.

Консум, 1998 – Фінансове право (книга)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 25243
Скачать документ

Консум, 1998 – Фінансове право

Тема 1

Вступне заняття

ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА ФІНАНСОВОГО ПРАВА

План

Поняття фінансового права

Місце фінансового права в системі права держави

3. Система та джерела фінансового права

4. Наука фінансового права і фінансове право

Мета заняття: визначити предмет, метод і систему фінансового права
України

1. Поняття фінансового права

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають в
процесі фінансової діяльності — відносини з приводу формування і
витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів, необхідних
державі для виконання її функцій. В цих відносинах завжди проявляється
владно-організуюча роль держави в розподілі і перерозподілі
національного доходу, тому вони мають владно-майновий (грошовий)
характер. У фінансових відносинах інтереси держави представляють органи,
наділені нею владними повноваженнями. З іншого боку, у фінансових
відносинах виступають органи держави, господарські організації різних
форм власності, громадські організації, об’єднання громадян, окремі
громадяни, на яких покладаються обов’язки по внесенню платежів державі
або цільовому використанню асигнувань, що відпускаються з фондів коштів.
Як правило, держава уповноважує управляти фінансовою діяльністю утворені
для цього органи (фінансові та кредитні)] Не всі грошові відносини, в
яких беруть участь органи держави з владними повноваженнями, є
фінансовими.

Фінансове право регулює відносини, що виникають при встановленні
бюджетної системи, розподілі доходів та видатків між її ланками,
складанні, розгляді, затвердженні й виконанні бюджету та звіту про його
виконання; збиранні обов’язкових платежів та податків з підприємств,
організацій різних форм власності та населення; фінансуванні та
кредитуванні; державному страхуванні, державних позиках та організації
ощадної справи; регулюванні грошової системи, розрахунках та валютних
операціях. Таким чином, фінансовим правом регулюються тільки
організаційно-майнові відносини, що виникають з владної діяльності
держави в особі повноважних органів, щодо утворення і використання нею
фондів коштів.

Метод фінансово-правового регулювання — це сукупність засобів впливу на
учасників фінансово-правових відносин що характеризуються юридичними
фактами, з якими пов’язуються виникнення фінансових правовідносин,
правовим статусом їх суб’єктів та розподілом прав і обов’язків між ними,
видами санкцій за порушення приписів держави і порядком їх застосування.
Ці юридичні ознаки властиві методам регулювання всіх галузей права.
Фінансовому праву, як і іншим публічним галузям наприклад
адміністративному, властивий метод владних приписів, метод субординації.
Фінансові правовідносини виникають тільки на основі правових актів,
обсяг прав і обов’язків як і в адміністративному праві, лочно
встановлюється державою. Але на відміну від адміністративних
правовідносин учасники фінансово-правових позбавлені права оперативної
самостійності.

Фінансове право — це сукупність правових норм, що регулюють відносини в
галузі мобілізації, розподілу і використання централізованих і
децентралізованих фондів коштів з метою забезпечення виконання завдань і
функцій держави.

2. Місце фінансового права в системі права держави

Фінансове право є самостійною галуззю єдиної правової системи держави.
Самостійність обумовлена його змістом, якісною єдністю суспільних
відносин, які регулюються фінансовим правом. Ці відносини скеровані на
планову мобілізацію, розподіл і використання централізованих фондів
коштів, необхідних для функціонування держави. Але самостійність
фінансового права не означає, що воно існує відокремлено. Фінансове
право тісно пов’язане з усіма галузями правової системи України. В першу
чергу фінансове право тісно пов’язане з конституційним, адміністративним
та цивільним.

Конституційне право регулює основні питання соціально-економічної
системи і політичної організації суспільства, принципи діяльності
держави і її органів у всіх галузях, у тому числі і в галузі фінансів,
компетенцію органів державної влади і державного управління в сфері
фінансів. Форма державного устрою, розподіл в державі влади, участь
народних мас в управлінні державою, співвідношення державної влади і
місцевого самоврядування — все впливає на конкретні форми фінансової
діяльності. Норми фінансового права конкретизують положення
державно-правових норм і забезпечують формування і витрачання державних
централізованих і децентралізованих фондів коштів.

Адміністративне право визначає основні принципи державного управління,
повноваження органів виконавчої влади на видання управлінських актів у
галузі фінансово-кредитних відносин, закріплює права й обов’язки
посадових осіб фінансових і кредитних органів. Виходячи з принципів і
положень адміністративного права, норми фінансового права встановлюють
організаційні форми управління фінансово-кредитною системою, структуру
фінансових органів, регулюють відносини, які виникають безпосередньо при
мобілізації, розподілі і використанні фондів коштів державою в особі її
органів.

Фінансове право межує з трудовим і пенсійним у тій частині, що
стосується регулювання відносин з приводу утворення і витрачання
Пенсійного фонду та Фонду державного соціального страхування. За
порушення фінансового законодавства застосовуються санкції
кримінально-правових норм і т.д.

3. Система та джерела фінансового права

Фінансове право складається з великої кількості норм, які послідовно
розташовані і взаємопов’язані, об’єднані єдністю завдань і функцій
держави. Групування цих норм не відбувається за бажанням особи, яка цим
займається, воно залежить від особливостей відносин, що ними
регулюються, тобто має об’єктивні підстави. Групування є зовнішнім,
тобто фінансове право входить в єдину систему права України, і
внутрішнім. Внутрішнє групування, або систематизація, фінансово-правових
норм пов’язане з методологічним підходом до визначення критеріїв, за
якими ці норми класифікуються.

Під системою фінансового права розуміють поділ його норм за окремими
фінансово-правовими інститутами відповідно до особливостей фінансових
відносин, які регулюються цими нормами. Як і всі галузі права України,
фінансове право поділяється на загальну й особливу частини.

У загальну частину фінансового права як галузі права включаються норми,
які закріплюють загальні принципи, правові форми і методи фінансової
діяльності, правовий статус органів, що керують фінансовою діяльністю, а
також норми, які регулюють відносини у галузі фінансового контролю.

В особливу частину включаються певні групи правових норм, які регулюють
однорідні фінансові відносини, пов’язані між собою як самостійні
відокремлені підгрупи, тобто фінансово-правові інститути. До них
належать, наприклад, правові норми, що регулюють надходження в бюджет
обов’язкових платежів, податкове право. Загальна й особлива частини
фінансового права являють собою єдине ціле. Положення загальної частини
застосовуються до всіх інститутів особливої частини,,];

Систему курсу фінансового права як учбової дисципліни побудовано
відповідно до системи фінансового права. Найбільш доцільним є групування
матеріалу за ознакою загальної і особливої частин.

У загальну частину курсу фінансового права включаються питання, які
стосуються всіх правових інститутів, що об’єднуються в особливу частину:
поняття, зміст і методи фінансової діяльності, зміст фінансової системи,
коло і повноваження органів держави, що керують фінансовою діяльністю,
види і методи фінансового контролю. В загальній частині визначається
предмет і метод фінансового права, зміст, особливості і види
фінансово-правових норм і фінансово-правових відносин; співвідношення
фінансового права і фінансово-правової науки.

В особливій частині курсу фінансового права норми об’єднуються у
розділи, які включають відповідні фінансово-правові інститути.
Фінансово-правовий інститут — це система фінансово-правових норм, якими
регулюються однорідні групи фінансових відносин.

Розділи об’єднують по кілька правових інститутів, виходячи з
однорідності відносин, які регулюються цими правовими нормами. В
Особливу частину входять розділи, які об’єднують норми, що регулюють
відносини в галузі: 1) бюджету; 2) державних доходів і податків; 3)
державного кредиту;

4) державного страхування; 5) державних видатків; 6) банківського
кредитування і безготівкових розрахунків; 7) грошового обігу і валютного
регулювання.

В системі курсу фінансового права віддзеркалюється фінансова система
України, окремі ланки фінансової системи вивчаються в окремих розділах.

В розділи включаються фінансово-правові інститути, наприклад, розділ
“Бюджетне право” складається з двох фінансово-правових інститутів: 1)
бюджетний устрій; 2) бюджетний процес; а розділ “Правове регулювання
видатків” також з двох інститутів: 1) правовий режим фінансування
народного господарства і 2) правовий режим кошторисно-бюджетного
фінансування.

Така побудова курсу фінансового права сприяє кращому вивченню норм, які
регулюють складне коло фінансових відносин, і скеровує зусилля вчених і
студентів як на розробку загальних проблем фінансового права, так і на
глибоке вивчення і вдосконалення окремих фінансово-правових інститутів,
зміст яких в умовах ринкової економіки значно змінюється.

Від системи фінансового права як галузі права і як предмета викладання
слід відрізняти систему фінансового законодавства, тобто систему всіх
упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, які регулюють
фінансові відносини в державі. Фінансове законодавство — це зовнішня
форма фінансового права, що відображає його внутрішню сутність
(структуру).

4. Наука фінансового права і фінансове право

Зарубіжна наука не розділяє науку фінансового права і фінансову науку.
Вчені вважають, що фінансові відносини не існують поза фінансовими
правовідносинами, тому розглядати фінансово-правову науку окремо від
фінансової (економічної) вони вважають за неможливе.

Питання про межі науки фінансового права і зв’язок її з фінансовою
наукою є важливим, оскільки воно повинне сприяти встановленню
співвідношення між економічними і правовими дослідженнями в галузі
державних фінансів. Держава, пізнаючи об’єктивні економічні закони,
встановлює зміст економічних суспільних відносин в залежності від
особливостей груп однорідних суспільних відносин і правові норми, які
регулюють ці відносини. Право не зливається з базисними категоріями, але
не можна ігнорувати економічні фактори, досліджуючи певні
фінансово-правові проблеми.

Суспільні (економічні) відносини, отримуючи відповідну юридичну
мотивацію, стають правовідносинами. Тому економічні дослідження повинні
спиратися на фінансово-правову науку, а юристи-фінансисти — на
обгрунтовані дослідження фінансової науки. У сучасних умовах, коли
Україна ставить за мету побудувати правову державу, питання про розвиток
правової науки, в тому числі і фінансово-правової, набуває особливого
значення.

Наука фінансового права є самостійною галуззю публічного права, яке
досліджує усі сторони життя держави, оскільки її функціонування
неможливе без фінансового забезпечення.

Наука фінансового права досліджує, якими юридичними засобами держава в
особі своїх органів та органів місцевого самоврядування мобілізує кошти
для утворення централізованих і децентралізованих фондів коштів та
витрачає їх для свого функціонування. В коло досліджень науки
фінансового права входять суспільні (економічні) відносини, що виникають
під час мобілізації коштів юридичних осіб, громадян, з інших джерел на
потреби, які пов’язані із здійсненням владних державних повноважень.

Наука фінансового права як одна з галузей юридичної науки вивчає історію
фінансового законодавства, розробляє наукові рекомендації щодо його
вдосконалення. В завдання науки фінансового права входить також вивчення
фінансового законодавства інших держав, його порівняльний аналіз і
використання позитивного досвіду для вдосконалення практики й оновлення
фінансово-правових актів.

В Україні фінансова наука і наука фінансового права виходять з того, що
зв’язок між ними повинен допомагати встановленню співвідношення між
економічними і правовими дослідженнями в галузі фінансів. Обидві науки
виходять з того, що фінанси існують і будуть існувати доки існують
товарно-грошові відносини і об’єктивний закон вартості. Державі властива
функція управління фінансами, тому вона встановлює зміст економічних
відносин і приймає правові норми, що їх регулюють. Незважаючи на те, що
держава і право — це не економічні категорії, ігнорувати економічні
фактори при встановленні, застосуванні, дослідженні фінансово-правових
норм неможливо. Економічні закони існують об’єктивно, але держава за
допомогою владних приписів надає економічним відносинам правового
характеру, перетворюючи їх у правовідносини. Тому з різних вихідних
моментів досліджуються фінансові явища економістами і юристами.
Економісти для своїх досліджень залучають правовий матеріал, а юристи
спираються на теоретичні обгрунтування фінансової науки.

Фактичним матеріалом для фінансового права є законодавство, державна
фінансово-правова практика, дані інших правових наук та економічної
науки, наслідки конкретних соціальних досліджень. Але фіксація та опис
фактів — це ще не наука. Наука фінансового права включає в себе
цілеспрямований збір, наукову обробку, наукову класифікацію фактів
фінансової діяльності, включення їх в систему понять фінансово-правових
інститутів, виявлення закономірностей розвитку фінансових явищ і
відбиття їх у наукових визначеннях. Тому, на наш погляд, істотним
елементом науки фінансового права є наукові поняття, категорії, які є
наслідком узагальнення фактичного матеріалу і які відображають сутність
і основні закономірності розвитку фінансів та фінансового права.

Питання для осмислення:

Поняття фінансового права

2. Метод фінансово-правового регулювання

Місце фінансового права в системі права держави

4. Система та джерела фінансового права

5. Наука фінансового права і фінансове право

Тема 2

ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ НОРМИ ТА ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

План

1. Фінансово-правові норми, їх види, особливості та зміст

2. Фінансово-правові відносини, їх зміст і особливості

3. Органи та організація фінансового контролю

Види і методи фінансового контролю

Мета заняття: визначити сутність фінансово – правових норм та фінансово
– правових відносин.

1. Фінансово-правові норми, їх види, особливості та зміст

Відносини, що виникають у процесі мобілізації, розподілу і витрачання
централізованих і децентралізованих фондів коштів державою та її
органами, регулюються фінансово-правовими нормами. Норми фінансового
права, як і будь-якої іншої галузі, є загальнообов’язковими правилами
поведінки, що встановлені компетентними органами і забезпечені при їх
застосуванні примусовою силою держави. Норми права мають специфічні
ознаки, які виділяють їх з великої кількості соціальних правил, що
існують у суспільстві.

Норми права всіх галузей — це обов’язкові правила поведінки загального
характеру. Приписи, що містяться в нормі і вводяться в дію офіційно,
повинні виконуватися кожним суб’єтом, якщо він опиняється в умовах, що
передбачені правилом. Кожна правова норма формулюється державою, містить
чітко визначені юридичні права і обов’язки. Якщо правило, яке міститься
в нормі, не виконується добровільно, держава примушує дотримуватися
його, застосовуючи заходи, які передбачаються санкціями. Таким чином,
норми усіх галузей права мають імперативний, тобто обов’язковий,
характер, забезпечений примусовою силою держави. Всі ці ознаки властиві
й фінансово-правовим нормам, які регулюють відносини тільки в галузі
фінансової діяльності і містять приписи і заборони, що встановлюються
державою з приводу мобілізації, розподілу і використання централізованих
і децентралізованих фондів коштів.

Норма фінансового права безпосередньо визначає поведінку громадян,
підприємств, організацій за певних обставин (наприклад, обов’язок
сплачувати податок при наявності самостійного джерела доходів) і не
ставить цю поведінку в залежність від їх згоди.

Категоричність фінансово-правової норми проявляється в усіх її видах,
які визначаються характером поведінки суб’єктів фінансово-правових
відносин, що регулюється цією нормою (активна чи пасивна): в
зобов’язуючих, забороняючих і уповноважуючих нормах.

Зобов’язуючі фінансово-правові норми приписують здійснити певні дії,
скеровані на мобілізацію або витрачання коштів державою. Вони регулюють
відносини в галузі фінансового планування (бюджетного, кредитного,
касового і т.д.), встановлюють обов’язковий порядок дотримання ставок
заробітної плати і т.д. Зобов’язуючі фінансово-правові норми містяться у
всіх фінансових законах і нормативних актах.

Забороняючі фінансово-правові норми приписують не чинити дій, які
порушують або підривають фінансову дисципліну. Наприклад, правилами
касових операцій забороняється видача готівки під звіт, доки особа не
звітує повністю за раніше отримані під звіт суми.

Зобов’язуючі і забороняючі норми схожі між собою визначеністю,
категоричністю форми, точністю приписів, які містяться в них.

В уповноважуючих фінансово-правових нормах держава надає учасникам
фінансових правовідносин повноваження на проведення певних позитивних
дій. Категоричність у цих видах норм проявляється дещо своєрідно.
Суб’єкти фінансових правовідносин у межах своєї компетенції можуть
конкретизувати вимоги держави. У випадках застосування уповноважуючої
норми її імперативний характер поєднується з певними правомочностями,
встановленими у суворих межах.

Так, законодавство дозволяє Радам збільшувати загальні суми доходів і
видатків своїх бюджетів, але без зміни розмірів відрахувань у ці бюджети
від загальнодержавних податків і доходів, передбачених у періодичних
актах про бюджет. Межі застосування уповноважуючої норми виражені в
категоричній формі. Поєднання імперативності і повноваженості передбачає
досягнення ефективності у керівництві фінансами з урахуванням місцевих
особливостей.

Категоричний вираз фінансово-правових норм стосується в основному
відносин, які виникають при обов’язковому методі фінансової діяльності.
При добровільному методі імперативність все одно є, але виражається дещо
інакше. Фінансова-правова норма — це загально-обов’язкові приписи
компетентних державних органів з приводу мобілізації, розподілу і
використання коштів централізованих та децентралізованих фондів, які
виражені е категоричній формі й забезпечені примусовою силою держава.
Змістом усіх фінансово-правових норм є діяльність держави щодо
регулювання фінансових відносин шляхом офіційного їх закріплення у формі
прав і обов’язків суб’єктів цих відносин.

Структура фінансово-правових норм, тобто їх внутрішня будова, складові
частини (елементи), не відрізняються від структури норм інших галузей
права, але в їх складових частинах відбиваються особливості суспільних
відносин, які ними регулюються.

Гіпотеза фінансово-правових норм визначає умови, за яких можуть виникати
у громадян і організацій передбачені нормою юридичні права і обов’язки у
галузі фінансової діяльності. Ці умови завжди виражені конкретно.

Основою норми є диспозиція, яка вказує, якою повинна бути поведінка
сторін фінансових відносин при наявності передбачених гіпотезою
фактичних обставин. Вона містить вимоги норми, встановлює права і
обов’язки суб’єктів фінансових відносин і завжди виражена в безумовно
визначеній формі.

Гіпотеза норми, що міститься в статті податкового закону, визначає
умову, за якої громадяни сплачують прибутковий податок: наявність
самостійного джерела доходів. Диспозиція приписує означеним суб’єктам
сплачувати податок.

Санкція фінансово-правової норми містить вказівки на невигідні для її
порушника наслідки. За порушення фінансового законодавства
застосовуються дисциплінарні, адміністративні і кримінальні заходи. Але
до порушників фінансової дисципліни застосовуються і специфічні заходи —
фінансові. Найпоширенішою санкцією є стягнення пені за порушення строку
внесення платежів у бюджет. За недотримання фінансової дисципліни можуть
застосовуватися до юридичних, фізичних і посадових осіб санкції у
вигляді штрафів, до бюджетних установ — повне або часткове закриття
бюджетного фінансування.

Примусове стягнення не внесених у строк платежів може застосовуватися як
в адміністративному (безспірному) порядку, так і в судовому (до
громадян). До порушників фінансово-кредитної дисципліни широке коло
впливу застосовують кредитні установи. Вони можуть збільшувати платню за
позички, позбавляти можливості одержання кредиту, оголошувати своїх
клієнтів неплатоспроможними. У сучасний період, коли господарські органи
різних форм власності, як і кредитні установи, будують свої відносини на
договірних засадах, банки мають право не тільки підвищувати розмір плати
за кредит, але й зменшувати її при виконанні умов, визначених під час
укладання кредитного договору. Це є свідченням того, що господарська
реформа істотно змінює характер фінансово-правових норм. Уповноважуюча
норма дає можливість кредитним установам обирати умови надання позичок,
але в певних межах. Заохочення і пільги застосовуються до клієнтів, що
добре працюють, своєчасно повертають позички банкам.

2. Фінансово-правові відносини, їх зміст і особливості

Фінансові правовідносини в механізмі правового впливу виконують три
основні функції: 1) вказують на коло осіб, на яких у конкретний час
розповсюджується дія фінансово-правової норми; 2) закріплюють конкретну
поведінку юридичних осіб і громадян в галузі мобілізації, розподілу і
використання фондів коштів, якої вони повинні додержуватися; 3) є умовою
для можливості приведення в дію юридичних засобів забезпечення
суб’єктивних прав і правових обов’язків.

Наприклад, фінансово-правові норми, що містяться в нормативному акті про
податок на додану вартість, реалізуються в конкретних правовідносинах,
що виникають між фінансовим органом і підприємством будь-якої форми
власності при внесенні ним нарахованих сум податку на додану вартість.
Модель поведінки учасників цих правовідносин (правова норма)
сформульована компетентним органом, який затвердив нормативний акт про
податок на додану вартість. В цьому акті встановлені права і обов’язки
учасників фінансових відносин при внесенні податку на добавлену
вартість, який є одним із найважливіших доходів державного бюджету.
Конкретизуються ці приписи в правовідносинах, що виникають між
фінансовим органом і підприємством, яке вносить платежі в бюджет. У
випадку невнесення платежу в строк або неподання фінансовому органу в
строк звіту за відповідний період у дію приводяться юридичні засоби
забезпечення прав податкових інспекцій, що представляють інтереси
держави в цілому, і обов’язків конкретного платника. Одночасно з
забезпеченням юридичних прав податкових інспекцій у правовідносинах
забезпечується право другого учасника — платника податку на додану
вартість. (В фінансових правовідносинах реалізуються всі
фінансово-правові норми. Приписи держави з приводу мобілізації,
розподілу або використання фондів коштів, які містяться в
фінансово-правових актах, є юридичною формою, що наповнюється
матеріальними засобами при здійсненні позитивних дій (внесення платежів,
витрачання коштів); цим і досягається мета правового регулювання.
Фінансові відносини існують тільки у формі правовідносин.

Матеріальним змістом фінансових правовідносин є поведінка суб’єктів
(внесення плати), а юридичним — суб’єктивні юридичні права і обов’язки,
що встановлені фінансово-правовими нормами. Суб’єктивні права — це
належна уповноваженій особі (фінансовому чи кредитному органу) для
задоволення її (тобто держави, від імені якої він виступає) інтересів
міра дозволеної (можливої) поведінки, забезпечена юридичними обов’язками
другої сторони відносин. Саме обов’язки другої сторони фінансових
відносин, які містяться у нормі, і є гарантією додержання прав
уповноваженого державою органу. Обов’язок другої сторони фінансових
правовідносин може полягати в утриманні від дій (наприклад, заборона
витрачання коштів, що призначаються на оплату праці, на інші потреби)
або, навпаки, виконання обов’язку (внесення платежу).

Юридичний обов’язок — це приписана зобов’язаному суб’єкту і забезпечена
можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якої повинен
дотримуватися цей суб’єкт. Ним може бути і фінансовий орган (наприклад,
за встановленими щороку Верховною Радою нормативами частина прибутку на
додану вартість передається в бюджети областей. Фінансові органи мусять
виконувати приписи Верховної Ради).

Суб’єктами фінансових правовідносин є юридичні особи і громадяни, які на
підставі правових норм можуть бути учасниками фінансових правовідносин.
Об’єкт фінансових правовідносин — це фонди коштів, які формуються,
розподіляються і використовуються внаслідок реалізації суб’єктивних прав
і юридичних обов’язків, об’єкт фінансових правовідносин пов’язаний з
інтересом управомоченої державної сторони. Як бачимо, фінансові
правовідносини мають ті ж характерні риси, що властиві усім видам
правовідносин. Але фінансові правовідносини виникають у специфічній
діяльності держави, тому вони мають і свої особливості. По-перше, вони
виникають тільки в сфері фінансової діяльності держави і пов’язані з
мобілізацією, розподілом і використанням централізованих і
децентралізованих фондів коштів, тобто вони завжди мають грошовий
характер. По-друге, однією стороною фінансових правовідносин виступає
держава в особі органів державної влади, державного управління, особливо
часто в особі фінансово-кредитних органів, які наділяються владними
повноваженнями по відношенню до другого учасника відносин. У фінансових
правовідносинах не буває рівності сторін. Уповноважена державою сторона
фінансових правовідносин наділена правом привести в дію юридичні засоби,
що забезпечують фінансові приписи держави, бо вона виступає в інтересах
держави в цілому. По-третє, особливістю фінансових правовідносин є також
і те, що їх виникнення, зміна і припинення не відбуваються за
волевиявленням сторін, а пов’язані з фінансово-правовим актом (тобто
вони виникають, змінюються і припиняються на підставі закону).

Для виникнення фінансового правовідношення видання закону або
підзаконного акта недостатньо, оскільки в них установлюються типові
ознаки для виникнення фінансових правовідносин. Так, податкове
законодавство встановлює типову ознаку податкового суб’єкта — наявність
самостійного джерела доходів. Для того щоб громадянин, який займається
підприємницькою діяльністю, був суб’єктом податкових правовідносин,
необхідний індивідуальний фінансовий акт — декларація про доходи, які
одержав цей громадянин.

Зміна фінансових правовідносин також здійснюється на підставі
нормативного акта, в якому передбачаються факти і події. Так, для
громадянина в разі народження дитини сукупний оподатковуваний дохід
щомісяця зменшується (за основним місцем роботи) на величину розміру
мінімальної місячної заробітної плати.

Припинення фінансових правовідносин відбувається також у суворо
встановлених нормативними актами випадках: наприклад, погашення
фінансового обов’язку, вихід на пенсію і т.п.

Держава для її безперебійного функціонування повинна постійно керувати
фінансовою діяльністю, мобілізовувати, розподіляти і використовувати
кошти, які є частиною національного доходу країни. В зв’язку з цим у
фінансових правовідносинах держава виступає як владний суб’єкт, що за
допомогою законодавства розпоряджається майном (у даному випадку це
майно — кошти); відносини, що виникають при цьому, мають владно-майновий
(грошовий) характер. Держава, здійснюючи через систему своїх органів
господарсько-організаторську функцію, забезпечує можливість нормальної
фінансової діяльності підприємств різних форм власності. Фінансові
відносини можуть носити і переважно організаційний характер, наприклад
складання фінансових планів, їх затвердження, здійснення фінансового
контролю. На основі організаційних фінансово-правових відносин виникають
майнові (грошові). Наприклад, держава встановлює види і порядок внесення
обов’язкових платежів, нормує видатки і т.п. На цій основі виникають
конкретні фінансові відносини, які за матеріальним змістом
класифікуються на: бюджетні, з приводу обов’язкових сплат підприємств в
бюджет; податкові; з приводу державного майнового і особистого
страхування; державного кредиту; банківського кредитування і
розрахунків; оперативного регулювання грошового обігу і валютних
операцій; видатків державного бюджету.

Ретельна регламентація фінансових відносин за допомогою правових норм
сприяє розширенню і зміцненню фінансової бази держави, проведенню
соціальних заходів, впливає на рентабельність роботи підприємств і
організацій.

3. Органи та організація фінансового контролю

Фінансовий контроль здійснюється органами законодавчої влади, органами
виконавчої влади, спеціальними фінансовими органами, недержавними
організаціями.

Згідно з Конституцією України Верховна Рада України безпосередньо і
через свої органи вирішує різноманітні питання фінансової діяльності,
державного і парламентського контролю.

Вона здійснює фінансовий контроль при прийнятті законів, затвердженні
Державного бюджету України та внесенні змін до нього, при виконанні
бюджету, прийнятті рішення щодо звіту про його виконання.

Верховна Рада заслуховує щорічні та позачергові послання Президента
України про внутрішнє і зовнішнє становище України; розглядає Програми
діяльності Кабінету Міністрів України і контролює їх виконання;
призначає на посади та звільняє з посад Голову та інших членів
Рахункової палати; призначає на посаду та звільняє з посади
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, заслуховує його
щорічні доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в
Україні; призначає на посаду та звільняє з посади Голову Національного
банку України за поданням Президента України. Комітети Верховної Ради,
кожний у своїй галузі, Комітет з питань фінансів і банківської
діяльності і Комітет з питань бюджету у будь-якій галузі, систематично
контролюють фінансову діяльність органів виконавчої влади,

Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати
тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду
питань, а також тимчасові слідчі комісії для проведення розслідування
справ, що становлять суспільний інтерес.

Для здійснення найвищого фінансово-економічного контролю Парламенту за
діяльністю органів виконавчої влади створена Рахункова палата. Рахункова
палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною
Радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Вона здійснює свою
діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави.

Повноваження Рахункової палати поширюються на Верховну Раду України,
органи виконавчої влади, Національний банк України, Антимонопольний
комітет України, Фонд державного майна України та інші державні органи,
створені згідно з законодавством України.

Рахункова палата має право контролювати також місцеві державні
адміністрації та органи місцевого самоврядування, підприємства,
установи, організації, банки, кредитні установи, господарські
товариства, страхові компанії, інші фінансові установи і їх спілки,
асоціації та інші об’єднання незалежно від форм власності, об’єднання
громадян, недержавні фонди та інші недержавні некомерційні громадські
організації у тій частині їх діяльності, яка стосується використання
коштів Державного бюджету України.

Контрольні функції Президента України, у тому числі в галузі фінансової
діяльності, випливають з його статусу глави держави. Він є гарантом
суверенітету держави, її територіальної цілісності, додержання
Конституції України. Президент підписує закони, має право вето щодо
прийнятих Верховною Радою України законів.; При Президенті України його
Указом від 20 липня 1995 року створений Національний аудиторський
комітет України, основним призначенням якого є аналіз ефективності,
економічності і правильності використання державних фінансових ресурсів
Кабінетом Міністрів У країни, міністерствами і відомствами, а в
необхідних випадках і іншими бюджетними установами і організаціями.

Кабінет Міністрів України здійснює фінансовий контроль при
забезпеченні фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики
України, державної політики в галузі оплати праці й зайнятості
населення, соціального захисту, складання і виконання державного
бюджету, здійснення загальнодержавних і міждержавних економічних
програм, програм науково-технічного і культурного розвитку України,
створення і діяльності різних фондів.

Органи влади Автономної Республіки Крим здійснюють фінансовий контроль
при розробленні, затвердженні та виконанні бюджету, розробленні,
затвердженні та реалізації програм Автономної Республіки Крим з питань
соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального
природокористування, охорони довкілля — відповідно до загальнодержавних
програм.

На місцях фінансовий контроль здійснюється місцевими Радами,
територіальними громадами, органами виконавчої влади при формуванні,
затвердженні, виконанні бюджетів, програм соціально-економічного та
культурного розвитку, інших програм та складанні і затвердженні звіту
про їх виконання.

Виконавчі органи місцевого самоврядування контролюють додержання
зобов’язань з платежів у місцеві бюджети підприємствами, об’єднаннями і
установами, які знаходяться на їх утриманні, здійснюють контроль за
станом обліку та звітності на підприємствах, які належать до комунальної
власності.

Повсякденний, систематичний контроль покладений на спеціальні фінансові
та кредитні органи.

Міністерство фінансів України здійснює контроль за виконанням державного
бюджету і за додержанням установами Національного банку та комерційними
банками правил касового виконання державного бюджету по доходах.

Відповідно до покладених на нього завдань, Міністерство фінансів
здійснює контроль за випуском і обігом цінних паперів, веде загальний
реєстр випуску цінних паперів в Україні, видає дозвіл на здійснення
діяльності щодо випуску і обігу цінних паперів. Міністерство фінансів
здійснює контроль за ефективністю використання і зберігання закріпленого
за підприємствами, установами і організаціями державного майна.

Місцеві фінансові органи контролюють витрачання коштів, виділених з
вищестоящих бюджетів, ефективність використання коштів, що виділяються з
позабюджетних фондів місцевих Рад; здійснюють контроль за дотриманням
законодавства у витрачанні коштів на оплату праці, утримання легкових
автомобілів і службові відрядження; контролюють пра-; вильність
проведення виплат, відшкодувань за рахунок республіканського та місцевих
бюджетів.

В системі Міністерства фінансів створені спеціальні контрольні органи:
Державне казначейство і Державна контрольно-ревізійна служба.

Державне казначейство складається з Головного управління, управлінь
Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах
Києві та Севастополі з відділеннями у районах, містах.

Основне завдання Державного казначейства — організація виконання
Державного бюджету України і контроль за його виконанням, а також
контроль за надходженням і використанням коштів державних позабюджетних
фондів.

Органам Державного казначейства надане право припиняти фінансування з
державного бюджету підприємств, установ і організацій у разі виявлення
фактів порушень, безспірно вилучати у органів виконавчої влади,
підприємств, установ і організацій раніше надані в порядку фінансування
кошти державного бюджету, державних позабюджетних фондів у разі
нецільового та неефективного їх використання.

Державна контрольно-ревізійна служба в Україні створена Законом України
“Про Державну контрольно-ревізійну службу України” від 26 січня 1993
року.

Контрольно-ревізійна служба складається з Головного
контрольно-ревізійного управління, контрольно-ревізійного управління в
Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі,
контрольно-ревізійних підрозділів (відділів, груп) в районах, містах і
районах у містах.

Головним завданням Державної контрольно-ревізійної служби є здійснення
державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх
збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в
міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах,
бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які
отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів,
розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та
запобігання їх у подальшому/Органи Державної контрольно-ревізійної
служби мають право контролювати не тільки вказані органи, установи і
організації, але за дорученням прокурора або слідчого — всіх суб’єктів
підприємницької діяльності незалежно від форм власності.

Для виконання вказаних функцій вони наділені широкими правами. Мають
право вимагати необхідні документи, довідки і інші матеріали, брати
пояснення; входити в приміщення, на склади і сховища для їх обстеження;
припиняти в розрахункових та інших фінансово-кредитних установах
операції; вимагати від керівників об’єктів, які перевіряються,
проведення інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних
цінностей, грошових коштів і розрахунків; у необхідних випадках
опечатувати каси та касові приміщення, склади, архіви; вилучати
необхідні документи, вимагати усунення недоліків і порушень. У
необхідних випадках вони мають право одержувати від Національного банку
України та його установ, комерційних банків та інших кредитних установ
відомості, копії документів, довідки про банківські операції й залишки
коштів на рахунках об’єктів, що ревізуються або перевіряються.

Від інших підприємств і організацій, у тому числі недержавних форм
власності, можуть вимагати довідки і копії документів про операції та
розрахунки з об’єктами, які перевіряються.

При виявленні прихованих і занижених валютних та інших платежів,
контрольно-ревізійна служба має право вилучити їх до бюджету, може
ставити питання перед відповідними органами про припинення фінансування
і кредитування, якщо отримані кошти використовувались з порушенням
законодавства. В доход держави стягуються кошти, одержані за незаконними
угодами, без встановлених законом підстав та з порушенням чинного
законодавства.

За порушення законодавства з фінансових питань органи
контрольно-ревізійної служби в особі начальника Головного
контрольно-ревізійного управління України та його заступників,
начальників контрольно-ревізійних управлінь в Автономній Республіці
Крим, областях, містах Києві і Севастополі та їх заступників, мають
право накласти на керівників та інших посадових осіб адміністративні
штрафи.

Крім того, органи контрольно-ревізійної служби мають право застосовувати
до підприємств, установ, організацій та інших суб’єктів підприємницької
діяльності фінансові санкції, передбачені Законом України “Про Державну
податкову службу України”.

Державна податкова служба в Україні створена Законом “Про державну
контрольно-ревізійну службу в Україні” від 4 грудня 1991 року. Система
органів Державної податкової служби включає:

Державну податкову адміністрацію України, державні податкові
адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст
Києва та Севастополя), районах у містах.

У складі органів Державної податкової служби знаходяться відповідні
спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими порушеннями — податкова
міліція. (Державна податкова служба України своїм головним завданням має
забезпечення додержання законодавства про податки, ведення повного
обліку всіх платників податків та інших обов’язкових платежів у бюджет,
здійснення контролю і забезпечення правильності обчислення та сплати цих
платежів.

Державна податкова адміністрація України і державні податкові органи по
областях і містах з районним поділом здійснюють фінансовий контроль
безпосередньо і організовують роботу нижчестоящих органів; розробляють
пропозиції щодо вдосконалення законодавства про податки й платежі,
здійснюють безпосередньо розробку інструктивних методичних вказівок та
інших актів для застосування податкового законодавства; розробляють
форми податкових розрахунків, звітів і декларацій та іншої документації
для обліку, обчислення, сплати податків та інших платежів у бюджет, а
також форм звітності податкових органів про виконану роботу; роз’яснюють
порядок застосування податкового законодавства та організації цієї
роботи підлеглими податковими органами.

При Державній податковій адміністрації України створена Валютна
інспекція для здійснення контролю законності валютних операцій, що
проводяться резидентами та нерезидентами на території України.

Податкову міліцію, що входить до складу податкової служби, очолює
начальник податкової міліції — Перший заступник Голови Державної
податкової адміністрації України, а податкову міліцію у державній
податковій службі в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві
та Севастополі — начальники управлінь податкової міліції — перші
заступники голів відповідних державних податкових органів.

Податкова міліція здійснює контроль за додержанням податкового
законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та
охоронну функції.

Державна пробірна палата України. До спеціальних органів фінансового
контролю треба віднести Державну пробірну палату України і
підпорядковані їй регіональні державні міжобласні інспекції та постійних
контролерів на підприємствах по виробництву дорогоцінних металів і
обробці алмазної сировини.

Контроль банків. Яаціональний банк України здійснює контроль за
виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з
усіх питань, які не віднесені Декретом Кабінету Міністрів України від 19
лютого 1993 року “Про систему валютного регулювання і валютного
контролю” до компетенції інших державних органів.

Крім того, Національний банк здійснює контроль за діяльністю своїх
установ (Автономної Республіки Крим, обласних і Київського міського
управлінь, представництв банку за кордоном, обчислювальних розрахункових
і технічних центрів, навчальних закладів), перевіряє
фінансово-господарську діяльність підвідомчих йому підприємств і
організацій.

У разі порушення суб’єктами банківської діяльності законодавства і
встановлених правил служба банківського нагляду має право: підвищувати
норми обов’язкових резервів;

стягувати у беззаперечному порядку штраф у розмірі неправомірно
отриманого прибутку; вилучати з обігу фіктивні кошти шляхом стягнення їх
у беззаперечному порядку з кореспондентських рахунків комерційних
банків; виносити на розгляд Правління Національного банку питання про
відкликання ліцензій на здійснення окремих або всіх банківських
операцій, застосовувати інші санкції.

Існує три основних ступені банківського нагляду — загальний нагляд,
інтенсивний нагляд і нагляд високого ступеня.

Загальний нагляд здійснюється щодо банків, які працюють з додержанням
чинного законодавства, нормативних актів Національного банку України та
економічних нормативів, діяльність яких є стабільною, фінансове
надійною. Цей нагляд здійснюють обласні установи Національного банку
України.

Інтенсивний нагляд застосовується щодо фінансове нестабільних банків,
які допускають періодичні порушення економічних нормативів та інші
невеликі порушення.

Нагляд високого ступеня застосовується до банків, які мають
незадовільний фінансовий стан, а також систематично (тобто два і більше
разів у квартал) порушують економічні нормативи та допускають інші грубі
порушення.

Відомчий фінансовий контроль здійснюється спеціальними
контрольно-ревізійними підрозділами міністерств, відомств, які
безпосередньо підпорядковані міністру, керівнику відомства. Вони
контролюють підприємства, установи і організації, що входять у систему
даного міністерства, відомства. В окремих відділах, управліннях,
місцевих органах управління також створено контрольно-ревізійні
підрозділи.

Основним завданням відомчого фінансового контролю є забезпечення
ефективної фінансово-господарської діяльності підприємств, установ,
організацій, економного використання ними матеріальних і фінансових
ресурсів, збереження майна, правильного ведення бухгалтерського обліку,
задовільного стану контрольно-ревізійної роботи, додержання фінансової
дисципліни.

Контроль здійснюється шляхом перевірок, ревізій, інвентаризацій. Правове
положення органів відомчого фінансового контролю, ревізорів, порядок
проведення перевірок і ревізій визначені Положенням про відомчий
контроль за фінансово-господарською діяльністю об’єднань, підприємств,
організацій і установ.

До відомчого контролю слід віднести фінансовий контроль спеціальних
органів, які утворюються у різного виду фондах: Фонді соціального
страхування, Пенсійному фонді, Фонді соціального захисту ветеранів
Великої Вітчизняної війни. Наприклад, останній утворений Указом
Президента України від 20 квітня 1995 року. Це громадсько-благодійна
організація, що об’єднує юридичних і фізичних осіб з метою фінансового
забезпечення та надання матеріальної допомоги ветеранам Великої
Вітчизняної війни.

Повсякденний внутрішньогосподарський фінансовий контроль здійснюється
головними (старшими) бухгалтерами підприємств, установ, організацій.

Згідно Положення про головних (старших) бухгалтерів, вони ведуть
бухгалтерський облік, проводячи перевірки, ревізії, контролюють, чи
правильно оформляється прийом і відпуск товарно-матеріальних цінностей,
витрачається фонд заробітної плати, встановлюються посадові оклади, чи
додержується штатна, фінансова і касова дисципліна, чи правильно
проводиться інвентаризація грошових коштів, товарно-матеріальних
цінностей, основних фондів, розрахункових і платіжних зобов’язань,
стягування у встановлені строки дебіторської і погашення кредиторської
заборгованості, чи додержується платіжна дисципліна, чи законно
списуються з бухгалтерських балансів нестачі, дебіторські заборгованості
та інші витрати. Головні (старші) бухгалтери несуть відповідальність
разом з керівниками за зміст і правильність оформлення фінансових
документів. Вони мають право другого підпису документів, які є підставою
для приймання і відпуску грошей і товарно-матеріальних цінностей.
Кредитні і розрахункові зобов’язання без підпису головного (старшого)
бухгалтера недійсні. Головний бухгалтер не має права приймати до
виконання і оформлення документи по операціях, які суперечать
законодавству. У випадку отримання такого документа головний бухгалтер
зобов’язаний у письмовій формі звернути увагу керівника на його
незаконність і лише при повторному письмовому розпорядженні виконати
його.

Враховуючи, що керівники підприємств, установ і організацій є
розпорядниками кредитів і відповідають за стан фінансово-господарської
діяльності, вони здійснюють фінансовий контроль за діяльністю підлеглих
їм органів і посадових осіб в процесі виконання сво’цс функцій.

Аудиторська діяльність. В системі фінансового контролю особливе місце
займає аудиторська служба. Вона регулюється Законом України про
аудиторську діяльність від 22 квітня 1993 року.

Аудит (від лат. аікііїог — слухач) — перевірка публічної бухгалтерської
звітності, обліку первинних документів та іншої інформації щодо
фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою
визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і
відповідності чинному законодавству та встановленим нормам.

Зміст аудиторської діяльності — організація і проведення перевірок і
пов’язаних з ними експертиз, консультацій з фінансових питань, аналіз
фінансово-господарської діяльності та інші види економіко-правового
забезпечення підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб.

Аудиторська палата України — самостійна, самоврядна організація. Її
члени працюють на громадських засадах. Крім здійснення сертифікації і
ліцензування вона веде реєстр аудиторських фірм та аудиторів, затверджує
програми підготовки аудиторів, норми і стандарти аудиту. Має право
притягнути до відповідальності аудиторів за неналежне виконання своїх
обов’язків.

Аудиторська діяльність здійснюється на підставі договорів між аудитором,
аудиторською фірмою та замовником. Закон встановлює обставини, коли
проведення аудиту є обов’язковим: для підтвердження достовірності та
повноти річного балансу і звітності комерційних банків, фондів, бірж,
компаній, товариств та інших господарюючих суб’єктів незалежно від форм
власності та виду діяльності, звітність яких офіційно оприлюднюється.
Цей обов’язок не поширюється на установи та організації, що повністю
утримуються за рахунок бюджету і не займаються підприємницькою
діяльністю, а також суб’єктів з річним господарським оборотом у розмірі
не більше як двісті неоподатковуваних мінімумів. Обов’язковими є
перевірки фінансового стану засновників комерційних банків, підприємств
з іноземними інвестиціями, акціонерних товариств, холдингових компаній,
інвестиційних фондів, довірчих товариств та інших фінансових
посередників; емітентів, тобто підприємств, установ, організацій, що
випускають в обіг грошові знаки, цінні папери, платіжно-розрахункові
документи; в інших випадках.

Наслідки проведення аудиту оформляються висновком, актом або довідкою.
Аудиторські перевірки не виключають здійснення контролю державними
контролюючими органами.

4. Види і методи фінансового контролю

Фінансовий контроль буває попереднім, поточним (оперативним) і
наступним, в залежності від часу його проведення.

Попередній контроль здійснюється на стадії розробки прогнозних
розрахунків за бюджетом і планом, має на меті перевірку обгрунтованості
розрахунків і пошук можливості більш ефективного їх використання. Він
проводиться до початку реалізації рішень, здійснення фінансових
операцій. Його об’єктом є документи (фінансові плани, відомості,
накладні, касові ордери, чеки).

Поточний (оперативний) контроль здійснюється під час виконання планів,
проведення грошових операцій, реалізації матеріальних цінностей. На цій
стадії ставиться завдання досягти найбільш раціонального використання
фінансових ресурсів, виявити додаткові можливості, щоб збільшити доходи
і зменшити витрати.

Наступний контроль проводиться по наслідках фінансово-господарської
діяльності, при розгляді і затвердженні звітів, аналізі виконання
завдань, після проведення грошових операцій, списання матеріальних
цінностей і здійснюється шляхом ревізій, перевірок, інвентаризації. Він
дозволяє визначити стан фінансової дисципліни, причини її порушення,
шляхи усунення недоліків]. Основним завданням його є оцінка, досягнутого
і розробка стратегії на майбутнє.

Методи фінансового контролю

Методи фінансового контролю слід відрізняти від методики проведення
перевірок, ревізій. Методика — це конкретні прийоми і засоби конкретних
дій. Вона показує як, у якому порядку проводити перевірку, з чого
починати і чим закінчувати її. Розроблені методи перевірки збереження
готівки в касах, збереження і витрачання матеріальних цінностей на
підприємствах і організаціях, при перевірці виплат з фонду заробітної
плати та інші. Методика контролю розробляється з урахуванням форми
власності, організаційної структури, територіального аспекту.

Основними методами фінансового контролю є перевірка і ревізія. Ці
поняття визначені законодавче. ‘ Перевірка — це обстеження і вивчення
окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємства,
установи, організації або їх підрозділів.

Ревізія (від лат. геуігіо — перегляд) — метод документального контролю
за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи,
організації, дотриманням законодавства з фінансових питань,
достовірністю обліку і звітності, спосіб документального викриття
недостач, розтрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних
цінностей, попередження фінансових зловживань. За наслідками ревізії
складається акт.

Повні ревізії, як правило, охоплюють усі сторони фінансово-господарської
діяльності об’єкта перевірки: стан збереження грошових засобів і
матеріальних цінностей; відповідність їх наявності даним бухгалтерського
обліку; відповідність фактичних витрат бухгалтерським документам; чи
своєчасно і правильно проводились інвентаризації товарно-матеріальних
цінностей, розрахунки з підприємствами, установами, організаціями;
правильність використання грошових засобів і матеріальних цінностей,
виконання господарських і фінансових планів тощо.

Часткові, або вибіркові, ревізії проводяться для з’ясування якоїсь
сторони діяльності, наприклад, правильності використання фонду
заробітної плати, правильності збереження грошей.

При документальних ревізіях перевіряється наявність необхідних
фінансових документів, їх оформлення, облік, збереження? Документи
дозволяють визначити законність і доцільність витрат, дотримання
фінансової дисципліни, виконання фінансового плану.

Фактична ревізія передбачає перевірку наявності грошових засобів,
матеріальних цінностей і їх відповідність документам. Як правило, при
фактичній ревізії проводиться інвентаризація.

Комплексні ревізії проводяться представниками декількох органів,
наприклад, контрольно-ревізійним управлінням і управлінням фінансів
місцевої державної адміністрації, і охоплюють всі сторони фінансової і
господарської діяльності.

Кожна ревізія повинна бути добре підготовлена, призначається склад
ревізорів, виробляється програма проведення ревізії, вивчається
необхідне законодавство, проводиться ознайомлення з висновками минулої
ревізії. Про проведення ревізії повідомляється керівник об’єкта, який
перевіряють. Тривалість ревізії, як правило, не може перевищувати ЗО
днів.

Інспектування — це також метод фінансового контролю, що їіередбачає
перевірку підприємств, установ і організацій на місцях, яка періодично
здійснюється представниками держави і її органів. Інспектування дозволяє
ознайомитись із загальним станом справ на місцях і оперативно надати
практичну допомогу.

Спостереження ,як метод фінансового контролю застосовується для
загального ознайомлення із станом фінансової діяльності бюджетних
установ, підприємств, організацій.

Інвентаризація передбачає перевірку наявності матеріальних цінностей і
їх відповідності звітним документам.

Питання для осмислення:

1. Фінансово-правові норми, їх види, особливості та зміст

2. Фінансово-правові відносини, їх зміст і особливості

3. Органи та організація фінансового контролю

4. Види і методи фінансового контролю

5.Основними методами фінансового контролю

Тема 3

БЮДЖЕТНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ

План

1. Поняття і суспільне значення бюджету

2. Поняття бюджетного права і бюджетно-правового регулювання

3.Поняття бюджетної системи і бюджетного устрою України

4.Правові основи складу доходів бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

5. Правові основи складу видатків бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

Мета заняття: визначити сутність, зміст, функції бюджетного устрія
України

1. Поняття і суспільне
значення бюджету

Як економічна категорія, бюджет є системою економічних за своїм змістом
відносин з приводу утворення, розподілу і використання централізованого
фонду грошових коштів держави. Ці економічні відносини виникають в
результаті розподілу валового внутрішнього продукту країни.

За матеріальним змістом бюджет — це сам централізований фонд грошових
коштів держави. В юридичному аспекті державний бюджет виступає у формі
закону, який приймається найвищим органом законодавчої влади країни.
Бюджетне законодавство України визначає бюджет як план.

Необхідність в існуванні державного бюджету обумовлюється природою
держави, яка за своїм призначенням покликана виконувати
загальносуспільні завдання і функції, а також об’єктивно існуючим
законом вартості, існуванням товарно-грошових відносин та іншими
факторами.

В Україні поняття, зміст і функції державного бюджету мають свої
особливості, викликані суспільними і економічними перетвореннями в
країні за останні роки.

Згідно ст. 1 Закону України “Про бюджетну систему України”, бюджет — це
план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення
функцій, які здійснюються органами державної влади України, органами
влади автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.

Таким чином, в основу законодавства України занесене поняття бюджету як
плану. В той же час це фонд, з якого держава черпає свої фінансові
ресурси для забезпечення свого функціонування. Вище вже йшла мова про
те, що термін “бюджет” має кілька поняттєвих аспектів. Державний бюджет
України є планом, що містить в собі перелік доказів і прибутків, які
повинні отримати в наступному році, і майбутніх видатків;

тому це розпис доходів і видатків держави на наступний бюджетний рік.
Водночас бюджет є фондом грошових коштів, але в фінансово-правовій
літературі відмічалось, що бюджет ніколи в цілісному вигляді не існує,
оскільки відразу після надходження коштів на бюджетний рахунок вони
використовуються на фінансування державних потреб. Тому суть бюджету
полягає не в тому, що це певна сума грошових коштів, які знаходяться на
певному рахунку, а в тому, що він передбачає напрями спрямування доходів
на певні видатки, а сама по собі сума може бути лише зафіксованою в
певний період величиною коштів, які надійшли і які вже використані.

Державний бюджет України є основним фінансовим планом. Суспільне
значення бюджету полягає в тому, що за допомогою бюджету досягається
вирішення багатьох питань соціального характеру.

Політичне значення бюджету багатогранне і, зокрема, воно полягає в тому,
що законодавчий орган затверджує обсяги доходів і видатків бюджету на
плановий рік, а тим самим народні представники реалізують волю народу.
По відношенню до бюджету і бюджетних відносин, які складають його зміст,
право виступає як форма, без якої бюджет не може існувати. Державний
бюджет України набуває свого статусу тільки після затвердження його
Верховною Радою України в формі закону (п. 4 ст. 85 Конституції
України). Виключно законами України встановлюються державний бюджет
України і бюджетна система Українц.(п. 1. ч. 2 ст. 92 Конституції
України). Ці конституційні положення складають не лише основу
бюджетно-правового регулювання, але і свідчать про основоположну роль
найвищого представницького органу держави в галузі бюджету. Якщо
утворення державного бюджету і використання його коштів здійснюють
органи виконавчої влади, то розподіл бюджетних ресурсів — прерогатива
Верховної Ради України. Парламент України також розглядає і приймає
рішення щодо звіту про Державний бюджет України.

Місцеві бюджети в Україні мають велике значення у фінансуванні
соціальних потреб населення. Вони в значній частині забезпечують
фінансовими ресурсами освіту, охорону здоров’я, культуру,
житлово-побутові витрати та ін. З республіканського бюджету Автономної
Республіки Крим фінансуються видатки на потреби, загальні для жителів
Автономної Республіки Крим, а з обласних і районних бюджетів —
відповідно для жителів цих адміністративно-територіальних одиниць.

Державний бюджет — це встановлений законом на певний період основний
фінансовий план (розпис) доходів і видатків централізованого фонду
коштів держави, необхідних для здійснення її завдань і функцій. Таке ж
визначення можна дати і щодо місцевих бюджетів, виходячи з їх
особливостей. І Істотною рисою бюджету є те, що він укладається на
певний період, Тривалість цього періоду визначається можливостями
фінансового планування, яке, в свою чергу і в кінцевому підсумку,
залежить від економічного становища в країні. Але юридичне цей період
встановлюється, виходячи також із співвідношення законодавчої і
виконавчої влади в країні. Конституція України закріпила розподіл
державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Тому з позиції права
суть бюджетного періоду полягає в тому, що це період, протягом якого
виконавча влада реалізовує, втілює в життя веління законодавчого органу
— Верховної Ради України. Закінчується цей період тим, що найвищий орган
виконавчої влади — Кабінет Міністрів — організовує складання і подає до
парламенту звіт про виконання державного бюджету за минулий рік. Таким
чином, юридичний зміст бюджетного періоду і звіту про виконання бюджету
зводиться в кінцевому підсумку до найбільш доцільного періоду, по
закінченню якого Верховна Рада України здійснює свої контрольні
повноваження щодо дій виконавчої влади в галузі бюджету. Виходячи з
того, що бюджет є планом, значення бюджетного періоду набуває сутнісних
ознак, рис бюджету.

В ст. 96 Конституції України встановлено, що Державний бюджет України
затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31
грудня, а за особливих обставин — на інший період, тобто бюджетний
період в Україні збігається з календарним роком.

Після закінчення бюджетного періоду в деяких країнах світу має місце так
званий пільговий період (разом з бюджетним вони становлять рахунковий
період), протягом якого завершуються обороти за окремими рахунками.
Кожен бюджет складається з дохідної і видаткової частин.

2. Поняття бюджетного права і бюджетно-правового регулювання

Бюджетне право України — це сукупність фінансово-правових норм, що
регулюють внутрішньодержавні відносини, які виникають у зв’язку з
утворенням, розподілом і використанням державного, республіканського
(Автономної Республіки Крим), обласних, районних, міських (міст Києва і
Севастополя) і місцевих бюджетів.

Найбільш суттєвою рисою бюджетних відносин є те, що всі вони мають
єдиний центр — розподіл бюджетних ресурсів. Розподіл їх має два напрями:
1) предметний — за галузями діяльності держави і її функціями; 2)
структурний — за ланками бюджетної системи. Але в будь-якому випадку
бюджетні відносини полягають в розподілі коштів, які надходять до
бюджетної системи (як такі, що вже надані державі і врегульовані нормами
податкового права), і реалізації цього розподілу.

Норми бюджетного права містяться в актах, які складають бюджетне
законодавство. Базою бюджетного законодавства є Конституція України, що
свідчить про велике суспільне значення бюджету.

Конституційні норми, що регулюють бюджетні відносини, встановлені в
ст.ст. 85, 92, 95—98 та інших статтях Конституції України. Слід
зазначити, що вони є нормами прямої дії і водночас складають базу для
поточного бюджетного законодавства. Загальне значення для бюджетного
законодавства України має конституційне положення про те, що бюджетна
система України будується на засадах справедливого і неупередженого
розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними
громадами. Ця норма розвивається в бюджетному законодавстві. Виключно
Законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки
держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих
видатків. Держава прагне до збалансованості бюджету України. Контроль за
використанням коштів державного бюджету України здійснює від імені
Верховної Ради України Рахункова палата.

Цілий ряд конституційних норм є нормами прямої дії:

— регулярні звіти про доходи і видатки Державного бюджету України мають
бути оприлюднені (ч. 4 ст. 95);

— Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою
України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин — на
інший період (ст. 96);

— Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до
Верховної Ради України проект Закону про Державний бюджет України на
наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід
виконання Державного бюджету України поточного року (ст. 96);

— Кабінет Міністрів України відповідно до закону подає до Верховної Ради
України звіт про виконання Державного бюджету України. Поданий звіт має
бути оприлюднений (ст. 97);

— до повноважень Верховної Ради України належить затвердження Державного
бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням
Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його
виконання (ст. 85);

— виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і
бюджетна система України (ст. 92) та інші.

Наведені вище конституційні норми є основою для створення бюджетного
законодавства і бюджетного права, де вони розвиваються, конкретизуються
і деталізуються.

Основу бюджетного законодавства складає Закон України “Про бюджетну
систему Української РСР” від 5 грудня 1990 року в редакції Закону
України “Про бюджетну систему України” від 28 квітня 1995 р. //
“Відомості Верховної Ради України”. — 1995. — № 26. Ст. 195.

Крім того, до основних актів бюджетного законодавства можна віднести
Регламент Верховної Ради України, постанову Верховної Ради України від 6
травня 1996 р., якою затверджені Правила оформлення проекту Закону
України про Державний бюджет України, цілу низку Указів Президента
України та інші. Бюджетно-правові норми містяться також, наприклад, в
Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997
р. (який в цілому не відноситься до бюджетного законодавства) та в інших
актах.

До числа актів бюджетного законодавства належать також щорічні
бюджетно-правові акти — Закон України “Про Державний бюджет України” на
відповідний рік, а також відповідні акти Верховної Ради Автономної
Республіки Крим і місцевих Рад. В них конкретизуються загальні
нормативні приписи на даний рік, встановлюються обсяги бюджетів, розміри
асигнувань за напрямками діяльності, методи бюджетного регулювання та
ін.

Закріплені в законодавстві бюджетно-правові норми складають в своїй
сукупності бюджетне право. Водночас вони мають неоднорідний характер і
можуть бути класифіковані на групи за певними критеріями.

За дією у часі бюджетно-правові норми можуть бути поділені на постійно
діючі і строкові. Постійно діючі норми встановлені в нормативних актах,
строк дії яких не обмежений, наприклад в Законах України “Про бюджетну
систему

України”, “Про місцеве самоврядування в Україні” та інших. Такі норми
діють без обмеження в часі аж до їх відміни новими нормативно-правовими
актами чи якоїсь іншої видозміни.

Строкові (періодичні) бюджетно-правові норми містяться в названих вище
щорічних актах і тому більшість з них діють протягом певного бюджетного
періоду. Але в практиці роботи Верховної Ради України мають місце
випадки, коли термін дії деяких норм продовжується ще на один період.
Такий стан речей відображає об’єктивну необхідність, а самі ці норми і в
таких випадках не втрачають періодичний характер, якщо Верховна Рада
визначає новий термін їх дії.

Бюджетно-правові норми можна також поділити на матеріальні і
процесуальні. Норми матеріального бюджетного права об’єднуються в
правовий інститут “бюджетний устрій”; вони встановлюють матеріальний
зміст бюджету, тобто структуру бюджетної системи, розподіл доходів і
видатків бюджетів між різними ланками бюджетної системи, їх обсяги та
інше.

Процесуальні та бюджетно-правові норми регулюють порядок проходження
бюджету від початку його складання до затвердження звіту про виконання
бюджету (такий період носить назву “бюджетний цикл”), тобто охоплюють
всі стадії бюджетного процесу: складання, розгляд, затвердження,
виконання бюджету, а також складання, розгляд і затвердження звіту про
його виконання. Ці норми складають інститут бюджетно-процесуального
права.

Бюджетно-правові норми складають основу бюджетно-правового регулювання,
механізм якого включає в себе бюджетні правовідносини і акти реалізації
суб’єктивних прав і обов’язків.

Врегульовані нормами права економічні бюджетні відносини набувають
статусу бюджетних правовідносин, в рамках яких відбувається практична
діяльність по реалізації бюджетно-правових норм. Бюджетні правовідносини
являють собою юридичну форму економічних відносин, які мають офіційний
характер і забезпечуються засобами державного захисту. Співвідношення
між матеріальними, економічними бюджетними відносинами і бюджетними
правовідносинами відображають діалектичний взаємозв’язок змісту і форми.
Бюджетні правовідносини є різновидом фінансово-правових і тому вони
мають всі особливості останніх, водночас доповнюючи їх власними
особливостями. Структура бюджетних правовідносин включає в себе
суб’єктів, “їх права і обов’язки по відношенню до об’єкта (предмета)
бюджетно-правового регулювання.

Суб’єктами бюджетних правовідносин є їх учасники, сторони, які мають
певний об’єм прав і обов’язків з приводу розподілу і використання
бюджетних коштів. Особливістю бюджетних правовідносин є те, що коло їх
суб’єктів вужче, ніж коло суб’єктів фінансово-правових відносин. Це
обумовлюється тим, що об’єктом їх є бюджетні кошти, які належать лише
державі, а тому суб’єктами (учасниками, сторонами) бюджетних
правовідносин можуть бути лише державно-територіальні утворення і органи
державної влади. При цьому органи державної влади виступають як
представники відповідних державно-територіальних утворень або України в
цілому. До них відносяться Верховна Рада України, Президент України,
Кабінет Міністрів України, Верховна Рада і Уряд Автономної Республіки
Крим, органи місцевого самоврядування, державної і місцевої виконавчої
влади. Розподіл функцій і повноважень між ними випливає з розподілу
державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Особливістю прав і обов’язків суб’єктів бюджетних правовідносин є те, що
їх обсяг можна визначити в цілком конкретних грошових показниках. Але
такий матеріальний зміст не може замінити їх юридичного змісту, який
чітко і детально врегульований бюджетно-правовими нормами.

Динаміка бюджетних правовідносин, тобто їх виникнення, зміна і
припинення, характерна ще однією особливістю — вона носить періодичний
характер. Бюджетні правовідносини мають загальний характер в тому
розумінні, що вони виникають на підставі постійно діючих
бюджетно-правових норм. Але в той же час вони приводяться в дію лише в
результаті їх врегулювання конкретними, строковими правовими нормами в
щорічних актах про відповідні бюджети. Тому конкретні бюджетно-правові
відносини виникають з початком бюджетного періоду — 1 січня — і
припиняються з його закінченням — 31 грудня кожного року.

3. Поняття бюджетної системи і бюджетного устрою України

Закон України “Про бюджетну систему України” містить в собі положення
про бюджетну систему і бюджетний устрій України.

У відповідності із статтею 2 Закону бюджетна система України складається
з Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної
Республіки Крим та місцевих бюджетів. Згідно ст. 95 Конституції України
бюджетна система України будується на засадах справедливого і
не-упередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і
територіальними громадами.

В фінансово-правовій літературі дається наукове визначення бюджетної
системи України. Це заснована на економічних відносинах, врегульованих
правовими нормами, сукупність видів бюджетів, які існують на території
держави” //“Фінансове право”. — Харків: “Консулі”, 1998. — Ст. 127.

Поняття “бюджетна система” відображає тільки загальну структуру
бюджетів в Україні, яка визначається адміністративно-територіальним
устроєм і побудовою системи органів влади в Україні. Разом з тим Закон
“Про бюджетну систему в Україні” ввів поняття “бюджетний устрій”, яке
відображає не лише систему бюджетів, а й взаємовідносини між
ними.иБюджетний устрій — “це організація і принципи побудови бюджетної
системи, її структури, взаємозв’язок між окремими ланками бюджетної
системи. Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного
устрою і адміністративно-територіального поділу України”. Таким чином,
бюджетний устрій — більш широке поняття, яке включає в себе бюджетну
систему, взаємозв’язок між бюджетами і принципи їх функціонування. При
цьому слід враховувати, що Україна є унітарною державою, хоча до її
складу входить Автономна Республіка Крим; в той же час в Україні згідно
з ст. 7 Конституції, визнається і гарантується місцеве самоврядування,
здійснення якого неможливе без власних місцевих бюджетів (значний вплив
на це має Європейська Хартія місцевого самоврядування, до якої
приєдналась Україна.

Сукупність всіх бюджетів, які входять до бюджетної системи України,
складає зведений (консолідований) бюджет, який використовується для
аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і
соціального розвитку України. Бюджет Автономної Республіки Крим об’єднує
республіканський бюджет та бюджети районів і міст республіканського
підпорядкування Автономної Республіки Крим. При цьому слід мати на
увазі, що така система бюджетів Автономної Республіки Крим не виходить
за рамки бюджетної системи України. Згідно зі ст. 134 Конституції
України Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною
України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує
питання, віднесені до її відання, але нормативно-правового регулювання
бюджетних і в цілому фінансових питань вона не здійснює (ст.ст.137, 138
Конституції України).

Бюджет області об’єднує обласний бюджет та бюджети районів і міст
обласного підпорядкування.

Бюджет району об’єднує районний бюджет, бюджети міст районного значення,
селищні та сільські бюджети.

Бюджет міста, яке має районний поділ, об’єднує міський бюджет та бюджети
районів, що входять до його складу. У випадках, коли міській, районній у
місті Раді адміністративне підпорядковані інші міста, селища чи сільські
населені пункти, бюджети цих міст, селищні, сільські бюджети
об’єднуються відповідно у бюджеті міста або бюджеті району в місті,
Радам яких підпорядковані населені пункти.

Прийняття Конституції України та у відповідності з нею Закону України
“Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 р. дещо
змінило погляд на природу місцевих бюджетів. Як випливає із ст.ст. 140,
143 Конституції України і змісту вказаного Закону, до місцевого
самоврядування відносяться сільські, селищні, міські Ради; районні,
обласні Ради є органами місцевого самоврядування, що представляють
спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст. Згідно зі ст.
1 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” бюджетом
місцевого самоврядування (місцевим бюджетом) є план утворення і
використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та
повноважень місцевого самоврядування. Районні і обласні бюджети входять
до числа місцевих бюджетів і є планами утворення і використання
фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів
територіальних громад, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного
вирівнювання. Разом з тим, ст. 143 Конституції встановлює, що вони
формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між
територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з
коштів залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для
реалізації спільних соціально-економічних та культурних програм. Тому
районні і обласні бюджети займають проміжне становище між державними та
сільськими, се-лдщними, міськими бюджетами. Бюджетний устрій України
грунтується на принципах єдності, повноти, достовірності, гласності,
наочності, самостійності усіх бюджетів, що входять до бюджетної системи
України.

В Законі України “Про бюджетну систему України” не знайшла свого
відбиття, але в фінансово-правовій літературі виділяється як принцип,
спеціалізація показників доходів і видатків бюджетів. Цей принцип
полягає у конкретному визначенні розмірів доходів за джерелами утворення
і видатків за їх призначенням,!

Ст. 8 Закону “Про бюджетну систему України” визначила бюджетну
класифікацію як “єдине систематизоване, функціональне згрупування
доходів і видатків бюджету за однорідними ознаками, що забезпечує
загальнодержавну і міжнародну порівнянність бюджетних даних”. Саме через
бюджетну класифікацію здійснюється єдиний облік доходів і видатків,
складається звітність про виконання бюджетів.

Структура бюджетної класифікації розробляється Кабінетом Міністрів
України, а нова її структура була затверджена постановою Верховної Ради
України від 12 липня 1996 року.

Бюджетна класифікація України складається з чотирьох розділів:

Розділ І. Доходи бюджету.

Розділ II. Видатки бюджету.

Розділ III. Фінансування бюджету.

Розділ IV. Державний борг.,

Розділ І “Доходи бюджету” поділяється на групи, підгрупи, статті і під
статті. Групи доходів — це податкові надходження та неподаткові доходи,
доходи від операцій з капіталом, офіційні трансферти і державні цільові
фонди.

Класифікація видатків бюджетів складається з функціональної, відомчої та
економічної структури видатків.

Функціональна структура видатків бюджетів України визначає основні
напрями державної діяльності:

Державне управління;

Міжнародна діяльність;

Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу;

Національна оборона і т.д. (всього 24 розділи).

Розділи поділяються на підрозділи, тобто більш детальні частини.
Наприклад, розділ “Державне управління” включає в себе шість
підрозділів: функціонування законодавчої влади; функціонування
виконавчої влади; утримання Президента України та його апарату;
утримання фінансових та фіскальних органів; загальне планування і
статистичні служби; інші видатки на загальнодержавне управління.
Підрозділи можуть мати цільові статті і види витрат.

Економічна структура видатків групує видатки державного і місцевих
бюджетів за їх економічним змістом. Вона поділяється на поточні видатки
і капітальні видатки, а також на предметні статті, під статті та
елементи витрат.

Розділ III “Фінансування бюджету” передбачає залучення коштів для
фінансування видатків бюджету — внутрішнє і зовнішнє фінансування.

У розділі IV “Державний борг” наводиться структура державного
внутрішнього і зовнішнього боргу.

4. Правові основи складу доходів бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

Кожний бюджет поділяється на дохідну і видаткову частини, які мають бути
збалансовані між собою.

В дохідній частині бюджету передбачаються всі доходи, передбачені
законодавством України (податки і неподаткові доходи). За
соціально-економічними ознаками вони можуть бути поділені на: 1) доходи
від господарської діяльності; 2) доходи від використання природних
ресурсів; 3) доходи від зовнішньо-економічної діяльності; 4) доходи від
банківської діяльності; 5) доходи від реалізації дорогоцінних металів з
Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння; 6)
державне мито; 7) митні платежі; 8) збори та інші неподаткові доходи; 9)
доходи від приватизації;

10) доходи від громадян тощо.

Такий загальний перелік доходів всіх ланок бюджетної системи України,
Але основним бюджетним питанням є їх розподіл між окремими ланками
всередині бюджетної системи. Розподіл доходів належить до повноважень
представницьких органів держави, оскільки це є одним з основних питань
функціонування бюджетної системи України. Головну роль в цьому відіграє
Верховна Рада України, як єдиний орган законодавчої влади в Україні.
Верховна Рада встановлює постійний розподіл закріплених доходів між
ланками бюджетної системи в Законі “Про бюджетну систему України” і
щорічний перерозподіл регулюючих доходів в Законах про Державний бюджет
України. Основним завданням при розподілі доходів бюджетів є наділення
кожного з державних органів — суб’єкта бюджетного права — таким об’ємом
коштів, який міг би забезпечити виконання його завдань і функцій,
передбачених Конституцією та законами України. При цьому повинні бути
забезпечені збалансованість всіх бюджетів, зацікавленість місцевих
органів у збільшенні бюджетних надходжень, запобігання касових розривів
та інше, бездефіцитність бюджетів. Доходи кожного бюджету повинні бути
найбільшою мірою пов’язані з підвідомчим господарством і соціальною
сферою.

З врахуванням юридичного та економічного аспектів розподілу доходів між
ланками бюджетної системи всі вони можуть бути поділені на закріплені і
регулюючі.

До закріплених належать доходи, які постійно діючими нормативними актами
віднесені до бюджетів певного рівня на невизначений у часі строк у
розмірі територіального надходження повністю або у твердо фіксованому
розмірі-(нормативі). Прикладами доходів, закріплених за Державним
бюджетом України, можуть бути:

— надходження від зовнішньоекономічної діяльності, які повністю, на
невизначений строк закріплені за загальнодержавним бюджетом;

— плата за землю яка дорівнює 30 відсоткам від ставки, передбаченої
законодавством України, та інші.

Закріплені доходи створюють основу дохідної бази кожного бюджету .’Але
для повного покриття потреб кожного з бюджетів їх недостатньо і тому
кожен з бюджетів (крім державного) необхідно врегулювати за допомогою
інших дохідних джерел. Оскільки потреба в доходах кожного з бюджетів
часто змінюється, то держава щорічно здійснює бюджетне регулювання —
щорічний перерозподіл коштів всередині бюджетної системи з метою
збалансування всіх бюджетів. Досягається це, за допомогою регулюючих
доходів та інших методів. Регулюючі доходи — це передбачені в Законі про
Державний бюджет або в рішенні про бюджет представницьких органів доходи
бюджетів, які щорічно перерозподіляються між різними ланками бюджетів.
Розмір частини кожного з доходів, яка передається у бюджет нижчого
рівня, визначається, виходячи з потреб цього бюджету, і може щорічно
змінюватись. Так, в 1997 р. як регулюючі доходи були використані
акцизний збір (50 відсотків його передавались до бюджетів областей, міст
Києва і Севастополя), прибутковий податок з громадян та ін. Але вже в
Законі про Державний бюджет України на 1998 р. було дано перелік всіх
доходів, які в повному обсязі або частково надійдуть до державного
бюджету, а в ст. 9 — перелік доходів, які надійдуть до бюджетів
Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя. Таким чином було
здійснене бюджетне регулювання, тобто забезпечення вказаних бюджетів
дохідною базою.

Але при нестачі коштів для збалансування бюджетів держава може
використати і такий метод бюджетного регулювання як дотації, субвенції,
субсидії, які можна назвати єдиним терміном — трансферти. Цей метод
застосовується у багатьох країнах світу. Щоправда, в законодавстві
України ці терміни лише згадуються без розкриття їх суті, але,
використовуючи світовий досвід, фінансово-правова наука виробила їх
поняття.Дотація являє собою певну суму грошових коштів, яка виділяється
з бюджету вищого рівня до бюджету нижчого рівня для покриття його
дефіциту. Вона має загальний характер і не підлягає поверненню до
бюджету вищого рівня (сам термін походить від латинського слова гіоіаііо
— дар). На відміну від дотації субвенції і субсидії мають цільовий
характер і це передбачає, що у випадках їх невикористання або
використання не за цільовим призначенням вони мають бути повернені до
бюджету, з якого були надані. Різниця між субвенцією і субсидією полягає
в тому, що субвенція передбачає як обов’язкову умову участь у виділенні
коштів на певні цілі з бюджетів нижчого рівня поряд з сумою субвенції, а
для субсидії це не обов’язково Але у випадках невикористання або
використання не за цільовим призначенням субвенції і субсидії мають бути
повернені до бюджету, з якого вони були виділені. Законом про Державний
бюджет України на 1998 р. було передбачено виділення дотацій
республіканському бюджету Автономної Республіки Крим, обласним та
міському (міста Севастополя) бюджетам (всього їх 22) на загальну суму
2.502.213 тис. гривень на фінансування видатків, що не покриваються
власними та закріпленими доходами.

Таким чином, як випливає з викладеною вище, Державний бюджет України
складається із закріплених доходів, а республіканський Автономної
Республіки Крим та місцеві бюджети — з трьох: 1) власних джерел, які
надходять від об’єктів, що є їх власністю; 2) закріплених доходів, тобто
доходів, які постійно закріплені за ними і 3) доходів, що надійшли в
порядку бюджетного регулювання (процентних відрахувань, дотацій,
субвенцій, субсидій). Крім.цього, вони можуть на власний розсуд і
запозичувати кошти, Ст. 70 Закону України “Про місцеве самоврядування в
Україні” встановлює, що органи місцевого самоврядування відповідно до
законодавства можуть випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери,
отримувати позички з інших бюджетів на покриття тимчасових касових
розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також отримувати
кредити в банківських установах. Ще одним джерелом фінансування видатків
з цих бюджетів є позабюджетні цільові (у тому числі валютні) фонди
коштів, створення яких передбачене ст.б8 Закону про місцеве
самоврядування. Ця ж стаття надає право органам місцевого
самоврядування, за рішенням зборів громадян за місцем їх проживання,
запроваджувати місцеві збори на засадах добровільного самооподаткування.

Законом України “Про бюджетну систему України” врегульовано доходи
бюджетної системи України. Вони утворюються не лише за рахунок
надходжень від сплати юридичними і фізичними особами податків, зборів та
інших обов’язкових платежів, а й за рахунок інших джерел, встановлених
законодавством України. Закон встановлює доходи стосовно кожної з ланок
бюджетної системи України окремо. Розмежування ж їх між окремими рівнями
бюджетної системи здійснюється відповідно до ст. 16 Закону, яка
регламентує здійснення бюджетного регулювання.

Бюджетне регулювання — це щорічний перерозподіл коштів всередині
бюджетної системи з метою збалансування всіх бюджетів на рівні,
необхідному для виконання кожним місцевим органом своїх завдань і
функцій. Бюджетне регулювання здійснюється кожним представницьким
органом щодо бюджетів безпосередньо нижчого рівня, тобто обласні ради
регулюють районні і міські (міст обласного підпорядкування) бюджети,
районні ради — селищні, сільські, міські (міст райнного підпорядкування)
бюджети, міські Ради — бюджети районів в містах. Верховна Рада України,
яка здійснює розподіл бюджетних коштів, при цьому регулює обласні,
міські (міст Києва і Севастополя) бюджети, республіканський бюджет
Автономної Республіки Крим. Верховна Рада Автономної Республіки Крим
регулює бюджети районів, які входять до її складу.

Розмежування доходів в процесі бюджетного регулювання здійснюється з
урахуванням економічного, соціального, екологічного, природного стану
відповідних областей, районів та населених пунктів.

У процесі бюджетного регулювання застосовуються методи, зміст яких вже
був викладений вище: процентні відрахування від регулюючих доходів,
дотації, субвенції, субсидії. Їх перелік і розміри визначаються в
кожному році окремо.

В останні роки у відносинах державного і місцевих бюджетів з’явилося
нове явище, яке не врегульоване в Законі України “Про бюджетну систему
України”, але встановлене в ст. 62 Закону “Про місцеве самоврядування в
Україні”. В ній встановлено, що у випадках, коли доходи від закріплених
за місцевими бюджетами загальнодержавних податків та зборів перевищують
мінімальний розмір місцевого бюджету, держава вилучає із місцевого
бюджету до державного бюджету частину надлишку в порядку, встановленому
Законом про Державний бюджет. Законом “Про Державний бюджет України на
1998 рік” затверджено розмір коштів, що передаються до Державного
бюджету України з бюджетів чотирьох областей і м. Києва в сумі 590.082,9
тис. гривень.

Закон “Про бюджетну систему України” в ст. 11—15 дає перелік доходів
кожної з ланок бюджетної системи України.

Ст. 13 Закону “Про бюджетну систему України” дає перелік доходів, які в
порядку, на умовах і в межах, встановлених законами України,
зараховуються у районні, міські (міст обласного підпорядкування)
бюджети.

5. Правові основи складу видатків бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

Видаткова частина державного та місцевих бюджетів відображає витрати
держави на здійснення своїх завдань і функцій, а також на утримання
самої держави (органів законодавчої, виконавчої, судової влади та ін.).

Звідси випливає і структура державних видатків, яка залежить в кінцевому
підсумку від завдань і функцій, які стоять перед державою і її апаратом.
Останні, в свою чергу, юри-дично зафіксовані в Конституції і законах
України.

Суть держави і державного бюджету полягає в тому, щоб задовольняти
загальносуспільні інтереси і потреби. Тому ст.95 Конституції України,
яка має багатогранне значення, встановлює, щоі “виключно законом про
Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на
загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків”
Сам характер загальносуспільних потреб теж визначається в ряді статей
Конституції, зокрема в ст. 1 Основного Закону, яка встановлює, що
Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною правовою
державою, що дає підставу зробити висновок про соціальну орієнтованість
видатків бюджетів усіх ланок. Ст. З Конституції встановлює, що людина,
її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека
визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи
людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності
держави. Такий гуманістичний зміст конституційних положень визначає і
склад видатків державного і місцевих бюджетів. Структура їх
відображається в бюджетній класифікації України (розділ II) і в
щорічному Законі про Державний бюджет України. При всій різноманітності
в розмірах щорічних асигнувань слід все ж відзначити, що значну їх
частину складають видатки на соціальний захист, соціально-культурні
заходи та ін.

Загальні начала правового регулювання видатків бюджетів встановлені в
розділі 3 Закону “Про бюджетну систему України”. В ст.18 Закону
встановлено що кошти Державного бюджету України витрачаються лиш на цілі
в межах, затверджених Законом про Державний бюджет України. Відповідно
кошти республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих
бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених Верховною
Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами. До Державного
бюджету України не включаються видатки, які не передбачені законами
України. Зміст цієї статті вказує на юридичне значення законів і рішень
про бюджет, а також про значення принципу законності в сфері видатків
бюджетів. Розподіл видатків між бюджетами здійснюється відповідно до
Закону України “Про бюджетну систему України”! Закон категорично
забороняє використання бюджетних коштів для фінансування позабюджетних
фондів, які можуть бути утворені за рахунок надходжень від
необов’язкових платежів, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб,
інших небюджетних джерел.

Видатки бюджетів усіх ланок групуються за предметною ознакою відповідно
до бюджетної класифікації України. Але ст. 18 Закону “Про бюджетну
систему України” визначає І функціональний поділ видатків всіх бюджетів
на поточні “видатки і видатки розвитку.

Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансування мережі
підприємств, установ, організацій і органів, які діють на початок
бюджетного року, а також на фінансування заходів щодо соціального
захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків
розвиткуДВ складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету,
зумовлені зростанням мережі вказаних вище об’єктів з зазначенням всіх
факторів, які вплинули на обсяг видатків.

До складу видатків розвитку належать витрати бюджетів на фінансування
інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема фінансування
капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення,
фінансування структурної перебудови господарства України, субвенції та
інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням.

Склад і структура видатків державного і місцевих бюджетів визначаються
багатьма факторами, зокрема їх предметною спрямованістю (в загальному
вигляді вона відображена в бюджетній класифікації), економічним змістом
та ін. Але в будь-якому випадку державі при розподілі видатків
доводиться вирішувати питання про пріоритетність об’єктів фінансування.
Оскільки Україні, як і будь-якій іншій державі світу, недостатньо
грошових коштів для фінансування всіх потреб, то процес планування
видатків зводиться до проблеми вибору між конкуруючими потребами. В
цьому, крім суто юридичних факторів, велике значення мають економічні,
які випливають з конкретних умов певного періоду.

При розподілі видатків між окремими ланками бюджетної системи України
загальними, принциповими положеннями є значимість, підвідомчість,
підпорядкованість тих чи інших об’єктів фінансування, їх територіальне
розміщення та інші. Закон України “Про бюджетну систему України” в
ст.ст.19, 20 встановлює перелік видатків основних ланок бюджетної
системи України. Цей перелік разом з бюджетною класифікацією є основою
структури видатків щорічного Закону про Державний бюджет України.

У складі Державного бюджету України передбачається резервний фонд
Кабінету Міністрів України у розмірі до двох відсотків від обсягу
видатків Державного бюджету. Він може використовуватись для фінансування
невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та
інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження
Державного бюджету.

У Державному бюджеті України понад передбачені видатки утворюється
оборотна касова готівка в розмірі до двох відсотків загального обсягу
видатків бюджету. Вона може бути використана протягом року на покриття
тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена в тому ж році до
розмірів, установлених під час затвердження державного бюджету України.

Основними актами, які регулюють видатки місцевих бюджетів, є Закони
України “Про бюджетну систему України” та “Про місцеве самоврядування в
Україні”.

Перелік конкретних видатків кожного з місцевих бюджетів встановлюється
відповідною Радою. При цьому Закон “Про місцеве самоврядування в
Україні” підкреслює, що сільські, селищні, міські, районні в містах
(якщо вони будуть створені) Ради і їх виконавчі органи самостійно
розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають
напрями їх використання.

Як у всіх бюджетах, у видатковій частині місцевих бюджетів окремо
передбачаються видатки поточного бюджету і видатки бюджету розвитку.
Особливістю є те, що кошти бюджету розвитку можуть спрямовуватися на
реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної
території, пов’язаних із здійсненням інвестиційної та інноваційної
діяльності.

Крім цього, законодавством передбачено поділ видатків місцевих бюджетів
на дві частини: а) видатки, пов’язані з виконанням власних повноважень
місцевого самоврядування і б) видатки, пов’язані з виконанням
делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

В республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим, обласних,
міських (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування) і
районних бюджетах утворюються резервні фонди у розмірі до одного
відсотка від обсягу видатків кожного з відповідних бюджетів для
фінансування невідкладних заходів, які не могли бути передбачені під час
затвердження цих бюджетів.

У республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим і всіх місцевих
бюджетах утворюється оборотна касова готівка, яка може бути використана
протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути
відновлена у тому ж році до розмірів, встановлених під час затвердження
відповідного бюджету.

Питання для осмислення:

1. Поняття і суспільне значення бюджету

2. Поняття бюджетного права і бюджетно-правового регулювання

3.Поняття бюджетної системи і бюджетного устрою України

4.Правові основи складу доходів бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

5. Правові основи складу видатків бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

Тема 4

БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ

План

1. Поняття і зміст бюджетного процесу

2. Порядок складання проекту бюджету

3. Звітність про виконання бюджета

4.ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІСЦЕВИХ ФІНАНСІВ

Мета заняття: визначити сутність механизму бюджетного процеса в Україні.

1. Поняття і зміст бюджетного процесу

Сукупність дій уповноважених органів держави, врегульованих правовими
нормами, по складанню, розгляду, затвердженню і виконанню бюджету, а
також складанню, розгляду і затвердженню звіту про його виконання і є
бюджетним процесом.

Процесуальні бюджетно-правові норми забезпечують організацію роботи
відповідних органів, вводять її в найбільш раціональні форми, які дають
їй максимальну продуктивність, забезпечують досягнення найбільших
результатів за найменшими затратами часу, сил та коштів; забезпечують
права та інтереси учасників процесу, створюють правові гарантії їх
дотримання.

Згідно із Законом України “Про бюджетну систему України” бюджетний
процес — це регламентована нормами бюджетного права діяльність органів
держави і місцевого самоврядування по складанню, розгляду, затвердженню
бюджету, а також складанню, розгляду і затвердженню звіту про виконання
бюджету.

Весь бюджетний цикл поділяється на стадії бюджетного процесу: складання,
розгляду, затвердження бюджету, виконання бюджету та складання, розгляду
та затвердження звіту про виконання бюджету. Ці стадії періодично
змінюють одна одну. Кожна стадія бюджетного процесу — це етап діяльності
держави, внаслідок якого бюджет набуває нових якостей.

Бюджетний процес провадиться за принципами єдності, універсальності,
періодичності, реальності, повноти, публічності, гласності,
достовірності, збалансованості, спеціалізації бюджетних показників.,

Ще одна специфічна якість (принцип) бюджету — спеціалізація показників
бюджету. Принцип спеціалізації бюджетних показників застосовується на
всіх стадіях бюджетного процесу за допомогою бюджетної класифікації —
спеціального юридичного документа, що лежить в основі всієї бюджетної
діяльності фінансових органів. За Законом України “Про бюджетну систему
України” бюджетна класифікація — єдине систематизоване, функціональне
згрупування доходів і видатків бюджету за однорідними ознаками, що
забезпечує загальнодержавне і міжнародне порівняння бюджетних
даних-ІВидатки і доходи включаються в Державний бюджет в певному
порядку, що забезпечує чітке уявлення про склад видаткової і дохідної
частини бюджету, однакове групування доходів і видатків, їх деталізацію
і можливість порівняння та аналізу. Доходи конкретизуються за їх
джерелами, а видатки — за цільовим призначенням.

Бюджетна класифікація забезпечує можливість на всіх стадіях бюджетного
процесу здійснювати аналіз і контроль, встановлювати джерела надходження
коштів, об’єкти бюджетного фінансування, органи, відповідальні за повне
і своєчасне надходження коштів у дохідну частину бюджету та ефективне
використання бюджетних коштів.

Згідно з Постановою Верховної Ради України “Про структуру бюджетної
класифікації України” від 12 липня 1996 року та наказом МФ №265 від 3
грудня 1997 року “Про запровадження нової бюджетної класифікації” чинна
бюджетна класифікація України введена в дію з 1 січня 1998 року. Вона
передбачає 4 головні розділи, які в свою чергу поділяються на глави,
параграфи та статті. Всі видатки бюджету розподіляються згідно з
бюджетною класифікацією за трьома головними структурами: функціональною,
відомчою та економічною.

Бюджетна класифікація має важливе організаційне та правове значення.
Організаційне полягає в тому, що застосування бюджетної класифікації
сприяє більш чіткій організації роботи по складанню і виконанню бюджету,
здійсненню контролю за виконанням дохідної частини бюджету за кожним
джерелом і за витрачанням державних коштів за призначенням. Правове ж
значення полягає в тому, що державний бюджет для всіх органів державної
влади є фінансовим планом, що затверджується в законодавчому порядку, в
межах бюджетної класифікації здійснюється компетенція законодавчих та
виконавчих органів усіх рівнів в галузі бюджетного планування та
виконання бюджету. [Бюджетна політика держави здійснюється через
діяльність органів законодавчої та виконавчої влади, фінансових органів,
органів державного фінансового контролю.

Учасниками бюджетного процесу є органи, які наділені бюджетними
повноваженнями, а також бюджетні установи, інші отримувачі бюджетних
коштів та кредитні організації, які здійснюють окремі операції з коштами
бюджетів.

В систему органів, які є учасниками бюджетного процесу, входять:

1) органи законодавчої (представницької) влади;

2) органи виконавчої влади, в тому числі і фінансові органи;

3) органи, які здійснюють збір доходів бюджету;

4) банківські установи;

5) органи державного фінансового контролю;

6) розпорядники бюджетних коштів — керівники бюджетних організацій;

7) інші органи, на які законодавством покладені повноваження у галузі
бюджетної діяльності.

2. Порядок складання проекту бюджету

Згідно з чинним законодавством України стадію складання проекту бюджету
можна поділити на такі етапи:

1. Розробка бюджетної резолюції Верховною Радою України.

2. Розробка попереднього зведеного проекту бюджету.

3. Робота міністерств і відомств над зведеним проектом з метою внесення
в нього поправок.

4. Підготовка проектів Зведеного бюджету та Державного бюджету.

Всі вони мають самостійне значення, відокремлені один від одного. Кожний
наступний етап має інший склад учасників, коло і характер питань, що
підлягають вирішенню, порядок їх розгляду, значення рішень, що
приймаються.

Відповідно до Закону України “Про бюджетну систему Україниї проект
бюджету починає формуватись з Бюджетної резолюції, яка в найзагальніших
рисах окреслює пріоритети бюджетної політики на наступний період і
розробляється та затверджується Верховною Радою України, після чого не
пізніше 15 червня року, що передує року, на який приймається бюджет,
вона надсилається Президентові України. Бюджетна резолюція є орієнтиром
для уряду при розробці проекту бюджету.

Бюджетна резолюція відображає офіційну позицію Верховної Ради України
щодо пріоритетів бюджетної політики держави на наступний бюджетний рік.
Бюджетна резолюція повинна містити пропозиції Верховної Ради України
щодо граничного розвитку дефіциту державного бюджету, загального обсягу
дохідних надходжень, положень, які кладуться в основу формування
видаткової частини бюджету, пріоритетів у фінансуванні окремих
загальнодержавних програм, порядку управління бюджетними видатками,
взаємостосунків між державним бюджетом та бюджетами органів місцевого
самоврядування, інших пропозицій стосовно бюджетної політики держави на
наступний рік. Керуючись вказівками уряду та виходячи з фінансових
можливостей держави, Міністерство фінансів готує попередній проект
зведеного бюджету України, який протягом наступних двох тижнів
доопрацьовується у міністерствах, відомствах та інших органах виконавчої
влади. Останні вносять свої пропозиції з відповідними обгрунтуваннями та
розрахунками. .Беручи за основу проекти зведених балансів доходів і
видатків та кошториси видатків підприємств і установ, що перебувають на
Державному бюджеті і не входять до складу міністерств і відомств,
Міністерство фінансів за участю представників відповідних міністерств і
відомств, інших органів виконавчої влади готує проект Державного бюджету
і проект Зведеного бюджету України.

Організація підготовки бюджету Автономної Республіки Крим, обласних,
районних, районних та місцевих бюджетів належить до відання відповідно
уряду Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та
державних адміністрацій. Кабінет Міністрів України доводить до уряду
Автономної Республіки Крим, обласних, районних та місцевих Рад та їх
виконавчих органів інструктивні листи про

особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний рік.
Центральні органи виконавчої влади доводять цю інформацію до відома
виконавчих органів місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 25 Закону України “Про бюджетну систему України”
виконавчі органи Автономної Республіки Крим, місцеві державні
адміністрації та інші місцеві органи виконавчої влади на підставі
основних макропоказників економічного та соціального розвитку України
розробляють прогнозні показники економічного та соціального розвитку
відповідних адміністративно-територіальних одиниць, які є базою для
складання проектів бюджетів, та доводять ці показники до відома органів
виконавчої влади нижчого рівня у строки, які б забезпечували
затвердження бюджетів до початку бюджетного року. Ці строки визначаються
виконавчими органами обласних, районних та місцевих Рад самостійно.

Відповідно до Закону України “Про бюджетну систему України” та Закону
України “Про місцеве самоврядування в Україні” підготовка бюджету
Автономної Республіки Крим віднесена до компетенції Міністерства
фінансів Автономної Республіки Крим; обласних, районних та місцевих
бюджетів — до відповідних фінансових органів державних адміністрацій.

Порядок розгляду проекту бюджету

Друга стадія бюджетного процесу, як це передбачено чинним
законодавством, — розгляд проекту Закону про Державний бюджет. Вона
починається з моменту, коли бюджетні матеріали передаються до Верховної
Ради Кабінетом Міністрів України, _який відповідно до статті 116
Конституції України розробляє проект Закону про Державний бюджет.
І^Можна виділити два основних моменти, з яких складається розгляд
проекту бюджету.

1. Розгляд проекту бюджету центральними та місцевими органами виконавчої
влади.

2. Розгляд проекту бюджету органом законодавчої влади та Радами на
місцях./

Кабінет Міністрів на своєму засіданні розглядає проект Державного
бюджету, Уряд Автономної Республіки Крим —проект бюджету Автономної
Республіки Крим та виконавчі органи місцевого самоврядування — проекти
відповідних обласних, районних та місцевих бюджетів.

Складений і розглянутий органами виконавчої влади проект Державного
бюджету подається урядом на розгляд вищого законодавчого органу.

Проект бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів попередньо
розглядаються постійними комітетами відповідно Верховної Ради Автономної
Республіки Крим та Рад органів місцевого самоврядування. Верховна Рада
Автономної Республіки Крим, обласні, районні та місцеві Ради розглядають
проекти бюджетів за доповіддю відповідних виконавчих органів з
врахуванням висновків і співдоповідей їх постійних комітетів.

Разом з проектом бюджету подаються: основні макропо-казники економічного
і соціального розвитку України на плановий рік, зведений баланс
фінансових ресурсів України, основні напрями бюджетної і податкової
політики, пропозиції щодо взаємовідносин Державного бюджету України з
бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст Києва і
Севастополя, обсяги централізованих державних капітальних вкладень з
розрахунками й обгрунтуваннями по окремих позиціях і загальні показники
зведеного бюджету України. До проекту Закону про Державний бюджет
додаються: прогноз доходів і видатків на три наступних роки,
розроблений, виходячи з основних прогнозованих макроекономічних
показників на цей період.

Важливе значення при розгляді проекту бюджету в парламенті має бюджетна
ініціатива, тобто право членів законодавчого органу вносити зміни у
представлений урядом проект бюджету.

За Конституцією України право бюджетної ініціативи по бюджету в цілому
належить виключно Кабінету Міністрів України. Щодо зміни проекту
бюджету, внесення в нього поправок та доповнень — ці повноваження
належать всім суб’єктам, які користуються правом законодавчої
ініціативи.

Згідно з Конституцією Кабінет Міністрів України подає на розгляд проект
Державного бюджету до Верховної Ради України, з ним знайомляться
депутати, проводиться засідання Верховної Ради України, на якому
виступає міністр фінансів з детальною доповіддю, обговорення якої
проводиться у відповідності з Регламентом Верховної Ради України.
Наступний крок — розгляд проекту бюджету постійними комітетами, кожен з
яких вносить свої поправки і передає їх до постійного комітету з питань
бюджету. Останній розглядає всі поправки у двотижневий строк.

За 5 днів до засідання Верховної Ради, на якому заслуховуватиметься
доповідь постійного комітету з питань бюджету (перше читання), серед
депутатів розповсюджуються всі матеріали стосовно виконаної роботи,
тобто сама доповідь та таблиця про підтримання поправок та перелік
відхилених. По доповіді проводиться обговорення.

Кабінет Міністрів України має два тижні для доопрацювання проекту
бюджету відповідно до схваленої доповіді постійного комітету з питань
бюджету і подання його на друге читання, яке також починається з
доповіді міністра фінансів. Спочатку затверджується розмір державного
бюджету, після чого Верховна Рада приймає проект Закону про Державний
бюджет постатейно. Якщо під час голосування не вноситься істотних змін
до проекту, приймається Закон про Державний бюджет.

У разі прийняття поправок, що призвели до перевищення граничного розміру
дефіциту бюджету, уряд може відразу запропонувати свої поправки щодо
його скорочення або взяти перерву для доопрацювання Верховна Рада
України розглядає питання про пропорційне скорочення всіх статей
видатків, крім захищених.

У випадках неприйняття рішення про пропорційне скорочення статей
видатків, проект бюджету передається на доопрацювання в постійний
комітет з питань бюджету, який приймає пропозиції від постійних
комітетів щодо скорочення дефіциту, розглядає їх, а потім розповсюджує
серед депутатів. Відбувається третє читання проекту бюджету, де
обговорюються і голосуються поправки щодо скорочення дефіциту бюджету.
Якщо внаслідок цього досягнуто затвердженого дефіциту бюджету, Верховна
Рада України голосує проект в цілому, в іншому випадку — пропорційно
скорочує статті видатків.

Порядок затвердження бюджету. Зміст правових актів про бюджет

Третя стадія бюджетного процесу присвячується затвердженню бюджету,
тобто під час проходження цієї стадії виявляється воля представницького
органу по затвердженню показників бюджету. Актом про затвердження
бюджету являється закон або рішення про бюджет.; В зв’язку з цим
необхідно розмежовувати поняття бюджету та закону про нього.
Затвердження державного бюджету здійснюється вищим органом законодавчої
влади в Україні — Верховною Радою України.”Затвердження бюджету
Автономної Республіки Крим — Верховною Радою Автономної Республіки Крим,
обласних та районних бюджетів — відповідними обласними та районними
Радами, сільських, селищних та міських — територіальними громадами села,
селища або міста, або через утворені ними органи місцевого
самоврядування. Затвердження державного бюджету України у результаті
його обговорення у другому чи третьому читанні на засіданні Верховної
Ради України оформляється законом про Державний бюджет.

Після затвердження бюджету вищим законодавчим органом він стає
обов’язковим для виконання. Закон про Державний бюджет вводиться в дію
постановою Верховної Ради України, проект якої розробляє уряд і
розповсюджує серед депутатів ще до другого читання закону. Згідно з
чинним законодавством Закон про Державний бюджет повинен прийматися
Верховною Радою України до 2 грудня року, що передує тому, на який
складається бюджет. У випадку неприйняття закону до 2 грудня Верховна
Рада приймає постанову про порядок фінансування невідкладних витрат до
затвердження цього закону.

Закон про Державний бюджет в основній своїй частині розв’язує одиничний
випадок — встановлює загальний обсяг доходів і їх спрямування на певні
цілі та на даний конкретний рік. Він встановлює правові норми
фінансово-господарської діяльності для конкретних державних органів.
Тому більша частина його приписів є безпосередньою підставою для
виникнення конкретних правовідносин.

Порядок виконання бюджету

Четвертою, але основною стадією бюджетного процесу є виконання бюджету.

Виконати бюджет — це зібрати доходи, мінімальна сума яких встановлена в
законі про державний чи місцевий бюджет (перевиконати встановлений об’єм
— це добре, а недовиконання — це збільшення дефіциту), та профінансувати
видатки (покривати видатки можна, не перевищуючи їх граничний об’єм, бо
фінансування понад встановлену межу — це збільшення дефіциту, підвищення
розміру видатків на певні заходи — це неодмінно зменшення витрат на
будь-які інші видатки, але ж в бюджет внесені першочергові, пріоритетні
витрати).

Згідно зі статтею 116 Конституції України забезпечення виконання
затвердженого бюджету покладене на Кабінет Міністрів України,, Щодо
місцевих бюджетів, то в статті 143 Конституції України говориться, що
сільські, селищні та міські Ради затверджують бюджети відповідних
адміністративно-територіальних одиниць, як і обласні та районні Ради, й
контролюють їх виконання, а, зрозуміло, виконання покладене на виконавчі
органи.; Обласні і районні бюджети виконують згідно зі статтею 6Ї Закону
України “Про місцеве самоврядування” відповідні державні адміністрації
на підставі Закону України “Про бюджетну систему України”.

Виконання бюджетів здійснюється на підставі законодавства та
нормативно-правових актів про бюджет на певний бюджетний період і у
відповідності з розписом доходів і видатків бюджету, який затверджується
фінансовими органами.

Відповідно до статті 36 Закону України “Про бюджетну систему України””
Кабінет Міністрів України організовує виконання державного бюджету
України через Міністерство фінансів України, міністерства, відомства,
інші органи державної виконавчої влади, уряд Автономної Республіки Крим,
виконавчі органи місцевого самоврядування. Державний бюджет України
виконується за розписом доходів і видатків з поквартальним розподілом,
що складається Міністерством фінансів України відповідно до показників
цього бюджету, затвердженого Верховною Радою України.

Державний бюджет України виконується по видатках в тих самих пропорціях
щодо загальної суми видатків бюджету, які затверджені Верховною Радою
України. Контроль за пропорційним фінансуванням здійснюється
щоквартально.

У разі, коли в процесі виконання бюджетів органи виконавчої влади або
органи місцевого самоврядування приймають рішення, на підставі яких
необхідне виділення фінансових ресурсів понад затверджені у відповідному
бюджеті, вони можуть бути реалізовані тільки після внесення відповідних
змін у Закон про Державний бюджет або рішення органу місцевого
самоврядування про місцевий бюджет.

Виконання бюджетів здійснюється в межах доходів, що надійшли, і коштів
на фінансування дефіциту бюджету. Безпосередньо виконання дохідної
частини покладене на податкову адміністрацію, яка здійснює контроль за
правильністю і повнотою обчислення обов’язкових платежів і податків
своєчасністю їх зарахування у відповідні бюджети.

Особлива роль у виконанні бюджету належить фінансовим органам, через які
Кабінет Міністрів організовує їх ви-конанняІ’Міністерство фінансів
забезпечує в установленому порядку виконання державного бюджету і
цільове використання коштів, які виділяються з бюджету підприємствам і
організаціям; складає звіт, про виконання державного! зведеного
(консолідованого) бюджету. Маючи владні повноваження, Міністерство
фінансів вимагає подання йому матеріалів, пов’язаних із використанням
бюджетних коштів, для здійснення контролю за виконанням бюджету^ У разі
виявлення нецільового витрачання коштів Міністерство фінансів України
може обмежувати або й припиняти фінансування таких установ і
організацій.

Аналогічні функції здійснюють місцеві фінансові органи щодо виконання
місцевих бюджетів. В Україні, як і в багатьох країнах СНД, введена
казначейська система виконання бюджетів’, для чого при Міністерстві

Згідно з постановою Кабінету Міністрів і Національного банку України від
9 травня 1997 року з 1 червня 1997 року введено казначейське виконання
кошторисних видатків, створено систему органів державної виконавчої
влади, які зайняті організацією виконання державного бюджету, — Державне
казначейство. Державне казначейство:

— організовує виконання державного бюджету і здійснює контроль за ним;

— здійснює управління наявними бюджетними коштами як в національній, так
і в іноземній валюті, коштами державних позабюджетних фондів у межах
витрат, установлених на відповідний період;

— фінансує видатки державного бюджету;

— веде облік касового виконання державного бюджету, складає звітність
про стан виконання державного і зведеного бюджету;

— здійснює управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом у
відповідності до чинного законодавства;

— розподіляє між державним бюджетом, республіканським бюджетом
Автономної Республіки Крим і місцевими бюджетами відрахування від
загальнодержавних податків і зборів та обов’язкових платежів за
нормативами, затвердженнями Верховною Радою України. Казначейська
система виконання державного бюджету передбачає акумулювання всіх коштів
державного бюджету на рахунках, які відкриваються в установах банків на
ім’я органів Державного казначейства.

За своїм правовим станом розпорядники коштів поділяються на головних та
нижчестоящих розпорядників коштів, які в свою чергу можуть поділятися на
розпорядників коштів І та II ступеня. Так, у системі Міністерства освіти
головним розпорядником бюджетних коштів є міністр; ректори вузів
(університетів та інститутів) є нижчестоящими розпорядниками коштів, або
розпорядниками II ступеня, які одержують бюджетні фінансування в цілому
на вуз з усіма структурними підрозділами — і тими, що мають права
юридичної особи (наукові, учбові інститути, астрономічні обсерваторії,
ботанічні сади, обчислювальні центри), і підрозділами без права
юридичної особи. В таких випадках установи, що входять до складу вузу,
одержують бюджетне фінансування від розпорядника бюджетних коштів І
ступеня, а керівники цих установ є розпорядниками бюджетних коштів II
ступеня.

До повноважень головних розпорядників бюджетних коштів належать права:
одержувати кошти на утримання всієї системи; розподіляти їх поміж
нижчестоящими розпорядниками бюджетних коштів, відкривати бюджетне
фінансування ниж-честоящим розпорядникам бюджетних коштів, одержувати й
витрачати кошти на утримання апарату, що його вони очолюють;
контролювати цільове й доцільне витрачання коштів підвідомчими органами;
здійснювати централізовані заходи.

По місцевих бюджетах головними розпорядниками бюджетних коштів є
керівники галузевих відділів місцевих органів самоврядування (охорони
здоров’я, освіти і т.ін.), яким підпорядковані місцеві установи та
організації.

Розпорядники бюджетних коштів І ступеня одержують бюджетне фінансування
як безпосередньо на утримання очолюваних організацій, так і для
фінансування підлеглих їм установ, що перебувають на самостійному
балансі; використовують кошти на виробничо-господарську діяльність своєї
організації, відкривають бюджетне фінансування підвідомчим установам;
контролюють цільове використання їх та організовують приймання звітів
стосовно використання бюджетного фінансування.

До повноважень розпорядників бюджетних коштів II ступеня входить
одержання бюджетного фінансування в обсязі, визначеному за встановленими
економічними нормативами; використання одержаного фінансування за
цільовим призначенням з додержанням режиму економії; своєчасне подання
звітності про фактичне використання коштів.

Розпорядник бюджетних коштів провадить фінансування у загальному обсязі
з обов’язковим розмежуванням асигнування, призначеного на заробітну
плату, на виконання наукових досліджень, стипендії (для учбових
закладів), на харчування, медикаменти (для медичних та дитячих
дошкільних установ), придбання твердого інвентаря і капітальний ремонт
приміщень та устаткування. По всіх інших статтях кошторису видатків
(ст.2. Нарахування на заробітну плату; ст.З. Господарські та
канцелярські витрати; ст.4. Відрядження та службові роз’їзди; ст.5.
Навчальні витрати; ст.14. Придбання м’якого інвентаря; ст. 18. Інші
видатки) бюджетні асигнування виділяються загальною сумою за ст.19.
Розпорядникам бюджетних коштів надане право переглядати й
перерозподіляти фінансування по зазначених статтях кошторису витрат.

Для повного обліку бюджетних коштів і контролю за їх цільовим
використанням у відповідності до закону про державний бюджет України на
певний бюджетний рік в органах Державного казначейства відкривається
реєстраційний рахунок на кожний рік, а після закінчення бюджетного року
він поновлюється.

Реєстраційні рахунки відкриваються розпорядниками бюджетних коштів для
обліку видатків. Для відкриття реєстраційного рахунку заводяться особові
справи, в які вкладаються такі документи:

— заява на відкриття рахунку в системі органів Державного казначейства,
підписана керівником і головним бухгалтером;

— довідка про внесення в Єдиний державний реєстр підприємств і
організацій України з вказівкою ідентифікаційного коду;

— копія затвердженого положення або статуту підприємства, установи,
завірена вищестоящою установою або нотаріально;

— доведений до розпорядника коштів поквартальний об’єм асигнувань,
передбачених в бюджеті України, з розподілом по розділах, параграфах і
статтях бюджетної класифікації;

— затверджений кошторис доходів і видатків з поквартальним розподілом;

— картка із зразками підписів осіб, яким у відповідності з
законодавством України надане право розпоряджатися рахунком і
підписувати грошові документи, та відбитком печатки;

— звіт про виконання кошторису витрат установи на дату закриття
фінансування на поточні бюджетні рахунки в установах уповноважених
банків;

— виписка з особової картки розпорядника коштів, якщо змінюється адреса
і орган Державного казначейства.

Після реєстрації розпорядника коштів йому присвоюється номер. Дані
номери є складовою частиною коду їх реєстраційних рахунків, які
відкриваються в розрізі розділів бюджетної класифікації.

Про відкриття реєстраційного рахунку в органі Державного казначейства
повідомляється розпорядник коштів.

Для регулювання відносин, пов’язаних з виконанням державного бюджету,
органи Державного казначейства укладають договори з розпорядниками
бюджетних коштів на розрахункове обслуговування у відповідності з
установленими лімітами, затвердженим кошторисом. Це специфічний вид
договорів, оскільки бюджетним правовідносинам, які будуть здійснюватися
за цими договорами, властиві ті ж особливості, про які йшла мова в
загальній частині фінансового права.

Умови цих відносин та їх сутність передбачені нормативними актами.

Договір укладається за формою, яка встановлена Міністерством фінансів
України, і повинен вміщувати: предмет договору (він визначений
Інструкцією Мінфіну України від 12 травня 1997 р.), права і обов’язки
сторін, які також визначені Мінфіном (вимагати _від клієнта правильності
оформлення розрахункових документів на перерахування коштів, перевіряти
фінансово-бухгалтерські документи про зарахування, перерахування і
використання бюджетних коштів, припиняти фінансування у випадках
виявлення фактів по

рушень установленого порядку виконання бюджету з повідомленням клієнта).

Казначейство готує виписки з рахунків клієнтів на наступний день після
операції, забезпечує таємницю операцій на рахунках клієнтів. Але всі ці
права Державне казначейство має як суб’єкт відносин, наділений владними
повноваженнями. Клієнт має право розпоряджатися коштами, що знаходяться
на рахунку, але тільки в межах затвердженого кошторису і затвердженого
ліміту видатків, одержувати необхідну інформацію, пов’язану з виконанням
договору, і контролювати своєчасність зарахування коштів на свої
рахунки.

Клієнт бере на себе обов’язок подавати всі необхідні документи, в
тижневий строк повідомляти про всі зміни в реквізитах і кошторисах
видатків.

Що дуже позитивне в новому порядку виконання державного бюджету, то це
можливість оскарження дій Державного казначейства у судовому порядку,
якщо сторони не можуть ліквідувати розбіжності шляхом переговорів.

Договір може бути припинений за ініціативою однієї з сторін у випадках
виявлення фактів порушень установленого порядку виконання державного
бюджету або у випадках припинення діяльності однієї з сторін.

Реєстраційний рахунок відкривається на один рік і щороку поновлюється,
тобто рахунок, як і всі бюджетно-правові відносини, має періодичний
характер.

Реєстраційні рахунки відкриваються в уповноважених банках.

У відповідності до постанов Кабінету Міністрів України та Національного
банку Україн” “Про касове виконання Державного бюджету України” від
3.04.96 р. (з доповненнями від 3.12.96 р., 18.03.97 р., 21.03.97 р. та
16.04.97 р.) обслуговування бюджетних рахунків доручене банкам “Україна”
(Київ), Промінвестбанку (Київ), Ощадбанку (Київ), Укрсоц-банку (Київ),
Державному експортно-імпортному банку (Київ), “Аваль” (Київ),
Приватбанку (Дніпропетровськ), Брокбізнесбанку (Київ), Українському
кредитному банку (Київ), Об’єднаному комерційному банку (Сімферополь),
київському банку “Надра”, Акціонерному комерційному інноваційному банку
“Укрсиббанк” та деяким іншим.

Касовими видатками бюджету вважаються всі суми, видані готівкою і по
безготівкових розрахунках, при перерахуванні коштів на рахунки юридичних
осіб та при розрахунках з іншими бюджетами; повернення доходів, перекази
сум по короткострокових позичках тощо.

Фактичними видатками є дійсні витрати установ, оформлені відповідними
документами, які включають видатки по несплачених рахунках кредиторів,
по нарахуванню зарплати і стипендіях. ;

Постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1996 р. передбачені
заходи щодо залучення додаткових надходжень до бюджету та підвищення
ефективності витрачання бюджетних коштів для забезпечення соціальних
виплат населенню.

Цією постановою заборонялося без дозволу Міністерства фінансів
асигнування на придбання легкових автомобілів усім бюджетним установам.

Кошти з бюджетів усіх рівнів на виплату зарплати перераховуються
відповідними органами бюджетним установам і організаціям на спеціальні
рахунки в установах банків. Штатний розпис та кошторис витрат бюджетних
установ і організацій незалежно від того, з якого бюджету вони
фінансуються, затверджується для них керівниками вищестоящих органів за
підпорядкованістю установи.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 1997 р. затверджене
Положення про порядок складання єдиного кошторису доходів і видатків
бюджетної установи, організації.

Єдиний кошторис доходів і видатків складається бюджетними установами на
календарний рік і затверджується керівниками вищестоящих організацій, за
винятком центральних органів виконавчої влади, Верховної Ради та Ради
Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та
Севастопольської міських Рад і державних адміністрацій, які
затверджуються Кабінетом Міністрів, після експертизи в Міністерстві
фінансів України. /Підписує кошториси цих установ віце-прем ‘єр-міністр
України з питань економіки, а по всіх інших установах управлінських
органів — керівники вищестоящих органів або їх заступники./

Витрати бюджетної установи повинні чітко вписуватися в рамки
фінансування. Єдиний кошторис установи складається з двох розділів —
доходів і видатків. Дохідна частина кошторису складається з бюджетних
асигнувань і позабюджетних коштів. Видаткова частина кошторису
поділяється на видатки, які провадяться за рахунок бюджетних асигнувань,
і на видатки, які покриваються за рахунок інших (позабюджетних)
надходжень, з виділенням видатків, які провадяться установою за рахунок
прибутку, що залишається в її розпорядженні.

У відповідності з Указом Президента України “Про заходи щодо
забезпечення наповнення Державного бюджету та посилення
фінансово-бюджетної дисципліни” від 28 лютого 1997 року) бюджетним
установам і організаціям незалежно від того, з якого бюджету
здійснюється фінансування, заборонено витрачати кошти на цілі, не
передбачені затвердженими кошторисами доходів і видатків без
затверджених в установленому порядку кошторисів доходів і видатків
фінансування не здійснюється.

Кошториси доходів і видатків та штатні розписи затверджуються не пізніше
ніж в місячний строк після затвердження відповідних бюджетів. Кошториси
затверджують виконавчі органи по підпорядкованості після попередньої
експертизи відповідних фінансових органів.

Указом Президента бюджетним організаціям заборонено:

— витрачати кошти на цілі, не передбачені затвердженими кошторисами
доходів і видатків, та на понадлімітне використання бюджетних
асигнувань. Персональна відповідальність у вигляді звільнення з посад і
притягнення до відповідальності, передбаченої законодавством,
покладається на керівників і головних бухгалтерів цих бюджетних установ;

— розміщувати за рахунок відповідного бюджету замовлення на продукцію,
роботи і послуги, фінансування яких не передбачалося відповідними
бюджетами чи затвердженими у встановленому порядку кошторисами доходів і
видатків.

Кабінет Міністрів України одержав право визначати порядок затвердження
титульних списків на будівництво об’єктів за бюджетні кошти або за кошти
державних підприємств.

Кабінет Міністрів запроваджує щоденне збирання інформації про
надходження доходів до зведеного бюджету та щомісячну звітність
бюджетних організацій і підприємств недержавної форми власності, яким
надаються бюджетні кошти, про витрачання цих коштів.

В процесі виконання бюджетів Уряд України, органи місцевого
самоврядування мають право вносити зміни по видатках відповідного
бюджету в межах затверджених асигнувань за розділами і підрозділами
функціональної бюджетної класифікації.

Виконання бюджетів здійснюється в межах доходів, які надходять, і коштів
на фінансування дефіциту бюджету, затверджених у бюджеті на черговий
рік.

Доходи, додатково одержані, спрямовують на фінансування
народногосподарських і соціально-культурних заходів, включаючи
капітальні вкладення. Додатково одержаними не вважаються суми, одержані
в результаті розширення джерел на підставі рішень директивних органів
після затвердження бюджету, а також переплати і суми, достроково внесені
в бюджет.

З бюджету фінансуються тільки видатки, передбачені в бюджеті.
Фінансування установ, підприємств і організацій з декількох бюджетів не
допускається.

Фінансування з бюджету здійснюється в межах асигнувань, передбачених у
поквартальному розподілі річного розпису доходів і видатків та місячному
ліміті витрат.

Президент України 21.01.1998 р. видав Указ “Про запровадження режиму
жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших державних витрат, заходи
щодо забезпечення надходження доходів до бюджету і запобігання
фінансовій кризі”. На його виконання Кабінет Міністрів України видав
постанову “Про заходи щодо упорядкування бюджетних видатків”, а Мінфін
України розробив механізм обмеження витрачання коштів державного
бюджету. Тепер Міністр фінансів України затверджує річний розпис
державного бюджету з помісячним його розподілом на підставі показників,
затверджених у законі про державний бюджет, які є граничними для
розпорядників.

Річний розпис складається Головним бюджетним управлінням з помісячним
розподілом. Розпис уточнюється.

Ліміти видатків головних розпорядників визначаються шляхом обмеження
витрачання ними коштів, передбачених окремими статтями бюджетної
класифікації. Захищені статті, видатки з оплати комунальних послуг та
енергоносіїв і утримання бюджетних установ обмежуються в останню чергу.

Видатки цільових фондів фінансуються в межах надходжень. На основі
лімітів розпорядники бюджетних коштів доводять протягом 3 днів ліміти до
своїх підвідомчих установ, які в свою чергу лімітують показники
кошторисів доходів і видатків бюджетної установи і реєструють їх у
відповідному органі Державного казначейства.

Розпорядники бюджетних коштів не мають права без відповідного дозволу
брати разові зобов’язання по оплаті на суму понад 100 тис. гривень.

В процесі виконання бюджетів Автономної Республіки Крим та місцевих
бюджетів можуть виникати тимчасові касові розриви. Для їх покриття можна
одержати позички, які за клопотанням Ради Міністрів Автономної
Республіки Крим та відповідних виконавчих органів місцевого
самоврядування надаються з бюджетів вищого рівня на підставі рішень
керівників фінансових органів. Бюджетні позички повинні бути погашені у
встановлені строки в межах поточного бюджетного року.

У видаткові частини державного і місцевих бюджетів включаються резервні
фонди. Порядок використання резервного фонду Кабінету Міністрів України
встановлено Постановою Верховної Ради України 22 лютого 1996 року.
Резервний фонд передбачено у розмірі не більше 2 відсотків від обсягу
видатків державного бюджету. Загальна сума резервного фонду визначається
щороку. Обмеженість коштів, які знаходяться у розпорядженні держави,
примушує суворо контролювати цільове використання коштів резервного
фонду.

Фінансування видатків з резервного фонду здійснюється за постановою
Кабінету Міністрів України. Для одержання коштів з резервного фонду до
Кабінету Міністрів України подаються обгрунтовані прохання міністерств,
відомств, інших органів державної виконавчої влади та висновки
Міністерства фінансів і Міністерства економіки України щодо економічної
доцільності та ефективності фінансування видатків за рахунок резервного
фонду.

Положення про резервний фонд забороняє використовувати кошти з нього на:

— погашення боргів, у тому числі пов’язаних з гарантіями чи іншими
видами забезпечення, наданими Урядом України;

— збільшення сум по статтях видатків, передбачених у державному бюджеті.

При вирішенні питання про надання коштів з резервного фонду Кабінет
Міністрів на своє засідання письмово запрошує представників комітету з
питань бюджету, які можуть виступати на засіданні.

Кошти з резервного фонду надаються на фінансування:

1) витрат, пов’язаних з надзвичайними ситуаціями;

2) робіт по ліквідації наслідків стихійних явищ та аварій;

3) непередбачених витрат, пов’язаних із введенням законів;

4) інших заходів, не передбачених і які не могли бути передбачені під
час затвердження Державного бюджету України, з визначенням при цьому
розміру коштів, який не може перевищувати 20 відсотків загального обсягу
резервного фонду.

Цільове призначення коштів з резервного фонду визначає Кабінет Міністрів
України в своїй постанові, а контроль за їх використанням здійснюють
Рахункова палата та Міністерство фінансів України разом з органами
державної виконавчої влади та виконавчими органами, місцевого
самоврядуван ня.

Верховна Рада України здійснює жорсткий контроль за витрачанням коштів з
резервного фонду. Кабінет Міністрів України щомісяця подає Верховній
Раді України детальні письмові звіти про витрати з резервного фонду з
обгрунтуванням їх необхідності, економічності й ефективності та
підтвердження цього при витрачанні вказаних коштів.

Згідно зі статтею 33 Закону України “Про бюджетну систему України” у
разі, коли в ході виконання бюджету рівень дефіциту бюджету перевищує
встановлений або виникає значне зниження надходжень від доходних джерел,
Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві
Ради народних депутатів за пропозицією Кабінету Міністрів України,
виконавчих органів відповідних Рад приймають рішення про запровадження
пропорційного скорочення затверджених бюджетних видатків щомісячно по
всіх статтях бюджету (крім захищених статей, перелік яких визначається
відповідною Радою) до кінця бюджетного року. Пропорційне скорочення може
бути запроваджене також, якщо в ході виконання бюджету його дефіцит не
зменшується, внаслідок чого виникає неспроможність фінансування
передбачених бюджетом заходів.

Якщо Верховна Рада не реагує оперативно на збільшення дефіциту бюджету,
не приймає рішення щодо пропорційного скорочення видатків, Президент
України відповідно до бюджетного законодавства має право зупинити або
скоротити фінансування окремих видатків, попередивши про це Верховну
Раду України за два тижні.

Контроль за виконанням бюджетів здійснюється органами державної влади та
органами місцевого самоврядування в межах їх компетенції.

Від імені Верховної Ради на підставі статті 98 Конституції контроль за
використанням коштів державного бюджету України здійснює Рахункова
палата.

Рахункова палата Верховної Ради України д}є на підставі Закону про неї
від 11 липня 1996 року. Згідно з цим Законом Рахункова палата здійснює
контроль за всією фінансовою діяльністю усіх організацій на території
України, тому її повноваження такі ж, як і усіх контролюючих органів
разом узятих. Першим запитом Президента України до Конституційного Суду
України було питання про конституційність повноважень Рахункової палати.

Виконуючи державний бюджет України, щоденний контроль за витрачанням
коштів бюджетів здійснює система органів Державного казначейства. Крім
цього, створено спеціальний орган фінансового контролю — Державну
контрольно-ревізійну службу в Україні при Міністерстві фінансів України
(КРУ). Такі ж контролюючі органи працюють на місцях. Міністерства мають
свої відділи контролю.

В кінці бюджетного року, 31 грудня кожного року, припиняється право
бюджетних організацій на витрачання бюджетних коштів навіть у випадках,
коли на бюджетних рахунках залишаються кошти. Винятком є ті організації,
яким надаються пільгові строки, вони припиняють користуватися бюджетними
асигнуваннями після закінчення рахункового періоду. 31 грудня залишки
невикористаних бюджетних асигнувань закриваються органами Державного
казначейства або уповноваженими банками. Вони можуть використовуватися
для фінансування видатків відповідних бюджетів у наступному бюджетному
році.

3. Звітність про виконання бюджетів

Бюджетний цикл за певним бюджетом закінчується оприлюдненням звіту про
виконання бюджету,’ Конституція України встановила, що Кабінет Міністрів
України відповідно до закону подає Верховній Раді України звіт про
виконання державного бюджету України (ст. 97). Стаття 40 Закону України
“Про бюджетну систему України” встановила строк подання звіту про
виконання державного бюджету за попередній рік — 1 травня, але не
встановлено строк затвердження такого звіту. Наприклад, звіти про
виконання Державного бюджету у 1994 та 1995 роках досі не затверджені,
вони поверталися Кабінету Міністрів, але до цього часу звіти не
оприлюднені, як цього вимагає Конституція.

Звіт про виконання Державного бюджету України представляє на засіданні
Верховної Ради України Кабінет Міністрів

Закон “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” було
прийнято 26 січня 1993 року.

України. З доповіддю про виконання Державного бюджету України виступає
міністр фінансів України або особа, що виконує його обов’язки.

До звіту про виконання Державного бюджету України додаються пояснення
щодо всіх відхилень від затвердженого Закону про Державний бюджет
України як по доходах, так і по видатках.

Звіти про виконання республіканського бюджету Автономної Республіки
Крим, обласного, міського (крім міст районного підпорядкування),
районного, районного в місті бюджету складають відповідно Міністерство
фінансів Автономної Республіки Крим, фінансове управління (відділ)
виконавчих органів міської, районної в місті Рад місцевого
самоврядування про виконання міського бюджету (міст районного
підпорядкування), селищного та сільського бюджету — виконавчі органи
відповідних Рад.

Виходячи із змісту статті 61 (ч. 3) Закону України “Про місцеве
самоврядування в Україні”, звіт про виконання обласних і районних
бюджетів складають відповідні державні адміністрації.

Протягом двох тижнів після подання матеріалів про виконання бюджету
Верховній Раді комітети розглядають звіт і готують висновки. Звіт про
виконання Державного бюджету повинен бути розглянутий не пізніше 1
травня. На засіданні Верховної Ради заслуховуються висновки Комітету з
питань бюджету та інших комітетів.

Після обговорення приймається постанова щодо звіту про виконання
Державного бюджету.

Верховна Рада може і не затвердити звіт про виконання бюджету і
розглянути питання про відповідальність державних органів і посадових
осіб виконавчої влади за порушення бюджетного законодавства^
Затвердженням звіту про виконання бюджету Верховна Рада України здійснює
контроль за його виконанням, оцінює правомірність дій органів виконавчої
влади, доцільність змін, що вносилися в бюджет під час його виконання.
Затвердження звіту про виконання бюджету є схваленням дій органів
виконавчої влади, які виконували приписи Ради, що містилися в актах про
бюджет.

Постанови щодо затвердження звіту про виконання бюджету, як і самі акти
про бюджет (закон і рішення місцевих Рад), публікуються і доводяться до
загального відома.

4. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІСЦЕВИХ ФІНАНСІВ

Місцеві фінанси є важливою самостійною складовою фінансової системи
України. Місцеві фінанси виникли в резуль-таті відокремлення особливих
місцевих інтересів територіальних громад та інших територіальних
колективів, розмежування функцій, компетенції та завдань, що
забезпечуються органами державної влади і органами місцевого
самоврядування. Місцеві фінанси — це система формування, розподілу та
використання доходів територіальними громадами та місцевими органами
влади з метою виконання покладених на них функцій і завдань.

Місцеві фінанси в Україні включають такі інститути, як самостійні
місцеві бюджети, позабюджетні, валютні, цільові фонди, місцеві податки і
збори, комунальний кредит, фінанси комунальних підприємств та інші.

Місцеві фінанси в Україні є важливим елементом місцевого самоврядування,
вони формують його фінансову основу.

Інститут місцевого самоврядування, його фінансова основа визначені
Конституцією України, зокрема статтями 7, 140-146, Законом України “Про
місцеве самоврядування” від 21 травня 1997 року та іншими законами і
нормативно-правовими актами.

У сфері місцевих фінансів органи місцевого самоврядування наділені
повноваженнями та правами визначеними Конституцією України та
законодавством України. В першу чергу, це повноваження в сфері місцевого
бюджету.

Органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у
містах у разі їх створення мають право самостійно розробляти,
затверджувати і повинні виконувати відповідні місцеві бюджети.

Що стосується обласних і районних бюджетів, міських бюджетів міст Києва
і Севастополя, районних бюджетів районів у містах Києві і Севастополі,
то їх розробляють і виконують відповідні місцеві державні адміністрації.
Обласні та районні, Київська і Севастопольська міські, районні в містах
Києві і Севастополі Ради затверджують відповідні місцеві

бюджети та заслуховують звіти відповідних місцевих державних
адміністрацій про їх виконання.

Згідно законодавства органи місцевого самоврядування мають право на
самостійність місцевих бюджетів. Це гарантується власними та
загальнодержавними доходами, закріпленими за ними на стабільній основі
законом.

Це гарантується також правом самостійно визначати напрями використання
коштів місцевих бюджетів відповідно до закону. Законодавство забороняє
втручання державних органів у процес складання, затвердження і виконання
місцевих бюджетів, за винятком випадків, передбачених законом.

Органи місцевого самоврядування мають право на державну фінансову
підтримку. Згідно статті 62 Закону України “Про місцеве самоврядування”
держава фінансове підтримує місцеве самоврядування, бере участь у
формуванні доходів місцевих бюджетів. Разом з тим, держава здійснює
контроль за законним, доцільним, економним та ефективним використанням
коштів та належним їх обліком.

Органи місцевого самоврядування мають право на гарантовану державою
доходну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні
мінімальних соціальних потреб.

Згідно Закону України “Про місцеве самоврядування” органам місцевого
самоврядування надане право у доходній частині місцевого бюджету окремо
виділяти доходи, необхідні для виконання власних повноважень, і доходи,
необхідні для виконання делегованих законом повноважень органів
виконавчої влади. Передбачене право органів місцевого самоврядування на
фінансування державою у повному обсязі виконання повноважень органів
виконавчої влади. Джерелом необхідних для цього коштів визначено
державний бюджет України або кошти отримані шляхом віднесення до
місцевого бюджету окремих загальнодержавних податків та передачі органам
місцевого самоврядування відповідних об’єктів державної власності. Крім
того органи місцевого самоврядування мають право на компенсацію державою
додаткових витрат, що виникли внаслідок рішень органів державної влади і
попередньо не були забезпечені відповідними фінансовими ресурсами,
шляхом передачі Їх органам місцевого самоврядування в необхідних
об’ємах. Органи місцевого самоврядування мають право на виконання таких
рішень лише в межах переданих їм фінансових ресурсів.

Органам місцевого самоврядування надане право поділу видатків місцевих
бюджетів на дві частини: видатки, що пов’язані з виконанням власних
повноважень місцевого самоврядування, і видатки, пов’язані з виконанням
делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Органи місцевого самоврядування мають право на поділ місцевого бюджету
на поточний бюджет і бюджет розвитку. Доходи бюджету розвитку формуються
за рахунок частини податкових надходжень, коштів, залучених від
розміщення місцевих позик, а також інвестиційних субсидій з інших
бюджетів. У видатковій частині місцевих бюджетів також окремо
передбачаються видатки поточного бюджету і видатки бюджету розвитку.
Кошти поточного бюджету спрямовуються на фінансування установ і
закладів, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, а кошти
бюджету розвитку спрямовуються на реалізацію місцевих
соціально-економічних програм, інвестиційну діяльність, на фінансування
субвенцій та інших видатків, пов’язаних із розширеним відтворенням.

Органи місцевого самоврядування мають право на збалансування державою
місцевих бюджетів з метою забезпечення достатнього рівня цих бюджетів
для фінансування виконання наданих їм законом повноважень та
забезпечення населення послугами не нижче рівня мінімальних соціальних
потреб.

З метою збалансування місцевих бюджетів органи місцевого самоврядування
мають право на отримання дотацій, субсидій відповідно до закону.

Органи місцевого самоврядування мають право на використання на свій
розсуд вільних бюджетних коштів. Доходи, додатково одержані в процесі
виконання місцевих бюджетів, суми перевищення доходів над видатками, що
утворились в результаті збільшення надходжень до бюджету чи економії у
видатках, вилученню не підлягають. Крім того, при забезпеченні державою
збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів вільні залишки
бюджетних коштів не враховуються.

Відповідно до статті 142 Конституції України територіальні громади сіл,
селищ і міст мають право об’єднувати на договірних засадах кошти
місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного
фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ.

Згідно зі статтею 143 особливі додаткові бюджетні повноваження надані
обласним і районним Радам. Обласні і районні Ради отримали право на
затвердження відповідно обласних і районних бюджетів, які формуються з
коштів державного бюджету (для їх розподілу між територіальними
громадами або для виконання спільних проектів) та з коштів, залучених на
договірних засадах з місцевих бюджетів (для реалізації спільних
соціально-економічних і культурних програм), і контролювати їх
виконання.

Законодавство передбачає й деякі інші права органів місцевого
самоврядування в галузі бюджету. Проте багато з них залишаються лише
декларацією. Це, зокрема, стосується самостійності місцевих бюджетів,
достатності їх власної до-ходної бази та іншого. Вказані права можуть
бути реалізовані лише за умови радикальної реформи фінансово-бюджетної
системи та адміністративної реформи в Україні.

Ще одна сфера, де органи місцевого самоврядування мають певне коло прав
і повноважень — це позабюджетні, валютні та інші цільові фонди.

Згідно зі статтею 68 Закону України “Про місцеве самоврядування” органи
місцевого самоврядування отримали право мати позабюджетні цільові, у
тому числі валютні, кошти. Ці кошти перебувають на спеціальних рахунках
в установах банків.

Органи місцевого самоврядування мають право самостійно затверджувати
положення, якими визначається порядок формування та використання
позабюджетних коштів. Такі положення затверджуються відповідними
місцевими Радами.

Утворення окремих позабюджетних цільових фондів на місцевому рівні
передбачене законодавством про зайнятість, про приватизацію, про
фінансування шляхових робіт.

Так, ст. 22 Закону України “Про зайнятість населення”, ухваленого у
березні 1991 р., із внесеними до нього змінами передбачає формування як
на центральному, так і на місцевому рівнях Державного фонду сприяння
зайнятості населення. У складі джерел його формування визначені також і

асигнування державного та місцевих бюджетів, розмір яких встановлюється
Верховною Радою України.

Ст. 23 Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств” від
4 березня 1992 р. передбачає утворення позабюджетного Державного фонду
приватизації та позабюджетних фондів приватизації Автономної Республіки
Крим та інших адміністративно-територіальних одиниць України. Кошти
зазначених фондів спрямовуються на погашення внутрішнього державного
боргу України, а також на відшкодування витрат, пов’язаних з
приватизацією, на кредитування технічного переозброєння приватизованих
підприємств, розвиток підприємництва та створення нових робочих місць у
межах, що визначаються Державною програмою приватизації. Щорічними
законами “Про Державний бюджет України” визначається порядок
використання коштів, одержаних від приватизації майна державних
підприємств.

Створення окремих позабюджетних рахунків місцевих Рад передбачене і в
процесі приватизації державного житлового фонду. Ст. 9 Закону України
“Про приватизацію державного житлового фонду” від 23 червня 1992 р.
встановлює, що кошти, одержані від приватизації державного житлового
фонду, зараховуються у спеціально створені позабюджетні приватизаційні
житлові фонди місцевих Рад або відповідні фонди підприємств, на балансі
яких є відомче житло. Ці кошти використовуються на житлове будівництво
та на ремонт житла з метою забезпечення житлом громадян, які перебувають
на обліку як такі, що потребують поліпшення житлових умов. Згідно цього
ж Закону 20% коштів вказаних фондів перераховується до Державного
приватизаційного житлового фонду, який створюється для фінансування
житлового будівництва в регіонах з низьким рівнем забезпеченості
громадян житлом та утворення резерву коштів для забезпечення гарантії
прав новонароджених громадян України на безкоштовне державне житло.

До 1997 р. Законодавство України передбачало формування позабюджетних
фондів місцевих Рад для фінансування шляхових робіт. Так, ст. 4 Закону
“Про джерела фінансування шляхового господарства України” від 18 вересня
1991 р. встановлює, що промислові, транспортні, будівельні та інші
підприємства, колгоспи, радгоспи, кооперативи і господарські організації
незалежно від відомчої підпорядкованості та форм власності відраховують
кошти на шляхові роботи у розмірі від 0,4 до 0,8 % обсягу виробництва
продукції та виконуваних робіт (послуг), а заготівельні, торговельні (у
тому числі оптові) та постачальницько-збутові організації — у розмірі
від 0,03 до 0,06 % річного обороту (без обороту по громадському
харчуванню). Згідно із законом конкретний розмір відрахувань, що
надходять до цієї статті, на розвиток шляхів загального користування в
Автономній Республіці Крим і областях, а також напрямки їх використання
визначаються Верховною Радою Кримської автономії та обласними Радами.

Відповідно до змін, передбачених Законом України від 19 квітня 1997 р.
“Про внесення змін до Закону України “Про систему оподаткування” та
Закони України “Про Державний бюджет України на 1997 рік” вказані кошти
концентруються у держбюджеті України. 85 відсотків цих коштів
передаються до місцевих бюджетів Автономної Республіки Крим, областей,
міст Києва та Севастополя.

Відповідно до законодавства України місцеві Ради утворюють також цільові
позабюджетні фонди охорони навколишнього середовища. Ст. 46 Закону
України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня
1991 р. із наступними змінами встановила надходження платежів за
забруднення навколишнього природного середовища до позабюджетних фондів
його охорони місцевих Рад базового рівня, Автономної Республіки Крим та
обласних Рад. У розмірі 70% ці платежі надходять до Рад базового рівня,
20% — Автономної Республіки Крим і обласних Рад, 10% — до Державного
позабюджетного фонду охорони навколишнього природного середовища.

Законом України “Про бюджетну систему України” від 1995 р. встановлено
порядок, згідно якого усі позабюджетні фонди можуть утворюватися лише за
рахунок надходжень від необов’язкових платежів.

Це свідчить про те, що правова база, яка регламентує діяльність
численних позабюджетних цільових фондів, потребує систематизації та
уточнення. Слід також чітко визначити й розмежувати компетенцію місцевих
Рад різних рівнів і держави в сфері управління територіальними
відділеннями державних позабюджетних фондів та місцевими позабюджетними
фондами.

Порядок утворення валютних фондів органів місцевого самоврядування
регламентується Декретом Кабінету Міністрів України № 15—93 “Про систему
валютного регулювання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 р.

Ст. 14 Декрету Кабінету Міністрів запроваджено порядок, відповідно до
якого Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації,
виконавчі комітети місцевих Рад формують відповідно республіканський
(Автономної Республіки Крим) і місцеві валютні фонди шляхом купівлі
іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за рахунок
коштів відповідних бюджетів в межах, затверджених Верховною Радою
Автономної Республіки Крим та місцевими Радами. Згідно з Декретом
збережені й інші джерела формування валютних фондів місцевих Рад,
передбачені законодавством України.

Важливою сферою, в якій органи місцевого самоврядування мають ряд
повноважень, є оподаткування. Ці повноваження стосуються встановлення
місцевих податків і зборів.

Це право передбачено статтею 143 Конституції України. Згідно зі статтею
69 Закону України “Про місцеве самоврядування” органи місцевого
самоврядування можуть встановлювати місцеві податки і збори, які
зараховуються до відповідних місцевих бюджетів. За рішенням зборів
громадян за місцем їх проживання можуть запроваджуватись місцеві збори
на засадах добровільного самооподаткування.

Спеціальним законодавством, що регламентує види, ставки місцевих
податків і зборів, об’єктів і суб’єктів оподаткування, є Декрет Кабінету
Міністрів “Про місцеві податки і збори” від 20 травня 1993 р., Закон
України “Про доповнення Декрету Кабінету Міністрів України “Про місцеві
податки і збори” від 17 червня 1993 р., Закон “Про систему
оподаткування” від 18 лютого 1997 р. із наступними змінами.

Відповідно до законодавства в Україні справляється 2 місцевих податки:
податок з реклами та комунальний податок, а також 14 зборів. Це
готельний збір; збір за паркування автотранспорту; ринковий збір; за
видачу ордера на квартиру;

курортний збір; збір за участь у бігах на іподромі; збір за виграш на
бігах на іподромі; збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі
на іподромі; збір за право використання місцевої символіки; збір за
право проведення кіно- і теле-зйомок; збір за проведення місцевого
аукціону, конкурсного розпродажу лотерей; збір за проїзд по території
прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон; збір за
видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг; збір з
власників собак.

Місцеві податки і збори встановлюються міськими, сільськими та селищними
Радами, крім збору за проїзд по території прикордонних областей
автотранспорту, що прямує за кордон, що встановлюється відповідними
обласними Радами.

Окремі з місцевих податків і зборів визначені як обов’язкові. Так,
відповідно до статті 15 Закону України “Про систему оподаткування”
обов’язковими для встановлення міськими, селищними та сільськими Радами
за наявності об’єктів оподаткування, або умов з якими пов’язане
запровадження цих податків, є збір за паркування автотранспорту,
ринковий збір, збір за видачу ордера на квартиру, збір за видачу дозволу
на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг, збір з власників собак.

Органи місцевого самоврядування мають певні повноваження в галузі
комунального кредиту. Відповідно до статті 70 Закону України “Про
місцеве самоврядування” місцева Рада, або за її рішенням інші органи
місцевого самоврядування, можуть випускати місцеві позики, лотереї та
цінні папери, отримувати позики з інших бюджетів на покриття тимчасових
касових розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також
отримувати кредити в банківських установах.

Органи місцевого самоврядування, крім того, можуть у межах законодавства
створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи. Вони
мають право виступати гарантами кредитів підприємств, установ та
організацій, що належать до комунальної власності відповідних
територіальних громад. Ці органи мають право розміщувати належні їм
кошти в банках інших суб’єктів права власності, отримувати відсотки від
їх доходів згідно з законом із зарахуванням їх до доходної частини
відповідно місцевого бюджету.

Повноваження органів місцевого самоврядування в сфері комунального
кредиту регламентуються також спеціальним законодавством. Так, згідно із
Законом України “Про цінні папери і фондову біржу” від 1991 року (стаття
11) місцеві Ради отримали право на випуск внутрішніх місцевих позик.
Статтею 14 Закону було встановлено, що кошти одержані від реалізації
місцевих позик направляються до місцевих бюджетів та позабюджетних
фондів місцевих Рад. Визначено, що ці кошти спрямовуються на цілі,
визначені при випуску облігацій. Згідно із законом порядок реєстрації
випуску місцевих позик встановлюється Кабінетом Міністрів України або за
його дорученням Міністерством фінансів України.

Відповідно до Закону України “Про державне регулювання ринку цінних
паперів” від ЗО грудня 1996 року функції регулювання реєстрації цінних
паперів, включаючи місцеві цінні папери, покладені на Державну комісію з
цінних паперів та фондового ринку. Порядок випуску та обігу облігацій
місцевих позик врегульований відповідним положенням затвердженим
рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 48 від
13 жовтня 1997 року, а також Указом Президента України “Про
впорядкування внутрішніх та зовнішніх запозичень, що проводяться
органами місцевого самоврядування” від 18 червня 1998 року.

Згідно з Указом розмір місцевих позик, а також розміри кредитів, що
отримують органи місцевого самоврядування в банках мають погоджуватися з
Міністерством фінансів України.

Органи місцевого самоврядування України мають і ряд інших прав в галузі
місцевих фінансів. Проте вказана сфера діяльності місцевого
самоврядування все ще залишається недостатньо врегульованою
законодавством. Існує нагальна потреба прийняття таких законів, як закон
України про фінанси місцевого самоврядування, про місцеві податки і
збори, про комунальний кредит, про фінансове вирівнювання та інших.

Питання для осмислення:

1. Поняття і зміст бюджетного процесу

2. Порядок складання проекту бюджету

3. Порядок розгляду проекту бюджету

4. Порядок затвердження бюджету. Зміст правових актів про бюджет

5.Порядок виконання бюджету

6. Звітність про виконання бюджета

7. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІСЦЕВИХ ФІНАНСІВ

Тема 5

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ДОХОДІВ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДОХОДІВ

План

1. Поняття і види доходів

2. Система доходів державного та місцевих бюджетів

Мета заняття: визначити механизм, сутність, правового регулювання
державних доходів.

1. Поняття і види доходів

Грошові надходження до державного бюджету, в тому числі внески у
державні цільові фонди (крім Пенсійного фонду України і Фонду
соціального страхування), і в місцеві бюджети прийнято вважати доходами
бюджетів.

Сукупність фінансових ресурсів державного бюджету, місцевих бюджетів.
Пенсійного фонду України (централізовані фонди), засобів державних
підприємств і організацій та засобів в частці державної власності
спільних підприємств (децентралізовані фонди) складають державні доходи.

Сукупність фінансових ресурсів державних доходів і доходів, що
залишаються у розпорядженні підприємств, об’єднань, фірм недержавної
форми власності, складають доходи країни.

Поділ доходів на централізовані і децентралізовані здійснюється за
суб’єктним складом. Цержава створює рівні правові умови для діяльності
підприємств незалежно від форм власності на майно та їх організаційних
форм, забезпечує їх самостійність, визначаючи права і відповідальність
за здійснення господарської діяльності, регулює відносини їх з іншими
підприємствами і організаціями, органами місцевого самоуправління,
органами державного управління що закріплено в Законі “Про підприємства
в Україні” від 27 березня 1991 року (зі змінами і доповненнями).

Децентралізовані фонди підприємств усіх форм власності мають свою
внутрішню структуру, що побудована, виходячи з економічної суті,
закріпленої в праві. Вони представлені фондами: статутним,
амортизаційним, економічного стимулювання, у тому числі фондом розвитку
виробництва, науки і техніки, фондом соціально-економічного розвитку і
фондом матеріального заохочення. На приватних підприємствах два останні
фонди частіше за все об’єднуються в один фонд — соціального розвитку і
матеріального заохочення. Підприємства створюють також резервні,
спеціальні та страхові фонди.

2. Система доходів державного та місцевих бюджетів

Під системою доходів державного і місцевих бюджетів розуміють сукупність
включених в них податків, зборів, обов’язкових платежів, цільових
внесків. Системі доходів властива внутрішня єдність і особливості,
характерні для кожної з груп і видів доходів.

Характерні особливості податків, зборів і обов’язкових платежів за
групами і видами обумовлені колом платників, об’єктами оподаткування,
соціально-економі”ними ознаками, цільовою направленістю, методами
стягнення, способами захисту інтересів держави.

Доходи державного і місцевих бюджетів, що надходять у формі податків,
зборів і обов’язкових платежів, не мають індивідуально відплатного і
цільового призначення. Внески ж у державні цільові фонди, наприклад у
фонд для здійснення заходів по ліквідації наслідків Чорнобильської
катастрофи і соціального захисту населення, інноваційний фонд та інші,
можуть використовуватися тільки на потреби, що передбачені законодавчими
актами про ці фонди.

За методами залучення коштів доходи бюджетів класифікуються так: 1)
податки; 2) збори; 3) обов’язкові неподаткові платежі; 4) внески у
державні цільові фонди, що включені у державний бюджет.

У податковій системі провідне місце належить податкам, серед яких
найбільшу питому вагу складає податок на додану вартість.

Характерною рисою податків з юридичних осіб недержавної форми власності
і з фізичних осіб є перехід права власності при їх сплаті на користь (у
власність) держави. Для державних підприємств — це відчуження частини
власності при сплаті податків з оперативного управління підприємств у
власність держави.

У процесі обчислення і стягнення податків, здійснення контролю за
повнотою і своєчасністю їх сплати, використання санкцій за порушення
порядку і термінів внесення платежів виникають відносини між державою в
особі податкових органів, з одного боку, і платниками податків, з
іншого. Врегульовані нормами податкового права, ці відносини набувають
форми податкових правовідносин.

Велика кількість податків, зборів, неподаткових платежів і внесків у
державні цільові фонди, різноманітні об’єкти оподаткування і
різноманітність методик обчислення зумовили необхідність їх чіткого
правового регулювання.

Питання для осмислення:

Поняття і види доходів.

2. Сукупність фінансових ресурсів державного бюджету, місцевих
бюджетів

3. Система доходів державного та місцевих бюджетів

4. Класифікація за методами залучення коштів доходиівбюджетів.

Тема 6

ПОДАТКОВЕ ПРАВО І ПОДАТКОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ

План

1. Поняття податків та їх правова природа

Податкове право і характерні особливості податкових правовідносин

Мета заняття: визначити предмет, сутність, функції податкових
правовідношинь.

1. Поняття податків та їх правова природа

Податки виконують три основні функції: фіскальну, контрольну і
регулюючу.

За допомогою податків здійснюється перерозподіл національного доходу між
сферами виробництва (виробничою і невиробничою), між галузями народного
господарства (фінансування вугледобувної промисловості і
сільськогосподарського комплексу), між окремими верствами населення.
Податки, що надходять у відповідні бюджети, знеособлюються, складаючи
загальну суму доходів, які використовуються державою для впливу на
процес відтворення, оборони країни, на утримання соціальної сфери,
апарату державної влади і управління, правоохоронних органів і
податкової служби. Податку, як виду обов’язкового платежу в бюджет,
притаманні такі ознаки: обов’язковість, перехід права власності при його
сплаті, адресність у конкретний бюджет, індивідуальна безвідплатность,
регулярність стягнення.

За матеріальним змістом податки поділяються на прямі і непрямі
(опосередковані). При сплаті прямих податків платником податку й особою,
яка несе матеріальні затрати, виступає одна й та ж юридична або фізична
особа (наприклад, податок на землю, податок з власників транспортних
засобів та інших самохідних машин і механізмів та інші).

Непрямі податки характеризуються своєю замаскованістю, тобто вони
додаються у процесі реалізації до ціни товару (робіт, послуг), що
склалася, створюючи нову вартість.

У світовій практиці, в економічних і правових джерелах Їх називають
непрямими тому, що фактичний платник податків — споживач, який несе
матеріальні затрати часто і не підозрює, що, купуючи товар, він сплачує
і податок на нього. Особливо це відноситься до продуктів харчування і
товарів народного споживання. Тому непрямі податки носять характер
податків на споживання.

Опосередкованими вони є ще й тому, що суб’єктам, які несуть матеріальні
затрати по їх сплаті, не надаються пільги, незважаючи на низький рівень
матеріальної забезпеченості, як це робиться по прямих податках. Пільги,
що надаються за цими податками, є механізмом впливу на стимулювання
процесу виробництва, забезпечення потреб держави в енергоресурсах чи
окремих видах товарів. ґ У правовідносинах по стягненню непрямих
податків беруть участь три суб’єкти: держава в особі органів державної
податкової адміністрації; платник податку — виробник товарів, підрядник
по виконанню робіт, наданню послуг, торгова організація; носій
матеріальних затрат за податком — споживач продукції (робіт, послуг).

2. Податкове право і характерні особливості податкових правовідносин

Податкове право — це сукупність фінансово-правових норм, які регулюють
суспільні відносини по встановленню, стягненню у бюджети різних рівнів
обов’язкових, індивідуально безек-вівалентних платежів — податків.

Інститут податкового права є провідним у галузі фінансового права тісно
пов’язаним з інститутом бюджетного права і з фінансами підприємств та
організацій усіх форм власності.

Нормами права регулюється виникнення, змінення і припинення податкових
правовідносин. Для кожної юридичної чи фізичної особи виникнення
податкових правовідносин, крім норм, що містяться у законі про
конкретний податок, пов’язане з такими умовами: наявність об’єкта
оподаткування; отримання виручки від продажу товарів (робіт, послуг);
наявність прибутку, доходу, майна тощо.

Зміна податкових правовідносин, як і їх припинення, як правило, також
пов’язана з юридичними фактами, наприклад випуск продукції, що не
оподатковується; сплата податків; списання недоїмок у встановленому
законом порядку; смерть платника податку.

Оскільки податки являються економічною і правовою категорією, що зачіпає
матеріальні інтереси юридичних та фізичних осіб, встановлення їх, зміна
окремих норм і відміна податків та зборів здійснюються тільки Законом.
Кожний закон про податок обов’язково містить у собі основні елементи:
суб’єкти — платники податків, об’єкт оподаткування (в деяких законах —
база оподаткування), одиниця оподаткування, ставки, терміни сплати,
пільги.

Суб’єкт —платник податку — це юридична особа, а по частині податків
юридична і фізична особа чи тільки громадяни по усіх видах доходів, у
тому числі підприємницькій діяльності без оформлення юридичної особи.
Основною ознакою платника податків є наявність самостійного джерела
доходу, майна.

Об’єкт оподаткування — це все те, що підлягає оподаткуванню за
законодавством. Кожний податок має свій об’єкт оподаткування. Наприклад,
за податком на додану вартість — операції, що підлягають оподаткуванню,
за прибутковим податком з громадян — сукупний дохід, що включає усі види
оплати праці і матеріальної винагороди у грошовій і натуральній формі.

Слід відрізняти об’єкт оподаткування від джерела платежу. Джерелом
платежу є власні кошти юридичних та фізичних осіб у формі отриманого
доходу чи прибутку, за винятком непрямих податків: податку на додану
вартість, акцизног&