.

Ківалов С.В., Харитонов С.В. та ін. 2005 – Кодекс адміністративного судочинства України. Науково-практичний коментар (книга)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 59310
Скачать документ

Ківалов С.В., Харитонов С.В. та ін. 2005 – Кодекс адміністративного
судочинства України. Науково-практичний коментар

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ………………….. 8

Стаття 1. Призначення Кодексу адміністративного

судочинства України ………………………. 8

Стаття 2. Завдання адміністративного судочинства 9

Стаття 3. Визначення понять ………………. 17

Стаття 4. Правосуддя в адміністративних справах 37

Стаття 5. Законодавство про адміністративне

судочинство……………………………… 38

Стаття 6. Право на судовий захист………….. 40

Стаття 7. Принципи адміністративного судочинства 43

Стаття 8. Верховенство права………………. 45

Стаття 9. Законність……………………… 48

Стаття 10. Рівність усіх учасників

адміністративного процесу перед законом і судом 53

Стаття 11. Змагальність сторін, диспозитивність

та офіційне з’ясування всіх обставин у справі.. 56

Стаття 12. Гласність і відкритість

адміністративного процесу…………………. 58

Стаття 13. Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень

адміністративного суду……………………. 64

Стаття 14. Обов’язковість судових рішень……. 66

Стаття 15. Мова, якою здійснюється

адміністративне судочинство……………….. 68

Стаття 16. Правова допомога при вирішенні

справ в адміністративному суді…………….. 69

РОЗДІЛ II. ОРГАНІЗАЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО

СУДОЧИНСТВА………………………………… 73

Глава 1. Адміністративна юрисдикція і підсудність

адміністративних справ ………………………  73

Стаття 17. Компетенція адміністративних судів

щодо вирішення адміністративних справ………. 73

Стаття 18, Предметна підсудність

адміністративних справ……………………. 76

Стаття 19. Територіальна підсудність

адміністративних справ……………………. 79

Стаття 20. Інстанційна підсудність

адміністративних справ……………………. 81

Стаття 21. Підсудність кількох пов’язаних

між собою вимог………………………….. 82

Стаття 22. Передача адміністративної справи

з одного адміністративного суду до іншого…… 84

Глава 2. Склад суду. Відводи…………………. 86

Стаття 23. Здійснення адміністративного

судочинства суддею одноособове…………….. 86

Стаття 24. Здійснення адміністративного

судочинства колегією суддів……………….. 87

Стаття 25. Порядок вирішення питань колегією

суддів………………………………….. 89

Стаття 26. Незмінність складу суду…………. 90

Стаття 2 7. Підстави для відводу (самовідводу) судді    91

Стаття 28. Недопустимість повторної участі судді

в розгляді адміністративної справи…………. 92

Стаття 29. Підстави для відводу (самовідводу) секретаря судового
засідання, експерта,

спеціаліста, перекладача………………….. 94

Стаття ЗО. Заява про відвід (самовідвід)……. 97

Стаття 31. Порядок вирішення питання про

відвід (самовідвід)………………………. 98

Стаття 32. Наслідки відводу (самовідводу) судді 99

Глава 3. Судові виклики і повідомлення……….. 101

Стаття 33. Повістки………………………. 101

Стаття 34. Зміст повістки ………………… 103

Стаття 35. Вручення повістки ……………… 104

Стаття 36. Час вручення повістки…………… 107

Стаття 37. Наслідки відмови від одержання

повістки………………………………… 109

‘ Стаття 38. Виняткові засоби судових викликів

і повідомлень…………………………… ..110

Стаття 39. Виклик відповідача, третіх осіб, свідків,

місце фактичного перебування яких невідоме …. 111

Стаття 40. Обов’язок повідомити про зміну адреси

та причини неприбуття в судове засідання……. 112

Глава 4. Фіксування адміністративного процесу … 113

Стаття 41. Фіксування судового засідання

технічними засобами………………………. 113

Стаття 42. Ведення журналу судового засідання.. 118

Стаття 43. Зауваження щодо технічного запису

і журналу судового засідання………………. 119

Стаття 44. Відтворення та роздрукування

технічного запису судового засідання……….. 121

Стаття 45. Складення протоколу…………….. 122

Стаття 46. Зміст протоколу………………… 124

Глава 5. Учасники адміністративного процесу…… 126

§ 1. Особи, які беруть участь у справі……… 126

Стаття 47. Склад осіб, які беруть участь у справі 126

Стаття 48. Адміністративна процесуальна

правосуб’єктність………………………… 127

Стаття 49. Права та обов’язки осіб, які беруть

участь у справі………………………….. 129

Стаття 50. Сторони ………………………. 132

Стаття 51. Права та обов’язки сторін……….. 134

Стаття 52. Заміна неналежної сторони……….. 137

Стаття 53. Треті особи……………………. 138

Стаття 54. Права та обов’язки третіх осіб…… 141

Стаття 55. Процесуальне правонаступництво…… 141

Стаття 56. Представники……………….. …….143

Стаття 57. Особи, які не можуть бути

представниками…………………………… 150

Стаття 58. Документи, що підтверджують

повноваження представників………………… 151

Стаття 59. Повноваження представника в суді…. 156

Стаття 60. Участь у справі органів та осіб, яким законом надано право
захищати права,

свободи та інтереси інших осіб . ………….. 161

Стаття 61. Особливості повноважень органів та осіб, яким законом надано
право захищати

права, свободи та інтереси інших осіб в суді… 164

§ 2. Інші учасники адміністративного процесу .. 167

Стаття 62. Особи, які є іншими учасниками

адміністративного процесу………………. …..167

Стаття 63. Секретар судового засідання……… 168

Стаття 64. Судовий розпорядник…………….. 169

Стаття 65. Свідок……………………… ….171

Стаття 66. Експерт…………………….. …..175

Стаття 67. Спеціаліст………………… ……..182

Стаття 68. Перекладач…………………… …185

Глава 6. Докази…………………. ,………. 187

Стаття 69. Поняття доказів………………… 187

Стаття 70. Належність та допустимість доказів . 189

Стаття 71. Обов’язок доказування ………….. 190

Стаття 72. Підстави для звільнення від доказування       191

Стаття 73. Забезпечення доказів……………. 193

Стаття 74. Способи забезпечення доказів ……. 193

Стаття 75. Заява про забезпечення доказів

та порядок її розгляду……………………. 194

Стаття 76. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх

представників……………………………. 195

Стаття 77. Показання свідка……………….. 196

Стаття 78. Допит свідка за місцем його

проживання або в місці його перебування…….. 197

Стаття 79. Письмові докази ……………….. 198

Стаття 80. Речові докази …………………. 201

Стаття 81. Призначення судової експертизи…… 204

Стаття 82. Висновок експерта ……………… 213

Стаття 83. Комісійна експертиза …………… 218

Стаття 84. Комплексна експертиза ………….. 219

Стаття 85. Додаткова і повторна експертиза …. 221

Стаття 86. Оцінка доказів…………………. 222

Глава 7. Судові витрати…………………….. 224

Стаття 87. Види судових витрат…………….. 224

Стаття 88. Зменшення розміру судових витрат або звільнення від їх
оплати, відстрочення та

розстрочення судових витрат……………….. 225

Стаття 89. Сплата і повернення судового збору.. 226

Стаття 90. Витрати на правову допомогу……… 228

Стаття 91. Витрати сторін та їхніх представників,

що пов’язані із прибуттям до суду………….. 228

Стаття 92. Витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів,
перекладачів та

проведенням судових експертиз……………… 229

Стаття 93. Витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів на місці та
вчиненням інших дій,

необхідних для розгляду справи…………….. 232

Стаття 94. Розподіл судових витрат…………. 232

Стаття 95. Розподіл витрат при відмові позивача

від адміністративного позову……………. …..234

Стаття 96. Судові витрати, пов’язані з примиренням

сторін………………………………….. 234

Стаття 97. Визначення розміру судових

витрат…………………………………. 235

Стаття 98. Рішення щодо судових витрат……… 235

Глава 8. Строки……………………………. 235

Стаття 99. Строк звернення до адміністративного

суду……………………………………. 235

Стаття 100. Наслідки пропущення строків

звернення до адміністративного суду ……….. 237

Стаття 101. Процесуальні строки …………… 238

Стаття 102. Поновлення та продовження

процесуальних строків…………………….. 240

Стаття 103. Обчислення процесуального строку… 242

РОЗДІЛ III. ПРОВАДЖЕННЯ У СУДІ

ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ ………………………….. 245

Глава 1. Звернення до адміністративного суду та

відкриття провадження в адміністративній справі . 245

Стаття 104. Право на звернення до адміністративного

суду……………………………………. 245

Стаття 105. Форма і зміст адміністративного позову 248

Стаття 106. Вимоги до позовної заяви……….. 250

Стаття 107. Відкриття провадження в

адміністративній справі…………………… 253

Стаття 108. Залишення позовної заяви без руху,

повернення позовної заяви…………………. 256

Стаття 109. Відмова у відкритті провадження

в адміністративній справі…………………. 258

Глава 2. Підготовче провадження……………… 260

Стаття 110. Підготовка справи до судового розгляду

Стаття 111. Попереднє судове засідання…… …..263

Стаття 112. Відмова від адміністративного позову та визнання
адміністративного позову під час

підготовчого провадження………………….. 264

Стаття 113. Примирення сторін під час підготовчого

провадження……………………………… 266

Стаття 114. Пропозиція суду про надання

додаткових доказів та пояснень…………….. 268

Стаття 115. Судове доручення………………. 268

Стаття 116. Об’єднання і роз’єднання справ….. 270

Стаття 117. Забезпечення адміністративного позову …271

Стаття 118. Порядок забезпечення адміністративного

позову………………………………….. 274

Стаття 119. Ознайомлення зі справою………… 277

Стаття 120. Обов’язковість особистої участі…. 277

Стаття 121. Судові рішення за наслідками

підготовчого провадження………………….. 277

Глава 3. Судовий розгляд справи……………… 282

Стаття 122. Розгляд адміністративної справи у

судовому засіданні……………………….. 282

Стаття 123. Головуючий у судовому засіданні…. 283

Стаття 124. Відкриття судового засідання……. 284

Стаття 125. Роз’яснення перекладачеві його прав

та обов’язків, присяга перекладача…………. 285

Стаття 126. Повідомлення про повне фіксування

судового процесу технічними засобами……….. 287

Стаття 127. Оголошення складу суду і

роз’яснення права відводу………………. — 287

Стаття 128. Наслідки неприбуття в судове

засідання особи, яка бере участь у справі…… 288

Стаття 129. Наслідки неприбуття в судове

засідання свідка, експерта, спеціаліста…….. 290

Стаття 130. Роз’яснення особам, які беруть

участь у справі, їхніх прав та обов’язків…… 290

Стаття 131. Роз’яснення прав і обов’язків експерта,

присяга експерта…………………………. 291

Стаття 132. Роз’яснення спеціалісту його прав

і обов’язків……………………………. 293

Стаття 133. Вирішення судом клопотань осіб,

які беруть участь у справі………………… 293

Стаття 134. Обов’язки присутніх у залі судового

засідання……………………………….. 293

Стаття 135. Початок судового розгляду справи

по суті…………………………………. 295

Стаття 136. Відмова від адміністративного позову, визнання
адміністративного позову, примирення

сторін під час судового розгляду…………… 295

Стаття 137, Зміна позовних вимог…………… 296

Стаття 138. Дослідження доказів……………. 297

Стаття 139. Пояснення осіб, які беруть участь

у справі………………………………… 298

Стаття 140. Встановлення порядку дослідження

інших доказів……………………………. 299

Стаття 141. Порядок допиту свідків…………. 300

Стаття 142. Порядок допиту малолітніх і

неповнолітніх свідків…………………….. 302

Стаття 143. Дослідження письмових доказів…… 304

Стаття 144. Дослідження змісту особистих паперів, листів, записів
телефонних розмов,

телеграм та інших видів кореспонденції……… 304

Стаття 145. Дослідження речових доказів _ ….. 305

Стаття 146. Дослідження звуко- і відеозаписів.. 306

Стаття 147. Огляд доказів на місці…………. 307

Стаття 148. Дослідження висновку експерта…… 308

Стаття 149. Консультації та роз’яснення

спеціаліста……………………………… 309

Стаття 150. Відкладення розгляду справи

або оголошення перерви в її розгляді……….. 310

Стаття 151. Закінчення з’ясування обставин

та перевірки їх доказами………………….. 312

Стаття 152. Судові дебати…………………. 312

Стаття 153. Вихід суду для ухвалення рішення… 314

Стаття 154. Таємниця нарадчої кімнати………. 315

Глава 4. Залишення позовної заяви без розгляду.

Зупинення, закриття провадження у справі……… 315

Стаття 155. Залишення позовної заяви без розгляду ……….315

Стаття 156. Зупинення та поновлення провадження

у справі………………………………… 316

Стаття 157. Закриття провадження у справі…… „ 319

Глава 5. Судові рішення…………………….. 320

Стаття 158. Види судових рішень……………. 320

Стаття 159. Законність і обґрунтованість рішення  321

Стаття 160. Порядок ухвалення судових рішень,

їх форма………………………………… 323

Стаття 161. Питання, які вирішує суд при

прийнятті постанови………………………. 327

Стаття 162. Повноваження суду при вирішенні

справи …………………………………. 328

Стаття 163. Зміст постанови……………. …….330

Стаття 164. Постанова щодо частини позовних

вимог…………………………………… 331

Стаття 165. Зміст ухвали………………….. 332

Стаття 166. Окремі ухвали суду…………….. 334

Стаття 167. Проголошення судового рішення, видача або направлення
судового рішення особам,

які беруть участь у справі………………. …335

Стаття 168. Додаткове судове рішення…… ……..336

Стаття 169. Виправлення описок і очевидних

арифметичних помилок у судових рішеннях…….. 338

Стаття 170. Роз’яснення судового рішення…. ….339

Глава 6. Особливості провадження в окремих

категоріях адміністративних справ …………… 341

Стаття 171. Особливості провадження у справах щодо оскарження
нормативно-правових

актів…………………………………… 341

Стаття 172. Особливості провадження у справах щодо оскарження рішень,
дій або бездіяльності виборчих комісій, комісій з референдуму,

членів цих комісій……………………….. 346

Стаття 173. Особливості провадження у справах

щодо уточнення списку виборців…………….. 350

Стаття 174. Особливості провадження у справах щодо оскарження рішень,
дій або бездіяльності органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування, засобів масової інформації, підприємств, установ,
організацій, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників
засобів масової інформації, які порушують

законодавство про вибори та референдум……… 351

Стаття 175. Особливості провадження у справах щодо оскарження дій або
бездіяльності кандидатів, їхніх довірених осіб, партії (блоку), місцевої
організації партії (блоку місцевих організацій партій), їхніх посадових
осіб та уповноважених осіб, ініціативних груп референдуму, інших
суб’єктів ініціювання референдуму, офіційних

спостерігачів від суб’єктів виборчого процесу.. 353

Стаття 176. Особливості провадження у справах щодо скасування реєстрації
кандидата

на пост Президента України………………… 355

Стаття 177. Особливості судових рішень за наслідками розгляду справ,
пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму,

та їх оскарження…………………………. 357

Стаття 178. Особливості здійснення представництва у справах, пов’язаних
з виборчим процесом чи

процесом референдуму……………………… 359

Стаття 179. Особливості обчислення строків у справах, пов’язаних з
виборчим процесом чи

процесом референдуму, та наслідки їх порушення. 360

Стаття 180. Особливості провадження у справах про

дострокове припинення повноважень народного

депутата України в разі невиконання ним вимог

щодо несумісності………………………… 362

Стаття 181. Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або
бездіяльності державної

виконавчої служби………………………… 363

Стаття 182. Особливості провадження у справах за адміністративними
позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації

права на мирні зібрання…………………… 365

Стаття 183. Особливості провадження у справах за

адміністративними позовами про усунення обмежень у

реалізації права на мирні зібрання…………. 367

РОЗДІЛ IV. ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ…………… 369

Глава 1. Апеляційне провадження……………… 369

Стаття 184. Суд апеляційної інстанції………. 369

Стаття 185. Право на апеляційне оскарження….. 371

Стаття 186. Порядок і строки апеляційного

оскарження………………………………. 374

Стаття 187. Вимоги до заяви про апеляційне

оскарження та до апеляційної скарги………… 377

Стаття 188. Дії суду першої інстанції після

одержання апеляційних скарг……………….. 379

Стаття 189. Прийняття апеляційної скарги судом

апеляційної інстанції…………………….. 380

Стаття 190. Підготовка справи до апеляційного

розгляду………………………………… 382

Стаття 191. Заперечення на апеляційну

скаргу………………………………….. 384

Стаття 192. Приєднання до апеляційної скарги… 385

Стаття 193. Відмова від апеляційної скарги, зміна апеляційної скарги під
час апеляційного

провадження……………………………… 386

Стаття 194. Відмова позивача від адміністративного позову, примирення
сторін під час апеляційного

провадження……………………………… 388

Стаття 195. Межі перегляду судом апеляційної

інстанції……………………………….. 389

Стаття 196, Апеляційний розгляд справи в судовому

засіданні…………………………….. ….390

Стаття 197. Апеляційний розгляд справи в порядку

письмового провадження……………………. 393

Стаття 198. Повноваження суду апеляційної

інстанції за наслідками розгляду апеляційної

скарги на постанову суду………………….. 394

Стаття 199. Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками
розгляду апеляційної

скарги на ухвалу суду…………………….. 396

Стаття 200. Підстави для залишення апеляційної

скарги без задоволення, а судового рішення без змія     398

Стаття 201. Підстави для зміни судового рішення 398

Стаття 202. Підстави для скасування судового

рішення й ухвалення нового рішення…………. 399

Стаття 203. Підстави для залишення позовної заяви

без розгляду або закриття провадження у справі. 399

Стаття 204. Підстави для скасування судового

рішення і направлення справи на новий розгляд.. 401

Стаття 205. Судові рішення суду апеляційної

інстанції………………………. ,……. 402

Стаття 206. Зміст ухвали суду апеляційної

інстанції…………… ,………………… 404

Стаття 207. Зміст постанови суду апеляційної

інстанції…………………………… ,… 406

Стаття 208. Окрема ухвала суду апеляційної

інстанції……………………………….. 408

Стаття 209. Повернення адміністративної справи. 409

Глава 2. Касаційне провадження………………. 410

Стаття 210, Суд касаційної інстанції……….. 410

Стаття 211. Право на касаційне оскарження…… 411

Стаття 212. Порядок і строки касаційного

оскарження………………………………. 412

Стаття 213. Вимоги до касаційної скарги…….. 415

Стаття 214. Прийняття касаційної скарги

судом касаційної інстанції………………… 418

Стаття 215. Підготовка справи до касаційного

розгляду………………………………… 420

Стаття 216. Заперечення на касаційну скаргу…. 422

Стаття 217. Приєднання до касаційної скарги…. 424

Стаття 218. Відмова від касаційної скарги, зміна касаційної скарги під
час касаційного

провадження……………………………… 426

Стаття 219. Відмова позивача від адміністративного позову, примирення
сторін

підчас касаційного провадження…………….. 428

Стаття 220. Межі перегляду судом касаційної

інстанції……………………………….. 429

Стаття 221, Касаційний розгляд справи у

судовому засіданні……………………….. 430

Стаття 222. Касаційний розгляд справи в порядку

письмового провадження……………………. 433

Стаття 223. Повноваження суду касаційної

інстанції за наслідками розгляду касаційної

скарги…………………………………. ‘434

Стаття 224. Підстави для залишення касаційної

скарги без задоволення, а судових рішень —

без змін………………………………. …437

Стаття 225. Підстави для зміни судових рішень.. 438

Стаття 226. Підстави для скасування судового

рішення суду апеляційної інстанції та залишення

в силі судового рішення суду першої інстанції.. 439

Стаття 227. Підстави для скасування судових

рішень з направленням справи для продовження

розгляду або на новий розгляд……………… 439

Стаття 228. Підстави для залишення позовної

заяви без розгляду або закриття провадження

у справі………………………………… 442

Стаття 229. Підстави для скасування судових

рішень і ухвалення нового судового рішення….. 443

Стаття 230. Судові рішення суду касаційної

інстанції……………………. -….. •… 443

Стаття 231. Зміст ухвали суду касаційної

інстанції……………………………….. 447

Стаття 232. Зміст постанови суду касаційної

інстанції……………………………….. 451

Стаття 233. Окрема ухвала суду касаційної

інстанції ………………………………. 454

Стаття 234. Повернення адміністративної справи 456

Глава 3. Провадження за винятковими

обставинами……………………………….. 458

Стаття 235. Суд, який переглядає судові

рішення за винятковими обставинами…………. 458

Стаття 236. Право на оскарження судових

рішень за винятковими обставинами………….. 460

Стаття 237. Підстави для провадження за

винятковими обставинами…………………… 463

Стаття 238. Строк оскарження за винятковими

обставинами…………………………….. ,465

Стаття 239. Порядок подання скарги до

Верховного Суду України…………………… 466

Стаття 240. Допуск скарги до провадження

за винятковими обставинами………………… 468

Стаття 241. Порядок провадження за

винятковими обставинами…………………… 470

Стаття 242. Повноваження Верховного Суду

України за наслідками провадження за

винятковими обставинами…………………… 472

Стаття 243. Постанова Верховного Суду України про

задоволення скарги…………………… ,… 473

Стаття 244. Постанова Верховного Суду України

про відмову в задоволенні скарги…………… 475

Глава 4. Провадження за нововиявленими

обставинами……………………………….. 476

Стаття 245. Підстави для провадження за

нововиявленими обставинами………………… 476

Стаття 246. Право подати заяву про перегляд

судового рішення за нововиявленими обставинами. 480

Стаття 247. Строк звернення про перегляд

судового рішення за нововиявленими

обставинами……………………………… 481

Стаття 248. Вимоги до заяви про перегляд

судового рішення за нововиявленими обставинами. 482

Стаття 249. Порядок подання заяви про перегляд

судового рішення за нововиявленими обставинами. 484

Стаття 250. Відкриття провадження за

нововиявленими обставинами………………… 485

Стаття 251. Відмова від заяви про перегляд

судового рішення за нововиявленими

обставинами та її наслідки………………… 487

Стаття 252. Порядок здійснення перегляду

судового рішення за нововиявленими обставинами. 488

Стаття 253. Судове рішення за наслідками

провадження за нововиявленими обставинами…… 489

РОЗДІЛ V. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПИТАННЯ,

ПОВ’ЯЗАНІ З ВИКОНАННЯМ СУДОВИХ РІШЕНЬ

В АДМІНІСТРАТИВНИХ СПРАВАХ………………….. 491

Стаття 254. Набрання судовим рішенням законної

сили……………………………………. 491

Стаття 255. Наслідки набрання законної сили

судовим рішенням…………………………. 493

Стаття 256. Постанови суду, які виконуються

негайно_ ……………………………….. 494

Стаття 257. Порядок виконання судових рішень

в адміністративних справах………………… 496

Стаття 258. Звернення судових рішень

в адміністративних справах до примусового

виконання…………………………………. 497

Стаття 259. Зміст виконавчого листа………… 499

Стаття 260. Видача дубліката виконавчого листа 499

Стаття 261. Поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого
документа до

виконання…………………………………. 500

Стаття 262. Примирення сторін у процесі

виконання…………………………………. 502

Стаття 263. Відстрочення і розстрочення виконання, зміна чи встановлення
способу

і порядку виконання судового рішення……….. 503

Стаття 264. Заміна сторони виконавчого

провадження……………………………… 508

Стаття 265. Поворот виконання судових рішень .. 509

Стаття 266. Особливості повороту виконання

в окремих категоріях адміністративних справ…. 511

Стаття 267. Судовий контроль за виконанням

судових рішень в адміністративних справах…… 511

РОЗДІЛ VI. ЗАХОДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО

ПРИМУСУ…………………………………… 513

Стаття 268. Підстави і порядок застосування

заходів процесуального примусу…………….. 513

Стаття 269. Види заходів процесуального примусу 515

Стаття 270. Попередження і видалення із зали

судового засідання……………………….. 516

Стаття 271. Тимчасове вилучення доказів для

дослідження судом………………………… 516

Стаття 272. Привід……………………….. 517

РОЗДІЛ VII. ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ

ПОЛОЖЕННЯ…………………………………. 520

Після набуття Україною незалежності перед нею постало складне завдання
побудови правової демократичної держави, становлення нових демократичних
інститутів. Правова реформа, що почалася одразу після виходу зі складу
СРСР, мала метою саме ці перетворення, які створили підґрунтя для
інтеграції України у світове співтовариство.

У 2001 році Верховною Радою України на розвиток ідеї поділу влади і
закріплення спеціалізації судової влади приймається низка законодавчих
актів, що докорінно змінили систему судоустрою та процедуру провадження
справ у судових органах. Нова система судів загальної юрисдикції
будується за принципом територіальності і спеціалізації, що є
прогресивною формою організації діяльності судової системи, оскільки
спеціалізація судів створює необхідні умови для незворотних перетворень
у напрямку демократизації судової влади. У процесі реалізації цієї ідеї
в Україні створено єдину судову систему судів загальної юрисдикції у
складі місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів та Верховного
Суду України.

Істотним етапом цього процесу є запровадження в Україні системи
адміністративних судів, що відображає тенденції розвитку засобів захисту
прав громадян у їх відносинах з державною владою. У свою чергу це
зумовило потребу у створенні такого механізму, котрий здатний виконувати
функції забезпечення законності та поваги до суб’єктивних прав,
гарантувати правову захищеність відповідних суб’єктів.

Кардинальні перетворення, що відбуваються у нашому суспільстві з моменту
набуття Україною незалежності, потребують відповідного правового
забезпечення. Конституція України, визначаючи підґрунтя побудови
правової держави і громадянського суспільства: поділ влади між різними
державними інституціями, пріоритет прав людини і громадянина, судовий
захист цих прав тощо, вперше встановила універсальне правило, згідно з
яким кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб. Це зумовлює актуальність запровадження
адміністративної юстиції, створення у судовій системі України
адміністративних судів різного рівня.

Процес створення системи адміністративних судів з метою захисту прав і
свобод громадян у сфері виконавчої влади почався ще у 1992 році, з
прийняттям Концепції судово-правової реформи.

Першим реальним кроком на цьому шляху стало прийняття Закону України
«Про судоустрій України», який визначив місце адміністративних судів у
системі судів загальної юрисдикції і встановив трирічний строк для
їхнього створення.

У 2002 році Указом Президента «Про кількість суддів Апеляційного суду
України, Касаційного суду України та Вищого адміністративного суду
України» створено Вищий адміністративний суд.

Відповідно до Указу Президента України від 16 листопада 2004 р. «Про
утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження
їхньої мережі та кількісного складу суддів» з 1 січня 2005 р. створено в
системі адміністративних судів України місцеві адміністративні суди та 7
апеляційних адміністративних судів відповідно до семи апеляційних
округів. Таким чином, практично завершився процес організації системи
адміністративних судів.

Паралельно із організаційним відбувався також процес
нормативно-правового забезпечення формування адміністративної юстиції в
Україні.

Підготовка проекту Адміністративно-процесуального кодексу почалася у
1996 році, коли була створена робоча група на чолі з Першим заступником
Голови Верховного Суду України В. Стефанюком, яка підготувала проект АПК
України.

Паралельно було створено ще декілька альтернативних проектів
Адміністративно-процесуального кодексу, що передбачали, попри
декларування аналогічних принципів, різні шляхи їхнього досягнення.

У липні 2005 року було прийнято Кодекс адміністративного судочинства
України, що набрав чинності 1 вересня цього ж року. З прийняттям цього
Закону фактично завершився перший, найважливіший етап процесу
нормативно-правового забезпечення діяльності адміністративних судів в
Україні.

Кодекс адміністративного судочинства посідає серед інших кодифікованих
актів особливе місце, оскільки належить до основних законодавчих актів,
що мають метою захист прав і свобод суб’єктів права від свавілля органів
публічної влади. Як новаторський законодавчий акт, Кодекс
адміністративного судочинства 2005 р. встановлює основні засади
здійснення адміністративного судочинства, дає визначення основних понять
і категорій, що застосовуються у цій сфері, а також містить значну
кількість норм, що регулюють відносини, пов’язані із судовим захистом
прав, невідомі раніше чинному законодавству.

У зв’язку з наявністю у Кодексі адміністративного судочинства України
значної кількості нових положень концептуального характеру, виникає
необхідність їхнього тлумачення, визначення сутності та особливостей
змісту у нових умовах, що й зумовило необхідність підготовки цього
наукового коментаря, призначенням якого є надання допомоги в
ознайомленні з новими положеннями адміністративного судового процесу як
практичним працівникам, так і усім, хто стикається з необхідністю
захисту своїх прав у такому порядку.

Коментар підготовлено викладачами Одеської національної юридичної
академії, за участі суддів та практичних працівників-правників.

Автори сподіваються, що коментар до Кодексу адміністративного
судочинства України стане у нагоді юристам-практикам, практичним
працівникам, науковцям та викладачам-правникам, студентам вищих
юридичних навчальних закладів, а також всім, кого цікавлять питання
судового захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та
інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень
з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх
посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних
управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання
делегованих повноважень.

Доктор юридичних наук, академік, ректор Одеської національної юридичної
академії

С.В.Ківалов

Стаття 1. Призначення Кодексу адміністративного судочинства України

1. Кодекс адміністративного судочинства України визначає повноваження
адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції,
порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення
адміністративного судочинства.

Стаття, що коментується визначає предмет, тобто сферу відносин, яка
потребує законодавчого регулювання. Відповідно за КАС України
визначаються повноваження адміністративного суду, тобто вирішуються
питання про підвідомчість та підсудність справ адміністративним судам,
коло їх повноважень з розгляду цих справ, розмежування компетенції між
адміністративними та іншими судами судової системи України.

Аналіз коментованої статті дозволяє дійти висновку про спрямованість КАС
України на регулювання порядку звернення до адміністративних судів та
порядку здійснення адміністративного судочинства. При цьому КАС України
встановлюються основні засади здійснення адміністративного судочинства,
дається визначення основних понять і категорій, що застосовуються у цій
сфері.

Стаття 2. Завдання адміністративного судочинства

1.       Завданням адміністративного судочинства є захист прав,свобод та
інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері
публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади,
органів місцевого самоврядування,

їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними
владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на
виконання делегованих повноважень.

2.       До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які
рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень,крім
випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи
законами України встановлено інший порядок

судового провадження.

3.   У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів
владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті
(вчинені) вони:

1)       на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією та законами України;

2)       з використанням повноваження з метою, з якою це повно

важення надано;

3)       обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають
значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4)   безсторонньо (неупереджено);

5)       добросовісно;

6)       розсудливо;

7)       з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи
несправедливій дискримінації;

8)   пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між
будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи
і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9)       з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття

рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

1. Стаття, що коментується, містить норму-завдання, що має субсидіарний
характер, оскільки вказує на обставини здійснення правосуддя у
адміністративних справах, спрямованість на оптимізацію практики
правосуддя шляхом визначення функцій адміністративного судового процесу
та об’єктів судового захисту. Завдання адміністративної юстиції
співпадають із загальними завданнями правосуддя як одного з різновидів
державної влади в системі розподілу влад: це розгляд і вирішення спору
про право, поновлення порушених суб’єктивних прав громадян і
організацій, зміцнення законності у державі. Безпосереднім завданням
адміністративної юстиції є вирішення адміністративно-правових спорів у
сфері державної влади та управління. Спрямованість адміністративного
судочинства визначає його сферу та об’єкт судового захисту у межах цього
судочинства, а також відокремлює дане судочинство від інших його форм.

Суспільні відносини, що виникають при здійсненні адміністративного
судочинства є специфічними і полягають у захисті прав, свобод та
інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері
публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб,
інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на
основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя у адміністративних
справах виникають з метою розгляду адміністративних справ за позовом
зацікавленої особи та з метою захисту прав, свобод та охоронюваних
правом інтересів фізичних юридичних осіб та прав і інтересів юридичних
осіб. Таким чином, предметом адміністративного процесуального права у
сфері здійснення адміністративного судочинства є правовідносини, що
складаються у зв’язку з реалізацією зацікавленими особами права на
судовий захист. Особливістю даних відносин є те, що вони пов’язані із
реалізацією прав, свобод та інтересів суб’єктів у сфері
публічно-правових відносин і спрямовані на захист від порушень з боку
публічної влади при здійсненні нею владних управлінських функцій.

Публічно-правові відносини, як наукова категорія, з’явилися не так
давно, і, зокрема, у зв’язку з визнанням існування більш загальної
категорії — публічне право. Характерним для публічного права є
формування та використання владних відносин, за яких норми приймаються і
реалізуються за принципом «команда-виконання». Суб’єкт прийняття
обов’язкових рішень не зв’язаний згодою сторони, якій вони адресовані.
Більше того, публічні правовідносини виникають, зазвичай,всупереч
бажанню іншої сторони. По-друге, суб’єкти публічного права є жорстко
зв’язаними законами, сфера їх діяльності окреслена правовими рамками.
Суб’єкти публічного права мають право діяти на свій розсуд у
встановлених межах повноважень. Тут діє принцип «Можна тільки те, що
дозволено», протилежний принципу приватного права, і перелік повноважень
є закритим. По-третє, для правового регулювання у публічній сфері
характерним є зобов’язування, тобто покладення на суб’єктів публічного
права обов’язку діяти в певному напрямку для досягнення тієї чи іншої
мети. Це зобов’язування може бути як загально-нормативним, так і мати
значення конкретного припису. По-четверте, досить часто імперативний
метод проявляється у забороні певних дій. Норми-заборони окреслюють
сферу неправомірної поведінки, застерігаючи суб’єктів від неї.

Отже, публічне право — це така правова сфера, в основі якої лежать
державні інтереси, тобто сама побудова і діяльність держави як публічної
влади, регламентація діяльності державного апарату, посадових осіб,
державної служби, кримінальне переслідування правопорушників,
кримінальна та адміністративна відповідальність тощо — інститути, що
побудовані у вертикальній площині, на засадах влади і підпорядкування,
на принципах субординації. Ось чому для публічного права характерним є
специфічний юридичний порядок, порядок «влади-підпорядкування», у
відповідності з яким особи, що мають владу, вправі однобічно та
безпосередньо, без будь-яких додаткових рішень інших інстанцій,
визначати поведінку інших осіб і вся система владно-примусових установ
повинна силою примусу забезпечувати повну і точну реалізацію приписів
влади, а всі інші особи — їм підкорятися. Звідси — і всі інші принципи
публічного права: різниця у правовому статусі осіб, ієрархічність
становища і різний обсяг владних повноважень у владних осіб тощо.

Публічне право — це сукупність правових норм, що складають особливу
функціонально-структурну систему, яка з метою урегулювання і захисту
суспільних інтересів за допомогою розпоряджень переважно імперативного
характеру регламентує відносини за участю держави, а також між
суб’єктами, які є фігурантами держави або знаходяться у відносинах влади
і підкорення.

Визначення предметної сфери адміністративного судового процесу у цьому
контексті є дуже важливим, оскільки є показником, по-перше,
функціонування у державі судової влади і правосуддя, і, по-друге,
обмеження свавілля органів публічної влади.

Ще одним важливим питанням, що врегульовано цією частиною коментованої
статті, є питання про межі повноважень органів адміністративної юстиції
(адміністративних судів).

Воно має принаймні два аспекти, перший з яких пов’язаний з правовими
межами публічно-правового спору. Другий стосується визначення
підвідомчості таких спорів суду.

Проблема визначення правових меж публічно-правового спору пов’язана з
природою державного управління і виконавчої влади і стосується двох її
сторін: виконання законів та розпорядництва. У відповідності до цього
йдеться про різну ступінь зв’язаності дій публічної влади законом.

Якщо закон визначає повноваження суб’єкта публічної влади в імперативній
формі, його діяльність жорстко визначена законом. Встановлення у законі
чітко окреслених повноважень органів публічної влади є гарантією захисту
суб’єктивних публічних прав громадян. З іншого боку, владні суб’єкти
наділяються так званими дискреційними повноваженнями, які дають їм певну
свободу діяти на власний розсуд при вирішення деяких питань. Але і цей
обсяг дискреційних повноважень може бути різним: закон може окреслити
межі повноважень, у яких владний суб’єкт може діяти на власний розсуд
(окреслити межі дискреційних повноважень) і перевищення цих меж буде
незаконним. Але законом може бути не передбачена якась із управлінських
ситуацій і в такому разі суб’єкт публічної влади вступає у фактичні, не
врегульовані правом відносини з громадянином або організацією.
Конкретний обов’язок владного суб’єкта діяти певним чином в такому
випадку законом не передбачений, отже, у громадян або організацій
виникає не опосередкований правом інтерес, реалізація якого не має
чіткої регламентації. Вирішення цього питання може бути двояким: у
першому випадку захисту підлягають публічні права громадян і
організацій, у другому — і інтереси також.

Статтею, що коментується, встановлюється захист не лише порушених
суб’єктивних публічних прав, але і порушених інтересів. Тобто, в даному
випадку публічно-правовий спір — це не лише спір про право і даним
Кодексом забезпечується захист публічних суб’єктивних прав громадян і
організацій як від дій і

рішень суб’єктів публічної влади, що явно суперечать закону, так і від
дій, вчинених владними суб’єктами на власний розсуд, якщо вони
перешкоджають здійсненню прав і свобод громадян.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті, до адміністративних судів
можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів
владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи
бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок
судового провадження.

Положення, що міститься у ч. 2 коментованої статті, слід розглядати у
двох аспектах. По-перше, має йтися про вирішення питання щодо принципу
встановлення кола публічно-правових спорів, підвідомчих
адміністративному суду. Друге питання стосується розподілу компетенції
між адміністративними та іншими судами судової системи.

Щодо першого аспекту, слід зазначити, що у науці адміністративного права
склалося дві точки зору відносно визначення кола правових спорів у сфері
публічного управління, які підвідомчі органам адміністративної юстиції.
Відповідно до першої, обов’язковим є встановлення переліку кола спорів,
які можуть бути розглянуті у адміністративних судах. Прихильники другої
точки зору виступають за введення загальної клаузули, тобто можливості
оскаржити до суду будь-який правовий акт, дію чи бездіяльність суб’єкта
публічного управління, що порушує права громадян або організацій, за
винятком тих, у відношенні яких це прямо заборонено законом.

Аналіз положення, що міститься у частині 2 коментованої статті, дозволяє
дійти висновку про закріплення у законі саме загальної клаузули.
Загальна клаузула відповідає теорії правової держави, зобов’язуючи
органи публічної влади та їх посадових осіб нести відповідальність за
кожен правовий акт, що приймається ними, а також за будь-які вчинені
ними дії (бездіяльність).

Запровадження адміністративного судочинства зумовило необхідність
розмежування компетенції між адміністративними судами і Конституційним
Судом України; між адміністративними судами і загальними судами;
адміністративними та господарськими судами. Відповідні положення щодо
розмежування компетенції між” адміністративними та загальними і
господарськими судами містяться у Перехідних положеннях КАС України.

Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові
справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2)
що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; 3) про
накладення адміністративних стягнень; 4) щодо відносин, які відповідно
до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його
внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Отже, не підлягають розгляду в адміністративних судах спори з питань,
вирішення яких належить до повноважень Конституційного Суду України за
заявами, щодо яких законодавством про порядок розгляду трудових спорів,
про адміністративні правопорушення, заявами щодо внутрішньої діяльності
об’єднань громадян, релігійних організацій, кримінально-процесуальним,
цивільно-процесуальним та іншими нормативними актами передбачено інший
порядок їх розгляду. Так, наприклад, оскарження дій і постанов органів
дізнання (ст. 110 КПК), оскарження постанови про закриття справи (ст.
215 КПК), оскарження дій слідчого і прокурора (глава 22 КПК)
відбувається відповідно до КПК України.

Особливий судовий порядок оскарження встановлено КпАП України для
постанов суддів, посадових осіб та органів, уповноважених розглядати
справи про адміністративні правопорушення (глава 24 КпАП). Спеціальний
судовий порядок встановлено також для оскарження судових актів.

Щодо питань, вирішення яких належить до повноважень Конституційного
Суду, слід зазначити, що відповідно до Закону України від 16 жовтня 1996
р. «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд приймає до свого
провадження справи з питань невідповідності Конституції: 1) чинних
законів України та інших актів, прийнятих Верховною Радою України; 2)
прийнятих, але не введених в дію законів та інших актів Верховної Ради
України. Конституційний Суд України розглядає також справи про
невідповідність Конституції і законам України: 1) указів і розпоряджень
Президента України; 2) постанов Президії Верховної Ради України; 3)
законів та інших актів, прийнятих Верховною Радою Республіки Крим та її
Президією; 4) постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України та Ради
Міністрів Республіки Крим. Конституційний Суд України розглядає також
справи, пов’язані з: 1) порушенням компетенції органами і особами
державної влади, зазначеними в Конституції України; 2) порушенням
розподілу встановленої Конституцією України та Конституцією Республіки
Крим компетенції місцевих Рад різного рівня, а також компетенції
місцевих Рад і органів державної виконавчої влади; 3) законністю
призначення виборів і референдумів.

3. Частиною 3 коментованої статті встановлено перелік обставин, які
підлягають перевірці з боку суду у справах щодо оскарження рішень, дій
чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень.

Із наведеного у нормі переліку можна виокремити ті, що є критеріями
законності актів, дій (бездіяльності), що оскаржуються: чи ґрунтується
правовий акт на законі; прийнятий уповноваженою особою; з використанням
повноваження з метою, з якою це повноваження надано; з дотриманням
принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій
дискримінації; а також з урахуванням права особи на участь у процесі
прийняття рішення.

Іншою групою обставин, що є предметом перевірки суду, є питання
обґрунтованості рішень, дій чи бездіяльності: чи обґрунтовано, тобто з
урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення
(вчинення дії) прийнято акт, вчинено дію.

Інші обставини, що містяться у наведеному переліку, тобто прийняття
рішень, вчинення дій органом публічної влади безсторонньо
(неупереджено), добросовісно, розсудливо, пропорційно, зокрема з
дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками
для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких
спрямоване це рішення (дія), своєчасно, тобто протягом розумного строку,
можна віднести до третьої групи. Особливістю даної групи обставин є
наявність деяких оціночних категорій, які вводяться Кодексом і не
отримали конкретного визначення у його нормах. Так, наприклад, термін
«своєчасно» пояснюється через інший — «протягом розумного строку». При
цьому сам термін «розумний строк» трактується у частині 11 ст. З як
найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи,
достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового
захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових
відносинах. Таким чином, вчинення дій органом публічної влади своєчасно,
тобто протягом розумного строку можна трактувати як вчинення таких дій
без невиправданих зволікань, у найкоротший строк.

Щодо терміна «добросовісність» слід зазначити, що він як правова
категорія виник у Стародавньому Римі, де був однією із визначальних
категорій. У сучасному праві він знайшов відображення у ст.ст. З, 330 ЦК
України. Стаття 3 визначає добросовісність як один з загальних принципів
цивільного права. Статтею 330 передбачено умови набуття добросовісним
набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це
права. При цьому добросовісність набуття права власності має суттєве
значення. Добросовісність, як правило поведінки суб’єктів цивільних
правовідносин, згадується в Правилах адвокатської етики, у Положенні про
операції банків з векселями від 6 жовтня 1999 p., у Кодексі професійної
відповідальності членів Асоціації Позабіржової Фондової Торгової Системи
тощо. Закріплений принцип добросовісності і міжнародним приватним
правом, він є визначальним для міжнародної торгівлі. Перенесення
принципу добросовісності в сферу дії публічного права є дуже важливим і
свідчить, насамперед, про демократизацію останнього, просякнення його
ідеями приватного права.

Принцип добросовісної адміністрації, що запроваджується в Україні, вже
досить довгий час існує у адміністративному праві інших правових систем
(Нідерланди, Бельгія, Франція). Сьогодні добросовісність є загальним
принципом права, сприйнятим судовою практикою і означає вимогу поваги
адміністрації по відношенню до усіх, хто потрапляє у сферу її дії. Цей
принцип досить часто фігурує у судових справах про зловживання владою
(див. Постанову Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. №
15 «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових
повноважень»). Принцип добросовісної адміністрації містить вимогу
старанності, дбайливості, мотивації рішень і дій, їх відкритості і
прозорості, уважності до тих, хто звертається до адміністрації. Принцип
добросовісної адміністрації вимагає від неї діяти таким чином, щоб
отримати довіру громадян.

Отже, вчинення дій органом публічної влади добросовісно означає, що ці
органи мають діяти старанно, уважно, вмотивовано, дотримуючись принципу
верховенства права і моральних норм.

Стаття 3. Визначення понять

1. У цьому Кодексі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

1) справа адміністративної юрисдикції — (далі — адміністративна справа)
— переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір,
у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган
місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший
суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі
законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;

2)       адміністративний суд — суд загальної юрисдикції, до компетенції
якого цим Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ;

3)   суд — суддя адміністративного суду, який розглядає і вирішує
адміністративну справу одноособове, колегія суддів адміністративного
суду;

4)       адміністративне судочинство — діяльність адміністративних судів
щодо розгляду і вирішення адміністративних

справ у порядку, встановленому цим Кодексом;

5)       адміністративний процес — правовідносини, що складаються під
час здійснення адміністративного судочинства;

6)       адміністративний позов — звернення до адміністративного суду
про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах;

7)   суб’єкт владних повноважень — орган державної влади,

орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова

особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій
на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих
повноважень;

8)   позивач — особа, на захист прав, свобод та інтересів якої

подано адміністративний позов до адміністративного суду, а

також суб’єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана
позовна заява до адміністративного суду;

9)       відповідач — суб’єкт владних повноважень, а у випадках,

передбачених законом, й інші особи, до яких звернена вимога

позивача;

10) письмове провадження — розгляд і вирішення адміністративної справи в
суді апеляційної чи касаційної інстанції без виклику осіб, які беруть
участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у
суду матеріалів у випадках, встановлених цим Кодексом (із змінами,
внесеними Законом України від 06.10.2005 p.).

11)         розумний строк — найкоротший строк розгляду і вирішення
адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без
невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та
інтересів у публічно-правових відносинах;

12)         постанова — письмове рішення суду будь-якої інстанції

в адміністративній справі, у якому вирішуються вимоги адміністративного
позову;

13)         ухвала — письмове або усне рішення суду будь-якої інстанції
в адміністративній справі, яким вирішуються питання,

пов’язані з процедурою розгляду адміністративної справи, та

інші процесуальні питання. Ухвалами судів апеляційної та касаційної
інстанцій також вирішуються вимоги апеляційної чи

касаційної скарги;

14)адміністративний договір — дво – або багатостороння

угода, зміст якої складають права та обов’язки сторін, що ви

пливають із владних управлінських функцій суб’єкта владних

повноважень, який є однією із сторін угоди;

15)публічна служба — діяльність на державних політичних

посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова

служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична

служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної
Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

У коментованій статті міститься низка понять і категорій, пов’язаних із
діяльністю адміністративних судів із здійснення адміністративного
судочинства.

1. Так, частиною 1 Кодексу визначається поняття справи адміністративної
юрисдикції (адміністративної справи), під якою розуміється переданий на
вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б
однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого
самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який
здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому
числі на виконання делегованих повноважень.

Слід зазначити, що, зважаючи на те, що адміністративна юрисдикція
трактується найчастіше як розгляд справ про адміністративні
правопорушення та прийняття рішень щодо них у встановленому законом
порядку та формах, то у даному випадку, йдеться, насамперед, про
адміністративні справи. Предметом судового розгляду тут є
публічно-правові спори, в яких однією із сторін є орган виконавчої
влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа або
інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на підставі
законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Особливістю правовідносин, що виникають, є їх публічно-правовий
характер, пов’язаність із сферою реалізації публічної влади.

Специфіку публічно-правового спору визначають, таким чином, суб’єктний
склад, підстави виникнення цього спору і тісно пов’язане з цим питання
визначення меж повноважень адміністративного суду.

Що стосується кола суб’єктів публічно-правового спору, то обов’язковим
його учасником є суб’єкт публічного управління (органи виконавчої влади,
їх посадові особи, органи і посадові особи законодавчої влади, місцевого
самоврядування). Ці суб’єкти є виразниками державних і суспільних
інтересів, носіями публічної влади. Суб’єкт публічного управління,
обов’язковий учасник публічно-правових відносин, має особливий правовий
статус, тому що наділений владними повноваженнями щодо об’єкта
управління. Разом з тим, носій владних повноважень обмежений
повноваженнями, наданими йому законом. Іншою стороною публічно-правового
спору можуть бути громадянин, організація або інший суб’єкт публічного
управління.

Як зазначалося, специфіка публічно-правового спору обумовлена також його
підставою: він виникає у випадку порушення суб’єктом публічного
управління суб’єктивних публічних прав та інтересів громадян або
організацій.

2. Відповідно до частини 2 коментованої статті, адміністративним судом є
суд загальної юрисдикції, до компетенції якого КАС України віднесено
розгляд і вирішення адміністративних справ.

Судова система України являє собою сукупність усіх судів, яка побудована
у відповідності до їх компетенції, завдань та цілей і ґрунтується на
конституційних засадах правосуддя. Судочинство здійснюється відповідно
до ст. 124 Конституції України та ст. З Закону України «Про судоустрій
України» від 7 лютого 2002 p., Конституційним Судом України та судами
загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції, у свою чергу,
будується за принципами територіальності та спеціалізації.

У відповідності із принципом територіальності в кожній
адміністративно-територіальній одиниці створюється свій місцевий суд, у
кожній області — апеляційний суд.

Спеціалізовані суди створюються з врахуванням компетенції, специфіки
розгляду і вирішення окремих категорій справ. До них належать
господарські і адміністративні суди.

Отже, Закон України «Про судоустрій України» передбачив у системі судів
загальної юрисдикції систему спеціалізованих судів, до яких, зокрема,
належать і адміністративні суди. Місцеві адміністративні суди є основною
ланкою судової системи, оскільки розглядають переважну більшість
адміністративних справ, є судами першої інстанції, що вирішують справи
по суті. Як місцеві адміністративні суди КАС України визначаються
місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні
суди.

Система адміністративних судів, на відміну від інших судів загальної
юрисдикції має, таким чином, свою специфіку. Якщо місцеві суди загальної
юрисдикції створюються на рівні адміністративно-територіальних одиниць
(районні, районні у містах тощо), то КАС України запроваджено дворівневу
систему місцевих адміністративних судів, яка є найбільш оптимальною з
точки зору доступності правосуддя у адміністративних справах.

Отже, районні, міські, районні у містах загальні суди розглядають: 1)
адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова
особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу
місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним
адміністративним судам; 2) усі адміністративні справи з приводу рішень,
дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про
притягнення до адміністративної відповідальності.

Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких
однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган
влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім
справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про
адміністративні проступки.

Справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб
місцевих органів виконавчої влади розглядаються І вирішуються місцевим
загальним судом як адміністративним судом, або окружним адміністративним
судом за вибором позивача.

Відповідно до Указу Президента України від 16 листопада 2004 р. «Про
утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження
їх мережі та кількісного складу суддів» з 1 січня 2005 р. створено в
системі адміністративних судів України такі місцеві адміністративні
суди: Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим;
Вінницький окружний адміністративний суд; Волинський окружний
адміністративний суд; Дніпропетровський окружний адміністративний суд;
Донецький окружний адміністративний суд; Житомирський окружний
адміністративний суд; Закарпатський окружний адміністративний суд;
Запорізький окружний адміністративний суд; Івано-Франківський окружний
адміністративний суд; Київський окружний адміністративний суд;
Кіровоградський окружний адміністративний суд; Луганський окружний
адміністративний суд; Львівський окружний адміністративний суд;
Миколаївський окружний адміністративний суд; Одеський окружний
адміністративний суд; Полтавський окружний адміністративний суд;
Рівненський окружний адміністративний суд; Сумський окружний
адміністративний суд; Тернопільський окружний адміністративний суд;
Харківський окружний адміністративний суд; Херсонський окружний
адміністративний суд; Хмельницький окружний адміністративний суд;
Черкаський окружний адміністративний суд; Чернівецький окружний
адміністративний суд; Чернігівський окружний адміністративний суд;
Окружний адміністративний суд міста Києва; Окружний адміністративний суд
міста Севастополя.

Створення місцевих адміністративних судів як судів першої інстанції
відповідає принципам територіальності та спеціалізації. Стосовно
побудови адміністративних судів по вертикалі, вона відповідає розгляду
справ у першій інстанції, у апеляційній інстанції, у касаційній
інстанції.

Для перегляду у апеляційному порядку рішень місцевих загальних судів з
адміністративних справ, як і рішень окружних адміністративних судів,
створено апеляційні адміністративні суди округів, які діють відповідно
до апеляційних округів — на рівні декількох областей.

Апеляційні адміністративні суди переглядають судові рішення місцевих
адміністративних судів (місцевих загальних

судів як адміністративних судів та окружних адміністративних судів), які
знаходяться у межах їхньої територіальної юрисдикції, в апеляційному
порядку як суди апеляційної інстанції.

Згідно із згадуваним Указом Президента України «Про утворення місцевих
та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та
кількісного складу суддів» створено 7 апеляційних адміністративних судів
відповідно до восьми апеляційних округів: Дніпропетровський апеляційний
адміністративний суд (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська
області); Донецький апеляційний адміністративний суд (Донецька,
Луганська області); Київський апеляційний адміністративний суд
(Вінницька, Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська області та
місто Київ); Львівський апеляційний адміністративний суд (Волинська,
Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька
та Чернівецька області); Одеський апеляційний адміністративний суд
(Миколаївська, Одеська, Херсонська області); Севастопольський
апеляційний адміністративний суд (Автономна Республіка Крим, місто
Севастополь); Харківський апеляційний адміністративний суд (Полтавська,
Сумська, Харківська області).

Указом Президента «Про Апеляційний суд України, Касаційний суд України
та Вищий адміністративний суд України» від 1 жовтня 2002 р. утворено
Апеляційний, Касаційний та Вищий адміністративні суди України з
місцезнаходженням їх у місті Києві. Також Указом Президента України «Про
кількість суддів Апеляційного суду України, Касаційного суду України та
Вищого адміністративного суду України» від 7 листопада 2002 р.
встановлено кількісний склад суддів для означених судів: для
Апеляційного суду він складає 50, для Касаційного суду — 96, для Вищого
адміністративного суду — 65.

Однак Рішенням Конституційного Суду від 11 грудня 2003 р. у справі про
Касаційний суд України утворення Касаційного суду у системі судів
загальної юрисдикції визнано неконституційним, тому втратили чинність
відповідні статті Закону України «Про судоустрій України» і КАС України
у якості касаційної інстанції у системі адміністративних судів визнано
Вищий адміністративний суд України. Вищий адміністративний суд України
переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів
у касаційному порядку як суд касаційної інстанції. У випадку,
визначеному частиною шостою статті 177 КАС України, Вищий
адміністративний суд України переглядає в апеляційному порядку як суд
апеляційної інстанції судові рішення окружного адміністративного суду,
територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Касаційною інстанцією, до якої може звернутися суб’єкт права на
касаційне провадження, також визнано Верховний Суд України, який є вищим
органом у системі судів загальної юрисдикції. Слід зазначити, що
Верховний Суд України наділений повноваженнями щодо перегляду в порядку
повторної касації рішень адміністративних судів лише за винятковими
обставинами.

Отже, систему адміністративних судів України утворюють: місцеві
адміністративні суди (місцеві адміністративні суди округів, місцеві
загальні адміністративні суди як адміністративні суди), апеляційні
адміністративні суди округів, Вищий адміністративний суд України,
Верховний Суд України.

3. Відповідно до Закону України «Про статус суддів», Закону України «Про
судоустрій України» суддя місцевого суду є носієм судової влади та
здійснює правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади,
здійснює свої повноваження на професійній основі. Всі судді
адміністративного суду, незалежно від рівня, є посадовими особами
судової влади, які відповідно до Конституції України наділені
повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки на
професійній основі. Професійними суддями адміністративних судів є
громадяни, які відповідно до Конституції України обрані чи призначені
суддями і займають штатну суддівську посаду в одному з адміністративних
судів, передбачених КАС України.

Суддя зобов’язаний вживати всіх необхідних заходів для своєчасного та
якісного розгляду справи, суворо дотримуватися встановленої процедури,
забезпечувати здійснення сторонами їх процесуальних прав, забезпечувати
належний виховний рівень судового процесу. Також на суддю покладено
контроль за своєчасним зверненням до виконання судових рішень,
постановлених під його головуванням.

На суддю адміністративного суду не може бути покладено інших обов’язків,
ніж передбачено Конституцією, Законами України «Про судоустрій України»,
«Про статус суддів», КАС України. Суддя не може займатися іншою
діяльністю, окрім наукової, викладацької та творчої. Суддя також не може
належати до жодної політичної партії, руху, брати участь у будь-якій
політичній діяльності і мати представницький мандат (ст. 127 Конституції
України, ст. 5 Закону України «Про статус суддів»). У Постанові Пленуму
Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. «Про застосування
законодавства, що забезпечує незалежність суддів» підкреслюється, що
чинним законодавством суддям заборонено виконувати не властиві суду
функції, тому вони не можуть бути членами комітетів, комісій з боротьби
зі злочинністю та залучатися до іншої роботи, якщо це може вплинути на
їх незалежність при здійсненні правосуддя. Кодекс професійної етики
суддів, затверджений V з’їздом суддів 24 жовтня 2002 р. і прийнятий
Верховною Радою України 28 листопада 2002 р., вимагає від суддів
неухильно дотримуватися присяги, бути взірцем законослухняності, всією
своєю поведінкою зміцнювати віру громадян у чесність, неупередженість та
законність суду.

Суддя адміністративного суду розглядає і вирішує одноособове усі
адміністративні справи в суді першої інстанції, крім випадків,
встановлених КАС України.

Колегіальний розгляд справ у адміністративному суді встановлений КАС
України у таких випадках.

1) Адміністративні справи, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи
бездіяльність Президента України, Кабінету Міністрів України,
міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади,
Національного банку України, їхньої посадової чи службової особи,
виборчої комісії (комісії з референдуму), члена цієї комісії
розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією
у складі трьох суддів. 2) Адміністративні справи розглядаються і
вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох
суддів також за клопотанням однієї зі сторін про колегіальний розгляд
справи або з ініціативи судді в разі їх особливої складності. 3)
Перегляд судових рішень в адміністративних справах в апеляційному
порядку здійснюється колегією у складі трьох суддів. 4) Перегляд судових
рішень в адміністративних справах у касаційному порядку здійснюється
колегією у складі не менше п’яти суддів. 5) Адміністративні справи,
підсудні Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції,
розглядаються і вирішуються колегією у складі не менше п’яти суддів. 6)
Перегляд судових рішень в адміністративних справах у Верховному Суді
України за винятковими обставинами здійснюється колегією у складі суддів
Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України за
участі не менше двох третин її чисельності (але не менше п’яти суддів)
або колегією у складі суддів відповідних судових палат Верховного Суду
України за участі не менш як двох третин чисельності кожної палати.

4.Частина 4 коментованої статті дає визначення поняттю

«адміністративне судочинство», трактуючи його як діяльність

адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ
у порядку, встановленому КАС України.

Розвиваючи це положення, слід акцентувати увагу на тому, що
адміністративне судочинство, насамперед, є формою судового (примусового)
поновлення суб’єктивних публічних прав громадян і організацій, гарантією
судового захисту прав і свобод людини і громадянина, що закріплена як у
міжнародному праві, так і у Конституції України. Саме тому підґрунтям
адміністративного судочинства є загальнодемократичні засади здійснення
правосуддя взагалі. Але разом з тим, адміністративне судочинство як
самостійна, окрема процесуальна форма, має власні засади, спеціальні
процесуальні правила розгляду і розв’язання публічно-правових спорів,
особливі засоби порушення справи, специфіку складу учасників тощо.
Правовідносини, що складаються під час здійснення адміністративного
судочинства, виникають за наявності спору про право. Певну специфіку
мають також і наслідки розв’язання публічно-правових спорів.

5.Частиною 5 коментованої статті адміністративний процес

визначається як правовідносини, що складаються під час здійснення
адміністративного судочинства.

Тут слід зазначити, що адміністративний процес, як і юридичний процес
взагалі, розуміють у широкому і вузькому значенні.

У широкому значенні категорія «юридичний процес» трактується як
комплексна система органічно взаємопов’язаних правових форм діяльності
уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у
розв’язанні різноманітних юридичних справ інших” суб’єктів права,
охоплюючи, таким чином, діяльність органів державного управління і
юрисдикційну діяльність судових органів.

У вузькому значенні вираз «юридичний процес» стосовно сфери існування
адміністративно-правових відносин може використовуватись і
використовується як синонім спеціального поняття «адміністративний
судовий процес», що є аналогічним, скажімо, поняттю «цивільний процес»
тощо. При цьому саме розуміння адміністративного процесу у вузькому
значенні є більш виправданим, що і знайшло відображення у коментованій
статті. Таким чином, судовий адміністративний процес є системою
взаємопов’язаних правових форм діяльності уповноважених суб’єктів щодо
здійснення правосуддя в адміністративних справах, урегульованих
адміністративними процесуальними нормами, на що слушно звертав увагу
керівник робочої групи з розробки КАС В. С. Стефанюк.

6. Відповідно до частини 6 коментованої статті адміністративний позов —
це звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та
інтересів у публічно-правових відносинах. Поняття адміністративного
позову є новим для адміністративного процесуального права, хоча
відповідна категорія є усталеною у цивільному процесі, він є важливим
процесуальним засобом захисту порушеного, оспорюваного або невизнаного
права.

Подача позову відбувається шляхом звернення до суду з письмовою заявою,
у якій зацікавлена особа (позивач) формулює свою вимогу до суб’єкта
владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, і до інших
осіб, до яких звернена вимога (позивача). Правова природа позову як
процесуального засобу захисту права полягає у тому, щоб суд, прийнявши
позовну заяву, у певному процесуальному порядку перевірив законність та
обґрунтованість цієї матеріально-правової вимоги однієї особи до іншої,
які стають сторонами процесу і між якими відбувається спір про право.

Отже, позовом у адміністративному процесі є спірна правова вимога однієї
особи, яка КАС України визнається позивачем, до суб’єкта владних
повноважень, а у випадках, передбачених законом, і до інших осіб, до
яких звернена вимога (позивача), що випливає з матеріальних
публічно-правових відносин, ґрунтується на юридичних фактах і подана до
адміністративного суду для розгляду і вирішення у чітко встановленому
процесуальному порядку.

Позов має розглядатися у двох аспектах: матеріально-правовому та
процесуально-правовому.

Процесуально-правовий аспект адміністративного позову виражається в
тому, що він є зверненням до адміністративного суду з проханням про
розв’язання публічно-правового спору по суті і про захист порушеного
публічного суб’єктивного права або інтересу. Матеріально-правовий аспект
знаходить прояв у спірній матеріально-правовій вимозі позивача до
відповідача, що міститься у адміністративному позові і підлягає розгляду
по суті у чітко встановленому процесуальному порядку. Таким чином,
адміністративний позов є єдиною категорією, яка складається з двох
нерозривно пов’язаних між собою аспектів.

Види адміністративних позовів різняться в залежності від того, якими є
вимоги, що у них містяться: скасування або визнання нечинним рішення
відповідача — суб’єкта владних повноважень повністю чи окремих його
положень; зобов’язання відповідача-суб’єкта владних повноважень прийняти
рішення або вчинити певні дії; зобов’язання відповідача-суб’єкта владних
повноважень утриматися від вчинення певних дій; стягнення з відповідача
коштів на відшкодування шкоди, завданої суб’єктом владних повноважень
незаконним рішенням, дією або бездіяльністю; виконання зупиненої чи не
вчиненої дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції
(повноважень) суб’єкта владних повноважень.

Позовна заява може містити, крім визначених КАС України, вимоги про
захист прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин,
наприклад, про скасування або зміну індивідуального адміністративного
акта і поновлення порушеного права громадян або організацій; про
прийняття індивідуального адміністративного акта з метою реалізації
права громадянина або організації у конкретних правових відносинах; про
визнання конкретного юридичного факту у якості підстави виникнення,
зміни або припинення адміністративно-правового статусу громадянина.

.Кожен позов складається із частин, котрими визначається Його зміст.
Зміст позову складають два елементи — підстава та предмет позову, які є
засобом індивідуалізації кожного конкретного виду позову. Саме у
відповідності з елементами позову визначається спрямованість і обсяг
дослідження справи.

Підставою адміністративного позову є юридичні факти, на яких позивач
обґрунтовує свої позовні вимоги до відповідача. Зазвичай, підставою
позову є юридичний склад, тобто сукупність юридичних фактів, котра є
фактичною підставою позову. Крім фактичної, важливе значення має правова
підстава позову, тобто необхідність вказівки у ньому на порушення закону
чи іншого правового акту.

Предметом позову є та конкретна матеріально-правова вимога позивача до
відповідача, яка випливає із спірного матеріального публічно-правового
відношення, і з приводу якої адміністративний суд має прийняти рішення у
справі.

7. Суб’єктом владних повноважень, відповідно до частини 7 коментованої
статті, є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня
посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних
управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання
делегованих повноважень.

Під органом державної влади у контексті даної статті розуміються органи
законодавчої і виконавчої влади.

Щодо понять «посадова особа» та «службова особа» слід зазначити, що
законодавець не притримується єдності у їх визначенні.

У відповідності зі статтею 2 Закону України «Про державну службу»
посадовими особами є керівники або заступники керівників державних
органів та їх апарату, інші державні службовці, на котрих законами або
іншими нормативними актами покладено здійснення
організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Отже, посадова особа завжди наділена організаційно-розпорядчими
повноваженнями, що надає їй можливість визначати завдання та напрямки
діяльності організаційної структури шляхом прийняття управлінських
рішень і організовувати інших осіб на їх виконання. Зовнішнім проявом
таких повноважень є правомочність здійснювати
адміністративно-господарські або інші обов’язки, які пов’язані з
можливістю проводити дії юридичного значення.

Посадова особа є суб’єктом, наділеним певними виконавчо-розпорядчими
повноваженнями, що забезпечує здійснення управлінських функцій
відповідного органу. Виконуючи свої повноваження, посадова особа
одночасно реалізує компетенцію цього органу і здійснює управління
людьми, впливаючи на їх поведінку за допомогою юридично-владних дій.
Наявність права вчиняти юридично-владні дії є важливою ознакою, що дає
можливість відмежувати посадову особу від інших службовців.

При характеристиці поняття «посадова особа» слід звернути увагу,
насамперед, на зміст службових повноважень, які мають владний характер і
створюють реальні можливості здійснювати керівництво діяльністю інших
учасників правовідносин. Саме наявність влади дає підстави
характеризувати посадову особу як обов’язкового суб’єкта управлінського
процесу, що є визначальним елементом службово-правового статусу
посадової особи.

Владний характер посадових повноважень допомагає здійснювати вплив на
інших працівників з метою забезпечення їх діяльності. Посадові особи
мають право вчиняти службові дії, що породжують юридичні наслідки для
інших осіб, зокрема, вони мають право прийому на роботу, застосування
заходів заохочення або примусу. Одним із проявів владних повноважень є
право посадової особи приймати адміністративні акти. Владними
повноваженнями посадові особи наділяються на підставі
нормативно-правових актів, що визначають їх зміст.

Таким чином, можна виокремити такі характерні ознаки посадової особи: а)
перебування на державній службі, б) заміщення посади у державному органі
чи його апараті, в) виконання повноважень керівника або заступника
керівника, г) здійснення організаційно-розпорядчих та
консультативно-дорадчих функцій, д) виконання службових повноважень за
рахунок державних коштів.

Службовими особами можуть бути лише особи, які нормативними актами
наділені спеціальними повноваженнями. Усі службові особи є
представниками так званої адміністративної влади, а тому їх дії
породжують юридичні наслідки для фізичних і юридичних осіб, які не
перебувають з ними у службово-правових відносинах. Службові особи також
наділені правом застосовувати заходи адміністративного примусу до
учасників правовідносин, які порушують нормативно встановлені правила
поведінки. Таким чином, йдеться про тих службовців, котрих звичайно
називають представниками влади. До них традиційно відносять працівників
міліції, митниці, податкових органів тощо.

У примітках 1, 2 статті 364 КК України дається таке визначення службової
особи. Службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють
функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на
підприємствах, в

установах чи організаціях незалежно від форми власності посади,
пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи
адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки
за спеціальним повноваженням. Службовими особами також визнаються
іноземці або особи без громадянства, які виконують зазначені обов’язки.

8. Частина 8 коментованої статті дає визначення поняття «позивач», яке у
загальних рисах відповідає усталеному розумінню його як особи, яка
звертається до суду за захистом порушеного права. Однак в
адміністративному процесі трактування цього поняття має свої
особливості. Вони полягають у тому, що КАС України фактично розрізняє
два види позивачів. По-перше, це може бути особа, на захист прав, свобод
та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного
суду. По-друге, позивачем також може бути суб’єкт владних повноважень,
на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного
суду.

Позивач, таким чином, — це особа, на захист суб’єктивних драв і
охоронюваних законом інтересів, або на виконання повноважень якої
розпочинається судовий адміністративний процес. Ця особа може заявити
свої вимоги суду особисто або, у передбачених законом випадках, у її
інтересах до суду можуть звернутися інші особи.

Позивачем, згідно з частиною 2 ст. 50 КАС України в адміністративній
справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без
громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи),
суб’єкти владних повноважень.

Громадяни України можуть стати позивачами у всіх випадках, коли порушені
їх права і свободи. Іноземці і особи без громадянства не можуть брати
участі у публічно-правових спорах, пов’язаних з виборчим правом,
державною службою.

Підприємства, установи, організації (юридичні особи) також можуть бути
позивачами, хоча раніше чинне законодавство не передбачало їх права на
звернення до суду у випадку порушення їх прав незаконними діями або
правовими актами органів публічної влади.

У якості спеціальних суб’єктів звернення до суду слід виокремити
суб’єктів владних повноважень, тобто органи державної влади, органи
місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб. Публічно-правові спори
між зазначеними суб’єктами виникають зазвичай з приводу реалізації
їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих
повноважень, а також з приводу укладання та виконання адміністративних
договорів. З особливих публічно-владних повноважень даних суб’єктів, їх
обов’язку діяти виключно у межах закону випливає й обов’язок органів і
посадових осіб публічної влади звертатися до суду у випадку порушення їх
компетенції актом або дією іншого суб’єкта публічної влади. Відповідно
до п. 15 ч. З ст. 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в
Україні» сільський, селищний, міський голова може звернутися до суду з
вимогою про визнання незаконними актів інших органів місцевого
самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ
та організацій, які обмежують права та інтереси територіальної громади,
а також повноваження ради та її органів.

Особливу групу суб’єктів права звернення до суду складають державні
службовці, яким надане право звернутися до адміністративного суду для
вирішення спорів, пов’язаних з державною службою.

Слід зазначити, що попри те, що у передбачених законом випадках справу
може бути почато не лише позивачем, але й прокурором, іншими особами,
яким надане право захищати права і свободи інших осіб, позивачем завжди
є особа, на захист прав якої порушується справа.

9. На відміну від позивача, відповідач — це особа, котра, на думку
позивача, порушила його права або інтереси. Відповідач залучається до
справи у зв’язку з позовними вимогами, які висуваються до нього. При
цьому згода відповідача на його притягнення до справи не є обов’язковою.

Відповідач, згідно із частиною 9 коментованої статті — суб’єкт владних
повноважень, а у випадках, передбачених законом, й інші особи, до яких
звернена вимога позивача.

Отже, за загальним правилом, відповідачем у адміністративному суді є
суб’єкт владних повноважень.

Відповідно до ст. 51 КАС України громадяни України, іноземці чи особи
без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами
владних повноважень, також можуть бути відповідачами, але лише за
адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень: 1) про тимчасову
заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання
громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; 3)
про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України;
4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори,
мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених
законом. Наведений у статті перелік не є, таким чином, вичерпним.

10.      Частиною 10 коментованої статті (із змінами, внесеними

Законом України від 06.10.2005 р.) вводиться письмове провадження у суді
першої апеляційної чи касаційної інстанції без виклику осіб, які беруть
участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у
суду матеріалів у випадках,встановлених КАС України.

Таким чином, адміністративний процес у адміністративному суді не є усним
процесом. Суд виносить рішення, як правило, на основі письмового
розгляду справи.

Для апеляційного та касаційного розгляду справи як і у суді першої
інстанції, встановлене, таким чином, письмове провадження.

11.      Відповідно до частини 11 коментованої статті розумний

строк — найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи,
достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового
захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових
відносинах.

Поняття, наведене КАС України, належить до числа оціночних, таких, що
мають трактуватися судом у кожному окремому випадку в залежності від
конкретних обставин справи. Рішенням Конституційного Суду України від ЗО
січня 2003 р. у справі за конституційним поданням Верховного Суду
України щодо відповідності Конституції України (конституційності)
положень частини 3 статті 120, частини 6 статті 234, частини 3 статті
236 КПК України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і
прокурора), дається, зокрема, оцінка поняття «розумний строк досудового
слідства».

У Рішенні Конституційного Суду України з цього приводу зазначається
таке. Поняття «розумний строк досудового слідства» є оціночним, тобто
таким, що визначається у кожному конкретному випадку з огляду на
сукупність усіх обставин вчинення і розслідування злочину (злочинів).
Визначення розумного строку досудового слідства залежить від багатьох
факторів, включаючи обсяг і складність справи, кількість слідчих дій,
число потерпілих та свідків, необхідність проведення експертиз та
отримання висновків тощо.

Але за будь-яких обставин строк досудового слідства не повинен
перевищувати меж необхідності. Досудове слідство повинно бути закінчено
у кожній справі без порушення права на справедливий судовий розгляд і
права на ефективний засіб захисту, що передбачено статтями 6,13
Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Отже, розумний строк розгляду і вирішення адміністративної справи має
бути якомога коротшим, не порушувати права громадян і організацій на
справедливий судовий розгляд і права на ефективний захист їх прав і
інтересів.

12. Постанова — письмове рішення суду будь-якої інстанції в
адміністративній справі, у якому вирішуються вимоги адміністративного
позову.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України у редакції від
25 травня 1998 р. «Про судове рішення» судове рішення є найважливішим
актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих
Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення
проголошеного Конституцією принципу верховенства права. Тому суди
повинні неухильно додержувати вимоги про законність і обґрунтованість
рішення.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального
законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у
відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню
до даних правовідносин, а при їх відсутності — на підставі закону, що
регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту
законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини,
які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені
обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і
підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому
засіданні.

Відповідно до частини 1 ст. 158 КАС України видами судових рішень є
постанова і ухвала. При вирішенні адміністративної справи суд може
задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити у
його задоволенні повністю або частково. Про це судом приймаються
постанови. У випадку задоволення адміністративного позову може бути
прийнято постанову про: 1) визнання протиправними рішення суб’єкта
владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про
скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про
поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням
способу його здійснення; 2) зобов’язання відповідача вчинити певні дії;
3) зобов’язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4)
стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення)
окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян; 6) примусовий
розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; 7) примусове видворення
іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання
наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних
повноважень. Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала
дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших
суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку
суб’єктів владних повноважень.

13. Ухвала — письмове або усне рішення суду будь-якої інстанції в
адміністративній справі, яким вирішуються питання, пов’язані з
процедурою розгляду адміністративної справи, та інші процесуальні
питання. Ухвалами судів апеляційної та касаційної інстанцій також
вирішуються вимоги апеляційної чи касаційної скарги.

Ухвали, як і постанови, виступають процесуальною формою вираження
діяльності по застосування права.

Окремим документом викладаються ухвали з питань: 1) залишення позовної
заяви без руху; 2) повернення позовної заяви; 3) відкриття провадження в
адміністративній справі; 4) об’єднання та роз’єднання справ; 5)
забезпечення доказів; 6) визначення розміру судових витрат; 7)
продовження та поновлення процесуальних строків; 8) передачі
адміністративної справи до іншого адміністративного суду; 9)
забезпечення адміністративного позову; 10) призначення експертизи; 11)
виправлення описок і очевидних арифметичних помилок; 12) відмови в
ухваленні додаткового судового рішення; 13) роз’яснення постанови; 14)
зупинення провадження у справі; 15) закриття провадження у справі; 16)
залишення позовної заяви без розгляду; 17) інших питань, які вирішуються
поза судовим розглядом.

14. Адміністративний договір — дво- або багатостороння угода, зміст якої
складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних
управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією із
сторін угоди.

Адміністративний договір е однією підставою виникнення, зміни та
припинення конкретних адміністративно-правових відносин.

Термін «адміністративний договір» є останнім часом досить вживаним у
науці адміністративного права, зустрічається це поняття і у чинному
адміністративному законодавстві. Так, у частині 5 статті 35 Закону
України «Про місцеві державні адміністрації» зазначається, що для
здійснення спільних програм місцеві державні адміністрації та органи
місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати спільні
органи та організації.

Актуалізація проблеми адміністративного договору у світлі здійснюваних в
Україні перетворень обумовлена зростанням ролі приватного права в
регулюванні суспільних відносин, а отже і з розвитком договірних
стосунків у публічно-правових відносинах. Адміністративний договір є
особливою категорією публічного права, своєрідною формою реалізації
державної виконавчої влади, найбільш виразно вони виступають у ролі
юридичних фактів особливого роду, що зумовлюють виникнення
адміністративно-правових відносин. До характерних рис
адміністративно-правового договору належать такі: це угода, що виникає у
сфері дії виконавчої влади у зв’язку і з приводу реалізації органом цієї
влади державно-владних повноважень; підставою виникнення такої угоди є
адміністративний акт — владний вольовий припис; він завжди конкретизує
норму адміністративного права чи акт правозастосовчої діяльності органу
державної виконавчої влади; має організуючий характер. Крім цього,
адміністративно-правові договори укладаються у публічних інтересах,
мають метою досягнення публічного блага, тобто тут переважають суспільні
цілі. Неможливою (за будь-яких умов) є одностороння відмова від
виконання договірних умов або їх зміна. Норми про форс-мажор тут не
застосовуються. Не може бути такий договір або окремі його положення
визнано конфіденційними. Більш того, у деяких випадках необхідною умовою
чинності адміністративно-правового договору є його опублікування.

Адміністративно-правовий договір можна визначити як правочин, укладений
на підставі адміністративно-правових норм у

загальнодержавних (публічних) інтересах, правовий режим якого
визначається наявністю сторони, що має державно-владні повноваження.

15. Публічна служба — діяльність на державних політичних посадах,
професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба,
альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна
служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах
місцевого самоврядування.

Поняття публічної служби є ширшим за державну службу, ним охоплюються як
державна служба, так і ті види служби, що не є державними, але створені
для захисту публічного інтересу. Державною службою, згідно із ст. 1
Закону України від 26 грудня 1993 р. «Про державну службу», є професійна
діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їхньому
апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та
одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Діяльність на
державних політичних посадах має свою специфіку і відрізняється
особливим порядком призначення або обрання та звільнення з посад і
припинення повноважень, а також особливим видом відповідальності
(політичної), що має відкритий публічний характер. До посад державних
політичних діячів Концепцією реформи адміністративного права віднесено
посади Президента України, народних депутатів, міністрів тощо.
Стратегією реформування державної служби виокремлюються   посади  
політичні,   які   включають   посади Прем’єр-міністра, інших членів
Кабінету Міністрів України та деякі інші посади. Незалежно від того, як
питання розмежування державної служби, політичної служби буде вирішено у
чинному законодавстві, всі посади, які віднесені до публічної служби,
наділені владними повноваженнями, а особи, що їх обіймають є суб’єктами
владних повноважень, а отже, можуть бути відповідачами при розгляді
адміністративної справи.

До публічної належить також служба в органах місцевого самоврядування,
яка, відповідно до ст. 1 Закону України від 6 квітня 2004 р. «Про службу
в органах місцевого самоврядування» є професійною, на постійній основі
діяльністю громадян України, які займають посади в органах місцевого
самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою
свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів
виконавчої влади, наданих законом.

Служба в органах місцевого самоврядування має багато спільних рис із
державною службою. В основі обох видів публічної служби є певна
кількість спільних принципів. Водночас служба в органах місцевого
самоврядування характеризується специфічними рисами та принципами,
зокрема, це діяльність в органах місцевого самоврядування, яка
фінансується за рахунок коштів місцевих бюджетів, основною метою її є
реалізація функцій місцевого самоврядування, вирішення його завдань,
забезпечення добробуту місцевих територіальних громад.

До посадових осіб органів місцевого самоврядування належать не всі
працівники цих органів, а лише керівники місцевого самоврядування;
керівники органів місцевого самоврядування; відповідальні працівники
органів місцевого самоврядування, які займають посади, пов’язані з
виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських
функцій.

Керівниками місцевого самоврядування є сільський, селищний та міський
голова, який є одноосібним представником відповідної територіальної
громади. До керівників органів місцевого самоврядування належать голови
районних, районних у містах, обласних рад, керівники відділів,
управлінь, інших виконавчих органів місцевого самоврядування,
відповідних підрозділів цих органів.

Стаття 4. Правосуддя в адміністративних справах

1.       Правосуддя в адміністративних справах здійснюється
адміністративними судами.

2.   Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі

публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший
порядок судового вирішення.

1. Частиною першою коментованої статті відтворено положення ст. 124
Конституції України та ст.5 Закону України «Про судоустрій України»,
відповідно до яких правосуддя в Україні здійснюється судами. Правосуддя
в адміністративних справах (про поняття адміністративної справи див.
коментар до частини 1 ст. З КАС України) здійснюється адміністративними
судами. Правосуддя в адміністративних справах полягає у діяльності
адміністративних судів по розгляду у судовому засіданні адміністративних
справ і законному, обґрунтованому, справедливому їх вирішенні.

2. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на
всі правовідносини, які виникають у державі. Відповідно до цього
частиною 2 коментованої статті закріплене положення про те, що
юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові
спори крім тих, для яких законом встановлений інший порядок судового
вирішення (детальніше про це див. коментар до частини 2 статті 2 КАС
України).

Стаття 5. Законодавство про адміністративне судочинство

1.Адміністративне судочинство здійснюється відповідно до

Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою

України.

2.Провадження в адміністративних справах здійснюється

відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії,
розгляду і вирішення справи.

1. Конституція України є найвищим правовим актом, яким визначене місце
судової влади у системі органів державної влади, вимоги до порядку і
умов її здійснення, засади організації судової системи і діяльності
судів. У Конституції України закріплені також основні положення про
судоустрій: принципи побудови системи загальних судів; місце і роль
Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищих
спеціалізованих судів; засади здійснення правосуддя; гарантії
незалежності і недоторканості суддів; вимоги до кандидатів, порядок
призначення і обрання на посаду професійних суддів і звільнення їх з
посади тощо.

Законом України від 7 лютого «Про судоустрій України» визначаються
засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні,
система судів загальної юрисдикції, у тому числі система
адміністративних судів, основні вимоги щодо формування суддівського
корпусу, система та порядок здійснення суддівського самоврядування, а
також встановлюється загальний порядок забезпечення діяльності судів,
регулюються інші питання судоустрою.

Кодекс, що коментується, прийнятий відповідно до Конституції України та
Закону України «Про судоустрій України», є

кодифікованим правовим актом, в якому деталізовано основні положення
судоустрою стосовно здійснення адміністративного судочинства. У ньому
визначено: завдання та принципи адміністративного судочинства, засади
організації адміністративного судочинства, систему адміністративних
судів, коло справ, підвідомчих та підсудних адміністративним судам,
особливості провадження у судах першої, апеляційної та касаційної
інстанцій, види і порядок прийняття рішень у адміністративних справах,
особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ та
врегульовано інші процесуальні питання розгляду справ у адміністративних
судах.

Коментована стаття наголошує на тому, що адміністративне судочинство
здійснюється також відповідно до міжнародних договорів, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою У країни.

Міжнародний договір України, відповідно до Закону України від 29 червня
2004 р. «Про міжнародні договори України» — це договір, укладений у
письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного
права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того,
міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах,
і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода,
конвенція, пакт, протокол тощо. Статтею 19 зазначеного Закону
встановлений порядок дії міжнародних договорів України на території
України, відповідно до якої чинні міжнародні договори України, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому
для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому
порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному
акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного
договору.

2. Згідно з ч. 2 коментованої статті, провадження в адміністративних
справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення
окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

У частині 2 коментованої статті відтворюється загальне правило про дію
закону у часі, відповідно до якого застосовуються норми, чинні на момент
вчинення дій. Отже, у випадку звернення зацікавлених осіб до суду
застосовується адміністративний процесуальний закон, що діє в момент
провадження у справі, незалежно від того, коли виникло спірне
правовідношення. Процесуальні закони набирають чинності з моменту їх
опублікування або з моменту, вказаному у Законі.

У законодавстві закріплено принцип, згідно з яким закон не має зворотної
сили. Так, Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 р. №
22-рп/2003 встановлено, що закон діє після набрання ним чинності.
Адміністративний процесуальний закон зворотної сили не має. Винятки із
цього правила можуть бути встановлені законом.

Зокрема, вони передбачені Прикінцевими та перехідними положеннями
(докладніше про це див. коментар до розділу VII КАС України).

Стаття 6. Право на судовий захист

1.   Кожному гарантується право на захист його прав, свобод

та інтересів незалежним і неупередженим судом.

2.   Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його

справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона від

несена цим Кодексом.

3.   Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї
справи в адміністративному суді будь-якої інстанції.

4.Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні

особи користуються в Україні таким самим правом на судовий

захист, що і громадяни та юридичні особи України.

1. Право особи на звернення до суду, у тому числі адміністративного, на
захист її прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом є
одним із найважливіших прав, гарантованих Конституцією України. Воно є
ознакою правової держави, проявом принципу розподілу державної влади.

Окрім загального конституційного права на судовий захист,
адміністративне процесуальне законодавство також передбачає норми, які
встановлюють можливість звернення до суду особи, котра вважає свої права
та інтереси порушеними. Зокрема, такою нормою є коментована стаття.

Законодавством про судоустрій, КАС України гарантується усім суб’єктам
правовідносин захист їх прав, свобод і законних

інтересів неупередженим і незалежним судом. Для забезпечення цього права
в Україні діють адміністративні суди першої, апеляційної і касаційної
інстанцій.

Кожен має право звернення до суду і будь-які угоди про відмову звернення
до суду є недійсними. Лише деякі спори, що виникають із цивільних та
господарських правовідносин, у відповідності із Законом України від 11
травня 2004 р. «Про третейські суди» можуть бути передані на розгляд
третейським судам. Не є підвідомчими третейським судам справи у спорах
про визнання недійсними нормативно-правових актів, а також справи,
однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого
самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство.
Отже, справи, що виникають із публічно-правових спорів, не можуть бути
предметом третейського розгляду.

2.Важливою гарантією забезпечення права є норма про те,

що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в
адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесе

на КАС України.

Правила про підсудність судових справ встановлюються процесуальним
законодавством з урахуванням всіх ознак судової справи. На підставі цих
ознак процесуальним законодавством визначено суд, який має право і
зобов’язаний розглянути справу і розв’язати її по суті. Завдяки правилам
про підсудність реалізується право на розгляд і вирішення справи
компетентним судом, закріплене ст. 7 Загальної декларації прав людини і
громадянина. Зміна підсудності є можливою лише з метою забезпечення
найбільш об’єктивного, всебічного і повного розгляду справи, у
виняткових випадках. Наприклад, якщо після задоволення відводів
(самовідводів) чи в інших випадках неможливо утворити новий склад суду
для розгляду справи, або ліквідовано адміністративний суд, який
розглядав справу.

Питання про зміну підсудності справи вирішується судом у відповідності з
вимогами адміністративного процесуального законодавства.

4.   Відповідно до ч. З коментованої статті, ніхто не може бути

позбавлений права на участь у розгляді своєї справи в адміністративному
суді будь-якої інстанції. На розвиток цього положення КАС України
встановлено, що особи, які беруть участь у

справі, мають право знати про дату, час і місце судового розгляду
справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються
їхніх інтересів. Незабезпечення судом можливості для позивача брати
участь у розгляді справи розглядається як порушення принципу
змагальності. У випадку, коли відповідач не був належним чином
повідомлений про час і місце розгляду, суд позбавляє його можливості
захищатися проти поданого позову, подати зустрічний позов, а також
здійснити комплекс прав, наданих йому законом. Це також є порушенням
принципу змагальності.

Право сторін на участь у провадженні складається з кількох елементів:
право бути повідомленим про час і місце розгляду судової справи; право
бути повідомленим про вимоги і заперечення іншої сторони; право брати
участь у справі особисто або через представника; право знайомитися з
матеріалами справи; право на оскарження судових рішень.

4. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи
користуються в Україні таким самим правом на судовий захист, що і
громадяни та юридичні особи України.

Положення, наведене ч. 4 коментованої статті, відповідає основним
засадам правового статусу іноземців та осіб без громадянства,
встановлених Законом України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус
іноземців». Згідно із статтею 1 Закону (у редакції від 6 лютого 2004 р.)
іноземець — особа, яка не перебуває у громадянстві України і є
громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства
— особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає
своїм громадянином. Відповідно до ст. 2 вказаного Закону іноземці та
особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж
обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено
Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними
договорами України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від
походження, соціального і майнового стану, расової та національної
належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять,
інших обставин.

Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і
свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти
рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод
громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає
чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо
відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.

Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх

прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України,
правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які
проживають в Україні.

Іноземці та особи без громадянства зобов’язані поважати та дотримувати
Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу
України.

Стаття 7. Принципи адміністративного судочинства

1. Принципами здійснення правосуддя в адміністративних судах є:

1)        верховенство права;

2)   законність;

3)   рівність усіх учасників адміністративного процесу перед

законом і судом;

4)   змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх
обставин у справі;

5)   гласність і відкритість адміністративного процесу;

6)   забезпечення апеляційного та касаційного оскарження

рішень адміністративного суду;

7)   обов’язковість судових рішень.

1. Коментована стаття присвячена встановленню принципів
адміністративного судочинства, під якими слід розуміти визначальні ідеї,
згідно з якими відбувається регулювання відносин, що виникають у сфері
адміністративного судочинства. Специфіка їх полягає в тому, що вони
закріплюють вихідні, нормативні положення, що визначають зміст
правосуддя і виступають критерієм правомірності поведінки учасників
правовідносин, що виникають у сфері правосуддя.

Слід зазначити, що ці принципи, як визначальні, основні засади
судочинства взагалі, встановлені Конституцією України (ст. 129 та ін.),
а також Законом України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р.
(глава 2). Зокрема, зазначеним Законом встановлено такі засади
здійснення правосуддя, як 1) здійснення правосуддя виключно судами; 2)
право на судовий захист; 3) рівність перед законом і судом; 4) правова
допомога при вирішенні справ у судах; 5) гласність судового процесу; 6)
встановлення мови судочинства; 7) обов’язковість судових рішень;

8) право на оскарження судового рішення; 9) колегіальний чи одноособовий
розгляд справ; 10) самостійність судів і незалежність суддів; 11)
недоторканність суддів; 12) незмінюваність суддів; 13) суддівське
самоврядування.

Перелік принципів адміністративного судочинства у Кодексі, що
коментується, не співпадає з наведеним у Законі «Про судоустрій
України», що пояснюється, по-перше, загальністю встановлених Законом
засад, які стосуються всіх без винятку судів судової системи України, а
по-друге, специфікою адміністративного судочинства.

Таким чином, встановлені КАС України, а також Конституцією України і
Законом «Про судоустрій України» принципи є тісно взаємопов’язаними і
становлять у сукупності систему, при цьому кожен з принципів відіграє
самостійну роль, характеризує адміністративне судочинство у цілому, або
ж окрему стадію адміністративного судового процесу.

Кожен принцип правосуддя виконує свою визначену роль в організації і
діяльності адміністративних судів. Ці принципи діють не розрізнено, а в
сукупності. Вони об’єднані загальною метою — організувати судові органи
і їх діяльність, відповідність їх правопорядку, забезпечити захист від
усяких посягань конституційного ладу, політичної й економічної систем,
прав, свобод і законних інтересів громадян і інших соціальних цінностей.
У цьому полягає призначення принципів правосуддя.

Отже, конституційні принципи правосуддя — це закріплені в Конституції
України й інших законах основні, вихідні, нормативні положення (правила,
вимоги, ідеї) найбільш загального характеру, що виражають демократичну
сутність правосуддя, і утворюють єдину систему, що визначає організацію
і діяльність судової влади щодо виконання задач, що стоять перед нею.

Специфіка їх полягає в тому, що вони закріплюють вихідні, нормативні
положення, що визначають зміст правосуддя і виступають критерієм
правомірності поведінки учасників правовідносин, що виникають у сфері
правосуддя.

Аналіз системи принципів адміністративного судочинства дозволяє дійти
висновку про демократичне підґрунтя адміністративного судочинства,
наближеність його до найкращих моделей, що склалися у світі. Про це
свідчить встановлення такого принципу, як верховенство права (а не
традиційне верховенство закону), який очолює всю систему принципів
адміністративного судочинства. Справа в тому, що у демократичних
державах не просто задекларований, а й уже давно створений механізм
забезпечення верховенства права, важливим складовими якого є, зокрема,
адміністративні суди.

Стаття 8. Верховенство права

1.         Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства
права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права

та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають

зміст і спрямованість діяльності держави.

2.         Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням
судової практики Європейського Суду з прав людини.

3.         Звернення до адміністративного суду для захисту прав і

свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції
України гарантується.

4.    Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної
справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності
законодавства, яке регулює спірні відносини.

 

1. Коментована стаття присвячена одному з найголовніших принципів, що є
визначальним для всієї системи права взагалі — принципу верховенства
права. Нова Конституція України закріпила нові демократичні принципи та
цінності, котрі запроваджуються у практику національної правотворчості
та правозастосування.

Зокрема, загальновідомим є те, що в свій час основною функцією
радянської юридичної науки був, перш за все, захист інтересів держави.

Концептуальною основою сучасної правової парадигми є визнання
пріоритетного місця і ролі людини та громадянина у державно-владних
відносинах, що опосередковуються адміністративним правом. Тому нагальною
є потреба у якісно новому розумінні призначення права і закону,
відповідності їх моральним вимогам. Питання запровадження принципів
правової держави у адміністративне судочинство взагалі і принципу
верховенства, зокрема, є тим більш актуальним, що сучасна
адміністративна наука поповнюється новими принципами, невідомими їй до
сьогодні.

Конституцією України закріплено такі принципи, як верховенство права та
верховенство закону (ст. 8).

Сутність діалектичної взаємодії цих принципів полягає, перш за все, в
тому, що вона є проявом загального та окремого у праві. Принцип
«верховенства права» повинен розглядатися з точки зору його
обов’язковості для законотворчої діяльності, принцип «верховенства
Конституції» — по відношенню до законодавчих та інших актів, принцип
«верховенства закону» — в ієрархії всіх інших нормативних актів.

З цих позицій особливо важливе методологічне значення для формування
системи принципів адміністративного судочинства набуває принцип
верховенства права. Це пов’язано з тим, що принцип верховенства права є,
за своєю суттю, принципом природного права як сукупності ідеальних,
духовних і справедливих понять про право. Визнання конституційним
принципом верховенства права означає, що закони держави, також як і їх
застосування, повинні відповідати праву як мірі загальної та рівної для
всіх свободи та справедливості. Крім того, в законах має обмежуватись
свавілля як фізичних, юридичних осіб, так і. держави задля загального
добра.

Принцип верховенства права означає, що свобода громадян має
забезпечуватись таким правовим порядком, коли ніхто не змушує робити
чогось, не передбаченого законом, а людина, її права і свободи
визнаються найвищою цінністю. Принцип верховенства права означає також,
що не держава утворює право, а право є основою життєдіяльності та
існування держави в особі її органів, посадових осіб і інших
організацій.

Саме тому у ч.І коментованої статті задекларовано, що суд при вирішенні
справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого,
зокрема, людина, ЇЇ права та свободи визнаються найвищими цінностями та
визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Це означає, що
адміністративний суд не повинен застосовувати положення правового акту,
у тому числі закону, якщо його застосування суперечить конституційним
принципам права або порушуватиме права та свободи людини і громадянина.
Адміністративний суд не повинен також допускати тлумачення закону, яке б
несправедливо обмежувало ці права і свободи.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті суд застосовує принцип
верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з
прав людини. Принципи правосуддя обумовлені не тільки практикою й
удосконалюванням правосуддя в Україні, але і міжнародною нормотворчістю
і правозастосуванням.

У числі джерел, що визначають сучасну систему принципів правосуддя, не
можна не відзначити тих найважливіших актів міжнародних організацій, що
впливають на проведення судової реформи. До них відносяться: Загальна
декларація прав людини, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права,
Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод,
Європейська хартія про статус суддів, рекомендації Кабінету Міністрів
Ради Європи.

Ці міжнародні акти зіграли важливу роль у правовому регулюванні прав
людини, закріпленні пріоритету прав громадянина перед державою. У них
одержали правове закріплення найважливіші принципи правосуддя, що
відносяться до забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Крім
того, встановлюється необхідність урахування також і судової практики
Європейського Суду з прав людини.

3.  Відповідно до частини 3 коментованої статті звернення до

адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина
безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Це положення означає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно
судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають
у державі (ст. 124 Конституції). При цьому судовий захист можливий не
лише стосовно тих прав, що прямо вказані в законі, але й відносно тих,
що слідують з норм Конституції України чи іншого закону (Постанова
Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про
застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»). Згідно з
цим принципом судам підвідомчі усі спори про захист прав і свобод
фізичних осіб, у тому числі, в адміністративних відносинах. Суд не має
права відмовити громадянину в прийнятті позовної заяви або скарги,
наприклад, на тій підставі, що його вимоги можуть бути розглянуті і
задоволені (або відхилені) в іншому (адміністративному) порядку.

4. Забороняється також відмова в розгляді та вирішенні адміністративної
справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності
законодавства, яке регулює спірні відносини.

Так, Конституційний Суд України у п.п. 2, 3 резолютивної частини Рішення
від 25 грудня 1997 р. зазначив, що відмова суду у прийнятті позовної
заяви, оформленої у відповідності з чинним законодавством, є порушенням
права на судовий захист, яке, відповідно до Конституції України, не може
бути обмежене.

Стаття 9. Законність

1.         Суд при вирішенні справи керується принципом законності,
відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого
самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов’язані діяти лише на
підставі, в межах повноважень та у спосіб,

що передбачені Конституцією та законами України.

2.         Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів

України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України.

3.         Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті

відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у

спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

4.    У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції
України, закону України, міжнародному договору,

згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому
правовому акту суд застосовує правовий акт,

який має вищу юридичну силу.

5.    У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи

щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України,
вирішення питання про конституційність якого

належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд

звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно
внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності
закону чи іншого правового акта.

6.          Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість

якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті,
що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

7.          У разі відсутності закону, що регулює відповідні право

відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини
(аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із
конституційних принципів і загальних засад права(аналогія права).

1. Принцип законності адміністративного судочинства, встановлений
коментованою статтею, забезпечує відповідність його нормативної основи,
тобто норм і принципів, нормативним актам, точне й неухильне їх
дотримання у поведінці всіх суб’єктів — учасників правовідносин. Принцип
законності містить у собі такі специфічні елементи: 1) усі виконавчі і
адміністративні влади створюються лише у відповідності з законом і мають
лише ті повноваження та привілеї, котрі надані їм законом; 2) при
застосуванні своїх повноважень і виконанні обов’язків ці влади повинні
діяти у відповідності із законом, і будь-яке рішення або дія, що
виходять за межі узаконених повноважень або порушують закон, не мають
юридичної сили; 3) законність будь-якої адміністративної дії має бути
відкритою для перевірки незалежним судом за позовом особи або групи
осіб, або прокурора, уповноваженого діяти у суспільних інтересах.

Як принцип діяльності органів судової влади, принцип законності
реалізується у всіх формах його прояву і містить три елементи. По-перше,
це наявність установлених конституцією і законами правових основ
діяльності органів судової влади, порядку їх організації, компетенції,
правового статусу суддів. Другим елементом структури принципу законності
є організаційно-правовий механізм, що забезпечує суворе і неухильне
виконання чинного законодавства органами судової влади. Реалізації
принципу законності служить чітка процесуальна процедура розгляду
судових справ і закріплений у нормах карного, цивільного й
господарського процесуального законодавства касаційний і апеляційний
порядок перевірки законності й обґрунтованості прийнятих судових рішень.
На органи судової влади процесуальним законодавством покладений
обов’язок забезпечувати всебічний, повний і об’єктивний розгляд судових
справ і прийняття рішень у строгій відповідності з законом. Також
зовнішнім проявом принципу законності є здійснення органами судової
влади: правосуддя; судового контролю за законністю актів органів
законодавчої, виконавчої влади, органів місцевого самоврядування,
громадських організацій, підприємств, установ і організацій і їх
посадових осіб; судового конституційного контролю.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті суд вирішує справи на підставі
Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Щодо вирішення справ на підставі Конституції України слід зазначити, що,
відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада
1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»
суд безпосередньо застосовує Конституцію у таких випадках: 1) коли із
змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової
регламентації її положень законом; 2) коли закон, що діяв до прийняття
Конституції, або прийнятий після, суперечить їй; 3) коли правовідносини,
що розглядаються судом, законом України не врегульовані, а
нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів
Автономної Республіки Крим, суперечать Конституції; 4) коли укази
Президента України, які внаслідок нормативно-правового характеру мають
бути застосованими судами при розв’язанні конкретних справ, протирічать
Конституції України.

Відповідно до ст. 18 Закону України від 29 червня 2004 р. «Про
міжнародні договори України» міжнародним договором України є укладений у
письмовій формі договір з іноземною державою або іншим суб’єктом
міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від
того, міститься договір в одному чи декількох, пов’язаних між собою
документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір,
угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

3. Дотримання законності при здійсненні правосуддя означає, що суд у
своїй діяльності застосовує норми як процесуального, так і матеріального
права. При розгляді і вирішенні адміністративної справи суду слід
дотримуватися встановленого порядку судочинства і виносити рішення у
точній відповідності з нормами права, які підлягають застосуванню у
кожному окремому випадку. Крім Конституції та чинного законодавства,
міжнародних договорів України, суд застосовує також інші
нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у
межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами
України. При застосуванні норм права суд виходить з того, що вони
прийняті на підставі та у межах повноважень відповідними органами.
Підзаконні акти, застосовувані судом, не можуть суперечити Конституції
України та чинному законодавству.

Звичаї можуть застосовуватися судом лише у випадках, передбачених
законом (наприклад, Кодексом торговельного мореплавства). В основу
судового рішення не можуть бути покладені релігійні, корпоративні та
інші норми.

Пленум Верховного Суду України дає судам роз’яснення з питань
застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та
аналізу судової статистики. Роз’яснення Пленуму Верховного Суду України
мають велике значення для забезпечення однакового розуміння законів.
Вони містять важливі принципові рекомендації з питань, що виникають при
розгляді судових справ. Роз’яснення даються на підставі вивчення і
узагальнення судової практики, аналізів судової статистики, які
здійснюються у судових палатах. Пленум за допомогою роз’яснень аналізує
допущені при здійсненні правосуддя помилки, порушення закону, випадки
неправильного і неоднакового його розуміння судами, а також координує
правозастосовчу практику судів, визначаючи її основні напрями, які
відповідають актуальним проблемам життя держави. Роз’яснення Пленуму
Верховного Суду України впливають на формування судової практики усіх
судів загальної юрисдикції. Вони не є нормою права, але враховуючи ту
обставину, що постанови Пленуму відображають позицію Верховного Суду
України з певних питань, нижчі суди не можуть ігнорувати ці роз’яснення,
вже хоча б тому, що при оскарженні їх рішень Верховний Суд, очевидно,
займе ту саму позицію.

Роз’яснення Пленуму Вищого адміністративного суду також мають бути
врахованими адміністративними судами при здійсненні судочинства.
Роз’яснення Пленуму Вищого адміністративного суду можуть надаватися не
тільки щодо застосування адміністративними судами матеріального
законодавства при вирішенні справ адміністративної юрисдикції, а й з
питань процесуального права, удосконалення судової діяльності
адміністративних судів тощо. При невідповідності роз’яснень
законодавства Вищого адміністративного суду роз’ясненням Пленуму
Верховного Суду України, адміністративні суди використовують постанови
Пленуму Верховного Суду України, який може визнати нечинними постанови
Пленуму Вищого адміністративного суду (п. 6 ст. 55 Закону України «Про
судоустрій України»).

4. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України,
закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого
надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту, суд
застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Положенням ч. 4 коментованої статті відтворюється принцип ієрархічності
нормативно-правових актів, відповідно до якого вищою юридичною силою
наділена Конституція України, якій мають відповідати всі інші
нормативно-правові акти, прийняті у державі. Після Конституції в
залежності від юридичної сили йдуть конституційні закони, чинне
законодавство, підзаконні нормативні акти. Міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є части ною
національного законодавства і мають пріоритет перед іншими нормативними
актами.

5. Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1
листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні
правосуддя» суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст
будь-якого закону або іншого нормативно-правового акта з точки зору
відповідності Конституції України і у всіх необхідних випадках
застосовувати Конституцію як акт прямої дії.

У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо
відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України,
вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції
Конституційного Суду України, суд за клопотанням учасників процесу або
за власною ініціативою припиняє провадження у справі і звертається до
Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до
Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи
іншого правового акта. Верховний Суд України, відповідно до ст. 150
Конституції України, має право поставити таке питання Конституційному
Суду України.

6. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана
Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що
встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Частиною 6 коментованої статті відтворено положення ст. 19 Закону
України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України»,
відповідно до якої чинні міжнародні договори України, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому
для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому
порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному
акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного
договору.

Разом з тим, якщо міжнародний договір не відповідає Конституції України
повністю або в частині і ця невідповідність визнана Конституційним Судом
України, то такий договір або його частина не підлягають застосуванню в
Україні (див., наприклад, Висновок Конституційного Суду України від 11
липня 2001 р. у справі № 1-35/2001 про Римський Статут).

7. Частиною 7 коментованої статті встановлено можливість застосування
судом аналогії закону та аналогії права.

Застосування аналогії закону можливе за таких умов: 1) відносини сторін
перебувають у сфері дії публічного права, тобто є адміністративними
правовідносинами; 2) вказані правовідносини не врегульовані
адміністративним законодавством; 3) існують норми, що регулюють подібні
за змістом адміністративно-правові відносини.

Якщо використати аналогію закону для регулювання
адміністративно-правових відносин неможливо, наприклад, через
відсутність норм, що регулюють подібні відносини, то застосовується
аналогія права. Аналогія права полягає у застосуванні загальних засад
адміністративного права, встановлених законодавством. Умовами
застосування аналогії права є наступні:

1)         відносини сторін перебувають у сфері дії публічного права;

2)         зазначені правовідносини не врегульовані адміністративним

правом; 3) відсутні норми, що регулюють подібні за змістом

правовідносини.

Стаття 10. Рівність усіх учасників адміністративного процесу перед
законом і судом

1.       Усі учасники адміністративного процесу є рівними перед

законом і судом.

2.       Не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників
адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального
походження, майнового стану, місця проживання,

за мовними або іншими ознаками.

 

1. Щодо принципу рівності всіх перед законом і судом, слід зазначити, що
він також закріплений у Конституції і відповідно у ст. 4-2 ГПК України,
згідно з якою правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах
рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Він
закріплений також і в карному, господарському процесуальному
законодавстві України. Відповідно до ст. 16 КПК України, ст.6 ЦПК
України, ст. 4-2 ГПК України судочинство з карних, цивільних й
господарських справ здійснюється на засадах рівності громадян перед
законом і судом незалежно від яких-небудь цензів, прямо заборонених
Конституцією.

У ГПК України йдеться про правосуддя у господарському суді, а не тільки
про вирішення справи. Це свідчить, що принцип рівності організацій і
громадян перед законом і господарським судом діє на всіх стадіях
процесу. Зміст зазначеного принципу розкривається в тому, що при
вирішенні економічних спорів господарський суд застосовує цивільні й
інші матеріальні закони до всіх підприємств і громадян рівною мірою.
Крім цього, правове положення будь-якого учасника господарського процесу
визначається лише його процесуальним статусом (позивач, відповідач,
третя особа, експерт і ін.) і ніяк не залежить від того, хто є учасником
процесу — організація чи громадянин, а також від їх ознак. Особи, що
займають однакове процесуальне положення, завжди наділяються однаковими
правами. По-третє, правосуддя з усіх економічних і інших спорів,
віднесених законом до ведення господарського суду, здійснюється тільки
судами, що входять у єдину систему господарських судів. Створення
спеціальних судів, що розглядають економічні спори організацій і
громадян у залежності від яких-небудь ознак, законом не передбачено.

Говорячи про запровадження принципу рівності учасників адміністративного
процесу перед законом і судом, слід наголосити на активній позиції суду
у судовому розгляді, враховуючу певну нерівність позивача і відповідача
у публічних матеріально-правових відносинах. В адміністративному
судочинстві суддя не просто грає роль арбітра, але й має вчиняти всіх
заходів щодо вирівнювання процесуальних позицій сторін з метою
забезпечення їх реальної рівності перед законом і судом. При цьому, вага
доказування має бути покладена на відповідача, що означає звільнення
позивача від доказування протиправності,

незаконності акту, що оскаржується. Обов’язком позивача є доказування
факту порушення його права або інтересу, настання реальної загрози для
його права або інтересу, зазначення реальної або можливої шкоди.

2. Відповідно до частини 2 коментованої статті не може бути привілеїв чи
обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси,
кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі,
етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання,
за мовними або іншими ознаками.

Рівність усіх учасників перед законом і судом закріплена п.2 ч. З ст.
129 Конституції України. Відповідно до ст.24 Конституції України не може
бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за
ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших
переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану,
місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Цей принцип передбачає
рівну можливість усіх громадян брати участь у судовому адміністративному
процесі, мати адміністративно-процесуальний статус, визначений КАС
України, здійснювати закріплені процесуальним законом права та
обов’язки. Адміністративний суд зобов’язаний охороняти права учасників
судового адміністративного процесу, пояснювати сторонам і іншим
суб’єктам їх процесуальні права та обов’язки, попереджати про наслідки
їх неналежного виконання чи зловживання цими правами. За обмеження у
процесуальних правах в залежності від расової і національної ознак
встановлена кримінальна відповідальність (ст. 161 КК України).

Своє правове закріплення принцип рівності всіх перед законом і судом
одержав також у Законі України «Про судоустрій України», у ст. 7 якого
сказано, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх
учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі,
раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань,
національного чи соціального походження, майнового стану, роду і
характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Стаття 11. Змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування
всіх обставин у справі

1.      Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються
на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх
доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

2. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою,
поданою відповідно до цього Кодексу, і не може

виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог
тільки в разі, якщо це необхідно для повного за

хисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист

яких вони просять.

3. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається
своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків,встановлених цим Кодексом.
Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано
адміністративний позов, за винятком тих, які не мають адміністративної
процесуальної діє

здатності.

4.          Суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для

з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та
витребування доказів з власної ініціативи.

5.          Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у

справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких,
на думку суду, не вистачає.

 

1. Принцип змагальності є одним з основних принципів судочинства, що
являє собою правило, згідно з яким особи, зацікавлені в результаті
справи, вправі відстоювати свою правоту в спорі шляхом подання доказів;
участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення
своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду в судовому засіданні.
Принцип змагальності поширює також свою дію на інших осіб, що беруть
участь у справі, і вони зобов’язані доводити обставини, що мають
значення для справи, на які посилаються в підтвердження своєї позиції.
Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи. Особи, що
беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми
матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з
метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів. У той же час
розпорядження зазначеними правами відбувається під контролем суду.

2.         Щодо принципу диспозитивності, що відомий також і цивільному
процесу, слід зазначити, що він означає, що процес з

розгляду адміністративного спору виникає, як правило, з ініціативи
зацікавлених осіб і суд вирішує тільки ті вимоги по суті спору, про
вирішення яких клопочуть сторони, і суд не може вийти за межі цих вимог.
Отже, принцип диспозитивності в адміністративному судочинстві полягає в
наступному: дії адміністративного суду залежать від вимог позивача і
заперечень відповідача, адміністративний суд вирішує справу в обсязі
заявлених сторонами вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог

тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та
інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Слід
зазначити, що чинники диспозитивності пов’язані

не із специфікою суб’єктивних прав, які підлягають захисту, а

із самою природою юрисдикційної діяльності із захисту суб’єктивних прав,
безвідносно до того, мають вони
публічно-правовий або приватно-правовий характер. Диспозитивність, як
юридичне забезпечена властивість вільної реалізації правоволодільцем
суб’єктивного права, що йому належить, притаманна, таким чином і сфері
публічного права.

3.         Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, відповідно
до ч. З коментованої статті, розпоряджається своїми вимогами на свій
розсуд, крім випадків, встановлених КАС України. Таким правом
користуються й особи, в інтересах яких подано адміністративний позов, за
винятком тих, які не мають

адміністративної процесуальної дієздатності.

Змагальність у адміністративному процесі ґрунтується на особистій
автономії сторін. Від волевиявлення сторін залежать дії суду у доказовій
діяльності.

4.Принцип змагальності доповнюється у адміністративному

судочинстві принципом офіційного з’ясування усіх обставин

справи, відповідно до якого адміністративний суд вживає передбачені
законом заходи, необхідні для з’ясування усіх обставин справи, у тому
числі стосовно виявлення та дослідження доказів з власної ініціативи.
Активна роль суду в адміністративному судочинстві зумовлена наявністю
публічного інтересу І необхідна для врівноваження процесуального
становища сторін. Отже, принцип змагальності в адміністративному
судочинстві гармонійно поєднується з інквізиційним (розшуковим)процесом.

5. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати
докази, або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку
суду, не вистачає.

Коментуючи положення ч. 5 статті, слід зазначити, що у науці
процесуального права розрізняють два види процесу: змагальний і
розшуковий (інквізиційний). У розшуковому процесі збір і підготовка
усього фактичного і доказового матеріалу, необхідного для вирішення
справи, закон покладає на суд. Суд зобов’язаний за своєю ініціативою
встановлювати всі факти, що підтверджують як позовні вимоги позивача,
так і заперечення відповідача. Суд також має зібрати всі докази на
підтвердження достовірності цих фактів. Сторони при цьому не є
суб’єктами процесу доказування, вони не користуються процесуальними
правами, не беруть участі у дослідженні обставин справи.

У процесі, побудованому за змагальним принципом, збір і підготовка
усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами
покладається законом на сторони. Суд при цьому зобов’язаний вирішити
спір на підставі і у відповідності з тим матеріалом, який надали
сторони. Суд, таким чином, тільки робить оцінку фактичного матеріалу,
наданого сторонами, не здійснюючи самостійно збору такого матеріалу.
Сторони у такому процесі наділені процесуальними правами і є суб’єктами
доказової діяльності.

Аналіз положення ч. 4 коментованої статті дозволяє зробити висновок про
те, що в адміністративних судах процес є змагальним з поєднанням
елементів розшукового процесу. Цими елементами є право суду з власної
ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Стаття 12. Гласність і відкритість адміністративного процесу

1. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі
у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи
обов’язки, не можуть бути обмежені у праві на отримання в
адміністративному суді як усної, так і письмової інформації щодо
результатів розгляду відповідної справи. Ніхто не може бути обмежений у
праві на отримання в адміністративному суді інформації про дату, час і
місце розгляду своєї справи та ухвалені в ній судові рішення.

2.   Кожен має право знайомитися в установленому законодавством порядку
із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у відкритому судовому
засіданні справі, які набрали законної сили. Це право може бути обмежено
відповідно до закону в інтересах нерозголошення конфіденційної
інформації про особу, державної чи іншої таємниці, що охороняється
законом.

3.   Розгляд справ в адміністративних судах проводиться відкрито. Суд
ухвалою може оголосити судове засідання або його

частину закритими з метою нерозголошення державної чи іншої

таємниці, що охороняється законом, захисту особистого та сімейного життя
людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших
випадках, установлених законом.

4.   Розгляд справи в закритому судовому засіданні проводиться з
додержанням усіх правил адміністративного судочинства. Під час розгляду
справи в закритому судовому засіданні можуть бути присутні лише особи,
які беруть участь у справі, а в разі необхідності — експерти,
спеціалісти, перекладачі та свідки.

5.   Якщо під час закритого судового засідання буде встановлено, що
інформація з обмеженим доступом є суспільне значимою або доступ до
інформації обмежено з порушенням закону,суд постановляє ухвалу про її
дослідження у відкритому судовому засіданні.

6.   Під час судового розгляду справи в судовому засіданні
забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою
звукозаписувального технічного засобу.

7.   Офіційним записом судового засідання є лише технічний

запис, здійснений судом у порядку, встановленому цим Кодексом.

8.    Особи, присутні в залі судового засідання, можуть використовувати
портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання
фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної
апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і
телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на
це осіб, які беруть участь у справі, крім тих, які є суб’єктами владних
повноважень.( Зміст частин 6 і 7 цієї статті визначається із врахуванням
п. 2-1 розділу VII КАС в редакції Закону України від 08.09.2005.)

9. Судове рішення, ухвалене у відкритому судовому засіданні,
проголошується прилюдно. Якщо судовий розгляд відбувався у закритому
судовому засіданні, прилюдно проголошується лише резолютивна частина
рішення.

1. Гласність є формою реалізації контролю суспільства за роботою судових
органів. Принцип гласності характеризує демократизм адміністративного
судочинства, а відкритий розгляд

адміністративних справ дає можливість громадянам ознайомитися з роботою
адміністративного суду безпосередньо.

Українське законодавство передбачає чіткі напрямки забезпечення
гласності правосуддя і закріплення необхідних винятків при її
здійсненні. Так, важливою умовою відкритого судового процесу є суворе
поєднання гласності з нормами судової етики при слуханні справи, тому що
предметом розгляду суду нерідко стають питання приватного життя
громадянина, що торкаються його честі і гідності.

Слід зазначити, що рішення адміністративного суду є важливим не лише для
сторін, а і для інших осіб, тому особи, які беруть участь у справі, а
також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про
їхні права, свободи, інтереси чи обов’язки, не можуть бути обмежені у
праві на отримання в адміністративному суді як усної, так і письмової
інформації щодо результатів розгляду відповідної справи. Приватність тут
не порушується, оскільки розгляд справи є відкритим.

Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в адміністративному
суді інформації про час і місце розгляду своєї справи та ухвалені в ній
судові рішення.

2. Частина 2 коментованої статті встановлює також положення, згідно з
яким кожен має право знайомитися в установленому законодавством порядку
із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у відкритому судовому
засіданні справі, які набрали законної сили. Це право може бути обмежено
відповідно до закону в інтересах нерозголошення конфіденційної
інформації про особу, державної чи іншої таємниці, що охороняється
законом.

В усіх випадках, коли необхідно дотримуватись конфіденційності
інформації про особу, а також державної чи іншої таємниці, суд повинен
забезпечити її охорону. Саме цим обумовлені передбачені законом винятки
з конституційного принципу гласності слухання справ.

3. Відповідно до ч. З коментованої статті розгляд справ в
адміністративних судах проводиться відкрито. Відкритий розгляд справи
означає, що кожен громадянин, якому виповнилось 16 років, вправі бути
присутнім в залі судового засідання і може робити письмові нотатки.
Відкритий судовий розгляд підсилює громадський контроль за діяльністю
суду, сприяє підвищенню у суддів та осіб, які беруть участь у справі,
почуття відповідальності, забезпечує виховний вплив судового процесу.

Суд ухвалою може оголосити судове засідання або його частину закритими з
метою нерозголошення державної чи іншої таємниці, що охороняється
законом, захисту особистого та сімейного життя людини, в інтересах
малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших випадках,
установлених законом.

Таким чином, розгляд адміністративних справ у закритому судовому
засіданні є винятком із загального правила про відкритість розгляду
адміністративних справ. Про розгляд справ у закритому засіданні або
одній із його частин виноситься ухвала, розгляд ведеться з дотриманням
правил судочинства в адміністративному суді.

Перелік підстав для прийняття ухвали про розгляд справи у закритому
засіданні включає в себе нерозголошення державної чи іншої таємниці,
захист особистого чи сімейного життя людини, інтереси малолітньої чи
неповнолітньої особи і не є вичерпним. Законодавець встановив і «інші
випадки, установлені законом».

Поняття державної таємниці міститься у Законі України «Про державну
таємницю» від 21 січня 1994 р. і визначається як вид таємної інформації,
що охоплює відомості в сфері оборони, економіки, науки і техніки,
зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку,
розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України, та
які в законодавчому порядку визнані державною таємницею і підлягають
охороні державою.

Зміст відомостей, що становлять державну таємницю, формує та публікує в
офіційних виданнях Служба безпеки України, отже, на практиці не виникає
значних ускладнень з ідентифікацією таких відомостей, і, відповідно,
правильним застосуванням цього винятку з принципу гласності

Банківська таємниця визначається у ст. 60 Закону України «Про банки і
банківську діяльність» від 7 грудня 2000 p., згідно

з якою інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка
стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з
ним чи третім особам при наданні послуг і розголошення якої може завдати
матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею.

Визначення комерційної таємниці підприємства міститься у ч. 1 Закону
України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. Враховуючи
те, що з введенням в дію ЦК і ГК України цей закон втратив силу,
втратили силу і його положення щодо комерційної таємниці. Натомість
поняття комерційної таємниці дає новий ГК України у ст. 36 «Неправомірне
збирання, розголошення та використання відомостей, що є комерційною
таємницею». Відповідно до цієї статті відомості, пов’язані з
виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю
суб’єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких
може завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання, можуть бути
визнані його комерційною таємницею.

4.Розгляд справи в закритому судовому засіданні проводить

ся з додержанням усіх правил адміністративного судочинства.

Під час розгляду справи в закритому судовому засіданні можуть

бути присутні лише особи, які беруть участь у справі, а в разі

необхідності — експерти, спеціалісти, перекладачі та свідки.

Охорона комерційної і державної таємниці не виключає дотримання порядку
здійснення провадження в адміністративній справі, застосування принципів
змагальності та рівності сторін. Сторони користуються рівними
процесуальними правами.

5.          Частиною 5 коментованої статті встановлюються випадки, у
яких судом постановлюється ухвала про відкрите судове

засідання, навіть якщо до цього були підстави для розгляду
адміністративної справи у закритому судовому засіданні. Коментованою
нормою встановлено, що, якщо під час закритого судового засідання буде
встановлено, що інформація з обмеженим

доступом є суспільне значимою або доступ до інформації обмежено з
порушенням закону, суд постановляє ухвалу про її до

слідження у відкритому судовому засіданні.

6.          Під час судового розгляду справи в судовому засіданні
забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою
звукозаписувального технічного засобу.

Конституція України вперше визначила в якості основної з засад
судочинства взаємопов’язані між собою гласність судового

процесу та його повне фіксування технічними засобами. Повне фіксування
судового процесу технічними засобами забезпечує прозорість і
об’єктивність судового процесу, підвищує довіру до правосуддя. Разом із
тим, Законом України від 08.09.2005 р. до 1 січня 2008 року повне
фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального
технічного засобу здійснюється судом тільки за вимогою особи, яка бере
участь у справі, або за ініціативою суду. В усіх інших випадках хід
судового засідання фіксується у протоколі судового засідання.

7. Отже, до 1 січня 2008 р. офіційним записом судового засідання є
протокол судового засідання.

Технічний запис є офіційним записом судового засідання у випадку, коли є
вимога особи, яка бере участь у справі, або ініціатива суду щодо повного
фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального
технічного засобу.

І лише у цьому випадку технічний запис, здійснений судом у встановленому
порядку, повністю заміняє ведення протоколів судових засідань.

8. Особи, присутні в залі судового засідання, можуть використовувати
портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання
фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної
апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і
телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на
це осіб, які беруть участь у справі, крім тих, які є суб’єктами владних
повноважень.

Суд вирішує питання про можливість проведення в залі судового засідання
фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної
апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і
телебаченню, враховуючи, чи не будуть зазначені дії негативно впливати
на нормальний перебіг судового процесу і чи не будуть вони перешкоджати
встановленню істини у справі. Очевидно, фото- і кінозйомка, відео-,
звукозапис можуть бути заборонені судом і тоді, коли вони про водяться і
без застосування стаціонарної апаратури, якщо ці дії заважатимуть
нормальному перебігу судового засідання, негативно впливатимуть на
учасників процесу.

9.Частина 9 коментованої статті регулює порядок проголошення рішення
суду в залежності від того, було воно прийняте

У відкритому чи закритому судовому засіданні.

Рішення суду, ухвалене у відкритому судовому засіданні, проголошується
прилюдно. Якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому
засіданні, прилюдно проголошується лише резолютивна частина рішення.

Стаття 13. Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень
адміністративного суду

1. Особам, які беруть участь у справі, а також особам, які не брали
участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи,
інтереси чи обов’язки, забезпечується право на апеляційне та касаційне
оскарження рішень адміністративного суду у випадках та порядку,
встановлених цим Кодексом.

1. До основних засад судочинства, відповідно до ст. 129 Конституції
України, належить забезпечення апеляційного та касаційного оскарження
рішення суду крім випадків, встановлених законом. Реалізація цього
принципу знайшла відображення у розділі IV КАС України, яким встановлено
процесуальний порядок перегляду судових рішень у адміністративних судах
апеляційної та касаційної інстанції.

На розвиток положень ст. 55, ст. 129 Конституції України, ст. 12 Закону
України «Про судоустрій України», коментованою статтею забезпечене право
осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які хоча й не брали
участі у справі, але адміністративним судом вирішено питання про їхні
права, свободи, інтереси чи обов’язки, на апеляційне та касаційне
оскарження судового рішення.

Апеляцією є основний спосіб оскарження судових рішень, які не набрали
чинності, в суді вищої інстанції (апеляційному суді).

Судом апеляційної інстанції в адміністративних справах є апеляційний
адміністративний суд, в межах територіальної юрисдикції якого
знаходиться місцевий адміністративний суд (місцевий загальний суд як
адміністративний суд чи окружний адміністративний суд), що ухвалив
рішення.

У випадку, визначеному ч. 6 ст. 177 КАС України, судом апеляційної
інстанції є Вищий адміністративний суд України.

Суд апеляційної інстанції переглядає законність та обґрунтованість
судових рішень суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд
апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в
разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених
судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи.
Отже, апеляційний адміністративний суд не пов’язаний з межами вимог
апеляційної скарги, якщо встановлено порушення адміністративним судом
норм адміністративного судочинства.

Суд апеляційної інстанції може дослідити нові докази, які не
досліджувалися у суді першої інстанції, з власної ініціативи або за
клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо визнає обґрунтованим
ненадання їх до суду першої інстанції або необґрунтованим відхилення їх
судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції може дослідити також
докази, які досліджувалися судом першої інстанції з порушенням вимог КАС
України.

Суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги, що не були
заявлені в суді першої інстанції.

Узагальнюючи положення про апеляційний перегляд судових рішень,
характерними рисами інституту апеляції є такі: 1) апеляція подається на
рішення суду першої інстанції, що не набрало чинності; 2) справа за
апеляційною скаргою чи апеляційним поданням прокурора направляється на
розгляд адміністративного суду вищої (апеляційної) інстанції; 3) подання
апеляційної скарги зумовлене неправильним застосуванням адміністративним
судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права; 4)
апеляційний суд вирішує як юридичну, так і фактичну сторону справи в
тому ж обсязі, що й суд першої інстанції; 5) розгляд справ у суді
апеляційної інстанції відбувається з дотриманням основних засад
судочинства.

Касацією є перевірка законності адміністративних судових рішень, що
набрали чинності, у суді касаційної інстанції.

Судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Вищий
адміністративний суд України. Враховуючи те, що провадження за
винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження, Верховний
Суд України у справах про перегляд судових рішень за винятковими
обставинами є судом касаційної інстанції.

Підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального
права чи процесуального права.

Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами
першої та апеляційної інстанцій норм матеріального

та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може
досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що
не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про
достовірність того чи іншого доказу.

Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та
апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може
встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на
які не було посилання в касаційній скарзі.

Суд касаційної інстанції не може розглядати позовні вимоги осіб, які
беруть участь у справі, що не були заявлені у суді першої інстанції.

Характерними рисами інституту касації є: 1) касаційна скарга подається
на рішення суду першої інстанції, що набрало чинності; 2) касаційна
скарга подається на рішення суду апеляційної інстанції; 3) справа за
касаційною скаргою чи касаційним поданням прокурора направляється на
розгляд адміністративного суду вищої (касаційної) інстанції; 4) подання
касаційної скарги зумовлене неправильним застосуванням адміністративним
судом першої та касаційної інстанції норм матеріального чи
процесуального права; 5) касаційний суд не може досліджувати докази,
встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені
в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи
іншого доказу; 5) розгляд справ у суді касаційної інстанції відбувається
з дотриманням основних засад судочинства.

Стаття 14. Обов’язковість судових рішень

1.        Судове рішення, яким закінчується розгляд справи в
адміністративному суді, ухвалюється іменем України.

2.        Постанови та ухвали суду в адміністративних справах,

що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання на

всій території У країни.

3.        Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність,
встановлену законом.

 

1. Статтею 11 Закону України «Про судоустрій України» закріплено
положення, згідно з яким рішення, яким закінчується розгляд справи у
суді, ухвалюється іменем України. Судове рішення у справі є
найважливішим актом правосуддя, і воно

ухвалюється іменем України незалежно від того, до якої ланки судової
системи належить суд і в якому складі суддів (одноособове чи
колегіальне) розглянуто справу.

Ухвалення судового рішення, яким закінчується розгляд справи у суді,
іменем України визначає особливу роль суду серед інших органів державної
влади як єдиного органу, що має право здійснювати правосуддя. У рішенні
суду реалізується право держави на вирішення правових конфліктів у
публічно-правовій сфері.

2.Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що

набрали законної сили, є обов’язковими до виконання на всій

території України. Обов’язковість судових рішень, що набрали

законної сили, надає їм властивості закону в справі, у якій вони

ухвалені, тому вони є обов’язковими для виконання на території України
усіма фізичними і юридичними особами.

В основі даної норми лежить принцип загальнообов’язковості закону,
відповідно до якого ухвалене судове рішення. Обов’язковість рішень суду,
що набрали законної сили, полягає у тому, що: 1) вони не можуть бути
скасовані або змінені будь-якими адміністративними або державними
органами, громадськими організаціями тощо та їх посадовими чи службовими
особами. Ці органи та особи не можуть винести іншого рішення у цій
судовій справі; 2) ці органи та особи не можуть приймати актів, що
суперечать рішенню суду, яке набрало чинності, виходячи із припущення
про його неправильність; 3) жоден орган, крім вищестоящого суду, не може
скасувати рішення суду, що набрало чинності.

Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної
сили, є обов’язковими також для осіб, які не брали участі у справі,
оскільки вони мають рахуватися з рішеннями суду, співвідносити з ними
свою поведінку.

3.Невиконання адміністративних судових рішень тягне за

собою передбачену законом відповідальність, у тому числі встановлену ст.
382 КК України, якою передбачена кримінальна

відповідальність за умисне невиконання службовою особою,

яка за своїми повноваженнями повинна вжити заходів по ви

конанню судового рішення, або перешкоджання нею такому

виконанню.

У випадку, коли службова особа не вживає заходів по виконанню рішень
суду, передбачених ст. 185-6 КпАП України, вона притягується до
адміністративної відповідальності.

Стаття 15. Мова, якою здійснюється адміністративне судочинство

1. Адміністративне судочинство здійснюється державною

мовою.

2.       Особи, які беруть участь у справі та не володіють або
недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною
мовою або мовою, якою вони володіють, а також послугами перекладача в
порядку, встановленому цим Кодексом.

3.       Судові документи складаються державною мовою.

 

1. У Конституції України принцип національної мови судочинства не
знайшов свого прямого закріплення в главі про судову владу. Однак зі
змісту ст.10 Конституції випливає, що державною мовою України є
українська мова. Даний принцип одержав своє законодавче закріплення в
Законі України «Про судоустрій України». У відповідності зі ст. 10
даного Закону судочинство в Україні провадиться державною мовою.
Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку,
визначених законом.

Слід зазначити, що принцип, згідно з яким судочинство здійснюється
державною мовою, одержав своє закріплення в законодавстві про
судоустрій, в господарському, цивільному і карному процесуальних
кодексах України, а відтепер — і у КАС України. Мова судочинства
визначається ст. 21 Закону України «Про мови в Україні». Встановлення
національної мови судочинства випливає з принципів Загальної декларації
прав людини, Декларації про державний суверенітет України, вона
затверджує пріоритет загальнолюдських цінностей, так само як і духовних
цінностей кожного народу, забезпечує мовний суверенітет кожного народу і
кожної особистості незалежно від походження людини, її соціального і
майнового стану, расової і національної приналежності, статі, освіти,
ставлення до релігії і місця проживання.

Враховуючи вимоги ст. 18 Закону України «Про мови в Україні», у
відповідності з якими, крім української мови, якою ведеться судочинство
в Україні, воно може здійснюватись національною мовою або мовою,
прийнятою для більшості населення даної місцевості, суд вправі, якщо
сторони не володіють мовою судочинства цієї місцевості, вести судовий
процес іншою мовою, прийнятою для всіх учасників процесу, постановивши
про це відповідну ухвалу. Мовою більшості населення судовий процес може
проводитися як виняток із загального правила.

2.Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою,

якою провадиться судочинство, забезпечується право користуватися у
судовому процесі рідною мовою, а також послугами перекладача за
правилами статті 68 КАС України. У випадках,передбачених процесуальним
законом, це право забезпечується державою.

Такою, що не володіє мовою, якою провадиться судочинство, вважається
особа, яка не розуміє, або погано розуміє звичайну розмовну мову, не
може вільно нею спілкуватися.

3.Відповідно до ч. З коментованої статті незалежно від того,

якою мовою провадиться судочинство, на суд покладено обов’язок всі
судові документи складати державною мовою.

Стаття 16. Правова допомога при вирішенні справ в адміністративному суді

1.       Кожен має право користуватися правовою допомогою при

вирішенні справ в адміністративному суді, яка надається в по

рядку, встановленому законом.

2.       Для надання правової допомоги при вирішенні справ у су

дах в Україні діє адвокатура. У випадках, встановлених законом, правова
допомога може надаватися й іншими фахівцями в

галузі права. Порядок і умови надання правової допомоги, права й
обов’язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які

беруть участь в адміністративному процесі і надають правову

допомогу, визначаються цим Кодексом та іншими законами.

3.       Суд повністю або частково звільняє особу від оплати правової
допомоги і забезпечує надання правової допомоги у випадках та порядку,
встановлених законом, якщо відповідний

орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги.

                                             

1. Сторони судового адміністративного процесу під час розгляду справи в
адміністративному суді можуть користуватися правовою допомогою, яку в
порядку і на умовах, визначених законом, надає адвокат або особа, яка є
фахівцем у галузі права І за законом має право на надання правової
допомоги.

Законодавство України закріплює потрійну систему правової допомоги, яка
складається з: 1) правової допомоги, що передбачена законами України
«Про адвокатуру» та «Про нотаріат» ; 2) системи правових послуг, що
ґрунтуються на нормах ЦК України; 3) системи соціально-юридичних послуг,
які надаються відповідно до Закону України «Про соціальні послуги». При
цьому соціальні послуги є поняттям досить широким і включає комплекс
правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних,
реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи
чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та
потребують сторонньої допомоги. Розрізняє поняття правової допомоги і
правової консультації Резолюція № (78) 8 від 1978 р. Комітету Міністрів
Ради Європи про правову допомогу і консультації. Під правовою допомогою
розуміється: 1) можливість особи використовувати або захищати свої права
у будь-яких судах, компетентних виносити рішення у цивільних,
адміністративних тощо справах; 2) усі витрати, понесені особою, якій
надається правова допомога, у ході захисту своїх прав і, зокрема,
гонорари адвокатів, мита, витрати на експертизу, відшкодування витрат
свідків і витрати на переклад; 3) звільнення від внесення застави або
депозиту на покриття судових витрат.

Правова консультація передбачає забезпечення особам, які перебувають у
економічно несприятливому становищі, можливість одержання необхідної
правової консультації з усіх питань, що можуть стосуватися їхніх прав та
інтересів.

Отже, стосовно правової допомоги в адміністративних судах, її можна
визначити як надання правових (юридичних) послуг особами, які мають
спеціальні (юридичні) знання.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті для надання правової допомоги
при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура. У випадках,
встановлених законом, правова допомога може надаватися й іншими
фахівцями в галузі права. Порядок і умови надання правової допомоги,
права й обов’язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які беруть
участь в адміністративному процесі і надають правову допомогу,
визначаються КАС України та іншими законами.

Згідно з Законом України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру»
адвокатура У країни є добровільним професійним громадським об’єднанням,
покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та
представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб
без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.

Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту,
стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох
років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на
заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.
Адвокати дають консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні і
письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші
документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах,
які вони ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державних
органах, перед громадянами та юридичними особами; подають юридичну
допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове
забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян
і юридичних осіб, виконують свої обов’язки відповідно до
кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та
попереднього слідства.

Адвокат може здійснювати й інші види юридичної допомоги, передбачені
законодавством.

У випадках, встановлених законом, правова допомога може надаватися й
іншими фахівцями в галузі права. Так, Рішенням Конституційного Суду
України у справі про право вільного вибору захисника № 1-17/2000 від 16
листопада 2000 р. визначено, що суб’єктами правової допомоги є також:
державні органи України, до компетенції яких входить надання правової
допомоги (Міністерство юстиції України, Міністерство праці та соціальної
політики України, нотаріат тощо); суб’єкти підприємницької діяльності,
які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному
законодавством України; об’єднання громадян для здійснення своїх прав та
свобод. Правову допомогу юридичним особам при розгляді справ у суді
можуть надавати також юрисконсульти та інші фахівці у галузі права, які
діють на підставі договорів про надання правових послуг.

3. Суд повністю або частково звільняє особу від оплати правової допомоги
і забезпечує надання правової допомоги у випадках та порядку,
встановлених законом, якщо відповідний орган відмовив особі у
забезпеченні правової допомоги.

Надання безоплатної правової допомоги є однією із гарантій реалізації
конституційного принципу рівності осіб, незалежно від їх майнового
стану.

Чинним законодавством України визначено категорії осіб, яким надається
безоплатна правова допомога. До них, зокрема,

належать: ветерани війни, які мають право на правову допомогу в
питаннях, пов’язаних із соціальним забезпеченням (ст. 22 ч. 2 Закону
України «Про статус ветеранів війни і гарантії їх соціального захисту»);
особи, які потерпіли від незаконних дій органів дізнання, досудового
слідства, прокуратури і суду, які мають право на правову допомогу у
зв’язку з відшкодуванням завданої такими діями шкоди (ст. З п. 4 Закону
України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину
незаконними діями органів дізнання, слідства, прокуратури і суду») тощо.
Відповідно до ст. 5 ч. 4 Закону України «Про соціальні послуги», право
на правову допомогу у вигляді консультацій з питань чинного
законодавства, здійснення захисту прав та інтересів, сприяння
застосуванню державного примусу і реалізації юридичної відповідальності
осіб, що вдаються до протиправних дій проти них, такими особами є: 1)
особи, які не здатні до самообслуговування у зв’язку з похилим віком,
хворобою, інвалідністю і не мають рідних, які повинні забезпечити їм
догляд і допомогу; 2) особи, які перебувають у складній життєвій
ситуації у зв’язку з безробіттям і зареєстровані у державній службі
зайнятості як такі, що шукають роботу, стихійними лихами, катастрофами;
3) діти та молодь, які перебувають у складній життєвій ситуації у
зв’язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпритульністю,
конфліктами і жорстоким ставленням у сім’ї.

Оплата праці захисника у разі його участі у справі за призначенням суду
проводиться за рахунок коштів державного бюджету в порядку і розмірах,
встановлених Кабінетом Міністрів

Стаття 17. Компетенція адміністративних судів

щодо вирішення адміністративних справ

1. Компетенція адміністративних судів поширюється на:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із с&