.

Конституцiйне право (книга)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 7060
Скачать документ

Селiванов А.О. 2006 – Верховенство права в Конституцiйному правосуддi

ВСТУП
регулювання, але беззаперечно дедалі більше проявляється їх величезний вплив на створення цілісної правової системи, гармонізованої з Конституцією України, яка є основою фор-мування законодавчої системи в Україні, функціонування ор-ганів державної влади і місцевого самоврядування, політич¬них партій і громадських об’єднань.
Феномен конституційного правосуддя знайшов свій яскра¬вий прояв у проведенні змістовного політико-правового аналізу законопроектів щодо внесення змін і доповнень до Конститу¬ції України, виходячи з непорушного правила — бути неупередженим органом держави і суспільства, який перевіряє будь-які запропоновані парламентом зміни щодо можливих обмежень чи скасування прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Висновки Конституційного Суду України з цих питань підтверджують непохитність конс¬титуціоналізму в Україні, демократичного ладу і високу ступінь захисту закріплених в Конституції України прав і свобод люди¬ни і громадянина.
Конституційний Суд України не може бути творцем консти-туційних реформ в державі, але його унікальна роль знаходить прояв як суб’єкта конституційного сприяння демократії і ста-більності в державі, які мають відповідати загальновизнаним стандартам державного устрою і державного правління, побу-дованих на демократичних засадах в інтересах Українського на-роду. Конституційний Суд України, застосовуючи юрисдикцію конституційного контролю, виходить з визнання верховенства права і найвищої юридичної сили і прямої дії Конституції Ук-раїни, демонструючи обов’язок держави чи будь-якої посадової особи підкорятися Конституції, відповідати за виконання її та законів України. Це означає, що будь-який суб’єкт права пови¬нен діяти так, як вимагає Конституція (стаття 19), лише на під¬ставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені консти¬туційним правопорядком.
Рішення Конституційного Суду України дають оцінку ак¬там і діям будь-якого державного органу, коли виникає спір про право і правозастосування, а проведене дослідження правових умов і обставин реалізації функцій та повноважень суб’єкта права завжди перевіряється щодо їх відповідності ви-

___________________________ 4___________________________________

ВСТУП
могам Основного Закону держави. Конституція України є не-обхідною правовою підставою для відміни актів, які визнані неконституційними, і припинення дій, що виходять за межі конституційно-правової компетенції органу держави чи дер-жавного органу.
Конституційному Суду України притаманний системний під¬хід у дослідженні будь-якого закону, правової норми, окремого положення і навіть термінів і понять, які містяться в Конституції та законах України. Це стиль і спосіб оцінки правової категорії, правового явища, правових відносин, які становлять предмет розгляду Конституційного Суду України. Процедура системно¬го дослідження правової норми чи закону в цілому дуже склад¬на і нагадує швидше державознавчу і правознавчу експертизу, до якої залучаються в обов’язковому порядку органи, акти яких оспорюються або підлягають офіційному тлумаченню. Це Вер-ховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів Ук-раїни, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
Висновки Верховного Суду України, Генеральної прокура¬тури України, Міністерства юстиції України, академічних пра¬вових установ і юридичних навчальних закладів розширюють емпіричну базу знань про предмет дослідження в Конституцій-ному Суді України, а теоретичні міркування і наукові обґрунтування дають можливість охопити сферу пізнання складних конституційно-правових категорій. Це дозволяє виявити не тільки переваги, але й недоліки закону чи правової норми, яка досліджується в конституційному провадженні, з’ясувати її гармонічну єдність з принципами та вимогами відповідних конституційних положень, дослідити в порядку системного порівняння відповідність закону духу і букві конституційних джерел права. Застосовуючи інструментарій конституційного правосуддя, досягається головна мета правового захисту Кон¬ституції України — проголошується висновок щодо конституційності (неконституційності) закону або Іншого нормативно-правового акта як в цілому, так і стосовно назви акта, окремих норм, положень понять і термінів. Таким чином, Конституцій¬ний Суд України забезпечує верховенство і пряму дію Консти¬туції як реально діючого правового гаранта дотримання прав і свобод людини, компетенції державного органу щодо прий-

5

ВСТУП
нятих ним актів та багатьох інших питань, які віднесені до їх компетенції.
Конституційний контроль реалізує юрисдикцію Конституцій¬ного Суду України у всіх випадках здійснення конституційного правосуддя, оскільки перевіряються не тільки норми, окремі по-ложення, але й закон в цілому, і у разі виявлення суперечностей з конституційними нормами він підлягає бути визнаним таким, що втрачає свою юридичну силу в певній галузі законодавства. Таким чином, контрольна функція Конституційного Суду Украї-ни щодо конституційності законів та інших правових актів має забезпечувати корегування законодавства через джерело вищо¬го права — Конституцію України. Це дає можливість зміцнювати конституційно-правову основу діяльності всіх державних органів і посадових осіб, попереджувати законодавця щодо уважного ставлення до нормотворчості у сфері підготовки законопроектів, які мають бути схвалені парламентом, або визнавати помилки у перевищенні компетенції, невідповідному правозастосуванні чи обмеженні прав і свобод громадян в актах Уряду та центральних органів виконавчої влади.
Таким чином, рішення і висновки Конституційного Суду Ук¬раїни мають обов’язковий характер для їх виконання всіма орга¬нами державної влади і місцевого самоврядування, громадянами та судами щодо конкретних правовідносин, які складаються в процесі правозастосовчої, правоохоронної і нормо регулятивної діяльності вказаних суб’єктів права, захисту прав та інтере¬сів громадян, а також юридичних осіб, що в кінцевому підсумку сприяє втіленню в життя і безпосередньому впливу норм і прин-ципів Конституції на діяльність держави та суспільства. В рі-шеннях і висновках Конституційного Суду України, як правило, можна знайти цілісні за своєю формою і теоретично вивірені за суттю конституційного права правові прецеденти, які прийня¬то іменувати правовими позиціями (конституційно-правовими узагальненнями), що наближує їх до нормативного значення і регулятивного впливу на суспільні відносини, які були предме-том розгляду Конституційним Судом України. Все частіше мож-на зустріти також правові прецеденти в ухвалах Конституційного Суду України, які приймаються на відмову у розгляді конститу-ційних подань та звернень. Це може бути одна генеральна пра-

6

ВСТУП
вова позиція або декілька різних правових позицій стосовно суті питання, яке розглядалося Конституційним Судом і сформу-льоване для розуміння конституційної норми або норми закону. При дослідженні певних суспільних відносин у розумінні пра¬ва виявляється співвідношення конкретного поняття з понят¬тям конституційного тлумачення. Правова позиція (висновок) Конституційного Суду — це результат, який досягається шляхом системного тлумачення норми закону відносно конституційних принципів та постулатів. Лише за таких умов може народжува-тись узагальнення щодо конституційно-правового регулювання суспільних відносин у конкретній справі і Конституційний Суд офіційно оприлюднює свою позицію, яка має обов’язкове зна-чення для вирішення наступних правових спорів, конкретних справ правозастосування суб’єктами права, особливо судами.
Практичне значення правових позицій Конституційного Суду України полягає у сприянні поглибленого розуміння конститу-ційних норм і принципів у практиці нормотворчості, органів публічної влади, формуванні конституційного правопорядку в сфері суспільних відносин, а також при застосуванні права орга-нами судової влади щодо спорів, які виникають у сфері цивіль-них, господарських, адміністративних та інших відносин, при захисті прав, свобод та законних інтересів громадян.
Щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України слід зазначити, що висновки вмотивованої інтерпрета¬ції розкривають смисл норми чи окремого положення і навіть окремого терміна у їх значенні з точки зору юридичної природи і змістовної характеристики, яка Конституційним Судом Ук¬раїни ухвалюється у вигляді правової позиції загально правового застосування.
Ми намагалися виявити і теоретично пояснити головне при-значення Конституційного Суду України, який не творить зако¬ни, не здійснює управлінської діяльності, а застосовує систем¬ний аналіз права, орієнтуючи всі публічні органи і громадян на верховенство права, яке покладено в основу діяльності єдино¬го органу конституційної юрисдикції в Україні. Досить активна дискусія щодо юридичної природи і місця в правовій системі актів конституційної юрисдикції і правових позицій Конститу-ційного Суду, їх юридична сила і значення в правовому захисті

7

_____________________________________ВСТУП______________________________________
Конституції, у розвитку конституційного права і вплив на галу-зеву систему законодавства активно проводиться російськими вченими і суддями Конституційного Суду Російської Федера¬ції, зокрема М.В. Баглаєм, В.А. Савицьким, Є.Ю. Терюновою, В.О.Лучіним, М.В. Вітруком, В.А. Кряжковим, Б.С. Єбзєєвим, ГА. Гаджіевим, М.О. Митюковим, Т.Г. Морщаковою та інши¬ми відомими теоретиками конституційного права. Змістовне теоретичне дослідження щодо предмета конституційної юс¬тиції провів начальник Управління конституційного права Конституційного Суду Російської Федерації Л.В. Лазарєв у книзі «Правовые позиции Конституционного Суда России», а в аспекті парламентського права цікаву роботу підготува¬ли директор Інституту законодавства і порівняльного права при Уряді Росії професор Хабрієва Т.Я. і кандидат юридичних наук Волкова Ї.Т. — «Правовые позиции Конституционно¬го Суда Российской Федерации и парламента» (М, 2005). В Україні спеціальні дослідження вказаної проблематики про¬водяться суддями, професорами П.Б. Євграфовим, В.М. Ша-повалом^ М.В. Костицьким, В.І. Німченко, М.Д. Савен-ко, М.Ф. Селівоном, професорами конституційного права О.Ф. Фрицьким, Ю.М. Тодикою та іншими вченими-консти¬туціоналістами. Отже, вкрай необхідно створювати науково-теоретичну базу, яка б сприяла продовженню пошуку відпові¬дей на складні питання щодо нових правових явищ в сфері конституційної юрисдикції.
Підсумовуючи, хочу відзначити, що наука конституційного права має розвиватися і відповідати вимогам часу, а отже, кожен авторський внесок сприятиме творчому пошуку відповідей на складні питання, які дедалі більше виникають у сфері конс-титуційної юрисдикції.
А.О. Селіванов,
доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент
Академії правових наук України

8

Частина І
Конституційне правосуддя в Україні: аналіз конституційної юрисдикції
ДЕРЖАВНА ВЛАДА
І СТАТУС КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
В СИСТЕМІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВИ
ДЕРЖАВНА ВЛАДА КОНТРОЛЬОВАНА СУСПІЛЬСТВОМ
Конституційна законність як загальнообов’язковий режим для всіх державних органів та сфери самоврядування громадян, посадових осіб, громадських і політичних організацій, а також конституційне правосуддя є важливими і необхідними елемен-тами кожної демократичної держави і демократичного суспіль-ства. Це пов’язано з тим, що будь-яка організація суспільства неможлива без авторитета влади, яка є засобом функціонуван¬ня соціальної спільноти, знаходячи прояв у державно-правових відносинах підпорядкування осіб єдиній керівній у цій спільноті волі. Державна влада є правляча в суспільстві система, яка скла-дається з інститутів (органів, посадових осіб, апарату чиновни¬ків та інших суб’єктів), правових механізмів ними встановлених, політико-правового режиму, пануючого в державі, та встановле-ної правовідносинами підпорядкованості організації управління суспільними процесами. За допомогою державної влади забезпе-чується керування суспільством у всіх сферах його життя: полі-тичній, економічній, соціальній, культурній та інших, застосову-ються інструменти демократичного ладу в країні, дотримуються Конституція та закони, без яких неможливий правопорядок.
Пройшло небагато часу, коли методологічну основу дослід-ження змісту і форм прояву державної влади складало вчення про класовий підхід, обов’язковість елемента примусу, який ха-рактеризує будь-яку владу і владні відносини в суспільстві1. Ево-люція поглядів, насамперед вчених-юристів, в умовах демокра-тизації політичного і суспільного життя торкнулася спочатку

9

Частина І
такої категорії, як «повнота влади», а далі у їх працях терміноло-гічно відбулася трансформація характеристики влади, яка свід-чила про здатність виконувати свої завдання і функції заради всього суспільства, а отже, складати систему, спроможну мобілі-зувати його ресурси на досягнення цілей методами, насамперед довіри до людей, переконання, а вже потім і примусу2.
Ці зміни у розумінні юридичного наукового поняття «влада» безпосередньо мали на меті розкрити зміст категорій «державна влада» і «політична влада», які спочатку відображали Ідеї дикта-тури пролетаріату, а потім соціалістичної держави, що відпові-дають конкретно-історичному періоду і умовам політичного буття громадянського суспільства. Класичну формулу К.Маркса — «Власність… теж представляє свого роду владу» застосовують в теорії, щоб показати багатоманітність чинників, від яких зале-жать політичні перетворення, маючи метою всіма засобами от-римати і досягти політичної підтримки в суспільстві, що відкри-ває прямий шлях до державної влади, яка завжди розглядається джерелом економічної влади і державного управління3.
Проте в суспільстві завжди первинною виступала категорія народної політичної влади, яка відкриває безпосередній шлях до державної влади. Як поняття вони є синонімами і харак¬теризують політичну організацію суспільства, в якому полі¬тичні групи або об’єднання (блоки) отримують завдяки на¬родній владі реальну здатність проводити волю, яка спочатку формулюється у політиці, а потім закріплюється у правових нормах. В сучасному контексті відносин, які характеризують суспільні процеси в Україні, можна говорити, що політичну, державну владу слід розглядати як особливу публічну владу, яка має публічний характер, оскільки санкціонована шляхом проведення виборів парламенту, президента, тобто представ¬ницьким способом її досягнення, носить вольовий характер наділення владою осіб від імені широких верств громадян. При цьому завжди існує здатність народу організуватися і від¬сторонити ненасильницьким шляхом «владну еліту», змінив¬ши владний режим і чиновників, які його здійснювали.
Публічна або державна влада набуває, таким чином, озна¬ки поняття «суспільної влади» і, коли в її власному розумінні це поняття застосовується до сучасних політичних процесів,
——————————10——————————–

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
вже не можна стверджувати, що вона повною мірою спираєть¬ся на спеціальний апарат примусу і розповсюджує примус як універсальний засіб здійснення своїх функцій. Але було б не-правильним вважати, що, при цьому, послаблюється державна влада, яка завжди є ядром політичної влади, оскільки делего¬вана або санкціонована саме суспільною владою і завжди має публічні інтереси, які реально нею сприймаються або якщо ними прикриваються у суто корисливих цілях.
Якщо державній владі вдається реалізувати свої владні функ¬ції і повноваження в напрямку організації економічних і со¬ціальних процесів, які результативно позначаються на добробуті людей, соціальному захисті непрацюючого населення, створен¬ні реальних перспектив досягнення соціальної мети молоддю, такий «державний устрій і порядок* зберігають суспільну під-тримку і стабільність свого правління в країні. Проте чи так за-вжди діє державна влада? Цікаво звернутися до сучасного мис-лення людини на шляху до владного представництва в державі, а саме до В. Ющенка, який таким чином розмірковує у вимірі традиційних суспільних цінностей: «Звертаючись до дня ниніш-нього, скажу: …Україна страждає розбратом, непорозумінням. Хоча здавалося б, для чого влада? …Чому влада не прагне єд-нання? Навпаки, намагається нас роз’єднати: за мовними озна-ками, за географією, конфесіями. Всі розуміють: нас відкинуто назад через те, що в Україні не створено демократичної системи. А кланова модель заклала жахливі форми паразитизму, неприй-нятного ні в світі, ні в громадянському суспільстві»4. Це квінт-есенція сучасного мислення державного діяча, який вболіває за свій народ, вбачаючи руїни політичного правління державної влади всупереч інтересам українського народу.
Неважко помітити, що у словах майбутнього глави держави йшлося про владу як особливий апарат, особливу групу лю¬дей, які володіють політичною або державною владою і засо¬бами примусу, застосовують каральні заходи і навіть фізичний вплив, яким змушена підкорятися основна маса громадян. Державознавці не знайдуть в цьому нічого нового або незро-зумілого, але важливе інше, а саме: що тільки політики, які орієнтовані на ідеї і принципи панування «суспільної влади» і громадянського суспільства в країні, здатні відчути і сфор-
—————————————- 11 ————————————-

Частина І
мулювати у своїх наступах на владу суспільний потяг до зміни «правлячої влади».
Саме такий суспільний «вибух» народжується як продукт про-тиріч всередині держави, що створює основу економічно-фінан-сових важелів для боротьби правлячих кланів між собою. Це призводить до непомірного посилення тиску на громадян держав¬ного апарату, коли «символом» протистояння влади і суспільства стає основний суб’єкт конституційної відповідальності, а саме — глава держави і, таким чином, тенденція відчуження державно¬го апарату від суспільства, протиставлення його більшості насе¬лення країни призводить до «протестної» заміни представників влади. Від влади авторитету до авторитету влади — така еволюція супроводжується не тільки зміною представницького корпусу «правлячої влади», але й демократизацією змісту самої публічної влади, новим мисленням відносно всіх форм державного керів¬ництва. Це дуже суттєвий момент. За умов демократичного ладу державна влада,— як зазначає професор О.Ф. Фрицький,— не від¬чужується від суспільства і не протиставляється йому, а все тісні¬ше зближується з населенням, все ширше залучає його до управ-ління державними і регіональними справами, стимулює місцеве самоврядування, створює кращі умови життя, не втручаючись в основи ринкової економіки.
Така державна влада відповідає критеріям демократично¬го спрямування і принципово відрізняється від влади, яка здійснює панування за допомогою примусу (політичного, ад-міністративного, економічного, фінансово-податкового та ба-гатьох інших видів). Коли створені реальні умови демократії, не існує інших підходів до розуміння суспільних процесів, що зв’язані з державною владою, яка виражає свою волю в законі, використовує правові форми у здійсненні завдань і функцій держави. Коли воля держави служить інтересам суспільства і втілюється у закон, важливо враховувати, що право є особ¬ливий, державний регулятор суспільних відносин і воно має служити інтересам більш високої категорії — суспільної влади (влади народу), від якої походить політична, державна влада. Тому зрозуміло, що для будь-якого аналізу обов’язковою умо¬вою є з’ясування того, який соціальний зміст характеризує волю держави, тобто з’ясувати, чию волю відображає влада в нинішніх умовах, хто стоїть за цією владою?
——————————————————— 12——————————————————–

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
Якщо дослідник обгрунтує відповіді на ці запитання, він здатний глибше розкрити сучасні процеси формування зако¬нодавчої системи, визначити критерії самообмеження держави відносно прав і свобод людини і громадянина і, таким чином, неодмінно прийде до методологічно вивірених висновків і оці¬нок. Вони стосуються дотримання в державі демократичних засад функціонування державного механізму, співвідношення волі державного апарату з її відображенням і закріпленням в за¬конах та інших нормативно-правових актах, які приймаються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Верхов¬ною Радою Автономної Республіки Крим і, безумовно, мають відповідати за «буквою і духом» Конституції України.
Проте останнім часом з’являються наукові доробки, далекі від теорії конституційного права, в яких автори намагаються прикрасити надумані слабкі висновки щодо місця і ролі Кон¬ституції України як системоутворюючої бази законодавства, в яких законодавцю пропонується «актуалізувати Конституцію, повніше використовувати її регулятивний, а також політич¬ний, моральний потенціал»5.
Розгляд цього ракурсу прояву права не дозволяє оцінювати конституційність не тільки внутрішнього законодавства, але й міжнародно-правових актів, які запроваджуються в націо¬нальну систему законодавства України, і, таким чином, обме¬жує можливості наукових досліджень з’ясовувати, як прояв¬ляється право у практичній діяльності держави, у здійсненні реформ, у розгортанні, а не «згортанні» демократії, розширен¬ні умов народного волевиявлення, політичних, економічних та інших свобод у країні.
Спираючись на фундаментальні теоретичні праці і оригі-нальні дослідження вчених-юристів, які аналізували консти¬туційні принципи розподілу влад та функціонування держав¬ного механізму, слід відмітити їх вплив на державно-правові процеси. А саме це стосується реалізації функцій та повнова¬жень структур державної влади, здійснення державної діяль¬ності у різноманітних формах права, службової ролі законів та інших нормативно-правових актів щодо принципів та вимог Конституції України. З позицій доктрини важливо висвітлити категорії, які є найбільш суттєвими елементами конституцій-
——————————————- 13——————————————-

Частина І
ного права, а саме: конституційну законність (юрисдикцію) та конституційне правосуддя. Вони завжди були невід’ємною частиною політичної, державної влади і водночас мають риси, які притаманні здійсненню функцій суспільною владою, яка при цьому спирається не стільки на суб’єкти держави, скіль¬ки на вироблений теорією конституційно-правовий механізм управління в державі. Він спрямований на забезпечення до¬тримання публічною владою своїх прав і обов’язків перед гро¬мадянином і особою, демократичних засад функціонування кожного суб’єкта влади та конституційного самообмеження, яке обумовлено конституційно-правовою природою їх ком-петенції і відповідальності перед суспільством. Проте прак¬тику державного життя характеризують складні процеси, про які один із яскравих представників сучасної адміністративно-правової думки професор В.Б. Авер’янов слушно зазначає, що ми, на жаль, продовжуємо спостерігати глибоку суперечність між потребою у переході до демократичного, соціально-еко¬номічного та суспільно-політичного, правового устрою і жит¬тя і реальними можливостями управління і права сприяти та-кому переходу6.
При наявності таких явищ не можна не визнати неспромож¬ність звичайних заперечень проти творчої ролі конституційного правосуддя, яке включає в себе конституційний нормоконтроль. Висловлюється обґрунтована наукова думка, що конституцій¬не правосуддя тільки розкриває зміст існуючих норм права, не створює нових або що воно не в змозі встановлювати положень за власними міркуваннями щодо їх корисності і суспільної ваги. При цьому творча діяльність конституційного правосуддя зви¬чайно втрачає своє призначення, а це призведе, в свою чергу, до певного збідніння впливу принципу верховенства права на формування повноцінної системи національного законодав¬ства. При цьому зовсім залишається поза увагою, що законо¬давець повинен рахуватися з даними обставинами, оскільки в багатьох випадках юристу і законодавцю необхідно користува¬тися одним і тим самим джерелом, яке зветься природою пра¬вових відносин.
Неправильно також стверджувати, що конституційне пра-восуддя повинно формулювати свої висновки з позицій
——————————————- 14——————————————-

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
виключно конституційної законності, а правові погляди на¬чебто залишати осторонь. Тоді яке значення для конститу¬ційного права мають окремі думки Суддів Конституційного Суду, їх право формувати у такий спосіб конституційно-пра¬вову доктрину. В цьому відношенні категоричну позицію зай¬має Суддя Конституційного Суду України М.Савенко, який стверджує, що навіть залучення суддів до творчої співпраці з консультаційно-дорадчими органами державної влади є пору¬шенням присяги7. Виникає запитання: як же у такому разі має розвиватися теоретична думка конституційного права віднос¬но конституційного правосуддя?
Якщо уважно придивитися до практики Конституційного Суду України, можна побачити, що, виголошуючи рішення чи висновок в органі конституційної юрисдикції, головуючий судового засідання керується не тільки правовими положен¬нями Основного Закону України, але й правовими погляда¬ми на стан речей і діє скоріше не як догматик, а як дослідник з переконанням важливості своєї місії. Вона полягає у тому, що необхідно творчо роз’яснити, а інколи і публічно розкрити зміст об’єктивного права і таким чином сформулювати пра¬вові погляди, наприклад, що встановлено в якості положень верховенства права видатними теоретиками, отримуючи свою обов’язкову силу виключно із своєї наукової Істинності, і що підлягає внаслідок цього вільній критичній оцінці.
Природно, що висновок конституційного правосуддя щодо визнання конституційності норми права або в цілому закону Верховна Рада України намагається закріпитися в подальшій законодавчій системі. В цьому відношенні статус Конститу¬ційного Суду України уможливлює сприйняття законодавцем резолютивних приписів, які повинні перейти в право і отрима¬ти статус законодавчо закріпленого джерела регулювання сус-пільних відносин. Конституційна законність, таким чином, є творчим продуктом спеціально уповноваженого органу конс¬титуційної юрисдикції і набуває вищої юридичної сили стосов¬но всієї сфери законності, оскільки вона формулюється саме як внутрішня сила всього законодавства і є вищою за право суддів загального правосуддя. В конституційній законності найбільш яскраво втілюється принцип верховенства права, оскільки з її
————————————-— 15——————————————

Частина І
застосуванням непотрібно навіть формулювати спеціальну від¬міну неконституційної норми тим органом, який встановлює і проголошує неконституційність закону або окремої його норми.
Таким чином, державна влада через конституційну закон-ність встановлює конституційно-правовий порядок у ство-ренні умов для припинення або відміни правовідносин, які безпосередньо пов’язані із захистом або забезпеченням прав та свобод громадянина та людини в державі. При цьому в про¬цесі встановлення конституційної законності відносно норм чи окремих положень законів відбуваються термінологічні, заперечуючі, зобов’язуючі, забороняючі, дозвільні розпоряд¬ження конституційної юрисдикції, які не підлягають запере¬ченню чи оскарженню. За своєю природою конституційна за¬конність може розглядатися правовою доктриною, науковим постулатом або догмою права, яка визначає, що є правом по суті і за формою. Особливий режим конституційної закон¬ності має відношення виключно до правозастосування, а не до суб’єктів державної влади чи громадян, і тому саме цей процес формується під впливом верховенства права, яке закладається в рішення Конституційного Суду України.
Конституційна законність має специфічне призначення і не підпадає під традиційне розуміння джерела права, оскільки не встановлює і не виявляє факти, що є природою формуван¬ня законності в суспільстві і державі. Фактичні відносини по¬кладаються в основу регулюючих норм законодавства, яке має відповідати конституційній законності і перевіряється Судом кожного разу, коли виникає спір про право або необхідність офіційної інтерпретації закону у розумінні конституційного права.
Такі підходи властиві конституційному правосуддю, яке має особливий статус в системі як самого правосуддя, так і інших органів держави. Воно відображає політичну, державну владу, яка за своєю функцією повинна знаходитися під контролем суспільства і за цієї умови має діяти і спрямовувати реаліза¬цію всіх правових регуляторів у державі в прямій відповідності до Конституції України. Конституційне правосуддя має дві важливі складові; інституційну — орган конституційної юрис¬дикції — Конституційний Суд України і процесуальну — конс-
———————————— 16————————————-

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
титуційне провадження. Воно складає регламентну діяльність Суду щодо встановленого порядку розгляду справ згідно з За¬коном України «Про Конституційний Суд України» та Рег¬ламентом Конституційного Суду України. Цим пояснюється особливий статус Конституційного Суду України, який є Ін¬ститутом судової влади з властивістю керувати, відображати і досягати верховенства права, а щодо обсягу компетенції є ви¬дом (суб’єктом) реалізації особливого статусу публічної влади, яка функціонує як система органів державної влади.
КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ –
НОВИЙ ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Теоретичною та юридичною передумовою існування в структурі судової влади такого інституту, як Конституційний Суд, повинно бути визнання державою необхідності насампе¬ред конституційного правосуддя і конституційного контролю. Принцип розподілу влад, який закріплений у статті 6 Консти¬туції України, виявився не досить досконалим і безумовним у протидії свавіллю в інших сферах державної влади: законодав¬чій та виконавчій, а також з боку Президента України. Дис¬кусія з приводу самостійності і незалежності кожної сфери влади і особливо Президента України теоретично має підґрун¬тя погоджуватися із спрощеним ідеалом такого ладу в державі, але швидко набуває з боку опонентів серйозної аргументації щодо негативної практики реалізації кожним суб’єктом влад¬них повноважень, яка породжує конфлікти і спори відносно перевищення компетенції при виданні нормативно-правових актів або зазіхання на права і свободи громадян.
Враховуючи ігнорування вимогами конституційного пра-ва, Основний Закон України передбачив у цьому відношенні застосування конституційного правосуддя у разі звернення суб’єкта конституційного подання до Конституційного Суду. У такому разі конституційне правосуддя застосовується з позицій конституційного права і не може бути незалежним від рішень інших органів судової влади. Таке розуміння особливого інсти-туту правосуддя спонукає нас дати йому наукове визначення. Воно має доповнити підхід науковців і безпосередньо суддів до статусу Конституційного Суду України з позицій його політи-
———————————–17 ——————-

Частина І
ко-правового призначення в державі. Йдеться про те, що Суд¬дя, професор В.М. Шаповал, схильний стверджувати, що, ви¬ходячи з аналізу повноважень Конституційного Суду України, його можна доктринально визначити як судовий орган консти¬туційного контролю. Такий підхід можна спостерігати і в працях професора О.Ф. Фрицького. З позицій доктринального права, на наш погляд, слід розширити його змістовну характеристику, що уточнюється при аналізі професором В.П. Тихим8.
Під конституційним правосуддям, на наш погляд, слід ро¬зуміти особливе за формою і змістом провадження Конститу¬ційного Суду України, який наділений Конституцією України повноваженнями щодо застосовування конституційної юрис¬дикції, у розгляді справ в установленому законом порядку, які стосуються спорів про право відносно належних суб’єктів, котрі звертаються з конституційними поданнями (звернення¬ми), захищаючи законні інтереси у спосіб, визначений Зако-ном України «Про Конституційний Суд України».
Конституційний Суд України за своїм статусом, здійсню¬ючи правосуддя у сфері конституційно-правових відносин, має судове верховенство, що закріплено у частині третій стат¬ті 150 Основного Закону України. Це означає, що з питань конституційної юрисдикції ним ухвалюються рішення, які є обов’язковими до виконання всіма суб’єктами права (адреса¬тами) на території України, що є остаточними і не можуть бути оскаржені. Якщо в цю обов’язковість вкласти достатньо широ¬кий смисл, який би включав обов’язковість всіх інших органів правосуддя у неухильності виконання таких рішень, то було б правильним все інше судочинство розглядати як залежне від верховенства рішень Конституційного Суду України.
Таким чином, виходячи з обсягу повноважень Суду, а також враховуючи остаточний характер ухвалених ним рішень, має¬мо підстави вважати Суд конституційної юрисдикції таким, що наділений судовим верховенством і відносно всіх інших органів правосуддя в межах вирішення справ, передбачених статтею 150 Конституції України. Компетенція Суду, як свід¬чить аналіз предмета його конституційної юрисдикції, вихо¬дить за межі конституційного нормо контролю, і тому консти¬туційне провадження охоплює інші правовідносини, пов’язані
18

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
З вирішенням спорів, офіційним тлумаченням Конституції та законів України, наданням висновків про відповідність Кон¬ституції України чинних міжнародних договорів або тих між¬народних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість.
Звернемо увагу на те, що, захопившись Ідеєю унікальності своєї компетенції, деякі автори безпідставно схильні теоре¬тично розширювати до ілюзорних обріїв межі конституційно¬го правосуддя, що науково необґрунтовано, а у практичному сенсі виглядає небезпечно. Звернемо увагу, зокрема, на точку зору В. Скоморохи, який вважає, що Конституційний Суд Ук¬раїни — це орган компромісу, примирення, гарант політичного миру і стабільності та ін.9 Але при цьому автор не враховує кон-ституційний статус Президента України, забуваючи І про те, що судова юрисдикція не може перебувати у протиріччі з полі¬тикою держави, якщо Суд розглядати як гаранта політичного миру. Зрозуміло, що у разі виникнення такого протиріччя на¬стають для нього небажані результати — законодавець змінює правову базу функціонування Конституційного Суду.
Отже, судове визнання мають тільки ті цінності, які отри¬мали суспільну згоду, і тоді Суд є носієм стандарта цих ціннос¬тей і не може мати і здійснювати власну політику компромісу та ін.
Особливий порядок застосування конституційного контро¬лю, передбачений частиною другою статті 151 Конституції Ук¬раїни, коли Верховна Рада України може звертатися до Кон¬ституційного Суду України за висновком щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справ про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Конструкція цього повноваження Суду безумовно оригіналь¬на, але не досить зрозуміла. Виходить так, що Верховна Рада України, яка має розглядати питання про імпічмент Прези¬дента України, не може вирішити, чи дотримується процедура розслідування і розгляду цієї справи, і тому перед Конститу¬ційним Судом України постає проблема висновку, який по¬винен будуватися на оціночних категоріях, дослідженні етапів проходження процедури розслідування фактів, але все це не пов’язано ані з конституційним правосуддям, ані з нормокон-
19———————————
Частина І
тролем, ані з офіційним тлумаченням законодавства. Вихо¬дить так, що за цією нормою Конституції України висновок, який буде надано Верховній Раді України, не підпадає під дію статті 150, в якій однозначно визначено, що обов’язковість, остаточність і неоскарженість рішень Конституційного Суду України стосується тільки питань, передбачених лише цією конституційною нормою.
Таким чином, об’єктивна потреба держави і суспільства стосовно конституційностІ проведення процедури імпічменту Президента України Верховною Радою України може за ло¬гікою аналізу цієї норми Конституції України бути проігно¬рована. Зрозуміло, шо таке повноваження Суду повинно бути застосовано через механізм реалізації, який треба було перед¬бачити у Законі України «Про Конституційний Суд України», але у статтях 90—92 глави 15 цього Закону не розкривається зміст конституційного провадження, його стадії, як і власне сам розгляд питання, яке завжди має доленосне значення для країни, всього суспільства.
Отже, сама норма закону як письмова формула, власне, ні¬чого не означає, якщо не мати уявлення про механізм її реалі¬зації, а тому такі норми без процесуальних регуляторів залиша¬ються, як правило, деклараціями. Відносно чинної Конститу¬ції України вони можуть негативно позначитися на авторитеті Основного Закону України, Мабуть, тому, аналізуючи право¬вий статус Конституційного Суду України, ми схиляємося до висновку, що всі його функції і повноваження повинні бути активно діючими або потенційно придатними для застосу¬вання, що є ознакою судового верховенства Конституційного Суду України щодо всіх державних органів, яким адресовані його рішення і висновки.
Високий рівень застосування конституційної юрисдикції продемонстрували у 2004 році органи держави Коста-Рики, коли Конституційний Суд, вивчивши заяви Президента краї¬ни і міністра закордонних справ, спираючись на закони, виз¬начив своє негативне ставлення до офіційної позиції вищих посадових осіб щодо збройної акції СІЛА проти Іраку. У спе¬ціальній постанові від 8 вересня 2004 року Конституційний Суд визнав приєднання країни до антиіракської коаліції не-
20

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
конституційним. В чисто юридичному аспекті Суд кваліфі¬кував рішення Уряду таким, що суперечить Політичній Кон¬ституції, Декларації про постійний, активний і неозброєний нейтралітет країни, системі ООН і міжнародному праву, і за¬жадав виключення країни із списків коаліції. Наступного дня МЗС вирішило питання про неприєднання, а Президент Кос¬та-Ріки на спеціальній прес-конференції зробив заяву, що де¬ржава є «абсолютно правовою» і він незаперечно виконає рі¬шення Конституційного Суду.
Аналогічного прикладу не можна знайти в українській судо¬вій практиці, оскільки соціальне призначення Конституцій-ного Суду ще не досягло вже визнаних суспільством високих стандартів конституційно-правової політики верховенства права над будь-яким визначеним у законі державним стату¬сом органу держави або посадової особи. Цінність конститу¬ційного судочинства і конституційної юстиції полягає в тому, що Існування лише судів загальної юрисдикції в демократич¬ному суспільстві визнається недостатнім, оскільки вони своє відношення до закону можуть виражати лише в його тлума¬ченні, з’ясовуючи смисл, мету, волю законодавця, щоб вірно застосовувати закон в конкретних умовах. Але в конкретних правовідносинах, коли йдеться про акти самого законодавця, Президента України, Уряду, які зачіпають права і свободи гро¬мадянина і особи, виникає пряма потреба не тільки тлумачи¬ти, але й оцінювати їх на предмет відповідності Конституції України, загальновизнаним нормам міжнародного права, які мають пріоритет над вказаними актами. У такий спосіб тільки Конституційний Суд виступає носієм повноважень, що дають Йому право застосовувати цінності суспільства, тобто здійсню¬вати правосуддя з позицій верховенства права відносно актів (дій чи бездіяльності) вищих органів державної влади та по¬садових осіб. З певною мірою умовності можна стверджува¬ти, що Конституційний Суд не має власної судової політики, яка б будувалася на вщношенні між загальною нормою та ін¬дивідуальною справою. Судова політика будується, виходячи із закріплених у Конституції України загальних принципів суспільного і державного устрою, прав і свобод громадянина, єдиного джерела влади і т. ін.
21

Частина І
Отже, судова політика Конституційного Суду України, яка ві-дображається у послідовному втіленні конституційних принци-пів у рішеннях і висновках, побудована на засадах верховенства права. Саме вони створюють конституційному правосуддю ви-сокий авторитет при здійсненні нормоконтролю і власне судо-чинства, тлумаченні норм законів і відповідно до свого статусу є самостійною лінією поведінки Суду в інтересах права.
В теорії конституційного права зарубіжних країн, зокрема Росії, самостійна роль Конституційного Суду відносно парла-менту розглядається умовно як «репресивна», оскільки під сум-нів ставиться вже прийнятий І набувший чинності законодав¬чий акт. Повноваження Суду забезпечують йому право визна¬вати закон або Його норму такою, що втратила юридичну силу, оскільки не відповідає вимогам Конституції. Але цілком слушно ставиться запитання: чи наділений Суд повноваженнями, які дозволяють йому впливати на діяльність законодавця, оскільки Конституційний Суд не може бути вищим за парламент10?
На наш погляд, судовий конституційний контроль за своїм характером інцидентний, що означає природу виникнення при цьому правовідносин не за ініціативою Конституційного Суду, а інших суб’єктів права, наділених Конституцією України таким правом ініціювати розгляд Судом питань конституційної юрисдикції. Питання перед Судом може бути ініційовано тільки в конкретному, а не абстрактному плані, і тому закон або окрема норма закону можуть бути розглянуті на предмет їх конституційності тільки за поданням належним суб’єктом права звер¬нення і повинні бути певним чином вмотивовані (підтверджені юридичними аргументами).
Конституція і закони України не передбачають права гро-мадян та їх об’єднань (політичних партій, профспілок, релігій¬них об’єднань) звертатися до Конституційного Суду України Із скаргами. Ця форма реалізації політичних, економічних, со-ціальних прав громадян і особливо важливий спосіб їх захисту не знайшли поки що підтримки в політичних колах, а також у законодавця, який схвалив політичну реформу щодо реформу-вання організації державної влади та місцевого самоврядування. Прийнятий 8 грудня 2004 року Закон України «Про внесення змін до Конституції України» обійшов і систему правосуддя, не
22

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
торкаючись і сфери діяльності Конституційного Суду України. Можна висловлювати різні погляди на процес реформування судової системи, але право громадян на конституційну скаргу ще має бути усвідомлено законодавцем як найвищий стандарт визнаних суспільством цінностей демократичного устрою влади, коли права і свободи людини мають бути забезпечені всіма засоба¬ми застосування верховенства права і доступу до правосуддя.
Можна спостерігати, наприклад, в Російській Федерації тенденцію не тільки повного забезпечення права громадян на звернення до Конституційного Суду із скаргою на неконсти-туційність закону або його окремої норми, але й розширен¬ня кола суб’єктів звернення до Конституційного Суду в сфері абстрактного нормоконтролю. Вже у 2003 році Конституцій¬ний Суд Російської Федерації надав можливість Генерально¬му прокурору Російської Федерації звертатися з питання від¬повідності Конституції Російської Федерації конституціям та статутам суб’єктів Російської Федерації поза зв’язком з їх застосуванням у конкретній справі11. Повноважний представ¬ник Президента Російської Федерації у Конституційному Суді Російської Федерації, відомий конституціоналіст, професор М.Мітюков цілком слушно зауважив, що Конституційний Суд Російської Федерації, намагаючись виходити із смислу і духу Конституції, дав досить «сміливу» інтерпретацію конституцій¬ним положенням, створивши фактично нову норму, яка роз¬ширює повноваження Генерального прокурора12. Чи слід по¬годжуватися з таким прецедентом? — питання для роздумів.
Ще однією важливою рисою конституційного нормоконт¬ролю є те, що, як вірно відмічає Суддя Конституційного Суду України В. Шаповал, предметом такого контролю може бути конституційність не тільки нормативних, а й індивідуальних правових актів. Це, на його думку, належить до повноважень Конституційного Суду, які властиві саме українському досві¬ду13. За висновком Судді — вченого-конституціоналіста, сам Конституційний Суд самовизначився в одному із своїх рішень як «орган конституційного контролю». Контроль, який ним здійснюється, за змістом конституційний, а за формою — судо-вий. При цьому, продовжує далі свої міркування В.Шаповал, ця форма лише у визначеній системі подібна тим, які влас-
23

Частина І
тиві діяльності судів загальної юрисдикції. Як орган судового конституційного контролю Конституційний Суд є елементом судової влади, компетенція якого визначає одне із двох го¬ловних її функціональних призначень. Цим призначенням є саме здійснення конституційного контролю. Іншим призна¬ченням судової влади і відповідних органів — судів загальної юрисдикції є здійснення правосуддя.
Натомість потрібні додаткові аргументи для обґрунтування позиції професора-конституціоналіста щодо ознак Конститу-ційного Суду і змісту його діяльності, коли він наділяє Суд лише ознаками органу нормоконтролю, але в чому тоді полягає функ-ція конституційного правосуддя? Може, її зовсім не існує, ос-кільки за, висловом професора В.Шаповала, «у порівнянні з по-няттям правосуддя це поняття є статичним через те, що воно не пов’язано безпосередньо з діяльністю відповідних органів»14.
Конституційне правосуддя як новий феномен української держави складає основу діяльності Конституційного Суду, іс-нуючи як правове явище, і за процедурою тільки цей орган су-дової влади наділений спеціальною компетенцією вирішувати спори, розв’язувати правові конфлікти, визначати правомір¬ність існування закону щодо його подальшого правозастосування відповідно до Конституції України15. Для конституцій¬ного правосуддя, як визначено у Законі України «Про Консти¬туційний Суд України», притаманна специфічна конституцій¬на процедура, яка обумовлена встановленою формою участі у розгляді справи учасників провадження — уповноважених від державних органів, акти яких оспорюються в Конститу¬ційному Суді України. Обов’язкову участь у конституційному провадженні щодо кожної справи беруть уповноважені особи: Постійний представник Верховної Ради України у Конститу¬ційному Суді України та Постійний представник Президен¬та України у Конституційному Суді України, які є важливими процесуальними фігурами16.
Саме здійснюючи конституційне правосуддя, Суд констатує встановлення певних правовідносин і обставин, які містять державно-правове волевиявлення, а ухваленими рішеннями остаточно розв’язує питання, яке належить до компетенції Конституційного Суду.
24

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
Отже, за своєю природою конституційна юрисдикція озна¬чає, в першу чергу, здійснення конституційного правосуддя, в якому в наступному розгляді спору про право відсутня тотож¬ність, хоча прецедентний характер ухвалених рішень Консти¬туційним Судом України певною мірою визнається як при¬нцип «одного разу вирішена справа».
Існування різних підходів і неоднакових науково-прак-тичних поглядів вчених і практиків на конституційно-пра-вову природу юрисдикції Конституційного Суду України — звичайне явище, коли існування такого специфічного інс¬титуту судової влади шукає теоретичного обгрунтування і в смислі правотворчості, і в смислі правозастосування. Відда¬ючи перевагу конституційному правосуддю як визначаль¬ній функції Конституційного Суду Російської Федерації, його Голова, професор В.Зорькин запропонував розглядати преиедентний характер рішень Суду при розв’язанні пра¬вових колізій, які виникають як факти протиріч між націо¬нальним законодавством і міжнародним, між галузевим і конституційним. В українській судовій практиці такий ра-курс проблеми ще не розглядався. Проте не можна не виз-нати, що створення прецедентних рішень в ході здійснення конституційного судочинства — один із основних механіз¬мів правової модернізації. На думку професора В.Зорькина, прецеденти в діяльності Конституційного Суду по суті є необхідним регулятором в умовах, коли проводяться ради¬кальні реформи, і таким чином докорінно змінюється за¬конодавство, і в той же час вони забезпечують стабільність права. Розмірковуючи над модернізацією статусу Конститу¬ційного Суду Російської Федерації, В.Зорькин приходить до оригінальних новаторських висновків про те, що тим самим завдяки практиці Конституційного Суду право одночасно виконує як функцію стабілізації (консервативну функцію), так і функцію розвитку (динаміки). На думку цього відомо¬го конституціоналіста, практика засвідчила, що створюю¬чи вагомі прецеденти в самих больових місцях реформ, які проводяться, Конституційний Суд спроможний зберегти стабільність в суспільстві і разом з тим не створювати пере-
пони інноваціям17.
—————————————–25————————————–

Частина І
Але навряд чи відповідає природі Конституційного Суду України наявність у нього самостійної правотворчої функції, яка, на думку В.Зорькина, обумовлена його прецедентним ха¬рактером рішень. Вони не відповідають всім вимогам джерел права, навіть тоді, коли розвиток законодавства перебуває у постійному суперечливому розвитку: або відстає від реформ, або випереджає їх, що вимагає динамічного процесу право¬вого регулювання, яке базується на верховенстві Конституції. Особливо це необхідно для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали змогу у розумних межах передбачити на¬слідки своєї поведінки і бути впевненими у незмінності свого визнаного конституційно-правового статуса, щоб вони напо¬лягали на існуванні дійового судового захисту, а це означає збереження і незмінність набутого громадянами права, особ¬ливо у питаннях власності і немайнових прав.
Важливо звернути увагу на ще один суттєвий аспект конс¬титуційної юрисдикції Суду. Йдеться про те, що рішення Кон¬ституційного Суду України поряд з їх прецедентним характе¬ром мають часто і преюдиціальну силу для всіх судів. Це пояс¬нюється тим, що норми законів, які визнані Конституційним Судом неконституційними, втрачають юридичну силу, тобто відбувається їх своєрідне правове вилучення, але разом з тим стають недійсними подібні цим нормам Інші правові регуля¬тори, які містяться в нормативно-правових актах державних органів та органів місцевого самоврядування. Це означає, що вони не можуть розглядатися і застосовуватися судами. Особ¬ливо це торкається господарського законодавства та багатьох підзаконних актів, які регулюють сферу речових прав юри¬дичних осіб і є не менш актуальними для захисту прав і сво¬бод людини. Разом з тим, це не створює умов переходу рішень Конституційного Суду, які мають прецедентні і преюдиціальні властивості, у безпосередні джерела права, оскільки в державі має існувати і створювати право тільки єдиний законодавчий орган — Верховна Рада України.
Верховенство права має особливий прояв у висновках та рі¬шеннях Конституційного Суду, які пов’язані із тлумаченням Конституції та законів України. В конкретних правовідноси¬нах Судом мають бути знайдені пояснення та інтерпретація
26————

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
змісту норм, положень, термінів, понять, які неоднознач-но сприймаються на практиці, і тоді тлумачення може бути спеціальним (за спеціальною процедурою про тлумачення положень Конституції) або казуальним (інцидент/ним), що відображається у справах, які вирішуються Конституційним Судом, в тому числі при здійсненні конституційного нормо-контролю.
При цьому, юридична сила рішень та висновків Конститу¬ційного Суду перевищує юридичну силу будь-якого закону, і, таким чином, вони набувають практично юридичної сили самої Конституції України, яку не можна застосовувати без врахування правових позицій Конституційного Суду, а тим більше всупереч цим рішенням. Ми цілком поділяємо точ¬ку зору видатного українського вченого-конституціоналіста, першого Голови Конституційного Суду України, професора Л. Юзькова, який ще у 90-х роках минулого століття передба¬чив, що виходячи із тлумачення верховенства Конституції слід ставити питання про доцільність розширення конституційної юрисдикції в Українській правовій державі. Йдеться про те, щоб надати право Конституційному Суду за своєю ініціати¬вою порушувати і вирішувати справи про відповідність (невід¬повідність) букві і духу Конституції всіх видів законів. А це, на думку професора Л.Юзькова, обумовлює доцільність обґрун-тування певних нових моментів у тлумаченні категорії закон¬ності в умовах майбутнього існування правової держави18.
Таким чином, судова конституційна юрисдикція, яка засто¬совується у конкретних справах, може заявляти про свої пе¬реваги перед законодавчою владою, оскільки тільки вона виз¬начає конституційність, коли здійснює конституційне право¬суддя з позицій верховенства права. В свою чергу, законодавчі акти, маючи відточені формулювання, не мають сили приво¬дити застосування норм до звичайного механічного процесу підведення того чи іншого випадку під ту чи іншу статтю. На¬томість, як би досконало не був викладений закон, Конститу¬ційний Суд в інцидентному порядку здатний визначити його істинний смисл, що дає можливість загальним судам та іншим суб’єктам права однозначно застосовувати конституційні і за¬конодавчі норми на практиці.
— 27- —

Частина І
Отже, підсумовуючи розгляд змісту категорії «конститу¬ційна законність» і «конституційне правосуддя», слід ок¬ремо виділити ознаки конституційного контролю, який є однією із головних складових конституційного правосуддя, в процесі якого Конституційний Суд має всі підстави про¬водити офіційне тлумачення, знаходити відповіді на спір¬ні змістовні запитання, які має вирішувати конституційна юрисдикція.
Конституційний контроль — це сукупність владних преро¬гатив, які дозволяють Конституційному Суду суверенно оці¬нювати з позицій верховенства права конституційність актів та пов’язаних з ними дій державних органів і посадових осіб, приймаючи щодо них остаточні рішення і висновки.
З’ясування змісту діяльності Конституційного Суду Украї¬ни головним чином спрямовано на використання можливос¬тей суб’єктів правореалізації, які виступають як носії консти¬туційної правосвідомості. Це має сьогодні неабияке значення як для юридичних осіб (державних органів та органів місце¬вого самоврядування, суб’єктів підприємницької діяльності, об’єднань громадян), так і для громадян, які є слабкою і не-захищеною стороною у відносинах з державою. В якості видів конституційної правосвідомості в процесі реалізації консти¬туційно-правових норм мають змогу виступати: звичайна ін-дивідуальна і професійна (індивідуальна або колективно-ко-легіальна) наукова або практична правосвідомість, яка у різ¬них модифікаціях властива формам реалізації конституційно-правових норм. Це передбачає їх дотримання, використання, виконання та застосування.
Особливо слід виокремити професійну конституційну правосвідомість, яка вимагається в процесі виконання і за-стосування норм: щодо основ конституційного ладу і кон-ституційного устрою; щодо прав і свобод громадян; щодо міжнародних договорів і конвенцій і т. ін. Безпосередньо конституційна правосвідомість пов’язана з конституційно-правовою правоздатністю, яка впливає на право заявляти до Конституційного Суду клопотання (подання або звер-нення). В цьому відношенні вирішення будь-якого клопо-тання юридичної чи фізичної особи залежить від статусу
28

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
Конституційного Суду України, який здійснює свої функції та повноваження виключно в межах і на підставі Консти¬туції України та Закону України «Про Конституційний Суд України».
УНІКАЛЬНА РОЛЬ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА
Аналіз статусу Суду можна провести тільки за умов його застосування, і вже зараз можна побачити дві взаємовиключні тенденції, які мають своє юридичне оформлен¬ня у вигляді законодавчих пропозицій. Перша з них спря¬мована на певне обмеження і формалізацію повноважень Конституційного Суду, а друга дає можливість бачити перс¬пективу оптимізації повноважень у відповідності до потреб життя і об’єктивних зв’язків, які б відповідали Конституції України. Зокрема, привертає увагу законопроект народного депутата України М.Рудьковського, реєстраційний номер 2055 від 21.01.2005 р. «Про внесення змін до Закону Украї¬ни «Про Конституційний Суд України». Розцінюючи його як обмежений певними завданнями, науковці вбачають ко-рисною пропозицію щодо введення строку не більше двох місяців про відкриття конституційного провадження або про відмову з дня надходження подання чи конституцій¬ного звернення до Суду. Дбаючи про невідкладний розгляд отриманих матеріалів від Верховної Ради України щодо по¬дання висновку відносно додержання конституційної про¬цедури у справі про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, автор законопроекту слушно пропо¬нує позачергове відкриття провадження. Крім інших про-позицій процесуального характеру, в законопроекті лише пропонуються окремі зміни, хоча очевидним є системне ре¬формування законодавчої основи організації та діяльності Конституційного Суду України. Насамперед це стосується введення послідовних і системоутворюючих конституційне провадження процедур з дотриманням елементів змагаль¬ності, особливо коли це стосується здійснення конституцій¬ного правосуддя, розширення прав представників сторін, які забезпечують захист своїх правових позицій, можливос-
29

Частина І
тей залучення експертів безпосередньо в ході провадження, прийняття присяги всіх, хто залучений до конституційного провадження по кожній конкретній справі, тощо.
Які підстави слід навести для аргументації таких пропози¬цій? До них, насамперед, відносяться особливості процедур здійснення конституційної юрисдикції, і це пов’язано з на¬ступним:
1. Конституційний Суд є органом спеціальної юрисдикції,
який не інтегрований в жодну сферу влади. Він самостійна
структура державної влади – орган держави спеціального при¬
значення, що дає підстави стверджувати про новий механізм
взаємодії влад, які не можуть бути зведені до законодавчої, ви¬
конавчої і судової влади.
2. При здійсненні своїх функцій та повноважень Конститу¬
ційний Суд незалежний від будь-яких органів державної влади і
підкоряється виключно Конституції.
3. Конституційний Суд України, вирішуючи справи, керується
тільки Конституцією, враховуючи міжнародно-правові норми,
схвалені Верховною Радою України для дотримання їх держа¬
вою, І не зв’язаний будь-яким політичним впливом.
4. Конституційний Суд вирішує виключно питання права, він
покликаний ніколи не бути заручником фактів чи обставин, які б
зашкодили верховенству права в його рішеннях та висновках.
5. Конституційному Суду властиві судові функції, які забез¬
печують досягнення верховенства Конституції стосовно будь-
яких нормативно-правових актів.
6. Конституційний Суд не вправі, як і його Судді, здійснювати
будь-які дорадчі, допоміжні і консультативні функції, які пов’язані
з політикою держави або з розглядом конкретної справи.
7. Конституційний Суд забезпечує судове верховенство
виключно у випадках звернення до нього судів, якщо вони вба¬
чають ущемлення Інтересів і прав громадянина законом, який
підлягає застосуванню.
——————————–ЗО————————————–

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
Умовою втілення принципу верховенства права у діяльність Конституційного Суду України є наповнення його конститу¬ційно-правового статусу новим змістом повноважного органу конституційної юрисдикції, що дасть можливість побачити чимало «сплячих» норм Закону України «Про Конституцій¬ний Суд України», зокрема щодо статусу колегій Суду, учас¬ників присутності у конституційному провадженні і т. ін.
Правами і обов’язками Конституційний Суд як спеціаль-ний орган державної влади наділений не взагалі, а стосовно його предметів відання. Функції суду обумовлені його повно¬важеннями і здійснюються у сфері конституційної юрисдик¬ції, що характеризує його компетенцію, до якої не належать будь-які спори за фактами. В цьому розумінні ми виходимо з того, що поняття «компетенція» будь-якого органу державної влади охоплює лише ті його повноваження, що спрямовані на правовідносини зовнішнього характеру — так звані компетен-ційні повноваження. Такі повноваження не можна розглядати у відриві від функцій Конституційного Суду, який займає важ¬ливе місце в системі органів державної влади. Юрисдикція, яка визначена нормами Конституції і законів України щодо його статусу, дає можливість Конституційному Суду мати різ¬нобічні зв’язки, застосовувати свої повноваження стосовно будь-яких органів державної влади, зокрема вимагати від них необхідну інформацію, пояснення, запрошувати для участі у засіданнях їх представників тощо.
Повноваження, що пов’язані з внутрішньою діяльністю, яка є самоорганізацією органу, не входять до складу його компе¬тенції. Прикладом самоорганізаційних повноважень Консти¬туційного Суду України слід вважати його право визначати таку форму засідань, як проведення закритого пленарного засідання (абзац другий частини четвертої параграфу ЗО Регламенту Кон¬ституційного Суду України). Але «закриту» форму здійснення конституційної юрисдикції не можна вважати такою, яка має те¬оретичне обгрунтування, тому що вона не передбачена законом і ставить під сумнів принцип верховенства права. Підкреслимо, що визначення форми проведення засідань Конституційного Суду України безумовно відноситься до його власної компетен¬ції, оскільки внутрішня самоорганізація діяльності вирішується Суддями у колегіальному порядку. Проте слід визнати, що так
31

Частина І
звана «закрита форма» пленарного засідання Конституційного Суду не може забезпечити доступність, зокрема, фізичних осіб до органу правосудця, якщо вони ініціювали розгляд питання в Суді і якщо законом порушені їх права і свободи, які підля¬гають перевірці щодо відповідності актів Конституції України. Тобто право на захист і доведення власної позиції у фізичних осіб, якщо розглядаються їхні справи і досліджується право, яке захищається у Суді, у такому разі не можуть бути реалізовані, оскільки у закрите пленарне засідання Суду жодна особа не має права бути допущена згідно з Регламентом Конституційного Суду України.
Конституційна форма «письмових» слухань народилася в над-рах Конституційного Суду і широко застосовується щодо основ-ної маси справ. Фактично це виглядає як слухання і прийняття Судом рішень і ухвал у режимі «нарадчої кімнати». Якщо прий-няття ухвал про відмову у розгляді подання, з яким суб’єкт права звернувся до Суду, не викликає заперечень, то спірним питан¬ням є практика ухвалення рішень і висновків без участі всіх за-цікавлених учасників конституційного провадження, оскільки звужується можливість всебічного і повного дослідження права за поданими доказами, які пов’язані із конституційним подан¬ням та конституційним зверненням. Серйозної правової основи, щоб обґрунтувати доцільність письмового провадження, знайти не вдається, і тому доречно, на наш погляд, було б врегулювати це питання шляхом внесення змін до Закону України «Про Кон-ституційний Суд України». При цьому важливо в Законі вказати категорію справ, яку для гадвищення якості й у стислі строки Суд має право розглядати у закритому режимі. Тобто абстрактний нормоконтроль при відсутності гласності і доступності зацікав¬лених учасників конституційного провадження слід визначити як право Конституційного Суду України ефективно організо¬вувати свою діяльність в інтересах конституційного правосуддя. Але це повинно здійснюватися при дотриманні верховенства права як умови будь-якої процедури провадження Конституцій¬ним Судом України, оскільки доступність правосуддя є умовою і гарантією здійснення правосуддя взагалі.
Складові елементи конституційно-правового статусу Кон-ституційного Суяу України визначені спеціальними норма-
— — 32

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
ми (прямо передбачені і випливають з них) і містяться у ви¬черпному переліку таких актів, як Конституція України, За¬кон України «Про Конституційний Суд України», Регламент Конституційного Суду України, який затверджено Рішенням Конституційного Суду України від 5 березня ] 997 року.
Конституційно-правовий статус Суду обумовлює його як орган держави. Характеристика починається зі статті 147 Конституції України, а саме — Конституційний Суд — це єди¬ний орган конституційної юрисдикції України. Усі наступ¬ні статті цього розділу Конституції та деяких інших розділів (IV, XIII), а також норми Закону України «Про Конституцій¬ний Суд України» фактично конкретизують це визначальне положення. Так, згідно з пунктом 28 статті 85, частини другої статті 147, статті 150, статті 151, статті 159 Конституції Ук¬раїни, статті 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» до виключних І вичерпних повноважень Конститу¬ційного Суду України належить виключне право вирішува¬ти наступні питання:
1) про відповідність Конституції (конституційність) законів,
інших правових актів Верховної Ради України, Президента Ук¬
раїни, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної
Республіки Крим;
2) про наявність чи відсутність порушень законів України чи
Конституції України Верховною Радою Автономної Республіки
Крим;
3) про відповідність Конституції України чинних міжнарод¬
них договорів України або тих міжнародних договорів, що
вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх
обов’язковість;
4) давати офіційне тлумачення Конституції та законів України;
5) проводити дослідження конституційної процедури розслі¬
дування і розгляду справи про усунення Президента України з
поста в порядку імпічменту;
6) надавати висновок щодо відповідності вимогам статей
157 та 158 Конституції України проекту Закону України про
внесення змін до Конституції України.
33
Частина І
Доречно зазначити, що вирішення кожного з цих питань ха¬рактеризується колом осіб, які можуть його ініціювати, особ¬ливостями конституційного провадження, видом заключного юрисдикційного акта та формою здійснення юрисдикційної діяльності.
Слід звернути увагу на таку важливу обставину. Консти¬туція України і Закон України «Про Конституційний Суд України» по-різному визначають види юрисдикційних ак¬тів, які ухвалюються Конституційним Судом щодо певних справ. Так, згідно з частиною другою статті 150 Конститу¬ції України з питань офіційного тлумачення Конституції і законів України Конституційний Суд ухвалює рішення. Висновки даються — як прямо зазначено у статтях 151, 159, пункті 28 статті 85 Конституції України — лише з питань процедури імпічменту Президента України, відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів Украї¬ни або тих міжнародних договорів, що вносяться до Вер¬ховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, а також з питань відповідності законам і Конституції дій і актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Нато¬мість у статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» є певна неузгодженість, а тому цей закон теж по¬винен відповідати Конституції, оскільки питання вирішене таким чином, що з питань офіційного тлумачення Консти¬туції і законів України Конституційний Суд ухвалює виснов¬ки. Конституційний Суд України звичайно керується прин-ципом верховенства права і надає перевагу нормам Консти¬туції як нормам найвищої юридичної сили і прямої дії.
У статусі Конституційного Суду помітне місце займають питання, які віднесені до його відання. До них належать пи¬тання, вирішення яких залежить від повноважень Суду. Зав¬дяки діяльності Суду забезпечено гарантування верховенства Конституції на всій території України, а це — дотримання конституційної законності в діяльності Верховної Ради Ук¬раїни, Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим І залежить від однозначного і правильного застосування Конституції та за¬конів України.
34

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
Відповідно до частини третьої статті ] 24 Конституції Украї¬ни найголовнішою метою діяльності Конституційного Суду у вирішенні питань його відання є конституційне судочинство. Саме ця ознака детермінує його як суб’єкта судової влади зі спеціальним статусом, і саме вона характеризує роль Консти¬туційного Суду України в механізмі державної влади. Нама¬гання віднести деякими авторами публікацій цей суд до так званої «контрольної гілки» влади навіть за Конституцією фор-мальних ознак не має.’
Звичайно, при цьому враховується, що Суд виконує роль «негативного законодавця» — припиняє дію закону незалеж¬но від органу законодавчої влади. І на відміну від законодав¬ця діяльність суб’єкта конституційного правосуддя повністю детермінована Конституцією в напрямі відновлення консти¬туційної законності. Спробуємо пояснити це з наукової точ¬ки зору.
На думку професора В.Чиркіна, відповідно до традицій¬ної концепції функціонального поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову в основі кожної з них лежить юридична трансформація певної функції державної влади з одночасним відображенням меншою мірою інших її функцій. Структурна побудова влади дістає організаційне вираження в певній сис¬темі однорідних органів. У кожній системі однорідних органів державної влади є свій напрямок діяльності. У той же час кон¬трольна діяльність в тій чи іншій мірі притаманна майже всім органам, але для більшості з них вона не є основною. При цьо¬му найчастіше під контролем розуміють таку систему відносин між органами публічної влади, при якій контролюючий орган може скасувати акти підконтрольного органу. Навряд чи конс¬титуційна юрисдикція підпадає під таке визначення. Швидше ми маємо систему відносин, при якій наглядовий орган може лише звернути увагу піднаглядного органу на його помилку і, якнайбільше, призупинити дію цього акта, але скасовувати або виправляти акт повинен сам піднаглядний орган. Однак у будь-якої держави є універсальна контрольна функція, що випливає із самої сутності публічної влади. Ця функція, на думку вченого, реалізується особливою гілкою влади — конт-
рольною19.
————————————–35————————————————–
Частина І
Наведені міркування поділяються деякими вченими-конституціоналістами, але це не дає підстави стверджувати, що Конституційний Суд України має статус конституційного ор¬гану, який за своїм призначенням входить до механізму дер¬жавної влади і може бути визнаний самостійним видом дер¬жавної влади — контрольної. Деякі теоретики висвітлюють це питання з позиції контрольної влади поряд з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та Рахунковою пала¬тою і, таким чином, відносять до неї Конституційний Суд Ук¬раїни.
Проте системний аналіз статусу Конституційного Суду Ук¬раїни не залишає сумніву в тому, що заперечити такий підхід можна наступними аргументами.
По-перше, функція конституційного контролю, яку виконує Конституційний Суд України, не є всеохоплюючою — вона не охоплює акти судової гілки влади, включаючи рішення та інші види судових актів вищих спеціалізованих судів і Верховно¬го Суду України. Конституційний Суд України позбавлений можливості їх скасовувати або змінювати, а тому про контроль у цій сфері не може йти мова, навіть коли йдеться про судове верховенство. Встановивши в процесі розгляду справи про офіційне тлумачення закону чи Конституції факт неправиль¬ного розуміння Верховним Судом України певної правової норми, що стало наслідком судової помилки, Конституційний Суд може лише на підставі статті 74 Закону України «Про Конституційний Суд України» вказати на преюдиціальність свого рішення. І наслідком цього стане перегляд Верховним Судом судової справи, в якій допущена помилка, в порядку провадження за нововиявленими обставинами, який сам буде виправляти свою помилку. До того ж, існують держави (на¬приклад, США, Японія, Філіппіни, Данія, Ісландія, Норвегія, Швеція, Канада, Фінляндія тощо), де функцію конституцій¬ного контролю виконує Верховний суд держави, який може мати набагато більше контрольних повноважень, ніж Конс¬титуційний Суд України20. Але на цій підставі ніхто не відва¬житься вилучити Верховний Суд із судової гілки влади і від¬нести його до контрольної сфери суб’єктів держави.
36 :

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ 8 УКРАЇНІ
По-друге, функція конституційного контролю полягає у визнанні неконституційними правових актів. Вона аж ніяк не належить до такого виду діяльності, як офіційне тлумачення правових норм законів та Конституції, тим більше до надання обов’язкових, авторитетних і стабільних висновків щодо від¬повідності Конституції України нечинних міжнародних дого¬ворів, а також процедури імпічменту Президента України.
По-третє, принциповим у віднесенні Конституційного Суду України до судової гілки влади є те, що процес здійснен¬ня конституційного контролю, як і Інші функції цього Суду у формах інтерпретаційної, правотворчої, превентивної, конституційно-правоохоронної, правозахисноїтощо, здій¬снюється шляхом судочинства — особливого виду юрисдик-ційної діяльності, яку можуть здійснювати лише суб’єкти зі спеціальним статусом (судді), що характеризується високим рівнем незалежності (непідзвітності І непідпорядкованості нікому), недоторканності, професійності. Не можна не звер¬нути увагу і на те, що встановлений у статті 126 Конституції принцип незалежності суддів, гарантії цієї незалежності по¬ширюється також і на Суддів Конституційного Суду України. На це прямо вказує стаття 149 Конституції. Так, частина п’ята статті 126 Конституції України передбачає підстави їх звіль¬нення з посади, а частина друга статті 127 Основного Закону держави визначає умови, за яких особа не може займати поса¬ду Судді Конституційного Суду України.
Аналізуючи природу Конституційного Суду України, про¬фесор В.Шаповал відзначає, що основні форми і принципи діяльності цього Суду збігаються з відповідними ознаками судів загальної юрисдикції, що дає підстави стверджувати; і Конституційний Суд України І суди загальної юрисдикції є активними носіями судової влади21.
Інституційною складовою правового статусу Конституцій¬ного Суду України як спеціального суду конституційної юрис¬дикції є порядок Його формування і забезпечення його належ¬ної діяльності. Оскільки будь-який суд як орган державної вла¬ди є насамперед формою діяльності професійних суддів, з яких він формується, — заснований у встановленому Конституцією і законом порядку для виконання завдань І функцій держави,
37

Частина І
наділений відповідними державно-владними повноваженнями, які реалізуються у визначених законом правових і організацій¬них формах,— то статус Суддів Конституційного Суду України і гарантії їх незалежності є інституціональною характеристикою правового статусу самого Суду.
Суддя Конституційного Суду України М.Савенко слушно зауважує, що незалежність суддів — це система політичних, соціально-економічних, ідеологічних, правових заходів, що забезпечують самостійне, неупереджене і справедливе вирі¬шення ними питань, віднесених до повноважень конститу¬ційної юстиції, за своїм внутрішнім переконанням, на підставі Конституції та законів України, без будь-якого стороннього втручання у здійснення конституційного правосуддя, а також надійну правову охорону Основного Закону, ефективний захист прав і свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів суспільства і держави.
Гарантії незалежності І недоторканності суддів конститу¬ційної юстиції розглядаються як складова частина правово¬го статусу конституційних судів не лише в Україні. Обсяг цих гарантій з урахуванням специфіки конституційної юрисдикції завжди вищий, ніж у суддів загальних судів.
Основний Закон України (стаття 149) поширив на суддів конституційної юстиції гарантії незалежності і недоторкан¬ності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені стат¬тею 126 Конституції України для суддів системи судів загаль¬ної юрисдикції. Поряд з цим є окремі гарантії незалежності Суду і суддів і недоторканності його суддів, які поширюються винятково на Суддів Конституційного Суду України. До них належать:
— демократичний порядок формування суду, при якому у
формуванні Суду беруть участь Президент України, законо¬
давча і судова влада без жодних переваг у кількості (стаття 148
Конституції України);
— призначення суддів Суду на один дев’ятирічний строк без
права бути призначеним повторно;
— обрання самими Суддями Голови Конституційного Суду
України та його заступників і тільки на один трирічний строк;
38

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
— встановлення Конституцією України вичерпного переліку
суб’єктів звернення до Конституційного Суду України;
— неприпустимість звуження законом конституційних повно¬
важень Суду;
— обов’язковість розгляду справ за процедурою, визначе¬
ною законом і Регламентом Суду;
— властивості рішень і висновків Суду (остаточність, автори¬
тетність, преюдиціальність, загальнообов’язковість);
— особливий порядок припинення повноважень Судді Суду
(стаття 23 Закону України «Про Конституційний Суд України»);
— персоніфікованість прийняття рішень: Суддя Конституцій¬
ного Суду України не має права утримуватись від голосування
щодо прийняття Судом рішення і повинен у будь-якому випадку
підписати його (маючи право на окрему думку);
— встановлення у 2001 році шляхом внесення відповідних
змін до Закону України «Про статус суддів» права Судді Суду
на відставку, виплату вихідної допомоги та отримання щомісяч¬
ного довічного грошового утримання, що обчислюється Із за¬
робітної плати на відповідній посаді судді, яку він обіймав на
час припинення повноважень, за відсутності передбаченого
для суддів судів загальної юрисдикції десятирічного стажу на
посаді судді;
— створення необхідних організаційно-технічних та інфор¬
маційних умов для діяльності, матеріального і соціального за¬
безпечення.
Реалізація останньої гарантії покладається на державу в особі її органів і посадових осіб, які повинні забезпечувати необхідне фінансування та належні умови функціонування судів та діяль-ності суддів (частина перша статті 130 Конституції України).
Незважаючи на цей конституційний припис, органи законо-давчої та виконавчої влади або ігнорували його, або не викону-вали, скорочували обсяг необхідних для діяльності суду і суддів коштів і навіть фактично затримували перерахування протягом року на фінансування судів, у тому числі й Суддів Конституцій-ного Суду України. Наведемо такі приклади.
Указом Президента України «Про скорочення видатків Дер-жавного бюджету України на 1998 рік» від 8 серпня 1998 року
39

Частина І
№ 860/98 видатки на утримання судової влади, до якої нале¬жить і Конституційний Суд України, на підставі статті 33 За¬кону України «Про бюджетну систему України» було скороче¬но на 9466 тисяч гривень. Наступного року постановою Кабі¬нету Міністрів України «Про обмеження видатків Державного бюджету України на 1999 рік» від 22 березня 1999 року було скорочено видатки на функціонування Конституційного Суду України на 39,7 відсотка. Ця постанова прийнята на виконан¬ня статті 42 Закону України «Про Державний бюджет України на 1999 рік», яка надавала право Кабінету Міністрів України здійснювати обмеження видатків з Державного бюджету Украї¬ни у разі недоотримання доходів або коштів для фінансування дефіциту Державного бюджету України, порівняно із затверд¬женими, більш як на 10 відсотків.
Рішенням Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99 за конституційним поданням Верховно¬го Суду України статтю 42 Закону України «Про державний бюджет України на 1999 рік» у частині надання повноважень Кабінету Міністрів України здійснювати обмеження видатків з Державного бюджету України на утримання судових органів України без урахування передбачених статтею 130 Конститу¬ції України конституційних гарантій їх фінансування, визна-но неконституційною.
Для обґрунтування такого рішення Конституційний Суд України послався на те, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів. Централізований порядок фінансування судових органів з Державного бюджету України в обсягах, які мають забезпе¬чувати належні економічні умови для повного і незалежного здійснення правосуддя та потреби судів, має обмежити будь-який вплив на суд і бути спрямованим на гарантування су¬дової діяльності на основі принципів і приписів Конституції України.
Відсутність встановлених нормативів фінансування судів державою не може бути підставою для довільного визначен¬ня його обсягів органами законодавчої або виконавчої влади, оскільки необхідні видатки з Державного бюджету України на суди не можуть скорочуватися до рівня, який не забезпе-
40

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
чує виконання вимог статті 130 Конституції України щодо фінансування судів.
Рішенням Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року № 5-рп за конституційним поданням 55 народних депутатів України у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій визнано неконституційними, зокрема положення статті 58 За¬кону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік» в частині надання пільг, гарантій і компенсацій, які фінансу¬ються з бюджетів усіх рівнів, у тому числі й суддям, та пункт 1 статті 1 Закону України «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів», яким виключене перше речення частини дванадцятої статті 44 Закону України «Про статус суддів», що передбачало елементи матеріального забезпечення суддів.
Визнаючи неконституційними положення названих законів стосовно суддів, Конституційний Суд України виходив з того, що положення частини першої статті 129, частини першої стат¬ті 1 ЗО Конституції України у взаємозв’язку із положеннями ста¬тей 11 (встановлює гарантії незалежності суддів) та 44 (регулює матеріальне та побутове забезпечення суддів) Закону України «Про статус суддів» створюють механізм захищеності судової влади, який Верховна Рада України повинна враховувати, прий¬маючи Державний бюджет України на відповідний фінансовий рік. Норми матеріального і побутового забезпечення суддів, їх соціального захисту не можуть бути скасовані чи зменшені без відповідної компенсації.
У даному рішенні — незважаючи на те, що воно торкається лише одного закону — закладено принцип неприпустимості зниження рівня гарантій незалежності та недоторканності для суддів конституційної та загальної юрисдикції. Це є класич¬ний приклад створення охоронюваного права суддів преце-дента, який став критерієм бюджетного фінансування суддш.
З метою забезпечення незалежності суддів усіх судів і недо¬пущення її обмеження М. Савенко запропонував на конститу¬ційному рівні закріпити принцип неприпустимості обмежен¬ня незалежності суддів і зниження рівня гарантій матеріаль¬но-фінансової незалежності, зокрема доповнити частину пер¬шу статті 130 Конституції України таким реченням: «Розмір видатків на утримання судів не може бути зменшений»32.
41

Частина І
На наш погляд, необхідно усувати будь-які обставини, які негативно впливають на статус Конституційного Суду Украї¬ни, особливо це стосується умов забезпечення роботи Суду.
Як уже зазначалося, внаслідок розгляду по суті окремих ка¬тегорій конституційних справ Суд може виносити або рішення або висновки, які є однаковою мірою актами конституційного правосуддя і відповідно до статей 66, 69 Закону України «Про Конституційний Суд України», статті 159 Конституції Украї¬ни рівною мірою обов’язкові до виконання, є остаточними і не можуть бути оскаржені. Крім того, висновки Суду, які він дає з питань його відання, не можуть бути безпосередньо ре¬алізовані, що відрізняє їх від джерел права. Вони за логікою речей піддягають лише обов’язковому врахуванню, додержан¬ню належним суб’єктом звернення і вимагають від нього або утримання від певних дій, як, наприклад, прийняття закону про ратифікацію чи приєднання до договору, надання права проведення голосування громадянам, або дозволяють вчиня¬ти певні дії. Про це свідчить і та обставина, що законодавець у частині третій статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» вже розрізняє поняття «виконання рішення» і «додержання висновку Конституційного Суду України».
У статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд Украї-ни» прямо визначено порядок виконання рішень і висновків Суду. Копії рішень чи висновків наступного робочого дня піс¬ля їх офіційного оприлюднення у Суді надсилаються суб’єкту права на конституційне подання чи звернення, з ініціативи якого розглядалася справа, до Міністерства юстиції України, а також до органу влади, що прийняв правовий акт, який був предметом розгляду в Конституційному Суді. При необхід¬ності Суд може визначити у своєму рішенні чи висновку по¬рядок і строки їх виконання, покласти на відповідні державні органи обов’язки щодо їх виконання, зажадати від них пись-мового підтвердження виконання рішення, додержання вис¬новку.
Однак не зовсім зрозумілим було закріплення у статті 3 Зако-ну України «Про виконавче провадження», який був прийня¬тий Верховною Радою України 21.04.1999 року. Згідно з цією нормою закону рішення Конституційного Суду України було
42

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
визнано виконавчим документом, що підлягає виконанню Державною виконавчою службою — єдиним органом приму-сового виконання (дане положення скасовано Законом України від 10.07.2003 року№1095-ІУ). Ця обставина, незважаючи на те, що вона фактично була обмеженням на примусове виконання рішень Суду і вступала у протиріччя з Законом України «Про Конституційний Суд України», стала причиною дискусій про строки виконання рішень Суду Державною виконавчою служ-бою, скорочення цих строків з ЗО до 20 днів і тому подібне. Част¬ково підставою для таких випадків було застосування стат¬ті 3 Закону України «Про виконавче провадження», яке все-таки відбулося шляхом виконання дій державним виконавцем одно¬го з видів рішень Суду. Мова йде про статтю 81 Закону України «Про Конституційний Суд України», яка визначає, що в рішен¬ні Суду про неконституційність актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму або місцевого референдуму в Ав¬тономній Республіці Крим говориться про припинення діяль¬ності всіх органів, що були створені для проведення виборів чи референдумів, про знищення бюлетенів, агітаційних матеріалів і про припинення фінансування заходів з проведення виборів чи референдумів та повернення у дохід держави перерахованих, але не використаних коштів.
Важливим підсумком у цій дискусії було Рішення Конс-титуційного Суду України від 14 грудня 2000 року №15-рп (у справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України), де відмічається, що «рішення Конституційно¬го Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтвердження з боку будь-яких органів держав¬ної влади», а «додаткове визначення у рішеннях, висновках Конституційного Суду порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов’язковості їх виконання. Незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конститу¬ційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, Інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цим рішенням неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконститу¬ційність».
43- –

Частина І
Проте проблема виконання рішень Конституційного Суду України вищими органами державної влади дійсно іс¬нує. Варто згадати, як Верховна Рада України намагалася виконати Рішення Конституційного Суду щодо положень Закону України «Про Рахункову Палату Верховної Ради України». Визнання неконституційними значної кількості положень цього закону призвело до порушення його логі¬ки І структури, що стало підставою для визначення Судом додаткових заходів щодо виконання прийнятого рішен¬ня. Обов’язок щодо забезпечення цього було покладено на Верховну Раду України та Президента України. Конститу¬ційний Суд по суті намагався переглянути текст закону і замість нормоконтролю була проведена редакційна ревізія положень закону.
На виконання цього рішення Верховна Рада України при¬йняла Постанову «Про чинність Закону України «Про Рахун¬кову Палату», якою, зокрема, змінила назву закону та його окремі положення, застосувавши нові слова, словосполучен¬ня і фрази, яких не було в законі, що призвело до погіршення якості самого закону.
Складність встановлення спеціальної відповідальності за не-виконання або неналежне виконання рішень Конституційного Суду України полягає в особливості суб’єктів, яким адресують¬ся ці рішення. Зміст і правовий режим діяльності вищих ор¬ганів державної влади, а також підстави і умови їх притягнення до відповідальності досить специфічні. Для цих суб’єктів голо¬вним видом відповідальності є політична, а не юридична. Про¬те це не може бути перепоною для встановлення спеціальної процедури переслідування вищих посадових осіб держави за винне порушення ними конституційного порядку. На даний час це питання законодавством поки що не врегульоване, хоча актуальність підтверджується останніми подіями під час виб¬орів Президента України у 2004 році.
Виникає багато суперечностей на практиці, як слід засто¬совувати окремі рішення Конституційного Суду України, які мають безпосереднє значення для ухвалення рішень судів за¬гальної юрисдикції, які вступили в законну силу — що на да¬ний час теж не вирішено законодавством.
44

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
Так, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 29 січня 2002 року № 1 -рп/2002, положення частини другої статті 5 Закону України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використан¬ням майна та коштів вітчизняного походження» є підставою як для відмови у наданні пільг, так і для припинення регулювання та справляння податків, зборів (обов’язкових платежів) підпри¬ємствам з іноземними інвестиціями, їх дочірнім підприємствам, а також філіям, відділенням, іншим відокремленим підрозділам, включаючи постійні представництва нерезидентів, незалежно від часу внесення іноземних інвестицій та їх реєстрації. Згідно з цим Рішенням Конституційного Суду діяльність іноземних ін¬весторів на території України має здійснюватися на рівних умо¬вах з вітчизняними суб’єктами господарювання.
Проте інколи суди загальної юрисдикції, всупереч названому Рішенню, приймали рішення на користь Іноземних інвесторів, що призводило навіть до порушення справ проти суддів з боку Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції, які ініціювали перед Вищою Радою юстиції звільнення цих суддів за порушен-ня присяги.
Суддя Верховного Суду України Д. Л илак цілком обгрунтова¬но запропонував вирішити цю проблему законодавчим шляхом, закріпивши в законі норму про те, що в разі колізії між рішен¬ням Конституційного Суду України і рішенням суду загальної юрисдикції останнє не підлягає виконанню до розв’язання цієї проблеми Пленумом Верховного Суду України. А розв’язання таких суперечностей може бути одним з процесуальних повно¬важень останнього.
Ця слушна пропозиція, однак, не вирішує питання про те, якому ж рішенню слід надавати перевагу в разі відсутності не-обхідної колізійної норми. Вважаємо, що, виходячи з судового верховенства рішень Конституційного Суду України, перевага належить саме цим рішенням. Але рішення Конституційного Суду України не може вважатись правозастосовчим актом, ос-кільки не розповсюджується на Індивідуальне визначене коло осіб, не враховує усіх особливостей і обставин конкретної справи. Його резолютивна частина, в якій тлумачиться норма права, є частиною цієї правової норми. А суд загальної юрис-
45

Частина І
дикції вирішує конкретну справу, використовуючи витлума¬чену норму права, остаточно вирішуючи питання — застосо¬вувати її для конкретних обставин чи ні. У випадку набран¬ня ним законної сили воно вважається остаточною істиною в конкретній справі (встановлене судом забороняється оспорювати).
До компетенційних характеристик конституційно-право¬вого статусу Конституційного Суду України логічно віднести його повноваження та пов’язані з ними функції.
Так, як уже зазначалось, до виключних повноважень Консти-туційного Суду України належить визнання неконституційними правових актів Верховної Ради України, Президента України, Ка¬бінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, за якими Конституційним Судом ухвалюються рішення. З моменту оголошення такого рішення вони вважаються не чин¬ними. Деякими вченими-юристами пропонується навіть нормо-творча юрисдикція, коли, ухвалюючи рішення про визнання за¬конів, інших правових актів або їх окремих положень такими, що не відповідають Конституції, Суд пропонує законодавцю нову мо¬дель правового регулювання відповідних суспільних відносин, що далі пов’язано із певними змінами і, таким чином, на думку Судді П.Б.Євграфова, висновки є складовою частиною законодавства23. Рішення Конституційного Суду про визнання законів та інших нормативно-правових актів або їх окремих положень неконститу¬ційними підпадають за деякими ознаками навіть під формальне визначення нормативно-правових актів.
Наведені точки зору окремих авторів вимагають додатко¬вої аргументації і серйозного обгрунтування, оскільки у теорії конституційного права зустрічаються протилежні висновки. Поряд із функцією конституційного контролю функції пра-вотворчості (так званої «негативної правотворчості») та функ¬ції відновлення конституційної законності вимагають всебіч¬ного дослідження. Слід зазначити, що в процесі здійснення судочинства судом загальної юрисдикції цей суд може дійти переконливого висновку про необхідність прямого застосу¬вання Конституції України у випадку конкуренції її норми з відповідною нормою закону і відкинути останню (або навіть і весь закон), не застосовувати її (його), маючи на увазі від-
46

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

повідність Конституції. Проте така дія суду загальної юрис-дикції обмежена конкретною справою, в той час як визнання неконституційним закону Конституційним Судом матиме на-слідком неможливість його застосування усіма судами у будь-яких справах. Суд загальної юрисдикції, як зазначено у пунк¬ті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про засто¬сування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року №9, безпосередньо застосовує норми Конституції, зокрема у разі, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації ЇЇ положень законом. У разі невизначеності в питанні про відповідність за-стосовуваного закону Конституції суд загальної юрисдикції на підставі статті 83 Закону України «Про Конституційний Суд України» повинен зупинити розгляд справи і звернутись з мо-тивованою ухвалою до Верховного Суду України, який в свою чергу має право на підставі статті 150 Конституції України за рішенням Пленуму Верховного Суду України, оформленого у вигляді Постанови Пленуму, звернутись до Конституційного Суду України з офіційним поданням про відповідність Конс¬титуції України законів та інших нормативно-правових актів. У випадку відмови Конституційного Суду України відкрити з цього приводу конституційне провадження або відмови Пле¬нуму звернутись до Конституційного Суду України з відповід¬ним поданням мотиви такої відмови можуть бути покладені в основу казуального тлумачення закону судом загальної юрис¬дикції в конкретній справі при її вирішенні.
Практика реалізації статусу Конституційного Суду України поставила перед наукою нову проблему: чи відбувається за-повнення правових прогалин шляхом застосування аналогії права І створення таким чином нової норми права з огляду на остаточність і обов’язковість рішень Конституційного Суду. Основні принципи конституційного ладу відіграють вагому роль у процесі реалізації всіх норм Основного Закону. Якщо виявляються прогалини в законі чи виникають колізії, ці прин-ципи набувають безпосередньо регулюючого значення. Засто-сувавши аналогію права при заповненні правової прогалини, Конституційний Суд України виходить із принципів права, формулює правило поведінки, якого раніше не було, і воно стає

——————————47————————————-

Частина І
загальнообов’язковим разом з рішенням Суду, яке є остаточ¬ним і не може бути оскарженим, і розраховано на безстрокове застосування. Отже, таке новостворене правило поведінки під-падає під усі ознаки правової норми. Чи не відбувається підміна законодавця шляхом створення паралельних норм права, і чи можна визнати таку практику конституційною? Проілюструє¬мо цей висновок деякими рішеннями Конституційного Суду.
У Рішенні Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року №9 рп/1999 (справа про депутатську недоторканність) дано офіційне тлумачення, згідно з яким у разі пред’явлення громадянину України обвинувачення у вчиненні злочину та/ або арешту останнього до обрання його народним депутатом України подальше провадження у кримінальній справі стосов¬но такого депутата може бути продовжено за наявності згоди Верховної Ради України на його притягнення до кримінальної відповідальності та/або перебування під вартою.
Обґрунтовуючи це положення, Конституційний Суд вихо¬див з того, що громадянин України набуває статусу народного депутата України з моменту, зафіксованого у рішенні відповід-ної виборчої комісії. З цього часу на нього поширюються га-рантії депутатської недоторканності.
Водночас набуття статусу народного депутата України, ви-ходячи з частин першої та четвертої статті 79 Конституції Ук-раїни, гарантує йому Імунітет недоторканності. Інститут недо-торканності як складова частина статусу депутата починаєть¬ся в повному обсязі з моменту складення присяги народного депутата України. Таким чином, Конституційний Суд Украї¬ни шляхом офіційного тлумачення створив правову норму, поширивши інститут недоторканності й на осіб, які юридич¬но ще не вступили на посаду народного депутата України.
Другий характерний приклад — Рішення Конституційно¬го Суду України від ЗО січня 2003 року №3-рп/2ООЗ (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора). У цьо¬му рішенні Суд визнав неконституційними положення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-про¬цесуального кодексу України, які унеможливлюють розгляд су¬дом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно підстав і порядку порушення кримінальної
48

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
справи стосовно певної особи, зазначивши при цьому: «Скар¬ги до суду на постанови слідчого та прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи повинні розглядати¬ся судом за чинним законодавством у порядку кримінального судочинства. При цьому суд, розглядаючи такі скарги на стадії досудового слідства, перевіряє наявність приводів і підстав для винесення зазначених постанов і не повинен розглядати та вирі-шувати заздалегідь ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінальної справи по суті, оскільки це буде порушен-ням конституційних засад правосуддя». І зараз справи про скасу-вання постанови слідчого про порушення кримінальної справи щодо певної особи розглядаються загальними судами на підставі зазначеного Рішення Конституційного Суду України.
Аналіз наведених прикладів дозволяє зробити висновок про те, що поряд із функцією офіційного тлумачення (ін-терпретаційною функцією) Конституційного Суду України виявляються намагання здійснювати «негативну правотвор-чість», про яку йшлося вище, також виконувати функції зако¬нодавця. Саме тому вже з’явилися передчасні висновки, що «виходячи з юридичних ознак рішень Конституційного Суду України і правового змісту поняття «джерело права», можна зробити висновок, що ці рішення є джерелом права»24.
Крім зазначених повноважень Конституційний Суд Ук-раїни за своїм статусом дає висновки з питань, передбачених Конституцією України. Правова природа цих висновків не може бути зведена до експертно-правових актів, хоча вони надзвичайно авторитетні. Вони є актами правосуддя і мають такі властивості, як обов’язковість для врахування суб’єктом конституційного подання, який звертався за подачею виснов¬ку, і не можуть бути скасовані. На наш погляд, шляхом по¬дання таких висновків Конституційний Суд реалізує функцію охорони конституційної законності.
Отже, підсумовуючи, слід підкреслити, що статус Консти-туційного Суду України — багатоаспектне явище. Він не зво-диться лише до виключних повноважень цього органу, а за своїм конституційним потенціалом відкриває все нові мож¬ливості для забезпечення верховенства права як фундамен-тального принципу функціонування держави.
49

Чистина І
ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВИЙ ОФІЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР І ОСТАТОЧНІСТЬ РІШЕНЬ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
ВИХІДНА ПОЗИЦІЯ: ДЖЕРЕЛО І ПРЕДМЕТ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
Конституція України є загальномасштабним джерелом конституційного права, загальновизнаним втіленням волі представницького корпусу — народних обранців щодо регу¬лювання суспільних відносин у всіх сферах життя суспільс¬тва і держави. Як джерело конституційного права Конститу¬ція характеризується трьома обов’язковими властивостями: 1) вона доступна для кожного громадянина і кожної люди¬ни, ясно і зрозуміло формулюючи права і обов’язки кож¬ного із учасників конституційних правовідносин; 2) конс¬титуційні норми є загальнообов’язковими і охороняються можливістю державного впливу на тих осіб, які ухиляються від виконання її приписів; 3) у кожній конституційній нор¬мі є загальновідомий суб’єкт конституційних правовідно¬син, шо передбачає особливий порядок введення і набуття чинності Конституції України за офіційним статусом Ос-новного Закону держави. Його юридична сила розповсюд¬жується на всіх суб’єктів права, на всій території України, і тому Конституція України як основне, визначальне джере¬ло конституційного права має особливість за своєю формою, в якій норми конституційного права існують, з якої здобува¬ються знання про чинне конституційне право. До Конститу¬ції України, зазвичай, звертаються громадяни і посадові особи органів державної влади і місцевого самоврядування при вирі¬шенні конкретних правових питань, які є наслідком спірного розв’язання правовідносин, або при необхідності проведення тлумачення у сфері правозастосування.
Слід звернути особливу увагу на ту обставину, що джерело конституційного права має свої ознаки у тому випадку, коли воно не використовується як правовстановлюючии норматив¬ний регулятор суспільних відносин. Саме тому, як вірно зазна¬чає професор О.О.Кутафін, не можна визнати джерелом кон-ституційного права такі акти, зміст яких полягає у з’ясуванні
50

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
смислу норм законодавства або доведенні до відома вико-навців нормативних актів вищого за рангом органу. У таких випадках юридичний акт нижчого органу використовується не для встановлення, зміни або припинення дії норми пра¬ва, а лише для «оприлюднення» акта суб’єкта державної вла¬ди. Акт конституційного права набуває за своєю особливістю загальнообов’язкової сили за передумовою, коли його опри¬люднення або інший передбачений законодавством порядок доводиться до відома виконавців, які можуть бути зазначені окремо чи вони складають невизначене коло осіб.
І нарешті слід відмітити ще одну особливість джерела кон¬ституційного права, оскільки йдеться про його предмет, який складає зміст визначальної категорії для всього законодав¬ства. Джерело конституційного права — Конституція України чи інший за властивостями нормативний акт — зобов’язані за своєю юридичною природою не тільки регламентувати діяльність державних органів, визначати права і свободи гро¬мадянина і особи, надавати право здійснювати владу, яка ви¬ходить виключно від народу, але й слугувати гарантією наро-довладдя, конституційного ладу, суверенітету народу- Джере¬ло конституційного права насамперед формулює основні за¬сади для всіх інших галузей права (публічного і приватного) і визначає в певних межах систему нормотворчих актів, які не охоплюються поняттям «предмет конституційного права».
Відомо з теорії конституційного права, що джерела кон¬ституційного права відрізняються за своєю чисельністю, оскільки всі вони обумовлені численними функціями дер¬жави і принципом поділу влад. Це означає, що ієрархія ак¬тів (визнані джерелами конституційного права) є відобра¬женням ієрархії державних органів влади І тому існує пев¬на класифікація нормовизначальних актів, які належать до джерел конституційного права. Але наука конституційного права не отримала достатньої аргументації і теоретичного обґрунтування, щоб стверджувати, що всі джерела консти¬туційного права можна поділити, як вважає російський вче¬ний О.О.Кутафін, на федеральні, федерально-регіональні, регіональні й місцеві25. Але безперечно одне, що творчі, стимулюючі, визначальні властивості конституційних норм
51

Частина 1
мають прояв у встановленні ними завдань, напрямків діяль¬ності і системи органів державної влади і державного управ¬ління. Вони через особливу імперативну силу визначають об’єкти охорони конституційним правом і захисту від пося¬гань, і це, в першу чергу — права і свободи людини і грома¬дянина, суверенітет України, цілісність і недоторканність її території, народовладдя і т.ін.
Виходячи із наведеного аналізу ознак та властивостей дже¬рел конституційного права, що створює достатні підстави для формування змісту предмета конституційного права, слід зга¬дати існуючі дискусії серед вчених-конституціоналістів від¬носно того, чи можна вважати судові рішення джерелом конс¬титуційного права. На думку російських вчених, зокрема про¬фесора М.В.Баглая, роз’яснення Верховного Суду з питань судової практики можна віднести до специфічного джерела конституційного права, але позиція професора О.О. Кутафіна зовсім протилежна26.
Особливий інтерес привертає наукова оцінка вказаними вченими рішень і висновків Конституційного Суду як дже-рела конституційного права. Проте наша аргументація інша, оскільки Суд в процесі своєї діяльності не в змозі створювати правові норми. Він покликаний лише тлумачити діючі норми Конституції України, визначаючи конституційність законів та інших актів, які підлягають конституційному нормоконтро-лю, що прямо передбачено статтею 150 Конституції України і є його прямим обов’язком, який не можна Інакше розуміти.
Дійсно, для науковців І практиків було б дивним те, що внесенням змін до Конституції України після подання до Конституційного Суду України відповідного законопроекту можна припустити, що цього можливо досягти шляхом при¬йняття рішення Суду. Не можна уявити, що Конституційний Суд за власною ініціативою може запропонувати розв’язати певні неузгодженості у застосуванні конституційних норм і через парламент реалізувати свою волю як вищого Суду з пи¬тань конституційної юрисдикції. Ще більш дивною вигляда¬ла б ситуація, коли Конституційний Суд України, визнаючи неконституційною якусь норму закону, замінював би її влас¬ною, яка виходила за формулюванням від Конституційного
52 :

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
Суду України. Чи можна взагалі вважати Конституційний Суд України правотворчим органом, акти якого знаходяться вище актів Верховної Ради України? Ми вже пояснювали наше ро¬зуміння статусу Конституційного Суду України і відповідно наводили ознаки юридичної сили його актів, а тому, займа¬ючи позицію відносно принципів конституційного права, не бачимо ніяких достатніх підстав вважати Конституційний Суд України, навіть не беручи до уваги його формальний статус, правотворчим органом, який здатний заповнювати прогали¬ни, наповнюючи конституційні положення новим змістом, не вносячи змін до самого тексту Конституції. Відомий російсь¬кий вчений-конституціоналіст професор М.В.Вітрук завжди застерігав проти того, щоб навіть допускати такі твердження за нових історичних обставин, з метою доцільності та інших конкретних політико-соціальних чинників27.
На наш погляд, професор М.В.Вітрук є послідовним при¬хильником безумовних категорій конституційного права, особливо, коли слід керуватися поняттям «джерело конститу¬ційного права», яке обумовлює предмет конституційного пра¬ва, і тому нормативні ознаки рішень Конституційного Суду не можуть підміняти поняття юридичної сили і обов’язковості конституційних норм. Це означає загрозу створення науково¬го підґрунтя для руйнування конституційної законності і кон¬ституційної юстиції. Якщо прийняти точку зору у розумінні рішень і висновків Конституційного Суду України як безпо-середнього джерела конституційного права, тобто тотожності законам та Іншим нормативним актам, то можна легко відсту¬питися від будь-якої конституційної норми, оскільки є споку¬са визнати Конституційний Суд правотворчим органом, який здатний творити норми права.
Наведемо приклади. Здається зрозумілим, що врегулювати такий важливий інститут депутатського статусу, як запити до офіційних органів та посадових осіб, може тільки законода¬вець. Цікавою є справа за конституційним поданням Мініс¬терства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачен¬ня положень статті 86 Конституції України, а також частини другої статті 15 та частини першої статті 16 Закону України «Про статус народного депутата України» (справа про запити

53

Частина І
і звернення народних депутатів України до органів дізнання І досудового слідства) № 4-рп від 20.03.2002. Своїм імператив¬ним висновком Суд здійснив не лише офіційне тлумачення положень Конституції та Закону України «Про статус народ¬ного депутата України», що стосуються запитів депутатів, а, обминувши принцип розподілу влад, створив нові норми у законодавстві. Конституційний Суд України звернувся не до принципу незалежного здійснення функцій дізнання і досу¬дового слідства, а до прямої заборони, врегулювавши, що «на-родний депутат України не має права звертатися до органів і посадових осіб, що здійснюють функції дізнання і досудового слідства, з вимогами і пропозиціями з питань, які стосують¬ся проведення дізнання та досудового слідства у конкретних кримінальних справах».
Формули, в яких містяться слова «дозволити», «заборони¬ти», «не має права» належать до норм законодавства, тим біль¬ше, що це стосується діяльності членів парламенту.
Аналіз Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 86 Конституції України та статей 12, 19 Закону України «Про статус народ¬ного депутата України» (справа про запити народних депу¬татів до прокуратури) № 4-рп від 11.04.2000 свідчить про те, що резолютивну частину не можна вважати орієнтиром для законодавця, а це пряма регулятивна норма. Встановлено, що «народний депутат України не має права звертатися до органів прокуратури і прокурорів з вимогами, пропозиціями чи вказівками у конкретних справах з питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених за¬коном, нагляду за додержанням законів органами, які про¬водять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудо-ве слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмежен¬ням особистої свободи громадян, а також до слідчих про¬куратури з питань досудового слідства у конкретних кримі¬нальних справах».
54

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
Наведені положення рішень Конституційного Суду викликають стурбованість науки конституційного права. Хіба не може трапитися, що звернення будь-якого органу влади до Конституційного Суду буде підводитися під вже існуючий подібний прецедент, коли народним депутатам України буде заборонятися у такий спосіб представниць¬ка діяльність, обмежуватися повноваження і, як результат, звужена правосуб’єктність. Вже є приклади внесення своєї теорії у вирішення цієї проблеми. Зокрема, йдеться про ка¬тегоричну позицію окремих Суддів Конституційного Суду України, яка проголошена кандидатом юридичних наук В.Е. Скоморохою. Якщо ретельно проаналізувати, то вона од¬разу стає вразливою, оскільки базується на його досить су¬перечливих поглядах і спірних оцінках відомих понять тео¬рії конституційного права. Автор без розгорнутої наукової аргументації стверджує: «одним з проявів верховенства пра¬ва є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо». Така думка не має теоретичного підґрунтя і здається скоріше сумнівною для науки, ніж прийнятною для її осмислення. Якщо право включає всі елементи суспільних відносин, то що є власне право? Мабуть, автору слід було звернутися до класичних наукових джерел, а інакше з’явився некоректний висновок: «Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнен-ня із законом, який іноді може бути й несправедливим»28. Ось як легко можна пояснити просту формулу, яку згадує вказаний автор: «верховенство права — це шанування права в суспільстві», а ми його слова доповнимо тим, що неспра¬ведливі іноді закони цьому серйозно заважають. Чи не тому шановний В. Скомороха у власних дослідженнях рішень Конституційного Суду України незаперечно їх вважає дже¬релом права, але чомусь до елементів верховенства права автор забув їх включити.
В юридичній літературі зустрічаються різні погляди, ар¬гументи теоретично обгрунтованого підходу до оцінки рі¬шень Конституційного Суду, і якщо російський професор М.Баглай вважає, що Суд вимушений формулювати тимча-
55

Частина І
сові норми, які діють до прийняття відповідного акта зако¬нодавця29, то це не означає, що такі акти вже визнані дже¬релом права.
Наша позиція щодо доктринального розуміння рішень Конституційного Суду не виключає ознак нормативного характеру таких актів, оскільки вони діють безпосередньо. Йдеться про забезпечення єдності законодавства України, дискваліфікацію норм законів та інших актів, які суперечать Конституції України, офіційне тлумачення нормативних по¬ложень законів як спосіб досягнення високої якості правоза-стосовчої практики. Дуже влучно зауважив з цього приводу професор М.О. Митюков, що «фактично рішення Консти¬туційного Суду — це конституційні норми у динаміці»30. Під¬твердженням є правові позиції з позитивним змістом, які на¬повнюють предмет конституційного права і збагачують тео¬рію верховенства права відносно конкретних правовідносин і суб’єктів правозастосування.
Таким чином, для науки і практики конституційного пра¬ва важливо виділити три суттєві особливості солідарних кри¬теріїв, які дозволяють відрізняти рішення і висновки Консти¬туційного Суду України від основних критеріїв, які стосують¬ся актів — джерел конституційного права.
Отже, насамперед, відзначимо, що рішення і висновки Кон¬ституційного Суду України підпадають під наступні характерні ознаки:
а) вони є актами особливого органу судової влади;
б) вони приймаються у нормативно встановленому порядку;
в) вони містять цілий набір зовнішніх формальних ознак;
г) публікуються офіційно;
д) обов’язкові для всіх адресатів, до яких звернута воля Кон¬
ституційного Суду;
є) акти конституційної юрисдикції діють безпосередньо І ма¬ють остаточний характер.
———————————–56—————————————-

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
ОФІЦІЙНИЙ АКТ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ Є ОБОВ’ЯЗКОВИМ ДЛЯ ВИКОНАННЯ
Особливо слід виділити таку властивість рішень Конс-титуційного Суду України відносно учасників правових відносин, які завжди повинні керуватися рішеннями Кон-ституційного Суду, коли виникає відповідна правова си-туація, зокрема це стосується судів усіх рівнів. При цьому держава забезпечує обов’язковість рішень Конституційно-го Суду не тільки відповідними застосовчими нормативни¬ми актами, але і відповідними організаційно-примусови¬ми заходами, які мають безпосередній вплив на суб’єктів правозастосування.
Що означає поняття «офіційність»?
Конституційний принцип публічного значення актів Кон¬ституційного Суду є одним із найважливіших чинників його офіційної діяльності в державі. Кожне рішення, висновок, ух¬вала Суду має важливе значення як для Конституції України, так і для законодавства в цілому.
Офіційність рішень Конституційного Суду України без-посередньо пов’язана з принципами діяльності самого Конституційного Суду. Проте у статті 4 Закону України «Про Конституційний Суд України» серед принципів діяль¬ності Конституційного Суду прямо не згадується принцип офіційності (публічності), хоча він відображає суть компе¬тенції органу держави і надає його рішенням офіційного характеру. Принцип офіційності знаходить свій реальний прояв у закріпленні обов’язку всіх державних органів, їх по¬садових осіб, а також судів здійснювати розгляд і вирішення індивідуально-конкретних справ і пов’язані з цим певні дії (збирання необхідних матеріалів і доказів) від імені держа¬ви. Тобто можна побачити здатність Суду як уповноважено¬го від імені держави виступати з офіційним актом конститу-ційного правосуддя.
Відповідно до статей 147, 150 Конституції України Консти¬туційний Суд України є єдиним органом в Україні, який дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. В цьому є пріоритет Суду реалізувати конституційну юрис¬дикцію.
57

Частина 1
Звернемося до чинного законодавства, в якому даєть¬ся визначення поняття «офіційний» (ех оШсіо) щодо статусу суб’єкта права діяти публічно.
Стаття 1 Закону України «Про порядок висвітлення діяль¬ності органів державної влади та органів місцевого само¬врядування в Україні засобами масової інформації» від 23 вересня 1997 року дає таке визначення: «Офіційна інформа¬ція органів державної влади та органів місцевого самовря¬дування (далі — офіційна інформація) — офіційна докумен¬тована інформація, створена в процесі діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, яка доводиться до відома населення в порядку, встановленому Конституцією України, Законом України «Про інформа¬цію», цим Законом».
Цей термін можна побачити і у підзаконних актах, зокрема у на¬казі Міністерства закордонних справ України «Про затвердження Інструкції про порядок консульської легалізації офіційних доку¬ментів в Україні і за кордоном» № 113 від 04.06.2002 р. «Офіційний документ — це письмове підтвердження фактів та подій, що мають юридичне значення, або з якими чинне законодавство пов’язує виникнення, зміну або припинення прав і обов’язків фізичних або юридичних осіб».
В російському законодавстві деталізація поняття «офіцій¬ний» викладена наступним чином (мовою оригіналу):
«Официальньїй документ — документ, составленный (из-готовленный), вьіданный или находящийся в обороте госу-дарственньгх (муниципальных) органов, учреждений, орга-низаций и предприятий и отвечающий определенным тре-бованиям». У Федеральному Законі «Об обязательном зк-земпляре документов» від 23 листопада 1994 року визначено: «произведения печати, публикуемьіе от имени органов зако-нодательной, исполнительной и судебной власти, носящие законодательньїй, нормативний, директивний или инфор-мационньій характер».
Оскільки будь-яке рішення Конституційного Суду України розраховано на дію і застосування у практичній сфері, воно
58

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
має носити офіційний характер. Це означає, що офіційність актів Конституційного Суду України передбачає наявність та¬ких загальних ознак офіційного акта, як:
— Акт має юридичні наслідки;
— Акт має вид документа з чіткими реквізитами;
— Акт приймається у процесі основної діяльності Конституцій¬
ного Суду України, тобто видається від імені Конституційного
Суду України;
— Акт доводиться до відома населення в порядку, встановлено¬
му Законом України «Про Конституційний Суд України»;
— Акт передбачає обов’язкове застосування і розповсюд¬
жується на правовідносини, які охоплюються предметом ви¬
рішення питань органом конституційної юрисдикції;
— Прийняття акта передбачено законом.
Отже, рішення Конституційного Суду України як офіційний акт — це формально встановлений документ, який видається від імені і в межах компетенції Конституційного Суду Украї¬ни, містить владний обов’язковий до виконання припис щодо конституційності або неможливості (неконституційності) за¬стосування норми права, який приймається у певній передба¬ченій законом процедурі та доводиться до відома населення.
Досягнення юридичного результату відбувається через офіційний статус рішень Конституційного Суду України, які мають вищу юридичну силу відносно тих суб’єктів права, що входять у коло виконавців. Наявність офіційного акта відіграє вирішальну роль у правозастосуванні, виходячи з того, що акт відрізняється визначеністю формулювання в тексті рішення, він підготовлений на основі спеціальної процедури конститу-ційного провадження, структура такого акта за змістом скла¬дається із мотивувальної і резолютивної частин і кожне поло¬ження рішення Конституційного Суду є офіційною позицією у сфері правозастосування і незалежно від того, який суб’єкт права оцінює його змістовну спрямованість. Офіційний ха¬рактер рішень Конституційного Суду підтверджується тим, що вони публікуються безпосередньо після їх оголошення за
——————————————59—————————————-

Частина І
спеціальною процедурою публічного читання Головою Конс-титуційного Суду і мають бути надруковані у спеціальних ви-даннях, яким надано право офіційних джерел юридичної ін-формації в державі.
Офіційний характер рішень Конституційного Суду України випливає Із процедури їх підготовки, прийняття і оприлюд¬нення і пов’язаний безпосередньо з прямим застосуванням статусу Судді Конституційного Суду. Це передбачено процеду-рою прийняття рішень і дачею висновків з кожної справи, яка після розгляду повинна бути завершена у послідовності здійс-нених дій кожним суддею, що передбачено статтею 63 Закону України «Про Конституційний Суд України». Передбачено, насамперед, поіменне голосування шляхом опитування суд¬дів, коли кожний з них самостійно веде кожну спільну справу, яка попередньо готується судде ю-доповідачем. Кожний суддя отримує всі матеріали, які були розглянуті в Суді на засідан¬ні, кожний документ, закон, висновок експертизи науково-експертного управління Секретаріату Конституційного Суду, довідкові відомості, стенограми засідань парламенту, пояс¬нення Голови Верховної Ради України та Президента України, довідкові та інші матеріали обов’язково надаються кожному судді. Всі судді, таким чином, стають учасниками вироблення проекту колективного рішення і мають право (обов’язок лише судді-доповідача) пропонувати власний проект, зміни та до-повнення до первинного проекту рішення.
Частина друга статті 63 встановлює, що пропозиції Суддів Конституційного Суду до проекту рішення чи висновку голо-суються в порядку надходження. Прийнятою вважається така з них, яку судді вважають конструктивно-перспективною для логічного викладення мотивувальної частини і обґрунтування загального розуміння проблеми, яку має вирішити Суд у даній справі. Конкуренцію пропозицій не можна вважати штучним ускладненням процесу прийняття рішень і висновків Консти-туційного Суду, оскільки пошук досконалих і конституційно вивірених, чітких формулювань є творчим процесом альтерна-тивного вироблення спільної позиції Суддів на підґрунті верхо-венства права. Чи завжди це вдається — можна прослідкувати, досліджуючи прийняті починаючи з 1997 року акти Консти-
60——————————————-

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
туїіійного Суду України. Аналіз свідчить, що не всі рішення і висновки Суду у змістовному викладенні положень є бездоган-ними, несуперечливими і чіткими, а отже, їх можна вважати надбанням теорії і практики конституційного права. Певною мірою в актах Конституційного Суду України можна знайти на-віть юридичні курйози, які виникли як наслідок недостатньої теоретичної бази при Імплементації пропозицій суддів до кон-цептуально виробленого суддею-доповідачем проекту рішен¬ня, який приймається шляхом голосування суддів за кожний варіант змін чи доповнень. Можна це проілюструвати аналізом Рішення Конституційного Суду України у справі про оподат¬кування підприємств з іноземними інвестиціями (№ 1 -17/2002) від 29 січня 2002 року. Розглянувши подання Кабінету Міністрів України щодо офіційного тлумачення положень частини пер¬шої статті 5 Закону України «Про усунення дискримінації в опо-даткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» та частини першої статті 19 Закону «Про інвестиційну діяльність», Конституційний Суд України в офіційному тлумаченні по суті привласнив собі роль суб’єкта конституційної правотворчості, який концептуально визначає зміст і правовий порядок ви-рішення того чи іншого конституційного питання. Зрозумі¬ло, що законодавець, приймаючи вказаний Закон, керувався принципами застосування національного режиму валютного регулювання та справляння податків (обов’язкових платежів). Правовий режим оподаткування був раніше визначений зако¬нами України для підприємств, створених без участі іноземних інвестицій. При цьому Законом «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створе¬них з використанням майна та коштів вітчизняного походжен¬ня» було скасовано дію положень багатьох нормативних актів. Начебто все зрозуміло і Закон врегулював ці питання, але Кон¬ституційний Суд України у вказаному рішенні пішов зовсім ін¬шим шляхом і провів тлумачення таким чином, що положення частини першої статті 5 Закону «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, ство¬рених з використанням майна та коштів вітчизняного поход¬ження» у взаємозв’язку з іншими положеннями цього Закону
61 —

Частина І
офіційно роз’яснено як підстави для відмови у наданні, а також у припиненні раніше наданих пільг у сфері валютного і митно¬го регулювання та справляння податків, зборів (обов’язкових платежів) з підприємств з іноземними інвестиціями, їх дочірніх підприємств незалежно від часу внесення іноземних інвести¬цій та їх реєстрації. Не розглядаючи Інші аспекти цієї справи, поставимо запитання, яке є азбучним для кожного юриста: чи можна рішенням Суду вводити правовий режим зворотної дії щодо норм та правовідносин, які склалися в цивільно-госпо-дарській сфері? Чи входить до конституційної юрисдикції Суду надавати державним органам (митній і податковій службам) право застосовувати примус справляння податків щодо відно-син, які раніше перебували у пільговій сфері, тобто використо-вувати зворотну силу юридичних приписів? У такому випадку Конституційний Суд України легко обійшов принцип верхо-венства права і за висновками багатьох практикуючих юристів створив прецедент підтвердження конституційно-правового нігілізму? Чи міг не знати суддя-доповідач, що ніяка економіч¬на, політична, державна доцільність не може виправдати ігно-рування вимог фундаментального положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші норма-тивно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Хіба можна було Конституційному Суду України без публічного обгово-рення цієї проблеми, залучення наукових експертів, фахівців підводити своє роз’яснення вказаних норм законів під випадки «коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність осо-би». Мабуть, тому, хто пропонував і обстоював цю формулу тлу-мачення у висновку Конституційного Суду, бракувало науко¬вих знань конституційного права, а доцільність, яка перемогла конституційну законність, задовольнивши таким чином інте¬реси державної влади, була визначена підсумками голосування запропонованого проекту рішення.
Чи не тому суперечливу практику, навіть на одному прик¬ладі конституційного правосуддя, суспільство сприймає як загальнообов’язкову і офіційну, оскільки вона відображає державну політику, і може створитися враження, що Суд до-пускає при певних обставинах здійснення функції «сумнівно¬го законодавця». Можна підозрювати, що позиція Суду була
62

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
сформована під впливом Уряду, який забув про обов’язки де¬ржави перед інвесторами-нерезидентами, забув про те, що га¬рантії держави — це найвагоміші важелі успіху економічного і соціального розвитку країни, якої б сфери вони не торкали¬ся. Навіть з позицій юридичної логіки конституційного права Монтеск’е проголосив би, що це був не шедевр!
Безумовно, ми не можемо критичний аналіз спрямувати проти всіх рішень Конституційного Суду України, оскільки вони в абсолютній більшості відображають ґрунтовні до¬слідження і науково вивірені позиції конституційного права. Цілком правильно підкреслює М.Ф. Селівон, що прийняті Конституційним Судом України рішення є обов’язковими для виконання, у тому числі і найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції — Верховним Судом України31.
Природа рішень і висновків Конституційного Суду полягає саме в тому, що відповідно до частини 63 Закону «Про Конс¬титуційний Суд України» вони підписуються окремо суддями, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прий¬няття, та оприлюднюються шляхом проведення засідання Суду. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню.
У цьому проявляється основна спрямованість конституцій¬ної юрисдикції Суду, соціальне значення судового конститу¬ційного контролю і офіційної інтерпретації нормативних регу¬ляторів. Домінантним тут є публічно-правовий інтерес, який є основним у виборі поведінки будь-яким учасником правовід¬носин. Це, звичайно, є індикатором важливої, але поки що не вирішеної проблеми: наскільки публічний інтерес і в яких ви¬падках може чи повинен бути вищим за приватний інтерес, в якому, як відомо, завжди концентруються права і свободи лю¬дини і громадянина.
Захищаючи свої права і законні інтереси, юридичні осо-би та громадяни мають можливість звернутися до суду, який керується обов’язком забезпечити доступність правосуддя з усіх питань звернень громадян. Якщо звернення до судів за¬гальної юрисдикції не пов’язано з юридичним обгрунтуван¬ням суті проблеми, а лише зв’язано з мотивацією і доказа¬ми, які передаються до суду, то що до Конституційного Суду
. – 63

Частина І
України кожні суб’єкти права звернення повинні дотриму-ватися встановлених главою 6 Закону «Про Конституційний Суд України» форм звернення до Суду. Якщо це стосується питань прийняття рішень, визначені суб’єкти права (Пре¬зидент України, не менш як 45 народних депутатів України, Верховний Суд України та інші суб’єкти) направляють кон¬ституційне подання про визначення конституційності пра¬вового акта (його окремого положення) або міжнародного договору. Офіційний характер кожного подання визнаєть¬ся у випадку, коли дотримані вимоги до поданих матеріалів (відомості та документи), перелік і зміст яких закріплено статтею 39 вказаного Закону. Якщо конституційне звернен¬ня передбачає необхідність офіційного тлумачення Конс¬титуції та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і грома¬дянина, а також юридичної особи, то законом передбаче¬но надання офіційних матеріалів, які у трьох примірниках обов’язково мають бути надіслані для розгляду Конститу¬ційним Судом України.
Таким чином забезпечується однаковість вимог до всіх суб’єктів права звернення до Конституційного Суду, І це зобов’язує його займати офіційну позицію у подальшому оп¬рацюванні і розгляді матеріалів справи. Як результат ми маємо в державі один орган, здатний виявляти конституційний смисл норми з такими наслідками, що цей смисл стає обов’язковим для всіх. Ми свідомі того, що кожний суд повинен виявляти конституційний смисл норми, коли він застосовує її в кон¬кретній справі. Але не можна оспорювати обов’язкову силу конституційного тлумачення, яке дає Суд нормативним по¬ложенням. Тільки Конституційний Суд має можливість виз¬нати неконституційною норму чи окреме її положення або визнати, в якому аспекті вона може застосовуватися. Суди за¬гальної юрисдикції, як відомо, керуються роз’ясненнями Вер¬ховного Суду України і Вищого господарського Суду, інших спеціалізованих судів, але пряма ієрархія підпорядкованості і обов’язковості не існує. В той же час рішення Конституцій¬ного Суду мають обов’язковий характер і спрямовані на всіх суб’єктів права.

————————————-64——————————————
КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
ОСТАТОЧНИЙ І НЕЗАПЕРЕЧНИЙ ХАРАКТЕР РІШЕНЬ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
Ще один важливий аспект нормативного значення актів Конституційного Суду зупиняє погляд на теорії конститу¬ційного права, і його слід висвітлити. Йдеться про особливу соціальну функцію, а саме — остаточність і завершеність по¬рушеного і проведеного конституційного провадження у до¬слідженні правовідносин, які є предметом конституційного контролю, що оформлюється прийнятими Судом рішеннями і висновками.
Конституційний Суд, перевіряючи в порядку здійснення конституційного правосуддя акт, який оспорюється і підлягає конституційному нормоконтролю, вправі визнати його таким, що суперечить Конституції і є не дійсним повністю або частко¬во. У такому випадку закон або його окремі положення втра¬чають силу. Вчені-конституціоналісти по-різному відносяться до визнання Судом акта неконституційним, оскільки норма не може відмінятися Рішенням Суду, а це має зробити законо¬давець або інший творець цієї норми. Відомий теоретик права професор В.С.Нерсесянц прямо вказує, що у російських судів немає правотворчих повноважень32. Отже, акт конституційно¬го правосуддя не може виглядати як закон з його формальни¬ми внутрішніми закономірностями — статті, параграфи, глави, розділи і т. ін. Правильно те, що мета у акта конституційного правосуддя інша, але це принципово не впливає на його за-безпеченість виконання в державі. Разом з тим наявність та¬ких ознак в рішеннях Конституційного Суду, як остаточний і незаперечний характер їх мотивувальної і результативної час¬тин, дає підстави оцінити їх юридичну силу, вплив на розвиток законодавства, забезпечення верховенства права у регулюван¬ні суспільних відносин. Врахування позицій Конституційного Суду можна прослідкувати у всій поточній роботі парламенту, зокрема часто посилаються на них при аргументації своїх пог-лядів народні депутати України, що стало помітною традицією високої правової культури Ю.А.Кармазіна, П.М. Симоненка, О.О.Мороза, Ю.Б.Ключковського, М.М.Добкіна та багатьох інших під час обговорення законопроектів на пленарних засі-даннях Верховної Ради України. За своєю властивістю рішення

65

Частина І
Конституційного Суду України в обов’язковому порядку бе¬руться до уваги в якості незаперечних аргументів, які надають-ся в процесі наукових експертиз на законопроекти, що вне¬сені на розгляд Верховної Ради України. Вони враховуються як прецеденти, ними керуються у правозастосовчій практиці. Маючи лише ознаки нормативного характеру, спрямованість рішень Суду є остаточною і незаперечною, а тому це підтвер¬джує здатність Конституційного Суду формулювати виснов¬ки, які набувають якості специфічного джерела і орієнтира у правозастосуванні. Це обумовлено такими властивостями рі¬шень:
— вони приймаються у спеціально визначеному порядку, новіть
коли суб’єктом звернення до Суду є громадянин;
— вони підтверджуються особливим статусом суб’єкта судової
влади, який породжує конституційно-правові відносини або
дискваліфікує окремі акти Інших суб’єктів влади з позиції вер¬-
ховенства права — основного конституційного принципу;
— кожне рішення Суду підлягає офіційному опублікуванню ого¬
лошеного в Суді тексту рішення або висновку;
— вони ‘завжди обов’язкові для своїх адресатів і можуть бути пре-
юдиційні при розгляді справ судами загальної юрисдикції;
— вони піднімаються на рівень конституційного значення,
оскільки після появи цих актів Конституційного Суду від¬
повідні норми законів не можуть застосовуватися без їх
роз’яснювальних позицій.
Конституційно-правова природа актів Суду має офіційно незаперечний характер, що закладено у Конституції України, яка дозволила Конституційному Суду України таким чином оцінювати конституційні норми, що у подальшому їх застосу¬вання без оціночних висновків Суду вже стає неможливим.
Проте саме така методологічна позиція вимагає дотримання певних обов’язкових умов. По-перше, власне Конституційний Суд не в змозі розширювати свою конституційну юрисдикцію, і це пояснюється тим, що на певному етапі його правовими позиціями зв’язана більшість норм Конституції України. По-друге, якщо оціночні рішення в перспективі можуть реально
66

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
накопичити потенціал правової доктрини відносно окремих інститутів конституційного права, то це створює умови про¬ведення конституційної реформи.
Остаточність рішень Конституційного Суду слід розціню¬вати як вказівку законодавцю застосувати право, передба¬чити і з врахуванням правових позицій Суду — використати Інші механізми, які пов’язані з реалізацією можливого права встановлення або інших дій адресатами виконання рішень. На наш погляд, це досить конструктивний орієнтир, за яким має розвиватися практика конституційного правосуддя. Імпе¬ративними при цьому є власні позиції Суду, але спрямованість дій для правотворчого органу — Верховної Ради — має реалі¬зуватися в порядку, у строки і за правилами, які створюють¬ся цим органом з урахуванням рішень Конституційного Суду України.
Природно, що це не стосується порядку виконання рішень Суду відносно діючих актів та їх норм. Тут відповідні державні органи вже зв’язані законом строками і порядком приведення цих нормативних актів у відповідність з рішеннями Консти¬туційного Суду. Така обов’язковість виключає сумніви щодо остаточності як кінцевого результату конституційної юрис¬дикції. За цим настає право вимоги відповідно до статті 70 За¬кону України «Про Конституційний Суд України» виконати наступні дії: копії рішень і висновків Конституційного Суду надсилаються наступного робочого дня після їх офіційного оприлюднення суб’єкту права на конституційне подання чи конституційне звернення, з ініціативи якого розглядалася справа, до Міністерства юстиції України, а також до органу влади, що прийняв правовий акт, який був предметом роз¬гляду в Конституційному Суді України. У разі необхідності Суду надається право визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх виконання, а також покласти на відповід¬ні державні органи обов’язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку. При цьому юридична сила рішень Конституційного Суду має концентрований харак¬тер, поєднуючи остаточність і обов’язковість як незапере¬чне значення для суб’єктів права їх виконання і тому Суду надається законом право зажадати від органів, зазначених у
67

Частика І
статті 70 Закону, письмового підтвердження виконання всіх вимог рішення або додержання висновку Конституційного Суду України. За невиконання передбачається відповідаль¬ність згідно з законом, що також було підтверджено Рішен¬ням Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000 у справі про порядок виконання рішень Конс¬титуційного Суду України.
НАУКОВЕ ОСМИСЛЕННЯ ПРАКТИКИ ЗАСТОСУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ
Науковий погляд на проблему остаточності і обов’язковості виконання рішень Конституційного Суду України ще раз зо¬середжує увагу на тому, коли і як слід вважати юридичний наслідок таким, що закон чи норма, які визнані Судом не¬конституційними, є не діючими повністю чи частково. В за¬рубіжних країнах прямо називають право Суду відміняти за¬кон чи норму. В Російській Федерації вважають правильною позицію, коли говорять про визнання акта, норми недіючими, а для формальної втрати сили акта, норми вимагають рішен¬ня того органу, який первинно їх створив. Думка про те, що норма, яка визнана Конституційним Судом такою, що не від¬повідає Конституції України, відміняється не його рішенням, а творцем цієї норми, достатньо розповсюджена в українській практиці правозастосування. Важливо враховувати, що поло-ження, які сформульовані Конституційним Судом, можуть залишатися самостійним фундаментом суспільних відносин або втілюватися в корективах, які вносяться в нормативний акт відповідним органом влади. Це враховується у тих випад¬ках, коли орган державної влади, на який відповідно до За¬кону України «Про Конституційний Суд України» покладено обов’язок щодо виконання рішення, висновку Конституцій¬ного Суду України, повинен здійснювати цей обов’язок на під¬ставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Кон-ституцією та законами України (частина друга статті 19 Кон¬ституції України). Обов’язок Верховної Ради України щодо виконання Рішення Конституційного Суду України полягає в тому, щоб згідно з конституційно встановленою законодав¬чою процедурою для забезпечення належної реалізації Закону
68

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
внести відповідні зміни до нього у зв язку з визнанням некон¬ституційними його окремих положень. Системне тлумачення зазначених вище нормативних положень у контексті Консти¬туції України свідчить, що рішення Конституційного Суду Ук¬раїни незалежно від того, чи визначено в них порядок і строки їх виконання, чи є вони обов’язковими до виконання на всій території України, передбачають порядок, коли всі органи дер¬жавної влади, органи Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, органі¬зації, посадові та службові особи, громадяни та об’єднання, іноземці, особи без громадянства повинні утримуватись від застосування чи використання правових актів або їх поло-жень, визнаних неконституційними. Рішення Конституцій-ного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів держав¬ної влади. Слід звернути увагу на те, що Президент України має повноваження і зобов’язаний бути гарантом дотримання Конституції України і тому має підстави ініціювати корекцію законодавства відповідно до рішень Конституційного Суду України. Проте на практиці жодного разу колишній Прези¬дент України не цікавився цим питанням і ніколи не вислов¬лював свого ставлення до цієї важливої сфери конституційних правовідносин. Обов’язок виконання рішення Конституцій¬ного Суду України є вимогою Конституції України, яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-право¬вих актів. Відповідно до змісту частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» у разі необхід¬ності Конституційний Суд України може визначити у своє¬му рішенні, висновку додаткові заходи, пов’язані з порядком їх виконання, звернувши увагу на терміновість чи обов’язки щодо його забезпечення. При цьому незалежно від того, чи визначено в рішенні, висновку Конституційного Суду Украї¬ни, зокрема, порядок його виконання, відповідні державні органи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повнова¬жень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Проте додаткове визначення у рішеннях, виснов¬ках Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов’язковості їх виконання.
—- -69 —

Частина І
Незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх ви¬конання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Варто звернути увагу на практику застосування консти¬туційної юрисдикції в Росії. На відміну від судів, які здійс¬нюють конституційну юрисдикцію в деяких інших країнах, Конституційний Суд Російської Федерації (як і Консти¬туційний Суд України) при визнанні неконституційними норм, які покладені в основу рішень інших судів, не може відмінити ці рішення. Однак саме Конституційному Суду належить монополія з офіційного (обов’язкового для всіх) тлумачення конституційних норм і відповідно конституцій¬ного смислу інших галузевих законів, які ним перевіряють¬ся. Виявлення їх конституційного смислу Конституційним Судом внаслідок загальнообов’язковості його рішень забез¬печує реальне і єдине застосування конституційних норм у судовій практиці всіх юрисдикцій. При цьому, як вважає більшість вчених-конституціоналістів Російської Федера-ції, обов’язкову силу має не тільки резолютивна частина рішень Конституційного Суду, але і наведене у мотивуваль¬ній частині тлумачення конституційних, а також галузевих приписів, які відносяться до предмета розгляду”. Такий вис¬новок обумовлений визнанням виключних повноважень Конституційного Суду щодо офіційного тлумачення Кон¬ституції.
Рішення Конституційного Суду України про визнання акта неконституційним може мати преюдиційне значення, оскіль¬ки ним встановлено преюдиційне визнання факту неконс¬титуційності нормативного правила, що тягне наслідком не¬можливість застосування іншими судами таких самих правил, встановлених в інших актах, оскільки всі суди повинні дотри¬муватися Конституції, а пріоритет їх тлумачення, у тому числі при оцінці конституційності норм, віднесено до компетенції Конституційного Суду.
70—————————————————-

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
Але, на думку деяких вчених-процесуалістів, рішення Конституційного Суду не є правовою преюдицією, оскіль-ки преюдиція стосується передусім питання факту, рішен-ня ж Конституційного Суду з ознаками нормативності і як загальнообов’язкове за своєю силою має безпосереднє зна¬чення для всіх випадків застосування верховенства права. Суд загальної юрисдикції керується не якимось змістом рішення Конституційного Суду з приводу «факту» неконституційності норми, а безпосередньо рішенням Суду як процесуальним документом, в якому закладена обов’язкова правова оцінка спірних правовідносин.
Таким чином, розкриваючи зміст такої категорії, як ос-таточність у виконанні рішень Конституційного Суду, слід підкреслити ознаки їх внутрішнього змісту і незаперечності. Остаточність рішення Конституційного Суду означає, що його дія після набрання чинності не може бути змінена у будь-який спосіб ні власне цим Судом, ні будь-якими ін¬шими органами державної влади. Останнє обумовлено компетенцією і організацією конституційної юрисдикції, оскільки крім Конституційного Суду немає інших судових органів, на які було б покладено завдання конституційного контролю. В той же час остаточність рішень Конституцій-ного Суду підвищує його відповідальність і незалежність, а також забезпечує правову стабільність. Створення у Конс¬титуційному Суді «другої інстанції» для перегляду його рі¬шень, як пропонують окремі правознавці, одразу надавало б підстави політичним владним структурам, які не досягли консенсусу, через Конституційний Суд наполягати на зміні конституційної позиції парламентської більшості, орієн¬тувало б Конституційний Суд в цілому на те, що він може залежно від політичної кон’юнктури змінювати свої підхо¬ди до оцінки конституційного смислу закону і тлумачення норм Конституції та законів, провокувало б самих суддів Конституційного Суду на можливість внесення смислових уточнень, покращення редакційної форми для правозасто-сування.
——————————————-71————————————-
Частина І
ОФІЦІЙНЕ ТЛУМАЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЇ ТА ЗАКОНІВ УКРАЇНИ – ВИКЛЮЧНЕ ПОВНОВА-ЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
ТЛУМАЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ НОРМ ТА НОРМ ЗАКОНІВ її КОНТЕКСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВОСУДДЯ
Аналіз повноважень Конституційного Суду України, які за-кріплені у статті 13 Закону України «Про Конституційний Суд України», свідчить про широкий спектр застосування консти-туційної юрисдикції, зокрема стосовно офіційного тлумачен¬ня Конституції та законів України. Цим створено потужний потенціал в діяльності Конституційного Суду з метою гаран-тування верховенства права на основі розуміння у повному об-сязі смислу і духу норм законодавства, яке визначається Кон-ституцією України. Потенціал захисту прав і свобод людини і громадянина конституційним правосуддям підтверджується статтею 43 вказаного Закону, коли суб’єктами права звернен¬ня до Суду з питань прийняття рішень Конституційним Су¬дом про офіційне тлумачення Конституції та законів Украї¬ни є не тільки орган влади, а й громадянин, іноземці, особи без громадянства (апатриди) та юридичні особи (в тому числі громадські об’єднання, політичні партії). Практика народно¬го представництва створила в Україні унікальний у правово¬му значенні прецедент, коли під час революційних змін так званого «режиму Кучми» і утвердження панування дійсного волевиявлення народу (грудень, 2004 рік) при виборах Прези-дента України до Конституційного Суду України звернулося зібрання широких верств населення — суб’єкт, який визначе¬ний як «Народне віче» (представники Українського народу на майдані Незалежності в Києві) з клопотанням про тлума¬чення змісту статті 5 Конституції України. Такий історико-правовий випадок на адресу Конституційного Суду України і безпосередньо направленого від імені Народного віча прий-нятого конституційного подання і таким чином реалізації волі представників народу під час революційних подій в Україні (жовтень — грудень 2004 року) досі був невідомий зарубіжно¬му і вітчизняному конституційному правосуддю. Але Консти-
72

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
туційний Суд дуже обережно поставився до такого звернення Народного віча як форми зібрання громадян, ретельно розгля-даючи підстави звернення до Суду, перевіряючи підтвердження правосуб’єктності Народного віча та уповноважених представ-ників — трьох громадян України), які теж внесли конституцій¬не подання. Але з позицій закладеного в Конституції України принципу верховенства волі народу як джерела влади не можна байдуже поставитися до таких конституційних клопотань, які були проголошені народним депутатом України М. Катеринчу-ком на київському майдані Незалежності, і за його текст прого-лосували (підтримали) майже півтора мільйона громадян, які перебували ЗО грудня 2004 року на масовому зібранні протесту проти фальсифікації підсумків виборів Президента України. На наш погляд, розширення кола суб’єктів права на відповідне конституційне звернення, оскільки такий суб’єкт в законі не передбачений, певним чином компенсує відсутність в Консти-туції України положень про конституційну скаргу громадян.
Таким чином, виявлення дійсного смислу окремих поло¬жень Конституції України в межах конкретної судової проце¬дури обумовлює появу нових можливостей у пізнанні дійсної сутності вже закріплених з позицій верховенства права норм Конституції та законів України. Це пояснюється тим, що кон-цепція дії права грунтується на його здатності бути регулятором суспільних відносин. Визначальне ціннісне значення права, як вірно зазначав професор В. В. Лазарєв, полягає у його здат¬ності впливати на волю і свідомість людей. Тобто якість сили право набуває лише при певних умовах, коли воно відповідає об’єктивним потребам і забезпеченню інтересів громадянина, суспільства і держави. Право повинно бути визначене, насампе¬ред, людиною, яка сприйняла його і застосовує у своїй поведін¬ці, орієнтується на нього у випадках прийняття свідомих рішень. В інших випадках реалізація права, закону не пов’язана із пра¬восвідомістю, коли закон іноді нагадує інструкцію експлуатації технічних засобів праці для людини і не може вважатися регу¬лятором суспільних відносин. Ось чому право слід відносити до соціально-державної сфери діяльності, тому що має проявити¬ся феномен реалізації в ній соціальних регуляторів, виходячи із вимог і умов буття юрисдикції, яка як ніякі інші сфери вимагає

——————————————————–73———————————————

Частина І
об’єктивності, чіткості й однозначності термінів, понять і виз-начень. Інакше це породжує невизначеність по суті, суб’єктах і змісту самої реалізації права, не забезпечує досягнення юри-дичного результату. Чи можна застосувати такі критерії пра-ворозуміння, наприклад, Закон України «Про комбіноване виробництво теплової та електричної енергії (когенерацію) та використання складного енергопотенціалу» від 5 квітня 2005 року № 2509-ІУ у його значенні до діяльності людини, діяль-ності, узгодженої у законі з волею людини, передбачаючи кінцевий результат виконання визначених у законі приписів. Чи не виникає одразу сумніву щодо необхідності тлумачення такого закону в цілому у приналежності його до прав і сво-бод громадян, інтересів держави і суспільства і до якої галузі (сфери) правозастосування слід віднести предмет правового регулювання. Здається, що подібні «технонормативні» акти більше стосуються інструктивних нормативів міністерств, ніж правового регулювання через закон суспільних відносин. Ви-явити дійсний смисл конституційно-правової основи такого закону навіть вченому-правознавцю, здається, буде нелегко, а тим більше обґрунтувати його конституційні засади. Якщо намагатися провести тлумачення норм подібних законів та ін¬ших нормативно-правових актів, то зрозуміло, що колектив-ний характер роботи Суддів над проблемою ускладнить пізна-вальний процес, а Судді Конституційного Суду України мо-жуть опинитись у тяжкому становищі. В процесі дослідження відбувається взаємодія різних поглядів суддів, які опановують творче виявлення смислу норми або закону і виробляють під-сумкове рішення на основі пошуку компромісу, який не може бути безкінечним.
Як свідчить спеціально проведений аналіз, кількість Рішень Конституційного Суду України у справах про офіційне тлума¬чення Конституції та законів України перевищує половину всіх юрисдикційних актів Суду з назвою «Рішення». І кількість їх із року в рік має неухильну тенденцію до зростання. Так, станом на 1 жовтня 2005 року Судом було прийнято 138 рі-шень, з яких 71 рішення — у справах про офіційне тлумачення. Причому у 1997 році було прийнято 6 таких рішень, у 1998 — 7, у 1999-8, у 2000-8, у 2002- II, у 2003- 13, у 2004- 10. Ціл-
– – 74

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
ком логічним є і те, що зі зростанням кількості справ, які роз¬глядає Суд протягом кожного року, зростає і кількість рішень з окремими думками суддів. Але така тенденція є більш по¬винною у порівнянні з загальним ростом кількості усіх справ у Суді. Так, у справах про офіційне тлумачення у 1997 році було 2 рішення про офіційне тлумачення з окремими думками, у 1998 році – також 2, у 1999 році – 3, у 2000 – 2, у 2001—2002 роках рішення про офіційне тлумачення Конституції і законів України не супроводжувались окремими думками суддів. У 2003 році було 3 рішення про офіційне тлумачення з окреми¬ми думками, а у 2004 році — 2.
Зважаючи на такий обсяг актів Конституційного Суду Ук¬раїни, якими здійснюється офіційне тлумачення, слід зу¬пинитися на з’ясуванні способів тлумачення норм Консти¬туції та законів України. Теорія і практика до них відносять: мовний, систематичний, історичний, телеологічний, логіч¬ний, спеціально-юридичний і функціональний. Але найбільш прийнятними у розумінні проведення офіційного тлумачення є доктринальне і компетентне тлумачення норм Конституції і законів України. Під доктринальним тлумаченням теорія конституційного права розуміє наукове роз’яснення право¬вих актів, смислу І мети, визначених у них правових норм, яке дається в результаті теоретичних пошуків, наукового аналізу норм права. З формальної точки зору доктринальне тлумачен¬ня можна пов’язувати з роз’ясненням норм права особами, які мають науковий ступінь і здатність формувати правові пози¬ції на основі досягнень науки конституційного права, іїшіих наукових галузей дослідження суспільних відносин, які ре-гулюються правом. В діяльності Конституційного Суду Украї¬ни доктринальне тлумачення використовується кожного разу, коли кожний Суддя для формування своєї позиції змушений знайомитись із спеціальними працями (монографіями, теоре¬тичними дослідженнями) у відповідній галузі права, отриму¬вати консультації (висновки) провідних вчених. Судді можуть і самостійно здійснювати доктринальне тлумачення норм права, але при цьому вони обмежені певними умовами — не мають права висловлювати свої міркування з питань, які можуть ста¬ти предметом розгляду в Конституційному Суді України.
75 —

Частина І
Компетентне тлумачення теж пояснюється теорією як тлума-чення, що дається на запит судді Конституційного Суду України спеціалістами в галузі права. При цьому, якщо особливість док-тринального тлумачення пов’язана з науковою розробкою про-блеми, з науковим пошуком суб’єкта тлумачення, то компетент-не тлумачення має за мету надати суду праворозуміння особи, яка має достатні знання в галузі практики застосування норм права. До компетентного тлумачення належать, наприклад, офіційні роз’яснення, які надаються уповноваженими представниками органів виконавчої влади та державного управління щодо певної галузі реалізації управлінських функцій, які пов’язані з підзакон-ною діяльністю. До осіб компетентного тлумачення можна від¬нести багато інших категорій осіб із спеціальним статусом: про¬курорів, адвокатів, судових експертів тощо.
І доктринальне, і компетентне тлумачення мають неофіцій¬ний характер, не є обов’язковими, тобто не створюють фор-мально-юридичних наслідків.
Питання про обов’язковість компетентного тлумачення не можна розглядати абстрактно, оскільки мова йде про казуаль¬не тлумачення і суб’єкт тлумачення правової норми є одно-часно правозастосовувачем, від нього залежить результат у ви-рішенні питання, адже і тлумачення, проведене таким фахів¬цем (спеціалістом), набуває обов’язковості для громадянина, позивача в суді, який звертається зі скаргою.
Доктринальне тлумачення також не має обов’язкового ха-рактеру в діяльності Конституційного Суду, але певну офіцій-ність може набути у випадку, якщо його використання ре¬гулюється законом «Про Конституційний Суд України» і Регламентом Конституційного Суду України, якщо вчений залучається до конституційного провадження як експерт, що обумовлює врахування Його висновку при дослідженні ма¬теріалів справи і відображається у рішенні, висновку Суду.
Ми можемо спостерігати, що тлумачення норм Конституції України, яке близьке до доктринального, дають окремі Судді, коли ними викладається окрема (особлива) думка, і за своїм змістом це є компетентним (професійним) тлумаченням, але воно пов’язано з доктринальною інтерпретацією норм Конс-титуції, які аналізуються.
76

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
При цьому слід мати на увазі, що у правозастосуванні є такі форми реалізації конституційних норм, до яких цілком слушно можна віднести норми, що не мають регулятивної сили. Таки¬ми слід визнати декларативні і дефінітивні конституційні нор¬ми. Зокрема, мається на увазі декларативна преамбула Консти¬туції, яка по суті представляє стислий, концентрований мемо¬рандум, урочисту Заяву Верховної Ради України, яка від імені Українського народу прийняла Конституцію.
Прикладом декларативної норми можна розцінювати по¬ложення статті 3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визна¬ються в Україні найвищою соціальною цінністю». Зрозуміло, що ця норма не породжує конкретного правовідношення з його зобов’язальною частиною, не може бути пред’явлена в суді тією чи іншою особою для захисту своїх вимог. Вказані норми конституційного права мають самостійний характер, їх офіційне тлумачення може бути проведено в контексті інших норм, які реалізуються стосовно суб’єктів і об’єктів правового регулювання.
Теорія конституційного права традиційно виділяє основні органи офіційного тлумачення:
а) приналежність його уповноваженим органам та особливі
юридичні наслідки, які випливають із державно-владних ви¬
мог, що закладаються у роз’ясненні;
б) наявність особливих форм, порядку здійснення офіційної ін¬
терпретації нормативної формули, яка є продуктом волі за¬
конодавця.
Формами офіційного тлумачення, як правило, є письмові документи із відповідними реквізитами.
Наявність особливого порядку здійснення офіційного тлума-чення характеризується правороз’яснювальним процесом (як сукупності, в межах якої і створюється акт тлумачення) уповно¬важеним органом держави — Конституційним Судом України.
Залежно від такого критерію, як різний ступінь впливу тлу¬мачення на суспільні відносини, офіційне тлумачення поді¬ляється на нормативне І казуальне.

—————————————————-77——————————————————
Частина І
Потреба в нормативному тлумаченні виникає у випадках, коли акти, які мають бути піддані інтерпретації Конституцій¬ним Судом, містять правотворчі помилки у вигляді незрозумі¬лих, недостатньо чітких формулювань і по-різному сприйма¬ються правозастосовчими суб’єктами.
На наш погляд, нормативне тлумачення є найбільш ефек¬тивним для покращення правозастосовчої практики, оскільки воно є офіційним роз’ясненням, обов’язковим для всіх осіб і органів, які прямо підпадають під конституційну юрисдикцію, і розповсюджується на всі випадки, що передбачені нормою, яка тлумачиться як така, що забезпечує єдине розуміння у право-застосуванні. Нормативне тлумачення оформлюється у вигляді правоположень, які конкретизують і роз’яснюють смисл тієї чи іншої норми права Конституції України чи Закону України.
Для нас важливо вказати, якими юридичними властивостя¬ми відрізняються акти нормативного тлумачення:
— вони розповсюджуються на дуже широке коло суспільних
відносин і тому набувають загального характеру;
— вони мають специфічну юридичну форму;
— вони спрямовані на удосконалення правового регулювання
завдяки верховенству Конституції відносно всіх Інших зако¬
нодавчих актів І по суті є засобами забезпечення ефектив¬
ності правових норм.
Англійський професор Н. Тейт підкреслював у своїй до-повіді в Оксфорді в квітні 1981 року, що «суди є в дійсності органами держави, їм властиві такі ж прерогативи, як і іншим відповідальним установам політичної влади.
Тому роль судів у здійсненні державної політики може бути досить суттєвою… судді все частіше залучаються до того, щоб давати відповіді на питання, які пов’язані з виконанням полі¬тичних рішень, з тлумаченням конституції і органічних за¬конів*34.
Чи можна таким чином продовжити думку англійсько¬го професора і зробити висновок: практика конституційно¬го правосуддя, яка узагальнена і опрацьована законодавцем, отримує своє втілення у формі судової політики. Але судова
78

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
політика Конституційного Суду України має досить оригі-нальні прояви, коли Суд надавав офіційне нормативне тлума¬чення деяким конституційним нормам, взявши за основу вис¬новки науковців, які не врахували принципи об’єктивності І політичної безпристрасності, але як наукові експерти були зобов’язані застосувати теоретичні знання у сприянні консти¬туційному правосуддю. Це можна проілюструвати прийнятим Конституційним Судом України Рішенням від 25 грудня 2003 р. (справа щодо строків перебування на посту Президента Украї¬ни). Суб’єкт права на конституційне подання — 47 народних депутатів України — звернувся з клопотанням дати офіційне тлумачення положення статті 103 Конституції України «на предмет можливості бути обраним Президентом України на наступний строк громадянина Кучми Леоніда Даниловича, який з червня 1994 року займає пост Президента України». З’ясовуючи потребу в офіційному тлумаченні вказаної норми, Конституційний Суд України сприйняв абсурдну з точки зору конституційного права концепцію щодо того, чи можна уник¬нути конституційного обмеження особою, яка двічі перебува¬ла на посту Президента України. Така особа обиралася Прези¬дентом України до набуття чинності Конституції України 1996 року, а потім з 1999 року до 2004 року. Проведення офіційного тлумачення було побудовано таким чином, що Суд не спитав самого себе: у якому співвідношенні право балотуватися на пост Президента України у громадянина Кучми знаходилося до права всіх інших громадян України — членів суспільства? Чи варто було для цього із залученням псевдонаукових вис¬новків створювати мниму істину, яка посягала на моральне і соціальне завдання всього права?
Конституційний Суд не дуже прискіпливо оцінив досить сумнівну теоретичну аргументацію окремих наукових експертів, зокрема Н. Шукліної, доцента кафедри конституційного права юридичного факультету Київського національного універси¬тету імені Тараса Шевченка, які стверджували, що «обмежен¬ня права на зайняття поста Президента України, передбачене статтею 103 Конституції України, може застосовуватися у часі лише щодо відносин, які виникли після набрання чинності цією Конституцією». Ми далекі від думки, що Суд очікував
79

Частина І
саме такого висновку малокомпетентних теоретиків, які нада¬ли Конституційному Суду своє розуміння статті 103 Консти¬туції України, що було процитовано у Рішенні щодо вказаної справи: «Кучма Леонід Данилович за Конституцією України 1996 року обирався Президентом України перший раз». На¬вряд чи сьогодні знайдеться будь-яка теоретично освічена людина, яку б переконала офіційна інтерпретація статті 103 у Рішенні Конституційного Суду України відносно громадя¬нина Кучми: «В аспекті конституційних подань положення частини третьої статті 103 Конституції України… треба ро-зуміти так, що це положення поширюється лише на осіб, яких обирають на пост Президента України після набуття чинності Конституцією України 1996 року. Особа, яку вперше було об¬рано Президентом України за чинною Конституцією Украї¬ни в 1999 році, має право балотуватися на чергових виборах Президента України у 2004 році». Чи не тому, відмежовуючись від досить сумнівного застосування офіційного тлумачення Конституційним Судом України строку перебування на посту Президента України Л.Кучми, Суддя Конституційного Суду М.Д. Савенко в окремій думці щодо цієї справи рішуче ско-ристався правом заперечення. Застосувавши формулу АЬшш поп Іоіїеі изипт, Суддя як офіційний представник права орга¬ну — Конституційного Суду — щодо офіційної інтерпретації зазначив: «На жаль, Конституційний Суд України не тільки не використав телеологічного тлумачення і відповідно не враху¬вав мету норми, про офіційне тлумачення якої заявлено кло¬потання, а заблокував цю мету і, отже, дію всієї норми, відкрив шлях до довічного перебування однієї й тієї самої особи на пос¬ту Президента України». Цим підтверджено, що офіційне тлу¬мачення не може йти за явними ознаками зловживання правом визначати іншу мету, ніж ту, яку передбачав законодавець, тво¬рячи Конституцію України на засадах верховенства права.
Сам собою наведений приклад належить до прерогатив Конституційного Суду — враховувати чи ні теоретичні вис¬новки науковців-експертів, але сумнівною є офіційно-право¬ва позиція Суду, оскільки через тлумачення надавалося право обиратися на пост Президента України саме тій особі, яка вже два строки займала цю вищу державну посаду. Це ніяким чи-
80

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
ном не може належати до конституційної юрисдикції, оскіль¬ки це виключне право законодавця визначати в Конституції України строки перебування на посадах, право обирати і бути обраним Президентом України.
Щоб була зрозумілою наша позиція відносно особливої думки Судді Конституційного Суду і висновків наукової екс¬пертизи, необхідні деякі пояснення.
За своєю природою особлива думка Суддів Конституційно¬го Суду є симбіозом компетентного (професійного) і доктри-нального (наукового) тлумачення, яке спирається на фунда¬ментальні знання в сфері наукового світогляду авторитетних вчених-правознавців. Зміст особливої думки, як і свідчить практика української конституційної юрисдикції, базується на певних, раніше сформульованих або нових стосовно кон¬кретної справи в Суді конструкціях. Особлива думка не охоп¬лює наукового світогляду з проблеми в цілому, а лише фоку¬сується на певній конкретній моделі конституційно-правово¬го регулювання.
Аналіз свідчить, що особлива думка, яка публікується разом з рішенням Конституційного Суду, а відносно вищезгаданого рішення були опубліковані особливі думки Суддів — профе¬сора В.Шаповала та кандидата юридичних наук П.Ткачука, — це унікальне явище, притаманне саме конституційному пра¬восуддю. Суддя викладає свою протилежну офіційній інтер¬претації думку на рівні індивідуальної правосвідомості, що сприяє уточненню, роз’ясненню, розумінню діалектики різ¬них підходів до оцінки висококомпетентними правознавцями правових явищ, які досліджувалися Конституційним Судом.
Особлива думка у статті 64 Закону України «Про Консти¬туційний Суд України» визначається як окрема думка Судді, який підписав рішення чи висновок Конституційного Суду України. Але та окрема думка Судді висловлюється у пись¬мовій формі як незгода з думкою присутніх на засіданні Суду більшості Суддів. При цьому «незгода» одного чи деяких Суд¬дів не повинна асоціюватися з тим, що більшістю (за виснов¬ком одного Судді) прийнято рішення безпідставно. Йдеться про власну аргументацію Судді, яка стосується іншої моделі конституційно-правового регулювання, і тому на думку цього

————————————————————81———————————————-
Частика І
Судді вона відповідає фактичним обставинам справи, яка роз¬глядається Конституційним Судом України. Навіть якщо Кон¬ституційний Суд шляхом тлумачення норм права відійшов від головного принципу — верховенства права, окрема думка Судді не може вплинути на юридичні наслідки, пов’язані із введенням до чинності рішення чи висновку Конституційно¬го Суду. Але чи впливає це на розширення традиційних уяв¬лень про науку конституційного права?
Аналіз, проведений в Російській Федерації, засвідчив, що зміст рішень Конституційного Суду РФ дозволяє спостерігати в них елементи доктринального конституційного тлумачення, на що раніше звертав увагу і автор цієї роботи, а це в, свою чергу, вказує на деякі положення рішень суду як джерело док¬тринального конституційного тлумачення35. Тобто не тільки українські вчені-юристи намагаються надати нових імпульсів у використанні більш широкого спектра відомих науці і прак¬тиці прийомів І способів інтерпретації, але й самі Судді Конс¬титуційного Суду, що сприяє розвитку правосвідомості і особ¬ливо правової ідеології на доктринальному рівні.
На наш погляд, окремі думки Суддів Конституційного Суду України ще не стали надбанням всебічного теоретич¬ного аналізу вчених-конституціоналістів, проте вони суттє¬во впливають при осмисленні окремих правових колізій на практику, яка створюється Конституційним Судом України. Не можна виключати, шо їх цінність буде використана в ре¬зультаті вироблення нових принципів процедурної діяльності (наприклад, в результаті оновлення складу Конституційного Суду України) і деякі окремі думки свого часу можуть отрима¬ти нове осмислення. Історичний досвід свідчить, що не завж¬ди меншість в складі суду неправа. Зокрема, слід відзначити, що окремі думки Суддів, які стали суспільно відомими, також здатні певним чином впливати і на громадську думку, особ¬ливо коли йдеться про «парламентську опозицію», що може створити еволюцію окремих думок та їх трансформацію як в наукові новели, так і в ефективне законодавство.
Це також стосується експертних висновків, які широко ви¬користовуються в практиці Конституційного Суду України. Інститут правової експертизи став обов’язковою складовою
82

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
(насамперед у підготовчій стадії) конституційного провад-ження. Вибір суб’єкта науково-правової експертизи, оцінки на підставі професійно-глибоких знань, досвід і вагомість на¬укових праць — все це більше суб’єктивний чинник у виборі Суддею офіційного наукового експерта. При цьому Суддя ке¬рується статтею 54 Закону України «Про Конституційний Суд України», яка передбачає, що для забезпечення повноти роз¬гляду справи в процесі провадження у справі вже склад Конс¬титуційного Суду вирішує необхідність призначення експер¬тизи в справі і залучення до участі в конституційному провад¬женні експертів. На практиці Конституційний Суд не досить широко реалізує надане право, оскільки експерт є самостій¬ною процесуальною фігурою і його роз’яснення виходять за межі простої експертизи, тобто його кваліфікації, до чого не завжди готові особи, які визнані експертами. Автори пись¬мових експертних висновків — найбільш