.

Коментар до Сімейного кодексу України (книга)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 153111
Скачать документ

Коментар до Сімейного кодексу України

РОЗДІЛ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1

Сім’я. Регулювання сімейних відносин

У розділі І Сімейного кодексу (СК) України викладені основні положення,
які мають принципове значення для правового регулювання відносин, що
виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення та взяття дітей на
виховання.

Сформульовані завдання СК, визначені регульовані ним відносини, учасники
сімейних відносин, здійснено спробу дати визначення понять “сім’я” та
“право особи на сім’ю”, приділено увагу правовому статусу дитини,
закріплено принципи регулювання сімейних відносин в Україні. Наведено й
інші положення, які мають значення для регулювання усіх сімейних
відносин: можливість субсидіарного застосування з цією метою норм
Цивільного кодексу (ЦК) України, договорів між членами сім’ї, аналогії
закону та права, міжнародних договорів, врахування звичаїв при вирішенні
судом сімейних спорів. Висвітлено питання, пов’язані зі здійсненням
сімейних прав і виконанням сімейних обов’язків, захистом сімейних прав
та інтересів. Стаття 193. Видача нових свідоцтв про реєстрацію актів
громадянського стану у зв’язку з реєстрацією переміни прізвища, імені,
по батькові

Якщо у зв’язку з реєстрацією переміни прізвища, імені, по батькові були
внесені зміни у записи актів громадянського стану, органи реєстрації
актів громадянського стану України, з урахуванням внесених змін, видають
нові свідоцтва.

Після реєстрації переміни прізвища, імені та по батькові орган РАЦСу у
встановленому порядку вносить необхідні зміни у записи актів цивільного
стану заявника. До органів РАЦСу за місцем перебування записів актів про
народження надсилають повідомлення для внесення аналогічних змін в Інші
екземпляри цих записів і видачі нових свідоцтв відповідно до змін,
внесених в актові записи. Свідоцтва, видані раніше, відбираються І
знищуються органом РАЦСу.

Про проведену реєстрацію переміни прізвища, імені та по батькові
призовника і військовозобов’язаного орган РАЦСу сповіщає районний
(міський) військкомат, у якому призовник або військовослужбовець
перебуває на обліку, а також відділ внутрішніх справ за місцем
проживання заявника.

Стаття 1. Завдання Сімейного кодексу України

1. Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті не-майнові та
майнові права і обов’язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих
немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей, усиновлювачів
та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів.

2. Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою:

зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;

утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами
сім’ї;

побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної
любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;

забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та
фізичного розвитку.

Частина 1 цієї статті визначає засади шлюбу, особисті майнові та
немайнові права І обов’язки подружжя, підстави виникнення, зміст
особистих немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей,
усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів.

Отже, йдеться не про завдання СК, а про відносини, що регулюються ним.
Тому ч. 1 цієї статті певною мірою дублює ч. 2 ст. 2 СК.

Частина 2 визначає цілі регулювання сімейних відносин. Деякою мірою її
положення відповідають змісту ст. 51 Конституції України, відповідно до
якої сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою,
батьки зобов’язані утримувати дітей до повноліття, а повнолітні діти —
піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Водночас не всі положення
ст. 51 Конституції відображені у ч. 2. Це, зокрема, стосується
конституційного положення про те, що шлюб ґрунтується на вільній згоді
жінки і чоловіка. У цьому полягає певний недолік ст. 1.

Положення зазначеної статті також відповідають пунктам 2 і З розділу І
Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї
та жінок, прийнятої Верховною Радою України 5 березня 1999 р.

Положення ч. 2 ст. 1 конкретизовані у главі 6, яка визначає особисті
немайнові права та обов’язки подружжя, у главах 7, 8 та 9, що
передбачають його майнові права та обов’язки, у розділі III, який
регулює права та обов’язки матері, батька й дитини, та у розділі V СК, у
якому закріплені права і обов’язки інших членів сім’ї та родичів.

Однак треба зазначити, що не всі цілі регулювання сімейних відносин,
передбачені ч. 2 ст. 1, можуть досягатися шляхом правового регулювання.
Так, утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими
членами сім’ї, а також побудова сімейних відносин на засадах взаємної
любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки можуть бути забезпечені не
нормами права, а нормами моралі. А норми права лише сприяють цьому.

Стаття 2. Учасники сімейних відносин, які регулює Сімейний
кодекс України

1. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові
відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та
усиновленими, між матір’ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку
та утримання.

2. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові
відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками,
рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком.

3. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та (або)
майнові відносини між іншими членами сім’ї, визначеними у ньому.

4. Сімейний кодекс України не регулює сімейні відносини між двоюрідними
братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником і між
іншими родичами за походженням.

Зі змісту цієї статті випливає, що СК регулює особисті немайнові та
майнові відносини, які виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення, а
також відносини, що виникають зі свояцтва (між одним з подружжя та
родичами іншого з подружжя або між родичами обох з подружжя). Цей Кодекс
регулює майнові відносини, які виникають зі свояцтва, між вітчимом,
мачухою і пасинком, падчеркою (статті 268 і 270). Водночас його норми не
поширюються на такі відносини між іншими особами, між якими існують
відносини свояцтва, наприклад, між батьком дружини та матір’ю чоловіка
або між братом дружини і сестрою чоловіка.

Частина 3 також передбачає, шо СК регулює особисті немайнові та (або)
майнові відносини між іншими членами сім’ї, визначеними у ньому. Такі
відносини, як видно з розділу IV СК, можуть виникати між опікуном,
піклувальником та дитиною, над якою встановлено опіку чи піклування, а
також між особою, яка уклала договір про патронат, та дитиною, переданою
у сім’ю патронатного вихователя. Отже, СК регулює особисті немайнові та
майнові відносини, що виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення,
взяття дітей на виховання, а також у випадках, встановлених законом
(статті 268 і 270), та аліментні відносини, які виникають зі свояцтва.

Таким чином, учасниками сімейних відносин, що регулюються СК, є
подружжя, батьки та діти, усиновлювачі й усиновлені, мати та батько
дитини, дід, баба, онук, онучка, прадід, прабаба, правнук і правнучка,
рідні брати та сестри, мачуха, вітчим, пасинок, падчерка, опікун,
піклувальник, дитина, над якою встановлено опіку або піклування, особа,
яка уклала договір про патронат, та дитина, передана у сім’ю
патронатного вихователя.

Згідно з ч. 4 СК не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та
сестрами, тіткою, дядьком і племінницею, племінником та між іншими
родичами за походженням. На думку деяких авторів, сімейні правовідносини
існують й між колишніми членами сім’ї, наприклад, між подружжям, яке
розірвало шлюб (ст. 76 СК), або між вітчимом, мачухою та пасинком,
падчеркою, які багато років не живуть однією сім’єю.

Стаття 2 СК, як і ст. 2 Кодексу про шлюб та сім’ю України 1969 р.
(КпШС), передбачає насамперед регулювання сімейних особистих немайнових
відносин, а вже потім — майнових. Аналогічне положення передбачене ст. 2
СК Російської Федерації 1995 р. Щодо співвідношення особистих немайнових
та майнових відносин, які регулюються сімейним правом, серед науковців
немає єдності поглядів.

Донедавна більшість фахівців з проблем сімейного права вважали, що в
ньому на першому плані знаходиться регулювання сімейних особистих
немайнових відносин. Причому таку думку висловлювали як прибічники того,
що сімейне право є самостійною галуззю права (В. Рясенцев, Г. Матвєєв,
Є. Воро-жейкін, В. Яковлєв), так й ті, хто вважає, що воно є частиною,
підгалуззю цивільного права1.

Нині, на погляд окремих російських авторів, зокрема М. Ан-токольської2
та Н. Єгорова3, у сімейному праві превалює регулювання майнових
відносин. Свою думку вони обґрунтовують не тільки тим, що більшість
статей СК РФ, як твердять ці науковці, присвячена регулюванню майнових
відносин, що, як зазначає Н. Єгоров, не має істотного значення, а й тим,
що особисті немайнові відносини в сім’ї регулюються державою остільки,
оскільки вони тісно пов’язані з майновими відносинами і справляють на
них певний вплив. Так, особисті немайнові відносини, пов’язані з
вихованням дітей, втягуються у сферу правового регулювання насамперед
тому, що вони тісно поєднані з майновими відносинами, які виникають з
утримання та виховання дітей, і тому зачіпають економічні інтереси
суспільства, яке не в змозі взяти на себе піклування й витрати на їх
утримання і виховання.

З наведеним поглядом важко погодитися тому, що майнові відносини у сім’ї
виникають лише за наявності особистих немайнових відносин і обслуговують
їх. Так, між подружжям спочатку виникають особисті немайнові відносини,
а потім — майнові. Майнові відносини, які регулюються сімейним
законодавством, можуть виникнути лише за наявності немайнових. Вони
сприяють виконанню одного з основних завдань сімейного законодавства —
зміцненню сім’ї. Аліментні правовідносини між батьками й дітьми сприяють
належному здійсненню особистих правовідносин з виховання дітей, тобто
обслуговують ці особисті правовідносини, а отже, є похідними від них.

Навряд чи можна погодитись з твердженням Н. Єгорова про те, що в
сімейному праві кількість норм, які регулюють особисті немайнові
відносини, незначна. Так, у КпШС України серед статей, що регулюють
відносини між батьками і дітьми, 17

присвячено регулюванню особистих немайнових відносин і 18 — регулюванню
майнових відносин. У СК України ЗО статей регулюють особисті немайнові
відносини між батьками і дітьми, а 34 — майнові. У СК РФ 22 статті
регулюють особисті немайнові відносини, а 10 — майнові відносини між
батьками та дітьми. Водночас слушною є думка Н. Єгорова про те, що
кількісний показник сімейних норм, які регулюють особисті немайнові та
майнові відносини, не може мати істотного значення для вирішення питання
про їх співвідношення у сімейному праві.

Треба зазначити, що особисті немайнові та майнові відносини, які
регулюються сімейним законодавством, мають кілька спільних ознак. Так,
вони залежать від правового становища особи і характеризуються
непередаваністю та невідчужуваністю прав і обов’язків. Як правило, ці
відносини виникають на підставі своєрідних юридичних фактів: шлюбу,
споріднення, усиновлення, встановлення опіки або піклування. Правове
регулювання особистих немайнових та майнових відносин спрямоване на
виконання завдань, вказаних у ч. 2.

Як вже зазначалося, СК регулює також відносини, які виникають у зв’язку
з усиновленням, опікою та піклуванням, встановленням патронату над
дітьми. Такі відносини регулюються сімейним законодавством тому, що вони
спрямовані на створення й розвиток нормальних умов для виховання дітей,
які залишилися без батьків, або таких, батьки яких з певних причин не
можуть здійснювати батьківські права та обов’язки.

Водночас ст. 9 СК передбачає, що сімейні відносини можуть регулюватися
договором між членами сім’ї, якщо це не суперечить вимогам цього
Кодексу, іншим законам та моральним засадам суспільства. Однак для того,
щоб такий договір регулював сімейні відносини, він має бути укладений
між членами сім’ї, тобто повинні існувати сімейні відносини. Договір, як
правило, не може бути підставою виникнення останніх. Лише при
встановленні патронату над дитиною він є самостійною підставою
виникнення сімейних правовідносин (див. коментар до ст. 252). В інших
випадках договір може бути підставою зміни сімейних правовідносин, але
не їх виникнення. Наприклад, шлюбний договір не може бути самостійною
підставою виникнення правовідносин між подружжям. Якщо цей договір
укладено до реєстрації шлюбу, він набуває чинності з моменту реєстрації
останнього. Коли ж такий договір укладено між подружжям, він набуває
чинності з моменту його посвідчення нотаріусом, тобто набуттю ним
чинності передує укладення шлюбу (див. коментар до ст. 92).

Норми КпШС, як правильно зазначено в літературі, є не лише
сімейно-правовими. У цьому Кодексі містяться також цивільне й
адміністративно-правові та цивільно-процесуальні норми1.

Сімейний кодекс передбачає субсидіарне застосування до регулювання
сімейних майнових відносин норм ЦК (див. коментар до ст. 8). Він містить
не тільки сімейно-, а й цивільне, адміністративно-правові та
цивільно-процесуальні норми. Так, норми інституту заручин є
цивільно-правовими (див. коментар до ст. 31).

Норми інституту опіки та піклування відзначаються комплексністю. Вони,
як видно з коментарю до глави 19, мають сімейно, цивільне та
адміністративно-правовий характер.

Норми інституту усиновлення мають не тільки сімейно, а й
адміністративно-правовий та цивільно-процесуальний характер (див.
коментар до глави 18).

Стаття 3. Сім’я

1. Сім’я є первинним та основним осередком суспільства.

2. Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним
побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з
навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми
та з інших поважних причин не проживають спільно.

Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не
проживає.

3. Права члена сім’ї має одинока особа.

4. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення,
усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких,
що не суперечать моральним засадам суспільства.

У статті, що коментується, вперше в законодавстві зроблено спробу дати
нормативне визначення поняття “сім’я”. Як зазначає Є. Ворожейкін, не
може існувати декілька визначень цього поняття у різних галузях права.
Воно має бути єдиним, незважаючи на те, що поняття “член сім’ї” у кожній
галузі відображає притаманну їй специфіку2.

Коментована стаття визначає сім’ю як первинний та основний осередок
суспільства і вказує на такі її ознаки, як спільне проживання осіб,
котрі пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки. У
ч. 2 дано визначення поняття “сім’я” в юридичному розумінні. У ч. 4
зазначені підстави виникнення сім’ї: шлюб, кровне споріднення,
усиновлення, а також інші підстави, не заборонені законом і такі, що не
суперечать моральним засадам суспільства. У другому абзаці ч. 2
підкреслюється, що подружжя вважається сім’єю й тоді, коли дружина та
чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду
за батьками або з інших поважних причин не проживають спільно. У цьому
разі йдеться про виняток із загального правила. У третьому абзаці цієї
частини підкреслено, що дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді,
коли спільно з ними не проживає. Це пояснюється тим, що є природні
підстави виникнення сім’ї — кровне споріднення та взаємні права й
обов’язки батьків і дітей.

У ч. З зазначається, що права члена сім’ї має одинока особа. З цим
положенням навряд чи можна погодитися. Адже у такому разі немає
природних підстав виникнення сім’ї — шлюбу, кровного споріднення. Крім
того, особа, у якої немає кровного споріднення з іншими особами, як
правило, ні з ким не пов’язана взаємними сімейними правами та
обов’язками. Виняток становлять відносини між колишніми членами сім’ї,
наприклад, між колишнім подружжям, якщо один з них зобов’язаний
сплачувати другому аліменти, та відносини, що виникають з права вітчима,
мачухи на отримання аліментів від пасинка, падчерки, з якими вони багато
років не живуть однією сім’єю (ст. 270 СК).

З урахуванням сказаного навряд чи можна погодитися з позицією І. Дзери,
яка вважає, що у ст. З СК відсутнє визначення поняття сім’ї в юридичному
розумінні1. Як вже зазначалось, у цій статті таке визначення є,
викладені ознаки сім’ї та природні підстави її виникнення. Інша справа,
що це визначення є недосить вдалим. Можна висловити зауваження й
стосовно деяких інших ознак сім’ї, наведених у ст. 3.

У літературі розрізняють поняття сім’ї в соціологічному та юридичному
розумінні2.

Визначаючи поняття сім’ї, необхідно виходити з того, що шлюб та сім’я,
як зазначав Ф. Енгельс у праці “Походження сім’ї, приватної власності та
держави” на підставі досліджень Л. Моргана та М. Ковалевського, — явища
історично мінливі. Вони змінюються з розвитком суспільства: спочатку —
під впливом природних причин3, а потім — економічних4. Природною основою
сім’ї є шлюб, кровне споріднення та прирівняні

до них відносини. Характерною ознакою сім’ї є спільне життя (це поняття
не можна ототожнювати з поняттям спільного проживання та спільного
побуту). Поняття спільного життя, як зазначає Є. Ворожейкін, значно
ширше за поняття спільного проживання. Спільне життя — це не тільки
спільне проживання, ай спільність сімейних інтересів, взаємна потреба у
постійному спілкуванні одне з одним1. Тому, розглядаючи питання про
ознаки сім’ї, правильніше говорити про спільне життя, а не про спільне
проживання чи спільний побут. Ознаками сім’ї є також взаємна моральна та
матеріальна підтримка та спільне виховання її членами одне одного,
насамперед підростаючого покоління.

На підставі викладеного можна дати таке визначення поняття сім’ї в
соціологічному розуміння: сім ‘я — це історично визначена організована
соціальна спільність, заснована на шлюбі та кровному спорідненні (або
лише на шлюбі чи лише на кровному спорідненні), усиновленні та взятті
дітей на виховання, характерними рисами якої є спільне життя членів сім
1, взаємна моральна та матеріальна підтримка та спільне виховання ними
одне одного, насамперед підростаючого покоління.

Важко погодитись із запропонованим деякими авторами поняттям сім’ї як
союзу осіб, який має певні характерні риси2. Сім’я, наприклад мати й
малолітня дитина, може й не являти собою союзу осіб.

Від поняття сім’ї в соціологічному розумінні треба відрізняти поняття
сім’ї в юридичному розумінні. Останнє поняття, як зазначає В. Рясенцев,
— це зв’язок юридичний3. Для сім’ї в юридичному розумінні характерне те,
що її члени мають взаємні права та обов’язки, зміст яких залежить від їх
правового становища. На цю ознаку вказує і ч. 2.

З урахуванням наведеного сім’ю в юридичному розумінні можна
характеризувати як історично визначену організовану соціальну
спільність, пов’язану взаємними правами та обов’язками, які випливають
зі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, взяття дітей на виховання.
Такій сім’ї притаманні ті ж ознаки, що й сім’ї в соціологічному
розумінні, а саме: спільне життя її членів, взаємна моральна та
матеріальна підтримка і взаємне виховання ними одне одного, насамперед
підростаючого покоління. Однак на відміну від сім’ї в соціологічному
розумінні для сім’ї в юридичному розумінні, як вже зазначалося,
характерне те, що її члени пов’язані взаємними правами та обов’язками.
Водночас, як зазначає В. Рясенцев, сімейні права та обов’язки можуть
існувати не лише між членами однієї сім’ї, а й між окремими членами
різних сімей. Так, дорослі діти, які створили власні сім’ї, мають певні
обов’язки перед своїми батьками, неповнолітніми братами та сестрами, які
проживають в інших сім’ях1.

Сім’ї як історично визначеній організованій соціальній спільності
притаманні біологічна, господарська та ідеологічна функції. Біологічна
функція спрямована на продовження людського роду, фізичне та духовне
відтворення суспільства і тісно пов’язана з ідеологічною. Господарська
функція передбачає спільне використання доходів і ведення домашнього
господарства. Вона може бути спрямована на спільне ведення бізнесу,
передачу нагромадженого майна у спадок. У селянській (фермерській) сім’ї
ця функція дістає вияв у спільній підприємницькій діяльності по
виробництву, переробці та реалізації сільськогосподарської продукції.
Зміст господарської функції залежить від соціального прошарку, до якого
належать члени сім’ї. Ідеологічна функція спрямована на взаємне
виховання

членів сім’ї, насамперед підростаючого покоління, її зміст також
залежить від соціального прошарку, до якого належать члени сім’ї.
Залежно від функцій у сім’ї треба розрізняти три види

відносин: біологічні, майнові, ідеологічні. Біологічними є не тільки
відносини, пов’язані з продовженням людського роду, а й ті, що виникають
зі споріднення.

Стаття 4. Право особи на сім’ю

1. Особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення сім’ї.

У випадках, передбачених частиною другою статті 23 цього Кодексу, сім’ю
може створити особа, яка не досягла шлюбного віку.

2. Сім’ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку.

3. Кожна особа має право на проживання в сім’ї. Особа може бути
примусово ізольована від сім’ї лише у випадках і в порядку, встановлених
законом.

4. Кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя.

Право фізичної особи на сім’ю закріплене також у ст. 291 ЦК. Однак на
відміну від ст. 4 СК вона передбачає право на сім’ю, тобто бути її
членом, а не на створення сім’ї. Відповідно до ст. 291 ЦК фізична особа
має право на сім’ю незалежно від віку та стану здоров’я. Вона не може
всупереч її волі бути розлучена з сім’єю, крім випадків, встановлених
законом.

Коментована стаття передбачає право особи, яка досягла шлюбного віку, на
створення сім’ї. Шлюбний вік для жінки встановлено у 17, а для чоловіка
— у 18 років (ст. 22 СК). Суд за заявою особи, яка досягла 14 років,
може своїм рішенням надати їй право на шлюб, якщо буде встановлено, що
це відповідає інтересам зазначеної особи (ст. 23 СК).

Право на створення сім’ї є елементом сімейної правоздатності особи, яка
досягла шлюбного віку, а не її суб’єктивним правом, оскільки йому не
відповідає чийсь обов’язок. Суб’єктивному ж праву особи завжди
відповідає обов’язок іншої особи або осіб.

Частина 2 передбачає, що сім’ю може створити особа, яка народила дитину,
незалежно від віку. Це положення відповідає поняттю сім’ї, наведеному в
коментарі до ст. 3.

У ч. З зазначено, що кожна особа має право на проживання в сім’ї. Це
положення відповідає ст. 51 Конституції, яка передбачає охорону державою
сім’ї, дитинства, материнства та батьківства. Крім того, право на
проживання в сім’ї тісно пов’язане з правом на житло, передбаченим ст.
47 Конституції.

Положення ч. 4, відповідно до якого кожна особа має право на повагу до
свого сімейного життя, є моральною, а не правовою нормою. Ця норма
декларативна, вона не має правової санкції. Правові норми можуть лише
сприяти виникненню зазначених відносин.

Стаття 5. Державна охорона сім’ї

1. Держава охороняє сім’ю, дитинство, материнство, батьківство, створює
умови для зміцнення сім’ї.

2. Держава створює людині умови для материнства та батьківства,
забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально
заохочує і підтримує материнство та батьківство.

3. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини.

4. Держава бере під свою охорону кожну дитину, яка позбавлена належного
батьківського піклування.

5. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім
випадків, встановлених Конституцією України.

Ця стаття передбачає один з найважливіших принципів сімейного права,
закріплений у ст. 51 Конституції. Ч. 1 дублює положення ч. З ст. 51
Конституції і відповідає ст. 2 Декларації про загальні засади державної
політики України стосовно сім’ї та жінок. Положення ч. 2, згідно з яким
держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує
охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує та
підтримує материнство й батьківство, дістали втілення у статтях 49 і 50
СК, що передбачають право дружини на материнство і чоловіка на
батьківство (див. коментарі до цих статей). У ч. З закріплено положення
про забезпечення державою пріоритету сімейного виховання дитини, яке
відповідає змісту статей 2 і 9 Конвенції ООН про права дитини 1989 р.,
ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 р., і дістало
відображення у статтях 151— 156, 160 і 163 СК (див. коментарі до цих
статей).

Положення ч. 4 відповідає ст. 20 Конвенції про права дитини і главам
18—20 СК (див. коментарі до цих глав).

Частина 5 відповідає ч. 2 ст. 32 Конституції. У разі незаконного
втручання у сімейне життя особи вона має право на судовий захист (ст. 55
Конституції) і на відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. 56
Конституції; див. також коментар до ст. 18 СК).

Стаття 6. Дитина

1. Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

2. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років.

Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти
років.

У ч. 1 коментованої статті йдеться про правовий статус дитини. Однак
поняття цього статусу (обсягу правоздатності, дієздатності дитини та
сукупності її суб’єктивних прав і обов’язків) не наводиться. На думку С.
Братуся, правовий статус особи охоплює конкретні встановлені законом
рівні для всіх права та обов’язки. З цією думкою важко погодитися,
оскільки у такому разі всі фізичні особи мали б однаковий правовий
статус1. У ч. 1 просто зазначається, що правовий статус дитини має особа
до досягнення нею повноліття.

Частина 2 залежно від віку розрізняє малолітніх (до 14 років) та
неповнолітніх (у віці від 14 до 18 років) дітей. Однак їх правове
становище не окреслене. Права дітей, які не досягли 14 років, визначені
у статтях 148, 149, 160, 177, 243, 247 і 253, а дітей віком від 14 до 18
років — у статтях 152, 179, 190, 243, 247 і 253 СК (див. коментарі до
цих статей). У ЦК 1963 р. немає термінів “малолітня дитина” та
“неповнолітня дитина”. Однак зафіксована відмінність між обсягом
дієздатності осіб, які не досягли 15 років (ст. 14) і обсягом
дієздатності осіб у віці від 15 до 18 років (ст. 13). У КлШС також не
фігурують терміни “малолітня дитина” та “неповнолітня дитина”. Однак
закріплена відмінність між правовим становищем осіб, які не досягли 15
років (статті 104, 116, 123 і 131), і осіб віком від 15 до 18 років (ст.
132).

Цивільний кодекс розрізняє правове становище малолітніх, які не досягли
14 років (статті 31 і 58) та правове становище неповнолітніх віком від
14 до 18 років (статті 32 і 59). У ньому містяться терміни “малолітня
особа” (ст. 31) та “неповнолітня особа” (ст. 32).

Стаття 7. Загальні засади регулювання сімейних відносин

1. Сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими
нормативно-правовими актами.

2. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю
(договором) між їх учасниками.

3. Сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є
допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів
суспільства.

4. Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на
таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту
свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя.

5. Учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за
ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших
переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану,
місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

6. Жінка та чоловік мають рівні права і обов’язки у сімейних відносинах,
шлюбі та сім’ї.

7. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, які
встановлені Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими
міжнародними правовими актами, визнаними в Україні.

8. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально
можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім’ї.

9. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості,
добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад
суспільства.

10. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Коментована стаття закріплює правові норми, які регулюють сімейні
відносини, а саме: норми СК та інших нормативно-правових актів. Проте
вона має певний недолік. Він полягає в ігноруванні того положення, що
сімейні відносини регулюються насамперед Конституцією, норми якої є
нормами прямої дії (ст. 8 Конституції).

Особливе значення для регулювання сімейних відносин мають норми розділу
II Конституції, де зафіксовано права, свободи та обов’язки людини і
громадянина. Згідно зі ст. 24 Конституції громадяни мають рівні
конституційні права та свободи. Ч. З цієї статті передбачає рівність
прав жінки й чоловіка та її гарантії. Вкрай важливе значення для
регулювання сімейних відносин мають положення статей 51 і 52
Конституції, які встановлюють основні принципи регулювання сімейних
відносин в Україні. Так, відповідно до ст. 51 шлюб грунтується на
вільній згоді жінки та чоловіка, кожен із подружжя має рівні права та
обов’язки у шлюбі та сім’ї, батьки зобов’язані утримувати дітей до їх
повноліття, а повнолітні діти — піклуватися про своїх непрацездатних
батьків. Згідно з цією статтею сім’я, дитинство, материнство та
батьківство охороняються державою. Ст. 52 Конституції передбачає
рівність прав дітей незалежно від їх походження, від того, народилися
вони у шлюбі чи поза ним, а також переслідування за законом будь-якого
насильства над дитиною та її експлуатації. Відповідно до ч. З ст. 52
утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського
піклування, покладається на державу, яка заохочує та підтримує
благодійницьку діяльність щодо дітей.

Важливе значення для регулювання сімейних відносин має ст. 26
Конституції, згідно з якою іноземці та особи без громадянства, що
перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими
правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни
України. У захисті сімейних прав важливу роль відіграють ст. 55, яка
передбачає право громадян на судовий захист, і ст. 56 Конституції, що
закріплює право громадян на відшкодування за рахунок держави або органів
місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої
незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при
здійсненні ними своїх повноважень. Для захисту сімейних, як й інших,
прав істотне значення має положення ст. 124 Конституції, відповідно до
якого юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у
державі. Більшість положень зазначених норм Конституції розвинуті та
конкретизовані в окремих статтях СК.

Для регулювання сімейних відносин в Україні велике значення мають
Конвенція про права дитини та Декларація про загальні засади державної
політики України стосовно сім’ї та жінок. Деякі положення цих документів
дістали відображення в окремих статтях СК. Проте ними не вичерпується
перелік нормативних актів, що регулюють сімейні відносини. Так, Законом
України від 11 січня 2000 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих
актів України з питань реєстрації актів громадянського стану” внесено
зміни до глави 26 КпШС “Реєстрація зміни імені, по батькові та прізвища”
та до Закону України від 24 грудня 1993 р. “Про органи реєстрації актів
громадянського стану”. При цьому треба враховувати, що згідно з ч. 2
розділу VII “Прикінцеві положення” СК розділ V “Акти громадянського
стану” КпШС зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК, до
прийняття спеціального закону. Тому Закон України від 11 січня 2000 р.
діятиме й після набрання чинності СК.

Важливе значення для регулювання сімейних відносин між батьками та
дітьми мають Закон України від 11 липня 2001 р. “Про дошкільну освіту”
та Закон України від 23 травня 1991 р. “Про освіту” в редакції Закону
від 23 березня 1996 р. Під час регулювання майнових сімейних відносин у
субсидіарному порядку можуть застосовуватися норми ЦК (див. коментар до
ст. 8). Для правильного та однакового застосування норм сімейного, як й
інших галузей, права велике значення мають постанови Пленуму Верховного
Суду України, наприклад, постанова від 12 червня 1998 р. № 16 “Про
застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України”.

Водночас, як вже зазначалося, сімейні відносини можуть бути врегульовані
договором між їх учасниками, що є дійсним, якщо він не суперечить нормам
права та моральним засадам суспільства.

Однак не всі сімейні відносини регулюються нормами права. Так, побудова
цих відносин на любові та повазі, довірі між членами сім’ї не може
забезпечуватися правовими нормами. Вони можуть лише сприяти розвитку цих
відносин. Зазначені відносини регулюються нормами моралі. Тому
відповідно до ч. З коментованої статті сімейні відносини регулюються
лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору
інтересів їх учасників та суспільства. При регулюванні сімейних відносин
інтереси їх учасників можна враховувати лише у тому разі, якщо вони не
суперечать нормам моралі та інтересам суспільства. Окремі учасники
сімейних відносин можуть узгоджувати свої інтереси шляхом укладання між
собою договорів.

Частини 4—10 встановлюють принципи регулювання сімейних відносин. Так,
положення ч. 4 відповідають ч. 1 ст. 32 Конституції, ч. 5 — ст. 24
Конституції та ст. 2 Конвенції про права дитини, ч. 6 — ст. 51
Конституції та ст. 1 Декларації про загальні засади державної політики
України стосовно сім’ї та жінок, частини 7 і 8 — статтям 51 і 52
Конституції та статтям З, 9, 18 та іншим Конвенції про права дитини, ч.
10 — ст. 55 Конституції. Принципи регулювання сімейних відносин,
закріплені у частинах 4—10 коментованої статті, дістали закріплення і
розвиток у конкретних статтях СК. Так, положення про рівність прав жінки
та чоловіка у шлюбі й сім’ї втілено у статтях, які регулюють особисті
немайнові та майнові відносини між подружжям, а положення про
регулювання сімейних відносин з максимально можливим врахуванням
інтересів дитини та непрацез-‘ датних членів сім’ї — у статтях, що
регулюють особисті немайнові та майнові відносини між батьками і дітьми.

Стаття 8. Застосування до регулювання сімейних відносин Цивільного
кодексу України

1. Якщо майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими
членами сім’ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються
відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить
суті сімейних відносин.

Згідно з цією статтею допускається субсидіарне застосування відповідних
норм ЦК для регулювання майнових відносин між подружжям, батьками та
дітьми, іншими членами сім’ї й родичами, якщо вони не врегульовані СК і
якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Можливість такого
застосування норм ЦК пояснюється тим, що цивільне і сімейне право є
галузями єдиного права України, більше того — галузями приватного права.
Цивільне право посідає центральне місце серед галузей права, що
регулюють майнові відносини. Тому його норми можуть субсидіарно
застосовуватися до сімейних, трудових, природоресурсових та екологічних
відносин’. Однак це не дає підстав для того, щоб погодитись з Н.
Єгоровим, який визнає однорідність особистих немайнових відносин, що
регулюються сімейним і цивільним законодавством2. Якби ці відносини були
однорідними, недоречно було б говорити про субсидіарне застосування норм
цивільного права для регулювання сімейних відносин. У такому разі ці
норми застосовувалися б до сімейних відносин без будь-яких обмежень і не
було б потреби у закріпленні в коментованій статті положення про те, що
до сімейних відносин застосовуються норми ЦК, якщо це не суперечить їх
суті (аналогічна умова передбачена і ст. 4 СК РФ). Більше того, ст. 8 СК
України на відміну від ст. 4 СК РФ передбачає можливість субсидіарного
застосування норм ЦК лише до майнових відносин між членами сім’ї. Тому
при регулюванні немайнових відносин між ними норми цивільного права не
можуть застосовуватися.

Стаття 9. Регулювання сімейних відносин за домовленістю
(договором) сторін

1. Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім’ї та родичі,
відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої
відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам
цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

2. Особи, які проживають однією сім’єю, а також родичі за походженням,
відносини яких не врегульовані цим Кодексом, можуть врегулювати свої
сімейні (родинні) відносини за договором, який має бути укладений у
письмовій формі. Такий договір є обов’язковим до виконання, якщо він не
суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів України та моральним
засадам суспільства.

Як вже зазначалося, відповідно до статей 7 і 9 СК сімейні відносини
можуть регулюватися не тільки його нормами, а й договором між членами
сім’ї. Треба зазначити, що можливість регулювання цих відносин шляхом
укладання договору передбачена і КлШС. Так, згідно зі ст. 27-1 цього
Кодексу подружжя може укласти шлюбний контракт (шлюбний договір), в
якому передбачити свої майнові права та обов’язки. Ст. 27 КпШС
передбачено право подружжя укладати між собою дозволені законом угоди.
Однак більшість цих договорів мають не сімейно-, а цивільно-правовий
характер.

Так, подружжя може укладати між собою договори дарування, а також, як і
будь-які інші фізичні особи, договори купівлі-продажу, міни, позички,
найму, хоч на практиці такі договори, за винятком договору дарування,
трапляються досить рідко. Ці договори не залежать від сімейно-правового
статусу особи. При їх укладанні не мають значення факти шлюбу,
споріднення, усиновлення, взяття дітей на виховання. Вони не регулюють
сімейні відносини.

Водночас КпШС передбачає ще одну сімейно-правову угоду. Відповідно до
ст. 67 цього Кодексу якщо батьки не живуть разом, від їх згоди залежить,
з ким із них мають проживати неповнолітні діти. А за відсутності згоди
між батьками спір вирішується судом з урахуванням інтересів дітей та їх
бажання.

Сімейний кодекс значно розширив застосування договору для регулювання
сімейних відносин. Договори, що регулюють ці відносини, можуть укладати
не лише подружжя, а й батьки дитини, батьки й діти, інші члени сім’ї,
родичі. Причому ці договори не повинні суперечити вимогам СК, інших
законів та моральним засадам суспільства. Значно розширено перелік прав
та обов’язків, які можуть бути передбачені у шлюбному договорі. Зокрема,
у ньому може бути визначено не тільки майнові права та обов’язки
подружжя, а й відповідні права та обов’язки подружжя як батьків (див.
коментар до ст. 93), порядок користування житлом, яке належить одному з
подружжя (див. коментар до ст. 98) тощо. Основний зміст шлюбного
договору полягає у визначенні правового режиму майна подружжя (див.
коментарі до гл. 10). Згідно зі ст. 66 СК подружжя має право домовитися
між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві
спільної сумісної власності.

Відповідно до ст. 78 СК подружжя має право укласти договір про надання
утримання одному з них (див. коментар до ст. 78). Ст. 160 СК передбачає,
що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за
згодою батьків, а місце проживання дитини, яка досягла десяти років, —
за спільною згодою батьків та самої дитини. У ст. 190 СК закріплена
можливість припинення обов’язку виплати аліментів одним з батьків у разі
передачі ним належного йому права власності на нерухоме майно дитині або
дитині й тому з батьків, з ким вона проживає (див. коментар до ст. 190).

Стаття 252 СК передбачає виникнення прав та обов’язків, пов’язаних з
патронатом над дитиною, на підставі відповідного договору (див. коментар
до ст. 252). Водночас треба зазначити, що у сімейному праві договір
відіграє значно меншу роль, ніж у цивільному. В останньому договір є
однією з найважливіших підстав виникнення цивільних правовідносин (ч. 2
ст. 11 ЦК). Згідно зі ст. 4 ЦК 1963 р. одними з найважливіших підстав
виникнення цивільних правовідносин є угоди, різновидом яких є договір. У
сімейному праві угода, як правило, може бути підставою лише для зміни
сімейних правовідносин (статті 93, 97 і 99 СК) і не може бути
самостійною підставою їх виникнення або припинення. Так, для виникнення
шлюбних правовідносин необхідна угода між особами, які укладають шлюб
(ст. 51 Конституції, ч. 1 ст. 24 СК). Однак цього замало. Потрібна
державна реєстрація шлюбу, що має конститутивне (правоутворююче)
значення (ч. 1 ст. 21 СК). Крім того, згоду осіб, які беруть шлюб, не
можна вважати цивільно-правовим договором. Ця угода спрямована на
створення сім’ї, а не на виникнення, зміну чи припинення цивільних
правовідносин. Вона є одним з елементів юридичного складу, необхідного
для укладення шлюбу, але не єдиним. Подружні правовідносини породжує не
угода осіб, які беруть шлюб, а його державна реєстрація, що має, як вже
зазначалося, конститутивне значення. Угода між подружжям може бути
елементом юридичного складу, необхідного й для припинення шлюбних
правовідносин. Так, бездітне подружжя може подати до органів РАЦСу заяву
про розірвання шлюбу. У такому разі шлюб припиняється у день винесення
органом РАЦСу відповідної постанови (статті 106 і 114 СК). Як вже
зазначалось, лише один договір може бути самостійною підставою
виникнення сімейних правовідносин, а саме: договір про патронат (див.
коментар до ст. 252).

Частина 2 ст. 9 СК передбачає, що особи, які проживають однією сім’єю, а
також родичі за походженням, відносини яких не врегульовані цим
Кодексом, можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за
договором, який має бути укладений у письмовій формі. Наведене положення
уявляється не зовсім точним. Адже норми сімейного права мають не тільки
імперативний, а й диспозитивний характер. Тому зазначені особи можуть
укласти угоду, яка врегулює як ті їх відносини, що не врегульовані СК,
так й відносини, врегульовані цим Кодексом. Так, подружжя може укласти
шлюбний договір, в якому будуть врегульовані відносини між ними з
приводу їх майна, їхні майнові права та обов’язки як батьків, а також
аліментні правовідносини (див. коментарі до статей 93, 97 і 99), хоч
вони й врегульовані СК. Дід, баба можуть, наприклад, укласти угоду з
повнолітніми онуком, онучкою, відповідно до якої останні будуть
зобов’язані сплачувати їм аліменти й у тому разі, коли у діда, баби є
діти, спроможні їх утримувати, хоч аліментні правовідносини між дідом,
бабою і онуком, онучкою врегульовані нормами СК (статті 265 і 266).
Зазначені договори не повинні суперечити вимогам цього Кодексу та
моральним засадам суспільства.

Стаття 10. Застосування аналогії закону та аналогії права

1. Якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом або
домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього
Кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону).

2. Якщо до регулювання сімейних відносин неможливо застосувати аналогію
закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного
законодавства (аналогія права).

Частина 1 коментованої статті передбачає застосування аналогії закону, а
ч. 2 — аналогії права. Сімейне право, як і цивільне, не може повністю
охопити усю різноманітність регульованих ним відносин. Тому можливі
прогалини, для заповнення яких і застосовуються аналогія закону та
аналогія права. Отже, аналогія закону та аналогія права є способами
заповнення прогалин у законі.

Треба розрізняти застосування аналогії закону та аналогії права.

Аналогія закону застосовується у тих випадках, коли: відсутня норма
права, яка безпосередньо регулювала б дані відносини; необхідно, щоб ці
відносини потребували правового регулювання; щоб існували норми права,
які регулювали б подібні відносини (ч. З ст. 11 Цивільного
процесуального кодексу (ЦПК) України. Так, ЦК УРСР 1922 р. (чинний з 1
лютого 1923 р.) не передбачав договір довічного утримання. Однак на
практиці такі договори мали місце. Тому суди при вирішенні спорів,
пов’язаних з такими договорами, застосовували за аналогією норми, що
стосувалися договору купівлі-продажу (в ЦК 1963 р. і в ЦК 2003 р.
договір довічного утримання передбачений).

Аналогія права застосовується, якщо: відсутній закон, що регулював би
дані відносини; немає закону, що регулював би подібні відносини; наявні
спірні відносини, які потребують правового регулювання. За таких
обставин суд вирішує справу виходячи із загальних засад та змісту
законодавства України (ч З ст. 11 ЦПК).

Прикладом застосування аналогії права є ухвали судової колегії у
цивільних справах Верховного Суду СРСР у справах Мар-цинюка (1940 р.) та
Бичкової-Гончаренко (1949 р.). Зазначені особи брали участь у гасінні
пожежі, щоб врятувати державне майно, і звернулись до суду з позовом про
відшкодування шкоди, у задоволенні якої їм було відмовлено. ЦК УРСР 1923
р. та ЦК РРФСР 1922 р. не містили норм, які регулювали б пов’язані з
наведеними випадками та подібні відносини. Верховний Суд СРСР зазначив,
що відсутність у ЦК норм, які регулювали б такі відносини, не може бути
підставою для відмови у позові. Тож суд мав виходити із засад,
передбачених Конституцією СРСР 1936 р., зокрема з її ст. 131, яка
зобов’язувала усіх громадян берегти та зміцнювати соціалістичну
власність, і відповідно до , політики радянської держави (ст. 4 ЦПК
РРФСР 1922 р. та ст. 6 ЦПК УРСР 1923 р.) за аналогією права прийняти
рішення про відшкодування шкоди1.

У ЦК 1963 р. зазначене положення передбачене у главі 41. Тому для
вирішення аналогічного спору не потрібне застосування ні аналогії
закону, ні аналогії права. Крім того, нині відсутній інститут права
соціалістичної власності. Тому згідно з положенням ч. 4 ст. 13
Конституції про рівність перед законом усіх суб’єктів права власності
необхідно відшкодовувати шкоду, заподіяну при рятуванні майна будь-якої
форми власності. У главі 80 ЦК передбачено, що шкода підлягає
відшкодуванню не тільки при рятуванні чужого майна, а й при відверненні
загрози її заподіяння будь-якому чужому майну, а також при рятуванні
життя та здоров’я іншої особи.

Стаття 11. Врахування звичаїв при вирішенні судом сімейних спорів

1. При вирішенні сімейного спору суд за заявою заінтересованої сторони
може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до
якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам
цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Коментована стаття передбачає можливість врахування звичаю при вирішенні
судом сімейного спору за заявою заінтересованої сторони. Це може бути
місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать
сторони або одна з них. Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦК цивільні відносини
можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичай,
як підкреслює О. Іоффе, — це правила поведінки, що складаються у
суспільстві стихійно, передаються з покоління у покоління і дотримуються
людьми в силу звички’. У другому абзаці ч. 1 ст. 7 ЦК наголошено на
тому, що звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами
цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних
відносин. А у третьому абзаці ч. 1 цієї статті зазначено, що звичай може
бути зафіксований у відповідному документі. Таким чином, під звичаєм
треба розуміти певне не встановлене нормами права правило поведінки, яке
склалося в суспільстві стихійно, передається з покоління у покоління й
дотримується людьми в силу звички. Існують звичаї, поширені у певному
суспільстві, звичаї, що мають місцевий характер, і звичаї національної
меншини. Залежно від змісту звичаїв держава може ставитися до них
по-різному: визнавати той або інший звичай, ставитися до останнього
байдуже або боротися з ним, наприклад, зі звичаєм платити за дружину
калим або брати шлюб шляхом викрадення нареченої. Держава може правовим
актом санкціонувати звичай, надаючи йому правового значення. Так, у
Київській Русі згідно з Кормчою книгою, існування якої датується XI ст.,
вінчанню передували заручини — змовини, під час яких батьки нареченої та
нареченого домовлялися про укладення шлюбу і посаг. Акт заручин
оформлювався спеціальним записом, на випадок порушення обіцянки взяти
шлюб встановлювалася неустойка — заряд2. В Росії та Україні упродовж
тривалого часу існував звичай заручин, що передбачав не тільки угоду між
нареченим та нареченою про майбутній шлюб, а й угоду між ‘їх батьками
про шлюб, справляння весілля, посаг. Ст. 31 СК надає заручинам правового
значення. Як випливає з її змісту, заручини — це подання заяви до
державного органу РАЦСу про реєстрацію шлюбу (див. коментар до ст. 31).

Під час вирішення судом сімейних спорів звичаї можуть враховуватися,
якщо вони не суперечать вимогам СК, інших законів та моральним засадам
суспільства.

Стаття 12. Обчислення строків, встановлених у цьому Кодексі

1. Строки, встановлені у цьому Кодексі, обчислюються відповідно до
Цивільного кодексу України.

Положення цієї статті мають відсильний характер. У ній зазначено, що
строки, встановлені в СК, обчислюються відповідно до ЦК. Однак у ЦК 1963
р. обчислення строків докладно не регулюється. Він регулює лише питання,
пов’язані з позовною давністю, строками дії доручення, визнання особи
безвісно відсутньою та оголошення її померлою. Більш детально обчислення
строків регулюється у главі 18 ЦК. Згідно зі ст. 251 цього Кодексу строк
— це певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка
має юридичне значення. Водночас у цій же статті закріплене поняття
“термін”, тобто певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи
подія, що має юридичне значення. Відповідно до ст. 252 ЦК строк
визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін —
календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Згідно зі ст. 253 ЦК перебіг строку починається з наступного дня після
відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його
початок. Відповідно до ст. 254 ЦК строк, що визначений роками, спливає у
відповідні місяць та число останнього року строку, а строк, що
визначений місяцями, — у відповідне число останнього місяця строку. Якщо
закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у
якому немає відповідного числа (наприклад, на ЗО лютого), строк спливає
в останній день цього місяця. Якщо останній день строку припадає на
вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений згідно з
законом у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за
ним робочий день.

Треба зазначити, що не всі наведені вище положення ЦК можуть
застосовуватися до обчислення строків, закріплених в СК. Так, в
останньому відсутні строки, які обчислюються днями, тижнями, кварталами.
В СК строки обчислюються місяцями, наприклад, строк реєстрації шлюбу
(ст. 32) і його розірвання органом РАЦСу (ч. 2 ст. 106), роками (ч. 4
ст. 76, статті 84 і 86, ч. 2 ст. 110, статті 129 і 139) (див. коментарі
до цих статей). Крім того, в СК зафіксовані строки, пов’язані з
досягненням особою певного віку. Так, відповідно до ст. 180 батьки
зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, тобто 18
років, а згідно з ч. 1 ст. 199 якщо повнолітні дочка, син продовжують
навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, — до
досягнення ними 23 років.

На зазначені вище строки не поширюється положення ст. 253 ЦК про початок
перебігу строку. Ці строки починають обчислюватися з моменту виникнення
відповідного суб’єктивного права, яке припиняється у момент досягнення
особою певного віку. Треба зазначити, що у цивільному праві також є
строки, перебіг яких припиняється у певний момент, наприклад, строк для
прийняття спадщини (ст. 1270 ЦК).

Стаття 13. Міжнародні договори України

1. Частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні
договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Зміст цієї статті відповідає положенню ч. 1 ст. 9 Конституції,
відповідно до якого чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість
яких надана Верховною Радою України, є частиною національного
законодавства нашої держави. Наведене положення стосується насамперед
міжнародних конвенцій, учасницею яких є Україна, і договорів про правову
допомогу у цивільних та сімейних справах. Серед конвенцій, що мають
значення для регулювання сімейних відносин, треба виділити ратифіковану
Верховною Радою України 17 липня 1997 р. Конвенцію про захист прав та
основних свобод людини 1950 року, ст. 8 якої гарантує право на повагу до
особистого та сімейного життя, і Конвенцію про права дитини. Положення
ст. 8 першої Конвенції закріплено у ч. 1 ст. 32 Конституції. Цьому
положенню також відповідає зміст ч. 4 ст. 7 СК. Положення Конвенції про
права дитини дістали відображення у статтях 51 і 52 Конституції, ч. 7
ст. 7 СК і у статтях, які регулюють особисті немайнові та майнові
відносини між батьками й дітьми (див. коментарі до глав 13—15), а також
у розділі IV СК “Влаштування дітей, позбавлених батьківського
піклування” (див. коментарі до цього розділу). Для регулювання сімейних
відносин певне значення має також Конвенція про правову допомогу і
правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (між
країнами СНД), ратифікована Верховною Радою України 10 листопада 1994 р.

На необхідності врахування міжнародних договорів під час застосування
законів нашої держави наголошено у п. 4 постанови Пленуму Верховного
Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 “Про застосування Конституції
України при здійсненні правосуддя”. У ньому підкреслено, що виходячи з
положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні
договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства нашої держави, суд не може
застосовувати закон, який регулює розглядувані у цій постанові
відносини, інакше, ніж міжнародний договір. Водночас міжнародні договори
застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

Глава 2

Здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов’язків. Захист
сімейних прав та інтересів

Стаття 14. Здійснення сімейних прав

1. Сімейні права є такими, що тісно пов’язані з особою, а тому не можуть
бути передані іншій особі.

2. Якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно
здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці
особи за допомогою батьків чи піклувальника.

3. Сімейні права недієздатної особи здійснює її опікун.

Суб’єктивне сімейне право, як і будь-яке суб’єктивне право, — це
передбачений нормами об’єктивного права ступінь можливої поведінки
правомочного суб’єкта, якій відповідає обов’язок іншої особи або осіб.

Під здійсненням цього права треба розуміти реалізацію суб’єктами
сімейних правовідносин можливостей, передбачених його змістом.
Правомочна особа може реалізовувати своє суб’єктивне право шляхом
вчинення певних дій, вимагання відповідної поведінки від інших осіб та у
разі порушення її права — шляхом звернення до відповідного органу (як
правило, до суду).

Суб’єктивні сімейні права можуть здійснюватись шляхом вчинення як
фактичних, так і юридичних дій. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 141 СК
батьки мають рівні права та обов’язки щодо дитини незалежно від того, чи
перебували вони у шлюбі між собою. Ці права та обов’язки вони можуть
реалізовувати шляхом вчинення фактичних і юридичних дій. Так, права і
обов’язки батьків, пов’язані з вихованням дитини (статті 150 і 151),
дістають відображення у вчиненні фактичних дій. Водночас місце
проживання дитини, яка не досягла десятирічного віку, визначається за
згодою батьків (ч. 1 ст. 160). В цьому разі батьківські права та
обов’язки реалізуються шляхом вчинення юридичних дій. Місце проживання
дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою
батьків та самої дитини (ч. 2 ст. 160).Отже, у цьому разі батьківські
права та обов’язки реалізуються шляхом вчинення юридичних дій батьками і
самою дитиною.

Говорячи про здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов’язків,
треба враховувати особливості сімейних правовідносин. Однією з таких
особливостей, як зазначається в літературі, є те, що вони мають
особисто-довірчий характер’.

Тому сімейні права та обов’язки не передаються й не відчужуються ні за
одностороннім волевиявленням, ні за угодою сторін1. Це положення дістало
закріплення у ч. 1 ст. 14 та у ч. 1 ст. 15 СК. Воно має велике значення
для здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов’язків. Суб’єкти
сімейних прав, здійснюючи свої права та виконуючи свої обов’язки, не
можуть передавати ці права іншим особам та перекладати на них зазначені
обов’язки. Особисто-довірчий характер сімейних правовідносин також
обумовлює неприпустимість правонаступ-ництва у сімейних відносинах2.
Такі особисті немайнові цивільні права, як право на життя, на повагу до
гідності та честі тощо, перелічені у ст. 270 ЦК, також є
невідчужуваними. Однак більшість суб’єктивних цивільних прав, наприклад,
право власності, майнові права на об’єкти інтелектуальної власності,
можуть відчужуватися. Тому непередаваність та невідчужуваність, а також
неприпустимість правонаступництва — це характерні ознаки сімейних, а не
цивільних суб’єктивних прав та обов’язків (див., наприклад, статті 15 і
31 Закону України від 23 грудня 1993 р. “Про авторське право і суміжні
права” в редакції Закону від 11 липня 2001 р.).

Однією з особливостей відносин, що регулюються сімейним правом, як
зазначають деякі автори, є те, що в них суб’єктивні права правомочних
суб’єктів у багатьох випадках є водночас й їх обов’язком щодо інших
учасників цих відносин3. Таку думку не поділяє Н. Єгоров4, однак з ним
згодні не всі автори. Як правильно зазначається в літературі,
своєрідність відносин, що регулюються сімейним правом, полягає в тому,
що в них міра юридичне значущої та забезпеченої поведінки може бути
водночас і правом, і обов’язком. Наприклад, право батьків на виховання
дітей є водночас їх обов’язком щодо останніх5. Так, ст. 150 СК
передбачає обов’язки, а ст. 151 — права батьків щодо виховання дитини.

Є. Ворожейкін залежно від ступеня свободи розпорядження правами
розрізняє три групи сімейних правовідносин.

До першої групи він відносить правовідносини, які настільки серйозно
зачіпають інтереси суспільства, що регулюються імперативними нормами.
Здійснення сімейних прав є обов’язком учасників таких правовідносин. До
цієї ж групи Є. Ворожейкін відносить права, спрямовані на реалізацію
таких найважливіших принципів сімейного права, як рівноправність жінки
та чоловіка у сімейних відносинах, забезпечення інтересів матері та
неповнолітніх учасників сімейних правовідносин, здійснення батьківських
прав та обов’язків, прав та обов’язків усиновлювача, опікуна.
Особливістю захисту цієї групи прав та обов’язків є те, що він
забезпечується незалежно від бажання суб’єктів сімейних правовідносин, а
нерідко й проти їх бажання та усупереч їх вузькоособистим інтересам1.
Для цієї групи правовідносин, як вже зазначалося, характерним є те, що
суб’єктивні права правомочних суб’єктів водночас є й їх обов’язком щодо
інших учасників зазначених правовідносин. Тому нездійснення цих прав є
правопорушенням і тягне застосування санкцій, наприклад, позбавлення
батьківських прав (ст. 164), скасування усиновлення (частини 1 і 3 ст.
238 СК).

До другої групи Є. Ворожейкін зараховує сімейні права та обов’язки,
реалізація яких істотно зачіпає важливі суспільні інтереси. Однак при
цьому здійснення зазначених прав та виконання обов’язків віддаються на
розсуд учасників правовідносин, залежно від якого й гарантується їх
забезпечення. До цієї групи Є Ворожейкін відносить аліментні
зобов’язання2, імперативне регулювання яких поєднується з диспозитивним.
При цьому реалізація суб’єктивного сімейного права є необов’язковою.
Суттєвою особливістю розглядуваної групи сімейних правовідносин є те, що
примусове виконання обов’язку забезпечується не в силу існування
останнього, а лише за наявності вимоги з боку іншої особи,
заінтересованої в його реалізації. У зобов’язаної сторони немає
можливості вибору при виконанні обов’язку. Останній за наявності вимоги
з боку правомочної особи підлягає неухильному виконанню. Водночас треба
зазначити, що нині зміст аліментного зобов’язання може визначатися
угодою сторін (див. коментар до статей 78 і 83). У цьому разі
імперативне регулювання поступилося місцем імперативно-диспозитивному,
оскільки межі угоди сторін визначають імперативні норми СК.

До третьої групи Є. Ворожейкін відносить правовідносини, в яких
здійснення прав та виконання обов’язків обмежуються, як правило, колом
інтересів сім’ї. Закон не передбачає обов’язкового виконання вимог
суб’єктами сімейних правовідносин. Вони самі визначають своє ставлення
до обопільних інтересів.

Однак відповідно до закону неналежне виконання особою обов’язків
спричиняє настання для неї несприятливих наслідків. Питання про
притягнення такої особи до відповідальності вирішується на підставі
вимог іншої особи компетентним органом (судом). До такого виду
правовідносин належать, наприклад, правовідносини, що виникають у
зв’язку з врахуванням судом на вимогу одного з подружжя негідної
поведінки другого з подружжя у шлюбних відносинах при вирішенні питання
про стягнення аліментів на утримання останнього (ч. 2 ст. 75 СК)1.

Частина 2 коментованої статті передбачає, що якщо дитина або особа,
дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права,
ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою
батьків чи піклувальника. Згідно з ч. З сімейні права недієздатної особи
здійснює її опікун. Положення ч. 2 статті, що коментується, відповідає
змісту ч. З ст. 51 Конституції, відповідно до якої сім’я, дитинство,
материнство і батьківство охороняються державою, Конвенції про права
дитини, а також загальним принципам регулювання сімейних відносин,
передбаченим статтями 7 і 8 СК.

Наведені положення частин 2 і 3 не означають, що у передбачених ними
випадках сімейні права дитини, недієздатної особи та особи, дієздатність
якої обмежена, передаються батькам або опікунам. Як вже зазначалось, ці
права та обов’язки не передаються і не відчужуються. Дитина у віці до 15
років (ст. 14 ЦК 1963 р.), а згідно зі ст. 31 ЦК 2003 р. до 14 років не
може, як правило, самостійно здійснювати свої права та виконувати
обов’язки. Тому від імені та в інтересах дитини її права та обов’язки
реалізують батьки, усиновлювачі, опікуни (ст. 14 ЦК 1963 р., ст. 67 ЦК
2003 р.). Діти у віці від 15 до 18 років (ст. 13 ЦК 1963 р.), а
відповідно до ст. 32 ЦК 2003 р. від 14 до 18 років не є повністю
дієздатними. Тому їм при здійсненні низки прав та виконанні обов’язків
сприяють їх батьки, усиновлювачі, піклувальники, даючи згоду на
здійснення такими дітьми належних їм прав та виконання обов’язків (ст.
13 ЦК 1963 р.; ст. 69 ЦК 2003 р.; статті 143 і 144 КпШС). Особа, визнана
недієздатною, не може самостійно реалізовувати свої права та обов’язки.
Тому від імені такої особи здійснює її права та виконує обов’язки опікун
(ст. 16 ЦК 1963 р.; статті 41 і 67 ЦК 2003 р.; ст. 144 КпШС). Особа,
визнана обмежено дієздатною, не може самостійно реалізовувати низку
своїх прав та обов’язків. Тому їй надає допомогу піклувальник, даючи
згоду на вчинення нею деяких правочинів (ст. 15 ЦК 1963 р.; статті 36,
37 і 69 ЦК 2003 р.).

Суб’єктивні права здійснюються для задоволення інтересів правомочної
особи. Однак ці інтереси не повинні суперечити інтересам інших осіб,
суспільства та держави. Тобто кожне суб’єктивне право має свої межі і
повинне здійснюватися згідно з його призначенням, яке визначається
цілями, закріпленими у законі. У загальній формі вимоги до належного
здійснення суб’єктивних прав відображені у ст. 68 Конституції,
відповідно до якої кожен зобов’язаний неухильно додержуватися
Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь та
гідність інших людей.

Як слушно зазначає Є. Ворожейкін, одна з особливостей суб’єктивних
сімейних прав полягає у тому, що вони існують у зв’язку з сім’єю1. Тому
ці права мають здійснюватися згідно з визначеними у ст. 1 СК цілями та
завданнями і загальними принципами регулювання сімейних відносин,
закріпленими у ст. 7 цього Кодексу. Водночас у деяких статтях СК
передбачені конкретні завдання, пов’язані зі здійсненням суб’єктивних
сімейних прав.

Так, ч. 1 ст. 155 СК передбачає, що здійснення батьками своїх прав та
виконання обов’язків мають грунтуватися на повазі до прав дитини та її
людської гідності, а ч. 2 цієї статті встановлює, що батьківські права
не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відповідно до ч. 2
ст. 207 СК усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для
забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Треба зазначити,
що межі здійснення суб’єктивних сімейних прав можуть визначатися не
тільки законом, а й договором (ч. 2 ст. 7, ст. 9 СК).

Наприклад, згідно зі ст. 93 СК особи, які беруть шлюб, можуть
передбачити у шлюбному договорі, що у разі придбання ними жилого будинку
у спільну сумісну власність вони не здаватимуть його в оренду протягом
кількох років.

Здійснення суб’єктивного сімейного права всупереч його призначенню є
зловживанням правом, особливим видом сімейного правопорушення і тягне
санкції, передбачені законом. Аналогічну думку висловлює В. Грибанов
стосовно належного виконання суб’єктивного цивільного права2.

Загальна санкція, що застосовується у разі неналежного здійснення
суб’єктивного сімейного права, полягає у відмові від охорони права, що
здійснюється неналежним чином. Ця санкція є крайньою мірою. Наприклад,
батьки, які неналежним чином здійснюють свої права, можуть бути
позбавлені батьківських прав (див. коментар до ст. 164).

Неналежним здійсненням права на аліменти, як зазначає В. Рясенцев, є
позов жінки до чоловіка, разом з яким вона виховує дитину, про стягнення
з нього аліментів, поданий з метою зниження розміру аліментів, які
виплачуються відповідачем на дітей від іншої матері1. ЦІ вимоги
відповідно до ч. 7 ст. 7 СК не охороняються законом. Тому такий позов не
підлягає задоволенню.

Стаття 15. Виконання сімейних обов’язків

1. Сімейні обов’язки є такими, що тісно пов’язані з особою, а тому не
можуть бути перекладені на іншу особу.

2. Якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов’язок особистого
немайнового характеру припиняється у зв’язку з неможливістю його
виконання.

Майновий обов’язок недієздатної особи за її рахунок виконує опікун.

3. Якщо в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої
поважної причини особа не може виконувати сімейного обов’язку, вона не
вважається такою, що ухиляється від його виконання.

4. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов’язку може бути
підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або
домовленістю (договором) сторін.

Від суб’єктивних сімейних прав треба відрізняти сімейні обов’язки. Якщо
суб’єктивне сімейне право, як вже зазначалося, — це передбачений нормами
об’єктивного права ступінь можливої поведінки правомочного суб’єкта, то
суб’єктивний обов’язок — це передбачений нормами об’єктивного права
ступінь належної поведінки зобов’язаного суб’єкта. Так, у сімейних
правовідносинах, які належать до другої та третьої з виділених Є.
Ворожейкіним груп (див. коментар до ст. 14 СК), реалізація суб’єктивних
сімейних прав залежить від розсуду правомочного суб’єкта, а виконання
сімейних обов’язків від цього не залежить. Ця особа має виконувати свій
обов’язок на вимогу правомочної особи. У сімейних правовідносинах,
віднесених Є. Ворожейкіним до першої групи, виконання обов’язків можливе
на вимогу не тільки правомочної сторони, а й компетентних органів опіки
та піклування, прокурора. Так, згідно зі ст. 361 Закону України від 5
листопада 1991 р. “Про прокуратуру” в редакції Закону від 12 липня 2001
р. прокурор може від імені держави вчиняти процесуальні та інші дії,
спрямовані на захист у суді інтересів громадянина або держави у
випадках, передбачених законом. Підставою представництва прокуратурою
інтересів громадянина в суді є його неспроможність через фізичний стан,
матеріальне становище або інші поважні причини самостійно захищати свої
порушені або оспорювані права або реалізовувати процесуальну
правомочність. Так, прокурор може пред’явити позов про стягнення
аліментів на користь дитини або непрацездатної особи, позбавлення
батьків (одного з батьків) батьківських прав (ст. 165 СК). Однак це не
буде позов щодо виконання батьками їх обов’язків. У разі позбавлення
батьків батьківських прав суд може за власною ініціативою вирішити
питання про стягнення аліментів.

Суб’єктивні сімейні обов’язки, як й права, тісно пов’язані з особою.
Тому вони також не відчужуються і не передаються (ч. 1 ст. 15 СК), не
можуть переходити у спадщину. У сімейних правовідносинах зобов’язана
особа, визнана недієздатною, не може своїми діями створювати для себе
права та обов’язки (ст. 16 ЦК 1963 р.; ст. 41 ЦК 2003 р.). Тому її
сімейний обов’язок особистого немайнового характеру припиняється у
зв’язку з неможливістю його виконання. Так, ця особа позбавляється
обов’язків, пов’язаних з вихованням дитини. Більше того, у недієздатних
батьків або одного з них можна відібрати дитину без позбавлення їх
батьківських прав (див. коментар до ст. 170 СК). Визнання одного з
подружжя недієздатним є однією з підстав розірвання шлюбу в органах
РАЦСу (див. коментар до ст. 107 СК).

Майнові ж обов’язки недієздатної особи не припиняються. Так, наприклад,
вона зобов’язана платити аліменти на дитину. Тому недієздатна особа може
бути відповідачем у суді за позовом щодо встановлення батьківства. При
цьому її законним представником має бути опікун. Майнові обов’язки
недієздатної особи за рахунок останньої також виконує її опікун.

Частина 3 коментованої статті встановлює, що якщо в результаті
психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої поважної причини особа не
може виконувати сімейного обов’язку, вона не вважається такою, що
ухиляється від його виконання. У такому разі особа не несе
відповідальності за невиконання сімейного обов’язку. Проте вона не
звільняється від виконання зазначеного обов’язку. У такому разі може
надаватися відстрочка або розстрочка виконання (ст. 351 ЦПК; ст. 33
Закону України від 21 квітня 1999 р. “Про виконавче провадження”). Якщо
зазначені в ч. З цієї статті обставини відпадають, зобов’язана особа
повинна виконувати свій сімейний обов’язок. Наприклад, особа, яка
внаслідок тяжкої хвороби не працювала і не мала коштів для сплати
аліментів, а потім видужала, має сплачувати аліменти. При цьому з неї
буде стягнена заборгованість (див. коментар до ст. 195). Майновий
обов’язок суб’єкта сімейних правовідносин може бути припинений, якщо
відпадуть умови його існування (див. коментар до ч. З ст. 82).

У разі невиконання або ухилення від виконання сімейних обов’язків можуть
наставати наслідки, передбачені СК або домовленістю (договором) сторін
(ч. 4 ст. 15 СК; див. коментар до ст. 18).

Стаття 16. Надання неповнолітнім батькам допомоги у здійсненні
батьківських прав та виконанні батьківських обов’язків

1. Якщо мати, батько дитини є неповнолітніми, баба, дід дитини з боку
того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов’язані надавати йому допомогу
у здійсненні ним батьківських прав та виконанні батьківських обов’язків.

Неповнолітні батьки, якщо вони уклали шлюб, стають дієздатними (ст. 11
ЦК 1963 р.; ч. 2 ст. 34 ЦК 2003 р.). Водночас коментована стаття
зобов’язує бабу та діда дитини з боку того з батьків, хто є
неповнолітнім, надавати йому допомогу у здійсненні ним батьківських прав
та виконанні батьківських обов’язків. Положення цієї статті відповідає
змісту ч. 5 ст. 51 Конституції, Конвенції про права дитини та загальним
принципам регулювання сімейних відносин (див. коментар до ч. 8 ст. 7).
Допомога діда та баби неповнолітньому батьку чи матері дитини може
діставати вияв в їх обов’язку сплачувати комусь з них аліменти (див.
коментар до ст. 180). Баба і дід мають право на самозахист внуків,
вправі звернутися за захистом прав та Інтересів внуків до органів опіки
та піклування або до суду без спеціальних на те повноважень (див.
коментар до ст. 258). За певних обставин дід і баба зобов’язані також
утримувати своїх внуків (див. коментар до ст. 265).

Стаття 17. Надання органом опіки та піклування допомоги особам у
здійсненні ними своїх сімейних прав та виконанні сімейних обов’язків

1. Орган опіки та піклування надає допомогу особі у здійсненні нею своїх
сімейних прав та виконанні сімейних обов’язків в обсязі та в порядку,
встановлених цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами.

Частина 5 ст. 51 Конституції встановлює, що сім’я, дитинство,
материнство і батьківство охороняються державою. Відповідно до ч. 7 ст.
7 СК дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, які
встановлені Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими
міжнародними правовими актами, визнаними в Україні.

Згідно з ч. 8 ст. 7 СК регулювання сімейних відносин має здійснюватися з
максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів
сім’ї. Як вже зазначалося, на думку Є. Ворожейкіна, сімейні
правовідносини, пов’язані з реалізацією таких найважливіших принципів
сімейного права, як рівноправність жінки та чоловіка, забезпечення
інтересів матері й дітей, характеризуються тим, що здійснення прав є не
лише правомочністю одного учасника правовідносин перед іншим. Водночас
це обов’язок правомочної особи перед суспільством. Тому органи опіки та
піклування надають певним особам допомогу у здійсненні ними своїх
сімейних прав та виконанні сімейних обов’язків в обсязі та порядку,
встановлених СК та іншими нормативно-правовими актами.

Як випливає зі змісту коментованої статті, її норми є певною мірою
відсильними. Надання органами опіки та піклування допомоги у здійсненні
особами своїх прав та виконанні своїх обов’язків передбачене низкою норм
СК та Правилами опіки та піклування, затвердженими наказом Держкомітету
України у справах сім’ї та молоді, Міносвіти України, МОЗ України,
Мінпраці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. №
34/166/131/88. Відповідно до ч. 5 ст. 167 СК якщо дитина, батьки якої
позбавлені батьківських прав, не може бути передана бабі, дідові або
іншим родичам, мачусі, вітчиму, вона передається на опікування органові
опіки та піклування. Згідно з ч. 2 ст. 221 СК орган опіки та піклування
може дати згоду на усиновлення дитини, якщо такої згоди не дав опікун
або піклувальник. Органи опіки та піклування вирішують питання про
встановлення опіки та піклування (ст. 243 СК; п. 1.7 Правил опіки та
піклування), укладають договір про патронат (ст. 252 СК), надають
допомогу особам у здійсненні ними своїх сімейних прав та виконанні своїх
обов’язків (див. коментар до ст. 19).

Стаття 18. Захист сімейних прав та інтересів

1. Кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має
право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або
інтересу.

2. Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або
домовленістю (договором) сторін.

Способами захисту сімейних прав та інтересів зокрема є:

1) встановлення правовідношення;

2) примусове виконання добровільно не виконаного обов’язку;

3) припинення правовідношення, а також його анулювання;

4) припинення дій, які порушують сімейні права;

5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права;

6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено
цим Кодексом або договором.

Однією з суттєвих ознак суб’єктивного права, як було зазначено в
коментарі до ст. 14, є можливість примусового захисту останнього у разі
його порушення. Ч. 1 ст. 55 Конституції встановлює, що права та свободи
людини і громадянина захищаються судом. А відповідно до ч. 2 ст. 124
Основного Закону юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що
виникають у державі.

Під захистом сімейних прав треба розуміти передбачені законом заходи, що
здійснюються державними, як правило судовими, та іншими органами, і
спрямовані на визнання цих прав, поновлення останніх та покладення краю
їх порушенням.

У літературі прийнято розрізняти заходи відповідальності та заходи
захисту1. Перші спрямовані на захист прав потерпілого (наприклад,
стягнення аліментів), а другі, крім цього, передбачають застосування до
правопорушника додаткових заходів впливу у вигляді позбавлення прав,
обмеження строку їх дії, зменшення обсягу прав або збільшення обсягу
обов’язків. Заходом відповідальності є також виникнення обов’язку
відшкодувати моральну шкоду.

Заходи сімейно-правової відповідальності можуть застосовуватись лише до
членів даної сім’ї. Треті особи у разі порушення сімейних прав учасників
сімейних правовідносин несуть перед ними не сімейно-правову, а цивільну,
адміністративну або кримінальну відповідальність2. Суб’єктами права на
захист є самі учасники сімейних правовідносин.

Більшість авторів, наприклад, Є. Ворожейкін, Г. Матвєєв, В. Рясенцев, В.
Яковлєв, розглядають сімейно-правову відповідальність як самостійний вид
останньої. М. Антокольська вважає, що поняття відповідальності у
сімейному праві ідентичне цивільно-правовому і що аналіз
відповідальності та заходів захисту в цьому праві не дає підстав
твердити про наявність якоїсь сімейно-правової специфіки3. З цією думкою
важко погодитись. Під цивільно-правовою відповідальністю треба розуміти
передбачені законом або договором майнові наслідки, що настають для
особи, яка вчинила цивільне правопорушення, і дістають вияв у виникненні
додаткових майнових обтяжень або у позбавленні цієї особи суб’єктивних
цивільних прав. Як слушно зазначає В. Яковлєв, для цивільно-правової
відповідальності характерне застосування виключно майнових санкцій. А у
сімейному праві переважають санкції особистого характеру. Згідно з
нормами чинного законодавства при цьому не можна вимагати відшкодування
збитків1.

Водночас ч. 1 ст. 196 СК передбачає, що при виникненні заборгованості з
вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду,
одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі
одного відсотка від суми неспла-чених аліментів за кожен день
прострочення.

Крім того, цивільно-правова відповідальність може реалізовуватись і у
добровільному порядку (наприклад, добровільне відшкодування
правопорушником збитків), а сімейно-правова — лише у примусовому
порядку.

Відповідно до ч. 1 коментованої статті кожен учасник сімейних відносин,
який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за
захистом свого права або інтересу. Ч. 2 цієї статті передбачає, що
способами захисту сімейних прав та інтересів, зокрема, є: встановлення
правовідношення; примусове виконання добровільно не виконаного
обов’язку; припинення пра-вовідношення, а також його анулювання;
припинення дій, які порушують сімейні права; відновлення
правовідношення, яке існувало до порушення права; відшкодування
матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або
договором.

Водночас не всі способи захисту сімейних прав, перелічені у коментованій
статті, є засобом реалізації санкцій. Так, не є таким засобом
встановлення правовідношення, наприклад, встановлення батьківства,
материнства, та відновлення правовідношення, яке існувало до порушення
права, наприклад, поновлення батьківських прав (ст. 169 СК). Для
сімейного права, як зазначає В. Рясенцев, характерні такі санкції, як
витребування у судовому порядку дитини, позбавлення батьківських прав,
визнання шлюбу недійсним, скасування усиновлення, визнання усиновлення
недійсним, стягнення аліментів тощо2.

В. Рясенцев підкреслює, що внаслідок застосування сімейно-правових
санкцій можуть наставати такі наслідки:

1) сімейні правовідносини повністю анулюються з моменту їх виникнення
(наприклад, при визнанні усиновлення недійсним) або на майбутнє
(наприклад, під час припинення опіки, зумовленого поведінкою опікуна);

2) сімейні правовідносини зберігаються, але у зміненому вигляді,
втрачаючи свій двобічне зобов’язальний характер; право залишається лише
у однієї сторони (наприклад, право на аліменти матиме лише той з
подружжя, хто не винний в укладенні недійсного шлюбу);

3) скорочується обсяг права або тривалість його існування в учасника
сімейного правовідношення (наприклад, при розподілі сімейного майна суд
може зменшити частку одного з подружжя);

4) зростає обсяг обов’язку одного з учасників правовідношення
(наприклад, за умисного ухилення від сплати аліментів останні можуть
стягуватися і за минулий час, тоді як у противному разі — лише за
майбутній);

5) учасник правовідношення позбавляється на певний час можливості
здійснювати своє право (наприклад, один з батьків, що проживає окремо, а
також дід або баба можуть бути позбавлені права спілкування з дитиною,
якщо це заважає її нормальному вихованню)’.

Захист сімейних прав зазвичай здійснюється судом у позовному порядку на
вимогу правомочних осіб. Водночас, як вже зазначалося, однією з його
особливостей є те, що захист певної групи сімейних правовідносин,
пов’язаних з реалізацією таких найважливіших принципів сімейного права,
як рівноправність чоловіка та жінки, а також забезпечення інтересів
матері й неповнолітніх дітей, здійснюється за ініціативою правомочних
органів (органів опіки та піклування, прокурора тощо) незалежно від
бажання суб’єктів сімейних правовідносин2 (про позови щодо позбавлення
батьківських прав див. коментар до ст. 165; щодо скасування усиновлення
див. коментар до ст. 240).

Захист сімейних прав, як зазначає А. Сєргєєв, може здійснюватися судом і
в порядку окремого провадження у разі встановлення факту батьківства і
факту визнання батьківства (глава 37 ЦПК; див. також коментарі до статей
128 і 130 СК)3.

Особливістю захисту сімейних прав є також те, що у деяких випадках він
може здійснюватися не тільки судом, а й органами опіки та піклування (ч.
1 ст. 19 СК). Так, згідно з ч. З ст. 145 СК спір між батьками щодо
прізвища дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом,
тобто передбачена альтернативна підвідомчість цього спору. Особливість
судового порядку захисту сімейних прав полягає й у тому, що іноді
сімейно-правові спори суд розглядає за участю органів опіки та
піклування (див. коментар до частин 4, 5 і 6 ст. 19).

У тих випадках, коли спори, що виникають із сімейних правовідносин, може
вирішувати не тільки суд, а й орган опіки та піклування, звернення до
останнього не позбавляє особу права звернення до суду (ч. З ст. 19 СК).
Це положення відповідає змісту ст. 124 Конституції, яка передбачає, що
юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у
державі. Положення про підвідомчість усіх спорів, пов’язаних із захистом
прав та свобод громадян і про необов’язковість досудового порядку їх
розгляду відповідно до ст. 124 Конституції передбачене у п. 8 постанови
Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України
при здійсненні правосуддя”.

Способом захисту сімейних прав та інтересів, як зазначено у п. 6 ч. 2
коментованої статті, є також відшкодування матеріальної та моральної
шкоди. На думку Є. Ворожейкіна, моральна шкода підлягає відшкодуванню,
якщо потерпілий водночас зазнає й матеріальної шкоди. Питання ж про
можливість майнового відшкодування суто моральної шкоди має вирішуватися
негативно насамперед тому, що цей вид шкоди не може оцінюватися у
грошовому виразі1. Треба зазначити, що цю думку Є. Ворожейкін висловив у
1972 р., коли не існувало інституту відшкодування моральної немайнової
шкоди (в Україні положення про можливість відшкодування цієї шкоди (ст.
440-1 ЦК 1963 р.) було встановлене Законом України від 6 травня 1993 р.
“Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України,
що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і
організацій”. Більш слушною варто визнати думку Н. Малеїна, який
допускає можливість відшкодування моральної шкоди і за відсутності
матеріальної2.

Навряд чи можна повністю погодитися з положенням п. 6 ч. 2 коментованої
статті, що передбачає можливість відшкодування матеріальної та моральної
шкоди лише у тому разі, якщо це встановлено СК або договором. Варто
врахувати, що у ст. 8 СК закріплена можливість субсидіарного
застосування норм ЦК до майнових сімейних відносин, якщо це не
суперечить суті останніх. Наявність між суб’єктами сімейних
правовідносин особистих, родинних зв’язків, як підкреслює Є. Ворожейкін,
не повинна ставити їх у гірше порівняно з іншими громадянами становище.
Якщо право або інтерес громадянина порушується, суспільство має захищати
їх незалежно від ступеня близькості стосунків, що пов’язують суб’єктів3.
Тому треба вважати, що суб’єкт сімейних правовідносин, який зазнав
моральної шкоди внаслідок протиправних дій іншого суб’єкта цих
правовідносин, має право на відшкодування цієї шкоди незалежно від
відшкодування матеріальної шкоди.

Треба зазначити, що у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від
31 березня 1995 р. № 4 “Про судову практику у справах про відшкодування
моральної (немайнової) шкоди”

підкреслено, що спори про відшкодування моральної шкоди, заподіяної
фізичним або юридичним особам, розглядаються судами у тих випадках, коли
право на таке відшкодування передбачене спеціальним законодавством.
Уявляється, що таке обмеження є невиправданим і не відповідає змісту ст.
440-1 ЦК 1963 р. і ст. 1167 ЦК 2003 р., які не передбачають жодних
обмежень при відшкодуванні моральної (немайнової) шкоди. Більш слушним є
положення п. 2 роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від
29 лютого 1996 р. № 02-5/95 “Про деякі питання практики вирішення
спорів, пов’язаних з відшкодуванням моральної шкоди”, де зазначено, що
чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за
наявності яких юридична особа може вважати, що їй завдано моральної
шкоди.

Стаття 19. Участь органу опіки та піклування у захисті сімейних прав
та інтересів

1. У випадках, передбачених цим Кодексом, особа має право на попереднє
звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки
та піклування.

2. Рішення органу опіки та піклування є обов’язковим до виконання, якщо
протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не
звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку,
передбаченого частиною другою статті 170 цього Кодексу.

3. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє
особу права на звернення до суду.

У разі звернення з позовом до суду орган опіки та піклування припиняє
розгляд поданої йому заяви.

У разі звернення з позовом до суду припиняється виконання рішення органу
опіки та піклування.

4. При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні
дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських
прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських
прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі
закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування
усиновлення та визнання його недійсним обов’язковою є участь органу
опіки та піклування.

5. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо
розв’язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті
обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають
проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі
інших документів, які стосуються справи.

6. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо
він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Як вже зазначалося, сімейні права, як правило, захищаються у судовому
порядку (див. коментар до ст. 18). Водночас у деяких випадках здійснення
та захист цих прав тісно пов’язані з захистом інтересів матері та
дитини. Адже, як підкреслює Є. Ворожейкін, здійснення і захист прав та
інтересів цих осіб істотно зачіпають суспільний інтерес1. Тому, як
зазначають деякі автори, однією з особливостей захисту сімейних прав є
участь у цьому органів опіки та піклування2.

Так, органи опіки та піклування можуть вирішувати спір між батьками щодо
прізвища дитини (ч. З ст. 145 СК). Згідно з ч. З ст. 152 СК дитина має
право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та
піклування, інших органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та громадських організацій. Органи опіки та піклування
можуть- вирішувати спори щодо участі у вихованні дитини того з батьків,
хто проживає окремо від неї (ч. 1 ст. 158 СК).

Відповідно до ч. 2 ст. 170 СК у виняткових випадках, при безпосередній
загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування або
прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини
від батьків. У цьому разі орган опіки та піклування зобов’язаний негайно
повідомити прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення
звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них
батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без
позбавлення їх батьківських прав (див. коментар до ст. 170).

Згідно зі ст. 186 СК орган опіки та піклування перевіряє цільове
витрачання аліментів, що стягуються на утримання неповнолітньої дитини
(див. коментар до цієї статті), здійснюють нагляд за дотриманням прав
усиновлених дітей, які проживають в Україні (див. коментар до ст. 235),
беруть участь у захисті сімейних прав та інтересів у випадках,
передбачених статтями 246 і 258 СК (див. коментарі до цих статей).
Органи опіки та піклування надають також допомогу у захисті сімейних
прав та інтересів (див., наприклад, коментарі до статей 165 і 240).

Рішення органів опіки та піклування, як зазначено у ч. 2 коментованої
статті, є обов’язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу
його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав
або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого ч. 2 ст. 170 СК, —
негайне відібрання дитини від батьків, якщо існує загроза для її життя
або здоров’я (див. коментар до ч. 2 ст. 170).

Захист сімейних прав органами опіки та піклування є адміністративним
порядком захисту. Ст. 124 Конституції встановлює, що юрисдикція судів
поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Тому
адміністративний порядок захисту є спеціальним порядком захисту, який
застосовується у випадках, прямо передбачених законом (ст. 6 ЦК 1963 р.;
ст. 17 ЦК 2003 р.).

Згідно зі ст. 124 Конституції ч. З коментованої статті передбачає, що
звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу
права на звернення до суду. Положення про підвідомчість усіх спорів,
пов’язаних з захистом прав та свобод громадян, та необов’язковість
досудового порядку їх розгляду підкреслено у п. 8 постанови Пленуму
Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при
здійсненні правосуддя”. У другому абзаці ч. З коментованої статті
зазначено, що у разі звернення з позовом до суду орган опіки та
піклування припиняє розгляд поданої йому заяви.

У разі розгляду судом спорів, пов’язаних зі здійсненням батьківських
прав та обов’язків по вихованню дітей (про визначення місця проживання
дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, надання права на
побачення з дитиною матері або батьку, позбавлених батьківських прав,
відібрання дитини у особи, яка незаконно утримує її, управління батьками
майном дитини, скасування усиновлення або визнання його недійсним),
обов’язковою є участь органу опіки та піклування. Він здійснює
обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають
проживати з дитиною або брати участь в її вихованні, та подає суду
відповідний письмовий висновок.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він
недостатньо обґрунтований і суперечить інтересам дитини. Ч. 4 ст. 15 ЦПК
передбачає, що при обстеженні та оцінІІг доказів, встановленні обставин
справи та постанов-ленні рішення суд є незалежним від висновків органів
влади, експертиз та окремих осіб. Як випливає зі змісту ст. 60 ЦПК,
незгода суду має бути вмотивована у його рішенні або ухвалі.

Правила опіки та піклування передбачають також випадки участі органів
опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів. Так,
відповідно до п. 1.7 цього документа зазначені органи вирішують питання
про встановлення опіки та піклування. Вони дають дозвіл опікунові на
укладання угод, що виходять за межі побутових, від імені опікуваного, а
піклувальнику — давати згоду на укладання таких угод підопічним (п. 4.7
Правил). Органи опіки та піклування здійснюють контроль за діяльністю
опікунів та піклувальників (пункт 4.14 Правил). Опікуни та піклувальники
подають щороку, не пізніше 1 лютого, до органів опіки та піклування звіт
про свою діяльність за

минулий рік, пов язану Із захистом прав та інтересів підопічних. Після
припинення опіки та піклування опікуни (піклувальники) подають загальні
звіти про свою діяльність (п. 4.11 Правил). Дії опікунів
(піклувальників) можуть бути оскаржені будь-якою особою, у тому числі й
підопічним, до органів опіки та піклування за місцем проживання
підопічного (п. 4.13 Правил). Органи опіки та піклування можуть за своєю
Ініціативою на підставі клопотань підопічних, державних або громадських
організацій, а також згідно з обґрунтованими заявами будь-яких осіб
звільнити опікуна або піклувальника від виконання покладених на нього
обов’язків, якщо буде встановлено, що вони не відповідають своєму
призначенню або належним чином не виконують своїх обов’язків (п. 5.2
Правил).

Стаття 20. Застосування позовної давності до вимог, що випливають із
сімейних відносин

1. До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не
застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72,
частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною
третьою статті 139 цього Кодексу.

2. У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, позовна
давність застосовується судом відповідно до Цивільного кодексу України,
якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Частина 1 коментованої статті встановлює чіткий порядок застосування
позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відносин.

На ці вимоги позовна давність, як правило, не поширюється тому, що в
галузі сімейного права переважають особисті немай-нові права, з природи
яких випливає необхідність їх захисту незалежно від часу, що минув з
моменту порушення зазначених прав, а також тому, що сімейні
правовідносини, як особисті, так і майнові, є тривалими і не втрачають
здатності до позовного захисту доти, поки не припиняться у зв’язку зі
смертю особи, досягненням дитиною повноліття чи закінченням
встановленого у законі певного строку.

Так, зокрема, позовна давність не поширюється на вимоги про визнання
шлюбу недійсним, його припинення, визнання батьківства за рішенням суду,
відібрання батьками малолітніх дітей від інших осіб та інші спори,
пов’язані з дітьми, а також про стягнення аліментів на майбутнє,
скасування усиновлення, визнання його недійсним тощо.

Застосування позовної давності до вимог, що випливають з сімейних
правовідносин, допускається як виняток лише у тих випадках, коли строк,
відведений для захисту порушеного права, встановлено сімейним
законодавством України.

У таких випадках позовна давність застосовується судом відповідно до
цивільного законодавства, якщо інше не встановлено законом (ч. 2
коментованої статті).

Згідно зі ст. 256 ЦК позовна давність — це строк, у межах якого особа
може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або
інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки
(ст. 257 ЦК).

Сімейне законодавство, зокрема стаття, що коментується, не визначає
загальної тривалості позовної давності. Вона передбачена лише для
окремих видів сімейних правопорушень.

Так, нормами сімейного законодавства встановлено трирічну позовну
давність для вимог про поділ майна, що є об’єктом права спільної
сумісної власності розлученого подружжя (ч. 2 ст. 72 СК).

Отже, якщо один з подружжя вважає, що його право було порушено, він може
звернутися до суду за захистом цього права, але не пізніше, ніж через
три роки. У такому разі позовна давність обчислюється з дня, коли один з
подружжя дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права
власності.

До вимог про визнання батьківства або материнства застосовується позовна
давність в один рік, перебіг якої починається від дня, коли особа
дізналася чи могла дізнатися про своє батьківство чи материнство (ч. 2
ст. 129; ч. З ст. 139 СК).

Позовну давність в один рік встановлено й до вимоги матері про внесення
змін до актового запису про народження дитини. Перебіг цієї позовної
давності починається від дня реєстрації народження дитини (ч. З ст. 138
СК). Під час вирішення усіх інших правових питань, що виникають з
сімейних відносин, позовна давність не застосовується.

В окремих статтях СК для відповідних правовідносин також встановлено
певні строки.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 32 шлюб реєструється після спливу одного
місяця від дня подання особами заяви про його реєстрацію до державного
органу РАЦСу.

Орган РАЦСу виносить постанову про розірвання шлюбу за заявою подружжя,
яке не має дітей, після спливу одного місяця від дня подання такої
заяви, якщо вона не була відкликана (ч. 2 ст. 106 СК).

У ч. 2 ст. 110 СК закріплено правило, згідно з яким позов про розірвання
шлюбу не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом
одного року після народження дитини, крім випадків, коли один з подружжя
вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з
подружжя або дитини.

Законом встановлено строк, протягом якого дружина має право на утримання
від чоловіка під час вагітності. Якщо після

народження дитини остання проживає з матір’ю, дружина має право на
утримання від чоловіка — батька дитини до досягнення нею трьох років.
Якщо ж дитина має вади фізичного або психічного розвитку, дружина, з
якою вона проживає, має право на утримання від чоловіка до досягнення
дитиною шести років (частини 1—3 ст. 84 СК).

У свою чергу чоловік, з яким проживає дитина, має право на утримання від
дружини — матері дитини до досягнення останньою трьох років. Якщо ж
дитина має вади фізичного або психічного розвитку, чоловік, з яким вона
проживає, має право на утримання від дружини до досягнення дитиною шести
років (частини 1 і 2 ст. 86 СК).

Відповідно до ч. 1 ст. 88 СК право на утримання має той з подружжя, в
тому числі й працездатний, який проживає з ди-тиною-інвалідом, яка не
може обходитися без постійного стороннього догляду, однак за умови, що
другий з подружжя може надавати матеріальну допомогу

Право на утримання триває протягом усього часу проживання з
дитиною-інвалідом та опікування нею і не залежить від матеріального
становища того з батьків, з ким вона проживає.

За загальним правилом згідно зі ст. 76 СК розірвання шлюбу не припиняє
права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу. Після
розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала
непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня
розірвання шлюбу та потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній
чоловік, колишня дружина може надавати таку допомогу.

Водночас ч. 4 ст. 76 СК встановлює, що якщо у зв’язку з вихованням
дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім’ї,
хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із
подружжя не мав можливості здобути освіту, працювати, зайняти відповідну
посаду, він має право на утримання у зв’язку з розірванням шлюбу й тоді,
коли є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що
колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.
Право на утримання у такому разі триває протягом трьох років від дня
розірвання шлюбу.

У ст. 180 СК міститься вказівка на те, що батьки зобов’язані утримувати
дитину до досягнення нею повноліття. Таким чином, цією правовою нормою
встановлено строки існування права на аліменти на користь неповнолітньої
дитини. Водночас якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у
зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані
утримувати їх до досягнення 23 років за умови, що вони можуть надавати
матеріальну допомогу (ч. 1 ст. 199 СК)

Зі сказаного вище можна дійти висновку, що у зазначених нормах сімейного
законодавства встановлено строки здійснення окремих суб’єктивних
сімейних прав — припинювані строки, перебіг яких починається з моменту
виникнення, а не порушення відповідного суб’єктивного права. Після
спливу зазначеного в законі строку відповідне суб’єктивне сімейне право
припиняється. Отже, зазначені строки не належать до позовної давності і
правила цього інституту на них не поширюються.

Крім того, у ч. 1 ст. 79 і в ч. 1 ст. 191 СК встановлено, що аліменти
одному з подружжя і аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду
від дня подання позовної заяви. Якщо буде встановлено, що до звернення
до суду позивач вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача,
але не міг їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх сплати,
суд з урахуванням обставин справи може присудити їх за минулий час, але
не більш як за один рік (при вирішенні питання про сплату аліментів
одному з подружжя — ч. 2 ст. 79 СК) або не більш як за три роки (при
вирішенні питання про сплату аліментів на дитину — ч. 2 ст. 191 СК). В
юридичній літературі існує думка, що такі строки також є позовною
давністю1.

Водночас, як слушно зазначається фахівцями у галузі теорії сімейного
права, така думка не є безперечною. Адже у зазначених випадках суд
вправі стягнути аліменти не тільки за три роки, що передували зверненню
до суду заінтересованої особи, а й за менший строк (залежно від
конкретних обставин справи), що не є характерним для позовної давності,
яка не може ні зменшуватись, ні подовжуватись судом2.

Таким чином, встановлені ч. 2 ст. 79 і ч. 2 ст. 191 СК строки для
одержання аліментів за час, що минув, мають інший характер, ніж позовна
давність, оскільки вони визначають лише часові межі для стягнення
неодержаних аліментів. Ці строки є припинюваними, тобто такими, що
припиняють право на одержання якихось сум за їх межами.

Позовну давність у сімейному законодавстві, як й в інших галузях права,
встановлено з метою досягнення усталеності у сімейних правовідносинах.

Частина 2 коментованої статті не встановлює певних правил застосування
позовної давності. Вона має відсильний характер, вказуючи на те, що у
випадках, передбачених ч. 1 цієї статті, позовна давність застосовується
судом відповідно до ЦК України, якщо інше не передбачено СК.

46

Водночас у тих випадках, коли строк для захисту порушених суб’єктивних
прав встановлено сімейним законодавством, діють не усі правила,
передбачені главою 19 ЦК, а лише ті з них, що регулюють загальні питання
інституту позовної давності.

Так, цивільне законодавство України встановлює, що позовна давність
обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими
статтями 253—255 ЦК і що цей порядок не може бути змінено за
домовленістю сторін (ст. 260 ЦК). Заява про захист цивільного права або
інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу
позовної давності (ч. 2 ст. 267 ЦК). Позовна давність застосовується
судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення
(ч. З ст. 267 ЦК).

На позовну давність, встановлену сімейним законодавством України,
поширюються правила про визначення початкового моменту її перебігу, а
також про його припинення, переривання й поновлення.

У випадках встановлення для певних вимог, що випливають з сімейних
відносин, позовної давності правильне визначення початкового моменту її
перебігу має важливе значення для вирішення спору судом.

За загальним правилом згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК перебіг позовної давності
починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про
порушення свого права або про особу, яка його порушила. Виняток з цього
правила може бути встановлено законом.

Це правило застосовується, зокрема, при вирішенні судом спорів за
позовами про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної
власності подружжя, заявленими після розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 72), про
визнання батьківства (ч. 2 ст. 129), материнства (ч. 2 ст. 139 СК).

Особливі правила визначення початкового моменту перебігу позовної
давності встановлені законом щодо вимоги матері про внесення змін до
актового запису про народження дитини. Відповідно до ч. З ст. 138 СК
перебіг позовної давності за такою вимогою починається від дня
реєстрації народження дитини в органі РАЦСу.

Таким чином, у тих випадках, коли для окремих вимог, які випливають із
сімейних відносин, встановлено позовну давність, вона обчислюється, якщо
інше не встановлено законом, від дня, коли особа довідалася або могла
довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Єдиний виняток з цього правила закріплено у ч. З ст. 138 СК.

Звичайно особа, яка наділена конкретним суб’єктивним правом, дізнається
про порушення останнього у момент вчинення цієї дії. У такому разі
визначення початкового моменту перебігу позовної давності не викликає
утруднень.

Більш складним є визначення початкового моменту перебігу позовної
давності у тих випадках, коли згідно з законодавством особа повинна була
дізнатися про порушення свого суб’єктивного права. Встановлюючи таке
правило, законодавець хотів підкреслити, що особа не може байдуже
ставитися до своїх суб’єктивних прав.

Суд, який вирішує спір, у зазначених випадках визначає початковий момент
перебігу позовної давності на підставі доказів, що свідчать про те, що
дана особа не могла не дізнатися про порушення свого суб’єктивного
права. У такому разі посилання на непоінформованість про стан свого
суб’єктивного права не може бути підставою для обчислення початкового
моменту перебігу позовної давності. У противному разі це могло б
призвести до необгрунтованого збільшення строку, встановленого для
захисту порушеного права.

Відповідно до ст. ЗО ЦПК якщо позивач посилається на те, що він не знав
і не міг знати про порушення свого суб’єктивного права, він має довести
цю обставину в суді. Так само якщо відповідач твердить, що позивач знав
або повинен був знати про порушення свого суб’єктивного права, він не
звільняється від обов’язку подання з цього приводу доказів. Оцінюючи
подані докази в їх сукупності, суд визначає початковий момент перебігу
позовної давності.

У ч. 1 ст. 263 ЦК закріплено випадки зупинення перебігу позовної
давності. Згідно з цією статтею перебіг позовної давності зупиняється:
якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за
даних умов подія (непереборна сила); у разі відстрочення виконання
зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом; у разі
зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює
відповідні відносини; якщо позивач або відповідач перебуває у складі
Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону
військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

Згідно з ч. 2 зазначеної статті у разі виникнення перелічених обставин
перебіг позовної давності зупиняється на весь час їх існування.

Відповідно до ч. З ст. 263 ЦК від дня припинення обставин, що були
підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг останньої
продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Цивільний кодекс передбачає також випадки переривання перебігу позовної
давності. Цей перебіг переривається вчиненням особою дії, що свідчить
про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку; у разі пред’явлення
особою позову до одного Із кількох боржників, а також якщо предметом
позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після
переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув
до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не
зараховується (ст. 264). Згідно зі ст. 265 ЦК залишення позову без
розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.

Відповідно до цієї ж статті якщо суд залишив без розгляду позов,
пред’явлений у кримінальному процесі, час від дня пред’явлення позову до
набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без
розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо частина строку, що
залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона подовжується до шести
місяців.

Закон (ч. 4 ст. 267 ЦК) встановлює підставу для відмови у позові. Нею є
сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у
спорі. Водночас якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної
давності, порушене право підлягає захисту (ч. 5 ст. 267 ЦК).

До поважних причин пропущення позовної давності судова практика,
зокрема, відносить: тривалу тяжку хворобу позивача; його тривале
перебування у відрядженні; перебування позивача у місцях позбавлення
волі внаслідок судової помилки; невста-новлення місця проживання
громадянина, який порушив право, тощо. Цей перелік не є вичерпним. Однак
він дає підстави для висновку про те, що поважними причинами пропущення
позовної давності є такі обставини, що роблять своєчасне пред’явлення
позову неможливим або утрудненим.

Усі зазначені правила застосовуються головним чином до майнових
відносин, зокрема тих, що пов’язані з поділом спільної сумісної
власності розлученого подружжя (ч. 2 ст. 72 СК), а також до відносин,
які регулюються ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 138 і ч. З ст. 139 СК.

Розділ II

Права та обов’язки подружжя

Глава 3

Загальні положення

Стаття 21. Поняття шлюбу

1. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному
органі реєстрації актів цивільного стану.

2. Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою
для виникнення у них прав та обов’язків подружжя.

3. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та
чоловіка прав та обов’язків подружжя, крім випадків, коли релігійний
обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів
реєстрації актів цивільного стану.

Шлюб — це основа сім’ї. Правові норми, що регулюють порядок та умови
його укладання, є початковою стадією правового регулювання особистих
немайнових та майнових відносин між подружжям. Ст. 51 Конституції
встановлює, що сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються
державою. Вона заінтересована у зміцненні та стабільності шлюбу і тому
здійснює контроль за його укладанням і припиненням та захищає лише
шлюби, укладені в органах РАІДСу. Жоден інший орган не має права
оформлювати шлюб.

Визначення поняття шлюбу, наведене у ч. 1 коментованої статті, навряд чи
можна визнати вичерпним. Адже у ньому не зазначено, що шлюб ґрунтується
на вільній згоді жінки і чоловіка (ч. 1 ст. 51 Конституції) і що він є
підставою для виникнення прав та обов’язків подружжя, хоч останнє
положення і закріплене у ч. 1 ст. 36 СК. У статті, що коментується,
також не підкреслено, що дійсним є лише шлюб, укладений з додержанням
умов, передбачених законом. З урахуванням сказаного вище можна вважати,
що шлюб — це вільний спрямований на створення сім “І союз рівноправних
чоловіка та жінки, укладений з додержанням умов та форми, встановлених
законом, який породжує взаємні права та обоє ‘язки подружжя. Деякі
автори зазначають, що шлюб — це довічний союз чоловіка та жінки1 І що
його метою є народження та виховання дітей2.

У визначення шлюбу як правового поняття навряд чи варто включати ознаку,
згідно з якою він є довічним союзом чоловіка та жінки, оскільки це
суперечить положенню закону (ч. З ст. 56 СК) про право кожного з
подружжя припинити шлюбні відносини. Необгрунтованим є й положення про
те, що метою шлюбу є народження та виховання дітей. Як правило, це його
наслідок, а не обов’язкова ознака. Шлюб можуть укладати особи, які в
силу тих або інших причин не можуть мати дітей. Це не є перешкодою його
укладенню. Головне, що зазначені особи бажають створити сім’ю.

Частина 1 коментованої статті закріплює реєстраційну форму укладання
шлюбу. Як випливає зі змісту частин 1 і 2 цієї статті, реєстрація шлюбу
має конститутивне (правоутворююче) значення. Без реєстрації шлюбу не
існує. Тому відповідно до ч. 2 статті, що коментується, проживання
однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення
у них прав та обов’язків подружжя. Проте треба зазначити, що цьому
положенню суперечить зміст ст. 74 та частин 1 і 2 ст. 91 СК (див.
коментарі до цих статей).

Частина 3 коментованої статті дублює положення частин 2 і 3 ст. 6 КпШС,
згідно з якими релігійний обряд шлюбу, як й інші релігійні обряди, не
має правового значення та є особистою справою громадян, крім випадків,
коли такий обряд відбувся до створення або відновлення державних органів
РАЦСу.

В Україні правове регулювання шлюбних та сімейних відносин державою було
передбачене ще декретами РНК УРСР від 20 лютого 1919 р. “Про цивільний
шлюб та про ведення книг актів громадянського стану” та “Про організацію
відділів записів актів громадянського стану”. У першому декреті
підкреслювалось, що надалі в УРСР визнаватимуться лише цивільні шлюби,
тобто ті, які зареєстровані в органах РАЦСу. Церковні шлюби
оголошувалися особистою справою осіб, котрі вступають у шлюб, і такими,
що не мають юридичного значення. Водночас було зазначено, що церковні
шлюби, укладені до 20 лютого 1919 р., мають силу зареєстрованих.
Положення щодо дійсності цих шлюбів було закріплено й у сімейних
кодексах України 1919 р. та 1926 р. Однак після цього постало питання
про дійсність церковних шлюбів та інших релігійних обрядів, вчинених у
тих місцевостях України, де свого часу не була встановлена радянська
влада, і на тимчасово окупованій фашистськими загарбниками території у
роки Великої Вітчизняної війни. З метою усунення зазначеної
невизначеності у ч. З ст. 6 КпШС було закріплено положення, відповідно
до якого церковні шлюби та інші релігійні обряди визнавались такими, що
не мають правового значення.

У ч. З статті, що коментується, як вже зазначалося, закріплене
аналогічне правило.

Треба зазначити, що у популярній літературі досить часто трапляються
випадки неправильного розуміння терміна “цивільний шлюб”. Ним вважається
шлюб, не зареєстрований в органах РАЦСу, тобто фактичний шлюб. Проте
згідно з законодавством України, починаючи зі згаданого декрету РНК УРСР
від 20 лютого 1919 р., цивільним шлюбом визнається шлюб, укладений в
органах РАЦСу. І його треба відрізняти від церковного шлюбу, укладання
якого є особистою справою осіб, які вступають у шлюб’.

Стаття 22. Шлюбний вік

1. Шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка — у
вісімнадцять років.

2. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на
день реєстрації шлюбу.

Норми СК передбачають умови укладання шлюбу та перешкоди цьому. Умови —
це обставини, наявність яких необхідна для того, щоб шлюб мав правову
силу, а перешкоди — обставини, за яких укладання шлюбу неправомірне.
Перші належать до позитивних обставин, а другі — до негативних2. Умовами
укладання шлюбу є взаємна згода осіб, які одружуються, і досягнення ними
шлюбного віку.

Перешкоди укладанню шлюбу наведені у статтях 25, 26 і ЗО СК (див.
коментарі до цих статей).

В Україні шлюбний вік для жінки встановлено у 17, а для чоловіка — у 18
років. Закріплення у СК шлюбного віку пояснюється тим, що для вступу у
шлюб особа повинна досягти певного ступеня фізичної та психічної
зрілості. Це необхідне для забезпечення здорового потомства та вільного
укладання шлюбу. Відповідно до ч. 2 коментованої статті особи, які
бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день його
реєстрації.

Стаття 23. Право на шлюб

1. Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку.

2. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй
може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає
її інтересам.

Право на шлюб тісно пов’язане з правом особи на створення сім’ї. Ч. 2
коментованої статті передбачає, що за заявою особи, яка досягла 14
років, за рішенням суду їй може бути надане право на шлюб, якщо буде
встановлено, що це відповідає її інтересам. Ч. 2 ст. 16 КпШС надає право
зниження у виняткових випадках шлюбного віку державним адміністраціям
районів, районів міст Києва та Севастополя, виконкомам міських та
районних у містах рад. Однак ні в ст. 16 КпШС, ні в ч. 2 статті, що
коментується, не зазначені підстави зниження шлюбного віку. Найчастіше
такими підставами є фактичне створення сім’ї, вагітність, народження
дитини. Розгляд у суді заяв про зниження шлюбного віку треба віднести до
справ окремого провадження. Адже при цьому відсутній спір, що виникає з
цивільних, сімейних і трудових правовідносин, а також з
адміністративно-правових відносин. Суд, розглядаючи заяву про зниження
шлюбного віку і захищаючи інтерес особи, яка досягла 14 років, визначає
її сімейний статус, право на укладання шлюбу. Позитивне вирішення судом
розглянутого ним питання є юридичним фактом, що стає підставою для
виникнення у особи, яка звернулася до суду, права на вступ у шлюб. Тому,
незважаючи на відсутність у закріпленому в ст. 254 ЦПК переліку справ,
які суд розглядає у порядку окремого провадження, справ, пов’язаних з
розглядом заяв про надання особі, яка досягла 14 років, права на
укладання шлюбу, такі справи треба вважати справами окремого
провадження.

Рішення суду про відмову у зниженні шлюбного віку може бути оскаржене в
апеляційному порядку (ст. 290 ЦПК).

У тих випадках, коли за рішенням суду особі, яка досягла 14 років,
надається право вступити у шлюб, вона набуває повної цивільної
дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (ч. 2 ст. 11 ЦК 1963 р., ч. 2
ст. 34 ЦК 2003 р.). У разі припинення шлюбу до досягнення особою
повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається (другий
абзац ч. 2 ст. 34 ЦК).

Стаття 24. Добровільність шлюбу

1. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.

Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

2. Реєстрація шлюбу з особою, яка визнана недієздатною, а також з
особою, яка з інших причин не усвідомлювала значення своїх дій і (або)
не могла керувати ними, має наслідки, встановлені статтями 38—40 цього
Кодексу.

Однією з умов укладання шлюбу є взаємна згода на це жінки та чоловіка.
Дана умова відповідає ч. 1 ст. 51 Конституції, згідно з якою шлюб
грунтується на їх вільній згоді. Для досягнення такої згоди необхідно,
щоб у зазначених осіб був намір створити сім’ю й набути прав та
обов’язків подружжя. Якщо шлюб укладено жінкою та чоловіком або одним з
них без такого наміру, він визнається за рішенням суду недійсним (див.
коментар до ст. 40).

З питання про правову характеристику взаємної згоди осіб, які вступають
у шлюб, у юридичній літературі немає єдиної думки. Більшість авторів (А.
Бєлякова, О. Іоффе, Г. Матвєєв, В. Маслов, А. Пушкін, В. Рясенцев, І.
Дзера та інші) не вважають зазначену згоду цивільно-правовим договором.
На їх погляд, для виникнення шлюбу необхідний юридичний склад,
елементами якого є взаємна згода осіб, які беруть шлюб, та акт його
реєстрації в органах РАЦСу.

Протилежної думки дотримуються М. Антокольська та М. Кро-тов. Своє
визнання зазначеної згоди цивільно-правовим договором вони аргументують
тим, що шлюбні відносини виникають з одного юридичного факту — угоди
осіб, які вступають у шлюб. Акт же державної реєстрації шлюбу є частиною
цієї угоди подібно до того, як й у випадку, коли цивільно-правовий
договір підлягає реєстрації, форма договору є його частиною’.

З таким поглядом не можна погодитися. Справді, взаємна згода осіб, які
беруть шлюб, є угодою. Однак її не можна визнати цивільно-правовим
договором. Ця угода спрямована на створення сім’ї, а не на виникнення,
зміну або припинення цивільних правовідносин. Права та обов’язки осіб,
які уклали шлюб, визначаються не їх угодою, а законом. Крім того, як
слушно зазначають деякі автори, угода осіб, які вступають, у шлюб,
передує укладанню останнього, є одним (але не єдиним) з елементів
необхідного для цього юридичного складу. Подружні відносини породжує не
власне угода осіб, які беруть шлюб, а його державна реєстрація, що має
конститутивне (правоутворююче) значення2. Це ж випливає зі змісту ч. 1
ст. 27 СК.

Стаття 25. Одношлюбність

1. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі.

2. Жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення
попереднього шлюбу.

Треба розрізняти умови укладання шлюбу та перешкоди цьому, тобто
обставини, за яких укладання шлюбу неправомірне.

Як випливає зі змісту ч. 1 коментованої статті, однією з таких перешкод
є перебування однієї або обох осіб, які бажають одружитися, в іншому
зареєстрованому шлюбі. Маються на увазі шлюби, зареєстровані в органах
РАЦСу, та прирівняні до них шлюби, укладені за релігійним обрядом (див.
коментар до ст. 21). Ч. 1 статті, що коментується, закріплює принцип
моногамії (одношлюбності), згідно з яким чоловік та жінка можуть
одночасно перебувати лише в одному шлюбі.

З урахуванням наведеного вище ч. 2 встановлює, що жінка та чоловік мають
право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу. А ст.
175 КпШС передбачає, що при реєстрації шлюбу між особами, з яких хоча б
одна раніше перебувала в шлюбі, необхідне пред’явлення документів, що
підтверджують припинення попереднього шлюбу. Це ж положення закріплене у
п. 4.1 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених
наказом Мін’юсту України від 18 жовтня 2000 р. № 52/5, в редакції наказу
Мін’юсту від 3 вересня 2002 р. № 80/5 (відповідно до ч. 2 розділу VII
“Прикінцеві положення” СК розділ V “Акти громадянського стану” КпШС
зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК, до прийняття
спеціального закону).

Стаття 26. Особи, які не можуть перебувати у шлюбі між собою

1. У шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої
лінії споріднення.

2. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (повнорідні,
неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брати і сестри, які мають
спільних батьків. Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну
матір або спільного батька.

3. У шлюбі між собою не можуть перебувати двоюрідні брат та сестра,
рідні тітка, дядько та племінник, племінниця.

4. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною
усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були
усиновлені ним.

5. У шлюбі між собою не можуть бути усиновлювач та усиновлена ним
дитина.

Шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути
зареєстровано лише в разі скасування усиновлення.

У коментованій статті порівняно зі ст. 17 КпШС значно розширено коло
осіб, які через родинні та прирівняні до них відносини (відносини, що
виникають внаслідок усиновлення) не можуть перебувати у шлюбі між собою.

Із зіставлення змісту статей 26, ЗО, 39, 40 та 41 СК випливає, що він
передбачає абсолютні, тобто такі, за наявності яких шлюб обов’язково має
визнаватися недійсним, й відносні, тобто такі, за яких суд може визнати
шлюб недійсним, перешкоди його укладенню.

Абсолютними перешкодами є: 1) наявність між особами, які беруть шлюб,
прямої лінії споріднення (родичами прямої лінії вважаються особи, які
походять одне від одного — батьки й діти, внуки, дід, баба); 2) та
обставина, що особи, які бажають укласти шлюб, є рідними (повнорідними,
неповнорідними) братами й сестрами (повнорідними є брати і сестри, які
мають спільних батьків, а неповнорідними — ті, які мають спільну матір
або спільного батька); 3) перебування однієї або обох осіб, які беруть
шлюб, в іншому неприпиненому шлюбі.

Відносними перешкодами є: 1) те, що особи, які бажають укласти шлюб, є
двоюрідними братами та сестрами, рідними дядьком та племінницею, тіткою
і племінником; 2) наявність правового зв’язку між рідною дитиною
усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між усиновленими дітьми
(зазначеним особам може надаватися право на укладання шлюбу за рішенням
суду); 3) наявність правового зв’язку між усинов-лювачем та усиновленою
ним дитиною (згідно з ч. 5 статті, що коментується, шлюб між цими
особами може бути зареєстровано лише у разі скасування усиновлення).

Заборона шлюбу між близькими родичами обумовлена як моральними, так і
біологічними міркуваннями. Адже такі шлюби значно підвищують імовірність
передавання у спадок багатьох захворювань. Заборона шлюбів між рідною
дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, між усиновленими
дітьми, між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною пояснюється тим, що
між усиновленою особою (а в майбутньому й між її нащадками) та
усиновлювачем і його родичами за походженням виникають такі самі
правовідносини, як й між родичами за походженням (частини 3—5 ст. 232
СК), а також моральними міркуваннями.

Абсолютною перешкодою укладанню шлюбу, як випливає зі змісту ч. З ст. 39
СК, є також визнана судом недієздатність будь-якої з осіб, які беруть
шлюб. Заборона шлюбу з недієздатними особами обумовлена тим, що вони не
здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 16
ЦК 1963 р.; ст. 39 ЦК 2003 р.). Тому такі особи не можуть дати
усвідомленої згоди на вступ у шлюб. Якщо на момент реєстрації шлюбу
особа не була визнана недієздатною, але перебувала у такому стані, за
якого не могла усвідомлювати значення своїх дій, шлюб має визнаватися
недійсним, оскільки при цьому відсутня одна з основних умов його
укладання — добровільне усвідомлене волевиявлення, спрямоване на вступ у
шлюб (ст. 24 СК). Заборона шлюбу з недієздатними особами пояснюється
також турботою держави про здоров’я потомства. Адже багато психічних
хвороб можуть передаватися у спадок.

Відносною перешкодою укладанню шлюбу, як випливає із зіставлення ч. 5
ст. ЗО з ч. З ст. 41 СК, є приховання однією з осіб, які подали заяву
про реєстрацію шлюбу, тяжкої хвороби, небезпечної для другої особи. У
разі реєстрації шлюбу це може бути підставою для визнання його
недійсним. Закріплення наведеного положення у ч. 5 ст. ЗО СК обумовлено
турботою держави про сім’ю, здоров’я другого з подружжя та (або) їх
нащадків.

Глава 4 Державна реєстрація шлюбу

Стаття 27. Значення державної реєстрації шлюбу

1. Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності
відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя,
їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства.

2. Державна реєстрація шлюбу проводиться урочисто.

3. Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок
якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Державна реєстрація шлюбу має конститутивне (правоутво-рююче) значення.
Без неї немає й шлюбу. Держава заінтересована у зміцненні та
стабільності останнього. Тому вона встановлює контроль за укладанням
шлюбу і визнає дійсним лише шлюб, укладений у державному органі РАЦСу,
за винятком випадків укладання шлюбів за релігійними обрядами до
утворення або відновлення державних органів РАЦСу (див. коментар до ст.
21). Відповідно до ч. 1 коментованої статті державна реєстрація шлюбу
встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та
чоловіком, охорони прав й інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в
інтересах держави та суспільства. Про те, якого вепикого значення наша
держава надає реєстрації шлюбу, свідчить ч. З статті, що коментується, в
якій зазначено, що державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом
про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Стаття 28. Заява про реєстрацію шлюбу

1. Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до
будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім
вибором.

2. Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком особисто.

3. Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто
подати заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів
цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їх
представники. Повноваження представника мають бути нотаріально
засвідчені.

4. Якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася, заява про
реєстрацію шлюбу втрачає чинність після спливу трьох місяців від дня її
подання.

У статтях 28, 29 і 34 СК врегульовані питання, пов’язані з порядком
реєстрації шлюбу. Згідно з ч. 1 коментованої статті заява про реєстрацію
шлюбу подається жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу
РАЦСу за їх вибором (відповідно до ст. 173 КлШС особи, які бажають взяти
шлюб, можуть подати заяву про реєстрацію шлюбу до органу РАГСУ за місцем
проживання однієї з цих осіб або за місцем проживання їх батьків).

Частина 3 статті, що коментується, передбачає виняток з правила про
особисте подання особами, які бажають вступити у шлюб, до органів РАЦСу
заяви про його реєстрацію. Згідно з нею якщо жінка і (або) чоловік не
можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу
до органу РАЦСу, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їх
представники, повноваження яких також мають бути нотаріально засвідчені.
У ч. З коментованої статті не зазначено, які причини треба вважати
поважними. Одними з таких причин можуть бути хвороба і відрядження.
Питання про вагомість причин вирішує начальник відділу РАЦСу. Відмова
прийняти заяву про реєстрацію шлюбу від представника осіб, які бажають
одружитися, з посиланням на неповажність причин, через які зазначені
особи не можуть подати її особисто, як це випливає зі статей 55 і 124
Конституції, може бути оскаржена до суду з додержанням вимог глави 31-А
ЦПК.

Згідно з ч. 4 статті, що коментується, якщо реєстрація шлюбу у
визначений день не відбулася, заява втрачає чинність після спливу трьох
місяців від дня її подання.

Стаття 29. Ознайомлення осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з
їхніми правами та обов’язками

1. Орган державної реєстрації актів цивільного стану зобов’язаний
ознайомити осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з їхніми правами
та обов’язками як майбутніх подружжя батьків та попередити про
відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу.

У коментованій статті закріплено обов’язок органу РАЦСу ознайомлювати
осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з їх правами та обов’язками
як майбутніх подружжя І батьків та попереджати про відповідальність за
приховання перешкод реєстрації. Це положення спрямоване на забезпечення
стабільності шлюбу, уникнення інцидентів між подружжям. Однак навряд чи
орган РАЦСу в змозі ознайомити зазначених осіб з усіма їх правами та
обов’язками як майбутніх подружжя і батьків. У такому разі, як слушно
зазначають деякі автори, йому довелось би переказати майбутньому
подружжю більшу частину статей КпШС, що практично неможливо’.
Уявляється, що орган РАЦСу повинен ознайомлювати осіб, які подали заяву
про реєстрацію шлюбу, з умовами вступу в шлюб і перешкодами цьому,
встановленими законом, зокрема поінформувати їх про необхідність
додержання правил ст. ЗО СК (див. коментар до цієї статті), про право
цих осіб укладати шлюбний договір (див. коментар до глави 10), іх права
та обов’язки щодо взаємного утримання (див. коментар до глави 9), право
укладати договір про надання утримання (див. коментар до ст. 78).
Встановлений статтею, що коментується, обов’язок органу РАЦСу
ознайомлювати осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з їх правами
та обов’язками закріплений також у п. 4.6 Правил реєстрації актів
цивільного стану в Україні.

Додержання правила коментованої статті необхідне для забезпечення
стабільності шлюбу і сім’ї, виконання подружжям їх прав та обов’язків, у
тому числі батьківських, а також для уникнення у майбутньому інцидентів
у сім’ї.

Стаття 30. Взаємна обізнаність осіб, які подали заяву про реєстрацію
шлюбу, про стан здоров’я

1. Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна
одну про стан свого здоров’я.

2. Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження осіб, які
подали заяву про реєстрацію шлюбу.

3. Порядок здійснення медичного обстеження осіб, які подали заяву про
реєстрацію шлюбу, встановлює Кабінет Міністрів України.

4. Результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише
особам, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.

5. Приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з
подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу
недійсним.

Частина 1 коментованої статті зобов’язує осіб, які подали заяву про
реєстрацію шлюбу, повідомити одна одну про стан свого здоров’я. Однак у
ній не передбачені наслідки, що мають настати у разі порушення цього
правила. Закон не передбачає можливості відмови у реєстрації шлюбу за
медичними показаннями. Водночас, як зазначає М. Антокольська,
непоінформованість однієї з зазначених осіб про наявність у другої особи
тяжких захворювань, наприклад таких, як ВІЛ-інфекція, туберкульоз тощо,
може призвести до непоправних наслідків1. Тому згідно з ч. 4 статті, що
коментується, незважаючи на те, що результати медичного обстеження є
таємницею, вони мають повідомлятися особам, які подали заяву про
реєстрацію шлюбу. Причому на відміну від ч. 2 ст. 15 СК РФ для цього не
потрібна згода особи, яка пройшла обстеження. Уявляється, що зазначене
положення більшою мірою відповідає інтересам осіб, які мають намір
вступити у шлюб, та їх майбутніх можливих нащадків. Як вже зазначалося,
закон не передбачає можливості відмови у реєстрації шлюбу за медичними
показаннями. Водночас відповідно до ч. 5 коментованої статті приховання
тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, ‘їх
нащадків (це, як зазначалося вище, є відносною перешкодою укладанню
шлюбу) може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

Стаття 31. Заручини

1. Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.

2. Заручини не створюють обов’язку вступу в шлюб.

3. Особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій
стороні затрати, що були нею понесені у зв’язку з приготуванням до
реєстрації шлюбу та весілля.

Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була
викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого,
прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від
шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість
тощо).

4. У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв’язку з
майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути
розірваний судом.

У разі розірвання договору особа зобов’язана повернути річ, яка була їй
подарована, а якщо вона не збереглася — відшкодувати її вартість.

Сімейний кодекс України, як зазначає 3. Ромовська, закріплює давню
народну традицію, надаючи заручинам певного правового значення’. Згідно
з ч. 1 коментованої статті зарученими вважаються особи, які подали заяву
про реєстрацію шлюбу. Тобто під заручинами розуміється подання
зазначеної заяви. Водночас правовідносини, що виникають із заручин, не є
сімейно-правовими, оскільки вони не створюють обов’язку вступу в шлюб.
Наслідком заручин можуть бути цивільні правовідносини, в силу яких
особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій
стороні затрати, що були понесені нею у зв’язку з приготуванням до
реєстрації шлюбу та весілля. Такі затрати не підлягають відшкодуванню,
якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною
поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що
мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка
хвороба, наявність дитини, судимість тощо). У разі відмови від шлюбу
особи, яка одержала подарунок у зв’язку з майбутнім весіллям, договір
дарування на вимогу дарувальника може бути розірваний судом. При цьому
подарована річ підлягає поверненню. А якщо вона не збереглася, особа,
яка одержала подарунок, зобов’язана відшкодувати його вартість.

Стаття 32. Час реєстрації шлюбу

1. Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання особами
заяви про реєстрацію шлюбу.

За наявності поважних причин керівник державного органу реєстрації актів
цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку.

2. У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є
безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб
реєструється у день подання відповідної заяви.

3. Якщо є відомості про наявність перешкод до реєстрації шлюбу, керівник
державного органу реєстрації актів цивільного стану може відкласти
реєстрацію шлюбу, але не більш як на три місяці. Рішення про таке
відкладення може бути оскаржене до суду.

До обставин, пов’язаних з регулюванням порядку реєстрації шлюбу,
належать ті, що пов’язані з визначенням часу (коментована стаття) та
місця цієї реєстрації (ст. 33 СК). За загальним правилом реєстрація
шлюбу здійснюється після спливу одного місяця від дня подання заяви про
його реєстрацію. Такий строк встановлено для того, щоб особи, які
бажають взяти шлюб, ще раз продумали серйозність своїх намірів. За
домовленістю з цими особами орган РАЦСу призначає день та час реєстрації
шлюбу (п. 4.10 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні).
Керівник органу РАЦСу за наявності поважних причин може дозволити
реєстрацію шлюбу до спливу місячного строку.

У статті, що коментується, немає переліку цих поважних причин. Такими
причинами можуть бути переїзд осіб, які бажають взяти шлюб, на постійне
місце проживання до іншої держави або іншої місцевості, виїзд однієї з
них у довгострокове відрядження тощо. Відповідно до ч. 2 коментованої
статті у разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо
є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб
реєструється у день подання відповідної заяви.

За наявності відомостей про перешкоди реєстрації шлюбу керівник органу
РАЦСу може відкласти реєстрацію, але не більш як на три місяці. Порядок
відстрочки реєстрації шлюбу передбачений п. 4.8 Правил реєстрації актів
цивільного стану в Україні. Зазначена відстрочка може мати місце лише у
тому разі, якщо до органу РАЦСу надійшло письмове повідомлення про
наявність передбачених законодавством перешкод реєстрації шлюбу. Про
відстрочку інформуються заінтересовані особи. Особі, яка подала заяву
про наявність перешкод реєстрації шлюбу, пропонується протягом не більш
як трьох місяців навести відповідні докази. Орган РАЦСу може на прохання
заінтересованих осіб або за власною ініціативою провести необхідну
перевірку. Якщо відомості про перешкоди не будуть підтверджені,
реєстрація шлюбу здійснюється на загальних підставах. Рішення органу
РАЦСу про відстрочку реєстрації шлюбу може бути оскаржене до суду. У
такому разі воно має розглядатися згідно з вимогами глави 31-А ЦПК. Якщо
буде встановлено, що інформація про наявність перешкод реєстрації шлюбу,
яка надійшла до органу РАЦСу, не відповідає дійсності, особи, які подали
заяву про реєстрацію шлюбу, можуть вимагати від особи, яка подала заяву
про наявність перешкод цьому, відшкодування матеріальної та моральної
шкоди (статті 440 і 440-1 ЦК 1963 р.).

Відповідно до статей 55 і 124 Конституції до суду можна також оскаржити
рішення органу РАЦСу про відмову в скороченні часу реєстрації шлюбу. У
разі подання такої скарги вона підлягає розгляду згідно з правилами
глави 31-А ЦПК.

Стаття 33. Місце реєстрації шлюбу

1. Шлюб реєструється у приміщенні державного органу реєстрації актів
цивільного стану.

За заявою наречених реєстрація шлюбу в урочистій обстановці може бути
проведена в іншому місці.

2. За заявою наречених реєстрація шлюбу може відбутися за місцем їхнього
проживання, за місцем надання стаціонарної мединної допомоги або в
іншому місці, якщо вони не можуть з поважних причин прибути до
державного органу реєстрації актів цивільного стану.

Зазвичай шлюб реєструється у приміщенні органу РАЦСу. За заявою
наречених реєстрація шлюбу може бути проведена у присутності запрошених
(п. 4.14 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні). Відповідно
до заяви осіб, які одружуються, ця реєстрація може відбутися за місцем
їх проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в
іншому місці, якщо зазначені особи не можуть з поважних причин прибути
до органу РАЦСу. Однак ні у ч. 2 коментованої статті, ні в п. 4.15
Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні не наведено переліку
цих причин. Як випливає зі змісту зазначених норм, це може бути хвороба
нареченої або нареченого, внаслідок якої конкретна особа повинна
проходити курс стаціонарного лікування, тощо. Наявність поважних причин
має бути підтверджена документально (п. 4.15 Правил реєстрації актів
цивільного стану в Україні).

Стаття 34. Реєстрація шлюбу в присутності нареченої та нареченого

1. Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу
є обов’язковою.

2. Реєстрація шлюбу через представника не допускається.

Шлюб — це особисто-правовий союз жінки та чоловіка. Тому він може
реєструватися лише за присутності осіб, які беруть шлюб. Крім того,
присутність нареченого та нареченої під час реєстрації їх шлюбу
необхідна для того, щоб посадова особа органу РАЦСу пересвідчилась в
істинності їх згоди на укладання шлюбу. Реєстрація шлюбу через
представника не допускається. Порушення правила щодо обов’язкової
присутності нареченого та (або) нареченої при реєстрації шлюбу тягне
визнання останнього неукладеним (див. коментар до ст. 48).

Стаття 35. Право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу

1. Наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище
подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.

2. Наречена, наречений мають право приєднати до свого прізвища прізвище
нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за
їхньою згодою визначається з якого прізвища воно буде починатися.

Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із
звичаю національної меншини, до якої належить наречена і (або)
наречений.

3. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої, нареченого вже є
подвійним, вона, він має право замінити одну із частин свого прізвища на
прізвище другого.

Вступ у шлюб породжує виникнення між подружжям особистих немайнових та
майнових правовідносин. При цьому насамперед виникають немайнові
правовідносини. Майнові правовідносини є похідними від немайнових (про
співвідношення особистих немайнових та майнових правовідносин у
сімейному праві див. коментар до ст. 2). Одним із особистих немайнових
прав є право нареченої, нареченого на вибір прізвища при укладанні
шлюбу. Прізвище, ім’я та по батькові особи індивідуалізують її в
суспільстві. Громадяни здійснюють належні їм права та обов’язки,
іменуючись певним прізвищем, ім’ям та по батькові (ст. 28 ЦК).

При укладанні шлюбу наречені мають право обрати прізвище одного з них як
спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.
Наречений, наречена можуть приєднати до свого прізвища прізвище
нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за
‘їх згодою визначається, з якого прізвища воно буде починатися.
Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає зі
звичаю національної меншини, до якої належить наречена і (або)
наречений. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої,
нареченого вже є подвійним, вона, він має право замінити одну з частин
свого прізвища на прізвище другого. СК на відміну від ст. 19 КпШС
закріплює право на зміну прізвища не тільки за нареченими, а й за
подружжям (див. коментар до ст. 53). Згідно ж з нормами КпШС після
вступу в шлюб будь-хто з подружжя може змінити своє прізвище лише на
загальних підставах, встановлених Указом Президента України від 31
грудня 1991 р. № 23 “Про порядок переміни громадянами України прізвищ,
імен та по батькові” та Положенням про порядок розгляду клопотань про
переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові, затвердженим
постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 р. № 233.
Вирішення питання про прізвище кожного з подружжя після розірвання шлюбу
передбачене ст. 113 СК, а у разі визнання шлюбу недійсним — ч. 5 ст. 45
і п. 4 ст. 46 СК (див. коментарі до цих статей).

Стаття 36. Правові наслідки шлюбу

1. Шлюб є підставою для виникнення прав та обов’язків подружжя.

2. Шлюб не може бути підставою для надання особі пільг чи переваг, а
також для обмеження її прав та свобод, які встановлені Конституцією і
законами України.

Державна реєстрація шлюбу має конститутивне (правоутворююче) значення
(див. коментарі до статей 24 і 27 СК). Тому шлюб є підставою виникнення
між подружжям особистих немайнових та майнових прав, передбачених
главами 6—10 СК.

Вступ у шлюб породжує зміну сімейного статусу особи, однак не веде до
зміни її правового статусу як громадянина України. Тому шлюб не може
бути підставою для надання особі пільг або переваг, а також для
обмеження її прав та свобод, встановлених Конституцією і законами
України. Це положення відповідає змісту статей 21 та 24 Конституції.

Стаття 37. Правозгідність шлюбу

1. Шлюб є правозгідним, крім випадків, встановлених частинами першою —
третьою статті 39 цього Кодексу, а також якщо він не визнаний недійсним
за рішенням суду.

Коментована стаття встановлює презумпцію правозгідності шлюбу. Як
випливає з її змісту, правозгідним є шлюб, укладений з додержанням вимог
закону. Відповідно до цієї статті шлюб є правозгідним, крім випадків,
встановлених частинами 1—3 ст. 39 СК (див. коментар до цієї статті), а
також якщо він не визнаний недійсним за рішенням суду (див. коментар до
статей 40 і 41). Зі змісту статті, що коментується, випливає, що у
випадках, передбачених частинами 1—3 ст. 39 СК, шлюб є недійсним і без
рішення суду, в силу самого права (ірзо ]иге), оскільки при його
укладенні були допущені такі порушення, внаслідок яких шлюб є недійсним
і без рішення суду. У випадках же, передбачених статтями 40 і 41 СК, для
визнання шлюбу недійсним необхідне рішення суду (див. коментарі до цих
статей).

Глава 5

Недійсність шлюбу

Стаття 38. Підстави недійсності шлюбу

1. Підставою недійсності шлюбу є порушення вимог, встановлених статтями
22, 24—26 цього Кодексу.

Під недійсним треба розуміти шлюб, зареєстрований в державному органі
РАЦСу за відсутності хоча б однієї з передбачених законом умов його
укладання або за наявності принаймні однієї зі встановлених законом
перешкод цьому. Такий шлюб не породжує прав та обов’язків подружжя.
Визнання шлюбу недійсним означає анулювання останнього з моменту його
укладення. Це вид сімейно-правової санкції, яка застосовується у разі
порушення передбачених законом умов укладання шлюбу. Іншої думки
дотримується М. Кротов, який вважає, що недійсність шлюбу — це не захід
відповідальності й не захід захисту. Основна мета цього заходу —
констатація того, що сторони не досягли бажаного правового результату’.
З таким поглядом навряд чи можна погодитись. Адже у разі укладення
недійсного шлюбу має місце вчинення протиправних дій особами, які
вступили у нього. Тому більш правильною є позиція М. Антокольської, яка
вважає, що визнання шлюбу недійсним — це санкція за порушення сімейного
законодавства особами, які уклали шлюб (або однією з них) під час його
укладення. Водночас не можна повністю погодитися з твердженням М.
Антокольської про те, що у разі укладення шлюбу з порушенням принципу
моногамії може не бути вини особи, яка його порушила, наприклад, якщо
така особа вважала свій попередній шлюб припиненим через смерть жінки,
чоловіка, а вона, він виявилися живими2.

Згідно зі ст. 175 КпШС та п. 4.1 Правил реєстрації актів цивільного
стану в Україні особи, які раніше перебували у шлюбі, можуть
зареєструвати новий шлюб лише при пред’явленні документів, які
підтверджують припинення попереднього шлюбу (свідоцтво про розірвання
шлюбу, свідоцтво про смерть одного з подружжя, судове рішення про
визнання шлюбу недійсним). Тому при укладанні шлюбу особа, яка перебуває
в нерозірваному шлюбі, не може вважати його припиненим. Вина осіб, які
уклали недійсний шлюб, може бути відсутньою, якщо вони не знали про
наявність між ними близького споріднення (наприклад, про те, що вони є
двоюрідними братом та сестрою) або якщо один з подружжя не знав про
недієздатність другого. У тих випадках, коли наявна вина хоча б одного з
подружжя, визнання шлюбу недійсним треба розглядати як захід
відповідальності. У разі відсутності вини обох сторін визнання шлюбу
недійсним є заходом захисту, що застосовується за об’єктивно протиправну
поведінку3 (про відмінність понять “захід відповідальності” та “захід
захисту” див. коментар до ст. 18).

Відповідно до коментованої статті підставами недійсності шлюбу є
порушення вимог, встановлених статтями 22, 24—26 СК, тобто укладення
шлюбу з порушенням вимог закону щодо шлюбного віку (ст. 22),
добровільної згоди на укладення шлюбу, його реєстрації з особою,
визнаною недієздатною, або з особою, яка з інших причин не усвідомлювала
значення своїх дій і (або) не могла керувати ними (ст. 24),
одношлюбності (ст. 25), осіб, які не можуть перебувати у шлюбі між собою
(ст. 26) (див. коментарі до цих статей). Серед підстав визнання шлюбу
недійсним у статті, що коментується, не фігурує приховання тяжкої
хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їх
нащадків, хоч така підстава передбачена ч. 5 ст. ЗО СК (див. коментар до
цієї статті).

Стаття 39. Шлюб, який є недійсним

1. Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в
іншому зареєстрованому шлюбі.

2. Недійсним є шлюб, зареєстрований між особами, які є родичами прямої
лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою.

3. Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною.

4. За заявою заінтересованої особи орган державної реєстрації актів
цивільного стану анулює актовий запис про шлюб, зареєстрований з
особами, зазначеними у частинах першій — третій цієї статті.

5. Якщо шлюб зареєстровано з особою, яка вже перебуває у шлюбі, то в
разі припинення попереднього шлюбу до анулювання актового запису щодо
повторного шлюбу повторний шлюб стає дійсним з моменту припинення
попереднього шлюбу.

6. Актовий запис про шлюб анулюється незалежно від смерті осіб, з якими
було зареєстровано шлюб (частини перша — третя цієї статті), а також
розірвання цього шлюбу.

Зіставлення змісту статей 37, 39—41 СК дає підстави зробити висновок, що
в цьому Кодексі на відміну від КпШС розрізняються три види підстав
визнання шлюбу недійсним: 1) вчинення сторонами під час укладення шлюбу
таких істотних порушень умов вступу в шлюб, в силу яких він має
вважатися недійсним і без рішення суду. У випадках, передбачених
коментованою статтею, рішення про анулювання актового запису про
реєстрацію шлюбу приймає орган РАЦСу; 2) визнання шлюбу недійсним за
рішенням суду (ст. 40); 3) можливість визнання шлюбу недійним за
рішенням суду (ст. 41 СК).

У реєстраційному порядку недійсним визнається шлюб, укладений з особою,
яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі; шлюб,
зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а
також між рідними братом і сестрою; шлюб, зареєстрований з особою, яка
визнана недієздатною. В зазначених випадках орган РАЦСу за заявою
заінтересованої особи анулює запис про шлюб. Якщо шлюб зареєстровано з
особою, яка вже перебуває у шлюбі, то у разі припинення

попереднього шлюбу до анулювання актового запису щодо повторного шлюбу
повторний шлюб стає дійсним з моменту припинення попереднього.

Актовий запис про шлюб у перелічених випадках анулюється незалежно від
смерті зазначених вище осіб, з якими було зареєстровано шлюб, а також
розірвання цього шлюбу. При визнанні недійсним у реєстраційному порядку
шлюбу, розірваного за постановою органу РАІДСу (див. коментарі до статей
106 і 107 СК) на підставах, передбачених коментованою статтею, необхідні
дослідження й оцінка доказів. Тому згідно з положенням ст. 124
Конституції, відповідно до якого юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини, що виникають у державі, вирішення питання про визнання
шлюбу недійсним треба було б у всіх випадках передавати на розгляд суду.
Однак стаття, що коментується, як вже було сказано, передбачає
підвідомчість цього питання органу РАЦСу. Постанова цього органу про
анулювання актового запису про шлюб або про відмову в цьому може бути
оскаржена до суду з додержанням вимог глави 31-А ЦПК.

Стаття 40. Шлюб, який визнається недійсним за рішенням суду

1. Шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був
зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка.

Згода особи не вважається вільною, зокрема, тоді, коли в момент
реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом, перебувала у
стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп’яніння, в результаті
чого не усвідомлювала сповна значення своїх дій і (або) не могла
керувати ними, або якщо шлюб було зареєстровано в результаті фізичного
чи психічного насильства.

2. Шлюб визнається недійсним за рішенням суду у разі його фіктивності.

Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із
них без наміру створення сім’ї та набуття прав та обов’язків подружжя.

3. Шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду справи
судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на
шлюб або ЇЇ небажання створити сім’ю.

Визнання шлюбу недійсним у судовому порядку можна поділити на два види
залежно від підстав визнання його недійсності. В одних випадках суд за
наявності зазначених у законі підстав зобов’язаний визнати шлюб
недійсним, а в інших — може визнати його недійсним.

Підстави, за наявності яких суд має визнати шлюб недійсним, перелічені у
коментованій статті. Це відсутність вільної згоди на реєстрацію шлюбу
жінки або чоловіка, а також фіктивність шлюбу. Шлюб є фіктивним, якщо
його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення
сім’ї та набуття прав і обов’язків подружжя. При цьому зовнішнє
виявлення волі — волевиявлення особи або осіб, які уклали шлюб,
суперечить їх волі. Як вже зазначалося, однією з умов дійсності шлюбу є
наявність взаємної згоди осіб, які беруть шлюб. Для досягнення такої
згоди треба, щоб воля цих осіб була спрямована на створення сім’ї. За
фіктивного шлюбу, як зазначають деякі автори, ця умова відсутня’. Тому
такий шлюб має визнаватися недійсним. У п. 8 постанови Пленуму
Верховного Суду України “Про застосування судами деяких норм Кодексу про
шлюб та сім’ю України” підкреслено, що для визнання шлюбу фіктивним
достатньо, щоб хоча б одна з осіб, які беруть такий шлюб, не бажала
створити сім’ю.

Фіктивний шлюб треба відрізняти від шлюбу, укладеного з корисливих
мотивів (бажання отримати право на житлову площу, спадщину). Однак якщо
при цьому виникнуть сімейні відносини, шлюб не може визнаватись
фіктивним. Під час розгляду справ про визнання шлюбу недійсним в силу
підстав статті, що коментується, суд на основі дослідження та оцінки
доказів, поданих сторонами або стороною (статті 15 і ЗО ЦПК), має дійти
висновку щодо наявності або відсутності таких підстав і навести
відповідне мотивування. Цей висновок повинен бути викладений у рішенні
суду. Шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду
справи судом відпали обставини, що засвідчували відсутність згоди особи
на шлюб або її небажання створити сім’ю.

Стаття 41. Шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду

1. Шлюб може бути визнаний недійсним за рішенням суду, якщо він був
зареєстрований:

1) між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною з порушенням вимог,
встановлених частиною четвертою статті 26 цього Кодексу;

2) між двоюрідними братом та сестрою; між тіткою, дядьком та
племінником, племінницею;

3) з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну
для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків;

4) з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на
шлюб.

2. При вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере до уваги,
наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість
спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин, а також інші
обставини, що мають істотне значення.

3. Шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дружини або
народження дитини у осіб, зазначених пунктами 1, 2, 4 частини першої
цієї статті, або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або
йому було надано право на шлюб.

Як вже зазначалося, перешкоди укладанню шлюбу можна поділити на
абсолютні, за наявності яких шлюб обов’язково має визнаватись недійсним,
та відносні, за яких він може визнаватись недійсним. Ці перешкоди
наведені у частинах 3 і 4 ст. 26 та ч. 5 ст. ЗО СК.

А у коментованій статті перелічені підстави визнання судом шлюбу
недійсним. У зазначених у цій статті випадках визнання шлюбу недійсним є
правом, а не обов’язком суду. Згідно зі статтею, що коментується, за
рішенням суду може бути визнаний недійсним шлюб: 1) між усиновлювачем та
усиновленою ним дитиною, укладений з порушенням вимог, встановлених ч. 4
ст. 26 СК; 2) між двоюрідними братом та сестрою; між тіткою, дядьком та
племінником, племінницею; 3) з* особою, яка приховала свою тяжку хворобу
або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їх нащадків; 4) з
особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надане право на
шлюб.

Як випливає зі змісту коментованої статті, у перелічених у ній випадках
маються на увазі шлюби, укладені за наявності встановлених законом
відносних перешкод їх укладенню (частини 3—5 ст. 26, ч. 5 ст. ЗО СК), за
винятком шлюбу, укладеного з особою, яка не досягла шлюбного віку. При
вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере до уваги,
наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість
спільного проживання подружжя, характер їх взаємин та інші обставини, що
мають істотне значення. Шлюб не може бути визнаний недійсним у разі
вагітності дружини або народження дитини у осіб, зазначених у пунктах 1,
2, 4 ч. 1 статті, що коментується, або якщо той, хто не досяг шлюбного
віку, досяг його або йому було надане право на шлюб.

У главі про недійсність шлюбу нічого не сказано про наслідки укладення
шлюбу між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а
також між дітьми, які були ним усиновлені, якщо зазначеним особам
рішенням суду не було надане право на шлюб (ч. 4 ст. 26 СК). Уявляється,
що у таких випадках питання про визнання шлюбу недійсним може
вирішуватися судом з урахуванням обставин, викладених у ч. 2
коментованої статті, відповідно до правила про аналогію закону, як
відносну перешкоду укладанню шлюбу (див. коментар до ст. 26).

Стаття 42. Особи, які мають право на звернення до суду з позовом про
визнання шлюбу недійсним

1. Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним
мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв’язку з
реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун
недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту
потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною,
або особи, дієздатність якої обмежена.

Для визнання судом шлюбу недійсним необхідно пред’явити позов про
визнання, предметом якого є вимога до суду та відповідача визнати
відсутність між позивачем та відповідачем шлюбних правовідносин, тобто
негативний позов про визнання. У коментованій статті перелічені особи,
які мають право звернутися до суду з позовом про визнання шлюбу
недійсним. Так, якщо шлюб укладено з недієздатною особою, позов може
пред’явити будь-хто з подружжя (один з подружжя, який є недієздатним, у
разі визнання його дієздатним, опікун недієздатної особи, орган опіки та
піклування, прокурор). Якщо шлюб було укладено з особою, яка не досягла
шлюбного віку і не було відповідного дозволу суду, позов може пред’явити
особа, яка не досягла шлюбного віку, оскільки згідно з ч. 1 ст. 18 СК
кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на
безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.
Однак вступ у шлюб особи, яка не досягла шлюбного віку, без дозволу суду
не веде до набуття нею повної цивільної дієздатності. Тому позов можуть
пред’явити також її батьки, усиновлювачі, опікун (піклувальник), орган
опіки та піклування, прокурор. Якщо шлюб було укладено без вільної згоди
відповідних осіб, позов можуть пред’явити той з подружжя, хто діяв
добросовісно, а також прокурор. У разі укладення фіктивного шлюбу позов
може пред’явити будь-хто з подружжя.

При укладенні шлюбу з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або
хворобу, небезпечну для другого з подружжя та (або) їх нащадків (ч. 5
ст. ЗО СК), позов може пред’явити другий з подружжя.

Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають
також особи, права яких порушені у зв’язку з реєстрацією цього шлюбу. Це
можуть бути родичі особи, яка уклала недійсний шлюб. Згідно зі ст. 36-1
Закону України “Про прокуратуру” представництво прокуратурою інтересів
громадянина або держави полягає у здійсненні прокурорами від імені
держави процесуальних або інших дій, спрямованих на захист у суді
інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Тому
прокурор може пред’явити позов про визнання шлюбу недійсним у всіх
випадках, коли він вважає це за потрібне. Дане положення випливає також
зі змісту ст. 121 ЦПК. Органи опіки та піклування мають брати участь у
розгляді справ про визнання шлюбу недійсним у тих випадках, коли це
необхідно для захисту прав та інтересів неповнолітньої або недієздатної
особи незалежно від того, хто звернувся з позовом (див. коментар до ст.
19). Ці органи дають відповідний висновок у справі. Треба зазначити, що
у статті, яка коментується, нічого не сказано про можливість
пред’явлення позову про визнання шлюбу недійсним винною стороною. Треба
погодитися з думкою М. Антокольської, яка вважає, що незалежно від
підстави визнання шлюбу недійсним особа, винна в укладенні такого шлюбу,
не має права на визнання його недійсним1. Уявляється, що такий висновок
відповідає ч. 9 ст. 7 СК, відповідно до якої сімейні відносини
регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності,
згідно з моральними засадами суспільства. Особа, винна в укладенні
недійсного шлюбу, може пред’явити позов про визнання його недійсним (ч.
2 ст. 4 ЦПК). Однак права на задоволення такого позову вона не має.

У разі укладення недійсного шлюбу має місце правопорушення, що триває.
Тому при пред’явленні позову про визнання шлюбу недійсним не
застосовується позовна давність. Це ж положення випливає зі змісту ст.
20 СК.

Стаття 43. Визнання шлюбу недійсним після його припинення

1. Розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є перешкодою для
визнання шлюбу недійсним.

2. Якщо шлюб розірвано за рішенням суду, позов про визнання його
недійсним може бути пред’явлено лише після скасування рішення суду про
розірвання шлюбу.

Коментована стаття, як і ч. 6 ст. 39 СК, передбачає, що смерть дружини
або чоловіка або розірвання шлюбу не є перешкодою для визнання його
недійсним. Водночас, як випливає із зіставлення змісту ч. 6 ст. 39 СК зі
змістом ч. 2 статті, що коментується, для визнання шлюбу, розірваного за
постановою органу РАЦСу, недійсним не потрібне її скасування. У такому
разі актовий запис анулюється за рішенням органу (суду або органу
РАЦСу), що визнає шлюб недійсним. Якщо ж шлюб розірвано за рішенням
суду, позов про визнання його недійсним може бути пред’явлено лише після
скасування зазначеного рішення. Це пояснюється тим, що рішенню суду, яке
набуло законної сили, притаманні певні ознаки, зокрема винятковість,
незаперечність, обов’язковість. Винятковість зазначеного рішення означає
неможливість розгляду в суді першої інстанції та в апеляційному порядку
справи між тими самими сторонами, з приводу того самого предмета та за
тими самими підставами (п. З ч. 2 ст. 136 ЦПК), незаперечність —
неможливість заперечення цього рішення в апеляційному порядку,
обов’язковість — його обов’язковість для всіх органів, організацій,
підприємств (п. 9 ч. З ст. 129 Конституції). Рішення суду, що набуло
законної сили, може бути скасоване лише у касаційному порядку або за
нововиявленими і винятковими обставинами (глави 41 і 42 ЦПК).

У передбаченому ч. 2 коментованої статті випадку рішення суду про
розірвання шлюбу може бути переглянуте в касаційному порядку, якщо
справу було розглянуто в апеляційному порядку і не було пропущено строк
для оскарження рішення у касаційному порядку або якщо суд відновив строк
для касаційного оскарження (статті 320 і 321 ЦПК). Крім того, для
перегляду рішення суду про розірвання шлюбу необхідно, щоб той з
подружжя, хто пред’явив позов про це, знав або повинен був знати, що
шлюб, який він бажає розірвати, є недійсним. Якщо ж ця особа у період
розгляду позову не знала і не повинна була знати про недійсність шлюбу,
який вона просить розірвати, рішення суду про розлучення підлягає
перегляду відповідно до правил глави 42 (п. 1 ч. 2 ст. 347-2 ЦПК), якщо
не сплив час для подання заяви про перегляд рішення, що набуло законної
сили, у зв’язку з нововиявленими і винятковими обставинами (ч. 1 ст.
347-3 ЦПК).

Стаття 44. Час, з якого шлюб є недійсним

1. У випадках, передбачених статтями 39—41 цього Кодексу, шлюб є
недійсним від дня його державної реєстрації.

Вже у момент укладення недійсного шлюбу порушується принаймні одна з
умов цього (позитивна) або наявна хоча б одна з перешкод укладанню шлюбу
(негативна умова) (див. коментарі до статей 22, 24—26, ЗО та 38). Тому
такий шлюб визнається недійсним (див. коментар до ст. 38 СК) від дня
його державної реєстрації. Рішення суду про визнання шлюбу недійсним або
відповідна постанова РАЦСу має зворотну силу. Як правило, відбувається
анулювання усіх правових наслідків шлюбу (див. коментар до ст. 45 СК).
Винятки з цього правила передбачені у статтях 46 і 47 СК (див. коментарі
до цих статей). У цьому полягає одна з основних відмінностей визнання
шлюбу недійсним від його розірвання. У разі розлучення правовідносини
подружжя припиняються на майбутнє. Проте у них залишаються деякі права
та обов’язки, що випливають з факту перебування у шлюбі: право на
утримання (ст. 76), право на майно, набуте за час шлюбу (ст. 68), право
на вибір прізвища (ст. 113 СК). За визнання ж шлюбу недійсним
відновлюється становише, що існувало до його укладення. Особи, які
перебували у недійсному шлюбі або у шлюбі, визнаному недійсним, не
набувають прав та обов’язків, що випливають з цього факту.

Стаття 45. Правові наслідки недійсності шлюбу

1. Недійсний шлюб (стаття 39 цього Кодексу), а також шлюб, визнаний
недійсним за рішенням суду, не є підставою для виникнення у осіб, між
якими він був зареєстрований, прав та обов’язків подружжя, а також прав
та обов’язків, які встановлені для подружжя іншими законами України.

2. Якщо протягом недійсного шлюбу особи набули майно, воно вважається
таким, що належить їм на праві спільної часткової власності.

Розмір часток кожного з них визначається відповідно до їхньої участі у
придбанні цього майна своєю працею та коштами.

3. Якщо особа одержувала аліменти від того, з ким була в недійсному
шлюбі, сума сплачених аліментів вважається такою, що одержана без
достатньої правової підстави, і підлягає поверненню відповідно до
Цивільного кодексу України, але не більш як за останні три роки.

4. Особа, яка поселилася у житлове приміщення іншої особи у зв’язку з
реєстрацією з нею недійсного шлюбу, не набула права на проживання у
ньому і може бути виселена.

5. Особа, яка у зв’язку з реєстрацією недійсного шлюбу змінила своє
прізвище, вважається такою, що іменується цим прізвищем без достатньої
правової підстави.

6. Правові наслідки, встановлені частинами другою — п’ятою цієї статті,
застосовуються до особи, яка знала про перешкоди до реєстрації шлюбу і
приховала їх від другої сторони і (або) від державного органу реєстрації
актів цивільного стану.

Визнання шлюбу недійсним означає анулювання останнього від дня його
державної реєстрації. Тому недійсний шлюб не є підставою для виникнення
у осіб, які перебувають у такому шлюбі, прав та обов’язків подружжя,
визначених СК, а також прав і обов’язків, встановлених для подружжя
іншими законами України. Майно, набуте протягом недійсного шлюбу,
вважається таким, що належить особам, які перебували у такому шлюбі, на
праві спільної часткової власності. Розмір часток кожної з зазначених
осіб визначається відповідно до їх участі у придбанні цього майна своєю
працею та коштами. При регулюванні відносин, пов’язаних з цим майном,
застосовуються норми не СК, а ЦК (статті 112-119 ЦК 1963 р.; статті
356-367 ЦК 2003 р.). Якщо майно (жилий будинок, автомобіль тощо),
придбане у шлюбі, визнаному недійсним, оформлене на ім’я однієї з осіб,
яка перебувала у такому шлюбі, інша особа, яка перебувала у цьому шлюбі,
може вимагати визнання за нею частки у праві власності на це майно та
його розподілу, якщо доведе, що вона брала участь у придбанні
зазначеного майна своєю працею або коштами. При придбанні ж майна
особами, які перебувають у дійсному шлюбі, вважається, що кожна придбана
ними річ є об’єктом спільної сумісної власності подружжя незалежно від
того, на ім’я кого з подружжя вона оформлена (див. коментар до ст. 60
СК).

Непрацездатна та нужденна особа, яка перебувала у шлюбі, визнаному
недійсним, позбавляється права на одержання аліментів від того, з ким
вона була у такому шлюбі. Оскільки, як зазначалося, розглядуваний шлюб
вважається недійсним від дня його державної реєстрації і не породжує
прав та обов’язків подружжя, треба вважати, що у винної непрацездатної
та нужденної особи, яка перебувала у такому шлюбі, тобто у особи, яка
знала або повинна була знати про перешкоди реєстрації шлюбу, не виникає
права на одержання аліментів. Тому якщо ця особа одержувала аліменти від
другої особи, з якою вона перебувала у недійсному шлюбі, сума сплачених
аліментів вважається такою, що одержана без достатньої правової підстави
і підлягає поверненню (ст. 469 ЦК 1963 р.; ст. 1212 ЦК 2003 р.), але не
більше ніж за останні три роки.

Особа, яка поселилася у житлове приміщення іншої особи у зв’язку з
реєстрацією з нею недійсного шлюбу, не набуває права на проживання у
ньому і може бути виселена.

Особа, яка у зв’язку з реєстрацією недійсного шлюбу змінила своє
прізвище, вважається такою, що іменується цим прізвищем без достатньої
правової підстави.

Якщо між особами, які перебувають у недійсному шлюбі, укладається
шлюбний договір, він, як слушно зазначають деякі автори, є недійсним1.
Це пояснюється тим, що шлюбний договір може укладатись лише між особами,
які перебувають у шлюбі або збираються вступити у шлюб. Шлюбний договір,
укладений між особами, які збираються укласти шлюб, вважається укладеним
від дня його реєстрації. Він не може існувати без наявності шлюбу. Тому
недійсність шлюбу тягне недійсність шлюбного договору.

Частина 1 коментованої статті передбачає, що недійсний шлюб, а також
шлюб, визнаний недійсним, не є підставою для виникнення у осіб, між
якими він був зареєстрований, не тільки прав та обов’язків подружжя,
передбачених нормами СК, а й прав і обов’язків, встановлених для
подружжя іншими законами України. У ЦК закріплено право кожного з
подружжя на спадкування за законом у разі смерті будь-кого з них. Той з
подружжя, хто пережив померлого, є одним із спадкоємців першої черги
(ст. 529 ЦК 1963 р.; ст. 1261 ЦК 2003 р.). Якщо шлюб визнаний недійсним,
особи, які перебувають у такому шлюбі, не можуть успадковувати один від
одного. Смерть однієї з осіб не є перешкодою для анулювання актового
запису про шлюб, якщо він є недійсним або його визнано недійсним (див.
коментар до ст. 39). Інші спадкоємці померлого (батьки, діти, утриманці
тощо) можуть пред’явити позов про визнання шлюбу недійсним або у
випадках, передбачених ст. 39 СК, звернутися до органу РАЦСу із заявою
про анулювання актового запису про шлюб.

Перебування у недійсному шлюбі, як вже зазначалося, є правопорушенням,
що триває. Тому до вимоги про визнання шлюбу недійсним зазвичай не
застосовується позовна давність. Однак у разі смерті особи, яка
перебувала у недійсному шлюбі, застосовуються положення про позовну
давність, передбачені нормами ЦК (статті 71-85 ЦК 1963 р.; статті
256-268 ЦК 2003 р.). Якщо шлюб є недійсним (ст. 39) або має бути
визнаний недійсним за рішенням суду (ст. 40), позовна давність не
повинна застосовуватись, оскільки у зазначених випадках шлюб є недійсним
в силу самого закону, а тоді, коли шлюб може бути визнаний недійсним за
рішенням суду (ст. 41 СК), позовна давність повинна застосовуватись у
разі смерті однієї з осіб, яка перебувала у недійсному шлюбі. Якщо особи
перебувають у недійсному шлюбі, між ними не виникають сімейні
правовідносини (див. коментарі до статей 44 і 45). Тому положення ст. 20
СК про застосування позовної давності до сімейних відносин при
пред’явленні позову про визнання шлюбу недійсним не застосовується.

У разі застосування позовної давності її перебіг починається від дня,
коли особа, яка пред’явила позов про визнання шлюбу недійсним, дізналася
або мала дізнатися про порушення своїх прав. При визнанні шлюбу
недійсним у реєстраційному порядку або за рішенням суду спадкоємець або
спадкоємці того з подружжя, хто помер, мають право на задоволення позову
про витребування спадкового майна або його вартості.

Правові наслідки, встановлені частинами 2—5 цієї статті, застосовуються
до особи, яка знала про перешкоди реєстрації шлюбу і приховала їх від
другої сторони та (або) від органу РАЦСу.

Стаття 46. Особливі правові наслідки недійсності шлюбу

1. Якщо особа не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації
шлюбу, вона має право:

1) на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної
власності подружжя;

2) на проживання у житловому приміщенні, в яке вона поселилася у зв’язку
з недійсним шлюбом;

3) на аліменти відповідно до статей 75, 84, 86 і 88 цього Кодексу;

4) на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу.

Перебування у недійсному шлюбі — це правопорушення, що триває. Визнання
шлюбу недійсним є санкцією за протиправну поведінку. У тих випадках,
коли обидва з подружжя або один з них діяли винно, це може бути захід
відповідальності, а у разі відсутності вини осіб, які зареєстрували
недійсний шлюб, — захід захисту (див. коментар до ст. 38 СК). Правові
наслідки, передбачені частинами 2—5 ст. 45 СК, застосовуються до особи,
яка при реєстрації недійсного шлюбу діяла винно, тобто знала про
перешкоди цьому, але приховала їх. У тих же випадках, коли одна з осіб,
які перебували у недійсному шлюбі, діяла невин-но, була добросовісною,
застосування до неї зазначених санкцій суперечило б принципу
справедливості, який є одним з основних принципів регулювання сімейних
відносин (ч. 9 ст. 7 СК). Тому коментована стаття передбачає право
добросовісного чоловіка або дружини, тобто особи, яка не знала і не
могла знати про перешкоди реєстрації шлюбу: 1) на поділ майна, набутого
у недійсному шлюбі, як спільної сумісної власності подружжя; 2) на
проживання у житловому приміщенні, в яке вона поселилася у зв’язку з
недійсним шлюбом; 3) на аліменти як при дійсному шлюбі (статті 75, 84,
86 і 88 СК); 4) на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу.
Добросовісність однієї з осіб, які зареєстрували недійсний шлюб, як
зазначає В. Рясенцев, частково паралізує негативні наслідки визнання
шлюбу недійсним1.

Треба зазначити, що при визнанні шлюбу недійсним за добросовісним
чоловіком, дружиною за його, її бажанням можуть бути збережені лише
права, передбачені статтею, що коментується. Інших прав, що випливають з
факту перебування у шлюбі, наприклад, права на спадкування, він, вона не
мають. Шлюбний договір, як вже зазначалося, при визнанні шлюбу недійсним
припиняється незалежно від винності або невинності осіб, які
зареєстрували такий шлюб. Ст. 49 КпШС також передбачає певні положення
щодо захисту прав добросовісного чоловіка або дружини у разі реєстрації
недійсного шлюбу (право на майно, набуте під час недійсного шлюбу,
згідно з нормами статей 22—28 цього Кодексу, на аліменти, на збереження
прізвища). Однак відповідно до ст. 49 КпШС зазначені права

можуть визнаватися за добросовісним чоловіком чи дружиною за рішенням
суду. Коментована ж стаття збереження перелічених у ній прав
добросовісного чоловіка, дружини ставить у залежність від його, її
волевиявлення. Наприклад, якщо під час недійсного шлюбу вклад до
кредитної установи був зроблений на ім’я невинного чоловіка або дружини
чи на ім’я невинного чоловіка або дружини був придбаний будинок, суд за
бажанням невинного чоловіка або дружини повинен застосувати норми ЦК про
спільну часткову власність. Якщо ж вклад до кредитної установи або
будинок були оформлені на ім’я винного чоловіка чи дружини, суд за
бажанням невинного чоловіка або дружини має застосувати норми СК про
спільну сумісну власність подружжя.

Стаття 47. Права та обов’язки батьків і дитини, яка народилася у
недійсному шлюбі

1. Недійсність шлюбу не впливає на обсяг взаємних прав та обов’язків
батьків і дитини, яка народилася у цьому шлюбі.

Як випливає зі змісту коментованої статті, діти, народжені у недійсному
шлюбі, мають такі самі права та обов’язки, що й діти, які народилися у
дійсному шлюбі. Існує презумпція

батьківства чоловіка матері дитини, якщо дитина народилася під час шлюбу
або протягом 300 днів з дня припинення останнього або визнання його
недійсним (див. коментар до ст. 122). спорювання батьківства,
материнства при народженні дітей у недійсному шлюбі можливе за тими
самими підставами, що й при народженні дітей у зареєстрованому шлюбі
(див. коментар

до статей 136—138).

Стаття 48. Визнання шлюбу неукладеним

1. Шлюб, зареєстрований у відсутності нареченої і (або) нареченого,
вважається неукладеним. Запис про такий шлюб у державному органі
реєстрації актів цивільного стану анулюється за рішенням суду за заявою
заінтересованої особи, а також за заявою прокурора.

Від визнання шлюбу недійсним треба відрізняти його визнання неукладеним.
Як вже зазначалося, недійсним є шлюб, укладений за відсутності хоча б
однієї з умов (позитивних) його реєстрації або за наявності хоча б
однієї з установлених законом перешкод його реєстрації (негативних умов)
(див. коментар до ст. 38). Визнання ж шлюбу неукладеним має місце у разі
порушення порядку його укладання. Так, згідно з ч. 1 ст. 34 СК
присутність нареченого та нареченої у момент реєстрації їхнього шлюбу є
обов’язковою (див. коментар до ст. 34). Тому шлюб, зареєстрований у
відсутності нареченої і (або) нареченого, вважається неукладеним. Проте
його не треба визнавати недійсним. Адже зазначеного шлюбу в юридичному
смислі не існує. Запис про такий шлюб в органі РАЦСу анулюється за
рішенням суду за заявою заінтересованої особи, а також за заявою
прокурора. Неукладеним треба також вважати шлюб, зареєстрований за
підробленими документами або за документами, що не належать нареченому
або нареченій. У такому разі реєстрація шлюбу відбувається за недійсними
документами або за відсутності особи, зазначеної у паспорті. У судовій
практиці був випадок, коли особа за викраденим паспортом зареєструвала
шлюб і оселилася на житловій площі, що належала її дружині. Підстав для
визнання такого шлюбу недійсним немає. Адже при його розірванні у
подружжя залишаються деякі права, що виникають зі шлюбу, зокрема право
на житлову площу. Такий шлюб треба визнати незаконним. У КпШС не
передбачене положення про визнання шлюбу неукладеним. Тому у цьому разі
відповідно до ст. 161-1 вказаного Кодексу актовий запис про реєстрацію
шлюбу підлягає анулюванню на підставі рішення суду.

Неукладений шлюб не породжує жодних прав та обов’язків. При цьому не
існує презумпції батьківства чоловіка матері дитини. Якщо недійсний шлюб
може за певних обставин визнаватися дійсним (ч. 5 ст. 39, ч. З ст. 40,
ч. З ст. 41 СК; див. коментарі до цих статей), то неукладений шлюб не
може бути визнаний таким.

Глава б

Особисті немайнові права та обов’язки подружжя

Вступ у шлюб породжує виникнення особистих немайнових та майнових
правовідносин між подружжям (див. коментар до ст. 36). Насамперед
виникають немайнові правовідносини, а майнові є похідними від них.
Регулювання зазначених правовідносин ґрунтується на рівності прав та
обов’язків кожного з подружжя у шлюбі й сім’ї (ст. 51 Конституції) і
спрямоване на виконання завдань, передбачених статтями 51 та 52
Конституції І ч. 2 ст. 1 СК.

Особисті права та обов’язки подружжя, як й будь-які особисті права та
обов’язки, тісно пов’язані з особою їх володаря і не мають майнового
(економічного) змісту. Так, немайнові права та обов’язки, як й інші
сімейні права та обов’язки, не передаються і не відчужуються.

Норми сімейного права не регулюють усіх відносин, що виникають у шлюбі.
Так, побудова сімейних відносин на почуттях взаємної любові та поваги,
взаємодопомоги і підтримки не може бути забезпечена нормами права. Вони
можуть лише сприяти розвитку цих відносин, які регулюються нормами
моралі.

У коментованій главі закріплені такі особисті немайнові права та
обов’язки подружжя: 1) на материнство та батьківство (статті 49 і 50);
2) право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності та на
фізичний і духовний розвиток (статті 51 і 52); 3) право дружини та
чоловіка на зміну прізвища (ст. 53); 4) право дружини та чоловіка на
розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї (при цьому
вважається, що дії одного з подружжя стосовно життя сім’ї вчинені за
згодою другого з подружжя) (ст. 54); 5) обов’язок подружжя турбуватися
про сім’ю (ст. 55); 6) право дружини та чоловіка на особисту свободу
(ст. 56). Відповідно до нього кожен з подружжя має право на вибір місця
свого проживання, вживати заходів, які не заборонені законом і не
суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних
відносин, а також право припинити шлюбні відносини. Крім того, кожен з
подружжя, як й будь-який громадянин, має право на працю, яке охоплює
право на вибір професії та роду трудової діяльності (ст. 43
Конституції). Дружина та чоловік, як й будь-які громадяни, володіють
особистими немайновими правами, закріпленими у книзі 2 ЦК. Деякі з цих
прав з моменту реєстрації шлюбу одночасно є суб’єктивними сімейними
правами кожного з подружжя. Такими правами, наприклад, є право на
невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32 Конституції; ст. 271 ЦК)
і право на сім’ю (ст. 4 СК; ст. 291 ЦК). До особистих немайнових прав
подружжя згідно з ч. 1 ст. 119 СК також належить право обох або одного з
подружжя на встановлення режиму окремого проживання. До цих прав варто
також віднести право одного з подружжя давати згоду на усиновлення
дитини другим з подружжя.

Деякі норми, що регулюють немайнові відносини між подружжям, як зазначає
М. Антокольська, є нормами-декла-раціями, оскільки передбачені ними
права не можуть здійснюватись у примусовому порядку, застосування
санкцій за їх порушення неможливе1. Так, спори з приводу розподілу
сімейних обов’язків та питань життя сім’ї, тобто ті, що стосуються
особисто-правових відносин подружжя, за винятком питань, пов’язаних з
вихованням дітей, та майнових питань, не можуть вирішу-ватися примусово.
Майнові ж спори подружжя можуть вирішуватися судом. У судовому порядку
можуть також вирішуватися спори щодо виховання дітей. А у випадках,
передбачених законом (статті 152 і 158 СК), такі спори можуть
вирішуватися органами опіки та піклування. Окремі питання, пов’язані зі
здійсненням батьківських прав та обов’язків, повинні вирішуватися з
урахуванням думки дитини (статті 148, 149, 160 СК).

Нормами-деклараціями є також положення, які передбачають право дружини
та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності та на фізичний і
духовний розвиток (статті 51 і 52 СК). Порушення цих положень може бути
підставою для розлучення.

Особисті немайнові відносини між подружжям є відносними
правовідносинами. Правам одного з подружжя відповідають обов’язки
другого. Більшість сімейних особистих немайнових суб’єктивних прав та
обов’язків кожного з подружжя є водночас їх правами та обов’язками
стосовно одне одного (див. коментарі до статей 14 і 15). Так, питання,
пов’язані з реалізацією прав та обов’язків подружжя, що стосуються
розподілу обов’язків у сім’ї та спільного вирішення проблем сімейного
життя, мають розв’язуватися за взаємною згодою. При здійсненні одним з
подружжя прав на вибір та зміну прізвища, вибір занять, професії та
місця проживання другий з подружжя не повинен чинити перешкод цьому.

Деякі з особистих немайнових прав подружжя (наприклад, право на
материнство та право на батьківство) мають абсолютний характер захисту
від порушення з боку третіх осіб (див. коментарі до статей 49 і 50).

Глава 6.

ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

Стаття 49. Право на материнство

1. Дружина має право на материнство.

2. Небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини
може бути причиною розірвання шлюбу.

3. Позбавлення жінки можливості народити дитину (репродуктивної функції)
у зв’язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових
обов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою
для відшкодування завданої їй моральної шкоди.

4. Вагітній дружині мають бути створені у сім’ї умови для збереження її
здоров’я та народження здорової дитини.

5. Дружині-матері мають бути створені у сім’ї умови для поєднання
материнства із здійсненням нею інших прав та обов’язків.

Положення коментованої статті відповідають змісту ч. З ст. 51
Конституції, яка встановлює, що сім’я, дитинство, материнство і
батьківство охороняються державою, а також ст. З розділу І Декларації
про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок,
що передбачає захист державою материнства та батьківства і
пріоритетність інтересів матері та дитини у суспільстві.

Треба розрізняти право жінки на материнство як елемент правоздатності
останньої та як її суб’єктивне право. До зачаття дитини право жінки на
материнство є елементом її правоздатності, яка гарантується державою
(ст. 12 ЦК 1963 р.; ст. 27 ЦК 2003 р.). Тому позбавлення жінки (не лише
дружини) можливості народити дитину (репродуктивної функції) у зв’язку з
виконанням нею конституційних, службових, трудових обов’язків або в
результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування
завданої їй моральної шкоди. Водночас це є порушенням права кожного на
охорону (захист) здоров’я, передбаченого статтями 27 і 49 Конституції,
що може бути підставою для відшкодування не тільки моральної, а й
матеріальної шкоди (витрати на лікування тощо), якщо вона буде доведена
(ст. 440 ЦК 1963 р.; ст. 1166 ЦК 2003 р.).

Праву дружини на материнство до зачаття дитини не відповідає обов’язок
чоловіка щодо цього зачаття. Небажання чоловіка мати дитину або його
нездатність до її зачаття не є протиправною поведінкою. Невиконання ж
передбаченого законом обов’язку завжди протиправне. Тому не можна
погодитися з І. Бірюковим, який вважає, що право на материнство є
суб’єктивним сімейним правом, і не розмежовує право на материнство як
елемент правоздатності, що е одним з прав на створення сім’ї (ст. 4 СК)
і належить жінці незалежно від того, перебуває вона у шлюбі чи ні, і як
суб’єктивне право дружини на материнство, яке виникає у неї у разі
зачаття дитини і якому відповідає певний обов’язок чоловіка1.

Суб’єктивне право дружини на материнство є відносним сімейним правом і
має абсолютний характер захисту від порушення з боку третіх осіб2. Цьому
праву відповідає низка обов’язків чоловіка. Вагітній дружині мають бути
створені в сім’ї умови для збереження її здоров’я та народження здорової
дитини. Так, дружина має право на утримання від чоловіка під час
вагітності. Дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від
чоловіка — батька дитини до досягнення дитиною трьох років, а якщо
дитина має вади фізичного або психічного розвитку, — до досягнення нею
шести років (див. коментар до ст. 84). Тому суб’єктивне право дружини на
материнство є не тільки сімейним особистим немайновим правом, а й
сімейним суб’єктивним майновим правом. Дружині-матері мають бути
створені в сім’ї умови для поєднання материнства зі здійсненням нею
інших прав та обов’язків. Це право тісно пов’язане з правом дружини та
чоловіка на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї
(див. коментар до ст. 54).

Небажання чоловіка мати дитину або його нездатність до її зачаття
відповідно до ч. 2 статті, що коментується, може бути причиною
розірвання шлюбу. Можливість вимагати розлучення за цими підставами не є
санкцією, оскільки при цьому поведінка чоловіка не є протиправною, а
санкція — це захід державного примусу, що застосовується за
правопорушення.

Стаття 50. Право на батьківство

1. Чоловік має право на батьківство.

2. Відмова дружини від народження дитини або нездатність ЇЇ до
народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу.

3. Позбавлення чоловіка можливості здійснення репродуктивної функції у
зв’язку з виконанням ним конституційних, службових, трудових обов’язків
або в результаті протиправної поведінки щодо нього є підставою для
відшкодування завданої йому моральної шкоди.

Треба розрізняти право чоловіка на батьківство як елемент його
правоздатності та право чоловіка на батьківство як суб’єктивне сімейне
право.

До народження дитини, батьком якої є цей чоловік, у нього є право на
батьківство як елемент його сімейної правоздатності, яке входить до
складу права на створення сім’ї (ст. 4 СК).

Після ж народження дитини у чоловіка її матері виникає суб’єктивне право
на батьківство. Таке ж право виникає у разі встановлення батьківства,
коли батько та мати дитини не перебувають у шлюбі між собою (див.
коментарі до статей 125—128).

Правоздатність фізичної особи, як випливає зі змісту ст. 12 ЦК 1963 р.
та ст. 27 ЦК 2003 р., гарантується державою. Тому позбавлення чоловіка
(не лише законного) можливості здійснення репродуктивної функції у
зв’язку з виконанням ним різних обов’язків або в результаті протиправної
поведінки щодо нього є підставою для відшкодування завданої йому
моральної шкоди. Позбавлення чоловіка репродуктивної функції, як і
позбавлення жінки цієї функції, є порушенням права на охорону (захист)
здоров’я, передбаченого статтями 27 і 39 Конституції, і тому може бути,
як вже зазначалося, підставою для відшкодування не тільки моральної, а й
матеріальної шкоди, якщо вона буде доведена (ст. 440 ЦК 1963 р.; ст.
1166 ЦК 2003 р.).

Після народження дитини у чоловіка її матері виникає суб’єктивне сімейне
право, якому відповідають обов’язки дружини. Так, чоловік у разі
проживання з ним дитини має право на утримання від дружини — матері
дитини до досягнення дитиною трьох років, а за наявності у неї вад
фізичного або

психічного розвитку — до досягнення дитиною шести років (див. коментар
до ст. 86). Тому суб’єктивне право чоловіка на батьківство, як і право
дружини на материнство, є не тільки сімейним особистим немайновим
правом, а й суб’єктивним майновим правом. Суб’єктивне сімейне право
чоловіка на батьківство, як і суб’єктивне право дружини на материнство,
будучи відносним суб’єктивним сімейним правом, має абсолютний характер
захисту від порушення з боку третіх осіб. Треба зазначити, що
суб’єктивне сімейне право чоловіка на батьківство, як і суб’єктивне
право дружини на материнство, є водночас і’х правом та обов’язком щодо
одне одного та щодо дітей (див. коментарі до статей 14 і 15).

Відмова дружини від народження дитини або її нездатність до народження
дитини може бути причиною розірвання шлюбу. Однак у такому разі відсутня
протиправність у поведінці дружини. Тому можливість вимагати розлучення
за зазначеними підставами не є санкцією. При цьому настають бажані або
небажані для подружжя наслідки. Водночас наявність дітей не є
обов’язковою ознакою шлюбу. Тому відсутність дітей не є обов’язковою
причиною розлучення (див. коментарі до статей 106, 107 і 112).

Стаття 51.Право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності

1. Дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї
індивідуальності, своїх звичок та уподобань.

Як випливає зі змісту ст. 28 ЦК, кожна фізична особа набуває прав та
обов’язків і здійснює їх під своїм ім’ям. Ім’я фізичної особи, яка є
громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по
батькові, якщо інше не випливає з закону або звичаю національної
меншини, до якої вона належить. Ім’я, по батькові та прізвище фізичної
особи індивідуалізують її становище в суспільстві. Водночас фізичні
особи відрізняються одна від одної за своїми фізичними та моральними
якостями, віком, зовнішністю. Тому варто погодитися з І. Бірюковим, який
вважає, що індивідуальність особи — це неповторна своєрідність людини1.
Щоправда, І. Бірюков не виділяє ознак, які індивідуалізують цю
своєрідність.

Коментована стаття не передбачає жодної правової санкції за порушення її
вимог. Тому їх треба відносити до норм-декла-рацій2. Положення,
закріплене у статті, що коментується, є моральною, а не правовою нормою.
Як слушно зазначає І. Бірюков, включивши цю статтю до СК, законодавець
змішав моральні та духовні цінності, що лежать в основі стосунків між
подружжям, з правами громадян як суб’єктів конституційного або
цивільного права1. До цього варто додати, що ці цінності змішані й з
правами фізичних осіб як суб’єктів сімейного права. Водночас порушення
вимог коментованої статті може бути підставою для розлучення.

Стаття 52. Право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток

1. Дружина та чоловік мають рівне право на фізичний та духовний
розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов
для праці та відпочинку.

Правило коментованої статті також є нормою-декларацією. її положення,
наприклад, про рівне право дружини та чоловіка на фізичний і духовний
розвиток, є нормами моралі. Водночас право подружжя на освіту є
конституційним правом громадян (ст. 53 Конституції), як й їх право на
створення належних умов для праці та відпочинку (статті 43 і 45
Конституції). Порушення цих прав не допускається (ст. 22 Конституції).
Проте у розглядуваній статті для регулювання зазначених відносин між
подружжям не встановлено санкцію.

Порушення положень статті, що коментується, може бути підставою для
розлучення. Якщо ж органи державної влади, місцевого самоврядування, їх
посадові та службові особи перешкоджають подружжю у здійсненні
зазначених прав, кожен з подружжя, як й будь-який інший громадянин, має
право на судовий захист та на відшкодування матеріальної та моральної
шкоди (статті 55 і 56 Конституції).

Стаття 53. Право дружини та чоловіка на зміну прізвища

1. Якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли дошлюбні
прізвища, вони мають право подати до державного органу реєстрації актів
цивільного стану, який зареєстрував їхній шлюб, або відповідного органу
за місцем їхнього проживання заяву про обрання прізвища одного з них як
їхнього спільного прізвища або про приєднання до свого прізвища прізвища
другого з подружжя.

2. У разі зміни прізвища державний орган реєстрації актів цивільного
стану видає нове Свідоцтво про шлюб.

Право на прізвище є одним із особистих немайнових прав фізичної особи,
які згідно з главою 22 ЦК забезпечують її соціальне буття. Ця особа має
право на прізвище від моменту народження. Ім’я фізичної особи, яка є
громадянином України, як вже зазначалося, складається з прізвища,
власного імені та по батькові (ч. 1 ст. 28 ЦК). Прізвище, ім’я та по
батькові особи індивідуалізують її. Зі вступом у шлюб право на прізвище
набуває сімейно-правового аспекту. Як вже зазначалося, наречені мають
право обрати прізвище одного з них -як спільне прізвище подружжя або
надалі іменуватися дошлюбними прізвищами (див. коментар до ст. 35).

Коментована стаття, на відміну від ст. 19 КпШС, передбачає не тільки
право осіб, які вступають у шлюб, на вибір прізвища. Відповідно до неї
якщо при реєстрації шлюбу дружина і (або) чоловік зберегли дошлюбні
прізвища, вони мають право подати до органу РАЦСу, який зареєстрував їх
шлюб, або до відповідного органу за місцем їх проживання заяву про
обрання прізвища одного з них як ‘їхнього спільного прізвища або про
приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя. Згідно з ч. 2
ст. 35 СК складання більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не
випливає зі звичаю національної меншини, до якої належить наречена і
(або) наречений. Відмова органу РАЦСу в обранні або зміні прізвища може
бути оскаржена до суду з додержанням вимог глави 31-А ЦПК.

У разі розірвання шлюбу вирішення питання про прізвище залежить від
розсуду того з подружжя, який змінив своє прізвище у зв’язку з
реєстрацією шлюбу (див. коментар до ст. 113). При визнанні шлюбу
недійсним кожному з подружжя присвоюється дошлюбне прізвище. Виняток з
цього правила передбачений п. 4 ч. 1 ст. 46 СК (див. коментарі до статей
45 і 46).

Стаття 54. Право дружини та чоловіка на розподіл обов’язків та спільне
вирішення питань життя сім’ї

1. Дружина, чоловік мають право розподілити між собою обов’язки в сім’ї.

Дружина, чоловік повинні утверджувати повагу до будь-якої праці, яка
робиться в інтересах сім’ї.

2. Усі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям
спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право противитися
усуненню їх від вирішення питань життя сім’ї.

3. Вважається, що дії одного з подружжя стосовно життя сім’ї вчинені за
згодою другого з подружжя.

Положення коментованої статті випливають з принципу рівності прав та
обов’язків подружжя, закріпленого у ст. 51 Конституції. Деякі з цих
положень є нормами-деклараціями. Так, відповідно до ч. 1 статті, що
коментується, дружина, чоловік мають право розподілити між собою
обов’язки в сім’ї. Це не означає, що вони повинні виконувати рівні
обов’язки. Дружина, чоловік мають розподіляти свої обов’язки за взаємною
згодою.

Водночас якщо один із подружжя не згодний з розподілом обов’язків у
сім’ї, другий з подружжя не може примусити його до виконання якихось
сімейних обов’язків, за винятком обов’язків, пов’язаних з вихованням
дітей та сплатою аліментів. Якщо один із подружжя не виконує своїх
обов’язків по вихованню дитини, він може бути позбавлений батьківських
прав (див. коментар до ст. 164). Інші ж питання розподілу обов’язків
подружжя в сім’ї не можуть вирішуватися у примусовому порядку. Отже, ч.
2 коментованої статті у деяких випадках не забезпечена правовою
санкцією.

Також не забезпечене правовою санкцією положення другого абзацу ч. 1,
згідно з яким дружина, чоловік повинні утверджувати повагу до будь-якої
праці, яка виконується в інтересах сім’ї. Повага — це моральна
категорія. Домогтися поваги правовими засобами неможливо. Правові норми
можуть лише сприяти становленню, розвитку та збереженню між подружжям
поважного ставлення до праці, яка виконується в інтересах сім’ї.

Якщо дружина і чоловік не досягнуть взаємної згоди з питання про
розподіл обов’язків у сім’ї або не будуть утверджувати повагу до
будь-якої праці, що виконується в інтересах сім’ї, це може бути
підставою для розірвання шлюбу.

Відповідно до ч. 2 статті, що коментується, усі найважливіші питання
життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності.
Незважаючи на те, що це положення передбачене в главі про особисті
немайнові права та обов’язки подружжя, воно має значення і для
регулювання майнових відносин між подружжям. Подружнє життя не зводиться
лише до особистої сфери, воно поширюється і на майнові відносини.
Питання, пов’язані з особистими відносинами подружжя, не можуть
вирішуватися у примусовому порядку. Таким чином, і ця частина
коментованої статті не забезпечена правовою санкцією. У разі розбіжності
поглядів подружжя на майнові питання спори можуть вирішуватися у
судовому порядку.

Важливе значення для регулювання відносин між подружжям має положення ч.
З коментованої статті, яка встановлює презумпцію згоди одного з подружжя
на здійснення другим з подружжя дій стосовно життя сім’ї. Ця презумпція
виходить з припущення про єдність інтересів подружжя. Вона має велике
значення для укладання подружжям угод щодо майна, яке є об’єктом права
їх спільної сумісної власності (див. коментар до ст. 65).

Стаття 55. Обов’язок подружжя турбуватися про сім’ю

1. Дружина та чоловік зобов’язані спільно піклуватися про побудову
сімейних відносин між собою та іншими членами сім’ї на почуттях взаємної
любові, поваги, дружби, взаємодопомоги.

2. Чоловік зобов’язаний утверджувати в сім’ї повагу до матері. Дружина
зобов’язана утверджувати в сім’ї повагу до батька.

3. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими
членами сім’ї за свою поведінку в ній.

4. Дружина та чоловік зобов’язані спільно дбати про матеріальне
забезпечення сім’ї.

Значна частина положень коментованої статті є нормами-деклараціями,
оскільки вони не містять санкцій за недодержання більшості її правил.
Так, ч. 1 встановлює обов’язок дружини та чоловіка спільно піклуватися
про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім’ї на
почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Ч. 2
зобов’язує чоловіка та дружину утверджувати в сім’ї повагу до матері
(обов’язок чоловіка) та до батька (обов’язок дружини). Почуття любові,
поваги, дружби, як вже зазначалося, не можна врегулювати нормами права.
Це моральні категорії. Вони регулюються нормами моралі. Норми права
можуть лише сприяти розвитку та зміцненню зазначених відносин.
Відносини, пов’язані зі взаємодопомогою, — це не лише моральні
відносини, а й правова категорія. Вони дістають вияв у взаємних
аліментних правах та обов’язках подружжя, аліментних правах та
обов’язках батьків і дітей, а також інших членів сім’ї.

Відповідальність подружжя одне перед одним та перед іншими членами сім’ї
за свою поведінку в основному має моральний характер. Правова
відповідальність настає лише у тому разі, коли поведінка подружжя
(одного з подружжя) є протиправною.

Обов’язок подружжя спільно дбати про матеріальне забезпечення сім’ї має
правовий характер. Цей обов’язок дістає вияв у регулюванні майнових
відносин подружжя, змісті шлюбного договору, в аліментних обов’язках
подружжя як батьків (див. коментарі до глав 7—10, 15 і 16).

Стаття 56. Право дружини та чоловіка на особисту свободу

1. Дружина та чоловік мають право на вибір місця свого проживання.

2. Дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не заборонені
законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання
шлюбних відносин.

3. Кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини.

4. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх
збереження, в тому числі примушування до статевого зв’язку за допомогою
фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини,
чоловіка на особисту свободу і може мати наслідки, встановлені законом.

Згідно з коментованою статтею до прав дружини та чоловіка на особисту
свободу належать: 1) право на вибір місця свого проживання; 2) право
вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним
засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин; 3) право
припинити шлюбні відносини.

Право кожного з подружжя на вибір місця свого проживання є
конституційним правом людини, передбаченим ч. 1 ст. 33 Конституції. Це
право також передбачене ч. 1 ст. 270 ЦК. Воно означає, що дружина та
чоловік не зобов’язані проживати спільно та їхати одне за одним при
зміні місця проживання. Право кожного з подружжя на вибір місця
проживання відповідає обов’язку другого з подружжя не перешкоджати йому
у цьому. Заперечення другого з подружжя не має правового значення.

Положення про право кожного з подружжя на вибір місця свого проживання
має практичне значення для вирішення низки питань, наприклад, при
приватизації житлового приміщення. Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону
України від 19 червня 1992 р. “Про приватизацію державного житлового
фонду” кожен громадянин України має право приватизувати житло, яке він
займає, безоплатно у межах номінальної вартості чека або з частковою
доплатою один раз. Тому у зв’язку з наявністю права дружини та чоловіка
на вибір місця свого проживання не можна зобов’язати їх спільно
приватизувати одне житлове приміщення. У разі приватизації житлового
приміщення громадянин позбавляється права вдруге зробити це.

Наведене положення має також практичне значення для вирішення питання
про право одного з подружжя на житлову площу, яку займає другий з
подружжя. Якщо дружина і чоловік не проживають спільно, то один з
подружжя не має права на житлову площу, яку займає другий з подружжя, за
винятком випадку, коли житлове приміщення належить подружжю на праві
спільної власності.

Водночас окреме проживання подружжя не характерне для подружніх
відносин. Згідно з ч. 2 ст. З СК ознакою сім’ї є спільне проживання та
спільний побут. Як правило, дружина і чоловік не проживають спільно лише
тимчасово. Навіть тоді, коли кожен з подружжя має окрему квартиру,
окремий будинок, вони проживають спільно. Спільне проживання подружжя
відповідає інтересам сім’ї, нормальному вихованню дітей, виконанню
сім’єю її функцій (див. коментар до ст. 3).

Частина 2 статті, що коментується, передбачає право подружжя вживати
заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам
суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин. У цьому разі шлюбні
відносини треба тлумачити у широкому смислі, тобто не лише як
біологічні, а й як моральні та правові. Норми права не можуть регулювати
біологічні шлюбні відносини і не можуть сприяти їх підтриманню. Вони
можуть лише сприяти розвитку та додержанню вимог норм моралі у шлюбних
відносинах, а також певною мірою регулювати останні, передбачаючи
особисті немайнові та майнові права подружжя.

Частина 3 передбачає право кожного з подружжя припинити шлюбні
відносини. Однак праву одного з подружжя припинити шлюбні відносини не
відповідає обов’язок другого з подружжя припинити такі відносини зі
своїм чоловіком або дружиною. Тому право на припинення шлюбних відносин
є не суб’єктивним правом кожного з подружжя, а елементом (складовою)
його сімейної правоздатності. Суб’єктивним правом воно може бути лише за
наявності певних юридичних фактів, наприклад, якщо одного з подружжя
буде визнано недієздатним (див. коментар до ст. 107), а також інших
юридичних фактів (див. коментар до ст. 112).

Частина 4 забороняє примушування до припинення та до збереження шлюбних
відносин, у тому числі до статевого зв’язку за допомогою фізичного або
психічного насильства, і встановлює, що ці дії є порушенням права
дружини, чоловіка на особисту свободу і можуть мати наслідки,
передбачені законом. Ці положення певною мірою переплітаються з
положенням ч. 2 ст. 1 Закону України від 15 листопада 2001 р. “Про
попередження насильства в сім’ї”, відповідно до якого насильство в сім’ї
— це будь-які умисні дії фізичної, сексуальної, психічної або
економічної спрямованості одного члена сім’ї щодо іншого члена сім’ї,
якщо ці дії порушують конституційні права та свободи члена сім’ї як
людини та громадянина і завдають йому моральної шкоди, а також шкоди
його фізичному або психічному здоров’ю. Примушування до статевого
зв’язку за допомогою фізичного або психічного насильства є злочином і
залежно від ознак може кваліфікуватися згідно зі ст. 152 Кримінального
кодексу (КК) України (зґвалтування), ст. 153 КК (насильницьке
задоволення статевої пристрасті неприродним способом) і ст. 154 КК
(примушування до вступу в статевий зв’язок).

Праву дружини і чоловіка на особисту свободу суперечать правила ч. 1 ст.
119 СК, які передбачають можливість встановлення для подружжя режиму
окремого проживання. 4

Відповідно до ч. 1 ст. 119 СК суд за заявою подружжя або позовом одного
з них може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму
окремого проживання у разі неможливості чи небажання чоловіка та (або)
дружини проживати спільно. Наведене положення має низку недоліків,
насамперед воно суперечить положенню ч. 1 ст. 33 Конституції про право
особи на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, а також
положенню ч. 1 коментованої статті, яка встановлює право подружжя на
вибір місця свого проживання.

Положення ч. 1 ст. 119 СК також суперечить нормам Житлового кодексу (ЖК)
України. Стаття 64 цього Кодексу передбачає, що члени сім’ї наймача, які
проживають спільно з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами
та несуть обов’язки, що випливають з договору найму житлового
приміщення. До членів сім’ї наймача належать чоловік або дружина
наймача, їхні діти, батьки, а також інші особи, які спільно проживають з
наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо дружина і чоловік проживають у квартирі (будинку), яка належить
одному з них на праві приватної власності, то й у цьому разі той з
подружжя, хто є власником, не має права вимагати, щоб другий з подружжя
не проживав у цій квартирі (будинку). Ч. 4 ст. 156 ЖК встановлює, що
навіть припинення сімейних відносин з власником квартири (будинку) не
позбавляє колишніх членів його сім’ї права користування житловим
приміщенням. Якщо ж дружина і чоловік проживали у квартирі (будинку),
яка належить їм на праві спільної сумісної власності, то ніхто з них не
може бути позбавлений права користування житловим приміщенням у цій
квартирі (будинку).

Ст. 63 СК передбачає, що дружина та чоловік мають рівні права на
володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві
спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між
ними. Згідно з ч. 1 ст. 369 ЦК при здійсненні права спільної сумісної
власності співвласники спільно володіють та користуються спільним
майном, якщо інше не передбачене домовленістю між ними. Отже, положення
ч. 1 ст. 119 СК про можливість за рішенням суду встановити для подружжя
режим окремого проживання суперечить ч. 1 ст. 33 Конституції, ч. 1
статті, що коментується, статтям 64 і 156 ЖК, ст. 63 СК та ч. 1 ст. 369
ЦК. Крім того, у разі встановлення режиму окремого проживання для
подружжя настають такі самі правові наслідки, що й при розлученні (ч. 2
ст. 120 СК), але без відповідної постанови РАЦСу або рішення суду про
розлучення (докладніше про це див. коментар до ст. 119).

Глава 7 Право особистої приватної власності дружини та чоловіка

Стаття 57. Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка

І. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору
дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй,
йому особисто.

2. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі
індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді,
коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

3. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди,
які вона, він одержали за особисті заслуги.

Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії,
нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього
господарства, виховання дітей тощо) сприяв ЇЇ одержанню.

4. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як
відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а
також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

5. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми,
одержані нею, ним за обов’язковим або добровільним особистим
страхуванням.

6. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка
майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв’язку з
фактичним припиненням шлюбних відносин.

7. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що
належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до
розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Між подружжям, як вже зазначалося, виникають не тільки особисті
немайнові, а й майнові правовідносини.

Норми сімейного законодавства регулюють відносини подружжя з приводу
належного їм майна та взаємного утримання (аліментні відносини).

При регулюванні відносин подружжя з приводу належного їм майна
застосовуються два правові режими майна — законний та договірний.
Правовий режим можна охарактеризувати як порядок регулювання, що дістав
вияв у комплексі правових засобів, які характеризують особливе поєднання
дозволів, заборон, а також позитивних зобов’язань, що взаємодіють між
собою і відзначаються особливою спрямованістю правового регулювання1.
Майже таке саме визначення поняття правового режиму майна подружжя дає
І. Жилінкова, яка вважає, що він може бути охарактеризований як порядок
регулювання майнових відносин дружини і чоловіка, який виникає внаслідок
дій комплексу правових способів (дозволів, заборон, позитивних
зобов’язань тощо) і визначає зміст їх майнових прав та обов’язків2.

Сімейний кодекс, на відміну від КлШС, регулюючи відносини подружжя з
приводу належного їм майна, насамперед регулює відносини з приводу їх
роздільної приватної власності, а потім — відносини, пов’язані зі
спільною сумісною власністю подружжя. Такий підхід, як слушно зазначає
Т. Ариванюк, певною мірою є нелогічним, оскільки особливістю прав
подружжя на майно у першу чергу є його спільність, а не роздільність3.
Крім того, у коментованій статті роздільна приватна власність подружжя
визначається як особиста приватна власність чоловіка, дружини. Ця назва
неточна, оскільки право особистої власності і право приватної власності
— це різні правові категорії. Чинна Конституція не містить поняття
“особиста власність”. Воно замінене поняттям “приватна власність” (ст.
41 Конституції; ч. 4 ст. 2 Закону України від 7 лютого 1991 р. “Про
власність”). Тому правильніше говорити про роздільну приватну власність
та роздільне майно подружжя.

У статті, що коментується, не наведені ознаки, які давали б можливість
відмежувати роздільну власність подружжя від їх спільної сумісної
власності. У ній лише перелічені види особистої приватної власності
подружжя. Ця стаття, на відміну від ст. 24 КпШС, містить більш детальний
перелік підстав виникнення права особистої приватної власності подружжя
(правильніше було б вживати, як вже зазначалося, поняття роздільної
приватної власності) і передбачає деякі новели, пов’язані з регулюванням
зазначених відносин. Зокрема, до особистої приватної власності дружини,
чоловіка віднесено не тільки майно, набуте кожним з них до шлюбу та за
час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування,
а й майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй,
йому особисто. На приклад, один з подружжя продав отриманий ним у спадок
будинок і за ці кошти купив квартиру. На думку деяких авторів, у цьому
разі виникає право роздільної приватної власності подружжя1, тобто має
місце трансформація одного об’єкта цієї власності в інший. Однак
оскільки така трансформація сталася за час шлюбу, то відповідно до ч. 2
ст. 60 СК та ст. ЗО ЦПК тягар доказування відсутності спільності майна
подружжя лягає на того, хто оспорює це. Така особа має довести, що
спірну річ вона придбала за кошти, що належать їй особисто.

Говорячи про майно, набуте на підставі договору дарування, треба
розрізняти майно, яке подароване дружині та чоловіку, й те, що
подароване одному з них. Наприклад, речі, подаровані подружжю у зв’язку
з їх весіллям, належать їм на праві спільної сумісної власності, за
винятком речей індивідуального користування.

Частина 2 коментованої статті, що визначає правовий режим речей
індивідуального користування кожного з подружжя, на відміну від ст. 24
КпШС, передбачає, що особистою приватною власністю дружини та чоловіка є
речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть
тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

Роздільною приватною власністю дружини, чоловіка є також премії,
нагороди, що не обумовлені характером праці й одержані за особисті
заслуги. Водночас другий абзац ч. З статті, що коментується, передбачає,
що суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії,
нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (веденням
домашнього господарства, вихованням дітей тощо) сприяв її одержанню.
Роздільною приватною власністю дружини, чоловіка також є кошти, одержані
як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а
також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди. Однак,
вирішуючи питання про правовий режим коштів, одержаних як відшкодування
майнової шкоди за втрату (пошкодження) речі, що належить одному з
подружжя, треба враховувати, що у такому разі зазначене відбувається під
час шлюбу. Тому згідно з положенням ч. 2 ст. 60 СК той з подружжя, хто
вимагає, щоб кошти, одержані як відшкодування за заподіяну майнову
шкоду, були визнані його роздільною приватною власністю, має довести, що
шкода була заподіяна речі, яка належала йому на праві роздільної
приватної власності.

Частина 5 коментованої статті передбачає, що роздільною приватною
власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за
обов’язковим або добровільним особистим страхуванням. Наведене положення
викликає деякі заперечення. Відповідно до Закону України від 7 березня
1996 р. “Про страхування” в редакції Закону від 4 жовтня 2001 р. одним
із видів добровільного особистого страхування є страхування життя та від
нещасного випадку. Страхування життя — це вид особистого страхування, що
передбачає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми згідно
з договором страхування у разі смерті застрахованої особи, а також, якщо
це передбачене договором, у разі дожиття застрахованої особи до
закінчення строку дії договору страхування та (або) досягнення нею
певного віку. Умовами договору страхування життя може бути також
передбачений обов’язок страховика здійснити страхову виплату в разі
нещасного випадку, що стався з застрахованою особою, та (або) її
хвороби. Уявляється, що страхова виплата, одержана застрахованою особою
при досягненні передбаченого договором віку та (або) у разі дожиття до
закінчення строку дії договору страхування, має бути визнана об’єктом
спільної сумісної власності подружжя, якщо страхові платежі вносилися за
рахунок їх спільних коштів.

Страхова виплата, одержана застрахованою особою внаслідок нещасного
випадку, що стався з нею, та (або) її хвороби, є роздільною приватною
власністю цієї особи незалежно від того, за рахунок яких коштів були
внесені страхові платежі. Ця виплата має суто цільовий характер.

При вирішенні ж питання про правовий режим страхових сум, одержаних за
договором майнового страхування, треба виходити з врахування правового
режиму застрахованого майна. Якщо річ належала обом з подружжя на праві
спільної сумісної власності, страхове відшкодування, що підлягає виплаті
при настанні страхового випадку, є об’єктом спільної сумісної власності
подружжя з моменту його одержання будь-ким з них незалежно від того, на
ім’я кого з подружжя оформлено договір страхування.

Якщо ж об’єктом договору майнового страхування є річ, яка належить
одному з подружжя на праві роздільної приватної власності, при настанні
страхового випадку страхове відшкодування, як правило, має виплачуватись
тому з подружжя, якому належала річ, навіть у тому разі, коли страхові
платежі були внесені за рахунок їх спільних коштів. Це пояснюється тим,
що відповідно до договору майнового страхування страховик зобов’язаний
відшкодувати страхувальнику чи іншій особі, на користь якої укладено
договір, заподіяну шкоду (ст. 371 ЦК 1963 р.; ст. 979 ЦК 2003 р.). Шкоди
ж при настанні страхового випадку зазнає, як правило, власник речі.
Другий з подружжя може претендувати на певну частку страхового
відшкодування у тому

разі, якщо доведе, що в результаті настання страхового випадку він також
зазнав шкоди. Ця шкода може бути обумовлена втратою тієї частки
страхових платежів, яку він вніс. Аналогічне положення міститься у
другому абзаці п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про
застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України”.
Згідно з ним спільною сумісною власністю можуть бути страхова сума і
страхове відшкодування, виплачені за рахунок спільних коштів подружжя.
Проте у зазначеній постанові виплачені страхові суми й ті, що підлягають
виплаті при настанні страхового випадку, не відмежовуються від об’єктів
роздільної приватної власності подружжя.

І. Жилінкова правовий режим страхового відшкодування, виплаченого при
настанні страхового випадку, ставить у залежність від правового режиму
застрахованого майна1. Однак вона не розглядає питання про право одного
з подружжя на частку страхового відшкодування при настанні страхового
випадку, пов’язаного з річчю, яка є об’єктом роздільної приватної
власності другого з подружжя, тоді, коли страхові платежі були внесені
за рахунок спільних коштів подружжя. У разі дострокового припинення дії
договору страхування (ст. 28 Закону України “Про страхування”) повернені
страхові платежі, як слушно зазначають деякі автори, є об’єктом спільної
сумісної власності подружжя, якщо вони були внесені за рахунок їх
спільних коштів2.

Відповідно до ч. 6 коментованої статті суд може визнати приватною
власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їх окремого
проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Роздільним майном подружжя треба також визнати приватизовану на ім’я
одного з них квартиру.

Частина 7 статті, що коментується, також передбачає, що якщо у придбання
майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з
подружжя, частка у цьому майні, відповідно до розміру вкладу, є його
особистою приватною власністю.

Зазначене положення раніше було сформульоване у третьому абзаці п. 9
постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами
деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України”, згідно з яким якщо хтось
з подружжя зробив вклади у придбання спільного майна за рахунок майна,
яке належало йому до вступу в шлюб, чи було одержане ним за час шлюбу в
дарунок, у порядку спадкування, придбано за кошти, що належали цій особі
до шлюбу, або іншого роздільного майна, ці вклади (у тому числі вартість
майна до визнання його спільною власністю на підставі ст. 25 КпШС) мають
враховуватись при визначенні часток подружжя у спільній сумісній
власності.

Водночас треба зазначити, що у ч. 7 коментованої статті є деяка
неточність. Адже частка у майні не може бути особистою приватною
власністю. Ч. 2 ст. З Закону України “Про власність” передбачає два види
права спільної власності — право спільної часткової власності та право
спільної сумісної власності (див. також статті 16—18 Закону України “Про
власність”; ст. 12 ЦК 1963 р.; статті 356 і 368 ЦК 2003 р.; ст. 22 КпШС;
ст. 60 СК).

Для права спільної часткової власності характерне те, що у праві
власності на спільну річ розмір частки, яка належить кожному учаснику,
визначений заздалегідь (ст. 112 ЦК 1963 р.; ст. 356 ЦК 2003 р.). При
праві ж спільної сумісної власності розмір частки кожного з учасників у
праві власності на спільну річ заздалегідь не визначений (ст. 368 ЦК).
Він визначається лише у разі поділу спільної сумісної власності або при
виділі з неї — це безчасткова власність. Під часткою в праві спільної
часткової власності, як це випливає з ч. 1 ст. 356 ЦК і як зазначено в
літературі, треба розуміти частку в праві власності на все спільне
майно1. Це частка у праві спільної часткової власності, що не виділена в
натурі, а виражена у вигляді дробу права спільної власності або у
процентах2. Тому частка у праві спільної часткової власності не може
бути особистою приватною власністю суб’єкта. Учасник спільної часткової
власності має право власності на частку в праві власності на спільну
річ. Сама ж частка у майні не може бути правом особистої приватної
власності.

Стаття 58. Право на плоди та доходи від речей, що є особистою приватною
власністю дружини, чоловіка

1. Якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або
дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу
(дивідендів).

Коментована стаття до роздільної приватної власності кожного з подружжя
відносить плоди, а також доходи (дивіденди), які власник майна (дружина
або чоловік) одержує від об’єктів, що належать йому на праві цієї
власності.

На думку О. Дзери та Т. Ариванкж, це положення суперечить визначальному
принципу сімейного права, відповідно до якого майно, нажите (у СК вжите
слово “набуте”) подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною
власністю. Тобто під нажитим чи набутим треба розуміти будь-яке майно,
одержане у період шлюбу одним з подружжя у результаті праці або іншої
корисної діяльності1. З наведеною думкою навряд чи можна погодитись.
Плоди, доходи (дивіденди), які одержує один з подружжя — власник майна
від об’єктів, що належать йому на праві роздільної приватної власності,
не можна вважати майном, нажитим (набутим) у період шлюбу (про поняття
“нажите майно” див. у коментарі до ст. 60).

Плоди, доходи (дивіденди) від речі, що є об’єктом права роздільної
приватної власності одного з подружжя, не можна вважати доходом,
одержаним у результаті праці у період шлюбу. Це результат уречевленої
праці одного з подружжя чи інших осіб (наприклад, дарителя, спадкодавця
— дохід від подарованого, успадкованого майна), затраченої не у зв’язку
з перебуванням у шлюбі. Тому плоди, доходи (дивіденди) від речі, що є
об’єктом права роздільної приватної власності кожного з подружжя,
належать дружині або чоловіку на праві роздільної приватної власності.
Такий самий висновок випливає зі змісту ст. 133 ЦК 1963 р. і ст. 189 ЦК
2003 р.

Стаття 59. Здійснення дружиною, чоловіком права особистої приватної
власності

1. Той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та
користування ним з урахуванням інтересів сім’ї, насамперед дітей.

2. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані
враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до
закону мають право користування ним.

Після укладення шлюбу дружина і чоловік залишаються самостійними
суб’єктами права. Тому той з подружжя, хто є власником майна, визначає
режим володіння і користування ним. Водночас у зв’язку зі вступом у шлюб
особа набуває певних прав та обов’язків. Одним із таких обов’язків є
обов’язок подружжя турбуватися про сім’ю, зокрема про її матеріальне
забезпечення (див. коментар до ст. 55), а одним із принципів регулювання
сімейних відносин — їх регулювання з максимально можливим урахуванням
інтересів дитини, непрацездатних членів сім’ї (ч. 8 ст. 7 СК). Тому той
з подружжя, хто є власником майна, має визначати режим володіння та
користування

ним з урахуванням інтересів сім’ї і насамперед дітей. При розпорядженні
своїм майном кожний з подружжя зобов’язаний враховувати інтереси дитини,
інших членів сім’ї, які згідно з законом мають право користування ним.
Так, якщо об’єктом роздільної приватної власності одного з подружжя є
житлове приміщення, право користування ним належить усім членам сім’ї
(ст. 156 ЖК). Розпоряджаючись житловим приміщенням, той з подружжя, хто
є його власником, зобов’язаний враховувати інтереси дітей та інших
членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користування ним.

Роздільним майном подружжя можуть бути не тільки речі, а й майнові
зобов’язальні права, наприклад, право на пай у кооперативі, якщо його
внесено до шлюбу чи у період шлюбу, але за рахунок особистих коштів
одного з подружжя, або вклад у кредитну установу, якщо його зроблено до
шлюбу, отримано у спадщину чи внесено за рахунок особистих коштів одного
з подружжя. До складу роздільного майна подружжя можуть входити і
майнові обов’язки дружини, чоловіка, наприклад, обов’язок відшкодування
майнової шкоди або сплати особистого боргу.

Таким чином, треба розмежовувати поняття “роздільна приватна власність
кожного з подружжя” та “роздільне майно кожного з подружжя”. До складу
зазначеного майна входять не тільки речі, що належать дружині або
чоловіку на праві роздільної приватної власності, а й їх майнові права
та обов’язки.

О. Дзера та Т. Ариванюк вважають, що у главі 7 СК, на відміну від ст. 24
КпШС, пропонується визнавати власністю кожного з подружжя лише те майно,
що є об’єктом права власності, тоді як згідно зі ст. 24 КпШС під
роздільним майном подружжя можна розуміти не тільки об’єкти права
власності, а й право вимоги за зобов’язальними правовідносинами1. З цим
твердженням навряд чи можна погодитись. У ст. 57 СК немає чіткого
розмежування між правом особистої (правильніше — роздільної) приватної
власності дружини, чоловіка та їх роздільним майном. Так, п. 2 ч. 1 цієї
статті до роздільної приватної власності подружжя відносить майно,
набуте дружиною, чоловіком за час шлюбу в порядку спадкування. Однак до
складу успадкованого майна можуть входити не тільки речі, що належать
особі на праві приватної власності, а й майнові права та обов’язки
спадкодавця. До складу майна, набутого кожним з подружжя до шлюбу,
можуть також входити не тільки речі, що належать особі на праві
приватної власності, а й, як зазначалося, майнові права та обов’язки.
Ст. 57 СК чітко не визначає відмінності між роздільною приватною
власністю дружини, чоловіка та їх роздільним майном.

Таким чином, незважаючи на те, що ст. 57 СК має назву “Майно, що є
особистою приватною власністю дружини, чоловіка”, з її змісту випливає,
що вона передбачає можливість володіння кожним з подружжя на праві
приватної власності не тільки речами. Дружина, чоловік можуть набувати
зобов’язальних майнових прав та обов’язків. Ст. 24 КпШС має назву
“Роздільна власність подружжя”. Але й вона не відкидає можливості
володіння кожним з подружжя на праві приватної власності не тільки
речами. Дружина, чоловік можуть також набувати майнових прав і
обов’язків. Тому в цьому аспекті відмінностей між зазначеними статтями
немає.

Глава 8

Право спільної сумісної власності подружжя

Стаття 60. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя

1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові
на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них
не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства,
догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей
індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної
власності подружжя.

Основним законним правовим режимом майна подружжя, як вже зазначалося, є
правовий режим спільної сумісної власності. Як підкреслюють деякі
автори, коментована стаття, як і ст. 22 КпШС, встановлює презумпцію
права цієї власності подружжя щодо майна, набутого за час шлюбу1.

Відповідно до ч. 1 статті, що коментується, майно, набуте подружжям за
час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної
власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини
(навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба
тощо) самостійного заробітку (доходу). Аналогічне положення передбачене
ч. 2 ст. 22 КпШС. Водночас у коментованій статті йдеться про майно,
набуте подружжям за час шлюбу, а в ч. 1 ст. 22 КпШС — про майно, нажите
подружжям за цей же час. Однак ні в ст. 22 КпШС, ні в ст. 60 СК не
розкрито зміст слів “нажите” та “набуте”. При буквальному тлумаченні
поняття “майно, набуте подружжям за час шлюбу”, треба вважати, що
будь-яке таке майно є спільним майном подружжя. Проте такий висновок
суперечить п. З ч. 1 та частинам 3—6 ст. 57 СК, згідно з якими у деяких
випадках майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить не дружині та
чоловіку на праві спільної сумісної власності, а кожному з них на праві
роздільної приватної власності (див. коментар до ст. 57).

Таким чином, не будь-яке майно, набуте за час шлюбу, можна вважати
таким, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Тому
поняття “майно, набуте за час шлюбу” вужче за його буквальне тлумачення.

У ст. 22 КпШС, як вже зазначалося, закріплене поняття “майно, нажите
подружжям за час шлюбу”. О. Дзера та Т. Ари-ванюк вважають, що розкриття
змісту зазначених понять можливе шляхом наведення переліку конкретних
правових підстав виникнення у подружжя права спільної сумісної
власності1. З цим твердженням навряд чи можна погодитись з огляду на
юридичний склад, необхідний для виникнення зазначеного права. А для
цього необхідно, щоб майно було набуте за час шлюбу. Це положення прямо
передбачене в ч. 1 статті, що коментується, а також випливає зі змісту
ч. 1 ст. 21 СК та ст. 16 Закону України “Про власність”.

Частина 1 ст. 45 СК передбачає, що недійсний шлюб, а також шлюб,
визнаний недійсним за рішенням суду, не є підставою для виникнення у
осіб, між якими він був зареєстрований, прав та обов’язків подружжя, а
ч. 2 цієї статті встановлює, що якщо протягом недійсного шлюбу особи
набули майно, воно вважається таким, що належить їм на праві спільної
часткової власності. Водночас для виникнення права спільної сумісної
власності подружжя недостатньо, щоб майно було набуте за час
зареєстрованого шлюбу. Потрібно також, щоб дружина і чоловік спільно
проживали і вели спільне господарство, тобто необхідна наявність
спільної праці подружжя. А під такою працею треба розуміти будь-яку
корисну працю, яка незалежно від її характеру безпосередньо або в
уречевленій формі спрямована на створення спільного майна подружжя.
Спільність результатів праці дружини та чоловіка у разі наявності
законного режиму їх майна не встановлюється, як зазначають деякі автори,
угодою подружжя (явною або такою, що не припускається), а
запроваджується як обов’язковий наслідок шлюбу1.

Необхідність спільної праці дружини та чоловіка для виникнення права
спільної сумісної власності та спільного майна подружжя випливає із
зіставлення ч. 1 коментованої статті, п. З ч. 1 і частин 3, 4 і 6 ст. 57
СК. У зазначених у ст. 57 СК випадках майно, набуте подружжям за час
шлюбу, як вже зазначалося, належить не дружині й чоловіку на праві
спільної сумісної власності, а кожному з них на праві роздільної
приватної власності. Це пояснюється тим, що у цих випадках майно
набу-вається не в результаті спільної праці подружжя.

Уявляється, що терміни “нажите майно” та “набуте майно”, застосовувані
стосовно до виникнення права спільної сумісної власності дружини та
чоловіка й їх спільного майна, є синонімами. Термін “майно, нажите
подружжям протягом шлюбу” вперше був передбачений ст. 9 проекту Кодексу
законів про шлюб, сім’ю та опіку РРФСР 1926 р. і закріплений у ст. 10
його остаточної редакції. І. Жилінкова помилково стверджує, що термін
“нажите майно” вперше було закріплено у ст. 125 Кодексу законів про
сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР 1926 р.2 Аналогічної
помилки припускаються О. Дзера та Т. Ари-ванюк3.

У ст. 125 зазначеного Кодексу, який був прийнятий на 3-й сесії ВУЦВК
9-го скликання 31 травня 1926 р., підкреслювалося, що майно, нажите
подружжям спільною працею під час шлюбу, вважається таким, що належить
обом з подружжя на засадах співвласності у рівних частках. Відповідно до
Указу Президії Верховної Ради УРСР від 15 вересня 1945 р. зазначену
статтю було викладено у новій редакції. Згідно з нею майно, набуте
подружжям працею у період зареєстрованого шлюбу, вважалось таким, що
належить дружині та чоловіку на засадах спільної власності. Розмір
частки, яка належить кожному з подружжя, мав визначатися судом. Інше
майно вважалось роздільною власністю.

У законодавстві УРСР термін “майно, нажите подружжям під час шлюбу”
вперше був передбачений ст. 22 КпШС. Як випливає з тексту ст. 125
Кодексу законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану, для
виникнення права спільної сумісної власності та спільного майна подружжя
були необхідні дві умови: 1) набуття майна у період шлюбу; 2) набуття
майна в результаті спільної праці подружжя.

Необхідність спільної праці дружини і чоловіка для виникнення у них
права спільної сумісної власності випливає також із зіставлення змісту
статті, що коментується, зі змістом ст. 58 СК. Згідно зі ст. 58 СК якщо
річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або доход
(дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу
(дивідендів). Це пояснюється тим, що право на плоди, приплід, доход
(дивіденди) виникли не в результаті спільної праці подружжя.

Необхідність спільної праці дружини і чоловіка для виникнення у них
спільного майна випливає й з історичного тлумачення терміна “майно,
нажите подружжям протягом шлюбу”. Цей термін, як зазначалося, вперше був
закріплений у ст. 10 Кодексу законів про шлюб, сім’ю та опіку РРФСР.
Нарком юстиції РРФСР Д. Курський у заключному слові на 2-й сесії ВЦВК
12-го скликання зазначав з приводу проекту цієї статті: “Ця стаття
надзвичайно важлива і вона вносить щось нове. Спочатку в нас існувала
роздільність майна, а тут запроваджується спільність майна: здобуте
спільною працею майно робиться спільним майном і при розлученні ділиться
нарівно між подружжям”1.

Таким чином, обов’язковими елементами юридичного складу, необхідного для
виникнення права спільної сумісної власності дружини і чоловіка та їх
спільного майна, як зазначається в літературі, є набуття майна під час
зареєстрованого шлюбу і ведення цими особами спільного господарства,
тобто наявність спільної праці подружжя2. Майже аналогічну думку
висловила свого часу І. Жилінкова, яка вважала, що спільність майна
подружжя виникає у тому разі, коли особи перебувають у зареєстрованому
шлюбі і фактично становлять єдину сім’ю3. Щоправда, згодом вона дещо
змінила свою позицію4.

Частина 2 коментованої статті встановлює презумпцію, відповідно до якої
кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування,
є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Це має велике
практичне значення як при здійсненні правомочності, пов’язаної зі
спільною сумісною власністю подружжя, так і у разі поділу спільного
майна дружини і чоловіка (див. коментарі до статей 63, 65 і 71).

Для визнання речей, набутих за час шлюбу, об’єктами спільної сумісної
власності подружжя не має значення, на ім’я кого з них оформлене це
майно. Зі змісту третього абзацу п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду
України від 4 жовтня 1991 р. № 7 “Про практику застосування судами
законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий
будинок” випливає, що для виникнення права спільної сумісної власності
подружжя на збудований у період шлюбу житловий будинок не має значення,
на ім’я кого з подружжя він оформлений.

Стаття 61. Об’єкти права спільної сумісної власності

1. Об’єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути
будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту.

2. Об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія,
стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до
сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську
(кредитну) установу.

3. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші,
інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим
договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

4. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка,
лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя,
є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної
власності фізичних осіб. Тому об’єктами цього права є будь-які речі, що
належать фізичній особі на праві приватної власності. Вичерпного
переліку об’єктів права спільної сумісної власності, як зазначено в
літературі, дати неможливо1. Як випливає зі змісту ст. 13 Закону України
“Про власність”, об’єктами права приватної власності фізичних осіб
можуть бути предмети вжитку, засоби виробництва, результати
інтелектуальної праці. А ч. З ст. 13 цього Закону передбачає, що склад,
кількість і вартість майна, яке може бути у власності громадян, не
обмежуються, крім випадків, передбачених законом. Аналогічне положення
закріплене у ч. З ст. 325 ЦК і у ч. 1 коментованої статті. Об’єктом
права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за
винятком майна, зазначеного у постанові Верховної Ради України від 17
червня 1992 р. “Про право власності на окремі види майна”. У додатку № 2
до цієї постанови наведено перелік видів майна, для яких встановлено
спеціальний порядок набуття громадянами права власності. Не можуть бути
об’єктами права приватної власності об’єкти, зазначені у ч. 2 ст. 5
Закону України від 4 березня 1992 р. “Про приватизацію державного майна”
в редакції Закону від 19 лютого 1997 р.

Згідно з ч. 2 статті, що коментується, об’єктом права спільної сумісної
власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані
одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його
особовий рахунок у банківську (кредитну) установу. Таким чином,
відповідно до ч. 2 коментованої статті доходи кожного з подружжя є
об’єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка з моменту
їх внесення до сімейного бюджету. Аналогічна думка висловлена В.
Рясенцевим’. Це положення навряд чи можна визнати правильним. Адже у
такому разі для виникнення права спільної сумісної власності подружжя
щоразу необхідне волевиявлення одного з них. Однак для застосування
законного правового режиму регулювання відносин між подружжям з приводу
майна дружини і чоловіка цього не потрібно. Законний правовий режим, як
вже зазначалося, застосовується у тому разі, коли він не змінений
шлюбним договором. Як слушно зазначає О. Іоффе, якби утворення майнової
спільності залежало від подальших вчинків того з подружжя, хто є
набувачем, який забажав чи не забажав би використовувати нажите майно
для загальносімейних цілей, діяло б уже не правило закону, а довільний
розсуд кожного з подружжя2. Крім того, дуже важко встановити, чи внесені
доходи до сімейного бюджету. Положення ч. 2 статті, що коментується,
суперечить загальному правилу про поняття та підставу виникнення права
спільної сумісної власності подружжя, передбаченому ст. 60 СК, що, як
справедливо вважає Т. Ариванюк, не передбачає дію режиму спільності
майна подружжя залежно від його передачі до бюджету сім’ї3. Зазначене
положення суперечить також правилу ч. З коментованої статті, яка
встановлює, що якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах
сім’ї, гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були
одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності
обох з подружжя. У такому разі для виникнення права спільної сумісної
власності на зазначене майно не потрібно, щоб воно було внесене до
сімейного бюджету.

У ч. 2 статті, що коментується, ще одна неточність. У ній передбачено,
що доходи, одержані одним із подружжя і внесені на його особовий рахунок
у банківську (кредитну) установу, є об’єктом права спільної сумісної
власності обох з подружжя. Як зазначається в літературі, особа, яка
внесла вклад у банківську (кредитну) установу, володіє зобов’язальним,
відносним правом на нього, оскільки внесені кошти мають не
індивідуально-визначені, а родові ознаки. Право ж власності на кошти,
внесені на рахунок, переходить до банківської (кредитної) установи1.
Подружжю може належати не тільки право спільної сумісної власності на
речі, а й майнові зобов’язальні права: на вклад у банківську (кредитну)
установу, на пай, на вклад у господарському товаристві. Тому треба
розрізняти поняття “право спільної сумісної власності подружжя” та
“спільне майно подружжя”. Такий же висновок випливає з другого абзацу п.
9 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами
деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України”, в якому передбачено, що
спільною сумісною власністю подружжя можуть бути не тільки речі, а й
право на вклад у кредитних установах, паєнагромадження в ЖБК, ДБК,
гаражно-будівельних кооперативах; страхові суми, страхові відшкодування,
виплачені за рахунок спільних коштів подружжя, грошові суми і майно, що
належать подружжю за іншими зобов’язальними правовідносинами. Крім того,
обом з подружжя можуть належати права, пов’язані з акціями та іншими
цінними паперами. У наведеному ж положенні постанови Пленуму Верховного
Суду України є юридична неточність, яка полягає в тому, що право на
вклад, паєнагромадження, грошові суми та майно, що належать подружжю за
іншими зобов’язальними правовідносинами, віднесене до права спільної
сумісної власності дружини і чоловіка2. Насправді у зазначених випадках
обом з подружжя належить не право спільної сумісної власності, а майнові
зобов’язальні права. Водночас, як вже зазначалося, з наведеного
положення постанови Пленуму Верховного Суду України і зі змісту ч. 2
коментованої статті випливає, що треба розрізняти право спільної
сумісної власності подружжя та спільне майно подружжя. На цьому
наголошують Т. Ариванюк та О. Дзера3. Однак у чому полягає відмінність
між поняттями, вони чітко не вказують, твердячи лише, що поняття
“спільне майно подружжя” ширше за поняття “спільна сумісна власність
подружжя”.

Спільною сумісною власністю подружжя можуть бути речі, сукупність речей,
цінні папери, готівка.

Термін “майно” у цивільному праві вживається у трьох значеннях: 1) лише
майно, гроші, цінні папери або сукупність речей; 2) не тільки речі, а й
майнові зобов’язальні права; 3) речі, майнові зобов’язальні права та
майнові обов’язки, наприклад, спадкоємне майно1. У літературі немає
єдиної точки зору щодо поняття спільного майна подружжя. Одні автори
ототожнюють його з поняттям спільної сумісної власності дружини і
чоловіка2. Однак вони самі собі суперечать, оскільки зазначають, що
вклад, внесений за рахунок спільних заощаджень одним із подружжя у
банківську (кредитну) установу на своє ім’я, є спільним майном обох з
подружжя3. Особі, що внесла вклад у банківську (кредитну) установу, як
вже зазначалось, належить не право власності на нього, а зобов’язальне
право.

К. Граве, В. Тархов, Є. Ворожейкін, І. Жилінкова під спільним майном
подружжя розуміють не тільки речі, що належать дружині та чоловіку на
праві спільної сумісної власності, а й інші майнові права та обов’язки4.
З цією думкою не можна погодитись. Як справедливо зазначає В. Рясенцев,
поняття нажитого майна не охоплює борги5.

У ст. 73 СК йдеться про накладення стягнення на майно, що є об’єктом
права спільної сумісної власності подружжя. На борги накладати стягнення
не можна. Борги, як підкреслює А. Бєлякова, можуть обтяжувати спільне
майно подружжя, але не можуть включатися до його складу6. Включення до
складу спільного майна подружжя боргів дружини і чоловіка дає підстави
для висновку, що будь-який борг, який виникає за час шлюбу, є спільним
боргом подружжя, що суперечить положенням ст. 73 СК, згідно з якою є
спільні й особисті борги дружини і чоловіка. У подружжя можуть бути
спільні борги. Але вони утворюються в результаті угод, укладених обома
чи одним з подружжя за наявності презумпції згоди другого з подружжя або
у випадках, передбачених законом, наприклад, за наявності прямо
виявленої згоди другого з подружжя (ч. З ст. 65 СК).

У подружжя можуть виникнути спільні борги і за наявності інших юридичних
фактів, але не тому, що ці особи є дружиною і чоловіком (наприклад,
борги, пов’язані з утриманням спільного майна, з обопільним заподіянням
шкоди, з безпідставним збагаченням). Тому найбільш правильним уявляється
погляд, відповідно до якого до складу спільного майна подружжя входять
речі, гроші, цінні папери, що належать дружині та чоловіку на праві
спільної сумісної власності й нажиті за час шлюбу, а також зобов’язальні
майнові права, що виникли у період шлюбу і не пов’язані з особою одного
з подружжя1.

Сукупність елементів юридичного складу, необхідного для виникнення
спільності майна подружжя, визначає й початковий момент виникнення
спільного майна дружини і чоловіка. З огляду на те, що до складу
спільного майна подружжя входить не тільки право співвласності, а й
зобов’язальні права, можливі три варіанти вирішення цього питання: 1)
майно стає спільним, якщо воно було зароблене, тобто якщо на нього
виникло право в одного з подружжя за час шлюбу; 2) коли майно одержане;
3) коли майно внесене одним із подружжя у дім, сім’ю.

Навряд чи можна погодитися з останньою думкою, яка висловлена В.
Рясенцевим2 і передбачена ч. 2 статті, що коментується. Якщо
дотримуватися цього погляду, то треба визнати, що для виникнення
спільності майна подружжя щоразу необхідне волевиявлення дружини або
чоловіка, а це не відповідає вимогам закону. При застосуванні законного
режиму регулювання майнових відносин між подружжям конкретні особи при
укладенні шлюбу виявляють свою волю, а під час придбання майна керуються
відповідними нормами закону. Крім того, доходи можуть взагалі не
потрапляти в сім’ю, а надходити на рахунок одного з подружжя у
банківській (кредитній) установі. У такому разі, якщо дотримуватись
точки зору В. Рясенцева, їх варто було б віднести до роздільного майна
подружжя. Однак це суперечить думці, висловленій самим В. Рясенцевим.

Важко також погодитися з думкою, згідно з якою спільність майна подружжя
виникає з моменту одержання його дружиною або чоловіком1. Автори, які
висловлюють ЇЇ, суперечать самі собі, оскільки водночас вважають, що до
складу спільного майна подружжя входить не тільки право власності, а й
зобов’язальні права. Так, І. Жилінкова зазначає, що правильно
пов’язувати правовий режим майна подружжя з моментом виникнення права
особи на одержання авторської винагороди, а не з моментом ЇЇ фактичного
одержання2. О. Дзе-ра підкреслює, що трапляються випадки, коли право на
майно виникає у період шлюбу, а набувається подружжям після його
припинення. Визнання такого майна спільним не суперечить сімейному
законодавству, відповідно до якого у власність дружини і чоловіка
переходить майно, нажите ними за час шлюбу3.

Автори, які дотримуються цієї точки зору, свою думку обґрунтовують тим,
що право на одержання заробітної плати, авторського гонорару має лише
сам працівник або автор твору. У зв’язку з цим вони заперечують
положення, згідно з яким спільність майна подружжя виникає з моменту,
коли в одного або в обох з них виникло право на це майно4. Ці автори не
вбачають відмінностей між моментом виникнення права спільної сумісної
власності подружжя і моментом виникнення спільного майна дружини та
чоловіка. Однак, як слушно зазначає О. Іоффе, треба розрізняти внутрішні
майнові відносини між подружжям та їх зовнішній прояв5.

Право на одержання вкладу, внесеного у банківську (кредитну) установу на
ім’я одного з подружжя, або на повернення кооперативного паю має лише
той з подружжя, на чиє ім’я внесено вклад, пай. Однак вклад, пай,
внесені під час шлюбу, визнаються законодавством, судовою практикою та в
літературі спільним майном подружжя.

Уявляється, що треба розрізняти момент виникнення спільного майна
подружжя та момент виникнення права спільної сумісної власності дружини
та чоловіка. Спільне майно подружжя, як зазначають деякі автори, виникає
з моменту, коли в одного з них виникає право на це майно під час шлюбу в
результаті праці дружини або чоловіка, які ведуть спільне господарство1.
Право ж спільної сумісної власності подружжя виникає з моменту одержання
майна хоча б одним з них2. Так, якщо в одного з подружжя виникло право
на одержання заробітної плати під час шлюбу, але вона була отримана
після розлучення, ця заробітна плата має бути визнана спільним майном
дружини і чоловіка.

Водночас треба враховувати, що ч. 2 коментованої статті, як вже
зазначалось, передбачає, що заробітна плата, пенсія, стипендія, інші
доходи, одержані одним із подружжя, стають об’єктом права спільної
сумісної власності дружини і чоловіка з моменту внесення їх до сімейного
бюджету. А це положення, як вже було доведено, суперечить загальному
правилу про поняття й підставу виникнення права спільної сумісної
власності подружжя, передбаченому ст. 60 СК, а також змісту ч. З статті,
що коментується. Крім того, дуже важко встановити, чи внесені доходи до
сімейного бюджету.

Для визначення моменту виникнення спільного майна подружжя становить
інтерес постанова Президії Харківського обласного суду за позовною
заявою Н. Маркелової до В. Маркелова про розірвання шлюбу та поділ
майна, зокрема автомобіля . “Запорожець” та вкладу в Ощадному банку.
Заперечуючи позов, відповідач стверджував, що вклад в Ощадному банку та
гроші, сплачені за автомобіль, утворилися за рахунок авторської
винагороди, одержаної ним хоча й у період шлюбу, але за винахід,
зроблений до його укладення. Тому й право на отримання винагороди
виникло до шлюбу, а усе майно, придбане за ці гроші, має вважатися
роздільним. Справа розглядалася неодноразово. Президія Харківського
обласного суду визнала обґрунтованим протест Голови Верховного Суду
України, в якому зазначалось, що відповідно до ст. 24 КпШС майно,
яке належало кожному з подружжя до вступу в шлюб, є їх роздільним
майном. Тому Президія Харківського обласного суду вказала, що суду
необхідно було перевірити, коли саме у встановленому законом порядку за
відповідачем було визнане право на одержання авторської
винагороди: до чи у період шлюбу. Якщо буде встановлено, що авторське
посвідчення було видане відповідачу до шлюбу, то одержану ним у цей
період авторську винагороду не можна визнати спільним майном подружжя

1. Суд цілком слушно пов’язав правовий режим майна подружжя, а не право
власності дружини і чоловіка з моментом виникнення права на одержання
авторської винагороди, а не з моментом її одержання.

Таким чином, треба розрізняти момент виникнення спільного майна подружжя
та момент виникнення права спільної сумісної власності дружини та
чоловіка. Спільне майно подружжя виникає з моменту, коли в одного з них
виникло право на це майно, за умови, що воно виникло у період шлюбу в
результаті праці одного чи обох з подружжя, якщо дружина і чоловік
проживали однією сім’єю. Право ж спільної сумісної власності подружжя
має вважатися таким, що виникло, з моменту одержання цього майна хоча б
одним із подружжя.

Згідно з ч. З коментованої статті якщо одним із подружжя укладено
договір в інтересах сім’ї, гроші, інше майно, в тому числі гонорар,
виграш, що були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної
сумісної власності дружини і чоловіка. При цьому, як вже зазначалось, не
потрібно, щоб майно, одержане за таким договором, було внесене до
сімейного бюджету. Достатньо того, щоб воно було одержане одним із
подружжя. При укладанні зазначеного договору можливе застосування
загального правила ст. 128 ЦК 1963 р. (ч. 1 ст. 334 ЦК 2003 р.),
відповідно до якого право власності у набувача майна за договором
виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором
або законом. Ч. 2 ст. 65 СК та ст. 23 КпШС передбачають, що при
укладанні договорів одним із подружжя існує презумпція згоди другого з
них. Тому якщо ця презумпція не спростована, права та обов’язки за
договором, укладеним одним із подружжя, поширюються на обох з них.

Одним із об’єктів права спільної сумісної власності подружжя є речі для
професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське
обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя (ч. 4
статті, що коментується; ст. 26 КпШС).

Закріплюючи зазначене положення, закон виходить з того, що ці речі, як
правило, мають значну цінність, і що віднесення їх до роздільного майна
подружжя могло б істотно порушити права одного з них.

У цьому разі є юридичний склад, необхідний для виникнення спільності
майна подружжя (див. коментар до ст. 60). Водночас закон враховує й
інтереси того з подружжя, предметом професійних занять якого вони є,
встановлюючи, що у разі

поділу спільного сумісного майна подружжя суд може присудити ці речі
тому з них, у користуванні якого вони знаходилися, з покладенням на
нього обов’язку компенсувати другому з подружжя його частку грошима.

Стаття 62. Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на
майно, що належало дружині, чоловікові

1. Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй
вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат
другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду
об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Коментована стаття встановлює, що роздільне майно кожного з подружжя
може визнаватися об’єктом права спільної сумісної власності дружини і
чоловіка, якщо за час шлюбу воно істотно збільшилося у своїй вартості
внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з
подружжя. Це ж положення передбачене ст. 25 КпШС. Наприклад, будинок, що
належить одному з подружжя, було капітально відремонтовано у період
шлюбу. При вирішенні питання про нього треба враховувати вартість цього
будинку до спільних затрат на нього і після цього.

Визнання майна об’єктом права спільної сумісної власності подружжя
пояснюється тим, що у даному разі наявний юридичний склад, необхідний
для виникнення цього права. Майно повинно істотно збільшитись у своїй
вартості за час шлюбу внаслідок спільної праці подружжя або праці того з
них, якому це майно не належало. Можливість виникнення у такому разі
спільної сумісної власності подружжя підкреслена і в п. 9 постанови
Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами деяких норм
Кодексу про шлюб та сім’ю України”.

Стаття 63. Здійснення подружжям права спільної сумісної власності

1. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і
розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної
власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Змістом права спільної сумісної власності, як й будь-якого права
власності, є право володіння, користування та розпорядження спільною
річчю (статті 63 і 65 СК; ст. 369 ЦК).

Для права спільної часткової та спільної сумісної власності, як це
випливає зі змісту ст. 112 ЦК 1963 р. і статей

355, 356 і 368 ЦК 2003 р., характерні дві взаємопов’язані обставини: 1)
множинність суб’єктів, що відрізняє його від інших видів права
власності, яке належить одному суб’єкту; 2) єдність об’єкта. Право
кожного зі співвласників поширюється на об’єкт у цілому, а не на якусь
його частину в натурі.

Особливістю суб’єктного складу правовідносин спільної власності є
множинність її учасників. Тому правовідносини виникають не тільки між
власниками та невласниками, а й між співвласниками. У літературі
розрізняють зовнішні такі правовідносини (між співвласниками, з одного
боку, та невласниками — з другого) та внутрішні (між самими
співвласниками)1.

Зовнішні правовідносини спільної власності, тобто правовідносини
співвласників з третіми особами, мають абсолютний характер, що дістає
вияв у тому, що співвласники наділені суб’єктивним правом спільної
власності, а зобов’язані особи, коло яких необмежене, повинні
утримуватись від порушення права спільної власності. Особливістю є те,
що правомочною стороною виступає не одна особа, а декілька.

Внутрішні правовідносини спільної власності, тобто правовідносини між
самими співвласниками, за своєю структурою є відносними. Всі
співвласники індивідуалізовані. Водночас їх внутрішні права та обов’язки
щодо одне одного обумовлені наявністю самого права спільної власності як
“стисненого” права, опосередковують ставлення до речі “як до своєї” і
для їх виникнення не потрібні додаткові юридичні факти. Тому ці
правовідносини залишаються правовідносинами власності. Водночас
внутрішні правовідносини між співвласниками можуть мати й зобов’язальний
характер. Це стосується правовідносин, пов’язаних з одержанням доходів
від спільної речі та несенням витрат, пов’язаних з її утриманням.

Р. Мананкова вважає, що змістом внутрішніх правовідносин спільної
власності є право кожного зі співвласників на володіння, користування та
розпорядження спільною річчю та обов’язок кожного з них не заважати
іншим співвласникам робити це2. З цим твердженням важко погодитися,
оскільки у разі його визнання обов’язки співвласників нічим не
відрізнятимуться від обов’язків третіх осіб.

Частина 1 ст. 358 ЦК передбачає, що право спільної часткової власності
здійснюється співвласниками за їх згодою. А згідно з ч. 2 ст. 369 ЦК
розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється
за згодою всіх співвласників, яка вважається досягнутою незалежно від
того, хто з учасників вчинив правочин щодо розпорядження цим майном.

У зв’язку з цим більш слушним є твердження, відповідно до якого змістом
внутрішніх правовідносин спільної власності є право кожного зі
співвласників на володіння, користування та розпорядження спільною річчю
та обов’язок кожного з них погоджувати свою поведінку, пов’язану з
володінням, користуванням та розпорядженням нею, з іншими
співвласниками1, тобто кожен співвласник, у тому числі й подружжя, при
здійсненні права спільної сумісної власності зобов’язаний займати не
тільки пасивну (не перешкоджати одне одному в здійсненні правомочностей,
пов’язаних з цією власністю), а й активну позицію, змістом якої, як вже
зазначалося, є право та обов’язок кожного з подружжя узгоджувати свою
поведінку щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном
з другим із подружжя.

Згідно зі статтею, що коментується, дружина та чоловік мають рівні права
на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на
праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю
між ними. Аналогічне положення передбачене ч. 1 ст. 369 ЦК. Однак ні у
коментованій статті, ні в ч. 1 ст. 369 ЦК не йдеться про порядок
здійснення подружжям правомочностей щодо володіння та користування
спільним майном.

Частина 1 ст. 65 СК передбачає, що дружина та чоловік розпоряджаються
майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за
взаємною згодою. Аналогічне положення закріплене у ч. 2 ст. 369 ЦК.
Уявляється, що дружина і чоловік повинні за взаємною згодою не тільки
розпоряджатися об’єктом їх права спільної сумісної власності, а й
здійснювати право володіння та користування майном, що належить їм на
праві спільної сумісної власності.

Стаття 64. Право подружжя на укладення договорів між собою

1. Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів,
які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою
приватною власністю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної
сумісної власності подружжя.

2. Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з
подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може
бути укладений без виділу цієї частки.

Вступ у шлюб не впливає на правоздатність подружжя. У разі реєстрації
шлюбу фізичної особи, яка не досягла 18 років, з додержанням вимог
закону вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту цієї
реєстрації (ст. 11 ЦК 1963 р.; ч. 2 ст. 34 ЦК 2003 р.). Дружина і
чоловік мають право розпоряджатися як майном, що належить їм на праві
роздільної приватної власності, так і майном, яке є об’єктом права їх
спільної сумісної власності. Тому вони можуть укладати між собою
будь-який договір, не заборонений законом, як щодо роздільного майна
кожного з них, так і щодо майна, яке є об’єктом їх права спільної
сумісної власності. Так, дружина і чоловік можуть укласти договір про
порядок користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної
власності.

Більшість договорів, які укладають між собою дружина і чоловік, мають
цивільно-правовий характер і на них поширюються загальні правила про
дійсність таких договорів. Найчастіше укладаються договори дарування.
Водночас не можна погодитися з думкою про те, що шлюбний договір є
цивільно-правовим договором1 (аналіз наведеної точки зору див. у
коментарі до ст. 92).

У літературі дискутувалось питання про форму договору, укладеного між
подружжям. Була висловлена думка, що з огляду на особисто-довірчий
характер сімейних відносин не треба застосовувати правила ЦК про
обов’язкове нотаріальне посвідчення договорів до договору дарування на
суму понад 500 крб.2. Однак ні ЦК 1963 р., ні ЦК 2003 р., ні СК не
передбачають такого винятку.

Водночас ч. 2. статті, що коментується, передбачає виняток із загальних
правил цивільно-правового регулювання угод з приводу відчуження об’єктів
права спільної сумісної власності, встановлюючи, що договір про
відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки
у праві спільної сумісної власності дружини і чоловіка може бути
укладений без виділу цієї частки. Це пояснюється тим, що у разі такого
відчуження право спільної сумісної власності подружжя припиняється і
виникає право роздільної приватної власності того з

них, на користь якого укладено договір про відчуження частки в праві
спільної сумісної власності подружжя.

Стаття 65. Право подружжя на розпоряджання майном, що є об’єктом права
спільної сумісної власності подружжя

1. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної
сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

2. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за
згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до
суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений
другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі
дрібного побутового.

Дружина і чоловік, як вже зазначалося, мають рівні

3. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують
нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також
договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути
подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і
(або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

4. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює
обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором,
використане в інтересах сім’ї.

права на належне їм спільне майно. Тому відповідно до ч. 1 ст. 23 КпШС
вони розпоряджаються цим майном за взаємною згодою. Аналогічне правило
передбачають ч. 1 коментованої статті та ч. 2 ст. 369 ЦК. Дружина і
чоловік у повсякденному житті укладають угоди, пов’язані з їх спільним
майном, майже щодня, наприклад, дрібні побутові угоди, спрямовані на
придбання предметів споживання. Реалізація вимоги про висловлення одним
із подружжя згоди на укладення другим із подружжя таких угод призвела б
до надзвичайного утруднення цивільного обороту.

Тому ч. 2 статті, що коментується, виходячи з припущення про єдність
інтересів подружжя, встановлює презумпцію згоди одного з них при
здійсненні операцій зі спільним майном другим із подружжя. Таке саме
положення передбачене щодо розпорядження майном, яке є об’єктом права
спільної сумісної власності (другий абзац ч. 2 ст. 369 ІДК). Ця
презумпція не поширюється на укладання одним із подружжя договорів, що
мають бути нотаріально оформлені, а також договорів, пов’язаних з цінним
майном. Згода другого з подружжя у такому разі має бути письмовою (ч. З
коментованої статті).

Другий абзац ч. З статті, що коментується, передбачає, що згода одного з
подружжя на укладення другим з подружжя договору, який потребує
нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути
нотаріально засвідчена. Аналогічне положення передбачене третім абзацом
ч. 2 ст. 369 ЦК щодо укладання зазначених договорів при розпорядженні
майном, яке є об’єктом права спільної сумісної власності.

Зіставляючи частини 2 і 3 коментованої статті, можна зробити висновок,
що вона розрізняє три види договорів, пов’язаних з розпорядженням
майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя,
залежно від способу виявлення волі одним з подружжя щодо укладання
договорів другим із подружжя:

1) дрібні побутові договори. Ч. 2 статті, що коментується, встановлює
категоричне правило, згідно з яким передбачається наявність згоди
другого з подружжя на укладення таких договорів, яка не може бути
спростована. Під дрібними побутовими договорами треба розуміти договори,
що задовольняють побутові потреби особи і стосуються предмета, який має
невисоку вартість (другий абзац п. 1 ч. 1 ст. 31 ЦК). Однак це не
означає, що один із подружжя не може пред’явити позов про визнання
такого договору недійсним. Це суперечило б ч. 2 ст. 4 ЦПК. Суд же
залежно від конкретних обставин справи може визнати зазначений договір
дрібним побутовим і на підставі цього відмовити у задоволенні позову;

2) договори, що виходять за межі дрібних побутових. Ч. 2 коментованої
статті встановлює презумпцію згоди одного з подружжя на укладення
зазначених договорів другим із подружжя. Однак вона не визначає
критерію, на підставі якого такий договір можна визнати недійсним. В.
Маслов вважає, що він може бути визнаний недійсним лише у тому разі,
якщо буде доведено, що набувач діяв несумлінно, тобто знав або повинен
був знати, що другий з подружжя згоди на укладання договору не давав1
Аналогічну думку висловлюють М. Антокольська2, Т. Ариванюк і О. Дзера3.
Таке положення передбачене ч. 2 ст. 35 СК РФ. Відповідно до неї укладена
одним із подружжя угода, пов’язана з розпорядженням спільним майном обох
з них, може бути визнана недійсною з мотивів відсутності згоди на це
другого з подружжя лише на його вимогу й лише у випадках, коли доведено,
що друга сторона знала або повинна була знати про незгоду другого з
подружжя з укладенням даної угоди;

3) договори, що потребують нотаріального посвідчення і (або) державної
реєстрації, а також договори стосовно цінного майна. На укладання таких
договорів не поширюється положення про наявність презумпції згоди
другого з подружжя. Згідно з ч. З статті, що коментується, згода другого
з подружжя має бути подана письмово, а на укладання договору, що
потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, повинна
бути нотаріально засвідчена. За відсутності такої прямо виявленої згоди
другого з подружжя зазначені договори за його позовом мають визнаватися
недійсними.

У літературі дискутується питання про можливість захисту прав одного з
подружжя у тому разі, якщо він доведе, що не давав згоди на укладення
другим із подружжя договору відчуження їх спільного майна, що виходить
за межі дрібного побутового договору, і контрагент за договором (набувач
майна) є добросовісним набувачем.

3. Ромовська вважає, що у разі відчуження одним із подружжя спільного
майна без згоди другого з подружжя останній може витребувати майно у
добросовісного набувача на підставі ст. 145 ЦК 1963 р., яка передбачає
право власника витребовувати належне йому майно у добросовісного
сплатного набувача на тій підставі, що річ вибула з володіння власника
всупереч його волі1. На думку 3. Ромовської, у цьому разі можна
пред’явити віндикаційний позов (ст. 145 ЦК 1963 р.), що є одним з видів
речово-правових позовів.

Аналогічна точка зору була висловлена Н. Єршовою2, Т. Ари-ванюк та О.
Дзерою3. Проте уявляється, що вона потребує деякого уточнення. Як вже
зазначалося, при укладанні договорів, пов’язаних зі спільним майном,
одним із подружжя вважається, що вони укладені за згодою другого з
подружжя (ст. 23 КпШС; коментована стаття), за винятком договорів, для
укладання яких потрібна прямо виявлена згода останнього, тобто
зобов’язальні правовідносини за такими договорами з контрагентом
виникають в обох з подружжя.

Речово-правові ж позови, як зазначено в літературі, спрямовані на захист
права власності як абсолютного суб’єктивного права. Ці позови не
пов’язані з будь-якими конкретними зобов’язаннями. Віндикаційний позов є
позадоговірним. Він може бути пред’явлений лише за відсутності
договірних відносин між власником та володільцем4. Тому віндикаційний
позов того з подружжя, хто вважає, що спільне майно було відчужене без
його згоди, може бути задоволений лише в тому разі, якщо він доведе цей
факт, а також те, що відчужена річ, яка належала подружжю на праві
спільної сумісної власності, вибула з його володіння всупереч його волі,
і якщо набувач був сплатним (ст. 145 ЦК 1963 р.) або безоплатним
добросовісним набувачем.

Відповідно до ч. 4 статті, що коментується, договір, укладений одним із
подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя,
якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.
Уявляється, що наведене положення діє, якщо той з подружжя, хто не
укладав такого договору, не доведе, що він заперечував проти його
укладання (докладніше про це див. у коментарі до ст. 73).

Стаття 66. Право подружжя на визначення порядку користування майном

1. Подружжя має право домовитися між собою про порядок користування
майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності.

2. Договір про порядок користування житловим будинком, квартирою, іншою
будівлею чи спорудою, земельною ділянкою, якщо він нотаріально
посвідчений, зобов’язує правонаступника дружини та чоловіка.

Дружина і чоловік, як вже зазначалось, зобов’язані не тільки не
перешкоджати одне одному в здійсненні правомочностей, пов’язаних зі
спільною сумісною власністю, а й узгоджувати свою поведінку по
здійсненню правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження
майном, яке належить їм на праві цієї власності (докладніше про це див.
у коментарі до ст. 63). З урахуванням сказаного вони мають право
домовлятися між собою про порядок користування зазначеним майном.
Дружина і чоловік можуть, наприклад, визначати порядок користування
автомобілем, катером, комп’ютером та іншими речами. Однак така
домовленість не виключає права кожного з подружжя у разі виникнення
спору про порядок користування цими речами звертатися з позовом до суду.

Договір про порядок користування житловим будинком, квартирою, іншою
будівлею чи спорудою, земельною ділянкою, якщо він нотаріально
посвідчений, має обов’язкову силу не тільки для дружини і чоловіка, а й
для їх правонаступників.

Стаття 67. Право на розпоряджання часткою у майні, що є об’єктом права
спільної сумісної власності подружжя

1. Дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою до говір
купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави
щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише
після її визначення та виділу в натурі або

визначення порядку користування майном.

2. Дружина, чоловік мають право скласти заповіт на свою частку у праві
спільної сумісної власності подружжя до її визначення та виділу в
натурі.

У цивільному праві, як вже зазначалося, розрізняють два види права
спільної власності: право спільної власності з визначенням частки
кожного зі співвласників у праві власності на спільну річ — право
спільної часткової власності та право спільної сумісної власності —
право власності двох чи більше співвласників без визначення їх часток у
праві власності на спільну річ (ч. 2 ст. З Закону України “Про
власність”; статті 356, 368 ЦК). Ці види відрізняються один від одного
особливостями внутрішніх правовідносин між співвласниками. Характерною
ознакою права спільної часткової власності є те, що кожному зі
співвласників, як це зазначено у ч. 1 ст. 368 ЦК, належить частка у
праві власності на спільний об’єкт у цілому. Ці частки не виділені в
натурі. Вони можуть бути рівними й нерівними. Однак їх розмір завжди має
бути точно визначений у вигляді дробу (1/2, 1/3, 1/5 тощо) або у
відсотках. Для права ж спільної сумісної власності, як зазначено у ч. 1
ст. 368 ЦК і в літературі1, характерно те, що розмір частки у праві
власності на спільну річ кожного зі співвласників заздалегідь не
визначений. Це безчасткова власність.

Частина 1 статті, що коментується, передбачає, що кожний з подружжя може
укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування,
довічного утримання, застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної
власності лише після її визначення та виділу в натурі або визначення
порядку користування майном. Це положення викликає заперечення. Адже при
визначенні порядку користування спільним майном право спільної сумісної
власності подружжя не припиняється. Особа, яка має право користування
майном, не має права ним розпоряджатися. Тому у разі визначення лише
порядку користування спільним майном той з подружжя, у користуванні
якого знаходиться частина спільного майна, не може розпоряджатися ним.

Дружина, чоловік мають також право скласти заповіт на свою частку у
праві спільної сумісної власності подружжя до її визначення та виділу в
натурі. Це пояснюється тим, що заповіт набирає сили з моменту смерті
спадкодавця. Визначення розміру належної дружині або чоловіку частки у
спільній сумісній власності можливе лише після смерті одного з них.

Стаття 68. Здійснення права спільної сумісної власності після
розірвання шлюбу

1. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на
майно, набуте за час шлюбу.

2. Розпоряджання майном, що є об’єктом права спільної сумісної
власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно
за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Розірвання шлюбу не є обов’язковою умовою припинення права спільної
сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Якщо не
здійснено поділ спільної сумісної власності подружжя або якщо не
визначено розмір часток у праві цієї власності, що належить кожному з
колишнього подружжя, відносини, пов’язані з правом спільної сумісної
власності, зберігаються. Однак оскільки їх учасники вже не є подружжям,
для регулювання цих відносин застосовуються норми ЦК (статті 368—372).

Спільно придбане колишніми дружиною і чоловіком майно належатиме їм на
праві спільної часткової власності, якщо вони не передбачать, що таке
майно має належати їм на праві спільної сумісної власності. Це
пояснюється тим, що у разі виникнення права спільної власності на
будь-який об’єкт воно вважається правом спільної часткової власності (ч.
4 ст. 355 ЦК). Це право, як зазначається в літературі, є провідним видом
права спільної власності. Воно завжди, якщо це прямо не передбачено
законодавством або договором, передбачається. Право спільної сумісної
власності виникає лише у випадках, передбачених законом або договором1.

Якщо ж колишні дружина і чоловік після розірвання шлюбу у реєстраційному
порядку продовжують проживати однією сім’єю, за заявою заінтересованої
особи розірвання шлюбу може бути визнане судом фіктивним (див. коментар
до ст. 108).

Стаття 69. Право подружжя на поділ майна, що є об’єктом права спільної
сумісної власності подружжя

1. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві
спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

2. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.

Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна,
а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього
майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Припинення спільної сумісної власності чи спільного майна подружжя
відбувається шляхом поділу чи у разі смерті дружини або чоловіка. Поділ
регулюється статтями 69—72 СК.

Зазначений поділ можливий на вимогу кожного з подружжя, а також
кредитора одного з подружжя при зверненні стягнення на частку останнього
у спільному майні. Коментована стаття встановлює, що дружина і чоловік
мають право на поділ майна, яке належить їм на праві спільної сумісної
власності, за взаємною згодою незалежно від розірвання шлюбу. Договір
про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також
про виділ нерухомого майна дружини, чоловіка зі складу усього майна
подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Стаття 70. Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі майна,
що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя

1. У разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності
подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не
визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

2. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади
рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема
якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав,
знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам
сім’ї.

3. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена,
якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син,
дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній
для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Згідно з ч. 1 статті, що коментується, у разі поділу майна, що є
об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна
дружини та чоловіка є рівними. Ця презумпція може бути змінена
домовленістю між ними або шлюбним договором.

Розмір часток кожного з подружжя у їх спільному майні може визначатися
за взаємною згодою та оформлюватись у вигляді письмової угоди між ними.
За бажанням подружжя ця угода може нотаріально посвідчуватись. При цьому
дружина і чоловік не зобов’язані додержувати положення про рівність їх
часток у спільному майні. У разі виникнення між ними спору щодо розміру
їх часток у спільному майні суд виходить з визнання рівності цих часток.
Відступити від принципу рівності часток подружжя суд може за обставин,
що мають істотне значення, зокрема якщо один із подружжя не дбав про
матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив або пошкодив спільне
майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї.

Пленум Верховного Суду України у постанові “Про застосування судами
деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України” (пункти 3 і 10)
роз’яснив, що якщо судом встановлено, що один із подружжя здійснив
відчуження, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно або використав
його на свій розсуд усупереч волі другого з подружжя і не в інтересах
сім’ї, при поділі має враховуватись це майно або його вартість.

Відповідно до ч. З коментованої статті за рішенням суду частка майна
дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти,
а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір
одержуваних ними аліментів недостатній для забезпечення їх фізичного,
духовного розвитку та лікування. Це положення не можна розуміти таким
чином, що сама наявність дітей, залишених з одним із подружжя, є
підставою для збільшення його частки. Суд може відступити від принципу
рівності часток подружжя, якщо цього потребують інтереси виховання та
утримання дітей, оскільки обидва з подружжя зобов’язані виховувати і
утримувати їх. Так, інтереси дітей мають враховуватися при поділі між
подружжям житлової площі. В інтересах дітей суд може відступити від
принципу рівності часток подружжя при поділі меблів та інших предметів
домашнього вжитку. Якщо ж інтереси дітей можуть бути задоволені без
відступу від принципу рівності часток подружжя у їх спільному майні, суд
не повинен порушувати цей принцип.

Під час поділу майна подружжя речі, що належать дітям, не можуть
ділитися, оскільки ст. 173 СК закріплює роздільність майна батьків та
дітей. У тих випадках, коли подружжя за взаємною згодою чи суд на вимогу
подружжя (одного з них) визначає розмір належної кожному з подружжя
частки в їх спільному майні і не здійснює поділу майна у натурі,
відносини спільної власності не припиняються. Однак відносини права
спільної сумісної власності заміняються відносинами права спільної
часткової власності.

Стаття 71. Способи та порядок поділу майна, що є об’єктом права спільної
сумісної власності подружжя

1. Майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя,
ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір
може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини,
чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

2. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не
визначено домовленістю між ними.

3. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто
використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей
враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

4. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його
частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий
будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою,
крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

5. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови
попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на
депозитний рахунок суду.

Дружина і чоловік, як вже зазначалося, мають право розділити належне їм
спільне майно за взаємною згодою. У разі виникнення між ними спору щодо
способу поділу майна він може бути вирішений судом. Спір про поділ
спільного майна подружжя може мати місце також у разі смерті одного з
них, якщо у померлого крім того з подружжя, хто пережив його, є інші
спадкоємці, й між тим з подружжя, хто пережив померлого, та ними не
досягнуто згоди.

Поділ спільного майна подружжя, як вже зазначалося, може мати місце
також на вимогу кредитора дружини або чоловіка. При вирішенні питання
про поділ спільного майна подружжя суд насамперед повинен визначити
розмір частки кожного з них у їх спільному майні, вартість майна, що
підлягає поділу, а також кожної речі та розділити останні між подружжям
з урахуванням їх вартості та розміру частки кожного з подружжя.

Під час поділу спільного майна подружжя, пов’язаного зі смертю одного з
них, визначається частка кожного з подружжя. Частка померлого, якщо
немає заповіту, ділиться у рівних частинах між усіма спадкоємцями,
покликаними до спадщини, включаючи й того з подружжя, хто пережив
померлого. Вартість спільного майна та конкретних речей має бути
зазначена у позовній заяві. У разі виникнення спору щодо вартості майна
або окремих речей суд може призначити експертизу (ст. 57 ЦПК):
товарознавчу (для визначення вартості речей та меблів) або будівельну
(для визначення вартості житлового будинку, якщо він входить до складу
майна).

Якщо поділ спільного майна подружжя провадиться без розірвання шлюбу,
він може стосуватися лише наявного майна. Дружина і чоловік не можуть
ділити майно, яке вони набудуть у майбутньому. Умови поділу такого майна
можуть бути передбачені лише у шлюбному договорі.

До складу спільного майна подружжя, як вже зазначалося, входять не
тільки речі, що належать їм на праві спільної сумісної власності, а й
майнові права. Тому поділ має відбуватися з урахуванням вартості речей
та розміру частки кожного з подружжя.

Майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя,
ділиться між ними в натурі. При цьому суд бере до уваги інтереси
дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Це ж положення передбачене у другому абзаці п. 10 постанови Пленуму
Верховного Суду України “Про застосування судами деяких норм Кодексу про
шлюб та сім’ю України”.

Як вже зазначалось, інтереси дітей можуть враховуватися при поділі
житлової площі, меблів та інших предметів домашнього вжитку. Інтереси
дружини, чоловіка можуть бути враховані судом при поділі речей для
професійних занять. Вони присуджуються тому з подружжя, хто
використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей
враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у
праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок,
квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою. Винятки з
цього правила, пов’язані з житловим будинком і квартирою, наведені у
постановах Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування
судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на
жилий будинок” (п. 6) і від 22 грудня 1995 р. № 20 “Про судову практику
у справах за позовами про захист права приватної власності” (п. 7).

Згідно з ч. 5 статті, що коментується, присудження одному з подружжя
грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим з
подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Якщо одному з подружжя передаються речі і права, вартість яких перевищує
належну йому частку, другому з подружжя повинна бути присуджена
відповідна компенсація. Подружжю може також належати право на вклад у
статутному фонді господарських товариств. Якщо такий вклад зроблено у
період шлюбу, то вважається, що він входить до складу спільного майна
подружжя. При поділі вкладу, оформленого на ім’я одного з подружжя,
можливі три варіанти: 1) прийняття другого з подружжя до складу
учасників господарського товариства і поділ вкладу між обома з подружжя,
якщо це передбачене установчими документами товариства і на це є згода
його вищого органу; 2) виплата тим з подружжя, хто є учасником
господарського товариства, другому з подружжя відповідної компенсації;
3) вихід того з подружжя, хто є учасником господарського товариства, з
його складу й поділ коштів, одержаних ним пропорційно його частці у
статутному капіталі товариства, між подружжям.

Водночас не можна погодитися з Т. Ариванюк та О. Дзерою, які вважають,
що вклад одного з подружжя у статутному фонді товариства з обмеженою
відповідальністю може бути визнаний спільною сумісною власністю
подружжя1. Право на цей вклад є зобов’язальним правом, а не правом
власності. Право власності на вклад у статутному фонді господарського
товариства належить останньому, а не його учасникам (статті 20 і 26
Закону України “Про власність”; ст. 12 Закону України від 19 вересня
1991 р. “Про господарські товариства”; ст. 115 ЦК; статті 85— 87
Господарського кодексу (ГК) України. Учаснику ж господарського
товариства належить зобов’язальне право на вклад у його статутному
фонді. Тому він має право на одержання дивідендів, виплату йому вартості
частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному капіталі
останнього, у разі його виходу з товариства та деякі особисті немайнові
права (статті 12 і 54 Закону України “Про господарські товариства”;
статті 130 і 148 ЦК). Учаснику господарського товариства належить не
абсолютне право на вклад, а відносне зобов’язальне право. Його вклад є
не індивідуально-визначеною річчю, а річчю, яку визначають родові
ознаки.

При поділі спільного майна дружини і чоловіка суд виходить з принципу
рівності їх часток. Ч. 2 ст. 60 СК, як вже зазначалось, встановлює, що
кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування,
є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Підстави відступу
від цього принципу наведені у частинах 2 і 3 ст. 70 СК. При застосуванні
презумпції спільності майна подружжя істотне значення має встановлення
часу його набуття. Майно, набуте за час шлюбу, вважається спільним, а
те, що придбане до шлюбу — роздільним. У разі виникнення спору щодо часу
набуття майна презумпція спільності останнього поширюється на все майно
подружжя, оскільки, як правило, основне майно дружина і чоловік
набувають у період шлюбу. У зв’язку з цим тягар доказування відсутності
спільності майнових прав на певний предмет покладається на того з
подружжя, хто їх оспорює. Тобто заінтересована особа має довести
відсутність хоча б одного з елементів юридичного складу, необхідного для
виникнення спільності майна, наприклад те, що воно було набуте до шлюбу
або за час шлюбу, але не в результаті спільної праці подружжя.

Якщо один з подружжя претендує на майно, що належало другому з подружжя
до шлюбу, він повинен довести обставини, на підставі яких це майно
повинно бути визнане спільним майном подружжя (ст. 62 СК).

Поділ спільного майна подружжя, як вже зазначалося, має здійснюватися в
натурі, якщо це можливо без втрати його цільового призначення (ст. 115
ЦК 1963 р.; ч. 2 ст. 183 ЦК 2003 р.). На практиці особливі труднощі
виникають при поділі житлового будинку і квартири. Пленум Верховного
Суду України у п. 6 постанови “Про практику застосування судами
законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий
будинок” роз’яснив, що поділ права спільної власності на будинок
можливий, якщо кожній зі сторін може бути виділена його окрема частина
(із самостійним виходом). За неможливості цього суд має право визначити
порядок користування окремими приміщеннями. При цьому окремі підсобні
приміщення (кухня, коридор тощо) можуть бути залишені у спільному
користуванні учасників спільної часткової власності. Порядок
користування будинком може бути визначений і для учасників спільної
сумісної власності. У разі неможливості поділу будинку в натурі чи
встановлення порядку користування ним співвласнику, який виділяється, за
його згодою виплачується грошова компенсація, розмір якої визначається
за угодою сторін, а при її відсутності — судом за дійсною вартістю
будинку на час розгляду справи.

Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за якою він може
бути проданий у даному населеному пункті. В окремих випадках суд з
урахуванням конкретних обставин справи може й без згоди учасника, який
виділяється, зобов’язати інших учасників спільної власності виплатити
йому грошову компенсацію. Зокрема, це можливо, якщо частка учасника,
який виділяється, є незначною й не може бути виділена в натурі, він у
будинку не проживав і забезпечений іншою житловою площею. Коли об’єктом
права спільної власності є квартира, вона може бути поділена в натурі,
якщо на вимогу учасника (учасників) цієї власності сторонам можна
виділити ізольовані житлові та інші приміщення з самостійними виходами
(п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у
справах за позовами про захист права приватної власності”.

Стаття 72. Застосування позовної давності до вимог про поділ майна, що є
об’єктом права спільної сумісної власності подружжя

1. Позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є
об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними
не розірвано.

2. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу,
застосовується позовна давність у три роки.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників
дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Коментована стаття встановлює трирічний термін позовної давності для
вимоги про поділ спільного майна розлученого подружжя.

Загальні положення про застосування позовної давності до вимог, що
випливають із сімейних правовідносин, закріплені у ст. 20 СК. Відповідно
до неї до цих вимог позовна давність не застосовується, крім випадків,
передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 138 і ч. З ст. 139 СК.
До таких випадків належить і вимога про поділ спільного майна подружжя.

Однією з характерних особливостей сімейних правовідносин є те, що вони
мають тривалий характер. Тому поки шлюб не буде розірвано, не може
розпочатися перебіг позовної давності для вимоги про поділ спільного
майна подружжя.

Проте неправильно вважати, що перебіг позовної давності починається з
моменту розірвання шлюбу. Наприклад, якщо шлюб розірвано, але один з
подружжя продовжує проживати в будинку, придбаному за час шлюбу на ім’я
другого з подружжя, перебіг позовної давності не розпочинається. У
такому разі може застосовуватись положення ч. 2 статті, що коментується,
згідно з яким позовна давність обчислюється від дня, коли один із
співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права
власності. Це ж положення міститься й у четвертому абзаці п. 10
постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами
деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України”, де зазначено, що
передбачений ч. З ст. 29 КлШС трирічний термін позовної давності для
вимог про поділ спільного майна подружжя застосовується, якщо ці вимоги
заявлені після розірвання шлюбу, і обчислюється від дня, коли дружина
або чоловік дізналися або мали дізнатися про порушення свого права на
спільне майно після розлучення.

Стаття 73. Накладення стягнення на майно, що є об’єктом права спільної
сумісної власності подружжя

1. За зобов’язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено
лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної
власності подружжя, яка виділена йому в натурі.

2. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною
власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений
одним із подружжя в інтересах сім’ї і те, що було одержане за договором,
використано на її потреби.

3. При відшкодуванні шкоди, завданої злочином одного з подружжя,
стягнення може бути накладено на майно, набуте за час шлюбу, якщо
рішенням суду встановлено, що це майно було придбане на кошти, здобуті
злочинним шляхом.

З питанням про накладення стягнення на майно, що є об’єктом права
спільної сумісної власності подружжя, тісно пов’язане питання про
поняття і розмежування особистих та спільних боргів дружини і чоловіка,
оскільки коментована стаття (ст. 31 КпШС) розрізняє види майна, на яке
може бути звернене стягнення, пов’язане з особистими і спільними боргами
подружжя.

Як вже зазначалось, до складу спільного майна подружжя входить
спільність активу, тобто права власності на речі та майнові
зобов’язальні права, але не спільність пасиву, тобто боргів. Тому треба
розрізняти спільні та особисті борги дружини і чоловіка. Для спільних
боргів характерне те, що вони виникають з єдиної правової підстави.

До спільних боргів належать борги за укладеними обома з подружжя
угодами, за якими вони прийняли на себе певні зобов’язання; за угодами,
укладеними одним із подружжя за наявності презумпції згоди на це другого
з них, якщо кошти, одержані за такими угодами, використано в інтересах
сім’ї, зокрема борги дружини і чоловіка, пов’язані з їх спільним майном;
за зобов’язаннями, що виникли внаслідок спільного заподіяння шкоди іншим
особам; за зобов’язаннями подружжя з відшкодування шкоди, заподіяної їх
неповнолітніми дітьми; борги, які виникли через безпідставне набуття або
збереження обома з подружжя майна за рахунок іншої особи.

Усі інші борги подружжя є особистими. Це борги, що виникли до шлюбу;
борги, які утворилися після його укладення внаслідок прагнення одного з
подружжя до задоволення особистих потреб; борги, які обтяжують роздільне
майно дружини і чоловіка; борги, тісно пов’язані з особою боржника
(заподіяння шкоди одним із подружжя, аліментні зобов’язання).

З наведеним розумінням спільних боргів подружжя не згодні Т. Ариванюк та
О. Дзера, які вважають, що будь-який борг за угодою, укладеною одним із
подружжя, якщо кошти, одержані за такою угодою, використані в інтересах
сім’ї, є спільним боргом дружини і чоловіка. На думку цих авторів
вирішальне значення має факт використання того, що було одержане за
угодою, в інтересах сім’ї’. Якщо той з подружжя, хто не укладав угоду,
доведе, що він не давав згоди на її укладення другим з подружжя,
спільний борг дружини і чоловіка не виникає. Правильне вирішення цього
питання не тільки становить теоретичний інтерес, а й має практичне
значення.

Питання про відповідальність подружжя за їх особистими та спільними
боргами, як вже зазначалося, регулюється статтею, що коментується.
Відповідно до ч. 1 цієї статті стягнення за особистими боргами одного з
подружжя може бути звернене на його роздільне майно й на частку в праві
спільної сумісної власності подружжя, що належала б йому в разі поділу
майна. За загальними боргами подружжя стягнення може бути звернене на їх
роздільне і спільне майно. У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду
України “Про судову практику у справах за позовами про захист права
приватної власності” зазначено, що згідно зі ст. 7 Закону України “Про
власність” власник відповідає за своїми зобов’язаннями усім своїм
майном, на яке може бути звернене стягнення на вимоги кредитора, у тому
числі часткою у спільній власності. На усю спільну сумісну власність
стягнення може бути звернене лише за спільними зобов’язаннями усіх її
учасників, а також тоді, коли це передбачено законом.

З питання про характер відповідальності подружжя за їх спільними боргами
у літературі немає єдиної точки зору. Одні автори вважають, що ця
відповідальність має бути солідарною1. На думку інших авторів, вона є
частковою2. З останнім поглядом навряд чи можна погодитися. Як вже
зазначалось, для права спільної сумісної власності подружжя характерне
те, що розмір частки кожного з них до поділу спільного майна не
визначений. Тому відповідальність подружжя за їх спільними боргами не
може бути визначена відповідно до частки кожного з них. Часткова
відповідальність подружжя може наставати лише у тому разі, якщо це
передбачено договором між подружжям та кредиторами, а також шлюбним
договором.

Особливий характер має відповідальність за угодою, укладеною одним з
подружжя без згоди другого з них, в інтересах сім’ї, якщо кошти,
одержані в результаті укладення такої угоди, було використано на її
потреби. У такому разі згідно з ч. 2 коментованої статті стягнення може
бути звернене на все майно, що є спільною сумісною власністю подружжя.
Однак при цьому правові підстави відповідальності подружжя будуть
різними. Той з подружжя, хто уклав угоду, відповідатиме перед кредитором
відповідно до взятих на себе зобов’язань. Стягнення за цим зобов’язанням
може бути звернене як на роздільне майно того з подружжя, хто є
боржником, так і на його частку у спільному майні. Підставою для
відповідальності перед кредитором другого з подружжя, який не укладав
угоду, якщо він доведе, що згоди на укладання угоди не давав, є
зобов’язання, пов’язане з безпідставно набутим майном (ст. 469 ЦК 1963
р., ст. 1212 ЦК 2003 р.). Він відповідатиме у межах своєї частки у
спільному майні подружжя1.

З цим положенням не згодні Т. Ариванюк та О. Дзера. Вони вважають, що у
наведеному випадку наявний спільний борг подружжя, оскільки у того з
них, хто не є стороною в угоді, укладеній другим з подружжя, виникає
право спільної власності на майно, одержане за цією угодою. Відповідно
виникає й обов’язок нести обтяження, пов’язані з набутим майном2. Проте
незважаючи на те, що у зазначеному випадку обов’язки з’являються в обох
з подружжя, юридичні підстави їх виникнення є різними. Як зазначає В.
Рясенцев, при цьому зобов’язання подружжя різні, хоч кредитором є одна й
та сама особа. У першого з подружжя зобов’язання виникає з угоди, а в
другого — з безпідставного збільшення або збереження майна. Різним є й
обсяг відповідальності. Той з подружжя, хто уклав угоду, відповідає у
межах свого придбання (збільшеної вартості його частки або заощаджених
витрат, які йому довелося б нести зі своєї частки)3.

Існують особливості й при зверненні стягнення на майно подружжя у тому
разі, коли один з них вчинив злочин і рішенням суду встановлено, що
майно подружжя, набуте за час шлюбу, було набуте на кошти, здобуті
злочинним шляхом. У такому разі згідно з ч. З статті, що коментується,
для відшкодування шкоди, заподіяної злочином, стягнення може бути
звернене на спільне майно подружжя. При цьому можливі два варіанти:

1) якщо рішенням суду буде встановлено, що у вчиненні злочину винні обоє
з подружжя, вони повинні нести солідарну відповідальність як особи, які
спільно заподіяли шкоду (ст. 451 ЦК 1963 р.; ст. 1190 ЦК 2003 р.). При
цьому стягнення може бути звернене як на роздільне, так і на спільне
майно подружжя;

2) якщо ж винним у вчиненні злочину буде визнано лише одного з подружжя,
саме він має нести майнову відповідальність за заподіяння шкоди (ст. 440
ЦК 1963 р.; ст. 1166 ЦК 2003 р.). Стягнення може бути звернене як на
роздільне майно цієї особи, так і на її частку у спільному майні
подружжя. Другий з подружжя несе майнову відповідальність на підставі
зобов’язання, що виникає з безпідставного набуття майна. Таким майном
може бути й безпідставно одержане роздільне майно. Наприклад, один з
подружжя, винний у вчиненні злочину, подарував другому з подружжя майно,
набуте за рахунок коштів, здобутих злочинним шляхом. На таке майно може
бути звернене стягнення як на безпідставно набуте (ст. 469 ЦК 1963 р.;
ст. 1212 ЦК 2003 р.).

У наведеному випадку правові підстави для відповідальності також різні.
При цьому немає спільного боргу дружини і чоловіка. У одного з подружжя
зобов’язання виникає із заподіяння ним шкоди, а в другого — з
безпідставного набуття чи збереження майна. Різний є й обсяг
відповідальності. Той з подружжя, хто заподіяв шкоду, відповідає у межах
усієї її суми, а другий з них — у межах свого безпідставного збагачення.
Перший відповідає усім свої’м майном, тобто своїм роздільним майном і
своєю часткою у спільному майні, яка належала б йому у разі поділу
останнього, а другий — лише своєю часткою у спільному майні, що належала
б йому у разі його поділу. Якщо ж рішенням суду буде встановлено, що
роздільне майно другого з подружжя збільшилося в результаті злочину,
вчиненого першим з подружжя, другий з подружжя відповідатиме й своїм
роздільним майном у межах безпідставно одержаного збагачення.

Стаття 74. Право на майно жінки та чоловіка, які проживають однією
сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою

1. Якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у
шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання,
належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не
встановлено письмовим договором між ними.

2. На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки та
чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення
глави 8 цього Кодексу.

Частина 1 статті, що коментується, передбачає, що якщо жінка та чоловік
проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно,
набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної
сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між
ними. А відповідно до ч. 2 цієї статті на майно, що є об’єктом права
спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у
шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 СК, що передбачає право
спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, коментована стаття поширює на осіб, які не перебувають у
шлюбі між собою, але проживають однією сім’єю, положення СК, пов’язані з
набуттям за час спільного проживання права на придбання майна, що
регулюють аналогічні відносини між особами, які перебувають у
зареєстрованому шлюбі.

Треба зазначити, що наведені положення суперечать правилам ч. 2 ст. 21
СК, які встановлюють, що проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без
шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов’язків подружжя.
Положення статті, що коментується, щодо майнових прав та обов’язків
фактичного подружжя дублюють положення статей 11 і 12 КЗпШСО РРФСР. Д.
Курський у заключному слові на 2-й сесії ВЦВК 12-го скликання зазначав,
що захист фактичних шлюбних відносин дістає у цьому Кодексі вияв у
визнанні спільності майна чоловіка та фактичної і зареєстрованої
дружини, а також права фактичного подружжя на аліменти1.

Для застосування зазначених наслідків до прав та обов’язків подружжя на
майно, що їм належить, та на аліменти фактичному подружжю необхідно було
довести наявність співжиття, спільного господарства, прояву подружніх
відносин перед третіми особами, в особистому листуванні та інших
документах, а також залежно від обставин — взаємної матеріальної
підтримки, проживання з ними дітей тощо (ст. 12 КЗпШСО РРФСР). Отже, у
зазначеному Кодексі були докладно перераховані ознаки фактичних шлюбних
відносин.

Доводиться констатувати, що у коментованій статті не закріплені ознаки
фактичних шлюбних відносин. Зокрема, не зазначена тривалість спільного
проживання фактичних дружини та чоловіка, що утруднює застосування цієї
статті на практиці.

Глава 9 Права та обов’язки подружжя по утриманню

Стаття 75. Право одного з подружжя на утримання

1. Дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного.

2. Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є
непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із
подружжя може надавати матеріальну допомогу.

3. Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного
віку, встановленого законом, або є інвалідом І, II чи III групи.

4. Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо
заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи
не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

5. Права на утримання не має той із подружжя, хто негідно поводився у
шлюбних відносинах, а також той, хто став непрацездатним у зв’язку із
вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом.

6. Той із подружжя, хто став непрацездатним у зв’язку з протиправною
поведінкою другого з подружжя, має право на утримання незалежно від
права на відшкодування шкоди відповідно до Цивільного кодексу України.

Під аліментами розуміється утримання, яке одна особа зобов’язана
надавати іншій особі, з якою вона знаходиться у сімейних
правовідносинах, за наявності умов, передбачених законом або договором.
На думку деяких авторів, поняття “утримання” та “аліменти” є тотожними1.
Стосовно аліментних правовідносин це твердження справедливе. Однак
загалом поняття “утримання” ширше за поняття “аліменти”. Так, відповідно
до договору довічного утримання набувач майна зобов’язаний надавати
відчужувану майна довічне матеріальне забезпечення, тобто утримання (ст.
425 ЦК 1963 р.).

Для сімейних відносин характерним є принцип взаємної моральної та
матеріальної підтримки (див. коментар до ч. 4 ст. 55). Це одна з
визначальних рис сім’ї. Дружина і чоловік зобов’язані матеріально
підтримувати одне одного. Як слушно зазначає 3. Ромовська, обов’язок
матеріальної підтримки одним із подружжя другого виникає з моменту
реєстрації шлюбу і має моральний та юридичний характер з моменту появи
необхідних для цього підстав2.

Особливістю аліментних зобов’язань є їх суто особистий характер. Вони не
передаються і не відчужуються. Це обумовлює припинення зазначених
правовідносин у разі смерті будь-кого з їх учасників. Суто особистий
характер права на аліменти зумовлює й неприпустимість зарахування
аліментних вимог разом з іншими зустрічними вимогами. Аліментні, як й
будь-які інші сімейні правовідносини, мають тривалий характер. Тому
правомочна особа у будь-який момент має право зажадати сплати аліментів
незалежно від того, скільки років минуло з моменту виникнення права на
них. До аліментних, як і до більшості сімейних правовідносин, не
застосовується позовна давність (ст. 20 СК).

Коментована стаття зобов’язує подружжя матеріально підтримувати одне
одного. Це положення, як вже зазначалося, відповідає принципу взаємної
матеріальної підтримки дружини і чоловіка. Як правило, вони добровільно
матеріально підтримують одне одного. Однак у разі відмови одного з
подружжя від надання матеріальної допомоги другому з них той, хто
потребує її, за наявності певних встановлених законом умов має право на
стягнення аліментів у примусовому порядку. Ці умови можуть бути
передбачені договором подружжя про надання утримання (див. коментарі до
статей 78 і 99). Такою умовою є і наявність зареєстрованого шлюбу,
оскільки лише він породжує права та обов’язки подружжя (ч. 1 ст. 36 СК),
хоч у статтях 74 і 91 СК передбачені винятки з цього правила. Необхідно
також, щоб той з подружжя, хто вимагає аліменти, був непрацездатним і
потребував матеріальної допомоги. Потреба у матеріальній допомозі має
юридичне значення лише тоді, коли той з подружжя, хто вимагає аліменти,
є непрацездатним. Необхідна наявність обох зазначених умов.

Під потребою у матеріальній допомозі розуміється відсутність достатніх
засобів для існування. Сам факт нижчого матеріального рівня життя того з
подружжя, хто вимагає аліменти, порівняно з матеріальним рівнем життя
другого з подружжя не може бути підставою для визнання цієї особи такою,
що потребує матеріальної допомоги.

Згідно з ч. 4 статті, що коментується, один з подружжя є таким, що
потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від
використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового
мінімуму, встановленого законом. Непрацездатними визнаються інваліди І,
II та III груп й особи, які досягли пенсійного віку.

Для присудження судом одному з подружжя аліментів необхідно, щоб
непрацездатність і потреба у матеріальній допомозі існували на момент
розгляду позову. При цьому не має значення, настала непрацездатність до
шлюбу чи у період шлюбу. Нарешті, необхідно, щоб той з подружжя, від
якого вимагають аліменти, був достатньо матеріально забезпечений, щоб їх
сплачувати. Не має значення, чи є той з подружжя, від якого вимагають
аліменти, працездатним або непрацездатним. Важливо, щоб він міг надавати
матеріальну допомогу.

Таким чином, для виникнення аліментних зобов’язань між подружжям
необхідна наявність: 1) зареєстрованого шлюбу; 2) потреби у матеріальній
допомозі та непрацездатності того з подружжя, хто вимагає аліменти; 3)
матеріальної можливості у того з подружжя, від якого вимагають аліменти,
для їх сплати. Зазначені юридичні факти є елементами юридичного складу,
необхідного для виникнення аліментних правовідносин між подружжям.

Крім того, у шлюбному договорі можуть бути передбачені додаткові умови,
за наявності яких один з подружжя буде зобов’язаний сплачувати аліменти
другому з них (див. коментар до ст. 99).

Деякі автори, наприклад, О. Іоффе, вважають, що для аліментних
зобов’язань характерне те, що вони встановлюються за виникнення умов,
які породжують необхідність примусового виконання обов’язку одного члена
сім’ї щодо надання утримання другому1. На думку Д. Медведєва, однією з
підстав для стягнення аліментів з батьків на утримання неповнолітніх
дітей є судове рішення, що набрало сили2. З останньою точкою зору
погодитись важко, адже позов про стягнення аліментів є не
перетворювальним, а позовом про присудження. Він підлягає задоволенню за
наявності фактів, зазначених у законі або договорі. Рішення суду про
присудження аліментів не треба включати до юридичного складу, що
породжує аліментні зобов’язання, оскільки воно спрямоване на захист вже
існуючого суб’єктивного права, а не на його виникнення.

У літературі спірним є питання про те, чи має право один з подружжя,
який тимчасово втратив працездатність, на одержання аліментів від
другого з подружжя, якщо він потребує матеріальної допомоги, а другий з
подружжя спроможний таку допомогу надавати. Одні автори вважають, що
непрацездатність повинна мати стійкий характер3. В. Рясенцев також
вважає, що у разі тимчасової непрацездатності одного з подружжя він не
має права на одержання аліментів від другого з подружжя, оскільки ця
непрацездатність рідко породжує потребу у матеріальній допомозі4. Інші
автори дотримуються протилежної думки5. Ю. Заїка стверджує, що
законодавець не виключає можливості виникнення аліментних зобов’язань
при тимчасовій втраті працездатності. Однак він вважає, що у такому разі
право на аліменти недоцільне, оскільки фактичне надання допомоги має
місце після одужання та поновлення працездатності6. Більш слушною
видається перша точка зору.

При тимчасовій непрацездатності одного з подружжя обидва з них взаємно
зобов’язані брати участь у витратах, пов’язаних із хворобою чи каліцтвом
другого з подружжя (ст. 90 СК). Тому при цьому немає необхідності
стягувати аліменти.

На думку Л. Афанасьєвої, якщо один із подружжя е неповнолітнім, він має
право на одержання аліментів від другого з подружжя, оскільки його треба
вважати непрацездатним1. З цією точкою зору навряд чи можна погодитися.
Адже відповідно до ст. 21 Закону України від 26 квітня 2001 р. “Про
охорону дитинства” вік, з якого допускається прийняття дитини на роботу,
становить 16 років. Діти, які досягли 15-річного віку, можуть прийматися
на роботу, яка не шкодить їх здоров’ю та навчанню, за згодою одного з
батьків або особи, яка їх заміняє. Отже, вік трудового повноліття — 16
років. Тому той з подружжя, хто є неповнолітнім і досяг 16 років, не є
непрацездатним за віком і не має права на одержання аліментів від
другого з подружжя. Проте неповнолітні чоловік або дружина, як й
будь-яка неповнолітня дитина, мають право на одержання аліментів від
батьків (див. коментар до ст. 180).

Згідно з ч. 5 статті, що коментується, права на утримання не має той з
подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той, хто
став непрацездатним у зв’язку зі вчиненням ним умисного злочину, якщо це
встановлено судом. За наявності зазначених фактів той з подружжя, хто є
непрацездатним та потребує матеріальної допомоги, не має права на
одержання аліментів від другого з подружжя, який може надавати
матеріальну допомогу. Отже, негідна поведінка у шлюбних відносинах того
з подружжя, хто є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги, або
виникнення у нього непрацездатності у зв’язку зі вчиненням ним умисного
злочину є правовими фактами, що перешкоджають виникненню аліментних
зобов’язань.

При встановленні факту негідної поведінки у шлюбних відносинах того з
подружжя, хто вимагає аліменти, варто враховувати те, що у такому разі
йдеться про його негідну поведінку щодо другого з подружжя або дітей.
Негідна ж поведінка чоловіка або дружини до укладення шлюбу не може бути
правовим фактом, що перешкоджає виникненню аліментних зобов’язань між
подружжям.

Факт негідної поведінки того з подружжя, хто вимагає аліменти,
оцінюється судом. Однак другий з подружжя має довести цю обставину. Суд
може розглянути документи (наприклад, постанови судових або інших
органів) та інші докази, що підтверджують негідну поведінку одного з
подружжя. Закон не встановлює конкретних критеріїв, на підставі яких
можна встановити негідну поведінку одного з подружжя у шлюбних
відносинах, залишаючи оцінку цієї поведінки на розсуд суду. Уявляється,
що свідченням негідної поведінки того з подружжя, хто вимагає аліменти,
є систематичне пияцтво, вчинення у сім’ї скандалів, нанесення побоїв
другому з подружжя або дітям, поширення неправдивих або таких
відомостей, які ганьблять другого з подружжя. Фактами негідної поведінки
можуть також бути визнані систематичні зради, що стали причиною
розірвання шлюбу.

Правовим фактом, що перешкоджає виникненню між подружжям аліментних
зобов’язань, як вже зазначалося, є також виникнення у того з подружжя,
хто вимагає аліменти, непрацездатності у зв’язку зі вчиненням ним
умисного злочину. Зазначений факт має бути встановлений вироком суду, що
набрав законної сили. Стягнення аліментів на користь того з подружжя, у
якого виникла непрацездатність у зв’язку зі вчиненням ним умисного
злочину, суперечило б загальним принципам регулювання сімейних відносин,
передбаченим ст. 7 СК, ч. 9 якої, зокрема, передбачає, що сімейні
відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та
розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Згідно з ч. 6 коментованої статті той з подружжя, хто став
непрацездатним у зв’язку з протиправною поведінкою другого з подружжя,
має право на утримання незалежно від права на відшкодування шкоди
відповідно до норми ЦК (ст. 440 ЦК 1963 р.; ст. 1166 ЦК 2003 р.). У
такому разі мають місце два зобов’язання, що виникають з різних підстав:
1) аліментне зобов’язання між подружжям; 2) зобов’язання, що виникає із
заподіяння шкоди. Наявність одного зобов’язання не виключає можливості
виникнення другого, якщо є підстави для появи кожного з цих зобов’язань.

Стаття 76. Право на утримання після розірвання шлюбу

1. Розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у
неї за час шлюбу.

2. Після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала
непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня
розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній
чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.

Особа має право на утримання і тоді, коли вона стала інвалідом після
спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була
результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка,
колишньої дружини під час шлюбу.

3. Якщо на момент розірвання шлюбу жінці, чоловікові до досягнення
встановленого законом пенсійного віку залишилося не більш як п’ять
років, вона, він матимуть право на утримання після досягнення цього
пенсійного віку, за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менш як
десять років.

4. Якщо у зв’язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства,
піклуванням про членів сім’ї, хворобою або іншими обставинами, що мають
істотне значення, один із подружжя не мав можливості одержати освіту,
працювати, зайняти відповідну посаду, він має право на утримання у
зв’язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо є працездатним, за умови, що
потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дружина
може надавати матеріальну допомогу.

Право на утримання у цьому випадку триває протягом трьох років від дня
розірвання шлюбу.

При розірванні шлюбу на відміну від визнання його недійсним права та
обов’язки подружжя не анулюються. Тому розірвання шлюбу не припиняє
права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу.

Той з подружжя, хто є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги,
має право на одержання аліментів від другого з подружжя, якщо той
спроможний сплачувати їх не тільки під час перебування у шлюбі, а й
після його розірвання і якщо той з подружжя, хто вимагає аліменти, став
непрацездатним до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня його
розірвання. Отже, для наявності аліментних зобов’язань між колишнім
подружжям треба, щоб той з колишнього подружжя, хто вимагає аліменти,
був непрацездатним і потребував матеріальної допомоги (докладніше про це
див. у коментарі до ст. 75), а той з подружжя, від кого вимагають
аліменти, був спроможний їх сплачувати.

Якщо подружжя перебувало у шлюбі тривалий час, той з них, хто є
непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, має право на аліменти
від другого з колишнього подружжя й у тому разі, якщо він досяг
пенсійного віку не пізніше, ніж через п’ять років після розірвання
шлюбу. У ст. 32 КпШС не зазначено конкретний термін, протягом якого
треба перебувати у шлюбі, щоб суд визнав його тривалість.

Частина 3 коментованої статті передбачає, що якщо на момент розірвання
шлюбу жінці, чоловікові до досягнення встановленого законом пенсійного
віку залишилося не більш як п’ять років, вона, він матимуть право на
утримання після досягнення цього пенсійного віку, за умови, що у шлюбі
вони спільно проживали не менш як десять років.

Колишній з подружжя має право на утримання від другого з колишнього
подружжя й тоді, коли він став інвалідом після спливу одного року від
дня розірвання шлюбу, якщо його інвалідність була результатом
протиправної поведінки щодо нього колишнього чоловіка або колишньої
дружини (ч. 2 статті, що коментується). У такому разі право того з
подружжя, хто став інвалідом, на утримання не виключає його права на
відшкодування матеріальної та моральної шкоди на підставах, передбачених
статтями 440 і 440-1 ЦК 1963 р. (статті 1166 та 1167 ЦК2003 р.).

Якщо у зв’язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства,
піклуванням про членів сім’ї, хворобою або іншими обставинами, що мають
істотне значення, один із подружжя не мав можливості одержати освіту,
працювати, зайняти відповідну посаду, він має право на утримання у
зв’язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо є працездатним, за умови, що
потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дружина
може надавати таку допомогу. Право на утримання у такому разі триває
протягом трьох років від дня розірвання шлюбу (ч. 4 коментованої
статті).

Таким чином, у випадку, передбаченому зазначеною частиною, той з
колишнього подружжя, хто не здобув освіту з поважних причин, має право
на одержання аліментів від другого з колишнього подружжя, якщо він
потребує матеріальної допомоги і якщо другий з колишнього подружжя має
можливість її надавати. Факт непрацездатності того з колишнього
подружжя, хто вимагає аліменти, у цьому разі встановлювати не треба.

Стаття 77. Способи надання утримання одному з подружжя

1. Утримання одному з подружжя надається другим із подружжя у
натуральній або грошовій формі за їхньою згодою.

2. За рішенням суду аліменти присуджуються одному з подружжя, як
правило, у грошовій формі.

3. Аліменти сплачуються щомісячно. За взаємною згодою аліменти можуть
бути сплачені наперед.

4. Якщо платник аліментів виїжджає на постійне місце проживання у
державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги,
аліменти можуть бути сплачені наперед за час, визначений домовленістю
подружжя, а у разі спору — за рішенням суду.

Під способами надання утримання одним з подружжя другому треба розуміти
форму надання цього утримання. Утримання одному з подружжя надається
другим із подружжя у натуральній або грошовій формі за їх згодою. За
рішенням суду аліменти присуджуються одному з подружжя, як правило, у
грошовій формі. Аліменти присуджуються одному з подружжя у вигляді
частини заробітку (доходу) другого з подружжя та (або) у твердій
грошовій формі. Вони сплачуються щомісячно. За взаємною згодою аліменти
можуть бути сплачені наперед.

При виїзді платника аліментів на постійне місце проживання до держави, з
якою Україна не має договору про надання правової допомоги, аліменти
можуть бути сплачені наперед за час, визначений домовленістю подружжя, а
у разі виникнення спору — за рішенням суду.

Стаття 78. Договір подружжя про надання утримання

1. Подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з
них, у якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів.
Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

2. У разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку за договором про
надання утримання аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого
напису нотаріуса.

Стаття 9 СК передбачає, що регулювання сімейних відносин може
здійснюватися за домовленістю (договором) між їх учасниками, якщо це не
суперечить вимогам СК, інших законів України та моральним засадам
суспільства.

Згідно з наведеним положенням подружжя має право укласти договір про
надання утримання одному з них, у якому визначити умови, розмір та
строки виплати аліментів. Як випливає із зіставлення статті, що
коментується, і ст. 99 СК, у договорі про утримання подружжя може
передбачити обов’язок, пов’язаний з наданням одному з них утримання,
незалежно від його непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі.
Такий договір може бути оформлений як самостійний або бути частиною
шлюбного договору. Умови договору не можуть погіршувати становища того з
подружжя, хто є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги. Це
твердження обумовлене вимогами частин 8 і 9 ст. 7, статей 9 і 75 СК.

Договір подружжя про надання утримання має укладатись у письмовій формі
та посвідчуватись нотаріально. У разі невиконання одним із подружжя
свого обов’язку за договором про надання утримання аліменти можуть
стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Стаття 79. Час, протягом якого сплачуються аліменти одному з подружжя

1. Аліменти присуджуються за рішенням суду від дня подання позовної
заяви.

2. Якщо позивач вживав заходів щодо одержання аліментів від відповідача,
але не міг їх одержати внаслідок ухилення відповідача від їх сплати,
суд, залежно від обставин справи, може постановити рішення про стягнення
аліментів за минулий час, але не більш як за один рік.

3. Якщо один із подружжя одержує аліменти у зв’язку з інвалідністю,
сплата аліментів триває протягом строку інвалідності. У разі подання
відповідного документа про продовження строку інвалідності стягнення
аліментів продовжується на відповідний строк без додаткового рішення
суду про це.

Аліментні правовідносини, як вже зазначалося, мають тривалий характер.
Тому поки вони тривають, правомочна особа має право вимагати сплати
аліментів незалежно від того, скільки років минуло з моменту виникнення
права на них. У разі пред’явлення позову аліменти, як правило,
присуджуються від дня його пред’явлення на майбутній час. Це пояснюється
тим, що аліменти є періодичними платежами, призначеними для поліпшення
матеріального рівня життя їх одержувача. Якщо позивач вживав заходів
щодо одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати
внаслідок ухилення відповідача від їх сплати, суд залежно від обставин
справи може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час,
але не більш як за один рік.

Якщо один із подружжя одержує аліменти у зв’язку з інвалідністю, сплата
аліментів триває протягом строку інвалідності. У разі подання
відповідного документа про продовження строку інвалідності стягнення
аліментів продовжується на відповідний строк без додаткового рішення
суду про це.

Стаття 80. Визначення розміру аліментів одному з подружжя за рішенням
суду

1. Аліменти присуджуються одному з подружжя у частці від заробітку
(доходу) другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі.

2. Розмір аліментів одному з подружжя суд визначає з урахуванням
можливості одержання утримання від повнолітніх дочки, сина, батьків та з
урахуванням інших обставин, що мають істотне значення.

3. Розмір аліментів, визначений судом, може бути згодом змінений за
рішенням суду за позовною заявою платника або одержувача аліментів у
разі зміни їхнього матеріального і (або) сімейного стану.

У разі пред’явлення позову одним із подружжя до другого з подружжя суд
присуджує аліменти за наявності умов, передбачених законом (див.
коментар до ст. 75), у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя
та (або) у твердій грошовій сумі.

При цьому суд має з’ясувати матеріальний та сімейний стан сторін,
зокрема те, чи є у позивача повнолітні діти, які зобов’язані і можуть
надавати йому допомогу. Водночас можливість одержання позивачем
утримання від дітей не звільняє його від сплати аліментів, хоч вона
враховується судом при визначенні їх розміру (ч. 2 коментованої статті;
другий абзац п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про
застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України”). Суд
має також з’ясувати, чи є у відповідача сім’я, а також інші особи, яких
він відповідно до закону зобов’язаний утримувати. У разі наявності
зазначених осіб суд згідно зі ст. 108 ЦПК зобов’язаний залучити їх як
третіх осіб на стороні відповідача, оскільки рішення суду може вплинути
на їх право на одержання аліментів.

Відповідач у разі стягнення з нього аліментів може пред’явити позов про
зниження їх розміру. Врахування матеріального становища подружжя
здійснюється шляхом зіставлення їх заробітку, доходів тощо. При цьому,
як зазначає М. Антокольсь-ка, зовсім не обов’язково, щоб одержувач
аліментів мав такий самий матеріальний рівень життя, як і той з
подружжя, хто зобов’язаний сплачувати аліменти1. Зміна матеріального чи
сімейного стану кожного з подружжя може призвести до значної зміни рівня
його матеріальної забезпеченості. Тому в такому разі кожен із подружжя
може звернутися до суду з позовом про зміну розміру аліментів.

Стаття 81. Види доходів, які враховуються при визначенні розміру
аліментів

1. Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру
аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб,
затверджується Кабінетом Міністрів України.

Коментована стаття є відсильною. У ній зазначено, що перелік видів
доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з
подружжя, дітей, батьків, Інших осіб, затверджується Кабінетом Міністрів
України.

Згідно з цим переліком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів
України від 26 лютого 1993 р. № 146, утримання аліментів з працівників
провадиться з усіх видів заробітку і додаткової винагороди як за
основною роботою, так і за роботою за сумісництвом, в тому числі з:

1) основної заробітної плати за посадовим окладом, тарифною ставкою,
відрядними розцінками тощо;

2) усіх видів доплат і надбавок до заробітної плати;

3) грошових і натуральних премій;

4) оплати за надурочну роботу, за роботу в святкові, неробочі та вихідні
дні;

5) заробітної плати, що зберігається під час відпустки, а також з
одержуваної при звільненні компенсації за невикористану протягом кількох
років відпустку;

6) заробітної плати, що зберігається під час виконання державних і
громадських обов’язків, та в інших випадках збереження середньої
заробітної плати;

7) винагороди за загальні річні підсумки роботи підприємств та
організацій;

8) винагороди, що виплачується штатним літературним працівникам газет,
журналів, агентств друку, радіо, телебачення із фонду літературного
гонорару, а також нештатним літературним працівникам, що підлягають
державному соціальному страхуванню;

9) одноразової винагороди (відсоткових надбавок) за вислугу років;

10) допомоги по державному соціальному страхуванню, а також з допомоги
по тимчасовій непрацездатності, що встановлені в колективних
сільськогосподарських підприємствах;

11) доплат до допомоги по державному соціальному страхуванню,
виплачуваних за рахунок підприємств, установ, організацій;

12) сум, виплачуваних для відшкодування збитків у зв’язку з втратою
працездатності внаслідок каліцтва або іншого пошкодження здоров’я, за
винятком сум для відшкодування витрат на догляд за ними, на додаткове
харчування, санаторно-курортне лікування (включаючи оплату проїзду) і
протезування потерпілих;

13) допомоги по безробіттю;

14) одержуваної пенсії, за винятком надбавок до пенсії, що виплачуються
інвалідам першої групи на догляд за ними;

15) стипендій, виплачуваних студентам в період навчання у вищих
навчальних закладах, учням професійних навчально-виховних закладів та
слухачам навчальних закладів підвищення кваліфікації та перепідготовки
кадрів;

16) доходів від підприємницької діяльності, селянських (фермерських)
господарств, кооперативів, об’єднань громадян, а також доходів, що
припадають на частку платника аліментів від присадибної ділянки чи
підсобного господарства;

17) усіх видів заробітку, одержуваного адвокатами за роботу в юридичних
консультаціях;

18) плати, отриманої за передачу в оренду земельної ділянки або
земельної частки (паю);

19) інших видів заробітку.

Особи, які працюють в установах України за кордоном, сплачують аліменти
на користь осіб, які проживають в Україні, з подвійного заробітку зі
встановленими надбавками, одержуваного в Україні в національній валюті.

Стаття 82. Припинення права одного з подружжя на утримання

1. Право одного з подружжя на утримання, а також право на утримання, яке
особа має після розірвання шлюбу, припиняється у разі поновлення його
працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу.

Право на утримання припиняється від дня настання цих обставин.

2. Якщо після припинення права на утримання виконання рішення суду про
стягнення аліментів буде продовжуватися, всі суми, одержані як аліменти,
вважаються такими, що одержані без достатньої правової підстави, і
підлягають поверненню у повному обсязі, але не більш як за три роки.

3. Право одного з подружжя на аліменти, які були присуджені за рішенням
суду, може бути припинене за рішенням суду, якщо буде встановлено, що:

1) одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги;

2) платник аліментів неспроможний надавати матеріальну допомогу.

4. Право одного з подружжя на утримання припиняється у випадках,
передбачених статтями 83, 85, 87 і 89 цього Кодексу.

Як правило, у подружжя у разі стягнення аліментів на користь одного з
них право на їх одержання існує довічно. Воно припиняється або може бути
обмежене певним строком у випадках, передбачених законом.

Н. Шишагіна об’єднує усі підстави припинення аліментних зобов’язань у
три групи: 1) підстави, що автоматично зумовлюють припинення цих
зобов’язань; 2) підстави, встановлені судом; 3) підстави, які може
врахувати суд1.

Відповідно до статті, що коментується, право одного з подружжя на
утримання, а також право на утримання, яке особа має після розірвання
шлюбу, припиняється у разі поновлення його працездатності, а також
реєстрації з ним повторного шлюбу. У таких випадках право одного з
подружжя на одержання аліментів припиняється автоматично від дня
настання зазначених обставин. Тому якщо після припинення права на
утримання виконання рішення суду про стягнення аліментів буде
продовжуватися, всі суми, одержані як аліменти, вважатимуться такими, що
одержані без достатньої правової підстави, і підлягатимуть поверненню у
повному обсязі, але не більш як за три роки.

Наведене положення коментованої статті не відзначається чіткістю.
Уявляється, що наявність зазначених фактів має встановлюватись рішенням
суду за позовом того з подружжя, з якого були стягнені аліменти. Для
стягнення безпідставно одержаних аліментів також має бути рішення суду.
Виконання рішення суду про стягнення аліментів не може бути припинене
без відповідного рішення суду. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України
“Про виконавче провадження” виконавче провадження підлягає закриттю у
разі прийняття судом відмови стягувача від стягнення.

Частина 3 статті, що коментується, передбачає, що право одного з
подружжя на аліменти, які були присуджені за рішенням суду, може бути
припинене за рішенням суду, якщо буде встановлено, що одержувач
аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги або що платник
аліментів неспроможний надавати матеріальну допомогу. У таких випадках
право одного з подружжя на одержання аліментів припиняється за рішенням
суду.

Право одного з подружжя на утримання припиняється також, якщо це
утримання обмежується певним строком (ст. 83 СК), і у випадках,
передбачених статтями 85, 87 і 89 СК, де йдеться про припинення права
дружини і чоловіка на утримання, а також про припинення права на
утримання за домовленістю подружжя.

Стаття 83. Позбавлення права на утримання або обмеження його строком

1. Рішенням суду може бути позбавлено одного з подружжя права на
утримання або обмежено його строком, якщо:

1) подружжя перебувало в шлюбних відносинах нетривалий час;

2) непрацездатність того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги,
виникла в результаті вчинення ним умисного злочину;

3) непрацездатність або тяжка хвороба того з подружжя, хто потребує
матеріальної допомоги, була прихована від другого з подружжя при
реєстрації шлюбу;

4) одержувач аліментів свідомо поставив себе у становище такого, що
потребує матеріальної допомоги.

2. Положення цієї статті поширюються і на осіб, у яких право на аліменти
виникло після розірвання шлюбу.

Відповідно до ч. 1 коментованої статті рішенням суду може бути
позбавлено одного з подружжя права на утримання або обмежено його
строком, якщо: 1) подружжя перебувало у шлюбних відносинах нетривалий
час; 2) непрацездатність того з подружжя, хто потребує матеріальної
допомоги, виникла в результаті вчинення ним умисного злочину; 3)
непрацездатність або тяжка хвороба того з подружжя, хто потребує
матеріальної допомоги, була прихована від другого з подружжя при
реєстрації шлюбу; 4) одержувач аліментів свідомо поставив себе у
становище такого, що потребує матеріальної допомоги. Положення цієї
статті поширюються і на осіб, у яких право на аліменти виникло після
розірвання шлюбу.

Нетривалість перебування подружжя у шлюбних відносинах може бути
підставою для відмови у позові про стягнення аліментів тому з подружжя,
хто є непрацездатним і таким, що потребує матеріальної допомоги, або для
обмеження обов’язку щодо сплати аліментів певним строком. Це положення
може застосовуватися лише щодо колишнього подружжя і не може
застосовуватися щодо подружжя, яке перебуває у шлюбі, оскільки невідомо,
скільки часу триватиме шлюб. Нетривалість шлюбу оцінюється судом у
кожному конкретному випадку. Будь-яких формальних критеріїв визначення
нетривалості перебування у шлюбі закон не встановлює.

Пункт 2 ч. 1 статті, що коментується, передбачає, що згідно з судовим
рішенням можна позбавити права на утримання або обмежити його строком
того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, непрацездатність
якого виникла в результаті вчинення ним умисного злочину. Наведене
положення суперечить ч. 5 ст. 75 СК, відповідно до якої той з подружжя,
хто став непрацездатним у зв’язку з вчиненням ним умисного злочину, не
має права на утримання.

Таким чином, згідно з ч. 5 ст. 75 той з подружжя, хто став
непрацездатним у зв’язку зі вчиненням ним умисного злочину, не має права
на утримання, а відповідно до п. 2 ч. 1 коментованої статті суд у такому
разі може позбавити його права на утримання або обмежити його строком.
Однак якщо особа не має права на утримання, позбавити її цього права або
обмежити його строком не можна.

Згідно з п. З ч. 1 статті, що коментується, суд може позбавити права на
аліменти або обмежити строком їх сплату того з подружжя, хто потребує
матеріальної допомоги, який приховав від другого з подружжя свою
непрацездатність або тяжку хворобу при реєстрації шлюбу. Відповідно до
ч. 1 ст. ЗО СК особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні
повідомити одна одну про стан свого здоров’я. Якщо особа при реєстрації
шлюбу приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з
подружжя, їх нащадків, шлюб за рішенням суду може бути визнаний
недійсним (ч. 5 ст. ЗО, п. З ч. 1 ст. 41 СК). Таким чином, приховання
одним із подружжя при реєстрації шлюбу від другого з подружжя тяжкої
хвороби або непрацездатності є правопорушенням. Тому суд може позбавити
того з подружжя, хто приховав від другого з подружжя при реєстрації
шлюбу свою тяжку хворобу чи непрацездатність, права на утримання або
обмежити його строком. Тягар доказування у такому разі несе той з
подружжя, до якого пред’явлено позов про сплату аліментів. Відповідач
має довести, що другий з подружжя знав про наявність у нього тяжкої
хвороби чи непрацездатності і приховав це при реєстрації шлюбу.
Наявність до реєстрації шлюбу тяжкої хвороби чи непрацездатності у
позивача можна довести за допомогою відповідних медичних документів.
Приховання ж ним цих фактів від другого з подружжя при реєстрації шлюбу
практично можна довести, оскільки, як вже зазначалось, відповідно до ч.
1 ст. ЗО СК особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні
повідомити одна одну про стан свого здоров’я.

Суд може також своїм рішенням позбавити права на утримання того з
подружжя, хто свідомо поставив себе у становище такого, що потребує
матеріальної допомоги, або обмежити його право на аліменти певним
строком. Тягар доказування у такому разі несе відповідач. Він має
довести, що позивач через неповажні причини (наприклад, пияцтво,
вживання наркотичних засобів, марнотратство тощо) свідомо поставив себе
у становище особи, що потребує матеріальної допомоги.

У перелічених у коментованій статті випадках, за винятком випадку,
передбаченого п. 2 ч. 1, суд може, але не зобов’язаний позбавити одного
з подружжя права на утримання або обмежити його строком. Тобто у цій
статті передбачені підстави, які може врахувати суд.

Стаття 84. Право дружини на утримання під час вагітності та у разі
проживання з нею дитини

1. Дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності.

2. Дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка
— батька дитини до досягнення дитиною трьох років.

3. Якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, дружина, з
якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка до досягнення
дитиною шести років.

4. Право на утримання вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає
дитина, має незалежно від того, чи вона працює, та незалежно від її
матеріального становища, за умови, що чоловік може надавати матеріальну
допомогу.

5. Аліменти, присуджені дружині під час вагітності, сплачуються після
народження дитини без додаткового рішення суду.

6. Право на утримання вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає
дитина, має і в разі розірвання шлюбу.

Стаття, що коментується, як і ст. 32 КпШС, передбачає, що дружина під
час вагітності та протягом трьох років після народження дитини має право
на утримання від чоловіка — батька дитини. Якщо дитина має вади
фізичного або психічного розвитку, дружина, з якою вона проживає, має
право на утримання від чоловіка до досягнення дитиною шести років, за
умови що чоловік може надавати матеріальну допомогу. Це право
зберігається і після розірвання шлюбу.

Як випливає з тексту коментованої статті та буквального тлумачення ст.
32 КпШС, для виникнення у дружини права на одержання аліментів від
чоловіка не потрібна, як зазначено в літературі1, наявність у неї
непрацездатності й потреби у матеріальній допомозі. Дружина стає
непрацездатною лише в останні місяці вагітності. Однак право на
одержання аліментів вона має незалежно від строку вагітності. Під час
вагітності дружина може працювати й одержувати доход, що є не меншим
доходу чоловіка. Це не позбавляє її права на аліменти. Важливо, щоб
вагітність настала у період зареєстрованого шлюбу. Як зазначає М.
Антокольська, для виникнення у дружини права на одержання аліментів від
чоловіка необхідні такі юридичні факти: 1) наявність зареєстрованого
шлюбу; 2) вагітність дружини від чоловіка (правильніше — настання
вагітності у період шлюбу) чи виховання дружиною спільної дитини, яка не
досягла трьох років; 3) наявність у чоловіка достатніх коштів2.

Пленум Верховного Суду України у першому абзаці п. 21 своєї постанови
“Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України”
роз’яснив, що згідно зі змістом ст. 32 КпШС правом на стягнення
аліментів користується не тільки той з подружжя, хто є непрацездатним і
потребує матеріальної допомоги, зокрема дружина у період вагітності та
протягом трьох років після народження дитини чи перебування у відпустці
по догляду за хворою дитиною до досягнення нею шести років, а й чоловік,
якому надана така відпустка. У другому абзаці п. 21 цієї постанови
зазначено, що у перелічених випадках аліменти стягуються за умови, що
той з подружжя, до кого пред’явлені вимоги щодо утримання, спроможний
його надати (ця особа не може бути визнана неспроможною сплачувати
аліменти, якщо вона, будучи працездатною, не працює без поважних
причин).

Не з усіма зазначеними положеннями можна погодитися. Як випливає з
наведеного тексту, для виникнення у дружини у період вагітності та
протягом трьох років після народження дитини права на аліменти від
чоловіка необхідна наявність її непрацездатності і потреби у
матеріальній допомозі. Однак це, як вже зазначалося, не відповідає
змісту ст. 32 КпШС. Відповідно до норм трудового законодавства жінка
вважається непрацездатною протягом останніх двох місяців вагітності та
двох місяців після народження дитини. Право ж на одержання аліментів від
чоловіка у неї виникає з моменту встановлення вагітності й існує до
досягнення дитиною трьох років, тобто закон не пов’язує виникнення цього
права з фактом непрацездатності дружини. Не потрібна у цьому разі й
потреба дружини у матеріальній допомозі. У період вагітності вона може
одержувати доходи більші, ніж доходи чоловіка. Проте це не може бути
підставою для відмови їй в одержанні аліментів, якщо чоловік спроможний
їх сплачувати.

У ч. 4 статті, що коментується, зазначено, що вагітна дружина, а також
дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання незалежно від
того, чи вона працює, та незалежно від її матеріального становища, за
умови, що чоловік може надавати матеріальну допомогу.

У зазначеній постанові (перший абзац п. 21) Пленуму Верховного Суду
України, як вже зазначалось, цілком слушно роз’яснено, що право на
аліменти від другого з подружжя має не тільки дружина, яка перебуває у
відпустці по догляду за хворою дитиною до досягнення нею шести років, а
й чоловік, якому надана така відпустка. Це повністю відповідає
положенням ст. 51 Конституції України про рівність прав та обов’язків
подружжя у шлюбі та сім’ї та про обов’язок батьків утримувати своїх
неповнолітніх дітей. Передбачаючи право чоловіка на одержання аліментів
від дружини, постанова Пленуму Верховного Суду України не пов’язує його
з фактом непрацездатності чоловіка. Треба зазначити, що право чоловіка
на одержання аліментів від дружини передбачене й у ст. 86 СК.

Згідно з ч. 5 коментованої статті аліменти, що присуджуються дружині під
час вагітності, сплачуються після народження дитини без додаткового
рішення суду. З цим положенням погодитись важко. Адже у вагітної жінки
виникає безліч додаткових витрат (на харчування, медичну допомогу тощо).
Тому їй потрібні додаткові кошти. Наведене положення не відповідає й ст.
51 Конституції, яка передбачає державну охорону сім’ї, материнства,
батьківства.

Стаття 85. Припинення права дружини на утримання

1. Право дружини на утримання, передбачене статтею 84 цього Кодексу,
припиняється в разі припинення вагітності, народження дитини мертвою або
якщо дитина передана на виховання іншій особі, а також у разі смерті
дитини.

2. Право дружини на утримання припиняється, якщо за рішенням суду
виключено відомості про чоловіка як батька з актового запису про
народження дитини.

Коментована стаття передбачає, що право дружини на утримання під час
вагітності та у разі проживання з нею дитини припиняється при припиненні
вагітності, народженні дитини мертвою або передачі дитини на виховання
іншій особі, а також у разі смерті дитини.

Стягнення аліментів з чоловіка на утримання дружини під час вагітності й
до досягнення дитиною трьох років має суто цільове призначення — турботу
про здоров’я вагітної дружини і матері, яка годує (жінка у період
вагітності та годування дитини, як вже зазначалося, потребує додаткових
витрат), а також про здоров’я дитини до досягнення нею трьох років, а у
випадку, передбаченому ч. З ст. 84 СК, — до досягнення дитиною шести
років. Ця турбота лягає на плечі обох батьків.

Таким чином, для виникнення аліментного обов’язку чоловіка на підставах,
передбачених ст. 84 СК, необхідні такі юридичні факти:

1) вагітність дружини від чоловіка (за наявності зареєстрованого шлюбу
цей факт передбачається; див. коментарі до статей 122, 133);

2) виховання дружиною (колишньою дружиною) спільної дитини до досягнення
нею трьох років, а у випадку, передбаченому ч. З ст. 84 СК, — до
досягнення дитиною шести років;

3) наявність у чоловіка достатніх коштів для надання дружині (колишній
дружині) — матері спільної дитини матеріальної допомоги.

Зазначені юридичні факти утворюють юридичний склад, необхідний для
виникнення у вагітної дружини або у дружини, з якою проживає дитина
віком до трьох або шести років, права на одержання аліментів від
чоловіка. Тому при припиненні існування хоча б одного з зазначених
фактів або встановленні його відсутності, право на аліменти
припиняється.

Підставами припинення права дружини (колишньої дружини) на одержання
аліментів від чоловіка є: 1) припинення вагітності; 2) народження дитини
мертвою; 3) передача дитини на виховання іншій особі; 4) смерть дитини;
5) виключення за рішенням суду відомостей про чоловіка як батька дитини
з актового запису про її народження. Відсутність у дружини (колишньої
дружини) у зазначених випадках права на одержання аліментів має бути
визнане рішенням суду, яке приймається у разі пред’явлення негативного
позову про визнання припинення у дружини права на аліменти. Право
пред’явлення такого позову має чоловік (колишній чоловік). Крім того,
право дружини — матері дитини на одержання аліментів від чоловіка —
батька дитини припиняється, якщо буде доведено, що у чоловіка немає
необхідних коштів. Водночас якщо дружина (колишня дружина) є
непрацездатною і потребує матеріальної допомоги, а чоловік має
можливість надавати їй таку допомогу, вона має право на одержання
аліментів від чоловіка (колишнього чоловіка) на загальних підставах,
передбачених статтями 75 і 76 СК.

Стаття 86. Право чоловіка на утримання у разі проживання з ним дитини

1. Чоловік, з яким проживає дитина, має право на утримання від дружини —
матері дитини до досягнення дитиною трьох років.

2. Якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, чоловік, з
яким проживає дитина, має право на утримання від дружини до досягнення
дитиною шести років.

3. Право на утримання чоловік, з яким проживає дитина, має незалежно від
того, чи він працює, та незалежно від його матеріального становища, за
умови, що дружина може надавати матеріальну допомогу.

4. Право на утримання чоловік, з яким проживає дитина, має і після
розірвання шлюбу.

Згідно зі ст. 51 Конституції кожен з подружжя має рівні права та
обов’язки, а батьки зобов’язані утримувати своїх дітей до їх повноліття.
З урахуванням цього стаття, що коментується, передбачає, що чоловік, з
яким проживає дитина, має право на утримання від дружини — матері дитини
до досягнення нею трьох років. Якщо дитина має вади фізичного або
психічного розвитку, такий чоловік має право на утримання від дружини до
досягнення дитиною шести років. Треба зазначити, що ст. 32 КпШС
встановлює лише право дружини у період вагітності та протягом трьох
років після народження дитини (якщо дружина перебуває у відпустці по
догляду за хворою дитиною, — протягом усього часу перебування у такій
відпустці, але не більш ніж до досягнення дитиною шестирічного віку)
одержувати утримання від чоловіка, якщо він спроможний його надати.
Однак Пленум Верховного Суду України у першому абзаці п. 21 своєї
постанови “Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю
України” роз’яснив, що за смислом ст. 32 КпШС право на аліменти має
чоловік, якщо йому надана відпустка по догляду за хворою дитиною до
досягнення нею шести років. Як зазначено в літературі1, це роз’яснення
відповідає ст. 51 Конституції.

У коментованій статті право чоловіка на одержання аліментів від дружини
у тому разі, якщо з ним проживає дитина, на відміну від наведеного у
першому абзаці п. 21 зазначеної постанови, не обумовлено наданням йому
відпустки. Як випливає зі змісту статті, що коментується, для виникнення
у чоловіка права на одержання аліментів від дружини — матері дитини
необхідні такі юридичні факти: 1) щоб дитина проживала з чоловіком, який
є її батьком, до досягнення трьох років, а у випадку, передбаченому ч. 2
цієї статті, — шести років; 2) щоб дружина була матір’ю дитини; 3) щоб
дружина могла надавати матеріальну допомогу.

Перелічені юридичні факти утворюють юридичний склад, необхідний для
одержання чоловіком, з яким проживає дитина, аліментів від дружини —
матері дитини. Чоловік, з яким проживає дитина, має право на одержання
аліментів від дружини — матері дитини незалежно від того, чи він працює,
та від його матеріального становища. Як випливає зі змісту коментованої
статті, для виникнення у чоловіка права на одержання аліментів від
дружини не мають значення його непрацездатність та потреба у
матеріальній допомозі.

Чоловік, з яким проживає дитина, за наявності зазначених юридичних
фактів має право на одержання аліментів від дружини — матері дитини й
після розірвання шлюбу.

Стаття 87. Припинення права чоловіка на утримання

1. Право чоловіка на утримання, передбачене статтею 86 цього Кодексу,
припиняється, якщо дитина передана на виховання іншій особі, а також у
разі смерті дитини.

2. Право чоловіка на утримання припиняється, якщо за рішенням суду
виключено відомості про дружину як матір з актового запису про
народження дитини.

Як вже зазначалося (див. коментар до ст. 86), для виникнення у батька
дитини права на одержання аліментів від дружини — матері дитини,
необхідний юридичний склад, що охоплює певні юридичні факти. Зокрема,
треба, щоб дитина проживала з чоловіком, який є її батьком, до
досягнення трьох років, а у випадку, передбаченому ч. 2 ст. 86 СК, —
шести років, щоб дружина була матір’ю дитини і щоб вона могла надавати
матеріальну допомогу. Якщо хоча б один з наведених юридичних

фактів припиняє своє існування або якщо буде встановлена його
відсутність, право чоловіка на аліменти припиняється.

Підставами припинення права чоловіка (колишнього чоловіка) на аліменти
є: 1) передача дитини на виховання іншій особі; 2) смерть дитини; 3)
виключення за рішенням суду відомостей про дружину як матір дитини з
актового запису про її народження. Припинення у зазначених випадках
права чоловіка (колишнього чоловіка) на одержання від дружини аліментів
має бути визнане рішенням суду, винесеним у разі пред’явлення дружиною
відповідного негативного позову. Крім того, право чоловіка (як і
дружини) на одержання аліментів припиняється, якщо буде доведено, що у
дружини немає необхідних коштів для надання йому матеріальної допомоги.

Стаття 88. Право на утримання того з подружжя, з ким проживає
дитина-інвалід

1. Якщо один із подружжя, в тому числі і працездатний, проживає з
дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього
догляду, і опікується нею, він має право на утримання за умови, що
другий з подружжя може надавати матеріальну допомогу.

Право на утримання триває протягом всього часу проживання з
дитиною-інвалідом та опікування нею і не залежить від матеріального
становища того з батьків, з ким вона проживає.

2. Розмір аліментів тому з подружжя, з ким проживає дитина-інвалід,
визначається за рішенням суду відповідно до частини першої статті 80
цього Кодексу, без урахування можливості одержання аліментів від своїх
батьків, повнолітніх дочки або сина.

Одним із загальних принципів сімейного права є принцип регулювання
сімейних відносин з максимально можливим врахуванням інтересів дитини,
непрацездатних членів сім’ї (ч. 8 ст. 7 СК). Згідно з цим принципом ч. 1
статті, що коментується, встановлює, що якщо один із подружжя, в тому
числі працездатний, проживає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитися
без постійного стороннього догляду, і опікується нею, він має право на
утримання за умови, що другий з подружжя може надавати матеріальну
допомогу. Право на утримання триває протягом усього часу проживання з
дитиною-інвалідом та опікування нею і не залежить від матеріального
становища того з батьків, з ким вона проживає.

Турбота про дітей, догляд за ними е обов’язком обох батьків. Якщо один з
батьків не виконує цей обов’язок, він, як зазначає М. Антокольська,
зобов’язаний компенсувати другому з подружжя витрати, пов’язані з
доглядом за дитиною1. Як правило, той з подружжя, хто доглядає за
дитиною-інвалідом, змушений менше працювати, що позначається на його
доходах та професійній кар’єрі. Як випливає зі змісту частин 1 і 2
коментованої статті, для виникнення права на одержання аліментів у того
з подружжя, з ким проживає дитина-інвалід, потрібен юридичний склад, що
охоплює такі юридичні факти: 1) проживання одного з подружжя з
дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього
догляду; 2) опікування цієї особи дитиною-інвалідом; 3) наявність у
другого з подружжя можливості надавати матеріальну допомогу.

Виникнення права на аліменти у того з подружжя, хто здійснює постійний
догляд за дитиною-інвалідом, як вже зазначалося, не залежить від його
працездатності й потреби у матеріальній допомозі. Уявляється, що
положення ч. 1 статті, що коментується, є більш правильним, ніж
положення ч. 1 ст. 90 СК РФ, яке передбачає, що для виникнення права на
аліменти необхідна наявність потреби у матеріальній допомозі у того з
подружжя, хто доглядає за спільною дитиною-інвалідом. Розмір аліментів
тому з подружжя, з ким проживає дитина-інвалід, визначається за рішенням
суду в частці від заробітку (доходу) другого з подружжя і (або) у
твердій грошовій сумі та без врахування можливості одержання цією особою
аліментів від своїх батьків або повнолітніх дітей.

Стаття 89. Припинення права на утримання за домовленістю
подружжя

1. Подружжя, а також особи, шлюб між якими було розірвано, мають право
укласти договір про припинення права на утримання взамін набуття права
власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або
одержання одноразової грошової виплати.

Договір, за яким передається у власність нерухоме майно, має бути
нотаріально посвідчений і підлягає державній реєстрації.

2. Якщо особи домовилися про припинення права на утримання у зв’язку з
одержанням одноразової грошової виплати, обумовлена грошова сума має
бути внесена на депозитний рахунок нотаріальної контори до посвідчення
договору.

3. На майно, одержане на підставі договору про припинення права на
утримання, не може бути звернене стягнення.

Відповідно до ст. 9 СК регулювання сімейних відносин можливе за
домовленістю (договором) сторін, якщо це не суперечить вимогам СК, інших
законів України та моральним засадам суспільства. Згідно з цим
положенням подружжя, а також особи, шлюб між якими було розірвано, мають
право укласти договір про припинення права на утримання взамін набуття
тим з подружжя, хто має право на одержання аліментів, права власності на
житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання
одноразової грошової виплати. Договір, за яким передається у власність
нерухоме майно, має бути нотаріально посвідчений і підлягає державній
реєстрації.

Якщо відповідно до договору право на утримання припиняється у зв’язку з
одержанням одноразової грошової виплати, обумовлена грошова сума має
бути внесена на депозитний рахунок нотаріальної контори на ім’я того з
подружжя, хто має право на аліменти.

Стаття 90. Взаємна участь дружини, чоловіка у витратах на лікування

1. Дружина, чоловік взаємно зобов’язані брати участь у витратах,
пов’язаних із хворобою або каліцтвом другого з подружжя.

Однією з характерних рис сім’ї, як вже зазначалося, є взаємна моральна й
матеріальна підтримка її членами одне одного (див. коментар до ст. 3).
Ч. 1 ст. 75 СК встановлює, що дружина і чоловік повинні матеріально
підтримувати одне одного, а згідно зі ст. 90 СК вони взаємно зобов’язані
брати участь у витратах, пов’язаних із хворобою або каліцтвом другого з
подружжя.

Уявляється, що якщо один із подружжя відмовиться від участі у витратах,
пов’язаних з хворобою чи каліцтвом другого з подружжя, його поведінка
має визнаватись протиправною. Якщо ж така поведінка має систематичний
характер, її треба визнавати негідною. У такому разі зазначена особа не
повинна мати права на одержання аліментів від другого з подружжя.

Стаття 91. Право на утримання жінки та чоловіка, які не перебувають у
шлюбі між собою

1. Якщо жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, тривалий
час проживали однією сім’єю, той із них, хто став непрацездатним під час
спільного проживання, має право на утримання відповідно до статті 76
цього Кодексу.

2. Жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, мають право
на утримання в разі проживання з нею, ним їхньої дитини, відповідно до
частин другої — четвертої статті 84 та статей 86 і 88 цього Кодексу.

3. Право жінки та чоловіка на утримання припиняється з підстав,
встановлених пунктами 2 і 4 статті 83, статтями 85, 87 і 89 цього
Кодексу.

Коментована стаття встановлює, що якщо жінка та чоловік, які не
перебувають у шлюбі між собою, тривалий час проживали однією сім’єю, на
їх відносини, пов’язані з утриманням одне одного (аліментні відносини),
поширюються правила ст. 76 СК. Якщо один з них став непрацездатним під
час спільного проживання, щодо нього застосовуються положення ст. 76 СК,
які встановлюють право колишнього подружжя на утримання після розірвання
шлюбу, а також статей 84, 86 і 88 СК, що передбачають право дружини на
утримання під час вагітності й у разі проживання з нею дитини, право
чоловіка на утримання у разі проживання з ним дитини і право на
утримання того з подружжя, з яким проживає дитина-інвалід.

Право фактичного подружжя на утримання припиняється на тих самих
підставах, що й право на утримання жінки та чоловіка, які перебувають у
зареєстрованому шлюбі. Стаття, що коментується, і ст. 74 СК поширюють на
осіб, які не перебувають у шлюбі між собою, але проживають однією
сім’єю, право на набуте ними за час спільного проживання майно і право
на аліменти, тобто положення СК, що регулюють аналогічні відносини між
особами, які перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Як вже зазначалось, наведені положення суперечать правилам ч. 2 ст. 21
СК, які встановлюють, що проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без
шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя.
Положення коментованої статті та ст. 74 СК дублюють положення статей 11
і 12 КЗпШСО РРФСР про майнові права та обов’язки фактичного подружжя.
КЗпШСО визнавав спільність майна фактичних чоловіка та дружини так само,
як і зареєстрованих, та право кожного з них на аліменти1. Для реалізації
зазначеного положення треба було довести наявність спільного співжиття
фактичних дружини і чоловіка, спільного господарства, прояву подружніх
відносин перед третіми особами, в особистому листуванні та інших
документах, а також залежно від обставин — взаємної матеріальної
підтримки, спільного виховання дітей (ст. 12 КЗпІЛСО). Таким чином, у
зазначеній статті були докладно перелічені ознаки фактичних шлюбних
відносин. У ній зазначалось, що наявність таких відносин між фактичним
подружжям має встановлюватись судом за ознаками фактичних обставин
життя.

Стаття, що коментується, встановлює, що для застосування до відносин між
фактичними дружиною та чоловіком правила ст. 76 СК, яке передбачає право
колишнього подружжя на утримання після розірвання шлюбу, необхідно, щоб
вони тривалий час проживали однією сім’єю. Однак яким саме має бути цей
строк зазначена стаття не визначає. Деякі автори висловлюють думку, що
час тривалого проживання фактичного подружжя повинен становити не менше
десяти років, оскільки згідно зі ст. 76 СК колишні дружина і чоловік,
яким на момент розірвання шлюбу до досягнення пенсійного віку залишилося
не більш як п’ять років, матимуть право на одержання аліментів одне від
одного після досягнення пенсійного віку, якщо у шлюбі вони спільно
проживали не менш як десять років1. Однак у ст. 76 СК йдеться про право
колишнього подружжя на аліменти лише у разі досягнення пенсійного віку.
Тому це положення може застосовуватись лише до тих фактичних дружини і
чоловіка, які досягли цього віку.

При застосуванні правила коментованої статті дуже складним є вирішення
питання про те, як бути, якщо один з фактичного подружжя перебуває у
зареєстрованому шлюбі. У такому разі за наявності юридичних фактів,
передбачених статтею, що коментується, і ст. 76 СК, він зобов’язаний
сплачувати аліменти другому з фактичного подружжя, а за наявності
юридичних фактів, передбачених ст. 75 СК, — тому з подружжя, з яким він
перебуває у зареєстрованому шлюбі, тобто фактично визнається можливість
полігамії (багатошлюбності), що суперечить положенню ст. 30 СК.

Глава 10

Шлюбний договір

Стаття 92. Право на укладення шлюбного договору

1. Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про
реєстрацію шлюбу, а також подружжям.

2. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його
стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або
піклувальника, засвідчена нотаріусом.

Вперше інститут шлюбного контракту був передбачений Законом України від
23 червня 1992 р. “Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та
сім’ю України”, згідно з яким до КпШС було включено ст. 27-1, що
передбачає можливість укладання цього контракту між особами, які
вступають у шлюб.

Відповідно до ч. 1 статті, що коментується, шлюбний договір може бути
укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також
подружжям. У літературі питання про його правову природу є дискусійним.
Одні автори (М. Ан-токольська, А. Іванов, І. Дзера) вважають, що цей
документ є цивільно-правовим договором1. Інші (О. Дзера, Т. Ариванюк)
відносять шлюбний договір до сімейного права і водночас вважають
юридичне логічним і доцільним розміщення його як самостійного
цивільно-правового договору в новому ЦК, а потім ведуть мову про правову
доцільність врегулювання відносин, пов’язаних з цим договором, нормами
сімейного законодавства2. ‘ Як випливає з наведеної точки зору,
зазначені автори суперечать самі собі. І. Жилінкова зазначає, що шлюбний
контракт (договір) є єдиним подружнім договором, вступ якого в силу
пов’язаний з іншим юридичним фактом — реєстрацією шлюбу. Водночас вона
погоджується з М. Антокольською, яка, як вже зазначалося, відносить
шлюбний договір до цивільно-правових договорів3. Уявляється, що шлюбний
договір за своєю природою є сімейно-правовим договором. Його суб’єктами
є лише подружжя. Набранню чинності шлюбним договором, що регулює майнові
відносини подружжя, як зазначають деякі автори, має передувати укладення
шлюбу, тобто у цьому разі дістає вияв похідність регулювання майнових
сімейних відносин від регулювання особистих немайнових відносин, що
характерно для відносин, які регулюються сімейним правом. Регулювання
шлюбним договором шлюбних відносин між подружжям спрямоване на виконання
завдань, передбачених у ст. 1 КпШС та ч. 2 ст. 1 СК4.

Вступ же до цивільно-правового договору не залежить і не є похідним від
правового регулювання особистих відносин між його учасниками. Правове
регулювання відносин, що виникають на підставі цивільно-правових
договорів, має відповідати загальним принципам цивільного законодавства,
передбаченим ст. З ЦК, і не спрямоване на виконання завдань, зазначених
у ст. 1 КпШС і ч. 2 ст. 1 СК.

Між членами сім’ї можуть також укладатися цивільно-правові договори
(наприклад, договори дарування, купівлі-прода-жу, позички тощо). Однак
вони на відміну від шлюбного договору не залежать від сімейно-правового
становища учасників.

Водночас шлюбний договір є різновидом договору. Тому для його дійсності,
крім спеціальних умов, передбачених главою 10 СК, необхідне додержання
всіх умов дійсності угоди, передбачених статтями 47—49, 51—53, 55—58 ЦК
1963 р., а також частинами 1—5 ст. 203 ЦК 2003 р.

Як вже зазначалося, згідно з ч. 1 коментованої статті шлюбний договір
може укладатись між особами, які подали заяву про

реєстрацію шлюбу, а також подружжям. Якщо у шлюб вступають неповнолітні
особи або одна з осіб, які одружуються, є неповнолітньою, зазначені
неповнолітні, укладаючи шлюб з додержанням умов, передбачених статтями
22 і 23 СК, набувають повну цивільну дієздатність з моменту реєстрації
шлюбу (ч. 2 ст. 11 ЦК 1963 р.; ч. 2 ст. 34 ЦК 2003 р.). Тому для
укладання між ними шлюбного договору після реєстрації шлюбу згода на це
батьків або піклувальників не потрібна (піклування при вступі у шлюб
неповнолітнього припиняється). На укладання ж шлюбного договору до
реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна
письмова згода її батьків або піклувальників, засвідчена нотаріусом.

Стаття 93. Зміст шлюбного договору

1. Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям,
визначаються їхні майнові права та обов’язки.

2. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов’язки
подружжя як батьків.

3. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а
також особисті відносини між ними та дітьми.

4. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які
встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у
надзвичайно невигідне матеріальне становище.

5. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з
подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній
реєстрації.

Нині зміст шлюбного договору регулюється ст. 27-1 і ч. 4 ст. 31 КпІПС, а
також пунктами 2 і 3 Порядку укладання шлюбного контракту, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457. З 1
січня 2004 р. цей зміст регулюватиметься статтею, що коментується.

Як зазначають деякі автори, текст ст. 27-1 КпШС певною мірою
суперечливий1. У ній зазначено, що особи, які вступають у шлюб, можуть
укладати угоду про вирішення питань життя сім’ї (шлюбний контракт), у
якій передбачати майнові права та обов’язки подружжя. Отже, перша
частина фрази набагато ширша за другу. Однак з цього не випливає
зроблений О. Дзерою і Т. Ариванюк висновок, що законодавець у першій
частині цієї фрази закріпив положення про те, що у шлюбному контракті
можна передбачати регулювання не тільки майнових, а й немайнових
відносин між подружжям2. Друга частина фрази ст. 27-1 КпШС уточнює
положення першої, встановлюючи, що у шлюбному контракті можна
передбачати майнові права та обов’язки подружжя. Крім того, висновок про
те, що у цьому контракті можна передбачати лише майнові права й
обов’язки, випливає із зіставлення ст. 27-1 і ч. 4 ст. 31 КпШС.

У п. 2 Порядку укладання шлюбного контракту йдеться про те, що сторони
можуть передбачати у ньому угоду про немай-нові, моральні та особисті
зобов’язання. Про це пишуть і деякі автори1. Однак ст. 27-1 КпШС
встановлює, що у шлюбному контракті можна передбачати лише майнові права
та обов’язки подружжя. Тому доводиться констатувати, що у даному разі
Кабінет Міністрів України вийшов за межі своїх повноважень, встановивши
правила, які суперечать КпШС. Крім того, у зазначеному Порядку не
визначені правові санкції, які можуть наставати за невиконання
передбачених шлюбним контрактом немайнових і особистих зобов’язань,
тобто закріплені у ньому положення не мають правового характеру.

І. Жилінкова, посилаючись на закордонну практику, свого часу зазначала,
що у шлюбному контракті дружина і чоловік можуть передбачити кількість
дітей, які в них будуть2. Ця умова не має правового характеру, оскільки
недодержання її не породжує жодних правових санкцій.

Пізніше І. Жилінкова змінила свою точку зору, дійшовши висновку, що
відповідно до законодавства України предметом шлюбного контракту можуть
бути лише майнові права та обов’язки3.

Якщо ж вести мову про включення у майбутньому до шлюбного договору
особистих немайнових зобов’язань, то треба не забувати й про санкції за
їх порушення. Наприклад, той з подружжя, хто визнаний судом винним у
розлученні, мав би сплачувати другому з подружжя аліменти незалежно від
його працездатності та потреби у матеріальній допомозі. Нині, як вже
зазначалося, дружина і чоловік можуть передбачити у шлюбному договорі
(контракті) лише майнові права та обов’язки.

Коментована стаття також встановлює, що у шлюбному договорі можуть
передбачатися майнові права та обов’язки. Аналогічне положення
передбачене ст. 40 СК РФ. У ч. З статті, що коментується, прямо
зазначено, що шлюбний договір не може регулювати особисті відносини
подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Коментована
стаття значно докладніше порівняно зі ст. 27-1 КпШС визначає зміст
шлюбного договору. Так, цим договором можуть регулюватися майнові
відносини між подружжям, визначатися їх майнові права й обов’язки,
майнові права та обов’язки подружжя як батьків. Останнє положення
означає, що у шлюбному договорі можуть передбачатись регулювання
майнових відносин між батьками та дітьми, а також визначатись обов’язки
батьків щодо утримання дітей.

Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, встановлених СК,
а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне
становище (ч. 4 статті, що коментується). Це положення відповідає ч. 8
ст. 7 СК, у якій закріплені загальні принципи регулювання сімейних
відносин і згідно з якою дане регулювання має здійснюватися з
максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів
сім’ї.

Положення ч. 4 коментованої статті відповідає ч. З ст. 51 Конституції й
обумовлене імперативним характером статей 75 і 180 та правил ч. 5 ст. 97
СК. Питання про те, як розуміти положення ч. 4 статті, що коментується,
відповідно до якого шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у
надзвичайно невигідне матеріальне становище, можна пояснити, порівнявши
цю частину з частиною 5 ст. 97 СК, яка передбачає, що сторони можуть
включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму
майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства (див.
коментар до ч. 5 ст. 97).

Згідно з ч. 5 коментованої статті за шлюбним договором не може
передаватися у власність одному з подружжя нерухоме та інше майно, право
на яке підлягає державній реєстрації. Це положення викликає заперечення.
Передача одним із подружжя другому за шлюбним договором у власність
нерухомого та іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації,
не ставить одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне
становище й не суперечить моральним засадам суспільства. Будь-який
суб’єкт права (фізична, юридична особа, держава) може передати за
договором іншому суб’єкту права право власності на нерухоме та інше
майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Власник має право володіння, користування та розпорядження належним йому
майном (ст. 41 Конституції; ч. 1 ст. 4 Закону України “Про власність”;
ч. 1 ст. 317 ЦК). Тому умови шлюбного договору, які обмежують право
власника розпоряджатися належним йому нерухомим та іншим майном, право
на яке підлягає державній реєстрації, роблять договір недійсним,
оскільки у такому разі він обмежує конституційні права (ч. 2

ст. 22 Конституції) і правоздатність (ст. 12 ЦК 1963 р.; ст. 27 ЦК 2003
р.) власника. Як слушно зазначає Є. Ворожейкін, якщо право та інтерес
громадянина порушуються, вони мають захищатися суспільством незалежно
від ступеня близькості, що пов’язує суб’єктів1.

Стаття 94. Форма шлюбного договору

1. Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально
посвідчується.

Шлюбний договір має укладатися у письмовій формі і нотаріально
посвідчуватись. Це ж положення передбачене п. 6 Порядку укладання
шлюбного контракту. При нотаріальному посвідченні шлюбного договору
треба керуватись Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій
нотаріусами України, затвердженою наказом Мінюсту України від 18 червня
1994 р. № 18/5.

Шлюбний договір має укладатись у трьох примірниках. Він може бути
укладений у присутності трьох свідків. Така можливість передбачена
зазначеною Інструкцією.

Стаття 95. Початок дії шлюбного договору

1. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає
чинності у день реєстрації шлюбу.

2. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день
його нотаріального посвідчення.

Як вже зазначалося, нині шлюбний договір може бути укладений до
реєстрації шлюбу (ст. 27-1 КпШС; п. 1 Порядку укладання шлюбного
контракту). Відповідно до ст. 92 СК шлюбний договір може укладатись не
тільки до реєстрації шлюбу, а й під час шлюбу. Шлюбний договір,
укладений до реєстрації шлюбу, набирає чинності у день реєстрації шлюбу,
а шлюбний договір, укладений подружжям, — у день його нотаріального
посвідчення.

Стаття 96. Строк дії шлюбного договору

1. У шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а
також строки тривалості окремих прав та обов’язків.

2. У шлюбному договорі може бути встановлена чинність договору або
окремих його умов і після припинення шлюбу.

Відповідно до ч. 1 коментованої статті, у шлюбному договорі може бути
встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих
прав та обов’язків. Ця норма є диспозитивною. Тому в шлюбному договорі
зазначені строки можуть і не передбачатись. Якщо у цьому документі не
передбачений загальний строк його дії, він діє до відмови подружжя від
цього договору або до його розірвання (див. коментарі до статей 100 і
101) чи визнання недійсним (див. коментар до ст. 103).

Якщо у шлюбному договорі встановлено загальний строк його дії, він діє
протягом цього строку. Подружжя може подовжити термін дії шлюбного
договору. Така угода, як випливає зі змісту ст. 94 СК, має бути
нотаріально посвідчена. Дружина і чоловік можуть також відмовитись від
шлюбного договору або розірвати його (див. коментарі до статей 101 і
102).

У шлюбному договорі може бути встановлена чинність цього документа або
окремих його умов і після припинення шлюбу. У разі розірвання шлюбу
умови шлюбного договору, не пов’язані з існуванням шлюбу, зберігають
свою силу, наприклад, зобов’язання одного з подружжя щодо додаткового
утримання дитини (ч. 2 ст. 93 СК), зобов’язання одного з подружжя щодо
виплати аліментів другому з подружжя (ст. 99 СК), а також щодо умов
користування житловим приміщенням, яке належить одному з подружжя. Умови
ж шлюбного договору, безпосередньо пов’язані з існуванням шлюбу,
припиняються. Це положення закріплене у ч. З ст. 43 СК РФ. СК України
цього не передбачає. Уявляється, що положення про збереження окремих
умов шлюбного договору після припинення шлюбу може бути застосоване лише
тоді, коли про це безпосередньо йдеться у договорі.

Стаття 97. Визначення у шлюбному договорі правового режиму майна

1. У шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік
передає для використання на спільні потреби сім’ї, а також правовий
режим майна, подарованого подружжю у зв’язку з реєстрацією шлюбу.

2. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за
час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною
частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

3. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому
числі і в разі розірвання шлюбу.

4. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного
їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а
також інших осіб.

5. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо
правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам
суспільства.

Основним змістом шлюбного договору є визначення правового режиму майна
подружжя. Дружина і чоловік можуть змінити режим як роздільного, так і
спільного майна.

Стаття, яка коментується, передбачає, що у шлюбному договорі може бути
визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на
спільні потреби сім’ї, а також правовий режим майна, подарованого їм у
зв’язку з реєстрацією шлюбу. Сторони можуть передбачити, що на майно,
набуте ними за час шлюбу, не поширюється правовий режим спільної
сумісної власності подружжя і воно вважається спільною частковою або
особистою приватною власністю.

Наведене положення викликає деякі заперечення. Насамперед треба звернути
увагу на те, що вживання терміна “особиста приватна власність” не
відповідає чинному законодавству. Ст. 41 Конституції передбачає
існування права приватної, а не особистої власності. Це ж положення
закріплене у ч. 4 ст. 2 Закону України “Про власність” і ст. 325 ЦК.
Крім того, навряд чи можна усе майно, набуте за час шлюбу, вважати
роздільною приватною власністю кожного з подружжя. Таке положення можна,
звичайно, передбачити у шлюбному договорі. Однак реалізувати його на
практиці навряд чи можливо.

Як випливає зі змісту ст. З СК, характерною ознакою сім’ї є спільне
проживання осіб, які пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та
обов’язки. Тому дуже важко, а часом навіть неможливо встановити, яке
майно, набуте за час шлюбу, належить кожному з подружжя. Д. Курський у
пояснювальній записці до проекту КЗпШСО РРФСР зазначав, що у ст. 9 цього
документа закріплено положення про спільну власність подружжя на все те
майно, яке з’явилося у них в результаті спільного шлюбного життя, і що
розробники проекту не ставили перед собою явно безнадійного і принципово
неправильного завдання визначити хто з подружжя, що саме і якою мірою
вніс у спільну справу1.

Подружжя може у шлюбному договорі обмежити дію режиму спільності майна
на окремі предмети, що входять до складу спільного майна дружини і
чоловіка, передбачивши, наприклад, Що вклади, внесені у банківські
(кредитні) установи на ім’я одного з подружжя, належать кожному з них,
або що речі для професійних занять (наприклад, музичні інструменти)
будуть приватною (роздільною) власністю того з подружжя, предметом
професійної діяльності якого вони є.

У шлюбному договорі може бути змінене правило ст. 62 СК, яке передбачає,
що якщо майно, яке належить одному з подружжя, за час шлюбу істотно
збільшиться у своїй вартості внаслідок спільних трудових або грошових
затрат чи затрат другого з подружжя, у разі виникнення спору воно може
бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної
власності. Може бути також закріплено положення про те, що це майно не
змінюватиме свого правового режиму, тобто належатиме тому з подружжя,
хто був його первісним власником, або подружжю на праві спільної
часткової власності у нерівних частках.

Шлюбний договір може передбачати способи участі подружжя у доходах одне
одного, порядок витрат дружини і чоловіка, розмір їх часток у спільному
майні у разі розлучення, порядок погашення боргів.

Відповідно до ч. З коментованої статті сторони можуть домовитися про
можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. А
згідно з ч. 4 цієї статті у шлюбному договорі сторони можуть передбачити
використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення
потреб їх дітей, а також інших осіб.

Дружина і чоловік можуть включити до шлюбного договору будь-які інші
умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним
засадам суспільства (ч. 5 статті, що коментується). Таким чином, ч. 5
коментованої статті надає подружжю широкі можливості для регулювання їх
майнових прав та обов’язків у шлюбному договорі. Дружина і чоловік
можуть змінити правовий режим не тільки їх спільного, а й роздільного
майна. Зокрема, вони можуть поширити режим спільності на дошлюбне майно
або на його окремі предмети, на речі, набуті за час шлюбу не в
результаті їх спільної праці, а одержані, наприклад, одним із подружжя в
дарунок, у порядку спадкування або набуті за час шлюбу за рахунок коштів
одного з подружжя.

У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування
судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України” роз’яснено, що у
шлюбному контракті майнові права та обов’язки подружжя можуть бути
визначені інакше, ніж це передбачене загальними правилами сімейного
законодавства. Зокрема, може бути встановлено, що конкретне майно, яке
належало одному з подружжя до шлюбу або буде одержане за час шлюбу в
дарунок, стане спільною сумісною власністю подружжя. За розсудом дружини
і чоловіка може бути визначено розмір їх часток у праві власності на
майно, набуте за час шлюбу, передбачені умови поділу спільного майна у
разі розірвання шлюбу, а також порядок погашення боргів кожного з
подружжя за рахунок спільного чи роздільного майна.

Відповідно до ст. 27-1 КпШС умови шлюбного контракту не можуть
погіршувати становище кожного з подружжя порівняно з законодавством
України. А ч. 5 статті, що коментується, як вже зазначалось, передбачає,
що сторони можуть включати до шлюбного договору будь-які інші умови щодо
правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам
суспільства. У зв’язку з цим постає питання про те, як треба тлумачити
наведені положення.

Як зазначають окремі автори1, у деяких випадках умови шлюбного договору
погіршують матеріальне становище одного з подружжя, наприклад, положення
про те, що дошлюбне майно обох чи одного з подружжя вважається їх
спільним майном (зрозуміло, що якщо дошлюбне майно одного з подружжя
набагато перевищуватиме дошлюбне майно другого з них, матеріальне
становище одного з подружжя погіршиться), що частки дружини і чоловіка в
їх спільному майні не є рівними, що майно, одержане одним із подружжя у
дарунок або у спадщину, належить подружжю на праві спільної сумісної
власності. Однак ці положення діють.

У постанові ж Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами
деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України” роз’яснено, що умови
шлюбного контракту, які всупереч волі будь-якого з подружжя погіршують
його становище порівняно з законодавством України (мають
дискримінаційний характер, позбавляють права на частку в набутому майні
тощо), не можуть бути визнані дійсними.

Водночас при застосуванні ст. 27-1 КпШС (азі січня 2004 р. і ч. 5
коментованої статті) постає питання про те, які умови шлюбного договору,
що передбачені з волі подружжя і погіршують становище обох чи одного з
них, мають визнаватися недійсними. Уявляється, що у шлюбному договорі не
можна передбачати положення, які обмежують конституційні права подружжя,
наприклад, на пересування, вибір професії, роду трудової діяльності,
світогляду, релігії, мови спілкування, або порушують принцип рівності
чоловіка і жінки. Такі умови мають визнаватися недійсними.

У ч. З ст. 42 КпШС РФ зазначено, що шлюбний договір не може обмежувати
право- або дієздатність подружжя. У КпШС і у СК України таке положення
не передбачене. Однак про неприпустимість цього йдеться у ст. 12 ЦК 1963
р. і у ст. 27 ЦК 2003 р. Неприпустимість же обмеження конституційних
прав громадян передбачена статтями 21 і 22 Конституції України.

У літературі дискусійним є питання про можливість встановлення нерівних
часток у праві власності подружжя на їх спільне майно, якщо у шлюбному
договорі вони передбачать, що майно, набуте за час шлюбу, належатиме їм
на праві спільної часткової власності, а також питання про те, чи може
подружжя передбачити, що у разі поділу спільного майна їх частки будуть
нерівними.

Як вже зазначалось, у п. 11 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду
України роз’яснено, що дружина і чоловік можуть на власний розсуд
визначати розмір їх часток у праві власності на майно, що буде набуте у
період шлюбу, а також передбачати умови поділу спільного майна у разі
розлучення. Таким чином, цей пункт допускає встановлення нерівних часток
дружини і чоловіка під час визначення ними у шлюбному договорі правового
режиму спільної часткової власності на майно, яке буде набуте ними за
час шлюбу, або у разі поділу спільного майна.

3. Ромовська свого часу зазначала, що відступ від рівності часток є
основним елементом шлюбного договору і що проект СК прямо передбачає
можливість порушення принципу рівності у майні, нажитому у період
шлюбу1. Однак це положення прямо не передбачене у ч. З статті, яка
коментується, хоча вона й не відкидає можливості зазначеного відступу.
Л. Пче-лінцева підкреслює, що дружина і чоловік в шлюбному договорі
можуть встановити, що при праві спільної часткової власності на нажите в
період шлюбу майно розмір їх часток у праві власності на нього буде
нерівним2. О. Дзера також вважає, що частки подружжя в їх спільному
майні можуть бути нерівними3. Водночас О. Дзера і Т. Ариванюк
стверджують, що згода одного з подружжя на одержання у період шлюбу
меншої частки майна або абсолютна відмова від неї з юридичної точки зору
означає відмову особи від набуття нею суб’єктивних цивільних прав, що
суперечить основоположним принципам конституційного та сімейного права.
Право на власність є елементом конституційного статусу людини. Воно не
може відчужуватись, обмежуватись, відбиратись тощо”.

З наведеним положенням не можна погодитись. Згода одного з подружжя на
одержання меншої частки майна, набутого за час шлюбу, або повна відмова
від неї не є відмовою від набуття суб’єктивних цивільних прав. У даному
разі один з подружжя відмовляється від свого суб’єктивного права
власності на частку у спільному майні або дає згоду на зменшення своєї
частки у праві власності на спільне майно, тобто розпоряджається
зазначеним правом, а не відмовляється від набуття суб’єктивних цивільних
прав.

Більшість суб’єктивних цивільних прав, як зазначають деякі автори,
відчужуються і передаються1. Якщо у шлюбному договорі передбачено, що у
подружжя виникає право спільної часткової власності на набуте ними у
період шлюбу майно, кожен із подружжя має право на сплатне чи безоплатне
відчуження належної йому частки у праві власності на спільне майно (ч. 4
ст. 113 ЦК 1963 р.; ст. 361 ЦК 2003 р.).

Отже, кожен із подружжя має право розпоряджатися належною йому часткою у
праві спільної часткової власності, а також може дати згоду на одержання
меншої частки майна, набутого за час шлюбу, або відмовитися від неї.
Така згода або відмова дійсні, якщо вони відображають справжнє
волевиявлення того з подружжя, хто їх дав. Це не суперечить моральним
засадам суспільства і не ставить одного з подружжя у надзвичайно
невигідне матеріальне становище, якщо він достатньо матеріально
забезпечений. Ст. 347 ЦК прямо передбачає можливість особи відмовитись
від права власності на належне їй майно.

Стаття 98. Визначення у шлюбному договорі порядку користування житлом

1. Якщо у зв’язку з укладенням шлюбу один із подружжя вселяється в
житлове приміщення, яке належить другому з подружжя, сторони у шлюбному
договорі можуть домовитися про порядок користування ним. Подружжя може
домовитися про звільнення житлового приміщення тим з подружжя, хто
вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової
компенсації або без неї.

2. Сторони можуть домовитися про проживання у житловому приміщенні, яке
належить одному з них чи є їхньою спільною власністю, їхніх родичів.

Якщо у зв’язку з укладенням шлюбу один із подружжя вселяється в житлове
приміщення, яке належить другому з подружжя, сторони у шлюбному договорі
можуть домовитися про порядок користування ним. Житло може належати
одному з подружжя на підставі права власності або на умові договору
житлового найму. Подружжя у шлюбному договорі може передбачити умови
звільнення житлового приміщення тим з них, хто вселився в нього, у разі
розірвання шлюбу з виплатою грошової компенсації або без неї.

Якщо житлове приміщення належить дружині та чоловіку на праві спільної
сумісної власності, вони можуть домовитися про поділ його у рівних
частках або з відступом від рівності часток, а також вирішити питання
про проживання або не проживання кожного з подружжя у цьому приміщенні.
При цьому згідно з частинами 7 та 8 ст. 7 СК мають враховуватися права
малолітніх і неповнолітніх дітей на користування житлом.

У шлюбному договорі також можуть бути передбачені умови користування
житловим приміщенням, що належить обом або одному з подружжя, родичам
кожного з подружжя. Причому дружина і чоловік повинні передбачити умови
проживання цих родичів.

Стаття 99. Визначення у шлюбному договорі права на утримання

1. Сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя
незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі на
умовах, визначених шлюбним договором.

2. Якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та строки виплати
аліментів, то в разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку за
договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису
нотаріуса.

3. Шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права
на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової
(грошової) компенсації.

У шлюбному договорі можуть бути також передбачені права та обов’язки
подружжя щодо взаємного утримання (стаття, що коментується; п. 2 Порядку
укладання шлюбного контракту). Сторони можуть домовитися про надання
утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у
матеріальній допомозі, визначити умови, розмір та строки виплати
аліментів одне одному як у період шлюбу, так і після його розірвання. У
разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку за договором аліменти
можуть стягуватись на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на
утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової
(грошової) компенсації. Умови договору не можуть погіршувати становище
того з подружжя, хто є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги.
Це твердження обумовлене імперативним характером ст. 32 КпШС, ст. 75 СК
і правилами ст. 27-1 КпШС, ч. 5 ст. 97 і ч. 8 ст. 7 СК.

Стаття 100. Зміна умов шлюбного договору

1. Одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається.

2. Шлюбний договір може бути змінено подружжям. Угода про зміну шлюбного
договору нотаріально посвідчується.

3. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рішенням суду може
бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, а
також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення.

Згідно з ч. 1 коментованої статті одностороння зміна умов шлюбного
договору не допускається. Цей документ може бути змінено за угодою
сторін, а у разі виникнення спору — за рішенням суду. У п. 7 Порядку
укладання шлюбного контракту зазначено, що він може включати положення
про зміну його умов. Ч. З статті, що коментується, передбачає, що на
вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рішенням суду може бути
змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, а також
непрацездатних повнолітніх дітей, які мають істотне значення. Це
положення відповідає ч. 8 ст. 7 СК, яка встановлює загальні принципи
регулювання сімейних відносин.

Той з подружжя, хто вимагає у судовому порядку зміни умов шлюбного
договору, пред’являє перетворювальний позов. Для його задоволення, як
слушно зазначає М. Антокольська, необхідно, щоб обставини настільки
істотно змінилися, що виконання умов договору призвело б до заподіяння
значної шкоди сторонам (стороні) і що б ці обставини на момент укладення
договору не можна було передбачити1.

Угода про зміну шлюбного договору має нотаріально посвідчуватись.

Стаття 101. Право на відмову від шлюбного договору

1. Подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. Права та
обов’язки, встановлені шлюбним договором, припиняються в день подання до
нотаріуса заяви про відмову від нього.

Шлюбний договір укладається за угодою подружжя. Тому дружина і чоловік
за домовленістю між собою можуть відмовитися від нього. Відмова подружжя
від шлюбного договору має нотаріально посвідчуватись. Права та обов’язки
подружжя, встановлені шлюбним договором, припиняються в день подання до
нотаріуса заяви про відмову від нього.

Стаття 102. Розірвання шлюбного договору

1. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за
рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі
неможливості його виконання.

Дружина і чоловік, як вже зазначалося, за домовленістю між собою можуть
відмовитися від шлюбного договору. Якщо вони не дійдуть згоди, суд з
підстав, які мають істотне значення, зокрема у разі неможливості
виконання шлюбного договору, може розірвати його. Шлюбний договір, як й
будь-який інший, породжує певні зобов’язання сторін. А однією з підстав
припинення зобов’язання є неможливість його виконання (ст. 222 ЦК 1963
р.; ст. 607 ЦК 2003 р.). Тому, як вже зазначалося, за рішенням суду
шлюбний договір може бути розірваний, якщо той з подружжя, хто пред’явив
відповідний позов, доведе неможливість виконання його умов.

Відповідно до статті, що коментується, розірвання шлюбного договору
можливе також за наявності підстав, що мають істотне значення. Тому той
з подружжя, хто пред’явив позов, має довести наявність таких підстав
(ст. ЗО ЦПК). Уявляється, що під істотними обставинами, як й при зміні
умов шлюбного договору, треба розуміти обставини, наявність яких істотно
порушує інтереси того з подружжя, хто пред’явив позов, а також
неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних дітей. Для розірвання
шлюбного договору необхідне пред’явлення перетворювального позову.

Стаття 103. Визнання шлюбного договору недійсним

1. Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та
інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за
рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.

Шлюбний договір є одним з видів договорів. Тому, як вже зазначалося,
необхідне додержання встановлених ЦК умов дійсності угод (статті 47—49,
51—53, 55—58 ЦК 1963 р.; частини 1—5 ст. 203 ЦК 2003 р.). Шлюбний
договір може бути також визнаний недійсним, якщо його зміст суперечить
вимогам ст. 27-1 КпШС ч. 4 ст. 93 і ч. 5 ст. 97 СК (див. коментарі до
цих статей).

Визнання шлюбного договору недійсним треба відрізняти від його
розірвання. При розірванні шлюбного договору його дія припиняється на
майбутнє, а при визнанні цього договору недійсним він вважається
недійсним з моменту його укладення. Для розірвання шлюбного договору
треба пред’явити перетворювальний позов, а для визнання цього договору
недійсним — негативний. Як слушно зазначає І. Жилінкова, визнання
шлюбного договору недійсним, як і його розірвання, не впливає на долю
шлюбу. Шлюбний союз продовжуватиме існувати1. При визнанні шлюбного
договору недійсним він, як вже зазначалося, є недійсним з моменту його
укладення. Тому, як слушно підкреслює 1. Жилінкова, з самого початку
відносини між подружжям мають розглядатися з погляду їх законодавчого, а
не договірного регулювання. Якщо на момент визнання шлюбного договору
недійсним дружина і чоловік ще не виконали його умов (щодо сплати
аліментів, передачі роздільного майна у спільну власність, його набуття
або реалізації тощо), з них знімається обов’язок вчинення дій щодо
такого виконання. Якщо ж такі дії були вчинені, їх результати підлягають
анулюванню. Сторони повертаються у становище, що існувало до вчинення
ними юридичне значущих дій.

Це положення не поширюється на виконання подружжям аліментних
зобов’язань. Той з подружжя, хто сплатив повністю або частково аліменти
на користь другого з подружжя або на користь третіх осіб, не набуває
щодо цих осіб права зворотної вимоги1. У такому разі можна за аналогією
застосувати правило ч. 2 ст. 422 ЦПК, яке передбачає, що у аліментних
справах, а також у справах про стягнення заробітної плати або інших
виплат, що випливають із трудових правовідносин, звернення виконання не
допускається незалежно від того, в якому порядку скасоване рішення, крім
тих випадків, коли воно ґрунтувалося на підроблених документах або на
завідомо помилкових відомостях позивача.

Як зазначає І. Жилінкова, якщо шлюбний договір визнаний недійсним на
вимогу одного з подружжя внаслідок винних дій другого з подружжя (обман,
насильство, погроза тощо), негативні наслідки цього мають стосуватися
лише винної особи. Так, з неї за рішенням суду можуть бути не зняті
обов’язки, передбачені шлюбним договором (передати майно у спільну
власність подружжя, надати утримання другому з подружжя, придбати майно
для сім’ї за власні кошти тощо). Водночас обов’язки другого з подружжя
щодо винної особи мають бути анульовані. Майно, яке вже було передане
ним у спільну власність або другому з подружжя, повинно бути повернене
йому. Мабуть, у такому разі можна вести мову й про повернення сум,
виплачених тим з подружжя, хто є добросовісним, на користь
недобросовісного чи в його інтересах третім особам

Глава 11

Припинення шлюбу

Стаття 104. Підстави припинення шлюбу

1. Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення
його померлим.

2. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання.

3. Якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про
розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті.

4. Якщо у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу один
із подружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслідок його
розірвання.

Під припиненням шлюбу розуміється зумовлене певними юридичними фактами
припинення на майбутнє правовідносин між подружжям, які виникли з
зареєстрованого дійсного шлюбу. Припинення шлюбу відрізняється від
визнання останнього недійсним тим, що воно спрямоване на майбутнє, тоді
як визнання шлюбу недійсним має зворотну силу і припиняє правові
наслідки шлюбу з моменту його укладення.

Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя, оголошення одного
з подружжя померлим, розірвання шлюбу. Зазначені підстави припинення
шлюбу закріплені у статті, що коментується.

Право- та дієздатність людини припиняються з настанням її смерті —
певного юридичного факту, який підтверджується довідкою лікувальної
установи або показаннями свідків. При цьому реєстрація припинення шлюбу
в органах РАЦСу не потрібна, реєстрації підлягає лише сам факт смерті.
Ця реєстрація провадиться відповідно до правил, передбачених статтями
169—172 КпШС, що є чинними у частині, яка не суперечить новому СК, до
прийняття спеціального закону (див. ч. 2 розділу VII), а також Правил
реєстрації актів цивільного стану в Україні.

Порядок та умови оголошення громадянина померлим визначаються цивільним
законодавством. Згідно зі ст. 46 ЦК фізична особа може бути оголошена
судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей
про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала
безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або давали підставу
припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести
місяців.

Фізична особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, може
бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення
воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити
фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу
шести місяців.

Питання про оголошення громадянина померлим вирішується судом за місцем
проживання заявника. Юридичні наслідки судового рішення прирівнюються до
аналогічних наслідків, що настають при смерті особи. Відповідно до
статті 264 ЦІІК рішення суду про оголошення громадянина померлим є
підставою для реєстрації його смерті в органах РАЦСу і видачі Свідоцтва
про смерть.

З моменту винесення судом рішення про оголошення громадянина померлим
шлюб з ним вважається припиненим. Чоловік або дружина зазначеної особи
мають право вступити у новий шлюб, маючи на руках рішення суду про
оголошення померлим колишнього чоловіка або колишньої дружини. Однак
особа, оголошена померлою (якщо насправді вона жива) не має права
вступати у новий шлюб незалежно від того, відомо їй чи ні про оголошення
її померлою (такий шлюб може бути визнаний недійсним).

У разі появи особи, оголошеної померлою, або виявлення місця її
перебування суд згідно зі ст. 48 ЦК скасовує рішення про оголошення цієї
особи померлою. У такому разі її шлюб з іншою особою поновлюється за
умови, що ніхто з них не перебуває у повторному шлюбі (ст. 118 СК). При
цьому жодних заяв про поновлення шлюбу не потрібно. Орган РАЦСУ анулює
актовий запис про розірвання шлюбу і відповідне Свідоцтво, видане на
його підставі.

У коментованій статті зазначена ще одна підстава припинення шлюбу — його
розірвання. Шлюб може бути припинено шляхом його розірвання за життя
подружжя внаслідок волевиявлення обох або одного з них. Ця підстава є
найпоширенішою (докладніше про розірвання шлюбу див. у коментарях до
наступних статей).

У житті трапляються випадки, коли один з подружжя помирає після
розірвання шлюбу в суді, але до або у день набрання судовим рішенням
чинності. У зв’язку з цим постає питання: що треба вважати в такому разі
підставою припинення шлюбу — смерть одного з подружжя або ж розірвання
шлюбу в судовому порядку? Це питання має велике практичне значення,
оскільки від його вирішення залежать правові наслідки, що настають для
того з подружжя, хто залишився живим. Адже якщо шлюб припинено внаслідок
смерті одного з подружжя, то другий з подружжя успадкує його майно, а
якщо внаслідок розірвання шлюбу в судовому порядку, то ні.

Стаття, що коментується, закріплює правове регулювання цього питання.
Так, ч. З встановлює, що якщо один із подружжя помер до набрання
чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб
припинився внаслідок його смерті. Відповідно до ЦПК судове рішення
набирає чинності через десять днів після його винесення судом, якщо за
цей час воно не було оскаржене чи опротестоване. Таким чином, якщо один
із подружжя помирає протягом цього часу, згідно з зазначеною частиною
коментованої статті шлюб вважається розірваним внаслідок смерті одного з
подружжя і, отже, другий з подружжя може бути спадкоємцем першої черги
після померлого. Тому можна стверджувати, що дане положення відповідає
чинному цивільно-процесуальному законодавству. Але водночас воно не
відповідає висловленому волевиявленню померлого. У цьому разі фактично
спадкоємцем буде колишній чоловік або колишня дружина.

Якщо ж один із подружжя помирає у день набрання чинності рішенням суду
про розірвання шлюбу, цілком справедливо вважати, що останній припинився
внаслідок його розірвання (ч. 4 статті, що коментується).

Стаття 105. Припинення шлюбу внаслідок його розірвання

1. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою
подружжя або одного з них на підставі постанови державного органу
реєстрації актів цивільного стану, відповідно до статей 106 та 107 цього
Кодексу.

2. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою
подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 109 цього
Кодексу.

3. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з
подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 цього
Кодексу.

Коментована стаття встановлює порядок розірвання шлюбу (судовий або в
органах РАЦСу) і загалом має відсильний характер. Відповідно до неї шлюб
може бути припинено внаслідок волевиявлення обох чи одного з подружжя
шляхом його розірвання (у суді чи органах РАЦСу). Можливість припинення
шлюбу на зазначеній підставі є виявом принципу його вільності та
рівності подружжя, закріпленого у ст. 51 Конституції. Оскільки укладання
шлюбу здійснюється на вільних та добровільних засадах, ніхто не може
бути примушений до збереження подружніх відносин, якщо втрачена їх
основа. Причому розірвати можна лише шлюб, укладений у законному
порядку, з додержанням усіх умов та підстав його укладання, тобто лише
дійсний шлюб.

Фактичне припинення шлюбу з метою подальшого непонов-лення шлюбних
відносин не є з погляду закону розлученням. Тому за фактичного
припинення шлюбних відносин шлюб продовжує породжувати сімейні
правовідносини, крім випадків встановлення для подружжя режиму окремого
проживання, передбаченого статтями 119 і 120 СК (див. коментарі до цих
статей).

Закон не встановлює переліку підстав розірвання шлюбу. Вони можуть бути
різними. Так, зокрема, згідно з ч. 2 ст. 49 СК

причиною розірвання шлюбу може бути небажання чоловіка мати дитину або
його нездатність до її зачаття, а відповідно до ч. 2 ст. 50 СК відмова
дружини від народження дитини або її нездатність до цього.

Стаття 106. Розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів
цивільного стану за заявою подружжя, яке не має дітей

1. Подружжя, яке не має дітей, має право подати до державного органу
реєстрації актів цивільного стану заяву про розірвання шлюбу.

2. Державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову
про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання такої
заяви, якщо вона не була відкликана.

3. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового
спору.

Розірвання шлюбу за взаємної згоди дружини і чоловіка у випадках,
передбачених коментованою статтею, здійснюється на підставі їх заяви,
поданої до органу РАЦСу, в якій має діставати вияв взаємна воля
зазначених осіб до припинення шлюбу, а також міститись вказівка на
відсутність у них дітей. Оскільки згідно зі ст. 6 СК правовий статус
дитини має особа до досягнення нею повноліття (див. коментар до
зазначеної статті), ч. 1 статті, що коментується, по суті, закріплює
право на розірвання шлюбу в органах РАЦСу дружини і чоловіка, які не
мають неповнолітніх дітей.

Частина 2 коментованої статті встановлює, що після спливу одного місяця
від дня подання заяви про розірвання шлюбу орган РАЦСу ухвалює постанову
про це. Таке формулювання дещо неясне. Справа в тому, що Закон України
“Про органи реєстрації актів громадянського стану” не передбачає такого
виду документів, як постанова органу РАЦСу. У ньому зазначено, що орган
РАЦСу реєструє акти цивільного стану (шляхом вчинення актових записів);
вносить зміни, доповнення та виправлення до актових записів; відновлює
втрачені й анулює повторно складені актові записи; видає громадянам
свідоцтва про реєстрацію тощо. Однак у статті, що коментується,
передбачене ухвалення постанови про розірвання шлюбу і нічого не сказано
про необхідність реєстрації цього юридичного факту та видачі
відповідного свідоцтва. Тому в такій ситуації треба застосовувати
правила ст. 181 КпШС, де зазначено, що після подання подружжям заяви про
розірвання шлюбу оформлення розлучення (вчинення актового запису про
розірвання шлюбу) та видача Свідоцтва про розірвання шлюбу здійснюються
після спливу місячного строку від дня подання заяви.

Місячний строк встановлено для того, щоб запобігти розірванню шлюбу під
впливом нетривалої сварки. У разі примирення дружини і чоловіка протягом
цього періоду вони мають право відкликати свою заяву про розлучення.

Оскільки будь-який майновий спір може розглядатися судом незалежно від
наявності або відсутності шлюбу між сторонами у коментованій статті
закріплено й право органу РАЦСу розривати шлюб незалежно від наявності
або відсутності майнового спору між подружжям.

Реєстрація розірвання шлюбу за спільною заявою подружжя передбачає
необхідність особистої присутності при цьому кожного з них або
письмового підтвердження згоди на розлучення того з подружжя, хто буде
відсутній при реєстрації розірвання шлюбу.

Реєстрація розірвання шлюбу може бути проведена за відсутності одного з
подружжя, якщо він з поважної причини (тяжка хвороба, служба в армії,
довгострокове відрядження тощо) не може з’явитися до органу РАЦСу. Однак
від імені цієї особи до органу РАЦСу має бути подана заява про її згоду
на розлучення з проханням розірвати шлюб без неї.

Якщо дружина і чоловік з поважної причини не можуть з’явитися до органу
РАЦСу для реєстрації розлучення у встановлений день, реєстрація на їх
прохання переноситься на інший день. Строк перенесення реєстрації
розірвання шлюбу не може перевищувати одного року від дня подання заяви.

Якщо ж причина нез’явлення визнана неповажною (це питання вирішує
начальник відділу органу РАЦСу), а бажання дружини і чоловіка розірвати
шлюб не змінилося, вони можуть подати до органу РАЦСу нову заяву. При
цьому даний орган знову призначає місячний строк для реєстрації
розірвання шлюбу.

За реєстрацію розлучення обома або одним з подружжя (за домовленістю між
ними) сплачується державне мито у розмірі 0,5 неоподатковуваного
мінімуму доходів громадян. Після цього їм видається Свідоцтво про
розірвання шлюбу, а також робиться відповідна позначка у паспорті або
іншому документі, що посвідчує особу.

Стаття 107. Розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів
цивільного стану за заявою одного з подружжя

1. Шлюб розривається державним органом реєстрації актів цивільного стану
за заявою одного із подружжя, якщо другий із подружжя:

1) визнаний безвісно відсутнім;

2) визнаний недієздатним;

3) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш
як три роки.

2. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового
спору.

Ця стаття передбачає підстави розірвання шлюбу в так званому спрощеному
порядку — в органах РАЦСу за заявою одного з подружжя. Однією з таких
підстав є визнання громадянина безвісно відсутнім.

Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом
одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце
її перебування (ч. 1 ст. 43 ЦК). Справи про визнання громадянина
безвісно відсутнім розглядаються судами за місцем проживання позивача
(другого з подружжя). У заяві має бути зазначено, з якою метою заявнику
необхідно визнати громадянина безвісно відсутнім, вказано на обставини,
що свідчать про безвісну відсутність громадянина, або на обставини, що
загрожували громадянину, який пропав безвісти, чи ті, що дають
можливість припускати його загибель від конкретного нещасного випадку.

Рішення суду про визнання громадянина безвісно відсутнім, яке набрало
чинності, ще не свідчить про припинення шлюбу між подружжям. Воно є
підставою для розірвання шлюбу, яке здійснюється органами РАЦСу за
заявою другого з подружжя. Копія рішення суду про визнання громадянина
безвісно відсутнім або виписка з нього додається до заяви другого з
подружжя про розірвання шлюбу. Заява подається до відділу РАЦСу за
місцем проживання заявника.

Ця підстава є єдиною з перерахованих у статті, що коментується,
підставою розірвання шлюбу в органах РАЦСу, оскільки внаслідок
оголошення громадянина безвісно відсутнім не може виникнути спору,
пов’язаного з дітьми чи майном. Адже сперечатися фактично нема кому.

Наслідки з’явлення того з подружжя, хто був визнаний безвісно відсутнім,
закріплені у ст. 118 СК (див. коментар до цієї статті).

Відповідно до ст. 39 ЦК фізична особа, яка внаслідок хронічного,
стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій
та (або) керувати ними, може бути визнана судом недієздатною. Порядок
визнання громадянина недієздатним передбачений главою 34 ЦПК.

Після набрання чинності рішенням суду про визнання громадянина
недієздатним будь-які його дії не мають юридичного значення і не
породжують жодних юридичних наслідків. Від імені душевнохворого чи
слабоумного, визнаного недієздатним, угоди укладає його опікун.

До заяви про розірвання шлюбу додається копія рішення судку про визнання
громадянина недієздатним або виписка з нього. У цьому документі
зазначається адреса опікуна одного з подружжя, визнаного недієздатним.
При одержанні такої заяви орган РАЦСу звертається до опікуна другого з
подружжя із запитом про наявність між подружжям спору, пов’язаного з
дітьми або майном. Установлений для відповіді на запит строк не повинен
перевищувати одного місяця. При одержанні відповіді про відсутність
спору або неодержанні її протягом встановленого у повідомленні
повторного строку орган РАЦСу реєструє розірвання шлюбу.

Розірвання шлюбу з особою, засудженою за вчинення злочину до позбавлення
волі на строк не менш як три роки, провадиться в органі РАЦСу лише у
тому разі, якщо засуджений відбуває покарання в місцях позбавлення волі.

До заяви про розірвання шлюбу додається копія вироку суду про засудження
одного з подружжя до позбавлення волі строком не менш як три роки або
виписка з нього. У заяві має зазначатись адреса того з подружжя, хто
перебуває у місцях позбавлення волі. При одержанні такої заяви орган
РАЦСу сповіщає про це засудженого і встановлює строк для відповіді з
приводу наявності або відсутності спору щодо дітей або майна.
Встановлений для відповіді строк не повинен перевищувати одного місяця.
У разі одержання відповіді про відсутність спору або неодержання її
протягом встановленого у повідомленні повторного строку орган РАЦСу
реєструє розірвання шлюбу.

Якщо той з подружжя, хто перебуває у місцях позбавлення волі, порушить
спір щодо дітей або майна, розірвання шлюбу провадиться у судовому
порядку.

Можливі ситуації, коли обидва з подружжя засуджені до позбавлення волі
строком не менш як три роки. Шлюб між такими особами може бути
розірваний лише у судовому порядку.

Розірвання шлюбу з особами, умовно засудженими до позбавлення волі з
обов’язковим залученням до праці, умовно звільненими з місць позбавлення
волі у зв’язку з обов’язковим залученням до праці, за Іншими підставами
звільнення з місць позбавлення волі провадиться на загальних підставах.

Оскільки будь-який майновий спір може розглядатися судом незалежно від
наявності чи відсутності шлюбу між сторонами, коментована стаття
закріплює положення про те, що орган РАЦСу може розірвати шлюб незалежно
від наявності чи відсутності між подружжям майнового спору.

Стаття 108. Визнання розірвання шлюбу фіктивним

1. За заявою заінтересованої особи розірвання шлюбу, здійснене
відповідно до положень статті 106 та пункту 3 частини першої статті 107
цього Кодексу, може бути визнане судом фіктивним, якщо буде встановлено,
що жінка та чоловік продовжували проживати однією сім’єю і не мали
наміру припинити шлюбні відносини.

На підставі рішення суду актовий запис про розірвання шлюбу та Свідоцтво
про розірвання шлюбу анулюються державним органом реєстрації актів
цивільного стану.

Фіктивне розірвання шлюбу — це абсолютно нове для нашого сімейного
законодавства поняття. Виходячи зі змісту статті, що коментується, його
можна визначити як таке розірвання шлюбу органом РАЦСу, яке було
здійснене подружжям не з метою припинення шлюбних відносин і подальшого
сімейного життя, а з якоюсь іншою метою. Як і у разі фіктивного шлюбу,
фіктивне розлучення може здійснюватися з метою одержання певного
матеріального зиску обома чи одним з подружжя (прописки, місця навчання,
роботи тощо). Крім того, уявляється, що розлучення може бути визнане
фіктивним лише у тому разі, якщо воно порушило чиїсь права та
охоронювані законом інтереси або заподіяло шкоду. Тому коло
“заінтересованих” осіб у статті не встановлюється. Адже неможливо
передбачити всі варіанти.

У статті, що коментується, наведено вичерпний перелік категорій
розлучень, які можуть бути визнані фіктивними, — розірвання шлюбу
органом РАЦСу за заявою подружжя, яке не має дітей, і розірвання шлюбу
за заявою одного з подружжя в разі, коли другий з подружжя засуджений за
вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки. Однак
на практиці можна спостерігати й інші випадки фіктивного розірвання
шлюбу. Наприклад, якщо в одного з подружжя є двоє неповнолітніх дітей
(одна дитина від попереднього шлюбу, а друга від нинішнього), то з метою
зменшення розміру аліментів на дитину від попереднього шлюбу він
розриває теперішній шлюб (фіктивно) і, нібито сплачуючи аліменти на двох
дітей, тим самим зменшує розмір аліментів на першу дитину. Тому,
уявляється, що немає необхідності обмежувати категорії фіктивних
розлучень. Треба лише чітко визначити умови, підстави та порядок
визнання розірвання шлюбу фіктивним.

Нині встановлено судовий порядок визнання розлучення фіктивним. У разі
ухвалення судом рішення про це орган РАЦСу анулює актовий запис і
Свідоцтво про розірвання шлюбу. Таке розлучення вважається таким, що не
відбулося, і не породжує правових наслідків, передбачених
законодавством.

Стаття 109. Розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною
заявою подружжя, яке має дітей

1. Подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про
розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них
будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя
братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови
здійснення ним права на особисте виховання дітей.

2. Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути
нотаріально посвідчений. У разі невиконання цього договору аліменти
можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

3. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено,
що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та
чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та
майнові права, а також права їхніх дітей.

4. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного
місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і
чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу.

Судовий порядок розірвання шлюбу вважається основним. Шлюб розривається
судом, якщо один із подружжя не бажає розлучення та якщо обоє з подружжя
бажають розлучення, але мають спільних неповнолітніх дітей. У судовому
порядку має розглядатися справа про розірвання шлюбу, якщо один з
подружжя, заявляючи про свою згоду на розлучення, ухиляється від
розірвання шлюбу в органі РАЦСу, відмовляється подати спільну заяву, не
з’являється для реєстрації розлучення, а також якщо місце проживання
одного з подружжя невідоме. Необхідність наділення другого з подружжя у
цій ситуації правом звернення до суду пов’язана з тим, що у противному
разі він не зможе отримати розлучення. Адже примусити з’явитися до
органу РАЦСу особу, яка не бажає цього, неможливо.

Позовна заява про розірвання шлюбу за загальним правилом подається до
суду за місцем проживання відповідача. Однак якщо з позивачем проживають
неповнолітні діти або за станом здоров’я чи з інших поважних причин йому
важко виїхати на місце проживання відповідача, заява може бути прийнята
судом за місцем проживання позивача. За взаємною згодою відповідача та
позивача заява може бути прийнята судом за місцем проживання одного з
них (ст. 126 ЦПК).

У позовній заяві має зазначатися: рік народження кожного з подружжя,
дата і місце реєстрації шлюбу, мотиви його розірвання, наявність від
шлюбу неповнолітніх дітей, їх прізвища, імена та по батькові, з ким із
батьків вони проживають, пропозиції щодо участі подружжя у догляді за
дітьми та їх вихованні після розірвання шлюбу, чи заявлені інші вимоги,
які можуть бути вирішені одночасно з позовом про розірвання шлюбу. До
заяви додаються: Свідоцтво про реєстрацію шлюбу, копії свідоцтв про
народження дітей, довідки про розмір заробітної плати та інших доходів
подружжя, а також усі необхідні документи, що стосуються заявлених
вимог. Крім того, у коментованій статті закріплено положення про те, що
подружжя разом із заявою про розірвання шлюбу має подавати до суду
письмовий договір про те, з ким із них проживатимуть діти, яку участь у
забезпеченні умов їх життя братиме той з батьків, хто проживатиме
окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання
дітей. Особлива письмова нотаріально посвідчувана форма передбачена ч. 2
статті, що коментується, для договору між подружжям про розмір аліментів
на дитину.

Справа про розірвання шлюбу розглядається, як правило, за участю обох з
подружжя, навіть якщо від їх імені виступають представники. Розгляд
справи за відсутності одного з подружжя, який не з’явився, можливий у
виняткових випадках і на підставі мотивованої постанови суду. За
нез’явлення подружжя у судове засідання без поважних причин суд
відкладає розгляд справи, а за нез’явлення після повторного виклику
залишає позов без розгляду, якщо не вважає за можливе вирішити справу за
наявними матеріалами.

Розглядаючи справу, суд не повинен всебічно з’ясовувати причини та
обставини розлучення (положення про це закріплене у КпШС). Завдання суду
— встановити справжнє прагнення дружини та чоловіка до розірвання шлюбу
й переконатися в тому, що після цього не будуть порушені їх особисті та
майнові права, а також права їх дітей.

У судовій практиці підставами розірвання шлюбу найчастіше є: зловживання
одним із подружжя алкоголем або наркотичними засобами, явна нездатність
одного з подружжя народжувати дітей або небажання мати їх (ч. 2 ст. 49,
ч. 2 ст. 50 СК), тривале фактичне роздільне проживання подружжя, що є
наслідком створення одним із них нової сім’ї, тощо. Треба зазначити, що
законодавець не встановлює переліку підстав розірвання шлюбу. У кожному
конкретному випадку така підстава встановлюється судом.

Частина 4 коментованої статті має процесуальний характер. Вона
встановлює строк для постановлення судом рішення про розірвання шлюбу —
один місяць. Протягом цього часу дружина і чоловік можуть переглянути
свої взаємини, досягти примирення і відкликати заяву про розірвання
шлюбу.

Суди мають також використовувати надану їм законом можливість відкладати
розгляд справи для примирення дружини і чоловіка, особливо за наявності
у них неповнолітніх дітей. У межах встановленого ч. 4 ст. 176 ЦПК
шестимісячного строку суд може повторно відкласти розгляд справи або за
наявності обґрунтованого клопотання обох чи одного з подружжя скоротити
встановлений для примирення строк.

У разі примирення подружжя після спливу встановленого судом для цього
строку провадження у справі припиняється на підставі поданої позивачем
або обома сторонами заяви про відмову від позову. Якщо ж після спливу
наданого подружжю строку заява про припинення справи не надійшла, і
сторони у судове засідання не з’явилися, суд з урахуванням правила ст.
172 ЦПК має залишати справу без розгляду на підставі ч. 4 ст. 229 ЦПК.

Одночасно з розглядом питання про розірвання шлюбу суд може вирішувати
питання про те, з ким із батьків залишаться неповнолітні діти, а також
спори щодо стягнення аліментів на дітей (якщо щодо цих питань дружина і
чоловік не досягли згоди, закріпленої у договорі) або на одного з
подружжя, спільно набутого майна тощо.

За розірвання шлюбу подружжя сплачує державне мито згідно зі ставками,
встановленими Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. №
7-93 “Про державне мито”. При визначенні розміру цього мита суд враховує
матеріальне становище кожного з подружжя та інші обставини, зокрема те,
з ким із подружжя залишаються неповнолітні діти. У рішенні суду має бути
зазначено, в якому розмірі та з кого повинно бути стягнене державне мито
— з обох чи з одного із подружжя.

Стаття 110. Право на пред’явлення позову про розірвання шлюбу

1. Позов про розірвання шлюбу може бути пред’явлений одним із подружжя.

2. Позов про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений протягом
вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім
випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка
містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини.

3. Чоловік, дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу
протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане
іншою особою.

4. Чоловік, дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу до
досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою
особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини
виключено із актового запису про народження дитини.

5. Опікун має право пред’явити позов про розірвання шлюбу, якщо цього
вимагають інтереси того з подружжя, хто визнаний недієздатним.

Стаття, що коментується, встановлює вичерпний перелік осіб, які мають
право на пред’явлення позову про розірвання шлюбу. До них належать
обидва або один із подружжя, а також опікун недієздатного чоловіка або
недієздатної дружини. Крім них ніхто не може вимагати розірвання шлюбу.
Залежно від обставин шлюб може бути розірвано в суді або в органі РАЦСу.

Частина 2 коментованої статті закріплює виняток із загального правила
про свободу розірвання шлюбу. При цьому треба зазначити, що це положення
обумовлене не обмеженням прав подружжя, а захистом інтересів
новонародженої дитини та її матері, оскільки будь-які переживання,
стреси та інші психологічні фактори, що супроводжують процедуру
розірвання шлюбу, можуть позначатись на здоров’ї майбутньої або
новонародженої дитини та її матері. І лише у тому разі, коли один із
подружжя (причому немає значення, чоловік це чи дружина) вчинив
протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з
подружжя або дитини, суд може прийняти заяву про розірвання шлюбу.

Треба звернути увагу також на те, що СК на відміну від КпШС пов’язує
застосування правила, закріпленого у ч. 2 статті, що коментується, з
наявністю кровного споріднення між чоловіком жінки та дитиною. Адже
батьком дитини може бути не тільки чоловік жінки, а й інша особа. Тому
ч. З коментованої статті цілком справедливо встановлює право чоловіка і
дружини пред’являти позов про розірвання шлюбу протягом вагітності
дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою (див.
коментар до ст. 125).

Чоловік, дружина також мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу
до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнане
іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька
дитини виключено з актового запису про народження дитини.

Правило, закріплене у ч. 2 статті, що коментується, застосовується й у
тому разі, коли дитина народилася мертвою або не дожила до одного року
(п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами
деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України”). Розлучення для матері
після таких подій — це знову-таки переживання. Тому чоловік має
рахуватися з тим, що дружина не може у цей період бути стороною у
шлюборозлучному процесі.

Крім подружжя, позов про розірвання шлюбу може пред’явити також опікун
недієздатного чоловіка або недієздатної дружини. Будучи представником
недієздатної особи, він діє від імені останньої та в її інтересах. Тому
поряд з іншими діями він може подати від імені підопічного заяву про
розірвання шлюбу. Але лише у тому разі, якщо цього потребують інтереси
недієздатної особи.

Стаття 111. Заходи суду щодо примирення подружжя

1. Суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить
моральним засадам суспільства.

Ця стаття має декларативний характер, оскільки не визначає, які саме
заходи і в якому порядку повинен застосовувати суд для примирення
подружжя. Уявляється, що у цьому разі доцільно застосовувати норми
цивільно-процесуального законодавства, згідно з якими суди повинні
використовувати надану їм законом можливість відкладати розгляд справи
для примирення дружини і чоловіка, особливо за наявності у них
неповнолітніх дітей. У межах встановленого ч. 4 ст. 176 ЦПК
шестимісячного строку суд може повторно відкласти розгляд справи або за
наявності обґрунтованого клопотання обох чи одного з подружжя скоротити
встановлений для примирення строк.

Якщо після спливу встановленого судом строку подружжя помириться,
провадження у справі припиняється на підставі поданої позивачем або
обома сторонами заяви про відмову від позову. Коли ж після спливу
наданого подружжю строку заява про припинення справи не надійшла і
сторони у судове засідання не з’явилися, суд з урахуванням правила ст.
172 ЦПК повинен залишити справу без розгляду на підставі ч. 4 ст. 229
ЦПК.

Стаття 112. Підстави для розірвання шлюбу за позовом одного з подружжя

1. Суд з’ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про
розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини,
дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя.

2. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено,
що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б
інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне
значення.

У судовому порядку шлюб може бути розірвано як за наявності взаємної
згоди на це подружжя, так і за її відсутності. Якщо розірвати шлюб бажає
лише один із подружжя, він має подати позовну заяву до суду. У такому
разі підставою для розірвання шлюбу буде судове рішення.

Справа про розірвання шлюбу розглядається, як правило, за участю обох із
подружжя, навіть якщо від їх імені виступають представники. Розгляд
справи за відсутності одного з подружжя можливий у виняткових випадках і
на підставі мотивованої постанови суду. При нез’явленні дружини і
чоловіка у судове засідання без поважних причин суд відкладає розгляд
справи, а при їх нез’явленні після повторного виклику залишає позов без

розгляду, якщо не вважає за можливе вирішити справу за наявними
матеріалами.

Під час розгляду справи суд зобов’язаний детально вивчити й оцінити
мотиви розлучення, повно і всебічно з’ясувати фактичні взаємини
подружжя. При цьому короткочасний розлад у сім’ї або необгрунтоване
бажання обох або одного з подружжя припинити шлюбні відносини не можуть
вважатися достатніми підставами для розірвання шлюбу.

Частина 1 коментованої статті передбачає, що при розгляді справи про
розірвання шлюбу суд має з’ясовувати фактичні взаємини дружини і
чоловіка і вживати заходів до їх примирення. Суди повинні
використовувати надану їм законом можливість відкладати розгляд справи
для примирення подружжя, особливо за наявності у них неповнолітніх
дітей. У межах встановленого ч. 4 ст. 176 ЦПК шестимісячного строку суд
може повторно відкласти розгляд справи або за наявності обґрунтованого
клопотання обох чи одного з подружжя скоротити встановлений для
примирення строк.

Якщо після спливу встановленого судом строку подружжя помириться,
провадження у справі припиняється на підставі поданої позивачем або
обома сторонами заяви про відмову від позову. Коли ж після спливу
наданого подружжю строку заява про припинення справи не надійшла, і
сторони у судове засідання не з’явилися, суд з урахуванням правила ст.
172 ЦПК має залишити справу без розгляду на підставі ч. 4 ст. 229 ЦПК.

Розірвання шлюбу здійснюється, якщо заходи з примирення подружжя
виявилися безрезультатними, обидва або один із них наполягають на
розірванні шлюбу, а також якщо судом встановлено, що подальше спільне
життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, а
також інтересам їх дітей, що мають істотне значення (ч. 2 статті, що
коментується). Для встановлення цих обставин суд повинен з’ясовувати
дійсні причини позовної заяви, фактичні взаємини подружжя. При оцінці
обставин розлучення суд може керуватися лише об’єктивними критеріями.
Однак застосовувати їх треба не до абстрактних осіб, а до конкретної
подружньої пари. Визначення ж того, як та чи інша обставина вплинула на
конкретну особу, чи зможе вона після цього продовжувати сімейне життя, —
це практично нездійсненне завдання. Крім того, дружина і чоловік не
зобов’язані повідомляти

суду мотиви розлучення, а суд не може примушувати їх до цього. Це також
утруднює прийняття рішення про розірвання шлюбу. Навіть якщо у суду не
склалася достатня переконаність у тому, що подальше спільне життя
подружжя неможливе, шлюб може бути

розірваний за наявності стійкого (після спливу строку для примирення)
волевиявлення обох або одного з подружжя, спрямованого на припинення
сімейних відносин.

Стаття 113. Право на вибір прізвища після розірвання шлюбу

1. Особа, яка змінила своє прізвище у зв’язку з реєстрацією шлюбу, має
право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або
відновити своє дошлюбне прізвище.

Право на вибір прізвища належить до особистих немайнових прав подружжя.
Воно дістає вияв у можливості вибору дружиною і чоловіком прізвища при
укладенні шлюбу (див. коментар до ст. 35), його зміни у період шлюбу
(див. коментар до ст. 53), вибору прізвища після розірвання шлюбу.

При розірванні шлюбу кожен із подружжя має право зберегти спільне
прізвище або відновити дошлюбне. Це право може бути реалізоване лише у
момент припинення шлюбу у разі його розірвання. Після цього якщо у
колишнього подружжя виникне бажання змінити прізвище, їм доведеться
робити це у встановленому порядку відповідно до Положення про порядок
зміни, доповнення, поновлення та анулювання актових записів цивільного
стану, затвердженого наказом Мін’юсту від 26 вересня 2002 р. № 86/5, і
Положення про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами
України прізвищ, імен, по батькові.

Право змінити спільне прізвище на дошлюбне має лише той з подружжя, хто
обрав спільне прізвище при укладенні шлюбу. При цьому той з подружжя,
чиє прізвище він носить, не може заборонити йому продовжувати
іменуватися цим прізвищем після розірвання шлюбу.

Стаття 114. Момент припинення шлюбу у разі його розірвання

1. У разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного
стану шлюб припиняється у день винесення ним відповідної постанови.

2. У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання
чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Встановлення моменту припинення шлюбу при його розірванні має дуже
важливе правове значення, оскільки саме з цього часу між подружжям
припиняються особисті та майнові правовідносини, що виникають від дня
державної реєстрації шлюбу в органі РАЦСу. У коментованій статті момент
припинення шлюбу визначений з урахуванням застосовуваного порядку
розірвання шлюбу (в органі РАЦСу чи у суді). Згідно з нею якщо шлюб
розривається органом РАЦСу, моментом його припинення є день винесення
ним відповідної постанови, а якщо судом — день набрання чинності його
рішенням про розірвання шлюбу.

Рішення суду набирає чинності після спливу строку, відведеного на
касаційне оскарження й опротестування, якщо воно не було оскаржене чи
опротестоване. Касаційна скарга або протест можуть бути подані протягом
десяти днів після винесення судом остаточного рішення. У разі принесення
касаційної скарги або касаційного протесту рішення, якщо воно не було
скасоване, набирає чинності після розгляду справи вищестоящим

судом.

Особливу увагу треба звернути на той факт, що положення ч. 2 статті, що
коментується, відповідно до якого моментом припинення шлюбу при його
розірванні судом визнається день набрання чинності рішенням суду,
застосовуватиметься після набрання чинності цим Кодексом. Поки ж що,
шлюб, розірваний у судовому порядку, вважається припиненим від дня
державної реєстрації його розірвання у книзі реєстрації актів цивільного
стану за заявою як обох, так і одного з подружжя. У такому разі державна
реєстрація розірвання шлюбу може здійснюватись у будь-який час незалежно
від строку, що сплив з моменту ухвалення судом рішення про розірвання
шлюбу.

Стаття 115. Реєстрація розірвання шлюбу

1. Розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване
в державному органі реєстрації актів цивільного стану, за заявою
колишньої дружини або чоловіка.

2. Розірвання шлюбу засвідчується Свідоцтвом про розірвання шлюбу,
зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Зміст статті, що коментується, викликає деякі зауваження. Уявляється, що
більш слушним було б закріплення в ній обов’язку колишнього подружжя
реєструвати в органі РАЦСу рішення суду про розірвання шлюбу. У наявній
же редакції такий обов’язок встановлюється не для подружжя, а для
“розірвання шлюбу”. Чомусь саме воно має бути зареєстровано.

Крім того, у коментованій статті, як і у КлШС, не встановлено строку для
реєстрації рішення суду про розірвання шлюбу, що є упущенням
законодавця. Практика свідчить, що за такої ситуації колишнє подружжя
може роками не реєструвати розірвання шлюбу.

Детальніше порядок реєстрації розірвання шлюбу передбачений у Правилах
реєстрації актів цивільного стану в Україні.

Частина 2 статті, яка коментується, встановлює, що розірвання шлюбу
засвідчується Свідоцтвом про розірвання шлюбу, зразок якого затверджує
Кабінет Міністрів України.

Стаття 116. Право на повторний шлюб після розірвання

шлюбу

1. Після розірвання шлюбу та одержання Свідоцтва про розірвання шлюбу
особа має право на повторний шлюб.

Незважаючи на те, що шлюб, який розривається у суді, припиняється з дня
набрання чинності рішенням суду, колишнє подружжя не має права укладати
новий шлюб до одержання в органі РАЦСу за місцем проживання будь-кого з
них Свідоцтва про розірвання шлюбу. Таким чином законодавець, мабуть,
примушує колишнє подружжя реєструвати розлучення в органі РАЦСу.

Стаття 117. Право на поновлення шлюбу після його розірвання

1. Жінка та чоловік, шлюб між якими було розірвано, мають право подати
до суду заяву про поновлення їхнього шлюбу за умови, що жоден із них не
перебував після цього у повторному шлюбі.

2. На підставі рішення суду про поновлення шлюбу та анулювання запису
акта про розірвання шлюбу державний орган реєстрації актів цивільного
стану видає нове Свідоцтво про шлюб, у якому день реєстрації шлюбу, за
вибором подружжя, може бути визначений днем першої його реєстрації або
днем набрання чинності рішенням суду про поновлення шлюбу.

У житті можуть траплятися ситуації, коли дружина і чоловік погарячкували
у момент розірвання шлюбу, а згодом помирилися і вирішили поновити
сім’ю. Коментована стаття передбачає умови та процесуальний порядок
здійснення цього. Безумовно, що за такої ситуації повторна реєстрація
шлюбу була б недоцільною. Набагато простішим є передбачений цією статтею
судовий порядок поновлення шлюбу за умови, що ніхто з подружжя не
перебував у повторному шлюбі. Уявляється, що не зайвим було б також
встановити максимальний строк, після спливу якого шлюб можна
поновлювати. Адже якщо з часу розлучення до моменту поновлення шлюбу
минуло, наприклад, років п’ять-десять, навряд чи є необхідність у його
поновленні. У такому разі доцільніше було б укладати новий шлюб.

Згідно з ч. 2 статті, що коментується, на підставі рішення суду про
поновлення шлюбу та анулювання запису акта про його розірвання орган
РАЦСу видає нове Свідоцтво про шлюб, у якому день реєстрації шлюбу за
вибором подружжя може бути визначений днем першої його реєстрації або
днем набрання чинності рішенням суду про поновлення шлюбу. Уявляється,
що можуть виникнути деякі труднощі при застосуванні цього положення на
практиці. Справа в тому, що якщо дружина і чоловік зазначать у новому
Свідоцтві про шлюб початкову дату його реєстрації, може постати питання
про поділ майна, набутого у такому шлюбі. Оскільки акти цивільного стану
(актові записи) є вірогідними юридичними фактами, таке Свідоцтво про
шлюб буде підставою для поділу майна за нормами сімейного права або
породжуватиме необхідність доведення, що певне майно все-таки нажите не
у період шлюбу, а тоді, коли сторони проживали окремо.

Стаття 118. Поновлення шлюбу у разі з’явлення особи, яка

була оголошена померлою або визнана безвісно

‘, відсутньою

1. Якщо особа, яка була оголошена померлою, з’явилася, і відповідне
рішення суду скасоване, її шлюб з іншою особою поновлюється за умови, що
ніхто з них не перебуває у повторному шлюбі.

2. Якщо особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з’явилася, і
відповідне рішення суду скасоване, ЇЇ шлюб з іншою особою може бути
поновлений за їхньою заявою, за умови, що ніхто з них не перебуває у
повторному шлюбі.

3. У випадках, передбачених частинами першою та другою цієї статті,
державний орган реєстрації актів цивільного стану анулює запис акта про
розірвання шлюбу та відповідне свідоцтво, видане на його підставі.

Оголошення судом одного з подружжя померлим або визнання його безвісно
відсутнім грунтується відповідно на презумпції (припущенні) смерті цієї
особи чи на констатації факту неможливості вирішення питання про її
життя або смерть. Тому при цьому не виключена можливість з’явлення
зазначеної особи або виявлення місця її перебування. У разі з’явлення
або виявлення місця перебування громадянина, визнаного безвісно
відсутнім чи оголошеного померлим, суд скасовує рішення про визнання
його безвісно відсутнім (ст. 45 ЦК) або оголошення померлим (ст. 48 ЦК).
У таких випадках постає питання про юридичну долю припиненого шлюбу.
Воно вирішується за правилами, встановленими у коментованій статті. Шлюб
поновлюється лише за одночасної наявності двох умов: якщо є взаємна
згода подружжя і якщо ніхто з них не перебуває у повторному шлюбі.

При цьому поновлення шлюбу органом РАЦСу має зворотну силу, внаслідок
чого подружжя визнається таким, що перебуває у шлюбі, з моменту
державної реєстрації останнього, а не з моменту його поновлення.

Якщо подружжя не дійшло згоди у питанні про поновлення шлюбу, той з них,
хто з’явився, може одержати в органі РАЦСу Свідоцтво про припинення
(розірвання) шлюбу.

Стаття 119. Встановлення режиму окремого проживання подружжя

1. За заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити
рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі
неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно.

2. Режим окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних
відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя.

У СК вперше фігурує поняття “режим окремого проживання подружжя”. Схоже
поняття “окреме проживання подружжя при фактичному припиненні шлюбу” є у
КпШС. Таке проживання розглядається судом як виняткова підстава для
визнання майна, нажитого за час шлюбу, але під час окремого проживання
дружини і чоловіка при його фактичному припиненні, власністю кожного з
подружжя.

Режим окремого проживання подружжя, як випливає з ч. 1 статті, що
коментується, встановлюється судом у разі неможливості чи небажання
дружини і (або) чоловіка проживати спільно. Однак не зовсім зрозуміла
практична необхідність встановлення такого режиму, а також його
узгодженість із чинним законодавством. По-перше, Конституція закріплює
вільний вибір місця проживання, причому незалежно від того, перебуває
особа в шлюбі чи ні, тобто дружина і чоловік у будь-якому разі можуть
проживати як спільно, так і окремо. Це питання вони вирішують за власним
розсудом. По-друге, якщо дружина і чоловік не мають можливості або не
бажають проживати спільно, то, напевно, немає необхідності зберігати
такий шлюб. При цьому вони мають звертатися до суду чи органу РАЦСу з
заявою про розірвання шлюбу, а не про встановлення режиму окремого
проживання.

Зі змісту ч. 2 коментованої статті випливає, що режим окремого
проживання подружжя встановлюється у тих випадках, коли сімейні
відносини між дружиною і чоловіком втрачені, і припиняється у разі їх
поновлення. Однак на відміну від КпШС у статті, що коментується,
встановлення безпосередньо цього режиму не пов’язується з фактичним
припиненням шлюбу. Тому можлива ситуація неодноразового встановлення і
припинення зазначеного режиму, що може ускладнити порядок визначення
правового режиму майна, набутого за час такого шлюбу.

У коментованій статті не досить чітко визначені підстави та порядок
встановлення і припинення режиму окремого проживання подружжя. Так,
підставами встановлення такого режиму визнається неможливість і
небажання обох чи одного з подружжя проживати спільно. Однак це оціночні
категорії. Навряд чи суд може однозначно встановити зазначені обставини.

Режим окремого проживання може встановлюватися за заявою подружжя або за
позовом одного з них.

Частина 2 статті, що коментується, передбачає два порядки припинення
цього режиму — автоматичний (у разі поновлення сімейних відносин) і
судовий (за рішенням суду, постановленим на підставі заяви одного з
подружжя). Уявляється, що припинення режиму окремого проживання подружжя
має здійснюватись у судовому порядку, оскільки встановлюється він
рішенням суду.

Стаття 120. Правові наслідки встановлення режиму окремого проживання
подружжя

1. Встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та
обов’язків подружжя, які встановлені цим Кодексом і які дружина та
чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов’язків,
які встановлені шлюбним договором.

2. У разі встановлення режиму окремого проживання:

1) майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься
набутим у шлюбі;

2) дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не
вважатиметься такою, що походить від її чоловіка;

3) дружина, чоловік можуть усиновлювати дитину без згоди другого з
подружжя.

Протягом шлюбу у подружжя можуть виникати різні права та обов’язки, як
особисті, так І майнові. Поряд з їх закріпленням у СК вони можуть
визначатись у шлюбному договорі, що укладається подружжям. Підставою
виникнення прав і обов’язків є наявність шлюбних відносин між подружжям.
Якщо ж сімейні відносини між подружжям втрачені і судом встановлено
режим окремого проживання дружини і чоловіка, їх права та обов’язки, які
виникатимуть у майбутньому, мають регулюватися не сімейним, а цивільним
законодавством.

Частина 2 коментованої статті закріплює такі найважливіші правові
наслідки встановлення режиму окремого проживання подружжя: 1) майно,
набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у
шлюбі; 2) дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не
вважатиметься такою, що походить від її чоловіка; 3) дружина, чоловік
можуть усиновлювати дитину без згоди другого з подружжя.

Розділ

ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ МАТЕРІ, БАТЬКА І ДИТИНИ

Глава 12

Визначення походження дитини

Стаття 121. Загальні підстави виникнення прав та обов’язків
матері, батька і дитини

1. Права та обов’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні
дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів
цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього
Кодексу.

Підставою виникнення правовідносин між батьками та дітьми є походження
останніх від даних батьків, засвідчене у встановленому законом порядку.
Як випливає з тексту статті, що коментується, для виникнення взаємних
прав та обов’язків батьків і дітей необхідно, щоб зазначене походження
було засвідчене у встановленому законом порядку, тобто органом РАЦСу.

Таке ж положення передбачене ст. 51 КпШС. Як зазначає В. Рясенцев,
походження дитини від певних батьків стає юридичним фактом лише за умови
його засвідчення компетентним органом — ЗАГСом (тепер РАЦСом)1.
Аналогічну думку висловлює С. Муратова2.

Для встановлення походження дитини від матері (материнства) передбачений
єдиний реєстраційний порядок. Походження дитини від даної матері, як й
від батька, засвідчується свідоцтвом про її народження. Цей документ
видається на підставі заяви матері, поданої до органу РАЦСу. До заяви
мати повинна додати документи, що підтверджують народження нею дитини.
Одним з таких документів є довідка медичного закладу про народження
дитини даною жінкою. Має також подаватись документ, що підтверджує особу
матері.

Відмова органу РАЦСу зареєструвати походження дитини від даної матері
може бути оскаржена у судовому порядку (ст. 9 Закону України “Про органи
реєстрації актів громадянського

стану”). Рішення суду про поновлення актового запису про народження
дитини від певних батьків (одного з батьків) необхідне також у тому
разі, коли Свідоцтво про народження дитини втрачене і відновити його
неможливо (ч. 4 ст. 273 ЦПК; п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду
України від 31 березня 1995 р. № 5 “Про судову практику в справах про
встановлення фактів, що мають юридичне значення”). На підставі рішення
суду видається нове Свідоцтво про народження дитини. Викладений порядок
встановлення походження дитини від даної матері застосовується незалежно
від того, народила мати дитину у шлюбі чи поза шлюбом.

Стаття 122. Визначення походження дитини від матері та батька, які
перебувають у шлюбі між собою

1. Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя.

Походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про
шлюб та документа закладу охорони здоров’я про народження дружиною
дитини.

2. Дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу
або визнання його недійсним, походить від подружжя, крім випадку,
передбаченого статтею 124 цього Кодексу.

3. Дружина і чоловік мають право подати до державного органу реєстрації
актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка батьком
дитини.

У цьому разі походження дитини визначається відповідно до частини першої
статті 135 цього Кодексу.

Відповідно до коментованої статті походження дитини від батьків, які
перебувають у шлюбі між собою, засвідчується записом про шлюб батьків
(Свідоцтвом про шлюб) та документами закладу охорони здоров’я про
народження дружиною дитини. Закон надає запису про шлюб значення
достатнього і беззаперечного доказу походження дитини від зазначених у
Свідоцтві батьків. Для запису жінки, яка народила дитину, матір’ю не має
значення, народилася дитина у зареєстрованому шлюбі або тоді, коли її
батьки не перебували у ньому.

Батьком дитини записується громадянин, зазначений у Свідоцтві про шлюб
як чоловік її матері. У цьому разі закон встановлює презумпцію
батьківства, тобто передбачає, що чоловік матері дитини є її батьком.
Тому при народженні дитини у зареєстрованому шлюбі не потрібна згода
чоловіка матері дитини на запис її батьком. СК закріплює низку нових
положень,

пов’язаних зі встановленням походження дитини у разі розірвання шлюбу,
визнання його недійсним та укладення матір’ю дитини повторного шлюбу.

Згідно з ч. 2 статті, що коментується, дитина, яка народжена до спливу
десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним,
походить від подружжя, крім випадку, передбаченого ст. 124 СК.

При народженні дитини у зареєстрованому шлюбі дружина і чоловік мають
право подати до органу РАЦСу спільну заяву про невизнання чоловіка
батьком дитини. У такому разі походження дитини визначається так само,
як й при народженні дитини матір’ю, яка не перебуває у шлюбі, якщо немає
спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду (ч. З коментованої
статті, ч. 1 ст. 135 СК).

Стаття 123. Визначення походження дитини від батька, матері при штучному
заплідненні та імплантації зародка

1. У разі штучного запліднення дружини, проведеного за письмовою згодою
її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його
дружиною.

2. У разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого
подружжям, батьками дитини є подружжя.

3. Якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою
жінкою, імплантовано в організм його дружини, дитина вважається такою,
що походить від подружжя.

Стаття, що коментується, закріплює випадки визнання походження дитини
від батька, матері при штучному заплідненні та імплантації зародка.
Відповідно до її положень у разі штучного запліднення дружини,
проведеного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком
дитини, яка народжена його дружиною. У разі імплантації в організм іншої
жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подружжя. Якщо
зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою,
імплантовано в організм його дружини, дитина вважається такою, що
походить від подружжя.

Жінка, в організм якої імплантовано зародок, у разі народження дитини є
її сурогатною матір’ю. З цією жінкою обидва або один з подружжя, від
яких генетичне походить зародок, укладають угоду на штучне виношування
зародка, який пересаджується в її організм. Сурогатна мати є генетично
чужою дитині, яка виношується нею.

У разі народження дитини сурогатною матір’ю, яка дала згоду на
виношування зародка, не потрібна її повторна згода на запис подружжя,
від якого походить дитина, як її батьків (ч. 4 ст. 51 СК РФ передбачає
необхідність повторної згоди сурогатної матері). Уявляється, що правило
коментованої статті є більш правильним. Адже сурогатна матір дає згоду
на запис подружжя,

від якого походить дитина, як її батьків під час укладення з нею
договору на виношування зародка, що імплантується в її організм.
Очевидно, у СК треба закріпити положення про те, що сурогатною матір’ю
має укладатися письмовий договір, який підлягає нотаріальному
посвідченню для уникнення спорів.

-„. Стаття 124. Визначення походження дитини від батька у разі
реєстрації повторного шлюбу з її матір’ю

1. Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення
шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після реєстрації повторного
шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що батьком дитини є чоловік
її матері у повторному шлюбі.

Батьківство попереднього чоловіка може бути визначене на підставі його
спільної заяви з чоловіком у повторному шлюбі або за рішенням суду.

Стаття, що коментується, закріплює низку нових положень про встановлення
батьківства у разі розірвання шлюбу, визнання його недійсним і при
укладенні матір’ю дитини повторного шлюбу з іншим чоловіком. Згідно з
коментованою статтею якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від
дня припинення шлюбу або визнання його недійсним, але після реєстрації
повторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що батьком дитини
є чоловік її матері у повторному шлюбі. Це положення може бути
спростоване у судовому порядку. Батьківство попереднього чоловіка матері
дитини може бути визначене на підставі його спільної заяви з чоловіком
матері дитини у повторному шлюбі або за рішенням суду (другий абзац ч. 1
статті, що коментується). Уявляється, що для встановлення батьківства
попереднього чоловіка матері дитини крім його спільної заяви з її
чоловіком у повторному шлюбі необхідна згода матері дитини.

Як випливає зі змісту коментованої статті, така заява має подаватись до
органу РАЦСу. Останній на підставі заяви повинен видати нове Свідоцтво
про народження дитини, в якому її батьком має бути визнаний попередній
чоловік матері дитини. За відсутності заяви попередній чоловік матері
дитини може пред’явити позов про визнання його батьком дитини відповідно
до ст. 129 СК.

Стаття 125. Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у
шлюбі між собою

1. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою,
походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу
охорони здоров’я про народження нею дитини.

2. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою,
походження дитини від батька визначається: ••: 1) за заявою матері та
батька дитини;

2) за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини;

3) за рішенням суду.

Закон (статті 53, 55 КлШС; статті 125-128, 130 СК) регулює підстави та
порядок визначення походження дитини від батьків, які не перебувають у
шлюбі між собою.

Як вже зазначалося, для встановлення материнства не має значення те, у
якому шлюбі народилася дитина — зареєстрованому чи незареєстрованому.

Частина 1 статті, що коментується, встановлює, що якщо мати та батько
дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері
визначається на підставі документа закладу охорони здоров’я про
народження нею дитини. Для встановлення ж батьківства істотне значення
має та обставина, перебували батьки дитини у зареєстрованому шлюбі чи
ні.

Існує два порядки встановлення батьківства у разі народження дитини у
незареєстрованому шлюбі — реєстраційний (добровільний) та судовий.

Згідно з ч. 2 коментованої статті походження дитини від батька у
випадках, коли її мати та батько не перебувають у шлюбі між собою,
визначається за заявою матері та батька дитини (таку заяву треба
подавати до органу РАЦСу); за заявою чоловіка, який вважає себе батьком
дитини (див. коментар до ст. 127); за рішенням суду (див. коментар до
ст. 128).

Стаття 126. Визначення походження дитини від батька за заявою жінки та
чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою

1. Походження дитини від батька визначається за заявою жінки та
чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути
подана як до, так і після народження дитини до державного органу
реєстрації актів цивільного стану.

2. Якщо заява про визнання себе батьком дитини подана неповнолітнім,
державний орган реєстрації актів цивільного стану повідомляє батьків,
опікуна, піклувальника неповнолітнього про запис його батьком дитини.

3. Якщо заява про визнання батьківства не може бути подана особисто,
вона може бути подана через представника або надіслана поштою, за умови
її нотаріального засвідчення.

У добровільному порядку походження дитини від батька може бути
встановлене за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між
собою, поданою до органу РАЦСу. Доб-

ровільне визнання батьківства можливе не тільки щодо дітей, які
народилися після 1 жовтня 1968 р. (з цього часу набрали чинності Основи
законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім’ю, згідно з
якими було передбачене добровільне та судове встановлення батьківства у
разі народження дитини у незареєстрованому шлюбі), а й щодо дітей, які
народилися до цього. Це положення передбачене ст. З Закону СРСР від 27
червня 1968 р. “Про затвердження Основ законодавства Союзу РСР і союзних
республік про шлюб та сім’ю”.

Зазначене положення відповідно до постанови Верховної Ради України від
12 вересня 1991 р. “Про порядок тимчасової дії на території України
окремих актів законодавства Союзу РСР” має застосовуватись і нині. У цій
постанові підкреслено, що законодавчі акти СРСР застосовуються в Україні
з питань, не врегульованих її законодавством, за умови, що вони не
суперечать Конституції та законодавству України, до прийняття
відповідних актів законодавства нашої держави.

Добровільне визнання батьківства можливе й при укладенні шлюбу з матір’ю
дитини. При цьому воно має бути оформлене так само, як і в разі
звичайного добровільного визнання батьківства, тобто шляхом подання
спільної заяви особою, яка визнає себе батьком дитини, та її матір’ю до
органу РАЦСу.

Для встановлення батьківства щодо дитини, яка досягла повноліття,
потрібна її згода.

Деякі автори зазначають, що добровільно визнати батьківство може й
неповнолітній громадянин1. Неповнолітній може бути записаний батьком
дитини не тільки тоді, коли він перебував у шлюбі, а й тоді, коли дитина
народилась поза шлюбом, а він був у добровільному порядку визнаний її
батьком. Треба погодитися з думкою, згідно з якою добровільне визнання
батьківства неповнолітнім можливе лише за згодою його батьків та
піклувальників2. Це пояснюється тим, що неповнолітня особа може повністю
не усвідомлювати усіх наслідків добровільного визнання батьківства, а
також тим, що у разі такого визнання права та обов’язки виникають не
тільки у неї, а й у її батьків. Так, ст. 95 КпШС і ст. 265 СК
передбачають обов’язок діда, баби утримувати у деяких випадках своїх
неповнолітніх внуків.

Відповідно до ч. 2 статті, що коментується, якщо заява про визнання себе
батьком дитини подана неповнолітнім, орган РАЦСу повідомляє батьків,
опікуна, піклувальника про запис цієї особи батьком дитини. Уявляється,
що у такому разі

потрібна й згода на це батьків неповнолітнього, оскільки у них можуть
виникнути аліментні зобов’язання.

Згідно з коментованою статтею спільна заява осіб, які не перебувають у
шлюбі, про визнання громадянина батьком дитини може бути подана до
органу РАЦСу як до, так і після народження дитини. Якщо в одного чи в
обох з батьків немає можливості особисто подати таку заяву, вона може
бути подана через представника або надіслана поштою, за умови її
нотаріального засвідчення.

Як уже зазначалося, у добровільному порядку батьківство може бути
встановлено шляхом подання жінкою та чоловіком, які не перебувають у
шлюбі між собою, заяви до органу РАЦСу.

Як наголошує В. Рясенцев, добровільне визнання батьківства — це
здійснюваний в органі РАЦСу односторонній необоротний юридичний акт, що
породжує правовідносини між батьком і дитиною’. Водночас навряд чи можна
погодитись з думкою цього автора про те, що у такому разі на
встановлення правовідносин з дитиною спрямована лише воля її батька, а
мати лише дає згоду на те, щоб даний чоловік визнав себе батьком її
дитини2. Однак якщо мати дитини дає згоду на те, щоб даний чоловік був
визнаний батьком її дитини й відображає це у спільній з ним заяві до
органу РАЦСу, тим самим вона виявляє свою волю, щоб між зазначеною
особою і дитиною виникли правовідносини батьківства. Ще менш слушною
видається думка М. Анто-кольської, яка вважає, що у цьому разі має місце
одностороння угода3. При поданні спільної заяви до органу РАЦСу матір’ю
дитини й особою, яка визнає себе її батьком, воля цих громадян
спрямована не на виникнення, зміну та припинення цивільних
правовідносин, а на виникнення відносин батьківства.

Визнання батьківства є необоротним юридичним фактом. Однак якщо особа,
яка визнала себе батьком дитини, згодом дізнається, що це не відповідає
дійсності, вона може оспорити батьківство (ст. 56 КпШС; ст. 136 СК).

При добровільному визнанні батьківства правовідносини дитини з її
батьком та його родичами виникають з моменту народження дитини (ст. 57
КпШС; ст. 134 СК).

Стаття 127. Визначення походження дитини за заявою чоловіка, який вважає
себе батьком дитини

1. Чоловік, який не перебуває у шлюбі з матір’ю дитини, може подати до
державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про визнання
себе батьком дитини, мати якої померла або оголошена померлою, визнана
недієздатною, безвісно відсутньою, позбавлена батьківських прав, або
якщо мати дитини не проживає з нею не менш як шість місяців і не
проявляє про неї материнської турботи та піклування.

Умовою прийняття такої заяви є запис про батька дитини у Книзі
реєстрації народжень відповідно до частини першої статті 135 цього
Кодексу.

Чоловік, який не перебуває у шлюбі з матір’ю дитини, може подати до
органу РАЦСу заяву про визнання себе батьком дитини, мати якої померла
або оголошена померлою, визнана недієздатною, безвісно відсутньою,
позбавлена батьківських прав, або якщо мати дитини не проживає з нею не
менш як шість місяців і не проявляє про неї материнської турботи та
піклування (ст. 55 КпШС; ч. 1 статті, що коментується). Ця особа може
бути зареєстрована як батько дитини лише у тому разі, якщо мати дитини
не перебувала у шлюбі й немає спільної заяви батьків або рішення суду
про встановлення батьківства (ч. 1 коментованої статті; ч. 1 ст. 135
СК).

Уявляється, що зазначене положення потребує уточнення. Справа в тому, що
у розглядуваному випадку запис про народження дитини вже є і видане
відповідне Свідоцтво. Тому у разі задоволення заяви особи, яка претендує
на запис себе як батька дитини, треба буде вносити відповідну зміну до
цього запису. У зв’язку з цим наведене положення треба застосовувати з
урахуванням правил ст. 161 КпШС, згідно з якими внесення змін до записів
актів цивільного стану за наявності достатніх підстав і за відсутності
спору між зареєстрованими особами здійснюється органами РАЦСу.

За наявності ж спору між заінтересованими особами виправлення запису
провадиться на підставі судового рішення (відповідно до ч. 2 розділу VII
СК “Прикінцеві положення” розділ V КпШС “Акти громадянського стану”
зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК, до прийняття
спеціального закону). Тому якщо опікун дитини заперечуватиме проти
запису як її батька особи, яка подала про це заяву, питання має
вирішуватися у судовому порядку. У противному разі батьком дитини може
бути записана особа, інтереси якої суперечать її інтересам, наприклад,
алкоголік або особа, яка діє з корисливих мотивів. У разі задоволення
заяви такої особи вона здійснюватиме свої батьківські права всупереч
інтересам дитини, що суперечить вимогам ч. 2 ст. 61 КпШС і ч. 2 ст. 155
СК.

Стаття 128. Визнання батьківства за рішенням суду

1. За відсутності заяв, право на подання яких встановлено статтями 126 і
127 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням
суду.

2. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що
засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до
Цивільного процесуального кодексу України.

3. Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений матір’ю,
опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину,
а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений особою, яка вважає
себе батьком дитини.

4. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про
батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини
першої статті 135 цього Кодексу.

Якщо імовірний батько дитини, народженої поза шлюбом, або її мати не
бажають подавати до органу РАЦСу спільну заяву про добровільне визнання
батьківства, останнє може бути встановлене у судовому порядку. Для цього
необхідно: 1) щоб батьки дитини не перебували у зареєстрованому шлюбі;
2) щоб імовірний батько дитини або її мати відмовились від встановлення
батьківства у добровільному порядку; 3) щоб була проведена реєстрація
народження дитини в органі РАЦСу і зі Свідоцтва про її народження
випливало, що дитина народилася у незареєстрованому шлюбі. Необхідність
наявності усіх трьох зазначених вище обставин для встановлення
батьківства в судовому порядку підкреслена у першому і другому абзацах
п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами
деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України”.

Встановлення батьківства (факту визнання батьківства і факту
батьківства) судом можливе у порядку як позовного, так і окремого
провадження.

Встановлення батьківства у позовному порядку можливе, якщо дитина
народилася у незареєстрованому шлюбі і її батьки (найчастіше імовірний
батько, але може й мати) відмовляються від встановлення батьківства у
добровільному порядку.

Юридичний інтерес щодо встановлення батьківства мають дитина, її батьки,
особи, на утриманні яких вона знаходиться. Тому відповідно до статей 55
і 124 Конституції, а також статей 4 і 5 ЦПК право на звернення до суду з
позовом про встановлення батьківства або з заявою про встановлення факту
визнання батьківства чи факту батьківства належить батькам дитини.
(Заяву про встановлення факту визнання батьківства і факту батьківства
імовірний батько дитини подавати не може, оскільки встановлення цих
фактів можливе лише у разі його смерті). Це право належить також дитині,
яка досягла повноліття, ЇЇ опікуну, піклувальнику, іншим особам, на
утриманні та вихованні яких знаходиться дитина. Це ж положення
закріплене у другому абзаці п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду
України “Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю
України”. У цій постанові підкреслено, що при зверненні з заявою особи,
на утриманні якої знаходиться дитина і яка не є її опікуном або
піклувальником, до участі у справі залучається орган опіки та
піклування.

Встановлення батьківства у позовному порядку можливе лише щодо дітей,
які народилися після 1 жовтня 1968 р., тобто після набрання чинності
Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім’ю,
оскільки закон, як правило, зворотної сили не має.

Частина 3 ст. 53 КпШС передбачає, що при встановленні батьківства суд
має брати до уваги спільне проживання та ведення спільного господарства
матір’ю дитини та відповідачем до її народження або спільне виховання чи
утримання ними дитини або докази, які з -вірогідністю підтверджують
визнання відповідачем батьківства.

Згідно зі ст. 53 КпШС достатньо хоча б однієї з перелічених вище
підстав, щоб встановити походження дитини від особи, яку її мати вважає
(або вона сама себе вважає) батьком дитини.

Треба зазначити, що у статті, яка коментується, на відміну від ч. З ст.
57 КпШС, не передбачені конкретні підстави встановлення батьківства у
судовому порядку. Ч. 2 цієї статті встановлює, що підставою для визнання
батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від
певної особи, зібрані відповідно до положень ЦПК.

Згідно зі ст. 57 ЦПК суд може призначити експертизу для встановлення
батьківства. На цьому наголошено і у сьомому абзаці п. 13 зазначеної
постанови Пленуму Верховного Суду України. На питання, виключається
батьківство чи ні, може дати відповідь експертиза крові. Може бути
проведена медична експертиза для визначення здатності ймовірного батька
до зачаття. Єдиною ж експертизою, що дозволяє з найбільшою вірогідністю
встановлювати походження дитини від певної особи, є генна дактилоскопія
(експертиза за ДНК). Однак не можна зобов’язати ймовірного батька дитини
пройти цю експертизу.

Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений матір’ю, опікуном,
піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує її, а також самою
дитиною, яка досягла повноліття. Пред’явити цей позов може й особа, яка
вважає себе батьком дитини (ч. З коментованої статті).

Відповідно до ч. 4 статті, що коментується, позов про визнання
батьківства може бути прийнятий судом, якщо запис про батька дитини у
Книзі реєстрації народжень вчинено її матір’ю, яка не перебуває у шлюбі,
і немає спільної заяви батьків дитини, її батька або рішення суду про
встановлення батьківства (див. коментар до ст. 135).

Стаття 129. Спір про батьківство між чоловіком матері дитини та особою,
яка вважає себе батьком дитини

1. Особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в
момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим
чоловіком, має право пред’явити до її чоловіка, якщо він записаний
батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.

2. До вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в
один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла
дізнатися про своє батьківство.

Згідно з ч. 1 коментованої статті особа, яка вважає себе батьком дитини,
народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала
у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред’явити до її чоловіка, якщо він
записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.
Уявляється, що у цьому формулюванні допущено неточність. Адже у разі
задоволення зазначеного позову сімейні правовідносини виникають не між
чоловіком матері дитини та особою, яка вважає себе її батьком, а між
цією особою та дитиною, батьком якої вона буде визнана. Тому треба
вважати, що відповідачем за цим позовом є дитина, а її законним
представником, який має брати участь у справі, — чоловік її матері,
записаний батьком дитини. До вимоги про визнання батьківства
застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня,
коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.

Стаття 130. Встановлення факту батьківства за рішенням

суду

1. У разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір’ю дитини,
факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду.

Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис
про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до
частини першої статті 135 цього Кодексу.

2. Заява про встановлення факту батьківства може бути подана особами,
зазначеними у частині третій статті 128 цього Кодексу.

Встановлення батьківства у позовному порядку можливе лише у тому разі,
коли імовірний батько дитини живий. Якщо ж він помер і дитина народилася
у незареєстрованому шлюбі, встановлення факту визнання батьківства або
факту батьківства можливе у порядку окремого провадження.

Можливість встановлення факту визнання батьківства передбачена ст. З
Основ законодавства СРСР і союзних республік про шлюб та сім’ю.
Відповідно до неї в тому разі, коли дитина народилася до 1 жовтня 1968
р., її ймовірний батько помер і батьківство не було оформлене у
добровільному порядку, встановити у порядку окремого провадження факт
визнання батьківства можна, якщо дитина знаходилась на утриманні
померлого і померлий визнавав себе її батьком. При цьому не має
значення, помер імовірний батько дитини до або після 1 жовтня 1968 р. Як
вже зазначалося, це положення згідно з постановою Верховної Ради України
“Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів
законодавства Союзу РСР” має застосовуватись й нині.

Якщо дитина народилася після 1 жовтня 1968 р. у незареєстрованому шлюбі
і її ймовірний батько помер, факт батьківства можна встановити у порядку
окремого провадження, якщо воно за життя імовірного батька дитини не
було встановлене у добровільному порядку.

У третьому абзаці п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про
застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України”
роз’яснено, що факт батьківства може бути встановлено за наявності
однієї з чотирьох обставин, перелічених у ч. З ст. 53 КпШС. Такими
обставинами є: 1) спільне проживання батьків дитини і ведення ними
спільного господарства, яке не припинилось до її зачаття; 2) спільне
виховання дитини; 3) спільне утримання дитини; 4) докази, що з
вірогідністю підтверджують визнання відповідачем батьківства.

У статті, яка коментується, зазначено, що у разі смерті чоловіка, який
не перебуває з матір’ю дитини у шлюбі, факт його батьківства може бути
встановлений за рішенням суду, проте не вказано, які обставини суд має
брати до уваги. Уявляється, що для встановлення факту батьківства
необхідні докази, які вірогідно підтверджували б, що померлий
громадянин, факт батьківства якого встановлюється судом, є батьком
дитини.

Підставою для встановлення факту батьківства, як й при встановленні
останнього у позовному порядку, можуть бути будь-які відомості, що
свідчать про походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до
норм ЦПК (див. коментар до ст. 128). Заява про встановлення факту
батьківства, як й позов про його визнання, приймається судом лише у тому
разі, коли запис у Книзі реєстрації народжень вчинено матір’ю дитини,
яка не перебуває у шлюбі, немає спільної заяви батьків дитини, заяви
батька дитини або рішення суду про встановлення батьківства (див.
коментар до ст. 135). Заяву про встановлення

факту батьківства можуть подати матір дитини, опікун, піклувальник
останньої, особа, яка утримує та виховує дитину, а також сама дитина,
яка досягла повноліття.

Необхідність розмежування встановлення факту батьківства і факту
визнання батьківства підкреслена у п. 14 постанови Пленуму Верховного
Суду України “Про судову практику в справах про встановлення фактів, що
мають юридичне значення”.

У другому абзаці п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про
застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України”
зазначено, що у разі виникнення підвідомчого суду спору про право вимоги
про встановлення факту батьківства справа має розглядатися в позовному
порядку, а не у порядку окремого провадження. Однак у ньому допущено
неточність. Адже йдеться про встановлення факту батьківства щодо дитини,
яка народилася у незареєстрованому шлюбі до 1 жовтня 1968 р. Насправді ж
у такому разі можна вести мову не про факт батьківства, а про факт його
визнання. Що стосується дитини, яка народилася у незареєстрованому шлюбі
до 1 жовтня 1968 р., то встановлення батьківства щодо неї у позовному
порядку взагалі не допускається, оскільки до набрання чинності Основами
законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім’ю
встановлення батьківства щодо дітей, які народилися у незареєстрованому
шлюбі, не допускалось. Батьківство можна було встановити лише в
добровільному порядку і лише у тому разі, якщо мати дитини та її
ймовірний батько вступали у шлюб. Закон же, як правило, зворотної сили
не має. Тому положення другого абзацу п. 14 зазначеної постанови Пленуму
Верховного Суду України про можливість встановлення факту батьківства у
позовному порядку щодо дітей, які народилися до 1 жовтня 1968 р., є
неточним.

Якщо при встановленні факту визнання батьківства щодо дітей, які
народилися у незареєстрованому шлюбі до 1 жовтня 1968 р., виникає спір,
провадження у справі має бути припинено. Такий спір може виникнути,
наприклад, якщо дружина імовірного батька дитини, яка народилася у
незареєстрованому шлюбі до 1 жовтня 1968 р., при встановленні факту
визнання батьківства у порядку окремого провадження заперечує проти
такого визнання.

Таким чином, після набрання чинності СК, тобто з 1 січня 2004 р.,
підставою для визнання батьківства у позовному порядку і встановлення
факту батьківства у тих випадках, коли дитина була народжена від осіб,
які не перебували у шлюбі між собою, будуть будь-які відомості, що
засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані згідно з
вимогами ЦПК (статті 128 і 130 СК).

Стаття 131. Визнання материнства за рішенням суду 1. Особа, яка вважає
себе матір’ю дитини, може подати до суду заяву про визнання свого
материнства, якщо запис про матір дитини вчинено відповідно до частини
другої статті 135 цього Кодексу.

На відміну від КпШС СК передбачає можливість встанов-лення не тільки
батьківства, а й материнства. Коментована стаття встановлює, що
материнство встановлюється за позовом особи, яка вважає себе матір’ю
дитини. Уявляється, що позов про встановлення материнства можуть
пред’являти не тільки особи, які вважають себе матір’ю дитини, а й
опікуни, піклувальники дитини, а також особи, які утримують та виховують
її, дитина, яка досягла повноліття. Для пред’явлення позову про
встановлення материнства необхідно, щоб запис про материнство не був
вчинений за заявою самої матері. При задоволенні позову жінки, яка
вважає себе матір’ю дитини, сімейні правовідносини виникатимуть між нею
та дитиною, матір’ю якої вона визнана. Тому відповідачем за даним
позовом буде дитина.

Якщо дитина не досягла повноліття, від її імені участь у справі як її
законний представник має брати особа, записана матір’ю дитини. Позов про
встановлення материнства може бути пред’явлений, якщо батьки дитини
невідомі і запис про них у Книзі реєстрації народжень проведено за
рішенням органу опіки та піклування.

Материнство встановлюється судом, якщо походження дитини від певної
особи підтверджене вірогідними доказами. Таким чином, підстава для
задоволення позову про встановлення материнства є тією ж самою, що й
підстава для задоволення позову про встановлення батьківства. Тому при
розгляді позову про встановлення материнства суд зобов’язаний
досліджувати ті самі докази, що підлягають дослідженню при пред’явленні
позову про встановлення батьківства (див. коментар до ст. 128).

Стаття 132. Встановлення факту материнства за рішенням суду

1. У разі смерті жінки, яка вважала себе матір’ю дитини, факт її
материнства може бути встановлений за рішенням суду.

Заява про встановлення факту материнства приймається судом, якщо запис
про матір дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до
частини другої статті 135 цього Кодексу.

2. Заява про встановлення факту материнства може бути подана батьком,
опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину,
а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

Сімейний кодекс передбачає можливість встановлення не тільки
материнства, а й факту останнього. Відповідно до статті, що
коментується, у разі смерті жінки, яка вважала себе матір’ю дитини, факт
її материнства може бути встановлений за рішенням суду за умови, що
батьки дитини невідомі і запис про них у Книзі реєстрації народжень
вчинено за рішенням органу опіки та піклування.

Заява про встановлення факту материнства може бути подана батьком,
опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує і виховує її, а
також самою дитиною, яка досягла повноліття. Як випливає зі змісту
коментованої статті, для встановлення факту материнства необхідні
докази, які підтверджували б, що померла вважала себе матір’ю дитини.
Факт материнства встановлюється у порядку окремого провадження.

Стаття 133. Запис подружжя батьками дитини

1. Якщо дитина народилася у подружжя, дружина записується матір’ю, а
чоловік — батьком дитини.

Стаття 54 КлШС і стаття, що коментується, регулюють питання, пов’язане з
записом батьків дитини, які перебувають у шлюбі між собою. Зокрема,
коментована стаття встановлює, що особи, які перебувають у шлюбі між
собою, записуються батьками дитини у Книзі реєстрації народжень.
Положення цієї статті пов’язане з положенням ст. 122 СК, згідно з яким,
як вже зазначалось, запис про батьків дитини у разі народження останньої
у зареєстрованому шлюбі провадиться на підставі Свідоцтва про шлюб її
батьків. Крім того, необхідне пред’явлення медичних документів, які
підтверджують факт народження дитини даною матір’ю. Реєстрація
народження дитини провадиться за місцем народження останньої або за
місцем проживання її батьків в органі РАЦСу (пункти 2.1 і 2.5 Правил
реєстрації актів цивільного стану в Україні).

Стаття 134. Реєстрація визнання батьківства, материнства

1. На підставі заяви осіб, зазначених у статтях 126 і 127 цього Кодексу,
або рішення суду орган державної реєстрації актів цивільного стану
вносить відповідні зміни до Книги реєстрації народжень та видає нове
Свідоцтво про народження.

У разі народження дитини матір’ю, яка не перебуває у зареєстрованому
шлюбі, на підставі спільної заяви особи, яка визнає себе батьком дитини,
та її матері, а також заяви чоловіка про визнання себе батьком дитини у
разі, передбаченому ст. 127 СК, або рішення суду орган РАЦСу вносить
відповідні зміни до Книги реєстрації народжень і видає нове

Свідоцтво про народження. Аналогічне положення передбачене ч. 1 ст. 55
КпШС.

Стаття 135. Запис про батьків дитини, якщо батьківство, материнство не
встановлене

1. При народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках,
коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис
про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем
матері, а ім’я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою.

У разі смерті матері, а також за неможливості встановити місце ЇЇ
проживання запис про матір та батька дитини провадиться відповідно до
цієї статті, за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого
представника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина.

2. Якщо батьки дитини невідомі, запис про них у Книзі реєстрації
народжень провадиться за рішенням органу опіки та піклування.

Якщо мати дитини не перебуває у шлюбі і немає спільної заяви її батьків,
батька або рішення суду про встановлення батьківства, запис про батька
дитини провадиться за прізвищем матері, а його ім’я та по батькові — за
її вказівкою. Це ж положення передбачене ч. 2 ст. 55 КпШС.

Відповідно до другого абзацу статті, що коментується, і ч. 2 ст. 55 КпШС
у разі смерті матері, яка не перебувала у зареєстрованому шлюбі, а також
за неможливості встановити місце її проживання запис про матір та батька
дитини провадиться за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого
представника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина.
Аналогічне положення передбачене ст. 163 КпШС.

Частина 2 ст. 55 КпШС також встановлює, що наведені положення
застосовуються й у тому разі, якщо мати дитини визнана недієздатною або
позбавлена батьківських прав.

Згідно з ч. 2 коментованої статті якщо батьки дитини невідомі, запис про
них у Книзі реєстрації народжень провадиться за рішенням органу опіки та
піклування.

Стаття 136. Оспорювання батьківства особою, яка записана батьком дитини

1. Особа, яка записана батьком дитини відповідно до статей 122, 124, 126
і 127 цього Кодексу, має право оспорити своє батьківство, пред’явивши
позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про
народження дитини.

2. У разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, яка
записана батьком, та дитиною суд постановляє рішення

про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового запису
про її народження.

3. Оспорювання батьківства можливе лише після народження дитини і до
досягнення нею повноліття.

4. Оспорювання батьківства неможливе у разі смерті дитини.

5. Не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини,
якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є
батьком, а також особа, яка дала згоду на штучне запліднення своєї
дружини.

6. До вимоги чоловіка про виключення запису про нього як батька з
актового запису про народження дитини позовна давність не
застосовується.

Можливість оспорювання батьківства передбачена ст. 56 КпШС. СК регулює
питання, пов’язані з цим оспорюванням, у статтях 136—138 і 140. Ст. 56
КпШС встановлює, що особа, записана як батько дитини у Книзі реєстрації
народжень, або особа, яка фактично є батьком дитини, у разі смерті
матері або позбавлення її батьківських прав має право оспорити вчинений
запис протягом року з того часу, коли їй стало відомо або повинно було
стати відомо про цей запис.

Наведене положення треба тлумачити ширше, оскільки відповідно до смислу
статті 56 КпШС особа, записана батьком дитини, може оспорити вчинений
запис лише у разі смерті матері дитини або позбавлення її батьківських
прав. А судова практика допускає можливість оспорювання батьківства й за
життя матері дитини. У першому абзаці п. 15 постанови Пленуму Верховного
Суду України “Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та
сім’ю України” передбачено, що згідно зі ст. 56 КпШС у судовому порядку
батьківство може бути оспорене як у тих випадках, коли в акті про
реєстрацію народження дитини її батьками записані особи, які перебувають
у зареєстрованому шлюбі між собою, так й тоді, коли батьками дитини на
підставі їх спільної заяви записані особи, які не перебувають у шлюбі.

Треба зазначити, що й статті 136—138 СК, встановлюючи можливість
оспорювання батьківства, не пов’язують її зі смертю матері або
позбавленням її батьківських прав. При оспорюванні батьківства треба
довести, що особа, записана як батько дитини, насправді не є її
біологічним батьком (ст. ЗО ЦПК). Тягар доведення цього лягає на особу,
яка оспорює своє батьківство.

Стаття, яка коментується, передбачає, що особа, яка записана батьком
дитини, у випадках зачаття та (або) народження її у шлюбі (ст. 122 СК),
реєстрації повторного шлюбу її матері (ст. 124 СК), подання спільної
заяви до органу РАЦСу жінкою та

чоловіком, які не перебувають у шлюбі між собою, про визнання цього
чоловіка батьком дитини (ст. 126 СК), подання заяви до цього органу
чоловіком, який не перебуває у шлюбі з матір’ю дитини, про визнання себе
її батьком (ст. 127 СК) має право оспорити своє батьківство, пред’явивши
позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про
народження дитини. При цьому тягар доведення, як вже зазначалося, лягає
на особу, яка оспорює своє батьківство. У разі доведення відсутності
кровного споріднення між особою, яка записана як батько, та дитиною суд
постановляє рішення про виключення відомостей про особу як батька дитини
з актового запису про її народження.

Оспорювання батьківства можливе лише після народження дитини і до
досягнення нею повноліття. Положення ч. 1 коментованої статті викликає
зауваження. Уявляється, що при пред’явленні позову про оспорювання
батьківства особа, яка записана як батько дитини (позивач), вимагає, щоб
суд визнав відсутність родинних відносин між нею та дитиною, батьком
якої вона записана. Предметом позову є вимога щодо визнання судом
відсутності зазначених правовідносин. У такому разі має місце позов про
визнання. А оскільки відповідач просить суд визнати відсутність сімейних
правовідносин між ним та дитиною, такий позов, як зазначають деякі
автори, є негативним1. Відповідачем за цим позовом є дитина, батьком
якої записаний позивач, а не орган РАЦСу. Інтереси дитини, до якої
пред’явлено позов, мають представляти її мати, опікун, піклувальник, які
повинні діяти від імені дитини (ст. 101 ЦПК). У разі задоволення судом
позову про оспорювання батьківства на підставі рішення суду з актового
запису про народження дитини має бути виключений запис про її батька.

3. Ромовська вважає, що оспорювання батьківства не може бути позовною
вимогою. Однак ця помилка набула поширення і спроби виправити її поки що
не дали бажаного результату2. З цим твердженням не можна погодитись. У
ч. 1 статті, яка коментується, одним із упорядників якої була 3.
Ромовська, зазначено, що особа, яка оспорює своє батьківство, може
пред’явити позов про виключення запису про неї як батька з актового
запису про народження дитини. У ст. 140 СК закріплене право особи,
записаної як батько дитини, звернутися до суду з позовом про виключення
відомостей про неї як батька дитини з актового запису про її народження.
Отже, у коментованій статті та у ст. 140 СК вимога про оспорювання
батьківства іменується позовом.

У цивільному процесі є три види проваджень, позовне провадження,
провадження у справах, які виникають із адміністративних правовідносин,
і окреме провадження.

Для позовного провадження характерна наявність спору щодо цивільного
права. При цьому такий спір розуміється у широкому значенні слова. Тому
у позовному провадженні розглядаються спори, що виникають із цивільних,
сімейних, трудових, земельних, екологічних правовідносин.

При здійсненні провадження у справах, що виникають із адміністративних
правовідносин, розглядаються спори про законність адміністративних
актів, дій адміністративних органів і посадових осіб. При цьому суб’єкти
матеріальних правовідносин, спір між якими розглядає суд, знаходяться,
як правило, у відносинах влади та підпорядкування.

При розгляді справ у порядку окремого провадження відсутній спір про
право. Метою розгляду цих справ є встановлення певних юридичних фактів.

При пред’явленні вимоги про оспорювання батьківства наявний спір, що
виникає з сімейних правовідносин. При цьому особа, записана як батько
дитини, вимагає, щоб суд визнав відсутність між нею та дитиною сімейних
правовідносин. Тому у такому разі, як вже зазначалося, наявний
негативний позов про визнання.

Як зазначено у ч. 4 статті, що коментується, оспорювання батьківства
неможливе у разі смерті дитини.

Згідно з ч. 5 коментованої статті не має права оспорювати батьківство
особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком
дитини вона знала, що не є батьком, а також особа, яка дала згоду на
штучне запліднення своєї дружини. Це ж положення закріплене у частинах 2
і 3 ст. 55 КлШС, а також у першому абзаці п. 15 постанови Пленуму
Верховного Суду України “Про застосування судами деяких норм Кодексу про
шлюб та сім’ю України”.

Відповідно до ч. 6 статті, що коментується, до вимоги чоловіка про
виключення запису про нього як батька дитини з актового запису про її
народження позовна давність не застосовується.

Стаття 137. Оспорювання батьківства після смерті особи,

яка записана батьком дитини

1. Якщо той, хто записаний батьком дитини, помер до народження дитини,
оспорити його батьківство мають право його спадкоємці, за умови подання
ним за життя до нотаріуса заяви про невизнання свого батьківства.

2. Якщо той, хто записаний батьком дитини, помер після пред’явлення ним
позову про виключення свого імені як батька з

актового запису про народження дитини, позовну заяву можуть підтримати в
суді його спадкоємці.

3. Якщо через поважні причини особа не знала про те, що записана батьком
дитини, і померла, оспорити батьківство можуть її спадкоємці: дружина,
батьки та діти.

4. До вимоги про виключення запису про особу як батька дитини з актового
запису про народження дитини позовна давність не застосовується.

Коментована стаття передбачає можливість оспорювання батьківства після
смерті особи, записаної як батько дитини. Згідно з нею якщо особа, яка
записана батьком дитини, померла до народження останньої, оспорити її
батьківство мають право спадкоємці цієї особи, за умови подання нею за
життя до нотаріуса заяви про невизнання свого батьківства. Якщо ця особа
померла після пред’явлення нею позову про оспорювання батьківства,
позовну заяву можуть підтримати в суді її спадкоємці. Коли ж через
поважні причини особа не знала про те, що вона записана батьком дитини,
і померла, оспорити батьківство можуть її спадкоємці — дружина, батьки
та діти. Отже, стаття, що коментується, допускає процесуальну
правонаступність (ст. 106 ЦПК).

До вимоги про виключення запису про особу як батька дитини з актового
запису про її народження позовна давність не застосовується (ч. 4
коментованої статті).

І Стаття 138. Право матері дитини на оспорювання батьківства свого
чоловіка

1. Жінка, яка народила дитину у шлюбі, має право оспорити батьківство
свого чоловіка.

2. Вимога матері про виключення запису про ЇЇ чоловіка як батька дитини
з актового запису про народження дитини може бути задоволена лише у разі
подання іншою особою заяви про своє батьківство.

3. До вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження
дитини встановлюється позовна давність в один рік, яка починається від
дня реєстрації народження дитини.

Відповідно до ч. 1 коментованої статті жінка, яка народила дитину у
шлюбі, має право оспорити батьківство свого чоловіка. У такому разі, як
й при пред’явленні вимоги про оспорювання батьківства особою, записаною
батьком дитини, наявний негативний позов про визнання.

Частина 2 статті, яка коментується, передбачає, що вимога матері про
виключення запису про її чоловіка як батька дитини з актового запису про
народження дитини може бути задоволена лише у разі подання іншою особою
заяви про своє батьківство. Уявляється, що закріплення у зазначеній
частині коментованої статті цього обмеження не відповідає загальному
положенню СК, згідно з яким підставою для визнання батьківства є
будь-які відомості, що свідчать про походження дитини від певної особи,
зібрані відповідно до норм ЦПК. Тому якщо мати дитини зможе надати
докази, які дадуть суду підставу дійти висновку, що її чоловік не є
батьком дитини, зазначений позов має бути задоволений незалежно від
подання іншою особою заяви про своє батьківство.

До вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження
дитини встановлюється позовна давність в один рік, яка починається від
дня реєстрації народження дитини.

Стаття 139. Спір про материнство

1. Жінка, яка записана матір’ю дитини, може оспорити своє материнство.

2. Жінка, яка вважає себе матір’ю дитини, має право пред’явити позов до
жінки, яка записана матір’ю дитини, про визнання свого материнства.
Оспорювання материнства не допускається у випадках, передбачених
частинами другою та третьою статті 123 цього Кодексу.

3. До вимоги про визнання материнства встановлюється позовна давність в
один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла
дізнатися, що є матір’ю дитини.

Відповідно до статті, що коментується, жінка, яка записана матір’ю
дитини, може оспорити своє материнство. Жінка, яка вважає себе матір’ю
дитини, має право пред’явити позов до жінки, яка записана її матір’ю,
про визнання свого материнства. Уявляється, що у такому разі позов може
бути задоволений, якщо жінка, яка вважає себе матір’ю дитини, надасть
достатні докази походження дитина від неї. Згідно зі ст. 57 ЦПК суд може
призначити експертизу для встановлення материнства. Як вже зазначалося,
єдиною експертизою, що дозволяє з найбільшою вірогідністю встановити
походження дитини від певної особи, є генна дактилоскопія (експертиза за
ДНК).

Частина 2 коментованої статті встановлює, що оспорювання материнства не
допускається у разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого
подружжям, і якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та
іншою жінкою, імплантовано в організм його дружини. Адже у таких
випадках, як і у випадках, коли не допускається оспорювання батьківства,
особа, яка записана матір’ю дитини, сама виявляє бажання, щоб такий
запис було вчинено в органі РАЦСу, хоча знає, що вона не є матір’ю
дитини. Оскільки при цьому права зазначеної особи не порушуються, вона
не може посилатись на відсутність у неї генетичного зв’язку з дитиною як
на підставу позову.

Водночас положення ч. 2 статті, що коментується, уявляється не зовсім
точним. Адже якщо позов жінки, яка вважає себе матір’ю дитини, буде
задоволене, сімейні правовідносини виникнуть між нею та дитиною, матір’ю
якої вона буде визнана. Тому відповідачем за цим позовом, як і у разі
пред’явлення позову з вимогою про визнання материнства (ст. 131 СК),
буде дитина. Якщо остання не досягла повноліття, від її імені брати
участь у справі як її законний представник має особа, записана матір’ю
дитини.

Частина 3 коментованої статті передбачає, що до вимоги про визнання
материнства встановлюється позовна давність в один рік, яка починається
від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися, що вона є матір’ю
дитини.

Стаття 140. Оспорювання батьківства, материнства особи, яка сплачує
аліменти за рішенням суду

1. Стягнення з особи, яка записана батьком, матір’ю, аліментів на дитину
не є перешкодою для звернення до суду з позовом про виключення
відомостей про неї як батька, матері дитини з актового запису про ЇЇ
народження.

Стаття, яка коментується, передбачає, що стягнення з особи, записаної
батьком, матір’ю дитини, аліментів на неї не є перешкодою для звернення
до суду з позовом про оспорювання батьківства, материнства. Уявляється,
що у разі задоволення позову рішення суду про стягнення з зазначеної
особи аліментів на дитину підлягає перегляду за нововиявленими
обставинами (ч. 4 ст. 347-2 ЦПК). Це пояснюється тим, що на підставі
рішення суду до актового запису про народження дитини буде внесене
відповідне виправлення (виключено запис про батька або матір дитини, на
підставі якого було прийняте рішення суду про стягнення аліментів на
дитину з її батька або матері).

Глава 13

Особисті немайнові права і обов’язки батьків та дітей

Стаття 141. Рівність прав та обов’язків батьків щодо дитини

1. Мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно
від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

2. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не
впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків

щодо дитини.

Факт народження дитини є підставою для виникнення комплексу майнових та
особистих немайнових прав І обов’язків батьків та дітей Більшість цих
прав та обов’язків пов’язують батьків І дитину Такий зв’язок має
двосторонній характер Правовідносини виникають між дитиною І кожним з п
батьків Причому права батьків І права дітей не завжди кореспондують одне
одному Поняття прав дітей ширше за обсягом поняття батьківських прав
Частина прав дітей, передбачених СК (наприклад, право на Ім’я), є
абсолютними Дітям як носіям цих прав протистоять не тільки батьки, а й
будь-які громадяни та посадові особи, які вирішують питання, що
зачіпають Інтереси дітей Те саме стосується права дітей на захист Воно
може бути використане й для захисту дитини від зловживань з боку батьків
Інші права мають відносний характер та Існують у межах батьківських
правовідносин Це, наприклад, право на виховання, на одержання утримання
від батьків

Коментована стаття закріплює одну з характерних ознак батьківських прав
— їх належність однаковою мірою обом батькам Обсяг цих прав не залежить
від того, народились діти у зареєстрованому шлюбі чи ні, визнане
батьківство добровільно чи встановлене у судовому порядку Концепція
рівності батьківських прав послідовно провадиться у післяреволюційному
українському законодавстві І нині це положення грунтується на одному з
основних принципів сімейного права України — принципі рівності чоловіка
та жінки, батька І матері (статті 24 І 51 Конституції, п 1 розділу І
Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї
та жінок)

Стаття 142 Рівність прав та обов’язків дітей щодо батьків 1. Діти мають
рівні права та обов’язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували
їхні батьки у шлюбі між собою.

Стаття, що коментується, закріплює один з найважливіших принципів
сімейного права України, який був зафіксований у сімейних кодексах 1919,
1926 І 1969 рр І нині передбачений ч 1 ст 52 Конституції, — принцип
рівності прав дітей, народжених у шлюбі І поза ним

Підставою виникнення взаємних прав та обов’язків батьків І дітей є факт
походження дитини від певних батьків, який встановлюється у визначеному
законом порядку (див коментар до ст 121) При засвідченні у встановленому
порядку походження дітей на обсяг їх прав та обов’язків не можуть
впливати відносини, що Існували між батьками, тобто те, перебували вони
у зареєстрованому шлюбі чи ні Тому діти, походження яких встановлене за
спільною заявою батьків й ті, походження яких

встановлене за рішенням суду (діти, які народились у неза-реєстрованому
шлюбі), мають ті самі права й виконують ті самі обов’язки щодо батьків
та їх родичів, що й діти, які народилися від осіб, які перебувають у
шлюбі Таким чином, права І обов’язки дітей, які народилися поза шлюбом,
щодо батьків та їх родичів виникають з моменту їх народження, а не з
моменту встановлення батьківства

Стаття 143 Обов’язок батьків забрати дитину з пологового будинку або
іншого закладу охорони здоров’я

1. Мати, батько дитини, які перебувають у шлюбі, зобов’язані забрати
дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я.

2. Мати, яка не перебуває у шлюбі, зобов’язана забрати дитину з
пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я.

3. Дитина може бути залишена батьками у пологовому будинку або в іншому
закладі охорони здоров’я, якщо вона має істотні вади фізичного і (або)
психічного розвитку, а також за наявності інших обставин, що мають
істотне значення.

4. Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або з іншого
закладу охорони здоров’я, забрати дитину мають право її баба, дід, інші
родичі з дозволу органу опіки та піклування.

Коментована стаття вперше в Історії сімейного права України закріплює на
законодавчому рівні обов’язок батьків забрати дитину з пологового
будинку або з Іншого закладу охорони здоров’я Підставою для закріплення
цього обов’язку стали статистичні дані, відповідно до яких у нашій
країні з кожним роком збільшується кількість дітей, яких батьки з різних
причин залишають у пологових будинках або Інших закладах охорони
здоров’я

Закон встановлює рівні обов’язки батьків, які перебувають у шлюбі, щодо
дитини, реалізація яких має починатися з виконання їх обов’язку забрати
дитину з пологового будинку або з Іншого закладу охорони здоров’я (у тих
випадках, коли дитина була народжена не у пологовому будинку, а в Іншому
закладі або поміщена туди одразу ж після пологів)

Частина 2 статті, що коментується, встановлює обов’язок матері забрати
свою дитину з пологового будинку або з Іншого закладу охорони здоров’я
навіть тоді, коли вона не перебуває у зареєстрованому шлюбі Тим самим
законодавець наголошує на тому, що відсутність у жінки чоловіка або
Іншої особи, яка визнає своє батьківство, не є підставою для залишення
дитини та відмови від неї Однак закріплення цього обов’язку лише за
матір’ю порушує принцип рівності прав та обов’язків обох

батьків. Уявляється, що обов’язок забрати дитину з пологового будинку
або з іншого закладу охорони здоров’я має покладатись на обох батьків
незалежно від тих відносин, у яких вони перебувають (зареєстровано шлюб
чи ні).

Частина 3 коментованої статті визначає винятки з загального правила —
обов’язку батьків забрати дитину з пологового будинку або з іншого
закладу охорони здоров’я і закріплює підстави її залишення там. До таких
підстав належать істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку
дитини. Такі вади найчастіше виявляються після народження дитини і
фіксуються медичними працівниками у картці новонародженого. Поняття
“істотні” належить до оціночних категорій. Адже лише в результаті
медичного обстеження може бути зроблено висновок про істотність або
неістотність вад розвитку дитини. Тому уявляється, що підставою для
залишення дитини має бути не особиста думка батьків та їх родичів щодо
істотності цих вад, а медичний висновок.

Складнішим є питання, пов’язане з наявністю “інших обставин, що мають
істотне значення”. Таке формулювання дозволяє розширено тлумачити дану
норму. Адже перелік зазначених обставин передбачити не можна. Більше
того, одні й ті самі обставини можуть для когось мати істотне значення,
а для когось — ні. У статті ж, що коментується, не зазначено, хто саме
має вирішувати питання про істотність або неістотність цих обставин.

Оскільки коментована стаття встановлює певний обов’язок батьків, його
невиконання має породжувати настання певної сімейно-правової
відповідальності. Така відповідальність передбачена ст. 164 цього
Кодексу. У п. 1 ч. 1 цієї статті зазначено, що якщо мати, батько не
забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони
здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо
неї батьківського піклування, суд може позбавити їх батьківських прав
(див. коментар до цієї статті).

Оскільки виховання дитини у сім’ї має важливе значення, ч. 4 статті, що
коментується, надає можливість бабі, діду та іншим родичам забрати
дитину з пологового будинку або з

іншого закладу охорони здоров’я у тих випадках, коли її відмовились
забрати батьки. Така передача дитини сім’ї родичів може бути здійснена
лише з дозволу органу опіки та піклування. Цей орган має впевнитися у
тому, що передача дитини сім’ї родичів не суперечитиме її інтересам і не
порушуватиме її прав. У подальшому родичі, які взяли дитину на

виховання, можуть звертатися до суду з позовом про позбавлення батьків
батьківських прав на підставі ст. 165 цього Кодексу.

Стаття 144. Обов’язок батьків зареєструвати народження дитини в
державному органі реєстрації актів цивільного стану

1. Батьки зобов’язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня
народження дитини, зареєструвати народження дитини в державному органі
реєстрації актів цивільного стану.

Невиконання цього обов’язку є підставою для покладення на них
відповідальності, встановленої законом.

2. У разі смерті батьків або неможливості для них з інших причин
зареєструвати народження дитини реєстрація провадиться за заявою
родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони
здоров’я, в якому народилася дитина або в якому на цей час вона
перебуває.

3. Реєстрація народження дитини провадиться державним органом реєстрації
актів цивільного стану з одночасним визначенням її походження та
присвоєнням прізвища, імені та по батькові.

4. Реєстрація народження дитини засвідчується Свідоцтвом про народження,
зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Народження і смерть людини, укладення та розірвання шлюбу, встановлення
батьківства, встановлення та зміна імені, по батькові й прізвища — це
акти цивільного стану, які визначають цивільно-правовий статус людини у
суспільстві. Реєстрація народження — це юридичний факт, на підставі
якого дитина, яка народилася, стає повноправним суб’єктом правовідносин,
що складаються у державі. Цим фактом держава визнає її суб’єктом права.

Коментована стаття встановлює загальний порядок реєстрації народження
дитини в органі РАЦСу: строки цієї реєстрації та наслідки їх
недодержання, а також коло осіб, які мають право реєструвати народження
дитини.

Так, у ч. 1 статті, яка коментується, зазначено, що батьки зобов’язані
невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини
зареєструвати її народження у встановленому законом порядку (реєстрація
мертвонародженої дитини має провадитись протягом трьох діб). Цей
обов’язок встановлюється насамперед в інтересах дитини, оскільки, не
будучи зареєстрованою, вона не зможе повноцінно набувати прав й
виконувати обов’язки як суб’єкт правовідносин. У коментованій статті
закріплені наслідки невиконання батьками дитини обов’язку щодо її
реєстрації. У ній (на відміну від КпШС), зазначено, що невиконання цього
обов’язку є підставою для покладення на батьків дитини відповідальності,
встановленої законом. Найімовірніше це штраф, передбачений
адміністративним законодавством.

Частина 2 статті, що коментується, визначає коло осіб, які мають право
зареєструвати народження дитини у разі смерті її

батьків або неможливості для них з інших причин зареєструвати цей факт.
Треба зазначити, що коло таких осіб практично необмежене. У зазначеній
частині коментованої статті до них відносяться родичі дитини (по лінії
як матері, так І батька), уповноважений представник закладу охорони
здоров’я, в якому народилася дитина або в якому вона перебуває на час
реєстрації її народження, а також інші особи. Однак поняття “Інші особи”
не уточнюється.

Реєстрація народження дітей провадиться в органах РАЦСу, система яких
визначена Законом України “Про органи реєстрації актів громадянського
стану”. Згідно з цим Законом до зазначеної системи належать відділи
РАЦСу Головного управління юстиції Мін’юсту України в Автономної
Республіки Крим, управління юстиції обласних, у містах Києві та
Севастополі, районних і районних у містах Києві та Севастополі міських
державних адміністрацій, а також відділи РАЦСу виконавчих комітетів міст
(обласного значення) і районних у містах рад, а у сільській місцевості —
виконавчі комітети сільських та селищних рад.

Реєстрація народження дитини провадиться за місцем її народження або за
місцем проживання її батьків чи одного з них на підставі усної або
письмової заяви батьків, а в разі їх хвороби, смерті або неможливості з
інших причин здійснити цей акт — за заявою родичів, інших осіб,
уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, в якому народилася
дитина або в якому на цей час вона перебуває.

У тому разі, коли батьки дитини не перебувають у шлюбі, її народження
може бути зареєстроване за місцем проживання особи, яка визнає себе
батьком дитини, якщо одночасно з заявою про реєстрацію вона подає заяву
про визнання батьківства.

Орган РАЦСу не має права відмовити у реєстрації народження, мотивуючи
відмову доцільністю проведення цього акту в Іншому органі РАЦСу.

Реєстрація народження дитини провадиться органом РАЦСу з одночасним
визначенням її походження та присвоєнням прізвища, імені та по батькові.

При народженні дитини жінкою, якій було Імплантовано зародок, зачатий
подружжям, реєстрація народження провадиться за заявою дружини і
чоловіка, які дали згоду на імплантацію. У такому разі одночасно з
документом, який підтверджує факт народження дитини цією жінкою,
подається засвідчена нотаріусом її письмова згода на запис подружжя
батьками дитини. При цьому у графі “Для відміток” робиться запис:
матір’ю дитини відповідно до медичного свідоцтва про народження є
громадянка _____________________(прізвище, ім’я, по батькові).

Якщо реєстрація народження дитини провадиться за місцем проживання
батьків або одного з них, місцем народження дитини в запису акта про
народження за бажанням батьків може бути зазначене фактичне місце
народження дитини, яке підтверджується документом, що засвідчує факт її
народження або місце проживання батьків.

Стаття 145. Визначення прізвища дитини ”

1. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків.

Якщо мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за
їхньою згодою.

2. Батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне
прізвище, утворене шляхом з’єднання їхніх прізвищ.

3. Спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішуватися органом
опіки та піклування або судом.

Конвенція про права дитини (ст. 7) визнає за дитиною з моменту її
народження право на ім’я (ст. 7). З іменем пов’язується сукупність
уявлень про зовнішні та внутрішні якості його носія. Зростання
самосвідомості особи приводить до збільшення цінності її імені як
такого. Чим багатший внутрішній світ особи, тим більше дорожить вона
своїм ім’ям і тим небажанішою для неї є будь-яка дискримінація.

Під іменем у широкому розумінні цього слова розуміється власне Ім’я
громадянина, його по батькові та прізвище.

Коментована стаття встановлює порядок визначення прізвища дитини, яка
народилася. Так, якщо батьки мають спільне прізвище, воно присвоюється й
дитині. Така ситуація є найпоширенішою і особливих проблем не викликає.

При наявності у батьків різних прізвищ за їх письмовою згодою дитині
присвоюється прізвище батька чи матері або подвійне прізвище, утворюване
шляхом з’єднання прізвищ батьків. Про це робиться запис у графі “Для
відміток”, який засвідчується підписом обох батьків.

У заяві про присвоєння дитині подвійного прізвища батьки мають
зазначати, з якого прізвища — батька чи матері — повинне починатися
прізвище дитини.

За відсутності згоди між батьками дитині присвоюється прізвище на
підставі рішення органу опіки та піклування. У разі виникнення спору між
батьками щодо прізвища, яке носитиме їх дитина, вони можуть звернутися
для його вирішення до суду.

Стаття 146. Визначення імені дитини

1. Ім’я дитини визначається за згодою батьків.

Ім’я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі
відсутності добровільного визнання батьківства визначається матір’ю
дитини.

2. Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає із
звичаю національної меншини, до якої належать мати і (або) батько.

3. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органом опіки
та піклування або судом.

Ім’я дитини, так само, як й по батькові та прізвище, необхідне для її
Індивідуалізації як суб’єкта цивільних правовідносин Кожна особа має
право на Ім’я Це суб’єктивне цивільне право розцінюється як Істотне,
первинне й найіндивіду-альніше1 Проте треба зазначити, що воно виникає у
дитини лише з моменту його присвоєння їй

Стаття, що коментується, встановлює не право на Ім’я, а право батьків та
Інших передбачених законодавством осіб на присвоєння Імені Як правило,
Ім’я дитини визначається за згодою батьків Вони мають право обирати
будь-яке Ім’я, передбачене або не передбачене у довіднику власних Імен
Ім’я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі
відсутності добровільного визнання батьківства визначається її матір’ю

Право на присвоєння Імені мають не тільки батьки, а й Інші особи та
заклади Зокрема, прізвище, Ім’я та по батькові знайденої дитини (батьки
якої невідомі) записуються до акта про її народження за вказівкою органу
опіки та піклування, адміністрації дитячого закладу, органу внутрішніх
справ, особи, яка взяла дитину на виховання, або працівників органу
РАЦСу

Законодавець передбачає можливість присвоєння дитині двох Імен, хоч
реалізація цього положення може призвести до деякої невизначеності при
Індивідуалізації тієї або Іншої людини Кількість та форма Імен не
обмежуються у тих випадках, коли батько І (або) мати дитини належать до
національних меншин І порядок присвоєння Імені є звичаєм конкретної
меншини У таких випадках в актовому запису в графі “Для відміток”
робиться відповідна відмітка, яка засвідчується підписами обох батьків
чи одного з них

У разі відсутності згоди між батьками щодо Імені дитини спір вирішується
за їх бажанням органом опіки та піклування або судом

Стаття 147 Визначення по батькові дитини

1. По батькові дитини визначається за іменем батька.

2. По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за
умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем
особи, яку мати дитини назвала її батьком.

По батькові дитини є однією зі складових її Імені Згідно з національними
традиціями воно визначається за Іменем батька Якщо останній має подвійне
Ім’я, по батькові присвоюється дитині за одним з них на вибір батьків,
про що робиться відмітка у графі “Для відміток”, яка засвідчується
підписами обох батьків або одного з них

На прохання батьків по батькові дитини може також визначатися відповідно
до їх національних традицій або не присвоюватись взагалі У разі
реєстрації народження дитини у громадян, у національній традиції яких
немає звичаю зазначати по батькові, в актовому записі та у Свідоцтві про
народження дитини мають бути записані лише її прізвище та Ім’я Про
бажання батьків робиться відмітка у графі “Для відміток”, яка
скріплюється їх підписами

По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за
умови, що батьківство щодо неї не визнане, визначається за Іменем особи,
яку мати дитини назвала й батьком

У тих випадках, коли мати, яка не перебуває у шлюбі з батьком дитини,
померла або передала й на утримання та виховання за рахунок держави,
тобто відмовилась забрати дитину з пологового будинку або з Іншого
закладу охорони здоров’я, або коли місце її проживання невідоме, а
батьківство щодо дитини не встановлене, реєстрація народження дитини
провадиться за письмовою заявою уповноваженого представника
адміністрації лікувального закладу, в якому перебувала мати під час
народження дитини, або уповноваженого представника адміністрації
дитячого закладу чи особи, яка опікується дитиною У такому разі
відомості про матір встановлюються за медичним свідоцтвом про народження
дитини, прізвище дитини І прізвище й батька — за прізвищем матері, Ім’я
та по батькові дитини й батька — за вказівкою заявника Причому по
батькові дитини має відповідати Імені батька (Інші відомості про батьків
дитини не записуються) Про реєстрацію народження такої дитини орган
РАЦСу зобов’язаний повідомити орган опіки та піклування

Стаття 148 Зміна прізвища дитини її батьками

1. У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка
не досягла семи років.

2. У разі зміни прізвища обома батьками прізвище дитини, яка досягла
семи років, змінюється за її згодою.

3. У разі зміни прізвища одного з батьків прізвище дитини може бути
змінене за згодою обох батьків та за згодою дитини, яка досягла семи
років.

4. У разі заперечення одним із батьків щодо зміни прізвища дитини спір
між ними щодо такої зміни може вирішуватися органом

опіки та піклування або судом. При вирішенні спору беруться до уваги
виконання батьками своїх обов’язків щодо дитини, а також інші обставини,
які засвідчують відповідність зміни прізвища інтересам дитини.

Право на зміну прізвища дитини, як й право на його присвоєння, належить
до особистих немайнових прав батьків. Коментована стаття встановлює
підстави та загальний порядок зміни прізвища дитини її батьками.
Детальніше зміна прізвища, по батькові дитини та інших актових записів
цивільного стану регулюється Положенням про порядок зміни, доповнення,
поновлення та анулювання актових записів цивільного стану, яке набирає
чинності одночасно з цим Кодексом.

Згідно з зазначеним Положенням зміна прізвища неповнолітньої дитини
провадиться шляхом внесення зміни до актового запису про її народження.
За загальним правилом внесення змін і доповнень до актових записів
цивільного стану, складених в органах РАЦСу, у випадках, передбачених
чинним законодавством, за наявності достатніх підстав і за відсутності
спору між заінтересованими особами, провадиться відділами РАЦСу
районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь
юстиції.

Заява про зміну прізвища дитини подається до відділу РАЦСу за місцем
проживання заявника. Вона має бути заповнена розбірливо, у ній мають
міститись вичерпні відповіді на всі питання.

Відділ РАЦСу не має права відмовити громадянину у прийнятті та розгляді
заяви про внесення змін до актового запису.

Разом із заявою про внесення змін до актових записів цивільного стану (у
тому числі про зміну прізвища), заявник подає: паспорт або паспортний
документ; свідоцтва про реєстрацію акта цивільного стану, в яких
містяться відомості, що підлягають зміні; інші документи, необхідні для
розгляду заяви і вирішення питання по суті.

Якщо актовий запис про народження дитини, до якого треба внести зміни,
знаходиться в іншому відділі РАЦСу, відділ, який прийняв заяву, має
затребувати його копію.

Заяви батьків (законних представників) дитини про зміну прізвища або
імені останньої в актовому записі про її народження через те, що при
реєстрації народження дитині було присвоєне прізвище або ім’я без
урахування побажань обох або одного з батьків, приймаються відділами
РАЦСу протягом одного року від дня її народження, а заяви про
виправлення імені

дитини у зв’язку з тим, що вона фактично носить ім’я, відмінне від
зазначеного в актовому записі про її народження, — до досягнення дитиною
16-річного віку.

Заява про зміну прізвища розглядається органом РАЦСу у тримісячний
термін від дня її надходження. За наявності поважних причин цей термін
може бути подовжено з письмового дозволу керівника відділу РАЦСу
Головного управління юстиції Мін’юсту України в Автономній Республіці
Крим, обласного, Київського, Севастопольського міського управління
юстиції (за місцем подання заяви), але не більш як на три місяці.

Підставами для зміни прізвища неповнолітньої дитини є зміна прізвища її
батьками або одним з них, а також присвоєння дитині при народженні
прізвища без урахування побажань цих осіб.

Зміна прізвища обома батьками е достатньою підставою для зміни прізвища
дитини, яка не досягла семи років.

Після досягнення семирічного віку дитина, як правило, уперше усвідомлено
починає реалізовувати своє право на ім’я, виступаючи від свого імені у
суспільних відносинах (зокрема у школі, під час участі у спортивних або
музичних змаганнях тощо). Тому законодавець надає їй право вирішувати
питання про зміну її прізвища (як у разі зміни прізвища обома батьками,
так і тоді, коли прізвище змінює один з них).

Частини 2 і 3 статті, що коментується, передбачають, що зміна прізвища
дитини, яка досягла семирічного віку, можлива лише за її згодою. Проте у
коментованій статті не зазначається, в якій формі має діставати вияв ця
згода (в усній чи письмовій). Оскільки дитина у цьому віці, як правило,
вже має початкові навички письма, уявляється, що її згода на зміну
прізвища має бути підписана нею. Адже усна форма зазначеного
волевиявлення дитини може призвести у майбутньому до оспорювання зміни
її прізвища на тій підставі, що згоди дитини не було.

Частина 4 статті, що коментується, встановлює порядок вирішення спору
між батьками щодо зміни прізвища їх дитини. Як і більшість сімейних
спорів, за бажанням батьків спір щодо зміни прізвища дитини може бути
переданий на розгляд органу опіки та піклування. А відповідно до
Конституції батьки мають право передати такий спір на розгляд суду.

Розглядаючи спір, орган опіки та піклування або суд беруть до уваги міру
участі батьків у вихованні дитини та виконання кожним із них своїх
батьківських обов’язків, а також інші обставини, що свідчать про
відповідність зміни прізвища дитини її інтересам.

Стаття 149. Зміна по батькові дитини

1. У разі, якщо батько змінив своє ім’я, по батькові дитини, яка досягла
чотирнадцяти років, змінюється за її згодою.

Як зазначається у ст. 147 СК (див. коментар до неї), по батькові дитини
визначається за іменем її батька. З цього положення логічно випливає
думка про те, шо зміна батьком свого імені, проведена у встановленому
законом порядку, є підставою для зміни по батькові дитини. Як правило,
зміна до актового запису про народження дитини при зміні імені батька
вноситься автоматично, якщо дитина не досягла 14-річного віку. Після
досягнення зазначеного віку згідно з коментованою статтею потрібна згода
дитини.

Стаття, що коментується, є прикладом непослідовності законодавця при
вирішенні питань, пов’язаних зі зміною прізвища й по батькові дитини.
Так, відповідно до ст. 148 СК згода дитини на зміну її прізвища потрібна
після досягнення нею семирічного віку. А згода дитини на зміну її по
батькові згідно з коментованою статтею потрібна після досягнення нею
14-річного віку.

Як вже зазначалось, і прізвище, і по батькові є складовими суб’єктивного
цивільного права людини на ім’я. Тому уявляється недоцільним різний
порядок правового регулювання реалізації цього права. Правильнішим було
б встановлення однакового вікового критерію для дачі дитиною згоди на
зміну як її прізвища, так і по батькові. Доцільно, щоб таким критерієм
був 14-річний вік дитини. Адже саме з цього віку зміна прізвища та по
батькові дитини може мати для неї істотне значення. Тому вона має
самостійно вирішувати ці питання.

Крім того, встановлюючи необхідність згоди 14-річної дитини на зміну її
по батькові, законодавець (як і у попередній статті) нічого не говорить
про форму її виявлення. Уявляється, що доцільно закріпити письмову форму
виразу такої згоди (див. коментар до ст. 148).

Порядок зміни актового запису про народження дитини у разі зміни її по
батькові регулюється Положенням про порядок зміни, доповнення,
поновлення та анулювання актових записів цивільного стану (див. коментар
до ст. 148).

Стаття 150. Обов’язки батьків щодо виховання та розвитку дитини

1. Батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод
інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї
Батьківщини.

2. Батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний,
духовний та моральний розвиток.

3. Батьки зобов’язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної
середньої освіти, готувати її до самостійного життя.

4. Батьки зобов’язані поважати дитину.

5. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від
обов’язку батьківського піклування щодо неї.

6. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини.

7. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування
ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Найважливішим серед батьківських прав та обов’язків є право батьків на
виховання дитини. Водночас здійснення цього права є і обов’язком
батьків. Виховання — це тривалий процес впливу на дитину. Він передбачає
як здійснення батьками цілеспрямованих дій, спрямованих на досягнення
певного результату, так і несвідомий вплив на дитину, який відбувається
постійно у процесі їх спілкування.

Зміст права на виховання у законі не визначено. Адже законодавство не
може детально регулювати процес виховання. У коментованій статті
визначається загальне коло обов’язків батьків щодо дитини. Вони мають
піклуватися про здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток
дитини, забезпечувати здобуття нею освіти тощо. Питання ж про те, як
треба виконувати ці обов’язки, які форми і методи виховання
застосовувати, мають вирішувати самі батьки.

Виховання — це процес, який передбачає не тільки здійснення батьками
певних дій, а й певну реакцію на них з боку дитини. Отже, можна сказати,
що обов’язку батьків, пов’язаному з вихованням дитини, відповідає її
право одержувати від них належне виховання.

Стаття, що коментується, встановлює основні обов’язки батьків по
вихованню дитини і має переважно декларативний характер. Так, її ч. 1
визначає загальні напрями виховання дитини у дусі поваги до прав та
свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї
Батьківщини. Однак у ній не зазначено, які методи треба застосовувати
при вихованні дитини. А це має велике значення, особливо за сучасних
умов.

Частина 2 коментованої статті перейшла у цей Кодекс із КпШС. Вона
визначає загальні напрями виховання дитини через призму таких обов’язків
її батьків, як турбота про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та
моральний розвиток.

Турбота про здоров’я дитини покладається не тільки на батьків, а й на
державу, яка повинна бути заінтересована у фізично загартованому
потомстві. Безумовно, першочергову роль у збереженні здоров’я дитини
відіграє виконання батьками їх обов’язку піклуватися про це. Але й
держава має створювати усі умови для забезпечення охорони здоров’я своїх
громадян.

Обов’язку батьків піклуватися про духовний розвиток дитини відповідає їх
право на вибір за згодою дитини релігії, яку вона бажає сповідувати. У
разі недосягнення згоди з цього питання і виникнення спору батьки можуть
звернутися до органу

опіки та піклування. Однак він не може обрати релігію для дитини. Проте
цей орган може запропонувати батькам, які сповідують різні релігії,
надати дитині якнайбільше інформації про них, а після досягнення нею
такого віку, коли вона стане здатною сформувати власну думку з цього
питання, надати їй можливість самостійно визначити свою релігійну
приналежність. Так само діє цей орган й у тому разі, коли один із
батьків наполягає на атеїстичному вихованні дитини.

Важливим обов’язком батьків є також забезпечення здобуття дитиною повної
загальної середньої освіти. Це їх обов’язок як перед суспільством (у
цьому дістає вияв його публічно-правовий характер), так і перед дитиною.
Батьки зобов’язані створити дитині умови для здобуття освіти, вони не
мають права перешкоджати відвідуванню нею освітнього закладу. Цей
обов’язок батьки повинні здійснювати відповідно до Закону України “Про
освіту”.

У житті можливі ситуації, коли з певних причин батьки передають своїх
дітей на виховання іншим особам (бабі, діду, іншим родичам тощо). Однак
це не є підставою для позбавлення їх батьківських обов’язків. Вони у
будь-якому разі зобов’язані піклуватися про своїх дітей і виконувати ці
обов’язки.

Останнім часом частішають випадки експлуатації дітей батьками. У
неблагополучних сім’ях має місце примушування батьками своїх дітей до
жебрацтва, здирства тощо. Частина 6 статті, що коментується, вперше на
законодавчому рівні встановлює заборону будь-яких видів експлуатації
батьками своїх дітей.

Частина 7 коментованої статті закріплює заборону застосування батьками
до своїх дітей фізичних покарань, а також інших видів покарань, які
принижують людську гідність дитини. Це формулювання з погляду юридичної
техніки уявляється не досить точним. Річ у тім, що покарання за своєю
природою, незалежно від його виду, принижує гідність людини. Тому важко
уявити, якими способами можна карати дитину, не принижуючи її гідність.
Оскільки покарання є частиною виховного процесу, не можна повністю
обмежувати можливості батьків карати свою дитину. Уявляється, що треба
вести мову про неприпустимість застосування насильства у сім’ї, що
відповідатиме чинному законодавству, а не про заборону застосування до
дитини покарань.

Стаття 151. Права батьків щодо виховання дитини

1. Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте
виховання дитини.

2. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб,
передавати її на виховання фізичним та юридичним особам.

3. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які
суперечать закону, моральним засадам суспільства.

Одним з найважливіших прав та обов’язків батьків є їх право на виховання
своєї дитини. Воно дозволяє їм цілеспрямовано й систематично впливати на
психологію дитини з тим, щоб прищепити їй необхідні, на їх погляд,
якості. Виховання являє собою тривалий процес впливу на дитину. Він
передбачає як здійснення батьками дій, спрямованих на досягнення певного
результату, так і несвідомий вплив на дитину, який у процесі спілкування
батьків і дитини справляє на останню поведінка батьків. Зміст права на
виховання дитини у законі не визначено. Адже законодавство не може
врегулювати процес виховання. Тому питання, пов’язані з вихованням
дитини, закріплені в ньому у загальному вигляді.

Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання
своєї дитини. Це означає, що вони вправі відстороняти від виховання
дитини усіх третіх осіб, включаючи найближчих родичів. Право на
виховання своєї дитини — це особисте невід’ємне право батьків. Вони
можуть бути позбавлені цього права лише судом, на підставах,
передбачених статтями 164 і 170 СК.

Право на виховання дитини включає низку правомочностей. Насамперед треба
звернути увагу на те, що виховання практично неможливе без особистого
спілкування дитини з батьками. Тому відмова батька або матері від цього
є порушенням їх обов’язку виховувати дитину.

Як правило, дитина проживає спільно зі своїми батьками. Проте ч. 2
статті, що коментується, закріплює й право батьків передавати дитину на
виховання фізичним або юридичним особам. Уявляється, що під юридичними
особами маються на увазі дитячі дошкільні та інші виховні й освітні
заклади. Отже, у зазначеній статті йдеться про право батьків віддавати
свою дитину до дитячих виховних чи освітніх закладів, а у деяких
випадках й передавати її на виховання іншим особам, найчастіше близьким
родичам, наприклад бабі та діду. Прийняття рішення про передачу дитини
на виховання зазначеним закладам чи особам також є одним із способів
здійснення батьками їх права на виховання дитини. При цьому батьки
несуть відповідальність за свій вибір. Перебування дитини у родичів чи у
дитячих закладах не знімає з батьків обов’язків, пов’язаних з її
вихованням.

Таким чином, можна стверджувати, що праву батьків на виховання своєї
дитини протистоїть обов’язок останньої “перетерплювати виховання”.
Батьки мають право застосовувати до своєї дитини певні примусові заходи,
щоб домогтися від неї бажаної поведінки. Однак цей аспект виховного
процесу знаходиться за межами права. Наприклад, батьки можуть заборонити
дитині відвідування тих або інших місць, повернення додому пізніше
певного часу. Усі примусові заходи, що застосовуються батьками до
дитини, мають суто побутовий характер. Закон не визначає їх види і
характер, а вимагає лише, щоб вони не порушували заборон, передбачених
ст. 150 СК, і не суперечили законодавству та моральним засадам
суспільства. Жоден із зазначених заходів не може здійснюватись за
допомогою державного примусу. Державні органи можуть застосовувати до
дитини примусові заходи лише за порушення нею заборон, передбачених
адміністративним і кримінальним законодавством, а не за непокору
батькам.

Стаття 152. Забезпечення права дитини на належне батьківське
виховання

1. Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою
державного контролю, що встановлена законом.

2. Дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх
обов’язків щодо неї.

3. Дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до
органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів
місцевого самоврядування та громадських організацій.

4. Дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів
безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.

Норми права, безпосередньо присвячені правам неповнолітніх дітей, уперше
з’явилися в українському законодавстві лише з прийняттям цього Кодексу.
До того права дітей розглядалися, як правило, крізь призму правовідносин
між батьками і дітьми. При цьому часто діти в силу своєї недієздатності
були не самостійними носіями прав, а пасивними об’єктами батьківської
турботи. Включення до СК окремих положень, присвячених правам
неповнолітніх дітей, стало важливим кроком на шляху подолання такого
підходу. З 1991 р. Україна є учасницею Конвенції про права дитини, яка
стала частиною її законодавства. Норми Конвенції, що не були
інкорпоровані у внутрішнє законодавство, підлягають безпосередньому
застосуванню. У разі їх суперечності нормативним актам України
застосовуються норми Конвенції.

Ставши учасницею Конвенції про права дитини, Україна взяла на себе низку
зобов’язань щодо забезпечення прав дитини, згідно з якими внутрішнє
законодавство нашої держави має бути приведене у відповідність із цим
документом. Конвенція розглядає дитину як самостійну особистість,
наділену правами і здатну тією або іншою мірою до їх самостійної
реалізації та захисту. Такий самий підхід до проблеми прав дитини
закріплено івСК.

Одним із основних прав дитини є її право на належне батьківське
виховання. Воно забезпечується системою державного контролю,
встановленою законом. Основним державним органом у цій сфері є орган
опіки та піклування. Так, відповідно до ст. 55 ЦК опіка та піклування
встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав
та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб,
які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і
виконувати обов’язки. Основні положення, пов’язані з організацією,
напрямами та видами діяльності органів опіки та піклування, закріплені у
Правилах опіки та піклування. Питання, що стосуються опіки та піклування
над дітьми, регулюються також главою 19 СК (див. коментарі до неї).

cO?O?(«®«¤¬4Z®O®c±J?:¶„·O?E»oooooooooooooooonooooooooooo

o

†b’r?„›Oe›o??§$&(*,.ooooooooonoooonoooonoooooooo

dha$

uethL®th°~

c

$

&

~

X |

tUetvv|xiy’{’}?‚?„E??oooooooooooooooooooooooooooo

?Z1/2cAEAe¬CJIfN®OOUUssUess?anaooooonoooooooooooooooooooono

oooooooooooooooooooooooooooo

oooooooooooooooooooooooooooo

r

oooooonooooooooonooooonoooon

ooooooooooonooooooooonoooooo

c

ooooooooooooooonnnoiooooooo

ynnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnn

oooooooooooonaaooooooooooo

TH

ynninnnnnninnnnnninnnnnninn

R aV IZ  \ c\ ¤\ ¦\ ?\ ?\ ¬\ ®\ °\ ?\ ?\ ¶\ ?\ ?\ 1/4\ 3/4\ A\ A\ Ae\
oonooooooooooooooooooooooooo

? e? ?¤ l§ ue V? ®· yninnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnn

ooooonooooooooooonooooooooon

ooooooooonoooooooioooooooio

к

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?

?

?

?

?

?

?

?

1/4!

&

&

&

&

-&

&

“&

$&

&&

(&

*&

<&\&^&A&A&”'?(>+

?7

¶:

?

”?

E

E

TE

4F

eF

IG

“I

LJ

†L

XS

°X

IZ

2\

Ue_

Ue

.i

Uem

s

Pv

\x

oooooooooonooooooooooooooooo

\x

^x

?x

Fy

|

D}

F}

?}

d~

4

‚‚

„‚

Oe‚

??

°„

r?

,‹

?‘

 ‘

(’

AE“

j•

:–

?—

??

o™

oe!

oe!

¶?

Z?

j?

?

ae3/4

JA

thAE

oE

PI

N

oO

4O

Aa

?ae

Aec

fi

hi

ui

Uei

oe?

AEo

oe/

?u

Ou

Ru

?u

ooooooooooooooooooonoooooono

?u

ny

?th

? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?