.

Коментар до ЦПК України (книга)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3 133664
Скачать документ

Коментар до ЦПК України

стосовує і по-

няття Ызаконодавство про цивільне судочинствоы, що включає й

ЦПК, й інші законодавчі акти. Так, істотну роль у регулюванні су-

дочинства грають ЦК України і законодавчі акти в галузі адмініст-

ративного, трудового права, сімейного законодавства. Але, безумо-

вно, найважливіше значення має Конституція України, яка визна-

чає основи цивільного судочинства і право на судовий захист.

2. В останні роки в науці цивільного процесуального права і

правозастосовній практиці стали більш поширеними погляди про

більшу юридичну чинність ЦПК у порівнянні з іншими законами,

що містять процесуальні норми. При цьому вказують на дуже спір-

ний, як видається, поділ законів на загальні і спеціальні, відповід-

но до якого ЦПК є спеціальним, а тому інші закони не застосову-

ють до судочинства, якщо ЦПК не містить подібних правил.

Основний недолік цих поглядів, на нашу думку, полягає в тому,

що вони культивують правовий нігілізм. Є правильне класичне тве-

рдження про те, що закон є закон і є поділ норм права на загальні

і спеціальні. Норма права, в якому би законодавчому акті вона не

знаходилася, обов’язкова для застосування у відносинах, які вона

регулює. Саме останнє визначає її приналежність до галузі права.

Тому норма права є процесуальною і тоді, коли вона знаходиться в

ЦК, КпШС, Законі України ЫПро прокуратуруы та ін. Та й комен-

тована стаття не протиставляє ЦПК іншим законам України.

3. Загальні правила цивільного’судочинства формулюються в

законі стосовно позовних (спірних) справ. Але вони значною мі-

рою регулюють і провадження в справах, що виникають з адмініс-

тративно-правових відносин, і в справах окремого провадження.

Стаття 2. Завдання цивільного судочинства

Завданнями цивільного судочинства є охорона прав та за-

конних інтересів фізичних,.юридичних осіб, держави шляхом

всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній від-

повідності з чинним законодавством.

(Стаття 2 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-Ю від
23.01.81;

Законом № 2857-12 від 15.12.92)

1. Ця стаття вказує на головне завдання цивільного судочинства

З охорону прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб,

держави. Поняття Ыохорона правы є більш широким, ніж застосову-

ване в ЦПК (наприклад, у ст. 4) поняття Ызахист правы, тобто воно

включає не тільки діяльність по розгляду цивільних справ в резуль-

таті цієї діяльності, й попереджуючий вплив судових1 процесів.

2. Цією статтею завдання охорони прав та інтересів фізичних

осіб (громадян, іноземних громадян і осіб без громадянства), на

відміну від.законодавства, що діяло раніше, висувається для судів

на перше місце. Згідно з ст. З Конституції України людина, її життя

і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в

Україні найвищою соціальною цінністю.

3. Як одне із завдань Пленум Верховного Суду України вказує

судам на необхідність запобігання злочинам та іншим правопору-

шенням при розгляді кримінальних і цивільних справ і здійснення

рішучих заходів щодо їх усунення, суворого виконання вимог зако-

ну і постанов Верховного Суду України з цих питань (див.: Поста-

нову Пленуму № 5 від 22.08.80 ЫПро діяльність судів України по

попередженню злочинів та інших правопорушень при розгляді кри-

мінальних і цивільних справы зі змінами, внесеними постановами

№ 8 від 23.12.83, № 13 від 25.12.92, № 3 від 13.01.95 і №’12 від

03.12.97).

Стаття 3. Порядок провадження в цивільних справах

Провадження в цивільних справах у судах України ведеться

за цивільними процесуальними законами України, що діють на

час розгляду справи, вчинення окремих процесуальних дій або

виконання рішення суду.

(Стаття 3 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

1. Провадження в цивільних справах у суді (судочинство) нази-

вають цивільним процесом. Воно складається з процесуальних дій

судді (суду) та інших учасників судочинства. За найближчою про-

цесуальною метою ці дії поєднуються в стадії (наприклад, стадія

порушення справи, підготовки справи до судового розгляду, судо-

вого розгляду), а за кінцевою метою З у провадження (позовне, в

справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, осо-

бливе, апеляційне, касаційне). Таким чином, кожне провадження,

як правило, складається з трьох зазначених вище стадій.

2. Ця стаття визначає дію цивільного процесуального закону в

просторі, часі та за колом осіб. Судочинство в Україні ведеться

відповідно до цивільних процесуальних законів України. Чинність

процесуального закону в часі полягає в тому, що суди України по-

винні керуватися законом, що діє під час розгляду справи, вчинен-

ня окремих процесуальних дій чи виконання рішення суду. За ко-

лом осіб дія процесуальних норм поширюється на суддю (суд), що

розглядає справу, і на всіх учасників процесуальної діяльності в цій

справі: на громадян України, іноземців і осіб без громадянства,

юридичних осіб. У деяких випадках чинність процесуального зако-

ну поширюється на осіб, органи і організації, що не беруть участі в

справі. Так, судові рішення є обов’язковими до виконання на всій

території України (ст. 129 Конституції України). Підприємства, уста-

нови, організації, кооперативні і громадські організації повинні

надавати необхідні суду докази або повідомляти суд про неможли-

вість їх надання (ст. 48 ЦПК).

Стаття 4. Право на звернення до суду за судовим захистом

Усяка заінтересована особа вправі в порядку, встановлено-

му законом, звернутись до суду за захистом порушеного або

оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

Відмова від права на звернення до суду недійсна.

1. Конституційне право громадян на судовий захист закріплю-

ється насамперед у ст. 4 ЦПК, Можливість особистого звернення в

суд залежить від наявності у того, хто звертається, цивільної проце-

суальної правоздатності і дієздатності. Однак важливо, щоб у того,

хто звертається за судовим захистом, була не тільки правоздатність

узагалі, а й правоздатність у конкретній справі, тому що коменто-

вана стаття вказує на право лише заінтересованої особи звернутися

за судовим захистом. Юридичною заінтересованістю володіють тіль-

ки ті особи, що звертаються до суду, які є учасниками спірних

матеріальних правовідносин, або кому законом надане право пору*

шення справи в інтересах інших осіб (ст. 5 ЦПК). Як видається,

твердження, що останні з перелічених не є заінтересованими, а

лише наділені цим правом для захисту інтересів інших осіб, є спір-

ним. Це протиставляло б ст. 5 ЦПК даній статті, а вони органічно

пов’язані. ЦПК відносить цих учасників процесу до осіб, що бе-

руть участь у справі, тобто наділяє;їх юридичною заінтересованіс-

тю, проявом якої і є їх право порушити цивільну справу.

2. Заінтересовані особи при зверненні до суду зобов’язані до-

тримуватися встановленого процесуальним правом порядку звер-

нення до. суду за захистом порушеного чи заперечуваного права

охоронюваного законом інтересу (див. коментар до глави 16 ЦПК).

3. Істотною гарантією захисту права є положення статті про те,

що відмова від права на звернення до суду є недійсною. Процесуа-

льний закон вважає, що не мають правових наслідків угоди чи умо-

ви договорів про відмову від можливості звернутися до суду із за-

явою про захист своїх прав. Він допускає відмову від судового захи-

сту або в ході розгляду справи (ст. 179 ЦПК), або в тих випадках,

якщо заінтересовані особи вирішили звернутися чи зверталися за

захистом права до інших юрисдикційних органів^ наприклад, тре-

тейського суду (п. 6 ст. 136 ЦПК).

4. Право на звернення з позовом до суду є одним з найважливі-

ших елементів процесуальної правоздатності громадянина, а не його

дієздатності, як вважають деякі юристи (див.: Городская газета №

46 від 13 листопада 1997 р.). Тому закон і не допускає йе тільки

обмеження навіть у судовому порядку, а й самообмеження в циві-

льній процесуальній правоздатності.

Стаття 5. Порушення цивільної справи в суді

Суд приступає до розгляду цивільної справи:

1) за заявою особи, яка звертається за захистом своїх прав

або охоронюваних законом інтересів;

2) за заявою прокурора та інших осіб, які вправі у випадках,

передбачених законом, звертатися до суду на захист прав та

свобод іншої особи, невизначеного кола осіб або державних чи

громадських інтересів.

У справах позовного провадження подаються позовні заяви,

у*справах, що виникають з адміністративно-правових відносин,

і в справах окремого провадження З скарги і заяви.

(Стаття 5 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від
23.01.81;

Законом № 82/95-ВР від 02.03.95, в редакції Закону № 2540-ІП від
21.06.2001)

1. За загальним правилом провадження в цивільній справі пору-

шується подачею заяви особисто заінтересованою особою, тобто

особою, яка вважає, що порушено чи заперечується саме її право,

що саме вона є учасником спірних матеріальних правовідносин. До

таких осіб ЦПК відносить сторони (позивачів і відповідачів, спів-

позивачів і співвідповідачів) і третіх осіб, що заявляють самостійні

вимоги на предмет спору.

2. Правом порушити цивільну справу на захист інтересів держа-

ви і громадян відповідно до п. 2 ст. 5 ЦПК володіє прокурор. Про

особливості реалізації цього права див. коментар до ст. 13 ЦПК і

глави 14 ЦПК.

3. Ініціативою порушувати цивільні справи у суді на захист прав

та інтересів інших осіб наділені органи державної влади і органи

місцевого самоврядування, інші особи, що вправі у випадках, пе-

редбачених законом, звертатися до суду на захист прав і свобод

іншої особи, невизначеного кола осіб чи державних або суспільних

інтересів. Такими правами у визначених випадках закон наділяє

профспілки, державні підприємства, установи, організації, сільсь-

когосподарські підприємства, кооперативні організації, їх об’єднан-

ня, інші громадські організації чи окремих громадян (див. комен-

тар до ст. 121 ЦПК). Зазначені особи можуть бути ініціаторами

процесу тільки тоді, коли закон, положення, статут тощо про ці

органи і організації передбачають таке їх право. Стосовно громадян

законодавство також повинно передбачати їх право порушити справу

в інтересах інших осіб. Так, наприклад, ст. 256 ЦПК надає право

членам сім’ї громадянина своєю заявою порушувати справу про

визнання його обмежено дієздатним чи недієздатним. Однак у ряді

випадків суди приймають заяви у цих справах від осіб, що не упо-

вноважені подавати такі заяви (див. преамбулу постанови Пленуму

Верховного Суду України № 3 від 28.03.72 ЫПро судову практику у

справах про визнання громадянина обмежено дієздатним і недіє-

здатнимы з наступними змінами).

4. Вибір заособу порушення судової діяльності в кожному конк-

ретному випадку залежить від виду судочинства: у позовних справах

З позовна заява, у справах, що виникають з адміністративно-право-

вих відносин, і у справах окремого провадження З скарга чи заява.

Тим часом у судовій практиці іноді трапляються випадки, коли в

справах окремого провадження подаються і приймаються судами

позовні заяви, хоча в таких справах не може бути спору про право.

Стаття 6. Здійснення правосуддя тільки судом і на засадах

рівності громадян перед законом і судом

Правосуддя в цивільних справах здійснюється тільки судом

і на засадах рівності перед законом і судом усіх громадян неза-

лежно від їх походження, соціального і майнового стану, расо-

вої і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до

релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших об-

ставин. ‘

(Стаття 6 із змінами, внесеними згідно з Указом ПЕР № 1461-10 від
23.01.81)

1. Закріплений Конституцією України і галузевими законодав-

чими актами принцип здійснення правосуддя тільки судом нале-

жить до числа міжгалузевих, тому що діє і у цивільному, і в кримі-

нальному, і в господарському судочинстві. У відповідності зі ст. 1

Закону України ЫПро судоустрій Україниы від 7 лютого 2002 р. су-

дова влада реалізується шляхом .здійснення правосуддя у формі

цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а

також конституційного судочинства: Серед органів, що здійсню-

ють захист суб’єктивних цивільних прав, суди посідають особливе

місце, тому що вони вирішують більшість цивільних справ, і, оскіль-

ки закон установлює пріоритет судового захисту, а) при об’єднанні

декількох пов’язаних між собою вимог різної підвідомчості пріори-

тет віддається загальній судовій формі (ст. 26 ЦПК); б) акти адмі-

ністративних органів у ряді випадків можна заперечувати в суді;

в) рішення різних органів виповнюються примусово державним ви-

конавцем за участю суду.

2. Правосуддя в цивільних справах здійснюється на засадах рів-

ності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх похо-

дження, соціального і майнового стану, а також зазначених у ст. 6

ЦПК інших обставин. Цей принцип цивільного процесуального

права не тільки проголошується, а й реально забезпечується і поло-

женнями закону і всією судовою діяльністю. До таких гарантій на-

лежать державна мова судочинства, рівноправність сторін у цивіль-

ному процесі і багато чого іншого. Відповідно до вказівки Пленуму

Верховного Суду України забезпечення рівності громадян перед

законом і судом є одним з найважливіших завдань судів (див. п. 1

постанови Пленуму № 7 від 30.05.97 ЫПро посилення судового за-

хисту прав і свобод людини і громадянинаы // Бюлетень законодав-

ства і юридичної практики України. З 1998. З № 8. З С. 75).

Стаття б’. (Виключено на підставі Указу ПВР № 1461-10 від 23.01.81)

Стаття 7. Колегіальний і одноособовий розгляд справ

Цивільні справи у всіх судах розглядаються колегіально або

одноособове суддями, обраними у встановленому порядку.

9

Суддя при одноособовому розгляді справи діє від імені І

При колегіальному розгляді справ судді користуються рііі-;

ними правами з головуючим у судовому засіданні у вирішенні

всіх питань, що виникають при розгляді справи і постановленні

рішення.

(Стаття 7іззмінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10від23 018І-
Е-!

Законами № 2464-12 від 17.06.92, № 3129-12 від 22.04.93)’ *’

1. За чинним цивільним процесуальним законодавством біль-

шість цивільних справ розглядається суддею одноосібне (див. ко-

ментар до ст. 1241 ЦПК). У цьому разі суддя в процесі виступає від

імені відповідного суду. Згідно з Законом України від 21 вересня

2000 р. ЫПро внесення змін у Цивільний процесуальний кодекс

Україниы дві категорії цивільних справ розглядаються і у перший

раз колегіальним судом (див. коментарі до глав 30-Б і 30-Г ЦПК). \

2. Якщо цивільна справа розглядається колегією суду, то Низки

процесуальних дій здійснюється й у цьому разі суддею одноособо-

ве. У складі колегії її члени користуються рівними правами з голо- ‘*Е

вуючим у вирішенні всіх питань, що виникають у ході розгляду

цивільної справи і при постановлені судового рішення або ухвали.

3. Згідно з ст. 128 Конституції України судді, крім суддів Кон-

ституційного Суду України, обираються Верховною Радою України

безстрокове. Перше призначення на посаду професійного судді стро-

ком на п’ять років здійснюється Президентом України,

Стаття 8, Незалежність суддів і підкорення їх тільки

законові

При здійсненні правосуддя в цивільних справах судді неза-

лежні і підкоряються тільки законові. Судді вирішують цивільні

справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній

вплив на них.

(Стаття 8 із змінами, внесеними згідно із Законами № 2464-12 від
17.06.92,

№ 2857-12 від 15.12.92)

1. Відповідно до цієї статті при здійсненні правосуддя в цивіль-

них справах судді незалежні і підкоряються тільки законові.

2. Цей принцип припускає: а) підкорення суддів при здійсненні

правосуддя тільки законові; б) розгляд і вирішення суддями справ

відповідно до їх правосвідомості і процесуальної форми; в) відсут-

ність і недопустимість будь-якого втручання в розгляд і вирішення

конкретних справ як з боку вищестоящого суду, так і з боку інших

державних органів і посадових осіб, що належать до кожної з гіл-

лок державної влади, а також громадських оргайізацій, політичних

партій і засобів масової інформації; г) наявність гарантій незалеж-

ності суддів у Конституції України та інших законах і забезпечення

цих гарантій компетентними органами держави.

10

3. Вплив на судців може проявлятися у втручанні в їх діяльність

при розгляді і вирішенні конкретних справ. Формами такого втру-

чання можуть бути: а) дача вказівок у конкретних справах з боку

вищестоящих судів з питань, що належать до компетенції суду пер-

шої інстанції, а також з боку інших органів держави і посадових

осіб з цих питань; б) непряме втручання в діяльність суддів погро-

зою залучення їх до не передбаченої законом відповідальності чи

до передбаченої законом, але без належних підстав; в) спроби на-

тиснути на суддів з боку органів державної виконавчої влади і орга-

нів місцевого самоврядування, позбавляючи їх чи погрожуючи по-

збавити передбачених законом гарантій і умов незалежності при

здійсненні правосуддя і т. ін.

4. Цей принцип цивільного процесуального права забезпечуєть-

ся: а) особливим порядком обрання і призначення суддів; б) їх не-

доторканністю; в) правом суддів оцінювати докази за своїм внутрі-

шнім переконанням, заснованим на_рсебічному, повному і об’єкти-

вному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх

сукупності, при цьому вони керуються законом і правосвідомістю

(ст. 62 ЩІК); г) недопустимістю вказівок з боку апеляційних і каса-

ційних судів про вірогідність чи невірогідність того чи іншого доказу,

про переваги одних доказів перед іншими, про характер рішення

(ст. ст. 313, 343 ЦПК) і низкою інших гарантій (див. ст.ст. 14З16 За-

кону ЫПро судоустрій Україниы від1 7.02.2002р.). Основою цього

принципу є ст. 129 Конституції України. Пленум Верховного Суду

України в п. З постанови № 4 від 12.04.96 ЫПро застосування зако-

нодавства, що забезпечує незалежність суддівы відзначив, що згідно

з ст. 126 Конституції України вплив на суддів у будь-який спосіб

тягне юридичну відповідальність. На всі випадки втручання в їх ді-

яльність і прояви неповаги до суду і судді суди повинні реагувати

окремими ухвалами чи постановами, а якщо в таких діях є ознаки

злочину, вирішувати питання про порушення кримінальної справи.

Стаття 9. Мова, якою ведеться судочинство

Судочинство провадиться українською мовою або мовою бі-

льшості населення даної місцевості.

Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою,

якою провадиться судочинство, забезпечується право робити

заяви, давати пояснення і показання, виступати на суді і заяв-

ляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послу-

гами перекладача в порядку, встановленому цим Кодексом.

Судові документи, відповідно до встановленого законом по-

рядку, вручаються особам, які беруть участь у справі, в пере-

кладі на їх рідну мову або на іншу мову, якою вони володіють.

(Стаття 9 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від
23.01.81)

11

1. Правила про мову цивільного судочинства є одним із голо-

вних його принципів, оскільки він поширюється на суд та інших

учасників справи, на всі стадії і провадження при розгляді і вирі-

шенні цивільної справи.

2. Коментована стаття передбачає чотири напрямки дії принци-

пу державної мови судочинства: 1) судочинство в судах України

ведеться українською мовою, а в судах, що знаходяться в місцях

проживання більшості громадян інших національностей, можуть

використовуватися поряд з українською мовою їх національні мови

(ст. З Закону України ЫПро мови в Українській РСРы); 2) особам,

що беруть участь у справі і не володіють мовою, на якій ведеться

судочинство, забезпечується право робити заяви, давати пояснення

і показання, виступати в суді рідною мовою; 3) зазначеним особам

забезпечується допомога перекладача; 4) особам, що беруть участь

у справі, судові документи вручаються в перекладі на їх рідну мову

чи мову, якою вони володіють.

3. Частина перша статті, що коментується, потребує зміни, оскіль-

ки ст. 10 Закону України ЫПро судоустрій Україниы передбачає, що

судочинство в Україні провадиться державною мовою.

Стаття 10. Гласність судового розгляду

Розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків,

коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці.

Закритий судовий розгляд, крім того, допускається за моти-

вованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відо-

мостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі,

а також забезпечення таємниці усиновлення.

В закритому судовому засіданні присутні особи, які беруть

участь у справі, представники громадських організацій і трудо-

вих колективів, які беруть участь в судовому розгляді відповідно

до статті 161 цього Кодексу, а в необхідних випадках також

свідки, експерти і перекладачі.

До залу судового засідання не допускаються громадяни мо-

лодші шістнадцяти років, якщо вони не є особами, які беруть

участь у справі, або свідками.

Слухання справи в закритому засіданні суду ведеться з доде-

ржанням усіх правил судочинства. Рішення судів у всіх випадках

проголошуються прилюдно, крім рішень про усиновлення у випа-

дках, передбачених статтею 112 Кодексу про шлюб та сім’ю

України.

(Стаття ІОіззмінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10від
23.01.81;

Законом № 329/96-ВР від 12.07.96)

1. Ця стаття закріплює принцип гласності, який полягає в тому,

що розЄляд цивільних справ у всіх судах України відповідно до ст. 129

12

Конституції України повинен проходити у відкритому судовому за-

сіданні. Це означає, що в залі судового засідання можуть бути при-

сутні будь-які громадяни, за винятком громадян молодше шістнадця-

ти років. Але і ці особи можуть бути в залі судового засідання, якщо

вони є особами, що беруть участь у справі, чи свідками.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України ЫПро судоустрій Украї-

ниы ніхто не може бути обмежений у праві на одержання в суді

усної чи письмової інформації щодо результатів його судової спра-

ви. Проведення в залі судового засідання фото- і кіноз’йомки, теле-,

відео-, звукозапису допускаються з дозволу суду.

2. Закрите судове засідання у цивільних справах допускається за

законом у трьох випадках: а) з метою запобігання розголошенню

державної таємниці; б) з метою запобігання розголошенню відомо-

стей про інтимні сторони життя осіб, що беруть участь у справі; в)

для забезпечення таємниці усиновлення.

3. Якщо справа розглядається а закритому судовому засіданні,

то в ньому можуть бути присутні особи, що беруть участь у справі,

і в необхідних випадках З свідки, експерти, перекладачі. У зв’язку

з виключенням ст. 161 із ЦПК у частину третю цієї статті необхідно

внести відповідні зміни.

4. Про розгляд справи в закритому судовому засіданні має ухва-

люватися вмотивована ухвала суду^судді). При розгляді справи в

закритому судовому засіданні повинні дотримуватися всі процесуа-

льні правила і рішення в спра’ві має проголошуватися привселюд-

но, крім зазначених у частині п’ятій рішень (див. коментар до гла-

ви 35-А ЦПК).

Гласність судового розгляду має істотне значення в правовій

державі з метою виховання громадян і попередження правопору-

шень. Тому Пленум Верховного Суду України в ряді своїх постанов

звертав увагу судів на роль гласних процесів у правовому і мораль-

ному вихованні громадян (див., наприклад, постанову № 5 Плену-

му від 29 червня 1984 р. та ін.).

5. Конституція України в ст. 129 і глава 21 ЦПК у новій редакції

по’єднують цей принцип з повним фіксуванням процесу технічни-

ми засобами, що ставить завдання по оснащенню всіх судів засоба-

ми аудио- і відеозапису, комп’ютерами і т.ін.

Стаття 11. Вирішення справ на підставі діючого

законодавства

Суд вирішує справи на підставі Конституції, інших актів

законодавства України, міжнародних договорів України в по-

рядку, передбаченому цим Кодексом.

Суд у випадках, передбачених законом, застосовує норми

права інших держав.

13

У разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд

застосовує закон, що регулює подібні відносини, а при відсутно-

сті такого закону суд виходить із загальних начал і змісту зако-

нодавства України.

(Стаття 11 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

1. Правила, закріплені в цій статті, є найважливішою гарантією

винесення судами законних і обЄрунтованих рішень. Підставами _-1

винесення таких рішень є норми цивільного, трудового, сімейного

права, що містяться в Конституції України, галузевих юридичних

актах і підзаконних нормативних актах, прийнятих у межах компе-

тенції відповідними державними органами, а також у міжнародних

договорах України. У разі сумніву щодо відповідності застосовува-

ного при вирішенні справи закону Конституції України суд за кло-

потанням учасників процесу чи зі своєї ініціативи припиняє прова-

дження в справі і звертається з вмотивованою ухвалою (постано-

вою) до Верховного Суду України, який згідно з ст. 150 Конституції

України має право порушити перед Конституційним Судом Украї-

ни питання про відповідність Конституції України законів та ін-

ших нормативне-правових актів. Таке рішення може бути прийня-

то судом будь-якої інстанції і на будь-якій стадії процесу. Суд без-

посередньо застосовує Конституцію, якщо: із змісту її норм не

випливає необхідність додаткової регламентації її положень зако-

ном; закон, що діяв до введення в дію Конституції чи прийнятий

після цього, суперечить їй; правовідносини, розглянуті судом, за-

коном України не врегульовані, а нормативно-правовий акт, при-

йнятий Верховною Радою чи Радою міністрів Автономної Респуб-

ліки Крим, суперечить Конституції України; укази Президента Укра-

їни, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають

застосуванню судами при вирішенні конкретних справ, суперечать

Конституції України (див. п. 2 постанови № 9 Пленуму Верховного

Суду України від 1 листопада 1996 р. ЫПро застосування Конститу-

ції України при здійсненні правосудцяы).

2. У випадках, коли при вирішенні конкретної справи суд не

знаходить норми права, що регулює дані спірні відносини, комен-

тована стаття допускає аналогію закону і аналогію права. Безумов-

но те, що в цьому разі йдеться про застосування за аналогією норм

матеріального права: цивільного, сімейного і т. ін. Питання про

допустимість аналогії норм цивільного процесуального права є дуже

спірним. Автор коментарю вважає можливим у виключних випад-

ках застосування за аналогією і норм цивільного процесуального

права (див. коментар до ст. 308, 339 ЦПК).

3. Застосування закону за аналогією означає, що суд при відсут-

ності норми права, що регулює спірне відношення, розглядає і ви-

14

рішує цивільну справу на підставі норми права, що регулює подіб-

не відношення.

4. Застосування права за аналогією можливо тоді, коли немає

норми права, що регулює і дане спірне відношення і подібні відно-

сини. У цьому разі суд вирішує цивільну справу, виходячи із загаль-

них засад і змісту законодавства України.

5. Аналогія закону і аналогія права є одним із способів запов-

нення пробілів у праві. Вони не є ідеальними способами, але до

внесення доповнень у законодавство все-таки дозволяють здійсню-

вати захист права у деяких випадках.

6. У випадках і порядку, встановлених у розділі VI ЦПК, при

розгляді цивільних справ суди застосовують норми зарубіжного

права. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні

договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою

України, є частиною національного законодавства України.

Стаття 12. Нагляд вищестоящих судів за судовою діяльністю

Верховний Суд України здійснює нагляд за судовою діяль-

ністю всіх судів України.

Верховний суд Республіки Крим, обласні, Київський і Сева-

стопольський міські суди здійснюють нагляд за судовою діяль-

ністю районних (міських), міжрайонних (окружних) судів від-

повідно Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя.

Військові суди регіонів, Військово-Морських Сил здійсню-

ють нагляд за судовою діяльністю військових судів гарнізонів.

(Стаття 12 із змінами, внесеними згідно з Указом ПЕР № 1461-10 від
23.01.81;

Законами № 2857-12 від 15.12.92, № 4018-12 від 24.02.94)

1. Відповідно до цієї статті Верховний Суд України як вищий

судовий орган здійснює судовий нагляд за судовою діяльністю всіх

судів держави. Верховний суд Автономної Республіки Крим, обла-

сні і прирівняні до них суди здійснюють цей нагляд за діяльністю

нижчестоящих стосовно них судів.

2. Здійснення судового нагляду має істотне значення, оскільки

є і засобом виправлення помилок нижчестоящих судів, і засобом

керівництва практикою забезпечення судової політики в державі.

3. Судовий нагляд вищестоящими судами здійснюється або при-

йняттям постанов Пленуму Верховного Суду на базі узагальнень

судової практики, або шляхом перегляду рішень нижчестоящих су-

дів по апеляційних і касаційних скаргах і відповідним поданням

прокурорів. З урахуванням вимог принципу незалежності суддів і

підкорення їх тільки законові наглядова діяльність вищестоящого

суду не повинна здійснюватися у формі втручання в конкретні справи

з питань, що належать до компетенції суду першої інстанції, у фо-

рмі тиску на внутрішнє переконання суддів.

15

4. Згідно з Законом України ЫПро судоустрій Україниы дана стаття

потребує змін, оскільки ст. 26 Закону передбачає лише право апе-

ляційного суду надавати методічну допомогу місцевим судам, а

ст. 47 З право Верховного Суду України забезпечувати однакове

застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції.

Стаття 13. Участь прокурора в розгляді цивільних справ

Прокурор бере участь у розгляді цивільних справ за його

заявами про захист інтересів держави або прав і законних інте-

ресів громадян, які за.станом здоров’я чи з інших поважних

причин не можуть захистити свої права.

Прокурор, який бере участь у розгляді цивільних справ у

судах, додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення

їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний,

повний і об’єктивний розгляд справ та постановлений) судових

рішень, що Єрунтуються на законі.

Обсяг і межі повноважень прокурора під час розгляду справ

визначаються цим Кодексом.

(Стаття 13 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від
23.01.81;

Законом №2857-12 від 15.12.92)

1. Відповідно до цієї статті прокурор може брати участь у роз-

гляді цивільної справи, порушеної за його заявою. З заявою проку-

рор може звернутися до суду, по-перше, на захист інтересів держа-

ви. У цьому разі законодавство не містить обмежень для нього ні

залежно від категорії справи, ні залежно від яких-небудь інших

обставин. По-друге, прокурор може подати заяву на захист прав і

законних інтересів громадян, але тільки тоді, коли вони за станом

здоров’я або з інших поважних причин (вік, недієздатність тощо)

не можуть захистити свої права.

2. Згідно з ст. 35 Закону України ЫПро прокуратуруы і главою 24

ЩІК у новій редакції прокурор може брати участь і в другій формі

З вступити у процес, який вже почався, на будь-якій його стадії,

якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтере-

сів держави і суспільства, і зобов’язаний вчасно вживати заходів

щодо усунення порушень закону, від кого б вони не виходили.

3. Стаття 371 Закону України ЫПро прокуратуруы у редакції За-

кону України № 2663-ІН від 12.07.2001 р. (див. Урядовий кур’єр №

132 від 26 липня 2001 р.) розвиває конституційне положення про

представництво прокуратурою інтересів громадянина чи держави в

суді. Прокурор самостійно визначає підстави для представництва в

судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво

на будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесу-

16

альним законом. Формами цього представництва є: 1) звернення

до суду з позовами чи заявами на захист-прав і свобод іншої особи,

невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються

інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів,

дій чи рішень органів і посадових осіб; 2) участь у розгляді судами

справ; 3) внесення апеляційного, касаційного подання на судові

рішення чи заяви про перегляд їх за нововиявленими обставинами.

4. Завданням участі прокурора в цивільному судочинстві в будь-

якій формі, поряд із захистом інтересів держави і громадян, є спри-

яння суду та іншим учасникам процесуальної діяльності у вико-

нанні вимог закону про всебічний, повний і об’єктивний розгляд

справ і постановлення законних і обгрунтованих рішень.

Стаття 13′. (Виключено на підставі Указу ПВР № 1461-10 від 23.01.81)

Стаття 14. Обов’язковість рішення, ухвали і постанови суду

Рішення, ухвала і постанова суду або судді, що набрали за-

конної сили, є обов’язковими для всіх органів, підприємств, уста-

нов, організацій, службових осіб та громадян і підлягають вико-

нанню на всій території України.

Обов’язковість рішення, ухвали і постанови не позбавляє

заінтересованих осіб можливості звернутися до суду за захис-

том прав і охоронюваних законом інтересів, спір про які судом

не був розглянутий і вирішений.

(Стаття 14 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10від
23.01.81;

Законом № 2857-12 від 15.12.92)

\. Стаття 124 Конституції України встановила, що судові рішен-

ня ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до вико-

нання на всій території України. Рішення суду відповідно до про-

цесуального законодавства є обов’язковим уже з моменту його ви-

несення і проголошення. Але з моменту вступу його в законну силу

воно стає загальнообов’язковим, тобто обов’язковим не тільки для

суду, не тільки для інших учасників цивільної справи, а й для всіх

органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб і грома-

дян, і підлягає виконанню на всій території України. Так, напри-

клад, рішення суду про встановлення батьківства є обов’язковим

для органів РАГС, рішення суду про задоволення позову про стяг-

нення аліментів і відповідний йому виконавчий лист обов’язкові

для організації, де працює боржник.

2. Рішення, ухвала чи постанова суду (судді), що вступили в

законну силу, є перешкодою для звернення до суду лише тоді, коли

ними вирішено спір між тими самими сторонами, про той самий

предмет і по тим самих підставах (див. коментар до ст. 136 ЦПК).

17

Стаття 15. З’ясування судом обставин справи на засадах

змагальності

Обставини цивільних справ з’ясовуються судом на засадах

змагальності.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, користу-

ються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження

та доведення перед судом їх переконливості.

Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює

необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин

справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права і

обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення

процесуальних дій і сприяє здійсненню їх прав у випадках, пе-

редбачених цим Кодексом.

При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин спра-

ви і прийнятті рішення суд є незалежним від висновків органів

влади, експертиз або окремих осіб.

(Стаття 15 в редакції Законів № 27/96-ВР від 02.02.96, № 2540-Ш від

21.06.2001)

ьы

1. Коментована стаття закріплює обов’язок суду створювати всі

необхідні умови для встановлення об’єктивної істини по кожній

цивільній справі, для всебічного, повного і об’єктивного з’ясуван-

ня обставин справи, прав і обов’язків зацікавлених осіб. Основою

цього служать обставини, якими сторони обЄрунтовують свої вимо-

ги і заперечення, і докази, що наводяться на підтвердження цих

обставин. Тому ця стаття і передбачає розгляд і вирішення цивіль-

них справ у судах на засадах змагальності.

2. В юридичній літературі все більшого поширення одержують

спірні^ як видається, погляди про те, що раніше суд був зобов’яза-

ний з’ясовувати дійсні обставини справи, але зараз цей обов’язок

законом не передбачений, а тому і принцип об’єктивної істини не

притаманний цивільному процесуальному праву. Ці твердження є

дуже спірними, по-перше, тому що багато статей ЦПК (наприклад,

ст. ст. 143, 202) передбачають саме обов’язок суду встановити об’-

єктивну істину в справі. По-друге, закон передбачає для суду, який

не встановив об’єктивну істину в справі, несприятливі процесуаль-

ні наслідки у вигляді скасування необгрунтованого і незаконного

рішення (ст. ст. 307З309 ЦПК). Тому видається переконливою думка

О.Т. Боннера (див.: Установление обстоятельств гражданского де-

ла. З М. З 2000. З С. 83З85) та інших процесуалістів, які відстою-

ють принцип об’єктивної істини, що включає істинність як установ-

лених обставин справи, так і правової оцінки об’єктивно встанов-

лених обставин справи, а також їх правильну соціальне-правову

оцінку. Інша річ, що суду не завжди необхідно встановлювати всі

18

факти в справі, а достатньо лише тих, що зазначені в гіпотезі мате-

ріальної норми права, яка регулює спірні правовідносини. У цьому

разі судова істина буде неповною, але все одно повинна бути об’єк-

тивною. До того ж Пленум Верховного Суду України постійно ви-

магає від судів викорінити випадки порушення норм процесуаль-

ного законодавства і насамперед норм про всебічне, повне і об’єк-

тивне з’ясування дійсних обставин справи (див.: п. 9 постанови

№ 1 від 12.02.93 ЫПро підсумки роботи судів за 1992 р. і завдання

судів, що випливають з постанови Верховної Ради України від 26 січ-

ня 1993 р. ЫПро стан виконання законів і постанов Верховної Ради

України з питань правопорядку і заходам посилення боротьби зі

злочинністюы зі змінами від 03.12.97).

3. Частина 2 коментованої статті закріплює й інший важливий

обов’язок суду (судці) роз’ясняти особам, що беруть участь у спра-

ві, їх права і обов’язки, попереджати їх про наслідки здійснення чи

нездійснення процесуальних дій. Видається, що такий самий обо-

в’язок лежить на суді і відносно’осіб, що сприяють здійсненню

правосуддя: експертів, свідків, перекладачів і т.ін.

4. І третій обов’язок суду (судді) З сприяти особам, що беруть

участь у справі, та іншим учасникам процесу в здійсненні їх прав

щодо обЄрунтування обставин, витребування і надання в судове

засідання необхідних доказів і т.под.

5. Частина четверта цієї статті Особливо зазначає, що і при до-

слідженні, оцінці доказів і встановленні обставин справи суд неза-

лежний від висновку органів влади, експертиз чи окремих осіб. Це

ще один із проявів принципу незалежності судців.

Стаття 15і. Межі судового розгляду

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за заявою (ска-

ргою) осіб, зазначених в статті 5 цього Кодексу, в межах заяв-

лених ними вимог і на підставі наданих сторонами та іншими

особами, які беруть участь у справі, доказів.

Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпо-

ряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при

цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Таким

правом користуються і особи (за винятком недієздатних і обме-

жено дієздатних), в інтересах яких заявлені вимоги.

(Кодекс доповнено статтею 151 згідно із Законом № 2540-1II від
21.06.2001)

1. Коментована стаття доповнила главу 1 ЦПК правилами про

межі судового розгляду цивільної справи. Вона має значення на-

самперед для суду, що розглядає і вирішує справу по суті. Тому що

правила подібного змісту є й у главі 40 про апеляційне проваджен-

ня (див. коментар до ст. ЗОЇ ЦПК), і в главі 41 про касаційне про-

вадження (див. коментар до ст. 333 ЦПК), коментована стаття має

1,9

значення також і для інших видів провадження, оскільки визначає

не тільки об’єктивні (матеріальні), а й суб’єктивні межі судового

розгляду справи, що мають значення для апеляційного і касаційно-

го провадження, де ці межі ЦПК не визначає.

2. Частина перша цієї статті визначає насамперед суб’єктивні

межі судового розгляду цивільної справи, підкреслюючи, що суд

розглядає і вирішує цивільні справи тільки по заявах осіб, окресле-

них законом (див. коментар до ст. 5 ЦПК). Крім цього, у коменто-

ваній статті визначені й об’єктивні (матеріальні) межі судового роз-

гляду: суд розглядає цивільну справу в межах заявлених вимог і на

підставі наданих сторонами й іншими особами, що беруть участь у

справі, доказів.

3. Частина друга цієї статті продовжує і розвиває ідею диспози-

тивності цивільного судочинства, встановлюючи можливість для

особи, що звернулася за судовим захистом, розпоряджатися своїми

вимогами за своїм розсудом, однак суд повинен контролювати, щоб

такими розпорядчими діями не порушувалися права і охоронювані

законом інтереси інших осіб. Подібну можливість мають і ті особи

(за винятком недієздатних і обмежено дієздатних), в інтересах яких

подана заява прокурором, органами влади і органами місцевого

самоврядування та іншими особами, зазначеними в п. 2 ст. 5 ЦПК

і в главі 14 ЦПК (див. відповідні коментарі).

Глава 2

СКЛАД СУДУ, ВІДВОДИ

Стаття 16. Склад суду

Розгляд цивільних справ у судах першої інстанції здійсню-

ється в складі трьох суддів або суддею одноособово.

Розгляд справ у апеляційній інстанції здійснюється судом у

складі трьох судців, головуючий з яких визначається в установ-

леному законом порядку.

Розгляд справ у касаційній інстанції здійснюється не менше

як трьома суддями судової палати Верховного Суду України чи

колегією суддів судової палати Верховного Суду України у ви-

падках, визначених цим Кодексом.

При перегляді рішення або ухвали за нововиявленими об-

ставинами суд діє в тому ж кількісному складі, в якому їх було

ухвалено, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

(Стаття 16 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10 від
23.01.81;

Законом № 2464-12 від 17.06.92, в редакції Закону № 2540-ПІ від
21.06.2001)

1. Відповідно до частини першої цієї статті справа в суді першої

інстанції може розглядатися колегією з трьох суддів чи суддею одно-

20

осібно. У районних (міських) судах справи розглядаються, як прави-

ло, суддею одноособове (див. коментар до ст. 124і ЦПК). У вище-

стоящих судах справи по суті розглядаються колегіально.

2. Розгляд справ у суді апеляційної та касаційної інстанції від-

повідно до частини 3 коментованої статті та ст. 13 Закону ЫПро

судоустрій Україниы здійснюється не менш як трьома суддями су-

дової палати чи колегією суддів, коли Верховний Суд діє як суд

першої інстанції чи якщо це передбачено законом. Цьому правилу

суперечить ст. 331 ЦПК (див. коментар до неї).

3. Частина 4 цієї статті визначає, що при перегляді судових по-

станов за нововиявленими обставинами суд діє в тому самому скла-

ді, в якому було ухвалене рішення, що переглядається, тобто якщо

рішення було ухвалено одним суддею, то перегляд його здійснює

один судця; якщо колегіально, то і переглядає колегіальний суд.

За виключними обставинами рішення переглядаються колегією

суддів у складі суддів Верховного Суду України.

4.1 при розгляді справи по суті,- і при перегляді судових рішень

низка питань, пов’язаних із $ухом справи, його підготовкою вирі-

шуються від імені суду одноособове суддями. Це питання прийнят-

тя заяв, витребування доказів, призначення експертиз, прийняття

апеляційних і касаційних скарг і подань, додаткових матеріалів тощо.

Стаття 17. Порядок вирішення питань судом

Усі питання, що виникають при розгляді справи, вирішу-

ються суддями більшістю голосів, а при одноособовому розгляді

справи З суддею.

При вирішенні кожного питання жоден із суддів не має пра-

ва утримуватися від голосування. Головуючий голосує останнім.

Суддя, не згодний з рішенням більшості, може письмово

викласти окрему думку. Окрема думка приєднується до справи,

але в судовому засіданні не оголошується.

Справа з окремою думкою судді, викладеною під час розгля-

ду справи в місцевому суді або в апеляційному суді в першій

інстанції, надсилається відповідно голові суду апеляційної або

касаційної інстанції після закінчення місячного строку, якщо

рішення у справі не було оскаржено або на нього не було внесе-

но окреме подання.

Про справу з окремою думкою члена відповідної судової

палати в апеляційних судах або Верховного Суду України допо-

відають в той самий строк голові відповідного апеляційного суду

чи Голові Верховного Суду України.

Справа з окремою думкою голови апеляційного суду в той

самий строк надсилається Голові Верховного Суду України.

(Стаття І7із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10від
23.01.81;

Законами № 2464-12 від 17.06.92, № 4018-12 від 24.02.94, в редакції
Закону №

2540-ПІ від 21.06.2001)

21

1. При одноособовому розгляді цивільної справи питання як

порушення, підготовки справи до судового розгляду, руху справи,

так і вирішення їх по суті здійснюються суддею. Одноособовий

розгляд справи повинен проводитися з додержанням встановленої

законом цивільної процесуальної форми.

2. Якщо справа по суті вирішується колегією суддів чи перегля-

дається судове рішення, то всі питання розгляду справи вирішу-

ються суддями більшістю голосів, причому при вирішенні кожного

питання ніхто із суддів не має права утриматися від голосування і

від підпису під рішенням чи ухвалою. Головуючий голосує остан-

нім, для того щоб його думка не впливала на думку судців.

Зі Судді, не згодні з рішенням більшості, можуть викласти пись-

мово свою окрему думку, що приєднується до справи і у судовому

засіданні не оголошується. Процесуальне значення окремої думки.

зводиться до того, що її вивчить і врахує суд апеляційної інстанції.

Якщо рішення не оскаржене в апеляційному порядку, то після за-

кінчення строку на оскарження справа разом з окремою думкою

повинна бути надіслана голові вищестоящого суду.

Якщо справа по першій інстанції розглядається апеляційним

судом, то справа з окремою думкою після закінчення місячного

строку, якщо рішення в справі не оскаржене і на нього не внесене

подання прокурора, надсилається голові суду касаційної інстанції.

У разі розгляду справи в апеляційному порядку справа з окре-

мою думкрю. судді апеляційного суду доповідається голові цього,

суду, а якщо справа розглядається у Верховному Суді України, З

то справа з окремою думкою доповідається Голові Верховного Суду

України. Стосовно цих двох випадків частина п’ята даної статті

вказує Ыу той самий строкы. Ця вказівка є спірною, тому що в час-

тині четвертої строк позначений так: після закінчення місячного

строку. Але там це зрозуміло, тому що цей строк встановлений на

оскарження рішення, а в частині п’ятої йдеться про рішення, що

вступили в законну силу. Тому для цих випадків треба позначити

строк окремо.

4. В колишній редакції цієї статті окрема думка мала істотне

значення, тому що була гарантією принципу незалежності суддів.

Які правові наслідки вона може мати зараз, коли голова будь-якого

вищестоящого суду не може опротестувати рішення судів ні пер-

шої, ні апеляційної, ні касаційної інстанцій, і взагалі зі своєї ініці-

ативи не може порушити жоден з видів перегляду рішень?

Стаття 18. Підстави для відводу суддів

Судді не можуть брати участі в розгляді справи і підлягають

відводу (самовідводу):

1) якщо вони при попередньому розгляді даної справи брали

участь у процесі як свідки, експерти, перекладачі, представни-

ки, прокурор, секретар судового засідання;

22

2) якщо вони особисто, прямо чи побічно заінтересовані в

результаті справи;

3) якщо вони є родичами сторін або інших осіб, які беруть

участь у справі;

4) якщо вони перебувають в особливих стосунках з особа-

ми, які беруть участь у справі;

5) якщо будуть встановлені інші обставини, які викликають

сумнів у їх безсторонності.

До складу суду не можуть входити особи, які є родичами

між собою.

(Стаття 18 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2464-12 від
17.06.92)

1. При розгляді цивільної справи ні в осіб, що беруть участь у

справі, ні в присутніх у залі судового засідання не повинно бути

сумнівів в об’єктивності, неупередженості суддів. У зв’язку з цим

ця стаття встановлює можливість відводу і самовідводу суддів.

2. Підстави для відводу (самовідводу) суддів передбачають усу-

нення суддів із процесу, якщо розглянута справа прямо чи побічно

зачіпає їх інтерес, інтереси їх родичів, які є особами, що беруть

участь у справі, або інші обставини, зазначені в даній статті, що

дозволяє засумніватися в їх об’єктивності. Не можна входити до

складу колегіального суду і суддям, які є родичами між собою.

3. З п’яти пунктів цієї статті тільки 1 і 3 є визначеними. При

посиланні на пункт 3 ступінь спорідненості не має значення. Що

стосується підстав відводу, зазначених у пунктах 2, 4, 5, то ступінь

їх впливу на неупередженість суддів, що відводяться, оцінюється за

розсудом суду на підставі конкретних фактів, що повідомляються в

заявах про відвід. Це можуть бути факти про причетність судді до

спірних правовідносин, про його особливі стосунки з ким-небудь з

учасників спору, про його професійну упередженість та ін. ч

Стаття 19. Відвід прокурора, експерта, перекладача,

секретаря судового засідання

Прокурор, експерт, перекладач, секретар судового засідан-

ня не можуть брати участі в розгляді справи та підлягають від-

воду з підстав, зазначених у пунктах 2, 3, 4 і 5 статті 18 цього

Кодексу.

Експерт, крім того, не може брати участі у розгляді справи,

якщо він:

1) знаходиться або знаходився у службовій або іншій зале-

жності від сторін, інших осіб, які беруть участь у справі;

2) провадив ревізію, матеріали якої послужили підставою до

порушення даної цивільної справи;

3) виявився некомпетентним.

23

Участь прокурора, експерта, перекладача і секретаря судо-

вого засідання у попередньому розгляді даної справи відповідно

як прокурора, експерта, перекладача, секретаря судового засі-

дання не є підставою для їх відводу.

1. Прокурор, експерт, перекладач, секретар судового засідання

хоча і не беруть участь у винесенні рішення в справі, однак їх осо-

биста зацікавленість, необ’єктивність може справити несприятли-

вий вплив на хід судового розгляду і його результат. Тому ця стаття

допускає можливість їх відводу. Видається, що питання про відвід

прокурора може порушуватися тільки тоді, коли він вступив у справу,

яка вже почалася, але не тоді, коли він заявив позов в інтересах

іншої особи.

2. Підстави відводу цих осіб такі самі, як і підстави відводу суд-

дів, і дозволяють сумніватися в їх неупередженості. Додатковими

підставами для експерта є службова чи інша залежність від осіб, що

беруть участь у справі, або причетність до матеріалів, що послужи-

ли підставою для порушення даної справи, або некомпетентність.

Стаття 20. Заяви про відводи

При наявності підстав, зазначених у статтях 18 і 19 цього

Кодексу, судді, прокурор, секретар судового засідання, експерт

і перекладач повинні заявити про це судові (самовідвід).

З тих же підстав відвід вказаним особам можуть заявити

особи, які беруть участь у справі.

Відвід повинен бути мотивований і заявлений до початку

розгляду справи по суті (стаття 178 цього Кодексу). Заявляти

відвід після цього можна лише у випадках, коли про підставу

відводу суд або особа, яка заявляє відвід, дізналися після поча-

тку розгляду справи по суті.

(Стаття 20 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2464-12 від
17.06.92)

1. Коментована стаття встановлює обов’язок суддів, прокурора,

секретаря судового засідання, експерта і перекладача заявити само-

відвід при наявності підстав, зазначених у ст. ст. 18, 19 ЦПК. Обо-

в’язок цей лежить на них і тоді, коли вони вважають, що названі

обставини не перешкоджають їх участі в справі. Тільки суд пови-

нен оцінювати вплив цих обставин на об’єктивність особи, що за-

явила самовідвід. Недоліком закону є те, що він встановлює обо-

в’язок, але не передбачає яких-небудь наслідків за невиконання

цього обов’язку.

2. Заява про відвід повинна мотивуватися встановленими в ст.

ст. 18, 19 ЦПК підставами і подаватися до початку розгляду справи

по суті, тобто не пізніше підготовчої частини судового засідання.

Заявити про відвід кому-небудь із зазначених осіб можна і після

24

цього, якщо про підстави відводу заявнику стало відомо після по-

чатку розгляду справи по суті. Заявляти клопотання про відвід мо-

жуть тільки юридичне заінтересовані учасники процесу, тобто осо-

би, що беруть участь у справі, З позивач і відповідач, заявники,

треті особи, представники сторін і третіх осіб, органи державної

виконавчої влади і органи самоврядування, прокурор.

Стаття 21. Заборона повторної участі судді в розгляді

справи

Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої

інстанції, не може розглядати цю ж справу в судах апеляційної

і касаційної інстанцій, а також брати участь у її новому розгляді

у першій інстанції після скасування попереднього рішення або

ухвали про закриття провадження у справі.

Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді апеляцій-

ної інстанції, не може розглядати цю ж справу в суді касаційної

чи першої інстанції, а також не може брати участь у новому

розгляді справи після скасування ухвали чи рішення суду апеля-

ційної інстанції.

Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді касацій-

ної інстанції, не може розглядати цю ж справу в суді першої чи

апеляційної інстанції.

(Стаття 21 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10від
23.01.81;

Законом № 2857-12 від 15.12.92, в редакції Закону № 2540-ІП від
21.06.2001)

1. Коментована стаття забороняє судді, який брав участь у роз-

гляді справи по суті, брати участь в апеляційній чи касаційній пе-

ревірці рішення по цій справі, а також у новому розгляді цієї спра-

ви по першій інстанції. Ця стаття забороняє й інші випадки повто-

рної участі суддів у розгляді цієї ж самої справи.

2. Правила даної статті встановлені для того, щоб виключити

участь у повторному розгляді справи упереджених суддів, тому що

попередня участь в цій справі так чи інакше позначається на свідо-

мості судді. Крім того, в осіб, що беруть участь у справі, може скла-

стися враження про упередженість такого судді в повторному роз-

гляді справи.

3. Оскільки частина перша цієї статті забороняє участь судді в

новому розгляді тільки після скасування саме рішення, прийнятого

за його участю, Пленум Верховного Суду України роз’яснює, що

суддя може повторно брати участь у розгляді справи по першій ін-

станції у разі скасування прийнятої з його участю ухвали про відмову

в прийнятті заяви через непідсудність справи, недієздатність заявни-

ка, подачу заяви представником, що не має належних повноважень

на ведення справи, залишення заяви без руху та її повернення, ух-

25

валу про відкладення справи, призупинення провадження і залишенг

ня позову без розгляду та в інших випадках, коли провадження в

справі не закінчується (див. п. 7 постанови Пленуму № 9 від 21.12.90

ЫПро практику застосування судами процесуального законодавства

при розгляді цивільних справ по першій інстанціїы).

Стаття 22. Порядок вирішення заявленого відводу

У разі заявленім відводу суд повинен вислухати особу, якій

заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також дум-

ку осіб, які беруть участь у справі.

Питання про відвід вирішується судом, який розглядає справу,

в нарадчій кімнаті з постановленням ухвали.

(Стаття 22 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від
23.01.81;

Законами № 2464-12 від 17.06.92, № 3129-12 від 22.04.93, № 4018-12 від
24.02.94,

в редакції Закону № 2540-ПІ від 21.06.2001)

1. При заявленні клопотання про відвід суд повинен опитати

заявника про мотиви відводу, вислухати пояснення особи, якій за-

явлений відвід, а також думку осіб, що беруть участь у справі, щодо

заявленого відводу. Характер рішення суду про задоволення цього

клопотання залежить від підстави відводу. Так, якщо відвід заявле-

ний за підставами, зазначеними у пунктах 1, 3 ст. 18 чи п. 2 ст. 19

ЦПК, то суд безумовно повинен задовольнити клопотання про від-

від. В інших випадках суд має оцінити обставини і визначити, чи

достатні вони для того, щоб задовольнити клопотання заявника.

2. Питання про відвід вирішується судом у нарадчій кімнаті з

постановленням ухвали. В іншому порядок вирішення питання про

відводи граничне спрощений.

За змістом цієї статті суддя, якому заявлений відвід, бере участь

у вирішенні цього клопотання. Більш того, якщо справа розгляда-

ється одноособове, то питання про відвід судді розглядає той суд-

дя, якому він заявлений. Саме тому з метою попередження зловжи-

вань видається за необхідне включити в перелік ухвал, які можна

оскаржити окремо від рішення, ухвали про відмову в задоволенні

заяви про відвід судді.

3. Питання про відводи суддям та іншим учасникам процесу

звичайно вирішуються в підготовчій частині судового засідання. Але

якщо про підстави для відводу стало відомо в процесі розгляду спра-

ви, то у разі заявлений клопотання про відвід кому-небудь з учас-

ників процесу, розгляд справи відкладається і питання про відвід

вирішується в раніше викладеному порядку.

Стаття 23* Наслідки задоволення заяви про відвід

У разі відводу судді, яким справа розглядається одноособо-

ве, справа розглядається у тому ж суді іншим суддею.

26

У разі відводу судді або всього складу суду, яким справа

розглядається у складі трьох судців, справа розглядається в тому

ж суді в складі трьох суддів суддями, які не відведені у справі.

Якщо після задоволення відводів (самовідводів) або за на-

явності підстав, зазначених у статті 21 цього Кодексу, немож-

ливо утворити новий склад суду для розгляду справи, суд поста-

новляє ухвалу про визначення підсудності справи в порядку, вста-

новленому цим Кодексом.

(Стаття 23 із змінами, внесеними згідно з Указом ПЕР № 1461-10 від
23.01.81;

Законами № 2464-12 від 17.06.92, № 4018-12 від 24.02.94, в редакції
Закону №

2540-Ш від 21.06.2001)

1..У разі задоволення клопотання про відвід судці, що одноосо-

бове розглядає справу, провадження в справі відкладається для за-

міни відведеного судді іншим суддею того ж суду. Якщо заміна

судді можлива в даному суді, то провадження в справі відновлюєть-

ся після ознайомлення нового судді з обставинами справи. Якщо в

цьому суді заміна відведеного судді чи всього складу суду неможли-

ва, то справа передається в інший суд за правилами ст. 133 ЦПК.

Така неможливість може виникнути, наприклад, через те, що ця

справа до скасування рішення вже розглядалася іншими суддями

цього суду.

2. При колегіальному розгляді справи в складі трьох суддів у

разі задоволення клопотання про відвід одного судці чи всього складу

суду справа розглядається в тому самому суді в складі трьох суддів,

які не відведені по даній справі.

3. Коментована стаття передбачає тільки наслідки відводу суд-

дів. При задоволенні клопотань про відвід секретаря судового засі-

дання, перекладача їх заміну можна здійснити в перерві судового

засідання, а для заміни відведених прокурора і експерта необхідно

відкласти розгляд справи, тому що прокурору і експерту потрібний

час для ознайомлення зі справою і формування своєї позиції в справі.

Глава З

ПІДВІДОМЧІСТЬ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ СУДАМ

(Назва глави 3 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від
23.01.81)

Стаття 24. Цивільні справи, що розглядаються судами

Судам підвідомчі:

1) справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних,

трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією з

сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирі-

шення таких спорів віднесено законом до відання інших органів;

27

2) справи, що виникають з адміністративно-правових відно-

син, перелічені у статті 236 цього Кодексу;

3) справи окремого провадження, перелічені у статті 254

цього Кодексу.

Судам підвідомчі й інші справи, віднесені законом до їх ком-

петенції.

Суди також розглядають справи, в яких беруть участь іно-

земні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства

та організації.

(Стаття 24 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР від 15.10.66, №

1736-08 від 05.06.78, № 3764-08 від 25.04.75, № 2422-09 від 19.08.77, №
1461-10

від 23.01.81; Законом № 2857-12 від 15.12.92)

1. Компетенція судів визначається колом питань, які вони ма-

ють право і зобов’язані вирішувати. Частиною судової компетенції

є судова підвідомчість. Захист цивільних прав здійснюється у вста-

новленому порядку судом, господарським чи третейським судом, а

також профспілковими або іншими громадськими організаціями. У

випадках, особливо передбачених законом, такий захист здійсню-

ється в адміністративному порядку. Для того щоб відмежувати ком-

петенцію суду по розгляду і вирішенню цивільних справ від компе-

тенції інших органів, законом і вводиться категорія підвідомчості,

що визначає коло цивільних справ, які підлягають розгляду і вирі-

шенню в суді. Особливі труднощі з визначенням підвідомчості ви-

никають у зв’язку із застосуванням ст. 124 Конституції України,

яка встановлює, що юрисдикція судів поширюється на всі право-

відносини, що виникають у державі. Деякі рекомендації у цьому

плані дав Верховний Суд України в постанові № 9 від 1 листопада

1996 р. ЫПро застосування Конституції України при здійсненні пра-

восуддяы, вказавши на підвідомчість суду скарг на обмеження в

праві на збори, мітинги, походи і демонстрації; про визнання страйку

незаконним; про виселення осіб, що самовільно зайняли жилі при-

міщення чи проживаючих у будинках, що загрожують обвалом.

Верховний Суд вважає, що положення ст. 124 Конституції України

означають насамперед, що цивільне судочинство здійснюється за

усіма вимогами, що не є предметом інших видів судочинства, і що

ці положення не звільняють заінтересованих осіб від обов’язку зве-

ртатися за вирішенням відповідних питань до компетентного орга-

ну і не знімають обмежень стосовно кола осіб, які можуть звертати-

ся в суд за захистом прав та інтересів інших осіб, наприклад, із

заявою про надання земельної ділянки для сільського (фермерсь-

кого) господарства З у сільську, селищну, міську районну раду;

про відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій З

у комісії рад з питань відновлення прав реабілітованих жертв полі-

тичних репресій та ін. (див. Бюлетень законодавства і юридичної

практики України. З 1998. З № 8. З С. 124).

28

2. В науці цивільного процесуального права і особливо в поста-

новах Пленуму Верховного Суду України прийнято найчастіше пе-

релічувати підвідомчі суду категорії цивільних справ. Як видається,

з урахуванням ст. 124 Конституції України необхідно зараз визна-

чати, навпаки, категорії цивільних справ, що виключаються із су-

дової підвідомчості, а їх саме і можна визначити, керуючись загаль-

ними критеріями судової підвідомчості, встановленими коментова-

ною статтею. На відміну від інших авторів ми вважаємо, що значення

цих критеріїв зросло, а не знизилося. Дана стаття встановлює три

загальні критерії судової підвідомчості.

3. Першим критерієм є наявність спору про право цивільне,

тобто судам за загальним правилом підвідомчі спірні (позовні) спра-

ви. Однак уже ця стаття дає два винятки з загального правила: су-

дам підвідомчі справи, що виникають з адміністративно-правових

відносин, перелічені в ст. 236 ЦПК, і справи особливого прова-

дження, перелічені в ст. 254 ЦПК. У тому і іншому випадках пред-

метом судового розгляду є не спір.нро право цивільне, а перевірка

законності дій адміністративних органів, установлення факту і т.д.

Винятки із цього правила можуть встановлюватися і галузевим за-

конодавством. Так, згідно з ст. 41 КпШС справи про розірвання

шлюбу за наявності згоди подружжя на розлучення віднесені до

компетенції органів РАГС.

4. Другим критерієм е суб’єктна ознака підвідомчості: судам під-

відомчі справи, в яких хоча б однією стороною в спорі є громадя-

нин. Таким чином, судам підвідомчі ті цивільні справи, де сторона-

ми в спорі є громадяни або громадянин і юридична особа. Законом

можуть бути встановлені винятки з цього загального правила. Так,

відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу Украї-

ни в господарський суд можуть звертатися за захистом права гро-

мадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення

юридичної особи і у встановленому порядку набули статусу суб’єк-

та підприємницької діяльності. В окремих випадках, передбачених

законодавчими актами України, у господарський суд можуть звер-

татися громадяни, які і не є суб’єктами підприємницької діяльнос-

ті. Так, відповідно до Закону України ЫПро банкрутствоы в редакції

Закону України від 30.06.99 р. ЫПро відновлення платоспроможнос-

ті боржника чи визнанні його банкрутомы кредитором може бути і

громадянин. Отже, підставою порушення справи про банкрутство

може бути його заява в господарський суд. І навпаки, за змістом ст.

123 ЦПК судам підвідомчі справи про захист честі і гідності війсь-

кових організацій, інші справи, пов’язані з захистом прав і закон-

них інтересів військових частин, установ, організацій, а згідно з ст.

248п З скарги релігійних організацій на рішення державних орга-

нів, тобто спори, в яких громадяни не беруть участі.

5. Третім критерієм є зміст спору. Відповідно до пункту 1 цієї

статті судам підвідомчі справи, що виникають з цивільних, сімейних,

29

трудових і кооперативних правовідносин. Однак у визначених зако-

ном випадках судам підвідомчі справи, що виникають з адміністра-

тивно-правових відносин. Деякі винятки із загального правила міс-

тяться в галузевих юридичних актах. Так, ст. 102 Земельного коде-

ксу України відносить до судової підвідомчості винесення рішень про

скасування земельного сервітуту; ст. 118 З про відмову в передачі

земельної ділянки у власність громадян; ст. 124 З про відмову в пе-

редачі в оренду земельної ділянки; ст. 153 З про визнання недійс-

ним або розірвання договору викупу земельної ділянки та деякі інші

(див. Урядовий кур’єр. З 2001. З 15 лист. З С. 8З12). Значну кі-

лькість земельних спорів відносять до судової підвідомчості й інші

статті цього Кодексу, наприклад ст. ст. 104, 105, 107 тощо.

Можуть встановлюватися винятки і з чотирьох зазначених у да-

ній статті груп правовідносин. Так, хоча трудові спори про понов-

лення на роботі, як правило, підвідомчі суду, однак спори, пов’яза-

ні з відстороненням працівників від роботи за постановою проку-

рора чи слідчого, не підлягають розгляду в порядку цивільного

судочинства, а вирішуються в порядку, встановленому для оскар-

ження постанов цих органів. І лише після скасування постанов вони

можуть вирішуватися в загальному порядку (див. п. 2 Постанови

Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.92 ЫПро практику

розгляду судами трудових спорівы зі змінами від 01.04.94, 26.10.95 і

25.05.98).ч

6. Прийнято розрізняти три види підвідомчості: імперативну,

умовну та альтернативну. При імперативній підвідомчості закон

категорично визначає, що дана справа може бути вирішена в суді і

тільки в суді (наприклад, відповідно до ст. 45 КпШС визнання шлюбу

недійсним провадиться в судовому порядку). Умовною підвідом-

чість буде тоді, коли справа може бути вирішена судом лише після

дотримання встановленої в законі попередньої умови (наприклад,

ч. 2 ст. 38 КпШС). Альтернативна підвідомчість має місце в тих

випадках, коли закон допускає для сторін, що сперечаються, мож-

ливість обрати будь-який юрисдикційний орган із декількох мож-

ливих. Так, спільне майно подружжя можна розділити в суді чи за

взаємною згодою згідно з нотаріальним посвідченням.

Стаття 25. Підвідомчість цивільних справ третейським

судам

У випадках, передбачених законом, цивільні справи можуть

розглядатись третейськими судами в порядку, передбаченому

Положенням про третейські суди України.

У випадках, передбачених законом або міжнародними дого-

ворами, спори, що виникають з цивільних правовідносин, за зго-

дою сторін можуть бути передані на вирішення Міжнародного

ЗО

комерційного арбітражного суду чи Морської арбітражної комі-

сії при Торгово-промисловій палаті України.

(Стаття 25 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1461-10 від

23.01.81, № 5207-11 від 11.01.88; Законами № 2857-12 від 15.12.92, №
68/95-ВР

від 15.02.95, № 2540-111 від 21.06.2001)

1. Третейські суди можуть розглядати деякі цивільно-правові

спори, віднесені до їх компетенції. Додаток 2 до ЦПК України міс-

тить Положення про третейській суд. Згідно з ст. 1 цього Положен-

ня громадяни можуть передавати ряд спорів на розгляд третейських

судів. Третейське вирішення спорів може здійснюватися третейськи-

ми судами, створюваними для розгляду конкретного спору, і постійно

діючими третейськими судами. Більшість спорів, підвідомчих госпо-

дарським судам, підвідомчі також третейським судам. Виняток ста-

новлять справи про визнання актів недійсними, справи про банкрут-

ство, а також спори, що виникають при укладенні, розірванні і ви-

конанні господарських договорів,, пов’язаних із задоволенням

державних потреб, що підвідомчі тільки господарським судам.

2. У зв’язку з прийняттям Закону України № 2532-ПІ від

21.06.2001 р. ЫПро внесення змін у Закон України ЫПро арбітраж-

ний суды редакцію частини другої цієї статті необхідно змінити.

Стаття 26. Підвідомчість кількох зв’язаних між собою вимог

При об’єднанні кількох зв’язаних між собою вимог, з яких

одні підвідомчі суду, а інші З арбітражному суду, всі вимоги

підлягають розглядові у суді.

(Стаття 26 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

Коментована стаття встановлює пріоритет судового захисту права

над господарсько-судовим. Так, якщо хоча б одна з об’єднаних зв’я-

заних між собою вимог підвідомча суду, а інші З господарському

суду, всі вимоги стають підвідомчими загальному суду. У даній статті

також необхідні редакційні зміни відповідно до Закону, зазначено-

му у коментарі до ст. 25 ЦПК.

Глава 4

ДОКАЗИ

Стаття 27. Докази

Доказами в цивільній справі є будь-які фактичні дані, на

підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює

наявність або відсутність обставин, що обЄрунтовують вимоги і

заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для

правильного вирішення справи.,

31

Ці дані встановлюються такими засобами: поясненнями сто-

рін і третіх осіб, показаннями свідків, письмовими доказами,

речовими доказами і висновками експертів.

1. Частина перша цієї статті дає нормативне визначення дока-

зів. Відповідно до нього доказами є: а) не факти, не обставини, а

фактичні дані, тобто відомості про факти; б) будь-які фактичні дані,

тобто жодні докази не мають заздалегідь встановленої сили для суду;

в) дані, одержані в процесуальній формі, тобто з зазначених у зако-

ні джерел і передбаченими в законі способами; г) такі фактичні

дані, що вказують на наявність чи відсутність фактів для підстави

позову і фактів, що обЄрунтовують заперечення проти позову, а

також інші обставини, що мають значення для правильного вирі-

шення справи, тобто такі дані, що належать до цієї справи, до шу-

каного факту.

2. Докази в цивільній справі класифікуються за такими підста-

вами:

а) за джерелом їх одержання вони можуть особистими (джере-

лом їх є люди З відомості, одержані від сторін, свідків і т.д.), речо-

вими (джерелом є речі З письмові і речові докази) і змішаними

(джерелом є, наприклад, письмові докази і усні пояснення З ви-

сновок експерта); б) за способом утворення вони поділяються на

первісні (відомості про факти, одержані з першоджерела З з оригі-

налу документа, від свідка-очевидця і т.ін.) і похідні (відомості,

отримані з джерела, що відтворює інший засіб доказування (копія

документа, наприклад); в) стосовно шуканого факту вони можуть

бути прямими (вказують на наявність чи відсутність шуканого фа-

кту) і непрямими (такими, що дозволяють зробити можливий ви-

сновок про шуканий факт); г) за способом повідомлення відомос-

тей про факти докази поділяються на усні, письмові і речові.

3. Частина друга коментованої статті хоча і не дає поняття, але

вказує на засоби доказування, тобто ті джерела, з яких суд одержує

фактичні дані, докази. Ця частина містить вичерпний перелік засо-

бів доказування: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків,

письмові докази, речові докази і висновок експерта. Однак у судо-

вій практиці не випадково велике значення надається, наприклад,

висновку органів опіки і піклування. Тому перелік засобів доказу-

вання треба було б доповнити вказівкою на пояснення і висновок

прокурора, пояснення і висновок органів державної влади і органів

місцевого самоврядування, оскільки заявленню позову прокурором,

заявленню позову органами державної влади і органами місцевого

самоврядування, дачі ними висновку передує вивчення обставин

справи, і названі учасники процесу повідомляють суду повні відо-

мості про обставини, що можуть сприяти повному і правильному

розгляду і вирішенню цивільної справи.

‘ 32

Стаття 28. Належність доказів

Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значен-

ня для справи.

1. Коментована стаття закріплює правило про належність дока-

зів з метою не допустити відволікання уваги суду на дослідження

доказів, що не мають значення для справи. Ця стаття встановлює

процесуальний фільтр, за допомогою якого на основі внутрішнього

переконання суд відкидає докази, що не стосуються справи. Зна-

чення цього правила полягає у тому, що суд може припинити спро-.

би недобросовісних учасників процесу затягнути процес, відверну-

ти увагу суду та інших учасників процесу від суті справи. Так, хара-

ктеристика відповідача в справі про стягнення аліментів до справи

не належить, але ця ж характеристика в справі про позбавлення

його батьківських прав може бути приєднана до справи. Питання

про належність доказів вирішується,головним чином суддею при

прийнятті заяви і підготовці цивіліьної справи до судового розгляду.

2. Правило цієї статті є загальним, воно конкретизується спеці-

альними правилами інших статей ЦПК. Так, ст. 43 ЦПК передбачає

обов’язковість обгрунтування клопотання про виклик свідка вказі-

вками на те, які обставини по даній справі може підтвердити цей

свідок. Зазначена особа може бути викликана в суд тільки за умови,

що її повідомлення належатимуть до обставин саме цієї справи.

Стаття 29. Допустимість засобів доказування

Обставини справи, які за законом повинні бути підтвердже-

ні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись

ніякими іншими засобами доказування.

1. Правило про допустимість засобів доказування має істотне

значення насамперед для цивільного обороту, тому що належне

оформлення угод упорядковує допроцесуальні відносини суб’єктів

цивільного права, виключає зайві спори про право. Разом з тим це

правило є значущим і для цивільного судочинства, тому що спро-

щує завдання суду при вирішенні окремих спорів..

2. Правила про допустимість засобів доказування закріплені в

статтях 27 і 29 ЦПК. Вони містять дві вимоги до засобів доказуван-

ня. По-перше, засоби доказування з будь-якої цивільної справи

мають бути перелічені в ч. 2 ст. 27 ЦПК, тому що вона містить їх

вичерпний перелік. По-друге, обставини справи, що за законом

повинні підтверджуватися зазначеними в законі засобами доказу-

вання, ‘не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами до-

казування. Так, наприклад, відповідно до цивільного законодавст-

ва України в тих випадках, коли договори повинні укладатися в

простій чи кваліфікованій письмовій формі, підтвердження або запе-

33

речування їх шляхом показань свідків не повинно допускатися. У

цих випадках на підтвердження договору мають надаватися доку-

менти про його оформлення. Однак це правило деякою мірою су-

перечить принципу об’єктивної істини. Тому в судовій практиці

при відсутності допустимого засобу доказування суди досліджують

й інші засоби доказування по розглянутій справі. У наведеному

прикладі факт невиконання договору може підтверджуватися будьг

якими засобами доказування, передбаченими ст. 27 ЦПК, у тому

числі й показаннями свідків (див. п. 8 постанови № 9 Пленуму

Верховного Суду України від 21.12.90 ЫПро практику застосування

судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ

по першій інстанціїы // Цивільний кодекс. Цивільний процесуаль-

ний кодекс України. Ухвали Пленуму Верховного Суду України в

цивільних справах. З К. З 1999. З С. 349).

3. Пленум Верховного Суду України неодноразово звертав увагу

судів на необхідність додержання правил про відносність доказів і

допустимість засобів доказування. Так, у п. 8 постанови № 9 Пле-

нуму від 21 грудня 1990 р. ЫПро практику застосування судами-про-

цесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій

інстанціїы зазначено, що при збиранні доказів необхідно неухильно

виконувати вимоги ст. 28 ЦПК про відносність доказів і ст. 29 ЦПК

про допустимість засобів доказування.

Стаття ЗО. Обов’язки доказування і подання доказів

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона

посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які бе-

руть участь у справі. У випадках, коли щодо витребування до-

казів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є

труднощі, суд за їх клопотаннями сприяє у витребуванні таких

доказів.

(Стаття ЗО в редакції Закону № 27/96-ВР від 02.02.96)

1. Значення коментованої статті полягає в тому, що вона вста-

новлює два важливі правила: про предмет доказування по цивіль-

ній справі і про розподіл обов’язків по доказуванню.

2. Предмет доказування З це те, що треба доводити по кожній

цивільній справі, тобто ті обставини, що свідчать про дійсні права і

обов’язки сторін у справі. Згідно з коментованою статтею предмет

доказування складається з двох груп фактів З фактів підстави по-

зову і фактів, якими відповідач обЄрунтовує заперечення проти по-

зову. При дослідженні фактів, що складають предмет доказування,

суд повинен досліджувати в ряді випадків і доказові факти (напри-

клад, по справах про встановлення батьківства), тому що вони в

сукупності свідчать про наявність чи відсутність шуканого юриди-

34

чного факту (факту батьківства в даному випадку). Доказові факти,

отже, посідають проміжне місце в механізмі доказування між дока-

зами і юридичними фактами (про предмет доказування див. також

коментар до ст. 32 ЦПК).

3. Ця стаття розподіляє тягар доказування між позивачем і від-

повідачем у такий спосіб: позивач зобов’язаний доводити обстави-

ни, якими він обЄрунтовує позов, а відповідач З обставини, якими

він обЄрунтовує заперечення проти вимог, що пред’явлені до нього.

Тягар доказування третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на

предмет спору адекватний тягарю доказування позивача. Відповід-

но до коментованої статті докази в справі подаються й іншими

особами, що беруть участь у справі, особливо прокурором і органа-

ми та особами, зазначеними в ст. 121 ЦПК; і особливо в тих випа-

дках, коли вони заявляють позов на захист інтересів інших осіб.

Обов’язки щодо сприяння особам, які беруть участь у справі, по

доказуванню покладаються і на суд (суддю), який, по-перше, має

уточнити відповідно до гіпотези матеріальної норми права, що ре-

гулює дане спірне відношення, коло фактів, які підлягають доказу-

ванню; по-друге, запропонувати сторонам у разі потреби послатися

на додаткові факти і подати додаткові докази; по-третє, посприяти

у збиранні додаткових доказів. Згідно з статтями 15 і ЗО ЦПК Вер-

ховний Суд ставить за обов’язок судам всебічно, повно і об’єктив-

но з’ясовувати обставини справи (див. п. 8 Постанови № 9 Плену-

му Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. ЫПро практику

застосування судами процесуального законодавства при розгляді

цивільних справ по першій інстанціїы).

4. Деякі судді і теоретики права переоцінюють роль змін, внесе-

них у коментовану статтю. Це тільки перші кроки по впроваджен-

ню в цивільний процес Ычистої змагальностіы. Дійсно, дана стаття

покладає обов’язок подавати докази на позивача, відповідача, тре-

тіх осіб. Якщо раніше роль суду полягала в обов’язку зажадати до-

даткових доказів, то тепер обов’язок полягає в тому, щоб суд спри-

яв сторонам у витребуванні доказів. Відмінності є. Але зміни в ст.

15 ЦПК не скасували обов’язку суду вживати передбачених зако-

ном заходів для всебічного, повного і об’єктивного з’ясування об-

ставин справи. Більш того, п. 7 ст. 143 ЦПК, наприклад, прямо

ставить за обов’язок судді вимагати доказів. На обов’язок суду ви-

магати доказів вказує і Пленум Верховного Суду України в поста-

нові № 9 від 1 листопада 1996 р. ЫПро застосування Конституції

України при здійсненні правосуддяы. Та й за обЄрунтованість рі-

шення Ывідповідаєы суд, а не сторони.

Стаття 31. Обов’язковість вироку для суду, який розглядає

цивільну справу

Вирок суду в кримінальній справі, який набрав законної сили,

є обов’язковим для суду, що розглядає справу про цивільно-

35

правові наслідки дій особи, відносно якої відбувся вирок суду,

лише в питаннях, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною

особою.

1. Ця стаття встановлює групу фактів, що не підлягають доказу-

ванню в суді. При розгляді справи про цивільно-правові наслідки

дій особи, відносно якої є вирок суду, що вступив у законну силу,

в кримінальній справі дві обставини цього вироку обов’язкові для

суду: чи мали місце ці дії і чи вчинені вони даною особою. Ці

обставини належать до преюдиційних, тобто вирішених, тому на

них досить лише послатися в обЄрунтування своїх вимог. Сторона,

що обЄрунтовує свої вимоги цими обставинами, звільняється від

обов’язку їх доводити.

2. Зазначені обставини мають преюдиційне значення незалежно

від того, чи містяться вони в обвинувальному чи виправдувальному

вироку, тому що винесення виправдувального вироку свідчить про

. відсутність у діях особи складу злочину, але ці дії можуть мати

протиправний характер з погляду цивільного права.

3. Преюдиційне значення вироку для суду, що розглядає циві-

льну справу, суворо обмежене зазначеними даною статтею двома

групами фактів і не підлягає розширювальному розумінню і засто-

суванню.

Стаття 32. Підстави звільнення від доказування

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують

доказування.

Факти, встановлені судовим рішенням, що набрало закон-

ної сили по одній цивільній справі, не доводяться знову при роз-

гляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи.

Факти, які згідно з законом припускаються встановленими,

не доводяться при розгляді справи. Таке лрипущення може бути

спростоване в загальному порядку.

Ухвала суду про визначення певної обставини такою, що не

потребує доказів, повинна бути мотивована.

1. Коментована стаття встановлює три групи обставин, від до-

казування яких звільняються особи, що беруть участь у справі, З

загальновідомі, преюдиційні і презюміровані факти. Про звільнен- Е

ня від доказування тієї чи іншої обставини має прийматися моти-

вована ухвала суду.

2. Відповідно до частини першої коментованої статті обстави-

ни, визнані судом загальновідомими, при розгляді цивільної спра-

ви не доводяться. Ці обставини можуть мати різний ступінь загаль-

новідомості: світовий (Чорнобильська катастрофа), регіональний (час

початку навігації у певному районі) і т.д.

36

3. Частина друга даної статті до обставин, що не підлягають

доказуванню, відносить преюдиційні факти, тобто такі, які встано-

влені рішенням суду, що вступило в законну силу, по іншій цивіль-

ній справі, якщо в даній справі беруть участь ті ж самі особи. На

відміну від вироку (див. коментар до ст. 31 ЦПК) рішення суду,

винесене по іншій справі, є обов’язковими для суду, що розглядає

цивільну справу, по всіх обставинах.

4. Відповідно до частини третьої цієї статті не підлягають дока-

зуванню презюміровані факти, тобто такі, які відповідно до закону

припускаються встановленими. Але оскільки таке припущення може

бути спростоване в загальному порядку іншими учасниками даної

справи, то від обов’язку доводити ці обставини звільняється лише

одна сторона, та, на користь якої зроблене це законодавче припу-

щення. Так, наприклад, від обов’язку доводити вину заподіювача

моральної шкоди звільнені громадяни і організації, яким заподіяна

ця шкода діяннями іншої особи, а Дана особа звільняється від від-

шкодування шкоди, якщо доведе, що,шкода заподіяна не з її вини.

5. Підставою звільнення від обов’язку доводити ті чи інші об-

ставини є визнання цих обставин іншою стороною (див. коментар

до ст, 40 ЦПК). Ці факти прийнято іменувати визнаними.

6. З урахуванням викладеного в цьому коментарі і коментарі до

ст. ЗО ЦПК предмет доказування по^цивільній справі можна пред-

ставити у вигляді такої рівності:

Предмет доказування = (факти підстави позову Е+Е факти підста-

ви заперечень проти позову) З (загальновідомі факти + преюди-

ційні факти + презюміровані факти для однієї сторони + визнані

факти для однієї сторони).

Стаття 33. Судові доручення по збиранню доказів

Суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання

доказів у іншому місті або районі, доручає відповідному судові

провести певні процесуальні дії.

6 ухвалі про судове доручення коротко викладається суть

справи, що розглядається, зазначаються обставини, що підляга-

ють з’ясуванню, докази, які повинен зібрати суд, що виконує

доручення. Ця ухвала обов’язкова для суду, якому вона адресо-

вана^ і має бути виконана в строк до десяти днів.

Судове доручення виконується у судовому засіданні за пра-

вилами, встановленими цим Кодексом. Особи, які беруть участь

у справі, повідомляються про час і місце засідання, проте їх

неявка не є перешкодою для виконання доручення.

Протоколи і всі зібрані при виконанні доручення матеріали

негайно пересилаються до суду, який розглядає справу.

37’

Якщо особи, які беруть участь у справі, або свідки, які дали

пояснення або показання судові, що виконував доручення, при-

будуть у суд, який розглядає справу, вони дають пояснення і

показання у загальному порядку.

1. При розгляді цивільної справи суд повинен прагнути до оде-

ржання доказів із першоджерела, тому що будь-яка посередня лан-

ка приховує у собі небезпеку перекручення відомостей про факти.

Однак у ряді випадків виникає необхідність збирання доказів у ін-

шому місті або районі. Коментована стаття допускає в зв’язку з

цим судові доручення. Пленум Верховного Суду України особливо

підкреслив, що такі доручення даються тільки суду, а не іншому

органу (див. п. 9 постанови № 9 Пленуму від 21 грудня 1990 р. ЫПро

практику застосування судами процесуального законодавства при

розгляді цивільних справ по першій інстанціїы). Судові доручення

оформляються ухвалою суду, що розглядає справу. Вони є обов’яз-

ковими для суду-виконавця доручення. Коментована стаття перед-

бачає обов’язкові реквізити таких ухвал.

2. В порядку судового доручення можуть бути опитані сторони

чи треті особи, допитані свідки, здійснений огляд на місці речових

доказів, проведена експертиза. Про провадження якої-небудь з цих

дій суд виносить ухвалу, в якій стисло викладаються суть справи,

обставини, що підлягають з’ясуванню, докази, які необхідно зібра-

ти в порядку судового доручення. Дана ухвала повинна бути обо-

в’язково виконана у строк до десяти днів.

3. Судове доручення виконується в судовому засіданні з додер-

жанням вимог статей 33, 57, 60, 182, 188, 189 ЦПК. У разі недоде-

ржання цих вимог отримані відомості про обставини справи дока-

зового значення в справі не мають.

4. Протоколи судового засідання, що містять у собі отримані

дані про пояснення сторін і третіх осіб, допит свідків та інші зібра-

ні по судовому дорученню матеріали, повинні негайно пересилати-

ся до суду, який розглядає цивільну справу:

Стаття 34. Строк подачі доказів

Сторони зобов’язані подати свої докази або повідомити про

них суд до початку судового засідання в справі. Питання про

прийняття доказів після цього строку вирішується судом залеж-

но від обставин справи.

1. Додержання строків підготовки і розгляду цивільної справи

багато в чому залежить не тільки від оперативності суду, а й від

процесуальної дисципліни інших учасників процесуальної діяльно-

сті, передусім сторін і третіх осіб, зокрема від додержання ними

строків подачі доказів.

38

2. Коментована стаття передбачає, що сторони зобов’язані по-

дати докази в суд до початку судового засідання по справі. Деякі

засоби доказування додаються звичайно до заяви в стадії порушен-

ня справи. При підготовці справи сторони і треті особи можуть

подавати додаткові засоби доказування.

Про ті докази, які зазначені особи самі не можуть подати або

які можуть подаватися тільки в судове засідання (показання свід-

ків, висновок експерта), вони зобов’язані повідомити суддю до по-

чатку судового засідання, з тим щоб він допоміг витребувати дока-

зи від підприємств, організацій, установ, інших осіб, викликати за-

значених свідків у судове засідання, призначити експертизу.

Стаття 35. Підстави забезпечення доказів

Особи, які мають підстави побоюватись, що подача потріб-

них для них доказів стане згодом неможливою або утрудненою,

мають право просити суд під час: розгляду справи або суддю як

до, так і після подачі заяви забезпечити ці докази.

(Стаття 35 із змінами, внесеними згідно з Указом ПЕР № 1461-10 від
23.01.81)

1. Коментована стаття і статті 36, 39 ЦПК регулюють інститут

забезпечення доказів у цивільному судочинстві. Забезпечення до-

казів З це їх процесуальна фіксація під час розгляду справи, а та-

кож як до, так і після подачі заяви. Так, наприклад, якщо строк

виконання зобов’язання ще не наступив, уповноважена сторона ще

не може пред’явити позов у суді, а свідок вибуває із країни на три-

валий час чи назавжди, суддя на прохання заінтересованої особи

може допитати цього свідка вже до порушення справи, а в судово-

му засіданні буде оголошений протокол допиту свідка.

2. Підставами забезпечення доказів є заяви осіб, які побоюють-

ся, що подача в суд необхідних для них доказів згодом стане не-

можливою або утрудненою. Забезпечує докази до порушення спра-

ви і у стадії її підготовки суддя, а в ході розгляду справи З суддя

або суд залежно від того, одноособове або колегіальне розгляда-

ється справа.

Стаття 36. Способи забезпечення доказів

Суддя забезпечує докази, зокрема: допитом свідків, призна-

ченням експертизи, витребуванням та оглядом письмових і ре-

чових доказів.

Про забезпечення доказів суд або суддя постановляє ухва-

лу, в якій зазначає порядок і спосіб її виконання.

Протоколи і всі зібрані в порядку забезпечення доказів ма-

теріали надсилаються до суду, який розглядає справу.

1. Способами забезпечення доказів відповідно до цієї статті є

допит свідка, призначення експертизи, витребування і огляд пись-

39

(Іксацію відомо-

івільної справи,

(я в ухвалі судці

І тому суді, який

>ли і всі зібрані

Іються до суду,

мових І речових доказів та інші дії, спрямовані на

стей про факти майбутньої або вже порушеної ц|

Порядок і спосіб забезпечення доказів зазначаюті

або суду.

2. Якщо забезпечення доказів здійснюється не

буде або який розглядає цивільну справу, то прото^

в порядку забезпечення доказів матеріали надсі

який розглядає справу.

Стаття 37. Заява про забезпечення доказів

Заява про забезпечення доказів повинна міі йти:

1) суть і форму потрібних доказів;

2) зазначення обставин, які підтверджуютьсі цими доказами;

3) підставу, на якій просять забезпечити до ази;

4) справу, для якої потрібні забезпечувані І жази.

1. Коментована стаття перелічує обов’язкові рек ізити заяви про

забезпечення доказів. Заява повинна містити і в:

суду, яким вона адресована, бути датована і підпис Іна, в ній треба

зазначити, яких конкретно дій щодо забезпечення

від суду (судді) заявник.

2. Хоча дана стаття і передбачає реквізити зая

чення доказів як обов’язкові, видається все ж таки,

відсутність якої-небудь з обставин не повинна слу шти підставою

азівку судді чи

Іоказів просить

й про забезпе-

цо сама по собі

для відмови в забезпеченні доказів. Це було б н

заявника, ні суду. Крім того, яка-небудь з рбставш

чнена суддею в особистій розмові з заявником прі

чи під час розгляду заяви про забезпечення доказії

Стаття 38. Порядок розгляду заяв про забезпе*

в Інтересах ні

може бути уто-

прийомі заяви

ення доказів

Заяву про забезпечення доказів розглядає г ютягом десяти

днів відповідно суд або суддя того суду, в районі діяльності яко-

го належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заін-

тересованих осіб. Однак неявка їх не перешкодекає розглядові

заяви.

У невідкладних випадках, а також у випадк х, коли не мо-

жна встановити, до кого позивач може згодом пр

заява про забезпечення доказів розглядається ‘ льки з участю

заявника.

1. Частина перша цієї статті визначає строк і ш >ядок розгляду

заяв про забезпечення доказів. Заяви розглядаються Іротягом деся-

ти днів судом чи суддею того суду, де треба вчиниті дії по забезпе-

ченню доказів. Про дії по забезпеченню доказів іовідомляються

заінтересовані особи, але неявка їх не перешкоджаї розглядові за-

д’явити позов,

40

яви, якщо в суду є дані про належне повідомлення цих осіб про час

і місце розгляду заяви.

2. У невідкладних випадках (погроза знищення, приховування

доказів), а також у випадках, коли не можна встановити майбут-

нього відповідача, передбачений спрощений порядок розгляду за-

яви про забезпечення доказів З вона розглядається тільки з участю

заявника. Видається, що в цьому разі явка заявника і його участь у

розгляді заяви про забезпечення доказів є обов’язковими.

Стаття 39. Оскарження ухвали про забезпечення доказів

Оскарження ухвали про забезпечення доказів не допуска-

ється, на неї не може бути внесено окреме подання прокурора.

На ухвалу про відмову забезпечити докази може бути пода-

но скаргу або внесено окреме подання.

(Стаття 39 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

1. Частина перша цієї статті закріплює правило, згідно з яким

не допускається оскарження ухвали або апеляційне подання про-

курора на ухвалу про забезпечення доказів. І це зрозуміло, тому що

забезпечення доказів не вирішує наперед питання про права або

обов’язки, а ці докази ще будуть оцінюватися нарівні з іншими при

вирішенні цивільної справи по суті.

2. Ухвала про відмову забезпечити докази, навпаки, позбавляє

заінтересовану особу можливості подати необхідні для вирішення

справи докази. Тому частина’ друга цієї статті і допускає можли-

вість оскарження і внесення апеляційного подання прокурора щодо

ухвали про відмову забезпечити докази.

Стаття 40. Пояснення сторін і третіх осіб

Пояснення сторін і третіх осіб про відомі їм обставини, що

мають значення для справи, підлягають перевірці і оцінці поряд

з іншими зібраними в справі доказами.

Визнання стороною на суді фактів, якими друга сторона

обЄрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов’я-

зковим.

Суд може вважати визнаний факт встановленим, коли у нього

не виникає сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним об-

ставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтере-

сів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, по-

милки або з метою приховання істини.

На доказування визнаного в суді факту не поширюються

правила, встановлені статтею 29 цього Кодексу, крім випадків,

коли факт повинен бути стверджений нотаріально посвідченим

документом.

41

1. Пояснення сторін і третіх осіб З це повідомлення суду відо-

мих їм відомостей про факти, що мають значення для справи. Цей

засіб доказування особливо цінний для суду, тому що сторони і

треті особи краще інших учасників знають обставини справи, оскі-

льки вони є учасниками допроцесуальних відносин. Однак при

оцінці їх пояснень суд повинен враховувати, що вони особисто за-

цікавлені в справі (позивач, відповідач, третя особа, що заявляє

самостійні вимоги на предмет спору) чи в результаті справи (треті

особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору).

2. Різновидом пояснень сторін є визнання. Визнання сторони

З це повідомлення суду тих відомостей про факти справи, які по-

винна доводити інша сторона. Воно має бути зовні вираженим,

тобто визнанням не буде умовчання, незаперечування яких-небуць

обставин. Суб’єктами визнання можуть бути як позивач, так і від-

повідач, тобто визнання як засіб доказування треба відрізняти від

визнання позову, тобто розпорядчої дії, суб’єктом якого може бути

тільки відповідач.

3. Визнання сторони не є для суду обов’язковим, тобто воно

підлягає перевірці і оцінці, як і будь-який інший засіб доказування.

Визнання за обсягом буває повним (визнаються всі факти З факти

підстави позову може визнавати відповідач, а факти, що обЄрунто-

вують заперечення проти позову може визнавати позивач) або час-

тковим; за змістом З простим (беззастережним) і кваліфікованим

(із застереженням); за місцем здійснення З судовим (у судовому

засіданні) і позасудовим. Судове визнання звільняє іншу сторону

від обов’язку доводити визнані факти, а позасудове є процесуаль-

ним доказовим фактом: сторона, на користь якої воно зроблено,

повинна довести факт визнання.

4. На визнані факти не поширюється правило про допустимість

засобів доказування, за винятком випадків, коли факт має підтвер-

джуватися винятково нотаріально посвідченим документом (напри-

клад, факт купівлі-продажу жилого будинку).

Стаття 41. Показання свідка

Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обста-

вини, що відносяться до справи.

Свідок зобов’язаний з’явитись до суду і дати правдиві пока-

зання про відомі йому обставини. Свідок має право відмовитися

від надання свідчень в установлених законом випадках.

(Стаття 41 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2540-ІП від
21.06.2001)

1. Показання свідка З це один з найважливіших засобів доказу-

вання в цивільному процесі, із якого суд одержує відомості про

обставини справи. Відповідно до частини першої цієї статті свід-

ком може бути будь-яка особа, якій відомі які-небудь обставини,

42

що мають значення для справи. Що означає Ыбудь-яка особаы? Це

означає, по-перше, що закон не встановлює обмежень за мотивами

родинних стосунків. При оцінці доказів суд повинен враховувати

стосунки між свідком і особами, що беруть участь у справі. По-

друге, не існує в законі й .обмежень за мотивами віку свідка, але

суди по цивільних справах повинні по можливості уникати притя-

гнення як свідків малолітніх дітей. Про інші обмеження див. ко-

ментар до ст. 42 ЦПК.

2; Частина друга коментованої статті вказує на головний обо-

в’язок свідка: він зобов’язаний з’явитися в суд і дати правдиві по-

казання про відомі йому обставини. Крім обов’язків свідка, закон

встановлює і його відповідальність (див. коментар до ст. 44 ЦПК).

А от процесуальні його права так виразно в цивільному процесуа-

льному законодавстві не закріплені. Однак видається, що свідок

наділений такими правами: правом давати показання рідною мо-

вою, користуватися допомогою перекладача, письмовими помітка-

ми в передбачених законом випадках, указати на неточність у за-

писах його показань, просити повторного допиту, вимагати від-

шкодування понесених витрат (див. коментар до ст. 71 ЦПК). У

передбачених законом випадках свідок може відмовитися від дачі

показань (відносно, наприклад, близьких родичів).

Стаття 42. Особи, які’не можуть бути свідками

Не можуть бути свідками особи, нездатні через свої фізичні

або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають

значення для справи, або давати про них правильні показання.

Не можуть бути свідками також представники по цивільній

справі або захисники в кримінальній справі по обставинах, які

стали їм відомі у зв’язку з виконанням обов’язків представника

або захисника.

1. Ця стаття встановлює додаткові до вже зазначеного в комен-

тарі до попереднього статті обмеження в можливості бути свідком

по цивільній справі. Із змісту статті випливає, що нездатність бути

свідком може бути двох видів: абсолютною і відносною.

2. Абсолютна нездатність бути свідком З це нездатність бути

свідком завжди, по кожній справі: а) не можуть бути Свідками орга-

нізації; б) не можуть бути свідками особи, нездатні через свої пси-

хічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення

для справи, або давати про них правильні показання.

3. Відносно нездатними свідками, тобто по якихось визначених

фактах або по якійсь справі, є: а) юридичне заінтересовані в даній

справі особи З по обставинах даної справи; б) представники по

цивільній справі або захисники в кримінальній справі З по обста-

винах, які стали їм відомі у зв’язку з виконанням обов’язків пред-

43

ставника або захисника; в) особи, нездатні через свої фізичні

правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, З і

по цих обставинах.

/

Стаття 43. Зміст заяви про виклик свідка

Особа, що просить про виклик свідка, повинна зазначити

його прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання та обстави-

ни, що він може ствердити.

1. Виклик свідка здійснюється, як правило, за ініціативою сто-

рін у справі. Тому особа, за ініціативою якої викликається свідок,

повинна вказати прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання

свідка та обставини справи, що може підтвердити цей свідок.

2. Судця (суд) при вирішенні питання про коло свідків, що під-

лягають виклику поданій справі, повинен враховувати правило від-

носності доказів і принцип процесуальної і матеріальної економії.

Свідками викликаються тільки ті особи, показання яких містять

відомості про обставини справи. Кількість свідків має бути доціль-

ною, тому що від цього залежать оперативність розгляду справи і

розмір судових витрат.

Стаття 44. Відповідальність свідка

Якщо викликаний свідок не з’явиться в судове засідання з

причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано

штрафу в розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму дохо-

дів громадян і примусовому приводу через органи внутрішніх

справ.

За злісне ухилення від явки до суду свідок несе відповідаль-

ність за частиною першою статті 1853 Кодексу України про ад-

міністративні правопорушення, а за дачу завідомо неправдивих

показань або за відмову від дачі показань З відповідно за стат-

тями 178 чи 179 Кримінального кодексу України.

(Стаття 44 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1461-10 від

23.01.81, № 8627-10 від 20.03.85, № 9166-11 від 04.05.90; Законами №
2857-12

від 15.12.92, № 27/96-ВР від 02.02.96)

1. Свідок зобов’язаний з’явитися за викликом суду в судове за-

сідання. Неявка в суд з причин, визнаним судом неповажними,

може спричинити застосування до свідка примусових заходів З

штрафу і примусового приводу через органи внутрішніх справ.

2. За злісне ухилення від явки в суд передбачена адміністратив-

на відповідальність за ч. 1 ст. 1853 Кодексу України про адміністра-

тивні правопорушення. Злісним ухиленням має визнаватися навми-

сна неявка в суд за мотивами особистої чи корисливої зацікавлено-

44

сті в результаті справи, особливих стосунків з ким-небудь із учас-

ників справи.

3. За1 дачу завідомо неправдивих показань або за відмову від дачі

показань може настати кримінальна відповідальність свідка. Така

відповідальність застосовується на практиці дуже рідко, тому що

часом складно відмежувати показання завідомо неправдиві від по-

милкових, добросовісної помилки тощо.

Стаття 45. Допит свідків у місці їх проживання або

перебування

Свідків, які постійно живуть поза місцем знаходження суду,

що розглядає справу, і не можуть з поважних причин з’явитись

в судове засідання, може допитати суд в місці їх проживання за

дорученням суду, що розглядає справу.

Свідок може бути допитаний судом у місці його перебуван-

ня, якщо він внаслідок хвороби, старості, інвалідності або ін-

ших поважних причин не може з’явитись на виклик суду.

Якщо зазначені вище свідки з’являться у засідання суду, що

розглядає справу, їх слід допитати.

Допит свідків у місці їх проживання або перебування прова-

диться з ініціативи суду, на прохання сторони або інших осіб,

які беруть участь у справі, чи самого свідка.

\

1. Коментована стаття допускає (як виняток із принципу безпо-

середності) допит свідка поза місцем знаходження суду, що розгля-

дає цивільну справу. Підставою такої процесуальної дії можуть бути

хвороба, похилий вік, інвалідність свідка або інші поважні причи-

ни, що перешкоджають його явці в суд (наявність малолітніх дітей,

утриманців, які потребують догляду з боку свідка тощо).

2. Місцем проведення такої дії є місце проживання або перебу-

вання свідка. Виконання судового доручення про допит свідка по-

винно здійснюватися з додержанням усіх необхідних вимог (див.

коментар до статей 33 і 36 ЦПК). Ініціаторами такої процесуальної

дії можуть бути як суд, так і особи, що беруть участь у справі, або

сам свідок.

Стаття 46. Письмові докази

Письмовими доказами є: всякого роду документи, акти, ли-

стування службового або особистого характеру, що містять в

собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

1. Письмовими доказами є предмети реального світу, на яких

знаками, буквами виражені певні дані, що містять відомості про

обставини розглядуваної справи. Це можуть бути документи, лис-

тування особистого або службового характеру, бирки, жетони і т.ін.

45

Дані про факти, отже, можуть викладатися буквами, цифрами, сте-

нографічними та іншими знаками. Особливе значення цих доказів

для цивільної справи полягає в тому, що вони мають значне поши-

рення в повсякденному житті, відрізняються високим ступенем іс-

тинності і тривалістю. Принцип безпосередності вимагає додавати

до справи, як правило, оригіналів письмових доказів.

2. Письмові докази прийнято розділяти: за змістом З на розпо-

рядчі (наприклад, наказ про звільнення) та інформаційні (напри-

клад, листування); за формою -г у простій письмовій формі (роз-

писка про борг) і кваліфікованій (нотаріально посвідчений дого-

вір); за джерелами З оригінали і копії.

3. Письмові докази подаються до суду особами, що беруть участь

у справі, або витребуються судом. Вимоги суду про подачу письмо-

вих доказів є обов’язковими для громадян і організацій.

Стаття 47. Витребування письмових доказів

Особа, яка порушує клопотання перед судом про витребу-

вання від інших осіб письмових доказів, повинна докладно за-

значити: який письмовий доказ вимагається, підстави, з яких

вона вважає, що письмовий доказ має інша особа, і обставини,

які може підтвердити цей доказ.

Письмові докази, що їх вимагає суд або суддя від держав-

них підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших коопе-

ративних організацій, їх об’єднань, інших громадських органі-

зацій, а також від окремих громадян, надсилаються безпосеред-

ньо до суду.

Суд або суддя може також уповноважити заінтересовану

сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати пись-

мовий доказ для представлення його суду.

(Стаття 47 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від
23.01.81)

1. Хоча ст. ЗО ЦПК і містить вказівки на обов’язок суду сприяти

у витребуванні доказів, коментована стаття прямо вказує на витре-

бування доказів судом. Безумовно, докази в більшій своїй частині

подаються і повинні подаватися сторонами і іншими особами, що

беруть участь у справі. Але суд і зараз не звільнений від обов’язку

забезпечити справу доказами. Тому думки про обов’язок сторін

подавати докази як виключно про їх обов’язок є спірними і перед-

часними.

2. Якщо письмові докази витребуються судом за клопотанням

кого-небудь з учасників процесу, то заявник повинен докладно

вказати, який доказ слід витребувати, який факт він може підтвер-

дити або спростувати, відомості про те, що він може знаходитися у

зазначеного адресата. З урахуванням правила відносності доказів

46

суддя і повинен розв’язати питання про необхідність витребування

письмового доказу.

3. Письмові докази за вимогою суду надсилаються безпосеред-

ньо до суду або видаються на руки стороні чи іншій особі, яка бере

участь у справі і має відповідні повноваження від суду, що розгля-

дає справу.

Стаття 48. Відповідальність за невиконання вимоги суду

подати письмові докази

Державні підприємства, установи, організації, колгоспи, інші

кооперативні організації, їх об’єднання, інші громадські органі-

зації, а також громадяни, які не можуть подати письмових до-

казів, що їх вимагає суд або суддя, зобов’язані повідомити про

це суд, зазначивши причину. В разі неповідомлення у встанов-

лений для подачі строк, а також в разі неповажності причин

відмовлення від подачі письмового доказу суд або суддя можуть

накласти на винних службових’ осіб державних підприємств,

установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних організа-

цій, їх об’єднань, інших громадських організацій, а також на

громадян штраф у розмірі до одного неоподатковуваного мініму-

му доходів громадян.

Накладення штрафу не звільняє відповідних службових осіб

і громадян від обов’язку подати письмовий доказ, що вимага-

ється судом..

(Стаття 48 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1461-10 тд

23.01.81, № 8627-10 від 20.03.85; Законом № 27/96-ВР від 02.02.96)

1. Відповідно до частини першої цієї статті громадяни, а також

державні, громадські, кооперативні та інші організації зобов’язані

неухильно виконувати вимогу суду (судді) про подачу письмових

доказів. Якщо вони такої можливості не мають, то зобов’язані по-

відомити про це суд, вказавши при цьому причину. У разі неповідо-

млення або неповажності причини ухвалою суду (судді) на винних

посадових осіб або на громадян може бути накладений штраф у роз-

мірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

2. Накладення штрафу не звільняє оштрафованих від обов’язку

подати письмові докази. Правило цієї статті спрямоване на забез-

печення своєчасного і правильного розгляду цивільної справи.

Стаття 49. Подання витягів з письмових доказів та огляд

цих доказів на місці

Якщо подання письмових доказів до суду утруднено, напри-

клад, через їх численність або внаслідок того, що тільки части-

на з них має значення для справи, суд може вимагати подання

належно засвідчених витягів з них або оглянути їх на місці.

47

1. Відповідно до принципу безпосередності суд повинен праг-

нути до одержання оригіналів письмових доказів. Однак це не зав-

жди можливо через численність цих доказів але не завжди доцільно

через те, що суду необхідна для справ тільки частина документів

або фрагмент окремого документа. У подібних випадках суд може

вимагати посвідчені посадовими особами виписки з документів,

2. За наявності тих же обставин суд може провести й іншу про-

цесуальну діюЗ огляд на місці, що здійснюється за правилами ст.

189 ЦПК з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, та інших

необхідних у кожному конкретному випадку учасників справи.

Стаття 50. Подання письмових доказів у оригіналі

Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо

подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які

беруть участь у справі, або з власної ініціативи вправі, в разі

необхідності, вимагати подання оригіналу.

Як вже відзначалося (див. коментар до ст. 49 ЦПК), письмові

докази повинні за загальним правилом подаватися до суду в оригі-

налах. Однак закон не виключає, як випливає із змісту цієї статті,

подачі до суду і копій письмових доказів. У необхідних випадках,

(особливо при виникненні сумніву в правильності копії) суд за сво-

єю ініціативою або за клопотанням осіб, що беруть участь у справі,

має право вимагати оригінали тих документів, копії яких є в суді.

Стаття 51. Повернення оригіналів письмових доказів

Оригінали письмових доказів, що є в справі, на прохання

осіб, які подали їх, можна повернути після того, як рішення

суду набере законної сили. Проте в справі залишається засвід-

чена суддею копія письмового доказу.

1. Якщо оригінали документів після розгляду справи Необхідні

особам, їх що подали, то на прохання цих осіб вони їм можуть бути

повернуті. Але при цьому потрібно додержуватися двох умов. По-

перше, повернути оригінали документів можна тільки після вступу

рішення в справі в законну силу, тому що у.разі оскарження рішен-

ня оригінали документів необхідні і для перевірки в апеляційному

провадженні законності та обЄрунтованості рішення. По-друге, у

цивільній справі повинні залишитися посвідчені суддею копії пись-

мових доказів, тому що не виключена і касаційна перевірка судово-

го рішення.

2. Судам необхідно особливо обережно підходити до видачі ори-

гіналу свідоцтва про шлюб після набрання законної сили рішення

про розірвання шлюбу. Практиці відомі випадки, коли один з ко-

48

лишнього подружжя, одержавши в органах РАГС свідоцтво про

розлучення, просить суд видати йому оригінал свідоцтва про шлюб.

Тому, видаючи одному з подружжя копію рішення про розлучення,

суд повинен зробити про це помітку в справі.

Стаття 52. Речові докази

Речовими доказами є предмети, що своїми властивостями

свідчать про обставини, які мають значення для справи.

1. Відповідно до змісту коментованої статті речовими доказами

в цивільній справі є предмети, що своїм зовнішнім виглядом, влас-

тивостями, існуванням або місцем знаходження служать для суду

джерелом відомостей про обставини справи. Цим вони відрізня-

ються від письмових доказів, що цікавлять суд своїм змістом. Тому

той самий предмет матеріального світу може бути речовим або пись-

мовим доказом. Так, якщо суд цікавить зміст товаротранспортної

накладної, розписки про борН т.ін,-, то вони є письмовими докйза-

ми, а якщо цікавить сам факт їх існування, підчищення і т.ін., то

вони є речовими доказами.

2. На відміну від письмових доказів речові докази є суворо інди-

відуальними, незамінними.

Стаття 53. Витребування речових доказів та

відповідальність за’їх неподання

Витребування речових доказів та вирішення питань про від-

повідальність за їх неподання провадиться в порядку, встанов-

леному статтями 47 і 48 цього Кодексу.

Коментована стаття є відсильною нормою. Вона визначає, що

правила про витребування речових доказів і про відповідальність за

їх неподання такі самі, як і відносно письмових доказів (див. ко-

ментар до статей 47 і 48 ЦПК).

Стаття 54. Зберігання речових доказів

Речові докази до набрання рішенням законної сили зберіга-

ються в справі або за окремим описом здаються до камери схову

речових доказів суду.’

Речі, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються в

місці їх знаходження; вони повинні бути докладно описані і опе-

чатані, а в разі потреби З сфотографовані.

Суд вживає заходів до зберігання речей у незмінному стані.

1. Ця стаття встановлює порядок зберігання речових доказів у

суді і обов’язок суду вживати заходів до зберігання речей у незмін-

ному стані.

49

2. Документи,’що є речовими доказами, дрібні предмети в кон-

вертах і пакетах зберігаються в справі і разом зі справою. Предмети,

що за своїми розмірами або властивостями не можуть зберігатися в

справі, зберігаються в камері зберігання суду зі складанням їх опи-

су в цивільній справі. Речі, що не можуть бути доставлені в суд, зда-

ються на відповідальне зберігання в місці їх знаходження. При цьо-

му вони докладно описуються, опечатуються, а в разі потреби З фо-

тографуються.

Стаття 55. Огляд речових доказів, що швидко псуються

Продукти та інші речі, що швидко псуються, негайно огля-

даються судом з повідомленням про призначений огляд осіб, які

беруть участь у справі.

Після огляду ці речі повертаються особам, від яких вони

були одержані, або передаються підприємствам, установам чи

організаціям, що можуть їх використати за призначенням. Ці

підприємства, установи або організації згодом повертають воло-

дільцеві предмети того ж роду і якості або їх вартість за держа-

вними цінами на час повернення.

(Стаття 55 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10від
23.01.81)

1. Якщо як речові докази використовуються продукти харчу-

вання або інші речі, що швидко псуються, суддя або суд повинні

негайно зробити огляд на місці. Огляд проводиться з повідомлен-

ням осіб, які беруть участь у справі, за правилами ст. 189 ЦПК.

2. Після огляду на місці продукти та інші речі, що швидко псу-

ються, повертаються особам, від яких вони були одержані, або пе-

редаються підприємствам, установам чи організаціям, що можуть

їх використати за призначенням. Передача здійснюється за ухва-

лою судді аоЬ суду. До ухвали додаються документи про кількість,

якість тощо переданих речей.

3. Підприємства, що одержали продукти та інші речі, що швид-

ко псуються, за ухвалою суду, згодом повертають володільцю пред-

мети того ж роду, якості, ваги, кількості або їх вартість за держав-

ними цінами, встановленим на момент їх повернення.

Стаття 56. Повернення речових доказів

Речові докази після набрання рішенням суду законної сили

повертаються особам, від яких були одержані, або передаються

особам, за якими суд визнав право на ці речі.

Предмети, що за законом не можуть бути у володінні грома-

дян, передаються відповідним державним підприємствам, уста-

новам або організаціям.

В окремих випадках речові докази після огляду та дослі-

дження їх судом можуть бути до закінчення справи повернуті

50

особам, від яких вони були одержані, якщо останні про те про-

сять і якщо задоволення такого клопотання можливе без шкоди

для розгляду справи.

(Стаття 56 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-Ю від
23.01.81)

1. На відміну від речових доказів, що швидко псуються, всі інші

повертаються тільки після вступу рішення в законну силу. Якщо

рішенням суду встановлено, що право на них визнається за іншими

особами, то речові докази передаються останнім.

2. Якщо як речові докази використовувалися предмети, які за

законом не можуть бути у володінні громадян, то вони передаються

відповідним державним підприємствам, установам чи організаціям

(зброя, отруйні речовини, самородки дорогоцінних металів і т.ін.).

3. Як виняток окремі речові докази можуть бути повернуті після

огляду і дослідження їх судом і до закінчення справи за клопотан-

ням осіб, від яких вони були одержані, якщо це не перешкоджає

розгляду справи. Передаватися пов’йнні ті предмети, що необхідні

для господарської діяльності, не входять у число спірних по даній

справі.

Стаття 57. Призначення експертизи

Для з’ясування обставин, що мають значення для справи і

потребують спеціальних знань в галузі науки, мистецтва, техні-

ки або ремесла, судця порядком забезпечення доказів та під час

підготовки справи або суд під час розгляду справи може призна-

чити експертизу.

Експертизу провадять на суді або поза судом, коли це потрі-

бно за характером дослідження або коли об’єкт дослідження

неможливо доставити до суду.

Призначаючи експертизу та встановлюючи коло питань, що

слід поставити перед експертами, суддя або суд повинен з цього

приводу врахувати пропозиції сторін та інших осіб, які беруть

участь у справі. Відхилення питань, запропонованих особами,

які беруть участь у справі, суд зобов’язаний мотивувати.

В ухвалі про призначення експертизи належить зазначити, з

яких питань потрібні висновки експертів і кому доручається про-

вести експертизу.

Експертиза провадиться експертами відповідних установ або

іншими спеціалістами, призначеними судом. Експертом може бути

призначена будь-яка особа, яка володіє необхідними знаннями

для дачі висновку.

1. При розгляді і вирішенні цивільних справ суду іноді потрібна

допомога різних фахівців. Тому ця стаття передбачає право суду

51

(судці) для з’ясування обставин, що мають значення в справі і по-

требують спеціальних знань в галузі науки, мистецтва, техніки чи

ремесла, призначити експертизу.

2. Експертиза може бути призначена як засіб забезпечення до-

казів (до або після порушення справи), у стадії підготовки або в

стадії судового розгляду справи. У перших двох випадках експерти-

зу призначає суддя, у третьому З суддя або суд залежно від того,

хто розглядає справу.

3. Експертиза призначається ухвалою судді або суду, в якій з

урахуванням пропозицій осіб, що беруть участь у справі, визнача-

ється коло питань, щодо яких потрібні висновки експертів, кому

доручається проведення експертизи. Якщо суд відхиляє питання,

запропоновані особами, що беруть участь у справі, своє рішення

про це він повинен мотивувати. Крім цього, в ухвалі вказують зви-

чайні реквізити ухвал, підстави призначення експертизи, список

предметів і матеріалів, переданих експертам як об’єкти досліджен-

ня. Вказівка на певних осіб як експертів включає їх до складу уча-

сників процесу, яких прийнято називати особами, що сприяють

здійсненню правосуддя в цивільних справах.

4. Місцем проведення експертизи може бути суд або місце знра-

ходження предмета, речі, місце знаходження експертної чи іншої

установи.

5. У цивільному процесі експертизи розділяються насамперед за

галузями знань, виробництв, ремесел на судово-почеркознавчу, су-

дово-технічну, судово-медичну, судово-психіатричну і т.ін., та су-

б’єктом З на одноособові і комісійні.

Стаття 58. Обов’язки і відповідальність експертів

Особа, яку призначено експертом, повинна з’явитися на

виклик суду і дати правдивий висновок щодо поставлених їй

питань.

За злісне ухилення від явки до суду експерт несе відповіда-

льність за частиною другою статті 1853 Кодексу України про

адміністративні правопорушення, а за дачу завідомо неправди-

вого висновку або за відмову без поважних причин від виконан-

ня покладених на нього обов’язків З відповідно за статтями 178

чи 179 Кримінального кодексу України.

(Стаття 58 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 9166-11 від
04.05.90;

Законом № 2857-12 від 15.12.92)

1. Ця стаття встановлює обов’язки експертів і відповідальність

за невиконання цих обов’язків.

2. Головний обов’язок експерта З з’явитися за викликом суду і

дати правдивий висновок щодо поставленим йому питань. Стаття

передбачає, що за злісне ухилення від явки до суду особа, при-

52

значена експертом, несе відповідальність за ч. 2 ст. 1853 Кодексу

України про адміністративні правопорушення. Покладаючи адміні-

стративну відповідальність на експерта, суд (суддя) повинен пере-

конатися, що експерт умисне не виконує ухвалу судді (суду), без по

неповажних причин злісно ухиляється від явки в суд.

3. Особа, призначена експертом, може бути притягнута до кри-

мінальної відповідальності за дачу завідомо неправдивого висновку

або за відмову без поважних причин від виконання обов’язків екс-

перта. Про таку відповідальність експерт попереджається попере-

дньо суддею (судом). Якщо проведення експертизи доручене екс-

пертній установі, то в цьому разі експерт про кримінальну відпові-

дальність не попереджається, тому що виконання обов’язків експерта

належить до його службових обов’язків. У разі відмови дати висно-

вок він може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності

і замінений іншим експертом.

Стаття 59. Процесуальні права експерта

Експерт, оскільки це необхідно для дачі висновку, має пра-

во знайомитися з матеріалами справи, брати участь у розгляді

справи судом, просити суд про надання йому додаткових мате-

ріалів.

Експерт має право відмовитись від дачі висновку, якщо на-

даних йому матеріалів недостатньо ;або якщо він не має необхід-

них знань для виконання покладеного на нього обов’язку.

1. Коментована стаття визначає коло основних прав експерта

по цивільній справі. Для того щоб його висновок був повним і

об’єктивним, у ряді випадків експерту необхідно ознайомитися з

матеріалами цивільної справи, що становлять предмет експертизи.

Коло цих матеріалів за клопотанням експерта визначає суддя.

2. Експерт має право брати участь у розгляді справи, з дозволу

суду ставити питання особам, які беруть участь у справі, якщо вони

стосуються до предмета проведеної ним експертизи.

3. Якщо наданих експерту матеріалів недостатньо для дачі ви-

сновку, він може просити суд про надання йому додаткових матері-

алів, що стосуються предмета дослідження. Сам витребувати такі

матеріали він не має права.

4. Значним правом експерта є право відмовитися від дачі висно-

вку. Це можливо за двох умов: якщо наданих експерту матеріалів

недостатньо для проведення експертизи і він не має необхідних

знань для проведення експертизи і дачі кваліфікованого висновку.

5. Експерт має право на винагороду за проведену експертизу і

відшкодування витрат, понесених ним у зв’язку з експертизою, яв-

кою в суд і участю в розгляді справи, якщо виконання експертизи не

входить до кола його службових обов’язків (див. коментар до ст. 71

ЦПК).

53

Стаття 60. Висновок експерта

Висновок експерта повинен містити в собі докладний опис

проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і об-

Єрунтовані відповіді на поставлені судом питання.

Якщо експерт під час проведення експертизи встановить

обставини, що мають значення для справи, з приводу яких йому

не були поставлені питання, він вправі свої міркування про ці

обставини включити до свого висновку.

Експерт дає у письмовій формі свій мотивований висновок,

який приєднується до справи. Суд має право запропонувати екс-

перту дати усне пояснення свого висновку. Усне пояснення за-

носиться до протоколу судового засідання, прочитується експе-

ртові і підписується ним.

Коли призначено кількох експертів, вони мають право ради-

тись між собою. Якщо експерти прийдуть до одного висновку,

вони всі підписують його. Експерт, не згодний з іншими експер-

тами, складає окремий висновок.

Висновок експерта для суду не є обов’язковим і оцінюється

судом за правилами, встановленими статтею 62 цього Кодексу.

Незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивова-

на в рішенні або ухвалі.

1. Відповідно до частини другої статті 27 ЦПК-висновок експе-

рта належить до засобів доказування в цивільній справі. Цим він

відрізняється від висновку органів державної влади і органів місце-

вого самоврядування. Крім того, висновок експерта містить відо-

мості тільки щодо фактичних обставин справи: опис проведення

досліджень, одержані результати і обЄрунтовані відповіді на питан-

ня суду, сформульовані в ухвалі про призначення експертизи. Ви-

сновок може містити міркування експерта і з інших питань, що

виникли в ході проведення експертизи.

2. Висновок експерта оформлюється як письмовий документ.

Звичайно висновок складається з трьох частин: вступної-(наймену-

вання експертизи, хто її проводить, підстава, дата проведення, на-

йменування суду і цивільної справи, питання, поставлені судом),

дослідницької (найменування і стан об’єктів дослідження, методи-

ка дослідження) і висновків експертизи. Якщо експерт у суді ви-

ступав з усним роз’ясненням свого висновку, то таке роз’яснення

заноситься до протоколу судового засідання, зачитується експерту і

підписується ним. Тому відомості про факти, що повідомляються

експертом у висновку і усному роз’ясненні відносять до змішаних

доказів.

3. Відповідно до коментованої статті експертиза може бути од-

ноособовою і комісійною. При комісійній експертизі висновок під-

54 –

писується всіма експертами. Експерт, не згодний з іншими експе-

ртами, складає окремий висновок.

4. Оскільки висновок експерта є одним із засобів доказування,

він не є обов’язковим для суду і фактичні дані в ньому оцінюються

судом за загальними правилами нарівні з іншими доказами (див.

коментар до статті 62 ЦПК). Незгода суду з висновком експерта

повинна мотивуватися судом у судовому рішенні або ухвалі про

закінчення справи.

Стаття 61. Додаткова експертиза. Повторна експертиза

В разі необхідності провести додаткові дослідження, а також

в разі суперечливості висновків кількох експертів, суд може за-

жадати додаткового висновку або призначити інших експертів.

1. Коментована стаття вказує на право суду призначити додат-

кову і повторну експертизи по цивільній справі. У даній статті і у

судовій практиці, крім цих понять*;”застосовуються й такі, як пер-

винна, комісійна і комплексна експертизи. Пункт 10 постанови №

8 Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 1997 р. ЫПро

судову експертизу в кримінальних і цивільних справахы допомагає

судам правильно усвідомити зміст цих понять (див. Бюлетень зако-

нодавства і юридичної практики України. З 1988. З С. 81).

2. Первинною є така експертизі, при проведенні якої об’єкт

досліджується вперше. Додатковою експертизою відповідно до змі-

сту коментованої статті буде така експертиза, що призначається

після розгляду судом висновку первинної експертизи, коли з’ясо-

вується, що усунути неповноту чи неясність висновку шляхом за-

слуховування експерта неможливо. Висновок визнається неповним,

коли експерт досліджував не всі надані йому об’єкти або не дав

вичерпних відповідей на поставлені питання. Неясним визнається

висновок, який нечітко викладений або має невизначений, некон-

кретний характер. В ухвалі про призначення додаткової експертизи

необхідно вказати, які висновки суд вважає неповними або неяс-

ними. Проведення додаткової експертизи може бути доручено тому

ж самому або іншому експерту.

У випадках, коли виникає необхідність провести дослідження

нових об’єктів або таких, що стосуються інших обставин справи,

суд призначає нову експертизу, що не є додатковою.

Повторна експертиза призначається тоді, коли є сумніви в пра-

вильності висновку експерта, пов’язані з його недостатньою обЄру-

нтованістю або суперечностями з іншими матеріалами справи, а

також у зв’язку з істотним порушенням процесуальних норм при

проведенні експертизи, якими можуть визнаватися, зокрема, пору-

шення, що призвели до обмеження прав осіб, які беруть участь у

55

справі, або інших осіб. Проведення повторної експертизи можебу

доручено тільки іншому експерту.

Комісійна експертиза призначається тоді, коли виникає

хідність провести дослідження за участю декількох експертівЩ

фахівців у одній галузі знань, а комплексна З у складі фахівцій

різних галузях знань. Комісія експертів може бути створена су,

або за його рішенням керівником судово-експертної установи. уШ

Стаття 62. Оцінка доказів

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням,

Єрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгладИ

судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, кер

чись законом.

Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої

(Стаття 62 із змінами, внесеними згідно із Законом №.2857-12 від /5.7.2$

1. Оцінка доказів є заключною і найбільш відповідальною

єю процесу доказування. Вона полягає у визначенні судом віроюі

ності і сили доказів.

2. Установлення вірогідності припускає перевірку доброякі

сті джерела доказів (компетентності експерта, дійсності докуме.1

і т.ін.) і процесу формування доказів (стан здоров’я свідка, чає ді

погодні умови тощо).

‘ 3. Перевірити силу доказів означає перевірити, чи можна;,|

підставі даного доказу, цієї сукупності доказів зробити висноІІ

про наявність чи відсутність шуканого юридичного факту.

4. Відповідно до коментованої статті і судової практики мо:

навести такі принципи оцінки доказів: а) докази оцінюються суд

кожний окремо й усі в сукупності; б) докази оцінюються за в:

шнім переконанням судців; в) внутрішнє переконання має бути І

беззвітним, не інтуїтивним, а заснованим на всебічному, повном|;

об’єктивному розгляді в судовому засіданні обставин справи; г)

оцінці доказів судді повинні керуватися законом. У рецензії на

тверте видання цього Коментарю і цитованій у коментарі до ст.

роботи О.Т. Боннер висловив цікаву і правильну думку про те, Иш

внутрішнє переконання З це явище, що становить собою нерозрич|

вний зв’язок об’єктивного і суб’єктивного. Тому це поняття є дєи

сить суперечливим, оскільки не може бути зовнішнього переко-

нання. У зв’язку з відзначеним застосування цього поняття в закоД;|

нодавстві, юридичній літературі і судовій практиці слід виправдувати^

тим, що переконання судців має формуватися без втручання ззовні!4

без зовнішнього впливу.:

5. Оцінка доказів здійснюється не тільки в дорадчій кімнаті при

винесенні рішення. Вже в стадії порушення справи і у стадії її підЧ

готовки, вирішуючи питання про прийняття чи витребування До>

56

казів, суддя оцінює їх з погляду відносності до справи. Оцінка до-

казів судом здійснюється й у процесі їх дослідження в судовому

засіданні..

6. Суб’єктами оцінки доказів є й особи, які беруть участь у справі,

однак їх оцінка, що озвучується в судових дебатах, не має таких

правових наслідків і безпосереднього впливу на характер рішення,

як оцінка доказів судом.

Глава 5

СУДОВІ ВИТРАТИ

Стаття 63. Види судових витрат та розмір державного

мита

Судові витрати складаються з державного мита і витрат,

пов’язаних з розглядом справи.

До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать:

1) суми, що підлягають виплаті свідкам, експертам;

2) витрати, пов’язані з проведенням огляду на місці;

3) витрати на розшук Відповідача.

4) (пункт 4 частини другої статті 63 виключено на підставі

Закону № 2056-ІП від 19.10.2000)

Розмір державного мита та звільнення від його сплати вста-

новлюються законодавством України про державне мито.

Суд або суддя, виходячи з майнового стану громадянина,

вправі звільнити його від сплати судових витрат у доход дер-

жави.

(Стаття 63 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92,

в редакції Закону № 27/96-ВР від 02.02.96)

1. Судова діяльність по розгляду і вирішенню цивільних справ,

процесуальні дії інших учасників пов’язані з певними витратами,

які прийнято іменувати судовими витратами. Коментована стаття

встановлює, що судові витрати складаються з державного мита і

витрат, пов’язаних з розглядом справи.

2. Державне мито у цивільному процесі З це грошовий збір, стя-

гуваний при подачі заяв і скарг, а також за видачу судами копій до-

кументів. У випадках, коли розмір визначений твердою сумою (за-

раз просте мито визначається в неоподатковуваних мінімумах доходів

громадян), то таке мито називають простим, а якщо в процентному

відношенні др ціни позову З пропорційним. Так, Декрет Кабінету

Міністрів України від 21 січня 1993 р. ЫПро державне митоы перед-

бачає такі розміри ставок державного мита з найбільш поширених

категорій справ: з позовних заяв З один відсоток від ціни позову, але

57

не менш трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і І

більш 100 неоподатковуваних мінімумів; з позовних заяв про роз

рвання шлюбу З 0,5 неоподатковуваного мінімуму, про розірвані

повторного шлюбу З один неоподатковуваний мінімум; з позовних 1

заяв про розірвання шлюбу з особами, визнаними у встановлено**^!

порядку безвісно відсутніми чи недієздатними, або з особами, за’

дженими до позбавлення волі на строк не менш трьох років З ,.

неоподатковуваного мінімуму; з позовних заяв про зміну або розіЦ

рвання договору найму жилих приміщень, про продовження строї!

прийняття спадщини, про скасування арешту на майно та інші заЩ

яви немайнового характеру (або такі, що не підлягають оцінці) З 0,$|

неоподатковуваного мінімуму; з заяв і скарг по справах окреме

провадження З 0,5 неоподатковуваного мінімуму.

3. Витрати, пов’язані з розглядом справи, З це суми, що пів

гають виплаті свідкам, експертам; витрати, пов’язані з проведенії

ням огляду на місці; витрати на розшук відповідача.

4. Метою стягнення судових витрат є як певна компенсація виЦ

трат суду по розгляду цивільних справ, так і несприятливі майнов

наслідки для цсіб, що вчинили цивільні правопорушення.

5. Однією з підстав звільнення від сплати державного мита

майновий стан громадянина. Коментована стаття надає судді (суд

право звільнити за цією підставою фізичну особу від сплати

вного мита. Оскільки Ымайновий станы З категорія оціночна, суд*

дя (суд) має обгрунтувати звільнення від сплати мита в своєму.р

шенні або ухвалі.

Стаття 64. (Виключено на підставі Закону № 27/96-ВР від 02.02.96)

Стаття 65. Ціна позову

Ціна позову визначається:

1) у позовах про стягнення грошей З стягуваною сумою;

2) у позовах про витребування майна З вартістю відшуку-

ваного майна;

3) у позовах про стягнення аліментів З сукупністю всіх ви*?

плат, але не більше як за один рік;

4) у позовах про строкові платежі і видачі З сукупністю всіх

платежів або видач, але не більше як за три роки;

5) у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі З

сукупністю платежів або видач за три роки;

6) у позовах про зменшення або збільшення платежів або

видач З сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі

чи видачі, але не більше як за один рік;

7) у позовах про припинення платежів або видач З сукупні-

стю платежів або видач, що залишилися, але не більше як за

один рік;

58

8) у позовах про дострокове розірвання договору майнового

найму З сукупністю платежів за користування майном протя-

гом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше

як за три роки;

9) у позовах про право власності на будинки, що належать

громадянам на праві приватної власності, З дійсною вартістю

будинку, а для будинків, що належать державним, кооператив-

ним та іншим громадським організаціям, З не нижче їх балан-

сової вартості;

10) у позовах, які складаються з кількох самостійних ви-

мог, З загальною сумою всіх вимог, за винятком вимог про від-

шкодування моральної (немайнової) шкоди.

(Стаття 65 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10 від
23.01.81,

Законами № 3188-12 від 06.05.93, № 27/96-ВР від 02.02.96)

\. Ця стаття має важливе значення, тому що саме її правила є

основою для правильного визначення державного мита, зокрема і

судових витрат у цілому.

2. Принципи визначення ціни позову зводяться в основному до

таких правил: а) у тих позовах, де ставиться питання про стягнення

сум або майна, ціну позову становить розмір суми або вартість май-

на; б) у позовах про періодичні платежі ціна позову визначається

сукупністю виплат, обмежених певним періодом (одним роком, трьо-

ма роками); в) у позовах про припинення виплат ціна позову визна-

чається сукупністю виплат, що залишилися, але не більше, ніж за

певний період (за один рік, за три роки); г) у позовах, що складаються

з декількох вимог, ціна позову визначається сукупністю всіх вимог.

Стаття 66. Порядок встановленая ціни позову

Ціну позову вказує позивач. Коли зазначена ціна явно не

відповідає дійсній вартості стягуваного, то ціну позову встанов-

лює суддя, постановляючи про це ухвалу.

Якщо в момент пред’явлення позову встановити точну його

ціну неможливо, розмір мита попередньо визначає суддя з на-

ступним стягненням недоплаченого або з поверненням перепла-

ченого мита відповідно до ціни позову, встановленої судом при

вирішенні справи.

(Стаття 66 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

1. Відповідно до правил цієї статті ціну позову в позовній заяві

вказує позивач. У разі невідповідності її сумі, що стягується, або дій-

сній вартості майна суддя своєю ухвалою встановлює ціну позову.

2. Ціну позову судця може встановлювати і попередньо, якщо

вимоги позивача мають такий характер, що точно визначити ціну

позову в момент порушення справи не можна. У цьому разі точна

59

ціна позову визначається при розгляді справи. При цьому недопла-

чене мито стягується додатково, а переплачене повертається пози-

вачу.

Стаття 67. Обчислення державного мита при зміні ціни

позову

В разі зменшення позовних вимог, відмови від позову, за-

криття справи за мировою угодою або залишення заяви без роз-

гляду з підстав, передбачених пунктами 3 З 5 статті 229 цього

Кодексу, сплачене мито не повертається. В разі збільшення по-

зову недоплачену суму мита належить внести одночасно з за-

явою про збільшення вимог. В цьому разі суд може відстрочити

сплату мита.

(Стаття 67 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10від
23.01.81;

Законом №2857-12 від 15.12.92)

1. Оскільки ціну позову визначає позивач і нерідко він її зави-

щує, то при зменшенні розміру позову, відмов від лозову, найчасті-

ше здійснюваної внаслідок безперспективності позову, закритті

справи за мировою угодою мито чи переплачена його частина не

повертається. Такі ж наслідки передбачає дана стаття й у разі недо-

держання порядку порушення справи, що спричинило залишення

заяви без розгляду за пунктами 3, 5 ст^ 229 ЦПК, а також при зали-

шенні заяви без розгляду за пунктом 4 ст. 229 ЦПК у разі неявки в

судове засідання позивача за викликом суду без поважних або по-

вторної неявки позивача за викликом суду незалежно від причин.

При цьому закон виходить з того, що вина за процесуальні пору-

шення учасників процесу повинна тягти для них несприятливі ма-

теріальні наслідки.

2. У разі збільшення розміру позовних вимог недоплачена сума

державного мита повинна бути внесена заявником, тому що він

невірно визначив ціну позову при порушенні справи.

Стаття 68. Відстрочення та розстрочення сплати судових

витрат

Суд або суддя, враховуючи майновий стан громадян, може

своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судових ви-

трат на строк не більше як до закінчення розгляду справи в суді

першої інстанції, проте в усякому разі не більше як на три міся-

ці з дня пред’явлення позову.

Коли у встановлений строк судові витрати не будуть опла-

чені, стягнення їх провадиться за виконавчим листом.

Суд або суддя може також зменшити розмір судових витрат,

що стягуються в доход держави.

60

1. З урахуванням майнового стану громадян (для юридичних

осіб це правило не застосовується) суд або суддя своєю ухвалою

може відстрочити (перенести сплату мита на інший час) або роз-

строчити (дозволити сплату вроздріб) сплату судових витрат. Строк

відстрочення або розстрочення не може бути більше, ніж до закін-

чення розгляду справи по суті, але у будь-якому разі не більше як

на три місяці з дня порушення справи. Несплата судових витрат у

строк, визначений суддею або судом, тягне за собою їх стягнення в

примусовому порядку за виконавчим листом. Про відстрочення

або розстрочення сплати судових витрат може бути зазначено й у

судовому рішенні.

2. Частина третя цієї статті надає право судді або суду зменшити

розмір судових витрат, але тільки в тому разі, якщо ці витрати стя-

гуються в доход держави, а не іншій особі. Підставою цього також

є майновий стан громадян.

Стаття 69. Повернення державного мита

Сплачене державне мито повертається за ухвалою суду або

судді у випадках:

1) внесення мита в більшому розмірі, ніж потрібно за чин-

ним законодавством; Е

2) відмови в прийнятті заяви;’

3) повернення позивачу позовної заяви з підстав, передбаче-

них статтею 139 цього Кодексу;

4) закриття провадження в справі з підстав, передбачених

пунктами 1 і 2 статті 227 цього Кодексу;

5) залишення заяви без розгляду з підстав, передбачених

пунктами 1 і 2 статті 229 цього Кодексу.

У випадку, передбаченому пунктом 1 цієї статті, державне

мито повертається в розмірі зайво внесеної суми; у випадках,

передбачених іншими пунктами цієї статті, З повністю.

Державне мито підлягає поверненню і в інших випадках,

передбачених законодавством України.

Державне мито повертається при умові, якщо заяву про по-

вернення було подано суду до закінчення річного строку з дня

зарахування суми в бюджет.

(Стаття 69 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від
23.01.81;

Законом № 2857-12 від 15.12.92)

1. В цій статті перелічені п’ять підстав, коли мито або його ча-

стина повертається заявникові.

2. Ініціатором повернення мита може бути суд (суддя) або заяв-

ник. Заява останнього може бути задоволена тоді, коли вона пода-

на до суду до закінчення річного строку з дня зарахування суми в

61

бюджет. Цей строк може бути поновлений судом, якщо він пропу-

щений з поважних причин.

3. Про повернення мита суддя або суд постановляє ухвалу, з

якою заявник звертається до фінансових органів того району, в

бюджет якого раніше було внесено державне мито.

Стаття 70. (Виключено на підставі Закону № 27/96-ВР від 02.02.96)

Стаття 71. Збереження за свідками, експертами

і перекладачами середнього заробітку,

відшкодування їм витрат, пов’язаних

з їх участю у розгляді справи

За викликаними до суду свідками, експертами та перекла-

дачами зберігається їх середній заробіток за місцем роботи. За-

значеним особам, які не є працівниками підприємств, установ і

організацій, виплачується винагорода за явку до суду або вико-

нану роботу.

Якщо виконання свідками, експертами і перекладачами про-

цесуальних обов’язків пов’язано з їх перебуванням за межами

постійного місця проживання, їм відшкодовуються витрати, по-

в’язані з переїздом до місця виклику і назад, наймом житла, та

виплачуються добові.

Перекладачам, а також експертам, яких призначено піц час

підготовки справи або судового розгляду не в порядку службо-

вого доручення, за виконану роботу виплачується винагорода.

Розміри і порядок виплат, зазначених у цій статті, визнача-

ються Кабінетом Міністрів України.

(Стаття 71 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР від 15.10.66, №

1461-10 від 23.01.81; Законом № 360/95-ВР від 05.10.95)

1. Коментована стаття передбачає збереження за свідками, екс-

пертами і перекладачами середнього заробітку за місцем роботи.

Відповідно до Інструкції ЫПро порядок і розміри відшкодування

витрат і виплати винагороди особам, що викликаються в органи

дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суд або в органи, у

провадженні яких знаходяться справи про адміністративні право-

порушення, і виплати державним науково-дослідним установам

судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експер-

тів і фахівцівы, затвердженої постановою Кабінету Міністрів Укра-

їни від 01.07.96 р. № 710, середній заробіток зберігається за весь

час, витрачений ними в зв’язку з викликом суду. Якщо виконання

функцій здійснювалося за межами пункту постійного проживання,

зазначеним особам відшкодовуються вартість проїзду, витрати, по-

в’язані з наймом житла, і добові.

62

2. Ця Інструкція передбачає також оплату праці перекладачів і

експертів за виконану ними роботу в ході підготовки справи і судо-

вому розгляді. Однак їх робота не повинна оплачуватися, якщо це

входить у коло їх службових обов’язків (наприклад, фахівці експе-

ртних установ). Експертам за експертизу в судовому розгляді вста-

новлюється винагорода в розмірі від 3 до 5 процентів мінімального

доходу громадян за годину роботи. Цей розмір визначається суд-

дею або судом залежно від кваліфікації експерта і складності вико-

нуваної роботи. Якщо експертиза проводилася штатними праців-

никами експертної установи на основі договірних відносин, то ва-

ртість експертизи визначається за договором між замовником і цією

установою.

3. Винагороду перекладачам встановлено в таких розмірах: за

письмові переклади З від 10 до 15 неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян за один авторський аркуш, а за усні З від 3 до 5

процентів неоподатковуваного ‘мінімуму доходів громадян за одну

годину роботи.? ‘ ‘ ‘

Стаття 72. (Виключено на підставі Закону № 360/95-ВР від 05.10.95)

Стаття 73. Порядок внесення коштів на оплату судових

витрат

Кошти, потрібні на оплату свідків і експертів, а також на

проведення огляду на місці, вносить наперед сторона, яка пору-

шила відповідне клопотання. Якщо виклик цих осіб або огляд

на місці провадиться за клопотанням обох сторін або з ініціати-

ви суду, потрібні для цього кошти вносяться обома сторонами

порівну.

Перелічені в цій статті суми не вносяться стороною, звіль-

неною від оплати судових витрат.

1. Ця стаття визначає порядок внесення коштів на оплату свід-

ків, експертів, огляду на місці таким чином, що їх вносить наперед

та сторона, що порушує відповідне клопотання. Якщо ініціаторами

відповідних процесуальних дій є обидві сторони або суд, то необ-

хідні для цього кошти вносяться обома сторонами порівну.

2. Якщо сторона звільнена від сплати судових витрат, то зазна-

чені вище кошти нею не вносяться.

Стаття 74. Виплата сум, належних свідкам, експертам

і перекладачам

Суми, належні свідкам, експертам і перекладачам, виплачу-

ються судом після виконання ними своїх обов’язків, незалежно

від стягнення з сторін сум для оплати свідків і експертів.

(Частину другу статті 74 виключено на підставі Закону № 360/95-ВР від

05.10.95)

63

Порядок виплати і розміри сум, що підлягають до виплати,

встановлюються Кабінетом Міністрів України.

(Стаття 74 із змінами, внесеними згідно із Законами № 2857-12 від
15.12.92,

№ 360/95-ВР від 05.10.95)

1. Відповідно до цієї статті суми, що належать свідкам, експер-

там і перекладачам, виплачуються судом по виконанні ними своїх

обов’язків, незалежно від стягнення зі сторін сум для оплати свід-

ків і експертів.

2. Порядок відшкодування витрат по явці і виплаті винагороди

визначається відповідною Інструкцією (див. коментар до ст. 71

ЦПК). Ці витрати по цивільних справах відшкодовуються із сум,

внесених сторонами, а якщо сторони звільнені від сплати витрат,

то оплата провадиться із коштів, що відпускаються за кошторисом.

Вона провадиться за ухвалою судді або суду. Суми, що підлягають

виплаті, виплачуються.негайно по виконанні відповідними особа-

ми своїх обов’язків.

\

Стаття 75. Розподіл судових витрат між сторонами

Стороні, на користь якої постановлено рішення, суд прису-

джує з другої сторони всі судові витрати, хоча б ця сторона і

була звільнена від оплати судових витрат на користь держави.

Якщо позов задоволене частково, судові витрати присуджують-

ся позивачеві пропорціонально до розміру задоволених судом

позовних вимог, а відповідачеві З пропорціонально до тієї час-

тини позовних вимог, в якій позивачеві відмовлено.

Судові витрати, понесені судом, стягуються з кожної сторо-

ни пропорціонально до тієї частини позову, відносно якої рішення

постановлено проти неї, і зараховуються в доход держави.

Коли сторона, на користь якої постановлено рішення, зві-

льнена від судових витрат, то судові витрати стягуються з дру-

гої сторони у доход держави.

В разі відмови в позові позивачеві, звільненому від оплати

судових витрат, вони приймаються на рахунок держави.

Якщо суд вищестоящої інстанції, не передаючи справи на

новий розгляд, змінить рішення або постановить нове, він відпо-

відно змінює розподіл судових витрат. У разі скасування рішен-

ня і закриття провадження у справі чи залишення позову без

розгляду суд, який скасував рішення, вирішує питання про по-

вернення судових витрат, пов’язаних з подачею скарги.

В разі закриття справи внаслідок відмови позивача від позо-

ву витрати стягуються за ухвалою суду.

(Стаття 75 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

64

1. Коментована стаття визначає принципи і порядок розподілу

судових витрат між сторонами. Головний принцип полягає в тому,

що судові витрати несе сторона, з чиєї вини виникла справа, тобто

та сторона, яка вчинила цивільне правопорушення. Тому в тих ви-

падках, коли позов задоволене повністю, з відповідача позивачу під-

лягають стягненню всі судові витрати, хоча б ця сторона була звіль-

нена від оплати витрат у доход держави. Якщо в задоволенні позову

відмовлено повністю, то всі судові витрати в справі несе позивач.

2. При частковому задоволенні позову судові витрати розподі-

ляються між сторонами пропорціонально задоволеної частини по-

зову. Так, наприклад, якщо позов був заявлений у сумі 600 грн., а

задоволений на 400 грн. і судові витрати склали ЗО грн., то ці витра-

ти розподіляються в такий спосіб: 600 : 400 = ЗО : х; х = 20 грн.

Оскільки рішення постановлене в цій частині проти відповідача, то^

він і сплачує дану суму, а частину витрат, що, залишилася, (10 грн.)

сплачує позивач, тому що вона буде пропорціональна тій сумі, в

якій позивачу відмовлено.

3. Якщо сторона, на користь якої постановлено рішення, звіль-

нена від сплати судових витрат, то вони стягуються з іншої сторони

в доход держави. У разі відмови в позові позивачу, звільненому від

судових витрат, вони заносяться на рахунок держави./

4. Суд вищестоящої інстанції, змінюючи рішення суду першої

інстанції або Скасовуючи ^рішення і закінчуючи процес без вине^

сення рішення, зобов’язаний вирішити за загальними правилами І

питання про судові витрати.

Стаття 76. Відшкодування витрат по оплаті допомоги У

адвоката

Стороні, на користь якої постановлено рішення, суд прису-

джує з другої сторони витрати, пов’язані з оплатою допомога

адвоката, який брав участь у справі, в розмірі до п’яти процен-

тів від задоволеної частини позовних вимог, але не більше вста-

новленої таксою суми.

Якщо відповідно до встановленого порядку допомога адво-

катом була подана стороні безкоштовно, суд стягує з другої сто-

рони зазначену суму на користь юридичної консультації або в ,

доход держави.

(Стаття 76 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 1461-10 від
23.01.81)

1. Оплату допомоги адвоката здійснює спочатку сторона або третя

особа, що звернулася за його юридичною допомогою. При вине-

сенні рішення суд (суддя) розподіляє між сторонами судові витрати

взагалі і витрати по оплаті допомоги адвоката. Стороні, на користь

якої постановлено рішення, суд’ присуджує витрати, пов’язані 8

оплатою допомоги адвоката, у розмірі до п’яти відсотків від задово-

65

леної частини позовних вимог, але не більше встановленої таксою.

Це положення коментованої статті підлягає перегляду, оскільки

фактично не відповідає сучасним вимогам.

2. Якщо стороні або третій особі допомога адвокатом була пода-

на безкоштовно, суд стягує зазначену суму на користь юридичної

консультації або в доход держави.

Стаття 77. Стягнення винагороди за втрату робочого часу

На сторону, яка недобросовісно заявила безпідставний по-

зов, або розпочала безпідставний спір проти позову, або систе-

матично протидіяла правильному і швидкому розглядові та вирі-

шенню справи, суд може покласти оплату на користь другої сто-

рони винагороди за фактичну втрату робочого часу відповідно

до середнього заробітку, але не більше п’яти процентів від задо-

воленої частини позовної вимоги.

1. Коментована стаття спрямована на виключення випадків не-

добросовісної поведінки осіб у цивільному судочинстві. Вона пе-

редбачає можливість застосування майнових санкцій до цих осіб.

2. Відповідно до правил цієї статті суд може покласти оплату пе-

вних витрат на сторону, що недобросовісно заявила безпідставний

позов, або розпочала безпідставний спір проти позову, або система-

тично протидіяла правильному і швидкому розглядові і вирішенню

справи. Але при цьому повинна бути встановлена не просто необЄру-

нтованість позову або спору (наприклад, зустрічного позову), а й і

недобросовісність сторони, намір у її діях. Протидія оперативному

вирішенню справи поввдгна також бути увмисною і систематичною:

кількаразове заявлення свідомо необгрунтованих клопотань, утаю-

вання доказів, кількаразова неявка без поважних причин і т.под.

3. Стягувані в цьому разі на користь іншої сторони витрати мо-

жуть складатися з винагороди за фактичну втрату робочого часу

відповідно до середнього заробітку, але не більше п’яти процентів

від задоволеної частини позову.

Стаття 78. Розподіл судових витрат при відмові від позову і

мировій угоді

При відмові позивача від позову понесені ним витрати від-

повідачем не відшкодовуються. Однак якщо позивач не підтри-

мує своїх вимог внаслідок добровільного задоволення їх відпові-

дачем після пред’явлення позову, то суд за проханням позивача

присуджує з відповідача всі понесені позивачем по справі судові

витрати.

Якщо сторони при укладенні мирової угоди не передбачили

порядку розподілу судових витрат і витрат по оплаті допомоги

66

адвоката, суд вирішує це питання відповідно до статті 75 цього

Кодексу.

1. Одним із істотних проявів диспозитивності цивільного проце-

суального права є право позивача відмовитися від позову. Відмова від

позову звичайно заявляється позивачем у тому разі, якщо його ви-

моги відповідачем задоволені. Тому коментована стаття не передба-

чає в цьому разі обов’язку відповідача відшкодувати позивачу судо-

ві витрати. Але якщо вимоги позивача задовольняються добровіль-

но відповідачем після порушення справи, то суд на прохання

позивача присуджує з відповідача всі понесені позивачем витрати.

2. Мировою угодою сторони регулюють основне питання спра-

ви. Цією ж угодою вони можуть регулювати питання і про розподіл

між ними судових витрат. Якщо ж вони не зробили цього при укла-

денні мирової угоди, то суд вирішує це питання в загальному по-

рядку при поетановленні ухвали про припинення провадження по

справі через укладення сторонами -мирової угоди. Якщо суд не ви-

рішив це питання в ухвалі, то відповідно до ст. ЦПК він може

вирішити його додатковою ухвалою. Уявляється, що така аналогія

можлива. Це також один із випадків застосування процесуальних

норм за аналогією.

Стаття 79. Відшкодування сторонам судових витрат

При відмові повністю або частково в позові органам проку-

ратури, а також органам державного управління, профспілкам,

державним підприємствам, установам, організаціям, колгоспам,

іншим кооперативним організаціям, їх об’єднанням, іншим гро-

мадським організаціям або окремим громадянам, які звернулися

до суду на захист прав та охоронюваних законом інтересів ін-

ших осіб, відповідачеві відшкодовуються з коштів бюджету по-

несені ним судові витрати повністю або пропорціонально тій

частині позовних вимог, в якій позивачеві відмовлено.

При відмові в позові до відповідача, притягнутого судом в

порядку, передбаченому частиною третьою статті 105 цього Ко-

дексу, понесені ним судові витрати позивачем не відшкодову-

ються, а повертаються з коштів бюджету.

В разі задоволення позову про звільнення майна від арешту

позивачеві відшкодовуються з коштів бюджету понесені ним су-

дові витрати.

{Стаття 79 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 1461-10 від
23.01.81)

1. Як вже відзначалося в коментарі до ст. 4, 5 ЦПК, у деяких

випадках прокурор, органи державної влади і органи місцевого са-

моврядування, профспілки, державні підприємства, установи, орга-

нізації, сільськогосподарські підприємства, кооперативні організа-

67

ції, їх об’єднання, інші громадські організації або громадяни мають

право звернутися з заявою на захист інтересів інших осіб. Оскільки

при подачі таких заяв вони звільняються від сплати судових витрат,

то при повної або часткової відмови в задоволенні позову понесені

витрати відшкодовуються відповідачеві з коштів бюджету повністю

або пропорціонально тій частині позову, в якій позивачеві відмов-

лено.

2. Якщо позивач не згодний на заміну неналежного відповідача

і другий відповідач притягається за ініціативою суду, то при відмові

в задоволенні позову стосовно нього понесені даною особою ви-

трати відшкодовуються йому не позивачем, а повертаються з кош-

тів бюджету.

3. Позови про звільнення майна від арешту заявляються будь-

якою особою, яка вважає, що її майно необгрунтоване включене в

акт опису. Цю категорію позовів прирівнюють до позовів немайно-

вого характеру, оскільки вони є як би оскарженням дій органів, що

здійснили опис майна. Тому і мито сплачується як по позовах не-

майнового характеру З 0,5 неоподатковуваного податком мінімуму

доходів громадян. Ці витрати відшкодовуються позивачеві в разі

задоволення позову не відповідачем, а з коштів бюджету.

Стаття 80. Відшкодування державі судових витрат

Витрати, понесені судом у зв’язку з розглядом справи, і дер-

жавне мито, від сплати яких позивач був звільнений, стягують-

ся з відповідача у доход держави пропорціонально задоволеній

частині позовних вимог.

Якщо відповідача звільнено від судових витрат, то при від-

мові в позові витрати, понесені судом у зв’язку з розглядом справи,

стягуються з позивача в доход держави.

Якщо позов задоволене частково, а відповідача звільнено

від сплати судових витрат, понесені судом витрати у зв’язку з

розглядом справи стягуються у доход держави з позивача, не

звільненого від сплати судових витрат, пропорціонально тій ча-

стині позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено.

Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат,

то понесені судом витрати у зв’язку з розглядом справи відно-

сяться за рахунок держави.

В разі оголошення розшуку особи, яка ухиляється від спла-

ти належних з неї платежів, суд стягує з цієї особи витрати по

проведенню розшуку в доход держави.

(Стаття 80 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

1. Коментована стаття встановлює правила відшкодування дер-

жаві понесених судом витрат у тих випадках, коли одна з сторін або

68

обидві звільняються від сплати судових витрат у доход держави. У

цих випадках витрати державі відшкодовуються лише тією сторо-

ною, яка від їх сплати в доход держави не звільняється. Критерієм

при визначенні розміру стягнення є пропорційне відношення ви-

трат до тієї частини рішення, що постановлене проти даної сторо-

ни. І тільки тоді, коли обидві сторони звільняються від сплати су-

дових витрат у доход держави, судові витрати відносяться за раху-

нок держави.

2. Частина п’ята цієї статті визначає, що витрати по розшуку

відповідача при розгляді справи або боржника у виконавчому про-

вадженні стягуються з цих осіб у доход держави, тому що і розшук

здійснюється за рахунок держави. Розмір витрат по розшуку визна-

чений постановою Кабінету Міністрів України від 01.02.1995 р. №

78 ЫПро визначення розміру витрат, пов’язаних з розшуком відпо-

відачів по цивільних справахы.

ї*”‘

Стаття 81. Оскарження ухвал в питаннях визначення ціни

позову та судових витрат

На ухвалу в питанні визначення ціни позову, а також в пи-

таннях, пов’язаних з судовими витратами, може бути подана

скарга або внесено окреме подання.

(Стаття 81 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

Коментована стаття встановлює право заінтересованих осіб оска-

ржити ухвалу судді або суду з питань про встановлення ціни позо-

ву, а також з питань, пов’язаних з судовими витратами, і право

прокурора внести апеляційне подання на таку ухвалу. Така ухвала

може бути оскаржена незалежно і окремо від судового рішення,

тобто воно є самостійним об’єктом оскарження і внесення апеля-

ційного подання.

Глава 6

СУДОВІ ШТРАФИ

Стаття 82. Підстави накладення штрафів

За порушення правил цього Кодексу суд або суддя накладає

штрафи у випадках і розмірах, передбачених статтями 44, 48,

95, 153, 172, 173, 174 цього Кодексу.

Штрафи, накладені судом на службових осіб державних під-

приємств, установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних

організацій, їх об’єднань, інших громадських організацій, стя-

гуються з їх особистих коштів.

69

Копія ухвали про накладення штрафу надсилається особі,

на яку накладено штраф.

(Стаття 82 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1461-10 від

23.01.81, № 8627-10 від 20.03.85, № 9166-11 від 04.05.90; Закону №
2056-ПІ від

19.10.2000)

1. Частина перша цієї статті встановлює можливість у деяких

випадках накладення судом або суддею штрафів за процесуальні

порушення. Ці випадки можна розділити на три групи.

2. По-перше, коментована стаття передбачає можливість накла-

дення штрафу за процесуальні порушення відносно сторін та ін-

ших осіб, які беруть участь у справі (статті 95, 172, 174 ЦПК). Це

такі порушення, як невиконання обов’язку повідомити суд про зміну

своєї адреси під час провадження в справі, неявка в судове засідан-

ня без поважних причин осіб, які беруть участь у справі (крім пози-

вача, прокурора, адвоката), відсутність котрих привела до відкла-

дення розгляду справи, неявка і повторна неявка без поважних при-

чин відповідача по аліментній справі.

3. По-друге, штраф може бути накладений на свідка (див. ко-

ментар до ст. 44 ЦПК).

4. По-третє, стаття 82 допускає застосування штрафу до осіб,

які не беруть участь у даній справі (статті 48, 53, 153, 172 ЦПК), за

такі порушення, як: а) неподання письмових доказів; б) вина поса-

дової особи підприємства, установи, організації в незабезпеченні

явки представника в судове-засідання.

5. Суб’єктами стягнення в зазначених випадках можуть бути і

громадяни, і посадові особи. Але в останньому випадку штрафи

повинні стягуватися не із коштів організацій, а з особистих коштів

посадових осіб.

6. Питання про накладення штрафу вирішується винесенням

ухвали суду або судді, копія якого надсилається оштрафованій осо-

бі. Ця ухвала не може бути оскаржена окремо від судового рішення

(див. п. 12 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 21

грудня 1990 р. ЫПро практику застосування судами процесуального

законодавства при-розгляді цивільних справ по першій інстанціїы).

Стаття 83. Зняття або зменшення штрафу

Протягом десяти днів по одержанні копії ухвали особа, на яку

накладено штраф, може просити суд, що наклав штраф, про знят-

тя або зменшення розміру штрафу. Ця заява розглядається в су-

довому засіданні з повідомленням особи, на яку накладено штраф.

Однак неявка цієї особи не є перешкодою для розгляду заяви.

На ухвалу про відмову суду або судді зняти штраф або зме-

ншити його розмір може бути подано скаргу, внесено окреме

подання.

(Стаття 83 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

70

1. Коментована стаття надає право особам, на яких ухвалою

суду або судді накладений штраф, просити про зняття штрафу або

зменшення його розміру. Мотивами такого прохання може бути

відсутність вини в процесуальному порушенні, поважність причин

відповідної поведінки, матеріальний стан громадянина та ін. Заяви

цих осіб розглядаються в судовому засіданні з повідомленням заяв-

ника, неявка яких, однак, не перешкоджає розгляду заяви.

2. За підсумками розгляду заяви суд виносить ухвалу. Якщо суд

задовольняє заяву про зняття штрафу або зменшення його розміру,

то така заява оскарженню не підлягає. І, навпаки, на ухвалу суду

або судді про відмову зняти штраф або зменшити його розмір може

бути подана скарга або внесене апеляційне подання прокурора.

Стягнення штрафу в цих випадках буде здійснюватися лише тоді,

коли суд апеляційної інстанції залишить ухвалу суду першої інста-

нції без зміни.

Глава 7

ПРОЦЕСУАЛЬНІ СТРОКИ

Стаття 84. Види процесуальнії^ строків

Строки, в межах яких вчинюються процесуальні дії, встано-

влюються законом або призначаються судом.

1. Однією із властивостей цивільної процесуальної форми є її

строковість, тобто законодавче визначення часу меж здійснення

процесуальних дій. Це має істотне значення для правозастосовної

практики, тому що спрямоване на забезпечення своєчасного роз-

гляду і вирішення цивільних справ. Процесуальний строк З це

проміжок часу, встановлений для здійснення процесуальних дій

учасниками процесу або іншими особами, за вказівкою закону або

за розпорядженням суду (судді).

2. Коментована стаття передбачає два види строків: установлені

законом і призначені судом або суддею.

До першого виду належать, наприклад, строки на апеляційне

оскарження (ст. 292 ЦПК), на порушення питання про постанов-

лення додаткового рішення (ст. 214 ЦПК) та ін. До другого З стро-

ки, тривалість яких визначає суд або суддя з урахуванням характеру

конкретної процесуальної дії. Так, відповідно до ст. 139 ЦПК суддя

визначає заявнику строк для виправлення недоліків позовної за-

яви. Такий же характер носять строки для усунення недоліків апе-

ляційної і касаційної скарг, для подання додаткових доказів та ін.

3. Не є процесуальними строки, встановлені законом для судді або

суду, передусім з формальної точки зору, тому що правила про них

71

містяться не в главі про процесуальні строки, а в главі про підгото-,

вку справи до судового розгляду. Тому їх точніше було б іменувати

службовими. Уявляється, що з цього виходить і Пленум Верховно-

го Суду України, коли у своїй постанові № 3 від 01.04.1994 р. ЫПро

строки розгляду судами України цивільних і кримінальних справы

зазначив, що порушення процесуального закону або недобросовіс-

ність, що потягли несвоєчасний розгляд і тяганину при розгляді

справ, необхідно розглядати з урахуванням конкретних обставин як

неналежне виконання професійних обов’язків судді (дів. Збірник

постанов Пленуму Верховного Суду України. 1963 З 1995. З К.,

1995. – С. 27.)

По-друге, вони відрізняються від процесуальних строків за нас-

лідками їх пропуску, тому що пропуск службових строків не знімає

з суду або судді обов’язку здійснити дану процесуальну дію або

комплекс дій.

По-третє, на відміну від процесуальних строки службові можуть

продовжуватися (див., наприклад, ст. 146 ЦПК).

;

Стаття 85. Наслідки пропуску процесуальних строків

Право на вчинення процесуальних дій втрачається з закін-

ченням встановленого законом або призначеного судом строку.

Скарги і документи, подані після закінчення процесуальних стро-

ків, залишаються без розгляду, якщо суд не знайде підстав для

продовження або поновлення строку.

Коментована стаття встановлює важливе правило про процесу-

альну силу строків: пропуск встановленого законом або судом про-

цесуального строку тягне для учасників процесу, як правило, немо-

жливість здійснення даної процесуальної дії. Скарги, і документи,

подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без

розгляду, якщо суд не знайде підстав для продовження або понов-

лення процесуального строку.

Стаття 86, Обчислення процесуальних строків

Строки, встановлені в законі або призначені судом, обчис-

люються роками, місяцями і днями.

Строк може визначатись також вказівкою на подію, яка

повинна неминуче настати.

1. Відповідно до частини першої коментованої статті строки,

встановлені законом або призначені судом, обчислюються роками,

місяцями і днями. Так, сторони та інші особи, що брали участь у

справі, заяви про перегляд рішень, ухвал і постанови за нововияв-

леними обставинами можуть подавати протягом трьох місяців з дня

встановлення обставини, що є підставою для перегляду Е (ст. 3473

72

ЦПК). Апеляційні скарги на постанови суду першої інстанції мо-

жуть бути подані в місячний “строк (ст. 292 ЦПК). В усіх цих при-

кладах строк визначається зазначеними проміжками часу.

2. Процесуальний строк може визначатися вказівкою на подію,

яка повинна неминуче настати. Так, сторони зобов’язані подати

докази або повідомити про них суд до початку судового засідання

(ст. 34 ЦПК), провадження в справі припиняється у випадку, пе-

редбаченому п. 4 ст. 221 ЦПК, до набрання законної сили вироку,

рішення, ухвали чи постанови, від яких залежить вирішення спра-

ви (п, 3 ст.-224 ЦПК). Е

3. Процесуальний строк може визначатися також точною кале-

ндарною датою, наприклад точно зазначений день виклику відпо-

відача в суд у стадії підготовки справи до судового розгляду.

4. Іноді строк визначається встановленням обов’язку негайно

здійснити процесуальну дію. Так, наприклад, ст. 33 ЦПК встанов-

лює, що протоколи і матеріали за судовим дорученням негайно

пересилаються в суд, що розглядає справу.

Стаття 87. Закінчення процесуальних строків

Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні мі-

сяць і число останнього року строку.

Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне

число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислю-

ваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа

не має, то строк закінчується в останній день цього місяця.

Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня,

наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо

Кінець строку припадає на день неробочий, то за останній день

строку вважається перший після нього робочий день. Перебіг

строку, визначеного вказівкою на подію, яка повинна неминуче

наступити, починається наступного дня після настання події.

Останній день строку триває до 24 години, але коли в цей

строк слід було вчинити процесуальну дію в суді, де службові

заняття кінчаються раніше, то строк закінчується в момент при-

пинення цих занять.

Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення

скарга або необхідні для суду документи чи грошові суми здано

на пошту.

1. Перебіг процесуальних строків починається слідом за подією,

зазначеною законом або судом. Так, перебіг строку на апеляційне

оскарження судових рішень і ухвала починається з наступного дня

після їх оголошення судом (див. ст. 292 ЦПК).

2. Закінчення строку, обчислюваного роками, визначається від-

повідним місяцем і числом останнього року встановленого строк.

73

Якщо строк обчислюється місяцями, то він закінчується у відпові-

дне число останнього місяця строку.’ У тому разі, коли останній

місяць не має відповідного числа, то строк закінчується в останній

день цього місяця. Перебіг строку, обчислюваного днями, визнача-

ється перебігом останнього дня встановленого строку. Останній день

процесуального строку в усіх випадках вважається закінченим, як

правило, у 24 години, але якщо в цей строк необхідно було вчини-

ти процесуальну дію в суді, то перебіг останнього дня строку ви-

значається часом закінчення робочого дня в даному суді. Строк не

вважається пропущеним, якщо, дія, ним обмежена, сталася до 24

годин останнього дня шляхом здачі на пошту необхідних докумен-

тів або грошових сум.

Стаття 88. Зупинення процесуальних строків

З зупиненням провадження зупиняються і всі поточні, але

ще не закінчені по ньому строки. Зупинення строків починаєть-

ся з тієї події, внаслідок якої суд зупинив провадження. З дня

відновлення провадження перебіг процесуальних строків продо-

вжується.

1. Перебіг процесуальних строків, якщо вони ще не закінчили-

ся, зупиняється тоді, коли суд зупиняє провадження в справі. Пе-

ребіг процесуальних строків зупиняється з початку дії тієї ж обста-

вини, що послужила підставою зупинення провадження в справі, а

не з моменту винесення ухвали про зупинення провадження. Пере-

біг зупинених строків відновлюється із дня відновлення провадження

в справі.

2. Від зупинення процесуальних строків необхідно відрізняти

перерву в їх перебігу. Відмінність перерви в перебігу строку від

його зупинення полягає в тому, що після їх перерви процесуальні

строки починають обчислюватися знову з самого початку, а при

зупиненні З перебіг продовжується.

Стаття 89. Продовження та поновлення процесуальних

строків

Строки, призначені судом, на прохання сторони або іншої

особи, яка бере участь у справі, суд може продовжити.

Стороні або іншій особі, яка бере участь у справі, в разі

пропуску встановленого законом строку з причин, визнаних су-

дом поважними, суд може поновити пропущений строк.

Питання про поновлення пропущеного строку вирішує з ви-

кликом сторін і повідомленням осіб, які беруть участь у справі,

той суд, в якому слід було вчинити пропущену процесуальну дію

або до якого слід було подати документ, проте неявка цих осіб

не перешкоджає вирішенню поставленого перед судом питання.

74

Одночасно з проханням про поновлення строку належить

провести ту дію або подати той документ, відносно якого пору-

шено прохання.

На ухвалу суду або судді про відмову поновити пропущений

строк може бути подано скаргу, внесено окреме подання.

(Стаття 89 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2857-12 від
15.12.92)

1. Коментована стаття визначає порядок продовження та поно-

влення процесуальних строків. Застосування правил про продов-

ження або поновлення строку залежить від виду строку. Якщо про-

пущений строк, призначений суддею або судом, то за заявою сто-

рони або іншої особи, яка бере участь у справі, суд може продовжити

цей строк. Продовження строку являє собою надання нового стро-

ку на вчинення тієї процесуальної дії, яка не була з поважної при-

чини вчинена у заздалегідь встановлений строк. У разі, коли про-

цесуальна дія не вчинена в межах строку, встановленого законом,

суд може поновити строк, якщо він пропущений з причин, визна-

них судом поважними.

2. Питання про поновлення строку вирішується за заявою осо-

би, що бере участь у справі, як правило, тим судом, де має бути

вчинена процесуальна дія. Оскільки поновлення пропущеного строку

полягає в тому, що суд дозволяє особі за наявності поважних при-

чин пропуску вчинити ту дію, на вчинення якої встановлений за-

коном строк, то одночасно з заявою про поновлення строку необ-

хідно вчинити ту дія або подати той документ, відносно якого заяв-

ляється прохання.

3. В судове засідання викликаються сторони та інші особи, які

беруть участь у справі, однак їх неявка не перешкоджає вирішенню

питання про поновлення строку за умови, що в суду є достатні дані

про належне повідомлення їх про час і місце розгляду заяви. Якщо

суд задовольняє заяву про поновлення строку, то така ухвала оска-

рженню не підлягає, оскільки вона не вирішує наперед головне

питання справи, і навпаки, на ухвалу про відмову поновити пропу-

щений строк може бути подано скаргу або внесено апеляційне по-

дання прокурора, оскільки такою ухвалою встановлюється пере-

шкода в здійсненні права для осіб, які беруть участь у справі. Ухва-

ли суду або судді з питань поновлення пропущених строків в тому

і в іншому випадках мають бути мотивованими. На це особливо

звертається увага в п. 16 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду

України від 21 грудня 1990 р. ЫПро практику застосування судами

процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по пе-

ршій інстанціїы (дів. Цивільний кодекс. Цивільний процесуальний

кодекс України. Ухвали Пленуму Верховного Суду України в циві-

льних справах. З К., 1999. – С. 351).

75

Глава 8

СУДОВІ ВИКЛИКИ І ПОВІДОМЛЕННЯ

Стаття 90. Судові повістки

Судові виклики і повідомлення провадяться повістками, що

надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, екс-

пертам, представникам громадських організацій і трудових ко-

лективів за адресою, вказаною стороною, самими цими особами

або іншими учасниками справи.

Повістки разом із зворотною розпискою надсилаються ре-

комендованим листом або через розсильних.

Як виняток, повістку можна видати на руки стороні або її

представникові з їх згоди для вручення відповідним особам.

(Стаття 90 із змінами, внесеними згідно з Указом ПЕР № 1461-10від
23.01.81)

1. Коментована стаття зокрема і вся глава 8 ЦПК передбачає дві

форми доведення до відома учасників процесу їх права чи обов’яз-

ку з’явитися в суд для участі в процесі або в процесуальній дії.

Повідомляються, як правило, сторони та інші особи, які беруть

участь у справі, оскільки явка в суд З це найчастіше їх право, а не

обов’язок (див. коментар до ст. 93 ЦПК). І якщо вони не з’являть-

ся за повідомленням суду, то ризикують зазнати матеріальних і про-

цесуальних несприятливих наслідків. Виклик же є обов’язковим і

адресується тим учасникам процесу, відносно яких закон передба-

чає обов’язок з’явитися за викликом у суд і наслі