Кареклас С., Пашковський М.І. 2004 – Кримінальне право ЄС. Адаптація
крим. та крим.-проц. зак-ва України до права ЄС
Зміст
С.Кареклас
HYPERLINK \l “bookmark0” Кримінальне право ЄС 7
HYPERLINK \l “bookmark1” Розділ 1. Вступ та окреслення теми 7
HYPERLINK \l “bookmark2” 1. Європейське право 7
HYPERLINK \l “bookmark3” 1.1. Європейський Союз 7
HYPERLINK \l “bookmark4” Історія та майбутнє договорів 8
HYPERLINK \l “bookmark5” Перша опора: Європейські Співтовариства 12
HYPERLINK \l “bookmark6” Принципи права ЄС 13
HYPERLINK \l “bookmark7” Метод Співтовариства 15
HYPERLINK \l “bookmark8” 1.1.3. Третя опора: співробітництво у сфері
охорони порядку та
правосуддя у кримінальних справах 16
HYPERLINK \l “bookmark9” Зона свободи, безпеки та справедливості 17
HYPERLINK \l “bookmark10” Правові акти 18
HYPERLINK \l “bookmark11” Міжурядовий метод 19
HYPERLINK \l “bookmark12” 1.2 Рада Європи: (“СІ 1-І та ЄКПЛ 20
HYPERLINK \l “bookmark13” 2. Що означає кримінальне право ЄС? 22
HYPERLINK \l “bookmark14” Міжнародне кримінальне право 22
HYPERLINK \l “bookmark15” Європейське кримінальне право 23
HYPERLINK \l “bookmark16” Кримінальне право ЄС 24
HYPERLINK \l “bookmark17” Розділ 2. Кримінальне право в межах Першої
опори 26
HYPERLINK \l “bookmark18” Наднаціональне кримінальне право 27
HYPERLINK \l “bookmark19” Гармонізація засобами вторинного
законодавства – правова основа в
межах Першої опори 29
HYPERLINK \l “bookmark20” Розділ 3. Співробітництво у сфері охорони
порядку та правосуддя у
кримінальних справах 32
HYPERLINK \l “bookmark21” 1. Розвиток співпраці у сфері охорони порядку
та правосуддя країн-членів
Європейського Союзу 33
HYPERLINK \l “bookmark22” Шенгенська зона 33
HYPERLINK \l “bookmark23” Еволюція від Маастрихту до Ніцци 34
HYPERLINK \l “bookmark24” 2. Співпраця органів правосуддя 37
HYPERLINK \l “bookmark25” Євроюст 38
HYPERLINK \l “bookmark26” Взаємодопомога 40
HYPERLINK \l “bookmark27” Взаємне визнання 42
HYPERLINK \l “bookmark28” Процедура екстрадиції та Європейський ордер
на арешт 43
HYPERLINK \l “bookmark29” 2.4.1. Процедура екстрадиції 43 HYPERLINK \l
“bookmark30”
2.4.2. Європейський ордер на арешт 44
HYPERLINK \l “bookmark31” 3. Співпраця органів правопорядку у рамках
Європолу 47
HYPERLINK \l “bookmark32” Конвенція про заснування Європолу 47
HYPERLINK \l “bookmark33” Амстердамський договір 49
HYPERLINK \l “bookmark34” Наближення національних норм кримінального
права 50
HYPERLINK \l “bookmark35” Тісніша співпраця 52
HYPERLINK \l “bookmark36” Розділ 4. Політика ЄС щодо окремих злочинів
54
HYPERLINK \l “bookmark37” 1. Захист фінансових інтересів ЄС 54
HYPERLINK \l “bookmark38” Нормативні акти 55
HYPERLINK \l “bookmark39” Операційний інструмент: ЄУБШ 59
HYPERLINK \l “bookmark40” Corpus Juris 60
HYPERLINK \l “bookmark41” Зелена книга про створення посади
Європейського прокурора…62
HYPERLINK \l “bookmark42” 2. Відмивання грошей 64
HYPERLINK \l “bookmark43” Заходи в межах Першої опори 66
HYPERLINK \l “bookmark44” Заходи в межах Третьої опори 69
HYPERLINK \l “bookmark45” 3. Корупція 71
HYPERLINK \l “bookmark46” Корупція в державному секторі 71
HYPERLINK \l “bookmark47” Корупція у приватному секторі 73
HYPERLINK \l “bookmark48” 4. Розповсюдження наркотиків 74
HYPERLINK \l “bookmark49” Вжиті заходи 75
HYPERLINK \l “bookmark50” Проект Рамкового Рішення 76
HYPERLINK \l “bookmark51” 5. Торгівля людьми та злочини проти дітей 78
HYPERLINK \l “bookmark52” Рамкове рішення про торгівлю людьми 79
HYPERLINK \l “bookmark53” Рамкове рішення про боротьбу з сексуальною
експлуатацією дітей та
дитячою порнографією 80
HYPERLINK \l “bookmark54” Тероризм 81
HYPERLINK \l “bookmark55” Злочини проти довкілля 86
HYPERLINK \l “bookmark56” Розділ 5. Кримінальне право в Проекті
Договору, яким приймається
Конституція для Європи 88
HYPERLINK \l “bookmark57” Основні права 90
HYPERLINK \l “bookmark58” Зона свободи, безпеки та справедливості 91
HYPERLINK \l “bookmark59” Співпраця між судовими органами 91
HYPERLINK \l “bookmark60” Співпраця між правоохоронними органами 94
М.І.Пашковський
HYPERLINK \l “bookmark61” Адаптація кримінального і
кримінально-процесуального законодавства
України до права Європейського Союзу 95
HYPERLINK \l “bookmark62” 1. Правові засади адаптації українського
кримінального і кримінально –
HYPERLINK \l “bookmark62” процесуального права до права ЄС 95
HYPERLINK \l “bookmark63” Чинники адаптації українського кримінального
та кримінально –
HYPERLINK \l “bookmark63” процесуального права України до права ЄС 95
HYPERLINK \l “bookmark65” Етапи взаємодії України з Європейським Союзом
з питань адаптації
законодавства в кримінально-правовій сфері 97
HYPERLINK \l “bookmark68” Сучасний етап 100
HYPERLINK \l “bookmark73” 2. Міжнародне співробітництво України в
кримінально-правовій сфері. 105
HYPERLINK \l “bookmark88” Взаємна правова допомога у кримінальних
справах 116
HYPERLINK \l “bookmark91” Екстрадиція 121
HYPERLINK \l “bookmark93” Передача засуджених осіб 128
HYPERLINK \l “bookmark94” Взаємодія України з міжнародними
поліцейськими організаціями 129
HYPERLINK \l “bookmark96″ 3. Протидія відмиванню „брудних” грошей в
Україні 132
HYPERLINK \l “bookmark99” Додаток 1 – Глосарій 137
HYPERLINK \l “bookmark100” Додаток 2 – Найважливіші документи та
матеріали 141
HYPERLINK \l “bookmark101” Додаток 3 – Перелік нормативних актів 142
HYPERLINK \l “bookmark102” Додаток 4 – Список рекомендованої літератури
145
HYPERLINK \l “bookmark103” Додаток 5 – Важливі вебсайти 147
HYPERLINK \l “bookmark104″ Додаток 6 – Інформація про договірну базу
України в сфері правової
допомоги і правових відносин у кримінальних справах 148
Кримінальне право ЄС
Розділ 1. Вступ та окреслення теми
Для того, щоб зрозуміти значення кримінального права Європейського Союзу
(ЄС), необхідно розглянути його походження та структуру. Більше того,
європейське кримінальне право потребує закріплення у більш широкому
визначенні європейського права та відокремлення його від понять
міжнародного кримінального права та європейського кримінального права у
ширшому сенсі.
1. Європейське право
Визначення європейського права не збігається з визначенням права ЄС.
По-перше, тому що до складу ЄС входять не усі європейські держави.
По-друге, в Європі існує декілька інших міжнародних організацій, які
також приймають нормативно-правові акти. До них належить, наприклад,
Рада Європи.
1.1. Європейський Союз
ЄС – це більше, аніж проста конфедерація країн, але він усе ж не є і
федеративною державою. По суті, він є чимось абсолютно новим та
унікальним в історичному плані. Його політична система впродовж останніх
50 років постійно еволюціонує. ЄС заснований на серії договорів – від
Паризького та Римського, підписаних у 1950-их роках, до Маастрихтського,
Амстердамського та Ніццького договорів, підписаних у 1990-х.
Відповідно до цих договорів країни-члени ЄС передають частину своїх
національних суверенних прав спільним установам, які представляють не
лише свої національні, а й спільні європейські інтереси. Договори
становлять так зване „первинне” законодавство. На їх підставі було
прийняте численне „вторинне” законодавство, яке безпосередньо впливає на
щоденне життя громадян ЄС. Воно складається, головним чином, із
регламентів, директив та рекомендацій.
Ці законодавчі акти, разом із політикою ЄС загалом, є результатом
рішень, які приймалися трьома основними інституціями: Радою ЄС (яка
представляє країни-члени), Європейським Парламентом (який представляє
громадян) та Європейською Комісією (політично незалежний орган, який
підтримує спільні європейські інтереси).
ЄС заснований на трьох опорах. Перша опора (Європейські Співтовариства)
охоплює питання, які стосуються єдиного ринку та „чотирьох свобод”, а
саме: вільного пересування осіб, товарів, послуг та капіталів через
кордони. Співпраця у межах Співтовариств також охоплює питання,
пов’язані із сільським господарством, навколишнім середовищем,
конкуренцією та торговельною політикою. Перша опора також включає
співпрацю у фіскальних та монетарних питаннях, наприклад, розвиток
Економічного та монетарного союзу (ЕМС). Друга опора складається зі
спільної зовнішньої політики та політики безпеки (СЗПБ). Третя опора на
сьогодні охоплює співробітництво у сфері охорони порядку та правосуддя у
кримінальних справах (СПС).
1.1.1. Історія та майбутнє договорів
Першим договором було створене Європейське співтовариство вугілля і
сталі (ЄСВС). Договір про ЄСВС, який набув чинності у 1952 році,
забезпечив створення спільного ринку вугілля та сталі та чітке
регулювання цих галузей промисловості. ЄСВС припинило своє існування у
2002 році. Договір, яким засновано Європейське співтовариство з атомної
енергії (Євратом) і який набув чинності у 1958 році, регулює діяльність
у сфері ядерної промисловості.
Найбільш важливе Співтовариство також було засноване у 1958 році.
Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) мало значно ширшу сферу
діяльності, аніж два попередніх. Воно мало на меті створення спільного
ринку для всіх економічних товарів та послідовне наближення політики
усіх країн-членів ЄС у цій сфері. З цією метою ЄЕС мало сприяти
гармонічному розвитку економічної діяльності, тривалому та
збалансованому розширенню, підвищенню стабільності, прискореному
підвищенню життєвих стандартів та розвитку тісніших взаємин між
країнами-членами. Положення договору мають загальний характер; вони
спрямовані на визначення рамок для їх детального застосування
інституціями Співтовариства.
Ці три договори спочатку були підписані Францією, Німеччиною, Італією,
Бельгією, Нідерландами та Люксембургом. Упродовж наступних десятиліть до
співтовариств приєдналися Данія, Ірландія, Великобританія (1973), Греція
(1981), Португалія, Іспанія (1986), Австрія, Фінляндія та Швеція (1995).
1 травня 2004 року відбулося останнє розширення, яке охопило вісім країн
Центральної та Східної Європи, а також Кіпр і Мальту.
Три Співтовариства завжди мали спільний суд (Суд Європейських
Співтовариств – Суд ЄС), а з 1965 року вони також мають спільну Комісію
та спільну Раду.
Роль європейських інституцій та зв’язки між ними були вперше змінені
Єдиним Європейським Актом у 1987 році. Так, було прийняте положення про
ширше використання процедури прийняття рішень більшістю у Раді та
запроваджена процедура співпраці для посилення ролі Парламенту. Цим
Актом було внесено зміни до Договору про ЄЕС, згідно з яким до кінця
1992 року передбачалося створення „внутрішнього ринку”.
У 1992 році юридичні рамки Співтовариств були змінені Маастрихтським
договором, який набув чинності у 1993 році. Він заснував ЄС як нову
організацію, яка базується на трьох опорах: три Співтовариства (перша
опора ЄС), спільна зовнішня політика та політика безпеки (СЗПБ – друга
опора ЄС) та співпраця у сфері правосуддя та внутрішньої справ (ПВС –
третя опора ЄС). Згідно з новим Договором про заснування ЄС (ДЗЄС)
завданням Союзу є налагодження – за допомогою послідовних та узгоджених
методів – відносин між державами-членами та їх народами. ЕЄС було
перейменоване на Європейське Співтовариство (ЄС), а також були внесені
важливі поправки в Договір про заснування Європейського Співтовариства
(ДЗЄС). Так, з того часу він включає громадянство ЄС, дає визначення
Європейського монетарного союзу (ЄМС), що детально визначає умови
запровадження та функціонування спільної валюти. Договір також розширює
компетенцію ЄС у таких питаннях, як культура, туризм, соціальна
політика. Більше того, Маастрихтський договір визнає головними
принципами законодавства ЄС основні права, які визначені в Європейській
Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, та
відповідають спільним конституційним традиціям країн-членів. Знову ж
таки, була посилена законодавча роль Парламенту.
Амстердамський договір був підписаний 2 жовтня 1997 року та набув
чинності 1 травня 1999 року. В ньому виправляються деякі недоліки
Договорів та запроваджується ряд подальших реформ. Крім того, Договір
розширює сферу компетенції ЄС, зокрема, шляхом переведення до неї з
третьої опори (ПВС) відповідальності за контроль над зовнішніми
кордонами, надання притулку, імміграцію, поводження з особами,
які не є громадянами ЄС та співпрацю у судовому вирішенні цивільних
справ. Крім того, він переглядає положення, що стосуються третьої опори
(див. далі). На інституційному рівні Договір вносить значні зміни,
спрямовані на посилення демократії в ЄС, зокрема, вимагаючи схвалення
всіх законодавчих актів як Радою, так і Парламентом. Нарешті, він надає
відповідний механізм країнам-членам, які бажають швидше за інших
просунутися на шляху європейської інтеграції (тіснішого
співробітництва).
Ніццький договір 2001 року спрямовано на реформування інституцій ЄС при
підготовці до розширення 2004 року. Основні зміни, запроваджені цим
документом, стосуються обмеження розмірів та складу Комісії, розширення
застосування принципу прийняття рішень кваліфікованою більшістю, нової
системи підрахунку голосів у Раді та забезпечення більшої гнучкості угод
про тіснішу співпрацю. Договір був ратифікований усіма країнами-членами
ЄС згідно з їх конституційними нормами та набув чинності 1 лютого 2003
року.
На Ніццький Європейській Раді у грудні 2000 року, на якій був
розроблений договір, була прийнята декларація про майбутнє ЄС та його
реформування – Ніццька Декларація. Вона закликає розпочати обговорення
майбутнього ЄС та скликати Конвент з інституційної реформи. Останній був
створений Лаекенською Європейською Радою 2001 року. Метою Конвенту було
вивчення чотирьох ключових питань майбутнього Союзу: розподілу
повноважень, спрощення договорів, ролі національних парламентів та
статусу Хартії основних прав. Інаугураційне засідання Конвенту відбулося
28 лютого 2002 року, а його робота була закінчена у березні 2003 року.
Головні зміни, передбачені проектом Конституції ЄС, яка була
представлена Конвентом 18 липня 2003 року, є наступними:
Від структури “опор” відмовились на користь єдиної міжнародної
організації, Європейського Союзу, з єдиним основним текстом та статусом
юридичної особи.
Хартія основних прав ЄС введена у проект і, таким чином, є частиною
законодавства.
Буде створено посаду Міністра закордонних справ ЄС.
Склад і розмір інституцій ЄС адаптовані до викликів, які випливають із
розширення 2004 року.
Юридичні акти, прийняті на європейському рівні, будуть називатися
Європейськими законами та Європейськими рамковими законами і одночасно
замінять на рівні ЄС регламент та директиву, а також, в межах третьої
опори, рішення і рамкові рішення. Кількість правових актів, які будуть
прийматися у ЄС, була зменшена з п’ятнадцяти до шести, спрощуючи, таким
чином, законодавчі процедури у ЄС.
Була посилена роль національних парламентів, а, відповідно, і принцип
допоміжності: вони залучені до діяльності ЄС та можуть висловлювати свої
погляди щодо справ, які представляють особливий інтерес.
1.1.2. Перша опора: Європейські Співтовариства
В межах першої опори країни-члени ЄС передали частину свого суверенітету
інституціям ЄС. Ці інституції діють незалежно від країн-членів ЄС.
Комісія має виключне право висувати пропозиції щодо дій, а Рада приймає
рішення, часто кваліфікованою більшістю. Таким чином, ці установи мають
законодавчі повноваження, тобто право приймати нормативні акти, які
стають обов’ язковими для країн-членів та їх громадян. Співпраця в межах
першої опори є частково наднаціональною, що означає, що рішення може
увійти в силу без підтримки усіх країн-членів ЄС. Те, що країни-члени
мусять виконувати рішення, прийняте більшою кількістю голосів, є
головною відмінністю ЄС від інших міжнародних організацій.
1.1.2.1. Принципи права ЄС
Перш за все, необхідно зазначити, що право ЄС превалює над національним
правом (верховенство права ЄС). Договори створили власну правову
систему, яка стає інтегрованою частиною законодавства країн-членів.
Національні суди зобов’язані застосовувати право ЄС. Країни-члени ЄС
обмежили свої суверенні права і, таким чином, створили систему права,
яка зв’ язує їх національне право і їх самих. Тому положення
внутрішнього законодавства не можуть превалювати над правом ЄС, як
незалежним джерелом права.
Виходячи з верховенства права ЄС, принцип прямої дії законодавства ЄС
означає, що право ЄС не лише накладає зобов’ язання на окремих осіб, але
й має на меті надання їм прав, які стають частиною правової системи
країн-членів ЄС. Тому положення законодавства ЄС мають пряму дію у тому
випадку, якщо вони надають громадянам особисті права, які повинні
захищатися національними судовими органами. Оскільки цей принцип має
значну силу, він потребує обмеження. Для того, щоб мати пряму дію, ці
положення повинні відповідати трьом умовам: вони повинні бути
зрозумілими та недвозначними, безумовними, та не повинні залежати від
подальших імплементаційних дій Співтовариства або національних органів
влади (правила негайного вступу в дію, або прямого застосування).
Інституції Співтовариства не мають невід’ ємних повноважень. Згідно з
принципом наданих повноважень вони мають лише ті повноваження, які їм
передали країни-члени ЄС відповідно до Договорів, та не повинні виходити
за їх межі. У статті 5 ДЗЄС зазначається:
Співтовариство буде діяти в межах повноважень, наданих йому цим
Договором, та відповідно до завдань, визначених у ньому.
Цей принцип стосується як сфери дії, так і інструментів, які
застосовуватиме Співтовариство (директива, регламент, тощо). Практичне
значення цього принципу обмежується двома факторами: по-перше, Суд
Європейських Співтовариств (Суд ЄС) тлумачить положення про надані
повноваження у ширшому сенсі, зокрема, на основі теорії наданих
повноважень: якщо ДЗЄС дає певне завдання Співтовариству, це повинно
розглядатися як надання повноважень, необхідних для виконання цього
завдання. По-друге, у статті 308 ДЗЄС закладено найширшу концепцію
теорії наданих повноважень. Інакше кажучи, вона надає інституціям право
вживати будь-який захід, необхідний для досягнення завдань
Співтовариства.
ЄС має виключну компетенцію у деяких сферах – у цих сферах рішення
можуть прийматися лише на рівні Співтовариства. В інших сферах рішення
може бути прийняте або ЄС, або країнами-членами (спільна компетенція). У
цих випадках діє принцип субсидіарності. Його метою є забезпечення, щоб
рішення приймалося якомога ближче до рівня громадян за допомогою
постійного контролю того, чи дія, вжита на рівні Співтовариства, може
бути так само ефективно вжита на національному, регіональному або
місцевому рівнях. На практиці цей принцип означає, що за винятком сфер,
у яких ЄС має виключну компетенцію, він буде діяти лише в тих випадках,
коли його заходи є більш ефективними, аніж заходи, прийняті на
національному рівні.
1.1.2.2. Метод Співтовариства
„Метод Співтовариства” – це спосіб діяльності інституцій у межах першої
опори ЄС. Будучи процедурою прийняття рішень, він базується на взаємодії
трьох автономних інституцій ЄС. Метод співтовариства має наступні
ключові риси:
Комісія має монопольне право законодавчої ініціативи щодо актів, які
представляють загальноєвропейський інтерес. Вона відіграє значну роль у
розробці, представленні та впровадженні політики ЄС.
Рада, представницький орган країн-членів ЄС, приймає зазвичай
кваліфікованою більшістю рішення, які є обов’ язковими для країн-членів
ЄС, навіть якщо вони не голосували на їх користь.
Парламент, який обирається безпосередньо громадянами ЄС, виступає у ролі
партнера при розробці законодавства або, принаймні, з ним мають
проводитись консультації.
Суд ЄС забезпечує однозначність тлумачення законодавства ЄС.
Метод Співтовариства гарантує одночасно варіативність та ефективність
заходів ЄС. Він забезпечує справедливе ставлення до усіх країн-членів
ЄС, від найменших до найбільших. Він надає засоби вирішення спорів, які
викликані різними інтересами, шляхом застосування двох ефективних
важелів: загального європейського інтересу на рівні Комісії („охоронця
Договору”), та демократичного європейського та національного
представництва, на рівні Ради та Парламенту, які разом підтримують
законодавство Союзу.
1.1.3. Третя опора: співробітництво у сфері охорони порядку та
правосуддя у кримінальних справах
Маастрихтський договір запровадив у 1993 році систему співробітництва у
сфері правосуддя та внутрішніх справ (ПВС -так звана „третя опора” ЄС).
Метою цієї міжурядової співпраці було практичне запровадження принципу
вільного пересування осіб. Вона охоплює наступні сфери: політику надання
притулку, правила перетину зовнішніх кордонів країн-членів ЄС,
імміграційну політику, боротьбу з розповсюдженням наркотиків та
міжнародним шахрайством, співпрацю судових органів у цивільних і
кримінальних справах, співпрацю правоохоронних та митних органів.
Амстердамським договором (1997) країни-члени ЄС перенесли значну частину
цих питань у новий Розділ IV ДЄС („Візи, притулок, імміграція та інші
питання, пов’ язані з вільним пересуванням осіб”), включаючи
комунітаризацію, наприклад, передачу справи, яка в інституційних рамках
Союзу розглядається з використанням міжурядового методу (друга та третя
опори), для розгляду відповідно до методу Співтовариства (перша опора).
Співробітництво у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних
справах залишилося, однак, у Розділі VI ДЗЄС, який зараз містить
чотирнадцять статей (статті
29 – 42).
Згідно з положеннями третьої опори надалі існує „місток”, який дозволяє
переміщувати сфери компетенції з Розділу VI ДЄС до Розділу IV ДЗЄС.
Процедура переміщення дуже складна і ще ніколи не застосовувалася, але
її існування передбачає, що з часом усі питання, пов’ язані з
правосуддям та внутрішніми справами, можуть вирішуватися в рамках
Співтовариства.
Якщо деякі країни-члени ЄС прагнуть просуватися швидше в певних сферах
та встановити тіснішу співпрацю, вони можуть зробити це в межах
Європейського Союзу, як визначено у новій Статті 40 ДЄС, не створюючи
окрему правову систему, як це мало місце у випадку Шенгенської угоди.
1.1.3.1. Зона свободи, безпеки та справедливості
Розділ VI ДЄС та Розділ IV ДЗЄС разом становлять правову основу зони
свободи, безпеки та справедливості, створення якої є одним з
найважливіших завдань Союзу. Вона має на меті забезпечення свободи
пересування осіб на території ЄС та більш ефективної боротьби з
організованою злочинністю і шахрайством.
Створення зони безпеки не лише забезпечує вільне пересування осіб, як це
передбачено Шенгенською системою, але й охорону основних прав та
боротьбу з усіма проявами дискримінації. Так само повинні гарантуватися
повага до приватного життя та, зокрема, захист відомостей особистого
характеру.
Зона безпеки включає боротьбу зі злочинністю, зокрема, з тероризмом,
торгівлею людьми, злочинами проти дітей, торгівлею наркотиками та
зброєю, корупцією та шахрайством. Особливо підкреслюється центральна
роль Європолу як найважливішого інструменту зростаючої співпраці між
країнами-членами ЄС, в першу чергу на операційному рівні в питаннях
співпраці органів охорони порядку.
Встановлення зони справедливості передбачає гарантування громадянам ЄС
рівного доступу до правосуддя та сприяє співпраці між судовими органами,
незважаючи на існуючі відмінності між країнами-членами ЄС. Зокрема, в
кримінальних справах вона передбачає посилення координації у
пред’явленні звинувачень та забезпечення дотримання загального принципу
правосуддя шляхом визначення мінімальних загальних правил для
кримінальних процедур та покарань. Особливе значення надається
специфічним випадкам транскордонних спорів.
1.1.3.2. Правові акти
Окрім загального повноваження визначати політику Союзу, Рада повинна
приймати заходи, необхідні для досягнення цілей СПС. Вона здійснює це,
зокрема, шляхом прийняття рамкових рішень для наближення національних
законодавств, рішень та шляхом підготовки угод, які приймаються
країнами-членами ЄС.
Рамкові рішення використовуються для наближення законодавства та
нормативних актів країн-членів ЄС. Пропозиції вносяться з ініціативи
Комісії або країни-члена ЄС і мають бути прийняті одноголосно. Вони
зобов’язують країну-члена ЄС щодо досягнення певного результату, але
залишають національним органам влади право вибору форм і методів його
досягнення.
Рішення використовуються для будь-яких інших цілей, окрім наближення
законодавства та нормативних актів країн-членів ЄС. Вони є обов’язковими
для виконання, і всі заходи, необхідні для їх впровадження на рівні
Союзу, затверджуються Радою кваліфікованою більшістю.
Базуючись на новій статті 34 ДЄС, угода приймається одноголосним
рішенням Ради після консультацій з Європейським Парламентом, а потім
ратифікується країнами-членами ЄС відповідно до їх конституційних
процедур. Після ратифікації принаймні половиною країн-членів ЄС, угода
набуває чинності у цих країнах. Суд ЄС зараз має юрисдикцію виносити
судові рішення в преюдиційному порядку щодо тлумачення угод та
вирішувати будь-які спори щодо їх застосування. Проте його роль має бути
схвалена країнами-членами ЄС. Кожна з них повинна зробити заяву, в якій
говориться, що вона приймає юрисдикцію Суду, та визначаються національні
суди, які можуть звертатися до нього.
1.1.3.3. Міжурядовий метод
Міжурядовий метод відрізняється від методу Співтовариства, розглянутого
раніше.
Він базується на принципах міжнародного права, зокрема, на системі
договорів та принципі одностайності. Суверенні права не передаються
наднаціональній організації, країни-члени ЄС вирішують незалежно, чи
вони хочуть бути стороною договору чи угоди. Міжурядовий метод
характеризується наступними ознаками:
Комісія повинна розділяти своє право ініціативи з країнами-членами ЄС.
Рада діє переважно одноголосно.
Європейський Парламент виконує виключно консультативну функцію.
Суд ЄС відіграє незначну роль.
Міжурядовий метод в межах „третьої опори” ЄС означає, що кожна
країна-член ЄС має право вето. Жодна конвенція не набуде чинності в разі
незгоди хоча б однієї країни-члена ЄС. Очевидно, що країни-члени ЄС
надають перевагу цьому методу, особливо у таких делікатних питаннях, як
внутрішні справи, надання притулку та імміграційна політика, а також у
питаннях співпраці у кримінальних справах. З іншого боку, цей метод
передбачає складні переговори, які часто закінчуються – якщо взагалі
закінчуються – найменшим спільним знаменником. Тому передача
Амстердамським договором деяких з цих сфер з міжурядового методу до
методу Співтовариства – це важливий крок уперед на шляху до подальшої
європейської інтеграції.
1.2 Рада Європи: ЄСПЛ та ЄКПЛ
Рада Європи (РЄ) була заснована у 1949 році і є, таким чином, однією з
найстаріших політичних організацій у Європі, яка на сьогодні налічує 45
країн-членів, включаючи 21 країну Центральної та Східної Європи. Вона
має свою штаб-квартиру в Страсбурзі, на північному сході Франції. РЄ
була створена з метою захисту прав людини, парламентської демократії та
верховенства права, розробки загальноєвропейських угод, які б
стандартизували правові та соціальні процедури та сприяли усвідомленню
європейської сутності, що ґрунтується на спільних цінностях та перетині
різних культур.
Найважливіший документ РЄ – Європейська конвенція прав людини (ЄКПЛ) –
був розроблений у 1949 році під значним впливом Загальної Декларації
прав людини 1948 року. Вона гарантує ряд основних прав та свобод, таких
як право на життя, заборону тортур, заборону рабства та примусової
праці, право на свободу та безпеку, право на справедливий суд, заборону
покарання поза межами закону, право на повагу до особистого та сімейного
життя, свободу думки, совісті та релігії, свободу висловлювання, свободу
зборів та організацій, право одружуватися, право на ефективне лікування,
заборону дискримінації.
З метою ефективного виконання зобов’ язань, які виникають з ЄКПЛ, у 1955
році було запроваджене право на індивідуальне звернення. Звернення
можуть прийматися від фізичних осіб, недержавних організацій або груп
осіб за умови, що відповідне порушення закону стосується їх
безпосередньо. Справа може бути розпочата лише проти державних органів
влади, а не проти приватних осіб або структур.
Система захисту прав людини Ради Європи спочатку складалася з Комісії з
прав людини, яка приймала та розглядала скарги про порушення прав
людини, та Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), який виносив рішення
зі справ, направлених до нього Комісією. Також існує Комітет Міністрів
РЄ, який складається з міністрів закордонних справ країн-членів.
Збільшення надходження справ викликало необхідність реформування
системи. 1 листопада 1998 року була розпущена Комісія та створений
єдиний постійний суд. Спрощена структура скоротила тривалість процедур
та посилила судовий характер системи. Судді, які обираються на
шестирічний строк, не представляють жодну державу і діють незалежно.
Коли Суд встановлює порушення ЄКПЛ, він має право наказати
державі-правопорушнику виплатити справедливу компенсацію. Якщо в
результаті судового рішення виникає необхідність у внесенні змін до
внутрішнього законодавства, держава-правопорушник є вільною у виборі
заходів, необхідних для приведення його у відповідність до зобов’ язань,
що виникають з ЄКПЛ.
Питання приєднання Європейського Співтовариства/
Європейського Союзу до системи захисту прав людини РЄ
піднімалося неодноразово. Проте у 1996 році у висновку Суду
ЄС було зазначено, що ЄС не може приєднатися до Конвенції
через те, що ДЗЄС не передбачає жодних повноважень
приймати нормативні акти або укладати міжнародні договори з
питань прав людини і тому таке приєднання вимагає внесення
поправок у Договір. Проте Амстердамський договір (стаття 6 (2)
ДЄС) встановив вимогу поваги до основних прав, гарантованих
ЄКПЛ. Щодо взаємозв’язку між двома судами, прийнята Судом
ЄС практика щодо включення принципів ЄКПЛ у право Союзу,
зробила можливим дотримання у їх роботі послідовності та
незалежності. Додатково до статті 6 (2) ДЄС
Європейський Союз розробив власну Хартію основних прав, яка була
включена у Конституцію ЄС.
2. Що означає кримінальне право ЄС?
Темою цього посібника є кримінальне право ЄС. Воно потребує
відокремлення від міжнародного кримінального права та Європейського
кримінального права у широкому значенні.
2.1. Міжнародне кримінальне право
Існують різні типи міжнародного кримінального права.
Перш за все, існує необхідність у нормах, які б встановлювали, який суд
має юрисдикцію та законодавство якої країни потрібно застосовувати, коли
злочин стосується більше, ніж однієї країни. Наприклад, якщо громадянина
Німеччини було вбито у Франції, хто повинен приймати рішення і на яких
підставах? Рішення приймається на основі або національного
законодавства, або двосторонніх угод. Буде застосовуватися кримінальне
законодавство однієї із зацікавлених держав, а юрисдикцію матиме один з
національних судів (національне міжнародне кримінальне право).
По-друге, існує галузь права, яку можна назвати регіональним
кримінальним правом: група країн (принаймні три) якогось регіону
погоджуються встановити спільні правила щодо застосування кримінального
або кримінально-процесуального законодавства.
Нарешті, існує загальне міжнародне кримінальне право, тобто всі норми
міжнародного права, що стосуються кримінальних справ і які
застосовуються у випадку скоєння міжнародних злочинів. Міжнародні
злочини, до яких належать злочини проти миру, воєнні злочини та злочини
проти людства, є діями або бездіяльністю, які завжди визнаються
злочинними, та мають настільки велике міжнародне значення, що не можуть
бути залишені в межах юрисдикції держави, де були скоєні ці злочини.
Перші міжнародні кримінальні суди були створенні союзниками з метою
покарання тих, хто порушував права людини під час Другої світової війни.
Останнім часом Радою Безпеки ООН створювалися так звані “спеціальні
трибунали” для колишньої Югославії (МКТЮ), Руанди (МКТР) та Сьєра Леоне
(МКТСЛ) для розгляду справ проти осіб, які підозрюються у скоєнні
міжнародних злочинів на цих територіях протягом певного періоду часу.
Після 50-річного обговорення та розробки документів щодо необхідності
створення міжнародних кримінальних судів, 17 липня 1998 року був
затверджений Римський статут Міжнародного кримінального суду, який набув
чинності 1 липня 2002 року. Статутом було створено „незалежний постійний
Міжнародний кримінальний суд, який взаємодіє із системою Організації Об’
єднаних Націй та юрисдикція якого поширюється на найбільш серйозні
злочини, які є предметом занепокоєння всього міжнародного
співтовариства”.
2.2. Європейське кримінальне право
Європейське кримінальне право є регіональним кримінальним правом. Його
можна дефініювати як спільне визначення всіх суттєвих кримінальних
стандартів та процедур, які витікають з права та практики ЄС
(європейське законодавство у більш вузькому значенні) та РЄ (європейське
законодавство у більш широкому значенні), та має на меті значною мірою
гармонізувати національне кримінальне законодавство.
РЄ робить свій внесок у гармонізацію кримінального законодавства та
забезпечення більш ефективнішої співпраці своїх країн-членів у
кримінальних справах шляхом подання та укладення міжнародних договорів,
а також здійснює значну дорадчу та консультативну діяльність.
Гарантії ЄКПЛ та рішення ЄСПЛ встановили стандарти прав людини,
включаючи гарантії кримінальних процедур, які поважають в усьому світі.
2.3. Кримінальне право ЄС
При розгляді Європейського кримінального права необхідно виділяти два
рівні.
Європейське Співтовариство, що є частиною першої опори Європейського
Союзу, є наднаціональною організацією, чиї дії переважно базуються на
так званому методі Співтовариства (див. вище). Оскільки Європейське
Співтовариство з самого початку було і досі є міжнародною організацію з
переважно економічними цілями та компетенцією, воно не має правових
повноважень у галузі кримінального права у вужчому значенні, тобто
законодавства, яке передбачає ув’язнення та неадміністративні санкції.
ДЗЄС передбачає лише адміністративні штрафи з метою захисту фінансових
інтересів Співтовариства. Для посилення боротьби з шахрайством було
створено Європейське управління у справах боротьби з шахрайством –
(ЄУБШ); обговорюється питання заснування Європейської Прокуратури.
Більше того, експертами з європейського кримінального права був
розроблений проект Європейського кримінального кодексу (Corpus Juris).
Окрім захисту фінансових інтересів, законодавство Європейського
Співтовариства має значний вплив на національне кримінальне право
країн-членів та гармонізує його шляхом надання рекомендацій,
застосування принципу лояльної співпраці та за допомогою регламентів та
директив.
Третя опора Європейського Союзу, як пояснювалося раніше, – це механізм,
який забезпечує політичну та міжурядову співпрацю та функціонує
відповідно до норм міжнародного права. Гармонізація самостійного
кримінального права стосовно організованої злочинності,
тероризму та незаконного розповсюдження наркотиків здійснюється через
рамкові рішення та угоди. У сфері охорони порядку та правосуддя, з
одного боку, було створено Європейське управління поліції (Європол), яке
стало правонаступником Європейського управління з питань боротьби з
наркотиками (ЭУБН), а з іншого боку, було створене Європейське
управління співпраці судових органів (Євроюст). Нарешті, було
гармонізовано нормативні акти про взаємодопомогу, зокрема, стосовно
екстрадиції, та вирішено запровадити Європейський ордер на арешт.
Розділ 2. Кримінальне право в межах Першої опори
На час заснування ЄС кримінальне право не відігравало жодної ролі. Цілі
Співтовариства були виключно економічними; держави-засновники не бачили
необхідності у кримінальних положеннях. Більше того, навіть якщо б вони
усвідомлювали їх необхідність, намагання країн-членів ЄС зберегти
незалежність у питаннях кримінального права були б занадто сильними. Тим
не менш, поглиблення європейської інтеграції та передача все більшої
компетенції Співтовариству поставили перед державами-членами нові
завдання. Право вільного пересування та проживання на території
країн-членів ЄС (стаття 18 (1) ДЗЄС), яке обумовило відкриття кордонів,
сприяло європеїзації злочинності. Транснаціональна злочинність
використовувала існуючі прогалини та недоліки у транскордонному судовому
переслідуванні. Національне кримінальне законодавство було спрямоване
лише на попередження завдання шкоди національним інтересам. Наприклад,
махінації з субсидіями спочатку стосувалися лише субсидій, наданих
національними органами влади. Однак, із запровадженням системи субсидій
в ЄС виникла необхідність захисту проти шахрайства на європейському
рівні.
ЄС не має інтегрованого механізму імплементації своїх нормативних актів
(виняток становить конкурентне право ЄС). Тому їх дотримання у
державах-членах залежить від національного права. Стаття 10 (1) ДЗЄС
містить основу цього зобов’язання країн-членів ЄС:
Країни-члени ЄС вживатимуть усіх необхідних заходів, загальних або
спеціальних, для забезпечення виконання зобов’язань, які витікають з
цього Договору або є результатом дій, вжитих інституціями
Співтовариства. Вони будуть сприяти досягненню завдань Співтовариства.
Зобов’язання країн-членів ЄС імплементувати законодавство ЄС у разі
необхідності також засобами кримінального права було вперше визнано
Судом ЄС у 1989 році в рішенні, відомому як “Грецька кукурудзяна справа”
(“Greek maize case”). Факти, які складали основу цієї справи, були
наступними: Греція – країна-член ЄС – імпортувала кукурудзу
югославського походження, задекларувавши її як грецьку. Тому власті
міста Гент (Бельгія), де розвантажувався пароплав з кукурудзою, не
наклали сільськогосподарське мито, яке має сплачуватися за товари, які
імпортуються з країн, які не є членами ЄС. Греція не вжила заходів для
сплачення цього мита і не відкрила кримінальне або дисциплінарне
провадження проти шахраїв.
Суд ЄС підкреслив зобов’ язання країн-членів ЄС
Забезпечити, зокрема, що порушення законодавства Співтовариства
караються за матеріальних та процесуальних умов, які є аналогічними до
тих, які застосовуються до порушень національного права того ж
походження і які, в будь-якому випадку, роблять покарання ефективним,
відповідним та переконливим. Національні органи влади повинні діяти,
стосовно порушень законів Співтовариства, з такою самою старанністю, яку
вони виявляють для забезпечення впровадження відповідних національних
законів.
Оскільки зобов’язання, які витікають зі статті 10 ДЗЄС (див. вище), не
були виконані – застосування та ефективність права ЄС були у небезпеці.
Оскільки Співтовариство не має можливостей забезпечити накладання
податку самостійно, воно залежить від співпраці та лояльності
країн-членів. Обкладання податками з метою просування товарів з
країн-членів ЄС було б неефективним, якщо б країни-члени ЄС не змогли
співпрацювати.
1. Наднаціональне кримінальне право
ЄС не має законотворчих повноважень у сфері кримінального права у
вузькому розумінні, тобто повноважень приймати нормативні акти, які
передбачають ув’язнення та неадміністративні санкції. ДЗЄС не містить
положення стосовно цієї сфери законодавства. Тим не менш, ЄС до певної
міри має компетенцію накладати адміністративні штрафи, наприклад, в
антимонопольному праві. Нова стаття 280(4) ДЗЄС, яка встановлює, що
Рада вживає необхідні заходи у сферах попередження та боротьби проти
шахрайства, яке впливає на фінансові інтереси Співтовариства, маючи на
меті забезпечити ефективний та еквівалентний захист у державах-членах.
Ці заходи не стосуються застосування національного кримінального
законодавства чи діяльності національних судових установ.
не змінює цю ситуацію. Не дивлячись на те, що це положення є важливим
етапом у розвитку на шляху до наднаціонального кримінального права, з
нього не може витікати первинна компетенція ЄС. Якби країни-члени ЄС
захотіли передати частину своїх суверенних прав у такій важливій сфері,
як кримінальне право, це положення було б більш чітким. Натомість, друге
речення наведеного вище пункту показує, що право ЄС продовжує залежати
від імплементації у національне законодавство. Так, інституції ЄС можуть
на основі статті 280(4) ДЗЄС вжити заходів з метою захисту своїх
фінансових інтересів, проте їх впровадження та виконання залишаються в
руках країн-членів ЄС.
Дати відповідь на питання, чому досі така компетенція не була передана,
досить легко. Кримінальні покарання, такі як ув’ язнення та
неадміністративні штрафи, є, безумовно, найглибшим втручанням в особисту
свободу громадян. Тому існує необхідність дуже суворого демократичного
захисту: наприклад, присудження ув’ язнення може бути виправдане, якщо
порушений закон був прийнятий демократичним парламентом (“Nullum crimen,
nulla poena sine lege parlamentarid” – ні злочину, ні покарання без
парламентського закону). Це гарантовано національними парламентами
державчленів ЄС; Європейський Парламент, натомість, не має такого ж
рівня демократії. Більше того, кримінальне право становить ядро
національного суверенітету країн-членів ЄС та є його символом, і ЄС
повинен це поважати. Після внесення змін до ДЗЄС завдання Європейського
Парламенту стали більш важливими, і, відповідно, збільшилась його
демократична легітимність. Проект Конституції також надає Парламенту
більш важливу роль. Таким чином, забезпечена основа майбутньої передачі
компетенції у галузі кримінального права.
Що означає недостатність наднаціональної компетенції ЄС у галузі
кримінального права? Загалом це означає, що особа, яка скоїла вбивство
або вкрала автомобіль у Німеччині або Франції, не може бути покарана ЄС,
а лише країною, де вона скоїла злочин. Не існує такого поняття як
Європейський кримінальний кодекс. Виходячи виключно із національних
інтересів, в ньому взагалі немає потреби, оскільки правопорушення можуть
бути ефективно покарані самими країнами-членами ЄС. Тим не менш, як це
буде пояснено далі, існування домінуючих фінансових інтересів ЄС вимагає
їх захисту засобами кримінального права.
2. Гармонізація засобами вторинного законодавства – правова основа в
межах Першої опори
Перш за все гармонізацію національного законодавства потрібно відрізняти
від зобов’язання його асиміляції, накладеного на країн-членів ЄС
(відповідно до коментарю Суду ЄС) статтею 10 ДЗЄС. Принцип асиміляції
передбачає, що національне законодавство захищає інтереси ЄС так само,
як національні інтереси.
Щодо фінансових інтересів ЄС, цей принцип викладений у статті 280(2)
ДЗЄС:
“Країни-члени ЄС вживатимуть такі ж заходи проти шахрайства, що впливає
на фінансові інтереси Співтовариства, які вони приймають проти
шахрайства, яке впливає на їх власні фінансові інтереси”.
Звичайно, цей принцип не гарантує більшої ефективності боротьби проти
шахрайства, яке завдає збитків ЄС. Оскільки правила ЄС забезпечують
різні рівні захисту національних інтересів, це також стосується і
інтересів Співтовариства. Тому асиміляція представляє захід нижчого
рівня у порівнянні з гармонізацією.
Стаття 280(4) ДЗЄС не забезпечує достатньої правової бази для
гармонізації національного кримінального законодавства, оскільки вона
обмежується заходами, які захищають фінансові інтереси Співтовариства.
Більше того, виходячи з її другого речення, це положення стосується лише
накладання адміністративних санкцій. Тим не менш, у 2001 році Комісія
висунула на підставі статті 280 пропозицію щодо прийняття Директиви про
захист фінансових інтересів Співтовариства засобами кримінального
законодавства. Оскільки Директива ще досі обговорюється та у зв’язку з
тим, що вона лише включає більшість положень Конвенції про захист
фінансових інтересів ЄС 1995 року та її протоколів, які будуть
розглянуті далі, це питання більше не буде розглядатися в цьому розділі.
Стаття 95 ДЗЄС
Рада вживає заходів для зближення положень, викладених у законах,
нормативних або адміністративних актах держав-членів, які мають на меті
створення та функціонування внутрішнього ринку.
дозволяє гармонізацію правил, пов’ язаних зі створення та
функціонуванням Спільного ринку. Хоча не можна заперечувати, що
шахрайство з бюджетом Співтовариства має значний вплив на економічний
розвиток, Суд ЄС заявив, що цей причинно-наслідковий зв’ язок не є
найважливішим. Тому навіть гармонізація норм, які стосуються
шахрайства, не може ґрунтуватися на цьому положенні, вже не кажучи про
кримінальне законодавство в цілому.
Стаття 308 ДЗЄС
Якщо під час функціонування спільного ринку виникає потреба у діях з
боку Співтовариства з метою досягнення однієї з цілей Співтовариства, і
якщо цей Договір не надає для цього необхідних повноважень, Рада […]
вживає відповідних заходів.
дозволяє ЄС вживати заходів у контексті спільного ринку згідно з теорією
наданих повноважень, розробленою Судом ЄС. Це може розглядатися як
пом’якшення принципу присвоєння повноважень. Він може застосовуватися у
тому випадку, коли ЄС не має компетенції вживати певний захід, але він є
необхідним для досягнення цілей, визначених у ДЗЄС, або для ефективного
виконання спеціально переданого йому повноваження. Проте, стаття 308
ДЗЄС визначає сферу дій, компетенція у якій була передана ЄС.
Розділ 3. Співробітництво у сфері охорони порядку та правосуддя у
кримінальних справах
Після внесення поправок до Амстердамського договору третя опора ЄС
охоплює співробітництво у сфері охорони порядку та правосуддя у
кримінальних справах (СПС). Метою СПС є забезпечення високого рівня
безпеки громадян ЄС у межах зони свободи, безпеки та справедливості. Це
має бути досягнуто шляхом попередження та боротьби зі злочинами, до яких
належать тероризм, торгівля людьми та злочини проти дітей, незаконне
розповсюдження наркотиків та зброї, корупція та шахрайство. З цією метою
країни-члени ЄС розробили спільні дії у сфері співпраці органів
правопорядку та судових органів у кримінальних справах у межах правових
рамок Розділу VI ДЄС (статті 29 – 42).
Стаття 29(2) ДЄС передбачає необхідні заходи та організаційну структуру:
більш тісну співпрацю між органами охорони правопорядку, митними
структурами та іншими компетентними органами держав-членів між собою
безпосередньо та у межах Європейського управління поліції (Європол)…
більш тісну співпрацю між судовими органами влади та іншими
компетентними органами держав-членів, включаючи співпрацю в межах
Європейського управління співпраці судових органів (“Євроюст”)…,
зближення, за необхідності, норм кримінального права країн-членів ЄС.
Після презентації еволюції політики ЄС у цій сфері будуть розглянуті
різноманітні правові інструменти, що роблять можливою співпрацю
країн-членів ЄС.
1. Розвиток співпраці у сфері охорони порядку та правосуддя країн-членів
Європейського Союзу
Одним з перших кроків, зроблених деякими країнами-членами ЄС, було
створення Шенгенської зони, яка передбачає співпрацю органів охорони
порядку. З укладанням Маастрихтського договору була створена міжурядова
третя опора ЄС, яка охоплює сфери співпраці органів охорони порядку та
правосуддя.
1.1. Шенгенська зона
14 червня 1985 року 5 країн-членів ЄС (Німеччина, Бельгія, Франція,
Люксембург та Нідерланди) підписали Шенгенську угоду, яка була згодом
доповнена Шенгенською конвенцією від 19 червня 1990 року. Таким чином,
вони заснували міжурядову систему права, відмінну від тієї, яка була
створена у межах правових рамок ЄС.
Шенгенська угода має на меті поступову ліквідацію перевірок на кордонах
з метою сприяння вільному пересуванню осіб та обігу товарів. Ця
ліквідація перевірок має бути компенсована коригуючим механізмом, який
має на меті уникнення „дефіциту безпеки”. Іншими словами, її метою є
розвиток співпраці органів охорони порядку та судочинства, включаючи
взаємну правову допомогу, екстрадицію та передачу судових рішень з
кримінальних справ. Ця система права не конкурує з системою права
Європейського Союзу, а, скоріше, створює „лабораторію” для його
роботи. Італія, Іспанія,
Португалія, Греція, Австрія, Данія, Фінляндія та Швеція приєдналися до
цієї зони протягом 1990-их років. Ісландія та Норвегія, не будучи
членами ЄС, також є учасниками Конвенції.
Заходи співпраці шенгенських органів охорони порядку, які забезпечують
взаємодопомогу та прямий обмін інформацією між поліцейськими службами,
спостереження за кордонами та переслідування підозрюваних, покращили
комунікаційні зв’язки та обмін інформацією між центральними
правоохоронними органами. Крім того, Шенгенська інформаційна система
(ШІС), комп’ ютерна база даних, доступ до якої мають усі країни-члени,
діє з 1995 року як засіб поглиблення співпраці між органами
правопорядку. ШІС можуть користуватися органи охорони порядку,
прикордонні служби та, частково, органи, відповідальні за надання віз та
дозволів на проживання. Вона дає можливість своїм користувачам проводити
перевірку осіб та об’ єктів як на зовнішніх кордонах, так і на території
держав, які входять до Шенгенської зони. Завдяки ШІС підрозділи органів
охорони порядку можуть з’ ясувати на місцях, чи розшукується особа або
об’ єкт і чому, які пріоритетні заходи необхідно вжити та, коли це
необхідно, чи є ця особа небезпечною або озброєною.
Шенгенська угода остаточно набрала чинності 26 травня 1995 року.
1.2. Еволюція від Маастрихту до Ніцци
Не дивлячись на те, що перші кроки були зроблені протягом 1980-их років
(наприклад, Шенгенська конвенція та політична співпраця, запроваджена
Єдиним Європейським Актом 1985 року), вперше співробітництво органів
охорони порядку та правосуддя у законодавчому порядку було затверджено у
Розділі VI ДЄС відповідно до Маастрихтської редакції 1992 року. Так
звана „третя опора” ЄС регулює питання правосуддя та внутрішніх справ:
надання притулку, імміграційну політику, боротьбу з наркоманією,
міжнародним шахрайством, співпрацю судових органів у кримінальних і
цивільних справах, співпрацю митних органів та органів охорони порядку.
Ці питання розглядаються як сфери спільних інтересів: Договір зобов’язує
країни-члени ЄС консультуватися, співпрацювати та узгоджувати їхні дії у
цій сфері. Тому було створено Раду Міністрів внутрішніх справ та
юстиції, у яку входили відповідні міністри країн-членів. її рішення
приймаються одноголосно та повинні бути ратифіковані країнами-членами ЄС
згідно з їх конституційними нормами.
До її правового інструментарію належать спільні дії, спільні позиції, а
також конвенції.
Спільні дії мають на меті координацію політики країн-членів ЄС від імені
ЄС або в рамках ЄС у випадках, коли в результаті масштабу чи наслідків
дії, яка передбачається, цілі ЄС можуть бути досягнуті більш ефективно
спільними діями, ніж самостійними діями країн-членів.
Спільна позиція дозволяє Раді визначити підхід Союзу до будь-якої
специфічної проблеми. Країни-члени ЄС повинні у повній мірі виконувати у
своїй внутрішній та зовнішній політиці рішення, які прийняті одноголосно
на засіданнях Ради.
Конвенція є найважливішим інструментом Ради. Наприклад, Конвенція від 10
березня 1995 року про екстрадицію, Конвенція про захист фінансових
інтересів ЄС від 26 липня 1995 року та Конвенція про екстрадицію 1996
року між країнами-членами Європейського Союзу мали великий вплив на
європейську інтеграцію у відповідних сферах діяльності. Для їх
імплементації країни-члени ЄС повинні ратифікувати Конвенції відповідно
до своїх конституційних норм.
Незважаючи на значний прогрес, існуюча на той час співпраця в межах
“третьої опори” була піддана критиці. Було досягнуто консенсусу щодо
необхідності впровадження більш ефективних положень для посилення
структур, які забезпечують співпрацю, та щодо включення у сферу
компетенції Співтовариства питань, пов’язаних з контролем осіб (надання
притулку, імміграція та перетин зовнішніх кордонів). Тому Маастрихтський
договір забезпечив можливість включення деяких питань, охоплених
Розділом VI ДЄС, у рамки Співтовариства. Ця процедура, відома як
„місток”, або “passerelle”, вимагала одноголосного прийняття рішення у
Раді та ратифікації кожною країною-членом ЄС у відповідності до її
національних конституційних норм.
Амстердамський договір реорганізував співпрацю у сфері правосуддя та
внутрішніх справ і визначив за її мету встановлення зони свободи,
безпеки та справедливості. Питання правосуддя та внутрішніх справ були
поділені між першою та третьою опорами. До першої опори було додано
новий Розділ IV ДЗЄС („Візи, притулок, імміграція та інші питання,
пов’язанні з вільним пересуванням осіб”). Новий Розділ VI ДЄС відтоді
охоплює менше питань, але його завдання окреслені більш чітко, а саме:
встановити тіснішу співпрацю між органами охорони порядку, митними
органами та органами правосуддя. Спільну дію замінили рішення та рамкове
рішення, визначені у Розділі VI ДЄС. Вони є більш зобов’ язуючими та
офіційними, і тому мають забезпечити більшу ефективність діяльності в
межах реорганізованої третьої опори.
Протокол до Амстердамського договору регулює включення положень
Шенгенської угоди до першої та третьої опор, доповнене інтеграцією
інституцій. Рада прийняла на себе повноваження Шенгенського виконавчого
комітету, а Генеральний секретаріат Ради зайняв місце Шенгенського
секретаріату. Ірландія та Великобританія не є учасниками угоди, але
відповідно до Протоколу до Амстердамського договору вони можуть приймати
участь у деяких або усіх діях, що передбачені положеннями цієї угоди,
якщо 13 країн-членів, які є учасниками цієї угоди, та представник уряду
зацікавленої країни одноголосно схвалять у Раді таке рішення. У 2000
році таке голосування відбулося щодо Великобританії, а у 2002 році щодо
Ірландії.
Ніццький договір поширює процедуру прийняття рішень кваліфікованою
більшістю на деякі сфери правосуддя та внутрішніх справ, передані у
рамки Співтовариства, наприклад, на вільне пересування осіб. Тим не
менш, питання, що належать до третьої опори, досі вимагають
одноголосного рішення. Крім того, зміни, внесені Ніццьким договором,
зробили процедуру тіснішої співпраці в межах третьої опори менш
зарегульваною, ніж раніше. Нарешті, в ДЄС була посилена співпраця в
галузі правосуддя з метою створення основи для заснування та діяльності
Євроюсту.
2. Співпраця органів правосуддя
Співпраця органів правосуддя країн-членів ЄС є частиною створення зони
свободи, безпеки та справедливості. Згідно зі статтею 31(1) ДЄС спільні
заходи у цій сфері будуть охоплювати:
налагодження та зміцнення співпраці між компетентними міністерствами та
судовими органами держав-членів, включаючи співпрацю через Євроюст, щодо
внесення та ухвалення відповідних рішень;
спрощення процесу екстрадиції між державами-членами;
забезпечення узгодженості правових норм і процедур, характерних для
окремих держав-членів;
запобігання конфліктам щодо визначення сфери повноважень держав-членів;
послідовне прийняття заходів, що встановлюють мінімальні правила
стосовно складових елементів кримінальних діянь та покарань у сфері
організованої злочинності, тероризму та незаконного розповсюдження
наркотичних речовин.
З цією метою було створене Європейське управління співпраці судових
органів (Євроюст). Основою співпраці судових органів влади країн-членів
є принципи взаємодопомоги та взаємного визнання. Ці принципи були
посилені шляхом заснування інституту Європейського ордера на арешт, що
замінив інститут екстрадиції.
2.1. Євроюст
Євроюст – управління, яке об’єднує національних прокурорів або
співробітників органів охорони порядку відповідної компетенції, – було
створено у березні 2001 року як тимчасову структуру (“Рго-Еиго)ШҐ’).
Нинішній Євроюст розпочав свою роботу у 2003 році у Гаазі. Його
завданням є посилення боротьби з організованою злочинністю шляхом
координації національних розслідувань та пред’ явлення обвинувачень. З
цією метою співробітники Євроюсту продовжують одночасно перебувати
співробітниками національних організацій, з яких вони прийшли в
управління.
Згідно зі статтею 31(2) ДЄС Рада сприятиме співпраці судових органів
шляхом:
забезпечення можливості Євроюсту здійснювати належну координацію між
національними судовими органами країн-членів ЄС;
забезпечення підтримки Євроюсту в розслідуванні кримінальних справ у
випадках серйозних транскордонних злочинів, зокрема, у випадку
організованої злочинності, враховуючи, зокрема, аналіз ситуації,
проведений Європолом;
сприяння тіснішій співпраці між Євроюстом та Європейською судовою
мережею, особливо з метою полегшення виконання судових доручень та
запитів про екстрадицію.
Незважаючи на те, що Євроюст є незалежною структурою зі статусом
юридичної особи з власним бюджетом, та, відповідно, у своїй оперативній
діяльності не підпорядкований інституціям ЄС, Комісія повністю
ознайомлена з роботою Євроюсту. Крім того, президент Євроюсту повинен
щорічно звітувати перед Радою. Певні рішення, наприклад, призначення
президента Євроюсту, ухвалення процедурних норм та угод з третіми
країнами або міжнародними організаціями, не можуть бути прийняті без
схвалення Радою. Більше того, Євроюст фінансується з бюджету ЄС, яким
розпоряджається Комісія. Використання бюджету Євроюсту перевіряється
Радою, Європейським Парламентом та Рахунковою Палатою.
Євроюст виконує різні завдання. Він надає термінові юридичні
консультації та допомогу слідчим, прокурорам та суддям різних
країн-членів ЄС, які займаються транскордонними справами. Він допомагає
прокурорам і суддям отримувати інформацію від іншої країни-члена ЄС при
розслідуванні транскордонних злочинів. Він може також готувати судові
доручення з запитами про надання інформації або розслідування, які мають
бути проведені відповідними установами іншої країни-члена ЄС, та
направляти їх для опрацювання до відповідних органів. Він допомагає і
співпрацює з Європейським управлінням боротьби з шахрайством
(ЄУБШ) у справах, які стосуються фінансових інтересів Співтовариства.
Крім того, Євроюст може надавати рекомендації національним органам щодо
впровадження певних заходів, таких як ініціювання та/або координація
розслідування або формування слідчих команд. Однак, Євроюст не має
повноваження розпочинати або проводити розслідування самостійно.
Ця нова установа ніяким чином не змінює національні закони, ані
намагається їх гармонізувати. Метою її роботи є надання допомоги
національним суддям та прокурорам у розслідуванні транскордонних справ,
працюючи паралельно з Європейською судовою мережею (ЄСМ), яка розпочала
свою діяльність у 1998 році. ЄСМ є децентралізованою мережею юристів та
суддів ЄС, які працюють над кримінальними справами. Вона допомагає їм
здійснити швидкий та ефективний обмін інформацією. ЄСМ має офіси в усіх
країнах-членах ЄС. Євроюст також співпрацюватиме з Європолом, центром ЄС
з координації та обміну інформації, у якому працюють співробітники
правоохоронних та митних органів (див. далі).
З метою здійснення нагляду за обробкою даних та забезпечення інформації
у Євроюсті був створений Спільний наглядовий орган, який складається з
суддів або незалежних фахівців з країн-членів ЄС.
2.2. Взаємодопомога
Взаємодопомога – це принцип міжнародного права, який означає, що дві або
більше країни погоджуються співпрацювати у певній сфері. Він
використовується у тому випадку, коли країна не може продовжувати
розслідування або процедуру своїми власними силами та потребує допомоги
іншої країни, наприклад, при заслуховуванні свідків або проведенні
стеження за особами, які перебувають на території іншої країни.
Взаємодопомога між країнами-членами ЄС ґрунтується на Конвенції про
взаємодопомогу у кримінальних справах 2000 року, схваленій Радою
відповідно до статті 34 ДЄС. Вона має на меті посилення та удосконалення
співпраці між судовими органами, органами охорони порядку та митними
органами в межах Союзу, а також Норвегії та Ісландії. Конвенція мала
доповнити інші існуючі угоди, такі як Конвенцію РЄ про взаємну допомогу
в кримінальних справах 1959 року та Протокол до неї про взаємодопомогу у
кримінальних справах 1978 року, Договір про заснування Бенілюксу 1962
року та Шенгенську конвенцію 1990 року.
Згідно з Конвенцією країна, яка отримує запит, повинна виконати всі
формальності та процедури, визначені країною, яка подає запит. Так,
прохання про взаємодопомогу може бути направлене в таких випадках:
передача об’єктів, які мають відношення до злочинів, переміщення
свідків, заслуховування свідків за допомогою відео- або телефонної
конференції, створення спеціальної спільної слідчої групи, а також
перехоплення телекомунікаційних повідомлень.
Для того, щоб урівноважити розширені повноваження щодо проведення
слідчих дій, Конвенція встановила наступну умову, а саме: засоби
взаємодопомоги повинні поважати основні права, гарантовані кожною
країною-членом ЄС та ЄКПЛ.
Через відмінності у національних процедурах у деяких випадках
інформація, зібрана в одній країні-члені ЄС, не може бути використана в
іншій країні, тому що засіб, за допомогою якого була отримана ця
інформація, не відповідає національним процесуальним вимогам. Тому
Конвенція передбачає, що країна, яка звертається з запитом, може
попросити країну, до якої вона звертається, дотримуватися певних
формальностей або процесуальних вимог, які є обов’язковими відповідно до
її національного законодавства.
2.3. Взаємне визнання
Принцип взаємного визнання означає, що захід, встановлений судовим
рішенням у межах юрисдикції однієї країни-члена ЄС, буде негайно
визнаний та, в разі необхідності, виконаний в усіх інших країнах-членах
ЄС, забезпечуючи отримання в них аналогічного або подібного результату.
Цьому принципу ще не надано зобов’язуючого характеру. Його впровадження
надало б більшої ваги співпраці у сфері правосуддя, оскільки воно
сприяло б забезпеченню виконання судових рішень будь-де на території ЄС.
Він би допоміг прискорити та спростити роботу судових органів, які
борються з транскордонною злочинністю.
Традиційно співпраця судових органів у кримінальних справах ґрунтується
на різноманітних міжнародних правових інструментах. Головним чином, вони
базуються на тому, що одна суверенна держава здійснює запит до іншої
суверенної держави, яка вирішує, відповідати їй на нього чи ні. Ця
система є складною і повільною.
Тому на засіданні Європейської Ради в м. Тампере взаємне визнання було
названо однією з “підвалин” створення справжнього європейського простору
справедливості, який відіграє суттєву роль у проекті Конституції ЄС
(див. далі).
У 2000 році інституції ЄС направили повідомлення та програму, що
стосуються заходів, які повинні бути вжиті з метою надання цьому
принципу правової форми. Розглядалися декілька аспектів:
– По-перше, остаточні рішення з кримінальних справ будуть прямо, тобто
без потреби трансформації іноземного рішення у національне, виконуватися
на території всього ЄС. Наприклад, процедура екстрадиції буде замінена
звичайним переміщенням засуджених та втікачів. Ця мета була досягнута
шляхом запровадження інституту Європейського ордера на арешт (див.
далі).
По-друге, прийняття принципу ne bis in idem буде запобігати повторному
притягненню до відповідальності або навіть повторному покаранню особи за
один і той же злочин, незалежно від того, в якій країні-члені ЄС він
скоєний.
Нарешті, при врахуванні кримінального минулого звинувачених до уваги
будуть братися також вироки, винесені в інших державах-членах ЄС. З цією
метою буде створена база даних вироків у кримінальних справах.
2.4. Процедура екстрадиції та Європейський ордер на арешт
2.4.1. Процедура екстрадиції
Механізм екстрадиції між країнами-членами ЄС був запроваджений для
запобігання переховуванню злочинців на території іншої держави. Він
передбачає повернення особи, яка підлягає екстрадиції, країні, яка
зверталася з проханням про екстрадицію, країною, на території якої була
затримана ця особа. Перший крок на шляху до підготовки документу, який
мав би загальний зобов’язуючий юридичний характер, був зроблений Радою
Європи: 13 грудня 1957 року була прийнята Європейська Конвенція про
екстрадицію. Процедуру екстрадиції між країнами-членами ЄС спростили два
документи, які були розроблені в рамках ЄС. Конвенція про спрощені
процедури екстрадиції від 10 березня 1995 року доповнила положення
Конвенції 1957 року з метою полегшення застосування останньої на рівні
ЄС. Тим не менш, для застосування цієї процедури необхідна згода
особи, яка підлягає екстрадиції. Конвенція від 27 вересня 1996 року щодо
екстрадиції між країнами-членами Європейського Союзу
містить декілька новел. Так, було скасовано дві важливі перепони
екстрадиції, які існували стосовно політичних злочинців та власних
громадян. Згідно з положеннями Конвенції ніякий злочин не може
розглядатися країною-членом ЄС, до якої звернулися з вимогою про
екстрадицію, як політичний злочин, як злочин, пов’ язаний з політичним
злочином, або злочин, спричинений політичними мотивами. Крім того,
країна-член, до якої звернулися з вимогою про екстрадицію, не можна
відмовляти у екстрадиції на тій підставі, що звинувачена особа є її
громадянином. Проте, країни-члени ЄС мають змогу робити застереження
щодо положень Конвенції, які стосуються політичних злочинів та власних
громадян. Ця можливість широко використовується.
Зважаючи на те, що не всі країни-члени ратифікували Конвенції ЄС про
екстрадицію 1995 та 1996 років, вони ще не набули чинності. Однак
країна-член ЄС може виступити з заявою про те, що вона застосовуватиме
конвенції у своїх відносинах з іншими країнами-членами ЄС, які зробили
аналогічні заяви. Таким чином, обидві Конвенції ЕС застосовуються майже
всіма країнами-членами ЄС. Проте, через наявність статей, щодо яких
країни-члени заявили застереження, практичний ефект від їх впровадження
виявився нижчим.
2.4.2. Європейський ордер на арешт
Рамкове рішення Ради про Європейський ордер на арешт (ЄОА) від 13 червня
2002 року є значним кроком на шляху до створення зони свободи, безпеки
та справедливості. ЄОА – це судове рішення, яке приймається
країною-членом ЄС і яке має на меті арешт та передачу іншій країні-члену
ЄС особи, яку розшукують для притягнення до відповідальності або для
виконання судового рішення. ЄОА базується на принципі взаємного визнання
рішень і був розроблений з метою посилення співпраці між судовими
органами країн-членів ЄС шляхом скасування процедури екстрадиції.
Затримки, складність та невизначеність системи екстрадиції обумовили її
неефективність у боротьбі з міжнародними злочинними мережами. Злочинці
мали можливість використовувати недоліки, які містили формальні угоди
про екстрадицію між країнами-членами ЄС і часто були обумовлені
політичними мотивами. Оскільки країни-члени ЄС наближаються до більш
тісного союзу, залучення політиків до розслідування кримінальних справ у
межах європейського судового простору здається застарілим. Тому ЄОА
забезпечує більш швидку і просту процедуру передачі, головним чином,
базуючись на принципі взаємного визнання та шляхом забезпечення того, що
процес відбувається виключно між судовими, а не політичними органами
країн-членів ЄС. Проте цей інститут продовжує охороняти основні права
людини.
Інститут ЄОА було запроваджено на підставі висновків, зроблених на
засіданні Ради, яка відбулася жовтні 1999 року в м. Тампере, згідно з
якими було запропоновано замінити формальну процедуру екстрадиції
звичайною процедурою передачі. Проте, теракт 11 вересня 2001 року та
розуміння ЄС необхідності продемонструвати свою здатність боротися з
транскордонною злочинністю та, зокрема, з тероризмом, пояснює той факт,
що пропозиція Комісії отримала політичне схвалення менш, ніж за три
місяці. Відповідно до своєї форми Рішення про Європейський ордер на
арешт є зобов’язуючим щодо досягнення кінцевого результату, а вибір форм
і методів його імплементації залишається на розсуд національних органів
влади. На відміну від Конвенції, Рішення не потребує ратифікації.
ЄОА у багатьох аспектах докорінно змінює практику екстрадиції. Перш за
все, частково знята вимога подвійної криміналізації діяння.
Ця вимога передбачала, що ніхто не повинен підлягати екстрадиції за
вчинок, за який кримінальна відповідальність не встановлена в обох
країнах: в тій, що звертається з вимогою про екстрадицію, і в тій, якій
адресоване це звернення. Ці важливі зміни стосуються 32 видів злочинів,
за вчинення яких в якості максимального покарання передбачено ув’язнення
на три або більше років, та справ, за якими винесені рішення про
ув’язнення на чотири місяці. Існує також можливість скасування цієї
вимоги для усіх видів злочинів.
Скасування заборони екстрадиції власних громадян демонструє зростання
взаємодовіри між країнами-членами ЄС та зміцнює інститут європейського
громадянства в межах європейського судового простору. Було також
скасовано виключення щодо політичних злочинів. Була скасована переважна
роль виконавчих органів влади у процесі екстрадиції. Екстрадиція стає
виключно судовою процедурою, яка застосовується відповідними судовими
органами країни, яка видала ордер, та країни, яка виконує його. Нарешті,
були накладені жорсткі часові обмеження на кожний етап процедури
екстрадиції.
Система співпраці, встановлена ЄОА, базується на довірі між
країнами-членами ЄС до якості та надійності їх правових та політичних
систем. Повага особистих прав є не лише визначальним фактором досягнення
взаємної довіри, але також і необхідною умовою для забезпечення
противаги підвищеним повноваженням, наданим співробітникам органів
охорони порядку, прокуратури, а також співробітникам слідчих та судових
органів.
3. Співпраця органів правопорядку у рамках Європолу
Тісніша співпраця між органами охорони порядку, митними та іншими
компетентними органами країн-членів ЄС визначена у статті 29(2) ДЄС як
засіб попередження та боротьби зі злочинністю і, таким чином,
забезпечення високого рівня безпеки громадян ЄС. Національні органи
влади повинні співпрацювати між собою безпосередньо і через Європейське
управління поліції (Європол). Відповідно до статті 30(1) ДЄС спільні дії
ЄС у цій сфері включатимуть:
оперативну співпрацю між уповноваженими органами влади, включаючи
поліцейські, митні та інші правоохоронні служби держав-членів, що
займаються виявленням і розслідуванням злочинів;
накопичення, збереження, обробку, аналіз та обмін відповідною
інформацією, включаючи дані від правоохоронних служб стосовно інформації
про підозрілі фінансові операції, отримані, зокрема, через Європол,
враховуючи відповідні положення про захист даних особистого характеру;
співпрацю та спільні ініціативи у сфері підготовки, стажування та обміну
кадрами, постачання відповідного обладнання, здійснення судових
розслідувань;
спільну оцінку окремих слідчих технологій у зв’язку з розслідуванням
серйозних форм організованої злочинності.
3.1. Конвенція про заснування Європолу
Європол, який розташований у м. Гаага (Нідерланди), – це організація ЄС
з міжнародної координації національних правоохоронних органів ЄС
(переважно національних органів поліції, імміграційних та митних
органів). Будучи, в принципі, центром перевірки, аналізу та
розповсюдження інформації, він не є федеральною поліцією, а його
співробітники не можуть самостійно вести розслідування.
Заснування Європолу було передбачене Маастрихтським договором. Його
завданням є обмін інформацією щодо розповсюдження наркотиків, тероризму
та інших серйозних міжнародних злочинів. З цією метою у 1993 році було
створено Відділ Європолу з питань боротьби з наркотиками (ВБН),
укомплектований працівниками поліції та митних служб. Відділ розпочав
роботу у 1994 році. Тоді його завдання були обмежені координацією
заходів європейських правоохоронних сил у боротьбі з нелегальним
розповсюдженням наркотиків.
У 1995 році була прийнята Конвенція про створення Європолу, яка надала
йому статус окремої юридичної особи з обмеженим правом укладати угоди.
Конвенція набула чинності у 1998 році, а Європол розпочав свою
діяльність 1 липня 1999 року. Повний спектр його діяльності також
охоплює нелегальне переміщення крадених транспортних засобів, торгівлю
людьми, нелегальні імміграційні мережі, сексуальну експлуатацію жінок та
дітей, порнографію, фальшивомонетництво, контрабанду радіоактивних
речовин, відмивання грошей та підробку євро.
Конвенція визначає мету Європолу у статті 2(1):
Метою Європолу буде […] підвищення […] ефективності та співпраці
компетентних органів країн-членів у попередженні та боротьбі з
тероризмом, незаконним розповсюдженням наркотиків та іншими серйозними
формами міжнародної злочинності, коли наявні фактичні показники того, що
задіяна організована кримінальна структура та дві або більше
країни-члени потерпають від форм згаданих злочинів настільки, що
необхідним є спільний підхід країн-членів, які усвідомлюють масштаб,
значення та наслідки цих злочинів.
Відповідно до статті 3(1) його завданнями є:
сприяння обміну інформацією між країнами-членами;
отримання, перевірка та аналіз інформації та відомостей;
негайне повідомлення компетентним органам влади країн-членів через
національні відділи […] інформації, яка їх стосується, та відомостей
про будь-які зв’ язки, виявлені між злочинами;
допомага розслідуванням у країнах-членах, з передачею усієї відповідної
інформації національним відділам;
створення комп’ ютеризованої бази даних [.].
З метою спрощення обміну інформацією співробітники органів охорони
порядку відряджаються до Європолу країнами-членами ЄС як представники їх
національних органів (співробітники зв’ язку Європолу). Європол
забезпечує експертизу та технічну підтримку розслідувань та операцій,
які проводяться в ЄС під наглядом та юридичною відповідальністю
зацікавлених країн-членів. Крім того, Європол активно сприяє аналізу
злочинів та гармонізації криміналістичних технологій у країнах-членах
ЄС. В самому серці служби знаходиться об’ємна комп’ ютерна база даних,
яка допомагає національним правоохоронним службам ЄС розповсюджувати
інформацію про відомих та підозрюваних злочинців та про викрадені об’
єкти.
3.2. Амстердамський договір
Наступним етапом розвитку Європолу став Амстердамський договір 1997
року, яким було внесено поправки до ДЄС з метою підтвердження майбутньої
оперативної ролі Європолу. Протягом п’ яти років Рада, відповідно до
статті 30(2) ДЄС, сприятиме співпраці органів правопорядку через
Європол. Так, Рада повинна:
надати можливість Європолу полегшувати та готувати, а також заохочувати
координацію та здійснення конкретних розслідувань компетентними органами
держав-членів, включаючи оперативні дії спільних груп із залученням
представників Європолу;
затвердити заходи, які б дали можливість Європолу просити компетентні
органи держав-членів про проведення та узгодження особливо важливих
розслідувань у конкретних випадках та розробці спеціальних видів
експертизи, спрямованих на виявлення організованої злочинності, що
згодом передаються в розпорядження усіх членів Союзу, щоб допомогти їм у
розслідуванні справ організованої злочинності;
сприяти налагодженню зв’ язків між співробітниками прокуратури та
карного розшуку, які спеціалізуються на боротьбі з організованою
злочинністю у тісній співпраці з Європолом;
створити дослідницьку, інформаційну та статистичну мережу транскордонних
злочинів.
Таким чином, Рада надала можливість Європолу приймати участь у так
званих спільних слідчих групах. Ці групи можуть бути створені для
вирішення особливих завдань та на обмежений період часу за спільною
згодою компетентних органів влади двох або більше країн-членів ЄС з
метою проведення кримінальних розслідувань у транскордонному вимірі в
одній або більше країнах-членах ЄС, які створюють таку групу.
4. Наближення національних норм кримінального права
Наближення кримінального права є кроком вперед на шляху до створення
спільного стандарту громадського порядку. Воно сприяє розвитку духу
взаємної довіри, необхідного для побудови зони свободи, безпеки та
справедливості. Наближення виявилось ефективним інструментом для
подолання перепони, яку встановлював принцип подвійні’ криміналізації
діяння. Згідно з цим принципом держава тільки тоді вживає заходів у
відповідь на звернення про допомогу від іншої’ держави, якщо діяння, на
яке посилається держава, яка звертається, також містить склад
правопорушення відповідно до законодавства держави, до якої’
звертаються. Остання може співпрацювати лише у тому випадку, якщо вона
вважає, що діяння, стосовно якого до неї звертаються по допомогу, є
карним.
Тому наближення кримінального права заважає перетворенню країни в
“безкарний рай” у порівнянні з іншими країнами. Наближаючи кримінальне
законодавство, держави зменшують розбіжності між національними правовими
системами. Таким чином, злочинці втрачають переваги діяльності у певній
країні. З іншого боку, з огляду на різні правові традиції гармонізація
може призвести до впровадження значної кількості норм, які роблять
судові рішення більш комплексними і складними. Більше того, наближення
кримінального законодавства не забезпечує його автоматичного спільного
застосування. Оскільки всі країни-члени мають свої певні інтереси, а
угоди потребують одноголосного прийняття, гармонізовані норми можуть
бути зведені до найменшого спільного знаменника, який у деяких країнах
встановить нижчий стандарт, ніж той, який передбачений їх національними
системами права. Останнім і, мабуть, найважливішим аргументом проти
гармонізації є те, що не існує єдиної думки стосовно того, яка політика
у сфері кримінального права є правильною, раціональною та соціально
осмисленою. Кримінальне право виникло на основі національних традицій і
у них знаходить своє відповідне сприйняття.
Спроба досягти більшої узгодженості кримінального законодавства
країн-членів ЄС охоплює два додаткові аспекти: уніфікація складів
злочинів та покарань за них. Стосовно уніфікації складів злочинів існує
ряд документів, які вже були прийняті або отримали політичне схвалення
Ради. Це питання буде розглянуто пізніше, у розділі про політику ЄС у
сфері кримінального права.
Слід зазначити, що країни-члени ЄС не змогли досягнути згоди стосовно
уніфікованої системи покарань. Нормативні акти ЄС встановлюють лише, що
країни-члени ЄС повинні накласти „ефективні, пропорційні та переконливі”
санкції. Іншими словами, вони вільні у визначенні виду покарання та його
межі. Уніфікація є обмеженою: за масштабом наближення вона стосується
лише найбільш серйозних правопорушень, за типом -лише вироків пов’язаних
з ув’язненням, за змістом -мінімальних рівнів для максимальних покарань.
5. Тісніша співпраця
Відповідно до ДЄС метою тіснішої, або посиленої, співпраці є прискорення
створення зони свободи, безпеки та справедливості: ті країни-члени ЄС,
які прагнуть та здатні просуватися далі на шляху інтеграції, можуть
здійснити це в межах єдиних інституційних рамок Союзу. Прикладом цього є
створення Шенгенської зони.
Тісніша співпраця можлива лише за певних умов. Вона, зокрема, повинна
охоплювати сферу, яка не знаходиться у виключній компетенції
Співтовариства, бути спрямована на сприяння досягнення цілей Союзу,
поважати принципи Договорів та acquis communautaire, використовуватися
лише у крайніх випадках, охоплювати мінімальну кількість країн-членів ЄС
та допускати поступову інтеграцію інших країн-членів. На звернення
країни-члена тісніша співпраця може бути санкціонована Радою, яка діє
кваліфікованою більшістю, після отримання думки Комісії та передачі
звернення на розгляд Європейському Парламенту. Проте, згідно з
Амстердамським договором країна-член ЄС може завжди відмовитися
від тіснішої співпраці у певній сфері з огляду на свої національні
політичні інтереси.
Ніццький договір, шляхом внесення значних змін, має на меті спростити
використання механізму тіснішої співпраці. По-перше, мінімальна
кількість країн-членів ЄС, необхідна для тіснішої співпраці, була
зменшена до восьми, незалежно від загальної кількості країн-членів ЄС.
Крім того, країни-члени ЄС не можуть більше перешкоджати тіснішій
співпраці: справа може бути передана на розгляд Європейської Ради, проте
відповідно до Договорів Рада Міністрів приймає свої рішення більшістю. З
іншого боку, була включена додаткова умова для впровадження тіснішої
співпраці: вона не повинна наражати на небезпеку внутрішній ринок або
економічну та соціальну цілісність Співтовариства.
Розділ 4. Політика ЄС щодо окремих злочинів
Спираючись на зазначені раніше механізми, ЄС вжив низку заходів у певних
сферах кримінального права, найважливіші з яких будуть представлені у
наступному розділі. У ньому розглядатимуться заходи, які стосуються
наближення національного кримінального права, оскільки співпраця судових
органів та органів охорони порядку, яка відіграє важливу роль у боротьбі
з окремими злочинами, була розглянута у розділі про третю опору ЄС.
1. Захист фінансових інтересів ЄС
Шахрайство проти ЄС – це шахрайство з фондами, які надходять до та з
бюджету Співтовариства. Найбільш значні випадки шахрайства виявляються в
трьох сферах: шахрайство, пов’язане з імпортом та експортом товарів;
внутрішнє шахрайство, пов’язане з податком на додану вартість та валовим
національним продуктом (ВНП); та внутрішнє шахрайство, пов’язане з
втручанням у ринок Співтовариства. Доповіді, згідно з якими оцінюється,
що рівень шахрайства становить 10 % бюджету Співтовариства,
підтверджують необхідність вживання спільних заходів у цій сфері.
Зіштовхнувшись з таким значним феноменом, Комісія створила свій власний
„Координаційний відділ боротьби з шахрайством” (КВБШ). У 1999 році
Європейський Парламент, Рада та Комісія погодилися замінити КВБШ
Європейським управлінням у справах боротьби з шахрайством. Цей орган,
який зараз не залежить від Комісії, є відповідальним за проведення
незалежних розслідувань випадків шахрайства, які йому передані.
На правовому рівні країни-члени ЄС усвідомили, що розбіжності у їх
національних законах створюють перепону для ефективної боротьби з
шахрайством. Тому 26 липня 1995 року вони прийняли Конвенцію, у якій
погодилися визнати шахрайство злочином та встановити відповідні
покарання. Вона була доповнена Протоколом 1997 року, який визначав ряд
заходів з метою встановлення відповідальності юридичних осіб та надання
дозволів арештовувати та конфісковувати доходи від шахрайства.
Іншим аспектом політики ЄС у цій сфері є проект Corpus Juris та намір
створити посаду Європейського прокурора.
1.1. Нормативні акти
Стосовно нормативних актів ЄС для захисту фінансових інтересів
Співтовариства потрібно розрізняти дві речі: як було пояснено раніше, в
межах першої опори ЄС не має повноважень щодо гармонізації національного
кримінального законодавства або навіть створення наднаціонального
кримінального законодавства; на рівні ЄС можуть і були вжиті заходи, які
вводять тільки адміністративні покарання та штрафи, і, навпаки, стаття
29(2)(3) ДЄС, яка базується на міжурядовому методі, забезпечує
наближення норм кримінального законодавства, зокрема, щодо шахрайства.
Транснаціональні масштаби шахрайства та той факт, що фінансові злочини
часто скоюються кримінальними організаціями, які знають, як скористатися
прогалинами у різних правових системах для організації та розширення
своєї нелегальної діяльності на території країн-членів ЄС, роблять
необхідним посилення можливостей країн-членів для боротьби з ними. Хоча
національне право містить положення, спрямовані на захист фінансових
інтересів Співтовариства у багатьох сферах, проведені порівняльні
дослідження виявили прогалини та невідповідності, які перешкоджають
покаранню шахрайства та співпраці судових органів країн-членів ЄС при
розслідуванні злочинів. Тому 26 липня 1996 року була прийнята Конвенція
про захист фінансових інтересів Співтовариства, яка набула чинності 17
жовтня 2002 року. Вона була розроблена головним чином для забезпечення
більшої узгодженості положень кримінального законодавства країн-членів
ЄС шляхом визначення мінімуму кримінальних норм. Тому Конвенція має на
меті сприяти більш ефективній та попереджуючій боротьбі з шахрайством,
яке зачіпає інтереси Співтовариства, та посилити співпрацю між
країнами-членами ЄС.
Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист фінансових інтересів
Співтовариства шахрайство це:
стосовно витрат, будь-яка навмисна дія або бездіяльність, яка
стосується:
використання або надання фальшивих, недостовірних або неповних заяв або
документів, які викликають невідповідне або неправильне витрачання
фондів загального бюджету Європейських Співтовариств або бюджетів, які
керуються Європейськими Співтовариствами або від їхнього імені,
приховування інформації про порушення певного зобов’язання, яке
спричиняє такі ж наслідки,
неправомірне використання таких грошових засобів в цілях, інших ніж ті,
для яких вони були надані;
стосовно доходів, будь-яка навмисна дія або бездіяльність, яка
стосується:
використання або надання фальшивих, недостовірних або неповних заяв або
документів, які зумовлюють незаконне приховування ресурсів загального
бюджету Європейських Співтовариств або бюджетів, які керуються
Європейськими Співтовариствами або від їхнього імені;
приховування інформації про порушення певного зобов’язання, яке
спричиняє такі ж наслідки,
неправильне використання юридично наданої переваги, яке спричиняє
такі ж наслідки.
Країни-члени ЄС зобов’язані вживати необхідні та відповідні заходи для
імплементації цих актів до їх національного кримінального законодавства
таким чином, щоб вони визначали злочини. Вони повинні забезпечити
ефективні, пропорційні та попереджуючі покарання за злочини, які
включатимуть, принаймні у випадках серйозного шахрайства, покарання
шляхом позбавлення волі, яке збільшить рівень екстрадиції (стаття 2).
Крім того, країни-члени ЄС зобов’ язані вживати необхідних заходів з
метою покладення у певних випадках кримінальної відповідальності на
керівників бізнесових структур та осіб, які приймають відповідні рішення
(стаття 3). Стаття 4 зобов’язує країни-члени установити юрисдикцію
національних судів з прив’ язкою до країни місця проживання або
громадянства порушника. Згідно зі статтею 5 кожна країна-член ЄС повинна
забезпечити обвинувачення і, коли це необхідно, засудження власного
громадянина, якщо вона відмовляє у екстрадиції. Проте країна-член ЄС не
може відмовити у екстрадиції у випадку, якщо має місце порушення
податкових або митних зобов’язань. Нарешті, стаття 7 встановлює принцип
ne bis in idem:
особа, яка була засуджена в одній країні-члені ЄС, не може
переслідуватися у судовому порядку в іншій країні-члені ЄС за одне і те
ж діяння за умови, що покарання було встановлене, виконане, знаходиться
на стадії виконання або більше не може виконуватись відповідно до
законодавства цієї країни.
Другий Протокол 1997 року, який ще не набув сили, встановлює
відповідальність юридичних осіб, наприклад:
будь-яка організація, яка має такий статус відповідно до діючого
національного законодавства, за винятком держав або державних органів,
які представляють державну владу, та міжнародних організацій.
Згідно зі статтею 3 Другого Протоколу вони повинні бути покарані, якщо
правопорушення було:
скоєне на їх користь будь-якою особою, яка діє окремо або як представник
юридичної особи або, яка займає керівну посаду в юридичній особі, що
базується на
повноваженні представляти юридичну особу, або
праві приймати рішення від імені юридичної особи, або
праві здійснювати контроль над юридичною особою.
Крім того, країни-члени ЄС повинні забезпечити відповідальність
юридичних осіб також у разі, коли недостатність нагляду або контролю над
такою особою створила можливість для здійснення шахрайства. Це положення
не повинно обмежувати можливість розпочати паралельне кримінальне
розслідування проти фізичної особи. Покарання повинні бути ефективними,
пропорційними та попереджуючими. Так, можливим є накладення кримінальних
та некримінальних покарань. Прикладами останніх є такі види покарань, як
позбавлення права на соціальну або іншу допомогу, тимчасове або
остаточне позбавлення права на ведення комерційної діяльності, введення
судового нагляду та судове рішення про ліквідацію юридичної особи.
1.2. Операційний інструмент: ЄУБШ
З 1 червня 1999 року Європейське управління у справах боротьби з
шахрайством (ЄУБШ) несе відповідальність за боротьбу з шахрайством з
бюджетними коштами ЄС. Управління, створене на підставі Рішення
Європейської Комісії від 28 квітня 1999 року, замінило Координаційний
відділ боротьби з шахрайством (КВБШ) Комісії, створений у 1988 році.
Спочатку попередник ЄУБШ був створений як частина структури Комісії з
метою компенсації відсутності офіційного органу, відповідального за
боротьбу з шахрайством. У 1997 році порушення в самих європейських
інституціях продемонстрували необхідність заснування нового
міжінституційного та незалежного органу зі статусом юридичної особи та
правом проведення розслідувань порушень в цих інституціях. Оскільки
протягом обмеженого часу було неможливо створити абсолютно новий орган,
Європейський Парламент запитав Комісію висунути пропозицію про створення
органу безпосередньо прикріпленого до неї. Тим не менш, він наполіг на
незалежності управління, що є необхідним для ефективного проведення
внутрішніх розслідувань.
ЄУБШ має повноваження слідкувати за управлінням та фінансуванням
інституцій та органів ЄС. Операційна незалежність гарантується
Директором ЄУБШ та Наглядовим комітетом. Директор, який призначається за
згодою Парламенту, Комісії та Ради, повинен направляти справи до Суду ЄС
з метою захисту незалежності Управління. Крім того, він може розпочати
розслідування не лише на вимогу інституції, органу або країни-члена ЄС,
але й з власної ініціативи. Наглядовий комітет відповідає за моніторинг
розслідувань; він складається з п’яти відомих незалежних осіб,
призначених спільно Парламентом, Комісією та Радою.
Норми, що регулюють внутрішні розслідування, які проводяться ЄУБШ з
метою боротьби з шахрайством, корупцією та іншою неправомірною
діяльністю, яка наносить шкоду фінансовим інтересам ЄС, визначені у
Міжінституційній угоді від 25 травня 1999 року, укладеній між
Парламентом, Радою та Комісією. Ця Угода розширює повноваження
Управління на розслідування серйозних діянь, які можуть прирівнюватися
до зловживання службовим становищем офіційними особами та іншими
працівниками, і можуть призвести до дисциплінарних заходів або
кримінального переслідування.
ЄУБШ було засноване для виконання трьох завдань: проведення
розслідувань, забезпечення координації та допомоги національним органам
влади, а також участі у підготовці проектів нормативно-правових актів.
Стосовно свого першого завдання, ЄУБШ відповідає за проведення
адміністративних розслідувань, які стосуються як суб’єктів
підприємницької діяльності, так і порушень в інституціях Співтовариства.
З цією метою Управлінню повинні гарантуватися доступ до приміщень та
право на отримання будь-якої інформації, яку воно вважає необхідною.
Стосовно координації та надання допомоги, ЄУБШ забезпечує підтримку та
гарантує зовнішнє та внутрішнє регулювання розслідувань, а також сприяє
співпраці між органами судової влади країн-членів ЄС. Нарешті, ЄУБШ
відіграє важливу роль у розробці нормативних актів ЄС у сфері боротьби з
шахрайством, зокрема, шляхом проведення економічного аналізу існуючих
норм і, таким чином, визначення їх недоліків.
1.3. Corpus Juris
Робота над проектом Corpus Juris була розпочата в 1995 році з ініціативи
Європейської Комісії. Протягом двох років група експертів під
головуванням професора Мірей Делмас-Марті працювала над створенням
переліку керівних принципів кримінального права та процесу. Метою
проекту було створення норм, спрямованих на захист фінансових інтересів
ЄС засобами кримінального права. Уперше Corpus Juris був опублікований в
1997 році. В ньому було запропоновано поєднати елементи національного
права з елементами права Співтовариства: в той час як матеріальні норми
складають частину права ЄС, процесуальні норми залишаються частиною
національних систем права. Проект пропонує нову ідею міжнародного
кримінального права, яка передбачає заміну співпраці судових органів та
екстрадиції загальними нормами кримінального права та спільне ведення
розслідувань.
Так, було прописано вісім видів злочинів проти фінансових інтересів ЄС
та відповідні покарання за них: шахрайство та подібні злочини, контроль
над ринком незаконними засобами, відмивання та отримання грошей, змова,
корупція, неправомірне використання грошових фондів, зловживання та
розкриття службової таємниці.
З метою ефективного проведення розслідувань експерти рекомендували
створити Європейську прокуратуру, в яку б входили, з одного боку,
Директор європейської прокуратури (ДЄП), а з іншого боку, Делеговані
європейські прокурори (ДЄП) країн-членів ЄС.
Національні суди проводять розгляд правопорушень, тоді як Corpus Juris
лише встановлює принципи судового контролю та справедливого розгляду
справ.
Діяльність проекту закінчилась з прийняттям згаданої Директиви про
захист фінансових інтересів Співтовариства, проте обговорення пропозиції
про заснування Європейської прокуратури продовжується.
1.4. Зелена книга про створення посади Європейського прокурора
Безперечно, наближення національних норм, які стосуються боротьби з
шахрайством, що завдає збитків Співтовариству, є кроком уперед, але воно
не задовольняє потребу у транснаціональних інструментах судового
переслідування. Оскільки судове переслідування досі обмежується
національними кордонами, його ефективність не може змагатися з
ефективністю кримінальних структур. До розгляду найбільших та
найскладніших справ залучаються кримінальні суди кількох країн-членів
ЄС. Тому у 2001 році Комісія представила Зелену книгу, метою якої було
створення Європейської прокуратури (Прокуратури), сфера діяльності якої
була б обмежена злочинами проти фінансових інтересів Співтовариства, як
це пропонувалося Corpus Juris. Зелені книги Комісії – це документи,
спрямовані на стимулювання обговорення та започаткування процесу
консультацій щодо відповідних питань на європейському рівні. Наступні
зауваження стосуються лише пропозицій, внесених Зеленою книгою. Проте
вони ще не набрали юридичної сили.
Якими були б наслідки створення Прокуратури відповідно до пропозиції?
Перш за все, стало б можливим подолання фрагментарності європейської
правоохоронної сфери. Оскільки на сьогоднішній момент національні
правоохоронні органи та суди мають компетенцію виключно на власній
території, розслідування нерідко є конкуруючими, незавершеними або
навіть не проводяться.
Крім того, заснування Прокуратури має подолати недоліки, притаманні
традиційним методам співпраці судових органів. Знищення доказів або
зникнення свідків можна буде уникнути, якщо централізована установа
наглядатиме за проведенням розслідувань та дотриманням відповідних
процедур. Більше того, обмін інформацією між національними органами
влади та властями Співтовариства став би більш ефективним. Нарешті,
поліпшилася б якість розслідувань, які проводить ЄУБШ в інституціях
Союзу, оскільки вони більше б не залежали від доброї волі національних
правоохоронних органів.
Передбачається, що Прокуратура буде створена як децентралізований орган.
її буде очолювати Європейський прокурор (Прокурор), який
призначатиметься на шестирічний строк без права повторного призначення,
та який матиме одного або більше заступників прокурора у кожній
країні-члені ЄС. Таким чином буде гарантуватися інтеграція Прокуратури у
національну правову систему. Заступники прокурора -національні
службовці, які мають досвід у проведенні кримінальних справ в окремій
країні-члені ЄС, – будуть підпорядковані Прокуророві і, таким чином, їм
буде заборонено отримувати вказівки від національних властей. Навпаки,
останні, так само як і офіційні особи та інституції ЄС, повинні будуть
доповідати Прокуратурі про будь-який злочин, який впливає на фінансові
інтереси Співтовариства. Щодо таких злочинів запроваджується обов’язкова
система судового переслідування. Тим самим забезпечується уніфікація
процедур судового розгляду в ЄС та посилюється незалежність Прокуратури.
Оскільки Договори не містять правової основи для заснування Прокуратури,
Комісія запропонувала внести до ДЗЄС нову статтю 280а, згідно з якою
Рада визначить загальні норми, які застосовуватимуться до інституту ЄП,
та загальні умови, які регулюватимуть виконання його функцій, зокрема:
а) норми, які визначають діяння, що є злочинами, які відносяться до
шахрайства та іншої незаконної
діяльності, яка завдає шкоди фінансовим інтересам Співтовариства, та
покарання, призначені за них;
норми, які встановлюють процедури дій Європейського прокурора та норми,
що регулюють прийнятність доказів;
норми, що застосовуються до судового перегляду процесуальних заходів,
вжитих Європейським прокурором при виконанні своїх функцій.
Зеленою книгою Комісія зробила вагомий внесок у дискусію, яка призвела
до розробки Проекту Конституції. Цей документ передбачив можливість
створення посади Європейського прокурора (див. нижче).
2. Відмивання грошей
Відмивання грошей може бути визначене як легалізація активів та
власності, отриманих в результаті кримінальної діяльності, шляхом
приховування їхнього походження за допомогою проведення різноманітних
фінансових операцій. Це явище практикується у широкому масштабі.
Міжнародний валютний фонд оцінює загальний об’єм відмитих коштів у 2-5%
від світового валового внутрішнього продукту. Оскільки головним мотивом
скоєння злочину є отримання прибутку, позбавлення злочинців прибутків є
ефективним засобом зменшення злочинності. У той же час визначення
походження доходів, отриманих злочинним шляхом, підвищує для злочинців
ризик бути виявленими.
Існує три стадії операції відмивання грошей. Перш за все, злочинець
шукає можливості приховати зв’ язок між грішми та їх кримінальним
походженням (“попереднє відмивання” або розміщення). Після цього він
намагається здійснити велику кількість операцій, метою яких є
переведення грошей через різні канали („відмивання” або „розведення”).
Нарешті, він знову поновлює доступ до фондів („повернення в обіг” або
інтеграція).
Оскільки особи, які відмивають гроші, нерідко використовують міжнародні
операції, отримуючи переваги від нових технологій та невідповідностей,
які існують між національними законодавствами, для боротьби з цим явищем
відбулася глобальна мобілізація. Політика ЄС у цій галузі провадиться з
ініціативи Ради Європи та ООН. В рамках останньої була прийнята
Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, отриманих
злочинним шляхом, від 8 листопада 1990 року, яка забезпечує гармонізацію
визначення злочину відмивання грошей. Вона зобов’язує країн-учасниць
визнати відмивання грошей злочином. Вони повинні вжити необхідних
заходів для визначення злочинами наступні діяння, якщо вони скоєні
навмисно:
“переведення власності з метою приховування або маскування її
незаконного походження та приховування або маскування справжньої
природи, джерела, розміщення або належності усієї власності, отриманої
внаслідок скоєння злочинів”.
Конвенція Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої
злочинності 2000 року містить схоже визначення відмивання грошей.
На рівні ЄС відмивання грошей становить загрозу як для окремих
інституцій, так і для всієї фінансової системи в цілому. Воно набуває
ширшого значення з точки зору створення внутрішнього ринку, як ключового
елементу європейської інтеграції. Недостатні дії Співтовариства у цій
сфері можуть змусити країни-члени ЄС вжити ряд заходів, метою яких є
захист їх фінансових систем, які можуть бути несумісними із закінченням
процесу створення Єдиного ринку. Таким чином, відмивання грошей впливає
не лише на фінансову систему в цілому, а й власне на створення та
функціонування Єдиного ринку; воно є істотною загрозою процесу
європейської інтеграції. Оскільки особи, що відмивають гроші,
використовують можливість вільного переміщення капіталів, існує
необхідність координації заходів на рівні ЄС. Крім того, відмивання
грошей має значний вплив на розповсюдження наркотиків, організовану
злочинність та тероризм. Боротьба з відмиванням грошей є ефективним
засобом протистояння цим формам кримінальної діяльності.
Боротьба з відмиванням грошей є частиною діяльності зі створення зони
свободи, безпеки та справедливості (див вище). Особливу увагу цій
проблемі приділяють з часу скоєння терористичного акту 11 вересня 2001
року. Оскільки цей злочин також може використовуватись терористичними
організаціями, боротьба з відмиванням грошей складає частину стратегії
боротьби з міжнародним тероризмом, зокрема „Плану дій ЄС по боротьбі з
тероризмом”.
ЄС мобілізував усі доступні засоби для протидії відмиванню грошей у
межах як першої, так і другої опори. В межах першої опори були
затверджені директиви, спрямовані на заборону відмивання грошей на
території країн-членів ЄС. У рамках третьої опори були прийняті акти,
спрямовані на посилення боротьби з відмиванням грошей шляхом підвищення
ефективності співпраці судових органів та гармонізації національних
законодавств у сфері відмивання грошей та подібних злочинів.
2.1. Заходи в межах Першої опори
Першою ініціативою ЄС у цій сфері було прийняття Директиви Ради
91/308/ЄЕС від 10 червня 1991 року стосовно попередження використання
фінансової системи для відмивання грошей. Метою цієї директиви була
боротьба з відмиванням грошей без скасування свободи переміщення
капіталу та свободи надання фінансових послуг.
Найважливішим є те, що Директива накладає на країни-члени ЄС
зобов’язання встановити заборону відмивання грошей. Оскільки Директива
не може вимагати встановлення певного виду кримінального покарання та
оскільки, крім того, ЄС не має повноважень зобов’ язувати країни-членів
ЄС встановлювати кримінальні санкції, вона є зобов’ язуючою лише щодо
результатів, які мають бути досягнуті, залишаючи на розсуд національних
властей вибір форм і методів. Однак, Директива визначає перелік заходів,
які мають застосовувати кредитні та фінансові установи. Вони зобов’язані
ідентифікувати своїх клієнтів за допомогою підтверджуючих доказів, якщо
тільки клієнт не є такою ж кредитною або фінансовою установою. Частково
були скасовані деякі види страхових полісів. Крім того, кредитні та
фінансові установи повинні зберігати копію або посилання на
документи-підтвердження принаймні протягом п’ яти років після припинення
відносин з клієнтом, а також додаткові підтвердження та звіти про
проведені операції протягом п’ ятирічного періоду після виконання цих
операцій. Вони повинні повною мірою співпрацювати з органами влади,
відповідальними за боротьбу з відмиванням грошей, які можуть давати
вказівки не здійснювати операцію, яка є підозрілою, або, як їм відомо,
має відношення до відмивання грошей. Нарешті, вони зобов’ язані
встановити процедури внутрішнього контролю та обміну інформацією з метою
попередження та відвернення операцій, пов’ язаних з відмиванням грошей,
та вжити відповідні заходи для ознайомлення своїх співробітників з
положеннями Директиви. З метою сприяння консультаціям під егідою Комісії
був створений контактний комітет. Країни-члени ЄС мають право приймати
або залишити в силі суворіші положення, спрямовані на запобігання
відмиванню грошей.
Упродовж останнього десятиліття швидка еволюція процесу відмивання
грошей стала викликом для ефективності Директиви 1991 року.
Безпрецедентне правове регулювання в цій галузі, яке спонукає осіб, що
відмивають гроші шукати альтернативні шляхи відмивання грошей, а також
одночасний розвиток технологій, які радикально змінюють спосіб, у який
здійснювалися фінансові операції, стали факторами, які виявили
неефективність або навіть застарілість деяких положень Директиви. Тому
виникла необхідність перегляду цих положень з урахуванням зазначених
досягнень та перешкод. Такий перегляд був здійснений у Директиві
2001/97/ЄС від 4 грудня 2001 року, яка пропонує загальне визначення
терміну відмивання грошей (стаття 1(1)(С)):
“Відмивання грошей” означає наступні діяння, здійснені навмисно:
переведення власності із усвідомленням того, що ця власність отримана
внаслідок кримінальній діяльності або участі у такій діяльності, з метою
приховування або маскування незаконного походження власності або
допомога будь-якій особі, яка залучена до здійснення такої діяльності з
метою уникнення юридичної відповідальності за участь у такій діяльності;
приховування справжньої природи, джерела, розміщення, руху, прав на
володіння або володіння власністю із усвідомленням того, що ця власність
була отримана внаслідок кримінальної діяльності або участі у такій
діяльності;
отримання, володіння або використання власності із усвідомленням на час
її отримання того, що ця власність була отримана внаслідок кримінальної
діяльності або участі у такій діяльності;
участь, зв’язок, наміри здійснити та допомога, заохочення, полегшення та
консультування у здійсненні будь-якого з діянь, зазначених у попередніх
пунктах.
Усвідомлення, намір або мета, необхідні як елемент згаданих вчинків,
можуть витікати з об’ єктивних фактичних обставин.
Відмивання грошей буде вважатися таким навіть тоді, коли діяльність з
отримання власності, яку потрібно відмити, проводилася на території
іншої країни-члена ЄС або в третій країні.
Крім того, ця Директива доповнила Директиву 1991 року у двох головних
аспектах: з одного боку, вона розширила обсяг злочинів пов’ язаних з
відмивання грошей, а з іншого боку, коло осіб, на яких згідно з нею
накладені зобов’язання. Якщо Директива 1991 року була зобов’язуючою лише
стосовно доходів від злочинів, пов’ язаних з обігом наркотиків, нова
Директива охоплює всі серйозні правопорушення, такі як організована
злочинність, фінансування міжнародного тероризму, корупція, шахрайство з
бюджетними коштами Співтовариства. У зв’язку з тим, що особи, які
відмивають гроші, часто залучають до своєї діяльності осіб
нерегульованих професій, певні зобов’ язання були поширені на
представників професій, не пов’ язаних з фінансовою діяльністю, таких як
аудитори, бухгалтери, агенти з нерухомості, нотаріуси, юристи, адвокати,
торговці дорогими товарами, інкасаторські компанії та казино.
2.2. Заходи в межах Третьої опори
В межах третьої опори 3 грудня 1998 року Рада схвалила Спільну Дію, яка
послідовно доповнює положення Директиви 1991 року на рівні ЄС.
Країни-члени ЄС погодилися не використувати можливість, запропоновану
Конвенцією РЄ 1990 року, карати відмивання грошей лише у випадку
найбільш масштабних правопорушень. Спільна Дія також встановлює низку
“найефективніших практичних заходів” для використання країнами-членами
ЄС. Перш за все, вони зобов’язані підготувати посібник, який буде
містити інформацію про те, де можна отримати консультацію та допомогу,
яку може надати держава у визначенні, відстеженні, замороженні та
конфіскації засобів злочинної діяльності та доходів, отриманих в
результаті такої діяльності. Крім того, країни-члени ЄС повинні надати
такий самий пріоритет усім зверненням ЄС про визначення, відстеження,
замороження, арешт або затримання та конфіскацію активів, як це
здійснюється стосовно таких заходів відповідно до внутрішніх процедур.
26 червня 2001 року Рада прийняла Рамкове рішення, яке
включає положення Спільної Дії 1998 року. Виходячи зі Спільної Дії, воно
має на меті, зокрема, скасування деяких застережень Конвенції РЄ 1990
року. Воно також створює систему покарань, відповідно до якої злочини,
пов’язані з відмиванням грошей, згадані в Страсбурзькій конвенції,
караються позбавленням волі на строк не менше 4 років.
16 жовтня 2001 року Рада прийняла Протокол до Конвенції 2000 року про
взаємну допомогу у кримінальних справах. Згідно з Протоколом
країни-члени ЄС повинні надати на вимогу іншої країни-члена ЄС усю
інформацію щодо володіння або контролю певною особою рахунку,
зазначеного у зверненні, та усі деталі банківських операцій. Крім того,
вони можуть забезпечити на визначений період моніторинг банківських
операцій, які проводяться з рахунком, зазначеним у зверненні. Країни не
повинні надавати відмову на звернення про юридичну допомогу на підставі
положень про конфіденційність.
Разом ці заходи створюють правові рамки для системи протидії відмиванню
грошей, яка складається з встановлення факту відмивання грошей,
накладення серії зобов’ язань на фінансові та нефінансові установи,
конфіскації доходів, отриманих злочинним шляхом, створення агенцій
фінансової розвідки, відповідальних за збір та аналіз звітів, які вони
отримують з приватного сектора, та передачу їх до органів, які проводять
розслідування.
3. Корупція
Корупція у широкому сенсі означає зловживання повноваженнями з метою
отримання особистої вигоди, включаючи, таким чином, як приватний, так і
державний сектори. Звичайно розглядаються два види корупції: активне та
пасивне хабарництво.
В ЄС в основному протидіяли корупції шляхом боротьби з її випадками в
інституціях ЄС та наближення кримінального законодавства країн-членів
ЄС. Так, були здійснені наступні заходи: впровадження уніфікованих
визначень злочинів, криміналізація окремих правопорушень, підтримка
глобальної стратегії попередження злочинів, таких як вилучення хабарів,
впровадження прозорих стандартів державних закупівель, бухгалтерських
стандартів та стандартів аудиту, занесення до чорних списків/виключення
суб’єктів економічної діяльності, прийняття Європейської хартії щодо
деяких вразливих професій та ін.
3.1. Корупція в державному секторі
Відправним пунктом ЄС у боротьбі з корупцією у державному секторі був
захист його фінансових інтересів. З цією метою Конвенція про захист
фінансових інтересів Співтовариства 1995 року зобов’язала країни-члени
ЄС вживати ефективні, пропорційні та попереджуючі заходи, включаючи
можливість позбавлення волі у випадках серйозного шахрайства. Конвенція
стосується кримінальної відповідальності керівників бізнесових структур,
здійснення правосуддя в країнах-членах ЄС, екстрадиції, взаємної
співпраці та принципу ne bis in idem.
Ця конвенція стала основою для Першого протоколу 1996 року, темою якого
вперше в Європі стала криміналізація транснаціонального хабарництва.
Обмежений питанням хабарництва серед національних керівників та
офіційних осіб Співтовариства, яке наражає на небезпеку економічні
інтереси Співтовариства, він криміналізує як активне, так і пасивне
хабарництво. Країни-члени ЄС зобов’язані прописати норми свого
кримінального права щодо такої діяльності таким чином, щоб вони певним
чином застосовувались і до офіційних осіб Співтовариства. Вони повинні
забезпечити покарання як активного, так і пасивного хабарництва
ефективними, пропорційними та попереджуючими санкціями, включаючи
позбавлення волі. Ця норма Конвенції про захист фінансових інтересів
Співтовариства була, таким чином, поширена і на випадки хабарництва.
Протокол вперше дав загальне визначення корупції:
“обіцянка, пропонування або надання надмірних переваг особі або
обіцянка, пропонування чи надання будь-яких надмірних переваг посадовій
особі для виконання або утримання від виконання нею її функцій.”
В той час, як, з одного боку, вона містить широке визначення особи, яка
дає хабар, визначення особи, яка отримує хабар обмежується
національними, посадовими особами інших країн-членів ЄС та посадовими
особами Співтовариства. Поняття посадової особи Співтовариства включає
не лише постійних державних службовців Європейських Співтовариств, але й
найманих працівників.
Другий протокол 1997 року, до того ж, зобов’ язав країни-члени ЄС у
випадках активної та пасивної корупції забезпечити можливість накладення
арешту та конфіскації або звернення стягнення на доходи або власність,
вартість якої відповідає цим доходам.
Умова щодо загрози інтересам Співтовариства не увійшла до Конвенції 1997
року про боротьбу з корупцією, яка стосується посадових осіб ЄС та
національних органів. її зміст стосовно відповідальності керівників
бізнесових структур, екстрадиції, співпраці та принципу ne bis in idem
співвідносний з Конвенцією про захист фінансових інтересів ЄС та Першим
протоколом.
3.2. Корупція у приватному секторі
Рамкове рішення 2003 року про боротьбу з корупцією у приватному секторі,
яке скасувало Спільну Дію 1998 року з цієї ж проблеми, особливо
спрямоване на проблеми, які постають у зв’язку з приватизацією колишніх
державних компаній. її головними завданнями є встановлення, з одного
боку, кримінальної відповідальності за злочини активної корупції у
приватному секторі, яка включала б ефективні, пропорційні та
попереджуючі покарання, та, з іншого боку, встановлення відповідальності
юридичних осіб.
У статті 2 подається визначення активної
“обіцяння, пропонування або надання безпосередньо чи через посередника
особі, яка будь-яким чином керує або працює в приватній структурі, або
третій стороні будь-яких надмірних переваг для того, щоб ця особа
виконала або утрималася від виконання певної дії, з порушенням
обов’язків цієї особи”.
та пасивної
“безпосередньо або через посередника, вимагання або отримання будь-яких
надмірних переваг або прийняття обіцянки щодо таких переваг для себе або
третьої сторони особою, яка будь-яким чином керує або працює в приватній
структурі, для того, щоб виконати або утриматися від виконання певної
дії з порушенням своїх обов’язків”
корупції як злочину. Країни-члени ЄС повинні забезпечити покарання не
лише порушника, а й осіб, які спровокували, допомагали або заохочували
правопорушення.
Рамкове рішення також дає більш детальне визначення покарань. Згідно з
ним максимальним покаранням за корупцію є ув’ язнення на термін від
одного до трьох років, а також, у відповідних випадках, заборона
здійснення підприємницької діяльності.
Умови відповідальності та покарання юридичних осіб залишилися такими ж,
як і в Конвенції про захист фінансових інтересів Співтовариства (див.
вище).
Протягом останнього десятиліття в ЄС було розроблено суворе кримінальне
законодавство, спрямоване на боротьбу з корупцією. Кожний захід становив
вагоміший та суворіший внесок у кримінальне законодавство. Значних
успіхів було досягнуто у боротьбі з корупцією: існує загальне визначення
цього явища, та значно покращилася співпраця судових та правоохоронних
органів у боротьбі з ним.
4. Розповсюдження наркотиків
Розповсюдження наркотиків є багатомільярдним бізнесом для мереж
організованої злочинності. Складаючи приблизно 8 % світової торгівлі,
воно становить головну загрозу для безпеки, здоров’ я та якості життя
громадян. Кримінальні структури, які часто скоюють інші злочини, такі як
торгівля людьми, отримують дохід від цієї діяльності. Великі міста
відчувають зростання рівня злочинності у зв’ язку з боротьбою
кримінальних угруповань за контроль над мережами постачання наркотиків.
Правоохоронні органи ЄС найчастіше вилучають такий наркотик, як конопля.
Кількість вилученого героїну зменшилася в одних країнах, але різко
зросла в інших. Обсяги вилученого кокаїну загалом зростають, хоча ця
тенденція найбільше проявляється у Люксембурзі та Швеції. Приблизно 9.9
мільйонів таблеток екстазі були вилучені у 1996 році, але у 1998 році ця
цифра впала до 6.2 мільйонів. Кількість арештів за злочини, пов’ язані з
розповсюдженням наркотиків, постійно зростає з 1980-х років, і,
особливо, з 1994 року.
4.1. Вжиті заходи
Боротьба з наркотиками є одним з першочергових пріоритетів ЄС. Вона
базується на Плані дій 2000 – 2004 років, схваленому Європейською Радою
в 2000 році (в м. Санта Марія да Фієра), який характеризується
глобальним, збалансованим та інтегрованим підходом, заснованим на
чотирьох ключових елементах: зменшенні попиту та постачання, боротьбі з
незаконним розповсюдженням наркотиків, міжнародній взаємодопомозі,
координації на національному рівні та на рівні Співтовариства. З цією
метою ЄС вжив заходи для посилення співпраці судових органів та
встановлення уніфікованого підходу до визначень злочинів та покарань.
Одним із завдань згаданого плану є значне зниження рівня доступності
нелегальних наркотиків шляхом протидії їх постачанню. З цією метою
проводиться обговорення Проекту рамкового рішення, що базується на
статті 31(е) ДЄС та який спрямовано на гармонізацію деяких визначень
злочинів у сфері розповсюдження наркотиків та покарань за них. Перший
варіант проекту Комісії очікує остаточного рішення та ухвалення після
вивчення та внесення певних змін Радою. Він є значним доповненням до
існуючих інструментів боротьби з незаконним розповсюдженням наркотиків.
Принцип офіційного співробітництва між деякими країнами-членами ЄС бере
свій початок від Конвенції, яка спрямована на впровадження Шенгенської
угоди від 14 червня 1985 року, укладеної між урядами держав Бенілюксу,
Федеративної Республіки Німеччини та Французької Республіки про
поступове скасування перевірок на їх спільних кордонах. Учасники
вживають адміністративних та кримінальних заходів з метою попередження
та покарання незаконного експорту наркотичних та психотропних речовин,
включаючи коноплю, а також продаж, постачання та зберігання таких
речовин.
17 грудня 1996 року Рада прийняла Спільну дію стосовно наближення
законів та практичних заходів країн-членів ЄС у боротьбі з наркотичною
залежністю та попередженні і боротьбі з незаконним розповсюдженням
наркотиків. У статті 1 зазначено, що країни-члени ЄС „повинні докласти
зусиль для наближення їх законодавства до такої міри, яка є необхідною
для попередження та боротьби з незаконним розповсюдженням наркотиків у
ЄС”. Більше того, стаття 4 вимагає від країн-членів, щоб „їх правові
системи забезпечували таке покарання за серйозні випадки розповсюдження
наркотиків, яке є найбільш суворим з тих, що застосовується до злочинів
подібної тяжкості”.
Рада у 1996 році прийняла інший важливий документ щодо вироків:
Резолюцію щодо вироків, які виносяться за незаконне розповсюдження
наркотиків. Вона закликає країни-члени ЄС забезпечити, щоб „їх
національні закони передбачали можливість винесення судових вироків за
серйозні випадки незаконного розповсюдження наркотиків, які відносяться
до найсуворіших покарань, визначених їх відповідним кримінальним
законодавством для злочинів подібної тяжкості”.
4.2. Проект Рамкового Рішення
Проект Рамкового Рішення передбачає загальне визначення „незаконного
розповсюдження наркотиків”, включаючи:
“виготовлення, переробку, очищення, приготування, пропонування,
пропонування на продаж, поширення, продаж, доставку будь-яким способом,
посередництво, відправку, відправку транзитом, транспортування,
імпортування або експортування наркотиків;
вирощування опіумного маку, кущів коки або коноплі;
володіння або придбання наркотиків з метою здійснення діянь, перелічених
вище;
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
0
4
6
8
:
j
l
?
A
A
Ae
AE
E
o
u
”$&(XZ‚????3/4AI?
†
?
?
?
1/4
3/4
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
#
.
0
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
.
0
E
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
hiu
???????th???????????th???????????th???????????th??????????????th?????виг
отовлення, транспортування або поширення напівфабрикатів, з
усвідомленням того, що вони можуть бути використані для незаконного
виготовлення або переробки наркотиків”.
Сприяння, допомога або наміри скоїти одне з цих порушень також повинні
каратися.
З огляду на принцип субсидіарності та застереження, зокрема, стосовно
Нідерландів, сфера його застосування не охоплює злочини, скоєні
правопорушником виключно з метою власного вжитку, як це визначено у
національному законодавстві. Це означає, що, якщо країни-члени ЄС
захочуть виносити покарання за особисте вживання наркотиків, вони можуть
це зробити, проте Рамкове Рішення не зобов’язує їх до цього.
Покарання, передбачені країнами-членами ЄС, повинні бути ефективними,
пропорційними та попереджуючими, а також включати позбавлення волі.
Кримінальне покарання за перелічені діяння становитиме ув’язнення на
строк від одного до трьох років. При визначенні рівня покарання мають
враховуватися фактичні обставини, такі як кількість та тип
розповсюджених наркотиків (ув’язнення на строк від п’яти до десяти
років), а також скоєння злочину в рамках кримінальної організації (на
строк не менше 10 років). За бажанням країни-члени ЄС можуть
встановлювати більш суворі санкції. Вони також можуть встановити
положення про зменшення покарання, якщо правопорушник надав компетентним
органам цінну інформацію.
Умови відповідальності та покарання юридичних осіб співпадають з
умовами, визначеними Конвенцією про захист фінансових інтересів ЄС (див.
вище).
5. Торгівля людьми та злочини проти дітей
Високий рівень участі організованої злочинності та широкий спектр
незаконних операцій у різних державах, які є країнами походження,
транзиту або призначення жертв, є характерними рисами торгівлі людьми.
Жертв обманюють спокусливими пропозиціями роботи або обіцянками про
краще життя. Вони швидко потрапляють до рук торгівців, їх нелегально або
за допомогою фальшивих документів привозять до ЄС, а потім примушують
виконувати роботу, яка є дуже прибутковою для тих, хто їх експлуатує:
працювати у нелегальних майстернях, еротичних шоу, займатися
проституцією або жебракувати. їх часто б’ють або ґвалтують, щоб зменшити
їхній опір та не дозволити викрити злочинців. Крім того, незаконна
торгівля людьми часто пов’язана з організованою злочинністю. Необхідно
забезпечити цілий ряд заходів, включаючи превентивні заходи, належний
захист та допомогу жертвам, криміналізацію сексуального насилля в усіх
формах та заходи для забезпечення співпраці правоохоронних та судових
органів.
Торгівля людьми, як визначає законодавство ЄС, є злочином не лише
спрямованим на сексуальну та трудову експлуатацію осіб (головним чином –
на сексуальну експлуатацію жінок і дітей). Вона також є кричущим
порушенням прав людини, зокрема, статті 5(3) Хартії основних прав ЄС,
яка проголошує: „Торгівля людьми забороняється”.
Європейська Комісія прискорює гармонізацію національного кримінального
законодавства та процедур у країнах-членах ЄС, охоплюючи питання
юрисдикції, звинувачення та захисту свідків у судових процесах. Так,
були прийняті два важливих законодавчих акти, запропоновані
Повідомленням від 21 грудня 2000 року під назвою „Боротьба з торгівлею
людьми та сексуальною експлуатацією дітей – дві пропозиції для рамкових
рішень”. Обидва акти стосуються наближення кримінального законодавства
(загальні визначення та покарання, відповідальність та покарання
юридичних осіб) та кримінально-процесуального законодавства (юрисдикції,
обвинувачення та захисту свідків) країн-членів ЄС.
5.1. Рамкове рішення про торгівлю людьми
19 липня 2002 року Рада прийняла Рамкове рішення про боротьбу з
торгівлею людьми. У статті 1(1) перераховуються діяння, які повинні
каратися країнами-членами ЄС:
вербування, транспортування, перевезення, переховування, наступне
приймання особи, включаючи обмін або передачу контролю над цією особою,
коли:
використовуються примус, сила або погроза, включаючи викрадення особи,
або
використовується обман або шахрайство, або
має місце зловживання владою або безпорадним станом, у якому особа не
має реальної та прийнятної альтернативи, окрім як підкоритися
насильству, або
сі) надаються або отримуються виплати або переваги для отримання дозволу
однієї особи, яка контролює іншу особу з метою експлуатації праці або
послуг особи, включаючи принаймні примусову або обов’язкову працю або
послуги, рабство, або заняття подібні до рабства, або рабської
залежності, або з метою експлуатації проституції інших осіб, або інших
форм сексуальної експлуатації, включаючи порнографію.
Згода жертви не має значення. Якщо справа стосується дитини (будь-якої
особи віком до 18 років), злочин має каратися, навіть якщо жодний з
засобів, перелічених вище, не був використаний. Це стосується не лише
скоєння злочину, а й спонукання, допомоги, заохочування до скоєння
злочину або наміру скоїти такий злочин (стаття 2). Правопорушення
повинні бути покарані ефективними, пропорційними та
попереджуючими кримінальними санкціями (стаття 3(1)). За наступних
обтяжуючих обставин країни-члени ЄС повинні забезпечити призначення
максимального покарання, пов’язаного з ув’язненням на термін не менше 8
років:
злочин, скоєний зумисне або з причин надзвичайної недбалості, який
наразив на небезпеку життя жертви;
злочин був вчинений проти жертви, яка була особливо вразлива. Жертва
буде вважатися особливо вразливою, зокрема, тоді, коли вона не досягла
віку статевої зрілості відповідно до національного законодавства і
злочин було скоєно з метою використання проституції інших осіб або інших
форм сексуальної експлуатації, включаючи порнографію;
правопорушення було скоєне з використанням жорстокого насилля або
завдало жертві значної шкоди;
сі) правопорушення було скоєно в рамках діяльності кримінальної
організації.
Умови відповідальності та покарання юридичних осіб співпадають з
умовами, визначеними Конвенцією про захист фінансових інтересів ЄС (див.
вище).
5.2. Рамкове рішення про боротьбу з сексуальною експлуатацією дітей та
дитячою порнографією
22 грудня 2003 року також було прийняте Рамкове рішення про боротьбу з
сексуальною експлуатацією дітей та дитячою порнографією.
Відповідно до статті 2 будуть каратися наступні правопорушення щодо
сексуальної експлуатації дітей:
примушення до дитячої проституції, експлуатація дитячої проституції,
включаючи отримання прибутку від неї, або сприяння дитячій проституції
іншим чином;
залучення дитини до сексуальної поведінки, де:
використовується спонукання або примус, насильство або погрози, або
гроші, або інші предмети економічної цінності, або інші форми
винагороди, які надавалися дитині в обмін на сексуальні послуги, або
використовувалася влада або вплив на дитину.
Стосовно дитячої порнографії Рамкове Рішення визначає покарання за такі
діяння (стаття 3):
виготовлення дитячої порнографії, або
постачання, розповсюдження або пересилання дитячої порнографії,
пропонування або забезпечення доступності дитячої порнографії іншим
чином, або
с) придбання або володіння дитячою порнографією.
Визначені покарання сягають максимального строку ув’язнення від одного
до восьми років, останнє застосовується за наявності обтяжуючих обставин
злочину, таких як вік жертви, жорстокість та скоєння злочину
кримінальною організацією (стаття 5).
Знову ж таки, умови відповідальності та покарання юридичних осіб
співпадають з умовами, визначеними Конвенцією про захист фінансових
інтересів ЄС (див. вище).
6. Тероризм
Злочини, пов’ язані з тероризмом, є найсерйознішим порушенням загальних
цінностей, на яких заснований ЄС: людської гідності, свободи, рівності
та солідарності, поваги до прав людини та основних свобод. Вирішальне
значення для боротьби з цим явищем має міжнародне співробітництво. ЄС
відіграє значну роль у цьому відношенні. Після теракту 11 вересня 2001
року у Нью-Йорку, який виявив кардинальні зміни у природі терористичних
злочинів, ці зусилля були інтенсифіковані. Необхідність спільних дій у
цій сфері була ще раз підтверджена подіями 11 березня 2004 року у
Мадриді.
Стаття 29 ДЗС спеціально присвячена тероризму як одній з тяжких форм
злочинності, які необхідно попереджувати та боротися з ними шляхом
розвитку спільних дій у трьох різних напрямках: тіснішій співпраці між
правоохоронними, митними та іншими компетентними органами, включаючи
Європол; тіснішій співпраці між судовими та іншими компетентними
органами країн-членів ЄС; та наближенні, за необхідності, кримінальних
норм.
Це завдання було вирішене шляхом прийняття Рамкового рішення Ради від 13
червня 2002 року про боротьбу з тероризмом. Гарантуючи повагу до
основних прав, воно містить визначення терористичних злочинів, визначає
порушення, пов’ язані з терористичними актами, охоплює діяння, які
можуть призвести до таких актів, та узгоджує рівень покарань в
країнах-членах ЄС.
До прийняття Рамкового рішення лише Франція, Німеччина, Італія,
Португалія, Греція, Іспанія та Об’єднане Королівство мали спеціальне
законодавство щодо боротьби з тероризмом, яке, крім того, відрізнялося в
кожній країні. В інших країнах-членах ЄС, де такого законодавства не
було, терористичні акти розглядалися в контексті загальних злочинів.
Існування спільних рамок сприяє співпраці правоохоронних і судових
органів та забезпечує єдиний підхід до покарання терористичних актів у
різних країнах-членах ЄС.
У визначенні терористичних злочинів, наданому в статті 1(1) Рамкового
рішення про тероризм, пояснюється різниця між суб’єктивним та
об’єктивним аспектами. Такі діяння відповідають першому аспекту, якщо
вони скоєні з метою:
серйозно налякати населення або
незаконно примусити уряд або міжнародну організацію здійснити або
утриматися від виконання певної дії, або
серйозно дестабілізувати або знищити основні політичні, конституційні,
економічні або соціальні структури країни або міжнародної організації.
Другий аспект складається з переліку дій, які повинні вважатися
країнами-членами ЄС терористичними злочинами:
замах на життя особи, який може призвести до смерті;
замах на фізичну цілісність особи;
викрадення або захоплення заручників;
с) спричинення значних руйнувань державних або громадських об’ єктів,
транспортних систем, інфраструктурного обладнання, включаючи системи
інформації, закріпленої платформи, розташованої на континентальному
шельфі, громадського місця або приватної власності, яке вірогідно
наражає на небезпеку життя осіб або може призвести до значних
економічних втрат;
е) захоплення літаків, пароплавів або інших засобів громадського або
вантажного транспорту;
і) вироблення, володіння, придбання, перевезення, постачання або
використання зброї або вибухових речовин, або ядерної, біологічної або
хімічної зброї, а також дослідження та удосконалення біологічної або
хімічної зброї;
§) викид небезпечних речовин або спричинення пожеж, повеней або вибухів,
які наражають на небезпеку життя осіб;
її) втручання або руйнування систем постачання води, енергії або
будь-яких інших основних природних ресурсів, наслідком яких є небезпека
для життя осіб;
і) погроза скоїти будь-який з вчинків, перелічених у пунктах (а) – (Ь).
Стаття 2 включає у сферу застосування злочини, які вчиняються
терористичними групами. Терористична група визначається як:
організована група, що складається з більше, аніж двох осіб, яка
створена у певний період часу та дія якої пов’язана зі скоєнням
терористичних злочинів. „Організована група” означає групу, яка не
випадково створена для негайного здійснення злочинів та не потребує
формального визначення ролей своїх учасників, тривалості її членства або
розвиненої структури.
У цьому зв’ язку країни-члени ЄС повинні забезпечити покарання за:
керування терористичною групою;
участь у діяльності терористичної групи, включаючи надання інформації
або матеріальних ресурсів, або фінансування її діяльності будь-яким
чином, із усвідомленням того, що така діяльність буде внеском у злочинну
діяльність терористичної групи.
Стаття 1(2) пояснює, що вимоги Рамкового рішення жодним чином не
впливають на зобов’ язання країн-членів ЄС поважати основні права.
Боротьба з тероризмом потребує збалансованості між потребами
ефективності розслідування та судового розгляду, з одного боку, та
захисту основних прав та свобод, з іншого. В першу чергу це стосується
права приймати участь у демонстраціях: демонстрація соціального протесту
проти державної політики не буде вважатися терористичним актом.
Окрім прямих терористичних злочинів, скоєних окремими особами або
організованими групами, Рамкове рішення зобов’язує країни-члени ЄС
визначити в якості правопорушень, які пов’язані з тероризмом, крадіжки,
скоєні за обтяжуючих обставин, хабарництво та виготовлення фальшивих
адміністративних документів, скоєні з метою підтримки зазначених вище
дій (стаття 3).
Повинні каратися підбурювання, сприяння або заохочення та намір скоїти
терористичний злочин (стаття 4).
Стаття 5 узгоджує рівень покарань в країнах-членах ЄС відповідно до
принципу, що покарання повинні бути ефективними, пропорційними та
попереджуючими. Тому були визначені різні мінімальні та максимальні
покарання залежно від тяжкості правопорушення. Рамкове рішення також
містить положення (стаття 6) про зменшення покарання за окремих
обставин, якщо правопорушник відмовляється від терористичної діяльності
або співпрацює з владою.
Умови відповідальності та покарання юридичних осіб співпадають з
умовами, визначеними Конвенцією про захист фінансових інтересів ЄС (див.
вище).
Стосовно юрисдикції національних судів стаття 9 визначає, що кожна
країна-член ЄС повинна встановити свою юрисдикцію над терористичними
актами, які здійснюються на її території або на борту літака чи
пароплава, зареєстрованого у цій країні. Країна-член також повинна мати
відповідну юрисдикцію у випадку, коли правопорушник є громадянином або
мешканцем цієї країни або коли терористичний акт скоєний проти її
власних інституцій або народу, або проти інституції ЄС. Стаття
9(1)(а) навіть надає країні-члену можливість встановлення
власної компетенції у проведенні розслідування терористичних актів, які
відбулися на території іншої країни-члена ЄС, що є новим явищем у
міжнародному кримінальному праві, яке встановлює щось на зразок
„регіональної юрисдикції”. Інші новели стосуються проживання
правопорушника та захисту інституцій або установ ЄС, розташованих у
країнах-членах ЄС.
Незважаючи на те, що країни-члени ЄС змогли досягти згоди у спільному
визначенні тероризму, гармонізація законодавства, що стосується боротьби
з цим явищем, не завершена.
7. Злочини проти довкілля
27 січня Рада прийняла Рамкове рішення про захист навколишнього
середовища засобами кримінального права,
яке повинно набрати чинності у січні 2005 року. Зростання правопорушень
проти навколишнього середовища є проблемою, яка потребує узгоджених дій
країн-членів ЄС, оскільки їх наслідки усе більше поширюються за межі
національних кордонів. Слідом за пропозицією Комісії про Директиву 2001
року Рада розглянула необхідність внесення до законодавства, зокрема,
визначення діянь, які країни-члени ЄС повинні вважати злочинами. Вони
охоплюють, відповідно до статті 2, наступні діяння, скоєні навмисно або
з надзвичайної недбалості:
вивільнення, викиди або внесення великої кількості речовин або
іонізуючого випромінювання у повітря, ґрунт або воду, які викликають
смерть або серйозні ураження будь-якої особи;
протизаконне вивільнення, викиди або внесення великої кількості речовин
або іонізуючого випромінювання у повітря, ґрунт або воду, які викликають
або вірогідно викличуть тривале або значне погіршення здоров’ я або
смерть чи серйозні ураження будь-якої особи, або значне пошкодження пам’
яток або інших об’ єктів, які знаходяться під захистом, власності,
тварин або рослин;
с) незаконне придбання, обробка, зберігання, перевезення, експорт або
імпорт відходів, включаючи небезпечні відходи, які викликають або
ймовірно викличуть смерть або серйозні ураження будь-якої особи, або
спричинять значну шкоду якості повітря, ґрунту, води, тваринам або
рослинам;
сі) незаконна робота заводу, на якому здійснюється небезпечна
діяльність, яка за межами заводу спричиняє або ймовірно викличе смерть
або серйозні ураження будь-якої особи, або значну шкоду якості повітря,
ґрунту, води, тваринам або рослинам;
е) незаконне вироблення, збагачення, зберігання, використання,
транспортування, експорт або імпорт ядерних матеріалів або інших
небезпечних радіоактивних речовин, які спричиняють або ймовірно
викличуть смерть або серйозні ураження будь-якої особи, або значну шкоду
якості повітря, ґрунту, води, тваринам або рослинам;
і) незаконне володіння, придбання, пошкодження, вбивство або торгівля
видами флори і фауни, які знаходяться під охороною, або їх частинами,
принаймні там, де їм загрожує вимирання, як визначено національним
законодавством;
g) незаконна торгівля речовинами, які пошкоджують озоновий шар.
Каратися повинно не лише здійснення злочину, але й співучасть та
заохочення до нього (стаття 4). Покарання повинні бути ефективними,
пропорційними та попереджуючими, включаючи, принаймні у серйозних
випадках, позбавлення волі (стаття 5(1)).
Умови відповідальності та покарання юридичних осіб співпадають з
умовами, визначеними Конвенцією про захист фінансових інтересів ЄС (див.
вище).
Розділ 5. Кримінальне право в Проекті Договору, яким приймається
Конституція для Європи
Наступний опис кримінального права в межах Конституції ЄС оснований на
Проекті Договору, яким приймається Конституція для Європи, схваленому
Європейським Конвентом 13 червня та 10 липня 2003 року. Оскільки
переговори між країнами-членами ЄС досі тривають та є не дуже
передбачуваними, Проект може бути змінений або відхилений. Проте,
положення, які стосуються співпраці правоохоронних та судових органів, а
також узгодження кримінального законодавства не стали причиною, з огляду
на яку перша спроба прийняти Конституцію зазнала невдачі у грудні 2003
року; скоріше це було викликано розбіжністю щодо розподілу голосів у
Раді.
Стосовно існуючої третьої опори ЄС проект містить значні зміни. Перш за
все, більше не існуватиме різних опор, в тому числі й третьої: Розділ VI
ДЄС об’єднується з положеннями ДЗЄС. Це означає, що існуватиме лише одна
міжнародна організація, яка називатиметься Союз, замість Європейського
Союзу та Європейських Співтовариств. Колишні механізми Європейського
Співтовариства у вигляді регламентів та директив будуть замінені
„законами” та „рамковими законами”, які одночасно займуть місце
конвенцій та рамкових рішень третьої опори. Звичайною законодавчою
процедурою стане прийняття спільних рішень. Рада діятиме в основному за
принципом кваліфікованої більшості. Установлено принцип взаємного
визнання рішень у кримінальних справах, який забезпечить загальну основу
для спільних дій країн-членів ЄС. Крім того, до проекту включена правова
база, що дозволяє здійснювати узгодження певних аспектів кримінального
та кримінально-процесуального законодавства. Нарешті, на рівні
інституцій роль Євроюсту та Європолу має бути посилена та забезпечена
можливість створення посади Європейського прокурора.
Відповідно до Проекту Союз засновується на верховенстві права та повазі
до прав людини. Одним з його завдань є створення для його громадян зони
свободи, безпеки та справедливості без внутрішніх кордонів (стаття
3(2)). Ця зона, відповідно до статті 41(1), встановлюється:
шляхом ухвалення європейських законів та рамкових законів, спрямованих,
в разі необхідності, на адаптацію норм кримінального права […];
шляхом поглиблення взаємної довіри між компетентними органами влади
країн-членів, зокрема, на основі взаємного визнання судових рішень та
рішень про екстрадицію;
шляхом оперативної співпраці між компетентними органами країн-членів ЄС,
включаючи правоохоронні, митні та інші служби, що спеціалізуються на
запобіганні та виявленні злочинів.
Стосовно відносин між Союзом та країнами-членами (стаття 5) перший
поважатиме їх (країн-членів ЄС) найважливіші державні функції, включаючи
ті, які забезпечують територіальну цілісність держави та підтримують
закон і порядок, а також забезпечують внутрішню безпеку.
Тому зона безпеки, свободи та справедливості буде сферою спільної
компетенції (стаття 13(2)).
З метою сприяння принципу взаємного визнання країни-члени ЄС разом з
Комісією об’ єктивно та неупереджено оцінюють виконання своїми
національними органами положень, які стосуються зони безпеки, свободи та
справедливості (стаття 161, Розділ Ш). Вони приймають участь у
політичному контролі над Європолом та Євроюстом (стаття 41(2)). Нарешті,
країни-члени ЄС мають право ініціативи у цій сфері діяльності Союзу
(стаття 41(3)).
1. Основні права
Поглиблення зони свободи, безпеки та справедливості, включаючи більші
повноваження ЄС та країн-членів втручатися в особисту свободу, також
містить ризик для пересічних громадян. Тому Хартія основних прав,
ухвалена у 2000 році Європейською Радою в Ніцці, буде введена у
Конституцію і стане, таким чином, юридично зобов’ язуючою. Положення
щодо сфери кримінального права, встановлені статтями П-47 та далі,
Конституції ЄС, відповідають статтям 6, 7 та 13 ЄКПЛ.
Стаття П-47 вводить право на ефективний правовий захист, право бути
представленим та право на юридичну допомогу. Право на ефективне
відшкодування є ширшим, ніж у статті 13 ЄКПЛ, оскільки воно гарантує
доступ до суду та оскільки воно також використовується країнами-членами
при імплементації законодавства ЄС. Право на справедливий розгляд
відповідає статті 6(1) Європейської конвенції прав людини, але не
обмежується розглядом справ щодо прав та обов’ язків, визначених
цивільним правом. Відповідно до прецедентного права Суду ЄС юридична
допомога має гарантуватися тоді, коли відсутність такої допомоги зробить
неможливим забезпечення ефективного правового захисту.
Презумпція невинуватості та право на захист гарантуються статтею П-48.
Навіть якщо формулювання не є ідентичним до статті 6(2) та (3) ЄКПЛ,
значення та обсяг цих прав повинні бути такими ж (стаття 52(3)
Конституції ЄС).
Стаття П-49 обумовлює принципи законності, тобто відсутності зворотної
дії, та пропорційності злочинів та покарань за них, спільних для
правових традицій країн-членів
ЄС та неодноразово підтверджених Судом ЄС. На противагу статті 7 ЄКПЛ,
Конституція містить норму, згідно з якою закон має зворотну дію, якщо
ним встановлюється більш м’яке покарання за злочин.
Принцип ne bis in idem (стаття II-50) забезпечує значний поступ у
порівнянні зі статтею 4(1) сьомого Протоколу ЄКПЛ, оскільки дія цієї
норми поширена за межі однієї держави: судовий розгляд та вирок в одній
країні-члені ЄС попереджує повторний судовий розгляд в будь-якій іншій
країні. Це відповідає acquis communautaire, вже встановленому
Шенгенською конвенцією (статті 54-58), Конвенцією про захист фінансових
інтересів ЄС (стаття 7) та Конвенцією про боротьбу з корупцією (стаття
10).
2. Зона свободи, безпеки та справедливості
Відповідно до статті Ш-158(3) високий рівень безпеки у Союзі повинен
бути досягнутий шляхом впровадження:
“заходів по запобіганню та боротьбі зі злочинністю, расизмом,
ксенофобією та заходів для координації та співпраці між судовими,
правоохоронними та іншими компетентними органами, а також шляхом
взаємного визнання судових рішень у кримінальних справах та, в разі
необхідності, адаптації норм кримінального права”.
З цією метою Проект впроваджує спеціальні правила співпраці судових та
правоохоронних органів.
2.1. Співпраця між судовими органами
Принцип взаємного визнання поважає суверенітет країн-членів ЄС та межі
юрисдикції в усіх галузях кримінального права. Заснований на довірі до
процедур інших країн, він не може піддаватися сумніву іншими
країнами-членами ЄС.
Європейське рамкове законодавство може, згідно зі статтею Ш-171(2),
встановлювати мінімальні норми придатності свідчень, прав обвинувачених
та потерпілих та інших аспектів кримінального права. Тим самим будуть
забезпечені взаємне визнання судових рішень та сприяння транскордонній
співпраці правоохоронних та судових органів. Формулюючи лише мінімальні
стандарти, країни-члени ЄС можуть підтримувати або запроваджувати вищий
рівень захисту особистих прав при розгляді кримінальних справ. Такий тип
наближення веде, з одного боку, до запровадження спільних стандартів
через дотримання юридично зобов’ язуючих норм, які доступні для кожної
окремої особи, а з іншого боку, він, можливо, передбачає втручання в
матеріальні та процесуальні національні норми.
Розширюючи перелік, наведений в статті 31(е) ДЄС і обмежений
організованою злочинністю, тероризмом та незаконним розповсюдженням
наркотиків, стаття Ш-172(1) вводить до розряду злочинів торгівлю людьми
та сексуальну експлуатацію жінок і дітей, незаконну торгівлю зброєю,
відмивання грошей, корупцію, підробку платіжних засобів та комп’ ютерну
злочинність.
Європейські рамкові закони можуть встановити мінімальні правила для
визначення злочинів та санкцій щодо особливо тяжких злочинів,
транскордонний характер яких випливає з природи або наслідків таких
злочинів, або через особливу потребу боротися з ними на спільній основі.
Інші злочини можуть бути пізніше внесені у цей перелік одноголосним
рішенням.
Стосовно Євроюсту європейське законодавство повинно, відповідно до
статті Ш-174 та на основі статті 31 ДЄС, доповненої Ніццьким договором,
визначити його структуру, функції, обсяг компетенції, які можуть
включати:
ініціювання та координацію кримінальних переслідувань, які проводяться
компетентними національними органами, особливо, злочинів проти
фінансових інтересів Союзу;
зміцнення співпраці судових органів, в тому числі шляхом вирішенням
конфліктів про розподіл юрисдикції та тісної співпраці з Європейською
судовою мережею.
Стаття Ш-175 забезпечує основу для створення шляхом прийняття
європейського закону посади Європейського прокурора (ЄП) після
одноголосного рішення Ради та згоди Європейського Парламенту. Його офіс
матиме компетенцію проводити розслідування та підтримуватиме
обвинувачення щодо тяжких злочинів, які стосуються більше ніж однієї
країни-члена ЄС та правопорушень, які зачіпають фінансові інтереси
Співтовариства. При розгляді цих справ національними судами ЄП бере на
себе обов’язки національних прокурорів. Згідно з пропозицією Комісії про
включення статті 280а до ДЗЄС цей європейський закон також визначатиме:
загальні норми, що застосовуватимуться до офісу Європейського прокурора,
умови, які регулюють виконання його функцій, процесуальні норми, які
застосовуються до його діяльності, а також правила, які регулюють
прийнятність доказів, та правила, які застосовуються для судового
контролю над процесуальними заходами, вжитими ним при виконанні своїх
функцій.
переговори щодо заснування посади та компетенції ЄП, а також щодо його
відносин з Євроюстом тривають досі. У випадку, якщо Союз зробить такий
крок, можна передбачити, що структура та обов’ язки ЄП будуть
відповідати пропозиціям Corpus Juris та Зеленої книги (див. вище), за
винятком того, що сфера його компетенції буде поширена за межі захисту
фінансових інтересів Співтовариства.
2.2. Співпраця між правоохоронними органами
У статті Ш-176(2) зазначено, що з метою забезпечення більшої
ефективності співпраці правоохоронних органів країн членів ЄС
європейські закони або рамкові закони можуть встановити заходи щодо:
збору, зберігання, обробки, аналізу та обміну відповідною інформацією;
допомоги у підготовці кадрів та співпраці у сфері обміну персоналом,
обладнанням та результатами досліджень;
спільної технології проведення розслідувань для розкриття тяжких форм
організованої злочинності.
З метою посилення функцій Європолу щодо попередження та боротьби з
тяжкими злочинами, які стосуються двох або більшої кількості
країн-членів ЄС, тероризму та інших форм злочинності, що завдають шкоди
спільним інтересам, які визначені політикою Союзу, європейським
законодавством повинні бути визначені нові завдання відповідно до статті
Ш-177(2), які включатимуть:
збір, зберігання, обробку, аналіз та обмін інформацією, наданою,
зокрема, органами країн-членів ЄС або третіми державами чи органами
з-поза меж Союзу;
координацію, організацію та виконання слідчих та оперативних дій, які
проводяться спільно з компетентними органами країн-членів ЄС чи у складі
об’єднаних слідчих груп та, при необхідності, у взаємодії з Євроюстом.
Будь-яка операція Європолу повинна проводитися у взаємодії та зі згоди
властей країн-членів ЄС, територія яких охоплюється такою дією;
застосування примусових заходів буде знаходитись у сфері виключної
відповідальності компетентних національних органів (стаття Ш-177(3)).
Адаптація кримінального і кримінально-процесуального законодавства
України до права Європейського Союзу
1. Правові засади адаптації українського кримінального і
кримінально-процесуального права до права ЄС
1.1. Чинники адаптації українського кримінального та
кримінально-процесуального права України до права ЄС
З огляду на те, що співробітництво поліцейських і судових органів у
кримінально-правовій сфері розглядається як одна з трьох існуючих «опор»
Європейського Союзу, а також приймаючи до уваги особливу природу права
Європейського Союзу, його механізмів і інструментів, безсумнівний
інтерес і практичну цінність має вивчення законодавства і практики
Європейського Союзу в цій сфері, в тому числі, з точки зору адаптації до
нього відповідного законодавства та правозастосовної практики України.
Вивчення юридичної літератури і матеріалів судової та слідчої практики
не лише України, але й іноземних держав показує, що питання взаємодії
правоохоронних органів країн світу в боротьбі зі злочинністю на сьогодні
є надзвичайно актуальним, що обумовлено сучасними викликами часу
(насамперед, активізацією терористичної та організованої злочинної
діяльності). Злочинність не знає кордонів, їй байдужий інститут
громадянства. Піддані різних держав вчиняють злочини в різних країнах. У
зв’язку з цим виникає необхідність притягнення до кримінальної
відповідальності іноземних громадян, які вчинили злочин в певній
державі, але на момент досудового слідства або судового розгляду
залишили її територію і перебувають під юрисдикцією іншої держави. Під
час провадження у кримінальних справах виникає також необхідність
збирання доказів на території інших держав, або виконання в них
іноземних судових рішень, що не є можливим без відповідного нормативного
та інституційного забезпечення.
У ст. 29 Маастрихтського договору зазначається, що співробітництво у
сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах має на меті
гарантувати громадянам усіх держав-членів високий рівень безпеки в
рамках забезпечення свободи та справедливості шляхом розробки спільних
дій держав-членів у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних
справах, боротьби з расизмом та ксенофобією HYPERLINK \l “bookmark64″ 1
. У створенні простору „свободи, безпеки та справедливості”, що є
завданням Європейського Союзу, без сумніву зацікавлена і Україна, до
кордонів якої безпосередньо наблизився сьогодні Європейський Союз.
Особливе геополітичне положення України обумовлює необхідність посилення
співпраці її судових і правоохоронних органів з відповідними органами
держав-членів ЄС та інститутами Союзу, не розриваючи існуючих зв’язків з
інститутами Співдружності Незалежних Держав та органами юстиції цих
республік колишнього СРСР. Тим більше, що невизнані державні утворення,
такі як Придністровська республіка, які мають спільні кордони з
Україною, є „… магнітом для організованої злочинності та можуть
дестабілізувати або
Договір про Європейський Союз 1992 р. // Європейський Союз:
Консолідовані договори. – К, 1999відкинути назад процес державотворення,
політичної консолідації та сталого розвитку” HYPERLINK \l “bookmark66”
.
Кримінально-процесуальне законодавство України, яке було гармонійним для
тоталітарного суспільства 60-70-х років, сьогодні не відповідає вимогам
часу, а відтак є одним з елементів системи порушення прав людини в
галузі кримінального судочинства, неефективності останнього у вирішенні
кримінальних справ, особливо тих, які обтяжені іноземним елементом.
А тому важливим завданням є адаптація та гармонізація, перш за все,
кримінального і кримінально-процесуального законодавства України до
законодавства держав-членів ЄС та acquis Європейського Союзу. Просування
у сфері фінансової та економічної інтеграції України до ЄС потребує
відповідного кримінально-правового забезпечення.
Розпочатий відповідно до Угоди про партнерство та співробітництво між
Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами членами (далі
– УПС) від 14 червня 1994 р. (набула чинності 1 березня 1998 р.)
політичний діалог переріс в програму конкретних дій України та
Європейського Союзу.
1.2. Етапи взаємодії України з Європейським Союзом з питань адаптації
законодавства в кримінально-правовій сфері
В кримінально-правовій сфері Україною було зроблено ряд важливих
кроків в напрямку наближення національного законодавства до вимог
права ЄС, з чим пов’язані наступні нормативні акти.
Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України, схвалена
Європейською Радою 11 грудня 1999 року, що ЄС та Україна мають спільну
зацікавленість у розвитку співробітництва у боротьбі з нелегальною
імміграцією та торгівлею людьми.
Програма інтеграції України до Європейського Союзу, схвалена Указом
Президента N 1072/2000 від 14.09.2000 року, встановила вимогу
максимального використання існуючих зовнішніх можливостей просування
України до членства в ЄС, в тому числі у проектах ЄС так званого
“третього стовпа” (співробітництво судових і правоохоронних органів).
На IV засіданні Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС 12
грудня 2001 р. було погоджено План дій Європейського Союзу в галузі
юстиції та внутрішніх справ, який визначив наступні завдання та
стратегічні цілі перед Україною та ЄС:
розвивати партнерство та практичне співробітництво між Європейським
Союзом, його країнами-членами, сусідніми країнами-кандидатами на вступ
до ЄС та Україною в галузі юстиції та внутрішніх справ;
розвивати разом з Україною принципи законності, доступу до правосуддя,
незалежності судової влади та ефективної системи управління, на яких
базується мета Європейського Союзу – створення “зони свободи, безпеки і
справедливості”;
створити відповідну законодавчу базу для ефективного співробітництва в
галузі юстиції та внутрішніх справ у відповідності до міжнародних
стандартів та стандартів ЄС та працювати в напрямку забезпечення
ефективної імплементації та застосування цих стандартів;
підвищити рівень обізнаності з правами людини та законністю та сприяти
прозорості законодавства і правозастосовчої системи;
забезпечити ратифікацію та імплементацію найбільш важливих міжнародних
документів, спрямованих на боротьбу з нелегальною міграцією,
організованою злочинністю та корупцією;
підвищити рівень управління міграційними процесами та вжити належних
заходів в галузі прикордонного контролю, реадміссії та візової політики
з метою запобігання використанню території України для нелегальної
міграції та транзиту нелегальних мігрантів на територію Європейського
Союзу;
боротися з транскордонною організованою злочинністю, зокрема, торгівлею
людьми, незаконним обігом наркотиків, торгівлею краденим
автотранспортом, підакцизними товарами та ядерними матеріалами, а також
відмиванням коштів;
всі механізми, зазначені в цьому Плані, повинні використовуватись для
відвернення загрози міжнародного тероризму тощо HYPERLINK \l
“bookmark67” .
План дій між Україною та ЄС у сфері юстиції та внутрішніх справ включає
План-графік просування України до стандартів ЄС.
Таким чином, реалізація курсу на європейську інтеграцію України є
невід’ємним елементом внутрішніх реформ, спрямованих на економічне
зростання, підвищення рівня життя народу, розвитку демократії,
становлення громадянського суспільства, забезпечення гарантій
верховенства права, свободи слова, захисту прав і свобод людини,
зміцнення національної безпеки; поглиблення співробітництва з
Європейським Союзом є важливим елементом зміцнення стабільності та
безпеки на Європейському континенті HYPERLINK \l “bookmark70″ 1 .
1.3. Сучасний етап
18 березня 2004 року Верховною Радою України було прийнято Закон „Про
Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до
законодавства Європейського Союзу” № 1629-IV (далі – Закон), з яким
пов’язується сучасний етап розвитку взаємовідносин з інститутами
Європейського Союзу в правовій сфері.
Рекомендації парламентських слухань про взаємовідносини та
співробітництво України з Європейським Союзом, схвалені Постановою
Верховної Ради України від 28 листопада 2002 року, № 299-^
2 Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 29. – ст.367
3 Відповідно до ч. 2 ст. 51 Угоди про партнерство та співробітництво між
Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від
14.06.1994 р. приблизна адекватність законів повинна мати місце „…в
таких галузях: закон про митницю, закон про компанії, закон про
банківську справу, бухгалтерський облік компаній і податки,
інтелектуальна власність, охорона праці, фінансові послуги, правила
конкуренції, державні закупки, охорона здоров’я та життя людей, тварин і
рослин, навколишнє середовище, захист
Відповідно до розділу IV вказаного Закону адаптація законодавства
України (як процес приведення законів України та інших
нормативно-правових актів у відповідність з acquis communautaire) є
планомірним процесом, що включає декілька послідовних етапів, на кожному
з яких повинен досягатися певний ступінь відповідності законодавства
України до acquis Європейського Союзу. Незважаючи на те, що на першому
етапі виконання Програми (2004-2007 рр.) кримінально-правова сфера не
визначена як пріоритетна, а вказані лише сфери, визначені статтею 51 УПС
HYPERLINK \l “bookmark71″ , це не виключає діяльність України з
адаптації кримінального і кримінально-процесуального законодавства.
Такий висновок пояснюється тим, що зобов’ язання України адаптувати свою
правову систему до законодавства ЄС, наприклад, в господарській чи
адміністративній сферах, повинні бути забезпечені і
кримінально-правовими засобами, а також організаційними заходами в цій
сфері.
Так, на 2004 рік пунктами 15.3-15.5 Розпорядження Кабінету Міністрів
України (на який Законом покладено обов’язок забезпечення виконання
Програми) „Про заходи щодо реалізації пріоритетних положень Програми
інтеграції України до Європейського Союзу в 2004 році” від 4 березня
2004 р., № 111-р, передбачено поглиблення співробітництва у боротьбі з
міжнародною організованою злочинністю, зокрема такими її проявами, як
нелегальна міграція, контрабанда, незаконний обіг наркотиків та
незаконна торгівля зброєю тощо, а також розроблення та впровадження
заходів з боротьби з організованою злочинністю з урахуванням
міжнародного характеру, а саме планується:
прав споживачів, непряме оподаткування, технічні правила і стандарти,
закони та інструкції стосовно ядерної енергії, транспорт”.
– розробити нові більш ефективні угоди про співробітництво з
відповідними інституціями держав-членів ЄС з питань боротьби з
організованою злочинністю, у тому числі з контрабандою, зокрема,
утворити центральні контактні пункти обміну інформацією про боротьбу з
організованою злочинністю між Україною та державами-членами ЄС (у рамках
реалізації Спільної декларації Міністрів юстиції та внутрішніх справ
держав-членів ЄС і України щодо створення таких пунктів);
створити або розширити бази даних, які містять інформацію про дії
правоохоронних органів стосовно правопорушників, зокрема, шляхом (А)
продовження роботи із (1) створення єдиної телекомунікаційної і
комп’ютерної мережі правоохоронних органів України за технологією
\УЕВ-порталу з належним захистом конфіденційності; (2) міжвідомчого
банку даних про організовані злочини, єдиної міжвідомчої бази даних
„Наркобізнес”; (Б) вирішення питання про можливість доступу до баз даних
Інтерполу та Європолу і активізації участі правоохоронних органів
України у роботі останнього;
ратифікувати Цивільну та Кримінальну конвенції Ради Європи про боротьбу
з корупцією (1999 р.) та додатковий протокол до останньої.
Також ставиться питання про новелізацію основоположного кодифікованого
акту – Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК).
Так, основний нормативно-правовий акт, покликаний вирішити питання
взаємодії України з іноземними країнами і міжнародними організаціями з
питань провадження у кримінальних справах, – КПК України 1960 р., не
містить належної правової регламентації взаємодії органів кримінальної
юстиції України з відповідними іноземними органами, і лише у статті 31
КПК містяться посилання на міжнародні договори України стосовно
регулювання взаємодії України у цій сфері. Крім того, прогресивні
положення нового Кримінального кодексу України від 05.04.2001 р. не
можуть бути реалізовані в повній мірі.
Україна є стороною шести Європейських конвенцій з питань кримінального
судочинства та додаткових протоколів до них:
Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року;
Додаткового протоколу до Європейської конвенції про видачу
правопорушників;
Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про видачу
правопорушників;
Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959
року;
Додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у
кримінальних справах;
Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або за умовно
звільненими особами, 1964
року;
Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах
1972 року;
Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року;
Конвенції про “відмивання”, пошук, арешт та конфіскацію доходів,
одержаних злочинним шляхом 1990 року.
На сьогодні надання правової допомоги у кримінальних справах також
здійснюється на основі двосторонніх договорів, укладених з рядом держав,
а з державами – учасницями Співдружності Незалежних Держав правові
відносини у цій сфері врегульовані Конвенцією про правову допомогу і
правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993
року (так звана – Мінська конвенція (МК 1993 р.) HYPERLINK \l
“bookmark72” .
З урахуванням положень зазначених європейських конвенцій до проекту
Кримінально-процесуального кодексу України, поданого на розгляд
Верховної Ради України (в редакції від 19.05.2003 р.), включено розділ
щодо регулювання механізму взаємодії органів юстиції України з
іноземними державами у кримінально-правовій сфері.
2. Міжнародне співробітництво України в кримінально-правовій сфері
Аналіз літературних джерел та нормативно-правових актів з питань
міжнародного співробітництва України в галузі кримінальної юстиції
дозволяє виділити наступні основні напрямки вказаної діяльності:
взаємодія з питань розробки міжнародних мінімальних стандартних правил
функціонування правосуддя і поводження з особами, які приймають у ньому
участь;
взаємодія з питань криміналізації (декриміналізації) міжнародним
співтовариством певних суспільно небезпечних діянь та визначення їх як
міжнародних злочинів чи злочинів міжнародного характеру (на цьому
напрямку діяльності держав проходить формування власне міжнародного
кримінального права);
формування та спільна участь у діяльності міжнародних юрисдикційних
органів – міжнародних кримінальних судів і трибуналів (цей напрямок
пов’язаний з генезисом міжнародного кримінального процесу у вузькому
розумінні);
взаємодія з питань порушення, розслідування та
судового розгляду кримінальних справ (надання
правової допомоги у розслідуванні, судовому розгляді
кримінальних справ; передача кримінального
переслідування (провадження); екстрадиція
правопорушників; захист прав і інтересів власних
громадян у іноземній державі);
взаємодія з питань виконання вироку та інших судових рішень у
кримінальних справах, передачі засуджених осіб; передачі нагляду за
умовно засудженими чи умовно звільненими особами);
взаємодія з питань обміну інформацією і досвідом роботи компетентних
органів з попередження, припинення і розкриття злочинів, захисту і
представництва інтересів учасників кримінального судочинства, розгляду
та вирішення кримінальних справ; проведення спільних методичних,
навчальних, інформаційних, наукових заходів; співробітництво
компетентних органів держав – учасників взаємодії у міжнародних
неюрисдикційних організаціях HYPERLINK \l “bookmark74” .
Як бачимо, лише окремі напрямки взаємодії можна віднести до сфери
боротьби зі злочинністю, тоді як інші, насамперед, правова допомога та
діяльність міжнародних юрисдикційних органів мають більш широке коло
завдань.
Слід зупинитися на особливостях основного методу взаємодії установ
юстиції декількох держав, яким на відміну від взаємодії в межах
національної правової системи, є координація HYPERLINK \l “bookmark75”
. «Інтернаціоналізація» відносин при застосуванні міжурядового методу
співробітництва передбачає саме координацію, а не субординацію дій
взаємодіючих держав, які не мають певних зобов’ язань перед владною
міжнародною організацією щодо положень власного законодавства.
Таким чином, під взаємодією установ юстиції держав у кримінальному
судочинстві потрібно розуміти загальну для обох (декількох) сторін
спільну діяльність компетентних установ юстиції держав (в тому числі,
спільний розгляд і прийняття рішень у кримінальних справах, їх
виконання), яка пов’ язана з порушенням, розслідуванням та вирішенням
кримінальних справ, виконанням процесуальних рішень по ним і захистом
прав, законних інтересів осіб, які приймають участь у кримінальному
судочинстві.
На перший погляд розслідування та судовий розгляд кримінальних справ,
пов’ язаних з участю іноземних громадян та посадових осіб іноземних
державних органів, не буде особливо відрізнятися від розслідування інших
справ. Разом з тим запевних обставин кримінально-правові і
кримінально-процесуальні відносини можуть набути міжнародного характеру,
а в кримінальному судочинстві – можуть виникнути тісно пов’язані з ними
міжнародні (міждержавні) відносини.
Таким чином, в умовах транснаціонального (тобто такого, що виходить за
межі однієї правової системи) спілкування суб’єктів кримінального
процесу виникнуть кримінально-процесуальні відносини особливого
характеру, які за окремими ознаками будуть відрізнятися від традиційних.
Відрізнятися вони будуть, насамперед, особливістю своєї структури, тому
що один з їх елементів (або декілька елементів) – чи то об’єкт, чи
суб’єкт, чи зміст – будуть іноземними. В конкретній кримінальній справі
може виникнути необхідність провадження слідчих дій на території
іноземної держави. У зв’язку з цим виникне питання про процесуальне
право, яке має застосовуватися для регулювання вказаних відносин, оцінки
допустимості отриманих на території іноземної держави (а тим більш за
іноземними процесуальними нормами) доказів.
В літературі вже усталилася позиція відносно двох основних форм
взаємодії України з іноземними державами в сфері:
договірно-правового (конвекційного) механізму та
інституційного механізму HYPERLINK \l “bookmark76” , тому основним
методом взаємодії є міжурядовий, який базується на принципах
міжнародного права та на системі міжнародних договорів, учасником яких є
Україна.
Серед правових форм взаємодії слід виділити взаємодію в рамках
оперативно-розшукової та адміністративної діяльності, яка може
проявлятися в отриманні за запитами оперативної інформації у
компетентних органів держав – учасників взаємодії; проведення
оперативно-розшукових заходів відносно осіб, підозрюваних у вчиненні
злочинів, які знаходяться на території іншої держави – учасника
взаємодії. Взаємодія з питань оперативно-розшукової і адміністративної
діяльності також здійснюється відповідно до певних правових приписів у
процедурних формах, визначених чинним законодавством і міжнародним
правом.
Разом з тим, необхідно диференціювати процесуальні і непроцесуальні
форми взаємодії – в залежності від об’ єкта та правових засобів спільної
діяльності.
Основними процесуальними видами взаємодії у кримінальному судочинстві є:
міжнародна правова допомога у кримінальних справах (у вузькому
розумінні), тобто виконання (активна) або надання допомоги у проведенні
(пасивна) за запитом уповноважених органів однієї держави, в провадженні
якої знаходиться кримінальна справа, процесуальних дій на території
іноземної держави: провадження слідчих дій, вручення документів,
передача предметів, надання документів та виконання інших процесуальних
заходів (наприклад, надання допомоги у конфіскації майна);
представництво та захист інтересів власних громадян на території
іноземної держави;
екстрадиція осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності;
передача кримінального переслідування;
виконання рішень у кримінальних справах (як правило, у частині, що
стосується цивільного позову);
передача засуджених осіб.
4 Див., наприклад: ст. 10 Конвенції про боротьбу з незаконним
захопленням повітряних суден 1970 р., Міжнародну конвенцію про боротьбу
з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців 1990
р. Остання конвенція передбачає надання державами одна одній найповнішої
допомоги в зв’язку з кримінально-процесуальними діями, вжитими щодо
злочинів, зазначених у цій Конвенції, включаючи надання всіх наявних в
їх розпорядженні доказів, необхідних для судового розгляду.
Відносно процесуальних видів взаємодії ні в теорії кримінального
процесу, ні в міжнародно-правових доктринах та актах, ні тим більше у
вітчизняному процесуальному законодавстві не сформувалося єдиного
підходу до їх визначення та класифікації. Чинні міжнародні угоди
оперують у більшості випадків наступними поняттями: «правова допомога у
кримінальних справах» HYPERLINK \l “bookmark78” , «взаємна правова
допомога» HYPERLINK \l “bookmark77” «взаємна юридична допомога»
HYPERLINK \l “bookmark79” , «допомога у зв’язку з
кримінально-процесуальними діями» HYPERLINK \l “bookmark80” ,
«допомога у зв’ язку з кримінальним переслідуванням» HYPERLINK \l
“bookmark81” . В законодавствах іноземних держав також зустрічаються
різні терміни, що стосуються взаємодії держав у кримінальному
судочинстві. Так, наприклад в законодавстві Франції, Канади, Швейцарії,
Італії, Португалії вживаються восновному два терміни: «l’entraide
HYPERLINK \l “bookmark83” judiciare internationale en matiиre pйnale»
i «la coopйration» HYPERLINK \l “bookmark82” ; в англомовних країнах
-«Mutual Lйgal Assistance in Criminal Matters» (скорочено -MLA).
Звісно, що взаємодія держав у кримінальних справах може будуватися лише
відповідно до чинних в міжнародному праві та національних правових
системах приписів. Такі приписи закріпляються в джерелах права, які
регламентують взаємодію держав у сфері кримінального судочинства.
На даний час сформувалась наступна система нормативно-правових актів,
чинних в Україні, які регламентують питання,
, . …. … HYPERLINK \l “bookmark85” 4
пов язанні з взаємодією держав в галузі кримінальної юстиції :
2 Cooperation – у перекладі з французької мови – співробітництво. Див.
Гак В.Г., Ганшина К.Л. Новый русско-французский словарь. – M., 2000. –
С. 243.
3 Взаємна правова допомога у кримінальних справах.
4 Найбільш повний перелік нормативно-правових актів, що входять до цієї
системи наведено в Додатку 1 цієї роботи.
універсальні багатосторонні міжнародні договори з питань прав людини,
які регламентують питання в тому числі і кримінальної юстиції, зокрема –
Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року.
спеціальні багатосторонні міжнародні договори з питань боротьби з
окремими видами правопорушень та злочинів, в яких питанням взаємодії
держав щодо допомоги у розслідуванні вказаних злочинів присвячено окремі
частини договору, наприклад, статті 4-9 Конвенції ООН про боротьбу проти
незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин від 19
грудня 1988 року; статті 6-8, 11-12 Конвенції про боротьбу з
незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації від 23
вересня 1971 року тощо.
універсальні багатосторонні міжнародні договори з питань кримінального
судочинства, наприклад, зазначена вище Мінська конвенція 1993 р.;
спеціальні багатосторонні міжнародні договори з питань кримінального
судочинства (тобто такі, які регламентують окремі види взаємодії держав
з питань кримінального судочинства) – наприклад, Європейська конвенція
про видачу правопорушників 1957 р., та додаткові протоколи до неї,
Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959
р., Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних
справах 1972 р., Конвенція ООН про відмивання, пошук, арешт та
конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 р.
і т. д.
двосторонні договори України про правову допомогу та правові відносини в
цивільних, сімейних і кримінальних справах (наприклад, з Республікою
Грузія від 9 січня 1995 р.; з Естонською Республікою від 15 лютого 1995
р. і т. д.)
двосторонні договори колишнього СРСР про правову допомогу та правові
відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах, за якими,
відповідно до Закону України від 12 вересня 1991 р. «Про
правонаступництво України» (ст.7), Віденської конвенції про
правонаступництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978 р. та нот
України, надісланих в січні 1994 р. до посольств іноземних держав,
Україна є правонаступником і в ній застосовуються положення цих
міжнародних угод СРСР (наприклад, договір між СРСР та Угорською Народною
Республікою про надання правової допомоги в цивільних, сімейних та
кримінальних справах від 15 липня 1958 р.; договір між
СРСР та Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних і
кримінальних справах від 21 травня 1981 р., тощо).
1 Відповідно до пункту 1 статті 3 Закону України “Про міжнародні
договори України” від 29 червня 2004 року міжнародні договори України
укладаються з іноземними державами та міжнародними організаціями від
імені: України; Уряду; міністерств та інших центральних органів
державної виконавчої влади, державних органів.
консульські конвенції та угоди, що регламентують окремі питання
взаємодії держав у галузі кримінальної юстиції, зокрема, надають право
консульським співробітникам проводити окремі процесуальні дії (допит
власних громадян, вручення їм документів тощо), наприклад, Консульська
конвенція між Україною і Республікою Болгарія від 24 липня 1996 року
(ст.ст. 15-17);
урядові та відомчі міжнародні договори HYPERLINK \l “bookmark86″ 1 ,
база яких є достатньо об’ємною. Так, Урядом України укладаються угоди з
окремими державами з питань боротьби зі злочинністю. Наприклад, 6 лютого
1995 року було укладено Угоду між Урядом України і Урядом Федеративної
Республіки Німеччина про співробітництво в боротьбі з організованою
злочинністю, тероризмом та іншими тяжкими злочинами. Крім того,
договірно-правова база лише Міністерства внутрішніх справ України
нараховує понад 120 документів, якими регулюються відносини з
поліцейськими органами понад 35 держав світу. Міністерство юстиції
України та Генеральна прокуратура України також мають свою базу
міжвідомчих договорів з відповідними органами іноземних держав.
Наприклад, укладено Меморандум про співробітництво та взаємодію в
розслідуванні воєнних злочинів між Генеральною прокуратурою України і
Державною службою прокуратури Англії та Уельсу від 15.11.1996 р.
закони України, що містять положення, які регламентують порядок надання
правової допомоги у кримінальних справах. Так, цим питанням присвячено
розділ 4 Закону України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 року,
статтю 31 КПК України, ст. 7 Закону України „Про організаційно-правові
основи боротьби з організованою злочинністю” від 30.06.1993 р., тощо.
Проте чітка процедура взаємодії з іноземними правоохоронними і судовими
органами законами України з процесуальних питань в кримінально-правовій
сфері в порушення ст.ст. 19 (ч. 2), 92 (п.п. 1, 14 ч. 1) Конституції
України не визначена.
підзаконні нормативно-правові акти. У зв’язку з формальною
невизначеністю процедурних правил надання міжнародної правової допомоги
у кримінальних справах на рівні законів України, значна роль в наш час
відводиться підзаконним нормативно-правовим актам, серед яких слід
виділити накази Генерального прокурора України:
Наказ № 9 від 07.05.2004 р. „Про організацію роботи органів прокуратури
України в галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги”;
Наказ № 9 від 07.05.2004 р. про затвердження Інструкції про порядок
підготовки, передачі та виконання органами прокуратури України звернень
про правову допомогу у кримінальних справах;
Про забезпечення виконання органами прокуратури України «Угоди між
Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки
Польща на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща
про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних
справах від 24 травня 1993 року» №7 від 16.11.98 р.; а також
– спільні нормативно-правові акти правоохоронних відомств України, серед
яких важливе місце займає Інструкція про порядок виконання європейських
конвенцій з питань кримінального судочинства, затверджена Наказом
Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби
безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Верховного Суду
України, Державної податкової адміністрації України, Державного
департаменту України з питань виконання покарань 29 червня 1999 р. N
34/5/22/130/512/326/73.
Незважаючи на зовнішню чисельність нормативних джерел, слід все ж таки
визнати, що чинна правова база, яка регламентує порядок взаємодії
України у галузі кримінального правосуддя, є недосконалою та суперечить
вимогам практики Європейського Суду з прав людини щодо якості
законодавчої регламентації вказаної сфери (доступність,
передбачуваність, якість) HYPERLINK \l “bookmark87″ . Слід відразу
зазначити, що вказані вище підзаконні нормативно-правові акти України
містять вимоги організаційного характеру, а процесуальний механізм, як
такий, ними практично не визначений, тим більше, що права і законні
інтереси осіб, що притягуються до цих процедур, вказаними документами de
jure ігноруються.
Вчені та практики неодноразово звертали увагу на вади існуючих джерел
міжнародної правової допомоги у кримінальних справах. Одним з важливих
моментів є те, що після суверенізації колишніх республік СРСР у
взаємодії між собою вони зіштовхнулися з проблемою правового вакууму,
тоді як взаємодія з країнами далекого зарубіжжя показала наявність
досить добре розвинутого міжнародно-правового регулювання та
регламентації національним законодавством іноземних держав інституту
міжнародної правової допомоги у кримінальних справах.
Особливістю взаємодії правоохоронних та судових органів України з
іноземними державами у галузі кримінального судочинства є те, що вона
відбувається обов’язково через визначені міжнародними договорами чи
законами України про їх ратифікацію центральні органи (як правило, для
досудових запитів це Генеральна прокуратура України для судових
-Міністерство юстиції України) або в окремих випадках при провадженні
процесуальних дій без застосування державного примусу – територіа ьні
органи (якими є обласні підрозділи Генеральної прокуратури і
Міністерства юстиції України), що включає в процесуальну діяльність
політичні інститути та значно збільшує терміни та умови виконання цих
запитів.
2.1. Взаємна правова допомога у кримінальних справах
Правову допомогу у кримінальних справах можна розглядати як (а) акт; (б)
встановлену законом процедуру, та (в) міжгалузевий правовий інститут.
Міжнародна правова допомога у кримінальних справах (у вузькому
розумінні) – це виконання правоохоронними або судовими органами однієї
держави відповідно до національного кримінально-процесуального
законодавства, міжнародних норм (договорів, конвенцій чи принципу
взаємності) окремих процесуальних дій за запитом іноземної держави або
міжнародної юрисдикційної організації (міжнародного кримінального суду
ad hoc або постійно діючого) у зв’язку зі знаходженням кримінальної
справи у провадженні їх органів.
Предметом міжнародної правової допомоги, як правило, є діяльність
уповноважених правоохоронних або судових органів з проведення
процесуальних дій на території іноземної держави. У зв’ язку з цим
виділимо наступні групи дій, що охоплюються поняттям „міжнародна правова
допомога” (стосовно кримінально-процесуального законодавства України).
Процесуальні дії, що передбачені чинним КПК:
слідчі дії;
інші процесуальні дії, спрямовані на збирання доказів;
розшук майна, вкладів та цінностей;
накладення арешту на майно, вклади та цінності;
вилучення арештованого майна.
Процесуальні дії, передбачені міжнародними
угодами:
вручення документів;
виклик свідків, потерпілих, експертів, цивільних позивачів, цивільних
відповідачів для участі в іноземному кримінальному провадженні;
доставка осіб, які тримаються під вартою, для допиту як свідків чи
потерпілих;
розшук та передача предметів (речових доказів, коштів, отриманих
злочинним шляхом);
встановлення адрес та інших даних (місця роботи, доходів) осіб, до яких
пред’ явлено майнові вимоги);
повідомлення відомостей про засуджених;
надання інформації про право іноземної країни (ст. 15 Мінської конвенції
1993 р.);
створення можливості самостійного кримінального провадження іноземними
установами на території держави, що надає правову допомогу.
Так, наприклад, вручення документів полягає в передачі особі, яка
знаходиться на території іноземної держави будь-якого документу, що має
процесуальне значення. У зв’ язку з цим важливим є не лише факт вручення
документу, а й його зрозумілість адресату. В договорах не міститься
переліку документів, які можуть вручатися в порядку надання міжнародної
правової допомоги. Як правило, ними є повістки, постанови про визнання
учасником процесу, вироки, ухвали судів і інші процесуальні документи,
які складаються під час провадження по кримінальній справі.
Існують два способи вручення документів:
через дипломатичні та консульські установи – власним громадянам
відповідно до національного кримінально-процесуального права;
вручення документів через відповідні органи юстиції іноземної держави
відповідно до її законодавства, діючого стосовно вручення документів, за
умови, що документи складені на мові виконуючої держави чи мають
завірений переклад (наприклад, на одну з мов Ради Європи).
У випадку відмови особи від отримання документів складається протокол, в
якому вказується місце, час, спосіб, яким здійснювалось вручення,
детальні відомості про особу, якій вручався документ, мотиви відмови від
прийняття документу (якщо таким мотивом є відсутність перекладу, то
документи повинні бути направлені на переклад до дипломатичної чи
консульської установи запитуючої держави).
В протоколі про вручення (підтвердження), яку дає особа, що отримала
документ, і яка направляється до запитуючоїдержави, вказується: місце і
час вручення, реквізити (дані) особи, яка отримала документ; підпис
особи, якій вручено документ; підпис та дані особи, яка вручала
документ; відтиск печатки виконуючого органу.
Виклик свідків. Свідок, потерпілий, цивільний позивач, цивільний
відповідач і їхні представники, а також експерт, які за викликом,
врученим установою запитуваної Договірної сторони, з’являться в установу
юстиції запитуваної Договірної сторони, не можуть бути, незалежно від
свого громадянства, притягнуті на її території до кримінальної чи
адміністративної відповідальності, взяті під варту і покарані за діяння,
вчинені до перетину її державного кордону HYPERLINK \l “bookmark90” 1 .
Такі особи також не можуть бути взяті під варту чи піддані покаранню у
зв’язку з їх показаннями свідків або висновками як експертів у зв’язку з
кримінальною справою, що є предметом розгляду HYPERLINK \l “bookmark89”
. У даному випадку можна, на наш погляд, говорити про наділення
зазначених суб’єктів частковим імунітетом від кримінальної й
адміністративної юрисдикції.
Викликана особа втрачає вказаний імунітет, якщо після закінчення
провадження з нею процесуальних дій не залишає територію запитуючої
держави протягом розумного терміну (який, наприклад, за Європейською
конвенцією 1959 р. складає 15 днів).
Ст. 12 Європейської конвенції про взаємну правову допомогу у
кримінальних справах 1959 р.
У процесі розслідування кримінальних справ можливі ситуації, коли
предмети, що мають істотне значення для встановлення істини в справі,
виявляються за межами держави, в якій проводиться розслідування.
Міжнародними договорами встановлені процедури витребування таких
предметів з інших держав та їх наступної передачі.
Сторони зобов’язуються на прохання передавати один одному:
предмети, що були використані при вчиненні злочину, що тягне видачу
особи відповідно до міжнародного договору, у тому числі знаряддя
злочину;
предмети, що були придбані в результаті злочину чи отримані як
винагорода за нього, чи предмети, що злочинець одержав замість
предметів, придбаних у такий спосіб;
предмети, що можуть мати значення доказів у кримінальній справі.
Такі предмети передаються й у тому випадку, коли видача злочинця не може
бути здійснена через його смерть, втечу чи за інших обставин.
Якщо запитуваній стороні предмети необхідні як докази в кримінальній
справі, їхня передача може бути відстрочена до закінчення провадження у
справі відносно особи, яка може бути згодом видана.
Права третіх осіб на передані предмети залишаються в силі. Після
закінчення провадження у справі ці предмети повинні бути безоплатно
повернуті стороні, яка їх передала. Перераховані правила передбачені
Європейською конвенцією про взаємну правову допомогу 1959 р. (ст. 6).
Прискорити розслідування кримінальних справ відносно злочинів, вчинених
транснаціональними злочинними формуваннями, уніфікувати правозастосовну
практику доцільно шляхом створення міжнародних слідчих груп, провадження
слідчих дій за допомогою відео-конференцій, що передбачено Другим
додатковим протоколом до Європейської конвенції про взаємну правову
допомогу 1959 р., який зараз знаходиться на ратифікації в Україні. З
імплементацією положень вказаного протоколу до
Кримінально-процесуального законодавства України останнє наближається до
вимог Конвенції про взаємодопомогу в кримінальних справах між
державами-членами Європейського Союзу відповідно до ст.. 34 Договору про
Європейський Союз (2000/C 197/01), яка також передбачає вказані
інститути.
2.2. Екстрадиція
Під екстрадицією, видачею (франц. extradition) розуміється заснований на
міжнародних договорах і загальновизнаних принципах міжнародного права
акт правової допомоги, що полягає в передачі обвинувачуваного чи
засудженого державою, на території якої він знаходиться, державі, яка
вимагає його передачі, та на території якої така особа вчинила злочин чи
громадянином якої вона є, чи державі, яка потерпіла від злочину, для
притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності або для
приведення у виконання вироку.
Види екстрадиції:
безумовна екстрадиція;
тимчасова екстрадиція, передбачає видачу особи іноземній державі на
певний час, у зв’язку з притягненням цієї особи до кримінальної
відповідальності запитуваною державою;
відстрочена (умовна) екстрадиція, передбачає видачу особи іноземній
державі після виконання останньою певної умови або сплину певного часу,
необхідного дляпритягнення цієї особи до кримінальної відповідальності
запитуваною державою;
– повторна екстрадиція.
Суб’єктами екстрадиції, тобто особами, які можуть бути виданими, є
обвинувачений, підсудний чи відповідні їм за процесуальним статусом
іноземної держави інші особи, щодо яких провадиться кримінальна справа
та вирішується питання про притягнення до кримінальної відповідальності.
За недовгий час Україною було ратифіковано ряд міжнародно-правових
актів, які регламентують порядок видачі осіб, підозрюваних або
звинувачуваних у вчиненні злочинів, чим було покладено початок дієвому
запобіганню порушень процедури видачі. Це, насамперед, Конвенція про
правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і
кримінальних справах, підписана в м. Мінськ 22 січня 1993 р.
(ратифікована Верховною Радою України 10 листопада 1994 р.) зі змінами
та доповненнями, внесеними Протоколом від 29 березня 1997 р.
(ратифікований Верховною Радою України 3 березня 1998р.), Європейська
конвенція про видачу правопорушників 1957 р. і Додаткові протоколи до
неї 1975 і 1978 рр. (ратифіковані Верховною Радою України 16 січня 1998
р.). З рядом держав Україною також укладені двосторонні договори про
правову допомогу, які передбачають екстрадицію. Також Україна є
правонаступницею прав і обов’язків за міжнародними договорами СРСР про
правову допомогу з деякими державами HYPERLINK \l “bookmark92” .
Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода
на обов’язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства України. Такі договори застосовуються в
порядку, передбаченому для норм національного законодавства, що
визначено Законом України “Про чинність міжнародних договорів на
території України” від 10 грудня 1991 р.
Зважаючи на те, що чинне кримінально-процесуальне законодавство України
приймалося без врахування положень названих конвенцій, на сьогодні
відсутнє належне внутрішньодержавне нормативне регулювання інституту
екстрадиції, що створює підґрунтя для подальшого порушення цієї
процедури.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади, їх
посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і
способом, які передбачені Конституцією і законами України. Крім того,
пунктами 1 та 14 ст. 92 Конституції України встановлено, що виключно
законами України визначаються права і свободи людини і громадянина,
гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина, а також
судочинство, діяльність органів прокуратури, органів дізнання і
слідства.
Таким чином, порядок екстрадиції (як процедури, що здійснюється
відповідно органами прокуратури, дізнання та слідства, і яка обмежує
права і законні інтереси фізичних осіб, які притягнуті до участі в ній)
має бути встановлений виключно міжнародними договорами, ратифікованими
Верховною Радою України та відповідними законами України (в тому числі
КПК).
Врегулювання цих питань відомчими нормативно-правовими актами є
недопустимим.
Відповідно до ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод
1950 р. ніхто не може бути позбавлений свободи інакше як у випадках,
визначених Конвенцією, та в порядку, встановленому законом. Пункт ‘Т’
цієї статті, як один з таких випадків, передбачає „законний арешт або
затримання … особи, проти якої застосовуються заходи по її …
видачі”.
Вказаного єдиного порядку, встановленого законом, в Україні у наш час не
існує, що ставить під питання легітимність самого інституту видачі
(видачі).
Окремі елементи інституту екстрадиції передбачені в галузевому
законодавстві України. Так, ч. 3 ст. 10 Кримінального Кодексу України
(далі – КК) встановлює матеріально-правові підстави для видачі особи,
яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за
вчинення злочину.
У зв’язку з тим, що норми кримінального права реалізуються лише через
відповідну кримінально-процесуальну форму, питання процедури видачі,
пов’язані з відносинами процесуальних органів однієї держави між собою
та з особами, що знаходяться під юрисдикцією цієї держави, мають
регламентуватися виключно кримінально-процесуальним законодавством
України, складовою частиною якого є, відповідно до ст. 9 Конституції
України, міжнародні договори України. Тому питання, пов’ язані з видачею
певної особи, не можуть вирішуватися в рамках інших, не
кримінально-процесуальних процедур (наприклад, в порядку цивільного,
адміністративного або господарського судочинства). Згідно з чинним
законодавством України повноваженнями вирішувати питання про видачу
особи на вимогу іноземної держави, як правило, наділяється Генеральна
прокуратура України (див. мал.
1), проте рішення про видачу приймається її посадовими особами в не
процесуальній формі, що унеможливлює його судове оскарження, чим
порушуються права громадянина на судовий контроль (ч. 2 ст. 124
Конституції України). Рішення уповноваженого органу України про видачу
особи іноземній державі не може не відноситься до управлінської сфери, а
тому не може бути предметом оскарження в порядку, передбаченому главою
31-А Цивільно-процесуального кодексу України (див.: рішення
Конституційного Суду України у справі про конституційність ст. 248-3 ЦПК
України від 23.05.2001 р.).
Таким чином, підстави для тримання особи під вартою або її тимчасового
арешту у зв’ язку з видачею, або затримання за підозрою у вчиненні
злочину в іноземній країні встановлено лише міжнародними договорами.
Процесуальний порядок взяття та тримання особи під вартою, тимчасового
арешту повинен у частині, не врегульованій нормами міжнародних
договорів, регламентуватися по аналогії відповідними нормами
кримінально-процесуального права України.
Статтею 10 КК України встановлено наступні вимоги щодо видачі:
громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в
Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані
іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та
віддання до суду;
видача особи запитуючій державі повинна бути передбачена міжнародними
договорами України.
Екстрадиційність злочину, за вчинення якого особа може бути видана з
України (або Україні), визначається критерієм суворості
кримінально-правових санкцій (відповідно до Європейської конвенції про
видачу правопорушників 1957 р.
видача допускається за злочини, за які встановлюється покарання
позбавлення волі не менш як 1 рік), а також подвійною осудністю
(подвійною кримінальністю) діяння, що тягне за собою видачу.
Крім того, при видачі та подальшому притягненні виданої особи до
кримінальної відповідальності повинні бути дотримані умови видачі, до
яких відносяться: правило ad hoc; правило перевидачі третій державі;
правило зміни обвинувачення щодо виданої особи при судовому розгляді
справи.
Правило «ad hoc» (ст.14 Європейської конвенції про видачу
правопорушників 1957 р.) полягає в тому, що особа може бути притягнута
до кримінальної відповідальності тільки за той злочин, за який вона була
видана. З інших причин, як то за правопорушення, вчинене до видачі,
особа не може переслідуватися державою і її особиста свобода не може
обмежуватися. Однак щодо цього правила встановленні виключення, щоб
перешкодити вишукуванню різних способів ухилення від відповідальності.
Законним буде кримінальне переслідування виданої особи (і, відповідно,
застосування до неї примусових заходів) при дотриманні двох умов:
– якщо держава, що видала цю особу, згодна на це. Для одержання такої
згоди посилається запит разом з документами, що дають інформацію про
правопорушення, його юридичну кваліфікацію, передбачену міру покарання,
інші відомості відповідно до вимог ст. 12 Європейської Конвенції про
видачу правопорушників. До нього додається протокол заяви, зробленого
виданою особою у зв’язку з відповідним правопорушенням. Згода ж дається
лише в тому випадку, якщо таке правопорушення тягне видачу. Інакше, при
одержанні незгоди, у відношенні виданої особи повинне бути відмовлено в
кримінальному переслідуванні.
якщо ця особа, маючи можливість залишити територію держави, якій вона
була видана, не зробила цього протягом 45 днів після її остаточного
звільнення, чи, залишивши цю територію, знову туди повернулася.
Перевидана третій державі забороняється без згоди держави, що видала
особу вперше.
Зміна обвинувачення в суді в бік погіршення становища виданої особи
забороняється, якщо не отримана згода держави, яка цю особу видала.
Крім того, міжнародними договорами про видачу або законами України про
їх ратифікацію можуть бути встановлені наступні обставини, що
перешкоджають видачі:
закінчення строків давності притягнення особи до кримінальної
відповідальності;
злочин, за який вимагається видача, переслідується в порядку приватного
обвинувачення;
злочин, за який вимагається видача, відноситься до категорії політичних
або військових злочинів, або особа притягується до відповідальності з
політичних або інших дискримінаційних мотивів;
якщо Україна не закінчила власне кримінальне переслідування щодо такої
особи;
якщо існує загроза застосування смертної кари щодо особи, яка видається;
якщо місце вчинення злочину знаходиться на території України, тощо.
2.3. Передача засуджених осіб
З метою ресоціалізації засуджених осіб та зменшення видатків, пов’язаних
з притягненням особи до кримінальної відповідальності, необхідно, щоб
іноземцям, які позбавлені волі у зв’язку з вчиненням ними злочину, була
надана можливість відбувати призначене їм покарання в їхній власній
державі, і ця мета може бути найкращим чином досягнута шляхом передачі
їх для відбування покарання у державі їх громадянства.
Відповідно до Закону від 22 вересня 1995 року Україна приєдналася до
Конвенції про передачу засуджених осіб, укладену у Страсбурзі 21 березня
1983 року.
Основними суб’єктами передачі засудженої особи є:
«держава винесення вироку» – тобто держава, в якій було винесено вирок
особі, що може бути або вже була передана;
«держава виконання вироку» – держава, в яку засуджена особа може бути
або вже була передана для відбування покарання;
засуджена особа, яка може бути або вже була передана.
Відповідно до п. 2 ст. 2 вищезгаданої Конвенції “особу, засуджену на
території однієї Сторони, може бути передано на територію іншої Сторони,
відповідно до положень цієї Конвенції, для відбування призначеного їй
покарання. З цією метою засуджена особа може висловити державі винесення
вироку або державі виконання вироку своє побажання бути переданою згідно
з цією Конвенцією”.
Україна, відповідно до Закону про ратифікацію вказаної Конвенції, як
держава виконання вироку після передачі засудженої особи визнає
іноземний вирок з використанням власної судової процедури і таким
чином замінює мірупокарання, призначену в державі винесення вироку,
мірою покарання, передбаченою законодавством України за такий самий
злочин. Таке рішення приймається, як правило, апеляційними судами
областей або міста Києва.
Держава виконання вироку, на прохання держави винесення вироку, до
передачі засудженої особи інформує державу винесення вироку про те, яку
із цих процедур вона буде використовувати.
Центральним органом України, через який вирішуються питання про передачу
засудженої особи, є Міністерство юстиції України.
2.4. Взаємодія України з міжнародними поліцейськими організаціями
В 1992 р. на 61-й сесії Генеральної асамблеї Інтерполу Україну було
прийнято до членів Міжнародної організації кримінальної поліції. За
останні роки співробітництво правоохоронних органів України за каналами
Інтерполу з аналогічними органами інших держав у попередженні та
розкритті злочинів транснаціонального характеру інтенсивно розвивається.
Обмін інформацією налагоджено з 121 країною світу. Загалом, на сучасному
етапі встановлено 35 973 контакти, що звичайно більше, ніж за всі
попередні роки (наприклад, у 1993 р. їх було 8 940).
Відповідно до Положення про Національне центральне бюро Інтерполу,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993
року N 220, встановлено, що взаємодія правоохоронних органів України
HYPERLINK \l “bookmark95″ з компетентними органами зарубіжних держав
щодо вирішення питань боротьби із злочинністю, що має транснаціональний
характер або виходить за межі країни, здійснюється лише через
Національне центральне бюро Интерполу, яким є Міністерство внутрішніх
справ. В МВС України створено робочий апарат Бюро. Крім того, в головних
управліннях МВС України в Криму, м. Києві та Київській області,
управліннях МВС України в областях та м. Севастополі створені підрозділи
(групи) Укрбюро Інтерполу, через які, як правило, повинні надсилатися
запити.
Взаємодія правоохоронних органів з НЦБ регламентується Інструкцією про
порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного
центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та
розслідуванні злочинів, затвердженою наказом МВС України, Генеральної
прокуратури України, Служби безпеки України, Держкомкордону України,
Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації
України від 9 січня 1997 р. N 3/1/2/5/2/2.
Напрямки діяльності НЦБ:
підготовка та надсилання ініціативних запитів за кордон;
підготовка та надсилання відповідей на запити зарубіжних правоохоронних
органів;
обмін оперативно-розшуковою, оперативно-довідковою та криміналістичною
інформацією про підготовку і вчинення злочинів та причетних до них осіб,
а також архівною та, в окремих випадках, процесуальною інформацією;
обмін досвідом роботи, законодавчими та іншими
нормативними актами, учбово-методичною
літературою з питань діяльності правоохоронних
органів;
обмін науково-технічною та іншою інформацією з питань боротьби із
злочинністю.
Для надсилання в НЦБ запитів щодо проведення правоохоронними органами
зарубіжних держав необхідних оперативно-розшукових заходів, а в деяких
випадках – слідчих дій, іншої інформації правоохоронні органи України
використовують усі наявні в них канали зв’язку, в тому числі
шифрованого.
Використовуючи систему міжнародного розшуку в межах Інтерполу,
правоохоронні органи України мають можливість:
одержати інформацію про місцеперебування за кордоном та рід занять
розшукуваних осіб: підозрюваних у вчиненні злочинів, звинувачуваних,
засуджених, які ухиляються від кримінальної відповідальності чи
відбування покарання з подальшою їх екстрадицією (видачею);
встановити контроль за діяльністю та пересуванням осіб, які
переховуються від правоохоронних органів за межами України;
встановити місцезнаходження особи, яка виїхала за кордон і пропала
безвісти;
ідентифікувати особу;
ідентифікувати невідомих хворих;
ідентифікувати невпізнані трупи.
3. Протидія відмиванню „брудних” грошей в Україні
На початку XXI століття експертами відзначалася відсутність в Україні
належного закону, який був би направлений на запобігання відмивання
грошей і боротьбу з цим протиправним явищем, а також не лише
встановлював відповідальність за легалізацію коштів, здобутих злочинним
шляхом, але й створював систему з попередження відмивання “брудних”
грошей юридичними і фізичними особами на етапі розміщення грошових
коштів у зв’ язку з переважним використанням ними готівки і обмеженого
використання безготівкових фінансових інструментів.
В середині 90-х років Україна ратифікувала Конвенцію ООН 1988 р. про
боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин
HYPERLINK \l “bookmark97″ і Конвенцію Ради Європи про відмивання,
пошук, арешт і конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом
(Страсбурзька конвенція). Проте вимагалася імплементація відповідних
положень цих Конвенцій у національне законодавство України. Стан справ з
попередження вказаних злочинів далекий від 40 Рекомендацій Робочої Групи
з фінансових заходів (БАТЕ) і положень Директиви Європейського Союзу від
19 червня 1990 р. ” Про запобігання використання фінансової системи з
метою відмивання грошей” (91/308/ЄЕС).
Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. визначився з питаннями про
кримінальну відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів,
одержаних злочинним шляхом.
Так, кримінальна відповідальність була встановлена за два основних
склади злочину, передбачених, відповідно, ст.ст. 290 і 2901 КК України,
пов’язаних з легалізацією (відмиванням) доходів:
„вчинення фінансової операції чи укладення угоди з коштами або іншим
майном, одержаними внаслідок вчинення суспільно небезпечного
протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, а
також вчинення дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного
походження таких коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на такі
кошти або майно, джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення, а
так само набуття, володіння або використання коштів чи іншого майна,
одержаних внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного
діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів”.
та
„повторне умисне неподання інформації про фінансові операції або
повторне умисне подання завідомо недостовірної інформації про фінансові
операції, які підлягають внутрішньому або обов’язковому фінансовому
моніторингу, спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань
фінансового моніторингу або незаконне розголошення у будь-якому вигляді
інформації, яка надається спеціально уповноваженому органу виконавчої
влади з питань фінансового моніторингу, особою, якій ця інформація стала
відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю”
Предикатним (тобто суспільно небезпечним протиправним діянням, що
передувало легалізації (відмиванню) доходів) вважається
діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачено покарання у
виді позбавлення волі на строк від трьох і більше років (за винятком
діянь, передбачених статтями 207 і 212 Кримінального кодексу України)
або яке визнається злочином за кримінальним законом іншої держави і за
таке ж саме діяння передбачена відповідальність Кримінальним кодексом
України та внаслідок вчинення якого незаконно одержані доходи.
З прийняттям 28 листопада 2002 року Верховною Радою України Закону „Про
запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних
злочинним шляхом” HYPERLINK \l “bookmark98” , № 0249, була сформована
відповідна система фінансового моніторингу.
Цей Закон містить 18 статей, що зосереджені в 6 розділах: Розділ 1.
Загальні положення; Розділ 2. Система фінансового моніторингу; Розділ 3.
Фінансові операції, що підлягають обов’язковому та внутрішньому
фінансовому моніторингу; Розділ 4. Завдання, функції та права
уповноваженого органу; Розділ 5. Міжнародне співробітництво в
запобіганні та протидії легалізації (відмиванню) доходів і фінансуванню
тероризму; Розділ 6. Відповідальність за порушення закону та відновлення
прав і законних інтересів. Завершує цей Закон Розділ 7. Прикінцеві
положення.
За цим Законом до легалізації (відмивання) доходів відносяться дії,
спрямовані на приховування чи маскування незаконного походження коштів
або іншого майна чи володіння ними, прав на такі кошти або майно,
джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення, а так само
набуття, володіння або використання коштів або іншого майна, за умови
усвідомлення особою, що вони були доходами.
Система фінансового моніторингу складається з двох рівнів – первинного
та державного.
Фінансовому моніторингу підлягає фінансова операція, якщо сума, на яку
вона проводиться, дорівнює чи перевищує 80000 гривень або дорівнює чи
перевищує суму в іноземній валюті, еквівалентну 80000 гривень, за
наявності хоча б однієї з ознак сумнівності операції, які вказані в ч. 1
ст. 11 Закону (наприклад, переказ грошових коштів на анонімний
(номерний) рахунок за кордон і надходження грошових коштів з анонімного
(номерного) рахунку з-за кордону, а також переказ коштів на рахунок,
відкритий у фінансовій установі в країні, що віднесена Кабінетом
Міністрів України до переліку офшорних зон; купівля (продаж) чеків,
дорожніх чеків або інших подібних платіжних засобів за готівку тощо).
Суб’єктами первинного фінансового моніторингу є:
банки, страхові та інші фінансові установи;
платіжні організації, члени платіжних систем, еквайрингові та клірингові
установи;
товарні, фондові та інші біржі;
професійні учасники ринку цінних паперів;
інститути спільного інвестування;
гральні заклади, ломбарди, юридичні особи, які проводять будь-які
лотереї;
підприємства, організації, які здійснюють управління інвестиційними
фондами чи недержавними пенсійними фондами;
підприємства і об’єднання зв’язку, інші не кредитні організації, які
здійснюють переказ грошових коштів;
інші юридичні особи, які відповідно до законодавства здійснюють
фінансові операції.
Ними проводиться ідентифікація особи, яка здійснює фінансову операцію,
що підлягає фінансовому моніторингу, забезпечується виявлення і
реєстрація фінансових операцій, що відповідно до цього Закону підлягають
фінансовому моніторингу; Державному департаменту фінансового моніторингу
надається інформація про фінансову операцію, що підлягає обов’язковому
фінансовому моніторингу; надається сприяння працівникам Державного
департаменту фінансового моніторингу у проведенні аналізу фінансових
операцій, що підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу.
Суб’єктами державного фінансового моніторингу є:
центральні органи виконавчої влади та Національний банк України, які
відповідно до закону виконують функції регулювання та нагляду за
діяльністю юридичних осіб, що забезпечують здійснення фінансових
операцій;
спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового
моніторингу – Державний департамент фінансового моніторингу, який діє у
складі Міністерства фінансів України.
На сьогодні, система фінансового моніторингу України знаходиться на
етапі становлення та швидкого розвитку і в майбутньому дозволить
ефективно протидіяти як відмиванню злочинних доходів так і фінансуванню
злочинної діяльності (наприклад, тероризму).
Додаток 1 – Глосарій
Взаємне визнання: Принцип взаємного визнання означає, що захід,
встановлений судовим рішенням у межах юрисдикції однієї країни-члена ЄС,
буде негайно прийнятий та, в разі необхідності, впроваджений в усіх
інших країнах-членах ЄС, забезпечуючи отримання в них такого ж або
подібного результату.
Зона свободи, безпеки та справедливості: Амстердамський договір створив
в межах Розділу IV Договору про заснування Європейського Співтовариства
та Розділу VI Договору про заснування Європейського Союзу зону свободи,
безпеки та справедливості, метою якої є забезпечення справжньої свободи
пересування осіб на території Європейського Союзу та більш ефективна
боротьба з організованою злочинністю та шахрайством.
Євроюст: управління національних прокурорів, суддів та працівників
органів охорони порядку, посилить боротьбу з тяжкою організованою
злочинністю шляхом координації національних розвідувань та пред’ явлення
обвинувачень.
Європейська Конвенція прав людини: Ця Конвенція заснувала під егідою
Ради Європи безпрецедентну систему міжнародного захисту прав людини,
надаючи особам можливість звернення до Європейського суду з прав людини.
Європейське Співтовариство: наднаціональна організація, яка має на меті
встановлення спільного економічного ринку між країнами-членами,
заснованого на фундаментальних економічних свободах.
Європейський ордер на арешт: судове рішення, яке приймається
країною-членом ЄС і має на меті арешт та передачу іншій країні-члену ЄС
особи, яку розшукують для притягнення до судової відповідальності або
виконання судового рішення.
Європейський Прокурор: З метою ефективного проведення розслідувань у
кримінальних справах на рівні ЄС групою експертів був розпочатий проект
заснування посади Європейського Прокурора, розроблений Комісією та
внесений у проект Конституції ЄС.
Європейський Союз: єдина у своєму роді міжнародна організація.
Країни-члени ЄС передали частину своїх суверенних прав наднаціональним
інституціям (перша опора) та співпрацюють у питаннях міжнародної
політики (друга опора), а також у сфері кримінального права та процесу
(третя опора).
Європол: Європейське поліцейське управління, створене з
метою забезпечення високого рівня безпеки
громадянам в межах зони свободи, безпеки та
справедливості, забезпечує структуру для
розвитку співпраці правоохоронних органів між
країнами-членам ЄС у попередженні та боротьбі з
тяжкими формами транснаціональної
злочинності.
Конституція ЕС: “Проект Договору, яким приймається Конституція Європи”,
ухвалений Європейським
Конвентом 13 червня та 10 липня 2003 року, вносить зміни до Установчих
Договорів та готує ЄС до викликів майбутнього.
Метод Співтовариства: спосіб діяльності інституцій в межах першої опори
ЄС. В якості процедури прийняття рішень, він базується на взаємодії
трьох автономних інституцій ЄС.
Міжурядовий метод: складова частина методу Співтовариства.
Грунтується на принципах міжнародного права, зокрема на системі
договорів та принципі одностайності. Суверенні права не передаються
наднаціональним організаціям.
Перша опора: В межах першої опори, тобто Європейського Співтовариства та
Євратому, країни-члени ЄС передали частину своїх суверенних прав
інституціям ЄС. Ці інституції діють незалежно від країн-членів ЄС.
Правова взаємодопомога: Взаємодопомога є принципом міжнародного права,
який передбачає, що дві або більше країни-члена ЄС погоджуються
співпрацювати у певній сфері, наприклад у кримінальному розслідуванні
або судовому переслідуванні.
Рамкове рішення: правовий інструмент в межах третьої опори, який
використовується для наближення законодавств країн-членів ЄС. Воно є
обов’язковим щодо досягнення кінцевого результату, але залишає вибір
форм і методів на розсуд національних властей.
Рада Європи: Політична організація, яка налічує 45 країн-членів, була
створена для захисту прав людини, парламентської демократії та
верховенства права. її найважливішим документом є Європейська Конвенція
прав людини.
Третя опора: міжурядова структура в межах ЄС, яка стосується
співробітництва у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних
справах між країнами-членами ЄС.
Хартія основних прав ЄС : Основана на договорах, міжнародних конвенціях
та спільних конституційних традиціях країн-членів ЄС, Хартія консолідує
в єдиному документі основні права з метою поглиблення їх усвідомлення.
ЄУБІН: Європейське управління по боротьбі з шахрайством, маючи повну
функціональну незалежність, може слідкувати за управлінням та
фінансуванням усіх інституцій та органів ЄС з метою виявлення порушень.
Додаток 2 – Найважливіші документи та матеріали
Council Framework Decision 2001/500/JHA of 26 June 2001 on money
laundering, the identification, tracing, freezing, seizing and
confiscation of instrumentalities and the proceeds of crime, OJ L 182
(5.7.2001), p. 1.
Convention on the establishment of a European Police Office of 26 July
1995, OJ 1995 C 316, p. 2.
Council Decision of 28 February 2002 setting up Eurojust with a view to
reinforcing the fight against serious crime, OJ L 63,
06.03.2002.
Council Framework Decision 2002/584/JHA of 13 June 2002 on the European
arrest warrant, OJ L 190/1 (18.7.02).
Council Framework Decision 2003/568/JHA of 22 July 2003 on combating
corruption in the private sector.
Council Framework Decision of 19 July 2002 on combating trafficking in
human beings, OJ L 203 (1.8.2002), p. 1.
Council Framework Decision 2004/68/JHA of 22 December 2003 on combating
the sexual exploitation of children and child pornography, OJ L13
(20.01.2004), p. 44.
Council Framework Decision 2002/475/JHA of 13 June 2002 on combating
terrorism.
Додаток 3 – Перелік нормативних актів
Additional Protocol to the European Convention on Mutual Assistance in
Criminal Matters of 17 March 1978, E.T.S. No 30, HYPERLINK
“http://www.conventions.coe.int” www.conventions.coe.int .
Charter of fundamental rights of the European Union of 7 December 2000,
OJ C 364/1 (18.12.2000), p. 2.
Commission Decision of 28 April 1999 establishing the European
Anti-fraud Office (OLAF), OJ L 136 (31.05.1999).
Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms
of 4.11.1950, E.T.S. No 5, HYPERLINK “http://www.conventions.coe.int”
www.conventions.coe.int .
Convention of 10 March 1995 on Simplified Extradition
Procedures, OJ C 78 (30.3.95), p. 2.
Convention of 19 June 1990 implementing the Schengen
Agreement of 14 June 1985,
HYPERLINK “http://www.unhcr.bg/euro_docs/en/_schengen_en.pdf”
www.unhcr.bg/euro_docs/en/_schengen_en.pdf .
Convention of 26 July 1995 on the protection of the European
Communities’ financial interests, OJ C 316, 27.11.1995, p.49.
Convention of 26 May 1997 on the fight against corruption involving
officials of the European Communities or officials of Member States of
the European Union, OJ C 195 (25 June 1997).
Convention of 27 September 1996 relating to Extradition between the
Member States of the European Union, OJ C 313 (13.10.96), p. 12.
Convention of 29 May 2000 on Mutual Assistance in Criminal Matters
between the Member States of the European Union, OJ C 197, p. 3.
Convention on the establishment of a European Police Office of 26 July
1995, OJ 1995 C 316, p. 2.
Council Decision of 28 February 2002 setting up Eurojust with a view to
reinforcing the fight against serious crime, OJ L 63,
06.03.2002.
Council Directive 91/308/EEC of 10 June 1991 relating to the prevention
of the use of the financial system for the purposes of money laundering.
Council Framework Decision 2001/500/JHA of 26 June 2001 on money
laundering, the identification, tracing, freezing, seizing and
confiscation of instrumentalities and the proceeds of crime, OJ L 182
(5.7.2001), p. 1.
Council Framework Decision 2002/475/JHA of 13 June 2002 on combating
terrorism.
Council Framework Decision 2002/584/JHA of 13 June 2002 on the European
arrest warrant, OJ L 190/1 (18.7.02).
Council Framework Decision 2003/568/JHA of 22 July 2003 on combating
corruption in the private sector.
Council Framework Decision 2003/80/JHA of 27 January 2003
on the protection of the environment through criminal law.
Council Framework Decision 2004/68/JHA of 22 December 2003 on combating
the sexual exploitation of children and child pornography, OJ L13
(20.01.2004), p. 44.
Council Framework Decision of 19 July 2002 on combating trafficking in
human beings, OJ L 203 (1.8.2002), p. 1.
Draft Framework Decision laying down minimum provisions on the
constituent elements of criminal acts and penalties in the field of
illicit drug trafficking, COM (2001), 259 final (Commission’s proposal).
European Convention on Extradition of 13 December 1957, E.T.S. No 24,
HYPERLINK “http://www.conventions.coe.int” www.conventions.coe.int .
European Convention on Mutual Assistance in Criminal Matters of 20 April
1959, E.T.S. No 30, HYPERLINK “http://www.conventions.coe.int”
www.conventions.coe.int .
First Protocol to the Convention of 26 July 1995 on the protection of
the European Communities’ financial interests, OJ C 313, 23.10.1996, p.
1.
Green Paper of 11 December 2001 on criminal law protection of the
financial interests of the Community and the establishment of
a European Prosecutor, COM (2001), 715 final.
Parliament and Council Directive 2001/97/EC of 4 December 2001 on
prevention of the use of the financial system for the purpose of money
laundering, OJ L 344 (28.12.2001), p. 76.
Protocol to the Convention on Mutual Assistance in Criminal Matters
between the Member States of the European Union, OJ C 326 (21.11.2001),
p. 2.
Schengen Agreement of 14 June 1985.
Second Protocol to the Convention of 26 July 1995 on the protection of
the European Communities’ financial interests, OJ C 221, 19.7.1997, p.
11.
Додаток 4 – Список рекомендованої літератури
Alegre, Susie; Leaf, Marisa: Mutual Recognition in European Judicial
Cooperation: A Step Too Far Too Soon? Case Study -the European Arrest
Warrant, European Law Journal 2004, pp. 200-217.
Baker, Estella: Taking European Criminal Law Seriously, Criminal Law
Review 1998, 361.
Braum, Stefan: Europдische Strafgesetzlichkeit, Frankfurt a.M.
2003.
Corstens, Geert: Criminal Law in the First Pillar?, European Journal of
Crime 2003, pp. 131-144.
Corstens, Geert; Pradel, Jean: European Criminal Law, 2002.
Delmas-Marty, Mireille: What Kind of Criminal Policy for
Europe?, 1996.
Dine, Janet: European Community Criminal Law, Criminal Law
Review 1993, 246.
Fijnaut, Cyrille; Groenhuijsen, M.S.: A European Public Prosecution
Service – Comments on the Green Paper, European
Journal of Crime 2002, 321.
Gilmore, Bill: The EU Framework Decision on the European Arrest Warrant
– An Overview from the Perspective of the International Criminal Law,
ERA-Forum, 2002/III.
GleЯ, Sabine; Zeitler, Helge Elisabeth: Fair Trial Rights and the
European Community’s Fight Against Fraud, European Law
Journal 2001, 219.
Guild, Elspeth: Crime and the EU’s Constitutional Future in an Area of
Freedom, Security and Justice, European Law Journal 2004, pp. 218-234.
Hartley, Trevor: The foundations of European Community Law, 1998.
Heise, Friedrich Nikolaus: Europдisches Gemeinschaftsrecht und
nationales Strafrecht, Bielefeld 1998.
Huber, Barbara (ed.): Combating corruption in the European
Union, 2002.
Jimeno-Bulnes, Mar: European Judicial Cooperation in Criminal Matters,
European Law Journal 2003, pp. 614-630.
Joutsen, Matti: Five issues in European criminal justice, 1999.
Kaiafa-Gbandi, M.: The Development towards Harmonisation within Criminal
Law in the European Union, European Journal of
Crime 2001, pp. 239-263.
Schrцder, Christian: Europдische Richtlinien und deutsches
Strafrecht, Berlin 2002.
Додаток 5 – Важливі вебсайти
4) 5) 6) 7) 8)
Європейська Комісія:
Європол:
Євроюст:
ЄУБШ:
HYPERLINK “http://www.europa.eu.int” www.europa.eu.int HYPERLINK
“http://www.europarl” www.europarl .eu.int HYPERLINK
“http://www.ue.eu.int” www.ue.eu.int HYPERLINK
“http://www.europa.eu.int/comm” www.europa.eu.int/comm HYPERLINK
“http://www.europol.eu.int” www.europol.eu.int HYPERLINK
“http://www.eurojust.eu.int” www.eurojust.eu.int HYPERLINK
“http://www.europa.eu.int/” www.europa.eu.int/ ^1×1111/с^/olaf
HYPERLINK “http://www.european-” www.european-
9) Рада Європи:
HYPERLINK “http://www.coe.int” www.coe.int
Додаток 6 – Інформація про договірну базу України в сфері правової
допомоги і правових відносин у кримінальних справах
1. На території України в порядку правонаступництва відповідно до Закону
України “Про правонаступництво України” 1991 р. і положень Віденської
конвенції про правонаступництво держав щодо договорів, 1978 р.,
застосовуються двосторонні міжнародні договори колишнього СРСР про
правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах з:
Болгарією
Угорщиною
В’єтнамом
Грецією
Єменом
Кіпром
Румунією
Фінляндією
Югославією
Італією.
Також на сьогодні відсутні заперечення щодо застосування таких договорів
з:
Албанією
Алжиром
Іраком
КНДР
Тунісом.
При цьому Україною не застосовуються положення, що передбачають відміну
легалізації документів, у договорах з В’єтнамом, Грецією, Іраком,
Єменом, Кіпром, Тунісом, Фінляндією й Італією.
Шляхом обміну нотами було оформлене правонаступництво України за
наступними міжнародними договорами:
Договір між СРСР і Угорською Народною Республікою про надання правової
допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах (1958 р.);
Договір між СРСР і Фінляндською Республікою про правовий захист і
правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах (1978 р.);
Договір між СРСР і Алжирською Народною Демократичною Республікою про
взаємне надання правової допомоги (1982 р.);
Договір між СРСР і Республікою Кіпр про правову допомогу у цивільних і
кримінальних справах (1984 р.).
Питання надання правової допомоги між державами-учасниками СНД
урегульовані Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у
цивільних, сімейних і кримінальних справах, що була підписана 22 січня
1993 року в м. Мінську.
Згідно ст. 83 Конвенції вона вступила в дію 8 серпня 1993 р. Конвенція
ратифікована Верховною Радою України 10 листопада 1994 р. Вступила в дію
для України 14 квітня 1995 р. На даний час Конвенція вступила в дію для:
Республіки Бєларусь – 19.05.94 р.
Республіки Узбекистан -19.05.94 р.
Республіки Казахстан -19.05.94 р.
Російської Федерації – 10.12.94 р.
Республіки Таджикистан – 20.12.94 р.
Республіки Вірменія – 21.12.94 р.
України – 14.04.95 р.
Киргизької Республіки – 17.02.96 р.
Республіки Молдова – 26.03.96 р.
Республіки Азербайджан – 11.07.96 р.
Грузії – 11.07.96 р.
Туркменістану – 19.02.98 р.
Протокол до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у
цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22.01.93 р. Підписаний
-28.03.97 р. Ратифікований – 03.03.98 р. Набрав сили – 17.09.99 р.
У м. Кишиневі 7 жовтня 2002 р. підписана нова редакція Конвенції про
правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і
кримінальних справах 1993 р., яка в силу ще не вступила
4. На сьогодні Україною укладені наступні двосторонні міжнародні
договори про правову допомогу:
Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про правову
допомогу у цивільних і кримінальних справах. Підписаний – 31.10.1992 р.
Ратифікований Україною – 05.02.1993 р. Набрав сили – 20.12.1993 р.
Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу і правові
відносини у цивільних і кримінальних справах. Підписаний – 24.05.1993 р.
Ратифікований Україною – 04.03.1994 р. Набрав сили – 04.08.1994 р.
Договір між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу і
правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах.
Підписаний – 07.07.1993 р. Ратифікований Україною – 17.12.1993 р. Набрав
сили –
р.
Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу і
правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13.12.93 р.
Підписаний – 13.12.1993 р. Ратифікований Україною – 10.11.1994 р. Набрав
сили – 24.05.1995 р.
Договір між Україною й Естонською Республікою про правову допомогу і
правові відносини у цивільних і кримінальних справах. Підписаний –
р. Ратифікований Україною – 22.11.1995 р. Набрав сили –
р.
Договір між Україною і Монголією про правову допомогу у цивільних і
кримінальних справах. Підписаний – 27.06.1995 р. Ратифікований Україною
-01.11.1996 р. Набрав сили – 04.12.1996 р.
Договір між Україною і Республікою Грузія про правову допомогу і правові
відносини у цивільних і кримінальних справах. Підписаний – 09.01.1995 р.
Ратифікований Україною – 22.11.1995 р. Набрав сили – 05.12.1996 р.
Договір між Україною і Латвійською Республікою про правову допомогу і
правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах.
Підписаний – 23.05.1995 р. Ратифікований Україною – 22.11.1995 р. Набрав
сили –
р.
Договір між Україною і Канадою про взаємну правову допомогу у
кримінальних справах. Підписаний – 23.09.1996 р. Ратифікований Україною
–
р. Набрав сили -01.03.1999 р.
Договір між Україною і США про взаємну правову допомогу у кримінальних
справах. Підписаний 22.07.1998 р. Ратифікований Україною – 10.02.2000 р.
Набрав сили – 27.02.2001 р.
Угода між Урядом України й Урядом Сполученого Королівства Великобританії
і Північної Ірландії про арешт і конфіскацію доходів і знарядь,
пов’язаних із злочинною діяльністю, за винятком незаконного обігу
наркотиків. Підписана – 18.04.1996 р. Ратифікована Україною – 01.11.1996
р. Набрала сили -01.04.1997 р.
Угода між Урядом України та Урядом Сполученого Королівства
Великобританії і Північної Ірландії про надання взаємодопомоги по
боротьбі з незаконним оборотом наркотиків. Підписана – 18.04.1996 р.
Ратифікована Україною – 01.11.1996 р. Набрала сили – 01.04.1997 р.
Договір між Україною і Грузією про передачу осіб, засуджених до
позбавлення волі, для подальшого відбуття покарання. Підписаний –
р. Ратифікований Україною – 21.11.1997 р. Набрав сили –
р.
Договір між Україною й Азербайджанською Республікою про передачу осіб,
засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбуття покарання.
Підписаний – 24.03.1997 р. Ратифікований Україною – 21.11.1997 р. Набрав
сили – 27.04.1998 р.
Договір між Україною і Республікою Узбекистан про передачу осіб,
засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбуття покарання.
Підписаний – 19.02.1998 р. Ратифікований – 19.03.1999 р. Набрав сили –
р.
Договір між Україною і Республікою Казахстан про передачу осіб,
засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбуття покарання.
Підписаний – 17.09.1999 р. Ратифікований – 18.05.2000 р. Набрав сили –
р.
Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про екстрадицію.
Підписаний – 11.12.1998 р. Ратифікований – 21.10.1999 р. Набрав сили –
13.07.2000 р.
Договір між Україною і Соціалістичною Республікою В’єтнам про правову
допомогу і правові відносини у цивільних і кримінальних справах.
Підписаний – 06.04.2000 р. Ратифікований – 02.11.2000 р. Набрав сили
-18.08.2002 р.
Договір між Україною і Республікою Вірменія про передачу осіб,
засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбуття покарання.
Підписаний –
р. Ратифікований – 15.11.2001 р. Набрав сили – 01.09.2002 р.
Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про передачу
засуджених осіб. Підписаний – 21.07.2001 р. Ратифікований – 07.03.2002
р. Набрав сили – 12.10.2002 р.
Договір між Україною і Федеративною Республікою Бразилія про взаємну
правову допомогу у кримінальних справах. Підписаний – 16.01.2002 р. В
дію не вступив.
Договір між Україною і Республікою Індія про видачу правопорушників.
Підписаний – 03.10.2002 р. В дію не вступив.
Договір між Україною і Республікою Індія про взаємну правову допомогу у
кримінальних справах. Підписаний -03.10.2002 р. В дію не вступив.
5. У 1995 році Україна приєдналася до наступних конвенцій Ради Європи з
питань кримінального судочинства:
Конвенція про передачу засуджених осіб, 1983 р. Закон про приєднання
-22.09.1995 р. Набрала сили – 01.01.1996 р.
Додатковий протокол до Конвенції про передачу засуджених осіб.
Підписаний 09.06.2000 р. У силу не вступив.
Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах,
1972 р. Закон про приєднання – 22.09.1995 р. Набрала сили – 29.12.1995
р.
Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або умовно
звільненими особами, 1964 р. Закон про приєднання – 22.09.1995 р.
Набрала сили -29.12.1995 р., 29.05.1997 р.
Від імені України були підписані такі європейські конвенції і додаткові
протоколи до них:
Конвенція про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, отриманих
злочинним шляхом, 1990 р. Ратифікована Україною – 17.12.1997 р. Набрала
сили -01.05.1998 р.
Європейська конвенція про видачу правопорушників, 1957 р. Додатковий
протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників. Другий
додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу
правопорушників. Ратифіковані Україною – 16.01.1998 р. Набрали сили
-09.06.1998 р.
Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959
р. Додатковий протокол до Європейської конвенції про взаємну допомогу у
кримінальних справах. Ратифіковані Україною – 16.01.1998 р. Набрали сили
-09.06.1998 р. 08.11.2001 року був підписаний Другий додатковий протокол
до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах,
1959
р.
09.06.2000 р. Україною були підписані:
Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом, 1977 р. Ратифікована
Україною – 17.01.2002 р.
Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків,
1970 р. Ратифікована Україною – 26.09.2002 р.
Затримання
Пункт 2 статті 61 МК 1993 р. „…при наявності підстав підозрювати, що
особа вчинила на території Договірної Держави злочин, що тягне видачу”.
Строк затримання визначається відповідно до національного законодавства.
Розшук особи до отримання
вимоги про видачу Доручення про здійснення розшуку (ст. 61-1 МК 1993 р.)
Тимчасові \^^| заходи /
підготовка та
направлення вимоги про видачу
Тимчасовий арешт
„Особа, видача якої вимагається, за клопотанням може бути взята під
варту і до отримання вимоги про видачу” (п. 1 ст. 61 МК 1993 р.)
Строк тримання під вартою – не більше 40 днів (п. 1 ст. 62) – до 18
днів, але не більше 40 днів (п. 4 ст. 16 ЄК 1957 р.)
Системи прийняття рішень:
Суд приймає рішення про видачу особи (Аргентина, Бразилія, Швейцарія)
Люксембурзька система -рішення за виконавчою владою, але судова заборона
обов’язкова
(Люксембург, Італія,
Норвегія, Фінляндія,
Інформація про місце і час передачі і терміни арешту запитуючій державі
\
Не прийняття запитуючою державою особи протягом 15 дн. (ст. 67 МК 1993
р.), 15-30 дн. (п. 4 ст. 18 ЄК
1957 р.)
Франція, Швеція)
С.Кареклас.
Кримінальне право ЄС Українською мовою
М.І.Пашковський.
Адаптація кримінального і кримінально-процесуального законодавства
України до права Європейського Союзу Українською мовою
Навчальний посібник
Програма Тасіє Європейського Союзу, Проект “Правничі студії в Україні:
Київ та окремі регіони “. Серія “Право ЄС”. Книга сімнадцята.
Підписано до друку 19.09.2004. Формат 148х210 Тираж 110 екз. Видавництво
ІМВ КНУ імені Тараса Шевченка, Київ
Комюніке Комісії Ради та Європейського Парламенту “Розширена Європа
-Нові сусіди: Нова система стосунків з нашими східними та південними
сусідами”. Брюссель, 11 березня 2003 року
Перелік пріоритетів, зазначених в цьому Плані, не є вичерпним. При
необхідності до Плану можуть бути додані інші заходи в галузі юстиції та
внутрішніх справ.
07.10.2002 р. в м. Кишиневі було підписано нову редакцію Конвенції, яка
ще не набула чинності.
Вказаний перелік не претендуючи на вичерпність, дозволяє
систематизувати багатогранність діяльності держав у галузі кримінальної
юстиції. Наприклад, Концепція взаємодії держав – учасників Співдружності
Незалежних Держав у боротьбі зі злочинністю, затверджена рішенням Ради
глав держав СНД від 2 квітня 1999 року, передбачає досить розгалужену
систему напрямків взаємодії: здійснення спільних слідчих,
оперативно-розшукових дій і інших заходів на територіях держав-учасників
взаємодії; надання сприяння працівникам компетентних органів однієї
держави працівниками компетентних органів іншої держави в припиненні,
розкритті і розслідуванні злочинів, затриманні осіб, підозрюваних у
здійсненні злочинів, розшуку злочинців; обмін інформацією і досвідом
роботи компетентних органів по попередженню, припиненню і розкриттю
злочинів, проведення спільних семінарів, навчань, зборів, консультацій і
нарад; виконання запитів і прохань, що надходять від компетентних
органів інших держав – учасників взаємодії; видача осіб для притягнення
до кримінальної відповідальності, приведення вироку у виконання і
передача засуджених для подальшого відбування покарання в порядку,
передбаченому відповідними договорами; забезпечення притягнення до
кримінальної відповідальності громадян своєї держави за здійснення
злочинів на територіях інших держав – учасників взаємодії; проведення
спільних наукових досліджень; співробітництво компетентних органів
держав – учасників взаємодії у міжнародних організаціях; співробітництво
в підготовці кадрів компетентних органів; розвиток погоджених форм і
методів профілактики злочинів і інших правопорушень.
Див. Решение о Концепции взаимодействия государств – участников
Содружества Независимых Государств в борьбе с преступностью от 02.04.99:
Совет глав государств СНГ // Содружество. Информационный вестник Совета
глав государств и Совета глав правительств СНГ. N 1(31). С. 84 – 93.
Аналогічні положення містять і акти Європейського Союзу.
В етимологічному значенні “координація” це – погодження, зведення до
відповідності, установлення взаємозв’язку, контакту в діяльності людей.
(Словник української мови. – Т. 4. – К., 1978. – С. 278)
Стрельцов Є.Л. Економічні злочини: внутрідержавні та міжнародні
аспекти: Навчальний посібник. – Одеса, 2000. – С. 377.
Див., наприклад: ст.ст.4, 6 Конвенції держав-учасниць СНД про правову
допомогу і правові відносини у кримінальних, цивільних та сімейних
справах 1993 р., яка передбачає правову допомогу шляхом виконання
процесуальних та інших дій, передбачених законодавством запитуваної
Сторони.
Див.: Європейську конвенцію про взаємодопомогу у кримінальних справах
1959 р.
Див., наприклад: ст. 7 Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного
обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, 1988 р., яка говорить
про взаємну правову допомогу в розслідуванні, кримінальному
переслідуванні і судовому розгляді, які стосуються кримінальних
правопорушень.
Див.: ст. 12 Конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими
проти безпеки морського судноплавства, яка передбачає надання
максимально можливої допомоги в зв’язку з кримінальним переслідуванням,
розпочатим щодо злочинів, зазначених у цій Конвенції, включаючи сприяння
в отриманні наявних у них доказів, необхідних для розгляду.
Entraide – у перекладі з французької означає саме взаємодопомогу. Див.
Гак В.Г., Ганшина К.Л. Новый русско-французский словарь. – M., 2000. –
С. 403.
Рішення у справах Суду «Мелоун проти Сполученого Королівства» {Melon v.
United Kingdom), «Крюслен проти Франції» {Kruslin v. France), «Ювіг
проти Франції» {Huvig v. France) тощо.
Ст. 9 Конвенції СНД про правову допомогу і правові відносини у
цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. Аналогічні положення
про вилучення вказаних осіб з-під кримінальної чи адміністративної
юрисдикції запитуючої держави містять практично всі ратифіковані
Україною міжнародні договори про правову допомогу, а також Європейська
конвенція про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1959 р.
Більш детально позиція викладена в статтях: Аленін Ю.П., Затилкіна
Т.В., Пашковський М.І. Деякі питання захисту прав людини при
застосуванні конвенцій про правову допомогу у кримінальних справах //
Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист
прав людини. – Т. 12. – К.: Науково-дослідний інститут “Проблеми
людини”, 1999. – С. 558-565; Пашковський М.І. Проблема допустимості
показань осіб (обвинуваченого та
підозрюваного), які були доставлені на територію України з порушенням
національного та міжнародного права // Актуальні проблеми держави і
права. – Зб. наук. праць. – Вип. 11. – Одеса, 2001. – С. 92-101 та
інших. Див. також, HYPERLINK “http://icpn.narod.ru”
http://icpn.narod.ru .
Під правоохоронними органами України згідно Інструкції від 09.01.97 р.
маються на увазі органи Міністерства внутрішніх справ, Генеральної
прокуратури, Служби безпеки, Держкомкордону, Державної митної служби,
Державної податкової адміністрації України.
Ст. 3 Конвенції ООН 1988 р. передбачає крім іншого необхідність
введення санкцій за конверсію, переведення власності, придбання тощо
майна, отриманого внаслідок правопорушень з наркотичними засобами.
Відомості Верховної Ради. – 2003.- № 1. – ст. 2
Кримінальне право ЄС
PAGE 138
PAGE 147
Кримінальне право ЄС
PAGE 136
PAGE 139
Кримінальне право ЄС
PAGE 142
PAGE 143
Кримінальне право ЄС
PAGE 144
PAGE 153
Європейський Союз:
Європейський Парламент:
Рада ЄС:
Європейська Конвенція: HYPERLINK “http://convention.eu.int”
convention.eu.int
Відмова: Повна; Часткова
особи /
^ ^ особи на У
\^ кордоні /
Відмова запитуючої держави від прийняття особи
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
