.

Коментар до Сімейного кодексу України (книга)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 153205
Скачать документ

Коментар до Сімейного кодексу України

РОЗДІЛ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1

Сім’я. Регулювання сімейних відносин

У розділі І Сімейного кодексу (СК) України викладені основні положення,
які мають принципове значення для правового регулювання відносин, що
виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення та взяття дітей на
виховання.

Сформульовані завдання СК, визначені регульовані ним відносини, учасники
сімейних відносин, здійснено спробу дати визначення понять “сім’я” та
“право особи на сім’ю”, приділено увагу правовому статусу дитини,
закріплено принципи регулювання сімейних відносин в Україні. Наведено й
інші положення, які мають значення для регулювання усіх сімейних
відносин: можливість субсидіарного застосування з цією метою норм
Цивільного кодексу (ЦК) України, договорів між членами сім’ї, аналогії
закону та права, міжнародних договорів, врахування звичаїв при вирішенні
судом сімейних спорів. Висвітлено питання, пов’язані зі здійсненням
сімейних прав і виконанням сімейних обов’язків, захистом сімейних прав
та інтересів. Стаття 193. Видача нових свідоцтв про реєстрацію актів
громадянського стану у зв’язку з реєстрацією переміни прізвища, імені,
по батькові

Якщо у зв’язку з реєстрацією переміни прізвища, імені, по батькові були
внесені зміни у записи актів громадянського стану, органи реєстрації
актів громадянського стану України, з урахуванням внесених змін, видають
нові свідоцтва.

Після реєстрації переміни прізвища, імені та по батькові орган РАЦСу у
встановленому порядку вносить необхідні зміни у записи актів цивільного
стану заявника. До органів РАЦСу за місцем перебування записів актів про
народження надсилають повідомлення для внесення аналогічних змін в Інші
екземпляри цих записів і видачі нових свідоцтв відповідно до змін,
внесених в актові записи. Свідоцтва, видані раніше, відбираються І
знищуються органом РАЦСу.

Про проведену реєстрацію переміни прізвища, імені та по батькові
призовника і військовозобов’язаного орган РАЦСу сповіщає районний
(міський) військкомат, у якому призовник або військовослужбовець
перебуває на обліку, а також відділ внутрішніх справ за місцем
проживання заявника.

Стаття 1. Завдання Сімейного кодексу України

1. Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті не-майнові та
майнові права і обов’язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих
немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей, усиновлювачів
та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів.

2. Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою:

зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;

утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами
сім’ї;

побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної
любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;

забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та
фізичного розвитку.

Частина 1 цієї статті визначає засади шлюбу, особисті майнові та
немайнові права І обов’язки подружжя, підстави виникнення, зміст
особистих немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей,
усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів.

Отже, йдеться не про завдання СК, а про відносини, що регулюються ним.
Тому ч. 1 цієї статті певною мірою дублює ч. 2 ст. 2 СК.

Частина 2 визначає цілі регулювання сімейних відносин. Деякою мірою її
положення відповідають змісту ст. 51 Конституції України, відповідно до
якої сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою,
батьки зобов’язані утримувати дітей до повноліття, а повнолітні діти —
піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Водночас не всі положення
ст. 51 Конституції відображені у ч. 2. Це, зокрема, стосується
конституційного положення про те, що шлюб ґрунтується на вільній згоді
жінки і чоловіка. У цьому полягає певний недолік ст. 1.

Положення зазначеної статті також відповідають пунктам 2 і З розділу І
Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї
та жінок, прийнятої Верховною Радою України 5 березня 1999 р.

Положення ч. 2 ст. 1 конкретизовані у главі 6, яка визначає особисті
немайнові права та обов’язки подружжя, у главах 7, 8 та 9, що
передбачають його майнові права та обов’язки, у розділі III, який
регулює права та обов’язки матері, батька й дитини, та у розділі V СК, у
якому закріплені права і обов’язки інших членів сім’ї та родичів.

Однак треба зазначити, що не всі цілі регулювання сімейних відносин,
передбачені ч. 2 ст. 1, можуть досягатися шляхом правового регулювання.
Так, утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими
членами сім’ї, а також побудова сімейних відносин на засадах взаємної
любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки можуть бути забезпечені не
нормами права, а нормами моралі. А норми права лише сприяють цьому.

Стаття 2. Учасники сімейних відносин, які регулює Сімейний
кодекс України

1. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові
відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та
усиновленими, між матір’ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку
та утримання.

2. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові
відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками,
рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком.

3. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та (або)
майнові відносини між іншими членами сім’ї, визначеними у ньому.

4. Сімейний кодекс України не регулює сімейні відносини між двоюрідними
братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником і між
іншими родичами за походженням.

Зі змісту цієї статті випливає, що СК регулює особисті немайнові та
майнові відносини, які виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення, а
також відносини, що виникають зі свояцтва (між одним з подружжя та
родичами іншого з подружжя або між родичами обох з подружжя). Цей Кодекс
регулює майнові відносини, які виникають зі свояцтва, між вітчимом,
мачухою і пасинком, падчеркою (статті 268 і 270). Водночас його норми не
поширюються на такі відносини між іншими особами, між якими існують
відносини свояцтва, наприклад, між батьком дружини та матір’ю чоловіка
або між братом дружини і сестрою чоловіка.

Частина 3 також передбачає, шо СК регулює особисті немайнові та (або)
майнові відносини між іншими членами сім’ї, визначеними у ньому. Такі
відносини, як видно з розділу IV СК, можуть виникати між опікуном,
піклувальником та дитиною, над якою встановлено опіку чи піклування, а
також між особою, яка уклала договір про патронат, та дитиною, переданою
у сім’ю патронатного вихователя. Отже, СК регулює особисті немайнові та
майнові відносини, що виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення,
взяття дітей на виховання, а також у випадках, встановлених законом
(статті 268 і 270), та аліментні відносини, які виникають зі свояцтва.

Таким чином, учасниками сімейних відносин, що регулюються СК, є
подружжя, батьки та діти, усиновлювачі й усиновлені, мати та батько
дитини, дід, баба, онук, онучка, прадід, прабаба, правнук і правнучка,
рідні брати та сестри, мачуха, вітчим, пасинок, падчерка, опікун,
піклувальник, дитина, над якою встановлено опіку або піклування, особа,
яка уклала договір про патронат, та дитина, передана у сім’ю
патронатного вихователя.

Згідно з ч. 4 СК не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та
сестрами, тіткою, дядьком і племінницею, племінником та між іншими
родичами за походженням. На думку деяких авторів, сімейні правовідносини
існують й між колишніми членами сім’ї, наприклад, між подружжям, яке
розірвало шлюб (ст. 76 СК), або між вітчимом, мачухою та пасинком,
падчеркою, які багато років не живуть однією сім’єю.

Стаття 2 СК, як і ст. 2 Кодексу про шлюб та сім’ю України 1969 р.
(КпШС), передбачає насамперед регулювання сімейних особистих немайнових
відносин, а вже потім — майнових. Аналогічне положення передбачене ст. 2
СК Російської Федерації 1995 р. Щодо співвідношення особистих немайнових
та майнових відносин, які регулюються сімейним правом, серед науковців
немає єдності поглядів.

Донедавна більшість фахівців з проблем сімейного права вважали, що в
ньому на першому плані знаходиться регулювання сімейних особистих
немайнових відносин. Причому таку думку висловлювали як прибічники того,
що сімейне право є самостійною галуззю права (В. Рясенцев, Г. Матвєєв,
Є. Воро-жейкін, В. Яковлєв), так й ті, хто вважає, що воно є частиною,
підгалуззю цивільного права1.

Нині, на погляд окремих російських авторів, зокрема М. Ан-токольської2
та Н. Єгорова3, у сімейному праві превалює регулювання майнових
відносин. Свою думку вони обґрунтовують не тільки тим, що більшість
статей СК РФ, як твердять ці науковці, присвячена регулюванню майнових
відносин, що, як зазначає Н. Єгоров, не має істотного значення, а й тим,
що особисті немайнові відносини в сім’ї регулюються державою остільки,
оскільки вони тісно пов’язані з майновими відносинами і справляють на
них певний вплив. Так, особисті немайнові відносини, пов’язані з
вихованням дітей, втягуються у сферу правового регулювання насамперед
тому, що вони тісно поєднані з майновими відносинами, які виникають з
утримання та виховання дітей, і тому зачіпають економічні інтереси
суспільства, яке не в змозі взяти на себе піклування й витрати на їх
утримання і виховання.

З наведеним поглядом важко погодитися тому, що майнові відносини у сім’ї
виникають лише за наявності особистих немайнових відносин і обслуговують
їх. Так, між подружжям спочатку виникають особисті немайнові відносини,
а потім — майнові. Майнові відносини, які регулюються сімейним
законодавством, можуть виникнути лише за наявності немайнових. Вони
сприяють виконанню одного з основних завдань сімейного законодавства —
зміцненню сім’ї. Аліментні правовідносини між батьками й дітьми сприяють
належному здійсненню особистих правовідносин з виховання дітей, тобто
обслуговують ці особисті правовідносини, а отже, є похідними від них.

Навряд чи можна погодитись з твердженням Н. Єгорова про те, що в
сімейному праві кількість норм, які регулюють особисті немайнові
відносини, незначна. Так, у КпШС України серед статей, що регулюють
відносини між батьками і дітьми, 17

присвячено регулюванню особистих немайнових відносин і 18 — регулюванню
майнових відносин. У СК України ЗО статей регулюють особисті немайнові
відносини між батьками і дітьми, а 34 — майнові. У СК РФ 22 статті
регулюють особисті немайнові відносини, а 10 — майнові відносини між
батьками та дітьми. Водночас слушною є думка Н. Єгорова про те, що
кількісний показник сімейних норм, які регулюють особисті немайнові та
майнові відносини, не може мати істотного значення для вирішення питання
про їх співвідношення у сімейному праві.

Треба зазначити, що особисті немайнові та майнові відносини, які
регулюються сімейним законодавством, мають кілька спільних ознак. Так,
вони залежать від правового становища особи і характеризуються
непередаваністю та невідчужуваністю прав і обов’язків. Як правило, ці
відносини виникають на підставі своєрідних юридичних фактів: шлюбу,
споріднення, усиновлення, встановлення опіки або піклування. Правове
регулювання особистих немайнових та майнових відносин спрямоване на
виконання завдань, вказаних у ч. 2.

Як вже зазначалося, СК регулює також відносини, які виникають у зв’язку
з усиновленням, опікою та піклуванням, встановленням патронату над
дітьми. Такі відносини регулюються сімейним законодавством тому, що вони
спрямовані на створення й розвиток нормальних умов для виховання дітей,
які залишилися без батьків, або таких, батьки яких з певних причин не
можуть здійснювати батьківські права та обов’язки.

Водночас ст. 9 СК передбачає, що сімейні відносини можуть регулюватися
договором між членами сім’ї, якщо це не суперечить вимогам цього
Кодексу, іншим законам та моральним засадам суспільства. Однак для того,
щоб такий договір регулював сімейні відносини, він має бути укладений
між членами сім’ї, тобто повинні існувати сімейні відносини. Договір, як
правило, не може бути підставою виникнення останніх. Лише при
встановленні патронату над дитиною він є самостійною підставою
виникнення сімейних правовідносин (див. коментар до ст. 252). В інших
випадках договір може бути підставою зміни сімейних правовідносин, але
не їх виникнення. Наприклад, шлюбний договір не може бути самостійною
підставою виникнення правовідносин між подружжям. Якщо цей договір
укладено до реєстрації шлюбу, він набуває чинності з моменту реєстрації
останнього. Коли ж такий договір укладено між подружжям, він набуває
чинності з моменту його посвідчення нотаріусом, тобто набуттю ним
чинності передує укладення шлюбу (див. коментар до ст. 92).

Норми КпШС, як правильно зазначено в літературі, є не лише
сімейно-правовими. У цьому Кодексі містяться також цивільне й
адміністративно-правові та цивільно-процесуальні норми1.

Сімейний кодекс передбачає субсидіарне застосування до регулювання
сімейних майнових відносин норм ЦК (див. коментар до ст. 8). Він містить
не тільки сімейно-, а й цивільне, адміністративно-правові та
цивільно-процесуальні норми. Так, норми інституту заручин є
цивільно-правовими (див. коментар до ст. 31).

Норми інституту опіки та піклування відзначаються комплексністю. Вони,
як видно з коментарю до глави 19, мають сімейно, цивільне та
адміністративно-правовий характер.

Норми інституту усиновлення мають не тільки сімейно, а й
адміністративно-правовий та цивільно-процесуальний характер (див.
коментар до глави 18).

Стаття 3. Сім’я

1. Сім’я є первинним та основним осередком суспільства.

2. Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним
побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з
навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми
та з інших поважних причин не проживають спільно.

Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не
проживає.

3. Права члена сім’ї має одинока особа.

4. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення,
усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких,
що не суперечать моральним засадам суспільства.

У статті, що коментується, вперше в законодавстві зроблено спробу дати
нормативне визначення поняття “сім’я”. Як зазначає Є. Ворожейкін, не
може існувати декілька визначень цього поняття у різних галузях права.
Воно має бути єдиним, незважаючи на те, що поняття “член сім’ї” у кожній
галузі відображає притаманну їй специфіку2.

Коментована стаття визначає сім’ю як первинний та основний осередок
суспільства і вказує на такі її ознаки, як спільне проживання осіб,
котрі пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки. У
ч. 2 дано визначення поняття “сім’я” в юридичному розумінні. У ч. 4
зазначені підстави виникнення сім’ї: шлюб, кровне споріднення,
усиновлення, а також інші підстави, не заборонені законом і такі, що не
суперечать моральним засадам суспільства. У другому абзаці ч. 2
підкреслюється, що подружжя вважається сім’єю й тоді, коли дружина та
чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду
за батьками або з інших поважних причин не проживають спільно. У цьому
разі йдеться про виняток із загального правила. У третьому абзаці цієї
частини підкреслено, що дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді,
коли спільно з ними не проживає. Це пояснюється тим, що є природні
підстави виникнення сім’ї — кровне споріднення та взаємні права й
обов’язки батьків і дітей.

У ч. З зазначається, що права члена сім’ї має одинока особа. З цим
положенням навряд чи можна погодитися. Адже у такому разі немає
природних підстав виникнення сім’ї — шлюбу, кровного споріднення. Крім
того, особа, у якої немає кровного споріднення з іншими особами, як
правило, ні з ким не пов’язана взаємними сімейними правами та
обов’язками. Виняток становлять відносини між колишніми членами сім’ї,
наприклад, між колишнім подружжям, якщо один з них зобов’язаний
сплачувати другому аліменти, та відносини, що виникають з права вітчима,
мачухи на отримання аліментів від пасинка, падчерки, з якими вони багато
років не живуть однією сім’єю (ст. 270 СК).

З урахуванням сказаного навряд чи можна погодитися з позицією І. Дзери,
яка вважає, що у ст. З СК відсутнє визначення поняття сім’ї в юридичному
розумінні1. Як вже зазначалось, у цій статті таке визначення є,
викладені ознаки сім’ї та природні підстави її виникнення. Інша справа,
що це визначення є недосить вдалим. Можна висловити зауваження й
стосовно деяких інших ознак сім’ї, наведених у ст. 3.

У літературі розрізняють поняття сім’ї в соціологічному та юридичному
розумінні2.

Визначаючи поняття сім’ї, необхідно виходити з того, що шлюб та сім’я,
як зазначав Ф. Енгельс у праці “Походження сім’ї, приватної власності та
держави” на підставі досліджень Л. Моргана та М. Ковалевського, — явища
історично мінливі. Вони змінюються з розвитком суспільства: спочатку —
під впливом природних причин3, а потім — економічних4. Природною основою
сім’ї є шлюб, кровне споріднення та прирівняні

до них відносини. Характерною ознакою сім’ї є спільне життя (це поняття
не можна ототожнювати з поняттям спільного проживання та спільного
побуту). Поняття спільного життя, як зазначає Є. Ворожейкін, значно
ширше за поняття спільного проживання. Спільне життя — це не тільки
спільне проживання, ай спільність сімейних інтересів, взаємна потреба у
постійному спілкуванні одне з одним1. Тому, розглядаючи питання про
ознаки сім’ї, правильніше говорити про спільне життя, а не про спільне
проживання чи спільний побут. Ознаками сім’ї є також взаємна моральна та
матеріальна підтримка та спільне виховання її членами одне одного,
насамперед підростаючого покоління.

На підставі викладеного можна дати таке визначення поняття сім’ї в
соціологічному розуміння: сім ‘я — це історично визначена організована
соціальна спільність, заснована на шлюбі та кровному спорідненні (або
лише на шлюбі чи лише на кровному спорідненні), усиновленні та взятті
дітей на виховання, характерними рисами якої є спільне життя членів сім
1, взаємна моральна та матеріальна підтримка та спільне виховання ними
одне одного, насамперед підростаючого покоління.

Важко погодитись із запропонованим деякими авторами поняттям сім’ї як
союзу осіб, який має певні характерні риси2. Сім’я, наприклад мати й
малолітня дитина, може й не являти собою союзу осіб.

Від поняття сім’ї в соціологічному розумінні треба відрізняти поняття
сім’ї в юридичному розумінні. Останнє поняття, як зазначає В. Рясенцев,
— це зв’язок юридичний3. Для сім’ї в юридичному розумінні характерне те,
що її члени мають взаємні права та обов’язки, зміст яких залежить від їх
правового становища. На цю ознаку вказує і ч. 2.

З урахуванням наведеного сім’ю в юридичному розумінні можна
характеризувати як історично визначену організовану соціальну
спільність, пов’язану взаємними правами та обов’язками, які випливають
зі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, взяття дітей на виховання.
Такій сім’ї притаманні ті ж ознаки, що й сім’ї в соціологічному
розумінні, а саме: спільне життя її членів, взаємна моральна та
матеріальна підтримка і взаємне виховання ними одне одного, насамперед
підростаючого покоління. Однак на відміну від сім’ї в соціологічному
розумінні для сім’ї в юридичному розумінні, як вже зазначалося,
характерне те, що її члени пов’язані взаємними правами та обов’язками.
Водночас, як зазначає В. Рясенцев, сімейні права та обов’язки можуть
існувати не лише між членами однієї сім’ї, а й між окремими членами
різних сімей. Так, дорослі діти, які створили власні сім’ї, мають певні
обов’язки перед своїми батьками, неповнолітніми братами та сестрами, які
проживають в інших сім’ях1.

Сім’ї як історично визначеній організованій соціальній спільності
притаманні біологічна, господарська та ідеологічна функції. Біологічна
функція спрямована на продовження людського роду, фізичне та духовне
відтворення суспільства і тісно пов’язана з ідеологічною. Господарська
функція передбачає спільне використання доходів і ведення домашнього
господарства. Вона може бути спрямована на спільне ведення бізнесу,
передачу нагромадженого майна у спадок. У селянській (фермерській) сім’ї
ця функція дістає вияв у спільній підприємницькій діяльності по
виробництву, переробці та реалізації сільськогосподарської продукції.
Зміст господарської функції залежить від соціального прошарку, до якого
належать члени сім’ї. Ідеологічна функція спрямована на взаємне
виховання

членів сім’ї, насамперед підростаючого покоління, її зміст також
залежить від соціального прошарку, до якого належать члени сім’ї.
Залежно від функцій у сім’ї треба розрізняти три види

відносин: біологічні, майнові, ідеологічні. Біологічними є не тільки
відносини, пов’язані з продовженням людського роду, а й ті, що виникають
зі споріднення.

Стаття 4. Право особи на сім’ю

1. Особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення сім’ї.

У випадках, передбачених частиною другою статті 23 цього Кодексу, сім’ю
може створити особа, яка не досягла шлюбного віку.

2. Сім’ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку.

3. Кожна особа має право на проживання в сім’ї. Особа може бути
примусово ізольована від сім’ї лише у випадках і в порядку, встановлених
законом.

4. Кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя.

Право фізичної особи на сім’ю закріплене також у ст. 291 ЦК. Однак на
відміну від ст. 4 СК вона передбачає право на сім’ю, тобто бути її
членом, а не на створення сім’ї. Відповідно до ст. 291 ЦК фізична особа
має право на сім’ю незалежно від віку та стану здоров’я. Вона не може
всупереч її волі бути розлучена з сім’єю, крім випадків, встановлених
законом.

Коментована стаття передбачає право особи, яка досягла шлюбного віку, на
створення сім’ї. Шлюбний вік для жінки встановлено у 17, а для чоловіка
— у 18 років (ст. 22 СК). Суд за заявою особи, яка досягла 14 років,
може своїм рішенням надати їй право на шлюб, якщо буде встановлено, що
це відповідає інтересам зазначеної особи (ст. 23 СК).

Право на створення сім’ї є елементом сімейної правоздатності особи, яка
досягла шлюбного віку, а не її суб’єктивним правом, оскільки йому не
відповідає чийсь обов’язок. Суб’єктивному ж праву особи завжди
відповідає обов’язок іншої особи або осіб.

Частина 2 передбачає, що сім’ю може створити особа, яка народила дитину,
незалежно від віку. Це положення відповідає поняттю сім’ї, наведеному в
коментарі до ст. 3.

У ч. З зазначено, що кожна особа має право на проживання в сім’ї. Це
положення відповідає ст. 51 Конституції, яка передбачає охорону державою
сім’ї, дитинства, материнства та батьківства. Крім того, право на
проживання в сім’ї тісно пов’язане з правом на житло, передбаченим ст.
47 Конституції.

Положення ч. 4, відповідно до якого кожна особа має право на повагу до
свого сімейного життя, є моральною, а не правовою нормою. Ця норма
декларативна, вона не має правової санкції. Правові норми можуть лише
сприяти виникненню зазначених відносин.

Стаття 5. Державна охорона сім’ї

1. Держава охороняє сім’ю, дитинство, материнство, батьківство, створює
умови для зміцнення сім’ї.

2. Держава створює людині умови для материнства та батьківства,
забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально
заохочує і підтримує материнство та батьківство.

3. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини.

4. Держава бере під свою охорону кожну дитину, яка позбавлена належного
батьківського піклування.

5. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім
випадків, встановлених Конституцією України.

Ця стаття передбачає один з найважливіших принципів сімейного права,
закріплений у ст. 51 Конституції. Ч. 1 дублює положення ч. З ст. 51
Конституції і відповідає ст. 2 Декларації про загальні засади державної
політики України стосовно сім’ї та жінок. Положення ч. 2, згідно з яким
держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує
охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує та
підтримує материнство й батьківство, дістали втілення у статтях 49 і 50
СК, що передбачають право дружини на материнство і чоловіка на
батьківство (див. коментарі до цих статей). У ч. З закріплено положення
про забезпечення державою пріоритету сімейного виховання дитини, яке
відповідає змісту статей 2 і 9 Конвенції ООН про права дитини 1989 р.,
ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 р., і дістало
відображення у статтях 151— 156, 160 і 163 СК (див. коментарі до цих
статей).

Положення ч. 4 відповідає ст. 20 Конвенції про права дитини і главам
18—20 СК (див. коментарі до цих глав).

Частина 5 відповідає ч. 2 ст. 32 Конституції. У разі незаконного
втручання у сімейне життя особи вона має право на судовий захист (ст. 55
Конституції) і на відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. 56
Конституції; див. також коментар до ст. 18 СК).

Стаття 6. Дитина

1. Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

2. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років.

Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти
років.

У ч. 1 коментованої статті йдеться про правовий статус дитини. Однак
поняття цього статусу (обсягу правоздатності, дієздатності дитини та
сукупності її суб’єктивних прав і обов’язків) не наводиться. На думку С.
Братуся, правовий статус особи охоплює конкретні встановлені законом
рівні для всіх права та обов’язки. З цією думкою важко погодитися,
оскільки у такому разі всі фізичні особи мали б однаковий правовий
статус1. У ч. 1 просто зазначається, що правовий статус дитини має особа
до досягнення нею повноліття.

Частина 2 залежно від віку розрізняє малолітніх (до 14 років) та
неповнолітніх (у віці від 14 до 18 років) дітей. Однак їх правове
становище не окреслене. Права дітей, які не досягли 14 років, визначені
у статтях 148, 149, 160, 177, 243, 247 і 253, а дітей віком від 14 до 18
років — у статтях 152, 179, 190, 243, 247 і 253 СК (див. коментарі до
цих статей). У ЦК 1963 р. немає термінів “малолітня дитина” та
“неповнолітня дитина”. Однак зафіксована відмінність між обсягом
дієздатності осіб, які не досягли 15 років (ст. 14) і обсягом
дієздатності осіб у віці від 15 до 18 років (ст. 13). У КлШС також не
фігурують терміни “малолітня дитина” та “неповнолітня дитина”. Однак
закріплена відмінність між правовим становищем осіб, які не досягли 15
років (статті 104, 116, 123 і 131), і осіб віком від 15 до 18 років (ст.
132).

Цивільний кодекс розрізняє правове становище малолітніх, які не досягли
14 років (статті 31 і 58) та правове становище неповнолітніх віком від
14 до 18 років (статті 32 і 59). У ньому містяться терміни “малолітня
особа” (ст. 31) та “неповнолітня особа” (ст. 32).

Стаття 7. Загальні засади регулювання сімейних відносин

1. Сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими
нормативно-правовими актами.

2. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю
(договором) між їх учасниками.

3. Сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є
допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів
суспільства.

4. Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на
таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту
свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя.

5. Учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за
ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших
переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану,
місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

6. Жінка та чоловік мають рівні права і обов’язки у сімейних відносинах,
шлюбі та сім’ї.

7. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, які
встановлені Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими
міжнародними правовими актами, визнаними в Україні.

8. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально
можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім’ї.

9. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості,
добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад
суспільства.

10. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Коментована стаття закріплює правові норми, які регулюють сімейні
відносини, а саме: норми СК та інших нормативно-правових актів. Проте
вона має певний недолік. Він полягає в ігноруванні того положення, що
сімейні відносини регулюються насамперед Конституцією, норми якої є
нормами прямої дії (ст. 8 Конституції).

Особливе значення для регулювання сімейних відносин мають норми розділу
II Конституції, де зафіксовано права, свободи та обов’язки людини і
громадянина. Згідно зі ст. 24 Конституції громадяни мають рівні
конституційні права та свободи. Ч. З цієї статті передбачає рівність
прав жінки й чоловіка та її гарантії. Вкрай важливе значення для
регулювання сімейних відносин мають положення статей 51 і 52
Конституції, які встановлюють основні принципи регулювання сімейних
відносин в Україні. Так, відповідно до ст. 51 шлюб грунтується на
вільній згоді жінки та чоловіка, кожен із подружжя має рівні права та
обов’язки у шлюбі та сім’ї, батьки зобов’язані утримувати дітей до їх
повноліття, а повнолітні діти — піклуватися про своїх непрацездатних
батьків. Згідно з цією статтею сім’я, дитинство, материнство та
батьківство охороняються державою. Ст. 52 Конституції передбачає
рівність прав дітей незалежно від їх походження, від того, народилися
вони у шлюбі чи поза ним, а також переслідування за законом будь-якого
насильства над дитиною та її експлуатації. Відповідно до ч. З ст. 52
утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського
піклування, покладається на державу, яка заохочує та підтримує
благодійницьку діяльність щодо дітей.

Важливе значення для регулювання сімейних відносин має ст. 26
Конституції, згідно з якою іноземці та особи без громадянства, що
перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими
правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни
України. У захисті сімейних прав важливу роль відіграють ст. 55, яка
передбачає право громадян на судовий захист, і ст. 56 Конституції, що
закріплює право громадян на відшкодування за рахунок держави або органів
місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої
незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при
здійсненні ними своїх повноважень. Для захисту сімейних, як й інших,
прав істотне значення має положення ст. 124 Конституції, відповідно до
якого юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у
державі. Більшість положень зазначених норм Конституції розвинуті та
конкретизовані в окремих статтях СК.

Для регулювання сімейних відносин в Україні велике значення мають
Конвенція про права дитини та Декларація про загальні засади державної
політики України стосовно сім’ї та жінок. Деякі положення цих документів
дістали відображення в окремих статтях СК. Проте ними не вичерпується
перелік нормативних актів, що регулюють сімейні відносини. Так, Законом
України від 11 січня 2000 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих
актів України з питань реєстрації актів громадянського стану” внесено
зміни до глави 26 КпШС “Реєстрація зміни імені, по батькові та прізвища”
та до Закону України від 24 грудня 1993 р. “Про органи реєстрації актів
громадянського стану”. При цьому треба враховувати, що згідно з ч. 2
розділу VII “Прикінцеві положення” СК розділ V “Акти громадянського
стану” КпШС зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК, до
прийняття спеціального закону. Тому Закон України від 11 січня 2000 р.
діятиме й після набрання чинності СК.

Важливе значення для регулювання сімейних відносин між батьками та
дітьми мають Закон України від 11 липня 2001 р. “Про дошкільну освіту”
та Закон України від 23 травня 1991 р. “Про освіту” в редакції Закону
від 23 березня 1996 р. Під час регулювання майнових сімейних відносин у
субсидіарному порядку можуть застосовуватися норми ЦК (див. коментар до
ст. 8). Для правильного та однакового застосування норм сімейного, як й
інших галузей, права велике значення мають постанови Пленуму Верховного
Суду України, наприклад, постанова від 12 червня 1998 р. № 16 “Про
застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України”.

Водночас, як вже зазначалося, сімейні відносини можуть бути врегульовані
договором між їх учасниками, що є дійсним, якщо він не суперечить нормам
права та моральним засадам суспільства.

Однак не всі сімейні відносини регулюються нормами права. Так, побудова
цих відносин на любові та повазі, довірі між членами сім’ї не може
забезпечуватися правовими нормами. Вони можуть лише сприяти розвитку цих
відносин. Зазначені відносини регулюються нормами моралі. Тому
відповідно до ч. З коментованої статті сімейні відносини регулюються
лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору
інтересів їх учасників та суспільства. При регулюванні сімейних відносин
інтереси їх учасників можна враховувати лише у тому разі, якщо вони не
суперечать нормам моралі та інтересам суспільства. Окремі учасники
сімейних відносин можуть узгоджувати свої інтереси шляхом укладання між
собою договорів.

Частини 4—10 встановлюють принципи регулювання сімейних відносин. Так,
положення ч. 4 відповідають ч. 1 ст. 32 Конституції, ч. 5 — ст. 24
Конституції та ст. 2 Конвенції про права дитини, ч. 6 — ст. 51
Конституції та ст. 1 Декларації про загальні засади державної політики
України стосовно сім’ї та жінок, частини 7 і 8 — статтям 51 і 52
Конституції та статтям З, 9, 18 та іншим Конвенції про права дитини, ч.
10 — ст. 55 Конституції. Принципи регулювання сімейних відносин,
закріплені у частинах 4—10 коментованої статті, дістали закріплення і
розвиток у конкретних статтях СК. Так, положення про рівність прав жінки
та чоловіка у шлюбі й сім’ї втілено у статтях, які регулюють особисті
немайнові та майнові відносини між подружжям, а положення про
регулювання сімейних відносин з максимально можливим врахуванням
інтересів дитини та непрацез-‘ датних членів сім’ї — у статтях, що
регулюють особисті немайнові та майнові відносини між батьками і дітьми.

Стаття 8. Застосування до регулювання сімейних відносин Цивільного
кодексу України

1. Якщо майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими
членами сім’ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються
відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить
суті сімейних відносин.

Згідно з цією статтею допускається субсидіарне застосування відповідних
норм ЦК для регулювання майнових відносин між подружжям, батьками та
дітьми, іншими членами сім’ї й родичами, якщо вони не врегульовані СК і
якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Можливість такого
застосування норм ЦК пояснюється тим, що цивільне і сімейне право є
галузями єдиного права України, більше того — галузями приватного права.
Цивільне право посідає центральне місце серед галузей права, що
регулюють майнові відносини. Тому його норми можуть субсидіарно
застосовуватися до сімейних, трудових, природоресурсових та екологічних
відносин’. Однак це не дає підстав для того, щоб погодитись з Н.
Єгоровим, який визнає однорідність особистих немайнових відносин, що
регулюються сімейним і цивільним законодавством2. Якби ці відносини були
однорідними, недоречно було б говорити про субсидіарне застосування норм
цивільного права для регулювання сімейних відносин. У такому разі ці
норми застосовувалися б до сімейних відносин без будь-яких обмежень і не
було б потреби у закріпленні в коментованій статті положення про те, що
до сімейних відносин застосовуються норми ЦК, якщо це не суперечить їх
суті (аналогічна умова передбачена і ст. 4 СК РФ). Більше того, ст. 8 СК
України на відміну від ст. 4 СК РФ передбачає можливість субсидіарного
застосування норм ЦК лише до майнових відносин між членами сім’ї. Тому
при регулюванні немайнових відносин між ними норми цивільного права не
можуть застосовуватися.

Стаття 9. Регулювання сімейних відносин за домовленістю
(договором) сторін

1. Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім’ї та родичі,
відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої
відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам
цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

2. Особи, які проживають однією сім’єю, а також родичі за походженням,
відносини яких не врегульовані цим Кодексом, можуть врегулювати свої
сімейні (родинні) відносини за договором, який має бути укладений у
письмовій формі. Такий договір є обов’язковим до виконання, якщо він не
суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів України та моральним
засадам суспільства.

Як вже зазначалося, відповідно до статей 7 і 9 СК сімейні відносини
можуть регулюватися не тільки його нормами, а й договором між членами
сім’ї. Треба зазначити, що можливість регулювання цих відносин шляхом
укладання договору передбачена і КлШС. Так, згідно зі ст. 27-1 цього
Кодексу подружжя може укласти шлюбний контракт (шлюбний договір), в
якому передбачити свої майнові права та обов’язки. Ст. 27 КпШС
передбачено право подружжя укладати між собою дозволені законом угоди.
Однак більшість цих договорів мають не сімейно-, а цивільно-правовий
характер.

Так, подружжя може укладати між собою договори дарування, а також, як і
будь-які інші фізичні особи, договори купівлі-продажу, міни, позички,
найму, хоч на практиці такі договори, за винятком договору дарування,
трапляються досить рідко. Ці договори не залежать від сімейно-правового
статусу особи. При їх укладанні не мають значення факти шлюбу,
споріднення, усиновлення, взяття дітей на виховання. Вони не регулюють
сімейні відносини.

Водночас КпШС передбачає ще одну сімейно-правову угоду. Відповідно до
ст. 67 цього Кодексу якщо батьки не живуть разом, від їх згоди залежить,
з ким із них мають проживати неповнолітні діти. А за відсутності згоди
між батьками спір вирішується судом з урахуванням інтересів дітей та їх
бажання.

Сімейний кодекс значно розширив застосування договору для регулювання
сімейних відносин. Договори, що регулюють ці відносини, можуть укладати
не лише подружжя, а й батьки дитини, батьки й діти, інші члени сім’ї,
родичі. Причому ці договори не повинні суперечити вимогам СК, інших
законів та моральним засадам суспільства. Значно розширено перелік прав
та обов’язків, які можуть бути передбачені у шлюбному договорі. Зокрема,
у ньому може бути визначено не тільки майнові права та обов’язки
подружжя, а й відповідні права та обов’язки подружжя як батьків (див.
коментар до ст. 93), порядок користування житлом, яке належить одному з
подружжя (див. коментар до ст. 98) тощо. Основний зміст шлюбного
договору полягає у визначенні правового режиму майна подружжя (див.
коментарі до гл. 10). Згідно зі ст. 66 СК подружжя має право домовитися
між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві
спільної сумісної власності.

Відповідно до ст. 78 СК подружжя має право укласти договір про надання
утримання одному з них (див. коментар до ст. 78). Ст. 160 СК передбачає,
що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за
згодою батьків, а місце проживання дитини, яка досягла десяти років, —
за спільною згодою батьків та самої дитини. У ст. 190 СК закріплена
можливість припинення обов’язку виплати аліментів одним з батьків у разі
передачі ним належного йому права власності на нерухоме майно дитині або
дитині й тому з батьків, з ким вона проживає (див. коментар до ст. 190).

Стаття 252 СК передбачає виникнення прав та обов’язків, пов’язаних з
патронатом над дитиною, на підставі відповідного договору (див. коментар
до ст. 252). Водночас треба зазначити, що у сімейному праві договір
відіграє значно меншу роль, ніж у цивільному. В останньому договір є
однією з найважливіших підстав виникнення цивільних правовідносин (ч. 2
ст. 11 ЦК). Згідно зі ст. 4 ЦК 1963 р. одними з найважливіших підстав
виникнення цивільних правовідносин є угоди, різновидом яких є договір. У
сімейному праві угода, як правило, може бути підставою лише для зміни
сімейних правовідносин (статті 93, 97 і 99 СК) і не може бути
самостійною підставою їх виникнення або припинення. Так, для виникнення
шлюбних правовідносин необхідна угода між особами, які укладають шлюб
(ст. 51 Конституції, ч. 1 ст. 24 СК). Однак цього замало. Потрібна
державна реєстрація шлюбу, що має конститутивне (правоутворююче)
значення (ч. 1 ст. 21 СК). Крім того, згоду осіб, які беруть шлюб, не
можна вважати цивільно-правовим договором. Ця угода спрямована на
створення сім’ї, а не на виникнення, зміну чи припинення цивільних
правовідносин. Вона є одним з елементів юридичного складу, необхідного
для укладення шлюбу, але не єдиним. Подружні правовідносини породжує не
угода осіб, які беруть шлюб, а його державна реєстрація, що має, як вже
зазначалося, конститутивне значення. Угода між подружжям може бути
елементом юридичного складу, необхідного й для припинення шлюбних
правовідносин. Так, бездітне подружжя може подати до органів РАЦСу заяву
про розірвання шлюбу. У такому разі шлюб припиняється у день винесення
органом РАЦСу відповідної постанови (статті 106 і 114 СК). Як вже
зазначалось, лише один договір може бути самостійною підставою
виникнення сімейних правовідносин, а саме: договір про патронат (див.
коментар до ст. 252).

Частина 2 ст. 9 СК передбачає, що особи, які проживають однією сім’єю, а
також родичі за походженням, відносини яких не врегульовані цим
Кодексом, можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за
договором, який має бути укладений у письмовій формі. Наведене положення
уявляється не зовсім точним. Адже норми сімейного права мають не тільки
імперативний, а й диспозитивний характер. Тому зазначені особи можуть
укласти угоду, яка врегулює як ті їх відносини, що не врегульовані СК,
так й відносини, врегульовані цим Кодексом. Так, подружжя може укласти
шлюбний договір, в якому будуть врегульовані відносини між ними з
приводу їх майна, їхні майнові права та обов’язки як батьків, а також
аліментні правовідносини (див. коментарі до статей 93, 97 і 99), хоч
вони й врегульовані СК. Дід, баба можуть, наприклад, укласти угоду з
повнолітніми онуком, онучкою, відповідно до якої останні будуть
зобов’язані сплачувати їм аліменти й у тому разі, коли у діда, баби є
діти, спроможні їх утримувати, хоч аліментні правовідносини між дідом,
бабою і онуком, онучкою врегульовані нормами СК (статті 265 і 266).
Зазначені договори не повинні суперечити вимогам цього Кодексу та
моральним засадам суспільства.

Стаття 10. Застосування аналогії закону та аналогії права

1. Якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом або
домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього
Кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону).

2. Якщо до регулювання сімейних відносин неможливо застосувати аналогію
закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного
законодавства (аналогія права).

Частина 1 коментованої статті передбачає застосування аналогії закону, а
ч. 2 — аналогії права. Сімейне право, як і цивільне, не може повністю
охопити усю різноманітність регульованих ним відносин. Тому можливі
прогалини, для заповнення яких і застосовуються аналогія закону та
аналогія права. Отже, аналогія закону та аналогія права є способами
заповнення прогалин у законі.

Треба розрізняти застосування аналогії закону та аналогії права.

Аналогія закону застосовується у тих випадках, коли: відсутня норма
права, яка безпосередньо регулювала б дані відносини; необхідно, щоб ці
відносини потребували правового регулювання; щоб існували норми права,
які регулювали б подібні відносини (ч. З ст. 11 Цивільного
процесуального кодексу (ЦПК) України. Так, ЦК УРСР 1922 р. (чинний з 1
лютого 1923 р.) не передбачав договір довічного утримання. Однак на
практиці такі договори мали місце. Тому суди при вирішенні спорів,
пов’язаних з такими договорами, застосовували за аналогією норми, що
стосувалися договору купівлі-продажу (в ЦК 1963 р. і в ЦК 2003 р.
договір довічного утримання передбачений).

Аналогія права застосовується, якщо: відсутній закон, що регулював би
дані відносини; немає закону, що регулював би подібні відносини; наявні
спірні відносини, які потребують правового регулювання. За таких
обставин суд вирішує справу виходячи із загальних засад та змісту
законодавства України (ч З ст. 11 ЦПК).

Прикладом застосування аналогії права є ухвали судової колегії у
цивільних справах Верховного Суду СРСР у справах Мар-цинюка (1940 р.) та
Бичкової-Гончаренко (1949 р.). Зазначені особи брали участь у гасінні
пожежі, щоб врятувати державне майно, і звернулись до суду з позовом про
відшкодування шкоди, у задоволенні якої їм було відмовлено. ЦК УРСР 1923
р. та ЦК РРФСР 1922 р. не містили норм, які регулювали б пов’язані з
наведеними випадками та подібні відносини. Верховний Суд СРСР зазначив,
що відсутність у ЦК норм, які регулювали б такі відносини, не може бути
підставою для відмови у позові. Тож суд мав виходити із засад,
передбачених Конституцією СРСР 1936 р., зокрема з її ст. 131, яка
зобов’язувала усіх громадян берегти та зміцнювати соціалістичну
власність, і відповідно до , політики радянської держави (ст. 4 ЦПК
РРФСР 1922 р. та ст. 6 ЦПК УРСР 1923 р.) за аналогією права прийняти
рішення про відшкодування шкоди1.

У ЦК 1963 р. зазначене положення передбачене у главі 41. Тому для
вирішення аналогічного спору не потрібне застосування ні аналогії
закону, ні аналогії права. Крім того, нині відсутній інститут права
соціалістичної власності. Тому згідно з положенням ч. 4 ст. 13
Конституції про рівність перед законом усіх суб’єктів права власності
необхідно відшкодовувати шкоду, заподіяну при рятуванні майна будь-якої
форми власності. У главі 80 ЦК передбачено, що шкода підлягає
відшкодуванню не тільки при рятуванні чужого майна, а й при відверненні
загрози її заподіяння будь-якому чужому майну, а також при рятуванні
життя та здоров’я іншої особи.

Стаття 11. Врахування звичаїв при вирішенні судом сімейних спорів

1. При вирішенні сімейного спору суд за заявою заінтересованої сторони
може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до
якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам
цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Коментована стаття передбачає можливість врахування звичаю при вирішенні
судом сімейного спору за заявою заінтересованої сторони. Це може бути
місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать
сторони або одна з них. Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦК цивільні відносини
можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичай,
як підкреслює О. Іоффе, — це правила поведінки, що складаються у
суспільстві стихійно, передаються з покоління у покоління і дотримуються
людьми в силу звички’. У другому абзаці ч. 1 ст. 7 ЦК наголошено на
тому, що звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами
цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних
відносин. А у третьому абзаці ч. 1 цієї статті зазначено, що звичай може
бути зафіксований у відповідному документі. Таким чином, під звичаєм
треба розуміти певне не встановлене нормами права правило поведінки, яке
склалося в суспільстві стихійно, передається з покоління у покоління й
дотримується людьми в силу звички. Існують звичаї, поширені у певному
суспільстві, звичаї, що мають місцевий характер, і звичаї національної
меншини. Залежно від змісту звичаїв держава може ставитися до них
по-різному: визнавати той або інший звичай, ставитися до останнього
байдуже або боротися з ним, наприклад, зі звичаєм платити за дружину
калим або брати шлюб шляхом викрадення нареченої. Держава може правовим
актом санкціонувати звичай, надаючи йому правового значення. Так, у
Київській Русі згідно з Кормчою книгою, існування якої датується XI ст.,
вінчанню передували заручини — змовини, під час яких батьки нареченої та
нареченого домовлялися про укладення шлюбу і посаг. Акт заручин
оформлювався спеціальним записом, на випадок порушення обіцянки взяти
шлюб встановлювалася неустойка — заряд2. В Росії та Україні упродовж
тривалого часу існував звичай заручин, що передбачав не тільки угоду між
нареченим та нареченою про майбутній шлюб, а й угоду між ‘їх батьками
про шлюб, справляння весілля, посаг. Ст. 31 СК надає заручинам правового
значення. Як випливає з її змісту, заручини — це подання заяви до
державного органу РАЦСу про реєстрацію шлюбу (див. коментар до ст. 31).

Під час вирішення судом сімейних спорів звичаї можуть враховуватися,
якщо вони не суперечать вимогам СК, інших законів та моральним засадам
суспільства.

Стаття 12. Обчислення строків, встановлених у цьому Кодексі

1. Строки, встановлені у цьому Кодексі, обчислюються відповідно до
Цивільного кодексу України.

Положення цієї статті мають відсильний характер. У ній зазначено, що
строки, встановлені в СК, обчислюються відповідно до ЦК. Однак у ЦК 1963
р. обчислення строків докладно не регулюється. Він регулює лише питання,
пов’язані з позовною давністю, строками дії доручення, визнання особи
безвісно відсутньою та оголошення її померлою. Більш детально обчислення
строків регулюється у главі 18 ЦК. Згідно зі ст. 251 цього Кодексу строк
— це певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка
має юридичне значення. Водночас у цій же статті закріплене поняття
“термін”, тобто певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи
подія, що має юридичне значення. Відповідно до ст. 252 ЦК строк
визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін —
календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Згідно зі ст. 253 ЦК перебіг строку починається з наступного дня після
відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його
початок. Відповідно до ст. 254 ЦК строк, що визначений роками, спливає у
відповідні місяць та число останнього року строку, а строк, що
визначений місяцями, — у відповідне число останнього місяця строку. Якщо
закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у
якому немає відповідного числа (наприклад, на ЗО лютого), строк спливає
в останній день цього місяця. Якщо останній день строку припадає на
вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений згідно з
законом у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за
ним робочий день.

Треба зазначити, що не всі наведені вище положення ЦК можуть
застосовуватися до обчислення строків, закріплених в СК. Так, в
останньому відсутні строки, які обчислюються днями, тижнями, кварталами.
В СК строки обчислюються місяцями, наприклад, строк реєстрації шлюбу
(ст. 32) і його розірвання органом РАЦСу (ч. 2 ст. 106), роками (ч. 4
ст. 76, статті 84 і 86, ч. 2 ст. 110, статті 129 і 139) (див. коментарі
до цих статей). Крім того, в СК зафіксовані строки, пов’язані з
досягненням особою певного віку. Так, відповідно до ст. 180 батьки
зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, тобто 18
років, а згідно з ч. 1 ст. 199 якщо повнолітні дочка, син продовжують
навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, — до
досягнення ними 23 років.

На зазначені вище строки не поширюється положення ст. 253 ЦК про початок
перебігу строку. Ці строки починають обчислюватися з моменту виникнення
відповідного суб’єктивного права, яке припиняється у момент досягнення
особою певного віку. Треба зазначити, що у цивільному праві також є
строки, перебіг яких припиняється у певний момент, наприклад, строк для
прийняття спадщини (ст. 1270 ЦК).

Стаття 13. Міжнародні договори України

1. Частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні
договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Зміст цієї статті відповідає положенню ч. 1 ст. 9 Конституції,
відповідно до якого чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість
яких надана Верховною Радою України, є частиною національного
законодавства нашої держави. Наведене положення стосується насамперед
міжнародних конвенцій, учасницею яких є Україна, і договорів про правову
допомогу у цивільних та сімейних справах. Серед конвенцій, що мають
значення для регулювання сімейних відносин, треба виділити ратифіковану
Верховною Радою України 17 липня 1997 р. Конвенцію про захист прав та
основних свобод людини 1950 року, ст. 8 якої гарантує право на повагу до
особистого та сімейного життя, і Конвенцію про права дитини. Положення
ст. 8 першої Конвенції закріплено у ч. 1 ст. 32 Конституції. Цьому
положенню також відповідає зміст ч. 4 ст. 7 СК. Положення Конвенції про
права дитини дістали відображення у статтях 51 і 52 Конституції, ч. 7
ст. 7 СК і у статтях, які регулюють особисті немайнові та майнові
відносини між батьками й дітьми (див. коментарі до глав 13—15), а також
у розділі IV СК “Влаштування дітей, позбавлених батьківського
піклування” (див. коментарі до цього розділу). Для регулювання сімейних
відносин певне значення має також Конвенція про правову допомогу і
правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (між
країнами СНД), ратифікована Верховною Радою України 10 листопада 1994 р.

На необхідності врахування міжнародних договорів під час застосування
законів нашої держави наголошено у п. 4 постанови Пленуму Верховного
Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 “Про застосування Конституції
України при здійсненні правосуддя”. У ньому підкреслено, що виходячи з
положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні
договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства нашої держави, суд не може
застосовувати закон, який регулює розглядувані у цій постанові
відносини, інакше, ніж міжнародний договір. Водночас міжнародні договори
застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

Глава 2

Здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов’язків. Захист
сімейних прав та інтересів

Стаття 14. Здійснення сімейних прав

1. Сімейні права є такими, що тісно пов’язані з особою, а тому не можуть
бути передані іншій особі.

2. Якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно
здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці
особи за допомогою батьків чи піклувальника.

3. Сімейні права недієздатної особи здійснює її опікун.

Суб’єктивне сімейне право, як і будь-яке суб’єктивне право, — це
передбачений нормами об’єктивного права ступінь можливої поведінки
правомочного суб’єкта, якій відповідає обов’язок іншої особи або осіб.

Під здійсненням цього права треба розуміти реалізацію суб’єктами
сімейних правовідносин можливостей, передбачених його змістом.
Правомочна особа може реалізовувати своє суб’єктивне право шляхом
вчинення певних дій, вимагання відповідної поведінки від інших осіб та у
разі порушення її права — шляхом звернення до відповідного органу (як
правило, до суду).

Суб’єктивні сімейні права можуть здійснюватись шляхом вчинення як
фактичних, так і юридичних дій. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 141 СК
батьки мають рівні права та обов’язки щодо дитини незалежно від того, чи
перебували вони у шлюбі між собою. Ці права та обов’язки вони можуть
реалізовувати шляхом вчинення фактичних і юридичних дій. Так, права і
обов’язки батьків, пов’язані з вихованням дитини (статті 150 і 151),
дістають відображення у вчиненні фактичних дій. Водночас місце
проживання дитини, яка не досягла десятирічного віку, визначається за
згодою батьків (ч. 1 ст. 160). В цьому разі батьківські права та
обов’язки реалізуються шляхом вчинення юридичних дій. Місце проживання
дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою
батьків та самої дитини (ч. 2 ст. 160).Отже, у цьому разі батьківські
права та обов’язки реалізуються шляхом вчинення юридичних дій батьками і
самою дитиною.

Говорячи про здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов’язків,
треба враховувати особливості сімейних правовідносин. Однією з таких
особливостей, як зазначається в літературі, є те, що вони мають
особисто-довірчий характер’.

Тому сімейні права та обов’язки не передаються й не відчужуються ні за
одностороннім волевиявленням, ні за угодою сторін1. Це положення дістало
закріплення у ч. 1 ст. 14 та у ч. 1 ст. 15 СК. Воно має велике значення
для здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов’язків. Суб’єкти
сімейних прав, здійснюючи свої права та виконуючи свої обов’язки, не
можуть передавати ці права іншим особам та перекладати на них зазначені
обов’язки. Особисто-довірчий характер сімейних правовідносин також
обумовлює неприпустимість правонаступ-ництва у сімейних відносинах2.
Такі особисті немайнові цивільні права, як право на життя, на повагу до
гідності та честі тощо, перелічені у ст. 270 ЦК, також є
невідчужуваними. Однак більшість суб’єктивних цивільних прав, наприклад,
право власності, майнові права на об’єкти інтелектуальної власності,
можуть відчужуватися. Тому непередаваність та невідчужуваність, а також
неприпустимість правонаступництва — це характерні ознаки сімейних, а не
цивільних суб’єктивних прав та обов’язків (див., наприклад, статті 15 і
31 Закону України від 23 грудня 1993 р. “Про авторське право і суміжні
права” в редакції Закону від 11 липня 2001 р.).

Однією з особливостей відносин, що регулюються сімейним правом, як
зазначають деякі автори, є те, що в них суб’єктивні права правомочних
суб’єктів у багатьох випадках є водночас й їх обов’язком щодо інших
учасників цих відносин3. Таку думку не поділяє Н. Єгоров4, однак з ним
згодні не всі автори. Як правильно зазначається в літературі,
своєрідність відносин, що регулюються сімейним правом, полягає в тому,
що в них міра юридичне значущої та забезпеченої поведінки може бути
водночас і правом, і обов’язком. Наприклад, право батьків на виховання
дітей є водночас їх обов’язком щодо останніх5. Так, ст. 150 СК
передбачає обов’язки, а ст. 151 — права батьків щодо виховання дитини.

Є. Ворожейкін залежно від ступеня свободи розпорядження правами
розрізняє три групи сімейних правовідносин.

До першої групи він відносить правовідносини, які настільки серйозно
зачіпають інтереси суспільства, що регулюються імперативними нормами.
Здійснення сімейних прав є обов’язком учасників таких правовідносин. До
цієї ж групи Є. Ворожейкін відносить права, спрямовані на реалізацію
таких найважливіших принципів сімейного права, як рівноправність жінки
та чоловіка у сімейних відносинах, забезпечення інтересів матері та
неповнолітніх учасників сімейних правовідносин, здійснення батьківських
прав та обов’язків, прав та обов’язків усиновлювача, опікуна.
Особливістю захисту цієї групи прав та обов’язків є те, що він
забезпечується незалежно від бажання суб’єктів сімейних правовідносин, а
нерідко й проти їх бажання та усупереч їх вузькоособистим інтересам1.
Для цієї групи правовідносин, як вже зазначалося, характерним є те, що
суб’єктивні права правомочних суб’єктів водночас є й їх обов’язком щодо
інших учасників зазначених правовідносин. Тому нездійснення цих прав є
правопорушенням і тягне застосування санкцій, наприклад, позбавлення
батьківських прав (ст. 164), скасування усиновлення (частини 1 і 3 ст.
238 СК).

До другої групи Є. Ворожейкін зараховує сімейні права та обов’язки,
реалізація яких істотно зачіпає важливі суспільні інтереси. Однак при
цьому здійснення зазначених прав та виконання обов’язків віддаються на
розсуд учасників правовідносин, залежно від якого й гарантується їх
забезпечення. До цієї групи Є Ворожейкін відносить аліментні
зобов’язання2, імперативне регулювання яких поєднується з диспозитивним.
При цьому реалізація суб’єктивного сімейного права є необов’язковою.
Суттєвою особливістю розглядуваної групи сімейних правовідносин є те, що
примусове виконання обов’язку забезпечується не в силу існування
останнього, а лише за наявності вимоги з боку іншої особи,
заінтересованої в його реалізації. У зобов’язаної сторони немає
можливості вибору при виконанні обов’язку. Останній за наявності вимоги
з боку правомочної особи підлягає неухильному виконанню. Водночас треба
зазначити, що нині зміст аліментного зобов’язання може визначатися
угодою сторін (див. коментар до статей 78 і 83). У цьому разі
імперативне регулювання поступилося місцем імперативно-диспозитивному,
оскільки межі угоди сторін визначають імперативні норми СК.

До третьої групи Є. Ворожейкін відносить правовідносини, в яких
здійснення прав та виконання обов’язків обмежуються, як правило, колом
інтересів сім’ї. Закон не передбачає обов’язкового виконання вимог
суб’єктами сімейних правовідносин. Вони самі визначають своє ставлення
до обопільних інтересів.

Однак відповідно до закону неналежне виконання особою обов’язків
спричиняє настання для неї несприятливих наслідків. Питання про
притягнення такої особи до відповідальності вирішується на підставі
вимог іншої особи компетентним органом (судом). До такого виду
правовідносин належать, наприклад, правовідносини, що виникають у
зв’язку з врахуванням судом на вимогу одного з подружжя негідної
поведінки другого з подружжя у шлюбних відносинах при вирішенні питання
про стягнення аліментів на утримання останнього (ч. 2 ст. 75 СК)1.

Частина 2 коментованої статті передбачає, що якщо дитина або особа,
дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права,
ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою
батьків чи піклувальника. Згідно з ч. З сімейні права недієздатної особи
здійснює її опікун. Положення ч. 2 статті, що коментується, відповідає
змісту ч. З ст. 51 Конституції, відповідно до якої сім’я, дитинство,
материнство і батьківство охороняються державою, Конвенції про права
дитини, а також загальним принципам регулювання сімейних відносин,
передбаченим статтями 7 і 8 СК.

Наведені положення частин 2 і 3 не означають, що у передбачених ними
випадках сімейні права дитини, недієздатної особи та особи, дієздатність
якої обмежена, передаються батькам або опікунам. Як вже зазначалось, ці
права та обов’язки не передаються і не відчужуються. Дитина у віці до 15
років (ст. 14 ЦК 1963 р.), а згідно зі ст. 31 ЦК 2003 р. до 14 років не
може, як правило, самостійно здійснювати свої права та виконувати
обов’язки. Тому від імені та в інтересах дитини її права та обов’язки
реалізують батьки, усиновлювачі, опікуни (ст. 14 ЦК 1963 р., ст. 67 ЦК
2003 р.). Діти у віці від 15 до 18 років (ст. 13 ЦК 1963 р.), а
відповідно до ст. 32 ЦК 2003 р. від 14 до 18 років не є повністю
дієздатними. Тому їм при здійсненні низки прав та виконанні обов’язків
сприяють їх батьки, усиновлювачі, піклувальники, даючи згоду на
здійснення такими дітьми належних їм прав та виконання обов’язків (ст.
13 ЦК 1963 р.; ст. 69 ЦК 2003 р.; статті 143 і 144 КпШС). Особа, визнана
недієздатною, не може самостійно реалізовувати свої права та обов’язки.
Тому від імені такої особи здійснює її права та виконує обов’язки опікун
(ст. 16 ЦК 1963 р.; статті 41 і 67 ЦК 2003 р.; ст. 144 КпШС). Особа,
визнана обмежено дієздатною, не може самостійно реалізовувати низку
своїх прав та обов’язків. Тому їй надає допомогу піклувальник, даючи
згоду на вчинення нею деяких правочинів (ст. 15 ЦК 1963 р.; статті 36,
37 і 69 ЦК 2003 р.).

Суб’єктивні права здійснюються для задоволення інтересів правомочної
особи. Однак ці інтереси не повинні суперечити інтересам інших осіб,
суспільства та держави. Тобто кожне суб’єктивне право має свої межі і
повинне здійснюватися згідно з його призначенням, яке визначається
цілями, закріпленими у законі. У загальній формі вимоги до належного
здійснення суб’єктивних прав відображені у ст. 68 Конституції,
відповідно до якої кожен зобов’язаний неухильно додержуватися
Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь та
гідність інших людей.

Як слушно зазначає Є. Ворожейкін, одна з особливостей суб’єктивних
сімейних прав полягає у тому, що вони існують у зв’язку з сім’єю1. Тому
ці права мають здійснюватися згідно з визначеними у ст. 1 СК цілями та
завданнями і загальними принципами регулювання сімейних відносин,
закріпленими у ст. 7 цього Кодексу. Водночас у деяких статтях СК
передбачені конкретні завдання, пов’язані зі здійсненням суб’єктивних
сімейних прав.

Так, ч. 1 ст. 155 СК передбачає, що здійснення батьками своїх прав та
виконання обов’язків мають грунтуватися на повазі до прав дитини та її
людської гідності, а ч. 2 цієї статті встановлює, що батьківські права
не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відповідно до ч. 2
ст. 207 СК усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для
забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Треба зазначити,
що межі здійснення суб’єктивних сімейних прав можуть визначатися не
тільки законом, а й договором (ч. 2 ст. 7, ст. 9 СК).

Наприклад, згідно зі ст. 93 СК особи, які беруть шлюб, можуть
передбачити у шлюбному договорі, що у разі придбання ними жилого будинку
у спільну сумісну власність вони не здаватимуть його в оренду протягом
кількох років.

Здійснення суб’єктивного сімейного права всупереч його призначенню є
зловживанням правом, особливим видом сімейного правопорушення і тягне
санкції, передбачені законом. Аналогічну думку висловлює В. Грибанов
стосовно належного виконання суб’єктивного цивільного права2.

Загальна санкція, що застосовується у разі неналежного здійснення
суб’єктивного сімейного права, полягає у відмові від охорони права, що
здійснюється неналежним чином. Ця санкція є крайньою мірою. Наприклад,
батьки, які неналежним чином здійснюють свої права, можуть бути
позбавлені батьківських прав (див. коментар до ст. 164).

Неналежним здійсненням права на аліменти, як зазначає В. Рясенцев, є
позов жінки до чоловіка, разом з яким вона виховує дитину, про стягнення
з нього аліментів, поданий з метою зниження розміру аліментів, які
виплачуються відповідачем на дітей від іншої матері1. ЦІ вимоги
відповідно до ч. 7 ст. 7 СК не охороняються законом. Тому такий позов не
підлягає задоволенню.

Стаття 15. Виконання сімейних обов’язків

1. Сімейні обов’язки є такими, що тісно пов’язані з особою, а тому не
можуть бути перекладені на іншу особу.

2. Якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов’язок особистого
немайнового характеру припиняється у зв’язку з неможливістю його
виконання.

Майновий обов’язок недієздатної особи за її рахунок виконує опікун.

3. Якщо в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої
поважної причини особа не може виконувати сімейного обов’язку, вона не
вважається такою, що ухиляється від його виконання.

4. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов’язку може бути
підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або
домовленістю (договором) сторін.

Від суб’єктивних сімейних прав треба відрізняти сімейні обов’язки. Якщо
суб’єктивне сімейне право, як вже зазначалося, — це передбачений нормами
об’єктивного права ступінь можливої поведінки правомочного суб’єкта, то
суб’єктивний обов’язок — це передбачений нормами об’єктивного права
ступінь належної поведінки зобов’язаного суб’єкта. Так, у сімейних
правовідносинах, які належать до другої та третьої з виділених Є.
Ворожейкіним груп (див. коментар до ст. 14 СК), реалізація суб’єктивних
сімейних прав залежить від розсуду правомочного суб’єкта, а виконання
сімейних обов’язків від цього не залежить. Ця особа має виконувати свій
обов’язок на вимогу правомочної особи. У сімейних правовідносинах,
віднесених Є. Ворожейкіним до першої групи, виконання обов’язків можливе
на вимогу не тільки правомочної сторони, а й компетентних органів опіки
та піклування, прокурора. Так, згідно зі ст. 361 Закону України від 5
листопада 1991 р. “Про прокуратуру” в редакції Закону від 12 липня 2001
р. прокурор може від імені держави вчиняти процесуальні та інші дії,
спрямовані на захист у суді інтересів громадянина або держави у
випадках, передбачених законом. Підставою представництва прокуратурою
інтересів громадянина в суді є його неспроможність через фізичний стан,
матеріальне становище або інші поважні причини самостійно захищати свої
порушені або оспорювані права або реалізовувати процесуальну
правомочність. Так, прокурор може пред’явити позов про стягнення
аліментів на користь дитини або непрацездатної особи, позбавлення
батьків (одного з батьків) батьківських прав (ст. 165 СК). Однак це не
буде позов щодо виконання батьками їх обов’язків. У разі позбавлення
батьків батьківських прав суд може за власною ініціативою вирішити
питання про стягнення аліментів.

Суб’єктивні сімейні обов’язки, як й права, тісно пов’язані з особою.
Тому вони також не відчужуються і не передаються (ч. 1 ст. 15 СК), не
можуть переходити у спадщину. У сімейних правовідносинах зобов’язана
особа, визнана недієздатною, не може своїми діями створювати для себе
права та обов’язки (ст. 16 ЦК 1963 р.; ст. 41 ЦК 2003 р.). Тому її
сімейний обов’язок особистого немайнового характеру припиняється у
зв’язку з неможливістю його виконання. Так, ця особа позбавляється
обов’язків, пов’язаних з вихованням дитини. Більше того, у недієздатних
батьків або одного з них можна відібрати дитину без позбавлення їх
батьківських прав (див. коментар до ст. 170 СК). Визнання одного з
подружжя недієздатним є однією з підстав розірвання шлюбу в органах
РАЦСу (див. коментар до ст. 107 СК).

Майнові ж обов’язки недієздатної особи не припиняються. Так, наприклад,
вона зобов’язана платити аліменти на дитину. Тому недієздатна особа може
бути відповідачем у суді за позовом щодо встановлення батьківства. При
цьому її законним представником має бути опікун. Майнові обов’язки
недієздатної особи за рахунок останньої також виконує її опікун.

Частина 3 коментованої статті встановлює, що якщо в результаті
психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої поважної причини особа не
може виконувати сімейного обов’язку, вона не вважається такою, що
ухиляється від його виконання. У такому разі особа не несе
відповідальності за невиконання сімейного обов’язку. Проте вона не
звільняється від виконання зазначеного обов’язку. У такому разі може
надаватися відстрочка або розстрочка виконання (ст. 351 ЦПК; ст. 33
Закону України від 21 квітня 1999 р. “Про виконавче провадження”). Якщо
зазначені в ч. З цієї статті обставини відпадають, зобов’язана особа
повинна виконувати свій сімейний обов’язок. Наприклад, особа, яка
внаслідок тяжкої хвороби не працювала і не мала коштів для сплати
аліментів, а потім видужала, має сплачувати аліменти. При цьому з неї
буде стягнена заборгованість (див. коментар до ст. 195). Майновий
обов’язок суб’єкта сімейних правовідносин може бути припинений, якщо
відпадуть умови його існування (див. коментар до ч. З ст. 82).

У разі невиконання або ухилення від виконання сімейних обов’язків можуть
наставати наслідки, передбачені СК або домовленістю (договором) сторін
(ч. 4 ст. 15 СК; див. коментар до ст. 18).

Стаття 16. Надання неповнолітнім батькам допомоги у здійсненні
батьківських прав та виконанні батьківських обов’язків

1. Якщо мати, батько дитини є неповнолітніми, баба, дід дитини з боку
того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов’язані надавати йому допомогу
у здійсненні ним батьківських прав та виконанні батьківських обов’язків.

Неповнолітні батьки, якщо вони уклали шлюб, стають дієздатними (ст. 11
ЦК 1963 р.; ч. 2 ст. 34 ЦК 2003 р.). Водночас коментована стаття
зобов’язує бабу та діда дитини з боку того з батьків, хто є
неповнолітнім, надавати йому допомогу у здійсненні ним батьківських прав
та виконанні батьківських обов’язків. Положення цієї статті відповідає
змісту ч. 5 ст. 51 Конституції, Конвенції про права дитини та загальним
принципам регулювання сімейних відносин (див. коментар до ч. 8 ст. 7).
Допомога діда та баби неповнолітньому батьку чи матері дитини може
діставати вияв в їх обов’язку сплачувати комусь з них аліменти (див.
коментар до ст. 180). Баба і дід мають право на самозахист внуків,
вправі звернутися за захистом прав та Інтересів внуків до органів опіки
та піклування або до суду без спеціальних на те повноважень (див.
коментар до ст. 258). За певних обставин дід і баба зобов’язані також
утримувати своїх внуків (див. коментар до ст. 265).

Стаття 17. Надання органом опіки та піклування допомоги особам у
здійсненні ними своїх сімейних прав та виконанні сімейних обов’язків

1. Орган опіки та піклування надає допомогу особі у здійсненні нею своїх
сімейних прав та виконанні сімейних обов’язків в обсязі та в порядку,
встановлених цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами.

Частина 5 ст. 51 Конституції встановлює, що сім’я, дитинство,
материнство і батьківство охороняються державою. Відповідно до ч. 7 ст.
7 СК дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, які
встановлені Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими
міжнародними правовими актами, визнаними в Україні.

Згідно з ч. 8 ст. 7 СК регулювання сімейних відносин має здійснюватися з
максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів
сім’ї. Як вже зазначалося, на думку Є. Ворожейкіна, сімейні
правовідносини, пов’язані з реалізацією таких найважливіших принципів
сімейного права, як рівноправність жінки та чоловіка, забезпечення
інтересів матері й дітей, характеризуються тим, що здійснення прав є не
лише правомочністю одного учасника правовідносин перед іншим. Водночас
це обов’язок правомочної особи перед суспільством. Тому органи опіки та
піклування надають певним особам допомогу у здійсненні ними своїх
сімейних прав та виконанні сімейних обов’язків в обсязі та порядку,
встановлених СК та іншими нормативно-правовими актами.

Як випливає зі змісту коментованої статті, її норми є певною мірою
відсильними. Надання органами опіки та піклування допомоги у здійсненні
особами своїх прав та виконанні своїх обов’язків передбачене низкою норм
СК та Правилами опіки та піклування, затвердженими наказом Держкомітету
України у справах сім’ї та молоді, Міносвіти України, МОЗ України,
Мінпраці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. №
34/166/131/88. Відповідно до ч. 5 ст. 167 СК якщо дитина, батьки якої
позбавлені батьківських прав, не може бути передана бабі, дідові або
іншим родичам, мачусі, вітчиму, вона передається на опікування органові
опіки та піклування. Згідно з ч. 2 ст. 221 СК орган опіки та піклування
може дати згоду на усиновлення дитини, якщо такої згоди не дав опікун
або піклувальник. Органи опіки та піклування вирішують питання про
встановлення опіки та піклування (ст. 243 СК; п. 1.7 Правил опіки та
піклування), укладають договір про патронат (ст. 252 СК), надають
допомогу особам у здійсненні ними своїх сімейних прав та виконанні своїх
обов’язків (див. коментар до ст. 19).

Стаття 18. Захист сімейних прав та інтересів

1. Кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має
право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або
інтересу.

2. Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або
домовленістю (договором) сторін.

Способами захисту сімейних прав та інтересів зокрема є:

1) встановлення правовідношення;

2) примусове виконання добровільно не виконаного обов’язку;

3) припинення правовідношення, а також його анулювання;

4) припинення дій, які порушують сімейні права;

5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права;

6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено
цим Кодексом або договором.

Однією з суттєвих ознак суб’єктивного права, як було зазначено в
коментарі до ст. 14, є можливість примусового захисту останнього у разі
його порушення. Ч. 1 ст. 55 Конституції встановлює, що права та свободи
людини і громадянина захищаються судом. А відповідно до ч. 2 ст. 124
Основного Закону юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що
виникають у державі.

Під захистом сімейних прав треба розуміти передбачені законом заходи, що
здійснюються державними, як правило судовими, та іншими органами, і
спрямовані на визнання цих прав, поновлення останніх та покладення краю
їх порушенням.

У літературі прийнято розрізняти заходи відповідальності та заходи
захисту1. Перші спрямовані на захист прав потерпілого (наприклад,
стягнення аліментів), а другі, крім цього, передбачають застосування до
правопорушника додаткових заходів впливу у вигляді позбавлення прав,
обмеження строку їх дії, зменшення обсягу прав або збільшення обсягу
обов’язків. Заходом відповідальності є також виникнення обов’язку
відшкодувати моральну шкоду.

Заходи сімейно-правової відповідальності можуть застосовуватись лише до
членів даної сім’ї. Треті особи у разі порушення сімейних прав учасників
сімейних правовідносин несуть перед ними не сімейно-правову, а цивільну,
адміністративну або кримінальну відповідальність2. Суб’єктами права на
захист є самі учасники сімейних правовідносин.

Більшість авторів, наприклад, Є. Ворожейкін, Г. Матвєєв, В. Рясенцев, В.
Яковлєв, розглядають сімейно-правову відповідальність як самостійний вид
останньої. М. Антокольська вважає, що поняття відповідальності у
сімейному праві ідентичне цивільно-правовому і що аналіз
відповідальності та заходів захисту в цьому праві не дає підстав
твердити про наявність якоїсь сімейно-правової специфіки3. З цією думкою
важко погодитись. Під цивільно-правовою відповідальністю треба розуміти
передбачені законом або договором майнові наслідки, що настають для
особи, яка вчинила цивільне правопорушення, і дістають вияв у виникненні
додаткових майнових обтяжень або у позбавленні цієї особи суб’єктивних
цивільних прав. Як слушно зазначає В. Яковлєв, для цивільно-правової
відповідальності характерне застосування виключно майнових санкцій. А у
сімейному праві переважають санкції особистого характеру. Згідно з
нормами чинного законодавства при цьому не можна вимагати відшкодування
збитків1.

Водночас ч. 1 ст. 196 СК передбачає, що при виникненні заборгованості з
вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду,
одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі
одного відсотка від суми неспла-чених аліментів за кожен день
прострочення.

Крім того, цивільно-правова відповідальність може реалізовуватись і у
добровільному порядку (наприклад, добровільне відшкодування
правопорушником збитків), а сімейно-правова — лише у примусовому
порядку.

Відповідно до ч. 1 коментованої статті кожен учасник сімейних відносин,
який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за
захистом свого права або інтересу. Ч. 2 цієї статті передбачає, що
способами захисту сімейних прав та інтересів, зокрема, є: встановлення
правовідношення; примусове виконання добровільно не виконаного
обов’язку; припинення пра-вовідношення, а також його анулювання;
припинення дій, які порушують сімейні права; відновлення
правовідношення, яке існувало до порушення права; відшкодування
матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або
договором.

Водночас не всі способи захисту сімейних прав, перелічені у коментованій
статті, є засобом реалізації санкцій. Так, не є таким засобом
встановлення правовідношення, наприклад, встановлення батьківства,
материнства, та відновлення правовідношення, яке існувало до порушення
права, наприклад, поновлення батьківських прав (ст. 169 СК). Для
сімейного права, як зазначає В. Рясенцев, характерні такі санкції, як
витребування у судовому порядку дитини, позбавлення батьківських прав,
визнання шлюбу недійсним, скасування усиновлення, визнання усиновлення
недійсним, стягнення аліментів тощо2.

В. Рясенцев підкреслює, що внаслідок застосування сімейно-правових
санкцій можуть наставати такі наслідки:

1) сімейні правовідносини повністю анулюються з моменту їх виникнення
(наприклад, при визнанні усиновлення недійсним) або на майбутнє
(наприклад, під час припинення опіки, зумовленого поведінкою опікуна);

2) сімейні правовідносини зберігаються, але у зміненому вигляді,
втрачаючи свій двобічне зобов’язальний характер; право залишається лише
у однієї сторони (наприклад, право на аліменти матиме лише той з
подружжя, хто не винний в укладенні недійсного шлюбу);

3) скорочується обсяг права або тривалість його існування в учасника
сімейного правовідношення (наприклад, при розподілі сімейного майна суд
може зменшити частку одного з подружжя);

4) зростає обсяг обов’язку одного з учасників правовідношення
(наприклад, за умисного ухилення від сплати аліментів останні можуть
стягуватися і за минулий час, тоді як у противному разі — лише за
майбутній);

5) учасник правовідношення позбавляється на певний час можливості
здійснювати своє право (наприклад, один з батьків, що проживає окремо, а
також дід або баба можуть бути позбавлені права спілкування з дитиною,
якщо це заважає її нормальному вихованню)’.

Захист сімейних прав зазвичай здійснюється судом у позовному порядку на
вимогу правомочних осіб. Водночас, як вже зазначалося, однією з його
особливостей є те, що захист певної групи сімейних правовідносин,
пов’язаних з реалізацією таких найважливіших принципів сімейного права,
як рівноправність чоловіка та жінки, а також забезпечення інтересів
матері й неповнолітніх дітей, здійснюється за ініціативою правомочних
органів (органів опіки та піклування, прокурора тощо) незалежно від
бажання суб’єктів сімейних правовідносин2 (про позови щодо позбавлення
батьківських прав див. коментар до ст. 165; щодо скасування усиновлення
див. коментар до ст. 240).

Захист сімейних прав, як зазначає А. Сєргєєв, може здійснюватися судом і
в порядку окремого провадження у разі встановлення факту батьківства і
факту визнання батьківства (глава 37 ЦПК; див. також коментарі до статей
128 і 130 СК)3.

Особливістю захисту сімейних прав є також те, що у деяких випадках він
може здійснюватися не тільки судом, а й органами опіки та піклування (ч.
1 ст. 19 СК). Так, згідно з ч. З ст. 145 СК спір між батьками щодо
прізвища дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом,
тобто передбачена альтернативна підвідомчість цього спору. Особливість
судового порядку захисту сімейних прав полягає й у тому, що іноді
сімейно-правові спори суд розглядає за участю органів опіки та
піклування (див. коментар до частин 4, 5 і 6 ст. 19).

У тих випадках, коли спори, що виникають із сімейних правовідносин, може
вирішувати не тільки суд, а й орган опіки та піклування, звернення до
останнього не позбавляє особу права звернення до суду (ч. З ст. 19 СК).
Це положення відповідає змісту ст. 124 Конституції, яка передбачає, що
юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у
державі. Положення про підвідомчість усіх спорів, пов’язаних із захистом
прав та свобод громадян і про необов’язковість досудового порядку їх
розгляду відповідно до ст. 124 Конституції передбачене у п. 8 постанови
Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України
при здійсненні правосуддя”.

Способом захисту сімейних прав та інтересів, як зазначено у п. 6 ч. 2
коментованої статті, є також відшкодування матеріальної та моральної
шкоди. На думку Є. Ворожейкіна, моральна шкода підлягає відшкодуванню,
якщо потерпілий водночас зазнає й матеріальної шкоди. Питання ж про
можливість майнового відшкодування суто моральної шкоди має вирішуватися
негативно насамперед тому, що цей вид шкоди не може оцінюватися у
грошовому виразі1. Треба зазначити, що цю думку Є. Ворожейкін висловив у
1972 р., коли не існувало інституту відшкодування моральної немайнової
шкоди (в Україні положення про можливість відшкодування цієї шкоди (ст.
440-1 ЦК 1963 р.) було встановлене Законом України від 6 травня 1993 р.
“Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України,
що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і
організацій”. Більш слушною варто визнати думку Н. Малеїна, який
допускає можливість відшкодування моральної шкоди і за відсутності
матеріальної2.

Навряд чи можна повністю погодитися з положенням п. 6 ч. 2 коментованої
статті, що передбачає можливість відшкодування матеріальної та моральної
шкоди лише у тому разі, якщо це встановлено СК або договором. Варто
врахувати, що у ст. 8 СК закріплена можливість субсидіарного
застосування норм ЦК до майнових сімейних відносин, якщо це не
суперечить суті останніх. Наявність між суб’єктами сімейних
правовідносин особистих, родинних зв’язків, як підкреслює Є. Ворожейкін,
не повинна ставити їх у гірше порівняно з іншими громадянами становище.
Якщо право або інтерес громадянина порушується, суспільство має захищати
їх незалежно від ступеня близькості стосунків, що пов’язують суб’єктів3.
Тому треба вважати, що суб’єкт сімейних правовідносин, який зазнав
моральної шкоди внаслідок протиправних дій іншого суб’єкта цих
правовідносин, має право на відшкодування цієї шкоди незалежно від
відшкодування матеріальної шкоди.

Треба зазначити, що у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від
31 березня 1995 р. № 4 “Про судову практику у справах про відшкодування
моральної (немайнової) шкоди”

підкреслено, що спори про відшкодування моральної шкоди, заподіяної
фізичним або юридичним особам, розглядаються судами у тих випадках, коли
право на таке відшкодування передбачене спеціальним законодавством.
Уявляється, що таке обмеження є невиправданим і не відповідає змісту ст.
440-1 ЦК 1963 р. і ст. 1167 ЦК 2003 р., які не передбачають жодних
обмежень при відшкодуванні моральної (немайнової) шкоди. Більш слушним є
положення п. 2 роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від
29 лютого 1996 р. № 02-5/95 “Про деякі питання практики вирішення
спорів, пов’язаних з відшкодуванням моральної шкоди”, де зазначено, що
чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за
наявності яких юридична особа може вважати, що їй завдано моральної
шкоди.

Стаття 19. Участь органу опіки та піклування у захисті сімейних прав
та інтересів

1. У випадках, передбачених цим Кодексом, особа має право на попереднє
звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки
та піклування.

2. Рішення органу опіки та піклування є обов’язковим до виконання, якщо
протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не
звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку,
передбаченого частиною другою статті 170 цього Кодексу.

3. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє
особу права на звернення до суду.

У разі звернення з позовом до суду орган опіки та піклування припиняє
розгляд поданої йому заяви.

У разі звернення з позовом до суду припиняється виконання рішення органу
опіки та піклування.

4. При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні
дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських
прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських
прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі
закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування
усиновлення та визнання його недійсним обов’язковою є участь органу
опіки та піклування.

5. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо
розв’язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті
обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають
проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі
інших документів, які стосуються справи.

6. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо
він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Як вже зазначалося, сімейні права, як правило, захищаються у судовому
порядку (див. коментар до ст. 18). Водночас у деяких випадках здійснення
та захист цих прав тісно пов’язані з захистом інтересів матері та
дитини. Адже, як підкреслює Є. Ворожейкін, здійснення і захист прав та
інтересів цих осіб істотно зачіпають суспільний інтерес1. Тому, як
зазначають деякі автори, однією з особливостей захисту сімейних прав є
участь у цьому органів опіки та піклування2.

Так, органи опіки та піклування можуть вирішувати спір між батьками щодо
прізвища дитини (ч. З ст. 145 СК). Згідно з ч. З ст. 152 СК дитина має
право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та
піклування, інших органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та громадських організацій. Органи опіки та піклування
можуть- вирішувати спори щодо участі у вихованні дитини того з батьків,
хто проживає окремо від неї (ч. 1 ст. 158 СК).

Відповідно до ч. 2 ст. 170 СК у виняткових випадках, при безпосередній
загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування або
прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини
від батьків. У цьому разі орган опіки та піклування зобов’язаний негайно
повідомити прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення
звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них
батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без
позбавлення їх батьківських прав (див. коментар до ст. 170).

Згідно зі ст. 186 СК орган опіки та піклування перевіряє цільове
витрачання аліментів, що стягуються на утримання неповнолітньої дитини
(див. коментар до цієї статті), здійснюють нагляд за дотриманням прав
усиновлених дітей, які проживають в Україні (див. коментар до ст. 235),
беруть участь у захисті сімейних прав та інтересів у випадках,
передбачених статтями 246 і 258 СК (див. коментарі до цих статей).
Органи опіки та піклування надають також допомогу у захисті сімейних
прав та інтересів (див., наприклад, коментарі до статей 165 і 240).

Рішення органів опіки та піклування, як зазначено у ч. 2 коментованої
статті, є обов’язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу
його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав
або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого ч. 2 ст. 170 СК, —
негайне відібрання дитини від батьків, якщо існує загроза для її життя
або здоров’я (див. коментар до ч. 2 ст. 170).

Захист сімейних прав органами опіки та піклування є адміністративним
порядком захисту. Ст. 124 Конституції встановлює, що юрисдикція судів
поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Тому
адміністративний порядок захисту є спеціальним порядком захисту, який
застосовується у випадках, прямо передбачених законом (ст. 6 ЦК 1963 р.;
ст. 17 ЦК 2003 р.).

Згідно зі ст. 124 Конституції ч. З коментованої статті передбачає, що
звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу
права на звернення до суду. Положення про підвідомчість усіх спорів,
пов’язаних з захистом прав та свобод громадян, та необов’язковість
досудового порядку їх розгляду підкреслено у п. 8 постанови Пленуму
Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при
здійсненні правосуддя”. У другому абзаці ч. З коментованої статті
зазначено, що у разі звернення з позовом до суду орган опіки та
піклування припиняє розгляд поданої йому заяви.

У разі розгляду судом спорів, пов’язаних зі здійсненням батьківських
прав та обов’язків по вихованню дітей (про визначення місця проживання
дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, надання права на
побачення з дитиною матері або батьку, позбавлених батьківських прав,
відібрання дитини у особи, яка незаконно утримує її, управління батьками
майном дитини, скасування усиновлення або визнання його недійсним),
обов’язковою є участь органу опіки та піклування. Він здійснює
обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають
проживати з дитиною або брати участь в її вихованні, та подає суду
відповідний письмовий висновок.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він
недостатньо обґрунтований і суперечить інтересам дитини. Ч. 4 ст. 15 ЦПК
передбачає, що при обстеженні та оцінІІг доказів, встановленні обставин
справи та постанов-ленні рішення суд є незалежним від висновків органів
влади, експертиз та окремих осіб. Як випливає зі змісту ст. 60 ЦПК,
незгода суду має бути вмотивована у його рішенні або ухвалі.

Правила опіки та піклування передбачають також випадки участі органів
опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів. Так,
відповідно до п. 1.7 цього документа зазначені органи вирішують питання
про встановлення опіки та піклування. Вони дають дозвіл опікунові на
укладання угод, що виходять за межі побутових, від імені опікуваного, а
піклувальнику — давати згоду на укладання таких угод підопічним (п. 4.7
Правил). Органи опіки та піклування здійснюють контроль за діяльністю
опікунів та піклувальників (пункт 4.14 Правил). Опікуни та піклувальники
подають щороку, не пізніше 1 лютого, до органів опіки та піклування звіт
про свою діяльність за

минулий рік, пов язану Із захистом прав та інтересів підопічних. Після
припинення опіки та піклування опікуни (піклувальники) подають загальні
звіти про свою діяльність (п. 4.11 Правил). Дії опікунів
(піклувальників) можуть бути оскаржені будь-якою особою, у тому числі й
підопічним, до органів опіки та піклування за місцем проживання
підопічного (п. 4.13 Правил). Органи опіки та піклування можуть за своєю
Ініціативою на підставі клопотань підопічних, державних або громадських
організацій, а також згідно з обґрунтованими заявами будь-яких осіб
звільнити опікуна або піклувальника від виконання покладених на нього
обов’язків, якщо буде встановлено, що вони не відповідають своєму
призначенню або належним чином не виконують своїх обов’язків (п. 5.2
Правил).

Стаття 20. Застосування позовної давності до вимог, що випливають із
сімейних відносин

1. До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не
застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72,
частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною
третьою статті 139 цього Кодексу.

2. У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, позовна
давність застосовується судом відповідно до Цивільного кодексу України,
якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Частина 1 коментованої статті встановлює чіткий порядок застосування
позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відносин.

На ці вимоги позовна давність, як правило, не поширюється тому, що в
галузі сімейного права переважають особисті немай-нові права, з природи
яких випливає необхідність їх захисту незалежно від часу, що минув з
моменту порушення зазначених прав, а також тому, що сімейні
правовідносини, як особисті, так і майнові, є тривалими і не втрачають
здатності до позовного захисту доти, поки не припиняться у зв’язку зі
смертю особи, досягненням дитиною повноліття чи закінченням
встановленого у законі певного строку.

Так, зокрема, позовна давність не поширюється на вимоги про визнання
шлюбу недійсним, його припинення, визнання батьківства за рішенням суду,
відібрання батьками малолітніх дітей від інших осіб та інші спори,
пов’язані з дітьми, а також про стягнення аліментів на майбутнє,
скасування усиновлення, визнання його недійсним тощо.

Застосування позовної давності до вимог, що випливають з сімейних
правовідносин, допускається як виняток лише у тих випадках, коли строк,
відведений для захисту порушеного права, встановлено сімейним
законодавством України.

У таких випадках позовна давність застосовується судом відповідно до
цивільного законодавства, якщо інше не встановлено законом (ч. 2
коментованої статті).

Згідно зі ст. 256 ЦК позовна давність — це строк, у межах якого особа
може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або
інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки
(ст. 257 ЦК).

Сімейне законодавство, зокрема стаття, що коментується, не визначає
загальної тривалості позовної давності. Вона передбачена лише для
окремих видів сімейних правопорушень.

Так, нормами сімейного законодавства встановлено трирічну позовну
давність для вимог про поділ майна, що є об’єктом права спільної
сумісної власності розлученого подружжя (ч. 2 ст. 72 СК).

Отже, якщо один з подружжя вважає, що його право було порушено, він може
звернутися до суду за захистом цього права, але не пізніше, ніж через
три роки. У такому разі позовна давність обчислюється з дня, коли один з
подружжя дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права
власності.

До вимог про визнання батьківства або материнства застосовується позовна
давність в один рік, перебіг якої починається від дня, коли особа
дізналася чи могла дізнатися про своє батьківство чи материнство (ч. 2
ст. 129; ч. З ст. 139 СК).

Позовну давність в один рік встановлено й до вимоги матері про внесення
змін до актового запису про народження дитини. Перебіг цієї позовної
давності починається від дня реєстрації народження дитини (ч. З ст. 138
СК). Під час вирішення усіх інших правових питань, що виникають з
сімейних відносин, позовна давність не застосовується.

В окремих статтях СК для відповідних правовідносин також встановлено
певні строки.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 32 шлюб реєструється після спливу одного
місяця від дня подання особами заяви про його реєстрацію до державного
органу РАЦСу.

Орган РАЦСу виносить постанову про розірвання шлюбу за заявою подружжя,
яке не має дітей, після спливу одного місяця від дня подання такої
заяви, якщо вона не була відкликана (ч. 2 ст. 106 СК).

У ч. 2 ст. 110 СК закріплено правило, згідно з яким позов про розірвання
шлюбу не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом
одного року після народження дитини, крім випадків, коли один з подружжя
вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з
подружжя або дитини.

Законом встановлено строк, протягом якого дружина має право на утримання
від чоловіка під час вагітності. Якщо після

народження дитини остання проживає з матір’ю, дружина має право на
утримання від чоловіка — батька дитини до досягнення нею трьох років.
Якщо ж дитина має вади фізичного або психічного розвитку, дружина, з
якою вона проживає, має право на утримання від чоловіка до досягнення
дитиною шести років (частини 1—3 ст. 84 СК).

У свою чергу чоловік, з яким проживає дитина, має право на утримання від
дружини — матері дитини до досягнення останньою трьох років. Якщо ж
дитина має вади фізичного або психічного розвитку, чоловік, з яким вона
проживає, має право на утримання від дружини до досягнення дитиною шести
років (частини 1 і 2 ст. 86 СК).

Відповідно до ч. 1 ст. 88 СК право на утримання має той з подружжя, в
тому числі й працездатний, який проживає з ди-тиною-інвалідом, яка не
може обходитися без постійного стороннього догляду, однак за умови, що
другий з подружжя може надавати матеріальну допомогу

Право на утримання триває протягом усього часу проживання з
дитиною-інвалідом та опікування нею і не залежить від матеріального
становища того з батьків, з ким вона проживає.

За загальним правилом згідно зі ст. 76 СК розірвання шлюбу не припиняє
права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу. Після
розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала
непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня
розірвання шлюбу та потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній
чоловік, колишня дружина може надавати таку допомогу.

Водночас ч. 4 ст. 76 СК встановлює, що якщо у зв’язку з вихованням
дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім’ї,
хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із
подружжя не мав можливості здобути освіту, працювати, зайняти відповідну
посаду, він має право на утримання у зв’язку з розірванням шлюбу й тоді,
коли є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що
колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.
Право на утримання у такому разі триває протягом трьох років від дня
розірвання шлюбу.

У ст. 180 СК міститься вказівка на те, що батьки зобов’язані утримувати
дитину до досягнення нею повноліття. Таким чином, цією правовою нормою
встановлено строки існування права на аліменти на користь неповнолітньої
дитини. Водночас якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у
зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані
утримувати їх до досягнення 23 років за умови, що вони можуть надавати
матеріальну допомогу (ч. 1 ст. 199 СК)

Зі сказаного вище можна дійти висновку, що у зазначених нормах сімейного
законодавства встановлено строки здійснення окремих суб’єктивних
сімейних прав — припинювані строки, перебіг яких починається з моменту
виникнення, а не порушення відповідного суб’єктивного права. Після
спливу зазначеного в законі строку відповідне суб’єктивне сімейне право
припиняється. Отже, зазначені строки не належать до позовної давності і
правила цього інституту на них не поширюються.

Крім того, у ч. 1 ст. 79 і в ч. 1 ст. 191 СК встановлено, що аліменти
одному з подружжя і аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду
від дня подання позовної заяви. Якщо буде встановлено, що до звернення
до суду позивач вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача,
але не міг їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх сплати,
суд з урахуванням обставин справи може присудити їх за минулий час, але
не більш як за один рік (при вирішенні питання про сплату аліментів
одному з подружжя — ч. 2 ст. 79 СК) або не більш як за три роки (при
вирішенні питання про сплату аліментів на дитину — ч. 2 ст. 191 СК). В
юридичній літературі існує думка, що такі строки також є позовною
давністю1.

Водночас, як слушно зазначається фахівцями у галузі теорії сімейного
права, така думка не є безперечною. Адже у зазначених випадках суд
вправі стягнути аліменти не тільки за три роки, що передували зверненню
до суду заінтересованої особи, а й за менший строк (залежно від
конкретних обставин справи), що не є характерним для позовної давності,
яка не може ні зменшуватись, ні подовжуватись судом2.

Таким чином, встановлені ч. 2 ст. 79 і ч. 2 ст. 191 СК строки для
одержання аліментів за час, що минув, мають інший характер, ніж позовна
давність, оскільки вони визначають лише часові межі для стягнення
неодержаних аліментів. Ці строки є припинюваними, тобто такими, що
припиняють право на одержання якихось сум за їх межами.

Позовну давність у сімейному законодавстві, як й в інших галузях права,
встановлено з метою досягнення усталеності у сімейних правовідносинах.

Частина 2 коментованої статті не встановлює певних правил застосування
позовної давності. Вона має відсильний характер, вказуючи на те, що у
випадках, передбачених ч. 1 цієї статті, позовна давність застосовується
судом відповідно до ЦК України, якщо інше не передбачено СК.

46

Водночас у тих випадках, коли строк для захисту порушених суб’єктивних
прав встановлено сімейним законодавством, діють не усі правила,
передбачені главою 19 ЦК, а лише ті з них, що регулюють загальні питання
інституту позовної давності.

Так, цивільне законодавство України встановлює, що позовна давність
обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими
статтями 253—255 ЦК і що цей порядок не може бути змінено за
домовленістю сторін (ст. 260 ЦК). Заява про захист цивільного права або
інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу
позовної давності (ч. 2 ст. 267 ЦК). Позовна давність застосовується
судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення
(ч. З ст. 267 ЦК).

На позовну давність, встановлену сімейним законодавством України,
поширюються правила про визначення початкового моменту її перебігу, а
також про його припинення, переривання й поновлення.

У випадках встановлення для певних вимог, що випливають з сімейних
відносин, позовної давності правильне визначення початкового моменту її
перебігу має важливе значення для вирішення спору судом.

За загальним правилом згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК перебіг позовної давності
починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про
порушення свого права або про особу, яка його порушила. Виняток з цього
правила може бути встановлено законом.

Це правило застосовується, зокрема, при вирішенні судом спорів за
позовами про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної
власності подружжя, заявленими після розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 72), про
визнання батьківства (ч. 2 ст. 129), материнства (ч. 2 ст. 139 СК).

Особливі правила визначення початкового моменту перебігу позовної
давності встановлені законом щодо вимоги матері про внесення змін до
актового запису про народження дитини. Відповідно до ч. З ст. 138 СК
перебіг позовної давності за такою вимогою починається від дня
реєстрації народження дитини в органі РАЦСу.

Таким чином, у тих випадках, коли для окремих вимог, які випливають із
сімейних відносин, встановлено позовну давність, вона обчислюється, якщо
інше не встановлено законом, від дня, коли особа довідалася або могла
довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Єдиний виняток з цього правила закріплено у ч. З ст. 138 СК.

Звичайно особа, яка наділена конкретним суб’єктивним правом, дізнається
про порушення останнього у момент вчинення цієї дії. У такому разі
визначення початкового моменту перебігу позовної давності не викликає
утруднень.

Більш складним є визначення початкового моменту перебігу позовної
давності у тих випадках, коли згідно з законодавством особа повинна була
дізнатися про порушення свого суб’єктивного права. Встановлюючи таке
правило, законодавець хотів підкреслити, що особа не може байдуже
ставитися до своїх суб’єктивних прав.

Суд, який вирішує спір, у зазначених випадках визначає початковий момент
перебігу позовної давності на підставі доказів, що свідчать про те, що
дана особа не могла не дізнатися про порушення свого суб’єктивного
права. У такому разі посилання на непоінформованість про стан свого
суб’єктивного права не може бути підставою для обчислення початкового
моменту перебігу позовної давності. У противному разі це могло б
призвести до необгрунтованого збільшення строку, встановленого для
захисту порушеного права.

Відповідно до ст. ЗО ЦПК якщо позивач посилається на те, що він не знав
і не міг знати про порушення свого суб’єктивного права, він має довести
цю обставину в суді. Так само якщо відповідач твердить, що позивач знав
або повинен був знати про порушення свого суб’єктивного права, він не
звільняється від обов’язку подання з цього приводу доказів. Оцінюючи
подані докази в їх сукупності, суд визначає початковий момент перебігу
позовної давності.

У ч. 1 ст. 263 ЦК закріплено випадки зупинення перебігу позовної
давності. Згідно з цією статтею перебіг позовної давності зупиняється:
якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за
даних умов подія (непереборна сила); у разі відстрочення виконання
зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом; у разі
зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює
відповідні відносини; якщо позивач або відповідач перебуває у складі
Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону
військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

Згідно з ч. 2 зазначеної статті у разі виникнення перелічених обставин
перебіг позовної давності зупиняється на весь час їх існування.

Відповідно до ч. З ст. 263 ЦК від дня припинення обставин, що були
підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг останньої
продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Цивільний кодекс передбачає також випадки переривання перебігу позовної
давності. Цей перебіг переривається вчиненням особою дії, що свідчить
про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку; у разі пред’явлення
особою позову до одного Із кількох боржників, а також якщо предметом
позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після
переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув
до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не
зараховується (ст. 264). Згідно зі ст. 265 ЦК залишення позову без
розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.

Відповідно до цієї ж статті якщо суд залишив без розгляду позов,
пред’явлений у кримінальному процесі, час від дня пред’явлення позову до
набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без
розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо частина строку, що
залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона подовжується до шести
місяців.

Закон (ч. 4 ст. 267 ЦК) встановлює підставу для відмови у позові. Нею є
сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у
спорі. Водночас якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної
давності, порушене право підлягає захисту (ч. 5 ст. 267 ЦК).

До поважних причин пропущення позовної давності судова практика,
зокрема, відносить: тривалу тяжку хворобу позивача; його тривале
перебування у відрядженні; перебування позивача у місцях позбавлення
волі внаслідок судової помилки; невста-новлення місця проживання
громадянина, який порушив право, тощо. Цей перелік не є вичерпним. Однак
він дає підстави для висновку про те, що поважними причинами пропущення
позовної давності є такі обставини, що роблять своєчасне пред’явлення
позову неможливим або утрудненим.

Усі зазначені правила застосовуються головним чином до майнових
відносин, зокрема тих, що пов’язані з поділом спільної сумісної
власності розлученого подружжя (ч. 2 ст. 72 СК), а також до відносин,
які регулюються ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 138 і ч. З ст. 139 СК.

Розділ II

Права та обов’язки подружжя

Глава 3

Загальні положення

Стаття 21. Поняття шлюбу

1. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному
органі реєстрації актів цивільного стану.

2. Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою
для виникнення у них прав та обов’язків подружжя.

3. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та
чоловіка прав та обов’язків подружжя, крім випадків, коли релігійний
обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів
реєстрації актів цивільного стану.

Шлюб — це основа сім’ї. Правові норми, що регулюють порядок та умови
його укладання, є початковою стадією правового регулювання особистих
немайнових та майнових відносин між подружжям. Ст. 51 Конституції
встановлює, що сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються
державою. Вона заінтересована у зміцненні та стабільності шлюбу і тому
здійснює контроль за його укладанням і припиненням та захищає лише
шлюби, укладені в органах РАІДСу. Жоден інший орган не має права
оформлювати шлюб.

Визначення поняття шлюбу, наведене у ч. 1 коментованої статті, навряд чи
можна визнати вичерпним. Адже у ньому не зазначено, що шлюб ґрунтується
на вільній згоді жінки і чоловіка (ч. 1 ст. 51 Конституції) і що він є
підставою для виникнення прав та обов’язків подружжя, хоч останнє
положення і закріплене у ч. 1 ст. 36 СК. У статті, що коментується,
також не підкреслено, що дійсним є лише шлюб, укладений з додержанням
умов, передбачених законом. З урахуванням сказаного вище можна вважати,
що шлюб — це вільний спрямований на створення сім “І союз рівноправних
чоловіка та жінки, укладений з додержанням умов та форми, встановлених
законом, який породжує взаємні права та обоє ‘язки подружжя. Деякі
автори зазначають, що шлюб — це довічний союз чоловіка та жінки1 І що
його метою є народження та виховання дітей2.

У визначення шлюбу як правового поняття навряд чи варто включати ознаку,
згідно з якою він є довічним союзом чоловіка та жінки, оскільки це
суперечить положенню закону (ч. З ст. 56 СК) про право кожного з
подружжя припинити шлюбні відносини. Необгрунтованим є й положення про
те, що метою шлюбу є народження та виховання дітей. Як правило, це його
наслідок, а не обов’язкова ознака. Шлюб можуть укладати особи, які в
силу тих або інших причин не можуть мати дітей. Це не є перешкодою його
укладенню. Головне, що зазначені особи бажають створити сім’ю.

Частина 1 коментованої статті закріплює реєстраційну форму укладання
шлюбу. Як випливає зі змісту частин 1 і 2 цієї статті, реєстрація шлюбу
має конститутивне (правоутворююче) значення. Без реєстрації шлюбу не
існує. Тому відповідно до ч. 2 статті, що коментується, проживання
однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення
у них прав та обов’язків подружжя. Проте треба зазначити, що цьому
положенню суперечить зміст ст. 74 та частин 1 і 2 ст. 91 СК (див.
коментарі до цих статей).

Частина 3 коментованої статті дублює положення частин 2 і 3 ст. 6 КпШС,
згідно з якими релігійний обряд шлюбу, як й інші релігійні обряди, не
має правового значення та є особистою справою громадян, крім випадків,
коли такий обряд відбувся до створення або відновлення державних органів
РАЦСу.

В Україні правове регулювання шлюбних та сімейних відносин державою було
передбачене ще декретами РНК УРСР від 20 лютого 1919 р. “Про цивільний
шлюб та про ведення книг актів громадянського стану” та “Про організацію
відділів записів актів громадянського стану”. У першому декреті
підкреслювалось, що надалі в УРСР визнаватимуться лише цивільні шлюби,
тобто ті, які зареєстровані в органах РАЦСу. Церковні шлюби
оголошувалися особистою справою осіб, котрі вступають у шлюб, і такими,
що не мають юридичного значення. Водночас було зазначено, що церковні
шлюби, укладені до 20 лютого 1919 р., мають силу зареєстрованих.
Положення щодо дійсності цих шлюбів було закріплено й у сімейних
кодексах України 1919 р. та 1926 р. Однак після цього постало питання
про дійсність церковних шлюбів та інших релігійних обрядів, вчинених у
тих місцевостях України, де свого часу не була встановлена радянська
влада, і на тимчасово окупованій фашистськими загарбниками території у
роки Великої Вітчизняної війни. З метою усунення зазначеної
невизначеності у ч. З ст. 6 КпШС було закріплено положення, відповідно
до якого церковні шлюби та інші релігійні обряди визнавались такими, що
не мають правового значення.

У ч. З статті, що коментується, як вже зазначалося, закріплене
аналогічне правило.

Треба зазначити, що у популярній літературі досить часто трапляються
випадки неправильного розуміння терміна “цивільний шлюб”. Ним вважається
шлюб, не зареєстрований в органах РАЦСу, тобто фактичний шлюб. Проте
згідно з законодавством України, починаючи зі згаданого декрету РНК УРСР
від 20 лютого 1919 р., цивільним шлюбом визнається шлюб, укладений в
органах РАЦСу. І його треба відрізняти від церковного шлюбу, укладання
якого є особистою справою осіб, які вступають у шлюб’.

Стаття 22. Шлюбний вік

1. Шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка — у
вісімнадцять років.

2. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на
день реєстрації шлюбу.

Норми СК передбачають умови укладання шлюбу та перешкоди цьому. Умови —
це обставини, наявність яких необхідна для того, щоб шлюб мав правову
силу, а перешкоди — обставини, за яких укладання шлюбу неправомірне.
Перші належать до позитивних обставин, а другі — до негативних2. Умовами
укладання шлюбу є взаємна згода осіб, які одружуються, і досягнення ними
шлюбного віку.

Перешкоди укладанню шлюбу наведені у статтях 25, 26 і ЗО СК (див.
коментарі до цих статей).

В Україні шлюбний вік для жінки встановлено у 17, а для чоловіка — у 18
років. Закріплення у СК шлюбного віку пояснюється тим, що для вступу у
шлюб особа повинна досягти певного ступеня фізичної та психічної
зрілості. Це необхідне для забезпечення здорового потомства та вільного
укладання шлюбу. Відповідно до ч. 2 коментованої статті особи, які
бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день його
реєстрації.

Стаття 23. Право на шлюб

1. Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку.

2. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй
може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає
її інтересам.

Право на шлюб тісно пов’язане з правом особи на створення сім’ї. Ч. 2
коментованої статті передбачає, що за заявою особи, яка досягла 14
років, за рішенням суду їй може бути надане право на шлюб, якщо буде
встановлено, що це відповідає її інтересам. Ч. 2 ст. 16 КпШС надає право
зниження у виняткових випадках шлюбного віку державним адміністраціям
районів, районів міст Києва та Севастополя, виконкомам міських та
районних у містах рад. Однак ні в ст. 16 КпШС, ні в ч. 2 статті, що
коментується, не зазначені підстави зниження шлюбного віку. Найчастіше
такими підставами є фактичне створення сім’ї, вагітність, народження
дитини. Розгляд у суді заяв про зниження шлюбного віку треба віднести до
справ окремого провадження. Адже при цьому відсутній спір, що виникає з
цивільних, сімейних і трудових правовідносин, а також з
адміністративно-правових відносин. Суд, розглядаючи заяву про зниження
шлюбного віку і захищаючи інтерес особи, яка досягла 14 років, визначає
її сімейний статус, право на укладання шлюбу. Позитивне вирішення судом
розглянутого ним питання є юридичним фактом, що стає підставою для
виникнення у особи, яка звернулася до суду, права на вступ у шлюб. Тому,
незважаючи на відсутність у закріпленому в ст. 254 ЦПК переліку справ,
які суд розглядає у порядку окремого провадження, справ, пов’язаних з
розглядом заяв про надання особі, яка досягла 14 років, права на
укладання шлюбу, такі справи треба вважати справами окремого
провадження.

Рішення суду про відмову у зниженні шлюбного віку може бути оскаржене в
апеляційному порядку (ст. 290 ЦПК).

У тих випадках, коли за рішенням суду особі, яка досягла 14 років,
надається право вступити у шлюб, вона набуває повної цивільної
дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (ч. 2 ст. 11 ЦК 1963 р., ч. 2
ст. 34 ЦК 2003 р.). У разі припинення шлюбу до досягнення особою
повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається (другий
абзац ч. 2 ст. 34 ЦК).

Стаття 24. Добровільність шлюбу

1. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.

Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

2. Реєстрація шлюбу з особою, яка визнана недієздатною, а також з
особою, яка з інших причин не усвідомлювала значення своїх дій і (або)
не могла керувати ними, має наслідки, встановлені статтями 38—40 цього
Кодексу.

Однією з умов укладання шлюбу є взаємна згода на це жінки та чоловіка.
Дана умова відповідає ч. 1 ст. 51 Конституції, згідно з якою шлюб
грунтується на їх вільній згоді. Для досягнення такої згоди необхідно,
щоб у зазначених осіб був намір створити сім’ю й набути прав та
обов’язків подружжя. Якщо шлюб укладено жінкою та чоловіком або одним з
них без такого наміру, він визнається за рішенням суду недійсним (див.
коментар до ст. 40).

З питання про правову характеристику взаємної згоди осіб, які вступають
у шлюб, у юридичній літературі немає єдиної думки. Більшість авторів (А.
Бєлякова, О. Іоффе, Г. Матвєєв, В. Маслов, А. Пушкін, В. Рясенцев, І.
Дзера та інші) не вважають зазначену згоду цивільно-правовим договором.
На їх погляд, для виникнення шлюбу необхідний юридичний склад,
елементами якого є взаємна згода осіб, які беруть шлюб, та акт його
реєстрації в органах РАЦСу.

Протилежної думки дотримуються М. Антокольська та М. Кро-тов. Своє
визнання зазначеної згоди цивільно-правовим договором вони аргументують
тим, що шлюбні відносини виникають з одного юридичного факту — угоди
осіб, які вступають у шлюб. Акт же державної реєстрації шлюбу є частиною
цієї угоди подібно до того, як й у випадку, коли цивільно-правовий
договір підлягає реєстрації, форма договору є його частиною’.

З таким поглядом не можна погодитися. Справді, взаємна згода осіб, які
беруть шлюб, є угодою. Однак її не можна визнати цивільно-правовим
договором. Ця угода спрямована на створення сім’ї, а не на виникнення,
зміну або припинення цивільних правовідносин. Права та обов’язки осіб,
які уклали шлюб, визначаються не їх угодою, а законом. Крім того, як
слушно зазначають деякі автори, угода осіб, які вступають, у шлюб,
передує укладанню останнього, є одним (але не єдиним) з елементів
необхідного для цього юридичного складу. Подружні відносини породжує не
власне угода осіб, які беруть шлюб, а його державна реєстрація, що має
конститутивне (правоутворююче) значення2. Це ж випливає зі змісту ч. 1
ст. 27 СК.

Стаття 25. Одношлюбність

1. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі.

2. Жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення
попереднього шлюбу.

Треба розрізняти умови укладання шлюбу та перешкоди цьому, тобто
обставини, за яких укладання шлюбу неправомірне.

Як випливає зі змісту ч. 1 коментованої статті, однією з таких перешкод
є перебування однієї або обох осіб, які бажають одружитися, в іншому
зареєстрованому шлюбі. Маються на увазі шлюби, зареєстровані в органах
РАЦСу, та прирівняні до них шлюби, укладені за релігійним обрядом (див.
коментар до ст. 21). Ч. 1 статті, що коментується, закріплює принцип
моногамії (одношлюбності), згідно з яким чоловік та жінка можуть
одночасно перебувати лише в одному шлюбі.

З урахуванням наведеного вище ч. 2 встановлює, що жінка та чоловік мають
право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу. А ст.
175 КпШС передбачає, що при реєстрації шлюбу між особами, з яких хоча б
одна раніше перебувала в шлюбі, необхідне пред’явлення документів, що
підтверджують припинення попереднього шлюбу. Це ж положення закріплене у
п. 4.1 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених
наказом Мін’юсту України від 18 жовтня 2000 р. № 52/5, в редакції наказу
Мін’юсту від 3 вересня 2002 р. № 80/5 (відповідно до ч. 2 розділу VII
“Прикінцеві положення” СК розділ V “Акти громадянського стану” КпШС
зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК, до прийняття
спеціального закону).

Стаття 26. Особи, які не можуть перебувати у шлюбі між собою

1. У шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої
лінії споріднення.

2. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (повнорідні,
неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брати і сестри, які мають
спільних батьків. Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну
матір або спільного батька.

3. У шлюбі між собою не можуть перебувати двоюрідні брат та сестра,
рідні тітка, дядько та племінник, племінниця.

4. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною
усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були
усиновлені ним.

5. У шлюбі між собою не можуть бути усиновлювач та усиновлена ним
дитина.

Шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути
зареєстровано лише в разі скасування усиновлення.

У коментованій статті порівняно зі ст. 17 КпШС значно розширено коло
осіб, які через родинні та прирівняні до них відносини (відносини, що
виникають внаслідок усиновлення) не можуть перебувати у шлюбі між собою.

Із зіставлення змісту статей 26, ЗО, 39, 40 та 41 СК випливає, що він
передбачає абсолютні, тобто такі, за наявності яких шлюб обов’язково має
визнаватися недійсним, й відносні, тобто такі, за яких суд може визнати
шлюб недійсним, перешкоди його укладенню.

Абсолютними перешкодами є: 1) наявність між особами, які беруть шлюб,
прямої лінії споріднення (родичами прямої лінії вважаються особи, які
походять одне від одного — батьки й діти, внуки, дід, баба); 2) та
обставина, що особи, які бажають укласти шлюб, є рідними (повнорідними,
неповнорідними) братами й сестрами (повнорідними є брати і сестри, які
мають спільних батьків, а неповнорідними — ті, які мають спільну матір
або спільного батька); 3) перебування однієї або обох осіб, які беруть
шлюб, в іншому неприпиненому шлюбі.

Відносними перешкодами є: 1) те, що особи, які бажають укласти шлюб, є
двоюрідними братами та сестрами, рідними дядьком та племінницею, тіткою
і племінником; 2) наявність правового зв’язку між рідною дитиною
усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між усиновленими дітьми
(зазначеним особам може надаватися право на укладання шлюбу за рішенням
суду); 3) наявність правового зв’язку між усинов-лювачем та усиновленою
ним дитиною (згідно з ч. 5 статті, що коментується, шлюб між цими
особами може бути зареєстровано лише у разі скасування усиновлення).

Заборона шлюбу між близькими родичами обумовлена як моральними, так і
біологічними міркуваннями. Адже такі шлюби значно підвищують імовірність
передавання у спадок багатьох захворювань. Заборона шлюбів між рідною
дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, між усиновленими
дітьми, між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною пояснюється тим, що
між усиновленою особою (а в майбутньому й між її нащадками) та
усиновлювачем і його родичами за походженням виникають такі самі
правовідносини, як й між родичами за походженням (частини 3—5 ст. 232
СК), а також моральними міркуваннями.

Абсолютною перешкодою укладанню шлюбу, як випливає зі змісту ч. З ст. 39
СК, є також визнана судом недієздатність будь-якої з осіб, які беруть
шлюб. Заборона шлюбу з недієздатними особами обумовлена тим, що вони не
здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 16
ЦК 1963 р.; ст. 39 ЦК 2003 р.). Тому такі особи не можуть дати
усвідомленої згоди на вступ у шлюб. Якщо на момент реєстрації шлюбу
особа не була визнана недієздатною, але перебувала у такому стані, за
якого не могла усвідомлювати значення своїх дій, шлюб має визнаватися
недійсним, оскільки при цьому відсутня одна з основних умов його
укладання — добровільне усвідомлене волевиявлення, спрямоване на вступ у
шлюб (ст. 24 СК). Заборона шлюбу з недієздатними особами пояснюється
також турботою держави про здоров’я потомства. Адже багато психічних
хвороб можуть передаватися у спадок.

Відносною перешкодою укладанню шлюбу, як випливає із зіставлення ч. 5
ст. ЗО з ч. З ст. 41 СК, є приховання однією з осіб, які подали заяву
про реєстрацію шлюбу, тяжкої хвороби, небезпечної для другої особи. У
разі реєстрації шлюбу це може бути підставою для визнання його
недійсним. Закріплення наведеного положення у ч. 5 ст. ЗО СК обумовлено
турботою держави про сім’ю, здоров’я другого з подружжя та (або) їх
нащадків.

Глава 4 Державна реєстрація шлюбу

Стаття 27. Значення державної реєстрації шлюбу

1. Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності
відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя,
їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства.

2. Державна реєстрація шлюбу проводиться урочисто.

3. Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок
якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Державна реєстрація шлюбу має конститутивне (правоутво-рююче) значення.
Без неї немає й шлюбу. Держава заінтересована у зміцненні та
стабільності останнього. Тому вона встановлює контроль за укладанням
шлюбу і визнає дійсним лише шлюб, укладений у державному органі РАЦСу,
за винятком випадків укладання шлюбів за релігійними обрядами до
утворення або відновлення державних органів РАЦСу (див. коментар до ст.
21). Відповідно до ч. 1 коментованої статті державна реєстрація шлюбу
встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та
чоловіком, охорони прав й інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в
інтересах держави та суспільства. Про те, якого вепикого значення наша
держава надає реєстрації шлюбу, свідчить ч. З статті, що коментується, в
якій зазначено, що державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом
про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Стаття 28. Заява про реєстрацію шлюбу

1. Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до
будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім
вибором.

2. Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком особисто.

3. Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто
подати заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів
цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їх
представники. Повноваження представника мають бути нотаріально
засвідчені.

4. Якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася, заява про
реєстрацію шлюбу втрачає чинність після спливу трьох місяців від дня її
подання.

У статтях 28, 29 і 34 СК врегульовані питання, пов’язані з порядком
реєстрації шлюбу. Згідно з ч. 1 коментованої статті заява про реєстрацію
шлюбу подається жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу
РАЦСу за їх вибором (відповідно до ст. 173 КлШС особи, які бажають взяти
шлюб, можуть подати заяву про реєстрацію шлюбу до органу РАГСУ за місцем
проживання однієї з цих осіб або за місцем проживання їх батьків).

Частина 3 статті, що коментується, передбачає виняток з правила про
особисте подання особами, які бажають вступити у шлюб, до органів РАЦСу
заяви про його реєстрацію. Згідно з нею якщо жінка і (або) чоловік не
можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу
до органу РАЦСу, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їх
представники, повноваження яких також мають бути нотаріально засвідчені.
У ч. З коментованої статті не зазначено, які причини треба вважати
поважними. Одними з таких причин можуть бути хвороба і відрядження.
Питання про вагомість причин вирішує начальник відділу РАЦСу. Відмова
прийняти заяву про реєстрацію шлюбу від представника осіб, які бажають
одружитися, з посиланням на неповажність причин, через які зазначені
особи не можуть подати її особисто, як це випливає зі статей 55 і 124
Конституції, може бути оскаржена до суду з додержанням вимог глави 31-А
ЦПК.

Згідно з ч. 4 статті, що коментується, якщо реєстрація шлюбу у
визначений день не відбулася, заява втрачає чинність після спливу трьох
місяців від дня її подання.

Стаття 29. Ознайомлення осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з
їхніми правами та обов’язками

1. Орган державної реєстрації актів цивільного стану зобов’язаний
ознайомити осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з їхніми правами
та обов’язками як майбутніх подружжя батьків та попередити про
відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу.

У коментованій статті закріплено обов’язок органу РАЦСу ознайомлювати
осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з їх правами та обов’язками
як майбутніх подружжя І батьків та попереджати про відповідальність за
приховання перешкод реєстрації. Це положення спрямоване на забезпечення
стабільності шлюбу, уникнення інцидентів між подружжям. Однак навряд чи
орган РАЦСу в змозі ознайомити зазначених осіб з усіма їх правами та
обов’язками як майбутніх подружжя і батьків. У такому разі, як слушно
зазначають деякі автори, йому довелось би переказати майбутньому
подружжю більшу частину статей КпШС, що практично неможливо’.
Уявляється, що орган РАЦСу повинен ознайомлювати осіб, які подали заяву
про реєстрацію шлюбу, з умовами вступу в шлюб і перешкодами цьому,
встановленими законом, зокрема поінформувати їх про необхідність
додержання правил ст. ЗО СК (див. коментар до цієї статті), про право
цих осіб укладати шлюбний договір (див. коментар до глави 10), іх права
та обов’язки щодо взаємного утримання (див. коментар до глави 9), право
укладати договір про надання утримання (див. коментар до ст. 78).
Встановлений статтею, що коментується, обов’язок органу РАЦСу
ознайомлювати осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з їх правами
та обов’язками закріплений також у п. 4.6 Правил реєстрації актів
цивільного стану в Україні.

Додержання правила коментованої статті необхідне для забезпечення
стабільності шлюбу і сім’ї, виконання подружжям їх прав та обов’язків, у
тому числі батьківських, а також для уникнення у майбутньому інцидентів
у сім’ї.

Стаття 30. Взаємна обізнаність осіб, які подали заяву про реєстрацію
шлюбу, про стан здоров’я

1. Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна
одну про стан свого здоров’я.

2. Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження осіб, які
подали заяву про реєстрацію шлюбу.

3. Порядок здійснення медичного обстеження осіб, які подали заяву про
реєстрацію шлюбу, встановлює Кабінет Міністрів України.

4. Результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише
особам, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.

5. Приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з
подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу
недійсним.

Частина 1 коментованої статті зобов’язує осіб, які подали заяву про
реєстрацію шлюбу, повідомити одна одну про стан свого здоров’я. Однак у
ній не передбачені наслідки, що мають настати у разі порушення цього
правила. Закон не передбачає можливості відмови у реєстрації шлюбу за
медичними показаннями. Водночас, як зазначає М. Антокольська,
непоінформованість однієї з зазначених осіб про наявність у другої особи
тяжких захворювань, наприклад таких, як ВІЛ-інфекція, туберкульоз тощо,
може призвести до непоправних наслідків1. Тому згідно з ч. 4 статті, що
коментується, незважаючи на те, що результати медичного обстеження є
таємницею, вони мають повідомлятися особам, які подали заяву про
реєстрацію шлюбу. Причому на відміну від ч. 2 ст. 15 СК РФ для цього не
потрібна згода особи, яка пройшла обстеження. Уявляється, що зазначене
положення більшою мірою відповідає інтересам осіб, які мають намір
вступити у шлюб, та їх майбутніх можливих нащадків. Як вже зазначалося,
закон не передбачає можливості відмови у реєстрації шлюбу за медичними
показаннями. Водночас відповідно до ч. 5 коментованої статті приховання
тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, ‘їх
нащадків (це, як зазначалося вище, є відносною перешкодою укладанню
шлюбу) може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

Стаття 31. Заручини

1. Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.

2. Заручини не створюють обов’язку вступу в шлюб.

3. Особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій
стороні затрати, що були нею понесені у зв’язку з приготуванням до
реєстрації шлюбу та весілля.

Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була
викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого,
прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від
шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість
тощо).

4. У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв’язку з
майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути
розірваний судом.

У разі розірвання договору особа зобов’язана повернути річ, яка була їй
подарована, а якщо вона не збереглася — відшкодувати її вартість.

Сімейний кодекс України, як зазначає 3. Ромовська, закріплює давню
народну традицію, надаючи заручинам певного правового значення’. Згідно
з ч. 1 коментованої статті зарученими вважаються особи, які подали заяву
про реєстрацію шлюбу. Тобто під заручинами розуміється подання
зазначеної заяви. Водночас правовідносини, що виникають із заручин, не є
сімейно-правовими, оскільки вони не створюють обов’язку вступу в шлюб.
Наслідком заручин можуть бути цивільні правовідносини, в силу яких
особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій
стороні затрати, що були понесені нею у зв’язку з приготуванням до
реєстрації шлюбу та весілля. Такі затрати не підлягають відшкодуванню,
якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною
поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що
мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка
хвороба, наявність дитини, судимість тощо). У разі відмови від шлюбу
особи, яка одержала подарунок у зв’язку з майбутнім весіллям, договір
дарування на вимогу дарувальника може бути розірваний судом. При цьому
подарована річ підлягає поверненню. А якщо вона не збереглася, особа,
яка одержала подарунок, зобов’язана відшкодувати його вартість.

Стаття 32. Час реєстрації шлюбу

1. Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання особами
заяви про реєстрацію шлюбу.

За наявності поважних причин керівник державного органу реєстрації актів
цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку.

2. У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є
безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб
реєструється у день подання відповідної заяви.

3. Якщо є відомості про наявність перешкод до реєстрації шлюбу, керівник
державного органу реєстрації актів цивільного стану може відкласти
реєстрацію шлюбу, але не більш як на три місяці. Рішення про таке
відкладення може бути оскаржене до суду.

До обставин, пов’язаних з регулюванням порядку реєстрації шлюбу,
належать ті, що пов’язані з визначенням часу (коментована стаття) та
місця цієї реєстрації (ст. 33 СК). За загальним правилом реєстрація
шлюбу здійснюється після спливу одного місяця від дня подання заяви про
його реєстрацію. Такий строк встановлено для того, щоб особи, які
бажають взяти шлюб, ще раз продумали серйозність своїх намірів. За
домовленістю з цими особами орган РАЦСу призначає день та час реєстрації
шлюбу (п. 4.10 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні).
Керівник органу РАЦСу за наявності поважних причин може дозволити
реєстрацію шлюбу до спливу місячного строку.

У статті, що коментується, немає переліку цих поважних причин. Такими
причинами можуть бути переїзд осіб, які бажають взяти шлюб, на постійне
місце проживання до іншої держави або іншої місцевості, виїзд однієї з
них у довгострокове відрядження тощо. Відповідно до ч. 2 коментованої
статті у разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо
є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб
реєструється у день подання відповідної заяви.

За наявності відомостей про перешкоди реєстрації шлюбу керівник органу
РАЦСу може відкласти реєстрацію, але не більш як на три місяці. Порядок
відстрочки реєстрації шлюбу передбачений п. 4.8 Правил реєстрації актів
цивільного стану в Україні. Зазначена відстрочка може мати місце лише у
тому разі, якщо до органу РАЦСу надійшло письмове повідомлення про
наявність передбачених законодавством перешкод реєстрації шлюбу. Про
відстрочку інформуються заінтересовані особи. Особі, яка подала заяву
про наявність перешкод реєстрації шлюбу, пропонується протягом не більш
як трьох місяців навести відповідні докази. Орган РАЦСу може на прохання
заінтересованих осіб або за власною ініціативою провести необхідну
перевірку. Якщо відомості про перешкоди не будуть підтверджені,
реєстрація шлюбу здійснюється на загальних підставах. Рішення органу
РАЦСу про відстрочку реєстрації шлюбу може бути оскаржене до суду. У
такому разі воно має розглядатися згідно з вимогами глави 31-А ЦПК. Якщо
буде встановлено, що інформація про наявність перешкод реєстрації шлюбу,
яка надійшла до органу РАЦСу, не відповідає дійсності, особи, які подали
заяву про реєстрацію шлюбу, можуть вимагати від особи, яка подала заяву
про наявність перешкод цьому, відшкодування матеріальної та моральної
шкоди (статті 440 і 440-1 ЦК 1963 р.).

Відповідно до статей 55 і 124 Конституції до суду можна також оскаржити
рішення органу РАЦСу про відмову в скороченні часу реєстрації шлюбу. У
разі подання такої скарги вона підлягає розгляду згідно з правилами
глави 31-А ЦПК.

Стаття 33. Місце реєстрації шлюбу

1. Шлюб реєструється у приміщенні державного органу реєстрації актів
цивільного стану.

За заявою наречених реєстрація шлюбу в урочистій обстановці може бути
проведена в іншому місці.

2. За заявою наречених реєстрація шлюбу може відбутися за місцем їхнього
проживання, за місцем надання стаціонарної мединної допомоги або в
іншому місці, якщо вони не можуть з поважних причин прибути до
державного органу реєстрації актів цивільного стану.

Зазвичай шлюб реєструється у приміщенні органу РАЦСу. За заявою
наречених реєстрація шлюбу може бути проведена у присутності запрошених
(п. 4.14 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні). Відповідно
до заяви осіб, які одружуються, ця реєстрація може відбутися за місцем
їх проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в
іншому місці, якщо зазначені особи не можуть з поважних причин прибути
до органу РАЦСу. Однак ні у ч. 2 коментованої статті, ні в п. 4.15
Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні не наведено переліку
цих причин. Як випливає зі змісту зазначених норм, це може бути хвороба
нареченої або нареченого, внаслідок якої конкретна особа повинна
проходити курс стаціонарного лікування, тощо. Наявність поважних причин
має бути підтверджена документально (п. 4.15 Правил реєстрації актів
цивільного стану в Україні).

Стаття 34. Реєстрація шлюбу в присутності нареченої та нареченого

1. Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу
є обов’язковою.

2. Реєстрація шлюбу через представника не допускається.

Шлюб — це особисто-правовий союз жінки та чоловіка. Тому він може
реєструватися лише за присутності осіб, які беруть шлюб. Крім того,
присутність нареченого та нареченої під час реєстрації їх шлюбу
необхідна для того, щоб посадова особа органу РАЦСу пересвідчилась в
істинності їх згоди на укладання шлюбу. Реєстрація шлюбу через
представника не допускається. Порушення правила щодо обов’язкової
присутності нареченого та (або) нареченої при реєстрації шлюбу тягне
визнання останнього неукладеним (див. коментар до ст. 48).

Стаття 35. Право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу

1. Наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище
подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.

2. Наречена, наречений мають право приєднати до свого прізвища прізвище
нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за
їхньою згодою визначається з якого прізвища воно буде починатися.

Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із
звичаю національної меншини, до якої належить наречена і (або)
наречений.

3. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої, нареченого вже є
подвійним, вона, він має право замінити одну із частин свого прізвища на
прізвище другого.

Вступ у шлюб породжує виникнення між подружжям особистих немайнових та
майнових правовідносин. При цьому насамперед виникають немайнові
правовідносини. Майнові правовідносини є похідними від немайнових (про
співвідношення особистих немайнових та майнових правовідносин у
сімейному праві див. коментар до ст. 2). Одним із особистих немайнових
прав є право нареченої, нареченого на вибір прізвища при укладанні
шлюбу. Прізвище, ім’я та по батькові особи індивідуалізують її в
суспільстві. Громадяни здійснюють належні їм права та обов’язки,
іменуючись певним прізвищем, ім’ям та по батькові (ст. 28 ЦК).

При укладанні шлюбу наречені мають право обрати прізвище одного з них як
спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.
Наречений, наречена можуть приєднати до свого прізвища прізвище
нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за
‘їх згодою визначається, з якого прізвища воно буде починатися.
Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає зі
звичаю національної меншини, до якої належить наречена і (або)
наречений. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої,
нареченого вже є подвійним, вона, він має право замінити одну з частин
свого прізвища на прізвище другого. СК на відміну від ст. 19 КпШС
закріплює право на зміну прізвища не тільки за нареченими, а й за
подружжям (див. коментар до ст. 53). Згідно ж з нормами КпШС після
вступу в шлюб будь-хто з подружжя може змінити своє прізвище лише на
загальних підставах, встановлених Указом Президента України від 31
грудня 1991 р. № 23 “Про порядок переміни громадянами України прізвищ,
імен та по батькові” та Положенням про порядок розгляду клопотань про
переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові, затвердженим
постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 р. № 233.
Вирішення питання про прізвище кожного з подружжя після розірвання шлюбу
передбачене ст. 113 СК, а у разі визнання шлюбу недійсним — ч. 5 ст. 45
і п. 4 ст. 46 СК (див. коментарі до цих статей).

Стаття 36. Правові наслідки шлюбу

1. Шлюб є підставою для виникнення прав та обов’язків подружжя.

2. Шлюб не може бути підставою для надання особі пільг чи переваг, а
також для обмеження її прав та свобод, які встановлені Конституцією і
законами України.

Державна реєстрація шлюбу має конститутивне (правоутворююче) значення
(див. коментарі до статей 24 і 27 СК). Тому шлюб є підставою виникнення
між подружжям особистих немайнових та майнових прав, передбачених
главами 6—10 СК.

Вступ у шлюб породжує зміну сімейного статусу особи, однак не веде до
зміни її правового статусу як громадянина України. Тому шлюб не може
бути підставою для надання особі пільг або переваг, а також для
обмеження її прав та свобод, встановлених Конституцією і законами
України. Це положення відповідає змісту статей 21 та 24 Конституції.

Стаття 37. Правозгідність шлюбу

1. Шлюб є правозгідним, крім випадків, встановлених частинами першою —
третьою статті 39 цього Кодексу, а також якщо він не визнаний недійсним
за рішенням суду.

Коментована стаття встановлює презумпцію правозгідності шлюбу. Як
випливає з її змісту, правозгідним є шлюб, укладений з додержанням вимог
закону. Відповідно до цієї статті шлюб є правозгідним, крім випадків,
встановлених частинами 1—3 ст. 39 СК (див. коментар до цієї статті), а
також якщо він не визнаний недійсним за рішенням суду (див. коментар до
статей 40 і 41). Зі змісту статті, що коментується, випливає, що у
випадках, передбачених частинами 1—3 ст. 39 СК, шлюб є недійсним і без
рішення суду, в силу самого права (ірзо ]иге), оскільки при його
укладенні були допущені такі порушення, внаслідок яких шлюб є недійсним
і без рішення суду. У випадках же, передбачених статтями 40 і 41 СК, для
визнання шлюбу недійсним необхідне рішення суду (див. коментарі до цих
статей).

Глава 5

Недійсність шлюбу

Стаття 38. Підстави недійсності шлюбу

1. Підставою недійсності шлюбу є порушення вимог, встановлених статтями
22, 24—26 цього Кодексу.

Під недійсним треба розуміти шлюб, зареєстрований в державному органі
РАЦСу за відсутності хоча б однієї з передбачених законом умов його
укладання або за наявності принаймні однієї зі встановлених законом
перешкод цьому. Такий шлюб не породжує прав та обов’язків подружжя.
Визнання шлюбу недійсним означає анулювання останнього з моменту його
укладення. Це вид сімейно-правової санкції, яка застосовується у разі
порушення передбачених законом умов укладання шлюбу. Іншої думки
дотримується М. Кротов, який вважає, що недійсність шлюбу — це не захід
відповідальності й не захід захисту. Основна мета цього заходу —
констатація того, що сторони не досягли бажаного правового результату’.
З таким поглядом навряд чи можна погодитись. Адже у разі укладення
недійсного шлюбу має місце вчинення протиправних дій особами, які
вступили у нього. Тому більш правильною є позиція М. Антокольської, яка
вважає, що визнання шлюбу недійсним — це санкція за порушення сімейного
законодавства особами, які уклали шлюб (або однією з них) під час його
укладення. Водночас не можна повністю погодитися з твердженням М.
Антокольської про те, що у разі укладення шлюбу з порушенням принципу
моногамії може не бути вини особи, яка його порушила, наприклад, якщо
така особа вважала свій попередній шлюб припиненим через смерть жінки,
чоловіка, а вона, він виявилися живими2.

Згідно зі ст. 175 КпШС та п. 4.1 Правил реєстрації актів цивільного
стану в Україні особи, які раніше перебували у шлюбі, можуть
зареєструвати новий шлюб лише при пред’явленні документів, які
підтверджують припинення попереднього шлюбу (свідоцтво про розірвання
шлюбу, свідоцтво про смерть одного з подружжя, судове рішення про
визнання шлюбу недійсним). Тому при укладанні шлюбу особа, яка перебуває
в нерозірваному шлюбі, не може вважати його припиненим. Вина осіб, які
уклали недійсний шлюб, може бути відсутньою, якщо вони не знали про
наявність між ними близького споріднення (наприклад, про те, що вони є
двоюрідними братом та сестрою) або якщо один з подружжя не знав про
недієздатність другого. У тих випадках, коли наявна вина хоча б одного з
подружжя, визнання шлюбу недійсним треба розглядати як захід
відповідальності. У разі відсутності вини обох сторін визнання шлюбу
недійсним є заходом захисту, що застосовується за об’єктивно протиправну
поведінку3 (про відмінність понять “захід відповідальності” та “захід
захисту” див. коментар до ст. 18).

Відповідно до коментованої статті підставами недійсності шлюбу є
порушення вимог, встановлених статтями 22, 24—26 СК, тобто укладення
шлюбу з порушенням вимог закону щодо шлюбного віку (ст. 22),
добровільної згоди на укладення шлюбу, його реєстрації з особою,
визнаною недієздатною, або з особою, яка з інших причин не усвідомлювала
значення своїх дій і (або) не могла керувати ними (ст. 24),
одношлюбності (ст. 25), осіб, які не можуть перебувати у шлюбі між собою
(ст. 26) (див. коментарі до цих статей). Серед підстав визнання шлюбу
недійсним у статті, що коментується, не фігурує приховання тяжкої
хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їх
нащадків, хоч така підстава передбачена ч. 5 ст. ЗО СК (див. коментар до
цієї статті).

Стаття 39. Шлюб, який є недійсним

1. Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в
іншому зареєстрованому шлюбі.

2. Недійсним є шлюб, зареєстрований між особами, які є родичами прямої
лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою.

3. Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною.

4. За заявою заінтересованої особи орган державної реєстрації актів
цивільного стану анулює актовий запис про шлюб, зареєстрований з
особами, зазначеними у частинах першій — третій цієї статті.

5. Якщо шлюб зареєстровано з особою, яка вже перебуває у шлюбі, то в
разі припинення попереднього шлюбу до анулювання актового запису щодо
повторного шлюбу повторний шлюб стає дійсним з моменту припинення
попереднього шлюбу.

6. Актовий запис про шлюб анулюється незалежно від смерті осіб, з якими
було зареєстровано шлюб (частини перша — третя цієї статті), а також
розірвання цього шлюбу.

Зіставлення змісту статей 37, 39—41 СК дає підстави зробити висновок, що
в цьому Кодексі на відміну від КпШС розрізняються три види підстав
визнання шлюбу недійсним: 1) вчинення сторонами під час укладення шлюбу
таких істотних порушень умов вступу в шлюб, в силу яких він має
вважатися недійсним і без рішення суду. У випадках, передбачених
коментованою статтею, рішення про анулювання актового запису про
реєстрацію шлюбу приймає орган РАЦСу; 2) визнання шлюбу недійсним за
рішенням суду (ст. 40); 3) можливість визнання шлюбу недійним за
рішенням суду (ст. 41 СК).

У реєстраційному порядку недійсним визнається шлюб, укладений з особою,
яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі; шлюб,
зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а
також між рідними братом і сестрою; шлюб, зареєстрований з особою, яка
визнана недієздатною. В зазначених випадках орган РАЦСу за заявою
заінтересованої особи анулює запис про шлюб. Якщо шлюб зареєстровано з
особою, яка вже перебуває у шлюбі, то у разі припинення

попереднього шлюбу до анулювання актового запису щодо повторного шлюбу
повторний шлюб стає дійсним з моменту припинення попереднього.

Актовий запис про шлюб у перелічених випадках анулюється незалежно від
смерті зазначених вище осіб, з якими було зареєстровано шлюб, а також
розірвання цього шлюбу. При визнанні недійсним у реєстраційному порядку
шлюбу, розірваного за постановою органу РАІДСу (див. коментарі до статей
106 і 107 СК) на підставах, передбачених коментованою статтею, необхідні
дослідження й оцінка доказів. Тому згідно з положенням ст. 124
Конституції, відповідно до якого юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини, що виникають у державі, вирішення питання про визнання
шлюбу недійсним треба було б у всіх випадках передавати на розгляд суду.
Однак стаття, що коментується, як вже було сказано, передбачає
підвідомчість цього питання органу РАЦСу. Постанова цього органу про
анулювання актового запису про шлюб або про відмову в цьому може бути
оскаржена до суду з додержанням вимог глави 31-А ЦПК.

Стаття 40. Шлюб, який визнається недійсним за рішенням суду

1. Шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був
зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка.

Згода особи не вважається вільною, зокрема, тоді, коли в момент
реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом, перебувала у
стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп’яніння, в результаті
чого не усвідомлювала сповна значення своїх дій і (або) не могла
керувати ними, або якщо шлюб було зареєстровано в результаті фізичного
чи психічного насильства.

2. Шлюб визнається недійсним за рішенням суду у разі його фіктивності.

Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із
них без наміру створення сім’ї та набуття прав та обов’язків подружжя.

3. Шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду справи
судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на
шлюб або ЇЇ небажання створити сім’ю.

Визнання шлюбу недійсним у судовому порядку можна поділити на два види
залежно від підстав визнання його недійсності. В одних випадках суд за
наявності зазначених у законі підстав зобов’язаний визнати шлюб
недійсним, а в інших — може визнати його недійсним.

Підстави, за наявності яких суд має визнати шлюб недійсним, перелічені у
коментованій статті. Це відсутність вільної згоди на реєстрацію шлюбу
жінки або чоловіка, а також фіктивність шлюбу. Шлюб є фіктивним, якщо
його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення
сім’ї та набуття прав і обов’язків подружжя. При цьому зовнішнє
виявлення волі — волевиявлення особи або осіб, які уклали шлюб,
суперечить їх волі. Як вже зазначалося, однією з умов дійсності шлюбу є
наявність взаємної згоди осіб, які беруть шлюб. Для досягнення такої
згоди треба, щоб воля цих осіб була спрямована на створення сім’ї. За
фіктивного шлюбу, як зазначають деякі автори, ця умова відсутня’. Тому
такий шлюб має визнаватися недійсним. У п. 8 постанови Пленуму
Верховного Суду України “Про застосування судами деяких норм Кодексу про
шлюб та сім’ю України” підкреслено, що для визнання шлюбу фіктивним
достатньо, щоб хоча б одна з осіб, які беруть такий шлюб, не бажала
створити сім’ю.

Фіктивний шлюб треба відрізняти від шлюбу, укладеного з корисливих
мотивів (бажання отримати право на житлову площу, спадщину). Однак якщо
при цьому виникнуть сімейні відносини, шлюб не може визнаватись
фіктивним. Під час розгляду справ про визнання шлюбу недійсним в силу
підстав статті, що коментується, суд на основі дослідження та оцінки
доказів, поданих сторонами або стороною (статті 15 і ЗО ЦПК), має дійти
висновку щодо наявності або відсутності таких підстав і навести
відповідне мотивування. Цей висновок повинен бути викладений у рішенні
суду. Шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду
справи судом відпали обставини, що засвідчували відсутність згоди особи
на шлюб або її небажання створити сім’ю.

Стаття 41. Шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду

1. Шлюб може бути визнаний недійсним за рішенням суду, якщо він був
зареєстрований:

1) між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною з порушенням вимог,
встановлених частиною четвертою статті 26 цього Кодексу;

2) між двоюрідними братом та сестрою; між тіткою, дядьком та
племінником, племінницею;

3) з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну
для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків;

4) з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на
шлюб.

2. При вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере до уваги,
наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість
спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин, а також інші
обставини, що мають істотне значення.

3. Шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дружини або
народження дитини у осіб, зазначених пунктами 1, 2, 4 частини першої
цієї статті, або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або
йому було надано право на шлюб.

Як вже зазначалося, перешкоди укладанню шлюбу можна поділити на
абсолютні, за наявності яких шлюб обов’язково має визнаватись недійсним,
та відносні, за яких він може визнаватись недійсним. Ці перешкоди
наведені у частинах 3 і 4 ст. 26 та ч. 5 ст. ЗО СК.

А у коментованій статті перелічені підстави визнання судом шлюбу
недійсним. У зазначених у цій статті випадках визнання шлюбу недійсним є
правом, а не обов’язком суду. Згідно зі статтею, що коментується, за
рішенням суду може бути визнаний недійсним шлюб: 1) між усиновлювачем та
усиновленою ним дитиною, укладений з порушенням вимог, встановлених ч. 4
ст. 26 СК; 2) між двоюрідними братом та сестрою; між тіткою, дядьком та
племінником, племінницею; 3) з* особою, яка приховала свою тяжку хворобу
або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їх нащадків; 4) з
особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надане право на
шлюб.

Як випливає зі змісту коментованої статті, у перелічених у ній випадках
маються на увазі шлюби, укладені за наявності встановлених законом
відносних перешкод їх укладенню (частини 3—5 ст. 26, ч. 5 ст. ЗО СК), за
винятком шлюбу, укладеного з особою, яка не досягла шлюбного віку. При
вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере до уваги,
наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість
спільного проживання подружжя, характер їх взаємин та інші обставини, що
мають істотне значення. Шлюб не може бути визнаний недійсним у разі
вагітності дружини або народження дитини у осіб, зазначених у пунктах 1,
2, 4 ч. 1 статті, що коментується, або якщо той, хто не досяг шлюбного
віку, досяг його або йому було надане право на шлюб.

У главі про недійсність шлюбу нічого не сказано про наслідки укладення
шлюбу між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а
також між дітьми, які були ним усиновлені, якщо зазначеним особам
рішенням суду не було надане право на шлюб (ч. 4 ст. 26 СК). Уявляється,
що у таких випадках питання про визнання шлюбу недійсним може
вирішуватися судом з урахуванням обставин, викладених у ч. 2
коментованої статті, відповідно до правила про аналогію закону, як
відносну перешкоду укладанню шлюбу (див. коментар до ст. 26).

Стаття 42. Особи, які мають право на звернення до суду з позовом про
визнання шлюбу недійсним

1. Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним
мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв’язку з
реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун
недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту
потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною,
або особи, дієздатність якої обмежена.

Для визнання судом шлюбу недійсним необхідно пред’явити позов про
визнання, предметом якого є вимога до суду та відповідача визнати
відсутність між позивачем та відповідачем шлюбних правовідносин, тобто
негативний позов про визнання. У коментованій статті перелічені особи,
які мають право звернутися до суду з позовом про визнання шлюбу
недійсним. Так, якщо шлюб укладено з недієздатною особою, позов може
пред’явити будь-хто з подружжя (один з подружжя, який є недієздатним, у
разі визнання його дієздатним, опікун недієздатної особи, орган опіки та
піклування, прокурор). Якщо шлюб було укладено з особою, яка не досягла
шлюбного віку і не було відповідного дозволу суду, позов може пред’явити
особа, яка не досягла шлюбного віку, оскільки згідно з ч. 1 ст. 18 СК
кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на
безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.
Однак вступ у шлюб особи, яка не досягла шлюбного віку, без дозволу суду
не веде до набуття нею повної цивільної дієздатності. Тому позов можуть
пред’явити також її батьки, усиновлювачі, опікун (піклувальник), орган
опіки та піклування, прокурор. Якщо шлюб було укладено без вільної згоди
відповідних осіб, позов можуть пред’явити той з подружжя, хто діяв
добросовісно, а також прокурор. У разі укладення фіктивного шлюбу позов
може пред’явити будь-хто з подружжя.

При укладенні шлюбу з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або
хворобу, небезпечну для другого з подружжя та (або) їх нащадків (ч. 5
ст. ЗО СК), позов може пред’явити другий з подружжя.

Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають
також особи, права яких порушені у зв’язку з реєстрацією цього шлюбу. Це
можуть бути родичі особи, яка уклала недійсний шлюб. Згідно зі ст. 36-1
Закону України “Про прокуратуру” представництво прокуратурою інтересів
громадянина або держави полягає у здійсненні прокурорами від імені
держави процесуальних або інших дій, спрямованих на захист у суді
інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Тому
прокурор може пред’явити позов про визнання шлюбу недійсним у всіх
випадках, коли він вважає це за потрібне. Дане положення випливає також
зі змісту ст. 121 ЦПК. Органи опіки та піклування мають брати участь у
розгляді справ про визнання шлюбу недійсним у тих випадках, коли це
необхідно для захисту прав та інтересів неповнолітньої або недієздатної
особи незалежно від того, хто звернувся з позовом (див. коментар до ст.
19). Ці органи дають відповідний висновок у справі. Треба зазначити, що
у статті, яка коментується, нічого не сказано про можливість
пред’явлення позову про визнання шлюбу недійсним винною стороною. Треба
погодитися з думкою М. Антокольської, яка вважає, що незалежно від
підстави визнання шлюбу недійсним особа, винна в укладенні такого шлюбу,
не має права на визнання його недійсним1. Уявляється, що такий висновок
відповідає ч. 9 ст. 7 СК, відповідно до якої сімейні відносини
регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності,
згідно з моральними засадами суспільства. Особа, винна в укладенні
недійсного шлюбу, може пред’явити позов про визнання його недійсним (ч.
2 ст. 4 ЦПК). Однак права на задоволення такого позову вона не має.

У разі укладення недійсного шлюбу має місце правопорушення, що триває.
Тому при пред’явленні позову про визнання шлюбу недійсним не
застосовується позовна давність. Це ж положення випливає зі змісту ст.
20 СК.

Стаття 43. Визнання шлюбу недійсним після його припинення

1. Розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є перешкодою для
визнання шлюбу недійсним.

2. Якщо шлюб розірвано за рішенням суду, позов про визнання його
недійсним може бути пред’явлено лише після скасування рішення суду про
розірвання шлюбу.

Коментована стаття, як і ч. 6 ст. 39 СК, передбачає, що смерть дружини
або чоловіка або розірвання шлюбу не є перешкодою для визнання його
недійсним. Водночас, як випливає із зіставлення змісту ч. 6 ст. 39 СК зі
змістом ч. 2 статті, що коментується, для визнання шлюбу, розірваного за
постановою органу РАЦСу, недійсним не потрібне її скасування. У такому
разі актовий запис анулюється за рішенням органу (суду або органу
РАЦСу), що визнає шлюб недійсним. Якщо ж шлюб розірвано за рішенням
суду, позов про визнання його недійсним може бути пред’явлено лише після
скасування зазначеного рішення. Це пояснюється тим, що рішенню суду, яке
набуло законної сили, притаманні певні ознаки, зокрема винятковість,
незаперечність, обов’язковість. Винятковість зазначеного рішення означає
неможливість розгляду в суді першої інстанції та в апеляційному порядку
справи між тими самими сторонами, з приводу того самого предмета та за
тими самими підставами (п. З ч. 2 ст. 136 ЦПК), незаперечність —
неможливість заперечення цього рішення в апеляційному порядку,
обов’язковість — його обов’язковість для всіх органів, організацій,
підприємств (п. 9 ч. З ст. 129 Конституції). Рішення суду, що набуло
законної сили, може бути скасоване лише у касаційному порядку або за
нововиявленими і винятковими обставинами (глави 41 і 42 ЦПК).

У передбаченому ч. 2 коментованої статті випадку рішення суду про
розірвання шлюбу може бути переглянуте в касаційному порядку, якщо
справу було розглянуто в апеляційному порядку і не було пропущено строк
для оскарження рішення у касаційному порядку або якщо суд відновив строк
для касаційного оскарження (статті 320 і 321 ЦПК). Крім того, для
перегляду рішення суду про розірвання шлюбу необхідно, щоб той з
подружжя, хто пред’явив позов про це, знав або повинен був знати, що
шлюб, який він бажає розірвати, є недійсним. Якщо ж ця особа у період
розгляду позову не знала і не повинна була знати про недійсність шлюбу,
який вона просить розірвати, рішення суду про розлучення підлягає
перегляду відповідно до правил глави 42 (п. 1 ч. 2 ст. 347-2 ЦПК), якщо
не сплив час для подання заяви про перегляд рішення, що набуло законної
сили, у зв’язку з нововиявленими і винятковими обставинами (ч. 1 ст.
347-3 ЦПК).

Стаття 44. Час, з якого шлюб є недійсним

1. У випадках, передбачених статтями 39—41 цього Кодексу, шлюб є
недійсним від дня його державної реєстрації.

Вже у момент укладення недійсного шлюбу порушується принаймні одна з
умов цього (позитивна) або наявна хоча б одна з перешкод укладанню шлюбу
(негативна умова) (див. коментарі до статей 22, 24—26, ЗО та 38). Тому
такий шлюб визнається недійсним (див. коментар до ст. 38 СК) від дня
його державної реєстрації. Рішення суду про визнання шлюбу недійсним або
відповідна постанова РАЦСу має зворотну силу. Як правило, відбувається
анулювання усіх правових наслідків шлюбу (див. коментар до ст. 45 СК).
Винятки з цього правила передбачені у статтях 46 і 47 СК (див. коментарі
до цих статей). У цьому полягає одна з основних відмінностей визнання
шлюбу недійсним від його розірвання. У разі розлучення правовідносини
подружжя припиняються на майбутнє. Проте у них залишаються деякі права
та обов’язки, що випливають з факту перебування у шлюбі: право на
утримання (ст. 76), право на майно, набуте за час шлюбу (ст. 68), право
на вибір прізвища (ст. 113 СК). За визнання ж шлюбу недійсним
відновлюється становише, що існувало до його укладення. Особи, які
перебували у недійсному шлюбі або у шлюбі, визнаному недійсним, не
набувають прав та обов’язків, що випливають з цього факту.

Стаття 45. Правові наслідки недійсності шлюбу

1. Недійсний шлюб (стаття 39 цього Кодексу), а також шлюб, визнаний
недійсним за рішенням суду, не є підставою для виникнення у осіб, між
якими він був зареєстрований, прав та обов’язків подружжя, а також прав
та обов’язків, які встановлені для подружжя іншими законами України.

2. Якщо протягом недійсного шлюбу особи набули майно, воно вважається
таким, що належить їм на праві спільної часткової власності.

Розмір часток кожного з них визначається відповідно до їхньої участі у
придбанні цього майна своєю працею та коштами.

3. Якщо особа одержувала аліменти від того, з ким була в недійсному
шлюбі, сума сплачених аліментів вважається такою, що одержана без
достатньої правової підстави, і підлягає поверненню відповідно до
Цивільного кодексу України, але не більш як за останні три роки.

4. Особа, яка поселилася у житлове приміщення іншої особи у зв’язку з
реєстрацією з нею недійсного шлюбу, не набула права на проживання у
ньому і може бути виселена.

5. Особа, яка у зв’язку з реєстрацією недійсного шлюбу змінила своє
прізвище, вважається такою, що іменується цим прізвищем без достатньої
правової підстави.

6. Правові наслідки, встановлені частинами другою — п’ятою цієї статті,
застосовуються до особи, яка знала про перешкоди до реєстрації шлюбу і
приховала їх від другої сторони і (або) від державного органу реєстрації
актів цивільного стану.

Визнання шлюбу недійсним означає анулювання останнього від дня його
державної реєстрації. Тому недійсний шлюб не є підставою для виникнення
у осіб, які перебувають у такому шлюбі, прав та обов’язків подружжя,
визначених СК, а також прав і обов’язків, встановлених для подружжя
іншими законами України. Майно, набуте протягом недійсного шлюбу,
вважається таким, що належить особам, які перебували у такому шлюбі, на
праві спільної часткової власності. Розмір часток кожної з зазначених
осіб визначається відповідно до їх участі у придбанні цього майна своєю
працею та коштами. При регулюванні відносин, пов’язаних з цим майном,
застосовуються норми не СК, а ЦК (статті 112-119 ЦК 1963 р.; статті
356-367 ЦК 2003 р.). Якщо майно (жилий будинок, автомобіль тощо),
придбане у шлюбі, визнаному недійсним, оформлене на ім’я однієї з осіб,
яка перебувала у такому шлюбі, інша особа, яка перебувала у цьому шлюбі,
може вимагати визнання за нею частки у праві власності на це майно та
його розподілу, якщо доведе, що вона брала участь у придбанні
зазначеного майна своєю працею або коштами. При придбанні ж майна
особами, які перебувають у дійсному шлюбі, вважається, що кожна придбана
ними річ є об’єктом спільної сумісної власності подружжя незалежно від
того, на ім’я кого з подружжя вона оформлена (див. коментар до ст. 60
СК).

Непрацездатна та нужденна особа, яка перебувала у шлюбі, визнаному
недійсним, позбавляється права на одержання аліментів від того, з ким
вона була у такому шлюбі. Оскільки, як зазначалося, розглядуваний шлюб
вважається недійсним від дня його державної реєстрації і не породжує
прав та обов’язків подружжя, треба вважати, що у винної непрацездатної
та нужденної особи, яка перебувала у такому шлюбі, тобто у особи, яка
знала або повинна була знати про перешкоди реєстрації шлюбу, не виникає
права на одержання аліментів. Тому якщо ця особа одержувала аліменти від
другої особи, з якою вона перебувала у недійсному шлюбі, сума сплачених
аліментів вважається такою, що одержана без достатньої правової підстави
і підлягає поверненню (ст. 469 ЦК 1963 р.; ст. 1212 ЦК 2003 р.), але не
більше ніж за останні три роки.

Особа, яка поселилася у житлове приміщення іншої особи у зв’язку з
реєстрацією з нею недійсного шлюбу, не набуває права на проживання у
ньому і може бути виселена.

Особа, яка у зв’язку з реєстрацією недійсного шлюбу змінила своє
прізвище, вважається такою, що іменується цим прізвищем без достатньої
правової підстави.

Якщо між особами, які перебувають у недійсному шлюбі, укладається
шлюбний договір, він, як слушно зазначають деякі автори, є недійсним1.
Це пояснюється тим, що шлюбний договір може укладатись лише між особами,
які перебувають у шлюбі або збираються вступити у шлюб. Шлюбний договір,
укладений між особами, які збираються укласти шлюб, вважається укладеним
від дня його реєстрації. Він не може існувати без наявності шлюбу. Тому
недійсність шлюбу тягне недійсність шлюбного договору.

Частина 1 коментованої статті передбачає, що недійсний шлюб, а також
шлюб, визнаний недійсним, не є підставою для виникнення у осіб, між
якими він був зареєстрований, не тільки прав та обов’язків подружжя,
передбачених нормами СК, а й прав і обов’язків, встановлених для
подружжя іншими законами України. У ЦК закріплено право кожного з
подружжя на спадкування за законом у разі смерті будь-кого з них. Той з
подружжя, хто пережив померлого, є одним із спадкоємців першої черги
(ст. 529 ЦК 1963 р.; ст. 1261 ЦК 2003 р.). Якщо шлюб визнаний недійсним,
особи, які перебувають у такому шлюбі, не можуть успадковувати один від
одного. Смерть однієї з осіб не є перешкодою для анулювання актового
запису про шлюб, якщо він є недійсним або його визнано недійсним (див.
коментар до ст. 39). Інші спадкоємці померлого (батьки, діти, утриманці
тощо) можуть пред’явити позов про визнання шлюбу недійсним або у
випадках, передбачених ст. 39 СК, звернутися до органу РАЦСу із заявою
про анулювання актового запису про шлюб.

Перебування у недійсному шлюбі, як вже зазначалося, є правопорушенням,
що триває. Тому до вимоги про визнання шлюбу недійсним зазвичай не
застосовується позовна давність. Однак у разі смерті особи, яка
перебувала у недійсному шлюбі, застосовуються положення про позовну
давність, передбачені нормами ЦК (статті 71-85 ЦК 1963 р.; статті
256-268 ЦК 2003 р.). Якщо шлюб є недійсним (ст. 39) або має бути
визнаний недійсним за рішенням суду (ст. 40), позовна давність не
повинна застосовуватись, оскільки у зазначених випадках шлюб є недійсним
в силу самого закону, а тоді, коли шлюб може бути визнаний недійсним за
рішенням суду (ст. 41 СК), позовна давність повинна застосовуватись у
разі смерті однієї з осіб, яка перебувала у недійсному шлюбі. Якщо особи
перебувають у недійсному шлюбі, між ними не виникають сімейні
правовідносини (див. коментарі до статей 44 і 45). Тому положення ст. 20
СК про застосування позовної давності до сімейних відносин при
пред’явленні позову про визнання шлюбу недійсним не застосовується.

У разі застосування позовної давності її перебіг починається від дня,
коли особа, яка пред’явила позов про визнання шлюбу недійсним, дізналася
або мала дізнатися про порушення своїх прав. При визнанні шлюбу
недійсним у реєстраційному порядку або за рішенням суду спадкоємець або
спадкоємці того з подружжя, хто помер, мають право на задоволення позову
про витребування спадкового майна або його вартості.

Правові наслідки, встановлені частинами 2—5 цієї статті, застосовуються
до особи, яка знала про перешкоди реєстрації шлюбу і приховала їх від
другої сторони та (або) від органу РАЦСу.

Стаття 46. Особливі правові наслідки недійсності шлюбу

1. Якщо особа не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації
шлюбу, вона має право:

1) на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної
власності подружжя;

2) на проживання у житловому приміщенні, в яке вона поселилася у зв’язку
з недійсним шлюбом;

3) на аліменти відповідно до статей 75, 84, 86 і 88 цього Кодексу;

4) на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу.

Перебування у недійсному шлюбі — це правопорушення, що триває. Визнання
шлюбу недійсним є санкцією за протиправну поведінку. У тих випадках,
коли обидва з подружжя або один з них діяли винно, це може бути захід
відповідальності, а у разі відсутності вини осіб, які зареєстрували
недійсний шлюб, — захід захисту (див. коментар до ст. 38 СК). Правові
наслідки, передбачені частинами 2—5 ст. 45 СК, застосовуються до особи,
яка при реєстрації недійсного шлюбу діяла винно, тобто знала про
перешкоди цьому, але приховала їх. У тих же випадках, коли одна з осіб,
які перебували у недійсному шлюбі, діяла невин-но, була добросовісною,
застосування до неї зазначених санкцій суперечило б принципу
справедливості, який є одним з основних принципів регулювання сімейних
відносин (ч. 9 ст. 7 СК). Тому коментована стаття передбачає право
добросовісного чоловіка або дружини, тобто особи, яка не знала і не
могла знати про перешкоди реєстрації шлюбу: 1) на поділ майна, набутого
у недійсному шлюбі, як спільної сумісної власності подружжя; 2) на
проживання у житловому приміщенні, в яке вона поселилася у зв’язку з
недійсним шлюбом; 3) на аліменти як при дійсному шлюбі (статті 75, 84,
86 і 88 СК); 4) на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу.
Добросовісність однієї з осіб, які зареєс