Колодiй А.М., Олiйник А.Ю. 2003 - Права людини i громадянина в Українi (книга)

Колодiй А.М., Олiйник А.Ю. 2003 – Права людини i громадянина в Українi

Проголосивши свою незалежність, Україна стала на шлях побудови власної
правової держави і громадянського суспільства. Серед інших проблем, що
їх вирішує народ України, є і проблема здійснення прав людини та
громадянина. Для того, щоб у повному обсязі реалізувати права та
обов’язки, необхідно їх знати. Дослідження теорії прав людини і є
предметом цього навчального посібника.

Поняття «теорія» багатогранне і може розглядатися з різних позицій. Це:
а) система поглядів, думок та висловлювань, що несуть в собі
різноманітну інформацію; б) сукупність доктрин, ідей, вчень про зміст та
структуру суспільних і природних явищ; в) можливості виведення одних
знань з інших тощо. Виходячи з етимологічного розуміння теорії можна
стверджувати, що це поняття наукове. Але нас цікавить не будь-яка
теорія, а саме теорія прав, свобод та обов’язків людини та громадянина.
Право і свобода — це гарантовані чинним законодавством вид і міра
можливої поведінки людини та об’єднань людей. Більшість авторів
ототожнюють право і свободу, розглядаючи їх як рівнозначні явища’. Інші
автори під правом розуміють можливості людини, забезпечені певним
процесом регламентації порядку його здійснення. Під свободою, як
правило, розуміють таку сферу поведінки людини, куди держава не повинна
втручатися.

Отже, свобода означає автономність людини від держави. Р. Даль вважав,
що бути автономним означає не бути під контролем іншого, бути
незалежним2. Права людини, їх соціальне призначення в суспільстві — одна
з найбільш важливих

Права человека: Учебник для вузов / Отв. редактор — член-корр. РАН,
доктор юрид. наук Е. А. Лукашева. — М., 1999. — С. 84.

DM R. Dilemmas of Pluralist Democracy. — London: Yale University Press,
1982. – P. 16.

-3-

проблем історичного, соціального та культурного’ розвитку людства. Вони
незмінно знаходилися і сьогодні знаходяться в центрі уваги філософської,
політичної, правової, етичної, релігійної та інших форм суспільної
думки.

Поняття прав людини як окрема категорія виникло ще вепоху Просвітництва.
Вже в той час сформувалася думка, щоприрода наділяє людину певними,
невід’ємними фундаментальними можливостями, що можуть бути протиставлені
урядові,однак мають ним охоронятися. З того часу права людини
розглядаються як елементарні передумови гідного людського існування. • •
•••••.••.

Значний внесок в розробку теорії .природних прав людини зробили такі
видатні вчені, як Г. Гроцій, Дж. Лок, Б. Спіноза, Т.. Гоббс, Вольтер, Ш.
Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Проблемам прав людини були присвячені,
праці німецьких.та, італійських просвітників: С. Пуфендорфа, X. Томазія,
К. Вольффа, Ч. Беккарія та ін. Захисту прав та інтересів бідноти
третього стану були присвячені роботи французьких комуністів-утопіе-тів
Мельє, Морелі, Маблі.

В Росії та Україні теорію природних прав людини почалирозробляти у
другій половині XIX ст., після проведення буржуазних реформ 60—70 років.
Окремі її положення було втілено в документах російського лібералізму та
опозиційногоземства. Найбільш повно ця теорія висвітлювалася на
початкуXX ст. з переходом Російської імперії до конституційної
монархії.Активно працювали у цьому напрямі О. С. Алексеев, В. М. Гессен,
Б. О. Кістяковський, М. М. Коркунов, С. О. Котляревський, І. М.
Лазаревський, М. А. Рейснер, Г. Ф. Шершеневйчта ін. •

Серед сучасних українських вчених, що активно розробляли і розробляють
теорію прав людини та громадянина, слід згадати С. В. їсаковича, В. В.
Копейчикова, С. Л. ‘ Лисенкова, В. Ф. Погорілка, В. Ф. Сіренка та ін.

Разом з тим, слід підкреслити, що права людини принципово відрізняються
від інших прав, насамперед, двома аспектами. По-перше, вони
характеризуються тим, що належать кожній людині тільки через її людську
природу; у визначених законом межах вони є невід’ємними; всі їх
реалізують рівною мі-

-4-

рою. По-друге, основні обов’язки, що з них випливають, покладені на
держави та ‘їхні уряди, а не на інших людей, А останні мають діяти таким
чином, щоб не порушувати прав інших.

Отже, основним у характеристиці прав людини є те, що вони повинні бути
під захистом держави та закону. Більше того, будь-які суперечки щодо
прав мають розглядатися компетентним, безстороннім і незалежним судом,
який міг би застосовувати процедури, що забезпечать повну рівноправність
та справедливість щодо широкої громадськості та відкритого проголошення
прийнятих рішень.

Ідея сформувати основні права виникла з потреби захистити людину від
впливу державної влади, Тому спочатку увагу було зосереджено на тих
правах, що зобов’язують уряд утримуватися від певних дій. Права людини
цієї категорії звичайно називають фундаментальними свободами. Як
результат ідей щодо передумов для гідного існування людей права людини
слугують, перш за все, орієнтиром для законодавця.

Специфічна природа прав людини, що є істотною передумовою розвитку
людства, впливає як на відносини між людиною та державою, так і на
відносини між самими людьми. Хоч первинною метою прав людини залишається
встановлення правил, що регулюють відносини між людиною та державою,
деякі з них є важливими у стосунках між людьми. Уряд не тільки
зобов’язаний утримуватися від порушення таких прав, а й мусить захищати
людину та громадянина від зазіхань інших людей та їх колективів. В
Україні права людини в першу чергу пов’язуються з правовим статусом
особи, що характеризується як юридичне закріплення правового положення
людини і громадянина в сучасному суспільстві. Основу правового статусу
людини і громадянина складають її права і свободи. Теорія цих прав і
свобод як юридична наука і навчальна дисципліна включає, в. себе: а)
систему юридичних знань, вчень, доктрин, концепцій; б) походження та
історичний розвиток, починаючи від виникнення до сучасного стану; в) їх
соціальну цінність при здійсненні потреб та інтересів людини і
громадянина; г) їх реалізацію відповідно до чинного законодавства.

Отже, теорію прав і свобод людини та громадянина в Україні можна
розглядати як: а) систему нормативно закріплених можливостей зі
здійснення певного варіанту правомірної поведінки; б) юридичну науку,
тобто систему юридичних знань, концепцій і доктрин про виникнення,
розвиток і сучасний стан можливостей людини та громадянина при
здійсненні своїх інтересів і потреб у відповідно до чинних правових
норм; в) навчальну дисципліну, що вивчається у всіх навчальних закладах
юридичного профілю.

Присвячуємо пам’яті академіка В. В. Копєйчикова учителя, колеги, людини

-6-

Я продовжую ще вчитися, мое виховання ще не закінчилося… Все моє життя
є, власне кажучи, тільки одне довге виховання. (Гельвецій)

РОЗДІЛ і

історія розвитку прав, свобод та обов’язків людини і громадянина

§ 1. Соціально-культурні та світоглядні

передумови формування ідеї прав людини

та громадянина’

Не викликає сумнівів той факт, що людина має певні права та обов’язки в
суспільстві. Очевидно й те, що не може існувати суспільства, в якому б
його члени були позбавлені будь-яких соціально визнаних можливостей
діяти, володіти, решгізовува-ти свої інтереси, користуватися певними
соціальними благами тощо. Права — це визнані суспільством і забезпечені
всією системою суспільного життя форми та способи людської
самореа-лізації: те, що існує як усталені, незаперечні й загальновизнані
можливості для людини вчиняти так чи інакше. Як слушно зазначав Й.
Фіхте, про права можна говорити лише настільки, наскільки люди
усвідомлюють себе у взаємних відносинах один з одним2. У кожному з прав
міститься визначення того, щодо чого будь-яка людина — учасник
суспільства — може робити вибір, покладаючись цілковито на власний
розсуд і керуючись

У параграфі використано матеріали М. Л. Зайчковського — заступника
начальника факультету заочного навчання НАВСУ.

Фихте И. Г. К вечному миру // Трактаты о вечном мире. -“ML: Изд-во
соц.-эк. лит-ры, 1963. – С. 196.

-9-

винятково своею волею, яка у межах цього вибору не підзвітна ні перед
ким, а відтак — вільна. Наприклад, право власності передбачає, що людина
може будь-яким чином розпорядитися річчю, що їй належить. Вона може її
продати, обміняти, подарувати, зламати, сховати від усіх, покинути тощо.
Право виборця означає, що він лииіе на свій розсуд вирішує, кому віддати
свій голос — тобто хто репрезентуватиме його волю у загальнополітичному
житті, хто у парламенті чи в інших представницьких органах влади
промовлятиме і діятиме від його імені.

Отже, для людини її права видаються зрозумілими й очевидними. Однак як у
культурно-історичному, так і в суто юридичному плані тут маємо не
очевидність, а проблему, що її людство розв’язує протягом всієї своєї
історії. Річ у тім, що права, які та чи інша особа має у суспільстві, у
більшості історично^ знаних політико-правових систем належать їй не
безумовно, а лише завдяки належності до тієї чи іншої соціальної групи.
Права людини чітко відповідають її соціальному статусу, тобто тому місцю
у соціальній системі, яке вона займає. У цьому разі її права — це не
права власне особистості, а права спільноти, до якої вона належить. Як
тільки особа перестає належати до соціальної спільноти, що займає певне
місце у структурі суспільства, вона разом з тим втрачає комплекс прав і
соціальних можливостей, властивих спільноті.

Соціальна динаміка у перших цивілізованих суспільствах (архаїчна доба)
створювалася взаємовідносинами соціальних спільнот, а не соціальним
самоствердженням особистостей.

Глибока залежність особи від соціальної групи, до складу якої вона
входила, зумовлювалася специфічним характером соціальних спільнот, що
складали суспільство за часів архаїки. Ці спільноти були не соціальними
класами, не майновими розшаруваннями суспільства, а являли собою
усталені суспільні стани. Особливістю суспільного стану є висока ступінь
його закритості. Зазвичай станова приналежність визначається вже самим
фактом народження: хто народжується у сім’ї селян, стає селянином, хто
народився у сім’ї державного чиновника, стане чиновником. Перехід з
одного стану до іншого дуже важкий, загалом малоймовірний і потребує,
зазвичай, виняткових

– 10-

обставин. Ця констатація, вірна щодо станів у ранніх державах, стає
майже незаперечною щодо кланового суспільства, як-от індійське. Кланова
організація суспільства доводить само-замкненість і закритість стану до
граничної межі. І хто народився кшатрієм чи шудрою, так і помре кшатрієм
чи шудрою, якими б не були його особисті якості, сили, здібності. Обсяг
і зміст прав, якими він володітиме, визначатиметься винятково соціальним
статусом стану, до якого він належить.

Отже, носієм прав у більшості історично знаних суспільств є не
особистість, а соціальна спільнота, представлена власне станом,
корпорацією, кланом тощо. За такої умови права належать не людській
особі, а соціальній ролі, що відображає положення конкретної людини у
суспільстві. Кожен отримує сукупність прав лише завдяки своєму місцю у
соціумі, тобто у системі соціальних відносин. Наочним прикладом цього є
відомі «германські правди» — первинні законодавства германських племен,
які утворили свої держави («варварські королівства») на уламках Західної
Римської імперії. Наприклад, «Правда франків» встановлювала: «Хто
позбавить життя людину-фран-ка, повинен уплатити 600 солідів. Хто
позбавить життя вільну людину, повинен уплатити 200 солідів. Хто
позбавить життя лита, повинен уплатити 100 солідів. Хто позбавить життя
раба, повинен уплатити 50 солідів»5. За один й той самий злочин
встановлювалася різна міра покарання залежно від соціального статусу
жертви, що унаочнює глибоку різницю їх правових можливостей.

Зрозуміло, що дворянин за умов феодального суспільства мав значно
більший обсяг і набір прав, ніж селянин або ремісник. Майстер
середньовічного цеху мав права та привілеї, на які годі було сподіватися
не лише селянину, а й підмайстру. Права єпископа передбачали можливості,
яких позбавлені були священики нижчого рангу і на які навіть не думав
зазіхати мирянин — хоч би це був сам король. У цих прикладах бачимо цілу
низку соціальних ролей — дворянина, цехового майстра, селянина, єпископа
тощо. З кожною пов’язані певні права, що стають надбанням тієї особи,
котра обіймає ту чи іншу посаду,

Опыт тысячелетия. – М., 1956. – С. 119.

-11-

займає те чи інше місце у суспільстві. Всі разом соціальні ролі
утворюють суспільний лад, систему місць у соціальній ієрархії, за кожним
з яких закріплений відповідний набір прав. Тому можна казати, що
суб’єктом прав у ієрархізованому соціумі є не власне особа — конкретний
людський індивід як такий, — а та чи інша соціальна роль, або, інакше
кажучи., соціальний персонаж.

Соціальна диференційованість і нерівноцінність прав закріплюється не
лише у системі позитивного права, а передусім вкорінена у відносинах
людини і держави, держави і суспільства. Саме держава, як носій і
уособлення всієї повноти легітимної влади, стає гарантом і розпорядником
системи нерівноцінних прав, що належать різним соціальним спільнотам.
Державний лад — режим функціонування, виявлення, застосування влади —
складає, образно кажучи, систему координат, в якій повсякчас
відтворюються різноманітні соціальні персонажі, що.є носіями комплексів
відмінних один від одного прав. Тому було б помилкою. зводити обсяг і
зміст прав, котрими володіє той чи інший член суспільства, до визначених
законодавством.

По-перше, самі законодавства як нормотворчі регулятивні системи у різці
епохи були різними. Поруч із державно встановленою законодавчою нормою
завжди діяло звичаєве право, сила традиції. Кодекс загальнодержавних
законів, постать судді, відмінного від володаря і незалежного від нього,
— це досить пізнє історичне явище. Якщо звернутися до життя
середньовічної Європи, ми не побачимо якогось універсального
законодавства, що є рівним і незмінним чином застосовується на території
певної країни. Власне, і поняття країни за тих часів було досить
умовним, більш культурним, аніж політичним. Підкреслюючи цю особливість
середньовічного світу, відомий медієвіст А. Я. Гуревич писав:
«[Середньовічна] держава не централізована і не уніфікована, в ній немає
впорядкованої адміністрації. Єдність держави тією мірою, в якій вона все
ж існувала, втілювалася в особі правителя»1.

Всезагальним принципом законодавства за Середньовіччя був принцип
феодального імунітету, яким визначалася належ-

1 Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. – М„ 1984. – С. 193.

-12-

ність феодалу всієї повноти влади у його володіннях. Середньовічне право
— це складний симбіоз звичаєвого права, договірних відносин між
володарем і підданими, волі феодала, станових -привілеїв, канонічного
права і розподілу повноважень відповідно до системи васалітету. За цих
умов законодавство неможливо уявити як кодекс взаємопов’язаних і
письмово викладених норм, до яких міг би апелювати кожний суб’єкт Права.
•

По-друге, будь-яке законодавство є системою норм, що передбачають дію
правоохоронної і праворегулятивної волі. Тобто кожна законодавча норма
залишає певний інтервал, певний люфт для дії волі гаранта права. Саме ця
воля трактує конкретні вчинки та дії як правочинні або злочинні, саме
вона притягує до відповідальності, їй належить кінцеве визначення
покарання чи право помилування. Зазвичай такою волею є воля правителя,
володаря чи його представника — тобто воля носія влади. Вона тим більш
значуща, що у середньовічному суспільстві воля володаря є одночасно
джерелом права. Йому належить не лише право судити, а й право
встановлювати норми, відповідно до яких людські дії кваліфікуються як
право-чинні або злочинні. Відтак суд такого володаря водночас є і
своєрідним законотворенням — здійснюючи суд, він встановлює певні
правові критерії кваліфікації дій і підтверджує певні правові норми або
змінює їх.

Слід зазначити, що права володаря так само мало персональні, як і права
селянина або ремісника. Його права та привілеї є правами і привілеями
його соціального положення і, врешті решт, тієї соціальної спільноти,
еліти, до якої він належить. Воля володаря як джерело правовстановлень —
не виняткові повноваження особистості, сваволя конкретної
індивідуальності, а реалізація особливого права, яким Бог надшив
володарів. І в цьому випадку, коли діє начебто особиста воля правителя,
ми маємо виконання певної загальної соціальної ролі, цілком
імперсональної, а не свавілля особистості.

Особливістю прав, що має той чи інший соціальний персонаж в ієрархічному
суспільстві, є те, що ці права мають не суто юридичний, а синтетичний
зміст. Тобто вони визначені не лише писаним законодавством, а й тим
місцем, яке обіймає

-13-

той чи інший соціальний персонаж у світі й системі суспільного цілого.
Це — права місця у світі, визначеного, кінець кінцем, волею Бога як
творця світу. Вони не надані законодавцем і можуть мало змінюватися
залежно від волі законодавця. Бо в них заявляє та унаочнює себе воля
Творця, котрий надав тій чи іншій істоті такий сенс існування і таку
долю. Права селянина, права священика невід’ємні від сенсу їхнього
буття.

Ми доходимо висновку, що специфіка правової системи зумовлена
загальносоціальною специфікою суспільства, якому властива ця система, а,
в свою чергу, соціальний лад вписано у більш широку систему світоустрою,
тобто він відображає глибинні соціокультурні засади буття людей. Те, як
розуміються і визначаються права людей у суспільстві, істотно залежить
від загальнокультурної визначеності самого феномену людини, що властива
тому чи тому суспільству. Не можна вести мову про соціальну
нормативність, у тому числі юридичну, оминаючи культурний сенс людини —
тобто тієї істоти, регулятивами волі й поведінки котрої і є, власне,
будь-які соціальні та правові норми. Від загальнокультурною бачення
людини залежить зміст і система права.

Звичайно, застосоване у цьому контексті поняття «бачення» має досить
фігуральне значення. Йдеться не про абстрактне «уявлення» про людину,
про її «розуміння» чи ідеальний образ. Те, що ми назвали
«загальнокультурним баченням», належить не до кола «ідей», а до
онтологічних передумов людського існування. Це та, образно кажучи,
концепція людини, що вкорінена у підвалинах певної культури, є її
невід’ємним чинником і регулятивом, однією з головних засад відповідного
культурного світу. Якщо культура розгортає світ людського існування, то
цей онтологічний горизонт неодмінно містить й передбачення людини, для
котрої є можливим і природнім існування у такому культурно визначеному
світі. Цей образ, або версія людини, що передбачається певною культурою,
назвемо людиною культури, використовуючи поняття, що давно набуло
теоретичної чинності.

Культурна версія людини, а отже і світу, є основою для вибудовування,
функціонування і перетворень всієї системи суспільних відносин і
соціальної нормативності. Причому склад-

-14-

ність виокремлення «людини культури» полягає в тому, що в дійсності вона
не існує як щось відокремлене від реального житія людей і суспільства,
від відносин власності та влади, від функціонування господарства,
держави, суспільних інститутів, від течії політичних подій і духовних
процесів. Так само як культура не є щось особливе і виділене щодо
соціальних явищ та феноменів життєвого світу людей, так і людина
культури невід’ємна від реального самоздійснення безлічі людських
існувань у певному суспільстві. Людина культури — не окреме визначення
чи уявлення, а та версія людської долі й самовизначення людей, що
вкорінена у певному, культурно визначеному світі людського буття.
Останній же опредметнений в усьому: в суспільних інститутах і формах
власності, у родинних відносинах і політичній системі, у соціальній
нормативності та світоглядних уявленнях.

Який висновок випливає з вищесказаного? Очевидно, той, що неможливо
зрозуміти систему позитивного права з неї самої, тобто розглядаючи суто
юридичні феномени. Очевидно також, що для теоретичної реконструкції
засад універсальної правової парадигми, що є основою правових настанов і
юридичної практики не окремого суспільства, а цілої цивілізації,
недостатньо аналізу особливостей соціального порядку, яким ініціюється
правова система і який вона покликана закріпити. У випадку прав людини
ми маємо справу не просто з комплексом певних юридичних норм, а з
фундаментальною основою сучасної, всесвітньо прийнятої юридичної
практики. Фактично йдеться про вибір сучасним людством певної правової
парадигми. Аналіз підвалин цього вибору, змістовних основ даної
парадигми не може обмежитись ані суто юридичними феноменами, ані навіть
окремо взятими соціальними формами. Він потребує звернення до глибинних
засад людського буття. Ці засади були вище концептуалізовані у вигляді
«людини культури», тобто тієї версії людини та її буття, що
передбачається певною культурою і втілюється у ній.

Отже, осмислення генезису і сутності прав людини як фундаментального
політико-правового феномену неможливе поза теоретичною реконструкцією
тієї «людини культури», що складає їх онтологічну основу і передумову. І
якщо права людини

-15-

діагностуються як основа модерної політичної організації та юридичної
практики, то, відповідно, «людина модерної культури» повинна
розглядатися як умова ‘їх можливості.

Сутнісною особливістю середньовічної людини була її визначеність у
ієрархічному порядку світоустрою загалом і суспільства зокрема. За цих
умов носієм прав є не окрема людина у своїй індивідуальності, а
соціальна спільнота, персоніфікована у.певному.соціальному персонажі.
Окрема людська особа отримує ті чи інші права єдино через свою
належність і причетність .до відповідної спільноти. Відтак у
ієрархічному суспільному порядку неможливо говорити про «права людини».
Щоб ця нова основа права виникла, необхідне виникнення нової людини —
суверенної особистості, яка у своїй індивідуальності стає визнаним
фактом соціального буття.

У свою чергу, щоб носієм прав стала безпосередньо людська особистість,
необхідне радикальне перетвореиня ієрархічної системи, в якій закріплена
соціальна нерівність людей. Всі члени суспільства повинні бути зрівняні
у своїх правах. Ця рівність не є лише декларованим гаслом, як-от
«свобода, рівність, .братерство». її втіленням стає соціальна постать
громадянина, Громадянин — це принципово новий соціальний персонаж, який
замінює всіх інших персонажів ієрархізованого суспільства. Це можливо
лише за умов особливої соціальної системи, що дістала назву
громадянського суспільства. Звичайно-, і за умов соціально-правової
рівності люди продовжують виконувати різні суспільні функції, соціальна
диференціація зберігається. Але вона набуває принципово нового сенсу.
Яке б положення не займала людина у суспільстві, вона тотожна іншій’ як
громадянин. Як громадянин президент держави має не більше і не менше
прав за будь-кого іншого. Громадянин у сукупності своїх прав — це
соціально-правовий знаменник, спільним для всіх соціальних персонажів,
яке б видатне чи непримітне місце вони не займали у суспільстві.

У іромадянському суспільстві докорінно змінюються джерела прав, що їх
має та чи інша особа. За умов соціальної ієрархії джерелом прав є
соціальна система як певний, усталений лад життя — тобто соціальна
тотальність (цілісність). Права немов би надаються соціумом, існуючим
соціальним порядком.

-16-

Конкретна людина лише отримує їх від цього порядку, тобто від
суспільства та держави. Натомість у громадянському суспільстві людський
індивід мислиться як такий, що від початку, •незалежно ані від чого, має
певні права. їх основою є не соціальний лад, а власна людська сутність
кожного індивіда — факт того, що він є людиною. Таке положення соціально
закріплюється у вигляді громадянського суспільства та гарантується ним.
Громадянське суспільство є не просто одним з історично знаних соціальних
устроїв, а єдиним суспільним ладом, що грунтується на первинності прав
людини і будується відповідно до них. У межах громадянського суспільства
права людини є базовим, найважливішим соціальним регулятивом, відповідне
до якого створюються і функціонують всі форми суспільного життя, у тому
числі юридична практика.

Історично громадянське суспільство існувало у двох головних формах. Воно
виникло за античних часів у Стародавній Греції у вигляді полісу, який
часто називають містом-держа-вою. Втім, сенс його значно більший. Сама
неповторна своєрідність греко-римської цивілізації, на думку сучасних
дослідників античності, пояснюється в першу чергу характером полісу.
Поліс, таким чином, виступає як структуроутворюючий елемент цієї
цивілізації1.

Давньогрецький поліс — це місто з прилеглою, географічно виділеною
місцевістю, що існував як самостійна держава у тісному спілкуванні та
взаємовідносинах з сусідніми полісами. Але головною ознакою полісу було
те, що його складала громадська община. Поліс являє собою передусім
певний колектив, певним чином організовану спільноту людей2. Всі члени
общини є рівними у своїх правах громадянами. За класичним висловом
Арістотеля, поліс є співтовариство вільних людей”. Різниця в їхніх
заняттях, родовитості, обсязі влади, майна чи багатства ніяк не впливала
на набір та обсяг прав, що були однаковими для всіх і гарантовані
статусом громадянина. Еконо-

Античная Греция. – М., 1983. – Т. 1. – С. 9.

Там само. – С. 11.

‘ С. 375-644.

Аристотель. Политика.// Сочинения в 4 \ т – М 198 > – Т -*~-

мічною основою положення громадянина була частка полісної землі, котру
він отримував у власність. Володіти землею могли лише члени
громадянської общини. Сам факт такого володіння був своєрідним визнанням
людини як громадянина, і навпаки — втрата земельної ділянки впливала на
громадянський статус або взагалі позбавляла його.

В умовах полісу громадянське суспільство мало становий характер. Права
громадянина поширювалися лише на членів громадянської общини, що
існувала як замкнений стан. Наприклад, за законом Перікла (V ст. до н.
є.) афінським громадянином міг вважатися лише той, хто мав і батька, і
мати з числа афінських громадян. Тому навіть син самого Перікла,
народжений мілетянкою Аспазією, не вважався повноправним афінянином, хоч
сам Перікл впродовж 40 років правив Афінами і здобув їм славу
найвидатнішого міста Греції. За межами громадянської общини залишалися
вихідці з інших міст, хоч би вони народилися у полісі, прожили у ньому
все життя, мали неабияке багатство та авторитет. Не вважалися
громадянами жінки і, звичайно, раби. До складу громадянської общини
потрапляли зазвичай за правом народження і лише у виняткових випадках
кооптація відбувалася за рішенням народних зборів. Саме це дає підставу
визначити античне громадянське суспільство як станове і замкнене за
своїм характером. Пізніше, вже за часів розвитку Римської держави,
надання громадянських прав відбувалося у масових масштабах за рішенням
вищих державних органів. Однак аж до закінчення античного періоду
розвитку людства громадянське суспільство зберігає свій становий
характер.

Другою історичною формою громадянського суспільства стало
новоєвропейське громадянське суспільство, що виникло в Європі на початку
Нового часу (доба Відродження та Реформації, XV—XVI ст.) і найактивніше
розвивалось упродовж наступних 200 років (середина XVII—середина XIX
ст.). Головною відмінністю від античного суспільства став відкритий
характер новоєвропейського громадянського суспільства. Людина визнається
у своїх правах як така, за своєю природою, а не тому, що належить до
громадянської общини. Кожна людина, незалежно від віку, статі,
соціального походження чи раси,

-18-

майнових або інших ознак є суб’єктом невід’ємних прав, що їй належать і
яких її ніхто не може позбавити. Виникнення цього нового погляду на
людину знаменувало початок нової — новоєвропейської — цивілізації і
завдячує могутнім духовним рухам у Європі XV—XVIII ст., як-от гуманізм,
протестантизм, просвітництво. Саме у горнилі цих рухів оформлюється
суверенність людського індивіда — той наріжний світоглядний принцип,
політико-правовою легітимацією якого стане феномен прав людини.

Що ж є головними ознаками суверенної, тобто самоврядної, особистості?
По-перше, те, що людина визначається не через спільноту, до якої
належить, а як окрема істота, індивід. Кожен має людську визначеність як
свою індивідуальну, йому особисто властиву ознаку. Поняття людського,
образно кажучи, починається з кожного людського індивіда. Це втілюється
у принципі індивідуальності.

По-друге, кожен самореалізується як людина на основі своєї власної волі.
Як людина він не є чимось наперед даним і наперед визначеним. Тим, ким
він змістовно стане, залежить лише від його волі. Єдиною формою
визначеності людини, що відповідає людській сутності, є самовизначення.
Виразом цієї властивості людини стає принцип свободи (свободної волі).

По-третє, жодна людина не має переваги у своїй людяності (у своєму
праві) перед іншою. У своїй здатності утверджуватись як людина кожен
індивід дорівнює кожному і жоден не має переваг. Природно, що люди
досягають різного, але у своїй можливості самовизначитися, у своєму
праві реалізації власної волі та гарантії особистих свобод всі є
рівними. Це положення фіксується у принципі рівності.

Четверта риса суверенної особистості полягає в тому, що прав, які кожен
має як людина, не можна відібрати у нього за будь-яких умов. Ані
найнижчий соціальний статус, ані злочин і найсуворіше покарання, ані
фізична неповноцінність або інтелектуальна обмеженість, ані будь-які
інші особисті вади, так само як і приписи найвищих державних чи
суспільних органів, не можуть позбавити особу її фундаментальних прав.
Комплекс прав людини є своєрідною онтологічною (а разом з тим і
соціально-правовою) презумпцією щодо існування кож-

-19-

ного, яка залишається непорушною і незмінною за будь-яких обставин. Ця
якість прав людини відображається у принципі їх невід’ємності від особи.

Було б неприпустимою помилкою зводити генезис ідеї прав людини до
переходу від колективного суб’єкту прав, яким за середньовічної доби є
та чи інша соціальна спільнота, до положення людського індивіда як
суб’єкта правовідносин. Значення феномену прав людини не в цій досить
локальній метаморфозі. Концепт прав людини визначає специфіку всієї
правової системи та юридичної практики. Він певним чином зумовлює
структуру законодавства, систему і повноваження державних інститутів,
статус і роль закону в регуляції суспільного і правового життя,
співвідношення суспільства і політичної влади, держави. Так само не
варто ототожнювати зміст ідеї прав людини з тезою про наявність у
людського індивіда певного кола невід’ємних прав. Обгрунтування
концепції прав людини і підпорядкування йому соціальної практики
потребує широкого кола інших, діалектично поєднаних з нею
політико-правових і світоглядних ідей, лише у цілісній системі яких
права людини набувають автентичного сенсу, належного визнання і можуть
стати дієвим правовим регулятивом всієї сукупності суспільних відносин.

Отже, серед головних політико-правових ідей, що супроводжують ідею прав
людини і є невід’ємними від неї елементами правосвідомості, назвемо
передусім ідеї природного закону, суспільного договору, верховенства і
влади закону, народного суверенітету, примату суспільства над державою.
В свою чергу, загальносвітоглядною основою всього цього комплексу
політико-правових настанов є уявлення про людину як суверенну
(самоврядну) особистість, що самовизначається у процесі власного життя і
як така є особливим буттям, незалежним від жодних наперед даних
онтологічних чинників чи визначень.

§ 2 о Філософська та правова думка

про ідею прав, свобод та обов’язків людини

і громадянина в різні історичні епохи1

Соціальну цінність людини можна пізнати в процесі дослідження
взаємовідносин її з суспільством та державою. З найдавнішого часу і до
сьогодні ця проблема постійно привертає увагу дослідників. Актуальність
її підкреслюється місцем і роллю особистості в політичному житті
суспільства, характеристикою її прав, свобод і обов’язків. Цікавий і
повчальний матеріал про шляхи і форми пізнання проблеми взаємовідносин
особи з державою та суспільством, виникнення та розвитку її прав, свобод
та обов’язків дає нам історія. Важливими для дослідження є не тільки
права людини, а й їх гарантії, розвиток демократії, законності,
справедливості. Для сучасних політико-правових знань історія становлення
і розвитку прав людини і гарантії їх здійснення були і залишаються
сферою ідей і поглядів та теоретичних оцінок різних шкіл, напрямків,
течій та . ідеологій.

Виникнення прав і свобод людини можна досліджувати з стародавніх часів.
Структурно різні історичні етапи розуміння, закріплення та спроб
забезпечення прав і свобод людини можна виокремлювати:

а) в міфологічних уявленнях про людину та її права; ‘ б) в античний
період розвитку суспільства;

в) в умовах середньовіччя;

г) в Новий час;

д) в XX столітті.

Міфологічні уявлення про людину, її місце і роль у суспільстві та
державі ми можемо розглянути на прикладах народів Стародавнього Сходу,
стародавніх єгиптян, індусів чи вавілонян, де бог є безпосереднім
джерелом влади і сам здійснює правління на землі, виступає як панівна і
законодавча особа в державах і суспільствах, що ним утворені.

У параграфі використано матеріали О. Б. Горової – кандидата юридичних
нате, старшого викладача кафедри теорії держави і права НАВСУ.

-20-

-21-

За віруваннями стародавніх ^євреїв, їх бог Мойсей є єдиним верховним
правителем, законодавцем і суддею над людьми і знаходиться у договірних
взаємовідносинах з єврейським народом. Згідно з міфологією єврейського
народу влада в єврейському суспільстві може здійснюватися людьми від
імені бога або самим богом безпосередньо в разі різних нестандартних
ситуацій. Цар Ізраїлю та Іудеї Соломон Мудрий (син царя Давида) вчив, що
Бог дав синам людини можливості вирішувати всі питання, навіть вічність
вклав їм у серця, все створив прекрасним у свій строк та не дав їм
можливості пізнати до кінця справи, що створюються самим Богом.

За китайською міфологією, наприклад, походження і характер божої влади
на землі здійснюється через персону верховного правителя Піднебесної, що
уособлюється з владою імператора Китаю. Саме він є єдиним зв’язком
земних жителів з вищими небесними силами. Всі державні органи і посадові
особи були лише провідниками особистої влади імператора Китаю.

Спочатку на Стародавньому Сході, а потім і на Заході широко поширилися
релігійно-міфологічні погляди «маат», «рта», «ріта», «дао», «діке>> та
інші, в яких ішлося про природньобожі порядки, про правду і
справедливість. Наприклад, у стародавніх єгиптян ідеалом справедливості,
правосуддя, свободи та недоторканості людини була богиня Маат. У
стародавніх аріїв ці ідеї проголошувалися у священних гімнах Рігведе
(скорочено «рта», «ріта»). Захисником слабких, бідних і знедолених
дав-ньошумерська і вавілонська міфологія називає бога Шамаша. Вважалося
тяжким злочином порушення стежки Шамаша, а винних суворо карали.

Отже, у другому тисячолітті до нашої ери людина повністю залежала від
природних і соціальних умов житгя. Однак у літературних пам’ятках цього
періоду вже висвітлюються ідеї пошуку справедливого ставлення до людини,
рекомендації щодо виконання чинних законів, пропонуються рішення
конкретних спірних питань.

Цікаві уявлення про людину, її можливості та місце в суспільстві можна
виявити в державно-правовій ідеології Стародавньої Індії та Китаю.

-22-

У Стародавній Індії довгий час важливе місце в суспільстві займали
брахмани (жерці). Ідеї брахманізму зустрічаються вже у другому
тисячолітті до н. є. і були викладені у так званих Ведах, що означало
ведення чи знання. Все давньоіндійське суспільство згідно з цим вченням
поділялося на чотири варни (стани), до яких належали панівні верстви та
підлеглі їм групи вільних людей. Раби у варни не входили. Найвищим
етаном панівних верств були брахмани. їх охоронцями були кшатрії
(воїни). До двох підлеглих станів належали вайші (селяни, ремісники,
торговці) і шудри (слуги та деякі інші низи давньоіндійського
суспільства).

Поступово в VI—IV ст. до н. є. відбувався відхід від ідеології
брахманізму в бік світської раціоналізації поглядів і уявлень про
суспільство та людину. З’являються різні документи і трактати про
невідповідність ідеології брахманізму звичному стану речей, критикують
саму думку про Бога як першоджерело законів, найвищу особистість та
морального правителя світу.

Зокрема, з критикою брахманізму у своїх проповідях виступив принц
Сідгартга Гаугпама, прозваний Буддою (556— 476 pp. до н. є.). Він був
сином царя індійського племені шакья. Щоб пізнати мудрість, він став
пустельником (Шакья-Муні) і сім років провів у мандрах. Критикував саму
систему варн та принципи кастової нерівності людей у суспільстві.
Від-кидаючи думки про Бога як правителя світу та першоджерело законів,
Будда вважав, що всі людські справи залежать від власних зусиль самих
людей. Всі проповіді Будди пройняті ідеями гуманізму, доброго відношення
до людей, непротистав-ления себе злу і насильству. Дхарми буддизм
розглядає як природну закономірність, як природний закон, що править
світом. У того, хто ввічливий і завжди поважає старших, виростає чотири
дхарми: життя, красота, щастя, сила1. Виникнувши як атеїстичне вчення, в
подальшому буддизм був визнаний державною релігією багатьох країн
Південно-Східної Азії.

Одним із засновників давньокитайської філософії був Кунц-зи або Куй
Фуцзи (551—479 pp. до н. є.), який став відомим

Мусский И. А. 100 великих мыслителей. – М., 2000. – С 12-17.

-23-

через два тисячоліття після своєї смерті як Конфуцій. Його ідеї
викладені у чотирьох книгах: «Дасюс» — керівництво для чиновників;
«Чжун-юн» — «Золота середина»; «Лунь-вдй» — «Бесіди і висловлювання»;
«Мен-цзи» — це книга конфуціанця Мен Цзи, який жив через століття після
Конфуція.

Вчення Конфуція з питань взаємовідносин держави і особи було побудовано
на нормах моралі. Він закликав правителів, чиновників і підданих
будувати свої взаємовідносини на категоріях добра. Слід прагнути до
добра, тоді й народ буде добрим. Мораль благородної людини подібна до
вітру, а мораль злої людини подібна до трави. Трава завжди нахиляється
туди, куди дме вітер. У книзі «Лунь-юй» є моральна заповідь Конфуція:
«Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі і в сім’ї до
тебе не ставитимуться вороже». Він виступав: а) проти поляризації між
багатством і бідністю; б) за царство гармонії в суспільстві; в) за мир,
проти бунтів і боротьби за владу, проти загарбницьких війн; г) проти
керівництва суспільством за законами та застосування покарань; д) за
здійснення керівництва народом шляхом ритуалу, етико-правових норм та
принципів.

Не менш цікаві ідеї про людину, її місце у всесвіті, можливості та
обов’язки висвітлюються у філософських творах давньогрецьких та
давньоримських учених. Справедливість, законність та моральність в
античний період пов’язуються з утвердженням влади богів-олімпійців на
чолі з Зевсом. У своїх . загальновідомих поемах «Іліада» та «Одіссея»
Гомер показав Зевса як заступника загальної справедливості. За порушення
загальної справедливості винних неодмінно чекала божа кара.

До помірності та пошуків золотої середини у всіх справах і прагненнях
людей, у їх відносинах між собою та з державою і суспільством закликають
у своїх працях «сім грецьких мудреців»: Фалес із Мілета, Пітак із
Мітілени, Періандр із Коринфу, Біант із Прієни, Клеобул із Лінда, Хілон
із Ефор і Солон з Афін. Всі вони підкреслювали важливе значення законів
для свободи і прав людини і, одержавши владу, багато зробили для
практичного здійснення своїх ідеалів. Наприклад, давній мудрець Пітак з
Мітілени (651—569 pp. до н. є.) вважав, що для пізнання суті людини
необхідно наділити її владою. Знаме-

-24-

нитий афінський державний діяч і законодавець Солон (638— 559 pp. до н.
є.), один з реформаторів, був посередником між знаттю і афінським
демосом, між боржниками і кредиторами, між багатими і бідними. Він
вважав, що-завдяки створеним ним новим законам (594 р.) народ дістав
владу та права в тому обсязі, в якому їх потребував. Закон і владу
закону він тлумачив як поєднання права і сили. Про свої закони Солон
говорив: «Я владу дарував народові тією мірою, якою він потребував її»1.

У 486 р. до н. є. право людини на висловлення своєї думки та вимогу бути
вислуханим одним з перших сформулював афінський полководець Фемісгпокл
(525—460 pp. до н. є.). Саме він насмілився сказати Еврібіаду,
командувачу об’єднаних сил Греції: «Бий, але вислухай»2.

Залежність людини, її свободи від соціального середовища та держави
висвітлювали в філософських і політичних працях античні філософи,
зокрема Платон. Його справжнє ім’я Арістокл, він син Арістона і
Періктіони. Періктіона походила з сім’ї, що дала Афінам Солона. Арістокл
одержав своє прізвисько Платон (platus — «повний», «широкоплечий») від
свого вчителя Сократа за ширину грудей і лоба.

У своїх двох проектах ідеальної держави Платон обгрунтував нерівність
людей. Перший проект держави він змальовує в діалозі «Держава», а другий
— у діалозі «Закони». Визнаючи, що всі люди — браття, він поділяв їх на
тих, хто може правити, ‘їхніх помічників, ремісників і селян та рабів.
На його думку,- від держави найбільше залежать люди третього стану. Раби
ж за Платоном не є суб’єктами політики. Платон допускав можливість
переходу із одного в інший тільки для перших двох станів. Він
застерігав, що держава загине, якщо її охоронятимуть представники
третього стану. Його ідеальна держава — це справедливе правління кращих.
Кращими він називав філософів і науковців. Представники третього стану
не здатні здій-

Иртория политических и правовых учений: Учебник для вузов. -Изд. 2-е,
стереотип. / Под общ. ред. члена-корр. РАН, доктора юрид. наук,
профессора В. С. Нерсесянца. – М., 1998. – С. 38-39.

Таранов П. С. Энциклопедия современного ума. – М., 1998. – С. 65.

-25-

снювати управління. Для другого стану Платон пропонує організувати побут
та повсякденне проживання на засадах солідарності, рівності та
колективізму. їм забороняється доторкатися до золота та срібла, мати
сім’ю, власних жінок і дітей. Регламентувати побут та життя людей
третього стану повинна державна влада1.

Учнем і продовжувачем ідей Платона був античний філософ Арістотель
(384—322 pp. до н. є.). Його батько був лейб-медиком македонського царя
Амінти II. Арістотель грав у дитинстві з майбутнім царем Македонії
Філіпом II, з 17 до 37 років вчився в Академії Платона та був
наставником Олександра Македонського. Написав 28 книг, серед яких
політико-правові питання висвітлювали «Політика», «Афінська політія»,
«Етика» та ін. Арістотель уперше ввів у науковий лексикон поняття
«категорія». Справедливість він поділяв на таку, що зрівнює, і таку, що
розподіляє. Критерієм справедливості, що зрівнює, він бачив арифметичну
рівність, що застосовувалася в приватній сфері цивільно-правових угод.
Принципом справедливості, що розподіляє, вважав геометричну рівність, що
означало поділ соціальних благ пропорційно внеску члена політичного
спілкування. Політична справедливість можлива лише між рівними людьми,
Людина за Арістотелем — істота політична від природи, однак не всі люди
досягли рівня політичного розвитку. Раби з його погляду — це люди з
нерозвинутою політичною природою. Філософ розрізняє владу політичну і
сімейну. Він ставив свободу людини в залежність від закону, маючи на
увазі політичне право (природне та умовне). Об’єднання в межах
політичного природного та умовного права свідчить про те, що Арістотель
людей розглядає як політичних істот від природи. Але і в нього не всі
люди мають однакові й рівні права. Всю повноту прав мають громадяни,
тобто ті люди, що можуть брати участь у законодавчій і судовій владі.
Раби, ремісники, «натовп матросів», торговці в Арістотеля позбавлені
громадянських прав. Природне і людське Арістотель пояснював прак-

История политических и правовых учений: Учебник для вузов. -Изд. 2-е,
стереотип. / Под общ. ред. члена-корр. РАН, доктора юрид. наук,
профессора В. С. Нерсесянца. – М., 1998. – С. 50-59.

-26-

тичним прикладом: якщо б ми закопали в землю дерев’яне ложе і змогли
зробити так, щоб воно проросло, то виросло б не ложе, а дерево.
Приватну власність він вважав природним

правом людини1.

Погляди Арістотеля в багатьох питаннях поділяв і підтримував римський
філософ Марк Тулій Ціцерон (106—43 pp. до н. є.). Освіту він здобув у
Римі, служив в армії Луція Сули, навчався ораторському мистецтву в
Афінах, Малій Азії і на острові Родос. В його багатій творчій біографії
є цікаві розробки. Ціцерон сформулював принцип про те, що під дію закону
повинні підпадати всі. Він обґрунтовував дуже важливе положення про те,
що свобода громадянина — це його права, складова частина загального
правопорядку, всієї державності. Але свобода у Ціцерона теж не є
загальною для всіх людей. Розглядаючи рабовласницький тип держави,
Ціцерон поділяє людей на вільних і рабів, що не може визнаватися як
формальна рівність усіх людей перед законом2.

Отже, в найдавніші часи і в античний період розвитку суспільства людина
розглядалася як певна соціальна цінність, а її свобода та можливості
здійснювати певну поведінку багато в чому залежали від природного і
суспільного середовища.

Природно-правові доктрини періоду Середньовіччя представлені двома
течіями: а) феодально-клерикальне природне право; б)
буржуазно-раціональна концепція природного права. Природно-правова
філософія буржуазного суспільства не порвала остаточно з теологічним
минулим, не змогла піднятися над інтересами приватних власників, шукала
пояснення невід’ємних природних прав у прихильності людини до
суспільного життя.

Невизнання гідності всіх членів суспільства, нерівність прав людини
характерні для державно-правової думки цього періоду як
рабовласницького, так і феодального типу держав. Залежність пригнічених
мас від феодалів, боротьбу між різними гру-

Таранов Л. С. Философия сорока пяти поколений. – М., 1998. -С 152-169.

Цалін С. Д. Принцип свободи волі в історії соціальної філософії та
філософії права. – X., 1998. – С 79.

-27-

пами всередині пануючого класу можна охарактеризувати трьома
основними етапами розвитку феодалізму:

а) ранньофеодальний період;

б) період розвитку феодалізму, що характерно для централізованої
станово-представницької монархії;

в) занепад феодалізму і зародження капіталістичних суспільних відносин.

В умовах ранньофеодального періоду розвитку феодальних відносин існуючі
класові протиріччя, як правило, не.переростали у відкриті революційні
виступи селян проти феодалів. Мали місце лише окремі бунти, що швидко
придушувалися. Важливе місце щодо утримання в покорі селянських мас
належало церкві.

Одним з представників католицької церкви на етапі розвитку феодального
типу держави був домініканський монах, вче-ний-богослов Фома Аквінський
(.Аквінат). Він вважав, що мета держави і права полягає в загальному
добробуті, під яким розумів привілеї для багатих і осіб, що мали владу.
Землероби, дрібні ремісники, торговці, на його думку, повинні були
підкорятися вищому станові, правителям.

Як реакція на гноблення, приниження людської гідності, нерівність прав
людини в епоху станово-представницької монархії виникають масові рухи
протесту, що розглядалися правлячими колами в межах релігійної ідеології
як єресь. Спочатку їх не було диференційовано за соціально-класовими
ознаками. Та вже в XIV—XY ст. єресь було поділено на дві самостійні
течії; . а) бюргерську (міську);

.6) плебейсько-селянську.

Перша група єретиків в умовах станово-представницької монархії захищала
інтереси багатих купців і банкірів, підприємців, власників майстерень,
керівників цехових корпорацій, багатих ремісників та інших міських
жителів, що об’єднувалися в різноманітні соціальні групи. Розвиток
торгівлі, внутрішнього ринку вимагали наведення порядку, централізації
управління, вільного пересування феодальними вотчинами. Бюргерство
починає підтримувати сильну королівську владу. Одним з виразників цих
ідей був Марсілій Падуанський. У своїх працях він обстоював сміливу на
той час тезу про те, що джерелом

-28-

всякої влади є народ. Під народом він звичайно розумів не все населення,
а лише його кращу чаетину (військових, священиків, чиновників, купців,
банкірів та іншій багатих людей). Це означало, що основна маса народу
була пригноблена і ні про яку свободу і рівність в правах, а тим більше
недоторканність, не могло бути й мови.

Представники іншої течії (плебейсько-селянської) вимагали зрівняти
дворян і селян, патриціїв і плебеїв, вищих і нижчих, відмінити податки,
панщину, оброк, різні привілеї для багатих, зрівняти всіх в майнових
правах, дати всім одинакові можливості.

Отже, уже в умовах середньовіччя в епоху станово-пред-ставницької
монархії різні верстви населення по-різному ставили питання свободи і
рівності прав людини. Багаті групи населення, що ‘їх можна
охарактеризувати як перших представників буржуазії, яка тільки
народжувалася, ставили питання про зрівняння їх з феодалами і заможною
знаттю, надання їм таких самих прав і свобод, як і представникам
станово-представницької монархії. Бідні групи населення теж ставили
багато таких вимог, що збігалися з вимогами бюргерства. Та, попри все
це, у них були і власні інтереси, що не збігалися з інтересами
буржуазії.

Проблеми прав людини, її свободи і недоторканності, взаємовідносин з
державою займають важливе місце на етапі занепаду феодалізму і
зародження капіталістичних відносин. Головним’ надбанням цього періоду
було те, що церква втратила свій диктаторський вплив. Духовна влада
церкви поступово переходила до рук світської влади. В цей період активно
зароджуються капіталістичні відносини. Початкове накопичення капіталу
супроводжується жорстокою експлуатацією селянства і бідної
частини’населення міст. З’являється велика кількість людей, що
позбавлені засобів виробництва. На арену класової боротьби виходять нові
суспільні сили: буржуазія і пролетаріат, Починається епоха політичних і
соціальних революцій, що розхитують феодальне суспільство. Буржуазія і
пролетаріат, що їх феодали відносили до людей третього стану, часто
брали участь у селянських антифеодальних рухах. Розвиток буржуазних
економічних відносин вимагав централізації дер-

-29-

жави, а тому буржуазія в той час підтримувала процеси створення
абсолютної монархи. Гуманістичне спрямування суспільного мислення цього
періоду відомо під назвою ідеології Відродження. Нова епоха
характеризувалася тим, що буржуазія прагнула створити світську
централізовану державу, яка б не залежала від церкви. В цей же час
з’являються перші теорії природного права, що в умовах занепаду
феодального ладу мали прогресивний характер в аспекті свободи і
недоторканності людини. Значне погіршення життя народу, селянські
повстання і рухи бідноти в містах стимулювали появу теорій утопічного
соціалізму.

Одним з видатних мислителів епохи Відродження був Нік-коло Макіавеллі
(1469—1527), У своїх поглядах на права та свободи особи він відходить
від середньовічних уявлень про залежність людини від Бога та обґрунтовує
свою концепцію про те, що людина на половину залежить від своєї долі, а
на половину від своєї активності, творчості, вміння подолати перешкоди,
тобто від свого таланту. Макіавеллі розглядає розвиток держави шляхом
зміни двох форм державного правління:

а) спочатку абсолютна влада монарха, завданням якої єоб’єднання і
перетворення феодальної роздробленості на централізовану державу;

б) наступний етап розвитку державності в нових умовах —республіка.

Для вирішення завдань першої форми державності, на думку Макіавеллі,
монарх не повинен зважати на свої обіцянки. Він має хитрістю заплутати
тих, хто вірить в його порядність. Завжди слід бути відважним, як лев, і
хитрим, як лисиця. Монарх повинен діяти за принципом: «Мета виправдовує
засоби».

Після того, як буде досягнуто централізації держави, усунуто абсолютний
вплив церкви, що відповідало інтересам буржуазії та утверджувало нові
капіталістичні виробничі відносини, Макіавеллі вважав за необхідне
перейти до наступного ступеня державності, де державною формою правління
повинна бути республіка. Тільки за умови існування цієї форми держави
свобода і недоторканність людини набувають позитивного змісту:
закріплюється в нормативно-правових актах формальна рівність,
недоторканність економічної, політичної, соціально-

ної, культурної та особистої свободи. Як ідеолог буржуазії, Макіавеллі
закликав додержуватися недоторканності приватної власності. Він вважав,
що людина скоріш може забути смерть батька, ніж втрату спадщини.

Отже, сутність і соціальне значення вчення Макіавеллі з питань
утвердження свободи і недоторканності людини, закріплення і здійснення
її прав дозволяє зробити певні висновки:

а) метою вчення Макіавеллі було утворення централізованоїдержави,
усунення абсолютного впливу церкви на всі сферижиття людей, розвиток
капіталістичного способу виробництва,що на той час було об’єктивно
прогресивними теоріями і підтримувалося з боку буржуазії;

б) він один з перших почав розглядати державу не як сталуструктуру, а як
явище, що постійно розвивається і залежитьвід співвідношення різних сил
з протилежними інтересами;

в) насилля він розглядав як необхідне ато, яке слід застосовувати на
певному етапі розвитку державності для наступногодосягнення загального
блага і попередження більшого зла;

г) виступаючи проти релігійних догматів, він заперечувавабсолютну істину
існуючих теорій і вчень ечужителів церкви ізакликав людей звертатися до
реальної дійсності, шукати пояснення соціальних явищ у повсякденному
житті;

д) підкреслюючи залежність людини від своєї долі, він водночас давав
зрозуміти, що вона завжди на боці того, у когобільше творчої активності,
вміння подолати перешкоди. Долязавжди на боці того государя, в якого
більша і сильніша армія.Повільність і нерішучість при вирішенні питання
можуть занапастити будь-яку справу;

є) в його вченні є заклик до творчої діяльності, до визнання свободи
особистості, змальовуються шляхи побудови нової державності, вчувається
заклик до буржуазної революції.

Характеристика уявлень про права і свободи людина в умовах нового часу
представлена різними течіями та школами, але головне, іцо їх об’єднує, —
це початок буржуазних революцій.

Важливе значення у звільненні людини від церковних догматів офіційних
доктрин римської католицької церкви, перебудові взаємовідносин церкви і
держави, в подальшому утвер-

-31-

дженні свободи і недоторканності людини відіграв антифеодальний рух під
назвою Реформація, який був поширений у Німеччині, Учасники Реформації
поділялися на два основні табори. Представники першого обстоювали
помірні реформи, а другого — революційну перебудову світу на засадах
соціальної справедливості. їх вимоги були сформульовані під час
Селянської війни в Німеччині в двох основних документах: «12-ти статтях*
та «Статейнім листі».

У період ранніх буржуазних революцій починає формуватися концепція
природних прав людини. Так, поширюється думка, що природа наділяє людину
певними невід’ємними фундаментальними правами, що можуть бути
протиставлені урядові, але мають ним охоронятися. З того часу й надалі
права людини розглядають як елементарні передумови гідного людського
існування.

Отже, .в цей час дуже важливе значення для розвитку свободи і
недоторканності людини мали вчення Гроція, Спінози,Гоббса, Дока про
природні права людини і громадянина. Вонистали ідейно-теоретичним
фундаментом нового на той час капіталістичного ладу. І хоч буржуазні
революції в Італії, Голландії, Англії, Франції і Німеччині готували
різні соціальні групи, ідеологія природного права відображала інтереси
всіх цихгруп. ..

Так, Гуго Гроцій — типовий представник голландської буржуазії,
раціоналіст. Його ідеї природного права розвивалися в працях Гоббса,
Дока, Пуфендорфа, Віко, Джефферсона, Руссо і Канта.

У своїй книзі «Про право війни і миру» Гроцій показав перетворення
феодально-клерикального природного права в буржуазно-раціональне
природне право. Природне право характеризується як припис здорового
глузду, який те чи інше діяння залежно від його відповідності чи
невідповідності самій розумній природі визнає або морально
невідповідним, або морально необхідним, а це означало, що таке діяння
або заборонялося, або делегувалося самим Богом, який є творцем всієї
природи.

Природне право настільки невід’ємне, що його не може змінити і сам Бог.
Свої ідеї Гроцій черпав у працях Арістотеля і Ціцерона. Природне право,
за Гроцієм, повинно відповідати

-32- :

будь-якій релігії. Голос бога тотожний голосові природи, а людина —
частина цієї природи.

До міжнародного природного права Гроцій відносив: а) принцип свободи
морів; б) свободу народу вести підприємницьку діяльність з іншим
народом; в) свободу чоловіка укладати шлюб з жінкою іншого народу; г)
рівність бідних і багатих перед законом. Він обґрунтовує зверхність
релігійної влади •над владою світською. Гроцій намагався пояснювати світ
з нього самого та обгрунтував ідею співіснування людини з лю~ -диною і
народу з народом. Він виступив як ініціатор виділення природного права з
права церковного, формування природного права і відмежування його від
позитивного права. Ці висновки слугували появі теорії буржуазного
природного права. До її головних положень відносять такі твердження, що
‘їх, разом з тим, опрацьовував і Гроцій:

Якщо хтось бажає з метою власної вигоди використатипослуги іншого,
повинен у відповідь потурбуватися про те, щобпотреби цього іншого були
задоволені.

Основа природного права — власність. Теорію власностіособливо інтенсивно
розробляли Док і Пуфендорф, вона значно вплинула на розвиток цивільного
права в Центральній Європі.

Легітимність влади асоціюється не з конституційною монархією, а з
демократичною республікою.

; 4. Концепція юридичної рівності найбільше відповідає потребам ринкових
відносин і переростає у буржуазну законність.

5; 3 просвітницької концепції можна вивести принципи миру і мирного
існування між народами на підставі міжнародного

права.

6. Звільнення права від моралі та релігії було причиноюзвільнення
буржуазії від феодально-абсолютистської державної

влади.

7. Слід заборонити застосування тортур при допитах і запровадити
дотримання основних вимог правосуддя.

Гроцій обстоював висновок про те, що між клерикально-природною і
буржуазно-раціональною концепціями природного права існує наступництво,
однак він стверджував, що вод-

2 3-50 .33.

ночас буржуазно-раціональна концепція природного права має свої
особливості, що зводяться до таких положень:

1. Раціональне право і формальне право не співпадають, боперше
виводиться з об’єктивних законів природи, а друге — зсуб’єктивного
погляду законодавця.

2. Не існує однозначних для всіх типів держави і правапринципів
природного права.

Ще одним видатним творцем природного права був співвітчизник Гроція
Бенедикт Спіноза (1632—1677). Як філософ-матеріаліст Спіноза під
природним правом розумів необхідність, відповідно до якої існує і діє
вся природа і кожна її окрема частина. Природне право він ототожнює зі
здатністю будь-якої частини природи до самозбереження. Людина також є
частиною природи, а тому, як і всі інші, прагне до самозбереження.
Спіноза обґрунтовував тезу про те, що кожна людина захищає чужий інтерес
лише настільки, наскільки вона думає, що робить це заради свого блага.
Отже, свободу людини Спіноза розглядає як підпорядкування своїх дій і
поведінки пізнаній необхідності. На думку філософа, лише той вільний,
хто живе, керуючись своїм розумом. Але, говорячи про індивідуальну
свободу, мислитель зазначає, що люди повинні об’єднуватися і діяти
спільно, прагнучи поєднати індивідуальну і спільну волю.

Обґрунтовуючи владу та її могутність у державі, Спіноза протиставляє їй
невідчуджувані природні права людини. Влада не може ігнорувати те, що
безпосередньо виходить з законів людської природи.

Отже, правові погляди. Спінози, який виводив державно-правові принципи
організації суспільства з самого існування людської природи, були
прогресивними. Ідея обмеження владних структур людськими законами і
природним правом людини залишається актуальною і сьогодні в умовах
формування правової держави і громадянського суспільства в незалежних
державах, які були суб’єктами колишнього СРСР. Прогресивні ідеї Спінози
були відповідним внеском у подальший розвиток поглядів на цінність
людської особистості, на її правове положення в суспільстві, права,
свободи і обов’язки людини та її

-34-

недоторканність, що обґрунтовувалися в епоху Просвітництва, в період
буржуазних революцій.

Видатним англійським мислителем періоду англійських буржуазних
революцій, який вніс в теорію права своє бачення свободи особистості,
невідчуження її природних прав, був То-мас Гоббс (1588—1679). Він
вважав, що на початку всі люди були з одинаковими фізичними і розумовими
здібностями, мали право на все, що їх оточувало. Однак людський страх,
егоїзм, жадоба, заздрість, інші антисоціальні мотиви обумовили фатальну
необхідність війни всіх проти всіх, дію антилюд-ського принципу: «Людина
людині вовк». Цей період розвитку людства, на думку Гоббса,
характеризується його природним станом. Гоббс визнає, що цим лише не
закінчуються всі негативні якості соціального життя. Він, як і Спіноза,
вважає, що людині притаманний інстинкт самозбереження, що спонукає
процеси подолання природного стану, виживання одного індивіда за рахунок
іншого.

Гоббс розрізняє кілька природних законів: а) необхідність людей прагнути
до миру, додержуватися його; б) готовність кожної людини відмовитися від
своїх прав у тій частині, в якій це необхідно для збереження миру і
самозахисту; в) необхідність людей виконувати в повному обсязі укладені
ними угоди, бо в іншому випадку вони не матимуть значення. Ці закони, як
вважав Томас Гоббс, не обов’язкові до виконання і примусити їх
виконувати може тільки спеціально утворена сила.

Гоббс розрізняє право і закон (обов’язок). Якщо право для нього означає
свободу робити будь-що, то закон (громадянський) забезпечується
відповідною примусової силою і обов’язковий до виконання. Таку силу
Гоббс вбачає в державі, яку утворюють люди шляхом взаємної домовленості
між собою. Але Гоббс не залишає права за народом на можливість змінити
одного разу вибрану форму правління, що була затверджена суспільним
договором. Він обґрунтовує необмежену владу суверена, який сам видає
закони, організує їх виконання і розглядає спори між людьми. Суверен має
необмежену владу на своїх підданих, які стають такими після вручення
суверену влади. Тільки держава може гарантувати своїм підданим свободу.
Під

2* – 35 –

свободою Гоббс розуміє право робити все, що не заборонено громадянським
законом.

Т. Гоббс все ж залишає право конкретного індивіда піти всупереч волі
суверена. В разі коли суверен, порушуючи природний закон, зобов’язує
індивіда вбивати чи калічити себе або забороняє захищатися від нападу
ворогів, індивід має право на повстання.

Отже, Томас Гоббс розрізняє природне і позитивне право, у разі, якщо
фізична недоторканість індивіда порушується іншими індивідами, він
вважає, що людина має право на протидію. З цього можна зробити висновок,
що Гоббс’фізичну’недоторканість особистості ставить вище за волю
суверена. Життя і здоров’я людини — важливіша цінність, ніж держава, що
є політичною організацією, утвореною людьми для того, щоб покінчити
війну віх проти всіх і захищати права людини.

Представником доктрини ранньобуржуазного лібералізму в Англії, пісня
втечі короля Якова II Стюарта, був Джон Лок (1632—і704). Він повністю
поділяв ідею природного права, суспільного договору, народного
суверенітету, невідчуження прав і свобод особистості, права на повстання
проти тирана, збалансованості законодавчої, виконавчої та судової влад.
Свободу і недоторканність людей у цілому і кожної людини зокрема він
визначав як можливість за власним бажанням робити все. що не заборонено
нормативно-правовими актами, а також не залежати від невизначної волі
інших людей. Гарантії такої свободи він бачив у рівному для кожної
людини і для всіх людей загальнообов’язковому законі.

Отже, вчення Джона Л ока було гуманістичним за змістом і мало певну
спрямованість. Він сформулював концепцію прав людини, де назвав такими,
що не залежать від волі держави, право на власність, рівність і свободу.
Цю теорію використали в подальшому різні дослідники прав людини.
Наприклад, вона увійшла як складова частина до французької Декларації
прав людини і громадянина 1789 року.

Гуманістичні ідеї про свободу і недоторканність індивіда, про права
людини і громадянина, боротьба за утвердження цих ідей, за забезпечення
честі та гідності особи дістали свій подальший розвиток в епоху
Просвітництва. Французькі й ні-

-36-

мецькі просвітителі прагнули досягти свободи індивіда шляхом поширення
знань і проведення реформ у суспільстві.

Одним із загальновизнаних лідерів французького- Просвітництва був
Вольтер (1694—1778). Рідко коли доля наділяє людину стількома талантами.
Він був істориком, філософом, поетом, драматургом, романістом, сатириком
і публіцистом. Його справжнє ім’я — Франсуа Марі Аруе. Прізвище Вольтер
— це, власне, його творчий псевдонім. У своїх філософських працях
Вольтер виступав проти католицизму і релігійного фанатизму. Гостро
критикуючи феодальні порядки, Вольтер зазначав, що на зміну деспотичній
формі правління повинно прийти панування розуму і свободи. В такому
суспільстві. кожній людині забезпечуватиметься реалізація її невід’ємних
природних драв, таких як особиста недоторканність, недоторканність
приватної власності, свобода друку, слова, совісті та інші. Свободу
людини, на його думку, може обмежувати тільки закон.

Перешкодою для забезпечення свободи індивіда Вольтер вважав наявність
феодальних порядків. Він закликав створити сприятливі умови для творчої
ініціативної діяльності всіх людей, приватного підприємництва. З цією
метою він розробив безоплатну програму ліквідації кріпосної залежності.
селян від держави і церкви. Селяни, що належали панам, могли звільнитися
за викуп, за наявності на те згоди володаря.

Вольтер заклав перші ескізи програми реформ. Він вважав, що знання
зможуть підняти культурний рівень пануючої верхівки, що усвідомить
необхідність реформ зверху, піде на компроміс з буржуазією, що
народжується, дасть можливість розвиватися підприємницькій діяльності.

Отже, Вольтер започаткував політико-правові теорії реформ, підготував
грунт для подальшого розвитку вчення про свободу і недоторканність
людини в умовах переходу від абсолютної монархії до ранньобуржуазного
способу виробництва.

До видатних теоретиків періоду французького Просвітництва належить Шарль
Луї де Монтеск’є (1689—1775). Його вважали одним із засновників
географічної школи. Політична та правова доктрина Монтеск’є зводиться до
пошуків оптимальної форми держави та місця в ній людини. Монтеск’є
розглядав три основні форми правління в державі: демократію,

-37-

монархію та деспотію. На його думку, деспотія є неправильною формою
правління і притаманна великій імперії. Для невеликих і середніх держав
характерні республіка (демократична чи аристократична) і монархія.

Як і Вольтер, Монтеск’є вважав, що свобода — це розумна організація
державної влади і додержання режиму законності. Свобода за Монтеск’є —
це право людини робити все, що дозволено законом. Повної свободи людина
не може мати в тій державі, де не існує розподілу влад. Використовуючи
вчення Лока, Монтеск’є обгрунтував необхідність у демократичній державі
розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову, що повинні бути
незалежними одна від одної. Законодавча влада, за вченням Монтеск’є,
повинна належати парламенту, виконавча — королю, судова — незалежному
суду присяжних. Кожна з цих влад повинна мати механізм стримувань і
противаг з метою недопущення узурпації однією владою інших владних
повноважень. Тільки на таких умовах існування самостійних, незалежних
одна від одної влад, людина може мати повну свободу, бути вільною у
виборі певного варіанту поведінки в межах існуючих в державі законів.
Якщо в суспільстві не забезпечено реалізацію прав і свобод людини і
громадянина, не проведено розподілу влад на вищезгаданих засадах, таке
суспільство не можна вважати демократичним.

Ці та деякі інші ідеї видатного французького просвітителя про свободу
людини, її правове положення в суспільстві та принцип розподілу влад на
законодавчу, виконавчу та судову були враховані при підготовці
Конституції США (1787 p.), Декларації прав людини і,громадянина (1789
p.), Конституції Франції (1791 p.), французького кодексу Наполеона та
деяких інших прогресивних документів того часу.

Монтеск’є вважають одним з піонерів концепції правової держави, його
прогресивні ідеї втілилися на практиці в період буржуазних революцій в
Європі. Він звинувачував аристократію в узурпації влади, вимагав надати
буржуазії та іншим верствам населення, яких відносили до третього стану
і які боролися за своє становище в суспільстві з феодалами, рівні права
і свободи. Ідеї Монтеск’є використовуються і в наш час в умо-

-38-

вах будівництва правової держави і громадянського суспільства в Україні
та інших державах колишнього СРСР.

Проблемам недоторканності, честі та гідності людини були присвячені
праці німецьких та італійських просвітителів. У Німеччині
просвітительські ідеї були відображені у творах С. Пу-фендорфа, X.
Томазія, К. Вольффа та ін.

Самуїл Пуфендорф (1632—1694) обгрунтував ідею про те, що свобода і
незалежність особистості були притаманні тільки періоду природного стану
людини. В подальшому протиріччя та егоїзм людей унеможливлюють
забезпечення їхніх природних прав у повному обсязі. Заради загальної
користі й безпеки всіх потрібно утворити державу як організацію, в якій
люди об’єднуються для спільного політичного спілкування. На думку
вченого, держава виникає в результаті двох договорів: а) між людьми про
об’єднання і вибір форми держави; б) між людьми та обраним ними лідером
про взаємні обов’язки, які полягають у тому, що підлеглі зобов’язуються
підпорядковувати свою поведінку владі, а правитель — забезпечувати права
підлеглих, включаючи і їх свободу та недоторканність. Тільки необмежена
влада монарха, вважає С. Пуфендорф, здатна забезпечити порядок у країні
та безпеку підлеглих. Характеризуючи кріпосне право, він вважав, що воно
є результатом спільного договору, а тому вигідне для селянства.

Отже, незважаючи на деякі прогресивні ідеї, С Пуфендорф був прибічником
абсолютної монархії й відстоював ідею про те, що лише влада монарха,
частково обмежена станово-представницьким органом, здатна забезпечити
свободу, недоторканність, права й обов’язки підлеглих, суспільний
порядок і загальну користь. Не підтримуючи протидію окремої особи
монарху і владі, він допускав можливість народної непокори у випадках,
якщо монарх своїми діями веде країну до загибелі.

Послідовником С. Пуфендорфа в Німеччині був Христіан Томазій
(1655—1728). Він першим у Німеччині почав читати лекції з природного
права німецькою мовою. Будучи послідовником ідей Б. Спінози, Томазій
вважав, що природне право в основі своїй характеризується мораллю. Людей
він поділяв на мудрих і дурнів. Управляти першими можна за допомогою
норм моралі, а для інших необхідний примус за допомогою

-39-

Ці та деякі інші ідеї видатного французького просвітителя про свободу
людини, її правове положення в суспільстві та принцип розподілу влад на
законодавчу, виконавчу та судову були враховані при підготовці
Конституції США (1787 p.), Декларації прав людини і.громадянина (1789
p.), Конституції Франції (1791 р.), французького кодексу Наполеона та
деяких інших прогресивних документів того часу.

-38-

вах будівництва правової держави і громадянського суспільства в Україні
та інших державах колишнього СРСР.

Отже, незважаючи на деякі прогресивні ідеї, С. Пуфендорф був прибічником
абсолютної монархії й відстоював ідею про те, що лише влада монарха,
частково обмежена станово-представницьким органом, здатна забезпечити
свободу, недоторканність, права й обов’язки підлеглих, суспільний
порядок і загальну користь. Не підтримуючи протидію окремої особи
монарху і владі, він допускав можливість народної непокори у випадках,
якщо монарх своїми діями веде країну до загибелі.

-39-

держави і права. За вченням X. Томазія право відрізняється від моралі
тим, що утворюється і захищається державою. На його думку, народ може
протестувати проти несправедливої влади монарха, але такий протест
повинен бути пасивним. Для усунення несправедливості та розбрату
необхідно мати спільне майно. Та наявність спільної власності стане
можливою лише у майбутньому, коли люди створять відповідні передумови
для такої організації суспільного життя.

Отже, прогресивні ідеї X. Томазія були спрямовані у майбутнє, давали
можливість людині задуматися про стан ‘свого існування і про шляхи
покращення своєї долі, варіанти одержання і подальшої реалізації своїх
прав і свобод.

Німецьким просвітителем, який закликав до дотримання у поведінці людей,
природного закону, був Крістіан Вольфф .(1679—1754). Саме він одним з
перших спробував використати ідеї природного права в інтересах
абсолютної монархії та поліцейської держави в Німеччині. Природне право
він виводить з морального обов’язку. За його вченням, природжені права
людини існують тому, що існують природжені обов’язки. Він аргументує той
факт, що від природи всі люди рівні, що для загальної безпеки,
недоторканності та добробуту вони утворили державу і добровільно
передали свою владу, а, отже, і свою свободу, монарху. Кожен окремий
індивід обмежив свою свободу, передавши себе в рабство іншому. Звідси,
на його думку, з’явились пани і кріпаки. Право К. Вольфф визначає як
свободу діяти для виконання обов’язку. Межі такої свободи визначає
державна влада в особі монарха. Монарх повинен турбуватися і турбується
про загальне благо. Монарх наділяється необмеженою законодавчою,
виконавчою і судовою владою, видає закони держави, що повинні в повному
обсязі регламентувати поведінку людей у всіх сферах їхнього життя
(господарській, політичній, науковій, духовній, інтимній, сімейній
тощо). Покора монарху повинна бути безумовною і незаперечною.

Отже, теоретичні погляди К. Вольффа слід визначити як просвітницький
абсолютизм. Якщо в Англії і Франції природно-правова доктрина була
ідейною зброєю боротьби третього стану з абсолютною монархією і
свавіллям, то в Німеччині —

-40-

засобом збереження й обгрунтування існуючого державного режиму і
позитивного права.

На відміну від французької, англійської і навіть німецької італійська
буржуазія того часу займалася в основному лихварством і торгівлею. Це
означало, що її інтереси були далекими від інтересів народу. Економічно
італійська буржуазія була пов’язана з феодалами. Буржуазні ідеологи,
вчені-просвітителі далі побажань політичної централізації, осуду
свавілля і беззаконня не йшли. Одним із таких просвітителів, що
розглядав у своєму вченні доктрину природного права був Чезаре Беккарія
(1738—1794). Свої теоретичні погляди на державно-правові явища, свободу
і недоторканність людини він виклав у праці «Про злочини і покарання».
Як і Гоббс, Беккарія розглядав природний стан людей і перехід їх до
політичної форми життя заради загальної користі. Люди, об’єднуючись,
втрачають частину свободи заради того, щоб забезпечити собі ту частину
свободи, яка у них лишається. Беккарія розрізняє божу, природну і
людську справедливість. Перші дві справедливості засновані на божих і
природних законах. Людська справедливість заснована на суспільному
договорі, що установлює межі державної влади.

Беккарія відстоює ідею законності. Видавати закони, на його думку, має
право суверен, тобто монарх. Освічений монарх, за теорією Беккарія,
видаватиме справедливі закони, виявлятиме турботу про своїх підлеглих,
організовуватиме виконання законів таким чином, щоб не допустити
нерівності та жебрацтва, сам суворо додержуватиметься своїх законів і
забезпечуватиме права людини.

Свобода людини, на думку Беккарія, це її право робити все, що не
суперечить і не заборонено законом. Владні структури і сам суверен
повинні додержуватися законів, бути зв’язані цими законами і за
необхідності змінювати їх тільки на законних підставах і в порядку,
передбаченому законом.

У руках монарха, на думку Беккарія, може знаходитися тільки законодавча
і виконавча влади. Судова влада повинна належати суду. Суд повинен
спиратися на закони, доводити провину суб’єкта, що вчинив
правопорушення. При визначенні

-41-

міри і виду юридичного впливу на винного суд не має права виходити за
межі, що передбачені чинним законом.

Причини злочинів Беккаріа бачив у соціальних умовах і тому вважав, що
метою покарання повинно бути попередження правопорушень і виправлення та
перевиховання правопорушника.

Беккарія виступав проти широкого застосування смертної кари. На його
думку, вона виправдана тільки в надзвичайних випадках для збереження
існуючої форми правління чи при боротьбі нації за свободу. У всіх інших
випадках ефективнішим покаранням є довічне позбавлення волі. З позиції
природного права смертна кара не допустима. Жодна людина добровільно не
бажає позбавити себе життя. А це означає, що люди не могли передати
суверену право вирішувати за них жити їм чи померти. Смертну кару не
можна виправдати ні з моральної, ні з юридичної точки зору. З моральної
позиції таке рішення сприяє аморальності й жорстокості, поширюється в
народі як негативне явище, а з юридичної — смертна кара не виправдана
тому, що в разі судової помилки виправити її неможливо. Беккарія вважав,
що склад злочину і межі покарання повинні бути передбачені законом і
відповідати тяжкості вчиненого суспільно небезпечного діяння.

Отже, ідеї італійського просвітителя Беккарія були покладені в основу
кримінального законодавства і кримінально-право-вої науки буржуазного
права. Ці ідеї на той час були прогресивними, оскільки закріплювали
прогресивні принципи рівності всіх перед кримінальним законом. Він
стверджував гуманізм у праві, що сприяло розвитку інституту свободи і
недоторканності людини та її інших прав.

Значний внесок у розвиток теоретичної думки про свободу і
недоторканність людини та індивіда зробили погляди видатного
французького філософа Жан-Жака Руссо (1712—1778). Цей новий напрям
філософської думки дістав назву буржуазний радикалізм. В одній зі своїх
праць «Міркування про науки і мистецтво» Руссо піддав сумніву положення
про те, що наука і поширення знань сприяють удосконаленню природи
суспільства. Така думка суперечила всім традиційним просвітительським
висновкам. Згідно з теорією Руссо, спочатку в природ-

-42-

ному стані всі люди жили як звірі й були вільні. З розвитком виробничих
відносин з’являється майнова нерівність, а це обумовило й обмеження
свободи людини. Держава, на його думку, з’являється як результат
договору між бідними і багатими, тобто багаті запропонували утворити
публічігу політичну владу, а бідні погодилися. Саме виникнення держави
було причиною знищення природної суспільної свободи і рівності.
Нерівність у приватній власності, політична і соціальна нерівність
призвели до абсолютної нерівності при деспотизмі.

Розвиваючи теоретичну думку про договірний шлях утворення держави, Руссо
з суспільним договором пов’язує майбутні свободи. За його теорією,
громадяни, уклавши суспільний договір, набувають громадянських прав і
обов’язків. Це означає, що індивідуальні права набувають юридичного
характеру і забезпечуються об’єднаною силою всіх громадян. Всі учасники
договору залишаються вільними і рівноправними, об’єднуючись у народ.
Інтереси народу не можуть суперечити інтересам окремих індивідів.

У своїх працях Руссо обґрунтовує народний суверенітет, вважаючи, що він
невідчужуваний і неподільний. Тільки народ, як суверен, може здійснювати
і фактично здійснює законодавчу владу. Сутність свободи громадян полягає
в тому, щоб перебувати під захистом законів, які вони самі приймають у
конкретній державі. Руссо не виступав проти приватної власності. Як
ідеолог дрібної буржуазії, він пропонував лише урів-няти майнову
нерівність.

Отже, в умовах Просвітництва було продовжено обгрунтування гуманістичних
ідей прав людини і громадянина. Свобода й особиста недоторканість людини
і громадянина різні течії просвітителів обґрунтовували по-різному.
Найбільш консервативними були ідеї німецьких просвітителів, які бачили
завдання просвіти лише в підготовці проведення реформ зверху. Найбільш
прогресивними були ідеї та теоретичні концепції французьких
просвітителів, які пропагували реформи знизу, включаючи й еволюційний
шлях їх здійснення.

В умовах пізнього феодалізму події в Англії, Італії та Франції
характеризувалися великою активністю третього стану, в першу чергу
селянства, бідних ремісників, жителів міст і про-

-43-

летаріату, що почав формуватися. Захисту рівності, прав і інтересів
бідноти третього стану були присвячені класичні праці утопічного
соціалізму Т. Мора та Т. Кампанелли та французьких комуністів-утопістів
Ж. Мельє, Мореллі, Г. Маблі, Г. Бабефа.

Томас Мор (1478—1535) у своїй праці «Утопія» виступив проти приватної
власності, монархічної форми правління. Він запропонував утворити
ідеальну державу, в якій не буде приватної власності й усі жителі якої
будуть рівні. Головними завданнями їх діяльності повинні бути
виробництво товарів і продуктів та рівний їх розподіл, боротьба зі
злочинністю та забезпечення мирного існування. Владні структури в утопії
формувалися шляхом виборів, усі питання вирішувалися спільно. Всі
утопійці повинні були мати достаток та рівні права.

Послідовником Мора був італієць Томмазо Кампанелла (1568—1639). У своїй
праці «Місто Сонця» він підтримував Т. Мора щодо заперечення приватної
власності, виступив за рівноправність чоловіка і жінки,
загальнообов’язковість праці. Т. Кампанелла вважав, що у соляріїв
повинні бути однакові житло, одяг, їжа, втіхи. Інтереси держави мали
домінувати над інтересами приватних осіб.

На відміну від англійських та італійських соціалістів-утопістів,
французькі прихильники комуністичних ідей виступали з позиції природного
права, тобто ставили природні права людини на перше місце щодо держави.
Так, сільського священнослужителя, сина сільського ткача Шана Мельє
(1664 — 1729) вважали ідеологом селянського революційного комунізму. В
своїй праці «Заповіт» Ж. Мельє розкрив гнобительську роль релігії,
пов’язуючи її найтіснішим чином з політикою; показав бідність
французьких селян, закликаючи до революції; обстоював право рівності
всіх від природи, природні права і свободи людини та її недоторканність.

Коріння зла і несправедливості він бачив у абсолютній монархії, де
процвітають тиранія, дармоїдство, відкупщики та вельможі; існуванні
армії, дворян, священиків, чиновників та інших служителів феодального
ладу, що є дармоїдами; наявності приватної власності та майнової
нерівності та виступав за їх ліквідацію.

-44-

Іншим комуністом-утопістом періоду Просвітництва у Франції був Мореллі
(XVIII ст., достовірних біографічних відомостей про нього не
залишилося), який виклав детальний план організації і функціонування
комуністичної влади у праці «Кодекс природи». Основними складовими цього
плану були пропозиції щодо: а) ліквідації бідноти і гноблення, що їх він
пов’язував з необхідністю ліквідації приватної власності; б)
удосконалення, законодавства шляхом встановлення в законах
загальнонародної форми власності, гарантованої роботи з виконанням по
черзі обов’язків посадових осіб, обов’язку кожного громадянина сприяти
всіма своїми силами досягненню загальної користі, регулювання побуту,
виховання, участі в громадських справах; в) покладання на державу
обов’язків регулювати економічні процеси виробництва; г) організації’
державної влади у. вигляді комуністичного самоврядування; д) мирного
шляху досягнення такого суспільного ладу. Все це, на думку Мореллі,
повинно сприяти особистій свободі людини.

Багато в чому схожі на попередні ідеї утопічного соціалізму Габрівля
Бонно Маблі (1709—1785), викладені в працях «Про права і обов’язки
громадян» та «Про законодавство чи принципи законів». Це такі ідеї
індивідуальної свободи й особистої недоторканності людини: а) ліквідація
приватної власності; б) прийняття справедливих законів, у яких слід
обмежити рівень багатства, торгівлі, спадщини, провести аграрну.реформу,
встановити безоплатне виконання державними службовцями своїх обов’язків;
в) критика абсолютної монархії та обгрунтування демократичної
республіки, в якій би було установлено принцип розподілу влад, де носієм
верховної влади повинен бути народ; г) пропонується не революційний, а
реформістський шлях встановлення комуністичної влади.

Одним з найколоритніших мислителів епохи європейського Просвітництва був
Гракх Бабеф (1760—1797). Його погляди можна вважати вершиною розвитку
соціалістичної ідеї у Франції. Сутність його ідей характеризується
такими настановами: а) повне несприйняття приватної власності; б)
побудова народної держави; в) проголошення республіканської форми
правління; г) утвердження невід’ємних прав кожного громадянина; д)
досягнення добробуту для всіх та щастя для кожної

-45-

окремої людини; є) підкорення громадян чинним законам та вказівкам
верховної адміністрації; є) забезпечення всіх членів однаковим середнім
достатком та тим, чого кожен потребує; ж) ігнорування індивідуальності
та самобутності будь-якої особистості.

Отже, між клерикально-природною і буржуазно-раціональною концепціями
природного права існує наступництво. Водночас буржуазно-раціональна
концепція природного права дає змогу стверджувати: а) раціональне і
формальне право не збігаються, бо перше виводиться з об’єктивних законів
природи, а друге — з суб’єктивного погляду законодавця; б) не існує
однакових для всіх типів держав і права принципів природного права; в) у
кінці епохи філосрфсько-правового Просвітництва буржуазія вже панувала
повністю. Однак природне право не було піднято до правового. На словах
було право, а на ділі — панування і диктат. Право вибирати людину, щоб
здійснювала управління, оберталося на право того, хто буде обраний,
заволодіти будь-якими благами, до яких він мав доступ. Особлива роль в
ідейній спадщині належить теоріям утопічного соціалізму (комунізму), що
займала певне місце в концепціях пізнього феодалізму щодо свободи та
особистої недоторканності людини.

XVIII століття, особливо його друга половина, характеризувалося
прогресивними ідеями та нормативним їх закріпленням не тільки в Європі,
а й на атлантичному узбережжі Америки, де йшла визвольна війна
американського народу (в першу чергу англійських колоністів) проти
метрополії англійців, що гнобили і тримали в колоніальному рабстві народ
Америки. В результаті війни у 1775—1783 pp. утворилась незалежна держава
Сполучені Штати Америки. На формування політичної і правової думки в
колоніях великий вплив мали політичні та правові ідеї мислителів Європи
періоду буржуазних революцій. До них можна віднести природно-правові
теорії Гоббса, Лока, Вольтера, Руссо, Монтеск’є та деяких інших. їх ідеї
та ідеї американських мислителів було закріплено в «Декларації
незалежності Сполучених Штатів Америки» та «Білі про права».

Декларація незалежності США закріпила основні положення, які відображали
ідеї природного права, що їх обстоювали

-46-

в той час американські революціонери-демократи Томас Пейн (1737-1809) і
Томас Джефферсон (1743-1726). До таких ідей слід віднести: а) право на
життя, свободу, недоторканність, власність, щастя і безпеку; б) право на
знищення уряду, що не задовольняє інтереси народу; в) ідея суверенітету
народу; г) принцип розподілу влад; д) право народу на вибір такої форми
правління, що відповідає його інтересам; є) ідею про те, що уряд лише
слуга народу і повинен діяти в інтересах на-

РОДУ-

Ідеї великої торгово-промислової буржуазії і плантаторів-ра-бовласників
в США в період боротьби за незалежність обстоював Александер Гамілтон
(1757—1804). Він виступив проти включення Біля про права до Конституції
США 1787 року. Цією конституцією було закріплено сильну урядову владу,
оформлено утворення республіки буржуазії та плантаторів. Біль про права
не був включений до Конституції США, навіть попри те, що в конституціях
штатів біль про права знайшов своє відображення. І тільки завдяки
активним ініціативам Джефферсона і деяких інших революційних демократів
та прогресивних політичних діячів Америки до Конституції США було
прийнято десять доповнень, що вступили в дію в 1791 p., проголосили
права і свободи громадян Сполучених Штатів Америки і ввійшли в історію
правової думки як американський Біль про права.

Важливу роль в історії формування першого покоління прав людини
відіграла французька «Декларація прав людини і громадянина» 1789 р.
Революція проходила в три етапи: а) конституціоналістський (1789—1792);
б) жирондистський (1792— 1793); в) якобінський (1793-1794).

Конституціоналісти, що прийшли до влади в результаті революції,
проголосили ліквідацію феодалізму і станово-феодальних порядків. Було
проголошено і проведено низку прогресивних політичних,
соціально-економічних та правових перетворень. 26 серпня 1789 р.
Установчі Збори прийняли «Декларацію прав людини і громадянина».

Після прийняття Декларації велика буржуазія, захопивши владу, почала
діяти всупереч проголошеним демократичним принципам і прийняла низку
антидемократичних законів.

-47-

У серпні 1792 р. у результаті народного повстання було ліквідовано режим
конституційної монархії і до влади прийшласередня буржуазія. Це був
жирондистський етап революції: уФранції. Жирондисти прийняли низку
законів, спрямованихна. ліквідацію залишків феодального режиму і
встановленняфранцузької республіки. .

У результаті повстання 31 травня—2 червня 1793 р. жирондистів було
вигнано з Національного Конвенту і до влади прийшла дрібна буржуазія
(якобінці). Вони встановили якобінськудиктатуру. • ;..:

Отже, ідеї свободи та недоторканності людини і громадянина у XVIII ст.
у.Франції та США:

а) зробили певний внесок у загальносвітову скарбницю формування прав
людини, мали прогресивний характер, оскількибули спрямовані проти
феодальних порядків;

б) теоретичні доктрини Просвітництва, революційно-демократичні концепції
та теорії утопічного комунізму сприяли подальшому розвитку формування
прав і свобод, правової думкив Німеччині, Росії, інших державах;

в) вони в подальшому були використані у працях філософів,юристів, вчених
(теоретиків і практиків) при формулюваннідругого і наступних поколінь
прав людини і громадянина.

Подальший розвиток прав людини і громадянина, ‘їх свободи і
недоторканності можна прослідкувати, аналізуючи світову юридичну думку,
законодавство та юридичну практику XIX-XX ст. Для першої половини XIX
ст. характерно зміцнення буржуазних прав і свобод. У цей час відбувалась
активна кодифікація законодавства, виникає представницька держава в; її
сучасному розумінні, буржуазія поступово завойовує собі політичні права
і політичне панування. Прагнення буржуазії до свободи, прогресу і
законності сприяли виникненню в державно-правовій ідеології того часу
буржуазного лібералізму, що характеризувався розширенням свободи дій,
свободи торгівлі, свободи приватної власності і промислової конкуренції,
свободи і недоторканності людини та іншими громадянськими правами і
свободами.

Видатним вченим-філософом Німеччини, що розпочав систематичне
обгрунтування буржуазного лібералізму, був профес-

Кенігсберзького університету Іммануїл Кант (1724— 1804). Вчення Канта
в.основ* своїй навіянь духом Просвіт ництва з використанням ідей
індивідуалістичної школи природного права. Особу він розглядав як
абсолютну цінність з висуванням апріорного закону,
абстрактно-обов’язкового та формального «категоричного імперативу». Кант
вважав, що свобода особистості полягає в тому, щоб визначати самому собі
мету і варіанти, що відповідають цій меті, поведінки. Він був упевнений,
що держава може: примусити особу вибирати ті чи інші засоби для
досягнення певної мети, але не може наказувати людині, заради чого вона
повинна жити. Кант уперше висунув ідею про те, що устрій і режим держави
повинні максимально відповідати праву (правовому закону). Держава
повинна спиратися на право, додержуватися прав і свобод людини,
забезпечувати їх реалізацію та здійснення позитивних законів.

Право Кант поділяв на природне, позитивне і справедливість. Однак Кант
заперечував право народу на повстання проти деспотичного управління,
вважаючи, що зміна політично-юридичних установ повинна проходити зверху
шляхом реформ. Методи відкритої боротьби втягують народ у хаос, анархію
і злочинність. У працях Канта обґрунтовується необхідність миру як в
межах держави, так і в міжнародних відносинах між державами. Кант
виступав проти війн, за політичне вирішення всіх проблемних питань
шляхом укладання і додержання міжнародних договорів і угод, невтручання
у внутрішні справи держави, за розвиток між народами. торговельних,
культурних та інших зв’язків.

Отже, в правовій філософії Канта, як одного з перших авторів, що
обґрунтовував буржуазний лібералізм, яскраво виявляється конфлікт
ліберальних та етичних переконань. З одного боку, він прихильник
справедливості, а з другого — не залишає людині можливості відстоювати
справедливість, протистояти тиранії. Справедливою організацією
суспільства, на його думку, повинно бути встановлення «вічного миру».
Досягти цього в майбутньому можна завдяки утворенню федеративного союзу
незалежних рівноправних держав республіканського типу.

-49-

В такому суспільстві, на думку Канта, особі забезпечуватиметься
реалізація повної свободи і недоторканності.

Найвищим ступенем розвитку класичного німецького ідеалізму було правове
вчення Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831). Головною працею
Гегеля з проблем держави і права є «Філософія права» (1821 p.). Його
філософська теорія базується на тому, що в основі соціальної дійсності
лежить «світовий розум», «абсолютна ідея» чи «світовий дух», що
виявляють себе в мисленні чи самопізнанні. У філософії духу він
розрізняв три основні науки, а саме — про суб’єктивне, об’єктивне та
абсолютне. Вчення про державу і право Гегель розглядав як складову
частину філософії. Державу і право Гегель розглядав крізь призму самої
ідеї та напрямів її реалізації. Питання конструкції, сутності, змісту та
конкретного застосування державно-правових явищ він відносив до предмету
юриспруденції. Саме право Гегель визначав як наявне буття свободи,
певний ступінь розвитку свободи. Розуміння права він формулює з позицій
ідеалізму, стверджуючи, що право виявляє себе спочатку в історичному,
моральному, релігійному значенні, а вже потім у дійсності.

Саму свободу, за Гегелем, закладено в конструкції абстрактного права, що
має кілька рівнів: а) рух від абстрактного до конкретного; б) судження
про неправду (ненавмисну, обман, злочин); в) змішування абстрактного
права і моралі, що призводить до об’єктивізації свободи через сім’ю,
громадянське суспільство і державу.

Абстрактне право Гегель формулює таким чином: «Будь особистістю і
поважай інших як особистостей!» Конкретне право виявляється у формальній
свободі та, в першу чергу, у свободі приватної власності.

Злочин є порушенням права, а засобом відтворення порушеного права Гегель
вважає покарання. Суб’єктивна воля виявляється лише в діях (поведінці).

Громадянське суспільство, за Гегелем, характеризується трьома основними
моментами: а) системою потреб; б) відправленням правосуддя; в)
діяльністю поліції і корпорацій. У такій конструкції відчувається
змішування функцій громадянського суспільства і держави, що їх Гегель
ототожнював.

-50-

Отже, Гегель в питаннях свободи і недоторканності особи стояв на
позиціях формальної рівності всіх суб’єктів громадянського суспільства.
Держава і право є засобами визначення і забезпечення формальної рівності
людини і громадянина. Весь новітній час, починаючи з Реформації, Гегель
присвячує німецькій нації, вважаючи, що США і Росія ще не проявили себе
у всесвітній історії.

§ 3. Нормативні акти, що закріплювали права

і свободи людини в умовах Середньовіччя,

Нового часу та XX століття

До основних нормативно-правових документів, що закріплювали права і
свободи людини та громадянина, належать: а) Велика хартія вольностей
1215 p.; б) Петиція про право 1628 р.; в) Акт про краще забезпечення
свободи підданих і про попередження ув’язнень за морями (habeas corpus
act1) від 26 травня 1679 р.; г) Біль про права від 13 лютого 1689 p.; д)
Біль про права 1791 р. (перші десять поправок до Конституції США); е)
Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р. та ін.

Крім майнових інтересів, в умовах станово-представницької монархії
велась і боротьба за особисту недоторканність. Прикладом такої боротьби
за свободу і рівність прав місцевих феодалів і обмеження зловживання
королівської влади був рух баронів у Англії на початку XIII ст. У
результаті в 1215 р. було прийнято Велику хартію вольностей. Офіційно в
Англії цей документ вважали першою її Конституцією. Повний текст цієї
хартії поділяють на три частини: а) статті, що стосуються матеріальних
інтересів різних соціальних верств та груп населення (статті 1, 2, 9,
13, 15 і 18); б) статті, що реформують державний механізм англійського
королівства, або «конституційні» (статті 12, 14 і 61); в) статті, що
встановлюють принципи діяльності судово-адміністративного апарату
(статті 17, 20, 21, 39 і 40). Важливе значення для розширення свобод,
недотор-

«Habeas corpus subjiciendum» – латинська формула судового наказу, яким
суд вимагав доставити заарештованого.

-51-

канності людини й упорядкування діяльності королівської влади мали
статті 18—20, 38—40, 45 та деякі інші. Так, ст. 39 проголошувала, що
жодну вільну людину не буде заарештовано чи ув’язнено в тюрму, чи
позбавлено володіння, чи яким-небудь іншим чином обездолено, і «ми не
підемо на неї і не пошлемо на неї інакше, як за законним вироком рівних
їй і за законом країни».

Петиція про право — це нормативний документ, що започаткував
буржуазно-революційне законодавство Англії. Петиціюподали королю
духовенство та світські лорди й общини, що були представлені в
парламенті з метою підтвердження різнихправ і вольностей підданих
короля. Король відповів у. парламенті: «Нехай буде зроблено за цим
бажанням». У самій петиції формулювалися порушення, що були вчинені
Таємною Parдою у вигляді допитів, затримань та ув’язнень в тюрми супроти
законів та вольностей королівства. В петиції було сформульовано прохання
не порушувати . в майбутньому законів істатутів англійського королівства
та не чинити дії на шкоду народу з метою його заспокоєння. ,

Процесуальне закріплення гарантій від незаконних арештів було здійснено
з прийняттям 26 травня 1679 р. «Акту про краще забезпечення свободи
підданих и про попередження ув’язнень за морями (habeas corpus act)».
Метою цього документа є визначення правового статусу особи, що
знаходилася під вартою до суду, тобто була попередньо ув’язнена. Акт
1679 р. встановив складний юридичний механізм, що забезпечував: права
особистості, можливості внесення грошової застави. За^ ставу повинен був
встановити суд у кожному конкретному випадку. Акт зазначав, причини
недоліків, що мали місце при забезпеченні особистої недоторканності
заарештованих. Вказувалося, що шерифи, тюремники та інші чиновники, яким
під. варту віддавалися піддані короля за кримінальні чи такі, що
вважалися кримінальними, діяння, довгий час не виконували зверненого до
них наказу habeas corpus. Від цього страждали і в майбутньому можуть
страждати піддані короля, надовго утримувані в тюрмі, тоді коли за
законом вони могли бути взяті на поруки. Для попередження таких випадків
і для швидшого звільнення всіх осіб, утримуваних за злочини,
затверджувало-

-52-

ея таке: а) якщо будь-яка особа чи особи подадуть наказ habeas corpus,
звернутий до шерифа, тюремника чи наглядача, то така посадова особа
зобов’язана у триденний термін виконати цей наказ і доставити
заарештованого чи затриманого до

лорда-канцлера, судді чи барона та іншого суду, звідки було видано наказ
і одночасно зазначити дійсні причини затримання. Лорд-канцлер, барони чи
судді зобов’язані протягом двох днів розібратися у справі та, взявши
заставу та зобов’язавши заарештованого явитися до суду, звільнити його
від тримання під вартою, крім випадків, коли суддям буде зрозуміло, що
особу затримано на законних підставах і за такі діяння, що заарештований
за законом не може бути взятий на поруки. За невиконання вимог habeas
corpus посадові особи (начальник тюрми, тюремники чи інші чиновники),
під охороною яких знаходиться заарештований, підлягають після першого
випадку штрафу в сумі 100 фунтів, а після другого — 200 фунтів і
визнаються нездатними виконувати свої обов’язки на даній посаді.
Будь-яка особа чи особи, що були звільнені згідно з habeas corpus, не
можуть бути в майбутньому заарештовані за той самий злочин інакше як за
приписом того суду, до якого вони зобов’язані підпискою з’являтися, або
іншого суду, який здійснює юрисдикцію по даній справі. За невидачу
наказу habeas corpus судді підлягали штрафу в сумі 500 фунтів. Положення
цього акту не поширювалися на заарештованих за борги чи по якій-небудь
іншій цивільній справі”.

Біль про права від ІЗ лютого 1689 р. був внесений у парламент духовними
і світськими лордами та общинниками з метою запобігання протизаконним
діям проти віри та вольностей народу. В Білі вимагалося: а) припинити
дії короля (їако-ва II), його радників, чиновників та суддів, що
посягають на відміну законів, збори податків без санкції парламенту,
припинити незаконні затримання та переслідування, визнати свободу
виборів парламенту, свободу слова, заборону надмірних застав, вільного
формування суду присяжних та ін.; б) через відмову від престолу короля
Іакова II інші особи, що коронують-

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / Под ред.
3. М. Черниловского. – М„ 1984. – С. 162-164.

-53-

ся, повинні додержуватися законів і вольностей королівства Англії; в)
всі вимоги повинно бути узгоджено з парламентом, узаконено, оголошено чи
оприлюднено іншим способом та дотримано в майбутньому.

1701 року було видано Акт про устрій (Акт про майбутні обмеження і про
краще забезпечення прав і свобод підданих). У ньому були такі вказівки
королю: вступити на престол, приєднатися до англійської церкви, не
виїжджати без згоди парламенту за межі Англії, Шотландії та Ірландії.
Закріплювався контроль за Таємною Радою, суддями, обов’язок королів
додержуватися законів і вимагати цього від міністрів та чиновників.

Ідеї американських мислителів було закріплено в Декларації незалежності
Сполучених Штатів Америки та Білі про права.

Декларацію незалежності США було затверджено 4 липня 1776 р. Основні її
положення відображали ідеї природного права, а саме: а) рівність всіх
щодо природних прав, таких як право на життя, свободу, недоторканність,
власність, щастя і безпеку; б) право на усунення від влади уряду, що не
задовольняє інтересів народу; в) ідею суверенітету народу; г) принцип
розподілу влад; д) право народу на вибір такої форми правління, що
відповідає його інтересам; є) ідею про те, що уряд лише слуга народу і
повинен діяти в інтересах на-РОДУ-

Права і свободи громадян США закріплено в Конституції США, прийнятій 17
вересня 1787 р. Конвентом, який складався з 55 делегатів з 12 штатів.
Спочатку в текст Конституції Біль про права включено не було. Делегати
Конвенту вважали, що Конституція сама по собі є Білем про права.
Водночас деякі положення Конституції стосувалися прав і свобод.
Наприклад, розділ 9 статті І закріплював, що дія привілею наказу habeas
corpus не повинна призупинятися, окрім випадків, якщо це потрібно для
суспільної безпеки в разі повстання чи вторгнення. Заборонялося приймати
білі про опалу. Велике значення для захисту громадян від свавілля влади
мав припис статті III про те, що всі кримінальні справи має розглядати
суд присяжних. Важливе значення для майбутнього закріплення
фундаментальних прав і свобод мало положення розділу 2

-54-

статті іу в якому закріплювалося, що громадянам кожного штату надаються
всі привілеї та пільги громадян інших штатів. Пізніше під привілеями і
пільгами розуміли належність природних прав.

Отже, з самого початку Конституція США проголосила певні демократичні
принципи щодо прав і свобод громадянина. Під тиском прогресивних сил 15
грудня 1791 р. було прийнято федеральний Біль про права, який містив
десять поправок до Конституції США. В ньому закріплювалися такі
положення.

!. Конгрес не прийматиме законів, які б: а) встановлювали обов’язковість
будь-якої релігії чи забороняли її вільне сповідування; б) обмежували
свободу слова чи друку; в) обмежували право народу мирно збиратися; г)
не дозволяли звертатися до уряду з петиціями про виправлення зловживань
влади.

Оскільки для безпеки вільної держави необхідна добре оснащена міліція,
то за народом залишалося право зберігати іносити зброю.

У мирний час жоден солдат не селитиметься у будь-якийдім без згоди його
власника. Під час війни це може відбуватисялише у порядку, встановленому
законом.

Право народу на охорону особистості, житла, паперів імайна від
необгрунтованих обшуків чи арештів не порушуватиметься. Ордери на обшук
чи арешт видаватимуться лише зправдоподібних причин, що підтверджені
присягою чи урочистою клятвою. Такі ордери повинні містити детальний
опис місця, де повинен бути проведений обшук, і особи чи речі, які
підлягають арешту.

Нікого не може бути притягнуто до відповідальності затяжкий чи інший
кримінальний злочин інакше, як за ініціативою чи обвинуваченням, що
виходить від великого журі. Винятками є розгляди справ, що їх порушено у
збройних силахчи міліції щодо осіб, які перебували на дійсній службі під
часвійни чи під час іншої суспільної небезпеки. Ніхто не нестимедвічі
відповідальність життям чи тілесною недоторканністю заодин і той самий
злочин. Нікого не повинно бути примушенодавати свідчення проти самого
себе, не буде позбавлений життя, свободи чи майна без законного судового
розгляду. Жодна

-55-

дриватна власність не відбиратиметься для суспільного користування без
справедливого відшкодування.

За будь-якого кримінального переслідування обвинувачений має право на
швидкий та публічний суд безсторонніх присяжних зі штату й округу, де
вчинено злочин. Обвинуваченийматиме право вимагати, щоб йому дали очну
ставку зі свідками, які свідчать проти нього, він може вимагати свідків
зі свого боку і користуватися послугами адвоката для свого захисту.

У позовах загального права, де ціна позову перевищує20 доларів,
зберігатиметься право вимагати розгляду справисудом присяжних і жоден
факт, що його розглядали.присяжні,не .буде повторно переглядати
який-небудь суд СполученихШтатів інакше, як за положенням загального
права.

Не вимагатимуться надмірні застави і не стягуватимуть.надмірні штрафи,
не покладатимуть жорстокі та принизливіпокарання.

Визначення у Конституції всіх цих прав не тлумачитиметься як заперечення
чи зменшення інших прав, що зберігаються за народом.

10. Ті повноваження, що не передано Сполученим ШтатамКонституцією і
користування якими не заборонено нею окремим штатам, залишаються
відповідно за штатами чи народом.

Отже, Біль про права 1791 р. істотно доповнив Конституцію США
демократичними правами та свободами.

Важливу роль в історії формування першого покоління прав людини
відіграла французька Декларація прав людини і громадянина 1789 p.,
прийнята на початку Великої французької революції (1789-1794 pp.).

Конституціоналісти, що прийшли до влади в результаті революції,
проголосили ліквідацію феодалізму та станово-феодальних порядків. Було
проголошено і проведено низку прогресивних політичних,
соціально-економічних та правових перетворень. 26 серпня 1789 р.
Установчі Збори прийняли Декларацію прав людини і громадянина, в якій
проголошувалося: а) люди народжуються вільними і рівними в правах; б)
вони залишаються такими на все життя; в) за ними закріплюються
невід’ємні природні права на свободу, індивідуальну безпеку,
недоторканність, власність, вчинення опору гнобителям та

-56-

інші; г) всі люди рівні перед законом; д) закріплення принципу розподілу
влад на законодавчу, виконавчу та судову.

Одним із документів, що закріплювали природні (громадянські та
політичні) права людини, була Конституція Франції, прийнята 3 вересня
1791 р. У преамбулі Конституції йшлося про таке: а) ліквідацію станових
привілеїв; б) спадкування чи продаж державних посад заборонялися; в)
рівність для всіх прав; г) невизнання законом будь-яких обов’язків, що
суперечать природним правам людини і Конституції. Конституція
забезпечувала такі природні та громадянські права: а) доступ до всіх
посад за бажанням і здатністю виконувати покладені обов’язки; б)
рівномірний розподіл податків між громадянами залежно від їх прибутків;
в) рівність перед законом і судом при покладанні покарань за вчинені
злочини. Людині було гарантовано такі свободи: а) пересування; б) слова,
друку, думки, релігії; в) від цензури чи будь-якої іншої перевірки
документів :перед друком; г) зборів і мітингів без зброї і при
додержанні поліцейських законів; д) звернення до будь-яких органів.

Законодавчій владі було заборонено видавати будь-які закони, що
суперечать природним правам та Конституції. Гарантувалася
недоторканність власності та справедливе відшкодування збитків, загальна
для всіх народна освіта, безкоштовна в частині, необхідній для всіх
людей.

У XX та на початку XXI ст. найважливішими документами щодо здійснення
прав і свобод людини та громадянина є: 1) Загальна декларація прав
людини 1948 p.; 2) Міжнародний пакт про економічні, соціальні і
культурні права; 3) Міжнародний пакт про громадянські і політичні права
та ін.

Загальна декларація прав людини є одним з перших в історії міжнародних
відносин нормативних документів, в якому проголошено широке коло
основних прав і свобод людини. її було прийнято Генеральною Асамблеєю
ООН у Парижі 10 грудня 1948 р. Саме цю дату вважають Днем прав людини.
Декларація складається з преамбули і тридцяти статей. Вона закріплює
завдання, до виконання яких повинні прагнути всі народи й усі держави.
Серед цих завдань рівність, братерство та повнота таких можливостей, як
право на життя, свободу та особисту недоторканність, свободу від
рабства, тортур, жорстокого і не-

-57-

людського поводження та покарання. Декларація гарантує визнання
правосуб’ектності кожної людини, захист від будь-якої дискримінації,
ефективне поновлення у правах, свободу від безпідставних арештів,
затримань чи вигнання, справедливий і безсторонній суд. Кожна людина
відповідно до Декларації вважається невинною у вчиненні злочину доти,
доки її винність не буде встановлено в законному порядку судом. Ніхто не
може зазнавати безпідставного втручання в особисте й сімейне життя.
Людині гарантується недоторканність житла, кореспонденції, честі та
репутації, свобода пересування, переконань, думки і совісті, шлюбу і
створення сім’ї. Людина має право на громадянство, притулок, на участь в
управлінні своєю країною, мирні збори і асоціації. Людині забезпечується
право на працю, відпочинок, достойний її гідності життєвий рівень,
включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне
обслуговування. Декларація закріплює право на освіту, участь у
культурному житті, захист моральних і матеріальних інтересів людини,
такий соціальний і міжнародний порядок, за якого її права і свободи
можуть бути повністю здійснені. Людина має обов’язки перед суспільством.
Здійснення людиною прав і свобод не повинно суперечити цілям і принципам
Організації Об’єднаних Націй. Ніщо у Декларації не може бути
витлумачено, як надання будь-якій державі, групі осіб чи окремій особі
права займатися діяльністю, вчиняти дії, спрямовані на знищення
закріплених Декларацією прав і свобод1. Ця Декларація, Міжнародний пакт
про громадянські і політичниі права і Міжнародний пакт про економічні,
соціальні і культурні права складають Міжнародний біль про права людини.

Існують інші міжнародні норми, імплементовані в національне українське
законодавство, що закріплює основні права і свободи людини та
громадянина, зокрема:

1) конвенції, що стосуються певних категорій людей, яким потрібен
захист: Конвенція про статус біженців — під патронатом Комітету прав
людини ООН (прийнято 1951 p.); Конвенція ООН про захист прав дитини
(прийнято 1989 р.); Конвен-

Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи /
Упоряд. Ю. К. Качуренко. – 2-е вид. – К., 1992. – С 18-24.

ція МОП № 169 про корінні народи, які ведуть племінний спосіб життя в
незалежних країнах (прийнято 1989 р.) та ін.;

конвенції, що викладають певні права докладніше: Конвенція ООН проти
катувань та інших жорстоких, нелюдськихабо таких, що принижують
гідність, видів поводження і покарання (прийнято 1984 p.); Конвенція ООН
про запобіганнязлочинові геноциду та покарання за нього (прийнято 1948
р.)та ін.;

конвенції, прийняті з метою усунення певної форми дискримінації:
Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (прийнято 1965
p., набула чинності 1969 p.); Конвенція про ліквідацію всіх форм
дискримінації щодо жінок(прийнято 1979 p., набула чинності 1981 p.);
Конвенція МОП№ ПІ про дискримінацію в галузі праці і занять
(набулачинності 1960 р.) та ін.

Особливе значення щодо забезпечення реалізації конституційних прав
людини та громадянина мають міжнародні багатосторонні та двосторонні
угоди. Серед них: а) багатосторонні угоди, що стосуються найбільш
небезпечних посягань на цінності, що охороняються міжнародним правом; б)
двосторонні та багатосторонні угоди з надання правової допомоги’.

Певно, що наявність цих конвенцій не вирішує проблеми юридичного
забезпечення прав людини в Україні. Для цього потрібна імплементація
(втілення та впровадження) міжнародно-правових норм в українське
законодавство. Україна активно діє на міжнародному рівні в ООН і ОБСЄ та
повинна подбати про створення ефективного механізму застосування
міжнародних норм з прав людини у своєму внутрішньому законодавстві,
провести гармонізацію внутрішнього законодавства з міжнародними
стандартами прав людини, налагодити вза-ємо-зв’язки з новими
міжнародними структурами в цій галузі2. П. М. Рабінович, розглядаючи
проблему юридичного забезпе-

1 Україна в міжнародно-правових відносинах: Боротьба із злочинністю та
взаємна правова допомога: Збірник документів (українською і російською
мовами). – К., 1996. – Кн. 1. – 1184 с

2 Денисов В., Євінтов В. Міжнародна система захисту прав людини -новий
етап розвитку // Права людини в Україні. – К., 1996. – С. 21.

-58-

-59-

чення прав людини в Україні, формулює державно-юридичний механізм і
стадії імплементації. Він вважає, що насамперед слід визначитися, що
саме слід узаконювати для забезпечення

прав людини та як це узаконення слід робити1.

Отже, права та свободи людини і громадянина від міфологічних уявлень та
ідей філософів і юристів в умовах античного світу, Середньовіччя та
Нового часу дістали нормативне закріплення у правових джерелах. Велике
значення для забезпечення прав і свобод мало їх закріплення у
Конституціях держав. У середині XX ет. закріплення прав і свобод вийшло
за межі національного права, було встановлено всесвітні нормативні
принципи і стандарти основних прав. Характерною є й тенденція розвитку
та закріплення прав і свобод як всесвітніх стандартів та механізмів їх
захисту і на початку XXI ст.

§ 4* Українські ідеї про права і свободи людини

та їх закріплення в правових

та інших документах

Початок розвитку державно-правової думки в Україні можна’прослідкувати в
окремих джерелах, починаючи з XI ст., це, зокрема; «Руська правда»;
«Слово про закон і благодать» Іла-ріона (XI ст.); «Повість минулих літ»
(XII ст.); «Повчання» Володимира Мономаха (XI—XII ст.); «Слово о полку
Ігоревім» (1185—1187 pp.); «Моління» Данила Заточника (ХНІ ст.) та ін.

Ці джерела мали релігійно-філософський і політико-право-вий зміст та
були спрямовані на вирішення актуальних проблем того часу з питань
державно-правового характеру, що стояли перед давньоруською державою.
Суть ‘їх зводилась до висвітлення ідей величності Русі, авторитету
Руської церкви, обмеження свавілля князів і зміцнення та збереження
державної єдності руських народів.

Важливий етап розвитку державно-правової думки для територій, на яких
знаходиться наша держава, був пов’язаний з

1 Рабінович П. Проблеми юридичного забезпечення прав людини
(загальнотеоретичний аспект) // Український часопис прав людини. – 1995.
-№ 2. – С 16-23.

-60-

перебуванням України в XV—XVI ст. у складі Великого князівства
Литовського, яке, особливо в перші свої роки, було більше слов’янською,
аніж литовською державою. 90 відсотків його населення складали слов’яни.
Саме тому литовські князі здійснювали щодо цих народів політику
нейтралітету.

Найбільшу цінність з позиції ідей державно-правової думки становив
Литовський статут (збірник законів феодального права), що діяв в Україні
в XVI—XVIII ст. і мав три редакції: 1529,1566 і 1588 pp.

У цьому документі визначалися гуманістичні ідеї та принципи того часу:’
а) ідеї суверенності народу і держави; б) рівності всіх перед законом;
в)’ засудження деспотизму; г) особистої недоторканності: д) юридичного
захисту прав людини; є) особистої відповідальності перед законом та ін.

Окремі державно-правові ідеї і теорії цього періоду (XVI— XVII ст.)
висвітлюють такі релігійні твори: «Алокрисис» (X, Філалет, 1598 p.);
«Пересторога» (1606 p., автор невідомий); «Трелос» (М. Смотрицький, 1610
р.); «Портестация» (І. Борецький, 1621 р.); «Палинодия» (3.
Копистенський, 1619-1622 pp.).

Ці твори таврували відступництво української знаті від православної
церкви; протестували проти насильницьких дій уніатів щодо. української
культури, обрядів українського народу; змальовували нужденне становище
православної церкви та українського народу; виступали за звільнення
українського народу з-під польсько’шляхетської неволі; закликали до
єдності українського, руського і білоруського народів; вимагали
організації на демократичних засадах світських і церковних справ. ‘.
Цікавим релігійним твором, в якому містяться ідеї захисту віри, погляди
на звичаєве і писане право, обов’язковість вимог писаного права для всіх
суб’єктів, вимоги захищати державою права і свободи людини та
громадянина, є «Апокрисис» Христофора Філалета (Христофора Бронського).
На його думку, порушення прав і свобод людини підриває основи, на яких
базується держава.

Виразником інтересів кріпаків і міської бідноти, їхніх прав і свобод був
Іван Вишенський (1545—1620). Він обґрунтовував демократичні ідеї
рівності, вимагав рівності й однакової відпо-

-61-

відальності за свої прорахунки як для підвладних, так і для владноможних
осіб, що мають переваги перед іншими лише завдяки наявності владних
повноважень. Владноможні повинні підкорятися законам, що не суперечать
природі самої людини, прагнути до загального добра, нести
відповідальність за свої вчинки. Вишенський розрізняв моральну, юридичну
і майнову рівність. Для досягнення ідеального суспільства необхідно
самоудосконалення людей.

Певний внесок у розвиток ідей прав та свобод людини в Україні в
XVII—XVIII ст. зробили прогресивні діячі Києво-Моги-лянської академії —
Йосип Кононович-Горбацький, Лазар Ба-ранович, Іоанікій Галятовський,
Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Мануйло Козачинський, Данило
Туптало, Григорій Сковорода.

Видатним вченим, з працями якого пов’язаний розвиток української
державно-правової думки, був професор Києво-Мо-гилянської академії
Феофан Прокопович (1681—1736). У своїх працях «Регламент духовний»
(1721) і «Правда волі монаршей» (1722) він висвітлює ідеї зміцнення
світської влади, її незалежності щодо влади церковної, обґрунтовує
теорію суспільного договору, вважає, що народ не має права розірвати
суспільний договір і повинен виконувати обов’язки та підкорятися.
Передавши свою владу правителю, народ ніяким суверенітетом не володіє.
Верховним правителем має бути освічений монарх, який не підкоряється
громадянським законам і дії якого виправдовуються лише кінцевою метою, в
основі якої лежить загальнонародна користь.

На відміну від Прокоповича, погляди широких народних мас на права і
свободи відстоював Григорій Савович Сковорода (1722—1794). Об’єктом його
філософії була людина з її земними справами, думками і міркуваннями,
прагненням до щастя, правди та справедливості. Г. Сковорода засуджував
кріпосне право, феодальну систему суспільних відносин з її законами і
судочинством, за якої має рацію той, хто сильніший, а «якщо убогий, тоді
і бідний і дурний». Він був ворогом монархічного ладу, царської влади,
тиранії, найбільшим здобутком людини визнавав волю; відстоював
республіканську форму правління, в якій вбачав забезпечення рівних прав
усім лю-

-62-

дям; методами досягнення ідеальної державності бачив просвіту і моральне
самовдосконалення.

Значний внесок у розвиток ідей прав і свобод людини в Україні зробив
Яків Павлович Козельський (1728—1764). Його погляди базувалися на
природному праві та суспільному договорі та зводилися до такого: а)
природний стан людей він вважав неідеальним і надавав перевагу більш
прогресивному державно-правовому етапу розвитку людства; б) позитивні
закони мають грунтуватися на природному праві, інакше їх не можна
вважати справедливими; в) всі громадяни мають бути формально рівними
перед законом, влада і особа мають нести взаємну відповідальність за
виконання умов суспільного договору; г) як рівноправна сторона договору,
члени суспільства мають право розірвати договір та укласти новий; д)
зміну суспільних порядків він бачив у реформах, просвіті людей,
вихованні в них вміння застосовувати справедливі закони з метою мирного
їх існування і розвитку.

Наступний етап розвитку ідей про права і свободи людини в Україні
пов’язаний з працями Михайла Олександровича Максимовича (1804-1873),
відомого українського вченого, що займався природничими науками,
історією, філософією, етнографією, був першим ректором Київського
університету, мав великий вплив на вітчизняних діячів (зокрема на М. С.
Гру-шевського).

М. О. Максимович був прихильником централізованої влади. Кріпосне право
він вважав найбільшим злом, що суперечить суспільному прогресу, виступав
проти безправного і протиприродного положення селян. Розглядаючи шляхи
покращення суспільного устрою, Максимович виходив з ідеї просвіти,
реформ, виховання людини як захисника справедливості.

Виразником ідей буржуазного лібералізму щодо царського режиму був Микола
Іванович Костомаров (1817—1885), який очолював ліберально-буржуазне
крило таємної політичної організації в Україні – Кирило-Мефодіївського
братства (1846-1847). Основні погляди М. І. Костомарова було висвітлено
у Програмних документах цієї організації. їх сутність можна сформулювати
таким чином: а) критичне відношення до самодержавного устрою Росії; б)
вимоги скасування кріпос-

-63-

ного права; в) юридичне закріплення рівності, скасування смертної кари і
тілесних покарань, свободи торгівлі, совісті; г) освіта народу; д)
встановлення демократичного режиму і створення загальнослов’янської
федерації з широкою політичною автономією об’єднаних народів; є)
реформістські методи зміни суспільного устрою.

Революційно-демократичне крило цієї організації очолювавТарас Григорович
Шевченко (1814-1861), видатний український поет. У своїх поетичних і
публіцистичних прозово-художніх творах він висвітлював і проблеми прав
людини, обґрунтовував думку про можливість революційного шляху
змінисуспільного; устрою в царській Росії та повалення самодержавства
(поема «Гайдамаки» (1841), вірші «Заповіт» (1845),.«Я.не нездужаю
нівроку» (1858) та ін). • : •

Т. Шевченко обстоював ідею республіканського самоврядування народу,
спільно-колегіального здійснення влади, на основі суспільної власності.
При характеристиці права Т.. Шевчен^ ко вимагав правдивого змісту
закону, в якому слід поєднати правду, істину, • справедливість. Критично
оцінюючи закони Російської держави, він виступав проти антинародного
законодавства і здійснення правосуддя, відсутності юридичних прав у
селян. Ці ідеї звучали у таких його творах, як «Кавказ», «Сон»,
«Щоденник». Аналізуючи погляди Т. Шевченка на права і свободи людини,
слід зазначити, що йому найбільш близька природна концепція права, адже
він є одним з перших вчених в Україні, який.виклав розуміння моральності
права, відповідно до якого праву повинна бути притаманна риса соціальної
справедливості, природні права людини не підвладні свавіллю держави,
закони, які обґрунтовують і закріплюють свавілля, експлуатацію,
гноблення не можуть вважатися правовими.

Друга половина XIX ст. позначена поглядами на права і свободи людини
таких українських демократів, як М. Драгоманов, І. Франко, С,
Полонинський, О. Терлецький.

Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895) у своїх поглядах на права і
свободи людини поєднував утопічно-соціалістичні і
конституційно-демократичні ідеї. В кінцевому підсумку, при остаточній
розробці моделі кращого майбутнього переважили соціалістичні ідеї.
Шляхом до їх досягнення він бачив

-64- ‘•

формування конституційно-правових законів і ліквідацію абсолютизму.

У своїй моделі кращого майбутнього М. Драгоманов пропонував: а) нову
демократичну буржуазну Росію, в якій інтереси держави не суперечать
інтересам народів, що проживають на її території, та інтересам окремої
людини; б) соціальну федеративну республіку; в) обстоював наділення всіх
громадян демократичними правами (свободою слова, друку тощо),
впровадження місцевого самоврядування, рівноправність всіх народів; г)
таку схему державного устрою: вільні народи об’єднуються у вільні
суспільства, суспільства — в федерацію громадян у межах України,
остання стає членом федерації на основі федеративного договору народів
Росії, а потім об’єднується у федерацію всіх слов’янських народів і
народів світу; д) закон і право, які б відображали волю трудівників.
Головне призначення права, на його думку, — в закріпленні прав людини і
громадянина.

Виразником інтересів пригноблених мас Галичини був Іван Якович Франко
(1856—1916). Як відомо, в кінці XVIII ст. Західна Україна перебувала під
владою Австро-Угорщини і мала статус напівколоніальної країни. Світогляд
ї. Франка як поета, історика, суспільного діяча формувався під впливом
Т. Шевченка і російських революційних демократів. Суть його поглядів
зводиться до такого: а) він був знайомий з працями К. Маркса і Ф.
Енгельса, що обумовило схожість його поглядів на права і свободи людини
з марксистськими; б) у своїх поетичних творах та інших працях критикував
пережитки феодалізму і брехливість ідей раннього капіталізму,
змальовував тяжке положення селян і робітників; в) закликав до
революційної боротьби, щоб покінчити з пригнобленням народу; г)
перехід до соціалізму бачив у селянській артілі, не виключав поступового
переходу; д) детально розглядає форми держав різних типів, акцентуючи
особливу увагу на буржуазній державі та на Російській абсолютній
монархії; є) економічну і соціальну основу майбутнього суспільства він
бачив у необхідності знищення експлуатації шляхом скасування приватної
власності, запровадження загального обов’язку працювати всім, розподілу
суспільних благ на засадах рівності; ж) І. Франко

З 3-50 .65-

відмежувався від анархізму і визнавав необхідність держави, що повинна
бути наповнена новим змістом. Домінуючими функціями держави він визнавав
політичну, економічну і культурно-виховну; з) шляхи вирішення
національного питання бачив у добровільному федеративному союзі, що
засновувався на принципі демократичної рівності всіх його членів.
Планував поступово здійснити перехід до федерації народів України;
федерації у межах звільнених народів Росії; об’єднання слов’янських
народів; всесвітнього федеративного об’єднання демократичних республік.

Правові погляди І. Франка формувалися на основі теорій відродженого
природного права та соціологічній теорії Ерліха. Водночас він критично
ставився до деяких положень цих теорій. Право він розумів як таке, що
пронизано ідеями і принципами гуманізму, справедливості, що регулює
відносини між людьми з володіння, використання і розпорядження
результатами праці та охороняє волю і недоторканність особи. Право і
закон він розглядає як нетотожні поняття.

Ідеї прав і свобод людини в Західній Україні висвітлювали Сергій
Андрійович Подолинський (1850—1891) і Остап Сергійович Терлецький
(1850—1902). Сутність їх поглядів зводиться до такого: а) вони виходять
з ідеї соціально-політичної рівності; б) виступають за реальну, а не
декларовану свободу; в) О. Терлецький сутність права вбачав не тільки у
словесному вираженні норми права, а передусім у правильному впровадженні
його в життя; г) вони виступали за рівність політичних і цивільних прав
та знищення класів і в цьому вбачали реалізацію принципу соціальної
справедливості; д) ідеалом майбутнього суспільства вони бачили народну
федерацію громад, що заснована на повній політичній рівності кожного
громадянина і повному внутрішньому самоуправлінні.

Майбутню Україну вони бачили як федеративну демократичну республіку
добровільно об’єднаних громад, а в подальшому — члена всенародної
вільної спілки, інтернаціональної федерації.

Під громадою вони розуміли основу для ведення господарства, центр
політичного самоуправління, що об’єднує в собі законодавчу, виконавчу та
судову владу.

-66-

Важливу роль у розвитку поглядів на права і свободи людини в Україні
кінця XIX—початку XX ст. відіграли праці українських теоретиків
національної державності М. Грушевського, В. Винниченка та правознавців
О. Кістяковського, Б. Кістя-ковського, М. Володимирського-Буданова, О.
Єфименко.

У цей період у суспільній думці провідне місце посідали відносини
України і Росії з позиції державно-правових питань. Розглядалися два
напрями підходів до розв’язання цього питання: 1) федеративний союз
України з Росією; 2) розірвання зв’язків України і Росії та утворення
самостійної Української держави.

Перший підхід домінував до жовтня 1917 p., а другий — після жовтневих
подій у Росії. Одним з виразників цих ідей був Михайло Сергійович
Грушевський, вчений-іеторик, голова Центральної Ради. Його наукова
концепція містила певні протиріччя, хоч в основі своїй залишилася
незмінною. Він вважав, що не було загальноруської історії, як не було і
немає за-гальноруської народності. Існувало й існує три різних
слов’янських народи: російський, український і білоруський. Творцем і
фундатором Київської держави він вважав лише українсько-руську
народність. Ця концепція знайшла своє відображення у матеріалах
Центральної Ради. Національна ідея визначалась як рушійна сила
еволюційного розвитку украшського народу. Як творчий чинник
політико-правового розвитку України розглядалася національна боротьба.
Право визначалося як сполучення норм, що відображають соціальну
солідарність об’єднаних у націю людей. Вже на початку XX ст. М.
Грушевський обгрунтував доктрину національно-територіальної автономії
України: створення украшського сейму, національних органів управління і
контролю, децентралізацію держави та організацію самоуправління в межах
національних територіальних одиниць. Свої погляди до жовтня 1917 p. M.
Грушевський виклав у статті «Вільна Україна». їх суть можна сформулювати
у таких положеннях: широка автономія України в федеративному зв’язку з
Росією; виступ проти націоналізму і шовінізму. Він писав, що
«…оборонці національності не будуть націоналістами. Ми добуваємо
державне право не для того, щоб панувати над національними меншинами
України. Права націо-

-67-

нальних меншостей буде забезпечено! Мова ‘іх буде прийнята в законах з
урядами і органами самоуправи в тих округах, де ці народності становлять
певний національний мінімум. Де буде відповідне число учнів тої чи іншої
народності, вони матимуть змогу вчитися на своїй рідній мові. Всі ці
національні чи релігійні групи матимуть право закладати свої культурні і
релігійні товариства і установи і діставати для них підмоги з
автономного скарбу України»1.

На з’їзді народів у Києві, який організувала Центральна Рада у вересні
1917 p., захищаючи ідею федерації, М. Грушев-ський закінчив свою
доповідь такими словами: «Росія..,, щоб врятуватися від загибелі повинна
конче стати федеративною». У цей час М. Грушевський ще не був
прихильником повної самостійності України. Він зазначав, що ми
розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових
перспектив, які вже давно відкрились провідним розумом людства, як шлях
до федерації Європи і в майбутньому — до федерації всього світу2.

Але вже у 1918 р. у праці «На порозі нової України» М. Грушевський
виступив за повну самостійність Української держа-, ви. Він вважав, що
національно-нолітичний рахунок дійшов особливо високих позицій стосовно
закріплення самостійності і незалежності Української республіки. Він
критикував позиції тих, хто відстоював орієнтацію на Москву і Росію. На
історичних фактах доводив, що Україна та її народ — це держава і народ
західної культури та виступав за орієнтацію України на захід.

Неоднорідністю позначені й погляди Володимира Кирило-вича Винниченка
(1890—1951), який дотримувався ліберальних позицій. В одному зі своїх
творів В. Винниченко писав, що всяка державна будова тільки тоді може
бути непохитною, коли в її основі не примус, а добра воля її складових
частин.

Грушевський М. Вільна Україна // Українська^суспільна політична думка в
XX ст. Документи і матеріали. — Нью-Йорк, 1983. – Т. 1. Сучасність.

Теорія держави і права: Навч. посіб. / За заг. ред. С. Л. Лисенкова, В.
В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2002 – С 157-158.

У праці «Наші орієнтації» В. Винниченко зазначав, що для України не може
бути корисною орієнтація ні на аветро-німець-ку, ні на російську
державність. Повинна бути самоорганізація української демократії, надія
тільки на себе, на свою організаційну міць. Виступаючи на засіданнях
Центральної Ради, він проголошував, що не можна в справі національного
відродження покладатися ні на кого, ні на яку автономію у чужій державі.
Для розвитку кожної нації, на думку В. Винниченка, повинна бути своя
державність. Але він застерігає від національного тоталітаризму,
закликає не допускати в свою психіку тоталітаризму і не одурювати такою
політичною ідеологією себе’ й інших1.

Український вчений-юрист Олександр Федорович Кістя-ковський (1833—1885)
– автор більше 70 праць у галузі кримінального права і процесу — свої
правові ідеї зафіксував у «Щоденнику». Суть ‘їх полягає у такому: 1) він
виступав за прогресивний конституціоналізм, за конституційну монархію в
Росії, як перший крок до політичної свободи; 2) вимагав надання
демократичних прав: а) недоторканності особи, крім випадків вчинення
злочину; б) свободи слова і віросповідання; в) права зборів і об’єднання
у корпорації; г) місцевого та державного самоврядування; д) права народу
на розпорядження державним бюджетом, є) загального виборчого процесу; ж)
права відозви посадових осіб; з) судову підзвітність чиновників; і)
законність у діяльності органів влади й управління; к) владу суспільної
думки; 3) національне звільнення українського народу він бачив у
юридичній рівності щодо всіх національностей, що проживають на території
Росії; 4) виступав за позитивне право. Одним з джерел права О.
Кістяковський вважав судову практику, що є багатшою порівняно із
законом.

Ще сучаснішими виглядають міркування про державу та право його сина —
Богдана Олександровича Кістяковського (1888—1920), що був видатним
вітчизняним філософом права. Його правові ідеї, викладені спочатку в
різних статтях, а в 1916 р. — у книзі «Социальные науки и право», не
втратили

1 Теорія держави і права / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л.
Лисенков та ін. – К.: Юрінформ, 1995. – С. 17.

-68-

-69-

огодні. Суть їх у такому: 1) існує кілька

своєї актуальності й сьоі. а) державно-примусове; б) соціологіч-наукових
понять права: нормативне; д) технічне, чи практичне, не; в)
психологічне; г) %к явище єдине, а кожне з понять права Він вважав, що
право я^р^у що однаково важливі в науці; розкриває якусь його сі)жаВу
BjH будує виходячи з того, що дер-2) свої роздуми про дері)Ю суспільного
організму й існує там, де жава є відомою формов>д Найліпшою формою
державного бут-існує суспільство і Hapoj Правовою він вважає таку
державу, в тя є правова держава. BHj межі? влада є обмеженою і
підзакон-якій владі відведено пе%и державі керують не особи, а загальні
ною. У сучасній правов^ових норм до юридичних засад право-правила у
вигляді прав

„

”

–

“aai?oo

–

humY@?

(

’

–

”

yyyya$gdAb» @

„

†

–

??????

humY@?

yyyya$gdAb»

humY@?

gdAb»

??????????????????_??????

gdAb»

(

‚

–

‚

„

’

”

3/4

73/4

??????»

????»

humY@?

????»

dyy??»

??????

gdAb»

????»

gdAb»

( * D AD F H J V X Z ^ n p † ? ? ? – ? ¤ ? ? ¬ ° ? ? ¶ ? 3/4 Ae AE E E O U i ? o oe ue $ue ?????? ????» ??????» @? ??????» & ????» & humY@? humY@? d d d ??? d d ????» & F humY@? ??» " : " $ 2 6 : N P R n r x z ‚ „ ? ? ? ? ? ? ? 1/4 3/4 ? O Ue TH o o oe o - " $ . 0 >

‚

’

”

–

7TH

????»

gdAb»

humY@?

??????

????»

??????»

humY@?

”

????»

(

„

†

3/4

humY@?

????»

gdAb»

humY@?

gdAb»

humY@?

yyyygdAb»

????»

humY@?

gdAb»

†

–

”

‚

„

’

–

3/4

humY@?

??????»

yyyygdAb»

„

yyyy`„

humY@?

gdAb»

????»

yyyygdAb»

(

‚

„

’

”

(

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Колодiй А.М., Олiйник А.Ю. 2003 – Права людини i громадянина в Українi (книга)