.

Консум, 1998 – Фінансове право (книга)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 25215
Скачать документ

Консум, 1998 – Фінансове право

Тема 1

Вступне заняття

ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА ФІНАНСОВОГО ПРАВА

План

Поняття фінансового права

Місце фінансового права в системі права держави

3. Система та джерела фінансового права

4. Наука фінансового права і фінансове право

Мета заняття: визначити предмет, метод і систему фінансового права
України

1. Поняття фінансового права

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають в
процесі фінансової діяльності — відносини з приводу формування і
витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів, необхідних
державі для виконання її функцій. В цих відносинах завжди проявляється
владно-організуюча роль держави в розподілі і перерозподілі
національного доходу, тому вони мають владно-майновий (грошовий)
характер. У фінансових відносинах інтереси держави представляють органи,
наділені нею владними повноваженнями. З іншого боку, у фінансових
відносинах виступають органи держави, господарські організації різних
форм власності, громадські організації, об’єднання громадян, окремі
громадяни, на яких покладаються обов’язки по внесенню платежів державі
або цільовому використанню асигнувань, що відпускаються з фондів коштів.
Як правило, держава уповноважує управляти фінансовою діяльністю утворені
для цього органи (фінансові та кредитні)] Не всі грошові відносини, в
яких беруть участь органи держави з владними повноваженнями, є
фінансовими.

Фінансове право регулює відносини, що виникають при встановленні
бюджетної системи, розподілі доходів та видатків між її ланками,
складанні, розгляді, затвердженні й виконанні бюджету та звіту про його
виконання; збиранні обов’язкових платежів та податків з підприємств,
організацій різних форм власності та населення; фінансуванні та
кредитуванні; державному страхуванні, державних позиках та організації
ощадної справи; регулюванні грошової системи, розрахунках та валютних
операціях. Таким чином, фінансовим правом регулюються тільки
організаційно-майнові відносини, що виникають з владної діяльності
держави в особі повноважних органів, щодо утворення і використання нею
фондів коштів.

Метод фінансово-правового регулювання — це сукупність засобів впливу на
учасників фінансово-правових відносин що характеризуються юридичними
фактами, з якими пов’язуються виникнення фінансових правовідносин,
правовим статусом їх суб’єктів та розподілом прав і обов’язків між ними,
видами санкцій за порушення приписів держави і порядком їх застосування.
Ці юридичні ознаки властиві методам регулювання всіх галузей права.
Фінансовому праву, як і іншим публічним галузям наприклад
адміністративному, властивий метод владних приписів, метод субординації.
Фінансові правовідносини виникають тільки на основі правових актів,
обсяг прав і обов’язків як і в адміністративному праві, лочно
встановлюється державою. Але на відміну від адміністративних
правовідносин учасники фінансово-правових позбавлені права оперативної
самостійності.

Фінансове право — це сукупність правових норм, що регулюють відносини в
галузі мобілізації, розподілу і використання централізованих і
децентралізованих фондів коштів з метою забезпечення виконання завдань і
функцій держави.

2. Місце фінансового права в системі права держави

Фінансове право є самостійною галуззю єдиної правової системи держави.
Самостійність обумовлена його змістом, якісною єдністю суспільних
відносин, які регулюються фінансовим правом. Ці відносини скеровані на
планову мобілізацію, розподіл і використання централізованих фондів
коштів, необхідних для функціонування держави. Але самостійність
фінансового права не означає, що воно існує відокремлено. Фінансове
право тісно пов’язане з усіма галузями правової системи України. В першу
чергу фінансове право тісно пов’язане з конституційним, адміністративним
та цивільним.

Конституційне право регулює основні питання соціально-економічної
системи і політичної організації суспільства, принципи діяльності
держави і її органів у всіх галузях, у тому числі і в галузі фінансів,
компетенцію органів державної влади і державного управління в сфері
фінансів. Форма державного устрою, розподіл в державі влади, участь
народних мас в управлінні державою, співвідношення державної влади і
місцевого самоврядування — все впливає на конкретні форми фінансової
діяльності. Норми фінансового права конкретизують положення
державно-правових норм і забезпечують формування і витрачання державних
централізованих і децентралізованих фондів коштів.

Адміністративне право визначає основні принципи державного управління,
повноваження органів виконавчої влади на видання управлінських актів у
галузі фінансово-кредитних відносин, закріплює права й обов’язки
посадових осіб фінансових і кредитних органів. Виходячи з принципів і
положень адміністративного права, норми фінансового права встановлюють
організаційні форми управління фінансово-кредитною системою, структуру
фінансових органів, регулюють відносини, які виникають безпосередньо при
мобілізації, розподілі і використанні фондів коштів державою в особі її
органів.

Фінансове право межує з трудовим і пенсійним у тій частині, що
стосується регулювання відносин з приводу утворення і витрачання
Пенсійного фонду та Фонду державного соціального страхування. За
порушення фінансового законодавства застосовуються санкції
кримінально-правових норм і т.д.

3. Система та джерела фінансового права

Фінансове право складається з великої кількості норм, які послідовно
розташовані і взаємопов’язані, об’єднані єдністю завдань і функцій
держави. Групування цих норм не відбувається за бажанням особи, яка цим
займається, воно залежить від особливостей відносин, що ними
регулюються, тобто має об’єктивні підстави. Групування є зовнішнім,
тобто фінансове право входить в єдину систему права України, і
внутрішнім. Внутрішнє групування, або систематизація, фінансово-правових
норм пов’язане з методологічним підходом до визначення критеріїв, за
якими ці норми класифікуються.

Під системою фінансового права розуміють поділ його норм за окремими
фінансово-правовими інститутами відповідно до особливостей фінансових
відносин, які регулюються цими нормами. Як і всі галузі права України,
фінансове право поділяється на загальну й особливу частини.

У загальну частину фінансового права як галузі права включаються норми,
які закріплюють загальні принципи, правові форми і методи фінансової
діяльності, правовий статус органів, що керують фінансовою діяльністю, а
також норми, які регулюють відносини у галузі фінансового контролю.

В особливу частину включаються певні групи правових норм, які регулюють
однорідні фінансові відносини, пов’язані між собою як самостійні
відокремлені підгрупи, тобто фінансово-правові інститути. До них
належать, наприклад, правові норми, що регулюють надходження в бюджет
обов’язкових платежів, податкове право. Загальна й особлива частини
фінансового права являють собою єдине ціле. Положення загальної частини
застосовуються до всіх інститутів особливої частини,,];

Систему курсу фінансового права як учбової дисципліни побудовано
відповідно до системи фінансового права. Найбільш доцільним є групування
матеріалу за ознакою загальної і особливої частин.

У загальну частину курсу фінансового права включаються питання, які
стосуються всіх правових інститутів, що об’єднуються в особливу частину:
поняття, зміст і методи фінансової діяльності, зміст фінансової системи,
коло і повноваження органів держави, що керують фінансовою діяльністю,
види і методи фінансового контролю. В загальній частині визначається
предмет і метод фінансового права, зміст, особливості і види
фінансово-правових норм і фінансово-правових відносин; співвідношення
фінансового права і фінансово-правової науки.

В особливій частині курсу фінансового права норми об’єднуються у
розділи, які включають відповідні фінансово-правові інститути.
Фінансово-правовий інститут — це система фінансово-правових норм, якими
регулюються однорідні групи фінансових відносин.

Розділи об’єднують по кілька правових інститутів, виходячи з
однорідності відносин, які регулюються цими правовими нормами. В
Особливу частину входять розділи, які об’єднують норми, що регулюють
відносини в галузі: 1) бюджету; 2) державних доходів і податків; 3)
державного кредиту;

4) державного страхування; 5) державних видатків; 6) банківського
кредитування і безготівкових розрахунків; 7) грошового обігу і валютного
регулювання.

В системі курсу фінансового права віддзеркалюється фінансова система
України, окремі ланки фінансової системи вивчаються в окремих розділах.

В розділи включаються фінансово-правові інститути, наприклад, розділ
“Бюджетне право” складається з двох фінансово-правових інститутів: 1)
бюджетний устрій; 2) бюджетний процес; а розділ “Правове регулювання
видатків” також з двох інститутів: 1) правовий режим фінансування
народного господарства і 2) правовий режим кошторисно-бюджетного
фінансування.

Така побудова курсу фінансового права сприяє кращому вивченню норм, які
регулюють складне коло фінансових відносин, і скеровує зусилля вчених і
студентів як на розробку загальних проблем фінансового права, так і на
глибоке вивчення і вдосконалення окремих фінансово-правових інститутів,
зміст яких в умовах ринкової економіки значно змінюється.

Від системи фінансового права як галузі права і як предмета викладання
слід відрізняти систему фінансового законодавства, тобто систему всіх
упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, які регулюють
фінансові відносини в державі. Фінансове законодавство — це зовнішня
форма фінансового права, що відображає його внутрішню сутність
(структуру).

4. Наука фінансового права і фінансове право

Зарубіжна наука не розділяє науку фінансового права і фінансову науку.
Вчені вважають, що фінансові відносини не існують поза фінансовими
правовідносинами, тому розглядати фінансово-правову науку окремо від
фінансової (економічної) вони вважають за неможливе.

Питання про межі науки фінансового права і зв’язок її з фінансовою
наукою є важливим, оскільки воно повинне сприяти встановленню
співвідношення між економічними і правовими дослідженнями в галузі
державних фінансів. Держава, пізнаючи об’єктивні економічні закони,
встановлює зміст економічних суспільних відносин в залежності від
особливостей груп однорідних суспільних відносин і правові норми, які
регулюють ці відносини. Право не зливається з базисними категоріями, але
не можна ігнорувати економічні фактори, досліджуючи певні
фінансово-правові проблеми.

Суспільні (економічні) відносини, отримуючи відповідну юридичну
мотивацію, стають правовідносинами. Тому економічні дослідження повинні
спиратися на фінансово-правову науку, а юристи-фінансисти — на
обгрунтовані дослідження фінансової науки. У сучасних умовах, коли
Україна ставить за мету побудувати правову державу, питання про розвиток
правової науки, в тому числі і фінансово-правової, набуває особливого
значення.

Наука фінансового права є самостійною галуззю публічного права, яке
досліджує усі сторони життя держави, оскільки її функціонування
неможливе без фінансового забезпечення.

Наука фінансового права досліджує, якими юридичними засобами держава в
особі своїх органів та органів місцевого самоврядування мобілізує кошти
для утворення централізованих і децентралізованих фондів коштів та
витрачає їх для свого функціонування. В коло досліджень науки
фінансового права входять суспільні (економічні) відносини, що виникають
під час мобілізації коштів юридичних осіб, громадян, з інших джерел на
потреби, які пов’язані із здійсненням владних державних повноважень.

Наука фінансового права як одна з галузей юридичної науки вивчає історію
фінансового законодавства, розробляє наукові рекомендації щодо його
вдосконалення. В завдання науки фінансового права входить також вивчення
фінансового законодавства інших держав, його порівняльний аналіз і
використання позитивного досвіду для вдосконалення практики й оновлення
фінансово-правових актів.

В Україні фінансова наука і наука фінансового права виходять з того, що
зв’язок між ними повинен допомагати встановленню співвідношення між
економічними і правовими дослідженнями в галузі фінансів. Обидві науки
виходять з того, що фінанси існують і будуть існувати доки існують
товарно-грошові відносини і об’єктивний закон вартості. Державі властива
функція управління фінансами, тому вона встановлює зміст економічних
відносин і приймає правові норми, що їх регулюють. Незважаючи на те, що
держава і право — це не економічні категорії, ігнорувати економічні
фактори при встановленні, застосуванні, дослідженні фінансово-правових
норм неможливо. Економічні закони існують об’єктивно, але держава за
допомогою владних приписів надає економічним відносинам правового
характеру, перетворюючи їх у правовідносини. Тому з різних вихідних
моментів досліджуються фінансові явища економістами і юристами.
Економісти для своїх досліджень залучають правовий матеріал, а юристи
спираються на теоретичні обгрунтування фінансової науки.

Фактичним матеріалом для фінансового права є законодавство, державна
фінансово-правова практика, дані інших правових наук та економічної
науки, наслідки конкретних соціальних досліджень. Але фіксація та опис
фактів — це ще не наука. Наука фінансового права включає в себе
цілеспрямований збір, наукову обробку, наукову класифікацію фактів
фінансової діяльності, включення їх в систему понять фінансово-правових
інститутів, виявлення закономірностей розвитку фінансових явищ і
відбиття їх у наукових визначеннях. Тому, на наш погляд, істотним
елементом науки фінансового права є наукові поняття, категорії, які є
наслідком узагальнення фактичного матеріалу і які відображають сутність
і основні закономірності розвитку фінансів та фінансового права.

Питання для осмислення:

Поняття фінансового права

2. Метод фінансово-правового регулювання

Місце фінансового права в системі права держави

4. Система та джерела фінансового права

5. Наука фінансового права і фінансове право

Тема 2

ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ НОРМИ ТА ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

План

1. Фінансово-правові норми, їх види, особливості та зміст

2. Фінансово-правові відносини, їх зміст і особливості

3. Органи та організація фінансового контролю

Види і методи фінансового контролю

Мета заняття: визначити сутність фінансово – правових норм та фінансово
– правових відносин.

1. Фінансово-правові норми, їх види, особливості та зміст

Відносини, що виникають у процесі мобілізації, розподілу і витрачання
централізованих і децентралізованих фондів коштів державою та її
органами, регулюються фінансово-правовими нормами. Норми фінансового
права, як і будь-якої іншої галузі, є загальнообов’язковими правилами
поведінки, що встановлені компетентними органами і забезпечені при їх
застосуванні примусовою силою держави. Норми права мають специфічні
ознаки, які виділяють їх з великої кількості соціальних правил, що
існують у суспільстві.

Норми права всіх галузей — це обов’язкові правила поведінки загального
характеру. Приписи, що містяться в нормі і вводяться в дію офіційно,
повинні виконуватися кожним суб’єтом, якщо він опиняється в умовах, що
передбачені правилом. Кожна правова норма формулюється державою, містить
чітко визначені юридичні права і обов’язки. Якщо правило, яке міститься
в нормі, не виконується добровільно, держава примушує дотримуватися
його, застосовуючи заходи, які передбачаються санкціями. Таким чином,
норми усіх галузей права мають імперативний, тобто обов’язковий,
характер, забезпечений примусовою силою держави. Всі ці ознаки властиві
й фінансово-правовим нормам, які регулюють відносини тільки в галузі
фінансової діяльності і містять приписи і заборони, що встановлюються
державою з приводу мобілізації, розподілу і використання централізованих
і децентралізованих фондів коштів.

Норма фінансового права безпосередньо визначає поведінку громадян,
підприємств, організацій за певних обставин (наприклад, обов’язок
сплачувати податок при наявності самостійного джерела доходів) і не
ставить цю поведінку в залежність від їх згоди.

Категоричність фінансово-правової норми проявляється в усіх її видах,
які визначаються характером поведінки суб’єктів фінансово-правових
відносин, що регулюється цією нормою (активна чи пасивна): в
зобов’язуючих, забороняючих і уповноважуючих нормах.

Зобов’язуючі фінансово-правові норми приписують здійснити певні дії,
скеровані на мобілізацію або витрачання коштів державою. Вони регулюють
відносини в галузі фінансового планування (бюджетного, кредитного,
касового і т.д.), встановлюють обов’язковий порядок дотримання ставок
заробітної плати і т.д. Зобов’язуючі фінансово-правові норми містяться у
всіх фінансових законах і нормативних актах.

Забороняючі фінансово-правові норми приписують не чинити дій, які
порушують або підривають фінансову дисципліну. Наприклад, правилами
касових операцій забороняється видача готівки під звіт, доки особа не
звітує повністю за раніше отримані під звіт суми.

Зобов’язуючі і забороняючі норми схожі між собою визначеністю,
категоричністю форми, точністю приписів, які містяться в них.

В уповноважуючих фінансово-правових нормах держава надає учасникам
фінансових правовідносин повноваження на проведення певних позитивних
дій. Категоричність у цих видах норм проявляється дещо своєрідно.
Суб’єкти фінансових правовідносин у межах своєї компетенції можуть
конкретизувати вимоги держави. У випадках застосування уповноважуючої
норми її імперативний характер поєднується з певними правомочностями,
встановленими у суворих межах.

Так, законодавство дозволяє Радам збільшувати загальні суми доходів і
видатків своїх бюджетів, але без зміни розмірів відрахувань у ці бюджети
від загальнодержавних податків і доходів, передбачених у періодичних
актах про бюджет. Межі застосування уповноважуючої норми виражені в
категоричній формі. Поєднання імперативності і повноваженості передбачає
досягнення ефективності у керівництві фінансами з урахуванням місцевих
особливостей.

Категоричний вираз фінансово-правових норм стосується в основному
відносин, які виникають при обов’язковому методі фінансової діяльності.
При добровільному методі імперативність все одно є, але виражається дещо
інакше. Фінансова-правова норма — це загально-обов’язкові приписи
компетентних державних органів з приводу мобілізації, розподілу і
використання коштів централізованих та децентралізованих фондів, які
виражені е категоричній формі й забезпечені примусовою силою держава.
Змістом усіх фінансово-правових норм є діяльність держави щодо
регулювання фінансових відносин шляхом офіційного їх закріплення у формі
прав і обов’язків суб’єктів цих відносин.

Структура фінансово-правових норм, тобто їх внутрішня будова, складові
частини (елементи), не відрізняються від структури норм інших галузей
права, але в їх складових частинах відбиваються особливості суспільних
відносин, які ними регулюються.

Гіпотеза фінансово-правових норм визначає умови, за яких можуть виникати
у громадян і організацій передбачені нормою юридичні права і обов’язки у
галузі фінансової діяльності. Ці умови завжди виражені конкретно.

Основою норми є диспозиція, яка вказує, якою повинна бути поведінка
сторін фінансових відносин при наявності передбачених гіпотезою
фактичних обставин. Вона містить вимоги норми, встановлює права і
обов’язки суб’єктів фінансових відносин і завжди виражена в безумовно
визначеній формі.

Гіпотеза норми, що міститься в статті податкового закону, визначає
умову, за якої громадяни сплачують прибутковий податок: наявність
самостійного джерела доходів. Диспозиція приписує означеним суб’єктам
сплачувати податок.

Санкція фінансово-правової норми містить вказівки на невигідні для її
порушника наслідки. За порушення фінансового законодавства
застосовуються дисциплінарні, адміністративні і кримінальні заходи. Але
до порушників фінансової дисципліни застосовуються і специфічні заходи —
фінансові. Найпоширенішою санкцією є стягнення пені за порушення строку
внесення платежів у бюджет. За недотримання фінансової дисципліни можуть
застосовуватися до юридичних, фізичних і посадових осіб санкції у
вигляді штрафів, до бюджетних установ — повне або часткове закриття
бюджетного фінансування.

Примусове стягнення не внесених у строк платежів може застосовуватися як
в адміністративному (безспірному) порядку, так і в судовому (до
громадян). До порушників фінансово-кредитної дисципліни широке коло
впливу застосовують кредитні установи. Вони можуть збільшувати платню за
позички, позбавляти можливості одержання кредиту, оголошувати своїх
клієнтів неплатоспроможними. У сучасний період, коли господарські органи
різних форм власності, як і кредитні установи, будують свої відносини на
договірних засадах, банки мають право не тільки підвищувати розмір плати
за кредит, але й зменшувати її при виконанні умов, визначених під час
укладання кредитного договору. Це є свідченням того, що господарська
реформа істотно змінює характер фінансово-правових норм. Уповноважуюча
норма дає можливість кредитним установам обирати умови надання позичок,
але в певних межах. Заохочення і пільги застосовуються до клієнтів, що
добре працюють, своєчасно повертають позички банкам.

2. Фінансово-правові відносини, їх зміст і особливості

Фінансові правовідносини в механізмі правового впливу виконують три
основні функції: 1) вказують на коло осіб, на яких у конкретний час
розповсюджується дія фінансово-правової норми; 2) закріплюють конкретну
поведінку юридичних осіб і громадян в галузі мобілізації, розподілу і
використання фондів коштів, якої вони повинні додержуватися; 3) є умовою
для можливості приведення в дію юридичних засобів забезпечення
суб’єктивних прав і правових обов’язків.

Наприклад, фінансово-правові норми, що містяться в нормативному акті про
податок на додану вартість, реалізуються в конкретних правовідносинах,
що виникають між фінансовим органом і підприємством будь-якої форми
власності при внесенні ним нарахованих сум податку на додану вартість.
Модель поведінки учасників цих правовідносин (правова норма)
сформульована компетентним органом, який затвердив нормативний акт про
податок на додану вартість. В цьому акті встановлені права і обов’язки
учасників фінансових відносин при внесенні податку на добавлену
вартість, який є одним із найважливіших доходів державного бюджету.
Конкретизуються ці приписи в правовідносинах, що виникають між
фінансовим органом і підприємством, яке вносить платежі в бюджет. У
випадку невнесення платежу в строк або неподання фінансовому органу в
строк звіту за відповідний період у дію приводяться юридичні засоби
забезпечення прав податкових інспекцій, що представляють інтереси
держави в цілому, і обов’язків конкретного платника. Одночасно з
забезпеченням юридичних прав податкових інспекцій у правовідносинах
забезпечується право другого учасника — платника податку на додану
вартість. (В фінансових правовідносинах реалізуються всі
фінансово-правові норми. Приписи держави з приводу мобілізації,
розподілу або використання фондів коштів, які містяться в
фінансово-правових актах, є юридичною формою, що наповнюється
матеріальними засобами при здійсненні позитивних дій (внесення платежів,
витрачання коштів); цим і досягається мета правового регулювання.
Фінансові відносини існують тільки у формі правовідносин.

Матеріальним змістом фінансових правовідносин є поведінка суб’єктів
(внесення плати), а юридичним — суб’єктивні юридичні права і обов’язки,
що встановлені фінансово-правовими нормами. Суб’єктивні права — це
належна уповноваженій особі (фінансовому чи кредитному органу) для
задоволення її (тобто держави, від імені якої він виступає) інтересів
міра дозволеної (можливої) поведінки, забезпечена юридичними обов’язками
другої сторони відносин. Саме обов’язки другої сторони фінансових
відносин, які містяться у нормі, і є гарантією додержання прав
уповноваженого державою органу. Обов’язок другої сторони фінансових
правовідносин може полягати в утриманні від дій (наприклад, заборона
витрачання коштів, що призначаються на оплату праці, на інші потреби)
або, навпаки, виконання обов’язку (внесення платежу).

Юридичний обов’язок — це приписана зобов’язаному суб’єкту і забезпечена
можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якої повинен
дотримуватися цей суб’єкт. Ним може бути і фінансовий орган (наприклад,
за встановленими щороку Верховною Радою нормативами частина прибутку на
додану вартість передається в бюджети областей. Фінансові органи мусять
виконувати приписи Верховної Ради).

Суб’єктами фінансових правовідносин є юридичні особи і громадяни, які на
підставі правових норм можуть бути учасниками фінансових правовідносин.
Об’єкт фінансових правовідносин — це фонди коштів, які формуються,
розподіляються і використовуються внаслідок реалізації суб’єктивних прав
і юридичних обов’язків, об’єкт фінансових правовідносин пов’язаний з
інтересом управомоченої державної сторони. Як бачимо, фінансові
правовідносини мають ті ж характерні риси, що властиві усім видам
правовідносин. Але фінансові правовідносини виникають у специфічній
діяльності держави, тому вони мають і свої особливості. По-перше, вони
виникають тільки в сфері фінансової діяльності держави і пов’язані з
мобілізацією, розподілом і використанням централізованих і
децентралізованих фондів коштів, тобто вони завжди мають грошовий
характер. По-друге, однією стороною фінансових правовідносин виступає
держава в особі органів державної влади, державного управління, особливо
часто в особі фінансово-кредитних органів, які наділяються владними
повноваженнями по відношенню до другого учасника відносин. У фінансових
правовідносинах не буває рівності сторін. Уповноважена державою сторона
фінансових правовідносин наділена правом привести в дію юридичні засоби,
що забезпечують фінансові приписи держави, бо вона виступає в інтересах
держави в цілому. По-третє, особливістю фінансових правовідносин є також
і те, що їх виникнення, зміна і припинення не відбуваються за
волевиявленням сторін, а пов’язані з фінансово-правовим актом (тобто
вони виникають, змінюються і припиняються на підставі закону).

Для виникнення фінансового правовідношення видання закону або
підзаконного акта недостатньо, оскільки в них установлюються типові
ознаки для виникнення фінансових правовідносин. Так, податкове
законодавство встановлює типову ознаку податкового суб’єкта — наявність
самостійного джерела доходів. Для того щоб громадянин, який займається
підприємницькою діяльністю, був суб’єктом податкових правовідносин,
необхідний індивідуальний фінансовий акт — декларація про доходи, які
одержав цей громадянин.

Зміна фінансових правовідносин також здійснюється на підставі
нормативного акта, в якому передбачаються факти і події. Так, для
громадянина в разі народження дитини сукупний оподатковуваний дохід
щомісяця зменшується (за основним місцем роботи) на величину розміру
мінімальної місячної заробітної плати.

Припинення фінансових правовідносин відбувається також у суворо
встановлених нормативними актами випадках: наприклад, погашення
фінансового обов’язку, вихід на пенсію і т.п.

Держава для її безперебійного функціонування повинна постійно керувати
фінансовою діяльністю, мобілізовувати, розподіляти і використовувати
кошти, які є частиною національного доходу країни. В зв’язку з цим у
фінансових правовідносинах держава виступає як владний суб’єкт, що за
допомогою законодавства розпоряджається майном (у даному випадку це
майно — кошти); відносини, що виникають при цьому, мають владно-майновий
(грошовий) характер. Держава, здійснюючи через систему своїх органів
господарсько-організаторську функцію, забезпечує можливість нормальної
фінансової діяльності підприємств різних форм власності. Фінансові
відносини можуть носити і переважно організаційний характер, наприклад
складання фінансових планів, їх затвердження, здійснення фінансового
контролю. На основі організаційних фінансово-правових відносин виникають
майнові (грошові). Наприклад, держава встановлює види і порядок внесення
обов’язкових платежів, нормує видатки і т.п. На цій основі виникають
конкретні фінансові відносини, які за матеріальним змістом
класифікуються на: бюджетні, з приводу обов’язкових сплат підприємств в
бюджет; податкові; з приводу державного майнового і особистого
страхування; державного кредиту; банківського кредитування і
розрахунків; оперативного регулювання грошового обігу і валютних
операцій; видатків державного бюджету.

Ретельна регламентація фінансових відносин за допомогою правових норм
сприяє розширенню і зміцненню фінансової бази держави, проведенню
соціальних заходів, впливає на рентабельність роботи підприємств і
організацій.

3. Органи та організація фінансового контролю

Фінансовий контроль здійснюється органами законодавчої влади, органами
виконавчої влади, спеціальними фінансовими органами, недержавними
організаціями.

Згідно з Конституцією України Верховна Рада України безпосередньо і
через свої органи вирішує різноманітні питання фінансової діяльності,
державного і парламентського контролю.

Вона здійснює фінансовий контроль при прийнятті законів, затвердженні
Державного бюджету України та внесенні змін до нього, при виконанні
бюджету, прийнятті рішення щодо звіту про його виконання.

Верховна Рада заслуховує щорічні та позачергові послання Президента
України про внутрішнє і зовнішнє становище України; розглядає Програми
діяльності Кабінету Міністрів України і контролює їх виконання;
призначає на посади та звільняє з посад Голову та інших членів
Рахункової палати; призначає на посаду та звільняє з посади
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, заслуховує його
щорічні доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в
Україні; призначає на посаду та звільняє з посади Голову Національного
банку України за поданням Президента України. Комітети Верховної Ради,
кожний у своїй галузі, Комітет з питань фінансів і банківської
діяльності і Комітет з питань бюджету у будь-якій галузі, систематично
контролюють фінансову діяльність органів виконавчої влади,

Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати
тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду
питань, а також тимчасові слідчі комісії для проведення розслідування
справ, що становлять суспільний інтерес.

Для здійснення найвищого фінансово-економічного контролю Парламенту за
діяльністю органів виконавчої влади створена Рахункова палата. Рахункова
палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною
Радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Вона здійснює свою
діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави.

Повноваження Рахункової палати поширюються на Верховну Раду України,
органи виконавчої влади, Національний банк України, Антимонопольний
комітет України, Фонд державного майна України та інші державні органи,
створені згідно з законодавством України.

Рахункова палата має право контролювати також місцеві державні
адміністрації та органи місцевого самоврядування, підприємства,
установи, організації, банки, кредитні установи, господарські
товариства, страхові компанії, інші фінансові установи і їх спілки,
асоціації та інші об’єднання незалежно від форм власності, об’єднання
громадян, недержавні фонди та інші недержавні некомерційні громадські
організації у тій частині їх діяльності, яка стосується використання
коштів Державного бюджету України.

Контрольні функції Президента України, у тому числі в галузі фінансової
діяльності, випливають з його статусу глави держави. Він є гарантом
суверенітету держави, її територіальної цілісності, додержання
Конституції України. Президент підписує закони, має право вето щодо
прийнятих Верховною Радою України законів.; При Президенті України його
Указом від 20 липня 1995 року створений Національний аудиторський
комітет України, основним призначенням якого є аналіз ефективності,
економічності і правильності використання державних фінансових ресурсів
Кабінетом Міністрів У країни, міністерствами і відомствами, а в
необхідних випадках і іншими бюджетними установами і організаціями.

Кабінет Міністрів України здійснює фінансовий контроль при
забезпеченні фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики
України, державної політики в галузі оплати праці й зайнятості
населення, соціального захисту, складання і виконання державного
бюджету, здійснення загальнодержавних і міждержавних економічних
програм, програм науково-технічного і культурного розвитку України,
створення і діяльності різних фондів.

Органи влади Автономної Республіки Крим здійснюють фінансовий контроль
при розробленні, затвердженні та виконанні бюджету, розробленні,
затвердженні та реалізації програм Автономної Республіки Крим з питань
соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального
природокористування, охорони довкілля — відповідно до загальнодержавних
програм.

На місцях фінансовий контроль здійснюється місцевими Радами,
територіальними громадами, органами виконавчої влади при формуванні,
затвердженні, виконанні бюджетів, програм соціально-економічного та
культурного розвитку, інших програм та складанні і затвердженні звіту
про їх виконання.

Виконавчі органи місцевого самоврядування контролюють додержання
зобов’язань з платежів у місцеві бюджети підприємствами, об’єднаннями і
установами, які знаходяться на їх утриманні, здійснюють контроль за
станом обліку та звітності на підприємствах, які належать до комунальної
власності.

Повсякденний, систематичний контроль покладений на спеціальні фінансові
та кредитні органи.

Міністерство фінансів України здійснює контроль за виконанням державного
бюджету і за додержанням установами Національного банку та комерційними
банками правил касового виконання державного бюджету по доходах.

Відповідно до покладених на нього завдань, Міністерство фінансів
здійснює контроль за випуском і обігом цінних паперів, веде загальний
реєстр випуску цінних паперів в Україні, видає дозвіл на здійснення
діяльності щодо випуску і обігу цінних паперів. Міністерство фінансів
здійснює контроль за ефективністю використання і зберігання закріпленого
за підприємствами, установами і організаціями державного майна.

Місцеві фінансові органи контролюють витрачання коштів, виділених з
вищестоящих бюджетів, ефективність використання коштів, що виділяються з
позабюджетних фондів місцевих Рад; здійснюють контроль за дотриманням
законодавства у витрачанні коштів на оплату праці, утримання легкових
автомобілів і службові відрядження; контролюють пра-; вильність
проведення виплат, відшкодувань за рахунок республіканського та місцевих
бюджетів.

В системі Міністерства фінансів створені спеціальні контрольні органи:
Державне казначейство і Державна контрольно-ревізійна служба.

Державне казначейство складається з Головного управління, управлінь
Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах
Києві та Севастополі з відділеннями у районах, містах.

Основне завдання Державного казначейства — організація виконання
Державного бюджету України і контроль за його виконанням, а також
контроль за надходженням і використанням коштів державних позабюджетних
фондів.

Органам Державного казначейства надане право припиняти фінансування з
державного бюджету підприємств, установ і організацій у разі виявлення
фактів порушень, безспірно вилучати у органів виконавчої влади,
підприємств, установ і організацій раніше надані в порядку фінансування
кошти державного бюджету, державних позабюджетних фондів у разі
нецільового та неефективного їх використання.

Державна контрольно-ревізійна служба в Україні створена Законом України
“Про Державну контрольно-ревізійну службу України” від 26 січня 1993
року.

Контрольно-ревізійна служба складається з Головного
контрольно-ревізійного управління, контрольно-ревізійного управління в
Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі,
контрольно-ревізійних підрозділів (відділів, груп) в районах, містах і
районах у містах.

Головним завданням Державної контрольно-ревізійної служби є здійснення
державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх
збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в
міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах,
бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які
отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів,
розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та
запобігання їх у подальшому/Органи Державної контрольно-ревізійної
служби мають право контролювати не тільки вказані органи, установи і
організації, але за дорученням прокурора або слідчого — всіх суб’єктів
підприємницької діяльності незалежно від форм власності.

Для виконання вказаних функцій вони наділені широкими правами. Мають
право вимагати необхідні документи, довідки і інші матеріали, брати
пояснення; входити в приміщення, на склади і сховища для їх обстеження;
припиняти в розрахункових та інших фінансово-кредитних установах
операції; вимагати від керівників об’єктів, які перевіряються,
проведення інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних
цінностей, грошових коштів і розрахунків; у необхідних випадках
опечатувати каси та касові приміщення, склади, архіви; вилучати
необхідні документи, вимагати усунення недоліків і порушень. У
необхідних випадках вони мають право одержувати від Національного банку
України та його установ, комерційних банків та інших кредитних установ
відомості, копії документів, довідки про банківські операції й залишки
коштів на рахунках об’єктів, що ревізуються або перевіряються.

Від інших підприємств і організацій, у тому числі недержавних форм
власності, можуть вимагати довідки і копії документів про операції та
розрахунки з об’єктами, які перевіряються.

При виявленні прихованих і занижених валютних та інших платежів,
контрольно-ревізійна служба має право вилучити їх до бюджету, може
ставити питання перед відповідними органами про припинення фінансування
і кредитування, якщо отримані кошти використовувались з порушенням
законодавства. В доход держави стягуються кошти, одержані за незаконними
угодами, без встановлених законом підстав та з порушенням чинного
законодавства.

За порушення законодавства з фінансових питань органи
контрольно-ревізійної служби в особі начальника Головного
контрольно-ревізійного управління України та його заступників,
начальників контрольно-ревізійних управлінь в Автономній Республіці
Крим, областях, містах Києві і Севастополі та їх заступників, мають
право накласти на керівників та інших посадових осіб адміністративні
штрафи.

Крім того, органи контрольно-ревізійної служби мають право застосовувати
до підприємств, установ, організацій та інших суб’єктів підприємницької
діяльності фінансові санкції, передбачені Законом України “Про Державну
податкову службу України”.

Державна податкова служба в Україні створена Законом “Про державну
контрольно-ревізійну службу в Україні” від 4 грудня 1991 року. Система
органів Державної податкової служби включає:

Державну податкову адміністрацію України, державні податкові
адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст
Києва та Севастополя), районах у містах.

У складі органів Державної податкової служби знаходяться відповідні
спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими порушеннями — податкова
міліція. (Державна податкова служба України своїм головним завданням має
забезпечення додержання законодавства про податки, ведення повного
обліку всіх платників податків та інших обов’язкових платежів у бюджет,
здійснення контролю і забезпечення правильності обчислення та сплати цих
платежів.

Державна податкова адміністрація України і державні податкові органи по
областях і містах з районним поділом здійснюють фінансовий контроль
безпосередньо і організовують роботу нижчестоящих органів; розробляють
пропозиції щодо вдосконалення законодавства про податки й платежі,
здійснюють безпосередньо розробку інструктивних методичних вказівок та
інших актів для застосування податкового законодавства; розробляють
форми податкових розрахунків, звітів і декларацій та іншої документації
для обліку, обчислення, сплати податків та інших платежів у бюджет, а
також форм звітності податкових органів про виконану роботу; роз’яснюють
порядок застосування податкового законодавства та організації цієї
роботи підлеглими податковими органами.

При Державній податковій адміністрації України створена Валютна
інспекція для здійснення контролю законності валютних операцій, що
проводяться резидентами та нерезидентами на території України.

Податкову міліцію, що входить до складу податкової служби, очолює
начальник податкової міліції — Перший заступник Голови Державної
податкової адміністрації України, а податкову міліцію у державній
податковій службі в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві
та Севастополі — начальники управлінь податкової міліції — перші
заступники голів відповідних державних податкових органів.

Податкова міліція здійснює контроль за додержанням податкового
законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та
охоронну функції.

Державна пробірна палата України. До спеціальних органів фінансового
контролю треба віднести Державну пробірну палату України і
підпорядковані їй регіональні державні міжобласні інспекції та постійних
контролерів на підприємствах по виробництву дорогоцінних металів і
обробці алмазної сировини.

Контроль банків. Яаціональний банк України здійснює контроль за
виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з
усіх питань, які не віднесені Декретом Кабінету Міністрів України від 19
лютого 1993 року “Про систему валютного регулювання і валютного
контролю” до компетенції інших державних органів.

Крім того, Національний банк здійснює контроль за діяльністю своїх
установ (Автономної Республіки Крим, обласних і Київського міського
управлінь, представництв банку за кордоном, обчислювальних розрахункових
і технічних центрів, навчальних закладів), перевіряє
фінансово-господарську діяльність підвідомчих йому підприємств і
організацій.

У разі порушення суб’єктами банківської діяльності законодавства і
встановлених правил служба банківського нагляду має право: підвищувати
норми обов’язкових резервів;

стягувати у беззаперечному порядку штраф у розмірі неправомірно
отриманого прибутку; вилучати з обігу фіктивні кошти шляхом стягнення їх
у беззаперечному порядку з кореспондентських рахунків комерційних
банків; виносити на розгляд Правління Національного банку питання про
відкликання ліцензій на здійснення окремих або всіх банківських
операцій, застосовувати інші санкції.

Існує три основних ступені банківського нагляду — загальний нагляд,
інтенсивний нагляд і нагляд високого ступеня.

Загальний нагляд здійснюється щодо банків, які працюють з додержанням
чинного законодавства, нормативних актів Національного банку України та
економічних нормативів, діяльність яких є стабільною, фінансове
надійною. Цей нагляд здійснюють обласні установи Національного банку
України.

Інтенсивний нагляд застосовується щодо фінансове нестабільних банків,
які допускають періодичні порушення економічних нормативів та інші
невеликі порушення.

Нагляд високого ступеня застосовується до банків, які мають
незадовільний фінансовий стан, а також систематично (тобто два і більше
разів у квартал) порушують економічні нормативи та допускають інші грубі
порушення.

Відомчий фінансовий контроль здійснюється спеціальними
контрольно-ревізійними підрозділами міністерств, відомств, які
безпосередньо підпорядковані міністру, керівнику відомства. Вони
контролюють підприємства, установи і організації, що входять у систему
даного міністерства, відомства. В окремих відділах, управліннях,
місцевих органах управління також створено контрольно-ревізійні
підрозділи.

Основним завданням відомчого фінансового контролю є забезпечення
ефективної фінансово-господарської діяльності підприємств, установ,
організацій, економного використання ними матеріальних і фінансових
ресурсів, збереження майна, правильного ведення бухгалтерського обліку,
задовільного стану контрольно-ревізійної роботи, додержання фінансової
дисципліни.

Контроль здійснюється шляхом перевірок, ревізій, інвентаризацій. Правове
положення органів відомчого фінансового контролю, ревізорів, порядок
проведення перевірок і ревізій визначені Положенням про відомчий
контроль за фінансово-господарською діяльністю об’єднань, підприємств,
організацій і установ.

До відомчого контролю слід віднести фінансовий контроль спеціальних
органів, які утворюються у різного виду фондах: Фонді соціального
страхування, Пенсійному фонді, Фонді соціального захисту ветеранів
Великої Вітчизняної війни. Наприклад, останній утворений Указом
Президента України від 20 квітня 1995 року. Це громадсько-благодійна
організація, що об’єднує юридичних і фізичних осіб з метою фінансового
забезпечення та надання матеріальної допомоги ветеранам Великої
Вітчизняної війни.

Повсякденний внутрішньогосподарський фінансовий контроль здійснюється
головними (старшими) бухгалтерами підприємств, установ, організацій.

Згідно Положення про головних (старших) бухгалтерів, вони ведуть
бухгалтерський облік, проводячи перевірки, ревізії, контролюють, чи
правильно оформляється прийом і відпуск товарно-матеріальних цінностей,
витрачається фонд заробітної плати, встановлюються посадові оклади, чи
додержується штатна, фінансова і касова дисципліна, чи правильно
проводиться інвентаризація грошових коштів, товарно-матеріальних
цінностей, основних фондів, розрахункових і платіжних зобов’язань,
стягування у встановлені строки дебіторської і погашення кредиторської
заборгованості, чи додержується платіжна дисципліна, чи законно
списуються з бухгалтерських балансів нестачі, дебіторські заборгованості
та інші витрати. Головні (старші) бухгалтери несуть відповідальність
разом з керівниками за зміст і правильність оформлення фінансових
документів. Вони мають право другого підпису документів, які є підставою
для приймання і відпуску грошей і товарно-матеріальних цінностей.
Кредитні і розрахункові зобов’язання без підпису головного (старшого)
бухгалтера недійсні. Головний бухгалтер не має права приймати до
виконання і оформлення документи по операціях, які суперечать
законодавству. У випадку отримання такого документа головний бухгалтер
зобов’язаний у письмовій формі звернути увагу керівника на його
незаконність і лише при повторному письмовому розпорядженні виконати
його.

Враховуючи, що керівники підприємств, установ і організацій є
розпорядниками кредитів і відповідають за стан фінансово-господарської
діяльності, вони здійснюють фінансовий контроль за діяльністю підлеглих
їм органів і посадових осіб в процесі виконання сво’цс функцій.

Аудиторська діяльність. В системі фінансового контролю особливе місце
займає аудиторська служба. Вона регулюється Законом України про
аудиторську діяльність від 22 квітня 1993 року.

Аудит (від лат. аікііїог — слухач) — перевірка публічної бухгалтерської
звітності, обліку первинних документів та іншої інформації щодо
фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою
визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і
відповідності чинному законодавству та встановленим нормам.

Зміст аудиторської діяльності — організація і проведення перевірок і
пов’язаних з ними експертиз, консультацій з фінансових питань, аналіз
фінансово-господарської діяльності та інші види економіко-правового
забезпечення підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб.

Аудиторська палата України — самостійна, самоврядна організація. Її
члени працюють на громадських засадах. Крім здійснення сертифікації і
ліцензування вона веде реєстр аудиторських фірм та аудиторів, затверджує
програми підготовки аудиторів, норми і стандарти аудиту. Має право
притягнути до відповідальності аудиторів за неналежне виконання своїх
обов’язків.

Аудиторська діяльність здійснюється на підставі договорів між аудитором,
аудиторською фірмою та замовником. Закон встановлює обставини, коли
проведення аудиту є обов’язковим: для підтвердження достовірності та
повноти річного балансу і звітності комерційних банків, фондів, бірж,
компаній, товариств та інших господарюючих суб’єктів незалежно від форм
власності та виду діяльності, звітність яких офіційно оприлюднюється.
Цей обов’язок не поширюється на установи та організації, що повністю
утримуються за рахунок бюджету і не займаються підприємницькою
діяльністю, а також суб’єктів з річним господарським оборотом у розмірі
не більше як двісті неоподатковуваних мінімумів. Обов’язковими є
перевірки фінансового стану засновників комерційних банків, підприємств
з іноземними інвестиціями, акціонерних товариств, холдингових компаній,
інвестиційних фондів, довірчих товариств та інших фінансових
посередників; емітентів, тобто підприємств, установ, організацій, що
випускають в обіг грошові знаки, цінні папери, платіжно-розрахункові
документи; в інших випадках.

Наслідки проведення аудиту оформляються висновком, актом або довідкою.
Аудиторські перевірки не виключають здійснення контролю державними
контролюючими органами.

4. Види і методи фінансового контролю

Фінансовий контроль буває попереднім, поточним (оперативним) і
наступним, в залежності від часу його проведення.

Попередній контроль здійснюється на стадії розробки прогнозних
розрахунків за бюджетом і планом, має на меті перевірку обгрунтованості
розрахунків і пошук можливості більш ефективного їх використання. Він
проводиться до початку реалізації рішень, здійснення фінансових
операцій. Його об’єктом є документи (фінансові плани, відомості,
накладні, касові ордери, чеки).

Поточний (оперативний) контроль здійснюється під час виконання планів,
проведення грошових операцій, реалізації матеріальних цінностей. На цій
стадії ставиться завдання досягти найбільш раціонального використання
фінансових ресурсів, виявити додаткові можливості, щоб збільшити доходи
і зменшити витрати.

Наступний контроль проводиться по наслідках фінансово-господарської
діяльності, при розгляді і затвердженні звітів, аналізі виконання
завдань, після проведення грошових операцій, списання матеріальних
цінностей і здійснюється шляхом ревізій, перевірок, інвентаризації. Він
дозволяє визначити стан фінансової дисципліни, причини її порушення,
шляхи усунення недоліків]. Основним завданням його є оцінка, досягнутого
і розробка стратегії на майбутнє.

Методи фінансового контролю

Методи фінансового контролю слід відрізняти від методики проведення
перевірок, ревізій. Методика — це конкретні прийоми і засоби конкретних
дій. Вона показує як, у якому порядку проводити перевірку, з чого
починати і чим закінчувати її. Розроблені методи перевірки збереження
готівки в касах, збереження і витрачання матеріальних цінностей на
підприємствах і організаціях, при перевірці виплат з фонду заробітної
плати та інші. Методика контролю розробляється з урахуванням форми
власності, організаційної структури, територіального аспекту.

Основними методами фінансового контролю є перевірка і ревізія. Ці
поняття визначені законодавче. ‘ Перевірка — це обстеження і вивчення
окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємства,
установи, організації або їх підрозділів.

Ревізія (від лат. геуігіо — перегляд) — метод документального контролю
за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи,
організації, дотриманням законодавства з фінансових питань,
достовірністю обліку і звітності, спосіб документального викриття
недостач, розтрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних
цінностей, попередження фінансових зловживань. За наслідками ревізії
складається акт.

Повні ревізії, як правило, охоплюють усі сторони фінансово-господарської
діяльності об’єкта перевірки: стан збереження грошових засобів і
матеріальних цінностей; відповідність їх наявності даним бухгалтерського
обліку; відповідність фактичних витрат бухгалтерським документам; чи
своєчасно і правильно проводились інвентаризації товарно-матеріальних
цінностей, розрахунки з підприємствами, установами, організаціями;
правильність використання грошових засобів і матеріальних цінностей,
виконання господарських і фінансових планів тощо.

Часткові, або вибіркові, ревізії проводяться для з’ясування якоїсь
сторони діяльності, наприклад, правильності використання фонду
заробітної плати, правильності збереження грошей.

При документальних ревізіях перевіряється наявність необхідних
фінансових документів, їх оформлення, облік, збереження? Документи
дозволяють визначити законність і доцільність витрат, дотримання
фінансової дисципліни, виконання фінансового плану.

Фактична ревізія передбачає перевірку наявності грошових засобів,
матеріальних цінностей і їх відповідність документам. Як правило, при
фактичній ревізії проводиться інвентаризація.

Комплексні ревізії проводяться представниками декількох органів,
наприклад, контрольно-ревізійним управлінням і управлінням фінансів
місцевої державної адміністрації, і охоплюють всі сторони фінансової і
господарської діяльності.

Кожна ревізія повинна бути добре підготовлена, призначається склад
ревізорів, виробляється програма проведення ревізії, вивчається
необхідне законодавство, проводиться ознайомлення з висновками минулої
ревізії. Про проведення ревізії повідомляється керівник об’єкта, який
перевіряють. Тривалість ревізії, як правило, не може перевищувати ЗО
днів.

Інспектування — це також метод фінансового контролю, що їіередбачає
перевірку підприємств, установ і організацій на місцях, яка періодично
здійснюється представниками держави і її органів. Інспектування дозволяє
ознайомитись із загальним станом справ на місцях і оперативно надати
практичну допомогу.

Спостереження ,як метод фінансового контролю застосовується для
загального ознайомлення із станом фінансової діяльності бюджетних
установ, підприємств, організацій.

Інвентаризація передбачає перевірку наявності матеріальних цінностей і
їх відповідності звітним документам.

Питання для осмислення:

1. Фінансово-правові норми, їх види, особливості та зміст

2. Фінансово-правові відносини, їх зміст і особливості

3. Органи та організація фінансового контролю

4. Види і методи фінансового контролю

5.Основними методами фінансового контролю

Тема 3

БЮДЖЕТНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ

План

1. Поняття і суспільне значення бюджету

2. Поняття бюджетного права і бюджетно-правового регулювання

3.Поняття бюджетної системи і бюджетного устрою України

4.Правові основи складу доходів бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

5. Правові основи складу видатків бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

Мета заняття: визначити сутність, зміст, функції бюджетного устрія
України

1. Поняття і суспільне
значення бюджету

Як економічна категорія, бюджет є системою економічних за своїм змістом
відносин з приводу утворення, розподілу і використання централізованого
фонду грошових коштів держави. Ці економічні відносини виникають в
результаті розподілу валового внутрішнього продукту країни.

За матеріальним змістом бюджет — це сам централізований фонд грошових
коштів держави. В юридичному аспекті державний бюджет виступає у формі
закону, який приймається найвищим органом законодавчої влади країни.
Бюджетне законодавство України визначає бюджет як план.

Необхідність в існуванні державного бюджету обумовлюється природою
держави, яка за своїм призначенням покликана виконувати
загальносуспільні завдання і функції, а також об’єктивно існуючим
законом вартості, існуванням товарно-грошових відносин та іншими
факторами.

В Україні поняття, зміст і функції державного бюджету мають свої
особливості, викликані суспільними і економічними перетвореннями в
країні за останні роки.

Згідно ст. 1 Закону України “Про бюджетну систему України”, бюджет — це
план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення
функцій, які здійснюються органами державної влади України, органами
влади автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.

Таким чином, в основу законодавства України занесене поняття бюджету як
плану. В той же час це фонд, з якого держава черпає свої фінансові
ресурси для забезпечення свого функціонування. Вище вже йшла мова про
те, що термін “бюджет” має кілька поняттєвих аспектів. Державний бюджет
України є планом, що містить в собі перелік доказів і прибутків, які
повинні отримати в наступному році, і майбутніх видатків;

тому це розпис доходів і видатків держави на наступний бюджетний рік.
Водночас бюджет є фондом грошових коштів, але в фінансово-правовій
літературі відмічалось, що бюджет ніколи в цілісному вигляді не існує,
оскільки відразу після надходження коштів на бюджетний рахунок вони
використовуються на фінансування державних потреб. Тому суть бюджету
полягає не в тому, що це певна сума грошових коштів, які знаходяться на
певному рахунку, а в тому, що він передбачає напрями спрямування доходів
на певні видатки, а сама по собі сума може бути лише зафіксованою в
певний період величиною коштів, які надійшли і які вже використані.

Державний бюджет України є основним фінансовим планом. Суспільне
значення бюджету полягає в тому, що за допомогою бюджету досягається
вирішення багатьох питань соціального характеру.

Політичне значення бюджету багатогранне і, зокрема, воно полягає в тому,
що законодавчий орган затверджує обсяги доходів і видатків бюджету на
плановий рік, а тим самим народні представники реалізують волю народу.
По відношенню до бюджету і бюджетних відносин, які складають його зміст,
право виступає як форма, без якої бюджет не може існувати. Державний
бюджет України набуває свого статусу тільки після затвердження його
Верховною Радою України в формі закону (п. 4 ст. 85 Конституції
України). Виключно законами України встановлюються державний бюджет
України і бюджетна система Українц.(п. 1. ч. 2 ст. 92 Конституції
України). Ці конституційні положення складають не лише основу
бюджетно-правового регулювання, але і свідчать про основоположну роль
найвищого представницького органу держави в галузі бюджету. Якщо
утворення державного бюджету і використання його коштів здійснюють
органи виконавчої влади, то розподіл бюджетних ресурсів — прерогатива
Верховної Ради України. Парламент України також розглядає і приймає
рішення щодо звіту про Державний бюджет України.

Місцеві бюджети в Україні мають велике значення у фінансуванні
соціальних потреб населення. Вони в значній частині забезпечують
фінансовими ресурсами освіту, охорону здоров’я, культуру,
житлово-побутові витрати та ін. З республіканського бюджету Автономної
Республіки Крим фінансуються видатки на потреби, загальні для жителів
Автономної Республіки Крим, а з обласних і районних бюджетів —
відповідно для жителів цих адміністративно-територіальних одиниць.

Державний бюджет — це встановлений законом на певний період основний
фінансовий план (розпис) доходів і видатків централізованого фонду
коштів держави, необхідних для здійснення її завдань і функцій. Таке ж
визначення можна дати і щодо місцевих бюджетів, виходячи з їх
особливостей. І Істотною рисою бюджету є те, що він укладається на
певний період, Тривалість цього періоду визначається можливостями
фінансового планування, яке, в свою чергу і в кінцевому підсумку,
залежить від економічного становища в країні. Але юридичне цей період
встановлюється, виходячи також із співвідношення законодавчої і
виконавчої влади в країні. Конституція України закріпила розподіл
державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Тому з позиції права
суть бюджетного періоду полягає в тому, що це період, протягом якого
виконавча влада реалізовує, втілює в життя веління законодавчого органу
— Верховної Ради України. Закінчується цей період тим, що найвищий орган
виконавчої влади — Кабінет Міністрів — організовує складання і подає до
парламенту звіт про виконання державного бюджету за минулий рік. Таким
чином, юридичний зміст бюджетного періоду і звіту про виконання бюджету
зводиться в кінцевому підсумку до найбільш доцільного періоду, по
закінченню якого Верховна Рада України здійснює свої контрольні
повноваження щодо дій виконавчої влади в галузі бюджету. Виходячи з
того, що бюджет є планом, значення бюджетного періоду набуває сутнісних
ознак, рис бюджету.

В ст. 96 Конституції України встановлено, що Державний бюджет України
затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31
грудня, а за особливих обставин — на інший період, тобто бюджетний
період в Україні збігається з календарним роком.

Після закінчення бюджетного періоду в деяких країнах світу має місце так
званий пільговий період (разом з бюджетним вони становлять рахунковий
період), протягом якого завершуються обороти за окремими рахунками.
Кожен бюджет складається з дохідної і видаткової частин.

2. Поняття бюджетного права і бюджетно-правового регулювання

Бюджетне право України — це сукупність фінансово-правових норм, що
регулюють внутрішньодержавні відносини, які виникають у зв’язку з
утворенням, розподілом і використанням державного, республіканського
(Автономної Республіки Крим), обласних, районних, міських (міст Києва і
Севастополя) і місцевих бюджетів.

Найбільш суттєвою рисою бюджетних відносин є те, що всі вони мають
єдиний центр — розподіл бюджетних ресурсів. Розподіл їх має два напрями:
1) предметний — за галузями діяльності держави і її функціями; 2)
структурний — за ланками бюджетної системи. Але в будь-якому випадку
бюджетні відносини полягають в розподілі коштів, які надходять до
бюджетної системи (як такі, що вже надані державі і врегульовані нормами
податкового права), і реалізації цього розподілу.

Норми бюджетного права містяться в актах, які складають бюджетне
законодавство. Базою бюджетного законодавства є Конституція України, що
свідчить про велике суспільне значення бюджету.

Конституційні норми, що регулюють бюджетні відносини, встановлені в
ст.ст. 85, 92, 95—98 та інших статтях Конституції України. Слід
зазначити, що вони є нормами прямої дії і водночас складають базу для
поточного бюджетного законодавства. Загальне значення для бюджетного
законодавства України має конституційне положення про те, що бюджетна
система України будується на засадах справедливого і неупередженого
розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними
громадами. Ця норма розвивається в бюджетному законодавстві. Виключно
Законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки
держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих
видатків. Держава прагне до збалансованості бюджету України. Контроль за
використанням коштів державного бюджету України здійснює від імені
Верховної Ради України Рахункова палата.

Цілий ряд конституційних норм є нормами прямої дії:

— регулярні звіти про доходи і видатки Державного бюджету України мають
бути оприлюднені (ч. 4 ст. 95);

— Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою
України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин — на
інший період (ст. 96);

— Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до
Верховної Ради України проект Закону про Державний бюджет України на
наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід
виконання Державного бюджету України поточного року (ст. 96);

— Кабінет Міністрів України відповідно до закону подає до Верховної Ради
України звіт про виконання Державного бюджету України. Поданий звіт має
бути оприлюднений (ст. 97);

— до повноважень Верховної Ради України належить затвердження Державного
бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням
Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його
виконання (ст. 85);

— виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і
бюджетна система України (ст. 92) та інші.

Наведені вище конституційні норми є основою для створення бюджетного
законодавства і бюджетного права, де вони розвиваються, конкретизуються
і деталізуються.

Основу бюджетного законодавства складає Закон України “Про бюджетну
систему Української РСР” від 5 грудня 1990 року в редакції Закону
України “Про бюджетну систему України” від 28 квітня 1995 р. //
“Відомості Верховної Ради України”. — 1995. — № 26. Ст. 195.

Крім того, до основних актів бюджетного законодавства можна віднести
Регламент Верховної Ради України, постанову Верховної Ради України від 6
травня 1996 р., якою затверджені Правила оформлення проекту Закону
України про Державний бюджет України, цілу низку Указів Президента
України та інші. Бюджетно-правові норми містяться також, наприклад, в
Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997
р. (який в цілому не відноситься до бюджетного законодавства) та в інших
актах.

До числа актів бюджетного законодавства належать також щорічні
бюджетно-правові акти — Закон України “Про Державний бюджет України” на
відповідний рік, а також відповідні акти Верховної Ради Автономної
Республіки Крим і місцевих Рад. В них конкретизуються загальні
нормативні приписи на даний рік, встановлюються обсяги бюджетів, розміри
асигнувань за напрямками діяльності, методи бюджетного регулювання та
ін.

Закріплені в законодавстві бюджетно-правові норми складають в своїй
сукупності бюджетне право. Водночас вони мають неоднорідний характер і
можуть бути класифіковані на групи за певними критеріями.

За дією у часі бюджетно-правові норми можуть бути поділені на постійно
діючі і строкові. Постійно діючі норми встановлені в нормативних актах,
строк дії яких не обмежений, наприклад в Законах України “Про бюджетну
систему

України”, “Про місцеве самоврядування в Україні” та інших. Такі норми
діють без обмеження в часі аж до їх відміни новими нормативно-правовими
актами чи якоїсь іншої видозміни.

Строкові (періодичні) бюджетно-правові норми містяться в названих вище
щорічних актах і тому більшість з них діють протягом певного бюджетного
періоду. Але в практиці роботи Верховної Ради України мають місце
випадки, коли термін дії деяких норм продовжується ще на один період.
Такий стан речей відображає об’єктивну необхідність, а самі ці норми і в
таких випадках не втрачають періодичний характер, якщо Верховна Рада
визначає новий термін їх дії.

Бюджетно-правові норми можна також поділити на матеріальні і
процесуальні. Норми матеріального бюджетного права об’єднуються в
правовий інститут “бюджетний устрій”; вони встановлюють матеріальний
зміст бюджету, тобто структуру бюджетної системи, розподіл доходів і
видатків бюджетів між різними ланками бюджетної системи, їх обсяги та
інше.

Процесуальні та бюджетно-правові норми регулюють порядок проходження
бюджету від початку його складання до затвердження звіту про виконання
бюджету (такий період носить назву “бюджетний цикл”), тобто охоплюють
всі стадії бюджетного процесу: складання, розгляд, затвердження,
виконання бюджету, а також складання, розгляд і затвердження звіту про
його виконання. Ці норми складають інститут бюджетно-процесуального
права.

Бюджетно-правові норми складають основу бюджетно-правового регулювання,
механізм якого включає в себе бюджетні правовідносини і акти реалізації
суб’єктивних прав і обов’язків.

Врегульовані нормами права економічні бюджетні відносини набувають
статусу бюджетних правовідносин, в рамках яких відбувається практична
діяльність по реалізації бюджетно-правових норм. Бюджетні правовідносини
являють собою юридичну форму економічних відносин, які мають офіційний
характер і забезпечуються засобами державного захисту. Співвідношення
між матеріальними, економічними бюджетними відносинами і бюджетними
правовідносинами відображають діалектичний взаємозв’язок змісту і форми.
Бюджетні правовідносини є різновидом фінансово-правових і тому вони
мають всі особливості останніх, водночас доповнюючи їх власними
особливостями. Структура бюджетних правовідносин включає в себе
суб’єктів, “їх права і обов’язки по відношенню до об’єкта (предмета)
бюджетно-правового регулювання.

Суб’єктами бюджетних правовідносин є їх учасники, сторони, які мають
певний об’єм прав і обов’язків з приводу розподілу і використання
бюджетних коштів. Особливістю бюджетних правовідносин є те, що коло їх
суб’єктів вужче, ніж коло суб’єктів фінансово-правових відносин. Це
обумовлюється тим, що об’єктом їх є бюджетні кошти, які належать лише
державі, а тому суб’єктами (учасниками, сторонами) бюджетних
правовідносин можуть бути лише державно-територіальні утворення і органи
державної влади. При цьому органи державної влади виступають як
представники відповідних державно-територіальних утворень або України в
цілому. До них відносяться Верховна Рада України, Президент України,
Кабінет Міністрів України, Верховна Рада і Уряд Автономної Республіки
Крим, органи місцевого самоврядування, державної і місцевої виконавчої
влади. Розподіл функцій і повноважень між ними випливає з розподілу
державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Особливістю прав і обов’язків суб’єктів бюджетних правовідносин є те, що
їх обсяг можна визначити в цілком конкретних грошових показниках. Але
такий матеріальний зміст не може замінити їх юридичного змісту, який
чітко і детально врегульований бюджетно-правовими нормами.

Динаміка бюджетних правовідносин, тобто їх виникнення, зміна і
припинення, характерна ще однією особливістю — вона носить періодичний
характер. Бюджетні правовідносини мають загальний характер в тому
розумінні, що вони виникають на підставі постійно діючих
бюджетно-правових норм. Але в той же час вони приводяться в дію лише в
результаті їх врегулювання конкретними, строковими правовими нормами в
щорічних актах про відповідні бюджети. Тому конкретні бюджетно-правові
відносини виникають з початком бюджетного періоду — 1 січня — і
припиняються з його закінченням — 31 грудня кожного року.

3. Поняття бюджетної системи і бюджетного устрою України

Закон України “Про бюджетну систему України” містить в собі положення
про бюджетну систему і бюджетний устрій України.

У відповідності із статтею 2 Закону бюджетна система України складається
з Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної
Республіки Крим та місцевих бюджетів. Згідно ст. 95 Конституції України
бюджетна система України будується на засадах справедливого і
не-упередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і
територіальними громадами.

В фінансово-правовій літературі дається наукове визначення бюджетної
системи України. Це заснована на економічних відносинах, врегульованих
правовими нормами, сукупність видів бюджетів, які існують на території
держави” //“Фінансове право”. — Харків: “Консулі”, 1998. — Ст. 127.

Поняття “бюджетна система” відображає тільки загальну структуру
бюджетів в Україні, яка визначається адміністративно-територіальним
устроєм і побудовою системи органів влади в Україні. Разом з тим Закон
“Про бюджетну систему в Україні” ввів поняття “бюджетний устрій”, яке
відображає не лише систему бюджетів, а й взаємовідносини між
ними.иБюджетний устрій — “це організація і принципи побудови бюджетної
системи, її структури, взаємозв’язок між окремими ланками бюджетної
системи. Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного
устрою і адміністративно-територіального поділу України”. Таким чином,
бюджетний устрій — більш широке поняття, яке включає в себе бюджетну
систему, взаємозв’язок між бюджетами і принципи їх функціонування. При
цьому слід враховувати, що Україна є унітарною державою, хоча до її
складу входить Автономна Республіка Крим; в той же час в Україні згідно
з ст. 7 Конституції, визнається і гарантується місцеве самоврядування,
здійснення якого неможливе без власних місцевих бюджетів (значний вплив
на це має Європейська Хартія місцевого самоврядування, до якої
приєдналась Україна.

Сукупність всіх бюджетів, які входять до бюджетної системи України,
складає зведений (консолідований) бюджет, який використовується для
аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і
соціального розвитку України. Бюджет Автономної Республіки Крим об’єднує
республіканський бюджет та бюджети районів і міст республіканського
підпорядкування Автономної Республіки Крим. При цьому слід мати на
увазі, що така система бюджетів Автономної Республіки Крим не виходить
за рамки бюджетної системи України. Згідно зі ст. 134 Конституції
України Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною
України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує
питання, віднесені до її відання, але нормативно-правового регулювання
бюджетних і в цілому фінансових питань вона не здійснює (ст.ст.137, 138
Конституції України).

Бюджет області об’єднує обласний бюджет та бюджети районів і міст
обласного підпорядкування.

Бюджет району об’єднує районний бюджет, бюджети міст районного значення,
селищні та сільські бюджети.

Бюджет міста, яке має районний поділ, об’єднує міський бюджет та бюджети
районів, що входять до його складу. У випадках, коли міській, районній у
місті Раді адміністративне підпорядковані інші міста, селища чи сільські
населені пункти, бюджети цих міст, селищні, сільські бюджети
об’єднуються відповідно у бюджеті міста або бюджеті району в місті,
Радам яких підпорядковані населені пункти.

Прийняття Конституції України та у відповідності з нею Закону України
“Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 р. дещо
змінило погляд на природу місцевих бюджетів. Як випливає із ст.ст. 140,
143 Конституції України і змісту вказаного Закону, до місцевого
самоврядування відносяться сільські, селищні, міські Ради; районні,
обласні Ради є органами місцевого самоврядування, що представляють
спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст. Згідно зі ст.
1 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” бюджетом
місцевого самоврядування (місцевим бюджетом) є план утворення і
використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та
повноважень місцевого самоврядування. Районні і обласні бюджети входять
до числа місцевих бюджетів і є планами утворення і використання
фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів
територіальних громад, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного
вирівнювання. Разом з тим, ст. 143 Конституції встановлює, що вони
формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між
територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з
коштів залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для
реалізації спільних соціально-економічних та культурних програм. Тому
районні і обласні бюджети займають проміжне становище між державними та
сільськими, се-лдщними, міськими бюджетами. Бюджетний устрій України
грунтується на принципах єдності, повноти, достовірності, гласності,
наочності, самостійності усіх бюджетів, що входять до бюджетної системи
України.

В Законі України “Про бюджетну систему України” не знайшла свого
відбиття, але в фінансово-правовій літературі виділяється як принцип,
спеціалізація показників доходів і видатків бюджетів. Цей принцип
полягає у конкретному визначенні розмірів доходів за джерелами утворення
і видатків за їх призначенням,!

Ст. 8 Закону “Про бюджетну систему України” визначила бюджетну
класифікацію як “єдине систематизоване, функціональне згрупування
доходів і видатків бюджету за однорідними ознаками, що забезпечує
загальнодержавну і міжнародну порівнянність бюджетних даних”. Саме через
бюджетну класифікацію здійснюється єдиний облік доходів і видатків,
складається звітність про виконання бюджетів.

Структура бюджетної класифікації розробляється Кабінетом Міністрів
України, а нова її структура була затверджена постановою Верховної Ради
України від 12 липня 1996 року.

Бюджетна класифікація України складається з чотирьох розділів:

Розділ І. Доходи бюджету.

Розділ II. Видатки бюджету.

Розділ III. Фінансування бюджету.

Розділ IV. Державний борг.,

Розділ І “Доходи бюджету” поділяється на групи, підгрупи, статті і під
статті. Групи доходів — це податкові надходження та неподаткові доходи,
доходи від операцій з капіталом, офіційні трансферти і державні цільові
фонди.

Класифікація видатків бюджетів складається з функціональної, відомчої та
економічної структури видатків.

Функціональна структура видатків бюджетів України визначає основні
напрями державної діяльності:

Державне управління;

Міжнародна діяльність;

Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу;

Національна оборона і т.д. (всього 24 розділи).

Розділи поділяються на підрозділи, тобто більш детальні частини.
Наприклад, розділ “Державне управління” включає в себе шість
підрозділів: функціонування законодавчої влади; функціонування
виконавчої влади; утримання Президента України та його апарату;
утримання фінансових та фіскальних органів; загальне планування і
статистичні служби; інші видатки на загальнодержавне управління.
Підрозділи можуть мати цільові статті і види витрат.

Економічна структура видатків групує видатки державного і місцевих
бюджетів за їх економічним змістом. Вона поділяється на поточні видатки
і капітальні видатки, а також на предметні статті, під статті та
елементи витрат.

Розділ III “Фінансування бюджету” передбачає залучення коштів для
фінансування видатків бюджету — внутрішнє і зовнішнє фінансування.

У розділі IV “Державний борг” наводиться структура державного
внутрішнього і зовнішнього боргу.

4. Правові основи складу доходів бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

Кожний бюджет поділяється на дохідну і видаткову частини, які мають бути
збалансовані між собою.

В дохідній частині бюджету передбачаються всі доходи, передбачені
законодавством України (податки і неподаткові доходи). За
соціально-економічними ознаками вони можуть бути поділені на: 1) доходи
від господарської діяльності; 2) доходи від використання природних
ресурсів; 3) доходи від зовнішньо-економічної діяльності; 4) доходи від
банківської діяльності; 5) доходи від реалізації дорогоцінних металів з
Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння; 6)
державне мито; 7) митні платежі; 8) збори та інші неподаткові доходи; 9)
доходи від приватизації;

10) доходи від громадян тощо.

Такий загальний перелік доходів всіх ланок бюджетної системи України,
Але основним бюджетним питанням є їх розподіл між окремими ланками
всередині бюджетної системи. Розподіл доходів належить до повноважень
представницьких органів держави, оскільки це є одним з основних питань
функціонування бюджетної системи України. Головну роль в цьому відіграє
Верховна Рада України, як єдиний орган законодавчої влади в Україні.
Верховна Рада встановлює постійний розподіл закріплених доходів між
ланками бюджетної системи в Законі “Про бюджетну систему України” і
щорічний перерозподіл регулюючих доходів в Законах про Державний бюджет
України. Основним завданням при розподілі доходів бюджетів є наділення
кожного з державних органів — суб’єкта бюджетного права — таким об’ємом
коштів, який міг би забезпечити виконання його завдань і функцій,
передбачених Конституцією та законами України. При цьому повинні бути
забезпечені збалансованість всіх бюджетів, зацікавленість місцевих
органів у збільшенні бюджетних надходжень, запобігання касових розривів
та інше, бездефіцитність бюджетів. Доходи кожного бюджету повинні бути
найбільшою мірою пов’язані з підвідомчим господарством і соціальною
сферою.

З врахуванням юридичного та економічного аспектів розподілу доходів між
ланками бюджетної системи всі вони можуть бути поділені на закріплені і
регулюючі.

До закріплених належать доходи, які постійно діючими нормативними актами
віднесені до бюджетів певного рівня на невизначений у часі строк у
розмірі територіального надходження повністю або у твердо фіксованому
розмірі-(нормативі). Прикладами доходів, закріплених за Державним
бюджетом України, можуть бути:

— надходження від зовнішньоекономічної діяльності, які повністю, на
невизначений строк закріплені за загальнодержавним бюджетом;

— плата за землю яка дорівнює 30 відсоткам від ставки, передбаченої
законодавством України, та інші.

Закріплені доходи створюють основу дохідної бази кожного бюджету .’Але
для повного покриття потреб кожного з бюджетів їх недостатньо і тому
кожен з бюджетів (крім державного) необхідно врегулювати за допомогою
інших дохідних джерел. Оскільки потреба в доходах кожного з бюджетів
часто змінюється, то держава щорічно здійснює бюджетне регулювання —
щорічний перерозподіл коштів всередині бюджетної системи з метою
збалансування всіх бюджетів. Досягається це, за допомогою регулюючих
доходів та інших методів. Регулюючі доходи — це передбачені в Законі про
Державний бюджет або в рішенні про бюджет представницьких органів доходи
бюджетів, які щорічно перерозподіляються між різними ланками бюджетів.
Розмір частини кожного з доходів, яка передається у бюджет нижчого
рівня, визначається, виходячи з потреб цього бюджету, і може щорічно
змінюватись. Так, в 1997 р. як регулюючі доходи були використані
акцизний збір (50 відсотків його передавались до бюджетів областей, міст
Києва і Севастополя), прибутковий податок з громадян та ін. Але вже в
Законі про Державний бюджет України на 1998 р. було дано перелік всіх
доходів, які в повному обсязі або частково надійдуть до державного
бюджету, а в ст. 9 — перелік доходів, які надійдуть до бюджетів
Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя. Таким чином було
здійснене бюджетне регулювання, тобто забезпечення вказаних бюджетів
дохідною базою.

Але при нестачі коштів для збалансування бюджетів держава може
використати і такий метод бюджетного регулювання як дотації, субвенції,
субсидії, які можна назвати єдиним терміном — трансферти. Цей метод
застосовується у багатьох країнах світу. Щоправда, в законодавстві
України ці терміни лише згадуються без розкриття їх суті, але,
використовуючи світовий досвід, фінансово-правова наука виробила їх
поняття.Дотація являє собою певну суму грошових коштів, яка виділяється
з бюджету вищого рівня до бюджету нижчого рівня для покриття його
дефіциту. Вона має загальний характер і не підлягає поверненню до
бюджету вищого рівня (сам термін походить від латинського слова гіоіаііо
— дар). На відміну від дотації субвенції і субсидії мають цільовий
характер і це передбачає, що у випадках їх невикористання або
використання не за цільовим призначенням вони мають бути повернені до
бюджету, з якого були надані. Різниця між субвенцією і субсидією полягає
в тому, що субвенція передбачає як обов’язкову умову участь у виділенні
коштів на певні цілі з бюджетів нижчого рівня поряд з сумою субвенції, а
для субсидії це не обов’язково Але у випадках невикористання або
використання не за цільовим призначенням субвенції і субсидії мають бути
повернені до бюджету, з якого вони були виділені. Законом про Державний
бюджет України на 1998 р. було передбачено виділення дотацій
республіканському бюджету Автономної Республіки Крим, обласним та
міському (міста Севастополя) бюджетам (всього їх 22) на загальну суму
2.502.213 тис. гривень на фінансування видатків, що не покриваються
власними та закріпленими доходами.

Таким чином, як випливає з викладеною вище, Державний бюджет України
складається із закріплених доходів, а республіканський Автономної
Республіки Крим та місцеві бюджети — з трьох: 1) власних джерел, які
надходять від об’єктів, що є їх власністю; 2) закріплених доходів, тобто
доходів, які постійно закріплені за ними і 3) доходів, що надійшли в
порядку бюджетного регулювання (процентних відрахувань, дотацій,
субвенцій, субсидій). Крім.цього, вони можуть на власний розсуд і
запозичувати кошти, Ст. 70 Закону України “Про місцеве самоврядування в
Україні” встановлює, що органи місцевого самоврядування відповідно до
законодавства можуть випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери,
отримувати позички з інших бюджетів на покриття тимчасових касових
розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також отримувати
кредити в банківських установах. Ще одним джерелом фінансування видатків
з цих бюджетів є позабюджетні цільові (у тому числі валютні) фонди
коштів, створення яких передбачене ст.б8 Закону про місцеве
самоврядування. Ця ж стаття надає право органам місцевого
самоврядування, за рішенням зборів громадян за місцем їх проживання,
запроваджувати місцеві збори на засадах добровільного самооподаткування.

Законом України “Про бюджетну систему України” врегульовано доходи
бюджетної системи України. Вони утворюються не лише за рахунок
надходжень від сплати юридичними і фізичними особами податків, зборів та
інших обов’язкових платежів, а й за рахунок інших джерел, встановлених
законодавством України. Закон встановлює доходи стосовно кожної з ланок
бюджетної системи України окремо. Розмежування ж їх між окремими рівнями
бюджетної системи здійснюється відповідно до ст. 16 Закону, яка
регламентує здійснення бюджетного регулювання.

Бюджетне регулювання — це щорічний перерозподіл коштів всередині
бюджетної системи з метою збалансування всіх бюджетів на рівні,
необхідному для виконання кожним місцевим органом своїх завдань і
функцій. Бюджетне регулювання здійснюється кожним представницьким
органом щодо бюджетів безпосередньо нижчого рівня, тобто обласні ради
регулюють районні і міські (міст обласного підпорядкування) бюджети,
районні ради — селищні, сільські, міські (міст райнного підпорядкування)
бюджети, міські Ради — бюджети районів в містах. Верховна Рада України,
яка здійснює розподіл бюджетних коштів, при цьому регулює обласні,
міські (міст Києва і Севастополя) бюджети, республіканський бюджет
Автономної Республіки Крим. Верховна Рада Автономної Республіки Крим
регулює бюджети районів, які входять до її складу.

Розмежування доходів в процесі бюджетного регулювання здійснюється з
урахуванням економічного, соціального, екологічного, природного стану
відповідних областей, районів та населених пунктів.

У процесі бюджетного регулювання застосовуються методи, зміст яких вже
був викладений вище: процентні відрахування від регулюючих доходів,
дотації, субвенції, субсидії. Їх перелік і розміри визначаються в
кожному році окремо.

В останні роки у відносинах державного і місцевих бюджетів з’явилося
нове явище, яке не врегульоване в Законі України “Про бюджетну систему
України”, але встановлене в ст. 62 Закону “Про місцеве самоврядування в
Україні”. В ній встановлено, що у випадках, коли доходи від закріплених
за місцевими бюджетами загальнодержавних податків та зборів перевищують
мінімальний розмір місцевого бюджету, держава вилучає із місцевого
бюджету до державного бюджету частину надлишку в порядку, встановленому
Законом про Державний бюджет. Законом “Про Державний бюджет України на
1998 рік” затверджено розмір коштів, що передаються до Державного
бюджету України з бюджетів чотирьох областей і м. Києва в сумі 590.082,9
тис. гривень.

Закон “Про бюджетну систему України” в ст. 11—15 дає перелік доходів
кожної з ланок бюджетної системи України.

Ст. 13 Закону “Про бюджетну систему України” дає перелік доходів, які в
порядку, на умовах і в межах, встановлених законами України,
зараховуються у районні, міські (міст обласного підпорядкування)
бюджети.

5. Правові основи складу видатків бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

Видаткова частина державного та місцевих бюджетів відображає витрати
держави на здійснення своїх завдань і функцій, а також на утримання
самої держави (органів законодавчої, виконавчої, судової влади та ін.).

Звідси випливає і структура державних видатків, яка залежить в кінцевому
підсумку від завдань і функцій, які стоять перед державою і її апаратом.
Останні, в свою чергу, юри-дично зафіксовані в Конституції і законах
України.

Суть держави і державного бюджету полягає в тому, щоб задовольняти
загальносуспільні інтереси і потреби. Тому ст.95 Конституції України,
яка має багатогранне значення, встановлює, щоі “виключно законом про
Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на
загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків”
Сам характер загальносуспільних потреб теж визначається в ряді статей
Конституції, зокрема в ст. 1 Основного Закону, яка встановлює, що
Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною правовою
державою, що дає підставу зробити висновок про соціальну орієнтованість
видатків бюджетів усіх ланок. Ст. З Конституції встановлює, що людина,
її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека
визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи
людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності
держави. Такий гуманістичний зміст конституційних положень визначає і
склад видатків державного і місцевих бюджетів. Структура їх
відображається в бюджетній класифікації України (розділ II) і в
щорічному Законі про Державний бюджет України. При всій різноманітності
в розмірах щорічних асигнувань слід все ж відзначити, що значну їх
частину складають видатки на соціальний захист, соціально-культурні
заходи та ін.

Загальні начала правового регулювання видатків бюджетів встановлені в
розділі 3 Закону “Про бюджетну систему України”. В ст.18 Закону
встановлено що кошти Державного бюджету України витрачаються лиш на цілі
в межах, затверджених Законом про Державний бюджет України. Відповідно
кошти республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих
бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених Верховною
Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами. До Державного
бюджету України не включаються видатки, які не передбачені законами
України. Зміст цієї статті вказує на юридичне значення законів і рішень
про бюджет, а також про значення принципу законності в сфері видатків
бюджетів. Розподіл видатків між бюджетами здійснюється відповідно до
Закону України “Про бюджетну систему України”! Закон категорично
забороняє використання бюджетних коштів для фінансування позабюджетних
фондів, які можуть бути утворені за рахунок надходжень від
необов’язкових платежів, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб,
інших небюджетних джерел.

Видатки бюджетів усіх ланок групуються за предметною ознакою відповідно
до бюджетної класифікації України. Але ст. 18 Закону “Про бюджетну
систему України” визначає І функціональний поділ видатків всіх бюджетів
на поточні “видатки і видатки розвитку.

Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансування мережі
підприємств, установ, організацій і органів, які діють на початок
бюджетного року, а також на фінансування заходів щодо соціального
захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків
розвиткуДВ складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету,
зумовлені зростанням мережі вказаних вище об’єктів з зазначенням всіх
факторів, які вплинули на обсяг видатків.

До складу видатків розвитку належать витрати бюджетів на фінансування
інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема фінансування
капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення,
фінансування структурної перебудови господарства України, субвенції та
інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням.

Склад і структура видатків державного і місцевих бюджетів визначаються
багатьма факторами, зокрема їх предметною спрямованістю (в загальному
вигляді вона відображена в бюджетній класифікації), економічним змістом
та ін. Але в будь-якому випадку державі при розподілі видатків
доводиться вирішувати питання про пріоритетність об’єктів фінансування.
Оскільки Україні, як і будь-якій іншій державі світу, недостатньо
грошових коштів для фінансування всіх потреб, то процес планування
видатків зводиться до проблеми вибору між конкуруючими потребами. В
цьому, крім суто юридичних факторів, велике значення мають економічні,
які випливають з конкретних умов певного періоду.

При розподілі видатків між окремими ланками бюджетної системи України
загальними, принциповими положеннями є значимість, підвідомчість,
підпорядкованість тих чи інших об’єктів фінансування, їх територіальне
розміщення та інші. Закон України “Про бюджетну систему України” в
ст.ст.19, 20 встановлює перелік видатків основних ланок бюджетної
системи України. Цей перелік разом з бюджетною класифікацією є основою
структури видатків щорічного Закону про Державний бюджет України.

У складі Державного бюджету України передбачається резервний фонд
Кабінету Міністрів України у розмірі до двох відсотків від обсягу
видатків Державного бюджету. Він може використовуватись для фінансування
невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та
інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження
Державного бюджету.

У Державному бюджеті України понад передбачені видатки утворюється
оборотна касова готівка в розмірі до двох відсотків загального обсягу
видатків бюджету. Вона може бути використана протягом року на покриття
тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена в тому ж році до
розмірів, установлених під час затвердження державного бюджету України.

Основними актами, які регулюють видатки місцевих бюджетів, є Закони
України “Про бюджетну систему України” та “Про місцеве самоврядування в
Україні”.

Перелік конкретних видатків кожного з місцевих бюджетів встановлюється
відповідною Радою. При цьому Закон “Про місцеве самоврядування в
Україні” підкреслює, що сільські, селищні, міські, районні в містах
(якщо вони будуть створені) Ради і їх виконавчі органи самостійно
розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають
напрями їх використання.

Як у всіх бюджетах, у видатковій частині місцевих бюджетів окремо
передбачаються видатки поточного бюджету і видатки бюджету розвитку.
Особливістю є те, що кошти бюджету розвитку можуть спрямовуватися на
реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної
території, пов’язаних із здійсненням інвестиційної та інноваційної
діяльності.

Крім цього, законодавством передбачено поділ видатків місцевих бюджетів
на дві частини: а) видатки, пов’язані з виконанням власних повноважень
місцевого самоврядування і б) видатки, пов’язані з виконанням
делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

В республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим, обласних,
міських (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування) і
районних бюджетах утворюються резервні фонди у розмірі до одного
відсотка від обсягу видатків кожного з відповідних бюджетів для
фінансування невідкладних заходів, які не могли бути передбачені під час
затвердження цих бюджетів.

У республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим і всіх місцевих
бюджетах утворюється оборотна касова готівка, яка може бути використана
протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути
відновлена у тому ж році до розмірів, встановлених під час затвердження
відповідного бюджету.

Питання для осмислення:

1. Поняття і суспільне значення бюджету

2. Поняття бюджетного права і бюджетно-правового регулювання

3.Поняття бюджетної системи і бюджетного устрою України

4.Правові основи складу доходів бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

5. Правові основи складу видатків бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

Тема 4

БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ

План

1. Поняття і зміст бюджетного процесу

2. Порядок складання проекту бюджету

3. Звітність про виконання бюджета

4.ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІСЦЕВИХ ФІНАНСІВ

Мета заняття: визначити сутність механизму бюджетного процеса в Україні.

1. Поняття і зміст бюджетного процесу

Сукупність дій уповноважених органів держави, врегульованих правовими
нормами, по складанню, розгляду, затвердженню і виконанню бюджету, а
також складанню, розгляду і затвердженню звіту про його виконання і є
бюджетним процесом.

Процесуальні бюджетно-правові норми забезпечують організацію роботи
відповідних органів, вводять її в найбільш раціональні форми, які дають
їй максимальну продуктивність, забезпечують досягнення найбільших
результатів за найменшими затратами часу, сил та коштів; забезпечують
права та інтереси учасників процесу, створюють правові гарантії їх
дотримання.

Згідно із Законом України “Про бюджетну систему України” бюджетний
процес — це регламентована нормами бюджетного права діяльність органів
держави і місцевого самоврядування по складанню, розгляду, затвердженню
бюджету, а також складанню, розгляду і затвердженню звіту про виконання
бюджету.

Весь бюджетний цикл поділяється на стадії бюджетного процесу: складання,
розгляду, затвердження бюджету, виконання бюджету та складання, розгляду
та затвердження звіту про виконання бюджету. Ці стадії періодично
змінюють одна одну. Кожна стадія бюджетного процесу — це етап діяльності
держави, внаслідок якого бюджет набуває нових якостей.

Бюджетний процес провадиться за принципами єдності, універсальності,
періодичності, реальності, повноти, публічності, гласності,
достовірності, збалансованості, спеціалізації бюджетних показників.,

Ще одна специфічна якість (принцип) бюджету — спеціалізація показників
бюджету. Принцип спеціалізації бюджетних показників застосовується на
всіх стадіях бюджетного процесу за допомогою бюджетної класифікації —
спеціального юридичного документа, що лежить в основі всієї бюджетної
діяльності фінансових органів. За Законом України “Про бюджетну систему
України” бюджетна класифікація — єдине систематизоване, функціональне
згрупування доходів і видатків бюджету за однорідними ознаками, що
забезпечує загальнодержавне і міжнародне порівняння бюджетних
даних-ІВидатки і доходи включаються в Державний бюджет в певному
порядку, що забезпечує чітке уявлення про склад видаткової і дохідної
частини бюджету, однакове групування доходів і видатків, їх деталізацію
і можливість порівняння та аналізу. Доходи конкретизуються за їх
джерелами, а видатки — за цільовим призначенням.

Бюджетна класифікація забезпечує можливість на всіх стадіях бюджетного
процесу здійснювати аналіз і контроль, встановлювати джерела надходження
коштів, об’єкти бюджетного фінансування, органи, відповідальні за повне
і своєчасне надходження коштів у дохідну частину бюджету та ефективне
використання бюджетних коштів.

Згідно з Постановою Верховної Ради України “Про структуру бюджетної
класифікації України” від 12 липня 1996 року та наказом МФ №265 від 3
грудня 1997 року “Про запровадження нової бюджетної класифікації” чинна
бюджетна класифікація України введена в дію з 1 січня 1998 року. Вона
передбачає 4 головні розділи, які в свою чергу поділяються на глави,
параграфи та статті. Всі видатки бюджету розподіляються згідно з
бюджетною класифікацією за трьома головними структурами: функціональною,
відомчою та економічною.

Бюджетна класифікація має важливе організаційне та правове значення.
Організаційне полягає в тому, що застосування бюджетної класифікації
сприяє більш чіткій організації роботи по складанню і виконанню бюджету,
здійсненню контролю за виконанням дохідної частини бюджету за кожним
джерелом і за витрачанням державних коштів за призначенням. Правове ж
значення полягає в тому, що державний бюджет для всіх органів державної
влади є фінансовим планом, що затверджується в законодавчому порядку, в
межах бюджетної класифікації здійснюється компетенція законодавчих та
виконавчих органів усіх рівнів в галузі бюджетного планування та
виконання бюджету. [Бюджетна політика держави здійснюється через
діяльність органів законодавчої та виконавчої влади, фінансових органів,
органів державного фінансового контролю.

Учасниками бюджетного процесу є органи, які наділені бюджетними
повноваженнями, а також бюджетні установи, інші отримувачі бюджетних
коштів та кредитні організації, які здійснюють окремі операції з коштами
бюджетів.

В систему органів, які є учасниками бюджетного процесу, входять:

1) органи законодавчої (представницької) влади;

2) органи виконавчої влади, в тому числі і фінансові органи;

3) органи, які здійснюють збір доходів бюджету;

4) банківські установи;

5) органи державного фінансового контролю;

6) розпорядники бюджетних коштів — керівники бюджетних організацій;

7) інші органи, на які законодавством покладені повноваження у галузі
бюджетної діяльності.

2. Порядок складання проекту бюджету

Згідно з чинним законодавством України стадію складання проекту бюджету
можна поділити на такі етапи:

1. Розробка бюджетної резолюції Верховною Радою України.

2. Розробка попереднього зведеного проекту бюджету.

3. Робота міністерств і відомств над зведеним проектом з метою внесення
в нього поправок.

4. Підготовка проектів Зведеного бюджету та Державного бюджету.

Всі вони мають самостійне значення, відокремлені один від одного. Кожний
наступний етап має інший склад учасників, коло і характер питань, що
підлягають вирішенню, порядок їх розгляду, значення рішень, що
приймаються.

Відповідно до Закону України “Про бюджетну систему Україниї проект
бюджету починає формуватись з Бюджетної резолюції, яка в найзагальніших
рисах окреслює пріоритети бюджетної політики на наступний період і
розробляється та затверджується Верховною Радою України, після чого не
пізніше 15 червня року, що передує року, на який приймається бюджет,
вона надсилається Президентові України. Бюджетна резолюція є орієнтиром
для уряду при розробці проекту бюджету.

Бюджетна резолюція відображає офіційну позицію Верховної Ради України
щодо пріоритетів бюджетної політики держави на наступний бюджетний рік.
Бюджетна резолюція повинна містити пропозиції Верховної Ради України
щодо граничного розвитку дефіциту державного бюджету, загального обсягу
дохідних надходжень, положень, які кладуться в основу формування
видаткової частини бюджету, пріоритетів у фінансуванні окремих
загальнодержавних програм, порядку управління бюджетними видатками,
взаємостосунків між державним бюджетом та бюджетами органів місцевого
самоврядування, інших пропозицій стосовно бюджетної політики держави на
наступний рік. Керуючись вказівками уряду та виходячи з фінансових
можливостей держави, Міністерство фінансів готує попередній проект
зведеного бюджету України, який протягом наступних двох тижнів
доопрацьовується у міністерствах, відомствах та інших органах виконавчої
влади. Останні вносять свої пропозиції з відповідними обгрунтуваннями та
розрахунками. .Беручи за основу проекти зведених балансів доходів і
видатків та кошториси видатків підприємств і установ, що перебувають на
Державному бюджеті і не входять до складу міністерств і відомств,
Міністерство фінансів за участю представників відповідних міністерств і
відомств, інших органів виконавчої влади готує проект Державного бюджету
і проект Зведеного бюджету України.

Організація підготовки бюджету Автономної Республіки Крим, обласних,
районних, районних та місцевих бюджетів належить до відання відповідно
уряду Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та
державних адміністрацій. Кабінет Міністрів України доводить до уряду
Автономної Республіки Крим, обласних, районних та місцевих Рад та їх
виконавчих органів інструктивні листи про

особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний рік.
Центральні органи виконавчої влади доводять цю інформацію до відома
виконавчих органів місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 25 Закону України “Про бюджетну систему України”
виконавчі органи Автономної Республіки Крим, місцеві державні
адміністрації та інші місцеві органи виконавчої влади на підставі
основних макропоказників економічного та соціального розвитку України
розробляють прогнозні показники економічного та соціального розвитку
відповідних адміністративно-територіальних одиниць, які є базою для
складання проектів бюджетів, та доводять ці показники до відома органів
виконавчої влади нижчого рівня у строки, які б забезпечували
затвердження бюджетів до початку бюджетного року. Ці строки визначаються
виконавчими органами обласних, районних та місцевих Рад самостійно.

Відповідно до Закону України “Про бюджетну систему України” та Закону
України “Про місцеве самоврядування в Україні” підготовка бюджету
Автономної Республіки Крим віднесена до компетенції Міністерства
фінансів Автономної Республіки Крим; обласних, районних та місцевих
бюджетів — до відповідних фінансових органів державних адміністрацій.

Порядок розгляду проекту бюджету

Друга стадія бюджетного процесу, як це передбачено чинним
законодавством, — розгляд проекту Закону про Державний бюджет. Вона
починається з моменту, коли бюджетні матеріали передаються до Верховної
Ради Кабінетом Міністрів України, _який відповідно до статті 116
Конституції України розробляє проект Закону про Державний бюджет.
І^Можна виділити два основних моменти, з яких складається розгляд
проекту бюджету.

1. Розгляд проекту бюджету центральними та місцевими органами виконавчої
влади.

2. Розгляд проекту бюджету органом законодавчої влади та Радами на
місцях./

Кабінет Міністрів на своєму засіданні розглядає проект Державного
бюджету, Уряд Автономної Республіки Крим —проект бюджету Автономної
Республіки Крим та виконавчі органи місцевого самоврядування — проекти
відповідних обласних, районних та місцевих бюджетів.

Складений і розглянутий органами виконавчої влади проект Державного
бюджету подається урядом на розгляд вищого законодавчого органу.

Проект бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів попередньо
розглядаються постійними комітетами відповідно Верховної Ради Автономної
Республіки Крим та Рад органів місцевого самоврядування. Верховна Рада
Автономної Республіки Крим, обласні, районні та місцеві Ради розглядають
проекти бюджетів за доповіддю відповідних виконавчих органів з
врахуванням висновків і співдоповідей їх постійних комітетів.

Разом з проектом бюджету подаються: основні макропо-казники економічного
і соціального розвитку України на плановий рік, зведений баланс
фінансових ресурсів України, основні напрями бюджетної і податкової
політики, пропозиції щодо взаємовідносин Державного бюджету України з
бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст Києва і
Севастополя, обсяги централізованих державних капітальних вкладень з
розрахунками й обгрунтуваннями по окремих позиціях і загальні показники
зведеного бюджету України. До проекту Закону про Державний бюджет
додаються: прогноз доходів і видатків на три наступних роки,
розроблений, виходячи з основних прогнозованих макроекономічних
показників на цей період.

Важливе значення при розгляді проекту бюджету в парламенті має бюджетна
ініціатива, тобто право членів законодавчого органу вносити зміни у
представлений урядом проект бюджету.

За Конституцією України право бюджетної ініціативи по бюджету в цілому
належить виключно Кабінету Міністрів України. Щодо зміни проекту
бюджету, внесення в нього поправок та доповнень — ці повноваження
належать всім суб’єктам, які користуються правом законодавчої
ініціативи.

Згідно з Конституцією Кабінет Міністрів України подає на розгляд проект
Державного бюджету до Верховної Ради України, з ним знайомляться
депутати, проводиться засідання Верховної Ради України, на якому
виступає міністр фінансів з детальною доповіддю, обговорення якої
проводиться у відповідності з Регламентом Верховної Ради України.
Наступний крок — розгляд проекту бюджету постійними комітетами, кожен з
яких вносить свої поправки і передає їх до постійного комітету з питань
бюджету. Останній розглядає всі поправки у двотижневий строк.

За 5 днів до засідання Верховної Ради, на якому заслуховуватиметься
доповідь постійного комітету з питань бюджету (перше читання), серед
депутатів розповсюджуються всі матеріали стосовно виконаної роботи,
тобто сама доповідь та таблиця про підтримання поправок та перелік
відхилених. По доповіді проводиться обговорення.

Кабінет Міністрів України має два тижні для доопрацювання проекту
бюджету відповідно до схваленої доповіді постійного комітету з питань
бюджету і подання його на друге читання, яке також починається з
доповіді міністра фінансів. Спочатку затверджується розмір державного
бюджету, після чого Верховна Рада приймає проект Закону про Державний
бюджет постатейно. Якщо під час голосування не вноситься істотних змін
до проекту, приймається Закон про Державний бюджет.

У разі прийняття поправок, що призвели до перевищення граничного розміру
дефіциту бюджету, уряд може відразу запропонувати свої поправки щодо
його скорочення або взяти перерву для доопрацювання Верховна Рада
України розглядає питання про пропорційне скорочення всіх статей
видатків, крім захищених.

У випадках неприйняття рішення про пропорційне скорочення статей
видатків, проект бюджету передається на доопрацювання в постійний
комітет з питань бюджету, який приймає пропозиції від постійних
комітетів щодо скорочення дефіциту, розглядає їх, а потім розповсюджує
серед депутатів. Відбувається третє читання проекту бюджету, де
обговорюються і голосуються поправки щодо скорочення дефіциту бюджету.
Якщо внаслідок цього досягнуто затвердженого дефіциту бюджету, Верховна
Рада України голосує проект в цілому, в іншому випадку — пропорційно
скорочує статті видатків.

Порядок затвердження бюджету. Зміст правових актів про бюджет

Третя стадія бюджетного процесу присвячується затвердженню бюджету,
тобто під час проходження цієї стадії виявляється воля представницького
органу по затвердженню показників бюджету. Актом про затвердження
бюджету являється закон або рішення про бюджет.; В зв’язку з цим
необхідно розмежовувати поняття бюджету та закону про нього.
Затвердження державного бюджету здійснюється вищим органом законодавчої
влади в Україні — Верховною Радою України.”Затвердження бюджету
Автономної Республіки Крим — Верховною Радою Автономної Республіки Крим,
обласних та районних бюджетів — відповідними обласними та районними
Радами, сільських, селищних та міських — територіальними громадами села,
селища або міста, або через утворені ними органи місцевого
самоврядування. Затвердження державного бюджету України у результаті
його обговорення у другому чи третьому читанні на засіданні Верховної
Ради України оформляється законом про Державний бюджет.

Після затвердження бюджету вищим законодавчим органом він стає
обов’язковим для виконання. Закон про Державний бюджет вводиться в дію
постановою Верховної Ради України, проект якої розробляє уряд і
розповсюджує серед депутатів ще до другого читання закону. Згідно з
чинним законодавством Закон про Державний бюджет повинен прийматися
Верховною Радою України до 2 грудня року, що передує тому, на який
складається бюджет. У випадку неприйняття закону до 2 грудня Верховна
Рада приймає постанову про порядок фінансування невідкладних витрат до
затвердження цього закону.

Закон про Державний бюджет в основній своїй частині розв’язує одиничний
випадок — встановлює загальний обсяг доходів і їх спрямування на певні
цілі та на даний конкретний рік. Він встановлює правові норми
фінансово-господарської діяльності для конкретних державних органів.
Тому більша частина його приписів є безпосередньою підставою для
виникнення конкретних правовідносин.

Порядок виконання бюджету

Четвертою, але основною стадією бюджетного процесу є виконання бюджету.

Виконати бюджет — це зібрати доходи, мінімальна сума яких встановлена в
законі про державний чи місцевий бюджет (перевиконати встановлений об’єм
— це добре, а недовиконання — це збільшення дефіциту), та профінансувати
видатки (покривати видатки можна, не перевищуючи їх граничний об’єм, бо
фінансування понад встановлену межу — це збільшення дефіциту, підвищення
розміру видатків на певні заходи — це неодмінно зменшення витрат на
будь-які інші видатки, але ж в бюджет внесені першочергові, пріоритетні
витрати).

Згідно зі статтею 116 Конституції України забезпечення виконання
затвердженого бюджету покладене на Кабінет Міністрів України,, Щодо
місцевих бюджетів, то в статті 143 Конституції України говориться, що
сільські, селищні та міські Ради затверджують бюджети відповідних
адміністративно-територіальних одиниць, як і обласні та районні Ради, й
контролюють їх виконання, а, зрозуміло, виконання покладене на виконавчі
органи.; Обласні і районні бюджети виконують згідно зі статтею 6Ї Закону
України “Про місцеве самоврядування” відповідні державні адміністрації
на підставі Закону України “Про бюджетну систему України”.

Виконання бюджетів здійснюється на підставі законодавства та
нормативно-правових актів про бюджет на певний бюджетний період і у
відповідності з розписом доходів і видатків бюджету, який затверджується
фінансовими органами.

Відповідно до статті 36 Закону України “Про бюджетну систему України””
Кабінет Міністрів України організовує виконання державного бюджету
України через Міністерство фінансів України, міністерства, відомства,
інші органи державної виконавчої влади, уряд Автономної Республіки Крим,
виконавчі органи місцевого самоврядування. Державний бюджет України
виконується за розписом доходів і видатків з поквартальним розподілом,
що складається Міністерством фінансів України відповідно до показників
цього бюджету, затвердженого Верховною Радою України.

Державний бюджет України виконується по видатках в тих самих пропорціях
щодо загальної суми видатків бюджету, які затверджені Верховною Радою
України. Контроль за пропорційним фінансуванням здійснюється
щоквартально.

У разі, коли в процесі виконання бюджетів органи виконавчої влади або
органи місцевого самоврядування приймають рішення, на підставі яких
необхідне виділення фінансових ресурсів понад затверджені у відповідному
бюджеті, вони можуть бути реалізовані тільки після внесення відповідних
змін у Закон про Державний бюджет або рішення органу місцевого
самоврядування про місцевий бюджет.

Виконання бюджетів здійснюється в межах доходів, що надійшли, і коштів
на фінансування дефіциту бюджету. Безпосередньо виконання дохідної
частини покладене на податкову адміністрацію, яка здійснює контроль за
правильністю і повнотою обчислення обов’язкових платежів і податків
своєчасністю їх зарахування у відповідні бюджети.

Особлива роль у виконанні бюджету належить фінансовим органам, через які
Кабінет Міністрів організовує їх ви-конанняІ’Міністерство фінансів
забезпечує в установленому порядку виконання державного бюджету і
цільове використання коштів, які виділяються з бюджету підприємствам і
організаціям; складає звіт, про виконання державного! зведеного
(консолідованого) бюджету. Маючи владні повноваження, Міністерство
фінансів вимагає подання йому матеріалів, пов’язаних із використанням
бюджетних коштів, для здійснення контролю за виконанням бюджету^ У разі
виявлення нецільового витрачання коштів Міністерство фінансів України
може обмежувати або й припиняти фінансування таких установ і
організацій.

Аналогічні функції здійснюють місцеві фінансові органи щодо виконання
місцевих бюджетів. В Україні, як і в багатьох країнах СНД, введена
казначейська система виконання бюджетів’, для чого при Міністерстві

Згідно з постановою Кабінету Міністрів і Національного банку України від
9 травня 1997 року з 1 червня 1997 року введено казначейське виконання
кошторисних видатків, створено систему органів державної виконавчої
влади, які зайняті організацією виконання державного бюджету, — Державне
казначейство. Державне казначейство:

— організовує виконання державного бюджету і здійснює контроль за ним;

— здійснює управління наявними бюджетними коштами як в національній, так
і в іноземній валюті, коштами державних позабюджетних фондів у межах
витрат, установлених на відповідний період;

— фінансує видатки державного бюджету;

— веде облік касового виконання державного бюджету, складає звітність
про стан виконання державного і зведеного бюджету;

— здійснює управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом у
відповідності до чинного законодавства;

— розподіляє між державним бюджетом, республіканським бюджетом
Автономної Республіки Крим і місцевими бюджетами відрахування від
загальнодержавних податків і зборів та обов’язкових платежів за
нормативами, затвердженнями Верховною Радою України. Казначейська
система виконання державного бюджету передбачає акумулювання всіх коштів
державного бюджету на рахунках, які відкриваються в установах банків на
ім’я органів Державного казначейства.

За своїм правовим станом розпорядники коштів поділяються на головних та
нижчестоящих розпорядників коштів, які в свою чергу можуть поділятися на
розпорядників коштів І та II ступеня. Так, у системі Міністерства освіти
головним розпорядником бюджетних коштів є міністр; ректори вузів
(університетів та інститутів) є нижчестоящими розпорядниками коштів, або
розпорядниками II ступеня, які одержують бюджетні фінансування в цілому
на вуз з усіма структурними підрозділами — і тими, що мають права
юридичної особи (наукові, учбові інститути, астрономічні обсерваторії,
ботанічні сади, обчислювальні центри), і підрозділами без права
юридичної особи. В таких випадках установи, що входять до складу вузу,
одержують бюджетне фінансування від розпорядника бюджетних коштів І
ступеня, а керівники цих установ є розпорядниками бюджетних коштів II
ступеня.

До повноважень головних розпорядників бюджетних коштів належать права:
одержувати кошти на утримання всієї системи; розподіляти їх поміж
нижчестоящими розпорядниками бюджетних коштів, відкривати бюджетне
фінансування ниж-честоящим розпорядникам бюджетних коштів, одержувати й
витрачати кошти на утримання апарату, що його вони очолюють;
контролювати цільове й доцільне витрачання коштів підвідомчими органами;
здійснювати централізовані заходи.

По місцевих бюджетах головними розпорядниками бюджетних коштів є
керівники галузевих відділів місцевих органів самоврядування (охорони
здоров’я, освіти і т.ін.), яким підпорядковані місцеві установи та
організації.

Розпорядники бюджетних коштів І ступеня одержують бюджетне фінансування
як безпосередньо на утримання очолюваних організацій, так і для
фінансування підлеглих їм установ, що перебувають на самостійному
балансі; використовують кошти на виробничо-господарську діяльність своєї
організації, відкривають бюджетне фінансування підвідомчим установам;
контролюють цільове використання їх та організовують приймання звітів
стосовно використання бюджетного фінансування.

До повноважень розпорядників бюджетних коштів II ступеня входить
одержання бюджетного фінансування в обсязі, визначеному за встановленими
економічними нормативами; використання одержаного фінансування за
цільовим призначенням з додержанням режиму економії; своєчасне подання
звітності про фактичне використання коштів.

Розпорядник бюджетних коштів провадить фінансування у загальному обсязі
з обов’язковим розмежуванням асигнування, призначеного на заробітну
плату, на виконання наукових досліджень, стипендії (для учбових
закладів), на харчування, медикаменти (для медичних та дитячих
дошкільних установ), придбання твердого інвентаря і капітальний ремонт
приміщень та устаткування. По всіх інших статтях кошторису видатків
(ст.2. Нарахування на заробітну плату; ст.З. Господарські та
канцелярські витрати; ст.4. Відрядження та службові роз’їзди; ст.5.
Навчальні витрати; ст.14. Придбання м’якого інвентаря; ст. 18. Інші
видатки) бюджетні асигнування виділяються загальною сумою за ст.19.
Розпорядникам бюджетних коштів надане право переглядати й
перерозподіляти фінансування по зазначених статтях кошторису витрат.

Для повного обліку бюджетних коштів і контролю за їх цільовим
використанням у відповідності до закону про державний бюджет України на
певний бюджетний рік в органах Державного казначейства відкривається
реєстраційний рахунок на кожний рік, а після закінчення бюджетного року
він поновлюється.

Реєстраційні рахунки відкриваються розпорядниками бюджетних коштів для
обліку видатків. Для відкриття реєстраційного рахунку заводяться особові
справи, в які вкладаються такі документи:

— заява на відкриття рахунку в системі органів Державного казначейства,
підписана керівником і головним бухгалтером;

— довідка про внесення в Єдиний державний реєстр підприємств і
організацій України з вказівкою ідентифікаційного коду;

— копія затвердженого положення або статуту підприємства, установи,
завірена вищестоящою установою або нотаріально;

— доведений до розпорядника коштів поквартальний об’єм асигнувань,
передбачених в бюджеті України, з розподілом по розділах, параграфах і
статтях бюджетної класифікації;

— затверджений кошторис доходів і видатків з поквартальним розподілом;

— картка із зразками підписів осіб, яким у відповідності з
законодавством України надане право розпоряджатися рахунком і
підписувати грошові документи, та відбитком печатки;

— звіт про виконання кошторису витрат установи на дату закриття
фінансування на поточні бюджетні рахунки в установах уповноважених
банків;

— виписка з особової картки розпорядника коштів, якщо змінюється адреса
і орган Державного казначейства.

Після реєстрації розпорядника коштів йому присвоюється номер. Дані
номери є складовою частиною коду їх реєстраційних рахунків, які
відкриваються в розрізі розділів бюджетної класифікації.

Про відкриття реєстраційного рахунку в органі Державного казначейства
повідомляється розпорядник коштів.

Для регулювання відносин, пов’язаних з виконанням державного бюджету,
органи Державного казначейства укладають договори з розпорядниками
бюджетних коштів на розрахункове обслуговування у відповідності з
установленими лімітами, затвердженим кошторисом. Це специфічний вид
договорів, оскільки бюджетним правовідносинам, які будуть здійснюватися
за цими договорами, властиві ті ж особливості, про які йшла мова в
загальній частині фінансового права.

Умови цих відносин та їх сутність передбачені нормативними актами.

Договір укладається за формою, яка встановлена Міністерством фінансів
України, і повинен вміщувати: предмет договору (він визначений
Інструкцією Мінфіну України від 12 травня 1997 р.), права і обов’язки
сторін, які також визначені Мінфіном (вимагати _від клієнта правильності
оформлення розрахункових документів на перерахування коштів, перевіряти
фінансово-бухгалтерські документи про зарахування, перерахування і
використання бюджетних коштів, припиняти фінансування у випадках
виявлення фактів по

рушень установленого порядку виконання бюджету з повідомленням клієнта).

Казначейство готує виписки з рахунків клієнтів на наступний день після
операції, забезпечує таємницю операцій на рахунках клієнтів. Але всі ці
права Державне казначейство має як суб’єкт відносин, наділений владними
повноваженнями. Клієнт має право розпоряджатися коштами, що знаходяться
на рахунку, але тільки в межах затвердженого кошторису і затвердженого
ліміту видатків, одержувати необхідну інформацію, пов’язану з виконанням
договору, і контролювати своєчасність зарахування коштів на свої
рахунки.

Клієнт бере на себе обов’язок подавати всі необхідні документи, в
тижневий строк повідомляти про всі зміни в реквізитах і кошторисах
видатків.

Що дуже позитивне в новому порядку виконання державного бюджету, то це
можливість оскарження дій Державного казначейства у судовому порядку,
якщо сторони не можуть ліквідувати розбіжності шляхом переговорів.

Договір може бути припинений за ініціативою однієї з сторін у випадках
виявлення фактів порушень установленого порядку виконання державного
бюджету або у випадках припинення діяльності однієї з сторін.

Реєстраційний рахунок відкривається на один рік і щороку поновлюється,
тобто рахунок, як і всі бюджетно-правові відносини, має періодичний
характер.

Реєстраційні рахунки відкриваються в уповноважених банках.

У відповідності до постанов Кабінету Міністрів України та Національного
банку Україн” “Про касове виконання Державного бюджету України” від
3.04.96 р. (з доповненнями від 3.12.96 р., 18.03.97 р., 21.03.97 р. та
16.04.97 р.) обслуговування бюджетних рахунків доручене банкам “Україна”
(Київ), Промінвестбанку (Київ), Ощадбанку (Київ), Укрсоц-банку (Київ),
Державному експортно-імпортному банку (Київ), “Аваль” (Київ),
Приватбанку (Дніпропетровськ), Брокбізнесбанку (Київ), Українському
кредитному банку (Київ), Об’єднаному комерційному банку (Сімферополь),
київському банку “Надра”, Акціонерному комерційному інноваційному банку
“Укрсиббанк” та деяким іншим.

Касовими видатками бюджету вважаються всі суми, видані готівкою і по
безготівкових розрахунках, при перерахуванні коштів на рахунки юридичних
осіб та при розрахунках з іншими бюджетами; повернення доходів, перекази
сум по короткострокових позичках тощо.

Фактичними видатками є дійсні витрати установ, оформлені відповідними
документами, які включають видатки по несплачених рахунках кредиторів,
по нарахуванню зарплати і стипендіях. ;

Постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1996 р. передбачені
заходи щодо залучення додаткових надходжень до бюджету та підвищення
ефективності витрачання бюджетних коштів для забезпечення соціальних
виплат населенню.

Цією постановою заборонялося без дозволу Міністерства фінансів
асигнування на придбання легкових автомобілів усім бюджетним установам.

Кошти з бюджетів усіх рівнів на виплату зарплати перераховуються
відповідними органами бюджетним установам і організаціям на спеціальні
рахунки в установах банків. Штатний розпис та кошторис витрат бюджетних
установ і організацій незалежно від того, з якого бюджету вони
фінансуються, затверджується для них керівниками вищестоящих органів за
підпорядкованістю установи.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 1997 р. затверджене
Положення про порядок складання єдиного кошторису доходів і видатків
бюджетної установи, організації.

Єдиний кошторис доходів і видатків складається бюджетними установами на
календарний рік і затверджується керівниками вищестоящих організацій, за
винятком центральних органів виконавчої влади, Верховної Ради та Ради
Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та
Севастопольської міських Рад і державних адміністрацій, які
затверджуються Кабінетом Міністрів, після експертизи в Міністерстві
фінансів України. /Підписує кошториси цих установ віце-прем ‘єр-міністр
України з питань економіки, а по всіх інших установах управлінських
органів — керівники вищестоящих органів або їх заступники./

Витрати бюджетної установи повинні чітко вписуватися в рамки
фінансування. Єдиний кошторис установи складається з двох розділів —
доходів і видатків. Дохідна частина кошторису складається з бюджетних
асигнувань і позабюджетних коштів. Видаткова частина кошторису
поділяється на видатки, які провадяться за рахунок бюджетних асигнувань,
і на видатки, які покриваються за рахунок інших (позабюджетних)
надходжень, з виділенням видатків, які провадяться установою за рахунок
прибутку, що залишається в її розпорядженні.

У відповідності з Указом Президента України “Про заходи щодо
забезпечення наповнення Державного бюджету та посилення
фінансово-бюджетної дисципліни” від 28 лютого 1997 року) бюджетним
установам і організаціям незалежно від того, з якого бюджету
здійснюється фінансування, заборонено витрачати кошти на цілі, не
передбачені затвердженими кошторисами доходів і видатків без
затверджених в установленому порядку кошторисів доходів і видатків
фінансування не здійснюється.

Кошториси доходів і видатків та штатні розписи затверджуються не пізніше
ніж в місячний строк після затвердження відповідних бюджетів. Кошториси
затверджують виконавчі органи по підпорядкованості після попередньої
експертизи відповідних фінансових органів.

Указом Президента бюджетним організаціям заборонено:

— витрачати кошти на цілі, не передбачені затвердженими кошторисами
доходів і видатків, та на понадлімітне використання бюджетних
асигнувань. Персональна відповідальність у вигляді звільнення з посад і
притягнення до відповідальності, передбаченої законодавством,
покладається на керівників і головних бухгалтерів цих бюджетних установ;

— розміщувати за рахунок відповідного бюджету замовлення на продукцію,
роботи і послуги, фінансування яких не передбачалося відповідними
бюджетами чи затвердженими у встановленому порядку кошторисами доходів і
видатків.

Кабінет Міністрів України одержав право визначати порядок затвердження
титульних списків на будівництво об’єктів за бюджетні кошти або за кошти
державних підприємств.

Кабінет Міністрів запроваджує щоденне збирання інформації про
надходження доходів до зведеного бюджету та щомісячну звітність
бюджетних організацій і підприємств недержавної форми власності, яким
надаються бюджетні кошти, про витрачання цих коштів.

В процесі виконання бюджетів Уряд України, органи місцевого
самоврядування мають право вносити зміни по видатках відповідного
бюджету в межах затверджених асигнувань за розділами і підрозділами
функціональної бюджетної класифікації.

Виконання бюджетів здійснюється в межах доходів, які надходять, і коштів
на фінансування дефіциту бюджету, затверджених у бюджеті на черговий
рік.

Доходи, додатково одержані, спрямовують на фінансування
народногосподарських і соціально-культурних заходів, включаючи
капітальні вкладення. Додатково одержаними не вважаються суми, одержані
в результаті розширення джерел на підставі рішень директивних органів
після затвердження бюджету, а також переплати і суми, достроково внесені
в бюджет.

З бюджету фінансуються тільки видатки, передбачені в бюджеті.
Фінансування установ, підприємств і організацій з декількох бюджетів не
допускається.

Фінансування з бюджету здійснюється в межах асигнувань, передбачених у
поквартальному розподілі річного розпису доходів і видатків та місячному
ліміті витрат.

Президент України 21.01.1998 р. видав Указ “Про запровадження режиму
жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших державних витрат, заходи
щодо забезпечення надходження доходів до бюджету і запобігання
фінансовій кризі”. На його виконання Кабінет Міністрів України видав
постанову “Про заходи щодо упорядкування бюджетних видатків”, а Мінфін
України розробив механізм обмеження витрачання коштів державного
бюджету. Тепер Міністр фінансів України затверджує річний розпис
державного бюджету з помісячним його розподілом на підставі показників,
затверджених у законі про державний бюджет, які є граничними для
розпорядників.

Річний розпис складається Головним бюджетним управлінням з помісячним
розподілом. Розпис уточнюється.

Ліміти видатків головних розпорядників визначаються шляхом обмеження
витрачання ними коштів, передбачених окремими статтями бюджетної
класифікації. Захищені статті, видатки з оплати комунальних послуг та
енергоносіїв і утримання бюджетних установ обмежуються в останню чергу.

Видатки цільових фондів фінансуються в межах надходжень. На основі
лімітів розпорядники бюджетних коштів доводять протягом 3 днів ліміти до
своїх підвідомчих установ, які в свою чергу лімітують показники
кошторисів доходів і видатків бюджетної установи і реєструють їх у
відповідному органі Державного казначейства.

Розпорядники бюджетних коштів не мають права без відповідного дозволу
брати разові зобов’язання по оплаті на суму понад 100 тис. гривень.

В процесі виконання бюджетів Автономної Республіки Крим та місцевих
бюджетів можуть виникати тимчасові касові розриви. Для їх покриття можна
одержати позички, які за клопотанням Ради Міністрів Автономної
Республіки Крим та відповідних виконавчих органів місцевого
самоврядування надаються з бюджетів вищого рівня на підставі рішень
керівників фінансових органів. Бюджетні позички повинні бути погашені у
встановлені строки в межах поточного бюджетного року.

У видаткові частини державного і місцевих бюджетів включаються резервні
фонди. Порядок використання резервного фонду Кабінету Міністрів України
встановлено Постановою Верховної Ради України 22 лютого 1996 року.
Резервний фонд передбачено у розмірі не більше 2 відсотків від обсягу
видатків державного бюджету. Загальна сума резервного фонду визначається
щороку. Обмеженість коштів, які знаходяться у розпорядженні держави,
примушує суворо контролювати цільове використання коштів резервного
фонду.

Фінансування видатків з резервного фонду здійснюється за постановою
Кабінету Міністрів України. Для одержання коштів з резервного фонду до
Кабінету Міністрів України подаються обгрунтовані прохання міністерств,
відомств, інших органів державної виконавчої влади та висновки
Міністерства фінансів і Міністерства економіки України щодо економічної
доцільності та ефективності фінансування видатків за рахунок резервного
фонду.

Положення про резервний фонд забороняє використовувати кошти з нього на:

— погашення боргів, у тому числі пов’язаних з гарантіями чи іншими
видами забезпечення, наданими Урядом України;

— збільшення сум по статтях видатків, передбачених у державному бюджеті.

При вирішенні питання про надання коштів з резервного фонду Кабінет
Міністрів на своє засідання письмово запрошує представників комітету з
питань бюджету, які можуть виступати на засіданні.

Кошти з резервного фонду надаються на фінансування:

1) витрат, пов’язаних з надзвичайними ситуаціями;

2) робіт по ліквідації наслідків стихійних явищ та аварій;

3) непередбачених витрат, пов’язаних із введенням законів;

4) інших заходів, не передбачених і які не могли бути передбачені під
час затвердження Державного бюджету України, з визначенням при цьому
розміру коштів, який не може перевищувати 20 відсотків загального обсягу
резервного фонду.

Цільове призначення коштів з резервного фонду визначає Кабінет Міністрів
України в своїй постанові, а контроль за їх використанням здійснюють
Рахункова палата та Міністерство фінансів України разом з органами
державної виконавчої влади та виконавчими органами, місцевого
самоврядуван ня.

Верховна Рада України здійснює жорсткий контроль за витрачанням коштів з
резервного фонду. Кабінет Міністрів України щомісяця подає Верховній
Раді України детальні письмові звіти про витрати з резервного фонду з
обгрунтуванням їх необхідності, економічності й ефективності та
підтвердження цього при витрачанні вказаних коштів.

Згідно зі статтею 33 Закону України “Про бюджетну систему України” у
разі, коли в ході виконання бюджету рівень дефіциту бюджету перевищує
встановлений або виникає значне зниження надходжень від доходних джерел,
Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві
Ради народних депутатів за пропозицією Кабінету Міністрів України,
виконавчих органів відповідних Рад приймають рішення про запровадження
пропорційного скорочення затверджених бюджетних видатків щомісячно по
всіх статтях бюджету (крім захищених статей, перелік яких визначається
відповідною Радою) до кінця бюджетного року. Пропорційне скорочення може
бути запроваджене також, якщо в ході виконання бюджету його дефіцит не
зменшується, внаслідок чого виникає неспроможність фінансування
передбачених бюджетом заходів.

Якщо Верховна Рада не реагує оперативно на збільшення дефіциту бюджету,
не приймає рішення щодо пропорційного скорочення видатків, Президент
України відповідно до бюджетного законодавства має право зупинити або
скоротити фінансування окремих видатків, попередивши про це Верховну
Раду України за два тижні.

Контроль за виконанням бюджетів здійснюється органами державної влади та
органами місцевого самоврядування в межах їх компетенції.

Від імені Верховної Ради на підставі статті 98 Конституції контроль за
використанням коштів державного бюджету України здійснює Рахункова
палата.

Рахункова палата Верховної Ради України д}є на підставі Закону про неї
від 11 липня 1996 року. Згідно з цим Законом Рахункова палата здійснює
контроль за всією фінансовою діяльністю усіх організацій на території
України, тому її повноваження такі ж, як і усіх контролюючих органів
разом узятих. Першим запитом Президента України до Конституційного Суду
України було питання про конституційність повноважень Рахункової палати.

Виконуючи державний бюджет України, щоденний контроль за витрачанням
коштів бюджетів здійснює система органів Державного казначейства. Крім
цього, створено спеціальний орган фінансового контролю — Державну
контрольно-ревізійну службу в Україні при Міністерстві фінансів України
(КРУ). Такі ж контролюючі органи працюють на місцях. Міністерства мають
свої відділи контролю.

В кінці бюджетного року, 31 грудня кожного року, припиняється право
бюджетних організацій на витрачання бюджетних коштів навіть у випадках,
коли на бюджетних рахунках залишаються кошти. Винятком є ті організації,
яким надаються пільгові строки, вони припиняють користуватися бюджетними
асигнуваннями після закінчення рахункового періоду. 31 грудня залишки
невикористаних бюджетних асигнувань закриваються органами Державного
казначейства або уповноваженими банками. Вони можуть використовуватися
для фінансування видатків відповідних бюджетів у наступному бюджетному
році.

3. Звітність про виконання бюджетів

Бюджетний цикл за певним бюджетом закінчується оприлюдненням звіту про
виконання бюджету,’ Конституція України встановила, що Кабінет Міністрів
України відповідно до закону подає Верховній Раді України звіт про
виконання державного бюджету України (ст. 97). Стаття 40 Закону України
“Про бюджетну систему України” встановила строк подання звіту про
виконання державного бюджету за попередній рік — 1 травня, але не
встановлено строк затвердження такого звіту. Наприклад, звіти про
виконання Державного бюджету у 1994 та 1995 роках досі не затверджені,
вони поверталися Кабінету Міністрів, але до цього часу звіти не
оприлюднені, як цього вимагає Конституція.

Звіт про виконання Державного бюджету України представляє на засіданні
Верховної Ради України Кабінет Міністрів

Закон “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” було
прийнято 26 січня 1993 року.

України. З доповіддю про виконання Державного бюджету України виступає
міністр фінансів України або особа, що виконує його обов’язки.

До звіту про виконання Державного бюджету України додаються пояснення
щодо всіх відхилень від затвердженого Закону про Державний бюджет
України як по доходах, так і по видатках.

Звіти про виконання республіканського бюджету Автономної Республіки
Крим, обласного, міського (крім міст районного підпорядкування),
районного, районного в місті бюджету складають відповідно Міністерство
фінансів Автономної Республіки Крим, фінансове управління (відділ)
виконавчих органів міської, районної в місті Рад місцевого
самоврядування про виконання міського бюджету (міст районного
підпорядкування), селищного та сільського бюджету — виконавчі органи
відповідних Рад.

Виходячи із змісту статті 61 (ч. 3) Закону України “Про місцеве
самоврядування в Україні”, звіт про виконання обласних і районних
бюджетів складають відповідні державні адміністрації.

Протягом двох тижнів після подання матеріалів про виконання бюджету
Верховній Раді комітети розглядають звіт і готують висновки. Звіт про
виконання Державного бюджету повинен бути розглянутий не пізніше 1
травня. На засіданні Верховної Ради заслуховуються висновки Комітету з
питань бюджету та інших комітетів.

Після обговорення приймається постанова щодо звіту про виконання
Державного бюджету.

Верховна Рада може і не затвердити звіт про виконання бюджету і
розглянути питання про відповідальність державних органів і посадових
осіб виконавчої влади за порушення бюджетного законодавства^
Затвердженням звіту про виконання бюджету Верховна Рада України здійснює
контроль за його виконанням, оцінює правомірність дій органів виконавчої
влади, доцільність змін, що вносилися в бюджет під час його виконання.
Затвердження звіту про виконання бюджету є схваленням дій органів
виконавчої влади, які виконували приписи Ради, що містилися в актах про
бюджет.

Постанови щодо затвердження звіту про виконання бюджету, як і самі акти
про бюджет (закон і рішення місцевих Рад), публікуються і доводяться до
загального відома.

4. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІСЦЕВИХ ФІНАНСІВ

Місцеві фінанси є важливою самостійною складовою фінансової системи
України. Місцеві фінанси виникли в резуль-таті відокремлення особливих
місцевих інтересів територіальних громад та інших територіальних
колективів, розмежування функцій, компетенції та завдань, що
забезпечуються органами державної влади і органами місцевого
самоврядування. Місцеві фінанси — це система формування, розподілу та
використання доходів територіальними громадами та місцевими органами
влади з метою виконання покладених на них функцій і завдань.

Місцеві фінанси в Україні включають такі інститути, як самостійні
місцеві бюджети, позабюджетні, валютні, цільові фонди, місцеві податки і
збори, комунальний кредит, фінанси комунальних підприємств та інші.

Місцеві фінанси в Україні є важливим елементом місцевого самоврядування,
вони формують його фінансову основу.

Інститут місцевого самоврядування, його фінансова основа визначені
Конституцією України, зокрема статтями 7, 140-146, Законом України “Про
місцеве самоврядування” від 21 травня 1997 року та іншими законами і
нормативно-правовими актами.

У сфері місцевих фінансів органи місцевого самоврядування наділені
повноваженнями та правами визначеними Конституцією України та
законодавством України. В першу чергу, це повноваження в сфері місцевого
бюджету.

Органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у
містах у разі їх створення мають право самостійно розробляти,
затверджувати і повинні виконувати відповідні місцеві бюджети.

Що стосується обласних і районних бюджетів, міських бюджетів міст Києва
і Севастополя, районних бюджетів районів у містах Києві і Севастополі,
то їх розробляють і виконують відповідні місцеві державні адміністрації.
Обласні та районні, Київська і Севастопольська міські, районні в містах
Києві і Севастополі Ради затверджують відповідні місцеві

бюджети та заслуховують звіти відповідних місцевих державних
адміністрацій про їх виконання.

Згідно законодавства органи місцевого самоврядування мають право на
самостійність місцевих бюджетів. Це гарантується власними та
загальнодержавними доходами, закріпленими за ними на стабільній основі
законом.

Це гарантується також правом самостійно визначати напрями використання
коштів місцевих бюджетів відповідно до закону. Законодавство забороняє
втручання державних органів у процес складання, затвердження і виконання
місцевих бюджетів, за винятком випадків, передбачених законом.

Органи місцевого самоврядування мають право на державну фінансову
підтримку. Згідно статті 62 Закону України “Про місцеве самоврядування”
держава фінансове підтримує місцеве самоврядування, бере участь у
формуванні доходів місцевих бюджетів. Разом з тим, держава здійснює
контроль за законним, доцільним, економним та ефективним використанням
коштів та належним їх обліком.

Органи місцевого самоврядування мають право на гарантовану державою
доходну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні
мінімальних соціальних потреб.

Згідно Закону України “Про місцеве самоврядування” органам місцевого
самоврядування надане право у доходній частині місцевого бюджету окремо
виділяти доходи, необхідні для виконання власних повноважень, і доходи,
необхідні для виконання делегованих законом повноважень органів
виконавчої влади. Передбачене право органів місцевого самоврядування на
фінансування державою у повному обсязі виконання повноважень органів
виконавчої влади. Джерелом необхідних для цього коштів визначено
державний бюджет України або кошти отримані шляхом віднесення до
місцевого бюджету окремих загальнодержавних податків та передачі органам
місцевого самоврядування відповідних об’єктів державної власності. Крім
того органи місцевого самоврядування мають право на компенсацію державою
додаткових витрат, що виникли внаслідок рішень органів державної влади і
попередньо не були забезпечені відповідними фінансовими ресурсами,
шляхом передачі Їх органам місцевого самоврядування в необхідних
об’ємах. Органи місцевого самоврядування мають право на виконання таких
рішень лише в межах переданих їм фінансових ресурсів.

Органам місцевого самоврядування надане право поділу видатків місцевих
бюджетів на дві частини: видатки, що пов’язані з виконанням власних
повноважень місцевого самоврядування, і видатки, пов’язані з виконанням
делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Органи місцевого самоврядування мають право на поділ місцевого бюджету
на поточний бюджет і бюджет розвитку. Доходи бюджету розвитку формуються
за рахунок частини податкових надходжень, коштів, залучених від
розміщення місцевих позик, а також інвестиційних субсидій з інших
бюджетів. У видатковій частині місцевих бюджетів також окремо
передбачаються видатки поточного бюджету і видатки бюджету розвитку.
Кошти поточного бюджету спрямовуються на фінансування установ і
закладів, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, а кошти
бюджету розвитку спрямовуються на реалізацію місцевих
соціально-економічних програм, інвестиційну діяльність, на фінансування
субвенцій та інших видатків, пов’язаних із розширеним відтворенням.

Органи місцевого самоврядування мають право на збалансування державою
місцевих бюджетів з метою забезпечення достатнього рівня цих бюджетів
для фінансування виконання наданих їм законом повноважень та
забезпечення населення послугами не нижче рівня мінімальних соціальних
потреб.

З метою збалансування місцевих бюджетів органи місцевого самоврядування
мають право на отримання дотацій, субсидій відповідно до закону.

Органи місцевого самоврядування мають право на використання на свій
розсуд вільних бюджетних коштів. Доходи, додатково одержані в процесі
виконання місцевих бюджетів, суми перевищення доходів над видатками, що
утворились в результаті збільшення надходжень до бюджету чи економії у
видатках, вилученню не підлягають. Крім того, при забезпеченні державою
збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів вільні залишки
бюджетних коштів не враховуються.

Відповідно до статті 142 Конституції України територіальні громади сіл,
селищ і міст мають право об’єднувати на договірних засадах кошти
місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного
фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ.

Згідно зі статтею 143 особливі додаткові бюджетні повноваження надані
обласним і районним Радам. Обласні і районні Ради отримали право на
затвердження відповідно обласних і районних бюджетів, які формуються з
коштів державного бюджету (для їх розподілу між територіальними
громадами або для виконання спільних проектів) та з коштів, залучених на
договірних засадах з місцевих бюджетів (для реалізації спільних
соціально-економічних і культурних програм), і контролювати їх
виконання.

Законодавство передбачає й деякі інші права органів місцевого
самоврядування в галузі бюджету. Проте багато з них залишаються лише
декларацією. Це, зокрема, стосується самостійності місцевих бюджетів,
достатності їх власної до-ходної бази та іншого. Вказані права можуть
бути реалізовані лише за умови радикальної реформи фінансово-бюджетної
системи та адміністративної реформи в Україні.

Ще одна сфера, де органи місцевого самоврядування мають певне коло прав
і повноважень — це позабюджетні, валютні та інші цільові фонди.

Згідно зі статтею 68 Закону України “Про місцеве самоврядування” органи
місцевого самоврядування отримали право мати позабюджетні цільові, у
тому числі валютні, кошти. Ці кошти перебувають на спеціальних рахунках
в установах банків.

Органи місцевого самоврядування мають право самостійно затверджувати
положення, якими визначається порядок формування та використання
позабюджетних коштів. Такі положення затверджуються відповідними
місцевими Радами.

Утворення окремих позабюджетних цільових фондів на місцевому рівні
передбачене законодавством про зайнятість, про приватизацію, про
фінансування шляхових робіт.

Так, ст. 22 Закону України “Про зайнятість населення”, ухваленого у
березні 1991 р., із внесеними до нього змінами передбачає формування як
на центральному, так і на місцевому рівнях Державного фонду сприяння
зайнятості населення. У складі джерел його формування визначені також і

асигнування державного та місцевих бюджетів, розмір яких встановлюється
Верховною Радою України.

Ст. 23 Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств” від
4 березня 1992 р. передбачає утворення позабюджетного Державного фонду
приватизації та позабюджетних фондів приватизації Автономної Республіки
Крим та інших адміністративно-територіальних одиниць України. Кошти
зазначених фондів спрямовуються на погашення внутрішнього державного
боргу України, а також на відшкодування витрат, пов’язаних з
приватизацією, на кредитування технічного переозброєння приватизованих
підприємств, розвиток підприємництва та створення нових робочих місць у
межах, що визначаються Державною програмою приватизації. Щорічними
законами “Про Державний бюджет України” визначається порядок
використання коштів, одержаних від приватизації майна державних
підприємств.

Створення окремих позабюджетних рахунків місцевих Рад передбачене і в
процесі приватизації державного житлового фонду. Ст. 9 Закону України
“Про приватизацію державного житлового фонду” від 23 червня 1992 р.
встановлює, що кошти, одержані від приватизації державного житлового
фонду, зараховуються у спеціально створені позабюджетні приватизаційні
житлові фонди місцевих Рад або відповідні фонди підприємств, на балансі
яких є відомче житло. Ці кошти використовуються на житлове будівництво
та на ремонт житла з метою забезпечення житлом громадян, які перебувають
на обліку як такі, що потребують поліпшення житлових умов. Згідно цього
ж Закону 20% коштів вказаних фондів перераховується до Державного
приватизаційного житлового фонду, який створюється для фінансування
житлового будівництва в регіонах з низьким рівнем забезпеченості
громадян житлом та утворення резерву коштів для забезпечення гарантії
прав новонароджених громадян України на безкоштовне державне житло.

До 1997 р. Законодавство України передбачало формування позабюджетних
фондів місцевих Рад для фінансування шляхових робіт. Так, ст. 4 Закону
“Про джерела фінансування шляхового господарства України” від 18 вересня
1991 р. встановлює, що промислові, транспортні, будівельні та інші
підприємства, колгоспи, радгоспи, кооперативи і господарські організації
незалежно від відомчої підпорядкованості та форм власності відраховують
кошти на шляхові роботи у розмірі від 0,4 до 0,8 % обсягу виробництва
продукції та виконуваних робіт (послуг), а заготівельні, торговельні (у
тому числі оптові) та постачальницько-збутові організації — у розмірі
від 0,03 до 0,06 % річного обороту (без обороту по громадському
харчуванню). Згідно із законом конкретний розмір відрахувань, що
надходять до цієї статті, на розвиток шляхів загального користування в
Автономній Республіці Крим і областях, а також напрямки їх використання
визначаються Верховною Радою Кримської автономії та обласними Радами.

Відповідно до змін, передбачених Законом України від 19 квітня 1997 р.
“Про внесення змін до Закону України “Про систему оподаткування” та
Закони України “Про Державний бюджет України на 1997 рік” вказані кошти
концентруються у держбюджеті України. 85 відсотків цих коштів
передаються до місцевих бюджетів Автономної Республіки Крим, областей,
міст Києва та Севастополя.

Відповідно до законодавства України місцеві Ради утворюють також цільові
позабюджетні фонди охорони навколишнього середовища. Ст. 46 Закону
України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня
1991 р. із наступними змінами встановила надходження платежів за
забруднення навколишнього природного середовища до позабюджетних фондів
його охорони місцевих Рад базового рівня, Автономної Республіки Крим та
обласних Рад. У розмірі 70% ці платежі надходять до Рад базового рівня,
20% — Автономної Республіки Крим і обласних Рад, 10% — до Державного
позабюджетного фонду охорони навколишнього природного середовища.

Законом України “Про бюджетну систему України” від 1995 р. встановлено
порядок, згідно якого усі позабюджетні фонди можуть утворюватися лише за
рахунок надходжень від необов’язкових платежів.

Це свідчить про те, що правова база, яка регламентує діяльність
численних позабюджетних цільових фондів, потребує систематизації та
уточнення. Слід також чітко визначити й розмежувати компетенцію місцевих
Рад різних рівнів і держави в сфері управління територіальними
відділеннями державних позабюджетних фондів та місцевими позабюджетними
фондами.

Порядок утворення валютних фондів органів місцевого самоврядування
регламентується Декретом Кабінету Міністрів України № 15—93 “Про систему
валютного регулювання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 р.

Ст. 14 Декрету Кабінету Міністрів запроваджено порядок, відповідно до
якого Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації,
виконавчі комітети місцевих Рад формують відповідно республіканський
(Автономної Республіки Крим) і місцеві валютні фонди шляхом купівлі
іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за рахунок
коштів відповідних бюджетів в межах, затверджених Верховною Радою
Автономної Республіки Крим та місцевими Радами. Згідно з Декретом
збережені й інші джерела формування валютних фондів місцевих Рад,
передбачені законодавством України.

Важливою сферою, в якій органи місцевого самоврядування мають ряд
повноважень, є оподаткування. Ці повноваження стосуються встановлення
місцевих податків і зборів.

Це право передбачено статтею 143 Конституції України. Згідно зі статтею
69 Закону України “Про місцеве самоврядування” органи місцевого
самоврядування можуть встановлювати місцеві податки і збори, які
зараховуються до відповідних місцевих бюджетів. За рішенням зборів
громадян за місцем їх проживання можуть запроваджуватись місцеві збори
на засадах добровільного самооподаткування.

Спеціальним законодавством, що регламентує види, ставки місцевих
податків і зборів, об’єктів і суб’єктів оподаткування, є Декрет Кабінету
Міністрів “Про місцеві податки і збори” від 20 травня 1993 р., Закон
України “Про доповнення Декрету Кабінету Міністрів України “Про місцеві
податки і збори” від 17 червня 1993 р., Закон “Про систему
оподаткування” від 18 лютого 1997 р. із наступними змінами.

Відповідно до законодавства в Україні справляється 2 місцевих податки:
податок з реклами та комунальний податок, а також 14 зборів. Це
готельний збір; збір за паркування автотранспорту; ринковий збір; за
видачу ордера на квартиру;

курортний збір; збір за участь у бігах на іподромі; збір за виграш на
бігах на іподромі; збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі
на іподромі; збір за право використання місцевої символіки; збір за
право проведення кіно- і теле-зйомок; збір за проведення місцевого
аукціону, конкурсного розпродажу лотерей; збір за проїзд по території
прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон; збір за
видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг; збір з
власників собак.

Місцеві податки і збори встановлюються міськими, сільськими та селищними
Радами, крім збору за проїзд по території прикордонних областей
автотранспорту, що прямує за кордон, що встановлюється відповідними
обласними Радами.

Окремі з місцевих податків і зборів визначені як обов’язкові. Так,
відповідно до статті 15 Закону України “Про систему оподаткування”
обов’язковими для встановлення міськими, селищними та сільськими Радами
за наявності об’єктів оподаткування, або умов з якими пов’язане
запровадження цих податків, є збір за паркування автотранспорту,
ринковий збір, збір за видачу ордера на квартиру, збір за видачу дозволу
на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг, збір з власників собак.

Органи місцевого самоврядування мають певні повноваження в галузі
комунального кредиту. Відповідно до статті 70 Закону України “Про
місцеве самоврядування” місцева Рада, або за її рішенням інші органи
місцевого самоврядування, можуть випускати місцеві позики, лотереї та
цінні папери, отримувати позики з інших бюджетів на покриття тимчасових
касових розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також
отримувати кредити в банківських установах.

Органи місцевого самоврядування, крім того, можуть у межах законодавства
створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи. Вони
мають право виступати гарантами кредитів підприємств, установ та
організацій, що належать до комунальної власності відповідних
територіальних громад. Ці органи мають право розміщувати належні їм
кошти в банках інших суб’єктів права власності, отримувати відсотки від
їх доходів згідно з законом із зарахуванням їх до доходної частини
відповідно місцевого бюджету.

Повноваження органів місцевого самоврядування в сфері комунального
кредиту регламентуються також спеціальним законодавством. Так, згідно із
Законом України “Про цінні папери і фондову біржу” від 1991 року (стаття
11) місцеві Ради отримали право на випуск внутрішніх місцевих позик.
Статтею 14 Закону було встановлено, що кошти одержані від реалізації
місцевих позик направляються до місцевих бюджетів та позабюджетних
фондів місцевих Рад. Визначено, що ці кошти спрямовуються на цілі,
визначені при випуску облігацій. Згідно із законом порядок реєстрації
випуску місцевих позик встановлюється Кабінетом Міністрів України або за
його дорученням Міністерством фінансів України.

Відповідно до Закону України “Про державне регулювання ринку цінних
паперів” від ЗО грудня 1996 року функції регулювання реєстрації цінних
паперів, включаючи місцеві цінні папери, покладені на Державну комісію з
цінних паперів та фондового ринку. Порядок випуску та обігу облігацій
місцевих позик врегульований відповідним положенням затвердженим
рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 48 від
13 жовтня 1997 року, а також Указом Президента України “Про
впорядкування внутрішніх та зовнішніх запозичень, що проводяться
органами місцевого самоврядування” від 18 червня 1998 року.

Згідно з Указом розмір місцевих позик, а також розміри кредитів, що
отримують органи місцевого самоврядування в банках мають погоджуватися з
Міністерством фінансів України.

Органи місцевого самоврядування України мають і ряд інших прав в галузі
місцевих фінансів. Проте вказана сфера діяльності місцевого
самоврядування все ще залишається недостатньо врегульованою
законодавством. Існує нагальна потреба прийняття таких законів, як закон
України про фінанси місцевого самоврядування, про місцеві податки і
збори, про комунальний кредит, про фінансове вирівнювання та інших.

Питання для осмислення:

1. Поняття і зміст бюджетного процесу

2. Порядок складання проекту бюджету

3. Порядок розгляду проекту бюджету

4. Порядок затвердження бюджету. Зміст правових актів про бюджет

5.Порядок виконання бюджету

6. Звітність про виконання бюджета

7. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІСЦЕВИХ ФІНАНСІВ

Тема 5

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ДОХОДІВ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДОХОДІВ

План

1. Поняття і види доходів

2. Система доходів державного та місцевих бюджетів

Мета заняття: визначити механизм, сутність, правового регулювання
державних доходів.

1. Поняття і види доходів

Грошові надходження до державного бюджету, в тому числі внески у
державні цільові фонди (крім Пенсійного фонду України і Фонду
соціального страхування), і в місцеві бюджети прийнято вважати доходами
бюджетів.

Сукупність фінансових ресурсів державного бюджету, місцевих бюджетів.
Пенсійного фонду України (централізовані фонди), засобів державних
підприємств і організацій та засобів в частці державної власності
спільних підприємств (децентралізовані фонди) складають державні доходи.

Сукупність фінансових ресурсів державних доходів і доходів, що
залишаються у розпорядженні підприємств, об’єднань, фірм недержавної
форми власності, складають доходи країни.

Поділ доходів на централізовані і децентралізовані здійснюється за
суб’єктним складом. Цержава створює рівні правові умови для діяльності
підприємств незалежно від форм власності на майно та їх організаційних
форм, забезпечує їх самостійність, визначаючи права і відповідальність
за здійснення господарської діяльності, регулює відносини їх з іншими
підприємствами і організаціями, органами місцевого самоуправління,
органами державного управління що закріплено в Законі “Про підприємства
в Україні” від 27 березня 1991 року (зі змінами і доповненнями).

Децентралізовані фонди підприємств усіх форм власності мають свою
внутрішню структуру, що побудована, виходячи з економічної суті,
закріпленої в праві. Вони представлені фондами: статутним,
амортизаційним, економічного стимулювання, у тому числі фондом розвитку
виробництва, науки і техніки, фондом соціально-економічного розвитку і
фондом матеріального заохочення. На приватних підприємствах два останні
фонди частіше за все об’єднуються в один фонд — соціального розвитку і
матеріального заохочення. Підприємства створюють також резервні,
спеціальні та страхові фонди.

2. Система доходів державного та місцевих бюджетів

Під системою доходів державного і місцевих бюджетів розуміють сукупність
включених в них податків, зборів, обов’язкових платежів, цільових
внесків. Системі доходів властива внутрішня єдність і особливості,
характерні для кожної з груп і видів доходів.

Характерні особливості податків, зборів і обов’язкових платежів за
групами і видами обумовлені колом платників, об’єктами оподаткування,
соціально-економі”ними ознаками, цільовою направленістю, методами
стягнення, способами захисту інтересів держави.

Доходи державного і місцевих бюджетів, що надходять у формі податків,
зборів і обов’язкових платежів, не мають індивідуально відплатного і
цільового призначення. Внески ж у державні цільові фонди, наприклад у
фонд для здійснення заходів по ліквідації наслідків Чорнобильської
катастрофи і соціального захисту населення, інноваційний фонд та інші,
можуть використовуватися тільки на потреби, що передбачені законодавчими
актами про ці фонди.

За методами залучення коштів доходи бюджетів класифікуються так: 1)
податки; 2) збори; 3) обов’язкові неподаткові платежі; 4) внески у
державні цільові фонди, що включені у державний бюджет.

У податковій системі провідне місце належить податкам, серед яких
найбільшу питому вагу складає податок на додану вартість.

Характерною рисою податків з юридичних осіб недержавної форми власності
і з фізичних осіб є перехід права власності при їх сплаті на користь (у
власність) держави. Для державних підприємств — це відчуження частини
власності при сплаті податків з оперативного управління підприємств у
власність держави.

У процесі обчислення і стягнення податків, здійснення контролю за
повнотою і своєчасністю їх сплати, використання санкцій за порушення
порядку і термінів внесення платежів виникають відносини між державою в
особі податкових органів, з одного боку, і платниками податків, з
іншого. Врегульовані нормами податкового права, ці відносини набувають
форми податкових правовідносин.

Велика кількість податків, зборів, неподаткових платежів і внесків у
державні цільові фонди, різноманітні об’єкти оподаткування і
різноманітність методик обчислення зумовили необхідність їх чіткого
правового регулювання.

Питання для осмислення:

Поняття і види доходів.

2. Сукупність фінансових ресурсів державного бюджету, місцевих
бюджетів

3. Система доходів державного та місцевих бюджетів

4. Класифікація за методами залучення коштів доходиівбюджетів.

Тема 6

ПОДАТКОВЕ ПРАВО І ПОДАТКОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ

План

1. Поняття податків та їх правова природа

Податкове право і характерні особливості податкових правовідносин

Мета заняття: визначити предмет, сутність, функції податкових
правовідношинь.

1. Поняття податків та їх правова природа

Податки виконують три основні функції: фіскальну, контрольну і
регулюючу.

За допомогою податків здійснюється перерозподіл національного доходу між
сферами виробництва (виробничою і невиробничою), між галузями народного
господарства (фінансування вугледобувної промисловості і
сільськогосподарського комплексу), між окремими верствами населення.
Податки, що надходять у відповідні бюджети, знеособлюються, складаючи
загальну суму доходів, які використовуються державою для впливу на
процес відтворення, оборони країни, на утримання соціальної сфери,
апарату державної влади і управління, правоохоронних органів і
податкової служби. Податку, як виду обов’язкового платежу в бюджет,
притаманні такі ознаки: обов’язковість, перехід права власності при його
сплаті, адресність у конкретний бюджет, індивідуальна безвідплатность,
регулярність стягнення.

За матеріальним змістом податки поділяються на прямі і непрямі
(опосередковані). При сплаті прямих податків платником податку й особою,
яка несе матеріальні затрати, виступає одна й та ж юридична або фізична
особа (наприклад, податок на землю, податок з власників транспортних
засобів та інших самохідних машин і механізмів та інші).

Непрямі податки характеризуються своєю замаскованістю, тобто вони
додаються у процесі реалізації до ціни товару (робіт, послуг), що
склалася, створюючи нову вартість.

У світовій практиці, в економічних і правових джерелах Їх називають
непрямими тому, що фактичний платник податків — споживач, який несе
матеріальні затрати часто і не підозрює, що, купуючи товар, він сплачує
і податок на нього. Особливо це відноситься до продуктів харчування і
товарів народного споживання. Тому непрямі податки носять характер
податків на споживання.

Опосередкованими вони є ще й тому, що суб’єктам, які несуть матеріальні
затрати по їх сплаті, не надаються пільги, незважаючи на низький рівень
матеріальної забезпеченості, як це робиться по прямих податках. Пільги,
що надаються за цими податками, є механізмом впливу на стимулювання
процесу виробництва, забезпечення потреб держави в енергоресурсах чи
окремих видах товарів. ґ У правовідносинах по стягненню непрямих
податків беруть участь три суб’єкти: держава в особі органів державної
податкової адміністрації; платник податку — виробник товарів, підрядник
по виконанню робіт, наданню послуг, торгова організація; носій
матеріальних затрат за податком — споживач продукції (робіт, послуг).

2. Податкове право і характерні особливості податкових правовідносин

Податкове право — це сукупність фінансово-правових норм, які регулюють
суспільні відносини по встановленню, стягненню у бюджети різних рівнів
обов’язкових, індивідуально безек-вівалентних платежів — податків.

Інститут податкового права є провідним у галузі фінансового права тісно
пов’язаним з інститутом бюджетного права і з фінансами підприємств та
організацій усіх форм власності.

Нормами права регулюється виникнення, змінення і припинення податкових
правовідносин. Для кожної юридичної чи фізичної особи виникнення
податкових правовідносин, крім норм, що містяться у законі про
конкретний податок, пов’язане з такими умовами: наявність об’єкта
оподаткування; отримання виручки від продажу товарів (робіт, послуг);
наявність прибутку, доходу, майна тощо.

Зміна податкових правовідносин, як і їх припинення, як правило, також
пов’язана з юридичними фактами, наприклад випуск продукції, що не
оподатковується; сплата податків; списання недоїмок у встановленому
законом порядку; смерть платника податку.

Оскільки податки являються економічною і правовою категорією, що зачіпає
матеріальні інтереси юридичних та фізичних осіб, встановлення їх, зміна
окремих норм і відміна податків та зборів здійснюються тільки Законом.
Кожний закон про податок обов’язково містить у собі основні елементи:
суб’єкти — платники податків, об’єкт оподаткування (в деяких законах —
база оподаткування), одиниця оподаткування, ставки, терміни сплати,
пільги.

Суб’єкт —платник податку — це юридична особа, а по частині податків
юридична і фізична особа чи тільки громадяни по усіх видах доходів, у
тому числі підприємницькій діяльності без оформлення юридичної особи.
Основною ознакою платника податків є наявність самостійного джерела
доходу, майна.

Об’єкт оподаткування — це все те, що підлягає оподаткуванню за
законодавством. Кожний податок має свій об’єкт оподаткування. Наприклад,
за податком на додану вартість — операції, що підлягають оподаткуванню,
за прибутковим податком з громадян — сукупний дохід, що включає усі види
оплати праці і матеріальної винагороди у грошовій і натуральній формі.

Слід відрізняти об’єкт оподаткування від джерела платежу. Джерелом
платежу є власні кошти юридичних та фізичних осіб у формі отриманого
доходу чи прибутку, за винятком непрямих податків: податку на додану
вартість, акцизного збору і мита, які сплачуються незалежно від
результатів виробничо-господарської діяльності.

Одиниця оподаткування — це одиниця виміру об’єкта оподаткування. За
всіма видами податків, де об’єктом оподаткування є прибуток, дохід,
обсяг продаж, одиницею оподаткування є грошова одиниця України — гривня.
По об’єктах оподаткування власності, природних ресурсів одиниця
оподаткування встановлюється індивідуально за кожним податком, збором,
обов’язковим платежем. {Ставка податку — це розмір податку, встановлений
на одиницю оподаткування, (чи податкову базу). Вона визначається у
відсотках і носить назву податкової квоти у твердих сумах. Так, за
податком на прибуток підприємств базова ставка ЗО відсотків; за податком
на землю в населених пунктах з кількістю населення від 3-х до 10 тисяч
чоловік — ставка 5,4 коп. за 1 кв. м площі.

Термін сплати податку — це дата, не пізніше якої податок повинен надійти
у бюджет відповідного рівня. Термін сплати встановлюється законом по
кожному податку індивідуально.

Термін сплати повинен дотримуватися неухильно, бо за порушення його
настає відповідальність з застосуванням примусової сили держави. Якщо
податок своєчасно не сплачений, то з наступного дня він вважається
недоїмкою. З цього дня нараховується пеня, включаючи день сплати податку
у бюджет.

Пільги — це передбачене законом про відповідний податок повне чи
часткове звільнення від сплати податку окремих категорій платників чи
видів діяльності, окремих операцій, грошових виплат, що не включаються
до об’єктів оподаткуванням Як правило, пільги підкреслюють економічну
значимість об’єкта оподаткування для народного господарства країни чи
носять характер соціального захисту окремих верств малозабезпеченого
населення.

Стягуючи податки, держава використовує різні методи оподаткування.
Пропорційне оподаткування використовується по більшості податків. Воно
полягає у тому, що незалежно від розміру доходів, прибутку, кількості
оподатковуваного майна використовується одна й та ж ставка, яка може
змінюватися тільки залежно від виду діяльності. Наприклад, базова ставка
податку з прибутку підприємств — ЗО відсотків від прибутку, а по
страховій діяльності — 3 відсотки валового доходу. Прогресивне
оподаткування полягає у тому, що із збільшенням доходів до певного рівня
— збільшується ставка податку,(прибутковий податок з громадян). Змішане
оподаткування полягає у тому, що до частини доходу (прибутку)
застосовується прогресивний метод, а до решти — пропорційний (наприклад,
прибутковий податок з громадян у розмірі з 17 до 1700 грн. доходу
обчислюється за ставкою від 10 до 40%, а з 1700 грн. і вище – 40%).

Система оподаткування в Україні представлена двома рівнями: перший —
загальнодержавні податки, збори та інші обов’язкові платежі; другий —
місцеві податки і збори.

Питання для осмислення:

Поняття податків та їх правова природа.

Функції податків.

Прямі і непрямі податкі.

Податкове право і характерні особливості податкових правовідносин.

Суб’єкти — платники податків, об’єкт оподаткування.

Методи оподаткування.

Тема 7

РІЗНОВІВИДИ ПОДАТКІВ В УКРАЇНІ

План

1. Прибутковий податок з громадян

2. Податок на промисел

3. Податок з прибутку підприємств

4. Непрямі податки

5. Поняття податкового правопорушення

6. Види відповідальності за податкові правопорушення

Мета заняття: визначити механізм правового регулювання податків.

1. Прибутковий податок з громадян

У податковій системі України встановлені податки, що сплачуються
юридичними особами і фізичними особами-підприємцями, а також податки,
які сплачують тільки громадяни. До останніх відносяться прибутковий
податок з громадян і податок на промисел. Введена також група податків,
що сплачуються юридичними особами і громадянами, — податок на землю,
податок з власників транспортних засобів.

У тому разі, коли громадяни зареєстровані як суб’єкти підприємницької
діяльності, вони сплачують податок на додану вартість, акцизний збір (по
підакцизних товарах), податок з прибутку.

По прибутковому податку з громадян своєрідно складаються податкові
правовідносини між суб’єктами. У тих випадках, коли податок утримується
з сукупного доходу за місцем основної роботи і по сумісництву (від
виконання робіт разового характеру на підприємствах, в організаціях,
незалежно від форм власності), суб’єктом податкових правовідносин за
громадянина виступає юридична особа, яка виплачує винагороду за працю,
відповідальна за стягнення і перерахування в бюджет прибуткового податку
(керівник і головний бухгалтер). Громадянин — фактичний платник цього
податку, якщо крім доходів за основним місцем роботи він має інші
джерела доходу, у податкові правовідносини вступає тільки по закінченню
календарного року, після подання у податкову адміністрацію за місцем
проживання до 1 березня наступного року декларації про всі отримані за
рік доходи. Він зобов’язаний особисто протягом 10 днів сплатити
донараховані суми податку.

Якщо ж громадянин має доходи тільки за основним місцем роботи — він не є
безпосереднім суб’єктом податкового права, усі зобов’язання і
відповідальність за нього несе організація, що виплачує доход і стягує
податок.

Громадяни, які мають доходи від підприємницької діяльності без створення
юридичної особи, безпосередньо виступають суб’єктами податкових
правовідносин. Вони наділені відповідними правами, зобов’язаннями і
несуть відповідальність за порушення норм податкового права.

При оподаткуванні громадян існують істотні розбіжності як порівняно з
оподаткуванням юридичних осіб, так і по кожному з податків. Ці
розбіжності криються:

— у механізмі оподаткування (порядку нарахування, термінах сплати);

— у порядку стягнення несплачених у строк податків. Не сплачені у строк
податки стягуються з громадян недоїмників тільки за рішенням суду або за
виконавчими написами нотаріальних контор.

З метою повноти охоплення обліком усіх платників податку — громадян і
юридичних осіб, обліку їх доходів, своєчасності сплати податків з 1
січня 1996 р. створений Державний реєстр фізичних осіб — платників
податків та інших обов’язкових платежів, у якому кожному
громадянину-платнику присвоюється індивідуальний ідентифікаційний номер,
а Постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 118 “Про
створення Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України”
введено Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України.
Прибутковий податок з громадян є основним податком з фізичних осіб. Він
сплачується на підставі Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня
1992 р. “Про прибутковий Податок з громадян” з наступними змінами і
доповненнями.

—Платниками прибуткового податку (суб’єктами оподаткування) є громадяни
України, іноземні громадяни та особи без громадянства, як ті, що
постійно проживають в Україні (не менше 183 днів у календарному році),
так і ті, що не мають постійного місця проживання в Україні, з доходів,
отриманих з джерел на її території.

Нарахування його робиться за інструкцією “Про прибутковий податок з
громадян” № 17 від 18 травня 1993 р. (зареєстрована в Міністерстві
юстиції України 9 червня 1993 р. № 64).

Податок сплачують фізичні особи незалежно від віку (у тому числі
неповнолітні, що мають доходи), громадянства, статі, сімейного,
соціально-майнового стану.

Об’єктом оподаткування у громадян є сукупний оподатковуваний дохід за
календарний рік, який складається з місячних сукупних оподатковуваних
доходів, що включають грошову оплату, (в національній і іноземній
валюті) і натуральну оплату, нараховану за вільними (ринковими) цінами,
які діють на момент її отримання, крім натуральної оплати, що
отримується громадянами від сільськогосподарських підприємств, коли
дохід визначається, виходячи з очікуваної собівартості відповідної
продукції’.

Громадяни з постійним місцем проживання в Україні, які отримують доходи
за межами України, включають їх у склад сукупного оподатковуваного
доходу в Україні. Суми податків, сплачені за кордоном, зараховуються при
сплаті податку в Україні за наявності письмового підтвердження. До того
ж, переплата податку за кордоном в Україні не враховується і не
повертається.

Якщо міжнародним договором України встановлені інші правила
оподаткування, ніж передбачені законодавством України, діють норми
міжнародного договору.

У склад сукупного оподатковуваного доходу не включаються: допомога по
вагітності і родах; одноразові допомоги при народженні дитини; допомога
по догляду за дитиною; грошові виплати матері (батькові), що доглядають
трьох чи більше дітей у віці до 16 років; допомога по догляду за
дитиною-інвалідом; допомога на дітей одиноким матерям; допомога на дітей
військовослужбовців строкової служби; суми отриманих аліментів; пенсії;
грошове забезпечення і винагорода, що отримується військовослужбовцями,
особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ;
компенсаційні виплати у грошовій і натуральній формі. (Закон України від
14 лютого 1996р. “Про внесення змін і доповнень у Декрет Кабінету
Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян””. (Крім
компенсаційних виплат за невикористану відпустку при звільненні); суми,
що отримані в результаті відчуження майна, що належить громадянам на
праві власності, за нотаріальне посвідчення якого сплачується державне
мито; суми на поховання; доходи громадян від продажу вирощуваної в
особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній і садовій
ділянці продукції рослинництва, бджільництва, скота, кролів, нутрій,
птахів; суми, отримані в результаті успадкування і дарування; виграші по
облігаціях державних займів і лотереях, проценти та виграші по вкладах в
установи банків, за ощадними сертифікатами і державними казначейськими
зобов’язаннями; суми, отримані громадянами по обов’язковому і
добровільному страхуванню; суми матеріальної допомоги незалежно від її
розміру, що надається за рішенням уряду України у зв’язку зі стихійними
лихами, аваріями і катастрофами, органами самоуправління, профспілками,
фондом соціального страхування, добродійними фондами і іно земними
державами; суми доходів, що направляються у джерела їх отримання на
придбання акцій, і суми, інвестовані на реконструкцію і розширення
виробництва суб’єктів підприємницької діяльності; суми, перераховані по
заявах громадян у відділення добродійних і екологічних фондів, а також
бюджетним організаціям, установам культури, освіти, науки, охорони
здоров’я і соціального забезпечення у межах дванадцяти неоподатковуваних
мінімумів на рік.

Пільги по прибутковому податку представлені у формі зменшення сукупного
оподатковуваного доходу окремим категоріям платників за наявності у них
підстав згідно чинного законодавства. У розмірі одного
неоподатковуваного мінімуму — 17 гривен’ зменшується сукупний доход всіх
громадян — платників податків, за винятком сум, //Указ Президента
України від 21 листопада 1995 р. “Про внесення змін в Указ Президента
України від 13 вересня 1994р. № 519 “Про збільшення неоподатковуваного
мінімуму і ставки прогресивного оподаткування доходів
громадян”//.сплачуваних за роботу по сумісництву, виконання робіт не за
основним місцем роботи. Додатково сукупний оподатковуваний дохід
зменшується за кожний місяць одному з батьків на кожну дитину у віці до
16 років у розмірі одного неоподатковуваного мінімуму, за умови, якщо
місячний сукупний доход сім’ї не перевищує розміру десяти
неоподатковуваних мінімумів. До десяти неоподатковуваних мінімумів
зменшується сукупний доход громадян, які постраждали від Чорнобильської
катастрофи і віднесені до 1 і 2 категорій. Сукупний оподатковуваний
прибуток зменшується на суму до 5 неоподатковуваних мінімумів (включаючи
вже врахованих на робітника і дітей) інвалідам з дитинства, інвалідам І
та II групи; громадянам, потерпілим від Чорнобильської катастрофи і
віднесеним до 3 і 4 категорій.

Особам, на яких поширюється дія Закону України від 22 жовтня 1993 р.
“Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”,
відповідно до ст.23 Закону України “Про Державний бюджет на 1994 рік” і
у межах, визначених Постановою Верховної Ради України від 25 квітня 1996
року №46/96 ВР “Про деякі питання сплати прибуткового податку з
громадян”, сукупний оподатковуваний дохід зменшується на 15
неоподатковуваних мінімумів.

Декретом Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян”
передбачений спеціальний порядок оподаткування груп платників: за місцем
основної роботи (служби, навчання) і прирівняних до них доходів (Розділ
II); не за місцем основної роботи (Розділ III); від підприємницької
діяльності та інших доходів (Розділ IV); про оподаткування громадян, що
не мають постійного місця проживання в Україні (Розділ V); про
оподаткування доходів іноземних громадян і осіб без громадянства (Розділ
VI).

Податок стягується за прогресивними ставками (ст.7 Декрету),
встановленими з урахуванням розміру сукупного доходу.

Нарахування, стягнення і перерахування прибуткового податку в бюджет
проводиться юридичними і фізичними особами, що здійснюють виплати
податків з місячного сукупного оподатковуваного доходу з наданням пільг,
передбачених чинним законодавством. Стягнення і перерахування
прибуткового податку проводиться за минулий місяць одночасно з
отриманням грошей в установах банку на виплату доходів. За прострочення
перерахування сум стягнутого податку сплачується пеня у розмірі
подвійної середньорічної облікової ставки Національного банку, поділеної
на 360 днів і помноженої на кількість прострочених днів’. •’
Оподаткування громадян, що отримують доходи не за місцем основної
роботи, за виконання робіт за сумісництвом, за виконання разових та
інших робіт, виконуваних на основі договорів цивільно-правового
характеру, і доходів фізичних осіб — суб’єктів підприємницької
діяльності, які разом з доходами за місцем основної роботи, отримують
доходи від здійснення підприємницької діяльності, проводиться за ставкою
20% з наступним перерахуванням сукупного доходу за рік при наданні
податковим органам податкової декларації до 1 березня наступного року.

Підприємства, організації, установи і фізичні особи — суб’єкти
підприємницької діяльності, виплачуючи громадянам (що обов’язково мають
ідентифікаційний номер) доходи не за місцем основної роботи, зобов’язані
протягом ЗО днів після виплати надіслати до податкових органів за місцем
проживання робітника довідку ф. №2 про отримані доходи і стягнуті
податки.

Оподаткування доходів від здійснення підприємницької діяльності та інших
доходів проводиться, виходячи із сукупного чистого доходу, який
визначається як різниця між валовим доходом (виручка у грошовій і
натуральній формі) і документально підтвердженими затратами. Якщо ці
затрати не можуть бути підтверджені документами, то вони обліковуються
податковими органами при проведенні остаточних розрахунків у відсотках
до валового доходу. Норми таких затрат визначені Головною державною
податковою адміністрацією України і Державним комітетом України після
узгодження з Міністерством економіки України зі сприяння малим
підприємствам і підприємництву, за аналогією зі складом валових затрат
на підприємстві при розрахунку податку з прибутку. //Див.Закон України
“Про внесення змін у статтю 21 Декрету Кабінету Міністрів України “Про
прибутковий податок з громадян”, інструкцію “Про прибутковий податок з
громадян”, затверджену наказом ГДПІ від 16 жовтня 1996р.

Податок з фактичного річного доходу нараховується податковими органами
за місцем постійного проживання платника, а якщо діяльність здійснюється
в іншому місці — за місцем здійснення цієї діяльності з обов’язковим
повідомленням податковому органу за місцем постійного проживання
громадянина про розмір отриманого доходу і сплаченого податку за рік.

За вибором платника податку прибутковий податок може сплачуватись
авансом з оціночного доходу, за іншими видами підприємницької діяльності
— з розрахункового доходу по фіксованих розмірах плати за патент, з
наступним перерахунком податку з фактичного річного доходу, якщо він
перевищує розрахований у 1,5 рази.

Плата за патент стягується за діяльність у межах календарного року, але
не менше ніж за ЗО календарних днів. Суб’єкти підприємницької
діяльності, які працюють за патентом, ведуть облік доходів і витрат за
встановленою формою і надають декларації податковим органам.

Податкові органи розраховують податок, який платник щоквартально повинен
сплачувати в бюджет, в розмірі 25 відсотків від річної суми, при цьому
авансові платежі сплачуються у такі строки: до 15 березня, до 15 травня,
до 15 серпня і до 15 листопада. Додатково нараховані суми податку за
остаточними розрахунками, наданими до 1 лютого наступного року, повинні
бути сплачені не пізніше як протягом одного місяця з дня отримання
повідомлення податкового органу. Переплачені суми повертаються платнику
також протягом одного місяця або зараховуються у рахунок наступних
платежів.

Якщо громадяни займаються підприємницькою діяльністю усією сім’єю, то
доходи розподіляються пропорційно між членами сім’ї. Якщо один з членів
сім’ї має право на надання пільг за чинним в Україні законодавством, то
вони застосовуються тільки до тієї частини доходів, які належать йому.

Законом України від 13 лютого 1998 року “Про внесення змін у Декрет
Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян” введена
ще одна форма оподаткування громадян прибутковим податком.

Громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю без створення
юридичної особи, можуть самостійно вибирати спосіб оподаткування доходів
за фіксованим розміром податку (фіксований податок) шляхом придбання
патенту за умови, що:

— кількість осіб (включаючи членів сім’ї) разом з громадянином —
платником податку, що приймають участь у підприємницькій діяльності, не
перевищує 5 чоловік;

— валовий дохід підприємця самостійно чи із використанням найманої праці
за останні 12 календарних місяців до часу придбання патенту не перевищує
семи тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

— громадянин займається підприємницькою діяльністю по продажу товарів і
наданню супутніх продажу послуг на ринках і є платником ринкового збору
за чинним законодавством в Україні.

Не дозволяється використання фіксованого податку при реалізації
лікеро-горілчаних і тютюнових виробів.

Громадянин-підприємець може придбати патент із сплатою фіксованого
податку за місцем проживання або на всій території України. Документ, що
свідчить про сплату фіксованого податку, є підставою для видачі патенту.

Протягом трьох робочих днів податковий орган видає патент без
попередньої перевірки даних, вказаних у заяві. Відповідальність за
достовірність інформації несе платник податку згідно з законодавством
України.

Місцева Рада встановлює розмір фіксованого податку залежно від
територіального розміщення торговельного місця у межах, встановлених
Законом від 13 лютого 1998 року: від 20 до 100 гривень за кожний
календарний місяць, а за здійснення підприємницької діяльності на усій
території України — 100 гривень за календарний місяць.

При участі у підприємницькій діяльності членів сім’ї чи залученої
робочої сили платник податку зобов’язаний доплатити 50% розміру
фіксованого податку за кожну людину.

Доходи громадянина, які оподатковуються фіксованим податком, не
включаються у склад сукупного оподатковуваного доходу і не підлягають
перерахунку по закінченню року як самого робітника, так і осіб, що
перебувають з ним у трудових відносинах.

Платник фіксованого податку і особи, що працюють з ним, звільняються від
сплати нарахувань на фонд оплати праці, податку на промисел, відрахувань
в фонд по здійсненню заходів з ліквідації наслідків Чорнобильської
катастрофи і соціального захисту населення, збору на обов’язкове
соціальне страхування, збору у фонд України з соціального захисту
інвалідів, а також від придбання торгового патенту згідно з Законом
України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності”.

За залучення до торгівлі осіб, не внесених у патент, підприємець
позбавляється права використовувати фіксовану ставку податку протягом 12
місяців з вилученням у нього патенту і сплатою штрафу у розмірі повної
суми фіксованого податку на місяць за кожну незаконно залучену до
торгівлі особу.

Патент за сплату фіксованого податку може бути достроково вилучений за
рішенням керівника податкового органу, якщо підприємець, члени сім’ї або
залучені до роботи інші особи здійснюють торгівлю лікеро-горілчаними і
тютюновими виробами, і громадянин-підприємець притягується до
відповідальності за чинним в Україні законодавством.

З сум, що надійшли за фіксованим податком, 10 відсотків перераховується
до Пенсійного фонду України, а 90 відсотків у місцевий бюджет на потреби
територіальної громади.

Оподаткування осіб, що не мають постійного місця проживання в Україні,
здійснюється за ставкою 20 відсотків від суми виплаченого доходу за
місцем його виплати, без виключення неоподатковуваного мінімуму і без
надання пільг, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Оподаткування доходів іноземних громадян і осіб без громадянства, які
мають постійне місце проживання в Україні (понад 183 дні на рік)
визначається у тому ж порядку, що і оподатковуваний дохід громадян
України. В оподатковуваний дохід іноземних громадян включаються: суми
надбавок, що виплачені у зв’язку з проживанням в Україні; суми, що
виплачені для компенсації затрат на навчання дітей у школі, харчування,
поїздки громадянина і членів його сім’ї у відпустку.

Не включаються в оподатковуваний дохід іноземних громадян: суми,
відраховувані наймачем іноземних громадян у фонди державного соціального
страхування і пенсійного забезпечення; компенсації затрат на наймання
житлового приміщення і на утримання автомобіля для службових потреб;

суми затрат на відрядження. Прибутковий податок з платників цієї групи
стягується на загальних підставах.

2. Податок на промисел

Податок на промисел сплачують громадяни України, іноземні громадяни і
особи без громадянства (як ті, що мають, так і ті, що не мають
постійного місця проживання в Україні), не зареєстровані як суб’єкти
підприємницької діяльності, які здійснюють несистематичний (не більш
чотирьох разів протягом календарного року) продаж виготовлених,
перероблених і куплених товарів.

Об’єктом оподаткування є сумарна вартість товарів за ринковими цінами,
яку громадянин вказує в декларації, що подає податковому органу за
місцем проживання. Особами, що не мають постійного місця проживання в
Україні, — за місцем продажу товарів.

Не оподатковується податком на промисел продаж продукції рослинництва,
що вирощується в особистому підсобному господарстві, на присадибній,
садовій ділянці, городі, а також вирощеного скота, кролів, птахів,
нутрій як у живому вигляді, так і продукції їх забою і первинної
переробки та продукції власного бджільництва.

Ставка податку на промисел — 10 відсотків вартості, вказаної у
декларації, продажу товарів протягом 3-х календарних днів. При
збільшенні терміну продажу товарів до 7 днів ставка подвоюється.

Податок сплачується шляхом придбання патенту на торгівлю.

Податок на промисел з фізичних осіб, які здійснюють продаж власних
автотранспортних засобів, здійснюється у Порядку, затвердженому наказом
Головної державної інспекції України від 22 серпня 1995 року №73,
зареєстрованому у Міністерстві юстиції України 5 вересня 1995 р. і за
Законом України “Про внесення змін в статтю 2 Декрету Кабінету Міністрів
України “Про податок на промисел” від 13 вересня 1996 р., що дозволяють
продаж протягом календарного року (з 1 січня по 31 грудня) один раз без
стягнення податку на промисел. При укладенні другої, третьої і четвертої
угоди купівлі-продажу не засвідчених нотаріально власних
автотранспортних засобів протягом календарного року, відповідно до
Правил Державної реєстрації і обліку автомашин, автобусів, самохідних
машин, сконструйованих на шасі автомашин, мотоциклів усіх типів, марок і
моделей, причепів, напівпричепів і мотоколясок, затверджених Постановою
Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1993 року №873, фізична особа
зобов’язана сплатити податок на промисел і пред’явити органам Державної
автоінспекції України одноразовий патент, що підтверджує сплату даного
податку.

У разі ненадання патенту на право продажу власного автотранспортного
засобу доходи, отримані від другої-четвертої продаж, оподатковуються як
з фізичних осіб (прибутковим податком з громадян).

Якщо фізична особа у календарному році продає п’ять і більше разів
транспортні засоби, це слід розглядати як систематичну підприємницьку
діяльність з метою отримання прибутку.

3. Податок з прибутку підприємств

Податок з прибутку підприємств є прямим, внутрішнім податком з сукупного
доходу, введеним з 1997 року. //Правовою базою для нарахування податку є
Закон України “Про оподаткування прибутків підприємств” в редакції від
22 травня 1997 року зі змінами, внесеними Законами України від 19
вересня 1997 року, 4 листопада 1997 року, 18 листопада 1997 року і ЗО
грудня 1997 року, Постановами Кабінету Міністрів України від 10 лютого
1998 р., 16 лютого 1998 р. № 162, 19 березня 1998р. № 335, від 27 липня
1998р. № 1137.

Суб’єктом — платником податку з прибутку є:

— резиденти — суб’єкти господарської діяльності, бюджетні, громадські та
інші підприємства і організації, що здійснюють діяльність, направлену на
отримання прибутку на території України і за її межами;

— нерезиденти — фізичні і юридичні особи, створені у будь-якій
організаційно-правовій формі, які отримують доходи з джерел в Україні,
за винятком установ і організацій, що мають дипломатичний статус або
імунітет відповідно до міжнародних договорів України або Закону;

— філії і відділення резидентів, інші відокремлені підрозділи платників
податків, що не мають статусу юридичної особи, що розташовані на іншій
відносно платника податків території;

— постійні представництва нерезидентів, які отримують доходи із джерел
походження в Україні або виконують агентські (представницькі) функції
для нерезидентів або їх засновників. Постійні представництва до початку
своєї діяльності стають на облік в податковому органі за
місцезнаходженням у порядку, що встановлений центральним податковим
органом України. Господарська діяльність, розпочата до реєстрації у
податковому органі, розглядається як ухилення від оподаткування, а
отримання прибутку розцінюється як приховування його від оподаткування.

В особливому порядку визначені суб’єкти — платники податку:

— Управління залізниць з господарської діяльності залізничного
транспорту. Доходи з залізниць, отримані від господарської діяльності
залізничного транспорту, визначаються у межах прибуткових надходжень,
перерозподілених між залізницями в порядку, затвердженому Кабінетом
Міністрів України. Підприємства залізничного транспорту і їх структурні
підрозділи по прибутках, отриманих не від господарської діяльності
залізничного транспорту, є платниками податку з прибутку на загальних
підставах;

— Національний банк України і його установи сплачують у державний бюджет
України суму перевищення валових доходів над валовими витратами і
частиною валових витрат попередніх років після закінчення фінансового
року за умо-

ви, що витрати в ці роки не були відшкодовані валовими доходами. У
випадках, коли валові доходи Національного банку України не покривають
затверджені банку витрати за підсумками року, дефіцит покривається за
рахунок коштів державного бюджету України. Госпрозрахункові підприємства
Національного банку України обкладаються податком на загальних
підставах;

— установи пенітенціарної системи і їх підприємства, що використовують
працю спецконтингентуДотримані від їх діяльності доходи направляють у
порядку, що визначений Міністерством внутрішніх справ України, на
фінансування господарської діяльності таких установ і підприємств, у
тому числі суми доходів за кошторисом доходів і витрат, що
затверджуються Міністерством внутрішніх справ України. Об’єктом
оподаткування є прибуток, обчислений шляхом зменшення скоригованого
валового доходу звітного періоду на суму валових витрат і суму
амортизаційних відрахувань.

Валовий дохід — це сума доходу платника податків, отримана від усіх
видів діяльності у звітному періоді у грошовій, матеріальній і
нематеріальній формах на території України, її континентальному шельфі,
виключній (морській) економічній зоні і за її межами.

Усі витрати платника податків, виходячи із змісту Закону, складаються з
4-х груп:

1. Валові витрати виробництва і обігу — це витрати платника податку у
грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, здійснюваній як
компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбав (виготовив)
платник податку для їх подальшого використання у власній господарській
діяльності.

2. Друга група представлена витратами, що мають подвійне призначення,
тобто на валові витрати відноситься тільки частина витрат. До них
відносяться:

— суми витрат на проведення поточного, капітального ремонтів,
реконструкції, модернізації та інших видів покращення основних фондів,
що не перевищують 5 відсотків сукупної балансової вартості груп основних
фондів на початок звітного періоду, відносяться на валові витрати
виробництва, а витрати, що перевищують ці суми, відносяться на
збільшення вартості основних фондів; битрати на придбання ліцензій,
дозволів^дтередбачені законодавством на валові витрати виробництва, а на
придбання торгових патентів — на зменшення суми обчисленого податку.

3. Третю групу витрат складає амортизація. Це особлива група фінансових
ресурсів підприємств і організацій усіх форм власності, яка складається
з амортизації основних фондів і нематеріальних активів.. Амортизація
нараховується на обумовлені законом види витрат, зменшуючи балансову
вартість. У той же час списання витрат на проведення поточних і
капітальних ремонтів, реконструкції, модернізації та інших видів
покращення основних фондів здійснюється на збільшення їх балансової
вартості.

Нарахування амортизації не включається в суму валових витрат
виробництва, але при визначенні об’єкта оподаткування вона відноситься
на зменшення скоригованого валового доходу платника податку.

4. Четверта група — це витрати, які не включаються у склад валових
витрат виробництва (обернення) продукції (робіт, послуг). Вказані
витрати проводяться за рахунок коштів, що залишаються у розпорядженні
підприємства після сплати податків. Перелік таких витрат встановлений
обмеженнями п.п. 5.3—5.8 ст. 5 вказаного Закону. До них відносяться:

— придбання подарунків, проведення презентацій, організація розваг і
відпочинку, сплата податків за фізичних осіб, витрати на навчання
фізичних осіб, пов’язаних з таким платником податків; оплата штрафів,
неустойки і пені за рішенням сторін договору чи за рішенням суду,
арбітражного суду;

утримання органів управління об’єднань платників податку, у тому числі
утримання холдингових компаній, які є окремими юридичними особами;
виплата емісійного доходу, виплата дивідендів; будь-які витрати, не
підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними документами,
обов’язковість ведення і збереження яких передбачена правилами ведення
податкового обліку.

Для визначення об’єкта оподаткування із скоригованого валового доходу
крім валових витрат податку виключаються суми амортизації.

Амортизація основних фондів і нематеріальних активів — це поступові
віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або покращення, на
зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм
амортизаційних відрахувань.

Правила ведення податкового обліку. В основу податкового обліку за
Законом покладені податкові періоди — календарний звітний (податковий)
рік і звітний (податковий) квартал, а також правила здійснення першої
операції, з дати якої виникають зобов’язання по сплаті податку і
включення витрат у склад валових витрат. Так, валовий дохід платника
податку збільшується з дати зарахування коштів від покупця (замовника) в
оплату товарів, виконаних робіт або наданих послуг, що підлягають
реалізації, на його рахунок у банку з дати оприбуткування готівки у
касу, а за відсутності такої — з дати інкасування грошей у банк чи з
дати відвантаження (відпуску) товарів, а для робіт (послуг) — з дати
фактичного виконання робіт, наданих послуг платником податку, залежно
від того, яка з операцій здійснюється раніше.

У разі торгівлі продукцією (валютними цінностями) за допомогою
торгівельних автоматів та іншого подібного устаткування, що не
передбачає використання касових апаратів, які контролюються
уповноваженою особою, датою збільшення валового доходу вважається дата,
коли грошову виручку вийняли з таких апаратів (порядок інкасування такої
виручки встановлюється Національним банком України); при використанні у
розрахунках жетонів, карток та інших замінників гривні — дата їх
продажу; у розрахунках з використанням кредитних або дебетових карток,
дорожніх, комерційних, персональних або інших чеків датою збільшення
валового доходу вважається дата оформлення відповідного розрахунку
(товарного чека). //Ст. 22 Закону України “Про оподаткування прибутку
підприємств”, Постанова Кабінету Міністрів України від 10 лютого 1998 р.

За бартерними операціями датою збільшення валових доходів вважається
будь-яка з подій, що здійснюється раніше: дата відвантаження товарів, а
по роботах і послугах — дата фактичного надання результатів послуг і
виконання робіт платником податку; дата оприбуткування товарів,
отриманих по бартеру, а для робіт (послуг) — дата фактичного отримання
результатів робіт (послуг) платником податку.

При продажу товарів (робіт, послуг) з оплатою за рахунок бюджетних
коштів датою збільшення валового доходу є дата надходження цих коштів на
розрахунковий рахунок платника податку чи дата отримання відповідної
компенсації у будь-якому вигляді, у тому числі зменшення заборгованості
перед бюджетом.

Датою збільшення валових витрат платника податку вважається дата
операції, що сталася раніше. Це дата списання коштів з рахунку платника
податка в банку — оплата за товари (роботи, послуги), дата видачі
готівки з каси; чи дата оприбуткування платником податку товарів, а для
робіт (послуг) — дата фактичного отримання платником податку результатів
виконання робіт, надання послуг. При розрахунках за допомогою кредитних,
дебетових карток, комерційних та інших чеків — дата оформлення
відповідного розрахунку (товарного чеку).

При бартерних операціях списання на валові витрати проводиться здати
здійснення заключної операції, здійснюваної після першої. При часткових
поставках товарів (робіт, послуг) в рахунок заключної бартерної операції
валові витрати платників податків відповідного податкового періоду
збільшуються на вартість таких часткових поставок товарів (робіт,
послуг).

Платники податку — резиденти, які мають у звітному податковому кварталі
збитки за результатами своєї діяльності, мають право відносити їх на
майбутні податкові періоди протягом 5 податкових років, наступних за
кварталом їх виникнення. Зменшення об’єкта оподаткування має
здійснюватися за результатами податкового періоду, наступного за
звітним. Якщо ж недостатньо валових доходів для покриття

збитків, відшкодування їх переноситься на наступний період доки мине 20
звітних квартальних податкових періодів. Після цього непогашена сума на
зменшення об’єкта оподаткування не відно.ситься.

Ставки податку. Прибуток платника податку всіх форм власності, у тому
числі підприємства, заснованого на власності окремої фізичної особи,
оподатковується за базовою ставкою ЗО відсотків від суми оподаткування.

Платник податку, що здійснює виплату виграшів по лотереї та інших видах
ігор і розиграшів, що передбачають придбання права на участь у таких
іграх і розиграшах до їх проведення, зобов’язаний відрахувати і внести в
бюджет ЗО відсотків суми такого виграшу.

Крім того, особа, яка здійснює виплату виграшів у казино, бінго та в
інших видах ігор в ігорних місцях (будинках), зобов’язана відрахувати в
бюджет ЗО відсотків від суми прибутку особи, яка виграла, що
визначається як різниця між його доходами за відповідний робочий день і
витратами, пов’язаними з розиграшем, понесеними фізичною особою протягом
такого робочого дня, але не більше суми виграшу. (Порядок податкового
обліку виграшів і обліку витрат визначається центральним податковим
органом України).

Якщо особа отримує виграш з ігрових автоматів, що не контролюються
уповноваженою фізичною особою, оподаткування проводиться з вартісної
різниці залишку жетонів (або їх замінників) на початок робочого дня і на
кінець робочого дня за ставкою ЗО відсотків.

Не підлягають оподаткуванню виграші за державними грошовими лотереями,
що випущені з дозволу Міністерства фінансів України з умовою: наявність
призового фонду у розмірах не менше 50 відсотків від суми доходів, а
також відрахувань у державний бюджет не менше ЗО відсотків доходів, що
залишаються після виплати призового фонду.

Характерні особливості оподаткування окремих видів діяльності і операцій
особливого виду. Оподаткування інших видів діяльності (крім
перерахованих) і операцій особливого виду здійснюється в іншому порядку.
При цьому враховується конкретна галузева діяльність, терміни її
здійснення, види нестандартних операцій.

Залежно від цього визначається об’єкт оподаткування, ставки і механізм
обчислення, податковий період і термін сплати податку.

А. Оподаткування страхової діяльності

Об’єктом оподаткування страховиків — резидентів від страхової діяльності
зі страхування і перестрахування ризиків на території України і за її
межами є валовий дохід. Валовий дохід — це сума страхових внесків,
страхових платежів чи страхових премій, за винятком сум валових внесків,
переданих на перестрахування, отриманих страховиком у звітному
(податковому) періоді. Ставка податку від цього виду діяльності
становить 3 відсотки валового доходу.

Доходи страховиків-резидентів, отримані у вигляді сум страхових внесків,
страхових платежів чи страхових премій, накопичених у звітному періоді
за договорами страхування і перестрахування життя на території України і
за її межами, не відносяться до складу оподатковуваних доходів.

Для оподаткування операцією зі страхування життя фізичної особи
вважається операція, яка передбачає страхову виплату при наступних
страхових випадках: смерть застрахованої особи; якщо застрахована особа
доживе до закінчення дії договору страхування чи досягне віку,
визначеного договором страхування. У цьому випадку, термін дії договору
не може бути менший 10 років і не може передбачати часткових виплат до
закінчення терміну договору чи настання страхового випадку.

У випадку дострокового розфвання договору страхування життя, не
пов’язаного зі смертю застрахованої особи, валові доходи, отримані
страховиком (за даним договором), оподатковуються за ставкою 6
відсотків.

Б. Оподаткування нерезидентів

Нерезиденти, які здійснюють свою господарську діяльність на території
України і отримують будь-які доходи в Україні (у тому числі на рахунки,
що ведуться у гривнях), оподатковуються в особливому порядку,
встановленому законодавством.

Нерезиденти, які здійснюють свою діяльність через постійне
представництво, і саме постійне представництво за сумами отриманого
прибутку оподатковуються на загальних підставах.

Якщо нерезидент здійснює свою діяльність не тільки в Україні, але й за
її межами, при цьому не визначає прибуток через постійне представництво
в Україні, то прибуток, що підлягає оподаткуванню в Україні,
визначається на підставі відокремленого балансу фінансово-господарської
діяльності, що складає нерезидент за погодженням з податковим органом за
місцем знаходження постійного представництва. У разі неможливості
визначення прибутку, що підлягає оподаткуванню, шляхом прямого
підрахунку, він розраховується податковим органом як різниця між
валовими доходами і валовими витратами, визначеними шляхом застосування
до суми отриманого валового доходу коефіцієнта 0,7.

Резиденти, що надають агентські, довірчі, комісійні та інші послуги за
рахунок і на користь нерезидента, по оподаткуванню прирівнюються до
постійних представництв без додаткової реєстрації у податкових органах
як платники податку на прибуток.

Податок на прибуток нерезидентів, за винятком податку на репатріацію
доходів, є внутрішнім податком, і ставки його не регулюються
міжнародними договорами з питань уникнення подвійного оподаткування.

В. Оподаткування виробників сільськогосподарської продукції

Підприємства усіх форм власності, основною діяльністю яких є виробництво
сільськогосподарської продукції, сплачують податок на прибуток на
загальних підставах за ставкою ЗО відсотків об’єкта оподаткування за
підсумками звітного податкового року, починаючи з підсумків діяльності
за 1998 рік.

Протягом року валові доходи і понесені виробником валові витрати
підлягають індексації за офіційним курсом інфляції з наступного місяця,
після місяця понесених витрат (отримання доходів) до кінця податкового
року.

Нарахований за підсумками року податок з прибутку зменшується на суму
податку на землю, що використовується у сільськогосподарському обороті.

Підприємствам — сільськогосподарським виробникам продукції, що мають
збитки за результатами роботи звітного періоду, надане право переносити
збитки частинами на зменшення валових доходів майбутніх 5 податкових
років.

Г. Оподаткування доходів від виконання довгострокових договірних
зобов’язань

Для діяльності підприємств і організацій з тривалим виробничим циклом по
отриманню готової продукції (основних фондів) може застосовуватися
особливий порядок оподаткування. Підставою для цього є довгостроковий
контракт (договір), за умовами якого виконання робіт з будівництва,
монтажу, встановлення основних фондів чи створення нематеріальних
активів, пов’язаних з такими роботами (типу “інжиніринг”,
науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи), планується
завершити не раніше 9 місяців з моменту здійснення перших витрат чи з
дати отримання авансу.

Д. Оподаткування спільної діяльності

Підставою для здійснення сумісної діяльності без створення юридичної
особи, яка передбачає об’єднання коштів і майна учасників для досягнення
спільної господарської мети, є договір. У договорі передбачаються умови,
згідно яких облік спільної діяльності ведеться платником податку окремо
від обліку основної діяльності цього платника податку.

При виплаті учаснику доходів від спільної діяльності платник податку
утримує з учасника ЗО відсотків суми виплачених доходів, перераховуючи
їх у дохід бюджету.

Е. Оподаткування операцій у банківській діяльності

Банки, що здійснюють операції з продажу і купівлі іноземної валюти,
податковий облік таких операцій для потреб банку ведуть окремо від
операцій, що виконуються за дорученням і за рахунок клієнтів банку.
Валовим доходом банку з покупки і продажу іноземної валюти за дорученням
і за рахунок клієнтів банку є суми отриманих ним комісійних
(брокерських) та інші види винагороди, а до валових витрат відносяться
витрати банку, понесені у зв’язку із здійсненням цих операцій для
клієнтів.

Платник податку, що здійснює торгівлю цінними паперами і деривативами,
веде окремий облік фінансових результатів цієї діяльності. Торгівля
цінними паперами і деривативами — це будь-які операції з придбання і
продажу цінних паперів чи фондових деривативів їх торгівцями — фондовими
і товарними біржами, а також особами, що не мають статусу торгівця
цінними паперами. Платники податку при виплаті дивідендів відраховують
податок у розмірі ЗО відсотків нарахованої суми за рахунок таких виплат
і вносять до бюджету до чи одночасно з виплатою дивідендів. При цьому
платник податків зменшує суму нарахованого податку на прибуток на суму
внесеного в бюджет податку на дивіденди.

Є. Оподаткування неприбуткових установ і організацій Органи державної
влади України, органи місцевого самоврядування і створені ними установи
та організації, що утримуються за рахунок відповідних бюджетів, у тому
числі учбові заклади, відділи охорони здоров’я, архівні установи, а
також бібліотеки, які крім основної діяльності надають платні послуги за
переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України, не обкладаються
податком на загальних підставах. Отримані доходи вони зараховують до
складу кошторисів (на спеціальний рахунок) на утримання таких
неприбуткових організацій і використовують винятково на фінансування
витрат такої установи (у тому числі на фінансування основної
діяльності), розрахованих і затверджених у порядку, встановленому
Кабінетом Міністрів України. Якщо за результатами звітного (податкового)
року доходи за кошторисом на утримання зазначених організацій
перевищують суму визначених кошторисом витрат, то сума перевищення
зараховується до складу кошторису наступного року.

Крім того, у вказаних установ і організацій звільняються від
оподаткування доходи, отримані у вигляді:

а) коштів і майна, що поступають безоплатно чи у вигляді безповоротної
фінансової допомоги і добровільних пожертвувань;

б) пасивних доходів (доходів, отриманих у вигляді відсотків, дивідендів,
страхових виплат і відшкодувань, а також роялті);

в) коштів і майна, що надходять як компенсація вартості державних
послуг.

Добродійні фонди і добродійні організації, що створюються за чинним
законодавством для проведення добродійної діяльності, у тому числі
громадські організації, створені з метою проведення екологічної,
оздоровчої, освітньої і наукової, культурної і аматорської спортивної
діяльності, звільнені від оподаткування по доходах, отриманих у вигляді:

а) коштів і майна, що надходять безоплатно чи у вигляді безповоротної
фінансової допомоги, або добровільних пожертвувань;

б) пасивних доходів;

в) коштів і майна, які надходять як активи від інших неприбуткових
організацій, що ліквідуються.

Пенсійні фонди, кредитні союзи, що створені відповідно до чинного
законодавства, звільнені від оподаткування по доходах, отриманих у
вигляді:

а) внесків на додаткове пенсійне забезпечення чи внесків на інші
потреби, передбачені законодавством;

б) пасивних доходів, отриманих з джерел, визначених законодавством про
кредитні союзи і пенсійні фонди.

Інші юридичні особи (крім добродійних фондів і організацій), діяльність
яких не передбачає отримання прибутку згідно з нормами відповідних
законів, звільнені від оподаткування за сумами (чи майном), що надходять
їм від здійснення основної діяльності і пасивних доходів.

Спілки, асоціації та інші об’єднання юридичних осіб, створені для
представлення інтересів засновників, які утримуються за рахунок внесків
цих засновників і не здійснюють підприємницьку діяльність, звільнені від
оподаткування сум разових чи періодичних внесків засновників і пасивних
доходів.

Релігійні організації, зареєстровані у встановленому законом порядку,
звільнені від оподаткування доходів, отриманих у вигляді:

а) коштів або майна, що надходять безоплатно чи у вигляді безповоротної
фінансової допомоги або добровільних пожертвувань;

б) будь-яких інших доходів від надання культових послуг, а також
пасивних доходів.

При отриманні доходів неприбутковою організацією з інших джерел, крім
звільнених від оподаткування, така організація зобов’язана сплатити
податок у сумі перевищення доходів над витратами, пов’язаними з
отриманням таких доходів. При підрахунку суми перевищення доходів над
витратами, як у першому, так і в другому випадку, сума амортизаційних
відрахувань не враховуються.

Пільги по податках. Прибуток підприємств, заснованих всеукраїнськими
громадськими організаціями інвалідів, до яких відносяться Українське
товариство глухих. Українське товариство сліпих і Спілка організацій
інвалідів України (Постанова Кабінету Міністрів України від 27 липня
1998 року) і які є їх повною власністю, отриманий від реалізації товарів
(робіт, послуг) власного виробництва (іа винятком підакцизних товарів,
посередницької діяльності га ігорного бізнесу) звільняються від
оподаткування за умови, якщо на підприємстві за основним місцем роботи
працює інвалідів не менше 50 відсотків від загальної кількості працюючих
і їх оплата праці становить не менше 25 відсотків загального фонду
оплати праці, віднесеного на валові витрати підприємства.

Вивільнюється від оподаткування прибуток підприємств, отриманий від
реалізації на митній території України спеціальних продуктів дитячого
харчування (за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України)
власного виробництва, що направлений на збільшення обсягів виробництва і
зменшення роздрібних цін таких продуктів.

У перші 3 роки з моменту державної реєстрації продукції як інноваційної
в інноваційних центрах, створених за чинним законодавством, прибуток від
реалізації цієї продукції оподатковується у розмірі 50 відсотків від
діючої ставки податку.

У період з 1 липня 1997 року по 1 січня 2002 року податок на прибуток у
розмірі 1,5 відсотка від нарахованої суми зараховується на спеціальні
рахунки бюджетів територіальних общин для фінансування житлового
будівництва для військовослужбовців — учасників бойових дій в
Афганістані і воєнних конфліктів у зарубіжних країнах, членів сімей
військо-во-службовців, що загинули під час виконання ними службових
обов’язків. Фактично витрачені за станом на 1 липня 1997 року кошти
платників податку на інвестування будівництва житла для
військовослужбовців зараховуються на зменшення податкових зобов’язань
цього платника податку протягом строку будівництва, але не пізніше дії
цієї норми (1 січня 2002 року).

Підприємствам експериментальної економічної зони “Сиваш” (на період
експерименту) обчислена сума податку з прибутку за нормами цього Закону
зменшується на 50 відсотків, за умови використання суми зменшення
податку на реалізацію інвестиційних проектів у межах цієї зони.

Терміни сплати податку. Платники податку самостійно визначають суми
податку, що сплачуються.

Податок сплачується в бюджет не пізніше 20 числа місяця, наступного за
звітним кварталом. При цьому платіжне доручення банку повинно здаватися
до настання терміну сплати.

Податкова декларація за звітний квартал складається наростаючим
підсумком з початку звітного фінансового року і подається податковому
органу платником податку не пізніше 25 числа місяця, наступного за
звітним кварталом.

Платникам податку надане право направляти податковому органу податкову
декларацію і розрахунок податку на прибуток поштою з повідомленням про
вручення. Пересилка документів повинна здійснюватися не пізніше ніж за
10 днів до закінчення строку подання. Суперечки, що виникають між
платником податку і поштою з приводу несвоєчасної доставки документів
податковому органу, вирішуються у судовому порядку.

Платники податку (за винятком нерезидентів і виробників
сільськогосподарської продукції) протягом кварталу сплачують авансові
внески податку в бюджет за перший і другий місяць кварталу за підсумками
кожного місяця до 20 числа другого і третього місяців кварталу.

Бюджетні організації сплачують податок на прибуток, отриманий від
господарської діяльності, за кожний квартал наростаючим підсумком за
рік.

Сплата податку іншими особами за платника податку не дозволяється.
Внесені у бюджет надлишки суми податку, обчислені за звітний період
наростаючим підсумком за рік, зараховуються в рахунок наступних платежів
чи повертаються платнику податку у десятиденний термін з дня отримання
письмової заяви платника.

Податок з прибутку підприємств зараховується у бюджети відповідних
територіальних утворень за місцем знаходження платника податку.

Відповідальність платників податку,; Платник податку самостійно обчислює
податок і відповідає за правильність його обчислення і своєчасність
сплати. Не сплачений у строк податок вважається недоїмкою, на яку
нараховується пеня у розмірі 120 відсотків облікової ставки
Національного банку України на повну суму недоїмки до дати її сплати.

Якщо платник податку приховує чи занижує суми податку, то сплачує суму
донарахованого податку, штраф у розмірі ЗО відсотків від донарахованої
суми і пеню (з суми донарахованого податку) у розмірі 120 відсотків
облікової ставки Національного банку України, що діє на момент сплати,
нараховану за весь періоді (з моменту здійснення правопорушення до дня
сплати)Т”Крім того, до посадових осіб застосовується адміністративна чи
кримінальна відповідальність, згідно з чинним законодавством, залежно
від суми спричинених державі збитків.

4. Непрямі податки

Характерною особливістю податків цієї групи є те, що:

— це внутрішні податки^які не можуть регулюватися нормами міжнародних
договорів, крім договорів, ратифікованих Верховною Радою України, до
вступу у силу законів за кожним з вказаних податків;

— вони виникають тільки на останньому етапі в процесі реалізації товарів
(робіт, послуг) безпосередньо виробником чи торгівельною організацією, а
також юридичними і фізичними особами, які ввозять на митну територію
України товари, шляхом надбавки до ціни товару (робіт, послуг), що
склалася, створюючи нову вартість;

— вони стягуються державою незалежно від результатів господарської
діяльності платника податків;

— непрямими вони є через те, що фактично матеріальні витрати зі сплати
податку несе споживач у складі ціни на продукцію, що він придбав. ‘

Тому вони носять характер податків на споживання. Платник податку
(юридична чи фізична особа) виступає як посередник, що нараховує і
сплачує податок у бюджет держави.

4.1. Податок на додану вартість

Правовою базою його є Закон України “Про податок на додану вартість” від
3 квітня 1997 року зі змінами, внесеними Законами України від 27.06.97
р., 16.07.97 р., 26.09.97 р., 15.10.97 р., 19.11.97 р., 23.12.97 р.,
30.12.97 р., введений з 1 жовтня 1997 р., та 28.03.98 р.. Указом
Президента України від 7 серпня 1998 р.

Суб’єктом — платником податку на додану вартість є:

— особа’, обсяг оподатковуваних операцій з продажу товарів (робіт,
послуг) якої протягом будь-якого періоду з останніх 12 місяців
перевищує-600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; -(^о°

— особа, відповідальна за внесення податків у бюджет по об’єктах
оподаткування на залізничному транспорті, визначена у порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України;

— особа, що ввозить (пересилає) товари на митну територію України чи
отримує від нерезидентів роботи (послуги) для їх використання чи
споживання на митній території України, за винятком фізичних осіб, що не
є платниками податку, які ввозять (пересилають) товари (предмети) у
обсягах, що не підлягають оподаткуванню за чинним законодавством;

— особа, що здійснює торгівельну діяльність на території України за
готівку незалежно від обсягу продажу, за винятком фізичних осіб, що
торгують зі сплатою ринкового збору у порядку, встановленому
законодавством;

— особа (з 1 січня 1999 року), що представляє на митній території
України послуги, пов’язані з транзитом пасажирів чи вантажів через митну
територію України;

‘Під терміном “особа” мається на увазі: а) суб’єкт підприємницької
діяльності, у тому числі підприємства з іноземними інвестиціями; б)
юридична особа, що не є суб’єктом підприємницької діяльності; в) фізична
особа — резидент, нерезидент, що здійснює діяльність, віднесену до
підприємницької, чи такий, що ввозить (пересилає) товари на митну
територію України.

— особа, що надає послуги зв’язку і здійснює консолідований облік
доходів і витрат, пов’язаних з наданням таких послуг і отриманих
(зазнаних) іншими особами, підпорядкованими такій особі.

Об’єктом оподаткування є операції платника податку. Залежно від роду
діяльності, отримання доходів і механізму обчислення, операції платників
податку розподілені на три групи:

1. Операції з продажу товарів, виконання робіт, надання послуг, у тому
числі операції з оплати вартості послуг за договорами оперативної оренди
(лізингу) і операції по передаванню права власності на об’єкти застави
позикодавцю (кредитору) для погашення кредиторської заборгованості,

що здійснюються на території України;

2. Операції з ввозу (пересилки) товарів на митну територію України, у
тому числі операції з ввозу (пересилки) майна за договорами оренди
(лізингу), застави й іпотеки, виконання робіт і надання послуг, що
надаються нерезидентами, для їх використання чи споживання на митній
території України;

3. Операції з вивозу (пересилки) товарів за межі митної території
України, надання послуг і виконання робіт для їх споживання за межами
митної території України.

Об’єктами оподаткування на додану вартість не являються операції по:

— випуску, розміщенню і продажу за кошти цінних паперів, емітованих
(випущених в обіг) суб’єктами підприємницької діяльності, Національним
банком України, Міністерством фінансів України, Державним казначейством
України, органами місцевого самоврядування, у тому числі приватизаційні
і компенсаційні сертифікати, житлові чеки, земельні бони, а також
деривативи ( Дериватив — це стандартний документ, що свідчить про право
чи зобов’язання набувати (продавати) цінні папери, матеріальні чи
нематеріальні активи, а також кошти, на визначених у ньому умовах у
майбутньому. До них відносяться: форвардний контракт, ф ‘ючерсний
контракт і опціон.); обміну цінних паперів на інші цінні папери;
депозитарній, реєстраційній і кліринговій діяльності з цінними паперами,
за винятком операцій по продажу бланків дорожних, розрахункових і
платіжних документів та пластикових карток;

— передаванню майна орендодавця-резидента орендарю (лізингодержателю) за
умовами договору оренди і повернення його по закінченні терміну дії
договору; сплаті лізингових платежів за умовами фінансової оренди, а
також за умовами оренди житлового фонду, що є основним місцем проживання
орендаря;

— передаванню майна у заставу кредитору за договором позики і поверненню
його після закінчення дії цього договору; передаванню
кредитором-резидентом об’єкта іпотечного кредиту у власність чи
використання позикодавцем;

грошових виплатах основної суми і відсотків за іпотечним кредитом;

— послугах страхування і перестрахування відповідно до Закону “Про
страхування”, а також по соціальному і пенсійному страхуванню;

— наданню послуг з інкасації, розрахунково-касовому обслуговуванню,
залученню, розміщенню і поверненню коштів за договорами позики,
депозиту, вкладу, страхування чи доручення, представлення, керування і
переуступки фінансових кредитів, гарантій, банківських доручень особою,
що надає такі кредити, гарантії чи доручення; торгівлі за цінні папери і
кошти борговими зобов’язаннями за винятком інкасації боргових вимог і
факторингових операцій;

— обігу валютних цінностей (у тому числі національної і іноземної
валюти), монетарних металів, банкнот і монет Національного банку
України, за винятком тих, що реалізуються з нумізматичною метою; випуску
в обіг і погашенню державних лотерейних квитків, що випущені з дозволу
Міністерства фінансів України; виплаті грошових виграшів, грошових
призів і грошових винагород; по реалізації нега-шених поштових марок
України, за винятком колекційних марок, листівок, конвертів для
філателістичних цілей; по оплаті вартості державних платних послуг,
обов’язковість яких встановлюється законодавством (державне мито,
ліцензії та інші реєстраційні документи), що надаються юридичним і
фізичним особам органами виконавчої влади і органами самоврядування;

— сплаті заробітної плати, пенсій, стипендій, дотацій, субсидій та інших
грошових чи майнових виплат фізичним особам за рахунок бюджетів чи з
соціальних, страхових фондів, виплатах дивідендів у грошовій формі чи
цінними паперами (корпоративні права), наданню брокерських і дилерських
послуг по укладенню договорів на торгівлю цінними паперами і
деривативами на фондових і товарних біржах;

— оплаті вартості фундаментальних досліджень, науково-дослідних,
дослідно-конструкторських робіт, що виконуються за рахунок коштів
державного бюджету України.

Об’єктом оподаткування не є також операції по передачі основних фондів
як внесків у статутні фонди юридичних осіб для створення їх цілісного
майнового комплексу в обмін на їх корпоративні права.

У випадку, коли основні виробничі чи невиробничі фонди ліквідуються за
власним рішенням платника податку чи безоплатно передаються особі, не
зареєстрованій як платник податку, а також при переведенні з основних
виробничих фондів у невиробничі фонди, така ліквідація, безоплатна
передача, переведення з метою оподаткування розглядається як продаж і
підлягає оподаткуванню на додану вартість за ставкою 20 відсотків (п. 8
Указу Президента України від 7 серпня 1998 року “Про деякі зміни в
оподаткуванні”). Вказані правила не поширюються на випадки, коли основні
виробничі і невиробничі фонди ліквідуються у зв’язку з їх знищенням чи
зруйнуванням, як результат дії обставин непереборної сили.

База оподаткування встановлюється залежно від змісту здійснюваних
операцій. Так, база оподаткування операцій з продажу товарів, виконання
робіт, надання послуг визначається, виходячи з їх договірної
(контрактної) вартості, встановленої за вільними чи регульованими цінами
(тарифами) з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших податків,
зборів і обов’язкових платежів за винятком ПДВ, що входить у ціну товару
(робіт, послуг) за законодавством України.

Договірна (контрактна) вартість визначається шляхом включення будь-яких
сум (коштів), вартості матеріальних і нематеріальних активів, що
передаються платнику податку самим покупцем чи через третю особу для
компенсації вартості проданих товарів (виконаних робіт, послуг).

За фактичною ціною операції, але не нижче звичайних цін, визначається
база оподаткування по бартерних операціях, натуральних виплатах у
рахунок оплати праці робітників свого підприємства, а також на
невиробниче використання, витрати по якому не відносяться до витрат
виробництва і не підлягають амортизації.

По товарах, що ввозяться (пересилаються) на митну територію України
платниками податку, база оподаткування визначається за договірною
(контрактною) вартістю товару, але не менше митної вартості, вказаної у
ввізній митній декларації з урахуванням витрат на транспортування,
навантаження, розвантаження, перевантаження і страхування до пункту
пересікання митного кордону України. У базу оподаткування включаються
також сплата брокерських, агентських, комісійних та інших винагород,
пов’язаних з ввізними товарами, об’єкти інтелектуальної власності,
акцизні збори і платежі, за винятком податку на додану вартість, що
включений до ціни товару. Встановлена вартість в іноземній валюті
перераховується в українські гривні за курсом Національного банку
України, що діє на момент виникнення податкового зобов’язання.

У випадках виготовлення продукції на території України з давальницької
сировини нерезидента і продажу її на території України база
оподаткування визначається, виходячи з договірної (контрактної) вартості
продукції з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, а також інших
податків і зборів, за винятком податку на додану вартість, що
включається до ціни готової продукції за законодавством України про
оподаткування.

Вивільнюються від оподаткування операції по:

— продажу продуктів дитячого харчування вітчизняного виробництва
молочними кухнями, спеціалізованими магазинами і кутками, що виконують
функції роздавальних пунктів; продажу товарів спеціального призначення
для інвалідів;

— наданню послуг з вищої, середньої, професійно-технічної і початкової
освіті установами освіти, що мають ліцензії на надання таких послуг, а
також послуг по вихованню і освіті дітей у будинках культури сільської
місцевості, дитячих музичних і художніх школах і школах мистецтв;

— наданню послуг по охороні здоров’я установами охорони здоров’я, що
мають ліцензію на надання таких послуг;

продажу путівок на санаторно-курортне лікування і відпочинок дітей (крім
нерезидентів); утриманню дітей у дошкільних установах,
школах-інтернатах, кімнатах-розподільниках установ МВС України;
утриманню осіб у будинках для людей похилого віку та інвалідів (згідно з
Порядком надання послуг, затверджених Постановою Кабінету Міністрів
України від 28.07.97 р. № 803); харчуванню і влаштуванню на ночівлю
осіб, що не мають житла, у спеціально відведених для цього місцях;
харчуванню дітей у школах, професійно-технічних училищах і громадян в
установах охорони здоров’я; наданню послуг державними службами
зайнятості, наданню культових послуг і продажу предметів культового
призначення релігійними організаціями; харчуванню, забезпеченню речовим
майном, комунально-побутовими та іншими послугами, що надаються
спецконтингенту в установах пенітенціарної системи за переліком,
затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Вивільнюються від оподаткування також операції по:

— продажу (підписці) і доставці періодичних видань, печатних засобів
масової інформації, а також книг вітчизняного виробництва, продажу
учнівських зошитів, підручників і учбових посібників; послугах з
доставляння пенсій і грошової допомоги населенню; послугах державних
органів реєстрації актів громадянського стану; продажу лікарських трав і
виробів медичного призначення, зареєстрованих в Україні у встановленому
законодавством порядку; наданню послуг архівними установами;

— наданню послуг з поховання будь-яким платником податку; передаванню
конфіскованого і безхазяйного майна, знахідок, вкладів державним
органам; передаванню земельних ділянок, що знаходяться під нерухомістю і
неза-будованої землі, дозволеному Земельним кодексом України;
безоплатному передаванню поїзда однієї залізниці іншим залізницям
загального користування державної форми власності;

— приватизації державного майна в обмін на приватизаційні папери чи
компенсаційні сертифікати, а також по безоплатній приватизації житлового
фонду, присадибних земельних ділянок і земельних паїв за чинним
законодавством;

добродійній допомозі, а саме: безоплатному передаванню товарів (робіт,
послуг), що включає їх ввіз на митну територію України, установам науки,
установам освіти усіх рівнів, установам охорони здоров’я, фізкультури і
спорту, культури, релігійним, добродійним організаціям, зареєстрованим в
установленому законом порядку. Якщо предмети добродійної допомоги
використовуються не за призначенням (продаж, інші види компенсації), це
вважається ухиленням від оподаткування.

Вивільнюються від оподаткування операції по:

— продажу товарів (робіт, послуг) власного виробництва (за винятком
посередницької і рекламної діяльності, ігор-ного бізнесу)
підприємствами, які засновані Всеукраїнськими громадськими організаціями
інвалідів і є їх повною власністю, іншим платникам податку. Пільга
надається тільки за умови, якщо на підприємстві працюють як за основним
місцем роботи інваліди, чисельність яких протягом попереднього звітного
періоду становила не менше 50 відсотків загальної чисельності працюючих
і фонд оплати їх праці склав не менше 40 відсотків загальної суми на
оплату праці, що включається у вміст валових витрат виробництва;

— виконанню робіт за рахунок коштів інвесторів по будівництву житла для
військовослужбовців, ветеранів війни і членів сімей військовослужбовців,
що загинули при виконанні службових обов’язків;

— виконанню робіт по будівництву житла за рахунок фізичних особ і
передаванню такого житла у власність таким фізичним особам;

— безплатному передаванню продукції (робіт, послуг) власного виробництва
підсобними сільськими господарствами і лікувально-виробничими
майстернями будинків-інтернатів та територіальних центрів з
обслуговування оди-

ноких пенсіонерів для задоволення їх потреб; ремонту шкіл, дошкільних
закладів, інтернатів, установ охорони здоров’я, що виконується
сільськогосподарськими виробниками, і наданню їм матеріальної допомоги;
наданню матеріальної допомоги у межах одного неоподатковуваного мінімуму
доходів громадян на місяць на одну людину продуктами харчування власного
виробництва і наданню послуг з обробки землі ветеранам війни і праці,
багатодітним сім’ям, реабілітованим громадянам, інвалідам праці,
інвалідам дитинства, одиноким людям похилого віку, особам, що
постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; організації харчування
механізаторів і тваринників у польових умовах з продукції власного
виробництва на період проведення польових робіт сільськогосподарськими
товаровиробниками.

Вивільнюються від оподаткування операції з продажу товарів (робіт,
послуг) в Україні для власних потреб дипломатичних представництв,
консульських установ іноземних держав і представництв міжнародних
організацій, а також для особистого використання персоналу цих служб і
членів їх сімей, що проживають разом з ними, у порядку, встановленому
Кабінетом Міністрів України, виходячи з принципу взаємності.

Вивільнюються від оподаткування операції з ввозу на митну територію
України товарів морського промислу (риба, безхребетні ракоподібні,
водяні рослини та інші в охолодженому, замороженому, консервованому
вигляді, перероблені на борошно та іншу продукцію), виловлених і
перероблених судами, зареєстрованими у Державному судовому реєстрі
України чи Судовій книзі.

Операції з подальшого продажу вказаних товарів юридичними особами —
судновласниками чи фрахтувальниками оподатковуються на загальних
підставах.

Ставки податку встановлені законом: 20 відсотків податкової бази і
нульова ставка. За ставкою 20 відсотків оподатковуються об’єкти
оподаткування по продажу товарів (робіт, послуг) і прирівняних до них
операціях на митній території України з ввозу (пересилки) товарів на
митну територію України і вивозу (пересилки) товарів за межі митної
території України, за винятком операцій, вивільнених від оподаткування,
і операцій, до яких застосовується нульова ставка. Податок становить 20
відсотків бази оподаткування і додається до вартості товарів (робіт,
послуг).

За нульовою ставкою податок обчислюється щодо операцій з продажу
товарів, експортованих платником податків за межі митної території
України, для забезпечення діяльності підрозділів, що належать йому і
знаходяться за межами України, а також операції з продажу робіт, послуг,
що призначені для використання і споживання за межами митної території
України; з надання послуг при передачі авторських прав, ліцензій,
патентів, використання торгових марок для нерезидентів; надання послуг з
туризму на території України, проданих за її межами товарів і оплачених
безготівковими розрахунками; продажу товарів безмитними магазинами, що
розташовані у зоні митного контролю, тільки фізичним особам, що
виїжджають за митний кордон України; з надання транспортних послуг по
перевезенню пасажирів і вантажів від пункту за межами державного кордону
України до пункту проведення митних процедур стосовно пропуску вантажів
і пасажирів на територію України.

На операції, вивільнені від оподаткування, виписується окрема накладна.

Податкова накладна складається у момент виникнення податкових
зобов’язань продавця у двох примірниках, з яких оригінал передається
покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг).

Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно
розрахунковим документом. Її може виписувати тільки особа, зареєстрована
як платник податку.

Датою виникнення податкових зобов’язань при продажу товарів, виконанні
робіт, наданні послуг вважається дата, що припадає на податковий період,
у якому здійснилася будь-яка з подій, що відбулася раніше. Це дата
зарахування коштів від покупця (замовника) на рахунок платника податку в
банку чи дата відвантаження товару, оформлення документа, що засвідчує
виконання робіт (послуг) платником податку.

У механізмі обчислення податку на додану вартість задія-ний податковий
кредит.

У податковий кредит включаються тільки суми сплаченого податку,
підтверджені податковими накладними і митними деклараціями, а при
імпорті робіт (послуг) — актом приймання робіт (послуг) чи банківським
документом, що підтверджує перерахування коштів в оплату їх вартості.

Терміни сплати ПДВ встановлюються залежно від обсягу оподатковуваних
операцій з продажу товарів (робіт, послуг) за попередній календарний
рік. При обсязі операцій з продажу товарів (робіт, послуг), що перевищує
7200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у податковий період,
строк сплати становить 1 календарний місяць, при обсязі операцій менше
вказаної суми — за вибором платника податку — місячний чи квартальний.
Конкретний термін встановлюється податковим органом за заявою платника
податку, що подана за місяць до початку календарного року. Протягом
календарного року дозволяється заміна квартального податкового періоду
на місячний, починаючи з будь-якого кварталу поточного року. Зворотні
зміни в одному календарному році не дозволяються.

Облік платників податку шляхом ведення реєстру здійснюється центральним
податковим органом України.

Платники податку шляхом подання реєстраційної заяви зобов’язані
зареєструватися у податковому органі за місцем їх знаходження.

Суб’єкт підприємницької діяльності за власним бажанням може бути
зареєстрований як платник до досягнення рівня операцій у 1200
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. При реєстрації платнику
податку присвоюється індивідуальний податковий номер і видається
свідоцтво про реєстрацію.

Порушення терміну реєстрації тягне за собою відповідальність у формі
штрафу, розмір якого становить 20 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян. Якщо після закінчення граничного терміну реєстрації особа
здійснювала операції з продажу товарів (робіт, послуг) без стягнення
податку на додану вартість, штраф відповідає розмірові нарахованого
податку на весь обсяг такого продажу, але становить не менше 20
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Крім того, особа
позбавляється права включати у податковий кредит суми сплаченого податку
на додану вартість при придбанні товарів. У разі продажу товарів за
готівку чи за допомогою кредитних дебетових карток, до суб’єкта
застосовуються додаткові фінансові санкції, що встановлені
законодавством за порушення правил здійснення та обліку результатів
продажу за готівку.

Податок на додану вартість зараховується у державний бюджет і
використовується у порядку черговості:

1. На бюджетне відшкодування податку на додану вартість;

2. На формування бюджетних сум, як субвенції місцевим бюджетам.

Акцизний збір — це непрямий податок на високорентабельні і монопольні
товари (продукцію), що включається в ціну цих товарів (продукцію)1.

Перелік підакцизних товарів і ставки встановлюються Верховною Радою
України. До підакцизних товарів відносяться: алкогольні напої, тютюнові
вироби, шоколад і шоколадні вироби, ікра осетрових і лососевих риб,
вщеотехніка і телевізори кольорового зображення, легкові, пасажирські та
ван-тажопасажирські автомобілі, хутряні і шкіряні вироби, килими і
килимові вироби машинного виробництва та ін.

//Стягнення акцизного збору проводиться на підставі Декрету Кабінету
Міністрів України від 26 грудня 1992 року “Про акцизний збір* і Закону
України від 15 вересня 1995 року “Про акцизний збір на алкогольні напої
і тютюнові вироби”, а також Закону України від 16 лютого 1995 року “Про
ставки акцизного збору і ввізне мито на спирт етиловий і алкогольні
напої” зі змінами від 12 червня 1997 року і від 12 лютого 1998 року;
Закону України від 24 травня 1996 року “Про ставки акцизного збору і
ввізного мита на деякі транспортні засоби і шини для них”; Закону
України від 11 липня 1996 року “Про ставки акцизного збору і ввізне мито
на деякі товари (продукцію)”; Положення “Про виробництво, зберігання і
продаж марок акцизного збору”, затвердженого Постановою Кабінету
Міністрів України від 24 жовтня 1996 року і Постановою Кабінету
Міністрів України від 20 червня 1997 року № 666 “Про заходи щодо
введення марок акцизного збору на алкогольні напої вітчизняного
виробництва”.

Суб’єктами податку є суб’єкти підприємницької діяльності (юридичні і
фізичні особи), виробники підакцизних товарів, а також суб’єкти
підприємницької діяльності, що імпортують підакцизні товари (продукцію);
громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які
ввозять предмети (товари) на митну територію України згідно з чинним
законодавством.

Об’єктом оподаткування є:

а) обороти з реалізації підакцизних товарів вітчизняного виробництва
шляхом їх продажу, бартерних операцій, безоплатної передачі товарів чи з
частковою їх оплатою;

б) обороти з реалізації (передачі) товарів (продукції) для власного
споживання, промислової переробки (крім п.“а”), а також для своїх
робітників (за винятком алкогольних напоїв і тютюнових виробів
відповідно до Закону від 15 вересня 1995 р.);

в) вартість алкогольних напоїв і тютюнових виробів, виготовлених
українськими виробниками на давальницькій основі;

г) митна вартість імпортних товарів (продукції), що ввозяться на митну
територію України і придбані за іноземну валюту, з врахуванням мита і
митних зборів;

д) предмети (товари), що ввозяться (пересилаються) на митну територію
України громадянами України, іноземними громадянами і особами без
громадянства вартістю понад 200 ЕКЮ, а у разі ввозу одиничного
неподільного предмета — вартістю, що не перевищує 300 ЕКЮ (Постанова
Кабінету Міністрів України від 27 серпня 1996 р. №1010 “Про
удосконалення порядку ввозу (пересилання) громадянами предметів
(товарів) в Україну”).

Ставки акцизного збору єдині по всій території України. Вони
встановлені:

а) у відсотковому відношенні до обороту реалізації, обміну, передачі
товарів (продукції);

б) у твердих сумах з одиниці реалізованого товару. З метою повноти
охоплення джерел оподаткування підакцизних товарів Указом Президента
України від 12 липня 1995 р. №609 “Про марки акцизного збору на
алкогольні напої і тютюнові вироби” введено обов’язкове маркування цих
товарів шляхом позначення марками акцизного збору пляшок і пачок у
порядку, передбаченому Правилами виготовлення, збереження і продажу
марок акцизного збору.

Марка акцизного збору — це спеціальний знак, яким маркуються алкогольні
напої і тютюнові вироби, наявність якого підтверджує оплату акцизного
збору чи належне оформлення векселя.

Терміни сплати встановлені залежно від суб’єктів і суми акцизного збору.
Так, підприємства-виробники, що реалізують алкогольні напої, акцизний
збір сплачують на третій робочий день після здійснення обороту по
реалізації; підприємства-виробники, що реалізують тютюнові вироби, —
щомісячно, до 16 числа наступного за звітним місяця, виходячи з
фактичного обсягу реалізації тютюнових виробів за минулий місяць;
власники (замовники) алкогольних напоїв і тютюнових виробів,
виготовлених у межах України з давальницької сировини, — не пізніше дня
отримання готової продукції.

Усі інші підприємства (крім вищезазначених), у яких середньомісячні суми
акцизного збору за минулий рік становили 50 тис. гривень, сплачують його
подекадне 15, 25 числа поточного місяця і 5 числа наступного за звітним
місяця, виходячи з фактичного оподатковуваного обороту за відповідну
декаду. Підприємства, у яких середньомісячні суми акцизного збору за
минулий рік становили до 50 тис. гривень включно, а також суб’єкти
підприємницької діяльності без створення юридичної особи, що постійно
проживають на території України, — щомісячно, не пізніше 15 числа
наступного за звітним місяця по фактичному оподатковуваному обороту за
минулий місяць.

?

¬

¦

¦

a

oeoeiaeoeoeoeoeoessssssssssssssssssssssssssO

l

a l

`„

X

?????????$

?????$

H

L

?

H

Dтоварів, що ввозяться на територію України, повністю надходить до
державного бюджету України

.

5. Поняття податкового правопорушення

Податкове правопорушення — це протиправне винне діяння (дія чи
бездіяльність), що виражається в невиконанні або неналежному виконанні
обов’язків по сплаті податків, інших обов’язкових платежів до бюджету,
державних цільових позабюджетних фондів, за що встановлена юридична
відповідальність.

У вузькому значенні — це правопорушення, за які застосовуються тільки
фінансові санкції.

Об’єктом податкового правопорушення є суспільні правовідносини, що
виникають з приводу сплати податків, інших обов’язкових платежів до
бюджету та державних цільових позабюджетних фондів.

Суб’єктом податкового правопорушення може бути:

1) платник податку. Якщо платник податку — юридична особа чи й
відокремлений підрозділ, то до відповідальності може бути притягнуто їх
посадових осіб;

2) органи державної податкової служби України, їх посадові особи (митні
органи у випадку, коли згідно діючого законодавства на них покладено
обов’язок здійснювати контроль за справлянням і перерахуванням податків
під час ввезення товарів на митну територію України);

3) особи, що сприяють сплаті податків (наприклад, банки).

Об’єктивну сторону податкового правопорушення складають протиправні дії
чи бездіяльність суб’єкта податкових правовідносин, що призводять до
ненадходження коштів до доходної частини бюджету чи державних цільових
позабюджетних фондів.

Платник податку може бути притягнутий до відповідальності у разі:

— ухилення від сплати податку, іншого обов’язкового платежу;

— заниження об’єкта оподаткування;

— несвоєчасної сплати податку, іншого обов’язкового платежу;

— неподання (несвоєчасного подання) податкових декларацій, розрахунків,
інших документів, необхідних для обчислення податків, обов’язкових
платежів до податкових органів;

— неподання (несвоєчасного подання) до банку платіжних доручень на
сплату податків, інших обов’язкових платежів;

— недопущення перевіряючих для обстеження приміщень, що використовуються
для отримання доходів, тощо.

Не сплачені у встановлені строки податки, інші обов’язкові платежі до
бюджету, державних цільових фондів, пеня та штрафи, застосовані до
платника, визнаються податковою заборгованістю.

За наявності податкової заборгованості платник не буде притягуватись до
юридичної відповідальності у випадку:

— надання йому відстрочки (розстрочки) на умовах податкового кредиту;

— списання податкової заборгованості, яке провадиться у випадках,
передбачених законами України, наприклад Законом України від 5 червня
1997 р. “Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості
платників податків за станом на 31 березня 1997 року”;

— реструктуризації податкової заборгованості, що здійснюється відповідно
до законодавства України, наприклад, згідно Закону України від 5 березня
1997 р. “Про реструктуризацію заборгованості Криворізького державного
гірничо-металургійного комбінату “Криворіжсталь”.

Органи державної податкової служби України, їх посадові особи можуть
бути притягнуті до відповідальності у випадках:

— безпідставного завищення об’єкта оподаткування за результатами
перевірки платника податку;

— нанесення збитків платнику податку тощо. Банки, як особи, що сприяють
сплаті податків, притягуються до відповідальності за наступні дії або
бездіяльність:

— неповідомлення податкових органів про відкриття або закриття рахунків
платникам податків;

— за порушення строків перерахування податків, інших обов’язкових
платежів до бюджету, державних цільових фондів тощо.

Що стосується суб’єктивної сторони податкового правопорушення, то
наявність вини є необхідною умовою для притягнення правопорушника до
адміністративної, кримінальної, дисциплінарної відповідальності.

При застосуванні до платників фінансових санкцій достатньо лише самого
факту порушення, незалежно від наявності чи відсутності вини і наслідків
фінансово-господарської діяльності.

Як зазначається в п. б Інструкції про порядок застосування та стягнення
фінансових санкцій органами державної податкової служби, затвердженої
наказом № 28 Головної державної податкової інспекції України від 20
квітня 1995 р. (із змінами і доповненнями), фінансові санкції
застосовуються незалежно від причин, з яких сталося заниження платником
суми податку, іншого обов’язкового платежу в податкових деклараціях,
розрахунках. Не має значення і наявність умислу в діях відповідних
працівників підприємства, установи, організації чи громадянина-платника.
До зазначеної відповідальності притягуються і у випадку здійснення
порушення через помилку застосування законодавства про оподаткування,
недбалість, недосвідченість чи розрахункову помилку.

Лише платники податку на прибуток при допущенні незначної арифметичної
помилки не притягуються до відповідальності (згідно з п. 20.5 ст. 20
Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”).

Такої ж позиції щодо фінансових санкцій дотримуються і арбітражні суди
України при вирішенні спорів щодо застосування податкового
законодавства, про що свідчить роз’яснення Вищого арбітражного суду
України № 02-5/451 від 12 травня 1995 р. (із змінами і доповненнями).

6. Види відповідальності за податкові правопорушення

При порушенні норм податкового права правопорушник може бути притягнутий
до адміністративної, кримінальної, дисциплінарної чи цивільно-правової
відповідальності, до нього також можуть бути застосовані санкції,
передбачені фінансово-правовими нормами.

Оскільки в теорії права відсутній такий вид юридичної відповідальності,
як фінансова, то є підстави розглядати як окремий вид лише санкції
фінансово-правових норм, які виходять за межі адміністративної,
кримінальної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності. Дамо
характеристику кожному із перелічених вище видів. Санкції
фінансово-правових норм. До санкцій фінансово-правових норм, які
застосовуються в разі порушення податкового законодавства, відносяться:

1. Стягнення донарахованих сум податків, інших обов’язкових платежів.

2. Фінансові санкції у вигляді штрафів.

3. Пеня:

а) за несвоєчасну сплату податку, іншого обов’язкового платежу;

б) за несвоєчасне виконання установами банків розпоряджень податкових
органів про безспірне стягнення платежів та платіжних доручень платників
податків.

4. Примусове стягнення податкової заборгованості:

— звернене на кошти платника;

— звернене на кошти дебіторів;

— звернене на майно боржника.

Фінансові санкції. Згідно з п. 7 ст. 11 Закону України “Про державну
податкову службу в Україні” до фінансових санкцій відносять:

1) Штраф у розмірі донарахованої за результатами перевірки суми податку,
іншого обов’язкового платежу, а при повторному порушенні — у двократному
розмірі від вказаної суми.

При цьому треба враховувати, що повторним вважається аналогічне
порушення податкового законодавства, вчинене протягом року з дня
виявлення порушення попередньою перевіркою. Чинне законодавство не
ставить застосування штрафу у двократному розмірі в залежність від часу
вчинення першого порушення, а також від того, чи притягався платник
податку до відповідальності за це порушення.

Платники податку на прибуток замість вказаної вище санкції сплачують
штраф у розмірі 30% донарахованої суми податку (п. 20.4 ст. 20 Закону
України “Про оподаткування прибутку підприємств”).

Винятки встановлені також для платників податку з власників транспортних
засобів. Згідно зі ст. 7 Закону України “Про податок з власників
транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів” (в ред. від
18.02.97 р.) штраф складає двократний розмір суми донарахованого
податку.

2) Штраф у розмірі 10% належних до сплати сум податків, інших
обов’язкових платежів за неподання або несвоєчасне подання податковим
органам податкових декларацій, розрахунків, аудиторських висновків та
інших документів, необхідних для обчислення податку.

При своєчасній сплаті податків та інших обов’язкових платежів,
відсутність вказаних документів не тягне накладення штрафів.

3) В разі відсутності у платників податку на додану вартість та податку
на прибуток на момент перевірки податкових декларацій і розрахунків до
них (незалежно від факту сплати податку) застосовується штраф у розмірі
10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за одноразове порушення.
При повторних порушеннях протягом наступних 12 місяців штраф сплачується
у розмірі 10 неоподатковуваних мінімумів, помножених на число таких
порушень (п. 20.2 ст.20 Закону України “Про оподаткування прибутку
підприємств” та п.10.2 ст.Ю Закону України “Про податок на додану
вартість”).

4) Штраф у розмірі 10% належних до сплати сум податків, інших
обов’язкових платежів за неподання або несвоєчасне подання установам
банків платіжних доручень на сплату податків, інших платежів.

5) Штраф у розмірі від 20 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян застосовується до установ банків, юридичних осіб та фізичних
осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, які у встановлені законом
строки не повідомили податкові органи про відкриття чи закриття
рахунків.

Фінансові санкції можуть бути накладені як на юридичних осіб, так і на
громадян — платників податків. Вони застосовуються незалежно від причин,
за яких сталося порушення податкового законодавства. Але їх застосування
допускається лише щодо податків, інших обов’язкових платежів, за якими
встановлене обов’язкове подання податковим органам податкових декларацій
і розрахунків.

Відповідно до ст. 11 Закону України “Про систему оподаткування”
фінансові санкції застосовуються у розмірах, передбачених законодавчими
актами, чинними на день завершення перевірок (ревізій).

Штрафи накладаються лише на підставі рішення податкового органу про
застосування фінансових санкцій.

Підставою для прийняття рішення є акт документальної перевірки платника
податку, в якому фіксуються факти порушення податкового законодавства.
Акт підписується посадовою особою податкового органу, якою здійснено
перевірку, керівником та головним бухгалтером платника податку (або
громадянином-платником).

Не пізніше 10 днів з дня складання акта перевірки керівник (чи заступник
керівника) податкового органу приймає рішення про застосування
фінансових санкцій.

Порушення вказаного терміну прийняття рішення згідно роз’яснень Вищого
арбітражного суду України № 01-8/91 від 10.03.98 р. не є підставою для
визнання відповідного рішення недійсним.

Пеня. Порядок справляння пені регулюється ст. 4 Декрету Кабінету
Міністрів України від 21 січня 1993 р. “Про стягнення не внесених у
строк податків і неподаткових платежів”. Пеня нараховується на недоїмку,
тобто на суму платежів, строк сплати за якими закінчився.

Розмір пені — 120% річних від облікової ставки Національного банку
України від суми недоїмки, розрахованої за кожний день прострочення
платежу. На окремі види податків законодавець встановив інші розміри
пені: на прибутковий податок пеня справляється у розмірі подвійної
облікової ставки Національного банку України; на плату за землю — у
розмірі 0,3% від суми недоїмки.

Пеня нараховується за кожний день прострочення, включаючи і день її
сплати. Виняток становлять розрахунки пені за податок на прибуток та на
додану вартість.

Відповідно до п. 10.2 ст. 10 Закону України “Про податок на додану
вартість” та п. 20.5 ст. 20 Закону України “Про оподаткування прибутку
підприємств” за цими платежами пеня обчислюється за ставкою 120%
облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати
недоїмки. День сплати не враховується при розрахунку пені.

Відповідно до п. 10 ст. 11 Закону України “Про державну податкову службу
в Україні” та п. 2 ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня
1993 р. “Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових
платежів” у разі несвоєчасного виконання банками розпоряджень податкових
органів про безспірне стягнення недоїмки та фінансових санкцій, а також
платіжних доручень платників податку про сплату податків, інших
обов’язкових платежів, з установ банку стягується пеня за кожен день
прострочення (включаючи день сплати) у розмірах, встановлених
законодавством щодо таких видів платежів.

Пеня не може нараховуватися на пеню та на штрафи, що накладаються за
адміністративні правопорушення.

Примусове стягнення податкової заборгованості. Протягом 10 днів з дня
прийняття рішення про застосування фінансових санкцій (по податку на
додану вартість та податку на прибуток — протягом 10 днів з дня
ознайомлення платника з рішенням) платнику надається можливість
добровільно сплатити донараховані суми податків, штрафні санкції, пеню.

По закінченні цього строку податкові органи можуть застосувати до
платника примусове стягнення коштів. Порядок його здійснення регулюється
ст. 6 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. “Про
стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів” та п. 8
ст. 11 Закону України “Про державну податкову службу в Україні”.

З юридичних осіб податкова заборгованість стягується у безспірному
порядку шляхом подання податковим органом до банку інкасового
доручення-розпорядження. Банк здійснює списання коштів з рахунку
платника податку в порядку, визначеному Положенням про виконання
установами банків доручень підприємств та розрахункових документів на
безспірне списання (стягнення) коштів, затвердженим Постановою Правління
Національного банку України від 18 вересня 1998 р. № 379.

З громадян стягнути податкову заборгованість можна лише за рішенням суду
чи за виконавчими написами нотаріусів.

Треба зазначити, що згідно зі ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів України
“Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів”
органами стягнення відносно збору на державне пенсійне страхування та
збору на обов’язкове соціальне страхування можуть нарівні із податковими
органами виступати відповідно органи Пенсійного фонду України та Фонду
соціального страхування.

Податки, інші обов’язкові платежі, фінансові санкції стягуються із
платників за весь час ухилення від сплати, незалежно від строків
давності, за винятком тих випадків, коли:

— податкова заборгованість списана як безнадійна в порядку,
передбаченому чинним законодавством;

— податок чи інший обов’язковий платіж, за яким виникла заборгованість,
скасовано.

З метою забезпечення погашення податкової заборгованості податкові
органи застосовують до платників податкову заставу, про що повідомляють
останніх у письмовій формі.

Предметом податкової застави згідно зі ст. 2 Указу Президента України
від 4.03.1998 р. “Про заходи щодо підвищення відповідальності за
розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами” (надалі — Указ)
є майно і майнові права платників податків.

Податковий боржник володіє і користується майном, взятим у нього у
податкову заставу, на свій розсуд, при цьому забезпечуючи його
збереження. Але відчужувати майно і майнові права, що знаходяться у
податковій заставі, дозволяється тільки з письмової згоди податкового
органу (за винятком товарів в обороті, при умові, що вони реалізуються
за цінами не нижче звичайних).

Для погашення податкової заборгованості податкові органи згідно зі ст. 7
вказаного Декрету та ст. 11 Указу можуть звернути стягнення
заборгованості на суми, які належить отримати платнику податків від
дебіторів. У цьому випадку податкові органи своїм рішенням припиняють
операції по

рахунках дебітора, за винятком основного, крім операцій по спрямуванню
коштів на основний рахунок, до повного погашення ним своєї
заборгованості. При цьому у дебітора можуть бути стягнені суми, термін
платежу яких до моменту стягнення настав.

За умови, що податкова заборгованість не може бути погашена за рахунок
власних коштів платника, а також за рахунок сум, які йому належить
отримати від дебіторів, податкові органи згідно зі ст. 12 Указу можуть
звернути стягнення на майно та майнові права боржника.

Стягнення на рухоме майно здійснюється відповідно до постанови Кабінету
Міністрів України від 22 червня 1998 р. “Про затвердження порядку
звернення стягнення на рухоме майно, що перебуває у податковій заставі,
для погашення податкової заборгованості платника податків (крім фізичних
осіб — суб’єктів підприємницької діяльності) та реалізації такого
майна”, і не раніше ніж через три місяці з дня виникнення податкової
застави.

Для звернення стягнення на рухоме майно боржника (крім того, що
безпосередньо використовується у виробничому циклі) податковому органу
не потрібні ні рішення арбітражного суду, ні згода боржника.

Майно, що знаходиться у податковій заставі реалізується податковим
органом через торгівельні організації та на конкурсних засадах. Вилучені
кошти направляються на покриття податкової заборгованості платника
податку.

Звернення стягнення на рухоме майно боржника, що безпосередньо
використовується ним у виробничому циклі, на майнові права, на нерухоме
майно; на будь-яке майно фізичної особи здійснюється тільки у судовому
порядку.

З цією метою податкові органи, відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України
“Про державну податкову службу”, подають в суди (арбітражні суди) позови
до боржників про стягнення заборгованості перед бюджетом і державним
цільовим фондом за рахунок їх майна. Відповідно до ст. 5 Арбітражного
процесуального кодексу України поданню вказаного позову повинно
передувати доарбітражне урегулювання спору.

6.1. Адміністративна відповідальність

Керівники та інші посадові особи підприємств, установ, організацій,
включаючи установи банків, громадяни, в тому числі суб’єкти
підприємницької діяльності, в разі порушення норм податкового права
можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності. Підстави
притягнення до адміністративної відповідальності та санкції, які
накладаються на порушників, перелічені в п. 11 ст. 11 Закону України
“Про державну податкову службу в Україні”.

Притягнення до адміністративної відповідальності за порушення норм
податкового законодавства здійснюється у порядку, визначеному Кодексом
України про адміністративні правопорушення.

Якщо рішення про застосування фінансових санкцій приймається лише на
підставі акта перевірки, то для винесення постанови про накладення
адміністративного стягнення обов’язковою умовою є протокол про
адміністративне правопорушення, який повинен відповідати вимогам,
викладеним в ст. 256 КпАП. Протокол підписується працівником податкового
органу, який його складає, та порушником.

За відсутності протоколу відсутні і будь-які правові підстави для
накладення адміністративного штрафу.

Протокол, відповідно до ч. II ст. 11 Закону України “Про державну
податкову службу в Україні” та ст. 234-2 КпАП, протягом 15 днів з
моменту надходження розглядається керівником (заступником керівника)
податкового органу, працівник якого склав протокол. Про час і місце
розгляду справи в обов’язковому порядку попереджається порушник.

За результатами розгляду виносять постанову про накладення
адміністративного штрафу або про припинення справи (ст. 284 КпАП).

Обов’язковою умовою притягнення до адміністративної відповідальності є
наявність вини у діях порушника. Відповідно до ст.ст. 10, 11 КпАП вона
може бути у формі як умислу, так і необережності.

6.2. Кримінальна відповідальність

За ухилення від сплати податків, інших обов’язкових платежів в значних і
більше розмірах платники відповідно до ст. 148-2 Кримінального кодексу
України можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності.
Відповідальність настає незалежно від способу ухилення.

Під значним розміром прихованих від держави податків, інших обов’язкових
платежів розуміють суму платежу, яка в 100 і більше разів перевищує
встановлений діючим законодавством неоподатковуваний мінімум доходів
громадян.

Суб’єктами злочину можуть бути посадові особи підприємства, установи,
організації незалежно від форми власності, а також фізичні особи, які є
осудними і досягли 16-річного віку.

До посадових осіб, які можуть бути притягнуті до відповідальності,
відносяться керівники підприємств, установ, організацій, їх заступники,
на яких покладено обов’язки по керівництву фінансовою діяльністю,
головні бухгалтери, а також особи, що тимчасово виконують обов’язки
керівника, заступника головного бухгалтера. Зайняття тієї чи іншої
посади повинно бути оформлене наказом чи іншим відповідним документом.

Дія ст. 148-2 КК України розповсюджується і на фізичних осіб: на
громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, які мають
доходи в Україні або інші встановлені законодавством джерела сплати
податків, інших обов’язкових платежів.

Притягнути до кримінальної відповідальності можна лише особу, яка скоїла
цей злочин навмисно. Якщо платник ухилився від сплати платежу через
необережність, до нього не будуть застосовуватись санкції, передбачені
ст. 148-2 КК України.

Кваліфікованими видами вказаного злочину є ухилення від сплати податків,
інших обов’язкових платежів:

— скоєне за попередньою змовою групою осіб (ч. II ст. 148-2 КК України);

— скоєне особою, раніше судимою за такий злочин (ч. III ст. 148-2 КК
України);

— якщо воно призвело до ненадходження до бюджетів або державних цільових
фондів коштів у великих розмірах (ч. II ст. 148-2 КК України) або в
особливо великих розмірах (ч. III ст. 148-2 КК України).

Під великим розміром прихованих від оподаткування коштів розуміють суми,
які в 250 і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів,
а під особливо великим розміром — суми, що перевищують цей мінімум в
1000 і більше разів.

Треба зазначити, що кримінальна відповідальність передбачена тільки за
несплату податків, зборів, інших обов’язкових платежів, вичерпний
перелік яких приведено в ст.ст. 14, 15 Закону України “Про систему
оподаткування” (в ред. від 18.02.1997 р.).

Санкції, передбачені в ст. 148-2 КК України, застосовуються тільки за
рішенням суду

6.2 Дисциплінарна та цивільно-правова відповідальність

У випадку, коли порушення трудової, службової дисципліни призвело до
порушення податкового законодавства, особа, що здійснила дисциплінарний
проступок, притягується до дисциплінарної відповідальності в порядку,
визначеному ст.ст. 147—152 Кодексу законів про працю України.

У разі, коли неправомірними діями посадових осіб органів державної
податкової служби платнику податків завдано збитків, податкові органи
притягуються до цивільно-правової відповідальності. Згідно зі ст. 13
Закону України “Про державну податкову службу в Україні” збитки
відшкодовуються за рахунок коштів державного бюджету України. Спори
вирішуються в судовому порядку.

Захист прав платника податків

Права та законні інтереси, які були порушені в процесі оподаткування,
платник податку має право захистити в судовому чи адміністративному
порядку.

Вибір процедури оскарження, судовий чи адміністративний, належить
платнику податку.

Діюче законодавство не ставить перед платником вимоги щодо обов’язкового
досудового врегулювання спору.

При захисті прав в адміністративному порядку платник звертається зі
скаргою до податкового органу, при судовому — позов подається до суду
(арбітражного суду).

Згідно зі ст. 14 Закону України “Про державну податкову службу в
Україні” платник податку має право:

— на оскарження дій посадової особи податкового органу;

— на оскарження рішення (постанови), прийнятого податковим органом.

Скарги на неправильні дії посадових осіб податкових органів платники
подають до того податкового органу, якому безпосередньо підпорядкована
особа, дії якої оскаржуються. Рішення за результатами розгляду скарги
приймаються протягом місяця з дня її надходження. У разі незгоди із
прийнятим рішенням платник може оскаржити його до вищестоящої податкової
адміністрації.

Оскарження платником податку рішення податкової інспекції
(адміністрації) про зупинення операцій за рахунками, відкритими у банках
та інших кредитних установах, про примусове стягнення не внесених у
строк податків та інших платежів до бюджету, про застосування фінансових
санкцій, постанови податкового органу про накладення адміністративного
стягнення здійснюється шляхом подання на ім’я вищестоящої податкової
адміністрації скарги. Скарга направляється або до податкового органу,
який прийняв рішення, що оскаржується, або, за умови, що платник податку
до скарги додає повний пакет документів, необхідних для її розгляду,
вона може бути безпосередньо платником направлена до вищестоящої
податкової адміністрації.

Скарга розглядається протягом місяця із дня її подання (протягом 10 днів
— при накладенні адміністративних стягнень).

За результатами розгляду приймається рішення, яке може бути оскаржене
платником до вищестоящої податкової адміністрації протягом місяця із дня
ознайомлення.

Подання скарги може призупинити виконання рішення (постанови)
податкового органу за умови, що:

— скаргу подано протягом 10 днів із дня прийняття такого рішення;

— скаргу на постанову про накладення адміністративного штрафу подано
протягом 10 днів із дня винесення такої постанови.

Платники податку, відстоюючи свої законні інтереси, мають право під час
розгляду скарги:

— особисто викласти аргументи;

— знайомитися з матеріалами перевірки;

— бути присутніми при розгляді скарги;

користуватися послугами адвоката або уповноваженого представника,
оформивши це уповноваження у встановленому законом порядку, тощо.

Питання для осмислення:

1. Прибутковий податок з громадян

2. Зменшення сукупного оподатковуваного доходу окремим категоріям
платників

3. Нарахування, стягнення і перерахування прибуткового податку

Функції податків

5. Податок з прибутку підприємств

6. Групи платніків податків.

7. Правила ведення податкового обліку

8. Ставки податку

9. Характерні особливості оподаткування окремих видів діяльності і
операцій особливого виду.

10. Пільги по податках

11. Терміни сплати податку

12. Непрямі податки

13. Відповідальність платників податку.

14. База оподаткування

Поняття податкового правопорушення

Види відповідальності за податкові правопорушення

Тема 8

ФУНКЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ. УКРАЇНА В ГАЛУЗІ ГРОШОВОГО ОБІГУ

План

1. Банківська система України та роль у ній Національного банку України

2.Національний банк України.

Мета заняття: визначити функції і задачі національного банку України.

1. Банківська система України та роль у ній Національного банку України

Найпоширенішими видами послуг є ведення поточних рахунків клієнтів,
кредитування, розрахунки. Велика кількість послуг пов’язана із
зовнішньоекономічною діяльністю: продаж частини валютного виторгу на
УМВБ, купівля валюти, обмінні операції готівкової валюти, інкасація,
обслуговування дорожніх чеків та різних видів акредитивів. Банки
обслуговують облігації державної внутрішньої позики.

Стаття 1 Закону України “Про банки і банківську діяльність” установила
дворівневу банківську систему в Україні, а стаття 2 формулює поняття
банку: “Банки — це установи, функцією яких є кредитування суб’єктів
господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів
підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних
ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного господарства,
виконання валютних та інших банківських операцій”.

Перший рівень банківської системи України — Національний банк України.
Національний банк України є юридичною особою, основну функцію якої —
забезпечення стабільності грошової одиниці — визначила Конституція
України. Повноваження і принципи організації Національного банку України
визначаються законодавством.

Статутний капітал Національного банку України у розмірі 10 мільйонів
гривень є загальнодержавною власністю. Банк функціонує як економічно
самостійна державна установа, здійснює видатки, як правило, за рахунок
своїх доходів. При перевищенні доходів над видатками банк суми
перевищення відраховує в державний бюджет.

2. Національний банк України

Відповідно до законодавства Національний банк України:

1) визначає та проводить грошово-кредитну політику на підставі
загальнодержавної програми економічного розвитку, затвердженої Верховною
Радою України;

2) монопольне здійснює емісію національної валюти України та організовує
її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і кредитних
установ, організовує систему рефінансування;

4) встановлює для банків та інших кредитних установ правила проведення
банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту
інформації та коштів;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему
грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики
платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми розрахунків, у тому числі між
банками та іншими кредитними установами;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських
технологій, координує та контролює створення електронних платіжних
засобів, систем розрахунків, автоматизації банківської діяльності та
засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9) веде реєстр банків, їх філій та представництв, валютних бірж і
кредитних установ, здійснює ліцензування банківських та інших операцій у
передбачених законом випадках;

10) складає платіжний баланс і баланс міжнародних інвестицій України,
здійснює їх аналіз та прогнозування;

11) представляє інтереси України в центральних банках інших держав,
міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво
здійснюється на рівні центральних банків;

12) здійснює відповідно до визначених законом повноважень валютне
регулювання, визначає порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті,
організовує і здійснює валютний контроль;

13) забезпечує накопичення, зберігання та здійснення операцій з
золотовалютним резервом;

14) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних
відносин;

15) організовує інкасацію та перевезення банкнот, монет та інших
цінностей;

16) реалізовує державну політику з питань захисту державних таємниць у
системі Національного банку України.

Керівними органами Національного банку України є Рада банку та Рада
директорів.

Рада банку — конституційний орган. Згідно зі статтею 100 Конституції
Рада Національного банку України розробляє основні засади
грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.
Правовий статус Ради Національного банку України визначається законом.

Рада директорів банку забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики,
організовує діяльність і здійснює управління нею.

Конституцією Голова Національного банку України призначається Верховною
Радою за поданням Президента України більшістю від конституцїйного
складу Верховної Ради України терміном на 4 роки.

На відміну від комерційних банків для Національного банку одержання
прибутку не є основною метою діяльності.

Національний банк України має особливий правовий статус. Він наділений
владними повноваженнями. Нормативні акти, які видає Національний банк,
обов’язкові для всіх без винятку органів держави і органів місцевого
самоврядування. Значне розгалуження банківської системи дає можливість
комерційним банкам самостійно здійснювати свої повноваження. Комерційні
банки не видають нормативних актів, приписи яких розповсюджувалися б на
всіх, але самі будують свою діяльність на основі законодавства і
нормативних актів Національного банку України. Державне регулювання
відносин, що виникають з діяльності банків, набуває форми обов’язкових
приписів, що містяться у нормах різних галузей права.

Відносини, що виникають з діяльності банків, являють собою синтез
фактичних і юридичних відносин. Юридичним змістом цих відносин є
суб’єктивні юридичні права і обов’язки їх учасників — банків та
клієнтури. З одного боку, ці відносини — належна кредитній установі міра
дозволеної поведінки: надання кредитів різних видів і стягнення плати
(%) за них у відповідності з кредитною угодою в межах, дозволених
Національним банком України, а з іншого боку — приписана другій стороні
— одержувачу позики і забезпечена можливістю державного примусу
(примусового стягнення, збільшення плати за позику, реалізацією
належного позичальнику майна і зарахування коштів на погашення боргу)
міра необхідної поведінки (одержання позички і своєчасне повернення її),
якої повинний додержуватися позичальник в інтересах кредитора. Кредитні
відносини в основному є договірними і регулюються, природно, нормами
цивільного права. Однак навряд чи можливо відносини в галузі
кредитування з участю банку відносити тільки до цивільно-правових.
Цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин характеризується
рівністю суб’єктів, їх диспозитивністю та ініціативою у формуванні і
реалізації відносин. У кредитних правовідносинах чітко визначається
ініціативність — бажання суб’єкта підприємництва одержати позику в банку
на умовах, які виставляє кредитор, але немає диспозитивності — юридичної
свободи (можливості) позичальника здійснити правосуб’єктність за своїм
розсудом.

Банківська позика надається на підставі угоди, в якій точно фіксується
воля сторін. Одержувач позики — клієнт банку, не підпорядкований
кредитору, але їх права неоднакові. У банку-кредитора фактично
знаходяться всі права, а на клієнті лежать обов’язки точного дотримання
приписів кредитора. Виконання умов кредитора гарантоване, бо позика
видається під забезпечення. У цивільному праві угода виконує і захисну
функцію, оскільки сторони повинні точно дотримуватися умов угоди.
Кредитна угода захищає права кредитора: у випадку неповернення
простроченої заборгованості банк може примусово повернути борг і
стягнути підвищену плату. А позичальник може тільки відмовитися від
укладення угоди. Рівності сторін у кредитних правовідносинах немає, тому
кредитна угода банку і позичальника є специфічною формою взаємовідносин
комерційного банку і суб’єкта підприємництва.

Відносини, які виникають з діяльності кредитних установ, є однією з форм
соціальних відносин і визначаються волею та свідомістю учасників. Хоча
вони виникають за волевиявленням позичальників і оформляються кредитною
угодою, але мають владно-організаційну основу. Правила Національного
банку України, які регламентують проведення операцій по рахунках в
кредитних установах, вказують, що вони відкриваються: а) для зберігання
коштів; б) для проведення операцій за розрахунково-грошовими документами
визначеної форми; в) для здійснення контролю за дотриманням чинного
законодавства при утворенні, реорганізації, ліквідації підприємств
будь-якої форми власності і видів діяльності, при відкритті і закритті
рахунків, повсякденного контролю за фінансово-господарською діяльністю
клієнтів — власників рахунків. Причому контроль здійснює комерційний
банк. Державна податкова адміністрація, контрольно-ревізійна служба,
органи МВС, а за діяльністю комерційного банку спостерігає ще й
Національний банк України.

Згідно з інструкцією Національного банку України “Про відкриття рахунків
у національній та іноземній валюті” рахунки в банках відкриваються на
умовах цієї інструкції і угоди на відкриття і обслуговування
банківського рахунку. Відносини, які виникають між установами банків і
власниками рахунків, характеризуються так: 1) сторони (банк і суб’єкт
підприємництва) зобов’язані при дотриманні законних і договірних умов і
вимог вступити в ці відносини; 2) установа перед відкриттям рахунку
суб’єктові підприємництва або установі здійснює функції контролю,
перевіряючи правосуб’єктність заявника; 3) зміст відносин чітко
регламентовано чинними нормативними актами.

Виникнення відносин з приводу відкриття рахунків пов’язане з поданням
заяви в банк організацією будь-якої форми власності, але не тому що вона
цього дуже бажає і робить пропозицію банку вступити у договірні
відносини, а тому що в силу закону вона не має права тримати кошти понад
суми, встановленої комерційним банком (ліміт), в своїй касі. Після
подання заяви для відкриття рахунку організацією кредитна установа
перевіряє юридичну особу організації, наявність документів, необхідних
для відкриття рахунку, і після цього дає згоду на його відкриття. Права
і обов’язки власника рахунку і кредитної установи визначаються
нормативними актами Національного банку України, а відповідальність за
порушення цих актів — Указом Президента України.

Норми цих актів мають суто імперативний характер, який не дозволяє
сторонам діяти за своїм волевиявленням, і є фінансово-правовими. Після
відкриття рахунку ні банк, ні його клієнт — власник рахунку не має права
змінювати приписів, які містяться в нормативних актах.

Відкриття рахунку в банку юридичною особою, суб’єктом підприємницької
діяльності є передумовою для виникнення цивільно-правових відносин,
пов’язаних з розрахунками по його основній діяльності, а також дає
можливість бути учасником кредитних відносин з банком. Відносини,
пов’язані з розрахунками між юридичними особами і громадянами,
регулюються інакше, ніж відносини, що виникають з приводу відкриття
рахунку в кредитній установі. Ці відносини відрізняються і методами
правового регулювання (договірні, при рівності сторін) і суб’єктним
складом. В цих відносинах можуть брати участь не два, а три та, як
правило, при іногородніх розрахунках, — чотири суб’єкти. Між
постачальником і покупцем існують цивільно-правові відносини. Для
виконання договірних умов вони повинні здійснювати взаємні розрахунки за
встановленими правовими формами. Таким чином, при розрахунках через
банки виникає складне коло цивільно-правових (договірних) і
фінансово-правових відносин. Договірні відносини регулюються
цивільно-правовими нормами і вивчаються в курсі цивільного права,
фінансово-правові — в курсі фінансового права.

Фінансово-правові норми визначають порядок утворення і компетенцію
комерційних банків.

В правовій та економічній літературі сформулювалися визначення так
званого “банку банків”, який можна називати центральним (або
національним) банком країни. Вважається, що центральний банк повинен
бути:

1. Єдиним емісійним центром, який має монопольне право грошової емісії
на території країни, зберігає і рахує національні золотовалютні резерви.

2. Банком уряду, зобов’язаним підтримувати державні економічні програми,
здійснювати кредитування дефіциту державного бюджету, розміщувати
державні цінні папери.

3. Органом стабільності національної грошової системи.

4. Кредитором комерційних банків, коли в них не вистачає коштів.

5. Органом банківського нагляду, який підтримує необхідний рівень
стандартизації і професіоналізму в національній кредитній системі.

Питання для осмислення:

1. Банківська система України та роль у ній Національного банку України

2.Національний банк України.

3.Функції НБУ.

4.НБУ – банк – банків, чому?

Тема 9

ДІЯЛЬНІСТЬ КОМЕРЦІЇНИХ БАНКІВ

План

1. Правова природа взаємовідносин комерційного банку і клієнта

2. Банківськи правовідносини

Мета заняття: визначити функції, напрямки діяльністі, місце комерційних
банків в фінансової системі України

1. Правова природа взаємовідносин комерційного банку і клієнта

Основними провідниками кредйтно-фінансових відносин в суспільстві є
банки, які виступають могутнім інструментом структурної політики і
регуляції економіки, що здійснюється шляхом перерозподілу фінансів,
капіталу у формі банківського кредитування інвестицій, необхідних для
підприємницької діяльності, створення і розвитку виробничих та
соціальних об’єктів.

Сучасна банківська система нашої країни представлена двома рівнями
банків. Перший рівень — Національний банк України з відповідною мережею
своїх установ. Другий рівень представляють комерційні банки. Сьогодні в
Україні налічується близько 250 комерційних банків, серед яких окреме
місце займають Ощадний банк та Укрексім-банк із часткою державного
капіталу. Зареєстровано також 21 комерційний банк за участю іноземного
капіталу, в тому числі 7 з них із 100% іноземним капіталом.

Відносини з банківського кредитування та розрахунків регламентуються
нормами права і набувають правову форму. Однак природа таких відносин не
є однорідною.

Аналіз юридичних норм, що регламентують суспільні відносини в галузі
кредиту, свідчить, що ці правовідносини є проявом цивільно-правових,
адміністративно-правових та фінансово-правових відносин, а метод
правового регулювання є неоднорідним. Він, з одного боку, заснований на
методах, притаманних цивільному праву — рівність учасників, а з іншого —
на фінансово-правовому та адміністративно-правовому методі регулювання —
визнання юридичної нерівності сторін (з моменту надання кредиту і
здійснення контролю кредитора над позичальником), а значить методі
владних приписів. Але ж адміністративне право не регулює фінансових
відносин, специфіка яких диктує необхідність застосування
фінансово-правового методу. Більшість приписів в таких випадках
видається фінансово-кредитними органами держави, створеними спеціально
для здійснення фінансової діяльності, і такі установи пов’язані з іншими
органами держави лише функціонально по лінії фінансової діяльності; в
цих відносинах відсутнє повне підпорядкування.

Таким чином, можна говорити про те, що відносини, які виникають між
комерційними банками та їх клієнтами, хоча і мають грошовий характер,
однак не є однорідними та регулюються нормами декількох галузей права.

2. Банківськи правовідносини

Банківські відносини визначаються через сукупність певних специфічних
ознак:

а) наявність спеціального суб’єкта — банку або кредитної організації;

б) наявність спеціального об’єкта — фінансових інструментів;

в) опосередкованість через банківські правовідносини кредитно-грошової
політики держави, що означає відсутність свободи волі сторін у
визначенні форм правовідносин та правил їх реалізації, а також пряма або
непряма участь держави в цих правовідносинах.

Стосовно банківських правовідносин необхідно зазначити принципову
особливість виникнення суб’єктивних прав та обов’язків, яка полягає в
тому, що в матеріальній поведінці

поєднуються права та обов’язки, що мають різне походження. Частина таких
повноважень виникає в умовах вільного волевиявлення та юридичної
рівності, тобто їх зміст визначається договором. Інша частина
встановлюється законом чи іншими нормативно-правовими актами, тобто має
публічно-правовий характер і, відповідно, регулюється нормами
фінансового права. Таким чином, кредитно-розрахункові відносини, які
виникають з діяльності банків, являють собою синтез фактичних і
юридичних відносин.

Так, з одного боку, кредитні правовідносини є фінансовими відносинами,
тому що серед них значну частину складають організаційні правовідносини,
які визначають форми і методи діяльності певних кредитних інститутів
щодо кредитування, її спрямованість у ті чи інші періоди розвитку
економіки. В цих відносинах можуть приймати участь не лише кредитні
установи, але й органи державного управління (уряд, міністерства та
відомства, місцеві ради). Ця група відносин регулюється лише нормами
фінансового права і є передумовою наступної групи правовідносин.

Ще одну групу складають владно-майнові правовідносини, безпосередньо
пов’язані із процесом надання кредитів. Для функціонування правовідносин
даної групи є характерним те, що крім фінансово-правових, в них
використовуються категорії, що притаманні цивільно-правовим майновим
правовідносинам: застава, гарантії, відсотки тощо, які мають істотні
особливості. Треба зазначити, що якщо розрахункові відносини є переважно
фінансовими, то кредитні відносини в основному є договірними і
регулюються значною мірою нормами цивільного права. В той же час
віднесення кредитних відносин (за участю банків) лише до цивільних не
відповідає дійсності. Насамперед, цивільно-правовий метод регулювання
суспільних відносин характеризується рівністю суб’єктів, ‘їх
диспозитивністю та ініціативою у формуванні і реалізації відносин. У
кредитних правовідносинах чітко визначається ініціативність — бажання
суб’єкта підприємницької діяльності або фізичної особи одержати позику
на умовах, які виставляє кредитор, але немає диспозитивності — юридичної
свободи (можливості) позичальника здійснити правосуб’єктність за своїм
розсудом.

Якщо виходити з положень Цивільного кодексу України, то за договором
позики одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальнику)
у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими
ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж
суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Щодо
банківського кредитування, то в цьому випадку позика надається на
підставі угоди, в якій фіксується воля сторін. І хоча одержувач позики
не підпорядкований кредитору, але права їх не є однаковими. Якщо у
кредитора фактично є усі права, то позичальник несе на собі обов’язки
точного дотримання приписів кредитора. При цьому виконання умов
кредитора є гарантованим наявністю забезпечення, під яке, як правило,
видається позика. Що до захисту інтересів учасників кредитних відносин,
то і у цьому випадку існує різниця між їх становищем. Кредитор може
примусово повернути борг із стягненням підвищеної плати, а позичальник
може лише відмовитися від укладання угоди. Рівності сторін у кредитних
правовідносинах немає, тому що кредитна угода банку і позичальника є
специфічною формою взаємовідносин комерційного банку та клієнта.

Кредитні правовідносини хоча і виникають на підставі кредитної угоди,
однак мають владно-організаційну основу. Так, правила НБУ при
регламентації проведення операцій по рахунках в кредитних установах
вказують, що вони відкриваються: а) для зберігання коштів; б) для
проведення операцій за розрахунково-грошовими документами визначеної
форми; в) для здійснення контролю за дотриманням чинного законодавства
при утворенні, реорганізації та ліквідації підприємств будь-якої форми
власності і видів діяльності, при відкритті і закритті рахунків і для
повсякденного контролю за фінансово-господарською діяльністю клієнтів —
власників рахунків. Контроль здійснюють комерційні банки, державні
податкові адміністрації, контрольно-ревізійні служби та органи МВС, а за
діяльністю комерційних банків — Національний банк України.

Відносини щодо відкриття рахунку в банку виникають тому, що в силу
закону суб’єкт підприємницької діяльності не має права тримати кошти
понад суми (ліміту), встановленої комерційним банком, в своїй касі. І
хоча такі відносини виникають на підставі поданої клієнтом заяви для
відкриття рахунку і передбачають укладення договору, кредитна установа
перевіряє правовий статус заявника, наявність документів, необхідних для
відкриття рахунку і лише після цього дає згоду на його відкриття. Права
і обов’язки власника рахунку визначаються нормативними актами
Національного банку України, норми яких носять суто імперативний
характер і не дозволяють сторонам діяти за своїм волевиявленням, тобто є
фінансово-правовими нормами.

Відкриття рахунку тягне за собою розрахунково-касове обслуговування
банківською установою суб’єкта підприємницької діяльності, що дозволяє
останньому вступати в цивільно-правові відносини, пов’язані з
розрахунками по його основній діяльності, а також дає можливість бути
учасником кредитних відносин з банком. І якщо відносини щодо
господарської діяльності є цивільно-правовими, то ті ж відносини
стосовно розрахунків між ними мають складну правову природу, мають інший
суб’єктний склад (постачальник, покупець і банківські установи, що їх
обслуговують) і є комплексним правовим інститутом.

Таким чином, при розрахунках через банки виникає складне коло цивільних
(договірних), адміністративних та фінансових правовідносин. Договірні
відносини регулюються нормами цивільного права і визначають місце
суб’єктів в кредитних правовідносинах, загальні правила укладення угод.
Фінансово-правові відносини регламентують діяльність кредитно-фінансових
структур в галузі кредиту й розрахунків і вивчаються в курсі фінансового
права.

Фінансово-правові норми визначають порядок утворення і компетенцію
комерційних банків.

Питання для осмислення:

1. Правова природа взаємовідносин комерційного банку і клієнта

2. Банківськи правовідносини

3. Кредитні правовідносини

4. Відкриття рахунку

Тема 10

ОСНОВИ ВАЛЮТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

План

1.Поняття валюти та валютних цінностей

2.Правовий режим валютних операцій

3.Валютний контроль

4.Відповідальність за порушення валютного законодавства

Мета заняття: визначити правову сутністьвалютних відношень в фінансовой
системі України.

1. Поняття валюти та валютних цінностей

Поняття валюти взагалі поєднується з грошовими одиницями держав. Але при
цьому термін “валюта” може вживатися у двох значеннях: як грошова
одиниця певної держави; як грошова одиниця іноземних (відносно неї)
держав, кредитні та платіжні документи, що визначені в іноземних
грошових одиницях та застосовуються в міжнародних розрахунках. Саме
друге значення і охоплюється поняттям іноземна валюта.

Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і
валютного контролю” № 15-93 від 19 лютого 1993 року визначає валюту
України як грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет
і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом
на території України. До валюти також відносяться грошові знаки,
вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають
обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у
внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на
території України (ст. 1). Це і є, власне, валюта.

Другою складовою частиною категорії “валюта України” (поряд з, власне,
валютою України) є платіжні документи та інші цінні папери (акції,
облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки,
акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні
книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті
України.

Таким чином, валюта України складається з визначених законодавством
України:

а) грошових знаків, що перебувають в обігу та є законним платіжним
засобом;

б) платіжних документів, що виражені у валюті України;

в) інших цінних паперів, виражених у валюті України. Категорія “іноземна
валюта” також має декілька складових. Це:

1) грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів чи монет, що
знаходяться в обігу та є законним платіжним засобом у відповідній
іноземній державі чи групі держав;

2) кошти на рахунках в грошових одиницях іноземних держав та міжнародних
грошових чи розрахункових одиницях.

Так, відповідно до законодавства України під іноземною валютою
розуміється як, власне, іноземна валюта, так і монетарні метали,
платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або
монетарних металах. При цьому, власне, іноземною валютою є іноземні
грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що
перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території
відповідної іноземної держави. Також до неї відносяться грошові знаки,
вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають
обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових
одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та
інших кредитно-фінансових установ за межами України.

Національна та іноземна валюта знаходяться в певному співвідношенні. При
цьому застосовується поняття “конвер-тованість”. Це досить складне
поняття. Саме конвертованість (чи конвертованість валюти у вузькому
значенні) розуміється як гарантована державою можливість обміну
національної валюти на іноземну. Залежно від того, наскільки обмежена
така можливість, валюта виступає як вільно чи частково конвертована.

Більш широке значення конвертованості валюти включає в себе значне коло
відносин, що регулюють:

— можливість держави забезпечити попит власників валюти на товари та
послуги (необхідної якості та в необхідній кількості).

2. Правовий режим валютних операцій

Використання іноземної валюти обмежене. Вона може застосовуватися лише в
порядку і межах, встановлених чинним законодавством України. Валюта
України є єдиним законним засобом платежу на території України, який
приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов’язань.
Порядок ввезення, переказування і пересилання з-за кордону, а також
вивезення, переказування і пересилання за кордон резидентами і
нерезидентами валюти України визначається Національним банком України.

Декрет Кабінету Міністрів України № 15-93, визначаючи право власності на
валютні цінності, підкреслює, що резиденти і нерезиденти мають право
бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами
України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Вони
також мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень,
встановлених діючим валютним законодавством України.

Валютні операції можна поділити на два типи:

1. Поточні — операції, в ході яких здійснюється обслуговування
експортно-імпортних операцій та забезпечення переміщення валютних коштів
фізичних осіб, що працюють або мешкають за кордоном.

2. Валютні операції, що пов’язані з рухом капіталу, які здійснюються при
переміщенні капіталу (національного — за кордон, іноземного — в
державу).

Важливе значення при класифікації цих двох типів валютних операцій має
визначення резидентства та нерезидентства для суб’єктів валютних
операцій. Насамперед, вони мають різне коло повноважень як по першому
типу операцій, так і по другому. По-друге, для резидентів характерний
різний рівень обмежень: поточні валютні операції здійснюються ними без
обмежень, операції другого типу є операціями, що чітко контролюються з
боку держави через відповідні органи.

Валютне законодавство України до валютних операцій відносить:

— операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності,
за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;

— операції, пов’язані з використанням валютних цінностей в міжнародному
обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших
зобов’язань, предметом яких є валютні цінності;

— операції, пов’язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на
територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її
межі валютних цінностей (Ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України
№15-93).

Порядок організації торгівлі іноземною валютою визначається ст. 6
Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і
валютного контролю”. Законами України “Про банки і банківську
діяльність” та “Про зовнішньоекономічну діяльність”.

Торгівля іноземною валютою на території України резидентами і
нерезидентами — юридичними особами — здійснюється через уповноважені
банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали ліцензію на
торгівлю іноземною валютою Національного банку України, виключно на
міжбанківському валютному ринку України. Структура мЬкбанківського
валютного ринку, а також порядок та умови торгівлі іноземною валютою на
міжбанківському валютному ринку визначаються Національним банком
України.

Уповноважені банки від свого імені та за свій рахунок укладають угоди з
купівлі-продажу іноземної валюти. Регулюється це Тимчасовим порядком
ведення уповноваженими банками України відкритої валютної позиції з
купівлі-продажу безготівкової іноземної валюти на валютному ринку
України, затвердженим постановою Правління Національного банку України
(із змінами та доповненнями, затвердженими постановою Правління
Національного банку України від 28.05.1996р. № 127). Відповідно до цього
порядку розмір відкритої валютної позиції уповноваженого банку
визначається як різниця між сумою купленої іноземної валюти за свій
рахунок та сумою проданої за свій рахунок. Валютна позиція може бути
виключно довгою або нульовою і вона з’являється тільки в разі купівлі
іноземної валюти банком за власні кошти в межах встановленого ліміту
відкритої валютної позиції. Надходження коштів в іноземній валюті до
статутного фонду у вигляді внесків або продаж цих внесків та доходів
банку в іноземній валюті не впливає на розмір відкритої валютної
позиції.

Уповноважені банки, які мають власні кошти до 700 тисяч ЕКЮ, згідно з
вимогами “Положення про економічні нормативи регулювання діяльності
комерційних банків”, затвердженого Правлінням Національного банку
України від 30.06.95р. № 167, зобов’язані щоденно дотримуватись закритої
валютної позиції та щомісяця (не пізніше 8-го числа місяця, наступного
за звітним) подавати звіт за кожний робочий день місяця безпосередньо
установі Національного банку України за місцем територіального
знаходження головного банку.

У випадках, коли уповноважений банк здійснює операції з купівлі-продажу
іноземної валюти за гривні. Національним банком встановлюється для нього
ліміт валютної позиції. Для контролю ліміту відкритої валютної позиції
уповноважені банки зобов’язані щоквартально до 20 числа місяця,
наступного за звітним, подавати установі Національного банку України за
місцем територіального знаходження головного банку розрахунок власних
коштів (капіталу). Наданий розрахунок підлягає перевірці відділом
банківського нагляду відповідного управління Національного банку
України, за результатами якої відділ валютних операцій і контролю цієї
установи не пізніше 25 числа місяця, наступного за звітним, перевіряє
розрахунок на відповідність нормам і затверджує ліміт відкритої валютної
позиції.

Для валютних операцій використовуються валютні (обмінні) курси іноземних
валют, виражені у валюті України, курси валютних цінностей в іноземних
валютах, а також у розрахункових (клірингових) одиницях. Зазначені курси
встановлюються Національним банком України за погодженням з Кабінетом
Міністрів України.

Залежно від застосування валютних курсів валютні ринки розподіляють на:

1. Валютні ринки з одним режимом — ринок з вільно плаваючими валютними
курсами, що встановлюються на біржових торгах.

2. Валютний ринок з подвійним режимом — ринок з одночасним використанням
фіксованого та плаваючого курсу валюти, що застосовується державою для
регулювання руху капіталів.

Для валютного ринку другого типу широко застосовуються валютні
обмеження. Вони складають певну систему засобів щодо заборони,
лімітування та регламентації операцій з валютними цінностями. Валютні
обмеження направлені на перерозподіл валютних цінностей на користь
держави. Одночасно з цим вони проявляються в чіткому встановленні
порядку визначення операцій з валютними цінностями.

Регулювання державою валютних відносин здійснюється шляхом застосування
централізованих і імперативних приписів, якими законодавець регулює
певну поведінку учасників діяльності щодо використання валютних
цінностей. Сутність правового режиму валютних відносин визначається як
система валютних обмежень. Ця система виступає як сукупність заборон,
лімітування або регламентації (законодавчої чи адміністративної)
операцій з валютою або валютними цінностями.

Національний банк України може встановлювати граничні розміри маржі за
операціями на міжбанківському валютному ринку України уповноважених
банків та інших кредитно-фінансових установ, що одержали ліцензію
Національного банку України, за винятком операцій, пов’язаних із
строковими (ф’ючерсними) угодами.

Уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали
ліцензію Національного банку України:

а) від свого імені купують і продають іноземну валюту на міжбанківському
валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів і
нерезидентів;

б) мають право від свого імені і за свої кошти купувати іноземну валюту
готівкою у фізичних осіб — резидентів і нерезидентів, а також продавати
її фізичним особам — резидентам.

Резиденти і нерезиденти — фізичні особи — мають право продавати іноземну
валюту уповноваженим банкам та іншим фінансово-кредитним установам, які
одержали ліцензію Національного банку України, або, за їх
посередництвом, іншим фізичним особам — резидентам. Фізичні
особи-резиденти мають право купувати іноземну валюту в уповноважених
банках та інших кредитно-фінансових установах, що одержали ліцензію
Національного банку України, або, за їх посередництвом, у інших фізичних
осіб — резидентів і нерезидентів.

Уповноважені банки мають право продавати іноземну валюту на валютній
біржі через членів біржі за заявами резидентів і нерезидентів України.
Нерезиденти можуть продавати валютні кошти після їх зарахування на
валютний рахунок в уповноваженому банку з метою інвестування їх в
економіку України. Також уповноважені банки мають право купувати
іноземну валюту на валютній біржі через членів біржі за заявами
резидентів і нерезидентів — суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності
для забезпечення можливості оплати зобов’язань по імпорту товарів,
послуг та для обслуговування зовнішнього боргу, якщо строк їх оплати за
контрактом настає не пізніше як за 60 календарних днів, а також за
заявами нерезидентів, якщо вони забезпечують повернення прибутків на
Україну від інвестування капіталу в Україні.

Всі операції купівлі та продажу іноземної валюти провадяться тільки
через уповноважені банки на валютній біржі. Клієнти банку для придбання
іноземної валюти, з метою здійснення розрахунків з іноземними
партнерами, подають у банк замовлення на купівлю іноземної валюти із
вказівкою строку дії цього замовлення, суми, необхідної для придбання,
максимального курсу іноземної валюти, за яким може бути укладено
договір.

Стаття 7 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного
регулювання і валютного контролю” встановлює порядок організації
розрахунків в іноземній валюті. В розрахунках між резидентами і
нерезидентами в межах торговельного обороту може використовуватись як
засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки можуть здійснюватись лише
через уповноважені банки. Наймодавці-нерезиденти здійснюють оплату праці
резидентів виключно в валюті України — в готівковій чи безготівковій
формі. Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах
торговельного обороту в валюті України допускається при умові отримання
індивідуальної ліцензії Національного банку України.

23 вересня 1994р. Верховна Рада України прийняла Закон України №
185/94-ВР “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”. У
відповідності з ним виручка резидентів в іноземній валюті підлягає
зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках в строки
виплати заборгованостей, вказані в контрактах, але не пізніше 90
календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної
декларації) продукції, яка експортується. У випадку експорту робіт
(послуг), прав інтелектуальної власності — з моменту підписання акта чи
іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт
прав інтелектуальної власності. Перевищення цього терміну вимагає
індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення
поставки (в разі, коли таке відстрочення перевищує 90 календарних днів з
моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь
постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується), потребують
індивідуальної ліцензії Національного банку України. При застосуванні
розрахунків щодо імпортних операцій резидентів у формі документованого
акредитиву термін діє з моменту здійснення уповноваженим банком платежу
на користь нерезидента.

Резиденти, які купують іноземну валюту через уповноважені банки для
забезпечення виконання зобов’язань перед нерезидентами, зобов’язані
здійснювати перерахування їх протягом 5 робочих днів з моменту
зарахування таких сум на валютні рахунки резидентів.

Деяка специфіка характерна для розрахунків за експортно-імпортними
операціями на умовах відстрочки платежів чи поставок. Відповідно до
Декретів Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993р. № 15-93 “Про
систему валютного регулювання і валютного контролю”, № 17-93 “Про
порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті” та Закону України від
25 листопада 1993 року “Про внесення змін до декретів Кабінету Міністрів
України про валютне регулювання” Національний банк України встановив
порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті за
експортно-імпортними операціями, який закріплений Інструкцією
Національного банку України № 139 від 16.06.94 “Про порядок здійснення
розрахунків у іноземній валюті за експортно-імпортними операціями на
умовах відстрочки платежів чи поставок”.

Усі міжнародні розрахунки, пов’язані з експортом та імпортом товарів,
наданням послуг та іншими комерційними угодами, здійснюються резидентами
України (юридичними та фізичними особами, зареєстрованими як підприємці)
лише через уповноважені банки. Міжнародні розрахунки за комерційними
угодами здійснюються уповноваженими банками України, як правило, у
вільно конвертованій валюті, а також у валюті з обмеженою
конвертованістю та розрахунковій валюті клірингових рахунків згідно з
умовами міждержавних та міжбанківських угод. Вибір конкретної іноземної
валюти та форми розрахунків за зовнішньоторговельним контрактом
визначається за угодою сторін та фіксується в умовах контракту. В
залежності від стану платіжного балансу України Національним банком
України можуть коригуватися форми розрахунків з окремими країнами.

Виручка резидентів в іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні
рахунки в уповноважених банках у терміни виплати заборгованостей,
зазначені у контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати
митного оформлення продукції, що експортується, а в разі експорту робіт
(послуг), прав інтелектуальної власності — з моменту підписання акта або
іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт
прав інтелектуальної власності. Моментом одержання виручки в іноземній
валюті за експортовану продукцію вважається дата надходження коштів на
валютний рахунок резидента в уповноваженому банку України. Перевищення
зазначеного терміну можливе лише за індивідуальним дозволом обласного
управління Національного банку України за місцем реєстрації резидента.

Валютна виручка від здійснення експортних операцій підлягає зарахуванню
у повному обсязі на валютні рахунки резидентів, відкриті в уповноважених
банках України (тільки на ті, які зазначені в контрактах з іноземними
партнерами) і підлягає використанню в порядку, встановленому
законодавством.

Підставою на продовження законодавче встановлених термінів надходження
продукції (робіт, послуг) в Україну згідно з п. 6 Закону України “Про
порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” є наявність висновків
відповідних міністерств і відомств, які підтверджують належність
контракту резидента з іноземною фірмою до порядку, що встановлений
Постановою Кабінету Міністрів України № 882 від 28.12.94 “Про порядок
віднесення операцій резидентів при здійсненні ними зовнішньоекономічної
діяльності до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного
будівництва, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального
призначення”. В інших випадках клопотання на продовження зазначених
термінів розрахунків Національний банк України не розглядає.

Національний банк України відповідно до чинного законодавства встановив
Правила використання готівкової іноземної валюти на території України
(Постанова Правління Національного банку України № 119 від 26.03.98р.).
Використання готівкової іноземної валюти з власних поточних рахунків
юридичними особами-резидентами та розташованими на території України
представництвами юридичних осіб-нерезидентів дозволяється для
забезпечення витрат працівників юридичних осіб — резидентів чи
представництв юридичних осіб-нерезидентів, які повністю або частково
здійснюють підприємницьку діяльність нерезидента на території України.
Оплата добових, витрат, пов’язаних з найманням житлового приміщення
(оплатою готелю) та бронюванням місць у готелях, транспортних та інших
витрат за кордоном здійснюється згідно з чинним законодавством України
про відшкодування витрат на відрядження за кордон.

Видача готівкової іноземної валюти з поточного рахунку та (або) продаж
дорожніх чеків у вільно конвертованій валюті на відрядження за кордон
здійснюється уповноваженим банком за наявності заявки юридичної
особи-резидента або постійного представництва юридичної
особи-нерезидента, що містить такі дані:

— номер і дата наказу (розпорядження);

— прізвище, ім’я та по батькові осіб, що виїжджають за кордон;

— строк перебування за кордоном;

— розрахунок витрат.

Використання на території України готівкової іноземної валюти як засобу
платежу або як застави дозволяється у разі відсутності у фізичних осіб –
нерезидентів чи резидентів — коштів у грошовій одиниці України і
неможливості здійснення валютно-обмінної операції через пункт обміну
іноземної валюти.

Республіканський банк Криму, обласні управління, ОПЕРУ та Центр
міждержавних розрахунків Національного банку України здійснюють операції
з іноземною валютою у готівці відповідно до затвердженого Правлінням
Національного банку України Положення про Офіційні валютні резерви,
Порядку встановлення та використання курсу українського карбованця.
Положення про пункти обміну іноземної валюти та інших нормативних
документів (Лист НБУ №128 від 03.06.94).

Згідно з діючим порядком при здійсненні операцій купівлі та продажу
іноземної валюти в готівці установи Національного банку України
використовують власний курс купівлі та продажу, орієнтований на середній
курс купівлі та продажу готівкового валютного ринку області. Курс
купівлі та продажу іноземної валюти встановлюється і затверджується
щоденно керівником регіонального управління (для ОПЕРУ — Головою
Правління Національного банку України чи його заступником — куратором з
питань валютного регулювання) і не змінюється протягом операційного дня.
Куплена регіональними управліннями Національного банку України іноземна
валюта в готівці підлягає розподілу на дві частини:

— для зарахування в Офіційні валютні резерви — 60 відсотків від
загальної суми купленої за кожний банківський день іноземної готівки;

— для потреб регіонального управління Національного банку України — 40
відсотків від загальної суми купленої за кожний банківський день
іноземної готівки.

Постановою Правління Національного банку України від 25.03.96 № 68
затверджені Правила здійснення конверсійних операцій з готівкою
іноземної валюти уповноваженими банками.

Конверсійні операції з готівкою іноземної валюти — це операції щодо
обміну готівкової валюти однієї іноземної держави на готівкову валюту
іншої іноземної держави. Вони здійснюються лише уповноваженими банками
та їх обмінними пунктами винятково з валютами, що відносяться до групи
“вільно конвертована валюта” Класифікатора іноземних валют. У разі
здійснення конверсійних операцій з готівковою іноземною валютою
використовується крос-курс, офіцінно встановлений Національним банком
України. При цьому крос-курс визначається, як співвідношення між двома
валютами, яке визначене через їх курс до третьої валюти.

У разі здійснення обмінним пунктом конверсійних операцій з готівковою
іноземною валютою касир уповноваженого банку оформляє реєстр конверсії
іноземної валюти. Комісійну винагороду за здійснення конверсійних
операцій з готівковою іноземною валютою уповноважені банки можуть
одержувати як у національній, так і в іноземній валюті. Сума комісійної
винагороди у національній валюті за конверсійними операціями
справляється уповноваженими банками тільки за курсом Національного банку
України щодо валюти, поданої для конверсії. Сума комісії не повинна
перевищувати 2 відсотків від суми іноземної валюти, що надається
клієнтом для конверсії.

Переміщення валюти через митний кордон України регулюється Порядком,
затвердженим Національним банком України та Митним комітетом України №
19029/381 від 14.03.93р. Дозволяється вивозити з правом використання за
кордоном національну валюту готівкою, зареєстровану в митній декларації,
громадянам-резидентам в сумі 10 мінімумів, що не оподатковуються, на
одну особу незалежно від віку, а громадянам-нерезидентам, які тимчасово
проживають в Україні, в сумі 5 мінімумів, що не оподатковуються.

Фізичним особам — резидентам і нерезидентам — дозволяється вивозити з
України в країни ближнього зарубіжжя іноземну валюту:

— якщо ця валюта була ввезена із-за кордону і зареєстрована в митній
декларації за винятком витраченої;

— якщо фізичними особами-резидентами і нерезидентами вивозиться іноземна
валюта в сумі до 1000 доларів США (або еквівалент цієї суми в іншій
іноземній валюті, включаючи російські рублі, перерахованої по курсу
Національного банку України) на одну особу незалежно від віку;

— якщо іноземна валюта була куплена чи знята з валютного рахунку в
уповноваженому банку фізичною особою-резидентом, що виїжджає в приватних
справах, в сумі до 2000 доларів США (або еквівалент цієї суми в іншій
іноземній валюті, перерахованої по курсу Національного банку України);

— якщо сума іноземної валюти перевищує встановлені уповноваженим банком
норми надання дозволів, вона може бути вивезена за ліцензією
Національного банку України, але сума російських рублів не може
перевищувати еквівалент суми 6000 доларів, перерахованої по курсу
Національного банку України;

~ якщо загальна сума іноземної валюти, включаючи транспортні витрати,
яка вивозиться громадянами-резидентами і нерезидентами, виїжджаючими у
відрядження, не перевищує 100 доларів США (або еквівалент цієї суми в
іншій вільно конвертованій валюті по курсу Національного банку України).

Уповноважений банк при видачі іноземної валюти та (або) дорожніх чеків у
вільно конвертованій валюті надає юридичній особі-резиденту або
постійному представництву юридичної особи-нерезидента дозволи на
вивезення за кордон їх працівниками іноземної валюти готівкою та (або)
дорожніх чеків у вільно конвертованій валюті. Загальна сума іноземної
валюти готівкою та (або) дорожніх чеків у вільно конвертованій валюті,
що вивозиться одним працівником — резидентом чи нерезидентом, не може
перевищувати суми, встановленої Порядком переміщення валюти через митний
кордон України.

Якщо сума витрат на відрядження перевищує встановлені норми вивезення
іноземної валюти, то для здійснення розрахунків за кордоном
використовується корпоративна плас-тикова картка однієї з міжнародних
платіжних систем.

Валютні цінності та інше майно резидентів, яке перебуває за межами
України, підлягає обов’язковому декларуванню у Національному банку
України. Порядок і терміни декларування встановлюються Національним
банком України.

Національним банком України регламентується порядок проведення валютних
операцій, що пов’язані з рухом капіталу. Від видає дозволи уповноваженим
українським банкам, які мають генеральну ліцензію. Окрему ліцензію
Національний банк видає на відкриття українськими резидентами у
закордонних філіях українських уповноважених банків. 23 серпня 1996 року
затверджені Правила переказу іноземної валюти за межі України за рахунок
особистих коштів фізичних осіб — резидентів і нерезидентів (Постанова
Правління Національного банку України від 23.09.96 №245 із змінами і
доповненнями, внесеними постановами Правління Національного банку
України від 10 квітня 1997 року № 97).

Переказ іноземної валюти за межі України за рахунок особистих коштів
фізичних осіб — резидентів і нерезидентів (крім підприємців) —
дозволяється у випадках:

— допомоги родичам (чоловіку/дружині, батькам, дітям, рідним сестрам та
братам), які проживають за межами України;

— сплати добровільно аліментів на утримання дітей і непрацездатних
батьків;

— здійснення платежів, пов’язаних із смертю (транспортні витрати та
витрати на поховання);

— здійснення платежів з відшкодування витрат судовим, слідчим,
арбітражним, нотаріальним та іншим правоохоронним органам іноземних
держав, а також витрат на державне мито за справами, що розглядаються
цими органами;

— отримання успадкованих коштів і коштів від реалізації спадщини та
належного нерезиденту майна в Україні;

— сплати іноземної валюти на ім’я юридичної особи-нерезидента за
лікування, навчання, участь у конференціях та сплати страхових і
членських внесків, придбання науково-методичної літератури та
передплатних видань;

— сплати іноземної валюти за оформлення документів на працевлаштування
за наявності міжурядових угод;

— оплати фізичною особою-резидентом товару іноземній фірмі за імпортним
контрактом (договором, інвойсом) для власного споживання;

— перерахування власником рахунку коштів в іноземній валюті з цього
рахунку при виїзді за кордон на постійне місце проживання;

— перерахування нерезидентом прибутків, одержаних внаслідок здійснення
іноземних інвестицій в Україну, коштів, отриманих у вигляді оплати
праці, премій, пенсій, гонорарів, нарахованих відсотків на залишок
коштів на рахунку, відкритому в банку України, а також іноземної валюти,
ввезеної (переказаної) в Україну у встановленому чинним законодавством
порядку.

Переказ іноземної валюти за кордон фізичною особою-нерезидентом
здійснюється через уповноважений банк за наявністю документів, які
свідчать про джерела її походження (копії підтверджуючих документів
залишаються в уповноваженому банку). Переказ отриманих фізичною
особою-нерезидентом успадкованих коштів і коштів від реалізації спадщини
та належного нерезиденту майна в Україні здійснюється уповноваженим
банком за наявності документів, що свідчать про отримання спадщини, а
також при здійсненні уповноваженим банком конвертації особистих коштів
цієї особи в грошовій одиниці України в іноземну валюту з рахунку
останньої. Переказ за кордон прибутків, одержаних на законних підставах
фізичною особою — нерезидентом внаслідок інвестицій в Україну,
здійснюється з валютного рахунку після сплати нерезидентом податків та
інших платежів.

Переказ фізичною особою-резидентом допомоги родичам-резидентам
(чоловіку/дружині, батькам, дітям, рідним сестрам та братам), які
тимчасово виїхали з України на навчання та в приватних справах,
здійснюється через уповноважений банк з дотриманням умов:

— переказ з валютного рахунку цієї особи;

— у сумі не більш ніж 500 доларів США на місяць чи еквівалент цієї суми
в іншій іноземній валюті;

— загальна сума не може перевищувати 4000 доларів США на рік чи
еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті.

Переказ фізичною особою-резидентом допомоги родичам-нерезидентам
(чоловіку/дружині, батькам, дітям, рідним сестрам та братам), які
постійно проживають за кордоном, здійснюється через уповноважений банк з
валютного рахунку цієї особи, у сумі не більш ніж 500 доларів США на
місяць чи еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті і загальна сума
не може перевищувати 2000 доларів США на рік чи еквівалент цієї суми в
іншій іноземній валюті.

Копії підтверджуючих документів про родинні стосунки залишаються в
уповноваженому банку.

При здійсненні переказу іноземної валюти за межі України переказ без
відкриття валютного рахунку здійснюється фізичною особою шляхом внесення
готівкової іноземної валюти в уповноважений банк та надання йому
доручення на переказ цієї валюти. Переказ фізичними особами-резидентами
іноземної валюти у сумі, що перевищує норми, але не більш ніж 25 тисяч
доларів США чи еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті,
здійснюється на підставі ліцензії Кримського республіканського або
обласних управлінь Національного банку України, а в сумі, що перевищує
25 тисяч доларів США, — на підставі індивідуальної ліцензії
Національного банку України.

Специфічну групу валютних операцій складають операції, що забезпечують
зовнішньоекономічну діяльність, інвестування капіталу, тощо та
виступають, як угоди з купівлі-продажу іноземної валюти. З цих позицій
валютні операції розподіляються на:

1. Касові угоди (угоди з негайною поставкою), Касові угоди “арої”
використовуються для негайного отримання валюти, страхування валютних
ризиків тощо. Сутність валютної операції “крої” міститься в
купівлі-продажу валюти на умовах її поставки банками-контрагентами на
другий робочий день після складання угоди по курсу, зафіксованому при її
укладанні. Строк постачання валюти при цьому визначається як “дата
валютування”. При валютній угоді “8ро1”на ринку частіше всього
застосовується курс телеграфного переказу.

2. Форвардна угода (строкова угода) визначається як погодження між двома
сторонами про майбутню поставку предмета угоди, яке укладено поза
біржею. Форвардні угоди є однією з перших форм строкових контрактів які
реагували на зміну ціни. Першими формами цих угод були операції з
купівлі бавовни в XVIII – XIX сторіччі на Ліверпульській біржі, при яких
обумовлювались майбутня ціна, кількість товару та дата постачання.

Форвардна угода — це тверда угода, обов’язкова для виконання, предметом
якої може виступати як валюта, так і інші

активи. Вона укладається з метою певного страхування від зміни цін.
Форвардна угода з продажу (купівлі) валюти включає такі умови:

— курс угоди фіксується при її укладенні;

— передача валюти здійснюється через певний період (до 1 року);

— під час укладення угоди ніякі суми не перераховуються. 3. Угоди на
умовах “аууар” виступають як специфічний обмін правами та обов’язками її
учасників щодо зустрічних грошових потоків. Ці угоди створюють
можливість страхування ризиків, отримання додаткових прибутків.
Відповідно до цієї операції предметом обміну виступають грошові потоки,
що дозволяє одному учаснику угоди обміняти у інших характеристики своєї
валюти. При цьому береться до уваги тип та рівень процентних ставок,
строки платежів, валюта платежу, курс перерахування. Валютний “5\уар”
виступає комбінацією двох конверсійних угод з валютами на умовах “зрої”
та форвард. Одна конверсія здійснюється з негайною поставкою, а інша — з
поставкою у майбутньому, але на вже обумовлених підставах.

3. Валютний контроль

Валютний контроль представляє собою діяльність держави з приводу
забезпечення валютного законодавства. Держава не тільки встановлює
правила поведінки суб’єктів в формі правових норм при користуванні
валютними цінностями, а й забезпечує виконання ними цих правових норм.
Це є підставою законності діяльності суб’єктів в галузі валютного
регулювання.

Валютний контроль є частиною, специфічним видом фінансового контролю,
саме тому йому характерні всі загальні риси фінансового контролю. При
цьому деякі специфічні риси надають йому зміст саме певного виду
фінансового контролю. По-перше, це мета валютного контролю: дотримання
валютного законодавства при здійсненні валютних операцій.

По-друге, — окрема сфера дії цього виду контролю, що визначено Декретом
Кабінету Міністрів України №15-93 від 19 лютого 1993 року. Так,
валютному контролю підлягають операції за участю резидентів і
нерезидентів. Валютному контролю підлягають також зобов’язання щодо
декларування валютних цінностей та іншого майна. Органи, що здійснюють
валютний контроль, мають право вимагати і одержувати від резидентів і
нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій,
стан банківських рахунків в іноземній валюті у межах повноважень, (ст.
12).

По-третє, — специфічні направлення валютного контролю. До них можна
віднести:

— відповідність валютних операцій, що здійснюються, діючому валютному
законодавству;

— наявність відповідних ліцензій та дозволів щодо діяльності, яка
пов’язана з користуванням валютними цінностями;

— перевірка обов’язків резидентів в галузі валютного регулювання;

— перевірка обов’язків нерезидентів щодо валютного регулювання. Валютний
контроль здійснюється двома типами суб’єктів:

1) Органами валютного контролю (Кабінет Міністрів України, Національний
банк України, Державна податкова адміністрація та Державний митний
комітет України). Законодавче закріплені їх функції:

а) Національний банк України є головним органом валютного контролю, що:

— здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій
на території України з усіх питань, не віднесених до компетенції інших
державних органів;

— забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення
валютного контролю згідно з актами валютного законодавства України;

б) Державна податкова адміністрація України здійснює фінансовий контроль
за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на
території України;

в) Міністерство зв’язку України здійснює контроль за додержанням правил
поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон
України;

г) Державний митний комітет України здійснює контроль за додержанням
правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України (ст.
13 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19 лютого 1993 року).

2) Агентами валютного контролю. Ними виступають уповноважені банки, які
здійснюють контроль за’ валютними операціями, що провадяться резидентами
і нерезидентами через ці банки.

Крім різної компетенції, однією з головних відмінностей органів та
агентів валютного контролю є повноваження в галузі видання нормативних
актів. Так, лише органам валютного контролю належать повноваження щодо
видання нормативних актів, обов’язкових як для резидентів, так і для
нерезидентів в Україні.

1. Валютний контроль при наданні ліцензій на право здійснення операцій з
валютними цінностями здійснюється Національним банком України та його
управліннями. Згідно з Порядком надання ліцензій Національного банку
України на право здійснення операцій з валютними цінностями,
затвердженим Правлінням НБУ № 11 від 25.06.92, основні функції контролю
надані обласним управлінням НБУ. Обласне управління Національного банку
України:

а) перевіряє відсутність серйозних (з точки зору органів банківського
нагляду обласного управління) порушень правил банківської діяльності з
боку банку, який звертається за ліцензією, а також отримує офіційне
підтвердження органів податкового контролю про відсутність протягом двох
останніх років порушень правил оподаткування з боку установи, що
звертається за ліцензією;

б) здійснює на місці перевірку фактичної наявності технічних засобів, що
передбачені технічними вимогами для здійснення валютних операцій;

в) перевіряє наявність документів, які підтверджують відповідність
працівників установи кваліфікаційним вимогам для здійснення валютних
операцій, маючи на увазі, що хоч один з цих працівників має працювати в
установі, що звертається за ліцензією, не менше як 6 місяців;

г) перевіряє, чи передбачається здійснення валютних операцій Статутом
установи, а також чи забезпечує структура установи можливість здійснення
валютних операцій;

д) аналізує баланс та звіт установи з метою встановлення рівня
ліквідності (платоспроможності) установи;

є) дає рекомендацію для надання ліцензії Національного банку України на
здійснення валютних операцій.

Відділ валютного контролю управління валютного регулювання Національного
банку України:

а) перевіряє та аналізує документи, які додаються до заяви установи, що
звертається за ліцензією Національного банку України на здійснення
валютних операцій;

б) готує необхідні матеріали на розгляд заступника Голови Правління та
затвердження на засіданні Правління Національного банку України;

в) разом з Головним управлінням банківського нагляду та обласними
управліннями Національного банку України здійснює контроль за
додержанням уповноваженими банками (установами) правил та умов
здійснення валютних операцій, які передбачені чинним законодавством та
ліцензіями Національного банку України.

2. Валютний контроль при наданні тимчасового дозволу Національним банком
України на здійснення валютних операцій організовується за аналогічним
порядком. Обласне управління Національного банку України:

а) перевіряє відсутність серйозних (з точки зору органів банківського
нагляду обласного управління) порушень правил банківської діяльності з
боку банку, який звертається за ліцензією, а також отримує офіційне
підтвердження органів податкового контролю про відсутність протягом
останнього року порушень правил оподаткування з боку установи, що
звертається за тимчасовим дозволом;

б) перевіряє, чи передбачається здійснення валютних операцій Статутом
установи;

в) аналізує баланс та звіт установи з метою встановлення рівня
ліквідності (платоспроможності) установи;

г) аналізує можливість та надійність здійснення банківського аудиту за
валютними операціями з боку уповноваженого банку, який дав на це свою
письмову згоду;

д) дає рекомендацію для надання тимчасового дозволу Національного банку
України на здійснення валютних операцій через кореспондентський рахунок
уповноваженого банку.

Відділ валютного контролю Управління валютного регулювання Національного
банку України:

а) перевіряє та аналізує документи, які додаються до заяви установи, що
звертається за тимчасовим дозволом Національного банку України на право
здійснення валютних операцій;

б) готує необхідні матеріали на розгляд заступника Голови Правління;

в) разом з Головним управлінням банківського нагляду та обласними
управліннями Національного банку України здійснює контроль за
додержанням банками правил та умов здійснення валютних операцій, які
передбачені чинним законодавством, тимчасовим дозволом та правилами
банківського нагляду за валютними операціями.

3. Валютний контроль за дотриманням резидентами законодавче встановлених
термінів розрахунків за експортно-імпортними операціями здійснюється
згідно з інструкцією НБУ № 139 від 16.06.94р. (в редакції Постанови
Правління НБУ №225 від 08.07.97р.). Державні митні органи щотижня
надсилають до уповноважених банків України, зазначених у вантажних
митних деклараціях, реєстри вантажних митних декларацій окремо на
експортні та імпортні вантажі, на підставі яких товари та інші предмети
перетнули митний кордон України. Уповноважені банки України на підставі
аналізу одержаних реєстрів встановлюють контроль за своєчасним
надходженням резидентам виручки в іноземній валюті за продукцію, роботи
(послуги), що були експортовані, або продукції при її імпорті із-за
кордону з моменту здійснення авансового платежу або відкриття акредитива
на користь імпортера. Експортні операції резидентів фіксуються
уповноваженими банками після одержання реєстрів вантажних митних
декларацій.

При ненадходженні валютної виручки або продукції за імпортом в Україну у
встановлені строки уповноважені банки у тижневий термін подають
інформацію про це комісіям

при регіональних управліннях Національного банку України за місцем
реєстрації резидентів. Податковим органам надане право за наслідками
проведених ними документальних перевірок безпосередньо застосовувати до
резидентів, які порушують терміни, передбачені статтями 1 і 2 Декрету
Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 “Про порядок
здійснення розрахунків у іноземній валюті”, штрафні санкції. Податкові
органи зобов’язані повідомляти обласне Управління Національного банку
України про ухилення уповноваженими банками від здійснення функції
органу контролю за експортно-імпортними операціями своїх клієнтів для
притягнення їх до відповідальності.

Ухилення уповноваженими банками від здійснення функції органу контролю
за експортно-імпортними операціями своїх клієнтів, а також неподання
інформації комісіям при регіональних управліннях Національного банку
України тягне за собою застосування штрафів, визначених пунктами 5 та 7
Інструкції Національного банку України “Про порядок застосування ст. 16
Декрету Кабінету Міністрів України вщ 19.02.93р. “Про систему валютного
регулювання і валютного контролю”.

4. Контроль за якістю дорогоцінних металів та виробів з них регулюється
згідно з Законом України “Про державне регулювання видобутку,
виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння
та контроль за операціями з ними” № 637/97-ВР від 18 листопада 1997 р.
Державний пробірний контроль за якістю дорогоцінних металів,
дорогоцінного каміння, виробів з них та матеріалів, що містять
дорогоцінні метали, за виконанням операцій із зазначеними цінностями
здійснюється Міністерством фінансів України та підпорядкованими йому
органами державного пробірного контролю: Державною пробірною палатою
України та регіональними державними інспекціями пробірного контролю.

Міністерство фінансів України у межах своєї компетенції:

— розробляє разом з іншими органами виконавчої влади державну політику в
сфері видобутку, виробництва, переробки та реалізації дорогоцінних
металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного
утворення та напівдорогоцінного каміння;

— здійснює міжгалузеву координацію діяльності суб’єктів видобутку,
виробництва, переробки та реалізації дорогоцінних металів і
дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та
напівдорогоцінного каміння;

— формує та поповнює Державний фонд дорогоцінних металів і дорогоцінного
каміння України;

— здійснює державний контроль за обігом та обліком дорогоцінних металів
і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення
та напівдорогоцінного каміння;

— розробляє і приймає нормативно-правові акти, що регулюють відносини у
сфері виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного
каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та
напівдорогоцінного каміння;

— здійснює інші функції у межах повноважень, визначених законодавством
України.

Органи державного пробірного контролю в порядку, встановленому
нормативно-правовими актами, здійснюють:

— обов’язкове клеймування ювелірних та побутових виробів, виготовлених з
дорогоцінних металів суб’єктами підприємницької діяльності в Україні,
якщо зазначені суб’єкти не мають акредитованої в установленому порядку
Держстандартом України лабораторії;

— обов’язкове клеймування всіх ввезених на територію України юридичними
та фізичними особами ювелірних та побутових виробів, виготовлених з
дорогоцінних металів з метою їх реалізації (крім ввезених для власних
потреб);

— клеймування ювелірних та побутових виробів, виготовлених з
дорогоцінних металів, за заявками юридичних та фізичних осіб;

— випробування, контрольні та арбітражні аналізи матеріалів, що містять
дорогоцінні метали, ювелірних та побутових виробів, що містять
дорогоцінні метали, за заявками суб’єктів підприємницької діяльності,
фізичних осіб та зверненнями правоохоронних органів.

Контроль за операціями з дорогоцінними металами та дорогоцінним камінням
в Україні здійснює Рахункова палата,

Національний банк України, Міністерство фінансів України та інші органи
виконавчої влади у межах повноважень, визначених законодавством України.

Державний контроль за операціями з дорогоцінними металами та
дорогоцінним камінням, дорогоцінним камінням органогенного утворення та
напівдорогоцінним камінням здійснюється з метою забезпечення:

— дотримання законодавства, що регулює питання видобутку, виробництва,
використання і реалізації дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння,
дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного
каміння та здійснення операцій з ними;

— раціонального використання природних ресурсів дорогоцінних металів і
дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення і
напівдорогоцінного каміння та стабільного забезпечення ними потреб
національної економіки;

— використання екологічно раціональних і матеріально обгрунтованих
організаційно-технологічних схем видобутку та виробництва дорогоцінних
металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного
утворення та напівдорогоцінного каміння;

— зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння у
встановленому законодавством порядку.

В Україні контроль за операціями з дорогоцінними металами та
дорогоцінним камінням ‘здійснюється у встановленому законодавством
порядку:

— контроль за діяльністю суб’єктів підприємницької діяльності незалежно
від форм власності, які видубувають, переробляють і використовують
дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, а також скуповують, приймають
у заставу ювелірні та побутові вироби з дорогоцінних металів і
дорогоцінного каміння, торгують ними або надають посередницькі послуги в
торгівлі, зберігають і експонують різноманітні предмети, що містять
зазначені цінності, збирають і переробляють відходи та брухт
дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння. Контроль здійснюється
також у військових частинах, підрозділах, організаціях та установах
Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України,
Служби безпеки України, а також в організаціях і установах інших
центральних органів виконавчої влади;

— державний пробірний контроль за якістю ювелірних та побутових виробів
з дорогоцінних металів.

5. Контроль за переміщенням валютних цінностей через митний кордону. Цей
вид валютного контролю здійснюється як органами валютного контролю
(Державним митним комітетом), так і агентами валютного контролю
(митниці). Також в цьому контролі беруть участь органи виконавчої влади.
Міністерство внутрішніх справ, Служба безпеки України.

4. Відповідальність за порушення валютного законодавства

Незаконні скуповування, продаж, обмін чи використання валютних цінностей
як засобу платежу або як застави, тобто вчинення цих дій без
відповідного дозволу (ліцензії), тягнуть за собою адміністративну або
кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством України.

Кримінальна відповідальність регулюється ст. 80 Кримінального кодексу
України “Порушення правил про валютні операції”. Об’єктом злочину є
кредитно-фінансова система України у сфері законних операцій з валютними
цінностями.

Об’єктивна сторона злочину може проявитися у п’ятьох незаконних (без
відповідного дозволу) формах: 1) скуповування; 2) продаж; 3) обмін; 4)
використання валютних цінностей як засобу платежу; 5) застава. В цьому
випадку треба враховувати, що купівля-продаж іноземної валюти може
здійснюватися лише при посередництві уповноважених банків та інших
кредитно-фінансових установ, які мають ліцензію на торгівлю іноземною
валютою.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у формі прямого
умислу. Особа усвідомлює, що вона порушує правила про валютні операції,
і бажає укласти незаконну угоду, предметом якої є валютні цінності.

Суб’єктом злочину можуть бути громадяни України (приватні і посадові
особи), іноземні громадяни, особи без громадянства, які на момент
вчинення злочину досягли шістнадцяти років. При цьому до
відповідальності притягуються обидва учасники незаконної валютної
операції.

Санкції, що закріплені ст. 80 КК України, можуть досягати п’яти років з
конфіскацією валютних цінностей (перша частина статті) та десяти років з
конфіскацією майна та валютних цінностей (друга частина). В другому
випадку мова йде про злочин, що вчинений організованою групою чи особою,
яка раніше була засуджена за цей злочин, або злочин, вчинений у великому
розмірі (вартість незаконної операції повинна перевищувати сто
мінімальних розмірів заробітної плати).

До резидентів, нерезидентів, винних у порушенні правил валютного
регулювання і валютного контролю, застосовуються також фінансові
санкції:

— за здійснення операцій з валютними цінностями без одержання
генеральної ліцензії Національного банку України — штраф у сумі,
еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей,
перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку
України на день здійснення таких операцій, з виключенням банку із
Республіканської книги реєстрації банків або без такого виключення;

— за здійснення операцій з валютними цінностями, що потребують одержання
ліцензії Національного банку України, без одержання індивідуальної
ліцензії Національного банку України — штраф у сумі, еквівалентній сумі
зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за
обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких
операцій;

— за торгівлю іноземною валютою банками та іншими кредитно-фінансовими
установами без одержання ліцензії Національного банку України та (або) з
порушенням порядку й умов торгівлі валютними цінностями на
міжбанків-ському валютному ринку України, встановлених Національним
банком України, — штраф у сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених
валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом
Національного банку України на день здійснення таких операцій, з
виключенням банку із Республіканської книги реєстрації банків або без
такого виключення;

— за невиконання банками обов’язків, передбачених пунктом 4 статті 4 та
пунктом 2 статті 13 Декрету Кабінету Міністрів № 15-93, — позбавлення
генеральної ліцензії Національного банку України на право здійснення
валютних операцій або штраф у розмірі, що встановлюється Національним
банком України;

— за порушення резидентами порядку розрахунків — штраф у розмірі,
еквівалентному сумі валютних цінностей, що використовувалися при
розрахунках, перерахованій у валюту України за обмінним курсом
Національного банку України на день здійснення таких розрахунків;

— за несвоєчасне подання, приховування або перекручення звітності про
валютні операції — штраф у сумі, що встановлюється Національним банком
України;

— за невиконання резидентами вимог щодо декларування валютних цінностей
та іншого майна — штраф у сумі, що встановлюється Національним банком
України. (Ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93).

Порушення резидентами термінів, передбачених статтями 1 та 2 Закону
України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” №
185-94/ВР від 23 вересня 1994 року, передбачає стягнення пені за кожний
день прострочення у розмірі 0,3 відсотка від суми неодержаної виручки
(митної вартості недопоставленої продукції) в іноземній валюті,
перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом Національного
банку України на день виникнення заборгованості. У разі порушення
резидентами термінів, передбачених статтею 3 цього Закону, придбана
валюта продається уповноваженими банками протягом 5 робочих днів на
міжбанківському валютному ринку України. При цьому позитивна курсова
різниця, що може виникнути за такою операцією, щоквартально
направляється до державного бюджету України, а негативна курсова різниця
відноситься на результати господарської діяльності резидента.

Порушення резидентами законодавче встановлених термінів розрахунків за
експортними операціями чи поставок продукції по імпорту в Україну
відповідно до положень, встановлених Інструкцією Національного банку
України № 139 від 16.06.94р. (в редакції Постанови Правління НБУ

№225 від 08.07.97р.), тягне за собою відповідальність. При неоформленні
резидентом своєчасно індивідуального дозволу на продовження термінів
розрахунків комісія при відповідному регіональному управлінні
Національного банку України через управління зовнішніх економічних
зв’язків обласної державної адміністрації порушує клопотання перед
Міністерством зовнішніх економічних зв’язків України про відмову надалі
у видачі цьому резидентові ліцензій на експорт товарів (якщо вони
входять до переліку товарів, експорт яких підлягає ліцензуванню) до
моменту завершення розрахунків за контрактом, за яким порушено зазначені
строки, та тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності.

Міністерство зовнішніх економічних зв’язків України на підставі
отриманих клопотань може, у випадку систематичного невиконання деякими
іноземними партнерами своїх зобов’язань щодо оплати експортованої
продукції або поставок продукції за імпортом в Україну у визначені
контрактом строки, порушувати питання про визнання цих нерезидентів
небажаними торговими партнерами для України.

У разі неможливості одержання резидентом валютної виручки чи продукції
від іноземного партнера у зв’язку з його неспроможністю виконати свої
зобов’язання за укладеними контрактами моментом припинення застосування
штрафних санкцій до резидента вважається дата списання дебіторської
заборгованості, за якою минув термін позовної давності, на збитки
підприємства. Якщо до закінчення строку позовної давності погашення
дебіторської заборгованості резидентом поданий до відповідного суду
позов на іноземного партнера з приводу неперерахування валютних коштів
або нездійснення поставок по імпорту в установлені терміни, то з моменту
повідомлення судом резидента про прийняття позову до виконання
призупиняється нарахування пені. Остаточне рішення з цього питання
приймається з урахуванням постанови суду.

Відповідно до ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93р.
“Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, ст. 48 Закону
України “Про банки і банківську діяльність” та Положення про
застосування Національним банком України санкцій за порушення
банківського законодавства до уповноваженого банку можуть
застосовуватися такі санкції:

— за порушення уповноваженими банками порядку і умов торгівлі валютними
цінностями на міжбанківському валютному ринку України, встановлених
Національним банком України, — штраф у сумі, еквівалентній сумі
(вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України
за обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких
операцій;

— у разі несвоєчасного подання, приховування або перекручення звітності
уповноважений банк сплачує штраф у сумі, еквівалентній 1,5 тис. доларів
США, перерахованій у національну валюту за офіційним курсом
Національного банку України на день виявлення порушень.

Законом України “Про державне регулювання видобутку, виробництва і
використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за
операціями з ними” № 637/ 97-ВР від 18 листопада 1997 року закріплена
відповідальність за порушення видобутку, використання та реалізації
дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, ювелірних виробів з них.
Особи, винні в порушенні порядку видобутку, виробництва, використання і
реалізації дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного
каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, несуть
цивільно-правову, адміністративну і кримінальну відповідальність
відповідно до законодавчих актів України.

Суб’єкти підприємницької діяльності, що виготовляють ювелірні та
побутові вироби з дорогоцінних металів та мають право в установленому
порядку на їх клеймування пробірним клеймом, несуть матеріальну
відповідальність у повному обсязі за невідповідність зазначених виробів
державним стандартам. Суб’єкти підприємницької діяльності, що
виготовляють ювелірні та побутові вироби з дорогоцінних металів,
клеймування яких здійснюють в установленому порядку органи державного
пробірного контролю, несуть солідарну відповідальність з органами
державного пробірного контролю за шкоду, заподіяну особам
невідповідністю зазначених виробів державним стандартам.

Питання для осмислення:

Поняття валюти та валютних цінностей

Правовий режим валютних операцій

Типи валютних операції.

Валютні ринкі.

Уповноважені банки.

Групи валютних операцій.

Валютний контроль

8. Відповідальність за порушення валютного законодавства

Тема 11

ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО КРЕДИТУ

План

1. Поняття державного кредиту

2. Законодавче та нормативно-правове забезпечення відносин в сфері
державного кредиту

Мета заняття: визначити сутність, мету державного кредиту і правови
основи його функціонування.

1. Поняття державного кредиту

З метою безперебійного фінансування суспільних потреб держава може
залучати до покриття своїх видатків вільні фінансові ресурси
господарських структур і кошти населення на засадах добровільності,
платності і строковості. Ці ознаки є принципами кредитування, адже не
всі державні доходи надходять державі безповоротно і не супроводжуються
ніякими корелятивними видатками чи зобов’язаннями повернення. Йдеться
про специфічне джерело державних доходів — державні позики. Згідно з
чинним законодавством України надходження від внутрішніх позик належать
до доходів державного бюджету України. Однак лише умовно їх можна
віднести до прибутків держави, оскільки вони виступають як додаткове
джерело ресурсів бюджету тільки на певний термін. Крім цього, позичені
кошти держава зобов’язується повернути і сплатити винагороду за
користування ними. Іншими словами, кошти, залучені від державних позик,
не дають нових прибутків і повинні погашатись, тобто вони виступають
лише як тимчасові ресурси держави, що підлягають поверненню.

Державні позики, які сьогодні реалізуються через випуск державних цінних
паперів, є найбільш економічно доцільним методом фінансування бюджетного
дефіциту порівняно з практикою позичання коштів в Національному банку і
залучення коштів від грошової емісії. Доцільність використання державних
позик для формування додаткових фінансових ресурсів держави і покриття
бюджетного дефіциту визначається значно меншими негативними наслідками
для державних фінансів і грошового обігу порівняно з монетарними
прийомами (емісія грошей, балансування доходів і видатків уряду та ін.).
Проте неминучим наслідком операцій по випуску і реалізації державних
позик є державний борг. Залежно від джерела надходження коштів він може
бути внутрішнім і зовнішнім.

Відносини з приводу одержання державних позик, що встановлюються між
державою, з однієї сторони, і населенням та господарюючими суб’єктами —
з іншої сторони, характеризуються низкою відмінних ознак, які виділяють
їх у самостійну групу кредитних відносин, що регулюються нормами
фінансового права:

1. При державних позиках позичальником є держава, яка залучає грошові
кошти для своїх потреб на засадах зворот-ності. Юридичні і фізичні
особи, що надають державі свої кошти в тимчасове користування,
виступають кредиторами держави.

2. Держава-позичальник в односторонньому порядку встановлює умови
випуску, терміни, порядок реалізації і погашення позик. Вона також
визначає свої обов’язки по сплаті розміру прибутку (відсотка) за
користування позиченими коштами.

3. Державні позики не забезпечуються заставою чи будь-якими іншими
матеріальними цінностями. Вони гарантуються фінансовими ресурсами
держави. В щорічних державних бюджетах передбачаються певні суми сплати
прибутків і погашення позик.

Ці суттєво відмінні риси визначають поняття державного боргу як
фінансово-правового інституту. Державний кредит, як інститут особливої
частини фінансового права, об’єднує і врегульовує однорідну групу
фінансових правовідносин з приводу мобілізації тимчасово вільних
грошових коштів підприємств, банків, заощаджень населення на
загальнодержавні потреби і являє собою одну з форм участі фізичних та
юридичних осіб добровільними внесками в утворенні загальнодержавного
фонду грошових коштів держави; разом з тим, це є не просто внески, а
кожен вкладник сподівається на повернення вкладених коштів і сплату
відсотків за ними.

Інститут державного кредиту може бути класифікований за допомогою
критеріїв, що дають можливість охарактеризувати його як врегульований
нормами права механізм залучення додаткових коштів.

Державні позики розрізняють:

1. За характеристикою емітента:

— ті, що випускаються урядом;

— ті, що випускаються місцевими органами влади (муніципальні позики).

2. За характеристикою власників цінних паперів:

— ті, що реалізуються тільки серед населення (наприклад, Державна
внутрішня виграшна позика 1982 року);

— ті, що розповсюджуються виключно серед юридичних осіб (наприклад,
Державна внутрішня 5% позика СРСР 1990 року; Державна позика України
1995 року);

— універсальні, ті, що реалізуються серед юридичних і фізичних осіб.

3. За формами сплати прибутку:

— відсоткові. Передбачається твердий щорічний дохід шляхом оплати
купонів чи один раз при погашенні позики шляхом нарахування відсотків до
номіналу цінного паперу;

— дисконтні. Доходом з такої облігації є різниця між ціною придбання та
номінальною вартістю, що відшкодовується власникові під час погашення;

— виграшні. Весь прибуток власники облігацій одержують в момент
погашення позики у вигляді виграшу. Дохід сплачується не за всіма
облігаціями, а лише за тими, які потрапили в тиражі виграшів (наприклад.
Державна внутрішня виграшна позика 1982 року). Умовами випуску таких
відсотково-виграшних позик передбачалась виплата частини прибутку по
купонах, а іншої частини — у вигляді виграшів;

— безвідсоткові (цільові). Сплата прибутку не передбачається, але
гарантується одержання відповідного товару, попит на який не задоволене
(наприклад, Державна цільова позика 1990 року). Кожна облігація була
випущена вартістю, що дорівнює ціні певного товару (автомобіль,
комп’ютер тощо).

4. За термінами погашення:

— короткострокові. Випускаються терміном до 1 року.

— середньострокові. Термін погашення до 5 років.

— довгострокові випускаються і перебувають в обігу понад 5 років.

5. За формою залучення ресурсів:

— грошові;

— натуральні. Натуральні позики використовуються в виняткових випадках і
пов’язані з нестабільністю грошової системи країни. В СРСР в 1922—1923
роках було випущено три натуральні позики — дві хлібні і одна цукрова.
Всі три позики були короткостроковими і їх значення полягало в сприянні
відновленню народного господарства і розвитку грошових відносин.

6. За методом розміщення:

— добровільні. За таких умов облігації вільно продаються і купуються;

— за підпискою (з відстроченням платні). Формально є добровільними,
однак їх реалізація супроводжується такою масово-політичною кампанією
тиску, яка робить їх за своєю суттю обов’язковими. Такі підписки на
державні позики є характерними для тоталітарного режиму. В СРСР вони ще
називались масовими;

— примусові. В силу постанов уряду, що передбачали відповідальність за
ухилення від купівлі певного виду цінних паперів.

7. За способом зовнішнього оформлення:

— у вигляді записів на електронних рахунках в електронному депозитарії;

— облігаційні. Супроводжуються емісією цінних паперів держави;

— безоблігаційні. Оформляються шляхом підписання угод, договорів;
супроводжуються записами в боргових книгах і видачею певних свідоцтв (як
правило, використовуються на міжурядовому рівні).

Наведена класифікаційна характеристика, зокрема визначені в ній критерії
ознак, а відповідно, форми і методи випуску та реалізації державних
позик, покладаються в основу практики більшості країн. Це дає підстави
стверджувати, що кожна держава враховує і цінує таку можливість і
залежно від соціально-політичних, економічних та інших обставин обирає
найбільш доцільний і кращий для неї спосіб реалізації цього виду
правовідносин.

Державний борг — як сукупність особливих фінансових правовідносин,
передбачених законодавчими та нормативно-правовими актами, що
обумовлюються політико-економічни-ми прерогативами держави в процесі
залучення нею тимчасово вільних коштів на засадах добровільності,
поверненості, платності і строковості. При цьому кредиторами
(позикодавцями) виступають юридичні і фізичні особи, а
позико-одержувачем (боржником) — держава.

Ці відносини зазнають комплексного впливу норм конституційного,
адміністративного та цивільного права. Однак фінансове право є головним
при регулюванні цього виду відносин, і це перш за все визначається
специфікою об’єкта, суб’єктів, методами та формами відповідальності.

2. Законодавче та нормативно-правове забезпечення відносин в сфері
державного кредиту

Відносини в сфері державного кредиту виступають на правовій основі.
Найбільш важливі питання випуску і погашення державних позик вирішуються
вищими органами державної законодавчої і виконавчої влади. Конституція
України визначає, що до повноважень Верховної Ради України належить,
зокрема, затвердження державного бюджету України та внесення змін до
нього. Тому, коли Верховна Рада України затверджує державний бюджет
України, вона враховує в загальній сумі доходів і заплановані на даний
рік надходження з позики. Як правило, надходження за позикою
передбачаються в ст. 1 Закону про державний бюджет України відповідного
року. Асигнування на погашення заборгованості держави за позиками, на
виплату виграшів, погашення облігацій теж передбачаються Верховною Радою
України у відповідних статтях закону, які затверджують загальну суму
видатків державного бюджету. Крім цього, Конституція уповноважує
Верховну Раду України щодо затвердження рішень про надання Україною
позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним
організаціям, а також на одержання Україною від іноземних держав, банків
і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених держбюджетом
України, здійснення контролю за їх використанням. Виключно законами
України встановлюється порядок утворення і погашення державного боргу,
порядок випуску та обігу державних цінних паперів та їх види і типи.

Безпосередньо можливість залучення грошових коштів передбачає Закон
України “Про бюджетну систему України”, який визнає одним з видів доходу
бюджетів всіх рівнів надходження від внутрішніх позик і грошово-речових
лотерей. Крім цього, вимога щодо збалансованості бюджетів, які входять
до складу бюджетної системи України, може забезпечуватись покриттям
дефіциту бюджету за рахунок внутрішніх державних позик як на рівні вищих
органів державної влади, так і органів місцевого самоврядування.

В Україні прийнято ряд законодавчих актів, які визначають боргові
зобов’язання уряду у грошовій формі, що гарантуються всім майном, яке
перебуває у загальнодержавній власності. Йдеться, зокрема, про Закон
України “Про державний внутрішній борг України”, який передбачає, що для
фінансування витрат по розміщенню, рефінансуванню, виплаті доходу та
погашенню боргових зобов’язань уряду України у складі державного бюджету
України створюється фонд обслуговування державного внутрішнього боргу
України. До цього фонду зараховуються кошти у розмірі 50% одержаних від
приватизації майна державних підприємств. Згідно з цим законом, до
боргових зобов’язань уряду України належать випущені ним цінні папери,
інші зобов’язання, у грошовій формі гарантовані урядом, а також одержані
ним кредити. Боргові зобов’язання уряду України виступають у вигляді
облігацій внутрішніх державних позик і казначейських зобов’язань
України, які можуть бути короткостроковими — до 1 року,
середньостроковими (від 1 до 5 років) і довгостроковими (5 і більше
років). Крім цього. Законом України “Про державні гарантії відновлення
заощаджень громадян України” встановлюється зобов’язання держави перед
громадянами України, які внаслідок знецінення втратили грошові
заощадження, поміщені в установи Ощадного банку СРСР та державного
страхування СРСР, що діяли на території України, а також у державні
цінні папери: облігації Державної цільової безпроцентної позики 1990
року, облігації Державної внутрішньої виграшної позики 1982 року,
державні казначейські зобов’язання СРСР, сертифікати Ощадного банку
СРСР. Заощадження повертаються поетапно, залежно від віку вкладника,
суми вкладу, інших обставин у межах коштів, передбачених для цього
держбюджетом на поточний рік. Перелік груп вкладників і черговість
виплат проіндексо-ваних сум встановлюється відповідною Постановою
Верховної Ради України.

Закон України “Про цінні папери та фондову біржу” передбачає існування
таких цінних паперів, як облігації державних і місцевих позик,
казначейські зобов ‘язання, що за своєю суттю є формами реалізації
державних позик.

Для виникнення конкретних фінансових правовідносин необхідним є
індивідуальний акт, який за суттю є юридичним фактом виникнення
фінансових правовідносин. Підставою для розміщення державних облігацій є
завжди постанова Кабінету Міністрів України відповідного року (Постанова
Кабінету Міністрів України від 31.12.1997 року № 1500 “Про випуск
облігацій внутрішньої державної позики 1998 року”.) В кожному окремому
випадку позика випускається згідно з такою постановою. В ній, як
правило, визначаються основні умови випуску позики, надані Міністерством
фінансів України, а саме: загальний обсяг емісії, номінальна вартість
державної облігації, термін, спосіб їх погашення, вид прибутку тощо.

Останню групу складають прийняті на основі вищезазначених документів
нормативні акти, що безпосередньо визначають процедуру, механізм та
порядок розміщення, реалізації, сплати відсотків і погашення державних
облігацій.//Положення Національного банку України № 15 від 26.01.1996
року “Про порядок бухгалтерського та депозитарного обліку, розміщення,
обігу, сплати відсотків та погашення облігацій внутрішньої державної
позики в банківських установах” зі змінами та доповненнями, внесеними
Правлінням НБУ № 333 від 26.12.1996р.

Отже, розмір державної позики, умови її випуску (строк, величина
сплачуваних відсотків та ін.), порядок реалізації і погашення —
визначаються в односторонньому порядку самим позикоодержувачем —
державою у відповідних нормативних актах.

Найбільш поширеним способом реалізації державного кредиту (боргу) є
державна внутрішня позика, що оформляється в облігаціях внутрішніх
державних і місцевих позик. Таке призначення даного виду цінних паперів
обумовлюється в законодавчих та підзаконних правових актах України.
Зокрема, Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” визначає
облігацію, як цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових
коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість
цього цінного паперу у передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого
відсотка, якщо інше не передбачене умовами випуску. Облігації усіх видів
розповсюджуються на добровільних засадах. Рішення про випуск облігацій
внутрішніх державних і місцевих позик приймаються відповідно Урядом і
місцевими Радами. Отож, підставою для розміщення державних облігацій є
завжди Постанова Кабінету Міністрів України про випуск облігацій
внутрішньої державної позики відповідного року, яка вказує на емітента
облігацій, генерального агента з обслуговування їх випуску та погашення,
їхні обов’язки, а також основні умови випуску та порядок розміщення. В
них визначаються загальний обсяг емісії, номінальна вартість державної
облігації, термін, спосіб їх погашення, вид прибутку за ними (відсоток
чи дисконт). Якщо випуск здійснюється в матеріалізованій формі — на
бланках спеціального зразка, то передбачені також його реквізити та
характеристика купонного листа на виплату відсотків. Державні облігації
можуть існувати також у вигляді електронних записів на відповідних
електронних рахунках у системі електронного обігу цінних паперів. Кожний
такий випуск оформляється глобальним сертифікатом на відповідний
електронний рахунок.

У системі джерел внутрішнього фінансування видатків бюджету своє окреме
місце займають казначейські зобов’язання та казначейські векселі.
Існування таких видів цінних паперів в Україні передбачене Законом
України “Про цінні папери та фондову біржу”. Казначейські зобов’язання
належать до державних боргових цінних паперів, що випускаються на
пред’явника і розміщуються на добровільних засадах серед населення,
засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають
право на одержання фіксованого доходу.

Казначейські зобов’язання відрізняються від облігацій за метою випуску
та формою виплати прибутків. Так, кошти, що надходять з продажу
облігацій, направляються на поповнення бюджетного фонду, позабюджетних
фондів чи спеціально обумовленою метою. Кошти ж, одержані від реалізації
казначейських зобов’язань держави, скеровуються тільки на поповнення
бюджету. Рішення про випуск довгострокових і середньострокових
зобов’язань приймаються Кабінетом Міністрів України, а короткострокових
— Міністерством фінансів. У таких рішеннях визначаються умови їх
випуску, а порядок продажної вартості казначейських зобов’язань
встановлюється Мінфіном, виходячи з часу їх придбання. Кошти від
реалізації казначейських зобов’язань спрямовуються на покриття поточних
видатків державного бюджету.

Що до векселів, то згідно Закону України “Про цінні папери і фондову
біржу” це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання
векселедавця — сплатити після настання строку визначену суму грошей
власнику векселя (векселедержателю). Казначейські векселі видаються в
рахунок фінансування витрат державного бюджету. Векселедавцем і
платником за ними виступає Головне управління Державного казначейства.
Даний вид цінних паперів, як правило, оформляється у вигляді простих
векселів на бланках спеціального зразка і може використовуватися їх
держателями для погашення кредиторської заборгованості за згодою
відповідних кредиторів. Розрахунки казначейськими векселями здійснюються
за вексельними сумами (відсотки за ними не нараховуються): продажу
юридичним особам, які є резидентами, відповідно до законодавства;
застави з метою забезпечення зобов’язань перед резидентами; зарахування
у сплату податків до державного бюджету за бажанням векселедержателя.

Для оптимального функціонування ринку державних цінних паперів, зокрема
державних облігацій (на сьогоднішній день це єдиний вид державних цінних
паперів, що перебуває в обігу) створено відповідну інфраструктуру,
компонентами якої виступають:

Міністерство фінансів — як емітент та гарант своєчасного погашення
облігацій, що діє від імені уряду і одержує грошові кошти, необхідні для
фінансування бюджетного дефіциту. Однак слід ще раз зауважити, що ці
кошти позичаються на ринкових умовах.

Національний банк України, що виконує обов’язки генерального агента з
обслуговування випуску та погашення державних облігацій, забезпечує
“організаційну” сторону функціонування ринку державних цінних паперів:
проводить аукціони, погашення, підготовку необхідних документів та інше.
Він активно приймає участь в роботі ринку в якості дилера. Ця функція
дозволяє йому, по-перше, проводити операції купівлі-продажу облігацій
від свого імені і за свій рахунок з метою здійснення грошово-кредитної
політики і, по-друге, концентрувати попит і пропозицію інвесторів по
усій Україні через свої територіальні установи.

Учасниками ринку є також дилери, функції яких беруть на себе, як
правило, комерційні банки, переслідуючи власну інвестиційну мету чи мету
своїх клієнтів. До укладення угод на первинному і вторинному ринку
допускаються тільки дилери.

Облігації внутрішньої державної позики — високоліквідні цінні папери і
термін їх перетворення в грошові ресурси мінімальний. Це дозволяє
дилерам та їх клієнтам швидко і надійно інвестувати тимчасово вільні
грошові кошти, що перебувають у їхньому розпорядженні.

Інвестором правовідносин у сфері державного кредиту виступає юридична чи
фізична особа, яка не є дилером і купує облігації з правом власності чи
повного господарського відання на них. Для реалізації цього права
укладається договір з дилером, який визначає порядок придбання,
володіння чи продажу інвестором облігацій, а також права, обов’язки та
відповідальність сторін при виконанні даних операцій. Що до участі на
фондовому ринку нерезидентів, то, згідно з Постановою Міністерства
фінансів та Національного банку України “Про порядок здійснення
нерезидентами операцій з облігаціями внутрішніх державних позик”,
нерезиденти операції з облігаціями проводять на договірній основі через
уповноважені банки-резиденти.

На первинному ринку облігації розміщуються шляхом аукціонного продажу,
який проводиться Національним банком України на підставі заявок, що
надходять від комерційних банків. Для обслуговування розміщення та обігу
облігацій створюється спеціалізований електронний депозитарій, який є
центральною ланкою дворівневої системи обліку державних боргових
зобов’язань та проведення розрахунків за ними. Депозитарії комерційних
банків у цій системі займають нижній рівень і реалізують функції
збе-рігача.

Вторинний обіг облігацій здійснюється на біржовому та позабіржовому
ринку. З метою регулювання біржового ринку облігацій, здійснення
необхідних заходів щодо підтримки біржових котирувальних цін протягом
усього періоду торгів за Національним банком постійно зберігається право
здійснення операцій на вторинному ринку державних облігацій. НБУ може
надавати комерційним банкам кредит під забезпечення державних цінних
паперів — “ломбардний кредит”. Комерційні банки можуть надавати
самостійно та отримувати від інших комерційних банків кредити під
заставу державних облігацій.

Державні позики, які сьогодні реалізуються шляхом випуску державних
цінних паперів, покликані забезпечувати фінансування поточного
бюджетного дефіциту, погашення раніше випущених позик, забезпечення
комерційних банків ліквідними резервними активами, фінансування цільових
програм, підтримку установ і організацій, що мають соціальне значення,
тощо.

Оскільки основна частина державних видатків здійснюється в національній
валюті, то переважний розвиток одержують внутрішні державні позики.
Однак широкий міжнародний розподіл праці, обмін технологіями і
науково-технічними ідеями, надання фінансової допомоги іноземним
державам обумовлює інтенсивний розвиток міжнародного державного кредиту.

Міжнародний державний кредит можна визначити як сукупність відносин, в
яких держава виступає на світовому фінансовому ринку в ролі боржника чи
кредитора. Ці відносини набирають форми державних зовнішніх позик. Як і
внутрішні позики, вони надаються на умовах зворотності, строковості і
платності, відповідно сума одержаних зовнішніх позик з нарахованими
відсотками включається в державний борг країни.

Надання зовнішніх позик здійснюється, як правило, за рахунок бюджетних
коштів чи спеціальних урядових фондів. Одержувачами позик можуть бути
центральні уряди, республіканські і місцеві органи влади, кредиторами —
уряди, фінансово-кредитні установи, юридичні особи іноземних держав,
приватні особи, міжнародні фінансові організації.

Державні зовнішні позики надаються в грошовій чи товарній формі і, як
правило, бувають середньострокові чи довгострокові. Грошові позики
можуть випускатись у валюті країни-кредитора, країни-одержувача коштів
чи іншій валюті. Одержання позик “іззовні” може відбуватися при
безпосередньому наданні урядом однієї країни уряду іншої країни певних
коштів на підставі міждержавних договорів або шляхом розміщення позик на
внутрішньому грошовому ринку країни-кредитора. Погашення позик, за
згодою сторін, здійснюється товарними поставками, валютою тощо. Існує
також можливість погашення позик за сплату відсотків по них після спливу
пільгового періоду, який надає відстрочення по оплаті позики на 3—5
років, після його використання.

Система державно-кредитних відносин включає також умовний державний
кредит, коли держава виступає в ролі гаранта по кредитах, що надаються
іноземними державами. Іноземні кредити під державні гарантії можна
одержати від міжнародних фінансових установ на підставі міжнародних
договорів за участю Мінфіну як фінансового агента уряду і від іноземних
країн та їх інтеграційних економічних об’єднань згідно з міждержавними
та міжурядовими домовленостями по кредитних лініях, де агентом визначено
Ексімбанк України.

Основними критеріями відбору і розгляду Міністерством економіки.
Міністерством зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі, Міністерством
фінансів, Державним Ексімбанком, проектів, фінансування яких
здійснюватиметься за рахунок іноземних кредитів під гарантії або інші
зобов’язання уряду України, мають бути: валютна самоокупність,
відповідність пріоритетним напрямам іноземного кредитування, сприяння
розвитку експортного потенціалу і виробництва імпор-тозамінної
продукції, забезпечення критичного імпорту, впровадження інноваційних
проектів, забезпечення енерго-та ресурсозбереження, можливість швидкого
здійснення технічного переозброєння і модернізації, а також забезпечення
розвитку інфраструктуриє.

З отриманням зовнішніх кредитних ресурсів пов’язана проблема
надзвичайної ваги для економіки країни в цілому — проблема зовнішнього
боргу. Державний борг являється характеристикою результативності всіх
здійснених операцій, і його показники відбивають стан економіки,
фінансів країни та ефективність діяльності управлінських структур в
державі. Іноземне кредитування формує зовнішній борг країни, а це
створює надто критичну ситуацію для будь-якої країни при певних межах
цієї заборгованості.

Міжнародний державний кредит для країни-одержувача коштів є джерелом
розширення її можливостей щодо прискорення соціально-економічного
розвитку, зміцнення свого фінансового стану. У сфері міжнародних
економічних відносин державний кредит сприяє зміцненню міжнародного
співробітництва і взаєморозуміння.

Характеризуючи інститут державного кредиту в частині залучення державою
додаткових коштів від іноземних держав, очевидним є те, що він як
комплексний інститут знаходиться на стику правового регулювання також з
міжнародним публічним правом.

Питання для осмислення:

Поняття державного кредиту

Відносини з приводу одержання державних позик.

3. Законодавче та нормативно-правове забезпечення відносин в сфері
державного кредиту

4. Функціонування ринку державних цінних паперів

Тема 12

ПРАВОВІ ОСНОВИ СТРАХУВАННЯ

План

Поняття і функції страхування

2. Основні галузі і види страхування

3. Організація страхування в Україні і відносини, що регулюються в
ньому фінансовим правом

Мета заняття: визначити структуру, сутність правового регулювання
страхування.

1. Поняття і функції страхування

Страхування є системою особливих грошових відносин, що займають проміжну
ланку між фінансовими і кредитними відносинами. Кошти, мобілізовані
шляхом страхування, утворюють особливі фонди цільового призначення —
страхові фонди.

Відомі різні форми організації страхових фондів. Найдревніша і водночас
найпростіша з них полягає в тому, що страховий фонд утворюється в межах
окремо взятого господарства чи підприємства. Ця форма називається
самострахування.

Самострахування — децентралізована форма організації страхового фонду.
Такий фонд утворюється господарюючим суб’єктом лише за рахунок власних
ресурсів і тільки для особистих потреб. При цьому завдана непередбачена
шкода не компенсується, а тільки рівномірно розподіляється на весь
період часу утворення страхового фонду.

Значно пізніше з’явилась інша форма страхового фонду — централізована.
Такий фонд є єдиним для певного кола суб’єктів господарювання. Він
утворюється в централізованому порядку з централізованих ресурсів
(загальнодержавних, регіональних та місцевих), а не на основі страхових
внесків відповідних господарств. Шкода, що відшкодовується з цього
фонду, не лягає на той самий суб’єкт господарювання, де вона мала місце.

Ці дві форми страхування і зараз мають місце в Україні, проте вони не
дуже поширені, оскільки за ефективністю значно поступаються третій формі
організації страхових фондів — централізованому страхуванню за рахунок
децентралізованих джерел. Суть цієї форми полягає в тому, що в ній
страховий фонд централізується в спеціальних страхових організаціях,
проте утворюється він в децентралізованому порядку, шляхом збору
спеціальних внесків в цей фонд від суб’єктів господарювання — юридичних
та фізичних осіб. Ця форма організації страхового фонду і є страхуванням
у його найбільш розвинутому, сучасному виді.

Страхування ще можна визначити як форму організації централізованого (в
певному масштабі) страхового фонду за рахунок децентралізованих джерел
(страхових внесків страхування). Це визначення охоплює всі види
страхування — добровільне і обов’язкове, договірне і недоговірне.

Основними суб’єктами страхування є:

— страховики — юридичні особи будь-якої організаційно-правової форми,
які мають державний дозвіл (ліцензію) на здійснення страхових операцій,
відають утворенням і витрачанням коштів страхового фонду. Страховиками
можуть виступати державні страхові організації, акціонерні страхові
товариства, товариства взаємного страхування і перестрахування. В умовах
ринкового господарства найпоширенішими є страхові компанії у формі
акціонерних товариств або спільних підприємств. Концентрація капіталу на
акціонерній основі забезпечує фінансову незалежність страхових
організацій;

— страхувальники — юридичні і фізичні особи, що мають страховий інтерес
і вступають у відносини зі страховиками за приписом закону, іншого
нормативного акта або на підставі двосторонньої угоди у формі договору
страхування. На підтвердження укладеного договору страхування страховик
видає страхувальнику страхове свідоцтво (поліс), в якому містяться
правила страхування, перелік страхових ризиків, розмір страхової суми і
страхової премії (внеску), порядок зміни і припинення договору та інші
умови, що регулюють відносини сторін.

Суспільна сутність і призначення страхування найяскравіше та найповніше
проявляються у його функціях. Найважливішими серед них є відновлювальна,
попереджувальна, ощадна та контрольна функції.

Основною функцією страхування є відшкодування збитків від страхових
випадків, відновлення продуктивних сил чи добробуту страхувальника
(страхувальників).

Попереджувальна функція страхування спрямована на фінансування за
рахунок частини коштів страхового фонду заходів по зменшенню страхового
ризику. В страхуванні життя категорія страхування найбільшою мірою
наближається до категорії кредиту при нагромадженні у відповідності з
договорами страхування на доживання обумовлених страхових сум.
Збереження грошових сум за допомогою страхування на доживання пов’язане
з потребою в страховому захисті досягнутого сімейного добробуту. Тим
самим страхування має і ощадну функцію.

Контрольна функція страхування полягає в суворо цільовому формуванні
коштів страхового фонду. Дана функція випливає з усіх вищевказаних
специфічних функцій і проявляється одночасно з ними в конкретних
страхових відносинах, в умовах страхування. У відповідності з
контрольною функцією на підставі нормативних документів здійснюється
фінансовий страховий контроль за правильним проведенням страхувальних
операцій.

2. Основні галузі і види страхування

Враховуючи різноманітність об’єктів, що підлягають страхуванню,
відмінності в обсязі страхової відповідальності і категоріях
страхувальників, всю сукупність відносин страхування можна поділити на
п’ять наступних галузей: майнове страхування, соціальне страхування,
особисте страхування, страхування відповідальності, страхування
підприємницьких ризиків.

Об’єктами майнового страхування є матеріальні цінності; соціального
страхування — рівень добробуту громадян; особистого страхування — життя,
працездатність і здоров’я громадян. Об’єктами страхування
відповідальності виступають обов’язки страхувальників виконувати
договірні умови по поставках продукції, погашенню заборгованості
кредиторам або відшкодуванню матеріальної чи іншої шкоди у випадку її
нанесення іншою особою. Наприклад, якщо у випадку аварії власник
транспортного засобу завдав шкоди майну і здоров’ю іншої особи, то в
силу чинного законодавства про відшкодування шкоди він зобов’язаний
сплатити відповідні витрати особі, що зазнала шкоди. При страхуванні
відповідальності відшкодування шкоди здійснює страхова організація.
Такий же порядок чинний і при страхуванні відповідальності по погашенню
заборгованості. Об’єктом страхування підприємницьких ризиків є ризик
неодержання прибутку чи настання збитків.

В залежності від форм власності і категорій страхувальників майнове
страхування поділяється на декілька підгалу-зей: страхування майна
державних підприємств; страхування майна колективних
сільськогосподарських підприємств, радгоспів і орендарів; страхування
майна кооперативних і громадських організацій; страхування майна
громадян.

Соціальне страхування включає в себе страхування соціальної допомоги,
страхування пенсій, страхування пільг; особисте страхування —
страхування життя та страхування від нещасних випадків.

При страхуванні відповідальності підгалузями є: страхування
заборгованості і страхування на випадок відшкодування шкоди.

Підгалузями страхування підприємницьких ризиків є різні сфери
комерційної діяльності: виробнича, брокерська, маклерська, банківська,
біржова та інша діяльність по одержанню доходів чи прибутку.

Зметаю безпосередньої організації страхових відносин підга-лузі
поділяються на види страхування. Конкретними видами майнового
страхування є, наприклад, страхування будівель, тварин, домашнього
майна, транспортних засобів, врожаю сільськогосподарських культур тощо.

Видами соціального страхування є: страхування пенсій за віком, по
інвалідності, на випадок втрати годувальника; страхування конкретних
видів допомоги серед різних соціальних верств населення.

Видами особистого страхування є: змішане страхування життя; страхування
на випадок смерті чи втрати працездатності; страхування дітей;
страхування додаткової пенсії; страхування від нещасних випадків;
індивідуальне страхування і т.д.

Видами страхування відповідальності є: страхування непо-гашення кредиту
чи іншої заборгованості; страхування цивільної відповідальності
власників джерел підвищеної небезпеки, наприклад транспортних засобів;
страхування цивільної відповідальності на випадок завдання шкоди в
процесі господарської діяльності і т.д.

. Перестраховування — це система економічних відносин, при яких
страховик частину відповідальності по взятих на себе ризиках передає
іншим страховикам з метою утворення збалансованого страхового портфеля
(фактичного числа укладених угод), забезпечення фінансової стабільності
і рентабельності страхових операцій. Договір перестраховування укладають
дві сторони: страхове товариство, яке передає ризик, і страхове
товариство, що приймає ризик на свою відповідальність, —
перестрахувальник.

Система перестраховування робить можливим приймати для страхування
практично будь-який ризик. Головна функція перестраховування полягає в
зменшенні ризику страхувальника шляхом компенсації коливань у розмірах
страхових виплат, що неодмінно виникають і можуть підірвати фінансове
благополуччя страховика. Перестраховування дозволяє компаніям з
невеликим страховим портфелем та власним капіталом укладати страхові
угоди на великі страхові суми з широким обсягом відповідальності,
зменшує потребу у створенні запасних страхових фондів. Крім цього,
система перестраховування надає страховику різноманітні послуги по
здійсненню страхувальної справи, сприяє кооперації та співробітництву в
страховій діяльності.

За методами здійснення страхування поділяється на обов’язкове та
добровільне.

Суспільство в особі держави встановлює обов’язкове страхування, тобто
обов’язковість внесення відповідним колом страховиків фіксованих
страхових платежів, коли необхідність відшкодування матеріальної шкоди
чи надання грошової допомоги стосується інтересів не лише конкретної
особи, що постраждала, але й суспільних інтересів. Інакше кажучи, обоє
‘язкова форма страхування поширюється на пріоритетні об’єкти страхового
захисту. Тому соціальне страхування, страхування майна
сільськогосподарських підприємств, страхування будівель і деяких тварин
у громадян, страхування пасажирів та страхування окремих категорій
службовців в Україні є обов’язковим.

В інших країнах обов’язкова форма поширена на страхування цивільної
відповідальності власників транспортних засобів, страхування воєнних
ризиків та деякі інші види страхування.

Обов’язкове страхування здійснюється в силу вимог закону чи іншого
нормативного акта. Страхова відповідальність в цьому випадку наступає
автоматично, з моменту появи об’єкта страхування. Обов’язкове
страхування не обмежується будь-яким періодом та діє до тих пір, поки
існує страхувальник. Сфера обов’язкового страхування розрахована на
визначене коло страхувальників та має встановлені нормативними актами
межі і форми страхового захисту.

Метою обов’язкового страхування є підвищення соціальної захищеності
окремих категорій громадян, посилення стабільності в економіці завдяки
раціональному використанню страхових фондів, розширення кола
страхувальників і помітне зниження на підставі цього страхових платежів.

3. Організація страхування в Україні і відносини, що регулюються в
ньому фінансовим правом

Виділення страхування в самостійний елемент ринкової інфраструктури в
теоретичному плані зумовило необхідність реорганізації страхової справи
на практиці, створення самостійної страхової системи, як елемента
ринкової структури, не пов’язаної організаційно ні з якими іншими
економічними інститутами.

Початок цього процесу було покладено 16 жовтня 1991 р., коли Кабінет
Міністрів України своєю постановою за №272 ліквідував Держстрах України
і утворив на його базі Українську державну страхову комерційну
організацію, реорганізовану пізніше в акціонерне товариство відкритого
типу — Національну акціонерну страхову компанію “Оранта” (НАСК
“Оранта”). 14 червня 1994 р. розпорядженням уряду України на базі п’яти
регіональних дирекцій НАСК “Оранта”: Кримської, Донецької,
Дніпропетровської, Запорізької і Луганської — були утворені самостійні
акціонерні товариства страховиків.

Постановою Кабінету Міністрів України №743 від 17 вересня 1993 р. було
утворено Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю та його
органи на місцях, а також затверджено Положення про цей комітет. Згідно
з цим Положенням на Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю та
його органи на місцях покладені функції державного нагляду і контролю за
ринком страхових послуг в Україні. Комітет здійснює єдиний державний
реєстр страховиків (перестрахувальників), видає ліцензії на зайняття
страховою діяльністю, здійснює контроль за платоспроможністю
страховиків, встановлює правила формування, розміщення і обліку
страхових резервів. На Комітет покладена розробка нормативних і
методичних документів з питань страхової діяльності, узагальнення
практики страхової діяльності, організація підвищення кваліфікації
кадрів страхових організацій.

В галузі страхування виникає ряд специфічних фінансово-правових
відносин. Так, у цій сфері страхування нормами фінансового права
регулюються відносини між:

— всіма страховиками і державою в особі Кабінету Міністрів України з
приводу встановлення розмірів страхових тарифів і страхових сум.
Зокрема, Постановою Кабінету Міністрів України “Про вдосконалення
механізму державного регулювання тарифів у сфері страхування”
встановлено, що розрахунки тарифів у сфері обов’язкового страхування
здійснюються за допомогою нормативу витрат на ведення страхової справи
як складової частини тарифів. Страховий тариф — це ставка страхового
внеску з одиниці страхової суми за визначений період страхування. Межі
нормативів на ведення страхової справи встановлені в наступних розмірах:
по обов’язковому державному страхуванню — 6 процентів тарифу;

по обов’язковому особистому страхуванню — 15 процентів тарифу; по
обов’язковому страхуванню майна і відповідальності — 20 процентів
тарифу.

Конкретні розміри страхових сум і страхових тарифів встановлюються
окремими нормативними актами по страхуванню.

— Національною акціонерною страховою компанією (НАСК) “Оранта”, з одного
боку, і Верховною Радою України, Прокуратурою України, Митним комітетом
України, Міністерством оборони України, Міністерством внутрішніх справ
України, Головним Управлінням казначейства України, Головним
Контрольно-ревізійним управлінням України (з кожним окремо) — з іншого
боку, з приводу обов’язкового особистого державного страхування їх
працівників і службовців;

— НАСК “Оранта” і Міністерством фінансів України з приводу встановлення
розмірів страхових платежів обов’язкового особистого державного
страхування працівників прокуратури, митних органів, військовослужбовців
і військовозобов’язаних, призваних на збори осіб рядового,
начальницького складу та вільнонайманих осіб органів і підрозділів
внутрішніх справ України, посадових осіб Державної контрольно-ревізійної
служби в Україні, Державної казначейської служби в Україні, а також
народних депутатів України.

В останньому та передостанньому випадках фінансово-правові відносини
виникають на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 206 від 22
березня 1995 р. про зміни та доповнення в попередніх рішеннях уряду з
питань державного страхування.

Інші відносини в галузі страхування регулюються нормами цілої низки
інших галузей права, насамперед цивільного права, тому страхування як
юридичний інститут вивчається не лише у фінансовому праві.

Питаняя для осмислення:

1.Поняття і функції страхування

2.Основними суб’єктами страхування

3.Основні галузі і види страхування

4.За методами здійснення страхування

5. Організація страхування в Україні і відносини, що регулюються в ньому
фінансовим правом

Тема 13

ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНИХ ВИДАТКІВ ТА БЮДЖЕТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

План

Поняття державних видатків, особливості відносин у галузі видатків в
період перехідної економіки.

2. Принципи фінансування

Мета заняття: визначити сутність, структуру, напрямки державних видатків
та їх правови основи.

1. Поняття державних видатків, особливості відносин у галузі видатків в
період перехідної економіки.

Державні витрати — це складова частина фінансових відносин, яка полягає
у безперервному цільовому використанні державних грошових ресурсів, що
накопичуються у:

— державному бюджеті та місцевих бюджетах;

— державних і місцевих бюджетних та позабюджетних фондах;

— власних фондах державних і комунальних підприємств, установ та
організацій з метою виконання загальнодержавних функцій, фінансування
державної та комунальної соціальної і культурної сфер, державних
цільових програм, а також фінансування розширення виробництва окремих
державних та комунальних підприємств, установ, організацій у
відповідності з чинним законодавством держави.

Сукупність всіх видів видатків держави складає систему державних
видатків. В цю систему входять:

— видатки держави, що здійснюються з державного бюджету;

— видатки держави, що здійснюються з місцевих бюджетів усіх рівнів;

— видатки держави, що здійснюються з бюджетних та позабюджетних
централізованих державних та місцевих фондів;

— видатки державних та комунальних підприємств, організацій та установ.

У фінансовому праві державні видатки виділені в окремий інститут
державних видатків, який утворюється фінансово-правовими нормами, що
регулюють суспільні відносини щодо витрачання державних та комунальних
грошових ресурсів. Ці норми вводяться законами та постановами Верховної
Ради України, актами місцевого самоврядування — рішеннями місцевих Рад
(які за Конституцією України здійснюють управління державною та/ або
комунальною власністю), підзаконними нормативними актами: указами
Президента, постановами Кабінету Міністрів, актами окремих міністерств
та відомств, державних місцевих адміністрацій, а також
фінансово-плановими актами бюджетних підприємств, установ та
організацій. Державні видатки визначаються функціями та економічним
станом держави.

Фінансування державних видатків — це плановий, цільовий, безповоротний й
безвідплатний відпуск грошових коштів, який виконується з урахуванням
оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних джерел
фінансування, проводиться в міру здійснення планового використання
коштів для забезпечення виконання загальнодержавних функцій (оборона
країни, управління діяльністю держави тощо), а також для утримання
соціально-культурної сфери, забезпечення соціальних гарантій та
зобов’язань держави з додержанням режиму економії при постійному
здійсненні контролю.

Фінансування здійснюється із різних джерел: бюджетів різних рівнів,
позабюджетних цільових фондів, власних коштів державних та комунальних
підприємств. В залежності від джерел фінансування можна виділити такі
його види: бюджетне фінансування, самофінансування та державне
кредитування.

Бюджетне фінансування — це фінансування, що проводиться за рахунок
бюджетних коштів.

Самофінансування використовується для покриття видатків державних та
комунальних підприємств за рахунок їх власних фінансових ресурсів.

Основними суб’єктами фінансування є державні органи, підприємства,
установи та організації державної та комунальної форми власності.
Останні поділяються на такі, що фінансуються з бюджету частково або
повністю. В залежності від суб’єктів можна виділити дві форми проведення
фінансування. При першій формі з бюджетних або відомчих джерел
покривається лише частина видатків суб’єкта фінансування. Решта — більша
частина видатків — покривається за рахунок його власних або кредитних
коштів, тому основним принципом першої форми фінансування є оптимальне
поєднання використання власних, кредитних та бюджетних коштів при
фінансуванні видатків. Ця форма застосовується при фінансуванні
державних програм та державних і комунальних підприємств, які мають
економічну і фінансову самостійність, отримуючи власні прибутки
(прикладом є госпрозрахункові державні та комунальні підприємства). Для
таких підприємств бюджет не є основним джерелом покриття видатків.

При другій формі фінансування з бюджетних джерел проводиться повне
покриття всіх видатків суб’єкта фінансування. Ця форма використовується
при фінансуванні діяльності державних органів, обороноздатності країни,
утриманні соціальної сфери, а також діяльності державних та комунальних
підприємств, установ та організацій, які не мають своїх доходів (на
відміну, наприклад, від госпрозрахункових підприємств).

Державні або комунальні підприємства, установи та організації, видатки
яких повністю фінансуються з бюджету, називаються бюджетними.

2. Принципи фінансування

Принцип безповоротності та безвідплатності фінансування державних
видатків означає виділення суб’єкту фінансування коштів без прямого їх
повернення державі та без внесення будь-якої платні за отримання цих
коштів.

Принцип цільового спрямування фінансування державних витрат полягає у
тому, що кошти плануються, відпускаються та використовуються на чітко
визначені нормативними та індивідуально-плановими фінансовими актами
цілі та заходи: виплата заробітної плати, поточні видатки, видатки
розвитку тощо.

Принцип фінансування в міру виконання планів означає, що кошти
виділяються не автоматично, а у відповідності з фактичним виконанням
робіт, кількісними та якісними показниками, що зумовлюють обсяги витрат
на конкретні цілі в момент виникнення реальної потреби у наданні коштів.
Завдяки цьому принципу грошові ресурси можуть перебувати у постійному
обігу. Виконання цього принципу чітко про-слідковується при фінансуванні
капіталовкладень та капітальних ремонтів, де, в разі невиконання планів
використання коштів, невикористані грошові ресурси враховуються при
наданні бюджетних коштів на наступний період.

Принцип оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних коштів
полягає в тому, що під час визначення обсягу фінансування спочатку
враховується наявність та можливість використання суб’єктом фінансування
власних коштів або скорочення власних видатків, потім — можливість
отримання ним банківських кредитів і лише при об’єктивній неможливості
покриття видатків з вищезазначених джерел вирішується питання про
виділення бюджетного або відомчого фінансування. Цей принцип
застосовується на стадії планування, розподілу та використання державних
ресурсів при покритті поточних видатків та капіталовкладень.

Принцип додержання режиму економії застосовується на стадії фактичного
використання коштів й проявляється у раціональному використанні трудових
та матеріальних ресурсів, використанні новітніх ресурсозберігаючих
технологій, підвищенні норм виробітку сировини та природних ресурсів
тощо.

При дефіциті бюджету та інфляції додержання перелічених принципів
фінансування є особливо необхідним, а відступ від них веде до таких
тяжких наслідків, як виникнення проблеми неплатежів та зростання
заборгованості держави по фінансуванню тих чи інших витрат (зарплат,
пенсій, капіталовкладень тощо). Тому особливої ваги набирає принцип
здійснення постійного контролю за використанням всіх видів державних
ресурсів. Контроль дає можливість з’ясувати помилки та недоліки у
фінансовій діяльності держави та вжити заходів для їх усунення. Він
також дає інформацію для перспективного та поточного планування
державних видатків під час визначення оптимальних обсягів коштів і їх
цільового спрямування.

Питання для осмислення:

1.Поняття державних видатків, особливості відносин у галузі видатків в
період перехідної економіки.

2.Система державних видатків.

3.Фінансування державних видатків.

4.Принципи фінансування

Тема 14

ПРАВОВІ ОСНОВИ КОШТОРИСНО-БЮДЖЕТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

План

1. Поняття кошторисно-бюджетного фінансування, принципи, об’єкти
фінансування

2. Кошторис як індивідуально-плановий акт. Порядок складання та
затвердження кошторисів.

3. Порядок кошторисно-бюджетного фінансування

4. Порядок фінансування соціально-культурних заходів в умовах переходу
до ринку

5. Порядок фінансування охорони здоров’я та фізичної культури

6. Порядок фінансування видатків на національну оборону

7. Правове регулювання видатків на утримання законодавчої, виконавчої
влади та правоохоронних органів

Мета заняття: визначити правови основи кошторисно – бюджетного
фінансування.

1. Поняття кошторисно-бюджетного фінансування, принципи, об’єкти
фінансування

Кошторисно-бюджетне фінансування — це метод безповоротного,
безвідплатного відпуску грошових коштів на утримання установ, що
перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі фінансових
планів — кошторисів витрат.

За цим методом фінансується майже вся невиробнича сфера суспільства, що
базується на державній або комунальній формі власності (бюджетна сфера).
Обсяг передбачуваних витрат згідно з кошторисами закріплюється в
бюджетах, які приймаються на відповідних рівнях — у державному бюджеті,
бюджеті Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетах.
Кошторисно-бюджетне фінансування здійснюється на основі загальних
принципів бюджетного фінансування.

На кошторисно-бюджетному фінансуванні утримуються державні та
комунальні:

— установи соціальної сфери;

— освітні установи — школи, середні спеціальні та вищі учбові заклади;

— установи охорони здоров’я — лікарні та поліклініки, медпункти,
державні та дитячі дошкільні установи;

— установи культури — бібліотеки, будинки культури, дитячі театри,
об’єкти фізичної культури;

а також:

— установи Міністерства оборони, Національної гвардії, Прикордонних
військ, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України;

органи законодавчої та виконавчої влади, суди та прокуратура.

Кошторис як індивідуально-плановий акт. Порядок складання та
затвердження кошторисів.

Основним документом, що визначає витрати бюджетних установ, є кошторис.
Кошторис витрат — основний плановий документ, який визначає загальний
обсяг, цільове надходження та використання, а також щоквартальний
розподіл коштів, що відпускаються з бюджету на утримання бюджетних
установ або на здійснення централізованих соціальних, господарських,
екологічних, культурних та інших заходів.

Фінансування з бюджету виконується тільки на основі затверджених для
цього кошторисів видатків. Витрати бюджетних коштів без затвердженого в
установленому порядку кошторису не допускаються.

Кошторис витрат на утримання бюджетних установ є актом, що встановлює
права і обов’язки керівників цих установ по використанню зазначеного
обсягу грошових коштів, а також права і обов’язки фінансуючих органів по
виділенню цих грошових коштів і контролю за їх правомірним
використанням. Для кожної бюджетної установи вірно складений і своєчасно
затверджений кошторис є індивідуальним фінансово-плановим актом, на
основі якого ця установа фінансується протягом календарного року.

Забезпечення бюджетних установ грошовими ресурсами називається
коштррисно-бюджетним фінансуванням. Кошторисно-бюджетне фінансування —
це система науково та економічно обгрунтованих заходів щодо визначення
критеріїв розподілу коштів і напрямів використання фінансових ресурсів,
а також визначення їх оптимальних обсягів для кожного об’єкта, що
фінансується.

При кошторисно-бюджетному фінансуванні фінансово-правові відносини
виникають тільки з моменту затвердження кошторису. В цьому і полягає
правове значення кошторису як індивідуального фінансово-планового акта,
який хоч і не встановлює правових норм, але направлений на їх виконання
і конкретизує ту чи іншу правову норму у розрізі конкретного
правовідношення.

У практичній діяльності бюджетних установ застосовуються чотири види
кошторисів витрат: індивідуальні, загальні, зведені та кошториси витрат
на централізовані заходи. Усі види кошторисів складаються відповідно до
класифікації доходів і видатків державного та місцевих бюджетів України
(бюджетної класифікації).

Для утримання однотипових невеликих установ (таких, як школи,
бібліотеки, клуби, відділи у складі виконкомів або апарату адміністрації
тощо), які обслуговуються централізованими бухгалтеріями, складаються
загальні кошториси, в яких обов’язково розшифровується обсяг
фінансування за статтями на кожну установу окремо.

Індивідуальні кошториси витрат бюджетних установ складаються за
відповідними параграфами бюджетної класифікації, виходячи з специфіки
роботи конкретного закладу, що фінансується.

Міністерствами, відомствами та відділами виконкомів органів місцевого
самоврядування складаються фінансові плани з розрахунками та
обгрунтуванням видатків, які називаються кошторисами на централізовані
заходи (такі, як проведення нарад, конференцій тощо).

Види кошторисів відрізняються між собою різним рівнем узагальнення
інформації про видатки. Індивідуальний кошторис відбиває вимоги у коштах
кожної окремої бюджетної установи з урахуванням специфіки їх
функціонування. Загальні кошториси складаються для видатків груп
однотипо-вих установ.

Зведені кошториси вміщують всі видатки на утримання установ, що
підпорядковані одному міністерству чи відомству. Такі кошториси
об’єднують всі індивідуальні, загальні кошториси та кошториси на
централізовані заходи.

Індивідуальний кошторис витрат будь-якої бюджетної установи складається
з 4 частин: 1) загальні відомості; 2) виробничі показники, які необхідно
знати для обрахування обсягів витрат; 3) розрахунки по окремих видах
витрат; 4) зведення витрат.

Кожна з статей кошторису витрат має однорідну групу витрат, передбачених
бюджетною класифікацією. Наведемо основні статті кошторису витрат, які
встановлені бюджетною класифікацією.

Стаття 1. Заробітна плата. В цю статтю зараховуються всі витрати: на
оплату заробітної плати відповідно до посад, встановлених окладів і
ставок як штатним працівникам, так і тим, що працюють за сумісництвом, а
також на погодинну оплату праці викладачів, оплату консультантів у
лікувальних закладах; на виплату за звання дійсним членам і
членам-кореспондентам академії; виплату премій і подання матеріальної
допомоги працівникам органів державної влади і управління,
правоохоронних органів, де ці затрати проводяться в межах фонду оплати
праці; на оплату праці осіб, що не перебувають у штаті даної установи,
залучених для виконання робіт на договірних засадах.

Стаття 2. Нарахування на заробітну плату. За цією статтею плануються і
враховуються відрахування до Пенсійного фонду України та відрахування на
соціальне страхування працівників з фонду заробітної плати згідно із
статтею 1.

Стаття 3. Канцелярські та господарські витрати. На цю статтю відносяться
такі видатки: придбання канцелярських товарів, витрати по публікаціях,
абонементна плата за телефони й телетайпи тощо.

Стаття 4. Відрядження та службові поїздки. Витрати цієї статті
складаються з оплати проїзду, добових і квартирних при службових
відрядженнях адміністративно-управлінського персоналу; витрат на
придбання проїзних

квитків на внутрішньоміський транспорт для працівників, діяльність яких
пов’язана з роз’їздами по місту. Але на цю статтю не відносяться
видатки, пов’язані з оплатою відряджень на наукові конференції,
семінари, симпозіуми та інші поїздки з науковою метою — вони будуть
віднесені на статтю 18.

Стаття 8. Стипендії. Визначення розміру асигнувань за даною статтею
робиться окремо на виплату стипендій студентам денних вузів,
студентам-іноземцям, яких беруть на навчання за контрактною системою, а
також студентам вечірніх та заочних відділень останніх курсів у розмірі
місячної стипендії в період перебування у відпустках без збереження
утримання, на оплату стипендій аспірантам, ординаторам, слухачам курсів
іноземної мови, слухачам підготовчих відділень.

Стаття 9. Витрати на харчування. За цією статтею робляться витрати на
харчування в лікувальних установах, дитячих будинках та
школах-інтернатах, дитячих дошкільних установах, в училищах.

Стаття 10. Придбання медикаментів та перев’язочних засобів. Як правило,
витрати за цією статтею передбачаються лише в стаціонарах лікарень,
поліклініках, медпунктах, жіночих консультаціях, будинках дитини.

Стаття 12. Придбання устаткування й інвентаря. Виділення коштів з
бюджету на придбання устаткування й інвентаря провадиться за
встановленими економічними нормами, які розраховуються разом із статтею
16 в відсотковому розрахунку від вартості основних фондів установи за
даними останнього річного звіту. Розмір процентів залежить від
можливостей бюджету, з якого фінансується установа.

Кошти ст. 12 і ст. 16 становлять фонд розвитку установи.

Стаття 14. Придбання м’якого інвентаря та спецодягу. За даною статтею
кошти витрачаються на придбання постільної білизни для стаціонарів
лікарень, гуртожитків учбових закладів, спецодягу для персоналу та
хворих у лікарнях.

Стаття 15. Державні капітальні вкладення. Кошти даної статті
призначаються на оплату робіт по будівництву нових об’єктів, придбання й
монтаж устаткування, реконструкції будинків, споруд і устаткування.

Стаття 16. Капітальний ремонт будинків і споруд. Капітальний ремонт
об’єктів у межах відпущених асигнувань (див. ст. 12) проводиться за
наявності технічної документації — дефектних актів, що визначають обсяг
та вартість ремонтів і актів виконаних робіт (форма № 2), які
підтверджують фактичне виконання. Кошти даної статті можуть бути
використані на поліпшення благоустрою та реконструкцію об’єктів.

Стаття 18. Інші витрати. Асигнування за цією статтею можна згрупувати в
4 основні групи:

1. Витрати на організацію і проведення заходів культурно-освітнього
характеру.

2. Видатки учбові і на виробничу практику учнів.

3. Витрати на науково-дослідну роботу.

4. Витрати на придбання книг для бібліотек, вузів, технікумів, шкіл.

Процес складання кошторису має назву кошторисного процесу та включає
декілька етапів: складання, затвердження, виконання. Ці етапи є
юридичними діями. Кожен етап врегульовується Законом України “Про
бюджетну систему України” та іншими нормативними актами. За аналогією з
визначенням стадії бюджетного процесу, стадії кошторисного процесу можна
визначити як відокремлено-самостійні закінчені етапи діяльності
державних органів (посадових осіб), в результаті проходження яких
індивідуальний фінансовий план переходить з одного якісного стану в
інший.

Кошториси витрат бюджетних установ складаються за формами, які розробляє
Міністерство фінансів України для окремих типів установ (бюджетних
закладів, підприємств, організацій). Кошторис вміщує лише видатки на
поточне утримання, придбання обладнання та інвентаря, проведення
капітального ремонту. Капітальні вкладення, передбачені планами
економічного та соціального розвитку, фінансуються на основі окремих
самостійних кошторисів.

Розміри видатків за кожною статтею кошторису встановлюються шляхом
використання норм та нормативів: сітьових показників, економічних
нормативів, вартісних та натуральних технічних норм.

За своїми юридичними властивостями норми поділяються на обоє ‘язкові та
розрахункові (факультативні).

Обов’язкові норми встановлюються актами вищих органів державної влади та
управління й не підлягають зміні (наприклад, ставки зарплат). Нормативи,
на відміну від розрахункових норм, не мають безпосереднього зв’язку з
одиницею нормування, а встановлюються правовими актами. До них належать:
ставки заробітної плати, нарахування на заробітну плату (відрахування до
Пенсійного фонду України та на соціальне страхування, розміри стипендій
тощо) та інші.

Розрахунковими нормами є середні витрати на розрахункову одиницю.

За змістом норми поділяються на натуральні (матеріальні) та грошові
(фінансові). Натуральна норма — це кількісний набір продуктів або інших
матеріальних цінностей на одну розрахункову одиницю.

Поквартальний розподіл бюджетних асигнувань за кошторисами повинен
відповідати поквартальному розподілу видатків відповідного бюджету. При
виконанні кошторису протягом року в нього можуть бути внесені зміни
вищестоящою організацією, яка затверджувала кошторис. Порядок складання
єдиного кошторису доходів і видатків бюджетної установи та організації
регулюється Положенням, яке затверджене Постановою Кабінету Міністрів
України від 16 лютого 1998 р. № 164. У відповідності до цього Положення,
єдиний кошторис доходів і видатків бюджетної установи, організації є
основним документом, який визначає загальний обсяг, цільове надходження
і поквартальний розподіл коштів установи і складається за встановленою
Міністерством фінансів України формою.

Єдиний кошторис доходів і видатків складається усіма установами на
календарний рік і затверджується, як правило, керівниками вищестоящих
організацій не пізніше ніж через місяць після затвердження відповідного
бюджету, з якого провадиться фінансування установи. Одночасно з
кошторисом на затвердження вищестоящою організацією подається штатний
розпис установи, включаючи її структурні підрозділи, які утримуються за
рахунок спеціальних або інших позабюджетних коштів.

Кошториси і штатні розписи установ, які не мають вищестоящої галузевої
організації (центральні, районні, центральні, міські лікарні тощо),
затверджуються районними державними адміністраціями або виконавчими
органами відповідних місцевих Рад.

Фінансування установ без затвердженого у встановленому порядку кошторису
забороняється. Кошториси доходів і видатків, штатні розписи окремих
установ затверджуються:

а) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Верховної
Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки
Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських Рад, обласних.
Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій — Мінфіном
України;

б) міністерств і відомств Автономної Республіки Крим, управлінь,
відділів, інших підрозділів обласних, Київської та Севастопольської
міських державних адміністрацій, районних Рад, районних державних
адміністрацій, міських (міст обласного підпорядкування) Рад та їх
виконавчих органів — Радою міністрів Автономної Республіки Крим,
обласними, Київською та Севастопольською міськими державними
адміністраціями після попередньої експертизи у Мінфіні Автономної
Республіки Крим, обласних, Київському та Севастопольському міських
фінансових управліннях;

в) управлінь, відділів, інших підрозділів районних державних
адміністрацій — районними державними адміністраціями після попередньої
експертизи у районних фінансових відділах;

г) регіональних відділень (служб) державних цільових фондів —
вищестоящими організаціями;

д) національних закладів освіти, що безпосередньо фінансуються з
державного бюджету, — керівниками цих закладів у межах доведених
Мінфіном обсягів бюджетних асигнувань та середньорічної чисельності
ставок працівників.

3. Порядок кошторисно-бюджетного фінансування

Асигнування, що передбачені кошторисами, надаються розпорядникам
бюджетних коштів. Розпорядниками бюджетних коштів, згідно з Законом
України “Про бюджетну систему України”, виступають керівники закладів,
підприємств та організацій, яким надається право розпоряджатися
затвердженими для них бюджетними асигнуваннями. Найбільша
відповідальність за ефективне та цільове використання коштів
покладається на головних розпорядників бюджетних коштів, які
розподіляють і надають кошти розпорядникам нижчих ступенів.

Після отримання коштів із бюджету на рахунки підприємств головні
розпорядники у встановленому порядку перераховують кошти на поточні
рахунки підвідомчих підприємств, організацій та закладів (тобто на
рахунки розпорядників нижчого ступеня).

Фінансування з бюджетів міст районного підпорядкування, сільських та
селищних бюджетів здійснюється відповідними виконавчими комітетами
органів місцевого самоврядування. Таким чином, у фінансуванні витрат з
бюджету беруть участь всі ланки бюджетної системи України.

Кожне окреме бюджетне підприємство, організація або установа отримує
асигнування лише з одного бюджету. Розподіл установ на ті, що
фінансуються з державного бюджету, і ті, що отримують асигнування з
місцевих бюджетів, здійснюється в залежності від їх значущості та
підпорядкування.

Всі видатки бюджетних установ, що фінансуються у кошторисно-бюджетному
порядку, поділяються на дві частини: капіталовкладення (видатки
розвитку) та поточні видатки. Поточні видатки, в свою чергу, поділяються
На адміністративно-господарські та операційні. \

Адміністративно-господарські видатки — видатки на утримання апарату
управління, господарського (та обслуговуючого персоналу, на відрядження,
придбання інвентаря тощо. Операційні видатки — видатки, що пов’язані з
характером діяльності установи: учбові видатки, фонд заробітної плати
викладачів, на харчування тощо.

4. Порядок фінансування соціально-культурних заходів в умовах переходу
до ринку

Найбільшим підрозділом кошторисно-бюджетного фінансування є
соціально-культурні заходи. До соціально-культурних видатків держави
належать видатки на соціальний захист населення, освіту, науку, культуру
і засоби масової інформації, охорону здоров’я, фізичну культуру та
спорт, заходи в сфері молодіжної політики. Фінансування зазначених
видатків відіграє велику соціальну та політичну роль, формуючи в
суспільстві відчуття “благополуччя й задоволення” або “розчарування”
тими процесами, що відбуваються у країні. В той же час, в умовах
існування бюджетного дефіциту, соціально-культурна сфера є найбільш
вразливою, тому що велика кількість цих видатків фінансується за
“залишковим принципом”, тобто в останню чергу або ж за дуже скороченими
нормативами та нормами.

В умовах існування бюджетного дефіциту забезпечення фінансування
соціальних виплат населенню повинно бути пріоритетним завданням уряду
держави. Кабінет Міністрів України своєю Постановою від 31 серпня 1996
року № 1033 прийняв рішення про вжиття заходів щодо залучення додаткових
надходжень до бюджету та підвищення ефективності витрачання бюджетних
коштів для забезпечення фінансування соціальних виплат населенню. Для
використання позабюджетних коштів бюджетних установ останні
зобов’язуються забезпечити ефективне використання приміщень, що
перебувають на їх балансі, передбачивши здачу в оренду вільних
приміщень. Доходи від оренди приміщень, які залишаються в розпорядженні
бюджетних установ, повинні спрямовуватися на погашення заборгованості по
заробітній платі працівників цих установ і закладів, а при відсутності
заборгованості по заробітній платі — на оплату за житлово-комунальні
послуги.

5. Порядок фінансування охорони здоров’я та фізичної культури

Обсяг фінансування за державним та місцевими бюджетами на утримання
лікарень визначається за економічними нормами та нормативами, виходячи з
чисельності розгорнутих ліжок за профілем захворювань (терапевтичних,
хірургічних, онкології, гінекології тощо). За цими нормативами
визначається необхідна кількість лікарів, середнього та молодшого
обслуговуючого персоналу, фонди заробітної плати, витрати на медикаменти
і на харчування. У поліклініках кількість медичного персоналу
встановлюється на основі даних про чисельність населення на території,
яка обслуговується, у сільській місцевості — на кожен населений пункт.

Поряд з органами охорони здоров’я, що утримуються за рахунок бюджетного
фінансування, дедалі більше розвивається мережа організацій на
госпрозрахунковій, платній основі, які базуються як на державній, так і
на недержавній формі власності. Бюджетні заклади охорони здоров’я теж
отримали дозвіл надавати платні послуги населенню, яке не підпадає під
їх юрисдикцію. Широкого застосування також набуває медичне страхування з
проведенням профілактичних заходів за рахунок коштів підприємств,
організацій, об’єднань.

Із зміцненням здоров’я громадян країни тісно пов’язане фізичне виховання
дітей, підлітків, дорослого населення. Цей вид бюджетних витрат за
функціональною структурою поділяється на фінансування здійснення заходів
з фізичної культури та спорту і державну підтримку громадських
організацій фізкультурно-спортивної спрямованості.

6. Порядок фінансування видатків на національну оборону

Відповідно до Постанови Президії Верховної Ради України від 22 листопада
1991 р. “Про заяву Президії Верховної Ради України про Збройні сили
України” для забезпечення свого суверенітету, конституційного ладу і
захисту громадян України, Україна формує власні збройні сили.
Функціональна структура видатків на національну оборону включає:
утримання Збройних сил України; закупівлю озброєння та військової
техніки; капітальне будівництво; фінансування науково-дослідних та
дослідно-конструкторських робіт та інших видатків галузі.

З державного бюджету за розділом бюджетної класифікації фінансуються
видатки на:

— Збройні сили України;

— прикордонні війська;

— Національну гвардію;

— навчальні організації Товариства сприяння обороні України;

— штаби і війська цивільної оборони та ін. Для керівництва військовими
формуваннями, дислокованими на території України, Законом про оборону
утворено Міністерство оборони, яке входить до складу виконавчої влади
України. Україна має також прикордонні війська України, що несуть службу
на кордонах України.

На базі внутрішніх військ, покликаних захищати суверенітет України, її
територіальну цілісність, життя і гідність громадян та їх конституційні
права, створено Національну гвардію України.

Крім бюджетних коштів у військових частинах Національної гвардії за
рахунок господарської діяльності утворюються спеціальні (позабюджетні)
кошти, які витрачаються на потреби, зумовлені наказами командуючого
Національною гвардією та кошторисами доходів/і витрат.

Фінансування Міністерства оборони і Прикордонних військ здійснюється
також на підставі кошторисів витрат, які затверджує Кабінет Міністрів
України, виходячи з видатків, запланованих у державному бюджеті.

7. Правове регулювання видатків на утримання законодавчої, виконавчої
влади та правоохоронних органів

З державного бюджету України проводиться і фінансування витрат по
утриманню апарату Верховної Ради України, Президента України (його
адміністрації), Кабінету Міністрів України та місцевих державних
адміністрацій. Асигнування виділяються згідно з складеними та
затвердженими штатними розкладами та кошторисами витрат на утримання
апарату Президента, Кабінету Міністрів України та місцевих державних
адміністрацій.

Витрати на утримання судової влади також проводяться за рахунок
державного бюджету у відповідності з правилами кошторисно-бюджетного
фінансування. Обсяг видатків по утриманню прокуратури України, органів
безпеки та органів внутрішніх справ також визначається штатними
розкладами й кошторисами витрат цих органів. Діяльність органів
місцевого самоврядування та їх виконавчих комітетів фінансується за
рахунок місцевих бюджетів, окрім виконання тих функцій, які делегуються
їм з загальнодержавного рівня, — у відповідності до статті 143
Конституції України, органам місцевого самоврядування можуть надаватися
законом окремі повноваження органів виконавчої влади. У таких випадках
держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок
коштів державного бюджету абе^для-хом віднесення до місцевого бюджету у
встановленому за-~ коном порядку окремих загальнодержавних податків,
передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної
власності. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли
внаслідок рішень органів державної влади, також компенсуються з
державного бюджету.

Органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень затверджують
плани й програми економічного та соціального розвитку відповідної
території, місцевих екологічних програм, планів приватизації об’єктів
комунальної власності. Витрати на утримання апарату органів місцевого
самоврядування та їх виконавчих органів визначаються відповідними
кошторисами витрат.

Діюче законодавство прагне забезпечити чітке керівництво та суворий
контроль за видатками на утримання апарату законодавчої та виконавчої
влади.

Питання для осмислення:

1. Поняття кошторисно-бюджетного фінансування, принципи, об’єкти
фінансування

2. Кошторис як індивідуально-плановий акт. Порядок складання та
затвердження кошторисів.

3. Порядок кошторисно-бюджетного фінансування

4. Порядок фінансування соціально-культурних заходів в умовах переходу
до ринку

5. Порядок фінансування охорони здоров’я та фізичної культури

6. Порядок фінансування видатків на національну оборону

7. Правове регулювання видатків на утримання законодавчої, виконавчої
влади та правоохоронних органів

Література з предмету “Фінансове право України”

Конституція України. К., 1996.

Закон України “Про Державну контрольно-ревізійну службу України” від 26
січня 1993 року.

Закон України “Про Державну податкову службу України”.

Закон України “Про бюджетну систему Української РСР” від 5 грудня 1990
року в редакції Закону України “Про бюджетну систему України” від 28
квітня 1995 р. // “Відомості Верховної Ради України”. — 1995. — № 26.
Ст. 195.

Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997
р.

Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств” від 4
березня 1992 р

Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” від 23
червня 1992 р.

Закону “Про джерела фінансування шляхового господарства України” від 18
вересня 1991 р.

Законом України “Про цінні папери і фондову біржу” від 1991 року

Законі “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 року (зі змінами
і доповненнями).

Закон України “Про внесення змін у статтю 21 Декрету Кабінету Міністрів
України “Про прибутковий податок з громадян”, інструкцію “Про
прибутковий податок з громадян”, затверджену наказом ГДПІ від 16 жовтня
1996р.

Законом України від 13 лютого 1998 року “Про внесення змін у Декрет
Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян”

Закон України “Про оподаткування прибутків підприємств” в редакції від
22 травня 1997 року зі змінами, внесеними Законами України від 19
вересня 1997 року, 4 листопада 1997 року, 18 листопада 1997 року і ЗО
грудня 1997 року, Постановами Кабінету Міністрів України від 10 лютого
1998 р., 16 лютого 1998 р. № 162, 19 березня 1998р. № 335, від 27 липня
1998р. № 1137.

Закон України “Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 року зі
змінами, внесеними Законами України від 27.06.97 р., 16.07.97 р.,
26.09.97 р., 15.10.97 р., 19.11.97 р., 23.12.97 р., 30.12.97 р.,
введений з 1 жовтня 1997 р., та 28.03.98 р.. Указом Президента України
від 7 серпня 1998 р.

Закон України “Про банки і банківську діяльність” та “Про
зовнішньоекономічну діяльність”.

ЗаконУкраїни “Про державне регулювання видобутку, виробництва і
використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за
операціями з ними” № 637/ 97-ВР від 18 листопада 1997

Закон України від 15 вересня 1995 року “Про акцизний збір на алкогольні
напої і тютюнові вироби”, а також Закон України від 16 лютого 1995 року
“Про ставки акцизного збору і ввізне мито на спирт етиловий і алкогольні
напої” зі змінами від 12 червня 1997 року і від 12 лютого 1998 року;

Закон України від 24 травня 1996 року “Про ставки акцизного збору і
ввізного мита на деякі транспортні засоби і шини для них”;

Закон України від 11 липня 1996 року “Про ставки акцизного збору і
ввізне мито на деякі товари (продукцію)”;

Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року “Про систему
валютного регулювання і валютного контролю”

Постанова Верховної Ради України “Про структуру бюджетної класифікації
України” від 12 липня 1996 року та наказом МФ №265 від 3 грудня 1997
року “Про запровадження нової бюджетної класифікації” чинна бюджетна
класифікація України введена в дію з 1 січня 1998 року

Постанова Кабінету Міністрів України та Національного банку Україн” “Про
касове виконання Державного бюджету України” від 3.04.96 р. (з
доповненнями від 3.12.96 р., 18.03.97 р., 21.03.97 р. та 16.04.97 р.)

Декрет Кабінету Міністрів України № 15—93 “Про систему валютного
регулювання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 р.

Постанова Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 118 “Про
створення Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України”

Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. “Про прибутковий
Податок з громадян” з наступними змінами і доповненнями.

Декрет Кабінету Міністрів України “Про податок на промисел” від 13
вересня 1996 р.,

Указ Президента України від 7 серпня 1998 року “Про деякі зміни в
оподаткуванні”)

Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року “Про акцизний
збір* Положення “Про виробництво, зберігання і продаж марок акцизного
збору”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24
жовтня 1996 року і Постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня
1997 року № 666 “Про заходи щодо введення марок акцизного збору на
алкогольні напої вітчизняного виробництва”.

Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і
валютного контролю” № 15-93 від 19 лютого 1993 р.

Фінансове право. (под ред. Н.И. Химичевой). М. 1995

Фінансове право. — Харків: “Консулі”, 1998.

Контрольні запитання

Поняття фінансового права

2. Місце фінансового права в системі права держави

3. Система та джерела фінансового права

4. Наука фінансового права і фінансове право

5. Фінансово-правові норми, їх види, особливості та зміст

6. Фінансово-правові відносини, їх зміст і особливості

7. Органи та організація фінансового контролю

Види і методи фінансового контролю

9. Поняття і суспільне значення бюджету

10. Поняття бюджетного права і бюджетно-правового регулювання

11. Поняття бюджетної системи і бюджетного устрою України

12. Правові основи складу доходів бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

13. Правові основи складу видатків бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

14. Поняття і зміст бюджетного процесу

15. Порядок складання проекту бюджету

16. Звітність про виконання бюджета

17. Правове регулювання місцевіх фінансів

18. Поняття і види доходів

Система доходів державного та місцевих бюджетів

20. Поняття податків та їх правова природа

Податкове право і характерні особливості податкових правовідносин

22. Прибутковий податок з громадян

23. Податок на промисел

24. Податок з прибутку підприємств

25. Непрямі податки

26. Поняття податкового правопорушення

27. Види відповідальності за податкові правопорушення

28. Банківська система України та роль у ній Національного банку України

29. Національний банк України.

30. Правова природа взаємовідносин комерційного банку і клієнта

31. Банківськи правовідносини

32. Поняття валюти та валютних цінностей

33. Правовий режим валютних операцій

34. Валютний контроль

35. Відповідальність за порушення валютного законодавства

36 .Поняття державного кредиту

37. Законодавче та нормативно-правове забезпечення відносин в сфері
державного кредиту

Поняття і функції страхування

39. Основні галузі і види страхування

40. Організація страхування в Україні і відносини, що регулюються в
ньому фінансовим правом

Поняття державних видатків, особливості відносин у галузі видатків в
період перехідної економіки.

42. Принципи фінансування

43. Поняття кошторисно-бюджетного фінансування, принципи, об’єкти
фінансування

44. Кошторис як індивідуально-плановий акт. Порядок складання та
затвердження кошторисів.

45. Порядок кошторисно-бюджетного фінансування

46. Порядок фінансування соціально-культурних заходів в умовах переходу
до ринку

47. Порядок фінансування охорони здоров’я та фізичної культури

48. Порядок фінансування видатків на національну оборону

Правове регулювання видатків на утримання законодавчої, виконавчої влади
та правоохоронних органів

Література

Конституція України. К., 1996.

України “Про бюджетну систему України” від 28 квітня 1995 р. //
“Відомості Верховної Ради України”. — 1995. — № 26.

Финансовое право. (под ред. Н.И. Химичевой). М. 1995

Фінансове право. — Харків: “Консулі”, 1998.

Семінарськи заняття

Семінар 1

ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА ФІНАНСОВОГО ПРАВА ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ НОРМИ ТА
ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

БЮДЖЕТНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ

План

1). Вступна частина (характеристика головних понять та категорий теми)

2). Контрольни запитання:

Поняття фінансового права

Місце фінансового права в системі права держави

3. Система та джерела фінансового права

4. Наука фінансового права і фінансове право

5. Фінансово-правові норми, їх види, особливості та зміст

6. Фінансово-правові відносини, їх зміст і особливості

7. Органи та організація фінансового контролю

8. Види і методи фінансового контролю

9. Поняття і суспільне значення бюджету

10 Поняття бюджетного права і бюджетно-правового регулювання

11. Поняття бюджетної системи і бюджетного устрою України

12. Правові основи складу доходів бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

13. Правові основи складу видатків бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

3). Робота з текстами законів та законодавчіх актів (вразуміти сутність
фінансового законодавства по головним напрямкам теми семінарського
заняття)

4) Висновки семінарського заняття.

Література:

Конституція України. К., 1996.

Закон України “Про Державну контрольно-ревізійну службу України” від 26
січня 1993 року.

Закон України “Про Державну податкову службу України”.

Закон України “Про бюджетну систему Української РСР” від 5 грудня 1990
року в редакції Закону України “Про бюджетну систему України” від 28
квітня 1995 р. // “Відомості Верховної Ради України”. — 1995. — № 26.
Ст. 195.

Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997
р.

Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств” від 4
березня 1992 р

Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” від 23
червня 1992 р.

Закону “Про джерела фінансування шляхового господарства України” від 18
вересня 1991 р.

Законом України “Про цінні папери і фондову біржу” від 1991 року

Финансовое право. (под ред. Н.И. Химичевой). М. 1995

Фінансове право. — Харків: “Консулі”, 1998.

Семінар 2

БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ

План

1). Вступна частина (характеристика головних понять та категорий теми)

2). Контрольни запитання:

1. Поняття і зміст бюджетного процесу

2. Порядок складання проекту бюджету

3. Звітність про виконання бюджета

4.Правове регулювання місцевих фінансів.

3). Робота з текстами законів та законодавчіх актів (вразуміти сутність
фінансового законодавства по головним напрямкам теми семінарського
заняття, сутність бюджетного процесу в Україні

4) Висновки семінарського заняття.

Література

Конституція України. К., 1996.

Закон України “Про бюджетну систему Української РСР” від 5 грудня 1990
року в редакції Закону України “Про бюджетну систему України” від 28
квітня 1995 р. // “Відомості Верховної Ради України”. — 1995. — № 26.
Ст. 195.

Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997
р.

Финансовое право. (под ред. Н.И. Химичевой). М. 1995

Фінансове право. — Харків: “Консулі”, 1998.

Семінар 3

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ДОХОДІВ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДОХОДІВ

ПОДАТКОВЕ ПРАВО І ПОДАТКОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ

План

1). Вступна частина (характеристика головних понять та категорий теми)

2). Контрольни запитання:

1. Поняття і види доходів

2.Система доходів державного та місцевих бюджетів

3. Поняття податків та їх правова природа

4.Податкове право і характерні особливості податкових правовідносин

Питання для осмислення:

1.Поняття податків та їх правова природа.

2.Функції податків.

3.Прямі і непрямі податкі.

4.Податкове право і характерні особливості податкових правовідносин.

5.Суб’єкти — платники податків, об’єкт оподаткування.

6.Методи оподаткування.

3). Робота з текстами законів та законодавчіх актів (вразуміти сутність
фінансового законодавства по головним напрямкам теми семінарського
заняття, сутність правового регулювання державних доходів, правове
регулювання доходів, податково право і податкові правовідносини в
Україні)

4) Висновки семінарського заняття.

Література

Конституція України. К., 1996

Закон України “Про внесення змін у статтю 21 Декрету Кабінету Міністрів
України “Про прибутковий податок з громадян”, інструкцію “Про
прибутковий податок з громадян”, затверджену наказом ГДПІ від 16 жовтня
1996р.

Законом України від 13 лютого 1998 року “Про внесення змін у Декрет
Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян”

Закон України “Про оподаткування прибутків підприємств” в редакції від
22 травня 1997 року зі змінами, внесеними Законами України від 19
вересня 1997 року, 4 листопада 1997 року, 18 листопада 1997 року і ЗО
грудня 1997 року, Постановами Кабінету Міністрів України від 10 лютого
1998 р., 16 лютого 1998 р. № 162, 19 березня 1998р. № 335, від 27 липня
1998р. № 1137.

Закон України “Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 року зі
змінами, внесеними Законами України від 27.06.97 р., 16.07.97 р.,
26.09.97 р., 15.10.97 р., 19.11.97 р., 23.12.97 р., 30.12.97 р.,
введений з 1 жовтня 1997 р., та 28.03.98 р.. Указом Президента України
від 7 серпня 1998 р.

Финансовое право. (под ред. Н.И. Химичевой). М. 1995

Фінансове право. — Харків: “Консулі”, 1998.

Семінар 4

РІЗНОВІВИДИ ПОДАТКІВ В УКРАЇНІ

План

1). Вступна частина (характеристика головних понять та категорий теми)

2). Контрольни запитання:

1. Прибутковий податок з громадян

2. Податок на промисел

3. Податок з прибутку підприємств

4. Непрямі податки

5. Поняття податкового правопорушення

Види відповідальності за податкові правопорушення

Питання для осмислення:

1. Прибутковий податок з громадян

2. Зменшення сукупного оподатковуваного доходу окремим категоріям
платників

3. Нарахування, стягнення і перерахування прибуткового податку

Функції податків

5. Податок з прибутку підприємств

6. Групи платніків податків.

7. Правила ведення податкового обліку

8. Ставки податку

9. Характерні особливості оподаткування окремих видів діяльності і
операцій особливого виду.

10. Пільги по податках

11. Терміни сплати податку

12. Непрямі податки

13. Відповідальність платників податку.

14. База оподаткування

Поняття податкового правопорушення

Види відповідальності за податкові правопорушення

3). Робота з текстами законів та законодавчіх актів (вразуміти сутність
фінансового законодавства по головним напрямкам теми семінарського
заняття, сутність різновидів податків в Україні)

4) Висновки семінарського заняття.

Література

Конституція України. К., 1996

Закон України “Про внесення змін у статтю 21 Декрету Кабінету Міністрів
України “Про прибутковий податок з громадян”, інструкцію “Про
прибутковий податок з громадян”, затверджену наказом ГДПІ від 16 жовтня
1996р.

Законом України від 13 лютого 1998 року “Про внесення змін у Декрет
Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян”

Закон України “Про оподаткування прибутків підприємств” в редакції від
22 травня 1997 року зі змінами, внесеними Законами України від 19
вересня 1997 року, 4 листопада 1997 року, 18 листопада 1997 року і ЗО
грудня 1997 року, Постановами Кабінету Міністрів України від 10 лютого
1998 р., 16 лютого 1998 р. № 162, 19 березня 1998р. № 335, від 27 липня
1998р. № 1137.

Закон України “Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 року зі
змінами, внесеними Законами України від 27.06.97 р., 16.07.97 р.,
26.09.97 р., 15.10.97 р., 19.11.97 р., 23.12.97 р., 30.12.97 р.,
введений з 1 жовтня 1997 р., та 28.03.98 р.. Указом Президента України
від 7 серпня 1998 р.

Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року “Про акцизний
збір* Положення “Про виробництво, зберігання і продаж марок акцизного
збору”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24
жовтня 1996 року і Постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня
1997 року № 666 “Про заходи щодо введення марок акцизного збору на
алкогольні напої вітчизняного виробництва”.

Финансовое право. (под ред. Н.И. Химичевой). М. 1995

Фінансове право. — Харків: “Консулі”, 1998.

Семінар 5

ФУНКЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ. УКРАЇНА В ГАЛУЗІ ГРОШОВОГО ОБІГУ

ДІЯЛЬНІСТЬ КОМЕРЦІЇНИХ БАНКІВ

План

1). Вступна частина (характеристика головних понять та категорий теми)

2). Контрольни запитання:

1. Банківська система України та роль у ній Національного банку України

2.Національний банк України.

3. Правова природа взаємовідносин комерційного банку і клієнта

4.Банківськи правовідносини

Питання для осмислення:

1. Банківська система України та роль у ній Національного банку України

2.Національний банк України.

3.Функції НБУ.

4.НБУ – банк – банків, чому?

5.Правова природа взаємовідносин комерційного банку і клієнта

6. Банківськи правовідносини

7. Кредитні правовідносини

8. Відкриття рахунку

3). Робота з текстами законів та законодавчіх актів (вразуміти сутність
фінансового законодавства по головним напрямкам теми семінарського
заняття, сутність діяльністі НБУ та комерційних банків, їх правову
основу в Україні)

4) Висновки семінарського заняття.

Література

Конституція України. К., 1996

Законами України “Про банки і банківську діяльність” та “Про
зовнішньоекономічну діяльність”.

Законом України “Про державне регулювання видобутку, виробництва і
використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за
операціями з ними” № 637/ 97-ВР від 18 листопада 1997

Декрет Кабінету Міністрів України № 15—93 “Про систему валютного
регулювання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 р.

Финансовое право. (под ред. Н.И. Химичевой). М. 1995

Фінансове право. — Харків: “Консулі”, 1998.

Семінар 6

ОСНОВИ ВАЛЮТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

План

1). Вступна частина (характеристика головних понять та категорий теми)

2). Контрольни запитання:

1.Поняття валюти та валютних цінностей

2.Правовий режим валютних операцій

3.Валютний контроль

4.Відповідальність за порушення валютного законодавства

Питання для осмислення:

1.Поняття валюти та валютних цінностей

2.Правовий режим валютних операцій

3.Типи валютних операції.

4.Валютні ринкі.

5.Уповноважені банки.

6.Групи валютних операцій.

7.Валютний контроль

8. Відповідальність за порушення валютного законодавства

3). Робота з текстами законів та законодавчіх актів (вразуміти сутність
фінансового законодавства по головним напрямкам теми семінарського
заняття, сутність діяльністі НБУ та комерційних банків по питанням обігу
валютніх коштів, їх правову основу в Україні)

4) Висновки семінарського заняття.

Література

Конституція України. К., 1996

Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року “Про систему
валютного регулювання і валютного контролю”

Постанова Верховної Ради України “Про структуру бюджетної класифікації
України” від 12 липня 1996 року та наказом МФ №265 від 3 грудня 1997
року “Про запровадження нової бюджетної класифікації” чинна бюджетна
класифікація України введена в дію з 1 січня 1998 року

Постанова Кабінету Міністрів України та Національного банку Україн” “Про
касове виконання Державного бюджету України” від 3.04.96 р. (з
доповненнями від 3.12.96 р., 18.03.97 р., 21.03.97 р. та 16.04.97 р.)

Декрет Кабінету Міністрів України № 15—93 “Про систему валютного
регулювання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 р.

Постанова Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 118 “Про
створення Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України”

Указ Президента України від 7 серпня 1998 року “Про деякі зміни в
оподаткуванні”)

Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і
валютного контролю” № 15-93 від 19 лютого 1993 р.

Фінансове право. (под ред. Н.И. Химичевой). М. 1995

Фінансове право. — Харків: “Консулі”, 1998.

Контрольні запитання

Поняття фінансового права

2. Місце фінансового права в системі права держави

3. Система та джерела фінансового права

4. Наука фінансового права і фінансове право

5. Фінансово-правові норми, їх види, особливості та зміст

6. Фінансово-правові відносини, їх зміст і особливості

7. Органи та організація фінансового контролю

Види і методи фінансового контролю

9. Поняття і суспільне значення бюджету

10. Поняття бюджетного права і бюджетно-правового регулювання

11. Поняття бюджетної системи і бюджетного устрою України

12. Правові основи складу доходів бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

13. Правові основи складу видатків бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

14. Поняття і зміст бюджетного процесу

15. Порядок складання проекту бюджету

16. Звітність про виконання бюджета

17. Правове регулювання місцевіх фінансів

18. Поняття і види доходів

Система доходів державного та місцевих бюджетів

20. Поняття податків та їх правова природа

Податкове право і характерні особливості податкових правовідносин

22. Прибутковий податок з громадян

23. Податок на промисел

24. Податок з прибутку підприємств

25. Непрямі податки

26. Поняття податкового правопорушення

27. Види відповідальності за податкові правопорушення

28. Банківська система України та роль у ній Національного банку України

29. Національний банк України.

30. Правова природа взаємовідносин комерційного банку і клієнта

31. Банківськи правовідносини

32. Поняття валюти та валютних цінностей

33. Правовий режим валютних операцій

34. Валютний контроль

35. Відповідальність за порушення валютного законодавства

36 .Поняття державного кредиту

37. Законодавче та нормативно-правове забезпечення відносин в сфері
державного кредиту

Поняття і функції страхування

39. Основні галузі і види страхування

40. Організація страхування в Україні і відносини, що регулюються в
ньому фінансовим правом

Поняття державних видатків, особливості відносин у галузі видатків в
період перехідної економіки.

42. Принципи фінансування

43. Поняття кошторисно-бюджетного фінансування, принципи, об’єкти
фінансування

44. Кошторис як індивідуально-плановий акт. Порядок складання та
затвердження кошторисів.

45. Порядок кошторисно-бюджетного фінансування

46. Порядок фінансування соціально-культурних заходів в умовах переходу
до ринку

47. Порядок фінансування охорони здоров’я та фізичної культури

48. Порядок фінансування видатків на національну оборону

Правове регулювання видатків на утримання законодавчої, виконавчої влади
та правоохоронних органів

Література

Конституція України. К., 1996.

України “Про бюджетну систему України” від 28 квітня 1995 р. //
“Відомості Верховної Ради України”. — 1995. — № 26.

Финансовое право. (под ред. Н.И. Химичевой). М. 1995

Фінансове право. — Харків: “Консулі”, 1998.

Варіанти контрольних робіт

Варіант 1

1.Поняття фінансового права

2.Правове регулювання видатків на утримання законодавчої, виконавчої
влади та правоохоронних органів

Варіант 2

1.Місце фінансового права в системі права держави

2.Порядок фінансування видатків на національну оборону

Варіант 3

1.Система та джерела фінансового права

2.Наука фінансового права і фінансове право

Варіант 4

1.Порядок фінансування охорони здоров’я та фізичної культури

2.Фінансово-правові норми, їх види, особливості та зміст

Варіант 5

1.Порядок фінансування соціально-культурних заходів в умовах переходу до
ринку

2.Порядок кошторисно-бюджетного фінансування

Варіант 6

1.Фінансово-правові відносини, їх зміст і особливості

2.Поняття кошторисно-бюджетного фінансування, принципи, об’єкти
фінансування

Варіант 7

1.Види і методи фінансового контролю

2.Поняття і суспільне значення бюджету

Варіант 8

1.Поняття бюджетного права і бюджетно-правового регулювання

2.Кошторис як індивідуально-плановий акт. Порядок складання та
затвердження кошторисів.

Варіант 9

1.Поняття бюджетної системи і бюджетного устрою України

2.Органи та організація фінансового контролю

Варіант 10

1.Правові основи складу доходів бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

2.Принципи фінансування

Варіант 11

1.Правові основи складу видатків бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

2.Основні галузі і види страхування

Варіант 12

1.Поняття і зміст бюджетного процесу

2. Законодавче та нормативно-правове забезпечення відносин в сфері
державного кредиту

Варіант 13

1.Порядок складання проекту бюджету

2.Правове регулювання місцевіх фінансів

Варіант 14

1.Поняття і види доходів

2.Звітність про виконання бюджета

Варіант 15

1.Поняття податків та їх правова природа

2.Податкове право і характерні особливості податкових правовідносин

Варіант 16

1.Прибутковий податок з громадян

2.Податок на промисел

Варіант 17

1.Система доходів державного та місцевих бюджетів

2.Непрямі податки

Варіант 18

1.Поняття податкового правопорушення

2.Види відповідальності за податкові правопорушення

Варіант 19

1.Банківська система України та роль у ній Національного банку України

2.Правова природа взаємовідносин комерційного банку і клієнта

Варіант 20

1.Податок з прибутку підприємств

2.Банківськи правовідносини

Варіант 21

1.Поняття валюти та валютних цінностей

2.Валютний контроль

Варіант 22

1.Національний банк України.

2.Відповідальність за порушення валютного законодавства

Варіант 23

1.Поняття державного кредиту

2.Правовий режим валютних операцій

Варіант 24

1.Поняття і функції страхування

2.Організація страхування в Україні і відносини, що регулюються в ньому
фінансовим правом

Варіант 25

1.Поняття державних видатків, особливості відносин у галузі видатків в
період перехідної економіки.

2.Національний банк України.

Варіант 26

1.Поняття податкового правопорушення

2.Поняття і зміст бюджетного процесу

Варіант 27

1.Принципи фінансування

2.Поняття і види доходів

Література з предмету “Фінансове право України”

Конституція України. К., 1996.

Закон України “Про Державну контрольно-ревізійну службу України” від 26
січня 1993 року.

Закон України “Про Державну податкову службу України”.

Закон України “Про бюджетну систему Української РСР” від 5 грудня 1990
року в редакції Закону України “Про бюджетну систему України” від 28
квітня 1995 р. // “Відомості Верховної Ради України”. — 1995. — № 26.
Ст. 195.

Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997
р.

Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств” від 4
березня 1992 р

Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” від 23
червня 1992 р.

Закону “Про джерела фінансування шляхового господарства України” від 18
вересня 1991 р.

Законом України “Про цінні папери і фондову біржу” від 1991 року

Законі “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 року (зі змінами
і доповненнями).

Закон України “Про внесення змін у статтю 21 Декрету Кабінету Міністрів
України “Про прибутковий податок з громадян”, інструкцію “Про
прибутковий податок з громадян”, затверджену наказом ГДПІ від 16 жовтня
1996р.

Законом України від 13 лютого 1998 року “Про внесення змін у Декрет
Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян”

Закон України “Про оподаткування прибутків підприємств” в редакції від
22 травня 1997 року зі змінами, внесеними Законами України від 19
вересня 1997 року, 4 листопада 1997 року, 18 листопада 1997 року і ЗО
грудня 1997 року, Постановами Кабінету Міністрів України від 10 лютого
1998 р., 16 лютого 1998 р. № 162, 19 березня 1998р. № 335, від 27 липня
1998р. № 1137.

Закон України “Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 року зі
змінами, внесеними Законами України від 27.06.97 р., 16.07.97 р.,
26.09.97 р., 15.10.97 р., 19.11.97 р., 23.12.97 р., 30.12.97 р.,
введений з 1 жовтня 1997 р., та 28.03.98 р.. Указом Президента України
від 7 серпня 1998 р.

Закон України “Про банки і банківську діяльність” та “Про
зовнішньоекономічну діяльність”.

ЗаконУкраїни “Про державне регулювання видобутку, виробництва і
використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за
операціями з ними” № 637/ 97-ВР від 18 листопада 1997

Закон України від 15 вересня 1995 року “Про акцизний збір на алкогольні
напої і тютюнові вироби”, а також Закон України від 16 лютого 1995 року
“Про ставки акцизного збору і ввізне мито на спирт етиловий і алкогольні
напої” зі змінами від 12 червня 1997 року і від 12 лютого 1998 року;

Закон України від 24 травня 1996 року “Про ставки акцизного збору і
ввізного мита на деякі транспортні засоби і шини для них”;

Закон України від 11 липня 1996 року “Про ставки акцизного збору і
ввізне мито на деякі товари (продукцію)”;

Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року “Про систему
валютного регулювання і валютного контролю”

Постанова Верховної Ради України “Про структуру бюджетної класифікації
України” від 12 липня 1996 року та наказом МФ №265 від 3 грудня 1997
року “Про запровадження нової бюджетної класифікації” чинна бюджетна
класифікація України введена в дію з 1 січня 1998 року

Постанова Кабінету Міністрів України та Національного банку Україн” “Про
касове виконання Державного бюджету України” від 3.04.96 р. (з
доповненнями від 3.12.96 р., 18.03.97 р., 21.03.97 р. та 16.04.97 р.)

Декрет Кабінету Міністрів України № 15—93 “Про систему валютного
регулювання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 р.

Постанова Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 118 “Про
створення Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України”

Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. “Про прибутковий
Податок з громадян” з наступними змінами і доповненнями.

Декрет Кабінету Міністрів України “Про податок на промисел” від 13
вересня 1996 р.,

Указ Президента України від 7 серпня 1998 року “Про деякі зміни в
оподаткуванні”)

Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року “Про акцизний
збір* Положення “Про виробництво, зберігання і продаж марок акцизного
збору”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24
жовтня 1996 року і Постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня
1997 року № 666 “Про заходи щодо введення марок акцизного збору на
алкогольні напої вітчизняного виробництва”.

Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і
валютного контролю” № 15-93 від 19 лютого 1993 р.

Фінансове право. (под ред. Н.И. Химичевой). М. 1995

Фінансове право. — Харків: “Консулі”, 1998.

Зміст:

ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА ФІНАНСОВОГО ПРАВА…………………………………………………..2

Тема 2 ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ НОРМИ ТА ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ…………………….4

Тема 3 БЮДЖЕТНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ……………..………………………………………………………10

Тема 4 БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ……………..…………………………………………………….15

Тема 5 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ДОХОДІВ ЗАГАЛЬНА

ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ДОХОДІВ………..….………………………25

Тема 6 ПОДАТКОВЕ ПРАВО І ПОДАТКОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ…………………………………………26

Тема 7 РІЗНОВІВИДИ ПОДАТКІВ В УКРАЇНІ…………………………………………………………………27

Тема 8 ФУНКЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ. УКРАЇНА В ГАЛУЗІ ГРОШОВОГО
ОБІГУ….42

Тема 9 ДІЯЛЬНІСТЬ КОМЕРЦІЇНИХ БАНКІВ…………………………………………………………………44

Тема 10 ОСНОВИ ВАЛЮТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА………………………………………………………..46

Тема 11 ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО КРЕДИТУ……………………………………………………..54

Тема 12 ПРАВОВІ ОСНОВИ СТРАХУВАННЯ………………………………………………………………..58

Тема 13 ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНИХ ВИДАТКІВ ТА БЮДЖЕТНОГО
ФІНАНСУВАННЯ……….61

Тема 14 ПРАВОВІ ОСНОВИ КОШТОРИСНО-БЮДЖЕТНОГО ФІНАНСУВАННЯ……………………….62

Література………………………………………………………………………………………………………….66

Контрольні запитання……………………………………………………………………………………………..66

Поняття фінансового права

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають в
процесі фінансової діяльності — відносини з приводу формування і
витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів, необхідних
державі для виконання її функцій. В цих відносинах завжди проявляється
владно-організуюча роль держави в розподілі і перерозподілі
національного доходу, тому вони мають владно-майновий (грошовий)
характер. У фінансових відносинах інтереси держави представляють органи,
наділені нею владними повноваженнями. З іншого боку, у фінансових
відносинах виступають органи держави, господарські організації різних
форм власності, громадські організації, об’єднання громадян, окремі
громадяни, на яких покладаються обов’язки по внесенню платежів державі
або цільовому використанню асигнувань, що відпускаються з фондів коштів.
Як правило, держава уповноважує управляти фінансовою діяльністю утворені
для цього органи (фінансові та кредитні)] Не всі грошові відносини, в
яких беруть участь органи держави з владними повноваженнями, є
фінансовими.

Фінансове право регулює відносини, що виникають при встановленні
бюджетної системи, розподілі доходів та видатків між її ланками,
складанні, розгляді, затвердженні й виконанні бюджету та звіту про його
виконання; збиранні обов’язкових платежів та податків з підприємств,
організацій різних форм власності та населення; фінансуванні та
кредитуванні; державному страхуванні, державних позиках та організації
ощадної справи; регулюванні грошової системи, розрахунках та валютних
операціях. Таким чином, фінансовим правом регулюються тільки
організаційно-майнові відносини, що виникають з владної діяльності
держави в особі повноважних органів, щодо утворення і використання нею
фондів коштів.

Метод фінансово-правового регулювання — це сукупність засобів впливу на
учасників фінансово-правових відносин що характеризуються юридичними
фактами, з якими пов’язуються виникнення фінансових правовідносин,
правовим статусом їх суб’єктів та розподілом прав і обов’язків між ними,
видами санкцій за порушення приписів держави і порядком їх застосування.
Ці юридичні ознаки властиві методам регулювання всіх галузей права.
Фінансовому праву, як і іншим публічним галузям наприклад
адміністративному, властивий метод владних приписів, метод субординації.
Фінансові правовідносини виникають тільки на основі правових актів,
обсяг прав і обов’язків як і в адміністративному праві, лочно
встановлюється державою. Але на відміну від адміністративних
правовідносин учасники фінансово-правових позбавлені права оперативної
самостійності.

Фінансове право — це сукупність правових норм, що регулюють відносини в
галузі мобілізації, розподілу і використання централізованих і
децентралізованих фондів коштів з метою забезпечення виконання завдань і
функцій держави.

Фінансове право є самостійною галуззю єдиної правової системи держави.
Самостійність обумовлена його змістом, якісною єдністю суспільних
відносин, які регулюються фінансовим правом. Ці відносини скеровані на
планову мобілізацію, розподіл і використання централізованих фондів
коштів, необхідних для функціонування держави. Але самостійність
фінансового права не означає, що воно існує відокремлено. Фінансове
право тісно пов’язане з усіма галузями правової системи України. В першу
чергу фінансове право тісно пов’язане з конституційним, адміністративним
та цивільним.

Конституційне право регулює основні питання соціально-економічної
системи і політичної організації суспільства, принципи діяльності
держави і її органів у всіх галузях, у тому числі і в галузі фінансів,
компетенцію органів державної влади і державного управління в сфері
фінансів. Форма державного устрою, розподіл в державі влади, участь
народних мас в управлінні державою, співвідношення державної влади і
місцевого самоврядування — все впливає на конкретні форми фінансової
діяльності. Норми фінансового права конкретизують положення
державно-правових норм і забезпечують формування і витрачання державних
централізованих і децентралізованих фондів коштів.

Адміністративне право визначає основні принципи державного управління,
повноваження органів виконавчої влади на видання управлінських актів у
галузі фінансово-кредитних відносин, закріплює права й обов’язки
посадових осіб фінансових і кредитних органів. Виходячи з принципів і
положень адміністративного права, норми фінансового права встановлюють
організаційні форми управління фінансово-кредитною системою, структуру
фінансових органів, регулюють відносини, які виникають безпосередньо при
мобілізації, розподілі і використанні фондів коштів державою в особі її
органів.

Фінансове право межує з трудовим і пенсійним у тій частині, що
стосується регулювання відносин з приводу утворення і витрачання
Пенсійного фонду та Фонду державного соціального страхування. За
порушення фінансового законодавства застосовуються санкції
кримінально-правових норм і т.д.

Фінансове право складається з великої кількості норм, які послідовно
розташовані і взаємопов’язані, об’єднані єдністю завдань і функцій
держави. Групування цих норм не відбувається за бажанням особи, яка цим
займається, воно залежить від особливостей відносин, що ними
регулюються, тобто має об’єктивні підстави. Групування є зовнішнім,
тобто фінансове право входить в єдину систему права України, і
внутрішнім. Внутрішнє групування, або систематизація, фінансово-правових
норм пов’язане з методологічним підходом до визначення критеріїв, за
якими ці норми класифікуються.

Під системою фінансового права розуміють поділ його норм за окремими
фінансово-правовими інститутами відповідно до особливостей фінансових
відносин, які регулюються цими нормами. Як і всі галузі права України,
фінансове право поділяється на загальну й особливу частини.

У загальну частину фінансового права як галузі права включаються норми,
які закріплюють загальні принципи, правові форми і методи фінансової
діяльності, правовий статус органів, що керують фінансовою діяльністю, а
також норми, які регулюють відносини у галузі фінансового контролю.

В особливу частину включаються певні групи правових норм, які регулюють
однорідні фінансові відносини, пов’язані між собою як самостійні
відокремлені підгрупи, тобто фінансово-правові інститути. До них
належать, наприклад, правові норми, що регулюють надходження в бюджет
обов’язкових платежів, податкове право. Загальна й особлива частини
фінансового права являють собою єдине ціле. Положення загальної частини
застосовуються до всіх інститутів особливої частини

Систему курсу фінансового права як учбової дисципліни побудовано
відповідно до системи фінансового права. Найбільш доцільним є групування
матеріалу за ознакою загальної і особливої частин.

У загальну частину курсу фінансового права включаються питання, які
стосуються всіх правових інститутів, що об’єднуються в особливу частину:
поняття, зміст і методи фінансової діяльності, зміст фінансової системи,
коло і повноваження органів держави, що керують фінансовою діяльністю,
види і методи фінансового контролю. В загальній частині визначається
предмет і метод фінансового права, зміст, особливості і види
фінансово-правових норм і фінансово-правових відносин; співвідношення
фінансового права і фінансово-правової науки.

В особливій частині курсу фінансового права норми об’єднуються у
розділи, які включають відповідні фінансово-правові інститути.
Фінансово-правовий інститут — це система фінансово-правових норм, якими
регулюються однорідні групи фінансових відносин.

Розділи об’єднують по кілька правових інститутів, виходячи з
однорідності відносин, які регулюються цими правовими нормами. В
Особливу частину входять розділи, які об’єднують норми, що регулюють
відносини в галузі: 1) бюджету; 2) державних доходів і податків; 3)
державного кредиту;

4) державного страхування; 5) державних видатків; 6) банківського
кредитування і безготівкових розрахунків; 7) грошового обігу і валютного
регулювання.

В системі курсу фінансового права віддзеркалюється фінансова система
України, окремі ланки фінансової системи вивчаються в окремих розділах.

В розділи включаються фінансово-правові інститути, наприклад, розділ
“Бюджетне право” складається з двох фінансово-правових інститутів: 1)
бюджетний устрій; 2) бюджетний процес; а розділ “Правове регулювання
видатків” також з двох інститутів: 1) правовий режим фінансування
народного господарства і 2) правовий режим кошторисно-бюджетного
фінансування.

Така побудова курсу фінансового права сприяє кращому вивченню норм, які
регулюють складне коло фінансових відносин, і скеровує зусилля вчених і
студентів як на розробку загальних проблем фінансового права, так і на
глибоке вивчення і вдосконалення окремих фінансово-правових інститутів,
зміст яких в умовах ринкової економіки значно змінюється.

Від системи фінансового права як галузі права і як предмета викладання
слід відрізняти систему фінансового законодавства, тобто систему всіх
упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, які регулюють
фінансові відносини в державі. Фінансове законодавство — це зовнішня
форма фінансового права, що відображає його внутрішню сутність
(структуру).

Контрольні запитання

Поняття фінансового права

2. Місце фінансового права в системі права держави

3. Система та джерела фінансового права

4. Наука фінансового права і фінансове право

5. Фінансово-правові норми, їх види, особливості та зміст

6. Фінансово-правові відносини, їх зміст і особливості

7. Органи та організація фінансового контролю

Види і методи фінансового контролю

9. Поняття і суспільне значення бюджету

10. Поняття бюджетного права і бюджетно-правового регулювання

11. Поняття бюджетної системи і бюджетного устрою України

12. Правові основи складу доходів бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

13. Правові основи складу видатків бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

14. Поняття і зміст бюджетного процесу

15. Порядок складання проекту бюджету

16. Звітність про виконання бюджета

17. Правове регулювання місцевіх фінансів

18. Поняття і види доходів

Система доходів державного та місцевих бюджетів

20. Поняття податків та їх правова природа

Податкове право і характерні особливості податкових правовідносин

22. Прибутковий податок з громадян

23. Податок на промисел

24. Податок з прибутку підприємств

25. Непрямі податки

26. Поняття податкового правопорушення

27. Види відповідальності за податкові правопорушення

28. Банківська система України та роль у ній Національного банку України

29. Національний банк України.

30. Правова природа взаємовідносин комерційного банку і клієнта

31. Банківськи правовідносини

32. Поняття валюти та валютних цінностей

33. Правовий режим валютних операцій

34. Валютний контроль

35. Відповідальність за порушення валютного законодавства

36 .Поняття державного кредиту

37. Законодавче та нормативно-правове забезпечення відносин в сфері
державного кредиту

Поняття і функції страхування

39. Основні галузі і види страхування

40. Організація страхування в Україні і відносини, що регулюються в
ньому фінансовим правом

Поняття державних видатків, особливості відносин у галузі видатків в
період перехідної економіки.

42. Принципи фінансування

43. Поняття кошторисно-бюджетного фінансування, принципи, об’єкти
фінансування

44. Кошторис як індивідуально-плановий акт. Порядок складання та
затвердження кошторисів.

45. Порядок кошторисно-бюджетного фінансування

46. Порядок фінансування соціально-культурних заходів в умовах переходу
до ринку

47. Порядок фінансування охорони здоров’я та фізичної культури

48. Порядок фінансування видатків на національну оборону

Правове регулювання видатків на утримання законодавчої, виконавчої влади
та правоохоронних органів

Варіанти контрольних робіт

Варіант 1

1.Поняття фінансового права

2.Правове регулювання видатків на утримання законодавчої, виконавчої
влади та правоохоронних органів

Варіант 2

1.Місце фінансового права в системі права держави

2.Порядок фінансування видатків на національну оборону

Варіант 3

1.Система та джерела фінансового права

2.Наука фінансового права і фінансове право

Варіант 4

1.Порядок фінансування охорони здоров’я та фізичної культури

2.Фінансово-правові норми, їх види, особливості та зміст

Варіант 5

1.Порядок фінансування соціально-культурних заходів в умовах переходу до
ринку

2.Порядок кошторисно-бюджетного фінансування

Варіант 6

1.Фінансово-правові відносини, їх зміст і особливості

2.Поняття кошторисно-бюджетного фінансування, принципи, об’єкти
фінансування

Варіант 7

1.Види і методи фінансового контролю

2.Поняття і суспільне значення бюджету

Варіант 8

1.Поняття бюджетного права і бюджетно-правового регулювання

2.Кошторис як індивідуально-плановий акт. Порядок складання та
затвердження кошторисів.

Варіант 9

1.Поняття бюджетної системи і бюджетного устрою України

2.Органи та організація фінансового контролю

Варіант 10

1.Правові основи складу доходів бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

2.Принципи фінансування

Варіант 11

1.Правові основи складу видатків бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

2.Основні галузі і види страхування

Варіант 12

1.Поняття і зміст бюджетного процесу

2. Законодавче та нормативно-правове забезпечення відносин в сфері
державного кредиту

Варіант 13

1.Порядок складання проекту бюджету

2.Правове регулювання місцевіх фінансів

Варіант 14

1.Поняття і види доходів

2.Звітність про виконання бюджета

Варіант 15

1.Поняття податків та їх правова природа

2.Податкове право і характерні особливості податкових правовідносин

Варіант 16

1.Прибутковий податок з громадян

2.Податок на промисел

Варіант 17

1.Система доходів державного та місцевих бюджетів

2.Непрямі податки

Варіант 18

1.Поняття податкового правопорушення

2.Види відповідальності за податкові правопорушення

Варіант 19

1.Банківська система України та роль у ній Національного банку України

2.Правова природа взаємовідносин комерційного банку і клієнта

Варіант 20

1.Податок з прибутку підприємств

2.Банківськи правовідносини

Варіант 21

1.Поняття валюти та валютних цінностей

2.Валютний контроль

Варіант 22

1.Національний банк України.

2.Відповідальність за порушення валютного законодавства

Варіант 23

1.Поняття державного кредиту

2.Правовий режим валютних операцій

Варіант 24

1.Поняття і функції страхування

2.Організація страхування в Україні і відносини, що регулюються в ньому
фінансовим правом

Варіант 25

1.Поняття державних видатків, особливості відносин у галузі видатків в
період перехідної економіки.

2.Національний банк України.

Варіант 26

1.Поняття податкового правопорушення

2.Поняття і зміст бюджетного процесу

Варіант 27

1.Принципи фінансування

2.Поняття і види доходів

Література

Конституція України. К., 1996.

Закон України “Про Державну контрольно-ревізійну службу України” від 26
січня 1993 року.

Закон України “Про Державну податкову службу України”.

Закон України “Про бюджетну систему Української РСР” від 5 грудня 1990
року в редакції Закону України “Про бюджетну систему України” від 28
квітня 1995 р. // “Відомості Верховної Ради України”. — 1995. — № 26.
Ст. 195.

Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997
р.

Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств” від 4
березня 1992 р

Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” від 23
червня 1992 р.

Закону “Про джерела фінансування шляхового господарства України” від 18
вересня 1991 р.

Законом України “Про цінні папери і фондову біржу” від 1991 року

Законі “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 року (зі змінами
і доповненнями).

Закон України “Про внесення змін у статтю 21 Декрету Кабінету Міністрів
України “Про прибутковий податок з громадян”, інструкцію “Про
прибутковий податок з громадян”, затверджену наказом ГДПІ від 16 жовтня
1996р.

Законом України від 13 лютого 1998 року “Про внесення змін у Декрет
Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян”

Закон України “Про оподаткування прибутків підприємств” в редакції від
22 травня 1997 року зі змінами, внесеними Законами України від 19
вересня 1997 року, 4 листопада 1997 року, 18 листопада 1997 року і ЗО
грудня 1997 року, Постановами Кабінету Міністрів України від 10 лютого
1998 р., 16 лютого 1998 р. № 162, 19 березня 1998р. № 335, від 27 липня
1998р. № 1137.

Закон України “Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 року зі
змінами, внесеними Законами України від 27.06.97 р., 16.07.97 р.,
26.09.97 р., 15.10.97 р., 19.11.97 р., 23.12.97 р., 30.12.97 р.,
введений з 1 жовтня 1997 р., та 28.03.98 р.. Указом Президента України
від 7 серпня 1998 р.

Законами України “Про банки і банківську діяльність” та “Про
зовнішньоекономічну діяльність”.

Законом України “Про державне регулювання видобутку, виробництва і
використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за
операціями з ними” № 637/ 97-ВР від 18 листопада 1997

Закон України від 15 вересня 1995 року “Про акцизний збір на алкогольні
напої і тютюнові вироби”, а також Закон України від 16 лютого 1995 року
“Про ставки акцизного збору і ввізне мито на спирт етиловий і алкогольні
напої” зі змінами від 12 червня 1997 року і від 12 лютого 1998 року;

Закон України від 24 травня 1996 року “Про ставки акцизного збору і
ввізного мита на деякі транспортні засоби і шини для них”;

Закон України від 11 липня 1996 року “Про ставки акцизного збору і
ввізне мито на деякі товари (продукцію)”;

Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року “Про систему
валютного регулювання і валютного контролю”

Постановою Верховної Ради України “Про структуру бюджетної класифікації
України” від 12 липня 1996 року та наказом МФ №265 від 3 грудня 1997
року “Про запровадження нової бюджетної класифікації” чинна бюджетна
класифікація України введена в дію з 1 січня 1998 року

Постанова Кабінету Міністрів України та Національного банку Україн” “Про
касове виконання Державного бюджету України” від 3.04.96 р. (з
доповненнями від 3.12.96 р., 18.03.97 р., 21.03.97 р. та 16.04.97 р.)

Декрет Кабінету Міністрів України № 15—93 “Про систему валютного
регулювання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 р.

Постанова Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 118 “Про
створення Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України”

ДекретуКабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. “Про прибутковий
Податок з громадян” з наступними змінами і доповненнями.

Декрет Кабінету Міністрів України “Про податок на промисел” від 13
вересня 1996 р.,

Указ Президента України від 7 серпня 1998 року “Про деякі зміни в
оподаткуванні”)

Стягнення акцизного збору проводиться на підставі Декрету Кабінету
Міністрів України від 26 грудня 1992 року “Про акцизний збір* Положення
“Про виробництво, зберігання і продаж марок акцизного збору”,
затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24 жовтня 1996
року і Постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 1997 року №
666 “Про заходи щодо введення марок акцизного збору на алкогольні напої
вітчизняного виробництва”.

Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і
валютного контролю” № 15-93 від 19 лютого 1993 р.

Фінансове право. (под ред. Н.И. Химичевой). М. 1995

Фінансове право. — Харків: “Консулі”, 1998.

Тема 1

ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА ФІНАНСОВОГО ПРАВА

Поняття фінансового права

Місце фінансового права в системі права держави

Система та джерела фінансового права

Наука фінансового права і фінансове право

Тема 2

ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ НОРМИ ТА ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

Фінансово-правові норми, їх види, особливості та зміст

Фінансово-правові відносини, їх зміст і особливості

Органи та організація фінансового контролю

Види і методи фінансового контролю

Тема 3

БЮДЖЕТНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ

1. Поняття і суспільне значення бюджету

2. Поняття бюджетного права і бюджетно-правового регулювання

3.Поняття бюджетної системи і бюджетного устрою України

4.Правові основи складу доходів бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

5. Правові основи складу видатків бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України

Тема 4

БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ

1. Поняття і зміст бюджетного процесу

2. Порядок складання проекту бюджету

3. Звітність про виконання бюджета

4. Правове регулювання місцевіх фінансів

Тема 5

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ДОХОДІВ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДОХОДІВ

1. Поняття і види доходів

Система доходів державного та місцевих бюджетів

Тема 6

ПОДАТКОВЕ ПРАВО І ПОДАТКОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ

Поняття податків та їх правова природа

Податкове право і характерні особливості податкових правовідносин

Тема 7

РІЗНОВІВИДИ ПОДАТКІВ В УКРАЇНІ

1. Прибутковий податок з громадян

2. Податок на промисел

3. Податок з прибутку підприємств

4. Непрямі податки

5. Поняття податкового правопорушення

6. Види відповідальності за податкові правопорушення

Тема 8

ФУНКЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ. УКРАЇНА В ГАЛУЗІ ГРОШОВОГО ОБІГУ

1. Банківська система України та роль у ній Національного банку України

2.Національний банк України.

Тема 9

ДІЯЛЬНІСТЬ КОМЕРЦІЇНИХ БАНКІВ

1. Правова природа взаємовідносин комерційного банку і клієнта

2. Банківськи правовідносини

Тема 10

ОСНОВИ ВАЛЮТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

1.Поняття валюти та валютних цінностей

2.Правовий режим валютних операцій

3.Валютний контроль

4.Відповідальність за порушення валютного законодавства

Тема 11

ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО КРЕДИТУ

Поняття державного кредиту

Законодавче та нормативно-правове забезпечення відносин в сфері
державного кредиту

Тема 12

ПРАВОВІ ОСНОВИ СТРАХУВАННЯ

Поняття і функції страхування

2. Основні галузі і види страхування

3. Організація страхування в Україні і відносини, що регулюються в
ньому фінансовим правом

Тема 13

ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНИХ ВИДАТКІВ ТА БЮДЖЕТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

Поняття державних видатків, особливості відносин у галузі видатків в
період перехідної економіки.

2. Принципи фінансування

Тема 14

ПРАВОВІ ОСНОВИ КОШТОРИСНО-БЮДЖЕТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

1. Поняття кошторисно-бюджетного фінансування, принципи, об’єкти
фінансування

2. Кошторис як індивідуально-плановий акт. Порядок складання та
затвердження кошторисів.

3. Порядок кошторисно-бюджетного фінансування

4. Порядок фінансування соціально-культурних заходів в умовах переходу
до ринку

5. Порядок фінансування охорони здоров’я та фізичної культури

6. Порядок фінансування видатків на національну оборону

7. Правове регулювання видатків на утримання законодавчої, виконавчої
влади та правоохоронних органів

Тема 1

ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА ФІНАНСОВОГО ПРАВ

Поняття фінансового права. Предмет фінансового права. Метод
фінансово-правового регулювання. Місце фінансового права в системі права
держави Загальна частина фінансового права як галузі права. Особлива
частина фінансового права. Система курсу фінансового права як учбової
дисципліни.

Система курсу фінансового права. Наука фінансового права і фінансове
право. Поняття фінансового права. Метод фінансово-правового регулювання.
Місце фінансового права в системі права держави.

Система та джерела фінансового права.

Наука фінансового права і фінансове право.

Тема 2

ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ НОРМИ ТА ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

Фінансово-правові норми, їх види, особливості та зміст. Відносини, що
виникають у процесі

мобілізації, розподілу і витрачання централізованих і децентралізованих
фондів Норми права всіх галузей.

Категоричність фінансово-правової норми Зобов’язуючі фінансово-правові
норми Забороняючі фінансово-правові норми. Уповноважуючи
фінансово-правови норми держави.

Структура фінансово-правових норм. Гіпотеза фінансово-правових норм.
Диспозиція..

Санкція фінансово-правової норми. Фінансово-правові відносини, їх зміст
і особливості

Фінансові правовідносини в механізмі правового впливу. Матеріальниї
зміст фінансових правовідносин. Суб’єктами фінансових правовідносин.
Органи та організація фінансового контролю. Міністерство фінансів
України

Державне казначейство. державного бюджету, державних позабюджетних
фондів у разі нецільового та неефективного їх використання. Державна
контрольно-ревізійна служба в Україн.

Державна податкова служба в Україні. Державна пробірна палата України..

Контроль банків. Аудиторська палата України. Види і методи фінансового
контролю

Тема 3

БЮДЖЕТНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ

Поняття і суспільне значення бюджету. Політичне значення бюджету
Місцеві бюджети в Україні. Державний бюджет. Поняття бюджетного права і
бюджетно-правового регулювання

Бюджетне право України. Бюджетно-правові норми: матеріальні і
процесуальні.

Поняття бюджетної системи і бюджетного устрою України. Закон України
“Про бюджетну систему України”.

Функціональна структура видатків бюджетів України

Правові основи складу доходів бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України. Бюджетне регулювання

Правові основи складу видатків бюджетів і їх розподіл між окремими
ланками бюджетної системи України. Поточні видатки.

Тема 4

БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ

Поняття і зміст бюджетного процесу

Бюджетна класифікація.

Система органів, які є учасниками бюджетного процесу.

Порядок складання проекту бюджету

Бюджетна резолюція.

Порядок розгляду проекту бюджету. Порядок затвердження бюджету. Зміст
правових актів про бюджет. Порядок виконання бюджету. Реєстраційні
рахунки.

Положення про Резервний фонд. Звітність про виконання бюджетів

Бюджетний цикл. Правове регулювання державних фінансів.

Місцеві фінанси. Право органів місцевого самоврядування на фінансування
державою.

Порядок утворення валютних фондів органів місцевого самоврядування.

Законодавство, що регламентує види, ставки місцевих податків і зборів,
об’єктів і суб’єктів оподаткування.

Тема 5

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ДОХОДІВ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДОХОДІВ

Поняття і види доходів. Грошові надходження до державного бюджету.
Сукупність фінансових ресурсів державного бюджету, місцевих бюджетів.
Поділ доходів на централізовані і децентралізовані.

Децентралізовані фонди підприємств.

Система доходів державного та місцевих бюджетів. Методи залучення
коштів доходів бюджетів.

Характерни риси податків з юридичних осіб недержавної форми власності і
з фізичних осіб.

Тема 6

ПОДАТКОВЕ ПРАВО І ПОДАТКОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ

Поняття податків та їх правова природа

Податки їх функції: фіскальна, контрольна і регулююча.

Непрямі податки.

Податкове право і характерні особливості податкових правовідносин.

Податкове право.

Термін сплати податку.

Пільги и методи оподаткування. Пропорційне оподаткування. Прогресивне
оподаткування.

Тема 7

РІЗНОВІВИДИ ПОДАТКІВ В УКРАЇНІ

Прибутковий податок з громадян. Об’єкт оподаткування у громадян.

Пільги по прибутковому податку. Оподаткування доходів від здійснення
підприємницької діяльності та інших доходів. Податок з фактичного
річного доходу. Оподаткування осіб, що не мають постійного місця
проживання в Україні. Податок на промисел. Об’єкт оподаткування.

Податок з прибутку підприємств. Резиденти. Нерезиденти Філії і
відділення резидентів. Постійні представництва нерезидентів. Об’єкт
оподаткування. Характерні особливості оподаткування окремих видів
діяльності і операцій особливого виду. Оподаткування страхової
діяльності.

Оподаткування нерезидентів. Оподаткування виробників
сільськогосподарської продукції

Оподаткування доходів від виконання довгострокових договірних
зобов’язань. Оподаткування спільної діяльності. Оподаткування операцій у
банківській діяльності. Оподаткування неприбуткових установ і
організацій. Пільги по податках. Відповідальність платників податку.

Непрямі податки. Характерною особливістю податків цієї групи. Податок на
додану вартість

Акцизний збір. Ставки акцизного збору. Поняття податкового
правопорушення.

Види відповідальності за податкові правопорушення.

Тема 8

ФУНКЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ. УКРАЇНА В ГАЛУЗІ ГРОШОВОГО ОБІГУ

Банківська система України та роль у ній Національного банку України.

Перший рівень банківської системи України. Статутний капітал
Національного банку України.

Органи Національного банку України.

Національний банк України його особливий правовий статус. Відносини, що
виникають з діяльності банків Банківська позика. Відносини, які
виникають з діяльності кредитних установ.

Відкриття рахунку в банку юридичною особою.

Фінансово-правові норми банківськой діяльнисті.

Тема 9

ДІЯЛЬНІСТЬ КОМЕРЦІЇНИХ БАНКІВ

Комерціїний банк: сутність, функції, місце в державной банківськой
системі.

Правова природа взаємовідносин комерційного банку і клієнта.

Основни провідники кредйтно-фінансових відносин в суспільстві. Сучасна
банківська система.

Відносини з банківського кредитування та розрахунків. Банківськи
правовідносини.

Кредитні правовідносини. Відносини щодо відкриття рахунку в банку.

Тема 10

ОСНОВИ ВАЛЮТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Поняття валюти та валютних цінностей. Валюта України.

Національна та іноземна валюта. Правовий режим валютних операцій.
Використання іноземної валюти.

Валютні операції. Валютне законодавство України до валютних операцій
відносить.

Торгівля іноземною валютою на території України резидентами і
нерезидентами. Уповноважені банки. Курси іноземних валют, виражені у
валюті України, курси валютних цінностей в іноземних валютах, а також у
розрахункових (клірингових) одиницях. Валютні ринки.

Уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали
ліцензію Національного банку України. Резиденти і нерезиденти..

Переміщення валюти через митний кордон України.

Переказ іноземної валюти за кордон фізичною особою-нерезидентом. Переказ
фізичною особою-резидентом.

Специфічна група валютних операцій. Касові угоди. Форвардна угода.

Валютний контроль. Відповідальність за порушення валютного законодавства

Тема 11

ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО КРЕДИТУ

Поняття державного кредиту.

Державні позики.

Відносини з приводу одержання державних позик..

Державний борг. Законодавче та нормативно-правове забезпечення відносин
в сфері державного кредиту.

Тема 12

ПРАВОВІ ОСНОВИ СТРАХУВАННЯ

Поняття і функції страхування. Самострахування. Формі організації
страхових фондів — централізованому страхуванню за рахунок
децентралізованих джерел.

Основни суб’єкти страхування. Основна функція страхування.

Основні галузі і види страхування. Об’єкти майнового страхування.
Соціальне страхування.

Підгалузі страхування підприємницьких ризиків. Види страхування
відповідальності

Система перестраховування. Методи здійснення страхування.

Обов’язкове страхування.

Організація страхування в Україні і відносини, що регулюються в ньому
фінансовим правом

Тема 13

ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНИХ ВИДАТКІВ ТА БЮДЖЕТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

Поняття державних видатків, особливості відносин у галузі видатків в
період перехідної економіки. Державні витрати підприємств, установ,
організацій у відповідності з чинним законодавством держави.

Система державних видатків. Фінансування державних видатків. Основни
суб’єкти фінансування.

Принципи фінансування. Принцип безповоротності та безвідплатності
фінансування державних видатків. Принцип цільового спрямування
фінансування державних витрат. Принцип фінансування в міру виконання
планів.

Принцип оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних коштів.

Принцип додержання режиму економії.

Тема 14

ПРАВОВІ ОСНОВИ КОШТОРИСНО-БЮДЖЕТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

Поняття кошторисно-бюджетного фінансування, принципи, об’єкти
фінансування.

Кошторисно-бюджетне фінансування. Кошторис як індивідуально-плановий
акт. Порядок складання та затвердження кошторисів.Основни документи, що
визначає витрати бюджетних установ.

Забезпечення бюджетних установ грошовими ресурсами. Індивідуальні,
загальні, зведені та кошториси витрат на централізовані заходи.

Розрахункови норми. Порядок кошторисно-бюджетного фінансування

Асигнування, що передбачені кошторисами, надаються розпорядникам
бюджетних коштів.

Порядок фінансування соціально-культурних заходів в умовах переходу до
ринку.

Порядок фінансування охорони здоров’я та фізичної культури.

Порядок фінансування видатків на національну оборону.

Правове регулювання видатків на утримання законодавчої, виконавчої влади
та правоохоронних органів.

Література з предмету “Фінансове право України”

Конституція України. К., 1996.

Закон України “Про Державну контрольно-ревізійну службу України” від 26
січня 1993 року.

Закон України “Про Державну податкову службу України”.

Закон України “Про бюджетну систему Української РСР” від 5 грудня 1990
року в редакції Закону України “Про бюджетну систему України” від 28
квітня 1995 р. // “Відомості Верховної Ради України”. — 1995. — № 26.
Ст. 195.

Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997
р.

Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств” від 4
березня 1992 р

Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” від 23
червня 1992 р.

Закону “Про джерела фінансування шляхового господарства України” від 18
вересня 1991 р.

Законом України “Про цінні папери і фондову біржу” від 1991 року

Законі “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 року (зі змінами
і доповненнями).

Закон України “Про внесення змін у статтю 21 Декрету Кабінету Міністрів
України “Про прибутковий податок з громадян”, інструкцію “Про
прибутковий податок з громадян”, затверджену наказом ГДПІ від 16 жовтня
1996р.

Законом України від 13 лютого 1998 року “Про внесення змін у Декрет
Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян”

Закон України “Про оподаткування прибутків підприємств” в редакції від
22 травня 1997 року зі змінами, внесеними Законами України від 19
вересня 1997 року, 4 листопада 1997 року, 18 листопада 1997 року і ЗО
грудня 1997 року, Постановами Кабінету Міністрів України від 10 лютого
1998 р., 16 лютого 1998 р. № 162, 19 березня 1998р. № 335, від 27 липня
1998р. № 1137.

Закон України “Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 року зі
змінами, внесеними Законами України від 27.06.97 р., 16.07.97 р.,
26.09.97 р., 15.10.97 р., 19.11.97 р., 23.12.97 р., 30.12.97 р.,
введений з 1 жовтня 1997 р., та 28.03.98 р.. Указом Президента України
від 7 серпня 1998 р.

Закон України “Про банки і банківську діяльність” та “Про
зовнішньоекономічну діяльність”.

ЗаконУкраїни “Про державне регулювання видобутку, виробництва і
використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за
операціями з ними” № 637/ 97-ВР від 18 листопада 1997

Закон України від 15 вересня 1995 року “Про акцизний збір на алкогольні
напої і тютюнові вироби”, а також Закон України від 16 лютого 1995 року
“Про ставки акцизного збору і ввізне мито на спирт етиловий і алкогольні
напої” зі змінами від 12 червня 1997 року і від 12 лютого 1998 року;

Закон України від 24 травня 1996 року “Про ставки акцизного збору і
ввізного мита на деякі транспортні засоби і шини для них”;

Закон України від 11 липня 1996 року “Про ставки акцизного збору і
ввізне мито на деякі товари (продукцію)”;

Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року “Про систему
валютного регулювання і валютного контролю”

Постанова Верховної Ради України “Про структуру бюджетної класифікації
України” від 12 липня 1996 року та наказом МФ №265 від 3 грудня 1997
року “Про запровадження нової бюджетної класифікації” чинна бюджетна
класифікація України введена в дію з 1 січня 1998 року

Постанова Кабінету Міністрів України та Національного банку Україн” “Про
касове виконання Державного бюджету України” від 3.04.96 р. (з
доповненнями від 3.12.96 р., 18.03.97 р., 21.03.97 р. та 16.04.97 р.)

Декрет Кабінету Міністрів України № 15—93 “Про систему валютного
регулювання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 р.

Постанова Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 118 “Про
створення Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України”

Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. “Про прибутковий
Податок з громадян” з наступними змінами і доповненнями.

Декрет Кабінету Міністрів України “Про податок на промисел” від 13
вересня 1996 р.,

Указ Президента України від 7 серпня 1998 року “Про деякі зміни в
оподаткуванні”)

Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року “Про акцизний
збір* Положення “Про виробництво, зберігання і продаж марок акцизного
збору”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24
жовтня 1996 року і Постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня
1997 року № 666 “Про заходи щодо введення марок акцизного збору на
алкогольні напої вітчизняного виробництва”.

Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і
валютного контролю” № 15-93 від 19 лютого 1993 р.

Фінансове право. (под ред. Н.И. Химичевой). М. 1995

Фінансове право. — Харків: “Консулі”, 1998.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019