.

Ківалов С.В., Харитонов С.В. та ін. 2005 – Кодекс адміністративного судочинства України. Науково-практичний коментар (книга)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 59229
Скачать документ

Ківалов С.В., Харитонов С.В. та ін. 2005 – Кодекс адміністративного
судочинства України. Науково-практичний коментар

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ………………….. 8

Стаття 1. Призначення Кодексу адміністративного

судочинства України ………………………. 8

Стаття 2. Завдання адміністративного судочинства 9

Стаття 3. Визначення понять ………………. 17

Стаття 4. Правосуддя в адміністративних справах 37

Стаття 5. Законодавство про адміністративне

судочинство……………………………… 38

Стаття 6. Право на судовий захист………….. 40

Стаття 7. Принципи адміністративного судочинства 43

Стаття 8. Верховенство права………………. 45

Стаття 9. Законність……………………… 48

Стаття 10. Рівність усіх учасників

адміністративного процесу перед законом і судом 53

Стаття 11. Змагальність сторін, диспозитивність

та офіційне з’ясування всіх обставин у справі.. 56

Стаття 12. Гласність і відкритість

адміністративного процесу…………………. 58

Стаття 13. Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень

адміністративного суду……………………. 64

Стаття 14. Обов’язковість судових рішень……. 66

Стаття 15. Мова, якою здійснюється

адміністративне судочинство……………….. 68

Стаття 16. Правова допомога при вирішенні

справ в адміністративному суді…………….. 69

РОЗДІЛ II. ОРГАНІЗАЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО

СУДОЧИНСТВА………………………………… 73

Глава 1. Адміністративна юрисдикція і підсудність

адміністративних справ ………………………  73

Стаття 17. Компетенція адміністративних судів

щодо вирішення адміністративних справ………. 73

Стаття 18, Предметна підсудність

адміністративних справ……………………. 76

Стаття 19. Територіальна підсудність

адміністративних справ……………………. 79

Стаття 20. Інстанційна підсудність

адміністративних справ……………………. 81

Стаття 21. Підсудність кількох пов’язаних

між собою вимог………………………….. 82

Стаття 22. Передача адміністративної справи

з одного адміністративного суду до іншого…… 84

Глава 2. Склад суду. Відводи…………………. 86

Стаття 23. Здійснення адміністративного

судочинства суддею одноособове…………….. 86

Стаття 24. Здійснення адміністративного

судочинства колегією суддів……………….. 87

Стаття 25. Порядок вирішення питань колегією

суддів………………………………….. 89

Стаття 26. Незмінність складу суду…………. 90

Стаття 2 7. Підстави для відводу (самовідводу) судді    91

Стаття 28. Недопустимість повторної участі судді

в розгляді адміністративної справи…………. 92

Стаття 29. Підстави для відводу (самовідводу) секретаря судового
засідання, експерта,

спеціаліста, перекладача………………….. 94

Стаття ЗО. Заява про відвід (самовідвід)……. 97

Стаття 31. Порядок вирішення питання про

відвід (самовідвід)………………………. 98

Стаття 32. Наслідки відводу (самовідводу) судді 99

Глава 3. Судові виклики і повідомлення……….. 101

Стаття 33. Повістки………………………. 101

Стаття 34. Зміст повістки ………………… 103

Стаття 35. Вручення повістки ……………… 104

Стаття 36. Час вручення повістки…………… 107

Стаття 37. Наслідки відмови від одержання

повістки………………………………… 109

‘ Стаття 38. Виняткові засоби судових викликів

і повідомлень…………………………… ..110

Стаття 39. Виклик відповідача, третіх осіб, свідків,

місце фактичного перебування яких невідоме …. 111

Стаття 40. Обов’язок повідомити про зміну адреси

та причини неприбуття в судове засідання……. 112

Глава 4. Фіксування адміністративного процесу … 113

Стаття 41. Фіксування судового засідання

технічними засобами………………………. 113

Стаття 42. Ведення журналу судового засідання.. 118

Стаття 43. Зауваження щодо технічного запису

і журналу судового засідання………………. 119

Стаття 44. Відтворення та роздрукування

технічного запису судового засідання……….. 121

Стаття 45. Складення протоколу…………….. 122

Стаття 46. Зміст протоколу………………… 124

Глава 5. Учасники адміністративного процесу…… 126

§ 1. Особи, які беруть участь у справі……… 126

Стаття 47. Склад осіб, які беруть участь у справі 126

Стаття 48. Адміністративна процесуальна

правосуб’єктність………………………… 127

Стаття 49. Права та обов’язки осіб, які беруть

участь у справі………………………….. 129

Стаття 50. Сторони ………………………. 132

Стаття 51. Права та обов’язки сторін……….. 134

Стаття 52. Заміна неналежної сторони……….. 137

Стаття 53. Треті особи……………………. 138

Стаття 54. Права та обов’язки третіх осіб…… 141

Стаття 55. Процесуальне правонаступництво…… 141

Стаття 56. Представники……………….. …….143

Стаття 57. Особи, які не можуть бути

представниками…………………………… 150

Стаття 58. Документи, що підтверджують

повноваження представників………………… 151

Стаття 59. Повноваження представника в суді…. 156

Стаття 60. Участь у справі органів та осіб, яким законом надано право
захищати права,

свободи та інтереси інших осіб . ………….. 161

Стаття 61. Особливості повноважень органів та осіб, яким законом надано
право захищати

права, свободи та інтереси інших осіб в суді… 164

§ 2. Інші учасники адміністративного процесу .. 167

Стаття 62. Особи, які є іншими учасниками

адміністративного процесу………………. …..167

Стаття 63. Секретар судового засідання……… 168

Стаття 64. Судовий розпорядник…………….. 169

Стаття 65. Свідок……………………… ….171

Стаття 66. Експерт…………………….. …..175

Стаття 67. Спеціаліст………………… ……..182

Стаття 68. Перекладач…………………… …185

Глава 6. Докази…………………. ,………. 187

Стаття 69. Поняття доказів………………… 187

Стаття 70. Належність та допустимість доказів . 189

Стаття 71. Обов’язок доказування ………….. 190

Стаття 72. Підстави для звільнення від доказування       191

Стаття 73. Забезпечення доказів……………. 193

Стаття 74. Способи забезпечення доказів ……. 193

Стаття 75. Заява про забезпечення доказів

та порядок її розгляду……………………. 194

Стаття 76. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх

представників……………………………. 195

Стаття 77. Показання свідка……………….. 196

Стаття 78. Допит свідка за місцем його

проживання або в місці його перебування…….. 197

Стаття 79. Письмові докази ……………….. 198

Стаття 80. Речові докази …………………. 201

Стаття 81. Призначення судової експертизи…… 204

Стаття 82. Висновок експерта ……………… 213

Стаття 83. Комісійна експертиза …………… 218

Стаття 84. Комплексна експертиза ………….. 219

Стаття 85. Додаткова і повторна експертиза …. 221

Стаття 86. Оцінка доказів…………………. 222

Глава 7. Судові витрати…………………….. 224

Стаття 87. Види судових витрат…………….. 224

Стаття 88. Зменшення розміру судових витрат або звільнення від їх
оплати, відстрочення та

розстрочення судових витрат……………….. 225

Стаття 89. Сплата і повернення судового збору.. 226

Стаття 90. Витрати на правову допомогу……… 228

Стаття 91. Витрати сторін та їхніх представників,

що пов’язані із прибуттям до суду………….. 228

Стаття 92. Витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів,
перекладачів та

проведенням судових експертиз……………… 229

Стаття 93. Витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів на місці та
вчиненням інших дій,

необхідних для розгляду справи…………….. 232

Стаття 94. Розподіл судових витрат…………. 232

Стаття 95. Розподіл витрат при відмові позивача

від адміністративного позову……………. …..234

Стаття 96. Судові витрати, пов’язані з примиренням

сторін………………………………….. 234

Стаття 97. Визначення розміру судових

витрат…………………………………. 235

Стаття 98. Рішення щодо судових витрат……… 235

Глава 8. Строки……………………………. 235

Стаття 99. Строк звернення до адміністративного

суду……………………………………. 235

Стаття 100. Наслідки пропущення строків

звернення до адміністративного суду ……….. 237

Стаття 101. Процесуальні строки …………… 238

Стаття 102. Поновлення та продовження

процесуальних строків…………………….. 240

Стаття 103. Обчислення процесуального строку… 242

РОЗДІЛ III. ПРОВАДЖЕННЯ У СУДІ

ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ ………………………….. 245

Глава 1. Звернення до адміністративного суду та

відкриття провадження в адміністративній справі . 245

Стаття 104. Право на звернення до адміністративного

суду……………………………………. 245

Стаття 105. Форма і зміст адміністративного позову 248

Стаття 106. Вимоги до позовної заяви……….. 250

Стаття 107. Відкриття провадження в

адміністративній справі…………………… 253

Стаття 108. Залишення позовної заяви без руху,

повернення позовної заяви…………………. 256

Стаття 109. Відмова у відкритті провадження

в адміністративній справі…………………. 258

Глава 2. Підготовче провадження……………… 260

Стаття 110. Підготовка справи до судового розгляду

Стаття 111. Попереднє судове засідання…… …..263

Стаття 112. Відмова від адміністративного позову та визнання
адміністративного позову під час

підготовчого провадження………………….. 264

Стаття 113. Примирення сторін під час підготовчого

провадження……………………………… 266

Стаття 114. Пропозиція суду про надання

додаткових доказів та пояснень…………….. 268

Стаття 115. Судове доручення………………. 268

Стаття 116. Об’єднання і роз’єднання справ….. 270

Стаття 117. Забезпечення адміністративного позову …271

Стаття 118. Порядок забезпечення адміністративного

позову………………………………….. 274

Стаття 119. Ознайомлення зі справою………… 277

Стаття 120. Обов’язковість особистої участі…. 277

Стаття 121. Судові рішення за наслідками

підготовчого провадження………………….. 277

Глава 3. Судовий розгляд справи……………… 282

Стаття 122. Розгляд адміністративної справи у

судовому засіданні……………………….. 282

Стаття 123. Головуючий у судовому засіданні…. 283

Стаття 124. Відкриття судового засідання……. 284

Стаття 125. Роз’яснення перекладачеві його прав

та обов’язків, присяга перекладача…………. 285

Стаття 126. Повідомлення про повне фіксування

судового процесу технічними засобами……….. 287

Стаття 127. Оголошення складу суду і

роз’яснення права відводу………………. — 287

Стаття 128. Наслідки неприбуття в судове

засідання особи, яка бере участь у справі…… 288

Стаття 129. Наслідки неприбуття в судове

засідання свідка, експерта, спеціаліста…….. 290

Стаття 130. Роз’яснення особам, які беруть

участь у справі, їхніх прав та обов’язків…… 290

Стаття 131. Роз’яснення прав і обов’язків експерта,

присяга експерта…………………………. 291

Стаття 132. Роз’яснення спеціалісту його прав

і обов’язків……………………………. 293

Стаття 133. Вирішення судом клопотань осіб,

які беруть участь у справі………………… 293

Стаття 134. Обов’язки присутніх у залі судового

засідання……………………………….. 293

Стаття 135. Початок судового розгляду справи

по суті…………………………………. 295

Стаття 136. Відмова від адміністративного позову, визнання
адміністративного позову, примирення

сторін під час судового розгляду…………… 295

Стаття 137, Зміна позовних вимог…………… 296

Стаття 138. Дослідження доказів……………. 297

Стаття 139. Пояснення осіб, які беруть участь

у справі………………………………… 298

Стаття 140. Встановлення порядку дослідження

інших доказів……………………………. 299

Стаття 141. Порядок допиту свідків…………. 300

Стаття 142. Порядок допиту малолітніх і

неповнолітніх свідків…………………….. 302

Стаття 143. Дослідження письмових доказів…… 304

Стаття 144. Дослідження змісту особистих паперів, листів, записів
телефонних розмов,

телеграм та інших видів кореспонденції……… 304

Стаття 145. Дослідження речових доказів _ ….. 305

Стаття 146. Дослідження звуко- і відеозаписів.. 306

Стаття 147. Огляд доказів на місці…………. 307

Стаття 148. Дослідження висновку експерта…… 308

Стаття 149. Консультації та роз’яснення

спеціаліста……………………………… 309

Стаття 150. Відкладення розгляду справи

або оголошення перерви в її розгляді……….. 310

Стаття 151. Закінчення з’ясування обставин

та перевірки їх доказами………………….. 312

Стаття 152. Судові дебати…………………. 312

Стаття 153. Вихід суду для ухвалення рішення… 314

Стаття 154. Таємниця нарадчої кімнати………. 315

Глава 4. Залишення позовної заяви без розгляду.

Зупинення, закриття провадження у справі……… 315

Стаття 155. Залишення позовної заяви без розгляду ……….315

Стаття 156. Зупинення та поновлення провадження

у справі………………………………… 316

Стаття 157. Закриття провадження у справі…… „ 319

Глава 5. Судові рішення…………………….. 320

Стаття 158. Види судових рішень……………. 320

Стаття 159. Законність і обґрунтованість рішення  321

Стаття 160. Порядок ухвалення судових рішень,

їх форма………………………………… 323

Стаття 161. Питання, які вирішує суд при

прийнятті постанови………………………. 327

Стаття 162. Повноваження суду при вирішенні

справи …………………………………. 328

Стаття 163. Зміст постанови……………. …….330

Стаття 164. Постанова щодо частини позовних

вимог…………………………………… 331

Стаття 165. Зміст ухвали………………….. 332

Стаття 166. Окремі ухвали суду…………….. 334

Стаття 167. Проголошення судового рішення, видача або направлення
судового рішення особам,

які беруть участь у справі………………. …335

Стаття 168. Додаткове судове рішення…… ……..336

Стаття 169. Виправлення описок і очевидних

арифметичних помилок у судових рішеннях…….. 338

Стаття 170. Роз’яснення судового рішення…. ….339

Глава 6. Особливості провадження в окремих

категоріях адміністративних справ …………… 341

Стаття 171. Особливості провадження у справах щодо оскарження
нормативно-правових

актів…………………………………… 341

Стаття 172. Особливості провадження у справах щодо оскарження рішень,
дій або бездіяльності виборчих комісій, комісій з референдуму,

членів цих комісій……………………….. 346

Стаття 173. Особливості провадження у справах

щодо уточнення списку виборців…………….. 350

Стаття 174. Особливості провадження у справах щодо оскарження рішень,
дій або бездіяльності органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування, засобів масової інформації, підприємств, установ,
організацій, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників
засобів масової інформації, які порушують

законодавство про вибори та референдум……… 351

Стаття 175. Особливості провадження у справах щодо оскарження дій або
бездіяльності кандидатів, їхніх довірених осіб, партії (блоку), місцевої
організації партії (блоку місцевих організацій партій), їхніх посадових
осіб та уповноважених осіб, ініціативних груп референдуму, інших
суб’єктів ініціювання референдуму, офіційних

спостерігачів від суб’єктів виборчого процесу.. 353

Стаття 176. Особливості провадження у справах щодо скасування реєстрації
кандидата

на пост Президента України………………… 355

Стаття 177. Особливості судових рішень за наслідками розгляду справ,
пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму,

та їх оскарження…………………………. 357

Стаття 178. Особливості здійснення представництва у справах, пов’язаних
з виборчим процесом чи

процесом референдуму……………………… 359

Стаття 179. Особливості обчислення строків у справах, пов’язаних з
виборчим процесом чи

процесом референдуму, та наслідки їх порушення. 360

Стаття 180. Особливості провадження у справах про

дострокове припинення повноважень народного

депутата України в разі невиконання ним вимог

щодо несумісності………………………… 362

Стаття 181. Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або
бездіяльності державної

виконавчої служби………………………… 363

Стаття 182. Особливості провадження у справах за адміністративними
позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації

права на мирні зібрання…………………… 365

Стаття 183. Особливості провадження у справах за

адміністративними позовами про усунення обмежень у

реалізації права на мирні зібрання…………. 367

РОЗДІЛ IV. ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ…………… 369

Глава 1. Апеляційне провадження……………… 369

Стаття 184. Суд апеляційної інстанції………. 369

Стаття 185. Право на апеляційне оскарження….. 371

Стаття 186. Порядок і строки апеляційного

оскарження………………………………. 374

Стаття 187. Вимоги до заяви про апеляційне

оскарження та до апеляційної скарги………… 377

Стаття 188. Дії суду першої інстанції після

одержання апеляційних скарг……………….. 379

Стаття 189. Прийняття апеляційної скарги судом

апеляційної інстанції…………………….. 380

Стаття 190. Підготовка справи до апеляційного

розгляду………………………………… 382

Стаття 191. Заперечення на апеляційну

скаргу………………………………….. 384

Стаття 192. Приєднання до апеляційної скарги… 385

Стаття 193. Відмова від апеляційної скарги, зміна апеляційної скарги під
час апеляційного

провадження……………………………… 386

Стаття 194. Відмова позивача від адміністративного позову, примирення
сторін під час апеляційного

провадження……………………………… 388

Стаття 195. Межі перегляду судом апеляційної

інстанції……………………………….. 389

Стаття 196, Апеляційний розгляд справи в судовому

засіданні…………………………….. ….390

Стаття 197. Апеляційний розгляд справи в порядку

письмового провадження……………………. 393

Стаття 198. Повноваження суду апеляційної

інстанції за наслідками розгляду апеляційної

скарги на постанову суду………………….. 394

Стаття 199. Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками
розгляду апеляційної

скарги на ухвалу суду…………………….. 396

Стаття 200. Підстави для залишення апеляційної

скарги без задоволення, а судового рішення без змія     398

Стаття 201. Підстави для зміни судового рішення 398

Стаття 202. Підстави для скасування судового

рішення й ухвалення нового рішення…………. 399

Стаття 203. Підстави для залишення позовної заяви

без розгляду або закриття провадження у справі. 399

Стаття 204. Підстави для скасування судового

рішення і направлення справи на новий розгляд.. 401

Стаття 205. Судові рішення суду апеляційної

інстанції………………………. ,……. 402

Стаття 206. Зміст ухвали суду апеляційної

інстанції…………… ,………………… 404

Стаття 207. Зміст постанови суду апеляційної

інстанції…………………………… ,… 406

Стаття 208. Окрема ухвала суду апеляційної

інстанції……………………………….. 408

Стаття 209. Повернення адміністративної справи. 409

Глава 2. Касаційне провадження………………. 410

Стаття 210, Суд касаційної інстанції……….. 410

Стаття 211. Право на касаційне оскарження…… 411

Стаття 212. Порядок і строки касаційного

оскарження………………………………. 412

Стаття 213. Вимоги до касаційної скарги…….. 415

Стаття 214. Прийняття касаційної скарги

судом касаційної інстанції………………… 418

Стаття 215. Підготовка справи до касаційного

розгляду………………………………… 420

Стаття 216. Заперечення на касаційну скаргу…. 422

Стаття 217. Приєднання до касаційної скарги…. 424

Стаття 218. Відмова від касаційної скарги, зміна касаційної скарги під
час касаційного

провадження……………………………… 426

Стаття 219. Відмова позивача від адміністративного позову, примирення
сторін

підчас касаційного провадження…………….. 428

Стаття 220. Межі перегляду судом касаційної

інстанції……………………………….. 429

Стаття 221, Касаційний розгляд справи у

судовому засіданні……………………….. 430

Стаття 222. Касаційний розгляд справи в порядку

письмового провадження……………………. 433

Стаття 223. Повноваження суду касаційної

інстанції за наслідками розгляду касаційної

скарги…………………………………. ‘434

Стаття 224. Підстави для залишення касаційної

скарги без задоволення, а судових рішень —

без змін………………………………. …437

Стаття 225. Підстави для зміни судових рішень.. 438

Стаття 226. Підстави для скасування судового

рішення суду апеляційної інстанції та залишення

в силі судового рішення суду першої інстанції.. 439

Стаття 227. Підстави для скасування судових

рішень з направленням справи для продовження

розгляду або на новий розгляд……………… 439

Стаття 228. Підстави для залишення позовної

заяви без розгляду або закриття провадження

у справі………………………………… 442

Стаття 229. Підстави для скасування судових

рішень і ухвалення нового судового рішення….. 443

Стаття 230. Судові рішення суду касаційної

інстанції……………………. -….. •… 443

Стаття 231. Зміст ухвали суду касаційної

інстанції……………………………….. 447

Стаття 232. Зміст постанови суду касаційної

інстанції……………………………….. 451

Стаття 233. Окрема ухвала суду касаційної

інстанції ………………………………. 454

Стаття 234. Повернення адміністративної справи 456

Глава 3. Провадження за винятковими

обставинами……………………………….. 458

Стаття 235. Суд, який переглядає судові

рішення за винятковими обставинами…………. 458

Стаття 236. Право на оскарження судових

рішень за винятковими обставинами………….. 460

Стаття 237. Підстави для провадження за

винятковими обставинами…………………… 463

Стаття 238. Строк оскарження за винятковими

обставинами…………………………….. ,465

Стаття 239. Порядок подання скарги до

Верховного Суду України…………………… 466

Стаття 240. Допуск скарги до провадження

за винятковими обставинами………………… 468

Стаття 241. Порядок провадження за

винятковими обставинами…………………… 470

Стаття 242. Повноваження Верховного Суду

України за наслідками провадження за

винятковими обставинами…………………… 472

Стаття 243. Постанова Верховного Суду України про

задоволення скарги…………………… ,… 473

Стаття 244. Постанова Верховного Суду України

про відмову в задоволенні скарги…………… 475

Глава 4. Провадження за нововиявленими

обставинами……………………………….. 476

Стаття 245. Підстави для провадження за

нововиявленими обставинами………………… 476

Стаття 246. Право подати заяву про перегляд

судового рішення за нововиявленими обставинами. 480

Стаття 247. Строк звернення про перегляд

судового рішення за нововиявленими

обставинами……………………………… 481

Стаття 248. Вимоги до заяви про перегляд

судового рішення за нововиявленими обставинами. 482

Стаття 249. Порядок подання заяви про перегляд

судового рішення за нововиявленими обставинами. 484

Стаття 250. Відкриття провадження за

нововиявленими обставинами………………… 485

Стаття 251. Відмова від заяви про перегляд

судового рішення за нововиявленими

обставинами та її наслідки………………… 487

Стаття 252. Порядок здійснення перегляду

судового рішення за нововиявленими обставинами. 488

Стаття 253. Судове рішення за наслідками

провадження за нововиявленими обставинами…… 489

РОЗДІЛ V. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПИТАННЯ,

ПОВ’ЯЗАНІ З ВИКОНАННЯМ СУДОВИХ РІШЕНЬ

В АДМІНІСТРАТИВНИХ СПРАВАХ………………….. 491

Стаття 254. Набрання судовим рішенням законної

сили……………………………………. 491

Стаття 255. Наслідки набрання законної сили

судовим рішенням…………………………. 493

Стаття 256. Постанови суду, які виконуються

негайно_ ……………………………….. 494

Стаття 257. Порядок виконання судових рішень

в адміністративних справах………………… 496

Стаття 258. Звернення судових рішень

в адміністративних справах до примусового

виконання…………………………………. 497

Стаття 259. Зміст виконавчого листа………… 499

Стаття 260. Видача дубліката виконавчого листа 499

Стаття 261. Поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого
документа до

виконання…………………………………. 500

Стаття 262. Примирення сторін у процесі

виконання…………………………………. 502

Стаття 263. Відстрочення і розстрочення виконання, зміна чи встановлення
способу

і порядку виконання судового рішення……….. 503

Стаття 264. Заміна сторони виконавчого

провадження……………………………… 508

Стаття 265. Поворот виконання судових рішень .. 509

Стаття 266. Особливості повороту виконання

в окремих категоріях адміністративних справ…. 511

Стаття 267. Судовий контроль за виконанням

судових рішень в адміністративних справах…… 511

РОЗДІЛ VI. ЗАХОДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО

ПРИМУСУ…………………………………… 513

Стаття 268. Підстави і порядок застосування

заходів процесуального примусу…………….. 513

Стаття 269. Види заходів процесуального примусу 515

Стаття 270. Попередження і видалення із зали

судового засідання……………………….. 516

Стаття 271. Тимчасове вилучення доказів для

дослідження судом………………………… 516

Стаття 272. Привід……………………….. 517

РОЗДІЛ VII. ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ

ПОЛОЖЕННЯ…………………………………. 520

Після набуття Україною незалежності перед нею постало складне завдання
побудови правової демократичної держави, становлення нових демократичних
інститутів. Правова реформа, що почалася одразу після виходу зі складу
СРСР, мала метою саме ці перетворення, які створили підґрунтя для
інтеграції України у світове співтовариство.

У 2001 році Верховною Радою України на розвиток ідеї поділу влади і
закріплення спеціалізації судової влади приймається низка законодавчих
актів, що докорінно змінили систему судоустрою та процедуру провадження
справ у судових органах. Нова система судів загальної юрисдикції
будується за принципом територіальності і спеціалізації, що є
прогресивною формою організації діяльності судової системи, оскільки
спеціалізація судів створює необхідні умови для незворотних перетворень
у напрямку демократизації судової влади. У процесі реалізації цієї ідеї
в Україні створено єдину судову систему судів загальної юрисдикції у
складі місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів та Верховного
Суду України.

Істотним етапом цього процесу є запровадження в Україні системи
адміністративних судів, що відображає тенденції розвитку засобів захисту
прав громадян у їх відносинах з державною владою. У свою чергу це
зумовило потребу у створенні такого механізму, котрий здатний виконувати
функції забезпечення законності та поваги до суб’єктивних прав,
гарантувати правову захищеність відповідних суб’єктів.

Кардинальні перетворення, що відбуваються у нашому суспільстві з моменту
набуття Україною незалежності, потребують відповідного правового
забезпечення. Конституція України, визначаючи підґрунтя побудови
правової держави і громадянського суспільства: поділ влади між різними
державними інституціями, пріоритет прав людини і громадянина, судовий
захист цих прав тощо, вперше встановила універсальне правило, згідно з
яким кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб. Це зумовлює актуальність запровадження
адміністративної юстиції, створення у судовій системі України
адміністративних судів різного рівня.

Процес створення системи адміністративних судів з метою захисту прав і
свобод громадян у сфері виконавчої влади почався ще у 1992 році, з
прийняттям Концепції судово-правової реформи.

Першим реальним кроком на цьому шляху стало прийняття Закону України
«Про судоустрій України», який визначив місце адміністративних судів у
системі судів загальної юрисдикції і встановив трирічний строк для
їхнього створення.

У 2002 році Указом Президента «Про кількість суддів Апеляційного суду
України, Касаційного суду України та Вищого адміністративного суду
України» створено Вищий адміністративний суд.

Відповідно до Указу Президента України від 16 листопада 2004 р. «Про
утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження
їхньої мережі та кількісного складу суддів» з 1 січня 2005 р. створено в
системі адміністративних судів України місцеві адміністративні суди та 7
апеляційних адміністративних судів відповідно до семи апеляційних
округів. Таким чином, практично завершився процес організації системи
адміністративних судів.

Паралельно із організаційним відбувався також процес
нормативно-правового забезпечення формування адміністративної юстиції в
Україні.

Підготовка проекту Адміністративно-процесуального кодексу почалася у
1996 році, коли була створена робоча група на чолі з Першим заступником
Голови Верховного Суду України В. Стефанюком, яка підготувала проект АПК
України.

Паралельно було створено ще декілька альтернативних проектів
Адміністративно-процесуального кодексу, що передбачали, попри
декларування аналогічних принципів, різні шляхи їхнього досягнення.

У липні 2005 року було прийнято Кодекс адміністративного судочинства
України, що набрав чинності 1 вересня цього ж року. З прийняттям цього
Закону фактично завершився перший, найважливіший етап процесу
нормативно-правового забезпечення діяльності адміністративних судів в
Україні.

Кодекс адміністративного судочинства посідає серед інших кодифікованих
актів особливе місце, оскільки належить до основних законодавчих актів,
що мають метою захист прав і свобод суб’єктів права від свавілля органів
публічної влади. Як новаторський законодавчий акт, Кодекс
адміністративного судочинства 2005 р. встановлює основні засади
здійснення адміністративного судочинства, дає визначення основних понять
і категорій, що застосовуються у цій сфері, а також містить значну
кількість норм, що регулюють відносини, пов’язані із судовим захистом
прав, невідомі раніше чинному законодавству.

У зв’язку з наявністю у Кодексі адміністративного судочинства України
значної кількості нових положень концептуального характеру, виникає
необхідність їхнього тлумачення, визначення сутності та особливостей
змісту у нових умовах, що й зумовило необхідність підготовки цього
наукового коментаря, призначенням якого є надання допомоги в
ознайомленні з новими положеннями адміністративного судового процесу як
практичним працівникам, так і усім, хто стикається з необхідністю
захисту своїх прав у такому порядку.

Коментар підготовлено викладачами Одеської національної юридичної
академії, за участі суддів та практичних працівників-правників.

Автори сподіваються, що коментар до Кодексу адміністративного
судочинства України стане у нагоді юристам-практикам, практичним
працівникам, науковцям та викладачам-правникам, студентам вищих
юридичних навчальних закладів, а також всім, кого цікавлять питання
судового захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та
інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень
з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх
посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних
управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання
делегованих повноважень.

Доктор юридичних наук, академік, ректор Одеської національної юридичної
академії

С.В.Ківалов

Стаття 1. Призначення Кодексу адміністративного судочинства України

1. Кодекс адміністративного судочинства України визначає повноваження
адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції,
порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення
адміністративного судочинства.

Стаття, що коментується визначає предмет, тобто сферу відносин, яка
потребує законодавчого регулювання. Відповідно за КАС України
визначаються повноваження адміністративного суду, тобто вирішуються
питання про підвідомчість та підсудність справ адміністративним судам,
коло їх повноважень з розгляду цих справ, розмежування компетенції між
адміністративними та іншими судами судової системи України.

Аналіз коментованої статті дозволяє дійти висновку про спрямованість КАС
України на регулювання порядку звернення до адміністративних судів та
порядку здійснення адміністративного судочинства. При цьому КАС України
встановлюються основні засади здійснення адміністративного судочинства,
дається визначення основних понять і категорій, що застосовуються у цій
сфері.

Стаття 2. Завдання адміністративного судочинства

1.       Завданням адміністративного судочинства є захист прав,свобод та
інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері
публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади,
органів місцевого самоврядування,

їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними
владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на
виконання делегованих повноважень.

2.       До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які
рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень,крім
випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи
законами України встановлено інший порядок

судового провадження.

3.   У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів
владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті
(вчинені) вони:

1)       на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією та законами України;

2)       з використанням повноваження з метою, з якою це повно

важення надано;

3)       обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають
значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4)   безсторонньо (неупереджено);

5)       добросовісно;

6)       розсудливо;

7)       з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи
несправедливій дискримінації;

8)   пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між
будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи
і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9)       з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття

рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

1. Стаття, що коментується, містить норму-завдання, що має субсидіарний
характер, оскільки вказує на обставини здійснення правосуддя у
адміністративних справах, спрямованість на оптимізацію практики
правосуддя шляхом визначення функцій адміністративного судового процесу
та об’єктів судового захисту. Завдання адміністративної юстиції
співпадають із загальними завданнями правосуддя як одного з різновидів
державної влади в системі розподілу влад: це розгляд і вирішення спору
про право, поновлення порушених суб’єктивних прав громадян і
організацій, зміцнення законності у державі. Безпосереднім завданням
адміністративної юстиції є вирішення адміністративно-правових спорів у
сфері державної влади та управління. Спрямованість адміністративного
судочинства визначає його сферу та об’єкт судового захисту у межах цього
судочинства, а також відокремлює дане судочинство від інших його форм.

Суспільні відносини, що виникають при здійсненні адміністративного
судочинства є специфічними і полягають у захисті прав, свобод та
інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері
публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб,
інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на
основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя у адміністративних
справах виникають з метою розгляду адміністративних справ за позовом
зацікавленої особи та з метою захисту прав, свобод та охоронюваних
правом інтересів фізичних юридичних осіб та прав і інтересів юридичних
осіб. Таким чином, предметом адміністративного процесуального права у
сфері здійснення адміністративного судочинства є правовідносини, що
складаються у зв’язку з реалізацією зацікавленими особами права на
судовий захист. Особливістю даних відносин є те, що вони пов’язані із
реалізацією прав, свобод та інтересів суб’єктів у сфері
публічно-правових відносин і спрямовані на захист від порушень з боку
публічної влади при здійсненні нею владних управлінських функцій.

Публічно-правові відносини, як наукова категорія, з’явилися не так
давно, і, зокрема, у зв’язку з визнанням існування більш загальної
категорії — публічне право. Характерним для публічного права є
формування та використання владних відносин, за яких норми приймаються і
реалізуються за принципом «команда-виконання». Суб’єкт прийняття
обов’язкових рішень не зв’язаний згодою сторони, якій вони адресовані.
Більше того, публічні правовідносини виникають, зазвичай,всупереч
бажанню іншої сторони. По-друге, суб’єкти публічного права є жорстко
зв’язаними законами, сфера їх діяльності окреслена правовими рамками.
Суб’єкти публічного права мають право діяти на свій розсуд у
встановлених межах повноважень. Тут діє принцип «Можна тільки те, що
дозволено», протилежний принципу приватного права, і перелік повноважень
є закритим. По-третє, для правового регулювання у публічній сфері
характерним є зобов’язування, тобто покладення на суб’єктів публічного
права обов’язку діяти в певному напрямку для досягнення тієї чи іншої
мети. Це зобов’язування може бути як загально-нормативним, так і мати
значення конкретного припису. По-четверте, досить часто імперативний
метод проявляється у забороні певних дій. Норми-заборони окреслюють
сферу неправомірної поведінки, застерігаючи суб’єктів від неї.

Отже, публічне право — це така правова сфера, в основі якої лежать
державні інтереси, тобто сама побудова і діяльність держави як публічної
влади, регламентація діяльності державного апарату, посадових осіб,
державної служби, кримінальне переслідування правопорушників,
кримінальна та адміністративна відповідальність тощо — інститути, що
побудовані у вертикальній площині, на засадах влади і підпорядкування,
на принципах субординації. Ось чому для публічного права характерним є
специфічний юридичний порядок, порядок «влади-підпорядкування», у
відповідності з яким особи, що мають владу, вправі однобічно та
безпосередньо, без будь-яких додаткових рішень інших інстанцій,
визначати поведінку інших осіб і вся система владно-примусових установ
повинна силою примусу забезпечувати повну і точну реалізацію приписів
влади, а всі інші особи — їм підкорятися. Звідси — і всі інші принципи
публічного права: різниця у правовому статусі осіб, ієрархічність
становища і різний обсяг владних повноважень у владних осіб тощо.

Публічне право — це сукупність правових норм, що складають особливу
функціонально-структурну систему, яка з метою урегулювання і захисту
суспільних інтересів за допомогою розпоряджень переважно імперативного
характеру регламентує відносини за участю держави, а також між
суб’єктами, які є фігурантами держави або знаходяться у відносинах влади
і підкорення.

Визначення предметної сфери адміністративного судового процесу у цьому
контексті є дуже важливим, оскільки є показником, по-перше,
функціонування у державі судової влади і правосуддя, і, по-друге,
обмеження свавілля органів публічної влади.

Ще одним важливим питанням, що врегульовано цією частиною коментованої
статті, є питання про межі повноважень органів адміністративної юстиції
(адміністративних судів).

Воно має принаймні два аспекти, перший з яких пов’язаний з правовими
межами публічно-правового спору. Другий стосується визначення
підвідомчості таких спорів суду.

Проблема визначення правових меж публічно-правового спору пов’язана з
природою державного управління і виконавчої влади і стосується двох її
сторін: виконання законів та розпорядництва. У відповідності до цього
йдеться про різну ступінь зв’язаності дій публічної влади законом.

Якщо закон визначає повноваження суб’єкта публічної влади в імперативній
формі, його діяльність жорстко визначена законом. Встановлення у законі
чітко окреслених повноважень органів публічної влади є гарантією захисту
суб’єктивних публічних прав громадян. З іншого боку, владні суб’єкти
наділяються так званими дискреційними повноваженнями, які дають їм певну
свободу діяти на власний розсуд при вирішення деяких питань. Але і цей
обсяг дискреційних повноважень може бути різним: закон може окреслити
межі повноважень, у яких владний суб’єкт може діяти на власний розсуд
(окреслити межі дискреційних повноважень) і перевищення цих меж буде
незаконним. Але законом може бути не передбачена якась із управлінських
ситуацій і в такому разі суб’єкт публічної влади вступає у фактичні, не
врегульовані правом відносини з громадянином або організацією.
Конкретний обов’язок владного суб’єкта діяти певним чином в такому
випадку законом не передбачений, отже, у громадян або організацій
виникає не опосередкований правом інтерес, реалізація якого не має
чіткої регламентації. Вирішення цього питання може бути двояким: у
першому випадку захисту підлягають публічні права громадян і
організацій, у другому — і інтереси також.

Статтею, що коментується, встановлюється захист не лише порушених
суб’єктивних публічних прав, але і порушених інтересів. Тобто, в даному
випадку публічно-правовий спір — це не лише спір про право і даним
Кодексом забезпечується захист публічних суб’єктивних прав громадян і
організацій як від дій і

рішень суб’єктів публічної влади, що явно суперечать закону, так і від
дій, вчинених владними суб’єктами на власний розсуд, якщо вони
перешкоджають здійсненню прав і свобод громадян.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті, до адміністративних судів
можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів
владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи
бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок
судового провадження.

Положення, що міститься у ч. 2 коментованої статті, слід розглядати у
двох аспектах. По-перше, має йтися про вирішення питання щодо принципу
встановлення кола публічно-правових спорів, підвідомчих
адміністративному суду. Друге питання стосується розподілу компетенції
між адміністративними та іншими судами судової системи.

Щодо першого аспекту, слід зазначити, що у науці адміністративного права
склалося дві точки зору відносно визначення кола правових спорів у сфері
публічного управління, які підвідомчі органам адміністративної юстиції.
Відповідно до першої, обов’язковим є встановлення переліку кола спорів,
які можуть бути розглянуті у адміністративних судах. Прихильники другої
точки зору виступають за введення загальної клаузули, тобто можливості
оскаржити до суду будь-який правовий акт, дію чи бездіяльність суб’єкта
публічного управління, що порушує права громадян або організацій, за
винятком тих, у відношенні яких це прямо заборонено законом.

Аналіз положення, що міститься у частині 2 коментованої статті, дозволяє
дійти висновку про закріплення у законі саме загальної клаузули.
Загальна клаузула відповідає теорії правової держави, зобов’язуючи
органи публічної влади та їх посадових осіб нести відповідальність за
кожен правовий акт, що приймається ними, а також за будь-які вчинені
ними дії (бездіяльність).

Запровадження адміністративного судочинства зумовило необхідність
розмежування компетенції між адміністративними судами і Конституційним
Судом України; між адміністративними судами і загальними судами;
адміністративними та господарськими судами. Відповідні положення щодо
розмежування компетенції між” адміністративними та загальними і
господарськими судами містяться у Перехідних положеннях КАС України.

Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові
справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2)
що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; 3) про
накладення адміністративних стягнень; 4) щодо відносин, які відповідно
до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його
внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Отже, не підлягають розгляду в адміністративних судах спори з питань,
вирішення яких належить до повноважень Конституційного Суду України за
заявами, щодо яких законодавством про порядок розгляду трудових спорів,
про адміністративні правопорушення, заявами щодо внутрішньої діяльності
об’єднань громадян, релігійних організацій, кримінально-процесуальним,
цивільно-процесуальним та іншими нормативними актами передбачено інший
порядок їх розгляду. Так, наприклад, оскарження дій і постанов органів
дізнання (ст. 110 КПК), оскарження постанови про закриття справи (ст.
215 КПК), оскарження дій слідчого і прокурора (глава 22 КПК)
відбувається відповідно до КПК України.

Особливий судовий порядок оскарження встановлено КпАП України для
постанов суддів, посадових осіб та органів, уповноважених розглядати
справи про адміністративні правопорушення (глава 24 КпАП). Спеціальний
судовий порядок встановлено також для оскарження судових актів.

Щодо питань, вирішення яких належить до повноважень Конституційного
Суду, слід зазначити, що відповідно до Закону України від 16 жовтня 1996
р. «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд приймає до свого
провадження справи з питань невідповідності Конституції: 1) чинних
законів України та інших актів, прийнятих Верховною Радою України; 2)
прийнятих, але не введених в дію законів та інших актів Верховної Ради
України. Конституційний Суд України розглядає також справи про
невідповідність Конституції і законам України: 1) указів і розпоряджень
Президента України; 2) постанов Президії Верховної Ради України; 3)
законів та інших актів, прийнятих Верховною Радою Республіки Крим та її
Президією; 4) постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України та Ради
Міністрів Республіки Крим. Конституційний Суд України розглядає також
справи, пов’язані з: 1) порушенням компетенції органами і особами
державної влади, зазначеними в Конституції України; 2) порушенням
розподілу встановленої Конституцією України та Конституцією Республіки
Крим компетенції місцевих Рад різного рівня, а також компетенції
місцевих Рад і органів державної виконавчої влади; 3) законністю
призначення виборів і референдумів.

3. Частиною 3 коментованої статті встановлено перелік обставин, які
підлягають перевірці з боку суду у справах щодо оскарження рішень, дій
чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень.

Із наведеного у нормі переліку можна виокремити ті, що є критеріями
законності актів, дій (бездіяльності), що оскаржуються: чи ґрунтується
правовий акт на законі; прийнятий уповноваженою особою; з використанням
повноваження з метою, з якою це повноваження надано; з дотриманням
принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій
дискримінації; а також з урахуванням права особи на участь у процесі
прийняття рішення.

Іншою групою обставин, що є предметом перевірки суду, є питання
обґрунтованості рішень, дій чи бездіяльності: чи обґрунтовано, тобто з
урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення
(вчинення дії) прийнято акт, вчинено дію.

Інші обставини, що містяться у наведеному переліку, тобто прийняття
рішень, вчинення дій органом публічної влади безсторонньо
(неупереджено), добросовісно, розсудливо, пропорційно, зокрема з
дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками
для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких
спрямоване це рішення (дія), своєчасно, тобто протягом розумного строку,
можна віднести до третьої групи. Особливістю даної групи обставин є
наявність деяких оціночних категорій, які вводяться Кодексом і не
отримали конкретного визначення у його нормах. Так, наприклад, термін
«своєчасно» пояснюється через інший — «протягом розумного строку». При
цьому сам термін «розумний строк» трактується у частині 11 ст. З як
найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи,
достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового
захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових
відносинах. Таким чином, вчинення дій органом публічної влади своєчасно,
тобто протягом розумного строку можна трактувати як вчинення таких дій
без невиправданих зволікань, у найкоротший строк.

Щодо терміна «добросовісність» слід зазначити, що він як правова
категорія виник у Стародавньому Римі, де був однією із визначальних
категорій. У сучасному праві він знайшов відображення у ст.ст. З, 330 ЦК
України. Стаття 3 визначає добросовісність як один з загальних принципів
цивільного права. Статтею 330 передбачено умови набуття добросовісним
набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це
права. При цьому добросовісність набуття права власності має суттєве
значення. Добросовісність, як правило поведінки суб’єктів цивільних
правовідносин, згадується в Правилах адвокатської етики, у Положенні про
операції банків з векселями від 6 жовтня 1999 p., у Кодексі професійної
відповідальності членів Асоціації Позабіржової Фондової Торгової Системи
тощо. Закріплений принцип добросовісності і міжнародним приватним
правом, він є визначальним для міжнародної торгівлі. Перенесення
принципу добросовісності в сферу дії публічного права є дуже важливим і
свідчить, насамперед, про демократизацію останнього, просякнення його
ідеями приватного права.

Принцип добросовісної адміністрації, що запроваджується в Україні, вже
досить довгий час існує у адміністративному праві інших правових систем
(Нідерланди, Бельгія, Франція). Сьогодні добросовісність є загальним
принципом права, сприйнятим судовою практикою і означає вимогу поваги
адміністрації по відношенню до усіх, хто потрапляє у сферу її дії. Цей
принцип досить часто фігурує у судових справах про зловживання владою
(див. Постанову Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. №
15 «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових
повноважень»). Принцип добросовісної адміністрації містить вимогу
старанності, дбайливості, мотивації рішень і дій, їх відкритості і
прозорості, уважності до тих, хто звертається до адміністрації. Принцип
добросовісної адміністрації вимагає від неї діяти таким чином, щоб
отримати довіру громадян.

Отже, вчинення дій органом публічної влади добросовісно означає, що ці
органи мають діяти старанно, уважно, вмотивовано, дотримуючись принципу
верховенства права і моральних норм.

Стаття 3. Визначення понять

1. У цьому Кодексі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

1) справа адміністративної юрисдикції — (далі — адміністративна справа)
— переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір,
у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган
місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший
суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі
законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;

2)       адміністративний суд — суд загальної юрисдикції, до компетенції
якого цим Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ;

3)   суд — суддя адміністративного суду, який розглядає і вирішує
адміністративну справу одноособове, колегія суддів адміністративного
суду;

4)       адміністративне судочинство — діяльність адміністративних судів
щодо розгляду і вирішення адміністративних

справ у порядку, встановленому цим Кодексом;

5)       адміністративний процес — правовідносини, що складаються під
час здійснення адміністративного судочинства;

6)       адміністративний позов — звернення до адміністративного суду
про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах;

7)   суб’єкт владних повноважень — орган державної влади,

орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова

особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій
на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих
повноважень;

8)   позивач — особа, на захист прав, свобод та інтересів якої

подано адміністративний позов до адміністративного суду, а

також суб’єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана
позовна заява до адміністративного суду;

9)       відповідач — суб’єкт владних повноважень, а у випадках,

передбачених законом, й інші особи, до яких звернена вимога

позивача;

10) письмове провадження — розгляд і вирішення адміністративної справи в
суді апеляційної чи касаційної інстанції без виклику осіб, які беруть
участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у
суду матеріалів у випадках, встановлених цим Кодексом (із змінами,
внесеними Законом України від 06.10.2005 p.).

11)         розумний строк — найкоротший строк розгляду і вирішення
адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без
невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та
інтересів у публічно-правових відносинах;

12)         постанова — письмове рішення суду будь-якої інстанції

в адміністративній справі, у якому вирішуються вимоги адміністративного
позову;

13)         ухвала — письмове або усне рішення суду будь-якої інстанції
в адміністративній справі, яким вирішуються питання,

пов’язані з процедурою розгляду адміністративної справи, та

інші процесуальні питання. Ухвалами судів апеляційної та касаційної
інстанцій також вирішуються вимоги апеляційної чи

касаційної скарги;

14)адміністративний договір — дво – або багатостороння

угода, зміст якої складають права та обов’язки сторін, що ви

пливають із владних управлінських функцій суб’єкта владних

повноважень, який є однією із сторін угоди;

15)публічна служба — діяльність на державних політичних

посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова

служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична

служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної
Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

У коментованій статті міститься низка понять і категорій, пов’язаних із
діяльністю адміністративних судів із здійснення адміністративного
судочинства.

1. Так, частиною 1 Кодексу визначається поняття справи адміністративної
юрисдикції (адміністративної справи), під якою розуміється переданий на
вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б
однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого
самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який
здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому
числі на виконання делегованих повноважень.

Слід зазначити, що, зважаючи на те, що адміністративна юрисдикція
трактується найчастіше як розгляд справ про адміністративні
правопорушення та прийняття рішень щодо них у встановленому законом
порядку та формах, то у даному випадку, йдеться, насамперед, про
адміністративні справи. Предметом судового розгляду тут є
публічно-правові спори, в яких однією із сторін є орган виконавчої
влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа або
інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на підставі
законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Особливістю правовідносин, що виникають, є їх публічно-правовий
характер, пов’язаність із сферою реалізації публічної влади.

Специфіку публічно-правового спору визначають, таким чином, суб’єктний
склад, підстави виникнення цього спору і тісно пов’язане з цим питання
визначення меж повноважень адміністративного суду.

Що стосується кола суб’єктів публічно-правового спору, то обов’язковим
його учасником є суб’єкт публічного управління (органи виконавчої влади,
їх посадові особи, органи і посадові особи законодавчої влади, місцевого
самоврядування). Ці суб’єкти є виразниками державних і суспільних
інтересів, носіями публічної влади. Суб’єкт публічного управління,
обов’язковий учасник публічно-правових відносин, має особливий правовий
статус, тому що наділений владними повноваженнями щодо об’єкта
управління. Разом з тим, носій владних повноважень обмежений
повноваженнями, наданими йому законом. Іншою стороною публічно-правового
спору можуть бути громадянин, організація або інший суб’єкт публічного
управління.

Як зазначалося, специфіка публічно-правового спору обумовлена також його
підставою: він виникає у випадку порушення суб’єктом публічного
управління суб’єктивних публічних прав та інтересів громадян або
організацій.

2. Відповідно до частини 2 коментованої статті, адміністративним судом є
суд загальної юрисдикції, до компетенції якого КАС України віднесено
розгляд і вирішення адміністративних справ.

Судова система України являє собою сукупність усіх судів, яка побудована
у відповідності до їх компетенції, завдань та цілей і ґрунтується на
конституційних засадах правосуддя. Судочинство здійснюється відповідно
до ст. 124 Конституції України та ст. З Закону України «Про судоустрій
України» від 7 лютого 2002 p., Конституційним Судом України та судами
загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції, у свою чергу,
будується за принципами територіальності та спеціалізації.

У відповідності із принципом територіальності в кожній
адміністративно-територіальній одиниці створюється свій місцевий суд, у
кожній області — апеляційний суд.

Спеціалізовані суди створюються з врахуванням компетенції, специфіки
розгляду і вирішення окремих категорій справ. До них належать
господарські і адміністративні суди.

Отже, Закон України «Про судоустрій України» передбачив у системі судів
загальної юрисдикції систему спеціалізованих судів, до яких, зокрема,
належать і адміністративні суди. Місцеві адміністративні суди є основною
ланкою судової системи, оскільки розглядають переважну більшість
адміністративних справ, є судами першої інстанції, що вирішують справи
по суті. Як місцеві адміністративні суди КАС України визначаються
місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні
суди.

Система адміністративних судів, на відміну від інших судів загальної
юрисдикції має, таким чином, свою специфіку. Якщо місцеві суди загальної
юрисдикції створюються на рівні адміністративно-територіальних одиниць
(районні, районні у містах тощо), то КАС України запроваджено дворівневу
систему місцевих адміністративних судів, яка є найбільш оптимальною з
точки зору доступності правосуддя у адміністративних справах.

Отже, районні, міські, районні у містах загальні суди розглядають: 1)
адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова
особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу
місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним
адміністративним судам; 2) усі адміністративні справи з приводу рішень,
дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про
притягнення до адміністративної відповідальності.

Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких
однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган
влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім
справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про
адміністративні проступки.

Справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб
місцевих органів виконавчої влади розглядаються І вирішуються місцевим
загальним судом як адміністративним судом, або окружним адміністративним
судом за вибором позивача.

Відповідно до Указу Президента України від 16 листопада 2004 р. «Про
утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження
їх мережі та кількісного складу суддів» з 1 січня 2005 р. створено в
системі адміністративних судів України такі місцеві адміністративні
суди: Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим;
Вінницький окружний адміністративний суд; Волинський окружний
адміністративний суд; Дніпропетровський окружний адміністративний суд;
Донецький окружний адміністративний суд; Житомирський окружний
адміністративний суд; Закарпатський окружний адміністративний суд;
Запорізький окружний адміністративний суд; Івано-Франківський окружний
адміністративний суд; Київський окружний адміністративний суд;
Кіровоградський окружний адміністративний суд; Луганський окружний
адміністративний суд; Львівський окружний адміністративний суд;
Миколаївський окружний адміністративний суд; Одеський окружний
адміністративний суд; Полтавський окружний адміністративний суд;
Рівненський окружний адміністративний суд; Сумський окружний
адміністративний суд; Тернопільський окружний адміністративний суд;
Харківський окружний адміністративний суд; Херсонський окружний
адміністративний суд; Хмельницький окружний адміністративний суд;
Черкаський окружний адміністративний суд; Чернівецький окружний
адміністративний суд; Чернігівський окружний адміністративний суд;
Окружний адміністративний суд міста Києва; Окружний адміністративний суд
міста Севастополя.

Створення місцевих адміністративних судів як судів першої інстанції
відповідає принципам територіальності та спеціалізації. Стосовно
побудови адміністративних судів по вертикалі, вона відповідає розгляду
справ у першій інстанції, у апеляційній інстанції, у касаційній
інстанції.

Для перегляду у апеляційному порядку рішень місцевих загальних судів з
адміністративних справ, як і рішень окружних адміністративних судів,
створено апеляційні адміністративні суди округів, які діють відповідно
до апеляційних округів — на рівні декількох областей.

Апеляційні адміністративні суди переглядають судові рішення місцевих
адміністративних судів (місцевих загальних

судів як адміністративних судів та окружних адміністративних судів), які
знаходяться у межах їхньої територіальної юрисдикції, в апеляційному
порядку як суди апеляційної інстанції.

Згідно із згадуваним Указом Президента України «Про утворення місцевих
та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та
кількісного складу суддів» створено 7 апеляційних адміністративних судів
відповідно до восьми апеляційних округів: Дніпропетровський апеляційний
адміністративний суд (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська
області); Донецький апеляційний адміністративний суд (Донецька,
Луганська області); Київський апеляційний адміністративний суд
(Вінницька, Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська області та
місто Київ); Львівський апеляційний адміністративний суд (Волинська,
Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька
та Чернівецька області); Одеський апеляційний адміністративний суд
(Миколаївська, Одеська, Херсонська області); Севастопольський
апеляційний адміністративний суд (Автономна Республіка Крим, місто
Севастополь); Харківський апеляційний адміністративний суд (Полтавська,
Сумська, Харківська області).

Указом Президента «Про Апеляційний суд України, Касаційний суд України
та Вищий адміністративний суд України» від 1 жовтня 2002 р. утворено
Апеляційний, Касаційний та Вищий адміністративні суди України з
місцезнаходженням їх у місті Києві. Також Указом Президента України «Про
кількість суддів Апеляційного суду України, Касаційного суду України та
Вищого адміністративного суду України» від 7 листопада 2002 р.
встановлено кількісний склад суддів для означених судів: для
Апеляційного суду він складає 50, для Касаційного суду — 96, для Вищого
адміністративного суду — 65.

Однак Рішенням Конституційного Суду від 11 грудня 2003 р. у справі про
Касаційний суд України утворення Касаційного суду у системі судів
загальної юрисдикції визнано неконституційним, тому втратили чинність
відповідні статті Закону України «Про судоустрій України» і КАС України
у якості касаційної інстанції у системі адміністративних судів визнано
Вищий адміністративний суд України. Вищий адміністративний суд України
переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів
у касаційному порядку як суд касаційної інстанції. У випадку,
визначеному частиною шостою статті 177 КАС України, Вищий
адміністративний суд України переглядає в апеляційному порядку як суд
апеляційної інстанції судові рішення окружного адміністративного суду,
територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Касаційною інстанцією, до якої може звернутися суб’єкт права на
касаційне провадження, також визнано Верховний Суд України, який є вищим
органом у системі судів загальної юрисдикції. Слід зазначити, що
Верховний Суд України наділений повноваженнями щодо перегляду в порядку
повторної касації рішень адміністративних судів лише за винятковими
обставинами.

Отже, систему адміністративних судів України утворюють: місцеві
адміністративні суди (місцеві адміністративні суди округів, місцеві
загальні адміністративні суди як адміністративні суди), апеляційні
адміністративні суди округів, Вищий адміністративний суд України,
Верховний Суд України.

3. Відповідно до Закону України «Про статус суддів», Закону України «Про
судоустрій України» суддя місцевого суду є носієм судової влади та
здійснює правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади,
здійснює свої повноваження на професійній основі. Всі судді
адміністративного суду, незалежно від рівня, є посадовими особами
судової влади, які відповідно до Конституції України наділені
повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки на
професійній основі. Професійними суддями адміністративних судів є
громадяни, які відповідно до Конституції України обрані чи призначені
суддями і займають штатну суддівську посаду в одному з адміністративних
судів, передбачених КАС України.

Суддя зобов’язаний вживати всіх необхідних заходів для своєчасного та
якісного розгляду справи, суворо дотримуватися встановленої процедури,
забезпечувати здійснення сторонами їх процесуальних прав, забезпечувати
належний виховний рівень судового процесу. Також на суддю покладено
контроль за своєчасним зверненням до виконання судових рішень,
постановлених під його головуванням.

На суддю адміністративного суду не може бути покладено інших обов’язків,
ніж передбачено Конституцією, Законами України «Про судоустрій України»,
«Про статус суддів», КАС України. Суддя не може займатися іншою
діяльністю, окрім наукової, викладацької та творчої. Суддя також не може
належати до жодної політичної партії, руху, брати участь у будь-якій
політичній діяльності і мати представницький мандат (ст. 127 Конституції
України, ст. 5 Закону України «Про статус суддів»). У Постанові Пленуму
Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. «Про застосування
законодавства, що забезпечує незалежність суддів» підкреслюється, що
чинним законодавством суддям заборонено виконувати не властиві суду
функції, тому вони не можуть бути членами комітетів, комісій з боротьби
зі злочинністю та залучатися до іншої роботи, якщо це може вплинути на
їх незалежність при здійсненні правосуддя. Кодекс професійної етики
суддів, затверджений V з’їздом суддів 24 жовтня 2002 р. і прийнятий
Верховною Радою України 28 листопада 2002 р., вимагає від суддів
неухильно дотримуватися присяги, бути взірцем законослухняності, всією
своєю поведінкою зміцнювати віру громадян у чесність, неупередженість та
законність суду.

Суддя адміністративного суду розглядає і вирішує одноособове усі
адміністративні справи в суді першої інстанції, крім випадків,
встановлених КАС України.

Колегіальний розгляд справ у адміністративному суді встановлений КАС
України у таких випадках.

1) Адміністративні справи, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи
бездіяльність Президента України, Кабінету Міністрів України,
міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади,
Національного банку України, їхньої посадової чи службової особи,
виборчої комісії (комісії з референдуму), члена цієї комісії
розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією
у складі трьох суддів. 2) Адміністративні справи розглядаються і
вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох
суддів також за клопотанням однієї зі сторін про колегіальний розгляд
справи або з ініціативи судді в разі їх особливої складності. 3)
Перегляд судових рішень в адміністративних справах в апеляційному
порядку здійснюється колегією у складі трьох суддів. 4) Перегляд судових
рішень в адміністративних справах у касаційному порядку здійснюється
колегією у складі не менше п’яти суддів. 5) Адміністративні справи,
підсудні Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції,
розглядаються і вирішуються колегією у складі не менше п’яти суддів. 6)
Перегляд судових рішень в адміністративних справах у Верховному Суді
України за винятковими обставинами здійснюється колегією у складі суддів
Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України за
участі не менше двох третин її чисельності (але не менше п’яти суддів)
або колегією у складі суддів відповідних судових палат Верховного Суду
України за участі не менш як двох третин чисельності кожної палати.

4.Частина 4 коментованої статті дає визначення поняттю

«адміністративне судочинство», трактуючи його як діяльність

адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ
у порядку, встановленому КАС України.

Розвиваючи це положення, слід акцентувати увагу на тому, що
адміністративне судочинство, насамперед, є формою судового (примусового)
поновлення суб’єктивних публічних прав громадян і організацій, гарантією
судового захисту прав і свобод людини і громадянина, що закріплена як у
міжнародному праві, так і у Конституції України. Саме тому підґрунтям
адміністративного судочинства є загальнодемократичні засади здійснення
правосуддя взагалі. Але разом з тим, адміністративне судочинство як
самостійна, окрема процесуальна форма, має власні засади, спеціальні
процесуальні правила розгляду і розв’язання публічно-правових спорів,
особливі засоби порушення справи, специфіку складу учасників тощо.
Правовідносини, що складаються під час здійснення адміністративного
судочинства, виникають за наявності спору про право. Певну специфіку
мають також і наслідки розв’язання публічно-правових спорів.

5.Частиною 5 коментованої статті адміністративний процес

визначається як правовідносини, що складаються під час здійснення
адміністративного судочинства.

Тут слід зазначити, що адміністративний процес, як і юридичний процес
взагалі, розуміють у широкому і вузькому значенні.

У широкому значенні категорія «юридичний процес» трактується як
комплексна система органічно взаємопов’язаних правових форм діяльності
уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у
розв’язанні різноманітних юридичних справ інших” суб’єктів права,
охоплюючи, таким чином, діяльність органів державного управління і
юрисдикційну діяльність судових органів.

У вузькому значенні вираз «юридичний процес» стосовно сфери існування
адміністративно-правових відносин може використовуватись і
використовується як синонім спеціального поняття «адміністративний
судовий процес», що є аналогічним, скажімо, поняттю «цивільний процес»
тощо. При цьому саме розуміння адміністративного процесу у вузькому
значенні є більш виправданим, що і знайшло відображення у коментованій
статті. Таким чином, судовий адміністративний процес є системою
взаємопов’язаних правових форм діяльності уповноважених суб’єктів щодо
здійснення правосуддя в адміністративних справах, урегульованих
адміністративними процесуальними нормами, на що слушно звертав увагу
керівник робочої групи з розробки КАС В. С. Стефанюк.

6. Відповідно до частини 6 коментованої статті адміністративний позов —
це звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та
інтересів у публічно-правових відносинах. Поняття адміністративного
позову є новим для адміністративного процесуального права, хоча
відповідна категорія є усталеною у цивільному процесі, він є важливим
процесуальним засобом захисту порушеного, оспорюваного або невизнаного
права.

Подача позову відбувається шляхом звернення до суду з письмовою заявою,
у якій зацікавлена особа (позивач) формулює свою вимогу до суб’єкта
владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, і до інших
осіб, до яких звернена вимога (позивача). Правова природа позову як
процесуального засобу захисту права полягає у тому, щоб суд, прийнявши
позовну заяву, у певному процесуальному порядку перевірив законність та
обґрунтованість цієї матеріально-правової вимоги однієї особи до іншої,
які стають сторонами процесу і між якими відбувається спір про право.

Отже, позовом у адміністративному процесі є спірна правова вимога однієї
особи, яка КАС України визнається позивачем, до суб’єкта владних
повноважень, а у випадках, передбачених законом, і до інших осіб, до
яких звернена вимога (позивача), що випливає з матеріальних
публічно-правових відносин, ґрунтується на юридичних фактах і подана до
адміністративного суду для розгляду і вирішення у чітко встановленому
процесуальному порядку.

Позов має розглядатися у двох аспектах: матеріально-правовому та
процесуально-правовому.

Процесуально-правовий аспект адміністративного позову виражається в
тому, що він є зверненням до адміністративного суду з проханням про
розв’язання публічно-правового спору по суті і про захист порушеного
публічного суб’єктивного права або інтересу. Матеріально-правовий аспект
знаходить прояв у спірній матеріально-правовій вимозі позивача до
відповідача, що міститься у адміністративному позові і підлягає розгляду
по суті у чітко встановленому процесуальному порядку. Таким чином,
адміністративний позов є єдиною категорією, яка складається з двох
нерозривно пов’язаних між собою аспектів.

Види адміністративних позовів різняться в залежності від того, якими є
вимоги, що у них містяться: скасування або визнання нечинним рішення
відповідача — суб’єкта владних повноважень повністю чи окремих його
положень; зобов’язання відповідача-суб’єкта владних повноважень прийняти
рішення або вчинити певні дії; зобов’язання відповідача-суб’єкта владних
повноважень утриматися від вчинення певних дій; стягнення з відповідача
коштів на відшкодування шкоди, завданої суб’єктом владних повноважень
незаконним рішенням, дією або бездіяльністю; виконання зупиненої чи не
вчиненої дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції
(повноважень) суб’єкта владних повноважень.

Позовна заява може містити, крім визначених КАС України, вимоги про
захист прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин,
наприклад, про скасування або зміну індивідуального адміністративного
акта і поновлення порушеного права громадян або організацій; про
прийняття індивідуального адміністративного акта з метою реалізації
права громадянина або організації у конкретних правових відносинах; про
визнання конкретного юридичного факту у якості підстави виникнення,
зміни або припинення адміністративно-правового статусу громадянина.

.Кожен позов складається із частин, котрими визначається Його зміст.
Зміст позову складають два елементи — підстава та предмет позову, які є
засобом індивідуалізації кожного конкретного виду позову. Саме у
відповідності з елементами позову визначається спрямованість і обсяг
дослідження справи.

Підставою адміністративного позову є юридичні факти, на яких позивач
обґрунтовує свої позовні вимоги до відповідача. Зазвичай, підставою
позову є юридичний склад, тобто сукупність юридичних фактів, котра є
фактичною підставою позову. Крім фактичної, важливе значення має правова
підстава позову, тобто необхідність вказівки у ньому на порушення закону
чи іншого правового акту.

Предметом позову є та конкретна матеріально-правова вимога позивача до
відповідача, яка випливає із спірного матеріального публічно-правового
відношення, і з приводу якої адміністративний суд має прийняти рішення у
справі.

7. Суб’єктом владних повноважень, відповідно до частини 7 коментованої
статті, є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня
посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних
управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання
делегованих повноважень.

Під органом державної влади у контексті даної статті розуміються органи
законодавчої і виконавчої влади.

Щодо понять «посадова особа» та «службова особа» слід зазначити, що
законодавець не притримується єдності у їх визначенні.

У відповідності зі статтею 2 Закону України «Про державну службу»
посадовими особами є керівники або заступники керівників державних
органів та їх апарату, інші державні службовці, на котрих законами або
іншими нормативними актами покладено здійснення
організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Отже, посадова особа завжди наділена організаційно-розпорядчими
повноваженнями, що надає їй можливість визначати завдання та напрямки
діяльності організаційної структури шляхом прийняття управлінських
рішень і організовувати інших осіб на їх виконання. Зовнішнім проявом
таких повноважень є правомочність здійснювати
адміністративно-господарські або інші обов’язки, які пов’язані з
можливістю проводити дії юридичного значення.

Посадова особа є суб’єктом, наділеним певними виконавчо-розпорядчими
повноваженнями, що забезпечує здійснення управлінських функцій
відповідного органу. Виконуючи свої повноваження, посадова особа
одночасно реалізує компетенцію цього органу і здійснює управління
людьми, впливаючи на їх поведінку за допомогою юридично-владних дій.
Наявність права вчиняти юридично-владні дії є важливою ознакою, що дає
можливість відмежувати посадову особу від інших службовців.

При характеристиці поняття «посадова особа» слід звернути увагу,
насамперед, на зміст службових повноважень, які мають владний характер і
створюють реальні можливості здійснювати керівництво діяльністю інших
учасників правовідносин. Саме наявність влади дає підстави
характеризувати посадову особу як обов’язкового суб’єкта управлінського
процесу, що є визначальним елементом службово-правового статусу
посадової особи.

Владний характер посадових повноважень допомагає здійснювати вплив на
інших працівників з метою забезпечення їх діяльності. Посадові особи
мають право вчиняти службові дії, що породжують юридичні наслідки для
інших осіб, зокрема, вони мають право прийому на роботу, застосування
заходів заохочення або примусу. Одним із проявів владних повноважень є
право посадової особи приймати адміністративні акти. Владними
повноваженнями посадові особи наділяються на підставі
нормативно-правових актів, що визначають їх зміст.

Таким чином, можна виокремити такі характерні ознаки посадової особи: а)
перебування на державній службі, б) заміщення посади у державному органі
чи його апараті, в) виконання повноважень керівника або заступника
керівника, г) здійснення організаційно-розпорядчих та
консультативно-дорадчих функцій, д) виконання службових повноважень за
рахунок державних коштів.

Службовими особами можуть бути лише особи, які нормативними актами
наділені спеціальними повноваженнями. Усі службові особи є
представниками так званої адміністративної влади, а тому їх дії
породжують юридичні наслідки для фізичних і юридичних осіб, які не
перебувають з ними у службово-правових відносинах. Службові особи також
наділені правом застосовувати заходи адміністративного примусу до
учасників правовідносин, які порушують нормативно встановлені правила
поведінки. Таким чином, йдеться про тих службовців, котрих звичайно
називають представниками влади. До них традиційно відносять працівників
міліції, митниці, податкових органів тощо.

У примітках 1, 2 статті 364 КК України дається таке визначення службової
особи. Службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють
функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на
підприємствах, в

установах чи організаціях незалежно від форми власності посади,
пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи
адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки
за спеціальним повноваженням. Службовими особами також визнаються
іноземці або особи без громадянства, які виконують зазначені обов’язки.

8. Частина 8 коментованої статті дає визначення поняття «позивач», яке у
загальних рисах відповідає усталеному розумінню його як особи, яка
звертається до суду за захистом порушеного права. Однак в
адміністративному процесі трактування цього поняття має свої
особливості. Вони полягають у тому, що КАС України фактично розрізняє
два види позивачів. По-перше, це може бути особа, на захист прав, свобод
та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного
суду. По-друге, позивачем також може бути суб’єкт владних повноважень,
на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного
суду.

Позивач, таким чином, — це особа, на захист суб’єктивних драв і
охоронюваних законом інтересів, або на виконання повноважень якої
розпочинається судовий адміністративний процес. Ця особа може заявити
свої вимоги суду особисто або, у передбачених законом випадках, у її
інтересах до суду можуть звернутися інші особи.

Позивачем, згідно з частиною 2 ст. 50 КАС України в адміністративній
справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без
громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи),
суб’єкти владних повноважень.

Громадяни України можуть стати позивачами у всіх випадках, коли порушені
їх права і свободи. Іноземці і особи без громадянства не можуть брати
участі у публічно-правових спорах, пов’язаних з виборчим правом,
державною службою.

Підприємства, установи, організації (юридичні особи) також можуть бути
позивачами, хоча раніше чинне законодавство не передбачало їх права на
звернення до суду у випадку порушення їх прав незаконними діями або
правовими актами органів публічної влади.

У якості спеціальних суб’єктів звернення до суду слід виокремити
суб’єктів владних повноважень, тобто органи державної влади, органи
місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб. Публічно-правові спори
між зазначеними суб’єктами виникають зазвичай з приводу реалізації
їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих
повноважень, а також з приводу укладання та виконання адміністративних
договорів. З особливих публічно-владних повноважень даних суб’єктів, їх
обов’язку діяти виключно у межах закону випливає й обов’язок органів і
посадових осіб публічної влади звертатися до суду у випадку порушення їх
компетенції актом або дією іншого суб’єкта публічної влади. Відповідно
до п. 15 ч. З ст. 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в
Україні» сільський, селищний, міський голова може звернутися до суду з
вимогою про визнання незаконними актів інших органів місцевого
самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ
та організацій, які обмежують права та інтереси територіальної громади,
а також повноваження ради та її органів.

Особливу групу суб’єктів права звернення до суду складають державні
службовці, яким надане право звернутися до адміністративного суду для
вирішення спорів, пов’язаних з державною службою.

Слід зазначити, що попри те, що у передбачених законом випадках справу
може бути почато не лише позивачем, але й прокурором, іншими особами,
яким надане право захищати права і свободи інших осіб, позивачем завжди
є особа, на захист прав якої порушується справа.

9. На відміну від позивача, відповідач — це особа, котра, на думку
позивача, порушила його права або інтереси. Відповідач залучається до
справи у зв’язку з позовними вимогами, які висуваються до нього. При
цьому згода відповідача на його притягнення до справи не є обов’язковою.

Відповідач, згідно із частиною 9 коментованої статті — суб’єкт владних
повноважень, а у випадках, передбачених законом, й інші особи, до яких
звернена вимога позивача.

Отже, за загальним правилом, відповідачем у адміністративному суді є
суб’єкт владних повноважень.

Відповідно до ст. 51 КАС України громадяни України, іноземці чи особи
без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами
владних повноважень, також можуть бути відповідачами, але лише за
адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень: 1) про тимчасову
заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання
громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; 3)
про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України;
4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори,
мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених
законом. Наведений у статті перелік не є, таким чином, вичерпним.

10.      Частиною 10 коментованої статті (із змінами, внесеними

Законом України від 06.10.2005 р.) вводиться письмове провадження у суді
першої апеляційної чи касаційної інстанції без виклику осіб, які беруть
участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у
суду матеріалів у випадках,встановлених КАС України.

Таким чином, адміністративний процес у адміністративному суді не є усним
процесом. Суд виносить рішення, як правило, на основі письмового
розгляду справи.

Для апеляційного та касаційного розгляду справи як і у суді першої
інстанції, встановлене, таким чином, письмове провадження.

11.      Відповідно до частини 11 коментованої статті розумний

строк — найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи,
достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового
захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових
відносинах.

Поняття, наведене КАС України, належить до числа оціночних, таких, що
мають трактуватися судом у кожному окремому випадку в залежності від
конкретних обставин справи. Рішенням Конституційного Суду України від ЗО
січня 2003 р. у справі за конституційним поданням Верховного Суду
України щодо відповідності Конституції України (конституційності)
положень частини 3 статті 120, частини 6 статті 234, частини 3 статті
236 КПК України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і
прокурора), дається, зокрема, оцінка поняття «розумний строк досудового
слідства».

У Рішенні Конституційного Суду України з цього приводу зазначається
таке. Поняття «розумний строк досудового слідства» є оціночним, тобто
таким, що визначається у кожному конкретному випадку з огляду на
сукупність усіх обставин вчинення і розслідування злочину (злочинів).
Визначення розумного строку досудового слідства залежить від багатьох
факторів, включаючи обсяг і складність справи, кількість слідчих дій,
число потерпілих та свідків, необхідність проведення експертиз та
отримання висновків тощо.

Але за будь-яких обставин строк досудового слідства не повинен
перевищувати меж необхідності. Досудове слідство повинно бути закінчено
у кожній справі без порушення права на справедливий судовий розгляд і
права на ефективний засіб захисту, що передбачено статтями 6,13
Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Отже, розумний строк розгляду і вирішення адміністративної справи має
бути якомога коротшим, не порушувати права громадян і організацій на
справедливий судовий розгляд і права на ефективний захист їх прав і
інтересів.

12. Постанова — письмове рішення суду будь-якої інстанції в
адміністративній справі, у якому вирішуються вимоги адміністративного
позову.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України у редакції від
25 травня 1998 р. «Про судове рішення» судове рішення є найважливішим
актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих
Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення
проголошеного Конституцією принципу верховенства права. Тому суди
повинні неухильно додержувати вимоги про законність і обґрунтованість
рішення.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального
законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у
відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню
до даних правовідносин, а при їх відсутності — на підставі закону, що
регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту
законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини,
які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені
обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і
підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому
засіданні.

Відповідно до частини 1 ст. 158 КАС України видами судових рішень є
постанова і ухвала. При вирішенні адміністративної справи суд може
задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити у
його задоволенні повністю або частково. Про це судом приймаються
постанови. У випадку задоволення адміністративного позову може бути
прийнято постанову про: 1) визнання протиправними рішення суб’єкта
владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про
скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про
поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням
способу його здійснення; 2) зобов’язання відповідача вчинити певні дії;
3) зобов’язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4)
стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення)
окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян; 6) примусовий
розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; 7) примусове видворення
іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання
наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних
повноважень. Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала
дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших
суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку
суб’єктів владних повноважень.

13. Ухвала — письмове або усне рішення суду будь-якої інстанції в
адміністративній справі, яким вирішуються питання, пов’язані з
процедурою розгляду адміністративної справи, та інші процесуальні
питання. Ухвалами судів апеляційної та касаційної інстанцій також
вирішуються вимоги апеляційної чи касаційної скарги.

Ухвали, як і постанови, виступають процесуальною формою вираження
діяльності по застосування права.

Окремим документом викладаються ухвали з питань: 1) залишення позовної
заяви без руху; 2) повернення позовної заяви; 3) відкриття провадження в
адміністративній справі; 4) об’єднання та роз’єднання справ; 5)
забезпечення доказів; 6) визначення розміру судових витрат; 7)
продовження та поновлення процесуальних строків; 8) передачі
адміністративної справи до іншого адміністративного суду; 9)
забезпечення адміністративного позову; 10) призначення експертизи; 11)
виправлення описок і очевидних арифметичних помилок; 12) відмови в
ухваленні додаткового судового рішення; 13) роз’яснення постанови; 14)
зупинення провадження у справі; 15) закриття провадження у справі; 16)
залишення позовної заяви без розгляду; 17) інших питань, які вирішуються
поза судовим розглядом.

14. Адміністративний договір — дво- або багатостороння угода, зміст якої
складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних
управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією із
сторін угоди.

Адміністративний договір е однією підставою виникнення, зміни та
припинення конкретних адміністративно-правових відносин.

Термін «адміністративний договір» є останнім часом досить вживаним у
науці адміністративного права, зустрічається це поняття і у чинному
адміністративному законодавстві. Так, у частині 5 статті 35 Закону
України «Про місцеві державні адміністрації» зазначається, що для
здійснення спільних програм місцеві державні адміністрації та органи
місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати спільні
органи та організації.

Актуалізація проблеми адміністративного договору у світлі здійснюваних в
Україні перетворень обумовлена зростанням ролі приватного права в
регулюванні суспільних відносин, а отже і з розвитком договірних
стосунків у публічно-правових відносинах. Адміністративний договір є
особливою категорією публічного права, своєрідною формою реалізації
державної виконавчої влади, найбільш виразно вони виступають у ролі
юридичних фактів особливого роду, що зумовлюють виникнення
адміністративно-правових відносин. До характерних рис
адміністративно-правового договору належать такі: це угода, що виникає у
сфері дії виконавчої влади у зв’язку і з приводу реалізації органом цієї
влади державно-владних повноважень; підставою виникнення такої угоди є
адміністративний акт — владний вольовий припис; він завжди конкретизує
норму адміністративного права чи акт правозастосовчої діяльності органу
державної виконавчої влади; має організуючий характер. Крім цього,
адміністративно-правові договори укладаються у публічних інтересах,
мають метою досягнення публічного блага, тобто тут переважають суспільні
цілі. Неможливою (за будь-яких умов) є одностороння відмова від
виконання договірних умов або їх зміна. Норми про форс-мажор тут не
застосовуються. Не може бути такий договір або окремі його положення
визнано конфіденційними. Більш того, у деяких випадках необхідною умовою
чинності адміністративно-правового договору є його опублікування.

Адміністративно-правовий договір можна визначити як правочин, укладений
на підставі адміністративно-правових норм у

загальнодержавних (публічних) інтересах, правовий режим якого
визначається наявністю сторони, що має державно-владні повноваження.

15. Публічна служба — діяльність на державних політичних посадах,
професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба,
альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна
служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах
місцевого самоврядування.

Поняття публічної служби є ширшим за державну службу, ним охоплюються як
державна служба, так і ті види служби, що не є державними, але створені
для захисту публічного інтересу. Державною службою, згідно із ст. 1
Закону України від 26 грудня 1993 р. «Про державну службу», є професійна
діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їхньому
апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та
одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Діяльність на
державних політичних посадах має свою специфіку і відрізняється
особливим порядком призначення або обрання та звільнення з посад і
припинення повноважень, а також особливим видом відповідальності
(політичної), що має відкритий публічний характер. До посад державних
політичних діячів Концепцією реформи адміністративного права віднесено
посади Президента України, народних депутатів, міністрів тощо.
Стратегією реформування державної служби виокремлюються   посади  
політичні,   які   включають   посади Прем’єр-міністра, інших членів
Кабінету Міністрів України та деякі інші посади. Незалежно від того, як
питання розмежування державної служби, політичної служби буде вирішено у
чинному законодавстві, всі посади, які віднесені до публічної служби,
наділені владними повноваженнями, а особи, що їх обіймають є суб’єктами
владних повноважень, а отже, можуть бути відповідачами при розгляді
адміністративної справи.

До публічної належить також служба в органах місцевого самоврядування,
яка, відповідно до ст. 1 Закону України від 6 квітня 2004 р. «Про службу
в органах місцевого самоврядування» є професійною, на постійній основі
діяльністю громадян України, які займають посади в органах місцевого
самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою
свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів
виконавчої влади, наданих законом.

Служба в органах місцевого самоврядування має багато спільних рис із
державною службою. В основі обох видів публічної служби є певна
кількість спільних принципів. Водночас служба в органах місцевого
самоврядування характеризується специфічними рисами та принципами,
зокрема, це діяльність в органах місцевого самоврядування, яка
фінансується за рахунок коштів місцевих бюджетів, основною метою її є
реалізація функцій місцевого самоврядування, вирішення його завдань,
забезпечення добробуту місцевих територіальних громад.

До посадових осіб органів місцевого самоврядування належать не всі
працівники цих органів, а лише керівники місцевого самоврядування;
керівники органів місцевого самоврядування; відповідальні працівники
органів місцевого самоврядування, які займають посади, пов’язані з
виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських
функцій.

Керівниками місцевого самоврядування є сільський, селищний та міський
голова, який є одноосібним представником відповідної територіальної
громади. До керівників органів місцевого самоврядування належать голови
районних, районних у містах, обласних рад, керівники відділів,
управлінь, інших виконавчих органів місцевого самоврядування,
відповідних підрозділів цих органів.

Стаття 4. Правосуддя в адміністративних справах

1.       Правосуддя в адміністративних справах здійснюється
адміністративними судами.

2.   Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі

публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший
порядок судового вирішення.

1. Частиною першою коментованої статті відтворено положення ст. 124
Конституції України та ст.5 Закону України «Про судоустрій України»,
відповідно до яких правосуддя в Україні здійснюється судами. Правосуддя
в адміністративних справах (про поняття адміністративної справи див.
коментар до частини 1 ст. З КАС України) здійснюється адміністративними
судами. Правосуддя в адміністративних справах полягає у діяльності
адміністративних судів по розгляду у судовому засіданні адміністративних
справ і законному, обґрунтованому, справедливому їх вирішенні.

2. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на
всі правовідносини, які виникають у державі. Відповідно до цього
частиною 2 коментованої статті закріплене положення про те, що
юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові
спори крім тих, для яких законом встановлений інший порядок судового
вирішення (детальніше про це див. коментар до частини 2 статті 2 КАС
України).

Стаття 5. Законодавство про адміністративне судочинство

1.Адміністративне судочинство здійснюється відповідно до

Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою

України.

2.Провадження в адміністративних справах здійснюється

відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії,
розгляду і вирішення справи.

1. Конституція України є найвищим правовим актом, яким визначене місце
судової влади у системі органів державної влади, вимоги до порядку і
умов її здійснення, засади організації судової системи і діяльності
судів. У Конституції України закріплені також основні положення про
судоустрій: принципи побудови системи загальних судів; місце і роль
Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищих
спеціалізованих судів; засади здійснення правосуддя; гарантії
незалежності і недоторканості суддів; вимоги до кандидатів, порядок
призначення і обрання на посаду професійних суддів і звільнення їх з
посади тощо.

Законом України від 7 лютого «Про судоустрій України» визначаються
засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні,
система судів загальної юрисдикції, у тому числі система
адміністративних судів, основні вимоги щодо формування суддівського
корпусу, система та порядок здійснення суддівського самоврядування, а
також встановлюється загальний порядок забезпечення діяльності судів,
регулюються інші питання судоустрою.

Кодекс, що коментується, прийнятий відповідно до Конституції України та
Закону України «Про судоустрій України», є

кодифікованим правовим актом, в якому деталізовано основні положення
судоустрою стосовно здійснення адміністративного судочинства. У ньому
визначено: завдання та принципи адміністративного судочинства, засади
організації адміністративного судочинства, систему адміністративних
судів, коло справ, підвідомчих та підсудних адміністративним судам,
особливості провадження у судах першої, апеляційної та касаційної
інстанцій, види і порядок прийняття рішень у адміністративних справах,
особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ та
врегульовано інші процесуальні питання розгляду справ у адміністративних
судах.

Коментована стаття наголошує на тому, що адміністративне судочинство
здійснюється також відповідно до міжнародних договорів, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою У країни.

Міжнародний договір України, відповідно до Закону України від 29 червня
2004 р. «Про міжнародні договори України» — це договір, укладений у
письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного
права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того,
міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах,
і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода,
конвенція, пакт, протокол тощо. Статтею 19 зазначеного Закону
встановлений порядок дії міжнародних договорів України на території
України, відповідно до якої чинні міжнародні договори України, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому
для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому
порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному
акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного
договору.

2. Згідно з ч. 2 коментованої статті, провадження в адміністративних
справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення
окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

У частині 2 коментованої статті відтворюється загальне правило про дію
закону у часі, відповідно до якого застосовуються норми, чинні на момент
вчинення дій. Отже, у випадку звернення зацікавлених осіб до суду
застосовується адміністративний процесуальний закон, що діє в момент
провадження у справі, незалежно від того, коли виникло спірне
правовідношення. Процесуальні закони набирають чинності з моменту їх
опублікування або з моменту, вказаному у Законі.

У законодавстві закріплено принцип, згідно з яким закон не має зворотної
сили. Так, Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 р. №
22-рп/2003 встановлено, що закон діє після набрання ним чинності.
Адміністративний процесуальний закон зворотної сили не має. Винятки із
цього правила можуть бути встановлені законом.

Зокрема, вони передбачені Прикінцевими та перехідними положеннями
(докладніше про це див. коментар до розділу VII КАС України).

Стаття 6. Право на судовий захист

1.   Кожному гарантується право на захист його прав, свобод

та інтересів незалежним і неупередженим судом.

2.   Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його

справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона від

несена цим Кодексом.

3.   Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї
справи в адміністративному суді будь-якої інстанції.

4.Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні

особи користуються в Україні таким самим правом на судовий

захист, що і громадяни та юридичні особи України.

1. Право особи на звернення до суду, у тому числі адміністративного, на
захист її прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом є
одним із найважливіших прав, гарантованих Конституцією України. Воно є
ознакою правової держави, проявом принципу розподілу державної влади.

Окрім загального конституційного права на судовий захист,
адміністративне процесуальне законодавство також передбачає норми, які
встановлюють можливість звернення до суду особи, котра вважає свої права
та інтереси порушеними. Зокрема, такою нормою є коментована стаття.

Законодавством про судоустрій, КАС України гарантується усім суб’єктам
правовідносин захист їх прав, свобод і законних

інтересів неупередженим і незалежним судом. Для забезпечення цього права
в Україні діють адміністративні суди першої, апеляційної і касаційної
інстанцій.

Кожен має право звернення до суду і будь-які угоди про відмову звернення
до суду є недійсними. Лише деякі спори, що виникають із цивільних та
господарських правовідносин, у відповідності із Законом України від 11
травня 2004 р. «Про третейські суди» можуть бути передані на розгляд
третейським судам. Не є підвідомчими третейським судам справи у спорах
про визнання недійсними нормативно-правових актів, а також справи,
однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого
самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство.
Отже, справи, що виникають із публічно-правових спорів, не можуть бути
предметом третейського розгляду.

2.Важливою гарантією забезпечення права є норма про те,

що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в
адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесе

на КАС України.

Правила про підсудність судових справ встановлюються процесуальним
законодавством з урахуванням всіх ознак судової справи. На підставі цих
ознак процесуальним законодавством визначено суд, який має право і
зобов’язаний розглянути справу і розв’язати її по суті. Завдяки правилам
про підсудність реалізується право на розгляд і вирішення справи
компетентним судом, закріплене ст. 7 Загальної декларації прав людини і
громадянина. Зміна підсудності є можливою лише з метою забезпечення
найбільш об’єктивного, всебічного і повного розгляду справи, у
виняткових випадках. Наприклад, якщо після задоволення відводів
(самовідводів) чи в інших випадках неможливо утворити новий склад суду
для розгляду справи, або ліквідовано адміністративний суд, який
розглядав справу.

Питання про зміну підсудності справи вирішується судом у відповідності з
вимогами адміністративного процесуального законодавства.

4.   Відповідно до ч. З коментованої статті, ніхто не може бути

позбавлений права на участь у розгляді своєї справи в адміністративному
суді будь-якої інстанції. На розвиток цього положення КАС України
встановлено, що особи, які беруть участь у

справі, мають право знати про дату, час і місце судового розгляду
справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються
їхніх інтересів. Незабезпечення судом можливості для позивача брати
участь у розгляді справи розглядається як порушення принципу
змагальності. У випадку, коли відповідач не був належним чином
повідомлений про час і місце розгляду, суд позбавляє його можливості
захищатися проти поданого позову, подати зустрічний позов, а також
здійснити комплекс прав, наданих йому законом. Це також є порушенням
принципу змагальності.

Право сторін на участь у провадженні складається з кількох елементів:
право бути повідомленим про час і місце розгляду судової справи; право
бути повідомленим про вимоги і заперечення іншої сторони; право брати
участь у справі особисто або через представника; право знайомитися з
матеріалами справи; право на оскарження судових рішень.

4. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи
користуються в Україні таким самим правом на судовий захист, що і
громадяни та юридичні особи України.

Положення, наведене ч. 4 коментованої статті, відповідає основним
засадам правового статусу іноземців та осіб без громадянства,
встановлених Законом України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус
іноземців». Згідно із статтею 1 Закону (у редакції від 6 лютого 2004 р.)
іноземець — особа, яка не перебуває у громадянстві України і є
громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства
— особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає
своїм громадянином. Відповідно до ст. 2 вказаного Закону іноземці та
особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж
обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено
Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними
договорами України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від
походження, соціального і майнового стану, расової та національної
належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять,
інших обставин.

Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і
свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти
рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод
громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає
чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо
відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.

Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх

прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України,
правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які
проживають в Україні.

Іноземці та особи без громадянства зобов’язані поважати та дотримувати
Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу
України.

Стаття 7. Принципи адміністративного судочинства

1. Принципами здійснення правосуддя в адміністративних судах є:

1)        верховенство права;

2)   законність;

3)   рівність усіх учасників адміністративного процесу перед

законом і судом;

4)   змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх
обставин у справі;

5)   гласність і відкритість адміністративного процесу;

6)   забезпечення апеляційного та касаційного оскарження

рішень адміністративного суду;

7)   обов’язковість судових рішень.

1. Коментована стаття присвячена встановленню принципів
адміністративного судочинства, під якими слід розуміти визначальні ідеї,
згідно з якими відбувається регулювання відносин, що виникають у сфері
адміністративного судочинства. Специфіка їх полягає в тому, що вони
закріплюють вихідні, нормативні положення, що визначають зміст
правосуддя і виступають критерієм правомірності поведінки учасників
правовідносин, що виникають у сфері правосуддя.

Слід зазначити, що ці принципи, як визначальні, основні засади
судочинства взагалі, встановлені Конституцією України (ст. 129 та ін.),
а також Законом України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р.
(глава 2). Зокрема, зазначеним Законом встановлено такі засади
здійснення правосуддя, як 1) здійснення правосуддя виключно судами; 2)
право на судовий захист; 3) рівність перед законом і судом; 4) правова
допомога при вирішенні справ у судах; 5) гласність судового процесу; 6)
встановлення мови судочинства; 7) обов’язковість судових рішень;

8) право на оскарження судового рішення; 9) колегіальний чи одноособовий
розгляд справ; 10) самостійність судів і незалежність суддів; 11)
недоторканність суддів; 12) незмінюваність суддів; 13) суддівське
самоврядування.

Перелік принципів адміністративного судочинства у Кодексі, що
коментується, не співпадає з наведеним у Законі «Про судоустрій
України», що пояснюється, по-перше, загальністю встановлених Законом
засад, які стосуються всіх без винятку судів судової системи України, а
по-друге, специфікою адміністративного судочинства.

Таким чином, встановлені КАС України, а також Конституцією України і
Законом «Про судоустрій України» принципи є тісно взаємопов’язаними і
становлять у сукупності систему, при цьому кожен з принципів відіграє
самостійну роль, характеризує адміністративне судочинство у цілому, або
ж окрему стадію адміністративного судового процесу.

Кожен принцип правосуддя виконує свою визначену роль в організації і
діяльності адміністративних судів. Ці принципи діють не розрізнено, а в
сукупності. Вони об’єднані загальною метою — організувати судові органи
і їх діяльність, відповідність їх правопорядку, забезпечити захист від
усяких посягань конституційного ладу, політичної й економічної систем,
прав, свобод і законних інтересів громадян і інших соціальних цінностей.
У цьому полягає призначення принципів правосуддя.

Отже, конституційні принципи правосуддя — це закріплені в Конституції
України й інших законах основні, вихідні, нормативні положення (правила,
вимоги, ідеї) найбільш загального характеру, що виражають демократичну
сутність правосуддя, і утворюють єдину систему, що визначає організацію
і діяльність судової влади щодо виконання задач, що стоять перед нею.

Специфіка їх полягає в тому, що вони закріплюють вихідні, нормативні
положення, що визначають зміст правосуддя і виступають критерієм
правомірності поведінки учасників правовідносин, що виникають у сфері
правосуддя.

Аналіз системи принципів адміністративного судочинства дозволяє дійти
висновку про демократичне підґрунтя адміністративного судочинства,
наближеність його до найкращих моделей, що склалися у світі. Про це
свідчить встановлення такого принципу, як верховенство права (а не
традиційне верховенство закону), який очолює всю систему принципів
адміністративного судочинства. Справа в тому, що у демократичних
державах не просто задекларований, а й уже давно створений механізм
забезпечення верховенства права, важливим складовими якого є, зокрема,
адміністративні суди.

Стаття 8. Верховенство права

1.         Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства
права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права

та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають

зміст і спрямованість діяльності держави.

2.         Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням
судової практики Європейського Суду з прав людини.

3.         Звернення до адміністративного суду для захисту прав і

свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції
України гарантується.

4.    Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної
справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності
законодавства, яке регулює спірні відносини.

 

1. Коментована стаття присвячена одному з найголовніших принципів, що є
визначальним для всієї системи права взагалі — принципу верховенства
права. Нова Конституція України закріпила нові демократичні принципи та
цінності, котрі запроваджуються у практику національної правотворчості
та правозастосування.

Зокрема, загальновідомим є те, що в свій час основною функцією
радянської юридичної науки був, перш за все, захист інтересів держави.

Концептуальною основою сучасної правової парадигми є визнання
пріоритетного місця і ролі людини та громадянина у державно-владних
відносинах, що опосередковуються адміністративним правом. Тому нагальною
є потреба у якісно новому розумінні призначення права і закону,
відповідності їх моральним вимогам. Питання запровадження принципів
правової держави у адміністративне судочинство взагалі і принципу
верховенства, зокрема, є тим більш актуальним, що сучасна
адміністративна наука поповнюється новими принципами, невідомими їй до
сьогодні.

Конституцією України закріплено такі принципи, як верховенство права та
верховенство закону (ст. 8).

Сутність діалектичної взаємодії цих принципів полягає, перш за все, в
тому, що вона є проявом загального та окремого у праві. Принцип
«верховенства права» повинен розглядатися з точки зору його
обов’язковості для законотворчої діяльності, принцип «верховенства
Конституції» — по відношенню до законодавчих та інших актів, принцип
«верховенства закону» — в ієрархії всіх інших нормативних актів.

З цих позицій особливо важливе методологічне значення для формування
системи принципів адміністративного судочинства набуває принцип
верховенства права. Це пов’язано з тим, що принцип верховенства права є,
за своєю суттю, принципом природного права як сукупності ідеальних,
духовних і справедливих понять про право. Визнання конституційним
принципом верховенства права означає, що закони держави, також як і їх
застосування, повинні відповідати праву як мірі загальної та рівної для
всіх свободи та справедливості. Крім того, в законах має обмежуватись
свавілля як фізичних, юридичних осіб, так і. держави задля загального
добра.

Принцип верховенства права означає, що свобода громадян має
забезпечуватись таким правовим порядком, коли ніхто не змушує робити
чогось, не передбаченого законом, а людина, її права і свободи
визнаються найвищою цінністю. Принцип верховенства права означає також,
що не держава утворює право, а право є основою життєдіяльності та
існування держави в особі її органів, посадових осіб і інших
організацій.

Саме тому у ч.І коментованої статті задекларовано, що суд при вирішенні
справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого,
зокрема, людина, ЇЇ права та свободи визнаються найвищими цінностями та
визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Це означає, що
адміністративний суд не повинен застосовувати положення правового акту,
у тому числі закону, якщо його застосування суперечить конституційним
принципам права або порушуватиме права та свободи людини і громадянина.
Адміністративний суд не повинен також допускати тлумачення закону, яке б
несправедливо обмежувало ці права і свободи.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті суд застосовує принцип
верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з
прав людини. Принципи правосуддя обумовлені не тільки практикою й
удосконалюванням правосуддя в Україні, але і міжнародною нормотворчістю
і правозастосуванням.

У числі джерел, що визначають сучасну систему принципів правосуддя, не
можна не відзначити тих найважливіших актів міжнародних організацій, що
впливають на проведення судової реформи. До них відносяться: Загальна
декларація прав людини, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права,
Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод,
Європейська хартія про статус суддів, рекомендації Кабінету Міністрів
Ради Європи.

Ці міжнародні акти зіграли важливу роль у правовому регулюванні прав
людини, закріпленні пріоритету прав громадянина перед державою. У них
одержали правове закріплення найважливіші принципи правосуддя, що
відносяться до забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Крім
того, встановлюється необхідність урахування також і судової практики
Європейського Суду з прав людини.

3.  Відповідно до частини 3 коментованої статті звернення до

адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина
безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Це положення означає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно
судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають
у державі (ст. 124 Конституції). При цьому судовий захист можливий не
лише стосовно тих прав, що прямо вказані в законі, але й відносно тих,
що слідують з норм Конституції України чи іншого закону (Постанова
Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про
застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»). Згідно з
цим принципом судам підвідомчі усі спори про захист прав і свобод
фізичних осіб, у тому числі, в адміністративних відносинах. Суд не має
права відмовити громадянину в прийнятті позовної заяви або скарги,
наприклад, на тій підставі, що його вимоги можуть бути розглянуті і
задоволені (або відхилені) в іншому (адміністративному) порядку.

4. Забороняється також відмова в розгляді та вирішенні адміністративної
справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності
законодавства, яке регулює спірні відносини.

Так, Конституційний Суд України у п.п. 2, 3 резолютивної частини Рішення
від 25 грудня 1997 р. зазначив, що відмова суду у прийнятті позовної
заяви, оформленої у відповідності з чинним законодавством, є порушенням
права на судовий захист, яке, відповідно до Конституції України, не може
бути обмежене.

Стаття 9. Законність

1.         Суд при вирішенні справи керується принципом законності,
відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого
самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов’язані діяти лише на
підставі, в межах повноважень та у спосіб,

що передбачені Конституцією та законами України.

2.         Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів

України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України.

3.         Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті

відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у

спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

4.    У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції
України, закону України, міжнародному договору,

згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому
правовому акту суд застосовує правовий акт,

який має вищу юридичну силу.

5.    У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи

щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України,
вирішення питання про конституційність якого

належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд

звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно
внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності
закону чи іншого правового акта.

6.          Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість

якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті,
що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

7.          У разі відсутності закону, що регулює відповідні право

відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини
(аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із
конституційних принципів і загальних засад права(аналогія права).

1. Принцип законності адміністративного судочинства, встановлений
коментованою статтею, забезпечує відповідність його нормативної основи,
тобто норм і принципів, нормативним актам, точне й неухильне їх
дотримання у поведінці всіх суб’єктів — учасників правовідносин. Принцип
законності містить у собі такі специфічні елементи: 1) усі виконавчі і
адміністративні влади створюються лише у відповідності з законом і мають
лише ті повноваження та привілеї, котрі надані їм законом; 2) при
застосуванні своїх повноважень і виконанні обов’язків ці влади повинні
діяти у відповідності із законом, і будь-яке рішення або дія, що
виходять за межі узаконених повноважень або порушують закон, не мають
юридичної сили; 3) законність будь-якої адміністративної дії має бути
відкритою для перевірки незалежним судом за позовом особи або групи
осіб, або прокурора, уповноваженого діяти у суспільних інтересах.

Як принцип діяльності органів судової влади, принцип законності
реалізується у всіх формах його прояву і містить три елементи. По-перше,
це наявність установлених конституцією і законами правових основ
діяльності органів судової влади, порядку їх організації, компетенції,
правового статусу суддів. Другим елементом структури принципу законності
є організаційно-правовий механізм, що забезпечує суворе і неухильне
виконання чинного законодавства органами судової влади. Реалізації
принципу законності служить чітка процесуальна процедура розгляду
судових справ і закріплений у нормах карного, цивільного й
господарського процесуального законодавства касаційний і апеляційний
порядок перевірки законності й обґрунтованості прийнятих судових рішень.
На органи судової влади процесуальним законодавством покладений
обов’язок забезпечувати всебічний, повний і об’єктивний розгляд судових
справ і прийняття рішень у строгій відповідності з законом. Також
зовнішнім проявом принципу законності є здійснення органами судової
влади: правосуддя; судового контролю за законністю актів органів
законодавчої, виконавчої влади, органів місцевого самоврядування,
громадських організацій, підприємств, установ і організацій і їх
посадових осіб; судового конституційного контролю.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті суд вирішує справи на підставі
Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Щодо вирішення справ на підставі Конституції України слід зазначити, що,
відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада
1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»
суд безпосередньо застосовує Конституцію у таких випадках: 1) коли із
змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової
регламентації її положень законом; 2) коли закон, що діяв до прийняття
Конституції, або прийнятий після, суперечить їй; 3) коли правовідносини,
що розглядаються судом, законом України не врегульовані, а
нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів
Автономної Республіки Крим, суперечать Конституції; 4) коли укази
Президента України, які внаслідок нормативно-правового характеру мають
бути застосованими судами при розв’язанні конкретних справ, протирічать
Конституції України.

Відповідно до ст. 18 Закону України від 29 червня 2004 р. «Про
міжнародні договори України» міжнародним договором України є укладений у
письмовій формі договір з іноземною державою або іншим суб’єктом
міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від
того, міститься договір в одному чи декількох, пов’язаних між собою
документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір,
угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

3. Дотримання законності при здійсненні правосуддя означає, що суд у
своїй діяльності застосовує норми як процесуального, так і матеріального
права. При розгляді і вирішенні адміністративної справи суду слід
дотримуватися встановленого порядку судочинства і виносити рішення у
точній відповідності з нормами права, які підлягають застосуванню у
кожному окремому випадку. Крім Конституції та чинного законодавства,
міжнародних договорів України, суд застосовує також інші
нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у
межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами
України. При застосуванні норм права суд виходить з того, що вони
прийняті на підставі та у межах повноважень відповідними органами.
Підзаконні акти, застосовувані судом, не можуть суперечити Конституції
України та чинному законодавству.

Звичаї можуть застосовуватися судом лише у випадках, передбачених
законом (наприклад, Кодексом торговельного мореплавства). В основу
судового рішення не можуть бути покладені релігійні, корпоративні та
інші норми.

Пленум Верховного Суду України дає судам роз’яснення з питань
застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та
аналізу судової статистики. Роз’яснення Пленуму Верховного Суду України
мають велике значення для забезпечення однакового розуміння законів.
Вони містять важливі принципові рекомендації з питань, що виникають при
розгляді судових справ. Роз’яснення даються на підставі вивчення і
узагальнення судової практики, аналізів судової статистики, які
здійснюються у судових палатах. Пленум за допомогою роз’яснень аналізує
допущені при здійсненні правосуддя помилки, порушення закону, випадки
неправильного і неоднакового його розуміння судами, а також координує
правозастосовчу практику судів, визначаючи її основні напрями, які
відповідають актуальним проблемам життя держави. Роз’яснення Пленуму
Верховного Суду України впливають на формування судової практики усіх
судів загальної юрисдикції. Вони не є нормою права, але враховуючи ту
обставину, що постанови Пленуму відображають позицію Верховного Суду
України з певних питань, нижчі суди не можуть ігнорувати ці роз’яснення,
вже хоча б тому, що при оскарженні їх рішень Верховний Суд, очевидно,
займе ту саму позицію.

Роз’яснення Пленуму Вищого адміністративного суду також мають бути
врахованими адміністративними судами при здійсненні судочинства.
Роз’яснення Пленуму Вищого адміністративного суду можуть надаватися не
тільки щодо застосування адміністративними судами матеріального
законодавства при вирішенні справ адміністративної юрисдикції, а й з
питань процесуального права, удосконалення судової діяльності
адміністративних судів тощо. При невідповідності роз’яснень
законодавства Вищого адміністративного суду роз’ясненням Пленуму
Верховного Суду України, адміністративні суди використовують постанови
Пленуму Верховного Суду України, який може визнати нечинними постанови
Пленуму Вищого адміністративного суду (п. 6 ст. 55 Закону України «Про
судоустрій України»).

4. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України,
закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого
надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту, суд
застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Положенням ч. 4 коментованої статті відтворюється принцип ієрархічності
нормативно-правових актів, відповідно до якого вищою юридичною силою
наділена Конституція України, якій мають відповідати всі інші
нормативно-правові акти, прийняті у державі. Після Конституції в
залежності від юридичної сили йдуть конституційні закони, чинне
законодавство, підзаконні нормативні акти. Міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є части ною
національного законодавства і мають пріоритет перед іншими нормативними
актами.

5. Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1
листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні
правосуддя» суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст
будь-якого закону або іншого нормативно-правового акта з точки зору
відповідності Конституції України і у всіх необхідних випадках
застосовувати Конституцію як акт прямої дії.

У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо
відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України,
вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції
Конституційного Суду України, суд за клопотанням учасників процесу або
за власною ініціативою припиняє провадження у справі і звертається до
Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до
Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи
іншого правового акта. Верховний Суд України, відповідно до ст. 150
Конституції України, має право поставити таке питання Конституційному
Суду України.

6. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана
Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що
встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Частиною 6 коментованої статті відтворено положення ст. 19 Закону
України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України»,
відповідно до якої чинні міжнародні договори України, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому
для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому
порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному
акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного
договору.

Разом з тим, якщо міжнародний договір не відповідає Конституції України
повністю або в частині і ця невідповідність визнана Конституційним Судом
України, то такий договір або його частина не підлягають застосуванню в
Україні (див., наприклад, Висновок Конституційного Суду України від 11
липня 2001 р. у справі № 1-35/2001 про Римський Статут).

7. Частиною 7 коментованої статті встановлено можливість застосування
судом аналогії закону та аналогії права.

Застосування аналогії закону можливе за таких умов: 1) відносини сторін
перебувають у сфері дії публічного права, тобто є адміністративними
правовідносинами; 2) вказані правовідносини не врегульовані
адміністративним законодавством; 3) існують норми, що регулюють подібні
за змістом адміністративно-правові відносини.

Якщо використати аналогію закону для регулювання
адміністративно-правових відносин неможливо, наприклад, через
відсутність норм, що регулюють подібні відносини, то застосовується
аналогія права. Аналогія права полягає у застосуванні загальних засад
адміністративного права, встановлених законодавством. Умовами
застосування аналогії права є наступні:

1)         відносини сторін перебувають у сфері дії публічного права;

2)         зазначені правовідносини не врегульовані адміністративним

правом; 3) відсутні норми, що регулюють подібні за змістом

правовідносини.

Стаття 10. Рівність усіх учасників адміністративного процесу перед
законом і судом

1.       Усі учасники адміністративного процесу є рівними перед

законом і судом.

2.       Не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників
адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального
походження, майнового стану, місця проживання,

за мовними або іншими ознаками.

 

1. Щодо принципу рівності всіх перед законом і судом, слід зазначити, що
він також закріплений у Конституції і відповідно у ст. 4-2 ГПК України,
згідно з якою правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах
рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Він
закріплений також і в карному, господарському процесуальному
законодавстві України. Відповідно до ст. 16 КПК України, ст.6 ЦПК
України, ст. 4-2 ГПК України судочинство з карних, цивільних й
господарських справ здійснюється на засадах рівності громадян перед
законом і судом незалежно від яких-небудь цензів, прямо заборонених
Конституцією.

У ГПК України йдеться про правосуддя у господарському суді, а не тільки
про вирішення справи. Це свідчить, що принцип рівності організацій і
громадян перед законом і господарським судом діє на всіх стадіях
процесу. Зміст зазначеного принципу розкривається в тому, що при
вирішенні економічних спорів господарський суд застосовує цивільні й
інші матеріальні закони до всіх підприємств і громадян рівною мірою.
Крім цього, правове положення будь-якого учасника господарського процесу
визначається лише його процесуальним статусом (позивач, відповідач,
третя особа, експерт і ін.) і ніяк не залежить від того, хто є учасником
процесу — організація чи громадянин, а також від їх ознак. Особи, що
займають однакове процесуальне положення, завжди наділяються однаковими
правами. По-третє, правосуддя з усіх економічних і інших спорів,
віднесених законом до ведення господарського суду, здійснюється тільки
судами, що входять у єдину систему господарських судів. Створення
спеціальних судів, що розглядають економічні спори організацій і
громадян у залежності від яких-небудь ознак, законом не передбачено.

Говорячи про запровадження принципу рівності учасників адміністративного
процесу перед законом і судом, слід наголосити на активній позиції суду
у судовому розгляді, враховуючу певну нерівність позивача і відповідача
у публічних матеріально-правових відносинах. В адміністративному
судочинстві суддя не просто грає роль арбітра, але й має вчиняти всіх
заходів щодо вирівнювання процесуальних позицій сторін з метою
забезпечення їх реальної рівності перед законом і судом. При цьому, вага
доказування має бути покладена на відповідача, що означає звільнення
позивача від доказування протиправності,

незаконності акту, що оскаржується. Обов’язком позивача є доказування
факту порушення його права або інтересу, настання реальної загрози для
його права або інтересу, зазначення реальної або можливої шкоди.

2. Відповідно до частини 2 коментованої статті не може бути привілеїв чи
обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси,
кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі,
етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання,
за мовними або іншими ознаками.

Рівність усіх учасників перед законом і судом закріплена п.2 ч. З ст.
129 Конституції України. Відповідно до ст.24 Конституції України не може
бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за
ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших
переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану,
місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Цей принцип передбачає
рівну можливість усіх громадян брати участь у судовому адміністративному
процесі, мати адміністративно-процесуальний статус, визначений КАС
України, здійснювати закріплені процесуальним законом права та
обов’язки. Адміністративний суд зобов’язаний охороняти права учасників
судового адміністративного процесу, пояснювати сторонам і іншим
суб’єктам їх процесуальні права та обов’язки, попереджати про наслідки
їх неналежного виконання чи зловживання цими правами. За обмеження у
процесуальних правах в залежності від расової і національної ознак
встановлена кримінальна відповідальність (ст. 161 КК України).

Своє правове закріплення принцип рівності всіх перед законом і судом
одержав також у Законі України «Про судоустрій України», у ст. 7 якого
сказано, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх
учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі,
раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань,
національного чи соціального походження, майнового стану, роду і
характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Стаття 11. Змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування
всіх обставин у справі

1.      Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються
на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх
доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

2. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою,
поданою відповідно до цього Кодексу, і не може

виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог
тільки в разі, якщо це необхідно для повного за

хисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист

яких вони просять.

3. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається
своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків,встановлених цим Кодексом.
Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано
адміністративний позов, за винятком тих, які не мають адміністративної
процесуальної діє

здатності.

4.          Суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для

з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та
витребування доказів з власної ініціативи.

5.          Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у

справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких,
на думку суду, не вистачає.

 

1. Принцип змагальності є одним з основних принципів судочинства, що
являє собою правило, згідно з яким особи, зацікавлені в результаті
справи, вправі відстоювати свою правоту в спорі шляхом подання доказів;
участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення
своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду в судовому засіданні.
Принцип змагальності поширює також свою дію на інших осіб, що беруть
участь у справі, і вони зобов’язані доводити обставини, що мають
значення для справи, на які посилаються в підтвердження своєї позиції.
Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи. Особи, що
беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми
матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з
метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів. У той же час
розпорядження зазначеними правами відбувається під контролем суду.

2.         Щодо принципу диспозитивності, що відомий також і цивільному
процесу, слід зазначити, що він означає, що процес з

розгляду адміністративного спору виникає, як правило, з ініціативи
зацікавлених осіб і суд вирішує тільки ті вимоги по суті спору, про
вирішення яких клопочуть сторони, і суд не може вийти за межі цих вимог.
Отже, принцип диспозитивності в адміністративному судочинстві полягає в
наступному: дії адміністративного суду залежать від вимог позивача і
заперечень відповідача, адміністративний суд вирішує справу в обсязі
заявлених сторонами вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог

тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та
інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Слід
зазначити, що чинники диспозитивності пов’язані

не із специфікою суб’єктивних прав, які підлягають захисту, а

із самою природою юрисдикційної діяльності із захисту суб’єктивних прав,
безвідносно до того, мають вони
публічно-правовий або приватно-правовий характер. Диспозитивність, як
юридичне забезпечена властивість вільної реалізації правоволодільцем
суб’єктивного права, що йому належить, притаманна, таким чином і сфері
публічного права.

3.         Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, відповідно
до ч. З коментованої статті, розпоряджається своїми вимогами на свій
розсуд, крім випадків, встановлених КАС України. Таким правом
користуються й особи, в інтересах яких подано адміністративний позов, за
винятком тих, які не мають

адміністративної процесуальної дієздатності.

Змагальність у адміністративному процесі ґрунтується на особистій
автономії сторін. Від волевиявлення сторін залежать дії суду у доказовій
діяльності.

4.Принцип змагальності доповнюється у адміністративному

судочинстві принципом офіційного з’ясування усіх обставин

справи, відповідно до якого адміністративний суд вживає передбачені
законом заходи, необхідні для з’ясування усіх обставин справи, у тому
числі стосовно виявлення та дослідження доказів з власної ініціативи.
Активна роль суду в адміністративному судочинстві зумовлена наявністю
публічного інтересу І необхідна для врівноваження процесуального
становища сторін. Отже, принцип змагальності в адміністративному
судочинстві гармонійно поєднується з інквізиційним (розшуковим)процесом.

5. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати
докази, або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку
суду, не вистачає.

Коментуючи положення ч. 5 статті, слід зазначити, що у науці
процесуального права розрізняють два види процесу: змагальний і
розшуковий (інквізиційний). У розшуковому процесі збір і підготовка
усього фактичного і доказового матеріалу, необхідного для вирішення
справи, закон покладає на суд. Суд зобов’язаний за своєю ініціативою
встановлювати всі факти, що підтверджують як позовні вимоги позивача,
так і заперечення відповідача. Суд також має зібрати всі докази на
підтвердження достовірності цих фактів. Сторони при цьому не є
суб’єктами процесу доказування, вони не користуються процесуальними
правами, не беруть участі у дослідженні обставин справи.

У процесі, побудованому за змагальним принципом, збір і підготовка
усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами
покладається законом на сторони. Суд при цьому зобов’язаний вирішити
спір на підставі і у відповідності з тим матеріалом, який надали
сторони. Суд, таким чином, тільки робить оцінку фактичного матеріалу,
наданого сторонами, не здійснюючи самостійно збору такого матеріалу.
Сторони у такому процесі наділені процесуальними правами і є суб’єктами
доказової діяльності.

Аналіз положення ч. 4 коментованої статті дозволяє зробити висновок про
те, що в адміністративних судах процес є змагальним з поєднанням
елементів розшукового процесу. Цими елементами є право суду з власної
ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Стаття 12. Гласність і відкритість адміністративного процесу

1. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі
у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи
обов’язки, не можуть бути обмежені у праві на отримання в
адміністративному суді як усної, так і письмової інформації щодо
результатів розгляду відповідної справи. Ніхто не може бути обмежений у
праві на отримання в адміністративному суді інформації про дату, час і
місце розгляду своєї справи та ухвалені в ній судові рішення.

2.   Кожен має право знайомитися в установленому законодавством порядку
із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у відкритому судовому
засіданні справі, які набрали законної сили. Це право може бути обмежено
відповідно до закону в інтересах нерозголошення конфіденційної
інформації про особу, державної чи іншої таємниці, що охороняється
законом.

3.   Розгляд справ в адміністративних судах проводиться відкрито. Суд
ухвалою може оголосити судове засідання або його

частину закритими з метою нерозголошення державної чи іншої

таємниці, що охороняється законом, захисту особистого та сімейного життя
людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших
випадках, установлених законом.

4.   Розгляд справи в закритому судовому засіданні проводиться з
додержанням усіх правил адміністративного судочинства. Під час розгляду
справи в закритому судовому засіданні можуть бути присутні лише особи,
які беруть участь у справі, а в разі необхідності — експерти,
спеціалісти, перекладачі та свідки.

5.   Якщо під час закритого судового засідання буде встановлено, що
інформація з обмеженим доступом є суспільне значимою або доступ до
інформації обмежено з порушенням закону,суд постановляє ухвалу про її
дослідження у відкритому судовому засіданні.

6.   Під час судового розгляду справи в судовому засіданні
забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою
звукозаписувального технічного засобу.

7.   Офіційним записом судового засідання є лише технічний

запис, здійснений судом у порядку, встановленому цим Кодексом.

8.    Особи, присутні в залі судового засідання, можуть використовувати
портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання
фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної
апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і
телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на
це осіб, які беруть участь у справі, крім тих, які є суб’єктами владних
повноважень.( Зміст частин 6 і 7 цієї статті визначається із врахуванням
п. 2-1 розділу VII КАС в редакції Закону України від 08.09.2005.)

9. Судове рішення, ухвалене у відкритому судовому засіданні,
проголошується прилюдно. Якщо судовий розгляд відбувався у закритому
судовому засіданні, прилюдно проголошується лише резолютивна частина
рішення.

1. Гласність є формою реалізації контролю суспільства за роботою судових
органів. Принцип гласності характеризує демократизм адміністративного
судочинства, а відкритий розгляд

адміністративних справ дає можливість громадянам ознайомитися з роботою
адміністративного суду безпосередньо.

Українське законодавство передбачає чіткі напрямки забезпечення
гласності правосуддя і закріплення необхідних винятків при її
здійсненні. Так, важливою умовою відкритого судового процесу є суворе
поєднання гласності з нормами судової етики при слуханні справи, тому що
предметом розгляду суду нерідко стають питання приватного життя
громадянина, що торкаються його честі і гідності.

Слід зазначити, що рішення адміністративного суду є важливим не лише для
сторін, а і для інших осіб, тому особи, які беруть участь у справі, а
також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про
їхні права, свободи, інтереси чи обов’язки, не можуть бути обмежені у
праві на отримання в адміністративному суді як усної, так і письмової
інформації щодо результатів розгляду відповідної справи. Приватність тут
не порушується, оскільки розгляд справи є відкритим.

Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в адміністративному
суді інформації про час і місце розгляду своєї справи та ухвалені в ній
судові рішення.

2. Частина 2 коментованої статті встановлює також положення, згідно з
яким кожен має право знайомитися в установленому законодавством порядку
із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у відкритому судовому
засіданні справі, які набрали законної сили. Це право може бути обмежено
відповідно до закону в інтересах нерозголошення конфіденційної
інформації про особу, державної чи іншої таємниці, що охороняється
законом.

В усіх випадках, коли необхідно дотримуватись конфіденційності
інформації про особу, а також державної чи іншої таємниці, суд повинен
забезпечити її охорону. Саме цим обумовлені передбачені законом винятки
з конституційного принципу гласності слухання справ.

3. Відповідно до ч. З коментованої статті розгляд справ в
адміністративних судах проводиться відкрито. Відкритий розгляд справи
означає, що кожен громадянин, якому виповнилось 16 років, вправі бути
присутнім в залі судового засідання і може робити письмові нотатки.
Відкритий судовий розгляд підсилює громадський контроль за діяльністю
суду, сприяє підвищенню у суддів та осіб, які беруть участь у справі,
почуття відповідальності, забезпечує виховний вплив судового процесу.

Суд ухвалою може оголосити судове засідання або його частину закритими з
метою нерозголошення державної чи іншої таємниці, що охороняється
законом, захисту особистого та сімейного життя людини, в інтересах
малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших випадках,
установлених законом.

Таким чином, розгляд адміністративних справ у закритому судовому
засіданні є винятком із загального правила про відкритість розгляду
адміністративних справ. Про розгляд справ у закритому засіданні або
одній із його частин виноситься ухвала, розгляд ведеться з дотриманням
правил судочинства в адміністративному суді.

Перелік підстав для прийняття ухвали про розгляд справи у закритому
засіданні включає в себе нерозголошення державної чи іншої таємниці,
захист особистого чи сімейного життя людини, інтереси малолітньої чи
неповнолітньої особи і не є вичерпним. Законодавець встановив і «інші
випадки, установлені законом».

Поняття державної таємниці міститься у Законі України «Про державну
таємницю» від 21 січня 1994 р. і визначається як вид таємної інформації,
що охоплює відомості в сфері оборони, економіки, науки і техніки,
зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку,
розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України, та
які в законодавчому порядку визнані державною таємницею і підлягають
охороні державою.

Зміст відомостей, що становлять державну таємницю, формує та публікує в
офіційних виданнях Служба безпеки України, отже, на практиці не виникає
значних ускладнень з ідентифікацією таких відомостей, і, відповідно,
правильним застосуванням цього винятку з принципу гласності

Банківська таємниця визначається у ст. 60 Закону України «Про банки і
банківську діяльність» від 7 грудня 2000 p., згідно

з якою інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка
стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з
ним чи третім особам при наданні послуг і розголошення якої може завдати
матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею.

Визначення комерційної таємниці підприємства міститься у ч. 1 Закону
України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. Враховуючи
те, що з введенням в дію ЦК і ГК України цей закон втратив силу,
втратили силу і його положення щодо комерційної таємниці. Натомість
поняття комерційної таємниці дає новий ГК України у ст. 36 «Неправомірне
збирання, розголошення та використання відомостей, що є комерційною
таємницею». Відповідно до цієї статті відомості, пов’язані з
виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю
суб’єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких
може завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання, можуть бути
визнані його комерційною таємницею.

4.Розгляд справи в закритому судовому засіданні проводить

ся з додержанням усіх правил адміністративного судочинства.

Під час розгляду справи в закритому судовому засіданні можуть

бути присутні лише особи, які беруть участь у справі, а в разі

необхідності — експерти, спеціалісти, перекладачі та свідки.

Охорона комерційної і державної таємниці не виключає дотримання порядку
здійснення провадження в адміністративній справі, застосування принципів
змагальності та рівності сторін. Сторони користуються рівними
процесуальними правами.

5.          Частиною 5 коментованої статті встановлюються випадки, у
яких судом постановлюється ухвала про відкрите судове

засідання, навіть якщо до цього були підстави для розгляду
адміністративної справи у закритому судовому засіданні. Коментованою
нормою встановлено, що, якщо під час закритого судового засідання буде
встановлено, що інформація з обмеженим

доступом є суспільне значимою або доступ до інформації обмежено з
порушенням закону, суд постановляє ухвалу про її до

слідження у відкритому судовому засіданні.

6.          Під час судового розгляду справи в судовому засіданні
забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою
звукозаписувального технічного засобу.

Конституція України вперше визначила в якості основної з засад
судочинства взаємопов’язані між собою гласність судового

процесу та його повне фіксування технічними засобами. Повне фіксування
судового процесу технічними засобами забезпечує прозорість і
об’єктивність судового процесу, підвищує довіру до правосуддя. Разом із
тим, Законом України від 08.09.2005 р. до 1 січня 2008 року повне
фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального
технічного засобу здійснюється судом тільки за вимогою особи, яка бере
участь у справі, або за ініціативою суду. В усіх інших випадках хід
судового засідання фіксується у протоколі судового засідання.

7. Отже, до 1 січня 2008 р. офіційним записом судового засідання є
протокол судового засідання.

Технічний запис є офіційним записом судового засідання у випадку, коли є
вимога особи, яка бере участь у справі, або ініціатива суду щодо повного
фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального
технічного засобу.

І лише у цьому випадку технічний запис, здійснений судом у встановленому
порядку, повністю заміняє ведення протоколів судових засідань.

8. Особи, присутні в залі судового засідання, можуть використовувати
портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання
фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної
апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і
телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на
це осіб, які беруть участь у справі, крім тих, які є суб’єктами владних
повноважень.

Суд вирішує питання про можливість проведення в залі судового засідання
фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної
апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і
телебаченню, враховуючи, чи не будуть зазначені дії негативно впливати
на нормальний перебіг судового процесу і чи не будуть вони перешкоджати
встановленню істини у справі. Очевидно, фото- і кінозйомка, відео-,
звукозапис можуть бути заборонені судом і тоді, коли вони про водяться і
без застосування стаціонарної апаратури, якщо ці дії заважатимуть
нормальному перебігу судового засідання, негативно впливатимуть на
учасників процесу.

9.Частина 9 коментованої статті регулює порядок проголошення рішення
суду в залежності від того, було воно прийняте

У відкритому чи закритому судовому засіданні.

Рішення суду, ухвалене у відкритому судовому засіданні, проголошується
прилюдно. Якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому
засіданні, прилюдно проголошується лише резолютивна частина рішення.

Стаття 13. Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень
адміністративного суду

1. Особам, які беруть участь у справі, а також особам, які не брали
участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи,
інтереси чи обов’язки, забезпечується право на апеляційне та касаційне
оскарження рішень адміністративного суду у випадках та порядку,
встановлених цим Кодексом.

1. До основних засад судочинства, відповідно до ст. 129 Конституції
України, належить забезпечення апеляційного та касаційного оскарження
рішення суду крім випадків, встановлених законом. Реалізація цього
принципу знайшла відображення у розділі IV КАС України, яким встановлено
процесуальний порядок перегляду судових рішень у адміністративних судах
апеляційної та касаційної інстанції.

На розвиток положень ст. 55, ст. 129 Конституції України, ст. 12 Закону
України «Про судоустрій України», коментованою статтею забезпечене право
осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які хоча й не брали
участі у справі, але адміністративним судом вирішено питання про їхні
права, свободи, інтереси чи обов’язки, на апеляційне та касаційне
оскарження судового рішення.

Апеляцією є основний спосіб оскарження судових рішень, які не набрали
чинності, в суді вищої інстанції (апеляційному суді).

Судом апеляційної інстанції в адміністративних справах є апеляційний
адміністративний суд, в межах територіальної юрисдикції якого
знаходиться місцевий адміністративний суд (місцевий загальний суд як
адміністративний суд чи окружний адміністративний суд), що ухвалив
рішення.

У випадку, визначеному ч. 6 ст. 177 КАС України, судом апеляційної
інстанції є Вищий адміністративний суд України.

Суд апеляційної інстанції переглядає законність та обґрунтованість
судових рішень суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд
апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в
разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених
судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи.
Отже, апеляційний адміністративний суд не пов’язаний з межами вимог
апеляційної скарги, якщо встановлено порушення адміністративним судом
норм адміністративного судочинства.

Суд апеляційної інстанції може дослідити нові докази, які не
досліджувалися у суді першої інстанції, з власної ініціативи або за
клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо визнає обґрунтованим
ненадання їх до суду першої інстанції або необґрунтованим відхилення їх
судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції може дослідити також
докази, які досліджувалися судом першої інстанції з порушенням вимог КАС
України.

Суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги, що не були
заявлені в суді першої інстанції.

Узагальнюючи положення про апеляційний перегляд судових рішень,
характерними рисами інституту апеляції є такі: 1) апеляція подається на
рішення суду першої інстанції, що не набрало чинності; 2) справа за
апеляційною скаргою чи апеляційним поданням прокурора направляється на
розгляд адміністративного суду вищої (апеляційної) інстанції; 3) подання
апеляційної скарги зумовлене неправильним застосуванням адміністративним
судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права; 4)
апеляційний суд вирішує як юридичну, так і фактичну сторону справи в
тому ж обсязі, що й суд першої інстанції; 5) розгляд справ у суді
апеляційної інстанції відбувається з дотриманням основних засад
судочинства.

Касацією є перевірка законності адміністративних судових рішень, що
набрали чинності, у суді касаційної інстанції.

Судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Вищий
адміністративний суд України. Враховуючи те, що провадження за
винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження, Верховний
Суд України у справах про перегляд судових рішень за винятковими
обставинами є судом касаційної інстанції.

Підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального
права чи процесуального права.

Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами
першої та апеляційної інстанцій норм матеріального

та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може
досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що
не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про
достовірність того чи іншого доказу.

Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та
апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може
встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на
які не було посилання в касаційній скарзі.

Суд касаційної інстанції не може розглядати позовні вимоги осіб, які
беруть участь у справі, що не були заявлені у суді першої інстанції.

Характерними рисами інституту касації є: 1) касаційна скарга подається
на рішення суду першої інстанції, що набрало чинності; 2) касаційна
скарга подається на рішення суду апеляційної інстанції; 3) справа за
касаційною скаргою чи касаційним поданням прокурора направляється на
розгляд адміністративного суду вищої (касаційної) інстанції; 4) подання
касаційної скарги зумовлене неправильним застосуванням адміністративним
судом першої та касаційної інстанції норм матеріального чи
процесуального права; 5) касаційний суд не може досліджувати докази,
встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені
в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи
іншого доказу; 5) розгляд справ у суді касаційної інстанції відбувається
з дотриманням основних засад судочинства.

Стаття 14. Обов’язковість судових рішень

1.        Судове рішення, яким закінчується розгляд справи в
адміністративному суді, ухвалюється іменем України.

2.        Постанови та ухвали суду в адміністративних справах,

що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання на

всій території У країни.

3.        Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність,
встановлену законом.

 

1. Статтею 11 Закону України «Про судоустрій України» закріплено
положення, згідно з яким рішення, яким закінчується розгляд справи у
суді, ухвалюється іменем України. Судове рішення у справі є
найважливішим актом правосуддя, і воно

ухвалюється іменем України незалежно від того, до якої ланки судової
системи належить суд і в якому складі суддів (одноособове чи
колегіальне) розглянуто справу.

Ухвалення судового рішення, яким закінчується розгляд справи у суді,
іменем України визначає особливу роль суду серед інших органів державної
влади як єдиного органу, що має право здійснювати правосуддя. У рішенні
суду реалізується право держави на вирішення правових конфліктів у
публічно-правовій сфері.

2.Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що

набрали законної сили, є обов’язковими до виконання на всій

території України. Обов’язковість судових рішень, що набрали

законної сили, надає їм властивості закону в справі, у якій вони

ухвалені, тому вони є обов’язковими для виконання на території України
усіма фізичними і юридичними особами.

В основі даної норми лежить принцип загальнообов’язковості закону,
відповідно до якого ухвалене судове рішення. Обов’язковість рішень суду,
що набрали законної сили, полягає у тому, що: 1) вони не можуть бути
скасовані або змінені будь-якими адміністративними або державними
органами, громадськими організаціями тощо та їх посадовими чи службовими
особами. Ці органи та особи не можуть винести іншого рішення у цій
судовій справі; 2) ці органи та особи не можуть приймати актів, що
суперечать рішенню суду, яке набрало чинності, виходячи із припущення
про його неправильність; 3) жоден орган, крім вищестоящого суду, не може
скасувати рішення суду, що набрало чинності.

Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної
сили, є обов’язковими також для осіб, які не брали участі у справі,
оскільки вони мають рахуватися з рішеннями суду, співвідносити з ними
свою поведінку.

3.Невиконання адміністративних судових рішень тягне за

собою передбачену законом відповідальність, у тому числі встановлену ст.
382 КК України, якою передбачена кримінальна

відповідальність за умисне невиконання службовою особою,

яка за своїми повноваженнями повинна вжити заходів по ви

конанню судового рішення, або перешкоджання нею такому

виконанню.

У випадку, коли службова особа не вживає заходів по виконанню рішень
суду, передбачених ст. 185-6 КпАП України, вона притягується до
адміністративної відповідальності.

Стаття 15. Мова, якою здійснюється адміністративне судочинство

1. Адміністративне судочинство здійснюється державною

мовою.

2.       Особи, які беруть участь у справі та не володіють або
недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною
мовою або мовою, якою вони володіють, а також послугами перекладача в
порядку, встановленому цим Кодексом.

3.       Судові документи складаються державною мовою.

 

1. У Конституції України принцип національної мови судочинства не
знайшов свого прямого закріплення в главі про судову владу. Однак зі
змісту ст.10 Конституції випливає, що державною мовою України є
українська мова. Даний принцип одержав своє законодавче закріплення в
Законі України «Про судоустрій України». У відповідності зі ст. 10
даного Закону судочинство в Україні провадиться державною мовою.
Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку,
визначених законом.

Слід зазначити, що принцип, згідно з яким судочинство здійснюється
державною мовою, одержав своє закріплення в законодавстві про
судоустрій, в господарському, цивільному і карному процесуальних
кодексах України, а відтепер — і у КАС України. Мова судочинства
визначається ст. 21 Закону України «Про мови в Україні». Встановлення
національної мови судочинства випливає з принципів Загальної декларації
прав людини, Декларації про державний суверенітет України, вона
затверджує пріоритет загальнолюдських цінностей, так само як і духовних
цінностей кожного народу, забезпечує мовний суверенітет кожного народу і
кожної особистості незалежно від походження людини, її соціального і
майнового стану, расової і національної приналежності, статі, освіти,
ставлення до релігії і місця проживання.

Враховуючи вимоги ст. 18 Закону України «Про мови в Україні», у
відповідності з якими, крім української мови, якою ведеться судочинство
в Україні, воно може здійснюватись національною мовою або мовою,
прийнятою для більшості населення даної місцевості, суд вправі, якщо
сторони не володіють мовою судочинства цієї місцевості, вести судовий
процес іншою мовою, прийнятою для всіх учасників процесу, постановивши
про це відповідну ухвалу. Мовою більшості населення судовий процес може
проводитися як виняток із загального правила.

2.Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою,

якою провадиться судочинство, забезпечується право користуватися у
судовому процесі рідною мовою, а також послугами перекладача за
правилами статті 68 КАС України. У випадках,передбачених процесуальним
законом, це право забезпечується державою.

Такою, що не володіє мовою, якою провадиться судочинство, вважається
особа, яка не розуміє, або погано розуміє звичайну розмовну мову, не
може вільно нею спілкуватися.

3.Відповідно до ч. З коментованої статті незалежно від того,

якою мовою провадиться судочинство, на суд покладено обов’язок всі
судові документи складати державною мовою.

Стаття 16. Правова допомога при вирішенні справ в адміністративному суді

1.       Кожен має право користуватися правовою допомогою при

вирішенні справ в адміністративному суді, яка надається в по

рядку, встановленому законом.

2.       Для надання правової допомоги при вирішенні справ у су

дах в Україні діє адвокатура. У випадках, встановлених законом, правова
допомога може надаватися й іншими фахівцями в

галузі права. Порядок і умови надання правової допомоги, права й
обов’язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які

беруть участь в адміністративному процесі і надають правову

допомогу, визначаються цим Кодексом та іншими законами.

3.       Суд повністю або частково звільняє особу від оплати правової
допомоги і забезпечує надання правової допомоги у випадках та порядку,
встановлених законом, якщо відповідний

орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги.

                                             

1. Сторони судового адміністративного процесу під час розгляду справи в
адміністративному суді можуть користуватися правовою допомогою, яку в
порядку і на умовах, визначених законом, надає адвокат або особа, яка є
фахівцем у галузі права І за законом має право на надання правової
допомоги.

Законодавство України закріплює потрійну систему правової допомоги, яка
складається з: 1) правової допомоги, що передбачена законами України
«Про адвокатуру» та «Про нотаріат» ; 2) системи правових послуг, що
ґрунтуються на нормах ЦК України; 3) системи соціально-юридичних послуг,
які надаються відповідно до Закону України «Про соціальні послуги». При
цьому соціальні послуги є поняттям досить широким і включає комплекс
правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних,
реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи
чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та
потребують сторонньої допомоги. Розрізняє поняття правової допомоги і
правової консультації Резолюція № (78) 8 від 1978 р. Комітету Міністрів
Ради Європи про правову допомогу і консультації. Під правовою допомогою
розуміється: 1) можливість особи використовувати або захищати свої права
у будь-яких судах, компетентних виносити рішення у цивільних,
адміністративних тощо справах; 2) усі витрати, понесені особою, якій
надається правова допомога, у ході захисту своїх прав і, зокрема,
гонорари адвокатів, мита, витрати на експертизу, відшкодування витрат
свідків і витрати на переклад; 3) звільнення від внесення застави або
депозиту на покриття судових витрат.

Правова консультація передбачає забезпечення особам, які перебувають у
економічно несприятливому становищі, можливість одержання необхідної
правової консультації з усіх питань, що можуть стосуватися їхніх прав та
інтересів.

Отже, стосовно правової допомоги в адміністративних судах, її можна
визначити як надання правових (юридичних) послуг особами, які мають
спеціальні (юридичні) знання.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті для надання правової допомоги
при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура. У випадках,
встановлених законом, правова допомога може надаватися й іншими
фахівцями в галузі права. Порядок і умови надання правової допомоги,
права й обов’язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які беруть
участь в адміністративному процесі і надають правову допомогу,
визначаються КАС України та іншими законами.

Згідно з Законом України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру»
адвокатура У країни є добровільним професійним громадським об’єднанням,
покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та
представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб
без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.

Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту,
стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох
років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на
заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.
Адвокати дають консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні і
письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші
документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах,
які вони ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державних
органах, перед громадянами та юридичними особами; подають юридичну
допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове
забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян
і юридичних осіб, виконують свої обов’язки відповідно до
кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та
попереднього слідства.

Адвокат може здійснювати й інші види юридичної допомоги, передбачені
законодавством.

У випадках, встановлених законом, правова допомога може надаватися й
іншими фахівцями в галузі права. Так, Рішенням Конституційного Суду
України у справі про право вільного вибору захисника № 1-17/2000 від 16
листопада 2000 р. визначено, що суб’єктами правової допомоги є також:
державні органи України, до компетенції яких входить надання правової
допомоги (Міністерство юстиції України, Міністерство праці та соціальної
політики України, нотаріат тощо); суб’єкти підприємницької діяльності,
які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному
законодавством України; об’єднання громадян для здійснення своїх прав та
свобод. Правову допомогу юридичним особам при розгляді справ у суді
можуть надавати також юрисконсульти та інші фахівці у галузі права, які
діють на підставі договорів про надання правових послуг.

3. Суд повністю або частково звільняє особу від оплати правової допомоги
і забезпечує надання правової допомоги у випадках та порядку,
встановлених законом, якщо відповідний орган відмовив особі у
забезпеченні правової допомоги.

Надання безоплатної правової допомоги є однією із гарантій реалізації
конституційного принципу рівності осіб, незалежно від їх майнового
стану.

Чинним законодавством України визначено категорії осіб, яким надається
безоплатна правова допомога. До них, зокрема,

належать: ветерани війни, які мають право на правову допомогу в
питаннях, пов’язаних із соціальним забезпеченням (ст. 22 ч. 2 Закону
України «Про статус ветеранів війни і гарантії їх соціального захисту»);
особи, які потерпіли від незаконних дій органів дізнання, досудового
слідства, прокуратури і суду, які мають право на правову допомогу у
зв’язку з відшкодуванням завданої такими діями шкоди (ст. З п. 4 Закону
України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину
незаконними діями органів дізнання, слідства, прокуратури і суду») тощо.
Відповідно до ст. 5 ч. 4 Закону України «Про соціальні послуги», право
на правову допомогу у вигляді консультацій з питань чинного
законодавства, здійснення захисту прав та інтересів, сприяння
застосуванню державного примусу і реалізації юридичної відповідальності
осіб, що вдаються до протиправних дій проти них, такими особами є: 1)
особи, які не здатні до самообслуговування у зв’язку з похилим віком,
хворобою, інвалідністю і не мають рідних, які повинні забезпечити їм
догляд і допомогу; 2) особи, які перебувають у складній життєвій
ситуації у зв’язку з безробіттям і зареєстровані у державній службі
зайнятості як такі, що шукають роботу, стихійними лихами, катастрофами;
3) діти та молодь, які перебувають у складній життєвій ситуації у
зв’язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпритульністю,
конфліктами і жорстоким ставленням у сім’ї.

Оплата праці захисника у разі його участі у справі за призначенням суду
проводиться за рахунок коштів державного бюджету в порядку і розмірах,
встановлених Кабінетом Міністрів

Стаття 17. Компетенція адміністративних судів

щодо вирішення адміністративних справ

1. Компетенція адміністративних судів поширюється на:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень
щодо оскарження його рішень (нормативно-правових

актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу,

її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої
компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а
також спори, які виникають з приводу укладання та виконання
адміністративних договорів;

4) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках,
встановлених законом;

5) спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом
референдуму.

2. Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові
справи:

1)      що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

2)      що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

3) про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення)
об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або
виключної компетенції.

1. Коментованою статтею встановлено підвідомчість або предметну
компетенцію адміністративного суду, під якою розуміється коло справ,
віднесених законом до розгляду і розв’язання системою адміністративних
судів.

Створення у системі судів загальної юрисдикції системи адміністративних
судів потягло за собою необхідність розмежування компетенції між
адміністративними судами та судами загальної юрисдикції, господарськими
судами, Конституційним Судом України, громадськими організаціями. При
визначенні підвідомчості справ адміністративним судам слід спиратися на
критерії підвідомчості, що вироблені і використовуються процесуальною
доктриною та практикою. До таких критеріїв належать суб’єктний склад
учасників спору та характер спірних правовідносин.

Щодо першого критерію, то обов’язковим учасником публічно-правового
спору є суб’єкт владних повноважень, за другим — предметом судового
розгляду у адміністративному суді є публічно-правовий спір.

Підвідомчість може бути альтернативною, виключною, імперативною та
договірною в залежності від того, чи відносить закон вирішення спорів до
компетенції виключно одних конкретних органів, чи до компетенції
декількох за вибором заявника чи згодою сторін.

Виключна підвідомчість означає, що розгляд певної категорії справ
віднесено лише на розгляд адміністративного суду.

Альтернативна підвідомчість передбачає віднесення розгляду спору до
компетенції кількох органів за вибором особи, яка звертається за
захистом своїх прав і законних інтересів.

Імперативна підвідомчість означає, що адміністративна справа
розглядається кількома юрисдикційними органами у визначеній законом
послідовності.

Практичне значення підвідомчості знаходить прояв у процесуально-правових
наслідках недотримання правил про підвідомчість справ адміністративному
суду. Якщо справа не є підвідомчою адміністративному суду, суддя на
стадії подання позову та порушення адміністративної справи може
відмовити у прийнятті позовної заяви (ч.І ст. 109 КАС України). У
випадку, коли непідвідомчість справи адміністративному суду виявляється
на стадії судового розгляду, адміністративний суд припиняє провадження у
справі (ч. 1 ст. 157 КАС України).

Коментованою статтею встановлюється, що адміністративним судам
підвідомчі: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних
повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи
правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з
приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження,
звільнення з публічної служби; 3) спори між суб’єктами владних
повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління,
у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з
приводу укладання та виконання адміністративних договорів; 4) спори за
зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених
законом; 5) спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи
процесом референдуму.

Отже, підвідомчість судам публічно-правових спорів є виключною.

2. До спорів, що не підвідомчі адміністративним судам, належать спори:
1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що
належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; 3) про
накладення адміністративних стягнень; 4) щодо відносин, які відповідно
до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його
внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Розмежовуючи підвідомчість публічно-правових спорів адміністративним
судам, КАС України встановлює коло спорів, які, хоча і мають
публічно-правовий характер, вирішуються в порядку іншого судочинства.

Так, юрисдикція адміністративних судів з вирішення публічно-правових
спорів обмежується, насамперед, юрисдикцією Конституційного Суду
України.

При визначенні меж підвідомчості публічно-правових спорів
адміністративним судам і Конституційному Суду України, слід зазначити,
що Пленум Верховного Суду України у постанові № 9 від 1 листопада 1996
р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»
відзначив, що суди загальної юрисдикції не вправі, застосовуючи
Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи
правові акти, перераховані у ст. 150 Конституції, оскільки це віднесене
до виключної компетенції Конституційного Суду. Однак, будь-який суд
загальної юрисдикції має право на підставі ст. 144 Конституції визнати
неконституційними чи такими, що суперечать законам України рішення
органів місцевого самоврядування, а також — на підставі ст. 124
Конституції — акти органів державної виконавчої влади — міністерств,
інших центральних органів, місцевих державних адміністрацій тощо.

Також публічно-правовими спорами є кримінально-правові відносини щодо
переслідування особи за вчинення злочину, які вирішуються в порядку
кримінального судочинства. Однак природа цих відносин, їх суб’єктний
склад унеможливлює їх віднесення до юрисдикції адміністративних судів і
вони, згідно з законом, розглядаються і вирішуються у межах
кримінального судочинства.

Розгляд справ про адміністративні проступки, накладення адміністративних
стягнень також не належать до компетенції адміністративного суду і
здійснюються в порядку, передбаченому КпАП України.

Стаття 18. Предметна підсудність адміністративних справ

1.Місцевим загальним судам як адміністративним судам

підсудні:

1)       адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи

посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа
органу місцевого самоврядування, крім тих, які під

судні окружним адміністративним судам;

2)       усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи
бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до
адміністративної відповідальності.

2. Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у
яких однією зі сторін є орган державної влади, інший

державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи
службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності
у справах про адміністративні проступки.

3.        Справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових

чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і
вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або
окружним адміністративним судом за

вибором позивача.

4.   Вищому адміністративному суду України як суду першої і

останньої інстанції підсудні справи:

1)       щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів
виборів або всеукраїнського референдуму;

2)       щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента
України.

5. У разі невизначеності цим Кодексом предметної підсудності
адміністративної справи така справа розглядається місцевим
адміністративним судом за вибором позивача.

1. Якщо норми про підвідомчість встановлюють коло справ, віднесених до
розгляду адміністративних судів як окремої системи юрисдикційних
органів, то інститут підсудності дозволяє розмежувати справи, підвідомчі
адміністративним судам, у межах системи адміністративних судів між
окремими її елементами.

Підсудністю є коло адміністративних справ, вирішення яких віднесене до
компетенції певного адміністративного суду. Підсудність визначається
також як розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і
між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм
адміністративних справ. Отже, правила підсудності у своїй сукупності
складають критерій обрання компетентного адміністративного суду для
розгляду і вирішення конкретної адміністративної справи.

Розрізняють предметну, територіальну, інстанційну підсудність.

Правила предметної підсудності дозволяють визначити, адміністративний
суд якої ланки розглядатиме справу за першою інстанцією. Предметна
підсудність залежить від предмета спору або суб’єктного складу сторін
спірних правовідносин. Більшість справ вирішується саме за першою
інстанцією судами найнижчої ланки — місцевими судами, що зумовлено
намаганнями створення для осіб, що потребують судового захисту своїх
прав та інтересів, найкращих умов для участі у судочинстві, залучення
всіх зацікавлених у справі осіб.

1.        Виходячи з вимог доступності правосуддя у адміністративних
справах, незалежності суддів, місцевим загальним судам як

адміністративним судам підсудні: 1) адміністративні справи, у

яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого само

врядування, посадова чи службова особа органу місцевого само

врядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам; 2)
усі адміністративні справи з приводу рішень, дій

чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про

притягнення до адміністративної відповідальності.

2.        Окружним адміністративним судам, відповідно до частини 2
коментованої статті, підсудні адміністративні справи, у

яких однією зі сторін є орган державної влади, інший держав

ний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи
службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій

чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки.

3.        Частиною 3 коментованої статті встановлюється, що справи щодо
оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих
органів виконавчої влади розглядаються і

вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним

судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача. Дане
положення надає особі можливість самостійно визначати, до якої з ланок
системи місцевих адміністративних

судів їй звернутися. В першому випадку критерієм обрання

суду є більша доступність суду, в другому — додаткові гарантії

щодо незалежності розгляду адміністративної справи.

4.Враховуючи те, що деякі категорії адміністративних

справ, пов’язані з реалізацією виборчих прав, потребують негайного та
остаточного вирішення, вони за підсудністю віднесені до компетенції
Вищого адміністративного суду України як суду першої і останньої
інстанції. До таких ч. 4 коментованої статті віднесені справи: 1) щодо
встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або
всеукраїнського референдуму;

2) щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента

України.

5. У разі невизначеності КАС України предметної підсудності
адміністративної справи така справа розглядається місцевим

адміністративним судом за вибором позивача.

Стаття 19. Територіальна підсудність адміністративних справ

1.        Адміністративні справи вирішуються адміністративним

судом за місцезнаходженням відповідача.

2.        Адміністративні справи з приводу оскарження правових

актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб’єктів

владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної

особи, вирішуються адміністративними судами за місцем проживання
(перебування, знаходження) позивача.

3.   Адміністративні справи з приводу оскарження норматив

но-правових актів Президента України, Кабінету Міністрів

України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади,
Національного банку України чи іншого суб’єкта

владних повноважень, повноваження якого поширюються на

всю територію України; адміністративні справи, відповідачем

у яких є закордонне дипломатичне чи консульське представництво України,
їхня посадова чи службова особа; а також адміністративні справи про
анулювання реєстраційного свідоцтва

політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію)
політичної партії вирішуються окружним адміністративним судом,
територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

4.   У разі невизначеності цим Кодексом територіальної підсудності
адміністративної справи така справа розглядається

місцевим адміністративним судом за вибором позивача.

1. Територіальна підсудність, врегульована положеннями коментованої
статті, дозволяє розмежувати предметну компетенцію адміністративних
судів одного рівня в залежності від місця розгляду справи. Територіальна
підсудність визначає, який конкретно адміністративний суд може
розглянути конкретну адміністративну справу за першою інстанцією.

Територіальна підсудність поділяється на декілька видів: загальну,
альтернативну, виключну, договірну, із зв’язку справ.

Загальна територіальна підсудність формує основне правило розмежування
компетенції однорівневих адміністративних судів. Відповідно до цього
правила адміністративний позов подається до суду за місцем перебування
(місцезнаходженням) відповідача. Саме таке правило закріплене ч.І
статті, що коментується.

2.Виняток із цього правила складають категорії справ, за

значені у ч. 2 коментованої статті. Так, при визначенні територіальної
підсудності з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а
також дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, які стосуються
інтересів конкретної особи, законодавець виходив з принципу наближеності
суду до особи, права і інтереси якої порушено. Частиною 2 коментованої
статті

закріплене правило, відповідно до якого ці категорії справ вирішуються
адміністративними судами за місцем проживання

(перебування, знаходження) позивача. Усі інші адміністративні справи
вирішуються адміністративними судами за місцем

знаходження позивача, якщо ним є суб’єкт владних повноважень, або за
місцем знаходження (перебування, проживання)

відповідача — юридичної чи фізичної особи, яка не є суб’єктом

владних повноважень.

Щодо визначення територіальної підсудності спорів, що виникають із
адміністративного договору, слід зазначити, що такі спори мають бути
підсудні адміністративному суду за місцем виконання договору, якщо у
договорі не визначена інша підсудність.

3.На відміну від ч. 1 коментованої статті, якою встановлено

загальну територіальну підсудність для зазначених у ній категорій
адміністративних справ, ч. З коментованої статті запроваджує виключну
територіальну підсудність. Виключна територіальна підсудність
унеможливлює можливість вибору позивачем підсудності іншої ніж та, що
встановлена адміністративним процесуальним законом для розгляду даної
категорії спорів.

Так, адміністративні справи з приводу оскарження нормативно-правових
актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи
іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України
чи іншого суб’єкта владних повноважень, повноваження якого поширюються
на всю територію України; адміністративні справи, відповідачем у яких є
закордонне дипломатичне чи консульське представництво України, їхня
посадова чи службова особа; а також адміністративні справи про
анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, про заборону
(примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії вирішуються окружним
адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на
місто Київ.

4. У разі невизначеності КАС України територіальної підсудності
адміністративної справи, відповідно до ч. 4 коментованої статті, така
справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором
позивача.

Стаття 20. Інстанційна підсудність адміністративних справ

1.      Місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як
адміністративні суди та окружні адміністративні суди), а також Вищий
адміністративний суд України у випадках, встановлених цим Кодексом,
вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції.

2. Апеляційні адміністративні суди переглядають судові рішення місцевих
адміністративних судів (місцевих загальних

судів як адміністративних судів та окружних адміністративних судів), які
знаходяться у межах їхньої територіальної юрисдикції, в апеляційному
порядку як суди апеляційної інстанції.

3.    Вищий адміністративний суд України переглядає судові

рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному
порядку як суд касаційної інстанції. У випадку, визначеному частиною
шостою статті 177 цього Кодексу, Вищий

адміністративний суд України переглядає в апеляційному по

рядку як суд апеляційної інстанції судові рішення окружного

адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на
місто Київ.

4.    Верховний Суд України переглядає судові рішення адміністративних
судів за винятковими обставинами.

1. Інстанційна підсудність дозволяє розмежувати компетенцію
адміністративних судів різного рівня. Інстанційна підсудність визначає,
який адміністративний суд може розглянути адміністративну справу за
першою інстанцією, в порядку апеляції та в порядку касації.

При виробленні правил інстанційної підсудності має бути дотримано
принцип, за яким одній ланці судової системи має відповідати одна судова
інстанція.

Це правило збережене для двох нижчих ланок системи адміністративних
судів: для місцевих та апеляційних судів. Місцеві адміністративні суди
(місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні
адміністративні суди) вирішують підвідомчі та підсудні їм справи як суди
першої інстанції

2.          Апеляційні адміністративні суди переглядають судові рішення
місцевих адміністративних судів (місцевих загальних

судів як адміністративних судів та окружних адміністративних

судів), які знаходяться у межах їхньої територіальної юрисдикції, в
апеляційному порядку як суди апеляційної інстанції.

3.          Щодо Вищого адміністративного суду України, він є судом
трьох інстанцій. Так, відповідно до ч. 4 ст. 18 КАС України, Вищому
адміністративному суду України як суду першої і

останньої інстанції підсудні справи: 1) щодо встановлення Центральною
виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму;
2) щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента України.

У випадку, визначеному ч. 6 статті 177 КАС України, Вищий
адміністративний суд України переглядає в апеляційному порядку як суд
апеляційної інстанції судові рішення окружного адміністративного суду,
територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Відповідно до ч. З статті, що коментується, він також, як суд касаційної
інстанції, переглядає судові рішення місцевих та апеляційних
адміністративних судів у касаційному порядку.

4.Частиною 4 статті, що коментується, встановлено повтор

ну касацію, яку здійснює Верховний Суд України. Він переглядає судові
рішення адміністративних судів за винятковими обставинами.

Відповідно до ст. 237 КАС України, мотивами для перегляду Верховним
Судом України судових рішень в адміністративних справах можуть бути: 1)
неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й
тієї самої норми права; 2) визнання судових рішень міжнародною судовою
установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують
міжнародні зобов’язання України,

Стаття 21. Підсудність кількох пов’язаних між собою вимог

1. Позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони
пов’язані між собою і підсудні одному адміністративному суду.

2.       Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними
рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень або іншим
порушенням прав, свобод та інтересів

суб’єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним
судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити
публічно-правовий спір. Інакше вимоги про

відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або
господарського судочинства.

3.       Не допускається об’єднання в одне провадження кількох

вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше
не встановлено законом.

1. Позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони
пов’язані між собою і підсудні одному адміністративному суду.

Підсудність справ, які пов’язані між собою, має місце у випадку їх
тісного взаємозв’язку, наявність якого дозволяє розглянути усі вимоги в
одному процесі. Вона застосовується також тоді, коли встановлюється, що
позовна заява підлягає розгляду адміністративним судом, який розглядає
іншу, пов’язану з ним адміністративну справу. Таким чином, створюються
ліпші умови для дослідження усіх фактичних матеріалів справи,
виявляються дійсні обставини, права і обов’язки сторін. Крім цього,
досягається економія часу і процесуальних засобів. Зустрічна заява
подається до адміністративного суду за місцем розгляду первісного
позову. Адміністративний позов третіх осіб, що заявляють самостійні
вимоги на предмет спору, подається за місцем розгляду спору між
первісними сторонами.

2.Частиною 2 коментованої статті встановлюється правило,

згідно з яким вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної

протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта

владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та

інтересів суб’єктів публічно-правових відносин, розглядаються

адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з
вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування
шкоди вирішуються судами в порядку

цивільного або господарського судочинства. Наприклад, ЦК

України передбачає обов’язок відшкодування заподіяної моральної шкоди
(ст. 23, ст. 1167), шкоди, завданої фізичній або юридичній особі
незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органу державної влади,
органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування
(ст. 1173) тощо.

У справах про відшкодування шкоди підсудність є альтернативною, тобто
закон надає позивачу право вибирати один з зазначених судів, що
уповноважені розглядати справи про відшкодування шкоди. Так, якщо вимоги
про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи
бездіяльністю суб’єкта владних повноважень або іншим порушенням прав,
свобод та інтересів суб’єктів публічно-правових відносин, не заявлені в
одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, відповідні
справи вирішуються у порядку цивільного або господарського судочинства.

3. Не допускається, відповідно до ч. З коментованої статті, об’єднання в
одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку
різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 22. Передача адміністративної справи

з одного адміністративного суду до іншого

1. Суд передає адміністративну справу на розгляд іншого
адміністративного суду, якщо:

1)задоволене клопотання відповідача, місце проживання

(перебування) якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем
його проживання (перебування);

2)      після відкриття провадження у справі виявилося, що провадження у
справі відкрито без дотримання правил предметної

підсудності;

3)      після відкриття провадження у справі та до початку судового
розгляду виявилося, що провадження у справі відкрито

без дотримання правил територіальної підсудності;

4) після задоволення відводів (самовідводів) чи в інших випадках
неможливо утворити новий склад суду для розгляду

справи;

5)      ліквідовано адміністративний суд, який розглядав справу.

2. Питання про передачу адміністративної справи розглядається судом у
судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі.
Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені,
не перешкоджає розгляду цього питання.

3.   Питання про передачу адміністративної справи суд вирішує ухвалою,
яку може бути оскаржено.

4.   Передача адміністративної справи з одного суду до іншого

здійснюється після закінчення строку на оскарження ухвали

суду, а в разі подання апеляційної скарги — після залишення її

без задоволення.

5.       Адміністративна справа, передана з одного адміністративного
суду до іншого в порядку, встановленому цією статтею, розглядається
адміністративним судом, до якого вона надіслана.

6. Спори між адміністративними судами щодо підсудності

не допускаються.

1. Адміністративне процесуальне законодавство регулює питання, пов’язані
з передачею справ із одного адміністративного суду до іншого.

Справа, прийнята адміністративним судом до свого провадження з
дотриманням правил про підсудність, має бути розглянута ним по суті,
навіть якщо у подальшому вона стала підсудною іншому суду. Однак
адміністративний суд передає справу на розгляд іншого суду, якщо при
розгляді справи у цьому суді виявилося, що задоволене клопотання
відповідача, місце проживання (перебування, знаходження) якого раніше не
було відоме, про передачу справи за місцем його проживання (перебування,
знаходження); після відкриття провадження у справі виявилося, що
провадження у справі відкрито без дотримання правил предметної
підсудності; після відкриття провадження у справі та до початку судового
розгляду виявилося, що провадження у справі відкрито без дотримання
правил територіальної підсудності; після задоволення відводів
(самовідводів) чи в інших випадках неможливо утворити новий склад суду
для розгляду справи; ліквідовано адміністративний суд, який розглядав
справу. У випадку, коли під час підготовки справи до розгляду виявилось,
що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності, справа
передається до адміністративного суду того ж рівня.

2. Частина 2 коментованої статті визначає порядок вирішення питання про
передачу адміністративної справи з одного суду до іншого. Відповідно до
неї це питання має розглядатися судом у судовому засіданні з
повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Повідомлення осіб про
розгляд питання про передачу адміністративної справи з одного суду до
іншого, здійснюється згідно з правилами ст.ст. 33-40 КАС України.

Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені,
не перешкоджає розгляду цього питання.

3. Відповідно до ч. З коментованої статті, передача адміністративної
справи з одного суду до іншого має бути оформлена за допомогою прийняття
ухвали. Ухвалою є рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній
справі, яким вирішуються питання, пов’язані з процедурою розгляду
адміністративної справи, та інші процесуальні питання. Ухвали, як і
постанови, виступають процесуальною формою вираження діяльності по
застосуванню права. Окремим документом викладаються ухвали,

зокрема, з питань передачі адміністративної справи до іншого

адміністративного суду. Цю ухвалу може бути оскаржено.

4.Передбачене ч. З коментованої статті право на оскарження ухвали про
передачу адміністративної справи з одного суду

до іншого, спричиняє встановлення правила про строк здійснення такої
передачі. Відповідно до ч. 4 коментованої статті передача
адміністративної справи з одного суду до іншого здійснюється після
закінчення строку на оскарження ухвали суду.

У випадку подання апеляційної скарги на ухвалу суду, передача
адміністративної справи з одного суду до іншого здійснюється після
залишення її без задоволення.

5.        У випадку дотримання порядку передачі адміністративної

справи з одного суду до іншого, встановленого коментованою

статтею, передана адміністративна справа розглядається адміністративним
судом, до якого вона надіслана.

6.        Спори між адміністративними судами щодо підсудності не

допускаються.

Стаття 23. Здійснення адміністративного судочинства суддею одноособове

 

1. Усі адміністративні справи в суді першої інстанції, крім випадків,
встановлених цим Кодексом, розглядаються і вирішуються суддею
одноособове.

1. Як загальне правило встановлено, що розгляд і вирішення всіх
адміністративних справ у суді першої інстанції здійснюється одноособове
суддею, який діє від імені суду і головує у судовому засіданні.

Виняток із цього правила встановлений ч.ч. 1,2,5 статті 24 КАС України
(детальніше про це див. коментар до ст. 24 КАС України). Розгляд справ у
апеляційній та касаційній інстанціях відбувається лише у колегіальному
порядку. Щодо порядку розгляду адміністративних справ у порядку
повторної касації, яку за законом здійснює лише Верховний Суд України,
то вони розглядаються складом відповідних судових палат.

При колегіальному розгляді адміністративних справ деякі питання
суддя-доповідач може вирішувати одноособово лише на стадіях порушення
справи та підготовки її до судового розгляду (наприклад, див. ст.ст.
189, 190, 214, 215 КАС України та коментар до них).

Слід зазначити, що суддя, який відповідно до адміністративного
процесуального законодавства розглядає справу одноособово, діє від імені
суду. Це означає, що він одноособово вирішує всі питання, пов’язані з
судовим розглядом адміністративної справи. Він також одноособово
постановляє іменем України судове рішення, яке після набрання ним
законної сили є обов’язковим, як і судові рішення, постановлені колегією
суддів.

Стаття 24. Здійснення адміністративного судочинства колегією суддів

1. Адміністративні справи, предметом оскарження в яких є

рішення, дії чи бездіяльність Президента України, Кабінету

Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої
влади, Національного банку України, їхньої

посадової чи службової особи, виборчої комісії (комісії з референдуму),
члена цієї комісії розглядаються і вирішуються в окружному
адміністративному суді колегією у складі трьох

суддів.

2.Адміністративні справи розглядаються і вирішуються в

окружному адміністративному суді колегією у складі трьох

суддів також за клопотанням однієї зі сторін про колегіальний

розгляд справи або з ініціативи судді в разі їх особливої складності.

3.   Перегляд судових рішень в адміністративних справах в

апеляційному порядку здійснюється колегією у складі трьох

суддів.

4.   Перегляд судових рішень в адміністративних справах у

касаційному порядку здійснюється колегією у складі не менше

п’яти суддів.

5.        Адміністративні справи, підсудні Вищому адміністративному суду
України як суду першої інстанції, розглядаються і

вирішуються колегією у складі не менше п’яти суддів.

6.        Перегляд судових рішень в адміністративних справах у

Верховному Суді України за винятковими обставинами здійснюється колегією
у складі суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного
Суду України за участі не менше двох третин її чисельності (але не менше
п’яти суддів) або колегією у складі суддів відповідних судових палат
Верховного Суду України за правилами, передбаченими частиною другою
статті 241 цього Кодексу (із змінами, внесеними Законом України від
06.10.2005 р).

1.Частиною 1 коментованої статті встановлюється перелік

адміністративних справ, які вирішуються в окружному адміністративному
суді колегією суддів. До зазначених адміністративних справ віднесені
такі, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність
Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого
центрального органу виконавчої влади, Національного банку України,
їхньої по

садової чи службової особи, виборчої комісії (комісії з референдуму),
члена цієї комісії. У складі колегії в даному випадку має бути три
судді. Передбачене цією нормою правило про колегіальний розгляд
адміністративних справ, зазначених у ч. 1 коментованої статті, підвищує
гарантії незалежності суду при ухваленні судового рішення.

2.Частиною 2 коментованої статті встановлене також право

однієї із сторін судового адміністративного процесу звернутися

із клопотанням про колегіальний розгляд адміністративної

справи. У цьому випадку адміністративні справи розглядають

ся і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі
трьох суддів. Колегіальний розгляд адміністративної справи в окружному
адміністративному суді може здійснюватися також з ініціативи судді в
разі особливої складності

справи.

3.   Якщо в окружних адміністративних судах розгляд справи

може відбуватися в одноособовому або колегіальному порядку,

перегляд судових рішень в адміністративних справах в апеляційному
порядку здійснюється лише колегією у складі трьох суддів.

4.   Таке саме правило про виключно колегіальний порядок

перегляду судових рішень в адміністративних справах встановлене і для
касаційної інстанції. Різниця полягає лише у кількісному складі колегії
— у касаційному порядку перегляд справи здійснюється колегією у складі
не менше п’яти суддів.

5.   Частиною 5 коментованої статті встановлене правило, відповідно до
якого адміністративні справи, підсудні Вищому адміністративному суду
України як суду першої інстанції, розглядаються і вирішуються колегією у
складі не менше п’яти суддів.

6.   Перегляд судових рішень в адміністративних справах у

Верховному Суді України за винятковими обставинами також

здійснюється колегією у складі суддів Судової палати в адміністративних
справах Верховного Суду України. Перегляд адміністративної справи
відбувається за участі не менше двох третин чисельності Судової палати
(але не менше п’яти суддів) або колегією у складі суддів відповідних
судових палат Верховного Суду України за правилами, передбаченими ч. 2
ст. 241 цього Кодексу (див. коментар до ст. 241).

Стаття 25. Порядок вирішення питань колегією суддів

1. Усі питання, що виникають при судовому розгляді адміністративної
справи колегією суддів, вирішуються більшістю голосів суддів.

2. При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суд

дів не має права утримуватися від голосування та підписання судового
рішення. Головуючий в судовому засіданні голосує останнім.

3.Суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками

розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему
думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, приєднується
до справи і є відкритим для ознайомлення.

1.         Порядок вирішення адміністративних справ колегією суд

дів є однією з гарантій незалежності суддів, рівноправності усіх

суддів одне щодо одного. Тому ч. 1 коментованої статті закріплене
положення, відповідно до якого усі питання, що виникають при судовому
розгляді адміністративної справи колегією суддів, вирішуються більшістю
голосів суддів.

2.         Голосування при прийнятті судового рішення є не тільки

правом, але й обов’язком кожного судді, а тому жоден із суддів

при вирішенні кожного питання не може утриматися від голосування. Це
пояснюється тим, що судді виконують важливу функцію державної влади із
здійснення правосуддя. Так само жоден з суддів не має права утримуватися
від підписання судового рішення. Враховуючи авторитет головуючого, який
міг би вплинути на позицію інших членів суду, ч. 2 статті, що
коментується, закріплене правило, згідно з яким головуючий в судовому
засіданні голосує останнім.

3.    Частина 3 коментованої статті врегульовує випадки, коли

з приводу судового рішення у судді, не згодного з ним, є окрема

думка. Так, суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду
адміністративної справи, може письмово викласти

свою окрему думку. Цей документ не оголошується в судовому

засіданні, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення. Право
викладення окремої думки поширюється на всі випадки колегіального
рішення судом будь-якого питання, а не лише винесення судового рішення.

Наявність окремої думки може враховуватися у разі опротестування або
оскарження судового рішення у вищестоящий адміністративний суд.

Стаття 26. Незмінність складу суду

1.        Склад суду під час розгляду і вирішення адміністративної

справи в суді однієї інстанції незмінний.

2.        У разі неможливості продовження розгляду адміністративної
справи одним із суддів до розгляду залучається інший

суддя. Якщо нового суддю залучено під час судового розгляду,

судовий розгляд адміністративної справи починається спочатку.

1. Частиною 1 коментованої статті встановлюється загальне правило про
незмінність складу суду під час розгляду адміністративної справи.
Йдеться у даному випадку про склад суду, який здійснює розгляд справи у
суді однієї інстанції.

2. У деяких випадках неможливо, з об’єктивних причин, зберегти незмінний
склад суду. Частина 2 коментованої статті передбачає, що у разі
неможливості продовження розгляду адміністративної справи одним із
суддів, до розгляду залучається інший суддя. При цьому обов’язковим є
правило, відповідно до якого у разі залучення нового судді під час
судового розгляду, судовий розгляд адміністративної справи має
починатися спочатку.

Стаття 27. Підстави для відводу (самовідводу) судді

1. Суддя не може брати участі в розгляді адміністративної справи і
відводиться:

1)   якщо він брав участь у розгляді цієї справи або пов’язаної з нею
справи як представник, секретар судового засідання, свідок, експерт,
спеціаліст, перекладач;

2)   якщо він прямо чи побічно заінтересований в результаті розгляду
справи;

3)   якщо він є членом сім’ї або близьким родичем (чоловік, дружина,
батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат,
сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи
піклувальник, член сім’ї або близький родич цих осіб) сторони або інших
осіб, які беруть участь у справі;

4)   при наявності інших обставин, які викликають сумнів у
неупередженості судді.

2.   Суддя відводиться також за наявності обставин, встановлених статтею
28 цього Кодексу.

3.   До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім’ї,
родичами між собою чи родичами подружжя.

 

1. За наявності такої зацікавленості суддя, прокурор та інші учасники
процесу не можуть брати участі у розгляді справи. Закон при цьому не
перераховує всіх можливих підстав для відводу, тому у коментованій
статті міститься лише загальне правило про неприпустимість участі судді
у справі, у якій він є прямо чи побічно зацікавленим. Однак особа, яка
заявляє відвід судді, має навести конкретні факти такої зацікавленості.

Неможливою також визнана участь судді у розгляді адміністративної
справи, якщо на його рішення у цій справі можуть вплинути міркування
особистого характеру. Тому відводу (самовідводу) підлягає суддя, який
має сімейні або будь-які інші особливі відносини з особами, які беруть
участь у справі. Оскільки представник сторони також є особою, яка бере
участь у справі (ст. 56 КАС України), слід вважати, що дане правило
стосується також і родинних зв’язків та інших особистих стосунків судді
з представником.

Слід зазначити, що п.З ч. 1 коментованої статті встановлено ступінь
сімейних відносин, за яких суддя не може приймати участь у розгляді
справи. Так, суддя має бути відведеним (або заявити про самовідвід),
якщо він є членом сім’ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько,
мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід,
баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник,
член сім’ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які
беруть участь у справі;

Перелік обставин, які можуть викликати сумнів у неупередженості судді і
є підставою для його відводу (самовідводу), не є вичерпним, про що
свідчить аналіз п.4 ч. 1 коментованої статті. У ньому зазначається, що
судді підлягають відводу (самовідводу) також при наявності інших
обставин, які викликають сумнів у неупередженості судді.

2.          Суддя відводиться також за наявності обставин, встановлених
статтею 28 КАС України (див. ст. 28 КАС України та коментар до неї).

3.    Відповідно до ч. З коментованої статті, до складу суду не

можуть входити особи, які є членами сім’ї, родичами між собою чи
родичами подружжя. На відміну від п. З ч. 1 коментованої статті, у
даному випадку ступінь родинних зв’язків законом

не визначена. Тому при їх визначенні слід керуватися відповідними
нормами СК України і вважати підставою для відводу (самовідводу)
будь-який ступінь родинних відносин.

Стаття 28. Недопустимість повторної участі судді

в розгляді адміністративної справи

1. Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді
першої інстанції, не може брати участі у вирішенні цієї ж справи в судах
апеляційної І касаційної Інстанцій, у перегляді справи за винятковими
обставинами, а також у новому її розгляді у першій інстанції після
скасування попередньої постанови або ухвали про закриття провадження в
адміністративній справі.

2.           Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної

справи в суді апеляційної інстанції, не може брати участі у ви

рішенні цієї ж справи в судах першої і касаційної інстанцій, у

перегляді справи за винятковими обставинами, а також у новому її
розгляді після скасування постанови або ухвали суду

апеляційної інстанції.

3.           Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної

справи в суді касаційної інстанції, не може брати участі у ви

рішенні цієї ж справи в судах першої і апеляційної інстанцій, у

перегляді справи за винятковими обставинами, а також у новому її
розгляді після скасування постанови або ухвали суду

касаційної інстанції.

4.     Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної

справи за винятковими обставинами, не може брати участі у

вирішенні цієї самої справи в судах першої, апеляційної і касаційної
інстанцій. 

1. Коментована стаття містить перелік обставин, за яких

суддя не має права брати участі у повторному розгляді адміністративної
справи після скасування попередньої постанови або ухвали про закриття
провадження в адміністративній справі.

Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді
першої інстанції, не може брати участі у вирішенні цієї ж справи в судах
апеляційної і касаційної інстанцій. Він не може також брати участі у
перегляді справи за винятковими обставинами, а також у новому її
розгляді у першій інстанції після скасування попередньої постанови або
ухвали про закриття провадження в адміністративній справі. Негативні
наслідки повторної участі судді у розгляді однієї й тієї самої
адміністративної справи, можуть полягати у формуванні у судді вже
визначеної попереднім розглядом справи чіткої позиції щодо суті Цієї
справи, упередженості у її вирішенні.

2.Це стосується і випадків участі судді, який брав участь у

вирішенні адміністративної справи в суді апеляційної інстанції, у
вирішенні цієї ж справи в судах касаційної і першої інстанцій, у
перегляді справи за винятковими обставинами, а також у новому її
розгляді після скасування постанови або ухвали суду апеляційної
інстанції.

3.Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної

справи в суді касаційної інстанції, не може брати участі у вирішенні
цієї ж справи в судах першої і апеляційної інстанцій, у перегляді справи
за винятковими обставинами, а також у новому її розгляді після
скасування постанови або ухвали суду касаційної інстанції.

4. Частина 4 коментованої статті встановлює правило, відповідно до якого
участь у розгляді адміністративної справи у складі Судової палати в
адміністративних справах Верховного Суду України позбавляє суддю
Верховного Суду права участі у вирішенні цієї самої справи в судах
першої, апеляційної і касаційної інстанцій.

Стаття 29. Підстави для відводу (самовідводу)

секретаря судового засідання, експерта,спеціаліста, перекладача

1.   Секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач не
можуть брати участі в адміністративному процесі та відводяться за
підставами, встановленими у частині першій статті 27 цього Кодексу.

2.   Експерт або спеціаліст, крім того, не може брати участі в

адміністративному процесі, якщо:

1)   він перебував або перебуває в службовій або в іншій залежності від
осіб, які беруть участь у справі;

2)   проводив ревізію, перевірку тощо, матеріали яких використовуються
при розгляді даної справи;

3)   з’ясування обставин, які мають значення для справи, ви

ходить за межі сфери його спеціальних знань.

3. Участь секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста,
перекладача в судовому засіданні при попередньому розгляді даної справи
відповідно як секретаря судового засідання,експерта, спеціаліста,
перекладача не є підставою для їхнього відводу (самовідводу).

1. Норми, що регулюють питання відводу (самовідводу) для суддів, є
практично тотожними і для інших учасників адміністративного судового
процесу, перелічених у коментованій статті: секретаря судового
засідання, експерта, спеціаліста та перекладача. Таким чином, закон
забороняє участь зазначених суб’єктів у адміністративному процесі, і
вони підлягають відводу за підставами, встановленими у ч. 1 ст. 27 КАС
України.

Функціями та завданнями секретаря судового засідання у адміністративному
процесі є чітке, послідовне і вірне фіксування процесуальних дій у
протоколі судового засідання, або у журналі судового засідання (в разі
фіксування судового засідання технічними засобами), покладене на нього
правилами ст. 42 КАС України. Крім цього, відповідно до ч. 2 ст.41 КАС
України, за розпорядженням головуючого, на секретаря судового засідання
може бути також покладено обов’язок фіксування судового засідання
технічним засобом.

Зазначене свідчить про необхідність забезпечення неупередженості
секретаря судового засідання, а також про можливість у випадку його
зацікавленості у результатах вирішення справи, вирішити питання про його
відвід (самовідвід).

Щодо процесуального становища перекладача, він належить до осіб, які
обслуговують судовий процес. Основними обов’язками цієї групи учасників
адміністративного процесу є: надання кваліфікованої допомоги всім
учасникам адміністративного процесу, забезпечення нормального ходу
судового засідання із вживанням усіх передбачених законодавством
засобів, тощо. Процесуальні обов’язки перекладача мають специфічний
характер, пов’язані з тим, що він повинен здійснювати повний і
правильний переклад, своїм підписом посвідчувати правильність перекладу
в процесуальних документах, що вручаються особам, які беруть участь у
справі, в перекладі мовою, якою вони володіють. Тому перекладач не може
брати участі в адміністративному процесі та відводиться у разі, якщо він
прямо чи побічно зацікавлений в результаті розгляду справи; якщо він є
членом сім’ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати,
вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба,
внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член
сім’ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть
участь у справі; при наявності інших обставин, які викликають сумнів у
неупередженості перекладача.

2. Частиною 2 коментованої статті встановлено перелік додаткових умов,
за яких експерт або спеціаліст не можуть брати участі в
адміністративному процесі.

І експерт, і спеціаліст належать до тих учасників процесу, які сприяють
здійсненню правосуддя. Крім тих підстав для відводу (самовідводу), які є
загальними для всіх зазначених учасників процесу, введення додаткових
підстав зумовлене специфікою їх процесуального становища як носіїв
спеціальних знань у певній галузі. Тому висновок експерта або
спеціаліста може мати суттєве значення для процесу і вплинути у підсумку
на його результат. Зацікавленість експерта або спеціаліста у результатах
адміністративної справи, перебування у родинних відносинах, інших
близьких стосунках зазначених суб’єктів є підставою для відводу
(самовідводу). Також підставою для відводу (самовідводу) є факт, який
підтверджує, що експерт або спеціаліст перебував або перебуває в
службовій або в іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі.

В якості додаткової підстави відводу (самовідводу) експерта або
спеціаліста закон називає також факт проведення ревізії, перевірки тощо,
матеріали яких використовуються при розгляді даної справи.
Зацікавленість зазначених суб’єктів може проявитися в тому, що матеріали
перевірок, ревізій тощо стали підставою для подання позову у даній
справі, використовуються як докази тощо.

Підставою для відводу (самовідводу) експерта або спеціаліста може бути
їх некомпетентність у даному конкретному питанні, зумовлена тим, що
з’ясування обставин, які мають значення для справи, виходить за межі
сфери їх спеціальних знань. При цьому мають бути враховані професійні
знання особи, її здатність дати висновок у даній конкретній
адміністративній справі

3.   Відповідно до ч. З коментованої статті, усі зазначені у ній

особи (секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач)
мають право вдруге брати участь у розгляді справи в судовому засіданні,
якщо вони брали участь у попередньому розгляді даної справи в тій самій
процесуальній якості (відповідно як секретар судового засідання,
експерт, спеціаліст, перекладач). В цьому випадку їх участь у
попередньому розгляді даної адміністративної справи не є підставою для
їхнього від

воду (самовідводу).

Стаття 30. Заява про відвід (самовідвід)

1.         За наявності підстав, зазначених у статтях 27—29 цього

Кодексу, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст,
перекладач зобов’язані заявити самовідвід.

2.         За цими ж підставами їм може бути заявлено відвід особами,
які беруть участь у справі.

3.         Відвід (самовідвід) повинен бути вмотивований і заявлений до
початку судового розгляду. Заявляти відвід (самовідвід)

після цього можна лише в разі, якщо про підставу відводу (самовідводу)
стало відомо після початку судового розгляду. 

1. Відвід і самовідвід є процесуальними засобами забезпечення
безстороннього і об’єктивного розгляду і вирішення адміністративних
справ у суді. Цим пояснюється досить детальна регламентація пов’язаних з
відводами (самовідводами) питань.Наприклад, у ст. 127 КАС України
міститься положення про те,що головуючий зобов’язаний роз’яснити
учасникам процесу їх право заявляти відводи. Він повинен це зробити
після оголошення складу суду і прізвищ осіб, які беруть участь у справі.

Частина 1 коментованої статті передбачає обов’язок судді, секретаря
судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача повідомити про
наявність обставин, які згідно зі ст. 27—29 КАС України можуть бути
підставою для їх відводу (самовідводу). Самовідвід є обов’язком
зазначених осіб, оскільки вони можуть знати про наявність підстав, які
невідомі для інших учасників судового процесу і сторін.

2.         Якщо суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст,
перекладач не заявили про самовідвід, ч. 2 коментованої статті
передбачене право їх відводу за тими ж обставинами, яке належить особам,
що беруть участь у справі.

3.    Відвід може бути як усним, так і письмовим. Але в будь-якому
випадку він повинен бути вмотивований і заявлений до початку судового
розгляду. Нічим не підтверджена вимога відводу зазначених учасників
судового адміністративного процесу не може бути задоволена. Особа, яка
порушує клопотання про відвід, має надати докази неможливості участі
відповідного учасника адміністративного судового процесу.

Зміст усного відводу має бути занесений до протоколу судового засідання
(журналу судового засідання при фіксуванні судового процесу технічними
засобами (паралельно запису судового засідання, здійсненого за допомогою
технічного засобу), письмовий відвід залучається до матеріалів справи.

У випадку, якщо підстави для відводу (самовідводу) судді, секретаря
судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача стали відомі суду
після початку судового розгляду, суд зобов’язаний повідомити про них у
судовому засіданні для вирішення питання про відвід (самовідвід)
зазначених осіб. Заява про відвід (самовідвід) задовольняється у
випадку, якщо заявник не знав і не міг знати про підстави для відводу
(самовідводу). У разі, коли суд з’ясує, що відвід (самовідвід) невчасно
заявлений навмисно, він може кваліфікувати це як свідоме навмисне
затягування адміністративного судового процесу і зловживання особою
своїми процесуальними правами. Але навіть встановивши несумлінність
особи, яка навмисно порушила передбачений порядок завалення відводу, суд
повинен задовольнити таку заяву, якщо вона свідчить про обставини, що
викликають сумніви щодо об’єктивності розгляду адміністративної справи
даним складом суду або за участю зазначених у КАС України інших
учасників процесу.

Стаття 31. Порядок вирішення питання про відвід (самовідвід)

1.        У разі заявлення відводу (самовідводу) суд повинен вислухати
особу, якій заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також
думку осіб, які беруть участь у справі.

2.   Питання про відвід вирішується в нарадчій кімнаті ухвалою суду, що
розглядає справу. Заява про відвід кільком суддям або всьому складу суду
вирішується простою більшістю голосів.

3.        Ухвала за наслідками розгляду питання про відвід (само

відвід) окремо не оскаржується. Заперечення проти неї може

бути включене до апеляційної чи касаційної скарги на поста

нову чи ухвалу суду, прийняту за наслідками розгляду справи.

1. Питання про відвід (самовідвід) учасників судового процесу,
зазначених у ст. 27 КАС України, розглядається з дотриманням
процесуальної форми, встановленої законом. Особа, якій заявлено відвід,
може, якщо висловить таке бажання, але не зобов’язана давати пояснення
по суті заявленого їй відводу.Висловити свою думку з цього приводу мають
право особи, які беруть участь у справі. Суд повинен вислухати особу,
якій заявлено відвід і яка бажає висловитися з цього приводу, а також
думку осіб, які беруть участь у справі.

Серед передбачених у ст.ст. 27, 28, 29 КАС України є такі підстави, що
вимагають відвести члена суду або учасника судового процесу, названого
ст.27 КАС України, без обговорення. Цими підставами є участь судді у
розгляді цієї справи або пов’язаної з нею справи у якості представника,
секретаря судового засідання, свідка, експерта, спеціаліста,
перекладача; родинні відносини суддів між собою або із стороною чи
іншими особами, які беруть участь у справі; підстави, передбачені ст. 28
КАС України. Якщо заява про відвід ґрунтується не на зазначених фактах,
суд повинен з’ясувати достатність підстав для відводу (самовідводу)
відповідних осіб. Необґрунтовані заяви суд відхиляє.

2.  Відповідно до ч. 2 коментованої статті питання про відвід

суд повинен вирішувати в нарадчій кімнаті. За результатами

вирішення питання про відвід (самовідвід) суд, що розглядає

справу, приймає ухвалу. Заява про відвід кільком суддям вирішується у
колегіальному порядку. Підрахунок голосів при заявленні відводу кільком
суддям або всьому складу суду вирішується простою більшістю голосів.

У випадку відводу судді, який розглядає адміністративну справу
одноособове, питання про його відвід вирішується ним в нарадчій кімнаті
та оформлюється ухвалою.

3.Ухвала, яка приймається за наслідками розгляду питання

про відвід (самовідвід) окремо не оскаржується. Заперечення

проти неї може бути включене до апеляційної чи касаційної

скарги на постанову чи ухвалу суду, прийняту за наслідками

розгляду справи.

Стаття 32. Наслідки відводу (самовідводу) судді

1.        У разі задоволення відводу (самовідводу) судді, який розглядає
справу одноособове, адміністративна справа розглядається в тому самому
адміністративному суді іншим суддею.

2.        У разі задоволення^відводу (самовідводу) комусь із суддів

або всьому складу суду, якщо справа розглядається колегією

суддів, адміністративна справа розглядається в тому самому

адміністративному суді тим самим кількісним складом колегії суддів без
участі відведеного судді або іншим складом суддів.

3. Якщо після задоволення відводів (самовідводів), неможливо утворити
новий склад суду, суд вирішує питання про передачу справи до іншого
адміністративного суду в порядку, встановленому статтею 22 цього
Кодексу.

1. Внаслідок позитивного вирішення питання про відвід (самовідвід) суду
виникає питання про необхідність призначення іншого судді або іншого
складу суду. Норми коментованої статті регламентують порядок вирішення
цього питання.

Після відводу (самовідводу) судді, який розглядає справу одноособове,
адміністративна справа розглядається в тому самому адміністративному
суді, але іншим суддею.

У зв’язку з відводом судді адміністративна справа має бути відкладена на
строк, протягом якого новий суддя матиме можливість ознайомитися з
матеріалами справи.

2.    Після задоволення заяви про відвід (самовідвід) когось із суддів,
у випадку розгляду адміністративної справи колегією суддів
адміністративна справа розглядається в тому самому адміністративному
суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного
судді. Якщо задоволена заява про відвід всього складу суду,
адміністративна справа також розглядається в тому самому
адміністративному суді, але іншим складом суддів.

3.    Можливі випадки, коли задоволення відводів (самовідводів)
унеможливлює розгляд адміністративної справи у суді,який мав розглядати
справу відповідно до територіальної та предметної підсудності. В таких
випадках, коли після задоволення відводів (самовідводів), неможливо
утворити новий склад суду, суд вирішує питання про передачу справи до
іншого адміністративного суду в порядку, встановленому статтею 22 КАС

України (детальніше див. коментар до неї).

Стаття 33. Повістки

1.       Судові виклики і повідомлення здійснюються повістками

про виклик і повістками-повідомленнями.

2.   Повістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь у
справі, свідкам, експертам, спеціалістам,
перекладачам, а повістки-повідомлення — особам,   які беруть участь у
справі, з приводу вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не
є обов’язковою.

3.   Повістки надсилаються особам, які беруть участь у справі,свідкам,
експертам, спеціалістам, перекладачам рекомендованою кореспонденцією
(листом, телеграмою) або кур’єром із зворотною розпискою за адресами,
вказаними цими особами.

4.   Якщо фізична особа, яка бере участь у справі, діє через
представника і суд не вважає її особисту участь обов’язковою, він може
направити повістку лише представникові.

 1.Відповідно до ч.З ст. 6 КАС України ніхто не може бути

позбавлений права на участь у розгляді своєї справи в адміністративному
суді будь-якої інстанції. Інформованість зацікавлених осіб про місце,
дату розгляду справи сприяє реалізації права на судовий захист.
Відповідно до п.1 ч.З ст. 49 КАС України особи, які беруть участь у
справі, мають право знати про дату, час і місце судового розгляду
справи.

Коментованою статтею передбачено форми повідомлення зацікавлених осіб
про здійснення судом певних процесуальних дій — судові повістки про
виклик і повістки-повідомлення.

Судові виклики і повідомлення здійснює секретар судового засідання (ч.І
ст. 63 КАС України).

В залежності від процесуального статусу зацікавленої особи, а також
обов’язковості її присутності при здійсненні процесуальних дій, ч.ч. 1,
2 коментованої статті передбачено дві форми повідомлення: повістка про
судовий виклик і повістка-повідомлення, а також визначено, кому з
зацікавлених осіб вони надсилаються.

2. В більшості випадків, передбачених КАС України (наприклад, ст. 22,
ст. 75, ст. 102, ст. 115, ст. 147, ст.ст. 167-170, 176,

221, 250, 252, 256, 260, 261, 263, 264, 265) можуть використовуватися
повістки-повідомлення. Оскільки неприбуття у судове засідання осіб, які
були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду відповідного
процесуального питання, суд надсилає їх рекомендованими листами на
адресу зацікавлених осіб. Проте в певних випадках (наприклад, ст.ст. 52,
100 КАС України) в залежності від процесуальної ситуації, суд може
використати будь-яку з форм офіційного повідомлення, при цьому вибір
виду повістки залежить від процесуального рішення, що приймалося судом.

У випадках, передбачених ст. 150 КАС України, зацікавлені особи можуть
бути проінформовані під розписку, тому судові повістки не надсилаються.

У зв’язку з особливостями провадження в окремих категоріях справ,
передбачених главою 6, інформування може відбуватися за допомогою
засобів масової інформації (ст. 171), або на суд покладається обов’язок
повідомити зацікавлену особу в скорочені терміни, зокрема, негайно (див.
коментар до ст.ст. 172, 181, 182, 183).

В більшості випадків, надсилання повісток здійснюється поштою,
відповідно до Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених
Постановою КМУ від 17 серпня 2002 р. № 1155.

3. Оскільки, відповідно до ст. 56 КАС України сторона, а також третя
особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному
процесі особисто і (або) через представника, повноваження на ведення
справи в суді дає представникові право на вчинення від імені особи, яку
він представляє, усіх процесуальних дій, які може вчинити ця особа. Для
цього він наділяється повноваженнями (ст. 59 КАС України), та відповідно
до 4.4 коментованої статті, якщо фізична особа, яка бере участь у
справі, діє через представника і суд не вважає її особисту участь
обов’язковою, він може направити повістку лише представникові. Разом з
тим, у разі постановлення судом ухвали про обов’язковість особистої
участі сторін чи третіх осіб у судовому засіданні, незважаючи на
випадки, коли у судовому розгляді беруть участь їхні представники, вони
викликаються для особистих пояснень (ст. 120 КАС України).

Стаття 34. Зміст повістки

1. У повістці про виклик зазначаються:

1)       найменування та адреса адміністративного суду;

2)       ім’я фізичної особи, яку викликають до суду, або найменування
органу, підприємства, установи, організації, представник яких
викликається;

3)       дата, час і місце судового засідання;

4)       назва і номер адміністративної справи;

5)       в якому процесуальному статусі викликається ця особа

(як позивач, відповідач, свідок тощо);

6)       у разі необхідності — пропозиція особі, яка бере участь у

справі, подати всі раніше неподані докази;

7)       обов’язок адресата повідомити про наявність поважних

причин неможливості з’явитися до суду;

8)       роз’яснення наслідків неприбуття до суду;

9)       обов’язок особи, яка одержала повістку у зв’язку з відсутністю
адресата, за першої можливості вручити її адресату.

2. У повістці-повідомленні зазначаються:

1)       найменування та адреса адміністративного суду;

2)       ім’я особи або найменування органу, підприємства, установи,
організації, яким адресується повістка;

3)   дата, час і місце судового засідання або проведення окремої
процесуальної дії;

4)       назва і номер адміністративної справи;

5)       в якому процесуальному статусі має право взяти участь

ця особа (як позивач, відповідач, свідок тощо) в адміністративному
процесі;

6)       обов’язок особи, яка одержала повістку у зв’язку з відсутністю
адресата, негайно повідомити про неї адресата.

3.  Якщо разом з повісткою надсилаються копії документів, у

повістці вказується їх перелік і роз’яснюється право подати за

перечення та докази на їх підтвердження.

1. Відповідно до ст. 63 КАС України, секретар судового засідання
здійснює судові виклики і повідомлення. Коментована стаття містить
реквізити повістки про виклики і повістки-повідомлення. Оскільки, крім
інформаційної функції, повістка про судовий виклик підкреслює
необхідність особистої явки до суду, вона включає обов’язок адресата
повідомити про наявність поважних причин неможливості прибути до суду та
роз’яснення наслідків неприбуття до суду.

2. Положення ч. З коментованої статті спрямовані на реалізацію права
сторони відповідно до ст.ст. 49, 52 КАС України давати усні та письмові
пояснення, доводи та заперечення; подати заперечення проти
адміністративного позову.

Стаття 35. Вручення повістки

1.       Повістка вручається під розписку. Повістка може бути

вручена безпосередньо в суді. Суд може за згодою особи, яка

бере участь у справі, видати їй повістку для вручення іншій

особі, яка викликається до суду.

2.       Особа, яка вручає повістку, зобов’язана повернути до
адміністративного суду розписку адресата про одержання повістки, яка
приєднується до справи.

3.       Повістка повинна бути вручена не пізніше ніж за сім днів

до судового засідання, крім випадку, коли повістка вручається

безпосередньо в суді. Повістка у справах, для яких встановлено скорочені
строки розгляду, має бути вручена у строк, достатній для прибуття до
суду.

4.   Вважається, що повістку вручено також у разі одержання

її під розписку будь-яким повнолітнім членом сім’ї адресата,

який проживає разом з ним. Особа, яка одержала повістку, зобов’язана
негайно повідомити про неї адресата.

5.       У разі тимчасової відсутності адресата особа, яка повинна

вручити повістку, відмічає у повістці відомості про те, куди ви

був адресат та коли передбачається його повернення за наявності таких
даних.

6.       Якщо особа, яка бере участь у справі, перебуває під вартою або
відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі,

позбавлення волі на певний строк, тримання у дисциплінарному батальйоні
військовослужбовців, обмеження волі, арешту,

повістка та інші судові документи вручаються їй під розписку

адміністрацією місця утримання особи, яка негайно надсилає

розписку цієї особи до суду.

7.Особам, які проживають за межами України, повістки

вручаються в порядку, встановленому міжнародними договорами України,
згода на обов’язковість яких надана Верховною

Радою України, у разі відсутності таких — через дипломатичні

представництва та консульські установи України за місцем

проживання цих осіб.

8.   Вважається, що повістку вручено юридичній особі, якщо

вона доставлена за адресою, внесеною до відповідного державного реєстру
або за адресою, яка зазначена її представником, і

це підтверджується підписом відповідної службової особи.

9.        Вважається, що повістку вручено посадовій чи службовій

особі, яка є учасником адміністративного процесу, якщо її доставлено за
адресою місця служби цієї особи в порядку, встановленому частиною
восьмою цієї статті.

10.      Вручення повістки представникові особи, яка бере участь у
справі, вважається також врученням повістки і цій особі.

11.Розписку про одержання повістки (повістка у разі не

можливості вручити її адресату чи відмови адресата її одержати) належить
негайно повернути до адміністративного суду.

1. Коментована стаття докладно регламентує процедуру вручення судових
повісток. З наявністю або відсутністю у суду відомостей про вручення
повісток КАС України зв’язує певні наслідки. Секретар суду перевіряє
наявність та з’ясовує причини відсутності осіб, яких було викликано до
суду, і доповідає про це головуючому (ч.2 ст.63 КАС України).

В разі відсутності відомостей про вручення повістки особі, яка бере
участь у справі, через що вона не прибула в судове засідання, суд
повинен відкласти розгляд справи (п.1 ч. 1 ст. 128 КАС України). Інша
справа, коли особа, яка не прибула у судове засідання, була належним
чином повідомлена про дату, час і місце судового розгляду. Так, у разі
повторного неприбуття належним чином повідомленого позивача, без
поважних причин або без повідомлення ним про причини неприбуття, якщо
від нього не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності, суд
залишає позовну заяву без розгляду (ч.З ст.128 КАС України). У разі
неприбуття належним чином повідомленого відповідача — суб’єкта владних
повноважень, без поважних причин або без повідомлення ним про причини
неприбуття, розгляд справи не відкладається і справу може бути вирішено
на підставі наявних у ній доказів.

2. В більшості випадків судові повістки надсилаються поштою і
приймаються для пересилання у рекомендованих листах з позначкою «Судова
повістка» з простим або рекомендова17 серпня 2002 p. № 1155, детально
врегульована процедура отримання до пересилки, пересилка та процедура
вручення судових повісток.ним повідомленням про їх вручення. Правилами
надання послуг поштового зв’язку, затвердженими Постановою КМУ від

Розписка про одержання повістки того ж дня поштовим відділенням, іншими
особами, яким її вручали, повертається до адміністративного суду із
зазначенням часу одержання. Розписка з підписом особи, яка її отримала,
приєднується до справи.

Повістка може бути вручена безпосередньо в суді. Частиною 3 ст. 150 КАС
України передбачено, що суд, відкладаючи розгляд справи або оголошуючи
перерву в її розгляді, встановлює дату і час нового судового засідання,
про що повідомляє під розписку осіб, які беруть участь у справі,
свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів, які були присутніми в
судовому засіданні.

3.         Якщо КАС України передбачено скорочені строки розгляду
адміністративної справи, відповідно до ч.І ст. 38 допускається судовий
виклик або судове повідомлення осіб, які беруть участь у справі,
свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів телеграмою, факсимільним
повідомленням (факсом, телефаксом), електронною поштою, телефоном, через
друкований засіб масової інформації. Судовий виклик чи повідомлення,
здійснені засобами, передбаченими цією статтею, повинні містити
відомості, зазначені у статті 34 КАС України.

4.    Вважається, що повістку вручено також у разі одержання

її під розписку будь-яким повнолітнім членом сім’ї адресата,

який проживає разом з ним. Особа, яка одержала повістку, зобов’язана
негайно повідомити про неї адресата.

У разі тимчасової відсутності адресата особа, яка повинна вручити
повістку, відмічає у повістці відомості про те, куди вибув адресат та
коли передбачається його повернення, за наявності таких даних.

Якщо місце фактичного проживання (перебування) відповідача, третіх осіб,
свідків невідоме, суд може здійснити їх виклик через засоби масової
інформації за останнім відомим місцем їхнього проживання перебування) на
території України. (ч.І ст.39 КАС України).

Особи, які беруть участь у справі, зобов’язані під час провадження у
справі повідомляти суд про зміну місця проживання (перебування,
знаходження), роботи, служби. Уразі неповідомлення про зміну адреси
повістка надсилається їм за останньою адресою і вважається врученою.
(ч.І ст. 40 КАС України).

Строки вручення повісток: загальний — не пізніше ніж за сім днів до
судового засідання, крім випадку, коли повістка вручається безпосередньо
в суді. Скорочений — строк, достатній для прибуття до суду.

Стаття 36. Час вручення повістки

1. Часом вручення повістки вважається день заповнення розписки
адресатом, його представником, повнолітнім членом сім’ї адресата, який
проживає разом з ним, службовою особою органу, підприємства, установи,
організації.

1. Коментована стаття встановлює порядок визначення часу вручення
повістки суду, що має юридичне значення. Фіксація часу вручення повістки
є засобом визначення факту виконання судом вимог КАС України щодо
своєчасного повідомлення і виклику осіб у судове засідання, що, в свою
чергу, враховується при вирішенні питання про наслідки неприбуття у
судове засідання особи, яка бере участь у справі (ст.128 КАС України).
Термін вручення повістки, встановлений п.З ст.35 КАС України,
обчислюється днями і починає свій перебіг з дня, наступного за днем
вручення повістки (ч.І ст. 103 КАС України).

Під терміном «вручення» необхідно розуміти завершальну стадію
направлення повістки адресату, що виражається у переданні повістки
особам, зазначеним у цій статті, або безпосереднє передання повістки
адресату в суді.

Використання законодавцем терміна «заповнення розписки» вказує на
необхідність внесення рукописним способом особою, що її отримала,
відповідних відомостей до бланку розписки, форма якої (як невід’ємний
елемент форми повістки) має бути встановлена Державною судовою
адміністрацією України (п.7 ч.І ст.126 Закону України «Про судоустрій
України» від 07.02.2002р.).

Розписка (в контексті коментованої статті) — документ, що засвідчує
отримання особою, що його підписала, повістки-повідомлення або повістки
про виклик.

В залежності від способу направлення повістки, функцію розписки, окрім
власне розписки у вигляді другої половини (відривного корінця) повістки
встановленої форми, що підлягає поверненню до адміністративного суду,
можуть виконувати підпис особи, що отримала повістку, на повідомленні
про вручення поштового відправлення при відправленні повістки
рекомендованим листом, на повідомленні про вручення телеграми при
відправленні повістки телеграмою та на зворотній розписці при врученні
повістки кур’єром.

При виклику і повідомленні осіб деякими іншими способами у випадках,
передбачених ст. 38 КАС України, а саме — факсимільним повідомленням,
електронною поштою, за телефоном — суд не набуває доказів своєчасного
повідомлення осіб про час і дату судового засідання, тому такий спосіб
має використовуватися з огляду на можливу його неефективність лише у
виняткових випадках, за попередньою домовленістю з особами, що
викликаються чи повідомляються, і переважно щодо осіб, що зацікавлені у
прибутті в судове засідання і швидкому розгляді адміністративної справи.

Під терміном «день» слід розуміти календарну дату вручення
(заповнення)розписки.

Адресат — особа, орган, установа, підприємство чи організація, яким
направляється повістка.

Визначення терміна «представник» див. у коментарі до ст.56 КАС України.

Повнолітній член сім’ї адресата, який проживає разом з ним — особа, якій
виповнилося 18 років, та яка спільно проживає, пов’язана спільним
побутом з адресатом та має з ним спільні права і обов’язки, встановлені
Сімейним кодексом України (зокрема чоловік, дружина, батьки, діти,
брати, сестри).

Оскільки термін «службова особа» не визначений КАС України, і
адміністративне судочинство допускає аналогію закону (ч.7 ст.9 КАС
України), необхідно користуватися визначенням, наведеним у примітці до
ст.364 Кримінального кодексу України, відповідно до якого службовими
особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції
представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на
підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності
посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи
адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки
за спеціальним повноваженням. Крім того, службовими особами також
визнаються іноземці або особи без громадянства, які виконують обов’язки,
зазначені в п. 1 цієї примітки.

Докладніше про тлумачення термінів «представники влади»,
«організаційно-розпорядчі обов’язки» та «адміністративно-господарські
обов’язки» див. постанову Пленуму Верховного Суду України «Про судову
практику у справах про хабарництво» № 5 від 26 квітня 2002 р.

Слід зазначити, що у адміністративному судочинстві порівняно з
кримінальним і цивільним процесом дещо звужене коло осіб, вручення
повістки яким прирівнюється до вручення повістки адресату. Так, такими
особами відповідно до КАС України не визнаються адміністрація
житлово-експлуатаційної організації, виконавчий комітет місцевої ради та
адміністрація за місцем роботи адресата.

Стаття 37. Наслідки відмови від одержання повістки

1. У разі відмови адресата від одержання повістки особа, яка її
доставляє, робить відповідну відмітку на повістці, засвідчує її власним
підписом і негайно повертає до адміністративного суду. Особа, яка
відмовилася одержати повістку, вважається такою, що її повідомлено про
дату, час і місце судового засідання.

1. Коментована стаття встановлює наслідки «несвідомої» поведінки
адресата у вигляді відмови від одержання повістки. Такі дії з його боку
створюють перешкоди для подальшого руху адміністративної справи,
оскільки позбавляють суд доказів належного повідомлення сторони чи іншої
особи, що бере участь у справі, про час і місце судового засідання. З
метою подолання цієї невизначеності законодавець використовує правову
фікцію — прийом юридичної техніки, що визнає неіснуючий факт таким, що
відбувся, а саме визнає особу, що відмовилася від одержання повістки
такою, що її повідомлено про дату, час і місце судового засідання.

Про відмову в отриманні повістки особа, що її доставляє, робить
відповідну помітку на повістці, ставить на ній свій підпис і повертає до
адміністративного суду. В адміністративному і цивільному судочинстві цю
процедуру дещо спрощено у порівнянні із цивільним процесом за ЦПК
України 1963 р. Додатковою гарантією дійсної спроби вручити повістку
адресату слугував підпис особи іншої, ніж тієї, якій було доручено ЇЇ
вручити. Відмітка про відмову мала бути засвідчена підписом службової
особи домоуправління чи виконкому сільської Ради, або представника
адміністрації за місцем роботи, або підписами не менше двох громадян. За
даних умов доведеться покладатися на добросовісність осіб, яким
доручається вручення повістки, і самих співробітників суду, що відкриває
можливості для зловживань.

Стаття 38. Виняткові засоби судових викликів і повідомлень

1.       Якщо цим Кодексом передбачено скорочені строки розгляду
адміністративної справи, допускається судовий виклик

або судове повідомлення осіб, які беруть участь у справі, свідків,
експертів, спеціалістів, перекладачів телеграмою, факсимільним
повідомленням (факсом, телефаксом), електронною поштою, телефоном, через
друкований засіб масової інформації.

2.   Судовий виклик чи повідомлення, здійснені засобами, передбаченими
цією статтею, повинні містити відомості, зазначені у статті 34 цього
Кодексу.

    1. Стаття, що коментується, передбачає можливість застосування
виняткових засобів судових викликів і повідомлень, що дозволяють більш
оперативно порівняно із засобами поштового (кур’єрського) зв’язку,
поінформувати адресата про дату, час і місце судового засідання, їх
винятковість пов’язана зі встановленням КАС України скорочених строків
розгляду окремих категорій справ (див. статті 172-176 КАС України та
коментар до них).

З врахуванням сучасного рівня техніки законодавець дозволяє
використовувати факсимільне повідомлення, електронну пошту, телефон,
друкований засіб масової інформації. Перелік способів викликів і
повідомлень є вичерпним, їх застосування дозволяється у справах, для
яких встановлені скорочені строки їх розгляду. З огляду на вимоги
відповідних положень статей 172-176 КАС України щодо належного
повідомлення осіб, застосування судом виняткових засобів судових
викликів і повідомлень не звільняє його від необхідності долучити до
справи докази відправлення (отримання зацікавленою особою) судового
виклику (повідомлення). Такими доказами можуть бути відповідний номер
друкованого засобу масової інформації, письмове підтвердження
адміністрації поштового серверу в мережі Інтернет про отримання і
прочитання адресатом електронного поштового повідомлення, роздрукований
результат сесії апарата факсимільного зв’язку та інші. Але достатні
докази належного повідомлення осіб можуть бути отримані судом лише при
виклику (повідомленні) осіб через друкований засіб масової інформації,
оскільки решта виняткових засобів повідомлення не дозволяють в повному
обсязі зафіксувати чи перевірити зміст направленого судового
повідомлення, чи судового виклику, вимоги до якого містяться у ч.2
статті, що коментується, факт його вручення тощо (щодо тактичних
міркувань застосування телефону, факсимільного повідомлення і
електронної пошти при повідомленні і виклику осіб у судове засідання
див. коментар до ст.36 КАС України). Разом з тим, учасники
адміністративного судочинства мають визнаватися такими, що повідомлені
належним чином про дату, час і місце судового засідання, якщо в
матеріалах справи містяться відомості про відправлення їм судового
виклику (повідомлення), відсутні відомості про його отримання, але
особи, які сповіщаються, присутні у залі судового засідання.

2. Судовий виклик чи повідомлення, здійснені засобами, передбаченими
цією статтею, повинні містити відомості, зазначені у статті 34 КАС
України, та бути направлені у строк, достатній для прибуття особи до
суду.

Стаття 39. Виклик відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного
перебування яких невідоме

1.       Якщо місце фактичного перебування відповідача, третіх

осіб, свідків невідоме, суд може здійснити їх виклик через засоби
масової інформації за останнім відомим місцем їхнього проживання
(перебування) на території України.

2.   Виклик публікується в друкованому засобі масової інформації не
пізніше, ніж за сім днів до дати призначеного судового

розгляду справи.

3.   Друкований засіб масової інформації, у якому розміщуються
оголошення про виклик протягом наступного року, визначається не пізніше
1 грудня поточного року в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів
України.

1. Коментована стаття вирішує ситуацію, коли через неможливість
визначення місцезнаходження відповідача, КАС України надає суду
можливість викликати їх через засоби масової інформації за останнім
відомим місцем їхнього проживання (перебування) на території України. В
порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, не пізніше 1 грудня
поточного року визначається друкований засіб масової інформації, у якому
розміщуються оголошення про виклик протягом наступного року. На виклик,
який публікується в друкованому засобі масової інформації, поширюється
загальний строк повідомлення особи про виклик до суду. Якщо
використовується спосіб повідомлення, що передбачений коментованою
статтею, до справи мають додаватися належні докази такого розміщення.

Стаття 40. Обов’язок повідомити про зміну адреси та причини неприбуття в
судове засідання

1.        Особи, які беруть участь у справі, зобов’язані під час
провадження у справі повідомляти суд про зміну місця проживання,
перебування, роботи, служби, місцезнаходження. У разі не повідомлення
про зміну адреси повістка надсилається їм за останньою адресою і
вважається врученою.

2.        Особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти,
спеціалісти, перекладачі, які не можуть з поважних причин з’явитися до
суду, зобов’язані завчасно повідомити про це суд.

1. Коментована стаття покладає обов’язок осіб, які беруть участь у
справі повідомляти суд про зміну своєї адреси під час провадження у
справі. Інформацію про місце проживання (перебування, знаходження),
роботи, служби, суд отримує з адміністративного позову, яка може
змінитися під час розгляду. Маючи на меті забезпечення інформованості
учасників процесу про хід розгляду справи, суд сповіщає осіб, що
приймають участь у розгляді справи про дату, місце розгляду та ін. (див.
коментар до ст. 33-34 КАС України) за останньою повідомленою суду
адресою. Оскільки можлива неявка в суд може бути підставою відкладення
справи, а особа, що приймає участь в справі, може умисно не повідомити
про зміну місця проживання (перебування, знаходження), роботи, служби
КАС України вводить презумпцію повідомлення і вручення судової повістки
(ч. 1 ст. 40).

Неявка осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів,
спеціалістів, перекладачів може бути підставою для відкладення слухання
справи (див. коментар до ст. 128 КАС України), оголошення перерви (див.
коментар до ст. 129 КАС України). Разом з тим, закон диференціює
наслідки такої неявки в залежності від причин, що її спричинили, тому з
метою економії процесуальних засобів особи, які беруть участь у справі,
свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, які не можуть з поважних
причин прибути до суду, зобов’язані завчасно повідомити про це суд.

Стаття 41. Фіксування судового засідання технічними засобами*

1.        Суд під час судового розгляду адміністративної справи

здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою

звукозаписувального технічного засобу.

2.   Фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар
судового засідання або за розпорядженням головуючого інший працівник
апарату суду.

3.   Носій інформації, на який здійснювався технічний запис

судового засідання (касета, дискета, компакт-диск тощо), є до

датком до журналу судового засідання і після закінчення судового
засідання приєднується до матеріалів справи.

1. Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними
засобами вперше закріплено Конституцією України у якості засад
здійснення правосуддя. Відповідно до п. 7 ч. З ст. 129 Конституції
України реалізація принципу гласності судочинства забезпечується за
допомогою повного фіксування судового адміністративного процесу
технічними засобами. Повний і точний запис судового процесу технічними
засобами важливий як для суду, так і для осіб, що беруть участь у
справі.2. Зміст цієї статті має тлумачитися з врахуванням п. 2-1 розділу
VII КАС в редакції Закону України від 08.09.2005.

Фіксування судового адміністративного процесу технічними засобами усуває
сумніви у вірності і повноті ведення протоколу судового засідання,
підвищує довіру до суду.

Якщо особа, яка бере участь у справі, вимагає повного фіксування
судового засідання, або суд виявить таку ініціативу, повне фіксування
судового засідання відбувається за допомогою звукозаписувального
технічного засобу. В даному випадку уточнюється поняття технічного
засобу, який використовується — звукозаписувальний технічний засіб.
Отже, у судовому засіданні обов’язково фіксується мовна інформація.
Однак статтею, що коментується, не встановлюється вид
звукозаписувального пристрою, що дає можливість розширювального
тлумачення: такими пристроями можуть бути магнітофони, диктофони,
цифрові та аналогові пристрої звукозапису тощо. Крім цього, законом не
заборонено використання інших засобів фіксування процесу. Тому з дозволу
суду можуть бути використані відеозаписувальні пристрої, особливо у
випадку, коли це є доцільним з точки зору оцінки доказів.

Наприклад, відповідно до ч. 8 статті 12 КАС України особи, присутні в
залі судового засідання, можуть використовувати портативні аудіотехнічні
засоби. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-,
звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також
транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на
підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у
справі, крім тих, які є суб’єктами владних повноважень.

Зафіксована таким чином інформація (на вимогу особи, що бере участь у
справі, або за ініціативою суду), має значення первинного джерела
інформації, на основі якої складатимуться друковані тексти запису
судових засідань.

Інформація, зафіксована у електронній формі, має форму електронного
документа. Відповідно до Закону України від 22 травня 2003 р. «Про
електронні документи і електронний документообіг» електронний документ є
таким, в якому інформація подана в електронній формі, що включає
необхідні реквізити, в тому числі електронний цифровий підпис.
Електронний документ може бути створено, передано, збережено, оброблено
і перетворено у візуальну форму подання.

Враховуючи значення інформації, яка зафіксована за допомогою технічних
засобів, і яка є документом, до неї висувають –

ся певні вимоги. По-перше, запис зроблений згідно з встановленою
процедурою і за своїм змістом відображає хід судового засідання.
По-друге, цей запис повинен мати відповідні реквізити. Визначення
реквізитної частини запису визначається вимогами норм процесуальних
законів, тому у ньому мають бути зазначені назва адміністративного суду
та його юридична адреса, дата, час та місце проведення судового
засідання, прізвище секретаря тощо. Ця інформація може бути зафіксована
як бланкова, без озвучення у судовому засіданні. Інформація про склад
суду, назва та номер справи, відомості про сторони, які беруть участь у
справі та інші фіксуються у судовому засіданні шляхом її озвучення.

Відповідно до наказу Державної судової адміністрації України від 29
квітня 2004 р. «Про створення належних організаційних передумов для
повного фіксування судового засідання технічними засобами» з 15 червня
2005 р. в експериментальному порядку в місцевих загальних (модельних)
судах здійснюється повне фіксування судового засідання за допомогою
звукозаписувального технічного засобу.

Разом з тим, відповідно до п. 2-1 Прикінцевих та перехідних положень КАС
України до 1 січня 2008 року повне фіксування судового засідання за
допомогою звукозаписувального технічного засобу здійснюється судом
тільки за вимогою особи, яка бере участь у справі, або за ініціативою
суду. В усіх інших випадках хід судового засідання фіксується у
протоколі судового засідання.

Протокол має містити такі відомості:

1)        рік, місяць, число і місце проведення судового засідання;

2)        час початку судового засідання;

3)найменування адміністративного суду, який розглядає

справу, прізвище та ініціали судді (суддів), секретаря судового

засідання;

4)    справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та

інших осіб, які беруть участь у справі;

5)         відомості про присутність осіб, які беруть участь у справі,

експертів, спеціалістів, перекладачів, свідків або про їх відсутність,
причини відсутності та про вручення їм повісток;

6)         відомості про роз’яснення сторонам та іншим особам, які

беруть участь у справі, їхніх процесуальних прав та обов’язків;

7)   усі розпорядження головуючого та ухвали, постановлені

без виходу до нарадчої кімнати, а також відомості про проголошення
ухвал, постановлених у нарадчій кімнаті;

8)        основний зміст заяв і клопотань сторін та інших осіб, які

беруть участь у справі, та ходу їх обговорення;

9)   основний зміст пояснень осіб, які беруть участь у справі, а

також показання свідків, усні роз’яснення та доповнення експертами своїх
висновків; усні роз’яснення спеціалістів;

10)           подані в судовому засіданні докази, хід дослідження
доказів, а у разі, якщо докази не додаються до справи, — номер,

дата та зміст письмових доказів, а також ознаки і властивості

речових доказів;

11)           зміст судових дебатів;

12)           відомості про проголошення постанови, ухвали за
результатами розгляду справи та роз’яснення особам, які беруть

участь у справі, змісту постанови, ухвали, порядку і строку їх

оскарження, а також права та строк на ознайомлення з протоколом судового
засідання, подання на нього зауважень;

13)           час закінчення судового засідання у справі.

У протоколі судового засідання відображаються всі істотні моменти
розгляду справи в тій послідовності, в якій вони мали місце в судовому
засіданні.

Протокол складається секретарем судового засідання. Протокол повинен
бути оформлений та підписаний головуючим і секретарем судового засідання
не пізніше трьох днів з дня закінчення судового засідання. У разі
необхідності строк для оформлення та підписання протоколу може бути
продовжено головуючим, але не більше ніж на десять днів після закінчення
судового засідання. Про підписання протоколу повідомляються особи, які
беруть участь у справі.

Особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з протоколом
судового засідання і протягом трьох днів після їх повідомлення про
підписання протоколу або після закінчення строку на підписання протоколу
подавати свої письмові зауваження щодо неповноти або неправильності
протоколу.

Головуючий розглядає зауваження до протоколу і в разі згоди з ними
посвідчує їх правильність. У разі незгоди головуючого із поданими
зауваженнями вони розглядаються судом з повідомленням осіб, які брали
участь у справі, про дату, час і місце проведення судового засідання.

Розглянувши зауваження, суд постановляє ухвалу, якою посвідчує
правильність зауважень або відхиляє їх. У разі пропуску строку подання
зауважень і відсутності підстав для його поновлення суд залишає їх без
розгляду.

Зауваження повинні бути розглянуті не пізніше п’яти днів з дня їх
надходження до суду.

Зауваження приєднуються до справи, в тому числі, якщо їх не було
розглянуто у зв’язку з вибуттям головуючого.

2. Відповідно до ч, 2 коментованої статті, обов’язок фіксування судового
засідання технічним засобом (у разі вимоги особи, яка бере участь у
справі, або за ініціативою суду про таке фіксування) покладено на
секретаря судового засідання або, за розпорядженням головуючого, на
іншого працівника апарату суду.

Враховуючи вимоги до якості звукозапису судового засідання, особа, яка
здійснює фіксування процесу технічними засобами повинна мати певні
професійні знання. В залежності від складності застосовуваних технічних
засобів, їх використовування під час процесу може бути покладене на
відповідну особу — працівника апарату суду. Це питання віднесено до
компетенції головуючого у судовому засіданні.

3.Відповідно до ч. З коментованої статті, носій інформації,

на який здійснювався технічний запис судового засідання (касета,
дискета, компакт-диск тощо), є додатком до журналу судового засідання і
після закінчення судового засідання приєднується до матеріалів справи.

Виходячи із переліку видів носіїв інформації, можна дійти висновку про
те, що він не є вичерпним і крім зазначених, в залежності від виду
технічного засобу, можуть бути використані й інші (флеш-карти тощо).

Звукозапис судового засідання у разі вимоги про повне фіксування
судового засідання технічними засобами відповідними суб’єктами є
документом, який за юридичною силою тотожній протоколу судового
засідання у письмовій формі. Тому носій інформації е додатком до журналу
судового засідання, який ведеться паралельно із звукозаписом, і у
обов’язковому порядку має бути приєднаний до нього.

Стаття 42. Ведення журналу судового засідання

1.    Одночасно із технічним записом судового засідання секретарем
судового засідання ведеться журнал судового засідання.

2.    У журналі судового засідання зазначаються такі відомості:

1)       рік, місяць, число і місце судового засідання;

2)   найменування адміністративного суду, який розглядає

справу, прізвище та ініціали судді (суддів), секретаря судового
засідання;

3)   справа, що розглядається, ім’я (найменування) сторін та

інших осіб, які беруть участь у справі;

4)       номер носія інформації;

5)   порядковий номер вчинення процесуальної дії;

6)   назва процесуальної дії;

7)   час вчинення процесуальної дії;

8)   інші відомості, встановлені цим Кодексом.

З, Журнал судового засідання ведеться секретарем судового засідання та
підписується ним невідкладно після судового засідання і приєднується до
справи.

1. Частиною 1 коментованої статті встановлено обов’язок секретаря
судового засідання одночасно із технічним записом вести журнал судового
засідання (у разі вимоги особи, яка бере участь у справі, або за
ініціативою суду про таке фіксування).

На відміну від фіксування судового засідання технічними засобами, яке
повно і точно відтворює весь хід засідання і тому ототожнюється з
протоколом судового засідання, журнал, який ведеться секретарем
паралельно, фіксує лише окремі процесуальні дії. У ньому також може бути
зроблений опис представлених адміністративному суду речових доказів
тощо, який не може бути зафіксований у мовному вигляді.

2, Частиною 2 коментованої статті встановлено перелік відомостей, що
зазначаються у журналі судового засідання. Цей перелік складається з
двох частин: відомості, які мають бути обов’язково відтворені у журналі
та інші відомості, встановлені КАС України.

До обов’язкових належать відомості про: рік, місяць, число і місце
судового засідання; найменування адміністративного суду, який розглядає
справу, прізвище та ініціали судді (суддів), секретаря судового
засідання; справа, що розглядається, ім’я (найменування) сторін та інших
осіб, які беруть участь у справі; номер носія інформації; порядковий
номер вчинення процесуальної дії; назва процесуальної дії; час вчинення
процесуальної дії.

3. На відміну від особи, яка здійснює фіксування судового засідання
технічними засобами і яка обирається альтернативне головуючим, особа, на
яку покладається обов’язок ведення журналу імперативне встановлюється
ч.З коментованої статті. Нею має бути секретар судового засідання.
Обов’язок ведення журналу судового засідання доповнюється обов’язком
секретаря невідкладно підписати його після судового засідання і при*
єднати до адміністративної справи.

Стаття 43. Зауваження щодо технічного запису і журналу судового
засідання

1.        Особи, які беруть участь у справі, мають право ознайомитися із
технічним записом і журналом судового засідання та протягом семи днів з
дня проголошення рішення у справі подати до суду письмові зауваження
щодо їхньої неповноти або неправильності.

2.   Головуючий розглядає зауваження щодо технічного запису і журналу
судового засідання, про що постановляє відповідну ухвалу.

3.   У разі пропущення строку подання зауважень і відсутності підстав
для його поновлення головуючий залишає їх без розгляду.

4.    Зауваження щодо технічного запису і журналу судового

засідання повинні бути розглянуті не пізніше п’яти днів з дня їх
подання.

 1. Правило ч. 1 коментованої статті є розвитком права на судовий
захист, закріпленого ст. 6 КАС України. Право сторін на участь у
провадженні складається з кількох елементів: право бути повідомленим про
час і місце розгляду судової справи; право бути повідомленим про вимоги
і заперечення іншої сторони; право брати участь у справі особисто або
через представника; право знайомитися з матеріалами справи; право на
оскарження судових рішень.

Отже, доповненням до процесуальних прав осіб, які беруть участь у
справі, є права щодо ознайомлення з технічним записом і журналом
судового засідання. Право ознайомлення із зазначеними документами
доповнюється правом відповідних осіб на подання письмових зауважень щодо
їх неповноти або неправильності. Це право зберігається протягом семи
днів з дня проголошення рішення у справі. Строк для подання зауважень на
технічний запис або журнал судового засідання має точно дотримуватися.

2. Зауваження щодо неповноти чи неправильності технічного запису або
журналу судового засідання, подані особами, які беруть участь у справі,
протягом встановленого ч. 1 коментованої статті, розглядаються
головуючим. Після розгляду зауваження щодо технічного запису і журналу
судового засідання, головуючий постановляє відповідну ухвалу.

В ухвалі головуючий може відхилити зауваження особи як такі, що не
відповідають дійсності, може врахувати зауваження повністю або частково.
Закон не надає особам, що подали зауваження, права на оскарження ухвали
адміністративного суду щодо поданих зауважень. Однак, очевидно, про
незгоду з такою ухвалою особи мають право зазначити у апеляційній скарзі
на рішення адміністративного суду.

3.Відповідно до ч. З коментованої статті, у разі пропущення

строку подання зауважень і відсутності підстав для його поновлення,
головуючий залишає їх без розгляду. Отже, заяви щодо повноти запису тих
учасників судового розгляду, які своєчасно не заявили клопотання про
ознайомлення з ним, не беруться до уваги. Винятком із цього правила є
обставини, які заслуговують на увагу і які зашкодили особі здійснити її
право на ознайомлення із технічним записом та журналом судового
засідання і подати відповідні зауваження. У кожному конкретному випадку
це питання вирішується головуючим і ухвала, прийнята ним з цього
питання, має бути приєднана до адміністративної справи.

4.Частиною 4 коментованої статті встановлюється строк,

протягом якого мають бути розглянуті зауваження щодо технічного запису і
журналу судового засідання. Цей строк становить п’ять днів з дня подання
таких зауважень. Виходячи зі смислу положення, що коментується, цей
строк має бути меншим за зазначений, але не більшим. При цьому день
подачі зауважень, як слідує із змісту цієї статті, очевидно, не
враховується.

Відповідно до п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21
грудня 2000 р. (із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму
Верховного Суду України № 13 від 25.12.92 р.) при неможливості розгляду
зауважень у встановленому порядку (не задоволена судом заява про
поновлення пропущеного строку на подання зауважень, закінчився строк
повноважень суддів та ін.) вони приєднуються до справи та їх наявність
відповідно враховується судом вищої інстанції і за умови, що справа
розглядалась у колегіальному складі суду або головуючим визнано
необхідним заслухати пояснення осіб, які брали участь у справі, що була
розглянута суддею одноособово.

Стаття 44. Відтворення та роздрукування

технічного запису судового засідання

1.       Повне чи часткове відтворення технічного запису судового
засідання здійснюється на вимогу особи, яка бере участь у

справі, або за ініціативою суду.

2.   На клопотання особи, яка бере участь у справі, за розпорядженням
головуючого може бути здійснено повне або часткове роздрукування
технічного запису судового засідання. Осо

ба, яка бере участь у справі, має право отримати копію інформації з
носія, на який здійснювався технічний запис судового засідання.

3.   Роздрукування технічного запису судового засідання здійснюється на
платній основі. Розмір плати за роздрукування

встановлюється Кабінетом Міністрів України.

     1. Відповідно до ч. 1 коментованої статті, повне чи часткове
відтворення технічного запису судового засідання здійснюється на вимогу
особи, яка бере участь у справі, або за ініціативою суду,

Таким чином, із змісту цієї статті випливає, що за загальним правилом
технічний запис судового засідання не підлягає обов’язковому відтворенню
і зберігається у матеріалах справи на відповідному носії. Виготовлення
друкованих текстів судових засідань можливе повністю або частково. У
будь-якому випадку для цього необхідно звернення з вимогою про таке
відтворення осіб, що беруть участь у справі, або їхніх представників.
Суд за своєю ініціативою також може повністю чи частково відтворити
технічний засіб судового засідання.

2.    Повне або часткове роздрукування технічного запису судового
засідання може бути здійснене або на клопотання особи,яка бере участь у
справі, або за розпорядженням головуючого у судовому засіданні. При
цьому, виходячи із змісту коментованої статті, інформація може бути
отримана двома шляхами. По-перше, технічний запис судового засідання
може бути, на вимогу особи, повністю або частково роздрукований.
По-друге, особа, яка бере участь у справі, має право отримати копію
інформації з носія, на який здійснювався технічний запис судового
засідання. Таким чином, може здійснюватися копіювання (часткове або
повне) на змінні носії (дискети, CD-R та інші диски, флеш-карти тощо).

3.    Учасники судового розгляду, відповідно до ч. З коментованої
статті, отримують роздрук технічного запису судового засідання або копію
носія інформації на платній основі.

Розмір плати за роздрукування встановлюється Кабінетом Міністрів
України.

Слід зазначити з цього приводу, що Постановою Кабінету Міністрів України
від 29 березня 2002 р. № 411 «Про визначення розміру витрат на
інформаційно-технічне забезпечення судового процесу» встановлено розмір
витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу:

— для позивачів, у встановленому порядку звільнених від

сплати державного мита, — за нульовою ставкою;

— для всіх інших позивачів — за ставкою 118 гривень.

Що стосується розміру плати за роздрук технічного запису судового
засідання або копіювання носія, Кабінет Міністрів України ще має
встановити порядок його визначення.

Стаття 45. Складення протоколу.

1.       Про вчинення окремої процесуальної дії поза залою судового
засідання або під час виконання судового доручення секретарем судового
засідання складається протокол.

2.   Під час вчинення окремої процесуальної дії поза залою

судового засідання або під час виконання судового доручення “Зміст цієї
статті має тлумачитися з врахуваннями. 2-1 розділу VII КАС в редакції
Закону України від 08.09.2005.та при складенні протоколу можуть
застосовуватися технічні засоби.

3.   Протокол після його складання та ознайомлення з ним

усіх присутніх осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів,
спеціалістів, перекладачів підписується секретарем судового засідання і
суддею. Присутні особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти,
спеціалісти, перекладачі можуть подати свої зауваження, які подаються до
протоколу.

4.   Протокол, складений при виконанні судового доручення,

разом із необхідним» додатками невідкладно надсилається до

суду, який розглядає справу.

5.   Протокол приєднується до адміністративної справи.

1. До 1 січня 2008 p., у разі відсутності вимоги особи, яка бере участь
у справі, або ініціативи суду, про повне фіксування судового засідання
технічними засобами, хід судового засідання фіксується у протоколі
судового засідання, який має значення первинного джерела інформації.

При фіксуванні судового процесу технічними засобами про вчинення окремої
процесуальної дії поза залою судового засідання або під час виконання
судового доручення секретарем судового засідання також складається
протокол.

Інколи є необхідність проведення деяких процесуальних дій поза залою
судового засідання, наприклад, огляд письмових та речових доказів на
місці, якщо їх не можна доставити до суду (див. коментар до ч. 2. статті
110 КАС України).

Про вчинення таких окремих процесуальних дій поза залою судового
засідання або під час виконання судового доручення секретарем судового
засідання і складається протокол.

2.Нормою ч. 2 коментованої статті врегульовано порядок

фіксування вчинення окремих процесуальних дій поза залою

судового засідання. Це фіксування, при якому обов’язково має

складатися протокол, може також доповнюватися фіксуванням

за допомогою технічних засобів. Норма статті не містить вказівки про те,
хто має вирішувати питання про застосування технічних засобів. Отже, із
змісту коментованої статті можна дійти висновку, що питання про
необхідність і можливість застосування технічних засобів під час
вчинення окремих процесуальних дій чи виконання судового доручення
вирішується особою, яка ці дії вчиняє.

3. З протоколом, що складається під час вчинення окремих

процесуальних дій або виконання судового доручення мають

бути ознайомлені усі присутні особи, які беруть участь у справі,

а також свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі. Після ознайомлення з
протоколом усіх зазначених осіб, він підписується секретарем судового
засідання і суддею. На протокол, складений під час виконання окремих
процесуальних дій, зазначені у коментованій статті особи мають право
подати свої зауваження, які додаються до протоколу.

4.Як тільки буде виконане судове доручення, протокол,

складений при його виконанні, разом із необхідними додатка

ми невідкладно надсилається до суду, який розглядає справу.

Частина 4 коментованої статті, таким чином, врегульовує питання про час,
протягом якого протокол має бути надісланий до суду, який розглядає
справу. При цьому використовується оціночна категорія «невідкладно».
Дана категорія належить до числа об’єктивно-суб’єктивних, її
об’єктивність полягає в тому,що дії (в даному випадку надіслання
протоколу до суду) мають бути вчинені при першій можливості, без
зволікань, тобто максимально швидко. Суб’єктивність категорії пов’язана
з тим,що має враховуватись, чи могла конкретна особа, на яку покладено
обов’язок доставити протокол до адміністративного суду,зробити це у
такий строк. Отже, невідкладно надіслати протокол до суду означає
зробити це максимально швидко, без зайвих зволікань, використовуючи
наявні в особи засоби.

5. Протокол про вчинення окремої процесуальної дії поза залою судового
засідання або під час виконання судового доручення приєднується до
адміністративної справи. Отже, цей протокол, а також носій інформації
(при використанні технічних засобів), є невід’ємною частиною
адміністративної справи.

Стаття 46. Зміст протоколу

1. Протокол про вчинення окремої процесуальної дії поза залою судових
засідань або під час виконання судового доручення повинен містити:

1)      найменування адміністративного суду, який вчиняє окрему
процесуальну дію, прізвище та ініціали судді, секретаря судового
засідання;

2)      номер адміністративної справи;

3) рік, місяць, число і місце вчинення процесуальної дії;

    4) час початку процесуальної дії; 5) відомості про прибуття осіб,
які беруть участь у справі, експертів, спеціалістів, перекладачів,
свідків;

6)      відомості про роз’яснення особам, які беруть участь у

справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам їхніх

процесуальних прав та обов’язків;

7) опис ходу проведення окремої процесуальної дії, у тому

числі відомості про заявлені клопотання та ухвали суду; основ

ний зміст пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, по

казань свідків, усні роз’яснення експертами своїх висновків і відповідей
на поставлені їм додаткові питання; консультації спеціалістів;

8)        відомості про докази, які додаються до справи, а якщо докази
не додаються до справи — номер, дату та зміст письмових

доказів, опис інших доказів;

9)   час закінчення процесуальної дії;

10) інші відомості, встановлені цим Кодексом.

1. Частиною 1 коментованої статті встановлено перелік відомостей,

що має містити протокол про вчинення окремої процесуальної дії поза
залою судових засідань або під час виконання судового доручення. Цей
перелік складається з двох частин: відомості, які мають бути обов’язково
відтворені у протоколі та інші відомості, встановлені КАС України.

До обов’язкових належать відомості про: 1) найменування
адміністративного суду, який вчиняє окрему процесуальну дію,

прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання; 2) номер
адміністративної справи; 3) рік, місяць, число і місце вчинення
процесуальної дії; 4) час початку процесуальної дії; 5) відомості про
прибуття осіб, які беруть участь у справі, експертів, спеціалістів,
перекладачів, свідків; 6) відомості про роз’яснення особам, які беруть
участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам їхніх
процесуальних прав та обов’язків; 7) опис ходу проведення окремої
процесуальної дії, у тому числі відомості про заявлені клопотання та
ухвали суду; основний зміст пояснень сторін, третіх осіб, їхніх
представників, показань свідків, усні роз’яснення експертами своїх
висновків і відповідей на поставлені їм додаткові питання; консультації
спеціалістів; 8) відомості про докази, які додаються до справи, а якщо
докази не додаються до справи — номер, дату та зміст письмових доказів,
опис інших доказів; 9) час закінчення процесуальної дії. Протокол може
містити також інші відомості, встановлені КАС України.

Стаття 47. Склад осіб, які беруть участь у справі.  1.Особами, які
беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та
третіх осіб.

1. Одним з найважливіших питань організації адміністративного
судочинства є встановлення складу та процесуального положення учасників
адміністративного процесу. Розв’язання цього питання дозволить визначити
роль кожного учасника процесу в розгляді адміністративної справи судом
та реальний обсяг їхніх процесуальних прав і обов’язків.

Учасником адміністративного процесу є особа, яку чинним законодавством
України наділено процесуальними правами та обов’язками в сфері розгляду
адміністративних справ адміністративними судами. Тобто це особа, яка
може вчиняти процесуальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу,
хоча б в одній зі стадій адміністративного процесу. Класифікацію
учасників адміністративного процесу здійснюють за різними критеріями.
Виходячи з положень коментованої статті та інших положень КАС України,
можна дійти висновку, що законодавець провів поділ учасників
адміністративного процесу за підставою наявності в них юридичної
зацікавленості у результатах розв’язання адміністративної справи.
Виходячи з цього, учасників адміністративного процесу можна поділити на
дві основні групи: особи, які заінтересовані в результаті справи та
особи, які не мають юридичної заінтересованості у результатах вирішення
адміністративної справи.

Перша група визначена законодавцем, як «особи, які беруть участь у
справі». Особи, які беруть участь у справі, реалізують надані їм
процесуальні права та обов’язки в адміністративному процесі для того,
щоб досягти певного правового результату, в якому вони заінтересовані.
Саме ознака наявності юридичного інтересу в результаті справи первісне
відрізняє осіб, які беруть участь у справі, від інших учасників
адміністративного процесу. Коментована стаття містить перелік осіб, які
відносяться до першої групи учасників адміністративного процесу.
Характер юридичної заінтересованості в адміністративній справі не є
однаковим для всіх осіб, які беруть участь у справі. Деякі з них мають
матеріально-правовий інтерес в результаті справи, це — сторони та треті
особи; інші мають процесуально-правовий інтерес, це представники сторін
та третіх осіб.

Коментована стаття, закріплює вичерпний перелік осіб, які беруть участь
у справі.

Учасники адміністративного процесу повинні мати адміністративну
процесуальну правосуб’єктність, яка складається з двох категорій:
адміністративної процесуальної правоздатності та адміністративної
процесуальної дієздатності (див. ст. 48 КАС України та коментар до неї).

Стаття 48. Адміністративна процесуальна правосуб’єктність

1.       Здатність мати процесуальні права та обов’язки в
адміністративному судочинстві (адміністративна процесуальна
правоздатність) визнається за громадянами України, іноземцями,особами
без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами,
органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого
самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами, підприємствами,
установами, організаціями (юридичними особами).

2.   Здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні
права та обов’язки, у тому числі доручати ведення справи представникові
(адміністративна процесуальна діє здатність), належить фізичним особам,
які досягли повноліття і не визнані судом недієздатними, а також
фізичним особам до Досягнення цього віку у спорах з приводу
публічно-правових відносин, у яких вони відповідно до законодавства
можуть самостійно брати участь.

3. Здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні
права та обов’язки, у тому числі доручати ведення справи представникові
(адміністративна процесуальна дієздатність), належить органам державної
влади, іншим державним органам, органам влади Автономної Республіки
Крим, органам місцевого самоврядування, їхнім посадовим і службовим
особам, підприємствам, установам, організаціям (юридичним особам).

1.     Коментована стаття визначає таку спірну категорію, як

адміністративна процесуальна правосуб’єктність. Загальновідомою є думка,
що наявність адміністративної процесуальної правосуб’єктності є
найважливішою ознакою учасника адміністративного процесу і, як наслідок,
однією з передумов виникнення правовідносин, що складаються під час
здійснення адміністративного судочинства. Аналіз положень ст. 48 КАС
України дає підстави вважати, що адміністративна процесуальна
правосуб’єктність — це категорія, що містить в собі адміністративну
процесуальну правоздатність та адміністративну процесуальну
дієздатність.

2.           Згідно ч, 1 ст. 48 КАС України, адміністративна
процесуальна правоздатність — це здатність мати процесуальні права та
обов’язки в адміністративному судочинстві. Вона визнається за всіма
громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, а також за
органами державної влади, іншими державними органами, органами влади
Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх
посадовими і службовими особами, підприємствами, установами,
організаціями, які є юридичними особами.

Адміністративна процесуальна правоздатність виникає у громадян з моменту
їх народження і припиняється смертю. В юридичних осіб вона виникає з
моменту їх створення та припиняється їх ліквідацією. Уявляється, що для
участі в адміністративному процесі, крім загальної адміністративної
процесуальної правоздатності, необхідною є також наявність конкретної
адміністративної процесуальної правоздатності, тобто по даній конкретній
справі.

3. Для того, щоб особисто брати участь в розгляді адміністративної
справи, недостатньо мати тільки адміністративну процесуальну
правоздатність. Необхідним для учасника справи є також володіння
адміністративною процесуальною дієздатністю. Адміністративна
процесуальна дієздатність — це здатність особисто здійснювати свої
адміністративні процесуальні права та обов’язки, у тому числі доручати
ведення справи представникові. Вона належить фізичним особам, які: 1)
досягли повноліття; 2) не визнані судом недієздатними. Також вона може
належати фізичним особам до досягнення повноліття у спорах з приводу
публічно-правових відносин, у яких вони відповідно до законодавства
можуть самостійно брати участь. Це, наприклад, можуть бути справи, в
яких позивачем виступає неповнолітній, а відповідачем учбовий заклад,
який відмовив неповнолітньому в прийманні в цеп заклад.

4. Адміністративною процесуальною дієздатністю наділяються також органи
державної влади, інші державні органи, органи влади Автономної
Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, їх посадові та
службові особи, підприємства, установи, організації (юридичні особи).

Стаття 49. Права та обов’язки осіб, які беруть участь у справі

1.     Особи, які беруть участь у справі, мають рівні процесуальні права
і обов’язки.

2.   Особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно
користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати
процесуальні обов’язки.

3.   Особи, які беруть участь у справі, мають право:

1)      знати про дату, час І місце судового розгляду справи, про всі
судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів;

2)     знайомитися з матеріалами справи;

3)   заявляти клопотання і відводи;

4)   давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення;

5)   подавати докази, брати участь в дослідженні доказів;

6)   висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду,
задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам,
експертам, спеціалістам, перекладачам;

7)    подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших
осіб;

8)         знайомитися з технічним записом та журналом судового

засідання і подавати письмові зауваження до них;

9)    робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів
справи, одержувати копії судових рішень;

10)         оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх
інтересів;

11)         користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим
Кодексом.

4. Особи, які беруть участь у справі, можуть за власний рахунок
додатково замовити та отримати в суді засвідчені копії документів і
витяги з них. 

1. Сукупність процесуальних прав та обов’язків осіб, які беруть участь у
справі, визначають їх процесуальне положення та

дають їм можливість відігравати активну роль в адміністративному
процесі. Для ефективного захисту та реалізації своїх прав,свобод та
інтересів у сфері публічно-правових відносин особи, які беруть участь у
справі, наділені великим обсягом процесуальних прав, які вони здійснюють
при розгляді справи в адміністративному суді. Наявність широкого кола та
особливостей процесуальних прав у осіб, які беруть участь у справі, є ще
однією відмінністю цієї групи осіб від інших учасників адміністративного
процесу. Особи, що беруть участь у справі, наділені також певними
обов’язками, що кореспондують процесуальним правам інших осіб, та дають
змогу суду здійснювати ефективний розгляд адміністративної справи.

2.         Частина 1 коментованої статті містить положення, що логічно
випливає з принципу адміністративного судочинства, передбаченого ст. 10
КАС України, яким закріплено, що всі учасники адміністративного процесу
є рівними перед законом і судом. Процесуальні права і обов’язки осіб,
які беруть участь у справі, не є зовсім однаковими, але рівність
положення цих осіб підтверджується тим, що вони мають рівні процесуальні
права і обов’язки. Таким чином, процесуальні права і обов’язки будь-якої
особи, яка бере участь у справі, не можуть визнаватися більш або менш
важливими ніж права і обов’язки другої особи, яка бере участь у справі.

3.    Частина 2 коментованої статті визначає головний обов’язок усіх
осіб, які беруть участь у справі. Це — обов’язок добросовісно
користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати
процесуальні обов’язки.

4. Частиною 3 ст. 49 КАС України встановлено основні процесуальні права
осіб, які беруть участь у справі. Цей перелік визначений для всіх осіб
цієї групи, та в ньому містяться два види процесуальних прав осіб, які
беруть участь у справі: змагальні та диспозитивні.

Змагальні права — це надані законом можливості особи, яка бере участь у
справі, доводити свою позицію перед судом та спростовувати позиції інших
осіб, які беруть участь у справі. До змагальних прав відносяться: право
знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові
рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, право
знайомитися з матеріалами справи, право заявляти клопотання і відводи,
право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення, право
подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, право висловлювати
свою думку з питань, які виникають під час розгляду, задавати питання
іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам,
спеціалістам, перекладачам, право подавати заперечення проти клопотань,
доводів і міркувань інших осіб, знайомитися з технічним записом та
журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них, право
робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи,
одержувати копії судових рішень тощо. Також законом передбачене право
осіб, які беруть участь у справі, за власний рахунок додатково замовити
та отримати в суді засвідчені копії документів і витяги з них.

Адміністративний суд повинен надавати сприяння всім особам, які беруть
участь у справі, в реалізації цих змагальних прав. Для цього він має
роз’яснювати особам їх процесуальні права, попереджати про наслідки
вчинення певних процесуальних дій тощо.

Диспозитивні права — це встановлені в законі можливості особи, яка бере
участь у справі розпоряджатися своїми вимогами на свій розсуд. До
диспозитивних прав, наведених у коментованій статті, належить право
оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів.
Крім цього права, інші диспозитивні права осіб, які беруть участь у
справі, передбачені в наступних статтях КАС України (див. ст. 51 та
коментар до неї).

Треба зазначити, що перелік прав, передбачених коментованою статтею, не
є вичерпним, він доповнюється положеннями інших статей цього Кодексу.

Стаття 50. Сторони

1.       Сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач.

2.       Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни
України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи,
організації (юридичні особи), суб’єкти владних повноважень.

3.   Відповідачем в адміністративній справі є суб’єкт владних

повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

4.   Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства,

їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень,
можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб’єкта
владних повноважень:

1)         про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або

всієї діяльності об’єднання громадян;

2)    про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян;

3)    про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з
України;

4)    про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання

(збори, мітинги, походи, демонстрації тощо);

5)    в інших випадках, встановлених законом.

1. Сторонами в адміністративному процесі є особи, публічно-правовий спір
між якими становить предмет розгляду та розв’язання в адміністративному
судочинстві. Сторони виступають головними учасниками в адміністративному
провадженні, без яких не можливий сам процес. Сторони шукають у суді
захисту, коли вважають, що порушено їхні права, свободи та інтереси у
сфері публічно-правових відносин. Тобто публічно-правовий спір може мати
місце й тоді, коли порушення прав, свобод та інтересів у сфері
публічно-правових відносин не мало місця в дійсності. Суд повинен
розглянути такий спір, тому що правосуб’єктність сторін можуть мати
особи, які лише вважають, що їхні права, свободи та інтереси порушені.
Сторони в адміністративному процесі, як і всі особи, які беруть участь у
справі, мають юридичний інтерес у результаті вирішення справи. Цей
інтерес має особистий, як матеріальний, так і процесуальний характер.
Характерною рисою сторін є також те, що процес в адміністративній справі
ведеться від імені та в інтересах сторін навіть у тому випадку, коли
справу порушує не особисто позивач, а інші особи в його інтересах або
сторони особисто не беруть участі в процесі. Крім зазначених, ознаками
сторін є наступні: постановлення судом рішення саме з приводу справи
сторін; поширення на сторони всіх правових наслідків судового рішення;
несення сторонами судових витрат.

2. Сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач.
Позивач — особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано
адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб’єкт
владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява
до адміністративного суду (див. коментар до ст. З КАС України). Позивач
може заявити вимогу про захист в суд особисто або в її інтересах, у
передбачених законом випадках, в суд можуть звернутися інші особи (ст.
60 КАС України). Позивачем в адміністративній справі можуть бути
громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства,
установи, організації (юридичні особи), суб’єкти владних повноважень.
Позивач є ініціатором порушення адміністративного процесу.

Відповідачем в адміністративній справі є суб’єкт владних повноважень, а
у випадках, передбачених законом, й інші особи, до яких звернена вимога
позивача (див. коментар до ст. З КАС України). Згідно зі ст. З КАС
України під суб’єктом владних повноважень в КАС України мається на увазі
орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи
службові особи, інші суб’єкти при здійсненні ними владних управлінських
функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих
повноважень. Відповідач не звертається до суду, останній притягує його
до участі у справі.

3. Слід зазначити, що відповідачем в адміністративній справі

може бути не тільки суб’єкт владних повноважень. Частиною 4

коментованої статті передбачено, що відповідачами в адміністративному
процесі можуть бути: громадяни України, іноземці чи особи без
громадянства, їх об’єднання, юридичні особи,які не є суб’єктами владних
повноважень. Проте законодавцем чітко визначено, що це можливо за
адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень: 1) про тимчасову
заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання
громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; 3)
про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України;
4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори,
мітинги, походи, демонстрації тощо). Наведений перелік не є вичерпним —
в законодавстві можуть бути встановлені інші аналогічні випадки.

Стаття 51. Права та обов’язки сторін

1.       Крім прав та обов’язків, визначених у статті 49 цього Кодексу,
позивач має право змінити підставу або предмет адміністративного позову,
збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від
адміністративного позову в будь-який час до закінчення судового
розгляду. Позивач має право відмовитися від адміністративного позову й у
суді апеляційної чи касаційної інстанції до закінчення відповідно
апеляційного чи касаційного розгляду.

2.   Крім прав та обов’язків, визначених у статті 49 цього Кодексу,
відповідач має право визнати адміністративний позов повністю або
частково, подати заперечення проти адміністративного позову.

3.   Сторони можуть досягнути примирення на будь-якій ста

дії адміністративного процесу, що є підставою для закриття провадження в
адміністративній справі.

4.   Суд не приймає відмови позивача від адміністративного

позову, визнання адміністративного позову відповідачем і не

визнає умов примирення сторін, якщо ці дії суперечать закону

або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси.

1. Для забезпечення виконання своїх процесуальних функцій, сторони в
адміністративному процесі наділені великим обсягом процесуальних прав та
обов’язків. Сторони мають рівні процесуальні права та обов’язки, тобто
їм надано рівні можливості щодо відстоювання своєї позиції в ході
розгляду адміністративної справи. Позивач і відповідач відносяться
законодавцем до групи осіб, які беруть участь у справі. Це означає,
насамперед, що вони володіють тими ж самими правами та мають ті самі
обов’язки, що й особи, які беруть участь у справі (ст. 49 КАС України).
Проте сторони займають особливе, як було зазначене вище, головне
положення в розгляді справи, тому вони наділяються додатковими, досить
важливими процесуальними правами. Завдяки цим процесуальним правам
сторони можуть чутливо впливати на хід справи. Частина 1 коментованої
статті передбачає наступні диспозитивні права позивача: право змінити
підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити
розмір позовних вимог або відмовитися від адміністративного позову в
будь-який час до закінчення судового розгляду. Право на відмову від
адміністративного позову є досить важливим диспозитивним правом, бо
наслідком його реалізації може бути закриття провадження у справі.
Відмову від позову вважають одностороннім волевиявленням позивача, яке
має на меті врегулювання спору та закінчення справи. Порядок та наслідки
відмови від адміністративного позову під час підготовчого провадження
врегульовано ст. 112 КАС України, а під час судового розгляду справи —
ст. 136 КАС України. Позивач має право відмовитися від адміністративного
позову й у суді апеляційної чи касаційної інстанції до закінчення
відповідно апеляційного чи касаційного розгляду {ст.ст. 194, 219 КАС
України відповідно).

2. Що стосується відповідача, то коментована стаття у ч. 2, крім прав та
обов’язків, визначених ст. 49 КАС України, надає йому право визнати
адміністративний позов повністю або частково, а також подати заперечення
проти адміністративного позову. Визнання позову також розглядається у
якості одностороннього волевиявлення відповідача, спрямоване на
врегулювання спору. Наслідками часткового визнання адміністративного
позову відповідачем і прийняття його судом є ухвалення постанови суду
про задоволення визнаних відповідачем позовних вимог відповідно до
статті 164 КАС України. При повному визнанні відповідачем
адміністративного позову і прийнятті його судом, приймається постанова
суду про задоволення адміністративного позову. Порядок визнання
адміністративного позову під час підготовчого провадження врегульовано
ст. 112 КАС України, а під час судового розгляду справи — ст, 136 КАС
України. В суді апеляційної чи касаційної інстанції визнання
адміністративного позову відповідачем вже неможливе,

Заперечення проти адміністративного позову — це один із способів захисту
відповідача від вимог, висунутих позивачем.

Заперечення проти адміністративного позову виражається у відхиленні
позову відповідачем з обґрунтуванням своєї позиції певними обставинами
та пред’явленими доказами. Воно може набувати процесуальний або
матеріально-правовий характер. У першому випадку відповідач заперечує
проти виникнення справи, посилаючись на процесуальні обставини (справа
непідсудна даному або взагалі адміністративному суду, тотожна справа вже
розглядається судом тощо). У другому випадку підставами для заперечення
позову відповідачем є матеріально-правові обставини (відсутність
якого-небудь права позивача, наприклад, права на отримання пільг тощо),
тобто, це заперечення проти задоволення позову.

3.    Ще одним важливим правом сторін є можливість закінчити
адміністративну справу на будь-якій стадії адміністративного процесу
примиренням. Позивач та відповідач можуть піти на взаємні поступки у
справі та повністю або частково врегулювати спір на цій основі. Таким
чином, сторони можуть здійснити примирення, яке є їх двостороннім
волевиявленням, націленим на врегулювання спору шляхом взаємних
поступок. У разі примирення сторін суд, згідно зі ст. 157 КАС України,
постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, у якій фіксуються
умови примирення. Ухвала суду про закриття провадження у справі може
бути оскаржена. У разі коли суд прийняв ухвалу про закриття провадження
у справі на підставі досягнення сторонами примирення, повторне звернення
з тією самою позовною заявою не допускається (ст. 157 КАС України).
Здійснення примирення сторін під час підготовчого провадження

врегульовано ст. 113 КАС України, а під час судового розгляду

справи — ст. 136 КАС України. Сторони можуть прийняти рішення про
примирення у суді апеляційної чи касаційної інстанції до закінчення
відповідно апеляційного чи касаційного розгляду (ст.ст. 194, 219 КАС
України відповідно).

4.    Розпорядження диспозитивними правами повинно перебувати під
уважним наглядом суду, оскільки спір між двома сторонами в
публічно-правовій сфері може торкатися інтересів держави, територіальної
громади, великого кола осіб тощо. Тому законодавець передбачив
обставини, при наявності яких адміністративний суд не прийматиме відмови
позивача від адміністративного позову, визнання адміністративного позову

відповідачем і не визнаватиме умов примирення сторін. Таким чином, якщо
вищезазначені процесуальні дії суперечать закону або порушують чиїсь
права, свободи чи інтереси, суд продовжує розгляд справи по суті.

Стаття 52. Заміна неналежної сторони

1.       Суд першої інстанції, встановивши, що із адміністративним
позовом звернулася не та особа, якій належить право вимоги, або не до
тієї особи, яка повинна відповідати за адміністративним позовом, може за
згодою позивача допустити заміну первинного позивача або відповідача
належним позивачем або відповідачем, якщо це не потягне за собою зміни

підсудності адміністративної справи.

2.       Якщо позивач не згоден на його заміну іншою особою, то

ця особа може вступити у справу як третя особа, яка заявляє

самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє

третю особу.

3.   Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою осо

бою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. У разі

відмови у задоволенні адміністративного позову до такого відповідача
понесені позивачем витрати відносяться на рахунок

держави.

4.       Після заміни сторони, вступу третьої особи, що заявляє
самостійні вимоги на предмет спору, залучення другого відповідача
розгляд адміністративної справи починається спочатку.

1. Коментована стаття визначає правила заміни неналежної сторони. В ході
розгляду адміністративної справи суд може з’ясувати, що одна з сторін,
яка бере участь у справі, є неналежною. Виходячи з аналізу положень ч. 1
ст. 52 КАС України, неналежним позивачем може бути визнана особа, якій
не належить право вимоги за поданим дміністративним позовом, а
неналежним відповідачем — особа, яка не повинна відповідати за
пред’явленим адміністративним позовом. У випадку, коли буде встановлено,
що позивач або відповідач за адміністративною справою є неналежними, суд
може здійснити заміну однієї з сторін. Умовами такої заміни будуть,
по-перше, згода позивача на заміну первинного позивача або відповідача
належним позивачем або відповідачем, а, по-друге, заміна можлива, якщо
вона не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи.

2.         Питання щодо заміни неналежного позивача може бути

вирішено по-різному в залежності від обставин справи. Так,

коли первісний позивач є неналежним і суд визначив належного, при
наявності згоди неналежного первісного позивача, суд своєю ухвалою
замінює позивача. У випадку, коли первісний позивач є неналежним і суд
визначив належного, проте неналежний позивач не погоджується вибути з
процесу, а належний бажає вступити в процес, суд допускає останнього як
третю особу, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

3.         Заміна неналежного відповідача може здійснюватись у декількох
варіантах. По-перше, якщо судом встановлено, що первісний відповідач є
неналежним, при наявності належного відповідача та згоді позивача, суд
здійснює заміну відповідача. По-друге, якщо позивач не згоден на заміну
відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого
відповідача. При відмові у задоволенні адміністративного позову до
такого відповідача понесені позивачем витрати відносяться на рахунок
держави. По-третє, якщо належного позивача немає, а позивач заперечує
проти вибуття зі справи неналежного відповідача, то справа розглядається
у звичайному порядку.

4. Частиною 4 коментованої статті встановлено правило, у

відповідності до якого, після заміни сторони, вступу третьої

особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, залучення другого
відповідача розгляд адміністративної справи починається спочатку. Тобто
це означає, що процесуальні дії,вчинені неналежними сторонами, не мають
сили для належних сторін. Треба зазначити, що заміна неналежної сторони
можлива в суді першої інстанції в ході всього розгляду справи.

Стаття 53. Треті особи

1.       Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет

спору, можуть вступити у справу у будь-який час до закінчення

судового розгляду, пред’явивши адміністративний позов до

сторін. Задоволення адміністративного позову таких осіб має

повністю або частково виключати задоволення вимог позивача до
відповідача. У разі вступу третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги
на предмет спору, розгляд адміністративної

справи починається спочатку.

2.   Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору,
можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача у будь-який
час до закінчення судового розгляду, якщо рішення у справі може вплинути
на їхні права, свободи, інтереси або обов’язки. Вони можуть бути
залучені до участі у справі також за клопотанням осіб, які беруть участь
у справі, або з ініціативи суду. Вступ третіх осіб, які не заявляють
самостійних вимог на предмет спору, не має наслідком розгляд
адміністративної справи спочатку.

1. Коментована стаття визначає процесуальне положення та порядок вступу
в адміністративну справу третіх осіб. Третіми особами визнаються
учасники адміністративного процесу, які вступають у вже порушену в суді
адміністративну справу між сторонами для захисту особистих прав, свобод
та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері
публічно-правових відносин. Треті особи мають юридичний інтерес в
результатах розгляду судом справи. Це пов’язано з тим, що рішення,
прийняте судом у справі, може вплинути на правове становище цих осіб.
Позиція третіх осіб у справі обумовлена тим, що вони намагатимуться, щоб
суд виніс таке рішення у справі, яке б відповідало їх інтересам, що
залежать від існуючих між ними і сторонами правовідносинами, або ж
зміною їх на свою користь. Виходячи з положень цієї статті, в
адміністративному процесі беруть участь два види третіх осіб: треті
особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, та треті особи,
які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору — це
учасники адміністративного процесу, які вступають у вже порушену в суді
адміністративну справу, заявивши позов на предмет спору до сторін, з
метою захисту особистих прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та
інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.
Характерними рисами третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги є те,
що: вони заявляють самостійні вимоги на предмет спору; вони вступають у
процес, який вже порушено; їх інтереси є повністю або частково
протилежними до інтересів однієї або обох сторін; вони втручаються в
спір між сторонами, що вже виник; вони вступають у справу, заявивши
адміністративний позов до однієї або до обох сторін.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть
вступити в адміністративну справу за своїм бажанням у будь-який час до
закінчення судового розгляду. Для цього вони пред’являють
адміністративний позов до сторін. Законодавець прямо не визначив, до
однієї чи до обох сторін може бути пред’явлено позов третіми особами,
які заявляють самостійні вимоги на предмет спору. Уявляється, що це
питання може бути вирішене альтернативно, виходячи з обставин справи,
тобто адміністративний позов треті особи, які заявляють самостійні
вимоги, можуть пред’явити як до однієї так і до обох сторін. Виходячи з
того, що інтерес третьої особи із самостійними вимогами суперечить
інтересам сторін, задоволення адміністративного позову таких осіб має
повністю або частково виключати задоволення вимог позивача до
відповідача.

Адміністративний позов подається третіми особами, які заявляють
самостійні вимоги, у формі позовної заяви, яка повинна відповідати всім
вимогам ст. 106 КАС України (докладніше див. коментар до неї). Позовна
заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору,
оплачується судовим збором (ст. 89 КАС України). У разі вступу третіх
осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, розгляд
адміністративної справи починається спочатку.

2. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору — це
учасники адміністративного процесу, які вступають у вже порушену в суді
адміністративну справу на стороні позивача або відповідача з метою
захисту особистих прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових
відносин. Одна й та сама особа може брати участь в адміністративному
процесі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на
предмет спору, на боці тільки однієї сторони. Підставою виникнення
юридичного інтересу в третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, є
її до процесуальний зв’язок з однією із сторін адміністративної справи,
в яку вона вступає. При розв’язанні питання про вступ у справу третьої
особи, яка не заявляє самостійних вимог, суд повинен перевірити
існування між цією особою та однією з сторін правових відносин і
можливість впливу рішення суду по справі між сторонами на цю особу.
Треба зазначити, що постановлене судом рішення по справі за участю
третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, може
наперед вирішити наслідки взаємовідносин між сторонами та цими третіми
особами, тобто вплинути на їх права та обов’язки щодо однієї з сторін.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть
вступити у справу за своєю ініціативою, можуть бути залучені до участі у
справі за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи
суду. Вступаючи в адміністративний процес, треті особи, які не заявляють
самостійних вимог, не подають адміністративного позову. Вони можуть
прийняти участь у процесі у будь-який час до закінчення судового
розгляду. Вступ третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на
предмет спору, не має наслідком розгляд адміністративної справи
спочатку.

Стаття 54. Права та обов’язки третіх осіб

1.       Крім прав та обов’язків, визначених у статті 49 цього Кодексу,
треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають
права позивача.

2.       Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет
спору, мають права та обов’язки, визначені у статті 49 цього Кодексу.

1.Треті особи віднесені законодавцем до осіб, які беруть

участь у справі. Таким чином, треті особи, незалежно від їх

виду, наділені всіма правами та несуть обов’язки, передбачені

ст. 49 КАС України (див. коментар до ст. 49 КАС України).

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають в
адміністративному процесі, крім прав та обов’язків, визначених у статті
49 КАС України, всі права та обов’язки позивача. Виходячи з цього, треті
особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають право
змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або
зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від адміністративного
позову в будь-який час до закінчення судового розгляду (ст. 51 КАС
України).

3.   Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору,
користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов’язки,
передбачені КАС України для всіх

осіб, які беруть участь у справі (ст. 49 КАС України).

Стаття 55. Процесуальне правонаступництво   

 1. У разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах,
щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії адміністративного
процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником.
Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника,
обов’язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов’язкові
для особи, яку вів замінив.

1. У процесі розгляду адміністративно-правового спору права або
обов’язки суб’єктів спірного матеріального правовідношення ще до
завершення процесу внаслідок різних обставин можуть перейти до іншої
особи, яка не є учасником даної конкретної справи. У цьому випадку
відбувається процесуальне правонаступництво, тобто заміна однієї із
сторін процесу іншою особою — правонаступником.

Коментована стаття називає такі випадки процесуального
правонаступництва, як вибуття або заміна сторони чи третьої сторони
адміністративного судового процесу,

Вибуття сторони може відбутися з різних причин: у зв’язку зі смертю
(фізичні особи), у зв’язку з реорганізацією (юридичні особи).

Заміна сторони правонаступником відбувається, як правило, у випадках
зміни суб’єкта права або обов’язку у правовідношенні, коли новий суб’єкт
права (позивач або відповідач, або третя особа) повністю або частково
приймає на себе права чи обов’язки попередника. Отже, йдеться про
універсальне або сингулярне правонаступництво у матеріальному праві.

Розподіл правонаступництва у матеріальному праві на універсальне та
сингулярне пов’язане з об’єктом прав та обов’язків, які переходять до
правонаступника.

Універсальне правонаступництво (тобто, перехід всіх правомочностей до
іншої особи) має місце у тих випадках, коли перехід прав та обов’язків
однієї юридичної особи до іншої відбувається у порядку реорганізації, а
між громадянами — у порядку спадкування.

Сингулярне правонаступництво має місце тоді, коли сторона своє право
переуступає у конкретному матеріальному правовід-ношенні. Порівняльний
аналіз положень ЦПК України та ГПК України дає можливість стверджувати,
що у процесуальних правовідносинах має місце, головним чином, сингулярне
правонаступництво, оскільки передаються або права, або обов’язки
(переуступка права вимоги, прийняття боргу іншої особи на себе,
переведення боргу). Звідси слідує, що в коментованій статті йдеться
також про сингулярне правонаступництво.

Процесуальне правонаступництво відповідно до коментованої статті можливе
на всіх стадіях адміністративного процесу.

Стаття 56. Представники

1.       Сторона, а також третя особа в адміністративній справі

можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і

(або) через представника.

2.       Представником може бути фізична особа, яка відповідно

до частини другої статті 48 цього Кодексу має адміністративну

процесуальну дієздатність.

3.       Представники беруть участь в адміністративному процесі

на основі договору або закону.

4.       Права, свободи та інтереси малолітніх та неповнолітніх

осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна
дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб, захищають у суді їхні
законні представники — батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи
інші особи, визначені законом.

5.       Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб, які досягли
віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність,
непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких
обмежена, можуть захищати в суді їхні законні представники — батьки,
усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом.
Суд може залучати у таких справах відповідно неповнолітніх осіб,
непрацездатних фізичних осіб, і фізичних осіб, цивільна дієздатність
яких обмежена.

6.       Суд з метою захисту прав, свобод та інтересів неповнолітніх
осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна
дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна
дієздатність яких обмежена, та які беруть участь у справі, може залучити
до участі у справі їхніх закон них представників.

7.       Законним представником органу, підприємства, установи,
організації в суді є його керівник чи інша особа, уповноважена законом,
положенням, статутом.

8.       Як законні представники діють також органи та інші особи, яким
законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

9. У разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, яка не
має адміністративної процесуальної дієздатності, а також у разі, якщо
законний представник цих осіб не має права вести справу в суді з
підстав, встановлених законом, суд зупиняє провадження в справі та
ініціює перед органами опіки і піклування чи іншими органами,
визначеними законом, питання про призначення чи заміну законного
представника.

1. Частиною 1 коментованої статті закріплене положення про можливість
використання в адміністративному судовому процесі процесуального
представництва, відповідно до якого сторона, а також третя особа в
адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі
особисто і (або) через представника.

Представництво є правовим інститутом, який опосередковує відносини, що
виникають у зв’язку з діяльністю однієї особи від імені та в інтересах
іншої особи, спрямованої на реалізацію прав та обов’язків того, кого
представляють. ЦК України визначає представництво як правове відношення,
у якому одна сторона (представник) зобов’язана за повноваженнями вчинити
правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє (ст. 237 ЦК
України). Процесуальне представництво в адміністративному судочинстві
має свою специфіку: це процесуальна діяльність особи (представника),
спрямована на захист публічних суб’єктивних прав та інтересів іншої
особи, яка бере участь у справі, публічних інтересів, а також сприяння
адміністративному суду в з’ясуванні об’єктивної істини у справі,
прийнятті обґрунтованого, справедливого і законного рішення.

Адміністративне процесуальне представництво є правовідносинами, у яких
одна особа (представник) на підставі повноважень, наданих їй договором
або законом, вчиняє у адміністративному судовому процесі процесуальні
дії, спрямовані на захист прав і інтересів іншої особи, а також
публічних інтересів.

Варто, однак, уточнити, що процесуальне представництво — це не одне
правове відношення, а є системою, що включає правовідносини двох видів:
внутрішні і зовнішні.

Внутрішні відносини представництва, що складаються між особою, яку
представляють, і представником:

спрямовані на упорядкування правових зв’язків між особою, яку
представляють, і судом, тобто мають організаційний характер;

1)        мають щодо цих зв’язків допоміжний характер;

2)        виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє

дії (представника), а з метою здійснення і захисту прав та інтересів
особи, яку представляють.

Зовнішні відносини представництва, у свою чергу, мають два різновиди:

1)       відносини між представником і судом, які мають інформаційний
характер (представник повідомляє третю особу про те,

що він має повноваження діяти від імені особи, яку представляє);

2)       відносини між особою, яку представляють, і судом. Встановлення
останніх є результатом дій представника.

Внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов’язані. Це й
зумовлює те, що дії, вчинені представником, безпосередньо створюють,
змінюють, припиняють права та обов’язки особи, яку він представляє (ст.
239 ЦК України).

Внутрішні і зовнішні правовідносини представництва мають різний
галузевий характер. Внутрішні правовідносини представництва мають
матеріально-правовий характер, оскільки ґрунтуються на договорі
доручення, факті родинних зв’язків, законі.

Зовнішні правовідносини представництва регулюються нормами
адміністративного процесуального права і є за своїм характером
адміністративно-процесуальними.

Представництво в адміністративному судовому процесі відрізняється від
того, що встановлене нормами цивільного права метою, функціями,
характером та змістом правовідносин, колом осіб, що мають право бути
представниками тощо.

2. Представником, відповідно до ч. 2 коментованої статті, може бути
фізична особа, яка відповідно до частини другої статті 48 КАС України
має адміністративну процесуальну дієздатність.

За загальним правилом, це повнолітні, тобто особи, які досягли
18-річного віку. Винятки стосуються лише батьків, які по відношенню до
своїх дітей не лише можуть, але й повинні виконувати функції законних
представників і в тих випадках, коли самі є неповнолітніми.

Для певних осіб чи категорій осіб можливість бути представником
обмежена. Наприклад, згідно зі ст. 116 ЦПК України не можуть бути
представниками в суді особи, виключені з колегії адвокатів, судді,
слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни,
піклувальники або представники відповідного суду чи органу прокуратури,
що є стороною в справі.

3. Підставами виникнення правовідносин представництва ч. З коментованої
статті називає договір або закон.

Слід зазначити, що перелік підстав виникнення правовідносин
представництва взагалі міститься в ЦК України, у ст. 237 якого вказано,
що «представництво може ґрунтуватися на законі, договорі, акті органу
юридичної особи або адміністративному акті*. Звідси можна дійти
висновку, що підставами виникнення представництва, як правового
відношення, так само, як і підставами виникнення повноваження слід
вважати: волевиявлення представника і того, хто бажає мати представника,
відображене у договорі; юридичні факти, вказані у законі;
адміністративний акт; акт уповноваженого органу, яким особі дозволяється
діяти у якості представника.

Частиною 3 коментованої статті введено обмежений, порівняно із цивільним
законом, перелік підстав представництва у адміністративному суді:
представництво може ґрунтуватися на договорі або законі. Отже, йдеться
про добровільне (таке, що ґрунтується на договорі) та законне (таке, що
ґрунтується на законі) представництво.

В залежності від значення волевиявлення сторін для виникнення
правовідносин звичайно виокремлюють його два види — обов’язкове, яке
зумовлене законом і не залежить від волі того, кого представляють, і
добровільне, яке ґрунтується на волі довірителя і яке визначає
повноваження представника.

При цьому добровільне представництво за своїм характером є практично
завжди приватно-правовим, у той час як обов’язкове представництво може
бути і приватно-правовим, але частіше є публічно-правовим, що
виражається у підставах виникнення, значенні волі сторін, межах розсуду
представника у виборі поведінки тощо. Якщо підставою виникнення
добровільного представництва є така типова для приватного права
категорія, як договір, то для обов’язкового представництва підставами є
категорії публічного права: адміністративний акт, прямий припис закону
та ін.

Має значення такий поділ і при характеристиці суб’єктного складу
представництва, де традиційно виокремлюють три категорії суб’єктів: той,
кого представляють; представник; суд.

При обов’язковому представництві тим, кого представляють, може бути й
недієздатний, бо воля його значення не має.

Якщо ж вести мову про добровільне представництво, котре ґрунтується на
волевиявленні сторін, то тут до принципала висуваються певні вимоги.
Зокрема, при добровільному представництві припускається наявність і
дієздатності того, кого представляють. Це пов’язано з тим, що він
виражає свою волю, обираючи представника. Сказане певною мірою
стосується і представника, який є ще одним учасником внутрішніх
правовідносин представництва. При обов’язковому представництві, де є
публічний елемент, воля представника для встановлення внутрішніх
правовідносин представництва значення практично не має. У той час як
добровільне представництво є результатом договору між ним і тим, кого
представляють.

4. Відповідно до ч. 4 коментованої статті, права, свободи та Інтереси
малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає
адміністративна процесуальна дієздатність, а також недієздатних фізичних
осіб, захищають у суді їхні законні представники — батьки, усиновлювачі,
опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом.

Функції законних представників у адміністративному суді виконують
батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені
законом.

Характерною особливістю представництва за законом є його спрямованість
на захист прав і законних інтересів осіб, які внаслідок малоліття,
недоумства або душевної хвороби не можуть піклуватися про себе самі, а
тому є недієздатними (ст. 39 ЦК України) або лише частково дієздатними
(ст. 31 ЦК України). У зв’язку з цим воля таких осіб для вирішення
питання про необхідність представництва їхніх інтересів зовні не має
значення.

Отже, законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей є
батьки Це положення закріплене не лише у ЦК України, але й у СК України.
Право батьків представляти своїх малолітніх та неповнолітніх дітей
ґрунтується на такій складній юридичній сукупності, як норма закону і
подія (народження дитини), а для представництва батька до того ж
потрібна наявність акту цивільного стану (шлюбу з матір’ю дитини),
правочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з
матір’ю), рішення суду про визнання батьком дитини. Законними
представниками малолітніх та неповнолітніх дітей є також усиновлювачі,
котрі за своїм правовим становищем дорівнюються до батьків, їхнє право
на представництво ґрунтується на нормі закону та рішенні про
усиновлення.

Виникнення повноваження в опікуна ґрунтується на положеннях ч.2 ст, 242
ЦК України, згідно з якою опікун є законним представником малолітньої
особи та фізичної особи, визнаної недієздатною, а також на
адміністративному акті (рішення про призначення опікуном). У сукупності
ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення в опікуна повноваження
для діяльності у якості законного представника. Тому при здійсненні ним
діяльності від імені опікуваного необхідно подати відповідний документ
про призначення опікуном.

5.    Частиною 5 коментованої статті встановлюється правило,

відповідно до якого навіть при досягненні віку, з якого настає

адміністративна процесуальна дієздатність, права, свободи та

інтереси неповнолітніх осіб, а також непрацездатних фізичних

осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, також можуть
захищати в суді їхні законні представники — батьки, усиновлювачі,
опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може
залучати у таких справах відповідно неповнолітніх осіб, непрацездатних
фізичних осіб, і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена.

6.          Частиною 6 коментованої статті встановлено положення,

відповідно до якого суд з метою захисту прав, свобод та інтересів
неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна
процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб,
цивільна дієздатність яких обмежена та які беруть участь у справі, може
залучити до участі у справі їхніх законних представників. Таким чином, у
коментованій нормі йдеться про ініціативу суду із залучення до участі у
справі законних представників.

7.          Частина 7 коментованої статті встановлює, що законним

представником органу, підприємства, установи, організації в

суді є його керівник чи інша особа, уповноважена законом, положенням,
статутом.

Повноваження керівників та інших осіб органів, підприємств, установ та
організацій, котрі виступають як одноособові органи, підтверджуються
документами, що посвідчують їх службове становище.

8. Відповідно до частини 8 коментованої статті, як законні

представники діють також органи та інші особи, яким законом

надано право захищати права, свободи та Інтереси інших осіб.

Представництво широко застосовується у судовій практиці і може
здійснюватися особами, перелік яких встановлений чинним законодавством.

Представництво може здійснюватися членами органів управління,
працівниками державних підприємств, установ, організацій — у справах цих
підприємств, установ та організацій.

Законними представниками своїх членів можуть бути також громадські
організації. Наприклад, громадські об’єднання за Законом України «Про
об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р. мають право представництва і
захисту своїх прав, а також законних інтересів своїх членів і учасників,
інших громадян в органах державної влади, органах місцевого
самоврядування та громадських об’єднаннях.

У справах службовців, а також осіб, захист прав та інтересів яких
здійснюється професійними спілками, процесуальними представниками в
адміністративному суді можуть бути уповноважені цих професійних спілок.
Представництво може також здійснюватися адвокатами у справах громадян
України, іноземців, юридичних осіб.

До представництва у справі адміністративний суд може допустити і інших
осіб (родичів, інших осіб, що володіють фаховими знаннями і здатні
надати допомогу у захисті прав та інтересів), якщо це не суперечить
чинному законодавству.

9.Частиною 9 коментованої статті регламентовано порядок

заміни неналежного представника або призначення представника у разі його
відсутності. Так, цією нормою встановлено, що

у разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, яка

не має адміністративної процесуальної дієздатності, суд зупиняє
провадження в справі та ініціює перед органами опіки і піклування чи
іншими органами, визначеними законом, питання

про призначення законного представника. Такі ж самі дії, але

Щодо заміни представника, вчиняються судом і у випадку,

якщо законний представник цих осіб не має права вести справу

в суді з підстав, встановлених законом.

Відповідно до сутності представництва, представник має вчиняти дії в
інтересах особи, яку він представляє. І хоча представник самостійно
здійснює права особи, яку він представляє, адміністративний суд має
право контролювати здійснення ним цих прав на предмет відповідності
інтересам особи, яку представляють, особливо у випадку відсутності у неї
адміністративної процесуальної дієздатності. Якщо ДІЇ законного
представника суперечать інтересам особи, яку він представляє, суд може
залучити відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати
права, свободи та інтереси інших осіб.

Стаття 57. Особи, які не можуть бути представниками

1.        Не можуть бути представниками в суді особи, які беруть

участь у справі як секретар судового засідання, експерт, спеціаліст,
перекладач та свідок.

2.    Судді, прокурори, слідчі не можуть бути представниками

в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідних
органів, що є стороною або третьою особою у справі, чи як законні
представники сторони чи третьої особи.

1.   Коментована стаття встановлює коло осіб, які не можуть

бути судовими представниками.

Неспроможність виконувати функції судового представника може носити
абсолютний чи відносний характер. Щодо абсолютної неспроможності вона
стосується осіб, які не відповідають вимогам коментованої статті.
Однозначно також вирішується питання можливості представництва у суді
осіб, які беруть участь у справі: секретаря судового засідання,
експерта, спеціаліста, перекладача та свідків.

3.    Відносно неспроможні виконувати функції представника

у суді судді, прокурори, слідчі. В даному випадку йдеться про

те, що у встановлених чинним законодавством випадках вони

можуть виконувати такі функції. Наприклад, зазначені особи

не можуть бути представниками, крім випадків, коли вони діють як
представники відповідних органів, що є стороною або

третьою особою у справі. Зазначені суб’єкти можуть також виконувати
функції законних представників, тобто здійснювати представництво своїх
неповнолітніх дітей або усиновлених, а також в інтересах осіб, що
перебувають під їх опікою чи піклуванням.

Стаття 58. Документи, що підтверджують повноваження представників

1.       Повноваження представників, які беруть участь в
адміністративному процесі на основі договору, на здійснення
представництва в суді повинні бути підтверджені довіреністю чи усною
заявою довірителя із занесенням її до журналу судового

засідання. Оригінали довіреностей або засвідчені підписом

судді копії з них приєднуються судом до справи.

2.       Повноваження законних представників підтверджуються

документами, які стверджують займану ними посаду чи факт

родинних, опікунських тощо відносин з особою, інтереси якої

вони представляють. Засвідчені підписом судді копії цих документів
приєднуються до справи.

3.   Довіреності від імені органу, підприємства, установи, організації
видаються за підписом керівника або іншої уповноваженої на те законом,
положенням, статутом особи і засвідчуються печаткою цього органу,
підприємства, установи, організації.

4.   Довіреність фізичної особи на ведення справи в адміністративному
суді посвідчується нотаріально або посадовою особою підприємства,
установи, організації, в якій довіритель

працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному ліку

ванні, чи за рішенням суду або за місцем його проживання (перебування).

5.   Повноваження адвоката як представника можуть також

посвідчуватися ордером, який виданий відповідним адвокатським
об’єднанням, або договором про надання правової допомоги.

6.       Довіреності або інші документи, які підтверджують повно

важення представника і були посвідчені в інших державах, по

винні бути легалізовані в установленому законодавством порядку, якщо
інше не встановлено міжнародними договорами, згода

на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

1-Для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов’язки для
особи, яку представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні
повноваження, котрими визначаються зміст і межі дій, які представник
може вчиняти від Імені особи, котру він представляє. За своєю сутністю
повноваження — це немайнове право, основним елементом якого є право на
власні позитивні дії. Проте, як і кожне суб’єктивне право, повноваження
включає не лише право на власні позитивні дії, але й можливість вимоги
певної поведінки від інших осіб. У даному випадку — це право вимагати
від особи, яку представляють, прийняття на себе юридичних наслідків дій,
що здійснені в межах повноваження. Крім того, представник має право на
захист повноваження шляхом подання позовів про визнання повноваження,
про припинення дій, що його порушують, тощо. Такий захист здійснюється
представником від свого імені і не вимагає спеціального додаткового
повноваження.

Здійснення повноважень представника полягає у вчиненні ним однієї або
кількох юридичних дій від імені того, кого він представляє, що породжує
права та обов’язки особи, яку представляють. Таким чином, така дія є
юридичним фактом, який характеризується: 1) правомірністю; 2)
спрямованість на виникнення певних юридичних наслідків для того, кого
представляють; 3) безпосередність правового результату для того, кого
представляють; 4) усвідомленість третіми особами представницького
характеру дії.

Повноваження, надані особою, яку представляють, її представникові,
найчастіше відображаються у довіреності.

Отже, набуття правосуб’єктності процесуального представника і здійснення
ним відповідних функцій можливе за наявності відповідних повноважень,
підтверджених визначеними, належно оформленими документами.

Для представників, які беруть участь в адміністративному процесі на
підставі договору, частиною 1 коментованої статті встановлено правило,
відповідно до якого їх повноваження на здійснення представництва в суді
повинні бути підтверджені довіреністю чи усною заявою довірителя із
занесенням її до журналу судового засідання.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі
для представництва перед третіми особами. Видача довіреності є
одностороннім правочином. Основні правила видачі довіреності викладено у
Законі України від 2 вересня 1993 р. *Про нотаріат*. Довіреність
здійснюється у письмовій формі. Довіреність є іменним документом, тому
має обов’язково містити відомості про те, хто і кому видає довіреність.
Із визначення довіреності як письмового документа, що видається однією
особою іншій особі для представництва перед третіми особами, випливає
низка вимог до довіреності. По-перше, вона може бути вчинена лише у
письмовій формі. По друге, як кожен документ, вона має містити необхідні
реквізити: вказівку на суб’єкти, місце, дату видачі тощо. По-третє, у
довіреності має бути зазначений обсяг повноважень, наданий
представникові тим, кого він представляє.

Оригінали довіреностей або засвідчені підписом судді копії з них
приєднуються судом до справи.

Закон передбачає ще один спосіб підтвердження повноважень представника —
усною заявою довірителя Із занесенням її до протоколу судового
засідання. При цьому законодавець не встановлює перелік осіб, які можуть
підтвердити повноваження представника таким чином. Очевидно, це правило
має стосуватися випадків, коли поряд із представником у процесі особисто
бере участь і сама особа, яку він представляє.

2.Частиною 2 коментованої статті встановлюється правило,

відповідно до якого повноваження законних представників мають бути
підтверджені необхідними документами. Такими документами, що посвідчують
факт родинних стосунків, є паспорт батьків (усиновлювачів), свідоцтва
про народження дітей,акт про усиновлення. Опікуни та піклувальники мають
надати адміністративному суду посвідчення опікуна чи піклувальника.
Повноваження законних представників підтверджуються

також документами, які підтверджують займану ними посаду.

Засвідчені підписом судді копії цих документів приєднуються

до справи.

Особи, які не мають довіреності або інших документів, що підтверджують
їхні повноваження на ведення справи у адміністративному суді, не можуть
бути допущеними у якості представника, тому що дії таких осіб за
відсутності належних повноважень не мають юридичної сили.

За наявності належним чином оформлених повноважень на ведення справи
представник допускається до участі у процесі і набуває право на вчинення
всіх тих процесуальних дій, котрі може здійснювати та особа, яку
представляють.

3.  Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті

органу юридичної особи. У цьому випадку такий акт має бути

оформлений належним чином. Тобто, довіреності від імені органу,
підприємства, установи, організації видаються за підписом керівника або
іншої уповноваженої на те законом, положенням, статутом особи і
засвідчуються печаткою цього органу, підприємства, установи,
організації.

Повноваження членів колегіальних органів управління кооперативними
організаціями, їх об’єднаннями, іншими громадськими організаціями
підтверджуються випискою з протоколу засідання відповідного органу
управління, що уповноважив вести справу в адміністративному суді.

4. Частиною 4 коментованої статті встановлюється правило, відповідно до
якого довіреність фізичної особи на ведення справи в адміністративному
суді посвідчується або нотаріально, або в іншому порядку: посадовою
особою підприємства, установи, організації, в якій довіритель працює,
навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні, чи за рішенням
суду або за місцем його проживання (перебування).

Частина 3 ст. 245 ЦК України передбачає спеціальні випадки, коли
довіреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це органами,
прирівнюється до нотаріально засвідчених. Аналогічний перелік осіб, що
мають право засвідчувати довіреність, закріплений у ст. 40 Закону
України «Про нотаріат». Порядок посвідчення даного виду документа
регулюється Порядком посвідчення заповітів і довіреностей, що
прирівнюються до нотаріально засвідчених, затвердженим Постановою
Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р.

Зокрема, до нотаріально посвідченої довіреності прирівнюються:

— довіреності військовослужбовців та інших осіб, що пере

бувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших
військово-лікувальних установах, посвідчені начальниками, їх

заступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих
госпіталів, санаторіїв та інших військове-лікувальних установ;

– довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових
частин, з’єднань, установ і військово-учбових закладів, де немає
державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб і
органів, що здійснюють нотаріальні дії, також довіреності робітників і
службовців, членів їх сімей та членів сімей військовослужбовців,
посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з’єднань, установ і
закладів;

— довіреності осіб, що знаходяться у місцях позбавлення

волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

Письмові довіреності фізичних осіб, які мешкають у населених пунктах, де
немає нотаріальних контор, посвідчуються у виконавчому комітеті
сільської, селищної чи міської ради.

5.        Повноваження адвоката як представника можуть також

посвідчуватися ордером, який виданий відповідним адвокатським
об’єднанням, або договором про надання правової допомоги.

6.        Довіреності або інші документи, які підтверджують повно

важення представника і були посвідчені в інших державах, по

винні бути легалізовані в установленому законодавством поряд

ку, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода

на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 100 Закону України «Про нотаріат» встановлено, що документи, які
складено за кордоном за участю іноземних властей або які від них
виходять, приймаються нотаріусами за умови їх легалізації органами
Міністерства закордонних справ України. Без легалізації такі документи
приймаються нотаріусами у тих випадках, коли це передбачено законами
України, міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

На сьогодні Україна є учасницею Конвенції про правову допомогу та
правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах,
підписаної 22 січня 1993 р. у Мінську, та цілої низки двосторонніх угод,
що передбачають відмову від консульської легалізації.

При цьому під консульською легалізацією слід розуміти процедуру
підтвердження дійсності оригіналів офіційних документів або засвідчення
справжності підписів посадових осіб, уповноважених засвідчувати підписи
на документах, і встановлення їх відповідності законам України або
держави перебування дипломатичного представництва або консульської
установи України.

Легалізація офіційного документа означає перевірку його відповідності
чинному законодавству України або держави перебування, встановлення та
посвідчення дійсності документа або справжності підпису, повноважень
посадової особи, яка підписала документ або засвідчила попередній
підпис, а також дійсності відбитка штампу, печатки, якими скріплено
документ.

Стаття 59. Повноваження представника в суді

1.       Повноваження на ведення справи в суді дає представникові право
на вчинення від імені особи, яку він представляє,

усіх процесуальних дій, які може вчинити ця особа. Розпорядження
довірителя представникові, який бере участь в адміністративному процесі
на основі договору, щодо ведення справи є обов’язковими для нього.

2.       Представник, який бере участь в адміністративному про

цесі на основі договору, має право повністю або частково від

мовитися від адміністративного позову, визнати адміністративний позов,
змінити адміністративний позов, досягнути примирення, передати
повноваження представника іншій особі (передоручення), оскаржити судове
рішення, якщо право на вчинення кожної із цих дій спеціально обумовлене
у виданій йому довіреності.

3.   Повноваження представника чинні протягом часу провадження у справі,
якщо інший строк не зазначено у довіреності.

4.   Представник може відмовитися від наданих йому повно

важень, про що повідомляє особу, яка його ними наділила, та

суд. При цьому він не може брати участь у цій справі як представник
іншої сторони.

5.       Підстави і порядок припинення представництва за довіреністю,
скасування довіреності та відмови представника від наданих йому
повноважень визначаються статтями 248—250

Цивільного кодексу України.

6.       Законний представник самостійно здійснює процесуальні

права та обов’язки сторони чи третьої особи, яку він представляє, діючи
в її інтересах.

7.       Якщо дії законного представника суперечать інтересам

особи, яку він представляє, суд залучає відповідний орган чи

особу, яким законом надано право захищати права, свободи та

інтереси інших осіб.

1. Представник, який має належним чином оформлені повноваження, стає
самостійним учасником судового адміністративного процесу і набуває право
на вчинення від імені особи, яку він представляє, усіх процесуальних
дій, які може вчинити ця особа. Повноваження представника поділяються на
загальні і спеціальні. Частиною 1 коментованої статті встановлено
загальні повноваження представника в адміністративному процесі. До них
належать ті, якими користуються особи, що беруть участь у справі. Це
право знайомитися з матеріалами адміністративної справи, робити з них
витяги, отримувати копії судових рішень, копії технічного запису
судового засідання, інших документів, що є у справі, брати участь у
судових засіданнях, надавати докази, брати участь у їх дослідженні,
подавати клопотання, заявляти відводи, надавати письмові та усні
пояснення суду, а також здійснювати інші процесуальні права.

Розпорядження довірителя представникові, який бере участь в
адміністративному процесі на основі договору, щодо ведення справи є
обов’язковими для нього.

2. Частиною 2 коментованої статті встановлюються спеціальні повноваження
представника, який бере участь в  адміністративному процесі на основі
договору. Спеціальні повноваження представника пов’язані із виконанням
дій, спрямованих на розпорядження предметом спору та розвиток процесу.
До спеціальних повноважень законодавець відносить такі: право повністю
або частково відмовитися від адміністративного позову, визнати
адміністративний позов, змінити адміністративний позов, досягнути
примирення, передати повноваження представника іншій особі
(передоручення), оскаржити судове рішення. Право на здійснення
спеціальних повноважень має бути спеціально обумовлене у виданій
представнику довіреності.

При цьому вимагається спеціально обумовити кожну з процесуальних дій
окремо.

Правило про спеціальні повноваження не поширюється на законних
представників, оскільки вони мають право здійснювати від імені особи,
яку представляють, усі процесуальні дії, в тому числі і пов’язані із
розпорядженням предметом спору, без спеціального повноваження.

3.Частиною 3 коментованої статті встановлюється строк

повноважень представника. За загальним правилом, встановленим КАС
України, повноваження представника чинні протягом часу провадження у
справі, якщо інший строк не зазначено у довіреності, Проте згідно з ЦК
України, якщо строк дії у довіреності не вказаний, вона зберігає силу аж
до її припинення (ст. 247, 248 ЦК).

Проте існує спеціально обмеження строку дії довіреності, виданої в
порядку передоручення: вона не може діяти довше, ніж основна
довіреність, на підставі якої видана довіреність про передоручення.

Для того, щоб відлік строку дії довіреності був можливим, у кожній
довіреності обов’язково має бути вказана дата її видачі. Недотримання
цієї вимоги закону спричиняє за собою недійсність довіреності, як
документа, що підтверджує повноваження представника. Тобто, вона не мас
правового значення ні для сторін відносин добровільного представництва,
ні для третьої особи.

4. Правовідносини представництва можуть бути припинені внаслідок відмови
представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю Таке
обопільне право на одностороннє припинення довіреності пов’язане з
довірчим характером даної угоди. Відмова від цього права є недійсною.
Проте представник не може відмовитися від вчинення дій, які були
визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що
спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє,
чи іншим особам (ч. З ст, 250 ЦК України).

Відмова від вчинення дій, які були передбачені у довіреності, має
юридичне значення для того, кого представляють і третіх осіб лише в тому
випадку, якщо вони були сповіщені про це. Тому представник зобов’язаний
негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення
дій, які були визначені довіреністю.

Частина 4 ст. 250 ЦК України передбачає санкції за порушення вимог про
дотримання порядку відмови представника від вчинення дій, які були
визначені довіреністю. Зокрема, представник відповідає перед особою, яка
видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимоги
про негайне повідомлення того, кого він представляє, про таку відмову, а
також у випадках, коли він відмовився від вчинення дій, які були
визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що
спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє,
чи іншим особам. Відшкодування збитків у цьому випадку відбувається
відповідно до вимог ст. 22 ЦК України, а моральна шкода може бути
відшкодована на засадах, встановлених ст. 23 ЦК України.

Довіреність може також припинитися також у будь-який момент у зв’язку зі
скасуванням її особою, яку представляють {ст. 249 ЦК України). Законом
України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України* від 19
червня 2003 р. внесено зміни у ч. 1 ст. 249 ЦК України, згідно з якими
особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності,
може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова
від цього права є нікчемною. Таке обопільне право на одностороннє
припинення довіреності пов’язане з довірчим характером даної угоди.
Проте ч, 4 ст. 249 ЦК України передбачає, що законом може бути
встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час.
Це положення є винятком із загального правила, встановленого ч. 1 цієї ж
статті, про нікчемність відмови довірителя від свого права на скасування
довіреності. Застосовуватися воно має до тих випадків, коли впевненість
представника та третьої особи у стабільності повноважень, передбачених у
довіреності, може бути визначальною для встановлення та існування
відповідних правовідносин. Слід зазначити, що хоча у ч. 4 ст. 249 ЦК
України говориться про можливість встановлення у законі «права особи
видавати безвідкличні довіреності на певний час», але, очевидно, у цьому
випадку йдеться не про «право» особи, а про обмеження права останньої на
скасування довіреності протягом певного часу, що ґрунтується на його
попередній згоді на таке обмеження.

Довіреність припиняється в зв’язку з припиненням юридичної особи, що є
представником або особою, яку представляють, у зв’язку зі смертю,
визнанням недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім або
представника, або особи, яку представляють. Дане положення грунтується
на загальному правилі про те, що і представником і особою, яку
представляють, можуть бути тільки повністю дієздатні особи.

Оскільки передоручення засновується на сперш виданій довіреності, то з
припиненням дії останньої втрачає силу і передоручення.

Припинення дії довіреності тягне припинення повноважень представника. У
зв’язку з цим у особи, яку представляють, і його правонаступників
виникає низка обов’язків. Особа, що видала довіреність і згодом
скасувала її, зобов’язана сповістити про скасування особу, якій
довіреність видана, а також відомих йому третіх осіб, для представництва
перед якими була дана довіреність. Подібні дії повинні здійснити
правонаступники (спадкоємці фізичної особи, яка померла, і
правонаступники реорганізованої юридичної особи) у випадку:

а) припинення довіреності внаслідок припинення юридичної особи, від
імені якої видана довіреність;

б) смерті фізичної особи, яка видала довіреність, визнання її
недієздатною, обмежено дієздатною або безвісно відсутньою.

Після припинення довіреності представник зобов’язаний повернути
довіреність особі, яку він представляє. Зробити це слід ^негайно», тобто
у мінімально короткий строк, як тільки з’явиться така можливість.

Разом з тим, скасування довіреності має юридичне значення для
представника і третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені
про це.

Права і обов’язки по відношенню до третьої особи, що виникли внаслідок
дій представника або її заступника до того, як вони дізналися або
повинні були дізнатися про припинення довіреності, зберігають силу для
особи, що видала довіреність та її правонаступників. Дане правило не
застосовується, якщо третя особа виявилася несумлінною, знала або
повинна була знати до здійснення або в момент здійснення угоди з
представником, що дія довіреності припинилася.

Згідно з ч, 1 ст. 248 ЦК України, довіреність припиняється внаслідок
закінчення її строку, а стосовно до разової довіреності — здійсненням
дій представником, на які він уповноважений.

5.          Частина 5 коментованої статті є відсильною. В ній
зазначається, що підстави і порядок припинення представництва за
довіреністю, скасування довіреності та відмови представника

від наданих йому повноважень визначаються статтями 248-250

ЦК України, (Детальніше див, коментар до ч. 4 цієї статті).

6.    Нормою, що коментується, встановлюється правило, відповідно до
якого законний представник самостійно здійснює

процесуальні права та обов’язки сторони чи третьої особи, яку

він представляє, діючи в її інтересах. Це пов’язано із специфікою
законного представництва, при якому всі процесуальні дії,які могла б
вчинити особа, яку представляють, вчиняються законним представником без
особливих на те повноважень. Єдиною є умова діяти в інтересах особи, яку
представляє законний представник,

7.    Представник в адміністративному судовому процесі має

діяти в інтересах особи, яку представляє. Контроль за виконанням цієї
вимоги покладено на адміністративний суд, який по

винен встановити, чи не суперечать дії представника інтересам

особи, яку він представляє, а також чи не порушують такі дії

чиїхось прав та охоронюваних законом інтересів.

Якщо суд встановить суперечливість дій законного представника інтересам
особи, яку він представляє, суд залучає відповідний орган чи особу, яким
законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Стаття 60. Участь у справі органів та осіб, яким

законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб

1.       У випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради
України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи
місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до
адміністративного суду із адміністративними позовами про захист прав,
свобод та інтересів інших осіб і брати участь у цих справах,

2.   Прокурор здійснює в суді представництво інтересів громадянина або
держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може
здійснювати представництво

на будь-якій стадії адміністративного процесу.

3.   Органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть
бути залучені судом до участі у справі як законні

представники або вступити у справу за своєю ініціативою з метою
виконання покладених на них повноважень.

1. Частиною 1 коментованої статті встановлено перелік осіб, які у
визначених КАС України та чинним законодавством випадках, можуть
звертатися до адміністративного суду із адміністративними позовами про
захист прав, свобод та інтересів інших осіб і брати участь у цих
справах. До них належать Уповноважений Верховної Ради України з прав
людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого
самоврядування, фізичні та юридичні особи.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини» Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно
від інших державних органів та посадових осіб. Діяльність Уповноваженого
доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і
громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних
органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі
закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску
(саморозпуску), введення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в
окремих її місцевостях.

Згідно із ст. 13 зазначеного Закону, Уповноважений з прав людини може
звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і
громадянина, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть
цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника
брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених
законом; а також бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у
тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб’єкта
права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим.

2. Прокурор здійснює в суді представництво інтересів громадянина або
держави в порядку, встановленому КАС України та іншими законами, і може
здійснювати представництво на будь-якій стадії адміністративного
процесу.

Функція представництва прокуратурою інтересів громадян або держави у
суді закріплена п.2 ст. 121 Конституції України. Виходячи із цього
конституційного положення, прокурор має статус законного представника
держави чи громадянина у випадках, передбачених чинним законодавством.

Відповідно до положень ст. 36-1 Закону України від 5 листопада 1991 р.
«Про прокуратуру», представництво прокуратурою інтересів громадянина або
держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави
процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів
громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його
неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з
інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані
права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави —
наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших
державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних
або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Формами представництва прокуратури у адміністративному суді є: 1)
звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої
особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються
інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи
рішень органів і посадових осіб; 2) участь у розгляді судами справ; 3)
внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви
про їх перегляд за нововиявленими обставинами.

Стосовно представництва у адміністративному суді інтересів держави, то
відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р.
у справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в
арбітражному суді, суттєвим вбачається з’ясування поняття «інтереси
держави». У процесі дослідження встановлено, що державні інтереси
закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших
правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших
учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у
здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та
інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної
цілісності, державного кордону України, гарантування її державної,
економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як
національного багатства, захист прав усіх суб’єктів права власності та
господарювання тощо.

Відповідно до ст. 121 Конституції України, на прокуратуру України
покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у
випадках, визначених законом.

Такі випадки передбачені ст. 33 Закону України «Про прокуратуру» та ст.
29 КПК України (пред’явлення цивільного позову в інтересах держави або
громадянина про відшкодування збитків, заподіяних злочином), частиною
четвертою ст. 136 КЗпП (звернення до суду із заявою про стягнення
заподіяної матеріальної шкоди з керівників підприємств, установ та
організацій), ст. 45 ЦПК України (участь у цивільному процесі органів та
осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси
інших осіб), ст. 2 ГПК України(порушення справ за позовними заявами
прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в
інтересах держави) тощо.

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися
зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та
організацій. Із врахуванням того, що «інтереси Держави» є оціночним
поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку
самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого
подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення
матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві
необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою
здійснювати відповідні функції у спірних відносинах,

3. Частина 3 коментованої статті передбачає можливість залучення судом
до участі у справі в якості законних представників органів державної
влади та органів місцевого самоврядування. Крім того, вони можуть
вступити у справу за своєю ініціативою з метою виконання покладених на
них повноважень.

Отже, цією нормою передбачено дві форми участі у судовому процесі:
шляхом залучення їх судом у якості законних представників та за власною
ініціативою.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування вправі
порушити адміністративну справу на захист інтересів інших осіб лише у
випадках, прямо передбачених законом. Так, відповідно до ч. З п. 15 ст.
42 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в
Україні» сільський, селищний, міський голова звертається до суду щодо
визнання незаконними актів інших органів місцевого самоврядування,
місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій,
які обмежують права та інтереси територіальної громади, а також
повноваження ради та її” органів. Аналогічні повноваження надані ч. 6 д.
16ст. 5 5 зазначеного Закону голові районної, обласної, районної у місті
ради. Він за рішенням ради звертається до суду щодо визнання незаконними
актів місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та
організацій, які обмежують права територіальних громад у сфері їх
спільних інтересів, а також повноваження районних, обласних рад та їх
органів.

Стаття 61. Особливості повноважень органів та осіб, яким законом надано
право захищати права, свободи та інтереси інших осіб у суді

1. Органи та особи, які визначені у статті 60 цього Кодексу і
звертаються до адміністративного суду за захистом прав, свобод та
інтересів інших осіб, не можуть закінчувати справу примиренням.

2.        Відмова органів та осіб, визначених у статті 60 цього Кодексу,
від адміністративного позову або зміна позовних вимог

не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої по

дано адміністративний позов, права вимагати від суду розгляду справи,
вирішення адміністративного позову в попередньому обсязі.

3.        Якщо фізична особа, яка має адміністративну процесуальну
дієздатність і на захист прав, свобод та інтересів якої по

дано адміністративний позов, не підтримує позовні вимоги, суд

залишає позовну заяву без розгляду.

4.         Прокурор, який не брав участі у справі, з метою вирішення
питання про наявність підстав для подання апеляційної чи

касаційної скарги, скарги за винятковими обставинами, заяви

про перегляд рішення за нововиявленнми обставинами має

право знайомитися з матеріалами справи в адміністративному

суді.

1 Відповідно до ч. 1 коментованої статті, Уповноважений

Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади,
органи місцевого самоврядування, фізичні та

юридичні особи, які звертаються до адміністративного суду за

захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, не можуть закінчувати
справу примиренням. Це певне обмеження процесуальних прав зазначених
осіб пов’язане із тим, що вони не є учасниками матеріально-правового
спору, а отже укласти мирову угоду не можуть

1.          Як і ч. 1, ч. 2 коментованої статті встановлює особливості

повноважень, органів та осіб, яким законом надано право захищати права,
свободи та інтереси інших осіб в суді, порівняно із іншими законними
представниками, коло яких окреслене ст. 56 КАС України.

Як зазначалось, особи та їх представники у судовому процесі мають низку
процесуальних прав, які можна поділити на диспозитивні та змагальні.
Диспозитивні права — це передбачені законом можливості сторони щодо
розпорядження предметом заявлених в адміністративній справі вимог.
Позивач має такі диспозитивні права: право на звернення до
адміністративного СУДУ з позовом; зміна у судовому засіданні підстави
або предмета позову; збільшення або зменшення обсягу позовних вимог;
відмова від позову повністю або частково; укладення мирової угоди з
позивачем, тощо. Відповідач має право подати зустрічний позов; визнати
позов повністю або частково; укласти мирову угоду з позивачем, тощо.

До змагальних процесуальних прав належать: право знати про час і місце
судового розгляду; користуватися правовою допомогою, право знайомитися з
матеріалами справи; давати усні і письмові пояснення, подавати
клопотання та заперечення на клопотання іншої сторони тощо. Для
доведення своєї позиції перед судом та спростування позиції іншої
сторони особи, які беруть участь у справі, а отже, і їх законні
представники, мають рівні змагальні права.

Таким чином, законні представники мають всі диспозитивні та змагальні
права, якими наділено осіб, яких вони представляють у суді. Органи та
особи, зазначені у ст. 60 КАС України, мають такі ж змагальні права, як
і особи, яких вони представляють. Але диспозитивні процесуальні права
надані цій категорій представників не в повному обсязі. Так, відмова
органів та осіб, визначених у статті 60 КАС України, від
адміністративного позову або зміна позовних вимог не позбавляє особу, на
захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов,
права вимагати від суду розгляду справи, вирішення адміністративного
позову в попередньому обсязі.

3.          Частиною 3 коментованої статті встановлено правило,
відповідно до якого у випадку, коли фізична особа, яка має
адміністративну процесуальну дієздатність і на захист прав, свобод та
інтересів якої подано адміністративний позов, не підтримує позовні
вимоги, суд залишає позовну заяву без розгляду. Таким чином, суд
виходить із того, що особа, яка має адміністративну процесуальну
дієздатність, сама вирішує питання про те, порушені її суб’єктивні
публічні права чи ні, незалежно від того, що на захист її прав і
законних інтересів подано адміністративний позов.

4.          Частина 4 коментованої статті закріплює право прокурора,
який не брав участі у справі, з метою вирішення питання про наявність
підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, скарги за
винятковими обставинами, заяви про перегляд рішення за нововиявленими
обставинами знайомитися з матеріалами справи в адміністративному суді.

Відповідно до Закону України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру»,
з метою вирішення питання наявності підстав для внесення касаційного
подання у справі, розглянутій без участі прокурора, прокурор має право
знайомитися з матеріалами справи в суді, робити виписки з неї,
отримувати копії документів, що знаходяться у справі.

Прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму
його здійснення і може здійснювати представництво в будь-якій стадії
судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом.

Відповідно до наказу Генеральної прокуратури від 28 жовтня 1998 р. «Про
діяльність прокурорів по представництву інтересів громадян і держави у
судах» прокуратура повинна активно використовувати надані законом
повноваження щодо участі у розгляді будь-якої справи та вступу у справу
в будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист прав і законних
інтересів громадян та держави. Про намір вступити у розгляд справи,
порушеної з ініціативи інших осіб, завчасно повідомляти суд.

Стаття 62. Особи, які є іншими учасниками адміністративного процесу

1. Учасниками адміністративного процесу, крім осіб, які беруть участь у
справі, е секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок,
експерт, спеціаліст, перекладач.

1. Коментована стаття містить перелік учасників адміністративного
процесу, спільним для яких є те, що вони не мають юридичної
заінтересованості у результатах вирішення адміністративної справи. Саме
ознака наявності юридичного інтересу в результаті справи первісно
відрізняє осіб, які беруть участь у справі від інших учасників
адміністративного процесу. Разом з тим процесуальне положення інших
учасників адміністративного процесу не однакове, що дозволяє розділити
їх на дві групи.

Перша — це особи, які обслуговують судовий процес. До них Можна віднести
секретаря судового засідання, судового розпорядника та перекладача.
Основними обов’язками цієї групи Учасників адміністративного процесу є:
надання кваліфікованої допомоги всім учасникам адміністративного
процесу, забезпечення нормального ходу судового засідання із вживанням
усіх передбачених законодавством засобів, тощо.

Друга група — особи, які сприяють розгляду справи. До неї відносяться:
свідок, експерт та спеціаліст. Представники цієї групи повинні
насамперед з’являтися за викликом суду та надавати у розпорядження суду
всі дані, що стосуються справи. Про процесуальні права кожної з осіб,
які відносяться до інших учасників адміністративного процесу, див.
ст.ст. 63-68 КАС України та коментар до них.

Коментована стаття закріплює вичерпний перелік осіб, які є іншими
учасниками адміністративного процесу.

Стаття 63. Секретар судового засідання

Секретар судового засідання:

1)       здійснює судові виклики і повідомлення;

2)       перевіряє наявність та з’ясовує причини відсутності осіб,

яких було викликано до суду, і доповідає про це головуючому;

3)   забезпечує контроль за повним фіксуванням судового за

сідання технічними засобами;

4)   веде журнал судового засідання;

5)       оформляє матеріали адміністративної справи;

6)   виконує інші доручення головуючого у справі.

 

Коментована стаття встановлює процесуальне положення секретаря судового
засідання. Секретар судового засідання входить до складу апарату суду,
який у відповідності зі статтею 130 Закону України «Про судоустрій
України» здійснює організаційне забезпечення роботи суду. Виходячи із
змісту статті 63, треба зазначити, що секретар судового засідання
виконує цілу низку важливих функцій не тільки в ході судового засідання,
а й за його межами. По-перше, він здійснює судові виклики і повідомлення
з додержанням усіх норм глави З КАС України. По-друге, секретар судового
засідання доповідає судові, хто з викликаних та повідомлених осіб прибув
у судове засідання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто
не з’явився, і повідомляє причини їх неприбуття, якщо вони відомі.
По-третє, згідно зі статтею 41 КАС України, секретар судового засідання
під час судового розгляду адміністративної

справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою
звукозаписувального технічного засобу. У випадку, коли за розпорядженням
головуючого це робить інший працівник апарату суду, секретар судового
засідання забезпечує контроль за повним фіксуванням судового засідання
технічними засобами. По-четверте, як передбачено ст. 42 КАС України
одночасно із технічним записом судового засідання секретар судового
засідання веде журнал судового засідання (див. коментар, до ст. 42 КАС
України). По-п’яте, секретар судового засідання оформляє всі матеріали
адміністративної справи.

Перелік повноважень секретаря судового засідання не є вичерпним. В КАС
України містяться також деякі інші його обов’язки, наприклад, обов’язок
скласти протокол про вчинення окремої процесуальної дії поза залою
судового засідання або під час виконання судового доручення (див. ст. 45
КАС України). Крім того, в п. 6 ст. 63 КАС України передбачена
обов’язковість виконання секретарем судового засідання інших доручень
головуючого у справі.

Необхідно також зазначити, що секретар судового засідання виконує
функції судового розпорядника в разі відсутності останнього в судовому
засіданні (див. ч.4 ст. 64 КАС України). Тобто є підстави вважати, що
законодавець мав на увазі наступне: в справах, які не визначаються
складністю, секретар судового засідання здійснює також обов’язки,
передбачені ст. 64 КАС України.

Стаття 64. Судовий розпорядник

1.       До участі в адміністративному процесі головуючим у судовому
засіданні може залучатися судовий розпорядник.

2.   Судовий розпорядник:

1)        забезпечує належний стан зали судового засідання і запрошує до
неї учасників адміністративного процесу;

2)        оголошує про вхід суду до зали судового засідання і вихід

суду із неї;

3)        слідкує за дотриманням порядку особами, присутніми у

залі судового засідання;

4)   приймає від учасників адміністративного процесу та передає
документи і матеріали суду під час судового засідання;

5)        виконує розпорядження головуючого про приведення до

присяги перекладача, експерта;

6)    запрошує до зали судового засідання свідків та виконує

розпорядження головуючого про приведення їх до присяги;

7)    виконує інші розпорядження головуючого, пов’язані із

забезпеченням умов, необхідних для розгляду адміністративної справи.

3.   Вимоги судового розпорядника, пов’язані із виконанням

обов’язків, встановлених цією статтею, є обов’язковими для

осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів,
перекладачів та інших осіб, присутніх у залі судового засідання.

4.   У разі відсутності в судовому засіданні розпорядника його

функції виконує секретар судового засідання.

1. Коментована стаття закріплює процесуальне положення судового
розпорядника. Введення цього учасника в адміністративний процес є
новелою і покликане забезпечити численні організаційні аспекти судового
засідання.

У відповідності зі ст. 132 Закону України «Про судоустрій України», у
кожному суді діє служба судових розпорядників. Основним призначенням
судового розпорядника є забезпечення додержання особами, що знаходяться
в суді, встановлених правил, виконання ними розпоряджень головуючого в
судовому засіданні, тощо. Судові розпорядники призначаються на посаду і
звільняються з посади головою відповідного суду (Закон України «Про
судоустрій України» від 7 лютого 2002 p.). Порядок створення та
діяльності служби судових розпорядників визначається Тимчасовим
положенням про службу судових розпорядників та організацію її
діяльності, затвердженим наказом Державної судової адміністрації України
від 21 квітня 2004 р. Цим документом встановлені основні завдання та
функції судових розпорядників, їхні права, обов’язки та
відповідальність.

Участь судового розпорядника в судовому засіданні не е обов’язковою.
Вважається, що рішення про доцільність залучення судового розпорядника
повинен виносити головуючий в залежності від складності справи.

Перелік обов’язків судового розпорядника, наведений у ч. 2 коментованої
статті, дає підстави вважати, що ці обов’язки носять переважно
організаційний, технічний характер, але можна стверджувати, що судового
розпорядника наділено владними повноваженнями, оскільки вимоги,
пов’язані із виконанням його обов’язків, встановлених цією статтею, є
обов’язковими для осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів,
спеціалістів, перекладачів та інших осіб, присутніх у залі судового
засідання. Про це свідчить ч. З статті, що коментується. Перелік
обов’язків судового розпорядника, закріплений у статті, не є вичерпним і
в ньому передбачена можливість виконання судовим розпорядником інших
різноманітних розпоряджень головуючого, пов’язаних із забезпеченням
умов, необхідних для розгляду адміністративної справи.

Наявність у судовому засіданні судового розпорядника безумовно створює
максимально сприятливі умови для всебічного та ефективного розгляду
адміністративної справи. Діяльність судового розпорядника дозволяє
секретарю судового засідання зосередити всі свої зусилля на повному
фіксуванні судового засідання технічними та іншими засобами, бо в разі
відсутності судового розпорядника, у відповідності з ч. 4 коментованої
статті, його функції виконує секретар судового засідання.

Стаття 65. Свідок

1.       Як свідок в адміністративній справі може бути викликана

судом кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що на

лежить з’ясувати у справі.

2.   Не можуть бути допитані як свідки:

1)       недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають

на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі та не
здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати
обставини, що мають значення для справи, або давати з цього приводу
показання;

2)       представники в судовому процесі, захисники у кримінальних
справах — про обставини, які стали їм відомі у зв’язку з

виконанням функцій представника чи захисника;

3)       священнослужителі — про відомості, одержані ними на

сповіді віруючих;

4)       професійні судді, народні засідателі та присяжні — про

обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли

під час ухвалення судового рішення;

5)       інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із

законом чи міжнародним договором, згода на обов’язковість

якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди.

6)       Фізична особа має право відмовитися від давання показань щодо
себе, членів сім’ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати,
вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба,
внук, внучка, усиновлювач чи

усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку
чи піклування, член сім’ї або близький родич цих осіб).

7)   Свідок викликається в судове засідання з ініціативи суду

або осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі,
заявляючи клопотання про виклик свідка, повинна за

значити його ім’я, місце проживання (перебування, роботи,

служби) та обставини, щодо яких він може дати показання.

8)       Свідок зобов’язаний з’явитися до суду у визначений час і

дати правдиві показання про відомі йому обставини.

9)       У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок
зобов’язаний завчасно повідомити про це суд.

10)Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він
володіє, користуватися письмовими записами,

відмовитися від давання показань у випадках, встановлених

законом, а також на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду.

11)За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань
з непередбачених законом підстав свідок несе

кримінальну відповідальність.

1. Відповідно до змісту коментованої статті, свідком у суді може
виступати кожна особа, яка володіє відомостями про обставини, що
належить з’ясувати у справі. Термін «кожна особа » підкреслює прагнення
законодавця надати можливість суду отримати якомога більше відомостей по
справі з метою її повного та всебічного розгляду, та як наслідок цього,
в законі відсутні обмеження за мотивами віку свідка, його родинних або
інших близьких стосунків з особами, які беруть участь у справі. Аналіз
положень статті дає змогу стверджувати, що свідком може бути дієздатна
фізична особа, яка не перебуває на обліку чи на лікуванні у
психіатричному лікувальному закладі, а також здатна за своїм фізичним і
психічним станом правильно сприймати обставини, що мають значення для
справи та давати з цього приводу показання.

Виходячи з того, що законодавцем не встановлене обмеження за віком,
свідком може бути і неповнолітня особа, яка не володіє повним обсягом
дієздатності, але судом обов’язково враховується вік неповнолітнього,
рівень його розвитку та здатність сприймати обставини, що мають значення
для справи. Тому залучення неповнолітніх до участі в процесі у якості
свідків можливе, наприклад, коли за якихось обставин цього не можна
уникнути.

2. Незважаючи на те, що законодавець закріплює досить широкий круг осіб,
які можуть бути допитані як свідки, в ч. 2 ст. 65 КАС України
зафіксований перелік осіб, які за різноманітними обставинами не можуть
залучатися у якості свідків. По-перше, це особи, які не відповідають
ознакам, вказаним у ч.І коментаря до цієї статті. По-друге, це —
представники в судовому процесі, захисники у кримінальних справах, які
не можуть свідчити про обставини, що стали їм відомі у зв’язку з
виконанням функцій представника чи захисника. Окремо у статті виділена

така категорія осіб, як священнослужителі, що є новелою законодавства. З
метою охорони таємниці сповіді, вони не можуть давати показання про
відомості, одержані ними на сповіді віруючих. Таємниця нарадчої кімнати
також захищається законом, тому професійні судді, народні засідателі та
присяжні не можуть давати показання про обставини обговорення в нарадчій
кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення.

Перелік осіб, які не можуть залучатися як свідки, не є вичерпним.
Пунктом 5 ч. 2 ст. 65 КАС України передбачено також обмеження щодо інших
осіб, які не можуть бути допитані як свідки згідно з законом чи
міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною
Радою України, без їхньої згоди.

3.  Хоча родинні або інші близькі відносини не є обмеженням

для залучення у якості свідків, проте законом передбачена можливість
фізичної особи відмовитися від дачі показань щодо себе,членів сім’ї чи
близьких родичів (перелік наведено у статті).

Свідок має право відмовитись від дачі показань тільки за тих підстав, що
передбачені законодавством.

4. Залучення свідка до участі в адміністративному процесі

можливо з ініціативи суду або осіб, які беруть участь у справі.

Якщо притягнення свідка здійснюється з ініціативи осіб, які

беруть участь у справі, останні заявляють клопотання про ви

клик свідка, де повинні зазначити його ім’я, місце проживання

(перебування, роботи, служби) та обставини, щодо яких він може дати
показання.

5. Основним обов’язком свідка є те, що він повинен з’явитися до суду у
визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини.
Безумовно мова йде про відомості, що стосуються справи.

Аналіз положення ч. 5 ст. 65 КАС України дає підстави стверджувати, що
з’явлення до суду та надання правдивих доказів — це обов’язок свідка,
від якого він може відмовитися тільки за обставин, передбачених судом
(див. вище), та який забезпечується юридичним примусом. По-перше, у разі
нез’явлення свідка до судового засідання, суд може вирішити питання про
привід свідка (див ст. 272 КАС України та коментар до неї). Крім цього,
в законодавстві передбачена також адміністративна відповідальність
свідка. Так, статтею 185-3 КпАП України встановлено за неповагу до суду,
одним з проявів якої є злісне ухилення від явки в суд свідка, накладення
штрафу від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб.

6.          Частина 6 коментованої статті встановлює обов’язок свідка
завчасно повідомити суд у разі неможливості прибуття за викликом в
судове засідання. Це, звичайно, звільняє свідка від несприятливих
наслідків. Треба зазначити також, що законом передбачається з виняткових
обставин допит свідка за місцем його проживання або в місці його
перебування. Підстави таких процесуальних дій передбачені ст. 78 КАС
України {див. коментар до ст. 78 КАС України).

7.          В ч. 7 ст. 65 коментованої статті закріплені процесуальні

права свідка в адміністративному процесі. Аналіз цієї норми показує, що
свідок має право користуватися послугами перекладача, а також між іншим,
має право на компенсацію витрат,пов’язаних з викликом до суду відповідно
до ст. 92 КАС України (див. коментар до цієї статті). Можна припустити,
що процесуальні права свідка, перелічені в коментованій статті, можуть
бути доповнені іншими правами, передбаченими КАС України.

8.    Остання, частина 8 коментованої статті, встановлює кримінальну
відповідальність свідка за завідомо неправдиві показання або за відмову
від давання показань з непередбачених законом підстав. Так, у
відповідності зі ст. 384 КК України, завідомо неправдиве показання
свідка в суді карається виправними роботами на строк до двох років або
арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох
років. Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо
тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи
захисту, а також вчинені з корисливих мотивів, караються виправними
роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п’яти
років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років. Також ст.
385 КК України передбачає за відмову свідка від дачі показань у суді з
непередбачених законом підстав, накладення штрафу від п’ятдесяти до
трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на
строк до шести місяців.

Стаття 66. Експерт

1.        Експертом є особа, яка має необхідні знання та якій в по

рядку, встановленому цим Кодексом, доручається дати висновок з питань,
що виникають під час розгляду справи і стосуються спеціальних знань цієї
особи, шляхом дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що
містять інформацію

про обставини у справі.

2.        Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам,
встановленим Законом України «Про судову експертизу».

3.        Експерт зобов’язаний провести повне дослідження і дати

обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок щодо поставлених йому
питань, у разі необхідності — з’явитися за викликом суду, дати висновок
або роз’яснити його в судовому за

сіданні.

4.   Під час проведення дослідження експерт повинен забезпечити
збереження об’єкта експертизи. Якщо дослідження

пов’язане з повним або частковим знищенням об’єкта експертизи або зміною
його властивостей, експерт має одержати на

Це відповідний дозвіл суду, який оформлюється ухвалою.

5.        Експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали
для проведення експертизи; спілкуватися з особами,

які беруть участь у справі, а також з іншими учасниками
адміністративного процесу, за винятком дій, пов’язаних з проведенням
експертизи; розголошувати відомості, що стали йому

відомі у зв’язку з проведенням експертизи, або повідомляти

будь-кому, крім суду, про результати експертизи.

6.   Експерт невідкладно повинен повідомити суд про неможливість
проведення ним експертизи через відсутність у нього

необхідних знань або без залучення інших експертів.

7.        У разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення
експерт невідкладно заявляє суду клопотання щодо його

уточнення або повідомляє суд про неможливість проведення

ним експертизи за заданими питаннями.

8.        Експерт не має права передоручати проведення експертизи іншій
особі.

9.        У разі постановлення ухвали суду про припинення проведення
експертизи експерт зобов’язаний негайно подати матеріали справи та інші
документи, що використовувалися для проведення експертизи.

10. Експерт мас право:

1)      знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета
дослідження;

2)      заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і
зразків;

3)      викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході

її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому
не були задані питання;

4) бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що

стосуються предмета і об’єктів дослідження;

5)      задавати питання особам, які беруть участь у справі, та

свідкам;

6) користуватися іншими правами, встановленими Законом

України «Про судову експертизу».

11.         Експерт має право на оплату виконаної роботи та на
компенсацію витрат, пов’язаних з проведенням експертизи і ви

кликом до суду.

12.         Експерт може відмовитися від давання висновку, якщо

подані йому матеріали недостатні для виконання покладених

на нього обов’язків. Заява про відмову повинна бути вмотивованою.

13.         За завідомо неправдивий висновок, відмову без поваж

них причин від виконання покладених на нього обов’язків у

суді експерт несе кримінальну відповідальність.

1. Коментована стаття встановлює основні засади процесуального положення
експерта в адміністративному процесі. Експерт є особою, яка сприяє
розгляду справи. Роль експерта в адміністративному процесі досить
важлива, тому законодавець приділив його процесуальному положенню багато
уваги.

Експерт — це особа: яка має необхідні знання; якій доручається дати
висновок з питань, що виникають під час розгляду справи і стосуються
спеціальних знань цієї особи; яка дає висновок шляхом дослідження
матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про
обставини у справі.

2. Відповідно до ст. 10 Закону України «Про судову експертизу*, на яку
дається досилання у ч. 2 коментованої статті, судовими експертами можуть
бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з
досліджуваних питань. Судовими експертами державних спеціалізованих
установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту,
освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну
підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з певної
спеціальності. До проведення окремих судових експертиз можуть залучатися
також судові експерти, які не є працівниками цих установ, за умови, що
вони мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не
нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку в державних
спеціалізованих установах Міністерства юстиції України, атестовані та
отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності. Законом
передбачені також обмеження щодо осіб, які не можуть бути судовими
експертами. За загальним правилом, не можуть залучатися до виконання
обов’язків судового експерта особи, визнані у встановленому законом
порядку недієздатними, а також ті, які мають судимість.

Нормативними актами, що врегульовують питання призначення експертиз є,
крім Закону України «Про судову експертизу», низка актів підзаконного
характеру: Наказ Міністерства юстиції України «Щодо Положення про
кваліфікаційні класи судових експертів» від ЗО листопада 1995р. №360/6;
Наказ Міністра юстиції України «Про затвердження Положення про Державний
реєстр атестованих судових експертів державних і підприємницьких
структур та громадян» від 15 квітня 1997 р. № 149/7; Наказ Міністерства
юстиції України «Про затвердження Положення про експертно-кваліфікаційні
комісії та атестацію судових експертів» від 9 серпня 2005 р. № 86/5.

В Положенні про експертно-кваліфікаційні комісії і атестацію судових
експертів визначено, що для присвоєння (підтвердження) кваліфікації
судового експерта та кваліфікаційного класу фахівців державних
спеціалізованих установ повинні мати вищу освіту не нижче
освітньо-кваліфікаційного рівня « спеціаліст», пройти відповідну
підготовку в галузі судової експертизи, знати чинне законодавство
України та інші нормативні акти, які регулюють порядок призначення і
проведення судових експертиз.

Для присвоєння (підтвердження) кваліфікації судового експерта фахівці,
які не є працівниками державних спеціалізованих установ, повинні мати
відповідну вищу освіту не нижче освітньо-кваліфікаційного рівня
«спеціаліст», володіти правовими основами судової експертизи та пройти
навчання (стажування) в науково-дослідних установах судових експертиз
Мін’юсту України з відповідної експертної спеціальності, як правило, за
зонами обслуговування. Вона розглядає питання про присвоєння
(підтвердження) кваліфікації судового експерта за заявами фахівців, які
не є працівниками державних спеціалізованих установ та самостійно у
складі юридичної особи мають намір на професійній основі здійснювати
судово-експертну діяльність. До заяви додаються:

а) копія диплома про відповідну вищу освіту не нижче
освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст»;

б) витяг з трудового книжки;

в) довідка про проходження навчання (стажування) з відповідного виду
судової експертизи та експертної спеціальності;

г)реферати з процесуальних та спеціальних питань (у разі

присвоєння кваліфікації судового експерта);

ґ) проекти (копії) трьох-п’яти висновків з експертних спеціальностей
відповідних видів експертиз;

д) рецензії на реферати, проекти (копії висновків), складених
експертами, що не брали участі в навчанні (стажуванні).

4. Для присвоєння кваліфікації судового експерта фахівці підприємницьких
структур і громадяни повинні мати підготовку в наукових, технічних або
інших спеціальних областях знань, в яких вони мають намір атестуватися
як судові експерти, володіти правовими основами судової експертизи і
обов’язково пройти стажування в науково-дослідних інститутах судових
експертиз з урахуванням зон обслуговування, визначених Центральною
експертно-кваліфікаційною комісією,

Фахівці, яким привласнена кваліфікація судового експерта, вносяться до
Реєстру атестованих судових експертів державних і підприємницьких
структур та громадян згідно з чинним законодавством.

Введення цього реєстру регламентується Положенням про державний Реєстр
атестованих судових експертів державних та підприємницьких структур і
громадян, затвердженого Наказом Міністра юстиції України від 15.04.1997
р. № 149/7.

Реєстр створюється і ведеться з метою:

а) здійснення обліку атестованих судових експертів і створення
інформаційного фонду про осіб, які одержали в установленому порядку
дозвіл на проведення конкретного виду судової експертизи згідно з
відповідною експертною спеціальністю;

6} забезпечення в установленому порядку органів дізнання, попереднього
слідства і судів, інших зацікавлених юридичних і фізичних осіб
необхідною інформацією з фонду Реєстру.

У Реєстр вносяться відомості про фахівців, які одержали в установленому
порядку дозвіл на проведення конкретного виду судової експертизи згідно
з відповідною експертною спеціальністю).

Відповідно до Інструкції про умови і правила проведення підприємницької
діяльності в судово-експертні й діяльності (ліцензійні умови) і контролі
за їх дотриманням, затвердженої Наказом Ліцензійної палати України,
міністерства юстиції України від 07.07.1999 р. № 57/40/5 суб’єкт
підприємницької діяльності, який здійснює судово-експертну діяльність,
має право:

знайомитися з матеріалами справи, які стосуються предмета судової
експертизи, і подавати клопотання про надання додаткових матеріалів;

указувати в акті судової експертизи на факти, виявлені в ході її
проведення, які мають значення для справи та з приводу яких йому не були
поставлені питання;

давати в письмовій або усній формі відповіді на питання, які ставляться
перед ним під час допиту;

з дозволу особи або органу, які призначили судову експертизу, проводити
дослідження у присутності підозрюваного, обвинуваченого, підсудного або
сторін в цивільних і господарських справах;

з дозволу особи або органу, які призначили судову експертизу, бути
присутнім під час проведення слідчих або судових дій і заявляти
клопотання, що стосуються предмета судової експертизи;

оскаржувати дії особи, в провадженні якої знаходиться справа, якщо ці
дії порушують права судового експерта;

одержувати винагороду за проведення судової експертизи. Суб’єкт
підприємницької діяльності, який здійснює судово-експертну діяльність,
зобов’язаний:

скласти висновок експерта відповідно до вимог Інструкції про призначення
і проведення судових експертиз;

провести повне дослідження і дати обґрунтований і об’єктивний висновок;

на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, суду давати
роз’яснення щодо даного їм висновку;

заявляти самовідвід за наявності передбачених законодавством підстав,
які виключають його участь у справі;

повідомляти у письмовій формі особу або орган, які призначили
експертизу, про неможливість її проведення, якщо поставлене питання
виходить за межі компетенції експерта або якщо надані йому матеріали,
недостатні для вирішення поставленого питання, а витребувані додаткові
матеріали не були одержані. .

За даний висновок експерт несе особисту відповідальність

відповідно до чинного законодавства.

Хоча стаття, що коментується, не містить у собі обмежень щодо виконання
обов’язків експерта, проте аналіз інших статей КАС України дає підстави
вважати, що експерт не може брати участі в адміністративному процесі та
відводиться за наступними підставами: якщо він прямо чи побічно
заінтересований у результаті розгляду справи; якщо він є членом сім’ї
або близьким родичем {чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха,
син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка,
усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім’ї або
близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у
справі; при наявності інших обставин, які викликають сумнів у
неупередженості експерта. Експерт, крім того, не може брати участі в
адміністративному процесі, якщо: він перебував або перебуває в службовій
або в іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі; проводив
ревізію, перевірку тощо, матеріали яких використовуються при розгляді
даної справи; з’ясування обставин, які мають значення для справи,
виходить за межі сфери його спеціальних знань (див. ст. 29 КАС України
та коментар до неї).

3.   Розгляд положень коментованої статті дає змогу виділити

наступні обов’язки експерта. Його головним обов’язком є про

ведення повного дослідження і надання обґрунтованого та

об’єктивного письмового висновку щодо поставлених йому питань, у разі
необхідності — з’явлення за викликом суду, надання висновку або
роз’яснення його в судовому засіданні. Зазначимо, що у разі нез’явлення
експерта до суду, останній може вирішити питання про привід експерта
{див. ст. 272 КАС України та коментар до неї). Що ж стосується
письмового висновку експерта, то його форма та зміст врегульовані ст. 82
КАС України. Крім цього, експерт повинен забезпечити збереження об’єкта
експертизи; невідкладно повідомити суд про неможливість проведення ним
експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення
інших експертів; у разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу
доручення невідкладно заявити суду клопотання щодо його уточнення або
повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи за заданими
питаннями; у разі винесення ухвали суду про припинення проведення
експертизи негайно подати матеріали справи та інші документи, що
використовувалися для проведення експертизи.

4.   Положеннями коментованої статті встановлено також де

які заборони в діяльності експерта. Так він не має права за власною
ініціативою збирати матеріали для проведення експертизи; спілкуватися з
особами, які беруть участь у справі, а також з іншими учасниками
адміністративного процесу, за винятком дій, пов’язаних з проведенням
експертизи; розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв’язку з
проведенням експертизи, або повідомляти будь-кому, крім суду, про
результати експертизи, а також передоручати проведення експертизи іншій
особі.

5.   Частина 10 коментованої статті дає відкритий перелік процесуальних
прав експерта, що може бути доповнений іншими правами, передбаченими
законодавством, наприклад правом подавати скарги на дії особи, у
провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового
експерта {п. 4 ст. 13 Закону України «Про судову експертизу»).
Відповідно до ст. 92 КАС України, експерт має право також на оплату
виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних з проведенням
експертизи і викликом до суду.

6.     Підставою для відмови експерта від надання висновку,

може бути недостатність поданих йому матеріалів для виконання покладених
на нього обов’язків. Про це експерт подає мотивовану заяву до суду.

7.     Частина 13 коментованої статті вказує на встановлення

кримінальної відповідальності експерта. Ст. 384 КК України

передбачає покарання у виді виправних робіт на строк до двох

років або арешту на строк до шести місяців, або обмеження волі

на строк до двох років за завідомо неправдивий висновок експерта в суді.
Згідно з ч. 2 тієї ж статті встановлене покарання у виді виправних робіт
на строк до двох років або обмеження волі на строк до п’яти років, або
позбавлення волі на строк від двох до п’яти років за ті самі дії,
поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі
штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинені з
корисливих мотивів. Ст. 385 КК України за відмову експерта від виконання
покладених на нього обов’язків без поважних причин передбачає штраф від
п’ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
арешт на строк до шести місяців.

Треба зазначити, що КпАП України у ч. 2 ст. 185-3 встановлює
адміністративну відповідальність за злісне ухилення експерта від явки в
суд у виді штрафу від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян.

Стаття 67. Спеціаліст

1.      Спеціалістом е особа, яка володіє спеціальними знаннями

та навичками застосування технічних засобів і може надавати

консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що

потребують відповідних спеціальних знань і навичок.

2. Спеціаліст може бути залучений до участі в адміністративному процесі
за ухвалою суду для надання безпосередньої технічної допомоги
(фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для
проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій. Допомога
спеціаліста технічного характеру під час вчинення процесуальних дій не
замінює висновку експерта.

3.    Спеціаліст зобов’язаний з’явитися за викликом суду, від

повідати на задані судом питання, давати усні консультації та письмові
роз’яснення, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості
доказів, у разі потреби — надавати суду технічну допомогу.

4.    Допомога спеціаліста не може стосуватися правових питань.

5. Спеціаліст має право знати мету свого виклику до суду, відмовитися
від участі в адміністративному процесі, якщо він не володіє відповідними
знаннями та навичками, з дозволу суду задавати питання особам, які
беруть участь у справі, та свідкам, звертати увагу суду на характерні
обставини чи особливості доказів, на оплату виконаної роботи та на
компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду.

1. Стаття, що коментується, регламентує процесуальне положення
спеціаліста, участь якого в адміністративному процесі є нововведенням
взагалі для вітчизняного судочинства. Вивчення положень статті дає
підстави стверджувати, що спеціалістом може бути тільки та особа, яка
володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних
засобів, може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій з
питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок.

Тобто, спеціалістом є фахівець у якійсь певній галузі, який залучається
для надання допомоги суду та учасникам адміністративного процесу в ході
доказування. Наприклад, у якості спеціаліста може бути залучений
фахівець у галузі комп’ютерної, відеозаписувальної техніки тощо. Хоча
стаття, що коментується, фіксує обмеження щодо виконання обов’язків
спеціаліста, проте аналіз інших статей КАС України дає підстави вважати,
що спеціаліст не може брати участі в адміністративному процесі та
відводиться за наступними підставами: якщо він прямо чи побічно
заінтересований у результаті розгляду справи; якщо він є членом сім’ї
або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха,
син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка,
усиновлювач чи Усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім’ї або
близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у
справі; при наявності інших обставин, які викликають сумнів у не
упередженості спеціаліста. Спеціаліст, крім того, не може брати участі в
адміністративному процесі, якщо: він перебував або перебуває в службовій
або в іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі; проводив
ревізію, перевірку тощо, матеріали яких використовуються при розгляді
даної справи; з’ясування обставин, які мають значення для справи,
виходить за межі сфери його спеціальних знань {див. ст. 29 КАС України
та коментар до неї).

2. Ініціатором залучення спеціаліста до участі в адміністративному
процесі для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування,
складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення
експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій, виступає суд, який
приймає відповідну ухвалу. Законодавець підкреслює, що допомога
спеціаліста технічного характеру під час вчинення процесуальних дій не
замінює висновку експерта. В продовження цієї тези слід зазначити, що на
відміну від висновку експерта, консультації та роз’яснення спеціаліста
не е джерелом доказів. Вони лише допомагають суду та всім учасникам
адміністративного процесу орієнтуватися в масиві інформації та вилучати
з неї ті відомості, що стосуються справи. Це є однією з відмінностей між
експертом та спеціалістом.

3. Процесуальні обов’язки спеціаліста закріплені у ч. З ст. 67 КАС
України. Головним обов’язком спеціаліста поряд зі свідком та експертом є
те, що він повинен з’явитися за викликом суду та відповідати на задані
судом питання. Це забезпечується можливістю здійснення примусового
приводу спеціаліста (див. ст. 272 КАС України та коментар до неї). Крім
цього, спеціаліст зобов’язаний давати усні консультації та письмові
роз’яснення, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості
доказів, у разі потреби — надавати суду технічну допомогу. Частина 4
статті, що коментується, наголошує також на тому, що допомога
спеціаліста не може стосуватися правових питань.

4.          Частина 5 коментованої статті присвячена встановленню

процесуальних прав спеціаліста.

5.          Треба звернути увагу на те, що в законодавстві не
встановлена юридична відповідальність спеціаліста.

Стаття 68, Перекладач

1. Перекладачем є особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється
адміністративне судочинство, та іншою мовою,

знання якої необхідне для усного або письмового перекладу з однієї мови
на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими,
німими чи глухонімими.

2.           Перекладач допускається ухвалою суду за клопотанням

особи, яка бере участь у справі, або призначається з ініціативи

суду. Суд забезпечує особі перекладача, якщо дійде висновку,

що особа внаслідок неспроможності оплатити послуги перекладача буде
позбавлена судового захисту.

3.     Перекладач має право відмовитися від участі в адміністративному
судочинстві, якщо він не володіє мовою в обсязі,необхідному для
перекладу, право задавати питання з метою уточнення перекладу, а також
право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних з
викликом до суду.

4.       Перекладач зобов’язаний з’являтися за викликом до суду,

здійснювати повний і правильний переклад, своїм підписом

посвідчувати правильність перекладу в процесуальних документах, що
вручаються особам, які беруть участь у справі, в перекладі мовою, якою
вони володіють.

5.       За завідомо неправильний переклад або за відмову без поважних
причин від виконання покладених на нього обов’язків

перекладач несе кримінальну відповідальність.

1. Коментована стаття визначає особливості процесуального положення
перекладача в адміністративному процесі. Перекладачем визнається особа,
яка володіє мовою, якою здійснюється адміністративне судочинство (тобто
державною мовою), та іншою мовою, знання якої необхідне для усного або
письмового перекладу з однієї мови на іншу, або володіє технікою
спілкування з глухими, німими чи глухонімими. Ніяких інших вимог до
особи перекладача ст. 68 КАС України не висуває. Тобто законодавець не
встановлює прямих обмежень для виконання Цієї функції.

За загальним правилом, уявляється, що перекладачем може бути дієздатна
фізична особа, яка не перебуває на обліку чи на лікуванні у
психіатричному лікувальному закладі, а також здатна за своїм фізичним і
психічним станом правильно сприймати реальність та здійснювати переклад.

Коментована стаття не встановлює обмежень щодо особи перекладача, проте
аналіз інших статей КАС України дає підстави вважати, що перекладач не
може брати участі в адміністративному процесі та відводиться за
наступними підставами: якщо він прямо чи побічно заінтересований в
результаті розгляду справи; якщо він є членом сім’ї або близьким родичем
(чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок,
падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи
усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім’ї або близький родич цих
осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі; при наявності
інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості перекладача
(див. коментар до ст. 29

КАС України).

2.          Залучення перекладача до участі в процесі у справі можливе
за клопотанням особи, яка бере участь у справі або з ініціативи суду та
допускається ухвалою суду.

3.    У відповідності з ч. З коментованої статті, перекладач має

цілу низку процесуальних прав, серед яких важливим є право

відмовитися від участі в адміністративному судочинстві, якщо

він не володіє мовою в обсязі, необхідному для перекладу. Перекладач,
між іншим, у відповідності зі ст. 92 КАС України має

право на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду, а

також на оплату за виконану роботу.

4. Нарівні з другими особами, що входять до складу інших

учасників адміністративного процесу, головним обов’язком
пегромадян.рекладача є прибуття за викликом до суду з метою виконання

своїх функцій у судовому засіданні. Це забезпечується встановленою в
законодавстві адміністративною відповідальністю перекладача, так ч. 2
ст. 185/3 КпАП України встановлює за злісне ухилення перекладача від
явки в суд — накладення штрафу від шести до дванадцяти неоподатковуваних
мінімумів доходів

Інші процесуальні обов’язки перекладача вже носять специфічний характер,
наприклад обов’язок здійснювати повний і правильний переклад, своїм
підписом посвідчувати правильність перекладу в процесуальних документах,
що вручаються особам, які беруть участь у справі, в перекладі мовою,
якою вони володіють.

5. Частина 5 коментованої статті вказує на встановлення кримінальної
відповідальності перекладача. Стаття 384 КК України передбачає покарання
у виді виправних робіт на строк до двох років або арешту на строк до
шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років за завідомо
неправдивий переклад, зроблений перекладачем у суді. В ч. 2 тієї ж
статті встановлене покарання у виді виправних робіт на строк до двох
років або обмеження волі на строк до п’яти років, або позбавлення волі
на строк від двох до п’яти років за ті самі дії, поєднані з
обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним
створенням доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинені з
корисливих мотивів. Стаття 385 КК України за відмову перекладача від
виконання покладених на нього обов’язків без поважних причин передбачає
штраф від п’ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або арешт на строк до шести місяців

Стаття 69. Поняття доказів

1.Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які

фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або

відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення

осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення
для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на
підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань
свідків, письмових і речових доказів,висновків експертів.

2.Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд

може запропонувати надати додаткові докази або витребувати

додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з
власної ініціативи.

1. У частині 1 коментованої статті наводиться нормативне визначення
доказів. Доказом є не факт, обставина, а фактичні дані, на підставі яких
суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують
вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші
обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Факт — це
явище об’єктивної соціальної дійсності. Факти існують незалежно від
того, чи знають про них особи, що здійснюють судовий розгляд. Фактичні
дані, тобто відомості про факт — це інформація, за допомогою якої можна
пізнати факт. За допомогою доказів відбувається пізнання фактів, що
мають значення для правильного вирішення справи.

Таким чином, основним способом пізнання обставин, що мають значення для
правильного вирішення справи, є встановлення їх за допомогою доказів,
тобто доказування. Доказування у адміністративному судочинстві — це
врегульована правовими нормами діяльність адміністративного суду та
учасників адміністративного процесу по збиранню і закріпленню, перевірці
і оцінці доказів. Процесуальна форма і правовий порядок збирання,
закріплення, перевірки й оцінки доказів виступають як гарантії
досягнення вірного знання. Доказування, як пізнавальна діяльність, має
свій предмет.

Предмет доказування — це те, що необхідно доказувати щодо кожної
адміністративної справи. Факти, що входять до предмета доказування
вказані у ст. 138 КАС України — це обставини, якими обґрунтовуються
позовні вимога чи заперечення або які мають інше значення для вирішення
справи (причини пропущення строку для звернення до суду тощо) та які
належить встановити при ухваленні судового рішення у справі. Предмет
доказування конкретизується з урахуванням особливостей кожної
адміністративної справи.

2. Докази у адміністративному судочинстві можна класифікувати за різними
підставами, основними з яких є: а) за способом формування докази
поділяються на первісні і похідні (первісними називають
докази-першоджерела, похідними називають докази, що відтворюють зміст
іншого доказу); б) за характером зв’язку змісту доказів з тими фактами,
які необхідно встановити, докази поділяються на прямі (вказують на
наявність чи відсутність факту) і непрямі (дозволяють зробити не один, а
кілька імовірних висновків про факт); в) за джерелом одержання докази
поділяються на особисті і речові, залежно від того, є джерелом доказу
людина чи матеріальний об’єкт (до особистих доказів відносять пояснення
сторін, третіх осіб, висновки експертів, до речових письмові і речові
докази).

3. У ч. 1 коментованої статті наводиться також вичерпний перелік джерел
доказів, тобто джерел, з яких суд отримує фактичні дані (докази). До них
належать пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання
свідків, письмові і речові докази, висновки експертів.

4. Докази суду надаються особами, які беруть участь у справі. Суд сприяє
особам, які беруть участь у справі у доказуванні шляхом уточнення, з
урахуванням гіпотези норми матеріального права, яка підлягає
застосуванню, кола фактів, які необхідно доказати і може запропонувати
надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням
осіб, які беруть участь у справі, якщо вони самостійно не мають
можливості надати суду певні докази.

Ґрунтуючись на принципі офіційного з’ясування всіх обставин у справі
(див. коментар до ст. 11 КАС України), адміністративний суд займає
активну роль у адміністративному судочинстві, що зумовлена наявністю
публічного інтересу в результатах вирішення справи. Відповідно суд
вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх
обставин у справі, утому числі витребування з власної ініціативи доказів
яких, на думку суду, не вистачає.

Стаття 70. Належність та допустимість доказів

1.   Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета
доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета
доказування.

2.   Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу
для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

3.   Докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не
беруться до уваги.

4.   Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними
засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами
доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

1. Коментована стаття містить правила про належність та допустимість
доказів.

Належними є докази, що відносяться до предмета доказування. Суд має
відібрати тільки ті докази, що містять інформацію щодо предмета
доказування, виключивши з процесу доказування докази, що не відносяться
до справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення
дійсних обставин справи, затягує розгляд справи. При цьому сторони, щоб
переконати суд у належності того чи іншого доказу, мають право
обґрунтовувати його належність для підтвердження їхніх вимог або
заперечень.

2. Правила про допустимість доказів закріплено у ст.ст. 69 та 70 КАС
України, у яких встановлено вимоги: а) про використання тільки засобів
доказування, тобто джерел доказів, що перелічені у ст. 69 КАС України,
отриманих з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів,
адже ч. З коментованої статті містить пряму заборону суду при вирішенні
справи брати до уваги докази, одержані з порушенням закону; про
необхідність підтвердження обставин, які за законом повинні бути
підтверджені певними засобами доказування, саме цими засобами
доказування, виключенням з цього правила, для забезпечення економічності
і оперативності процесу, є випадки, коли щодо таких обставин не виникає
спору.

Стаття 71. Обов’язок доказування

1.         Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких

ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених
статтею 72 цього Кодексу.

2.    6 адміністративних справах про протиправність рішень,

дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок

щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності
покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного
позову.

3.       Якщо особа, яка бере участь у справі, не може самостійно

надати докази, то вона повинна зазначити причини, через які

ці докази не можуть бути надані, та повідомити, де вони знаходяться чи
можуть знаходитися. Суд сприяє в реалізації цього обов’язку і витребовує
необхідні докази.

4.   Суб’єкт владних повноважень повинен подати суду всі на

явні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як
докази у справі. У разі невиконання цього обов’язку суд витребовує
названі документи та матеріали.

5.       Суд може збирати докази з власної ініціативи.

6.   Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних при

чин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження

обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних
доказів.

1.За загальним правилом, у адміністративному судочинстві

обов’язок доказування розподіляється наступним чином: позивач повинен
довести обставини, якими він обґрунтовує позовні

вимоги, тобто підставу позову; відповідач повинен довести обставини,
якими він обґрунтовує заперечення проти позову.

2.Частина 2 коментованої статті встановлює презумпцію

вини суб’єкта владних повноважень, рішення, дії чи бездіяльність якого
оскаржуються — повідомлені позивачем обставини справи про рішення, дії,
бездіяльність відповідача — суб’єкта владних повноважень відповідають
дійсності, доки відповідач не спростує їх.

Крім того, у зв’язку з тим, що більшість доказів з адміністративної
справи, як правило, утворюється і зберігається у суб’єкта владних
повноважень, ч. 4 коментованої статті зобов’язує його подати суду всі
наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як
докази у справі.

3.          Суд сприяє особам, які беруть участь у справі в реалізації

обов’язку доказування шляхом витребування необхідних дока

зів, якщо особою вказано ґрунтовні причини, через які ці докази не
можуть бути надані, та повідомлено про місце, де вони

знаходяться чи можуть знаходитися.

4.          Крім випадків, коли адміністративний суд витребує докази за
клопотанням осіб, які беруть участь у справі, він, ґрунтуючись на
принципі офіційного з’ясування всіх обставин у справі (див. коментар до
ст. 11 КАС України), може збирати докази і з власної ініціативи.

5.          Частина 6 коментованої статті передбачає наслідки
невиконання особою, яка бере участь у справі обов’язку доказування.

У цьому випадку судове рішення ґрунтуватиметься переважно

на доказах, що підтверджують обставини на які посилаються

інші особи, які беруть участь у справі і, вірогідно, не задовольнятиме
інтереси особи, що не виконує обов’язок доказування.

Стаття 72. Підстави для звільнення від

доказування

1. Обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній
або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при
розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо
якої встановлено ці обставини.

2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно

доказувати.

3. Обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказуватися перед
судом, якщо проти цього не заперечують сторони і в суду не виникає
сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

4.Вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у

справі про адміністративний проступок, які набрали законної

сили, є обов’язковими для адміністративного суду, що розглядає справу
про правові наслідки дій чи бездіяльності особи,щодо якої ухвалений
вирок чи постанова суду, ліпне в питаннях, чи мало місце діяння та чи
вчинене воно цією особою.

1. Обставини, включені в предмет доказування, підлягають

доказуванню в суді.

Проте доказування не потребують обставини, які перелічені в коментованій
статті. По-перше це преюдиціальні факти — такі, що встановлені судовим
рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що
набрало законної сили. Вирок суду в кримінальній справі або постанова
суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили,
є обов’язковими для адміністративного суду лише в питаннях, чи мало
місце діяння та чи вчинене воно цією особою. По-друге, це обставини, що
визнані судом загальновідомими. Загальновідомість факту обумовлена
обмеженістю в часі, просторі і за колом осіб. Обмеженість у часі
пов’язана з природною властивістю людської пам’яті забувати події, їх
деталі і хронологію. Обмеженість у просторі пов’язана з тим, що
обставини можуть мати як світову відомість, так і регіональну і лише
конкретний суд може визначити для конкретних обставин їх відомість на
даній території, Загальновідомість пов’язана і з певним колом осіб. Так,
наприклад, певні факти у сфері публічної служби при розгляді спору щодо
її проходження, можуть бути відомі сторонам процесу і суду, який володіє
цією інформацією, що базується на практиці розгляду певних категорій
справ. По-третє, це визнані факти — обставини, які визнаються сторонами.
Ці обставини можуть не доказуватися, якщо проти цього не заперечують
сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та
добровільності їх визнання.

2. У юридичній науці як на такі, що не потребують доказування, вказують
на факти, що презюмуються — такі факти, які згідно з законом вважаються
встановленими. Але, хоча від обов’язку доказувати зазначені факти
звільняється одна з сторін, таке припущення може бути спростовано у
загальному порядку іншими особами, які беруть участь у справі.

Стаття 73. Забезпечення доказів

1. Особи, які беруть участь у справі та обґрунтовано вважають, що
надання потрібних доказів стане згодом неможливим або ускладненим, мають
право просити суд забезпечити ці докази.

2, Забезпечення доказів може здійснюватися також за заявою
заінтересованої особи до відкриття провадження у справі.

1.          Інститут забезпечення доказів в адміністративному
судочинстві спрямований на забезпечення нормального здійснення процесу
доказування шляхом збирання і закріплення доказів, якщо існують
обставини, які у майбутньому, при судовому розгляді справи, можуть
зробити неможливим або ускладненим надання потрібних доказів.

2.    Забезпеченні доказів здійснюється за заявою про забезпечення
доказів особи, яка бере участь у справі, а до відкриття провадження у
справі — за заявою заінтересованої особи.

Стаття 74. Способи забезпечення доказів

1.Суд забезпечує докази допитом свідків, призначенням експертизи,
витребуванням та оглядом письмових або речових доказів, у тому числі за
місцем їх знаходження.

У коментованій статті, перелічуються способи якими забезпечуються
докази, а саме: допит свідків, призначення експертизи, витребування та
огляд письмових або речових доказів. Щодо порядку застосування
зазначених способів забезпечення Доказів див, ст. 75 КАС України та
коментар до неї.

Стаття 75. Заява про забезпечення доказів та порядок її розгляду

1.       У заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені

докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути

підтверджені цими доказами; обставини, які свідчать про те,

до надання потрібних доказів може стати неможливим або

ускладненим, а також справа, для якої потрібні ці докази, або з якою
метою потрібно їх забезпечити.

2.   Заява про забезпечення доказів подається до суду, який

розглядає справу, а якщо провадження у справі ще не відкрите — до
місцевого адміністративного суду, на території якого

можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів.

3.    Заява про забезпечення доказів розглядається протягом

п’яти днів після її надходження з повідомленням сторін та інших осіб,
які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були
належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду заяви.

4.    У разі обґрунтованої вимоги особи, яка подала заяву про

забезпечення доказів, а також, якщо не можна встановити, до

кого може бути згодом висунуто вимоги, заява про забезпечення доказів
розглядається судом невідкладно лише за участю

особи, яка подала заяву.

5.    Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою,

яку може бути оскаржено. Оскарження ухвали про забезпечення доказів не
зупиняє її виконання, а також не перешкоджає

розгляду справи.

6.Про забезпечення доказів або про відмову в забезпеченні

доказів суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення доказів
визначаються порядок і спосіб її виконання.

7.   Ухвала про відмову в забезпеченні доказів може бути

оскаржена особою, яка звернулася із заявою про забезпечення

доказів.

8.   Забезпечення доказів здійснюється за загальними правилами вчинення
відповідних процесуальних дій.

1. У частині 1 коментованої статті перелічені відомості, які повинна
містити заява про забезпечення доказів, до яких віднесено: а) вказівка
на докази, які необхідно забезпечити; б) обставини, що можуть бути
підтверджені цими доказами; в) обставини, які свідчать про те, що
надання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим; г)
вказівка на справу, для якої потрібні ці докази, або мету їх
забезпечення. У заяві також необхідно зазначити, до якого суду та ким її
адресовано, підпис особи тощо.

2.          Частинами 2 та 3 коментованої статті встановлено вибір

суду, до якого подається заява про забезпечення доказів та встановлені
строки її розгляду. Заява подається до суду, який розглядає справу, а
якщо провадження у справі ще не відкрито — до місцевого
адміністративного суду, на території якого можуть

бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів і розглядається
протягом п’яти днів після її надходження. Про дії щодо забезпечення
доказів повинні повідомлятися особи, які беруть участь у справі, але їх
неприбуття у судове засідання якщо вони були належним чином повідомлені
про його час та місце, не перешкоджає розгляду заяви.

3.          Заява про забезпечення доказів може бути розглянута судом
невідкладно лише за участю заявника, без участі осіб, які

беруть участь у справі, якщо на це існують ґрунтовні причини

(загроза знищення, приховування доказів тощо), які вказують

ся в заяві, а також і у випадку, якщо не можна встановити, до

кого може бути згодом висунуто вимоги.

4.    Про забезпечення доказів або про відмову в забезпеченні

доказів суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення доказів
визначаються порядок і спосіб її виконання. Ухвалу про

забезпечення доказів може бути оскаржено. Оскарження ухвали про
забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також

не перешкоджає розгляду справи. Ухвала про відмову в забезпеченні
доказів може бути оскаржена лише особою, яка звернулася із заявою про
забезпечення доказів.

5.          Забезпечення доказів здійснюється за загальними правилами
вчинення відповідних процесуальних дій (див. ст.ст. 77-81 КАС України та
коментар до них).

Стаття 77. Показання свідка

1.         Показаннями свідка є повідомлення про відомі йому обставини,
які мають значення для справи.

2.         Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела
своєї обізнаності щодо певної обставини.

3.         Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях

інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.

1. Показаннями свідка є повідомлення про відомі йому обставини, які
мають значення для справи. Як свідок в адміністративній справі може бути
викликана судом кожна особа,якій можуть бути відомі обставини, що
належить з’ясувати у справі.

1.    Обставини, що належить з’ясувати у справі, можуть бути відомі
особі як через особисте сприйняття певного факту, так і через
повідомлення про нього інших осіб. Статтею, що коментується, встановлена
вимога про використання первісних доказів, що отримуються з показань
свідків. Якщо ж показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших
осіб, то ці особи,якщо це можливо, повинні бути також допитані. Якщо
свідок не може конкретно вказати, з якого джерела йому відомі ті чи інші
обставини, висловлює свої міркування, догадки — його повідомлення не
може розглядатися як доказ. Більш докладно щодо прав, обов’язків,
порядку виклику та допиту свідка  див. коментар до ст.ст. 65, 78,
141-142 КАС України.

Стаття 78. Допит свідка за місцем його проживання або в місці його
перебування

1.Суд може допитати свідка за місцем його проживання або

перебування з ініціативи суду, який розглядає справу, за клопотанням
сторони або інших осіб, які беруть участь у справі, чи самого свідка.

2. За дорученням суду, що розглядає справу, свідок, який не може з
поважних причин з’явитися в судове засідання і проживає за межами
територіальної підсудності адміністративного суду, що розглядає справу,
допитується суддею адміністративного суду за місцем проживання свідка.

3. Свідок, який не може прибути у судове засідання внаслідок хвороби,
старості, інвалідності або з інших поважних причин, допитується судом у
місці його перебування.

1.Коментована стаття надає можливість допитати свідка за місцем або у
місці його проживання (перебування) поза судовим засіданням за наявності
поважних причин. Свідок, який не може з поважних причин з’явитися в
судове засідання і проживає (перебуває) за межами територіальної
підсудності адміністративного суду, що розглядає справу, допитується, за
дорученням цього суду, суддею адміністративного суду за місцем
проживання (перебування) свідка. Виконання судового доручення про допит
такого свідка виконується з урахуванням усіх встановлених вимог (див.
ст. 115 КАС України та коментар до неї). Якщо свідок не може з’явитись у
судове засідання а поважних причин (хвороба, старість, інвалідність
тощо), то він допитується у місці його перебування.

2. Ініціюється допит свідка за місцем його проживання (перебування) з
власної ініціативи суду, який розглядає справу, за клопотанням сторони
або інших осіб, які беруть участь у справі, чи самого свідка.

Стаття 79. Письмові докази

1.     Письмовими доказами є документи (у тому числі електронні
документ»), акти, лист», телеграми, будь-які інші письмові записи, що
містять у собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

2. Особа, яка заявляє клопотання перед судом про

витребування від інших осіб письмових доказів, повинна зазначити: який
письмовий доказ вимагається, орган чи особу, у яких він знаходиться, та
обставини, які може підтвердити цей доказ.

3.    Письмові докази, які витребує суд, надсилаються безпосередньо до
адміністративного суду. Суд може також

уповноважити заінтересовану сторону або іншу особу, яка

бере участь у справі, одержати письмовий доказ для надання його суду.

4.    Оригінали письмових доказів, що є у справі, повертаються судом
після їх дослідження, якщо це можливо без шкоди для

розгляду справи, або після набрання законної сили судовим рішенням у
справі за клопотанням осіб, які їх надали. У справі залишається
засвідчена суддею копія письмового доказу.

   1. Аналіз частини 1 коментованої статті дозволяє дійти висновку, що
законодавець ототожнює поняття «письмові докази» з поняттям «документи».

Документ — це результат відображення фактів, подій, явищ об’єктивної
дійсності і розумової діяльності людини за допомогою письма, графіки,
фотографії, звукозапису або іншим способом на спеціальному матеріалі
(папері, фотоплівці, папірусі,пергаменті та ін.)-

Документи є засобом зберігання та передачі в часі і просторі різної
інформації, тому вони міцно увійшли до державного і особистого життя, а
у багатьох випадках ведення документації стало обов’язковим.

Практично неможливим рішення будь-якої адміністративної справи і
ухвалення по ній правозастосовного акту (особливо у справах про
застосування диспозиції адміністративної норми) без використання та
обліку інформації, що міститься в документі.

Все це робить документ одним з найважливіших, а у випадках, вказаних
законодавцем, — обов’язковим джерелом доказів в адміністративному
процесі. У зв’язку з цим оперативність і обґрунтованість рішення
більшості адміністративних справ залежить від вміння посадовців і
обслуговуючого персоналу відшукати серед численної документації
документи, що служать джерелом доказів.

2. Чинне законодавство містить наступні критерії, за допомогою яких
робиться ця операція.

а)  Доказове значення в адміністративному процесі можуть

мати лише документи, видані в межах повноважень (компетенції)
відповідного органу (особи). Документи, видані поза межа

ми компетенції органів держави або громадських організацій, а

також понад фактичну обізнаність і повноваження громадян,

не можуть виступати як докази в адміністративному процесі.

б) У тому випадку, коли цього вимагає законодавець, документи повинні
бути видані в установленому порядку і з дотриманням встановленої форми.
Порушення порядку видання акта і недотримання необхідної форми спричиняє
за собою у випадках, прямо вказаних законодавцем, визнання документа,
нікчемним.

Інформація, що міститься в такому документі, не має доказового значення.
Коли така вказівка в законі відсутня, документи, видані з порушенням
форми або поза встановленим порядком, визнаються оспорюваними та їх
доказове значення визначається в кожному конкретному випадку і при
зіставленні з іншими доказами.

в)  Інформація, що фіксується в документі, повинна мати

значення для адміністративної справи. Вона повинна бути до

ступна перевірці, а джерело інформації — відоме або може бути

встановлено. Тому не може розглядатися як доказ анонімний

лист, хоч і може містити цінну інформацію у справі.

Документ, що є джерелом доказів в адміністративному процесі (а такими є
всі документи, за винятком протоколів, актів, опитів, в яких фіксуються
свідчення потерпілих, свідків, зацікавлених осіб і т.д.), на відміну від
документа взагалі, є способом, що виконується у встановленому законом
порядку і формі, збереження і передачі інформації про істотні обставини
адміністративної справи, джерело якої відомо, а сама інформація може
бути перевірена.

Суттю цього способу є відображення фактів, подій, явищ об’єктивної
дійсності і розумової діяльності людини за допомогою письма, графіки,
фотографії, звукозапису або іншим шляхом на спеціальному матеріалі, що
дає можливість сприйняти інформацію. Тому в залежності від виду фіксації
інформації документи, що беруть участь в адміністративному процесі,
підрозділяються на:

а) письмові (виконані за допомогою букв);

б)  піктографічні, виконані за допомогою умовних графічних

зображень — схем, креслень);

в) звукодокументи;

г) фотодокументи;

д)  документи, виконані ЕОМ або за допомогою аналогічної

техніки;

е)документи, виконані іншим шляхом (малюнки, ескізи,

нариси).

Однак при витребуванні документів суд повинен мати на увазі, що порядок
надання деяких з них регламентується спеціальними нормами, наприклад,
Законом України «Про державну таємницю», який регулює суспільні
відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці,
засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною
державної таємниці з метою захисту національної безпеки України.

Державною таємницею згідно зі ст. 1 Закону України «Про державну
таємницю » є вид таємної інформації, яка охоплює відомості у сфері
оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної
безпеки і охорони правопорядку, розголошування яких може завдати збитку
національній безпеці України і які визнані в порядку, встановленому цим
Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Статтею 8
даного Закону визначається коло інформації, яка може бути віднесена до
державної таємниці. Перелік відомостей, які відповідно до рішень
державних експертів з питань таємниць складають державну таємницю,
зазначений у Зведенні відомостей, що становлять державну таємницю,
затвердженому наказом Голови Служби безпеки України № 52 від 01.03.2001
р.

До іншої таємниці, що охороняється законом, відноситься інформація,
розкриття якої нормативно-правовим актом, що має силу закону, не
допускається взагалі або законом встановлений особливий порядок її
розкриття. До такої таємниці, зокрема, відносяться: банківська таємниця
(ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), комерційна
таємниця (ст. 162 ГК України.), таємниця усиновлення (ст. 226 СК
України), адвокатська таємниця (ст. 9 Закону України «Про адвокатуру»)
та ін.

Використання інформації, яка визначена цими актами є обов’язковою
підставою для проведення закритого адміністративного провадження.
Відповідно до ст. 12 КАС України «Гласність і відкриття
адміністративного процесу» розгляд справ в адміністративних судах
проводиться відкрито. Однак суд ухвалою може оголосити судове засідання
або його частину закритими з метою нерозголошення державної чи іншої
таємниці, що охороняється законом, захисту особистого та сімейного життя
людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших
випадках, встановлених законом. Під час розгляду справи в закритому
судовому засіданні можуть бути присутні лише особи, які беруть участь у
справі, а в разі необхідності — експерти, спеціалісти, перекладачі та
свідки.

Але, якщо під час закритого судового засідання буде встановлено, що
інформація з обмеженим доступом є суспільно значимою або доступ до
інформації обмежено з порушенням закону, суд постановляє ухвалу про її
дослідження у відкритому судовому засіданні.

Стаття 80. Речові докази

1.         Речовими доказами є предмети матеріального світу, що

містять інформацію про обставини, які мають значення для

справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та

Інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію

про обставини, що мають значення для справи.

2.         Витребування речових доказів проводиться в порядку,

встановленому для витребування письмових доказів.

3.    Речові докази повертаються судом після їх дослідження

за клопотанням осіб, які їх надали, якщо це можливо без шкоди Для
розгляду справи. В інших випадках речові докази повертаються після
набрання рішенням суду законної сили за клопотанням осіб, яким належать
ці докази.

4, Речові докази, які є об’єктами, що вилучені з цивільного обороту або
обмежено оборотоздатні, передаються відповідним підприємствам, установам
або організаціям у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
За клопотанням державних експертних установ такі речові докази можуть
бути передані їм для використання в експертній та науковій роботі.

1.Носіями інформації виступають не тільки люди і створені

ними різноманітні письмові документи, але і інші об’єкти матеріального
світу. У числі будь-якої інформації, яку здатні містити такі об’єкти,
може бути й інформація, необхідна для встановлення об’єктивної істини і
винесення обґрунтованого правозастосовного акту. Такі предмети
матеріального світу законодавець іменує речовими доказами. Таким чином,
речові докази — це зібрані, перевірені та оцінені у встановленому
порядку предмети матеріального світу, властивості яких свідчать про
обставини,що мають значення для справи.

Головною особливістю речових доказів у порівнянні з іншими видами
доказів є те, що вони представляють «не словесний або кодовий (цифровий,
графічний) опис обставин, що мають значення для справи, а чуттєво-наочне
втілення їх слідів і ознак, що збереглися до моменту провадження по
справі .

2.В адміністративному судочинстві предмети матеріального

світу виступають як речові докази найчастіше у наступних випадках:

при відхиленні їх від адміністративно-технічних норм (стандартів та
інших нормативів);

за наявності на них (у них) змін, пов’язаних зі встановлюваним фактом;

при забороні адміністративно-правовими нормами їх створення або
використання;

при використанні їх особами, що беруть участь у справі;

при виявленні їх у визначеному місці або в певний час, якщо ці обставини
мають значення для справи;

при відповідності їх у встановлених законом випадках
адміністративно-технічним нормам (стандартам і іншим нормативам).

Перераховані вище випадки, в яких предмети матеріального світу
виступають як речові докази, звичайно, не є вичерпними.

Речові докази можуть бути одержані й використані у найрізноманітніших
справах. Для цього необхідно дотримання двох основних умов: предмети
повинні нести інформацію, необхідну для встановлення істини у справі, і
їх причетність до справи повинна бути відповідним чином оформлена.

Речові докази можуть містити найрізноманітнішу інформацію, що має
істотне значення для встановлення об’єктивної істини. За допомогою
речових доказів можна встановити винність або невинність окремих осіб; з
допомогою речових доказів часто визначається найбільш оптимальний
момент, що вимагає видання правозастосовчого акта тощо.

3. В частині 2 коментованої статті зазначається, що витребування речових
доказів здійснюється в порядку, встановленому для витребування письмових
доказів, тобто особа, яка заявляє клопотання перед судом про
витребування від інших осіб речових доказів, повинна зазначити: який
речовий доказ вимагається, орган чи особу, у яких він знаходиться, та
обставини, які може підтвердити цей доказ.

Речові докази, які витребовує суд, надсилаються безпосередньо до
адміністративного суду. Суд може також уповноважити заінтересовану
сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати речовий доказ
для надання його суду.

Речові докази оглядаються судом, а також подаються для ознайомлення
особам, які беруть участь у справі, а в разі необхідності — також
експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, яким подані для ознайомлення
речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини,
пов’язані з доказом та його оглядом.

Протоколи огляду речових доказів, складені в порядку забезпечення
доказів, виконання судового доручення або за результатами огляду доказів
на місці, оголошуються в судовому засіданні. Особи, які беруть участь у
справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих протоколів. Особи, які
беруть участь у справі, можуть ставити питання з приводу речових доказів
експертам, спеціалістам, свідкам, які їх оглядали.

3. Особливо слід звернути увагу на зміст ч. 4 коментованої статті, яка
визначає, що речові докази, що є об’єктами, вилученими з цивільного
обороту або обмежено оборотоздатними, передаються відповідним
підприємствам, установам або організаціям у порядку, встановленому
Кабінетом Міністрів України.

Перелік об’єктів, що вилучені з цивільного обороту або обмежені у
оборотоздатності, визначений у Постанові Верховної Ради України «Про
право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 p., в якій
затверджено перелік видів майна, що не може перебувати у власності
громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних
осіб інших держав на території України.

По-друге, встановлюється спеціальний порядок набуття права власності
громадянами на окремі види майна (додаток № 2 до цієї Постанови). Тому
адміністративний суд повинен враховувати перелік видів майна, що не
можуть перебувати у власності громадян, громадських об’єднань,
міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території
України при вирішенні ним справи, доказами у якій поміж інших є речові
докази. Тому в постанові по справі суд повинен вказати про подальшу долю
тих речових доказів, які не можуть перебувати у власності громадян,
громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших
держав, що розташовані на території України. Це: зброя, боєприпаси (крім
мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в додатку № 2, і
боєприпасів до неї, що придбаваються громадськими об’єднаннями з дозволу
органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка,
ракетно-космічні комплекси; вибухові речовини й засоби вибуху, всі види
ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його
виробництва; бойові отруйні речовини; наркотичні, психотропні,
сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних
громадянами за призначенням лікаря); протиградові установки; державні
еталони одиниць фізичних величин; спеціальні технічні засоби негласного
отримання інформації; електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що
застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і
револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та
дратівної дії.

Стаття 81. Призначення судової експертизи

1.      Для з’ясування обставин, що мають значення для справи і
потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла
тощо, суд може призначити експертизу.

2. Особи, які беруть участь у справі, мають право подати суду питання,
на які потрібна відповідь експерта. Кількість і зміст питань, за якими
має бути проведена експертиза, визначаються судом. Суд повинен
вмотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі.

3.       Особи, які беруть участь у справі, мають право просити суд
призначити експертизу і доручити її проведення відповідній експертній
установі або конкретному експерту. Якщо сторони домовилися про залучення
експертами певних осіб, суд повинен призначити їх відповідно до цієї
домовленості.

4.       Якщо проведення експертизи доручено експертній установі, її
керівник має право доручити проведення експертизи одному або кільком
експертам, якщо судом не визначено конкретних експертів, у разі потреби
— замінити виконавців експертизи, заявити клопотання щодо організації
проведення досліджень поза межами експертної установи.

5.       В ухвалі про призначення експертизи суд попереджає експерта про
кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за
відмову без поважних причин від виконання покладених на нього
обов’язків. 

1. Об’єктивне, аргументоване, основане на законні вирішення справ, що
входять до компетенції адміністративного суду й стосуються діяльності
різноманітних галузей та сфер державної діяльності, потребують знань,
які виходять за межі тих, якими повинні володіти судді таких судів. Тому
законодавець визначив у ч. 1 коментованої статті можливість призначення
експертизи.

Експертиза (франц. expertise, від лат. — expertus — досвідчений,
випробуваний) — вивчення, перевірка, аналітичне дослідження, кількісна
чи якісна оцінка висококваліфікованим фахівцем, установою, організацією
певного питання, явища, процесу, предмета тощо, які вимагають
спеціальних знань у відповідній сфері суспільної діяльності.

Отже, головним призначенням експертизи в адміністративному судочинстві є
якісна оцінка фахівцем (фахівцями) з урахуванням вимог законодавства
обставин справи, усвідомлення та оцінка яких виходять за межі
обов’язкових знань суддів адміністративного суду. Як свідчить зміст ч. 2
коментованої статті, такими знаннями є спеціальні знання в галузі науки,
мистецтва, техніки, ремесла тощо. Він дещо відрізняється від позицій
законодавця щодо обставин призначення експертизи в інших видах судового
провадження та провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Так, наприклад, ст. 75 КПК України встановлює, що експертиза
призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при
провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні
знання. Більш лаконічно визначає роль експерта ст. 273 КпАП України.
Вона встановлює, що експерт призначається у випадках, коли виникає
необхідність у спеціальних знаннях. Тому слід визнати, що чітко
встановленого кола обставин, коли повинна бути призначена експертиза, в
нашому законодавстві немає Це пов’язано з тим, що в останні роки процес
збільшення спеціальних знань, якими не повинні володіти судді
адміністративних судів відповідно до їх кваліфікаційних вимог,
розвивається у геометричній прогресії, тому чітко визначити коло тих
питань, для вирішення яких в адміністративному судочинстві слід залучати
експертів, навряд можливо. У зв’язку з цим учасники адміністративного
судочинства, а також судді повинні звертатися за допомогою фахівця в тій
чи іншій галузі знань у тому випадку, коли рішення по справі повинно
ґрунтуватись на використанні знань, що знаходяться поза межами визнаних
необхідними кваліфікаційних вимог до суддів адміністративних судів.

В останні роки виникли нові галузі права та законодавства, предметом
регулювання яких є специфічні суспільні відносини, що потягло за собою
нову термінологію, нові поняття тощо, зміст яких не завжди збігається із
загально визначеними в юридичній практиці та чинному законодавстві
поняттями. Це стосується основних понять та їх застосування в морській
практиці, митній та банківській справі тощо. Тому, адміністративний суд
за своєї ініціативою або за клопотанням сторін повинен призначати
експертизу. Виключенням при цьому можуть бути випадки, коли юридичні
факти, на аналізі яких наполягають сторони, не мають потреби в доведенні
і вважаються встановленими без підтвердження їх доказами. Не підлягають
доведенню факти, визнані адміністративним судом як загальновідомі.
Загальновідомість може мати різний характер. В одному випадку факт може
бути всесвітньо відомий (наприклад, дата польоту людини в космос), в
іншому — відомий у межах країни, міста, району (наприклад, факт
землетрусу, посухи). Не підлягають доведенню і не включаються в зв’язку
з цим у предмет доведення факти, преюдиційно встановлені рішенням
адміністративного суду чи вироком по іншій справі. Преюдиція означає
вирішення й полягає в тому, що обставини, встановлені рішенням
адміністративного суду при розгляді одного спору, не доводяться знову
при розгляді інших спорів, якщо в них беруть участь ті ж самі сторони.
Первісний висновок адміністративного суду про факт має обов’язкове
значення і при розгляді іншого спору.

Вирок суду, що набув чинності по кримінальній справі, має обов’язкову
силу для адміністративного суду, що розглядає спір, але лише з питань
про те, чи мали місце дії і ким вони здійснені.

Рішення суду за цивільною справою, що набрало чинності, також
обов’язкове для адміністративного суду, що розглядає спір з питань про
факти, встановлені судом і мають значення для розгляду адміністративного
спору.

Зважаючи на значимість висновків експерта у вирішенні справ у
адміністративному суді, законодавець визнав, що здійснення експертної
діяльності ґрунтується на законодавчо закріплених принципах, основними з
яких є: компетентність, незалежність і об’єктивність осіб, що проводять
експертизу; відповідність їх дій чинному законодавству; комплексний
підхід до вивчення об’єкта експертизи на основі новітніх знань;
перевірка дотримання норм і правил технічної та екологічної безпеки,
вимог, стандартів і нормативів, міжнародних угод; врахування громадської
думки щодо об’єкта експертизи; відповідальність за достовірність і
обґрунтованість експертних висновків.

Частина 2 ст. 81 КАС України зазначає, що вирішення питання відносно
необхідності призначення експертизи у справі є прерогативою суду,
причому він визначає також кількість питань, що повинен розв’язати
експерт, та їх зміст. Решту клопотань осіб, що беруть участь у справі
відносно необхідності призначення експертизи, перед експертом та зміст
питань суд може відхиляти своєю мотивованою ухвалою. При розгляді
клопотання осіб щодо призначення експертизи суд повинен довести до них,
що витрати, пов’язані з проведенням судових експертиз, несе сторона, яка
заявила клопотання про проведення судової експертизи; експертам
оплачуються проїзд, а також добові в разі переїзду до іншого населеного
пункту. Експертам повинна бути сплачена винагорода за виконану роботу.
Особливо слід зазначити, що у разі несплати судової експертизи у строк,
встановлений судом, суд може скасувати ухвалу про призначення судової
експертизи. Відповідно до ст. 92, якщо призначення експертизи
здійснюються за ініціативою суду, відповідні витрати компенсуються за
рахунок Державного бюджету України в порядку, встановленому Кабінетом
Міністрів України. Втрати, пов’язані з проведенням судових експертиз,
встановлюються Кабінетом Міністрів України. Це було зроблено постановами
КМУ «Про затвердження Інструкції про порядок і розміри відшкодування
витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів
дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у
провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення,
та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за
виконання їх працівниками функцій експертів та спеціалістів» від 1 липня
1996 року № 710 та «Про затвердження Переліку державних платних послуг,
які надаються науково-дослідними інститутами судових експертиз
Міністерства юстиції» від 7 серпня 1999 р. № 1432.

3. Перелік осіб, які беруть участь у справі, визначений у ст. 47 КАС
України. В ній визначено, що до їх кола належать сторони, треті особи,
представники сторін та третіх осіб. Цей перелік є імперативним, тобто
інші особи, які можуть бути зацікавлені в результатах справи, не мають
права подати суду питання, на які потрібна відповідь експерта.

Відповідно до п. З ст. 11 Кодексу вони (за винятком тих, які не мають
адміністративної дієздатності (див. ст. 48 Кодексу та коментар до неї)
розпоряджаються своїми вимогами на свій розсуд, в тому числі й правом
клопотання про проведення експертизи.

Особливо слід відмітити положення, визначене у п.З цієї статті, відносно
того, що особи, які беруть участь у справі, мають право просити суд
призначити експертизу і доручити її проведення відповідній експертній
установі або конкретному експерту. Якщо сторони домовилися про залучення
експертами певних осіб, суд повинен призначити їх відповідно до цієї
домовленості.

Це зовсім нове правило, яке стосується вибору експерта (експертного
закладу), для вирішення питань, що потребують застосування спеціальних
знань, оскільки ні в кримінальному, ні в господарському та інших видах
судових проваджень таких прав особи, що приймають участь у цих видах
проваджень, не мають.

Щодо кола експертних установ, яким може бути доручено проведення
відповідної експертизи, воно є досить широким.

Судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи,
а також у випадках і на умовах, визначених цим Законом, судові експерти,
які не є працівниками зазначених установ.

До державних спеціалізованих установ належать:

—   науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції
України;

—   науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та
судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров’я України;

—   експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства
охорони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби
України.

Виключно державними спеціалізованими установами здійснюються
судово-експертна діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних,
судово-медичних і судово-психіатричних експертиз. Ст. 2 Інструкції
(Наказ Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. № 53/5)
визначає, що основними видами експертиз, які проводяться в експертних
установах,є:

криміналістична;

ґрунтознавча;

біологічна;

інженерно-технічна;

автотехнічна;

транспортно-трасологічна;

пожежно-технічна;

будівельно-технічна;

бухгалтерська;

товарознавча, зокрема автотоварознавча;

комп’ютерної техніки та програмних продуктів;

психологічна,

Експертизи та інші дослідження в експертних установах проводяться
співробітниками, які мають вищу освіту, пройшли відповідну підготовку та
атестовані як експерти певної спеціальності.

Експертизи та інші дослідження в експертних установах можуть проводитись
також позаштатними працівниками цих установ. Комплектування складу
позаштатних працівників та встановлення порядку їхньої діяльності
покладається на керівника експертної установи.

Організація проведення судово-медичних і судово-психіатричних експертиз
регламентується не тільки Законом України «Про судову експертизу», а й
деякими відомчими актами, зміст яких повинен враховувати суд про
призначення такого роду експертиз. Це накази Міністерства охорони
здоров’я: «Про затвердження Порядку встановлення медико-соціальними
експертними комісіями ступеня втрати професійної працездатності у
відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров’я, пов’язане з
виконанням трудових обов’язків» від 22 листопада 1995 року № 212, «Про
затвердження Положення про експертне-кваліфікаційні комісії бюро
судово-медичної експертизи» від 18 лютого 1997 року № 52, «Про
затвердження нормативно-правових документів з окремих питань щодо
застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які
страждають на психічні розлади» від 8 жовтня 2001 року N° 397.

В ст. 7 Закону «Про судову експертизу» немає згадки про те, що судову
автотоварознавчу експертизу транспортних засобів також здійснюють тільки
державні спеціалізовані установи. Але наказом МЮ України від 1 жовтня
1999 року №60/5 «Про затвердження Положення про порядок проведення
судової автотоварознавчої експертизи транспортних засобів та
Науково-методичних рекомендацій з питань проведення автотоварознавчої
оцінки транспортних засобів» визначено, що автотоварознавчі експертизи
транспортних засобів здійснюють тільки державні спеціалізовані установи.
Однак сфера виконавчої влади, акти та діяльність якої можуть бути
предметом спору, що відноситься до компетенції суду (с.17 Кодексу), дуже
значна, тому при розгляді тієї чи іншої справи проведення експертизи для
об’єктивного та аргументованого її вирішення суд не має права обмежитися
визначенням у якості експертних тих закладів, що визначені у ст. 7
Закону України «Про судову експертизу». Тому він має право звернутися
до: а) спеціалізованих державних органів, положеннями про які визначено
їх право давати компетентні висновки; б) фахівців у тій чи іншій галузі
знань, які визначені в якості експертів; в) фахівців, що одноразово
виконують обов’язки експертів.

Серед першої групи повинні бути виділені органи ветеринарного,
санітарного, фітосанітарного, екологічного та органи інших видів
спеціалізованого державного контролю. Особливе місце серед них займає
гілка експертних підрозділів на чолі із Центральним митним управлінням
лабораторних досліджень та експертної роботи, яка встановлена Наказом
голови ДМСУ № 414 від 3 червня 2004 р, *Про визначення зон діяльності
експертних підрозділів». Згідно з ним експертні підрозділи Центрального
митного управління лабораторних досліджень та експертної роботи
розташовані у таких містах: Київ, Дніпропетровськ, Донецьк, Львів,
Луганськ, Одеса, Сімферополь, Харків, Ужгород.

Найбільш важлива роль серед них належить Центральному митному управлінню
лабораторних досліджень та експертної роботи, яке було створено 29
березня 2004 р.

Таке визначення статусу цієї експертної установи надало їм право
отримати від суб’єктів підприємницької діяльності проби та зразки
товарів і відомості, необхідні для прийняття попереднього рішення про
класифікацію товарів згідно з УКТ ЗЕД (детальний опис товару,
фотографії, рисунки, креслення, комерційні, технічні та інші документи,
які містять необхідні відомості про товар, технічні умови, технологічні
схеми виготовлення, висновки експертних організацій за результатами
досліджень проб та зразків товару, сертифікати контрольних органів,
специфікації, каталоги і паспортні дані на товар фірми виробника,
дозволу, маркувальні етикетки тощо).

Незважаючи на таке значення висновків митних лабораторій, вони ні в
кримінальному, ні в цивільному, ні в господарському процесах не
визнаються доказами. Це пов’язано з тим, що митні лабораторії не входять
до переліку установ, які здійснюють судову експертизу.

Однак, оскільки в ч. З коментованої статті не існує вимог до статусу
експертних закладів, до яких може звернутися адміністративний суд,
експертний висновок митних лабораторій слід вважати доказами в
адміністративному судочинстві.

Існує ще один засіб визначення суб’єктів, уповноважених на здійснення
експертних висновків — це визначення у тій чи іншій системі державних
органів окремих підрозділів, здатних проводити експертні дослідження.
Так, наприклад, державну експертизу культурних та історичних цінностей
здійснюють установи та державні заклади культури, коло яких
встановлюється Міністерством культури та туризму.

До другої групи суб’єктів експертної діяльності, висновки яких є
доказами в адміністративному судочинстві, відносяться

окремі фахівці у тій чи іншій галузі знань, які визначені у
встановленому порядку в якості експерта. Так, відповідно до Закону
України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей»,
проведення експертизи може бути покладене на конкретну особу.

Закон визначив, що експерт — це працівник державного сховища культурних
цінностей, музею, бібліотеки, реставраційної або науково-дослідної
організації, архівної установи, інший фахівець, який має високу
кваліфікацію, спеціальні знання і безпосередньо проводить
мистецтвознавчу експертизу та несе персональну відповідальність за
достовірність і повноту аналізу, обґрунтованість рекомендацій.

Цим же законом визначена ще одна особа, яка може проводити експертизу
культурних та історичних цінностей. На жаль, вона у п. З не згадується.
Це мистецтвознавець — посадова особа, призначена Міністерством культури
Автономної Республіки Крим, управлінням культури обласної (міської)
держадміністрації за погодженням з Державною службою контролю за
переміщенням культурних цінностей через державний кордон України для
проводження попередньої експертизи та оформлення права на вивезення,
тимчасове вивезення культурних цінностей або для здійснення контролю за
вивезенням, тимчасовим вивезенням культурних цінностей та їх поверненням
в Україну в пункті пропуску через митний кордон України.

Тобто його повноваження звужені відносно особи, яка визначена у якості
експерту. Однак і ця категорія осіб, що можуть проводити дослідження,
хоч й в обмежених розмірах, визначається відповідним чином. Тому на них
поширюються вимоги, яким повинні відповідати судові експерти.

Для складення висновку експертом, суд повинен чітко поставити питання
перед ним, а також підготувати необхідні матеріали. При цьому суд
повинен керуватися встановленими вимогами відносно якості, кількості та
оформлення матеріалів (письмових, речових та інших, що підлягають
експертизі). Такі вимоги містяться, наприклад, у загальному вигляді в
інструкції, яка встановлює, що до експертної установи слід надсилати:
постанову (ухвалу) про призначення експертизи, а також об’єкти
дослідження (у разі потреби — зі зразками для порівняльного дослідження,
протоколами вилучення речових доказів, схемами тощо).

Орієнтовний перелік питань, що можуть бути поставлені при проведенні
експертизи, надається в Науково-методичних рекомендаціях з питань
підготовки і призначення судових експертиз у науково-дослідних
експертних установах Міністерства юстиції України.

У виняткових випадках, коли об’єкт дослідження не може бути
представлений експертові, експертиза може проводитись за фотознімками та
іншими копіями об’єкта, його описами та іншими матеріалами, приєднаними
до справи у встановленому порядку. Про проведення експертизи за такими
матеріалами має бути вказано у постанові (ухвалі) про її призначення.

У постанові (ухвалі) про призначення експертизи зазначаються такі дані:
місце й дата винесення постанови чи ухвали; посада, звання та прізвище
особи, назва суду, який виніс постанову (ухвалу); назва справи та її
номер; обставини справи, які стосуються експертизи, підстави призначення
експертизи, прізвище експерта або назва установи, експертам якої
доручається проведення експертизи; питання, поставлені експертові;
перелік об’єктів, що підлягають дослідженню, порівняльних матеріалів, а
також матеріалів, направлених експертові для ознайомлення, або посилання
на такі переліки, які є в матеріалах справи; інші дані, які мають
значення для проведення експертизи.

5. Частиною 5 коментованої статті КАС України окремо наголошено на тому,
що в ухвалі про призначення експертизи суд попереджає експерта про
кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за
відмову без поважних причин від виконання покладених на нього
обов’язків. (Про кримінальну відповідальність експерта див. коментар до
ч. 13 ст. 66 цього Кодексу).

Тому таке попередження, що робить адміністративний суд у своїй ухвалі,
значно підвищує рівень об’єктивності та достовірності як проведеної
експертом роботи, так і його висновку.

Стаття 82. Висновок експерта

1. У висновку експерта зазначаються: коли, де, ким (ім’я, освіта,
спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта,
стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада
експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній
при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які
матеріали експерт використав, докладний опис проведених досліджень,
зроблені в результаті їх висновки та обгрунтовані відповіді на
поставлені судом питання.

2. У висновку експерта також зазначається, що експерта попереджено про
кримінальну відповідальність за завідомо не

правдивий висновок та за відмову без поважних причин від ви

конання покладених на нього обов’язків.

3.    Якщо експерт під час проведення експертизи виявить

факти, що мають значення для справи і з приводу яких йому не

були поставлені питання, він може включити до висновку свої

міркування про ці обставини.

4.    Експерт дає свій висновок у письмовій формі. Висновок

експерта приєднується до справи. Суд має право в судовому за

сіданні запропонувати експерту дати усне пояснення до свого

висновку. Якщо експертиза проводиться в судовому засіданні,

експерт може дати усний висновок.

5.     Висновок експерта для суду не є обов’язковим, однак не

згода суду з ним повинна бути вмотивована в постанові або

ухвалі.

     1.Висновок експерта є одним із видів доказів на підставі яких (ст.
69 КАС України) суд встановлює наявність або відсутність обставин, що
обґрунтовують вимоги і заперечення осіб,які беруть участь у справі, та
інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому
висновок повинен відповідати вимогам статті 70, яка визначає належність
та допустимість доказів. У пункті 1 коментованої статті дуже ретельно
викладено реквізити, які повинні бути зазначені у висновку експерта, але
суддя, оцінюючи такий висновок, повинен пам’ятати, що схема та реквізити
висновку співробітника експертних установ, на яких поширюється дія
Закону України «Про судову експертизу», дещо відрізняється від тієї, що
запропонована змістом коментованої статті. Інструкція Міністерства
юстиції України, що визначає організацію роботи експертних установ у
ст.ст. 32-35 містить дещо іншу схему відповідей

на поставлені перед ним питання. Цю обставину суд повинен

враховувати при оцінці висновку експерта.

2.Висновок експерта складається з трьох частин: вступної,

досліджувальної та висновків дослідження.

У вступній частині висновку експертизи вказуються:

— назва експертизи, її номер, чи є вона додатковою, повторною,
комісійною або комплексною;

— особа або орган, які призначили експертизу;

— дані про експерта (експертів): посада, прізвище, ім’я та по-батькові,
освіта, експертна спеціальність та стаж експертної роботи; науковий
ступінь та вчене звання;

— дата надходження матеріалів до експертної установи і

дата підписання висновку експертизи;

— де і ким винесена постанова або ухвала про призначення

експертизи;

— питання, які належить вирішити експертові;

— найменування матеріалів, що надійшли на експертизу,

спосіб доставки та вид упаковки досліджуваних об’єктів;

— клопотання експерта про подання додаткових матеріалів,

наслідки їх розгляду;

— обставини справи, які мають значення для подання висновку, з
обов’язковим зазначенням джерела їх отримання;

— відомості про осіб, які були присутні під час проведення

досліджень (прізвище, ініціали, процесуальне положення);

—   попередження експерта про кримінальну відповідальність за ст. 178 КК
України за надання завідомо неправдивого

висновку;

—   довідково-нормативні документи та методична література, які
використовувались експертом при вирішенні поставлених питань (з
зазначенням бібліографічних даних).

Питання вказуються у формулюванні постанови (ухвали) про призначення
експертизи. Якщо поставлено декілька питань, експерт має право
згрупувати їх і викласти в послідовності, яка забезпечує найбільш
доцільний порядок дослідження. Якщо редакція питання в постанові
(ухвалі) не відповідає Науково-методичним рекомендаціям з питань
підготовки і призначення судових експертиз у науково-дослідних
судово-експертних установах Міністерства юстиції України, але зміст
завдання експертові зрозумілий, то після наведення питання в редакції
постанови (ухвали) про призначення експертизи, він може дати відповідні
роз’яснення і викласти питання в редакції, що відповідає згаданим
Рекомендаціям.

При проведенні повторної експертизи у вступній частині висновку
експертизи викладаються відомості про первинні (попередні) експертизи:
прізвища, ініціали експертів, назва експертної установи чи місце роботи
експертів, номер і дата висновку експертизи, висновки досліджень
попередніх експертиз із питань, які були поставлені перед експертом на
повторне вирішення, а також мотиви призначення повторної експертизи, які
зазначені у постанові (ухвалі) про її призначення.

У досліджувальній частині висновку експертизи описується процес
дослідження та його результати, а також дається обґрунтування висновку
експерта.

Кожному питанню, яке вирішується експертом, має відповідати певний
розділ досліджувальної частини.

Якщо декілька питань тісно пов’язані між собою, хід їх вирішення може
описуватись в одному розділі.

Досліджувальна частина повинна включати:

—   відомості про стан об’єктів дослідження, застосовані методи
дослідження, умови їх проведення;

—   посилання на ілюстрації, додатки та необхідні роз’яснення до них;

—   експертну оцінку результатів дослідження.

Описування результатів застосування інструментальних методів дослідження
та проведення експертних експериментів може обмежуватись викладенням
кінцевих результатів. У зазначених випадках графіки, діаграми, таблиці,
матеріали експертних експериментів мають зберігатись у наглядових
експертних провадженнях і на вимогу осіб, які мають право ознайомитись з
матеріалами експертизи, надаватись їм для вивчення.

У досліджувальній частині висновку повторної експертизи вказуються
причини розбіжностей з результатами попередніх експертиз, якщо такі
розбіжності мали місце.

В заключній частині висновки дослідження викладаються у вигляді
відповідей на поставлені питання в тій послідовності, в якій вони
викладені у його вступній частині.

На кожне з поставлених питань має бути дана відповідь по суті або
вказано, з яких причин неможливо його вирішити.

Висновок експертизи підписується експертами, які проводили дослідження,
та засвідчується печаткою експертної установи.

Якщо до висновку експертизи додаються фототаблиці, креслення, схеми,
діаграми і т. ін., вони також підписуються експертами та засвідчуються
печаткою експертної установи.

3.         Питання, які поставлені експертом з власної ініціативи,

вказуються після питань, зазначених у постанові (ухвалі) про

призначення експертизи.

4.         Відповідно до с. 4 коментованої статті суд має право в
судовому засіданні запропонувати експерту дати усне пояснення до

свого висновку. Якщо експертиза проводиться в судовому засіданні,
експерт може дати усний висновок. Головуючий у судовому засіданні
роз’яснює експерту його права та обов’язки, встановлені статтею 66
Кодексу про адміністративне судочинство, і попереджає його під розписку
про кримінальну відповідальність

за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних

причин від виконання покладених на нього обов’язків.

Головуючий приводить експерта до такої присяги:

«Я, (прізвище, ім’я, по батькові), присягаю сумлінно виконувати
обов’язки експерта, використовуючи всі свої професійні можливості».

Присяга проголошується експертом усно, після чого він підписує текст
присяги. Дія присяги поширюється і на ті випадки, коли висновок був
складений до її проголошення. Підписаний експертом текст присяги та
розписка приєднуються до справи.

Якщо експертиза призначається під час судового розгляду, права,
обов’язки експерта та його відповідальність роз’яснюються головуючим
одразу після залучення його до участі в адміністративному процесі.

Експертам, які працюють у державних експертних установах, роз’яснення
прав і обов’язків експерта та приведення його до присяги здійснюються
керівником експертної установи під час призначення особи на посаду та
присвоєння кваліфікації судового експерта. Засвідчені печаткою
експертної установи копії тексту присяги і розписки про ознайомлення з
правами та обов’язками експерта і про кримінальну відповідальність за
завідомо неправдивий висновок, за відмову без поважних причин від
виконання покладених на нього обов’язків подаються на вимогу суду.

Якщо в судове засідання не прибув експерт, суд заслуховує думку осіб,
які беруть участь у справі, про можливість продовження судового розгляду
справи за відсутності експерта, які не прибули, та постановляє ухвалу
про продовження судового розгляду або про оголошення перерви. Одночасно
суд може вирішити питання про привід експерта, який не прибув.

Для роз’яснення і доповнення висновку експерта особи, які беруть участь
у справі, а також суд, можуть ставити експерту

питання. Першими задають питання експерту особа, за заявою якої
призначено експертизу, та її представник, а потім інші особи, які беруть
участь у справі. Якщо експертизу призначено за клопотанням обох сторін,
першими задають питання експертові позивач і його представник.
Головуючий у судовому засіданні та інші судді можуть задати експертові
питання в будь-який час дослідження висновку експерта.

Викладені письмово і підписані пояснення експерта приєднуються до
справи.

5. Висновок експерта не є для суду обов’язковим, однак незгода суду з
таким висновком повинна бути вмотивована в постанові або ухвалі.

Стаття 83. Комісійна експертиза

1.       Комісійна експертиза проводиться не менш як двома експертами
одного напряму знань.

2.       Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів
збігаються, вони підписують єдиний висновок. Експерт,

не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок
з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності.

1. В Інструкції *Про призначення та проведення судових експертів»
(затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р.)
немає поняття «комісійна експертиза», тому відсутні положення щодо
організації її проведення. Коментований Кодекс також не визначає
випадків, коли повинен бути проведений цей вид експертного дослідження.

При проведенні комісійної експертизи кожний експерт вирішує поставлену
задачу цілком, у повному обсязі. В процесі цієї роботи здійснюється
внутрішньогрупова комунікація: обговорюються шляхи вирішення завдань,
методи та засоби її вирішення, результати індивідуальної праці.
Колективне рішення комісії експертів виражає їх повну погодженість один
з одним, на що звертали увагу Авер’янова Т.В., Белкін Р.С., Кору-хов
Ю.Г., Русинська Є.Р.

Спільний висновок експертизи підписується експертами, які брали участь у
сукупній оцінці результатів усіх досліджень і дійшли згоди.

У випадку, якщо згоди між ними досягнуто не було, складається декілька
висновків експертизи (за кількістю точок зору). Окремий висновок дається
з усіх питань, або з тих, які викликали розбіжності.

Стаття 84. Комплексна експертиза

1.          Комплексна експертиза проводиться не менш як двома

експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах

однієї галузі знань.

2.          У висновку експертів зазначається, які дослідження і в

якому обсязі провів кожний експерт, які факти він постановив

і яких висновків дійшов. Кожен експерт підписує ту частину

висновку, яка містить опис здійснених ним досліджень, і несе

за неї відповідальність.

3.     Загальний висновок роблять експерти, компетентні в

оцінці отриманих результатів і формулюванні єдиного висновку. У разі
виникнення розбіжностей між експертами висновки

оформляються відповідно до частини другої статті 83 цього Кодексу.

     1. Ухвала адміністративного суду про призначення комплексної
експертизи має деякі особливості. По-перше, в ухвалі про призначення
комплексної експертизи зазначається її назва та установа (установи),
експертам якої (яких) доручено її проведення, а у разі участі в її
проведенні особи, яка не є співробітником експертної установи — також її
прізвище, ім’я та по батькові.

По-друге, у випадках, коли проведення комплексної експертизи доручено
експертам декількох установ, у постанові (ухвалі) про її призначення
зазначається, яка з них є провідною, тобто яка з них здійснює
організацію проведення експертизи, зокрема координацію роботи експертів
і зв’язок з особою або органом, які призначили експертизу.

Якщо проведення комплексної експертизи доручено співробітникам
експертної установі та особі, яка не є працівником Цієї установи,
провідною призначається експертна установа.

По-третє, постанова (ухвала) про призначення комплексної експертизи
направляється в кожну з установ-співвиконавців, а також особі, яка не є
працівником експертної установи. Об’єкти дослідження і матеріали справи
направляються провідній установі.

Але, якщо у постанові (ухвалі) провідну установу не визначено, вона
визначається за згодою між керівниками установ, а якщо між ними виникне
суперечка — то особою чи органом, які призначили комплексну експертизу.

Організовуючи виконання комплексної експертизи, керівник установи
доручає проведення досліджень відповідним підрозділам установи і
визначає, який із них має бути провідним.

Керівник провідного підрозділу за погодженням з керівниками інших
підрозділів формує комісію експертів і призначає голову експертної
комісії.

Якщо комплексна експертиза виконується експертами кількох установ,
комісія експертів формується керівником провідної установи разом з
керівниками інших установ-співвиконавців. Голову комісії призначає
керівник провідної установи.

Експерт, призначений головою комісії, не має переваг перед іншими
співвиконавцями при вирішенні поставлених питань. Як голова комісії він
виконує лише організаційні функції, а саме:

— скликає нараду експертів, на якій знайомить їх з постановою (ухвалою)
про призначення експертизи, матеріалами, які надійшли на дослідження, а
також організовує розробку спільної програми досліджень;

— здійснює зв’язок з керівниками установ (підрозділів),

співробітники яких є членами комісії, контролює строки про

ведення окремих досліджень і координує виконання всієї про

грами досліджень;

—   керує проміжними та підсумковими нарадами експертів;

—   повідомляє керівника експертної установи про дії членів

комісії, які не погоджуються із загальною програмою досліджень або
порушують їх послідовність;

—   складає проект висновків (повідомлення про неможливість провести
експертизу) або доручає це зробити будь-кому з

членів комісії.

Висновок комплексної експертизи складається з урахуванням таких
особливостей:

— у вступній частині додатково зазначаються прізвище голови експертної
комісії і дані про попередні експертизи, якщо їх результати мали
значення для вирішення питань, поставлених перед комплексною
експертизою;

— дослідження, які проводились окремими експертами,

описуються у відповідних розділах досліджувальної частини із

зазначенням прізвищ експертів;

— узагальнення та оцінка результатів досліджень фіксують

ся в синтезувальному розділі досліджувальної частини висновку
експертизи.

Стаття 85. Додаткова і повторна експертиза

1.   Якщо висновок експерта буде визначено неповним або не

ясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка

доручається тому самому або іншому експерту (експертам).

2.   Якщо висновок експерта буде визначено необгрунтованим або таким, що
суперечить іншим матеріалам справи або

викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена
повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

     1. Законодавець проводить різницю між додатковою та повторною
експертизою. Підставою цього ставлення є оцінка висновку експерта судом
— або висновок експерта є неповним або неясним, або таким, що суперечить
іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності. Однак,
як в першому, так і в другому випадку суд повинен дати позитивну оцінку
висновку експерта з точки зору достатності цього виду доказу, а також
його зв’язок та відповідність з іншими доказами по справі.

Додаткова експертиза може бути призначена, якщо суд ви* знав висновок
експерта неясним, або неповним, у зв’язку з чим суд повинен внести
ухвалу про призначення додаткової експертизи для роз’яснення додаткових
питань, пов’язаних з попереднім експертним дослідженням. Ця ухвала може
бути винесена в задоволення клопотань учасників адміністративного
судочинства, або за ініціативою суду. Відповідно до ст. 133 КАС України,
клопотання осіб, які беруть участь у справі, вирішуються судом негайно
після того, як буде заслухана думка інших присутніх у судовому засіданні
осіб, які беруть участь у справі, про що виноситься ухвала. Ухвала суду
про відмову в задоволенні клопотання не перешкоджає повторному його
заявленню протягом судового розгляду справи. Тому особи, які беруть

участь у справі, можуть висунути своє клопотання про додаткову або
повторну експертизу на будь-якій стадії судочинства.

Додаткова експертиза може бути доручена судом тому самому, або ж іншому
експерту.

2. На відміну від додаткової експертизи, яка призначається у випадку
неясності або неповноти висновку експерта, повторна експертиза
призначається тоді, коли висновок експерта буде визнано необгрунтованим,
або таким, що суперечить Іншим матеріалам справи, або викликає сумніви в
його правильності. Повторна експертиза доручається іншому експерту ніж
той, що робив попередню.

Стаття 86. Оцінка доказів

1. Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням,
що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та
об’єктивному дослідженні.

2. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої

сили.

3. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу
окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

1, Відповідно до статті 138 КАС України предметом доказування є
обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які
мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для
звернення до суду тощо) та які належать встановити при ухваленні
судового рішення у справі.

Для встановлення цих обставин у судовому засіданні заслуховуються
пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків,
досліджуються письмові та речові докази, у тому числі носії інформації
із записаною на них інформацією, висновки експертів.

Після з’ясування всіх обставин у справі та перевірки їх доказами
головуючий у судовому засіданні надає сторонам та іншим особам, які
беруть участь у справі, можливість дати додаткові пояснення чи надати
додаткові докази.

У зв’язку з додатковими поясненнями осіб, які беруть участь у справі,
суд може задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі,
свідкам, експертам, спеціалістам.

Вислухавши додаткові пояснення і дослідивши додаткові докази, суд
постановляє ухвалу про закінчення з’ясування обставин у справі та
перевірки їх доказами і переходить до судових дебатів.

Таким чином, оцінку доказів із точки зору їх належності, допустимості,
достовірності та достатності і взаємного, їх зв’язку у сукупності
адміністративний суд проводить вже після судових дебатів.

Об’єктом оцінки виступають як докази, так і процесуальні джерела, що їх
містять. До змісту оцінки доказів як фактичних даних (відомостей про
факти, обставини) входять встановлення їх належності, допустимості,
достовірності (якісні ознаки) та достатності (кількісна ознака).

Належність доказів — це ознака, що стосується їх змісту і вказує на
зв’язок між фактичними даними та обставинами, що підлягають доказуванню
і дають можливість встановити наявність чи відсутність останніх.
Допустимість доказів — ознака, що стосується як змісту, так і форми
доказів і свідчить про дотримання всіх вимог закону, пов’язаних з їх
одержанням і фіксацією: отримання з належного джерела, уповноваженим на
те суб’єктом, з використанням визначених у законі засобів. Достовірність
доказів — відповідність відомостей про факти й обставини, що мають
значення для спраги, об’єктивній дійсності. Достатність доказів означає,
що їх сукупність дає можливість установити передбачені законом обставини
в тому обсязі, який є необхідним для прийняття правильного рішення у
справі.

Змістом оцінки процесуальних джерел доказів є визначення допустимості їх
використання у справі. Докази та їх джерела, отримані з грубим
порушенням норм регулювання процесу доказування, конституційних та інших
прав громадян, а тим більше в результаті злочинного порушення норм, які
визнають умови і порядок збирання і перевірки доказів та їх джерел,
завжди призводять до сумнівів у їх достовірності і недопустимості для
використання у процесі доказування.

Оцінка доказів та їх процесуальних джерел супроводжує їх збирання і
перевірку.

Оцінка доказів здійснюється судом за його внутрішнім переконанням і
впевненістю у правильності його висновків. Внутрішнє переконання у ході
оцінки доказів повинно ґрунтуватися на всебічності, повноті та
об’єктивності дослідження, які є Невід’ємною умовою встановлення істини
у справі.

Повнота дослідження обставин справи означає правильне визначення
предмета доказування, з’ясування усіх обставин, які підлягають
доказуванню на підставі всієї сукупності зібраних доказів, що стосуються
конкретної справи. Порушення вимог закону про повне дослідження обставин
справи є однією з підстав для направлення її на зміну чи скасування
судових рішень.

Об’єктивність дослідження обставин справи полягає у недопущенні
уповноваженим суб’єктом виявів упередженості та однобічності.

2.   Всі докази, які оцінюються судом, мають для нього однакову силу.
Ніякі докази, відповідно до ч. 2 коментованої статті,не мають для
адміністративного суду наперед встановленої сили.

3.   Оцінка доказів — розумова, пізнавальна діяльність адміністративного
суду, що полягає у дослідженні якісних і кількісних ознак зібраних
доказів і здійснюється за його внутрішнім переконанням, яке ґрунтується
на всебічному, повному та об’єктивному розгляді всіх обставин справи в
їх сукупності на підставі принципів адміністративного судочинства:
верховенства права; законності; рівності усіх учасників
адміністративного процесу перед законом і судом; змагальності сторін;
диспозитивності та офіційного з’ясування всіх обставин у справі (див.
ст. 7 КАС України та коментар до неї). При цьому суд оцінює належність,
допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і
взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Стаття 87. Види судових витрат

1.   Судові витрати складаються із судового збору та витрат,

пов’язаних з розглядом справи.

2.   Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення

від сплати встановлюються законом.

3.   До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать:

1)   витрати на правову допомогу;

2)   витрати сторін та їхніх представників, що пов’язані із

прибуттям до суду;

3)   витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів,
перекладачів та проведенням судових експертиз;

4)   витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів на місці

та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.

 

1.    Розгляд і вирішення судом адміністративних справ, процесуальні дії
учасників процесу пов’язані з певними витратами, які іменуються судовими
витратами. Частина 1 коментованої статті відносить до судових витрат
судовий збір та витрати,пов’язані з розглядом справи.

2.    Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати
встановлюються законом. До набрання чинності законом, який регулює
порядок сплати і розміри судового збору,відповідно до п. З розділу VII
«Прикінцеві та перехідні положення» КАС України: судовий збір при
зверненні до адміністративного суду сплачується у порядку, встановленому
законодавством для державного мита; розмір судового збору визначається
відповідно до підпункту «б» пункту 1 статті 3 Декрету Кабінету Міністрів
України «Про державне мито», крім випадків, встановлених підпунктом 3
цього пункту; розмір судового збору щодо майнових вимог про стягнення
грошових коштів становить один відсоток від розміру таких вимог, але не
більше 1700 гривень.

3.    Частина 3 коментованої статті відносить до витрат, пов’язаних з
розглядом справи: 1) витрати на правову допомогу; 2) витрати сторін та
їхніх представників, що пов’язані із прибуттям До суду; 3) витрати,
пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та
проведенням судових експертиз; 4) витрати,

пов’язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій,
необхідних для розгляду справи.

Стаття 88. Зменшення розміру судових витрат або звільнення від їх
оплати, відстрочення та розстрочення судових витрат

1. Суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою зменшити
розмір належних до оплати судових витрат чи звільнити від їх оплати
повністю або частково, чи відстрочити або розстрочити сплату судових
витрат на визначений строк.

2. Якщо у строк, встановленні! судом, судові витрати не будуть оплачені,
позовна заява залишається без розгляду, або витрати розподіляються між
сторонами відповідно до судового рішення у справі, якщо оплату судових
витрат розстрочено або відстрочено до ухвалення судового рішення у
справі.

1. Частиною 1 коментованої статті встановлюється право адміністративного
суду зменшити розмір належних до оплати судових витрат чи звільнити від
їх оплати повністю або частково,

чи відстрочити або розстрочити сплату судових витрат на визначений
строк. Зменшення розміру судових витрат або звільнення від їх оплати
повністю або частково здійснюється судом з огляду на майновий стан
сторони.

Зменшення розміру судових витрат може полягати у звільненні від оплати
судового збору, у зменшенні розміру пов’язаних із розглядом справи
витрат.

Відстрочення оплати судових витрат означає віддалення цієї оплати на
певний термін, наприклад, до ухвалення рішення у справі. Розстрочення
оплати судових витрат полягає у періодичній виплаті певних, не дуже
обтяжливих для сторони сум, протягом певного часу.

2.  Строк для сплати судових витрат, якщо суд відстрочив або

розстрочив їх сплату, визначається судом, але не повинен перевищувати
граничного строку розгляду справи, що встановлений ст. 122 Кодексу —
двох місяців з дня відкриття провадження у справі.

Стаття 89. Сплата і повернення судового збору

1.      Особа, яка звертається до адміністративного суду із позовною
заявою, апеляційною чи касаційною скаргою, скаргою за

винятковими обставинами, заявою про перегляд справи за нововиявленими
обставинами, повинна сплатити судовий збір.

2.      Судовий збір, сплачений у більшому, ніж встановлено за

коном розмірі, повертається ухвалою суду за клопотанням осо

би, яка його сплатила.

3. Судовий збір повертається за клопотанням особи, яка його

сплатила, ухвалою суду в разі повернення позовної заяви, за

яви за нововиявленими обставинами або скарги, відмови у відкритті
провадження у справі, а також у разі залишення позовної заяви, заяви за
нововиявленими обставинами або скарги без розгляду (крім випадку, якщо
такі заяви залишено без розгляду внаслідок повторного неприбуття
позивача або за його клопотанням).

1. Частиною 1 коментованої статті встановлюється обов’язок по сплаті
судового збору особою, яка звертається до адміністративного суду із
позовною заявою, апеляційною чи касаційною скаргою, скаргою за
винятковими обставинами, заявою про перегляд справи за нововиявленими
обставинами.

Оплата судового збору має метою спонукати сторони утриматися від подання
явно необгрунтованих позовів, стимулювати добровільне дотримання закону
відповідачем, а також компенсувати державі частину видатків, необхідних
для здійснення правосуддя.

Оплата судового збору покладена законом на осіб, що мають зацікавленість
у справі, перш за все — позивача та відповідача. Оскільки треті особи,
які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають права позивача
(ст. 54 КАС України), вони також мають оплачувати судовий збір.

2. У частинах 2 і 3 коментованої статті перелічуються випадки повернення
судового збору особі, яка його сплатила. Слід зазначити, що перелік
випадків, встановлений коментованою статтею, є вичерпним.

Судовий збір, сплачений у більшому, ніж встановлено законом розмірі,
повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, про що суд
постановляє ухвалу.

3. Судовий збір повертається за клопотанням особи, яка його сплатила,
ухвалою суду також в разі повернення позовної заяви, заяви за
нововиявленими обставинами або скарги, відмови У відкритті провадження у
справі, а також у разі залишення позовної заяви, заяви за нововиявленими
обставинами або скарги

без розгляду (крім випадку, якщо такі заяви залишено без розгляду
внаслідок повторного неприбуття позивача або за його клопотанням).

З ухвалою про повернення судового збору особа звертається до відповідних
органів держказначейства.

Стаття 90. Витрати на правову допомогу

1.        Витрати, пов’язані з оплатою допомоги адвоката або іншого
фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором,
несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги,
передбачених законом.

2.        У разі звільнення сторони від оплати надання їй правової
допомоги витрати на правову допомогу здійснюються за рахунок Державного
бюджету України.

3.        Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу
встановлюється законом.

1. Коментована стаття встановлює правила, згідно з якими витрати,
пов’язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права,
які надають правову допомогу за договором, несуть сторони. Законом
можуть передбачатися випадки безоплатної правової допомоги. У разі
звільнення сторони від оплати надання їй правової допомоги, ці витрати
здійснюються за рахунок Державного бюджету України. (Про звільнення від
оплати правової допомоги див. коментар до ч. З ст. 16 КАС України).
Відповідно до п. 2 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» КАС
України положення щодо звільнення особи від оплати правової допомоги та
забезпечення надання правової допомоги набирають чинності з моменту
набрання чинності відповідним законом.

2.Частина 3 коментованої статті, відповідно до п. 2 розділу VII
«Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу набирає чинності з моменту
набрання чинності відповідним законом. До цього часу граничний розмір
компенсації витрат на правову допомогу встановлюється Кабінетом
Міністрів України.

Стаття 91. Витрати сторін та їхніх представників, що пов’язані із
прибуттям до суду

1.       Витрати, пов’язані з переїздом до іншого населеного пункту
сторін та їхніх представників, а також найманням житла,несуть сторони.

2.   Стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є
суб’єктом владних повноважень, та її представнику сплачуються іншою
стороною добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також
компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять.
Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру
середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних
занять — пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати.

3. Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та
їхніх представників, що пов’язані із прибуттям до суду, встановлюється
Кабінетом Міністрів України.

1. З урахуванням того, що адміністративні суди у багатьох випадках
можуть бути територіально віддалені від місцезнаходження (проживання,
перебування, знаходження) сторони, витрати сторін та їхніх
представників, що пов’язані із прибуттям до суду, можуть досягати
значних розмірів. Тому стороні, на користь якої ухвалено судове рішення
і яка не є суб’єктом владних повноважень, та її представнику сплачуються
іншою стороною добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а
також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять,
яка обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а
компенсація за відрив від звичайних занять — пропорційно від розміру
мінімальної заробітної плати. Кабінет Міністрів України встановлює
граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх
представників, що пов’язані із прибуттям до суду.

Стаття 92. Витрати, пов’язані із залученням

свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз

1.       Витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів,
перекладачів та проведенням судових експертиз, несе сторона,

яка заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста,
перекладача та проведення судової експертизи.

2.       Свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам оплачуються
проїзд, а також добові в разі переїзду до іншого населеного пункту.
Експертам, спеціалістам і перекладачам повинна

бути сплачена винагорода за виконану роботу.

3.       У разі не оплати судової експертизи у строк, встановлений

судом, суд може скасувати ухвалу про призначення судової

експертизи.

4.       Якщо виклик свідків, призначення експертизи, залучення
перекладачів, спеціалістів здійснюються за ініціативою

суду, а також у разі звільнення від сплати судових витрат або зменшення
їх розміру, відповідні витрати компенсуються за рахунок Державного
бюджету України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

5. Граничний розмір компенсації витрат, пов’язаних із залученням
свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз,
встановлюється Кабінетом Міністрів України.

1.          За загальним правилом витрати, пов’язані із залученням

свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз,
несе сторона, яка заявила відповідне клопотання. До таких витрат
відносяться витрати на проїзд і добові в разі переїзду до іншого
населеного пункту, а також винагорода експертам, спеціалістам і
перекладачам за виконану роботу. У разі не сплати судової експертизи у
строк, встановлений судом, суд може скасувати ухвалу про її призначення.

2.          У випадку, якщо виклик зазначених осіб здійснюється за

ініціативою суду, а також у разі звільнення від сплати судових

витрат або зменшення їх розміру (див. ст. 88 КАС України та

коментар до неї), відповідні витрати компенсуються за рахунок

Державного бюджету України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів
України.

3.          Граничний розмір компенсації витрат, пов’язаних із
залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових
експертиз, встановлений Постановою Кабінету Міністрів України від 1
липня 1996 р. № 710 *Про затвердження Інструкції про порядок і розміри
відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до
органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до
органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні
правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової

експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і

спеціалістів» з наступними змінами та доповненнями.

Відповідно до чинного законодавства за свідками, а також експертами,
спеціалістами і перекладачами зберігається середня заробітна плата за
весь час, затрачений ними у зв’язку з явкою та викликом до органів
дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у
провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення
(далі — орган, який зробив виклик). Особам, які не є працівниками
підприємств, установ чи організацій, виплачується винагорода за відрив
від звичайних занять. Крім того, всім зазначеним особам, якщо виконання
їх процесуальних функцій пов’язане з перебуванням за межами населеного
пункту постійного проживання, відшкодовуються такі витрати: вартість
проїзду до місця виклику і назад, витрати, пов’язані з найманням жилого
приміщення, добові.

Перекладачам, а також особам, які виконують функції експертів чи
спеціалістів не в порядку службового завдання, за проведену роботу
виплачується також винагорода.

Сума винагороди за відрив від звичайних занять визначається з
урахуванням їх характеру занять у межах від 20 до ЗО відсотків
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за день.

Витрати, пов’язані з явкою, відшкодовуються у розмірах, передбачених
законодавством для відряджених працівників.

Розмір винагороди експерта або спеціаліста, який виконує свої функції не
в порядку службового завдання, визначається залежно від його
кваліфікації та складності завдання у межах від 3 до 5 відсотків
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за годину роботи.

У разі проведення судової експертизи особливої складності розмір
винагороди збільшується на 25 відсотків.

Перекладачам залежно від їх кваліфікації та складності роботи
встановлюються такі розміри винагороди:

за письмові переклади — від 10 до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян за один авторський аркуш (40 тис. друкованих (рукописних)
знаків);

за усні переклади — від 3 до 5 відсотків неоподатковуваного мінімуму
доходів громадян за годину роботи.

Переклади з рідкісних мов, з письмовою в’яззю, своєю графікою,
ієрогліфами, клинописом, а також з стародавніх мов, так само, як і
переклади на іноземні мови, що віднесені до рідкісних мов, які мають
писемність в’яззю, свою графіку, написані ієрогліфами, клинописом,
оплачуються із збільшенням ставок на 25 відсотків.

Виплати свідкам і експертам провадяться судом з коштів, Що їх вносить
сторона, яка порушила клопотання про виклик свідків або проведення
експертизи, а у разі коли ці дії здійснюються за ініціативою суду чи за
клопотанням обох сторін — з Коштів, що вносяться обома сторонами
порівну.

Розмір суми, яку наперед має внести сторона (сторони), визначається
судом орієнтовно. Остаточний розрахунок провадиться після виконання
викликаними особами своїх завдань.

Якщо сторона звільнена від сплати судових витрат, зазначені виплати
провадяться з коштів суду. З цих же коштів виплачується винагорода
перекладачеві.

Стаття 93. Витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів на місці та
вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи

1.       Витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів на місці

та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, несе

сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо

клопотання про вчинення відповідних дій заявлено обома сторонами,
витрати на них несуть обидві сторони порівну.

2.   Граничний розмір компенсації витрат, пов’язаних з про

веденням огляду на місці та вчиненням інших дій, необхідних

для розгляду справи, встановлюється Кабінетом Міністрів

України.

1. Коментована стаття встановлює правило про розподіл витрат, що
пов’язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій,
необхідних для розгляду справи — їх несе сторона, яка заявила клопотання
про вчинення цих дій чи обидві сторони порівну, якщо клопотання про
вчинення відповідних дій заявлено обома сторонами. Граничний розмір
компенсації зазначених витрат встановлюється Кабінетом Міністрів
України.

Стаття 94. Розподіл судових витрат

1.  Якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не

є суб’єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені

нею документально підтверджені судові витрати з Державного

бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо

іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його по

садова чи службова особа).

2.Якщо судове рішення ухвалене на користь сторони —

суб’єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони

всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов’язані
із залученням свідків та проведенням судових експертиз.

3.   Якщо адміністративний позов задоволене частково, судові витрати,
здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог,
а відповідачу — відповідно до тієї

частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

4.   У справах, в яких позивачем є суб’єкт владних повноважень, а
відповідачем — фізична чи юридична особа, судові витрати, здійснені
позивачем, з відповідача не стягуються.

5.   У разі відмови у задоволенні позовних вимог позивача,

звільненого від сплати судових витрат, а також залишення
адміністративного позову без розгляду судові витрати, понесені
відповідачем, компенсуються за рахунок Державного бюджету України.

6.        Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи
адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або
ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

    1.Коментована стаття встановлює порядок розподілу судових

витрат між сторонами. Розподіл судових витрат залежить, по

перше, від того, на чию користь — сторони, яка не є суб’єктом

владних повноважень чи сторони — суб’єкта владних повноважень — ухвалене
рішення. У першому випадку суд присуджує

всі здійснені стороною документально підтверджені судові ви

трати з бюджету. У другому — суд присуджує з іншої сторони

всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати,

що пов’язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.
Якщо ж адміністративний позов задоволене частково,судові витрати,
здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог,
а відповідачу — відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких
позивачеві відмовлено.

    2.Окреме правило встановлене для розподілу судових витрат

У справах, в яких позивачем є суб’єкт владних повноважень, а

відповідачем — фізична чи юридична особа. У цьому випадку судові
витрати, здійснені позивачем, з відповідача не стягуються.

    3.Якщо позивача звільнено від сплати судових витрат, судові витрати,
понесені відповідачем, компенсуються за рахунок Державного бюджету
України.

4. Суд вищої інстанції при зміні судового рішення або ухваленні нового
рішення зобов’язаний відповідно змінити розподіл судових витрат.

Стаття 95. Розподіл витрат при відмові позивача від адміністративного
позову

1. При відмові позивача від адміністративного позову понесені ним
витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його
заявою стягуються із позивача, крім випадків, коли позивач звільнений
від сплати судових витрат. Однак якщо позивач відмовився від
адміністративного позову внаслідок задоволення його відповідачем після
подання адміністративного позову, то суд за заявою позивача присуджує
всі понесені ним у справі витрати із відповідача.

1. Право відмовитися від адміністративного позову в будь-який час до
закінчення судового розгляду є одним з основних диспозитивних прав
позивача і звичайно використовується у разі задоволення його вимог
відповідачем. Якщо відповідач задовольнив вимоги позивача після подання
адміністративного позову, то суд за заявою позивача присуджує всі
понесені ним у справі витрати із відповідача. У інших випадках при
відмові позивача від позову немає підстав для відшкодування йому судових
витрат. Відповідач же навпаки у цьому випадку має право, за його заявою,
на відшкодування позивачем понесених витрат, крім випадків звільнення
відповідача від сплати судових витрат.

Стаття 96. Судові витрати, пов’язані з примиренням сторін

1. Якщо спір вирішується шляхом примирення і сторони не дійшли згоди
щодо розподілу судових витрат, то кожна сторона у справі несе половину
судових витрат.

1. Примирення сторін є двостороннім волевиявленням позивача та
відповідача, що спрямоване на врегулювання спору на основі взаємних
поступок. Примирення сторін стосується перш за усе прав та обов’язків
сторін і предмета адміністративного позову, але примирюючись, сторони
можуть також дійти згоди і щодо розподілу судових витрат. Якщо сторони
не зробили цього — кожна сторона у справі несе половину судових витрат.

Стаття 97. Визначення розміру судових витрат

 1. Суд за клопотанням однієї зі сторін визначає грошовий розмір судових
витрат, які повинні бути їй компенсовані.

1. Стаття, що коментується, закріплює право сторони на допомогу суду при
визначенні грошового розміру судових витрат, які мають бути їй
компенсовані.

Стаття 98. Рішення щодо судових витрат

1.        Суд вирішує питання щодо судових витрат у постанові

суду або ухвалою.

2.   Особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти,
перекладачі можуть оскаржити судове рішення щодо

судових витрат, якщо це стосується їхніх інтересів.

1. Суд вирішує питання щодо судових витрат у постанові суду або ухвалою.
Не лише особам, які беруть участь у справі, а й іншим зацікавленим щодо
судових витрат особам надано право на оскарження судового рішення у
частині судових витрат, якщо це стосується їхніх інтересів.

Стаття 99. Строк звернення до адміністративного суду

1.  Адміністративний позов може бути подано в межах строку

звернення до адміністративного суду, встановленого законом.

2,Для звернення до адміністративного суду за захистом

прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк,

який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася
або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи
інтересів,

3.   Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом

та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для

звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено

інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна

була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

4.   Якщо законом встановлена можливість досудового порядку вирішення
спору і позивач скористався цим порядком, то обчислення строку звернення
до адміністративного суду починається з дня, коли позивач дізнався про
рішення суб’єкта владних повноважень за результатами розгляду його
скарги на рішення, дії або бездіяльність суб’єкта владних повноважень.

1.         Можливість захисту драв і інтересів у багатьох випадках

залежить від дотримання строків, встановлених на цей випадок

законом. Частина 2 коментованої статті встановлює річний

строк для звернення до адміністративного суду, що пов’язане зі

специфікою правовідносин, а також повинно сприяти наданню

доказів, підвищує їх достовірність і тим сприяє встановленню

судами істини.

2.    За загальним правилом перебіг строку на звернення до
адміністративного суду починається від дня виникнення права на
адміністративний позов, тобто коли особа дізналася або могла дізнатися
про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Проте, для окремих
випадків законом може бути встановлений інший строк на звернення до
суду. Правила обчислення процесуальних строків встановлені 103 КАС
України.

3.    Згідно з рішенням Конституційного Суду України у справі

за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю
«Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення
частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове
врегулювання спорів) від 9 липня 2002 року (Справа № 1-2/2002).
юрисдикція судів розповсюджуються на всі правовідносини, що виникають у
державі, що в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так,
що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства,
юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути
обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення
законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням
суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на
судовий захист. Тому якщо законом передбачена можливість досудового
порядку вирішення спору (як правило, це звернення до вищестоящого
органу, який наділений функцією контролю і має право скасовувати
прийняті рішення) і позивач скористався цим порядком, то обчислення
строку звернення до адміністративного суду починається з дня, коли
позивач дізнався про рішення суб’єкта владних повноважень за
результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність
суб’єкта владних повноважень.

Стаття 100. Наслідки пропущення строків

звернення до адміністративного суду

1.        Пропущення строку звернення до адміністративного суду

є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови,
якщо на цьому наполягає одна зі сторін.

2.   Якщо суд визнає причину пропущення строку звернення

до суду поважною, адміністративна справа розглядається і вирішується в
порядку, встановленому цим Кодексом.

3.   Позовні заяви приймаються до розгляду адміністративним судом
незалежно від закінчення строку звернення до адміністративного суду.

1. Стаття 99 КАС України встановлює строк на звернення до
адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи. Це
може бути річний строк, або інший строк встановлений КАС України та
іншими законами, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня,
коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх
прав, свобод чи інтересів (див. коментар до вказаної статті).

Коментована стаття встановлює, що пропущення строку звернення до
адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні
адміністративного позову, проте умовою такого рішення суду є відповідна
заява іншої сторони, яка повинна бути зроблена на ім’я суду і з якої суд
може дійти висновку, що сторона наполягає на такій підставі відмови у
задоволенні позову.

КАС України надає право стороні, яка пропустила строк на звернення до
суду відновити пропущений строк у разі, якщо причини, які його
спричинили були поважними. У цьому випадку суд розглядає відповідне
клопотання, за результатами якого суд постановляє ухвалу.

2. Ухвала суду про відмову в поновленні чи продовженні пропущеного
процесуального строку може бути оскаржена особами, які беруть участь у
справі (ст. 102 КАС України). Після поновлення строку суд розглядає
адміністративний позов по суті в порядку, встановленому КАС.

Під час прийняття постанови, відповідно до п.2,ч.1 ст.161 КАС України
суд вирішує чи є фактичні дані, що стосуються пропущення строку
звернення до суду, які мають значення для вирішення справи, та докази на
їх підтвердження. Якщо зазначені фактичні дані знаходять своє
підтвердження, то це є підставою для визнання причини пропущення строку
звернення до суду поважною, та розгляду адміністративної справи в
порядку, встановленому КАС України.

Однак, незалежно від закінчення строку, звернення до адміністративного
суду приймається до розгляду адміністративним судом.

За результатами розгляду може бути прийнята постанова про відмову в
задоволенні адміністративного позову з підстав пропущення строку
звернення до адміністративного суду за умови, якщо на цьому наполягає
одна із сторін, у цій постанові суд вирішує питання про поважність
пропущення зазначеного строку. Можливе також винесення постанови за
результатами розгляду справи по суті, якщо суд дійде висновку про
поважність пропущення строку на звернення до адміністративного суду.

Стаття 101. Процесуальні строки

1.       Процесуальні строки — це встановлені законом або судом

строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії.

2.       Процесуальні строки визначаються днями, місяцями і роками, а
також можуть визначатися вказівкою на подію, яка по

винна неминуче настати.

1. Розгляд будь-якої адміністративної справи повинен відбуватися з
додержанням всіх принципів адміністративного судочинства, встановлених
законодавством, з всебічним та повним вивченням усіх обставин справи,
але при цьому він має бути своєчасним. Тобто гармонійне поєднання
розв’язання справи з додержанням норм КАС України, забезпеченням
гарантій прав і свобод учасників адміністративного процесу з найкоротшим
строком розгляду і вирішення адміністративної справи повинно бути
найважливішою ознакою адміністративного процесу.

Важливою рисою адміністративної процесуальної форми вважають її
строковість. Це означає, що процесуальні дії в адміністративному процесі
мають свої часові межі, визначені різними засобами. Процесуальний строк
— це проміжок часу, встановлений законом або судом для здійснення
процесуальних дій учасниками адміністративного процесу, судом або іншими
особами.

Коментована стаття дає змогу визначити два види строків. До першого виду
належать строки, встановлені законом, тобто визначені процесуальними
нормами. Прикладами таких строків є: строки передачі адміністративної
справи з одного суду до іншого (ст. 22 КАС України), строки на
апеляційне оскарження (ст. 186 КАС України), на касаційне оскарження
(ст. 212 КАС України), строк звернення про перегляд судового рішення за
нововиявленими обставинами (ст. 247 КАС України) та ін. В приведених
прикладах зафіксовані конкретні процесуальні строки, проте законодавець
може використовувати іншу конструкцію для визначення строків. Так, у
відповідності зі ст. 122 КАС України, адміністративна справа має бути
розглянута і вирішена протягом розумного строку, але не більше двох
місяців з дня відкриття провадження у справі. Тобто КАС України введено
нове поняття — «розумний строк», що означає найкоротший строк розгляду і
вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного
(без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та
інтересів у публічно-правових відносинах.

Другий вид містить строки, тривалість та межі яких визначає суд. При
цьому суд враховує обставини справи та зміст конкретної процесуальної
дії. Наприклад, згідно зі ст. 108 КАС України, суддя, встановивши, що
позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених законодавством,
приймає ухвалу у якій, між іншим, встановлюється строк, достатній для
усунення недоліків. Ще одним яскравим прикладом є положення, закріплене
у ст. 137 КАС України, згідно з яким суд за клопотанням відповідача
надає йому строк, достатній для підготовки до справи у зв’язку зі зміною
позивачем позовних вимог.

Процесуальні строки можуть бути класифіковані не тільки за способом
визначення, а й за іншими підставами.

Важливим визнається поділ процесуальних строків за суб’єктами вчинення
процесуальних дій на: строки, що встановлені для суду; ті, що
встановлені для учасників адміністративного процесу; ті, що встановлені
для інших осіб. Недодержання процесуальних строків тягне різні наслідки
для вказаних суб’єктів.

2. Процесуальні строки, незважаючи на спосіб їх встановлення,
визначаються днями, місяцями і роками. Наприклад, заява про апеляційне
оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти
днів з дня її проголошення (ст. 186 КАС України), адміністративна справа
має бути розглянута і вирішена протягом розумного строку, але не більше
двох місяців (ст. 122 КАС України). Тут, відповідно, строки визначаються
днями та місяцями. Строк може також визначатися вказівкою на подію, яка
повинна неминуче настати. Така подія може обумовлювати початок перебігу
процесуального строку. Наприклад, в деяких випадках речові докази
повертаються після набрання рішенням суду законної сили за клопотанням
осіб, яким належать ці докази (ст. 80 КАС України). Також подія може
обумовлювати кінець перебігу процесуального строку. Так, суд до судового
розгляду адміністративної справи вживає заходи для всебічного та
об’єктивного розгляду і вирішення справи (ст. 110 КАС України), суд до
закінчення судового розгляду справи може прийняти постанову щодо частини
позовних вимог за клопотанням особи, яка бере участь у справі (ст. 164
КАС України).

Стаття 102. Поновлення та продовження процесуальних строків

1.         Пропущений з поважних причин процесуальний строк,встановлений
законом, може бути поновлений, а процесуальний строк, встановлений
судом, — продовжений судом за клопотанням особи, яка бере участь у
справі.

2.         Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку суд
вирішує з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у
судове засідання осіб, які були належним

чином повідомлені, не перешкоджає розгляду клопотання.

3.         Ухвала суду про відмову в поновленні чи продовженні
пропущеного процесуального строку може бути оскаржена особами, які
беруть участь у справі.

1. Положення коментованої статті визначають порядок поновлення та
продовження процесуальних строків. Про поновлення процесуального строку
можна говорити тільки тоді, коли мова йде про строки, встановлені
законом і тільки за умови їх пропуску з поважних причин. Поновлення
процесуального строку означає, що суд надає дозвіл особі, яка з поважних
причин пропустила процесуальні строки вчинення окремих дій або

подачі документів, здійснити ці дії чи подати документи. Якщо ж з
поважних причин пропущено строк, встановлений судом, він може бути
продовжений. Продовження процесуального строку полягає в тому, що
суд*надає нового строку на вчинення тієї процесуальної дії, що не була
здійснена в раніше встановлені судом строки з обставин, які перешкодили
її реалізації.

Питання про поновлення або продовження процесуального строку вирішується
судом. Законодавець встановив, що підставою винесення ухвали суду
відносно поновлення або продовження процесуальних строків є клопотання
особи, яка бере участь у справі. Аналіз статті дає змогу вважати, що
законодавець передбачив можливість поновлення або продовження
процесуальних строків тільки за клопотанням осіб, які беруть участь у
справі, тобто: сторін, третіх осіб, представників сторін та третіх осіб.

Треба зазначити, що при поданні клопотання про поновлення процесуального
строку, особа, яка бере участь у справі повинна вчинити ту дію або
подати той документ, відносно яких подається клопотання.

2.         Клопотання про поновлення або продовження процесуального
строку розглядається в судовому засіданні, на яке викликаються особи,
які беруть участь у справі (сторони, треті особи,представники сторін та
третіх осіб). У відповідності зі статтею,неприбуття у судове засідання
осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду
клопотання.

3.    Виходячи зі змісту ч. З коментованої статті, можна дійти

висновку, що рішення суду відносно поновлення або продовження
процесуального строку оформлюється ухвалою. Своєю ухвалою суд може
поновити чи продовжити процесуальний строк або відмовити в поновленні чи
продовженні процесуального строку. У випадку, коли суд задовольняє
клопотання та поновлює або продовжує процесуальний строк, ухвала про це
оскарженню не підлягає. Що ж стосується ухвали суду про відмову в
поновленні чи продовженні пропущеного процесуального строку, то вона
може бути оскаржена особами, які беруть участь у справі.

V будь-якому випадку ухвала суду повинна бути законною і обґрунтованою
(див. ст. 159 КАС України та коментар до неї).

Стаття 103, Обчислення процесуального строку

1.       Перебіг процесуального строку починається з наступного

дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою
пов’язано його початок,

2.   Строк, що визначається роками, закінчується у відповідні

місяць і число останнього року цього строку.

3.   Строк, що визначається місяцями, закінчується у відповідне число
останнього місяця цього строку.

4.   Якщо закінчення строку, що визначається місяцями, при

падає на такий місяць, що відповідного числа не має, то строк

закінчується в останній день цього місяця.

5.   Останнім днем строку, який закінчується вказівкою на

певний день, вважається цей день.

6.   Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший
неробочий день, останнім днем строку є перший

після нього робочий день.

7.   Перебіг строку, закінчення якого пов’язане з подією, яка

повинна неминуче настати, закінчується наступного дня після

настання події.

8.   Останній день строку триває до двадцять четвертої години, але якщо
в цей строк слід було вчинити процесуальну дію в

суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент
закінчення цього часу.

9.   Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення позовна
заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на
пошту чи передані іншими відповідними

засобами зв’язку.

10.      Зупинення провадження в адміністративній справі зупиняє перебіг
усіх процесуальних строків у цій адміністративній справі. Перебіг
процесуальних строків продовжується з дня поновлення провадження.

1. Дотримання правил обчислення процесуальних строків є дуже важливим
для адміністративного процесу взагалі та для

забезпечення прав і свобод учасників адміністративного процесу особливо.
Своєчасне вчинення процесуальних дій судом, учасниками адміністративного
процесу та іншими особами є однією з передумов захисту прав, свобод та
інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері
публічно-правових відносин.

Вище вже було зазначено, що процесуальні строки визначаються днями,
місяцями і роками (див. коментар до ст. 101 КАС України).

Стаття, що коментується встановлює загальне правило, згідно з яким
перебіг будь-якого процесуального строку починається з наступного дня
після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано
його початок.

2. Аналіз положень статті, що коментується, дозволяє стверджувати, що
законодавець досить детально визначає правила обчислення процесуальних
строків, що визначаються днями, місяцями і роками.

Закінчення строку, що визначається роками, здійснюється у відповідні
місяць і число останнього року встановленого строку. У випадку, коли
строк визначається місяцями, він закінчується у відповідне число
останнього місяця цього строку, але якщо відповідний місяць не має
такого числа, то закінчення строку припадає на останній день цього
місяця. Останнім днем строку, який закінчується вказівкою на певний
день, вважається цей день.

Законодавець передбачив, що в усіх випадках, коли строк закінчується у
вихідний, святковий чи  інший неробочий день, останнім днем строку є
перший після нього робочий день. Також загальним правилом треба вважати
те, що останній день процесуального строку закінчується о двадцять
четвертій години, але якщо в цей строк слід було вчинити процесуальну
дію в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в
момент закінчення цього часу. Тобто, якщо суд працює до 18.00, то й
закінчення процесуального строку припадає на 18 годину.

     Строк не буде вважатися пропущеним, якщо до його закінчення позовна
заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти будуть
здані на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв’язку та це
буде підтверджено поштовою квитанцією, штемпелем або іншими
передбаченими для цього засобами.

2.    Частина 10 ст. 103 КАС України передбачає правило, у відповідності
з яким зупинення провадження в адміністративній справі зупиняє перебіг
усіх процесуальних строків у цій адміністративній справі. Про зупинення
провадження у справі суд постановляє ухвалу, проте зупинення
процесуального строку починається не з дня винесення цієї ухвали, а з
моменту виникнення тієї ж обставини, що стала підставою для зупинення
провадження в адміністративній справі. У відповідності з коментованою
статтею, а також зі ст. 156 КАС України з дня поновлення провадження у
справі перебіг процесуальних строків продовжується. Про поновлення
провадження у справі суд також постановляє ухвалу. Таким чином, час, на
який було зупинено провадження в адміністративній справі, не включається
до процесуального строку.

Стаття 104. Право на звернення до адміністративного суду

1. До адміністративного суду має право звернутися з адміні

стративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права,

свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Суб’єкт владних
повноважень має право звернутися до адміністративного суду у випадках,
встановлених законом.

1. Коментована стаття продовжує та розвиває конституційне положення про
те, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державноївлади, органів місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).

Аналіз положень КАС України дає підстави стверджувати, що поняття «право
на звернення з адміністративним позовом до адміністративного суду» та
поняття «право на адміністративний позов» можуть бути визнані тотожними.
Це пов’язано з тим, що адміністративний суд розглядає справи в порядку
позовного провадження, тобто, для того щоб порушити провадження в
адміністративній справі в адміністративному суді, до нього можна
звернутися тільки з адміністративним позовом. У ст. З КАС України
законодавець закріплює поняття адміністративного позову і визначає, що
адміністративний позов — звернення до адміністративного суду про захист
прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах (докладніше про
поняття адміністративного позову див. коментар до ст. З КАС України).

Що ж стосується поняття «право на адміністративний позов», то за своєю
структурою воно є складним і розглядається як нерозривна єдність двох
його сторін: матеріально-правової та процесуально-правової.
Матеріально-правову сторону права на адміністративний позов складає
право на задоволення адміністративного позову. Процесуально-правова
сторона знаходить своє відбиття у праві на пред’явлення
адміністративного позову. Обидві ці сторони тісно взаємопов’язані, проте
досить самостійні і не співпадають за своїм змістом. Право на
задоволення адміністративного позову — це право на позитивне вирішення
справи, на одержання захисту прав, свобод та інтересів осіб, що
звернулися до суду. Реалізація цього права обумовлена обставинами, як
матеріально-правового, так і процесуально-правового характеру. Право на
пред’явлення адміністративного позову — це право на звернення до
адміністративного суду з вимогою про захист, право на одержання реакції
від суду у вигляді порушення його діяльності з розгляду та розв’язанню
адміністративної справи; його реалізація залежить від
процесуально-правових обставин. Наявність права на задоволення
адміністративного позову встановлюється адміністративним судом в ході
адміністративного процесу, що й відбивається у постанові суду. Наявність
права пред’явлення адміністративного позову встановлюється при прийнятті
позовної заяви адміністративним судом до свого провадження. Реалізація
права на пред’явлення адміністративного позову, тобто права на
адміністративний позов у процесуальному розумінні регламентується КАС
України.

Виходячи зі змісту статті, що розглядається, правом на пред’явлення
адміністративного позову наділені усі особи, які вважають, що порушені
їх права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.
Суб’єкт владних повноваженьмає право звернутися до адміністративного
суду у випадках, встановлених законом (докладніше див. коментар до ст.
17 КАС України). Для реалізації права на пред’явлення адміністративного
позову необхідний ряд передумов. Виходячи з досліджень процесуальної
науки, вважається, що такі передумови можна класифікувати з
різноманітних підстав, але найбільш часто їх розподіляють на об’єктивні
та суб’єктивні, а також на позитивні та негативні. Що стосується
суб’єктивних та об’єктивних передумов, підставою їх визначення є їхня
залежність або незалежність від особи того, хто звертається до
адміністративного суду.

До суб’єктивних передумов належать наступні: по-перше, особа як
уявляється, повинна вважати, що її права, свободи чи інтереси у сфері
публічно-правових відносин порушені, тобто в неї повинна бути
впевненість, що її права, свободи чи інтереси потребують захисту
адміністративного суду; по-друге, наявність адміністративної
процесуальної правоздатності в особи, яка звертається до суду з
адміністративним позовом. Відповідно до ст. 48 КАС України,
адміністративна процесуальна правоздатність визнається за громадянами
України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади,
іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим,
органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами,
підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами) (див.
коментар до ст. 48 КАС України).

Об’єктивні передумови поділяються на позитивні та негативні в залежності
від того, повинні вони бути наявні або відсутні для реалізації права на
пред’явлення адміністративного позову.

Так, об’єктивною позитивною передумовою є підвідомчість позовної заяви
адміністративному суду, що закріплена ст. 17 КАС України (також див.
відповідний коментар). Негативними передумовами визнають наступні:
по-перше, якщо у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет
і з тих самих підстав відсутні такі, що набрали законної сили: постанова
суду чи ухвала су