Комаров В.В. 1999 – Цивільне процесуальне право України (книга)

Комаров В.В. 1999 – Цивільне процесуальне право України

ОГЛАВ

ПЕРЕДМОВА………………………………………………………
…………………………….З

Глава І

СУДОВА ВЛАДА І ПРАВОСУДДЯ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ…………5

§ 1. Форми захисту прав і законних інтересів

громадян та
організацій…………………….:……………………………..
……….^….5

§ 2. Сутність правосуддя в цивільних
справах…………………………………,.8

§ 3. Поняття цивільного процесу (цивільного
судочинства)…………..,.13

Глава Ц

ЦИВІЛЬНЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО

ЯК САМОСТІЙНА ГАЛУЗЬ
ПРАВА……………………………………………….19

§ 1. Предмет цивільного процесуального
права………………………………19

§ 2. Метод правового регулювання цивільних

процесуальних
правовідносин…………………………………………………..
…….21

§ 3. Джерела цивільного процесуального права. Межі дії

цивільного процесуального
закону……………………………………………….25

§ 4. Наука цивільного процесуального
права…………………………………28

ГлаваШ

ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО

ПРОЦЕСУАЛЬНОГО
ПРАВА………………………………………………………….
ЗО

§ 1. Поняття та значення принципів

цивільного процесуального
права………………………………………………….ЗО

§ 2. Система принципів цивільного процесуального
права……………..32

§3. Загальноправові
принципи………………………………………………………3
3

§ 4. Міжгалузеві
принципи……………………………………………………….
……..34

§ 5. Галузеві
принципи……………………………………………………….
……………37

§ 6. Принципи стадії судового розгляду
справи……………………………….45

Глава IV

ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ………………………..49

§1. Поняття цивільних процесуальних
правовідносин…………………….49

§ 2. Передумови виникнення цивільних

процесуальних
правовідносин…………………………………………………..
……55

§3. Елементи цивільних процесуальних
правовідносин……………………61

Глава V

СТОРОНИ В ЦИВІЛЬНОМУ
ПРОЦЕСІ………………………………………….67

§1. Поняття сторін у цивільному
процесі………………………………………….67

§ 2. Процесуальні права та обов’язки
сторін…………………………………..70

§ 3. Процесуальна
співучасть……………………………………………………..
……72

§ 4. Неналежна сторона і порядок її
заміни……………………………………..,78

§5. Процесуальне
правонаступництво……………………………………………81

Глава VI

ТРЕТІ ОСОБИ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ………………………,…85

§ 1. Поняття про треті
особи………………………………………………………….
.85

Оглав

585

§ 2. Треті особи, які заявляють самостійні

вимоги на предмет
спору………………………………………………………….
…….87

§ 3. Треті особи, які не заявляють

самостійних вимог на предмет
спору………………………………………………93

Глава VII

УЧАСТЬ ПРОКУРОРА В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ………………………99

§ 1. Завдання прокурора в цивільному
процесі………………………………..99

§ 2. Підстави і форми участі прокурора в цивільному
процесі………..100

§ 3. Правове становище
прокурора……………………………………………….102

Глава VIII

УЧАСТЬ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ОРГАНІВ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО

САМОВРЯДУВАННЯ, ПРОФСПІЛОК, ПІДПРИЄМСТВ,

УСТАНОВ, ОРГАНІЗАЦІЙ ТА ОКРЕМИХ ГРОМАДЯН,

ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ ПРАВА ІНШИХ
ОСІБ……………………………………..105

§ 1. Підстави та форми участі в цивільному процесі органів державного
управління, органів місцевого самоврядування, профспілок, підприємств,
установ, організацій та окремих

громадян, які захищають права інших
осіб………………………………….105

§ 2. Порядок порушення цивільної справи на захист прав

та охоронюваних законом інтересів інших
осіб…………………………….109

§ 3. Участь органів державного управління та місцевого

самоврядування в процесі для дачі висновку в справі

та іх процесуальне
становище………………………………………………………
111

Глава IX

ПРЕДСТАВНИЦТВО В
СУДІ…………………………………………………………11
5

§ 1. Поняття представництва в
суді………………………………………………..115

§2. Види
представництва………………………………………………….
…………120

§ 3. Процесуальне становище та повноваження

представника у
суді…………………………………………………………..
…………124

Глава X

УЧАСТЬ ПРЕДСТАВНИКІВ ГРОМАДСЬКИХ

ОРГАНІЗАЦІЙ І ТРУДОВИХ КОЛЕКТИВІВ

У ЦИВІЛЬНОМУ
ПРОЦЕСІ………………………………………………………..
…128 |

§ 1. Правове становище представників громадських організацій

і трудових колективів у цивільному
процесі………………………………….128

§ 2. Процесуальні права та обов’язки представників

громадських організацій і трудових
колективів…,…………………………131

§ 3. Оформлення повноважень і порядок допуску представників громадських
організацій і трудових колективів до участі в судовому
розгляді……………………………………………………….
…………….132

Глава XI

ПРОЦЕСУАЛЬНІ
СТРОКИ…………………………………………………………
..135

§ 1. Поняття процесуальних строків та їх
види………………………………..135

§2. Обчислення процесуальних
строків……………………..’………………….136

,, § 3. Продовження та поновлення процесуальних
строків………………..137

586

Оглав

§ 4. Службові
строки…………………………………………………………
…………..139

Глава XII

СУДОВІ ВИТРАТИ. СУДОВІ
ШТРАФИ………………………………………..141

§ 1. Поняття і види судових
витрат………………………………………………..141

§2. Звільнення від сплати судових
витрат……………………………………….146

‘ § 3. Розподіл і відшкодування судових
витрат……………………………….149

§4. Судові
штрафи…………………………………………………………
……,……..,.151

Глава ХНІ

ПІДВІДОМЧІСТЬ ЦИВІЛЬНИХ
СПРАВ……………………………………….155

§ 1. Поняття й види підвідомчості цивільних
справ……,………………….155

§ 2. Підвідомчість позовних справ
суду…………………………………………159

§ 3. Підвідомчість справ, які виникають

‘ з адміністративно-правових
відносин………………………………………….Д62

§ 4. Підвідомчість справ

окремого
провадження………………………………………….,………..
………,..,…166

Глава XIV

ПІДСУДНІСТЬ ЦИВІЛЬНИХ
СПРАВ……………………………„…………….170

§1. Поняття та види
підсудності……………………………………………………1
70

§2. Родова
підсудність…………………………………………………….
……………..171

§ 3. Територіальна
підсудність…………………………………………………….
…175

§4. Порядок передачі справи до іншого
суду…………………………………182

Глава XV

ДОКЛЗУВАННЯТАДОКАЗИВЦИВІЛЬНОМУСУДОЧИНСГВІ….184

§1. Поняття і мета судового
доказування………………………………………184

§2. Поняття судових
доказів………………………………………………………..
..186

§ 3. Предмет доказування. Факти, які не потребують доказування… 189

§ 4. Належність доказів і допустимість засобів
доказування…………..192

| §5. Оцінка судових
доказів…………………………………………………….,..,
/..196

‘ §6. Пояснення сторін і третіх
осіб…………………………..„..,…….——„,..198

§7. Показання
свідків……………………………………………,………….
..І…..„„.201

§8. Письмові
докази…………………………………………………………
…………..204

§9. Речові
докази…………………………………………………………
……………….209

§ 10. Висновок
експерта……………………………………………………….
…….І…210

§11. Забезпечення
доказів……………,……………………………..,………….
……..213

Глава XVI

ПОЗОВ………………………………………………………….
……………………………,….215

§ 1. Поняття позову та його елементи. Види
позовів………….,…………,215

§ 2. Право на пред’явлення
позову…………………………………..-…………..221

§3. Захист інтересів
відповідача…………………………………….,……………..
224

§ 4. Зміна позову. Відмова від позову і визнання позову.

Мирова угода
сторін…………………………………………………………
…………226

§ 5. Забезпечення
позову………………………………………..>………………
……..228

Глава XVII
^

, ПОРУШЕННЯ ЦИВІЛЬНОЇ
СПРАВИ……………………………………………231

§ 1. Право на звернення до суду за судовим
захистом……………..’..*П?.

14

Оглав …….. ^……..587

§ 2. Передумови права на звернення до суду та порядок

його
здійснення……………………………………………………..
……………..,……..233

§ 3. Позовна заява та її реквізити. Порядок виправлення

недоліків позовної
заяви………………………………………………………….
……236

§ 4. Підстави відмови в прийнятті
заяви………………………………………..240

§ 5. Правові наслідки порущення цивільної
справи…………………………245

Глава XVIII

ПІДГОТОВКА ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ ДО СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ…249

. § 1. Мета і значення підготовки справи до судового
розгляду………..249

§ 2. Зміст і порядок провадження підготовки цивільних справ

до судового
розгляду……………………………………………………….
…………….250

§ 3. Призначення справи до судового розгляду.

Повідомлення і виклики
суду……………………………………………………….256

Глава XIX

СУДОВИЙ РОЗГЛЯД ЦИВІЛЬНИХ
СПРАВ…………………………………..261

§1. Поняття та значення стадії судового
розгляду…………………………..261

§ 2. Процесуальний порядок судового
розгляду……………………………264

§ 3. Відкладення розгляду справи. Зупинення провадження

по
справі…………………………………………………………
…………………………..277

§ 4. Закінчення справи без винесення судового
рішення……………..,…281

§ 5. Протокол судового
засідання…………………………………………………286

Глава XX

ПОСТАНОВИ СУДУ ПЕРШОЇ
ІНСТАНЦІЇ……………………………………288

§1. Поняття й;видипостаиов
суду…,..v……………..,…………………………-..288

§ 2. Вимоги, яким повинно відповідати судове
рішення………………….290

§3. Зміст судового
рішення………………………………………………………..
…296

§4. Усунення недоліків рішення судом, який його постановив………..299

§5. Законна сила судового
рішення………………………………………………302

§6. Ухвали суду першої
інстанції…………………………………………………306

Глава XXI

ПРОВАДЖЕННЯ ПО СПРАВАХ, ЩО ВИНИКАЮТЬ

З АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН…………………………308

§ 1. Загальна характеристика справ, що виникають

з адміністративно-правових
відносин……………………………………………308

§ 2. Розгляд справ, пов’язаних із застосуванням виборчого

законодавства…………………………………………………..
…………………………..310

§ 3. Скарги на дії органів і службових осіб у зв’язку з накладенням

адміністративних
стягнень……………………………………………………….
…..315

§ 4, Скарги громадян на рішення, дії або бездіяльність державних
органів, юридичних чи службових осіб у сфері

управлінської
діяльності……………………………………………………..
……….320

§ 5. Скарги на рішення, прийняті відносно релігійних
організацій……325

§ 6. Заява прокурора про визнання незаконними

правового акта органу, рішення чи дії службової
особи………………..327

§ 7. Справи про стягнення з громадян недоїмки по податках,
самооподаткуванню сільського населення [F державному обов’язковому
страхуванню……………………..-…………….329

588 ________________________Оглав_____________________________

Глава ХХЇІ

ОКРЕМЕ
ПРОВАДЖЕННЯ…………………………………………………….
……..332

§ 1. Історико-правовий нарис окремого
провадження…………………….332

§ 2. Юридична природа окремого
провадження……………………………..338

§ 3. Визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним…..343

§ 4. Визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення

його
померлим……………………………………………………….
……………………349

§ 5. Усиновлення дітей, які проживають на території України……….353

§ 6. Встановлення неправильності запису в актах
х

громадянського
стану………………………………………………………….
………357

§ 7. Встановлення фактів, що мають юридичне
значення………………361

§ 8. Відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника……..366

§ 9. Оскарження нотаріальних дій або відмови в їх
вчиненні………….370

Глава XXIII

ОСКАРЖЕННЯ ТА ПЕРЕВІРКА СУДОВИХ ПОСТАНОВ,

ЩО НЕ НАБРАЛИ ЗАКОННОЇ
СИЛИ…………………………………………..377

§ 1. Загальна характеристика касаційного оскарження

та перевірки судових рішень і
ухвал………………………………………………377

§ 2. Право касаційного оскарження та порядок його здійснення……378

§ 3. Підготовка справи до розгляду у суді касаційної
інстанції………382

§ 4. Розгляд цивільної справи судом касаційної
інстанції………………..383

§5. Повноваження суду касаційної
інстанції………………………………….385

§ 6. Підстави для скасування рішення суду в касаційному порядку…..390

§ 7. Оскарження ухвал суду першої
інстанції………………………………….394

Глава XXIV

ПЕРЕГЛЯД У ПОРЯДКУ НАГЛЯДУ СУДОВИХ РІШЕНЬ,

УХВАЛ І ПОСТАНОВ, ЩО НАБРАЛИ ЗАКОННОЇ СИЛИ…………….397

§ 1. Сутність перегляду судових рішень, ухвал і постанов

у порядку судового
нагляду………………………………………………………..
..397

§ 2. Підстави для скасування судових постанов у порядку нагляду……398

§ 3. Суб’єкти права опротестувати і скасування рішень,

ухвал і постанов у порядку
нагляду………………………………………………401

§ 4. Розгляд справи в порядку
нагляду…………………………………………..404

§ 5. Повноваження суду, що розглядає справу в порядку нагляду……408

Глава ХХУ

ПЕРЕГЛЯД У ЗВ’ЯЗКУ З НОВОВИЯВЛЕНИМИ

ОБСТАВИНАМИ РІШЕНЬ, УХВАЛ І ПОСТАНОВ СУДУ,

ЩО НАБРАЛИ ЗАКОННОЇ
СИЛИ…………………………………………………411

§ 1. Сутність та значення перегляду у зв’язку з нововиявленими
обставинами рішень, ухвал і постанов суду, що набрали

законної
сили…………………………………………………………..
…………………..411

§ 2. Підстави перегляду у зв’язку з нововиявленими обставинами……413

§ 3. Процесуальний порядок перегляду у зв’язку

з нововиявленими
обставинами…………………………………………………….
418

Глава XXVI

ВИКОНАННЯ СУДОВИХ
РІШЕНЬ……………………………………….4………424

^_______________________Оглав_________________________589

§ТГСутність виконавчого
провадження………………………………………..424

§ 2. Учасники виконавчого
провадження……..,……………………………….425

§3. Підстави виконання та виконавчі
документи…………………………430

§ 4. Строки пред’явлення рішень до
виконання……,……………………….432

§ 5. Загальні правила
виконання…………………………………………..,………433

§6. Заходи примусового
виконання…………,………………………………….436

§ 7. Звернення стягнення на майно
боржника…………………………………437

§8. Звернення стягнення на
будинки……………………………………………..440

§ 9. Звернення стягнення на майно і грошові суми боржника, що
знаходяться в інших осіб або належать боржникові

від інших
осіб…………………………………………………………..
………………….443

§ 10. Звернення стягнення на заробітну плату (заробіток),

пенсію та стипендію
боржника…………………………………………….,……….4
45

§11. Виконання рішень відносно державних підприємств, установ,
організацій, колгоспів, інших кооперативних

і громадських
організацій………………………………………….>…….,…
……….447

§ 12. Розподіл стягнутих сум між
стягувачами……………………………….449

§ 13. Виконання рішень про передачу певних предметів

і здійснення певних
дій……………………………………………………………
……450

§ 14. Поворот
виконання………………………………………………………
………453

Глава XXVII

МІЖНАРОДНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ
ПРОЦЕС…………………………………….455

§ 1. Поняття міжнародного цивільного
процесу…………………………….455

§ 2. Джерела міжнародного цивільного
процесу……………………………458

§ 3. Правове становище іноземних осіб у цивільному процесі………..463

§ 4. Підсудність цивільних справ за участю іноземного елемента,,…471 §
5. Підготовка справи за участю іноземного елемента

до судового
розгляду……………………………………………………….
,………….477

§ 6. Визнання і виконання рішень іноземних
судів………………………….489

Глава XXVIII

АРБІТРАЖНИЙ
ПРОЦЕС…………………………………………………………
…..497

§ 1. Виникнення арбітражних судів. Система арбітражних судів.

Статус
суддів…………………………………………………………
…………………….497

§ 2. Підвідомчість справ арбітражним судам. Підсудність справ…….501

§ 3. Учасники арбітражного процесу.
Представництво…………………..504

§4. Порушення та розгляд справ арбітражними
судами………………..506

§ 5. Перевірка рішень, ухвал, постанов арбітражного суду

в порядку
нагляду………………………………………………………..
………………512

§ 6. Перегляд рішення, ухвали, постанови арбітражного суду

за нововиявленими
обставинами…………………………………………………..51
4

§ 7. Виконання рішення, ухвали, постанови арбітражного суду……..518

Глава XXIX

НОТАРІАЛЬНИЙ
ПРОЦЕС…………………………………………………………
…522

§ 1. Історико-правовий нарис розвитку
нотаріату………………………….522

§ 2. Поняття
нотаріату………………………………………………………
…………526

, ^ §3. Правовий статус
нотаріуса……………………………………………………..5
29

590_________________________Оглав____________________________

§ 4. Компетенція нотаріальних
органів…………………………………………..532

§ 5. Поняття нотаріального
процесу………………………………………………536

§ 6. Принципи нотаріального
процесу…………….,…………………………..539

§ 7. Суб’єкти нотаріального
процесу………………………………………………543

§ 8. Стадії нотаріального
процесу………………………………………………….545

§ 9. Загальні правила вчинення нотаріальних
дій………………………….549

§ 10. Нотаріальні дії, спрямовані на посвідчення

безспірного
права………………………………………………………….
…………….552

§11. Нотаріальні дії, спрямовані на посвідчення і засвідчення

безспірних
фактів…………………………………………………………
………………554

§ 12. Нотаріальні дії, спрямовані на надання виконавчої сили

платіжним зобов’язанням і борговим
документам…………………………557

§ 13. Нотаріальні дії, спрямовані на зберігання спадкового майна

та
документів……………………………………………………..
………………………..560

Глава XXX

ТРЕТЕЙСЬКИЙ СУД В УКРАЇНІ (РОЗГЛЯД ЦИВІЛЬНИХ

СПОРІВ ТРЕТЕЙСЬКИМИ
СУДАМИ)………………………………………….563

§ 1. Третейський суд. Значення третейського розгляду

цивільно-правових
спорів…………………………………………………………
…..563

§ 2. Третейський розгляд цивільно-правових спорів громадян……….564

§ 3. Третейський розгляд господарських спорів між підприємствами,
організаціями та іншими суб’єктами

підприємницької
діяльності……………………………………………………..
…..567

§ 4. Постійно діючі третейські суди по розгляду спорів між суб’єктами
права різних
країн……………………………………………………..570

Глава XXXI

ТОВАРИСЬКІ
СУДИ…………………………………………………………..
………….573

§ 1. Основи організації і діяльності товариських
судів……………………573

§ 2. Підвідомчість цивільно-правових спорів товариському суду……575

§ 3. Порядок розгляду цивільно-правових спорів

у товариських
судах………………………………………………………….
………….576

§ 4. Рішення товариського
суду…………………………………………………….580

Глава І ,

СУДОВА ВЛАДА І ПРАВОСУДДЯ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

§ 1. Форми захисту прав і законних інтересів громадян та організацій

>3ахист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом,
арбітражним судом, третейським судом, товариськими судами,
профспілковими та іншими громадськими організаціями; у випадках, окремо
передбачених законом, захист цивільних прав здійснюється в
адміністративному порядку (ст. 6 Цивільного кодексу Української РСР —
далі ЦК). Захист прав, що виникають із шлюбних та сімейних відносин,
здійснюється судом, органами опіки і піклування та органами реєстрації
актів громадянського стану (ст. б2 Кодексу про шлюб та сім’ю
України—далі КпШС). Отже, чинне законодавство передбачає декілька форм
захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно із ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється
виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих
функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у
державі. Конституція передбачає, що судочинство здійснюється
Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система
судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами
територіальності і спеціалізації.

На даний час, до завершення судово-правової реформи, в Україні
правосуддя у сфері цивільної юрисдикції здійснюють загальні та
арбітражні суди.

До органів, що здійснюють захист цивільних прав, належить і нотаріат.
Нотаріат вчиняє виконавчі написи, протести векселів, морські протести,
пред’являє чеки до оплати і засвідчує несплату чеків (Закон України від
2 вересня 1993 р. «Про нотаріат»1).

1 Див.: Відомості Верховної Ради України. 1993. № 39. Ст. 383.

І

6 Глава І

Цивільні справи розглядають і товариські суди, їм підвідомчі справи про
зіпсування жилих та нежилих приміщень і комунального устаткування,
оплату комунальних послуг, витрат з поточного ремонту місць загального
користування, про порядок користування будовами, що складають загальну
власність громадян, про розділ майна між подружжям, спори жильців щодо
використання підсобних приміщень, будинкових служб, (ст. 7 Положення про
товариські суди Української РСР1).

Деякі трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах, які є
органом по розгляду трудових спорів, що виникають між робітниками і
службовцями та адміністрацією, за винятком спорів, що підлягають
розгляду безпосередньо в районних (місцевих) судах на інших органах (ст.
232 Кодексу законів про працю України — далі КЗпП). У разі незгоди з
рішенням комісії по трудових спорах працівник чи власник або
уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду в
десятиденний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання
комісії чи його копії (ст. 228 КЗпП).

Значна кількість форм захисту цивільних прав ставить питання про те, чи
наявні для цього об’єктивні причини.

Д. М. Чечот вважає, що сама по собі велика кількість форм захисту
цивільних прав є об’єктивною необхідністю, хоча в становленні системи
форм, у практиці використання окремих форм відіграє велику роль і
суб’єктивний фактор, який визначається економічними, політичними та
іншими обставинами. Через особливий характер деяких прав або особливе
становище володарів прав та з інших причин держава залишає частину
функцій по захисту права у веденні адміністративних органів або передає
їх іншим органам. Судова форма захисту права є головною, але не єдиною
формою юрисдикційної діяльності2.

Питання про форми захисту цивільних прав дійсно має принципове значення,
а його вирішення можливо, якщо воно буде інтерпретовано в контексті
концепції правової держави.

Влада у правовій державі здійснюється на засадах її поділу на
законодавчу, виконавчу та судову. Під поділом влади розуміється
незалежність органів законодавчої, виконавчої і судової влади один від
одного. Стосовно судової влади розподіл влади грунтується на своєрідному
характері функцій суду — захисті прав і законних інтересів особи.

1 Див.: Відомості Верховної Ради України. 1-977. № 14. Ст. 51.

2 Див.: Чечот Д. М. Субьективное право й формьі его защитьі. М.,
1968.0.^54-55.

Судова влада і правосуддя у цивільних справах

Відокремлення від законодавчої та виконавчої і специфічність функції
судової влади дозволяє зробити висновок про те, що судова влада має бути
єдиною. Єдність судової влади є умовою не тільки її відокремлення від
законодавчої і виконавчої влади, але й забезпечення гарантій
недоторканності суб’єктивних прав особи. Інакше кажучи, єдність судової
влади означає необхідність конституювання у правовій державі єдиного і
рівного для усіх громадян суду, який є гарантом захисту суб’єктивних
прав і охо-ронюваних законом інтересів.

Історичний аналіз цивільного процесуального законодавства свідчить про
те, що у свій час закладалися засади, які не забезпечували єдності
судової влади. Так, згідно із ст. 1 Цивільно-про-цесуального кодексу
УРСР 1924 р. правила ведення цивільного процесу були обов’язковими для
всіх установ єдиної судової системи УРСР (народного суду, Губернського
суду і Верховного Суду), а також для установ, наділених судовими
функціями на основі особливих про них положень, з тими винятками, які в
цих положеннях встановлені.

Основи про судоустрій Союзу РСР і союзних республік від 29 жовтня 1924
р.1 також передбачали поряд з системою судових установ існування інших
органів з судовими функціями, арбітражних комісій для вирішення спорів
між державними установами і підприємствами (ст. 22), створення союзними
республіками судово-адміністративних органів постійного або тимчасового
характеру для розгляду справ особливих категорій (ст. 24).

Крім системи державних судів і установ створювалися товариські суди. В
УРСР в 1921 р. був прийнятий декрет РНК «Про робітничі дисциплінарні
товариські суди»2. Через деякий час дисциплінарні товариські суди були
ліквідовані, але 19 липня 1929 р.3 створюються товариські суди та
примирительні камери. 21 березня 1934 р.4 ВУЦВК і РНК УРСР затверджують
положення про житлові товариські суди, створені при житлових
кооперативах.

Радянське законодавство і діяльність органів цивільної юрисдикції
потребують подальшого вивчення. Є підстави стверджувати, що за напрямком
своєї діяльності вони не тяжіли до органів правосуддя. Наприклад,
вивчення практики арбітражних комісій

1 Див.: СЗ СССР. 1924. № 23. Ст. 201.

2 Див.: СУ УССР. 1921. № 13. Ст. 553.

3 Див.: СЗ УССР. 1929. № 17. Ст. 141. «Див.: СЗ УССР. 1934. № 15. Ст.
128.

8 Глава І

свідчить, що вони значною мірою виконували не правосудні, а управлінські
функції1.

Що стосується товариських судів, то як громадські формування вони все
більше стали виконувати певні юрисдикційні функції, що суперечить їх
природі як органів громадського впливу, а не державного примусу.
Дисциплінарний товариський суд міг, наприклад, застосувати догану,
тимчасове переміщення на нижчу посаду на строк до одного місяця,
направлення на важкі суспільне необхідні роботи, а у випадку стійкого
небажання підкоритися дисципліні і неодноразових стягнень — звільнення з
підприємства з передачею у дисциплінарний табір та ін.

На нашу думку, судова влада повинна втілюватися тільки в правосудді, а
«право судити» має бути надане лише органам, що входять у судову
систему, організуються на принципах незалежності і здійснюють свою
діяльність в єдиному порядку, передбаченому законом. Тільки при цьому
можуть бути забезпечені баланс законодавчої, виконавчої*! судової влади,
а також захист прав та інтересів громадян.

Послідовна реформа правосуддя повинна здійснюватися на основі зміцнення
судової системи і концентрації судової влади, відмови від квазісудових
установ. Засади, закріплені в Конституції України 1996 р., дозволяють
конституювати правосуддя як нову за змістом інституцію з надзвичайною
прерогативою вирішувати спори про права і обов’язки громадян.

§ 2. Сутність правосуддя в цивільних справах

Із законодавством про судоустрій правосуддя здійснюється тільки судом
шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних справ,
пов’язаних із захистом прав і законних інтересів громадян, підприємств,
установ і організацій, шляхом розгляду в судових засіданнях кримінальних
справ і застосування встановлених законом мір покарання до осіб, винних
у вчиненні злочину, або виправдання невинних.

Загальноприйняте визначення правосуддя зводиться до того, що правосуддя
— одна з форм державного управління, засіб ви-

1 Див.: Комаров В. В. Роль арбитражньїх комиссий в совершенствовании
хо-зяйственньїх отношений в СССР (по материалам арбитражной практики)/Л
Проблеми социалистической законности. 1985. Внп. 15. С. 121-124.

Судова влада і правосуддя у цивільних справах

конання державою внутрішньої функції охорони правопорядку, власності,
прав і свобод громадян шляхом вирішення спеціальним органом державної
влади — судом цивільних і кримінальних справ за правилами, передбаченими
цивільним і кримінальним процесуальним правом.

Дане визначення дозволяє сформулювати такі основні ознаки правосуддя: 1)
здійснення його тільки спеціально створеним органом — судом; 2)
здійснення його шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях
цивільних і кримінальних справ; 3) здійснення його тільки у
передбаченому законом порядку (процесуальна форма); 4) можливість
застосування заходів державного примусу; 5) наявність спеціальних цілей.

Ці ознаки, дійсно, характеризують правосуддя, але навряд чи можна
вважати, що вони дозволяють точно визначити сутність правосуддя, його
відмінність від інших форм юрисдикції. Наведені ознаки правосуддя тією
чи іншою мірою знаходять свій прояв і в діяльності інших юрисдикційних
органів, які здійснюють захист порушених прав. Так, цивільні справи
розглядаються в засіданнях не тільки державними судами, усім органам
цивільної юрисдикції притаманна так звана процесуальна форма їх
діяльності та деякі інші ознаки. Виходячи з цих міркувань, потрібні інші
підходи до визначення сутності правосуддя.

Поняття правосуддя має інтерпретуватися в єдності з судовою владою.
Формула «правосуддя здійснюється тільки судом» є точною, проте сама по
собі вона не розкриває змісту і сфери правосуддя взагалі та щодо
цивільних справ зокрема.

Слід звернути увагу, що достатньо точно визначена сфера правосуддя в
кримінальних справах. Згідно із ст. 15 Кримінально-процесуального
кодексу України (далі КПК) правосуддя в кримінальних справах
здійснюється тільки судом. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні
злочину, а також підданий кримінальному /покаранню інакше як за вироком
суду й відповідно до закону. В цій формулі найбільш важливим є те, що
вона зобов’язує законодавця відносити вирішення кримінальних справ
тільки до компетенції державного суду.

Цього не можна сказати про правосуддя в цивільних справах. Стаття 6
Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК) також містить
положення про здійснення правосуддя в цивільних справах судом, проте
цивільні справи розглядаються не тільки судом, але й іншими органами
цивільної юрисдикції.

Ш_____________________________Глава І

Таке положення по суті свідчить про наділення несудових органів судовими
функціями, що суперечить принципу здійснення правосуддя тільки судом.

Виходячи з єдності судової влади і правосуддя і необхідності
концентрації судової влади, можна стверджувати, що правосуддя — це форма
реалізації судової влади. Судова влада як влада державна крім як у
правосудді втілюватися не може і не повинна. Винятковість як характерна
риса судової влади, на нашу думку, і є свого роду ключем до розуміння
правосуддя в правовій державі.

Правова держава фактично утворюється в суспільстві тоді, коли право стає
центром життя суспільства, коли відносини громадян та держави є
відносинами права, а не сили, а непорушність правового становища
громадянина гарантована правосуддям, в якому інституалізується правовий
зв’язок між державою і особою.

Суд повинен забезпечити захист соціально-економічних, політичних прав,
особистих прав та свобод громадян. Судовий захист — найвища гарантія
забезпечення прав та свобод громадян, оскільки суд посідає певне
становище у системі влади.

Видатний юрист А. Ф. Коні був глибоко правий, коли писав: «Там, де
йдеться про ставлення цілого суспільства до своїх спів-членів, про
обмеження їх особистої волі в ім’я загального блага і про захист прав
окремих громадян, — ця справедливість повинна відбиватися у
законодавстві, яке тим вище, чим глибше воно вдивляється в життєву
правду людських потреб та можливостей, — і в правосудді, що вершиться
судом, який тим вище, чим більше в ньому живого, а не формального
ставлення до особи людини»1.

У цьому твердженні немає перебільшення, бо існує глибокий зв’язок між
послідовним і демократичним розвитком політичних інститутів будь-якого
суспільства та становленням ідеї правосуддя. Історія розвитку
суспільства свідчить про незмінний взаємозв’язок демократизації
суспільного життя і правового розвитку, в тому числі судових реформ.
Тому в історії судових реформ можна знайти не тільки факти зміни умов
здійснення правосуддя, що цікавить перш за все юристів, але й
відображення різних соціальних умов, надій, прагнень, настроїв людей.

Таким чином, сутність правосуддя насамперед полягає в тому, що воно має
втілювати винятковість судової влади у державі. Звідси зрозуміло, чому
зміни в політичній, економічній, со-

1 Коїш А. Ф. Собрание сочинений. М., 1968. Т. 6. С. 25.

Судова влада і правосуддя у цивільних справах 11

ціальній сферах суспільства нерозривно пов’язані з побудовою правової
держави, правовою реформою й впровадженням винятковості судової влади.

Крім винятковості судової влади в правосудді повинна втілюватися і
повнота судової влади. Повнота судової влади — невід’ємна якість
правосуддя. Вона відбивається в тому, що в правовій державі правосуддя
повинно бути доступним, інакше кажучи, всі громадяни повинні мати рівні
можливості використовувати судовий захист своїх прав і охоронюваних
законом інтересів. Крім того, повнота судової влади передбачає, що всі
громадяни без винятку визнаються рівними перед судом. Це не тільки
теоретичне положення, це—аксіома, яка підтверджена соціально-історичною
практикою і знайдіша своє закріплення в міжнародно-правових документах з
прав людини. Так, згідно із ст. 8 Загальної декларації прав людини кожна
людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними
національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй
конституцією чи законом.

Якщо винятковість судової влади — це, так би мовити, генетична ознака
правосуддя і стверджує відокремлення судової влади від законодавчої і
виконавчої, то повнота судової влади є функціональною ознакою
правосуддя, визначає сферу правосуддя, тобто сферу реалізації судової
влади.

В громадській свідомості ідея правосуддя пов’язується саме з повнотою
влади. Дійсно, повнота судової влади, поряд з її винятковістю, дозволяє
називати правосуддя «правосуддям», дозволяє розглядати інститут
правосуддя як гарантію реалізації свободи і справедливості, правового
порядку.

Ідея повноти судової влади як принцип закріплена в чинному
законодавстві. Згідно із ст. 6 ЦПК правосуддя в цивільних справах
здійснюється на засадах рівності перед законом і судом усіх громадян
незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і
національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду
і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Повнота судової
влади знайшла своє закріплення в Конституції України, яка проголосила
право громадян на судовий захист серед основних прав громадянина, що
відповідає міжнародно-правовим стандартам. В статті 14 Міжнародного
пактупро громадянські й політичні права передбачено, що кожний
громадянин має право при розгляді будь-якого кримінального звинувачення,
яке пред’явлене йому, чи при визна-

12___________ Глава І
____________________________

чещгі його прав та обов’язків у будь-якому цивільному процесі на
справедливий та публічний розгляд справи компетентним, незалежним і
неупередженим судом, створеним на основі закону.

Характеристика правосуддя як форми реалізації судової влади з її
винятковістю і повнотою потребує визначення не тільки генетичної,
функціональної, але й предметної ознаки судової влади, тобто змісту
судової влади і правосуддя як діяльності, спрямованої на певний
соціальний об’єкт.

Зміст судової влади, на відміну від законодавчої і виконавчої, полягає у
визначенні виду і обсягу суб’єктивних прав і юридичних обов’язків
суб’єктів права. Ці права і обов’язки встановлюються на основі
застосування судом норм права і з урахуванням відповідних фактичних
обставин. Реалізація судової влади, отже, завжди пов’язана з розглядом
конкретної юридичної справи, із забезпеченням прав людини.

Предметна ознака правосуддя визначається потребами забезпечення
реалізації прав всіх і кожного, а правосудна форма захисту прав громадян
— шляхом розгляду і вирішення юридичної справи, а не шляхом
адмшістративних велінь, ставить громадянина в рівне становище не тільки
з іншими громадянами, а й з державною владою, державою. Ось чому саме
судова влада природно є фактором обмеження втручання кого-небудь у
правовий статус громадянина і в системі розподілу влади є тією
противагою, яка забезпечує невід’ємні і недоторканні права особи. Ця
глибока закономірність складає зміст і функції правосуддя в правовій
державі як охоронця прав і свобод особи. При цьому правосуддя являє
собою єдину форму забезпечення законності і справедливості у стосунках з
участю громадян. Громадянин стає не тільки носієм певних прав, але й
безпосереднім захисником їх в суді, він виступає, так би мовити,
споживачем судової влади і законності.

Таким чином, предметна ознака судової влади втілюється в певному напрямі
функціонування правосуддя, яке сприяє шляхом вирішення юридичних справ
судовому здійсненню прав і свобод особи в суспільстві, реалізації
законності і справедливості в державі.

Соціальна функція, зміст правосуддя у цивільних справах повинні
зводитися тільки до вирішення справ, інші функції на суди покладатися не
повинні.

Хоча норми права застосовують не лише органи правосуддя, але й інші
державні органи і громадські організації, однак правосуддя відрізняється
від інших форм правозастосування тим, Ідо

Судова влада і правосуддя у цивільних справах ІЗ

рішення органів правосуддя мають загальнообов’язковий характер,
прі’орИтет перед рішенням інших органів. Згідно із ст. 14 ЦПК рішення
суду є обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ,
організацій, службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій
території України. Ця обставина детермінована високим соціальним
статусом правосуддя.

Судові рішення, на відміну від актів інших органів, мають законну силу.
Рішення суду, так би мовити, прирівнюється до сили закону. Саме в
законній силі актів судового правозастосування виявляється судова влада,
як дійсна влада. Згідно із ч. 1 ст. 209 ЦПК суди постановляють рішення
ім’ям України.

Нарешті, правосуддя як правозастосовча діяльність характеризується
специфічною процесуальною формою. На відміну від інших процесуальних
форм процесуальна форма правосуддя і її дотримання визначає законність
судових рішень. Згідно із ст. 1 ЦПК порядок провадження в цивільних
справах у судах визначається процесуальним законодавством. Порушення або
неправильне застосування норм процесуального права можуть бути підставою
до скасування рішення (ст. 314 ЦПК).

Особлива юридична процедура, в якій відбувається вся судова діяльність,
— високозначимий елемент правосуддя, вона кінець кінцем і забезпечує
суворе дотримання начал законності, захисту прав і свобод громадян. Ця
процедура втілює найважливіші демократичні принципи правосуддя, що
закріплені в Конституції України і процесуальному законодавстві.

§ 3. Поняття цивільного процесу (цивільного судочинства)

У,

правовій літературі терміни «цивільний процес» І «цивільне судочинство»
вживаються як рівнозначні. Однак з цього питання висловлюються різні
судження. Деякі вчені визначають цивільний процес як діяльність судових
органів по вирішенню спорів та інших справ, які стосуються прав та
інтересів громадян, організацій, і по примусовому виконанню судових
постанов, що здійснюється в точно визначеному порядку із забезпеченням
активної участі заінтересованих осіб..

Висловлюється думка, що цивільний процес — це діяльність суду по
здійсненню правосуддя, яка складається з розгляду і вирішенні в судових
засіданнях цивільних справ; діяльність осіб, які

14__________________________Глава І______________________

беруть участь у справі, і сукупність цивільних процесуальних
правовідносин між судом і заінтересованими особами та органами держави,
що беруть участь у справі.

Поряд із спробами дати визначення поняття цивільного процесу існує
думка, що цієї проблеми не існує взагалі. В. Н. Щег-лов підкреслює, що
діяльність учасників правовідносин в інших галузях права, на відміну від
процесуального, не виділяється як окрема категорія. Немає необхідності
виділяти її і в процесуальній теорії. У суспільних відносинах,
врегульованих нормами права, відокремлення діяльності неминуче веде до
її відриву від правової форми і до протиставлення правовій формі, що
однаково неприпустимо. На основі цього робиться висновок про тотожність
понять цивільного процесу і цивільних процесуальних правовідносин.
Цивільний процес є суспільними відносинами, врегульованими цивільним
процесуальним правом1.

Таким чином, у науці цивільного процесуального права існують досить
суперечливі підходи як до самої постановки проблеми, так і до змістовної
її характеристики.

Дослідження змісту цивільного процесу повинно здійснюватися в аспекті,
який дозволяє визначити його зв’язок та співвідношення з правосуддям у
цивільних справах.

Нерідко правосуддя ототожнюють з цивільним процесом. Наприклад, Н. Т.
Арапов відзначає, що правосуддя в цивільних справах є діяльність
державного суду і осіб, які беруть участь у ньому по розгляду і
вирішенню спорів про право цивільне2. На думку В. М. Семенова, цивільний
процес поряд з кримінальним процесом є видом правосуддя, різновидом
судової діяльності3.

Як видно, Н. Т. Арапов відносить до правосуддя і діяльність суду, і
діяльність осіб, заінтересованих у правосудді. Для цивільного процесу
місця не залишається. В. М. Семенов, навпаки, ототожнюючи цивільний
процес і правосуддя, під цивільним процесом розуміє тільки судову
діяльність.

До аналогічних висновків призводять і судження М. А. Гур,-вича, який
відзначав, що цивільне процесуальне право, регламентуючи діяльність суду
по здійсненню правосуддя, встановлюю-

1 Див.: Щеглов В. Н. Единство гражданского процесса й его обьект / Трудн
ВЮЗИ. М., 1977. Т. 51. С. 26-34.

2 Див.: Арапов Н. Т. Проблеми теории й практики правосудна по
гражданс-ким делам. Л., 1984. С. 12.

3 Див.: Советский гражданский процесе. М., 1978. С. 7.

Судова влада і правосуддя у цивільних справах 15

чи права й обов’язки учасників процесу, є гарантією реалізації завдань
цивільного судочинства1.

Поняття цивільного процесу тісно пов’язано з поняттям правосуддя, однак
не повинно зводитися до нього. Правосуддя і цивільний процес — не
тотожні поняття. Зміст правосуддя полягає у визначенні виду й обсягу
суб’єктивних прав і юридичних обов’язків персонально певних осіб, у
вирішенні конкретної цивільної справи судом шляхом винесення рішення,
яке має законну силу. Правосуддя характеризується і тим, що воно повинно
бути побудовано на засадах, які забезпечують можливість реалізації
заінтересованою особою права на судовий захист, тобто можливість
особисто бути захисником своїх прав у суді, брати участь у”вирішенні
своєї справи. Саме ця обставина і визначає необхідність встановлення
специфічної форми здійснення правосуддя, яка передбачає суворо
встановлений порядок розгляду і вирішення цивільної справи. Порядок
розгляду і вирішення цивільних справ є формою здійснення правосуддя в
цивільних справах і складає, на нашу думку, цивільний процес
(судочинство).

Якщо правосуддя — це судова діяльність по реалізації судової влади, то
цивільний процес — це форма реалізації правосуддя, яка забезпечує і
гарантії здійснення правосуддя, і гарантії права громадян на судовий
захист. Такий зв’язок правосуддя і цивільного судочинства пояснює їх
принципову єдність як змісту і форми. Поза цивільним судочинством, яке
забезпечує гарантії його здійснення, правосуддя неможливе, як і розгляд
справи, якщо він не здійснюється судом, не є цивільним процесом.

Таким чином, правосуддя в цивільних справах і цивільний процес у
спеціально-юридичному значенні — самостійні явища. Правосуддя — форма
реалізації судової влади, а цивільний процес — форма здійснення
правосуддя, яка покликана забезпечити і гарантії правосуддя, і гарантії
особи.

Цивільний процес як форма реалізації правосуддя і права громадян на
судовий захист має свою предметну сферу. Згідно з чинним цивільним
процесуальним законодавством у порядку цивільного судочинства
розглядаються справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних,
трудових та кооперативних правовідносин, справи, що виникають з
адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження (ч. 2
ст. 1 ЦПК).

1 Див.: Советский гражданский процесе. М., 1985. С. 9.

16 Глава І

Визначення сфери цивільного процесу важливо, бо вона є показником
функціонування в державі судової влади і правосуддя. Цивільний процес
розрахований, як видно, на здійснення правосуддя в широкій сфері
правовідносин, які характеризуються юридичною рівністю їх учасників
(цивільних, сімейних тощо).

В порядку цивільного судочинства здійснюється правосуддя і у справах, що
виникають з адміністративно-правових відносин, в яких громадянин
перебуває з державним органом або службовою особою (наприклад, справи по
скаргах на рішення, дії чи бездіяльність державних органів, юридичних
або посадових осіб у сфері управлінської діяльності), а також по справах
окремого провадження, в яких захищаються не суб’єктивні права, а
охоронювані законом інтереси, неопосередковані суб’єктивним правом
(наприклад, інтерес у судовому встановленні фактів, що мають юридичне
значення: перебування на утриманні, родинних відносин тощо).

Сфера цивільного процесу опредмечує соціальну функцію правосуддя в
цивільних справах, профілює правосуддя в цивільних справах на певну
групу суспільних відносин і допускає розгляд і вирішення будь-якої
цивільної справи з додержанням єдиного порядку, який забезпечує
однаковий стандарт здійснення правосуддя і судового захисту суб’єктивних
прав і охоронюваних законом інтересів.

Стаття 1 ЦПК передбачає, що порядок провадження в цивільних справах у
судах визначається законом, а справи, що виникають з
адмшістративно-правових відносин, і справи окремого провадження
розглядаються за загальними правилами судочинства, крім винятків,
встановлених законодавством.

Таким чином, законодавство виходить з єдності цивільного процесу і
загального характеру правосуддя в цивільних справах незалежно від того,
яку справу розглядає суд.

Разом з тим, визначаючи сутність цивільного процесу, автори, як правило,
вважають, що цивільне судочинство поділяється на самостійні види:
позовне; по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин;
окреме. При цьому вони виходять з того, що матеріально-правова природа
усіх цих справ має істотну специфіку, яка обумовлює процесуальні
особливості їх судового розгляду.

Наведені міркування викликають заперечення. Прагнення обгрунтувати
наявність у цивільному процесі окремих видів -ярок ,

о. ву

Судова влада і правосуддя у цивільних справах 1 7

ваджень не відповідає законодавству і суперечить закріпленому в ньому
положенню про єдність цивільного процесу. •

Цивільний процесуальний закон, встановивши для усіх цивільних- справ
єдину процесуальну форму їх розгляду і допускаючи в окремих випадках
винятки із загальних правил, виходить з того, що цивільний процес є
загальною формою захисту прав і охоронюва-них законом інтересів, а ті
або інші особливості розгляду цивільних справ не можуть створити
самостійного порядку їх розгляду.

Єдність цивільного процесу, таким чином, “забезпечується тим, що розгляд
і вирішення цивільної справи можи відбуватися тільки в порядку,
передбаченому цивільним процесуальним законодавством .

Цивільний процес як передбачений законом порядок розгляду і вирішення
цивільних справ характеризується стадійністю розвитку. Цивільний процес
розвивається в певній послідовності, по стадіях (етапах), які
відображають, так би мовити, логіко-ча-сові характеристики судової
діяльності і процесуальної діяльності усіх учасників цивільного процесу.

В процесуальній літературі під стадією цивільного процесу розуміють
сукупність процесуальних дій суду, учасників процесу, спрямованих на
певну процесуальну мету (порушення справи, підготовка справи до судового
розгляду та ін.). На нашу думку, це визначення є неповним. Будь-яка
стадія цивільного процесу крім процесуальної мети характеризується своїм
специфічним змістом, колом суб’єктів процесуальної діяльності, особливим
процесуально-документальним оформленням.

У цивільному процесі існують такі стадії: порушення цивільної справи;
підготовка цивільної справи до судового розгляду; судовий розгляд;
перегляд рішень і ухвал, що не набрали законної сили (касаційне
провадження); виконання судових рішень (виконавче провадження); перегляд
рішень, ухвал і постанов, що на-брали законної сили (наглядне
провадження); перегляд рішень, ухвал і постанов, що набрали законної
сили, у зв’язку з новови-явленими обставинами. Ці стадії складають
систему, загальну модель цивільного процесу. Конкретна цивільна справа
може пройти тасі стадії, однак частіше справа проходить обов’язкові
стадії — від порушення цивільної справи до судового розгляду, адже не
завжди судове рішення в справі оскаржується, опротестовується або
переглядається у зв’язку з нововиявленими обставинами чи приму

18

Глава І

Регламентація процесуальної діяльності не обмежується виз-ІнаЧенням
загального порядку цивільного судочинства за само-Істійними стадіями.
Особливість правового регулювання цивільних процесуальних відносин
полягає і в тому, що правовій регламентації підлягає кожна окрема
процесуальна дія суду, який здійснює правосуддя, кожна процесуальна дія
учасника цивільного процесу (позивача, відповідача, свідків і т. п.)-
Цивільне процесуальне законодавство визначає допустимі процесуальнії дії
в цивільному процесі, послідовність здійснення процесуальних дій
суб’єктами процесуальної діяльності, а також обов’язкове документальне
їх оформлення у відповідних процесуальних актах — документах (ухвалах,
рішеннях, протоколах тощо).

Механізм стадійного руху цивільної справи, взаємозв’язку процесуальних
дій суб’єктів процесуальної діяльності ті їх документального оформлення
складає цивільний процес (цивільне судочинство) як встановлений законом
порядок розгляду і вирішення цивільних справ.

і

*1і

Глава II

ЦИВІЛЬНЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО ЯК САМОСТІЙНА ГАЛУЗЬ ПРАВА

§ 1. Предмет цивільного процесуального права

Ц.

Цивільне процесуальне право є самостійною галуззю права І тому має
притаманний тільки йому предмет правового регулювання. Розгляд питань
про судову владу і правосуддя в цивільних справах, про форму здійснення
правосуддя в рамках цивільного процесу приводить до висновку, що
предметом процесуального права є суспільні відносини, які виникають при
здійсненні правосуддя в цивільних справах. Цивільне процесуальне право
визначає порядок розгляду і вирішення цивільних справ, установлюючи для
кожного суб’єкта процесуальної діяльності права та обов’язки, тобто міру
можливої або належної поведінки.

Згідно із ст. 2 ЦПК завданнями цивільного судочинства є охорона прав і
законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного
розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним
законодавством.

Суспільні відносини, які виникають при здійсненні правосуддя в цивільних
справах, мають специфічний характер. Вони виникать у зв’язку з
необхідністю судового захисту суб’єктивних прав або охоронюваних законом
інтересів громадян чи організацій. Якщо суспільні відносини, які є
предметом правового регулювання галузей матеріального права (цивільного,
сімейного, житлового, трудового та ін.), виникають для досягнення певних
економічних та інших цілей, то суспільні відносини в сфері здійснення
правосуддя в цивільних справах виникають з метою розгляду цивільної
справи по спору між заінтересованими особами та судового захисту
порушених або оспорюваних суб’єктивних прав або охоронюваних законом
інтересів. Таким чином, суспільні відносини, які складають предмет
цивільного процесуаль-

20 Глава II
__________^_

ного права, виникають у зв’язку з реалізацією заінтересованими особами
права на судовий захист.

Відповідно до ст. 6 ЦК захист цивільних прав судом здійснюється шляхом
визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення
права, і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання
обов’язку в натурі; компенсації моральної шкоди; припинення або зміни
правовідношення; стягнення з особи, яка порушила право, завданих
збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, — неустойки
(штрафу, пені), а також іншими засобами, передбаченими законом.

Цивільне процесуальне право як самостійна галузь права ге-нетично і
функціонально пов’язано з іншими галузями права. Ге-нетично цивільне
процесуальне право пов’язано з конституційним правом, законодавством про
судоустрій та кримінальним процесуальним правом. Функціонально цивільне
процесуальне право пов’язано з цивільним, сімейним, трудовим,
адміністративним, фінансовим та іншими галузями права.

Генетичні зв’язки цивільного процесуального права ґрунтуються на
існуванні норм, які складать основу цивільного процесуального
законодавства (зв’язок з конституційним правом) або носять міжгалузевий
характер (принципи організації і діяльності судових органів, інститут
доказів, преюдиціальність судових постанов, виконання вироків у частині
майнових стягнень за правилами цивільного процесу та ін.).

Функціональні зв’язки цивільного процесуального права виявляються у
факті застосування судом норм матеріального права при розгляді і
вирішенні цивільних справ. Причому правильне застосування відповідних
норм матеріального права безпосередньо впливає на законність судової
діяльності, законність актів правосуддя. Згідно із ст. 11 ЦПК суд
вирішує справи на підставі Конституції, інших актів законодавства
України, міжнародних договорів України в порядку, передбаченому ЦПК. У
випадках, передбачених законом, суд застосовує норми права інших держав.

Якщо суд неправильно застосував норму матеріального права, рішення по
справі підлягає скасуванню (статті 312,313 ЦПК).

Отже, грань взаємозв’язку цивільного процесуального права з іншими
галузями матеріального права проходить через застосування судом чинного
законодавства, яке регулює матеріально-правові ВІДНОСИНИ.
‘-‘->’ > «•

Цивільне процесуальне право як самостійна галузь права 2\

Дана обставина багатьма вченими не враховується, що призводить до
неправильного трактування взаємозв’язку цивільно*-го процесуального
права з іншими галузями права. Наприклад, нерідко стверджується, що
цивільне процесуальне право має залежний характер, визначається галузями
матеріального права. Ці твердження нівелюють самостійність цивільного
процесуального права і є необгрунтованими.

§ 2. Метод правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин

Іетод правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин —
самостійна категорія. Поряд з предметом цивільного процесуального права
він характеризує цивільне процесуальне право як самостійну галузь права.

В процесуальній науці даються різні визначення методу правового
регулювання. Одні автори вважають, що метод правового регулювання,
притаманний цивільному процесуальному праву, обумовлюється тим, що
обов’язковим суб’єктом процесуальних правовідносин є судовий орган, який
приймає владні рішення і є методом владних наказів.

На думку інших, методом цивільного процесуального права є забезпечення
охорони і захисту цивільних прав судом за вимогами заінтересованих осіб
на основі процесуальної рівності сторін, обов’язку доказати факти, якими
вони обґрунтовують свої вимоги і заперечення, контролю суду за
розпорядчими діями сторін і сприяння в здійсненні процесуальних прав.

Наведені визначення методу правового регулювання не є повними. Метод —
структурно складне явище і створює систему правових прийомів
регулювання, які встановлюють специфічний правовий режим у сфері
правосудця в цивільних справах.

Метод правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин
характеризується специфікою правового становища суб’єктів цивільних
процесуальних правовідносин, процесуально-юридичних фактів, засобів
формування змісту правовідносин, процесуальних санкцій і цивільної
процесуальної форми.

Зміст методу правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин
перш за все знаходить своє відображення в правовому становищі суб’єктів
головних процесуальних правовідносин (правовідносин суду з особами, які
мають матеріально-

22 Глава
II_____________________________

правову заінтересованість у справі), оскільки ці правовідносини є
первісною і необхідною основою всього цивільного процесу. Без головних
процесуальних правовідносин цивільний процес виникнути не може. В
головних процесуальних правовідносинах відбиваються особливості
правового регулювання, які притаманні цивільному процесуальному праву як
самостійній галузі права. Ці особливості походять із змісту
правосуб’єктності учасників даних правовідносин — позивача, відповідача
і суду та характеру їх правового зв’язку.

Найбільш істотним елементом цивільної процесуальної правосуб’єктності
сторін є правоздатність, яка за обсягом значно ширша, ніж правоздатність
інших осіб, які беруть участь у справі. Процесуальна правоздатність
сторін — це правовий спосіб, який використовується законодавством для
приведення в дію усього механізму правового регулювання процесуальних
правовідносин.

Згідно із ст. 100 ЦПК здатність мати цивільні процесуальні права та
обов’язки (цивільна процесуальна правоздатність) визнається за всіма
громадянами України незалежно від походження, соціального і майнового
стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення
до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин,
а також за державними підприємствами, установами, організаціями,
колгоспами, іншими кооперативними організаціями, їх об’єднаннями, іншими
громадськими організаціями, які користуються правами юридичної особи.

Зміст процесуальної правоздатності свідчить про значну самостійність і
автономність сторін, що і е характерною рисою методу правового
регулювання цивільних процесуальних правовідносин. Процесуальна
правоздатність інших осіб, які беруть участь у справі і мають особисту
заінтересованість {заявників у справах окремого провадження, скаржників
у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин), за змістом
відрізняється від правоздатності сторін, але за нею залишається та ж
функціональна спрямованість в механізмі правового регулювання.

Специфіка правосуб’єктності суду полягає в тому, що її зміст
визначається компетенцією, а не правоздатністю. Від правоздатності
компетенція відрізняється тим, що вона не пов’язана з задоволенням
особистого інтересу її носія і має правообов’язковий характер. В
механізмі правового регулювання компетенція суду і правоздатність сторін
взаємопов’язані і доповнюють одна одну.

Цивільне процесуальне право як самостійна галузь права 23

Нерозривний функціональний зв’язок прав, які складають зміст
процесуальної правоздатності і компетенції, -— закономірна, ха-рактерна
риса цивільного судочинства. »

Зміст методу правового регулювання цивільних процеєуаль-них
правовідносин визначається і специфікою юридичних процесуальних фактів.
Метод правового регулювання характеризують не всі юридичні факти, а лише
ті, які складають юридичну основу регулювання. Такими будуть юридичні
факти, що впливають на весь процес, на всі процесуальні правовідносини.
Особливість їх полягає у тому, що вони є підставою виникнення, розвитку,
припинення головних процесуальних правовідносин, однак мають значення і
для інших процесуальних правовідносин (додаткових і допоміжних).

Так, істотне значення в юридико-фактичному складі цивільного процесу
мають юридичні факти, на підставі яких виникає цивільне судочинство
(подання заяви, скарги). Вони відрізняють цивільне судочинство від
кримінального і свідчать про койоти»-тутивне значення ініціативи
заінтересованої особи (заявника) в правовому регулюванні. На їх основі
будується вся система інших специфічних для цивільного судочинства
юридичних процесуальних фактів (відмова від позову, складання мирової
угоди тощо).

Конститутивне значення в цивільному процесі мають і процесуальні дії
(юридичні факти) суду, які є невід’ємним елементом юридичного фактичного
складу головних процесуальних правовідносин. Метод правового регулювання
характеризують ті дії, які здійснюються по виконанню обов’язку з
правосуддя: судові рішення, ухвали, постанови вищих судів. Крім них в
юридичний склад входять також процесуальні дії, правовою формою
реалізації яких є не компетенція, а правова зв’язаність у тих випадках,
коли суд здійснює контроль за праворозпорядчими діями сторін -*-приймає
або відмовляє в прийнятті заяви, приймає відмову від позову, затверджує
мирову угоду тощо. Ці процесуальні дії перебувають у функціональному
зв’язку з діями сторін, доповнюють їх.

Метод правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин
характеризують і прийоми формування змісту процесуальних правовідносин,
ступінь і характер участі в цьому їх суб’єктів.

Прийоми формування змісту процесуальних правовідносин різноманітні. Так,
у деяких випадках зміст процесуальних правовідносин визначається за
допомогою наказів, заборон, позитив-

24 Глава II

ного зобов’язування. Однак ці прийоми не розкривають специфіки методу
правового регулювання цивільних процесуальних відносин, бо належать не
до головних, а до додаткових або службово-допоміжних правовідносин. Для
характеристики методу правового регулювання істотним є формування прав і
обов’язків заінтересованих осіб (заявника, відповідача тощо) і суду,
який здійснює правосуддя.

У головних процесуальних правовідносинах специфічним для здійснення і
формування суб’єктивних прав і обов’язків заінтересованих осіб є
диспозитивність. Вона є відображенням цивільної процесуальної
правоздатності в сфері реалізації права, свідчить про автономію цих
суб’єктів у процесуальних правовідносинах.

З диспозитивністю як прийомом формування змісту головних правовідносин
тісно пов’язана активність суду при розгляді цивільних справ. Вона
відбивається в судовому розсуді (статті 105, 109, 209, 213, 214, 218
ЦПК). Поряд з диспозитивністю судовий розсуд також є показником ступеня
і характеру участі головних суб’єктів цивільного процесуального права в
формуванні змісту правовідносин, але його межі визначені законом.

Зміст методу правового регулювання цивільних процесуальних відносин
відбивається і в особливості процесуальних санкцій.

Типовим для цивільного процесу є процесуальні санкції, які забезпечують
належне здійснення правосуддя, повний і об’єктивний захист судом прав і
охоронюваних законом інтересів громадян і організацій. До них належать
санкції скасування або зміни судових постанов. Вони мають найбільшу
вагу, максимально сприяють реалізації завдань цивільного судочинства. Ці
санкції належать до заходів захисту, а не процесуальної
відповідальності.

В юридичній літературі правові санкції інтерпретуються не тільки як
засоби правового примусу, але і як передбачені законом правові наслідки,
необов’язково пов’язані з примусом. Серед процесуальних санкцій, які є
наслідками неналежного здійснення заінтересованими особами своїх
процесуальних прав, — відмова в прийнятті заяви, залишення заяви без
руху, залишення заяви без розгляду, закриття провадження в справі
внаслідок відсутності у заявника права на звернення до суду тощо.

Вказані санкції називаються процесуальними тяжкостями. Вони покладаються
на особу, якщо вона здійснила належне їй право поза передбаченими
законом умовами, тобто не в формах судочинства.

І.-:,:

Цивільне процесуальне право як самостійна галузь права 25

Функція процесуальних тяжкостей полягає не тільки в тому, щоб викликати
здійснення процесуальної дії, а й забезпечити додержання
заінтересованими особами умов і порядку реалізації своїх процесуальних
прав, використання судового захисту тільки в формах судочинства.

Для здійснення цивільного судочинства достатньо лише мінімуму примусових
санкцій — скасування або зміни неправосудних постанов. До сторін же, як
правило, ніякого державно-правового примусу не застосовується. Щодо
засобів процесуальної відповідальності (процесуальні штрафи, стягнення
за втрату робочого часу—статті 48,77,153,164 ЦПК), то вони зовсім не
характеризують метод правового регулювання, мають допоміжний характер.

Специфічність методу правового регулювання цивільних процесуальних
правовідносин як правового режиму полягає і в тому, що він
характеризується цивільною процесуальною формою. Регулювання
процесуальної діяльності при здійсненні правосуддя в цивільних справах
неможливо, якщо закон не передбачає певного порядку діяльності і суду, і
осіб, які беруть участь у справі, і інших учасників цивільного процесу.

Процесуальна форма—настільки специфічна риса правового регулювання
цивільних процесуальних відносин, що деякі автори проблему методу
правового регулювання зводять повністю до проблеми процесуальної форми1.
Однак процесуальна форма не охоплює всього змісту методу правового
регулювання цивільних процесуальних правовідносин і характеризує його
лише в сукупності з правовим становищем суб’єктів правовідносин,
прийомами формування їх змісту, юридичними процесуальними фактами та
процесуальними санкціями.

§ 3. Джерела цивільного процесуального права. Межі дії цивільного
процесуального закону

,/Д.жерелами цивільного процесуального права є Конституція України, ЦПК,
закони та інші нормативні акти.

В Конституції містяться норми, які регламентують право громадян на
судовий захист, їх правовий статус у цивільному судо-

1 Див.: Горшенев В. М, Дружков П С. О системе процессуального права в
советском государстве // ВопросьІ правоведения. Новосибирск, 1970. С.
15-16.

26 Глава II

чинстві (статті 24, 29, ЗО, 31, 32, 55, 59) і визначають принципи

організації і діяльності суду (розділ VIII).

ЦПК є основним джерелом цивільного процесуального права і встановлює
порядок провадження в цивільних .справах. Він складається з шести
розділів: загальні положення; особи, які беруть участь у справі, їх
права і обов’язки; провадження справ у суді першої інстанції;
провадження справ у касаційній і наглядній інстанціях; виконання судових
рішень; цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб без
громадянства, позови до іноземних держав, судові доручення і рішення
іноземних судів, міжнародні договори.

В ЦПК є три додатки. Додаток № 1 містить перелік видів майна громадян,
на яке не може бути звернене стягнення по виконавчих документах. В
додатку № 2 подано Положення про третейський суд. Додаток №3 передбачає
порядок відновлення втраченого судового або виконавчого провадження.

До джерел цивільного процесуального права належить Закон України від 5
червня 1981 р, «Про судоустрій», яким встановлені мета і завдання
правосуддя, засади організації діяльності органів судової влади. Закон
України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» містить норми, які
регламентують питання участі прокурора у цивільному судочинстві.

До джерел цивільного процесуального права також належить Закон України
від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні», Закон
України від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову службу», які
передбачають право виконавчих органів сільських, селищних, міських Рад
та їх голів звертатися до суду ‘для захисту прав відповідної
територіальної громади, право податкової інспекції в судовому порядку
стягувати з громадян у бюджет недоїмки по податках та інших обов’язкових
платежах.

Джерелом цивільного процесуального права є Цивільний кодекс, Кодекс про
шлюб та сім’ю та інші закони України.

Дискутується питання про те, чи є джерелом цивільного процесуального
права постанови Пленуму Верховного Суду України. Як відомо, Пленум
Верховного Суду має право давати роз’яснення з питань застосування
чинного законодавства, в тому числі і з питань цивільного процесу. І
хоча керівні роз’яснення мають виключне значення для судової практики,
їх не можна визнати джерелами цивільного процесуального права.

Цивільний процесуальний закон, як і будь-який закон, діє в часі,
просторі і по колу осіб. Дія цивільного процесуального,за-

Цивільне процесуальне право як самостійна галузь права 27

кону в часі зв’язана, перш за все, з проблемою зворотної сили закону. В
законодавстві існує загальне правило про те, що закон зворотної сили не
має.

Надання законові зворотної сили має місце в рідких випадках,
передбачених законодавцем. Цивільний процесуальний закон зворотної сили
не має. Стаття З ЦПК передбачає, що провадження в цивільних справах у
судах ведеться за цивільними процесуальними законами, що діють на час
розгляду справи, вчинення окремих процесуальних дій або виконання
рішення суду.

Припинення дії цивільного процесуального закону, як правило,
відбувається в результаті офіційного його скасування, тобто прийняття
нового закону.

Стаття 1 ЦПК визначила дію законодавства про цивільне су* дочинство і в
просторі. Законодавство про цивільне судочинство застосовується усіма
судами України при розгляді ними цивільних справ відповідно до правил
підвідомчості і підсудності. Згідно із ст. 426 ЦПК суди України
виконують передані їм доручення іноземних судів про провадження окремих
процесуальних дій. Виконання доручень іноземних судів про проведення
окремих процесуальних дій провадиться на основі цивільного
процесуального законодавства України.

Правила дії цивільного процесуального законодавства визначають його дію
і по колу осіб. Цивільне процесуальне законодавство поширюється на
громадян України, іноземців, а також осіб без громадянства та
колективних суб’єктів — організації. Разом з тим дія цивільного
процесуального законодавства по колу осіб має особливості. Воно діє
тільки відносно учасників цивільного процесу та осіб, які мають будь-яке
відношення до справи, що розглядається судом, хоча і не притягнутих до
процесу. Так, згідно із ст. 48 ЦПК організації та громадяни за вимогою
суду повинні подати письмові докази, що вони не є учасниками цивільного
процесу. Відносно інших осіб, які не беруть участі в процесі та не мають
до нього відношення, цивільне процесуальне законодавство не діє.

Врешті-решт, потрібно мати на увазі, що певні правила цивільного
процесуального законодавства діють відносно всіх або тільки відносно
окремих суб’єктів процесу. Так, ст. 9 ЦПК, яка передбачає правило про
національну мову судочинства, стосується всіх учасників процесу, а ст.
ЗО ЦПК, яка лередбачає обов’язок доказування та подання доказів,
стосується тільки осіб, які беруть участь у справі.

28__________________________Глава II____________________________

§ 4. Наука цивільного процесуального права

Іаука цивільного процесуального права, як і будь-яка правова наука,
вивчає певну сферу соціальної практики і є складовою частиною
правознавства. Як частина правознавства вона має свій предмет, певну,
тільки їй притаманну галузь пізнання.

Предметом юридичної науки є держава і право в цілому, закономірність
функціонування держави і права. Галузеві правові науки, у тому числі і
наука цивільного процесуального права, вивчають насамперед відповідну
галузь права.

Наука цивільного процесуального права вивчає, таким чином, однойменну
галузь права. Однак цим не вичерпується її предмет. З розвитком науки її
предмет постійно розширюється, тому ідо з’являються нові галузі, які
вимагають самостійного вивчення. Сучасний стан науки цивільного
процесуального права дозволяє вирішувати питання, які стосуються
прогнозування розвитку судової влади та правосуддя, тенденцій та шляхів
розвитку цивільного процесуального законодавства, його окремих
інститутів та ін.

Оскільки предмет науки цивільного процесуального права достатньо
складний, то його можна певним чином структурувати. На нашу думку, в
предметі науки цивільного процесуального права виділяються кілька
відносно самостійних, але логічно пов’язаних проблем: теорії та
методології науки; цивільного процесуального права як галузі права та
цивільного процесуального законодавства; цивільного процесу та його
окремих інститутів; порівняльного правознавства; міжнародного цивільного
процесу; судової практики.

Таким чином, предмет науки цивільного процесуального права свідчить про
те, що вона включає широкий комплекс спеціальних знань, у межах та за
допомогою яких здійснюється теоретично-прикладне дослідження
функціонування судової влади та правосуддя в цивільних справах. З
урахуванням цього можна уявити систему науки цивільного процесуального
права, яка складається з кількох частин.

1. Поняття науки, її предмет, метод, система, соціальні функції,
співвідношення із загальною теорією держави і права та іншими юридичними
науками, історія науки.

2. Судова влада та правосуддя, вчення про процесуальний закон, предмет,
метод, систему та принципи цивільного про-

Цивільне процесуальне право як самостійна галузь права 29

цесуального права, вчення про цивільні процесуальні пра-вовідносини,
вчення про докази та ін.

3. Поняття цивільного процесу, його стадії, право на звернення до суду
за судовим захистом, процесуальна діяльність суду та інших учасників
процесу тощо.

4. Цивільний процес іноземних держав.

5. Розгляд цивільних справ з іноземним елементом.

6. Поняття та значення судової практики, форми судової практики тощо.

Існує думка, що наука цивільного процесуального права вивчає не тільки
питання, що виникають у зв’язку з функціонуванням судової влади та
правосуддя в цивільних справах, але й питання організації та діяльності
несудових органів, які здійснюють захист цившьних прав, — нотаріату,
третейських та товариських судів. Ця думка спірна і більшістю вчених не
підтримана. Однак хоча ці питання і не належать до системи науки
цивільного процесуального права, за традицією, що склалась, вони
розглядаються в однойменній навчальній дисципліні та входять до змісту
даного навчального курсу.

Глава

ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

§ 1. Поняття та значення принципів цивільного процесуального права

1 Іроблема принципів кожної галузі права, втому числі цивільного
процесуального права, обумовлюється тим, що принципи відбивають суть,
характер та основні риси цій галузі. Тому для правильного і повного
розкриття поняття, значення та механізму дії принципів цивільного
процесуального права необхідно зробити аналіз окремих норм та інститутів
цієї галузі права та інститутів судочинства, в яких і діють принципи. Ця
проблема ускладнюється і тим, що у цивільно-процесуальній літературі та
судовій практиці питання про поняття і зміст принципів вирішується
по-різному.

Одні автори під принципами цивільно-процесуального права розуміють
загальні керівні нормативні положення, на яких побудовано цивільний
процес. Принципи у даному випадку розглядаються як норми права, лише з
більш загальним змістом.

На думку інших принципи цивільного процесуального права — корінні основи
цивільного процесу. Деякі вчені під принципами права розуміють
теоретичні положення, які виражають необхідність визначення засобів та
форм регулювання процесуальних правовідносин. Врешті-решт є і такі, які
зводять принципи цивільно-процесуального права до основних ідей,
положень з питань здійснення правосуддя в цивільних справах, що
закріплені нормами даної галузі права.

Термін «принципи» у перекладі з латинської означає «основа»,
«первоначало». У визначенні змісту цього терміну (у різних авторів) є
раціональна зернина. Але кожне з них не зовсім точно відображає суть
даного унікального правового явища. Виходячи з досягнень сучасної
правової

Принципи цивільного процесуального права 31

принципів цивільного процесуального права необхідно зводити до
наступного.

Як ідеї, уявлення про суд та правосуддя принципи виникають історичгіо
раніше за галузі права. Далі вони стають концентрованим відображенням
дійсності, об’єднують норми права в органічне ціле у цілях єдності
правового регулювання; відбиваються у соціальній правосвідомості,
визначають перспективи розвитку процесуального права, оскільки вони менш
схильні до змін, ніж усе право.

Отже, принципами цивільного процесуального права є основні ідеї,
уявлення про суд та правосуддя, які закріплені в цивільному
процесуальному праві і внаслідок цього стали його основними положеннями,
якісними особливостями, що визначають характер цивільного процесуального
права, порядок його застосування та перспективи подальшого розвитку.

Значення принципів цивільного процесуального права полягає в їх впливі
на нормотворчу діяльність. При внесенні будь-яких змін у законодавство
нормотворчі органи не повинні допуркати суперечності нових норм права
діючим його принципам. Велике значення мають принципи права і в
правозастосовчій діяльності: вони визначають основні форми і методи
діяльності суду та інших учасників процесу при здійсненні правосудця в
цивільних справах, сутність процесуальної форми цивільного судочинства.
Порушення принципів цивільно-процесуального права, як правило, тягне за
собою скасування рішення суду першої інстанції.

Так, рішенням Луцького міського суду, залишеним без зміни ухвалою
судової колегії в цивільних справах Волинського облас*-ного суду, К.
відмовлено у позові до С. про відібрання дитини.

Президія Волинського обласного суду задовольнила протест заступника
голови Верховного Суду України і у постанові про направлення справи на
новий розгляд вказала на таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 ЦПК особам, які не володіють українською мовою,
забезпечується право робити заяви, давати пояснення і показання,
виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою, а також
користуватися послугами перекладача.

Позивачка у скарзі в порядку нагляду посилалася на те, що судочинство
велося українською мовою, але оскільки вона не володіє нею досконало, то
не зовсім розуміла зміст пояснень відповідача та свідків. За таких
обставин, коли суд не виконав покладеного на нього обов’язку забезпечити
ведення судового процесу відповідно до побажання позивачки і не з’ясував
питання про

32

Глава III

мову судочинства і необхідність участі у справі перекладача,
постановлені судові рішення підлягають скасуванню, а справа —
направленню на новий розгляд1.

Але такі наслідки в судовій практиці бувають не завжди, тому
обґрунтованою уявляється рекомендація О. Т. Боннера про необхідність
передбачити в ЦПК правило, згідно з яким порушення судом будь-якого
принципу цивільно-процесуального права повинно тягти за собою скасування
рішення2.

§ 2. Система принципів цивільного процесуального права

а наш погляд, О. Т. Боннер цілком вірно визначив поняття системи
принципів як сукупність принципів цивільно-процесуального права в їх
співвідношенні і взаємозв’язку.

Систематизація принципів цивільного процесуального права — це Зведейня
їх утрупи згЩно з певни^кїжтфйм:, підставою. В науковій та навчальній
літературі з цивільного процесу такими критеріями є джерело закріплення
принципів (конституційні принципи та принципи, закріплені в
лфбЧІрсуаоІьнфму законодавстві), або предмет регулювання (принципи
організації та принципи здійснення правосуддя), або їх функціональна
роль (організаційно-функціональні та функціональні принципи).

Найбільш привабливою і практично значущою є систематизація принципів
цивільного процесуального права за їх змістом і сферою поширення
(загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи окремих
правових інститутів).

Загальноправові принципи притаманні усім галузям права, в тому числі
цивільному процесуальному праву. Це демократизм, гуманізм, законність.

Міжгалузеві принципи — це принципи цивільного процесуального,
кримінально-процесуального та деяких інших галузей права. До них
належать: здійснення правосуддя тільки судом, рівність громадян перед
законом і судом, колегіальність, незалежність суддів і підкорення їх
тільки законові, національна мова судочинства, гласність, об’єктивна
істина, участь громадськості.

1 Див.: Комаров В В Практика застосування судами процесуального
законодавства при розгляді цивільних справ К., 1992 С. 8

2 Див • Боннер А Т Принцип диспозитивности советского гражданского
процессуального права М., 1987 С 11.

Принципи цивільного процесуального права 33

Галузеві принципи — це принципи, які характерні тільки для
цивільно-процесуального права (диспозитивність, змагальність,
процесуальна рівноправність сторін).

Принципи окремих правових інститутів — це принципи цивільного
процесуального права, які визначають порядок судового розгляду цивільних
справ (безпосередність, усність).

Система принципів є об’єктивним і єдиним цілим. Кожен її елемент
взаємопов’язаний з іншим, у взаємозв’язку вони виявляються і діють.

§ 3. Загальноправові принципи

Демократизм цивільного процесуального права виявляється перш за все в
тому, що при здійсненні правосуддя в цивільних справах суд покликаний
охороняти соціально-економічні, політичні та особисті права і свободи
громадян, права та охоро-щювані законом інтереси підприємств, установ,
організацій. ^Діяльність суду повинна бути спрямована на зміцнення
правової ідержави, соціальної справедливості, забезпечення
демократизації ‘|та подальшого розвитку самоврядування народу.

Гуманізм цивільно-процесуального права полягає в тому, що: і) участникам
процесу забезпечується рівне становище незалеж-іо від їх освіти, рівня
культури, соціального стану, віку, статі і Г. ін.; б) позивачі по ряду
категорій справ (про стягнення алі-Іентів, поновлення на роботі,
відшкодування шкоди, заподіяної Ііцтвом) звільнені від сплати судових
витрат; в) цивільне про-їесуальне законодавство встановлює пільгову
підсудність по заз-Цачених справах.

Законність — це один з важливіших принципів цивільного )цесуального
права та судової діяльності. У сфері здійснення завосуддя законність
передбачає суворе і неухильне додержання Іконів та підзаконних актів
усіма судовими органами. Крім >го, принцип законності полягає і в
обов’язку усіх учасників зоцесуальної діяльності суворо виконувати
закон.

Невиконання обов’язків судами тягне для них несприятливі зоцесуальні або
організаційні та процесуальні наслідки (скасу-Іня рішення вищестоящим
судом, окрему ухвалу, дисциплінар-1 стягнення щодо судді тощо).

Якщо обов’язок додержуватися закону у цивільному судо-шстві не
виконується особами, які беруть участь у справі, або

Глава НІ

іншими суб’єктами процесу, то відносно них застосовуються процесуальні
санкції (відмова в прийнятті касаційної скарги, наприклад, при пропуску
строку на подання скарги).

§ 4. Міжгалузеві принципи

Здійснення правосуддя тільки судом. Згідно із ст. 6 ЦПК правосуддя
здійснюється тільки судом. Цей принцип належить до міжгалузевих,
оскільки в рівній мірі діє і в цивільному, і в кримінальному судочинстві
та в арбітражному процесі.

Серед органів, що здійснюють захист суб’єктивних цившьних справ, суди
посідають окреме місце, оскільки вирішують основну кількість цивільних
справ і закон встановлює пріоритет судового захисту, який зводиться до
того, що: а) при об’єднанні кількох зв’язаних між собою вимог, з яких
одні підвідомчі суду, а інші — арбітражному суду, всі вимоги підлягають
розглядові в суді (ст. 26 ЦПК); б) суд перевіряє рішення товариського
суду при видачі по них виконавчих листів; в) акти адміністративних
органів (наприклад виконавчий напис нотаріальних органів) можна
заперечувати в суді.

Рівність громадян перед законом і судом. Згідно із ст. 6 ЦПК правосуддя
в цившьних справах здійснюється на засадах рівності перед законом і
судом усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового
стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення
до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.
Даний принцип не тільки проголошується, але і реально забезпечується
процесуальним законодавством та усією судовою діяльністю.

Колегіальність у розгляді справ. Всі цивільні справи згідно із ст. 7 ЦПК
у всіх судах розглядаються колегіально або одноособове суддями, обраними
у встановленому порядку. Ряд процесуальних дій (прийняття заяви,
підготовка справи до судового розгляду, оголошення розшуку відповідача
тощо) суддя здійснює від імені суду завжди одноособове. Розгляд
цивільних справ у всіх судах першої інстанції згідно із ст. 16 ЦПК
провадиться в складі трьох суддів або суддею одноособове. Суддя
одноособове розглядає всі цивільні справи, підвідомчі суду (ст. 124і
ЦПК).

Останнє правило дозволяє окремим науковим та практичним працівникам
стверджувати, що принцип колегіальності тепер не діє. Уявляється, що
такі твердження не є переконливими. По-пер-

Принципи цивільного процесуального права 35

ше, згідно із ст. 124і ЦПК справи по спорах про визначення місця
проживання і відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення в
разі скасування рішення, постановленого одноособове суддею,
розглядаються судом в колегіальному складі. По-друге, у зв’язку із
складністю справи суд касаційної або наглядної інстанції при скасуванні
рішення може направити на новий розгляд у колегіальному складі також
будь-яку іншу справу. Отже, і в суді першої інстанції є досить багато
випадків колегіального розгляду справи.

Без будь-яких винятків принцип колегіальності діє у вищестоящому суді.
Так-, розгляд справ у касаційному порядку здійснюється у складі трьох
суддів, а в порядку судового нагляду — у складі не менше трьох суддів; у
президії обласного, Київського та Севастопольського міських судів — у
складі більшості членів президії; у Пленумі Верховного Суду України —
при наявності не меньше двох третин складу Пленуму (ст. 16 ЦПК).

Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові. Згідно із ст. 8 ЦПК
судді при здійсненні правосуддя в цивільних справах незалежні і
підкоряються тільки законові. Додержання даного принципу забезпечується:
а) недоторканністю суддів; б) правом суддів оцінювати докази за сво’їм
внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і
об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх
сукупності, керуючись законам (ст. 62 ЦПК); в) неприпустимістю вказівок
з боку касаційного суду про достовірність або недостовірність того чи
іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, про характер
рішення тощо (ст. 319 ЦПК) та рядом інших гарантій.

Національна мова судочинства. Стаття 9 ЦПК передбачає чотири напрямки
дії цього принципу: 1) судочинство в судах України провадиться
українською мовою, а в судах, розташованих у місцях проживання більшості
громадян інших національностей, можуть використовуватися поряд з
українською мовою і їх національні мови; 2) особам, що беруть участь у
справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство,
забезпечується право робити заяви, давати пояснення і показання,
виступати на суді і заявляти клопотання рідною мовою; 3) цим же особам
забезпечується право користуватися послугами перекладача; 4) особам, які
беруть участь у справі, судові документи вручаються в перекладі їх
рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють.

Гласність судового розгляду. Згідно із ст. 10 ЦПК розгляд справну всіх
судах відкритий, за винятком випадків, коли це су-

36 Глава ПІ

перечить інтересам охорони державної таємниці. Закритий судовий розгляд
допускається також з метою запобігання розголошенню відомостей про
інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також
забезпечення таємниці усиновлення. У всіх перелічених випадках про
необхідність закритого судового розгляду має постановлятися мотивована
ухвала суду.

Винятком з правила гласності є і те, що до залу судового засідання не
допускаються громадяни молодші шістнадцяти років, якщо вони не є
особами, які беруть участь у справі, або свідками.

На закритий судовий розгляд поширюються усі правила судочинства. Рішення
суду у всіх випадках, тобто незалежно від характеру судового засідання,
оголошуються прилюдно. Винятками з цього правила є лише рішення про
усиновлення.

Як засіб поширення гласності розглядаються виїзні засідання суду,
трансляція процесів по радіо і телебаченню. У виїзних судових засіданнях
повинні розглядатись найбільш важливі справи: про поновлення на роботі,
стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та ін. Винесені на
розгляд у виїзних засіданнях справи потребують більш детальної
підготовки, повідомлення громадськості, трудових колективів про них
тощо. Саме у цьому разі буде досягнута мета виховання учасників процесу
і присутніх при розгляді справи.

Об’єктивна істина. Даний принцип тісно пов’язаний з принципом
законності. Він передбачає такий характер діяльності суду, який
спрямований на з’ясування дійсних взаємовідносин сторін, їх прав і
обов’язків, всіх обставин справи, що розглядається. Рішення суду повинно
відповідати обставинам справи, тобто бути законним і обґрунтованим
(статті 15, 202 ЦПК).

Значення даного принципу для цивільного судочинства полягає головним
чином у тому, що недодержання його тягне за собою скасування судових
рішень з мотиву необґрунтованості (ст. 312 ЦПК).

Участь громадськості. Стаття 161 ЦПК допускає участь у судовому розгляді
цивільних справ представників громадських організацій і трудових
колективів з приводу справи, яка розглядається судом. Статті 308, 351
ЦПК допускають їх участь також у касаційному та виконавчому
провадженнях: в першому випадку — за ухвалою суду, а в другому —
залучаються суддею або державним виконавцем.

Питання про можливість участі громадськості при розгляді справи в
порядку судового нагляду та у зв’язку з нововиявлени-

Принципи цивільного процесуального права 37

ми обставинами процесуальним законодавством не розв’язане. Проте і в
таких випадках за ухвалою суддів представники громадських організацій і
трудових колективів можуть допускатися до участі в справі.

§ 5. Галузеві принципи

X алузеві принципи цивільного процесуального права закріплені в його
нормах, що регулюють суспільні відносини, які виникають при розгляді та
розв’язанні цивільних справ, перегляді судових рішень, а також при
виконанні судових та інших постанов у виконавчому провадженні.

Перелік галузевих принципів, які наводяться у процесуальній літературі у
різних авторів, істотно відрізняється один від одного. На нашу думку, до
специфічних принципів цивільного процесуального права належать:
диспозитивність, змагальність, процесуальна рівноправність сторін.

Принцип диспозитивності. Це головний принцип цивільного процесуального
права, оскільки він визначає механізм виникнення, розвитку та закінчення
цивільної справи. Тому його і називають звичайно рушійною основою
цивільного процесу.

Але в процесуальній літературі є й інші думки. Так, деякі автори
стверджують, що рух процесу по кожній справі забезпечується майже усіма
принципами процесуального права. Така позиція є слушною перш за все
тому, що припускається наявність і таких принципів, як принципи
процесуальної активності суду, швидкості процесу. Однак уявляється, що
принцип диспозитивності визначає рух процесу, а решта процесуальних
принципів сприяють рухові справи.

Громадяни мають право на судовий захист від посягань на честь і
достоїнство, життя і здоров’я, на особисту свободу та майно. Можливість
здійснення цього права залежить перш за все від самого громадянина.
Звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи
охоронюваного законом інтересу можуть і підприємства, організації та
установи, які мають права юридичної особи.

Можливість вільно розпорядитися своїми суб’єктивними матеріальними та
процесуальними правами і є принципом диспозитивності. Так традиційно і
визначають даний принцип в юридичній літературі. Проте є й інші думки.
Наприклад, О. Т. Бон-

38 ГлазаШ

нер стверджує, що термін «розпорядження» можна застосувати лише до таких
прав, як право відмовитися від позову, визнати позов, закінчити справу,
подати касаційну скаргу і т. п., а відносно інших прав більш правильно
вести мову про здійснення права1. На нашу думку, таке твердження не
зовсім вірне, оскільки здійснення права відмовитися від позову, визнати
позов, укладати мирову угоду так само, як і здійснення права порушити
справу, подати касаційну скаргу, — це розпорядження суб’єктивними
правами і одночасно здійснення суб’єктивних прав. Тобто ці поняття є не
протилежними, а різноплановими.

Інколи в юридичній літературі принцип диспозитивності визначають як
можливість розпорядитися лише процесуальними правами. Уявляється, що
більш обґрунтованою є думка А. О. Мельникова, який під принципом
диспозитивності розумів розпорядження не лише матеріальними правами, а й
процесуальними засобами їх захисту2.

, Така точка зору видається найбільш привабливою, тому що випливає з
природи цивільних правовідносин. Принцип диспозитивності
цивільно-процесуального права є продовженням і наслідком диспозитивної
основи, що притаманне цивільним правовідносинам.

В юридичній літературі інколи зустрічаються спроби перелічити статті
ЦПК, в яких закріплено принцип диспозитивності. Такі спроби здаються
марними.

Принцип диспозитивності виявляється і одержує своє нормативне
закріплення щодо всіх стадій цивільного процесу і до всіх видів
проваджень.

Згідно із ст. 4 ЦПК всяка заінтересована особа вправі в порядку,
встановленому законом, звернутись до суду за захистом порушеного або
оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Це положення
процесуального закону надає заінтересованій особі право процесуальної
ініціативи порушити справу у суді. Відповідно до даного принципу ця
процесуальна ініціатива тягне за собою процесуальний результат (у даному
разі — порушення справи) лише при наявності розпоряджувальної дії судці
— постановлення ухвали про порушення цивільної справи. Суддя в цій
процесуальній ситуації перевіряє наявність права на

1 Див.: Советский гражданский процесе. М., 1985. С. 43.

2 Див.: Советский гражданский процессуальньїй закон: вопросьі теории
граж-данского процессуального права. М., 1973. С. 120.
.,, >

Принципи цивільного процесуального права 39

процесуальну ініціативу (права на подання позовної заяви або заяви), а
також додержання порядку її здійснення та допомагає заінтересованій
особі здійснити її.

Особливість принципу диспозитивності у стадії порушення справи полягаеі
у тому, що згідно з пп. 2,3 ст. 5 ЦПК правом процесуальної ініціативи
володіють також прокурор по будь-якій справі, органи державного
управління, профспілки, підприємства, установи, організації, колгоспи,
інші кооперативні організації, їх об’єднання, інші громадські
організації або окремі громадяни у випадках, коли за законом вони можуть
звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб. Інколи суд
може розглядати окремі вимоги і за своєю ініціативою (сл> 109 ЦПК).
Право зазначених органів та осіб треба розцінювати не як обмеження
свободи розпорядження правами, а як подання допомоги у розпорядженні
правами з урахуванням справжніх інтересів заінтересованих осіб. Така
точка зору найбільш поширена в юридичній літературі.

Заслуговує підтримки позиція О. Т. Боннера про те, що у даному принципі
визначається співвідношення ініціативи заінтересованих осіб, а також,
прокурора, органів державного управління і суду у порушенні, змінений і
припиненні процесу1.

Згідно з принципом диспозитивності сторони в будь-якому виді провадження
і в будь-якій його стадії можуть розпоряджатися рядом процесуальних та
суб’єктивних матеріальних прав: знайомитися з матеріалами справи, робити
з них витяги; одержувати копії рішень, ухвал, постанов, інших
документів, що є у справі; брати участь у судових засіданнях, заявляти
клопотання та відводи тощо. Окреме місце серед прав сторін належить
суб’єктивним правам, здійснення яких впливає на рух справи, — право
позивача відмовитися від позову та право сторін закінчити справу мировою
угодою (ст. 103 ЦПК).

У стадії судового розгляду відповідно до ст. 179 ЦПК позивач може
заявити про відмову від позову, а сторони — про бажання закінчити справу
мировою угодою. Суд у подібних випадках зобов’язаний роз’яснити
позивачеві або сторонам наслідки відповідних процесуальний дій, головним
з котрих є неможливість звернення до суду з тотожним позовом. Крім того,
суд повинен перевірити законність процесуальної ініціативи: чи не
суперечить вона законові, чи не порушуються чиї-небудь права

1 Див.: Боннер А. Т. Принцип диспозитивности советского гражданского
процессуального права. С. 35-36.

40__________________________Глава НІ______
.

і охоронювані законом інтереси. Якщо такого немає, суд приймає відмову
від позову або затверджує мирову угоду і закриває провадження в справі
(ст. 227 ЦПК). Здійснення процесуальної ініціативи і в цьому разі
відбувається при допомозі і під контролем суду та прокурора, якщо він
бере участь у справі.

Згідно із ст. 289 ЦПК сторонам, третім особам надане право порушити
касаційне провадження. Процесуальну ініціативу такого виду може заявити
і прокурор або заступник прокурора незалежно від того, чи брали вони
участь у даній справі. У тому і другому випадку для порушення
провадження необхідні розпо-ряджувальні дії судді — прийняття касаційної
скарги (подання), тобто і тут суд та прокурор допомагають розпоряджатись
правом і контролюють цю розпоряджувальну дію.

В касаційному провадженні сторони згідно з принципом дис-позитивності
розпоряджаються широким колом прав, головними з котрих є права, які
впливають на розвиток провадження. На підставі ст. 299 ЦПК сторона, яка
подала касаційну скаргу, має право відмовитись від неї. Але ця відмова
приймається касаційним судом лише тоді, коли вона не суперечить законові
або не порушує чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси. Крім
того, позивач може відмовитися від позову, а обидві сторони — укласти
мирову угоду і в касаційному провадженні, тобто після подачі касаційної
скарги чи подання. Суд касаційної інстанції в подібному випадку
зобов’язаний роз’яснити позивачеві або сторонам наслідки їх
процесуальних дій, а також перевірити ці дії з точки зору їх законності
(ст. 103 ЦПК).

Виявлення та дія принципу диспозитивності у судово-наглядному
провадженні дещо обмежені, оскільки це особливий вид перегляду —
перегляд рішень, що набрали законної сили. Сторони та треті особи, які
брали участь у даній справі, не мають права порушувати наглядного
провадження. Відповідно до ст. 328 ЦПК опротестувати в порядку судового
нагляду рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили,
можуть тільки посадові особи суду та прокуратури, які перелічені у
законі.

Ініціатива сторін та третіх осіб зводиться лише до їх права на подання
наглядної скарги, яка (на відміну від касаційної) не призводить до
порушення наглядного провадження. Вона тягне за собою лише обов’язок
вказаних посадових осіб розглянуті її і принести протест у порядку
судового нагляду або відмовити в його принесенні.
‘ – – •

Принципи цивільного процесуального права 41

Сторони та інші особи, які брали участь у даній справі, об-межені в
праві особисто брати участь у розгляді справи в наглядній інстанції: до
участі в її розгляді вони допускаються за умови, якщо були повідомлені
про час і місце розгляду справи (ст. 333 ЦПК).

Глава 42 ЦПК, що регулює перегляд рішень у порядку судового нагляду, не
має норми права, яка б містила в собі вказівку на право сторін та третіх
осіб впливати на рух справи своєю відмовою від позову або мировою
угодою. Але й у даному провадженні повною мірою діє положення ч. З ст.
103 ЦПК про те, що сторони можуть закінчити справу мировою угодою в
будь-якій стадії процесу. Тому у випадку прийняття відмови від позову та
затвердження мирової угоди у наглядному провадженні суд зобов’язаний
закрити провадження в справі.

Згідно із ст. 344 ЦПК сторони та інші особи, які брали участь у справі,
можуть бути ініціаторами перегляду у зв’язку з новови-явленими
обставинами рішень, ухвал і постанов суду, що набрали законної сили. Це
також є виявом принципу диспозитивності.

Широкою є сфера дії принципу диспозитивності і у виконавчому
провадженні. Державний виконавець починає виконувати рішення, як
правило, згідно з розпоряджувальною дією заінтересованої особи — заявою
стягувача. Стягувач і боржник мають право заявити про відвід державного
виконавця, оскаржувати його дії, бути присутніми особисто при проведенні
виконавчих дій або уповноважити для цього своїх представників,
знайомитися з усіма матеріалами виконавчого провадження, одержувати
довідки про хід виконання тощо (статті 360, 364 ЦПК).

Найбільш істотними розпоряджувальними правами, які є у сторін згідно з
принципом диспозитивності, і у виконавчому провадженні є право стягувача
відмовитись від примусового виконання та право сторін (стягувача і
боржника) укласти мирову угоду (ст. 364 ЦПК). Якщо ці розпоряджувальні
дії не суперечать законові або не порушують чиї-небудь права і
охоронювані законом інтереси, суд зобов’язаний прийняти відмову
стягувача від стягнення або затвердити мирову угоду між боржником і
стягу-вачем і припинити виконання рішення (ст. 370 ЦПК).

Таким чином, принцип диспозитивності в цивільному судочинстві
проявляється і діє перш за все у трьох головних напрямках: 1) здійснення
заінтересованими особами прав, пов’язаних з порушенням та розвитком
процесу (подання заяви, касаційної

42

ГлаваШ

скарги тощо); 2) здійснення прав щодо зміни процесу (заміна неналежної
сторони за згодою позивача, зміна підстави або предмета позову,
збільшення або зменшення розміру позовних вимог та ін.); 3) здійснення
прав по закінченню процесу (відмова від позову, відмова від примусового
виконання, мирова угода).

Принцип змагальності полягає у виявленні в змагальній формі ініціативи
та активності осіб, які беруть участь у справі, і суду при здійсненні
прав та виконанні обов’язків по визначенню кола обставин, які мають
значення для вирішення справи, та по збиранню, дослідженню і оцінці
доказів, які підтверджують або спростовують ці обставини. Якщо принцип
диспозитивності забезпечує рух цивільної справи, то принцип змагальності
забезпечує повноту дослідження обставин даної справи.

Окремі вчені заперечують наявність принципу змагальності у
цивільно-процесуальному праві. Так, В. М. Семенов стверджує, що
цивільно-процесуальному праву притаманний принцип процесуальної
рівноправності сторін в умовах змагальної форми1. Даний принцип він
бачить у встановлених законом і забезпечених судом рівних можливостях
сторін реально використовувати процесуальні засоби захисту своїх прав і
інтересів в умовах змагального порядку процесуальної діяльності. Така
позиція обумовлена, перш за все, конструюванням цим автором самостійного
принципу активності суду, що в сучасних умовах є ще менш обґрунтованим.
Крім того, необгрунтованим є поєднання із змагальністю ще і
рівноправності сторін. Остання є безумовно самостійним принципом
цивільно-процесуального права. Не заслуговує підтримки і зведення В. М.
Се-меновим принципу змагальності лише до форми.

Формальна сторона цього принципу передбачає таку процедуру, в якій
справа розглядається шляхом змагання, спору сторін, дослідження доказів,
поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Так,
згідно із ст. 178 ЦПК з самого початку розгляду справи по суті суд
почергово з’ясовує принципову позицію сторін по справі. Стаття 180 ЦПК
передбачає послідовність виступів з поясненнями у судовому засіданні
сторін, їх представників та третіх осіб. Ці учасники процесу в
передбаченому порядку виступають у судових дебатах і можуть
обмінюватися’репліками (ст. 194 ЦПК).

Змагальна форма притаманна й іншим видам проваджень, з винятками і
доповненнями, обумовленими особливостями кож-

1 Див.: Курс советского гражданского процессуального права. М., 1981. Т.
1. С. 163.
. –

Принципи цивільного процесуального права 43

ного з видів проваджень. Наприклад, у засіданні суду касаційної
інстанції сторони та інші особи, які брали участь у справі, якщо вони
з’явилися у судове засідання, допускаються до виступів з поясненнями
почергово (статті 298,307 ЦПК). У судово-наглядному провадженні сторони
та інші особи, які брали участь у справі, якщо вони повідомлені про час
та місце розгляду справи і з’явилися у судове засідання у передбаченому
законом порядку, дають пояснення після доповіді справи (ст. 335 ЦПК).

Така побудова цивільного судочинства ма^є істотне значення для
з’ясування фактичних обставин кожної справи. Але це є тільки формальною
стороною принципу змагальності цивільного процесуального права.

Суттєва сторона даного принципу виявляється у праві і обов’язку сторін
визначати коло фактів, на які вони можуть посилатися як на підставу
своїх вимог і заперечень, та обов’язку довести обставини, якими вони
обґрунтовують позов або заперечення проти позову (ст. ЗО ЦПК).

Позивач у позовній заяві може і повинен викласти обставини, якими він
обґрунтовує свою вимогу, зазначити докази, що стверджують позов (ст. 137
ЦПК), причому викладення обставин—це обов’язок, а визначення їх кола—це
право позивача. Але позиція судді у стадії порушення справи не може бути
нейтральною. Згідно з нормою права, яка регулює дане спірне
правовідношення, суддя зобов’язаний визначити коло обставин, якими
повинні обґрунтовуватися вимоги позивача, і при необхідності
запропонувати позивачу доповнити коло обставин, наведених у позовній
заяві, та подати додаткові докази. Більше того, суддя згідно із законом
повинен проявити активність і, не обмежуючись поданими позивачем
матеріалами, вжити всіх передбачених законом заходів до всебічного,
повного і об’єктивного з’ясування дійсних обставин справи, прав і
обов’язків сторін, роз’ясняти особам, які беруть участь у справі, їх
права і обов’язки і сприяти у здійсненні їх прав (ст. 15 ЦПК).

Таку позиція поділяє і Верховний Суд України,

3. Туркенич пред’явила позов до Є. Огрутинського про стягнення
аліментів. Позивачка зазначала, що в 1961-1962 рр. вона перебувала з
відповідачем у фактичних шлюбних відносинах і 10 червня 1962 р. народила
сина. Після народження дитини відповідач зобов’язався надавати допомогу
на її утримання, але робить це нерегулярно і в меншому розмірі, ніж має
можливість. Вона ж є інвалідом і сама утримувати дитину неспроможна.
Верховний

44 Глава III

Суд поданій справі зазначив, що, відмовляючи в позові, народний суд
послався на те, що позивачка не мала доказів на підтвердження того, що
відповідач регулярно подавав їй матеріальну допомогу на утримання дитини
та що через своє матеріальне становище вона сама не може її утримувати.
Проте такий висновок ґрунтується на недостатньо з’ясованих обставинах
справи.

Згідно із ст. ЗО ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які
вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази
подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Якщо
поданих доказів недостатньо, суд пропонує сторонам та іншим особам, які
беруть участь у справі, подати додаткові докази або збирає їх за своєю
ініціативою1.

Але останнім часом деякі автори особливо наполягають на закріпленні
виключно за сторонами обов’язку по забезпеченню справи доказами і
вивільненні суду від таких обов’язків. Здається, однак, що подібне
законодавче рішення цього питання було б передчасним для сучасного рівня
розвитку нашого суспільства. Тому і зміни в чинному законодавстві є менш
радикальними. Так, чинна редакція ст. ЗО ЦПК закріплює обов’язок суду
сприяти сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, в разі
виникнення труднощів у витребуванні доказів.

Дія принципу змагальності, особливо його формальної сторони, у
касаційному провадженні дещо обмежена, оскільки сторони та інші особи не
завжди особисто беруть участь у касаційному розгляді справи. Але суттєва
сторона цього принципу і у даному провадженні діє і навіть розвивається.
Так, на підставі ст. 300 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у
справі, мають право як до початку, так і під час розгляду справи в суді
касаційної інстанції подавати додаткові матеріали, що стверджують або
спростовують скаргу чи протест. Принцип змагальності, на наш погляд, не
заперечує можливості і касаційному суду витребувати такі матеріали за
своєю ініціативою, хоча процесуальний закон такого права прямо не
передбачає.

Винятковий характер перегляду у порядку судового нагляду рішень, ухвал і
постанов обумовлює ще більш обмежену дію принципу змагальності у даному
провадженні. Сторони та інші особи, які брали участь у справі, особисто
беруть участь у наглядному провадженні надзвичайно рідко. Змагання
зводиться головним чином до конкуренції обставин та доказів позивача та
відповідача.

1 Див.: Комаров В В. Практика застосування судами процесуального
законодавства при розгляді цивільних справ. С. 8.
>

Принципи цивільного процесуального права 45

Принцип змагальності діє і у виконавчому провадженні. Так, сторони мають
право брати участь у судовому засіданні при розгляді питань про
поновлення пропущеного строку виконавчої давності (ст. 359 ЦПК), про
відстрочку і розстрочку виконання рішення (ст. 366 ЦПК), про законність
дій державного виконавця (ст. 373 ЦПК) тощо.

Стягувач і боржник мають право бути присутніми особисто при проведенні
виконавчих дій, знайомитися з усіма матеріалами виконавчого провадження,
оспорювати належність майна і його оцінку тощо.

Принцип процесуальної рівноправності сторін. Цей принцип закріплений
перш за все у ст. 103 ЦПК. Суть його відбивається у тому, що сторони у
цивільному процесі користуються рівними (але не однаковими)
процесуальними правами. Позивач і відповідач мають право знайомитися з
матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал
та інших документів, брати участь у судових засіданнях, подавати докази,
заявляти клопотання та відводи, оскаржувати рішення тощо.

Сторони мають не тільки рівні права, а й рівні обов’язки: вони
зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними
правами (ст. 99 ЦПК).

Принцип процесуальної рівноправності сторін діє у всіх стадіях і у всіх
провадженнях цивільного процесу. Його дію не треба зводити лише до
рівноправності у наданні доказів. Він забезпечує рівні можливості участі
в процесі, рівні можливості захисту і здійснення рівних прав, рівні
обов’язки сторін, рівну процесуальну допомогу суду позивачеві і
відповідачеві. Верховний Суд України неодноразово підкреслював обов’язок
суддів забезпечувати сторонам рівні можливості участі у процесі.

Але тільки цим не вичерпується суть даного принципу. Він тісно
пов’язаний з принципами диспозитивності та змагальності, в поєднанні з
котрими і досягається дійсна рівність сторін у цивільному судочинстві.
Суд та прокурор зобов’язані вживати усіх передбачених законом засобів до
забезпечення дії даного принципу.

§ 6. Принципи стадії судового розгляду справи

/Дані принципи визначають формування та дослідження процесуального
матеріалу, формування внутрішнього переконання суду. Вони діють лише у
стадії судового розгляду цивіль-

46 Глава НІ

ноі справи у суді першої Інстанції, оскільки правила про них містяться у
главі 20 ЦПК, яка має назву «Судовий розгляд».

У цивільно-процесуальної літературі поширена думка про те, що принципи
безпосередності та усності є міжгалузевими принципами, оскільки
притаманні і кримінально-процесуальному праву. Але потрібно враховувати,
що в кримінальному судочинстві ці принципи діють з істотними
особливостями. Крім того, вони діють не у всіх стадіях і цивільного і
кримінального судочинства. Тобто якщо і вважати їх однаковими за змістом
для цивільно-процесуального і для кримінально-процесуального права, то і
тоді вони є не міжгалузевими, а принципами правових інститутів.

Принцип усності судового розгляду. Відповідно до ст. 160 ЦПК розгляд
справи у суді першої інстанції відбувається усно. Даний принцип визначає
форму доведення до суду та інших учасників процесуальної діяльності
фактичного і доказового матеріалу. Згідно з принципом усності усі
обставини цивільної справи з’ясовуються в усній формі. Винятки з цього
принципу визначаються процесуальним законом. На підставі ст. 183 ЦПК,
наприклад, свідок, даючи показання, може користуватись письмовими
замітками в тих випадках, коли його показання пов’язані з будь-якими
обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам’яті. У всякій
цивільній справі завжди є письмові матеріали (довідки, договори,
протоколи, листування та ін.). Вони, як правило, оголошуються в судовому
засіданні.

Усність потрібна там, де є гласність процесу. Вона сприяє особистому
спілкуванню суду із сторонами, іншими особами, які беруть участь у
справі, та іншими учасниками процесуальної діяльності, більш глибокому
сприйняттю обставин справи, дозволяє сконцентрувати процесуальний
матеріал у судовому засіданні, своєчасно розглянути справу та винести
законне і обґрунтоване судове рішення.

Проте у цивільному процесі присутні і письмові елементи. Позовна заява
(заява) має бути оформлена у письмовому вигляді, хід судового засідання
відбивається у відповідному протоколі, розпоряджувальні дії суду та його
остаточні висновки викладаються у письмовій формі в ухвалах та рішеннях
суду, тобто увесь усний процес закріплюється в письмовій формі. Це
необхідно для того, що суд касаційної або судово-наглядної інстанції мав
змогу на підставі заяви, протоколу, постанов суду першої інстанції
перевірити додержання та правильне застосування судом першої

Принципи цивільного процесуального права 47

інстанції норм процесуального права та законність і обґрунтованість
судової постанови у даній справі.

Принцип безпосередності судового розгляду визначає порядок дослідження
та сприйняття матеріалів цивільної справи судом. Згідно із ст. 160 ЦПК
суд першої інстанції повинен безпосередньо дослідити докази в справі:
заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків,
висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами, оглянути речові
докази.

Даний принцип складається з двох вимог: вимоги відносно матеріалів
справи і вимоги відносно складу суду. Перше зводиться до того, що для
встановлення достовірності обставин справи суд повинен прагнути
одержувати фактичні дані із першоджерела відомостей. Наприклад, при
наявності копії документа та його оригіналу перевага повинна віддаватися
оригіналу. Якщо є очевидець події й особа, котрій обставини справи
відомі від іншої особи, суд повинен викликати свідка-очевидця.

Особисте, безпосереднє сприйняття даних із першоджерела дозволяє суду з
більшою достовірністю зробити висновок про обставини цивільної справи.
Фактичні ж дані з «других рук» містять в собі небезпеку отримання
перекручених відомостей про обставини, а тому й можливість постановлення
необгрунтованого та незаконного судового рішення. Разом з цим треба мати
на увазі, що інколи безпосереднє сприйняття даних судом, що розглядає
справу, неможливо або ж недоцільно. Для подібних випадків цивільний
процесуальний закон передбачає окремі винятки з принципу
безпосередності.

Наприклад, якщо хто-небудь з осіб, які беруть участь у справі, або ж з
свідків, які проживають поза місцем знаходження суду, що розглядає дану
справу, не можуть з поважних причин з’явитись у судове засідання, їх
може допитати суд в місці їх проживання за судовим дорученням (статті
33, 45 ЦПК). Свідок може бути допитаний судом у місці його перебування,
якщо внаслідок хвороби, старості, інвалідності або з інших поважних
причин не може з’явитись на виклик суду, який розглядає справу. В цих
випадках суд одержує відомості про факти не з першоджерел, а з
відповідних протоколів, проголошених у судовому засіданні.

Винятками з даного принципу є і різного роду випадки забезпечення
доказів: допит свідків, призначення експертизи, витребування та огляд
письмових і речових доказів до порушення ци-вільної справи або до
розгляду її по суті (статті 35, 36. ЦПК). В

48 Глава III

цьому випадку суб’єктом безпосереднього сприйняття є суддя, а не увесь
суд.

Друга вимога цього принципу — вимога до складу суду — полягає в тому, що
суд повинен бути незмінним у своєму складі від початку до закінчення
розгляду справи по суті. Тільки судді, які брали участь у дослідженні
обставин справи, можуть поста-новлювати судове рішення (п. 5. ст. 314
ЦПК). Якщо клопотання про відвід задоволено або один із суддів вибуває з
процесу з іншої причини (хвороба, відрядження тощо), розгляд справи
необхідно починати з початку.

До недавнього часу судовий розгляд цивільних справ повинен був
відбуватися безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку. До
закінчення розгляду початої справи або до відкладення її слухання суд не
мав права розглядати інші справи, оскільки це могло призвести до
неправильної оцінки досліджених матеріалів справи та постанови
помилкового судового рішення. Якщо у перерві суд розглядав інші
цивільні, кримінальні справи або справи про адміністративні
правопорушення, розгляд даної цивільної справи починався з початку. Це
правило іменувалось принципом безперервності судового розгляду і
містилось у ст. 160 ЦПК. З незрозумілих причин принцип безперервності
було скасовано. Але скасування цього принципу безпідставне і
процесуальних наслідків тягнути за собою не може. Невже після перерви,
особливо в тому разі, якщо протягом неї суд вирішував іншу справу, суд
спроможний продовжувати справу, наприклад, з дебатів сторін?

Крім того, принцип безперервності міститься ще і в ст. 209 ЦПК.
Постановлення та проголошення судового рішення повинно бути складовою
частиною судового засідання, тому принцип безперервності судового
розгляду передбачає постановлення та проголошення судового рішення
негайно після розгляду справи у тому ж судовому засіданні. У виняткових
випадках по особливо складних справах складання мотивованого рішення
може бути відкладено на строк не більш трьох днів, але резолютивну
частину рішення суд повинен оголосити в тому ж засіданні, в якому
закінчено розгляд справи (ст. 209 ЦПК). Дане правило є винятком з
принципу безперервності. Подібне є і у кримінальному судочинстві, але
там його існування обумовлено особливою складністю частини кримінальних
справ. На наш погляд, існування даного винятку в цивільному судочинстві
не є виправданим.

Глава IV

ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

§ 1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин

1 Іри здійсненні правосуддя в цивільних справах суд, учасники цивільного
процесу здійснюють чимало процесуальних дій, вступають у відносини між
собою. Оскільки зміст процесуальних дій суду, інших суб’єктів
процесуальної діяльності, а також порядок їх здійснення регламентовані
нормами цивільного процесуального права, то ці відносини набувають форми
правових. Цивільні процесуальні правовідносини, таким чином, є засобом
реалізації норм цивільного процесуального права. Цією обставиною і
зумовлена та увага, яку приділяють розробці теорії правовідносин у науці
цивільного процесуального права, і значення, якого дана тема набуває у
вивченні навчального курсу цивільного процесу в цілому, а також окремих
його інститутів.

Теорія правовідносин найтісніше пов’язана з правотворчою та
правозастосовчою діяльністю. Аналіз цивільних процесуальних
правовідносин — необхідний етап дослідження ефективності чинного
законодавства, в процесі якого аналізуються конкретні правовідносини в
їх співвідношенні з нормами права для того, щоб показати, наскільки
правильно вони змодельовані в нормі, чи застосовані адекватні засоби
правового впливу і т. ін.

В науці цивільного процесуального права існують різні судження про те,
що слід розуміти під цивільними процесуальними правовідносинами. Ці
судження у своїй основі відбивають стан проблеми правовідносин у
загальній теорії права.

Більшість процесуалістів, виходячи з того, що предметом регулювання норм
цивільного процесуального права виступають суспільні відносини,
вважають, що цивільні процесуальні правовідносини — це суспільні
відносини, урегульовані нормами ци-

50

вільного процесуального права1. Є думка, що цивільні процесуальні
правовідносини виникають з метою урегулювання інших, фактичних
суспільних відносин.

Так, В. П. Мозолін зазначав, що в результаті правового регулювання
відбувається не «перетворення» одних відносин на інші, а виникнення
нових, таких, що раніше не існували, ідеологічних відносин, — правових,
які не пригнічують собою інші відносини, а тільки закріплюють їх2.

Порівняння названих підходів приводить до висновку, що в їх основі
лежать різні погляди на питання про співвідношення правової норми,
правових та суспільних відносин.

Як відомо, суспільні відносини — це різноманітні зв’язки, що виникли між
соціальними групами, класами, націями, а також всередині їх у процесі
економічного, соціального, політичного* культурного життя й діяльності.
Окремі люди вступають у суспільні відносини як члени (представники) тих
чи інших соціальних угруповань та груп. Таким чином, головною
специфічною особливістю суспільних відносин є їх зв’язок з соціальною
діяльністю.

Наведені судження примушують при науковому підході до проблеми виходити
з того, що цивільні процесуальні правовідносини, як і правовідносини
взагалі, повинні бути результатом діяльності. Однак практична правова
діяльність не має і не може мати свого самостійного предмета, не має
такого предметного змісту, який би давав їй можливість існувати поза
іншими суспільними відносинами.

З урахуванням цього і повинен простежуватися механізм реалізації норм
права, співвідношення суспільних та правових відносин. Не існує «чисто»
юридичних відносин, право не може створювати суспільні відносини, які
спершу виступають тільки як юридичні, а потім наповнюються фактичним
змістом.

Оскільки практично правова діяльність не має свого власного предметного
змісту, то правові відносини — це суспільні відносини, урегульовані
правом. В результаті правової регламентації ніяких нових відносин не
виникає, бо правовідносини поза конкретними суспільними відносинами
існувати не можуть. Таким чином, називаючи відносини правовими, ми, перш
за все, даємо

1 Див.. Курс советского гражданского процесуального права. М., 1981. Т.
1. С. 190

2 Див • Мозолин В П, О гражданско-процессуальном правоотношении //
Со-ветское государство й право 1955. №6. С 52.
‘

Цивільні процесуальні правовідносини 51

не змістовну, а функціональну характеристику відносин, тобтр вказуємо,
що на них мали вплив правова дія, впорядкування.

Отже, все це дозволяє констатувати, що цивільні процесуальні
правовідносини — це суспільні відносини, які регулюються нормами
цивільного процесуального праза. Разом з тим такий підхід до поняття
цивільних процесуальних відносин, їх характеристики не може бути повним.
Він тільки вказує механізм реалізації права через правовідносини. Однак
крім цього важливо визначити, хто е носієм суб’єктивного права,
визначити місце та час виникнення та виконання прав та обов’язків для
конкретних осіб. Дійсно, будь-які правовідносини, в тому числі і
цивільні процесуальні, фіксують коло осіб, на які поширюється дія
правових норм, закріплюють конкретну поведінку, яка повинна бути чи може
бути здійснена, суб’єктивні права та обов’язки суб’єктів.

Таке трактування правовідносин відображає той факт, що предметом
безпосереднього правового регулювання завжди є суспільні відносини
визначеного виду. Вирішальна конститутивна риса правовідносин полягає і
в тому, що вони виражають індивідуалізований суспільний зв’язок між
конкретними персоніфікованими особами. Так, скажімо, цивільне
процесуальне право не регулює суспільні відносини взагалі, воно діє
безпосередньо на поведінку суду, сторін, третіх осіб, прокурора та інших
суб’єктів у сфері цивільного судочинства. Розуміння правовідносин як
кон* кретних відносин дозволяє глибше зрозуміти їх роль у механізмі
правового регулювання. На основі правових норм повинні скла& датися
правові зв’язки між особами, які мають індивідуалізов^І ний характер.
Неврахування цього призводить, наприклад, Л* формулювання концепції, яка
зводить правоохоронну діяльніе держави до юридичних обов’язків.
Внаслідок такого підxо^ процесуальній літературі дискутується питання
про те», перед ким суд несе обов’язок винесення рішення.
, \

Одні автори стверджують, що винести рішення — обов’язок суду як перед
державою, так і перед сторонами. Інші доводять, що суд несе такий
обов’язок тільки перед державою. Деякі вважають, що суд несе обов’язок
без адресата1.

Наведені підходи не досить обґрунтовані. Тільки на перший погляд
здається, що дана концепція служить зміцненню правопо-

1 Див.: Гурвич М А. Судебное решение. М., 1976. С 11-13.

52 Глава IV

рядку та охороні прав громадян. Насправді ж досягається протилежний
ефект: визнання того, що суд несе обов’язок винести рішення перед
державою, народом і т. д., знімає з нього відповідальність. Обов’язок
перед державою чи народом взагалі обертається безвідповідальністю. Права
громадян тим самим нівелюються, і стають маревом обов’язки суду. В
дійсності право громадянина вимагати судового захисту своїх прав та
інтересів, що охороняються законом, кореспондується конкретним органам
правосудця, які можуть розглядати та вирішувати цивільні справи, а тому
і обов’язок винести рішення суд повинен нести тільки перед сторонами.

Далі слід звернути особливу увагу на таку конститутивну ознаку цивільних
процесуальних відносин, як та, що вони являють собою не тільки
індивідуалізований, але й правовий зв’язок між суб’єктами на основі норм
права та через їх суб’єктивні права і обов’язки. Тільки такою мірою, в
якій відповідні особи виступають як носії суб’єктивних прав та
обов’язків, вони відносяться один до одного як учасники цивільних
процесуальних правовідносин.

Дана характеристика цивільних процесуальних правовідносин дуже важлива.
Перш за все, судочинство в цивільних справах — це така діяльність, яка
суворо урегульована правом. Тому інколи стверджують, що цивільні
процесуальні правовідносини існують тільки в формі правових відносин. Це
вірно лише в тому розумінні, що для виникнення процесуальних
правовідносин завжди необхідно, щоб існували норми права, які
передбачають дані правовідносини, що не властиве, наприклад, цивільному
законодавству. Стаття 4 ЦК вказує, що цивільні права та обов’язки
виникають з підстав, передбачених законодавством, а також з дій громадян
і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних
начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і
обов’язки. На відміну від цього цивільне процесуальне законодавство
передбачає зовсім інше правило. В статті 1 ЦПК за–кріплена норма,
відповідно до якої порядок провадження цивільних справ у судах України
визначається тільки кодексом.

Для здійснення завдань цивільного судочинства ст. 1 ЦПК має глибокий
зміст, бо в ній закріплені високозначущі характеристики правосуддя в
цивільних справах, їх можна звести до такого: законодавство в цивільному
судочинстві повинно забезпечити однакові умови судової діяльності при
здійсненні правосуддя в цивільних справах, тим самим домагатися
реалізації права на судовий захист, демократичної ідеї рівного та
єдиного для всіх громадян суду.

Цивільні процесуальні правовідносини 53

У цивільному судочинстві закріплений дозвільний спосіб правового
регулювання процесуальних відносин, тобто такий спосіб, при якому в
даній сфері відносин дозволено лише те, що прямо закріплено нормативними
актами.

Дані характеристики мають не тільки значення теоретичних формул, але й
значення практичних аксіом, без яких немислима законність судової
діяльності. В пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21
грудня 1990 р. № 9 «Про практику застосування судами процесуального
законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» із
змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня 1992 р. № 13,
звертається увага судів на необхідність додержання встановленого порядку
провадження в цивільних справах, розгляду кожної цивільної справи у
точній відповідності із законом1.

Механізм правового регулювання в сфері цивільного судочинства при
дозвільному способі правового регулювання характеризується також і тим,
що в цивільному процесі не допускається фактична процесуальна
діяльність. Окремі вчені припускають можливість так званої фактичної
процесуальної діяльності, оскільки в законі передбачити все неможливо.
Як приклади наводяться випадки, коли всупереч статтям 137-139 ЦПК
приймається заява про порушення справи, а недоліки у заяві виявляються
вже після її прийняття суддею. Вони вважають, що недоліки заяви мають
бути виправлені після її прийняття, а в цьому випадку обирається не
передбачена цивільним процесуальним кодексом, тобто фактична
процесуальна форма додаткової позовної заяви. Таке судження є спірним.

У наведених прикладах мова не може йти про недоліки у чинному
законодавстві та необхідності їх усунення, а вказані дії для цивільного
процесуального права і для конкретної цивільної справи взагалі юридичне
байдужі, в них немає ніякої необхідності Помилки, які допущені суддею
під час прийому заяви, ніяк не впливають на можливість розгляду справи
по суті і можуть бути виправлені при підготовці цивільної справи в
передбачених для неї процесуальних формах у судовому засіданні чи в
рішенні суду. Але при цьому, природно, про фактичну процесуальну
діяльність мова йти не може.

1 Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та
цивільних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики
України. 1995. №1.С 402.

_54.__…………………………….
……ГлаваІУ____________________________

Такі висновки знаходять підтвердження в п. З постанови Пле>-нуму
Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. № 9 «Про практику
застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних
справ по першій інстанції». Як пояснено в цьому пункті, якщо порушення
правил статей 137-139 ЦПК виявлені при розгляді справи, вони усуваються
в ході судового розгляду1.

Таким чином, можна зробити висновок, що цивільні процесуальні відносини
— це виникаючі на основі норм цивільного процесуального права
індивідуалізовані суспільні зв’язки між судом, що вершить правосуддя,
державними виконавцями та учасниками цивільного процесу, які
характеризуються наявністю юридичних прав і обов’язків, що забезпечують
правильний і швидкий розгляд, вирішення цивільних справ, а також
виконання винесених рішень.

У теорії цивільного процесуального права крім поняття цивільних
процесуальних правовідносин довгий час дискутується питання про те,
скільки правовідносин виникає в конкретній цивільній справі. Окремі
процесуалісти вважають, що в цивільному процесі виникає одна єдина
багатосуб’єктна цивільна процесуальна правовідносина, яка розвивається
під час судової діяльності. Найбільш поширена думка, що в цивільному
процесі виникає система правовідносин, яка складається з правовідносин
типу «суд—позивач», «суд— відповідач» і т. д., що правовідносин у справі
стільки, скільки учасників процесу.

Теорія єдиної цивільної процесуальної правовідносини безпідставна. У
процесі розгляду цивільної справи виникає ряд правовідносин, які
взаємопов’язані та взаємообумовлені, хоча за своїм змістом самостійні,
бо їм притаманний комплекс цивільних прав та обов’язків, специфічний
склад суб’єктів, підстав і часу їх виникнення та припинення.

Отже, цивільні процесуальні правовідносини завжди являють собою систему
конкретних, індивідуалізованих правових зв’язків, які розвиваються під
час руху цивільної справи від її виникнення й винесення рішення до
перегляду незаконних постанов і виконавчого провадження.

Оскільки всі учасники цивільного процесу вступають у правовідносини, як
правило, з судом, то схематично система про-

1 Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та
цивільних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики
України. 1995 №1.С. 403.
• > ! >

Цивільні процесуальні правовідносини

55

цесуальних правовідносин у суді першої Інстанції виглядає таким чином:

Позивач

Треті особи

Представники сторін та третіх осіб

Свідки •*

Перекладачі

Відповідач

Органи державного управління

> Прокурор Експерти

Представники громадських

організацій та трудових

колективів

§ 2. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин

виникнення цивльних процесуальних правовдносин необхідні певні
передумови. До них, як правило, відносять: 1) норми цивільного
процесуального права; 2) процесуальну правоздатність; 3) юридичні
процесуальні факти.

Норми цивільного процесуального права — це загальні правила поведінки,
сформульовані як владні веління, спрямовані на регулювання відносин, що
складаються в зв’язку із здійсненням правосуддя в цивільних справах.
Норми цивільного процесуального права мають загальний характер, у них
знаходить вираження загальний варіант взаємної поведінки суду та інших
учасників процесу, який найбільш повно відповідає інтересам втілення
правосуддя.

ІДивільно-процесуальна норма як загальне правило поведінки звернена до
суду й учасників процесу. Вона дозволяє окреслити межі поведінки не
одного конкретного суб’єкта, а всіх, хто звертається до суду і стає
учасником процесу.

Таким чином, у нормі цивільного процесуального права проявляється те
типове, що характерне для конкретних процесуальних ситуацій. За
допомогою процесуальних норм забезпечуєть-

56 Глава IV

ся цілеспрямований правовий вплив на поведінку суду й учасників процесу
в одному, загальному для всіх напрямку.

Положення про те, що норми цивільного процесуального права є передумовою
виникнення цивільних процесуальних правовідносин, має глибокий
практичний зміст. Для виникнення будь-якої цивільної процесуальної
правовідносини необхідна наявність норми права, що передбачає дану
правовідносину. Це випливає із закріпленого цивільним процесуальним
законодавством дозвільного способу правового регулювання цивільних
процесуальних відносин і для законності судової діяльності має
принципове значення.

Норми цивільного процесуального права, які є необхідними передумовами
цивільних процесуальних правовідносин, характеризують цивільні
процесуальні правовідносини і з точки зору формулювання суб’єктивних
прав та обов’язків їх суб’єктів. Тому доречно звернути увагу на те, що
досить-таки часто цивільні процесуальні правовідносини характеризуються
як «владовідноси-ни». Н. Б. Зейдер, наприклад, стверджував, що «суд,
посідаючи головне становище, є ведучим, основним суб’єктом
правовідносин, всі ж інші його суб’єкти мають становище, підлегле
суду»1.

Дані твердження перенесеш практично в усі підручники з курсу цивільного
процесу. Однак їх правильність і практична користь викликають сумніви.
О. Т. Боннер цілком обгрунтовано вважає, що при характеристиці цивільних
процесуальних правовідносин виявляється деяка однобічність, надмірно
підкреслюється владний характер стосунків суду з учасниками процесу.
Влада суду в цивільному процесі зводиться в основному до двох моментів:

1) суд і від його імені головуючий керують судовим засіданням;

2) суд здійснює правосудця в цивільних справах ім’ям держави, вирішує
справи по суті, а судові постанови, що набрали чинності, обов’язкові для
всіх державних установ, підприємств, колгоспів та інших кооперативних і
громадських організацій, службових осіб, громадян і підлягають
виконанню.

Передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин прийнято
вважати процесуальну правоздатність. Причому правоздатність трактується
стосовно всіх суб’єктів цивільного процесуального права і, врешті-решт,
визначається як аб-

1 Зейдер Н. Б. Гражданские процессуальньїе правоотношения. Саратов,
1965. С.28.
,, ,

Цивільні процесуальні правовідносини 57

страктна передумова володіти всіма правами та обов’язками, допустимими
цивільним процесуальним правом.

Таке трактування цивільної процесуальної правоздатності, як і визнання
її передумовою виникнення всіх без винятку цивільних процесуальних
правовідносин, не відповідає законодавству і має цивілістичний характер.
Так, ст. 100 ЦПК «Цивільна процесуальна правоздатність» дозволяє зробити
висновок, що правоздатності, єдиної за змістом для всіх суб’єктів
цивільного процесуального права, немає. Нею володіють тільки сторони
(позивач, відповідач) та треті особи, оскільки відповідно до названої
статті здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки
визнається за всіма громадянами України незалежно від їх походження,
соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі,
освіти, мови, ставлення до релігії, роду й характеру занять, місця
проживання та інших обставин, а також за державними підприємствами,
установами, їх об’єднаннями, іншими громадськими організаціями, які
користуються правами юридичної особи.

Інше становище в цивільному праві, де правоздатність — загальна
властивість усіх суб’єктів цієї галузі права. Кожний суб’єкт цивільного
права може мати будь-які права й обов’язки та бути суб’єктом будь-яких
цивільних правовідносин. На відміну від цього в цивільному
процесуальному праві немає правоздатності, яка була б єдиною для сторін,
третіх осіб, судових представників, прокурора, органів державного
управління, свідків, експертів, перекладачів. Так, стороною, третьою
особою може бути будь-який громадянин. Свідком же є не будь-яка особа, а
та, якій відомі умови, що мають значення для справи. Експертиза
призначається у випадках, коли для вирішення справи необхідні спеціальні
знання в галузі науки, мистецтва, техніки чи ремесла; отже, лише
спеціаліст может бути експертом.

Чи можна при цьому вважати цивільну процесуальну правоздатність
передумовою всіх цивільних процесуальних правовідносин? Мабуть, ні. її
мають тільки громадяни та юридичні особи, яким надаються рівні та
однакові можливості участі в цивільному процесі, тобто особи, які можуть
бути суб’єктами цивільних спорів, а це — сторони й треті особи. Щоб
отримати судовий захист, треба вступити в процес і брати в ньому участь
тільки як сторона чи третя особа.

Виходячи з названих причин, гадаємо, що як передумова виникнення
цивільних процесуальних правовідносин виступає не

58 . Глава IV

процесуальна правоздатність, а правосуб’єктність. Процесуальна
правосуб’ектність — це специфічна властивість суб’єктів цивільного
процесуального права, яка дозволяє і’м бути носієм прав та обов’язків,
вступати в цивільні процесуальні правовідносини.

Таким чином, поняття «суб’єкт цивільного процесуального права» і
«процесуальна правосуб’єктність» за своїм змістом співпадають, бо
суб’єкт права — це особа, яка має правосуб’єктність, тобто особа, яка
потенційно може бути учасником цивільних процесуальних правовідносин.
Правосуб’єктність закріплює коло осіб, які можуть бути суб’єктами прав і
обов’язків, конкретизує тим самим коло правовідносин, що виникають на
основі правосуб’єктності. Процесуальна правосуб’єктність є ступенем
реалізації норм цивільного процесуального права, реальною передумовою
виникнення цивільних процесуальних правовідносин, однак абстрактної,
єдиної для всіх процесуальної правосуб’єктності немає, а має місце
правосуб’єктність суду, сторін, третіх осіб, прокурора, свідків тощо.

Процесуальна правосуб’єктність має свій зміст. Він структу-рований і
складається з двох елементів: по-перше, можливості мати права і нести
обов’язки (правоздатність); по-друге, можливості до самостійного
здійснення прав і обов’язків (дієздатність). Для всіх суб’єктів
цивільного процесуального права, крім сторін та третіх осіб, у складі
правосуб’єктності процесуальна правоздатність невіддільна від
процесуальної дієздатності, має спеціальний характер. У
правосуб’єктності ж сторін і третіх осіб міцного зв’язку між
процесуальною правоздатністю та дієздатністю, як відомо, немає, а
процесуальна правоздатність являє собою рівну можливість у цивільному
процесі посісти становище і мати процесуальні права та обов’язки
сторони, третьої особи. Саме виходячи з цього формулюється в цивільному
процесуальному законодавстві (статті 100,101 ЦПК) процесуальна
правоздатність та дієздатність сторін і третіх осіб з їх специфічним
змістом. Оскільки правоздатність та дієздатність у складі
правосуб’єктності інших учасників процесу має спеціальний, а не
загальний характер і не відображає загальних властивостей всіх суб’єктів
цивільного процесуального права, то і формулювати їх зміст у спеціальних
статтях закону було б зайвим з точки зору юридичної техніки.

Отже, цивільна процесуальна правосуб’єктність для кожного суб’єкта
цивільного процесуального права специфічна.! . – • „ .

Цивільні процесуальні правовідносини 59

Відповідно до закону цивільна процесуальна правоздатність сторін виникає
від народження, дієздатність, як правило, належить тим громадянам, що
досягли повноліття.

Правосуб’єктність судових представників визначається по-іншому.
Відповідно до ст. 116 ЦПК особи, які не досягли повноліття чи над якими
встановлено опіку або піклування; адвокати, які прийняли доручення про
подання юридичної допомоги з порушенням правил, встановлених
законодавством України про адвокатуру, а також особи, виключені з
колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони
діють як батьки, опікуни, піклувальники або як представники відповідного
суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі, не можуть бути
представниками в суді.

У змісті процесуальної правосуб’єктності свідків, експертів також є свої
особливості. Відповідно до ст. 42 ЦПК не можуть бути свідками особи,
нездатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати
обставини, що мають значення для справи, або давати про них правильні
показання, а також представники по цивільній справі або захисники в
кримінальній справі по обставинах, які стали їм відомі у зв’язку з
виконанням обов’язків представника або захисника.

Для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують
спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла, судом
призначається експертиза (ст. 57 ЦПК). Отже, цивільна процесуальна
правосуб’єктність експерта визначається його спеціальними знаннями. Якщо
особа не володіє такими знаннями, то на підставі закону вона повинна
відмовитися від дачі висновку (ст. 59 ЦПК), оскільки в такому випадку ця
особа не має процесуальної правосуб’єктності і не може бути експертом.
Цивільна процесуальна правосуб’єктність перекладача визначається знанням
мов.

Передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин крім норм
права і процесуальної правосуб’сктності є юридичні факти. Юридичні
факти-^ передбачені в гіпотезах процесуальних норм певні життєві
обставини, з якими пов’язуються виникнення, зміни чи припинення
правовідносин, суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки,
виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній
послідовності, передбаченій цивільним процесуаль-

60___________________________Глава IV_____________________________

ним законодавством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку
цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних
процесуальних правовідносин (подання заяви про порушення цивільної
справи стороною, прийняття суддею заяви про порушення цивільної справи,
вступ у справу третіх осіб, залучення до справи осіб, що беруть участь у
справі, призначення експертизи, виклик до суду свідків, експертів,
повідомлення заінтересованих осіб про день розгляду справи, відмова від
позову, укладення мирової угоди сторін тощо).

У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів відноситься і бездія
учасників цивільного процесу. Процесуальна бездія — це невиконання
процесуальних обов’язків суб’єктами цивільного процесуального права.
Результатом невиконання передбачених законом процесуальних обов’язків
виступають, як правило, засоби процесуального примусу, що мають у
цивільному процесі обмежений характер, — привод свідка, штраф тощо
(статті 44, 172, 173ЦПК).

Викликають заперечення визначення процесуальних бездій як невикористання
свого процесуального права. Ця думка не відповідає закону, дозвільному
способу правового регулювання процесуальних відносин. В протилежному
випадку процесуальною бездією

— юридичним фактом—довелось би вважати неподання позовної заяви, скарги,
невступ у справу як заінтересованої особи тощо.

Юридичними фактами як передумовою виникнення, зміни і припинення
процесуальних правовідносин є і події, але їх особливість полягає в
тому, що події самі по собі не викликають процесуальних наслідків, вони
можуть бути тільки приводом до звершення дій учасниками процесу. Так,
наприклад, факт смерті однієї із сторін не може викликати припинення
провадження у справі. Провадження в справах у такому випадку
припиняється через дію суду

— ухвалу про припинення провадження в цивільних справах.

Залежно від наявних умов, з якими законотворець пов’язує ті чи інші
юридичні наслідки, розрізняють прості та складні юридичні факти. Коли
юридичним фактом є одна умова, то це простий юридичний факт: наприклад,
притягнення судом другого відповідача (ст. 105 ЦПК), виклик свідків та
інших осіб (ст. 90 ЦПК) та ін. Але найчастіше в цивільному процесі
зустрічаються складні юридичні факти. Для виникнення процесуальних
правовідносин, наприклад, між позивачем та судом першої інстанції
необхідно вчинити дві дії: позивач повинен подати позовну Заяву,

Цивільні процесуальні правовідносини 61

а суддя прийняти її в провадження. Такий юридичний факт прийнято
називати юридичним складом.

Врешті-решт для юридичних процесуальних фактів характерно і те, що закон
у деяких випадках предбачає форму здійснення тієї чи іншої дії, а також
її документальне оформлення. У цьому випадку вимоги форми,
документального оформлення мають конститутивне значення. Якщо вказані
вимоги не виконуються, то передбачені законом процесуальні наслідки не
наступають.

Так, заінтересована особа може порушити цивільну справу для захисту
своїх прав чи інтересів, що охороняються законом, тільки шляхом подачі в
суд позовної заяви (статті 4, 5 ЦПК). Згідно із ст. 137 ЦПК позовна
заява подається до суду у письмовій формі. Вона повинна містити в собі:
1) назву суду, до якого подається заява; 2) точну назву позивача і
відповідача, їх місце проживання або знаходження; 3) зміст позовних
вимог; 4) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; 5)
зазначення доказів, що стверджують позов, та ряд інших реквізитів.

Якщо заява не відповідає вимогам, то суддя вирішує залишити заяву без
руху, про що повідомляє позивача та надає йому строк для виправлення
недоліків. Якщо позивач у встановлений строк не виконає перераховані в
ст. 137 ЦПК вимоги, позовна заява вважається недійсною і повертається
позивачу (ст. 139 ЦПК).

§ 3. Елементи цивільних процесуальних правовідносин

.Цивільні процесуальні правовідносини, як і будь-які інші
правовідносини, мають визначену внутрішню будову. До них входять три
елементи: зміст, суб’єкти і об’єкти.

У теорії цивільного процесу питання про зміст правовідносин вирішується
по-різному. Одні автори вважають, що зміст цивільних процесуальних
правовідносин складають процесуальні дії суду та учасників процесу. Інші
гадають, що зміст правовідносин являє собою права та обов’язки учасників
процесу. Треті, синтезуючи ці дві крайні точки зору, дійшли висновку, що
змістом цивільних процесуальних правовідносин є суб’єктивні права та
обов’язки учасників процесу, а також їх дії.

Остання точка зору є найбільш обґрунтованою. У правовідносинах треба
виділити матеріальний та юридичний зміст. Юридичний зміст — це
суб’єктивні права та обов’язки, а матеріальний —

62 Глава IV

реальна поведінка, яку правомочний може, а правозобов’язаний повинен
звершити. Зміст правовідносин є єдиним, не можна виключа-ти із змісту
процесуальних правовідносин суб’єктивні права та обов’язки, оскільки
вони визначають взаємовідносини між суб’єктами. Не можна також виключати
із змісту правовідносин і дії, в результаті яких відбувається реалізація
суб’єктивних прав та обов’язків.

Суб’єктний склад цивільних процесуальних правовідносин досить широкий.
Періцу групусуб^є^іііидаидмщх процесуальних правовідносин становлять
судові органи та їх посадові рсо-^и. В процесуальних правовідносинах, за
загальним правилом, одним із суб’єктів завжди виступає суд.

Дс^посадових осіб судов^х^рганій_дадбжаіь; ОШ-^&ЖДІ
перії^^^ашшлрловуючий — у касаційній та нагляднШдндган-щяхГ Але слід
мати на увазі, щоТвїдповіднб до закону, коли судці ^”головуючому
надається право вирішувати окремі питання одно-особово, то і в цьому
випадку він діє від імені суду (ч. З ст. 16 ЦПК).

До другої групи суб’єктів цивільних
процесуальних_праівовідно-симналежжгь_особи, що_бер^ть участьхащаві:
сторони, третіосо-б^уп2едстаіникFдгор^і%т|?иадс]б^

гоуправління, профспілки, державні підприємства, установи^орга-нізації,
колгоспи, щдп кодперативт організації, їx^о^єдІ^анщ^н^ш
г^мадськ1орFш^цйЧа окремі громадяни, якТзахииІаїотІаІщвДІ.
задон^н^інте|х?еиінших осіб (ст. 98 ЦПК]Г. Для *6аб7щоІ5еруть участь у
справі, характерно те, що йони мають юридичну заінтересованість у
кінцевому результаті справи, захищають у процесі свої суб’єктивні права
чи інтереси, що охороняються законом, права та інтереси інших осіб,
державні чи громадські інтереси. Для осіб, які беруть участь у справі,
характерно також те, що вони своїми діями можуть вчиняти вплив на рух
цивільного процесу (статті 4,5 ЦПК).

Третя група суб’єктів цивільних правовідносин -— це особи, які
с^изияюті.здшшенню’правосуддяГДо нихналежать: представни-кигррмадських
організацій та трудових колективів, свідки, експерти, перекладачі,
поняті,, особи, які тримають письмові та речові докази, особи, що
тримають майно й грбШбв1~засоби боржника, організації, які проводять
періодичні стягнення із заробітної пяа-ти боржн|«ди^^^чі^пис|іногд~маина
та ІншГ™”™ ~ ^^процесуальній літературТнабулІа широкого поширення думка
про те, що процесуальні правовідносини виникають тільки між судом та
іншими учасниками процесу і суд — обов’язковий суб’єкт цивільних
процесуальних правовідносин. Дане тверджен-

Цивільні процесуальні правовідносини 63

ня не відповідає чинному цивільному процесуальному законодавству.
Справді, як правило, в процесуальних правовідносинах бере участь суд,
однак процесуальні відносини можуть виникнути і між заінтересованими
особами, а також з державним виконавцем.

Як приклад можна навести визначення сторонами договірної підсудності.
Правила загальної підсудності зводяться до того, що позови
пред’являються в суді за місцем проживання відповідача (ст. 125 ЦПК),
але сторонам надається право встановлювати договірну територіальну
підсудність (ст. 129 ЦПК). Сторони між собою також можуть укласти мирову
угоду (ст. 103 ЦПК).

Процесуальні правовідносини виникають також між державним виконавцем та
іншими особами у виконавчому провадженні. Державний виконавець як
суб’єкт процесуальних правовідносин діє сам, його розпорядження є
актами, внаслідок яких виникають, змінюються та припиняють дію
процесуальні правовідносини: він пропонує добровільне виконання судового
рішення (ст. 361 ЦПК), проводить оцінку майна, забезпечує зберігання та
реалізацію майна, на яке накладено арешт, передачу стягувачу предметів,
названих у рішенні суду (гл. 45 ЦПК), проводить арешт будинків та їх
продаж з торгів (гл. 46 ЦПК), вчиняє інші дії. Таким чином, він є прямим
адресатом багатьох норм ЦПК.

Самостійність державного виконавця підтверджується і ст. 373 ЦПК,
відповідно до якої контроль за правильним і своєчасним виконанням
судових рішень здійснює суддя. Скарги на процесуальні дії державного
виконавця по виконанню рішення або відмову у вчиненні таких дій можуть
бути подані стягувачем у суд. .

Стаття 10 Закону України від 24 березня 1998 р. «Про державну виконавчу
службу» визначає, що контроль за діяльністю державних виконавців
здійснюють Міністерство юстиції України через Департамент державної
виконавчої служби Міністерства юстиції України, а Головне управління
юстиції У країни в Автономній Республіці Крим, управління юстиції в
областях, містах Києві та Се^ вастополі —• через відповідні відділи
державної виконавчої служби. Контроль за діяльністю державних виконавців
здійснюють й інші державні органи в порядку, передбаченому законом.

Дії або бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені вищій
посадовій особі або в суд в порядку, встановленому законом,

Наступний елемент цивільних процесуальних правовідносин — об’єкт.,
Об’єкт правовідносин — це те, заради чого виникають пев-

64 Глава IV

ш правовідносини, це явища матеріального І духовного світу, на які
спрямовані суб’єктивні права та обов’язки. Іншими словами, об’єкт
правовідносин — це різноманітні матеріальїгі^нематеріальш
]§да-зад^ольнити

Існують рТжГпогляди на те, що є об’єктом цившьних процесуальних
правовідносин. Одні автори вважають таким суспільне значиму діяльність
суб’єктів, другі — матеріально-правові відносини, які захищаються судом,
треті розрізняють загальні та спеціальні об’єкти. До загального об’єкта
відносять спір про право між учасниками матеріально-правових відносин,
який повинен вирішити суд, а до спеціальних — блага, на досягнення яких
спрямовані будь-які правовідносини чи суб’єктивні права та обов’язки
учасників процесу, чи порядок судочинства, чи фактичні дані,
повідомлення й інші докази, потрібні для здійснення правосуддя.

Перш за все не може бути об’єктом цившьних процесуальних правовідносин
процесуальна діяльність, оскільки в ній реалізуються права й обов’язки,
які в нероздільній єдності становлять зміст процесуальних правовідносин.
З цих же причин не можна вважати об’єктом процесуальних правовідносин
суб’єктивні права й обов’язки.
,

Не досить обґрунтованим здається твердження, що об’єктом цившьних
процесуальних відносин виступають матеріально-правові відносини, які
захищаються судом. В основі цих висновків лежить прямолінійний підхід до
співвідношення матеріальних (цившьних, трудових та інших) і
процесуальних правовідносин як співвідношення змісту та форми. Такий
підхід не точний. Процесуальні правовідносини не можна розглядати як
форму реалізації матеріальних правовідносин. Наявність процесуальних
правовідносин не обумовлена наявністю матеріально-правових відносин і
навпаки. Процесуальні правовідносини виникають для вирішення юридичної
справи (спору про право цивільне чи охоронюваного законом інтересу) і не
пов’язані з матеріальними правовідносинами. Для підтвердження цього
досить звернутися до закону. Згідно із статтями 136, 137 ЦПК порушення
цивільної справи і виникнення цившьних процесуальних правовідносин
заявника з судом, а далі — з іншими учасниками цивільного процесу не
пов’язується з матеріальними правовідносинами. Наприклад, у ст. 136 ЦПК
передбачено правило про те, що суддя відмовляє в прийнятті заяви: 1)
якщо заява не підлягає розглядові в судах; 2) якщо заінтересованою
особою, що звернула-

— Цивільні процесуальні правовідносини
65

ся до суду, не дотримано встановленого законом для даної категорії справ
порядку попереднього позасудового вирішення справи; 3) якщо є таке, що
набрало законної сили, постановлене по спору між тими ж сторонами, про
той же предмет і з тих же підстав рішення суду чи ухвала суду про
прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди
сторін. Тут же передбачені й деякі умови, які мають винятково
процесуальне значення.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 21 грудня 1990 р. «Про
практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді
цивільних справ по першій інстанції» пояснює, що перелік підстав для
відмови в прийнятті позовної заяви носить вичерпний характер1. Інакше
кажучи, Пленум Верховного Суду України також виходить із того, що
виникнення процесу не пов’язане з наявністю спірних матеріальних
правовідносин.

Вирішуючи питання про об’єкт цивільних процесуальних правовідносин,
більш правильно виходити з необхідності виділення загального об’єкта для
всіх цивільних процесуальних правовідносин і спеціальних об’єктів для
окремих конкретних цивільних процесуальних правовідносин.

Система цивільних процесуальних правовідносин, розвиваючись на основі
фактичного динамічного складу — процесуальних дій суду та учасників
цивільного процесу, спрямована на один загальний об’єкт. Таким об’єктом
виступає мета цивільного судочинства. В статті 2 ЦПК зазначено, що
завданнями цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів
фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та
вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним
законодавством.

Для окремих процесуальних правовідносин можна виділити спеціальні
об’єкти.

У правовідносинах позивача, відповідача та третіх осіб з судом об’єктом
є захист заінтересованими особами суб’єктивних прав та інтересів, які
охороняються законом.

Спеціальний об’єкт зустрічається і в процесуальних правовідносинах суду
з прокурором та органами державного управління. Участь прокурора та
органів державного управління в цивільному судочинстві спрямована на
охорону державних, громадських інтересів та інтересів громадян, що
охороняються законом.

1 Див,: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та
цивільних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики
України. 1993:ЛН.С. 403.

З 9 144

66___________________________Глава IV________________________.

Свій спеціальний об’єкт мають і правовідносини за участю свідків та
експертів. Об’єкт цих правовідносин — наведення суду фактичних даних,
які мають значення для правильного вирішення справи.

При теоретичному аналізі будь-яких правовідносин можуть бути визначені
спеціальні об’єкти. Однак абстрактним аналізом проблема об’єкта
цивільних процесуальних правовідносин не може бути вичерпана. З
практичної точки зору проблема загального об’єкта цивільних
процесуальних правовідносин має суттєве юридичне й соціально-політичне
значення, проблема ж спеціальних об’єктів цивільних процесуальних
правовідносин прикладного, практичного значення не має.

Науково-практичне значення загального об’єкта цивільних процесуальних
правовідносин виявляється в тому, що його законодавче закршлення по суті
визначає компетенцію судів при вирішенні цивільних справ, називає ті
блага, заради яких функціонує цивільне судочинство. Так, в ст. 2 ЦПК
відображається функція правосуддя в цивільних справах. У ній закріплено
необмежені можливості його використання для захисту прав громадян у
будь-яких сферах правового регулювання, крім кримінально-правових
деліктів.

Питання про практичне значення спеціальних об’єктів цивільних
процесуальних правовідносин вирішується по-іншому. Якщо, наприклад, у
цивільному праві вони вимагають особливої уваги, оскільки законом
передбачений специфічний правовий режим об’єктів цивільних правовідносин
(речі, основна річ та належність речі, результати дій, відокремлені від
поведінки обов’язкової особи, продукти духовної творчості тощо), то в
цивільному процесуальному праві об’єкти правовідносин невіддільні від
самої процесуальної діяльності і не можуть розглядатися ізольовано від
їх матеріального змісту. С. С. Алексєєв має рацію, коли говорить, що в
тих галузях права, де результат діяльності правозобов’язаної особи
невіддільний від самої діяльності, немає й спеціальної проблеми об’єкта
правовідносин1. У цих випадках при висвітленні матеріального змісту
правовідносин одночасно в достатній мірі розглядається і їх об’єкт,
тобто результат діяльності правозобов’язаних осіб.

Таким чином, проблема об’єкта цивільних процесуальних правовідносин у
науці цивільного процесуального права відзначається певною специфікою.

‘Див Алексєєв С С Общая теория права М , 1982. Т 2 С 162.

Глава V

СТОРОНИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

§ 1. Поняття сторін у цивільному процесі

В. .. изначення сторін у цивільному процесі та їх правового становища
є обов’язковою передумовою винесення законних і обґрунтованих судових
рішень.

Відповідно до цивільного процесуального законодавства сторонами в
цивільному процесі є позивач та відповідач. Сторонами можуть бути
громадяни, а також державні підприємстві, установи, організації,
колгоспи, інші кооперативні організації, їх об’єднання, інші громадські
організації, що користуються правами юридичної особи (ст. 102 ЦПК). Це
дозволяє стверджувати, що сторони — це особи, чий спір про право суд
повинен вирішити. Дане положення випливає також і з інших статей закону,
які під сторонами розуміють таких осіб, спір яких слід розглянути в
суді.

Так, у ст. 5 ЦПК сказано, що суд приступає до розгляду цивільної справи
за заявою особи, яка звертається за захистом свого права або
охоронюваного законом інтересу. Згідно із ст. 24 ЦПК судам підвідомчі
справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і
кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі ?
громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено
законом до відання адміністративних або інших органів.

Таким чином, поняття сторін у цивільному процесі пов’язане з поняттям
суб’єктів спору про право, підвідомчого суду_.Л

Деякі вчені, на відміну від подібного висновку, вважають, що сторони —
це суб’єкти матеріальних правовідносин, які є предметом судового
розгляду в цивільній справі.

Разом з тим особи, які виступають як сторони, зовсім не обов’язково
повинні бути учасниками матеріальних правовідносин,

з*

68 Глава У

через які виник спір про право. Нерідко мають місце випадки, коли суд,
розглянувши справу, встановлює, що позивачу не належить право, на яке
він претендує, чи особа, яка притягнута як відповідач, не завжди є
зобов’язаною особою в матеріальних правовідносинах. Отже, спроба давати
визначення сторін з врахуванням суб’єктної структури спірної
правовідносини не обґрунтована.

Поняття сторін не може бути зведене до зв’язку з суб’єктами матеріальних
правовідносин, хоча в більшості випадків сторони

— суб’єкти матеріально-правових відносин. Слід виходити з того, що
сторони в процесі — інститут процесуального права, а тому при визначенні
сторони повинні поєднуватися матеріально-правові та процесуальні ознаки
цього поняття. В іншому випадку напрошується висновок про те, що при
відсутності матеріально заінтересованих осіб у процесі нема^є сторін.

Таким чином, поняття сторони в цивільному процесі ширше за поняття
сторони в матеріальних правовідносинах, а уявлення про сторони як
учасників матеріальних правовідносин є неповним.

Регламентація правового становища сторін не зв’яздна з матеріальними
правовідносинами. Сторони в дійсності не завжди є сторонами спірних
матеріальних правовідносин. Більше того, для визнання сторін наявність
таких відносин взагалі не має значення. На момент порушення цивільної
справи, підготовки до судового розгляду і навіть під час судового
розгляду їх існування невідоме, оскільки їх наявність чи відсутність
встановлюється рішенням у справі. Наявність чи відсутність між сторонами
матеріальних правовідносин ніякою мірою не відбивається на їх правовому
становищі.

З урахуванням того, що до моменту розгляду справи не можна мати
вірогідного судження про сторони як учасників матеріальних
правовідносин, багато авторів стверджують, що сторони

— передбачувані учасники спірних матеріальних правовіднрсин. Така
постановка питання суперечить законодавству. Чинне цивільне процесуальне
законодавство не містить норм, у яких ця обставина була б врахована і
якимось чином мала вплив на правовий статус сторін. Навпаки, ст. 105 ЦПК
дозволяє зробити протилежний висновок. Відповідно до цієї статті суд,
встановивши під час розгляду справи, що позов пред’явлений не тією
особою, якій належить право вимоги, або не до тієї особи, яка повинна
відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи справи,
допустити заміну первісного позивача або^віддові-

Сторони в цивільному процесі 69

дача належним позивачем або відповідачем. Якщо позивач не згоден на
заміну, позбавити неналежного позивача чи відповідача можливості брати
участь в цивільному процесі суд не може. Таким чином, основне в
характеристиці сторін те, що вони є учасниками правового спору,
переданого для розгляду суду. кожній цивільній справ^завжди дві

відповідач. Позивач _— .особа, яка звернулася до булу

роняється законом. Не дивлячись на те, що в передбачених
зако-ном~в”йпадках справа може бути почата не тільки позивачем,
прокурором, органами державного управління, профспілками, державними
підприємствами, закладами, організаціями, колгоспами чи кооперативними
організаціями, їх об’єднаннями, іншими громадськими організаціями,
окремими громадянами, позивачем завжди є громадянин чи юридична особа,
на захист прав яких порушено цивільну справу. На відміну від позивача ку
позивача^ ^Іошилаапечла А

закондіштереси.^Відповідач притягається до справи в зв’язку з позовною
вимогою, яка пред’являється до нього. При цьому згода відповідача на
притягнення його як такого не обов’язкова. Оскільки сторони — це,
о.соби? спір І між як з цього ,

вшТьшйгпзоцес,м9Же виникнути лише при наявності да

(позивача та відпрвідада); якщо позивач не називає_відаювідача, що
порушив його^право, проІїеТв^ишЗ’ти^не^може. Позиівачта відаіоІадачГтак
би мовити” персонїфГкують цивільну справу. Згідно із ст. 137 ЦПК позовна
заява довннна містідаі.іоанумн1/2 частини
будинку і про переведення на неї прав та обов’язків покупця1.
Співвідповідачі при пасивній співучасті пов’язані з позивачем
протилежними матеріально-правовими інтересами.

Змішана співучасть має місце лише тоді, коли на стороні позивача і
відповідача виступає група осіб з протилежними інтересами. Наприклад, Н.
3., С. 3. та І. К. пред’явили позов до Київського заводу «Укркабель»,
виконкому Шевченківської Ради м. Києва та до Ч. про визнання недійсним
ордера* виданого останньому, і надання їм житлового приміщення, що
звільнилося2.

Особливістю активної процесуальної співучасті є те, що вона, як правило,
можлива тільки з ініціативи співпозивачів. Можливі співпозивачі в справі
повинні повідомлятися судом про те, що в провадженні суду знаходиться
конкретна цивільна справа, в яку вони можуть вступити як співпозивачі.
Не можна визнати правильним твердження, що співпозивачі можуть
притягатися до справи без врахування їх думки. Наприклад, інколи
рекомендується в справах, пов’язаних з обміном житла, притягати як
співпозивачів осіб, які пропонують свої варіанти обміну. Але це
суперечить закону, принципу диспозитивності.

Активна співучасть специфічна ще в одному відношенні: всіх співпозивачів
обов’язково об’єднує спільність матеріально-правових інтересів по
відношенню до відповідача.

Особливістю пасивної співучасті є те, що вона можлива як з ініціативи
позивача (позивачів), так і з ініціативи суду, який може притягнути
особу як співвідповідача для участі в справі. Так, наприклад, за позовом
Т. до В. Ж. про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок наїзду на
автомобіль, що належав позивачеві, мотоцикла, яким керував відповідач,
до участі в справі як співвідповідач судовою колегію в цивільних справах
обласного суду був також притягнутий батько В. Ж. — Ф. Ж., на ім’я якого
був зареєстрований мотоцикл. Позов був задоволений, а заподіяний збиток
стягнений з обох відповідачів. У касаційній скарзі Ф. Ж. послався на те,
що він необгрунтоване притягнутий в справі як співвідповідач.

Судова колегія в цивільних справах Верхового Суду України касаційну
скаргу залишила без задоволення і в ухвалі вказала на

1 Див.: Практика судів України в цивільних справах // Бюлетень
законодавства і юридичної практики України. 1995. № 2. С. 73-74.
І

2 Див.: Там же. С. 164-165.
^ ^ І’•’

Сторони в цивільному процесі 75

таке. При заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки, що вибуло із
володіння власника, але при наявності його вини, відповідальність за
вчинений збиток суд може покласти як на особу, яка використовувала
джерело, так і на його власника. Ф. Ж. не заперечував того, що він не
забезпечив надійного зберігання мотоцикла, що дало його сину можливість
безконтрольно ним користуватися. За таких обставин володар джерела
підвищеної небезпеки правильно притягнутий поряд з сином до
відповідальності1.

Крім активної, пасивної й змішаної співучасті велике практичне значення
має поділ співучасті на обов’язкову (необхідну) і факультативну
(можливу, допустиму).

При обов’язковій співучасті роздільний розгляд кількох вимог неможливий,
оскільки без вирішення питання про право (обов’язок) одного з
співучасників неможливо визначити право (обов’язки) інших співучасників
у справі, не можна правильно вирішити справу.

Обов’язкова співучасть застосовується, наприклад, у позові при
звільненні майна від арешту (про виключення з опису). У пункті 4
постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 р. «Про
судову практику в справах про виключення майна з опису» вказано, що за
правилами, встановленими для розгляду позовів про виключення майна з
опису, розглядаються вимоги громадян і організацій, що ґрунтуються на
праві власності на описане майно або на праві володіння ним.

Відповідачами в справі суд притягує: боржника, особу, в інтересах якої
накладено арешт на майно, і в необхідних випадках — особу, якій передано
майно, якщо воно було реалізоване. У тих випадках, коли опис проводився
для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, як
відповідач притягується відповідний фінансовий орган2.

У справах про захист честі й гідності громадян та організацій, якщо
позов містить вимогу про спростування відомостей, поширених у пресі,
інших засобах масової інформації (повідомлення по радіо, телебаченню
тощо), як відповідач притягується автор і відповідний орган масової
інформації (редакція, видавництво тощо).

1 Див.: Радянське право. 1988. № 10. С. 75.

2 Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та
цивільних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики
України. 1995 № 1. С. 438-439.

76 Глава У

У позовах про спростування відомостей, що ганьблять особу, викладених у
службових характеристиках, відповідачами визнаються особи, що підписали
їх, і підприємства, заклади, організації, від імені яких видано
характеристику. В таких і в інших випадках обов’язкової співучасті
участь співучасників — обов’язкова ум^ва вирішення протиріччя. Тому,
якщо позов пред’явлений н« до всіх, хто повинен відповідати у тій чи в
іншій вимозі, суд зобов’язаний притягнути інших співучасників.

Зовсім по-іншому вирішуються справи, коли цозов пред’явлено не всіма
особами, яким належить спірне право. Як вже підкреслювалося, суд не може
з власної ініціативи, виходячи з принципу диспозитивності, притягнути
інших учасників як співпозивачів.

Отже, обов’язкова співучасть можлива тільки на стороні відповідачів.

Факультативна співучасть має місце в тих випадках, коли в справі беруть
участь співучасники, хоча питання про право одного з відповідачів можна
було б вирішити самостійно, незалежно від прав і обов’язків інших
співучасників. Така співучасть можлива як з ініціативи позивача, так і з
ініціативи суду. Згідно із ст. 144 ЦПК позивач має право об’єднати в
одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою, а суддя —
постановити ухвалу про об’єднання в одне провадження кількох однорідних
позовних вимог за позовами одного й того ж позивача до того ж самого
відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів
до одного й того ж відповідача.

Факультативна процесуальна співучасть повинна викликатися доцільністю,
коли вона сприяє скороченню часу й витрат, пов’язаних з вирішенням
справи.

Об’єднання позовів, таким чином, може провести й сам позивач
формулюванням у заяві кількох позовних вимог для розгляду в одному
провадженні. Якщо ж позивачем подано кілька заяв з однорідними позовними
вимогами, їх об’єднати правомочний і суддя. Як умова такого об’єднання
позовів може виступати спільність предмета позову кількох позивачів до
одного відповідача або одного позивача до кількох відповідачів,
спільність підстав позову й процесуальна доцільність.

Разом з тим слід звернути увагу на те, що об’єднання однорідних позовів
(факультативна співучасть) на практиці не завжди сприяє процесуальній
економії й прискорює вирішення

Сторони в цивільному процесі 77

спорів. При об’єднанні однорідних вимог процес може затягну-тися через
неявку одного із співучасників справи на боці позивача чи відповідача,
або в зв’язку з різними процесуальними діями суду й осіб, що беруть
участь у справі. Щоб уникнути такого ускладнення, суди допускають
об’єднання однорідних справ в одне провадження дуже рідко і, як правило,
лише в нескладних справах.

Наприклад, суддя може об’єднати позови про відновлення на роботі й
стягнення заробітної плати за вимушений прогул; позови про розлучення,
стягнення аліментів і про розподіл нажитого разом майна. У випадку, коли
позови між одними й тими ж особами не пов’язані, їх не можна
об’єднувати. Не підлягають об’єднанню, наприклад, позови про стягнення
аліментів та про розподіл житлової площі; позови про визнання шлюбу
недійсним та про поділ майна тощо.

Отже, розгляд питань співучасті приводить до деяких практичних
висновків.

1. Співучасть можлива з ініціативи позивача чи суду,

2. Співучасть — інститут процесуальний, його не можна пов’язувати з
багатосуб’єктністю так званого спірного матеріального правовідношення.

3. Підставами співучасті можуть бути спільне право вимоги чи спільний
обов’язок відповідати по позову; пов’язаність між собою кількох вимог,
що пред’явлені позивачем для сумісного розгляду; доцільність розгляду
однорідних позовних вимог, об’єднаних суддею в одне провадження.

4. Співучасть може бути обов’язковою і факультативною. При обов’язковій
співучасті вона необхідна для правильного вирішення справи й законності
судового рішення; при факультативній кожна позовна вимога, що
пред’являється, могла б бути розглянута в самостійному провадженні.

5. Співучасть може бути активною, пасивною чи змішаною з урахуванням
того, на стороні позивача чи на стороні відповідача має місце
множинність заінтересованих осіб

6. Обов’язкова співучасть може бути активною і пасивною як з ініціативи
позивача, так і суду. Факультативна співучасть може бути активною,
пасивною чи змішаною як з ініціативи позивача, так і суду. В змішаній
співучасті ці правила

111 ^^акумулюються.

78____________________________Глива V___________________________

§ 4. Неналежна сторона і порядок її заміни

У^/ГС

горони в цивільному процесі — це особи, спір яких слід розглядати в
суді. Щоб посісти становище сторони, позивач повинен легітимувати себе
та відповідача як заінтересованих у вирішенні справи осіб. Правове
становище сторін не пов’язано з дійсним існуванням матеріальних
правовідносин між позивачем та відповідачем, оскільки передумовами
порушення цивільного процесу є умови, які мають виключно процесуальне
значення (статті 4, 5, 136 ЦПК), Однак у ході розгляду цивільної справи
може бути виявлено, що позов пред’явлений не тією особою, якій належить
право вимоги, чи не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом,
тобто встановлено, що позивач чи відповідач не є правозобов’язаними
суб’єктами матеріальних правовідносин. У цьому випадку сторони
визнаються неналежними й суд може допустити заміну неналежної сторони
(ст. 105 ЦПК).

Неправильне застосування закону, що регулює заміну неналежної сторони
належною, призводить до неправильної вирішення справи, судової тяганини,
додаткових витрат. Так, житловий виробничо-експлуатаційний трест
звернувся до суду з позовом до Р. про виселення без надання іншої
житлової площі. Рішенням суду позов був задоволений.

Президія обласного суду скасувала це рішення, зазначивши таке.
Житлово-експлуатаційна організація як наймодавець може бути стороною в
спорах, що виникли з умов договору про найм житлового приміщення. В
справах з питань, вирішення яких віднесено до компетенції органів, що
здійснюють управління житловим фондом (надання житлових приміщень, обмін
чи закріплення і т. д.), стороною можуть бути тільки ці органи.

Житловий виробничо-експлуатаційний трест не є органом, який здійснює
управління житловим фондом, тому він не може звертатися до суду з
позовом про виселення. Суду слід було б в порядку, передбаченому ст. 105
ЦПК, обговорити питання про заміну неналежної сторони.

Найчастіше під неналежною стороною розуміють таких позивачів і
відповідачів, по відношенню до яких судом під час розгляду справи
встановлено, що їм не належить право вимог чи вони не є зобов’язаними по
вимозі особами. На перший погляд це визначення є точним і випливає із
ст. 105 ЦПК. НасйрШвйі 6к

Сторони в цивільному процесі 79

воно не відповідає законодавству, оскільки не враховує, що заміна
неналежної сторони належною — питання процесуальне, а поняття неналежної
сторони враховує передбачені законом умови і порядок її заміни. В іншому
випадку не можна розрізнити неналежну сторону й сторону, якій відмовлено
в позові чи яка не повинна відповідати за позовом.

Для правильного вирішення питання не досить встановити відсутність права
вимоги у позивача чи обов’язку відповідати в даному позові у
відповідача. Встановлення цих умов — основа для винесення рішення про
відмову в позові. Щоб визнати сторону неналежною, крім названих умов суд
повинен мати дані про те, що право вимоги чи обов’язок відповідати за
позовом належить іншим особам. Про неналежну сторону можна говорити
тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, якій належить право
вимоги, — належного позивача, чи особу, що повинна виконати вимогу
позивача, — належного відповідача.

Таким чином, неналежний позивач — це особа, що пред’явила позов,
стосовно якої встановлено, що вона не має права вимагати по позову,
пред’явленому нею, при наявності даних про те, що право вимоги належить
іншій особі, належному позивачеві.

Неналежний відповідач — це особа, притягнута позивачем як відповідач,
стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати по
пред’явленому позову при наявності даних про те, що обов’язок виконати
вимоги позивача лежить на іншій особі — належному відповідачеві.

Визнання сторони неналежною можливе тільки в судовому засіданні й тільки
тоді, коли відбувається заміна. Лише у випадку заміни сторона, що
вибуває, визнається неналежною. В іншому випадку сторони, які могли б
бути замінені, беруть участь у справі, мають весь комплекс прав та
обов’язків сторін. Вказане правило безпосередньо випливає із змісту ст.
105 ЦПК.

Закон не передбачає відмови в прийнятті заяви від неналежного позивача
чи відмови в прийнятті заяви, зверненої до неналежного відповідача. При
встановленні того, що позивач чи відповідач або інші сторони є
неналежними, останні можуть бути замінені тільки в стадії судового
розгляду в порядку, встановленому ст. 105 ЦПК.

Заміна неналежної сторони належною може бути проведена судом з власної
ініціативи або на прохання осіб, які беруть участь у справі. Враховуючи
те, що позивач порушує процес за власною

80 ^ Глава У

ініціативою, несе, як правило, всі судові витрати і йому не байдуже, хто
буде відповідати на його вимоги, заміна як неналежного позивача, так і
неналежного відповідача може бути проведена тільки за згодою первісного
позивача (ст. 105 ЦПК).

У теорії цивільного процесуального права й судовій практиці розроблені
варіанти процесуальних наслідків, які можуть мати місце при заміні
неналежного позивача чи неналежного відповідача.

Варіанти при заміні неналежного позивача:

1) якщо неналежний позивач згоден на заміну, а належний згоден вступити
в справу, суд, не припиняючи справи, допускає заміну первісного позивача
належним позивачем;

2) якщо неналежний позивач згоден на заміну, а належний/не згоден
вступити в справу, суд повинен провадження в справі припинити на
підставі п. 4 ст. 227 ЦПК. Згода неналежного позивача на заміну
розглядається як відмова від позову;

3) якщо неналежний позивач не згоден на заміну, а належний згоден
вступити в справу, останній допускається до участі в справі як третя
особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору;

4) якщо неналежний позивач не згоден на заміну, а належний не згоден на
вступ у справу, суд повинен продовжити розгляд справи по суті.

Варіанти при заміні неналежного відповідача:

1) якщо позивач згоден на заміну неналежного відповідача, суд допускає
заміну первісного відповідача належним відповідачем;

2) якщо позивач не згоден на заміну неналежного відповідача іншою
особою, суд може притягнути цю особу як другого відповідача.

При заміні неналежних сторін суд повинен винести мотивовану ухвалу.
Процесуальні дії, вчинені неналежними сторонами, не є обов’язковими для
осіб, які вступили в процес, і справа після заміни неналежних сторін
розглядається заново.

Не дивлячись на досить певну та чітку регламентацію заміни неналежної
сторони належною, суди допускають помилки в застосуванні законодавства.

Так, відповідно до закону справи про позбавлення батьківських прав
розглядаються судом за заявою державних чи громадських організацій,
одного з батьків, опікуна (піклувальника), а також за позовом прокурора.
В деяких справах суди не враоадвува-

Сторони в цивільному процесі 81

ли ці положення й порушували такі справи за заявами організацій, що не є
належними позивачами: районних лікарень, відділів охорони здоров’я,
товариських судів, інспекцій у справах неповнолітніх тощо. Наприклад,
народний суд Пустомитівського району Львівської області розглянув справу
про позбавлення батьківських прав за позовом опікунської ради при
райвиконкомі. Опікунські ради — громадські органи, згідно з діючим про
них Положенням не є юридичними особами та не наділені правом
пред’явлення позову1.

У судовій практиці є випадки припинення судами провадження в цивільних
справах, які пов’язані із захистом права власності, хоча необхідно було
провести заміну неналежного відповідача або притягти до участі в справі
співвідповідачів. Так, після порушення за заявою прокурора цивільної
справи про матеріальну відповідальність працівниці птахофабрики
з’ясувалося, що в заподіянні збитків винна адміністрація, однак суд
провадження в справі припинив на підставі листа, підписаного директором
фабрики, де повідомлено, що сума збитків списана. Тим часом, суду слід
було б, не приймаючи відмови від позову, притягнути керівника
організації чи інших посадових осіб, винних у заподіянні збитків, як
належних відповідачів, а справу не припиняти.

§ 5. Процесуальне правонаступництво

Огідно із ст. 106 ЦПК в разі вибуття однієї з сторін в спірному або
встановленому судом правовідношенні суд допускає у всіх стадіях процесу
заміну відповідної сторони її правонаступником.

Сторона може вибути з процесу з різних причин: у зв’язку зі смертю
(громадяни), в зв’язку з реорганізацією (юридичні особи). Відповідно до
статей 197 та 201 ЦДК в зобов’язанні може мати місце уступка вимог
позивача й переведення боргу відповідача. В названих випадках може
відбутися правонаступництво, інакше кажучи, перехід права та обов’язків
однієї особи (правопопе-редника) до іншої (правонаступника).

Зміст ст. 106 ЦПК дозволяє сказати, що можливість процесуального
правонаступництва визначається можливістю правонас-тупництва в
матеріальному праві. В матеріальному праві виділя-

.: Бюллетень Верховного Суда СССР. 1980. № 14. С 31.

1 82 Глава У

ють універсальне та сингулярне правонаступництво. Універсальне
правонаступництво має місце в тих випадках, коли перехід прав та
обов’язків однієї юридичної особи до іншої відбувається в результаті
реорганізації, а поміж громадянами — в порядку наслідування. Сингулярне
правонаступництво має місце, коли сторона пе-репоступається правом
вимоги чи здійснює переведення боргу, або приймає борг іншої особи на
себе. Поділ матеріального правона-1 ступництва на
універсальне та сингулярне пов’язаний з об’єктом

прав та обов’язків, що переходять до правонаступника.

Вирішуючи питання про можливість процесуального право-наступництва в
кожному конкретному випадку, слід мати на увазі, що смерть боржника
викликає припинення зобов’язання, якщо його виконання не може бути
здійснене без особистої участі боржника. Зобов’язання припиняється
смертю кредитора, якщо виконання провадиться особисто для кредитора.
Зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (ст. 223 ЦПК). Як
наслідок, у названих випадках процесуальне правонаступницт-,
во неможливе, оскільки вимоги кредитора нерозривно пов’язані

з особою кредитора чи боржника. На цих підставах процесуальне
правонаступництво неможливе також за позовами про стягнення аліментів,
про відновлення на роботі, про компенсацію шкоди, заподіяної здоров’ю,
тощо, оскільки ці вимоги тісно пов’язані з особою позивача чи
відповідача.

Слід також урахувати, що процесуальне правонаступництво неможливе й в
порядку уступки вимоги, якщо вона суперечить закону чи договору або якщо
вимога пов’язана з особою кредитора (ст. 197 ЦПК).

Однак в окремих випадках закон зобов’язує кредитора передати свої вимоги
іншій особі. Наприклад, кредитор, якому виплатив борг поручитель,
зобов’язаний передати останньому права, що забезпечують його зворотні
вимоги до боржника (ст. 193 ЦПК).

Переведення боргу як підстава процесуального правонастун-ництва
допускається лише за згодою кредитора (ст. 201 ЦПК).

Таким чином, в основі процесуального правонаступяицтва лежить
правонаступництво в матеріальному праві, яке наступило після порушення
цивільної справи в суді. Матеріальне правонаступництво може бути
універсальним чи сингулярним, однак процесуальне правонаступництво, хоча
і є необхідним наслідком правонаступництва в матеріальному праві, завжди
універсальне: в рамках процесу правонаступник в усіх випадках цілком
Фам|-

Сторони в цивільному процесі 83

няє правопопередника і користується комплексом процесуальних прав та
обов’язків сторони.

Процесуальне правонаступництво може мати місце на будь-якій стадії
цивільного процесу -— в суді першої інстанції, стадії виконання рішення,
при перегляді судових постанов в касаційному порядку, в порядку нагляду
та в зв’язку з новоявленими обставинами. Такий висновок прямо випливає
із ст. 106 ЦПК.

Правонаступництво в матеріальному праві хоча і є основою процесуального
правонаступництва, все ж не повинно розглядатися як безумовна підстава
до процесуального правонаступництва. Згідно із п. 1 ст. 221 та п. 1 ст.
224 ЦПК у випадку смерті громадянина, якщо спірні правовідносини
допускають правонаступництво, або припинення існування юридичної особи,
які були стороною в справі, суд зобов’язаний зупинити провадження в
справі. Провадження в справі зупиняється до вступу в справу або
притягнення до справи правонаступника чи законного представника.

У випадку ж сингулярного правонаступництва (уступка вимоги, переведення
боргу) вступ або притягнення до процесу правонаступника відбувається без
зупинення провадження по справі.

Після оформлення матеріального правонаступництва провадження в справі
повинно відновитися й наступає процесуальне правонаступництво.

На підставі принципу диспозитивності процесуальні правонаступники
користуються своїми правами тільки з власної ініціативи. Якщо позивач
(правонаступник) не бажає вступати в процес, справа закривається за п. 4
ст. 227 ЦПК. У випадку повторної неявки в судове засідання позивача чи
обох сторін або неповідомлення ними про причини неявки на другий виклик
суд залишає заяву без розгляду (п. 4 ст. 229 ЦПК).

Процесуальне правонаступництво відповідача також можливе лише в тому
випадку, коли позивач дає згоду на провадження процесу з новим
відповідачем. У випадку відсутності такої згоди справа повинна бути
закрита за п. 4 ст, 227 ЦПК, оскільки позивач фактично відмовляється від
позову до іншого відповідача.

Питання про вступ правонаступника в процес вирішується в судовому
засіданні. Правонаступник повинен пред’явити в суд докази, котрі
підтверджували б правонаступництво в матеріальному праві {свідоцтво про
право власності, документ про реорганізацію юридичної особи,
переуступний напис), а суд виносить про те, що правонаступник замінив у
спірних правовідно-

84 Глави У
______________

синах сторону, що вибула. Відмова суду в допуску правонаступника до
процесу може бути оскаржена чи опротестована в касаційному порядку.

Згідно із ст. 106 ЦПК правонаступник, що вступив у процес, набуває всіх
процесуальних прав та обов’язків правопопередника, а всі дії, здійснені
в процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього в такій мірі,
в якій вони були б обов’язкові для осіб, яких він замінив.

Розгляд процесуального правонаступництва порушує й питання про те, в
чому полягає відмінність даного інституту від заміни неналежної сторони.
Ці відмінності можна звести до наступного.

Процесуальне правонаступництво й заміна неналежної сторони мають різні
підстави. Різні й процесуальні наслідки правонаступництва та заміни
неналежної сторони: при процесуальному правонаступництві правонаступник
продовжує участь у процесі правопопередника, а процес продовжується з
тієї стадії, на якій правонаступник вступив у справу. Тому дії, що були
вчинені правопопередником, для правонаступника обов’язкові. При заміні
неналежної сторони належною справа розглядається знову.

Таким чином, процесуальне правонаступництво — це замі” на в процесі
особи, яка є стороною, іншою особою з переходом до неї всіх
процесуальних прав і обов’язків.

Глава VI

ТРЕТІ ОСОБИ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

§ 1. Поняття про треті особи

ІХрім сторін в результаті цивільної справи можуть бути заінтересовані й
інші особи, які не є суб’єктами спору, переданого на розгляд і вирішення
суду. Вони називаються третіми особами.

Цивільне процесуальне законодавство передбачає два види третіх осіб -~-
треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, та треті
особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Треті особи,
які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити в
справу до постанов-лення судового рішення, подавши позов до однієї або
до двох сторін. Вони користуються усіма правами і несуть усі обов’язки
позивача (ст. 107 ЦПК). Треті особи, які не заявляють самостійних вимог
на предмет спору, можуть вступити в справу на стороні позивача або
відповідача до постановлення судом рішення, якщо рішення в справі може
вплинути на їх права або обов’язки щодо однієї з сторін. Вони можуть
бути притягнуті до участі в справі також за клопотанням сторін,
прокурора або з ініціативи суду (ст. 108 ЦПК).

Інститут третіх осіб, як і інститут сторін, забезпечує захист прав та
охоронюваних законом інтересів громадян і організацій. Разом з тим він
має самостійне значення. Інститут третіх осіб розрахований на захист
прав і інтересів, які охороняються законом, але відмінних і незалежних
від прав та охоронюваних законом інтересів сторін. Правове становище
третіх осіб у процесі посідають особи, які мають юридичний інтерес до
справи, але інтерес, не рівноцінний інтересам сторін (позивача чи
відповідача). Цей інтерес диференційований і виражається в тому, що
рішення суду безпосередньо стосується суб’єктивних прав чи охоронюваних
законом інтересів третіх осіб, чи, встановивши між сторонами

86 Глава VI

відповідні правовідносини, побічно впливає на їх суб’єктивні права та
охоронювані законом інтереси. Звідри — неоднорідний склад третіх осіб і
відмінності в правовому становищі не тільки від сторін, але й між собою.

Таким чином, треті особи своєю юридичною заінтересованістю певною
шрою^блидькі др^^ща^ово^x> становища сторін, але. метою участі третіх
осіб є все-таки дахист св^,прарлдідмшних і незалежних від прав сторін.
Тому захист прав, відмінних та не^” залежних від прав сторін, — основна
функція інституту третіх осіб у цивільному судочинстві.

Захист прав, відмінних і незалежних від прав сторін, — не єдина функція
інституту третіх осіб. Участь третіх осіб у цивільному процесі, крім
того, забезпечує більш швидкий розгляд цивільної справи, в яку вступають
чи притягаються треті особи. Завдяки участі в справі третіх осіб
відбувається більш повна концентрація доказового матеріалу, що допомагає
не тільки захисту прав третіх осіб, але і правильному розгляду в цілому
цивільної справи, порушеної первісним позивачем до відповідача.
Непритягнення до участі в справі третьої особи, заінтересованої у
вирішенні спору, тягне за собою не тільки порушення прав цієї особи, але
й недоліки в дослідженні фактичних обставин справи.

Інститут третіх осіб у цивільному судочинстві — це специфічний інститут
цивільного процесуального права, специфічна форма участі в процесі
кількох заінтересованих осіб, поряд з процесуальною співучастю (ст. 104
ЦПК) і участю в одній справі належної та неналежної сторін (ст. 105
УПК).

На відміну від цивільного судочинства інститут третіх осіб не відомий
іншим юрисдикціям.

Таким чином, треті особи в цивільному судочинстві — це особи, які
вступили у розпочатий процес для захисту своїх суб’єктивних прав чи
охоронюваних законом інтересів, відмінних від прав й охоронюваних
законом інтересів позивача та відповідача.

Названі ознаки характерні для третіх осіб по відношенню до сторін. Разом
з тим між третіми особами, які заявляють самостійні вимоги на предмет
спору, і третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет
спору, є відмінності, які зумовлюють комплекс їх процесуальних прав та
обов’язків і правове становище.

Треті особи в цивільному судочинстві 87

§ 2. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору

•Згідно із ст. 107 ЦПК треті особи, які заявляють самостійні вимоґи на
предмет спору, можуть вступити в справу до постановлення судового
рішення, подавши позов до однієї або до двох сторін. Вони користуються
усіма правами і несуть усі обов’язки позивача.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору,
заінтересовані у вирішенні справи й вступають у процес, порушений
позивачем, оскільки вважають, що права чи законні інтереси, з приводу
яких виник спір між сторонами, належить їм. Заявляючи самостійні вимоги
на предмет спору, вони тим самим заявляють про наявність у них
самостійних прав, відмінних та незалежних від прав сторін. Тому вступ у
справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, не тягне
процесуальної співучасті на позивачевій стороні. Третя особа посідає
автономне процесуальне становище поряд з позивачем, а тому інтереси
третьої особи і первісних сторін протилежні й виключають один одного.

При вступі в справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на
предмет спору, суд розглядає спільно дві вимоги (позивача та третьої
особи), хоча ці вимоги могли б бути розглянуті і в окремих провадженнях.
Причому обов’язковою умовою спільного розгляду вимог позивача та третьої
особи, як випливає із ст. 107 ЦПК, є єдиний предмет спору. Цю умову
необхідно враховувати для правильного вирішення питання про можливість
прийняття заяви у третьої особи та її вступ у процес.

На думку Д. М. Чечота, предмет спору — це не тільки матеріальний об’єкт,
з приводу якого виник спір між позивачем та відповідачем, але й
правовідносини, з яких виник спір1. Т. Е. Або-ва вважає, що предметом
спор/можуть бути й обов’язки з приводу володіння, користування,
розпорядження майном, особистими немайновими благами, виконання робіт,
надання послуг, дій, що виникають з договорів купівлі-продажу, дарування
тощо2.

Уявляється, що предметом спору про право цивільне завжди виступають
спірні матеріальні правовідносини, а не об’єкти

1 Див.: ЧечотД. М. Участники гражДанского процесса М., 1960. С. 100. 1
Див.: Курссоветского гражданского процессуального права. М., 1981. Т. 1.
С. 264.

88 Глцвц VI

цивільних справ. Цей висновок випливає із ст. 24 ЦПК, відповь дно до
якої суд розглядає справи до спорах, що виникають з цивільних, сімейних,
трудових і кооперативних правовідносин.

Вирішуючи спори, суд встановлює наявність чи відсутність відповідних
правовідносин і робить висновки про права та обов’язки сторін. Оскільки
третя особа заявляє самостійні вимоги на предмет сцору сторін, то,
природньо, вона, як і самі сторони, заінтересована при розгляді та
вирішенні справи в установленні наявності чи відсутності відповідних
правовідносин і вирішенні справи по суті.

Отже, основою участі третіх осіб у справах, які вже перебувають у
провадженні суду, є наявність у них самостійних вимог на предмет спору,
а також характер, що виключає їх юридичну заінтересованість і з
позивачем, і з відповідачем. Цей висновок має практичне значення для
правильного вирішення судом (суддею) питання про допуск третьої особи до
участі в справі.

Якщо третя особа пред’являє вимоги до позизача чи до відповідача або до
обох сторін, однак ці вимоги не налравлені на предмет спору між
сторонами, що знаходиться на розгляді суду, в допуску до участі в справі
третій особі необхідно відмовити. Невиконання цього положення призвело б
до вступу в цивільну справу особи, яка немає відношення до предмета
спору і не має юридичної заінтересованості в даній справі,

Наприклад, був би явною помилкою в спорі про виселення наймача через
неможливість спільного проживання в будинку, що належить на праві
особистої власності, допуск до участі в справі як третьої особи, яка
заявляє самостійні вимоги на предмет спору, іншого наймача, що просить
відшкодувати збиток, нанесений майну відповідачем; чи допуск до участі в
справі про відібрання дитини як третьої особи, яка заявляє самостійні
вимоги на предмет спору, особи, що не має правових підстав на її
виховання, тобто юридичне не заінтересованої.

У статті 107 ЦПК передбачено, що треті особи, які заявляють самостійні
вимоги, можуть вступити в справу, подавши позов до однієї або до двох
сторін. Вони користуються усіма правами і несуть усі обов’язки позивача.
Отже, формою вступу третьої особи в справу є звернення до суду з
позовною заявою. Тому норми, які регулюють порядок подання позовної
заяви та прийняття заяв у цивільних справах (статті 1 36-1 39 ЦПК)
повинні застосовуватися й при вирішенні питання про прийняття заяви від

ТреТЬОЇ ОСОби.
., – мд

Треті особи в цивільному судочинстві &9

Так, позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, повинна
за змістом і формою відповідати закону (ст. 137 ЦПК). Третя особа
повинна подати позовну заяву з копіями відповідно до кількості
відповідачів. Судця має право залежно від складності та характеру справи
затребувати від третьої особи копії всіх доданих до позовної заяви
документів відповідно до кількості відповідачів (ст. 138 ЦПК). Позовна
заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, як
і заява позивача у справі, оплачується державним митом.

Перелічені вимоги закону є необхідною умовою дотримання порядку вступу
третьої особи в справу.

В процесуальній літературі ставиться рідко, а вирішується неоднаково
питання про процесуальні наслідки недотримання вимог закону про порядок
подання позовної заяви третьої особи про вступ у справу, хоча це питання
має принципове практичне значення, а його правильне вирішення гарантує
третій особі право на судовий захист.

Чинне законодавство це питання прямо не регулює, однак вказівка в ст.
107 ЦПК на форму вступу в справу третьої особи, яка заявляє самостійні
вимоги на предмет спору, дозволяє зробити висновок про те, що при
вирішенні питання про допуск третьої особи в справу повинен
застосовуватися або інститут залишення заяви без руху (ст. 139 ЦПК), або
інститут відмови в прийнятті заяви (ст. 136 ЦПК).

Однак слід підкреслити, що процесуальне законодавство в цій частині
потребує вдосконалення у зв’язку з тим, що стосовно третіх осіб
інститути залишення заяви без руху й відмови в прийнятті заяви в
достатній мірі не узгоджені.

Якщо позовна заява третьої особи не відповідає вимогам закону чи не
оплачена державним митом, то є підстави ставити питання про залишення
заяви без руху (ст. 139 ЦПК). Разом з тим слід мати на увазі, що треті
особи вступають в уже розпочатий процес іншими особами і розгляд між
ними спору не можна ставити в повну залежність від виправлення недоліків
позовної заяви третьої особи. Тому застосування інституту залишення
заяви без руху і надання третій особі строку для виправлення недоліків у
заяві чи сплаті державного мита процесуальне виправдано, якщо цей строк
не перебільшує строку розгляду цивільних справ (сї. 148 ЦПК). Якщо заява
третьої особи про вступ у справу подана в судовому засіданні, однак не
відповідає вимогам закону

90 Глава VI

чи не оплачена державним митом і немає можливості відкласти розгляд
справи на підставах, передбачених ст. 176 ЦПК, то розгляд спору між
первісними сторонами ставити в залежність від виправлення недоліків
позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, та
відкладати розгляд справи не можна. В даному випадку необхідно відмовити
в прийнятті позовної заяви третьої особи. При всій універсальності ст.
136 ЦПК, яка передбачає підстави до відмови в прийнятті заяви, жоден з
її пунктів не можна застосувати відносно процесуальної ситуації, яка
розглянута. Вихід тут бачиться в доповненні ст. 136 ЦПК.

Крім дотримання порядку подання позовної заяви, умовою допуску третьої
особи в справу є наявність у неї права на звернення до суду, яке
залежить від наявності передбачених законом підстав (ст. 136 ЦПК).
Наприклад, у прийнятті позовної заяви третьої особи слід відмовити, якщо
є таке, що набрало законної сили, постановлене по спору між тими ж
сторонами, про той же предмет і з тих же підстав рішення суду чи ухвала
суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження
мирової угоди сторін; якщо в провадженні суду є справи по спору між тими
ж сторонами’, про той же предмет і з тих же підстав, та в деяких інших
випадках.

Таким чином, наявність у третьої особи самостійних вимог на предмет
спору та юридичної заінтересованості у вирішенні справи, порушеної
первісним позивачем, дотримання порядку звернення в суд і наявність
права на пред’явлення позову в сукупності складають умови для прийняття
позовної заяви третьої особи й допуску її в справу. Іншого законодавство
не містить.

В юридичній літературі зустрічаються й інші міркування. Наприклад,
стверджується, що при вирішенні питання про допуск цих осіб в процес суд
повинен виходити також з доцільності спільного розгляду основного позову
та позову третьої особи. З цим погодитися не можна.

Треті особи можуть вступити в справу тільки за своєю ініціативою.

Згідно з п. З ст. 143 ЦПК при підготовці справи до судового розгляду
суддя вирішує питання про притягнення або вступ у справу співучасників,
третіх осіб. Стосовно третіх осіб, які заявг ляють самостійні вимоги,
це, зокрема, означає, що суддя може повідомити третю особу про наявність
у провадженні суду справи, у вирішенні якої заінтересована третя особа.
Залучати третю особу в справу суддя не може.

___ Треті особи в цивільному судочинстві
91

Вступ третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, а
також відмова в допуску до участі в справі повинні оформлятися ухвалою
суду (судді). За смислом закону (ст. 323 ЦПК) на ухвалу суду (судді) про
допуск третьої особи не може бути подана касаційна скарга, отже цією
ухвалою не перешкод-жається подальший рух справи, в яку вступила третя
особа. Щодо можливості оскарження ухвали про відмову в допуску третьої
особи в процес між первісними сторонами, то в літературі з цього приводу
даються різні рекомендації.

На думку одних вчених, третя особа не може подати касаційну скаргу на
ухвалу суду, якщо їй відмовлено в допуску до участі в процесі між
первісними сторонами, оскільки в цих випад^ ках третя особа не обмежена
можливістю здійснювати своє право на Захист шляхом пред’явлення
самостійного позову поза процесам між первісними сторонами. Існує і
протилежна думка. Дійсно, з одного боку, відмова в прийнятті позовної
заяви третьої особи не заважає можливості захисту своїх прав, з другого
боку, ст. 136 ЦПК передбачає можливість оскарження ували суду про
відмову в прийнятті позовної заяви. За систематичним тлумаченням закону
треба застосовувати ст. 136 ЦПК.

Вступивши в справу з самостійними вимогами, третя особа посідає
становище, наближене до становища позивача. Стаття 107 ЦПК передбачає,
що треті особи користуються усіма правами і несуть усі обов’язки
позивача.

Інколи третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги, змішують з
співпозивачами, що вступили в справу після її порушення. Однак
співпозивачі, на відміну від третіх осіб, не пред’являють ніяких вимог
до позивача. Інтереси співпозивачів не виключають один одного, вимоги ж
третьої особи завжди виключають вимоги позивача.

Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги, вступає в справу шляхом
подання позовної заяви. Виникає питання про те, хто із сторін у справі є
відповідачем за позовом третьої особи. В ЦПК говориться, що третя особа
може пред’явити позов до однієї або до двох сторін (ст. 107).

В юридичній літературі заперечується обґрунтованість норми, яка
закріплена в ст. 107 ЦПК. Одні автори висловлюють думку, що
відповідачами за позовом третьої особи завжди є дві сторони. Інші
вважають, що відповідачами за позовом третьої особи можуть бути дві
сторони разом чи тільки позивач, азвернення з позовом тільки до
відповідача неможливе.

92__________________________Глава VI

Дане питання має принципове значення. Залежно від того, хто притягнутий
третьою особою як відповідач, повинні розподілятися судові витрати й
формулюватися рішення суду в справі. Суд (суддя) повинен приймати заяву
третьої особи лише в тому випадку, коли в ній конкретно вказано
відповідача (сг. 137УПК).

На нашу думку, ст. 107 ЦПК е обґрунтованою та передбачає всі можливі
випадки визначення відповідачів за позовом третьої особи, яка заявляє
самостійні вимоги на предмет спору.

Найбільш частими є випадки, коли третя особа пред’являє позов до обох
сторін. Так, Ф. звернулась з позовом про виселення з житла С. та Н. як
піднаймачів. Відповідачі пред’явили зустрічний позов про визнання за
ними права на кімнату, яку вони займали. Райжитловідділ виконкому
вступив у справу з самостійними позовними вимогами до Ф. про виселення,
як особи, що втратила право на займану житлову площу, а до С. та Н. —
про виселення як тимчасових жильців. Тут вимоги третьої особи по
відношенню до позивача й відповідачів в первісному позові мають
самостійний предмет і самостійні підстави.

Третя особа може пред’явити позов і тільки до позивача. Так, П. залишив
заповіт, де вказав, що все майно, яке залишиться Після його смерті, він
заповідає дочці І. Виконавцем заповіту був призначений 3., який
відмовився видати майно. І. пред’явила в суд позов до 3. про передачу
майна покійного батька.

Друга дочка покійного Е., вступила в справу як третя особа, яка заявляє
самостійні вимоги, пред’явивши позов до І. про визнання заповіту
недійсним і визнання права на спадкоємне майно.

Тут третя особа заінтересована лише у визнанні права власності на
спадкоємне майно й не ставить перед виконавцем заповіту питання про
передачу майна.

Можливі випадки, коли треті особи звертаються до суду з позовом до
відповідача. На практиці з такими випадками доводиться зустрічатися в
спорах про віндикацію майна. У випадку, коли первісний позов пред’явлено
до відповідача з метою віндикації майна і третя особа заявляє самостійні
вимоги, то вона повинна їх адресувати тільки відповідачеві. Оскільки
мета віндикаційно-го позову полягає у передачі майна власнику, а самі
речі знаходяться у відповідача, то він і повинен бути відповідачем за
позовом третьої особи.
Ч’.ХХ| ,’_К •.

Участь в цивільному процесі органів державного управління… 113

По окремих справах закон визнає наявність висновків органів державного
управління і участь у процесі їх представників обов’язковими.

Так, ст. 69 КпШС передбачає, що при розгляді спорів про дітей у суді
наявність письмового висновку органів опіки і піклування про те, з ким
із сторін повинна бути дитина, а також участь представника цього органу
в судовому засіданні є обов’язковими.

Необхідним є подання письмового висновку органів опіки і піклування, а
також участь у судовому засіданні представника цього органу при розгляді
справ:

про позбавлення батьківських прав (ст. 71 КпШС); про поновлення в
батьківських правах (ст. 75 КпШС); про відібрання дітей без позбавлення
батьківських прав

(ст. 76 КпШС);

про усиновлення (ст. 2652 ЦПК) та деяких інших справ.

У таких випадках суд зобов’язаний залучити органи опіки і піклування до
участі в процесі. Розгляд таких справ без наявності висновку зазначених
органів і без участі в процесі їх представників тягне за собою визнання
рішення по цих справах незаконним.

Висновок органу державного управління подається до суду в письмовій
формі. Він складається на підставі попереднього вивчення матеріалів
справи і обстеження, яке проводиться органом державного управління.
Висновок складається від імені відповідного органу державного управління
і підписується керівником цього органу.

Акти обстеження, висновки громадських організацій, які діють при
відповідних органах державного управління, не можуть замінити висновків
самих органів державного управління. На це звертає увагу судів і
Верховний Суд України. Так, в п. 21 постанови від 15 червня 1973 р. № 6
з наступними змінами «Про деякі питання, що виникли в судовій практиці
по застосуванню Кодексу про шлюб та сім’ю України» Пленум Верховного
Суду України прямо вказує, що акти про житлово-побутові умови і
матеріальний стан сторін, складений членами опікунських рад і різними
комісіями, письмових висновків органів опіки і піклування не замінюють.

Висновок органів державного управління має важливе значення для
правильного вирішення справи. Але він не є обов’язковим для суду, що
розглядає справу. Якщо суд не погоджується з ним, у рішенні повинні бути
зазначені підстави. Відповідно

114 Глава УШ

до ст. 191 ЦПК висновки органів державного управління оголошуються в
судовому засіданні після пояснень всіх осіб, які беруть участь у справі,
та дослідження всіх доказів (показань свідків, письмових, речових
доказів і висновку експерта). Суд і особи, які беруть участь у справі,
можуть ставити запитання представникам цих органів з метою роз’яснення і
доповнення висновку.

При розгляді справи по суті представник відповідного органу державного
управління може дійти висновку про необґрунтованість складеного раніше
висновку. Виникає питання, чи вправі він у судовому засіданні змінити
цей висновок? Відповідь на це питання може бути тільки негативною.
Представник органу державного управління бере участь у цивільному
процесі для викладення суду не своєї особистої думки по суті спору, а
для роз’яснення висновку органу державного управління, що його
уповноважив. У подібних випадках представник органу державного
управління повинен заявити клопотання про відкладення розгляду справи з
метою повторного обстеження і вивчення матеріалів справи.

Представники органів державного управління, які залучені судом до участі
в процесі або вступили в процес за своєю ініціативою для дачі висновку в
справі, користуються правами осіб, які беруть участь у справі (статті
98,99 ЦПК). Зокрема, вони можуть знайомитись з матеріалами справи, брати
участь у судових засіданнях, заявляти клопотання, давати усні і письмові
пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення.

Глава IX

ПРЕДСТАВНИЦТВО В СУДІ

§ 1. Поняття представництва в суді

ІХонституція України наділяє громадян та юридичних осіб правом на
правову допомогу, здійснення якої головним чином покладено на адвокатуру
(ст. 59).

Правова допомога при здійсненні захисту прав і охоронюва-них законом
інтересів громадян та юридичних осіб у суді реалізується у формі
цивільного процесуального представництва. З урахуванням цього можна
зробити висновок, що інститут представництва в суді є одним з
передбачених законом засобів реалізації права на судовий захист,
гарантією забезпечення участі громадян і юридичних осіб у процесі та
реального захисту їх суб’єктивних прав і інтересів.

Відповідно до ст. 110 ЦПК громадяни можуть вести свої справи в суді
особисто або через своїх представників. Справи юридичних осіб ведуть у
суді їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом,
статутом чи положенням, або їх представники.

Інститут судового представництва обумовлюється різними обставинами. Перш
за все неможливістю здійснення судового розгляду та вирішення цивільної
справи у зв’язку з недієздатністю осіб, що беруть участь у справі, за
віковим критерієм (неповнолітні) або за медичним критерієм (громадяни,
які в судовому порядку визнані недієздатними). По-друге, неможливістю
юридичних осіб, що очолюються колегіальними органами (правліннями),
безпосередньо брати участь у розгляді справи. Нарешті, бажанням
заінтересованих осіб отримати кваліфіковану юридичну допомогу при
розгляді справи у суді. Отже, ці обставини можуть носити юридичний або
фактичний характер.

Питання про правову природу представництва в цивільному процесі в
юридичній літературі вирішується неоднозначне. Пере-

116 Глава IX

конливою є точка зору, що представництво в цивільному процесі — це
самостійний процесуальний інститут, а не різновид загально-цивільного
представництва. В процесуальній літературі цей висновок був достатньо
аргументований і переконливо обґрунтований.

Представництво в цивільному процесі відрізняється від
за-гальноцивільного представництва виконуваними функціями; характером і
змістом правовідносин, що складаються між його суб’єктами; колом осіб,
що мають право виступати як представники; підставами виникнення і
припинення; характером та обсягом наданих повноважень тощо.

Наприклад, функцією загальноцивільного представництва, на відміну від
процесуального представництва, є здійснення представником від імені
довірителя угод, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права і
обов’язки останнього (ст. 62 ЦК). У цивільних правовідносинах
суб’єктивні права й обов’язки реалізуються їх суб’єктом особисто або
замість нього діє представник, який повністю заміщає такого суб’єкта.
Представник у цивільному процесі може не тільки заміщати сторону, але і
діяти поряд з нею, тобто особиста участь у справі громадянина чи органу
управління юридичної особи не є перешкодою для використання ними права
мати у цій справі представника (ст. 110 ЦПК). Обсяг повноважень
представника в цивільному праві цілком залежить від волі довірителя і
визначається змістом договору доручення, що регулюється ст. 386 ЦПК.
Судовий представник наділений самостійними процесуальними правами, які
передбачені процесуальним законодавством і на здійснення яких не
потрібно спеціального дозволу заінтересованої особи.

У процесуальній літературі іноді значно розширюються межі інституту
судового представництва. Так, наприклад, участь представників органів
державного управління (ст. 121 ЦПК) і представників громадськості (ст.
161 ЦПК) розглядається як складова частина, один з видів судового
представництва.

Для цих суджень немає достатніх підстав, крім того, вони суперечать
чинному законодавству. Відповідно до статей 98, 110, 112 ЦПК справи у
суді через представників можуть вести не всі учасники процесу, а тільки
сторони, треті особи, заявники та заінтересовані особи у справах, що
виникають з адміністративно-пра-вових відносин, і у справах окремого
провадження. Тому судове представництво необхідно відрізняти від участі
в суді представників органів державного управління, профспілок,
державних

Представництво в суді___________________117

підприємств, установ, організацій, що беруть участь у справі в порядку
ст. 121 ЦПК, а також від участі представників громадських організацій та
трудових колективів у цивільному процесі, що передбачено ст. 161 ЦПК.
Метою участі органів державного управління та інших суб’єктів,
зазначених у ст. 121 ЦПК, є захист прав і охоронюваних законом інтересів
інших осіб або держави, що обумовлено їх компетенцією. Метою участі
представників громадської організації або трудового колективу, що
уповноважили їх, є викладення думки організацій та колективів з приводу
справи, яка розглядається судом.

ЦПК не дає визначення цивільного процесуального представництва. В
юридичній літературі існують два підходи до цієї проблеми. Згідно з
одним під судовим представництвом розуміються правовідносини, в силу
яких одна особа здійснює в межах своїх повноважень процесуальні дії від
імені і в інтересах іншої особи. Згідно з іншим представництвом
визнається саме процесуальна діяльність, тобто сукупність здійснених
процесуальних дій.

Більш переконливим є визначення судового представництва як процесуальних
правовідносин. Реальна поведінка (діяльність) учасників правовідносин
згідно з їх правами і обов’язками є одним з структурних елементів
правовідносин. Це повною мірою стосується і процесуальних правовідносин.
Здійснення процесуальних дій, хоча б і від імені іншого учасника
процесу, неможливо поза правовідносинами. Діям представника, що
здійснені без належно оформлених повноважень або за їх межами, не
надається юридичного значення. Якщо в цивільному праві можливо подальше
схвалення таких дій довірителя (ст. 63 ЦК), то в цивільному процесі це
неможливо.

Таким чином, судове представництво — це правовідношен-ня, в силу якого
одна особа — представник — здійснює в суді в межах наданих йому
повноважень процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи з
метою надання юридичної допомоги при розгляді цивільної справи та
здійсненні захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Судовими представниками відповідно вважаються особи, які виступають в
суді від імені суб’єкта, що займає в процесі процесуальне становище
сторони, третьої особи (позовне провадження), заявника або
заінтересованої особи (провадження по справах, що виникають з
адміністративно-правових відносин, та окреме провадження), з метою
захисту його прав та інтересів. Процесу-

118 Глава IX

альне становище судових представників визначено тим, що вони, вступаючи
в правовідносини з судом, мають самостійні процесуальні права та
обов’язки і в той же час беруть участь у справі для захисту не своїх
інтересів, а прав та інтересів інших осіб.

З урахуванням викладеного можна окреслити основні ознаки судового
представництва.

По-перше, судове представництво в цивільному процесі характеризується
тим, що дії представника здійснюються в інтересах особи, суб’єктивні
права або охоронювані законом інтереси якої підлягають захисту в суді.
Представник, беручи участь у справі, не набуває для себе будь-яких благ,
що пов’язані з вирішенням спору або інших правових питань. Всі правові
наслідки дій представника поширюються лише на особу, яку він
представляє.

По-друге, представництво здійснюється від імені того суб’єкта,
суб’єктивні права або інтереси якого підлягають судовому захисту.

По-третє, представника в суді може мати лише визначене законом коло
суб’єктів. Ці суб’єкти є особами, що беруть участь у справі, тобто
посідають визначене процесуальне становище. Крім того, це тільки ті
особи, які мають особисту юридичну заінтересованість у розгляді справи.

Нарешті, судовий представник завжди діє в межах наданих йому
повноважень, тобто він може здійснювати тільки ті дії, на які йому дано
відповідне право (законом або довірителем).

Представництво в цивільному процесі можливе в будь-якій справі, що
розглядається судом у порядку цивільного судочинства, на всіх стадіях
його розгляду, починаючи з порушення справи і закінчуючи виконанням
судового рішення, незалежно від того, в якому з трьох видів провадження
розглядається справа.

Як судових представників до участі в цивільному процесі закон допускає
досить широке коло осіб. Відповідно до ст. 112 ЦПК ними можуть бути:

1) члени органів управління, працівники підприємств, установ,
організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об’єднань,
інших громадських організацій — у справах цих підприємств, установ та
організацій;

2) уповноважені професійних спілок — у справах робітників, службовців,
членів колгоспів, а також осіб, захист прав та інтересів яких
здійснюється професійними спілками;

Представництво в суді___________________119

3) уповноважені організацій, яким їх статутом чи положенням надано право
представляти інтереси членів цих організацій, — у справах членів цих
організацій;

4) адвокати — в справах громадян України, іноземних громадян, осіб без
громадянства та юридичних осіб (ст. 1 Закону України від 19 грудня 1992
р. «Про адвокатуру»);

5) один із співучасників за дорученням інших співучасників (ст. 104
ЦПК);

6) інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до представництва
в даній справі.

Згідно із ст. 111 ЦПК як судові представники в процесі можуть брати
участь батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники, якщо потребують
захисту суб’єктивні права та законні інтереси недієздатних громадян,
громадян, які не мають повної дієздатності, та громадян, визнаних
обмежено дієздатними.

Представником у суді може бути тільки правосуб’єктна особа, тобто в неї
повинна бути наявність цивільної процесуальної правоздатності і
дієздатності. Це означає, що представниками в цивільному процесі можуть
бути лише громадяни, які досягли повноліття, при умові належного
оформлення повноважень та при відсутності передбачених законом перешкод
для виконання ними функцій судового представника. Проте повнолітні, над
якими встановлена опіка чи піклування, не можуть, як і неповнолітні,
здійснювати представництво.

Не можуть, відповідно до п. З ст. 116 ЦПК, бути представниками у суді
адвокати, які прийняли доручення про надання юридичної допомоги з
порушенням правил, встановлених законодавством України про адвокатуру, а
також особи, відносно яких зупинена дія свідоцтва про право на заняття
адвокатською діяльністю або воно анульовано згідно із ст. 16 Закону
України від 19 грудня 1992 року «Про адвокатуру». Крім того, ст. 7 цього
Закону встановлює, що адвокат не має права прийняти дору-. чення про
подання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі надає або
раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать
інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав
участь як слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, громадський
обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст,
представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач,
свідок, перекладач, понятий, а також якщо в розслідуванні або розгляді

120 Глава IX

справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних
стосунках.

Проте перелічені суб’єкти можуть бути представниками тих організацій, де
вони працюють (наприклад юрисконсультом), представниками співучасників
по справі, якщо самі вони є особами, що беруть участь у справі. Вони
також можуть здійснювати представництво в інтересах осіб, що перебувають
під їхньою опікою чи піклуванням, або відносно своїх дітей та
усиновлених.

Згідно з ч. 2 ст. 116 ЦПК не можуть бути представниками в суді судді,
слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни,
піклувальники або як представники відповідного суду чи органу
прокуратури, що є стороною в справі.

§ 2. Види представництва

1СІF

Іасифікація судового представництва на види провадиться з урахуванням і
на підставі різних критеріїв.

Перш за все слід звернутися до ст. 110 ЦПК, яка має назву «Види
представництва», але безпосередньо не визначає видів представництва, що
існують чи можуть здійснюватися у цивільному процесі. Проте аналіз цієї
статті дає змогу зробити висновок, що законодавець виділяє два види
представництва за суб’єктним критерієм, тобто з урахуванням певних ознак
осіб, в інтересах яких здійснюється представництво у суді:

а) представництво громадян (ч. 1 ст. 110 ЦПК);

б) представництво юридичних осіб (ч. 2 ст. 110 ЦПК).

В процесуальній літературі цю класифікацію умовно називають легальною
класифікацією. Такий поділ є обгрунтованим, оскільки кожен з видів має
свої певні особливості, передбачені чинним законодавством (статті
100-111 ЦПК).

За ступенем обов’язковості та юридичним значенням волевиявлення осіб,
права та інтереси яких потребують захисту, можна виділити:

а) обов’язкове представництво, для виникнення якого не потрібна згода
особи, права та інтереси якої захищаються у суді;

б) факультативне представництво, яке може виникнути тільки при наявності
на це волевиявлення відповідного суб’єкта (довірителя).

Практичне значення має класифікація судового представництва з підстав
його виникнення. З урахуванням цього крите-

Представництво в суді___________________121

рію представництво поділяється на договірне, законне, громадське і
офіційне.

Підставами представництва є юридичні факти, в силу яких одна особа може
здійснювати представництво по відношенню до іншої особи з метою захисту
прав останньої.

Договірне представництво — це представництво, підставою виникнення якого
є волевиявлення представника і довірителя, тобто в його основі лежить
цивільно-правовий договір доручення (ст. 386ІДК). Договірне
представництво може здійснюватися адвокатами, юрисконсультами та іншими
працівниками підприємств, установ, організацій, співучасниками та іншими
особами, які допущені судом до виконання процесуальних функцій
представника.

Цей вид представництва може здійснюватись і як різновид підприємницької
діяльності, якщо на це є спеціальний дозвіл (ліцензія), що передбачено
ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про підприємництво».

В зв’язку з участю в цивільному процесі юрисконсультів як представників
в юридичній літературі існує точка зору, що підставою виникнення
договірного представництва може бути не тільки договір доручення, але й
трудовий договір. Ця думка є не досить обґрунтованою, тому що трудовим
договором визначаються функції та обсяг трудових прав і обов’язків, що
окреслюють взаємовідносини робітника і юридичної особи, тобто коло
взаємних прав і обов’язків працівника та роботодавця. Для вступу в
правовідносини з іншими суб’єктами, навіть якщо юрисконсульт виконує
трудові обов’язки, йому необхідне спеціальне оформлення повноважень,
передбачене відповідним законом. Тому можна зробити висновок, що в
основі здійснення юрисконсультом представництва у суді лежить не
трудовий договір, а договір доручення, що його повноваження повинні бути
оформлені довіреністю, з урахуванням вимог, передбачених процесуальним
законодавством (п. 2 ст. 113 ЦПК).

Найбільш поширеною формою добровільного представництва у судовій
практиці є представництво, що здійснюється адвокатами. Діяльність
адвокатури в Україні регулюється Законом України від 19 грудня 1992 р.
«Про адвокатуру» та іншими законодавчими актами, уставами адвокатських
об’єднань.

Адвокатура—добровільне професійне громадське об’єднання, покликане
згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та
представляти законні інтереси громадян України, інозем-

122 Глава ЇХ

них громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу
юридичну допомогу (ст. 1 Закону «Про адвокатуру»).

Законне представництво має місце у випадках, коли права і охоронювані
законом інтереси недієздатних громадян, а також громадян, що не мають
повної дієздатності, та громадян, визнаних обмежено дієздатними,
захищають у суді їх батьки, усиновителі, опікуни або піклувальники. Крім
того, в справах, де повинен брати участь громадянин, визнаний безвісно
відсутнім, його законним представником виступає опікун, призначений для
охорони і управління майном безвісно відсутнього. По справах, в яких
повинен брати участь спадкоємець особи, померлої або оголошеної в
установленому порядку померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, як
законний представник спадкоємця виступає опікун, призначений для охорони
і управління спадковим майном (ст. 111 ЦПК).

Законне представництво виникає на підставі закону, адміністративного чи
судового акта за наявності таких юридичних фактів, як походження дітей
від певних батьків, усиновлення, встановлення опіки або піклування над
неповнолітнім або особою, визнаною недієздатною, обмежено дієздатною,
призначення опіки над майном безвісно відсутнього або призначення
опікуна для охорони і управління спадковим майном та ін.

Відповідно до ст. 131 КпШС опіка встановлюється над неповнолітніми, які
не досягли п’ятнадцяти років, і над громадянами, що визнані судом
недієздатними внаслідок психічної хвороби або недоумства. Згідно із ст.
132 КпШС піклування встановлюється над неповнолітніми віком від
п’ятнадцяти до вісімнадцяти років та над громадянами, визнаними судом
обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або
наркотичними засобами.

З моменту придбання неповнолітнім цивільної процесуальної дієздатності,
а також з моменту набрання законної сили рішенням, яким скасовано
обмеження дієздатності громадянина або його дієздатність поновлено,
функції законного представництва батьків, усиновителів, опікунів або
піклувальників припиняються.

Відповідно до загального правила законними представниками, як і іншими
судовими представниками, можуть бути лише повнолітні дієздатні
громадяни. Винятки стосуються лише батьків, які по відношенню до своїх
дітей не лише в змозі, а й повинні виконувати функції законних
представників, і в тих випадках, коли вони самі є неповнолітніми (ст. 60
КпШС, ст. 111 ЦПК).

Представництво в суді___________________123

Відповідно до ст. 132 КпШС піклування може бути встановлене також над
особами, які за станом здоров’я не можуть самостійно захищати своїх прав
та інтересів. Такий піклувальник не може бути визнаний законним
представником, оскільки в цьому разі одного факту піклування недостатньо
для вчинення у суді процесуальних дій від імені та в інтересах
повнолітнього дієздатного громадянина з метою захисту його суб’єктивних
прав. Для ведення справи у суді він повинен мати належно оформлене
доручення підопічного, що не дає підстав для віднесення його до законних
представників, тому що це є підставою виникнення договірного
представництва.

Особливістю законного представництва є те, що законні представники
можуть доручити ведення справи в суді іншій особі, яку вони обрали як
представника (ч. 4 ст. 111 ЦПК), причому остання буде діяти вже теж як
договірний представник.

Різновидом судового представництва є офіційне представництво. Згідно із
ст. 361 ЦПК у випадках, коли місце проживання або місце роботи боржника
невідомі і повістку вручити не можна, стягувач має право просити суд за
місцем виконання судового рішення (постанови, ухвали) призначити
офіційного представника боржника.

Громадське представництво — це представництво, що здійснюється в
цивільному процесі уповноваженими громадських організацій по справах
членів цих організацій, а також інших громадян, права та інтереси яких
вони можуть захищати згідно з статутом чи положенням.

Підставою виникнення цього виду представництва, як правило, є факт
членства громадянина в тій чи іншій організації, яка згідно з статутом
або положенням має право надавати юридичну допомогу своїм членам. Крім
того, громадське представництво може здійснюватись тільки при наявності
волевиявлення на це з боку особи, яку представляють. При відсутності
цього уповноважені громадських організацій не можуть бути допущені до
участі у справах як судові представники.

Чинне законодавство, наприклад, передбачає, що професійні спілки мають
право представляти і захищати інтереси робітників у сфері виробництва,
праці, побуту й культури (ст. 244 КЗпП). Отже, представниками у суді
можуть бути уповноважені професійних спілок — у справах робітників,
службовців, членів колгоспу, а також інших осіб, захист прав і інтересів
яких здійснюється професійними спілками (п. 2 ст. 112 ЦПК).

124 Глава IX

Крім профспілок правом здійснювати судове представницт во наділені й
інші громадські організації, коли їм їх статутом або положенням надано
право захищати права й інтереси членів цих організацій (п. З ст. 112
ЦПК).

Це загальне положення закріплене Законом України від 16 червня 1992 р.
«Про об’єднання громадян», ч. 1 ст. 20 якого передбачає, що об’єднання
громадян (політичні і громадські організації) користуються правом
представляти та захищати законні інтереси своїх членів у державних і
громадських органах.

Так, згідно з п. 4 Положення про Державне агентство України з авторських
і суміжних прав (затверджене постановою Кабінету Міністрів України від
25 березня 1992 р.) захист авторських і суміжних прав у суді мають право
здійснювати на договірній основі уповноважені цього агентства1.

§ 3. Процесуальне становище

та повноваження представника у суді

АШН

те процесуальне законодавство відносить судового представника до осіб,
що беруть участь у справі (ст. 98 ЦПК). Незважаючи на це, окремі автори
не відносять судових представників до осіб, що беруть участь у справі,
обґрунтовуючи цей висновок тим, що представники діють на захист
інтересів особи, яку представляють, і тільки від її імені, а тому вони
не мають юридичної заінтересованості у справі, їх процесуальні права
обумовлені обсягом прав особи, яку представляють, а це означає, що дії,
які вони виконують у процесі, не мають самостійного характеру. Інші
вчені на підставі аналізу ознак, характерних для осіб, які беруть участь
у справі, включають до їх складу і представників. Цей висновок є, на наш
погляд, більш переконливим. Твердження, що представники не мають
особистого юридичного інтересу в справі, є необгрунтованими. Справа в
тому, що представники мають у процесі процесуальну заінтересованість,
оскільки вони заінтересовані в розгляді справи на користь особи, яку
представляють. Заінтересованість представників обумовлена наявністю
особистого інтересу у справі особи, від імені і на захист прав якої вони
здійснюють свою діяльність.

Крім того, згідно із законом судові представники мають комплекс
самостійних процесуальних прав і обов’язків поряд з іншими

‘ Див.: Звід постанов Кабінету Міністрів України // Зібрання
законодавства-України. 1998. № 1. Серія № 2. С. 169-177.

Представництво в суді___________________125

суб’єктами, що є особами, які беруть участь у справі (ст. 99 ЩІК). За
невиконання своїх процесуальних обов’язків вони можуть бути притягнуті
до відповідальності (ст. 117 ЦПК). Наприклад, ст.16 Закону України «Про
адвокатуру» передбачає, що рішенням дисциплінарної палати
кваліфікаційно-дисциплінарної комісії до адвоката можуть бути
застосовані такі дисциплінарні стягнення, як адміністративне
попередження; зупинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською
діяльністю на строк до одного року; анулювання свідоцтва про право на
заняття адвокатською діяльністю.

Непереконливим є і довід, що представники не можуть бути віднесені до
осіб, які беруть участь у справі, оскільки вони діють в процесі не від
свого імені, а від імені особи, інтереси якої захищать у суді. Правове
становище кожного з учасників процесу має певні особливості, тому цю
обставину слід розглядати лише як специфіку процесуального становища
судового представника. Представники, незважаючи на те, що діють від
імені особи, яку представляють, можуть у своїх міркуваннях торкатися
правової суті цивільної справи, висловлювати думку з будь-яких питань у
процесі її розгляду, а також у процесі перевірки та перегляду
постановлених рішень у передбаченому законом порядку. При цьому не має
значення характер їх юридичної заінтересованості та від свого або чужого
імені здійснюються необхідні процесуальні дії. Основним є те, що закон
надшив представників самостійними процесуальними правами й поклав на них
певні обов’язки, що забезпечують виконання представницьких функцій по
захисту прав і охоронюваних законом інтересів осіб, яких вони
представляють, та дають можливість впливати на рух і розвиток процесу.

Таким чином, все висловлене свідчить про те, що судові представники
мають характерні ознаки осіб, які беруть участь у справі, і вони
обґрунтовано віднесені цивільно-процесуальним законодавством України до
цієї групи учасників процесу.

Отже, судові представники — це самостійні суб’єкти цивільних
процесуальних правовідносин, які є особами, що беруть участь у справі.

Здійснення функцій судових представників у цивільному судочинстві
можливе за умови наявності відповідних повноважень, належним чином
оформлених.

Згідно із ст. 113 ЦПК повноваження договірних представників
стверджуються довіреністю. Довіреність від імені підприємств, установ,
організацій видається за підписом власника, керівника або

* 126 Глава IX

іншої уповноваженої ними службової особи і засвідчується печаткою
відповідного підприємства, установи, організації, а від імені
кооперативних організацій, їх об’єднань, інших громадських організацій —
за підписом посадових осіб, уповноважених статутом (положенням), з
печаткою відповідної організації. Довіреності громадян посвідчуються
нотаріально або на підприємстві, в установі, організації, де вони
працюють; в управлінні будинками за місцем проживання;
військовослужбовців —• у відповідній військовій частині; осіб, які
мешкають у населених пунктах, де немає нотаріальних контор, — у
виконавчому комітеті міської, селищної чи сільської Ради народних
депутатів; осіб, що перебувають на лікуванні, — у відповідному
лікувальному закладі. Довіреності осіб, які перебувають у місцях
позбавлення волі, можуть бути посвідчені начальниками місць позбавлення
волі (ст. 114 ЦПК).

Повноваження членів колегіальних органів управління колгоспами, іншими
кооперативними організаціями, їх об’єднаннями, іншими громадськими
організаціями стверджуються витягом з протоколу засідання належного
органу управління, що уповноважив вести справу в суді (п. 1 ст. 113
ЦПК).

В окремих випадках повноваження судового представника можуть бути
стверджені усною заявою довірителя із занесенням її до протоколу
судового засідання (п. 5 ст. 113 ЦПК).

Повноваження батьків та усиновителів, що здійснюють представництво в
інтересах своїх дітей, стверджуються свідоцтвом про народження дитини
або судовим рішенням про усиновлення. Опікуни та попечителі повинні
подати рішення державної адміністрації або відповідного виконкому Ради
народних депутатів про призначення їх опікунами чи піклувальниками.

Оригінали або копії документів, що стверджують повноваження
представників, приєднуються судом до справи. У протоколі судового
засідання повинен бути зроблений запис про те, який документ підтверджує
повноваження представника, ким він виданий і чи правильно оформлений.

Особи, які не мають довіреності або інших документів, що стверджують їх
повноваження на ведення справи в суді, не можуть бути допущені до участі
в процесі як представники. Відсутність у представника належно оформлених
повноважень позбавляє здійснені ним процесуальні дії юридичної сили.

При наявності належним чином оформлених повноважень на ведення справи в
суді представник допускається до процесу і набуває право на здійснення
всіх процесуальних дій, які вправі здійснювати сама особа, яку
представляють.

Представництво в суді___________________127

Повноваження представників прийнято поділяти на загальні та спеціальні.
До загальних відносяться ті, якими судові представники володіють як
особи, що беруть участь у справі. Відповідно до ст. 99 ЦПК це право
знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії
рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є у справі, брати участь
у судових засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні,
заявляти клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові,
подавати свої доводи, міркування та заперечення, а також інші
процесуальні права. Таким чином, обсяг загальних повноважень
представника закон окреслює тими процесуальними правами, без
використання яких він не може здійснювати представницькі функції.
Спеціальні — це повноваження по виконанню дій, що спрямовані на
розпорядження предметом спору та розвиток процесу. З урахуванням цього
до спеціальних повноважень належать: право передачі справи до
товариського чи третейського суду, повної або часткової відмови від
позовних вимог, визнання позову, зміна предмета позову, укладення
мирової угоди, передачі повноважень іншій особі (передоручення),
оскарження рішення суду, подачі виконавчого листа до стягнення,
одержання присудженого майна або грошей (ст. 115 ЦПК). Слід звернути
увагу на те, що право на здійснення спеціальних повноважень договірним
представником повинно бути спеціально обумовлено у виданій йому
довіреності, а обсяг цих повноважень цілком залежить від волевиявлення
довірителя. Ця вимога поширюється і на громадських представників.

Що стосується законних представників, то вони можуть здійснювати в суді
всі ті процесуальні дії, які могли б виконувати самі особи, яких
представляють, при наявності у них у повному обсязі цивільної
процесуальної дієздатності та при умові безпосередньої участі в процесі.
Отже, законні представники вправі здійснювати самостійно, тобто без
спеціальних на те повноважень, процесуальні дії, що перелічені у ст. 115
ЦПК.

Судові представники у цивільному процесі зобов’язані сумлінно
користуватися належними їм правами і виконувати відповідні обов’язки.

Глава X

УЧАСТЬ ПРЕДСТАВНИКІВ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ І ТРУДОВИХ КОЛЕКТИВІВ У
ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

§ 1. Правове становище представників громадських організацій і трудових
колективів у цивільному процесі

15 статті Г61 ЦПК закріплено положення про участь представників
громадських організацій і трудових колективів у судовому розгляді, що
характеризує розвиток його демократичних засад. Участь представників
громадських організацій і трудових колективів у цивільному процесі
допомагає суду ретельніше з’ясовувати обставини справи, сприяє зміцненню
законності, а також вихованню громадян у дусі правослухняності.

Стаття 98 ЦПК не відносить до складу осіб, які беруть участь у справі,
громадські організації і трудові колективи (громадськість). Ці суб’єкти
цивільних процесуальних правовідносин належать до осіб, які сприяють
здійсненню правосуддя.

Слід підкреслити, що в ст. 161 ЦПК йде^м^аклише про’одну самостійну
&Ш?м^чагп^^ ішвшьному судочинству^

— викладення судові думки оргадізшцй.абР^олективів з_псиводу сдрари^яка
розглядається судом. Що ж стосується інших форм участі громадськості,
таких, наприклад, як порушення справи в суді громадськими організаціями
на захист прав та інтересів інших осіб, громадське представництво,
сприяння органу судового виконання, то вони хоча і є виявленням
демократичних засад правосуддя, однак не є засобом виразу громадської
думки в справі.

Представники громадських організацій і трудових колективів можуть брати
участь у будь-якій цивільній справі для викладення думки громадських
організацій і трудових колективів з приводу

Участь представників громадських організацій і трудових колективів у
цивільному процесі______129

сїіравй. Разом з тим доцільно залучати громадськість для участі в
справах, де необхідна оцінка поведінки сторін згідно з нормами моралі,
їх морально-етичних якостей: у справах про визнання громадян обмежено
дієздатними, про захист прав споживачів, оскарження рішень, дій або
бездіяльності державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері
управлінської діяльності, у спорах про дітей і позбавлення батьківських
прав, у трудових, житлових т^ інших справах, що становлять громадський
інтерес. , Має практичне значення питання про те, як*трудові колективи
та громадські організації можуть направити до суду свого представника
для участі в судовому розгляді, тобто хто може бути суб’єктом
громадської думки в суді.

Трудовий колектив підприємства складають усі громадяни, які своєю працею
беруть участь в його діяльності на основі трудового договору (контракту,
угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з
підприємством (ст. 252і КЗпП, ст. 15 Закону України від 27 березня 1991
р. «Про підприємства в Україні»). В складі єдиного трудового колективу
відповідно до структури підприємства, установи, організації діють
колективи цехів, відділів, дільниць, бригад, бюро, лабораторій та інших
підрозділів. Отже, не тільки основний трудовий колектив, але й колективи
названих підрозділів, які навіть не наділені правами юридичної особи,
мають право направляти свого представника для участі в судовому розгляді
цивільних справ.

Право уповноважити свого представника на участь у цивільній справі мають
і громадські організації (об’єднання громадян). Об’єднанням громадян є
добровільне громадське формування, створене в результаті волевиявлення
громадян, які об’єдналися на основі спільності інтересів для реалізації
своїх прав і свобод. Громадськими організаціями є об’єднання громадян
для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних,
творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних
інтересів (статті 1, 3 Закону України від 16 червня 1992р. «Про
об’єднання громадян»). Ними визнаються конгреси, рухи, асоціації, фонди,
жіночі, ветеранські організації, організації інвалідів, молодіжні і
дитячі організації, наукові, технічні, культурно-освітні,
фізкультурно-спортивні та інші добровільні спілки, творчі спілки,
земляцтва та інші об’єднання громадян. До громадських організацій не
належать кооперативні та інші організації, які переслідують, комерційні
цілі або сприяють одержанню прибутку (доходу)

З 9-144

130________ ГяаваХ……•
_………………….’..!-.’___ ‘.___

іншими підприємствами і організаціями, релігійні організації, органи
місцевого та регіонального самоврядування^ (ради і комітети
мікрорайонів, будинкові, вуличні, квартальні, селищні, сільські
комітети), органи громадської самодіяльності (товариські суди тощо).
І

Представники громадських організацій і трудових коАек-тивів допускаються
до участі в розгляді не тільки в суді першої інстанції, але і в
касаційній інстанції (ст. 308 ЦІЖ), а також

У суді касаційної інстанції представники громадськості також доводять
судові громадську думку організації або трудового колективу. В ній
формулюється позиція колектиау чи організації не тільки по суті справи
щодо взаємовідносин сторін, але і щодо законності та обґрунтованості
рішемня суду, яке не набрало законної сили.
, • > і

Відповідно до ст. 351 ЦПК представники громадських організацій і
трудових колективів можуть залучатись суддею та органом державної
виконавчої служби до участі в стадії виконання рішення, якщо це
викликається державним або громадським інтересом і може сприяти більш
швидкому і правильному виконанню судового рішення.
>

Представники громадських організацій і трудових колективів вправі
знайомитися з матеріалами виконавчого провадження і бути присутніми при
проведенні державним виконавцем виконавчих дій. Свою діяльність вони
здійснюють під кошролем державного виконавця. Самостійно вживати заходів
щододриміусо-вого виконання вони не правомочні. .

А. П. працював механіком в автогосподарстві Сімферопольського
міськздороввідділу. Наказом його було звільнено за систематичне
невиконання без поважних причин покладених на нього обов’язків. Вважаючи
звільнення неправильним, А. П. звернувся з позовом до автогосподарства
про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за вимушений
прогул.

Рішенням Київського районного суду Сімферополя позов було задоволене.
Судова колегія Кримського обласного” суду скасувала рішення і прийняла
справу до свого провадження по першій інстанції.

Ухвалою колегії провадження в справі було* закрито. А. П. не оскаржив
ухвалу обласного суду про закриття провадження в справі, а згодом
звернувся до Кримського обласного суду з заявою про поновлення
пропущеного строку на касаційне оскарження ухвали. Ухвалою Кримського
обласного суду йому відмовлено у поновленні пропущеного касаційного
строку. – *

Із заяви позивача про поновлення касаційного строку не видно поважних
причин, які б йому перешкоджали своєчасно подати скаргу. Щодо його
помилки в обчисленні касаційного строку, то ця причина не може вважатися
поважною для поновлення строку касаційного оскарження1.

Питання про поновлення пропущеного строку вирішується за заявою особи,
яка бере участь у справі, тим судом, в якому слід було вчинити
процесуальну дію. Разом із заявою про поновлення строку належить
провести ту дію або подати той документ, відносно якого порушено
прохання. В судове засідання повинні викликатися сторони та інші особи,
які беруть участь у справі, проте їх неявка не перешкоджає вирішенню
поставленого питання про поновлення пропущеного строку. За поданоюзаявою
суд постановляє ухвалу про поновлення пропущеного строку або про відмову
його поновити. »

Поновлення пропущеного строку зводиться до того, дцо суд дозволяє (при
наявності поважних причин пропуску строку) особі

1 Див В В Комаров Практика застосування судами прбцееуальйого
заі^о-нодавства при розгляді цивільних справ С 52-53
– загальною
сумою всіх вимог, за винятком вимог про відшкодування моральної
(немайнової) шкоди (ст. 65 ЦПК). – 4

Ціну позову вказує позивач. Якщо зазначена ціна явно’йе відповідає
дійсній вартості стягуваного, ціну пбзову встановлює суддя, про що він
постановляє ухвалу. У тому разі, якщо в Момент подання позову встановити
точно його ціну неможливі), розмір мита попередньо визначає суддя з
наступним стягненням йедОпла-ченого або з поверненням переплаченого мита
відповідно до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи (ст.
66 ЦПК).

Ставки державного мита, що підлягає сплаті, встановлюються згідно з
Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січйй 1993 р. «Про державне
мито». Відповідно до зазначеного Декрету гірИ поданні позовної заяви до
суду підлягають сплаті такі суми: за подання позовної заяви — 5
відсотків ціни позову; із скарг на неправомірні дії органів державного
управління і службових осіб, що ущемлюють права громадян, — 0,05
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; із позовних заяв про
розірвання; шлюбу ^ 0,15 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;
із позовних заяв про розірвання повторного шлюбу — 0,25
неокодйтковува1-ного мінімуму доходів громадян; Із позовних загів про
розірвання шлюбу з особами, визнаними в установленому порядку безвісно
відсутніми або недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства,
або з особами, засудженими до позбавлення’вдяі на строк не менше трьох
років, — 0,03 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; із позовних
заяв про зміну або розірвання договору найму житлових Приміщень, про
продовження строку прийняття спадщини, про скасування арешту на майно та
з інших позовних заяв немайнового характеру (або таких, що не підлягають
оцінці) — 0,05 неоподатковуваного мінімуму1 доходів громадян; із заяв
(скарг) у справах окремого провадження’—- 0,05 неоподатковуваного
мінімуму доходів громадян; з позовний’

Судові витрати. Судові штрафи 143

пфеддоговірних спорів — 0,15 неоподатковуваного мінімуму до-ходів
громадян; з позовних заяв про розгляд питань захисту честі І гідності
—11 неоподатковуваний мінімум доходів громадян. -,, 3 касаційних скарг
нд рішення судів і скарг на рішення, ідо набрали законної сили,
сплачується 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті у разі подання
позовної заяви, іншої заяви й скарги, а з май-неїзих.спорів — ставки,
обчисленої, виходячи з оспорюваної суми.

Державне мито може бути повернуто, якщо було внесено у більшому розмірі,
ніж потрібно за чинним законодавством; у випадку відмовку прийнятті
заяви; якщо позовна заява повернута позивачеві з підстав, передбачених
ст. 139 ЦПК; у разі закриття Провадження в справі з підстав,
передбачених пп. 1 і 2 ст. 227 ЩІК; у разі залишення заяви без розгляду
з підстав, передбачених щі. 1 і 2 ст. 229 ЦПК.

г Державне мито повертається відповідними фінансовими органами згідно з
ухвалою судді про повернення державного мита, але при умові, якщо заяву
про повернення було подано суду до закінчення річного строку з дня
зарахування суми в бюджет (ст. 69 ЦПК).

В,разі зменшення позовних вимог, відмови від позову, закриття справи за
мировою угодою або залишення заяви без розгляду з підстав* передбачених
пп. 3-5 ст. 229 ЦПК, сплачене мито не повертається. В разі збільшення
позову недоплачену суму мита належить внести одночасно із заявою про
збільшення вимог (ст. 67 ЦПК).

До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать суми, що підлягають
виплаті свідкам, експертам; витрати, пов’язані з проведенням огляду на
місці; витрати на розшук відповідача; витрати* пов’язані з виконанням
рішення відповідно до ст. 372 ЦПК (ст, 63 «ЦПК)..

За, викликаними до суду свідками, експертами та перекладачами
зберігається середній заробіток за місцем роботи. Цим особам, якщо вони
не є працівниками підприємств, установ і організацій» виплачується
винагорода за явку до суду або виконану роботу, Якщо виконання свідками,
експертами і перекладачами процесуальних обов’язків пов’язано з їх
перебуванням за межами постійного місця проживання, їм відшкодовуються
витрати, понесені у зв’язку з переїздом до місця виклику і назад, наймом
житла та добові. Перекладачам, а також експертам, яких призначено під
час підготовки справи або судового розгляду не в порядку службового
доручення, за виконану роботу виплачується ви-

144____________________ Глава %П

Згідно з Інструкцією, що затверджена постановою Кабінету Міністрів
України від 1 липня 1996 р. № 710, про порядок і ррз-міри відшкодування
витрат та виплати винагороди особам,/що викликаються до органів
дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у
провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення,
та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за
виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів за свідками,
експертами, перекладачами зберігається середня заробітна плата за весь
час, затрачений ними у зв’язку з явкою та викликом до суду; якщо
виконання їх процесуальних функцій пов’язане з перебуванням за межами
населеного пункту постійного проживання, їм відшкодовуються вартість
проїзду до місця виклику і назад, витрати, пов’язані з наймом жилого
приміщення, добові

Особам, які не є працівниками підприємств, установ чи організацій,
виплачується винагорода за відрив від звичайних занять.

Перекладачам, а також особам, які виконують функції експертів не в
порядку службового завдання, за проведену роботу також виплачується
винагорода.

Сума винагороди за відрив від звичайних занять визначається з
урахуванням їх характеру у межах від 20 до ЗО відсотків
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за день.

Витрати, пов’язані з явкою, відшкодовуються у розмірах, передбачених
законодавством для відряджених працівників.

Розмір винагороди експерта, який виконує свої функції не в порядку
службового завдання, визначається залежно від його кваліфікації та
складності завдання у межах від 3 до 5 відсотків неоподатковуваного
мінімуму доходів громадян за годину роботи,

У разі проведення судової експертизи особливої складності розмір
винагороди збільшується на 25 відсотків,

Відповідно до ст. 15 Закону України від 25 лютого 1994р. «Про судову
експертизу» науково-дослідні установи судової експертизи проводять
судову експертизу за рахунок замовника. Вартість проведеної експертизи
визначається за домовленістю між установою і замовником і складається із
собівартості проведеної роботи (заробітна плата, оплата відрядження^
вартість матеріалів, накладні витрати), а також рентабельності у межах
25 відсотків собівартості.

Перекладачам залежно від їх кваліфікації та складності роботи
встановлюються такі розміри винагороди: за

,. . Судові витрати. Судові штрафи
145

реклади — від 10.до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за
один авторський аркуш (40 тис. друкованих (рукопис-них)-знаків); за усні
переклади — від 3 до 5 відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян за годину роботи.

‘ Переклади з рідкісних мов, з письмовою в’яззю, своєю графікою,
ієрогліфами, клинописом, а також з стародавніх мов, так само, як і
переклад на іноземні мови, що віднесені до рідкісних мов, які мають
писемність в’яззю, свою графіку, написані ієрогліфами, клинописом,
оплачуються із збільшенням ставок на 25 відсотків.

Кошти, потрібні на оплату свідків і експертів, а також на проведення
огляду на місці, вносить наперед сторона, яка порушила відповідне
клопотання. Якщо виклик цих осіб або огляд на місці провадиться за
клопотанням обох сторін або з ініціативи суду, потрібні для цього кошти
вносяться обома сторонами порівну (ст. 73 ЦПК).

У разі, якщо місце фактичного перебування відповідача невідоме, суд може
оголосити його розшук як з власної ініціативи, так і за заявою позивача.
Розшук відповідача провадиться за ухвалою суду або судді органами
внутрішніх справ. Витрати на розшук стягуються судом на користь держави
(статті 80, 97 ЦПК).

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 1 лютого 1995 р. № 78
«Про визначення розміру витрат, пов’язаних з розшуком відповідачів у
цивільних справах», такі витрати встановлені на рівні до п’яти
мінімальних заробітних плат.

За проведення дій по виконанню судових рішень плата не стягується.
Витрати на зберігання і перевезення майна, на оплату експертів,
комісійних, оплату відряджень і проїзду державного виконавця провадяться
за кошторисом суду, при якому перебуває державний виконавець.

Особи, що виселяються з самоуправне зайнятих жилих приміщень,
відшкодовують фактичні витрати, пов’язані з виселенням.

Виселення осіб з будинків (жилих приміщень), що загрожують обвалом,
провадиться за рахунок відповідних житлових органів виконавчих комітетів
місцевих Рад народних депутатів, підприємств, установ, організацій.

Ці витрати стягуються з боржника у дохід держави за ухвалою судді
незалежно від стягнення з нього майна чи грошових сум» за-рішенням суду
(ст. 372 ЦПК).

146 *

громадяни, віднесені до третьої категорії постраждай»* внаслідок
Чорнобильської катастрофи, які постійно проживають до відселення чи
самостійного переселення або постійно працюють на території зон
відчуження, безумовного (обов’язкового) і шраме

Судові витрати. Судові штрафи 147

тованого добровільного відселення, за умови, що вони станом на 1 січня
}993 р. прожили або відпрацювали у зоні безумовного (обов’язкового)
відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного
відселення — не менше трьох років;

громадяни, віднесені до четвертої категорії постраждалих внаслідок
Чорнобильської катастрофи, які постійно проживають або постійно працюють
і проживають на”території зони посиле-щмго радіоекологічного контролю,
за умови, що за станом на 1 січия 1993 р, вони проживали або
відпрацювали в цій зоні не менше чотирьох років;

, інваліди Великої Вітчизняної війни та сім’ї воїнів (парти-? заві»)*
які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому
порядку особи, інваліди першої та другої груп;

державні і громадські органи, підприємства, установи, організації та
громадяни, які звернулися у випадках, передбачених чинним
законодавством, із заявами до суду на захист прав та інте* ресів інших
осіб, а також споживачі — за позовами, що пов’язані з порушенням їх
прав;

органи місцевого та регіонального самоврядування: за позовами про
стягнення з громадян збитків, завданих інтересам населення, місцевому
господарству, навколишньому середовищу їхніми рішеннями, діями або
бездіяльністю, а також внаслідок невиконання рішень органів місцевого та
регіонального самоврядування; за позовами про припинення права власності
на земельну ділянку;

органи місцевого та регіонального самоврядування — за позовами до суду
про визнання недійсними актів інших органів місцевого та регіонального
самоврядування, місцевих державних адміністрацій, підприємств,
об’єднань, організацій і установ, які ущемлюють їх повноваження;

органи соціального страхування та органи соціального забезпечення — за
регресними позовами про стягнення з особи, яка заподіяла шкоду, сум
допомоги і пенсій, виплачених потерпшому або членам його сім’ї, а органи
соціального забезпечення — також за позовами про стягнення неправильно
виплачених допомоги та пенсій;

позивачі і відповідачі — фінансові органи та державні податкові
інспекції;

органи державного контролю за цінами — позивачі й відпо-

148

Глава XII

позивачі — Міністерство охорони навколишнього природного середовища
України, Міністерство лісового господарства України та їхні органи на
місцях, органи рибоохорони—у справах простягненім коштів на покриття
шкоди, заподіяної державі забрудненням вавко* лишнього середовища,
порушенням лісового законодавства та нераціональним використанням
природних ресурсів і рибних запасів;

всеукраїнські та міжнародні об’єднання громадян, якідост-раждали
внаслідок Чорнобильської катастрофи, Українська Спілка ветеранів
Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), громадські організації
інвалідів, їхні підприємства та установи, республіканське добровільне
об’єднання «Організація солдатських матерів України» за позовами, з
якими вони звертаються до суду;

Національний банк України та його установи, за винятком
госпрозрахункових;

Генеральна прокуратура України та її органи — за позовами, з якими вони
звертаються до суду в інтересах громадян і державних юридичних осіб;

Українська державна страхова комерційна організація та її установи — за
позовами, з якими вони звертаються до суду в усіх справах, пов’язаних з
операціями обов’язкового страхування;

Пенсійний фонд України, його підприємства, установи й організації;

Фонд України соціального захисту інвалідів і його відділення;

громадяни за позовами про відшкодування Збитків,’ завданих неповерненням
у терміни, передбачені договорами або установчими документами, грошових
та майнових внесків, ц&> були залучені до акціонерних товариств, банків,
кредитних установ, довірчих товариств та інших юридичних осіб, які
залучають кошти та майно громадян;

державні органи приватизації — за позовами, з якими вони звертаються до
суду, в справах, пов’язаних із захистом майнових інтересів держави;

органи Антимонопольного комітету України —за позовами, з якими вони
звертаються до суду у зв’язку з порушенням анти-монопольного
законодавства;

Державний комітет України по матеріальних резервах та підприємства,
установи і організації системи матеріального резерву — за позовами, з
якими вони звертаються до суду у справах щодо виконання договірних
зобов’язань суб’єктами господарської діяльності, що випливають із Закону
України «Про державний матеріальний резерв».
•

Судові витрати. Судові штрафи 149

. > Місцеві Ради народних депутатів мають право встановити додаткові
пільги для окремих платників щодо сплати державного мита, яке
зараховується до місцевих бюджетів, а Міністерство фінансів України —
щодо державного мита, яке зараховується до державного бюджету України.

Суд або суддя, виходячи з майнового стану громадянина, вправі звільнити
його від сплати судових витрат у доход держави (ч. 4 сг. 63 ЦПК).

‘ Крім того, суд або суддя, враховуючи майновий стан громадянина, може
своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату Судових витрат на строк
не більше як до закінчення розгляду справи в суді першої інстанції,
проте в усякому разі не більше як на три місяці з дня подання позову.

Коли у встановлений строк судові витрати не будуть оплачені, їх
стягнення провадиться за виконавчим листом.

Суд або суддя можуть також зменшити розмір судових витрат, що стягуються
в дохід держави (ст. 68 ЦПК).

Говорячи про звільнення від сплати судових витрат, потрібно підкреслити,
що сторони можуть бути звільнені від сплати судових витрат тільки у
доход держави і не можуть бути звільнені від сплати судових витрат на
користь другої сторони.

§ 3. Ррзподіл і відшкодування судових витрат

а правилами, встановленими законом, суд розподляє судові витрати між
сторонами. Стороні, на користь якої постановлено рішення, суд присуджує
з другої сторони всі судові витрати, хоча б ця сторона і була звільнена
від сплати судових витрат на користь держави. Якщо позов задоволене
частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру
задоволених судом позовних вимог, а відповідачеві — пропорційно до тієї
частини позовних вимог, в якій позивачеві відмовлено.

Судові витрати, понесені судом, стягуються з кожної сторони пропорційно
до тієї частини позову, відносно якої рішення постановлено проти неї, і
зараховуються в доход держави.

Коли сторона, на користь якої постановлено рішення, звільнена від
судових витрат, то судові витрати стягуються з другої сторони у доход
держави.

150 Глава ХН

В разі відмови в позові позивачеві, звільненому від.оплатшгу1-дових
витрат, вони приймаються на рахунок держави. , \ « ч

Якщо суд вищестоящої інстанції, ие передаючи справи на/но*-вий розгляд,
змінить рішення або постановить нове, іін відйовід-но змінює розподіл
судових витрат. У разі скасування рішення і закриття провадження у
справі чи залишення пазову без розгляду суд, який скасував рішення,
вирішує питання про повернення судових витрат, пов’язаних з подачею
скарги Хет. 76 ЦШ?)і ‘ »/•

При відмові позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не
відшкодовуються. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог внаслідок
добровільного задоволення їх відповідачем після подання позову, суд за
проханням позивача присуджує з відповідача всі понесені позивачем по
справі судові витрати.

Якщо сторони при укладенні мирової угоди не передбачили порядку
розподілу судових витрат і витрат по оплаті допомоги адвоката, суд
вирішує це питання відповідно до ст. 75 ЦПК(ст. 78 ЦПК).При відмові
повністю або частково в позові органам лро-куратури, а також органам
державного управлшня, профспілкам, державним підприємствам, установам,
організаціям, колгоспам, іншим кооперативним організаціям, їх
об’єднанням, іншим громадським організаціям або окремим громадянам» які
звернулися до суду на захист прав та охоронюваних законом інтересів
інших осіб, відповідачеві відшкодовуються з коштів бюджету понесені ним
судові витрати повністю або пропорційно де тієї частини позовних вимог,
в якій позивачеві відмовлено.

При відмові в позові до відповідача, притягнутого судом в порядку,
передбаченому ч. З ст. 105 ЦПК, понесені ним судові витрати позивачем не
відшкодовуються, а повертаються з коштів бюджету,

В разі задоволення позову про звільнення майна від,арешту позивачеві
відшкодовуються з коштів бюджету понесені ним судові витрати (ст. 79
ЦПК).

Витрати, понесені судом у зв’язку з розглядом с&рави, і державне мито,
від сплати яких позивач був звільнений,-стягуються з відповідача у доход
держави пропорційно задоволеній частині позовних вимог.
І

Якщо відповідача звільнено від судових витрат, то при відмові в позові
витрати, понесені судом у зв’язку з розглядом справи, стягуються з
позивача в доход держави. , і

Якщо позов задоволений частково, а відповідана звільнено від сплати
судових витрат, понесені судом витрати

Судові витрати. Судові штрафи 151

глядом справи стягуються у доход держави з позивача, не звільненого від
сплати судових витрат, пропорційно тій частині позовних вимог* у
задоволенні яких відмовлено.

Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, то понесеш
судом витрати у зв’язку з розглядом справи відносяться за рахунок
держави (ст. 80 ЦПК).

Стороні,
на користь якої постановлено рішення, суд присуджує з-другої сторони
витрати, пов’язані з оплатою допомоги адвоката, який брав участь у
справі, у розмірі до п’яти процентів від задоволеної частини позовних
вимог.

Якщо відповідно до встановленого порядку допомога адвокатом була подана
стороні безкоштовно, суд стягує з другої сторони зазначену суму на
користь юридичної консультації або в доход держави (ст. 76 ЦПК).

На сторону, яка недобросовісно заявила безпідставний позов, або
розпочала безпідставний спір проти позову, або систематично протидіяла
правильному і швидкому розглядові та вирішенню справи, суд може покласти
оплату на користь другої сторони винагороди за фактичну втрату робочого
часу відповідно до середнього заробітку, але не більше п’яти процентів
від задоволеної частини позовної вимоги (ст. 77 ЦПК).

Суми, належні свідкам, експертам і перекладачам, виплачуються судом
після виконання ними своїх обов’язків, незалежно від стягнення з сторін
сум для оплати свідків і експертів (ст. 74 ЦПК).

Витрати по оплаті праці перекладача не є витратами по справі і
відносяться на рахунок держави, оскільки мовою судочинства є державна
українська мова і дотримання цього принципу є обов’язком суду.

• § 4. Судові штрафи

часники цивільного процесу, як правило, добровільно виконують свої
процесуальні обов’язки. В разі невиконання цих обов’язків до них може
бути застосована така міра процесуального впливу, як судовий штраф.
Судові штрафи, які застосовуються при розгляді та виконанні судових
постанов, мають процесуальну природу. Враховуючи, що юридичною основою
зас–торувалня штрафу є норми цивільного процесуального права,

152 Глава ХП

вони накладаються на осіб за невиконання процесуальних обов’язків та
вимог суду, застосовуються судом при здійсненні правосуддя з цивільних
справ і служать досягненню мети цивільного судочинства.

Судовий штраф — це міра процесуального впливу у вигляді грошового
стягнення, яка накладається судом у випадках і.роз-мірах, передбачених
ЦПК, на осіб за невиконання процесуальних обов’язків та вимог суду.

Судові штрафи діють на майнову сферу особи і є карою за невиконання
конкретних процесуальних обов’язків, сприяють зміцненню дисципліни в
судочинстві та підвищують його ефективність,

ЦПК України передбачає широке коло осіб, на яких може бути накладено
судовий штраф. Ними є особи, які беруть участь у справі, а також інші
особи.

На осіб, які беруть участь у справі, накладається судовий штраф у разі:
невиконання обов’язку повідомити суд про зміну своєї адреси, місця
проживання або місця перебування під час провадження справи (ст. 95
ЦПК); за неявку в судове засідання без поважних причин (ст. 172 ЦПК); за
неявку в судове засідання сторін без поважних причин, якщо від кожної з
них не надійшла заява про розгляд справи за їх відсутності (ст. 173
ЦПК); в справах по стягненню аліментів — на відповідача за неявку в
судове засідання без поважних причин, якщо суд визнає його явку
обов’язковою (ст. 174 ЦПК); за неповідомлення державного виконавця за
місцем виконання протягом трьох днів про зміну місця роботи, проживання
і наявність додаткового заробітку — на відповідача, який сплачує
аліменти (ст. 408 ЦПК); за невиконання судового рішення, яке зобов’язує
його особисто виконати певні дії, крім передачі майна і сплати грошових
сум — на відповідача (ст. 417 ЦПК).

Судовий штраф може бути накладений на інших осіб у наступних випадках:
на свідків — за неявку в суд без ловажних причин (ст. 44 ЦПК); на
службових осіб підприємств, установ, організацій і громадян — за
невиконання без поважних причин вимог суду надати письмові або речові
докази і за неповідомлення про неможливість їх надання у встановлений
строк (статті 48, 53 ЦПК), за порушення заходів щодо забезпечення позову
— заборони провадити певні дії, платежі, передавати майно (ст. 153 ЦПК),
за ухилення від виконання розпоряджень державного виконавця, пов’язаних
із зверненням стягнення на майна б
кціо.нують як самостійні суб’єкти судової влади.

‘ § 2. Підвідомчість позовних справ суду

ц.

Цивільне процесуальне законодавство сформулювало загальні правила
підвідомчості суду позовних справ і окремі винятки з них. Згідно Ь ч. 1
п. 1 ст. 24 ЦПК судам підвідомчі справи иоейорах, Що виникають з
цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б
однією з сторін у спорі е громадянин, за винятком випадків, коли
вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів. Із
змісту цієї Статті випливає, що судам підвідомчі справи по спорах про
право. Справи, -де відсутній спір про право, законодавець виключає із
Судової підвідомчості чи встановлює спрощений порядок їх розгляду.
Наприклад, до ведення органів РАГС віднесені справи про розірвання шлюбу
при взаємній згоді подружжя (ст> 41 КйШС).

Деякі вчені вважають, що для вирішення питання про під* відомчість
наявність спору про право не обов’язкова. Уявляється, що ця думка
суперечить чинному законодавству, оскільки звернення до суду за захистом
свідчить про наявність спору про право цивільне. В статті 24 ЦПК
підкреслено, що суду підвідомчі справи по сйорах. Таким чином, критерієм
визначення підвідомчості суду Позовних справ є наявність спору про
право.

Спори йро право можуть бути найрізноманітнішими. Так, позивач може
наполягати на наявності між ним і відповідачем певних правовідносин,1
а^відповідач—заперечувати це або, навпаки, позивач *— заперечувати
наявність між ними конкретних правовідносин, а відповідач — наполягати
на їх існуванні. Спір може мати також інший характер, стосуватися змін
чи припинення правовідносин.

У широкому розумінні спору про право (в матеріально-правовому та
процесуальному значенні) він не може бути критерієм, що визначає судову
підвідомчість, оскільки в такому розумінні спори йро право підвідомчі й
іншим органам цивільної юрисдикції (наприклад КТС, товариському чи
арбітражному суду),

Наявність спрру про право слід розглядати як одну з ознак, яка
характеризує судову підвідомчість і дозволяє розподілити судові справи
за видами цивільного судочинства.

160 ___________Глива ХЩ

В процесуальній науці в такій площині це питання не досліджувалося, хоча
до такого висновку вчені приходили при дослідженні проблеми
підвідомчості. Так, В. В. Новицька при дослідженні питання підвідомчості
суду житлових справ .виділяє чотири загальних критерії підвідомчості,
один з яких — наявність спору про право, а потім робить висновок, що
спір про право є ознакою, котра визначає підвідомчість суду тільки
позовних справ1.

Цей висновок підтверджується і чинним процесуальним законодавством.
Згідно із ст. 24 ЦПК спір про право характерний тільки для позовних
справ та справ, що виникають з адміністра-тивно-правових відносин. У
справах окремого провадження немає спору про право. В зв’язку з цим не
можна говорити про те, що спір про право є загальним критерієм
підвідомчості цивільних справ.

Таким чином, правовий спір є ознакою, котра характеризує судову
підвідомчість позовних справ. Крім цього, з правовим спором пов’язано і
виникнення цивільної справи, остільки цей термін вживається в
процесуальному кодексі не тільки по відношенню до позовного провадження
та провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових
відносин, але і в справах окремого провадження, де, навпаки, спір про
право цивільне відсутній.

У статті 24 ЦПК, де сформульовані критерії підвідомчості суду позовних
вимог, не значаться спори, котрі випливають із земельних правовідносин.
Хоча Земельний кодекс істотно підсилив значення судової форми захисту
права на землю, підняв його роль у забезпеченні стабільності земельних
відносин, але остаточно питання про підвідомчість спорів, що випливають
із земель* них правовідносин, не вирішив.

У наш час норми про підвідомчість земельних спорів містяться в
Земельному кодексі. Виходячи з правової природи тих чи інших видів
земельних відносин, можна виділити дві групи земельних спорів: спори, що
виникають між рівноправними учасниками земельних відносин —
землеволодарями і покровителями, іншими організаціями і громадянами в
процесі здійснення правомочності по володінню, користуванню і
розпорядженню землею, та спори, що виникають при встановленні, змінах і
припиненні актами Рад народних депутатів та інших органів, що

1 Див.: Ноеицкая В. В. Проблеми подведомственности жилищньїх дел суду /
/ Актуальньїе проблеми защитьі субьективньїх прав граждан й организаций.
М., 1985. С. 63-64.

____________________Підвідомчість цивільних справ
161

здійснюють владні функції по розпорядженню земельними ресурсами, прав на
землю.

Складність у визначенні підвідомчості суду земельних спорів зумовлена
тим, що друга група цих спорів існує в тісному зв’язку з
адміністративно-правовими відносинами. В цьому випадку слід виходити з
того, що коли управлінські дії порушують земельні права, які вже є, або
чинять опір їх реалізації, то спори, котрі виникають в зв’язку з цим,
підвідомчі суду. Такої позиції дотримується і Верховний Суд України.

Так, роз’яснюючи положення статей 8, 124 Конституції України, статей 5,
17,26, 27, 287, 31, 42,43,44, 51,103, 104, 105,107, 112, 114, 116
Земельного кодексу, ст. 5 Закону України «Про селянське (фермерське)
господарство», Верховний Суд України в п. 2 постанови від 25 грудня 1996
р. № 13 «Про практику застосування судами земельного законодавства при
розгляді цивільних справ» перерахував практично всі підвідомчі суду
можливі спори, які можуть виникнути із земельних правовідносин. Спори ж
про встановлення кордонів земельної ділянки і отримання документу, який
підтверджує це право, судам непідвідомчі, оскільки це компетенція
землевпоряджувальних організацій1.

Враховуючи, що підвідомчість — це інститут цивільного процесуального
права, думається, що і питання про підвідомчість спорів, які виникають
із земельних правовідносин, повинно бути вирішене в цивільному
процесуальному законодавстві. В зв’язку з цим ст. 24 ЦПК слід доповнити
вказівкою на те, що суду підвідомчі спори, які виникли із земельних
правовідносин. Таке доповнення дозволить уникнути необхідності вказувати
в Земельному кодексі, які саме спори підвідомчі суду. В Земельному
кодексі будуть міститися лише винятки із судової підвідомчості.

Наявність спору про право і характер правовідносин, з яких він виник, не
дозволяє частково чи повністю визначити підвідомчість суду позовних
вимог. Критерієм визначення підвідомчості суду позовних справ виступає і
суб’єктний склад спірних правовідносин: судам підвідомчі вимоги по
спорах, що виникають з матеріальних правовідносин, якщо хоча б однією з
сторін у спорі є громадянин.

Між тим не всі спори, в яких однією із сторін є громадянин, підвідомчі
загальним судам. З прийняттям Закону України від 14 травня 1992 р. «Про
банкрутство» з’явилась нова категорія справ

1 Див.: Право України. 1997. № 2. С. 72-73.

69-144

162 Глава XIII

— про банкрутство, під яким розуміється пов’язана з недостатньою
кількістю активів у ліквідній формі нездатність юридичної особи —
суб’єкта підприємницької діяльності — задовольнити у встановлений строк
пред’явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов’язання
перед бюджетом. Оголосити банкрутом можна лише в судовому порядку
рішенням арбітражного суду. Законодавець виключає можливість звернення
для Вирішення вимоги про визнання особи банкрутом в якийсь інший орган.
Встановлена подібним чином підвідомчість вказаної вимоги є імперативною.

Правом на пред’явлення в арбітражному суді вимоги про визнання боржника
банкрутом володіють, поряд з юридичною особою, і громадяни — кредитори,
котрі мають підтверджені належними документами майнові вимоги до
боржника, крім кредиторів, майнові вимоги, яких повністю забезпечені
заставою.

Законом України від 13 травня 1997 р. «Про внесення змін в
Арбітражно-процесуальний кодекс України» економічні спори з участю
громадян-підприємців передані також на розгляд арбітражних судів.

Таким чином, при наявності трьох критеріїв (спір про право, характер
спірних правовідносин, суб’єктний склад спірних правовідносин) справу
слід вважати підвідомчою суду.

§ 3. Підвідомчість справ, які виникають з адміністративно-правових
відносин

в

статті 24 ЦПК містяться загальні правила (критерії) розмежування
підвідомчості в позовному провадженні. Відносно справ, які виникають з
адміністративно-правових відносин, ЦПК закріпив інший принцип —
перерахування в законі справ, що належать до ведення суду. В пункті 2 ч.
1 цієї статті сказано, що судам підвідомчі справи, які виникають з
адміністративно-правових відносин, перелічені у ст. 236 ЦПК, а саме:

1) по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках
громадян, які мають право брати участь у референдумі; 1і) по скаргах на
рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії
по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських,
районних у містах, обласних Рад та заявах про скасування рішення
виборчої комісії про реєстрацію кандидата; І
І •

Підвідомчість цивільних справ 163

12) по скаргах на рішення і дії Центральної та окружної виборчих
комісій по виборах Президента України та заявах про скасування рішення
Центральної виборчої комісії;

13) по заявах про скасування рішення окружної виборчої комісії про
реєстрацію кандидата в народні депутати України;

14) по скаргах на рішення і дії Центральної виборчої комісії;

15) по заявах про дострокове припинення повноважень народного депутата
України у разі невиконання ним вимог щодо несумі-сництва депутатської
діяльності з іншими видами діяльності;

2) по скаргах на дії органів і службових осіб у зв’язку з накладенням
адміністративних стягнень;

3) по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних
органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності;

3і) по скаргах на рішення, прийняті відносно релігійних організацій;

З2) за заявами прокурора про визнання правового акта незаконним;

4) про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню
сільського населення і державному обов’язковому страхуванню.

Судом перевіряються законність й обґрунтованість дій адміністративних
органів чи службових осіб при розгляді не тільки справ, перелічених в
ст. 236 ЦПК, але й справ у позовному порядку. Наприклад, в п. 2
постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 р. № 2 «Про
деякі питання, що виникли в практиці застосування судами житлового
кодексу УРСР» пояснюється, що відповідно до ст. 24 ЦПК судовому розгляду
підлягають спори, пов’язані з договором найму жилого приміщення,
зокрема: про надання наймачеві звільненого жилого приміщення в квартирі,
в якій він проживає, якщо йому відмовлено в наданні цього приміщення або
на нього видано ордер іншій особі, чи воно передано іншому наймачеві,
який проживає в тій же квартирі; про відмову у видачі охоронного
свідоцтва; про відмову підприємств, установ, організацій (крім
колгоспів) у згоді на обмін або виконкому — у видачі обмінного ордера;
про переселення на час капітального ремонту житлового будинку1. Це
——‘—————-
«>

1 Див.: Постанови Пленуму Верховному Суду України в кримінальних та
цивільних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики
України. 1995. №1.С. 340.

164 Глава ХШ

пов язано з тим, що ні один Із перерахованих вище спорів не носить в
чистому вигляді адміністративно-правового характеру, ці та деякі інші
спори ускладнені елементами інших матеріально-правових відносин. В цих
справах органічно пов’язані спір про адміністративний акт і спір про
суб’єктивне цивільне справо, що виникло на основі адміністративного
акта.

Таким чином, критерієм віднесення до судової підвідомчості справ, що
виникають з адміністративно-правових відносин, з одного боку, є характер
спору, що виникає з адміністративно-правових відносин, не пов’язаного з
будь-якими цивільно-правовими наслідками; з іншого — повинна бути пряма
вказівка в законі на віднесення справи до судової підвідомчості.

Згідно із ст. 239 ЦПК і ст. 34 Закону України «Про всеукраїнський та
місцеві референдуми» суди повинні приймати на розгляд як скарги осіб,
які заявляють про те, що відповідна дільнична виборча комісія, складаючи
списки виборців і списки громадян, які мають право брати участь у
референдумі, допустила щодо них неправильності, так і скарги громадян,
які заявляють, що до списків неправильно включена та чи інша особа, яка
не має виборчого права, або не включена особа, яка його має.

Суд приймає до свого розгляду скаргу лише в тому разі, якщо заяву
розглядала і відхилила відповідна дільнична виборча комісія, яка подала
списки виборців для загального ознайомлення (ч. 1 ст. 240 ЦПК).

Судам підвідомчі справи по скаргах на рішення територіальної, окружної
(територіальної) виборчої комісії про відмову в реєстрації кандидата в
депутати або на посаду голови Ради, про скасування рішення про
реєстрацію кандидата, з питань передвиборчої агітації, про визнання
виборів недійсними та заяви виборчої комісії про скасування рішення про
реєстрацію кандидата у зв’язку з порушенням заборони використання
підпорядкованих кандидату і довіреним особам засобів масової інформації
для організації агітаційної роботи (гл. 30-А ЦПК).

Суди розглядають також скарги на рішення Центральної виборчої комісії
про відмову в реєстрації участі партії (виборчого блоку) у виборах
Президента України, на відмову цієї комісії зареєструвати претендента на
кандидата у Президенти України як кандидата у Президенти України, на
відмову окружної виборчої комісії в реєстрації ініціативної групи
виборців, на рішення Центральної виборчої комісії про визнання виборів
недійсними та за-

____________________Підвідомчість цивільних справ
165

яви про скасування рішення Центральної виборчої комісії про реєстрацію
кандидата в Президенти України (гл. 30-Б ЦПК).

Судам підвідомчі справи по заявах про скасування рішення окружної
виборчої комісії про реєстрацію кандидата в народні депутати України
(гл. 30-В ЦПК), а також по скаргах на рішення і дії Центральної виборчої
комісії (гл. 30-Г ЦПК). Суди також розглядають справи по заявах про
дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі
невиконання ним вимог щодо несумісництва депутатської діяльності з
іншими видами діяльності (гл. 30-Д ЦПК).

Суду підвідомчі справи по скаргах громадян на рішення дії або
бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері
управлінської діяльності. В суд можуть бути оскар жені будь-які дії або
бездіяльність державних органів, юридич них чи службових осіб, внаслідок
яких громадянин позбавлений можливості повністю чи частково реалізувати
право, надане йому законом чи іншим нормативним актом (відмова виконкому
місцевої Ради взяти на облік по покращенню житлових умов, зняття з
такого обліку, відмова у прописці, в реєстрації транспортних засобів чи
будови, в зарахуванні дітей до дошкільного чи шкільного закладу тощо),
чи на нього покладене яке-не-будь зобов’язання.

Судам не підвідомчі скарги:

на акти органів законодавчої і виконавчої влади, що підлягають розгляду
щодо їх конституційності;

на акти, що стосуються забезпечення обороноздатності держави, державної
безпеки, зовнішньополітичної діяльності держави, збереження державної,
військової і службової таємниці; на акти і дії службових осіб органів
дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду, якщо законодавством
встановлено інший порядок оскарження;

на акти і дії об’єднань громадян, які відповідно до закону, статуту
(положення) належать до їх внутріорганізаційної діяльності або їх
виключної компетенції. У судовому порядку можуть бути оскаржені рішення
державних органів з питань: перевищення встановленого законом строку
прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних
організацій; відмови в реєстрації статутів (положень) релігійних
організацій; володіння та користування культовими будівлями та майном
(ст. 248″ ЦПК).

166 Глава ХНІ

Справи про стягнення недоїмки та інших платежів з державних,
громадських, кооперативних підприємств, організацій, установ
вирішуються, як правило, в адміністративному порядку. Судам же
підвідомчі справи про стягнення з громадян України, осіб без
громадянства та іноземних фізичних осіб недоїмки по державних та
місцевих податках, самооподаткуванню сільського населення і державному
обов’язковому страхуванню (п. 4 ст. 236 ЦПК), а також справи про
стягнення недоїмки по податках та інших платежах з іноземних юридичних
осіб. Судам підвідомчі і справи по заявах митних чи фінансових органів
про стягнення з фізичних та іноземних юридичних осіб не виплачених у
встановлений строк митних зборів, а також вартості не затриманих
предметів контрабанди. Таким чином, у цій категорії справ має місце
виняткова судова підвідомчість.

§ 4. Підвідомчість справ окремого провадження

відповідно до ст. 254 ЦПК судам підвідомчі такі справи окремого
провадження: про визнання громадянина обмежено дієздатним чи
недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім чи про
оголошення громадянина померлим; про усиновлення дітей, які проживають
на території України; про встановлення неправильності запису в актах
громадянського стану; про встановлення фактів, що мають юридичне
значення; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника;
про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні. Перелік справ
окремого провадження, підвідомчих суду, є вичерпним і розширеному
тлумаченню не підлягає.

Ніхто не може бути обмежений у дієздатності чи позбавлений її інакше як
у випадках і в порядку, передбачених законом з метою охорони
матеріальних інтересів цих громадян і членів їх сімей. В статті 15 ЦК
говориться, що громадянин, який внаслідок зловживання спиртними напоями
або наркотичним засобами ставить себе і свою сім’ю в тяжке матеріальне
становище, може бути обмежений судом у дієздатності. Згідно із ст. 16 ЦК
також у судовому порядку громадянин може бути визнаний недієздатним,
якщо він внаслідок душевної хвороби чи недоумства не може розуміти
значення своїх дій або керувати ними.
‘•>, “!’

Підвідомчість цивільних справ 167

Таким чином, закон встановлює виключну підвідомчість судові справ про
визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним.

Відсутність громадянина в місці його постійного проживання може порушити
інтереси інших осіб, що перебувають з ним у певних правовідносинах. З
метою захисту інтересів названих осіб встановлено і судовий порядок
визнання відсутньої особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою.
Так, в ст. 18 ЦК сказано, що громадянин може бути в судовому порядку
визнаний безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці його
постійного проживання нема відомостей про місце його перебування.

Громадянин може бути в судовому порядку оголошений померлим, якщо в
місці його постійного проживання нема відомостей про місце його
перебування протягом трьох років, а якщо він пропав без вісті за
обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати його
загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців.

Військовослужбовець або інший громадянин, який пропав без вісті в
зв’язку з воєнними діями, може бути в судовому порядку оголошений
померлим не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення
воєнних дій (пп. 1, 2 ст. 21 ЦК).

В цій категорії справ законодавець також встановив виключну
підвідомчість справ суду.

Усиновлення (удочеріння) є оформлення спеціальним юридичним актом
прийняття в сім’ю неповнолітньої дитини на правах сина чи дочки.

Усиновлення допускається щодо дітей та виключно в їх інтересах. Діти,
від яких відмовилися батьки в пологовому будинку, можуть бути усиновлені
за наявності письмової згоди батьків на усиновлення після досягнення
ними двомісячного віку. Усиновлення дітей, які проживають на території
України, громадянами України та іноземними громадянами провадиться у
судовому порядку (гл. 35-А ЦПК) при умові, якщо єдиний або обидва батьки
цієї дитини померли, або дали згоду на усиновлення в письмовій формі,
або якщо понад шість місяців не проживають разом з дитиною та без
поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не
виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи.

Народження, смерть, одруження, розірвання шлюбу, зміна імені, по
батькові і прізвища підлягають реєстрації в державних органах реєстрації
актів громадянського стану.

168 Глава ХНІ

Справи про встановлення неправильності запису в актах громадянського
стану підвідомчі суду, якщо органи реєстрації актів громадянського стану
при відсутності спору про право цивільне відмовились внести виправлення
в зроблений запис (ст. 266 ЦПК).

Цивільним процесуальним законодавством дається приблизний перелік справ
про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які підвідомчі
суду. Однак закон встановлює і певне правило підвідомчості цих справ
суду.

Судам підвідомчі справи про встановлення фактів, що мають юридичне
значення, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні
наслідки (виникнення, зміну чи припинення особистих чи майнових прав
громадян чи організацій); встановлення факту не пов’язане з наступним
вирішенням спору про право, підвідомчого суду; заявник не має іншої
можливості отримати чи відновити належні документи, які стверджують
факт, що має юридичне значення; чинним законодавством не передбачено
іншого (позасудового) порядку їх встановлення (ст. 271 ЦПК).

Суд розглядає справи про встановлення: родинних відносин громадян;
перебування громадянина на утриманні; каліцтва на виробництві або у
зв’язку з виконанням державних чи громадських обов’язків, якщо це
потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по соціальному
страхуванню; реєстрації усиновлення, шлюбу, розірвання шлюбу, народження
і смерті; перебування у фактичних шлюбних відносинах у встановлених
законом випадках, якщо шлюб в органах реєстрації актів громадянського
стану не може бути зареєстрований внаслідок смерті одного з подружжя;
належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім’я, по
батькові, місце і час народження якої, зазначені в документі, не
збігаються з ім’ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження
цієї особи, вказаними у свідоцтві про народження або в паспорті; факту
смерті особи в певний час при відмові органів реєстрації актів
громадянського стану зареєструвати факт смерті.

Судовим порядком можуть бути встановлені також інші факти, від яких
залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав
громадян, якщо чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх
встановлення (ст. 273 ЦПК).

Будь-яка особа має право передавати на зберігання ощадним Ьанкам цінні
папери і робити грошові внески на пред’явника. З метою захисту прав
таких осіб, що втратили документ на пред’яв-

____________________Підвідомчість цивільних справ_________________169

ника, встановлено судовий порядок відновлення прав на втрачені
документи.

Суду підвідомчі такі категорії справ про відновлення прав на втрачені
документи, видані державним ощадним банком: про вклад грошових сум, про
прийом на зберігання цінностей чи облігацій державних займів чи цінних
паперів на пред’явника (ст. 276 ЦПК). В цій категорії справ законом
встановлена виняткова підвідомчість, оскільки відновлення прав на
втрачені документи на пред’явника розглядаються в судовому порядку.

Однією з категорій справ окремого провадження є справи по скаргах і
протестах на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні. Заінтересована
особа, яка вважає неправильною вчинену нотаріальну дію або відмову у
вчиненні нотаріальної дії, вправі подати про це скаргу до районного
(міського) суду. Прокурор має право принести протест на неправильно
вчинену нотаріальну дію (ст. 285 ЦПК).

Якщо нотаріальні дії ущемляють права і охоронювані законом інтереси
інших осіб, які в цій нотаріальній дії участі не беруть, ці особи
(громадяни, організації) можуть захищати свої права і інтереси шляхом
пред’явлення позову.

Глава XIV

ПІДСУДНІСТЬ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ

§ 1 . Поняття та види підсудності

Із законодавством про судоустрій та судочинство правосуддя в Україні
здійснюється районними (міськими) судами, міжрайонними (окружними)
судами, спеціальними судами (воєнними судами гарнізонів, регіонів,
Віськово-Морських Сил та міжобласними судами), обласними судами,
Київським та Севастопольським міськими судами, Верховним Судом України
та Верховним Судом Автономної Республіки Крим. У зв’язку з цим при
порушенні цивільної справи особами та органами, зазначеними у ст. 5 ЦПК,
необхідно встановити суд, який повинен розглядати дану справу. Якщо при
визначенні підвідомчості встановлюється, який з органів (суд,
арбітражний суд, товариський або третейський суд, нотаріат і т. п.)
повинен розглянути дану цивільну справу, то при визначенні підсудності
встановлюється, який саме суд повинен розглянути і вирішити ту чи іншу
цивільну справу по суті, тобто як суд першої інстанції. Для цього
цивільним процесуальним законодавством і вводиться категорія
підсудності.

У цивільно-процесуальній літературі та в судовій практиці поняття
«підсудність» застосовують у двох значеннях: по-перше, як інститут
цивільного процесуального права, тобто система норм процесуального
права, правил про підсудність; по-друге, як властивості конкретної
цивільної справи, згідно з якими вона підлягає розгляду в конкретному
суді по першій інстанції1.

В останньому випадку йдеться про властивості цивільної справи. Тому
необхідно визначити поняття підсудності і стосовно компетенції судових
органів, як сукупності цивільних справ,

1 Див : Тараченко В Ф., Шакаряп М С Некоторьіе новьіе положення
граж-данского процессуального права по ГПК союзних республик. М., 1967.
С. 6. Також див.: Гражданский процесе БССР. Минск, 1980. Ч. 2. С. 3.

Підсудність цивільних справ__________________171

що підлягають розгляду і вирішенню по суті у тій чи іншій ланці судової
системи, в тому чи іншому суді. При цьому за допомогою підсудності
визначається компетенція кожної ланки судової системи по розгляду та
вирішенню по суті цивільних справ. В зв’язку з цим можна визначити два
види підсудності: родову та територіальну. В юридичній літературі і
судовій практиці не вирішеним є ще одне питання стосовно підсудності,
яке виникає у зв’язку з останніми змінами у цивільно-процесуальному
законодавстві. Стаття 124і ЦПК, яка розташована в главі 15
«Підсудність», хоча і називається «Одноособовий розгляд справ у порядку
позовного провадження», встановлює окремі правила і стосовно
колегіального розгляду цивільних справ. Правила, що передбачає вказана
стаття, приводять до висновку про наявність ще одного критерію
класифікації підсудності, тобто до поділу її на певні види. Даний
критерій має суб’єктний характер: хто саме повинен розглядати справу —
суд колегіальний чи суддя одноособове.

Загальні правила ст. 124і ЦПК зводяться до того, що суддя одноособове
розглядає всі цивільні справи, підвідомчі суду. Але справи по спорах про
визначення місця проживання і відібрання Дитини, встановлення
батьківства, виселення, у разі скасування в касаційному порядку, в
порядку судового нагляду або в порядку перегляду у зв’язку з
нововиявленими обставинами рішення, по-становленного суддею одноособове,
повинні розглядатися колегіальним складом суду. Більше того, суд
касаційної чи наглядної інстанції в разі скасування одноособове
постановленого рішення судді по будь-якій справі може направити її на
новий розгляд колегіальному суду. Критерієм у данному разі є складність
справи.

Цивільно-процесуальний закон встановлює перевагу колегіальної
підсудності над одноособовою. Так, ч. 2 ст. 124і ЦПК передбачає, що в
тому разі, якщо в справі об’єднані позовні вимоги, частина яких підлягає
колегіальному розгляду, вся справа повинна розглядатися колегіальним
складом суду.

§ 2. Родова підсудність

А Іризначення родової підсудності зводиться до того, щоб розподілити
цивільні справи, підвідомчі суду, між окремими ланками судової системи.
Визначити родову підсудність конкретної справи — означає встановити, суд
якої з ланок судової системи повинен вирішити дану цивільну справу як
суд першої інстанції.

172 Глава XIV

Існування родової підсудності інколи заперечується. Головним аргументом
при цьому є твердження про те, що підсудність справи тій чи іншій ланці
судової системи не залежить від роду (категорії) справи. Так, наприклад,
Т. А. Белова зазначає, що практично закріплена родова підсудність тільки
в ЦПК України, стаття 124 якого вказує, що цивільні справи, в яких
однією з сторін є народний суд, розглядаються обласним судом1.

Це твердження слушне лише частково, оскільки головним критерієм родової
підсудності раніше був саме рід (категорія) цивільної справи. За раніше
чинним законодавством обласним судам були підсудні справи про розірвання
шлюбу, спори по залізничних та повітряних перевезеннях на суму більше
1000 крб. тощо2. Зараз ці правила скасовані, однак родова підсудність
існує, оскільки необхідно розмежовувати компетенцію різних ланок судової
системи по розгляду цивільних справ по суті. Інша справа, що наявність
родової підсудності в цивільно-процесуальному законодавстві, як
уявляється, потребує іншого обґрунтування.

На наш погляд, цивільне процесуальне законодавство виходить з того, що
критеріями такого розмежування є: 1) рід (категорія) цивільних справ; 2)
особливість суб’єктного складу сторін у спорі; 3) наявність
процесуальної ініціативи вищестоящого суду; 4) вказівка вищестоящого
суду.

Правило про родову підсудність викладене перш за все в ст. 123 ЦПК. Всі
справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, крім
тих, що віднесені до компетенції інших судів, розглядаються районними
(міськими) судами. Це означає, що даним судам підсудні: позовні справи,
що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних
правовідносин, в яких хоча б однією з сторін є громадянин (ст. 24 ЦПК);
справи, що виникають з адміністративно-правових відносин (ст. 236 ЦПК);
справи окремого провадження (ст. 254 ЦПК); справи, в яких беруть участь
іноземні громадяни, особи без громадянства.

Підсудність цивільних справ вищестоящим судам є винятком з данного
правила і передбачена ЦПК та іншим законодавством. Так, обласному суду
як суду першої інстанції з урахуванням роду (категорії) справи підсудні
цивільні справи по скаргах на рішен-

1 Див.: Гражданский процесе БССР. Ч. 2. С. 5-6.

2 Див.: КлейпмшІ А. Ф. Советский гражданский процесе. М., 1954. С. 144;
Юдельсоп К. С. Советский гражданский процесе. М., 1956.

Підсудність цивільних справ 173

ня, ухвалені місцевими державними органами відносно релігійних
організацій. Це правило діє як щодо скарг релігійних організацій, так і
щодо скарг громадян, котрі виступають як засновники релігійної
організації (ст. 24812 ЦПК).

З урахуванням суб’єктного складу учасників спору обласному суду і
прирівняним до нього судам (Київському та Севастопольському міським),
Верховному Суду Автономної Республіки Крим, Військовому суду регіону,
Військово-Морських Сил підсудні цивільні справи будь-якої категорії, в
яких однією Ь сторін є районний (міський) суд, військовий суд гарнізону
(ст. 124 ЦПК).

Згідно з третім критерієм обласний суд має право витребувати будь-яку
цивільну справу, що є в провадженні того чи іншого суду області, і
прийняти її до свого провадження (ст. 115 ЦПК РФ). Подібного правила в
ЦПК України немає, але практика судів України йде таким шляхом, оскільки
ст. 133 ЦПК передбачає право голови обласного суду на клопотання сторін
та інших осіб, які беруть участь у справі, за заявою прокурора або з
власної ініціативи витребувати будь-яку цивільну справу, що є в
провадженні того чи іншого суду, і передати її на розгляд до іншого (а
отже, і обласного) суду.

При вирішенні даного питання обласні суди використовують своє право
тоді, коли справа особливо складна, має великий громадський інтерес або
є принциповою для формування судової практики.

У листопаді 1980 р. громадянка 3. Ш. пред’явила позов до громадянина 3.
В. про розірвання шлюбу і стягнення аліментів. Позивачка зазначала, що з
1969 р. перебуває у шлюоі з відповідачем, має від нього сина 1971 р.
народження. У зв’язку з поганим ставленням відповідача до неї та дитини,
постійними сварками вони за взаємною згодою у травні 1980 р.
розлучилися. Оскільки відповідач не надає матеріальної допомоги на
утримання дитини, позивачка просила розірвати шлюб та стягнути з
відповідача аліменти.

Рішенням судової колегії в цивільних справах Чернівецького обласного
суду від 24 листопада 1980 р. шлюб між 3. В. та 3. Ш. розірвано.
Постановлено стягувати з 3. В. аліменти щомісячно у розмірі ї/4 частини
його заробітку на утримання сина з 1 червня 1980 р. до його повноліття.

У касаційній скарзі 3. В. посилався на порушення судом правил
підсудності, неправильне виділення його позову про поділ

174 Глава XIV

майна в окреме провадження та неправильне визначення початкового строку
стягнення аліментів. Тому 3. В. просив рішення суду скасувати, а справу
направити на новий розгляд. Судова колегія Верховного Суду України
ухвалила, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Посилання 3. В.
на порушення правил підсудності є безпідставним, оскільки відповідно до
ст. 133 ЦПК голова обласного суду вправі в межах своєї компетенції
витребувати цивільну справу, що знаходиться у провадженні того чи іншого
суду, і передати її на розгляд іншого суду1.

Правила про родову підсудність цивільних справ обласному суду містяться
і в ст. 316 ЦПК, згідно з якою суд касаційної інстанції в разі
повторного скасування рішення суду першої інстанції повинен обговорити
питання про прийняття справи до свого розгляду по першій інстанції, про
що зазначає в ухвалі. Уявляється, що зазначене правило потребує змін з
метою уникнення судової тяганини. Тому в ЦПК необхідно закріпити
обов’язок обласного суду в подібному випадку приймати справу до свого
розгляду по першій інстанції2.

Згідно з четвертим критерієм (вказівки вищестоящого суду) обласний суд
може бути судом першої інстанції в тому випадку, коли Верховний Суд
України скасує в порядку нагляду усі винесені по справі рішення і
направить справу для вирішення по суті в обласний суд (ст. 337 ЦПК).

Підсудність справ Верховному Суду України визначається двома критеріями:
істотною складністю і значенням справи та її родом (категорією).

Згідно із ст. 133 ЦПК Голова Верховного Суду України, його заступники
мають право в межах своєї компетенції на клопотання сторін та інших
осіб, які беруть участь у справі, за заявою прокурора або з власної
ініціативи витребувати будь-яку цивільну справу, що є у провадженні того
чи іншого суду, і передати її на розгляд Верховного Суду України як суду
першої інстанції.

Верховний Суд України згідно з чинним законодавством за другим критерієм
(категорією) розглядає по першій інстанції такі справи: по скаргах на
рішення Центральної виборчої комісії про відмову в реєстрації участі
партії (виборчого блоку) у виборах Президента України, на відмову цієї
комісії зареєструвати пре-

1 Див.: КомаровВ. В. Практика застосування судами цивільного
процесуального законодавства. С. 95-96.

2 Див.: Тертьшишков В. Й. Гражданский процесе. Изд. 2-е. Харьков, 1995.
С. 68.

Підсудність цивільних справ__________________175

тендента на кандидата у Президенти України як кандидата у Пре-зиденти
України, на відмову окружної виборчої комісії в реєстрації ініціативної
групи виборців, на рішення Центральної виборчої комісії про визнання
виборів недійсними, по заявах про скасування рішення Центральної
виборчої комісії про реєстрацію кандидата в Президенти України (ст. 2436
ЦПК); по заявах про скасування рішення окружної виборчої комісії про
реєстрацію кандидата в народні депутати України (ст. 243″ ЦПК); по
скаргах на рішення державних органів (крім рішень місцевих державних
органів), що ухвалені відносно релігійних організацій (ст. 24812 ЦПК).

§ 3. Територіальна підсудність v

пг

1 ериторіальна підсудність у цивільному судочинстві необхідна для того,
щоб розподілити підвідомчі суду цивільні справи між окремими судами у
середині кожної ланки судової системи залежно від території, на яку
поширюється юрисдикція кожного з цих судів. Визначити територіальну
підсудність справи — означає встановити, в якому конкретно суді повинна
розглядатись та вирішуватись дана цивільна справа. Ця підсудність
визначає територіальну компетенцію по розгляду цивільних справ для
кожного суду.

Цивільне процесуальне законодавство дозволяє розрізняти кілька видів
територіальної підсудності залежно від місця проживання сторін,
наявності зв’язку між кількома справами: загальну, альтернативну,
договірну, виключну підсудність, підсудність за зв’язком справ. Дані
види підсудності передбачають в одних випадках пільги сторонам при
виборі суду, а в других — створення найбільш сприятливих умов для
вирішення цивільної справи.

Правила загальної територіальної підсудності полягають в тому, що позови
пред’являються в суді за місцем проживання відповідача (ч, 1 ст. 125
ЦПК). Згідно із ст. 17 ЦК місцем проживання відповідача визнається
місце, де громадянин постійно або переважно проживає. Місцем проживання
не вважається місце перебування громадянина. Наприклад, позови до осіб,
засуджених за вчинення злочину до позбавлення волі, повинні
пред’являтися не до суду за місцем перебування, а до суду за місцем їх
останнього проживання до засудження.

Місцем проживання неповнолітніх осіб віком до п’ятнадцяти років, а також
громадян, які перебувають під опікою, вва-

176 Глава XIV

жається місце проживання їх батьків (усиновителів) або опікунів (ч. 2ст.
17ЦК).

Правила про підсудність’позовних справ у деяких випадках поширюються і
на непозовні цивільні справи. Так, згідно з правилами загальної
підсудності пред’являються заяви про визнання громадянина обмежено
дієздатним чи недієздатним (ст. 256 ЦПК). Якщо дана особа перебуває на
лікуванні у психіатричному лікувальному закладі, то заява подається до
суду за місцем знаходження лікувального закладу. Справи про відновлення
права на втрачені цінні папери на пред’явника розглядаються районним
(міським) судом за місцем знаходження установи, що видала цінний папір
на пред’явника (ст. 276 ЦПК).

Згідно із ч. 2 ст. 125 ЦПК позови до підприємств, установ, організацій,
колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об’єднань, інших
громадських організацій, що користуються правами юридичної особи,
подаються до суду за місцем знаходження їх органу управління. Стаття 117
ЦПК РФ передбачає пред’явлення позову також за місцем знаходження майна
юридичної особи. Це правило відстоюється і в юридичній літературі
Росії’. Воно є спірним, оскільки відповідно до ст. ЗО ЦК РФ місцем
знаходження юридичної особи визнається місце знаходження її
по-стійнодіючого органу. Але майно юридичної особи може перебувати в
різних місцях.

Загальна територіальна підсудність є гарантією захисту інтересів
відповідача, оскільки само по собі пред’явлення до нього позову ще не
свідчить про те, що відповідач вчинив цивільне правопорушення.

Правила про альтернативну підсудність зводяться до того, що згідно із
ст. 126 ЦПК позивач має право вибирати один з двох або більше судів,
зазначених у законі. Правила, які визначають альтернативну територіальну
підсудність, різноманітні.

Перша група правил зводиться до того, що до кола судів, один з яких може
вибирати позивач, обов’язково входить і суд за місцем його проживання
(чч. 1-3, 5, 11, 12 ст. 126 ЦПК). Так, позови про стягнення коштів на
утримання (аліменти), про встановлення батьківства та стягнення
аліментів, позови робітників і службовців, що випливають з трудових
правовідносин, позови колгоспників до колгоспів про оплату праці,
позови, що виника-

! Див.: Гражданское процессуальное право России. М., 1996. С. 113.

Підсудність цивільних справ__________________177

ють з авторського права, права на відкриття, винахід, корисну модель,
промисловий зразок і раціоналізаторську пропозицію можуть пред’являтися
за вибором позивача до суду за місцем проживання відповідача або до суду
за своїм місцем проживання.

Позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим
ушкодженням здоров’я, а також втратою годувальника можуть пред’являтися
позивачем до одного з трьох судів: за місцем проживання відповідача, за
своїм місцем проживання або за місцем заподіяння шкоди. Позови про
поновлення трудових, пенсійних і житлових прав, повернення майна або
його вартості, зв’язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної громадянинові
незаконним засудженням, незаконним притягненням до кримінальної
відповідальності, незаконним застосуванням взяття під варту, незаконним
накладенням адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних
робіт, можуть пред’являтися до суду за місцем знаходження органу
юридичної особи, яка є відповідачем, або за місцем проживання позивача.

Позови громадян, пов’язані із захистом їх прав як споживачів товарів
(робіт, послуг), можуть пред’являтися за місцем їх проживання або за
місцем знаходження відповідача, за місцем заподіяння шкоди або за місцем
виконання договору.

Позови, що випливають з діяльності філіалу юридичної особи, можуть бути
пред’явлені до суду за місцем знаходження органу управління юридичної
особи або за місцем знаходження філіалу.

В разі пред’явлення позовів про розірвання шлюбу з сербами, визнаними в
судовому порядку безвісно відсутніми, недієздатними внаслідок душевної
хвороби або недоумства, а також з особами, засудженими за вчинення
злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки, позивачі
можуть подавати заяви і за місцем свого проживання. Позови про
розірвання шлюбу можуть пред’являтися до суду за місцем проживання
позивача і тоді, коли при ньому є неповнолітні діти або коли йому за
станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання
відповідача важко. Але тут слід мати на увазі, що в раніш зазначених
випадках позивач сам вибирав суд, а в даному — позивач може лише виявити
бажання про розгляд справи в суді за його місцем проживання і подати
документи, які засвідчують факт утруднення виїхати до суду за місцем
проживання відповідача. Остаточне рішення про розгляд справи за місцем
проживання позивача приймає суддя.

178 Глава XIV

Друга група правил про альтернативну підсудність застосовується з
урахуванням обставин, передбачених в законі: до кола судів, в які може
звернутися із заявою позивач, відносяться не суди за місцем його
проживання, а суди за місцем заподіяння шкоди, за місцем знаходження
майна відповідача, його тимчасового проживання чи перебування або його
знаходження та ін. (чч. 4,6-Ю ст. 126 ЦПК).

Так, позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну громадян або
юридичних осіб, можуть пред’являтися до суду за місцем проживання
відповідача або за місцем заподіяння шкоди. Позови, що випливають з
діяльності філіалу юридичної особи,’можуть пред’являтися також в суд за
місцем знаходження філіалу. Позови до відповідача, місце постійного
проживання якого невідоме, можуть пред’являтися до суду за місцем
знаходження його майна, або за місцем його тимчасового проживання чи
перебування, або за останнім відомим місцем постійного проживання чи
постійного заняття відповідача. Позови до відповідача, який не має в
Україні місця проживання, можуть бути пред’явлені до суду за місцем
знаходження його майна або за останнім відомим місцем його проживання в
Україні. Позови про стягнення збитків, завданих зіткненням суден, а
також про стягнення винагороди за допомогу і рятування на морі можуть
пред’являтися також до суду за місцем знаходження судна відповідача або
порту приписки судна.

Різновидом альтернативної територіальної підсудності є і підсудність
справ за місцем виконання договору. Згідно із ст. 127 ЦПК позови, що
випливають з договорів, де зазначено місце їх виконання, або виконати
які через їх особливості можна тільки в певному місці, можуть бути
пред’явлені до суду за місцем виконання договору або згідно із
загальними правилами (ст. 125 ЦПК).

Уявляється, що правила альтернативної підсудності закріплені і в ч. 1
ст. 131 ЦПК, згідно з якою позови до кількох відповідачів, які
проживають або знаходяться в різних місцях, можуть пред’являтися до суду
за місцем проживання або за місцем знаходження одного з відповідачів за
вибором позивача. Таким шляхом йде і судова практика.

Р. 3. пред’явила позов до фінансового відділу Карлівської міської Ради
народних депутатів про визнання права власності на 1/2 частину
спадкового майна та про його поділ.

Ухвалою Карлівського районного суду, залишеною без зміни ухвалою судової
колегії в цивільних справах Полтавського об-

Підсудність цивільних справ 179

ласного суду, справа направлена для розгляду до Хамзинського районного
народного суду Ташкента за місцем проживання відповідачів Л. С. та Є. С.

Президія Полтавського обласного суду задовольнила протест заступника
Голови Верховного Суду УРСР і у постанові про скасування судових рішень
вказала на таке.

Позов Р. 3. пред’явлено до одного з відповідачів — фінвідділу
Карлівської міської Ради, тобто з додержанням правил підсудності.
Висновок же суду про те, що справу слід передати до розгляду за місцем
проживання відповідачів Л. С. та Є. С., суперечить вимогам закону. До
того ж у Карлівці знаходиться спірне майно, там проживають свідки, яких
у позовній заяві просила допитати позивачка, та знаходяться інші докази.
За таких обставин справа підлягає розгляду по суті Карлівським районним
народним судом і тому постановлені ухвали про направлення її до
Хамзинського районного народного суду Ташкента підлягають скасуванню1.

За правилами альтернативної підсудності пред’являються також скарги та
заяви по двох категоріях непозовних справ. Так, згідно із ст. 244 ЦПК
скарги на постанову про накладення адміністративних стягнень, іншу
постанову органу (крім суду) чи службової особи по справі про
адміністративні правопорушення можуть подаватися особою, щодо якої було
винесено постанову, або потерпілим до суду за місцем свого проживання
або місцем роботи службової особи.. Заяви про стягнення з громадян
недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і
державному обов’язковому страхуванню подаються до суду за місцем
проживання недоїмника чи місцем знаходження його майна (ст. 249 ЦПК).

Договірна підсудність. Згідно із ст. 129 ЦПК сторонам надається право
встановлювати договірну територіальну підсудність. Договором не можна
змінювати лише родову та виключну підсудність. Встановлення договірної
підсудності має на меті забезпечення сторонам можливості самим визначати
суд, в якому з максимальною зручністю може бути розглянута їх цивільна
справа. Згода про підсудність може вчинятися при укладенні основного
договору (договір поставки, підряду та ін.) як одна з його умов і при
виникненні спору в зв’язку з виконанням даного договору.

Виключна підсудність. По ряду категорій цивільних справ законодавство
встановлює їх підсудність лише одному визначено-

1 Див. Комаров В. В Практика застосування судами цивільного
процесуального законодавства. С. 94-95.

180 Глава XIV

му суду, виключаючи можливість розгляду цих справ Іншими судами (ст.
130ЦПК).

Позови про право на будівлю, про виключення майна з опису (вивільнення
від арешту) належить пред’являти тільки до суду за місцем знаходження
цього майна або його основної частини. Позови про порядок користування
земельними ділянками розглядаються лише судом за місцем знаходження
земельної ділянки.

Якщо кредитори спадкодавця пред’являють позови до спадкоємців ще до
прийняття спадщини, то позови підсудні судові за місцем знаходження
спадкового майна або основної його частини. Але якщо спадщину вже
прийнято, то позови до спадкоємців пред’являються за правилами загальної
територіальної підсудності.

Позови до перевізників, що випливають з договору перевезення вантажів,
пасажирів або багажу, пред’являються до суду за місцем знаходження
управління транспортної організації. Це становище обумовлене тим, що
справу зручніше розглядати там, де пред’являлась претензія до
перевізника.

За правилами виключної підсудності розглядаються і деякі справи, що
виникають з адміністративно-правових відносин. Скарги на відхилення
дільничною виборчою комісією або дільничною комісією з референдуму заяв
про неправильності в списках виборців чи в списках громадян, які мають
право брати участь у референдумі, подаються до суду, в район діяльності
якого входить відповідна виборча дільниця (ст. 238 ЦПК). Подібне правило
діє і відносно скарг на рішення територіальної, окружної
(територіальної) виборчої комісії про відмову в реєстрації кандидата в
депутати або на посаду голови Ради, про скасування рішення про
реєстрацію кандидата, з питань передвиборної агітації, про визнання
виборів недійсними та заяв виборчої комісії про скасування рішення про
реєстрацію кандидата у зв’язку з порушенням заборони використання
підпорядкованих кандидату і довіреним особам засобів масової інформації
для організації агітаційної роботи (ст. 243і ЦПК).

Виключна підсудність діє і відносно справ по скаргах на рішення і дії
Центральної та окружної виборчих комісій по виборах Президента України
та заявах про скасування рішення Центральної виборчої комісії (ст. 2436
ЦПК), а також по заявах про скасування рішення окружної виборчої комісії
про реєстрацію кандидата в народні депутати України (ст. 243” ЦПК), по

Підсудність цивільних справ__________________181

скаргах на рішення і дії Центральної виборчої комісії (ст. 24316 ЦПК),
по скаргах на рішення, дії або бездіяльність державних органів,
юридичних або посадових осіб в сфері управлінської діяльності (ст. 2484
ЦПК), по скаргах на рішення, прийняті відносно релігійних організацій
(ст. 24812 ЦПК), та по заявах прокурора про визнання незаконними
правового акта органу, рішення чи дії службової особи (ст. 24817 ЦПК).

Для справ окремого провадження також характерна, як правило, виключна
підсудність. Так, справи про визнання громадянина безвісно відсутнім або
про оголошення громадянина померлим розглядаються районним (міським)
судом за місцем проживання заявника (ст. 261 ЦПК). Заяви про
встановлення неправильності запису в актах громадянського стану
подаються до суду за місцем проживання заявника (ст. 267 ЦПК). Судом за
місцем проживання заявника розглядаються і справи про встановлення
фактів, що мають юридичне значення (ст. 272 ЦПК). Справи про відновлення
прав на втрачені цінні папери на пред’явника розглядаються судом за
місцем знаходження установи, що видала цей цінний папір (ст. 276 ЦПК).
Скарги на неправильно вчинену нотаріальну дію або відмову у вчиненні
нотаріальної дії подаються до суду за місцем знаходження нотаріальної
контори або іншого органу, що вчинив або відмовився вчинити нотаріальну
дію (ст. 285 ЦПК).

Виключна підсудність встановлена з метою забезпечення правильного та
своєчасного розгляду справи, оскільки це може бути здійснено саме в
зазначених у законі судах через наявність в місці їх діяльності основної
кількості доказів.

Підсудність кількох пов’язаних між: собою справ. Згідно з даним видом
територіальної підсудності кілька цивільних справ, що пов’язані між
собою, повинні розглядатися в одному суді. Стаття 131 ЦПК передбачає
тільки один випадок цієї підсудності: зустрічний позов незалежно від
його підсудності пред’являється в суді за місцем розгляду первісного
позову. Частина 1 ст. 131 ЦПК, незважаючи на назву статті, містить в
собі правило не про даний вид підсудності, а про своєрідну альтернативну
підсудність, оскільки це правило надає позивачу право вибору одного суду
з декількох. Не відноситься до данного виду підсудності і підсудність,
зазначена в ч. З ст. 131 ЦПК, оскільки правило цієї частини є лише
відсилочним, а не таким, що конкретно визначає суд. Разом з тим у цій
статті потрібно було б передбачити наступ-

182 Глава XIV

не правило: позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на
предмет спору, пред’являється до суду, який розглядає спір між
сторонами.

Даний вид територіальної підсудності встановлено цивільним процесуальним
законодавством з метою створення кращих умов з’ясування дійсних
взаємовідносин сторін, забезпечення процесуальної економії в результаті
зосередження фактичного та доказового матеріалу в одному суді.

§ 4. Порядок передачі справи до іншого суду

п,

Іитання про підсудність цивільної справи вирішується суддею одноособово
при прийнятті заяви. Якщо суддя встановить у момент прийняття заяви, що
справа не підсудна даному судові, то він відмовляє в прийнятті такої
заяви (ст. 136 ЦПК) і повертає її позивачеві (заявникові) разом з
мотивованою ухвалою про причини відмови в прийнятті.

Якщо позовну заяву (заяву, скаргу) надіслано до суду поштою або якщо її
непідсудність виявлено не при прийнятті, суддя пересилає заяву разом з
своєю мотивованою ухвалою до належного суду після закінчення строку на
оскарження цієї ухвали. Про непідсудність заяви даному судові суддя
повинен негайно повідомити позивача. Якщо заявник оскаржив або прокурор
звернувся з окремим поданням на ухвалу судді, то справа за підсудністю
пересилається лише у випадку постановлення касаційним судом ухвали про
залишення скарги або подання без задоволення.

Забороняється передавати до іншого суду справи, розпочаті розглядом по
суті (ст. 132 ЦПК). Але цивільне процесуальне законодавство допускає в
окремих випадках передачу цивільної справи з одного суду до іншого, якщо
в момент пред’явлення позову (подання заяви, скарги) правила про
підсудність не були порушені. Ці випадки можна поділити на дві групи.

По-перше, передачу справи з одного до іншого суду України мають право
здійснити Голова Верховного Суду України, його заступники, голова
Верховного Суду Автономної Республіки Крим, а також голова обласного,
Київського та Севастопольського міських судів на клопотання сторін та
інших осіб, які беруть участь у справі, за заявою прокурора або з
власної ініціативи (ст. 133 ЦПК). У цьому випадку можлива зміна не лише
територіальної, але й родової підсудності, наприклад, передача

Підсудність цивільних справ 183

справи з провадження районного суду до провадження обласного суду 3
мотивів складності цієї справи.

По-друге, передачу цивільної справи до іншого суду може здійснити і суд,
у провадженні якого знаходиться дана справа:

1) якщо цей суд визнає, що даний позов з обставин справи можна зручніше
вирішити за місцем проведення найголовніших дій, які підлягають
перевірці, або взагалі в іншому суді, а не в суді, обраному позивачем;

2) якщо просьба відповідача, місце проживання якого в момент
пред’явлення позову не було відоме, про передачу справи за місцем його
дійсного проживання буде визнано такою, що заслуговує задоволення.

І у першому, і у другому випадку питання про передачу справи іншому
судові вирішується судом, у провадженні якого знаходиться ця справа. У
першому випадку суд керується міркуваннями зручностей розгляду справи, а
у другому — необхідністю забезпечення відповідачеві гарантій захисту
його прав.

Ухвала про передачу справи до іншого суду постановляється у відкритому
судовому засіданні з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть
участь у справі, про день розгляду справи.

Стаття 135 ЦПК забороняє суперечки між судами про підсудність цивільної
справи. Це означає, що справи, надіслана з одного суду до іншого,
повинна бути прийнята до розгляду судом, якому вона надіслана. Свої
заперечення про незаконність або необґрунтованість передачі йому справи
даний суд має право подати до вищестоящого суду.

Глава XV

ДОКАЗУВАННЯ ТА ДОКАЗИ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

§ 1. Поняття і мета судового доказування

^/Доказування становить основну частину процесуальної діяльності,
спрямовану на одержання об’єктивних даних, необхідних для виконання
завдань цивільного судочинства. У цивільній процесуальній науці до цього
часу немає єдності в судженнях про сутність і мету, зміст доказової
діяльності, її суб’єктів, про етапи доказування, його елементи.

Зміст доказової діяльності тісно пов’язаний з метою доказування, яка
полягає у встановленні істини у справі. Однак питання про обсяг судової
істини, про те, які явища об’єктивної дійсності повинні бути вивчені
судом в результаті доказування, вирішується неоднозначно. У теорії
значне поширення одержала точка зору, згідно з якою вимога про
досягнення істини стосується тільки фактичних обставин справи,
встановлених шляхом доказування. Поряд з цим існує і думка, що зміст
істини містить і висновок про спірні правовідносини, права й обов’язки
сторін. На нашу думку, більш правильною є остання точка зору, бо згідно
із ст. 15 ЦПК суд при розгляді цивільних справ зобов’язаний з’ясувати і
дійсні обставини справи, і права та обов’язки сторін.

У зв’язку з різними трактуваннями істини як мети судового доказування
деякі автори виділяють поняття доказування і судового пізнання. При
цьому доказування визначається як засіб пізнання істини стосовно
фактичних обставин справи. Щодо правової кваліфікації фактів і відносин,
то як засіб їх пізнання вказується не на доказування, а на судове
пізнання. Тим часом судове доказування не може бути ні протиставлене
судовому пізнанню, ні тотожне йому, бо воно є засобом судового пізнання.

Судове доказування охоплює процесуальну діяльність усіх суб’єктів
процесу, незважаючи на те, що їх функції в доказуванні

___________Доказування та докази в цивільному судочинстві________185

різні (наприклад, суд може витребувати докази, вирішити справу по суті,
сторони можуть пред’являти докази тощо). Крім того, правова оцінка
фактів і висновок у справі є результатом процесуальної діяльності не
тільки суду, але й інших осіб, які беруть участь у справі. Інший підхід
веде до недооцінки ролі осіб, які беруть участь у справі, в процесі
формування у суддів правильних висновків про правову кваліфікацію фактів
і по суті справи. Встановлення дійсних фактичних обставин справи — це
обов’язок суду, виконанню якого сприяє активна діяльність усіх інших
суб’єктів доказування.

Обов’язок суду — правова оцінка фактів і висновок по суті справи. Однак
це не значить, що інші особи, які беруть участь у справі, позбавляються
права висловлювати суду свої думки з приводу кваліфікації фактів,
відносин і того, як, на їх думку, повинна бути вирішена справа. Думки ці
для суду необов’язкові, однак аналіз їх може сприяти прийняттю
правильного рішення. У всіх випадках, йде мова про встановлення фактів
чи правову кваліфікацію, діяльність суду має владно-розпоряджуваль-ний
характер, а діяльність інших осіб, які беруть участь у справі, —
рекомендаційний.

Важливо те, що досягнення судової істини є підсумком діяльності усіх
осіб, які беруть участь у справі протягом усього процесу. Поділ єдиного
процесу пізнання судової істини у справі на доказування фактів, з одного
боку, і пізнання — з другого, здається недостатньо обгрунтованим
теоретично і не виправданим інтересами практики.

Таким чином, судове доказування — це процесуальна діяльність суду й
інших учасників цивільного процесу, спрямована на встановлення істини з
конкретної справи і вирішення спору між сторонами.

Судове доказування як складна процесуальна діяльність має певні етапи і
складається з певних елементів.

Досягнення істини у справі неможливе без встановлення фактичних
обставин, вибору норми права (правової кваліфікації) і висновку про
права і обов’язки сторін. Тому в доказовій діяльності слід розрізняти
такі етапи: 1) з’ясування фактичних обставин; 2) висновки про правову
кваліфікацію встановлених судом фактів і відносин; 3) правовий і
фактичний висновок із справи в цілому. Істина на кожному етапі
доказування досягається в процесі використання тих або інших елементів
доказування, які скла-

186 Глава XV

дають його структуру. Як елементи доказування в теорії прийнято виділяти
збирання, дослідження й оцінку доказів.

Збирання доказів здійснюється судом з особистої ініціативи або за
клопотанням осіб, які беруть участь у справі. Збирання доказів може
провадитися шляхом передачі запитань заінтересованій особі для одержання
доказів і наступного їх подання до суду і шляхом витребування письмових
або речових доказів від осіб, які беруть участь у справі, державних і
громадських організацій, окремих громадян.

Подання доказів здійснюється сторонами та іншими особами, які беруть
участь у справі, і означає передачу їх у розпорядження суду. Дослідження
доказів — безпосереднє сприйняття, вивчення доказів. Воно провадиться в
судовому засіданні з додержанням принципів усності та безпосередності.

Нарешті, оцінка доказів як самостійний елемент доказування полягає у
визначенні достовірності і достатності доказів.

§ 2. Поняття судових доказів

Доказами в цивільній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у
визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність
обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші
обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ст. 27
ЦПК).

Ці дані встановлюються такими засобами: поясненнями сторін і третіх
осіб, показаннями свідків, письмовими доказами, речовими доказами і
висновками експертів.

Відповідно до наведеної статті основна ознака судових доказів полягає в
тому, що вони — фактичні дані, тобто відомості про факти. Однак у
правовій літературі всупереч чинному законодавству деякі автори
розглядають судові докази як відомі факти, з допомогою яких можливе
встановлення невідомих фактів. Наприклад, С. В. Курильов стверджує, що
доказ — це відомий суду факт, який знаходиться в певному зв’язку з
невідомим1.

Крім цієї судові докази повинні мати й інші ознаки. З допомогою доказів
встановлюються не будь-які факти і обставини, а лише ті, які треба
встановити в тій чи іншій цивільній справі. Тому істотною ознакою
доказів є те, що ними визнаються не

1 Д.и’в.:\урьілев С. В. ОсновьІ теории доказьівания в советском
правосудии. Минск, 1969. С. 139.

Доказування та докази в цивільному судочинстві 187

фактичні дані взагалі, а лише ті, за допомогою яких можуть бути
встановлені обставини, що мають значення для вирішення цивільної справи.
Наприклад, позивач за позовом, який виник з договору купівлі-продажу,
заперечує факт платежу відповідачем. Свідок же показує, що сторони в
його присутності уклали договір. Викладені свідком дані прямо і
безпосередньо обґрунтовують, з одного боку, відсутність юридичних
фактів, що лежать в основі вимог позивача, з іншого — наявність
юридичних фактів, які лежать в основі заперечень відповідача і є
доказами.

Нарешті, істотною ознакою судових доказів є те, що за допомогою їх
встановлюється наявність або відсутність обставин, які обґрунтовують
вимоги або заперечення сторін або інші обставини, які мають значення для
справи, тільки в передбачених законом процесуальних формах, тобто у
визначеному законом порядку.

Процесуальним законодавством передбачено, що обставини в цивільній
рправі встановлюються не довільним шляхом, а лише тими засобами
доказування, які названо самим законом, — поясненнями сторін і третіх
осіб, показаннями свідків, письмовими доказами, речовими доказами і
висновками експертів. Крім того, закон передбачає також порядок
одержання доказів, дотримання якого необхідно для того, щоб одержані в
суді свідчення про факти мали доказову силу. Так, закон передбачає
порядок допиту свідків (статті 182-184 ЦПК), порядок дослідження
висновку експерта (ст. 190 ЦПК) тощо.

Таким чином, докази в цивільному процесі являють собою єдність фактичних
даних, які мають значення для правильного вирішення справи, та їх
процесуальної форми.

Судові докази, як зазначає М. К. Треушников, — єдине поняття, в якому
взаємопов’язані як зміст і процесуальна форма фактичні дані та засоби
доказування1. Дійсно, якщо свідченням про факти не надано відповідної
процесуальної форми, тобто вони не одержані з передбачених законом
засобів доказування, якщо засіб доказування не містить свідчень про
факти, то вони не можуть бути використані як судові докази.

Отже, ні свідчення про факти окремо від засобів доказування, ні засоби
доказування окремо від свідчень про факти не можуть бути доказами.
Стаття 27 ЦПК, відокремлюючи свідчення про факти і засоби доказування,
вказує на те, що вони у відриві одне від одного втрачають значення.

1 Див.: Советский гражданский процесе. М., 1989. С. 155.

188 Глава XV

Науково-практичне значення має класифікація доказів.

Докази можуть класифікуватися за різними підставами. Залежно від
характеру зв’язку змісту доказів з тими фактами, які необхідно
встановити в тій чи іншій справі, докази поділяються на прямі і непрямі.

Докази називаються прямими, якщо вони безпосередньо вказують на той або
інший факт, який має значення для справи. Прямими доказами є показання
свідка-очевидця, розписка, акт про нещасний випадок, який відбувся на
виробництві, тощо.

До непрямих належать докази, які прямо не вказують на обставини, що
лежать в основі вимог або заперечень сторін, а встановлюють лише побічні
факти, які в їх сукупності і взаємозв’язку дозволяють зробити правильний
висновок про обставини справи. Непрямими доказами можуть бути квитанція
про поштовий переказ, визнання відповідачем батьківства та ін.

Значення класифікації доказів на прямі і непрямі полягає у тому, що їх
різниця повинна врахуватися судом при збиранні доказів. Суд має прагнути
до того, щоб зібрати в справі прямі докази. Якщо прямі докази зібрати
неможливо, то суд повинен прагнути розширити коло непрямих доказів, що
дозволило б зробити висновки про права й обов’язки сторін і виключити
всі припущення.

Залежно від засобу утворення доказів вони поділяються на первісні й
похідні. Первісними називаються докази, одержані із першоджерела.
Наприклад, первісними будуть дійсні документи, речові докази тощо.
Докази, які не є першоджереловими і відображають зміст відомостей,
одержаних з інших джерел, називаються похідними. Наприклад, похідними
будуть копії докумен-I тів, показання свідків зі слів інших
осіб тощо.

Значення поділу доказів на первісні й похідні полягає в тому, що похідні
докази відображають встановлені ними обставини не безпосередньо, а
посередньо. При використанні похідних доказів підвищується ймовірність
неправильного встановлення фактів, І тому вони вимагають більш
старанної -перевірки.

{ Разом з тим законодавство не містить обмежень викорис-

1 тання похідних доказів. Однак згідно із ст. 50 ЦПК письмові
до-

• кази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію

документа, суд в разі необхідності може вимагати оригінал документа.

Докази можуть класифікуватися і за їх джерелом. Залежно від того, чи є
джерелом доказів людина або матеріальний об’єкт, ви-

___________Доказування та докази в цивільному судочинстві_________189

діляють особисті й речові докази. Така класифікація тісно пов’язана з
процесуальною формою, тобто із засобами доказування.

До особистих доказів належать пояснення сторін і третіх осіб, показання
свідків, висновок експертів, а до речових — письмові й речові докази.

При класифікації доказів за їх джерелом деякі вчені крім особистих і
речових виділяють і змішані докази. Обґрунтовується це тим, що процес
формування змішаних доказів складається з двох частин і інформація про
факти надходить з двох джерел — особистого і речового’.

§ 3. Предмет доказування.

Факти, які не потребують доказування

ривалии час в юридичній літературі як предмет доказування розуміли
сукупність обставин (юридичних фактів), встановлення яких необхідно для
вирішення справи судом, винесення законних і обґрунтованих рішень. У
дослідженнях останніх років, присвячених проблемам судового доказування,
це положення береться під сумнів.

Деякі автори вважають, що зміст предмета доказування необхідно
диференціювати залежно від осіб, які беруть участь у справі, його
формують. Предметом доказування позивача буде підстава позову, предметом
доказування відповідача — обставини, які покладені ним в основу
заперечення проти позову. Предмет доказування інших осіб, які беруть
участь у справі, також підлягає диференціації. Зміст предмета
доказування кожної особи зумовлюється метою її участі в процесі. Що
стосується суду, то його предмет доказування широкий і охоплює усі
обставини, необхідні для винесення законного і обґрунтованого рішення2.

Предмет доказування структурують також іншим чином, коли в його змісті
виділяють юридичні факти матеріально-правового характеру, які сторони
кладуть в основу своїх вимог і заперечень; процесуально-правові юридичні
факти, на які сторони посилаються в своїх вимогах і запереченнях;
будь-які юридичні факти, включені до предмета доказування за ініціативою
суду;

1 Див.: Курьглев С В ОсновьІ теории доказьівания в советском правосудии.
С 179.

2 Див : Курс советского гражданского процессуального права. М , 1981 Т 1
С. 392-399.

190 Глава XV

обставини, які не мають юридичного значення, але запропоновані сторонами
або судом для їх встановлення шляхом доказування з метою правильного
вирішення справи1.

Уявляється, що виділення предметів доказування для осіб, які беруть
участь у справі, або включення до предмета доказування усіх обставин
(фактів), які так чи інакше встановлюються при провадженні цивільної
справи, є неправильним. Предмет доказування — специфічна категорія, яка
окреслює коло фактів матеріально-правого значення, що належать
встановленню для вирішення цивільної справи по суті, тобто тільки для
вирішення питання про права й обов’язки сторін. Саме таке поняття
предмета доказування дозволяє суду правильно здійснити підготовку справи
до судового розгляду, вчиняти інші дії, спрямовані на забезпечення
всебічного і повного дослідження обставин цивільної справи. Коло
обставин, на які сторони посилаються як на підстави своїх вимог і
заперечень або на які вказують інші особи, може бути різноманітним, а
предмет доказування по конкретній цивільній справі досить визначений. На
його склад вказує норма матеріального права, яку слід застосувати в
даному конкретному випадку.

Таким чином, предмет доказування — це коло фактів матеріально-правового
значення, необхідних для вирішення справи по суті. Факти, які належать
до предмета доказування, необхідно відрізняти від інших фактів, які
встановлюються при розгляді справи, однак не пов’язані з правильним
вирішенням питання про права і обов’язки сторін.

Цивільне процесуальне законодавство встановлює підстави звільнення від
доказування. Згідно із ст. 32 ЦПК обставини, визнані судом
загальновідомими, не потребують доказування. Факти, встановлені судовим
рішенням, що набрало законної сили по одній цивільній справі, не
доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть
участь ті ж самі особи. Факти, які і« згідно із законом
припускаються встановленими, не доводяться

1 при розгляді справи. Таке припущення може бути спростоване в

загальному порядку.

Таким чином, до обставин, які не підлягають доказуванню, належать:
загальновідомі факти, преюдиціальні факти, тобто факти, встановлені
рішенням або вироком суду по раніше розг-

1 Див.. Советский гражданский процесе. М., 1978. С. 198-199.

Доказування та докази в цивільному судочинстві 191

лянутій справі; презюміруємі факти, тобто які припускаються
встановленими законом.

Загальновідомі факти не потребують доказування лише тоді, коли вони
визнані такими судом. Частіше загальновідомими фактами є різні події
(землетрус, посуха тощо). Загально відомість того чи іншого факту може
мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області,
населеного пункту. Це — об’єктивні межі загальновідомості певного
юридичного факту. Але крім об’єктивних меж загальновідомість певного
юридичного факту має і суб’єктивні межі: даний факт повинен бути відомий
не тільки певним особам (наприклад, мешканцям населеного пункту), але і
всьому складу суду, який розглядає справу.

Іноді загальновідомі юридичні факти змішують з подіями, які
загальновідомі, однак не мають юридичного значення для конкретної
цивільної справи, або з календарними фактами (наприклад, час і
закінчення Великої Вітчизняної війни та ін.)1.

Визнання загальновідомості того чи іншого факту при розгляді цивільної
справи повинно бути оформлено ухвалою суду, винесеною у встановленому
порядку.

Преюдиціальними фактами визнаються юридичні факти, раніш встановлені
рішенням або вироком суду. Оскільки вони встановлені рішенням або
вироком суду в порядку, передбаченому цивільним або
кримінально-процесуальним законодавством, у процесуальній формі, то
законодавець обґрунтовано встановив, що вони не повинні доказуватися
вдруге. Преюдиційний зв’язок рішень і вироків виникає з різних цивільних
справ, оскільки одні і ті ж юридичні факти можуть мати різні правові
наслідки. Наприклад, факт заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки
входить до предмета доказування і в справі за позовом про відшкодування
збитків, і в справі за позовом власника джерела підвищеної небезпеки до
безпосереднього заподіювача шкоди. Факт розкрадання є і підставою
притягнення особи до кримінальної відповідальності, і предметом
доказування у справі про відшкодування збитків засудженим потерпілому
від злочину.

Закон встановив не однакові правила преюдиції судових рішень і вироків.
Згідно із ст. 31 ЦПК вирок суду в кримінальній справі, який набрав
законної сили, є обов’язковим для суду, що розглядає справу про
цивільно-правові наслідки дій особи, від-

1 Див.: Советский гражданский процесе М., 1978. С. 201; Гражданское
про-цессуальное право УССР. К., 1989. С. 146.

192 Глава XV

носно якої відбувся вирок суду, лише в питаннях, чи мали місце ці дії та
чи вчинені вони даною особою. Тобто інші обставини, крім названих у
даній статті, не є преюдиціальними і належать доказуванню (наприклад,
причиновий зв’язок між юридичною дією і наслідком, вина, розмір шкоди
тощо.

Інакше вирішується питання про преюдицію судових рішень. їх преюдиція
значно ширша. Факти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної
сили по одній цивільній справі, не доводяться знову при розгляді інших
цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи (ч. 2 ст. 32 ЦПК).

Згідно із ч. 3. ст. 32 ЦПК підставою звільнення від доказування є і
призюміруємі факти, тобто факти, які згідно із законом припускаються
встановленими.

Правові презумції — специфічні норми права, які передбачають відповідні
факти і правила поведінки, що засновані на більшому ступені
достовірності і досвіді, перевіреному практикою. Так, згідно із ст. 440
ЦК припускається презумпція вини особи, яка заподіяла шкоду. Із
сімейного законодавства випливає презумпція походження дитини від осіб,
які перебувають у шлюбі. Характерною ознакою презюміруємих фактів, на
відміну від загальновідомих і преюдиціальних юридичних фактів, які
належать до предмета доказування, є те, що презюміруємі факти можуть
бути заперечні і спростовані заінтересованими особами.

Крім обставин, які є підставою звільнення від доказування, законодавство
передбачає правила розподілу обов’язків по доказуванню. Відповідно до
ст. ЗО ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона
посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у
справі. Коли щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які
беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх клопотанням сприяє у
витребуванні таких доказів.

§ 4. Належність доказів і допустимість засобів доказування

с

судове рішення як акт правосуддя повинно бути обґрунтованим, тобто
постановлено з врахуванням з’ясованих у судовому засіданні обставин
справи і зібраних доказів. У судовому рішенні суд повинен зазначити
обставини справи, вста-

Доказування та докази в цивільному судочинстві 193

новлені судом, і докази, на яких ґрунтуються висновки суду (ст. 203
ЦПК).

Формування доказового матеріалу з цивільної справи потребує притягнення
усіх необхідних доказів, однак воно виключає подання, витребування,
дослідження доказів, які не належать до справи. Стаття 28 ЦПК
передбачає, що суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають
значення для справи, тобто в ній сформульовано правило про належність
доказів.

Належність доказів інколи трактують не як правило з певним змістом, а як
ознаку самих судових доказів або як умову допущення доказів у процес.
Вважаємо, що все ж належність доказів — це правило поведінки, яке
адресовано і суду, і усім суб’єктам доказування — особам, які беруть
участь у справі.

Суд відповідно до правил належності повинен регулювати процес формування
доказів, необхідних для обґрунтування судового рішення. У законі не
міститься вказівки на коло доказів, які повинні бути зібрані з тієї чи
іншої справи.

Правило належності, хоч і сформульоване для суду, але відноситься і до
процесуальної діяльності осіб, які беруть участь у справі. Особи, які
беруть участь у справі, зобов’язані також керуватися правилом належності
доказів і надавати докази, необхідні і достатні для вирішення тієї чи
іншої справи.

Питання про належність доказів вирішується судом, однак, приймаючи таке
рішення на підставі розсуду, суд все-таки керується об’єктивними
критеріями.

При вирішенні питання про належність доказів суд бере до уваги предмет
доказування, тобто коло тих юридичних фактів з конкретної справи, які
передбачені нормою матеріального права, на основі якої буде вирішена
цивільна справа. Предмет доказування — той критерій, який допомагає
правильно застосувати правило про належність доказів. Помилка суду у
визначенні належності доказів веде до збирання непотрібних доказів або
до того, що не досліджуються надані докази, які мають відношення до
справи.

В цивільному процесуальному праві міститься чимало норм, які
забезпечують реалізацію правила про належність доказів в цивільному
процесі. Так, згідно із ст. 137 ЦПК у позовній заяві повинні бути
вказані обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і докази, які
підтверджують викладені позивачем обставини. Статті 43, 47, 53 ЦПК
передбачають, що особи, які заявляють клопотання про витребування або
дослідження письмових,

7 9-144

194 Глава XV

речових доказів, виклик свідка, зобов’язані вказати обставини,

які можуть бути встановлені цими доказами.

Стаття 143 ЦПК передбачає, що при підготовці цивільної справи до
судового розгляду суддя пропонує позивачу у випадку необхідності подати
додаткові докази. Закон передбачає також інші гарантії правила
належності доказів на різних стадіях цивільного процесу в суді першої
інстанції.

Крім належності доказів цивільне процесуальне законодав-ство передбачає
і правило допустимості засобів доказування. Згідно з цивільним
процесуальним законодавством наявність або відсутність обставин, що
обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають
значення для правильного вирішення справи, встановлюється такими
засобами: поясненнями сторін і третіх осіб, показаннями свідків,
Ішсьмовими^дока-зами, речовими доказами і висновками експертів (ст. 27
ЦПК). Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними
засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами
доказування (ст. 29 ЦПК).

Допустимість засобів доказування є однією з найважливіших умов, які
забезпечують законність і обґрунтованість судових рішень.

Допустимість судового доказу, як випливає з наведених статей ЦПК, — це
відповідність його процесуальної форми (засобів доказування) вимогам
закону, яку потрібно розглядати у широкому і вузькому плані.

Правило допустимості в широкому змісті закріплено в ч. 2 ст. 27 ЦПК і
допускає наявність певного кола засобів доказування, в яких можуть
міститися фактичні дані, з тим, щоб вони могли бути судовими доказами.
Ця вимога має виключний характер, оскільки встановлене законом коло
засобів доказування не може бути розширене або звужене за розсудом суду.
Так, суд не може покласти в обґрунтування висновків по справі фактичні
дані, одержані телефоном або під час особистої бесіди, і, навпаки, не
може відмовити у використанні перерахованих в ч. 2 ст. 27 ЦПК засобів
доказування, якщо таке обмеження не передбачене законом.

Правила допустимості у вузькому плані закріплені в ст. 29 ЦПК і
стосуються в першу чергу тих випадків, коли по справі можуть бути
допустимі тільки певні засоби доказування з числа передбачених законом.
Вони конкретизуються в нормах матеріального права. Наприклад, згідно із
ст. 46 ЦК недотримання простої

Доказування та докази в цивільному судочинстві 195

письмової форми угоди позбавляє сторону можливості у випадку спору
посилатися в її підтвердження на показання свідків. Недодержання судом
цієї вимоги закону, встановлення істини по справі за допомогою показань
свідків, навіть якщо вони мали прямий зв’язок з предметом доказування,
тягне скасування постановленого на основі таких доказів судового
рішення.

Згідно з п. 5 Правил відшкодування власником підприємства, установи і
організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові
ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків1,
ступінь втрати працездатності визначається медико-соціальною експертною
комісією (МСЕК). Тому для встановлення ступеня втрати працездатності при
розгляді і вирішенні цивільних справ за позовами робітників і службовців
про відшкодування шкоди суд може допустити тільки висновки МСЕК і не
може використовувати ні показання свідків, ні інші засоби доказування.
Якщо потерпілий не належить до категорії осіб, освідування яких згідно з
діючим положенням покладено на МСЕК, то встановлення причин
інвалідності, ступеня втрати працездатності провадиться судово-медичною
експертизою за правилами, передбаченими для МСЕК.

Для встановлення психічного стану громадянина в момент вчинення дії або
розгляду цивільної справи допустимим буде тільки такий засіб
доказування, як висновок судово-психіатричної експертизи.

Треба зазначити, що правила допустимості судових доказів, які приписують
для встановлення окремих обставин справи використання певних засобів
доказування, не звільняють суд від обов’язку оцінювати достовірність
таких доказів з урахуванням усієї сукупності зібраних у справі доказів.

Щоб правильно визначити допустимість того чи іншого доказу, необхідно
перевірити не тільки відповідність процесуальної форми доказу вимогам
закону, але і дотримання передбаченого законом процесу їх формування.
Результатом порушення вимог закону, які ставляться до порядку формування
засобів доказування як процесуальної форми судових доказів, є
недопустимість цих засобів доказування, неможливість використання
фактичних даних, які містяться в них, при розгляді справи.

1 Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993
р. № 472 (із змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України
від 18.011994 р.; 03.10.1997 р.) // Право України. 1994. № 9. С. 59-65.

196 Глава XV

Одним із засобів збирання доказів є судове доручення. Воно повинно бути
виконане з дотриманням усіх вимог закону. Згідно із ст. 33 ЦПК виконання
судових доручень здійснюється судом з дотриманням усіх встановлених
законом процесуальних правил. Недопустимі передача виконання судового
доручення технічним працівникам, а також відібрання письмових пояснень
замість з’ясування поставлених в ухвалі питань у судовому засіданні з
складанням протоколу. Свідки повинні попереджуватися про
відповідальність за дачу свідомо неправдивих показань і відмову від
свідчень. Огляд і дослідження письмових і речових доказів потрібно
здійснювати усім складом суду, проведення експертизи — в порядку,
передбаченому законом.

Крім того, що фактичні дані повинні бути одержані за допомогою певних
засобів доказування, з додержанням встановленого законом процесу
формування цих засобів, закон містить певні вимоги, які ставляться до
самих носіїв фактичних даних і до процесуальної форми сприйняття
фактичних даних. Так, ст. 42 ЦПК містить положення щодо осіб, які не
можуть бути свідками: ними не можуть бути представники по цивільній
справі або захисники в кримінальній справі по обставинах, які стали їм
відомі у зв’язку з виконанням обов’язків представника або захисника;
особи, не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно
сприймати факти або давати про них правильні показання. В першому
випадку переслідується мета посилення гарантій реальності і допустимості
захисту або судового представництва; у другому законодавець переслідує
мету виключити можливість попадання до сфери доказової діяльності
безумовно недійсних фактичних даних і цим сприяє встановленню істини у
справі та більш швидкому і правильному її розглядові і вирішенню.

§ 5. Оцінка судових доказів

ЧУцінка доказів — невід’ємна частина судового доказування.

Цивільне процесуальне законодавство передбачає, що суд оцінює докази за
своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і
об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх
сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для суду наперед
встановленої сили (ст. 62 ЦПК).

Доказування та докази в цивільному судочинстві 197

Оцінка доказів складається з визначення судом достовірності і
достатності доказів.

Визначення достовірності доказів зводиться до перевірки доброякісності
джерела доказів, а також самого процесу формування доказів. Наприклад,
даючи оцінку достовірності показання свідка, суд повинен перевірити, чи
міг свідок правильно сприймати факти, чи в змозі даний свідок їх
запам’ятати, а також чи правдиво він дає про них показання. При оцінці
достовірності висновку експерта суд має перевірити компетентність
експерта, при оцінці письмових доказів — їх справжність тощо.

Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достатність,
тобто вирішує питання про те, чи є можливість на підставі зібраних по
конкретній справі доказів зробити певний висновок про наявність фактів,
які належать до предмета доказування, про права і обов’язки сторін.

Суб’єктами оцінки судових доказів є суд і особи, які беруть участь у
справі. З урахуванням цього слід визнати правильною постановку питання
про види оцінки доказів1.

Залежно від суб’єкта доказової діяльності оцінка доказів може бути
рекомендаційною і владною.

Рекомендаційною є оцінка доказів, що надається особами, які беруть
участь у справі. Рекомендаційний характер оцінки осіб, які беруть участь
у справі, міститься, наприклад, в їх клопотанні про витребування певних
доказів, у судових дебатах. Владною є оцінка доказів, яка дається судом.
Владний характер такої оцінки випливає з її обов’язковості.

Оцінка доказів судом може бути попередньою, остаточною і контрольною.
Попередню оцінку доказів здійснює суд (суддя) до виходу до нарадчої
кімнати. Остаточна оцінка здійснюється судом у нарадчій кімнаті і є
підставою для винесення рішення по справі. Контрольну оцінку доказів
здійснюють вищестоящі суди при перевірці законності і обґрунтованості
судових рішень.

Визначення судом достовірності і достатності доказів складає сутність
оцінки доказів у цивільній справі. Однак для правильного розуміння
механізму оцінки доказів необхідно керуватися передбаченими законом
положеннями оцінки доказів. Ці положення закріплені у вже згадуваній ст.
62 ЦПК.

1 Див.: Треушников М К. Доказательство й доказьівание в советском
граж-данском процессе. М., 1982. С. 71-73.

198 Глава XV

Перш за все судова оцінка доказів здійснюється за внутрішнім
переконанням суддів. Внутрішнє переконання — це заснований на доказах
висновок суду про обставини справи. Положення про оцінку доказів за
внутрішнім переконанням випливає з принципу здійснення правосуддя тільки
судом, повноважень суду остаточно вирішувати питання про права й
обов’язки сторін.

Далі, докази повинні бути оцінені судом всебічно, в повному обсязі і
об’єктивно. Положення про повноту оцінки доказів означає, що суд повинен
вивчити і використати докази в повному обсязі, який є достатнім для
правильних висновків суду по суті справи. Положення про всебічність і
об’єктивність розгляду/в судовому засіданні усіх обставин справи
означає, що суд повинен взяти до уваги усі докази, які обґрунтовують як
вимоги позиваг ча, так і заперечення відповідача.

Нарешті, при оцінці доказів суд повинен керуватися тим положенням, що
ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Це означає, що
докази повинні оцінюватися за їх властивостями, і жоден з доказів не має
переваги над іншим. Вищестоящі суди не мають права вирішувати наперед
питання про достовірність, недостовірність або перевагу того чи іншого
доказу.

§ 6. Пояснення сторін і третіх осіб

Г Іояснення сторін і третіх осіб є одним із засобів доказування.

Право сторін і третіх осіб давати усні та письмові пояснення в
законодавстві конкретизується стосовно окремих стадій процесу — в період
підготовки справи до судового розгляду, в стадії судового розгляду, при
провадженні справи в касаційній і наглядній інстанціях.

Доказове значення мають лише ті пояснення сторін і третіх осіб, в яких
містяться відомості про факти, що мають значення для справи.

Поряд з поясненнями по суті справи сторони і треті особи мають право
представляти свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході
судового розгляду, брати участь у допиті свідків і експертів,
висловлювати свою думку з приводу змісту і достовірності письмових і
речових доказів тощо. Подібні ‘пояснення поряд з заявами сторін
розпорядчого характеру (визнання позову, відмова від позову тощо) не є
доказом у справі.

Доказування та докази в цивільному судочинстві 199

Таким чином, пояснення сторін і третіх осіб мають не однакове значення,
а доказами в цивільній справі можуть бути тільки ті пояснення, які
містять відомості про факти, що належать до предмета доказування. У
поясненнях сторін і третіх осіб виділяють: 1) повідомлення, відомості
про факти — тобто докази; 2) волевиявлення; 3) судження про юридичну
кваліфікацію правовідносин; 4) мотиви, аргументи, за допомогою яких
кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті;
5) прояв емоцій, настрою1.

Пояснення сторін і третіх осіб як засіб доказування в цивільному процесі
мають істотне значення. Визнаючи за сторонами і третіми особами право
давати пояснення, закон передбачає скасування рішення, якщо справу
розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі,
не повідомлених про час і місце судового засідання (ст. 314 ЦПК).

Відсутність усних або письмових пояснень сторін або третіх осіб, які не
з’явилися в судове засідання, може призвести до по-становлення судом
необгрунтованого рішення, оскільки утруднюється з’ясування дійсних
взаємовідносин сторін. Тому навіть у випадках неявки без поважних причин
у судове засідання особи, яка бере участь у справі, питання про
можливість розгляду справи за її відсутності повинно вирішуватися судом
з урахуванням необхідності її пояснення для з’ясування взаємовідносин
сторін і достатності доказів.

Значення пояснень сторін визначається тим, що сторони є учасниками
спірних правовідносин і можуть дати повні відомості щодо фактів, які
мають значення для справи.

Така роль пояснень сторін виявляється вже в стадії підготовки цивільних
справ до судового розгляду. У цій стадії суддя опитує позивача про
обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги і докази, що підтверджують
викладені позивачем у позовній заяві обставини, з’ясовує можливі з боку
відповідача заперечення, а в разі необхідності викликає відповідача,
вимагає у нього пояснення про обставини справи, з’ясовує заперечення
проти позову і докази, якими ці заперечення можуть бути підтверджені. По
особливо складних справах суддя пропонує відповідачеві подати письмові
пояснення в справі (ст. 143 ЦПК).

Особливістю пояснень сторін як засобів доказування є те, що сторони
юридичне заінтересовані в результатах справи і дача

1 Див.: Советский гражданский процесе. М., 1989. С. 171.

200 Глава XV

пояснень — їх право, а не обов’язок. Цю обставину необхідно враховувати
при дослідженні пояснень сторін.

Зазначена специфічна риса пояснень сторін особливо виявляється в
судовому розгляді. Суд визначає порядок допиту свідків, експертів і
дослідження усіх інших доказів лише після заслуховування пояснень сторін
та інших осіб, які беруть участь у справі. Таким чином, суд одержує
первісні відомості про факти, що підлягають установленню з цивільної
справи, безпосередньо від сторін, у поясненнях яких, як правило,
містяться не тільки факти, але й ті дані, якими вони можуть бути
підтверджені. Це дає можливість суду обрати найбільш доцільний і швидкий
шлях дослідження і перевірки всього доказового матеріалу, в ході якого
будуть підтверджені або спростовані твердження сторін, дані ними на
початку розгляду справи по суті. Така регламентація ходу судового
розгляду з цивільної справи орієнтує суд на критичне ставлення до тих
пояснень, які представлені сторонами з метою обґрунтування і захисту
своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Суд не може обґрунтувати свої висновки лише заявами сторін, не
підкріпленими ніякими об’єктивними даними, і повинен запропонувати
сторонам обґрунтувати свої твердження. Не тільки твердження сторін, але
й визнання фактів, якими вони обґрунтовують свою позицію з справи, для
суду не є обов’язковими і приймаються тільки тоді, якщо немає сумніву,
що визнання відповідає обставинам справи. Тому наявність одного лише
посилання сторони на те, що її твердження про факти, які мають значення
для справи, не спростовано, не може розглядатися як доказ шуканого
факту.

Аналізуючи пояснення сторін, суд з’ясовує предмет доказування в справі,
визначає закон, яким потрібно керуватися при вирішенні справи,
встановлює коло необхідних доказів.

Є два види пояснення сторін: твердження і визнання. Сутність тверджень
полягає в тому, що в них містяться відомості про факти, які згідно із
законом повинна доказувати сторона як суб’єкт доказування. Сутність же
визнання в іншому. Визнання сторони — це таке пояснення, що містить
відомості про факти, які згідно із законом повинна доказувати друга
сторона.

На відміну від пояснень сторін про факти, які відповідають їх
процесуальній заінтересованості, а тому потребують обґрунтування іншими
засобами доказування, визнання фактів, якими інша сторона обґрунтовує
свої вимоги або заперечення, які’су-

Доказування та докази в цивільному судочинстві 201

перечать її процесуальній заінтересованості, може стати достатнім, і,
отже, єдиним доказом шуканого факту, якщо, на думку суду, визнання
відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і
законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства,
погрози, помилки або з метою приховання істини (ст. 40 ЦПК).

Визнання стороною факту звільняє другу сторону від доказування його,
якщо суд визнає даний факт встановленим. Про прийняття судом визнання
стороною факту повинна бути винесена ухвала.

Судове визнання стороною факту може бути як усним, так і письмовим. Усна
заява, як і всі пояснення осіб, які беруть участь у справі, обов’язково
вноситься до протоколу судового засідання, письмове — прилучається до
справи.

Визнання факту, зроблене не в судовому засіданні, не є доказом. Будучи
доказовим фактом, воно само потребує доказування, тобто обґрунтування
іншими доказами.

Так, факт позасудового визнання відповідачем батьківства в справі про
встановлення батьківства суд встановлює на підставі доказів, які з
достовірністю його підтверджують.

Особливе процесуальне значення має визнання стороною факту, для
підтвердження якого допустимі лише певні засоби доказування — письмові
докази або нотаріальна форма угоди.

Недотримання передбаченої законом форми угоди позбавляє сторони права у
випадку спору посилатися для підтвердження її здійснення на показання
свідків.

Процесуальне значення визнання стороною факту звершення угоди без
дотримання юридичної форми полягає у тому, що воно знімає спір сторін у
цій частині й робить можливим підтвердження угоди будь-якими засобами
доказування, у тому числі й показаннями свідків.

Згідно із ст. 40 ЦПК на доказування визнаного в суді факту не
поширюються правила, встановлені ст. 29 ЦПК, крім випадків, коли факт
повинен бути стверджений нотаріально посвідченим документом.

§ 7. Показання свідків

“дин із засобів доказування в цивільному процесі — показання свідків,
тобто повідомлення суду свідком відомостей (фактичних даних) про
обставини, які мають значення для справи.

202 Глава XV

Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що
відносяться до справи (ст. 41 ЦПК). Свідок зобов’язаний з’явитися до
суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини.

Як правило, свідками викликаються громадяни, яким особисто відомі
будь-які істотні для справи обставини. Особи, які знають про ці
обставини із слів інших чи в результаті ознайомлення з певним
документом, при необхідності можуть також допитуватись як свідки, їх
показання вважаються похідними і дозволяють знайти первісні докази. Коли
ж свідок не може назвати джерела своїх відомостей, такі фактичні дані не
будуть доказами.

Згідно із ст. 42 ЦПК не можуть бути свідками особи, не здатні через свої
фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають
значення для справи, або давати про них правильні показання. Не можуть
бути свідками також представник ки по цивільній справі або захисники в
кримінальній справі по обставинах, які стали їм відомі у зв’язку з
виконанням обов’язків представника або захисника.

Особа, що просить про виклик свідка, повинна зазначити його прізвище,
ім’я, по батькові, місце проживання та обставини, які він може
ствердити.

Якщо викликаний свідок не з’явиться в судове засідання з причин,
визнаних судом неповноважними, його може бути піддано штрафу, а при
неявці за повторним викликом — примусовому приводу через органи
внутрішніх справ.

За злісне ухилення від явки до суду, відмову від свідчень на суді і за
дачу завідомо неправдивих показань свідок підлягає кримінальній
відповідальності згідно із статтями 178 і 179 КК,

Закон встановлює усну форму показань свідків. Якщо зазначені вище свідки
з’являться у засідання суду, який розглядає справу, їх слід допитати.

Свідків, які постійно проживають поза місцем знаходження суду, що
розглядає справу, і не можуть з поважних причин з’явитись у судове
засідання, може допитати суд за місцем їх проживання за дорученням суду,
який розглядає справу.1

Свідок може бути допитаний судом також за місцем його перебування, якщо
він внаслідок хвороби, старості, інвалідності або з інших поважних
причин не може з’явитися на виклик суду.

Допит свідків за місцем їх проживання або перебування провадиться з
ініціативи суду, на прохання сторони або інших осіб, які беруть участь у
справі, чи самого свідка (ст. 45 ЦПК). !І ьч-.

Доказування та докази в цивільному судочинстві 203

, Крім обов’язку дати показання свідок наділений процесуальними правами.
Свідок, даючи показання, може користуватися письмовими замітками в тих
випадках, коли його показання пов’язані з будь-якими обчисленнями та
іншими даними, які важко зберегти в пам’яті. Ці замітки пред’являються
судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до
справи за ухвалою суду (ст. 183 ЦПК). Свідок може давати показання
рідною мовою, користуватися послугами перекладача (ст, 9 ЦПК). За ним
зберігається його середній заробіток за місцем роботи. Свідкам, які не є
робітниками або службовцями, за відрив їх від роботи чи звичайних занять
виплачується винагорода у встановленому розмірі. Свідкові у встановлених
розмірах оплачується також вартість переїзду, добові та витрати по найму
житла (ст. 71 ЦПК).

У судовому засіданні кожний свідок допитується окремо. Свідки, які ще не
дали показань, не можуть перебувати в залі засідання суду під час
розгляду справи.

Перед допитом свідка суд встановлює його особу, вік, рід занять,
відношення до даної справи і стосунки з сторонами та іншими особами, які
беруть участь у справі, і попереджає його про кримінальну
відповідальність за дачу суду завідомо неправдивих показань і за відмову
дати показання.

Свідкам, які не досягли шістнадцяти років, головуючий роз’яснює
обов’язок правдиво розповісти, що їм відомо по справі, але вони не
попереджуються про відповідальність за відмову від дачі показань і за
дачу завідомо неправдивих показань.

Долит свідка починається з пропозиції головуючого розповісти все, що
йому особисто відомо по даній справі, після чого першою йому ставить
запитання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи,
які беруть участь у справі. Свідкові, викликаному з ініціативи суду,
першим ставить запитання позивач.

Судді мають право ставити запитання свідку в будь-який час його допиту.

Кожний допитаний свідок залишається в залі засідання суду до закінчення
розгляду справи. Суд може дозволити допитаним свідкам залишити зал
засідання суду до закінчення розгляду справи за згодою сторін.

Свідок може бути допитаний повторно на тому ж або на наступному
засіданні за його власною заявою, за заявою сторін та інших осіб, які
беруть участь у справі, або з ініціативи суду.

204 Глава XV

Суд може призначити свідкам очну ставку для з’ясування причин розходжень
в їх показаннях.

Порядок допиту неповнолітних свідків специфічний. Допит свідків, які не
досягли п’ятнадцяти років, — обов’язково, а неповнолітних свідків від
п’ятнадцяти до вісімнадцяти років — за розсудом суду провадиться в
присутності педагога або близьких для свідка осіб (батьків,
усиновителів, опікунів, піклувальників), якщо вони не заінтересовані у
справі.

Зазначені особи можуть з дозволу суду ставити свідкові запитання.

У виняткових випадках, коли це необхідно для встановлення істини, на час
допиту осіб, які не досягли повноліття, з залу судового засідання за
ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у
справі. Після повернення цієї особи до залу судового засідання їй
повідомляють про показання свідка, який не досяг повноліття, і надають
можливість поставити запитання свідкові.

Свідок, який не досяг шістнадцяти років, по закінченні його допиту
видаляється із залу судового засідання, крім випадків, коли суд визнає
за необхідне присутність цього свідка в залі судового засідання.

Показання свідків, зібрані в порядку судового доручення, оголошуються в
судовому засіданні.

§ 8. Письмові докази

У законі передбачається, що письмовими доказами є будь-якого роду
документи, акти, листування службового або особистого характеру, що
містять у собі відомості про обставини, які мають значення для справи
(ст. 46 ЦПК).

У науці найбільш розповсюджений погляд, згідно з яким письмові докази
визначаються як предмети, на яких за допомогою знаків закріплені думки,
що містять свідчення про факти, необхідні для вирішення справи. Дане
визначення відбиває головні ознаки письмового доказу.

Істотною ознакою письмового доказу є те, що відомості про факти
закріплюються в об’єктивній формі на тих або інших матеріальних
предметах. Предмет, який може бути використаний для закріплення думок,
повинен бути придатним для письма, щоб нанесені знаки могли зберегтися
протягом певного часу (папір тощо).

Доказування та докази в цивільному судочинстві 205

Ознакою письмового доказу є й те, що закріплення людиною на предметі
своїх думок здійснюється за допомогою певних знаків. Засіб нанесення
знаків повинен бути таким, щоб на предметі утворювалися матеріальні
сліди цих знаків, доступні для сприйняття. Знаки наносяться певними
хімічними засобами або шляхом механічної зміни поверхні предмета.

Відомості про факти можуть бути виражені або в формі думки, або у
вигляді певних слідів на матеріальних предметах. Тільки своїм змістом
письмові докази можуть підтверджувати наявність або відсутність шуканого
факту.

Письмові докази за своїм джерелом належать до доказів особистих,
внаслідок чого їм притаманний процес формування особистих доказів. На їх
формування впливають особисті якості людини: освіта, спеціальність, вік,
спостережливість, заінтересованість, розвиненість органів чуття,
душевний стан тощо. Сукупність цих факторів і визначає об’єктивність і
повноту одержання і закріплення відомостей. Особливість письмового
доказу полягає у тому, що при закріпленні відомостей можливі всякого
роду неточності, перекручення, неповнота, що нерідко виявляються при
наступній перевірці документа за допомогою показань осіб, які його
склали.

Важливість письмових доказів у цивільному процесі перш за все
визначається значенням форми матеріально-правових відносин.

Законом передбачена обов’язкова письмова форма ряду угод і заборонено
використання інших засобів доказування на підтвердження їх укладення.

У судовій практиці використовуються різні види письмових доказів, яким
притаманні певні особливості, що необхідно враховувати при їх
дослідженні. Знання класифікації орієнтує судові органи в оцінці
достовірності окремих письмових доказів.

Письмові докази класифікуються за такими ознаками: за суб’єктом
(джерелом) формування; за характером змісту; за формою закріплення; за
засобом формування.

За суб’єктом письмові докази поділяються на офіційні і неофіційні.
Офіційні письмові докази — це документи, акти, які виходять від
державних органів, установ, підприємств, службових осіб і громадських
організацій. Неофіційні — це документи, які виходять від громадян.

Розмежування письмових доказів на офіційні і неофіційні зумовлює не
однаковий порядок їх дослідження. Дослідження офіційних документів
потребує з’ясування наявності повноважень

206 Глава XV

органів і службових осіб, які склали документ, дотримання передбаченого
законом порядку складання документів і перевірки істинності викладених у
документах відомостей.

Оспорювання офіційних документів у ряді випадків можливо лише у
встановленому законом порядку.

Офіційні письмові докази — такі письмові матеріали, які виходять від
державних, громадських організацій, службових осіб і складені в порядку
здійснення службових, державних або громадських обов’язків. До офіційних
письмових доказів належить велика група документів, у складі якої можна
виділити певні підгрупи, у тому числі документи, що виходять від органів
влади та місцевого самоврядування; службових осіб; судово-прокурорських
органів; органів громадських організацій.

У судовій практиці з цивільних справ часто зустрічаються неофіційні
документи. У всіх випадках особа, яка склала документ, виступає тільки
як громадянин. До неофіційних документів належить листування ділового і
особистого характеру, різні записи, щоденники, рукописи, договори тощо.

Дослідження неофіційних документів допускає перевірку істинності
відомостей, які містяться в документі, або волевиявлення суб’єкта.
Неофіційні документи мають велике доказове значення для правильного
вирішення спору, тому що вони мо-| жуть містити позасудове
визнання певних фактів.

?• За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі
й

інформативні. Розпорядчі докази визначаються як документи, які містять
вираження волі. До розпорядчих потрібно віднести акти органів державної
влади і державного управління, місцевого самоврядування, а також
документи, в яких виражається воля суб’єктів права, спрямована на
встановлення, зміну і припинення правовідносин. Інформативні документи
містять відомості про наявність або відсутність певних фактів.

Різноманітність розпорядчих документів пояснюється характером суб’єкта
доказування і його функціями, що має враховуватися при дослідженні цих
доказів. Розпорядчі документи характеризуються наявністю двох головних
ознак: правомірністю волевиявлення і наявністю дійсної волі суб’єкта,
вираженої в документі.

У судовій практиці часто використовуються інформативні письмові докази
(довідки, звіти, акти, листи, повідомлення).

Істотною ознакою інформативного документа є те, що в ньому
повідомляється лише про певні факти, їх наявність або від-1

Доказування та докази в цивільному судочинстві________207

сутність. У таких документах головним при дослідженні доказів є
встановлення відповідності закріплених відомостей самим фактам
дійсності. Особливо старанно потрібно вияснити умови його складання»
враховуючи усі фактори, які впливають на процес формування.

Наведений поділ документів має умовний характер, тому що в одному й тому
ж документі можуть бути закріплені одночасно і волевиявлення особи, і
відомості інформативного характеру.

За формою письмові докази поділяються на прості і нотаріально
засвідчені, або документи простої письмової форми і кваліфікованої
письмової форми.

Для документів простої письмової форми характерно те, що порядок їх
викладу не має значення, вони не мають обов’язкових реквізитів, Ці
документи можуть бути використані як докази з урахуванням, вимог
допустимості. Форма таких документів довільна і визначається їх
суб’єктами.

Велику групу складають документи кваліфікованої форми. Головна їх ознака
полягає у тому, що для них встановлена визначена форма з наявністю
необхідних реквізитів.

Письмові докази можуть бути кваліфіковані також за засобом і характером
формування. За цією ознакою їх можна поділити на оригінали і копії.
Оригіналами є перші примірники. Такий документ має більшу вірогідність,
тому що відомості про факт закріплені у ньому безпосередньо особою, яка
склала даний документ. При вирішенні справи повинні бути використані в
першу чергу письмові докази в оригіналі. Якщо представлено копію, суд
може витребувати оригінал.

Письмові докази або протоколи їх огляду, складені в порядку,
передбаченому статтями 33, 36 і 189 ЦПК, оголошуються в судовому
засіданні й пред’являються для ознайомлення особам, які беруть участь у
справі, а в необхідних випадках — експертам і свідкам. Особи, які беруть
участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих доказів або
протоколу.

З метою охорони таємниці листування і телеграфних повідомлень особисте
листування та особисті телеграфні повідомлення громадян можуть бути
оголошені у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, між
якими це листування і телеграфні повідомлення відбувалися. В противному
разі таке листування і телеграфні повідомлення оголошуються й
досліджуються! у укритому судовому засіданні (ст. 187 ЦПК).

208 Глава XV

Особа, яка порушує клопотання перед судом про витребування від інших
осіб письмових доказів, повинна докладно зазначити, який письмовий доказ
вимагається, підстави, з яких вона вважає, що письмовий доказ має інша
особа, і обставини, які може підтвердити цей доказ. Письмові докази,
якщо їх вимагає суд або суддя від державних підприємств, установ,
організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об’єднань,
інших громадських організацій, а також від окремих громадян,
надсилаються безпосередньо до суду. Суд або суддя можуть також
уповноважити заінтересовану сторону або іншу особу, яка бере участь у
справі, одержати письмовий доказ для представлення його суду (ст. 47
ЦПК).

Стаття 48 ЦПК передбачає, що державні підприємства, установи,
організації, колгоспи, інші кооперативні організації, їх об’єднання,
інші громадські організації, а також громадяни, які не можуть подати
письмових доказів, якщо їх вимагає суд або суддя, зобов’язані повідомити
про це суд, зазначивши причину. В разі неповідомлення у встановлений для
подачі строк, а також в разі неповажності причин відмовлення від подачі
письмового доказу суд або суддя можуть накласти на винних службових осіб
державних підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших
кооперативних організацій, їх об’єднань, інших громадських організацій,
а також на громадян штраф у розмірі до одного неоподатковуваного
мінімуму доходів громадян.

Накладення штрафу не звільняє відповідних службових осіб і громадян від
обов’язку подати письмовий доказ, що вимагається судом.

Якщо подання письмових доказів до суду утруднено, наприклад, через їх
численність або внаслідок того, що тільки частина з них має значення для
справи, суд може вимагати подання належно засвідчених витягів з них або
оглянути їх на місці.

Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі.

Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть
участь у справі, або з власної ініціативи має право, в разі потреби,
вимагати подання оригіналу.

Оригінали письмових доказів, які є в справі, на прохання осіб, що подали
їх, можна повернути після того, як рішення суду набере законної сили.
Проте в справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу.
«•’ •’

Доказування та докази в цивільному судочинстві 209

§ 9. Речові докази

і ечовими доказами є предмети, які своїми властивостями свідчать про
обставини, що мають значення для справи (ст. 52 ЦПК).

Речові докази можуть підтверджувати обставини невиконання договірних
зобов’язань (виготовлення або продаж речі неналежної якості), лорушення
права власності (знаходження речі у особи без правових підстав),
заподіяння шкоди (ушкодження майна).

Витребування речових доказів і вирішення питань про відповідальність за
їх неподання провадиться в порядку, встановленому статтями 47 і 48 ЦПК.

Зберігання речових доказів здійснюється різними засобами. Речові докази
до набрання рішенням законної сили зберігаються в справі або за окремим
описом здаються до камери схову речових доказів суду. Речі, що не можуть
бути доставлені до суду, зберігаються в місці їх знаходження; вони
повинні бути докладно описані й опечатані, а в разі потреби —
сфотографовані. Суд вживає заходів до зберігання речей у Незмінному
стані (ст. 54 ЦПК).

Продукти та інші речі, що швидко псуються, негайно оглядаються судом з
повідомленням про призначення огляду осіб, які беруть участь у справі.
Після огляду ці речі повертаються особам, від яких вони були одержані,
або передаються підприємствам, установам чи організаціям, які можуть їх
використати за призначенням. Ці підприємства, установи або організації
згодом повертають власнику предмети того ж роду і якості або їх вартість
за державними цінами на час повернення (ст. 55 ЦПК).

Речові докази після набрання рішенням суду законної сили повертаються
особам, від яких були одержані, або передаються особам, за якими суд
визнав право на ці речі. Предмети, що за законом не можуть бути у
володінні громадян, передаються відповідним державним підприємствам,
установам або організаціям.

В окремих випадках речові докази після огляду й дослідження їх судом
можуть бути до закінчення справи повернуті особам, від яких вони були
одержані, якщо останні про те просять і якщо задоволення такого
клопотання не зашкодить розгляду справи.

Речові докази досліджуються шляхом їх огляду. При цьому можуть бути
використані різноманітні технічні засоби.

210 Глава XV

Речові докази оглядаються судом і пред’являються для ознайомлення
особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — експертам
і свідкам. Особи, яким пред’явлені для ознайомлення речові докази,
можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов’язані з оглядом.
Ці заяви заносяться до протоколу судового засідання.

Речові докази, які не можна доставити до суду, оглядаються за місцем їх
знаходження. Про проведення огляду на місці суд постановляє ухвалу.
Огляд на місці провадить весь склад суду з повідомленням про це осіб,
які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — з викликом
експертів і свідків,

Про огляд на місці і проведеш при огляді дії складається про* токол, що
підписується всіма особами, які беруть участь в огляді. До протоколу
додаються разом з описом усі складені або звірені під час огляду плани,
креслення, знімки тощо.

Особи, які беруть участь в огляді на місці, мають право подавати свої
зауваження на протокол огляду.

§ 10. Висновок експерта

іЗисновок експерта — результат експертизи, тобто дое-лідження
представлених судом об’єктів, яке провадиться експер-том з метою
встановлення обставин, що мають значення для справи. Таким чином,
засобом доказування у цивільному процесі є висновок експерта.

Згідно із ст. 57 ЦПК для з’ясування обставин, що мають значення для
справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки
або ремесла, суддя в порядку забезпечення доказів та під час підготовки
справи або суд під час розгляду справи можуть призначити експертизу.
Експертизу провадять на суді або поза судом, коли це потрібно за
характером дослідження або коли об’єкт дослідження неможливо доставити
до суду.

Призначаючи експертизу і встановлюючи коло питань, які слід поставити
перед експертами, суддя або суд повинні з цього приводу врахувати
пропозиції сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Відхилення
питань, запропонованих особами, які беруть участь у справі, суд
зобов’язаний мотивувати. В ухвалі про призначення експертизи належить
зазначити, з яких питань потрібні висновки експертів і кому доручається

ПрОВеСТИ експертизу.
‘ М-учУ

Доказування та докази в цивільному судочинстві 211

Експертиза провадиться експертами відповідних установ або іншими
спеціалістами, призначеними судом. Експертом може бути призначена
будь-яка особа, що володіє необхідними знаннями для дачі висновку.

У цивільному процесі застосовуються різні експертизи: судово-медична,
судово-психіатрична, почеркознавча, товарознавча, біологічна та ін.
Предметом експертизи не можуть бути питання права.

Іноді в судовій практиці виникає необхідність проведення додаткової або
повторної експертизи. Цивільне процесуальне законодавство передбачає, що
в разі необхідності провести додаткові дослідження, а також в разі
суперечливості висновків кількох експертів суд може зажадати додаткового
висновку або призначити інших експертів (ст. 61 ЦПК).

У законодавстві безпосередньо не передбачається можливості призначення
комплексної експертизи за участю кількох спеціалістів з різних галузей
знання. Однак призначення комплексної експертизи не суперечить
законодавству. Більше того, в ряді випадків така експертиза необхідна,
якщо без застосування знань різних спеціалістів не можна встановити
обставини, що входять до предмета доказування.

Достовірність висновку експерта залежить від вибору особи, яку залучають
як експерта. Експерт повинен мати спеціальні пізнання, бути
компетентним. Крім того, достовірність висновку експерта забезпечується
тим, що експерт не може брати участі у розгляді справи і підлягає
відводу, якщо він: особисто прямо чи побічно заінтересований у
результатах справи; є родичем сторін або інших осіб, які беруть участь у
справі; перебуває в особливих стосунках з особами, які беруть участь у
справі; знаходиться або знаходився у службовій або іншій залежності від
сторін, інших осіб, які беруть участь у справі; провадив ревізію,
матеріали якої послужили підставою до порушення цивільної справи;
виявився некомпетентним (ст. 19 ЦПК).

Підставою для провадження експертизи є ухвала суду (судді). В ухвалі про
призначення експертизи вказується: дата й місце складення ухвали про
призначення експертизи; назва суду, який призначив експертизу; номер
справи, по якій призначена експертиза; підстава для призначення
експертизи; назва установи» в якій повинна бути проведена експертиза;
питання, поставлені перед експертом; матеріали, представлені в
розпорядження експерта

212 Глава XV

(об’єкти експертного дослідження, предмети, документи, зразки для
порівняльного дослідження і документи, що стосуються предмета
експертизи, а також інші матеріали, які мають значення для проведення
експертизи).

Експерт як учасник цивільних процесуальних правовідносин має певні права
та обов’язки. Він має право знайомитися з матеріалами справи, брати
участь у розгляді справи судом, просити суд про надання йому додаткових
матеріалів, відмовитись від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів
недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання
покладеного на нього обов’язку (ст. 59 ЦПК).

Особа, яка призначена експертом, повинна з’явитись на виклик суду і дати
правдивий висновок щодо поставлених їй питань (ст. 58 ЦПК). Якщо експерт
злісно ухиляється від явки до суду, відмовляється без поважних причин
від виконання покладених на нього обов’язків або дає завідомо
неправдивий висновок, до нього застосовуються заходи, передбачені
статтями 178 і 179 КК.

Висновок експерта повинен містити в собі докладний опис проведених
досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді
на поставлені судом питання.

Якщо експерт під час проведення експертизи встановить обставини, що
мають значення для справи, з приводу яких йому не були поставлені
питання, свої міркування про ці обставини він має право внести до свого
висновку. Експерт дає у письмовій формі свій мотивований висновок, який
приєднується до справи. Суд має право запропонувати експерту дати усне
пояснення свого висновку, яке заноситься до протоколу судового
засідання, прочитується експертові й підписується ним.

Коли призначено кількох експертів, вони мають право радитись між собою.
Якщо експерти прийдуть до одного висновку, вони всі підписують його.
Експерт, не згодний з іншими експертами, складає окремий висновок.

Висновок експерта для суду не є обов’язковим і оцінюється судом за
правилами, встановленими ст. 62 ЦПК. Незгода суду з висновком експерта
повинна бути мотивована в рішенні або ухвалі.

Висновок експерта досліджується в судовому засіданні шляхом оголошення.
Для роз’яснення і доповнення висновку експерта йому можуть бути
поставлені запитання. Першим ставить запитання експертові особа, за
заявою якої призначено експертизу, а потім — інші особи, які беруть
участь у справі. Якщо експертизу

Доказування та докази в цивільному судочинстві 213

призначено за ініціативою суду, першим ставить запитання експертові
позивач. Головуючий може ставити запитання експертові в будь-який час
його допиту (ст. 190 ЦПК).

Висновок експерта оцінюється поряд з іншими доказами і не має переваг
перед ними. Разом з тим в оцінці висновку експерта є певна специфіка.

Оцінка висновку експерта містить аналіз дотримання процесуального
порядку підготовки, призначення і проведення експертизи, відповідності і
повноти висновку експерта завданню, ступеню наукової обґрунтованості
висновку, фактичних даних з точки зору їх належності й місця в системі
інших доказів1.

В результаті оцінки висновку експерта суд може визнати його
обгрунтованим і достатнім і покласти в основу рішення. Якщо висновок
експерта є неповним, суд (суддя) може призначити додаткову експертизу.
Нарешті, якщо у суду виникають сумніви у достовірності висновку
експерта, він може призначити повторну експертизу.

§11. Забезпечення доказів

ц.ившбнє процесуальне законодавство передбачає, що особи, які мають
підстави побоюватись, що подача потрібних для них доказів стане згодом
неможливою або утрудненою, мають право просити суд під час розгляду
справи або суддю як до, так і після подачі заяви забезпечити ці докази
(ст. 35 ЦПК).

Забезпечення доказів — це заходи, спрямовані на збереження відомостей
про обставини справи, коли є підстави припускати, що використання цих
відомостей в подальшому може стати утрудненим або неможливим (від’їзд
свідка в тривале закордонне відрядження, втрата якостей речі тощо).

Забезпечення доказів віднесено виключно до компетенції судів. Згідно із
ст. 36 ЦПК суддя забезпечує докази шляхом допиту свідків, призначення
експертизи, витребування та огляду письмових і речових доказів. Про
забезпечення доказів суд або суддя постановляє ухвалу, в якій зазначає
порядок і спосіб її виконання. Протоколи і всі зібрані в порядку
забезпечення доказів матеріали надсилаються до суду, який розглядає
справу.

Заява про забезпечення доказів повинна містити суть і форму потрібних
доказів, зазначення обставин, які підтверджують-

:(* Див.: Тсория доказательств в советском уголовном процессе. М., 1973.
С. 725.

214

Глава XV

ся цими доказами, підставу, на якій просять забезпечити докази, справу,
для якої потрібні забезпечувані докази.

Заява про забезпечення доказів розглядається протягом десяти днів
відповідно судом або суддею того суду, в районі діяльності якого
належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінтересованих
осіб. Однак неявка їх не перешкоджає розглядові заяви.

У виняткових випадках, а також у випадках, коли не можна встановити, до
кого позивач може згодом пред’явити позов, заява про забезпечення
доказів розглядається тільки за участю заявника.

Оскарження ухвали про забезпечення доказів не допускається. Ухвалу про
відмову забезпечити докази мбжна оскаржити.

Глава XVI

ПОЗОВ

§ 1. Поняття позову та його елементи. Види позовів

У позовному провадженні розглядається і вирішується спір про право
цивільне, тобто спір, який виник з цивільних, сімейних, трудових і
кооперативних правовідносин.

Процесуальним засобом порушення судової діяльності по захисту прав
громадян і юридичних осіб у позовному провадженні є позов, в якому
заінтересована особа (позивач) викладає свої вимоги до порушника
суб’єктивного права (відповідача). Звертаючись до суду з позовом,
позивач просить винести рішення, яким привести поведінку відповідача у
відповідність з вимогами норм права. Вимоги позивача можуть бути
направлені на визнання його прав, на відновлення становища, яке існувало
до порушення права, і припинення дій, що порушують право, на присудження
до виконання обов’язку в натурі, на припинення або зміну правовідносин,
на стягнення з відповідача збитків, а у випадках, передбачених законом
або договором, — неустойки (штрафу, пені), а також іншими засобами,
передбаченими законом.

Поняття позову, як правило, визначається як звернення заінтересованої
або іншої уповноваженої на те особи до суду з проханням про розгляд
цивільно-правового спору і захист суб’єктивних прав. Однак таке
визначення поняття позову не відображає повністю його правової природи.
Як засіб порушення процесуальної діяльності, і, таким чином, як
процесуальне поняття за своєю юридичною природою позов тісно пов’язаний
з суб’єктивним матеріальним правом (цивільним, сімейним, трудовим,
кооперативним), на захист якого він пред’являється. Без спірної
матеріально-правової вимоги позивача до відповідача немає позову. Тільки
завдяки матеріально-правовій стороні позову в

216 Глава XVI

цившьному процесі Існують такі Інститути, як визнання позову, відмова
від позову, забезпечення позову, мирова угода тощо. Матеріально-правова
вимога позивача до відповідача стає позовом в тому випадку, якщо вона
звернена у відповідний суд, де підлягає розгляду в порядку позовного
провадження з дотриманням певних процесуальних гарантій. Тому суть
позову може бути правильно визначена тільки з врахуванням єдності його
матеріальної та процесуальної сторони. Позов, крім процесуальної сторони
— вимоги до суду про розгляд і вирішення спору про право цивільне, має
матеріально-правову сторону — вимогу позивача до відповідача про
відновлення порушеного права.

Таким чином, позов — це вимога позивача до відповідача, звернена через
суд про захист порушеного чи оспорюваного суб’єктивного права або
охоронюваного законом інтересу, який здійснюється в певній, визначеній
законом, процесуальній формі.

Для того щоб позов міг виконати роль засобу порушення судової
діяльності, він повинен містити в собі певні складові частини
(елементи). Елементи позову визначають зміст судової діяльності,
індивідуалізують позови. За елементами проводиться класифікація позовів
на види., встановлюються межі судового розгляду і предмет доказування.
Елементи позову мають важливе значення для організації захисту
відповідача проти позову, для вирішення питання про прийняття позову до
судового провадження. Вони визначають суть вимоги, на яку суд*повинен
дати відповідь у своєму рішенні.

Кожний позов складається з трьох елементів: предмета, підстави, змісту.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача,
відносно якої суд повинен винести рішення. Ця вимога повинна носити
правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права,
а також бути підвідомчою суду.

В процесі розгляду та вирішення цивільної справи по суті позивач має
право змінити предмет позову (ст. 103 ЦПК), тобто, звернувшись до суду з
однією вимогою, в процесі розгляду справи він може замінити цю вимогу
іншою. Таке право позивача забезпечує швидкість і оперативність розгляду
справи. Однак зміна предмета позову можлива лише протягом розгляду
справи по суті і в межах спірних правовідносин. У випадку, коли нова
вимога позивача виходить за межі спірних правовідносин, позивач
зобов’язаний пред’явити новий позові

Позов 217

Правильне визначення предмета позову має важливе прак-тичне значення,
оскільки предмет позову визначає суть вимоги, на яку суд повинен дати
відповідь у рішенні. За предметом позову визначається підвідомчість
даної справи, проводиться класифікація на окремі категорії справ

Матеріально-правова вимога позивача повинна опиратися на підставу
позову.

Підставою позову визнають обставини, якими позивач обґрунтовує свої
вимоги (ст. 137 ЦПК). Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти,
тобто такі факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки:
виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Тому в підставу позову не
можуть входити обставини, що виступають доказами по справі. З ними закон
не пов’язує виникнення, зміни або припинення прав чи обов’язків. Вони
лише підтверджують наявність чи відсутність юридичних фактів, які
входять у підставу позову.

В підставу позову може входити як один, так і декілька юридичних фактів.
Однак для обґрунтування вимоги позивач повинен наводити завжди повний
комплекс фактів. Відсутність одного з них може зробити вимогу
необґрунтованою. Так, наприклад, підставою позову про стягнення коштів
на утримання дітей (аліменти) є: а) факт перебування позивача і
відповідача в зареєстрованому шлюбі; б) факт народження дитини в цьому
шлюбі; в) факт перебування дитини на утриманні позивача. Тільки при
наявності цього комплексу (складу) фактів позовна вимога може вважатися
обґрунтованою.

Підстава позову включає й себе ті юридичні факти, які підтверджують
наявність чи відсутність спірних правовідносин, а також факти, які
підтверджують порушення прав позивача (привід до пред’явлення позову).

Юридичні факти, покладені в підставу позову, свідчать про те, що між
сторонами існують правовідносини і що внаслідок певних дій відповідача
ці відносини стали спірними. Від характеру спірних правовідносин
залежить правова кваліфікація спору.

Слід підкреслити, що чинне процесуальне законодавство не вимагає від
позивача обґрунтування своїх вимог відповіднимйнорма-ми права. На суд
покладається обов’язок встановити спірні правовідносини і застосувати до
них відповідні норми матеріального права.

Підстава позову має важливе практичне значення. Правильне її
встановлення визначає межі доказування, а також є гарантією прав
відповідача на захист проти позову.

218 ____ ГцаваХУІ

Підстава позову викладається в позовній заяві. Однак, як вже
зазначалося, протягом всього часу розгляду справи по суті пО-зивач має
право змінити підставу позову (ст. 103 ЦПК). Така зміна може мати місце
і допускається чинним законодавством з метою встановлення об’єктивної
істини і дійсних взаємовідносин між сторонами. Разом з тим закон дещо
обмежує позивача в можливості зміни підстави позову: міняючи її, позивач
не може вийти за межі спірних правовідносин.

Слід зазначити, що в теорії цивільного процесуального права немає єдиної
думки щодо складових частин (елементів) позову. Одні процесуалісти
вважають, що немає необхідності виділяти зміст позову як окремий
елемент, оскільки він охоплюється предметом і підставою, інші —
заперечують проти цієї точки зору і обґрунтовують необхідність виділення
такого елементу.

Виділення змісту позову як його елементу є необхідним, оскільки в позові
повинні відобразитися дві вимоги позивача: вимога до суду про захист
порушеного чи оспорюваного права і вимога позивача до відповідача. Тому
під змістом позову необхідно розуміти вид судового захисту, за яким
позивач звертається до суду. Позивач може просити суд винести рішення:
про Присудження йому певної речі; про поновлення порушеного права™, про
визнання наявності чи відсутності суб’єктивних Прав; про зміну чи
припинення існуючого між сторонами правовідношення. Тому вимога позивача
про присудження, визнання чи перетворення певних правовідносин і є
змістом кожного позову.

Виділення змісту позову як вимоги позивача, направленої до суду, про
здійснення певних дій має важливе практичне значення. Зміст позову
допомагає визначити підвідомчість даної справи суду, а також встановити
межі дослідження справи в Судовому засіданні і постановити конкретне,
повиє і доступне1 рішення, що є підставою для швидкого і правильного
відновлення порушеного права. За змістом позови класифікуються на окремі
види.

Всі елементи позову тісно пов’язані між собою. Юридичні факти, які
підтверджують суб’єктивне матеріальне право і є підставою позову,
визначають юридичну природу матеріально-правових вимог, що складають
предмет позову. В той же час матеріально-правова вимога визначає
процесуальну форму захисту, тобто зміст позову.

Позови можна класифікувати на види, беручи до уваги різні критерії.
Найбільш розповсюдженою є класифікація1 Й’О-

Позов 219

зовів на види за матеріально-правовим і процесуально-правовим
критеріями.

Враховуючи матеріально-правовий критерій, позови поділяються на види
залежно від характеру спірних правовідносин. Позови можуть виникати із
цивільних, сімейних, трудових, кооперативних та інших правовідносин.
Кожний з цих видів позовів можна підрозділяти залежно від інститутів чи
окремих норм галузей права. Наприклад позови, які виникають із сімейних
правовідносин, можна поділяти на позови про стягнення аліментів, про
розділ спільнрго майна між подружжям, про розірвання шлюбу тощо.

Такий поділ позовів на види має не тільки теоретичне, а й практичне
значення. Залежно від характеру спірних правовідносин суд може
вирішувати питання про підвідомчість спору, про предмет доказування,
визначити суб’єктний склад спору, належність і допустимість доказів та
ін. Ця класифікація позовів на види дозволяє зосередити увагу на
процесуальних особливостях розгляду і вирішення окремих категорій справ.

У вимозі до суду про порушення судової діяльності по захисту прав і
законних інтересів визначається і засіб бажаного захисту — як наслідок,
на досягнення якого спрямована ця діяльність. За засобом процесуального
захисту позови поділяються на три види: про присудження, про визнання і
перетворювальні.

Позови про присудження — найбільш поширений вид позовів, коли позивач
вимагає примусового здійснення обов’язку боржника-відповідача. Кожний
процес виникає в зв’язку з тим, що суб’єктивне право позивача порушено
або є загроза його порушення, внаслідок чого виникає необхідність
звернутися до суду за захистом свого права. Позови про присудження
пред’являють» ся, як цравило, в тих випадках, коли право позивача вже
порушено і необхідно здійснити певні дії для його поновлення. Типовими
прикладами позовів про присудження є позови про стягнення аліментів, про
виселення з жилих приміщень, про стягнення боргових сум на підставі
договору позики тощо.

І Характерною особливістю позовів про присудження є те, що після їх
розгляду і винесення по них рішення, якщо позови добровільно не
виконуються, то вони можуть бути виконані в примусовому порядку. В
судовій практиці ці позови нерідко поєднуються з позовами про визнання,
коли позивач вимагає не лише визнати за ним право, а й примусити
відповідача до виконання обов’язків.

220 Глава XVI

Позови про визнання — це такі позови, коли позивач просить суд
підтвердити наявність чи відсутність між ним і відповідачем певних
правовідносин. Позови про визнання пред’являються в тих випадках, коли
порушення права позивача, як правило, немає, однак між сторонами виникли
сумніви щодо існування чи дійсності між ними відносин, які мають правові
наслідки. Звертаючись до суду з позовом про визнання, позивач не ставить
перед собою мети про матеріальне присудження, його мета полягає в
усуненні сумнівів відносно існування правовідносин.

Залежно від мети, яку ставить перед собою позивач, позови про визнання
поділяються на позитивні і негативні., Позови, які спрямовані на
підтвердження наявності певних правовідносин між позивачем і
відповідачем (наприклад, визнати право власності на будинок) визнаються
позитивними. Якщо ж позивач просить суд підтвердити відсутність певних
правовідносин між ним і відповідачем (наприклад, визнати угоду
недійсною), такий позов визнається негативним.

Характерною особливістю позовів про визнання є те, що рішення по цих
позовах ніколи не вимагають примусового виконання, а захист права
здійснюється безпосередньо рішенням суду.

У судовій практиці нерідко позови про визнання доповнюються позовами про
присудження, коли визнання служить необхідною передумовою присудження.
Так, наприклад, у позовах про поновлення на роботі суд перш за все
повинен визнати звільнення працівника незаконним і на цій підставі
поновити його на роботі і стягнути заробітну плату за вимушений прогул.

Перетворювальні позови — це такі, коли позивач просить суд перетворити
існуючі між ним і відповідачем правовідносини.

Залежно від мети, яку ставить позивач, звертаючись до суду,
перетворювальні позови підрозділяються на: а) позови, спрямовані на
зміну правовідносин. Прикладом такого позову може бути позов про
виділення частини із спільного майна на підставі ст. 115 ЦК. Позивач у
цьому випадку вимагає такого рішення, яке б змінило існуючі
правовідносини; б) позови, спрямовані на припинення правовідносин.
Характерним прикладом є позови про розірвання шлюбу, коли позивач
просить суд припинити існуючі між«им і відповідачем правовідносини.

В юридичній літературі висловлюються заперечення проти виділення цьрго
виду позовів, які зводяться до того, що завдання суду полягає не в
творенні правовідносин, а в захисті реалїно

Позов 221

існуючих прав та інтересів, які мають місце незалежно від суду, а також,
що перетворювальні позови повністю охоплюються позовами про визнання і
про присудження!

Такі висновки суперечать чинному цивільному законодавству, яке
передбачає можливість подання позовів про зміну чи припинення
правовідносин окремо від позовів про визнання чи про Присудження (ст. 6
ЦК). Це зовсім не означає, що суд творить правовідносини. Він змінює чи
припиняє існуючі правовідносини, оскільки тільки суд компетентний це
зробити, а сторони мають право на їх зміну чи припинення ще до
виникнення процесу.

Зміна чи припинення існуючих правовідносин є одним із засобів захисту
цивільних прав. А оскільки критерієм класифікації , позовів на види за
процесуальною ознакою є засіб захисту, то не може викликати сумнівів,
існування перетворювальних позовів.

Характерною ознакою позовів про визнання є те, що вони пред’являються,
як правило, якщо у сторін виникли сумніви в існуванні правовідносин і
суд своїм рішення повинен усунути ці сумніви, тобто визнати наявність чи
відсутність правовідносин.

При поданні перетворювальних позовів таких сумнівів у сторін не існує.
Між ними існують правовідносини і сторони це знають, однак вони просять
суд перетворити їх (замінити або припинити), що входить в його
компетенцію.

§ 2. Право на пред’явлення позову

П,

Іраво на звернення за судовим захистом тісно пов’язане з суб’єктивним
матеріальним правом, яке підлягає захисту. З порушенням матеріального
суб’єктивного права заінтересованої особи виникає право на позов.
Засобом реалізації цього права є звернення заінтересованої особи з
позовом до суду, який у певному порядку розглядає вимогу позивача і дає
відповідь у вигляді судового рішення.

В теорії цивільного процесу поняття права на позов визначається
по-різному. В одному випадку право на позов визначається як процесуальне
поняття, в другому — зводиться до матеріального, в третьому —
матеріально-правові і процесуально-правові можливості судового захисту
об’єднуються в єдине поняття права на позов.

Аналіз матеріального і процесуального законодавства та су-доврї,практики
показує, що право на позов — це єдине матері-

222________________________Глава XVI

альне і цивільно-процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і
процесуальну форму. В цивільному процесуальному праві не може бути
самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов
в матеріальному розумінні. І навпаки, матеріальне право не може існувати
без притаманної йому можливості бути реалізованим у примусовому порядку.
Єдність м^ате-ріально-правового змісту права на позов і його
процесуальної форми визначається тим, що право на позов — це право на
відновлення порушеного права в певній, встановленій законом,
процесуальній формі, в певному процесуальному порядку, який забезпечує
об’єктивність і реальність захисту.

Таким чином, право на позов є єдиним поняттям, яке вклю^ чає: право на
пред’явлення позову і порушення справи в суді і право на задоволення
матеріально-правової вимоги позивача. Право на пред’явлення позову до
суду є засобом реалізації права на позов. Однак, виступаючи
процесуальною формою права на позов, право на пред’явлення позову
користується певною самостійністю. Це проявляється в тому, що
процесуальний порядок реалізації права на позов виступає як особливий
вид діяльності, яка регулюється цивільним процесуальним правом, що надає
учасникам процесу особливі процесуальні права і обов’язки, які забезпе-,
чують реальну можливість одержання правового захисту.

Тому під правом на пред’явлення позову слід розуміти право на звернення
до суду з метою порушення цивільної процесуальної діяльності по захисту
порушеного або оспорюваного суб’єктивного права чи охоронюваного законом
інтересу.

Правом на звернення до суду з позовом наділені всі громадяни і
організації, які користуються правами юридичної особи (ст. 102 ЦПК).
Така широка можливість звернення до суду, надана процесуальним
законодавством, може бути реалізована лише при наявності певних
передумов, встановлених законом (ст. 136 ЦПК).

В теорії цивільного процесуального права передумови права на
пред’явлення позову підрозділяються на дві групи: суб’єктивні і
об’єктивні.

До суб’єктивних передумов належать перш за все процесуальна
правоздатність позивача і відповідача. Право на звернення до суду за
захистом виникає одночасно з виникненням цивільної процесуальної
правоздатності. Оскільки всі громадяни набувають процесуальної
правоздатності з моменту народження^ не

_____________________________Позов__________________________223

можуть позбавлятися здатності на звернення до суду за захистом, то в
судовій практиці питання щодо процесуальної правоздатності може виникати
тільки щодо організацій. Процесуальна правоздатність організацій
залежить від того, чи є організація юридичною особою.

Суб’єктивною передумовою прав на звернення до суду є та-крж процесуальна
заінтересованість особи. За загальним правилом звертатися до суду з
позовом можна лише для захисту права чи інтересу, які, на думку
позивача, належать йому. Тому ст. 4 ЦПК підкреслює, що за захистом
порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу до
суду може звертатися не будь-яка, а заінтересована особа. Позивач у
своїй заяві повинен вказати на свою заінтересованість у справі,
пославшись на зв’язок із спірними матеріальними правовідносинами, а
також на заінтересованість у справі відповідача.

, Об’єктивні передумови права на звернення з позовом до суду
підрозділяються на позитивні і негативні.

Передумови, наявність яких є необхідною для реалізації права на
звернення до суду, називаються позитивними. До них належать: а)
підвідомчість справи суду; б) правовий характер вимоги позивача. При
відсутності даних передумов процес не може бути порушений, оскільки
позивач не має прав на звернення до суду.

Негативними вважаються передумови, з відсутністю яких закон пов’язує
можливість звернення до суду з позовом. До них належать: а) відсутність
судового рішення, що набрало законної сили, винесеного по спору між тими
ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; б) відсутність
ухвали суду, яка набрала законної сили, про прийняття відмови позивача
від позову або про затвердження мирової угоди сторін; в) відсутність
рішення товариського суду, прийнятого в межах його компетенції, по спору
між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; г)
відсутність у провадженні суду справи по спору між тими ж сторонами, про
той же предмет і з тих же підстав; ґ) відсутність укладеного між
сторонами договору про передачу даного спору на вирішення третейського
суду.

Всі ці передумови права на звернення до суду з позовом мають виключно
процесуальний характер і не торкаються питань про наявність чи
відсутність у позивача суб’єктивного матеріального права. Право на
звернення до суду з позовом — це право вимага-;, щоб заявлений позов був
прийнятий до судового проваджен-

224

Глава XVI

ня, розглянутий ним у встановленому процесуальному порядку І щоб по
ньому суд виніс своє рішення. В зв’язку з цим суддя не вправі відмовити
в прийнятті позовної заяви з тих причин, що у позивача відсутнє
матеріальне право, тобто право на задоволення позову, якщо дана
категорія справ підлягає розгляду в суді.

В тому випадку, коли суддя встановить відсутність необхідних передумов
права на звернення до суду, він відмовляє в прийнятті позовної заяви.
Якщо ж відсутність необхідних передумов буде встановлена при розгляді
справи в судовому засіданні, суд не вправі розглядати таку справу по
суті, а постановляє ухвалу про закриття провадження по справі або
залишає заяву без розгляду.

В практиці зустрічаються випадки, коли одна особа пред’являє до іншої
декілька позовних вимог, які інколи випливають з одних і тих саме
правовідносин. У таких випадках позивач вправі об’єднати в одній
позовній заяві кілька вимог, зв’язаних між собою. Суддя також вправі
постановити ухвалу про об’єднання в одне провадження кількох однорідних
позовних вимог за позовами одного й того ж позивача до того ж самого
відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів
до одного й того ж відповідача (ст. 144 ЦПК), якщо де приведе до більш
швидкого і правильного розгляду спору між сторонами.

Якщо об’єднання кількох вимог в одне провадження ускладнює процес і
затримує розгляд і вирішення справи по суті, то суддя вправі постановити
ухвалу про роз’єднання одного або кількох поєднаних в одне провадження
позовів у самостійні провадження (ст. 145 ЦПК).

§ 3. Захист інтересів відповідача

ц,,

івшьне процесуальне законодавство гарантує відповідачу право на захист
від заявленого позову. Це право випливає з принципів рівноправності
сторін, диспозитивності, змагальності.

Захист відповідача проти пред’явленого до нього позову може
здійснюватися різними засобами, передбаченими законом. До них належать:
заперечення проти позову і зустрічний позов.

Заперечення проти позову — це пояснення відповідача, які стосуються
правомірності виникнення і розвитку процесу по справі або
матеріально-правової вимоги позивача по суті. В зв’язку з цим
заперечення відповідача проти позову можуть бути матеріально-правовими
або процесуально-правовими.

_____________________________Позов
225

Матеріально-правове заперечення полягає в тому, що відповідач, не
заперечуючи проти виникнення процесу по справі, оспорює
матеріально-правову вимогу позивача. Використовуючи матеріально-правове
заперечення, відповідач може наводити факти і обставини, які
спростовують вимогу позивача і підтверджують відсутність у позивача
права на задоволення позову повністю або в його частині.

Суть процесуально-правового заперечення виражається в тому, що
відповідач, не торкаючись матеріально-правової вимоги позивача,
висловлює сумнів щодо правомірності виникнення процесу по справі, тобто
звертає увагу суду на відсутність у позивача права на звернення до суду,
на порушення процесу по даній справі. Використовуючи
процесуально-правове заперечення проти позову, відповідач намагається
довести, що процес по справі виник незаконно і підлягає закриттю. Такими
запереченнями можуть бути: непідвідомчість справи суду, наявність по цій
справі рішення суду, яке набрало законної сили, наявність по даній
справі рішення товариського суду тощо. Процесуальні заперечення
відповідача ґрунтуються на недотриманні процесуальних норм, які можуть
бути усунуті самим судом.

Зустрічний позов — це звернення до суду відповідача з самостійною
вимогою до позивача про захист порушеного чи оспорюваного права в
процесі, який порушений позивачем (ст. 140 ЦПК). При поданні зустрічного
позиву позивач по первісному позову стає відповідачем по зустрічному
позову, а відповідач займає процесуальне становище позивача.

При зверненні до суду відповідача з зустрічним позовом він ставить перед
собою мету, по-перше, захистити своє порушене чи оспорене право. В цьому
розумінні зустрічний позов є самостійним позовом і повинен відповідати
всім вимогам, які ставляться до будь-якого позову. По-друге, відповідач
захищається проти вимог позивача. Як правило, зустрічний позов
використовується відповідачем для того, щоб нейтралізувати первісний
позов повністю або в частині.

Закон чітко регулює умови пред’явлення зустрічного позову. Відповідно до
ст. 141 ЦПК суд або суддя повинен прийняти зустрічний позов до сумісного
розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємно пов’язані та
сумісний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони випливають з одного
правовідношен-ня або коли вимоги по них можуть зараховуватися.

8 9 144

226

Глава XVI

В тих випадках, коли відповідач, пред’являючи зустрічний позов, не
ставить собі за мету захиститися від первісного позову, а направляє його
на задоволення самостійних вимог, суд може прийняти такий позов до
сумісного розгляду лише тоді, коли первісна і зустрічна вимоги
взаємопов’язані і це приведе до більш швидкого і правильного розгляду та
вирішення справи. В протилежному випадку суд відмовляє в прийнятті
зустрічної позовної заяви і роз’яснює відповідачу, що він може
звернутися до суду з позовом на загальних підставах.

Зустрічні позови пред’являються до суду в письмовій формі з дотриманням
передбачених законом реквізитів позовної заяви (ст. 137 ЦПК), порядку
подання позову і оплачуються державним митом. Зустрічний позов повинен
пред’являтися з таким розрахунком, щоб відповідач (позивач по справі)
міг своєчасно ознайомитися з ним і підготуватися до захисту. Тому
зустрічний позов може бути пред’явлений не пізніше як за три дні до
судового засідання. Прийняття зустрічного позову, пред’явленого після
закінчення цього строку, залежить від судді, а якщо його заявлено під
час розгляду справи по суті, — від суду (ст. 140 ЦПК). Про прийняття
зустрічного позову суддя повинен повідомити всіх осіб, які беруть участь
у справі.

Після розгляду справи по суті в судовому засіданні суд постановляє єдине
рішення, в якому повинна бути дана конкретна відповідь як на первісну
вимогу позивача, так і на зустрічну вимогу відповідача.

§ 4. Зміна позову. Відмова від позову

і визнання позову. Мирова угода сторін

І

в

процесі розгляду І вирішення цивільних справ сторони наділяються
широкими процесуальними правами і можуть вільно ними розпоряджатися.
Відповідно до ст. 103 ЦПК сторони користуються рівними процесуальними
правами. Позивач наділений правом протягом усього часу розгляду справи
по суті змінити підставу або предмет позову, збільшити чи зменшити
розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право
визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу
мировою угодою в усякій стадії процесу. Такі дії сторін є проявом
принципу диспозитивності в цивільному процесуальному праві.
ол «>нч,

_______________________________Позов
227

Розмір позовних вимог визначається самим позивачем і може змінюватися
ним протягом розгляду справи по суті. Однак суд при вирішенні справи не
зв’язаний розміром вимог позивача. Залежно від встановлених обставин
справи суд може задовольнити позов у повному чи меншому обсязі, а також
вийти за межі заявленої вимоги зі згоди позивача.

У разі виходу за межі предмета позову зі згоди позивача суд вправі
мотивувати рішення по справі посиланням і на факти, які не наводилися
позивачем в обгрунтування своїх вимог, якщо вони були всебічно
досліджені і встановлені в судовому засіданні. Лише в тих випадках, коли
закон встановлює точний розмір вимоги, суд повинен керуватися законом
(справи про стягнення аліментів, справи про відшкодування шкоди,
завданої каліцтвом, тощо).

Відмова від позову —- це одностороннє волевиявлення позивача, спрямоване
на відмову від судового захисту своєї вимоги і на закриття порушеного
позивачем процесу. Відмова позивача від позову — це прояв реалізації
принципу диспозитивності, тому ця дія здійснюється під контролем суду.
Суд завжди повинен перевірити законність відмови позивача від позову, чи
не порушуються при цьому інтереси самого позивача, інших осіб, які
беруть участь у справі, інтереси держави. Тільки після цього суд може
вирішити питання про прийняття чи відмову в прийнятті цього клопотання.
Прийняття судом відмови Позивача від позову тягне за собою закриття
провадження по справі і виключає можливість у майбутньому звернення до
суду з тотожнім позовом. В зв’язку з цим відмова позивача від позову
повинна мати безумовний характер.

Визнання позову відповідачем — це одностороннє волевиявлення
відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем. Право
відповідача на визнання позову повністю або частково є проявом принципів
диспозитивності і змагальності. Однак суд не вправі покласти в основу
свого рішення визнання позову відповідачем, не дослідивши його з точки
зору обставин справи. Визнання стороною на суді фактів, якими друга
сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду
обов’язковим.

Суд може вважати визнаний факт встановленим, коли у нього не виникає
сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не
порушує будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом
обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини. В
тих випадках, коли суд приймає визнання позову відповідачем, він
постановляє рішення по справі.

228

Глава XVI

Мирова угода — це укладена сторонами і затверджена судом угода, в силу
якої позивач і відповідач шляхом взаємних уступок ліквідують
цивільно-правовий спір, який виник між ними.

Процесуальне законодавство зобов’язує суддю (суд) роз’яснити сторонам
можливість укладення мирової угоди і сприяти примиренню сторін. У статті
178 ЦПК вказується, що перед розглядом справи по суті головуючий
зобов’язаний з’ясувати питання про те, чи не бажають сторони закінчити
справу мировою угодою. Можливість закінчення спору шляхом примирення
повинна з’ясовуватися суддею ще в процесі підготовки справи до судового
розгляду.

Суд, затверджуючи мирову угоду сторін, зобов’язаний перевірити, чи не
суперечать ці дії сторін закону, а також чи не порушують вони чиї-небудь
права і охоронювані законом інтереси. Мирова угода, затверджена судом,
ліквідує спір між сторонами остаточно і підлягає примусовому виконанню.
Ухвала про затвердження мирової угоди за своїм правовим значенням
прирівнюється до судового рішення.

Мирова угода сторін, яка затверджена судом, тягне за собою закриття
провадження по справі і виключає можливість повторного звернення до суду
по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав
(ст. 228 ЦПК). Тому перед тим як затвердити мирову, суд повинен
роз’яснити сторонам наслідки такої процесуальної дії. Суд також повинен
приділяти особливу увагу тому, щоб умови мирової угоди були ясними,
чіткими, зрозумілими і не викликали спорів при їх виконанні.

Заява позивача про відмову від позову, визнання позову відповідачем і
умови мирової угоди сторін заносяться до протоколу судового засідання і
підписуються відповідно позивачем, відповідачем або обома сторонами.

Якщо відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем або
мирова угода сторін викладені в адресованих суду письмових заявах, ці
заяви додаються до справи, що зазначається в протоколі судового
засідання.

§ 5. Забезпечення позову

АІозІ

зивач, звертаючись до суду з позовом, може вимагати від суду певних
гарантій того, що у випадку постановлення рішення по справі на його
користь рішення можна буде виконати в примусовому порядку, якщо
відповідач буде ухилятися від

_____________________________Позов__________________________229

добровільного виконання. Тому суд або суддя на прохання осіб, які беруть
участь у справі, або за своєю ініціативою може вжити заходів до
забезпечення позову.

Під забезпеченням позову треба розуміти вжиття суддею чи судом певних
заходів, передбачених законом, які гарантують реальне виконання
майбутнього рішення. Процесуальне законодавство передбачає загальні
підстави, при наявності яких суд може застосувати забезпечення позову.
Воно допускається в усякій стадії справи, якщо невжиття заходів
забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду
(ст. 149 ЦПК).

Приймаючи до свого провадження справи про стягнення аліментів,
заробітної плати, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим
ушкодженням здоров’я, а також втратою годувальника, суддя з власної
ініціативи вирішує питання про забезпечення позову. Залежно від обставин
справи суд чи суддя може забезпечити позов повністю або частково. Заява
про забезпечення позову вирішується суддею чи судом, який розглядає
справу, в той же день без повідомлення відповідача та інших осіб, які
беруть участь у справі.

Стаття 152 ЦПК передбачає і способи забезпечення позову. Позов може
забезпечуватися такими способами: 1) накладанням арешту на майно або
грошові суми, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в
інших осіб; 2) забороною провадити певні дії; 3) забороною іншим особам
провадити платежі або передавати майно відповідачеві; 4) зупиненням
продажу описаного майна, якщо подано позов про право власності на дане
майно Fбо про виключення його з опису; 5) зупиненням стягнення на
підставі виконавчого напису нотаріального органу, коли боржник оспорює
цей напис у позовному порядку.

Застосування деяких способів забезпечення позову обмежується законом.
Так, не допускається забезпечення позову шляхом накладання арешту на
заробітну плату, доходи колгоспників за роботу в колгоспі, пенсію та
стипендію, допомогу по соціальному страхуванню, виплачувану при
тимчасовій непрацездатності, а також на допомогу, виплачувану касами
взаємодопомоги колгоспів. Однак ці обмеження не поширюються на позови
про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом
або іншим ушкодженням здоров’я, а також втратою годувальника, про
відшкодування збитків, заподіяних розкраданням держав-ного-‘йбо
громадського майна. Забезпечувати позови до держав-

230

Глава XVI

них підприємств, установ, організацій, колгоспів, Інших кооперативних
організацій, їх об’єднань, інших громадських організацій дозволяється
тільки у формі заборони проводити певні дії.

Цивільне процесуальне законодавство при забезпеченні позову в однаковій
мірі захищає інтереси як позивача, так і відповідача. Зокрема, суд або
суддя може за заявою однієї з сторін і зважаючи на пояснення другої
сторони допустити заміну одного способу забезпечення позову іншим, а
також допустити кілька забезпечень з тим, щоб загальна їх сума не
перевищувала позовної. При забезпеченні позову, що має грошову оцінку,
відповідач може з дозволу суду або судді замість допущеного забезпечення
внести в депозит суду позовну суму і цим самим звільнитися від
забезпечення позову. Суд або суддя, допускаючи забезпечення позову, може
вимагати від позивача забезпечення можливих для відповідача збитків.
Якщо позивачу відмовлено в позові, то після набрання рішенням законної
сили відповідач може стягнути з позивача збитки, завдані забезпеченням
позову.

Особи, винні в порушенні заборони проводити певні дії, а також проводити
платежі або передавати майно відповідачеві, за ухвалою суду можуть бути
оштрафовані. Крім того, позивач вправі стягнути з цих осіб збитки,
завдані невиконанням ухвали про забезпечення позову.

Суд, який розглядає справу по суті, може скасувати ухвалу судді про
забезпечення позову. Це питання вирішується в судовому засіданні з
повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб у судове
засідання не перешкоджає розглядові питання про скасування забезпечення
позову. Якщо в позові буде відмовлено, вжиті заходи по забезпеченню
позову зберігаються до набрання рішенням законної сили. Проте суд може
одночасно з постановленням рішення або після цього постановити ухвалу
про скасування забезпечення позову.

Ухвали з питань забезпечення позову можуть бути оскаржені. Строк на
подачу скарги чи подання прокурора на ухвалу про забезпечення позову,
постановленому у відсутності скаржника, починається з наступного дня
після того, як йому оголосили ухвалу. Подача скарги чи подання не
зупиняє виконання ухвали про забезпечення позову, а також не перешкоджає
дальшому розгляду справи. Подача скарги чи подання на ухвалу Суду про
скасування заходу, що його вжито для забезпечення позову, або про заміну
одного виду забезпечення позову іншим зупиняє виконання цієї ухвали до
вирішення скарги чи подання судом вищої інстанції (ст. 15? ЦПК).

Глава XVII

ПОРУШЕННЯ ЦИВІЛЬНОЇ СПРАВИ

§ 1. Право на звернення до суду за судовим захистом

1 Іраво на звернення до суду за судовим захистом прав та інтересів, які
охоронюються законом, — одне із важливіших конституційних прав громадян.
Так, відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і
громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження
в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право
після використання всіх національних засобів правового захисту
звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних
судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій,
членом або учасником яких є Україна.

Чинне цивільне процесуальне законодавство також передбачає можливість
реалізації права на судовий захист заінтересованими особами. Так,
відповідно до ст. 4 ЦПК усяка заінтересована особа вправі в порядку,
встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або
оспорюваного права чи охо-ронюваного законом інтересу. Відмова від права
на звернення до суду недійсна. Останнє положення є однією з гарантій
реалізації права на звернення до суду за судовим захистом.

1 Цивільне процесуальне законодавство передбачає і коло осіб, за заявою
яких може бути порушена цивільна справа у суді.

Суд приступає до розгляду цивільної справи:

1) за заявою особи, яка звертається за захистом свого права або
охоронюваного законом інтересу;

2) за заявою прокурора;

3) за заявою органів державного управління, профспілок, дер-ч І’ жавних
підприємств, установ, організацій, колгоспів, їх

232

Глава XVII

об’єднань, інших громадських організацій або окремих громадян у
випадках, коли за законом вони можуть звертатися до суду за захистом
прав та інтересів інших осіб;

4) за заявою органів Антимонопольного комітету України з питань,
віднесених законодавчими актами до їх компетенції (ст. 5 ЦПК).

Таким чином, можна зробити висновок про те, що право звернення до суду
мають не тільки громадяни, а також юридичні та посадові особи тощо^

Законодавець розділив осіб, яким надано право звернення до суду, на тих,
хто звертається за захистом своїх прав або охоро-нюваних законом
інтересів (п. 1 ст. 5 ЦПК), та на осіб, які звертаються до суду за
захистом інтересів держави та прав і охоро-нюваних законом інтересів
інших осіб (пп. 2- 4 ст. 5 ЦПК).

У першому випадку (п. 1 ст. 5 ЦПК) суб’єкт звернення до суду за судовим
захистом має матеріально-правову та процесуально-правову
заінтересованість у вирішенні справи, а у другому випадку (пп. 2- 4 ст.
5 ЦПК) — тільки процесуально-правову.

Слід також відмітити, що право звернення до суду за судо: вим захистом
мають не тільки громадяни, юридичні та посадові особи, певні органи та
організації. Так, відповідно до п. 5 ст. З Закону України від 27 березня
1991 р. «Про підприємства в Україні» вихід структурних підрозділів та
самостійних підприємств з об’єднань може здійснюватись за згодою
власника майна або уповноваженого ним органу і за участю трудового
колективу з наданням їм права підприємства. Відмова власника може бути
оскаржена трудовим колективом у суді. Таким чином, зміст наведеного
положення закону дозволяє зробити висновок про те, що трудовий колектив
може бути суб’єктом звернення до суду за судовим захистом.

Право на звернення до суду за судовим захистом — це інститут цивільного
процесуального права, який регулює підстави та порядок порушення судової
діяльності по захисту прав та охоро-нюваних законом інтересів.
Процесуальні наслідки реалізації права на звернення до суду — виникнення
судової діяльності по здійсненню правосуддя з цивільної справи і
постановлення судового рішення як результат цієї діяльності. Для цього
інституту не має значення питання про характер судового рішення — про
задоволення заяви або про відмову у ньому. Якщо у ході розгляду справи
з’ясується, що особа, яка звернулася до суду, не має наї це

Порушення цивільної справи__________________233

права, то справа повинна бути закрита або заява повинна бути залишена
без розгляду.

Коли особа звернулася до суду з заявою, то суддя повинен вирішити
питання про наявність у даної особи права на звернення до суду за
судовим захистом, тобто вирішити питання процесуального характеру, бо
передумови права на звернення до суду за судовим захистом закріплені у
цивільному процесуальному законодавстві. При прийнятті заяви і порушенні
цивільної справи суддя не може вирішувати питання матеріально-правового
характеру. Безпідставна відмова у прийнятті заяви являє собою відмову у
здійсненні правосуддя. Так, наприклад,- суддя не може відмовити у
прийнятті заяви і порушенні цивільної справи на підставі того, що
заінтересована особа не дотрималася терміну на звернення до суду. Цей
факт повинен урахувати суд при винесенні рішення.

Право на звернення до суду за судовим захистом може бути реалізовано
заінтересованою особою лише у тому випадку, якщо нею буде додержано
встановленого законом порядку звернення до суду за судовим захистом.

§ 2. Передумови права на звернення до суду та порядок його здійснення

вернення до суду відповідного суб’єкта, якому законом надане таке право,
на захист прав чи охоронюваних законом інтересів є однобічним
процесуальним за змістом волевиявленням, метою якого є порушення
цивільної справи і виникнення процесуальної діяльності, яка буде
спрямована на розгляд та вирішення цивільної справи.

Звернення з заявою до органу судової влади, яким є суд, — це важлива
процесуальна дія відповідного суб’єкта. Але саме по собі звернення до
суду шляхом подання заяви н5 означає, що цивільна справа буде подушена і
виникне процес по розгляду і вирішенню цієї справи /Цивільна справа може
бути порушена лише в тому випадку, якщо суддя вирішить питання про
прийняття заяви, яка подається до суду. Суддя, який одноособове вирішує
питання про прийняття заяви та порушення цивільної справи, може прийняти
заяву та порушити провадження по справі лише тоді, коли для цього є всі
необхідні умови, встановлені законом. Інакше кажучи, особа, яка
звернулась до суду з конкретної ци-

234

Глава XVII

вільної справи, повинна мати на це право, а також належним чином
здійснювати це право, а суддя як носій судової влади повинен перевірити
наявність передумов права на звернення до суду за судовим захистом^

Можливість практичного здійснення права на звернення до суду за судовим
захистом залежить від певних передумов, які у цивільній процесуальній
літературі іменуються передумовами права на звернення до суду за судовим
захистом. Ці передумови поділяють на суб’єктивні, які відносяться до
особистості суб’єктів спору, та на об’єктивні, пов’язані з характером
предмета, який підлягає внесенню на розгляд суду; на позитивні та
негативні — залежно від зв’язку права на звернення до суду з наявністю
або відсутністю цих передумов.

До суб’єктивних передумов належить процесуальна правоздатність особи,
яка звернулася до суду за судовим захистом, а також суб’єкта, який буде
притягнутий судом як відповідач або заінтересована особа. Право на
звернення до суду за судовим захистом виникає одночасно з виникненням
цивільної процесуальної правоздатності. Оскільки відповідно до ст. 100
ЦПК всі громадяни набувають процесуальної правоздатності з моменту
народження і не можуть позбавлятися здатності звернення до суду за
захистом, то в судовій практиці питання щодо процесуальної
правоздатності може виникати тільки щодо організацій. Процесуальна
правоздатність організацій залежить від того, чи є організація юридичною
особою.

Суб’єктивною передумовою права на звернення до суду є також процесуальна
заінтересованість особи. За загальним правилом звертатися до суду можна
лише для захисту права чи інтересу, які, на думку заявника, належать
йому. Тому відповідно до ст. 4 ЦПК за захистом порушеного або
оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу до суду може
звернутися не будь-яка, а заінтересована особа. У заяві повинна
вказуватись заінтересованість у справі особи, яка звернулася до суду за
захистом свого права чи охоронюваного законом інтересу.

Об’єктивні передумови права на звернення до суду підрозділяються на
позитивні і негативні.

Передумови, наявність яких необхідна для реалізації права на звернення
до суду, називаються позитивними. До позитивних передумов належать:

1) правовий характер спору;

Порушення цивільної справи__________________235

2) підвідомчість.

Негативними вважаються передумови, з відсутністю яких закон пов’язує
можливість звернення до суду. Це такі передумови:

1) відсутність судового рішення, що набрало законної сили,
постановленого по спору між тими ж сторонами, цро той же предмет і з тих
же підстав;

2) відсутність ухвали суду, яка набрала законної сили, про прийняття
відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін;

3) відсутність рішення товариського суду, прийнятого в межах його
компетенції, по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих
же підстав;

4) відсутність у провадженні суду справи по спору між тими ж сторонами,
про той же предмет і з тих же підстав;

5) відсутність укладеного між сторонами договору про передачу даного
спору на вирішення третейського суду.

Право на звернення до суду підлягає реалізації в установленому законом
порядку. Порядок реалізації права на звернення до суду передбачає
дотримання правил підсудності, наявність дієздатності заявника,
наявність належним чином оформлених повноважень представника, а також
відповідність змісту та форми заяви вимогам закону.

Якщо суддя встановить, що суб’єкт, який звернувся до суду за судовим
захистом, має на це право, то він повинен встановити, чи підсудна ця
справа даному суду. При цьому враховуються правила родової та
територіальної підсудності.

Далі перевіряється дієздатність особи, яка звернулася до суду.
Недієздатність особи, яка безпосередньо подала заяву до суду, є
перешкодою до порушення цивільної справи. Недієздатність відповідача не
є перешкодою для порушення цивільної справи і позов може бути
пред’явлений до недієздатного відповідача, оскільки його інтереси у суді
завжди захищають законні представники (ст. 111ЦПК).

Якщо заяву подано судовим представником, то представник повинен мати
повноваження на ведення справи. Відповідно до ст. 113 ЦПК повноваження
представників сторін і третіх осіб на ведення справи в суді повинні бути
стверджені такими документами:

1) членів колегіальних органів управління колгоспами, іншими
кооперативними організаціями, їх об’єднаннями, інши-

236 Глава XVII

ми громадськими організаціями — витягом з протоколу засідання належного
органу управління, що уповноважив вести справу у суді;

2) працівників підприємств, установ, організацій — довіреністю від імені
підприємства, установи, організації;

3) уповноважених профспілок — довіреністю відповідного профспілкового
органу;

4) адвокатів — ордером, виданим юридичною консультацією;

5) інших осіб — довіреністю чи усною заявою довірителя із занесенням її
до протоколу судового засідання.

У випадках, якщо до суду звертається особа не в своїх інтересах без
належних на це повноважень, судця зобов’язаний відмовити в прийнятті
заяви (п. 9 ст. 136 ЦПК).

Цивільна справ порушується шляхом подання заяви. При цьому процесуальне
законодавство передбачає певні вимоги до форми та змісту заяви як
процесуального документа. Вона повинна бути подана у письмовій формі та
містити відповідні реквізити (ст. 137 ЦПК).

Належна реалізація відповідним суб’єктом права на звернення до суду за
судовим захистом тягне за собою порушення цивільної справи, виникнення
процесу по розгляду і вирішенню правового спору, а також обов’язок суду
розглянути та вирішити цивільну справу по суті.

§ 3. Позовна заява та її реквізити. Порядок виправлення недоліків
позовної заявм

Іраво на судовий захист здійснюється шляхом подання заяви до суду. У
справах позовного провадження подаються позовні заяви, у справах, що
виникають з адміністративно-правових відносин, і в справах окремого
провадження — скарги і заяви.

З позовною заявою до суду звертаються тоді, коли виникає спір про право
цивільне. Таким чином, позовна заява — це установлена законом форма
звернення до суду за судовим захистом та за вирішенням спору про право
цивільне.

Цивільне процесуальне законодавство встановило вимоги щодо форми та
змісту позовної заяви, оскільки тільки при додержанні цих вимог позовна
заява може виконати роль процесуального засобу порушення судової
діяльності, спрямованої на захист суб’єктивних прав та охоронюваних
законом інтересів

Порушення цивільної справи__________________237

та юридичних осіб. Так, відповідно до ст. 137 ЦПК позовна заява
подається до суду в письмовій формі. Позовна заява повинна містити в
собі: назву суду, до якого подається заява; точну назву позивача і
відповідача, їх місце проживання або знаходження, а також назву
представника позивача, коли позовна заява подається представником; зміст
позовних вимог; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;
зазначення доказів, що стверджують позов; зазначення ціни позову; підпис
позивача або його представника із зазначенням часу подання заяви.

Позовна заява про розірвання шлюбу повинна містити в собі, крім
зазначеного, відомості про рік народження кожного з подружжя, наявність
неповнолітніх дітей, їх прізвище, ім’я та по батькові, при кому з
батьків вони знаходяться і пропозиції щодо участі подружжя в утриманні і
вихованні дітей після розірвання шлюбу. В позовну заяву може бути також
включено вимогу про поділ спільного майна подружжя.

До позовної заяви додаються письмові докази, а якщо позовна заява
подається представником позивача, — також довіреність чи інший документ,
що стверджує повноваження представника.

Крім того, цивільне процесуальне законодавство зобов’язує позивача
подавати позовну заяву з копіями відповідно до кількості відповідачів.
Суддя має право, коли він визнає за необхідне, залежно від складності та
характеру справи, затребувати від позивача копії всіх доданих до
позовної заяви документів відповідно до кількості відповідачів (ст. 138
ЦПК). Однак слід мати на увазі, що правила ст. 138 ЦПК не поширюються на
позовні заяви в трудових справах і в справах про відшкодування шкоди,
заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також втратою
годувальника.

Цивільне процесуальне законодавство не містить вимоги до позивача
посилатися на правові норми, на яких ґрунтуються позовні вимоги, хоча
громадяни при зверненні до суду широко використовують інститут
представництва і звертаються за правовою допомогою до професіональних
юристів — адвокатів, які, складаючи позовну заяву від імені
заінтересованої особи, посилаються на відповідні правові норми. На наш
погляд, було б доцільно ввести таку вимогу стосовно позовних заяв
прокурорів, органів державного управління та інших суб’єктів, які
звертаються до суду за судовим захистом прав та охоронюваних інтересів
інших осіб, бо це зручно для суду і сприятиме більш швидкому розгляду і
вирішенню цивільної справи.

238 Глава XVII

Справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи
окремого провадження розглядаються за загальними правилами судочинства,
крім окремих винятків, встановлених ЦПК (глави 30-32, 34-39) та іншими
законами України (ст. 1 ЦПК). Цивільна процесуальна форма має
універсальний характер. Тому вимоги, встановлені цивільним процесуальним
законодавством для позовних заяв, поширюються на скарги і заяви по
справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, і по справах
окремого провадження, але з деякими винятками і доповненнями,
встановленими відповідними цивільними процесуальними нормами. Так,
наприклад, у заяві по такій категорії справ, що виникають з
адміністративно-правових відносин, як справи про стягнення з громадян
недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і
державному обов’язковому страхуванню, повинно бути зазначено: прізвище,
ім’я і по батькові недоїмника та місце його проживання; закон, на
підставі якого громадянин притягнений до сплати відповідних платежів,
сума платежів і строки їх сплати, сума недоїмки, що підлягає стягненню,
пені і строк платежу, по якому утворилась недоїмка. До заяви повинні
бути додані: копія платіжного повідомлення, страхового свідоцтва або
виписка з особистого рахунку недоїмника із зазначенням часу вручення
йому платіжного документа, розміру і строку платежу; виписка з постанови
загальних зборів громадян про проведення самооподаткування і суму
самооподаткування, акт опису майна недоїмника, а при відсутності у
недоїмника майна, на яке за законом може бути звернено стягнення, — акт
про відсутність майна; довідка від інших осіб про належні з них
недоїмникові грошові суми при відсутності майна або недостатності його
для погашення недоїмки (ст. 250 ЦПК). Інших спеціальних норм стосовно
вимог до змісту скарг і заяв по справах, що виникають з
адміністративно-правових відносин, процесуальний закон не містить.

Стосовно справ окремого провадження, то практично по усіх категоріях
справ, крім справ по оскарженню нотаріальних дій або відмови в їх
вчиненні, цивільним процесуальним законодавством передбачено зміст заяв.
Так, у заяві про визнання громадянина обмежено дієздатним повинні бути
викладені обставини, що стверджують дії, внаслідок яких громадянин, який
зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, ставить себе і
свою сім’ю в тяжке матеріальне становище. В заяві прО’вйЗнай-

Порушення цивільної справи__________________239

ня громадянина,недієздатним повинні бути викладені обставини, що
свідчать про психічну хворобу або недоумство, внаслідок чого особа не
може розуміти значення своїх дій або керувати ними (ст. 257 ЦПК). Але
заяви по вказаних категоріях справ, а також по деяких інших категоріях
справ окремого провадження повинні містити в собі і інші положення,
закріплені в ст. 137 ЦПК. Таким чином, можна зробити висновок про те, що
вимоги закону, закріплені у ст. 137 ЦПК, поширюються не тільки на
позовні заяви, а також і на заяви та скарги по справах, що виникають з
адмініст-ративно-лравових відносин, та справи окремого провадження.

/За загальним правилом усі позовні заяви, у тому числі й зустрічні, а
також позовні заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на
предмет спору, заяви і скарги по справах, що виникають з
адміністративно-правових відносин, та по справах окремого провадження
оплачуються державним митом, крім тих випадків, коли заінтересована
особа звільняється від судових витрат за законом або за ухвалою суду.

Недотримання особою, яка звернулася до суду за судовим захистом вимог,
передбачених статтями 137,138 ЦПК, а також несплата державного мита є
певною перешкодою до порушення цивільної справи. Суддя, встановивши, що
позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 137, 138
ЦПК, або не оплачено державним митом, постановляє ухвалу про залишення
заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для
виправлення недоліків. Коли позивач відповідно до вказівок судці у
встановлений строк виконає всі перелічені в статтях 137, 138 ЦПК вимоги
та сплатить державне мито, позовна заява вважається поданою в день
первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і
повертається позивачеві, про що суддя постановляє мотивовану ухвалу (ст.
139 ЦПК). ,№

Правила, закріплені у ст. 139 ЦПК, застосовуються не тільки до позовних
заяв, а також до заяв і скарг по справах, які виникають з
адміністративно-правових відносин, та по справах окремого провадження.^

Так, відповідно до п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 21
грудня 1990 р. «Про практику застосування судами процесуального
законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» згідно
із ст. 139 ЦПК суддя вправі повернути позовну заяву, якщо вона за формою
і змістом не відповідає видрам ст. 137 ЦПК, не оплачена державним митом
у встанов-

240 Глава XVII

леному розмірі, якщо при її подачі не були додержані вимоги ст. 138 ЦПК
про подання копій позовної заяви та інших документів і пропозиція
виправити у встановлений строк недоліки заяви не була виконана.
Тривалість цього строку визначається з урахуванням необхідного часу для
повідомлення позивачеві про залишення заяви без руху у зв’язку з
допущеними недоліками та їх усунення. Якщо порушення правил статей
137-139 ЦПК виявлені при розгляді справи, вони усуваються в ході
судового розгляду. Аналогічно вирішується це питання щодо заяв і скарг
про порушення справ окремого провадження або тих, що виникають з
адміністративно-правових відносин1.

Повернення заяви особі, яка звернулася до суду, не позбавляє цю особу
права знову звернутися до суду. Тому після усунен-ня недоліків, які
містились у заяві, ця особа може знову зверну-тися до суду по тому ж
спору на загальних підставах.

§ 4. Підстави відмови в прийнятті заяви

відповідно до ч. 1 ст. 136 ЦПК суддя одноособове вирі-шує питання про
прийняття заяви у цивільній справі. Заява у цивільній справі підлягає
прийняттю і цивільний процес по справі може виникнути лише у тому
випадку, якщо заінтересована особа, яка звертається до суду, наділена
правом звернення до суду по конкретній цивільній справі і якщо це право
здійснюється в порядку, передбаченому законом. Таким чином, цивільна
справа підлягає порушенню лише при додержанні певних вимог, встановлених
законом. Суддя повинен відмовити в прийнятті заяви при відсутності хоча
б однієї з передумов права на звернення до суду за судовим захистом або
недодержанні порядку подання заяви.

Стаття 136 ЦПК чітко окреслила правові підстави відмови в прийнятті
заяви. •

Так, відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК суддя відмовляє в прийнятті заяви,
якщо заява не підлягає розглядові в судах. Перш за все мається на увазі,
що суддя повинен відмовити в прийнятті заяви, якщо спір не носить
правового характеру (наприклад, спір про стягнення карткового боргу
тощо).

Не підлягають розглядові в судах також справи, в яких сторонами
виступають особи, які не наділені цивільною процесуальною
правоздатністю. Однак ця вимога може бути віднесена тільки

1 Див.: Бюлетень законодавства І юридичної практики України. 1995. № 1.
С. 403.

Порушення цивільної справи__________________241

до сторін-організацій, оскільки відповідно до ст. 102 ЦПК сторонами
можуть виступати тільки ті організації, які наділені правами юридичної
особи. Що ж до громадян, то вони правоздатні з моменту народження.

Відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК повинно бути відмовлено в прийнятті заяви
особі, яка не має заінтересованості по даній справі, бо, як закріплено у
ст. 4 ЦПК, до суду може звернутися тільки заінтересована особа.

Суддя повинен відмовити у прийнятті заяви, відповідно до п. 1 ст. 136
ЦПК, якщо справа не підвідомча суду. Загальні правила підвідомчості
цивільних справ суду закріплені в ст. 24 ЦПК. Однак ст. 124 Конституції
України встановила широку судову підвідомчість. Відповідно до п. 2
постанови Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 1997 р. «Про
посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина»,
враховуючи, що згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція
судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, суди не
вправі з часу введення Конституції в дію відмовляти фізичним чи
юридичним особам у прийнятті до судового розгляду заяв і звернень. Суди
не вправі відмовити у судовому захисті прав та свобод людини і
громадянина, у прийнятті скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів
державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб з
підстав, не передбачених Конституцією чи законом. При цьому слід мати на
увазі, що коло прав і свобод людини і громадянина, закріплених
Конституцією, не є вичерпним1.

Але при прийнятті заяви суддям слід розмежовувати компетенцію судів
загальної юрисдикції, арбітражних судів та Конституційного Суду. Тому з
мотивів непідвідомчості суддя повинен відмовити в прийнятті заяви у
випадках, коли розгляд і вирішення справи складає компетенцію
арбітражного або Конституційного Суду.

Пункт 2 ч. 2 ст. 136 ЦПК як підставу для відмови в прийнятті заяви
передбачає випадки, коли заінтересованою особою, що звернулася до суду,
не додержано встановленого законом для даної категорії справ порядку
попереднього позасудового вирішення справи, а також дає перелік
категорій справ, з яких повинен додержуватись порядок попереднього
позасудового вирішення. Але відповідно до п. 8 постанови Пленуму
Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування
Конституції

1 Див/ Право України. 1997. № 8. С. 74.

242 Глава XVII

України при здійсненні правосуддя» з урахуванням конституційного
положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами,
юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у
державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист
прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті
позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути
розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку1. Це роз’яснення
Пленуму Верховного Суду України слід розуміти як вказівку на
неможливість відмови суду в прийнятті заяви з підстав недодержання
встановленого законом для даної категорії справ порядку попереднього
позасудового вирішення, а не як неможливість реалізації заінтересованою
особою права попереднього позасудового вирішення деяких справ.
Наприклад, суд не може відмовити громадянину у прийнятті заяви, якщо він
по спору про стягнення заробітної плати не звернувся до КТС. Але це не
свідчить про те, що працівник позбавляється можливості звернутися до КТС
як до первісного органу по розгляду трудових спорів та урегулювати спір,
не звертаючись за захистом своїх прав до органу судової влади.

Згідно з чинним цивільним процесуальним законодавством підставою для
відмови в прийнятті заяви також є випадок, якщо є таке, що набрало
законної сили, постановлене по спору між тими ж сторонами, про той же
предмет і з тих же підстав рішення суду чи ухвала суду про прийняття
відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін
(п. З ч. 2 ст. 136 ЦПК). Йдеться про те, що в тих випадках, коли справа
вже вирішена судом або коли сторони розпорядилися своїми правами певним
чином і суд затвердив ці дії, повторне звернення до суду не
допускається. Неможливість повторного розгляду справи, коли є судове
рішення, що набрало законної сили і не скасоване у встановленому законом
порядку, перш за все пов’язана з виключністю судового рішення. Рішення,
ухвали і постанови суду, що набрали законної сили, є обов’язковими для
всіх органів, підприємств, установ, організацій, службових осіб та
громадян і підлягають виконанню на всій території України (ст. 14 ЦПК).
Якщо суд прийме заяву по справі, по якій є судове рішення, що набрало
законної сили, то він може постановити протилежне рішення. Існування
двох протилежних судових рішень по справі

1 Див : Право України. 1996. № 12. С. 92.
,г^>

Порушення цивільної справи 243

неможливо, бо судове рішення, що набрало законної сили, само
прирівнюється до закону, бо має обов’язковий характер.

Судця може відмовити в прийнятті заяви за п. З ст. 136 ЦПК тільки у тому
випадку, коли тотожність позовів не викликає сумніву. Якщо матимуть
місце будь-які сумніви щодо тотожності позовів, суддя повинен порушити
цивільну справу та розглянути питання про тотожність позовів у судовому
засіданні. Якщо позови не є тотожними, справа підлягає розгляду та
вирішенню, а якщо позови тотожні, то справа підлягає закриттю відповідно
до п. З ст. 227 ЦПК.

Крім того, необхідно мати на увазі, що відповідно до п. 2 постанови
Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. «Про практику
застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних
справ по першій інстанції» наявність рішення чи ухвали суду про
затвердження мирової угоди, що набрали законної сили, постановлених по
спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, є
підставою для відмови у прийнятті заяви за п. З ст. 136 ЦПК незалежно
від того, хто із сторін знову звернувся з таким саме позовом1.

Відповідно до п. 4 ст. 136 ЦПК судця відмовляє в прийнятті заяви, якщо в
провадженні суду є справи по спору між тими ж сторонами, про той же
предмет і з них же підстав. За чинним цивільним процесуальним
законодавством загальновизнаним правилом є те, що із заявою до суду щодо
певно визначеного спору можна звернутися лише один раз. Особа не вправі
звертатися за судовим захистом по одній і тій саме справі в кілька судів
одночасно. Розгляд і вирішення тотожних справ одночасно в різних судах
суперечить загальним засадам правосуддя.

Суддя також повинен відмовити в прийнятті заяви, якщо відбулось рішення
товариського суду, прийняте в межах його компетенції, по спору між тими
ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав (п. 5 ст. 136 ЦПК). У
даному випадку питання вирішується аналогічно п. З ст. 136 ЦПК, тому що
рішення товариського суду, ‘яке прийняте в межах його компетенції,
прирівнюється до рішення суду загальної юрисдикції і може бути виконано
в примусовому порядку.

Підставою для відмови в прийнятті заяви є також укладення договору про
передачу даного спору на вирішення третейського суду (п. 6 ст. 136 ЦПК).
Чинне цивільне процесуальне законодавство надає суб’єктам спору право
звернення за вирішенням

‘Див.: Бюлетень законодавства і юридичної практики України. 1995 №1
С.403.

244 Глава XVII

цього спору до третейського суду. Наявність договору про передачу спору
на вирішення третейського суду тягне за собою декілька правових
наслідків, одним з яких є неможливість звернення до суду загальної
юрисдикції.

На наш погляд законодавцю слід було б обумовити неможливість звернення
до суду не укладенням договору про передачу даного спору на вирішення
третейського суду, а вирішенням цього спору по суті, як це зроблено
відносно товариських судів.

Підставою відмови в прийнятті заяви є непідсудність справи даному суду
(п. 7 ст. 136 ЦПК). Якщо заінтересованою особою подана заява з
недотриманням правил підсудності особисто, то суддя, відмовляючи в
прийнятті заяви, повинен роз’яснити особі, в який суд вона може
звернутися з-цією заявою. Так, відповідно до ст. 132 ЦПК, якщо суддя
визнає, що справа даному судові не підсудна, він повертає позивачеві для
подачі до належного суду його заяву з усіма додатками до неї разом з
мотивованою ухвалою про причини неприйняття заяви. Якщо заяву надіслано
до суду поштою або якщо її непідсудність даному судові виявлена не при
прийнятті її, суддя повинен негайно повідомити про це позивача та
переслати заяву разом з своєю мотивованою ухвалою до належного суду
після закінчення строку на оскарження, внесення подання прокурора на цю
ухвалу, а в разі подачі скарги, подання — після постановлення ухвали про
залишення скарги, подання без задоволення.

Пункт 8 ст. 136 ЦПК передбачає, що суддя відмовляє в прийнятті заяви,
якщо заява подана недієздатною особою. Відповідно до чинного
законодавства звернутися до суду за судовим захистом може тільки
дієздатна особа. Стаття 101 ЦПК закріпила положення, відповідно до якого
права та охоронювані законом інтереси неповнолітніх, які не досягли
п’ятнадцяти років, а також громадян, визнаних у судовому порядку
недієздатними внаслщок зловживання спиртними напоями чи наркотичними
засобами, захищають в суді їх законні представники — батьки,
усиновителі, опікуни чи піклувальники. В тому випадку, коли суддя
помилково прийняв заяву від недієздатної особи, справа може бути
розглянута судом тільки при тій умові, що законний представник
недієздатної особи погодився з вимогами недієздатного. В іншому випадку
суд зобов’язаний залишити заяву без розгляду (п. 2 ст. 229 ЦПК).

Але слід мати на увазі, що в передбачених законом випадках неповнолітні
віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років, які є

Порушення цивільної справи__________________245

недієздатними, можуть самостійно захищати у суді свої права і
охоронювані законом інтереси в справах, що виникають з угод, які вони
вправі згідно із законом укладати самостійно (ст. 101 ЦПК). Крім того,
громадяни, визнані у судовому порядку обмежено дієздатними, можуть
звернутися до суду із заявою про скасування обмеження дієздатності (ст.
260 ЦПК).

Підставою відмови в прийнятті заяви є випадок, якщо заяву від імені
заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення
справи. Наведена норма передбачає, що представництво повинно бути
належним чином оформлене. У випадках, коли заяви подаються
представниками заінтересованих осіб, до заяв обов’язково повинна бути
додана належним чином оформлена довіреність чи інший документ, який
підтверджує повноваження представника.

Перелік підстав відмови в прийнятті заяви, закріплений у ст. 136 ЦПК, є
вичерпним і поширеному тлумаченню не підлягає. Відмова в прийнятті заяви
з інших підстав, не передбачених законом, недопустима і повинна
розцінюватись як відмова в здійсненні правосуддя.

Суддя, відмовляючи в прийнятті заяви, постановляє про це мотивовану
ухвалу. Ухвала судді про відмову в прийнятті заяви може бути оскаржена
та на неї може бути внесено подання прокурора.

Слід мати на увазі, що відмова судді в прийнятті заяви з підстав,
передбачених пп. 7,8,9 ст. 136 ЦПК, не перешкоджає повторному зверненню
до суду із заявою в тій же справі, якщо будуть усунуті певні перешкоди.

§ 5. Правові наслідки порушення цивільної справи

•Не

Іорушення цивільної справи в суді тягне за собою певні правові наслідки.
Вони можуть мати як процесуальний, так і матеріально-правовий характер.

Основним процесуально-правовим наслідком звернення до суду з позовом і
прийняття його судом є виникнення цивільного судочинства по даній
справі. Звернення до суду з позовною заявою і відповідні дії суду,
пов’язані з прийняттям чи відмовою в прийнятті цієї заяви, породжує
виникнення між заявником (позивачем) і судом цивільних процесуальних
правовідносин. Ці

246 ГлаваХ УII

правовідносини є підставою для виникнення І розвитку шщщ правовідносин
між судом і всіма учасниками процесу.

Звернення до суду з заявою і прийняття її судом тягне за собою
виникнення цивільного процесу з конкретним складом його учасників.
Кожний учасник процесу посідає своє, визначене йому законом процесуальне
становище і може користуватися наданими йому правами і нести
процесуальні обов’язки. З прийняттям судом справи до свого провадження
особа, яка звернулася до суду за захистом своїх прав чи інтересів, стає
позивачем, а особа, яка, на думку позивача, порушила його право, —
відповідачем. Якщо до порушення справи в суді кредитора і боржника
об’єднували матеріальні спірні правовідносини, які регулювалися нормами
матеріального (цивільного) права, то з моменту порушення справи в суді
вони стають сторонами процесу і на них поширюється дія норм цивільного
процесуального права.

Процесуально-правовим наслідком прийняття судом справи до свого
провадження є також неможливість повторного звернення до суду з тією ж
вимогою і з тих же підстав .^1

Крім процесуально-правових наслідків порушення справи в суді приводить
до деяких матеріально-правових наслідків, які мають важливе значення для
заінтересованих осіб.

Основним матеріально-правовим наслідком порушення справи в суді є
перерив перебігу строку позовної давності. Стаття 79 ЦК вказує, що
перебіг строку позовної давності переривається пред’явленням позову в
установленому порядку. Це означає, що не будь-яке звернення до суду із
заявою перериває перебіг строку позовної давності, а лише таке, яке
відповідає вимогам закону. Крім звернення до суду із заявою необхідні
також дії судді, які виражаються в позитивному вирішенні питання про
прийняття заяви до провадження суду. Перебіг строку позовної давності
переривається тільки при зверненні до суду із заявою, в якій є все
необхідне для порушення процесу і ведення справи.

Важливий матеріально-правовий наслідок порушення цивільної справи в суді
наступає по справах про стягнення засобів на утримання (аліменти) в тих
випадках, коли ці засоби не надаються зобов’язаною особою в
добровільному порядку. Особа, яка має право на одержання засобів на
утримання від іншої особи, може звертатися до суду з вимогою до
відповідача про примусове стягнення цих засобів на підставі рішення
суду. Причому звернутися до суду із заявою можна незалежно від

Порушення цивільної справи_______ 247

який пройшов з моменту виникнення права на одержання аліментів. Аліменти
присуджуються на майбутній час, починаючи з дня пред’явлення позову до
суду (ст. 88 КпШС).

Матеріально-правові наслідки настають також при зверненні до суду і
порушенні справи за заявою власника про витребування майна з чужого
незаконного володіння. Звертаючись до суду з такою вимогою, власник
переслідує мету відібрати майно з незаконного володіння і повернути
собі. Задоволення цієї вимоги залежить в першу чергу від добросовісності
чи недобросовісності придбання цього майна. Якщо від недобросовісного
набувача власник може витребувати своє майно в усіх випадках, то від
добросовісного — лише у випадках, передбачених законом (викраденого,
загубленого майна тощо).

Крім права на витребування майна з чужого незаконного володіння власник
має право вимагати також повернення всіх доходів, які незаконний
володілець здобув або повинен був здобути з цього майна. Щодо
недобросовісного володільця, то він зобов’язаний повернути всі доходи,
які він добув чи повинен був добути з майна за весь період володіння
ним. По-іншому оцінює закон становище добросовісного володільця, який
помилково вважає своє володіння правомірним. Володілець вважається
добросовісним до моменту, коли він дізнався або повинен був дізнатися
про свою помилку. З цього моменту він стає на позиції недобросовісного
володільця і на нього поширюється вищевказана відповідальність, тобто
він повинен повернути власнику всі доходи, одержані ним від незаконного
володіння майном. Таким моментом є звернення власника до суду з позовною
заявою і прийняття її судом до свого провадження.

Звернення до суду має наслідком певні витрати заінтересованої особи, які
виражаються в оплаті державного мита, в оплаті за видачу копій
необхідних документів тощо. Ці витрати несе особа, яка звертається до
суду за захистом порушеного чи оспорюваного права чи охоронюваного
законом інтересу. У разі задоволення її вимог суд присуджує другій
стороні відшкодування всіх цих витрат. Однак інколи відпадає
необхідність розгляду справи по суті і постановлення по ній судового
рішення у зв’язку з тим, що відповідач у добровільному порядку
задовольнив вимоги заінтересованої особи в день звернення до суду або
після звернення, але до судового розгляду цієї справи. Очевидно, що
заінтересована особа в такому разі не буде наполягати на розг-

г

248

Глава XVII

ляді справи по суті. Однак виникає питання про відшкодування судових
витрат, які поніс позивач в зв’язку із зверненням до суду. Стаття 78 ЦПК
прямо вказує, що якщо позивач не підтримує своїх вимог внаслідок
добровільного задоволення їх відповідачем після пред’явлення позову, то
суд на прохання позивача присуджує з відповідача всі понесені позивачем
по справі судові витрати.

В практиці інколи виникають сумніви з питання про те, чи підлягають
присудженню з відповідача понесені позивачем витрати, якщо відповідач
задовольнив вимоги позивача в день звернення його до суду. Справа в
тому, що відповідач може задовольнити вимоги позивача шляхом переводу
спірної суми поштою або через банк. У таких випадках позивач ще не знає
про задоволення своїх вимог, а відповідач не знає, що позивач вже
звернувся до суду із заявою. Здається, що в такій ситуації необхідно
виходити з наступного положення: якщо позивач не знав і не міг знати про
задоволення своїх вимог відповідачем і в зв’язку з цим звернувся до
суду, він має право вимагати відшкодування всіх понесених ним витрат,
пов’язаних із зверненням до суду.

Глава XVIII

ПІДГОТОВКА ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ ДО СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ

§ 1. Мета і значення підготовки справи до судового розгляду

Законність і обґрунтованість судового рішення, швидкість розгляду
цивільної справи значною мірою залежать від повноти її підготовки до
судового розгляду. Тут закладається основа успішного вирішення судом
спору про право чи іншої правової вимоги. В постанові Пленуму Верховного
Суду України від 5 березня 1977 р. № 1 із змінами на 25 травня 1998 р.
«Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» підкреслено, що
підготовка справ до судового розгляду — важлива самостійна стадія
цивільного процесу, метою якої є забезпечення правильного і своєчасного
вирішення цивільних справ. Підготовка кожної цивільної справи до
розгляду в судовому засіданні, незалежно від її складності, є
обов’язковою і повинна бути проведена в строки, передбачені ст. 146
ЦПК1. Підготовка справи до судового розгляду є обов’язковою і при новому
розгляді справи після скасування раніше постановленого рішення2.

Належно проведена підготовка справи до судового розгляду має значення
для якісного вирішення цивільних справ. Недооцінка значення цієї стадії
процесу, формальне ставлення до неї призводить до відкладення розгляду
справи, тяганини, а нерідко і до постановлення необгрунтованих рішень.

Підготовка справи до судового розгляду починається після прийняття заяви
суддею і продовжується до призначення справи до розгляду (статті 143,147
ЦПК). Не можна визнати правильним

1 Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та
цивільних справах/АБюлетень законодавства і юридичної практики України.
1995. №1.С. 393

2 Див. Там же. С. 404.

т.

250 Глава XVIII

здійснення підготовчих дій (збирання доказів, призначення експертизи
тощо) до порушення справи, оскільки це суперечить закону. Підготовка
цивільної справи до судового розгляду повинна бути процесуально
оформлена, хоча прямої вказівки про це в ЦПК немає. Однак підготовчі дії
в окремих випадках можна намічати і під час прийняття заяви до
провадження суду, на що звернув увагу Пленум Верховного Суду України. У
постанові «Про практику застосування судами процесуального законодавства
при розгляді цивільних справ по першій інстанції» від 21 грудня 1990 р.
№ 9 із змінами на 25 травня 1998 р. Верховний Суд роз’яснив, що при
постановленні ухвали про прийняття заяви і порушення справи суддя крім
статей 5, 136 ЦПК керується ст. 143 цього Кодексу, якщо в ухвалі
зазначається про процесуальні дії, які слід провести при підготовці
справи до судового розгляду1. Разом з тим про процесуальні дії, що
підлягають здійсненню в порядку підготовки справи до судового розгляду,
правильніше було б зазначати суддею в самостійній ухвалі про підготовку
справи до судового розгляду без повідомлення осіб, які беруть участь у
справі. Постановляючи ухвалу про підготовку справи, суддя повинен
керуватися ст. 232 ЦПК, в якій закріплено, що питання, зв’язані з рухом
справи в суді першої інстанції, вирішуються мотивованими ухвалами.

§ 2. Зміст і порядок провадження підготовки цивільних справ до судового
розгляду *

Ілдготовка цивільної справи до судового розгляду провадиться одноособове
суддею.

Зміст процесуальних дій по підготовці справи до судового розгляду
визначається ст. 143 ЦПК. їх перелік не є вичерпним, оскільки підготовка
справи до судового розгляду повинна провадитись з урахуванням
особливостей тієї чи іншої категорії справ (тру-дових, житлових,
кооперативних та ін.), В той же час здійснення ряду процесуальних дій
обов’язкове по будь-якій справі.

Незалежно від категорії справи всі дії судді по підготовці справи можна
поділити на такі групи: 1) визначення характеру спірних правовідносин і
змісту правової вимоги, матеріального

1 Див : Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та
цивільних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики
України. 1995 № 1 С 403

Підготовка цивільних справ до судового розгляду________251

закону, який їх регулює, фактів, що підлягають встановленню і лежать в
основі вимог і заперечень; 2) з’ясування доказів, необхідних для
підтвердження зазначених фактів і вжиття заходів до своєчасної їх
подачі; 3) визначення кола осіб, які мають брати участь у процесі; 4)
заходи до забезпечення своєчасної явки в судове засідання учасників
процесу.

На стадії підготовки справи до судового розгляду необхідно якомога
точніше визначити коло юридичне значущих фактів, які обґрунтовують
вимоги позивача і заперечення відповідача, тобто визначити предмет
доказування. З цією метою суддя опитує позивача по суті заявлених ним
позовних вимог, з’ясовує у нього можливі з боку відповідача заперечення
(п. 1 ст. 143 ЦПК). Опитування позивача обов’язкове, якщо заяву в суд
він подає особисто. Проте суддя має право викликати позивача для
опитування і у випадку подання ним заяви поштою.

У необхідних випадках з урахуванням характеру конкретної справи,
неповноти доказів та інших обставин суддя викликає відповідача для
попереднього опиту з обставин справи, з’ясовує можливі з його боку
заперечення проти позову. По особливо складних справах суддя може
запропонувати відповідачеві подати письмові пояснення в справі. Виклик
відповідача провадиться одночасно з врученням йому копії позовної заяви
та поданих позивачем документів (п. 2 ст. 143). Виклик відповідача для
бесіди бажаний, зокрема, якщо в позовній заяві містяться вказівки про
наявні у нього заперечення проти позову.

Суддя має право викликати позивача повторно, якщо відповідач заявив
істотні заперечення проти позову і якщо про наведені ним факти не
міститься відомостей у позовній заяві і в доданих до неї документах, або
в разі, якщо відповідач виявив згоду добровільно виконати вимоги
позивача чи укласти мирову угоду.

Позивач і відповідач можуть бути викликані одночасно, якщо суддя визнає
це за необхідне для повнішого з’ясування взаємних вимог.

Як відомо, суд приступає до розгляду цивільної справи не тільки за
заявою особи, що звернулася за захистом свого права чи охоронюваного
законом інтересу, але й за заявами прокуро-ра4 органів державного
управління, профспілок, підприємств, установ, організацій та окремих
громадян, які захищають права інших осіб, а також за заявою органів
Антимонопольного комітету України. При зверненні до суду вказаних
суб’єктів суддя

252 Глава XVIII