняття
закону при поверненні його Президентом у разі відкладного вето.

Підзаконні нормативно-правові акти — це результат нормо-творчої
діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб),
уповноважених на те державою громадських об’єднань з установлення,
впровадження в дію, зміни і скасування нормативних письмових документів,
що розвивають чи деталізують окремі положення законів. Розглядають такі
види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб’єктів, що їх
видали:

нормативні акти Президента України;

акти Конституційного Суду України, Верховного Суду Ук

раїни, вищих судів України, Генерального прокурора України,

Верховного суду Автономної республіки Крим;

акти Кабінету Міністрів України, Верховної Ради та Ради

міністрів Автономної Республіки Крим;

акти міністерств, державних комітетів, інших органів цен

тральної виконавчої влади зі спеціальним статусом;

нормативні акти державних адміністрацій у регіонах, містах

Києві та Севастополі, районах у цих містах;

нормативні акти органів регіонального та місцевого само

врядування;

нормативні акти відділів та управлінь відповідних цент

ральних органів на місцях;

нормативні акти керівників державних підприємств, уста

нов, організацій на місцях;

інші підзаконні нормативні акти.

Нормативні акти діють у часі, просторі та відносно кола осіб.
Характеризуючи дію нормативно-правових актів у часі, слід розрізняти:
набрання чинності, припинення дії, зворотну силу дії.

У теорії права розглядають такі варіанти набрання чинності
нормативно-правовим актом: після 10 днів від моменту його опублікування;
термін установлюється в самому нормативному чи у спеціально прийнятому
акті; якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання
виконавцем.

Нормативно-правові акти втрачають чинність унаслідок: закінчення строку
давності, що на нього видавався акт; прямого скасування конкретного
акта; фактичного скасування акта іншим актом, прийнятим з того самого
питання.

Зворотна дія — це така дія на правовідносини, де припускається, що новий
нормативний акт існував на момент виникнення правовідносин. Загальне
правило говорить: «Норма права зворотної сили не має». Але трапляються
винятки, скажімо, у кримінальному, адміністративному законодавстві. Так,
якщо нормативний акт, прийнятий після скоєння правопорушення, пом’якшує
чи звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а
якщо встановлює чи обтяжує, то така норма (чи акт) зворотної сили не
має.

Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією:
держави в цілому, відповідного регіону, адміністративно-територіальної
одиниці, відповідного підприємства, організації.

Щодо кола осіб нормативно-правові акти поширюються на громадян України,
осіб без громадянства, іноземних громадян.

Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від
юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні та консульські
працівники, питання, щодо яких про юридичну відповідальність вирішується
на підставі міжнародних угод.

128

Глава 4

Основи теорії права

129

Систематизація нормативних актів — це діяльність з упорядкування та
вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої
узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників.

Систематизація здійснюється державою, її органами і посадовими особами
та недержавними організаціями і їх службовцями. У систематизації
розрізняють інкорпорацію та кодифікацію.

Інкорпорація — це вид систематизації нормативних актів, який полягає у
зведенні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії
систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності,
сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. Види
інкорпорації: за юридичним значенням (офіційна, неофіційна); за обсягом
(загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна); за критерієм об’єднання
(предметна, хронологічна, суб’єктивна).

Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслідок якої створюються нові
нормативні акти. Нормативні приписи розміщуються в логічному порядку
після редакційної обробки (чи без такої), зміни не вносяться.

Кодифікація — це вид систематизації нормативних актів, що мають спільний
предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці (усуненні
розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм) і створенні
зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут,
положення.

Кодекс — це такий кодифікаційний акт, який забезпечує детальне правове
регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл
на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають
зміст тієї чи тієї галузі законодавства. У сучасному законодавстві
України існує вісімнадцять кодексів, зокрема, Бюджетний кодекс,
Господарський кодекс, Цивільний кодекс, Сімейний кодекс, Житловий
кодекс, Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення,
Цивільно-процесуальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс,
Господарський процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс,
Лісовий кодекс, Кодекс законів про працю, Кодекс торговельного
мореплавства, Кодекс про надра.

Статути, положення — це кодифікаційні акти, в яких визначається статус
певного виду державних організацій і органів До таких не належать
положення про індивідуально визначені органи, що не мають загального
характеру.

§ 7. Правотворення як процес самоорганізації права

Останнім часом у юридичній літературі почали розрізняти такі категорії,
як «правотворення», «правотворчість» і «нормо-творчість». Усі ці види
діяльності здійснюються з метою покращення соціального регулювання та
охорони суспільних відносин’

Соціальне регулювання — це процес упорядкування поведінки соціальних
суб’єктів через надання їм прав на певні дії, покладання обов’язків,
установлення заборон, застосування заохочення та примусу.

Соціальне регулювання існує з моменту виникнення суспільства практично в
усіх сферах його життєдіяльності і здійснюється з допомогою соціальної
влади

Розрізняють два види соціального регулювання: державне й недержавне.
Кожен з цих видів може бути нормативним чи індивідуальним і реалізується
соціальними суб’єктами. Це індивіди та їхні групи, з яких складається
суспільство. Одним із найпоширеніших видів соціальних суб’єктів є
соціальні організації об’єднання людей, що спільно реалізують певні
програми, завдання, цілі та працюють на підставі загальновизнаних правил
і процедур. Такими соціальними організаціями, наприк-д, є держава,
партії, різні громадські об’єднання, які, своєю чергою, можуть
складатися з інших соціальних організацій.

Правотворення розуміється у двох значеннях: походження права і творення
окремих юридичних законів.

Під творенням права у вигляді окремих юридичних законів розуміють процес
закріплення правил поведінки людей, що склалися в суспільстві, які
перекладаються мовою нормативів,

‘ У соціології права існує поняття ефективності законодавства, тобто
::вень реалізації його регулюючої функції (див докладніше Соціологія
Навч. посіб. / За ред О. Джужи. К., 2004 С 227 231

130

Глава 4

Основи теорії права

131

приписів та існують у конкретній юридичній формі. Ця діяльність має дві
основні стадії: усвідомлення необхідності правового врегулювання
суспільних відносин і правотворча діяльність.

Перш ніж стати юридичною нормою, те чи інше правило поведінки може
виступати як філософський, правовий, етичний, політичний або інший
принцип, звичай чи традиція. Головним на стадії усвідомлення
необхідності регулювання суспільних відносин є юридичний мотив, тобто
погляди, уявлення, думки про певну сукупність соціальних зв’язків,
визначений варіант поведінки учасників суспільних відносин, які повинні
стати загальнообов’язковими правилами поведінки, вміщеними в певному
джерелі права, наприклад у нормативно-правовому акті.

Правотворчість — це діяльність державних органів і посадових осіб,
громадських організацій, уповноважених на те державою, а також усього
народу країни, що спрямовується на утворення, зміну чи скасування
нормативно-правових актів.

Правотворча діяльність здійснюється на певних принципах -основних ідеях,
відправних засадах, на яких реалізується правотворчість. Йдеться про:
демократизм, гуманізм, поєднання національного та інтернаціонального,
законність, науковість, плановість.

Види правотворчості — це сукупність засобів і способів вияву суспільних
відносин (що потребують свого врегулювання) та їх фактичне впорядкування
(коригування, узгодження) з допомогою юридичних засобів. Розрізняють
такі види правотворчості, як безпосередня, делегована, санкціонована.

Суб’єктами правотворчої діяльності є держава та її органи; весь народ
країни на випадок референдуму.

Правотворча діяльність характеризується певним юридичним процесом, що
має три етапи.

На підготовчому етапі готують проект нормативно-правового акта. Своєю
чергою, він поділяється на такі стадії: рішення про необхідність
підготовки проекту нормативно-правового акта; визначення кола осіб, що
готуватимуть проект; безпосереднє готування названого проекту;
обговорення тексту проекту; узгодження проекту з усіма зацікавленими
органами і службовими особами; доопрацювання проекту.

Другий етап видання нормативно-правового акта охоплює такі стадії:
внесення проекту нормативно-правового акта на обговорення правотворчого
органу (посадової особи); обговорення проекту, можливість кількох
читань; прийняття нормативно-правового акта і процедура його підписання;
можливість права відкладного вето для законів.

Третій етап — це набрання нормативно-правовим актом чинності через
опублікування чи доведення до виконавців у інший спосіб.

Правотворчість поділяють на законотворчість і нормотвор-чість. Від
законотворчої діяльності слід відрізняти нормотвор-чу діяльність усіх
інших суб’єктів, окрім Верховної Ради, з підготування, прийняття, зміни
чи скасування і введення в дію норм права, що мають підзаконний
характер.

Відмінності правотворчої та нормотворчої діяльності: різний суб’єкт;
незбіжність етапів і стадій; різна юридична сила нормативних актів;
різний рівень регульованих відносин; порядок введення в дію і припинення
дії актів тощо.

Отже, процес утворення права будується за певними принципами, має свої
стадії, етапи, суб’єкти та поділяється нарізні види Безпосередня
правотворчість здійснюється народом, делегована парламентом та іншими
конституційними суб’єктами.

§ 8. Реалізація норм права: загальна характеристика

Реалізація норм права — це втілення встановлених правових норм у
діяльність суб’єктів права через виконання юридичних обов’язків,
використання суб’єктивних прав, дотримання заборон, застосування норм
права.

Використання — це форма реалізації повноважних правових норм, яка
полягає в активній чи пасивній поведінці суб’єктів, що здійснюється ними
за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право
на вищу освіту).

Виконання ~ це форма реалізації зобов’язальних юридичних воры, яка
полягає в активній поведінці суб’єктів, що здійснюється ними незалежно
від їхнього власного бажання (приміром, ргалізація законодавства про
державні податки).

132

Глава 4

Основи теорії права

133

Дотримання — це форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає
у пасивній поведінці суб’єктів, утриманні від заборонених діянь
(скажімо, непорушення водіями транспортних засобів обмежень щодо
швидкості руху на автомагістралях).

Суб’єкти використання, виконання і дотримання — це державні та
громадські об’єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також
іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним
громадянством). Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації,
тому що суб’єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і
самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення матеріальних
або ідеологічних результатів.

Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це
державно-владна й організаційна діяльність компетентних органів держави
та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних
життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових
наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є такі специфічні ознаки:

а) цей вид діяльності здійснюється компетентними органа

ми, що наділені державно-владними повноваженнями;

б) застосування права здійснюється в чітко визначених за

коном процесуальних формах;

в) ця форма має державно-владний характер — рішення ух

валюється на підставі односторонього волевиявлення компетен

тного органу; правові приписи обов’язкові до виконання, а в разі

необхідності забезпечуються примусовою силою держави;

г) це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні

умови для повнішої реалізації правових норм;

ґ) вона відображає елементи творчості, що означає нефор-мальність
рішення у кожному конкретному випадку;

д) зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-кон

кретних, зазвичай обов’язкових до виконання, рішень, які за

сутністю відрізняються від правових приписів загального харак

теру (тобто нормативно-правових актів);

є) у цій діяльності органи правозастосування виступають суб’єктами
управління; особи, щодо яких застосовується право, — об’єктами
управління; винесені рішення (правозастосовні акти) — засобами
управління.

Випадки реалізації права у формі застосування:

коли правовідносини не можуть виникнути у суб’єктів пра

ва без державно-владної діяльності компетентних органів держа

ви або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу,

зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади);

за наявності спору чи якихось перепон на шляху до здій

снення суб’єктивного права (розділ майна подружжя в судово

му порядку, спір з приводу права на спадщину);

коли особа притягується до юридичної відповідальності за

скоєне правопорушення.

До правозастосовної діяльності ставляться такі вимоги:

законність (здійснення в суворо встановленому законодав

ством порядку);

обгрунтованість (винесення рішення лише на підставі по

вного та всебічного вивчення обставин справи);

доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації,

за якої відбувається правозастосування, а також особливостей

особи, стосовно якої виноситься рішення);

справедливість (рішення ухвалюється на підставі норм

права, але до уваги беруться й існуючі в суспільстві норми

моралі).

Правозастосовна діяльність здійснюється у кілька стадій:

а) аналіз фактичних обставин юридичної справи або встанов

лення юридично значущих фактів (визначення часу, способу,

місця дії, розміру збитків, психологічне ставлення суб’єктів до

скоєного тощо);

б) вибір, аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадії

відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація

оцінювання конкретної життєвої ситуації з боку права. Потім

робиться аналіз щодо справжності правової норми, вивчається

та роз’яснюється її зміст);

в) ухвалення рішення (ця стадія передбачає винесення

? ктом правозастосування індивідуально-конкретного

рішення про взаємні права та обов’язки тих осіб, які можуть або мусять
реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свій зовнішній вираз
в усній чи письмовій формі, яка є найпоширенішою. Письмова форма
передбачає видання правозасто-говного акта, де знаходить своє
закріплення рішення компетент-?ого органу.

134

Глава 4

Основи теорії права

135

Правозастосовний акт – це індивідуально-конкретний, державно-владний
припис, винесений відповідним органом унаслідок вирішення юридичної
справи.

Елементи правозастосовного акта: вступна частина, констатуюча частина,
мотивувальна частина, резолютивна частина. Деякі акти органів державного
управління можуть складатися лише з однієї резолютивної частини
(наприклад, резолюція директора заводу на заяві робітника про надання
матеріальної допомоги).

Види правозастосовних актів:

за суб’єктами видання — акти органів державної влади (за

конодавчих, виконавчих, судових), акти контрольно-наглядових

державних і недержавних органів, органів місцевого самовря

дування і їх посадових осіб та акти політичних партій і громадсь

ких організацій;

за способом організації суспільних відносин, які підлягають

регулюванню, — регулятивні та правоохоронні;

за формою зовнішнього виразу — усні, конклюдентні та

письмові.

Важливим елементом правозастосування на стадії кваліфікації (коли
вибирається і з’ясовується легітимність правової норми) є тлумачення
правової норми.

Тлумачення права є однією з традиційних проблем юридичних наук. Ця
проблема пов’язана з інтересами держави та суспільства, їх обумовленням
і захистом. На сучасному етапі тлумачення норм права є важливим
політико-юридичним інструментом виявлення точного змісту права.

Ось чому під тлумаченням правових норм, і насамперед, усього закону,
слід розуміти не що інше, як роз’яснення змісту правової норми. Іншими
словами, це таке роз’яснення, яке має юридичне значення і яким можуть
керуватись усі органи та особи, котрі застосовують законну норму.

Під тлумаченням, по-перше, слід розуміти процес мислення, що
відбувається у свідомості особи, яка застосовує правову норму,
з’ясування змісту правової норми та її пояснення.

По-друге, тлумачення — це виражений поза роз’ясненням зміст правової
норми.

Отже, тлумачення норм права — це інтелектуально-вольова діяльність
суб’єктів права щодо з’ясування і роз’яснення змісту

норм права з метою їх правильної реалізації, яка може виражатися в
особливому акті.

Існують різні види і способи тлумачення. Залежно від суб’єктів
розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і
казуальним.

Загальне тлумачення розраховане на всякий прояв регулювання правовою
нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретних
особливостей і поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих
відносин. Його часто називають «нормативним» тлумаченням.

Нормативне (загальне) офіційне тлумачення не веде до створення правових
норм, воно тільки з’ясовує зміст існуючих правил поведінки. Не
вважається тлумаченням видання положень, наказів чи інструкцій про
застосування якого-небудь закону чи указу, позаяк останні є нормативними
актами і самі зумовлюють правові правила поведінки.

Казуальне (індивідуальне) тлумачення стосується конкретного, одиничного
прояву упорядкованих правовою нормою суспільних відносин, конкретного
«казусу», що визначається конкретними обставинами справи. Воно не має
загального значення, не поширюється на інші прояви суспільних відносин і
на інших його учасників. Казуальне тлумачення може бути також офіційним,
але не має загального значення, а зводиться лише до тлумачення правової
норми з урахуванням її застосування в конкретному випадку; приміром,
коли суддя тлумачить правову норму під час вирішення конкретної справи.

Офіційне тлумачення може бути автентичним, легальним і відомчим. Воно
дається компетентним органом чи посадовою особою на підставі службового
обов’язку і має юридично значимі наслідки.

Автентичне тлумачення проводиться тим органом, який створив певну норму
права. Воно є найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган, який
створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст.

Легальне тлумачення правових норм дається спеціально на те уповноваженим
органом.

Відомче тлумачення здійснюється керівництвом центральної установи
відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити

136

Глава 4

Основи теорії права

137

підвідомчих організацій і підприємств із приводу трактування й
застосування окремих повноважень і урядових нормативних актів. Його сила
обмежується сферою діяльності відомства.

За всіх цих різновидів загального офіційного тлумачення оформляються
відповідні юридичні документи, що називаються актами тлумачення. Ці акти
нових норм не створюють: вони слугують своєрідним додатком до
нормативного акта, норми якого тлумачаться. У межах компетенції
інтерпретатора вони мають загальноосвітню силу в тих сферах, на які
поширюються.

У межах офіційного казуального тлумачення слід розрізняти:

а) тлумачення правозастосовувача, відображене у правозас-

тосовному акті, що підпадає під його юридичну силу та є обо

в’язковим для учасників тих конкретних суспільних відносин,

з приводу яких виноситься правозастосовне рішення (вирок,

постанова тощо);

б) тлумачення осіб, які є офіційними учасниками правозас-

тосовного процесу. Вони фіксуються в матеріалах такого про

цесу, мають визначене юридичне значення, оскільки правопо

рушник зобов’язаний його сприйняти і в разі незгоди навести

мотиви відхилення тлумачення вищому за ієрархією органу,

який перевіряє законність і правомірність правозастосовного

акта з конкретної юридичної справи. Перебуваючи в межах

компетенції цього органу, воно вважається обов’язковим для всіх

учасників справи.

Неофіційне тлумачення — це роз’яснення норм права, що дається
неуповноваженим суб’єктом, а тому позбавлене юридичної сили і не тягне
за собою юридичних наслідків. Його поділяють на доктринальне,
компетентне та буденне. За формою воно може бути як усним, так і
письмовим.

Неофіційне доктринальне тлумачення — це наукове роз’яснення правових
актів, змісту і цілей правових норм, що міститься в теоретичних планах,
науковому аналізі права в монографіях учених, науково-практичних
коментарях. Коли йдеться про доктринальне тлумачення, то мається на
увазі науковий характер і ступінь систематизації правової ідеології.
Воно може бути систематизованим і несистематизованим.

Систематизоване тлумачення являє собою вищий ступінь наукового
розроблення питань права.

Несистематизоване тлумачення виражається в наукових гіпотезах, ідеях,
які потребують перевірки, доповняльної аргументації, зведення до
системи, наприклад через організацію дискусій, конференцій тощо.

Компетентне (професійне) тлумачення дається юристами (наприклад
адвокатами). Професійне тлумачення здійснюється також членами
самокерованих недержавних організацій, для яких роз’яснення змісту
закону є професійним обов’язком.

Буденне тлумачення дається особами, які виражають цим правові почуття,
емоції, уявлення, хвилювання і думки в їх повсякденному спілкуванні під
дією права. Таке тлумачення має велике значення в практиці дотримання
громадянських прав, під час виконання ними громадянських обов’язків, а
також у здійсненні ними їхніх суб’єктивних прав.

За обсягом розрізняють адекватне (буквальне), обмежувальне (звужене) та
поширене (розширене) тлумачення.

Адекватне (буквальне) тлумачення має місце тоді, коли зміст і письмовий
виклад норми права збігаються.

Обмежувальне (звужене) тлумачення — це зміст норми права вужчий за її
буквальне значення.

Поширене (розширене) тлумачення — це зміст норми права ширший за його
буквальне значення.

Розрізняють також способи тлумачення, а саме:

а) мовне (граматичне) з’ясування змісту правової норми че

рез досвід її словесного формулювання на підставі лексичних,

морфологічних, синтаксичних норм мовознавства;

б) логічне з’ясування змісту правової норми завдяки безпо

середньому використанню законів і правил формальної логіки;

в) систематичне з’ясування змісту правової норми залежно

від місця, що його посідає правова норма в системі інших норм

права, а також залежно від її зв’язків з іншими нормами інсти

тутів і галузей права;

г) історико-політичне з’ясування сутності правової норми на

основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов;

г) телеологічне (цільове) — аналіз сутності правової норми

через з’ясування її мети;

д) спеціальне юридичне — аналіз норми, яка містить юридич-

му термінологію, розуміння її конструкції з позиції юридичної

науки, техніки і практики.

138

Глава 4

Основи теорії права

139

§ 9. Правові відносини.

Загальна характеристика

Нормативно-правові акти регулюють (охороняють) правові відносини, які
постійно виникають, змінюються чи припиняються. Правовідносини — це
врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають
як носії взаємних суб’єктивних прав і юридичних обоє ‘язків, що
забезпечуються державою.

Основні ознаки правовідносин: а) вони виникають на основі норм права або
укладення угоди; б) характеризуються наявністю сторін, які мають взаємні
суб’єктні права та юридичні обов’язки; в) є видом суспільних відносин
фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільностей; г) здійснення
суб’єктивних прав чи додержання юридичних обов’язків у правовідносинах
контролюється і забезпечується державою.

Правовідносини можна аналізувати за такими підставами: залежно від
кількості суб’єктів (прості та складні); за предметом правового
регулювання (адміністративні, цивільні, земельні, кримінальні,
фінансові, трудові тощо); за дією в часі (тривалі й нетривалі); за
методом правового регулювання (договірні та керівні); за змістом
поведінки зобов’язаної сторони (пасивні та активні); залежно від
функціонального призначення (регулятивні та охоронні).

Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб’єкти; об’єкти;
зміст правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні
факти (прийняття, зміна чи припинення нормативно-правового акта,
укладення угоди)

Суб’єктами правовідносин вважають тих учасників, які є носіями
суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Суб’єктів правовідносин можна
поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громадські
організації; різні спільності (трудовий колектив, нація, народ,
населення відповідного регіону тощо); громадянське суспільство. Суб’єкти
правовідносин повинні володіти правосуб’єктністю, тобто здатністю бути
носіями прав і обов’язків, здійснювати їх від свого імені та нести
юридичну відповідальність за свої дії.

Правоздатність — це здатність суб’єкта бути носієм суб’єктивних прав і
юридичних обов’язків

Дієздатність – це здатність суб’єктів своїми діями набувати і самостійно
здійснювати суб’єктивні права і виконувати юридичні обов’язки. її
поділяють на угодо- і деліктоздатність.

Угодоздатність — це здатність суб’єкта правовідносин особисто своїми
діями здійснювати і укладати цивільно-правові угоди.

Деліктоздатність — це здатність суб’єктів правовідносин нести
відповідальність (юридичну) за скоєне правопорушення.

Фізичні особи як суб’єкти правовідносин можуть бути громадянами України,
іноземними громадянами, особами без громадянства, їх також можна
поділити на приватних осіб, посадових осіб і спеціальних суб’єктів.

Юридичними особами визнаються організації, що мають особисте майно,
можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав,
виконувати обов’язки, бути позивачами в загальному, арбітражному чи
третейському суді, а також нести юридичну відповідальність за свої дії.

Об’єкти правовідносин — це ті реальні соціальні блага, які задовольняють
інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб’єктами виникають,
змінюються чи припиняються суб’єктивні права та юридичні обов’язки. їх
поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб’єктів правовідносин,
результат їхньої діяльності.

Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного.

Юридичний зміст — це суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів
правовідносин, тобто можливість певних дій уповноважених суб’єктів і
необхідність відповідних дій зобов’язаних суб’єктів.

Фактичний зміст — це сама поведінка суб’єктів, їхня діяльність, в якій
реалізуються суб’єктивні права та юридичні обо-з’язки сторін.

Зміст суб’єктивного права включає такі можливості, як діяльність за
своїм бажанням; вимагання певних дій від обов’язкової сторони:
користування соціальним благом, що закріплене суб’єктив-правом;
звернення до компетентного органу чи посадової хоби за захистом свого
права.

Юридичні обов’язки — це закріплена нормами права міра необхідної,
найбільш розумної та доцільної, поведінки особи

140

Г лава 4

Основи теорії права

141

(суб’єкта), спрямована на задоволення інтересів носія суб’єктивного
права і забезпечена можливістю державного примусу.

Зміст юридичних обов’язків полягає в необхідності здійснювати певні дії;
утримуватися від дій, що суперечать інтересам інших осіб; вимагати
здійснення або нездійснення певних дій від інших осіб; нести юридичну
відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених
нормою права дій.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою
правової норми, що спричиняють виникнення, зміну чи припинення
правовідносин. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних
фактів: за юридичними наслідками — правотворчі, правозмінні,
правоскасувальні; залежно від форми їх прояву — позитивні й негативні;
за характером дії — одноразової чи неперервної дії (приміром,
одноразової дії — договір дарування; неперервної дії — перебування у
шлюбі). Деякі автори вирізняють тривкі юридичні факти, зокрема
процесуальні; за волевиявленням виокремлюють юридичні дії, себто такі
життєві обставини, що характеризують вольову поведінку суб’єктів,
зовнішнє вираження їхніх волі та свідомості. Вирізняють також юридичні
події, тобто життєві обставини, що виникають, розвиваються і
припиняються незалежно від волі суб’єктів правовідносин.

Юридичні дії, своєю чергою, поділяють на правомірні та неправомірні.
Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти — таку правомірну
поведінку, що здійснюється з метою породження юридичних наслідків
(скажімо, постанова слідчого про припинення кримінальної справи,
визнання людини безвісно відсутньою чи померлою тощо). А ще виокремлюють
правомірні юридичні вчинки — такі дії, що не мають на меті спричинення
юридичних наслідків.

Неправомірні юридичні дії — це правові аномалії, зловживання правом, що
не є правопорушенням, і правопорушення. До правопорушень відносять
злочини і різні проступки.

До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха,
хворобу та інші події, з якими норма права зв’язує виникнення, зміну чи
припинення правовідносин.

Отже, юридичні факти як життєві обставини, що передбачаються нормами
права, мають велике теоретичне і практичне

значення. Засвоївши знання з теорії правовідносин, юрист зможе
аналізувати конкретні життєві ситуації, правильно використовувати
юридичні норми.

§ 10. Правоохоронна система

та правоохоронна діяльність

Правоохоронна система охоплює всю сукупність державно-правових засобів,
способів і гарантій, що забезпечують охорону й захист людини і
громадянина від протиправних діянь, а саме: об’єкти та мету
правоохорони; суб’єктів правоохорони; правоохоронну діяльність.

У сучасній літературі поняття «правоохоронна діяльність» визначається
по-різному. В основі різних визначень лежить наявність державних і
недержавних суб’єктів такої діяльності. Більшість авторів вважають, що
правоохоронна діяльність може здійснюватися не тільки державою, її
органами, посадовими особами та іншими державними організаціями, а й
недержавними структурами.

Немає єдиного підходу і до характеристики місця й ролі пра-воохоронної
діяльності в системі інших правових форм діяльності держави щодо
здійснення її функцій.

Нас цікавить правоохоронна діяльність, що здійснюється державними і
недержавними суб’єктами правоохоронних органів, насамперед, силовими
структурами, судовими органами й адвокатурою.

Ознаки правоохоронної діяльності:

а) в її основі завдання з розгляду юридичної справи;

б) вона здійснюється компетентними державними і недер

жавними суб’єктами, коло яких визначається чинними законо

давчими актами;

в) використовуються різні форми реалізації правових норм;

г) приймаються відповідні процесуальні акти реалізації, що

мають офіційний характер і передбачену законодавством форму;

г) вона реалізується в чітко визначеній процесуальній формі та з
використанням різноманітних юридичних методів.

Звідси, правоохоронна діяльність — це закріплені чинними процесуальними
нормами діяння компетентних суб’єктів дер-

142

Глава 4

Основи теорії права

143

жавних і недержавних організацій та їхніх посадових осіб з розгляду
юридичних справ, охорони та захисту суспільних відносин від
правопорушень і прийняття спеціальних актів реалізації матеріальних
правових норм із метою забезпечення законності та охорони правопорядку1.

§ 11. Законність, правопорядок, суспільний порядок і дисципліна

Законність — явище багатогранне. її розглядають як принцип формування
правової держави, як метод управління суспільством, як режим точного
виконання закону. Законність трактують і як сукупність вимог, гарантій,
що забезпечують порядок у державі. Важливе значення мають і такі
категорії, як зміцнення законності, порушення законності, стан
законності тощо.

Передусім спинімося на законності як режимі точного виконання чинного
закону, оскільки закон тільки тоді має соціальну цінність, коли він
виконується.

Тобто, законність — це правовий режим точного виконання чинних законів
усіма суб’єктами права у сфері правотворчості та правореалізації, в
інших сферах життєдіяльності людей;режим, за якого забезпечуються права
і виконуються обов’язки людиною, державою і громадянським суспільством.

Основними засадами законності вважають:

а) верховенство закону в системі нормативних актів;

б) єдиність вимог щодо дотримання виконання законів;

в) незаперечність закону в соціальній практиці;

г) реальний характер законності;

ґ) забезпечення прав людини;

д) невідворотність відповідальності за правопорушення;

є) взаємозв’язок законності й доцільності, законності й культурності,
законності й справедливості тощо.

В Україні діє принцип верховенства права (правового закону). Найвища
юридична сила належить Конституції України, норми якої мають пряму дію.
Решта нормативно-правових актів (включно з Конституцією та правовими
актами Автономної Республіки Крим) не повинні суперечити Конституції
Украї-

1 Докладніше про правоохоронну діяльність див. розділ III

ни. Щодо громадян діє принцип: «Дозволено все, що не заборонено
законом». Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові
особи діють за принципом «дозволено лише те, що визначено законом»

Єдина законність означає, що не може бути різної дії закону в різних
регіонах і щодо різних людей в Україні. На всій території України закон
однаковою мірою повинен діяти стосовно всіх суб’єктів права.

Незаперечність закону в соціальній практиці характеризується тим, що
ніхто не може скасувати закон, окрім органу, який його прийняв.

Реальний характер законності має місце тоді, коли вимоги закону не
тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя.

Забезпечення прав людини. Одним із важливих принципів законності є ідея
здійснення законів в інтересах людини і для забезпечення її прав.
Основні права та обов’язки людини і громадянина закріплені в Конституції
України та деталізуються в чинному законодавстві. Здійснення цих законів
забезпечує права людини в усіх сферах її життєдіяльності.

Невідворотність відповідальності за правопорушення. Кожне скоєння
правопорушення має тягти за собою відповідальність винної особи. Важливо
не те, щоб винний був тяжко покараний за скоєння правопорушення, а те,
щоб жодне правопорушення не залишалося нерозкритим.

Взаємозв’язок законності й доцільності. Закони та на їхній основі
підзаконні нормативні акти повинні встановлювати все, що доцільно,
забороняти все, що недоцільно для громадянського суспільства і
суспільних інтересів. Закон не повинен захищати інтереси тільки якоїсь
певної партії, класу чи групи людей. Якщо норма права перестає бути
доцільною, її належить негайно скасувати, а до того її дію має
призупинити відповідний суд за власною ініціативою чи за поданням
виконавчих або інших органів.

Взаємозв’язок законності та культурності. За відсутності єдиної
законності немає й культурності. Ці два поняття взаємо-умовлювані. Якщо
немає достатньої культурності, то немає й достатньої законності.

144

Глава 4

Основи теорії права

145

Взаємозв’язок законності та справедливості. Не тільки сам закон, а й
способи його здійснення, а також його втілення в повсякденне життя мають
спиратися на справедливість.

Законність і демократія. Демократія (в перекладі з грецької —
«народовладдя») означає:

а) широку участь громадськості в управлінні справами дер

жави й суспільства;

б) підвищення активності політичних партій і громадських

організацій, інших громадських об’єднань;

в) зміцнення правової основи державного та суспільного

життя;

г) утвердження прав і свобод громадян і людини;

ґ) свободу інформації та постійне врахування громадської думки;

д) вдосконалення системи державних органів і органів

місцевого самоврядування.

Законність є невід’ємним елементом демократії. Демократія не може бути
над законом чи поза законом, а тільки в межах закону. Конституція
України має вищу юридичну силу, її норми прямої дії. Решта правових
актів не повинні суперечити Конституції і конституційним законам
України.

Державні органи, органи місцевого самоврядування та їхні посадові особи
мають діяти в межах їхньої компетенції.

Результатом законності визнають певний її стан – правопорядок. Це
реалізовані правові норми в системі суспільних відносин, в яких
діяльність суб’єктів права є правомірною.

Правопорядку притаманні наступні риси: непорушення за-гальноправових
заборон; безперешкодне здійснення правового становища людини і
громадянина, державних і громадських організацій, їхніх об’єднань;
реалізація учасниками правовідносин суб’єктивних прав і виконання
юридичних обов’язків; невідворотність юридичної відповідальності
правопорушників у разі невиконання обов’язків, порушення прав і законних
інтересів.

Із законністю і правопорядком тісно пов’язані такі юридичні категорії,
як суспільний і громадський порядок, дисципліна.

Суспільний порядок — реальна узгодженість суспільних відносин, що
відповідають не тільки нормам права, а й соціальним принципам,
суспільній моралі.

Громадський порядок — порядок у громадських місцях.

Дисципліна — своєчасне і точне виконання вимог, що випливають з
нормативних та індивідуально-правових актів, техноло-гічних,
організаційних, моральних, громадських та інших соціальних норм.
Розрізняють такі її види: державна, фінансова, бюджетна, виробнича,
трудова, військова, навчальна, екологічна тощо.

Отже, законність як режим відповідності суспільних відносин чинним
законам (іншим нормативно-правовим актам), що утворюється завдяки їх
здійсненню суб’єктами права, харак теризується правопорядком.

Дисципліна як режим відповідності суспільних відносин наявним соціальним
нормам, що утворюється завдяки їх здійсненню всіма соціальними
суб’єктами, характеризується громадським порядком.

Гарантії законності — це засоби та умови, з допомогою яких держава
забезпечує повне й послідовне здійснення її вимог Розрізняють загальні
та спеціальні гарантії

Загальні гарантії — це економічні, політичні, ідеологічні, соціальні,
моральні та інші засоби та умови, за яких функціонує правова система і
підтримується відповідний правопорядок.

Спеціальні гарантії — це спеціальні юридичні засоби та умови, що реально
забезпечують вимоги законності. До них належать: виявлення
правопорушень; запобігання правопорушенням; припинення неправомірних
діянь, що почали скоюватися, засоби захисту від правопорушень; засоби
відтворення поруше-законності; юридична відповідальність.

До юридичних умов слід віднести: вдосконалення правової системи,
повноту, відсутність суперечності, рівень розвитку чинного
законодавства, правосвідомості та правової культури; ефективну систему
контролю й нагляду за законністю; якісну та ефекті вну роботу юридичних
органів; високоефективний державний примус тощо.

Отже, законність забезпечується системою гарантій.

Право громадян України на захист є однією з гарантій зміцнення
законності. Згідно з чинною Конституцією України, права і свободи людини
і громадянина захищаються судом (ст. 55). Зміст цього права включає:
гарантовану можливість на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності
органів державної вла-

146

Глава 4

Основи теорії права

147

ди, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб; право
звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини; можливість звертатися за захистом своїх прав до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна;
суб’єктивне право будь-якими не забороненими законом засобами захищати
свої права і свободи від порушень і протиправних діянь.

Це право деталізується нормами галузевого законодавства: кримінального,
адміністративного, цивільного тощо. Кримінальне законодавство забезпечує
охорону і захист життя, здоров’я, свободи, честі й гідності особи.
Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за вчинення
злочинів: проти життя; проти здоров’я; статевих; що створюють небезпеку
для життя і здоров’я людини; що посягають на особисту свободу; проти
честі й гідності особи.

Особисте майно також захищається кримінальним законодавством (наприклад,
злочини проти особистої власності громадян і кримінальна
відповідальність за них).

Право на захист забезпечується й за розгляду справ про адміністративні
правопорушення. Особа, що притягується до адміністративної
відповідальності, може користуватися юридичною допомогою адвоката (ст
268 КпАП України).

Право на захист своєї честі й гідності в судовому порядку мають
громадяни та організації в цивільному процесі. Названі суб’єкти мають
право вимагати від суду спростування відомостей, що ганьблять їхні честь
і гідність, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони
відповідають дійсності (статті 297, 299 ЦК України). Захист цивільних
майнових і пов’язаних з ними особистих немайнових прав здійснюється в
установленому порядку загальним або третейським судом. Захист названих
прав громадян може здійснюватися профспілковими та іншими громадськими
організаціями, а також в порядку звернення до державних органів,
оскарження дій адміністративних актів тощо.

Отже, чинне законодавство України передбачає право громадянина на захист
свого життя, здоров’я, честі й гідності, особистої свободи та майна.
Такий захист може здійснюватись у судовому, адміністративному та іншому
порядку.

Одним із способів здійснення такого права є право людини на скаргу
Згідно з чинним законодавством, можуть бути оскаржені дії службових
осіб, державних і громадських органів в адміністративному і судовому
порядку. Шкода, заподіяна незаконними діями цих суб’єктів під час
виконання ними їхніх обов’язків, повинна бути компенсована. Закон
України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. регулює можливості
людини і громадянина щодо практичної реалізації конституційного права
оскарження вищезгаданих дій чи бездіяльності посадових осіб. До суду
можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність державних органів,
юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності.

Згідно з Конституцією України парламентський контроль за додержанням
конституційних прав і свобод людини й громадянина здійснює Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини (омбудсмен). Закон України «Про
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997
р. передбачає, що парламентський контроль за додержанням конституційних
прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території
України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який у своїй
діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними
міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною
Радою України.

Сферою компетенції та діяльності Уповноваженого є відносини, що
виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина лише:

між громадянином України, незалежно від місця його пе

ребування, та органами державної влади, органами місцевого

самоврядування та їх посадовими і службовими особами;

між іноземцем чи особою без громадянства, які перебува

ють на території України, та органами державної влади, органа

ми місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими

особами.

Мета парламентського контролю за додержанням конституційних прав і
свобод людини і громадянина, що здійснюється Уповноваженим, полягає у:

148

Глава 4

Основи теорії права

149

захисті прав і свобод людини і громадянина, проголоше

них Конституцією України, законами України та міжнародними

договорами України;

додержанні та повазі до прав і свобод людини і громадяни

на всіма органами державної влади та місцевого самоврядуван

ня, їх посадовими особами;

запобіганні порушенням прав і свобод людини і громадя

нина або сприянні їх поновленню;

сприянні приведенню законодавства України про права і

свободи людини і громадянина у відповідність до Конституції

України, міжнародних стандартів у цій галузі;

поліпшенні і подальшому розвиткові міжнародного співро

бітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

запобіганні будь-яким формам дискримінації щодо

реалізації людиною своїх прав і свобод;

сприянні правовій інформованості населення та захист

конфіденційної інформації про особу1.

Якщо вичерпано внутрішні державні можливості захисту суб’єктивних прав з
допомогою механізмів, що діють в Україні, людина має змогу звернутися за
захистом її прав до міжнародних судових установ чи міжнародних
організацій, членом або учасником яких є Україна. До таких механізмів
належать:

Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй (ГА

ООН), яка прийняла 10 грудня 1948 р. Декларацію прав люди

ни. ГА ООН утворила такі органи: Спеціальний комітет з

деколонізації; Спеціальний комітет проти апартеїду; Спеці

альний комітет з розслідування дій Ізраїлю, що зачіпають права

населення окупованих територій, та Комітет із здійснення

невід’ємних прав палестинського народу.

Рада безпеки, яка зосереджує увагу на різних ситуаціях,

пов’язаних з порушенням прав людини.

Екологічна та соціальна рада (ЕКОСОР), яка утворила ряд

комітетів і комісій, а саме: Комітет з прав людини; Комісію зі

статусу жінок; Комісію з соціального розвитку; Комісію із

запобігання злочинності та кримінального правосуддя.

Комісія з прав людини (КПЛ ООН) є головним органом

ООН, що опікується правами людини; Підкомісія з питань

1 Докладніше див.: Колодій А. М., Олійник А. Ю. Державне будівництво і
місцеве самоврядування: Навч. посіб. — К., 2000. — С 87—88.

запобігання дискримінації та захисту меншин, яка допомагає в роботі КПЛ
ООН.

5. Спеціалізовані установи ООН: Міжнародна організація праці (МОП);
Освітньо-наукова та культурна організація (ЮНЕСКО); Міжнародна юридична
комісія (МЮК); Верховний комісар ООН та деякі інші.

Отже, в Україні захисту суб’єктивних прав людини й громадянина надається
належне значення. Якщо використано всі внутрішні можливості, людина може
захистити свої права з допомогою міжнародних організацій та іншими не
забороненими законом засобами.

Висновки

Право та держава мають розглядатися в постійній взаємодії,

взаєморозвитку, взаємофункціонуванні.

Як самостійне явище право має свої поняття, ознаки, функції,

форму і середовище здійснення.

Теоретичні знання про право сприяють оволодінню регуля

тивно-юридичними механізмами в повсякденному житті, форму

ють навички його практичного застосування.

Вміння користуватися правом допоможе активно здійсню

вати, охороняти і захищати права людини в громадянському

суспільстві.

Запитання та завдання

для самостійної перевірки знань

* /. Розкрийте визначення загально-соціального та юридичного права
шляхом відмежування у таблиці їх загальних і відмінних ознак.

Ознаки Загально-соціальне право Юридичне право

Загальні

Відмінні

2. Які загально-соціальні та юридичні функції права вам відомі?

* *3. Розкрийте значення загальнолюдських принципів права з наведенням,
за можливості, конкретних прикладів, заповнивши таблицю:

150

Глава 4

Принцип Зміст принципу за Вашим розумінням

Юридична рівність однойменних суб’єктів у всіх правовідносинах

Взаємопов’язаність юридичних прав і обов’язків

Право є мірою свободи людини

Регулювання поведінки людей загальнодозволеним типом праворегуляції

Регулювання поведінки службових осіб у спосіб, визначений законом

Юридична відповідальність настає лише за винну і протиправну поведінку

*4. Охарактеризуйте джерела права, заповнивши відповідну таблицю:

Джерело права Характеристика джерел права

Правовий звичай

Правовий прецедент

Нормативний договір

Нормативно-правовий акт

**5. Покажіть на прикладах за власною участю співвідношення законності,
правовопорядку, суспільного порядку і праводисципліни.

Знайдіть у Конституції України статті, що характеризують

право громадян на захист.

Дайте визначення поняття «правовідносини».

*8. Наведіть приклад конкретних правовідносин і вкажіть їх об’єкт,
суб’єкти та інші елементи.

*9. Порівняйте норми права та норми релігії.

*10. Порівняйте правовий звичай та правовий прецедент.

*11. Порівняйте нормативний договір та нормативно-правовий акт.

*12. Порівняйте кодифікацію та інкорпорацію.

* * 13. Розкрийте зміст принципу верховенства права і поясніть, в чому
полягає його відмінність від принципу верховенства закону

ГЛАВА5

Основи правосвідомості,

правової культури

та правового виховання

Правосвідомість; види правосвідомості; структура правосвідомості;
правова культура; види правової культури; структура правової культури;
суть правового виховання; процес правового виховання; форми правового
виховання; загальна та індивідуальна профілактична робота; самовиховання

§ 1. Поняття і види правосвідомості та правової культури

Побудова демократичної, соціальної, правової держави і відповідного
громадянського суспільства неможлива без підвищення рівня правової
свідомості та правової культури всього населення країни. В умовах
економічної кризи, соціальної невлаштованості населення, росту
злочинності та криміналізації суспільства певного значення набуває
робота з підвищення рівня правосвідомості та правової культури населення
України. З цих позицій теоретичний розгляд і осмислення понять,
структури і видів правосвідомості та правової культури, форм і методів
формування у кожної людини цих правових якостей слід вважати дуже
актуальною проблемою.

Правосвідомість є специфічною формою суспільної свідомості, системою
відображення правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях,
почуттях, уявленнях людей про право, місце та роль права у забезпеченні
свободи особи, інших загальнолюдських цінностей. Це особливий елемент
дійсності. Головна риса, притаманна правосвідомості та ставить її на
особливе місце серед всіх явищ правової дійсності, передбачає те, що
вона, так

152

Глава 5

Основи правосвідомості… та правового виховання

153

би мовити, «чиста», хоча й специфічна (за предметом і деякими іншими
особливостями) форма суспільної свідомості. Перебу ває вона в одному
ряду, в прямій взаємодії з іншими формами суспільної свідомості, такими
як мораль, політична, філософська та інші форми свідомості і наділена
усіма якостями та характеристиками, властивими суспільній свідомості
взагалі.

Свідомість виникає в процесі будь-якої діяльності людини та
відображається в ній. Тому функції або призначення правосвідомості
можуть бути зрозумілими лише в контексті результатів діяльності її
суб’єктів. Згідно з теоретичною концепцією, яку поділяє більшість
авторів, основними функціями правосвідомості є пізнавальна, оцінна та
регулятивна. Всі інші функції практично охоплюються ними, зокрема
інформативна, прогностична тощо.

Правосвідомість розглядають як вид (форму) суспільної свідомості, що
включає сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій і
компетенцій, а також уявлень і настанов, які характеризують ставлення
людини, суспільних груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного
права, форм і методів правового регулювання.

Характерні ознаки правосвідомості:

а) правосвідомість є однією з форм суспільної свідомості та

вкупі з політичною, моральною, філософською, іншими форма

ми свідомості відображає суспільне буття;

б) правосвідомість містить поняття, уявлення, судження,

почуття, емоції, концепції, теорії, програми;

в) правосвідомість обумовлена соціально-економічним уст

роєм конкретного суспільства, рівнем розвитку його загальної

культури;

г) ідеологічні елементи правосвідомості виступають голов

ними елементами правової культури та правового виховання.

Отже, існують різні форми суспільної свідомості, серед яких правова
свідомість є одним із різновидів ідеологічного і психологічного
сприйняття чинного та бажаного права.

Правова свідомість характеризується різними підходами до розуміння
права. Уявлення про чинне право дає змогу особі не тільки сприймати
справедливість правових приписів, а й переконуватись у ній. Сприйняття
права нами реалізується не через зір чи слух, а через розуміння
законодавчих конструкцій і пра-

вил, в яких формулюється обсяг певної поведінки. Право-розуміння особи
підкреслюється досягненим рівнем соціально-економічного розвитку, тому
що без матеріального забезпечен ня жодна програма не може бути
реалізована у повному обсязі.

В основі правової ідеології лежать правові знання. Рівень засвоєння
таких знань визначає ступінь розвитку правової ідеології та правової
культури людини1. Структуру правової свідомості людини складають правова
ідеологія та правова психологія. Перша охоплює сукупність принципів,
теорій, концепцій, що формуються внаслідок наукового узагальнення
правового розвитку суспільства. Друга характеризується як сукупність
правових почуттів, емоцій, оцінок, настрою, які домінують у суспільстві,
виявляються у громадській думці.

Правова ідеологія формується як процес виявлення теоретичного
усвідомлення, координації та узгодження різних суспільних інтересів
через досягнення соціального компромісу В цьому випадку правова
ідеологія буде містити великий моральний потенціал, під яким розуміють
пріоритет прав і свобод особистості, розподіл влади, політичний
плюралізм, високу роль суду як політичного антиподу
командно-бюрократичного управління. Все це властиве ідеологічно та
економічно здоровому суспільству з розвинутою загальною і правовою
культурою. Правова ідеологія обґрунтовує й оцінює існуючі та виникаючі
правові відносини, законність і правопорядок. Правопорядок складається з
того, що кожний з нас визнається живим духовним центром, особистістю,
котра має вільну правосвідомість і покликана зберігати, виховувати та
зміцнювати в собі цю правосвідомість і цю свободу. В основі будь-якого
права та правопорядку і будь-якої прийнятної державної форми покладено
духовне начало: людина покликана до самостійного вибору тих предметів,
яким вона служить. Правова ідеологія є найбільш безпосереднім
відображенням життєвих стосунків членів сус-

1 У соціології права активно використовується поняття «правова
соціалізація», за яким характеризується процес засвоєння правових норм,
зразків поведінки. Це засвоєння відбувається через сприйняття цінностей
та інтересів особливо значущих для молоді й проходить через кілька
етапів і поруч із певним соціальним оточенням (сім’я, дозвільне
спілкування, спілкування у навчанні тощо). Правова соціалізація людини
складний процес від незнання до розуміння права (диб Соціологія права
С 124 -127).

154

Глава 5

Основи правосвідомості… та правового виховання

155

пільства, що складають нації, народності та різні групи та верстви
населення.

Поняття «правова психологія» з’явилося в літературі як явище, що
відрізняється від правової ідеології. Вона виступає як компонент
суспільної свідомості і формується стихійно на основі емпіричного,
безпосереднього відображення суб’єктами правових відносин, правової
поведінки у вигляді суспільної думки, переживань, почуттів, емоцій,
оцінок і має певну структуру

У структурі правової психології слід виділяти:

а) сталі елементи і динамічні складові (правові звичаї, тра

диції, звички, настрої, почуття, переживання);

б) пізнавальні та емоційні складові (правові знання, уявлен

ня, погляди, правові емоції, почуття, настрої);

в) регулятивні елементи (правові звички, традиції, звичаї).

Правова психологія є практичною правосвідомістю, яка заснована на
правових почуттях індивіда, суспільної групи і суспільства в цілому і
пов’язана з елементарним знанням правових фактів, явищ, їх оцінок, що
виражені в правових почуттях, правових навичках і звичках.

Відомі різні види правосвідомості. За суб’єктами правосвідомість
поділяється на індивідуальну, групову та суспільну (масову).
Індивідуальна і групова правосвідомість має суспільний (соціальний)
характер. Суспільна і групова правосвідомість не існує поза
індивідуальною. З точки зору глибини відображення правової діяльності
виділяють три рівні правосвідомості: повсякденна (емпірична), наукова
(теоретична) та професійна.

Повсякденна правосвідомість складається стихійно під впливом конкретних
умов життя, особистого життєвого досвіду і правової освіти, яка доступна
населенню. її ще називають буденною. Це сукупність знань, ідей, теорій,
концепцій, почуттів, емоцій та інших ідеологічних і психологічних
якостей основної маси громадянського суспільства щодо чинного та
бажаного права і правової системи.

Професійна свідомість характеризується як сукупність юридичних
професійних правових знань, почуттів, емоцій, оцінок, настанов, мотивів,
що характерні для представників відповідної групи та формуються завдяки
професійній діяльності і навчанню. Це, як правило, правосвідомість
юриста. Залежно від предмета відображення в правосвідомості юриста
утворюються сфери,

що відповідають різним галузям правових відносин (наприклад,
господарським, комерційним, банківським, цивільно-правовим тощо).
Сутність і особливості правосвідомості юристів конкретизуються в системі
правових уявлень, установок, ціннісних орієнтацій, що належать до певної
професійної групи.

Наукова правосвідомість — це сукупність наукових знань, теорій, доктрин,
оцінок, емоцій і почуттів юристів-науковців щодо чинної та бажаної
правової системи громадянського суспільства. Вона на відміну від
повсякденної формується на основі широких і глибоких правових
узагальнень, на знанні закономірностей і спеціальних досліджень
соціально-правової дійсності. Точніше, наукова правосвідомість повинна
бути безпосереднім джерелом правотворчості, служити вдосконаленню
юридичної практики, бо немає нічого більш практичного, ніж докладна
теорія.

Суспільна (масова) правосвідомість — це знання і ставлення до діючого чи
бажаного права, що характеризує основну масу населення певної країни.

Групова свідомість характеризує правову ідеологію та правову психологію,
що властиві певній групі населення країни (лікарям, вчителям,
військовослужбовцям, юристам тощо).

Індивідуальна свідомість — це сукупність правових знань, емоцій і
настанов конкретного суб’єкта щодо чинного чи бажаного права.

Правова культура — це глибокі знання й розуміння права, ретельне
виконання його вимог як усвідомленої необхідності та внутрішньої
переконаності. Основними показниками рівня правової культури вважають:
право, що відповідає вимогам справедливості та свободи; рівень
правосвідомості громадян і посадових осіб, їхню переконаність діяти
відповідно до вимог правових приписів; рівень культури творення та
реалізації права; рівень якості роботи правоохоронних і правозастосовних
органів та посадових осіб; якість системи законодавства, певний рівень
законності й правопорядку.

В основі права лежить принцип справедливості, що характеризує моральний
зміст нормативного характеру правил поведінки людей у суспільстві,
встановлених і забезпечених державою. Законодавство являє собою
зовнішній вираз права, визначає рівень свободи людини, яка постійно
вступає у

156

Глава 5

правовідносини з іншими людьми, колективами людей, державою та
суспільством у цілому. Кожна приватна чи посадова особа, громадянин,
особа без громадянства чи іноземний громадянин мають бути переконані в
тому, що їхня діяльність відповідає вимогам правових приписів. Названі
правові приписи характеризують рівень культури творення та реалізації
права кожної посадової особи. Якісна праця посадових осіб цих органів є
критерієм якості законодавства та його здійснення.

Правова культура має певну структуру, що охоплює правову психологію
(правові почуття, емоції; оцінні поняття щодо права чинного та права
бажаного; елементи настрою стосовно конкретних правових явищ і правових
ситуацій), правову ідеологію (правові ідеї, правові теорії, правові
поняття й категорії, правові принципи) та елементи поведінки (вміння і
навички ефективної реалізації норм права в повсякденному практичному
житті; правову активність громадян). До правової культури належать:
правові знання, в тому числі знання конкретних норм права; про державний
устрій, про призначення держави, політичну систему суспільства; престиж
юридичної професії, авторитет і ступінь розвитку юридичної науки; участь
громадян в управлінні державою, стан законності й правопорядку; форми та
методи правового регулювання, якість роботи правоохоронних органів.

Отже, правова свідомість і правова культура — це не тільки знання,
розуміння і психологічне сприйняття чинного права, а й поведінка особи в
межах чинної правової моделі.

У сучасних умовах у нашому суспільстві, включаючи і юристів, поширеним
явищем є правовий нігілізм — напрям суспільно-політичної думки,
націлений на девальвацію права і законності, на відверту недооцінку
соціальної і особистої цінності права. Прихильники цього вважають право
найменш досконалим способом регулювання суспільних відносин. Правовий
нігілізм існує у різних формах: а) байдуже ставлення до ролі і значення
права; б) скептичне ставлення до потенційних можливостей права; в)
ігнорування правових приписів більш високої юридичної сили; г) повна
недовіра до приписів права; г) негативне ставлення до права в цілому

Основи правосвідомості… та правового виховання 157

Для зниження впливу правового нігілізму необхідні: а) забезпечення
високої якості законів, що приймаються; б) зміцнення законності; в)
підвищення ролі судів і прокуратури; г) підвищення ролі правового
виховання; г) підвищення правової культури українського суспільства і
професійної правової культури.

§ 2. Правове виховання як засіб

підвищення рівня правосвідомості та правової культури

Правове виховання розглядають у широкому та вузькому розумінні. В
широкому розумінні воно характеризується як вплив усіх правових чинників
суспільного життя, в тому числі й правової системи, на формування в
індивідів і колективів людей з певними правовими якостями, що
відповідають досягнутому в суспільстві рівню правової свідомості та
правової культури. У вузькому розумінні — це цілеспрямований,
повсякденний, систематичний вплив юридичної теорії та практики на
свідомість людей з метою виховання у них відповідного рівня правової
свідомості, культури та зразкової правомірної поведінки.

Процес правового виховання охоплює суб’єкти та об’єкти, основні вимоги і
мету.

До суб’єктів правової виховної діяльності відносять органи держави,
громадські організації, трудові колективи, їх посадових і службових
осіб, окремих громадян.

Об’єктом правового виховання є свідомість людини, її інтелект і
здатність сприймати, оцінювати і здійснювати певні правові явища.

Метою правового виховання є: формування правосвідомості громадян і
підвищення на цій основі їхньої правової культури, виховання поваги до
права, щоб його вимоги стали особистим переконанням кожної людини, а
повсякденне додержання юридичних норм — звичкою; ознайомлення громадян з
питаннями державно-правового будівництва, підвищення їхньої соціальної
та політико-правової активності; допомога їм в оволодінні всією
сукупністю юридичних знань з різних галузей і сфер функціонування права;
сприяння ефективній роботі механізму правового регулювання.

158

Глава 5

Основи правосвідомості… та правового виховання

159

Основними вимогами до правовиховної роботи є: набуття людиною основ
правових знань; необхідність формування у свідомості людини переконань,
настанов, мотивів активної правомірної поведінки; формування у людей
соціально-комунікатнвних якостей особистості тощо

§ 3. Форми правового виховання

Правовиховна робота здійснюється у певних формах. До таких форм теорія
та юридична практика відносять, правову освіту; правову агітацію;
правову пропаганду; юридичну практику; історію української та світової
культури з правової тематики; самовиховання.

Правова освіта – це конкретний вид навчального процесу під час якого під
керівництвом досвідчених юристів члени суспільства оволодівають
правовими знаннями, навичками, вміннями здійснення правових норм.
Правове навчання здійснюється через систему навчальних закладів
юридичного і не-юридичного профілю, через спеціалізовані організації
(наприклад, організацію «Знання» тощо), шляхом самостійного вивчення
чинного права.

Правова агітація – це форма правового виховання, що полягає у правовому
впливі на правосвідомість і настрої членів суспільства через колективні
та індивідуальні співбесіди, виступи на мітингах, зборах з допомогою
преси, телебачення тощо.

Правова пропаганда — це цілеспрямована діяльність з формування у членів
суспільства високого рівня правосвідомості та правової культури,
роз’яснення правової політики та поширення правових знань, ідей, іншої
правової інформації з допомогою засобів масової інформації та інших форм
доведення правової інформації до широкого загалу1

Юридичну практику можна визначити як сукупність напрацьованого досвіду
внаслідок правотворчої, правоохоронної та з реалізації права (включно з
правозастосовною) діяльності різних суб’єктів права.

1 В Україні професійні юристи широко залучені до правового виховання
Основний обов’язок з координації цієї роботи покладено на Міністерство
юстиції України.

Зміст юридичної практичної діяльності включає в себе1 а) суб’єктів як
учасників правових дій; б) завдання, мету, функції, методи та результати
діяльності; в) внутрішню організацію діяльності, що включає в себе
процесуальне провадження, стадії, процедури та режими; г) зовнішню форму
діяльності, що виявляється у правотворчих та правореалізаційних актах;
г) зовнішні зв’язки діяльності, що характеризуються її соціальною
цінністю, призначенням, результативністю та ефективністю.

Однак не вся юридична діяльність є практичною. Слід розрізняти юридичну
наукову та освітянську діяльність від юридичної практичної діяльності. В
основі першої лежать дослідження політичної і правової системи
суспільства, а в основі останньої -напрацювання та узагальнення
юридичної практики шляхом професійної діяльності юриста.

Узагальненням щодо забезпечення законності та правопорядку в процесі
правотворчої, правореалізаційної та правоохоронної діяльності
здійснюється різними органами. Загальне узагальнення щодо здійснення
законності та додержання правопорядку в Україні здійснює Генеральна
прокуратура України і підпорядковані їй прокуратури на місцях.

Узагальнення судової діяльності, діяльності правоохоронних органів
здійснює Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди, касаційні та
апеляційні судові інстанції. Суди загальної юрисдикції здійснюють
контроль за законністю діяльності правоохоронних органів при реалізації
своїх повноважень із здійснення правосуддя. Центральні структури системи
правоохоронних органів здійснюють контроль та узагальнюють юридичну
практику щодо додержання законності та зміцнення правопорядку підлеглими
підрозділами.

Узагальнення юридичної діяльності законодавчого і виконавчих органів та
Конституційного Суду України покладається на ці органи. Верховна Рада
України узагальнює юридичну практичну діяльність парламенту. Президент
України та Кабінет Міністрів України узагальнюють практичну юридичну
діяльність органів виконавчої влади. Конституційний Суд України слідкує
за конституційністю правових актів Верховної Ради України, Президента
України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автономної
Республіки Крим.

160

Глава 5

Основи правосвідомості… та правового виховання

161

Отже, юридична практика включає в себе як діяльність, так і результати
діяльності професійних юристів та державних органів. Узагальнення
юридичної практичної діяльності та вироблення пропозицій щодо покращення
як самої юридичної практичної діяльності, так і її результатів з метою
удосконалення законодавства та практики його реалізації складає основу
юридичної практики1.

Історія української та світової культури з правової тематики
визначається як система літературної, художньої, кіно-, телевізійної та
іншої творчості про правову дійсність.

Отже, існуючі форми правового виховання не виключають й інших форм,
таких як загальна та індивідуальна профілактика, підвищення рівня
соціальної забезпеченості, покращення соціальних умов життя,
стимулювання правомірної поведінки тощо.

§ 4. Самовиховання як важлива форма правового виховання

Особливу цінність для підвищення рівня правової свідомості та правової
культури має правове самовиховання — цілеспрямована, повсякденна,
систематична діяльність людини з оволодіння правовими знаннями,
формування позитивних правових мотивів і настанов, навичок правомірної
поведінки, що полягає в самостійних зусиллях, спрямованих на вироблення
звички до активної правомірної поведінки.

Правове самовиховання передбачає глибоке самостійне вивчення чинного
права, системи чинного законодавства. Людина прагне самостійно виробити
в собі потребу діяти відповідно до норм права, гартувати свою волю,
оцінювати свою поведінку на підставі нормативно закріплених вимог

Волю слід розглядати як психологічну властивість людини, що виявляється
в усвідомлених діях для досягнення поставленої мети з переборювання
труднощів і перешкод. Цілеспрямована, повсякденна, систематична
діяльність людини з оволодіння юридичними знаннями, формування в її
свідомості позитивних правових

1 Популярна юридична енциклопедія / Кол авт . В. К Гіжевський, В. С.
Ковальский (кер.), А. М. Колодій, А. Ю. Олійник та ін. • К., 2002. С
520.

навичок і настанов, здійснення моделей поведінки, що відповідають
чинним нормам права, може здійснюватися лише за наявності активного
вольового аспекту, що означає самоорганізацію і стриманість, вияв
активності й витримку, рішучі дії за екстремальних обставин, здатність
керувати своїми діями чи утримуватися від дій тоді, коли це необхідно.
Вольова людина вміє стримувати власні інтереси й потреби та діяти в
напрямі, якого вимагають правові норми, для досягнення суспільної мети.

Правове самовиховання передбачає не тільки глибоке вивчення правових
норм, формування поваги до чинного правового закону, вироблення звички
його дотримуватися та впевненості у його справедливості, а й формування
у своїй свідомості правових почуттів, в яких відображаються переживання
особистістю щодо тих вчинків і дій, що встановлені правовими нормами. До
правових почуттів відносять почуття відповідальності, дисциплінованості,
обов’язковості, потрібності правового регулювання тощо.

Отже, правове самовиховання є ефективною формою виховної роботи з
підвищення рівня правової свідомості та правової культури.

Запитання та завдання

для самостійної перевірки знань

* * 1. У наведеній далі таблиці запишіть головні ознаки правосвідомості
та правової культури.

Ознаки Правова свідомість Правова культура

Обумовленість (основа)

Види (форми)

Показники

*2. Розкрийте загальні й особливі ознаки правової ідеології та правової
психології.

Ознаки Правова ідеологія Правова психологія

Загальні

Особливі (відмежувальні)

162

Глава 5

*3. Чи є поширеним, на Вашу думку, самовиховання як форма правового
виховання ? Наведіть приклади з особистого життя, жит -тя оточуючих.

4. Як Ви розумієте поняття «професійна правоздатність».

*5. Як Ви розумієте поняття «правове виховання» та які його форми Вам
відомі?

6. Дайте визначення понять «самовиховання», «правове виховання».

*7. Охарактеризуйте напрями виховання у юристів професійного рівня
правосвідомості та правової культури.

*8. Якими якостями, на Ваш погляд, повинні бути наділені громадяни
правової держави?

*9. Як Ви вважаєте, чи пов’язані між собою аморальні вчинки та правовий
нігілізм?

10. Дайте визначення поняттю «правосвідомість». Які її види Вам відомі?

ГЛАВА6

Основи правової поведінки та юридична відповідальність

Правове мислення та правова поведінка; види правової поведінки;
правомірна поведінка; види протиправної поведінки; правопорушення та
його ознаки; склад правопорушення; види правопорушень; юридична
відповідальність та її види; ретроспективна юридична відповідальність;
підстави притягнення до юридичної відповідальності; звільнення від
юридичної відповідальності

§ 1. Правове мислення та його значення для правової поведінки

Правове мислення — це процес опосередкованого та узагальненого
відображення правових явищ в їхніх істотних властивостях, зв’язках і
стосунках. Людина може пізнавати навколишній світ з допомогою відчуттів
і безпосереднього сприйняття різноманітних предметів і явищ. Якщо ж
якості явища недоступні для споглядання, пізнання їх можливе тільки
через мислення. До таких явищ і належить право.

Ознаками правового мислення є: а) розумове пізнання правових явищ і
зв’язків між ними; б) правові явища у відображенні людини виступають в
узагальненій формі; в) воно відображає найсуттєвіші властивості правових
явищ, без яких право існувати не може; г) це евристична діяльність
людського мозку з відшукання найхарактерніших властивостей, що вимагає
від мислячого значних практичних знань, умінь і навичок, здатності
орієнтуватись у проблемних ситуаціях; ґ) велика роль при цьому належить
мотивації (наявності правових потреб, інтересів і прагнень) та волі
людини в досягненні поставленої мети.

164

Глава 6

Основи правової поведінки та юридична відповідальність

165

Щоб пізнати правові явища і зв’язки між ними, людині потрібно зрозуміти
сутність та соціальне призначення таких явищ, уявити їх зміст та
характерні якості і риси, абстрагуватися від безлічі конкретних життєвих
ситуацій. Шляхом мислення потрібно створити ідеальний зразок того чи
іншого правового явища, наприклад, поняття, принципів, функцій, форми
права чи механізму правового регулювання. Маючи перед собою такий
ідеальний зразок, потрібно в уяві намалювати різні можливі зв’язки
правових явищ між собою.

Отже, пізнання правових явищ і зв’язків між ними потребує здійснення
складних процесів діяльності головного мозку людини та їх відображення.

Відображені людиною шляхом мислення правові явища виступають в
узагальненій формі. Така форма може характеризуватися внутрішньою
будовою і зовнішнім виразом. Зовнішній вияв її втілюється у правовій
поведінці.

Завдяки правовому мисленню відображаються найсуттєвіші властивості
правових явищ, без яких право існувати не може. Серед них:
нормативність, загальний характер, обов’язковість для усіх суб’єктів
права, формальна визначеність у певних джерелах, що носять письмовий
характер тощо.

Суб’єкт правового мислення знаходиться у постійному пошуку. Його мозок
спрямований на відкриття і відшукання найхарактерніших властивостей
правових явищ. Це вимагає значних практичних знань, умінь і навичок,
здатності орієнтуватись у проблемних ситуаціях, уміння логічно
розставити усе по своїх місцях. Для цього від суб’єкта вимагається
усвідомлення своїх вчинків, наявність певного віку, деякі інші якості1.
Наприклад, людина, визнана в установленому порядку недієздатною, не може
бути суб’єктом правового мислення тому, що вона не розуміє характеру
своїх вчинків і не може керувати ними.

Здійснюється правове мислення з певних мотивів (наявності правових
потреб, інтересів і прагнень). Наприклад, особа, що вирішила вкрасти
чужу річ, діє з корисливих мотивів. Особа

‘ Особливе значення для юриста має оволодіння логікою. Вона формує
логічну культуру правознавця, допомагає знаходити помилки у міркуваннях,
надає можливість їх спростовувати. Знання логіки допомагає в тлумаченні
законів, створенні певних моделей правових знань і проблем (див.:
Хоменко І. В. Логіка для юристів. – С 17-22).

прагне досягти певної мети і заради цього здійснює певні вольові дії.
Мета, якої хоче досягти суб’єкт мислення, повинна охоплюватися
свідомістю цього суб’єкта.

Зовні правове мислення може виявлятись у правовій поведінці, і тільки
тоді воно має соціальне значення.

§ 2. Поняття правової поведінки

Правова поведінка є різновидом соціальної поведінки людини. У суспільних
науках є чимало визначень цього поняття. Не розглядаючи їх, зазначимо,
що в теорії права вирізняють кілька аспектів, а саме: поведінка включає
деякі особливості діяльності та спілкування; поведінка характеризує лише
такі діяльність і спілкування, які зовні виявляють внутрішній стан
людини; поведінка має бути соціально значущою; явище мусить бути
виявлене зовні та зафіксоване органами інших суб’єктів відчуття;
поведінка обов’язково повинна контролюватися волею людини.

Для глибшої характеристики правової поведінки тре^ба розглянути її
об’єктивні та суб’єктивні ознаки. Виходячи з наведеного вище, можна
сформулювати такі ознаки правової поведінки:

а) соціальне значення поведінки;

б) перебування поведінки під контролем свідомості й волі

людини;

в) регламентованість поведінки правом;

г) підконтрольність поведінки державі;

ґ) здатність поведінки потягнути за собою юридичні наслідки. Соціальне
значення поведінки виявляється в наступному:

а) вона здійснюється соціальними суб’єктами;

б) реалізується у вигляді певної діяльності чи спілкування

людей;

в) завдяки поведінці внутрішній стан людини одержує

зовнішній прояв;

г) спрямована на реалізацію соціальних завдань та досягнен

ня соціальної мети;

ґ) зовні спостерігається і сприймається органами чуття інших людей.

Для сприйняття поведінки як соціально-правової обов’язковою ознакою є її
перебування під контролем свідомості й волі людини. Це означає, що
людина повинна усвідомлювати харак-

166

Глава 6

тер своєї діяльності, тобто розуміти те, що вона робить чи не бажає
робити. Таке розуміння можливе лише за наявності дієздатності людини. За
індивіда, який не здатний усвідомлювати характер своїх дій, правову
поведінку здійснюють його законні представники (батьки, опікуни тощо).
Однак, усвідомлення характеру соціальності поведінки не вичерпується
лише її усвідомленням. Потрібен ще й вольовий характер поведінки, тобто
людина повинна мати можливість керувати своїми діями чи бездіяльністю на
власний розсуд з власної волі. Фізичне чи психічне обмеження волі людини
може виключити соціальну значущість поведінки.

Соціальна поведінка перетворюється на правову лише тоді, коли вона
регламентована діючим правом. Існує два аспекти перетворення соціальної
поведінки на правову. По-перше, поведінка безпосередньо регламентується
правом. По друге, це право повинно діяти в просторі й часі та по колу
осіб в момент здійснення соціальної поведінки.

Зважуючи на те, що право завжди гарантується державою правова поведінка
має контролюватися державою та її органами і посадовими особами. Існують
випадки, коли держава передає свої функції контролю органам місцевого
самоврядування чи об’єднанням громадян. У таких випадках правова
поведінка буде знаходитися під контролем названих недержавних органів чи
посадових осіб, однак, держава залишає верховенство контролю за собою,
наприклад, через судові органи.

Будь-яка правова поведінка тягне за собою юридичні наслідки у вигляді
заохочення чи примусу.

У теорії права розроблено також поняття механізму правової поведінки як
сукупності засобів, з допомогою яких здійснюється регулювання поведінки
людини правом.

Механізм правової поведінки містить: правові норми, що регулюють
поведінку людини; юридичні факти, з якими закон пов’язує настання
юридичних наслідків чи виникнення, зміну або припинення правовідносин;
правовідносини як взаємозв’язок суб’єктів права та юридичні обов’язки;
акти здійснення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Універсальними засобами механізму правової поведінки є законність,
правосвідомість і правова культура. Вони взаємо-

Основи правової поведінки та юридична відповідальність 167

діють з іншими елементами цього механізму в кожному окремо взятому
випадку правової поведінки.

Правова поведінка поділяється на правомірну і протиправну

§ 3. Правомірна поведінка

Правомірна поведінка — це суспільно необхідна, бажана і допустима під
кутом зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних
і колективних суб’єктів, що виявляється у здійсненні норм права,
гарантується та охороняється державою.

До ознак правомірної поведінки різні автори відносять: об’єктивну
можливість і необхідність; бажаність і допустимість, відповідність
інтересам громадянського суспільства; гаранто-ваність і охорону
державою; відповідність поведінки нормам права.

Правомірну поведінку суб’єктів можна диференціювати за різними
критеріями, як-от: за складниками юридичних фактів — юридичні вчинки та
індивідуальні акти; за формою реалізації права — додержання, виконання,
використання, правозастосу-вання; за змістом правовідносин — здійснення
суб’єктивних прав, свобод, юридичних обов’язків, законних інтересів; за
формою вияву назовні — дія та бездіяльність; за способом детермінації —
активна і пасивна; за способом формулювання в нормативних актах — прямо
і побічно передбачена правовими нормами.

Можна навести й інші підстави класифікації правомірної поведінки, серед
яких слід звернути увагу на поділ правомірної поведінки залежно від
активності суб’єкта: соціально активна; позитивна (звичайна);
конформістська; маргінальна.

Наприклад, соціально активна поведінка суб’єкта має місце тоді, коли
особа не просто спостерігає за ситуацією, а активно втручається з метою
недопущення розвитку протиправних дій. Наприклад, особа робить спробу
затримати крадія і доставити його в відділ міліції.

Позитивною чи звичною поведінкою можна назвати дії особи щодо постійного
дотримання правил дорожнього руху незалежно від наявності працівника
Державної автомобільної інспекції (ДАІ).

168

Глава в

Конформістською є така поведінка особи, коли вона діє так, як це роблять
інші. Наприклад, разом з іншими переходить на заборонений сигнал
світлофора, тобто діє як і всі.

Маргінальною є поведінка під страхом відповідальності. Наприклад, особа
не порушує правил дорожнього руху лише тому, що боїться працівника ДАІ,
тощо.

Отже, правомірна поведінка є бажаною поведінкою для усього суспільства.
Особи, що діють у межах активної і позитивної правомірної поведінки
заохочуються з боку суспільства і держави. Виховання правомірної
поведінки у громадянському суспільстві є важливим завданням правової
держави, її органів і посадових та службових осіб.

§ 4. Правопорушення:

поняття, причини і види

Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується
порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є
правопорушення. Кожне правопорушення конкретне, оскільки його чинить
конкретний індивідуальний або колективний суб’єкту певний час, у певному
місці. Правопорушення характеризується конкретно визначеними ознаками,
до яких належать: суспільна небезпечність діяння (дія чи бездіяльність),
що спричиняє шкідливі наслідки чи загрожує спричиненням таких наслідків;
протиправність діяння; винність особи, яка скоїла протиправне діяння;
деліктоздатність суб’єкта правопорушення; покарання і стягнення.

Наприклад, Іванов займався виловом риби в Дніпрі з допомогою капронової
сітки. Він був затриманий працівниками рибнагляду у той час, коли
виловив 55 кг сома, щуки та окуня. Розгляньте на цьому прикладі усі
ознаки правопорушення. Який вид правопорушення вчинив Іванов?

Отже, правопорушення — це юридичний факт, який має місце

за наявності всіх вищеназваних ознак. Слід розрізняти правопо

рушення як юридичний факт і склад правопорушення як

наявність конкретних елементів, закріплених у законі як модель

правопорушення. ? •Органи співвідношення Правомірна поведінка І Правова поведінка II Характеризують І і II Характеризують лише II Окремі галузі права України *7. А., мотивуючи свою поведінку скрутним становищем, порубав у лісі ялинки і привіз їх до міста, де продав на ринку за домовленістю з адміністрацією цього ринку. Чи є у складі дій А. правопорушення? Якщо є, то назвіть їх складові та ознаки. 8. Які є види ретроспективної правової відповідальності? *9. Порівняйте злочини та проступки. **10. Порівняйте мету правопорушення та мотив правопорушення. *11. Наведіть приклади конкретних правопорушень та визначте їх склад. * 12. Визначте, в яких випадках повинна настати юридична відповідальність, свою думку обгрунтуйте: а) громадянин Петренко за підробленими ним документами от римав у банку велику суму грошей; б) Ольга в грубій формі відповіла своїй бабусі; в) громадянин Павленко запізнився на роботу на 2 години; г) двоє юнаків на вулиці вихопили в жінки мобільний телефон; Г) Віталій вчасно не прийшов на зустріч випускників університету; д) громадянка Іванченко не виконала у зазначені в договорі стро ки обумовлену роботу; є) громадянин Трофіменко перейшов дорогу при червоному світлі світлофора. **13. Доведіть, що правопорушенням може бути не тільки діян -ня.ай бездіяльність. Основи конституційного права України 181 ГЛАВА 7 Основи конституційного права України Конституційне право як провідна галузь національного права України; історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні; загальні засади демократичного конституційного ладу України; поняття та форми здійснення народовладдя в Україні; поняття та види референдумів; виборче право та законодавство, виборча система в Україні; поняття територіального устрою України; конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим; громадянство України як інститут конституційного права; конституційна система прав, свобод та обов'язків громадян України та гарантії їх дотримання; загальна характеристика конституційно-правового статусу Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади в Україні, судової влади; порядок внесення змін і введення в дію Конституції України. § 1. Конституційне право як провідна галузь національного права України Конституційне право України слід розглядати як галузь права і законодавства, як науку і навчальну дисципліну, що має свій предмет і метод, характеризується особливими правовими нормами і відносинами та принципами правового регулювання. Конституційне право України як галузь права і законодавства являє собою систему правових норм і нормативно-правових актів та інших джерел, що регулюють відносини, пов'язані з основами конституційного ладу, правового статусу особи, народовладдям, територіальним устроєм суспільства і держави. Через них за- безпечується організаційна та функціональна єдність суспільства України як цілісної соціальної системи. При цьому закріплюються основи конституційного ладу України, загальні засади правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, система державних органів, основні положення і принципи організації місцевого самоврядування в Україні. Отже, предметом конституційного права України є особливе коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної влади в Україні, державної та місцевої (місцеве самоврядування). Щ відносини характеризуються певною специфікою, а саме: стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства; виступають як базові в політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя суспільства. Саме тому можна стверджувати, що структуру предмета конституційного права України складають: відносини політичного характеру (наприклад, форма правління, форма державного устрою); найважливіші економічні відносини (скажімо, регламентація існуючих форм власності та механізмів її захисту); відносини, що стосуються правового статусу людини і громадянина (громадянство, основні права, свободи, обов'язки та ступінь їх гарантованості з боку держави); відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з державно-територіальним устроєм України; відносини щодо організації та діяльності Державного апарату України; відносини, які визначають діяльність органів місцевого самоврядування. Отже, конституційно-правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, суб'єкти яких наділяються взаємними правами та обов'язками, згідно з котрими вони повинні функціонувати. Виходячи з цього, а також із викладеного вище можна стверджувати, що вони мають специфічний, тільки їм притаманний, зміст; характеризуються особливими суб'єктами, тобто певні їх учасники не можуть вступати в деякі інші види правовідносин. Так, приміром, Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також здійснювати іншу оплачувану чи підприємницьку діяльність або входити до складу 182 Глава 7 Основи конституційного права України 183 керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Такі відносини порівняно з іншими галузевими правовідносинами мають найбільш загальний характер. Під принципами конституційно-правового регулювання розуміють найзагальніші нормативно-регулятивні правила поведінки, в яких відображаються сутність і соціальне призначення конституційного регулювання суспільних відносин. До них відносять принципи: верховенства права; верховенства і прямої дії Конституції та законів у системі нормативно-правових актів; загальної демократії; політичного, економічного та ідеологічного плюралізму; поділу влади; гуманізму; пріоритетності норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством; державного та іншого гарантування прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, народовладдя, захисту суверенітету й територіальної цілісності України тощо. Конституційно-правова норма — це загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права. їхніми специфічними ознаками є те, що вони: а) регулюють особливе, з огляду на його важливість, коло суспільних відносин, що безпосередньо стосується здійснення народовладдя; б) встановлюють порядок створення інших правових норм, який є обов'язковим для інших галузей права; в) мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм; г) відрізняються особливою структурою в тому розумінні, що для них не є характерною тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі конституційно-правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають лише диспозицію. Метод конституційно-правового регулювання — це сукупність способів і засобів, з допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права. Він характеризується: найбільшою загальністю; максимально високим юридичним рівнем; імперативністю; універсальністю; доцільністю; поєднанням прямого й опосередкованого регулювання. Відповідно до конституційно-правового регулювання існує наука конституційного права. її можна визначити як галузеву юридичну науку, що являє собою систему знань про конституційно-правові норми, відносини та інститути, конституційно-правове регулювання загалом1. Предметом цієї науки є: власне галузь конституційного права; суспільні відносини, що підлягають конституційно-правовому регулюванню; історія (іноземна й вітчизняна) становлення галузі конституційного права. А джерелами науки конституційного права слід визнати: праці вітчизняних і закордонних учених, які безпосередньо чи опосередковано стосуються її проблем; правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які містять конституційно-правові норми. Наука конституційного права має і свої методи, основними з яких є історичний, порівняльний, системний, статистичний, структурно-функціональний і конкретно-соціологічний. § 2. Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні Витоки українського конституційного процесу мають давні історичні традиції. Ще за часів Київської Русі на віче укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних редакціях «Руської правди». У Новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 p., яка, хоч і не розглядала Україну як цілком самостійну державу, водночас установлювала низку демократичних для тієї доби державних інститутів. У подальшому в Україні розроблялися такі конституційні проекти, як «Начерки конституції республіки» одного з членів Кирило- Мефодіївського товариства Георгія Андрузького (1827) та більш докладний проект Конституції України під назвою «Воль- ' До конституційних інститутів належать норми, які регулюють сферу однорідних і взаємопов'язаних відносин - наприклад, основи конституційного ладу, права, свободи та обов'язки людини і громадянина, форми демократії, виборче право тощо (див. докладніше: Юридична енциклопедія. - 2001 -Т 3. С 284). 184 Глава 7 Основи конституційного права України 185 ный союз» («Вільна спілка»). Його розробив 1884 р. український вчений і політичний діяч Михайло Драгоманов (1841—1895). Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. у першому числі часопису Української народної партії «Самостійна Україна» під назвою «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського». Цей проект передбачав повну самостійність України, територія якої мала складатися з дев'яти земель. Реальний конституційний процес в Україні розпочався з поваленням самодержавства та організацією у березні 1917 р. Української Центральної Ради. Становлення української державності започаткував І Універсал Центральної Ради, який розглядався як «статут автономії України». Віхою в розвитку конституційного процесу стало прийняття З липня 1917 р. II Універсалу Української Центральної Ради, що його можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді. У II Універсалі проголошувався намір підготувати проекти законів про автономний устрій України. Важливим політико-правовим кроком стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. III Універсалу, який проголошував установлення вже не автономних, а федеративних відносин з Росією. Але така позиція Центральної Ради не знайшла розуміння ні в російського Тимчасового уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні пропозиції України й розпочала проти Української Центральної Ради воєнні дії. За цих умов 9 січня 1918 р. було прийнято IV Універсал Центральної Ради, в якому проголошувалося: «... однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, правової системи, Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Про це безпосередньо свідчить текст Конституції УНР 1918 p., яка, на жаль, так і не набрала чинності, позаяк саме в день її прийняття до Києва увійшли німці та почалася доба українського Гетьманату Павла Скоропадського. Серед державно-правових актів Гетьманату, насамперед, слід згадати гетьманську «Грамоту до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р., яка скасувала всі акти, прийняті Центральною Радою, в тому числі й Конституцію, проголосила право приватної власності фундаментом культури й цивілізації, цілковиту свободу приватного підприємництва та ініціативи. Того самого дня, 29 квітня 1918 p., було прийнято установчий правовий акт під назвою «Закони про тимчасовий державний устрій України», в якому вирішувалися питання «про гетьманську владу», «про віру», встановлювалися «права і обов'язки українських козаків і громадян», у спеціальному розділі «Про закони» наголошувався особливий правовий статус цього закону. Йшлося також «про Раду Міністрів і про міністрів», «про Фінансову раду», «про Генеральний Суд». Після падіння Гетьманату в листопаді 1918 р. до влади дісталася Директорія у складі п'яти членів на чолі з В. Винни-ченком. Фактично провідну роль у Директорії відігравав С. Петлюра, який перегодом і став її головою. Серед правових актів Директорії, які мали конституційне значення, слід назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 p., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці, Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки. Особливо слід зазначити, що за доби Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою «Основний державний закон Української Народної Республіки». Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення українського радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвитку конституційного процесу в Україні. Радянська Конституція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919 p., здебільшого лише повторювала Конституцію Російської Федерації 1918 p., а також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України на початку січня 1919 р. Створення 1922 р. Союзу радянських соціалістичних республік і прийняття в 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести до Конституції УРСР 1919 р. відповідні зміни, пов'язані в основному з розподілом компетенції між союзною та республіканською владою. У грудні 1936 p., тобто в розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, проголошену «найдемокра- 186 Глава 7 Основи конституційного права України 187 точнішою у світі». Конституція Української РСР, прийнята 1937 р. на основі «сталінської» Конституції, повністю дублювала її основні положення. Засудження «культу особи» Сталіна, певне розширення повноважень союзних республік наприкінці 50-х років, декларування того, що Радянський Союз із держави «диктатури пролетаріату» перетворився на загальнонародну державу, деякі кроки в бік поширення демократичних інститутів, виникнення у країні відверто опозиційних рухів — усе це вимагало принаймні косметичних конституційних змін. За таких умов почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми й положення Конституції СРСР 1977 р. Загалом Конституція України 1978 р. не внесла принципових змін у державне та громадське життя України. Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалежності розпочався новий етап у розвитку конституційного процесу в Україні. Його вихідним пунктом стало проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. Важливе конституційне значення мав Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991р., який дістав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 p., та деякі інші правові акти, що їх слід охарактеризувати детальніше. Почнемо з Декларації. Насамперед зазначимо, що загалом суверенітет означає верховенство і незалежність влади. Розрізняють три види суверенітету: державний, національний і народний. Державний суверенітет — це верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері. Національний суверенітет — це повновладдя нації, її реальна можливість вільно вирішувати всі питання свого національного життя аж до створення самостійної держави. Народний суверенітет — це повновладдя народу, який здійснює свою невід'ємну й неподільну владу самостійно й незалежно від інших соціальних сил. У різних країнах юридичне закріплення та реальне існування цих трьох видів суверенітету різне. Нині в Україні всі три види суверенітету знайшли юридичне закріплення в розглядуваній Декларації. Поняття «державний суверенітет», висвітлене в преамбулі Декларації, розкривається в десяти її розділах. Розділ І. Самовизначення української нації. Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення. Розділ II. Народовладдя. Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Розділ III. Державна влада. Україна є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя. Розділ IV. Громадянство Української РСР. Українська РСР має своє громадянство... Всі громадяни мають гарантовані права та свободи, передбачені Конституцією України і міжнародним правом. Українська РСР забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки. Розділ V. Територіальне верховенство. Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території. Територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди. Розділ VI. Економічна самостійність. Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування та розпорядження багатством України. Розділ VII. Екологічна безпека. Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів. Розділ VIII. Культурний розвиток. Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного та духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку. Розділ IX. Зовнішня і внутрішня безпека. Українська РСР має право на власні Збройні Сили. Українська РСР має власні внутрішні війська та органи державної безпеки... Розділ X. Міжнародні відносини. Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, бере участь у діяльності міжнародних організацій... Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнарод-вого спілкування... Українська РСР визнає перевагу загально- 188 Глава? Основи конституційного права України 189 людських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Декларацію було покладено в основу нової Конституції, низки прийнятих законів України; вона визначає позиції республіки під час укладення міжнародних договорів. Необхідно вказати, що Декларація, прийнята ще за часів СРСР, була спрямована на забезпечення суверенітету України у складі СРСР, тому окремі її положення застаріли, хоча в цілому вона не втратила свого значення й дотепер1. Юридичне закріплення повної самостійності України поза СРСР було здійснено Актом проголошення незалежності України, прийнятим Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Сутність цього документа полягає в закріпленні трьох головних положень. Проголошувалася незалежність України і створення само стійної Української держави з офіційною назвою «Україна». Встановлювалося, що територія України є неподільною (єдиною) і недоторканною. Закріплювалося, що (з моменту прийняття Акта) на території України діють виключно Конституція і закони України. З огляду на проголошення незалежності України і створення самостійної Української держави необхідно було визначити долю державної території; державно-правових закладів; законодавчих нормативно-правових актів; міжнародних майнових прав і обов'язків України; громадянство. З цією метою 12 вересня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про правонас-тупництво України». Він складається з дев'яти статей і містить такі основні положення2. З моменту проголошення незалежності України вищим органом державної влади в Україні є її Верховна Рада. До прийняття нової Конституції України діяла Конституція УРСР. Закони УРСР та інші акти діють на території України, якщо вони не суперечать законам України, прийнятим після проголошення незалежності України. 1 Див.. Хрестоматія з правознавства: Навч. посіб. / Укладачі Л. Лоха, О. Наровлянський. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - С 150-155. 2 Див.: Хрестоматія з правознавства. - С. 155-157. Органи держави, сформовані на основі Конституції УРСР, діють до створення органів держави на основі нової Конституції України. Державним кордоном України є її колишній кордон у складі СРСР за станом на 16 липня 1990 р. Україна підтверджує свої обов'язки за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України, і є правонаступницею прав та обов'язків за договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки. Україна дала згоду на обслуговування зовнішнього боргу СРСР за станом на 16 липня 1990 р., в частині, визначеній державною угодою. Україна не несе відповідальності за кредитні договори СРСР, укладені після 1 липня 1991 р. без згоди України. Усі громадяни СРСР, які постійно проживали на момент проголошення незалежності України на її території, є громадянами України. Виходячи з Декларації про державний суверенітет, Акта проголошення незалежності України Верховна Рада 1 листопада 1991 р. прийняла Декларацію прав національностей України. Вона складається з невеличкої преамбули (введення) і семи статей. Стаття 1 встановлює рівноправність усіх народів і націй України. Стаття 2 гарантує національностям збереження їх традиційного поселення. Стаття 3 надає всім народам і національним групам право вільного користування рідною мовою в усіх сферах життя. Стаття 4 встановлює, що будь-яка національність має право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати національні свята та відправляти традиційні обряди своїх народів. Стаття 5 закріплює, що пам'ятки історії та культури народів і національних груп на території України охороняються законом. Стаття 6 гарантує всім національностям право створювати свої культурні об'єднання. Стаття 7 встановлює, що національні культурні об'єднання, представники національних меншин мають право на вільні стосунки зі своєю історичною батьківщиною. 190 Глава 7 Отже, з вищевикладених нормативно-правових актів випливають головні положення, що потім стали конституційними і сутність яких вбачається у тому, які «... громадяни Республіки всіх національностей складають народ України». Вказується також, що «... народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці». Це означає, що виключно народ формує державну владу. Тільки народ має невід'ємне право визначати і змінювати форми та зміст свого державного життя, себто створити чи ліквідувати інститут президентства, вводити парламентаризм тощо. Поряд з прийняттям цих нормативно-правових актів в Україні велася робота з підготовки Конституції незалежної України. Основними віхами конституційного процесу в Україні після здобуття нею незалежності були: підготовка кількох нових проектів Конституції України; створення конституційних комісій та їхніх робочих груп, що протягом 1991—1996 pp. підготували й розглянули кілька проектів Конституцій України; укладення в червні 1995 р. Верховною Радою України і Президентом України Конституційного договору, який діяв до прийняття нової Конституції України, тощо. Отже, джерелами сучасного конституційного права України, під якими розуміють чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми, слід визнати: а) Конституцію України — основне джерело права; б)конституційні закони — закони, що вносять зміни й доповнення до Конституції; в)звичайні закони — закони, що містять конституційно-правові принципи та норми; г)інші акти Верховної Ради України та акти всеукраїнського референдуму; ґ) певні нормативні акти Президента України; д ) деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України; є) окремі акти представницьких органів місцевого самоврядування, скажімо, їхні регламенти. Безперечно, з утворенням Конституційного Суду України джерелами конституційного права є його акти. Як уже підкреслювалось, особливе місце в системі джерел конституційного права України посідає Конституція. Термін 191 Основи конституційного права України «конституція» походить від лат. constitutio — «установлення, устрій». Конституція є таким законом, що встановлює форму держави, систему державних органів, визначає порядок їх формування та діяльності, основні права та обов'язки громадян. Іншими словами, конституція встановлює та закріплює устрій держави, саме за це ЇЇ називають Основним Законом. Конституцію України було прийнято Верховною Радою України на її п'ятій сесії 28 червня 1996 р. Цей день тоді ж було проголошено державним святом українського народу, оскільки Конституція є Основним Законом держави, який визначає та закріплює підвалини всього суспільного життя, статус людини й громадянина, основи організації та принципи діяльності державного апарату України. Конституція України є основою правової системи нашої держави. Під останньою розуміють сукупність усіх правових явищ, що існують у суспільстві стосовно його створення, реалізації та охорони. Вона зміцнює державу, сприяє її політичному єднанню, соціально-економічному розвитку суспільства в цілому. Визначальні риси сучасних конституцій такі: зазвичай пов'язані із закріпленням демократичного ладу, хоч історія знає і винятки з цього правила (конституції тоталі тарних держав); спрямовані передусім на закріплення прав і свобод люди ни й громадянина; народ визнається основним джерелом влади в суспільстві; державна влада діє на основі принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки; найважливішим принципом суспільного життя вважають принцип порозуміння, розумного компромісу між різними соціальними верствами населення та політичними угрупован нями; закріплюється принцип ідеологічної багатоманітності, яка звільняє особистість від диктатури панівної думки. Отже, Конституція України є водночас основним законом і держави, і всього суспільства. Звідси й поняття «конституційний лад» передбачає об'єднання суспільних та державних засад у єдине ціле. Особливо це притаманно новим конституціям, що були прийняті після Другої світової війни, а також після розпаду так званого соціалістичного табору. 192 Глава 7 Основи конституційного права України 193 За приклад у цьому плані можуть правити Конституція Чеської Республіки 1992 p., Конституція Республіки Хорватія 1990 p., Конституція Республіки Болгарія 1991 р. та основні закони багатьох інших держав. Неважко побачити, що Конституція має як правові, так і політичні ознаки. Отже, Конституція є одночасно і політичним, і правовим актом. Причому цей правовий акт має найвищу юридичну силу, тобто настановам і вимогам Конституції повинні відповідати всі без винятку правові акти, що видаються і діють у країні (ст. 8 Конституції України). Конституція України складається з преамбули (вступної частини) та 15 розділів (161 статті). У преамбулі проголошено, що Конституція приймається Верховною Радою «від імені Українського народу», що його складають «громадяни України всіх національностей», а її основою є здійснення «українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення». У преамбулі зафіксовано завдання забезпечення в Україні прав і свобод, гідних умов життя людини, досягнення громадянської злагоди, розвитку та зміцнення демократичної, соціальної, правової держави. § 3. Загальні засади демократичного конституційного ладу України Розділ І Конституції України має назву «Загальні засади» і складається з 20 статей. У ньому закріплено основні принципи конституційного ладу нашої держави, які є базою для конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин. Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують у державі повноту законодавчої, виконавчої та судової влади, а також непідпоряд-кування і непідзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах. Демократизм в Україні передбачає створення найсприятливіших умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави та суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо. Говорячи про Україну як соціальну державу, слід брати до уваги її орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, що діставала б вияв у реальному забезпеченні прав людини і громадянина, створенні доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, належній підтримці малозабезпечених верств населення тощо. Правова держава — це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки. Стаття 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою, тобто державою, в межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України. Україна як унітарна держава має єдині: а) державні органи; б) систему законодавства; в) територію; г) громадянство; ґ) символіку тощо. В Україні встановлено республіканську форму правління (ч. 1 ст. 5 Конституції). Тому носієм суверенітету і єдиним джерелом влади визнається лише народ. Державні символи — це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які уособлюють її суверенітет, а в деяких випадках сповнені й певного історичного чи ідеологічного змісту. Конституція України визначила такі символи нашої держави: Державний Прапор, Державний Герб, який встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького, і Державний Гімн. Наведено їх загальні описи. Столицею України, тобто адміністративно-політичним цен тром і місцем знаходження загальнодержавних законодавчих, виконавчих і судових органів, є місто Київ. Відповідно до ст. 6 Конституції, «державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та 7 4- П6 194 Глава 7 Основи конституційного права України 195 судову». Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що призводить, як засвідчує історичний досвід, до свавілля у керівництві державою та суспільством. Говорячи про конституційне визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7), треба усвідомлювати, що мається на увазі право місцевих територіальних громад (жителів села, селища, міста), а також обраних ними відповідних рад самостійно і незалежно від органів держави, але в порядку і межах, передбачених чинним законодавством, вирішувати питання місцевого значення. У статтях 8,9 і 19 Конституції України закріплено такі основні принципи побудови та функціонування національної правової системи: а) верховенство права, що передбачає неухильне дотриман ня правових принципів незалежно від міркувань стосовно їхньої політичної доцільності; б) найвища юридична сила Конституції. Згідно з цим прин ципом, закони та інші нормативно-правові акти мають прийма тися на основі Конституції та відповідати їй. В іншому разі прийняті акти мають визнаватися недійсними й не підлягають виконанню; в) визнання положень Конституції нормами прямої дії. Цим зумовлено, що конституційні приписи впливають на суспільні відносини безпосередньо. Норми, визначені статтями 10—12 Конституції України, покликані врегулювати основи національного розвитку та міжнаціональних відносин, вони випливають з положень відповідних міжнародно-правових актів і деталізуються в актах національного законодавства, наприклад у Законі України «Про мови в Україні» від 28 жовтня 1989 р. Основні засади економічних відносин в Україні закріплено у статтях 13, 14, 16 Конституції. Саме ними визначено об'єкти, які є «власністю Українського народу», від імені якого права власника щодо цих об'єктів «здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування». До таких об'єктів належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. Стаття 15 Конституції України гарантує побудову суспільного життя «на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності». У розділі І Конституції України закріплено засади національної безпеки та зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Під національною безпекою мається на увазі стан захищеності життєво важливих інтересів особи, держави і суспільства від існуючих і можливих внутрішніх і зовнішніх загроз у всіх сферах суспільних відносин. З метою забезпечення належного рівня захищеності цих інтересів у ст. 17 Конституції визначено вихідні положення захисту суверенітету і територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України. Стаття 18 Конституції закріплює спрямування зовнішньополітичної діяльності України на забезпечення її національних інтересів і безпеки через «підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з іншими країнами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права». Ці норми й принципи закладено в деяких міжнародно-правових актах, зокрема у Статуті ООН та Декларації про принципи міжнародного права. § 4. Народовладдя в Україні та форми його здійснення Отже, народовладдя в Україні реалізується на основі Консти-туціїчерез інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують ухвалення державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять: референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням. Представницька демократія — це засіб реалізації волі народу через представників, обраних ним до органів влади: насамперед, народних депутатів, Президента, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів органів місцевого самоврядування. Референдум — це голосування населення всієї держави (загальнодержавний референдум) або певної частини її населення 7* 196 Глава 7 Основи конституційного права України 197 (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного та суспільного життя. Референдум і вибори мають загальний метод здійснення голосування, але різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визначення особи, яка, на думку більшості виборців, найбільш гідна обіймати виборну посаду. Завданням референдуму є вирішення важливих питань, не пов'язаних із наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територіального устрою в межах держави тощо. У науковій літературі та в законотворчій практиці поряд із терміном «референдум» інколи застосовується термін «плебісцит». У багатьох випадках їхній зміст рівнозначний. Але між ними вбачають і відмінність, яка полягає в тому, що референдум регламентується нормами конституційного права певної держави і його предметом може бути досить широке коло питань. Підстави й порядок проведення плебісциту в основному врегульовуються міжнародно-правовими актами, і його предметом у більшості випадків є вирішення територіальних спорів між різними державами. § 5. Види референдумів Залежно від тих чи тих ознак референдуми поділяються на певні види. Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов'язковий і факультативний референдуми. Імперативний і консультативний референдуми розрізняються за їхніми юридичними наслідками. Рішення, винесене імперативним референдумом, має загальнообов'язкове значення і не потребує ніякого затвердження. Імперативним, наприклад, був референдум 1 грудня 1991 p., під час якого визначалося, бути чи не бути Україні незалежною державою. Результати консультативного референдуму юридичної сили не мають. Його призначення полягає в установленні думки голосуючих щодо певного питання. Ця думка може бути врахована, але не є обов'язковою для вирішення державними органами відповідної проблеми. У деяких країнах консультативний референдум здійснюється під назвою «всенародного обговорення». Конституційним називається референдум, внаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється конституція. Якщо ці питання вирішуються стосовно звичайного закону, то референдум називається законодавчим. Обов'язковий референдум — це референдум, проведення якого є обов'язковим для вирішення визначених конституцією проблем. Відповідно до ст. 73 Конституції України обов'язковим є всеукраїнський референдум для вирішення питань щодо зміни території України. В інших країнах предметом обов'язкового референдуму визначаються, скажімо, затвердження статутів автономних територій (Іспанія), затвердження Конституції та змін до неї, розв'язання суперечностей між палатами парламенту (Швейцарія) тощо. Якщо ж референдум визначається як один із можливих, але необов'язкових способів вирішення певних питань, то він називається факультативним. Це може стосуватися, приміром, затвердження законів, міжнародних угод. Попри те, що референдум розглядається як форма виявлення волі народу, світова державно-правова практика свідчить про юридичну і політичну недоцільність вирішення певних питань референдумом. Звідси конституції деяких держав забороняють виносити на референдум певне коло питань. У більшості випадків це стосується законів і рішень, пов'язаних із фінансово-бюджетними проблемами, наданням громадянства, амністіями, помилуваннями та з деяких інших проблем. Такий підхід має реальні підстави. Якщо уявити, наприклад, ситуацію, в якій проект бюджету відхиляється референдумом, то для розгляду нового його проекту необхідний новий референдум. І це може повторюватися кількаразово. Крім того, проведення референдуму потребує витрати значних коштів, а організація — певного часу. Отже, зрештою, держава може залишитися без затвердженого бюджету. Конституція України (ст. 74) встановлює, що в нашій державі не допускається проведення референдумів щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії. Всеукраїнський референдум може призначатися Верховною Радою або Президентом України, але тільки в межах визначе- 198 Глава 7 Основи конституційного права України 199 них Конституцією повноважень. Так, Верховна Рада уповноважена призначати всеукраїнський референдум для вирішення питань про зміну території держави. Президент має право призначити його щодо затвердження закону про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції, а також проголошує референдум за народною ініціативою. Ініціатива щодо проведення референдуму визнається народною, а отже, обов'язковою до втілення в життя, якщо відповідна вимога виходить не менш як від 3 млн громадян України, які мають право голосу. Аби ця ініціатива відображала прагнення народу України, Конституція встановлює, що підписи під вимогою про призначення референдуму повинні бути зібрані не менш як у 2/3 областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній з них. Такий порядок надає певним групам громадян України, що мають право голосу, та різним громадським об'єднанням можливість спробувати реалізувати свої політичні ідеї в разі протидії з боку державних структур завдяки наданню через референдум цим ідеям усенародної підтримки. Конкретні питання, пов'язані з організацією та проведенням референдуму, регламентуються Законом України «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. § 6. Виборче право та виборча система в Україні Під виборчою системою України розуміють передбачений законодавством загальний порядок формування представницьких органів держави. При цьому за порядком визначення результатів виборів розрізняють мажоритарну, пропорційну та змішану виборчу систему. При мажоритарній виборчій системі застосовується такий порядок визначення результатів виборів, коли мандати до представницьких органів (один або кілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі решта вважаються необраними. При пропорційній виборчій системі застосовується порядок визначення результатів виборів, коли мандати до представниць- ких органів розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу. При змішаній виборчій системі застосовується такий порядок визначення результатів виборів, коли мандати до представницьких органів розподіляються шляхом поєднання мажоритарної та пропорційної виборчої системи у рівних долях чи з перевагами якоїсь із них. Усі норми права, які регламентують загальний порядок формування представницьких органів, у сукупності складають виборче право. Основними його джерелами є Конституція України й закони України: «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 p., який набирає чинності з 1 жовтня 2005 р., «Про внесення змін до Закону України «Про вибори Президента України» від 18 березня 2004 p., який набрав чинності з дня його офіційного опублікування, «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 6 квітня 2004 p., який набирає чинності з 1 жовтня 2005 р. У цих нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права: загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким надень голосування виповнилося 18 років. Це право називається активним виборчим правом і тлумачиться так тому, що будь-які прямі або непрямі пільги чи обмеження щодо виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, роду й характеру занять, не передбачені цими законами, забороняються. Щодо права бути обраним, тобто пасивного виборчого права, то виборчим законодавством воно розглядається по-різному Так, народним депутатом України може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 21-річного віку і постійно проживає на території України протягом останніх п'яти років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35-річного віку, має пра- 200 Глава 7 Основи конституційного права України 201 во голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років і володіє державною мовою. А депутатом місцевої ради та сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг вісімнадцяти років та має право голосу. Принцип рівного виборчого права означає, що громадяни України по окремому виду виборів мають тільки один голос і голос кожного голосуючого дорівнює голосу усякого іншого голосуючого. Виборець може використати свій голос тільки на одній виборчій дільниці. Принцип прямого виборчого права означає, що кандидати на виборні посади у представницькі органи усіх рівнів обираються безпосередньо виборцями. Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а саме: голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Під час заповнення бюлетеня в кабіні чи кімнаті для голосування може бути тільки голосуючий. Упродовж цього Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 року, який набирає чинності з 1 жовтня 2005 року передбачає, що вибори депутатів здійснюються за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, який включає в себе всю територію України. Для проведення виборів депутатів територія України поділяється на 225 територіальних виборчих округів. Виборчий процес із виборів народних депутатів включає такі етапи: а) складання списків виборців; б) утворення територіальних виборчих округів; в) утворення виборчих дільниць; г) утворення виборчих комісій; ґ) висування та реєстрація кандидатів у депутати; д) проведення передвиборної агітації; є) голосування; є) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування; ж) встановлення результатів виборів депутатів. Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів народних депутатів України. Вибори народних депутатів можуть бути черговими або позачерговими. Чергові вибори проводяться у зв'язку із закінченням конституційного строку повноважень Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення. Позачергові вибори депутатів призначаються Президентом України. Чергові вибори депутатів відбуваються в останню неділю березня останнього року повноважень Верховної Ради України. Виборчий процес чергових виборів депутатів розпочинається за 120 днів до дня виборів. Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу не пізніше ніж за 125 днів до дня виборів. Позачергові вибори депутатів відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування Указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Систему виборчих комісій, що здійснюють підготовку та проведення виборів депутатів, становлять Центральна, територіальні та дільничні виборчі комісії. Для підготовки та проведення голосування виконавчі органи сільських, селищних, міських (у містах, де немає районних у місті рад), районних у містах рад або органи (посадові особи), які відповідно до закону здійснюють їх повноваження, до 1 жовтня року, який передує року проведення чергових виборів народних депутатів України, складають загальні списки виборців, які проживають на території відповідного села, селища, міста, району в місті, на підставі відомостей про місце їх проживання, за формою, встановленою Центральною виборчою комісією. До загального списку виборців включаються громадяни України, які досягли або на день виборів досягнуть вісімнадцяти років і мають право голосу та які на день складання списку проживають на відповідній території. Виборець може бути включений до списку виборців тільки на одній виборчій дільниці. Витрати на підготовку і проведення виборів депутатів здійснюються виключно за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виборчих фондів партій (блоків), кандидатів у депутати від яких зареєстровано Центральною виборчою комісією. Партія (блок), кандидатів у депутати від якої зареєстровано Центральною виборчою комісією, для фінансування своєї передвиборної агітації зобов'язана утворити свій виборчий фонд. 202 Глава 7 Основи конституційного права України 203 Кандидатів у депутати може висувати партія, яка зареєстрована в установленому законом порядку не пізніше ніж за 365 днів до дня виборів, або виборчий блок партій за умови, що до його складу входять партії, зареєстровані не пізніш як за 365 днів до дня виборів. Висування кандидатів у депутати розпочинається за 119 днів і закінчується за 90 днів до дня виборів. Передвиборна агітація розпочинається з моменту прийняття Центральною виборчою комісією рішення про реєстрацію кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії (блоку). Передвиборна агітація закінчується о 24 годині останньої п'ятниці перед днем виборів. Передвиборна агітація може здійснюватися в будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам України, зокрема у формі політичної реклами. Громадяни України мають право вільно і всебічно обговорювати передвиборні програми партій (блоків), політичні, ділові та особисті якості кандидатів у депутати, вести агітацію за або проти партій (блоків), кандидатів у депутати. Голосування проводиться в спеціально відведених та облаш-тованих приміщеннях, обладнаних кабінами (кімнатами) для таємного голосування з визначеними місцями для видачі виборчих бюлетенів і встановлення виборчих скриньок. Контроль за облаштуванням приміщення для голосування покладається на дільничну виборчу комісію. Підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці здійснюється відкрито і гласно членами дільничної виборчої комісії на її засіданні, яке проводиться у тому ж приміщенні, де відбувалося голосування. Засідання дільничної виборчої комісії починається відразу після закінчення голосування, проводиться без перерви і закінчується після складення та підписання протоколу про підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці. Право на участь у розподілі депутатських мандатів набувають кандидати у депутати, включені до виборчих списків партій (блоків), що отримали три і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні у загальнодержавному виборчому окрузі. Кандидати у депутати, включені до виборчого списку партії (блоку), що отримали менше трьох відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, права на участь у розподілі депутатських мандатів не мають. Центральна виборча комісія не пізніш як на п'ятий день з дня встановлення результатів виборів офіційно оприлюднює результати виборів депутатів у газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр». Список обраних депутатів публікується із зазначенням в алфавітному порядку їх прізвища, імені, по батькові, року народження, професії, посади (заняття), місця роботи, місця проживання, партійності, суб'єкта висування. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про вибори Президента України» від 18 березня 2004 p., який набрав чинності з дня його офіційного опублікування, окрім принципів, які розглянуті вище, встановлює, що право висування кандидата на пост Президента України належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через політичні партії та їх виборчі блоки (далі по тексту — партії (блоки), а також самовисуванням. Партія (блок) може висунути лише одного кандидата на пост Президента України. Виборчий процес із виборів Президента України включає такі етапи: а) утворення територіальних виборчих округів; б) утворення виборчих дільниць; в) утворення територіальних та дільничних виборчих комісій; г) формування списків виборців, їх перевірка та уточнення; ґ) висування та реєстрація кандидатів; д) проведення передвиборної агітації; є) голосування у день виборів Президента України; є) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів. Суб'єктами виборчого процесу є: а) виборець; б) виборчі комісії; в) кандидати на пост Президента України, зареєстровані у встановленому порядку; г) партії (блоки), які висунули кандидатів на пост Президента України; ґ) уповноважені представники, довірені особи, офіційні спостерігачі від партій (блоків) — суб'єктів виборчого процесу та від кандидатів на пост Президента України. Вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими та повторними. Чергові вибори Президента України проводяться у зв'язку із закінченням конституційного строку повноважень Президента України. Позачергові — у зв'язку із достроковим припиненням повноважень Президента України 204 Глава 7 Основи конституційного права України 205 у випадках, передбачених Конституцією України. Повторні — у випадках: а) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано; б) якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури. Вибори Президента України призначаються спеціальною постановою Верховної Ради України. Вибори Президента проводяться за єдиним загальнодержавним одномандатним виборчим округом, який включає в себе всю територію України. Для проведення виборів територія України поділяється на 225 територіальних виборчих округів. Кількість таких округів у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі встановлюється Центральною виборчою комісією з урахуванням їх адміністративно-територіального устрою та кількості виборців на підставі даних центрального органу виконавчої влади з питань статистики. Територіальний виборчий округ включає в себе один або кілька районів, міст, районів у містах. Для проведення голосування та підрахунку голосів із виборів Президента України територія сіл, селищ, міст, районів у містах, що входять до складу територіального виборчого округу, поділяється на виборчі дільниці. Вибори Президента України організовують і проводять Центральна, територіальні та дільничні виборчі комісії. Для підготовки та проведення голосування виконавчі органи сільських, селищних, міських (у містах, де немає районних у місті рад), районних у містах рад або органи (посадові особи), які відповідно до закону здійснюють їх повноваження, а також консульські установи та інші офіційні представництва України за кордоном до 1 липня року проведення чергових виборів Президента України складають загальний список виборців, які постійно проживають на території відповідного села, селища, міста, району в місті. До загального списку виборців включаються громадяни України, які досягли або на день виборів досягнуть вісімнадцяти років і мають право голосу та які на день складання списку постійно проживають на відповідній території. Витрати на підготовку та проведення виборів Президента України здійснюються виключно за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виборчих фондів кандидатів на пост Президента України. Висування кандидатів на пост Президента України партіями (блоками) та самовисування розпочинається за 119 днів і закінчується за 95 днів до дня виборів. Кандидата на пост Президента України може висувати партія, яка зареєстрована в установленому законом порядку не пізніш як за рік до дня виборів, або виборчий блок партій за умови, що до його складу входять партії, зареєстровані не пізніш як за рік до дня виборів. Кандидат на пост Президента України може розпочинати проведення передвиборної агітації наступного дня після його реєстрації Центральною виборчою комісією. Передвиборна агітація закінчується о 24 годині останньої п'ятниці перед днем виборів. Вона може здійснюватися у будь-якій формі та будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам України. Кандидату на пост Президента України не може бути відмовлено у звільненні на період передвиборної агітації від виконання виробничих або службових обов'язків за місцем роботи з наданням неоплачуваної відпустки. Голосування проводиться у спеціально відведених та облаш-тованих приміщеннях, в яких обладнуються кабіни (кімнати) для таємного голосування та визначаються місця видачі виборчих бюлетенів і встановлення виборчих скриньок. Обладнання приміщення для голосування покладається на дільничну виборчу комісію. Голосування проводиться у день виборів та у день повторного голосування з 8 до 20 години. На закордонних виборчих дільницях голосування відбувається за місцевим часом країни, де утворені ці дільниці. Підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці здійснюється відкрито і гласно членами дільничної виборчої комісії на її засіданні, яке проводиться у тому самому приміщенні, де відбувалося голосування. Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 6 квітня 2004 p., який набирає чинності з 1 жовтня 2005 р. встановлює, що депутати сільських, селищних, 206 Глава 7 Основи конституційного права України 207 міських рад та сільські, селищні, міські голови обираються громадянами України, які належать до відповідних територіальних громад. Депутати районних, обласних рад обираються громадянами України, які належать до відповідних територіальних громад у межах району, області. Депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим обираються громадянами України, які проживають на території Автономної Республіки Крим. Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідного села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища. Вибори депутатів міських рад проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному окрузі, межі якого збігаються з межами території відповідної міської громади. Вибори депутатів районних у містах рад проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідного району у місті. Вибори депутатів районних рад проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідного району. Вибори депутатів обласних рад, міст Києва та Севастополя проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідної області, міст Києва та Севастополя. Вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатоман- датному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами Автономної Республіки Крим. Вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в єдиному одномандатному окрузі, межі якого збігаються з межами відповідної територіальної громади. Виборчий процес по цьому виду виборів включає такі етапи: а) складання списків виборців; б) формування виборчих комісій; в) утворення територіальних виборчих округів; г) утворення виборчих дільниць; ґ) висування та реєстрація кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови; д) проведення передвиборної агітації; є) голосування; є) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів місцевих виборів. Він завершується офіційним оприлюдненням результатів місцевих виборів. Суб'єктами виборчого процесу є: а) громадяни України, які мають право голосу на місцевих виборах; б) виборчі комісії; в) кандидати у депутати та кандидати на посаду сільського, селищного, міського голови; г) місцеві організації партій (блоків), які висунули кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови; ґ) органи державної влади та органи місцевого самоврядування; д) офіційні спостерігачі від місцевих організацій партій (блоків) — суб'єктів виборчого процесу, від кандидатів у депутати, від кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів. Місцеві вибори можуть бути черговими, позачерговими, повторними, проміжними або першими (у разі формування нових місцевих рад). Рішення про загальний склад (кількість депутатських мандатів) сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради приймається відповідною радою поточного скликання не пізніш як за 90 днів до дня місцевих виборів. Загальний склад сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради має становити при чисельності: до 3 тисяч виборців — від 16 до 26 депутатів; до 5 тисяч виборців — від 20 до ЗО депутатів; до 20 тисяч виборців — від ЗО до 36 депутатів; до 50 тисяч виборців — від ЗО до 46 депутатів; до 100 тисяч виборців — від 36 до 50 депутатів; до 250 тисяч виборців — від 40 до 60 депутатів; до 500 тисяч виборців — від 50 до 76 депутатів; 208 Глава 7 Основи конституційного права України 209 до 1 мільйона виборців — від 60 до 90 депутатів; до 2 мільйонів виборців — від 76 до 120 депутатів; понад 2 мільйони виборців — від 76 до 150 депутатів. Для підготовки та проведення голосування виконавчі органи сільських, селищних, міських (у містах, де немає районних у місті рад), районних у містах рад або органи (посадові особи), які відповідно до закону здійснюють їх повноваження, до 1 вересня року, що передує рокові проведення чергових місцевих виборів, складають загальні списки виборців на підставі відомостей про місце їх проживання за формою, встановленою Центральною виборчою комісією. До нього включаються громадяни України, які належать до відповідної територіальної громади і які досягай або надень виборів досягнуть вісімнадцяти років і мають право голосу. Висування кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови розпочинається за 70 днів і закінчується за 40 днів до дня місцевих виборів. Громадяни України, політичні партії, місцеві організації партій (блоки), інші об'єднання громадян мають право вільно і всебічно обговорювати передвиборні програми кандидатів на посади сільського, селищного, міського голови, а також кандидатів у депутати, їх політичні, ділові та особисті якості, вести агітацію за чи проти того чи іншого кандидата. Передвиборна агітація із виборів депутатів, а також сільських, селищних, міських голів розпочинається за ЗО днів до дня місцевих виборів і закінчується о 24 годині останньої п'ятниці перед днем виборів. Голосування проводиться в спеціально відведених приміщеннях, в яких у достатній кількості обладнуються кабіни для таємного голосування та визначаються місця видачі виборчих бюлетенів. Виборчі скриньки для голосування встановлюються так, щоб виборці при підході до них мали можливість проходити через кабіни (кімнати) для таємного голосування. Голосування проводиться в день місцевих виборів з восьмої до двадцятої години. Територіальна виборча комісія не пізніш як на п'ятий день з дня встановлення результатів виборів у багатомандатному окрузі та в одномандатних округах офіційно оприлюднює результати місцевих виборів депутатів у місцевих друкованих засобах масової інформації. § 7. Територіальний устрій України Під територіальним устроєм держави розуміють її територіальну організацію, тобто систему відносин між державою в цілому (її центральною владою) і територіальними складовими (населенням і чинними органами суспільної влади). Категорію «територіальний устрій» не слід ототожнювати з поняттям «державний устрій», під яким розуміють політико-територіальну організацію держави, що визначається політико-правовим статусом територіальних складових і порядком, принципами їхніх відносин з державою в цілому та між собою. За державним устроєм усі держави диференціюються на унітарні, федеративні, конфедеративні та імперські. Відповідно до ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що здебільшого не мають будь-якої політичної автономії, хоч окремі з них і можуть мати статус територіальної автономії. У цій же статті вказано, що територія України в межах існуючого кордону є цілісною й недоторканною. Загалом територія — невід'ємна ознака державності, просторові межі державної влади. Конституція встановлює, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Держава розпоряджається всією територією. Територіальне верховенство - це повнота й незалежність влади держави в межах її території. А втім, використання державою її території не повинно бути юридично необмеженим. Держава зобов'язана розпоряджатися територією тільки в інтересах населення, що проживає на ній. Із цієї статті також випливає, що державна територія України обіймає суходіл, надра, води (внутрішні води та територіальне море), повітряний простір над ними. Тобто слід розрізняти суходольну, водну й повітряну територію нашої держави. Вказані положення поглиблюються в розділі IX Конституції України «Територіальний устрій України». У ст. 132 формулюються його головні засади. Насамперед зазначено, що державна територія є єдиною і цілісною, себто такою, що поєднана спільною системою державної влади законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів. Одночасно її здій- 210 Глава 7 Основи конституційного права України 211 снення має включати централізацію та децентралізацію, що забезпечить поєднання і врахування загальнодержавних і регіональних (місцевих) інтересів. Це також означає, що в майбутньому необхідно чітко визначитися щодо структурного та функціонального розподілу влади між центром і регіонами. Вказана стаття проголошує також необхідність забезпечення збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, більшої їх інтеграції, зближення, поступового вирівнювання соціально-економічного життя. Актуальним є також урахування історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій у розбудові територіального устрою України. У ст. 133 Конституції України визначено: «Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь». З огляду на це можна стверджувати, що адміністративно-територіальний устрій України є трирівневим: вищий рівень складають Автономна Республіка Крим, області та міста Київ і Севастополь; середній — райони й міста республіканського (Автономної Республіки Крим) і обласного підпорядкування; райони у містах; нижчий — міста районного підпорядкування, селища і села. Відповідно до таких територіальних одиниць будується система державних органів і система місцевого самоврядування. Слід також зазначити, що такий детальний перелік суб'єктів складу України є зовсім невипадковим. Адже включення суб'єкта складу України до цієї статті є правовою основою для використання ним своїх конституційних прав, таких, скажімо, як право на місцеве самоврядування, спеціальне визначення статусу тощо. До того ж, аналіз цієї статті дає підстави стверджувати, що Конституція, попри те, що суб'єкти складу України різняться за величиною території, чисельністю та щільністю населення, проголошує рівноправність суб'єктів як між собою, так і у відносинах з центральною владою. Указаному принципу аж ніяк не суперечить та частина ст. 133 Конституції України, яка стверджує, що міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус у складі суб'єктів України. Цей статус має визначатися законами України. При цьому слід взяти до уваги, що деякі питання, які безпосередньо стосуються територіального устрою нашої країни, розглянуті не тільки в розділі IX, айв інших розділах Конституції. Так, у розділі І вказано, що держава визнає й гарантує місцеве самоврядування в Україні (ст. 7). «Державною мовою... є українська мова», якій «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування... в усіх сферах суспільного життя на всій території України» (ст. 10). «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які перебувають у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу» (ст. 13). Стаття 73 розділу III Конституції України визначає: «Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України». Розділ X присвячено Автономній Республіці Крим. Для забезпечення територіальної суверенності України в розділі XV було встановлено таке: «Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України» (п. 14) § 8. Автономна Республіка Крим Згідно з розділом X Конституції України, «Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання» (ст. 134). 212 Глава 7 Основи конституційного права України 213 «Автономна Республіка Крим має Конституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України не менш як половиною від конституційного складу Верховної Ради України. Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання» (ст. 135). «Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим. Урядом Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим призначається на посаду та звільняється з посади Верховною Радою Автономної Республіки Крим за погодженням з Президентом України. Повноваження, порядок формування і діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією України та законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її компетенції. Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України» (ст. 136). «Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання з питань: сільського господарства і лісів; меліорації і кар'єрів; громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва; містобудування і житлового господарства; туризму, готельної справи, ярмарків; музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, істо- рико-культурних заповідників; транспорту загального користування, автошляхів, водо проводів; мисливства, рибальства; санітарної і лікарняної служб. З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності» (ст. 137). «До відання Автономної Республіки Крим належить: призначення виборів депутатів Верховної Ради Автоном ної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим; організація та проведення місцевих референдумів; управління майном, що належить Автономній Республіці Крим; розроблення, затвердження та виконання бюджету Авто номної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджет ної політики України; розроблення, затвердження та реалізація програм Авто номної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля відповідно до загальнодержавних програм; визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів; участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки; забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим; охо рона і використання пам'яток історії; участь у розробленні та реалізації державних програм по вернення депортованих народів; 10) ініціювання введення надзвичайного стану та встанов лення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях. Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші повноваження» (ст. 138). 214 Глава 7 Основи конституційного права України 215 «В Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус якого визначається законом України» (ст. 139). Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідно до Конституції України та Закону України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» від 10 лютого 1998 p., є представницьким органом Автономної Республіки Крим. Вона здійснює свої повноваження на підставі Конституції та законів України, Конституції Автономної Республіки Крим і нормативно-правових актів Автономної Республіки Крим з метою сприяння реалізації прав та інтересів населення автономії та вирішенню питань життєдіяльності регіону. Саме тому її діяльність грунтується на принципах: верховенства права; конституційності; законності; гласності; колегіальності; поєднання інтересів Автономної Республіки Крим і загальнодержавних інтересів України. Верховна Рада Автономної Республіки Крим складається зі 100 депутатів, яких обирають на основі загального, рівного та прямого виборчого права таємним голосуванням. Строк її повноважень — чотири роки. Але ці повноваження може припинити Верховна Рада України достроково на підставах і в порядку, визначених Конституцією України. Верховна Рада Автономної Республіки Крим є повноважною за умови обрання не менш як 2/3 від її загального складу. А депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим може стати громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 18-річного віку, проживає в Україні не менш як п'ять років (дія останньої вимоги щодо необхідності постійного проживання в Україні протягом п'яти років не поширюється на представників кримсько-татарського та інших депортованих народів, які повернулися на постійне проживання до України). Кожен депутат має всю повноту прав, які забезпечують його активну участь у діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим та її органів, виконує їх доручення. Діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим здійснюється сесійно і складається з пленарних засідань Верховної Ради Автономної Республіки Крим і засідань її органів. До її повноважень належить нормативне регулювання з питань: сільського господарства і лісів; меліорації та кар'єрів; громадських робіт, ремесел і промислів; благодійництва; містобудування і житлового господарства тощо. До відання Верховної Ради Автономної Республіки Крим відносять: а) прийняття Конституції Автономної Республіки Крим і подання її на затвердження Верховної Ради України, внесення в установленому порядку змін до неї, а також прийняття норма тивно-правових актів, контроль за їх виконанням; б) призначення виборів депутатів Верховної Ради Автоном ної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим; в) ухвалення рішення про проведення місцевого референдуму; г) визначення порядку управління майном, що належить Автономній Республіці Крим, тощо. Верховна Рада Автономної Республіки Крим приймає Конституцію Автономної Республіки Крим і вносить зміни до неї, що набирають чинності після затвердження їх Верховною Радою України. З питань нормативно-правового характеру вона приймає постанови, а з проблем організаційно-розпорядчого характеру виносить рішення. На першій сесії Верховна Рада Автономної Республіки Крим обирає з-поміж депутатів Голову Верховної Ради Автономної Республіки Крим, його першого заступника і заступника. Голова веде пленарні засідання сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим, забезпечує підготовку пленарних засідань сесії та організовує контроль за виконанням рішень і постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим; здійснює загальне керівництво підготовкою питань, що підлягають розгляду Верховною Радою Автономної Республіки Крим; підписує нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим і т. ін. Перший заступник і заступник Голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим заміщають Голову в разі його відсутності чи тимчасової неможливості здійснення ним своїх обов'язків. Для координації роботи органів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, вирішення інших питань організаційного 216 Глава 7 Основи конституційного права України 217 характеру утворюється Президія Верховної Ради Автономної Республіки Крим. До неї за посадою входять Голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим, його перший заступник і заступник, голови постійних комісій Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Окрім того, у Верховній Раді Автономної Республіки Крим створюються постійні та тимчасові комісії. Вони обираються з-поміж її депутатів для вивчення, попереднього розгляду і готування питань, що належать до ЇЇ відання, здійснення контролю за виконанням постанов і рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Постійні та тимчасові комісії для вивчення вищезгаданих питань можуть створювати підкомісії та робочі групи із залученням представників громадськості, вчених і спеціалістів. Діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим забезпечує апарат Верховної Ради Автономної Республіки Крим, що складається із Секретаріату і Управління справами Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Секретаріат Верховної Ради Автономної Республіки Крим здійснює організаційне, правове, кодифікаційне, експертне, інформаційне, документальне та інше забезпечення. Управління справами Верховної Ради Автономної Республіки Крим здійснює оперативне управління майном і коштами, матеріально-технічне забезпечення. § 9. Громадянство України як один з інститутів конституційного права Під громадянством України розуміють правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв в їх взаємних правах і обов'язках. Громадянин України — це особа, яка набула громадянства України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України. Питання громадянства України регулюються Конституцією України, Законом України «Про громадянство» від 18 січня 2001 р.\ міжнародними договорами України. При цьому якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що 1 Див.: Хрестоматія з правознавства. - С. 41-55. містяться в законодавстві України, застосовуються правила міжнародного договору. Вищезгадане законодавство України про громадянство грунтується на принципах: а) єдиного громадянства — громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністра тивно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин Ук раїни набув громадянства (підданства) іншої держави або дер жав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянства України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України; б) запобігання виникненню випадків безгромадянства; в) неможливості позбавлення громадянина України грома дянства України; г) визнання права громадянина України на зміну громадян ства; ґ) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) і автоматичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя; д) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України; є) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України. Громадянами України є: а) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголо шення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно про живали на території України; б) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом Украї ни «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) прожи вали в Україні і не були громадянами інших держав; ' 218 Глава 7 Основи конституційного права України 219 в) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина ко лишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ Ук раїни внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття; г) особи, які набули громадянства України відповідно до законів України та міжнародних договорів України. Документами, що підтверджують громадянство України, є: а) паспорт громадянина України; б) свідоцтво про належність до громадянства України; в) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; г) тимчасове посвідчення громадянина України: г) проїзний документ дитини; д) дипломатичний паспорт; є) службовий паспорт; є) посвідчення особи моряка; ж) посвідчення члена екіпажу; з) посвідчення особи на повернення в Україну. Громадянство України набувається: а) за народженням; б) за територіальним походженням; в) внаслідок прийняття до громадянства; г) внаслідок поновлення у громадянстві; г) внаслідок усиновлення; д) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування; є) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; є) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; ж) внаслідок встановлення батьківства; з) за іншими підставами, передбаченими міжнародними до говорами України. Так, наприклад, регламентуючи набуття громадянства України за народженням, діюче законодавство України встановлює, що особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від осіб без громадян- ства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України. Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України. Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження. Встановлюючи порядок набуття громадянства України за територіальним походженням, передбачається, що особа, яка сама або принаймні один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією України згідно із ст. 5 Закону України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України. Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно прожива- 220 Глава 7 Основи конституційного права України 221 ли на вищезазначених територіях і є особою без громадянства, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника. Дитина, яка народилася на території України від батьків, які є іноземцями, і набула за народженням громадянства іншої держави або держав, яке було припинене, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків або опікуна чи піклувальника тощо. Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України. Умовами прийняття до громадянства України є: а) визнання і дотримання Конституції України та законів України; б) зобов'язання припинити іноземне громадянство або непе- ребування в іноземному громадянстві (для осіб, які були грома дянами держав, міжнародні договори України з якими дозволя ють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони). Особи, які є іноземцями, повинні взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати доку мент про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України; в) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років. Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно прожи ває в Україні на законних підставах і перебувала з громадяни ном України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті. Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживан ня на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні; г) отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадяни- на колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні; ґ) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі); д) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні. До громадянства України не приймається особа, яка: а) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид; б) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяж кого злочину (до погашення або зняття судимості); в) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином. Особа, яка набула громадянства України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави. Датою набуття громадянства України у цих випадках є дата видання відповідного Указу Президента України. Особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном. Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземного громадянства, повернулася в Україну на постійне проживання і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України. Ця особа бере зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з моменту поновлення її у громадянстві України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. 222 Глава 7 Основи конституційного права України 223 Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновлюють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий — особою без громадянства, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішення про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном. Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку усиновлює подружжя, один з якого є громадянином України, а другий іноземцем, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішення про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою встановлено опікуни піклування громадян України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування. Дитина, яка проживає на території України та є особою без громадянства або іноземцем і над якою встановлено опіку чи піклування осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — іноземцем, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування, якщо вона у зв'язку зі встановленням опіки чи піклування не набуває громадянства опікуна чи піклувальника, який є іноземцем. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і виховується в державному дитячому закладі України, який щодо неї виконує обов'язки опікуна чи піклувальника, або в дитячому будинку сімейного типу, якщо принаймні один із батьків-вихо-вателів є громадянином України, стає громадянином України з моменту влаштування до такого закладу, за умов, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недієздатними або оголошені померлими. Іноземець або особа без громадянства, яка проживає в Україні на законних підставах, визнана судом недієздатною, над якою встановлено опіку громадянина України, набуває громадянства України з моменту набрання чинності рішення про встановлення опіки. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один із батьків якої є громадянином України, а другий — особою без громадянства, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України. Дитина, яка є особою без громадянства, один із батьків якої є громадянином України, а другий — іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають у громадянстві України, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків. Датою набуття громадянства України в цих випадках є дата реєстрації набуття особою громадянства України. У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання стає громадянином України. Датою набуття громадянства України у випадку, передбаченому цією статтею, є дата народження дитини або дата набуття громадянства України батьком, якщо він набув його після народження дитини. Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою. Громадянство України припиняється: а) внаслідок виходу з громадянства України; б) внаслідок втрати громадянства України; в) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може вийти з громадянства України за його клопотанням. Якщо дитина виїхала разом із батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять із громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками з громадянства України може вийти і дитина. Вихід із громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України. Вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою. 224 Глава 7 Основи конституційного права України 225 Вихід із громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід із громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню. Датою припинення громадянства України у цих випадках є дата видання відповідного Указу Президента України. Громадянство України втрачається: якщо громадянин України після досягнення ним повноліт тя добровільно набув громадянства іншої держави. Добро вільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевияв ленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув гро мадянства іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо: а) діти при наро дженні одночасно з громадянством України набувають також громадянства іншої держави; б) діти, які є громадянами Украї ни і усиновлені іноземцем, набувають громадянства усиновите ля; в) громадянин України автоматично набув громадянства іншої держави внаслідок одруження з іноземцем; г) згідно із за конодавством іншої держави її громадянство надано громадя нину України автоматично без його добровільного волевиявлен ня і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави; якщо іноземець набув громадянства України і не подав у порядку, передбаченому законодавством України, документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього; якщо іноземець набув громадянства України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство; якщо особа набула громадянства України внаслідок по дання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих доку ментів; якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу до служби безпеки, правоохоронних органів, органів юстиції або органів державної влади чи органів місцевого самоврядування іншої держави. Громадянин України, який подав заяву про вихід із громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства, до набрання чинності рішенням про припинення громадянства України користується всіма правами і несе всі обов'язки громадянина України. Рішення про оформлення набуття громадянства України скасовується, якщо особа набула громадянства України шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянства України. У вирішенні питань громадянства Президент України: а) приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції України і Закону України «Про громадянство» про прийняття до громадянства України і про припинення громадянства Ук раїни; б) визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та виконання прийнятих рішень; в) затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства. Комісія при Президентові України з питань громадянства: а) розглядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід з громадянства України та подання про втрату громадян ства України і вносить пропозиції Президенту України щодо задоволення цих заяв і подань; б) повертає документи про прийняття до громадянства Ук раїни чи про вихід з громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлен ня відповідно до вимог чинного законодавства України; в) контролює виконання рішень, прийнятих Президентом України з питань громадянства. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи здійснюють такі повноваження: а) приймають заяви разом з необхідними документами щодо прийняття до громадянства України та виходу з громадянства 8 4--11* 226 Глава 7 Основи конституційного права України 227 України, перевіряють правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа не приймається до громадянства України, а також підстав, за наявності яких не допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїм висновком надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства; б) готують подання про втрату особами громадянства Украї ни і разом з необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства; в) приймають рішення про оформлення набуття громадян ства України відповідними особами; г) скасовують прийняті ними рішення про оформлення на буття громадянства України у визначених законодавством ви падках; ґ) виконують рішення Президента України з питань громадянства; д) видають особам, які набули громадянства України, пас порти громадянина України, свідоцтва про належність до гро мадянства України (для осіб віком до 16 років), тимчасові посвідчення громадянина України, проїзні документи дитини, довідки про припинення громадянства України; є) вилучають в осіб, громадянство України яких припинено, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України, тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України для виїзду за кордон, проїзні документи дитини; є) ведуть облік осіб, які набули громадянства України та припинили громадянство України. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства раз на півріччя інформує Комісію при Президентові України з питань громадянства про виконання рішень Президента України з питань громадянства. Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України здійснюють аналогічні повноваження, що передбачені законодавством України, стосовно осіб, які постійно проживають за кордоном. Рішення з питань громадянства, прийняті спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань громадянства, Міністерством закордонних справ України та їх органами, можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку до суду. Дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок і строки розгляду справ про громадянство і виконання рішень з питань громадянства, можуть бути оскаржені у судовому й адміністративному порядку. Особи, які постійно проживають за кордоном, оскаржують неправомірні дії чи бездіяльність посадових осіб дипломатичних представництв чи консульських установ України у встановленому законом порядку до суду. Посадові та службові особи, які порушили законодавство України, несуть відповідальність у порядку, передбаченому законами України. З питанням про громадянство тісно пов'язана проблема визначення правового статусу іноземних громадян та осіб без громадянства. Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994р. визначає правовий статус іноземців в Україні, закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які проживають або тимчасово мешкають в Україні. Розділ І. Загальні положення. Іноземцями визнаються громадяни — особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства — особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Розділ II. Основні права, свободи та обов'язки іноземців. Іноземці мають такі самі права і свободи та виконують такі самі обов'язки, що й громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Розділ III. В'їзд в Україну і виїзд з України. Розділ IV. Відповідальність іноземців. Іноземці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах. Розділ V. Заключні положення. Якщо міжнародним договором України встановлено інші норми, ніж ті, що містяться в цьому Законі, то застосовуються норми міжнародного договору. 228 Глава 7 Основи конституційного права України 229 § 10. Конституційні права, свободи та обов'язки громадян України, гарантії їх дотримання Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх дер -жав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувалися ще в Конституції Пилипа Орлика 1710 р.1 Остаточне становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів буржуазних революцій свободи людини. У Декларації незалежності США 1776 p. підкреслено: «Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення до щас тя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують». У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 p., проголошувалося: «1. Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах. 2. Мету кожного державного союзу становить забезпечення природних і невідчужу-ваних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню». Свобода людини — вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані із самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини 1 Див. докладніше: «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького, укладені між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшинами, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, прийняти публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних зборах встановленою присягою названим Ясновельможним Гетьманом, року Божого 1720, квітня 5, при Бендерах» (цит. за: Хрестоматія з правознавства. - С. 19-26). і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, установлених її правовим статусом. Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За обсягом поняття «свобода людини» повно відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві. Слід пам'ятати, що поняття «свобода» може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого — конкретизується в можливості вчиняти ті або інші конкретні дії в межах, наданих людині мораллю і правом. Можливості, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини. Теорія права і правова практика розрізняють поняття «права людини» і «права громадянина». У першому випадку йдеться про права, пов'язані із самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав належать право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) тощо. Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, державою, їхніми інституціями. Осно- 230 Глава 7 Основи конституційного права України 231 ву цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є. Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо. Говорячи про права людини і громадянина, слід зважати на те, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави — суб'єктів укладених між державами договорів. Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після Другої світової війни. Цьому сприяли загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій. Демократизацію процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, значно прискорило прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи. Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, Загальна декларація прав людини (1948 p.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 p.), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950 p.), Європейський соціальний статут (1961 p.), Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 p.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 p.), Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та ін. Отже, відповідно до Конституції України, основне право громадянина — це його можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах. У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні. Громадянські права — це можливості людей, що характеризують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних і деяких інших потреб. Сюди відносять такі суб'єктивні права: на життя; на недоторканність особи, житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу світогляду, віросповідання тощо. Політичні права — це можливості людини і громадянина брати участь у громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об'єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян. До цієї групи відносять такі права: брати участь в управлінні державними та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; обговорювати, приймати закони й виносити рішення загальнодержавного та місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб; утворювати об'єднання громадян (політичні партії, громадські організації) та брати участь у їхній роботі; збиратися мирно, без зброї та проводити 232 Глава 7. Основи конституційного права України 233 збори, мітинги, походи й демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування; вибирати й бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування; мати громадянство. Економічні права — це можливості людини і громадянина, що характеризують їхню участь у виробленні матеріальних благ. До них відносять: право на приватну власність (індивідуальну та колективну); право на працю і вибір професії та роду трудової діяльності; можливість вибору роду занять і роботи за покликанням; право на професійну підготовку і перепідготовку; право на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочинок тощо. Соціальні права — це можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя. Це право на охорону здоров'я; право на житло; право на матеріальне забезпечення у старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (харчування, одяг, житло). Екологічні права — це права людини і громадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто це право на безпечне для життя і здоров'я довкілля; на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди тощо. Культурні права — це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства. Це право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо. Сімейні права — це можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. Це означає: право на невтручання в особисте й сімейне життя; право на добровільне одруження, рівні права та обов'язки у шлюбі та сім'ї; право на державну охорону сім'ї, материнства, батьківства і дитинства; право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом. Основні права громадян нерозривно пов'язані з їхніми обов'язками. Основний обов'язок громадянина — це встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки. Щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні та духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки, віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні та громадські справи. Конституційні права, свободи та обов'язки разом із конституційними принципами та гарантіями утворюють основи правового становища громадян, або конституційний статус особистості в Україні. Становище, статус громадян України визначають ся не лише їх правами, а й обов'язками перед державою, іншими громадянами та організаціями. Основні обов'язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх можна класифікувати за групами. У сфері економічного й соціального життя це обов'язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і доходи, зберігати природу й охороняти її багатства. У царині культурної діяльності громадяни несуть обов'язки з охорони історичних пам'яток та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки. До обов'язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов'язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину, служити у Збройних Силах України; поважати національну гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов'язків громадян України необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб. Прийняття нової Конституції — це надзвичайно важливий, але частковий крок. Водночас з її прийняттям необхідно створити механізм реалізації Основного Закону, зокрема й щодо практичного втілення передбачених ним прав, свобод і обов'язків. Під таким механізмом слід розуміти всю сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес, завдяки якому громадяни, що мають певне право, свободу чи обов'язок, реально досягають цілей, інтересів, благ, передбачених нормою Конституції. З цього визначення випливає, що механізм реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина — це категорія над- 234 Глава 7 Основи конституційного права України 235 звичайно об'ємна й широка в тому розумінні, що вона охоплює не тільки юридичні, а й політичні, економічні, ідеологічні та інші явища. Так, на нашу думку, потверджену юридичною наукою, механізм реалізації прав, свобод і обов'язків складається, передусім, з гарантій забезпечення прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Вказані гарантії — це відповідні умови й засоби, що сприяють реалізації кожною людиною і громадянином прав, свобод і обов'язків, закріплених Конституцією України. Вони диференціюються на особисті, політичні, економічні, ідеологічні та юридичні. Особисті гарантії — це власні можливості людини і громадянина щодо захисту його прав, свобод, законних інтересів і обов'язків. До них відносять: право на захист передбачених законом можливостей лю дини і громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях; право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самовря дування та їхніми посадовими особами; право знати свої права та обов'язки; право на правову допомогу; право не виконувати явно злочинні накази; право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину; право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі дії нормативно-правового акта; право не нести відповідальності за відмову свідчити або давати пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначене законом; право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, визначених законом і вста новлених вироком суду. Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст. 15 Конституції України, реальне визнання народу єдиним джерелом влади і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову, відповідно до статей 5 і 6 Конституції України, обмеження діяльності ультрарадикальних політичних організацій (ст. 37) тощо. Найголовнішими економічними гарантіями слід вважати: конституційні положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою (ст. 13); справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства (ст. 95); гарантування приватної власності (ст. 41) тощо. До ідеологічних гарантій у більшості випадків відносять: ідеологічну багатоманітність суспільного життя, відсутність державної (обов'язкової) ідеології та цензури (ст. 15); забезпечення вільного розвитку мов (ст. 10); сприяння «консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» (ст. 11). Юридичні гарантії — це державно-правові засоби, що забезпечують здійснення та охорону прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Саме вони найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина, елементами якого є: юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Кон ституція України у ст. 21 визначила: «Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними», а в ст. 22 вказано, що вони не можуть бути скасовані, а «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод»; створення широкої системи охорони й захисту державою прав і свобод, яка забезпечувала б їхнє реальне використання та надійний захист від будь-яких посягань. Це вбачається у конституційних положеннях про те, що «права і свободи люди ни і громадянина захищаються судом», «кожен має право звер татися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», використовувати для цього всі національні засоби, а також «... звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учас- 236 Глава 7 Основи конституційного права України 237 ником яких є Україна» (ст. 55). Завдана громадянинові матеріальна чи моральна шкода має обов'язково відшкодовуватися (ст. 56); розвиток суспільно-політичної активності громадян, фор мування свідомого ставлення до використання прав і свобод, підвищення рівня правової культури. Першочерговим напря мом діяльності в цьому аспекті є необхідність навчити грома дян України боронити й захищати свої права. Саме тому Конституція України (ст. 55) надає право будь-якими, не забо роненими законом, засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а ст. 57 гарантує право зна ти свої права, свободи та обов'язки, вважає нечинними закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обо в'язки громадян, але не доведені до відома населення; активізація діяльності об'єднань громадян, які сприяють охороні й захисту прав і свобод. Вказане положення зафіксоване у ст. 59 Конституції, яка проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допо мога надається безоплатно. Для здійснення правової допомоги в Україні діє адвокатура. Певна річ, функції захисту прав, сво бод і обов'язків людини й громадянина покладаються не тільки на адвокатуру. Відповідні повноваження у цій сфері мають орга ни прокуратури, суду, СБУ, внутрішніх справ тощо. З форму ванням в Україні громадянського суспільства зростає кількість недержавних правозахисних органів, якісно поліпшується їхня діяльність; державний і громадський контроль за станом забезпечен ня прав, свобод і обов'язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається майже на всі державні органи. Так, відповідно до ст. 102 Конституції, Президент України проголо шується гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і гро мадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів України «...вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина». Громадський контроль покладається і може здійснюватися політичними партіями, масовими демократичними об'єднаннями, засобами масової інформації, органами місцевого самоврядування. Конституція України створила принципово нову та якіснішу модель механізму реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, але цей процес ніколи не може вважатися закінченим. Оцінюючи в цілому комплекс прав, свобод і обов'язків лю1 дини і громадянина України, переконуємося, що він відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, що ратифіковані Україною. Цей комплекс значною мірою узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та протоколами №№ 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, що ратифіковані Україною. Усе вищевикладене дає підстави стверджувати, що в Україні на основі прийнятої Конституції повинна відбутися перебудова всієї правової системи, і орієнтиром такої реформи мають стати права, свободи та обов'язки людини і громадянина, процес їх реального забезпечення і здійснення. Держава з усіма її владними органами повинна стати головним гарантом забезпечення цих прав, свобод та обов'язків, а водночас сама має реформуватись, оскільки побудову правової держави слід розпочинати із забезпечення прав людини і громадянина. Права, свободи, законні інтереси та обов'язки громадян регламентуються й іншими нормативно-правовими актами. До них слід віднести, зокрема, Закон України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р., що складається з шести розділів (34 статей). Право громадян на об'єднання є невід'ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини і гарантованим Конституцією та законами України. Розділ І. Загальні положення. Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднанням громадян відповідно до цього Закону визнається політична партія або громадська організація. Політичною партією є об'єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, 238 Глава 7 Основи конституційного права України 239 формуванні органів влади, місцевого самоврядування і представництво в їхньому складі. Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту їхніх законних соціальних, економічних, творчих та інших спільних інтересів. Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їхньою метою є: зміна способом насильства конституційного ладу; підрив безпеки держави; пропаганда війни, насильства; розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини. Розділ П. Засади діяльності та статус об'єднань громадян. Розділ НІ. Порядок створення та припинення діяльності об'єднань громадян. Розділ IV. Права об'єднань громадян, господарська та інша комерційна діяльність. Розділ V. Нагляд і контроль за діяльністю об'єднань громадян. Відповідальність за порушення законодавства. Розділ VI. Міжнародні зв'язки об'єднань громадян. Міжнародні об'єднання громадян. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації* від 23 квітня 1991 р. складається з шести розділів (32 статей). Розділ І. Загальні положення. У них проголошується, що завданнями цього Закону є гарантування права на свободу совісті; забезпечення соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення взаємних обов'язків держави і релігійних організацій тощо. Розділ II. Релігійні організації. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні організації репрезентуються своїми центрами (управліннями). Розділ III. Майновий стан релігійних організацій. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального та добродійного призначен- ня, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності. Розділ IV. Права релігійних організацій. Права релігійних організацій та громадян нерозривно пов'язані зі свободою віросповідання. Розділ V Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їхніх підприємствах. На громадян, які працюють у релігійних організаціях, поширюється законодавство про працю, соціальне забезпечення і страхування нарівні з робітниками та службовцями державних і громадських підприємств, установ і організацій. Розділ VI. Державні органи і релігійні організації. Державний контроль за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві державні адміністрації і місцеві виконавчі комітети. Державний орган України у справах релігій покликаний забезпечувати проведення державної політики щодо релігій і Церкви1 Закон України «Про освіту» від 23 березня 1996 р. складається з семи розділів (66 статей). Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, а сама освіта розглядається як основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства та держави. Розділ І. Загальні положення. Право громадян на освіту забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на різних формах власності; різними формами навчання (очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем) та іншими заходами. Основними принципами освіти є: доступність освіти, що надається державою; гуманізм; демократизм; пріоритет загальнолюдських духовних цінностей; науковість системи освіти; незалежність системи освіти від політичних партій, інших громадських і релігійних організацій. Розділ II. Система освіти. В Україні встановлюється єдина структура системи освіти, що охоплює: дошкільне виховання; ' Докладніше див.: Хрестоматія з правознавства. - С. 62-67 240 Глава 7 Основи конституційного права України 241 загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну підготовку; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту. Розділ НІ. Учасники навчально-виховного процесу. Вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти мають право: на вибір профілю, форми навчання, індивідуальних програм, позакласних занять; на користування навчально-виробничою, науковою, спортивно-культурною, побутовою, оздоровчою базою навчально-виховного закладу тощо. їхні обов'язки: систематичне та глибоке оволодіння знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю, підвищення загально-культурного рівня; додержання правил внутрішнього розпорядку навчально-виховного закладу; додержання законодавства, моральних, етичних норм співжиття. Педагоги мають право на вільний вибір форм, методів, засобів навчання; захист професійної честі, гідності тощо. їхні обов'язки: забезпечувати умови для засвоєння навчальних програм; утверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі; додержуватися педагогічної етики, моралі, поважати гідність дитини, учня, студента тощо. Розділ IV. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база закладів освіти. Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не менш як 10% національного доходу, а також валютні асигнування. Додатковими джерелами фінансування є плата за надання освітніх послуг, кредити й позики банків, добровільні внески тощо. Розділ V. Міжнародне співробітництво. Навчально-виховні заклади мають право укладати угоди про співробітництво, встановлювати прямі зв'язки з навчальними закладами, науковими установами інших країн. Розділ VI. Міжнародні договори. Якщо міжнародним договором установлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про освіту, то застосовуються правила міжнародного договору. Розділ VII. Відповідальність за порушення законодавства про освіту. Посадові особи та громадяни, які допустили порушення законодавства про освіту, несуть відповідальність, установлену законодавством України1. Закон України «Про загальний військовий обов'язок і військову агужбу* від 25 березня 1992р. складається з дев'яти глав (44 статей)2. Глава І. Загальні положення. Загальний військовий обов'язок означає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; призов на військову службу; проходження служби; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку. Щодо загального військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники — особи, які проходять допризовну підготовку; призовники — особи, які приписані до призовних дільниць; військовослужбовці — особи, які проходять військову службу; службовці, які проходять альтернативну службу; військовозобов'язані, які перебувають у запасі. Існують такі види військової служби: строкова та військова служба за контрактом. Глава II. Підготовка громадян до військової служби. Вона включає: допризовну підготовку юнаків; підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей; підготовку до вступу до військово-навчальних закладів; військову підготовку студентів вищих навчальних закладів; фізичну підготовку; лікувально-оздоровчу роботу; підвищення рівня загальноосвітньої підготовки; вивчення державної мови; патріотичне виховання. Глава НІ. Приписка громадян до призовних дільниць. Має на меті взяття юнаків на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби тощо. її проводять районні (міські) військові комісаріати за місцем проживання громадян, яким у рік приписки виповнюється 17 років. Громадяни, приписані до призовних дільниць, вважаються призовниками. На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї за станом здоров'я і віком громадяни, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років. Призов проводиться на підставі Указу Президента двічі на рік. ' Докладніше див.: Хрестоматія з правознавства. - С. 111-119. 2 В Україні прийнято Закон «Про альтернативну (невійськову) служ бу», за яким виконання військового обов'язку має бути здійснене, якщо це не суперечить релігійним переконанням громадянина. 242 Глава 7 Основи конституційного права України 243 Глава IV. Проходження військової служби. Строки військової служби: для солдатів і матросів, сержантів і старшин, які проходять строкову службу, — 24 місяці (для осіб, які мають вищу освіту — 12 місяців), за контрактом — 3 роки; для прапорщиків і мічманів — не менш як 5 років; для офіцерів від 5 до 10 років за першим контрактом; для офіцерів, призваних із запасу, — 2 роки, а для тих, які добровільно вступили на службу із запасу, — не менш як 3 роки. Звільнення з військової служби здійснюється: в запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі та за станом здоров'я придатні до військової служби; у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані непридатними за станом здоров'я до військової служби. Глава V. Служба в запасі. Глава VI. Військовий облік військовозобов'язаних і призовників. Військовий облік провадиться за місцем проживання і поділяється на загальний і спеціальний (військовозобов'язані, які бронюються за організаціями на період мобілізації), персонально-якісний (покладається на військові комісаріати) та персонально-первинний (покладається на органи місцевого самоврядування, де немає військових комісаріатів). Глава VII. Призов у разі мобілізації. Демобілізація. Загальна або часткова мобілізація оголошується Президентом України з метою запобігання воєнному нападу. Демобілізація провадиться за Указом Президента. Глава VIII. Відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу. Посадові особи державних органів та громадяни, винні в порушенні за конодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу, несуть установлену Законом відповідальність. Глава IX. Заключні положення. Фінансове і матеріальне за безпечення військового обов'язку і проходження військової служби здійснюється за кошти державного бюджету. Виконавчо-розпорядчі органи зобов'язані забезпечити військові комі' саріати необхідними засобами для призову1. ' Докладніше див.: Хрестоматія з правознавства. — С. 136—150. Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. набрав чинності від дня його опублікування. Він складається з преамбули і 19 статей. У преамбулі зазначається: « Верховна Рада України, виходячи із життєвих інтересів української нації та всіх національностей у справі розбудови незалежної демократичної держави, визначаючи нерозривність прав людини і прав національностей України, дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо національних меншин, приймає цей Закон з метою гарантування національним меншинам права на їх вільний розвиток». Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах. У забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини. Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності* від 15 вересня 1999 р. складається із шести розділів (46 статей). Він визначає особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок. При цьому встановлює, що професійна спілка (профспілка) — добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Професійні спілки створюються з метою представництва, здійснення та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. Діяльність профспілок будується на принципах законності та гласності. Інформація щодо їх статутних і програмних документів є загальнодоступною. Законодавство про профспілки складається з Конституції України, Закону України «Про об'єднання громадян», Закону, що розглядається, Кодексу законів про працю України та інших нормативно-правових актів, прийнятих щодо них. Якщо міжнародними договорами, угодами, конвенціями, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено більш високий рівень гарантій щодо забезпечення 244 Глава 7 Основи, конституційного права України 245 діяльності профспілок, то застосовуються норми міжнародного договору або угоди. ? Громадяни України мають право на основі вільного волевиявлення без будь-якого дозволу створювати профспілки, вступати до них та виходити з них на умовах і в порядку, визначених їхніми статутами, брати участь у роботі профспілок. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть створювати профспілки, але можуть вступати до профспілок, якщо це передбачено їхніми статутами. Членами профспілок можуть бути особи, які працюють на підприємстві, в установі чи організації незалежно від форм власності та видів господарювання, у фізичної особи, яка використовує найману працю, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навчаються в навчальному закладі. Громадяни України вільно обирають профспілку, до якої вони бажають вступити. Підставою для вступу до профспілки є заява громадянина. Ніхто не може бути примушений вступати або не вступати до профспілки. Статутом (положенням) профспілки може бути передбачено членство у профспілці осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів селянських (фермерських) господарств, фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності, а також осіб, які навчаються у професійно-технічних або вищих навчальних закладах, осіб, які звільнилися з роботи чи служби у зв'язку з виходом на пенсію або які тимчасово не працюють. Статутами (положеннями) може бути передбачено обмеження щодо подвійного членства у профспілках. Роботодавці не можуть обиратися до складу керівних органів профспілки, членами якої є наймані ними працівники. Профспілки та їх об'єднання відповідно до своїх статутних цілей і завдань мають право вступати до міжнародних профспілкових та інших міжнародних організацій і об'єднань, які представляють інтереси працівників, і брати участь в їх діяльності, співробітничати з профспілками інших країн, здійснювати іншу діяльність, яка не суперечить законодавству України. Усі профспілки рівні перед законом і мають однакові права щодо захисту прав та інтересів членів профспілки. Профспілки можуть мати статус місцевих, обласних, регіональних, республіканських, всеукраїнських. Професійні спілки, їх об'єднання у своїй діяльності незалежні від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, роботодавців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не підзвітні й не підконтрольні. Держава забезпечує реалізацію права громадян на об'єднання у професійні спілки та додержання прав та інтересів профспілок, що легалізовані. Профспілки діють відповідно до законодавства та своїх статутів. Статути (положення) профспілок приймаються з'їздами, конференціями, установчими або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня і не повинні суперечити законодавству України. Легалізація (офіційне визнання) профспілок, їх об'єднань є обов'язковою та здійснюється шляхом їх реєстрації. Реєстрація всеукраїнських профспілок, їх об'єднань здійснюється Міністерством юстиції України, інших профспілок, їх об'єднань — відповідно Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським та Севастопольським міськими, районними, міськими (міст обласного значення) управліннями юстиції. Профспілки, їх об'єднання можуть припинити свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску). Профспілки, їх об'єднання здійснюють представництво і захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об'єднаннями громадян. Вони ведуть колективні переговори, здійснюють укладення колективних договорів, генеральної, галузевих, регіональних, міжгалузевих угод від імені працівників у порядку, встановленому законодавством. Профспілки, їх об'єднання захищають право громадян на працю, беруть участь у розробленні та здійсненні державної політики в галузі трудових відносин, оплати праці, охорони праці, соціального захисту. До їх компетенції належить також право брати участь у розробленні державної політики зайнятості населення, державних і територіальних програм зайнятості, проводити спільні консультації з цих проблем з роботодавцями, їх об'єднаннями тощо. Профспілки, їх об'єднання беруть участь у визначенні головних критеріїв життєвого рівня, прожиткового мінімуму, а також 246 Глава 7 Основи конституційного права України 247 мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій, соціальних виплат, політики ціноутворення, розробці соціальних програм, спрямованих на створення умов, які забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини та соціальний захист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також у старості та в інших випадках, передбачених законодавством. Профспілки, їх об'єднання мають право представляти інтереси працівників в органах, що розглядають індивідуальні трудові спори та при вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів) у порядку, встановленому законодавством. Представники профспілок беруть участь у діяльності примирних комісій, трудових арбітражів та інших органів, які розглядають колективний трудовий спір (конфлікт). Разом із тим, профспілки, їх об'єднання мають право на організацію та проведення страйків, зборів, мітингів, походів і демонстрацій на захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів працівників відповідно до законодавства. Профспілки, їх об'єднання мають право одержувати безоплатно інформацію від роботодавців або їх об'єднань, органів державної влади та органів місцевого самоврядування з питань, що стосуються трудових і соціально-економічних прав і законних інтересів своїх членів, а також інформацію про результати господарської діяльності підприємств, установ або організацій. Зазначена інформація має бути надана у десятиденний термін. Для вирішення актуальних проблем профспілкового руху, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації профспілкових кадрів, з метою захисту прав та інтересів членів профспілок профспілки та їх об'єднання мають право за рахунок власних коштів створювати навчальні, культурно-освітні заклади, дослідні, соціально-аналітичні установи, а також правові, статистичні, соціологічні навчальні центри та центри незалежних експертиз. Для висвітлення своєї діяльності профспілки та їх об'єднання мають право бути засновниками засобів масової інформації та здійснювати видавничу діяльність відповідно до закону. Профспілки, їх об'єднання організовують і здійснюють громадський контроль за реалізацією прав членів профспілки у сфері охорони здоров'я, медико-соціальної допомоги. Вони беруть участь у діяльності експертних, консультативних і наглядових рад при органах і закладах охорони здоров'я, а також можуть брати участь у розвитку масової фізичної культури, спорту, туризму, створенні та підтримці спортивних товариств і туристичних організацій. Профспілки, їх об'єднання можуть брати участь у створенні умов для загальнодоступного користування громадянами надбаннями української національної культури, культур національних меншин, які проживають на території України, світової культури, свободи літературної, художньої, наукової, технічної творчості, соціального захисту працівників інтелектуальної сфери діяльності. Профспілки, їх об'єднання відповідно до своїх статутів (положень) беруть участь у розробленні державної житлової політики, здійсненні заходів, спрямованих на розвиток житлового будівництва, поліпшення використання та забезпечення збереження житлового фонду, у захисті економічних і соціальних прав громадян, пов'язаних з одержанням, утриманням і збереженням житла. Профспілкові органи мають право вимагати розірвання трудового договору (контракту) з керівником підприємства, установи чи організації, якщо він порушує законодавство, колективні договори та угоди. Профспілки, їх об'єднання можуть мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності. Особи, які чинять перешкоду здійсненню права громадян на об'єднання у профспілки, а також посадові та інші особи, винні в порушенні законодавства про профспілки, які своїми діями чи бездіяльністю перешкоджають законній діяльності профспі лок, їх об'єднань, несуть дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законами. Закон України «Про політичні партії в Україні»- від 5 квітня 2001 р. складається із шести розділів (24 статей). У ньому встановлюється, що право громадян на свободу об'єднання у політичні партії для здійснення і захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів визначається і гарантується Конституцією 248 Глава? Основи конституційного права України 249 України. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Конституції України в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в інших випадках, передбачених Конституцією України. Політична партія — це зареєстроване згідно із законом добровільне об'єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. Політичні партії діють відповідно до Конституції і чинного законодавства України та згідно з партійним статутом. Політичні партії є рівними перед законом. Утворення та діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі чи дії спрямовані на а) ліквідацію незалежності України; б) зміну конституційного ладу насильницьким шляхом; в) порушення суверенітету і територіальної цілісності України; г) підрив безпеки держави; ґ) незаконне захоплення державної влади; д) пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі; є) посягання на права і свободи людини; є) посягання на здоров'я населення. Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. У першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України. Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах. Громадянин України може перебувати одночасно тільки в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути: а) судді; б) працівники прокуратури; в) працівники органів внутрішніх справ; г) співробітники Служби безпеки України; ґ) військовослужбовці. Членство в політичній партії є фіксованим. Обов'язковою умовою фіксації членства в політичній партії є наявність заяви громадянина України, поданої до статутного органу політичної партії, про бажання стати членом цієї партії. Політичні партії повинні мати програму, яка є викладом цілей і завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення. Політичні партії повинні мати статут, що має містити такі відомості: а) назву політичної партії; б) перелік статутних органів політичної партії, порядок їх утворення, їхні повноваження і термін цих повноважень; в) порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній; г) права та обов'язки членів політичної партії, підстави припинення чи зупинення членства в політичній партії; ґ) порядок створення, загальну структуру та повноваження обласних, міських, районних організацій політичної партії та її первинних осередків; д) порядок внесення змін і доповнень до статуту і програми політичної партії; є) порядок скликання та проведення партійних з'їздів, конференцій, зборів та інших представницьких органів політичної партії; є) джерела матеріальних, у тому числі фінансових, надходжень і порядок здійснення витрат політичної партії; ж) порядок ліквідації (саморозпуску), реорганізації політичної партії, використання її коштів та іншого майна, що залишилися після її ліквідації (саморозпуску). Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі: а) можливість викладати публічно й обстоювати свою позицію з питань державного та суспільного життя; б) брати участь в обговоренні, оприлюднювати й обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні та недержавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом; в) вносити до органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які обов'язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку. Політичні партії можуть підтримувати зв'язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними та міжурядовими організаціями, укладати угоди про співробітництво і здійснювати інші заходи, які не суперечать законам і міжнародним угодам України. Політичні партії можуть засновувати міжнародні спілки чи вступати до таких спілок, статутами яких передбачено створення лише консультативних або координаційних центральних органів. Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме й нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється 250 Глава 7 ~>снови конституційного права України

251

законами України. Політичні партії можуть орендувати необхідне рухоме та
нерухоме майно.

Разом із тим, не допускається фінансування політичних партій: а)
органами державної влади та органами місцевого самоврядування, крім
випадків, зазначених законом; б) державними та комунальними
підприємствами, установами й організаціями, а також підприємствами,
установами і організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є
державною чи комунальною власністю, або які належать нерезидентам; в)
іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами,
організаціями, г) благодійними та релігійними об’єднаннями та
організаціями; ґ) анонімними особами або під псевдонімом; д) політичними
партіями, що не входять до виборчого блоку політичних партій.

Політична партія зобов’язана щорічно оприлюднювати в загальнодержавному
засобі масової інформації фінансовий звіт про доходи і видатки, а також
звіт про майно політичної партії.

Державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють:

а) Міністерство юстиції України за додержанням політичною

партією вимог Конституції та законів України, а також статуту

політичної партії;

б) Центральна виборча комісія та окружні виборчі комісії за

додержанням політичною партією порядку участі політичних

партій у виборчому процесі.

Політичні партії зобов’язані подавати на вимогу цих контролюючих органів
необхідні документи та пояснення.

У разі порушення політичними партіями Конституції та законів України до
них можуть бути вжиті такі заходи: а) попередження про недопущення
незаконної діяльності; б) заборона політичної партії1

§ 11. Загальна характеристика

системи органів державної влади

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на
законодавчу, виконавчу і судову Єдиним органом законодавчої влади в
Україні є Верховна Рада України. Прези-

1 Докладніше див.: Хрестоматія з правознавства. — С. 82 87

дент України є главою держави і виступає від її імені. Вищим органом у
системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України1.
Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та
судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції в
Україні будується за принципом територіальності та спеціалізації.

11.1. Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні

Верховна Рада України розглядає та вирішує питання державного і
суспільного життя, що потребують врегулювання законами України, а також
здійснює установчі та контрольні функції, передбачені Конституцією
України. Вона приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її
конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією.

До повноважень Верховної Ради України належать:

а) внесення змін до Конституції України в межах і порядку,

передбачених розділом XIII Конституції України;

б) призначення всеукраїнського референдуму з питань, ви

значених ст. 73 Конституції;

в) прийняття законів;

г) визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики;

ґ) призначення виборів Президента України у строки, передбачені
Конституцією;

д)заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про
внутрішнє і зовнішнє становище України;

є) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури
(імпічменту);

є) надання згоди про призначення Президентом України Прем’єр-міністра
України;

1 У конституційному праві, характеризуючи обсяг прав, обов’язків,
повноважень, наявність конституційних гарантій діяльності, мають на
увазі конституційний статус суб’єкта (Верховної Ради, Президента,
Кабінета Міністрів, народу України, органів державного управління і
органів місцевого самоврядування тощо). Цей статус визначається
відповідними заковами і Конституцією України. Так, відповідно до ст. 5
Конституції народ за своїм конституційним статусом є носієм суверенітету
і єдиним джерелом влади (див. докладніше: Юридична енциклопедія, 2001. —
Т. 3. — С. 281).

252

Глава 7

Осноеи конституційного права України

253

ж) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України тощо.

Конституція України встановлює також, що виключно законами визначаються:

а) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і

свобод, основні обов’язки громадянина;

б) громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іно

земців та осіб без громадянства,

в) права корінних народів і національних меншин;

г) порядок застосування мов;

ґ) правовий режим власності;

д) правові засади і гарантії підприємництва;

є) засади зовнішніх зносин;

є) засади регулювання демографічних і міграційних процесів тощо.

Конституція передбачає, що виключно законами України встановлюються:

а) Державний бюджет України та бюджетна система України;

б) система оподаткування, податки і збори;

в) засади створення і функціонування фінансового, грошо

вого, кредитного та інвестиційного ринків тощо.

Отже, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна
Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України 450 народних
депутатів України, які обираються на основі загального, рівного, прямого
виборчого права таємним голосуванням строком на чотири роки.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній
основі. Вони не можуть бути на державній службі або мати інший
представницький мандат. їм гарантується депутатська недоторканність.

Верховна Рада України працює сесійно. Вона є повноважною за умови
обрання не менш як 2/3 від її конституційного складу. Верховна Рада
України збирається на першу сесію не пізніш ніж на 30-й день після
офіційного оголошення результатів виборів. Перше засідання Верховної
Ради України відкриває найстарший за віком депутат. Чергові сесії
Верховної Ради Ук раїни починаються першого вівторка лютого і першого
вівторка вересня кожного року Позачергові сесії Верховної Ради, із за-

значенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України
на вимогу не менш як 1/3 народних депутатів > країни від конституційного
складу Верховної Ради України або на вимогу Президента України.

Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання
проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної
Ради.

Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради
України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України
та може відкликати їх.

Голова Верховної Ради України веде засідання Верховної Ради України;
організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради
України; підписує акти, прийняті Верховною Радою України; репрезентує
Верховну Раду України у відносинах з іншими органами державної влади в
Україні та органами влади інших держав; організовує роботу апарату
Верховної Ради України.

Верховна Рада України затверджує перелік комітетів Верховної Ради
України, обирає голів цих комітетів. Останні здійснюють законопроектну
роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до
повноважень Верховної Ради України. Для підготовки і попереднього
розгляду питань Верховна Рада України в межах своїх повноважень може
створювати тимчасові спеціальні комісії.

Для проведення розслідувань з питань, що становлять суспільний інтерес,
можуть створюватися тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувало
не менш як 1/3 від конституційного складу Верховної Ради України.

Процес законотворчої діяльності Верховної Ради України характеризується
правом законодавчої ініціативи, прийняттям та оприлюдненням. Право
законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові
України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України,
Національному банку України.

Закони Верховна Рада приймає більшістю від її конституційного складу.
Закони, що вносять зміни до Конституції, та сама Конституція України
приймаються не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради
України.

254

Глава 7

Основи конституційного права України

255

Закон підписується Головою Верховної Ради України і невідкладно
надсилається Президентові України. Президент України протягом 15 днів
після отримання закону підписує його, беручи до виконання, або повертає
закон із своїми умотивованими пропозиціями для повторного розгляду. Якщо
Верховна Рада України під час повторного розгляду підтвердить закон 2/3
від її конституційного складу, то Президент України зобов’язаний
підписати і оприлюднити такий закон протягом 10 днів. Закон набирає
чинності через 10 днів після його оприлюднення, якщо інше не передбачено
самим законом, але не раніше дня його опублікування.

11.2. Президент України — глава держави

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є
гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України,
додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Новообраний Президент України вступає на пост не пізніш як через ЗО днів
після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту присягання
народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

Президент України має такі повноваження:

забезпечує державну незалежність, національну безпеку і

правонаступництво держави;

звертається з посланнями до народу та із щорічними й по

зачерговими посланнями до Верховної Ради України про

внутрішнє і зовнішнє становище України;

приймає рішення про визнання іноземних держав;

призначає позачергові вибори до Верховної Ради України

у строки, встановлені Конституцією;

припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо

протягом ЗО днів однієї чергової сесії пленарні засідання не мо

жуть розпочатися;

призначає, за згодою Верховної Ради України, Прем’єр-

міністра України;

припиняє повноваження Прем’єр-міністра України, прий

має указ про його відставку тощо.

Президент України користується правом недоторканності на час виконання
повноважень.

Він очолює Раду національної безпеки і оборони України, яка є
координаційним органом з питань безпеки й оборони України.

Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост
новообраного Президента України, але Конституція України встановлює, що
повноваження Президента України припиняються достроково в разі його
відставки, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я,
усунення з поста в порядку імпічменту та смерті. Перші три обставини
деталізуються відповідно статтями 109,110 і 111 Конституції України.

Слід підкреслити, що конституції більшості країн світу закріпили такі ж
або аналогічні обставини дострокового припинення повноважень президента.
Так, конституція США передбачає, що президент США може достроково
припинити свої повноваження у разі його усунення з посади, відставки,
нездатності здійснювати пов’язані з посадою права та обов’язки або
смерті.

Проте існують і інші варіанти вирішення даного питання. Зокрема,
конституція Франції передбачає, що вакантність посади президента може
виникнути з будь-яких причин, при цьому вони навіть не називаються.
Більше того, повноваження президента можуть достроково припинятися за
наявності всіляких перешкод щодо виконання ним своїх обов’язків. У
Республіці Мальта президент може бути усунений з посади, якщо він не
справляється із своїми функціями або ж за негідну поведінку. Іноді
встановлюється порядок дострокового усунення президента з посади за
результатами референдуму. В Ісландії президен та може бути усунено з
посади у випадку, якщо резолюція осу ду буде підтримана двома третинами
складу парламенту і схвалена на референдумі. Якщо ж референдум відхилить
резолюцію, то це буде розглядатися як висловлення недовіри з боку
виборців Альтингу (парламенту) і він негайно розпускається. В Австрії
референдум про усунення президента з посади може бути проведений за
вимогою федеральних зборів, тобто за спільним рішенням палат парламенту.

До речі, згідно з ч. 5 ст. 103 Конституції України у разі дострокового
припинення повноважень Президента України вибо-

256

Г.лта 7

Основи конституційного права України

257

ри Президента України проводяться в період дев’яноста днів із дня
припинення повноважень.

Статтею 109 Конституції України встановлено, що повноваження Президента
України припиняються з моменту його відставки.

Відставка Президента —це його добровільна відмова від посади, що він
займає. Вона набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви
про відставку на засіданні Верховної Ради України. Виголошення заяви про
відставку від імені Президента іншими особами не допускається, а у разі
здійснення цього не має ніякої юридичної сили. Тобто згода Верховної
Ради не потрібна. Президент лише повідомляє про своє рішення, в зв’язку
з чим Верховною Радою відповідно до п. 7 ст. 85 Конституції мають бути
призначені вибори нового Президента. Сама заява про відставку повинна
вміщувати мотивовані докази неможливості подальшого виконання своїх
обов’язків і доречності відставки.

Таким чином певною мірою забезпечується участь законодавчої гілки влади
в механізмі виникнення та припинення повноважень Президента України: на
засіданні Верховної Ради Президент України складає присягу, на ньому ж
він має проголосити про добровільне складення своїх повноважень.

Стаття ПО Конституції України встановлює певну процеду ру з’ясування
неможливості виконання Президентом України своїх повноважень за станом
здоров’я. При виникненні сумніву щодо можливості Президента виконувати
свої повноваження за станом здоров’я Верховна Рада готує відповідне
звернення до Верховного Суду України. Сумнів може бути викликаний
симптомами, які свідчать про недієздатність, каліцтво, надто хворобливий
стан або тривалу хворобу Президента тощо. Верховний Суд, вивчаючи це
питання, дає об’єктивну оцінку стану здоров’я Президента. На підставі
зібраних даних Верховний Суд України складає спеціальне письмове
повідомлення, яке разом із медичним висновком надсилається Верховній
Раді. Остання розглядає ці матеріали і в разі встановлення неможливості
виконання Президентом своїх повноважень приймає більшістю голосів
народних депутатів України від її конституційного складу рішення про
дострокове припинення повноважень Президента.

Дострокове припинення повноважень Президента України можливе також у
разі його усунення в порядку імпічменту. Загалом імпічмент — це особлива
процедура притягнення до відповідальності вищих посадових осіб держави.
Найпоширенішими підставами для імпічменту є порушення конституції і
тяжкі злочини. В Італії, наприклад, президент відповідає за державну
зраду або посягання на Конституцію, у Німеччині — за навмисне порушення
ним Основного або іншого федерального закону, у США — за державну зраду,
хабарництво та інші тяжкі злочини, у Франції — тільки за державну зраду.
Згідно з Конституцією України Президент несе відповідальність за
вчинення ним державної зради або будь-якого іншого злочину.

Встановлена Конституцією процедура імпічменту досить складна. Питання
про усунення Президента України з посади в порядку імпічменту
порушується більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
Після цього для здійснення відповідного розслідування Верховна Рада
створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, яка з’ясовує всі фактичні
обставини справи. Висновки і пропозиції комісії розглядаються на
засіданні Верховної Ради, яка за наявності підстав не менш як 2/3 від її
конституційного складу приймає рішення про пред’явлення звинувачень
Президентові.

Справа про імпічмент Президентові України обов’язково надсилається на
перевірку до Конституційного Суду України і Верховного Суду України.
Конституційний Суд, вивчивши справу, має скласти мотивований висновок
про те, що конституційна процедура розслідування і розгляду справи про
імпічмент Президентові України додержана, а Верховний Суд — про те, що
діяння, в яких звинувачується Президент, містять ознаки державної зради
або іншого злочину. Лише після цього Верховною Радою не менш як 3/4 від
її конституційного складу приймається рішення про усунення Президента
України з посади в порядку імпічменту.

Вважається, що інститут імпічменту має насамперед запобіжне значення, бо
притягнення президента до судової відповідальності через імпічмент
трапляється у практиці держав порівняно рідко.

Процедура та порядок здійснення імпічменту у різних країнах світу
неоднакові. У США, наприклад, нижня палата амери-

9 4- 1.16

258

Глава 7

Основи конституційного права України

259

канського Конгресу виступає в ролі слідчого і обвинувача, а верхня — в
ролі суду. Результатом їхньої роботи може бути усунення президента з
посади. Однак у США на цьому юридичні наслідки імпічменту не
закінчуються. Якщо в діях президента США є склад кримінального злочину,
то справа далі передається до звичайного суду.

Своєрідністю відрізняється процедура імпічменту у Франції. У разі
притягнення до відповідальності президента держави звинувачення
пред’являються обома палатами, які мають винести ідентичні рішення
абсолютною більшістю свого складу. Сама справа розглядається Високою
палатою правосуддя.

В Італії президент у порядку імпічменту підлягає відповідальності перед
парламентом — на спільному засіданні його палат відповідне рішення
приймається абсолютною більшістю голосів його членів.

У Російській Федерації президент може бути усунений з посади Радою
Федерації лише на підставі висунутого Думою обвинувачення в державній
зраді або у скоєні іншого тяжкого злочину, підтвердженого відповідними
висновками Верховного Суду і Конституційного Суду. Рішення Державної
Думи і Ради Федерації мають бути прийняті двома третинами голосів від
загальної кількості депутатів кожної з палат.

Стаття 112 Конституції України містить положення, за яки ми у випадку,
коли повноваження Президента України припиняються достроково відповідно
до статей 108,109, ПО, 111 Конституції України, виконання обов’язків
Президента на період до обрання і вступу на посаду нового Президента
покладається на Прем’єр-міністра України. Останній в період тимчасового
виконання ним обов’язків Президента України не може здійснювати частини
тих повноважень Президента, які передбачені ст. 106 Конституції, а саме:
звертатися з посланням до народу та із щорічним і позачерговим
посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище
України; призначати всеукраїнський референдум щодо змін Конституції
України відповідно до ст. 156 Конституції, проголошувати всеукраїнський
референдум за народною ініціативою; припиняти повноваження Верховної
Ради, якщо протягом ЗО днів однієї чергової сесії пленарні засідання не
можуть розпочатися; призначати за поданням Прем’єр-міністра України
членів Кабінету Міністрів

України, керівників інших центральних органів державної виконавчої
влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняти їхні
повноваження на цих посадах тощо.

Слід зауважити, що конституції країн світу по-різному визначають порядок
заміщення посади президента, що стала вакантною достроково. У США прямим
конституційним спадкоємцем президента є віце-президент, який обирається
одночасно з президентом і на той самий строк. Останній не тільки заміщує
президента під час його тимчасової відсутності або недієздатності, а й
займає президентську посаду у випадках її вакантності в разі відставки
або смерті президента. Для США характерним є те, що на відміну від
переважної більшості інших країн, де заміщення президента здійснюється
тимчасово до його дострокових виборів, цю посаду наступник займає до
кінця встановленого строку повноважень. У Мексиці і в ряді інших
президентських республік на таких самих умовах займає вакантну посаду
обраний парламентом тимчасовий президент. У парламентарних і
парламентарно-президентських республіках, як правило, передбачається
тимчасове заміщення посади президента лише до нових виборів, які мають
відбутися у найближчий, законодавчо визначений час. У Болгарії та Індії
обов’язки президента тимчасово виконує віце-президент, у Польщі — голова
нижньої, а за ним і верхньої палати, в Італії, Румунії, Франції та
Югославії — голова верхньої палати, а Австрії, Росії, Словаччині і
Фінляндії — глава уряду, в Ірландії та Ісландії — спеціальна колегія, до
складу якої входять голови палат (парламенту), голова верховного суду, а
в Ісландії — ще й глава уряду.

Президент України не може передавати іншим особам або органам свої
повноваження. Для їх здійснення він створює у межах коштів, передбачених
Державним бюджетом України, консультативні, дорадчі та інші допоміжні
органи і служби. Саме на ці структури і покладаються повноваження щодо
організації роботи Президента. До таких органів і служб відносять,
насамперед, Адміністрацію Президента України.

Порядок організації роботи Адміністрації Президента України закріплений:
а) Указом Президента України від 20 серпня 2002 р. «Про заходи щодо
вдосконалення діяльності Адміністрації Президента України»; б) Указом
Президента України від 19 лютого 1997 р. «Про затвердження Положення про
Адміні-

260

Глава 7

Основи конституційного права України

261

страцію Президента України» та іншими указами та розпорядженнями
Президента України.

Основними завданнями Адміністрації Президента України є організаційне,
правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне тощо
забезпечення діяльності Президента України щодо: а) реалізації його
повноважень як гаранта державного суверенітету, територіальної
цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини
і громадянина,

б) представлення України в міжнародних відносинах, здійснен

ня керівництва її зовнішньополітичною діяльністю, ведення пе

реговорів та укладання міжнародних договорів України, визнан

ня іноземних держав, призначення та звільнення глав диплома

тичних представництв України; в) здійснення ним керівництва

у сферах національної безпеки і оборони; г) визначення стра

тегії економічного розвитку держави; ґ) вирішення питань, по

в’язаних з утворенням, реорганізацією і ліквідацією централь

них органів виконавчої влади, забезпечення їх узгодженого

функціонування і взаємодії; д) розв’язання кадрових питань, які

належать до його повноважень, тощо.

На виконання своїх завдань Адміністрація здійснює такі функції: а)
аналізує економічні, політичні, соціальні та інші процеси, що
відбуваються в державі, та готує пропозиції Президентові України за
результатами аналізу; б) здійснює підготовку проектів послань Президента
України до народу, щорічних і позачергових послань до Верховної Ради
України про внутрішнє і зовнішнє становище України, інших важливих
документів,

в) розробляє пропозиції Президентові України щодо здійснен

ня заходів, які б забезпечували економічний розвиток та еконо

мічну безпеку країни; г) здійснює організаційне забезпечення

діяльності Ради регіонів при Президентові України, інших кон

сультативних, дорадчих та допоміжних органів, утворених Пре

зидентом України, а також постійних представників Президен

та України; ґ) розробляє пропозиції з питань кадрової політики

Президента України; д) за дорученням Президента України по

передньо опрацьовує пропозиції щодо призначення на поса

ди та звільнення з посад Президентом України керівників

органів виконавчої влади, інших посадових осіб, призначення

на посади та звільнення з посад яких належить до повноважень

Президента України; є) забезпечує підготовку проектів указів і

розпоряджень Президента України, а також проектів законів України, що
вносяться Президентом України до Верховної Ради України в порядку
законодавчої ініціативи; є) провадить експертизу законів України, які
передаються Верховною Радою України на підпис і оприлюднення
Президентові України, а також підготовку за його дорученням пропозицій
до Верховної Ради України для повторного розгляду законів, проектів
подань та звернень до Конституційного Суду України; ж) за дорученням
Президента України організовує контроль за виконанням законів України,
указів і розпоряджень Президента України органами виконавчої влади та їх
посадовими особами тощо. Для здійснення своїх функцій Адміністрація має
право:

запитувати і одержувати в установленому порядку не

обхідні для виконання своїх завдань матеріали від органів ви

конавчої влади та органів місцевого самоврядування, підпри

ємств, установ, організацій та посадових осіб;

користуватися в установленому порядку банками даних

інших державних органів;

використовувати державні, у тому числі урядові, системи

зв’язку і комунікації;

залучати в установленому порядку до виконання окремих

робіт і завдань, до участі у вивченні окремих питань вчених і

спеціалістів, у тому числі на договірній основі, працівників цен

тральних та місцевих органів виконавчої влади;

порушувати за дорученням Президента України перед ке

рівниками органів виконавчої влади та місцевого самоврядуван

ня, керівниками державних підприємств, установ та організацій

питання про усунення виявлених порушень чинного законодав

ства у їх діяльності;

давати у визначених Президентом України межах та з пи

тань, що належать до повноважень Адміністрації, доручення, що

є обов’язковими для виконання органами виконавчої влади та

їх посадовими особами.

Положення про Адміністрацію, гранична чисельність її працівників,
структура, штатний розпис та кошторис видатків затверджуються
Президентом України.

Адміністрація є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного
Герба України та своєю назвою, розрахункові та поточні рахунки в банках
та інших кредитних установах.

262

Глава 7

Основи конституційного права України

263

11.3. Кабінет Міністрів України — Уряд України

Основними напрямами діяльності органів державної виконавчої влади в
Україні є реалізація двох основних функцій: виконавчої та розпорядчої.
Виконавча функція характеризується тим, що ці органи безпосередньо
виконують нормативні приписи та інші акти законодавчої влади. Розпорядча
функція характеризується тим, що для виконання актів законодавчої влади
органи виконавчої влади від свого імені видають управлінські акти, дають
відповідні розпорядження.

Кабінет Міністрів — вищий орган у системі органів виконавчої влади,
відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний
Верховній Раді України. У своїй діяльності Кабінет Міністрів України
керується Конституцією України і законами України, актами Президента
України.

До складу Кабінету Міністрів входять: Прем’єр-міністр Ук раїни, Перший
віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри. Персональний
склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України на
подання Прем’єр-міністра України.

Прем’єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України.
Кабінет Міністрів України:

забезпечує державний суверенітет та економічну самостій

ність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики

держави, виконання Конституції та законів України, актів Пре

зидента України;

вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і

громадянина;

забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної

та податкової політики, політики у сферах праці й зайнятості

населення, соціального захисту, освіти, науки та культури, охо

рони природи, екологічної безпеки та природокористування;

розробляє та здійснює загальнодержавні програми еко

номічного, науково-технічного, соціального і культурного роз

витку України;

забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності;

здійснює управління об’єктами державної власності відповідно

до закону;

– організовує та забезпечує здійснення зовнішньоекономіч

ної діяльності України, митної справи тощо

Кабінет Міністрів у межах своєї компетенції видає постанови й
розпорядження, що є обов’язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів
України підписує Прем’єр-міністр України

11.4. Центральні та місцеві органи виконавчої влади

Друге після Кабінету Міністрів місце у виконавчій вертикалі влади
посідають центральні органи виконавчої влади. їх система передбачена
Указом Президента України «Про систему центральних органів виконавчої
влади» від 15 грудня 1999 р.

Систему центральних органів виконавчої влади складають.

міністерства;

державні комітети (державні служби);

органи виконавчої влади із спеціальним статусом (Антимо-

нопольний комітет, Державний комітет з питань регулятивної

політики і підприємництва, Фонд держмайна, Управління дер

жавної охорони, СБУ, Національна комісія регулювання елек

троенергетики).

Головною ланкою системи органів центральної виконавчої влади є
міністерства. Вони створюються для організації державного управління в
найважливіших сферах соціально-економічного й політичного життя і є
здебільшого органами галузевого управління. Значення міністерств
підкреслюється тим, що їхні керівники (міністри) входять до складу
Кабінету Міністрів України (ст. 114 Конституції).

Керівництво міністерством здійснює міністр. Він особисто відповідає за
розробку і впровадження Програми Кабінету Міністрів України з
відповідних питань, реалізацію державної політики у визначеній сфері
державного управління. Міністр спрямовує і координує діяльність інших
органів виконавчої влади з питань, віднесених до його відання.

Державні комітети (державні служби) — центральні органи зиконавчої
влади, діяльність яких спрямовує і координує Прем’єр-міністр України або
один із віце-прем’єр-міністрів чи міністрів. Державні комітети (державні
служби) вносять пропозиції щодо формування державної політики
відповідним

264

Глава 7

Основи конституційного права України

265

членам Кабінету Міністрів України та забезпечують їх реалізацію у
визначеній сфері діяльності, здійснюють управління в цій сфері, а також
міжгалузеву координацію та функціональне регулювання питань, віднесених
до їх відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені
Конституцією та законодавством України особливі завдання та
повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок
утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а
також призначення і звільнення керівників і вирішення інших питань.
Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його
голова.

Конституцією передбачений такий порядок утворення центральних органів
виконавчої влади. Прем’єр-міністр України входить із поданням до
Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію
міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, в межах коштів,
передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів.
Президент України відповідно до ст. 106 Конституції призначає керівників
і заступників керівників міністерств, інших центральних органів
виконавчої влади за поданням Прем’єр-міністра України. Він може
припинити їхні повноваження на цих посадах. Керівник центрального органу
виконавчої влади може мати не більше одного першого заступника і трьох
заступників. Це правило не поширюється на Міністерство оборони України,
Міністерство внутрішніх справ України та Службу безпеки України та інші
центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Структуру центрального органу виконавчої влади затверджує керівник
відповідного центрального органу виконавчої влади.

Функції центральних органів виконавчої влади України визначаються Указом
Президента України «Про загальне положення про міністерство, інший
центральний орган державної виконавчої влади» від 12 березня 1996 р.
Завдання та функції конкретних міністерств та інших органів державної
виконавчої влади встановлюються положеннями про згадані органи, які
затвер-

зжуються Президентом. У цих положеннях передбачається відповідальність
керівників центральних органів державної виконавчої влади перед
Президентом за результати своєї діяльності.

Компетенція міністерств, комітетів і служб реалізується через видання
ними наказів, інструкцій та інших нормативно-правових актів.

Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні
органи, що утворюються, реорганізуються і ліквідуються в порядку,
встановленому законодавством. Призначення на посаду і звільнення з
посади керівників територіальних органів центрального органу виконавчої
влади здійснює у встановленому порядку керівник центрального органу
виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання
органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного
управління (департаменти, служби, інспекції). Ці органи утворюються і
діють у складі відповідного центрального органу виконавчої влади.

Урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції)
здійснюють:

управління окремими підгалузями або сферами діяльності;

контрольно-наглядові функції;

регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізич

них і юридичних осіб.

Керівники урядових органів державного управління призначаються на посади
та звільняються з посад Кабінетом Міністрів України за поданням
керівника відповідного центрального органу виконавчої влади.

Відповідно до Конституції України та Закону України «Про місцеві
державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. виконавчу владу в областях,
районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та
Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Особливості
здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються
окремими законами України. їх склад формують голови місцевих державних
адміністрацій.

266

Глава 7

Основи конституційного права України

267

Останні призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом
України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень
Президента. Вони при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед
Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та
підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Місцеві державні
адміністрації підзвітні та підконтрольні також радам у частині
повноважень, делегованих їм відповідними районними й обласними радами.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать
Конституції та законам України, іншим актам законодавства України можуть
бути відповідно до законодавства скасовані Президентом України або
головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної
місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України
приймає рішення і дає обгрунтовану відповідь. Тобто він може підтримати
або не підтримати недовіру голові. Але якщо недовіру голові районної чи
обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від
складу відповідної ради, Президент України зобов’язаний прийняти рішення
про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

виконання Конституції та законів України, актів Прези

дента України, Кабінету Міністрів України, інших органів ви

конавчої влади;

законність і правопорядок; додержання прав і свобод гро

мадян;

виконання державних і регіональних програм соціально-

економічного і культурного розвитку, програм охорони

довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів

і національних меншин також програм їх національно-культур

ного розвитку;

підготовку та виконання відповідних обласних і районних

бюджетів;

звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;

взаємодію з органами місцевого самоврядування;

– реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними
радами повноважень.

Закон України «Про місцеві державні адміністрації»’ від 9 квіт -ня 1999
р. додає до цього, що місцеві державні адміністрації є юридичними
особами.

Склад і структуру місцевих державних адміністрацій визначають їх голови.
Приблизні переліки управлінь, відділів та інших структурних підрозділів
місцевих державних адміністрацій, а також типові положення про них
затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає
розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних
підрозділів — накази.

11.5. Загальна характеристика судової влади1

Необхідність реформування судової влади постала від часу проголошення
суверенності й незалежності Української держави, початку процесу
реального забезпечення прав і свобод людини і громадянина, затвердження
верховенства права в суспільному житті. Саме на це зорієнтована
Концепція судово-правової реформи, схвалена Верховною Радою України 28
квітня 1992 р. Цей процес поглиблюється і розвивається Конституцією
України. Так, уже в ст. 6 Конституції України використано категорію
«судова влада», яка є частиною доктрини поділу влади у правовій державі.
Це веде до реального поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову, а
щодо останньої визнається самостійність і незалежність, неможливість для
інших державних органів і посадових осіб виконувати функції й
повноваження, які є компетенцією органів правосуддя.

Ще один надзвичайно важливий аспект цієї проблеми вбачається в тому, що
хоч основу судової влади в Україні складають судові органи, які
різняться за компетенцією та юрисдикцією, але всі мають одне призначення
— захист прав і свобод громадян, конституційного ладу, національної
безпеки, територіальної цілісності, дотримання законності й
справедливості в суспільстві. При цьому забезпечення реалізації
передбачених Консти-

1 Про визначення судової діяльності див. також розділ III даного
підручника.

268

Глава 7

Основи конституційного права України

269

туцією України прав і свобод людини і громадянина становить головний
зміст діяльності органів судової влади. Конституція гарантує право на
оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Проблеми судової влади значною мірою врегульовані в розділі VIII
Конституції України. Згідно з Конституцією України, юрисдикція судів
поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. А це означає,
що судовому захисту підлягають усі права, свободи та обов’язки громадян,
а також те, що всі суспільні відносини, врегульовані нормами права, в
разі виник нення спору можуть бути предметом судового розгляду.

Конституційний Суд України входить до судової влади як її самостійний
суб’єкт, є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує
питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції
України, дає офіційне тлу мачення Конституції України та законів
України.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів Конституційного Суду.
Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України
призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який
на день призначення досяг 40-річного віку, має вищу юридичну освіту і
стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом
останніх 20 років і володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду
України призначається на дев’ять років без права бути призначеним на
повторний строк.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному
пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів
Конституційного Суду України таємним голосуванням лише на один трирічний
строк.

До повноважень Конституційного Суду належить вирішення питань про
відповідність Конституції України (конституцій-ність): законів та інших
правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів
Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної
Республіки Крим.

Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України; не менш як
45 народних депутатів України; Верховного

Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Конституційний Суд має також повноваження офіційно тлумачити Конституцію
України та закони України.

Рішення Конституційного Суду є обов’язковим до виконання на території
України, остаточним і таким, що не може бути оскарженим.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002
р. систему судів загальної юрисдикції складають: а) місцеві суди; б)
апеляційні суди, Апеляційний суд України; в) вищі спеціалізовані суди;
г) Верховний Суд України.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є
Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є
відповідні вищі спеціалізовані суди.

Відповідно до Конституції України в системі судів загальної юрисдикції
утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій.
Військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у
Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворених
відповідно до закону. Спеціалізованими судами є господарські,
адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди.

Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України
відповідно до згаданого Закону за поданням Міністра юстиції України,
погодженим з Головою Верховного Суду України або головою відповідного
вищого спеціалізованого суду

Місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та
міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими
господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим,
областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними
судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу
Президента України.

Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені
процесуальним законом до його підсудності. Місцеві загальні суди
розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про
адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають
справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи,
віднесені проце-суальним законом до їх підсудності. Місцеві
адміністративні розглядають адміністративні справи, пов’язані з право-

270

Глава 7

Основи конституційного права України

271

відносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування
(справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної
юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють
військові суди.

У системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та
спеціалізовані апеляційні суди. Апеляційними загальними судами є:
апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя,
Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди
регіонів та апеляційний суд Військо-во-Морських Сил України, а також
Апеляційний суд України. У разі необхідності замість апеляційного суду
області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна
юрисдикція яких поширюється на декілька районів області. Апеляційними
спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди та апеляційні
адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно
до указу Президента України.

Апеляційний суд України діє у складі: а) судової палати у цивільних
справах; б) судової палати у кримінальних справах; в) військової судової
палати.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є Вищий господарський суд
України, Вищий адміністративний суд України, а також інші відповідні
вищі спеціалізовані суди, що утворюються Президентом України в порядку,
встановленому згаданим законом. Вищі спеціалізовані суди складаються з
суддів, обраних на посаду безстроково, голови суду та його заступників.

Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів
загальної юрисдикції. Верховний Суд України здійснює правосуддя,
забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної
юрисдикції.

Верховний Суд України:

а) розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів

у справах, віднесених до його підсудності процесуальним зако

ном; переглядає в порядку повторної касації усі інші справи,

розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному поряд

ку; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи,

пов’язані з виключними обставинами;

б) дає судам роз’яснення з питань застосування законодав

ства на основі узагальнення судової практики та аналізу судо-

вої статистики; у разі необхідності визнає нечинними роз’яснення
Пленуму вищого спеціалізованого суду;

в) дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у

яких звинувачується Президент України, ознак державної зра

ди або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради

України письмове подання про неможливість виконання Пре

зидентом України своїх повноважень за станом здоров’я;

г) звертається до Конституційного Суду України у випадках

виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними

правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших пра

вових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції

України та законів тощо.

У складі Верховного Суду України діють: а) Судова палата у цивільних
справах; б) Судова палата у кримінальних справах; в) Судова палата у
господарських справах; г) Судова палата в адміністративних справах; г)
Військова судова колегія.

Для вирішення внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного
Суду України діє Президія Верховного Суду України у складі та порядку,
визначених законодавством. У Верховному Суді України діє Пленум
Верховного Суду України для вирішення питань, визначених Конституцією та
законодавством України.

Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні діє
суддівське самоврядування, тобто самостійне колективне вирішення
зазначених питань професійними суддями. До питань внутрішньої діяльності
судів належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності
суддів, соціальний захист суддів та їх сімей, а також інші питання, що
безпосередньо не пов’язані зі здійсненням правосуддя. Рішення з
зазначених питань органами суддівського самоврядування приймаються
відповідно до закону

Конституцією та законами України гарантується незалежність і
недоторканність суддів. Незалежність суддів означає, що вони
підкоряються тільки законам і що будь-який вплив на суддів заборонений.
Недоторканність суддів поширюється на листування, засоби зв’язку,
документи, службові та приватні приміщення. Судді всіх рівнів без згоди
Верховної Ради України не можуть бути затриманими та заарештованими до
винесення обвинувального вироку судом.

272

Глава 7

Основи конституційного права України

273

У Конституції України дається вичерпний перелік підстав звільнення судді
з посади. Вона встановлює, що суддя звільняється з посади органом, що
його обрав чи призначив, у разі:

а) закінчення строку обрання чи призначення (цей пункт

стосується суддів Конституційного Суду України і суддів, які

вперше призначаються на посаду);

б) досягнення суддею 65-річного віку (незалежно від статі);

в) неможливості виконувати свої повноваження за станом

здоров’я (тривала хвороба, каліцтво, недієздатність);

г) порушення суддею вимог щодо несумісності. Тут слід за

уважити, що ст. 127 Конституції встановлює: «Професійні судді

не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати

участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький

мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати

іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої»,

ґ) порушення суддею присяги (її текст формулюється у ст. 10 Закону
України «Про статус суддів»);

д) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо

нього. Це означає вчинення суддею злочину і тому виключає

подальшу його участь у здійсненні правосуддя;

є) припинення його громадянства, що може бути наслідком виходу з
громадянства чи втрати його;

є) визнання судді безвісно відсутнім або оголошення померлим (лише за
рішенням суду);

ж) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з

посади за власним бажанням;

з) смерті судді.

Правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та, у визначених
законом випадках, народні засідателі й присяжні. На посаду судді може
бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України,
не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в
царині права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять
років і володіє державною мовою. Суддями спеціалізованих судів можуть
бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів.
Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, що буде
встановлений в окремому законі. Але держава згідно

з Конституцією України забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх
сімей.

Судочинство в Україні провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи
судом присяжних. Основними його засадами є: законність; рівність усіх
учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення
доведеності вини; змагальність сторін і свобода в наданні ними суду
їхніх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості;
підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення
обви нуваченому права на захист; гласність судового процесу та його
повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та
касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених
законом; обов’язковість рішень суду.

За неповагу до суду і судді винні особи притягуються до юридичної
відповідальності.

Згідно з Конституцією України, в державі діє Вища рада юстиції. Вона
складається з 20 членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд
суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних
вищих навчальних закладів і наукових установ призначають до Вищої ради
юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників
прокуратури — по два.

За посадою до складу Вищої ради юстиції входять Голова Верховного Суду
України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

До відання Вищої ради юстиції належать:

а) внесення подання про призначення суддів на посади або

про звільнення їх із посад;

б) винесення рішення стосовно порушення суддями і проку

рорами вимог щодо несумісності;

в) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів

Верховного Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів

і розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної

відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також

прокурорів.

Отже, Вища рада юстиції формується з компетентних юристів-практиків і
теоретиків і повноважна не допускати порушень із боку суддів і
прокурорів, а також гарантувати їхню незалежність під час здійснення
правосуддя, у тому числі з боку представників виконавчої та законодавчої
гілок державної влади під час призначення суддів.

274

Глава 7

Основи конституційного права України

275

§ 12. Внесення змін і введення в дію Конституції України

Розділ XIII Конституції регламентує порядок внесення змін до Конституції
України. Головним його призначенням є забезпечення стабільності
конституційного устрою, що передбачає таке: Конституція може бути
змінена лише в особливому, закріпленому нею порядку, який відрізняється
від внесення змін до поточного законодавства, а також запровадження
динаміки розвитку конституційного процесу, що дозволить своєчасно
реагувати на конституційному рівні на об’єктивні потреби розвитку
суспільства та держави.

Отже, ст. 154 цього розділу визначає коло суб’єктів консти туційної
ініціативи, яким надається можливість ставити питан ня про зміну
положень Конституції України. До них відносять Президента України і не
менш як 1/3 народних депутатів Ук раїни від конституційного складу
Верховної Ради України Тільки вони можуть вносити законопроект про зміни
до Конституції України на розгляд Верховної Ради України, і це
пояснюється тим, що саме вони є суб’єктами, які безпосередньо
репрезентують Український народ. Нагадаємо, що для внесен ня звичайного
законопроекту на розгляд Верховної Ради Ук раїни чинною Конституцією
передбачено набагато ширше коло суб’єктів, що охоплює Президента
України, народних депутатів України, Кабінет Міністрів і Національний
банк України.

Обмеження кола суб’єктів конституційної ініціативи з пи тань внесення
змін до Конституції України, надання цього права лише Президентові та
принаймні 1/3 народних депутатів, а також передбачення певного чіткого
процесу здійснення цього права є суттєвою конституційною гарантією
стабільності Конституції та обгрунтованості вимог внесення змін до неї.

У подальшому Конституція України встановлює, що законопроект про
внесення змін до Конституції України попередньо має схвалити більшість
конституційного складу Верховної Ради України. Тобто для схвалення
законопроекту є необхідною більшість голосів від загальної кількості
народних депутатів, обраних до Верховної Ради України. Із цього гурту
виключаються депутати, повноваження яких припинено в установлено-

му законом порядку, а також депутати, які вибули зі складу Верховної
Ради України з будь-якої причини на момент схвалення. Після попереднього
схвалення законопроект про внесення змін до Конституції України
вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради
України за нього проголосували не менш як 2/3 від конституційного складу
Верховної Ради України.

Усе вищесказане стосується таких розділів: II — «Права, свободи та
обов’язки людини і громадянина», IV — «Верховна Рада України», V —
«Президент України», VI — «Кабінет Міністрів України. Інші органи
виконавчої влади», VII — «Прокуратура», VIII — «Правосуддя», IX —
«Територіальний устрій України», X — «Автономна Республіка Крим», XI —
«Місцеве самоврядування», XII — «Конституційний Суд України», XIV —
«Прикінцеві положення», XV — «Перехідні положення».

Після внесення до Верховної Ради України законопроекту про зміни норм
щойно згаданих розділів процес їх розгляду і прийняття можна умовно
поділити на два етапи. На першому обговорюється і схвалюється
законопроект більшістю народних депутатів від конституційного складу
Верховної Ради, що є лише попереднім актом, а на другому вже схвалений
законопроект на наступній черговій сесії може бути прийнятим, якщо за
нього проголосують не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної
Ради України. Нагадаємо лише, що чергові сесії Верховної Ради України
відбуваються двічі на рік.

У цьому загальному порядку внесення змін до Конституції України є
винятки. Вони стосуються можливості внесення змін до розділів: І —
«Загальні засади», III — «Вибори. Референдум» і XIII — «Внесення змін до
Конституції України». По-перше, суб’єктами конституційної ініціативи
щодо подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін
до цих розділів є Президент України або не менш як 2/3 від
конституційного складу Верховної Ради України. По-друге, законопроект
про внесення змін у ці розділи Конституції України подається до
Верховної Ради України і приймається не менш як 2/3 від її
конституційного складу. І, по-третє, він затверджується всеукраїнським
референдумом, що призначається Президентом України, і тільки після цього
набирає чинності. Тобто Конституція України встановлює ще складніший
порядок для внесення змін у ті розділи,

276

Глава 7

Основи конституційного права України

277

які являють собою її фундаментальну основу, а це, своєю чергою, має
запобігти будь-яким спробам змінити її сутність.

Конституція України встановлює також, що повторне подання законопроекту
про внесення змін до розділів І, III, XIII з того самого питання можливе
лише до Верховної Ради України наступного скликання. Отже забороняється
повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III,
XIII цієї Конституції з того самого питання на розгляд Верховної Ради
України того самого скликання.

Конституція України проголосила, що її не можна змінити, якщо зміни
передбачають:

а) скасування чи обмеження прав і свобод людини і грома

дянина. Це положення породжено тим, що в сучасних державах

права і свободи людини і громадянина є непорушними і недо

торканними, а тому якщо законопроект, що змінює Конституцію,

передбачає скасування чи обмеження прав і свобод людини і

громадянина, Верховна Рада зобов’язана його відхилити, а

Конституцію залишити незмінною;

б) ліквідацію незалежності України. Остання проголошена

ст. 1 Конституції, де сказано, що Україна є суверенною, неза

лежною, демократичною, соціальною та правовою державою;

в) порушення територіальної цілісності України, що, своєю

чергою, суперечить ст. 2 Конституції, за якою територія Украї

ни в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Конституція України не може бути змінена також за умов воєнного або
надзвичайного стану. При цьому під останнім розуміють особливий правовий
режим діяльності державних органів, органів самоврядування, підприємств,
установ та організацій, який тимчасово допускає обмеження у здійсненні
конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб,
покладає на них додаткові обов’язки. Правовий режим надзвичайного стану
спрямований на убезпечення громадян у разі стихійного лиха, аварій і
катастроф, епідемій та епізоотій, а також для захисту прав і свобод
громадян, конституційного ладу під час масових порушень правопорядку, що
створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або спроби захоплення
державної влади чи зміни конституційного ладу України через насильство.

Конституція встановлює, що законопроект про внесення змін до Конституції
України, який розглядався Верховною Радою

України і стосовно якого так і не було прийнято закону, може бути
поданий до Верховної Ради України повторно, але не раніше, ніж через рік
із дня винесення рішення щодо цього законопроек ту. Тобто Конституція
забороняє повторне подання до Верховної Ради того самого законопроекту
про внесення змін до неї, якщо Верховна Рада його вже розглядала і
відхилила, раніше, ніж через рік із дня ухвалення рішення щодо цього
законопроекту.

Конституцією України також передбачено, що Верховна Рада протягом усього
терміну своїх повноважень не може двічі змінювати ті самі положення
Конституції України. Тобто протягом чотирьох років роботи Верховної Ради
можлива лише одноразова зміна тієї чи іншої статті Конституції, окремого
її положення.

Усі законопроекти про внесення змін до Конституції України розглядаються
Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду
України. Останній повинен сформулювати вмотивований висновок щодо
відповідності законопроекту такими вимогам:

а) чи не скасовуються або ж обмежуються права і свободи

людини і громадянина;

б) чи не спрямований він на ліквідацію незалежності України;

в) чи не порушує територіальної цілісності України;

г) за яких умов передбачається внесення змін до Конституції

України;

ґ) чи не розглядатиметься законопроект Верховною Радою України повторно,
протягом року з дня винесення рішення щодо аналогічного законопроекту;

д) чи відповідає законопроект вимозі про те, що Верховна

Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі

змінювати ті самі положення Конституції України.

Висновок Конституційного Суду щодо конституційності законопроекту є
важливою юридичною гарантією проти можливості порушення Основного
Закону. Без нього Верховна Рада України не може прийняти законопроект до
свого розгляду.

Розділ XIV «Прикінцеві положення» Конституції України присвячений
набранню нею чинності. А саме опрацювання і прийняття нової Конституції
України закономірно спричинені якісними змінами, що стались у державному
і суспільному житті вашої країни.

278

Глава 7

Основи конституційного права України

279

Ясна річ, що набрання Конституцією чинності ще не вирішує проблеми
втілення у життя всього нового, що вона проголошує і закріплює, але вона
повинна розглядатись усіма як Основний Закон нашої держави, відповідно
до якого мають прийматися інші нормативно-правові акти, загалом
функціонувати правова система країни. При цьому під останньою розуміють
сукупність усіх правових явищ, а також державних і недержавних органів
та організацій, що існують і функціонують у суспільстві з приводу
створення, реалізації та охорони права.

У ст. 160 Конституції України вказано, що вона набирає чинності від дня
її прийняття. Це практично означає, що набрання Конституцією чинності
збігається з днем її прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р.
Доцільно відразу зазначити, що порядок прийняття Конституції є дещо
специфічним порівняно з іншими законами. Так, у ст. 94 Конституції
передбачено, що закон набирає чинності через десять днів із дня його
офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не
раніше дня оприлюднення. Тобто перша Конституція незалежної України, з
огляду на її надзвичайну важливість, набрала чинності до її офіційного
оприлюднення, в порядку, передбаченому самою Конституцією України
(вищезгаданою ст. 160).

Офіційне опублікування Конституції України через певний термін після її
прийняття і набрання чинності було спричинене необхідністю відпрацювання
чіткої конституційної мови, правопису і лексики, застосування юридичної
термінології, внесення редакційних та інших технічних змін і доповнень
за повної незмінності вже прийнятого 28 червня 1996 р. юридичного змісту
Конституції.

Текст Конституції України було офіційно оприлюднено згідно із Законом
України «Про прийняття Конституції України і введення її в дію». Його
головними положеннями є: ствердження факту прийняття Конституції
України; визнання такою, що втратила чинність, Конституції (Основного
Закону) України від 20 квітня 1978 р. з наступними змінами й
доповненнями; визнання таким, що втратив чинність, Конституційного
договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні
засади організації та функціонування державної влади та місцевого
самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції
України».

Стаття 161 Конституції проголошує: «День прийняття Конституції України
є державним святом — Днем Конституції України». Це зумовлено величезним
історичним значенням Конституції України для українського
державотворення і на цій основі здійснення Українським народом права на
самовизначення, забезпечення прав і свобод людини, громадської злагоди
та безпеки, розвитку і зміцнення демократичної, соціальної, правової
держави в Україні. Саме тому вказане конституційне положення зобов’язує
державу офіційно визнавати цей день як визначну подію в житті
Українського народу, що передбачає необхідність здійснення нею
відповідних заходів з організації свята.

Запитання та завдання

для самостійної перевірки знань

1. Заповніть таблицю:

Визначте предмет галузі конституційного права Вкажіть метод
конституційного права Назвіть принципи конституційного права

*3робіть висновки із наведеного щодо важливості конституційного права,
специфіки конституційних правовідносин, універсальності методу
регулювання цих правовідносин.

2. Яке значення мало прийняття Декларації про державний суверенітет
України?

*3. Доведіть, що державний, народний та національний суверенітет
закріплені в Декларації про державний суверенітет України.

4 У чому полягає історичне значення Акта проголошення нега -лежності
України?

*5. Чим була викликана потреба в прийнятті Декларації прав
національностей України?

6. Які риси характеризують чинну Конституцію України як Основний Закон
держави?

*7. Назвіть засади конституційного ладу країни за ступенем їх важливості
(значущості). Спробуйте її обгрунтувати, розглядаючи розділ І
Конституції України «Загальні засади»-.

8. Які види референдумів Вам відомі?

*9. Порівняйте вибори і референдум.

* 10. Як Ви вважаєте, чому не допускається проведення референдуму з
питань податків, бюджету і амністії?

280

Глава 7

11. Які принципи виборчого права Вам відомі?

*12. Порівняйте територіальний устрій та державний устрій.

* 13. Порівняйте активне виборче право та пасивне виборче право.

*14. Порівняйте мажоритарну виборчу систему та пропорційну виборчу
систему.

**15. Згрупуйте конституційні права, свободи та законні інтереси за
ознаками належності:

до людини та громадянина;

до людських спільнот (об’єднань);

до інтересів держави;

до інтересів органів влади.

Визначте правовий статус Автономної Республіки Крим.

Які принципи законодавства України щодо громадянства Вам

відомі?

Як визначається належність до громадянства України відпо

відно до чинного законодавства?

Які підстави набуття громадянства України Вам відомі?

Які підстави припинення громадянства України Вам відомі?

В яких випадках втрачається громадянство України?

Які повноваження має Президент України у вирішенні питан

ня громадянства?

Який статус має Верховна Рада України?

**24. Наведіть аргументи (як позитивні, так і негативні) стосовно того,
що Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади.

*25. Згрупуйте повноваження Президента України як гаранта Конституції за
ознаками:

належності до політичної сфери;

у соціально-економічній сфері;

у сфері правоохорони та безпеки;

керівництва та державного управління.

26. Які повноваження має Кабінет Міністрів України? *27. Назвіть
елементи системи центральних органів виконавчої влади та визначте їх
компетенцію.

Які суди утворюють судову систему України?

Охарактеризуйте систему судів загальної юрисдикції.

**30. Порівняйте повноваження загальних судів різних рівнів.

Який порядок формування Конституційного Суду України

передбачений чинним законодавством?

Які повноваження має Конституційний Суд України?

ГЛАВА8

Основи муніципального права України

Поняття муніципального права України; поняття і ознаки місцевого
самоврядування; система, органи і посадові особи місцевого
самоврядування; матеріально-фінансова основа місцевого самоврядування;
організаційно-правова основа місцевого самоврядування; порядок
формування, організація роботи органів і посадових осіб місцевого
самоврядування; гарантії місцевого самоврядування; особливості
здійснення місцевого самоврядування у місті Києві; особливості правового
статусу місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим.

§ 1. Поняття муніципального права України

Муніципальне право — це система норм, які регулюють суспільні відносини
у сфері місцевого самоврядування та інші тісно пов’язані з ними
суспільні відносини. Тому можна стверджувати, що муніципальне право
стосується, насамперед, безпосередньої і представницької місцевої
(локальної) влади, а отже, воно належить до групи публічних галузей
права. Звідси муніципальне право найбільш тісно пов’язане з
конституційним, адміністративним, фінансовим та іншими галузями.
Загалом, конституційне право є найбільш важливим підґрунтям для
створення і функціонування муніципального права.

Відразу хотілося б зазначити, що термін «муніципальне право* не зовсім
точно відображає предмет регулювання і охорони, оскільки, як уже
зазначалося, норми цієї галузі спрямовані, насамперед, на місцеве
самоврядування. Окрім цього, Конституція і законодавчі акти України не
використовують термін «муніципалітет». Він є нетрадиційним для нашої
юридичної науки і

282

Глава 8

Основи муніципального права України

283

практики. Але приблизно аналогічні зауваження можуть бути висунуті й
щодо термінів «комунальне право», «право місцевого самоврядування» тощо.

Разом із тим, у більшості національних правових систем світу
використовується саме термін «муніципальне право», а тому він дедалі
більше поширюється і в нашій правовій системі.

Отже, предметом муніципального права є суспільні відносини, пов’язані з
організацією і функціонуванням місцевого самоврядування як самостійного
та відносно відокремленого виду публічної локальної влади в системі
народовладдя в межах певних адміністративно-територіальних одиниць.

Муніципальне право належить до групи публічних галузей права. Його норми
регулюють і охороняють, насамперед, відносини влади, пріоритетними серед
яких є зобов’язаня. Отже, методом муніципального права є загальне
зобов’язання, для якого характерна імперативність, тобто
підпорядкованість однієї зі сторін правових відносин1 Разом із тим,
диспозитивний метод, під яким розуміють юридичну рівність сторін, може
застосову ватися у відносинах суміжних або дуже близьких до чисто
муніципальних, наприклад у договірних відносинах органів і посадових
осіб місцевого самоврядування з іншими юридичними і фізичними особами.

Надзвичайно важливим методом у системі муніципального права є метод
децентралізації (передачі) владних повноважень від держави до
територіальної громади як інституту громадянського суспільства.
Безперечно, що він використовується спільно з методами централізації,
координації і субординації тощо.

Джерела муніципального права — це правові акти, які спрямовані на
врегулювання та охорону місцевого самоврядування. До них належать:

Конституція України (пріоритетне джерело);

Закони України: «Про місцеве самоврядування в Україні»

від 21 травня 1997 р., «Про столицю України — місто-герой Київ»

від 15 січня 1999 р. тощо;

1 У такому разі йдеться про імперативні правові норми. Вони поширені в
національному законодавстві і містять чітко визначені правила поведінки,
категоричні принципи (докладніше див.: Юридична енциклопедія, 1999 – Т
2. – С 664.

нормативно-правові акти суб’єктів системи місцевого са

моврядування (акти місцевих референдумів, статути, регламен

ти відповідних рад).

міжнародно-правові акти в галузі місцевого самоврядуван

ня, наприклад Європейська хартія місцевого самоврядування,

прийнята Радою Європи 15 жовтня 1985 р.

нормативно-правові договори за участю суб’єктів системи

місцевого самоврядування.

Систему муніципального права утворюють його норми, принципи та
інститути. Муніципально-правові норми є первинними елементами системи
муніципального права. їх класифікують залежно від різних якостей,
наприклад за юридичною силою (конституційні, законодавчі, підзаконні,
норми міжнарод но-правових актів). Муніципально-правові принципи — це
найбільш загальні правила поведінки, що відображають його сутність і
соціальне призначення. Муніципально-правові інститути розуміють як групи
правових норм і принципів, що регулюють однорідні групи муніципальних
відносин. Наприклад, інститут комунальної власності, органів
самоорганізації населення тощо.

На підставі муніципально-правових норм і принципів вини кають
муніципально-правові відносини, під якими розуміють відносини між двома
і більше суб’єктами, які наділяються взаємними правами й обов’язками
щодо здійснення муніципальної влади.

Важливо також підкреслити, що муніципальне право розглядається не тільки
як галузь права та законодавства, а й як юридична наука та навчальна
дисципліна.

§ 2. Поняття і ознаки

місцевого самоврядування

Відповідно до законодавства, місцеве самоврядування в Україні — це
гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади
самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого
самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції
і законів України.

284

Глава 8

Основи муніципального права України

285

Під територіальною громадою розуміють жителів, які об’єднані постійним
проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними
адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання
жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Під
органами місцевого самоврядування розуміють структурно-організовані
колективи службовців (або одного службовця), що наділяються владою в
системі місцевого самоврядування для реалізації владних рішень, а під
посадовими особами місцевого самоврядування — осіб, які працюють в
органах місцевого самоврядування, мають відповідні посадові повноваження
у здійсненні організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій
і отримують заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл,
селищ, міст як безпосередньо (наприклад, шляхом місцевого референдуму,
загальних зборів), так і через сільські, селищні, міські ради та їх
виконавчі органи, а також через районні й обласні ради, які
представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст

Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому
самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад.
Будь-які обмеження права громадян України на участь у місцевому
самоврядуванні залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального
походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній
території, за мовними чи іншими ознаками забороняються.

Місцеве самоврядування в Україні здійснюється за принципами: а)
народовладдя; б) законності; в) гласності; г) колегіальності; ґ)
поєднання місцевих і державних інтересів; д) виборності; є) правової,
організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах
повноважень, визначених законодавством; є) підзвітності та
відповідальності перед територіальними громадами їх органів і посадових
осіб; ж) державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; з)
судового захисту прав місцевого самоврядування.

Правовий статус місцевого самоврядування в Україні визначається
Конституцією України, Законом України «Про

місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. та іншими
законами, які не повинні суперечити положенням згаданого законодавчого
акта. Правовий статус місцевого самоврядування в містах Києві та
Севастополі, а також в Автономній Республіці Крим визначається
Конституцією України та вищезгаданим Законом з особливостями,
передбаченими законами про міста Київ і Севастополь1.

§ 3. Система, органи і посадові особи місцевого самоврядування

Система місцевого самоврядування включає:

територіальну громаду;

сільську, селищну, міську раду;

сільського, селищного, міського голову;

виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

районні й обласні ради, що представляють спільні інтереси

територіальних громад сіл, селищ, міст;

органи самоорганізації населення.

У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або
міської ради відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в
Україні» від 21 травня 1997 р. можуть утворюватися районні в місті ради.
Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи й обирають голову
ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

Первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його
функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.
Територіальні громади сусідніх сіл можуть об’єднуватися в одну
територіальну громаду, створювати єдині органи місцевого самоврядування
та обирати єдиного сільського голову. Добровільні територіальні громади
об’єднуються за рішенням місцевих референдумів відповідних
територіальних громад сіл. Таке рішення є наданням згоди на створення
спільних органів місцевого самоврядування, формування спільного бюджету,
об’єднання комунального майна. Вихід зі складу сільської громади
здійснюється за рішенням референ-

1 Див.: Хрестоматія з правознавства. — С. 294—309.

286

Глава 8

Основи муніципального права України

287

думу відповідної територіальної громади. У містах з районним поділом
територіальні громади районів у містах діють як суб’єкти права
власності.

Місцевий референдум є формою прийняття територіальною громадою рішень із
питань, що належать до відання місцевого самоврядування, шляхом прямого
голосування. Предметом місцевого референдуму може бути будь-яке питання,
віднесене Конституцією України та іншими законами до відання місцевого
самоврядування. На місцевий референдум не можуть бути винесені питання,
віднесені законом до відання органів державної влади. Рішення, прийняті
місцевим референдумом, є обов’язковими для виконання на відповідній
території. Порядок призначення та проведення місцевого референдуму, а
також перелік питань, що вирішуються виключно референдумом, визначаються
законом про референдуми.

Загальні збори громадян за місцем проживання є зібранням усіх або
частини жителів села (сіл), селища, міста для вирішення питань місцевого
значення. Рішення загальних зборів громадян враховуються органами
місцевого самоврядування в їх діяльності. Порядок проведення загальних
зборів громадян за місцем проживання визначається законом і статутом
територіальної громади.

Члени територіальної громади мають право ініціювати розгляд у раді (в
порядку місцевої ініціативи) будь-якого питання, віднесеного до відання
місцевого самоврядування. Порядок внесення місцевої ініціативи на
розгляд ради визначається представницьким органом місцевого
самоврядування або статутом територіальної громади. Місцева ініціатива,
внесена на розгляд ради у встановленому порядку, підлягає обов’язковому
розгляду на відкритому засіданні ради за участю членів ініціативної
групи з питань місцевої ініціативи. Рішення ради, прийняте з питання,
внесеного на її розгляд шляхом місцевої ініціативи, обнародується в
порядку, встановленому представницьким органом місцевого самоврядування
або статутом територіальної громади.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що
представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх
імені та в їх інтересах функції і повноваження

місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та іншими
законами. Тобто сільські, селищні, міські ради є представницькими
органами місцевого самоврядування. Під останнім слід розуміти виборний
орган (раду), який складається з депутатів і відповідно до закону
наділяється правом пред ставляти інтереси територіальної громади і
приймати від її імені рішення.

Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що
представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у
разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та
інші створювані радами виконавчі органи. Загалом, під виконавчим органом
ради мають на увазі органи, які створюються сільськими, селищними,
міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення
виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування в межах,
визначених згаданим законодавством. Виконавчі органи сільських,
селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними та
підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм
повноважень органів виконавчої влади ще й підконтрольними відповідним
органам виконавчої влади.

Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою
територіальної громади відповідно села (добровільного об’єднання в одну
територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста. Він
обирається відповідною територіальною громадою на основі загального,
рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на
чотири роки в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження
на постійній основі. Сільський, селищний, міський голова очолює
виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради,
головує на її засіданнях. Він не може бути депутатом будь-якої ради, не
може суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, в тому числі на
громадських засадах (крім викладацької, наукової та творчої роботи у
позаробочий час), не може займатися підприємницькою діяльністю й
одержувати від цього прибуток. На нього поширюються повноваження та
гарантії депутатів рад, передбачені законодавством про статус депутатів
рад.

288

Глава 8

Основи муніципального права України

289

Територіальна громада має право проводити громадські слухання, тобто
зустрічатися з депутатами відповідної ради та посадовими особами
місцевого самоврядування, під час яких члени територіальної громади
можуть заслуховувати їх, порушувати питання та вносити пропозиції щодо
питань місцевого значення, що належать до відання місцевого
самоврядування. Громадські слухання провадяться не рідше одного разу на
рік. Пропозиції, що вносяться за результатами громадських слухань,
підлягають обов’язковому розгляду органами місцевого самоврядування.
Порядок організації громадських слухань визначається статутом
територіальної громади.

Органи місцевого самоврядування з метою більш ефективного здійснення
своїх повноважень, захисту прав та інтересів територіальних громад
можуть об’єднуватися в асоціації та інші форми добровільних об’єднань,
які підлягають реєстрації відповідно до законодавства в органах
Міністерства юстиції України. Органи місцевого самоврядування та їх
асоціації можуть входити до відповідних міжнародних асоціацій, інших
добровільних об’єднань органів місцевого самоврядування. Асоціаціям та
іншим добровільним об’єднанням органів місцевого самоврядування не
можуть передаватися повноваження органів місцевого самоврядування.

§ 4. Матеріально-фіїїансова основа місцевого самоврядування

Матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й
нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, позабюджетні цільові (у тому
числі валютні) та інші кошти, земля, природні ресурси, що є у
комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у
містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в
управлінні районних і обласних рад.

Рішення про наділення міських рад правами стосовно управління майном і
фінансовими ресурсами, що є у власності територіальних громад районів у
містах, приймається на місцевих референдумах відповідних районних у
містах громад.

– Від імені і в інтересах територіальних громад права суб’єкта
комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах валежить
право комунальної власності. При цьому під правом комунальної власності
розуміють право територіальної громади володіти, доцільно, економно й
ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх
інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи
місцевого самоврядування. Право комунальної власності поширюється на
рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю,
природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі на
банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні
підприємств, житловий фонд, нежилі приміщення, заклади культури, освіти,
спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування та інше
майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно
до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти,
отримані від їх відчуження.

Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна і
майнових прав територіальним громадам безоплатно державою та іншими
суб’єктами права власності, а також створення і придбання майна органами
місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах безпосередньо
або через органи місцевого самоврядування можуть об’єднувати на
договірних засадах на праві спільної власності об’єкти права комунальної
власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних
проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних
підприємств, установ та організацій і створювати для цього відповідні
органи та служби.

Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, щ, міст
здійснюють управління об’єктами їхньої спільної аіасності, що
задовольняють спільні потреби територіальних громад.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних
громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння,
користування та розпоряджен-

10 4-436

290

Глава 8

Основи муніципального права України

291

ня об’єктами права комунальної власності, у тому числі виконують усі
майнові операції, можуть передавати об’єкти права комунальної власності
у постійне або тимчасове користування юридичним і фізичним особам,
здавати їх в оренду, продавати й купувати, використовувати як заставу,
вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах і договорах
умови використання та фінансування об’єктів, що приватизуються та
передаються у користування і оренду.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом
на рівних умовах з правами власності інших суб’єктів. Об’єкти права
комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і
передані іншим суб’єктам права власності без згоди безпосередньо
територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого
нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Сільські, селищні, міські, районні у містах ради (у разі їх створення)
мають право:

а) вносити пропозиції про передачу або продаж у комуналь

ну власність відповідних територіальних громад підприємств,

установ та організацій, їх структурних підрозділів та інших

об’єктів, що належать до державної та інших форм власності,

якщо вони мають важливе значення для забезпечення комуналь

но-побутових і соціально-культурних потреб територіальних

громад;

б) на переважне придбання в комунальну власність примі

щень, споруд, інших об’єктів, розташованих на відповідній

території, якщо вони можуть бути використані для забезпечен

ня комунально-побутових і соціально-культурних потреб

територіальних громад;

в) мати об’єкти комунальної власності за межами відповідних

адміністративно-територіальних одиниць.

Місцеві бюджети, під якими розуміють плани утворення і використання
фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій і повноважень
місцевого самоврядування, є самостійними, вони не включаються до
Державного бюджету України, Бюджету Автономної Республіки Крим та інших
місцевих бюджетів. Органи місцевого самоврядування з урахуванням
місцевих умов і особливостей можуть перерозподіляти

ніж собою на підставі договорів окремі повноваження та власні бюджетні
кошти.

Органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у
містах самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні
місцеві бюджети згідно із законом про місцеве самоврядування та законом
про бюджетну систему. Самостійність місцевих бюджетів гарантується
власними та закріпленими за ними на стабільній основі законом
загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями
використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону. Втручання
державних органів у процес складання, затвердження і виконання місцевих
бюджетів не допускається, за винятком випадків, передбачених законом про
місцеве самоврядування та іншими законами.

Районні та обласні ради затверджують районні й обласні бюджети. Під
районним бюджетом розуміють план утворення і використання фінансових
ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів територіальних
громад сіл, селищ, міст районного значення, виконання місцевих програм,
здійснення бюджетного вирівнювання, а під обласним бюджетом — план
утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для
забезпечення спільних інтересів територіальних громад, виконання
місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання. Районні й обласні
бюджети формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного
розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних
проектів та з коштів, залучених на договірних засадах із місцевих
бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних
програм. Районні й обласні ради контролюють їх виконання, а складання і
виконання районних і обласних бюджетів здійснюють відповідні державні
адміністрації.

Держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у
формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснює контроль за законним,
доцільним, економним та ефективним витрачанням коштів і належним їх
обліком. Вона гарантує органам місцевого самоврядування дохідну базу,
достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних
соціальних потреб. Якщо доходи від закріплених за місцевими бюджетами
за-

10*

292

Глава 8

гальнодержавних податків і зборів перевищують мінімальний розмір
місцевого бюджету, держава вилучає з місцевого бюджету до державного
бюджету частину надлишку в порядку, встановленому законом про державний
бюджет. Мінімальні розміри місцевих бюджетів визначаються на основі
нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя з урахуванням
економічного, соціального, природного та екологічного стану відповідних
територій, виходячи з рівня мінімальних соціальних потреб, встановленого
законом.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних, визначених
законом джерел і закріплених у встановленому законом порядку
загальнодержавних податків, зборів та інших обов’язкових платежів.
Доходи місцевих бюджетів районних у містах рад (у разі їх створення)
формуються відповідно до обсягу повноважень, що визначаються
відповідними міськими радами. Порядок зарахування доходів до місцевих
бюджетів визначається законом про бюджетну систему та іншими законами.

У дохідній частині місцевого бюджету окремо виділяються доходи,
необхідні для виконання власних повноважень, і доходи, необхідні для
забезпечення виконання делегованих законом повноважень органів
виконавчої влади.

Місцевий бюджет поділяється на поточний бюджет і бюджет розвитку.
Поточний бюджет — це доходи й видатки місцевого бюджету, які утворюються
і використовуються для покриття поточних видатків. Бюджет розвитку — це
доходи й видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються
для реалізації програм соціально-економічного розвитку, зміцнення
матеріально-фінансової бази тощо. Доходи бюджету розвитку формуються за
рахунок частини податкових надходжень, коштів, залучених від розміщення
місцевих позик, а також інвестиційних субсидій з інших бюджетів.

Кошти державного бюджету, що передаються у вигляді дотацій, субвенцій,
розподіляються обласними радами між районними бюджетами та бюджетами
міст обласного значення у розмірах, необхідних для формування дохідних
частин не нижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів, визначених
законом, а також використовуються для фінансування з обласного бюджету
спільних проектів територіальних громад.

.293

Основи муніципального права України

Кошти обласного бюджету, передані державою у вигляді дотацій, субвенцій,
зараховуються до районних бюджетів і розподіляються районними радами між
місцевими бюджетами у розмірах, необхідних для формування дохідних
частин не ниж -че мінімальних розмірів місцевих бюджетів, визначених
законом, а також використовуються для фінансування з районного бюджету
спільних проектів територіальних громад.

Видатки, які здійснюються органами місцевого самоврядування на потреби
територіальних громад, їх розмір і цільове спрямування визначаються
місцевими бюджетами цих громад; видатки, пов’язані із здійсненням
районними, обласними радами заходів щодо забезпечення спільних інтересів
територіальних громад, — відповідними районними та обласними бюджетами.

Сільські, селищні, міські, районні у містах ради (у разі їх створення)
та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних
місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання. Районні, обласні
бюджети виконують місцеві державні адміністрації в цілях і обсягах, що
затверджуються відповідними радами.

У видатковій частині місцевих бюджетів окремо передбачаються видатки
поточного бюджету й видатку бюджету розвитку. Кошти поточного бюджету
спрямовуються на фінансування установ і закладів, що утримуються за
рахунок бюджетних асигнувань і не належать до бюджету розвитку. Кошти
бюджету розвитку спрямовуються на реалізацію програм
соціально-економічного розвитку відповідної території, пов’язаних із
здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на
фінансування субвенцій та інших видатків, пов’язаних з розширеним
відтворенням.

Видатки місцевих бюджетів поділяються на дві частини: видатки, пов’язані
з виконанням власних повноважень місцевого самоврядування, і видатки,
пов’язані з виконанням делегованих законом повноважень органів
виконавчої влади.

Доходи, додатково одержані в процесі виконання місцевих бюджетів, суми
перевищення доходів над видатками, що утворилися в результаті збільшення
надходжень до бюджету чи економії у видатках, вилученню не підлягають,
крім випадків, ?ередбачених законодавством про місцеве самоврядування.

294

Глава 8

Основи муніципального права України

295

Рішення про використання таких коштів приймається відповідною радою.

Місцеві бюджети мають бути достатніми для забезпечення виконання
органами місцевого самоврядування наданих їм законом повноважень і
забезпечення населення послугами не нижче рівня мінімальних соціальних
потреб. При забезпеченні збалансування доходів і видатків місцевих
бюджетів не враховуються вільні залишки бюджетних коштів. Якщо вичерпано
можливості збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів і при
цьому не забезпечується покриття видатків, необхідних для здійснення
органами місцевого самоврядування наданих їм законом повноважень та
забезпечення населення послугами не нижче рівня мінімальних соціальних
потреб, держава забезпечує збалансування місцевих бюджетів шляхом
передачі необхідних коштів до відповідних місцевих бюджетів у вигляді
дотацій, субвенцій, субсидій згідно із законодавством України.

Держава фінансує у повному обсязі здійснення органами місцевого
самоврядування наданих законом повноважень органів виконавчої влади.
Кошти, необхідні для здійснення органами місцевого самоврядування цих
повноважень, щороку передбачаються в Законі України «Про Державний
бюджет України».

Органи місцевого самоврядування можуть мати і позабюджетні цільові (у
тому числі валютні) кошти. Ці кошти перебувають на спеціальних рахунках
в установах банків. Порядок формування та використання позабюджетних
цільових (у тому числі валютних) коштів місцевого самоврядування
визначаються положеннями про ці кошти, що затверджуються відповідною
радою.

Органи місцевого самоврядування відповідно до закону можуть
встановлювати місцеві податки та збори. Місцеві податки та збори
зараховуються до відповідних місцевих бюджетів. За рішенням зборів
громадян за місцем їх проживання можуть запроваджуватися місцеві збори
на засадах добровільного самооподаткування. Останнє розглядається як
форма залучення на добровільній основі за рішенням зборів громадян за
місцем проживання коштів населення відповідної території для
фінансування разових цільових заходів соціально-побутового характеру

Сільські, селищні, міські, районні у містах (у разі їх створення)
районні, обласні ради мають печатки із зображенням Державного Герба
України і своїм найменуванням, а також рахунки в установах банків
України.

Відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами
й організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних
територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості,
підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування.

Відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами
й організаціями, що не перебувають у комунальній власності відповідних
територіальних громад, будуються на договірній і податковій основі, а
також на засадах підконтрольності в межах повноважень, наданих органам
місцевого самоврядування законом. Органи місцевого самоврядування можуть
виступати з ініціативою щодо перевірок, а також організовувати
проведення перевірок на підприємствах, в установах і організаціях, що не
перебувають у комунальній власності, з питань здійснення делегованих їм
повноважень органів виконавчої влади.

§ 5. Організаційно-правова основа місцевого самоврядування

Органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються
повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність
за свою діяльність. Органам місцевого самоврядування чинним
законодавством можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої
влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам
виконавчої влади. Інститут передачі повноважень в юридичній науці
називається їх делегуванням. У контексті розгляду питання хотілося б
зазначити, що делеговані повноваження — це повноваження органів
виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом, а
також повноваження органів місцевого самоврядування, що передаються
відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних,
обласних рад.

296

Глава 8

Основи муніципального права України

297

3 метою врахування історичних, національно-культурних,
соціально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого
самоврядування представницький орган місцевого самоврядування може
прийняти статут територіальної громади села, селища, міста. Статут
підлягає державній реєстрації в органах Міністерства юстиції України.
Підставою для відмови в державній реєстрації статуту територіальної
громади може бути його невідповідність Конституції та законам України.
Відмова в реєстрації статуту територіальної громади може бути оскаржена
в судовому порядку.

Державний контроль за діяльністю органів і посадових осіб місцевого
самоврядування може здійснюватися тільки на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією й законами України,
і не повинен призводити до втручання органів державної влади чи їх
посадових осіб у здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм
власних повноважень.

Обмеження прав територіальних громад на місцеве самоврядування згідно з
Конституцією та законами України може бути застосоване тільки в умовах
воєнного чи надзвичайного стану.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть мати власну символіку
(герб, прапор тощо), яка відображає їх історичні, культурні,
соціально-економічні та інші місцеві особливості і традиції.

На будинках, де працюють ради та їх виконавчі комітети, встановлюється
Державний Прапор України.

Надзвичайно важливою є компетенція його органів і посадових осіб. Чинним
законодавством України встановлено, що сільські, селищні, міські ради
правомочні розглядати й вирішувати питання, віднесені до їх відання.
Так, виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради:

затверджується регламент ради;

утворюються і ліквідуються постійні та інші комісії ради,

затверджується та змінюється їх склад, обираються голови

комісій;

утворюється виконавчий комітет ради, визначається його

чисельність, затверджується персональний склад;

обирається за пропозицією сільського, селищного, міського

голови на посаду та звільняється з посади секретар ради тощо.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад мають достатньо
диференційовані повноваження.

У сфері соціально-економічного й культурного розвитку,

планування та обліку — підготовка програм соціально-еконо

мічного та культурного розвитку сіл, селищ, міст, цільових про

грам з інших питань самоврядування, подання їх на затверджен

ня ради, організація їх виконання тощо; забезпечення збалан

сованого економічного та соціального розвитку відповідної

території, ефективного використання природних, трудових і

фінансових ресурсів.

У галузі бюджету, фінансів і цін — складання проекту

місцевого бюджету, подання його на затвердження відповідної

ради, забезпечення виконання бюджету; щоквартальне подан

ня раді письмових звітів про хід і результати виконання бюд

жету; підготовка і подання відповідно до районних, обласних

рад необхідних фінансових показників і пропозицій щодо скла

дання проектів районних і обласних бюджетів; встановлення

в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів щодо

оплати побутових, комунальних, транспортних та інших по

слуг, які надаються підприємствами й організаціями комуналь

ної власності відповідної територіальної громади; погоджен

ня в установленому порядку цих питань з підприємствами, ус

тановами й організаціями, що не належать до комунальної

власності тощо.

Щодо управління комунальною власністю встановлення

порядку та здійснення контролю за використанням прибутків

підприємств, установ і організацій комунальної власності

відповідних територіальних громад; заслуховування звітів про

роботу керівників підприємств, установ і організацій комуналь

ної власності відповідних територіальних громад; підготовка і

внесення на розгляд ради пропозицій щодо порядку та умов

відчуження комунального майна, проектів місцевих програм

приватизації та переліку об’єктів комунальної власності, які не

відлягають приватизації, тощо.

У галузі житлово-комунального господарства, побутового,

торговельного обслуговування, громадського харчування, транс-

иорту і зв’язку — управління об’єктами житлово-комунального

іошодарства, побутового, торговельного обслуговування, транс-

298

Глава 8

Основи муніципального права України

299

порту і зв’язку, що перебувають у комунальній власності відповідних
територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної
експлуатації, необхідного рівня та якості послуг населенню; облік
громадян, які відповідно до законодавства потребують поліпшення житлових
умов; розподіл і надання відповідно до законодавства житла, що належить
до комунальної власності; вирішення питань щодо використання нежилих
приміщень, будинків і споруд, що належать до комунальної власності;
сприяння розширенню житлового будівництва, надання громадянам, які мають
потребу в житлі, допомоги в будівництві житла, в отриманні кредитів, у
тому числі пільгових, і субсидій для будівництва чи придбання житла;
подання допомоги власникам квартир (будинків) у їх обслуговуванні та
ремонті; сприяння створенню об’єднань співвласників багатоквартирних
будинків, реєстрація таких об’єднань тощо.

У галузі будівництва — організація за рахунок власних

коштів і на пайових засадах будівництва, реконструкції і ремонту

об’єктів комунального господарства та соціально-культурного

призначення, жилих будинків, а також шляхів місцевого зна

чення; виконання або делегування на конкурсній основі

генеральній будівельній організації (підрядній організації)

функцій замовника на будівництво, реконструкцію і ремонт

житла, інших об’єктів соціальної та виробничої інфраструктури

комунальної власності тощо.

У сфері освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і

спорту — управління закладами освіти, охорони здоров’я, куль

тури, фізкультури і спорту, оздоровчими закладами, що нале

жать територіальним громадам або передані їм, молодіжними

підлітковими закладами за місцем проживання, організація їх

матеріально-технічного та фінансового забезпечення; забез

печення здобуття неповнолітніми повної загальної середньої

освіти; створення необхідних умов для виховання дітей, молоді,

розвитку їх здібностей, трудового навчання, професійної

орієнтації, продуктивної праці учнів; сприяння діяльності

дошкільних і позашкільних навчально-виховних закладів, ди

тячих, молодіжних і науково-просвітницьких організацій;

створення при загальноосвітніх навчальних закладах комуналь

ної власності фонду загальнообов’язкового навчання за раху-

нок коштів місцевого бюджету, залучених з цією метою на договірних
засадах коштів підприємств, установ і організацій незалежно від форм
власності, а також коштів населення, інших джерел; контроль за
використанням коштів цього фонду за призначенням тощо.

Окрім того, повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських
рад поширюються:

на сферу регулювання земельних відносин і охорони на

вколишнього природного середовища;

на сферу соціального захисту населення;

на сферу зовнішньоекономічної діяльності;

на сферу галузі оборонної роботи;

на вирішення питань адміністративно-територіального

устрою;

на забезпечення законності, правопорядку, охорони прав,

свобод і законних інтересів громадян;

на відзначення державними нагородами, відзнаками Пре

зидента України та присвоєння почесних звань України тощо.

Повноваження сільського, селищного, міського голови починаються з
моменту оголошення відповідною сільською, селищною, міською виборчою
комісією на пленарному засіданні ради рішення про його обрання і
закінчуються в момент вступу на цю посаду іншої обраної згідно із
законом особи, крім випадків дострокового припинення його повноважень.

Сільський, селищний, міський голова:

а) забезпечує здійснення у межах наданих законом повнова

жень органів виконавчої влади на відповідній території додер

жання Конституції і законів України, виконання актів Прези

дента України та відповідних органів виконавчої влади;

б) організує роботу відповідної ради та її виконавчого ко

мітету;

в) підписує рішення ради та її виконавчого комітету;

г) вносить на розгляд ради пропозицію щодо кандидатури

на посаду секретаря ради;

ґ) вносить на розгляд ради пропозиції про кількісний і персональний
склад виконавчого комітету відповідної ради тощо.

Сільський, селищний, міський голова несе персональну відповідальність за
здійснення наданих йому законом повноважень.

300

Глава-8

Основи муніципального права України

301

Не рідше одного разу на рік він звітує про свою роботу перед
територіальною громадою на відкритій зустрічі з громадянами. На вимогу
не менш як половини депутатів відповідної ради сільський, селищний,
міський голова зобов’язаний прозвітувати перед радою про роботу
виконавчих органів ради у будь-який визначений ними термін.

Виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються
питання:

обрання голови ради, заступника голови ради, звільнення

їх з посади;

утворення, обрання і ліквідація постійних та інших комісій

ради, зміна їх складу, обрання голів комісій;

утворення президії (колегії) ради, затвердження положен

ня про неї;

затвердження за пропозицією голови ради структури,

чисельності виконавчого апарату ради, витрат на утримання

ради та її виконавчого апарату;

затвердження регламенту ради тощо.

Районні та обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних
засіданнях й інші питання, віднесені до їх відання вищезгаданим Законом
України.

§ бо Порядок формування, організація роботи органів і посадових осіб
місцевого самоврядування

Законодавством України передбачений такий порядок формування рад.
Сільські, селищні, міські, районні у містах (у разі їх створення),
районні, обласні ради складаються з депутатів, які обираються населенням
відповідної території на основі загального, рівного і прямого виборчого
права шляхом таємного голосування. Вибори відбуваються згідно із Законом
України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних,
міських голів» від 14 січня 1998 р. Відповідно до цього ж Закону
визначається загальний склад ради, що визначається самою радою1.

1 Див.: Хрестоматія з правознавства. — С. 198—212.

Рада вважається правомочною за умови обрання не менш як 2/3 депутатів
від загального складу ради. Якщо до ради обрано менше 2/3 від її складу,
до обрання необхідної кількості депутатів повноваження продовжує
здійснювати рада попереднього скликання. Строк повноважень рад — чотири
роки.

Сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення),
районна, обласна рада проводить свою роботу сесійно. Сесія складається з
пленарних засідань ради, а також засідань постійних комісій ради. Перша
сесія новообраної сільської, селищної, міської, районної у місті ради
скликається відповідною територіальною виборчою комісією не пізніш як
через місяць після обрання ради у правомочному складі. Сесія ради
скликається в міру необхідності, але не рідше одного разу на квартал.

Сесію сільської, селищної, міської ради відкриває і веде відповідно
сільський, селищний, міський голова, а у разі немотивованої відмови або
неможливості — секретар ради; сесію районної у місті, районної, обласної
ради — голова ради або його заступник. У разі немотивованої відмови або
неможливості голови сільської, селищної, міської, районної у місті,
районної, обласної ради; секретаря сільської, селищної, міської ради;
заступника голови районної у місті, районної, обласної ради сесію
відкриває за дорученням групи депутатів, з ініціативи якої скликана
сесія, один з депутатів, що входить до її складу, а веде за рішенням
ради — один з депутатів цієї ради. Сесія ради є правомочною, якщо в її
пленарному засіданні беруть участь більше половини депутатів від
загального складу ради.

Пропозиції щодо питань на розгляд ради можуть вноситися сільським,
селищним, міським головою, постійними комісіями, депутатами, виконавчим
комітетом ради, головою місцевої державної адміністрації, головою
районної, обласної ради, загальними зборами громадян.

Не пізніш як на другій сесії затверджується регламент роботи відповідної
ради, а також положення про постійні комісії ради. Порядок скликання
сесії ради, підготовки та розгляду нею питань, прийняття рішень ради про
затвердження порядку денного сесії та з інших процедурних питань, а
також порядок роботи сесії визначаються регламентом ради.

Протоколи сесій сільської, селищної, міської ради, прийняті ?ею рішення
підписуються сільським, селищним, міським го-

302

Глава 8

ловою, районної у місті, районної, обласної ради — головою відповідної
ради, у разі їх відсутності — відповідно секретарем сільської, селищної,
міської ради, заступником голови районної в місті, районної, обласної
ради, а у надзвичайних випадках — депутатом ради, який за дорученням
депутатів головував на її засіданні. Сесії ради проводяться гласно. У
разі необхідності рада може прийняти рішення про проведення закритого
пленарного засідання.

Постійні комісії ради є органами ради, що обираються з числа її
депутатів для вивчення, попереднього розгляду і підготовки питань, які
належать до її відання, здійснення контролю за виконанням рішень ради,
її виконавчого комітету. Постійні комісії обираються радою на строк її
повноважень у складі голови і членів комісії. Усі інші питання структури
комісії вирішуються відповідною комісією. До складу постійних комісій не
можуть бути обрані сільський, селищний, міський голова, секретар
сільської, селищної, міської ради, голова районної у місті ради (у разі
її створення), районної, обласної ради, їх заступники. Постійні комісії
за дорученням ради або за власною ініціативою попередньо розглядають
проекти програм соціально-економічного і культурного розвитку, місцевого
бюджету, звіти про виконання програм і бюджету, вивчають і готують
питання про стан і розвиток відповідних галузей господарського й
соціально-культурного будівництва, інші питання, що вносяться на розгляд
ради, розробляють проекти рішень ради і готують висновки з цих питань,
виступають на сесіях ради з доповідями та співдоповідями. Постійні
комісії попередньо розглядають кандидатури осіб, які пропонуються для
обрання, затвердження, призначення або погодження відповідною радою,
готують висновки з цих питань. Постійні комісії за дорученням ради,
голови, заступника голови районної у місті, районної, обласної ради,
секретаря сільської, селищної, міської ради або за власною ініціативою
вивчають діяльність підзвітних і підконтрольних раді та виконавчому
комітету сільської, селищної, міської, районної у місті ради органів, а
також з питань, віднесених до відання ради, місцевих державних
адміністрацій, підприємств, установ та організацій, їх філій і відділень
незалежно від форм власності та їх посадових осіб.

303

Основи муніципального права України

Організація роботи постійної комісії ради покладається на голову
комісії. Голова комісії скликає і веде засідання комісії, дає доручення
членам комісії, представляє комісію у відносинах з іншими органами,
об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями, а
також громадянами, організовує роботу з реалізації висновків і
рекомендацій комісії.

За результатами вивчення й розгляду питань постійні комісії готують
висновки та рекомендації. Висновки та рекомендації постійної комісії
приймаються більшістю голосів від загального складу комісії і
підписуються головою комісії, а в разі його відсутності — заступником
голови або секретарем комісії. Протоколи засідань комісії підписуються
головою і секретарем комісії. Рекомендації постійних комісій підлягають
обов’язковому розгляду органами, підприємствами, установами,
організаціями та посадовими особами, яким вони адресовані. Про
результати розгляду і вжиті заходи має бути повідомлено комісіям у
встановлений ними строк.

Постійна комісія для вивчення питань, розробки проектів рішень ради може
створювати підготовчі комісії і робочі групи із залученням представників
громадськості, вчених і спеціалістів.

Депутати працюють у постійних комісіях на громадських засадах. За
рішенням обласних рад голови постійних комісій з питань бюджету можуть
працювати в раді на постійній основі. Постійні комісії є підзвітними
раді та відповідальними перед нею. Перелік, функціональна спрямованість
і порядок організації роботи постійних комісій визначаються регламентом
відповідної ради та Положенням про постійні комісії, що затверджується
радою.

Тимчасові контрольні комісії ради є органами ради, які обираються з
числа її депутатів для здійснення контролю з конкретно визначених радою
питань, що належать до повноважень місцевого самоврядування. Контрольні
комісії подають звіти і пропозиції на розгляд ради. Рішення про
створення тимчасової контрольної комісії ради, її назву та завдання,
персональний склад комісії та її голову вважається прийнятим, якщо за це
проголосувало не менш як 1/3 депутатів від загального складу ради.
Засідання тимчасових контрольних комісій ради, як правило, закриті.
Депутати, які входять до складу тимчасової контрольної

304

Глава 8

Основи муніципального права України

305

комісії, а також залучені комісією для участі в її роботі спеціалісти,
експерти й інші особи не повинні розголошувати інформацію, яка стала їм
відома у зв’язку з її роботою. Повноваження тимчасової контрольної
комісії ради припиняються з моменту прийняття радою остаточного рішення
стосовно результатів роботи цієї комісії, а також у разі припинення
повноважень ради, яка створила цю комісію.

Депутати ради вступають у свої повноваження з моменту офіційного
оголошення відповідною територіальною виборчою комісією на сесії ради
рішення про підсумки виборів і визнання повноважень депутатів і
складають їх у день першої сесії ради нового скликання. Повноваження
депутата можуть бути припинені достроково у випадках, передбачених
законодавством України. Депутат представляє інтереси всієї
територіальної громади, має всю повноту прав, що є гарантом його
активної участі у діяльності ради та утворюваних нею органів, несе
обов’язки перед виборцями, радою та її органами, виконує їх доручення.
Депутат, крім секретаря ради, повинен входити до складу однієї з
постійних комісій ради.

Депутат має право ухвального голосу з усіх питань, які розглядаються на
сесіях ради, а також на засіданнях постійної та інших комісій ради, до
складу яких його обрано. Він може звернутися із запитом до керівників
ради та її органів, сільського, селищного, міського голови, керівників
органів, підприємств, установ та організацій незалежно від форм
власності, розташованих або зареєстрованих на відповідній території, а
депутат міської (міста обласного значення), районної, обласної ради ще й
до голови місцевої державної адміністрації з питань, віднесених до
відання ради. Орган або посадова особа, до якої звернуто запит,
зобов’язана дати усну чи письмову відповідь на запит на сесії ради у
строки і в порядку, встановлені радою відповідно до закону. За
результатами розгляду запиту рада приймає рішення.

Депутат має право знайомитися з будь-якими офіційними документами, які
зберігаються у відповідних органах місцевого самоврядування, та робити
виписки, копіювання цих документів.

Повноваження депутатів, порядок організації і гарантії де^ путатської
діяльності визначаються Конституцією України, за-

коном про місцеве самоврядування, законом про статус депутата, іншими
законами.

Секретар сільської, селищної, міської ради обирається за пропозицією
сільського, селищного, міського голови відповідною радою з числа її
депутатів на строк повноважень ради та працює в раді на постійній
основі. Секретар сільської, селищної, міської ради не може суміщати свою
службову діяльність з іншою посадою, у тому числі на громадських засадах
(крім викладацької, наукової та творчої роботи в позаурочний час),
займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток,
якщо інше не передбачено законодавством України.

Секретар сільської, селищної, міської ради:

а) скликає сесії ради у разі немотивованої відмови сільського

селищного, міського голови, голови районної у місті, районної,

обласної ради або неможливості його скликати сесію ради;

повідомляє депутатам і доводить до відома населення інформа

цію про час і місце проведення сесії ради, питання, що внесені

на її розгляд;

б) веде засідання ради та підписує її рішення у разі немоти

вованої відмови сільського, селищного, міського голови, голо

ви районної у місті, районної, обласної ради або неможливості

його скликати сесію ради;

в) організовує підготовку сесій ради, питань, що вносяться

на розгляд ради;

г) забезпечує своєчасне доведення рішень ради до виконавців

і населення, організовує контроль за їх виконанням;

ґ) за дорученням сільського, селищного, міського голови координує
діяльність постійних та інших комісій ради, дає їм доручення, сприяє
організації виконання їх рекомендацій;

д) сприяє депутатам ради у здійсненні їх повноважень;

є) організовує за дорученням ради відповідно до законодавства здійснення
заходів, пов’язаних з підготовкою і проведенням референдумів та виборів
до органів державної влади й місцевого самоврядування тощо.

Виконавчим органом сільської, селищної, міської, районної у місті ради
(у разі її створення) є виконавчий комітет ради, який утворюється
відповідною радою на строк її повноважень. Після закінчення повноважень
ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті
ради ЇЇ виконавчий комітет

306

Глава 8

Основи муніципального права України

307

здійснює свої повноваження до сформування нового складу виконавчого
комітету. Кількісний склад виконавчого комітету визначається відповідною
радою. Персональний склад виконавчого комітету сільської, селищної,
міської ради затверджується радою за пропозицією сільського, селищного,
міського голови, районної у місті ради — за пропозицією голови
відповідної ради. Виконавчий комітет ради утворюється у складі
відповідно:

а) сільського, селищного, міського голови; районної у місті

ради — голови відповідної ради;

б) заступника (заступників) сільського, селищного, міського

голови з питань діяльності виконавчих органів ради;

в) керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету;

г) керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів

ради;

ґ) інших осіб.

До складу виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради входить
також за посадою секретар відповідної ради.

Очолює виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради відповідно
сільський, селищний, міський голова, районної у місті ради — голова
відповідної ради. Виконавчий комітет ради є підзвітним і підконтрольним
раді, що його утворила, а з питань здійснення ним повноважень органів
виконавчої влади — ще й підконтрольним відповідним органам виконавчої
влади.

Виконавчий комітет ради:

а) попередньо розглядає проекти місцевих програм соціаль

но-економічного та культурного розвитку, цільових програм з

інших питань, місцевого бюджету, проекти рішень з інших пи

тань, що вносяться на розгляд відповідної ради;

б) координує діяльність відділів, управлінь та інших вико

навчих органів ради, підприємств, установ і організацій, що на

лежать до комунальної власності відповідної територіальної

громади, заслуховує звіти про роботу їх керівників;

в) має право змінювати або скасовувати акти підпорядко

ваних йому відділів, управлінь, інших виконавчих органів ради,

а також їх посадових осіб.

Сільська, селищна, міська рада може прийняти рішення про розмежування
повноважень між її виконавчим комітетом, відділами, управліннями, іншими
виконавчими органами ради та сільським, селищним, міським головою в
межах повноважень,

наданих законодавством про місцеве самоврядування, виконавчим органам
сільських, селищних, міських рад.

Основною формою роботи виконавчого комітету сільської, селищної,
міської, районної у місті ради (у разі її створення) є його засідання.
Засідання виконавчого комітету скликаються відповідно сільським,
селищним, міським головою (головою районної у місті ради), а в разі його
відсутності чи неможливості здійснення ним цієї функції — заступником
сільського, селищного, міського голови з питань діяльності виконавчих
органів ради (районної у місті ради — заступником голови ради) в міру
необхідності, але не рідше одного разу на місяць і є правомочними, якщо
в них беруть участь більше половини від загального складу виконавчого
комітету.

Сільська, селищна, міська, районна у місті рада (у разі її створення) у
межах затверджених нею структури та штатів може створювати відділи,
управління та інші виконавчі органи для здійснення повноважень, що
належать до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.
Відділи, управління та інші виконавчі органи ради є підзвітними та
підконтрольними раді, що їх утворила, підпорядкованими її виконавчому
комітету, сільському, селищному, міському голові, голові районної у
місті ради. Керівники відділів, управлінь та інших виконавчих органів
ради призначаються на посаду та звільняються з посади сільським,
селищним, міським головою, головою районної у місті ради одноособово, а
у випадках, передбачених законом, — за погодженням з відповідними
органами виконавчої влади. Положення про відділи, управління та інші
виконавчі органи ради затверджуються відповідною радою.

Голова районної, обласної, районної у місті ради (у разі її створення)
обирається відповідною радою з числа її депутатів у межах строку
повноважень ради таємним голосуванням. Голова ради виконує свої
обов’язки до обрання голови ради нового скликання, крім випадків
дострокового припинення повноважень голови ради. Голова ради працює у
раді на постійній основі, не може мати іншого представницького мандату,
суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, у тому числі на
громадських засадах (крім викладацької, наукової та творчої у
позаробо-чий час), займатися підприємницькою діяльністю, одержувати

308

Глава 8

Основи муніципального права України

309

від цього прибуток. У своїй діяльності голова ради є підзвітним раді й
може бути звільнений з посади радою, якщо за його звільнення
проголосувало не менш як 2/3 депутатів від загального складу ради шляхом
таємного голосування. Голова районної, обласної, районної у місті ради:

а) скликає сесії ради, повідомляє депутатам і доводить до

відома населення інформацію про час і місце проведення сесії

ради, питання, що передбачається внести на розгляд ради, веде

засідання ради;

б) забезпечує підготовку сесій ради і питань, що вносяться

на її розгляд, доведення рішень ради до виконавців, організовує

контроль за їх виконанням;

в) представляє раді кандидатури для обрання на посаду за

ступника голови ради; вносить на затвердження ради пропозиції

щодо структури органів ради, її виконавчого апарату, витрат на

їх утримання;

г) вносить раді пропозиції щодо утворення і обрання

постійних комісій ради;

ґ) координує діяльність постійних комісій ради, дає їм доручення, сприяє
організації виконання їх рекомендацій;

д) організовує подання депутатам допомоги у здійсненні ними своїх
повноважень;

є) організовує відповідно до законодавства проведення референдумів та
виборів до органів державної влади і місцевого самоврядування;

є) організовує роботу президії (колегії) ради (у разі її створення);

ж) призначає і звільняє керівників та інших працівників

структурних підрозділів виконавчого апарату ради;

з) здійснює керівництво виконавчим апаратом ради;

и) є розпорядником коштів, передбачених на утримання ради та її
виконавчого апарату;

і) підписує рішення ради, протоколи сесій ради;

ї) забезпечує роботу з розгляду звернень громадян; веде особистий прийом
громадян;

й) забезпечує гласність у роботі ради та її органів, обговорення
громадянами проектів рішень ради, важливих питань місцевого значення,
вивчення громадської думки, оприлюднює рішення ради;

к) представляє раду у відносинах з державними органами, іншими органами
місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, трудовими колективами,
адміністрацією підприємств, установ, організацій і громадянами, а також
у зовнішніх відносинах згідно із законодавством тощо.

Голова районної, обласної, районної у місті ради в межах своїх
повноважень видає розпорядження.

Заступник голови районної, обласної, районної у місті ради (у разі її
створення) обирається відповідною радою в межах строку ЇЇ повноважень з
числа депутатів цієї ради шляхом таємного голосування і здійснює свої
повноваження до обрання заступника голови ради нового скликання, крім
випадків дострокового припинення його повноважень. Він може бути
достроково звільнений з посади за рішенням ради, що приймається таємним
голосуванням. Питання про його звільнення може бути внесено на розгляд
ради на вимогу не менш як 1/3 депутатів від загального складу ради або
голови ради.

Заступник голови ради в разі відсутності голови ради або неможливості
виконання ним своїх обов’язків з інших причин здійснює повноваження
голови відповідної ради. Він працює у раді на постійній основі. На
нього, як і на голову ради, поширюються вимоги щодо обмеження сумісності
його діяльності з іншою роботою (діяльністю).

Районна, обласна рада може утворювати президію (колегію) ради. Президія
(колегія) ради є дорадчим органом ради, який попередньо готує узгоджені
пропозиції і рекомендації з питань, що передбачається внести на розгляд
ради. Президія (колегія) ради може приймати рішення, які мають дорадчий
характер. До її складу входять:

а) голова ради;

б) заступник голови ради;

в) голови постійних комісій ради;

г) уповноважені представники депутатських груп і фракцій.

Президія (колегія) ради діє на основі Положення про неї, що

затверджується радою.

Виконавчий апарат районної, обласної ради забезпечує здійснення радою
повноважень, наданих їй Конституцією та законодавством України.
Виконавчий апарат ради здійснює

310

Глава 8

Основи муніципального права України

311

організаційне, правове, інформаційне, аналітичне, матеріально-технічне
забезпечення діяльності ради, її органів, депутатів, сприяє здійсненню
відповідною радою взаємодії і зв’язків з територіальними громадами,
місцевими органами виконавчої влади, органами та посадовими особами
місцевого самоврядування. Він утворюється відповідною радою.
Його.структура і чисельність, витрати на утримання встановлюються радою
за поданням її голови. Виконавчий апарат ради за посадою очолює голова
відповідної ради.

Рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі
рішень. Останнє відбувається на ЇЇ пленарному засіданні після
обговорення більшістю депутатів від загального складу ради. При
встановленні результатів голосування до загального складу сільської,
селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова,
якщо він бере участь у пленарному засіданні ради і враховується його
голос. Рішення ради приймається відкритим (у тому числі поіменним) або
таємним голосуванням. Таємне голосування обов’язкове у таких випадках:

обрання за пропозицією сільського, селищного, міського

голови на посаду секретаря ради;

прийняття рішення стосовно дострокового припинення

повноважень сільського, селищного, міського голови;

обрання голови ради, заступника голови ради, звільнення

їх з посади тощо.

Рішення сільської, селищної, міської ради у п’ятиденний строк з моменту
його прийняття може бути зупинено сільським, селищним, міським головою і
внесено на повторний розгляд відповідної ради з обгрунтуванням
зауважень. Рада зобов’язана у двотижневий строк повторно розглянути
рішення. Якщо рада відхилила зауваження сільського, селищного, міського
голови і підтвердила попереднє рішення 2/3 депутатів від загального
складу ради, воно набирає чинності. Рішення ради нормативно-правового
характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо
радою не встановлено більш пізній строк введення цих рішень у дію.

Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті ради
(у разі її створення) в межах своїх повноважень приймає рішення. Це
відбувається на засіданні виконавчого комітету

більшістю голосів від його загального складу. Підписуються рішення
сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради. У
разі незгоди сільського, селищного, міського голови (голови районної у
місті ради) з рішенням виконавчого комітету ради він може зупинити дію
цього рішення своїм розпорядженням і внести це питання на розгляд
відповідної ради.

Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної,
обласної ради в межах своїх повноважень видає розпорядження.

Рішення виконавчого комітету ради з питань, віднесених до власної
компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною
радою.

Акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої
невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в
судовому порядку.

Акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування доводяться до
відома населення. На вимогу громадян їм може бути видана копія
відповідних актів органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

§ 7. Гарантії місцевого самоврядування

Територіальні громади, органи та посадові особи місцевого самоврядування
самостійно реалізують надані їм повноваження. Органи виконавчої влади,
їх посадові особи не мають права втручатися в законну діяльність органів
і посадових осіб місцевого самоврядування, а також вирішувати питання,
віднесеш Конституцією України, Законом України «Про місцеве
самоврядування в Україні» та іншими законами до повноважень органів і
посадових осіб місцевого самоврядування, крім випадків виконання
делегованих їм радами повноважень, та в інших випадках, передбачених
законом.

Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися
до суду стосовно визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої
влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та
організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження
органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

312

Глава 8

Основи муніципального права України

313

Місцеві державні адміністрації є підзвітними відповідним районним,
обласним радам у виконанні програм соціально-економічного та культурного
розвитку, районних, обласних бюджетів, підзвітними та підконтрольними у
частині повноважень, делегованих їм відповідними районними, обласними
радами, а також у виконанні рішень рад з цих питань.

Районна, обласна рада може шляхом таємного голосування висловити
недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на
підставі чого Президент України приймає рішення і дає відповідній раді
обгрунтовану відповідь.

Якщо недовіру голові районної, обласної державної адміністрації
висловили не менш як 2/3 депутатів від загального складу відповідної
ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої
державної адміністрації.

Акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в
місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної
у місті ради (у разі її створення), прийняті в межах наданих їм
повноважень, є обов’язковими для виконання всіма розташованими на
відповідній території органами виконавчої влади, об’єднаннями громадян,
підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також
громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній
території.

На вимогу відповідних органів і посадових осіб місцевого самоврядування
керівники розташованих або зареєстрованих на відповідній території
підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності
зобов’язані прибути на засідання цих органів для надання інформації з
питань, віднесених до відання ради та її органів, або щоб відповісти на
запити депутатів.

Органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть
відповідальність за свою діяльність перед територіальною громадою,
державою, юридичними та фізичними особами. Підстави, види і порядок
відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування
визначаються Конституцією України та законодавством України.

При цьому органи та посадові особи місцевого самоврядування є
підзвітними, підконтрольними та відповідальними перед територіальними
громадами. Вони періодично, але не менш як двічі на рік, інформують
населення про виконання програм соціально-економічного та культурного
розвитку, місцевого

бюджету, з інших питань місцевого значення, звітують перед
територіальними громадами про свою діяльність. Територіальна громада в
будь-який час може достроково припинити повноваження органів та
посадових осіб місцевого самоврядування, якщо вони порушують Конституцію
чи закони України, обмежують права і свободи громадян або не
забезпечують здійснення наданих їм законом повноважень.

Органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть
відповідальність у разі порушення ними Конституції або законів України.

Органи та посадові особи місцевого самоврядування з питань здійснення
ними делегованих повноважень органів виконавчої влади є підконтрольними
відповідним органам виконавчої влади.

Шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам у результаті неправомірних
рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування,
відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті
неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого
самоврядування — за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому
законом.

Спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що
виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або
посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.

Повноваження сільської, селищної, міської, районної у місті, районної,
обласної ради можуть бути достроково припинені:

якщо рада прийняла рішення з порушенням Конституції

України, Закону України «Про місцеве самоврядування в

Україні» та інших законів, прав і свобод громадян, ігноруючи

при цьому вимоги компетентних органів про приведення цих

рішень у відповідність із законом, або

якщо сесії ради не проводяться без поважних причин у стро

ки, встановлені Законом України «Про місцеве самоврядування

в Україні», або рада не вирішує питань, віднесених до її відання.

Повноваження сільської, селищної, міської, районної у місті ради за
наявності вищезазначених підстав, і в інших випадках можуть бути
припинені достроково за рішенням місцевого референдуму.

Питання про дострокове припинення повноважень сільської, селищної,
міської, районної в місті ради за рішенням місцевого ре-

314

Глава 8

Основи муніципального права України

315

ферендуму може бути порушене сільським, селищним, міським головою, а
також не менш як однією десятою частиною громадян, що проживають на
відповідній території та мають право голосу.

Верховна Рада України може призначити позачергові вибори сільської,
селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради. Питання
про призначення позачергових виборів сільської, селищної, міської,
районної у місті, районної, обласної ради може порушуватися перед
Верховною Радою України сільським, селищним, міським головою, головою
обласної, Київської, Севастопольської міської державної адміністрації.
Порядок проведення позачергових виборів рад визначається законом про
вибори.

Однією з гарантій місцевого самоврядування є дострокові припинення
повноважень.

Повноваження сільського, селищного, міського голови, голови районної у
місті, районної, обласної ради вважаються достроково припиненими у разі:

а) його звернення з особистою заявою до відповідної ради

про складення ним повноважень голови;

б) припинення його громадянства;

в) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо

нього;

г) порушення ним вимог щодо обмеження сумісності його

діяльності з іншою роботою (діяльністю), встановлених Зако

ном України «Про місцеве самоврядування в Україні»;

ґ) визнання його судом недієздатним, безвісно відсутнім або оголошення
таким, що помер;

д) його смерті.

Повноваження сільського, селищного, міського голови можуть бути також
достроково припинені, якщо він порушує Конституцію або закони України,
права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому
повноважень.

Окрім того, повноваження сільського, селищного, міського голови за
наявності вищезазначених підстав та в інших випадках можуть бути
припинені достроково за рішенням місцевого референдуму або за рішенням
відповідної ради, прийнятим таємним голосуванням не менш як 2/3 голосів
депутатів від загального складу ради. Порядок проведення місцевого
референдуму стосовно дострокового припинення повноважень сільського,
селищного, міського голови визначається законом про місцеві референдуми.

Важливою гарантією місцевого самоврядування є також позачергові вибори.
Вони призначаються за наявності рішень суду про визнання розпоряджень чи
дій сільського, селищного, міського голови незаконними або подібних
висновків відповідного комітету Верховної Ради України. Питання про
призначення Верховною Радою України позачергових виборів сільського,
селищного, міського голови може порушуватися перед Верховною Радою
України відповідною сільською, селищною, міською радою, головою
обласної, Київської, Севастопольської міської державної адміністрації.
Порядок проведення позачергових виборів сільського, селищного, міського
голови визначається законом про вибори.

Повноваження органу самоорганізації населення припиняються достроково у
разі:

– невиконання рішень сільської, селищної, міської, район-

ної у місті ради (у разі її створення), її виконавчого комітету,

загальних зборів громадян або невиконання своїх повноважень;

— його саморозпуску.

Рішення про дострокове припинення повноважень органу самоорганізації
населення приймається загальними зборами громадян, що утворили даний
орган, або відповідною радою.

§ 8. Особливості здійснення місцевого самоврядування у місті Києві

Закон України «Про столицю України — місто-герой Київ» від 15 січня 1999
р. стосовно здійснення місцевого самоврядування у місті Києві
встановлює, що з метою врахування особливостей функціонування міста
Києва як столиці України Київська міська рада затверджує Статут
територіальної громади міста Києва, який підлягає обов’язковій
реєстрації у Міністерстві юстиції України. Місцеве самоврядування у
місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо,
так і через Київську міську раду, районні в місті ради та їх виконавчі
органи. Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні
відповідним радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними
радами1.

1 Див.: Хрестоматія з правознавства. — С 157—164.

$16

Глава 8

Основи муніципального права України

317

Система місцевого самоврядування у місті Києві включає:

територіальну громаду міста; ;

міського голову;

міську раду; ,

виконавчий орган міської ради; ,

районні ради;

виконавчі органи районних у місті рад;

органи самоорганізації населення.

Члени територіальної громади міста Києва мають право в установленому
порядку організовувати і брати участь у зборах громадян за місцем
проживання, ініціювати розгляд у раді будь-якого питання місцевого
самоврядування, створювати органи територіальної самоорганізації
населення.

Київська міська рада, районні в місті ради діють як представницькі
органи. Вони є юридичними особами. Київська міська рада утворює Президію
Київської міської ради. Остання є дорадчим органом ради, який попередньо
готує узгоджені пропозиції і рекомендації з питань, передбачених для
внесення на розгляд ради. Рішення Президії мають рекомендаційний
характер. Президія діє на основі положення про неї, що затверджується
Київською міською радою.

Київська міська рада утворює секретаріат ради, який здійснює
організаційне, правове, інформаційне, аналітичне, матеріально-технічне
забезпечення діяльності ради, її органів, депутатів, сприяє здійсненню
Київською міською радою взаємодії з міською державною адміністрацією та
районними радами у місті Києві. Його структура, чисельність, витрати на
утримання встановлюються радою за поданням міського голови. Секретаріат
очолює заступник міського голови — секретар міської ради, який
обирається радою з числа її депутатів і здійснює функції і повноваження
на постійній основі.

Крім загальних повноважень сільських, селищних, міських рад, що
викладені у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21
травня 1997 р. (див. вище), Київська міська рада, у зв’язку із
здійсненням м. Києвом функцій столиці України, в межах своєї компетенції
має такі додаткові повноваження:

а) придбавати у власність жилі та нежилі приміщення, адміністративні,
виробничі та інші об’єкти, що належать до інших форм

власності, якщо вони необхідні для здійснення містом столичних функцій;

б) встановлювати порядок утримання та експлуатації

об’єктів, розташованих у місті, та прилеглої до них території,

складати правила благоустрою, торговельного, побутового,

транспортного, житлово-комунального та іншого соціально-

культурного обслуговування, визначати особливості землеко

ристування та використання інших природних ресурсів;

в) встановлювати умови і розміри компенсаційних виплат

відповідних органів, організацій і громадян, що не входять до

складу територіальної громади міста, на покриття витрат, по

в’язаних із використанням міської інфраструктури;

г) здійснювати управління об’єктами державної власності,

перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, а також

частками (акціями, паями) акціонерних товариств, розташова

них у м. Києві, які передаються до сфери управління Київської

міської державної адміністрації у встановленому порядку;

ґ) залучати кошти інвесторів (забудовників) в порядку пайової участі у
створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста за
нормативами, затвердженими Київською міською радою, з метою поліпшення
фінансового забезпечення комплексної забудови міста;

д) виступати гарантом вітчизняних та іноземних інвестицій

і кредитів, що надаються підприємствам, майно яких перебуває

в комунальній власності або передано до сфери управління Київ

ської міської державної адміністрації тощо.

Київський міський голова обирається шляхом прямих виборів згідно із
Законом України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських,
селищних, міських голів» від 14 січня 1998 р. Крім загальних повноважень
сільських, селищних, міських голів, що викладені у Законі України «Про
місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 p., Київський
міський голова, у зв’язку із забезпеченням здійснення містом Києвом
столичних функцій має такі додаткові повноваження:

а) бере участь у підготовці проектів законів України, актів

Президента України і Кабінету Міністрів України, відповідних

програм, що стосуються міста Києва;

б) бере участь у вирішенні питань щодо проведення у місті

заходів загальнодержавного та міжнародного характеру;

318

Глава 8

Основи муніципального права України

319

в) бере участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з

правом дорадчого голосу при розгляді питань, що стосуються

столиці України — м. Києва;

г) вносить на ім’я Президента України, Кабінету Міністрів

України проекти відповідних нормативно-правових актів та інші

пропозиції з питань, що стосуються м. Києва як столиці України;

ґ) бере участь у вирішенні питань щодо розміщення у м. Києві державних
органів, представництв інших держав і міжнародних організацій, а також у
протокольних заходах, що стосуються м. Києва;

д) вносить до відповідних органів виконавчої влади пропозиції

щодо передачі до сфери управління Київської міської ради, передачі

або продажу у комунальну власність територіальної громади

м. Києва чи районів у м. Києві підприємств, організацій, установ,

їх структурних підрозділів та інших об’єктів, що належать до дер

жавної або інших форм власності, а також часток (акцій, паїв), що

належать державі в акціонерних товариствах, розташованих на

території м. Києва, якщо вони мають важливе значення для забез

печення виконання містом Києвом столичних функцій тощо.

Голова, заступник голови районної у м. Києві ради обирається відповідною
радою з числа її депутатів у межах строку повноважень ради таємним
голосуванням. Голова районної у м. Києві ради регулярно інформує районну
раду на пленарних засіданнях про рішення державних органів, що
стосуються діяльності органів місцевого самоврядування у м. Києві, а
також про видані ним розпорядження.

І наприкінці хотілося б підкреслити, що Закон України «Про столицю
України — місто-герой Київ» від 15 січня 1999 р. врегульовує також
матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування у місті Києві,
встановлює гарантії забезпечення здійснення містом Києвом столичних
функцій.

§ 9. Особливості правового статусу місцевого самоврядування в Автономній
Республіці Крим

Місцеве самоврядування в Автономній Республіці Крим здійснюється згідно
з Конституцією і законами України. Відповідно до них, а також до
Конституції Автономної

Республіки Крим, прийнятої на другій сесії Верховної Ради Автономної
Республіки Крим 21 жовтня 1998 р. Автономній Республіці Крим можуть
делегуватися повноваження щодо забезпечення збалансованого
соціально-економічного і культурного розвитку Автономної Республіки
Крим, реалізації програм соціально-економічного, культурного та іншого
розвитку автономної республіки. Згідно з Конституцією України, Верховна
Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень бере участь у
забезпеченні прав і свобод громадян на території Автономної Республіки
Крим. У разі порушення органами місцевого самоврядування, сільськими,
селищними, міськими головами, головами місцевих державних адміністрацій
прав і свобод громадян, передбачених Конституцією України і законами
України, і неприведення на вимогу Верховної Ради Автономної Республіки
Крим своїх актів у відповідність з Конституцією України і законами
України Верховна Рада Автономної Республіки Крим має право звернутися:

до Президента України — про звільнення з посад голів

місцевих державних адміністрацій у порядку, передбаченому

Конституцією України;

до Верховної Ради України — про призначення позачерго

вих виборів місцевої ради, сільського, селищного, міського го

лови відповідно до законодавства України.

На основі погоджених рішень або угод між Верховною Радою Автономної
Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть визначатися
порядок і умови виконання делегованих повноважень. Згідно з Конституцією
України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим контролює виконання
органами місцевого самоврядування повноважень, делегованих їм законом
України, а також повноважень, делегованих нормативно-правовими актами
Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Дія актів органів місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим
з питань виконання делегованих їм повноважень, якщо вони суперечать
Конституції України і законам України, актам Президента України,
Кабінету Міністрів України, нормативно-правовим актам Автономної
Республіки Крим, може зупинятися відповідно Верховною Радою Автономної
Республіки Крим (акти представницьких органів), Радою

320

Глава 8

Основи муніципального права України

321

міністрів Автономної Республіки Крим (акти виконавчих органів) з
одночасним зверненням до суду.

Органами місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим можуть
визначатися порядок і умови реалізації спільних програм і проектів,
спільного вирішення інших питань, віднесених до компетенції Автономної
Республіки Крим і місцевого самоврядування.

Спільні програми соціально-економічного, культурного та іншого розвитку,
а також спільні проекти фінансуються за рахунок коштів, які залучаються
з бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів.

Залучення коштів з бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих
бюджетів, передача майна для реалізації вищезазначених спільних програм
і проектів здійснюються на основі рішень Верховної Ради Автономної
Республіки Крим, а також відповідної місцевої ради чи на основі угод між
ними.

Спільні програми і проекти можуть фінансуватися також за рахунок коштів
цільового фонду для забезпечення збалансованого соціально-економічного
та іншого розвитку Автономної Республіки Крим, який формується з коштів,
переданих із Державного бюджету України, республіканського бюджету
Автономної Республіки Крим, коштів місцевих бюджетів та інших коштів у
порядку, що визначається законами України й нормативно-правовими актами
Верховної Ради Автономної Республіки Крим у межах її компетенції.

З метою збалансованого соціально-економічного і культурного розвитку
регіону Верховна Рада Автономної Республіки Крим взаємодіє з асоціаціями
органів місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим та іншими
добровільними об’єднаннями органів місцевого самоврядування.

Асоціації органів місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим
можуть вносити на розгляд Верховної Ради Автономної Республіки Крим
рекомендації та пропозиції у встановленому законом порядку.

Порядок взаємодії Верховної Ради Автономної Республіки Крим з
асоціаціями органів місцевого самоврядування в Автономній Республіці
Крим та іншими добровільними об’єднаннями органів місцевого
самоврядування визначається на взаємопогодженій основі.

Відповідно до Конституції України з метою забезпечення збалансованого
соціально-економічного, культурного та іншого розвитку регіону Верховна
Рада Автономної Республіки Крим і органи місцевого самоврядування на
взаємопогодженій основі та у порядку, визначеному Конституцією
Автономної Республіки Крим і законодавством України, можуть об’єднувати
фінансові та матеріальні кошти, майно, координувати діяльність органів і
служб, установ і організацій для підготовки та реалізації спільних
програм і проектів, спільного вирішення інших питань, віднесених до їх
компетенції, в тому числі у сфері:

а) освіти, охорони здоров’я, землеустрою, архітектури та

містобудування, охорони навколишнього природного середови

ща, організації і координації зовнішньоекономічної діяльності,

використання природних копалин, транспорту, будівництва і ре

монту доріг, водопостачання, зв’язку, забезпечення паливними

та іншими енергоресурсами, будівництва і реконструкції про

мислових об’єктів, об’єктів комунального та соціально-культур

ного призначення, організації контролю за якістю і безпекою

будівельних і ремонтних робіт, організації санітарно-епіде

мічного контролю, охорони й використання пам’яток історії та

культури природних заповідників, організації туристичної та

курортно-рекреаційної діяльності, архівної справи, організації

та забезпечення діяльності бібліотек, музеїв, театрів та інших

питань;

б) здійснення програм підготовки кадрів, підготовки та

реалізації програм зайнятості населення і використання трудо

вих ресурсів, програм допомоги і сприяння малозабезпеченим

сім’ям і громадянам, пенсіонерам та інвалідам, багатодітним

сім’ям, здійснення молодіжних програм, у тому числі з питань

бездоглядності неповнолітніх, програм у сфері науки й культу

ри, а також фізкультури і спорту, програм запобігання та

ліквідації надзвичайних ситуацій, а також підготовки і реалізації

інших програм і проектів.

Порядок взаємодії органів влади, установ і організацій Автономної
Республіки Крим і органів місцевого самоврядування визначається угодами
або погодженими рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим і
місцевих рад. У сфері спільної діяльності може здійснюватися погоджена
кадрова політика.

11 Л ПО

322

Глава 8

Запитання та завдання

для самостійної перевірки знань

1. Дайте визначення поняттю «муніципальне право».

*2. У чому полягають особливості методу муніципального права?

3. Які Вам відомі джерела муніципального права?

Назвіть принципи місцевого самоврядування.

Які структури утворюють систему органів місцевого само

врядування і яка з них є первинною у цій системі?

Заповніть таблицю:

Об’єкти, що перебувають у комунальній власності Об’єкти, що не
перебувають у комунальній власності

* У чому полягає специфіка використання цих об’єктів?

**Учому полягає можливість зміцнення матеріально-фінансо

вої основи за рахунок даних об’єктів?

**7. Які гарантії місцевого самоврядування наведені в Конституції
України, Законі України «Про місцеве самоврядування», За-коні України
«Про столицю України — місто-герой Київ».

У чому полягають особливості місцевого самоврядування в

Автономній Республіці Крим?

Який порядок формування, організація роботи органів і поса

дових осіб місцевого самоврядування.

10. Які гарантії місцевого самоврядування Вам відомі?

*11. У чому полягають особливості здійснення місцевого самоврядування у
місті Києві?

12. У чому полягають особливості правового статусу місцевого
самоврядування в Автономній Республіці Крим.

*13. У яких випадках може бути застосовано обмеження прав місцевого
самоврядування?

* 14. Порівняйте функції виконавчого органу ради та функції ви

конавчого апарату ради.

*15. Порівняйте підстави для дострокового припинення повноважень
міського (сільського, селищного) голови та підстави для дострокового
припинення повноважень міської (сільської, селищної) ради.

**16. Розкрийте зміст, доцільність і наслідки взаємного делегування
повноважень органів місцевої державної влади і органів місцевого
самоврядування.

ГЛАВА9

Основи трудового права України

Предмет і система трудового права; джерела трудового права; основні
принципи трудового права; система суб’єктів трудового права; загальна
характеристика трудових правовідносин; сутність колективних договорів та
угод; правова організація працевлаштування; поняття, умови укладення,
форма, строк і види трудового договору; розуміння робочого часу та часу
відпочинку; правове регулювання оплати праці; поняття трудової
дисципліни; матеріальна відповідальність сторін трудового договору;
правове забезпечення охорони праці; порядок вирішення трудових спорів;
поняття та види пенсій та допомог.

Основи трудового права України розглядаються як складова невід’ємна
частина загальної системи права України. Саме в цьому знаходить логічний
взаємозв’язок загальних норм права з галузевими, зокрема з нормами
трудового права.

У підручнику на основі аналізу сучасного трудового законодавства і з
урахуванням програми курсу розкриваються основні глави курсу загальної
та особливої частини основ трудового права України. Автор прагнув у
стислій і доступній для сприйняття формі подати зміст основних положень
трудового права та показати їх роль у регулюванні таких суспільних
відносин, як трудові відносини.

§ 1. Предмет і система трудового права

Трудове право — провідна галузь українського права, яка є системою
правових норм, що регулюють сукупність трудових відносин працівників1 із
роботодавцями, а також інші відноси-

‘ Термін «працівник» тут поєднує два поняття — «робітник» і
«службовець», хоча автор поділяє думку відомого українського юриста В.
І. Про-копенка, що законодавці передчасно відмовилися від цих понять.

11’

324

Глава 9

Основи трудового права України

325

ни, що випливають із трудових або тісно пов’язані з ними і встановлюють
права й обов’язки в галузі праці на підприємствах, в установах,
організаціях незалежно від форм власності та відповідальність у разі їх
порушення.

Предмет трудового права — це основа, база, з огляду на яку постає
потреба з’ясувати взаємозв’язок працівників із роботодавцями з приводу
праці, причому не всякої праці, а лише тієї, що пов’язана з її
суспільною організацією або випливає з неї, створюючи відповідний
комплекс, де трудові відносини є головними. Інакше кажучи, предмет
трудового права відповідає на питання, що є об’єктом його регулювання,
які відносини він охоплює. Саме це й обумовлює значення, роль і місце
трудового права в загальній системі національного права України.

Особливість сучасного розвитку суспільно-трудових відносин як основи
предмета трудового права полягає в тому, що монополія державних
підприємств як роботодавців втрачає усталені позиції, оскільки
Конституція України від 28 червня 1996 р. законодавчо закріпила
існування трьох форм власності: державної, комунальної та приватної
(статті 13, 14, 41, 142 і 143). Це змінює трудові відносини працівників.

До методів правового регулювання праці — невід’ємної другої складової
трудового права як самостійної галузі у складі цілісної системи
національного права України — належать договірний порядок виникнення
трудових відносин; рівноправність сторін трудового договору з
підпорядкуванням їх у процесі праці правилам внутрішнього трудового
розпорядку; специфічний правовий спосіб захисту трудових прав сторін
трудового договору як органом трудового колективу (комісією з трудових
спорів), так і державним органом (судом); участь працівників у правовому
регулюванні праці через своїх представників, профспілок, трудових
колективів. Цей спосіб реалізується шляхом встановлення і застосування
норм трудового законодавства, контролю за їх виконанням, захисту
трудових прав.

Невід’ємною складовою, що притаманна кожній галузі права, є її система,
а точніше — правильне розташування тісно взаємопов’язаних частин, їх
структурний ряд. Трудове право поділяється на дві групи. Перша —
загальна частина, до якої входять такі інститути:

а) поняття та предмет трудового права;

б) основні принципи трудового права;

в) джерела трудового права;

г) суб’єкти трудового права;

ґ) трудові правовідносини;

д) колективний договір;

є) правова організація працевлаштування працівників.

Основна риса зазначених інститутів загальної частини трудового права
полягає в тому, що вони поширюються на всі трудові відносини.

Друга група самостійних інститутів1 трудового права утворює особливу
частину трудового права, до якої входять:

а) трудовий договір;

б) робочий час і час відпочинку;

в) оплата праці;

г) трудова дисципліна;

ґ) матеріальна відповідальність;

д) охорона праці;

є) поєднання роботи з навчанням;

є) нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю;

ж) трудові спори.

Трудове право як самостійна галузь права у складі загальної системи
права України має відповідні особливості щодо відмежування його від
інших галузей права, зокрема: цивільного, адміністративного та інших.

Головне в цьому відмежуванні полягає в тому, що предметом цивільного
права є конкретна річ, тобто уречевлений результат праці, і громадянин
виконує певну роботу за власними правилами, у той час, як предметом
трудового договору є сам процес праці робітника й службовця за певною
спеціальністю чи кваліфікацією та з обов’язковим підпорядкуванням
правилам внутрішнього трудового розпорядку.

Суттєву відмінність трудове право має і від адміністративного (останнім
регулюється праця співробітників МВС України, Служби безпеки України,
військовослужбовців Збройних Сил України тощо). Вона полягає в тому, що
основним мето-

1 Про поняття «правовий інститут» див.: Юридична енциклопедія. -Т 2. – С
701-702.

326

Глава 9

Основи трудового права України

327

дом адміністративного права є виключно владні повноваження одного
суб’єкта правовідносин і підлеглість йому другого суб’єкта цих самих
правовідносин.

Демократизація трудового законодавства, розширення сфери його дії,
закріплення норм міжнародно-правового регулювання праці, поглиблення
диференціації правового регулювання праці (підтвердженням чого є норми
права про державних службовців — Закон і Положення), а також розширення
розвитку соціально-партнерських відносин у галузі праці, посилення
захисту трудових прав працівників у індивідуально-договірному і
колективно-договірному порядку стосуються тих гарантій, які стверджують,
що сторони договору мають право поліпшувати умови праці й не мають права
погіршувати їх.

§ 2. Джерела трудового права

Джерела трудового права — це різноманітні нормативні акти органів
державної влади та управління, що регулюють трудові та інші відносини,
тісно з ними пов’язані. Проте оскільки джерело трудового права є формою
вираження трудового законодавства у відповідному нормативному акті, такі
нормативні акти за змістом можуть бути двох видів: а) що містять лише
норми трудового права, наприклад Кодекс законів про працю України; б) що
містять норми різних галузей права, у тому числі трудового (їх називають
комплексними). З огляду на загальну теорію національного права України
можна стверджувати, що джерела права, у тому числі й трудового, можуть
мати нормативний і ненормативний характер. Наприклад, укази Президента
України про персональне нагородження орденом Ярослава Мудрого або
присвоєння почесного звання -«Заслужений працівник науки» — це правові
акти правозастосовчого характеру, у той час як Указ Президента України
від 26 квітня 1995 р. «Про запровадження на території України
регіональних графіків початку робочого дня» є нормативним актом
трудового права.

За важливістю і підпорядкованістю джерела трудового права поділяються на
закони й підзаконні акти трудового законодавства: конституційні
(Конституція України від 28 червня 1996 р. Декларація про державний
суверенітет України від 16 липня

1990 p., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991
р. тощо) і звичайні (Закони України «Про зайнятість населення» від 1
березня 1991 р. і «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. тощо).

Джерела трудового права класифікуються також згідно з його системою та
інститутами. Так, закони України про працю можуть бути кодифікованими
(наприклад КЗпП України) і поточними, що стосуються окремих інститутів
трудового права (зокрема Закон України «Про колективні договори і угоди»
від 1 липня 1993 p., Закон України «Про відпустки» від 15 листопада 1996
р. тощо).

Якщо ж класифікувати закони як джерела трудового права згідно з його
системою (загальною і особливою), то слід виділяти джерела, що належать
як до загальної частини, так і до всіх інститутів особливої частини
трудового права (це Конституція України і КЗпП України). Але є закони,
що належать тільки до певного інституту трудового права (наприклад,
Закони України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. та «Про
відпустки» від 15 листопада 1996 p.).

Серед основних джерел трудового права слід виокремити Конституцію
України від 28 червня 1996 р. і КЗпП України.

Головна сутність Конституції України полягає в закріпленні основних
трудових прав з обов’язковим урахуванням того, що вона має найвищу
юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на
основі Конституції України і повинні відповідати їй (ч. 2 ст. 8
Конституції України). Конституція України як Основний Закон нашої
держави забезпечує єдність правового регулювання праці на всіх
підприємствах незалежно від форми власності, закріплює принципи такого
регулювання, які реально виявляються у конституційних трудових правах, в
юридичних гарантіях щодо всієї системи трудового законодавства. Зокрема,
Конституція України закріплює рівність перед законом (ст. 24); право на
участь у профспілках з метою захисту своїх трудових прав та інтересів
(ст. 36); рівне право доступу до державної служби (ст. 38); право на
підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на
працю, на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату,
не нижчу за визначену законом (ст. 43); право на страйк для захисту
своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44);

328

Глава 9

Основи трудового права України

329

право на відпочинок (ст. 45); право на соціальний захист, зокрема при
тимчасовій непрацездатності, безробітті, старості та в інших,
передбачених законом випадках (ст. 46).

Основним Законом України від 28 червня 1996 р. не закріплені обов’язки в
галузі праці. Вони передбачені другим за важливістю нормативним актом у
галузі праці — КЗпП України (статті 2, 139, 143) з обов’язковим
урахуванням того, що Конституція України має найвищу юридичну силу.

Головним джерелом трудового права є КЗпП України від 10 грудня 1971 р.
Це кодифікований закон. Йому властива чітка послідовність розміщення
інститутів у вигляді глав1.

Поряд з КЗпП України діють також інші закони України, прийняття яких
зумовлене новими ринковими відносинами. Це, зокрема, закони України «Про
зайнятість населення» від 1 березня 1991 р., «Про колективні договори і
угоди» від 1 липня 1992 р., «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р.,
«Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. тощо.

§ 3. Основні принципи трудового права

Трудове право України як складова частина загальної теорії національного
права є самостійною галуззю права має певні принципи правового
регулювання праці.

Основні принципи трудового права за спрямованістю умовно об’єднуються у
три групи, кожна з яких базується на таких основних джерелах трудового
права, як Конституція України та КЗпП України. Перша група містить
принципи, що сприяють залученню до праці, забезпеченню зайнятості й
раціональному використанню робочої сили. Друга група об’єднує принципи,
спрямовані на забезпечення високого рівня умов праці й охорони трудових
прав. Третя група включає принципи, що розкривають сутність виробничої
демократії та сприяють розвиткові особистості працівника у процесі
праці.

Кожний з основних принципів трудового права (свобода праці та
зайнятості, захист від безробіття, рівноправність у праці, справедлива
винагорода за працю, охорона праці, право на

1 Див.: Хрестоматія з правознавства. — С. 568—609.

відпочинок, професійну підготовку, захист трудових прав, право на
виробничу демократію, право роботодавця вимагати від працівника
виконання обов’язку сумлінної праці тощо) належно спрямований і
наповнений відповідним змістом. Першу групу складають три основних
принципи трудового права:

свобода праці й зайнятості, заборона примусової праці

(ст. 43 Конституції України, статті 5,21,49-4 КЗпП України);

право на працю, захист від безробіття, допомога у

працевлаштуванні та матеріальна підтримка безробітних (ст. 43

Конституції України, статті 2,5, гл. III та ІП-А КЗпП України);

рівноправність у праці й зайнятості, заборона дискримінації

в праці (ст. 24 Конституції України, статті 2,2і КЗпП України).

Головним змістом зазначених основних принципів трудового права є єдність
можливостей працівника отримати роботу у роботодавця будь-якої форми
власності відповідно до своєї спеціальності чи професії, у безпечних
умовах праці, а за умови звільнення з роботи чи безробіття реалізується
можливість сприяння держави у працевлаштуванні й матеріальної підтримки
тимчасово непрацюючого. Інакше кажучи, принцип забезпечення вільної
праці стосується всіх суб’єктів трудового права, і головним його змістом
є добровільне волевиявлення суб’єктів трудового права вступати в трудові
відносини, змінювати чи припиняти їх, а конкретизація принципу
забезпечення вільної праці відбувається в таких нормах інститутів, як
працевлаштування, зайнятість, трудовий договір.

Друга група основних принципів трудового права, на відміну від першої,
де йдеться про правове забезпечення виникнення трудових відносин,
розкриває зміст тих основних принципів трудового права, що реалізуються
за наявності трудових відносин. До цієї групи належать такі принципи:

справедлива винагорода за виконану роботу. Правове за

безпечення здійснюється нормами інститутів: а) оплата праці;

б) гарантії і компенсації;

охорона праці. Правове забезпечення цього принципу здій

снюється нормами таких інститутів: а) трудовий договір

(прийняття на роботу, переведення на іншу роботу); б) охорона

праці як загальний інститут, і в тому числі як посилена охорона

праці жінок та молоді контроль за охороною праці; в) норми

330

Глава 9

Основи трудового права України

331

‘

матеріальної відповідальності роботодавця за шкоду, заподіяну
працівникові в разі трудового каліцтва;

3) право на відпочинок. Правове забезпечення цього принципу здійснюється
нормами таких інститутів: а) робочий час; б) час відпочинку; в)
поєднання роботи з навчанням;

— захист трудових прав. Цей принцип забезпечується нор

мами таких інститутів: а) нагляд і контроль за додержанням тру

дового законодавства; б) повноваження профспілок і трудових

колективів; в) трудові спори.

До третьої групи належать такі принципи:

безплатна професійна підготовка, перепідготовка й підви

щення кваліфікації. Правове забезпечення цього принципу

здійснюється нормами таких інститутів: а) працевлаштування і

зайнятість населення; б) трудовий договір; в) робочий час; г) опла

та праці й гарантійні виплати;

виконання трудових обов’язків сторонами трудового до

говору. Правове забезпечення цього принципу здійснюється

нормами таких інститутів: а) трудова дисципліна; б) трудовий

договір (дисциплінарні звільнення); в) матеріальна відпові

дальність сторін трудового договору за заподіяну шкоду; г) роз

гляд трудових спорів.

Зазначені основні принципи трудового права України є передумовою
розкриття правової сутності інституту суб’єктів трудового права та
інститутів загальної і особливої його частин.

§ 4. Суб’єкти трудового права

Динамічний розвиток трудового законодавства України про працю охоплює
широкий аспект суспільних відносин.

Юридична наука виробила загальне поняття суб’єкта трудового права як
конкретної особи або організації, наділеної здатністю мати суб’єктивні
права та юридичні обов’язки.

Суб’єктами трудового права є учасники суспільних відносин, визначені
трудовим законодавством, які можуть володіти трудовими правами й
обов’язками та реалізувати їх.

Сама можливість бути суб’єктом трудового права обумовлена наявністю
трудової правоздатності й трудової дієздатності. Ці два правових явища в
трудовому праві нерозривні на відміну

від цивільного права, у якому правоздатним громадянин стає з дня
народження, а дієздатність у повному обсязі настає з досягненням
18-річного віку. У трудовому праві працівник володіє єдиною
правосуб’єктністю і в повному обсязі — з досягненням 16-річного віку, а
в окремих передбачених законом випадках— з 15- і 14-річного віку (ст.
188 КЗпП України).

Головним суб’єктом трудового права є працівники (робітники та
службовці). їх правовий статус переважно єдиний для всіх працівників, де
б вони не працювали. Винятком є лише три категорії працівників: жінки,
неповнолітні та працівники із зниженою працездатністю (інваліди,
пенсіонери, ветерани праці). Правовий статус останніх відображає
підвищені гарантії права на працю, підвищений захист їх організму від
шкідливих чинників, пов’язаних з виробництвом. Такий захист починається
з моменту прийняття цих працівників на роботу, виявляючись у забороні
застосування їх праці на шкідливих, важких і підземних роботах.

Основа правового положення працівників визначена ст. 43 Конституції
України та статтями 2,2-1 КЗпП України, де встановлені найголовніші
трудові права працівників. Наприклад, працівник може реалізувати право
на працю з досягненням 16-річного віку, а в окремих випадках —
15-річного і навіть 14-річного віку, але лише з дозволу одного з батьків
або особи, що їх заміняє.

Важливим суб’єктом трудового права є власник або уповноважений ним орган
— роботодавці будь-якої форми власності, дозволеної чинним
законодавством України. Ними можуть бути підприємства, установи,
організації — державні, колективні чи індивідуальні, котрі наділені
спеціальною трудовою правосуб’єктністю відповідно до їх завдань,
визначених статутами чи положеннями про них.

Правовий статус підприємств визначається Господарським кодексом, у якому
відбито особливості їх діяльності, регламентовані права й обов’язки,
види підприємств, а також можливість здійснювати підготовку,
перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників безпосередньо на
виробництві, раціонально використовувати їхню працю, створювати для них
належні та безпечні умови праці тощо (статті 46 та 69 ГК).

332

Глава 9

Основи трудового права України

333

Трудовий колектив як суб’єкт трудового права має реальний вплив на
державних і колективних підприємствах. Його правовий статус визначений
спеціальним Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових
спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 p., та гл. XVI-A КЗпП України.

Згідно із законом трудовий колектив підприємства складають усі
громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі
трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють
трудові відносини працівника з підприємством.

Важлива роль у регулюванні трудових відносин належить також профспілкам
як суб’єктам трудового права.

Профспілка — добровільна громадська організація, що об’єднує працівників
за їх суспільними інтересами згідно з родом їхньої діяльності у
виробничій і невиробничій сфері з метою захисту трудових і
соціально-економічних прав і законних інтересів своїх членів.

Правовий статус профспілок в Україні визначається ст. 36 Конституції
України, статтями 243—252 гл. XVI КЗпП України та іншими нормами права,
зокрема Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії
діяльності», прийнятим Верховною Радою України 15 вересня 1999 p.,
статутами профспілок тощо, в яких визначаються їх головні завдання —
захист прав і законних інтересів працівників.

Професійні спілки виконують свою основну функцію щодо захисту трудових
прав і законних інтересів працівників, поновлення їхніх порушених прав,
встановлення високого рівня умов праці, побуту тощо.

Правовий статус профспілок як суб’єктів трудового права найсуттєвіше
виражений в їхніх основних правах на трьох етапах, а саме:

виникнення трудових відносин (прийняття на роботу

неповнолітніх лише за згодою профкому, встановлення випро

бувального строку до 6 місяців згідно зі ст. 27 КЗпП України);

існування трудових відносин;

припинення трудових відносин. Це представницькі права

при укладанні колективного договору, при звільненні працівни

ка—члена профспілки.

§ 5. Трудові правовідносини

Правовідносини є основним поняттям правової науки. За усталеним
визначенням, це суспільні відносини, врегульовані нормою права1.
Відповідно трудові правовідносини — це врегульовані трудовим
законодавством трудові й тісно пов’язані з ними відносини працівників у
галузі праці.

З огляду на специфіку предмета трудового права, основою якого є трудові
правовідносини у поєднанні їх із суспільними відносинами, слід вказати
на такі види правовідносин у сфері трудового права:

правовідносини із забезпечення зайнятості та працевлаш

тування;

трудові правовідносини працівника з роботодавцем;

колективні правовідносини (трудового колективу й проф

кому з роботодавцем і його адміністрацією);

правовідносини з професійної підготовки працівників без

посередньо на виробництві;

правовідносини з нагляду за дотриманням норм трудово

го законодавства;

правоохоронні правовідносини (щодо матеріальної відпо

відальності сторін трудового договору За заподіяну шкоду, з

розгляду трудових спорів тощо).

Ядром зазначених видів правовідносин у сфері трудового права є трудові
правовідносини, що визначаються як добровільний правовий зв’язок
працівника з роботодавцем (підприємством чи фізичною особою), за яким
працівник зобов’язується здійснювати обумовлену трудову функцію,
виконуючи правила внутрішнього трудового розпорядку, а роботодавець
зобов’язується виплачувати винагороду за певний трудовий внесок і
створювати умови праці відповідно до законодавства, колективного
трудового договору.

Важливими ознаками трудових правовідносин є підстави їх виникнення,
змінення та припинення. Цьому сприяють певні юридичні факти, передбачені
чинним законодавством України.

1 Докладніше про правові відносини див.: розділ І даного підручника та
«Правова енциклопедія». — 2003. — Т. 5. — С. 44—45.

334

Глава 9

Основи трудового права України

335

До основних підстав виникнення трудових правовідносин належать:

укладення трудового договору;

адміністративно-правовий акт (призначення на посаду,

затвердження, розподіл молодих фахівців тощо);

факт обрання на відповідну посаду (за конкурсом, депута

том тощо);

— факт погодження з відповідними особами.

Наприклад, лише за згодою одного з батьків чи осіб, які їх

замінюють, можливі трудові правовідносини з неповнолітніми громадянами
віком 15 чи 14 років, тому це складна процедура виникнення трудових
правовідносин. Відповідно до ст. 24 КЗпП України фактом наявності
трудових правовідносин є також допуск працівника до роботи незважаючи на
те, що власник не видав наказ чи розпорядження про прийняття на роботу.

§ 6. Колективні договори та угоди

Перехід України до ринкової економіки, використання різних форм
власності потребують створення механізму соціального захисту прав та
інтересів працівників.

Колективний договір як одна з важливих форм демократичного
самоврядування сприяє визначенню взаємовідносин власника або
вповноваженого ним органу з трудовим колективом у галузі праці,
економіки та соціального розвитку підприємства.

Легального визначення поняття колективного договору не дається ні в
Законі України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 p., ні
в КЗпП України. Тому в юридичній літературі існують різні визначення
цього поняття1. Аналізуючи чинні норми трудового права, доходимо
висновку, що колективний договір — це письмова нормативна угода між
власником або вповноваженим ним органом і трудовим колективом, від імені
якого виступає профспілковий комітет чи інший уповноважений трудовим
колективом орган. Цією угодою визначаються

1 Див. докладніше: Популярна юридична енциклопедія. — Т. 3. — С
153-154;208-209.

взаємні зобов’язання сторін у галузі трудових і соціально-економічних
відносин.

За правовим значенням колективні договори можуть бути двох видів:

колективний договір підприємства, установи, організації;

колективний договір структурного підрозділу підприєм

ства в межах його компетенції.

Закон України «Про колективні договори і угоди» визначає й види угод,
зокрема генеральну, або державну, угоду, сторонами якої є професійні
спілки, котрі об’єднуються для ведення колективних переговорів і
укладення генеральної угоди; власники або уповноважені ними органи, які
об’єднуються для ведення колективних переговорів і укладення генеральної
угоди.

Другим видом є угода на галузевому рівні, сторонами якої виступають
власники, об’єднання власників або уповноважені ними органи; профспілки
чи об’єднання профспілок або інших представницьких організацій
працівників, які мають відповідні повноваження щодо ведення переговорів,
укладення угод та реалізації їх норм.

Третім видом є угода на регіональному рівні, котра укладається між
місцевими органами державної влади або регіональними об’єднаннями
підприємців; об’єднаннями профспілок чи іншими уповноваженими трудовим
колективом органами.

Основна вимога колективного договору полягає в тому, що його умови
можуть лише покращувати становище працівників порівняно з чинним
законодавством, а умови, що погіршують умови праці працівників,
визнаються Законом недійсними (ст. 5 Закону).

Важливою специфікою трудового законодавства є визначення сфер дії і
поширення колективного договору. Положення колективного договору
поширюються на всіх працівників незалежно від того, чи є вони членами
профспілки, і обов’язкові як для власника або уповноваженого ним органу,
так і для всіх працівників підприємства (ст. 9 Закону, ст. 18 КЗпП
України). За сферою дії колективний договір набирає чинності з дня його
підписання представниками сторін або з дня, зазначеного в колективному
договорі, і діє протягом усього періоду, на який сторони уклали його
(рік, два чи більше), — це визначається сторонами при укладенні
договору.

336

Глава 9

Основи трудового права України

337

§ 7. Правова організація працевлаштування

Демократичність конституційних норм про працю забезпечується як
можливістю вибору професії та роду трудової діяльності, так і забороною
примусової праці (ст. 43 Конституції України).

Правове забезпечення залучення громадян України у сферу трудової
діяльності здійснюється відповідною системою норм, до яких належать
Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 p., Кодекс
законів про працю України, Положення про державну службу зайнятості від
24 червня 1991 р.1, Положення про порядок реєстрації, перереєстрації та
ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітніх, виплати
допомоги по безробіттю, а також умови надання матеріальної допомоги в
період професійної підготовки та перепідготовки від 27 квітня 1998 p.,
Положення про інспекцію з контролю за додержанням законодавства про
зайнятість населення від 24 червня 1991 р.

Важливо звернути увагу на визначення понять, пов’язаних з основними
положеннями правової організації працевлаштування громадян України.

Зайнятість — це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих
та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у
грошовій або іншій формі. Це визначення вказує на фактичну реалізацію
права на працю без будь-якого примусу, оскільки незайнятість не може
бути підставою для правової відповідальності.

Безробітними Закон визнає працездатних громадян працездатного віку, які
з незалежних від них причин не мають заробітку або інших передбачених
чинним законодавством доходів через відсутність належної роботи,
зареєстровані в державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу та
здатні приступити до праці. Разом із тим, Закон не відносить до
безробітних громадян віком до 16 років за винятком тих, які працювали й
були звільнені у зв’язку зі змінами в організації виробництва та праці,
реорганізацією, перепрофілюванням і ліквідацією підприємства

1 Докладніше див.: Хрестоматія з правознавства. — С. 568—621

або скороченням чисельності працівників (штату); які вперше шукають
роботу й не мають професії в разі відмови їх від проходження професійної
підготовки або від оплачуваної роботи, включаючи й роботу тимчасового
характеру; які відмовились від двох пропозицій запропонованої роботи з
моменту реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, що шукають роботу;
які мають право на пенсію відповідно до законодавства України (ст. 2
Закону України «Про зайнятість населення»).

Забезпечення зайнятості включає комплекс соціально-економічних і
юридичних гарантій, спрямованих на боротьбу з безробіттям, реалізацію
всіма бажаючими права на працю, допомогу у працевлаштуванні.

Працевлаштування є передумовою такого явища, як зайнятість, і гарантією
останнього. Це процес підшукування необхідної роботи, підготовки до неї
та влаштування на цю роботу. Розрізняють працевлаштування в широкому й
вузькому розумінні. У широкому розумінні — це процес будь-якого
влаштування на роботу, у тому числі й самостійного, і з допомогою служби
зайнятості. Зокрема, це й переведення працівників за умови їх
вивільнення на іншу роботу на тому ж підприємстві чи в організації.

У вузькому розумінні працевлаштування — це діяльність відповідних
державних органів зі сприяння громадянам України у відшуканні потрібної
роботи й улаштуванні на неї, включаючи й процеси професійної підготовки,
перепідготовки та ін. Найбільше такої допомоги потребують неповнолітні,
інваліди, звільнені зі Збройних Сил України тощо. З цією метою Закон
України «Про зайнятість населення» (ст. 20) надає підприємствам, що
активно сприяють зайнятості, пільги щодо податків та інших платежів до
бюджету.

Практична допомога у працевлаштуванні громадян надається державною
службою зайнятості, до складу якої входять Державний центр зайнятості
Міністерства праці України; Республіканський (Автономної Республіки
Крим) центр зайнятості; обласні, районні, міжрайонні, міські та районні
в містах центри зайнятості. Крім цих органів до державної служби
зайнятості входять також: а) центри професійної орієнтації; б) навчальні
заклади професійної підготовки незайнятого населення;

338

Глава 9

Основи трудового права України

339

в) інформаційно-обчислювальні центри; г) територіальні та спеціалізовані
бюро зайнятості; ґ) центри трудової реабілітації населення.

Реальне піклування щодо поліпшення умов життя громадян у разі втрати
ними роботи та безробіття держава реалізує шляхом встановлення
соціальних гарантій та компенсацій, рівень яких залежить від можливостей
країни на відповідному етапі розвитку. Згідно із Законом України «Про
зайнятість населення» існують такі види гарантій:

допомоги по безробіттю;

виплати стипендій на період підготовки, перепідготовки

чи підвищення кваліфікації за направленням служби зайнятості;

особливі при вивільненні працівників з підприємств, ус

танов, організацій (статті 492—494 КЗпП України);

додаткова матеріальна допомога безробітним і членам їхніх

сімей, які перебувають на їх утриманні.

Крім того, додаткові соціальні гарантії та допомоги у разі втрати роботи
можуть передбачатися також колективними договорами підприємств та
угодами державного, регіонального чи галузевого рівня.

§ 8. Трудовий договір: поняття, умови укладення, форма, строк і види
трудового договору

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, згідно з якими ніхто
не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Кожен громадянин має право на працю, що включає можливість заробляти
собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно
погоджується. Саме такі можливості закріпила нова (1996 p.). Конституція
України. Право на працю конкретно реалізується шляхом укладення
трудового договору на підприємстві, в установі, організації або з
фізичною особою (ст. 2 КЗпП України).

Отже, трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових
правовідносин. Він визначається зако-

нодавством України про працю як угода між працівником і власником
підприємства, установи, організації або уповноваженим ними органом чи
фізичною особою, згідно з якою працівник зобов’язується виконувати
роботу, визначену цією угодою, з дотриманням внутрішнього трудового
розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або
уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати
працівникові заробітну плату й забезпечувати необхідні для виконання
роботи умови праці, передбачені законодавством про працю, колективним
договором і угодою сторін (ч. 1 ст. 21 КЗпП України).

Із законодавчого визначення поняття трудового договору випливає два
взаємозумовлених положення. По-перше, це правове значення, що
відбивається в таких правових елементах: а) сторони трудового договору;
б) виконання працівником внутрішнього трудового розпорядку; в) взаємні
зобов’язання сторін. По-друге, це зміст трудового договору, тобто
сукупність прав і обов’язків сторін.

Крім вказаного, правове значення поняття трудового договору більш
суттєво розкривається й у тому, що він є основною правовою формою
виникнення трудових правовідносин; підставою поширення трудового
законодавства та колективного договору на його сторони; засобом
конкретизації місця та роду роботи працівника.

Сторонами трудового договору як двосторонньої угоди є: працівник
(робітник або службовець); власник підприємства, установи, організації
або вповноважений ним орган чи фізична особа. Специфіка працівника як
сторони полягає в тому, що трудовий договір може укладати не кожний
громадянин України, а лише той, який здатний до праці, що залежить від
його фізичного та психічного розвитку. Керуючись принципами охорони
праці молоді, трудове законодавство України визначає вік, з досягненням
якого громадянин набуває трудової праводієздат-ності в повному обсязі.
Таким віком згідно зі ст. 188 КЗпП України є досягнення громадянином
України 16 років. І лише як виняток за згодою одного з батьків або
особи, яка його замінює, можуть прийматися на роботу особи, які досягли
15 років.

Другою стороною трудового договору є власник підприємства, установи,
організації або уповноважений ним орган чи

340

Глава 9

Основи трудового права України

341

фізична особа. Власник має право укладати трудовий договір з працівником
як самостійно, так і доручити свої повноваження іншим спеціальним
особам, наприклад заступникові керівника з кадрів тощо. У філіях
підприємства або в інших відокремлених структурних підрозділах юридичних
осіб трудовий договір можуть укладати їх керівники, якщо головним
підприємством їм передані такі повноваження.

Зміст трудового договору — це сукупність умов, якими визначаються права
та обов’язки сторін. Вони поділяються на два види:

— умови, що визначаються угодою сторін, та — умови, що

встановлюються законодавством про працю.

Умови трудового договору, що визначаються угодою сторін, залежно від
волевиявлення цих сторін класифікуються так:

обов’язкові (необхідні), без домовленості про які трудо

вий договір вважається недійсним;

факультативні (додаткові).

До обов’язкових (необхідних) належать такі умови: а) про трудову
функцію, тобто ким буде працівник — техніком, оператором, слюсарем тощо;
б) про місце роботи, тобто де саме він працюватиме (із зазначенням цеху,
відділення чи без визначення місця роботи); в) про строк дії трудового
договору (на невиз-начений чи на певний строк тощо); г) про час початку
виконання трудової функції (через день, два чи тиждень тощо); ґ) про
розмір винагороди за виконану роботу.

Дещо інші аспекти факультативних (додаткових) умов трудового договору.
Вони не є обов’язковими, але якщо сторони домовляться про них, то стають
такими й можуть впливати на долю трудового договору. Умовно їх можна
класифікувати за двома видами: такі, що безпосередньо зазначені в
законодавстві про працю, і такі, що визначаються самими сторонами під
час укладення трудового договору на підставі їх дозволеності законом.
Наприклад, до першого виду належать умови: а) про встановлення
випробування (ст. 26 КЗпП України); б) про встановлення неповного
робочого дня або тижня (ст. 56 КЗпП України); в) про роботу в одну зміну
при багатозмінному режимі праці тощо. До другого виду належать такі
умови, як забезпечення житлом, надання для дитини працівника місця в
дошкільних ди-

тячих закладах (яслах, садку) тощо. Правова сутність додаткових умов
полягає в тому, що вони уточнюють, доповнюють і розвивають умови
конкретного трудового договору.

При цьому поряд із зазначеним чинне законодавство України про працю
передбачає випадки, коли під час прийняття працівника на роботу
випробування не встановлюється. До таких працівників належать: а)
неповнолітні працівники; б) молоді робітники після закінчення
професійних навчально-виховних закладів; в) молоді фахівці після
закінчення вищих навчальних закладів; г) особи, звільнені в запас з
військової чи альтернативної (невійськової) служби; ґ) інваліди,
направлені на роботу за рекомендацією медико-соціальної експертизи; д)
особи, які змінюють роботу у зв’язку з переїздом в іншу місцевість або з
переходом на інше підприємство та в інших передбачених законодавством
випадках.

За правовим статусом працівник на період випробування не обмежується у
трудових правах. Навпаки, він має право на оплату праці, належні умови
праці, зарахування до трудового стажу терміну випробування, а також
зобов’язаний виконувати норми праці, дотримуватися внутрішнього
трудового розпорядку тощо.

Важливою особливістю трудового договору є форма та правила його
укладення, а також види. Щодо форми, то згідно зі ст. 24 КЗпП України
трудовий договір укладається, як правило, у письмовій формі. У цій же
статті вказується на обов’язкове додержання письмової форми трудового
договору: а) у разі укладення трудового контракту; б) на вимогу самого
працівника; в) у разі укладення трудового договору з неповнолітнім
працівником та в інших передбачених законодавством випадках.

Правила укладення трудового договору передбачають подання працівником
відповідних документів: а) трудової книжки; б) паспорта або довідки за
місцем проживання; в) документа про освіту (диплома); г) інших
документів, подання яких передбачене чинним законодавством. Наприклад,
диплом про освіту обов’язковий, коли приймають на роботу лікаря,
викладача вищого навчального закладу та ін.

Довідку про медичний огляд обов’язково подають: а) неповнолітні
працівники; б) працівники, які приймаються па роботу

342

Глава 9

Основи трудового права України

343

на підприємства зі шкідливими, важкими чи небезпечними умовами праці; в)
працівники харчової промисловості, підприємств водопостачання, дитячих
установ тощо.

Різноманітність трудових договорів потребує певної їх класифікації для
розуміння сутності та практики застосування. Трудові договори
поділяються на групи за трьома ознаками: формою, строками та змістом. За
першою ознакою трудові договори поділяють на усні й письмові. За другою
ознакою трудові договори поділяють на такі: а) на невизначений строк;

б) на визначений строк, установлений чинним законодавством;

в) на час виконання певної роботи. Третя ознака уможливлює

класифікацію трудових договорів за змістом: договори за кон

курсом, з виборними працівниками, за суміщенням, суміс

ництвом тощо. Головне їх значення полягає в тому, що вони

мають певні особливості або специфічний зміст. Так, особливі

стю трудового договору за конкурсом є те, що передумовою ук

ладення такого трудового договору є проходження конкурсу.

Лише акт конкурсної комісії визначає, хто з претендентів вит

римав вимоги конкурсу й може укладати з власником трудовий

договір.

Переведення на іншу роботу. На відміну від поняття трудового договору
визначення переведення працівника на іншу роботу в законодавстві України
про працю не закріплене. У правовій літературі зазначається, що
переведення — це такий стан трудової діяльності працівника, що веде до
зміни суттєвих умов трудового договору або законодавства про працю.
Отже, у результаті переведення змінюються не всі, а лише суттєві умови,
що торкаються інтересів працівника. Така ознака переведення відрізняє
його від переміщення та усунення робітника чи службовця від роботи. Так,
у результаті переміщення умови праці працівника суттєво не змінюються,
може змінюватися лише його робоче місце (цех, структурний підрозділ
підприємства тощо), але без зміни оплати праці.

Певним чином відрізняються переведення й від звільнення працівника з
роботи, внаслідок якого розривається трудовий договір, здійснюється
розрахунок і видається в належний спосіб оформлена трудова книжка.

Визначення поняття переведення не лише відмежовує його від інших
правових явищ, а й зумовлює потребу з’ясувати

сутність. Так, залежно від строків переведення класифікуються на
постійні й тимчасові, залежно від місця — на такі, що відбуваються на
тому самому підприємстві, і такі, коли працівника переводять на інше
підприємство.

З урахуванням інтересів сторін трудового договору переведення можуть
бути викликані переїздом працівника, набуттям нової професії, станом
його здоров’я тощо.

Найпоширенішими видами переведень є тимчасові та постійні. До тимчасових
належать переведення на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором; в
разі простою; за клопотанням окремих суб’єктів, які не є стороною
трудового договору (військкомату, батьків неповнолітнього працівника
тощо). Щодо тимчасових переведень, то власник підприємства повинен
отримати згоду працівника на тимчасове переведення на іншу роботу, крім
випадків, коли тимчасове переведення, як виняток, допускається без згоди
працівника, якщо робота не протипоказана працівникові за станом
здоров’я, зокрема для відвернення і ліквідації стихійного лиха,
епідемій, епізоотій, виробничих аварій, а також інших обставин, які
ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві
умови людей.

Запроваджуючи їх, необхідно видати наказ або розпорядження, де
зазначити, на яку роботу переводиться працівник, на якій підставі та на
який строк, з якою винагородою за виконану роботу.

Постійні переведення спричинюються через різні обставини, зокрема
потребу зміни місця й роду виконуваної роботи; зміни істотних умов
праці; удосконалення організації праці; спрощення структури управління
виробництвом тощо. Зміна істотних умов праці як підстава для постійного
переведення — явище нове в чинному законодавстві про працю. Воно
характеризується тим, що за наявності такої зміни трудові відносини
можуть змінюватися шляхом переведення працівника на іншу роботу за його
згодою або припинятися, якщо працівник не погоджується на продовження
роботи в нових умовах.

З огляду на викладене постійні переведення класифікуються за такими
підставами: постійне переведення на іншу роботу на тому самому
підприємстві; на іншу або таку саму роботу, але на інше підприємство (до
іншої установи, організації); на іншу

344

Глава 9

Основи трудового права України

345

або таку саму роботу, але до іншої місцевості. Під іншою місцевістю слід
розуміти інший населений пункт згідно з діючим в Україні
адміністративно-територіальним поділом.

Суттєво нове правове явище щодо переведень затверджене в новій
Конституції України (ст. 43), якою забороняється використання примусової
праці. На підставі цього в п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду
України № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції
України при здійсненні правосуддя»1 передбачено: «не можуть
застосовуватись як такі, що суперечать Конституції, правила статей
32,33,34 КЗпП України, відомчих положень чи статутів про дисципліну
тощо, які передбачають можливість тимчасового переведення працівника без
його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення, у разі
виробничої необхідності або простою, а також можливість виконання ним
роботи, не передбаченої трудовим договором». Отже, будь-які переведення
(як тимчасові, так і постійні) здійснюються, як правило, тільки за
згодою працівника. Відмінність же тимчасових переведень від постійних
полягає в тому, що вони мають строковий характер; що працівникові
гарантується винагорода за виконану роботу, що за ним зберігається
попереднє місце роботи, на яке власник зобов’язаний повернути його після
закінчення строку тимчасового переведення.

Підстави та порядок розірвання трудового договору. Вихідна допомога.
Демократичність і гуманність норм трудового права виявляється не лише у
процесі виникнення чи зміни трудового договору, а й у разі його
розірвання. Такий взаємозв’язок зумовлюється тим, що трудовий договір —
це добровільна угода його сторін, тобто працівника та власника
підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу. Тому
правомірним є те, що така добровільна угода про виникнення чи зміну
трудових відносин може бути й підставою для добровільного їх припинення,
за винятком тих випадків, коли розірвання трудового договору може
відбуватися і поза волею його сторін.

Але спершу слід з’ясувати термінологічні поняття — «припинення»,
«розірвання трудового договору» та «звільнення з

1 Право України. – 1996. – № 12.

роботи». Припинення (розірвання) трудового договору охоплює всі можливі
випадки закінчення його дії. Але терміни «припинення» та «розірвання»
стосуються лише трудового договору, а термін «звільнення» вживається
тоді, коли йдеться про працівника. Припинення трудового договору означає
одночасно й звільнення працівника (крім єдиного випадку — смерті).
Взаємозумовленість цих понять полягає в тому, що вони мають єдиний
порядок, підстави та правові наслідки.

Розірвання трудового договору означає його припинення шляхом
одностороннього волевиявлення (працівником, чи власником, чи на вимогу
особи, яка не є стороною трудового договору).

Отже, юридичними фактами, що впливають на припинення трудового договору,
є такі:

вольові дії сторін трудового договору або третьої особи;

подія (закінчення строку трудового договору, виконання

обумовленої роботи, смерть працівника).

Безперечно, головним у припиненні трудового договору є визначеність
підстав і порядку. Підстави для припинення трудового договору
поділяються на чотири групи: а) за угодою сторін; б) з ініціативи
працівника; в) з ініціативи власника або уповноваженого ним органу; г) з
ініціативи третьої особи, яка не є стороною трудового договору.

Кожна із зазначених груп має певні особливості щодо припинення трудового
договору. Так, до характерних ознак припинення трудового договору за
угодою сторін належать:

можливість розірвання будь-якого виду трудового договору;

вияв ініціативи будь-якої зі сторін і у будь-який час;

відсутність строку дії досягнутої угоди про розірвання

трудового договору.

Єдиним винятком є трудовий договір з молодими фахівцями, тобто
випускниками вузів, які направлені на роботу згідно з державним
розподілом і зобов’язані відпрацювати три роки (п. 8 постанови Кабінету
Міністрів України від 22 серпня 1996 р. «Про Порядок працевлаштування
випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за
державним замовленням»).

До специфіки припинення трудового договору з ініціативи працівника
належать такі ознаки:

346

Глава 9

Основи трудового права України

347

а) виявлення ініціативи лише самого працівника;

б) обов’язкове письмове попередження власника про розір

вання договору в строк, передбачений законом;

в) наявність трудового договору, укладеного на невизначе-

ний строк.

Строковий трудовий договір може бути припинений достроково з ініціативи
працівника тільки з таких поважних причин:

а) хвороба працівника, що унеможливлює виконання роботи;

б) порушення власником законодавства про працю, колективно

го договору чи угоди сторін; в) наявність інших поважних при

чин (переїзд до іншої місцевості, догляд за хворою дитиною тощо).

Відповідні особливості має й третя група підстав припинення трудового
договору з ініціативи власника, тобто другої його сторони. По-перше,
закон чітко визначає два види підстав — загальні й додаткові.

Загальні підстави передбачені ст. 40 КЗпП України. До них належать:

а) зміни в організації виробництва та праці, у тому числі

ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства

(установи, організації), скорочення чисельності або штату пра

цівників;

б) виявлення невідповідності працівника займаній посаді або

виконуваній роботі;

в) систематичне невиконання працівником трудових обо

в’язків без поважних причин;

г) прогул без поважних причин, у тому числі відсутність на

роботі більше трьох годин протягом робочого дня;

ґ) нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців унаслідок
тимчасової непрацездатності;

д) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував

цю роботу;

є) поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або
токсичного сп’яніння;

є) учинення розкрадання за місцем роботи (у тому числі дрібного) майна
власника.

До додаткових підстав припинення трудового договору з ініціативи
власника згідно зі ст. 41 КЗпП України належать: а) одноразове грубе
порушення трудових обов’язків керівником

підприємства (установи, організації), його заступниками, головним
бухгалтером підприємства, його заступниками, службови ми особами митних
органів, державних податкових інспекцій, контрольно-ревізійної служби та
органів державного контролю за цінами; б) дії з вини працівника, який
безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають
підстави для втрати довіри до нього з боку власника; в) учинення
працівником, який виконує виховні функції, аморального проступ ку,
несумісного з продовженням даної роботи.

Специфіка застосування власником тієї чи іншої підстави загального чи
додаткового характеру потребує обов’язкового додержання спеціального
порядку припинення трудового договору, до якого належать різні вимоги
залежно від підстави звільнення. Наприклад, у разі розірвання трудового
договору за п. 1 ст. 40 КЗпП України — «зміни в організації виробництва
і праці» — власник зобов’язаний:

а) особисто попередити працівника про це під розписку в

обумовлений у законі строк;

б) урахувати переважне право працівника залишитись на ро

боті;

в) запропонувати працівникові іншу роботу;

г) отримати попередню згоду профкому на звільнення пра

цівника.

До четвертої групи підстав припинення трудового договору належать вимоги
третіх осіб, які не є стороною трудового договору. Такими особами є
профспілкові органи; судові органи; військові комісаріати; батьки або
особи, які їх замінюють, але тільки стосовно неповнолітніх працівників.

При цьому слід зауважити, що профспілкові органи мають право порушувати
питання про припинення трудового договору не з будь-яким працівником, а
лише з керівником, який порушує законодавство про працю та не виконує
зобов’язань за колективним договором.

У разі припинення трудового договору не з вини працівника законом
гарантується виплата вихідної допомоги, тобто відповідної грошової суми.
Зокрема, ст. 44 КЗпП України передбачає, що вихідна допомога в розмірі
не менше середнього місячного заробітку виплачується в разі припинення
трудового договору в таких випадках:

348

Глава 9

Основи трудового права України

349

а) відмови працівника від переведення на роботу до іншої

місцевості разом із підприємством чи від продовження роботи

у зв’язку зі зміною істотних умов праці (п. 6 ст. 36 КЗпП Ук

раїни);

б) звільнення працівника з роботи з ініціативи власника у

зв’язку зі змінами в організації виробництва та праці (п. 1 ст. 40

КЗпП України);

в) виявлення невідповідності працівника займаній посаді або

виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або за

станом здоров’я, що перешкоджає продовженню роботи (п. 2

ст. 40 КЗпП України);

г) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував

цю роботу (п. 6 ст. 40 КЗпП України);

ґ) порушення власником або вповноваженим ним органом законодавства про
працю, умов колективного або трудового договору.

Вихідна допомога виплачується в розмірі не менше двомісячного середнього
заробітку в разі призову або вступу працівника на військову службу чи
направлення на альтернативну (невійськову) службу (п. З ст. 36 КЗпП
України). У розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше
тримісячного середнього заробітку вихідна допомога виплачується в разі
звільнення через порушення власником або вповноваженим ним органом
законодавства про охорону праці, умов колективного договору з цих питань
(статті 38,39 КЗпП України).

§ 9. Робочий час

Будь-яка трудова діяльність робітника чи службовця відбувається протягом
певного часу. А конкретна тривалість виконуваної працівником роботи
вимірюється його робочим часом. З урахуванням зазначеного робочий час —
це встановлений законом або на його основі час (неповний робочий час),
коли працівник повинен бути на робочому місці й виконувати обумовлену
трудову функцію.

Отже, в основі визначення робочого часу є встановлення його законом або
на основі закону. Від цього залежить і тривалість робочого часу, яку
можна поділити на такі види:

а) нормальна тривалість робочого часу, що не може переви

щувати 40 годин на тиждень (ч. 1 ст. 50 КЗпП України). Вона

встановлена Законом України «Про внесення змін до КЗпП

України у зв’язку з встановленням 40-годинного робочого тиж

ня» від 17 листопада 1993 р. і закріплена в ст. 45 Конституції

України 1996 р., в якій вказується, що максимальна тривалість

робочого часу визначається законом;

б) скорочений робочий час, який за тривалістю менше нор

мального, але з оплатою праці як за нормальну тривалість і має

такі особливості: встановлюється лише законом; поширюється

тільки на окремі категорії працівників (з урахуванням їх віку,

умов та інтенсивності праці, специфіки трудових функцій тощо).

Зокрема, для неповнолітніх тривалість робочого часу встанов

люється 36 годин на тиждень, а для осіб віком 15—16 років і учнів

віком 14—15 років, які працюють, — 24 години на тиждень; для

працівників, які працюють у несприятливих умовах (шкідливих,

важких), залежно від рівня шкідливого впливу на їхнє здоров’я,

і для інших тривалість робочого часу встановлюється 24 годи

ни на тиждень.

Має певні особливості й такий вид робочого часу, як неповний робочий
час, який менший за нормальний нормований та скорочений. Як правило,
неповний робочий час встановлюється як під час прийняття на роботу, так
і пізніше. Характерні ознаки цього виду робочого часу: а) як правило,
він встановлюється за угодою сторін трудового договору; б) оплата праці
здійснюється згідно з нормами виробітку чи залежно від відпрацьованого
часу; в) обсяг трудових прав працівників не обмежується; г) може
встановлюватись як неповний робочий день і як неповний робочий тиждень;
ґ) для окремих працівників власник зобов’язаний встановити неповний
робочий час (це вагітні жінки, а також жінки, які мають дитину віком до
14 років або дитину-інваліда).

У правовому регулюванні робочого часу особливе місце займають режим і
облік тривалості праці. Режим праці чи робочого часу — це певний порядок
розподілу норми часу, зокрема його початку, закінчення та перерв у
роботі. Режим праці включає певну тривалість робочого часу за
відповідний період: робочий тиждень, робочий день, робочу зміну — поділ
робочого часу на

350

Глава 9

Основи трудового права України

351

частини, ненормований робочий час, нічний робочий час, надурочні роботи,
чергування та облік робочого часу.

Ненормований робочий день — це особливий режим праці. Він встановлюється
для окремих категорій працівників (керівників підприємств, структурних
підрозділів, юрисконсультів та ін.), коли тривалість їхньої праці не
піддається точному обліку, а робота виконується понад нормальну
тривалість робочого дня без додаткової оплати й без компенсації
відгулом, а лише додатковою відпусткою тривалістю до семи календарних
днів.

Нічний робочий час визначається законом з 10 години вечора до 6 години
ранку (ст. 55 КЗпП України) і має таку особливість, як заборона залучати
до роботи в нічний час вагітних жінок і жінок, які мають дітей до трьох
років, осіб, молодших 18 років, та інших передбачених законом
працівників.

Облік робочого часу повинен здійснювати власник підприємства. Існують
такі види обліку робочого часу:

щоденний, коли працівник має однакову тривалість

щоденної роботи;

щотижневий, коли кожного тижня однаково реалізується

тижнева норма робочих годин (наприклад, 40, 24,6 чи менше);

підсумковий, коли неможливе додержання щоденної чи

щотижневої норми тривалості робочого часу.

Він може бути місячним, квартальним, річним, але з таким розрахунком,
щоб тривалість робочого часу на тиждень не перевищувала 40 годин на
кожного працюючого. Такий облік застосовується, коли працюють у зміни
різної тривалості або на безперервно діючих підприємствах тощо.

§ 10. Час відпочинку

Кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45 Конституції України
1996 p.). Це право забезпечується різними засобами, найголовніші з яких:
а) надання днів щотижневого відпочинку; б) щорічна оплачувана відпустка;
в) встановлення скороченого робочого дня.

Час відпочинку — частина календарного часу, коли працівник вільний від
виконання трудової функції й має право використовувати його за власним
розсудом. До видів часу відпочинку належать:

перерви протягом робочого дня чи зміни;

щоденний відпочинок між робочими днями (змінами);

щотижневі вихідні дні;

щорічні святкові та неробочі дні;

щорічні відпустки.

Найтривалішою та найпоширенішою є щорічна відпустка, до якої належать:
а) основна; б) додаткова за роботу в шкідливих та важких умовах праці та
за особливий характер праці; в) інші додаткові, передбачені
законодавством1.

Основна щорічна відпустка не може тривати менше 24 календарних днів.
Надається вона працівникові за відпрацьований робочий рік, який
відлічується з дня укладення трудового договору.

Право на основну чи додаткову відпустку в перший рік роботи працівник
має після шести місяців безперервної праці на даному підприємстві, а за
другий і наступні роки щорічні відпустки надаються в будь-який час
відповідно до графіка черговості надання відпусток. Виняток з цього
правила становлять такі працівники, молодші 18 років; інваліди; жінки у
зв’язку з вагітністю та пологами та ін.

§ 11. Правове регулювання оплати праці

Заробітна плата — це винагорода (обчислена, як правило, у грошовому
вираженні), яку за трудовим договором власник або уповноважений ним
орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (ст. 1 Закону України
«Про оплату праці»). Важливими положеннями цього Закону є те, що він
містить визначення додаткової та основної заробітної плати, а також
інших заохочувальних та компенсаційних виплат і чітко визначає основні
правові принципи організації винагороди за працю.

На відміну від загального поняття заробітної плати основна заробітна
плата — це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм
праці (норми часу, виробітку, обслуговування) і посадових обов’язків,
тобто у вигляді тарифної ставки (окладу), відрядних розцінок для
робітників чи посадових окладів для службовців.

1 Детальніше про відпустки див.: Закон України «Про відпустки»;
Хрестоматія з правознавства. — С. 625—636.

352

Глава 9

Основи трудового права України

353

Додаткова заробітна плата — винагорода за працю понад установлені норми,
за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці (доплати,
надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати тощо). Інші заохочувальні
та компенсаційні виплати включають винагороду за підсумками роботи за
рік, премії за спеціальними системами чи положеннями тощо. Саме основна,
додаткова заробітні плати та інші заохочувальні виплати й становлять
структуру заробітної плати.

До основних принципів правової організації винагороди за працю належать:

а) заборона дискримінації в оплаті;

б) визначення державного мінімального розміру оплати

праці;

в) визначення винагороди за працю з урахуванням особли

востей умов праці, її складності, шкідливості, значення для на

родного господарства та інших чинників;

г) оплата праці конкретного працівника, що встановлюєть

ся за угодою з роботодавцем;

ґ) конкретні форми, системи й тарифи оплати праці, що визначаються
колективними договорами та угодами.

Головні відмінності винагороди за працю за трудовим договором від оплати
за працю за цивільним договором полягають у тому, що виплата за трудовим
договором:

здійснюється систематично за виконану роботу (за ци

вільним договором — одноразово);

поділяється на основну та додаткову частини (надбавки,

доплати, премії тощо);

має встановлений державою мінімальний розмір.

У контексті економічно-правових і організаційних заходів окреме місце
займають форми та системи виплати заробітної плати. У ст. 23 Закону
України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. визначено три форми
виплати заробітної плати. За першою формою заробітна плата виплачується
працівникам у грошових знаках, що мають законний обіг на території
України. Другою формою є можливість її виплати банківськими чеками.
Третя форма, як виняток, припускає можливість виплати заробітної плати
натурою, але вона має реалізуватися через колективні договори й лише
частково, а не в повному розмірі.

Системи оплати праці поділяються на види залежно від того, що береться
за основу виміру праці. Так, якщо оплата праці нараховується за
встановлений відпрацьований час, то це погодинна система оплати праці.
Нарахування ж заробітної плати за кількість виробленої продукції
належної якості називають відрядною системою заробітної плати. Обидві
системи мають певні різновиди. Наприклад, відрядна система поділяється
на пряму відрядну, відрядно-прогресивну, відрядно-преміальну та акордну.
Погодинна ж система оплати праці поділяється на погодинну, поденну і
помісячну.

Правове регулювання оплати праці поряд із зазначеним охоплює гарантійні
та компенсаційні виплати. Гарантійними називають виплати, коли працівник
не виконує трудових обов’язків з поважних причин, передбачених
законодавством. До таких виплат належать:

а) оплата простою не з вини працівника в розмірі середнього

заробітку;

б) оплата праці жінки в розмірі середнього заробітку в разі

переведення її на іншу роботу у зв’язку з вагітністю відповідно

до медичного висновку;

в) виплата вихідної допомоги в разі звільнення на підставах,

передбачених п. 6 ст. 36, п. 1,2,6 ст. 40 КЗпП України, у розмірі

не менше середнього місячного заробітку та в інших визначених

законом випадках.

Компенсаційні виплати — відшкодування витрат працівника, пов’язаних з
виконанням трудових обов’язків: на відрядження, переїзд на роботу до
іншої місцевості, за використання власного інструменту, транспортних
засобів тощо.

§ 12. Трудова дисципліна

Термінологічне поняття «дисципліна» означає виховання, розпорядок, що
вказує на відповідну поведінку в колективі. Трудова ж дисципліна — це,
по-перше, спеціальний напрям, складовий невід’ємний елемент особливої
частини трудового права. По-друге, трудова дисципліна є необхідною
умовою будь-якої колективної праці незалежно від її суспільної
організації. Тому в широкому розумінні трудова дисципліна включає:

12 4 130

354

Глава 9

Основи трудового права України

355

виробничу дисципліну, тобто дотримання послідовності

процесів виробництва (постачання сировини, дотримання умов

праці тощо);

технологічну дисципліну, тобто дотримання технології ви

готовлення товарів, продукції тощо;

дисципліну робочого часу, тобто дотримання розпорядку

дня, перерв у роботі, відпочинку тощо. Але як правове явище

трудова дисципліна характеризується тим, що вона є елемен

том трудових правовідносин, тобто обов’язком працівника; обо

в’язковим підпорядкуванням усіх учасників колективної праці

встановленому порядку; самостійним інститутом трудового пра

ва як сукупності правових норм.

Отже, на основі зазначених загальних положень можна дійти висновку, що
трудова дисципліна — це сукупність правових норм, що регулюють
внутрішній трудовий розпорядок і встановлюють трудові права та обов’язки
сторін трудового договору, а також заохочення за успіхи в роботі та
відповідальність за умисне невиконання трудових обов’язків.

Головним змістом трудової дисципліни є не лише виконання правових норм у
галузі праці, а й свідоме та творче ставлення до виконуваної роботи,
забезпечення високої якості в роботі, раціональне використання робочого
часу, прагнення до співробітництва та взаємоповаги.

Важливим стимулюючим чинником у забезпеченні трудової дисципліни є такі
правові методи, як заохочення, мета якого — виявлення поваги до
працівників; визнання заслуг працівника; виявлення громадської пошани до
зразкового та творчого виконання працівником трудових завдань. Правова
природа заохочення виявляється в тому, що воно застосовується власником
або уповноваженим ним органом за погодженням із профспілковим комітетом;
оголошується наказом (розпорядженням); заноситься до трудової книжки
працівника.

Крім зазначеного до правових методів забезпечення трудової дисципліни
належать переконання та виховання, а до несумлінних працівників може
вживатися метод примусу, який полягає в застосуванні до порушників
трудової дисципліни заходів дисциплінарного та громадського впливу.

Дисциплінарній відповідальності притаманні риси, що виявляються у таких
загальнодемократичних принципах, як законність, справедливість,
невідворотність і наявність правових гарантій від безпідставного
застосування стягнень. З урахуванням багатогранності трудового процесу,
складності трудових функцій працівників і залежно від їх правового
статусу дисциплінарну відповідальність поділяють на загальну та
спеціальну.

Загальна дисциплінарна відповідальність за порушення працівником
трудової дисципліни встановлюється за Кодексом законів про працю України
та правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Спеціальна дисциплінарна відповідальність за порушення працівником
дисципліни встановлюється за такими нормами права: а) спеціальні закони,
наприклад Закон України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 p., Закон
України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. тощо; б) спеціальні
дисциплінарні статути чи положення, наприклад Дисциплінарний статут
прокуратури України, Статут про дисципліну працівників зв’язку,
Положення про дисциплінарну відповідальність працівників залізничного
транспорту тощо.

Найпоширеніша в трудовому процесі є загальна дисциплінарна
відповідальність. її характерні ознаки полягають у тому що вона охоплює
широке коло робітників та службовців і передбачає лише два види
дисциплінарних стягнень — догану та звільнення з роботи.

До порядку застосування дисциплінарного стягнення встановлені такі
обов’язкові вимоги:

виявлення дисциплінарного проступку;

отримання від порушника письмового пояснення;

додержання строків накладення дисциплінарного стягнен

ня — один місяць із дня виявлення дисциплінарного проступку

і шість місяців із дня його вчинення працівником;

видання власником наказу чи розпорядження про засто

сування дисциплінарного стягнення;

доведення наказу (розпорядження) під розписку до відо

ма працівника.

12″

856

Глава 9

Основи трудового права України

357

Особливе місце серед дисциплінарних стягнень належить дисциплінарним
звільненням, які застосовуються за такі проступки:

— систематичне порушення трудової дисципліни;

т прогул;

поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного

або токсичного сп’яніння;

розкрадання за місцем роботи державного або громад

ського майна.

§ 13. Матеріальна відповідальність сторін трудового договору

На відміну від дисциплінарної матеріальна відповідальність сторін
трудового договору має взаємний характер. Переважна більшість
працівників сумлінно та свідомо виконують трудові обов’язки, вимоги
правових норм. Але трудовий процес — явище багатогранне, і його
порушення може призвести до матеріальної відповідальності як працівника,
так і власника підприємства.

Саме це випливає із закону, де записано, що працівники несуть
матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству внаслідок
порушення покладених на них трудових обов’язків (ст. 130 КЗпП України).
Разом із тим, і другу сторону трудового договору — власника підприємства
— закон зобов’язує створювати працівникові умови, необхідні для
нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого йому
майна (ст. 131 КЗпП України).

Із сукупності обов’язків сторін трудового договору випливає висновок, що
матеріальна відповідальність — це обов’язок працівника відшкодувати в
установленому законом порядку і розмірах пряму дійсну шкоду, заподіяну
підприємству (установі, організації) його протиправним і умисним
невиконанням чи неналежним виконанням своїх трудових обов’язків. Таке
визначення має не лише теоретичне, а й практичне значення, оскільки
вказує на суб’єкти матеріальної відповідальності — працівника і
власника, їх обов’язки, а також на те, що порядок і розмір шкоди
визначається законодавством. Відшкодуванню

підлягає пряма дійсна шкода й лише через наявність вини працівника,
протиправність його поведінки, що зумовлює її суттєву відмінність від
майнової відповідальності за нормами цивільного права, адміністративної
та кримінальної.

Сукупність правових норм інституту матеріальної відповідальності сприяє:
поновленню цілісності майна; вихованню у працівників дбайливого
ставлення до майна; зміцненню гарантій збереження заробітної плати. Як
самостійний інститут в особливій частині трудового права матеріальна
відповідальність включає:

своєрідний суб’єкт (лише працівників, які заподіяли шко

ду майну підприємства);

певні підстави та умови (підстави — порушення працівни

ком трудових обов’язків і заподіяння шкоди, а умови — вина,

протиправність поведінки і причинний зв’язок);

певні види та межі відповідальності (види — обмежена,

повна і підвищена відповідальність, межі — лише пряма дійсна

шкода);

специфічний порядок покриття (адміністративний поря

док у разі обмеженої і судовий — у разі повної та підвищеної

матеріальної відповідальності).

Своєрідними суб’єктами матеріальної відповідальності є працівники, котрі
перебувають у трудових правовідносинах з підприємством і заподіяли його
майну шкоду внаслідок порушення трудових обов’язків. Але оскільки
працівниками можуть бути й неповнолітні громадяни, то їхня трудова
право-дієздатність не обмежується, а діє в повному обсязі незалежно від
того, з якого віку вони уклали трудовий договір — з 14,15 чи 16 років
(ст. 188 КЗпП України), бо вони у трудових правовідносинах прирівнюються
у правах до повнолітніх, а отже, мають повну трудову праводієздатність і
внаслідок заподіяння майнової шкоди підприємству несуть матеріальну
відповідальність за нормами трудового законодавства.

Другим суб’єктом матеріальної відповідальності є власник або
уповповноважений ним орган. У цьому разі підприємство обов’язково
повинно мати статус юридичної особи (ст. 62 ГК). У разі заподіяння шкоди
працівникові підприємство несе перед ним матеріальну відповідальність
відповідно до законодавства про працю.

358

Глава 9

Основи трудового права України

359

Відмежування матеріальної відповідальності від інших видів юридичної
відповідальності виражається й у тому, що поряд із зазначеним
матеріальна відповідальність має певні види та межі. Види матеріальної
відповідальності: обмежена; повна; підвищена. Перші два види зазначені в
Кодексі законів про працю України, а підвищена відповідальність
передбачена Законом України «Про визначення розміру збитків, завданих
підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням),
недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та
валютних цінностей» від 6 червня 1995 р. Цим Законом передбачено
відшкодування вартості пошкодженого майна у подвійному і потрійному
розмірі.

Обмежена матеріальна відповідальність — обов’язок працівника покрити
заподіяну шкоду повністю, але не більше встановленої законом межі — його
місячного середнього заробітку. Цей вид матеріальної відповідальності
застосовується за відсутності повної та підвищеної відповідальності.

Повна матеріальна відповідальність — обов’язок працівника покрити
заподіяну шкоду в межах повного розміру, але з урахуванням прямої
дійсної шкоди. На відміну від обмеженої, повна матеріальна
відповідальність настає лише у безпосередньо визначених законом випадках
(ст. 134 КЗпП України).

Правове забезпечення покриття матеріальної шкоди реалі зується двома
способами:

добровільним покриттям заподіяної шкоди;

примусовим стягненням заподіяної шкоди (ч. 5 ст. 130 і

ст. 136 КЗпП України).

Добровільний спосіб стосується будь-якого виду ма теріальної
відповідальності. Примусовий має два різновиди:

а) адміністративний порядок покриття шкоди, що застосо

вується лише в разі обмеженої матеріальної відповідальності з

обов’язковим виданням наказу не пізніше двох тижнів із дня ви

явлення заподіяної шкоди та його виконанням не раніше семи

днів із дня повідомлення про це працівникові;

б) судовий порядок покриття шкоди, який застосовується у

разі незгоди працівника з відрахуванням із його заробітної пла

ти або з розміром такого відрахування; у разі повної та підвище

ної матеріальної відповідальності, якщо сторони не домовились

про добровільне відшкодування.

§ 14. Правове забезпечення охорони праці

Відповідно до ст. 43 Конституції України 1996 р. «кожен має право на
належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу
від визначеної законом». Це основні положення щодо реалізації права
громадян на працю, забезпечення працівникам безпеки, гігієни праці та
здорового виробничого середовища і єдиного порядку організації охорони
праці в Україні.

Правове забезпечення охорони праці крім конституційних норм визначають
норми КЗпП України, Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992
р. у новій редакції від 21 листопада 2002 р.1 та інші підзаконні правові
норми з охорони праці.

З урахуванням умов праці (важкі, шкідливі), психофізіологічних
особливостей працівника (жінка, неповнолітній, інвалід) система
законодавства з охорони праці включає загальні та спеціальні правові
норми. Саме це й зумовлює визначення охорони праці як системи правових,
соціально-економічних, організаційно-технічних і
лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження
здоров’я і працездатності людини у процесі праці. Це поняття охорони
праці в широкому розумінні, оскільки воно включає великомасштабні заходи
щодо забезпечення безпечних і здорових умов праці: правові, економічні,
організаційно-технічні, лікувально-профілактичні тощо. У вузькому ж
розумінні охорона праці — це система правових заходів і засобів
забезпечення безпечного життя і здоров’я працівників у процесі праці на
виробництві, у тому числі й правових норм щодо оздоровлення та
поліпшення умов праці. У такому розумінні охорона праці є одним із
принципів трудового права, суб’єктивним правом працівника на належні
умови праці, правовим інститутом.

Центральне місце в системі охорони праці посідають працівники, тому й
норми права визначають як зміст і гарантії права працівників на охорону
праці. Такі гарантії реалізуються у процесі праці й включають комплекс
правомочностей, зокрема права:

1 Див.: Хрестоматія з правознавства. — С. 636—644.

360

Глава 9

Основи трудового права України

361

на безпечні умови праці під час роботи на виробництві;

на соціальне страхування від нещасних випадків та про

фесійних захворювань;

на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці;

на забезпечення спецодягом та іншими засобами індиві

дуального захисту, миючими та знешкоджуючими засобами;

на компенсацію власником матеріальної та моральної шко

ди працівникові в разі ушкодження його здоров’я.

Реальним виявом турботи про працівників є правова організація охорони
праці на виробництві. Норми права про організацію охорони праці
передбачають широку систему заходів, до найголовніших з них належать:

Управління охороною праці на підприємстві та обов’язки

власника. Конкретне забезпечення охорони праці цього напря

му здійснюється за допомогою таких заходів: а) створення відпо

відних служб і призначення посадових осіб з питань охорони

праці; затвердження інструкцій про їх обов’язки тощо; б) роз

робки за участю профспілок заходів з охорони праці та реаліза

ція прогресивних технологій тощо; в) розробки і затвердження

положень та інструкцій з охорони праці, що діють у межах

підприємства, тощо.

Визначення обов’язків працівника виконувати вимоги норм

і правил з охорони праці. Одним із важливих обов’язків праців

ників є медичний огляд, який поділяється на три види: попе

редній (під час прийняття на роботу); періодичний (протягом

трудової діяльності); позачерговий (з ініціативи працівника чи

власника), якщо працівник вважає, що умови праці спричини

ли погіршення його здоров’я. Суттєвим обов’язком сторін тру

дового договору є навчання з питань охорони праці, що

здійснюється шляхом проведення інструктажів, які умовно по

діляються на три види: попередній інструктаж під час прийнят

тя на роботу (його проходять усі працівники); періодичний

інструктаж із питань охорони праці (працівники, зайняті на ро

ботах із підвищеною небезпекою, проходять його один раз на

рік, а посадові особи — один раз на три роки згідно з переліком,

затвердженим Держкомітетом України з нагляду за охороною

праці); додатковий інструктаж з питань охорони праці (прово

диться на прохання працівника).

Фінансування охорони праці та додержання вимог щодо

охорони праці під час проектування, будівництва та реконст

рукції підприємств.

Розслідування та облік нещасних випадків, професійних

захворювань і аварій, які покладаються на власника підприєм

ства Та здійснюються з урахуванням вимог «Положення про роз

слідування і облік нещасних випадків, професійних захворю

вань та аварій на підприємствах, в установах, організаціях».

Охорона праці жінок. Піклуючись про найчисельнішу частину трудових
ресурсів України, ч. 2 ст. 24 Конституція України закріпила рівність
прав жінок і чоловіків. Така рівність забезпечується наданням жінкам
широких прав у галузі їх трудової діяльності — це і здобуття освіти,
професійної підготовки, винагороди за працю, а також спеціальними
заходами щодо охорони праці й здоров’я жінок, створенням умов, що дають
жінкам можливість поєднувати роботу з материнством, й іншими пільгами та
гарантіями.

Систему правових норм щодо особливостей регулювання праці жінок умовно
можна поділити на дві групи. Перша група норм забороняє або обмежує
застосування праці жінок, а друга — встановлює переваги у зв’язку з
материнством.

Заборона застосування праці жінок стосується важких робіт, робіт зі
шкідливими та небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах,
крім нефізичних робіт або робіт із санітарного та побутового
обслуговування. Перелік таких робіт затверджений наказом Міністерства
охорони здоров’я України від 29 грудня 1993 p., № 256, який налічує
більше 500 видів робіт1.

Забороняється залучати жінок до робіт, які пов’язані з постійним,
протягом робочого дня (зміни) переміщенням вантажів масою понад 7 кг.
Дозволяється виконання робіт з підіймання, переміщення вантажів, які
перевищують 7 кг, але не більше 10 кг при чергуванні з іншою роботою (до
двох разів на годину). Причому, в обох випадках сумарна маса вантажу,
який переміщується протягом кожної години робочої зміни, не повинна
перевищувати з робочої поверхні — 350 кг, а підлоги — 175 кг. (Рівнем
робочої поверхні вважається робочий рівень конвейє-

1 Законодавство України про працю: Збірник нормативних актів. У 3 кн. –
К., 1998. – Кн. 3-я. – С 323.

362

Глава 9

Основи трудового права України

363

pa, стола, станка тощо). У масу переміщуваного вантажу включається маса
тари і упаковки. Такий порядок граничних норм підіймання і переміщення
важких речей жінками затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я
України від 10 грудня 1993 p., №241.

Друга група правових норм стосується жінок, стан яких пов’язаний з
материнством. Охороняючи працю таких жінок, чинне законодавство
забороняє залучати вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох
років, до нічних робіт, надурочних робіт, робіт у вихідні дні та
направляти їх у відрядження. Обмеження встановлені й для жінок, що мають
дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів. Такі
жінки не можуть залучатися до надурочних робіт і направлятися у
відрядження. До підвищеної особливої правової охорони праці жінок
належать і норми, пов’язані з їх материнством – це переваги і гарантії,
що стосуються виникнення, існування та припинення трудових відносин.
Законодавством України про працю забороняється роботодавцям всіх форм
власності й господарювання відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і
знижувати їх заробітну плату з мотивів, пов’язаних з вагітністю або
наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям — за наявності
дитини віком до чотирнадцяти років або динини-інваліда. В разі відмови у
прийнятті на роботу зазначених жінок роботодавець зобов’язаний
повідомити їм причину відмови у письмовій формі. Підвищену охорону праці
жінок містять і норми, пов’язані з наданням відпусток у процесі
існування трудових відносин. Існують два види відпусток: у зв’язку з
вагітністю та пологами та для догляду за дитиною. Оплачувана відпустка у
зв’язку з вагітністю та пологами надається жінкам на підставі медичного
висновку тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 календарних днів
після пологів, починаючи з дня пологів, а при ускладненні пологів або
при народженні двох і більше дітей — 70 календарних днів після пологів.
Тривалість такої відпустки сумарно становить 126 календарних днів або
140 — і вона надається жінкам повністю незалежно від кількості днів,
фактично використаних до пологів.

Мають відповідні особливості і відпустки з догляду за дитиною, що
надаються працюючим жінкам, — це відпустка для догляду за дитиною до
досягнення нею віку трьох років з випла-

тою допомоги за державним страхуванням. Така відпустка може бути і
більшої тривалості за рахунок коштів підприємства, установи,
організації. У разі, коли дитина потребує домашнього догляду, жінці в
обов’язковому порядку надається відпустка без збереження заробітної
плати. Тривалість такої відпустки визначається у медичному висновку, але
не може бути більшою, як до досягнення дитиною шести років.

Особлива охорона праці жінок має вияв і в нормах права, що стосуються
змінення і припинення трудових відносин. Так, відповідно до медичного
висновку вагітним жінкам знижуються норми виробітку, норми
обслуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і
виключає вплив несприятливих виробничих чинників, якщо ж така робота
відсутня, то до вирішення питання про надання вагітній жінці відповідно
до медичного висновку іншої роботи, вона підлягає звільненню від роботи
із збереженням середнього заробітку за всі робочі дні за рахунок
підприємства.

Переведенню на іншу роботу підлягають і жінки, які мають дітей віком до
трьох років, в разі неможливості виконання попередньої роботи із
збереженням середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення
дитиною трьох років, якщо ж заробітна плата зростає за час переведення,
то така жінка має право на одержання такого більш високого заробітку (ст
178 КЗпП України).

Відповідні гарантії щодо припинення трудового договору стосуються лише
двох категорій працюючих жінок — це вагітні жінки, жінки, які мають
дітей до трьох років, одиноких матерів, при наявності дитини віком до
14-ти років або дитини-інваліда. Такі жінки не підлягають звільненню з
ініціативи власника, або уповноваженого ним органу, крім двох випадків:
повної ліквідації підприємства, установи, організації та після
закінчення строкового трудового договору. Проте і в цих випадках
звільнення цих жінок допускається з обов’язковим їх працевлаштуванням, а
на період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата
протягом трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Всі гарантії і пільги, передбачені для жінок, що поєднують роботу з
материнством, поширюються також на батьків, які

364

Глава 9

Основи трудового права України

365

виховують дітей без матері, а також на опікунів і піклувальників (ст.
186і КЗпП України).

Охорона праці молоді. Система спеціальних правових норм є невід’ємним
доповненням до загальних, спрямованих на підвищену охорону праці молодих
працівників як основного резерву трудових ресурсів України.

Правовою основою охорони праці молоді на сучасному етапі розвитку
України є: Конституція України від 28 червня 1996 року; КЗпП України;
Закон України «Про охорону праці» в редакції від 21 листопада 2002 p.;
Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в
Україні» від 5 лютого 1993 р. у редакції від 23 березня 2000 p.; Закон
України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 p.; Постанова Кабміну
України від 22 серпня 1996 р. № 992 «Про Порядок працевлаштування
випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за
державним замовленням»; Наказ Міністерства освіти України від 31 березня
1994 p., № 46 «Про затвердження Переліку важких робіт і робіт із
шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється
застосування праці неповнолітніх» тощо. Найголовніша сутність зазначених
правових норм у тому, що вони враховують психофізіологічні особливості
ще не повністю сформованого організму та характеру неповнолітніх.

Специфікою норм з підвищеної охорони праці молоді є вимоги стосовно прав
неповнолітніх у трудових правовідносинах. Неповнолітні працівники,
відповідно до ст. 187 КЗпП України, у трудових правовідносинах
прирівнюються у правах до повнолітніх, тобто до дорослих працівників. А
в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов
праці користуються пільгами, встановленими законодавством України.

Правоохоронну сутність мають й інші норми права, що сприяють залученню
молоді до праці — це, зокрема, норми, які встановлюють порядок прийняття
на роботу осіб, яким виповнилось 16 років. Саме з цього віку громадяни
України набувають статусу повної правової правосуб’єктності, що дає
право на самостійну реалізацію права на працю. Законом передбачається
також можливість прийняття на роботу осіб, які досягли 14-річно-го та
15-річного віку, але за умови дотримання чітко визначених умов:

а) згода одного з батьків, або особи, що його замінює (опікуни);

б) робота має бути легкою і не повинна завдавати шкоди мо

лодому працівникові;

в) робота повинна виконуватись у вільний від навчання час і

не порушувати процесу навчання.

Особливості охорони праці молоді відображені і в нормах, що визначають
підвищені гарантії залучення неповнолітніх і молоді у сферу трудової
діяльності. Перш за все, це законодавче встановлення для всіх
підприємств і організацій броні прийняття на роботу і професійне
навчання на виробництві молоді, яка закінчила загальноосвітні школи,
професійні навчально-виховні заклади, а також інших осіб, молодших
вісімнадцяти років.

На охорону праці молоді спрямовані і норми, що забезпечують права
молодих працівників безпосередньо в процесі трудової діяльності. Перш за
все, чинне законодавство чітко визначає конкретні види робіт, на яких
забороняється застосування праці осіб, молодших 18-ти років, зокрема: це
важкі роботи, роботи зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а
також підземні роботи. Перелік таких видів робіт визначений наказом
Міністерством охорони здоров’я України від 31 березня 1994 p., № 46 і
нараховує біля двох тисяч найменувань. Забороняється залучати
неповнолітніх працівників до роботи в нічний час, до надурочних робіт і
до робіт у вихідні дні.

Не можуть залучатися особи молодше 18-ти років до виконання робіт, що
пов’язані виключно з підійманням, утриманням або переміщенням речей,
маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Граничні норми
важких речей визначені й затверджені Міністерством охорони здоров’я
України від 22 березня 1996 p., № 59. Всі працівники, молодше 18-ти
років і до досягнення ними 21 року, проходять обов’язковий медичний
огляд, основною метою якого є виявлення придатності молодого працівника
до виконання ним майбутньої роботи, а також здійснення постійного
контролю за станом його здоров’я та з’ясування впливу виробничого
середовища на організм і в разі виявлення негативного впливу на здоров’я
молодого працівника при виконанні відповідної роботи.

Мають місце певні особливості і щодо тривалості і порядку надання
молодим працівникам відпустки. Тривалість щорічної

366

Глава 9

Основи трудового права України

367

основної оплачуваної відпустки для працівників віком до 18-ти років
встановлена 31 календарний день, незалежно від тривалості безперервної
роботи на конкретному підприємстві, в установі, організації.

Підвищена охорона праці молоді має реальний вияв і в обмежених
можливостях звільнення неповнолітніх працівників з ініціативи власника
(роботодавця). Тут дві характерні особливості. Перша — вимагає від
власника отримати згоду від районної (міської) комісії в справах
неповнолітніх, а якщо неповнолітній працівник є членом профспілки, то
додатково і її згоду на звільнення. Друга особливість полягає в тому, що
звільнення з ініціативи власника з підстав, чітко визначених законом,
можливе лише у виняткових випадках і з обов’язковим працевлаштуванням.
Це стосується таких підстав, як: а) зміни в організації виробництва
праці, в тому числі, ліквідації, реорганізації, банкрутства,
перепрофілювання підприємства, скорочення чисельності або штату
працівників; б) виявлення невідповідності працівника займаній посаді або
виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану
здоров’я, які перешкоджають продовженню даної роботи; в) поновлення на
роботу працівника, який раніше виконував цю роботу (п.п. 1,2 і 6 ст. 40
КЗпП України). За відсутності погодження комісії у справах неповнолітніх
на звільнення із зазначених вище підстав звільнення кваліфікується як
безпідставне і спричиняє поновлення неповнолітнього на роботі.

Отже, правові особливості охорони праці молоді спрямовані, перш за все,
на реальне здійснення нею свого права на працю, підвищення своєї
кваліфікації, поєднання роботи з навчанням, на охорону ще не повністю
сформованого організму неповнолітніх працівників, захист їх від
виробничих шкідливостей тощо.

Додержанню учасниками трудового процесу норм і правил з охорони праці
сприяє й державне регулювання охорони праці. До складу органів
державного управління охороною праці згідно зі ст. 31 Закону України
«Про охорону праці» належать:

Кабінет Міністрів України;

Державний комітет України по нагляду за охороною праці;

міністерства та інші центральні органи державної виконав

чої влади;

місцеві державні адміністрації;

місцеві ради народних депутатів.

Важливо не лише визначити державні органи управління охороною праці, а й
чітко встановити їх компетенції та повноваження щодо охорони праці.

Певні повноваження об’єднань підприємств (асоціацій, корпорацій,
концернів тощо) визначаються їх статутами або договорами між
підприємствами, які утворили об’єднання, а конкретна робота щодо
виконання делегованих об’єднанню функцій здійснюється службами охорони
праці, що створюються в його апараті.

Відповідно до Закону України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р.
державний нагляд і громадський контроль за охороною праці здійснюють два
види органів — державні та громадські.

Державний нагляд за додержанням норм і правил з охорони праці
здійснюють:

Державний комітет України з нагляду за охороною праці;

Державний комітет України з ядерної та радіаційної без

пеки;

органи державного пожежного нагляду управління пожеж

ної охорони Міністерства внутрішніх справ України;

органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби

Міністерства охорони здоров’я України.

Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів про
охорону праці здійснюють Генеральний прокурор України та підлеглі йому
прокурори. Зазначені органи реалізують свої права щодо державному
нагляду за охороною праці через посадових осіб, які мають широкі
повноваження, зокрема у будь-який час перевіряти дотримання
законодавства про охорону праці, надсилати керівникам підприємств
приписи про усунення порушень і недоліків у галузі охорони праці,
зупиняти експлуатацію підприємств чи окремих цехів, дільниць до усунення
порушень щодо охорони праці, притягати до відповідальності працівників,
винних у порушенні норм і правил з охорони праці тощо.

Громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці
здійснюють два види органів: трудові колективи

368

Глава 9

Основи трудового права України

369

через обраних ними уповноважених; професійні спілки в особі своїх
виборних органів і представників. Повноваження цих органів визначені
статтями 41 і 42 Закону України «Про охорону праці»1.

У разі порушення законодавчих та інших нормативних актів про охорону
праці залежно від конкретних обставин винні працівники притягаються до
дисциплінарної, адміністративної, матеріальної або кримінальної
відповідальності.

§ 15. Трудові спори

Процес трудової діяльності — явище багатогранне, тому при виконанні
працівником відповідної роботи можуть виникати певні суперечності чи
непорозуміння між працівником і власником чи уповноваженим ним органом.

Трудові спори (конфлікти) можуть виникати не лише між сторонами
трудового договору, а й між професійною спілкою чи страйковим комітетом
і власником підприємства — їх називають колективними трудовими спорами.
З огляду на учасників трудові спори поділяються на індивідуальні — між
сторонами трудового договору, та колективні — між профспілковим або
страйковим комітетом і власником (адміністрацією) підприємства.

Чинне законодавство України про працю не розкриває поняття «трудові
спори». У сфері трудового права трудові спори — це конфлікти між
працівником і власником або між працівниками і роботодавцями з приводу
застосування законодавства про працю або встановлення чи зміни умов
праці, що розглядаються в установленому законом порядку.

Крім зазначеного, поняття трудового спору певною мірою спонукає й до
з’ясування причин, через які він може виникнути. Зокрема, зазначення
того, що конфлікти між працівником і власником можуть виникати за двох
взаємозумовлених обставин: по-перше, у процесі застосування
законодавства України про працю і, по-друге, під час встановлення умов
праці.

Конкретні ж причини виникнення трудових конфліктів можуть бути:

1 Див.: Хрестоматія З правознавства. — С. 636—644.

об’єктивного характеру (помилки сторін трудового дого

вору, недоліки в культурно-виховній роботі тощо);

організаційно-правового характеру (нечіткі формулюван

ня окремих правових норм, прогалини в діючому законодавстві

про працю тощо);

організаційно-господарського характеру (недоліки у про

веденні обліку, контролю, у постачанні, фінансуванні та інших

господарських справах).

Саме класифікація причин, унаслідок яких може виникнути трудовий спір,
спонукає до розгляду двох видів індивідуальних трудових спорів, що
зумовлюються: застосуванням норм трудового законодавства (позовні
спори); встановленням нових або зміною чинних умов праці (непозовні
спори).

Трудові спори другого виду (непозовні) виникають:

а) із правовідносин у сфері встановлення умов праці між

профспілковим органом і власником підприємства (під час ук

ладення колективного договору, введенні норм виробітку тощо);

б) із трудових правовідносин між працівником і власником

(у разі зміни власником окладу працівникові в межах схем по

садових окладів тощо).

Вирішення трудових спорів — процес, тісно пов’язаний з іншими
демократичними засадами правової системи України в цілому і трудового
права зокрема. Тому під час розгляду трудових спорів застосовується
демократичний підхід. Це реалізується в дотриманні таких основних
принципів, як доступність і зручність; колегіальність і швидкість
розгляду трудових спорів; додержання законності та забезпечення
виконання рішень.

Згідно з чинним законодавством трудові спори вирішуються системою
спеціальних органів. Так, індивідуальні трудові спори, грунтуючись на
положеннях гл. XV КЗпП України, розглядаються:

комісіями з трудових спорів (КТС);

районними (міськими) судами;

вищими органами в порядку підпорядкованості, що вста

новлюється законодавством.

Серед зазначених первинним обов’язковим органом щодо розгляду трудових
спорів на підприємствах, в установах, організаціях є комісія з трудових
спорів (КТС). Цим зумовлюється

370

Глава 9

Основи трудового права України

371

необхідність з’ясування таких найголовніших питань, як організація, види
та компетенція КТС. Організація КТС включає:

обрання цього необхідного громадського органу на загаль

них зборах (конференції) трудового колективу;

визначення його чисельності, складу, строку дії загальни

ми зборами трудового колективу (конференцією);

обов’язкове обрання робітників у кількості, не меншій по

ловини складу КТС;

наявність печатки встановленого зразка.

????O?AE

yyyy

yyyy^„*

„

yyyy]„H`„

„

–

yyyy

„

^„ `„

2ii

yyyy`„

P~PaA©?jjj

?4?Z?–?aE?F…nYYY

AE AE$AE¦CNIoIfIiIoeaY?¶?‚mm

& F „ `„ & F & & F d d a$ cYNAY3/4¦?yd d aeUIA?±?…nY @? x ae ae e e i i o o oe X & ?????? d d d d d d „ ^„ `„ „ `„ ¤ d d & & & 6 8 ? „ `„ ? i u ue th @? yyyy^„* „ `„ & & & & & & & „ ^„M`„ d R & & P R A R ` 1/4 & & & „ `„ 9 O9 3/4: aEE3/4???•ze „ `„ @? `„ „ `„ & & & & B D ? ? D „ `„ ? th „ `„ „ `„ „ `„ „ `„ yyyy]„` ^„% „ `„ „ `„ „ & F & & & & & & & & & & d . X d O ^ E F Ae ?????? d „ `„ „ `„ „ `„ d d d d d d H A ~ ? ? o „ `„ & & „ yyyy]„ `„ „ `„ aEAAA?¬??n & „ yyyy^„ d d v $ & ? & ? f ? ? AE E I ? ‚ ue r ? ? ? ? ? ? ? ? ???????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? : 6 8 d ? ( * ` ? ” B! „ ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? T! X! ?! $" ?" u" ue" # # # p# e# T$ V$ d$ l$ p$ B! ue" V$ x& A' * * ,* x* p$ 1/4$ 6% ?% "& v& x& †& ?& ?& ?& `' A' A' ?' ?' O' Oe' ?( () ?) * * * * * -* ** ,* .* v* x* z* ?* ‚* „* †* ?* ?* th* h+ ?+ ? ? ? ? ? ? ? ? ??+ ?+ , ~, I, ?, >–

1/41

1/49

„

yyyy]„0`„

?i1

“5

1/48

¦9

1/49

“:

’:

;

“;

”;

Ae>

AE>

†@

ueA

–C

®G

’B

oeB

”C

–C

aeD

¬G

®G

aeH

®G

3/4Q

THJ

1/4L

¦N

”O

thO

#xS

–W

†X

‚^

„X

†X

3/4Y

®Z

oe[

‚^

Oe`

°c

thc

Aee

‚h

Oeh

Ueh

aeh

oeh

Oeh

aeh

oeh

THq

yyyy

Aej

Ael

Ueq

THq

oev

„x

†x

th|

L‚

?????????@z

ue|

th|

&‚

J‚

L‚

Ae‚

¤?

ae?

\„

L‚

“‡

P‰

h‰

l‰

v‰

?‰

O‰

TH‰

?????????\„

Ue„

L…

A…

†

0†

?†

AE†

e†

‡

“‡

?‡

‡

N‰

P‰

b‰

d‰

f‰

h‰

j‰

l‰

n‰

t‰

v‰

x‰

†‰

?‰

O‰

Oe‰

Ue‰

TH‰

a‰

ae‰

e‰

R‹

dyy ¤j R‹

?‹

:‘

?‘

*’

’

?’

¶’

?’

1/4’

(“

?“

I“

?“

:”

“:”

?”

•

–

R–

T–

AE–

D—

3/4—

°?

$™

F™

H™

J™

3/4™

Oe?

E›

????????

¶?

1/4?

3/4?

Ae?

AE?

Oe?

“©

$©

&©

,©

.©

0©

2©

4©

6©

?©

‚«

o«

h¬

a¬

f®

TH®

°°

&±

¤±

E±

oe±

o±

2µ

vµ

xµ

~µ

®µ

&¶

`¶

?¶

†·

o·

oe·

o·

😕

°?

P»

@1/4

¶1/4

(1/2

1/2

3/4

B3/4

D3/4

R3/4

h3/4

?3/4

AEA

UAe

8AE

?AE

AeC

¤E

¦E

¬E

®E

°E

¶E

-E

“E

„E

“zA

AeC

¦E

®E

°E

®E

°E

OeO

*Oe

?Oe

UeU

oeU

TUe

EUe

oUe

uUe

¶Y

.TH

¦TH

”ss

–ss

?ss

iss

Uea

Oee

THe

aee

Oee

AEe

dyy ¤• |i

Aen

¬o

?oe

‚/

tho

8ue

:ue

?ue

¤y

:ue

1/4

8?.

„

`„

????????

??????Z

O ?

“?

^„8

yyyy^„8

????

????????

??????????

?`??

????????

„

yyyy^„ `„

dyy ¤» ?

??????

“?

????

????????

??????????

??????

ph ?

”

„

`„

„

`„

„

yyyy^„ `„

„

`„

–

3/4

„

1/4

3/4

??F&

„

yyyy^„

„

yyyy`„

„

yyyy`„

yyyy^„u

`„

F’

–

??F*

F+

„

`„

„

`„

yyyy^„5

D2 N2 R2 Ae3 ?7 & & & `„ & & I ?I aC©??ooZo ???? „ `„ & & d(y ¤ & F+ & F+ & F+ & F( yyyy & F# & F# & & F & F+ & F+ @? - \ ^ ` f h j - ^ h l TH & & j l n p v Ue X Ae AE AE & F1 & F0 & F0 & & & F1 ??? & F & F „ `„ & F & F & F & F підприємствах, в установах, організаціях, де працюють не менше 15 чоловік. На першому засіданні обрані члени КТС шляхом голосування вибирають зі свого складу: голову КТС; його заступника чи заступників, які за рішенням загаль них зборів трудового колективу (конференції) можуть бути звільнені від основної роботи; секретаря КТС, котрий обов'язково звільняється від ос новної роботи й працює в КТС на постійній основі. Отже, КТС є постійнодіючим органом по розгляду трудових спорів. Другим органом по розгляду трудових спорів є суд, який може бути як другою, так і першою інстанцією, що вирішує тру дові спори. Так, у суді як другій інстанції розглядаються тру дові спори за заявами працівника чи власника, які не погоджу ються з рішенням КТС або прокурора, коли рішення КТС супе речить чинному законодавству. Як перша інстанція суд розглядає трудові спори сторін трудового договору, а також окремих працівників, які прагнуть вступити в трудові правовідно сини. Наприклад, безпосередньо в суді як першій інстанції розглядаються трудові спори: а) працівників підприємств, де не обирається КТС; б) працівників з питання поновлення на роботі; в) власника або вповноваженого ним органу про компенсацію працівником матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, тощо. Самостійне значення у вирішенні трудових спорів мають строки, які умовно поділяються на три групи: а) строки звернення до КТС та суду за вирішенням трудово го спору; б) строки вирішення; в) строки виконання рішень з трудових спорів. Перший вид, тобто строки звернення, мають дві особливості: одні з них встановлені для працівників, а інші — для власника, прокурора чи вищого в порядку підлеглості органу. Так, працівник залежно від органу, що вирішує справу, може звернутися: до КТС протягом трьох місяців з моменту, коли дізнався чи мав дізнатися про порушення свого права; до суду протягом десяти днів для оскарження рішення КТС, у разі звільнення з роботи — протягом одного місяця, з інших спорів — протягом трьох місяців, якщо суд є першою інстанцією вирішення. Власник, прокурор, вищий орган можуть звернутися до суду впродовж 10 днів через незгоду з рішенням КТС і протягом одного року з питань стягнення з працівника матеріальної компенсації шкоди, заподіяної підприємству. Другим видом є строки вирішення трудових спорів. У КТС і в суді трудові спори розглядаються протягом 10 днів, а вищим у порядку підлеглості органом — у строки, які визначаються спеціальними нормами. Для виконання рішення з трудових спорів як строк третього виду встановлений триденний строк після закінчення 10 днів, передбачених для оскарження рішень. Це стосується рішень, винесених КТС і судом, крім рішень про поновлення на роботі незаконно звільнених чи переведення працівників, які підлягають негайному виконанню. Способи виконання рішень КТС умовно поділяються на два види: добровільне виконання; примусове — спосіб виконання, який полягає в тому, що КТС видає працівникові посвідчення, яке має силу виконавчого листа. Це посвідчення працівник може пред'являти до суду впродовж трьох місяців. При цьому доречно зауважити, що в посвідченні обов'язково вказуються: найменування органу, який виніс рішення з трудового спору; дата його прийняття та видачі; прізвище, ім'я та по батькові працівника; 372 Глава 9 ХУснови трудового права України 373 рішення по суті спору; підпис голови чи заступника, скріплений печаткою КТС. Другим видом трудових спорів є колективні. Правова база їх забезпечення — Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 рЛ який містить загальні положення, порядок вирішення колективного трудового спору (конфлікту), визначення страйку, положення про його проведення, гарантії, відповідальність і відшкодування збитків, заподіяних страйком. Специфіка закону (ст. 3) полягає в тому, що класифікація сторін колективного трудового спору (конфлікту) визначається залежно від трьох рівнів: виробничого; галузевого, територіального; національного. Так, сторонами колективного трудового спору (конфлікту) на виробничому рівні є наймані працівники (або окремі їх категорії) підприємства чи його структурного підрозділу або профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація; власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи представник. На галузевому, територіальному рівнях сторонами колективного трудового спору (конфлікту) є наймані працівники підприємств однієї або кількох галузей (професій) чи профспілки, їх об'єднання або інші уповноважені найманими працівниками органи; власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи чи представники. На національному рівні сторонами колективного трудового спору є наймані працівники однієї або кількох галузей (професій) чи профспілки або їх об'єднання, чи інші уповноважені працівниками органи; власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи, До основних положень Закону відноситься і система органів з розгляду колективних трудових спорів (конфліктів). До них належать: примирна комісія, яка створюється з ініціативи однієї зі сторін; трудовий арбітраж — орган, що створюється з ініціативи однієї зі сторін або з ініціативи незалежного посередника. Не- 1 Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 34. - Ст. 227. залежний посередник — конкретна особа, визначена сторонами спору з метою сприяння взаємодії між сторонами, проведення переговорів тощо (ст. 10 Закону). Значне місце в Законі приділено страйку — визначенню його поняття, права на страйк, умов його проведення, а також гарантіям працівників тощо (статті 17—28 Закону). Страйк — тимчасове колективне добровільне припинення роботи (невихід на роботу чи невиконання трудових обов'язків) працівниками підприємства чи структурного підрозділу з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту). § 16. Соціальне забезпечення: поняття та види пенсій та допомог Соціальне забезпечення як галузь права — це система правових норм, спрямованих на регулювання суспільних відносин із розподілу позабюджетних фондів соціального страхування і перерозподілу частини державного бюджету з метою задоволення потреб фізичних осіб у випадку втрати заробітку чи трудового доходу, несення додаткових витрат на утримання і виховання дітей, підтримку інших членів сім'ї, які потребують до-гляду, відсутності коштів в обсязі прожиткового мінімуму через об'єктивні соціально значимі причини, а також надання медич ної допомоги і соціального обслуговування. Важливими видами соціального забезпечення є пенсії та допомоги. Пенсійне страхування — є невід'ємною складовою частиною загальнообов'язкового державного соціального страхування. Це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання пенсійного забезпечення громадянам у старості, у разі повної, част кової втрати працездатності, втрати годувальника з незалежних від них обставин та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок пенсійних страхових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцем, фізичними особами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом. Правовою базою пенсійного страхування є: Конституція України (1996 p.); Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне страхування (1998 p.), Закон України «Про загально обов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р.), 374 Глава 9 Основи трудового права України 375 Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 9 липня 2003 p., а також інші закони, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відмінні від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародні договори з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України та інші нормативно-правові акти, що стосуються пенсійного забезпечення в Україні. При цьому слід підкреслити, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: а) види пенсійного забезпечення; б) умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; в) пенсійний вік, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; г) джерела формування коштів на пенсійне забезпечення; ґ) умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; д) організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення. Страхування пенсійне залежить від багатьох чинників і, перш за все, від страхового стажу працівника. Страховий стаж - це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Обчислюється страховий стаж у місяцях територіальним органом Пенсійного фонду на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством. Страхування пенсійне реалізується завдяки чіткій системі, яка складається із трьох рівнів. Перший рівень — це солідарна система загальнообов'язкового пенсійного страхування, яка базується на засадах солідарності і субсидування та здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду на умовах та в порядку, передбачених законом. Другий рівень — це накопичувальна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яка базується на засадах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді та здійснення фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразових виплат на умовах і в порядку, передбачених законом. Третій рівень -це система недержавного пенсійного забезпечення, що базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об'єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах і в порядку, передбачених законодавством про недержавне пенсійне забезпечення. Головна специфіка зазначених рівнів у тому, що перший та другий рівні становлять систему загальнообов'язкового страхування пенсійного в Україні, а другій та третій — систему накопичувального пенсійного забезпечення. Громадяни України можуть бути учасниками та отримувати пенсійні виплати одночасно з різних рівнів зазначеної системи пенсійного забезпечення в Україні. Обов'язковість участі або обмеження щодо участі громадян у відповідних рівнях системи пенсійного забезпечення в Україні та отримання пенсійних виплат встановлюються законами з питань пенсійного забезпечення. Питання щодо можливості участі іноземців і осіб без громадянства в системі пенсійного забезпечення в Україні, а також участі громадян України в іноземних пенсійних системах регулюється законами України та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надається Верховною Радою України. Нова система пенсійного страхування чітко визначає і її суб'єктний склад. Суб'єктами солідарної системи є: а) застраховані особи, члени їх сімей та інші особи, визна чені законом; б) страхувальники; в) Пенсійний фонд; г) уповноважений банк; ґ) підприємства, установи, організації, що здійснюють виплату і доставку пенсій. Суб'єктами накопичувальної системи пенсійного забезпечення є: а) особи, від імені яких здійснюється накопичення та інвес тування коштів; б) підприємства, установи, організації та фізичні особи, що здійснюють перерахування коштів до системи накопичувально го пенсійного забезпечення; в) Накопичувальний фонд; г) недержавні пенсійні фонди; ґ) юридичні особи, що здійснюють адміністративне управління Накопичувальним фондом та недержавними пенсійними фондами та управління їх пенсійними активами; д) зберігач; 376 Глава 9 Основи трудового права України 377 є) страхові організації. Солідарна система страхування передбачає пенсійне зазабез-печення таких видів: за віком; по інвалідності; у зв'язку з втратою годувальника. Пенсії за віком призначаються за наявності двох умов: віку 60 років для чоловіків і 55 років для жінок та страхового стажу не менше 5 років. Мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 25 років, а у жінок 20 років страхового стажу встановлюється в розмірі 20 відсотків середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузі економіки України, за попередній рік, яка визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі статистики. Якщо особа виявить бажання працювати і одержувати пенсію з більш пізнього строку, пенсія за віком підвищується на 3% розміру пенсії, якщо відкладено вихід на пенсію на 1 рік, на 6,71% — на два роки, на 11,83% — на 3 роки, на 18,54 — на 4 роки, на 27,07 -на 5 років, на 36,46 - на 6 років, на 46,85 - на 7 років, на 58,43 — на 8 років, на 71,19 — на 9 років, на 85,32%, якщо вихід на пенсію відкладено на 10 років. При цьому підвищення розміру пенсії можливе лише за повний рік страхового стажу, тобто неповний рік страхового стажу для підвищення пенсії не враховується. Нове законодавство про пенсійне страхування чітко визначає два види пенсійного забезпечення: пенсійні виплати і соціальні послуги. До пенсійних виплат у солідарній системі за рахунок коштів Пенсійного фонду належать: а) пенсії за віком; б) пенсії по інвалідності; в) пенсії у зв'язку з втратою годувальника. За рахунок коштів Накопичувального фонду здійснюються такі пенсійні виплати, як: а) довічна пенсія з установленим періодом; б) довічна обумовлена пенсія; в) довічна пенсія подружжя; г) одноразова виплата. Щодо соціальних послуг у солідарній системі, то вони надаються за рахунок коштів Пенсійного фонду. Такою соціальною послугою є допомога на поховання пенсіонера. Для нового законодавства щодо пенсійного страхування відповідним позитивом є чітка деталізація осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, визначеність правових засад добровільної участі осіб у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, а також державне регулювання та нагляд у сфері загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, порядок оскарження дій страхувальників та виконавчих органів пенсійного фонду, відповідальність страхувальників, банків, організацій, що здійснюють виплату і доставку пенсій та їх посадових осіб. Державне регулювання і нагляд за дотриманням пенсійного страхування здійснюють: центральний орган виконавчої влади у сфері праці та соці альної політики і його територіальні органи; Державна комісія з регулювання ринків фінансових по слуг України; Державна комісія з цінних паперів та фінансового ринку. Оскарження дій чи бездіяльності страхувальників та виконавчих органів Пенсійного фонду здійснюється відповідно до законодавства про звернення громадян, а також у судовому порядку. У разі порушення законодавства щодо страхування пенсійного винні особи несуть адміністративну, матеріальну та майнову відповідальність відповідно до закону та укладеного договору. Допомога — це грошова виплата (одноразова чи періодична), яка призначається окремим категоріям громадян у порядку і розмірах, передбачених законодавством. Численні види допомог у системі соціального забезпечення можуть бути класифіковані за різними підставами: за цільовим призначенням допомог; за тривалістю виплати допомог (одноразові, щомісячні, періодичні); за джерелом їх виплати (допомоги із позабюджетних фондів, допомоги із державного бюджету) тощо. Допомоги регулюються Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001 p., Законом України «Про загаль необов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р., За- 378 Глава 9 Основи трудового права України 379 коном України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 p., іншими законодавчими актами. Чинним законодавством передбачено такі види допомог: допомога по тимчасовій непрацездатності; допомога по вагітності та пологах; допомога при народженні дитини; допомога по догляду за дитиною до досягнення нею три річного віку; допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклу ванням; допомога малозабезпеченим сім'ям з дітьми; допомога на поховання; одноразова допомога потерпілому від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричини ли втрату працездатності (членам його сім'ї та особам, які пере бували на утриманні померлого); допомога по безробіттю; допомога вимушеним переселенцям; допомога біженцям; інші види допомог. За цільовим призначенням допомоги поділяються на: а) допомоги, що компенсують заробіток (повністю чи част ково), який втрачений з поважних причин — допомога по тим часовій непрацездатності, допомога по вагітності і пологах. Як правило, розмір цих допомог залежить від розміру втраченого заробітку і виплата їх триває протягом всього періоду, поки втра чений заробіток; б) допомога, яка надана як додаткова матеріальна допомога для покриття разових додаткових витрат ( допомога при наро дженні дитини, допомога на поховання). Розміри цих допомог не залежать від наявності у отримувача заробітку чи іншого до ходу і його розміру. Такі допомоги за строками їх виплати є од норазовими; в) допомоги, які повинні забезпечити засоби до існування на період відсутності заробітку чи іншого доходу — допомога по безробіттю. Розмір цієї допомоги і строки її виплати можуть бути різні, залежно від конкретного отримувача допомоги. Види допомог за строками їх виплати класифікуються на: а) допомоги одноразові— жінкам, які стали на облік у медич них закладах на ранніх строках вагітності, у разі народження дитини; на поховання; біженцям; вимушеним переселенцям; б) допомоги щомісячні — по догляду за дитиною до досяг нення нею трьох років, на дитину до 16 років, по безробіттю; в) допомоги періодичні (які виплачуються протягом певно го періоду) — по тимчасовій непрацездатності; по вагітності і пологах. Види допомог за джерелами виплат класифікуються: а) допомоги, що виплачуються за рахунок коштів бюджетів всіх рівнів; б) допомоги, що виплачуються за рахунок коштів фондів загальнообов'язкового соціального страхування. Конкретні розміри кожного виду допомог визначаються чинним законодавством. Запитання та завдання для самостійної перевірки знань *1. Дайте загальну характеристику галузі трудового права та його джерел? 2. Які основні принципи трудового права Вам відомі? *3. Визначте правовий статус суб'єктів трудового права. *4. Охарактеризуйте особливості трудових правовідносин. *5. У чому полягають юридичні властивості колективного договору? 6. Що таке трудовий договір і які його правові властивості? *7. Дайте характеристику трудового контракту. Які він має особливості і чим відрізняється від звичайного трудового договору ? Які умови та порядок прийняття на роботу? Яка мета та порядок проведення випробування при прийомі на роботу? *10. Практичне завдання: напишіть заяву про прийняття на роботу. Назвіть випадки, коли працівник, який звільняється з робо ти, не повинен відпрацьовувати два тижні. Чи може залишитися на роботі працівник, котрий подав за яву про звільнення? Якщо так, то на яких підставах? 380 Глава 9 Основи трудового права України 381 * 13. Практичне завдання: напишіть заяву про звільнення за власним бажанням. Які є підстави для розірвання трудового договору з ініціативи власника? Які є підстави для розірвання трудового договору з ініціати ви працівника? *16. Порівняйте переведення на іншу роботу та переміщення. 17. Що таке робочий час та які види його тривалості Вам відомі? *18. Порівняйте неповний робочий час та скорочений робочий час. Що таке час відпочинку і які його види Вам відомі? Охарактеризуйте особливості прийняття неповнолітніх на роботу. На яких роботах заборонено використовувати працю непов нолітніх? У чому полягають особливості звільнення неповнолітніх з роботи. Що таке трудова дисципліна та які засоби її забезпечення Вам відомі? Які види заохочень і дисциплінарної відповідальності Вам відомі? Які особливості застосування дисциплінарної відпові- дальності? *26. Практичне завдання: складіть пояснювальну записку з факту порушення трудової дисципліни. 27. Що таке трудовий спір та які його види Вам відомі? *28. Який порядок розгляду індивідуальних трудових спорів? 29 Як вирішуються колективні спори? ЗО. У чому полягають особливості праці жінок? "31. Порівняйте колективні трудові спори та індивідуальні трудові спори. **32. Порівняйте повну матеріальну відповідальність та обмежену матеріальну відповідальність. *33. Що таке основна зарплата і додаткова зарплата? У чому полягає відмінність між ними? *34. Заповніть таблицю: які з перерахованих у таблиці ознак (видів поведінки) належать до галузі трудового права: Ознака Так Ні Укладення контракту на поставку (постачання) певної продукції Вимога (заява) збільшення заробітної платні Претензії (листи) з приводу неналежної організації відпочинку у санаторії Звільнення з роботи за власним бажанням Звільнення з роботи у зв'язку зі скоєнням правопорушення Утворення системи перепусток на робочі місця у трудовому колективі *35. Заповніть таблицю: «Види строків у трудовому праві» Види строків Термін строку Коли він встановлюється? Випробувальний строк Строки трудового договору Строк укладання колективного договору Строк оформлення трудової книжки Строк попередження працівником про звільнення Строк розрахунку при припиненні трудових відносин Строк дії дисциплінарного стягнення *36. Заповніть таблицю: розмежуйте види відповідальності Показник Матеріальна відповідальність Дисциплінарна відповідальність Підстави застосування Види стягнення Можливість стягнення Які види державної допомоги передбачені чинним законодав ством про соціальний захист? Що Вам відомо про пенсійне страхування, з якою метою воно запроваджене? Основи екологічного права України 383 ГЛАВА 10 Основи екологічного права України Поняття і предмет правового регулювання екологічного права України; система законодавства про охорону навколишнього природного середовища та його загальна характеристика; поняття та система екологічних прав та обов'язків громадян; система прав та обов'язків природокористувачів; складові природно-заповідного фонду; правові засоби охорони атмосферного повітря і тваринного світу; правові способи охорони водних ресурсів; порядок використання та охорони надр. § 1. Екологічне право України: поняття, предмет, система Поняття «екологія» походить від грецьких слів «oicos» — дім, житло і «logos» — вчення, теорія. Отже, екологія — це наука, яка вивчає проблеми взаємодії живих організмів з тим природним середовищем, в якому вони перебувають. Тобто, екологія вивчає питання взаємодії людини і природи, суспільства і природи, тощо. Виходячи з цього і можна стверджувати, що екологічне право — це система правових норм і принципів, якими регулюються суспільні відносини щодо охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів (екологічні правовідносини). Екологічні правовідносини -це складна галузь суспільних відносин, які охоплюють відносини щодо використання, відтворення і охорони різних об'єктів природи. Суб'єктами екологічних відносин є сторони, між якими вони виникають. Об'єктом екологічних відносин може бути як об'єкт природи в цілому, так і його частина. Залежно від об'єктів природи їх можна поділити на відносини, що виника- ють з приводу використання і охорони земель, вод, атмосферного повітря, лісів, тваринного світу, надр, і природно-заповідного фонду. Кожна група екологічних правовідносин регулюється і охороняється відповідним видом правових норм і принципів та галуззю законодавства: земельним, водним, лісовим, про тваринний світ, атмосферне повітря, надра, природно-заповідний фонд. Кожна із перерахованих галузей законодавства має свою мету, але вони тісно взаємопов'язані між собою і складають єдину систему екологічного законодавства. Предметом екологічного права є нормативно врегульовані суспільні екологічні відносини, щодо охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів1. Метод екологічного права — комплексний і являє собою комбінацію методів підгалузей права, які становлять його систему. Систему екологічного права складають екологічні норми, принципи та інститути, Екологічні норми - це одиничні, формально-визначені, загальнообов'язкові правила поведінки за допомогою яких регулюються суспільні відносини з приводу охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів (екологічні правовідносини). Принципи екологічного права — це головні, основоположні правила, які визначають загальну спрямованість і найсуттєвіші риси правового регулювання екологічних суспільних відносин. До найважливіших з них необхідно віднести принципи: переваги державної власності на землю, воду, ліси, надра та інші об'єкти природи; державного управління природокористуванням і охороною природи; поєднання раціонального використання, відтворення і охо рони природних ресурсів; комплексного підходу до природокористування і приро- доохорони; поєднання заходів щодо стимулювання і відповідальності у справі використання та охорони природних ресурсів; законності в екологічних відносинах. 1 Юристи-екологи розробили концепцію двох підгалузей у економічному праві, а саме: природоохоронне право і природоресурсове право (див. докладніше: Правова енциклопедія. — Т. 5. — С. 135). 384 Глава 10 Основи екологічного права України 385 Інститут екологічного права — це відносно відокремлена сукупність екологічних норм і принципів, які регулюють та охороняють однорідні екологічні відносини. Уже зазначалося, що екологічне право може розумітися не тільки як галузь права та галузь законодавства, а й як юридична наука та навчальна дисципліна. Екологічне право як юридична наука — це сукупність науково обґрунтованих теорій, концепцій, доктрин про екологічно-правову практику, екологічні правовідносини. Екологічне право, як навчальна дисципліна - це сукупність знань, умінь та навиків, які є необхідними до засвоєння для здобуття фаху юриста. Екологічне право як навчальна дисципліна складається з двох частин: загальної й особливої. § 2. Законодавство про охорону навколишнього природного середовища: загальна характеристика Здійснюючи загальну характеристику законодавства про охорону навколишнього природного середовища ми фактично розглядаємо екологічне право як систему національного законодавства. При цьому мова повинна вестися, насамперед, про його джерела. А отже, під джерелами екологічного права слід розуміти систему нормативно-правових актів, які вміщують екологічні норми і принципи, розраховані на врегулювання та охорону екологічних правовідносин. Джерела екологічного права мають надзвичайну вагу, оскільки охорона навколишнього природного середовища — це одна із складових раціонального природокористування. Здійснюється вона (охорона) різними, в тому числі й правовими, засобами. При цьому у правових формах захищаються переважно всі компоненти, що складають природне середовище. Джерела екологічного права послідовно виражають і закріплюють екологічну політику Української держави. Основним джерелом екологічного права України є, безперечно, Конституція України, яка має вищу юридичну силу і закріплює основи екологічного права. Так ст. 16 Основного Закону встановлює, що «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави». А ст. 50 передбачає, що «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена». На будь-яку особу, що перебуває в Україні, покладається також конституційний обов'язок не заподіювати шкоди природі відповідно до ст. 66 Конституції України. До того ж, сучасними нормативно-правовими актами, що безпосередньо регулюють основи організації охорони навколишнього природного середовища, є кодекси: Водний кодекс України від 6 червня 1995 p., Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 p., закони України: «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р., «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р., «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р., «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р., «Про карантин рослин» від ЗО червня 1993 р., «Про ветеринарну медицину» від 25 червня 1992 р., «Про охорону прав на сорти рослин» від 21 квітня 1993 р., «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України з питань охорони навколишнього природного середовища» від 6 березня 1996 року тощо. До того ж, деякі відносини у сфері використання та охорони навколишнього природного середовища врегульовано земельним, лісовим кодексами, кодексом про надра, а також Постановою Верховної Ради України «Про затвердження Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища» від 29 жовтня 1992 р. тощо. Загалом досить поширеними джерелами екологічного права є укази Президента та постанови Кабінету Міністрів України, які спрямовані на врегулювання суспільних відносин у галузі використання, відтворення і охорони природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки населення України. Серед найбільш відомих постанов Кабінету Міністрів України, які присвячені врегулюванню та охороні екологічних правовідно- к раїни, Прем’єр-міністра України,
членів Кабінету Міністрів > к раїни, Голови та членів Конституційного
Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та
арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора
України

19 4 По

578

Глава 16

Основи адміністративного права України

579

та його заступників регулюється Конституцією та спеціальними законами
України.

Регулювання правового становища державних службовців, що працюють в
апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного
контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється
відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.

Основними обов’язками державних службовців є:

а) додержання Конституції України та інших актів законо

давства України,

б) забезпечення ефективної роботи та виконання завдань дер

жавних органів відповідно до їх компетенції;

в) недопущення порушень прав і свобод людини та громадя

нина,

г) безпосереднє виконання покладених на них службових

обов’язків, своєчасне і точне виконання рішень державних орга

нів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

ґ) збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм
відома під час виконання обов’язків державної служби, а також іншої
інформації, яка згідно із законодавством не підлягає розголошенню;

д) постійне вдосконалення організації своєї роботи і підви

щення професійної кваліфікації;

є) сумлінне виконання своїх службових обов’язків, ініціатива та
творчість у роботі.

Державні службовці мають право:

а) користуватися правами та свободами, що гарантуються

громадянам України Конституцією й законами України;

б) брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх

повноважень рішень,

в) одержувати від державних органів, підприємств, установ і

організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування

необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;

г) на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе став

лення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

ґ) вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових
повноважень за посадою службовця;

д) на оплату праці залежно від посади, яку він обіймає, ран-

г}. який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

є) безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються
проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті
пояснення;

є) на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей,
сумлінного виконання своїх службових обов’язків, участь у конкурсах на
заміщення посад більш високої категорії,

ж) вимагати службового розслідування з метою зняття без

підставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;

з) на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної

роботи умови праці;

и) на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу;

і) захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних
органах та в судовому порядку.

Конкретні обов’язки та права державних службовців визначаються на основі
типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових
положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних
державних органів у межах закону та їх компетенції.

Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі
та його апараті особи, які.

а) визнані у встановленому порядку недієздатними;

б) мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади,

в) у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпо

рядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи

свояками;

г) в інших випадках, встановлених законами України.

Дисциплінарні стягнення застосовуються до державного

службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов’язків,
перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов’язаних із
проходженням державної служби, а також за вчинок, який ганьбить його як
державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він
працює.

До службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним
законодавством про працю України, можуть застосовуватися ще такі заходи
дисциплінарного впливу, як:

– попередження про неповну службову відповідність,

— затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу чи

у призначенні на вищу посаду.

19*

580

Глава 16

Основи адміністративного права України

581

Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України
(Головдержслужба) є центральним органом державної виконавчої влади,
підвідомчим Кабінету Міністрів України. Вона забезпечує проведення
єдиної державної політики у сфері державної служби та функціональне
управління державною службою.

У своїй діяльності Головдержслужба керується статтями Конституції
України та законами України, постановами Верховної Ради України, указами
й розпорядженнями Президента України, декретами, постановами та
розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також своїм Положенням. У
межах своїх повноважень Головдержслужба організовує виконання актів
законодавства України і здійснює систематичний контроль за їх
виконанням:

а) узагальнює практику застосування законодавства з питань,

що належать до її компетенції;

б) розробляє пропозиції щодо його вдосконалення та вносить

їх на розгляд Кабінету Міністрів України.

Основні завдання Головдержслужби:

забезпечення разом з іншими державними органами реа

лізації загальних напрямів державної політики у сфері держав

ної служби в центральних і місцевих органах державної вико

навчої влади, в місцевих радах і їхніх органах;

забезпечення функціонального управління державною

службою;

розроблення поточних, довготермінових прогнозів і пла

нів потреби центральних та місцевих органів державної вико

навчої влади, місцевих рад і їхніх органів у кадрах;

розроблення заходів щодо підвищення ефективності та дер

жавної служби в центральних і місцевих органах державної ви

конавчої влади, місцевих радах і їхніх органах;

координація і контроль за їх виконанням;

здійснення методичного керівництва проведенням кон

курсного добору державних службовців у центральних і місце

вих органах державної виконавчої влади, місцевих радах та їх

ніх органах;

організація навчання та професійної підготовки держав

них службовців тощо.

Головдержслужба відповідно до покладених на неї завдань:

а) розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів Украї

ни проекти нормативних актів з питань державної служби;

б) провадить аналіз фактичного складу державних службов

ців і готує пропозиції державним органам щодо підвищення

ефективності їх роботи;

в) веде комп’ютерний облік даних про державних службовців;

г) готує за поданням міністерств та інших органів централь

ної виконавчої влади проекти рішень про заохочення і нагоро

дження державних службовців першої і другої категорій, вно

сить пропозиції відносно застосування дисциплінарних стягнень

до державних службовців цих категорій;

ґ) погоджує пропозиції міністерств та інших центральних органів
виконавчої влади щодо призначення осіб на посади державних службовців
першої і другої категорій з присвоєнням їм рангів з метою визначення
відповідності їх вимогам Закону України «Про державну службу» від 16
грудня 1993 p.;

д) визначає напрями спеціалізації державних службовців для

навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації, контр

олює проведення цієї роботи;

є) погоджує державне замовлення на підготовку спеціалістів для державної
служби;

є) здійснює контроль за навчанням, перепідготовкою та підвищенням
кваліфікації державних службовців, у тому числі за межами України, готує
відповідні пропозиції;

ж) надає організаційно-методичну допомогу центральним і

місцевим органам державної виконавчої влади та місцевим ра

дам та їхнім органам у розробленні нормативних актів щодо про

фесійно-кваліфікаційних вимог до державних службовців;

з) бере участь у підготовці для розгляду Кабінетом Мініст

рів України пропозицій про віднесення існуючих посад держав

них службовців, не перерахованих у ст. 25 Закону України «Про

державну службу», а також нових посад державних службовців

до відповідних категорій;

и) дає роз’яснення з питань, що входять до її компетенції;

і) у разі потреби бере участь у перевірці фактів порушення етики
поведінки державними службовцями тощо.

Під час виконання покладених на Головдержслужбу функцій вона взаємодіє з
іншими центральними та місцевими орга-

582

Глава 16

Основи адміністративного права України

583

нами державної виконавчої влади України, органами Автономної Республіки
Крим, місцевими радами та їхніми органами, а також з відповідними
органами інших країн. Головдержслужба має право:

здійснювати контроль за виконанням Закону України

«Про державну службу», інших актів законодавства з питань

державної служби, вносити в установленому порядку пропози

ції відносно скасування прийнятих центральними та місцеви

ми органами державної виконавчої влади, місцевими радами та

їхніми органами рішень з питань державної служби, якщо вони

суперечать чинному законодавству;

одержувати у разі потреби безплатно передбачені держав

ною статистичною звітністю дані й інші необхідні матеріали від

центральних та місцевих органів державної виконавчої влади,

місцевих рад та їх органів;

створювати (за погодженням з відповідними керівниками)

групи з учених, працівників центральних і місцевих органів для

підготовки нормативних та інших матеріалів з питань держав

ної служби.

Головдержслужба у межах своїх повноважень видає на основі й на виконання
чинного законодавства накази, організовує та контролює їх виконання. У
разі потреби видає разом з іншими органами державної виконавчої влади,
місцевими радами та їхніми органами спільні рішення. її рішення з питань
державної служби, видані у межах її повноважень, є обов’язковими для
виконання центральними та місцевими органами державної виконавчої влади,
місцевими радами та їхніми органами.

Начальник і заступники Головдержслужби призначаються на посади та
звільняються з посад у порядку, передбаченому чинним законодавством.
Начальник розподіляє обов’язки між своїми заступниками, несе персональну
відповідальність за виконання покладених на Головдержслужбу завдань і
здійснення нею функцій, встановлює ступінь відповідальності своїх
заступників і керівників підрозділів.

Для погодженого вирішення питань, що входять до компетенції
Головдержслужби, обговорення найважливіших напрямів її поточної та
перспективної діяльності в Головному управлінні Кабінетом Міністрів
України офіційно затверджується колегія у складі начальника (голова
колегії), заступників начальника

за посадою, а також інших керівних працівників Головного управління.
Рішення колегії запроваджуються у життя, як правило, наказами Головного
управління.

Начальник Головдержслужби, його заступники, а також інші відповідальні
працівники за дорученням керівництва Головдержслужби, мають право брати
участь у засіданнях колегій, інших засіданнях центральних та місцевих
органів державної виконавчої влади, місцевих рад і їхніх органів,
вивчати їхні звіти, статистичні та інші матеріали з питань, що входять
до компетенції Головного управління.

Гранична чисельність і фонд оплати праці працівників центрального
апарату Головдержслужби затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Головдержслужба є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в
установах банків, печатку і бланки із зображенням Державного герба
України і своїм найменуванням.

Таким чином, діяльність кожного окремо взятого державного органу
проявляється в реальному житті через діяльність його повноважних
представників, що іменуються державними службовцями. Підвищення
ефективності роботи державних службовців сприяє підвищенню ефективності
всієї державної служби і кожного державного органу зокрема.

§ 3. Поняття, предмет і метод

адміністративного права України

Адміністративне право, подібно до інших складових національної правової
системи України, слід розглядати як: а) галузь права; б) галузь
законодавства; в) юридичну науку; г) навчальну дисципліну.

Як галузь українського права (законодавства) адміністративне право
України являє собою систему адміністративних правових норм, інститутів
та нормативно-правових актів, що регулюють і охороняють особливе коло
суспільних відносин у сфері державного управління. Як галузь права воно
може бути розглянуто в об’єктивному й суб’єктивному розумінні. В
об’єктивному розумінні адміністративне право України характеризується
сукупністю адміністративних правових норм, інститу-

584

Глава 16

Основи адміністративного права України

585

тів і нормативно-правових актів, що утворюють його внутрішню та зовнішню
форми. Внутрішня форма адміністративного права включає внутрішню
побудову — систему адміністративного права. Зовнішня форма
характеризується джерелами, що являють собою спосіб зовнішнього виразу
змісту адміністративно-правових норм та інститутів.

За суб’єктивним розумінням адміністративне право України — це сукупність
закріплених нормами об’єктивного права можливостей людини і громадянина,
що реалізуються у сфері державного управління.

Адміністративне право України має свій предмет і метод правового
регулювання.

Предметом адміністративного правового регулювання є суспільні відносини,
що виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління.
Особливостями відносин, що складають предмет адміністративного права, є
такі:

виникають у результаті державної владно-управлінської

діяльності;

суб’єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;

їх виникнення, зміна чи припинення є результатом свідо

мої, вольової, цілеспрямованої діяльності.

Методи адміністративного права — це засоби, способи та прийоми, з
допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного
права. Аналізуючи засоби, з допомогою яких законодавець здійснює
правовий вплив на предмет адміністративного права, слід сказати, що
переважно це — зобов’язання, заборони та адміністративно-правовий
примус. У ряді випадків застосовуються і певні дозволи. Наприклад,
дозвіл одержувати певну інформацію для здійснення покладених на орган чи
посадову особу завдань.

Серед способів як складового елемента адміністративно-правового методу
слід виділити авторитарний (наказовий, щоб не сказати владний чи
диктаторський) та субординаційний. Авторитарний спосіб виправданий
«нерівністю» сторін адміністративних правовідносин, а саме: наявністю
владного суб’єкта управління та підвладністю об’єкта управління.
Наприклад, відносини податкової адміністрації з будь-яким платником
податків. Субординаційний спосіб передбачає одержання обов’язкової згоди
на дії об’єкта управління від суб’єкта управління.

Отже, наявність власного предмета й методу правового регулювання дає
змогу відокремлювати адміністративне право від інших галузей
українського права.

Як юридична наука адміністративне право являє собою систему знань,
теорій, гіпотез, висновків і рекомендацій стосовно історії виникнення та
розвитку, поняття, предмета й методу правового регулювання, системи та
джерел галузі адміністративного права (законодавства), науки та
навчальної дисципліни. Наука має свій предмет і методи дослідження, свою
систему і джерела.

Як навчальна дисципліна адміністративне право вивчається в юридичних
навчальних закладах. її предметом є вивчення адміністративного права як
галузі права і законодавства, а також як юридичної науки.

§ 4. Система і джерела адміністративного права. Характеристика Кодексу
України про адміністративні правопорушення

Система адміністративного права — це його внутрішня форма, як вже було
зазначено, що характеризує його внутрішню побудову. Структура системи
адміністративного права включає в себе адміністративно-правові норми та
адміністративно-правові інститути.

Адмістративно-правові норми можна охарактеризувати як
загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки людини в
суспільстві, що встановлюються (санкціонуються) і забезпечуються
державою з метою закріплення, регулювання й охорони суспільних відносин
у сфері державного управління.

Адміністративно-правовим нормам притаманні як загальні ознаки, що
характеризують будь-яку правову норму, так і певні особливості,
характерні тільки для цього виду правових норм. До особливих ознак
адміністративно-правових норм можна віднести такі:

закріплюють владні (керівні) та внутрішньоорганізаційні

відносини;

метод впливу на суспільні відносини є державно-владним

(імперативним);

гарантування державного переконання та примусу при їх

реалізації;

586

Глава 16

Основи адміністративного права України

587

— органічне об’єднання їх у межах галузі адміністративного права
(законодавства) і неможливість існування окремо.

Адміністративно-правові норми мають логічну структуру (гіпотеза,
диспозиція, санкція) і можуть за різними критеріями групуватися за
певними видами. Вони можуть об’єднуватися за різними критеріями і
створювати адміністративно-правові інститути (наприклад, загальні,
особливі та спеціальні).

Адміністративно-правовий інститут — це об’єднання двох і більше
адміністративно-правових норм в єдину початкову, видову чи родову групу
для регулювання відповідних суспільних відносин.

Об’єднуючись, норми й інститути утворюють загальну, особливу та
спеціальну частини адміністративного права України.

Загальна частина об’єднує адміністративно-правові норми, інститути та
нормативно-правові акти, що закріплюють і регулюють основні принципи
управління, правовий статус суб’єктів управління, форми та методи їхньої
діяльності, функціонування адміністративного процесу та гарантії і
способи забезпечення законності в державному управлінні.

Особлива частина включає в себе адміністративно-правові норми, інститути
та нормативно-правові акти, що закріплюють і регулюють управління в
різних сферах суспільного життя, а саме: в економічній,
адміністративно-політичній, соціально-культурній, державно-правовій
тощо.

Спеціальна частина охоплює адміністративно-правові норми, інститути та
нормативно-правові акти, що регулюють адміністративно-правову діяльність
конкретних органів (наприклад, внутрішніх справ, митної служби,
податкової адміністрації тощо).

Названі три види інститутів слід розглядати як загальні. Своєю чергою,
вони поділяються на головні та початкові.

Зовнішню форму адміністративного права складають його джерела. Джерелами
адміністративного права називають правові звичаї, нормативні договори та
нормативно-правові акти, правові акти державного управління, що вміщують
адміністративно-правові норми.

Основним видом джерел адміністративного права є нормативно-правові акти
— письмові документи державних органів та інших компетентних суб’єктів,
що приймаються ними в установленому порядку і вміщують
адміністративно-правові норми. Існують

різні критерії для класифікації нормативно-правових актів, що являють
собою джерела адміністративного права. За юридичною силою їх можна
поділити на конституційні, законні та підзаконні. Наприклад, Конституція
України закріплює, що громадяни мають право брати участь в управлінні
державними справами, користуються рівним правом доступу до державної
служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38).

Серед законів, що є джерелами адміністративного права, можна виділити
кодифіковані й інкорпоровані. До кодифікованих законів відносять,
наприклад, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Земельний
кодекс України, Митний кодекс України та деякі інші. Інкорпоровані
закони, у свою чергу, можуть бути органічними та звичайними. До
органічних законів як джерел адміністративного права можна віднести
закони України «Про міліцію», «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 p.,
«Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 р., «Про Службу безпеки
України» від 25 березня 1992 р., «Про державну контрольно-ревізійну
службу в Україні» від 26 січня 1993 р., «Про Антимонопольний комітет
України» від 26 листопада 1993 p., «Про органи та служби у справах
неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995
р., «Про державну податкову службу» від 4 грудня 1990 р., «Про державну
службу» від 16 грудня 1993 р. тощо. До звичайних законів як джерел
адміністративного права відносять закони України «Про підприємництво»
від 7 лютого 1991 р., «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р.,
«Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р., «Про охорону
праці» від 14 жовтня 1992 р., «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993
р., «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць
позбавлення волі» від 1 грудня 1994 р., «Про звернення громадян» від 2
жовтня 1996 р. тощо.

Названі джерела адміністративного права — це джерела вищої юридичної
сили. Норми Конституції України, що закріплюють права людини й
громадянина, мають пряму дію.

Певна частина адміністративно-правових норм може бути закріплена у
постановах Верховної Ради України. Наприклад, Положення про матеріальну
відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі,
затверджене Постановою Верховної Ради України від 23 червня 1995 p., або
Положення про

588

Глава 16

Основи адміністративного права України

589

загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затверджене
Постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993 р.

Джерелами адміністративного права є ряд підзаконних нормативних актів
Президента України та Кабінету Міністрів України, зокрема: Національна
програма боротьби з корупцією, затверджена Указом Президента України від
10 квітня 1997 р.

Джерелами адміністративного права можуть бути також нормативні акти
керівників підприємств, установ і організацій, акти територіальних
громад, представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування та
органів місцевої самоорганізації населення, якщо в них вміщено
адміністративно-правові норми.

Підзаконні нормативно-правові акти, що деталізують окремі норми чи
інститути законів, розглядаються деякими авторами як правові акти
державного управління. На думку В. К. Кол-пакова, акти управління
характеризуються за двома особливостями — як правові і як управлінські
джерела. Вони мають між собою діалектичний зв’язок. їх визначають з
трьох найпоширеніших позицій: а) як форми управлінської діяльності
держави; б) як документи, що походять від компетентних органів; в) як
владні дії державних виконавчо-розпорядчих органів1.

Одним із кодифікованих джерел адміністративного права є Кодекс України
про адміністративні правопорушення (КУпАП), який було прийнято 7 грудня
1984 р. (почав діяти з 1 червня 1985 р.). У ньому вміщуються норми, що
регулюють і охороняють матеріальні і процесуальні суспільні відносини у
сфері адміністративних правопорушень і адміністративної
відповідальності. У загальних положеннях закріплюються завдання та
система законодавства про адміністративні правопорушення, компетенція і
повноваження державних органів і органів місцевого самоврядування щодо
вирішення питань про адміністративні правопорушення, запобігання їм,
виявлення та усунення причин і умов, що сприяють їх вчиненню, чинність
законодавства та забезпечення режиму законності при провадженні у
справах про адміністративні правопорушення.

Матеріальне право про адміністративні правопорушення і адміністративну
відповідальність складається із загальної та особ-

ливої частин. У загальній частині закріплюються поняття
адміністративного правопорушення, окремі елементи об’єктивних і
суб’єктивних ознак складу адміністративного проступку, поняття і види
адміністративних стягнень і загальні правила їх накладання.

В особливій частині закріплюються види адміністративних проступків у
різних галузях, а саме:

а) охорони праці та здоров’я населення;

б) ті, що посягають на власність;

в) охорони природи, використання природних ресурсів, охо

рони пам’яток історії та культури;

г) в промисловості, будівництві та в галузі використання

електричної і теплової енергії; у сільському господарстві;

ґ) при порушенні ветеринарно-санітарних правил;

д) на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку;

є) у сільському господарстві;

є) житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та
благоустрою;

ж) торгівлі, фінансів і кустарно-ремісничих промислів;

з) стандартизації, якості продукції та метрології;

и) ті, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку;

і) ті, що посягають на встановлений порядок управління1.

У процесуальному праві закріплюється система органів, які уповноважені
розглядати справи про адміністративні правопорушення, справи, що
підвідомчі їм, а також їхня компетенція щодо розгляду цих справ.

Окремий розділ присвячений регулюванню порядку провадження у справах про
адміністративні правопорушення. У ньому закріплені завдання і принципи
провадження у справах про адміністративні правопорушення, порядок
складання протоколів, затримання правопорушників, їх особистий огляд,
огляд речей і вилучення речей і документів. Визначається коло осіб, які
беруть участь у провадженні у справі про адміністративне правопорушення,
порядок винесення на розгляд справ, оскарження і опротестування постанов
відносно справи про адміністративне правопорушення.

Окремим розділом регулюється порядок виконання постанов про накладення
адміністративних стягнень. У ньому за-

1 Див.: Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник, — К.,
І999. – С 227

1 Див.. Хрестоматія з правознавства. – С. 697—727

590

Глава 16

Основи адміністративного права України

591

кріплюються основні положення та порядок провадження з виконання
постанови про:

а) винесення попередження;

б) накладення штрафу;

в) оплатне вилучення предмета;

г) конфіскацію предмета, грошей;

ґ) позбавлення спеціального права;

д) застосування виправних робіт;

є) застосування адміністративного арешту;

є) відшкодування майнової шкоди.

Отже, чинний кодекс України про адміністративні правопорушення
врегульовує матеріально-правові та процесуальні адміністративні деліктні
правовідносини.

§ 5. Адміністративні правовідносини

Що слід розуміти під адміністративними правовідносинами? Це частина
суспільних відносин, які регулюються нормами адміністративного права
шляхом впливу на поведінку суб’єктів у сфері державного управління, що
веде до виникнення між такими суб’єктами правових зв’язків
державно-владного характеру.

Основні ознаки адміністративних правовідносин:

а) вони виникають на основі адміністративно-правових норм;

б)характеризуються наявністю сторін, що іменуються суб’єк тами
адміністративного права;

в) за змістом включають в себе адміністративні права влад

ного характеру і юридичні обов’язки;

г) є видом суспільних відносин державних органів, фізичних

або юридичних осіб, організацій і спільностей;

ґ) здійснення суб’єктивних прав або додержання юридичних обов’язків у
правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Групувати адміністративні правовідносини можна за різними підставами:

залежно від кількості суб’єктів — прості та складні;

залежно від дії у часі — довготривалі та короткотривалі;

– за змістом поведінки зобов’язаної сторони — пасивні та активні дії чи
бездіяльність;

залежно від функціонального призначення — регулятивні

й охоронні;

за галузевою приналежністю — матеріальні та процесуальні;

за сферами управління окремими галузями — соціально-

культурною, адміністративно-політичною, економічною тощо.

Адміністративні правовідносини мають складну будову і включають такі
елементи, як суб’єкти, об’єкти, зміст правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення адміністративних
правовідносин є юридичні факти.

Суб’єктами адміністративних правовідносин називають державні органи,
фізичних та юридичних осіб, які наділяються адміністративно-правовими
нормами певним обсягом повноважень у сфері державного управління
(державної виконавчої влади).

Необхідно розрізняти суб’єкт адміністративного права і суб’єкт
адміністративних правовідносин. Названі поняття близькі, але не тотожні.
Суб’єкт адміністративного права може існувати абстрактно, але ніколи не
вступатиме у правовідносини. А от суб’єкти адміністративних
правовідносин завжди конкретні. Для того щоб суб’єкт адміністративного
права став суб’єктом адміністративних правовідносин, необхідні такі три
умови:

наявність адміністративно-правової норми, що передбачає

адміністративні права і обов’язки;

наявність адміністративної правосуб’єктності (праводіє-

здатності);

— наявність адміністративного юридичного факту

Адміністративно-правові норми містяться в джерелах адмі

ністративного права.

Суб’єкти адміністративних правовідносин повинні володіти
правосуб’єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов’язків,
здійснювати їх від свого імені і нести юридичну відповідальність за свої
дії.

Суб’єктами адміністративних правовідносин можуть бути:

а) Президент України;

б) державні органи виконавчої влади;

в) державні службовці;

г) громадяни України, іноземці й особи без громадянства;

ґ) система місцевого самоврядування;

д) об’єднання громадян тощо.

592

Глава 16

Основи адміністративного права України

593

Об’єктом адміністративних правовідносин є сама управлінська діяльність у
сфері державного управління.

Зміст адміністративних правовідносин характеризується синтезом
фактичного та юридичного. Юридичний зміст — це адміністративні
суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів правовідносин, тобто
можливості імперативних дій уповноважених суб’єктів і необхідність
відповідних дій зобов’язаних суб’єктів. Фактичний зміст — це сама
поведінка суб’єктів адміністративних правовідносин, їх діяльність, в
якій реалізуються суб’єктивні права та юридичні обов’язки сторін.

Зміст адміністративного суб’єктивного права включає такі можливості:

а) діяти відповідно до своїх повноважень;

б) вимагати певних дій від зобов’язаної сторони;

в) впливати на об’єкт управління;

г) використовувати форми й методи контролю, заохочення

та примусу.

Адміністративні юридичні обов’язки — це закріплена нормами
адміністративного права міра необхідної, найбільш розумної і доцільної
поведінки суб’єкта, спрямована на задоволення інтересів носія
адміністративного суб’єктивного права і забезпечена можливістю
державного примусу.

Зміст юридичних обов’язків полягає в необхідності:

а) здійснення певних дій;

б) утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам ін

ших осіб;

в) вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій

від інших осіб;

г) нести юридичну відповідальність за невиконання чи не

належне виконання передбачених нормою адміністративного

права необхідних варіантів поведінки.

Адміністративні юридичні факти — це конкретні життєві обставини,
передбачені гіпотезою адміністративно-правової норми, що породжують
виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Залежно від підстав розглядають різні види юридичних фактів:

за юридичними наслідками — правоутворюючі, правозмі-

нюючі та правоприпиняючі;

залежно від форми їх прояву — позитивні та негативні;

за характером дії розрізняють юридичні факти одноразо

вої та безперервної дії;

за характером дій — активні та пасивні;

за галузевою ознакою — матеріальні та процесуальні;

за розподілом прав і обов’язків — односторонні та багато

сторонні;

за функціями у механізмі правового регулювання — регу

лятивні та охоронні;

залежно від кількості суб’єктів — прості та складні;

за наявністю волі — юридичні дії (життєві обставини, що

характеризують вольову поведінку адміністративних суб’єктів, їх

зовнішнє вираження волі та свідомості) та юридичні події (жит

тєві обставини, що виникають, розвиваються і припиняються не

залежно від волі суб’єктів адміністративних правовідносин).

Юридичні дії, у свою чергу, поділяють на правомірні та неправомірні.
Правомірні юридичні дії (вчинки та результати діяльності) завжди
відповідають нормам адміністративного права (наприклад, подання скарги,
звернення організації за реєстрацією, подання проекту документа на
експертизу тощо).

Неправомірні юридичні дії — правові аномалії, зловживай ня правом (що не
є правопорушенням) та адміністративні правопорушення.

До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха,
хворобу тощо.

Отже, юридичні факти як життєві обставини, що передбачаються нормами
адміністративного права, мають велике теоретичне і практичне значення
для адміністративних правовідносин.

Таким чином, адміністративні правовідносини мають яскраво виявлений
імперативний характер. У той самий час існують і окремі горизонтальні
відносини, в тому числі й адміністративно-договірного характеру, які в
адміністративному праві мають чітко виражений допоміжний і тимчасовий
характер.

§ 6. Адміністративне деліктне право

Адміністративне деліктне право включає в себе розуміння
адміністративного правопорушення та його складу і адміністративної
відповідальності.

594

Глава 16

Основи адміністративного права України

595

Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається бездіяльність
або протиправна, винна (умисна або необережна) дія, яка посягає на
державний або громадський порядок, суспільну власність, права і свободи
людини і громадянина, на встановлений порядок управління і за яку
законодавством передбачена адміністративна відповідальність.

Звідси ознаками адміністративного правопорушення (проступку) є:

а) суспільна небезпечність діяння;

б) протиправність;

в) винність;

г) застосування адміністративного стягнення;

ґ) адміністративна відповідальність.

Суспільна небезпечність діяння в нормах адміністративного деліктного
права не називається ознакою адміністративного проступку. Але,
незважаючи на це, слід зазначити, що адмі ністративні правопорушення
посягають на конкретні правовід-носини, що охороняються адміністративним
законом і спричинюють їм шкоду, а водночас і шкоду правопорядку. До
осіб, які скоїли адміністративні проступки, вживають заходи державного
примусового впливу. Отже, слід зробити висновок про те, що
адміністративні проступки є також суспільно небезпечними. При
розмежуванні адміністративних проступ ків і кримінальних злочинів
ступінь суспільної небезпечності відіграє головну роль.

Протиправність означає, що правопорушення характеризується як дія чи
бездіяльність, заборонена адміністративним законодавством. Поняття
«діяння» слід розглядати у таких основних значеннях:

це вольовий акт поведінки людини;

включає в себе дві сторони поведінки (дію чи бездіяль

ність), обидві з яких порушують чинні норми права;

в адміністративному законодавстві закріплюється заборо

на такої дії чи зобов’язання активно діяти в необхідному напрямі;

громадянин не діє там, де це вимагається, або діє там, де це

забороняється (здійснює діяння проти права), наприклад, по

рушує правила адміністративного нагляду або не виконує ви

мог щодо постановки на облік військовозобов’язаних.

Протиправність як ознака адміністративного правопорушення вважається
такою, якщо є норма права, яка встановлює певний варіант поведінки, і
діяння особи (суб’єкта), яке суперечить припису цієї норми. Причому
правові норми, які встановлюють певні правила, можуть бути не тільки
адміністративними, а й трудовими, земельними, фінансовими,
господарськими, житловими тощо. Відсутність протиправності свідчить про
відсутність адміністративного правопорушення.

Важливою ознакою адміністративного правопорушення є вина. Це психічне
(внутрішнє) ставлення суб’єкта до вчинення певного діяння та його
наслідків. Розрізняють дві форми вини: умисел і необережність. Намір
може бути прямим і непрямим, а необережність — самовпевненістю і
недбалістю. Відсутність вини виключає наявність адміністративного
проступку.

За вчинення адміністративного проступку настає ретроспективна
адміністративна відповідальність, що полягає у покладанні на винного у
вчиненні адміністративного проступку певного виду й міри
адміністративного стягнення.

Адміністративне правопорушення (проступок) має свою юридичну модель
(склад). Склад адміністративного правопорушення — це передбачена нормами
адміністративного права сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, за
наявності яких те чи інше діяння можна кваліфікувати як адміністративне
правопорушення. Він включає в себе:

об’єкт;

об’єктивну сторону;

суб’єкт;

суб’єктивну сторону.

Об’єкт адміністративного правопорушення — це сукупність суспільних
відносин, які охороняються адміністративним правом і регулюються нормами
трудового, цивільного, земельного та фінансового права і за порушення
яких накладаються адміністративні стягнення. Об’єктом адміністративного
правопору шення можуть бути певні соціальні блага (здоров’я, честь і
гідність людини тощо).

Об’єктивна сторона адміністративного правопорушення -це сукупність таких
зовнішніх ознак, як діяння (дія чи бездіяльність), протиправні наслідки,
причинний зв’язок між діянням і наслідками, що закріплюються нормами
права про ад-

596

Глава 16

Основи адміністративного права України

597

міністративні правопорушення, місце, час, обстановка, обставини, способи
та засоби вчинення адміністративного правопорушення.

Суб’єктами адміністративних правопорушень можуть бути громадяни чи
посадові особи, іноземці та особи без громадянства. Адміністративній
відповідальності підлягають осудні особи, що досягли 16-річного віку
Якщо особа віком від 16 до 18 років вчинила адміністративне
правопорушення, вона притягується до адміністративної відповідальності
на загальних підставах із специфікою, передбаченою Законом України «Про
органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для
неповнолітніх» від 24 січня 1995 р. Посадові особи підлягають
відповідальності за адміністративні правопорушення, пов’язані з
недотриманням встановлених правил у сфері охорони порядку управління,
державного та громадського порядку, здоров’я населення та інших правил,
забезпечення виконання яких входить до їх службових обов’язків. Це
означає, що посадові особи несуть відповідальність не тільки за
порушення певних правил своїми діями, а й за незабезпечення їх виконання
іншими особами, насамперед підлеглими.

Суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення включає в себе
вину, мотив і мету поведінки правопорушника.

Об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу адміністративного правопорушення
передбачені у відповідних статтях Кодексу України про адміністративні
правопорушення.

Адміністративні правопорушення можуть бути класифіковані за різними
видами. Існують такі критерії для класифікації:

а) залежно від ступеня суспільної небезпеки виділяють ос

новні та кваліфікаційні склади правопорушень. Більш високий

ступінь суспільної небезпеки діяння характеризують додаткові

ознаки, які прийнято називати кваліфікуючими (наприклад, пов

торність, наявність або можливість настання шкідливих наслід

ків, аварійна ситуація, залишення місця події, вчинення діяння

посадовою особою, грубе порушення правил тощо). Склади пра

вопорушень з такими додатковими ознаками називають квалі

фікуючими, а без таких ознак — основними;

б) залежно від суб’єкта проступку розрізняють особисті (при

ватні) та службові (посадові) правопорушення;

в) залежно від характеру шкоди адміністративні правопору

шення поділяють на матеріальні та формальні. До матеріальних

належать склади правопорушень, де включається матеріальна

шкода (наприклад, знищення лісу через його підпал). У фор

мальних правопорушень настання шкідливих наслідків не ви

магається (наприклад, неявка за викликом до військового комі

саріату);

г) за структурою складу бувають однозначні й альтернатив

ні правопорушення. В однозначних складах чітко вказуються

ознаки правопорушення (наприклад, доведення неповнолітніх

до стану сп’яніння). В альтернативних називають кілька варі

антів ознак правопорушення (наприклад, порушення правил від

криття поліграфічних і штемпельних підприємств, придбання,

збут, використання, облік, зберігання розмножувальної техні

ки, шрифтів і матриць особами, відповідальними за дотрима

ння цих правил відповідно до ст. 189 КУпАП);

ґ) за особливостями конструкції розрізняють описові та блан-кетні склади
адміністративних правопорушень. Описові склади цілком розкривають зміст
правопорушення (наприклад, завідо-мо неправдивий виклик спеціальних
служб за ст. 183 КУпАП). Бланкетні вказують на те, що ознаки проступку
встановлені окремими правилами (наприклад, порушення правил охорони й
використання пам’яток історії та культури за ст. 92 КУпАП) тощо.

§ 7. Поняття адміністративної відповідальності. Адміністративна
відповідальність неповнолітніх

Адміністративну відповідальність слід розглядати у позитивному
(перспективному) та ретроспективному (негативному) видах. У
перспективному розумінні адміністративна відповідальність
характеризується як відповідальне ставлення суб’єкта адміністративного
права до своїх обов’язків і додержання заборон. У ретроспективному
значенні — це специфічні правовідносини між державою (її органами й
посадовими особами) та суб’єктом адміністративного правопорушення щодо
реагування на вчинене правопорушення і на суб’єкта, що його вчинив, а
також по-

598

Глава 16

Основи адміністративного права України

599

кладання на правопорушника виду й міри адміністративного стягнення.

Виділяють основні та похідні ознаки адміністративної відповідальності.
До основних ознак відносять те, що адміністративна відповідальність:

а) є засобом охорони встановленого правопорядку;

б) нормативно визначена й полягає в застосуванні санкцій

адміністративно-правових норм;

в) супроводжується осудом з боку держави правопорушни

ка та правопорушення;

г) пов’язана із застосуванням примусу та негативних для пра

вопорушника наслідків;

ґ) реалізується у визначених законодавством процесуальних формах.

До похідних ознак відносять те, що:

підставою адміністративної відповідальності є не тільки

проступки, передбачені нормами адміністративного права, а й

порушення, передбачені нормами інших галузей права (наприк

лад, житлового, трудового, земельного тощо);

адміністративна відповідальність полягає у застосуванні

до винних адміністративних стягнень;

право притягати до адміністративної відповідальності на

лежить державним органам та їх посадовим особам;

існує особливий порядок притягнення до адміністратив

ної відповідальності тощо.

Адміністративна відповідальність настає з досягненням 16-річного віку
(ст. 12 КУпАП).

Вчинення адміністративного проступку неповнолітнім є обставиною, що
пом’якшує адміністративну відповідальність. За вчинення адміністративних
проступків у віці від 16 до 18 років до неповнолітніх можуть бути
застосовані такі заходи впливу:

зобов’язання публічно або в іншій формі попросити виба

чення у потерпілого;

застереження;

догана або сувора догана;

передача неповнолітнього під нагляд батькам чи особам,

які їх замінюють, або під нагляд педагогічному чи трудовому

колективу за згодою колективу, а також окремим громадянам

на їх прохання (ст. 24і КУпАП).

§ 8. Адміністративні стягнення: поняття та види

Адміністративне стягнення — це захід відповідальності, що застосовується
з метою виховання особи, яка вчинила адміністративний проступок, а також
попередження вчинення нових правопорушень як самим правопорушником, так
і іншими особами.

Види адміністративних стягнень закріплені в Кодексі України про
адміністративні правопорушення. До них належать:

попередження — письмове або в іншій формі офіційне за

стереження уповноваженою посадовою особою громадянина про

неприпустимість вчинення ним адміністративних правопорушень;

штраф — майнове стягнення, або вилучення у порушника

певної грошової суми на користь держави;

оплатне вилучення предмета, який був засобом вчинення

чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення,

виявляється в його примусовому вилученні з наступною реалі

зацією та передачею одержаної суми власнику за вирахуванням

витрат на реалізацію вилученого предмета;

конфіскація предмета, що був знаряддям вчинення чи без

посереднім об’єктом адміністративного правопорушення, вияв

ляється в примусовому невідшкодовуваному вилученні цього

предмета у власність держави. Конфіскованим може бути тіль

ки предмет — приватна власність порушника, якщо інше не пе

редбачено законодавчими актами;

позбавлення спеціального права, наданого даному гро

мадянинові, на строк до трьох років за грубе чи систематичне

порушення порядку користування цим правом (стосується

тільки права керувати транспортними засобами та права по

лювання);

виправні роботи призначаються на строк до двох місяців з

відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила

адміністративне правопорушення, з утриманням до 20% її заро

бітку у власність держави. Виправні роботи призначаються ра

йонним (міським) народним судом (народним суддею);

адміністративний арешт встановлюється і застосовуєть

ся лише у виключних випадках за окремі види адміністратив-

600

Глава 16

Основи адміністративного права України

601

них правопорушень на строк до 15 діб. Адміністративний арешт
призначається районним (міським) народним судом (народним суддею).

Таким чином, адміністративні стягнення як вид і міра адміністративного
впливу держави на осіб, що вчинили правопорушення, закріплюються гл. З
КУпАП, поділяються на основні й додаткові і мають на меті виховання
особи, що вчинила правопорушення, інших осіб для запобігання
правопорушенням у майбутньому.

§ 9. Основи адміністративного процесу

Діяльність виконавчо-розпорядчих органів і посадових осіб постійно
потребує розгляду й вирішення щодо конкретних фізичних або юридичних
осіб питань управлінського характеру. Таку діяльність називають
адміністративними справами. Для вирішення адміністративної справи
необхідно застосувати матеріальну адміністративно-правову норму до
конкретного індивідуального випадку або конкретної життєвої ситуації.
Застосовуються адміністративно-правові норми з додержанням певних,
передбачених законодавством процедур (правил). Ці правила закріплюються
в нормативно-правових актах як адміністративні процесуальні норми —
загальнообов’язкові правила, що регламентують порядок вирішення
адміністративних справ різних категорій. Об’єднані в інститути вони
утворюють адміністративне процесуальне право.

Вирішення різних адміністративних справ на підставі адміністративних
процесуальних норм називається адміністративною процесуальною
діяльністю, якою займаються виконавчо-розпорядчі органи та їхні посадові
особи. Сукупність адміністративних процесуальних дій (діяльність) у
межах конкретної адміністративної справи має назву адміністративного
провадження. Однопорядкові групи адміністративних проваджень утворюють
різні види проваджень. Так, нормотворчі провадження здійснюються в
процесі підготовки й видання нормативних актів управління. Установчі
провадження — у процесі створення, реорганізації, ліквідації
організаційних структур у сфері державного управління, а також під час
комплектування персоналом організаційних структур у сфері державного уп-

равління. Правозастосовчі провадження є найскладнішою групою
адміністративних проваджень. До них належать такі провадження.

із застосування заходів примусу в державному управлін

ні: а) дисциплінарне провадження; б) провадження у справах

про адміністративні правопорушення; в) провадження із засто

сування заходів матеріального впливу;

із застосування заходів заохочення і стимулювання в дер

жавному управлінні: а) провадження у справах про нагороджен

ня державними нагородами, відзнаками, грамотами тощо; б) про

вадження у справах про присвоєння почесних та інших звань;

в) провадження у справах про преміювання тощо;

із реалізації громадянами своїх прав і обов’язків: а) прова

дження за зверненнями громадян; б) провадження із виконан

ня громадянами військового обов’язку; в) провадження із одер

жання громадянами житла тощо;

із реалізації юридичними особами своїх прав і обов’язків:

а) провадження із легалізації юридичних осіб; б) провадження із

виділення юридичним особам кредитів; в) провадження із оформ

лення і видачі юридичним особам ліцензій тощо;

із здійснення контролю і нагляду (контрольно-наглядові

провадження) та багато інших.

Усі адміністративні провадження складаються з окремих операцій (стадій).
Для кожного виду проваджень може бути кілька таких стадій. Здійснюється
провадження із адміністративних справ за участю суб’єктів, яких можна
поділити на три групи: а) ті, що вирішують справу; б) ті, відносно яких
вирішують справу; в) допоміжні учасники процесу.

§ 10. Органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про
адміністративні правопорушення

Важливе місце в системі суб’єктів, що вирішують справи, відведене
органам і посадовим особам, що уповноважені розглядати справи про
адміністративні правопорушення. Система таких органів визначена третім
розділом КУпАП. У ст. 213 КУпАП

602

Глава 16

Основи адміністративного права України

603

закріплюється, що справи про адміністративні правопорушення розглядають:

адміністративні комісії при районних державних адмініст

раціях і виконавчих комітетах, міських, районних у містах, се

лищних і сільських рад. Вони вирішують всі справи про адмі

ністративні правопорушення, за винятком тих, які належать до

компетенції інших органів. Комісія створюється відповідною

держадміністрацією чи виконавчим комітетом у складі голови,

секретаря і членів комісії;

виконавчі комітети селищних і сільських рад уповноваже

ні розглядати справи про порушення громадського порядку, пра

вил торгівлі та інші аналогічні порушення;

місцеві суди (судді) розглядають справи про адміністра

тивні правопорушення, віднесені до їх компетенції Кодексом.

Судді одноособово розглядають справи про дрібне хуліганство,

порушення правил адміністративного нагляду тощо;

органи внутрішніх справ (ОВС), органи державних інспек

цій та інші уповноважені органи (їхні посадові особи) розгля

дають справи, віднесені до їх компетенції законодавством. Так,

наприклад, ОВС (їхні посадові особи) розглядають справи про

порушення громадського порядку, порушення правил паспорт

ної системи, правил прикордонного режиму, правил перебуван

ня в Україні і транзитного проїзду через територію України іно

земних громадян і осіб без громадянства, правил дорожнього ру

ху, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил

користування засобами транспорту, правил, спрямованих на за

безпечення схоронності вантажів на транспорті, а також про не

законний відпуск і незаконне придбання бензину чи інших па

льно-мастильних матеріалів.

Отже, закон визначає систему органів, що мають право розглядати справи
про адміністративні правопорушення та визначає їхню підвідомчість.

§ 11. Провадження у справах

про адміністративні правопорушення

Як уже зазначалося, провадження у справах про адміністративні
правопорушення здійснюється на певних стадіях. На думку Д. Бахрах, таких
стадій чотири, а саме:

адміністративне розслідування;

розгляд справи;

перегляд постанови;

виконання постанови.

Адміністративне розслідування розпочинається порушенням справи про
адміністративне правопорушення. Підставою для порушення справи є
вчинення суб’єктом адміністративного правопорушення, яке фіксується у
протоколі про адміністративне правопорушення. Останній складає
уповноважена посадова особа чи представник громадської організації, чи
орган громадської самодіяльності (наприклад народний дружинник).

У протоколі мають бути вказані певні дані: дата та місце його складання;
дані про особу, яка склала протокол; дані про особу порушника; місце,
час вчинення і суть правопорушення; нормативний акт, який передбачає
відповідальність за це правопорушення; інші матеріали, необхідні для
вирішення справи. Протокол підписує особа, яка його склала, порушник, а
за наявності свідків і потерпілих — і ці особи.

Протокол направляється уповноваженому органу (посадовій особі), який
розглядає справу про адміністративне правопорушення. Протокол не
складається у випадках, коли згідно із законодавством адміністративний
штраф накладається чи береться, а попередження фіксується на місці
вчинення правопорушення. На штраф порушнику дають довідку (квитанцію)
встановленого зразка.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається, як правило, за
місцем його вчинення. Термін вирішення справи встановлюється
законодавством. Справа розглядається у присутності особи, яка
притягується до адміністративної відповідальності. Без «винної» особи
справа може бути розглянута тільки у випадках, коли є дані про своєчасне
оповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від цієї особи не було
клопотання про відкладення справи. Законодавство передбачає також
випадки, коли присутність особи, яка притягається до адміністративної
відповідальності, обов’язкова.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається відкрито. На цій
стадії провадження орган (посадова особа) повинен з’ясувати: чи було
вчинено адміністративне правопо-

604

Глава 16

Основи адміністративного права України

605

рушення; чи винна дана особа в його вчиненні; чи підлягає вона
адміністративній відповідальності; чи є обставини, що пом’якшують чи
збільшують провину; чи мав місце матеріальний збиток; чи є підстави для
передачі матеріалів справи на розгляд громадських організацій, трудового
колективу; інші обставини, які б мали значення для правильного вирішення
справи.

Розглядаючи справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова
особа) видає постанову у справі.

Постанову у справі оголошують одразу по закінченні розгляду справи
особі, що притягнута до відповідальності. Копію цієї постанови протягом
трьох днів видають чи надсилають особі, якій вона винесена. Таку саму
копію одночасно вручають потерпілому на його прохання.

Постанова у справі про адміністративне правопорушення може бути
опротестована особою, щодо якої вона була винесена, а також потерпілим.
Постанова адміністративної комісії, виконкому сільської, селищної ради,
державного органу виконавчої влади та посадових осіб може бути оскаржена
в районний (міський) суд, рішення якого є кінцевим. Постанови інших
органів (посадових осіб) про стягнення адміністративного штрафу
оскаржуються у вищому органі чи вищою посадовою особою чи в районному
(міському) суді, рішення якого є кінцевим.

Скарга подається протягом десяти днів від дня винесення постанови в
адміністративній справі. Подання скарги вчасно зупиняє виконання
постанови до її розгляду, за винятком постанови про застосування
попередження і адміністративного арешту, а також у випадку стягнення
штрафу, який береться на місці вчинення адміністративного
правопорушення.

Постанова у справі про адміністративне правопорушення і рішення у скарзі
можуть бути оскаржені прокурором.

При розгляді скарги чи протесту відповідний орган (посадова особа)
перевіряє законність і обгрунтованість винесеної постанови і приймає
одне з таких рішень: постанову залишити без змін, скаргу і протест — без
задоволення; відмінити постанову і направити справу на новий розгляд;
відмінити постанову і закрити справу; змінити міру стягнення, але щоб не
було збільшення її.

Встановлено порядок виконання постанови про накладення адміністративного
стягнення. Штраф повинен бути сплачений

порушником не пізніше 15 днів від дня вручення постанови про його
призначення.

Постанову про відшкодовуване вилучення предмета, про конфіскацію, про
позбавлення спеціальних прав, про виправні роботи видає уповноважений на
це орган у порядку, встановленому законодавством. Постанова про
адміністративний арешт виконується органами внутрішніх справ.

Отже, адміністративне право і законодавство включає норми як
матеріального, так і процесуального права. Тому вживаються заходи, аби
його систематизувати, особливо кодифікувати, що сприятиме удосконаленню
практики застосування норм адміністративного.

Запитання та завдання

для самостійної перевірки знань

*1. Яке, на Ваш погляд, відношення має система державного управління до
адміністративного права?

Назвіть принципи та функції державної служби.

Які Ви знаєте обов’язки державних службовців?

*4. Які з перерахованих далі термінів мають відношення до системи
державної служби:

посада; штатний розпис; державна (персональна) пенсія;

службове (посадове) повноваження; начальник; департамент;

офіс; чергова відпустка.

5. Дайте загальну характеристику адміністративного правота його джерел?

*6. Розкрийте ознаки адміністративно-правових правовідносин залежно від:
їх часу, функціонального призначення, сфери державного управління,
кількості суб’єктів.

Хто може бути суб’єктом адміністративних правовідносин ?

Що таке адміністративні юридичні факти?

* *9. Порівняйте цивільно-правовий та адміністративно-правовий методи
правового регулювання.

Що таке адміністративне правопорушення?

Які з перерахованих далі органів є уповноваженими розгляда

ти справи про адміністративні правопорушення: суд; органи

внутрішніх справ; адміністративна комісія при районних держав

них адміністраціях та виконавчих комітетах; районний відділ ос-

606

Глава 16

віти; орган пожежної охорони, орган санітарного нагляду;лікар-нар-колог.

*12. Опишіть процедуру провадження у справах про адміністративні
правопорушення.

13. Дайте визначення адміністративного стягнення.

*14. У чому полягають особливості адміністративної відповідальності
неповнолітніх?

*15. Які види стягнень, на Вашу думку, є більш жорсткими (вкажіть у
порядку її посилення): оплатне вилучення предмета, який став знаряддям
вчинення адміністративного правопорушення; адміністративний арешт;
попередження; штраф;позбавлення спеціального права; виправні роботи;
конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення адміністративного
правопорушення.

16. Чи можуть застосовуватися безпосередньо до неповнолітніх таки види
стягнень, як арешт і штраф?

*17. Порівняйте позитивну адміністративну відповідальність та
ретроспективну адміністративну відповідальність.

18. Як оскаржується постанова у справі про адміністративні
правопорушення ?

ГЛАВА 17

Основи фінансового права України

Поняття і предмет фінансового права України; система та джерела
фінансового права України; поняття бюджету і бюджетної системи України;
система оподаткування та її значення; поняття, функції та види податків;
статус платників податків та об’єкти оподаткування; особливості
оподаткування юридичних та фізичних осіб; соціальне призначення
відповідальності за порушення законодавства про податки; поняття,
функції та структури банківської системи України

§ 1. Фінансове право України: поняття і предмет правового регулювання

В умовах ринкової економіки роль і актуальність фінансового права
пояснюється необхідністю вдосконаленням фінан сової діяльності держави,
що спрямована на захист національних інтересів її громадян та
суспільства в цілому.

Фінансове право — це сукупність правових норм, які регу люють суспільні
відносини, що виникають між державою та юридичними і фізичними особами з
приводу формування, розподілу та перерозподілу і використання державою
фондів грошових коштів.

Фінансове право має особливий предмет і метод його правового
регулювання. Воно регулює певну сферу державного уп равління, пов’язану
з розподілом і перерозподілом національного доходу країни. У фінансових
правовідносинах проявляється організаційна роль органів державної влади
та місцевого самоврядування, тому за характером вони є владно-майновими.
Це є головною ознакою, яка відрізняє фінансово-правові відносини від
інших відносин грошового характеру, зокрема у цивільному та
адміністративному праві. Водночас існує тісний зв’я-

608

Глава 17

Основи фінансового права України

609

зок не лише з основними галузями права, зокрема з конституційним,
адміністративним, кримінальним, цивільним, а й із тру довим, пенсійним
тощо.

Предметом регулювання фінансового права виступають суспільні відносини,
що виникають у процесі діяльності органів держави та місцевого
самоврядування з приводу формування, розподілу та використання
відповідних фондів грошових коштів, які необхідні для фінансування
соціально-економічного розвитку держави. Водночас, відносини, що
виникають у процесі формування, розподілу та використання фондів коштів
господарюючих суб’єктів і громадян фінансовим правом не регулюються.

З-поміж інших, фінансові відносини за своїм змістом та колом учасників
відрізняються великою різноманітністю:

бюджетні відносини;

податкові відносини;

страхові відносини;

відносини з приводу державного кредиту;

банківського кредитування і розрахунків;

врегулювання грошового обігу;

валютного контролю.

У складі фінансових правовідносин виділяють такі основні групи:

відносини між центральними і місцевими органами дер

жавної влади і управління;

відносини між державними органами і державними

підприємствами, установами та організаціями;

відносини між фінансовими і кредитними органами;

відносини між фінансовими органами та громадянами;

відносини між державними господарюючими суб’єктами,

які діють на засадах госпрозрахунку;

відносини між державою в особі уповноважених нею

органів та підприємствами, установами і організаціями недер

жавної форми власності.

У силу своєї специфічності, фінансові правовідносини характеризуються
особливими ознаками, які виділяють їх з-поміж інших так:

а) результат фінансової діяльності держави, що пов’язано з мобілізацією,
розподілом та використанням фондів грошових

коштів для забезпечення держави фінансовими ресурсами і виконання нею
властивих їй функцій;

б) результат надання правової основи фінансово-економіч

ним відносинам, через правову регламентацію поведінки їх

суб’єктів;

в) обов’язкова участь у них держави в особі уповноваженого

нею органа, який здійснює від свого імені та під контролем дер

жави владні повеління іншій стороні відносин. Обсяг та зміст

прав цих суб’єктів залежить безпосередньо від виду фінансових

правовідносин;

г) нерівність сторін, що є наслідком їх державно-владного

характеру. Така правова нерівність сторін правовідносин ви

кликана характерною особливістю фінансової діяльності, зміст

якої полягає у стягненні відповідної грошової суми з одних

членів суспільства і фінансуванні іншої її частини шляхом бюд

жетного фінансування.

Для надання фінансовим відносинам правового характеру використовується
фінансово-правовий метод їх регулювання, якому властивий імперативний
(владний) характер. Його суть полягає в тому, що зміст правовідносин
визначається однією із сторін, завдяки прийняттю нею владного припису,
обов’язкового для виконання іншою стороною. Стороною, яка приймає владні
приписи (рішення) у фінансових правовідносинах є держава або органи
місцевого самоврядування в особі уповноважених ними органів чи посадових
осіб.

§ 2. Система та джерела фінансового права

Для фінансового права є характерною наявність великої кількості
фінансово-правових норм, що формують відповідну систему. Система
фінансового права – це внутрішня структура галузі, яка складається з
окремих фінансових норм права, інститутів і галузей права, що тісно
взаємопов’язані між собою. Система фінансового права вказує, з яких
підгалузей, інститутів, частин складається ця галузь права і як ці
складові взаємодіють між собою.

За загальноприйнятою в теорії права тенденцією, фінансове право
складається з двох частин: Загальної та Особливої.

20 4 |М

610

Глава 17

Основи фінансового права України

611

Загальна частина включає в себе фінансово-правові норми, які визначають
зміст, принципи, завдання, форми і методи фінансової діяльності держави,
а також систему органів, що її здійснюють; організацію, форми і методи
фінансового контролю, а також правове становище всіх суб’єктів-учасників
фінансових правовідносин.

Особлива частина включає в себе правові норми, які складають підгалузі
та фінансово-правові інститути і регулюють однорідні суспільні відносини
у сферах: бюджету, державних доходів, податків, державного кредиту,
державних видатків, державного страхування, банківського кредитування і
безготівкових розрахунків, грошового обігу і валютного регулювання.

Основними фінансово-правовими інститутами фінансового права є бюджетне
право, податкове право, банківське право тощо1.

Джерела фінансового права — це нормативно-правові акти законодавчої і
виконавчої влади та місцевого самоврядування, в яких містяться правові
норми, що регулюють фінансові відносини.

Залежно від юридичної актів, що містять правові норми, джерела
фінансового права можна розділити на кілька груп.

Закони України

Конституція України має найвищу юридичну силу, пряму дію і
застосовується на всій території України. Закони та інші правові акти,
що приймаються в Україні, повинні відповідати Основному Закону.

Закони України загального характеру, що визначають зміст права
власності, правила поведінки суб’єктів підприємництва, підстави та
порядок укладання цивільно-правових угод між ними, підстави та механізм
юридичної відповідальності тощо. Серед них Господарський кодекс України,
Цивільний кодекс тощо.

Закони України галузевого характеру, що визначають правове регулювання у
сфері фінансової діяльності держави. Серед них Бюджетний кодекс України,
«Про систему оподатку-

1 Див. докладніше: Фінансове право України: Підручник/ За зпг. ред. М.
П. Кучерявенка. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 320 с; Податкове право:
Навч. посібник / За ред. М. П. Кучерявенка. — К.: Юрінком Інтер, 2003. –
400 с

вання» від 25 червня 1991 р., «Про Державний бюджет України», «Про
банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 p., «Про Національний
банк України» від 20 травня 1999 р., «Про Державну контрольно-ревізійну
службу в Україні» від 26 січня 1993 р., «Про Державну податкову службу в
Україні» від 4 грудня 1990 р., «Про податок з доходів фізичних осіб» від
22 травня 2003 р. тощо.

Підзаконні нормативно-правові акти

укази, розпорядження Президента України;

постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

накази, інструкції, листи, методичні вказівки Міністерства

фінансів; Міністерства економіки та з питань європейської інтег

рації; Державної податкової служби, Державного казначейства

тощо;

постанови і розпорядження голів місцевих державних ад

міністрацій;

акти органів місцевого самоврядування (рішення, розпо

рядження) – нормативні акти, що діють тільки на території Ав

тономної Республіки Крим, області, міста, району, селища, села.

Норми міжнародного права та міжнародні договори України, згода на
обов’язковість яких надана ВР України, що містять норми фінансового
права.

Сукупність нормативних актів, що містять норми фінансового права,
прийнято визначати як фінансове законодавство.

Як бачимо, норми фінансового права містяться в різних за своїм
характером і значенням джерелах, що обумовлено широтою та розмаїттям
предмета фінансового права, що складають різноманітні відносини
публічного характеру.

§ 3. Бюджет і бюджетна система

Для кожної країни державний бюджет є головною ланкою її фінансової
системи, об’єднуючи головні доходи і витрати держави. Державний бюджет
виражає економічні грошові відносини, що опосередковують процес
формування, розподілу, перерозподілу та використання централізованого
фонду коштів держави, і затверджується Верховною Радою України як закон.

20*

612

Глава 17

Основи фінансового права України

613

Бюджет – план формування та використання фінансових ресурсів для
забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної
влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого
самоврядування протягом бюджетного періоду Через бюджет мобілізуються
кошти підприємств різних форм власності і частково доходи населення, які
спрямовуються на фінансування народногосподарського комплексу,
соціально-культурних заходів, зміцнення обороноздатності країни,
утримання органів державного управління, фінансову підтримку бюджетів
місцевого рівня, погашення державного боргу, створення державних
матеріальних і фінансових резервів тощо.

Як економічна категорія бюджет визначається сукупністю економічних
відносин, що виникають при формуванні, розподілі, перерозподілі та
використанні централізованого фонду коштів держав та органів місцевого
самоврядування, для виконання ними конституційних функцій та поставлених
завдань.

Як правова категорія бюджет — це основний фінансовий план держави чи
органу місцевого самоврядування на бюджетний період, що містить розпис
його доходів та видатків і затверджений парламентом чи місцевою радою.
Такий фінансовий план визначає і закріплює юридичні права та обов’язки
учасників бюджетних правовідносин. Порядок формування бюджетів і
використання їх коштів встановлюється бюджетним законодавством,
основними актами якого є Конституція України (статті 95-98) та Бюджетний
Кодекс України.

Бюджетна система України — це сукупність державного та місцевих
бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і
адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.
Основою побудови бюджетної системи виступає
адміністративно-територіальний поділ України.

До місцевих бюджетів належать бюджет Автономної Республіки Крим, бюджети
областей, районні бюджети, бюджети районів у містах і бюджети місцевого
самоврядування (територіальних громад сіл, селищ, міст та їхніх
об’єднань). Бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети
територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань.

З метою прогнозування й аналізу економічного та соціального розвитку
держави, адміністративно-територіальних утво-

рень, розрахунків соціальних і фінансових нормативів, аналізу
ефективності бюджетних видатків в Україні складається зведений бюджет.
Він включає в себе показники усіх бюджетів, що входять до бюджетної
системи України. При цьому зведений бюджет затвердження Верховною Радою
України чи іншим органом не потребує, оскільки кожна з його складових
затверджується відповідним органом держави чи місцевого самоврядування.

Відповідно до Бюджетного кодексу бюджетна система України ґрунтується на
принципах:

а) єдності, що забезпечується єдиною правовою базою, єди

ною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних

відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку

виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і

звітності;

б) збалансованості, зважаючи, що повноваження на здійснен

ня витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до

бюджету на відповідний бюджетний період;

в) самостійності, оскільки держава коштами державного бюд

жету не несе відповідальності за бюджетні зобов’язання органів

влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого само

врядування;

г) повноти, що передбачає включенню до складу бюджетів

усіх надходжень та витрат бюджетів, що здійснюються відпові

дно до нормативно-правових актів органів державної влади,

органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого

самоврядування;

ґ) обґрунтованості, що полягає у формуванні бюджету на реалістичних
макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та
розрахунках надходжень і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до
затверджених методик та правил;

д) ефективності, беручи до уваги, що при складанні та вико

нанні бюджетів всі учасники бюджетного процесу мають прагну

ти досягнення запланованих цілей при залученні мінімального

обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального резуль

тату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;

є) субсидіарності, оскільки розподіл видатків між державним бюджетом та
місцевими бюджетами, а також між місцевими

614

Глава 17

Основи фінансового права України

615

бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні
надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

є) цільового використання бюджетних коштів тільки на цілі, визначені
бюджетними призначеннями;

ж) справедливості і неупередженості розподілу суспільного

багатства між громадянами і територіальними громадами;

з) публічності та прозорості, оскільки Державний бюджет

України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо

звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Ра

дою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим

та відповідними радами, з висвітленням у засобах масової інфор

мації;

и) відповідальності учасників бюджетного процесу за свої дії або
бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

З метою забезпечення єдності бюджетної системи України, Бюджетним
кодексом передбачена бюджетна класифікація як єдине систематизоване
згрупування доходів, видатків та фінансування бюджету відповідно до
законодавства України та міжнародних стандартів.

Бюджетна класифікація України застосовується для здійснення контролю за
фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади Автономної
Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників
бюджетних коштів, проведення необхідного аналізу в розрізі доходів, а
також організаційних, функціональних та економічних категорій видатків,
забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних
показників. Іншими словами, бюджетна класифікація забезпечує виконання
функції контролю, регулювання, аналізу та планування.

З метою досягнення цілісності бюджетних категорій доходів і видатків та
для забезпечення взаємозв’язку між функціональними призначеннями і
економічним характером видатків бюджету, бюджетну класифікацію, а також
зміни до неї затверджує міністр фінансів України та інформує про це в
обов’язковому порядку Верховну Раду України.

Бюджетна класифікація має кілька основних складових.

1. Класифікація доходів бюджету, які класифікуються за та

кими розділами: податкові надходження; неподаткові надход

ження; доходи від операцій з капіталом; трансферти.

Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами
України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов’язкові
платежі. До неподаткових надходжень належать: а) доходи від власності та
підприємницької діяльності; б) адміністративні збори та платежі, доходи
від некомерційного та побічного продажу; в) надходження від штрафів та
фінансових санкцій; г) інші неподаткові надходження. Трансферти -це
кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади
Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших
держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній
основі.

2. Класифікація видатків (у тому числі кредитування за ви

рахуванням погашення) бюджету, які класифікуються за: а) функ

ціями, з виконанням яких пов’язані видатки (функціональна

класифікація видатків); б) економічною характеристикою опе

рацій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (економі

чна класифікація видатків); в) ознакою головного розпорядни

ка бюджетних коштів (відомча класифікація видатків); г) за

бюджетними програмами (програмна класифікація видатків).

Функціональна класифікація видатків має такі рівні деталізації: а)
розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення загальних
функцій, зокрема держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого
самоврядування; б) підрозділи та групи, в яких конкретизуються напрями
спрямування бюджетних коштів на здійснення функцій, зокрема держави,
Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування.

За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на поточні
видатки, капітальні видатки та кредитування за вирахуванням погашення,
склад яких визначається Міністром фінансів України. Поточні видатки – це
витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ,
організацій і органів, яка діє на початок бюджетного року, а також на
фінансування заходів соціального захисту населення та інших заходів, що
не належать до видатків розвитку. Поточні видатки складають також
трансферти бюджетам місцевого самоврядування, транс-

616

Глава 17

Основи фінансового права України

617

ферти населенню або групам населення, трансферти підприємствам або іншим
країнам. Капітальні видатки, або видатки розвитку – це витрати бюджетів
на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема:
фінансування капітальних вкладень виробничого й невиробничого
призначення; фінансування структурної перебудови народного господарства;
субвенції та інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням.

Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних
розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство
України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників
бюджетних коштів.

Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні
бюджету за програмно-цільовим методом.

Класифікація фінансування бюджету, яка визначає джере

ла отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття

дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів,

що утворилися в результаті перевищення доходів бюджету над

його видатками (до цієї категорії належать платежі з погашен

ня основної суми боргу). При цьому класифікація фінансуван

ня бюджету здійснюється за такими ознаками: а) фінансування

за типом кредитора — за категоріями кредиторів або власників

боргових зобов’язань; б) фінансування за типом боргового зо

бов’язання — за засобами, що використовуються для фінансу

вання дефіциту (перевищення видатків бюджету над його до

ходами), або профіциту (перевищення доходів бюджету над його

видатками).

Класифікація боргу, яка систематизує інформацію про всі

боргові зобов’язання держави, Автономної Республіки Крим,

місцевого самоврядування. Борг класифікується за типом кре

дитора та за типом боргового зобов’язання.

Бюджетний процес – це регламентована нормами права діяльність
уповноважених органів державної влади та місцевого самоврядування,
пов’язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх
виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання
бюджетів, що складають бюджетну систему України.

Згідно з Бюджетним кодексом України виділяють такі стадії бюджетного
процесу:

а) складання проекту бюджету;

б) розгляд та прийняття закону про Державний бюджет Ук

раїни, рішень про місцеві бюджети;

в) виконання бюджету, в тому числі у разі необхідності вне

сення змін до закону про Державний бюджет України, рішення

про місцеві бюджети;

г) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прий

няття рішення щодо нього.

Під стадією бюджетного процесу розуміють низку заходів, які охоплюють
розробку, виконання та оцінку ефективності використаних фінансових
ресурсів, при цьому на всіх стадіях бюджетного процесу здійснюються
фінансовий контроль і аудит та оцінка ефективності використання
бюджетних коштів держави та органів місцевого самоврядування.

Учасниками бюджетного процесу на всіх його стадіях є органи та посадові
особи, які наділені бюджетними повноваженнями, зокрема Президент
України, органи законодавчої (представницької) та виконавчої влади,
Національний банк України та органи державного фінансового контролю.

Бюджетний кодекс України визначає повноваження (права та обов’язки)
учасників бюджетного процесу, а саме Президента України, Верховної Ради
України, Комітету ВР України з питань бюджету, інших комітетів ВР
України, Кабінету Міністрів України тощо.

Бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему
України, становить один календарний рік, який починається 1 січня
кожного року і закінчується 31 грудня того самого року (бюджетний рік).
Тоді як час початку розробки й складання проекту бюджету, його розгляду
і затвердження, виконання, а також складання, розгляду і затвердження
звіту про його виконання триває більше двох років і має назву бюджетний
цикл.

Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до
Верховної Ради України проект Закону України «Про Державний бюджет
України» на наступний рік. Разом із проектом подається доповідь про хід
виконання Державного бюджету України поточного року.

Контроль за дотриманням бюджетного законодавства на всіх стадіях
бюджетного процесу здійснюється згідно з їх компетен-

618

Глава 17

Основи фінансового права України

619

цією Верховною Радою України, Рахунковою палатою, Міністерством фінансів
України, Державним казначейством України, Державною
контрольно-ревізійною службою України, Верховною Радою та Радою
міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими радами, їх виконавчими
органами та місцевими державними адміністраціями. Регулярні звіти про
доходи й видатки Державного бюджету України оприлюднюються в засобах
масової інформації.

§ 4. Система оподаткування та її значення

Система оподаткування – це сукупність податків, зборів і платежів, що
сплачуються до бюджетів і державних цільових фондів у встановленому
законами України порядку; принципів, форм і методів їхнього
встановлення, зміни чи скасування; дій, що забезпечують повну та
своєчасну їхню сплату, контроль і відповідальність за порушення
податкового законодавства1.

Кожна держава встановлює власну систему оподаткування, тобто визначає
платників податків, об’єкти оподаткування, ставки податків, види
податків і порядок їх сплати. Тип системи оподаткування визначається
співвідношенням чотирьох секторів формування податків і зборів
(обов’язкових платежів): державного; комерційного; фінансового сектора;
населення.

Ставки, механізм справляння податків і зборів (обов’язкових платежів),
за винятком особливих видів мита, і пільги щодо оподаткування не можуть
встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів
про оподаткування. Зміни та доповнення до законодавчих актів про
оподаткування стосовно пільг, ставок податків, механізму їх сплати
вносяться не пізніше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного
року й набирають чинності з початком нового бюджетного року. Особливі
види мита справляються на підставі рішень про застосування
антидемпінгових, компенсаційних і спеціальних заходів, прийнятих
відповідно до законів України. Ці питання регулюються Законом України
«Про систему оподаткування». Згідно з цим законом встановлення і
скасування податків і зборів

‘ Див. докладніше: Юридична енциклопедія. — Т. 5. — С. 281.

(обов’язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, а
також пільг їх платникам здійснюються Верховною Радою України, Верховною
Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими
радами відповідно до цього закону, інших законів України про
оподаткування. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, сільські,
селищні, міські ради мають право встановлювати додаткові пільги з
оподаткування в межах сум, що надходять до їхніх бюджетів. Оподаткування
здійснюється за принципами:

стимулювання науково-технічного прогресу, підприєм

ницької виробничої діяльності та інвестиційної активності, тех

нологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного то

варовиробника на світовий ринок високотехнологічної про

дукції — введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу),

спрямованого на розвиток виробництва;

обов’язковості — впровадження правових норм щодо спла

ти податків і зборів (обов’язкових платежів), визначених на

підставі достовірних даних про об’єкти оподаткування за звітний

період, та встановлення відповідальності платників податків за

порушення податкового законодавства;

рівнозначності і пропорційності — справляння податків з

юридичних осіб здійснюються у певній частці від отриманого

прибутку і забезпечення сплати рівних податків і зборів (обо

в’язкових платежів) на рівні прибутки і пропорційно більших

податків і зборів (обов’язкових платежів) — на більші доходи;

рівності, недопущення будь-яких проявів податкової дис

кримінації — забезпечення однакового підходу до суб’єктів гос

подарювання (юридичних і фізичних осіб, включаючи нерези

дентів) при визначенні обов’язків щодо сплати податків і зборів

(обов’язкових платежів);

соціальної справедливості — забезпечення соціальної

підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запро

вадження економічно обґрунтованого неоподатковуваного

мінімуму доходів громадян та застосування диференційовано

го і прогресивного оподаткування громадян, які отримують ви

сокі та надвисокі доходи;

стабільності — забезпечення незмінності податків і зборів

(обов’язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг

протягом бюджетного року;

620

Глава 17

Основи фінансового права України

621

економічної обґрунтованості — встановлення податків і

зборів (обов’язкових платежів) на підставі показників розвит

ку національної економіки та фінансових можливостей з ура

хуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюд

жету з його доходами;

рівномірності сплати — встановлення строків сплати по

датків і зборів (обов’язкових платежів) виходячи з необхідності

забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для

фінансування витрат;

компетенції — встановлення і скасування податків і зборів

(обов’язкових платежів), а також пільг їх платникам здійсню

ються відповідно до законодавства про оподаткування виключ

но Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної

Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами;

єдиного підходу — забезпечення єдиного підходу до роз

робки податкових законів з обов’язковим визначенням платни

ка податку і збору (обов’язкового платежу), об’єкта оподатку

вання, джерела сплати податку і збору (обов’язкового платежу),

податкового періоду, ставок податку і збору (обов’язкового пла

тежу), строків та порядку сплати податку, підстав для надання

податкових пільг;

доступності — забезпечення дохідливості норм податко

вого законодавства для платників податків і зборів (обов’язко

вих платежів).

§ 5. Поняття, функції та види податків

Під податком і збором (обов’язковим платежем) до бюджетів та до
державних цільових фондів слід розуміти обов’язковий внесок до бюджету
відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний
платниками в певному розмірі, у чітко визначені строки і на умовах, що
визначаються законами України про оподаткування.

Податкам характерні такі риси:

а) примусовість і обов’язковість, тобто відсутність у платника

вибору щодо сплати податку (платити чи не платити) і встанов

лення юридичної відповідальності за ухилення від його сплати;

б) безоплатність, тобто спрямованість коштів від платника до

держави за відсутності зустрічних зобов’язань із боку держави;

в) безумовність, тобто сплата податку без виконання будь-

яких дій із боку держави;

г) нецільовий характер, а саме відсутність чітких вказівок

щодо напрямів використання надходжень від певного податку;

ґ) розподіл коштів від конкретних податків між бюджетами різних рівнів і
державними цільовими фондами;

д) безповоротність, тобто кошти, сплачені у вигляді податків,

не повертаються до платників;

є) регулярність стягнення, що полягає у безперервності бюджетного
процесу та необхідності наповнення фондів коштів. Функції податків:

а) фіскальна (лат. fiscus — державна казна) — наповнення до-

ходної частини бюджетів усіх рівнів для задоволення потреб

суспільства;

б) регулююча — як через регулювання галузей суспільного

виробництва, так і через регулювання споживання;

в) контрольна — шляхом регламентування державою фінан

сово-господарської діяльності суб’єктів підприємництва, отри

мання доходів громадянами, використання ними належного їм

майна та дотримання фінансової дисципліни;

г) розподільча — є продовженням фіскальної: наповнення до-

ходної частини бюджету, з наступним розподілом отриманих

коштів для фінансування функцій та завдань держави та органів

місцевого самоврядування;

ґ) стимулююча — шляхом запровадження окремим платникам податків пільг
щодо їх сплати, що стимулює розвиток окремих галузей
народногосподарського комплексу або здійснює підтримку незахищених
верств населення країни.

Податки, збори та мито складають обов’язкові платежі, які визначають як
обов’язкові внески до бюджету відповідного рівня або до позабюджетного
фонду, які здійснюються платниками в порядку та на умовах, визначених
чинним законодавством.

Законодавство України про оподаткування не визначає різниці між
податком, збором (обов’язковим платежем) і митом, при цьому воно
засноване на єдності їхніх основних ознак (обов’язковість сплати,
примусовий характер, здійснення контролю за їх надходженням із боку
єдиного органу державної податкової служби).

622

Глава 17

Основи фінансового права України

623

Проте, поряд зі спільними ознаками між ними існують і певні відмінності:

а) податок — це узаконена форма відчуження власності юри

дичних та фізичних осіб до бюджету відповідного рівня (в роз

мірах і в строки, передбачені в законі) на принципах обов’язко

вості, безповоротності, індивідуальної безоплатності;

б) збори — це платежі, які стягуються з платника державни

ми органами за надання права брати участь або використовува

ти як матеріальні, так і нематеріальні об’єкти. Наприклад, пра

во на припаркування автотранспорту, використання місцевої

символіки тощо;

в) мито стягується з юридичних та фізичних осіб за здійснен

ня спеціально уповноваженими органами дії і видачу документів,

що мають юридичне значення. Так, митними органами стягуєть

ся платіж за ввезення та вивезення товарів (перевезення через

митний кордон держави), судами — за подання позову тощо.

Податки, на відміну від зборів та інших обов’язкових платежів, мають
головне значення для формування бюджету, оскільки вони забезпечують 80%
надходжень до його дохідної частини. Мета податків — задоволення потреб
держави, тоді як збори й мито спрямовані на задоволення потреб або
видатків окремих установ. Податки являють собою безумовні платежі, тоді
як збори чи мито сплачуються у зв’язку з наданням платникові послуги з
боку державної установи, що виконує свої владні повноваження. Збори та
мито здебільшого мають разовий характер, тоді як податки сплачуються з
певною періодичністю.

Залежно від ознак, які покладені в основу порівняння, усі податки
класифікують на загальнодержавні та місцеві — залежно від органу
державної влади та місцевого самоврядування, який приймає рішення про
введення податкового платежу на відповідній території:

До загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів) належать:

податок на додану вартість;

акцизний збір;

податок на прибуток підприємств;

податок на доходи фізичних осіб;

мито;

державне мито;

податок на нерухоме майно (нерухомість);

плата (податок) за землю;

рентні платежі;

податок із власників транспортних засобів та інших само

хідних машин і механізмів;

податок на промисел;

збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок

державного бюджету;

збір за спеціальне використання природних ресурсів;

збір за забруднення навколишнього природного середовища;

збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації

наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту

населення;

збір на обов’язкове соціальне страхування;

фіксований сільськогосподарський податок;

збір за використання радіочастотного ресурсу України;

збір на обов’язкове державне пенсійне страхування;

збір до Державного інноваційного фонду;

плата за торговий патент на деякі види підприємницької

діяльності;

збір на розвиток виноградарства, садівництва та хмеляр

ства;

єдиний збір, що справляється в пунктах пропуску через

державний кордон України;

збори до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (по

чатковий, регулярний, спеціальний).

Загальнодержавні податки встановлюються Верховною Радою України і
справляються на всій території України. Податок на нерухоме майно
(нерухомість), плата (податок) за землю, податок із власників
транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, податок на
промисел, збір за спеціальне використання природних ресурсів, збір за
забруднення навколишнього природного середовища на території Автономної
Республіки Крим встановлюються Верховною Радою республіки в межах
граничних розмірів ставок, установлених законами України. Спеціальний
збір до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб встановлюється у
порядку, визначеному

624

Глава 17

Основи фінансового права України

625

Законом України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» від 20
вересня 2001 р.

До місцевих податків та зборів (обов’язкових платежів) належать:

податок з реклами;

комунальний податок.

готельний збір;

збір за припаркування автотранспорту;

ринковий збір;

збір за видачу ордера на квартиру;

курортний збір;

збір за участь у бігах на іподромі;

збір за виграш на бігах на іподромі;

збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі та іподромі;

збір за право використання місцевої символіки;

збір за право проведення кіно- і телезйомок;

збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного роз

продажу і лотерей;

збір за проїзд територією прикордонних областей автотран

спорту, що прямує за кордон;

збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та

сфери послуг;

збір з власників собак.

Місцеві податки, механізм справляння та порядок їх сплати вводяться в
дію сільськими, селищними, міськими радами відповідно до наведеного
переліку і в межах граничних розмірів ставок, встановлених законами
України. Виняток становить збір за проїзд територією прикордонних
областей автотранспорту, що прямує за кордон, що встановлюється
обласними радами. Суми місцевих податків (зборів) зараховуються до
бюджетів місцевих рад.

Пропорційні — податки, які розподіляються між державним і місцевими
бюджетами у відповідному співвідношенні, зокрема: збір за спеціальне
використання природних ресурсів; збір за забруднення навколишнього
природного середовища тощо.

За формою обкладення податки поділяють на прямі та непрямі.

До прямих, або прибутковомайнових, належать податки, що сплачуються в
процесі придбання та накопичення матеріальних

ресурсів. Вони визначаються розміром об’єкта оподаткування, включаються
до ціни товару і сплачуються виробником або власником. Прямі податки, у
свою чергу, поділяються на: особисті податки, що сплачуються платником
за рахунок і залежно від отриманого ним доходу (прибутку) та з
урахуванням його платоспроможності іреальні (англ. real estate —
нерухомість), що сплачуються з окремих видів майна (землі, будівлі) з
розрахунку, в основі якого лежить не дійсний, а передбачуваний прибуток.

До особистих податків належать податок на прибуток підприємств, податок
на доходи фізичних осіб, податок на промисел, збір за спеціальне
використання природних ресурсів, плата за торговий патент на деякі види
підприємницької діяльності тощо. Реальними податками є: податок на
нерухоме майно (нерухомість), плата (податок) за землю, податок із
власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів.

До непрямих податків (податки на споживання) належать податки, що
стягуються в процесі реалізації товарів чи послуг, включаються у вигляді
надбавки до їхньої ціни та сплачуються споживачем, їх розмір для
окремого платника прямо не залежить від його доходів.

Непрямі податки зручні в застосуванні. Для них характерна простота
вилучення, вони забезпечують регулярність надходжень до бюджету, їх
стягнення не потребує досконалого, розвинутого податкового апарату. При
стягненні непрямих податків виникають правовідносини, в яких беруть
участь три суб’єкти: суб’єкт податку, носій податку і податковий орган,
тоді як при сплаті прямих податків — носій податку і податковий орган.

Суб’єкт податку — це виробник або продавець товару, який згідно із
законом виступає як юридичний платник податку, тобто вносить до бюджету
суму податку від реалізованого товару чи надання послуг.

Носій податку — це юридична чи фізична особа, споживач товару, в ціні
якого міститься непрямий податок. Купуючи товари, споживач фактично стає
платником податку, а відтак відбувається перекладення податків із
суб’єкта на носія податку.

До непрямих податків належать: податок на додану вартість, акцизний
збір, мито, державне мито тощо.

Залежно від характеру платника розрізняють:

626

Глава 17

Основи фінансового права України

627

а) податки з юридичних осіб, зокрема податок на прибуток,

податок на додану вартість тощо;

б) податки з фізичних осіб, зокрема прибутковий податок, по

даток на промисел тощо;

в) податки змішаного типу, зокрема ті, що сплачуються як

юридичними так і фізичними особами, в тому числі громадяна-

ми-підприємцями (податок на додану вартість, податок із влас

ників транспортних засобів, митний збір, земельний податок

тощо).

Залежно від характеру використання податки поділяються на податки
загального призначення та спеціальні (цільові) податки. Податки
загального призначення використовуються на загальнодержавні потреби без
конкретизації заходів чи видатків. Спеціальні податки зараховуються до
державних цільових фондів і використовуються виключно на фінансування
конкретних видатків (збір до Фонду для здійснення заходів щодо
ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту
населення, збір на обов’язкове соціальне страхування, збір на
обов’язкове державне пенсійне страхування, збір до Державного
інноваційного фонду).

За періодичністю стягнення податки бувають разові, тобто такі, що
сплачуються один раз протягом певного відрізку часу (найчастіше
податкового періоду) за здійснення певних дій (податок з власників
транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, податок з
майна, що успадковується або дарується тощо) та систематичні
(регулярні), тобто такі, що сплачуються періодично (щомісячно,
щоквартально).

§ 6. Платники податків

та об’єкти оподаткування

Платниками податків є юридичні та фізичні особи, на яких згідно із
законами України покладено обов’язок сплачувати податки.

Облік платників податків здійснюється державними податковими інспекціями
та іншими державними органами відповідно до законодавства. Банки та інші
фінансово-кредитні установи відкривають рахунки платникам податків
тільки за умови

пред’явлення ними документа, що підтверджує взяття їх на облік, і в
триденний термін повідомляють про це державну податкову інспекцію.

Платники податків поділяються за ставленням до держави на резидентів,
які мають постійне місце проживання або місцеперебування в данір державі
(183 дні в календарному році сумарно) та нерезидентів, які не мають
постійного місця проживання або місцеперебування на даній державній
території. За статусом вирізняють такі категорії платників, як юридичні
та фізичні особи.

Реалізація своїх обов’язків щодо сплати податку здійснюється особисто
або через представника, при цьому представництво виступає в трьох формах
— законне, уповноважене та офіційне.

Законними представниками є юридичні та фізичні особи, уповноважені
представляти інтереси платника податків, зокрема:

а) для підприємства — його керівник та головний бухгалтер,

які уповноважені від імені підприємства підписуватися фінан

сові документи;

б) для консолідованої групи платників податків — законні пред

ставники головного підприємства, що входить до складу цієї групи;

в) для фізичної особи — батьки, усиновителі, опікун або інші

особи за наявності у них документів, які засвідчують їх родинні

зв’язки чи відповідні повноваження.

Уповноваженими представниками є особи (юридичні або фізичні),
уповноважені платником податків представляти його інтереси в податкових
органах на основі угоди між платником податків і представниками у формі
нотаріально посвідченого договору чи довіреності.

Офіційні представники призначаються за ініціативою податкового органу,
суду, у випадках, коли особа через об’єктивні причини не може бути
законним представником або майно, що є предметом розгляду справи, є
безхазяйним.

Платники податків і зборів (обов’язкових платежів) зобов’язані:

вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінан

сово-господарську діяльність і забезпечувати її зберігання у тер

міни, встановлені законами;

подавати до державних податкових органів та інших дер

жавних органів відповідно до законів декларації, бухгалтерську

628

Глава 17

Основи фінансового права України

629

звітність відомості та інші документи, пов’язані з обчисленням та
сплатою податків і зборів (обов’язкових платежів);

сплачувати належні суми податків і зборів (обов’язкових

платежів) у встановлені законами терміни;

допускати посадових осіб державних податкових органів

до обстеження приміщень, що використовуються для одержан

ня доходів чи пов’язані з утриманням об’єктів оподаткування, а

також для перевірок з питань обчислення і сплати податків і

зборів (обов’язкових платежів).

Керівники і відповідні посадові особи юридичних осіб та фізичні особи
під час перевірки, що проводиться державними податковими органами,
зобов’язані давати пояснення з питань оподаткування у випадках,
передбачених законами, виконувати вимоги державних податкових органів
щодо усунення виявлених порушень законів про оподаткування і підписати
акт про проведення перевірки.

Обов’язок юридичної особи щодо сплати податків і зборів (обов’язкових
платежів) припиняється із сплатою податку, збору (обов’язкового платежу)
або його скасуванням або списанням податкової заборгованості відповідно
до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом».

Платники податків мають такі права:

подавати державним податковим органам документи, що

підтверджують право на пільги з оподаткування в порядку, вста

новленому законами України;

одержувати та ознайомлюватися з актами перевірок, про

ведених державними податковими органами;

оскаржувати в установленому законом порядку рішення

державних податкових органів і дії посадових осіб.

Об’єктами оподаткування є доходи (прибуток), додана

вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт,

послуг), у тому числі митна або її натуральні показники, спеці

альне використання природних ресурсів, майно юридичних і

фізичних осіб та інші об’єкти, визначені законами України про

оподаткування. [ [

Слід відрізняти об’єкт оподаткування від джерела платежу. Джерело сплати
податку — це кошти, за рахунок яких може бути

сплачено податок. Виділяють два джерела податку — доход (головне
джерело) і капітал платника податку (резервне джерело).

Ставка податку – це законодавчо закріплений розмір податкового платежу,
що встановлюється на одиницю оподаткування. Ставки податку можуть бути
виражені у твердому фіксованому розмірі або у відсотковому. Останні, у
свою чергу поділяються на пропорційні, прогресивні та регресивні. Нині в
Україні застосовується два методи оподаткування — з пропорційними чи
прогресивними ставками. Змішане оподаткування використовує для однієї
частини доходів пропорційні ставки, для іншої прогресивні. У 2003 р.
році Верховною Радою України прийнято Закон України «Про прибутковий
податок з фізичних осіб», яким з 1 січня 2004 р. передбачено відміну
прогресивного оподаткування доходів фізичних осіб та введення єдиної
ставки оподаткування в межах 13 % (з 2007 р. — 15%).

Ставки податків і зборів (обов’язкових платежів) встановлюються
Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і
сільськими, селищними, міськими радами відповідно до законів України про
оподаткування і не змінюються протягом бюджетного року, за винятком
випадків, пов’язаних із застосуванням антидемпінгових, компенсаційних і
спеціальних заходів відповідно до законів України.

Податкові пільги — це часткове або повне звільнення певних категорій
платників (юридичних або фізичних осіб) від сплати встановлених
податків. Підставами для надання податкових пільг є особливості платника
(Герой України, вдівець, вдова), вид його діяльності
(сільськогосподарське товаровиробництво, фрахт суден), об’єкта
оподаткування (вітчизняна навчальна поліграфічна продукція).

При цьому щодо фізичних осіб передбачено запровадження податкових
соціальних пільг. Зокрема платник має право на зменшення суми загального
місячного оподатковуваного доходу, отримуваного з джерел на території
України від одного працедавця у вигляді заробітної плати, на суму
податкової соціальної пільги у розмірі, що дорівнює одній мінімальній
заробітній платі (у розрахунку на місяць), встановленій законом на 1
січня звітного податкового року, — для будь-якого платника податку.
Враховуючи особливості окремих платників податків, розмір

630

Глава 17

Основи фінансового права України

631

суми податкової соціальної пільги може дорівнювати 100, 150 та 200
відсотків розміру мінімальної заробітної плати.

У разі якщо платник податку має право на застосування податкової
соціальної пільги з двох і більше підстав, то пільга застосовується один
раз з підстави, що передбачає її найбільший розмір. Податкова соціальна
пільга застосовується до нарахованого місячного доходу платнику податку
у вигляді заробітної плати виключно за одним місцем його нарахування
(виплати). Пільга починає застосовуватися до нарахованих доходів у
вигляді заробітної плати з дня отримання працедавцем заяви платника
податку про застосування пільги. Причому соціальна пільга застосовується
за місцем отримання платником податку основного доходу (визначеним у
трудовій книжці) на дату набрання чинності цим пунктом, без подання
заяви про застосування пільги.

Податкова соціальна пільга застосовується до доходу, отриманого
платником податку як заробітна плата протягом звітного податкового
місяця якщо його розмір не перевищує суми місячного прожиткового рівня
для працездатної особи, встановленого на 1 січня звітного податкового
року, помноженої на 1,4 та округленої до найближчих 10 гривень.

Закон встановлює також право платника податку на податковий кредит як
суму витрат понесених платником у зв’язку з придбанням товарів (робіт,
послуг) у резидентів — фізичних або юридичних осіб протягом звітного
року, на суму яких дозволяється зменшення суми його загального річного
оподатковуваного доходу, одержаного за наслідками такого звітного року.

Поширені такі види пільг: неоподатковуваний мінімальний рівень доходів;
податкові знижки; повернення раніше сплачених сум податків (податкові
амністії); звільнення від сплати податків на певний термін.

§ 7. Особливості оподаткування юридичних та фізичних осіб

Серед великого кола податків і зборів, що сплачуються юридичними та
фізичними особами, виділяють податок на прибуток підприємств,
закріплений Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» від
28 грудня 1994 р. (зі зміна-

ми та доповненнями) та податок на доходи фізичних осіб, згідно із
Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003
p..

Платниками податку на прибуток підприємств є:

з числа резидентів – суб’єкти господарської діяльності,

бюджетні, громадські та інші підприємства, установи та органі

зації, які здійснюють діяльність, спрямовану на отримання при

бутку як на території України, так і за її межами1;

з числа нерезидентів — фізичні чи юридичні особи, ство

рені у будь-якій організаційно-правовш формі, які отримують

доходи з джерелом їх походження з України, за винятком уста

нов та організацій, що мають дипломатичний статус або імуні

тет згідно з міжнародними договорами України або законом.

Платниками податку також є філії, відділення та інші відокремлені
підрозділи платників податку, що не мають статусу юридичної особи,
розташовані на території іншої, ніж такий платник податку,
територіальної громади; постійні представництва нерезидентів, які
отримують доходи з джерел їх походження з України або виконують
агентські (представницькі) функції стосовно таких нерезидентів або їх
засновників; управління залізниці, що одержують прибуток від
господарської діяльності залізничного транспорту; Національний банк
України та його установи; установи пенітенціарної системи та їх
підприємства, які використовують працю спецконтингенту тощо.

Об’єктом оподаткування є прибуток, який визначається шляхом зменшення
суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових
витрат та суму амортизаційних відрахувань платника податку.

Валовий доход — загальна сума доходу платника податку від усіх видів
діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в
грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території
України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній
зоні, так і за її межами.

Прибуток платників податку, включаючи підприємства, засновані на
власності окремої фізичної особи, оподатковується за ставкою 25
відсотків до об’єкта оподаткування.

1 Про поняття «резидент» див.: Популярна юридична енциклопедія. — С
425-426.

632

Глава 17

Основи фінансового права України

633

Законодавець передбачив широке коло платників даного податку, що мають
відповідні пільги по його сплаті, зокрема неприбуткові установи та
організації: а) органи державної влади місцевого самоврядування та
створені ними установи або організації, що утримуються за рахунок коштів
відповідних бюджетів;

б) благодійні фонди і благодійні організації, створені у поряд

ку, визначеному законом для проведення благодійної діяльності;

в) пенсійні фонди, кредитні спілки; г) спілки, асоціації та інші

об’єднання юридичних осіб, створені для представлення інте

ресів засновників, що утримуються лише за рахунок внесків та

ких засновників та не проводять господарської діяльності, за

винятком отримання пасивних доходів; ґ) релігійні організації,

зареєстровані у порядку, передбаченому законом; д) житлово-

будівельні кооперативи, об’єднання співвласників багатоквар

тирних будинків.

Так від оподаткування згідно із Законом звільняються доходи
неприбуткових організацій, отримані у вигляді: коштів або майна, які
надходять безоплатно або у вигляді безповоротної фінансової допомоги чи
добровільних пожертвувань; пасивних доходів; коштів або майна, які
надходять до таких неприбуткових організацій як компенсація вартості
отриманих державних послуг; дотацій або субсидій, отриманих з державного
або місцевого бюджетів, державних цільових фондів або у межах
благодійної, у тому числі гуманітарної допомоги чи технічної допомоги,
що надаються таким неприбутковим організаціям відповідно до умов
міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України, тощо.

Звільняється від оподаткування прибуток підприємств та організацій
громадських організацій інвалідів, майно яких є їх власністю, отриманий
від продажу товарів (робіт, послуг), крім підакцизних товарів та
прибутку, одержаного від грального бізнесу, де протягом попереднього
звітного (податкового) періоду кількість інвалідів, які мають там
основне місце роботи, становить не менше 50 відсотків загальної
чисельності працюючих за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів
становить протягом звітного періоду не менше 25 відсотків суми загальних
витрат на оплату праці, що належать до складу валових витрат виробництва
(обігу).

Звільняється від оподаткування прибуток новостворених фермерських
господарств, отриманий від їх господарської діяльності, строком на три
роки, а у трудонедостатніх населених пунктах — п’ять років. У розмірі 50
відсотків від діючої ставки оподатковується прибуток платників податків
від проведення науково-дослідних і реставраційних робіт у сфері охорони
культурної спадщини, а також прибуток від продажу інноваційного
продукту, заявленого при реєстрації в інноваційних центрах, що створені
відповідно до закону.

Варто зауважити, що статус платника як неприбуткового не звільняє його
від обов’язку ставати на податковий облік та подавати податкову
звітність у формі та обсягах, встановлених податковим законодавством для
неприбуткових організацій.

Основний зміст податкових правовідносин громадян із державою закріплений
Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003
р.

Платниками податку з доходів фізичних осіб є громадяни України, іноземні
громадяни та особи без громадянства.

Об’єктом оподаткування у громадян, які постійно проживають в Україні, є
загальний місячний оподатковуваний дохід з джерелом походження з
України, та іноземні доходи. Для громадян, які не мають постійного місця
проживання в Україні, об’єктом оподаткування є лише доходи, що одержані
з джерел в Україні.

Варто зауважити, що оподаткуванню підлягають отримані громадянами доходи
як у грошовій (національна або іноземна валюта), так і в натуральній
формі (подароване авто). Більше того, Закон передбачає значне розширення
податкової бази, а саме оподаткування доходів отриманих у результаті
проведення операцій з нерухомістю, даруванням, спадщиною, цінними
паперами та корпоративними правами, відсотків від розміщення коштів у
банківських установах, виграшів у недержавних лотереях тощо.

Закон не передбачає встановлення єдиної ставки податку, хоча сьогодні
серед громадськості пропагується саме така думка, оскільки залежно від
особливостей об’єкта оподаткування застосовується різна ставка. Фактично
базовою є ставка 15% від об’єкта оподаткування, але в період з 1 січня
2004 р. до 31 грудня 2006 р. така базова ставка встановлюється на рівні
13%.

634

Глава 17

Основи фінансового права України

635

Фіксованою є ставка податку на доходи, які підлягатимуть кінцевому
оподаткуванню при їх виплаті: грошові або майнові призи, виграші в
азартні ігри, розіграші (крім лотерей, які згідно з цим Законом мають
статус державних) на рівні 30% (26%).

Законом передбачено запровадження з 1 січня 2005 р. порядку:

оподаткування операцій з продажу (обміну, інших видів

відчуження) об’єктів нерухомого майна — 1%, 5% або 13% за

лежно від строку придбання у власність такого майна;

оподаткування відсотків на банківський депозит (вклад),

вклад до небанківських фінансових установ або відсотків (дис

контних доходів) на депозитні (ощадні) сертифікати — 5%; опо

даткування дивідендів, роялті — 13%;

оподаткування операцій з інвестиційними активами (акції,

корпоративні права) (інвестиційного прибутку) — 13%;

оподаткування доходів, отриманих у зв’язку з довгостро

ковим страхуванням життя, та недержавного пенсійного стра

хування — 13%;

оподаткування доходів, отриманих внаслідок прийняття у

спадок коштів, майна, немайнових прав, — 0%, 5%, 13% та 26%

залежно від родинних стосунків та виду спадкового майна;

оподаткування доходів, отриманих як подарунок — анало

гічно оподаткуванню спадщини.

Законом передбачено систему надання податкових соціальних пільг. Розмір
пільг установлено у відсотках (100%, 150%, 200%) розміру мінімальної
заробітної плати в розрахунку на місяць, затвердженого відповідним
законом на 1 січня звітного податкового року. Розміри відсотків
установлено для відповідної категорії платників, які матимуть право на
її отримання:

для будь-якого платника податку — в розмірі, що дорів

нює одній мінімальній заробітній платі (в розрахунку на місяць),

установленій законом на 1 січня звітного податкового року;

у розмірі, що дорівнює 150% однієї мінімальної заробітної

плати, — для платника податку, який:

а) є самотньою матір’ю або батьком (опікуном, піклувальни

ком) — на кожну дитину віком до 18 років;

б) утримує дитину — інваліда І або II групи – віком до 18

років — у розрахунку на кожну таку дитину;

в) має троє чи більше дітей віком до 18 років — у розрахунку

на кожну таку дитину;

г) є вдівцем або вдовою;

ґ) є особою, віднесеною законом до категорій 1 і 2 осіб, по-страждалих
внаслідок Чорнобильської катастрофи, включаючи осіб, нагороджених
грамотами Президії Верховної Ради УРСР у зв’язку з їхньою участю в
ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи;

д) є учнем, студентом, аспірантом, ординатором, ад’юнктом,

військовослужбовцем строкової служби;

є) є інвалідом І або II групи, у тому числі з дитинства;

є) є особою, якій присуджено довічну стипендію як громадянинові, який
зазнав переслідувань за правозахисну діяльність, включаючи журналістів;

— у розмірі, що дорівнює 200% однієї мінімальної заробітної плати, — для
платника податку, який є:

а) Героєм України, Героєм Радянського Союзу або повним

кавалером ордена Слави чи Трудової Слави;

б) учасником бойових дій під час Другої світової війни або

особою, яка в той час працювала в тилу, має відповідні державні

відзнаки;

в) колишнім в’язнем концтаборів, гетто та інших місць при

мусового тримання під час Другої світової війни або особою,

визнаною репресованою чи реабілітованою;

г) особою, яка була насильно вивезена з території колишнь

ого СРСР під час Другої світової війни на територію держав,

що перебували в стані війни з колишнім СРСР або були окупо

вані фашистською Німеччиною та її союзниками;

ґ) особою, яка перебувала на блокадній території колишнього Ленінграда
(Санкт-Петербург, Російська Федерація) в період з 8 вересня 1941 р. по
27 січня 1944 р.

Податкова соціальна пільга застосовується до доходу, отриманого
платником податку як заробітна плата протягом звітного податкового
місяця за одним місцем її нарахування (виплати), якщо розмір цього
доходу не перевищує суми місячного прожиткового мінімуму для
працездатної особи, встановленого на 1 січня звітного податкового року,
помноженої на коефіцієнт 1,4 та округленої до найближчих 10 грн. (у 2004
р. це становить 530 грн. (382 грн. х 1,4).

Пільга застосовується до нарахованого місячного доходу у вигляді
заробітної плати виключно за одним місцем її нарахуван-

636

Глава 17

Основи фінансового права України

637

ня (виплати), яке платник обирає самостійно, шляхом подання працедавцю
заяви про застосування податкової соціальної пільги за формою,
встановленою ДПА України, а також відповідних документів, що
підтверджують його право на таку пільгу.

§ 8. Відповідальність за порушення законодавства про податки

Для забезпечення режиму законності у сфері оподаткування та стабільності
надходжень доходів до бюджетів на податкові органи, відповідно до Закону
України «Про Державну податкову службу в Україні» від 4 грудня 1990 р.
покладено здійснення контролю за додержанням законодавства про податки,
інші платежі, валютні операції, порядком розрахунків із споживачами з
використанням електронних контрольно-касових апаратів, комп’ютерних
систем і товарно-касових книг, лімітом готівки в касах та її
використанням для розрахунків за товари, роботи, послуги, а також
контроль за наявністю свідоцтв про державну реєстрацію суб’єктів
підприємницької діяльності та ліцензій, патентів, інших спеціальних
дозволів на здійснення окремих видів підприємницької діяльності.
Податкові органи здійснюють контроль за додержанням виконавчими
комітетами сільських і селищних рад порядку прийняття і обліку податків,
інших платежів від платників податків, своєчасністю і повнотою
перерахування цих сум до бюджету; обліком платників податків, інших
платежів; виявленням і веденням обліку надходжень податків, інших
платежів.

Несплата або неповна сплата суб’єктами підприємницької діяльності або
громадянами податків, зборів та інших обов’язкових платежів незалежно
від того, умисно, чи з необережності, — тягне за собою застосування
штрафних (фінансових) санкцій у визначених законодавством розмірах;
сплату пені, яка нараховується на суму несплаченого обов’язкового
платежу; адміністративну або кримінальну відповідальність осіб, винних в
ухиленні від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів
відповідно до законів України.

За податковим законодавством правопорушеннями у сфері оподаткування
визнаються протиправні діяння (дія чи без-

діяльність) суб’єктів податкових правовідносин (суб’єкта оподаткування,
органу, що здійснює податковий контроль, іншого органу та/або їх
посадових осіб тощо), що призвели до невиконання або неналежного
виконання правил, встановлених нормативно-правовими актами, що регулюють
відносини у сфері оподаткування.

Об’єктом податкового правопорушення є суспільні правовідносини, що
виникли з приводу сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів
до бюджету та державних цільових позабюджетних фондів.

Суб’єктами податкових правопорушень є платники податків, які мають
об’єкт оподаткування і зобов’язані у зв’язку з цим сплачувати відповідні
податки, збори та інші обов’язкові платежі, що передбачені чинним
законодавством.

Суми податків, не внесені у визначений термін, а також суми штрафів та
інших фінансових санкцій стягуються за весь час ухилення від сплати
податків з юридичних осіб незалежно від форм власності та результатів їх
фінансово-господарської діяльності у беззаперечному порядку, а з
фізичних осіб у судовому порядку або через нотаріальні контори за
виконавчими листами.

Умисне ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових
платежів, що входять до системи оподаткування, введених у встановленому
законом порядку, вчинене службовою особою підприємства, установи,
організації, незалежно від форми власності, чи особою, що займається
підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, чи будь-якою
іншою особою, яка зобов’язана їх сплачувати, якщо ці діяння призвели до
фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів
у значних розмірах, — тягне кримінальну відповідальність (ст. 212
Кримінального кодексу України).

Ухилення від подання декларації про доходи від заняття
кустарно-ремісничим промислом, іншою індивідуальною трудовою діяльністю
чи про інші доходи, що оподатковуються прибутковим податком, та в інших
випадках, коли подання декларації передбачено законодавством, або
несвоєчасне подання декларації, чи включення до неї явно перекручених
даних, являють собою адміністративні правопорушення (ст. 164-1 Кодексу
про адміністративні правопорушення — КУпАП). До адмі-

638

Глава 17

Основи фінансового права України

639

ністративної відповідальності притягуються також посадові особи органів
державної влади та місцевого самоврядування за незаконне надання
підприємцям податкових пільг, що ставлять їх у привілейоване становище
щодо інших підприємців (ст. 1663 КУпАП).

Керівники й інші посадові особи банків та інших фінансово-кредитних
установ за невиконання вимог, передбачених законодавчими актами про
оподаткування, а також за неподання державним податковим органам
відомостей про відкриття рахунків суб’єктам підприємницької діяльності
притягуються до відповідальності згідно із законодавством України.

§ 9. Поняття, функції та структура банківської системи України

Банківська система є законодавчо визначеною, чітко струк-турованою
сукупністю різних за організаційно-правовою формою та спеціалізацією
кредитно-фінансових установ. Банківська система України складається з
Національного банку України та інших банків, що створені і діють на
території України відповідно до положень банківського законодавства.

Функції банківської системи:

а) створення грошей і регулювання грошової маси, що забез

печується оперативною зміною банками маси грошей в обігу,

через збільшення або зменшення її відповідно до зміни попиту

на гроші;

б) трансформаційна, завдяки мобілізації тимчасово вільних

коштів суб’єктів підприємництва та громадян і передачі їх у

формі кредиту іншим суб’єктам;

в) стабілізаційна, шляхом забезпечення сталості банківської

діяльності та грошового ринку.

Відповідно до чинного законодавства банк — це юридична особа, яка має
виключне право на підставі ліцензії Національного банку України
здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових
коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від
свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення
банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Банки є головною ланкою у фінансовій системі держави. Правовий статус
банків і порядок здійснення банківської діяльності в Україні
визначаються Конституцією України (статті 99, 100) та Законами України
«Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. та «Про банки і
банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. Банки є юридичними особами,
економічно самостійними та повністю незалежними від виконавчих і
розпорядчих органів державної влади в рішеннях, пов’язаних з їхньою
оперативною діяльністю, а також стосовно вимог і вказівок, що не
відповідають чинному законодавству. Банки не відповідають за
зобов’язаннями держави, а держава не відповідає за зобов’язаннями
банків, окрім випадків, коли сторони беруть на себе таку
відповідальність.

Банківська система України побудована за дворівневим принципом.

Перший рівень банківської системи України представлений Національним
банком України (НБУ), який здійснює регулювання діяльності
спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове
забезпечення здійснюваних цими банками операцій. Основною функцією
Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці
України, а також сприяння дотриманню стабільності банківської системи і
в межах своїх повноважень, – цінової стабільності.

Національний банк України є юридичною особою, має статутний фонд (10 млн
грн.), який перебуває у загальнодержавній власності, має свою печатку із
зображенням Державного Герба України, займається господарською
діяльністю. При цьому свою діяльність Національний банк здійснює
самостійно, незалежно від органів державної влади, мас право
законодавчої ініціативи і в своїй діяльності підзвітний Президентові
України та Верховній Раді України.

Національний банк України виступає емісійним центром держави, банком
банків, банком уряду, органом банківського регулювання і нагляду,
монетарного та валютного регулювання економіки, впливає за допомогою
визначених законодавством функцій та операцій на всі сфери економічного
життя країни. Як головний банк держави, НБУ виступає координатором
діяльності кредитних інститутів і виконує функції управління
грошово-кредитними і фінансовими процесами в економіці краї-

640

Глава 17

Основи фінансового права України

641

ни, зберігає кошти державного бюджету України та позабюджетних фондів.
Йому належить монопольне право випуску грошей в обіг, а також випуску
національних грошових знаків за рішенням Верховної Ради України.
Національний банк України створює Державну скарбницю України та
організовує її діяльність, зберігає резервні фонди грошових знаків,
дорогоцінні метали та золотовалютні запаси.

Національний банк України репрезентує інтереси держави з центральними
банками інших країн, у міжнародних банках та інших фінансово-кредитних
організаціях. Як центральний банк держави НБУ здійснює регулювання
обсягу грошової маси, застосовуючи відповідні інструменти, а саме:

визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для

комерційних банків;

відсоткову політику;

рефінансування комерційних банків;

операції з цінними паперами на відкритому ринку;

—депозитну політику; управління золотовалютними резервами;

— регулювання імпорту й експорту капіталу.

Національний банк згідно із законодавством України

здійснює регулювання та банківський нагляд за діяльністю інших банків,
через державну реєстрацію і ліцензування банків визначає правила, що
регламентують їх діяльність, встановлює принципи і стандарти ведення
бухгалтерського обліку та звітності в банках.

Національний банк України як орган валютного регулювання і валютного
контролю видає нормативні акти щодо ведення валютних операцій, визначає
структуру валютного ринку України та організовує торгівлю валютними
цінностями на ньому, видає ліцензії на проведення операцій із валютними
цінностями, здійснює контроль за діяльністю банків та інших установ на
валютному ринку.

Керівними органами Національного банку України є Рада Національного
банку України та Правління Національного банку України. Рада
Національного банку України розробляє Основні засади грошово-кредитної
політики і вносить їх Верховній Раді України для інформування, а також
здійснює контроль за виконанням Основних засад грошово-кредитної
політики. При цьому Рада здійснює аналіз впливу грошово-кредитної
політи-

ки України на стан соціально-економічного розвитку України та розробляє
пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї.

Правління Національного банку України приймає рішення щодо економічних
засобів і монетарних методів, необхідних для реалізації основних засад
грошово-кредитної політики, про зміну відсоткових ставок Національного
банку України, про формування резервів і покриття фінансових ризиків
Національного банку України щодо мінімального розміру золотовалютних
резервів Національного банку тощо).

Другий рівень банківської системи України складають комерційні банки,
різні за організаційно-правовою формою, спеціалізацією, сферою
діяльності та власності.

Банки в Україні за видами здійснюваних операцій можуть функціонувати як
універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути
ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).
Банки самостійно визначають напрями своєї діяльності і спеціалізацію за
видами операцій.

В Україні створюються банки у формі акціонерного товариства, товариства
з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. За формою
власності банки в Україні є державними, зокрема Ощадний банк України та
Український експортно-імпортний банк, приватними та змішаними. За
територіальною ознакою банки поділяються на міжнародні,
загальнонаціональні, міжрегіональні та регіональні. За належністю
статутного капіталу та способом його формування — на пайові та
акціонерні банки. Відповідно до чинного законодавства кооперативні банки
створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та
центральний кооперативні банки.

Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області)
кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення
кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протягом
одного року збільшити їх кількість до мінімально необхідної, діяльність
такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової форми або
ліквідації. Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві
кооперативні банки. В Україні у 2002 р. був створений перший
кооперативний банк із статусом місцевого.

2 1 4- 1J6

642

Глава 17

Основи фінансового права України

643

Учасниками (засновниками) банку можуть бути як юридичні, так і фізичні
особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету
Міністрів України або уповноважених ним органів. Учасниками банку не
можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об’єднання
громадян, релігійні та благодійні організації. Органами управління банку
є загальні збори учасників, спостережна рада та правління (рада
директорів) банку. Органом контролю банку є ревізійна комісія та
внутрішній аудит банку.

Банк діє відповідно до статуту, в якому визначені: найменування банку,
його місцезнаходження, організаційно-правова форма, види діяльності, які
має намір здійснювати банк, розмір і порядок формування статутного
капіталу банку тощо.

Мінімальний розмір статутного капіталу на момент реєстрації банку не
може бути меншим:

для місцевих кооперативних банків – 1 млн евро;

для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність

на території однієї області, – 3 млн евро;

для банків, які здійснюють свою діяльність на території

всієї України, — 5 млн евро.

Банки за погодженням з Національним банком України можуть відкривати на
території України та за її межами свої філії та представництва. Банки
мають право створювати банківські об’єднання таких типів: банківська
корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група.
Банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп із дотриманням
вимог антимонопольного законодавства України.

Однією з умов ефективного функціонування банківської системи є
гарантування банківської таємниці, а саме інформації щодо діяльності та
фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі
обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при
наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи
моральної шкоди клієнту.

Банківською таємницею, зокрема, є:

а) відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан корес

пондентських рахунків банків у Національному банку України;

б) операції, які були проведені на користь чи за дорученням

клієнта, здійснені ним угоди;

в) фінансово-економічний стан клієнтів;

г) системи охорони банку та клієнтів;

ґ) інформація про організаційно-правову структуру юридичної
особи-клієнта, її керівників, напрями діяльності;

д) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи ко

мерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків про

дукції та інша комерційна інформація;

є) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що
підлягає опублікуванню;

є) коди, що використовуються банками для захисту інформації;

ж) інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення
банківського нагляду.

Перелік інформації, що підлягає обов’язковому опублікуванню,
встановлюється Національним банком України та додатково самим банком на
його розсуд.

Керівники та службовці банків зобов’язані не розголошувати та не
використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну
інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових
обов’язків, а порядок розкриття банківської таємниці суворо
регламентується чинним законодавством.

Запитання та завдання

для самостійної перевірки знань

Дайте загальну характеристику фінансового права та його

джерел.

У чому полягають особливості фінансових правовідносин.

Дайте визначення бюджету, як економічної та правової ка

тегорій.

Назвіть складові бюджетної системи України.

На яких принципах грунтується бюджетна система України?

Що таке бюджетний процес?

Які стадії бюджетного процесу Вам відомі?

8. Назвіть учасників бюджетного процесу?

*9.Для чого передбачена бюджетна класифікація?

Що таке податкова система?

На яких принципах побудована система оподаткування?

Дайте визначення податку.

2І*

644

Глава 17

13. Які Ви знаєте риси податків?

*14. Які спільні ознаки мають податок і збір (обов’язковий платіж) і в
чому полягає відмінність між ними?

Які основні функції податку Вам відомі?

Що таке податкові пільги?

На які види класифікують податки?

*18. Класифікуйте перераховані податки залежно від їх виду: податок на
додану вартість; податок на прибуток підприємств; податок на доходи
фізичних осіб; акцизний збір; державне мито; податок із реклами;
готельний збір; ринковий збір; курортний збір; збір за виграш на бігах
на іподромі; збір за право проведення кіно- і те-лезйомок; комунальний
податок; податок на нерухомість (нерухоме майно); податок на промисел;
збір за забруднення навколишнього природного середовища; збір за
спеціальне використання природних ресурсів; збір на обов’язкове
соціальне страхування.

*19. Порівняйте прямі податки та непрямі податки?

**20. У чому полягає відмінність податків від державних позичок?

*21. Назвіть об’єкти оподаткування у податку на додану вартість,
прибуток і на нерухомість.

22. Які обов’язки, крім сплати податків, покладаються на платників
податків?

*23. Які особливості відповідальності за порушення законодавства про
податки?

24. Які стягнення можуть накладатися на податківців-право-порушників?

*25. Чим, на Вашу думку, є банк: установою чи підприємством?

Яку фінансову діяльність здійснює Національний банк України?

Що складає зміст банківської таємниці?

ГЛАВА 18

Основи кримінального права України

Поняття, принципи, система та функції кримінального права; основні
інститути кримінального права; характеристика чинного Кримінального
кодексу України; поняття злочину та складу злочину; стадії вчинення
злочину; співучасть у злочині і добровільна відмова від вчинення
злочину; поняття та ознаки кримінального покарання; види кримінальних
покарань; особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх; вік
кримінальної відповідальності та злочини, за які встановлена кримінальна
відповідальність неповнолітніх

§ 1. Основні поняття і система кримінального права України. Функції та
принципи кримінального права

Кримінальне право — одна з галузей права. Ним іменують усі закони, в
яких містяться положення цієї галузі права. Під кримінальним правом
розуміють також і науку, тобто теорію кримінального права, систему його
вчень, зокрема, вчення про злочин, вчення про склад злочину, вчення про
покарання, вчення про кримінальну відповідальність за конкретні злочини
тощо.

Норми кримінального права — це правові приписи, у яких йдеться про
засади й принципи кримінальної відповідальності, а також формулюються
ознаки злочинів. Ці норми є загальнообов’язковими. Здебільшого вони
виступають як норми-забо-рони, як пересторога від злочинних вчинків
(злочинні дії або бездіяльність). За їх вчинення настає кримінальне
покарання.

Кримінальне право — це так зване позитивне, або чинне, право. В ньому
точно фіксуються (встановлюються) ознаки злочинів і покарань за них.
Чітка визначеність кримінального права є гарантією однакового й
ефективного застосування його

646

Глава 18

Основи кримінального права України

647

норм. Ефективність застосування норм полягає у тому, щоб жоден винний у
злочині не уникнув відповідальності й жоден невинний не був до неї
притягнутий.

Кримінальні закони видаються тільки Верховною Радою України. Ніякі інші
державні органи або посадові особи (навіть Президент України) не
правомочні видавати норми кримінального права. Тим самим це право
відрізняється від інших галузей права (наприклад, норми цивільного права
можуть встановлюватися урядом, а норми адміністративного права — навіть
й органами місцевого самоврядування).

Кримінальне право має властивий тільки йому предмет і метод правового
регулювання — це метод правової охорони суспільних цінностей і відносин.

Злочин і покарання — дві головні інституції кримінального права.
Відносини, що виникають у зв’язку з вчиненням злочину і застосуванням за
це певних покарань, становлять предмет кримінального права (перелік
складів злочинів, їх відмежування один від одного тощо). Застосування
покарання (його виду та розміру) до конкретної особи, яка вчинила
злочин, є методом охорони відносин, що виникають у зв’язку з вчиненням
цього злочину

Отже, кримінальне право має загальнообов’язкову нормативність, формальну
визначеність і державну забезпеченість, а також властиві йому предмет і
метод правового регулювання.

Таким чином, кримінальне право як галузь права являє собою сукупність
(систему) юридичних норм (а по суті — законів), прийнятих Верховною
Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є
злочинами і які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Основна функція кримінального права — охоронна. Воно охороняє відносини,
що регулюються або виникають в інших галузях права. Регуляція суспільних
відносин має сприяти їх розвитку та реалізації. Так, норми цивільного
права регулюють відносини, що складаються у сфері власності. Норми
фінансового права регулюють відносини у сфері державних фінансів та
податків. У кримінальному праві встановлюються каральні санкції за
злочини проти власності, за злочини проти державних фінансів та проти
порядку сплати податків.

В адміністративному праві регламентується порядок системи управління в
державі, а в кримінальному праві встановлюються каральні санкції за
злочини, що спотворюють авторитет органів державної влади й місцевого
самоврядування.

Охоронна функція кримінального права чітко виражена вже у ст. 1 КК, де
сказано, що Кримінальний кодекс має своїм завданням охорону від
злочинних посягань найбільш важливих соціальних цінностей: прав і свобод
людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської
безпеки, довкілля, конституційного устрою України, забезпечення миру й
безпеки людства, а також запобігання злочинам. У інших статтях ця
функція має своє підтвердження1.

Кримінальному праву властива також регулятивна функція, яка полягає в
тому, що спеціальні норми кримінального права дозволяють державним
органам не притягати особу до відповідальності або до виконання
покарання забороняючи їй вчинювати суспільно небезпечні дії
(бездіяльність), у той самий час вимагають правомірної поведінки після
вчинення злочину. Норми кримінального права зокрема регулюють поведінку
людини у ризикованих ситуаціях. Це, наприклад, норма про необхідну
оборону, що виключає відповідальність при правомірному захисті від
злочинного посягання (ст. 36 КК), норми про звільнення від кримінальної
відповідальності (розділ IX Загальної частини), погашення і зняття
судимості (статті 89—91). Деякі громадяни виконують заборони
кримінального закону, побоюючись відповідальності та покарання, але
більшість громадян не вчиняють злочинів тому, що їх поведінка в цілому є
позитивною й правомірною. Тим самим кримінальне право виконує
запобі-гальну функцію, про що свідчить недопущення порушення
кримінально-правових норм свідомими громадянами.

Кримінальне право виключає так зване об’єктивне ставлення, тобто
відповідальність за наслідки, що настали, без наявності вини. Які б
тяжкі наслідки не потягло за собою діяння особи, кримінальна
відповідальність виключається, поки не буде встановлено, що особа діяла
винно (тобто умисно чи з необережності).

Кримінальному праву притаманний принцип особистої відповідальності.
Суб’єктом злочину, тобто особою, яка може нести

1 Див.: Хрестоматія з правознавства. — С. 644—309

648

Глава 18

Основи кримінального права України

649

кримінальну відповідальність, є лише фізична особа, яка обов’язково є
осудною й досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність
(ст. 18 КК). Особистий характер відповідальності полягає ще й у тому, що
саме покарання має персональний, особистий характер і може
застосовуватися лише до конкретної особи, яка визнана судом винною у
вчиненні злочину.

Важливим принципом кримінального права також є принцип індивідуалізації
кримінальної відповідальності й покарання. Він вимагає, щоб і
кримінальна відповідальність, і призначення покарання були максимально
конкретизовані та індивідуалізовані, виходячи з конкретних обставин
вчиненого злочину з урахуванням особи винного.

Отже, можна сказати, що кримінальне право як окрема галузь — це
сукупність юридичних норм, що складають цілісну систему, структурні
частини (підсистеми) якої пов ‘язані між собою, мають певні юридичні,
логічні та організаційні зв’язки.

§ 2. Характеристика Кримінального кодексу України. Структура
кримінально-правової норми

Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. був прийнятий новий
Кримінальний кодекс України, що набрав чинності з 1 вересня 2001 р.
Робота над проектом нового Кримінального кодексу тривала багато років.
Цей важливий закон покликаний сприяти розвитку України як суверенної,
незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, охороняючи
проголошені Конституцією та іншими законами соціально-правові цінності.

Концептуальними положенням Кримінального кодексу є:

а) кримінально-правова охорона основ національної безпе

ки України, особи, її прав і свобод, власності та правового по

рядку від злочинних посягань;

б) закріплення єдності законодавчого встановлення криміналь

ної відповідальності (таки норми зосереджуються лише в КК);

в) встановлення юридичного складу злочину в діях особи,

що фіксується в кримінально-правовій нормі;

г) закріплення особистої і винної відповідальності;

ґ) посилення відповідальності за вчинення тяжких і особливо тяжких
злочинів та посилення боротьби з організованою злочинністю;

д) урізноманітнення кримінально-правового впливу, що сприяє
справедливості кари залежно від тяжкості вчиненого злочину й особи
засудженого.

є) істотне зниження санкцій порівняно зі старим Кримінальним кодексом;

є) можливість звільнення від кримінальної відповідальності (при дієвому
каятті, примиренні з потерпілим у справах про злочини невеликої тяжкості
тощо), а також звільнення від покарання (наприклад, з певними
випробуваннями, при умовно-достроковому звільненні тощо);

ж) відмова від покарання у вигляді смертної кари і заміна її

довічним позбавленням волі;

з) заохочення позитивної посткримінальної поведінки (на

приклад, звільнення від відповідальності учасника організова

ної групи, який повідомив в органи влади про діяльність цієї

групи і сприяв її розкриттю, тощо);

и) пом’якшення відповідальності неповнолітніх порівняно з дорослими
злочинцями.

Кримінальний кодекс України поділено на Загальну й Особливу частини.
Загальна частина передбачає кримінально-правові норми узагальненого
характеру, в яких відображаються завдання КК України, підстави
кримінальної відповідальності, чинність закону в часі й просторі;
поняття злочину та його види; співучасть у злочині, повторність і
рецидив злочинів тощо. Особлива частина передбачає конкретизовані норми
про відповідальність за окремі злочини і зазначені покарання щодо осіб,
які їх вчинили. Ці норми передбачають, зокрема, відповідальність за
злочини проти особи, її конституційних прав і свобод; власності; за
злочини у сфері господарської діяльності; у сфері охорони довкілля;
проти громадської безпеки, безпеки виробництва та транспорту; проти
здоров’я населення, громадського порядку й моральності; авторитету
органів державної влади та органів місцевого самоврядування; у сфері
службової діяльності; проти правосуддя, порядку несення військової
служби, проти миру та міжнародного правопорядку тощо.

650

Глава 18

Основи кримінального права України

651

Загальна частина чинного КК України складається з 15 розділів: «Загальні
положення», «Закон про кримінальну відповідальність», «Злочини, його
види та стадії», «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності
(суб’єкт злочину)», «Вина та її форми», «Співучасть у злочині»,
«Повторність, сукупність і рецидив злочинів», «Обставини, що виключають
злочинність діяння», «Звільнення від кримінальної відповідальності»,
«Покарання та його види», «Призначення покарання», «Звільнення від
покарання та його відбування», «Судимість», «Примусові заходи медичного
характеру та примусове лікування», «Особливості кримінальної
відповідальності та покарання неповнолітніх».

Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих за групами
охоронюваних споріднених суспільних відносин.

Злочини проти основ національної безпеки України — суспільно небезпечні
протиправні діяння, що посягають на національну безпеку держави в
найважливіших її сферах: політичній, воєнній, економічній, інформаційній
(існування конституційного ладу та функціонування державної влади,
забезпечення суверенітету території, захист територіальної цілісності і
недоторканності України, обороноздатність).

Кримінальна відповідальність за злочини проти основ національної безпеки
України передбачена розділом І Особливої частини КК України 2001 р. До
цих злочинів належать: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи
повалення конституційного ладу або захоплення державної влади (ст. 109
КК); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України
(ст. 110 КК); державна зрада (ст. 111 КК); посягання на життя державного
чи громадського діяча (ст. 112 КК); диверсія (ст. 113 КК); шпигунство
(ст. 114 КК).

Кримінальна відповідальність за злочини проти життя та здоров’я особи
передбачена розділом II Особливої частини КК України 2001 р. Систему цих
злочинів утворюють: а) злочини проти життя людини; б) злочини проти
здоров’я людини; в) злочини проти особистої безпеки людини.

Злочини проти життя людини поділяються на дві групи:

1) вбивства та 2) злочини проти життя за відсутності ознак вбивства. До
вбивств належать: умисне вбивство (ст 115 КК);

умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116
КК); умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК);
умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі
перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК);
вбивство через необережність (ст. 119 КК). До злочинів проти життя за
відсутності ознак вбивства належать: доведення до самогубства (ст. 120
КК); погроза вбивством (ст. 129 КК).

До злочинів проти здоров’я людини належать: умисне тяжке тілесне
ушкодження (ст. 121 КК); умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження
(ст. 122 КК); умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані
сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК); умисне заподіяння тяжких
тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі
перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124 КК);
умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК); побої і мордування (ст.
126 КК); катування (ст. 127 КК); необережне тяжке або середньої тяжкості
тілесне ушкодження (ст. 128 КК).

До злочинів проти власності особи належать: незаконне позбавлення волі
або викрадення людини (ст. 146 КК); захоплення заручників (ст. 147 КК);
підміна дитини (ст. 148 КК); торгівля людьми або інша незаконна угода
щодо передачі людини (ст. 149 КК); експлуатація дітей (ст. 150 КК);
незаконне поміщення до психіатричного закладу (ст. 151 КК).

Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи —
протиправні діяння, що посягають на права, свободи та інтереси особи в
сфері статевого життя – статеву свободу та статеву недоторканність.
Кримінальна відповідальність передбачена розділом IV Особливої частини
КК України. До них належать: згвалтування (ст. 152 КК); насильницьке
задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК);
примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК); статеві зносини
з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК); розбещення
неповнолітніх (ст. 156 КК).

Протиправні діяння, що посягають на гарантовані Конституцією України
свободу здійснення політичних, трудових, житлових, авторських прав,
права на освіту, безоплатну медичну допомогу та інші особисті права
людини і громадянина, кримі-

652

Глава 18

Основи кримінального права України

653

пальна відповідальність передбачена розділом V Особливої частини КК
України, Це злочини, що:

— посягають на виборчі права громадян України: перешко

джання здійсненню виборчого права (ст. 157 КК); неправомірне

використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів

ado неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошен

ня результатів виборів (ст. 158 КК); порушення таємниці голо

сування (ст. 159 КК); порушення законодавства про референ

дум (ст. 160 КК);

посягають на рівність конституційних прав громадян та їх

рівність перед законом: порушення рівноправності громадян

залежно від їх расової, національної належності або ставлення

до релігії (ст. 161 КК);

посягають на свободу світогляду і віросповідання, поря

док відправлення релігійних культів та порядок поводження з

культовими (релігійними) цінностями: пошкодження релігій

них споруд чи культових будинків (ст. 178 КК); незаконне

утримування, осквернення або знищення релігійних святинь

(ст. 179 КК); перешкоджання здійсненню релігійного обряду

(ст. 180 КК); посягання на здоров’я людей під приводом про

повідування релігійних віровчень чи виконання релігійних об

рядів (ст. 181 КК);

посягають на права громадян на захист своїх прав і свобод

та задоволення політичних, економічних, соціальних, культур

них та інших інтересів: перешкоджання законній діяльності

професійних спілок, політичних партій, громадських організацій

(ст. 170 КК); порушення права на отримання освіти (ст. 183 КК);

порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 184 КК);

посягають на трудові права громадян: перешкоджання за

конній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК); грубе

порушення законодавства про працю (ст. 172 КК); грубе пору

шення угоди про працю (ст. 173 КК); примушування до участі у

страйку або перешкоджання участі у страйку (ст. 174 КК); не

виплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установ

лених законом виплат (ст. 175 КК);

посягають на нормальний розвиток неповнолітніхта мате

ріальне забезпечення осіб, що потребують соціального захисту,

їх особисту безпеку: ухилення від сплати аліментів, на утримання дітей
(ст. 164 КК); ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних
батьків (ст. 165 КК); злісне невиконання обов’язків по догляду за
дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст.
166 КК); зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК); розголошення
таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК); незаконні дії щодо
усиновлення (удочеріння) (ст. 169 КК);

посягають на право інтелектуальної власності та ав

торські права: порушення авторського права і суміжних прав

(ст. 176 КК); порушення прав на об’єкти промислової власності

(ст. 177 КК);

посягають на недоторканність приватного життя громадян:

порушення недоторканності житла (ст. 162 КК); порушення

таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої

кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через ком

п’ютер (ст. 163 КК); порушення недоторканності приватного

життя (ст. 182 КК).

Злочини проти власності — протиправні діяння, які вчинюються, як
правило, з корисливих мотивів і порушують право власності (володіння,
користування та розпорядження майном) та спричинюють майнову шкоду
приватній особі, колективу або державі. Кримінальна відповідальність за
їх вчинення передбачена розділом VI Особливої частини КК України.

Передбачено корисливі посягання на власність: крадіжка (ст. 185 КК);
грабіж (ст. 186 КК); розбій (ст. 187 КК); викрадення шляхом демонтажу та
іншим засобом електричних мереж, кабельних ліній зв’язку та їх
обладнання (ст. 188 КК); вимагання (ст. 189 КК); шахрайство (ст. 190
КК); привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання
службовим становищем (ст. 191 КК); заподіяння майнової шкоди шляхом
обману або зловживання довірою (ст. 192 КК); привласнення особою
знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї (ст. 193 КК);
придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом (ст. 198
КК).

Некорисливі посягання на власність: умисне знищення або пошкодження
майна (ст. 194 КК); погроза знищення майна (ст. 195 КК); необережне
знищення або пошкодження майна

654

Глава 18

Основи кримінального права України

655

(ст. 196 КК); порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК).

Норми Особливої частини встановлюють кримінальну відповідальність за
окремі види злочинів, тому їхня структура однорідна і складається, як
правило, із двох елементів — диспозиції і санкції.

Диспозицією називається частина норми Особливої частини, в якій
визначається зміст (юридичний склад) злочинного діяння. За вчинений
злочин у законі залежно від його суспільної небезпечності встановлено
певну санкцію. У санкції визначається вид і розмір покарання. За видом і
розміром покарання можна встановити, якої тяжкості злочин вчинено —
особливо тяжкий, тяжкий чи середньої або невеликої тяжкості (ст. 12 КК).

У КК України застосовуються відносно-визначені та альтернативні санкції.
Відносно-визначеною є санкція, що має один вид покарання і вказує його
нижчу та вищу межі. Розрізняють два види відносно-визначених санкцій:

— з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами

покарання (на строк «від» і «до»).

У цьому разі в законі передбачені нижча та вища межі певного покарання.
Наприклад, особливо злісне хуліганство, передбачене ч. 4 ст. 296,
карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років;

— максимумом покарання (на строк «до»).

У цьому разі визначається тільки вища межа покарання, більше за яку суд
не може призначити покарання. Такі санкції передбачені, наприклад, у ч.
1 ст. 153 (насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним
способом — до 5 років позбавлення волі); ч. 1 ст. 189 (вимагання —
обмеження волі до 5 років або позбавлення волі на той самий строк).
Нижчою межею санкції є нижча межа, встановлена в нормі Загальної частини
КК України для даного виду покарання.

Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або кілька
видів основних покарань, з яких суд обирає лише одне. Значна частина
санкцій у чинному КК України є альтернативними. Прикладом може слугувати
санкція, наведена у ч. 1 ст. 188, яка надає можливість суду призначити
за викрадення електричних мереж, кабельних ліній та їх обладнання —
штраф

від 100 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
позбавлення волі на строк до трьох років. Або санкція, що наведена у ч.
1 ст. 296, якою хуліганство карається штрафом від 500 до 1000
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на до шести
місяців, або обмеженням волі на строк до п’яти років.

§ 3. Кримінальна відповідальність та и підстави. Поняття кримінальної
відповідальності

Кримінальна відповідальність — це один з видів юридичної
відповідальності. Вона є відповідальністю ретроспективною, тобто
відповідною реакцією держави на вчинене в минулому порушення права. її
можна визначити як право держави обмежувати права і свободи людини.
Кримінальна відповідальність характеризується тим, що:

органи правосуддя мають визнати особу винною у вчиненні

злочину, як наслідок — цю особу примушують виконувати не

гативну правову роль у суспільстві та державі;

державна оцінка вчиненого злочину має вираження в осуді

злочинця та його діяння в обвинувальному вироку суду;

вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення

волі), майнового (наприклад, стягнення штрафу) або іншого

характеру (наприклад, позбавлення права обіймати певні поса

ди) обирається за встановленими межами відповідальності за

вчинений злочин;

особа відповідає лише за реальне вчинення злочину, за

який встановлена відповідальність у кримінальному законі.

З урахуванням викладеного, кримінальна відповідальність — це особлива
правова роль особи (власне їїобо’вязок) при вчиненні злочину, отримати
державний осуд, а також обмеженнями особистого, майнового чи іншого
характеру, що визначається обвинувальним вироком суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України, підставою кримінальної
відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке
містить склад злочину, передбаченого цим Кодек-

656

Глава 18

Основи кримінального права України

657

сом. Тому і говорять, що єдиною підставою кримінальної відповідальності
є склад злочину в діях винної особи.

У межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити її
фактичну та юридичну сторони. Фактична сторона — це вчинення в реальній
дійсності суспільно небезпечного діяння, а юридична — це передбаченість
такого діяння в КК. Кримінальна відповідальність настає тільки після
встановлення судом повної відповідності фактичної та юридичної сторін
вчинку. Відсутність останньої свідчить про відсутність підстави
кримінальної відповідальності, тобто про відсутність у діях особи складу
злочину.

Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за один
злочин більше одного разу. Це положення відповідає ч. 1 ст. 61
Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнутий
до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме
правопорушення.

Таким чином, кримінальна відповідальність — це об’єктивне право держави
реагувати на вчинений злочин. Така реакція знаходить своє вираження в
обвинувальному вироку суду. У зв’язку з цим розрізняють матеріальну та
процесуальну підстави кримінальної відповідальності. Матеріальною
підставою визнається игочин, а процесуальною — обвинувальний вирок суду.
Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути •иддана
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведені ) в законному
порядку і встановлено за обвинувальним вироком суду.

§ 4. Поняття злочину та його ознаки

Злочин — це вчинок людини, що отримує кримінально-правову оцінку. Йому
притаманні всі об’єктивні та суб’єктивні ознаки поведінки людини.

По-перше, це фізичні властивості (рух або утримання від нього);
психологічні властивості (наявність свідомості, волі, чевної мотивації
поведінки, ЇЇ цілеспрямованість або спонтанність) тощо. По-друге це
соціальні властивості, тобто посягання на правові відносини, на правовий
порядок, на найбільш

важливі інтереси. Тому вони й охороняються законом, оскільки злочин
руйнує охоронювані законом інтереси.

Поняття злочину не може бути незмінним: воно відповідає конкретному
етапу розвитку суспільства, змісту потреб та інтересів, притаманним саме
цьому етапу. У кримінальному праві поняття злочину, є фундаментальною
категорією, оскільки вчення про нього лежить в основі всіх
кримінально-правових норм.

Злочин — це суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом
діяння. КК України дає саме таке його визначення.

Частина 1 ст. 11 КК передбачає: «Злочином є передбачене цим Кодексом
суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене
суб’єктом злочину». У ч. 2 зазначеної статті закріплені три ознаки
злочину: а) суспільна небезпечність діяння, б) винність особи і в)
передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші
дві ознаки — суспільна небезпечність і винність — є матеріальними, що
розкривають соціально-психологічну природу злочину; третя — формальна,
що відбиває юридичну природу злочину, тобто його протиправність.

Таким чином, поняття злочину можна визначити як суспільно небезпечне,
винне, протиправне та кримінально каране діяння (дія чи бездіяльність),
вчинене суб’єктом злочину.

Суспільна небезпечність злочину полягає в тому, що при цьому завдається
шкода відносинам, які охороняються кримінальним законом, або міститься
реальна небезпека заподіяння такої шкоди.

Другою невід’ємною ознакою злочину є винність. Кримінальна
відповідальність настає тільки за наявності вини, що випливає із ст. 62
Конституції України, за якою особа вважається невинуватою у вчиненні
злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не
буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком
суду. Це положення також викладено й у ч. 2 ст. 2 КК України. Вина
визначає, чи стійкий, випадковий або ситуативний характер мало діяння, а
отже якою є ступінь тяжкості цього діяння.

Протиправність — це формальна ознака злочину. Вона означає обов’язкову
наявність його в кримінальному законі на момент вчинення злочину
Кримінальна протиправність складає правову оцінку суспільної
небезпечності злочину, що закріпле-

658

Глава 18

Основи кримінального права України

659

на в конкретній нормі закону. Кримінальний закон дає вичерпний перелік
злочинів. Будь-яке діяння, що становить небезпеку для суспільства, але
за нього не передбачена кримінальна відповідальність, не може
розглядатися як злочин.

Одним з елементів протиправності є караність злочину. Караність злочину
випливає із суспільної небезпечності та протиправності діяння. Діяння є
кримінально караним тому, що воно суспільно небезпечне і передбачене
кримінальним законом саме як злочин.

Злочин та інші правопорушення (наприклад, адміністративні
правопорушення) — якісно самостійні види правопорушень. За правовими та
іншими ознаками вони значно розрізняються.

§ 5. Поняття складу злочину. Ознаки складу злочину. Поняття кваліфікації
злочинів

Законодавець з допомогою певних дефініцій закріплює відповідні ознаки й
визначає, які негативні вчинки є злочинами. Будь-який конкретний злочин
(крадіжка, грабіж, хуліганство, зґвалтування) мають безліч ознак.
Законодавець виділяє з усієї сукупності ознак протиправної поведінки
лише ті, які характеризують той чи інший злочин, найбільш значущі,
типові, що однаково притаманні всім злочинам даного виду (усім
крадіжкам, пограбуванням, хуліганствам тощо). У новому КК міститься 702
склади злочинів. Обсяг конкретних ознак, що характеризують злочин, є
більшим за обсяг юридично значущих ознак. Встановлення ознак складу в
кожному окремому випадку йде шляхом їх виявлення у фактичному вчинку.

Важливо зазначити, що склад злочину — це реальна система ознак, що
склалася за часи застосування кримінального законодавства.

Склад злочину необхідно відмежовувати від реального злочину, від вчинку.
Вони співвідносяться, як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття
про нього (склад конкретного виду злочину), тобто як реальне явище та
логічне поняття.

Склад злочину являє собою логічне поняття про злочини певного виду
(склад крадіжки, склад вбивства, склад зґвалту-

вання, пограбування тощо). Наприклад, реальні крадіжки, вчинені різними
особами, мають свої особливості й відрізняються одна від одної, але
склади злочину — крадіжки — логічно тотожні, нормативно однакові. Отже
склад злочину є ширшим за кожний конкретний злочин, оскільки він
відбиває ознаки не одного конкретного злочину, а ознаки всіх злочинів
даного виду (типу).

Таким чином, враховуючи викладене, можна сформулювати наступне:

а) склад злочину являє собою певну сукупність об’єктивних

і суб’єктивних ознак, що визначають конкретне суспільно не

безпечне діяння як злочинне;

б) сукупність зазначених ознак наводиться тільки в кримі

нальному законі;

в) перелік складів злочинів, передбачених законом, є ви

черпним;

г) склад злочину трансформується у відповідальність за вчи

нений злочин.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України «підставою кримінальної
відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке
містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом». У цій нормі
визначається найважливіше значення злочину для законності й
обгрунтованості кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх
передбачених законом ознак складу (і жодні інші обставини) може бути
підставою кримінальної відповідальності.

Кожному конкретному складу злочину притаманні певні елементи. Так,
об’єкт злочину відображає те, на що завжди посягає злочин, чому або кому
він заподіює певної шкоди. Об’єкт злочину визначається тими суспільними
відносинами або суспільними цінностями, що охороняються кримінальним
законом.

Об’єктивна сторона — це зовнішня сторона діяння. Вона виражається у дії
чи бездіяльності, якою заподіюється шкода чи створюється загроза
заподіяння шкоди суспільним відносинам.

Ознаки об’єктивної сторони: діяння (дія чи бездіяльність), суспільно
небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням і суспільно
небезпечними наслідками. У злочинах з так званим матеріальним складом
має бути встановлений причинний зв’язок між дією (бездіяльністю) та
суспільно небезпечним наслідком, що настав. Наприклад, при розголошенні
комерційної

660

Глава 18

Основи кримінального права України

661

таємниці (ст. 232 КК) обов’язкове встановлення причинного зв’язку між
фактом такого розголошення певної інформації та завданням суб’єкту
господарської діяльності істотної шкоди. У злочинах з формальним складом
причинний зв’язок між дією та суспільно небезпечним наслідком не є
обов’язковим. Наприклад, при зґвалтуванні (ч. 1 ст. 152) факт статевих
зносин пов’язується лише із застосуванням фізичного насильства, і
незале-жить від того, доведено статеві зносини до закінчення полового
акту чи ні, або від інших наслідків.

Суб’єкт злочину — це фізична особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст.
18, суб’єктом злочину є фізична особа, яка вчинила злочин у віці, з
якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна
відповідальність.

Юридичні особи (підприємства, організації, установи, політичні партії,
громадські організації і т. ін.) не можуть бути суб’єктами злочинів.

Суб’єктом може бути тільки осудна особа, тобто така, яка під час злочину
усвідомлювала свої дії (бездіяльність) і керувала ними (ч. 1 ст. 19).
Тому особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок
хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної
діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки, тобто
перебувала у стані неосудності (ч. 2 ст. 19), не підлягає кримінальній
відповідальності.

Кримінальна відповідальність, за загальним правилом, настає з 16 років
(ч. 1 ст. 22), а за окремі злочини, вичерпний перелік яких наведений у
ч. 2 ст. 22 (наприклад, убивство, розбій, зґвалтування),
відповідальність встановлюється з чотирнадцяти років.

Суб’єктивна сторона — це внутрішня сторона злочину, яка охоплює психічні
процеси, свідомість, волю особи в момент вчинення злочину. Ознаками
суб’єктивної сторони є вина, мотив і мета злочину. Обов’язковою ознакою
суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Вина — це
психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та наслідків
вчинку, виражене у формі умислу чи необережності (ст. 23 КК). У разі
відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті
дії (бездіяльності) настають суспільно небезпечні наслідки.

КК України передбачає умисел і два його види — прямий і непрямий (ст.
24). При прямому умислі особа усвідомлює суспільно небезпечний характер
свого діяння (дії або бездіяльності), передбачає його суспільно
небезпечні наслідки і бажає їх настання. Наприклад, ухиляючись від
призову на строкову військового службу (ст. 335 КК) особа знає про
призов, але не бажає виконувати свій конституційний обов’язок. При
непрямому умислі особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого
діяння (дії чи бездіяльності), передбачає його суспільно небезпечні
наслідки. Вона прямо не бажає, але допускає настання цих наслідків.
Наприклад, зараження венеричною хворобою (ч.і ст. 133 КК) може відбутися
й за непрямим умислом. Відповідальність настає незалежно від наявності
чи відсутності бажання заразити, головне — особа знає про наявність у
неї венеричної хвороби.

Кримінальна відповідальність можлива й за необережне вчинення
протиправної дії або бездіяльність. Зміст необережності (ст. 25 КК)
включає її два види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Злочинна самовпевненість полягає у специфічному ставленні суб’єкта
злочину до суспільно небезпечних наслідків діяння у вигляді передбачення
нею їх настання, але легковажного розраховування на їх відвернення.
Злочинна недбалість має місце тоді, коли особа взагалі не передбачає
навіть можливості настання суспільно небезпечних наслідків, але в силу
певних обставин повинна була їх передбачити. Через необережність можуть
бути вчинені вбивство (ст. 119 КК), тяжке або середньої тяжкості тілесне
ушкодження (ст. 128 КК).

У той же час навмисно чи з необережності може бути вчинено доведення до
самогубства, що є наслідком жорстокого поводження з особою, шантажу,
примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської
гідності (ст. 120 КК). Таки ситуації трапляються через неуставні
стосунки у військових колективах або через так зване «побутове»
насильство у неблагополучних родинах.

Кожний елемент складу злочину має певний набір ознак. Ці ознаки залежно
від ролі, яку їм надає законодавство, можуть бути або обов’язковими, або
факультативними (необов’язковими).

662

Глава 18

Основи кримінального права України

663

Без наявності обов’язкових ознак узагалі немає складу злочину в діях
людини. Отже, її не можна притягати до відповідальності. Факультативні
ознаки можуть мати різне значення при кримінальній відповідальності.
Наприклад, відкритий спосіб викрадення майна при пограбуванні (ч.і ст.
186) — це обов’язкова ознака цього складу, а особлива жорстокість є
особливою (кваліфікованою) ознакою складу злочину, передбаченого п. 4 ч.
2 ст. 115 КК України.

Кваліфікація злочинів — це процес встановлення відповідності (або
невідповідності) вчиненого особою суспільно-небезпечного діяння тому
складу злочину, який формулюється у чинному кримінальному законі. Коли,
наприклад, А., мешкаючи із В., таємно забирає гроші, що належать
останньому, то він скоює крадіжку (ст. 185). Якщо ж А. вважає, що він
забирає гроші, на які має право (наприклад за несплату В. боргу), то він
скоює самоправство (ст. 356) за умови підтвердження цього боргу.

Коли ж А. відкрито забирає гроші, що належать В., і при цьому погрожує
останньому знищити його речі, тим самим примушуючи В. прискорити
повернення боргу, то А. може бути притягнутий до відповідальності за
пограбування (ст. 186) і за примушування до виконання цивільно-правових
зобов’язань (ст. 355), якщо такий борг дійсно існував, а час сплати
боргу ще не настав.

Отже, правильна кваліфікація має велике значення для реалізації прав і
законних інтересів людини, для ствердження справедливості і законності.

§ 6. Стадії злочину

Стадії вчинення злочину — це певні етапи його здійснення, які істотно
різняться між собою ступенем реалізації злочинного наміру, характером
діяння (дії або бездіяльності) та моментом його закінчення.

Кожна стадія вчинення злочину, являючи собою його частину, сама є
суспільно небезпечним діянням. Не є стадіями вчинення злочину той або
інший факт виявлення свідомості особи (її думки та наміри), оскільки при
цьому не об’єктивується злочинний умисел.

Стадії вчинення злочинів є різновидом цілеспрямованої діяльності, що
охоплює етапи реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети.

У КК України визнаються злочинними і караними три стадії вчинення
злочину:

готування до злочину;

замах на злочин, що разом із готуванням до злочину ста

новить незакінчений злочин;

закінчений злочин.

Практично ці стадії розрізняють умовно. Так, А. придбав необхідне
знаряддя для проникнення до житла (набір відмичок, інші пристрої) і був
затриманий до моменту проникнення. А. не зміг проникнути до приміщення,
оскільки сусіди почули гавкання собаки у приміщенні і затримали крадія.
У цих і подібних випадках і постає запитання про відповідальність за
злочинні дії на певних стадіях злочину. Або, наприклад, людина проникає
в автомобіль з метою його привласнення, але вона не в змозі завести
двигун і її у цю мить затримують. У таких випадках мова йде про
готування або замах на злочин.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або
бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину,
передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, якщо при
цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її
волі (ст. 15). Замах на злочин має місце тоді, коли:

а) вчинено діяння, безпосередньо спрямоване на вчинення

певного злочину;

б) злочин не доведений до кінця;

в) причини закінчення злочину не залежать від волі винного.

§ 7. Співучасть у злочині. Види співучасників. Види злочинних груп.
Особливість кримінальної відповідальності при співучасті

Співучастю у злочині визнається умисна спільна участь кількох суб’єктів
злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26 КК). При співучасті
об’єднуються кілька осіб і вчиняють злочин спільно і навмисно.

664

Глава 18

Основи кримінального права України

665

Підставою відповідальності тут є той самий склад злочину, але вчинюваний
у співучасті.

Об’єктивні ознаки співучасті виражені у такому формулюванні: «злочин,
вчинений кількома (двома або більше) суб’єктами злочину спільно».

З об’єктивної точки зору, злочин при цьому вчиняється загальними
зусиллями всіх співучасників. Роль і конкретні дії кожного із
співучасників можуть розрізнятися, але при цьому злочин — це результат
їх спільної діяльності.

Розглянемо такий приклад. А. до вчинення крадіжки обіцяє В. сховати
викрадене В, майно. Тут дії А. — заздалегідь дана обіцянка сховати
викрадене — перебувають у причинному зв’язку з крадіжкою, що вчинив В.
Тому А. — співучасник, а саме пособник крадіжки. Але якщо В. вчинив
крадіжку і, бажаючи сховати викрадене, попросив А. сховати викрадене, то
в даному разі співучасті немає. Дії відносно приховування викраденого
заздалегідь не обіцяні В., і тому не перебувають у причинному зв’язку зі
злочином, який вчинив В. Тому А. у цьому разі не є співучасником.

Розрізняються такі види співучасників: виконавець (співви-конавець),
організатор, підбурювач, пособник (ст. 27 КК).

Виконавцем (співвиконавцем) вважається особа, яка безпосередньо або
шляхом використання інших осіб, що не є суб’єктами злочину, вчинила
конкретний злочин.

Організатором визнається особа, яка організувала вчинення злочину
(злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням (ч. З ст.
27). Крім того, організатором визнається особа, що створила організовану
групу чи злочинну організацію або керувала ними. Вона може очолювати
злочинну групу, керувати об’єднанням із двох або більше груп. Якщо особа
фінансує злочинну діяльність організованої групи чи злочинної
організації (наприклад, здійснює фінансування охоронців, а також
фінансує виробництво або транспортування заборонених предметів —
наркотиків, фальсифікованих спиртних напоїв тощо), вона також визнається
організатором.

Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співучасника до
вчинення злочину. Способи підбурювання можуть бути різні (умовляння,
підкуп, погрози, примус або інші подібні дії, наприклад вказівки, наказ
тощо), але їх об’єднує те, що в результаті в інших співучасників виникає
бажання, рішучість

вчинити злочин. Причому волю підбурюваного ці способи, наприклад,
примус чи умовляння не пригнічують.

Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів
чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими
співучасниками. Пособником також визнається й та особа, яка заздалегідь
обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину чи
предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або
іншим чином сприяти приховуванню злочину.

У кримінальному праві розрізняють просту і складну форми співучасті, під
якими розуміють об’єднання співучасників за виконуваними ролями і за
стійкістю зв’язків між ними.

Проста співучасть (співвиконавство, співвинність) має місце там, де всі
співучасники є виконавцями злочину і, отже, всі вони виконують однорідну
роль. Наприклад, А. погрожує жертві ножем, В. викручує жертві руки, а С.
вивертає кишені. Усі вони є грабіжниками — співвиконавцями.

При складній співучасті (співучасті з розподілом ролей) співучасники
виконують різнорідні ролі. В іншому випадку, наприклад, А. і В.
виконують грабіжницькі дії, а С. чекає на них в автомобілі й втікає
разом із ними. В даному разі А. і В. — співви-конавці пограбування, а С.
— пособник.

За стійкістю зв’язків, а також стійкістю умислу розрізняють вчинення
злочину різними злочинними групами:

групою осіб;

групою осіб за попередньою змовою;

організованою групою;

злочинною організацією.

Розглянемо ці форми співучасті. Злочин визнається вчиненим групою осіб,
якщо його спільно вчинили кілька (два або більше) виконавців без
попередньої змови. Злочинна діяльність одного виконавця приєднується до
діяльності іншого в процесі вчинення злочину.

Змова має місце не до початку, а в ході злочину.

Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб має місце тоді, коли
його спільно вчинили кілька осіб (дві або більше), які заздалегідь
домовилися про спільне його вчинення. Головною тут є попередня змова
співучасників на спільне вчинення злочи-

666

Глава IS

Основи кримінального права України

667

ну. Ця змова може відбутися як вчинення злочину, а може безпосередньо
перед його вчиненням.

Вчинення злочину організованою групою можливо тоді, коли в його
готуванні або вчиненні брали участь три і більше осіб, які раніше
зорганізувалися у стійке об’єднання саме для вчинення злочину або
злочинів. Ця група об’єднана одним планом, в якому присутні розподіл
функцій, зрозумілість цього плану всіма учасниками групи.

На відміну від усіх випадків співучасті вчинення злочину злочинною
організацією визнається, якщо він вчинений стійким ієрархічним
об’єднанням кількох осіб (три і більше). Члени або структурні об’єднання
злочинної організації організовуються для вчинення особливо тяжких або
тяжких злочинів. Злочинними організаціями визнаються банди, терористичні
організації, воєнізовані або збройні формування.

У КК України передбачені заохочувальні норми, що увільняють від
відповідальності учасників злочинної організації в разі виходу з неї,
добровільного повідомлення органам влади про діяльність злочинної
організації, сприяння у викритті злочинців.

§ 8. Добровільна відмова від вчинення злочину. Особливість кримінальної
відповідальності при добровільній відмові від вчинення злочину

Добровільною відмовою вважається остаточне припинення особою за своєю
волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона
усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця (ч. 1. ст. 17). При
закінченому злочині добровільної відмови бути не може. Якщо особа
відмовилася добровільно від доведення злочину до кінця, то вона може
бути притягнута до кримінальної відповідальності лише за умови, якщо
фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину (ч. 2 ст. 17).
Наприклад, готуючися до вчинення вбивства або пограбування, М. викрадає
рушницю. У даному разі М. відповідатиме за викрадення рушниці (ст.185
КК).

Поняття добровільної відмови складається з таких ознак:

а) остаточне припинення особою готування до злочину;

б) відмова від вчинення злочину з волі самої особи;

в) розуміння особою можливості доведення злочину до кінця.

Не слід плутати невдалу спробу вчинення злочину і відмову

від повторення посягання. Наприклад, Н. стріляє у В., але зброя дає
осічку. У даному разі є замах на вбивство.

При співучасті, коли діють не одна, а кілька осіб, добровільна відмова
опосердкована поведінкою виконавця злочину. Інші співучасники злочину
при добровільній відмові виконавця мають відповідати за готування до
злочину або замах на злочин. Звернімося знову до вищенаведеного
прикладу, продовжимо міркувати. М. фінансує вбивство В. й залучає для
цього Н. Виконавець злочину Н. вистрелив таки, поранивши В., але
злочинний намір не довів до кінця і, відмовившись убивати людину,
допомагає пораненому Н. Відповідальність настає за конкретне виконання
злочину, а саме, виконавець Н. — за нанесення тілесних ушкоджень, а
замовник М. — за замах на організацію вбивства.

§ 9. Кримінальне покарання. Поняття та ознаки. Система кримінальних
покарань

Кримінальне покарання є необхідним засобом охорони держави, суспільства
і безпеки особи від злочинів. У боротьбі зі злочинністю кримінальне
покарання має кілька функцій. По-перше, воно є формою державного
правомірного примусу, загроза застосування якого стримує
правопорушників. По-друге, реальне виконання кримінального покарання,
впровадження конкретних правообмежувальних процедур до винних осіб
чинить сильний вплив як на самого винного, так і на його оточення.

Багато років спостерігалася тенденція ужорсточення покарання, але воно
себе не виправдало. З прийняттям нового Кримінального кодексу України
здійснена значна гуманізація покарання. Виключено смертну кару,
практично виключено застосування позбавлення волі за злочини невеликої
тяжкості (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, зараження
венеричною хворобою, одноособове не злісне хуліганство тощо).

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за
вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочи-

668

Глава 18

Основи кримінального права України

669

ну, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод
засудженого (ч. 1 cm. 50 КК). Покарання є своєрідним мотиватором
законослухняної поведінки. Застосування покарання є одним із
завершальних етапів кримінальної відповідальності, юридичним наслідком
злочину. Покарання має публічний характер і може бути застосоване тільки
за вироком суду від імені держави.

Як форма примусу покарання полягає у передбаченому законом обмеженні
прав і свобод засудженого.

Саме в цьому виявляється така властивість покарання, як кара, що робить
його найгострішим заходом державного примусу. Кара — це властивість
будь-якого кримінального покарання, яка визначається видом і строком,
наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних
покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад при
довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк,
матеріальних або майнових позбавленнях; по-іншому вона виражена в таких
покараннях, як штраф і конфіскація майна; при застосуванні деяких
покарань превалюють обмеження інших прав, наприклад права займатися
професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричинює
моральні страждання, сором перед суспільством і близькими. Усі ці
властивості й визначають кару як ознаку покарання.

Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а
також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими
особами (ч. 2 ст. 50 КК).

Мета кари досягається виконанням покарання та самим фактом його
призначення, що спричинює засудженому певні моральні випробування.

Система покарань містить такі їхні види: штраф; позбавлення військового,
спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення
права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю; громадські
роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців;
конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному
батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк;
довічне позбавлення волі. Отже, в КК України (ст. 51) передбачено 12
видів покарань.

За порядком призначення покарання поділяються на три групи:

основні покарання;

додаткові покарання;

покарання, що можуть призначатися і як основні, і як до

даткові (ст. 52).

До основних покарань відносять:

а) громадські роботи (ст. 56) — встановлюються на строк від

60 до 240 годин і відбуваються не більш як чотири години на день;

б) виправні роботи (ст. 57) — призначаються на строк від ше

сти місяців до двох років і обов’язково супроводжуються відра

хуванням із суми заробітку засудженого в доход держави в ме

жах від 10 до 20 відсотків заробітку засудженого;

в) службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58) —

встановлюються на строк від шести місяців до двох років із відра

хуванням у доход держави від 10 до 20 відсотків грошового за

безпечення, одержаного засудженим;

г) арешт (ст. 60) на строк від одного до шести місяців;

ґ) обмеження волі (ст. 61) на строк від одного до п’яти років з
утриманням в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без
ізоляції від суспільства з обов’язковим залученням до праці;

д) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж

бовців (ст. 62) від шести місяців до двох років;

є) позбавлення волі на певний строк (ст. 63) — на строк від одного до
п’ятнадцяти років і відбувається в кримінально-виконавчих установах,

є) довічне позбавлення волі ^ст. 64) — воно замінило смертну кару; актом
помилування довічне позбавлення волі може бути замінене позбавленням
волі на строк не менше 25 років (ст. 87).

До додаткових покарань відносять:

а) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину

або кваліфікаційного класу (ст. 54) — безстрокове;

б) конфіскацію майна (ст. 59) — призначається лише у ви

падках, прямо передбачених у санкціях статті за тяжкі й особ

ливо тяжкі корисливі злочини.

Покараннями, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові є:

а) штраф (ст. 53) — встановлюється у межах від ЗО до 1000
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Неоподатковуваний мінімум
доходу громадян дорівнює 17 грн., в окремих випадках може бути
встановлений більший розмір штрафу;

670

Глава 18

Основи кримінального права України

671

б) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю (ст. 55) — на строк від двох до п’яти років як основне і від
одного до трьох років як додаткове покарання.

Призначення покарання здійснюється судом за певними критеріями.
По-перше, покарання призначається в межах санкції статті, по-друге, суд
повинен врахувати положення Загальної частини КК України (чи має місце
замах на злочин, яким є ступінь і характер вини, тощо), по-третє, суд
повинен особливо врахувати ступінь тяжкості злочину, особу винного та
обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання.

За наявних підстав винна особа може бути повністю або частково звільнена
судом від покарання за вчинений злочин. До засуджених або притягнутих до
кримінальної відповідальності можуть застосовуватися такі гуманні акти,
як амністія (ст. 86) або помилування (ст. 87).

§ 10. Особливості кримінальної відповідальності і покарання
неповнолітніх. Вік кримінальної відповідальності та злочини, за які
встановлена кримінальна відповідальність неповнолітніх

Неповнолітні за кримінальним законом отримують особливий правовий
статус. По-перше, кримінальній відповідальності підлягають ті
неповнолітні, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.
По-друге, у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років підлягають
кримінальній відповідальності не всі особи, що вчинили злочини, а лише
ті, які вчинили найне-безпечніші злочини. Законодавець при цьому
виходить із міркування, що неповнолітній вік накладає відбиток на особу
правопорушника. Тому до молодих правопорушників не застосовується
кримінальна відповідальність за поширені, але не надто небезпечні
злочини. Відповідальності підлягають особи у віці від чотирнадцяти до
шістнадцяти років лише за вчинення таких злочинів:

а) проти життя та здоров’я особи — умисне вбивство (статті 115—117),
умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121), умисне середньої тяжкості
тілесне ушкодження (ст. 122);

б) проти- статевої свободи та статевої недоторканості особи —

зґвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої при

страсті неприродним способом (ст. 153);

в) проти основ національної безпеки, зокрема, посягання на

державного чи громадського діяча (ст. 112); диверсію (ст. 113);

г) проти волі, честі та гідності особи. Наприклад захоплення

заручників (ст. 147);

ґ) проти власності — крадіжку (ст. 185); пограбування (ст. 186); розбій
(ст. 187); вимагання (ст. 189); умисне знищення або пошкодження майна
(ч. 2 ст. 194);

д) проти громадської безпеки — бандитизм (ст. 257); терори

стичний акт (ст. 258);

є) дії, передбачені частинами 1 та 3 ст. 262 з викрадення, привласнення,
вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи
радіоактивних матеріалів або заволодін-ня ними шляхом шахрайства або
зловживанням службовим становищем у складі організованої групи чи
вимагання цих предметів поєднане з насильством, небезпечним для життя;

є) проти безпеки руху та експлуатації транспорту — пошкодження шляхів
сполучення і транспортних засобів (ст. 277), угон або захоплення
залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна
(ст. 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини 2 і 3 ст.
289);

ж) проти громадського порядку та моральності — хуліган

ство (ст. 296);

з) злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних

речовин, їх аналогів або прекурсорів — викрадення, привласнен

ня, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або

їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зло

вживання службовим становищем.

и) злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та об’єднань громадян — посягання на життя державного чи
громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена
громадського формування з охорони громадського порядку і державного
кордону або військовослужбовця (ст. 348); погрозу або насильство щодо
працівника правоохоронного органу, пов’язані із заподіянням йому або
близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження (ч. З ст. 345); погрозу
або насильство щодо державного чи громадського дія-

672

Глава 18

Основи кримінального права України

673

ча, що призвело до спричинення йому тяжких тілесних ушкодь жень (ч. З
ст. 346), небезпечні дії (підпал, вибух тощо), що спрямовані на знищення
або пошкодження майна працівника правоохоронного органу (ч. 2 ст. 347);
захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як
заручника (ст. 349); умисне нанесення побоїв або заподіяння легкого чи
середньої тяжкості тілесного ушкодження, тяжкого тілесного ушкодження
службовій особі або громадянинові, який виконує громадський обв’язок,
або їхнім близьким (частини 2 і 3 ст. 350); умисне знищення або
пошкодження майна службової особи чи громадянина, який виконує
громадський обов’язок шляхом підпалу, вибуху чи іншим
загальнонебезпечним способом (ч. 2 ст. 252);

і) злочини проти правосуддя, зокрема, посягання на життя судді,
народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною
із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв’язку з
діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги (статті 379,400),
погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного,
захисника чи представника особи (частини 2 і 3 ст. 377; частини 2 і 3
ст. 398); умисне знищення шляхом підпалу, вибуху або іншім
загальнонебезпечним способом майна судді, народного засідателя чи
присяжного, захисника чи представника особи (ч. 2 ст. 378, частини 2 та
3 ст. 399);

ї) злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку —
посягання на життя представника іноземної держави (ст. 443).

Зазначені злочини становлять значну громадську небезпеку й належать до
категорії середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких за
кримінально-правовою класифікацією.

Санкції за їх вчинення є досить диференційованими, зокрема серед
злочинів, що належать до середньої тяжкості, санкції складають від 2 до
5 років, серед тяжких злочинів вони є досить великими і коливаються у
межах від 5 до 10 років, особливо тяжких злочинів — від 10 років
позбавлення волі.

Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності. Примусові
заходи виховного характеру. Вчинення злочину у неповнолітньому віці є
обставиною, що пом’якшує покарання.

Ця норма кримінального права свідчить про намір законодавця пом’якшити
відповідальність неповнолітніх порівняно з

дорослими правопорушниками. До неповнолітніх, які вчинили злочин поряд
із загальними підставами кримінальної відповідальності, передбачено
певні особливості кримінальної відповідальності та покарання. Усі ці
особливості вміщені в окремому розділі КК України і стосуються:

звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідаль

ності (ст. 97, ч. 2 ст. 106);

видів і призначення покарання (статті 98—103);

звільнення від покарання та його відбування (статті 104—107);

погашення і зняття судимості (ст. 108).

Встановлюючи ці особливості, законодавець урахував недостатній життєвий
досвід неповнолітніх, їх спонтанні реагування на складнощі життя,
нестійкість особистих психічних процесів і суперечності правової
соціалізації молодої людини, можливі відхилення від встановлених
суспільством норм1. Об’єктивно все це більш помітно у максималізмі
молоді та неповнолітніх, неадекватній оцінці власних вчинків.

У КК України передбачено два види звільнення непов нолітніх від
кримінальної відповідальності:

звільнення від кримінальної відповідальності із застосу

ванням примусових заходів виховного характеру (ст 97);

звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із

закінченням строків давності (ст. 106).

Отже, неповнолітні при цьому звільняються від засудження, від певних
обмежень, встановлених кримінальним законом. До них можуть
бзастосовуватися заходи виховання, переконання, які спрямовані на
забезпечення правослухняного формування особистості, виключення
антисоціального оточення, попередження вчинення ними правопорушень.
Оцінка поведінки неповнолітнього до і після вчинення злочину, його
ставлення до навчання, роботи та інших обставин мають свідчити про
невелику небезпечність особи правопорушника. Тому підставою звільнення
із застосуванням примусових заходів виховного характеру є можливість
виправлення неповнолітнього без призначення покарання.

1 У даному разі соціологи кажуть про девіантну поведінку, яка ще не є
злочинною, але може свідчити про небезпеку вчинення злочину (див. Co
ціологія права — С 158—173).

22 4-во

674

Глава 18

Основи кримінального права України

675

Умовами застосування таких заходів є: по-перше, вчинення злочину вперше;
по-друге, злочин має належати до категорії злочинів невеликої тяжкості
(ч. 2 ст. 12).

До примусових заходів виховного характеру належать:

а) застереження;

б) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до

поведінки неповнолітнього;

в) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх

замінюють, або під нагляд педагогічного чи трудового колективу

за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

г) покладення на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку

і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування за

подіяних майнових збитків;

ґ) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної
установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не
перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах і порядок їх
залишення визначаються законом.

Відповідно до ч. З ст. 105 залежно від конкретних обставин вчиненого
злочину і особи неповнолітнього суд може застосувати до нього одночасно
кілька примусових заходів виховного характеру. Поряд із цими заходами
кримінальний закон (ч. 4 ст. 105) надає право суду, якщо він вважає це
необхідним, призначити неповнолітньому вихователя.

У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до
нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються
судом і він притягується до кримінальної відповідальності.

Наприклад, Н. був звільнений від кримінальної відповідальності за
вчинення крадіжки із квартири пенсіонера П. із передачею. Н. під нагляд
одного із батьків та педагогічного колективу. Проте протягом року він
неодноразово втікав із дому, вчиняв дрібні крадіжки, не ходив до школи.
Тому суд визнав за доцільне застосувати до Н. реальну міру покарання за
ч. 2 ст. 125 — три роки позбавлення волі.

Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності у зв ‘язку із
закінченням строків давності. Стаття 106 КК України передбачає
особливості звільнення неповнолітніх

від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків
давності притягнення до такої відповідальності. Загальні підстави
застосування інституту давності притягнення до кримінальної
відповідальності передбачені в ст. 49 (закінчення передбачених законом
строків після вчинення злочинів і до набрання вироком законної сили,
невчинення під час цих строків нового злочину, відсутність ухилення від
слідства або суду).

Застосовуючи давність, суд повинен врахувати всі особливості щодо
неповнолітніх. У КК України (ч. 2 ст. 106) передбачено такі строки
давності:

два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;

п’ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

сім років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

Покарання, які застосовуються до неповнолітнього. У

КК України наведений вичерпний перелік тих покарань, що можуть бути
застосовані до неповнолітнього, а саме:

а) штраф (ст. 99) — встановлюється в межах до 500 неопо

датковуваних мінімумів доходів громадян і застосовується лише

до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або

майно, на яке може бути звернене стягнення;

б) громадські роботи (ч. 1 ст. 100) — на строк від 11 до 20

годин, полягають у виконанні робіт у вільний від навчання чи

основної роботи час тривалістю не більше двох годин на день;

в) виправні роботи (ч. 2 ст. 100) — на строк від двох місяців

до одного року з відрахуванням у дохід держави в межах від п’яти

до десяти відсотків заробітку;

г) арешт (ст. 101) — тримання в умовах ізоляції на строк від

15 до 45 діб;

ґ) позбавлення волі на певний строк (ст. 102) — призначається на строк
не більше 10 років, а за особливо тяжкий злочин — на строк до 15 років.
При цьому позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який
вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

Залежно від тяжкості злочину, за який засуджено неповнолітнього,
позбавлення волі може бути призначене (ч. З ст. 102):

а) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості – на строк не більше
двох років;

676

Глава 18

Основи кримінального права України

677

б) за злочин середньої тяжкості – на строк не більше чоти

рьох років;

в) за тяжкий злочин — на строк не більше семи років;

г) за особливо тяжкий злочин — на строк не більше десяти

років;

ґ) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя
людини, — на строк до 15 років.

Неповнолітні, засуджені до позбавлення волі, відбувають його у
спеціальних виховних установах, максимально для них пристосованих.

Особливим є порядок призначення покарання неповнолітнім. Суд,
призначаючи покарання неповнолітньому, повинен враховувати умови його
життя і виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості
особи неповнолітнього.

Судова практика йде частіше шляхом застосування до неповнолітніх
пільгових інститутів кримінального права, наприклад призначення більш
м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69).

Запитання та завдання

для самостійної перевірки знань

1 Дайте загальну характеристику кримінального права та його джерел.

**2. У чому полягає основна відмінність кримінального права від інших
галузей права ? Визначте місце кримінального права у системі права
України.

З- Які основні функції виконує кримінальне право ?

Які принципи кримінального права Вам відомі?

Охарактеризуйте кримінально-правові норми.

Дайте визначення злочину і охарактеризуйте його ознаки.

Які стадії вчинення злочину передбачені Кримінальним кодек

сом України?

**8. Порівняйте ознаки злочину та ознаки складу злочину. 9. Що таке
співучасть?Які види співучасті Вам відомі? * 10. У чому полягають
особливості кримінальної відповідальності при співучасті?

Які види злочинних груп розрізняють у кримінальному праві?

Що таке добровільна відмова від доведення злочину до кінця ?

13. Чи передбачена кримінальна відповідальність при добровільній
відмові від вчинення злочиу?

**14. Чи не вбачаєте Ви суперечності у понятті «кара» і «гуманізм
кримінального покарання»?

15. Які види кримінальних покарань передбачені кримінальним кодексом
України?

*16. Порівняйте громадські роботи та виправні роботи.

*17. Які з наведених нижче покарань можуть застосовуватися до
неповнолітніх: штраф; громадські роботи; виправні роботи; позбавлення
права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; конфіскація
майна; арешт; позбавлення волі на певний строк; обмеження волі?

**18. Порівняйте примусові заходи виховного характеру та заходи впливу,
що застосовуються до неповнолітніх в адміністративному праві.

*19. Порівняйте позбавлення волі і обмеження волі.

*20. Порівняйте арешт і обмеження волі.

*21. У чому полягають особливості кримінальної відповідальності і
покарання неповнолітніх?

*22. Які з наведених нижче примусових заходів виховного характеру можуть
бути застосовані до неповнолітніх: застереження; виселення із займаного
приміщення; обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до
поведінки неповнолітнього; направлення неповнолітнього до спеціальної
навчально-виховної установи; позбавлення неповнолітнього заробітної
плати або стипендії з метою відшкодування заподіяних збитків.

ГЛАВА 19

Засади правосуддя та судочинства

Розділ III

Засади юрисдикційної

ДІЯЛЬНОСТІ

Поняття, ознаки та принципи правосуддя; поняття та види судочинства
(кримінальне, цивільне, господарське, конституційне); особливості
провадження у кримінальних справах неповнолітніх

Держава уповноважує органи влади та їх посадових осіб на здійснення у
правомірний спосіб, шляхом професійної юридичної діяльності виконувати
проголошені конституцією функції з охорони людини і суспільства від
негативних проявів, соціальних відхилень та з регуляції суспільних
відносин.

Судова, правоохоронна та правозахисна діяльність є різновидами
юрисдикційної діяльності, основним продуктом якої має бути
впорядкованість суспільних відносин, належний правовий порядок, спокій у
суспільстві, повага до закону Вказаними видами діяльності захищаються та
охороняються права і правомірні інтереси юридичних і фізичних осіб,
припиняються порушення права, а також відновлюються порушені права.
Зазначені види діяльності уповноважені здійснювати суди, органи
прокуратури, органи внутрішніх справ, служба безпеки, органи податкової
міліції, органи юстиції, нотаріуси, адвокати та ін. їхня діяльність
реалізується за такими напрямами:

правосуддя (або правосудна діяльність);

діяльність органів прокуратури;

діяльність уповноважених органів з виявлення і розсліду

вання злочинів;

охорона державної безпеки, державного кордону й право

порядку;

правова допомога юридичним і фізичним особам у захисті

їхніх правомірних інтересів і прав.

Діяльність зазначених уповноважених органів позитивно впливає на людину,
мотивує її правомірну поведінку. При цьому до правопорушників
застосовується правомірний примус.

680

Глава 19

Засади правосуддя та судочинства

681

Тому протидія судовій, правоохоронній та правозахисній діяльності є
небажаною, а в певних випадках, передбачених законом, і неприпустимою.
Особи, які перешкоджають такій діяльності можуть бути притягнені до
відповідальності.

§ 1. Правосуддя в Україні. Поняття, основні ознаки та принципи

Правосуддя — це особлива владна функція держави, що здійснюється від її
імені судом через розгляд і вирішення у відкритих судових засіданнях
адміністративних, господарських, цивільних справ стосовно спорів про
права та інтереси громадян, громадських об’єднань, підприємств, установ,
організацій і кримінальних справ із засудженням осіб, винних у вчиненні
злочину, або виправданням невинних. Кожному громадянинові в Україні
гарантується право на захист у суді його порушених прав і свобод (ст. 55
Конституції).

Правосуддя здійснюється на підставі Конституції України і
регламентується законодавством про судоустрій, про цивільне,
господарське, конституційне та кримінальне судочинство. Правосуддя — це
виключно професійна судова діяльність. Суди, згідно з Конституцією
України, є самостійною гілкою влади і діють незалежно від законодавчої
та виконавчої влади (ст. 6). Делегування функцій судів, а також
привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не
допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що
виникають у державі.

Конституційні засади (принципи) правосуддя мають важливе значення і для
інших видів юридичної діяльності. Усі ці засади тісно взаємопов’язані й
у сукупності становлять єдину систему. Але кожний з них відіграє
самостійну роль, він ніби презентує конкретну галузь законодавства в
цілому, але між ними існують взаємозв’язок і взаємодія. Дія одного
принципу зумовлює дію інших. Кожний з принципів не може існувати
відокремлено від принципів системи в цілому.

Нагадаємо головні засади:

здійснення правосуддя тільки судом;

незалежність суддів і підкорення їх тільки закону;

державна мова судочинства;

принцип законності;

гласність судового процесу та його повне фіксування тех

нічними засобами;

рівність усіх учасників судового процесу перед законом і

судом тощо.

Здійснення правосуддя тільки судом. Це вихідне положення закріплене в
ст. 124 Конституції України і відтворене у ЦП К України і КПК України. З
цього випливає, що неможливе делегування функцій судів іншим установам,
привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами, а також
не допускається створення надзвичайних і особливих судів.

Незалежність суддів і підкорення їх тільки закону. Згідно зі ст. 126
Конституції та ст. З Закону України «Про статус суддів» від 15 грудня
1992 p., судді вирішують справи на основі закону, в умовах, що
виключають сторонній вплив на них.

Незалежність суддів при здійсненні правосуддя обов’язково передбачає
підкорення їх тільки закону, оскільки інше призведе до сваволі та
беззаконня. Тому в законі повно й точно регламентовано діяльність суддів
із розгляду і вирішення справ, що є однією з гарантій від сваволі. Іншою
гарантією визначені терміни й процедури призначення суддів на посаду,
високі вимоги до персоналу судів та суддів.

Суддя, підкоряючись тільки закону, при здійсненні правосуддя та
приймаючи рішення у судовій справі, повинен керуватися тільки законом,
виходити з адекватного його розуміння та переконання, які грунтуються на
всебічному, повному й об’єктивному дослідженні всіх обставин справи.
Суддя має бути незалежним як від правової позиції прокурорів,
захисників, інших учасників судового процесу, так і від представників
влади, юридичних і фізичних осіб.

Принцип незалежності суддів має кілька значень.

По-перше, незалежність їх від впливу і думки різних органів державної
влади і управління, службових осіб, громадських організацій, засобів
масової інформації, окремих громадян, тобто незалежність від впливу так
званого правосуддя на замовлення.

По-друге, незалежність їх від судів вищого рівня.

682

Глава 19

Засади правосуддя та судочинства

683

По-третє, незалежність від висновків органів попереднього розслідування
і прокуратури, а також від висновків і думки учасників розпорядчого чи
судового засідання.

Основними гарантіями незалежності суддів від стороннього впливу при
здійсненні ними своєї діяльності є: встановлений законом порядок їх
призначення і звільнення; їх недоторканність; сувора юридична процедура
здійснення правосуддя; таємниця нарадчої кімнати при винесенні рішень;
відповідальність за неповагу до суду або втручання у вирішення
конкретних справ; створення необхідних умов для діяльності судів, а
також гарантоване матеріальне і соціальне забезпечення суддів.

Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи
заарештований до винесення обвинувального вироку судом (частини 2 і 3
ст. 126 Конституції). Судді обираються на посаду Верховною Радою України
безстроково, але перше призначення на посаду професійного судді строком
на 5 років здійснює Президент України (ч. 1 ст. 128 Конституції).
Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок,
брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький
мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу
оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої (ч. 2 ст.
127). Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив.
Підстави звільнення, що вказані у Конституції України, є вичерпними.

Державна мова судочинства. Згідно зі ст. 10 Конституції, державною в
Україні є українська мова. Судочинство провадиться українською мовою або
мовою більшості населення певної місцевості.

Серйозною проблемою є спілкування в процесі з глухими, німими та
глухонімими обвинуваченими, потерпілими, свідками, а також забезпечення
їх права чути те, що відбувається в процесі, й бути почутими. У
випадках, коли громадяни іншої національності, що становлять більшість
населення певних адміністративно-територіальних одиниць, населених
пунктів, не володіють у належному обсязі державною мовою або коли в
межах адміністративно-територіальної одиниці компактно проживають кілька
національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної
місцевості, судочинство може провадитися мовою, прийнятою для населення
цієї місцевості.

Принцип законності. У Конституції України послідовно обґрунтовується
принцип законності (ст. 129 Конституції) як невід’ємний елемент
демократичної правової держави.

Суть цього принципу полягає у тому, що, по-перше, суд у своїй діяльності
при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми права до
конкретних правовідносин; по-друге, вся діяльність суду підпорядкована
чинному законодавству і здійснюється у визначеній законом процесуальній
формі. Реалізація принципу законності забезпечується такими гарантіями:

можливістю перегляду судових постанов (у касаційному,

апеляційному порядках і за нововиявленими обставинами);

встановленням відповідальності за неповагу до суду.

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами.
Цей принцип проголошений у ст. 129 Конституції. Розгляд справ у всіх
судах є відкритим, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам
охорони державної таємниці або щоб запобігти розголошенню відомостей про
інтимні сторони життя осіб, які звернулися до суду, а також таємниці
усиновлення. Рішення і вирок судів у всіх випадках проголошуються
публічно, крім рішень про усиновлення. їх зміст може бути доведено до
відома населення засобами масової інформації. Однак у вироках і рішеннях
у справах, які слухалися у закритих судових засіданнях, не повинно бути
відомостей, Що стали підставою для проведення закритого судового
розгляду.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Цей
принцип передбачений ст. 129 Конституції, а також відображений у ЦПК
України та КПК України. Рівність громадян перед судом означає, що всі
вони несуть відповідальність перед судами, які входять до єдиної судової
системи, не маючи при цьому ніяких переваг і не піддаючись ніяким
обмеженням. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору
шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та
соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними
або іншими ознаками. Декларація про державний суверенітет України
проголошує також забезпечення рівності перед законом і судом усіх
громадян держави незалежно від їх політичних поглядів. Рівноправність
громадян забезпечується в усіх галузях економічного, політичного,
соціального та культурного життя.

684

Глава 19

Засади правосуддя та судочинства

685

§ 2. Поняття судочинства

Під судочинством розуміють встановлений процесуальний порядок подання
позовів і розгляд у судах справ стосовно спорів, що виникають з
різноманітних правовідносин, порядок прийняття рішень учасниками
процесуальних дій, оскарження та перегляду цих рішень, подання заяв про
правопорушення та злочини, їх виявлення, розслідування, передачу
матеріалів справ у судах. Це загальне визначення судочинства, яке
охоплює всі його види. Кількість розглянутих справ у судах щороку
збільшується. За останні роки, все частіше почали розглядатися позови до
державних органів. Що приваблює громадян у судочинстві?

По-перше, воно здійснюється шляхом розгляду і вирішення у судових
засіданнях цивільних справ стосовно спорів, захисту прав і законних
інтересів фізичних, юридичних осіб, розгляду в судових засіданнях
кримінальних справ і вжиття встановлених законом заходів покарання до
осіб, які винні у вчиненні злочину, або виправдовування невинних;
вирішення господарських спорів, що виникають між учасниками
господарських правовідносин.

По-друге, розгляд і вирішення в судових засіданнях цивільних,
кримінальних та інших справ основані на засадах законності; рівності
всіх учасників судового процесу перед законом і судом; незалежності
суддів і підкорення їх тільки закону; презумпції невинуватості та
забезпеченні обвинуваченому права на захист; забезпеченні доведеності
вини; змагальності сторін і свободи в наданні ними суду своїх доказів та
у доведенні перед судом їх переконливості; підтриманні державного
обвинувачення в суді прокурором; гласності судового процесу та його
повному фіксуванні технічними засобами; забезпеченні апеляційного та
касаційного оскарження рішення суду; обов’язковості рішень суду.

По-третє, правосуддя здійснюється відповідно до законодавства України,
на основі кодифікованих актів (ЦПК, КПК, ГПК), які докладно
регламентують порядок, процесуальну форму судового розгляду і рішень, що
їх виносить суд.

По-четверте, судові рішення схвалюються судами іменем України, вони
обов’язкові до виконання на всій території України. Ці рішення є законом
у кожній конкретній справі.

У процесі судочинства має досягатися об’єктивна істина у справі. В
судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: в
кримінальному судочинстві — сторона обвинувачення і сторона захисту, в
цивільному — позивач і відповідач. Зазначені сторони чи особи доводять
суду ґрунтовність своїх правових вимог. Судовий процес ініціюється
заінтересованою особою. Сторони надають докази, заперечення, аргументи
та контраргументи. Вони самостійно доводять суду переконливість доказів,
аргументів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз, а
також зобов’язані повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів
і джерела їх надходження. Сторони відповідають перед судом за порушення
у разі попереднього неповідомлення суду та іншої сторони про наявність
доказів тощо. Усі учасники судочинства мають певні процесуальні
можливості щодо подання доказів, їх дослідження і заявления клопотань.

З метою недопущення помилок, здійснення контролю в судочинстві
передбачене апеляційне та касаційне оскарження рішення суду.

Апеляційне оскарження рішень суду полягає у зверненні до апеляційного
суду. При цьому апеляційний суд наділений повноваженнями провадити своє
судове слідство, не обмежуючись тими матеріалами, що є у справі. При
апеляційному розгляді суд у необхідних випадках може витребувати докази
або повернути справу на додаткове розслідування чи на новий судовий
розгляд до суду першої інстанції. Свою діяльність апеляційний суд
розпочав тільки після прийняття змін до КПК, ЦПК і ГПК. У КПК України,
зокрема, зазначено, що в апеляційному порядку може бути оскаржено вирок
або рішення суду першої інстанції, які не набрали законної сили (крім
рішень суду присяжних), з мотивів доведеності чи недоведеності вини
підсудного у вчиненні злочину, неправильного застосування кримінального
закону чи порушення кримінального процесуального закону.

Діяльність касаційної інстанції має важливе значення у виконанні завдань
суду із захисту прав та охоронюваних законом інтересів громадян і
організацій, зміцнення законності та правопорядку, ствердження принципу
справедливості. Перевіряючії спра-

686

Глава 19

Засади правосуддя та судочинства

687

ву касаційна інстанція в кожному випадку повинна з’ясувати: чи повно суд
першої інстанції дослідив обставини, які мають значення для справи; чи
доведено обставини, які суд визнав встановленими; чи відповідають
викладені у рішенні висновки суду обставинам справи; чи не порушено
норми матеріального або процесуального права; чи правильно ці норми
застосовано. Разом з тим суд касаційної інстанції не може здійснювати
судове слідство, виходити за межи касаційної скарги.

Принципи правосуддя, що були згадані вище, стосуються всіх видів
судочинства. Проте є особливості провадження у цивільному,
господарському та кримінальному судочинстві.

§ 3. Цивільне судочинство. Цивільний процесуальний кодекс України

Цивільне судочинство полягає у розгляді справ стосовно спорів, що
виникають із цивільних, сімейних, трудових, аграрних, земельних
відносин, справ окремого провадження.

Цивільні справи в судах розглядаються за заявою (позовна заява) особи,
яка звертається за захистом своїх прав і охороню-ваних законом
інтересів, а також за заявою прокурора та інших осіб, що звертаються на
захист прав і свобод іншої особи. Усі питання, що виникають при розгляді
справи, вирішуються суддями більшістю голосів, а при одноособовому
розгляді — суддею. У деяких випадках суддя (судді) не може брати участь
у розгляді справи і підлягає відводу. Зокрема, це відбувається тоді,
коли суддя (судді) брав (брали) участь у попередньому розгляді даної
справи, або якщо особисто, прямо чи побічно заінтересовані в результаті
даної справи тощо.

У порядку ведення судочинства сторони подають докази, тобто будь-які
фактичні дані, що мають значення для правильного вирішення справи,
обґрунтовують вимоги або заперечують їх. Вони можуть робити заяви,
подання, зауваження. Закон вимагає це робити грунтовно, етично, по суті
розглядуваної справи.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Сторонами можуть
виступати громадяни, державні підприємства, установи, організації.

Розгляд цивільної справи відбувається в судовому засіданні з
обов’язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. При цьому
суд заслуховує пояснення осіб, показання свідків, висновки експертів,
знайомиться з письмовими доказами, оглядає речові докази. У результаті
розгляду справи суд приймає рішення, що має бути законним і
обгрунтованим.

Під окремим провадженням розуміється провадження у справах:

про визнання громадянина обмежено дієздатним чи не

дієздатним;

про визнання громадянина безвісно відсутнім чи проголо

шення громадянина померлим;

про усиновлення дітей, які проживають на території Ук

раїни;

про встановлення неправильності запису в актах грома

дянського стану;

про встановлення фактів, що мають юридичне значення;

про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’яв

ника;

про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні.

Отже, ці справи виникають у зв’язку з ускладненням обставин особистого
життя громадян, реалізацією їх майнових і осо-бистісних прав. Ці справи
суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб, органів
державного управління, підприємств, установ, організацій тощо.

Цивільний процесуальний кодекс України нараховує 428 статей, що
структуровані у 6 розділів, 53 глави. Він регламентує поряд з іншими
такі юридичні процедури:

загальні засади цивільного судочинства, склад суду, під

відомчість цивільних справ, видцдоказів, статус осіб, які беруть

участь у справі, їхні права та обов’язки;

порядок провадження справ у суді першої інстанції, тобто

у місцевому суді, питання пред’явлення позову, судовий розгляд

справи, обов’язковість протоколювання засідання, прийняття

рішення у справі;

процедури перегляду судових рішень в апеляційній і ка

саційній інстанціях;

захист цивільно-процесуальних прав іноземних громадян

та осіб без громадянства, позови до іноземних держав, судові

доручення і виконання рішень іноземних судів, застосування

міжнародного законодавства.

688

Глава 19

Засади правосуддя та судочинства

689

§ 4. Господарське судочинство. Господарський процесуальний кодекс
України

Господарським судочинством визнаються процедури звернення, порушення
справ у господарському суді, їх розгляд, прийняття рішень і перегляд
судових рішень в апеляційному та касаційному провадженнях. Особливості
господарського судочинства полягають у тому, що, по-перше, право на
звернення мають суб’єкти підприємницької діяльності (підприємства,
установи, організації, інші юридичні особи, у тому числі іноземні
громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення
юридичної особи).

Розгляд спорів здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового
процесу перед законом і судом. По-друге, сторони мають право
застосовувати заходи досудового врегулювання господарського спору (за
винятком окремих важливих категорій спорів).

У господарських судах розглядаються:

справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розір

ванні та виконанні господарських договорів;

спори, що виникають при погодженні стандартів і техніч

них умов (такі питання, як правило, загострюються при випус

ку певного виду продукції, наданні послуг тощо);

спори про встановлення цін на продукцію (товари), а та

кож тарифів на послуги (виконання робіт);

справи про банкрутство;

справи з питань діяльнбсті Антимонопольного комітету

України, Рахункової палати.

Господарське судочинство регулюється міжнародними договорами, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України. ГПК є важливим
нормативним актом, якій нараховує 125 статей, що структуровані у 15
розділів. У ньому регламентуються:

порядок провадження справ у господарському суді;

досудове врегулювання господарських спорів (пред’явлен

ня претензій і строки їх розгляду, особливості врегулювання

окремих видів господарських спорів);

питання підвідомчості справ арбітражним судом і підсуд

ності справ, тобто визначення категорій справ, що мають роз

глядатися окремими ланками господарських судів;

коло учасників господарського процесу, положення в ньо

му судді, сторін, третіх осіб, прокурора, інших осіб;

поняття, види і процедура надання та оцінки доказів;

склад судових витрат, їх розподіл між сторонами;

форма і зміст позовної заяви, визначення ціни позову, пе

релік документів, що додаються до позовної заяви, процедури

об’єднання позовних вимог, відізвання позовної заяви, подання

зустрічного позову;

порядок прийняття позовної заяви та підстави для відмо

ви в її прийнятті, дії судді з провадження у справі, готування до

її розгляду;

набрання рішенням, ухвалою, постановою законної сили;

зміст і форма наказу господарського суду про виконання рішен

ня, процедуру відстрочення або розстрочення виконання за

значених судових документів, повороту виконання рішення, по

станови;

інші питання господарського судочинства1.

§ 5. Кримінальне судочинство. Кримінально-процесуальний кодекс України.
Особливості провадження в кримінальних справах про злочини неповнолітніх

Кримінальне судочинство полягає у діяльності з охорони прав і законних
інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у ньому, а також
у швидкому і повному розкритті злочинів, викритті винних і забезпеченні
правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин,
був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
Саме про це наголошується у ст. 2 КПК.

За Конституцією України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину
і не може бути піддана кримінальному пока-

1 У Верховні Раді України розглядається проект нового Господарського
кодексу України.

690

Глава 19

Засади правосуддя та судочинства

691

ранню, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом порядку і
встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 124). Це конституційне
положення має для кримінального судочинства кілька значень:

а) ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчи

ненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції);

б) обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, одер

жаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. З ст. 62

Конституції);

в) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на

її користь (ч. З ст. 62 Конституції);

г) висновок про винуватість особи у вчиненні злочину не

може грунтуватися на припущеннях;

г) з обвинуваченим не можна поводитися, як з винним, до остаточного
вирішення кримінальної справи й офіційного визнання його винним у
вчиненні злочину, а також публічно твердити в засобах масової інформації
та в будь-яких офіційних документах, що дана особа є злочинцем.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує
матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4
ст. 62 Конституції).

Під час проведення процедур забороняється домагатись показань
обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом
насильства, погроз та інших незаконних заходів (ст. 22 КПК України).
Закон зобов’язує суддю до першого допиту обвинуваченого та підсудного
роз’яснити їм право мати захисника (ст. 21 КПК). Ніхто не зобов’язаний
доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Відмова від захисника не
може бути прийнята:

у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у

вчиненні злочину у віці до 18 років;

у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або

психічні вади не можуть самі реалізувати своє право на захист;

у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться су

дочинство;

при провадженні справи про застосування примусових за

ходів медичного характеру;

коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, перед

бачає довічне ув’язнення (ст. 46 КПК).

У разі недоведення участі підсудного у вчиненні злочину суд постановляє
виправдувальний вирок (ст. 32 КПК). Держава гарантує обвинуваченому
право знати, в чому його обвинувачують; давати показання або відмовитися
давати показання; наводити докази, заявляти клопотання і відводи;
подавати скарги; ознайомлюватися після закінчення попереднього слідства
з усіма матеріалами справи (ст. 43 КПК).

Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Кримінальне судочинство складає єдину систему дій, етапів дослідження
обставин кримінальної справи, встановлення істини у цій справі. Етапами
судочинства визнаються:

порушення кримінальної справи;

досудове розслідування кримінальної справи;

віддання обвинуваченого до суду;

судовий розгляд справи;

апеляційне провадження у справі;

касаційне провадження у справі;

виконання вироку;

перегляд судових рішень у порядку виключного прова

дження (за нововиявленими обставинами або у зв’язку з непра

вильним застосуванням кримінального закону та істотним по

рушенням вимог кримінально-процесуального закону).

Здійснення кримінального судочинства відбувається на основі вимог
Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України. КПК
складається з 449 статей, що структу-ровані у 8 розділів, 36 глав. У
кодексі встановлюються:

підсудність категорії кримінальних справ, що їх мають пра

во розглядати певні види судів;

статус учасників процесу (обвинуваченого, підозрювано

го захисника, потерпілого, представника потерпілого, суду, про

курора, слідчого, особи, яка проводить дізнання, та ін.), їхні права

та обов’язки;

обставини, що виключають можливість участі в криміналь

ному судочинстві (порядок вирішення заявлених відводів щодо

окремих учасників процесу);

— повноваження органів дізнання та порядок проведення

дізнання;

692

Глава 19

Засади правосуддя та судочинства

693

порядок притягнення як обвинуваченого, строки, приму

сові заходи, зміна й доповнення обвинувачення, порядок отри

мання показань обвинуваченого;

запобіжні заходи (підписка про невиїзд, особиста порука,

взяття під варту тощо);

підстави, час, умови, оформлення результатів обшуку та

виїмки;

підстави й порядок закінчення попереднього слідства;

здійснення нагляду прокурором за виконанням законів

органами дізнання і попереднього слідства;

оскарження дій слідчого і прокурора;

процедура провадження справ у суді першої інстанції

(віддання обвинуваченого до суду і підготовчі дії до судового

засідання, підготовча частина судового засідання, судове

слідство, судові дебати й останнє слово підсудного, постанов

ления вироку);

процедуру провадження справ в апеляційній і касаційній

інстанціях;

порядок виконання вироку, ухвали й постанови суду;

процедура провадження за спрощеною (протокольною)

формою досудового готування матеріалів;

особливості провадження у справах про злочини непов

нолітніх.

Провадження в кримінальних справах про злочини неповнолітніх має
принципове значення для їх захисту, а також самого процесу встановлення
істини у справі. По-перше, на стадії досудового слідства обов’язково
з’ясовується питання щодо віку неповнолітнього, його стану здоров’я та
загального розвитку, умови життя та виховання, наявність дорослих
підмовників та інших осіб, які втягнули його в злочинну діяльність. У
необхідних випадках має проводитися психіатрична чи
психолого-пе-дагогічна експертиза неповнолітнього для з’ясування того,
чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг
керувати ними. Затримання та взяття під варту як запобіжний захід можуть
застосовуватися до неповнолітнього лише у випадках, якщо це зумовлюється
тяжкістю злочину з обов’язковим повідомленням батькам чи особам, які їх
замінюють. Та найчастіше під час провадження неповнолітні передаються
під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників.

Для пред’явлення обвинувачення та пред’явлення матеріалів справи
неповнолітнього викликають до слідчого, прокурора чи до суду, як
правило, через батьків або інших законних представників. Пред’явлення
обвинувачення та допит неповнолітнього провадяться у присутності
захисника. Якщо ж особа не досягла 16-річного віку, або визнана розумово
відсталою, пред’явлення обвинувачення провадиться у присутності
педагога, лікаря, батьків чи інших законних представників. Слідчий
пояснює присутнім особам їхні права: задавати обвинуваченому запитання і
висловлювати зауваження, обов’язково зазначаючи все в протоколі допиту.
Слідчій має право відвести поставлене запитання, але відведене запитання
слід занести до протоколу.

При вчиненні злочину разом із дорослими з’ясовується можливість
виділення справи про неповнолітнього в окреме провадження, тобто
проведення розслідування в повному обсязі стосовно неповнолітнього за
окремим епізодом (або епізодами) його злочинної діяльності.

У судовому засіданні батьки або інші законні представники
неповнолітнього беруть участь у розгляді справи (заявляють клопотання,
відводи, подають докази, беруть участь у дослідженні доказів,
перебувають в залі судового засідання) протягом усього судового
розгляду. Проте неявка законного представника підсудного не зупиняє
розгляду справи, якщо суд не визнає його участь необхідною. У судовому
розгляді справи обов’язковою є участь представників комісій та інспекцій
у справах неповнолітніх. При чому представники міліції у справах
неповнолітніх та представники служби у справах неповнолітніх за
необхідності можуть бути допитані як свідки.

Суд має право видалити неповнолітнього із залу судового за сідання на
час дослідження обставин, що можуть негативно вплинути на нього. Якщо ці
обставини пов’язані з його обвину ваченням, то головуючий повідомляє про
них підсудного після його повернення до залу судового засідання.

У мотивувальній частині вироку в справі неповнолітнього крім загальних
даних мають бути зазначені підстави, за яких суд вважає необхідним
призначення громадського вихователя, а у резолютивній частині — щодо
призначення громадського вихо-

694

Глава 19

Засади правосуддя та судочинства

695

вателя у випадках застосування покарання, не пов’язаного з позбавленням
волі, або звільнення від покарання з випробуванням відповідно до ст. 104
КК України. Якщо до суду справа надійшла щодо неповнолітнього, який не
досяг віку кримінальної відповідальності, або слідчим (за згодою
прокурора) прийнято рішення щодо направлення справи до суду для
вирішення питання про звільнення неповнолітнього від кримінальної
відповідальності, суд розглядає справу у відкритому засіданні за участю
прокурора та захисника. У разі наявності достатніх підстав щодо
направлення неповнолітнього до спеціального навчально-виховного закладу
суд має право тимчасово, строком до ЗО діб, помістити його до
приймальника-розподільника для неповнолітніх, після чого він і
доставляється до спеціального навчально-виховного закладу.

§ 6. Конституційне судочинство

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в
Україні, який вирішує питання про відповідність законів та інших
правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції
України та законів України.

Статус Конституційного Суду України визначається статтями 147—153
Конституції України та Законом України «Про Конституційний Суд України»
від 16 жовтня 1996 р!.

Завдання Конституційного Суду України полягають у гарантуванні
верховенства Конституції України як основного закону держави на всій
території України.

Діяльність Конституційного Суду України базується на принципах
верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів,
гласності, повного і всебічного розгляду справ та обгрунтованості
винесених ним рішень.

Виключно до компетенції Конституційного Суду України відносять такі
питання:

а) конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради
України, актів Президента України, актів Кабінету

1 Див.: Хрестоматія з правознавства. — С. 329—343.

Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим;

б) відповідності Конституції України чинних міжнародних

договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до Вер

ховної Ради України для надання згоди на їхню обов’язковість,

в) додержання конституційної процедури розслідування і

розгляду справи про усунення Президента України з поста в по

рядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Кон

ституції України;

г) офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Рішення та висновки Конституційного Суду України стосовно зазначених
питань є обов’язковими до виконання на території України, остаточними та
такими, що не можуть бути оскаржені.

Суб’єктами звернення до Конституційного Суду України є:

Президент України;

не менш як 45 народних депутатів України;

Верховний Суд України;

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України
визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не
відповідають Конституції України або якщо було порушено встановлену
Конституцією України процедуру їх розгляду, ухвалення чи набрання ними
чинності.

Від дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про
неконституційність законів, інших правових актів або їхніх положень вони
втрачають чинність.

Конституційний Суд України не має повноважень розглядати питання щодо
законності актів органів державної влади, органів влади Автономної
Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші
питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів, яких призначають по
шість Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який
на день призначення досяг 40-річного віку,

696

Глава 19

Засади правосуддя та судочинства

697

має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років,
проживає в Україні протягом останніх 20 років і володіє державною мовою.
Суддя Конституційного Суду України призначається на дев’ять років без
права бути призначеним на повторний строк.

Закон України «Про Конституційний Суд України» визначає:

а) статус суддів Конституційного Суду України та гарантії

їхньої діяльності;

б) порядок організації та діяльності Конституційного Суду;

в) процедуру конституційного провадження (подання звер

нень, розгляд справ, постановления рішень і висновків);

г) особливості провадження в окремих категоріях справ;

ґ) час набрання цим законом чинності, уточнення щодо юрисдикції
Конституційного Суду України, питання організаційного та матеріального
забезпечення його діяльності.

загальний розвиток; умови життя та виховання; наявність неповнолітніх
підмовників; проведення психолого-педагогічної експертизи; обов’язкове
взяття під варту?

11. Які види оскарження судових рішень Вам відомі?

*12. Чим апеляційне оскарження судових рішень відрізняється від
касаційного?

*13. Визначте правовий статус, завдання та принципи діяльності
Конституційного Суду України.

*14. Порівняйте конституційне подання та Конституційне

звернення.

Хто є суб’єктами звернення до Конституційного Суду України?

Розгляд яких питань належить виключно до компетенції Кон

ституційного Суду України?

Запитання та завдання

для самостійної перевірки знань

*1. Які принципи правосуддя закріплені в Конституції України? У чому
полягає їх важливість?

* *2. Проаналізуйте конституційний механізм дотримання прин

ципу незалежності судової влади в Україні.

**3. Спробуйте співвіднести зміст і суть термінів «правосуддя» і
«судочинство».

У чому полягають особливості цивільного судочинства в Україні?

В який спосіб здійснюється порядок розгляду цивільних справ?

* *6. Порівняйте господарське судочинство і цивільне судочинство.

*7. Визначте основні завдання і стадії кримінального судочинства.

*8. У чому полягає різниця між цивільним та кримінальним су

дочинством?

9. У чому полягають особливості провадження в кримінальних

справах про злочини неповнолітніх?

10. Які особливості провадження в справах про злочини непов

нолітніх у переліку вказані неправильно: вік особи; стан здоров’я та

Засади правоохоронної діяльності

699

ГЛАВА 20

Засади правоохоронної діяльності

Поняття та ознаки правоохоронної діяльності; органи прокуратури; органи
внутрішніх справ; державна податкова служба; служба безпеки України;
інші правоохоронні органи України; поняття та засади виявлення та
розслідування злочинів

§ 1. Поняття правоохоронної діяльності, її ознаки

Правоохоронна функція держави полягає у забезпеченні конституційного
порядку, національної безпеки, правового порядку; вона спрямована на
охорону конституційних прав людини і громадянина, а також на відновлення
(компенсацію) порушених прав.

Поняття правоохоронної діяльності можна визначити як державну правомірну
діяльність, що полягає у впливі на поведінку людини або групи людей з
боку уповноваженого державою органу (їх посадових осіб) шляхом охорони
правопорядку, виявлення або розслідування порушення права, відновлення
права з обов’язковим дотриманням встановлених у законі процедур цієї
діяльності1. Така діяльність має специфічні ознаки.

Головна ознака правоохоронної діяльності полягає у спеціальному
повноваженні від імені держави охороняти права фізичних або юридичних
осіб, захищати конституційний порядок певними юридичними процедурами.
При цьому до правопорушників може застосовуватися правомірний примус.
Протидія правоохоронній діяльності має імперативний характер. Особи, які
перешкоджають правоохоронній діяльності, можуть бути притягнуті до
відповідальності. У кримінальному законодавстві (ст. 342 КК) встановлена
відповідальність за опір працівникові правоохоронного органу під час
виконання ним службових обо-

1 Див.: Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навч.
посібник. – 2003. – С 10-13.

в’язків (карається штрафом від 50 до 100 неоподаткованих мінімумів
доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням
волі на строк до чотирьох років, або позбавленням волі до двох років — а
якщо опір поєднаний з примушенням працівника правоохоронного органу
шляхом насильства або погрози застосування такого насильства до
виконання явно незаконних дій, то санкція є більш жорсткою). Кримінальна
відповідальність передбачена також за втручання в діяльність працівника
правоохоронного органу (ст. 343 КК), погрозу або насильство щодо
працівника правоохоронного органу (ст. 345 КК), за умисне знищення або
пошкодження його майна (ст. 347 КК), за посягання на життя працівника
правоохоронного органу (ст. 348 КК), за захоплення як заручника (ст. 349
КК). Отже кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності є досить
розвиненим, а санкції за злочини — досить жорсткими.

У процесі правоохоронної діяльності можуть бути використані тільки
офіційні (офіційна інформація) і правомірні (правомірним шляхом
встановлені факти тощо) засоби впливу. Неофіційна інформація може бути
використана тільки в інтересах держави, а не органу, який її
використовує. Проте використати такі дані для погіршення захисту прав і
свобод людини правоохоронний орган не має права, оскільки конституційні
права і свободи людини, громадянина не можуть бути обмежені, крім
випадків, передбачених Конституцією (ст. 64).

Правоохоронні органи зобов’язані виконувати, окрім охоронних дії, також
упорядкувальну, контрольну та консультативно-роз’яснювальну роботу для
населення та осіб, що звертаються до них з різноманітними зверненнями.
Так, на органи податкової служби, які виконують певні правоохоронні дії
(виявлення та розслідування злочинів у сфері оподаткування, контроль за
правильністю сплати податків), за Законом України «Про державну
податкову службу в Україні» від 4 грудня 1990 р. покладено завдання
формувати та вести Державний реєстр фізичних осіб (платників податків та
інших обов’язкових платежів) і Єдиний банк даних про платників податків
(юридичних осіб), а також роз’яснювати законодавство з питань
оподаткування серед платників податків.

Іншою ознакою правоохоронної діяльності є процедурна (процесуальна)
ознака.

Вона вказує на те, що способи здійснення правоохоронної діяльності
складаються із спеціально встановлених юридичних

700

Глава 20

Засади правоохоронної діяльності

701

процедур. Порушення посадовими особами правоохоронних органів
встановлених процедур визнається суттєвим порушенням процесуального
законодавства і завжди тягне до визнання дії правоохоронного органу
неправомірною. Усі процедури правоохоронного призначення є формально
визначеними, вони мають протокольну форму. Це означає, що будь-яка
процесуальна дія (допит, обшук, затримання підозрілого, пред’явлення
звинувачення тощо) має протоколюватися, при цьому вимоги до складання
протоколу є однаковими для всіх учасників кримінального, цивільного
судочинства або з провадження адміністративних правопорушень. Це
стосується вимог до складання процесуальних актів усіма суб’єктами
правоохорони: прокурора, слідчого, органу дізнання, контролюючого
органу. Усі процесуальні дії (процедури) мають здійснюватися у терміни,
які чітко визначені в процесуальних кодексах, зокрема в КПК, КоАП, ЦПК,
ГПК.

Ще однією ознакою правоохоронної діяльності визнається статусна
(професійна) ознака уповноваженої державою особи. Здійснювати таку
діяльність (виявляти та розслідувати злочин, підтримувати правопорядок,
забезпечувати конституційний порядок і національну безпеку тощо) може
тільки компетентна, процесуально уповноважена державою службова особа,
яка позбавлена права займати будь-яку іншу посаду або займатися іншою
діяльністю (окрім наукової та творчої діяльності) й делегувати свої
повноваження іншій особі. Така особа не може займатися політичною
діяльністю, бути на службі в іноземній організації.

У Законі України «Про державний захист працівників суду та
правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р. подано перелік
правоохоронних органів, до яких, зокрема, належать:

органи прокуратури;

органи внутрішніх справ;

органи служби безпеки;

митні органи;

органи охорони державного кордону;

органи й установи виконання покарань;

органи державної податкової служби;

органи державної контрольно-ревізійної служби;

органи рибної охорони;

органи державної лісової охорони;

інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохо

ронні функції (ст. 2 Закону).

Правоохоронні функції стосуються не тільки участі того чи іншого органу
в охороні (підтриманні) правопорядку. Правопорядок є об’єктивною
необхідністю розвитку держави та суспільства. Станом правопорядку є межі
законності. Підтримується правопорядок повсякденним додержанням,
виконанням, використанням і застосуванням норм права учасниками правових
відносин. Участь у подібних відносинах уповноваженого органу накладає на
нього виключно важливу відповідальність.

Діяльність з підтримання правопорядку, запобігання правопорушенням є
обов’язковою і полягає у невідкладному й адекватному реагуванні на факти
невиконання чи неналежного виконання вимог правових норм з боку
юридичних або фізичних осіб. При цьому недопустимими є протиправні дії
стосовно правопорушників з боку працівників правоохоронних органів у
вигляді погроз, залякувань, побоїв тощо. Правоохоронні дії тісно
пов’язані між собою. Вони утворюють цілісну правоохоронну сферу,
охоплюючи відновлення неправомірно порушеного права, в тому числі й
самими правоохоронними органами.

Деякі правоохоронні органи мають спеціальний предмет діяльності. У
структурі служби безпеки, органів внутрішніх справ, органів з виконання
покарань, податкової міліції, державної охорони також є спеціалізовані
підрозділи з виконання опе-ративно-розшукових дій.

Специфіка предмета їх правоохоронної діяльності полягає у пріоритетному
й ефективному виконанні функції щодо захисту конституційного порядку,
національної безпеки, виявлення та розслідування злочинів, а також
функції з виконання покарань. У цьому процесі спецслужби уповноважені
використовувати, відповідно до закону, гласні та негласні пошукові,
розвідувальні й контрозвідувальні заходи із застосуванням оперативних і
оперативно-технічних засобів. їм надано право здійснювати
опера-тивно-розшукову діяльність.

§ 2. Органи прокуратури.

Напрями наглядової діяльності

Прокуратура України — самостійний централізований орган державної влади,
що діє в системі правоохоронних органів держави й забезпечує права і
свободи людини, а також державну

702

Глава 20

Засади правоохоронної діяльності

703

безпеку. Прокуратура не підпорядковується виконавчій або судовій владі,
її діяльність є елементом системи стримувань і противаг між гілками
влади. Вона будує свою діяльність згідно із Законом України «Про
прокуратуру» від 5 листопада 1991 p., який було введено в дію 1 грудня
1991 р1. Саме цей день відзначається як День працівників прокуратури.

Відповідно до ст. 121 Конституції України, на прокуратуру покладено такі
функції:

підтримання державного обвинувачення в суді;

представництво інтересів громадянина або держави в суді

у випадках, визначених законом;

нагляд за додержанням законів органами, що провадять

оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

нагляд за додержанням законів при виконанні судових

рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших

заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням осо

бистої свободи громадян.

Діяльність органів прокуратури будується за принципами, які:

становлять єдину централізовану систему, яку очолює Ге

неральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоя-

щих прокурорів вищестоящим;

здійснюють свої повноваження на підставі додержання

Конституції України та чинних на території нашої держави за

конів, незалежно від будь-яких органів державної влади, поса

дових осіб, а також рішень громадських об’єднань чи їх органів;

захищають у межах своєї компетенції права і свободи гро

мадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від на

ціонального чи соціального походження, мови, освіти, ставлен

ня до релігії, політичних переконань, службового чи майнового

стану та інших ознак;

вживають заходів щодо усунення порушень закону, від кого

б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнен

ня у встановленому законом порядку до відповідальності осіб,

які допустили ці порушення;

діють гласно, інформують державні органи влади, гро

мадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення.

Однією з основних функцій діяльності прокуратури є підтримання
державного обвинувачення в суді. Державне обвинува-

1 Див.: Хрестоматія з правознавства. — С. 373—385.

чення завжди спрямоване проти конкретної особи. У кожному випадку воно
є персоніфікованим і складається з виявлення (встановлення) цієї особи.

Сутність державного обвинувачення полягає в сукупності дій прокурора з
обстоювання перед судом обвинувального висновку про передбачений законом
злочин, що вчинила особа, яка опинилася на лаві підсудних. Джерелом
державного обвинувачення є діяльність органів дізнання та досудового
слідства, зусиллями яких особа викрита як така, що вчинила злочин, у
зв’язку з чим має постати перед судом. Підтримуючи обвинувачення в суді,
прокурор привселюдно звинувачує підсудного та наполягає на застосуванні
до нього справедливого покарання, допомагає суду у кваліфікованому
вирішенні справи, привертає увагу до причин і умов, що сприяли вчиненню
злочину.

Державний обвинувач бере участь у допитах підсудного, потерпілого,
свідків, у дослідженні висновків експертів і речових доказів. Він
виступає з обвинувальною промовою, в якій аналізує матеріали справи,
докази, риси особистості підсудного, висловлює міркування з питання
призначення міри покарання.

Після винесення судом вироку прокурор зобов’язаний вжити у встановленому
законом порядку заходів щодо виправлення помилок, які мали місце,
висловити свою незгоду з мірою покарання, визначеною судом, якщо вона не
відповідає тяжкості злочину та суспільній небезпеці особи, яка його
вчинила. Таким чином, підтримання державного обвинувачення — це
діяльність прокуратури у встановлених кримінально-процесуальним законом
формах, що складається з доведення вини особи в судових органах і
сприяння постановлению законного, обгрунтованого та справедливого
вироку.

Представництво прокурором інтересів громадян або держави в суді — одна з
важливих гарантій забезпечення захисту прав і свобод громадян, законних
інтересів держави. Судовий порядок захисту прав і свобод громадян значно
розширений. Участь прокурора в ньому є ефективним засобом забезпечення
та поновлення їх.

Прокурор здійснює представництво в суді тільки тоді, коли громадянин
неспроможний через фізичний чи матеріальний стан або з інших причин
самостійно захистити свої порушені чи

704

Глава 20

Засади правоохоронної діяльності

705

оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. Захист прав
неповнолітніх, недієздатних, обмежено дієздатних, безвісно відсутніх
прокурор здійснює в суді, представляючи їх інтереси, тоді, коли батьки,
усиновителі, опікуни та піклувальники, органи виконавчої влади чи
місцевого самоврядування не виконують передбачених законом обов’язків.

Нагляд за додержанням законів органами, які провадять
оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство,
спрямований на забезпечення встановленого порядку, виявлення і розкриття
злочинів розгляду заяв і повідомлень про них, законності здійснення
оперативних заходів, слідства, правомірності прийнятих зазначеними
органами рішень. Предметом правозахисної діяльності прокуратури при
цьому є, насамперед, інтереси суспільства, держави, їх охорона від
злочинних посягань. Не менш важливе значення має також захист прав і
законних інтересів потерпілих від злочину громадян, забезпечення
об’єктивного розгляду їх заяв і скарг, вжиття заходів для відшкодування
їм матеріальних і моральних збитків.

Порядок попереднього розслідування злочинів детально регламентовано
Кримінально-процесуальним кодексом України. Прокурорський нагляд за
безумовним його додержанням є однією з гарантій забезпечення прав
учасників кримінального процесу (підозрюваних, обвинуваченого,
потерпілого, свідків), невідворотності відповідальності за вчинений
злочин.

Нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового
характеру, пов’язаних з обмеженнями особистої свободи громадян.
Прокуратура, здійснюючи цю функцію, покликана забезпечити законність
перебування затриманих, заарештованих осіб, що за вироком суду чи з
інших законних підстав перебувають у виправно-трудових установах. Поряд
з цим прокуратура перевіряє законність виконання судових рішень у
кримінальних справах і закладів, що застосовують інші заходи примусового
характеру, пов’язані з обмеженням особистої свободи громадян.
Прокуратура здійснює нагляд для того, щоб своєчасно і правильно
виконувалися вироки; утримання засуджених у місцях позбавлення волі
провадилося не інакше, як на підставах і в порядку, встановлених
законом; забезпечувалося додержання встановлених законом прав і
обов’язків за-

суджених; виконувалося законодавство про умовно-дострокове звільнення
засуджених од відбуття покарання.

Нагляд за додержанням і застосуванням законів. Прокуратура здійснює
нагляд за додержанням і застосуванням законів Кабінетом Міністрів
України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої
влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами місцевого
самоврядування, політичними партіями, громадськими організаціями,
підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм
власності, підпорядкованості та належності.

Вимоги прокурора при встановленні факту порушення закону реалізуються у
вигляді протесту, припису, подання чи постанови, є обов’язковими до
розгляду і корекції неправового рішення згідно із законом.

§ 3. Органи внутрішніх справ України

Міністерство внутрішніх справ України (далі — МВС) як головний
(провідний) орган у системі центральних органів виконавчої влади та його
органи на місцях спрямовують свою діяльність на реалізацію державної
політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і
держави від протиправних посягань; вони ведуть боротьбу зі злочинністю,
охороняють громадський порядок, забезпечують громадську безпеку, безпеку
дорожнього руху та пожежну безпеку, здійснюють охорону та оборону
особливо важливих державних об’єктів.

Відповідно до законодавства України, МВС створює необхідні умови безпеки
працівників суду і правоохоронних органів, їх близьких родичів та осіб,
які беруть участь у кримінальному судочинстві.

На МВС покладено також забезпечення законності у діяльності серед
органів внутрішніх справ.

Правоохоронна діяльність органів внутрішніх справ (далі — ОВС) є досить
різнобічною і здійснюється водночас на трьох рівнях — центральному,
регіональному та місцевому1. Держава,

‘ Див.: Закон України «Про міліцію»; Хрестоматія з правознавства. С
348-362.

23 4-136

706

Глава 20

Засади правоохоронної діяльності

707

як і суспільство, заінтересована у громадянському спокої, у
впорядкованості внутрішніх державних відносин.

Органи внутрішніх справ України виконують і специфічні завдання, які
випливають, по-перше, із загальнодержавної концепції боротьби зі
злочинністю. У зв’язку з цим ОВС виконують завдання з реалізації
державної політики у боротьбі зі злочинністю, охорони громадського
порядку на вулицях, майданах, у парках, скверах та в інших громадських
місцях, запобігають та покладають край адміністративним правопорушенням
і здійснюють провадження у справах, розгляд яких законом покладено на
органи внутрішніх справ. По-друге, у цій правоохоронній діяльності
акцент робиться на запобіжні заходи. Тому ОВС здійснюють профілактичні й
оперативно-розшукові заходи щодо запобігання, виявлення, припинення та
розкриття злочинів.

Крім того, в ОВС проводять дізнання і попереднє слідство у справах про
злочини, розслідування яких покладено на них законом.

Для профілактики правопорушень МВС та його підрозділи на місцях вносять
до центральних і місцевих органів державної виконавчої влади,
підприємств, установ і організацій подання про необхідність усунення
причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень, організують
проведення серед населення роз’яснювальної роботи з питань охорони
громадського порядку.

ОВС організують проведення наукових, кримінологічних і соціологічних
досліджень, розробляють на їх основі програми боротьби зі злочинністю та
охорони правопорядку, вживають разом з іншими державними органами
заходів щодо запобігання дитячій безпритульності та правопорушенням
серед неповнолітніх.

Органи внутрішніх справ проводять паспортизацію населення країни, а
також здійснюють паспортний контроль за іноземними громадянами й особами
без громадянства, використовуючи накопичену інформацію.

Окремий напрям правоохоронної діяльності ОВС складається з дій,
спрямованих на охорону громадської безпеки, тобто забезпечення пожежної
безпеки, кримінологічної безпеки об’єктів народного господарства,
юридичних і фізичних осіб, збереження майна, врятування людей у разі
стихійного лиха, аварій, проведення заходів з охорони навколишнього
середовища, а також

здійснення операцій з конвойної охорони. Для розвитку цього напряму
діяльності в МВС та його органах на місцях впроваджуються досягнення
науки й передового досвіду, забезпечується розробка озброєнь,
спеціальних, технічних і криміналістичних засобів для ОВС, військ
внутрішньої і конвойної охорони.

Вогнепальну зброю працівники міліції мають право застосовувати як
крайній захід. її, зокрема, застосовують з метою:

а) захисту громадян від нападу, що загрожує їх життю і здо

ров’ю, а також звільнення заручників;

б) відбиття нападу на працівника міліції або членів його сім’ї,

якщо їх життю або здоров’ю загрожує небезпека;

в) відбиття нападу на об’єкти, що охороняються, конвої, жилі

приміщення громадян, приміщення державних і громадських

підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у разі

захоплення;

г) затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого зло

чину і яка намагається втекти;

ґ) затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під
варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та
інших предметів, що загрожує життю і здоров’ю працівника міліції;

д) зупинки транспортного засобу шляхом його пошкоджен

ня, якщо водій своїми діями створює загрозу життю чи здоро

в’ю громадян або працівника міліції.

Проте слід зауважити, що забороняється застосовувати і використовувати
вогнепальну зброю при значному скупченні людей, якщо від цього можуть
постраждати сторонні особи.

§ 4. Державна податкова служба

Державна податкова служба (далі — ДПС) України являє собою єдину
централізовану систему, побудовану за принципом багаторівневої
організації: від загальнодержавного, обласного до міського та районного
рівнів.

Органи ДПС координують свою діяльність відповідно до діяльності
фінансових органів державного казначейства, прокуратури, служби безпеки,
внутрішніх справ, статистики та контролюючих органів.

23*

708

Глава 20

Засади правоохоронної діяльності

709

ДПС очолює Голова державної податкової адміністрації України, якого
призначає на посаду та звільняє з посади Президент України за поданням
Прем’єр-міністра України.

Його заступники призначаються та звільняються KM України за поданням
Голови ДПА.

Важливе місце в її діяльності посідає формування бюджету — грошового
доходу, необхідного для забезпечення діяльності держави як цілісного
інституту.

Органи державної податкової служби України у своїй діяльності керуються
Конституцією та Податковим кодексом.

Правовий статус ДПС України визначено Законом України «Про державну
податкову службу в Україні» від 4 грудня 1990 р.

Не всі платники податків сумлінно виконують один з найголовніших
обов’язків щодо сплати податків. Тому завданнями органів ДПС з цього
приводу є:

а) здійснення контролю та правильного обчислення повно

ти і своєчасності сплати до бюджетів, державних цільових

фондів податків і зборів (обов’язкових платежів), а також непо-

даткевих надходжень;

б) прийняття у випадках, передбачених законом, норматив

но-правових актів і методичних рекомендацій з питань оподат

кування;

в) формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб—

платників податків та інших обов’язкових платежів та Єдиного

банку даних про платників податків—юридичних осіб;

г) роз’яснення законодавства з питань оподаткування серед

платників податків;

ґ) запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до
компетенції податкової міліції, їх розкриття, розслідування, а також
провадження у справах про адміністративні правопорушення тощо.

На ці підрозділи покладено завдання з боротьби з податковими
правопорушеннями та контроль за додержанням податкового законодавства,
оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна та організаційна функції.

Основними напрямами правоохоронної діяльності податкової міліції, згідно
із зазначеним вище законом, є:

— запобігання злочинам та іншим правопорушенням у сфері оподаткування,
насамперед:

у кредитно-фінансовій і банківській системах;

агропромисловому та паливно-енергетичному комплексах;

зовнішньоекономічної діяльності;

виробництві та реалізації підакцизних товарів (тютюно

вих та алкогольних);

гральному та шоу-бізнесі;

виявлення контрабанди, фіктивних фірм, використання по

двійних рахунків; приховування коштів та інших цінностей, здо

бутих злочинним шляхом, а також їх розкриття та розслідування;

провадження у справах про адміністративні правопорушення;

розшук платників, які ухиляються від сплати податків,

інших платежів;

запобігання корупції в органах державної податкової служ

би та виявлення її фактів;

забезпечення безпеки діяльності працівників органів дер

жавної податкової служби, захист їх від протиправних посягань,

пов’язаних з виконанням службових обов’язків.

§ 5. Служба безпеки України

Служба безпеки України — державний правоохоронний орган спеціального
призначення, який забезпечує державну безпеку України, конституційний
лад, територіальну цілісність і державний суверенітет.

Систему Служби безпеки України складають Центральне управління Служби
безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки
Автономної Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові
формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби
безпеки України. Організаційна структура Служби безпеки України
визначається Президентом України.

Центральне управління Служби безпеки України, інші органи та установи,
що входять до системи Служби безпеки України, є юридичними особами,
мають печатку із зображенням державного герба України та своїм
найменуванням, інші печатки та штампи, рахунки в банках, у тому числі
валютні.

Організація і порядок діяльності Служби безпеки регулюються Законом
України «Про Службу безпеки України» від

710

Глава 20

Засади правоохоронної діяльності

711

25 березня 1992 p.1 Цим Законом регулюються: загальні положення цього
органу; система та організація діяльності Служби безпеки України; вимоги
щодо кадрів, порядок їх зарахування та звільнення; повноваження Служби
безпеки України; гарантії соціального та правового захисту
військовослужбовців і працівників Служби безпеки України; порядок
здійснення контролю й нагляду за діяльністю Служби безпеки України;
відповідальність за правопорушення у сфері її діяльності. Основними
завданнями Служби безпеки України є:

захист державного суверенітету, конституційного ладу,

територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й

оборонного потенціалу України, державних інтересів і прав

громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних

спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп

та осіб;

попередження, виявлення, припинення й розкриття зло

чинів проти миру та безпеки людства, тероризму, корупції та

організованої злочинної діяльності у сфері управління та еко

номіки, інших протиправних дій, які безпосередньо створюють

загрозу життєво важливим інтересам України.

Служба безпеки України підпорядкована Президентові України та
підконтрольна Верховній Раді України.

Вона будує свою діяльність на засадах законності, поваги до прав і
гідності особи, позапартійності та відповідальності перед народом
України.

В оперативно-службовій діяльності Служба безпеки України дотримується
принципів поєднання єдиноначальності та колегіальності, гласності та
конспірації.

Основним у діяльності Служби безпеки України є дотримання прав і свобод
людини у поєднанні з інтересами держави. Неправомірне обмеження законних
прав і свобод людини є неприпустимим і тягне за собою відповідальність
згідно із законодавством. У виняткових випадках з метою припинення та
розкриття державних злочинів окремі права і свободи можуть бути
тимчасово обмежені в порядку і межах, визначених Конституцією та
законами України.

1 Див.: Хрестоматія з правознавства. — С. 362—373.

Служба безпеки України на вимогу громадян України в місячний термін
зобов’язана дати їм письмові пояснення з приводу обмеження їхніх прав
або свобод. Такі особи мають право оскаржити до суду неправомірні дії
посадових (службових) осіб і органів Служби безпеки України.

Діяльність партій, рухів та інших громадських об’єднань, що мають
політичні цілі, у Службі безпеки України забороняється.

§ 6. Інші правоохоронні органи України

До правоохоронних органів належать також інші органи державної
виконавчої влади, на які законом покладено здійснення однієї чи кількох
із таких правоохоронних функцій, як:

а) охорона державної безпеки, громадського порядку, майна

фізичних і юридичних осіб;

б) контроль за дотриманням нормативних актів в окремих

сферах державного управління;

в) виявлення фактів вчинення злочинів і адміністративних

правопорушень та інформування про них державних органів,

уповноважених порушувати кримінальні справи, вести дізнан

ня та попереднє розслідування, а також виносити рішення про

застосування заходів адміністративного стягнення;

г) припинення злочинів і адміністративних правопорушень,

затримання за наявності підстав осіб, що їх учинили;

ґ) розгляд матеріалів про адміністративні правопорушення, винесення
рішення про застосування до осіб, винних у вчиненні їх,
адміністративного стягнення і виконання рішень про накладення
адміністративних стягнень. Відмітною рисою цих органів є те, що поряд із
правоохоронними вони виконують також суто управлінські та
контрольно-перевірочні функції.

Митні органи України становлять систему органів управління митною
справою (митну систему). До неї входять Державний митний комітет
України, територіальні митні управління, митниці та інші митні установи
України. Посадовим особам митних органів України присвоюються спеціальні
звання, що встановлюються законами України.

Вони виконують такі правоохоронні функції:

712

Глава 20

Засади правоохоронної діяльності

713

контроль за додержанням законодавства України про мит

ну справу та виявлення фактів порушення митних правил і чин

ного законодавства під час перетинання митного кордону зав

дяки проведенню огляду речей, особистого огляду тощо;

припинення правопорушень і злочинів (контрабанди

тощо), затримання винних осіб;

провадження адміністративних справ, накладення адміні

стративних стягнень.

Діяльність митних органів регулюється Митним кодексом України.

Прикордонні війська України є державним правоохоронним органом, що має
забезпечувати недоторканність державного кордону України на суходолі,
морі, річках, озерах та інших водоймах України, а також охороняти
виключну (морську) економічну зону України. Правову основу діяльності
Прикордонних військ України становить Закон України «Про Державну
Прикордонну службу України» від 3.04.2003 р.

Центральним органом управління Прикордонних військ України є Державний
комітет у справах охорони державного кордону України, який
підпорядковується Кабінету Міністрів України. Голова Державного комітету
є командувачем Прикордонних військ України. Він призначається і
звільняється з посади Президентом України.

Органи охорони державного кордону мають право застосовувати зброю,
бойову техніку та спеціальні засоби під час охорони державного кордону
України і виключної (морської) економічної зони.

Антимонопольный комітет України є державним органом, покликаним
забезпечувати відповідно до його компетенції державний контроль за
дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів підприємців
і споживачів від його порушень.

У своїй діяльності Антимонопольний комітет України підпорядкований
Кабінету Міністрів України і утворює територіальні відділення.

Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти
державних уповноважених, з яких призначаються перший заступник та два
заступники Голови Антимонопольного комітету України.

Діяльність Антимонопольного комітету України регулюється Законом
України «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р.

Державна контрольно-ревізійна служба — це орган державної виконавчої
влади, що здійснює контроль у формі ревізій і перевірок за витрачанням
коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю
бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах,
державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на
підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх
рівнів і державних валютних фондів. Державна контрольно-ревізійна служба
складається з Головного контрольно-ревізійного управління України і
територіальних контрольно-ревізійних управлінь, відділів, груп.

На державну контрольно-ревізійну службу покладено здійснення таких
завдань:

а) проведення ревізії та перевірок фінансової діяльності, ста

ну збереження коштів і матеріальних цінностей, достовірності

обліку та звітності в міністерствах, відомствах, державних ком

ітетах та інших органах виконавчої влади, в державних фондах,

у бюджетних установах, а також на підприємствах і в організац

іях, які отримують кошти з бюджету та з державних валютних

фондів;

б) розгляд листів, заяв і скарг громадян про факти порушен

ня законодавства з фінансових питань, інформування про фак

ти крадіжок, розтрат, нецільового використання бюджетних

коштів прокуратури та податкової міліції;

в) стягування в дохід держави коштів, одержаних міністер

ствами, відомствами, державними комітетами, державними фон

дами, підприємствами, установами й організаціями за незакон

ними угодами, без установлених законом підстав і з порушен

ням чинного законодавства;

г) накладення у випадках, передбачених законодавчими акта

ми, на керівників та інших службових осіб підприємств, установ

і організацій адміністративних стягнень і фінансових санкцій.

Діяльність державної контрольно-ревізійної служби регулюється Законом
України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26
січня 1993 р.

714

Глава 20

Засади правоохоронної діяльності

715

Управління державної охорони — це правоохоронний орган спеціального
призначення, що здійснює систему організаційно-правових, режимних,
оперативно-розшукових, інженерно-технічних та інших заходів з метою
забезпечення нормального функціонування органів державної влади України,
безпеки посадових осіб і об’єктів державного значення. Управління
державної охорони підпорядковане Президентові України та підконтрольне
Верховній Раді України.

Правовий статус і компетенцію Управління державної охорони визначено
Законом України «Про державну охорону органів державної влади України та
посадових осіб» від 4 березня 1998 р.

Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства
юстиції України і здійснює виконання рішень судів та інших органів (далі
— рішень) відповідно до законів України. До системи органів державної
виконавчої служби входять: Департамент державної виконавчої служби
Міністерства юстиції України; відділи державної виконавчої служби
Головного управління юстиції, Міністерства юстиції України в Автономній
Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських
управлінь юстиції; районні, міські (міст обласного значення), районні в
містах відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь
юстиції.

Державними виконавцями є начальник, заступник начальника, старший
державний виконавець, державний виконавець районного, міського (міста
обласного значення), районного у місті відділу державної виконавчої
служби. Державні виконавці є державними службовцями.

Діяльність з виконання судових рішень регулюється
кримінально-процесуальним і цивільним процесуальним законодавством
України.

Правовий статус державної виконавчої служби регулюється Законом України
«Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р.

Державний департамент України з питань виконання покарань є центральним
органом виконавчої влади, який безпосередньо реалізує єдину державну
політику у сфері виконання кримінальних покарань. Статус цього органу
визначений По-

ложенням про Державний департамент України з питань виконання покарань,
затвердженим Указом Президента України.

Органи захисту прав споживачів — це система органів державної виконавчої
влади, які здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства
України про захист прав споживачів у центральних і місцевих органах
державної виконавчої влади та суб’єктами господарювання — підприємствами
(їх об’єднаннями), установами, організаціями незалежно від форм
власності, громадянами-підприємцями та іноземними юридичними особами,
які здійснюють підприємницьку діяльність на території України,
забезпечують реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів.

Повноваження органів захисту прав споживачів регламентуються Законом
України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р. та Положенням
про Державний комітет України з питань технічного регулювання та
споживчої політики (Держ-комспоживстандарт), затвердженим Указом
Президента України. Цей державний орган наділено повноваженнями
контрольно-інспекційного характеру, а саме:

а) давати суб’єктам господарювання обов’язкові для виконан

ня приписи про припинення порушень прав споживачів;

б) перевіряти у суб’єктів господарювання сфери торгівлі, гро

мадського харчування і послуг якість товарів (робіт, послуг),

додержання обов’язкових вимог щодо безпеки товарів (робіт,

послуг), а також додержання правил торгівлі та надання послуг;

в) припиняти відвантаження і реалізацію товарів, які не

відповідають вимогам нормативних документів, до усунення

суб’єктами господарювання виявлених вад;

г) забороняти суб’єктам господарювання реалізацію спожи

вачам товарів (виконання робіт, надання послуг) у випадках,

передбачених законом, вилучати неякісні товари, документи,

інші предмети, що свідчать про порушення прав споживачів;

ґ) подавати до суду позови про захист прав споживачів;

д) передавати матеріали перевірок на дії осіб, що містять оз

наки злочину, органам дізнання чи попереднього слідства;

є) накладати на винних осіб у випадках, передбачених законодавством,
фінансові й адміністративні стягнення.

Окрему групу правоохоронних органів складають спеціалізовані підрозділи
галузевих органів державної виконавчої вла-

716

Глава 2&

Засади правоохоронної діяльності

717

ди (міністерств і державних комітетів), на які покладено здійснення
правоохоронних функцій в окремій галузі народного господарства.

До них належать: Державна інспекція рибоохорони Голов-рибводгоспу
(Державного комітету рибного господарства); Державна лісова охорона
системи Державного комітету України з деревообробної промисловості,
Державна екологічна інспекція Міністерства охорони навколишнього
природного середовища та ядерної безпеки України, Державна
санітарно-епідеміологічна служба Міністерства охорони здоров’я України,
Державна архітектурно-будівельна інспекція у складі
Держкоммістобуду-вання та деякі інші.

Хоча усі ці органи діють у різних сферах народного господарства,
правоохоронні функції їх значною мірою збігаються — вони здійснюють
державний контроль за дотриманням законодавства, встановлених норм і
правил у своїй сфері; виявляють правопорушення і злочини, припиняють їх,
затримують правопорушників, інформують про них компетентні правоохоронні
органи, застосовують примусові заходи впливу щодо правопорушників
(складають протоколи і розглядають справи про адміністративні
правопорушення, накладають адміністративні стягнення, призупиняють
діяльність тощо); подають позови про відшкодування збитків і втрат,
заподіяних через порушення законодавства.

§ 7. Поняття виявлення та розслідування злочинів

Виявлення та розслідування злочинів — важливий вид правоохоронної
діяльності. У її процесі вирішуються специфічні завдання, спрямовані на
повне та швидке розкриття кожного злочину, розшук злочинців та осіб, які
зникли, своєчасне притягнення до кримінальної відповідальності. При
цьому суб’єкти цієї діяльності позбавлені права на протиправні
затримання та арешти, необгрунтовані обвинувачення та взагалі на
юридичні помилки. Органи, що уповноважені виявляти злочини та протидіяти
їм, чітко визначені в законодавстві. До них, зокрема, належать:

— органи кримінальної та спеціальної міліції;

спеціальні підрозділи з боротьби з організованою злочин

ністю;

оперативно-розшукові підрозділи Державної автомобіль

ної інспекції;

органи служби безпеки (розвідка, контррозвідка, військо

ва контррозвідка); підрозділи захисту національної державності,

боротьби з корупцією та організованою злочинною діяльністю,

оперативно-технічні підрозділи, підрозділи з оперативного до

кументування;

підрозділи з оперативно-розшукової роботи прикордонних

військ;

підрозділи оперативного забезпечення охорони Держав

ної служби охорони;

оперативні підрозділи податкової міліції;

— оперативні підрозділи Департаменту з виконання покарань.

Діяльність цих підрозділів за своїм характером є оперативно-роз-

шуковою, спрямованою на отримання доказів про вчинений злочин, особу
злочинця (підозрюваного чи винного), інших обставин справи, що
становлять предмет доказування у кримінальній справі1.

Виявлення та розслідування вчиненого злочину — це процес, що
розгортається у часі та просторі, включає в себе численні обставини, які
вимагають проведення пошукових, перевірочних, контрольних та правових
дій.

При цьому жоден невинуватий не має бути притягнутим до кримінальної
відповідальності. За ст. 29 Конституції кожна людина має право на
свободу та особисту недоторканність. Проте у разі нагальної необхідності
запобігти злочину або відвернути чи перепинити його уповноважені на те
законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як
тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти
двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно
звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй
не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. За
порушення цих прав, зловживання або юридичні помилки, допущені
посадовими особами при виявленні та розслідуванні ними злочинів,
встановлено кримінальну відповідальність. Зок-

1 Див.: Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність»; Хрестоматія
з правознавства. — С. 390—400.

718

Глава 20

Засади правоохоронної діяльності

719

рема, за завідомо незаконні затримання, привід або арешт (ст. 371 КК),
за притягнення завідомо невинуватого до кримінальної відповідальності
(ст. 372 КК), за примушування давати показання (ст. 373 КК), за завідомо
неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК), завідомо
неправдиве показання (ст. 384 КК). Якщо ж самим фактом розголошення
посадовою особою даних попереднього слідства завдано істотної шкоди
державним чи громадським інтересам, це є підставою для притягнення
посадової особи до кримінальної відповідальності.

Значних зусиль потребує пошук та встановлення осіб, що пропали безвісти.

Важливе завдання виявлення злочину — його повне розкриття, тобто вжиття
заходів щодо повного встановлення обставин злочину, викриття осіб,
винних у його вчиненні. Розкриття злочину, яке за часом встановлення
істини може бути досить тривалим, як поняття має кілька аспектів.
По-перше, розкриття попереднє (оперативне чи криміналістичне), що
включає з’ясування обставин події злочину, встановлення та викриття
особи (осіб), яка його вчинила (вчинили), а також обставин, що
характеризують ступінь і характер її вини. По-друге, остаточне
(процесуальне) розкриття передбачає з’ясування всіх без винятку
обставин, що становлять предмет доказування у кримінальній справі.
Остаточним же рішенням з цього приводу є рішення суду, виправдувальний
чи обвинувальний вирок у кримінальній справі.

Важливим моментом у виявленні злочину є факт реєстрації заяви,
повідомлення чи інформації про вчинення дії, що має ознаки злочину.
Процедура реєстрації передбачена спеціальним актом, за яким чергова
частина органу внутрішніх справ має зафіксувати всі обставини та видати
заявникові або ініціатору спеціальний реєстраційний номер, що
відповідатиме номеру кримінальної справи. Водночас в оперативному
підрозділі органу, який реєструє заяву, повідомлення чи інформацію,
разом із кримінальною справою ведеться оперативно-розшукова справа, в
якій зосереджуються конфіденційні матеріали щодо виявлення злочину.
Розкриття злочину значною мірою залежить від організації роботи на
початковій стадії виявлення злочину — взаємодії оперативних підрозділів
із слідчими під час огляду місця події, встановлення кола причетних до
події осіб, розробки оперативно-слідчих версій.

Запитання та завдання

для самостійної перевірки знань

*1. Дайте визначення правоохоронної діяльності. У чому, на Ваш погляд,
її функції не збігаються з функціями судової діяльності?

Які ознаки притаманні правоохоронній діяльності?

Які види дій зобов’язані виконувати правоохоронні органи?

*4. Розгляньте наступну ситуацію.

Наряд патрульно-постової служби міліції затримав молодиків М. і Н. за
нецензурну лайку та побиття С Під час затримання М. ударив працівника
міліції, а Н. почав погрожувати міліціонерам своїм батьком, який обіймає
відповідальну посаду. Обох правопорушників було доставлено до чергової
частини органу внутрішніх справ. Чи відповідатимуть М. і Н. за вчинення
злочину?

*5. Заповніть таблицю:

Функції органів прокуратури У чому полягає виконання кожної функції

Підтримання державного обвинувачення в суді

Представництво інтересів громадян в суді

Нагляд за додержанням законів органами, які проводять дізнання,
досудове слідство

Нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах

Кому підпорядковуються органи прокуратури?

Які завдання виконують органи внутрішніх справ України?

В яких випадках співробітники міліції мають право застосо

вувати зброю?

Які завдання виконує Служба безпеки України?

**10. У чому полягає відмінність між компетенцією міліції та Служби
безпеки України?

Які завдання виконує Державна податкова служба?

Які інші органи державної виконавчої влади (так звані дер

жавні інспекції) віднесено законом до правоохоронних?

13. У чому полягають правоохоронні функції державних ін

спекцій?

720

Глава 20

**14. У чому полягає відмінність між компетенцією Служби охорони кордону
і Митною службою?

На який час може бути затримана (арештована) особа до

пред’явлення їй обвинувачення? w

Чи може бути притягнена до кримінальної відповідальності

особа, що розголосила дані попереднього слідства?

Які органи уповноважені виявляти та розслідувати злочи

ни? Чи можуть окремі громадяни бути суб’єктом діяльності з ви

явлення або розслідування злочинів?

* 18. Що можна розглядати як протидію правоохоронним органам ? *19. Що,
на Вашу думку, повинно сприяти підняттю авторитету правоохоронних
органів?

ГЛАВА 21

Засади правозахисної діяльності

Поняття та державні гарантії правозахисної діяльності, інститут
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; органи юстиції;
нотаріат; адвокатура

§ 1. Поняття правозахисної діяльності

Потреба в існуванні правозахисних інститутів пояснюється низкою
взаємопов’язаних чинників. По-перше, тим, що гарантування охорони прав
громадян стало одним із принципів правової системи та державного життя,
що знайшов відображення в Конституції. Державні органи і окремі службові
особи, самостійно виконуючи свої професійні функції і завдання,
часто-густо порушують конституційні права та правомірні інтереси
фізичних і юридичних осіб або не дбають про них. Тому захист прав
громадян потрібен, незважаючи на наявність системи контролю за
законністю з боку суду, органів прокуратури та інших уповноважених на це
органів.

По-друге, міжнародні політико-правові інститути приділяють все більше
уваги правам людини в посттоталітарних країнах. Для Української держави
дотримання міжнародних стандартів з прав людини стало одним із
пріоритетів внутрішньої політики. Про це свідчить прийняття в нашій
країні нових політичних документів з основних питань розвитку
демократії, захисту прав людини, проведення судово-правової реформи

По-третє, правозахисні інститути є незалежними від державних органів;
для них характерна відкритість, вільний доступ для всіх, хто потребує
захисту своїх прав і свобод. Механізми захисту прав і свобод громадян
виникають у процесі взаємодії органів влади та громадянського
суспільства і це стало реальним гарантом від відомчого або
неправомірного втручання. У наший державі поступово створюється
адміністративна юстиція, яка базується на наявності у громадян не тільки
приватних, а й пуб-

4- По

722

Глава 21

Засади правозахисної діяльності

723

лічних прав й завдяки цьому окремі громадяни можуть вступати у правові
відносини з державою щодо захисту своїх приватних прав.

Правозахисна діяльність полягає у захисті прав та інтересів громадян
України, іноземців, осіб без громадянства, юридичних осіб щодо спірних
питань їхніх прав і охоронюваних інтересів, а також у наданні правової
допомоги від обвинувачення, посилення правових гарантій охорони прав і
свобод від втручання органів влади та управління. Предмет правозахисної
діяльності стосується правової допомоги юридичним особам, громадянам
України, іноземцям та особам без громадянства, а також захисту фізичних
осіб від обвинувачення. Кількість осіб, які потребують допомоги та
захисту, з кожним роком збільшується.

Гаранти правозахисної діяльності. Державою сформульовані певні правові
гарантії права на захист й на здійснення правозахисної діяльності. Так,
у КК встановлена кримінальна відповідальність за порушення права на
захист (частина 1 ст. 374 КК), за якою недопущення чи ненадання
своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка провадить
дізнання, слідчим, прокурором або суддею карається штрафом від 300 до
500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами
на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, з
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років або без такого. При цьому, якщо це призвело ще й
до засудження невинної у вчиненні злочину особи, або це було вчинено за
попередньою змовою групою осіб або призвело до інших тяжких наслідків,
то кара винних у порушенні права на захист осіб є більш жорсткою (ч. 2
ст. 374 КК). Гарантією нормального ведення правозахисної діяльності
слугує заборона у втручання в діяльність захисника чи представника
особи. За вчинення в будь-якій формі перешкод до здійснення правомірної
діяльності захисника чи представника особи по наданню правової допомоги
або порушення встановлених законом гарантій їх діяльності та
проф?.сійної таємниці карається штрафом від 100 до 200 неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправними

роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців
або обмеженням волі на строк до 3 років, а ті самі дії, вчинені
службовою особою з використанням свого службового становища, караються
значно суворіше (частини 1 і 2 ст. 397). Крім того, передбачена
кримінальна відповідальність за погрозу або насильство що до захисника
чи представника особи (ст 398 КК), за умисне знищення або пошкодження
майна захисника чи представника особи (ст. 399 КК), за посягання на
життя захисника чи представника у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з
наданням правової допомоги (ст. 400 КК).

Правозахисна функція, яку виконують державні й недержавні органи, має
багато складових. Це, зокрема, роз’яснення громадянам їхніх прав та
обов’язків, надання юридичної допомоги, представництво в суді,
правоохоронних органах тощо. Державним органом, який повинен сприяти
розвитку юридично-інформаційних послуг з метою реалізації прав, свобод і
законних інтересів громадян та юридичних осіб, надання їм платних послуг
правового й технічного характеру є Міністерство юстиції України та його
органи на місцях. До органів юстиції входить компетенція з виконавчого
провадження судових рішень, реєстрації актів громадянського стану,
державної реєстрації нормативно-правових актів і громадських об’єднань,
а також забезпечення діяльності нотаріату.

Правозахисну функцію виконує адвокатура, яка є професійною правозахисною
недержавною інституцією1. Свою діяльність вона спрямовує, на захист
громадян і осіб від обвинувачення і надання правової допомоги при
вирішенні справ у судах, у досудовому порядку та в інших органах влади.
Разом із тим, громадяни України мають право вільного вибору захисника і
можуть обирати захисником своїх інтересів особу, яка є фахівцем у галузі
права, якщо така особа може легально надавати правову допомогу особисто
чи за дорученням юридичної особи. У 1998 р. в Україні розпочала свою
роботу нова право-захисна інституція — Уповноважений Верховної Ради
України з прав людини.

1 Див.: Закон України «Про адвокатуру»; Хрестоматія з правознавства. С
241-251.

24*

724

Глава 21

Засади правозахисної діяльності

725

§ 2. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини

Діяльність Уповноваженого безпосередньо спрямована на охорону прав і
свобод людини, розширення обізнаності громадян про порушення їхніх прав
і свобод органами влади, посадовими особами. Ця діяльність водночас є і
правозахисною, і правороз’яснювальною. Уповноважений Верховної Ради
України з прав людини здійснює легітимний парламентський контроль за
додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також
захист прав кожного на території України в межах своїх повноважень.

Уповноважений здійснює свої функції незалежно від інших державних
органів і посадових осіб. Він розглядає скарги про порушення
конституційних прав громадян, що звертаються до нього після того, як всі
правомірні шляхи для відновлення порушених прав вичерпано. Омбудсман
(так цей орган іменується в країнах Заходу) може порушити провадження у
відповідних державних органах.

Свою діяльність він будує відповідно до Конституції України, Закону
України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23
грудня 1997 р. і має на меті, зокрема:

а) захист прав і свобод людини і громадянина, проголоше

них Конституцією і законами України, а також міжнародними

договорами України;

б) сприяння поновленню порушених прав і свобод;

в) сприяння приведенню законодавства України про права і

свободи людини і громадянина відповідно до Конституції Ук

раїни та міжнародних стандартів;

г) сприяння правовій інформованості населення та захист

конфіденційної інформації про особу та інші.

Компетенція Уповноваженого стосується відносин, що виникають між
громадянином при реалізації його прав і свобод та об’єднаннями громадян,
установами, підприємствами, організаціями (незалежно від форми
власності), їх посадовими та службовими особами1.

1 Див. Хрестоматія з правознавства. С 294 -309

При цьому Уповноважений має право:

невідкладного прийому найвищими посадовими особами

держави, керівниками державних органів, органів місцевого са

моврядування;

звертатися з поданням до Конституційного Суду України про

відповідність Конституції України законів України та інших право

вих актів Верховної Ради, актів Президента та Кабінету Міністрів

України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки

Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;

ознайомлюватися з документами, у тому числі й секретними

тощо;

вимагати від посадових і службових осіб органів держав

ної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, ус

танов, організацій (незалежно від форми власності) сприяння

проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядко

ваних їм підприємств, установ, організацій тощо;

запрошувати посадових і службових осіб для отримання

від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які пере

віряються у справі;

відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих,

попереднього ув’язнення, установи відбування засудженими

покарань та установи примусового лікування і перевиховання,

психіатричні лікарні тощо;

звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод лю

дини і громадянина тих осіб, які за станом здоров’я чи з інших

поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також

особисто або через свого представника брати участь у судовому

процесі у випадках та порядку, встановлених законом;

направляти у відповідні органи акти реагування Уповно

важеного в разі виявлення порушень прав і свобод людини і гро

мадянина для вжиття цими органами необхідних заходів тощо

Уповноваженим може бути призначений громадянин України, який на день
обрання досяг сорока років, володіє державною мовою, має високі моральні
якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п’яти років
проживає в Україні. Першою особою, обраною на цю посаду була Н І
Карпачова. Нещодавно вона переобрана Верховною Радою України на новий
5-річний термін.

726

Глава 21

Засади правозахисної діяльності

727

У результаті діяльності Уповноваженого підтримується віра людини у
справедливість, нейтралізується негативне ставлення її до влади,
пом’якшуються конфлікти між державою, її органами і громадянами.
Діяльність Омбудсмана демократизує суспільство, розвиває правову
свідомість.

Важливою гарантією діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини є те, що він користується правом недоторканності на весь час
своїх повноважень.

Уповноважений щорічно письмово докладає Верховній Раді України про стан
додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні
органами державної влади, органами місцевого самоврядування,
об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями
(незалежно від форми власності) та їх посадовими і службовими особами.

Щорічна доповідь повинна містити посилання на випадки порушень прав і
свобод людини і громадянина, щодо яких Уповноважений вживав необхідних
заходів, на результати перевірок, що здійснювалися протягом року.

Уповноважений з прав людини для здійснення своїх повноважень формує
секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та
печатку встановленого зразка.

§ 3. Юстиція України

Органи юстиції традиційно належать до правозастосовчих органів нашої
держави.

Органи юстиції очолює Міністерство юстиції України, яке є центральним
органом виконавчої влади в Україні. Правову основу діяльності органів
юстиції становлять Конституція України, закони України «Про державну
виконавчу службу» від 24 березня 1998 р., «Про нотаріат» від 2 вересня
1993 р. тощо1.

До завдань органів юстиції щодо здійснення професійної діяльності з
юридичної допомоги можна віднести:

— розвиток правової інформатизації, формування у громадян правового
світогляду;

1 На розгляді у Верховній Раді України знаходиться законопроект «Про
органи юсіиції України»

державну реєстрацію нормативних актів органів виконав

чої влади, органів господарського управління та контролю, що

зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають

міжвідомчий характер, ведення реєстру цих актів, надання

інформації з бази даних реєстру;

легалізацію всеукраїнських, міжнародних і місцевих об’єд

нань громадян, реєстрацію політичних партій, міжнародних гро

мадських організацій, неурядових організацій іноземних держав

в Україні та їх символіки, контроль за додержанням ними поло

жень їхніх статутів;

сприяння розвитку юридичних послуг, здійснення держав

ної реєстрації юридичних осіб та реєстрації прав на нерухоме

майно, ведення реєстру застави майна;

надання громадянам і юридичним особам додаткових плат

них послуг із складних питань правового характеру;

забезпечення підготовки відповідних документів та пред

ставництво інтересів держави в Європейському Суді з прав лю

дини під час розгляду справ про порушення прав людини в Ук

раїні, направлення спостерігачів у місії з контролю за додержан

ням прав і свобод людини і громадянина;

організацію розгляду звернень громадян з питань, які на

лежать до компетенції органів юстиції, виявлення та усунення

причин, що породжують скарги громадян.

Одним з основних напрямів діяльності органів юстиції є діяльність,
спрямована на виконання рішень (вироків), постанов судових органів.

При цьому органи юстиції організують заходи щодо своєчасного, повного та
неупередженого примусового виконання рішень судових органів.

У системі Мін’юсту працюють близько 14,5 тис. працівників. Міністерство
юстиції України очолює міністр, якого за поданням Прем’єр-міністра
призначає Президент України.

При Мін’юсті також діє Уповноважений у справах додержання Конвенції про
захист прав і основних свобод людини. Уповноважений представляє Україну
під час розгляду справ про порушення нашою державою положень Конвенції,
а також інформує про виконання Україною рішень Комісії та Суду; вносить
на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції про усунен-

728

Глава 21

Засади правозахисної діяльності

729

ня порушень положень Конвенції, недопущення таких порушень у майбутньому
тощо.

До структури органів юстиції входять також органи нотаріату та
реєстрації актів громадянського стану. Повноваження цих органів
визначені в Законі України «Про нотаріат», у Сімейному кодексі України
та в інших нормативно-правових актах.

Відділи реєстрації актів громадянського стану районних, районних у
містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції проводять
реєстрацію юридичних фактів: народження, смерті, одруження, розірвання
шлюбу, встановлення батьківства, зміни прізвища, імені, по батькові,
приймають і розглядають заяви громадян про внесення змін, доповнень,
поновлення, а також анулювання записів актів громадянського стану та у
встановленому порядку зберігають актові книги.

§ 4. Нотаріат в Україні

У системі правозахисних органів важливе місце посідає нотаріат — система
органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права,
а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти нотаріальні дії,
передбачені Законом України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р., для
надання їм юридичної вірогідності.

Предметом нотаріальної діяльності є посвідчення безспірних прав,
безспірних фактів і вчинення інших дій, що випливає із повноважень
нотаріальних органів і посадових осіб. Діяльність нотаріату спрямована
на охорону та захист прав і законних інтересів фізичних і юридичних
осіб, на запобігання правопорушенням шляхом правильного і своєчасного
вчинення нотаріальних дій.

Джерелами нотаріального права є Конституція України, де закріплено
теоретичні положення, які зумовлюють діяльність нотаріату, а також Закон
України «Про нотаріат». Законом вперше було передбачено запровадження
приватного нотаріату. Нотаріуси у своїй діяльності керуються також
постановами й розпорядженнями Кабінету Міністрів України, наказами та
інструкціями Міністерства юстиції.

Нотаріуси і службові особи, які виконують ці функції, діють згідно з
чинним законодавством (ст. 7 Закону) та мають вима-

гати додержання законності всіма громадянами і юридичними особами, які
звертаються до них з проханням виконати певну нотаріальну дію;
відмовляти у виконанні дій, що суперечать закону; не приймати документи,
які оформлені з порушеннями закону або містять відомості, що паплюжать
честь і гідність громадян. Не менш важливим у діяльності нотаріату є
додержання таємниці виконуваних нотаріальних дій. Саме тому довідки й
документи нотаріальні контори і приватні нотаріуси видають лише тим
громадянам, державним установам і організаціям, для яких або за
дорученням яких виконувалися нотаріальні дії. Важливе значення у
діяльності нотаріату має також додержання об’єктивної істини, тобто
обгрунтованості дій нотаріусів та інших посадових осіб, які виконують
нотаріальні дії. Підставою для виконання нотаріальних дій є дійсні
обставини, підтверджені необхідними й достатніми письмовими доказами
(документами). Подані матеріали нотаріус оцінює з точки зору їх
належності, допустимості й достовірності (ст. 4 Закону).

За вчинення нотаріальних дій нотаріуси справляють державне мито у
розмірах, встановлених декретом Кабінету Міністрів України з наступними
змінами та доповненнями.

Приватні нотаріуси за вчинення нотаріальних дій справляють плату, розмір
якої встановлюється за домовленістю сторін (ст. 31 Закону). З доходу
приватного нотаріуса справляється прибутковий податок за ставками,
встановленими чинним законодавством.

Посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад
народних депутатів України у населених пунктах, де немає державних
нотаріусів, посадові особи можуть вчиняти певні нотаріальні дії.

У державних нотаріальних конторах вчиняються такі нотаріальні дії (ст.
34 Закону):

посвідчуються угоди (договори, заповіти, доручення,

шлюбні контракти тощо);

вживаються заходи щодо охорони спадкового майна;

видаються свідоцтва про право на спадщину;

видаються свідоцтва про право власності на частку у

спільному майні подружжя;

видаються свідоцтва про придбання жилих будинків з при

людних торгів;

730

Глава 21

Засади правозахисної діяльності

731

видаються дублікати документів, що зберігаються у спра

вах нотаріальної контори;

накладається заборона відчуження жилого будинку, квар

тири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого

нерухомого майна;

посвідчується вірність копій документів і виписок з них;

посвідчується справжність підпису на документах;

посвідчується правильність перекладу документів з однієї

мови на іншу;

посвідчується факт, що громадянин є живим;

посвідчується факт перебування громадянина в певному

місці;

посвідчується тотожність громадянина з особою, зображе

ною на фотокартці;

посвідчується час пред’явлення документів;

передаються заяви фізичних і юридичних осіб іншим

фізичним і юридичним особам;

приймаються на депозит (тобто на зберігання на певний

строк) грошові суми та цінні папери тощо.

Цей перелік не є вичерпним. Чинним законодавством на державних
нотаріусів може бути покладено вчинення й інших нотаріальних дій.
Приватні нотаріуси вчиняють подібні нотаріальні дії, за винятком деяких.
Так, зокрема, вони не мають права накладати і знімати заборону
відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража,
земельної ділянки, іншого нерухомого майна; видавати свідоцтва про право
власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з
подружжя; видавати свідоцтва про право на спадщину тощо1.

Заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, санаторіях
або проживають у будинках для перестарілих та інвалідів, посвідчені
головними лікарями, їх заступниками по медичній частині або черговими
лікарями зазначених будинків для перестарілих та інвалідів,
прирівнюються до нотаріально посвідчених.

1 Згідно з проектом Закону України «Про нотаріат» створюється єдиний
нотаріат без диференціації на державних і приватних нотаріусів.

Право посвідчувати заповіти надано капітанам морських суден або суден
внутрішнього плавання, що плавають під прапором України, а також
начальникам експедицій стосовно заповітів громадян, які перебувають у
плаванні чи експедиції.

Заповіти та доручення військовослужбовців, а також робітників і
службовців, членів їхніх сімей і членів сімей військовослужбовців, а в
пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ і
військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор,
приватних нотаріусів, посадових осіб і органів, що вчиняють нотаріальні
дії, можуть посвідчувати командири (начальники) цих частин, з’єднань,
установ і закладів.

Начальники місць позбавлення волі мають право посвідчувати заповіти та
доручення осіб, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі.

§ 5. Адвокатура в Україні

Конституція України гарантує кожному право захищати свої права і свободи
від порушень і протиправних посягань шляхом оскарження в суді рішень,
дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб.

У будь-якому правовому суспільстві адвокату відведено особливу роль.
Адвокат має діяти не тільки в інтересах клієнта, айв інтересах права в
цілому. Основні положення про роль адвокатів, прийняті на VIII Конгресі
ООН із запобігання злочинам, що відбувся у серпні 1990 p., вказують на
особливість адвокатської діяльності в суспільстві, яка має поважатися і
гарантуватися урядами при розробці національного законодавства та його
застосуванні як адвокатами, так і суддями, прокурорами, членами
законодавчої та виконавчої влади і суспільством у цілому.

Після здобуття незалежності в українському законодавстві зроблено перші
кроки на шляху створення дійсно незалежної адвокатури. 19 грудня 1992 р.
був прийнятий Закон України «Про адвокатуру», за яким адвокатура в
Україні визначалася як добровільне професійне громадське об’єднання,
покликане

732

Глава 21

Засади правозахисної діяльності

733

згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та
представляти законні інтереси громадян, іноземних громадян, осіб без
громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу (ст. 1
Закону)1

Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту,
стаж роботи за фахом юриста або помічника адвоката не менш як два роки,
склав кваліфікаційні іспити, має свідоцтво про право на заняття
адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті,
органах внутрішніх справ, службі безпеки, державного управління.
Адвокатом не може бути особа, яка має судимість. Він має право:
представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за
їх дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях,
до компетенції яких входить вирішення відповідних питань; збирати
відомості про факти, які можуть бути використані як докази у цивільних,
господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні
правопорушення, зокрема запитувати й отримувати документи або їхні копії
від підприємств, установ, організацій та об’єднань, а від громадян — за
їхньою згодою, ознайомлюватися на підприємствах, в установах і
організаціях з необхідними для виконання доручення документами та
матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом;
отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують
спеціальних знань; застосовувати науково-технічні засоби відповідно до
чинного законодавства; доповідати про клопотання і скарги на прийомі у
посадових осіб і відповідно до закону одержувати від них письмові
мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги; бути присутнім при
розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і
давати пояснення щодо суті клопотань і скарг.

При здійсненні професійної діяльності адвокат зобов’язаний неухильно
додержуватися вимог чинного законодавства, використовувати всі
передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян і
юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду
особі, в інтересах

1 Триває реформування адвокатури. На розгляді Верховної Ради України
знаходиться законопроект «Про адвокатуру»

якої прийняв доручення. Законом України «Про адвокатуру» передбачені й
інші обов’язки адвоката.

Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства
закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності (ст. 4
Закону). її діяльність має певні державні гарантії, про що йшлося
раніше.

Принцип незалежності адвокатської діяльності полягає у забезпеченні
таких умов виконання професійних прав і обов’язків адвоката, які б
забезпечували його свободу від будь-якого зовнішнього впливу, тиску чи
втручання в його діяльність, зокрема з боку державних органів, а також
від впливу своїх особистих інтересів. Адвокат зобов’язаний не допускати
у своїй професійній діяльності компромісів, які б применшували його
незалежність, з метою догодити суду, іншим державним органам, третім
особам або клієнтові, якщо такі компроміси розходяться із законними
інтересами клієнта і перешкоджають належному наданню йому правової
допомоги.

Сутність принципу додержання законності у діяльності адвоката полягає в
тому, що він зобов’язаний не порушувати чинного законодавства України,
сприяти утвердженню і практичній реалізації принципів верховенства права
та законності, вживати всі свої знання і професійну майстерність для
належного захисту і представництва прав і законних інтересів громадян і
юридичних осіб.

Адвокат не може давати клієнтові поради, свідомо спрямовані на
полегшення вчинення правопорушень, або іншим чином умисно сприяти
вчиненню їх. У своєму приватному житті адвокат також зобов’язаний
додержуватися закону, не вчиняти правопорушень і не сприяти їх вчиненню.

Додержання принципу конфіденційності є необхідною і найважливішою
передумовою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом, без яких
неможливо належне надання правової допомоги. Отже, збереження
конфіденційності будь-якої інформації, отриманої адвокатом від клієнта,
а також про клієнта або інших осіб у процесі здійснення адвокатської
діяльності, є правом адвоката у відносинах з усіма суб’єктами права, які
можуть вимагати розголошення такої інформації, та обов’язком щодо
клієнта і тих осіб, кого ця інформація стосується.

Конфіденційність певної інформації, що охороняється правилами ст. 4
Закону «Про адвокатуру» може бути скасована

734

Глава 21

Засади правозахисної діяльності

735

тільки особою, заінтересованою в її додержанні (або спадкоємцями такої
фізичної особи чи правонаступниками юридичної особи), у письмовій чи
іншій зафіксованій формі.

Адвокат не відповідає за порушення цього принципу в разі допиту його у
встановленому законом порядку як свідка щодо обставин, які виходять за
межі предмета адвокатської таємниці, визначеного чинним законодавством,
хоч і охоплюється предметом конфіденційної інформації.

Розголошення відомостей, що становлять адвокатську таємницю, заборонено
за будь-яких обставин, включаючи незаконні спроби органів дізнання,
попереднього слідства й суду допитати адвоката про обставини, що є
адвокатською таємницею.

Адвокату, помічникові адвоката, посадовим особам адвокатських об’єднань
забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет
адвокатської таємниці, та використовувати їх у своїх інтересах або в
інтересах третіх осіб.

Професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом.
Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагати від
адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників
адвокатських об’єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З
цих питань вони не можуть бути допитані як свідки.

Документи, пов’язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають
огляду, розголошенню чи вилученню без його згоди. Забороняється
прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв’язку з
оперативно-розшуковою діяльністю без санкції Генерального прокурора
України, його заступників, прокурорів Автономної Республіки Крим,
області, міста Києва.

Не може бути внесено подання органом дізнання, слідчим, прокурором, а
також винесено окрему ухвалу суду щодо правової позиції адвоката у
справі.

Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками процесу.
Кримінальну справу проти адвоката може порушити тільки Генеральний
прокурор України, його заступники, прокурори Автономної Республіки Крим,
області, міста Києва. Адвоката не можна притягти до кримінальної,
матеріальної та іншої відповідаль-

1 Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2000. № 1 – С
32 38.

ності або погрожувати її застосуванням у зв’язку з поданням юридичної
допомоги громадянам та організаціям згідно із законом.

Адвокат має право займатися адвокатською діяльністю індивідуально,
відкрити своє адвокатське бюро, об’єднуватися з іншими адвокатами в
колегії, відкривати адвокатські фірми, контори та інші адвокатські
об’єднання, які діють відповідно до закону та статутів адвокатських
об’єднань.

Адвокатські бюро, колегії, контори та інші адвокатські об’єднання є
юридичними особами. Адвокати та адвокатські об’єднання відкривають
розрахунковий рахунок та інші рахунки в банках на території України, а у
встановленому чинним законодавством порядку — і в іноземних банках;
можуть мати печатку та штампи зі своїм найменуванням.

З метою підвищення кваліфікаційного рівня адвокатури, посилення
правозахисної діяльності адвокатів у складі органів адвокатури діє Вища
кваліфікаційна комісія адвокатури.

Положення про неї підписано Указом Президента України від 5 травня 1999
р. № 155/931.

Відповідно до Закону України «Про адвокатуру» та зазначеного Положення,
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури утворюється при Кабінеті
Міністрів України з представників від кожної
кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Верховного Суду
України, Міністерства юстиції України, Спілки адвокатів України.

Вища кваліфікаційна комісія адвокатури в межах своїх повноважень приймає
або затверджує положення, рекомендації, роз’яснення, рішення,
обов’язкові для виконання кваліфікаційно-дисциплінарними комісіями
адвокатури, адвокатами та адвокатськими об’єднаннями, на яких
поширюється їхня дія.

Запитання та завдання

для самостійної перевірки знань

1. Які правозахисні органи діють на території України?

* *2.3 чим пов ‘язана необхідність існування правозахисник інститутів?

3. Які гарантії правозахисної діяльності Ви знаєте ?

*4. Яка мета парламентського контролю за додержанням конституційних прав
і свобод людини і громадянина?

736

Глава 21

Які повноваження має Уповноважений Верховної Ради з прав

людини?

Яку правозахисну діяльність здійснюють органи юстиції?

Що таке нотаріат?

*8. Захист яких прав громадян здійснюють нотаріуси?

9. Що таке адвокатура?

10. Які принципи адвокатської діяльності Вам відомі?

*11. Які гарантії адвокатської діяльності передбачені законодавством?

12. Чи може бути адвокат допитаний як свідок у кримінальній справі?

* * 13. Що, на Ваш погляд, має робити адвокат, якщо йому стало

відомо про злочин, який вчинив його клієнт? Обгрунтуйте право

мірну поведінку адвоката.

*14. Порівняйте правоохоронну і правозахисну діяльність.

* 15. Порівняйте адвокатуру і прокуратуру.

*16. Яким чином в нашій державі захищена сама правоохоронна діяльність?

Перелік використаних джерел

Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою
Української РСР 16 липня 1990 р. — К.: Україна, 1991. — 8 с

Акт проголошення незалежності України: Прийнятий Верховною Радою України
24 серпня 1991 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1991. –
№ 38. – Ст. 502.

Закон України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. //
Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 46. – Ст. 617.

Декларація прав національностей України: Прийнята Верховною Радою
України 1 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991.
– № 53. – Ст. 799.

Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. – К.: Юрінком, 1996. – 80 с

Конституция Автономной Республики Крым от 21 октября 1998 г (утверждена
Законом Украины от 23 декабря 1998 г ) //Крымские известия. — 1998. — 27
октября.

Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим: Закон України від 10
лютого 1998 p. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 29. –
Ст. 191.

Про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим:
Закон України від 2 березня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України.
– 2000. – №21. – Ст. 158.

Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 р. // Відомості
Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – Ст. 490; 1995. -№ 34. – Ст.
268.

Про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України «Про
внесення змін до Конституції України»: Указ Президента України від 6
березня 2003 р. // Урядовий кур’єр. – 2003. — 7 березня.

Про внесення змін до Конституції України: проект Закону України//
Урядовий кур’єр. — 2003. — 7 березня.

Закон України «Про громадянство України». Прийнятий 18 січня 2001 р. //
Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 4. – Ст. 65.

Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 р. // Відомості
Верховної Ради України. — 1996. — № 47 — Ст. 256.

Про правовий статус іноземців: Закон України від 4 лютого 1994 р. //
Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 23. — Ст. 162.

Про біженців: Закон України від 21 червня 2001 р. // Голос України. –
2001. – 31 липня.

Закон України « Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян
Ураїни» від 21 січня 1994 р. // Голос України. — 1994. — 1 квітня.

738

Перелік використаних джерел

739

Закон Української РСР «Про свободу совісті та релігійні організації»
Прийнятий 23 квітня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991.
– № 25. – Ст. 283.

Закон України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні
установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 р. // Відомості Верховної
Ради України. — 1995. — № 6. — Ст 35.

Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р.
// Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 36. – Ст 529

Закон України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу»:
Прийнятий 25 березня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. –
1992. – № 27. – Ст. 385.

Закон України «Про об’єднання громадян»: Прийнятий 16 червня 1992 р. //
Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 34. – Ст. 504.

Про вибори народних депутатів України: Закон України від 18 жовтня 2001
р. // Урядовий кур’єр, 2001 р. – № 201-202. – 2 листопада.

Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів:
Закон України від 14 січня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України.
– 1998. – №3. – Ст. 15.

Про всеукраїнський та місцевий референдуми: Закон України від З липня
1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 33. — Ст. 443;
1992. – № 35. – Ст. 515.

Про комітети Верховної Ради України: Закон України від 4 квітня 1995 р.
// Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 19. — Ст. 135. – 1998.
– №40-41. – Ст. 250.

Про Регламент Верховної Ради України: Постанова Верховної Ради України
від 27 липня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. – №
35. – Ст. 339. – № 40. – Ст. 371.

Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини: Закон України від 23
грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. – № 20. –
Ст. 99.

Про Рахункову палату Верховної Ради України: Закон України від 11 липня
1996 р. // Відомості Верховної Ради України. —1996. — № 43. — Ст.212.

Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 9 квітня 1999 р.
// Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 20 -21. -Ст. 190.

Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади: Указ
Президента України від 15 грудня 1999 р. // Урядовий кур’єр. — 1999. —
17 грудня.

Про систему центральних органів виконавчої влади: “Указ Президента
України від 15 грудня 1999 року // Урядовий кур’єр. — 1999. — 17 грудня.

Про склад Кабінету Міністрів України: Указ Президента України від 15
грудня 1999 року // Урядовий кур’єр — 1999. — 17 грудня.

Закон України «Про адвокатуру»: Прийнятий 19 грудня 1992 р. // Відомості
Верховної Ради України. — 1993. — № 9. — Ст. 62.

Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 р. // Відомості
Верховної Ради України. – 1991 – № 53. – Ст 793; 1993.
-№22.-Ст.229.-№50.-Ст.474;1995.-№11.-Ст.71 -№43.-Ст.313. Додатково див.
Рішення Конституційного Суду України від ЗО жовтня 1997 р. № 5-зп.

Про Конституційний Суд України: Закон України від 16 жовтня 1996 р. //
Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 49. – Ст. 272. Додатково
див. Рішення Конституційного Суду України від 23 червня 1997р. №2-зп.

Про судоустрій України: Закон України від 7 лютого 2002 р. № 3018-Ш //
Юридичний вісник України. – № 13. – 2002. – ЗО березня — 5 квітня.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні». (За станом на 5
березня 2001 p.): Офіційне видання / Верховна Рада України. — К.:
Парламентське вид-во, 2001. — 68 с

Про статус депутатів місцевих рад: Закон України від 11 липня 2002 р. №
93-IV// Юридичний вісник України № 34. – 2002 – 24 – ЗО серпня.

Закон України «Про бюджетну систему України» // Відомості Верховної Ради
України. — 2000. — № 8.

Закон України «Про контрольно-ревізійну службу в Україні» // Відомості
Верховної Ради України. — 1993. — № 3.

Постанова Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про
Рахункову палату» від 14.01.1998 р. // Відомості Верховної Ради України.
– 1998. – № 24.

Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2002. — №10:
Місцеве самоврядування в Україні. — 448 с

Державно-правова реформа в Україні. Матеріали науково-практичної
конференції. Листопад 1997 р. – К. – 1997. – 420 с

Жуковський А., Субтельний О. Нариси історії України / Ред. Я. Гри-цак, О
Романів. — Львів, 1992.

Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. — К., 1999.

Коментар до Конституції України. Інститут законодавства Верховної Ради
України. — 2-е вид., випр. і допов. — К —1998. — 412 с.

Колодій А. М., Олійник А. Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навч.
посіб. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 336 с

Колодій А. М., Олійник А. Ю Державне будівництво і місцеве
самоврядування: Навч. посіб. — К.. Юрінком Інтер, 2000. — 304 с

Державне будівництво: збірник нормативно-правових актів / За ред. М. І.
Панова. – Кн. 1. – Харків: Гриф, 2002. – 576 с

740

Державне будівництво: збірник нормативно-правових актів / За ред. М. І.
Панова. – Кн. 2 – Харків: Гриф, 2002. – 416 с

Колодій А М., Олійник А. Ю. Державне будівництво і місцеве
самоврядування в Україні Підручник / За ред. Я Ю Кондратьева. — К.
Юрінком Інтер, 2003 – 464 с

Констан Б. Об узурпации /О свободе Антология западноевропейской
классической либеральной мысли. — М Наука, 1995. — 204 с

Конституція незалежної України У 3 кн — Кн 1 Документи, коментарі,
статті. — К., 1995

Конституційні акти України 1917—1920 Невідомі конституції України. – К.,
1992.

Конституційне право України / За ред. доктора юридичних наук, професора
В. Ф. Погорілка. — К.: Наукова думка, 1999. — 734 с

Муніципальне право України: Підручник / В. Ф. Погорілко, О. Ф. Фрицький,
М. О. Баймуратов та ін. / За ред. В. Ф Погорілка, О. Ф. Фрицького. — К/
Юрінком Інтер, 2001. — 352 с

Основи конституційного права України: Підручник. — 2-е вид., до-пов. /
За ред. В. В. Копєйчикова — К.. Юрінком Інтер, 1998. — 288 с

Семенов В С, Прагнюк О С. Міжнародно-правові аспекти Конституції
України. К. Ін Юре, 1997

Слюсаренко А. Г., Томенко М В Історія української конституції — К, 1993.

Современные зарубежные конституции’ Сб. докл. по конституц праву зарубеж
стран — М., 1996

Суд, правоохоронні та правозахисні органи України Навч посіб В С
Ковальський (кер. авт кол.), В. Т Білоус, С Е. Демський та ін., Відп
ред. Я Кондратьев. — К. Юрінком Інтер, 2002. — 320 с.

Тодика Ю М Конституція > країни: проблеми теорії і практики. Монографія,
— Харків: Факт, 2000 — 608 с

Тодика Ю.М Тлумачення Конституції і законів України: теорія та практика.
Монографія. — Харків: Факт, 2001 — 328 с

Тотюрнин Б. Н. Европейское право: Учебник. — М.. Юристь, 1998. — 456 с

Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. — К.. Юрінком
Інтер, 2002. – 536 с

Ярмиш О. Н., Серьогін В. О. Державне будівництво та місцеве
самоврядування в Україні / За заг. ред. Тодики Ю. М. Навч. посібник. —
Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. — 672 с.

HartH L. A. The Concept of Law. – Oxford, 1963.

Crick B. In Defence of Politica, Harmondaworth. — Penquin, 2-nd ed.,
1982.

HoebelE. A. The law of pramitive man. A. Study in Comparative Legal
Dynamics Cambridge, Mass. Harvard University Press, 1954.

Cohen R. Political Anthropology // Handbock of Social and Caltural
Anthropology Ed by J J Honigmann. — Chicago, 1973.

Зміст

Вступ , З

Розділ І Основи теорії держави і права

Глава 1. Виникнення держави і права 6

§ 1. Основні закономірності виникнення держави і права 6

§ 2. Особливості формування держави у різних народів 18

§ 3. Різноманітні теорії виникнення держави 19

§ 4. Виникнення юридичного права у різних народів 21

§ 5. Типи держави і права 33

§ 6. Роль держави і права в організації суспільства і здійсненні

політичної влади 37

Глава 2. Основи теорії держави 44

§ 1. Поняття держави та її ознаки 44

§ 2. Апарат держави як система державних органів.

Місце апарату в механізмі держави 48

§ 3. Характеристика внутрішніх і зовнішніх напрямів

діяльності (функцій) держави 51

§ 4. Поняття форми держави 58

§ 5. Загальна характеристика держав, що існували

на території сучасної України 64

§ 6. Співвідношення і взаємодія держави та особи 66

§ 7. Форми взаємодії держави та об’єднань громадян 68

§ 8. Загальна характеристика концепцій про сутність

і соціальне призначення держави 70

Глава 3. Загальна характеристика громадянського

суспільства і правової держави 76

§ 1. Поняття та ознаки громадянського суспільства

і правової держави 76

§ 2. Співвідношення громадянського суспільства

і правової держави 98

§ 3. Основні напрями формування громадянського

суспільства і правової держави в Україні 100

742

Зміст

743

Глава 4. Основи теорії права 107

§ 1. Система соціальних норм і місце та роль права в цій

системі 107

§ 2. Поняття права та його ознаки 110

§ 3. Функції і принципи права 112

§ 4. Поняття системи права як внутрішньої його

організації 117

§ 5. Загальна характеристика основних галузей права

України 123

§ 6. Характеристика джерел права як зовнішньої форми

його виразу 125

§ 7. Правотворення як процес самоорганізації права 129

§ 8. Реалізація норм права: загальна характеристика 131

§ 9. Правові відносини. Загальна характеристика 138

§ 10. Правоохоронна система та правоохоронна

діяльність 141

§11. Законність, правопорядок, суспільний порядок

і дисципліна 142

Глава 5. Основи правосвідомості, правової культури

та правового виховання 151

§ 1. Поняття і види правосвідомості та правової культури 151

§ 2. Правове виховання як засіб підвищення рівня

правосвідомості та правової культури 157

§ 3. Форми правового виховання 158

§ 4. Самовиховання як важлива форма правового

виховання 160

Глава 6. Основи правової поведінки та юридична

відповідальність 163

§ 1. Правове мислення та його значення для правової

поведінки 163

§ 2. Поняття правової поведінки 165

§ 3. Правомірна поведінка 167

§ 4. Правопорушення: поняття, причини і види 168

§ 5. Склад правопорушення та його ознаки 169

§ 6. Юридична відповідальність: поняття і ознаки 171

§ 7. Принципи, види, функції та мета юридичної

відповідальності 173

§ 8. Підстави для притягнення до юридичної

відповідальності та для звільнення від неї 176

Розділ II Окремі галузі права України

Глава 7. Основи конституційного права України 180

§ і. Конституційне право як провідна галузь національного

права України 180

§ 2. Історичні передумови розвитку конституційного

процесу в Україні 183

§ 3. Загальні засади демократичного конституційного

ладу України 192

§ 4. Народовладдя в Україні та форми його здійснення 195

§ 5. Види референдумів 196

§ 6. Виборче право та виборча система в Україні 198

§ 7. Територіальний устрій України 209

§ 8. Автономна Республіка Крим 211

§ 9. Громадянство України як один з інститутів

конституційного права 216

§ 10. Конституційні права, свободи та обов’язки громадян

України, гарантії їх дотримання 228

§11. Загальна характеристика системи органів державної

влади 250

§ 12. Внесення змін і введення в дію Конституції

України 274

Глава 8. Основи муніципального права України 281

§ 1. Поняття муніципального права України 281

§ 2. Поняття і ознаки місцевого самоврядування 283

§ 3. Система, органи і посадові особи місцевого

самоврядування 285

§ 4. Матеріально-фінансова основа місцевого

самоврядування 288

§ 5. Організаційно-правова основа місцевого

самоврядування 295

§ 6. Порядок формування, організація роботи органів

і посадових осіб місцевого самоврядування 300

§ 7. Гарантії місцевого самоврядування 311

§ 8. Особливості здійснення місцевого самоврядування

у місті Києві 315

§ 9. Особливості правового статусу місцевого

самоврядування в Автономній Республіці Крим 318

744

Зміст

745

Глава 9. Основи трудового права України 323

§ і. Предмет і система трудового права 323

§ 2. Джерела трудового права 326

§ 3. Основні принципи трудового права 328

§ 4. Суб’єкти трудового права 330

§ 5. Трудові правовідносини 333

§ 6. Колективні договори та угоди 334

§ 7. Правова організація працевлаштування 336

§ 8. Трудовий договір: поняття, умови укладення, форма,

строк і види трудового договору 338

§ 9. Робочий час 348

§ 10. Час відпочинку 350

§11. Правове регулювання оплати праці 351

§ 12. Трудова дисципліна 353

§ 13. Матеріальна відповідальність сторін трудового

договору 356

§ 14. Правове забезпечення охорони праці 359

§ 15. Трудові спори 368

§ 16. Соціальне забезпечення: поняття та види пенсій

та допомог 373

Глава 10. Основи екологічного права України 382

§ 1. Екологічне право України: поняття, предмет, система 382

§ 2. Законодавство про охорону навколишнього

природного середовища: загальна характеристика 384

§ 3. Екологічні права та обов’язки громадян 386

§ 4. Права та обов’язки природокористувачів 388

§ 5. Складові природно-заповідного фонду 390

§ 6. Правові засоби охорони атмосферного повітря

і тваринного світу 393

§ 7. Правова охорона водних ресурсів 396

§ 8. Порядок використання та охорони надр 397

Глава 11. Основи земельного права України 403

§ 1. Загальна характеристика земельного права. Поняття,

відносини та предмет правового регулювання 403

§ 2. Види земель та їх правовий статус 405

§ 3. Права та форми власності на землю 407

§ 4. Набуття і реалізація права на землю 410

§ 5. Приватизація землі 412

§ 6. Гарантії прав на землю 418

§ 7. Охорона земель 420

§ 8. Управління в галузі використання і охорони земель 424

§ 9. Відповідальність за порушення земельного

законодавства 428

Глава 12. Основи цивільного права України 431

§ 1. Цивільне право України: поняття і система 431

§ 2. Поняття та структура цивільного законодавства 434

§ 3. Поняття цивільних правовідносин 436

§ 4. Суб’єкти цивільних правовідносин 437

§ 5. Об’єкти цивільних правовідносин 443

§ 6. Правочини 445

§ 7. Право власності та інші речові права 448

§ 8. Поняття творчої діяльності та інтелектуальної

власності 453

§ 9. Зобов’язальне право 455

§ 10. Недоговірні зобов’язання 478

§ 11. Спадкове право 483

Глава 13. Основи господарського права України 489

§ 1. Господарське право України: поняття і предмет

правового регулювання 489

§ 2. Підприємство як організаційна форма господарювання .. 496

§ 3. Державні та комунальні унітарні підприємства 499

§ 4. Господарські товариства 499

§ 5. Підприємства колективної власності 501

§ 6. Приватні підприємства. Інші види підприємств 502

§ 7. Об’єднання підприємств 503

§ 8. Громадянин як суб’єкт господарювання 506

§ 9. Майнова основа господарювання 506

§ 10. Корпоративні права 507

§ 11. Господарські зобов’язання 508

§ 12. Відповідальність за правопорушення

у сфері господарювання 512

§ 13. Галузі та види господарської діяльності 516

§ 14. Зовнішньоекономічна діяльність 519

§ 15. Спеціальні (вільні) економічні зони 521

Глава 14. Основи житлового права України 525

§ 1. Житлове право України: поняття і предмет

його правового регулювання 525

§ 2. Право громадян на житло і форми його реалізації 528

§ 3. Порядок надання житла громадянам, які потребують

поліпшення житлових умов 529

747

746

§ 4. Приватизація державного житлового фонду 531

§ 5. Договір житлового найму: поняття, значення

та відповідальність за його невиконання 537

§ 6. Користування жилими приміщеннями в будинках

державного і громадського житлового фонду 538

§ 7. Користування службовими жилими приміщеннями

і гуртожитками 540

§ 8. Порядок розгляду житлових спорів 546

§ 9. Особливості юридичної відповідальності

за порушення житлового законодавства 549

Глава 15. Основи сімейного права України 553

§ 1. Сімейне право України: поняття та предмет правового

регулювання 553

§ 2. Сім’я за сімейним законодавством 556

§ 3. Шлюб за сімейним законодавством 558

§ 4. Права та обов’язки подружжя 560

§ 5. Права та обов’язки матері, батька і дитини 562

§ 6. Влаштування дітей, позбавлених батьківського

піклування 566

§ 7. Права та обов’язки інших членів сім’ї та родичів 568

§ 8. Застосування Сімейного кодексу України до іноземців

та осіб без громадянства, законів іноземних держав

і міжнародних договорів в Україні 570

Глава 16. Основи адміністративного права України …573

§ 1. Поняття державного управління та співвідношення

його з виконавчою владою 573

§ 2. Державна служба: поняття, правовий статус

державних службовців 575

§ 3. Поняття, предмет і метод адміністративного права України.. 583 § 4.
Система і джерела адміністративного права. Характеристика Кодексу
України про адміністративні

правопорушення 585

§ 5. Адміністративні правовідносини 590

§ 6. Адміністративне деліктне право 593

§ 7. Поняття адміністративної відповідальності.

Адміністративна відповідальність неповнолітніх 597

§ 8. Адміністративні стягнення: поняття та види 599

§ 9. Основи адміністративного процесу 600

§ 10. Органи (посадові особи), уповноважені розглядати

справи про адміністративні правопорушення 601

Зміст

§ 11 Провадження у справах про адміністративні

правопорушення 602

Глава 17. Основи фінансового права України 607

§ 1. Фінансове право України: поняття і предмет

правового регулювання 607

§ 2. Система та джерела фінансового права 609

§ 3. Бюджет і бюджетна система 611

§ 4. Система оподаткування та її значення 618

§ 5. Поняття, функції та види податків 620

§ 6. Платники податків та об’єкти оподаткування 626

§ 7. Особливості оподаткування юридичних

та фізичних осіб 630

§ 8. Відповідальність за порушення законодавства

про податки 636

§ 9. Поняття, функції та структура банківської системи

України 638

Глава 18. Основи кримінального права України 645

§ 1. Основні поняття і система кримінального права

України. Функції та принципи кримінального права 645

§ 2. Характеристика Кримінального кодексу України.

Структура кримінально-правової норми 648

§ 3. Кримінальна відповідальність та її підстави.

Поняття кримінальної відповідальності 655

§ 4. Поняття злочину та його ознаки 656

§ 5. Поняття складу злочину. Ознаки складу злочину.

Поняття кваліфікації злочинів 658

§ 6. Стадії злочину 662

§ 7. Співучасть у злочині. Види співучасників. Види злочинних груп.
Особливість кримінальної

відповідальності при співучасті 663

§ 8. Добровільна відмова від вчинення злочину. Особливість кримінальної
відповідальності

при добровільній відмові від вчинення злочину 666

§ 9. Кримінальне покарання. Поняття та ознаки.

Система кримінальних покарань 667

§ 10. Особливості кримінальної відповідальності

і покарання неповнолітніх. Вік кримінальної

відповідальності та злочини, за які встановлена

кримінальна відповідальність неповнолітніх 670

748

Розділ III Засади юрисдикційної діяльності

Глава 19. Засади правосуддя та судочинства 679

§ 1. Правосуддя в Україні. Поняття, основні ознаки

та принципи 680

§ 2. Поняття судочинства 684

§ 3. Цивільне судочинство. Цивільний процесуальний

кодекс України 686

§ 4. Господарське судочинство. Господарський

процесуальний кодекс України 688

§ 5. Кримінальне судочинство. Кримінально-процесуальний кодекс України.
Особливості провадження в кримінальних справах про злочини

неповнолітніх 689

§ 6. Конституційне судочинство 694

Глава 20. Засади правоохоронної діяльності 698

§ 1. Поняття правоохоронної діяльності. її ознаки 698

§ 2. Органи прокуратури. Напрями наглядової діяльності 701

§ 3. Органи внутрішніх справ України 705

§ 4. Державна податкова служба 707

§ 5. Служба безпеки України 709

§ 6. Інші правоохоронні органи України 711

§ 7. Поняття виявлення та розслідування злочинів 716

Глава 21. Засади правозахисної діяльності 721

§ 1. Поняття правозахисної діяльності 721

§ 2. Уповноважений Верховної Ради

України з прав людини 724

§ 3. Юстиція України 726

§ 4. Нотаріате Україні 728

§ 5. Адвокатура в Україні 731

Перелік використаних джерел 737

Навчальне видання

ПРАВОЗНАВСТВО

Підручник

За загальною редакцією В. В. КопєпчиковаУ A.M. Колодія

Шеф-редактор В. С КОВАЛЬСЬКИЙ, кандидат юридичних наук

Юрінком Інтер – редакція наукової та навчальної літератури

Редактор МІ Ромась

Комп’ютерний набір ЛМ Сисоєва

Комп’ютерна верстка О М Коваленко

Художнє оформлення М П Черненко

Підписано до друку 18 08.2004 Формат 84×108/32 Друк офсетний.

Папір офсетний № 1 І арн. Petersburg. Умови друк, арк 39,4 Обл.-вид.
арк. 36,2

Наклад 30000 (3-й завод 22001-26000) прим. Зам № 4-136. Ціна договірна.

Орипнал-макет виготовлено комп’ютерним центром СП «Юрінком Інтер»

(Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру

видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції —

серія ДК № 19 від 20 03.2000)

З питань придбання літератури звертатися до видавництва «Юрінком Інтер»
за адресою-04209, Київ-209, вул Героїв Дніпра, 31-6, тел 411-64-03

Віддруковано в ЗАТ «Київська книжкова фабрика»,

03151, м. Київ-151, вул. Ушинського, 40. Свідоцтво: серія ДК №787 від
28.01.2002 р.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter