Iванов Ю.Ф., Джужа О.М. 2006 - Кримiнологiя (книга)

Iванов Ю.Ф., Джужа О.М. 2006 – Кримiнологiя

ЗМІСТ

ТЕМА 1. Поняття, предмет, методи та система кримінології

1.1. Поняття кримінології як науки 10

1.2. Кримінологія як соціолого-правова наука 11

Предмет кримінологічної науки 12

Додаткові питання, що вивчає кримінологія…. 14

Завдання кримінології 16

Функції кримінології ‘ 16

Діалектичний та історичний методи в кримінології 17

Загальнонаукові методи кримінологічних досліджень 18

Спеціальні методи кримінологічних досліджень… 19

Зв’язок кримінології з юридичними науками…. 20

Зв’язок кримінології з неюридичними науками… 22

Система науки кримінології 24

Значення кримінології як науки 25

ТЕМА 2. Історія становлення кримінології та її сучасний стан в Україні

Основні періоди розвитку кримінології 27

Кримінологічні погляди Платона 28

Криміналістичний аспект поглядів Аристотеля. 29

Філософи Стародавнього Риму про причини вчинення злочинів 31

Кримінологічні погляди в епоху Середньовіччя… 31

Кримінологічні погляди в епоху Відродження. 33

Кримінологічні ідеї XVIII ст 34

Виникнення кримінологічних ідей класичної школи кримінального права 35

Основні кримінологічні принципи Ч. Беккаріа… 38

Значення ідей Дж. Говарда в кримінології 39

Теорія покарання Бентама 39

Кримінологічні ідеї П. Фейєрбаха 40

Кримінологічні ідеї Г. Гегеля 41

Значення класичного напрямку в кримінології. 42

Позитивістський напрямок у кримінології 44

Засновник біологічного напрямку в кримінології Ч. Ломброзо 45

Послідовники ідей Ч. Ломброзо — Е. Феррі

та Р. Гарофало 46

2.18.Виникнення соціологічного напрямку в кримі

нології 47

2.19. Теорія соціальної дезорганізації 48

Теорія диференціального зв’язку 49

Психологічні підходи до причин злочинності… 50

Сучасні кримінологічні теорії 51

Історія вітчизняної кримінології в 20 —30-х рр. XX СТ 53

Відродження кримінологічної науки в 60-х рр. ЧХст ,,, 54

Відродження кримінології в Україні 55

Розвиток кримінології в незалежній Україні… 56

2.27. Основні напрямки розвитку кримінології

на сучасному етапі 58

ТЕМА 3. Злочинність та її основні характеристики

Поняття та виникнення злочинності як соціального явища 60

Ознаки злочинності 61

Взаємозв’язок понять “злочинність” та “злочин”… 64

Види злочинності 65

Основні показники злочинності 65

Рівень і коефіцієнт злочинності 66

Динаміка злочинності 67

Структура та характер злочинності 68

“Ціна” злочинності 69

Географія злочинності 70

Поняття латентної злочинності 70

Види та рівні латентної злочинності 71

Причини існування латентної злочинності 72

Методи та значення виявлення латентної злочинності 73

3.15. Основні риси злочинності в Україні 73

ТЕМА 4. Причини й умови злочинності

4.1. Поняття причин і умов злочинності в кримінології. 76

4.2. Поняття детермінації 77

Значення вивчення причиновості 79

Класифікація причин та умов злочинності…. 80

Різні підходи до розуміння причиновості в кримінології 82

ТЕМА5. Кримінологічне вчення про особу злочинця

Поняття особи злочинця 84

Межі визнання особи злочинця в кримінології. 85

Основні кримінологічні ознаки особи злочинця. 86

Соціально-демографічні ознаки особи злочинця. 87

5.5. Кримінально-правова характеристика особи

злочинця 88

5.6. Соціально-рольові характеристики особи злочинця 89

Риси правової та моральної свідомості особи злочинця 90

Соціально-психологічна характеристика особи злочинця 92

Класифікація злочинців 94

Типологія злочинців 95

Практичне значення кримінологічного аналізу особи злочинця 97

5.12. Співвідношення соціального та біологічного

в особі злочинця 99

ТЕМА 6. Проблеми віктимології та суїцидальної поведінки

Поняття віктимології 102

Становлення віктимології як самостійного напрямку кримінологічних
досліджень 103

Поняття жертви злочину 105

Зв’язок “злочинець —потерпілий” 106

Віктимність та віктимізація 107

Класифікація жертв злочинів 107

Віктимна поведінка жертви злочину 109

Кримінально-правовий підхід до класифікації жертв злочину Ш

6.9. Комплексний підхід до класифікації жертв злочину 111

Значення класифікації та типології жертв 112

Поняття віктимологічної профілактики 114

Поняття суїцидальної поведінки 115

Механізм суїцидальної поведінки 116

ТЕМА 7. Організація та методика кримінологічних досліджень

Поняття кримінологічного дослідження 1119

Мета й завдання кримінологічного дослідження. 120

Об’єкти та суб’єкти кримінологічного дослідження 121

Види кримінологічних досліджень 121

Поняття кримінологічної інформації 123

Види кримінологічної інформації 124

Програма кримінологічного дослідження 126

Класифікація методів збору кримінологічної інформації 126

Метод анкетування 127

Метод інтерв’ювання 130

Метод спостереження 132

Метод експертних оцінок 134

Документальний метод 135

Соціальний експеримент 136

Психологічні методи, що використовуються

в кримінологічних дослідженнях 137

ТЕМА 8. Кримінально-правова статистика та її застосування в практичній
діяльності органів внутрішніх справ

Статистика як наука 140

Поняття правової статистики 141

Розділи кримінально-правової статистики 142

Значення кримінально-правової статистики 143

Етапи статистичного дослідження 144

Поняття про статистичне спостереження 145

Поняття одиниці сукупності, спостереження, виміру 145

Види статистичних спостережень 146

Форми статистичного спостереження 148

Облікові документи, на основі яких здійснюється облік злочинів у
правоохоронних органах 150

Поняття про статистичне зведення 151

Поняття про статистичне групування 152

Табличний і графічний методи в правовій статистиці 154

Поняття про абсолютні величини та узагальнені показники 156

Ряди динаміки у правовій статистиці 158

Поняття статистичного аналізу та його основні завдання 159

ТЕМА 9. Загальні проблеми запобігання злочинності

Поняття профілактики злочинності 161

Співвідношення понять “профілактика”, “припинення” та “запобігання” 162

Принципи запобіжної діяльності 165

Функції запобіжної діяльності 166

Цілі та завдання запобіжної діяльності 167

Рівні профілактики 167

Види індивідуального рівня профілактики злочинності 170

Класифікація профілактичних заходів 171

Суб’єкти профілактики злочинів 175

Суд як суб’єкт запобігання злочинам 177

Прокуратура як суб’єкт запобігання злочинам… 178

Міліція як суб’єкт запобігання злочинам 179

Установи, що виконують покарання, як суб’єкт запобігання злочинам 180

Служба безпеки України як суб’єкт запобігання злочинам 180

Міністерство юстиції України як суб’єкт запобігання злочинам 181

Правове регулювання профілактики злочинності. 181

Інформаційне забезпечення запобігання злочинам 182

ТЕМА 10. Кримінологічне прогнозування та планування боротьби зі
злочинністю

Поняття кримінологічного прогнозування 184

Вимоги до джерел прогнозування 185

Завдання кримінологічного прогнозування 187

Види кримінологічного прогнозування 187

Види прогнозування злочинності 188

Індивідуальне прогнозування 190

Значення кримінологічного прогнозування 192

Методи кримінологічного прогнозування 192

10.9. Кримінологічне планування 195

10.10. Принципи, що висуваються до криміно

логічного планування 196

Етапи кримінологічного планування 196

Основні розділи плану боротьби зі злочинністю. 198

10.13. Види кримінологічного планування 198

ТЕМА 11. Організаційні основи діяльності органів внутрішніх справ із
запобігання злочинності

11.1. Діяльність підрозділів карного розшуку із за

побігання злочинам 200

11.2. Діяльність підрозділів Державної служби

по боротьбі з економічною злочинністю 200

Діяльність підрозділів по боротьбі з незаконним обігом наркотиків 201

Діяльність підрозділів кримінальної міліції

в справах неповнолітніх.:. 202

Підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю 204

Дільничні інспектори міліції як суб’єкти запобігання злочинам 204

Підрозділи патрульно-постової служби міліції…205

Підрозділи дозвільної системи 206

Підрозділи служби у справах громадянства, імміграції та реєстрації
фізичних осіб 207

11.10. Підрозділи Державної автомобільної

інспекції… 207

11.11. Підрозділи Державної служби охорони 208

Підрозділи досудового слідства та дізнання… 209

Підрозділи зв’язків з громадськістю 210

ТЕМА 12. Кримінологічна характеристика та запобігання злочинності
неповнолітніх

Кримінологічна характеристика та запобігання злочинності неповнолітніх
211

Кримінологічна характеристика особи неповнолітнього злочинця 212

Причини й умови злочинності неповнолітніх…. 213

Запобігання злочинності неповнолітніх 214

ТЕМА 13. Кримінологічна характеристика та запобігання рецидивній
злочинності

13.1. Поняття рецидивної злочинності та її стан 216

Особа рецидивіста 218

Типологія особи рецидивіста 219

Причини й умови рецидивної злочинності 220

Профілактика рецидивних злочинів 221

ТЕМА 14. Кримінологічна характеристика та запобігання економічній
злочинності

14.1. Кримінологічна характеристика економічної

злочинності 222

Причини й умови, що детермінують економічну злочинність 224

Запобігання злочинам у сфері економіки 224

ТЕМА 15. Кримінологічна характеристика та запобігання насильницьким
злочинам

Поняття та загальна характеристика насильницьких злочинів 226

Причини й умови насильницьких злочинів 228

Запобігання насильницьким злочинам 229

ТЕМА 16. Кримінологічна характеристика та запобігання
загальнокримінальній корисливій злочинності

Поняття та кримінологічна характеристика загальнокримінальної корисливої
злочинності 231

Причини й умови корисливої злочинності 233

Запобігання корисливим злочинам 233

ТЕМА 17. Кримінологічна характеристика та запобігання організованій
злочинності

17.1. Кримінологічна характеристика організованої

злочинності 236

17.2. Детермінанти організованої злочинності 237

, 17.3. Протидія організованій злочинності 238

2 ТЕМА 18. Кримінологічна характеристика та запо-

I бігання злочинам, пов’язаним із незаконним обігом

наркотиків

, 18.1. Кримінологічна характеристика злочинів, по

в’язаних із незаконним обігом наркотиків 240

Кримінологічна характеристика осіб учасників злочинів, пов’язаних із
незаконним обігом наркотиків 242

Причини й умови вчинення злочинів, пов’язаних із незаконним обігом
наркотиків 243

18.4. Профілактика незаконного обігу наркотиків…245

ТЕМА 19. Кримінологічна характеристика та запобігання необережній
злочинності

19.1. Кримінологічна характеристика необережної

злочинності 248

І 19.2. Причини й умови необережних злочинів 249

Запобігання необережній злочинності 250

Кримінологічна характеристика дорожньо-транспортних злочинів 251

Причини й умови автотранспортних злочинів. 253

Запобігання автотранспортним злочинам 254

ТЕМА 20. Кримінологічні аспекти негативних соціаль-

1 них явищ

20.1. Поняття “фонових” явищ 256

20.2. Кримінологічна характеристика пияцтва й алко

голізму 257

20.3. Кримінологічна характеристика проституції…. 258

‘ 20.4. Кримінологічна характеристика наркоманії 260

ТЕМА 1. Поняття, предмет, методи та система кримінології

1.1. Поняття кримінології як науки

Етимологічно поняття “кримінологія” означає вчення про злочин (від лат.
“сгітеп” – злочин та грецьк. “Іо^ов” – знання, вчення). Згодом це
поняття набуло більш широкого значення, і сьогодні поняття
“кримінологія” трактується як наука про злочинність. У зарубіжній
літературі, поряд із терміном “кримінологія”, уживаються й інші –
“кримінальна соціологія”, “кримінальна біологія”, “кримінальна
етимологія”, “соціологія злочинності”, “кримінальна антропологія” тощо.
У вітчизняній науці вживається лише термін “кримінологія”‘.

Кримінологія – це комплексна наука, що вивчає злочинність як соціальне
явище, особу злочинця, причини й умови виникнення злочинності, шляхи та
засоби запобігання їй.

Проблема злочинності завжди була й сьогодні залишається однією з
найзлободенніших і політично гострих. Думки з цього приводу були
полярні: як з погляду розуміння того, що ж таке власне злочинність і
особи, які скоїли злочини, так і з погляду того, а як же боротися з нею,
якими шляхами, методами та заходами. Свій внесок у вивчення злочинності,
а також у формування соціального порядку зробили священнослужителі,
філософи, літератори, представники різних галузей науки.

Початком розвитку кримінології як науки вважають працю Ч. Беккарія
(1738-1794 рр.) “Про злочини і покарання” (1764 р.), у якій він
сконцентрував увагу на проблемі злочину та судів. Термін “кримінологія”
ввійшов у науковий обіг у 1885 році, коли італієць Р. Горофало видав
книгу з такою назвою.

Боротьба зі злочинністю, як свідчать теорія та практика різних держав,
можлива тільки у двох основних напрямках. По-перше, це призначення
кримінального покарання за вчинений злочин, і по-друге,- запобігання
державою, суспільством, громадянами суспільно-небезпечних діянь, які
можуть бути вчинені.

1 Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред.
О. М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – Кн. 1. Загальна частина – С. 5

Отже, відповідно до двох практичних напрямків у боротьбі зі злочинністю
в теорії права формувалися дві наукові галузі, покликані розробляти
засоби її подолання. Перша галузь заснована на юридично-догматичному
методі вивчення злочинів. Вона як сукупність (система) правових ідей,
поглядів, принципів та уявлень розробляється теорією кримінального
права. Друга галузь випливає з юридично-соціологічних теорій, в основі
яких лежать конкретно-соціологічні методи вивчення таких явищ, як
злочинність, особа злочинця, запобігання злочинності й певним видам
злочинів. Ця самостійна система поглядів, ідей і концепцій охоплюється
кримінологічною наукою2.

1.2. Кримінологія як соціолого-правова наука

Кримінологія є однією з суспільних наук, вона перебуває на межі
філософії, соціології, психології, правознавства та деяких інших наук.
До правознавства кримінологія має стосунок тому, що явища, які вона
вивчає, базуються на кримінально-правових поняттях “злочин” і
“злочинець”. Профілактика злочинів теж має правову основу, чи правовий
аспект, а детермінанти злочинності, особа злочинця пов’язані з дефектами
її правосвідомості, психології тощо. Водночас вивчення злочинності як
соціального явища, особи злочинця та засобів протидії злочинності не
обмежується лише знайомством із правовими характеристиками. Аналіз цих
проблем лежить у сфері предмета соціології. Уже тільки через це
кримінологія є не суто правовою, а соціолого-правовою наукою3.

Варто зрозуміти, що кримшологія за своєю природою є наукою комплексною.
Вона охоплює і юридичні, і соціологічні, і психо-ло гічні теоретичні
положення. При цьому соціолого-емпіричний матеріал описується,
аналізується з позицій права. Переносячи в царину права соціологічні та
психологічні знання, кримінологія розширює свої можливості у сфері
вивчення системи злочинності й проблем запобігання їй.

2 Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. – X.:

Право, 1998. – С. 7.

3 Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология

права. – М., 1995. – С. 23.

Слід пам’ятати, що кримінологія не є суто академічною наукою (вивчення
злочинності як соціального явища, її чинників). Кримінологічні
дослідження мають на меті розробити численні практичні проблеми. При
цьому вивчаються й окремі випадки (певний злочин, конкретний злочинець),
а також злочинність (злочинний світ) загалом. За результатами таких
досліджень формулюються висновки, що належать до різних аспектів
запобігання злочинності. Відомо, що в кримінології до уваги беруть,
насамперед, спостереження і факти, та не менше уваги приділяється тут і
теоретичним побудовам філософського, соціологічного й загальноправового
характеру, висуванню та обґрунтуванню власних наукових ідей, абстракцій,
гіпотез. Науковий опис великого обсягу емпіричного матеріалу неможливий
без теорії. Без теорії немає науки4.

Варто звернути увагу на те, що кримінологія, на відміну від
кримінального права й інших правових наук, не має власної
систематизованої сукупності правових норм, котрі були б предметом її
вивчення. Тож, маємо справу переважно з галуззю наукових знань, із
особливим напрямом у науці.

“Непопулярність” кримінології в Україні сьогодні можна пояснити тим, що
програми запобігання злочинності багато в чому не відповідають реальним
можливостям суспільства. Вони не мають реального матеріально-технічного,
фінансового, організаційного, кадрового та психологічного забезпечення.
Загальнодержавне планування здійснюється у відриві від регіонального.
Позаяк відомо, що чим вищий рівень планування, тим більш загальний і
менш конкретний характер воно має. Не всі державні органи, приватні
структури та населення з належним розумінням сприймають і реалізують
рекомендації, викладені в цих програмах. Отож, унаслідок згаданих вище
чинників, програми запобігання злочинності лишаються здебільшого
невиконаними.

1.3. Предмет кримінологічної науки

Об’єктом науки кримінології є суспільні явища, пов’язані зі злочинністю
та іншими правопорушеннями, причинами

4 Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. – X.: Право, 1998. –
С. 8.

й умовами виникнення злочинності, місцем і роллю особи злочинця в
системі суспільних відносин, а також із вирішенням завдань щодо
профілактики правопорушень.

Предметом кримінології є дослідження закономірностей, законів,
принципів, властивостей, проявів розвитку суспільних відносин, які
становлять об’єкт кримінології; ці явища певною мірою вивчені, але
належать до подальшого дослідження.

Предмет кримінології характеризує загальний зміст науки кримінології,
визначає напрями та завдання наукового дослідження. При цьому проблеми,
що вивчаються кримінологією, із погляду їх значущості для науки та
практики, нерівнозначні. Одні з них є центральні, створюють власне
предмет кримінології, інші мають прикладне, допоміжне значення, стають
умовою чи засобом глибокого й усебічного пізнання цього предмета. У
процесі свого розвитку кримінологія окреслила власний предмет, до якого
нині входять чотири основні елементи:

Головним елементом предмета кримінології є власне злочинність як
історично мінливе, соціальне та кримінально-правове явище, яке становить
сукупність усіх злочинів, скоєних у державі за певний період. Вона
вимірюється такими кількісно-якісними показниками, як рівень, структура,
динаміка, характер і географія. Явища, що не є злочинами, але тісно
пов’язані з ними (пияцтво, проституція, наркоманія), розглядаються
кримінологією як “фонові” явища.

Особа злочинця постає як система демографічних, соціально-рольових,
психологічних та інших властивостей особи, що вчинили
суспільно-небезпечне кримінально-каране діяння. Зазначимо, що злочин –
це акт вольовий, свідомо обраний; це результат складного процесу, в
якому зовнішні чинники діють не безпосередньо, а через внутрішні
фактори. Щоб пізнати детермінанти злочинності, потрібно розкрити
механізм злочинної поведінки, а це неможливо зробити, не вивчивши особу
злочинця, вплив її індивідуальних властивостей на характер скоєння
злочину.

Причини й умови злочинності, об’єднані родовим поняттям “детермінанти”,
чи “криміногенні фактори”, є сукупністю економічних, соціальних,
ідеологічних, психологічних, правових, організаційно-управлінських та
інших обставин, які зумовлюють (детермінують) злочинність як свій
наслідок. Причини й умови

(детермінанти) злочинності вивчаються на різних рівнях: злочинності в
цілому, окремих видів злочинів, конкретного злочину.

4. Запобігання злочинності є системою державних і громадських заходів,
спрямованих на усунення чи нейтралізацію детермінант злочинності та
корекцію поведінки осіб, схильних до правопорушень.

1.4. Додаткові питання, що вивчає кримінологія

Основні елементи предмета кримінології не вичерпують усього її змісту.
Щоб повніше, глибше й ефективніше вирішувати завдання, що стоять перед
кримінологією, вона вивчає і проблеми, що безпосередньо не входять до її
предмета. Це питання є дискусійним у зв’язку з тим, що до цих проблем
мають певне відношення інші юридичні та неюридичні науки. Крім основних
елементів предмета науки, кримінологія також вивчає додаткові питання.

Жертва злочину-це особа або спільнота людей, яким прямо чи
опосередковано нанесена будь-яка шкода від злочинного посягання.

Для означення цього аспекту в науковій літературі виник термін
“віктимологія” – вчення про жертву злочину. У кримінологічних
дослідженнях до недавнього часу основна увага приділялася особі
злочинця. Однак потерпілий взаємодіє із злочинцем, а тому ця проблема
становить неабиякий інтерес для кримінологів.

Супутні щодо злочинності негативні соціальні явища, які в кримінології
називають “фоновими” – це сукупність аморальних проявів, які суперечать
загальноприйнятим нормам поведінки й органічно взаємопов’язані зі
злочинністю, оскільки детермінують одне одного та тягнуть за собою
соціальну деградацію особи (а зрештою – і всього суспільства).

Кримінологія не може не брати їх до уваги, оскільки їхній уплив на
злочинність значний. Крім цього, запобігання злочинам є найефективнішим,
якщо воно починається на стадії ранньої профілактики, тобто в процесі
дозлочинної асоціальної поведінки.

Суїцидальна поведінка (самогубство) – це навмисне заздалегідь обдумане
позбавлення себе життя, один із видів насильницької смерті.

Деякі вчені виступають проти включення цього питання до предмета
кримінології5, проте є й протилежні думки. На наш погляд, ця проблема
має міждисциплінарний характер, вона стосується психіатрії, психології,
кримінального права, але має і кримінологічний аспект.

Прогнозування злочинності — це процес отримання, обробки й аналізу
інформації з метою визначення майбутнього стану злочинності чи
ймовірності вчинення конкретного злочину.

Планування заходів протидії злочинності -це цілеспрямований процес
розробки плану, в якому на основі цілей і завдань боротьби зі
злочинністю визначаються шляхи та засоби їх вирішення, нормативне,
інформаційне, методичне забезпечення на визначений період часу.

Застосування дієвих заходів боротьби зі злочинністю неможливе без
відповідного прогнозування, а також планування цього процесу. Тож ця
проблематика має бути залучена і до предмета кримінології.

Кримінально-правова статистика – це заснована на загальних принципах і
змісті юридичних наук система положень та прийомів загальної теорії
статистики, що застосовується при вивченні кількісно-якісного аспекту
злочинності й пов’язаних з нею явищ і заходів соціального контролю за
нею.

Кримінально-правова статистика допомагає правоохоронним органам
правильно організувати свою роботу щодо боротьби зі злочинністю.

Методика вивчення злочинності – це сукупність наукових методів (способів
і засобів наукового пізнання), застосовуваних для збору, опрацювання,
аналізу чи інтерпретації кримінологічно-значимої інформації. При
проведенні кримінологічних досліджень використовують прийоми (способи)
інших наук – соціологічні, статистичні, математичні, психологічні,
-пристосовуючи їх до проблеми, що вивчається.

5 Карпец И. И. Современньїе проблеми криминологии. – М., 1982. – С. 133;
Зелинский А. Ф. Криминология. – X., 2000 – С. 23

1.5. Завдання кримінології

Мета кримінології полягає у виробленні наукових і практичних
рекомендацій, положень та висновків щодо підвищення ефективності
запобігання злочинності. Практичні цілі формулюються, беручи до уваги
професійну підготовленість кадрів, їхнє матеріально-технічне, фінансове
забезпечення й реальний час щодо проведення відповідних заходів.

Мета та предмет кримінології визначають її завдання.

Основні завдання кримінології:

отримання достовірних даних про елементи, що є предметом кримінології;

вивчення об’єктивних і суб’єктивних факторів, які впливають на рівень,
структуру, динаміку, характер злочинності, її регіональні особливості;

соціально-кримінологічне дослідження деяких видів злочинності для
визначення способів боротьби з ними;

4) вивчення особи злочинця, дослідження механізму

вчинення конкретного злочину, класифікація видів злочинних

проявів і типів особи злочинця;

розробка наукових рекомендацій щодо усунення чи нейтралізації явищ, які
спричиняють антисоціальну злочинну поведінку;

наукова розробка заходів, пов’язаних із виявленням осіб, від яких можна
очікувати вчинення злочинів, вивчення цих осіб і вжиття дієвих
профілактичних заходів упливу на них;

вивчення особи потерпілого від злочинів, взаємозв’язку між жертвою та
злочинцем;

визначення основних напрямків і заходів протидії злочинності, правове
регулювання профілактичної діяльності.

1.6. Функції кримінології

Виходячи із завдань, які стоять перед кримінологією, виділяють функції
кримінології:

Описова: кримінологія виявляє та фіксує певні факти соціальної
дійсності, пов’язані зі злочинністю, відображає їхні властивості й
ознаки, дає їхній науковий опис.

Пояснювальна: розкриваючи на основі емпіричних даних і теоретичних
положень суть досліджуваних обєктів, кримінологія дає їм наукове
пояснення.

Прогностична: вивчаючи тенденції розвитку кримінологічно значущих
процесів і явищ, кримінологія прогнозує їхній майбутній стан.

Практично-перетворювальна: кримінологічні опис, пояснення та
прогнозування так чи так підпорядковані інтересам наукового управління
соціальними процесами, пов’язаними з протидією злочинності. Тож,
боротьба зі злочинністю в значенні розуміння фокусує решту проблем, які
вивчаються кримінологією. У цьому й полягає практично-перетворювальна
функція науки, оскільки кримінологічні знання лише тоді мають цінність,
коли вони озброюють суб’єкти профілактики злочинів, слугують для них
керівництвом до дій.

За видами впливу практично-прикладні функції можна поділити на
економічні, правові, соціально-психологічні, гч
організаційио-управліпські та ін.

“^ 1.7. Діалектичний та історичний методи , Метод (від грецьк. теїпосіоі – шлях до чого-небудь) –
прийом, Х^ шлях дослідження. Методика – сукупність методів
дослідження. \\ Методологія – учення про шляхи та методи дослідження
чого-небудь.

Глибоко й достовірно пізнати соціальні явища дають змогу діалектичний та
історичний підходи. Вони надають можливість правильно вирішувати такі
дуже важливі для кримінології проблеми, як співвідношення буття та
свідомості, фізичного й духовного, соціального та біологічного,
необхідного й випадкового, загального зв’язку явищ у їх постійному
розвитку, єдності та боротьбі протилежностей, проблеми переходу
кількісних змін у якісні тощо.

Діалектико-історичний метод орієнтує дослідника на потребу розглядати
злочинність та інші кримінологічні явища в порівняльно-історичному
аспекті в розвитку та зміні їхніх соціальних зв’язків і зумовленостей,
застерігає від суб’єктивізму й однобічного підходу, забезпечує
системність дослідження. Однак хибною є думка, що лише на підставі
загальних філософських положень можна пояснити всі явища та протиріччя,
з якими стикається кримінологія. Завдання будь-якого криміноловшюго

, ^колАїкїкл .,- авНа|

| ТЗБЛАСНА УНІВЕРСАЛЬНА^ 1 ПАУТОБА БТГ.Л’ПГЕ”КА

дослідження полягає в тому, щоби за допомогою законів і категорій
діалектики обрати такий метод дослідження, котрий дав би можливість
розкрити сутність явища, встановити закономірності його розвитку,
історичні форми прояву.

Діалектичний метод лежить в основі методології будь-якої науки, а
діалектичний матеріалізм становить загальну методологію, тобто теорію
пізнання. Філософи глибоко проникли в розуміння того, яким шляхом
розвивається наукове пізнання, які найважливіші закономірності його руху
від зовнішніх аспектів явищ, що вивчаються, до їхньої внутрішньої
сутності. Тож завдання науки полягає в тому, щоб видимий у явищі рух
звести до дійсного внутрішнього руху, бо якби форма прояву та сутність
речей збігалися, то наука була б зайвою.

Отже, в основі методології лежить загальний метод пізнання –
діалектичний та історичний матеріалізм.

Це база як для загальнонаукових (логічного, абстрактного мислення,
висунення гіпотез, аналізу та синтезу, спостереження, експерименту), так
для і спеціальних методів (соціологічних, статистичних, математичних,
психологічних, педагогічних тощо). Остання група методів, які хоча і не
є кримінологічними, але свою специфіку вони отримують через особливості
предмета та завдань саме кримінологічних досліджень.

1.8. Загальнонаукові методи кримінологічних досліджень

Загальнонаукові методи – це загальні способи та шляхи дослідження
процесів і явищ, визначення тенденцій їх змін, які використовуються в
різних галузях наукового знання.

До загальнонаукових методів кримінологічних досліджень відносяться:
аналіз і синтез, індукція та дедукція, узагальнення, абстракція тощо.

Аналіз – це процес уявного чи реального розподілу цілого на частини, а
синтез – процес об’єднання елементів у єдине ціле.

Індукція – спосіб пізнання явища від окремих фактів і положень до
загальних висновків; дедукція ж розуміється як констатація висновків
через пізнання явища від загального до конкретних фактів.

Аналогія — це відповідність, подібність предметів або явищ, процесів у
яких-небудь властивостях.

Узагальнення – це відображення та формулювання тенденцій, що лежать в
основі досліджуваного процесу.

Абстракція- це процес уявного виділення визначених властивостей і
зв’язків досліджуваного явища та розмежування їх і побічних явищ.

Історичний підхід – це розгляд і вивчення закономірного процесу руху та
розвитку суспільства, зважаючи на характеристики й особливості
конкретного часового періоду.

Системний аналіз — це сукупність методологічних засобів і прийомів,
використовуваних для підготовки й обґрунтування рішень зі складних
проблем. Системний аналіз спирається на принципи системного підходу, а
також на низку математичних та інших кількісних методів. Основна
процедура – це побудова узагальненої моделі, що відображає взаємозв’язок
реальної ситуації.

Моделювання – це спосіб дослідження процесів або систем об’єктів через
побудову та вивчення моделей з метою одержати нову інформацію. Ефективне
дослідження такого комплексного явища, як злочинність, неможливе без
використання методів моделювання.

1.9. Спеціальні методи кримінологічних досліджень

Спеціальні (приватнонаукові) методи кримінологічних досліджень – це
способи та прийоми конкретного дослідження об’єкта чи процесу з метою
його оптимального регулювання.

До спеціальних методів належать:

Опитування – це метод збору даних про об’єктивні факти, думки, знання
тощо, заснований на безпосередній (усне опитування – інтерв’ю) й
опосередкованій (письмове опитування -анкетування) взаємодії між
дослідником (інтерв’юером) і опитуваним (респондентом).

Інтерв’ювання надає можливість зібрати інформацію про факти, суб’єктивні
судження, мотиви поведінки, установки тощо. Особистісний характер
взаємин між інтерв’юером і респондентом, суб’єктивність оцінок висувають
чіткі методологічні

та методичні вимоги до підготовки й проведення опитування, невиконання
яких веде до перекручування результату. Інтерв’ювання використовується
не так часто, як анкетування, тому що воно більш трудомістке.

Анкетне опитування (анкетування) – один із ефективних і широко
використовуваних у кримінології методів одержання даних про думки й
настрої осіб; про рівень знань особами вимог права; їхні схильності,
симпатії та антипатії; оцінки своїх дій і поведінки інших в однакових
ситуаціях; не зафіксованих в інших документах відомостей про минуле, про
оточення тощо.

Документальний метод – загальна назва методів вивчення документів.
Залежно від мети дослідження застосовують методи вивчення документів
якісні чи кількісні.

Статистичні: масового спостереження (закон великих чисел), групування,
аналіз узагальнених показників тощо. Вони дають можливість дослідити
велику кількість злочинів і за допомогою отриманих статистичних
показників встановити закономірності та взаємозалежності їхнього
розвитку, зробити узагальнення, перейти від випадкового й одиничного до
стійкого, масового, закономірного, побачити якісні ознаки досліджуваного
явища.

Метод експертних оцінок полягає в одержанні, обробці й інтерпретації
висновків фахівців у певній галузі, теорії та практиці з визначених
питань, важливих для дослідника. Кількість залучених експертів не
перевищує 20-30 осіб. При оцінці висновків зайві думки відкидаються.

При моделюванні будується ідеальний (уявний) або матеріальний об’єкт,
який може замінити чи відобразити об’єкт, який вивчається, при цьому
дослідник отримує нову інформацію. У кримінологічних дослідженнях
найчастіше застосовують графікові та математичні моделі.

Метод екстраполяції актуалізує досвід організації боротьби зі
злочинністю в минулому, беручи до уваги її сучасний стан і накладаючи ці
показники на майбутній її розвиток.

1.10. Зв’язок кримінології з юридичними науками

Кримінологія пов’язана з багатьма юридичними науками, а особливо тісно з
кримінальним правом.

Кримінально-правова теорія та заснований на ній кримінальний закон дають
юридичну характеристику злочинам і злочинцям (суб’єктам злочину), що
необхідне кримінології. Своєю чергою, кримінологія надає кримінальному
праву, законодавцю і правозастосовній практиці інформацію про рівень
злочинності, її структуру, динаміку, ефективність профілактики злочинів,
розробляє прогнози щодо майбутніх змін цього негативного явища. Це дає
змогу вчасно реалізовувати нормотворчу діяльність з визнання діянь
злочинними чи переведення їх зі злочинів до розряду інших правопорушень
(криміналізація чи декриміналізація).

Зв’язок кримінології та кримінального процесу полягає в тому, що
суспільні відносини, які регулюються кримінально-процесуальними нормами,
націлені на недопущення реально можливої та припинення розпочатої
злочинної діяльності за допомогою оперативних служб кримінальної міліції
чи безпосереднім застосуванням передбачених законом заходів примусу
(тримання під вартою, арешт майна, вилучення документів тощо), через
виявлення причин і умов вчинення конкретних злочинів.
Кримінально-процесуальні норми (статті 23, 23і, 232 КПК України)
закріплюють обов’язковість виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню
злочину, та вжиття заходів щодо їх усунення. Вивчення ж причин й умов
злочинності (певного злочину), запобігання злочинності – основні
елементи предмета кримінології. Тож кримінологічні знання допомагають у
практичній діяльності при розслідуванні кримінальної справи.

Криміналістика розробляє методику виявлення та фіксації фактичних даних
про причини й умови вчинення злочинів, типологічні характеристики
ситуацій вчинення злочинних проявів, способів дій злочинцш, а також
організаційно-технічні й тактичні засоби захисту особи та майна від
злочинів, що ускладнює вчинення останніх. Кримінологія ж указує основні
напрямки для їхньої розробки, що випливають із даних про структуру й
динаміку злочинності, та типові криміногенні ситуації, а також розглядає
ці рекомендації як складову частину системи профілактичних заходів й
аналізує ефективність їх застосування.

Взаємодія кримінально-виконавчого права та кримінології найактивніше
здійснюється щодо боротьби з рецидивом

злочинів, у царині результативності виконання покарань, а також
ресоціалізацїї та адаптації осіб, які вчинили злочин після відбуття
покарання. При цьому кримінально-виконавче право вивчає власне порядок і
процес відбування покарання в аспекті реалізації його цілей і проблемних
ситуацій, пов’язаних з цим, а кримінологія – причини й умови рецидиву та
заходи щодо їх усунення. Кримінально-виконавче право й кримінологія
спільно розробляють рекомендації щодо запобігання рецидивові, підвищення
ефективності виправлення засуджених осіб.

Зв’язок кримінології з адміністративним правом полягає в тому, що
адміністративне право вивчає правопорушення, передбачені Кодексом
України про адміністративні правопорушення. Взаємозв’язок
адміністративних правопорушень зі злочинами полягає, насамперед, у тому,
що частина правопорушень переростає у злочини. Тож завданнями ранньої
профілактики є запобігання цим проступкам. Крім того, низка
правопорушень (пияцтво, проституція, жебрацтво) є підґрунтям для
вчинення злочинів.

1.11. Зв’язок кримінології з неюридичними науками

Кримінально-правова статистика, як і кримінологія, вивчає масові
суспільні явища: сукупність (систему) злочинів, учинених за певний час
на певній території; осіб, які їх учиняють; допомагає з’ясувати причини
й умови вчинення злочинів, а також намітити систему заходів профілактики
злочинів тощо. Основними способами збору, обробки й аналізу вказаної
вище інформації є статистичні методи масового спостереження, групування,
аналізу тощо.

Зведені дані кримінально-правової статистики органів внутрішніх справ,
прокуратури, Міністерства юстиції України, суду, податкової та митної
служб і результати конкретних кримшо-логічних досліджень дають
узагальнену картину злочинності. Знеособлені дані загальносоціальної
статистики (демографічної, медичної, економічної та ін.)
використовуються при дослідженні причин та умов злочинності й тенденцій
її розвитку.

Кримінологічний аналіз причин та умов злочинності у сфері економіки, як
і спеціальне вивчення злочинів у сфері господарської чи службової
діяльності, неможливий без знання економіч-

ної ситуації, галузевої та прикладної економіки. Зв’язок кримінології з
економічними науками виявляється не лише при вивченні злочинності у
сфері економіки та корисливої злочинності, але й при оцінці ролі
матеріальних факторів (чинників) у генезі злочинності, розробці
економічних заходів її подолання в окремих галузях народного
господарства.

Взаємодія з педагогікою особливо важлива при дослідженні злочинів
неповнолітніх, жінок, побутових і рецидивних злочинів. Знання педагогіки
застосовуються також у процесі розробки й аналізу ефективності
індивідуальних заходів запобігання злочинам.

Кримінологія тісно пов’язана з психологічними науками. Теоретичні
положення й емпіричні дані загальної та соціальної психології потрібні
для вивчення всіх особистісних властивостей, що визначають механізм
індивідуальної злочинної поведінки. Вивчення морально-психологічних
ознак особи злочинця як елемента її загальної кримінологічної
характеристики неможливе без поглибленого аналізу емоційно-вольової
сфери, особливостей темпераменту та інших ознак осіб, які скоїли
злочини, їхньої антисуспільної спрямованості. Ресоціалізація таких осіб,
у свою чергу, вимагає знань педагогіки й методів її впливу. Можна
вважати обґрунтованим припущення про виокремлення такого напрямку на
стику кримінології та педагогіки, як кримінологічна педагогіка, чи
педагогічна кримінологія.

Кримінологія також використовує положення загальної, юридичної та
прикладної психології для пізнання причин й умов злочинності та
злочинів, тому що вони відіграють провідну роль у вивченні й
класифікації особи злочинця, мають значення для розробки заходів
профілактичного впливу. Стосується це і даних демографії, соціології
(соціології права) та політології, що використовуються в процесі
прогнозування та планування боротьби зі злочинністю, а також у
спеціальній профілактиці злочинів неповнолітніх, побутових і рецидивних
злочинів, злочинів, вчинених особами без постійного місця проживання,
представниками національних меншин тощо.

Кримінологія взаємодіє також із новою науковою дисципліною – юридичною
конфліктологією, що досліджує соціальні конфлікти, механізми їх
виникнення, шляхи вирішення, різновиди конфліктів (внутрішні, зовнішні
тощо).

В останні роки все більшого значення набуває зв’язок кримінології з
математикою та кібернетикою. Праці низки кримінологів (Г. Аванесова, Ю.
Блувштейна, С. Віцина, А. Зелін-ського, В. Панкратова та ін.) показали
можливість плідності співпраці кримінології з цими науками. Математичні
методи суттєво підвищують точність кримінологічних досліджень та їхніх
висновків (приміром, при визначенні рівня, питомої ваги, латентності
злочинності, її прогнозуванні)6.

Отже, соціально-правова природа кримінології припускає її унікальну для
юриспруденції комплексність, тісну взаємодію з багатьма науковими й
галузевими напрямками. Однак це жодною мірою не позначається на чіткому
визначенні предмета кримінології, його елементів, при розмежуванні їх та
споріднених галузей знань і права.

1.12. Система науки кримінології

Кримінологія, як і будь-яка наука, має власну систему. Система
кримінології прямо залежить від її предмета, відображає його структуру,
оскільки особливістю наукових знань є їхній логічно упорядкований,
систематизований виклад.

Система науки кримінології базується на двох підставах: предметі
дослідження та рівні узагальнення науково-практичної інформації.

За предметом дослідження кримінологія складається з чотирьох частин:

учення про злочинність;

учення про детермінацію злочинів;

учення про особу злочинця та жертву злочинів;

учення про засоби протидії злочинності.

6 Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн.: Загальна
частина /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г. та ін. – К.:
Українська академія внутрішніх справ, 1996. – С. 19.

За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кримінологія
поділяється на загальну й особливу (спеціальну) частини.

Загальна частина вивчає загальнотеоретичні проблеми злочинності. Це
поняття кримінології як науки, її предмет, завдання, функції, система,
методологія та методика досліджень, історія розвитку кримінології та
аналіз її основних теорій.

У загальній частині наводиться визначення злочинності, вивчаються її
кількісні та якісні параметри (показники), аналізується проблема
детермінації (причин та умов) злочинності. Значне місце в загальній
частині відводиться особі злочинця й механізму злочинної поведінки, а
також питанням, віктимології та суїциду, кримінологічного планування та
прогнозування, протидії злочинності. При вивченні загальної частини
кримінології на перший план виступає здатність до абстрактного мислення
та засвоєння теоретичних положень.

В особливій частині міститься кримінологічна характеристика різних видів
і груп злочинів: корисливої та насильницької злочинності, професійної і
організованої, рецидивної та економічної, злочинності неповнолітніх,
жінок, злочинності в місцях позбавлення волі та ін. Цей розділ є
найнасиченішим щодо інформації та для його засвоєння потрібна ретельна
робота й глибоке знання Кримінального кодексу України.

1.13. Значення кримінології як науки

Кримінологія має як загальнотеоретичний, так і прикладний аспекти.
Перший з них полягає у виявленні злочинності як соціально-правового
явища та розробці наукових основ його подолання, другий (прикладний) має
своїм завданням розробку конкретних заходів, спрямованих на запобігання
певним видам злочинності.

У процесі цієї діяльності перед кримінологією постає низка проблем.
Проблема – це складне теоретичне чи практичне питання, що вимагає
вивчення та вирішення. До актуальних проблем кримінології на сучасному
етапі належать основні напрямки боротьби зі злочинністю:

– встановлення дієвого бар’єру кримшальному насиллю, забезпечення
надійної охорони життя, здоров’я та власності громадян;

підвищення ефективності розкриття злочинів, які становлять широкий
суспільний резонанс (тероризм, торгівля людьми тощо);

профілактика злочинів серед неповнолітніх і молоді;

поліпшення боротьби з корупцією та організованою злочинністю;

протидія процесам криміналізації економіки (легалізації (відмиванню)
доходів, здобутих злочинним шляхом, злочинам у бюджетній,
кредитно-банківській сфері тощо);

-поліпшення роботи з виявлення та запобігання незаконному обігові
наркотичних засобів, психотропних речовин, прекурсорів, зброї та
вибухових речовин.

Водночас треба мати на увазі, що кримінологія, як і будь-яка інша наука,
не є чимось застиглим, раз і назавжди запрограмованим. У процесі свого
розвитку вона, в певних межах, може доповнювати й уточнювати свій
предмет дослідження.

ТЕМА 2. Історія становлення кримінології та її сучасний стан в Україні

2.1. Основні періоди розвитку кримінології

Задля глибокого вивчення будь-якої науки, і кримінології також,
необхідно засвоїти не тільки сучасне становище розвитку науки, а й
дослідити початки її становлення, основні етапи розвитку, засадничі
ідеї, концепції та погляди. Починаючи зі стародавніх часів, проблеми
існування злочинності й заходи боротьби з нею привертали увагу
філософів, юристів і представників інших галузей знань.

Одна з найпоширеніших класифікацій кримінологічної думки відокремлює три
основних періоди розвитку науки:

класичний (із другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст.);

позитивістський (з останньої третини XIX ст. до 20-х рр. XX ст.);

сучасний від 30-х рр. XX ст. дотепер7.

Класичний період кримінології випливає безпосередньо з ідейних течій
просвітництва періоду переходу від феодалізму до капіталізму (ХУІІ-ХУШ
століть). Він передував, а потім супроводжував перетворення в
державному, суспільному та духовному житті, що зумовлювалися
буржуазно-демократичними революціями в Європі. Під класичною школою
кримінології слід розуміти систему ідей про злочини й боротьбу з ними,
що сформувались у межах, так званої, класичної школи кримінального
права, котру заснував Ч. Беккаріа з Мілана. Основні положення свого
вчення він сформулював у вже згадуваній праці “Про злочини і покарання”.

Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася
широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені
злочини. Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних
напрямах – біологічному

7 Криминология: Учебник для юридических вузов / Под редак-цией проф. В.
Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. -СПб.:
Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. – С. 14.

й соціологічному. Незважаючи на суттєву відмінність поглядів крайніх
представників цих напрямів, межа між ними з часом дещо розмилась і
відбулося взаємне проникнення, що проявилося, зокрема, у появі
психологічних теорій кримінології.

На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між
добром і злом, потреба у ґрунтовних кримінологічних теоріях та побудовах
виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним із крайніх проявів зла
та потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики
юриспруденції.

Насамкінець варто підкреслити, що ще до виникнення кримінології як науки
питання запобігання злочинам були об’єктом зацікавленості багатьох
вчених, починаючи від античних часів.

2.2. Кримінологічні погляди Платона

Що стосується стародавнього світу, то найбільший інтерес становлять ідеї
Платона. Мислитель цікавився причинами злочинів й аналізував їхні
мотиви. Він писав про гнів, ревнощі, прагнення до насолод, оман. Платон
уперше став розглядати порушення законів як наслідок найбільшої хвороби
держави. Одним із головних джерел цієї хвороби він вважав міжусобиці,
наявність бідності та багатства. Із метою запобігання злочинам, на думку
Платона, законодавець повинен був установити межі бідності й багатства.
Якщо майно найзаможніших у чотири рази перевищує “статки” найбідніших,
то це вже призводить до злочинності.

Платон розглядає фактори, що можуть утримувати людей від порушення
законів. До них належать: очікуване зло, що його заподіюють порушники
закону; суспільна думка; моральність і звичка гідної поведінки та
заохочення законослухняних громадян. Платон пропонував законодавцям,
передбачаючи події, приймати закони та загрожувати покаранням для
запобігання шкідливим учинкам. Він розкрив негативну роль безкарності як
однієї з основних причин проступків.

Міркуючи про злочинність, свої висновки Платон ґрунтує на досить
простих, але все-таки спеціальних кримінологічних дослідженнях. У
“Законах”, наприклад, ми можемо знайти соціологію мотивів убивств: на
першому місці – за поширеністю

пр аг нення до багатства; на другому – честолюбство; на третьому
-прагнення сховати раніше вчинений злочин8.

2.3. Криміналістичний аспект поглядів Аристотеля

Аристотедь у своїх працях особливого значення надавав рівності всіх
повноправних громадян перед законом. При цьому він підкреслював важливу
запобіжну роль покарання, бо думав, що люди утримуються від поганих
учинків не з високих спонукань, а зі страху перед покаранням, і
більшість схильна ставити на перше місце не благо, а зиск і задоволення.
На думку Аристотеля, чим значнішими були зиск і задоволення, отримані в
результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинне бути покарання.
Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим із
власної волі, але дух його повинний панувати над тілом, а розум над
інстинктом – як хазяїн над рабом. Однак Аристотель зазначав і такі
причини злочинів, які коренилися в зовнішніх для злочинця умовах: безлад
у державі; можливість легко сховати украдене; штучний нестаток, що
виникає від надмірного багатства та дійсної, крайньої нужди бідняків;
небажання чи страх потерпілих звернутися зі скаргою; м’якість або
віддаленість покарання; підкупність суддів; необгрунтовані привілеї
визначених соціальних прошарків та політична безправність інших;
національні суперечності (“різноплемінність населення”) тощо. Він
засуджує культ багатства, відзначаючи, що найбільше злочинів стається
через прагнення до надлишку, а не через недолік предметів першої
необхідності.

Призначаючи покарання, Аристотель вважав, що потрібно брати до уваги
обставини вчинення злочину та не карати за злочини, вчинені в
обставинах, що “перевищують звичайні сили людської природи”. Тож
правомірне поводження не повинне вимагати прояву героїзму. Водночас
істотними при призначенні покарання вважаються такі обставини, як
рецидив, особлива жорстокість винного, небажання загладити заподіяну
шкоду та низка інших9.

8 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. – М.: Издатель-

ская группа ИНФРА. М – НОРМА, 1997. – С. 10-11.

9 Криминология. Учебник для юр. вузов / Под общей ред.

проф. А. И. Долговой – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М,

1999. – С. 9.

Серед заходів упливу на злочинність особливо він виділяє такі соціальні
фактори:

справедливий державний лад;

стабільність законів;

беззаперечне їх верховенство над посадовими особами;

боротьба з корупцією (зокрема, він висував пропозицію, що могла б бути
досить ефективною і сьогодні – заборона одній людині в державі займати
одночасно кілька посад);

розвиток економіки, що забезпечує високий рівень життя (“у тій державі,
що бажає мати прекрасний лад, громадяни повинні бути вільні від турбот
про предмети першої необхідності”, “у бідній державі приватні особи
корисливі”);

надання можливості реалізувати в соціально корисних формах активність
різних шарів населення.

Боротьбу з корупцією Аристотель розглядає як основу забезпечення
державної стабільності: “Найголовніше при будь-якому державному ладі за
допомогою законів та іншого розпорядку влаштувати справу так, щоб
посадовим особам неможливо було наживатися”, “тільки ті тили державного
ладу, що мають на увазі загальну користь, є, згідно зі строгою
справедливістю, правильними”. Відхилення ж від справедливості в
державному ладі він вважає головною причиною катастрофи держав:
“Правопорушення прокрадаються в державне життя непомітно”.

Подібно до Платона, він заперечував надмірне соціальне розшарування:
“Найкраще спробувати за допомогою відповідних законоположень налагодити
справу так, щоб ніхто занадто не видавався своєю могутністю, чи буде
вона ґрунтуватися на достатку друзів, чи на матеріальному статку”.

Основою стабільності державного ладу Аристотель вважає систему
виховання: “Ніякої користі не принесуть найкорисніші закони, якщо
громадяни не будуть привчені до державного порядку й у його дусі
виховані”. У вихованні молоді Аристотель головним вважав формування
здатності підкорятися законам, сприйнятливості до чесноти, піддатливості
законодавцеві. Він з ак ликав:” П отріб-но молодь оберігати від
зіткнення з усім поганим, особливо з тим, у чому є що-небудь низинне чи
тим, що розпалює ненависть”10.

2.4. Філософи Стародавнього Риму про при

чини вчинення злочинів

Особливо відмітними ідеями Стародавнього Риму є ідеї Цицерона та
Сенеки11.

Римський оратор і юрист, Цицерон найважливішими причинами злочинів
вважав “нерозумні та жадібні пристрасті до зовнішніх задоволень”, а
також надію на безкарність. Звідси визнання важливості покарання, що
переслідує ціль і загальної, і приватної превенції, котра забезпечує
безпеку суспільства. Однак, як зазначав Цицерон, покарання має
відповідати не тільки заподіяній шкоді, але й суб’єктивній стороні
діяння, а суддя повинен бути зв’язаний законами. Щоправда, це не
означало, що він завжди керувався проголошеними ним принципами. З листів
Цицерона до друзів і рідних видно, що він нерідко презирливо та нещиро
ставив- г ся до тих ідей, котрі сам відстоював, використовуючи все своє
красномовство.

Сенека – римський філософ, політичний діяч, письменник, – як і Платон,
думав, що покарання повинне прагнути як до виправлення винного, так і до
безпеки суспільства через уплив на інших його членів. Сенека, як
Цицерон, насамперед, звертає увагу не на заподіяну шкоду, а на
характеристику особи, що вчинила злочин, на сенс його волі.

2.5. Кримінологічні погляди в епоху Середньо

віччя

Епоха Середньовіччя характеризується пануванням церкви, умови для
розвитку наукового знання практично зникли у зв’язку з неможливістю
вільно викладати свої переконання та критично ставитися до досягнутого.
Панівним стало вчення, що все дано людині зверху, а в основі злочину
лежить або зла воля, або злий дух, що вселився в неї.

Водночас, слід звернути увагу на погляди Томи Аквін-ського (1225-1274),
на думку котрого добропорядні особи

10 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. – М.: Издатель-ская группа
ИНФРА.М – НОРМА, 1997. – С. 12-13.

” Криминология: Учебник для юр. вузов / Под общей ред. профессора А. И.
Долговой – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М, 1999. – С. 9.

ЗО

взмозі регулювати свою поведінку, орієнтуючись на закон природний.
Загроза ж покарання необхідна для осіб, які не підлягають переконанню12.
Цікаві роздуми Томи Аквінського про особливий вид злочинності –
злочинність влади. Вплив на цю злочинність на основі законів, головним
гарантом яких є влада заможних, дуже складний. Залишається лише вжити
рішучих заходів: якщо монарх, носій усієї повноти влади, порушує свої
священні обов’язки перед Богом і народом, то його можна усунути
насильно. У людей немає іншого вибору, адже монарх стоїть над законами,
та їм не підкоряється13.

Реформатори церкви – Мартін Лютер (1483-1546) і Жан Кальвін (1509-1564),
— заперечуючи християнські постулати аскетизму та борючись з користю та
корисливістю, сприяли загостренню конфлікту між багатими та бідними. У
країнах протестантизму (Англії, Швеції, Данії та ін.) були прийняті
суворі закони проти збіднілих громадян (жебраків, бродяг). У цих країнах
одного факту бідності було достатньо для того, щоби потрапити на
шибеницю: бродяг вішали надзвичайно багато.

Середньовічна практика боротьби зі злочинністю мала досить похмурий
характер, однак елементи теоретичних вишукувань, вироблених її
ідеологами, й донині можна виявити в основі практики впливу на
злочинність. До таких належать:

розгляд злочинності як прояву зла;

учення про свободу волі як основу каральної практики;

концепція особливого внутрішнього та зовнішнього станів злочинців і
можливості ранньої їх діагностики14.

До кінця XV ст. кримінально-правові науки перебували в повній залежності
від церкви, але пізніше поступово утворився світський стан юристів,
зокрема й криміналістів. Однак криміналісти переважно мали тоді
вузькопрактичну мету, давали

12 Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой,

проф. Г. М. Миньковского. – М.: Из-во БЕК, 1998. – С. 15.

13 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. – М.: Издатель-

ская группа ИНФРА. М – НОРМА, 1997. – С. 18.

14 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. – М.: Издатель-

ская группа ИНФРА. М – НОРМА, 1997. – С. 18.

дли потреб практики систематизований матеріал, але не прагнули 11 іді
іятися над цією практикою, осмислити її, віднайти для неї сиіжі ідеї,
нові напрямки. Отже, цей період оцінювався як повний занепад
кримінально-політичних ідей, відсутність якого-пебудь кроку вперед у
цьому аспекті порівняно зі стародавнім світом.

2.6. Кримінологічні погляди в епоху Відродження

У так звану перехідну епоху, або період Відродження (ХУ-ХУІІ століття),
криміналісти ніби застигли, а свіжі ідеї почали виходити від філософів,
письменників та інших осіб.

В “Утопії” Томас Мор пов’язує злочинність з убогістю значних верств
населення, із паразитичним способом життя значної частини населення.
Успіх у боротьбі зі злочинністю не в жорстокості покарання, а у
встановленні справедливих порядків у суспільстві. Він звернув увагу на
те, що, якщо залишаються незмінними причини, що призводять до вчинення
злочину, незмінними будуть і наслідки, викликані цими причинами.
Потрібно подбати про поліпшення економічного становища суспільства,
інакше не допоможуть ніякі жорстокі заходи. Т. Мор обстоював людяність
стосовно злочинців. Страти за крадіжку Т. Мор не визнавав і рекомендував
за майнові злочини призначати роботи виправного характеру – зовсім новий
для того часу вид покарання.

Френсіс Бекон (1561-1626) розглядав справедливість як одну з основних
рис правового регулювання. Він класифікував види насилля (на відкрите,
зловмисне, удавано законне) і жорстокість власне закону. Ф. Бекон
звернув увагу на вдосконалення законів, оскільки думав, що легальна
форма часто прикриває один із видів насильства чи охороняє обман та
жорстокість, писав, що філософи часто заглиблюються в сферу прекрасного,
але непрактичного, а юристи звичайно нездатні стати над чинним правом.
Ціль же будь-якого права – максимальне досягнення щастя для всіх
громадян. І не треба соромитися змінювати форму, зміст кримінального
права задля цієї мети. Ф. Бекон закликає покінчити з жорстокістю
покарань, а також і:і суддівською сваволею. Він важливого значення
надавав

кодификації законів, думав, що найкращі закони ті, котрі залишають менше
місця для сваволі судді15.

Томас Гоббс (1588-1679) вважав, що “війна всіх проти всіх” як результат
природного стану людей, пов’язаного з трьома основними їхніми рисами:
суперництвом, недовірою та любов’ю до слави – може бути припинена тільки
страхом перед сильною владою, закони якої спрямовують людей до блага,
гарантують безпеку та спокій. Він дав своїй головній праці назву
“Левіафан” (1651), порівнюючи державу та її закони зі страхітливим
біблійним чудовиськом.

Джон Локк (1632-1704), відзначаючи вирішальний уплив середовища на
формування особистості та її поводження, обґрунтовував цим необхідність
установити постійні для всіх правила життєдіяльності, що забезпечували б
за допомогою правосуддя припинення зазіхань на суспільну й особисту
безпеку людей16.

2.7. Кримінологічні ідеї XVIII ст.

З XVIII ст. починається бурхливий розвиток учень про злочин і реагування
на нього. Особливе значення мали роботи ПІ. Монтеск’є та Ж.-Ж. Руссо.

Шарль Монтеск’є (1689-1755) у своїх роботах “Перські листи” (1721) та
“Про дух законів” (1748) виходив із соціальної зумовленості вдач і
поведінки людини. На його думку, особа через обмеженість розумного
передбачення, схильність до оману й пристрастей здатна до порушень
законів природи та суспільства. Проте справедливий законодавець значною
мірою може протидіяти соціальним відхиленням. ПІ. Монтеск’є розвивав
ідею закономірного розвитку всього у світі, зокрема й людських дій, і
вимагав від законодавця вважати себе “загальним духом свого народу”. Він
закликав навіть при проведенні реформ не прагнути неодмінно виправити
всі негаразди суспільства.

15 Криминология: Учебник для юр. вузов // Под общей ред.

проф. А. И. Долговой – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФ-

РА.М, 1999.-С. 10.

16 Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой,

проф. Г. М. Миньковского. – М.: БЕК, 1998. – С. 16.

Закони одного народу не підходять іншому, що живе у відмінних умовах.
ПІ. Монтеск’є писав про гуманізацію мір покарання, а також про запобіжні
заходи. Він наполягав на економії репресії, її особистісному характері
та відповідності тяжкості й характерові вчиненого. ПІ. Монтеск’є
класифікував злочини та, відповідно, рекомендував диференціювати
покарання за ними. Він, зокрема, вимагав точного визначення кола
державних злочинів і писав, що за відсутності в цій царині точності
досить для перетворення правління в деспотичне.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) констатував у роботі “Міркування про початок і
підстави нершності…” (1755), що причиною будь-яких соціальних
відхилень, і злочинних діянь зокрема, є виникнення приватновласницького
суспільства. Розорення бідних, політична нерівність, скупченість у
містах, шкідливі для здоров’я роботи, розкіш і зловживання можновладців
– усе це неминуче викликає ріст злочинності. У цій ситуації
відповідальність за злочини, підкреслював він, несе суспільство.
Вирішальним для протидії злочинності є перетворення суспільних відносин,
гуманізація держави та права. Водночас засобом такого перетворення він
вважав виховання в дусі справжньої моральності. Превентивна сила
законів, на думку Ж.-Ж. Руссо, пов’язана з висловленням у них загальної
волі, їхньою справедливістю та корисністю, у якій треба переконувати
людей, а не із суворістю законів17.

Про причини злочинності й заходи боротьби з нею писали також Дж. Локк,
Д. Дідро, Вольтер та інші філософи, відзначаючи соціальну
невпорядкованість суспільства й необхідність запобігання злочинові.

2.8. Виникнення кримінологічних ідей класичної школи кримінального права

Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини
та боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи
кримінального права, яку заснував Ч. Беккаріа.

17 Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф. Г. М.
Миньковского. – М.: БЕК, 1998. – С. 17.

Чезаре Беккаріа (1738-1794) у 26 років написав книгу “Про злочини і
покарання” (1764 р.). Вона була першою в історії спеціальною працею на
цю тему.

Названа робота складається із сорока шести параграфів, серед яких є і
такі:

походження покарання;

право покарання; -тлумачення законів;

домірність між злочинами та покараннями;

ціль покарань; -таємні обвинувачення;

про катування;

негайність покарань;

м’якість покарань;

про страту;

про призначення ціни за голову злочинця; -як запобігти злочинові;

про науки;

виховання.

Із цього переліку видно, наскільки широке коло питань розглядає автор18.

Перебуваючи під сильним упливом природного права та суспільного договору
Ж.-Ж. Руссо, Ч. Беккаріа вважав, що злочинність може бути ліквідована
через створення гарних, ясних законів і просвітництво, а також через
виховання людей. Він вимагав встановлення рівності всіх перед законом і
судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності вчиненого
злочину, щоб принцип “немає злочину, немає покарання без вказівки на це
в законі” став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава
бажає добра своїм громадянам, то її закони повинні ґрунтуватися на
законах природи, а її дії мають відповідати інтересам суспільства.

Чезаре Беккаріа всебічно викладає ідею запобіжного впливу покарання, що
здатне виробити внутрішні спонукання, які утримують від прояву
“пристрастей”, котрі мотивують злочини.

Та для цього покарання повинне бути публічним, негайним, необхідним і
співмірним діянню.

Краще попередити, аніж карати злочин. Отож, на перше місце він висуває
завдання забезпечити повноправність громадян у державі та суспільстві,
нагадуючи, що раби, судячи з історичного досвіду, завжди більш жорстокі,
ніж вільні люди. Ч. Беккаріа виділяє також суспільну допомогу
незаможним, вимога ясності та визначеності законів, тому що відсутність
чітких дефініцій і надмірність заборон формують “мораль
правопорушників”. Вирішальна роль належить постійному та повсюдному
роз’ясненню закону.

Чезаре Беккаріа виступав за звільнення кримінального права від
релігійної моралі, яка повинна бути відділена від чесноти людської, так
званої, політичної. Людська й державна справедливість не тотожні, як не
тотожні божественна мораль і природна чеснота. “Злочин, – говорив він, –
не порок, що випливає зі злої волі злочинця, а продукт соціального
середовища”. Цим він переносив вину з особи, що скоїла злочин, на
суспільний лад. Ч. Беккаріа обстоював гармонію суспільних і особистих
інтересів громадян. Він категорично заперечував проти застосування
страти й особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину.
“Вони не потрібні та не корисні”. Він був переконаним противником
помсти. Із розвитком культури та просвітництва суворість покарання буде
послаблюватися. “Не жорстокість покарань, а неминучість їх накладає
міцну узду на злочин. Інакше кажучи, або закон позбавляється загальної
поваги, або ж саме поняття про честь і моральність послаблюється.
Покарання безсилі. Треба попереджати злочини, а сучасну страту замінити
позбавленням волі, поєднану з працею”19.

Беккаріа розробив класифікацію злочинів, виходячи з об’єкта зазіхання,
ступеня заподіюваної суспільної шкоди, навмисності чи ситуації, при якій
вчиняється злочин, мотивації. Зокрема, виділені такі мотиви, як почуття
безнадійності, убогість (до того ж

18 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. – М.: Издатель-ская группа
ИНФРА. М – НОРМА, 1997. – С. 20.

19 Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. / За заг.
ред. О. М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – Кн. 1. – С. 21

мотив справжньої убогості тонко відокремлюється від відчуття убогості
при порівнянні з рівнем життя багатих людей) та дармоїдство.

2.9. Основні кримінологічні принципи Ч. Беккаріа

У своїй праці Чезаре Беккаріа систематизував філософсько-кримінологічні
ідеї своїх попередників і надав їм форми правових принципів:

краще запобігти злочинові, аніж карати;

хочете запобігти злочинові? Зробіть так, щоб закони були ясними,
простими, щоб уся сила нації була зосереджена на їхньому захисті;

повинна бути домірність між злочинами й покараннями;

єдиним і щирим мірилом злочинів є шкода, котру вони заподіюють нації;

для досягнення мети покарання досить, щоб зло покарання перевищувало
вигоду, що досягається злочином;

ціль покарання полягає не в катуванні та мучінні люди-ни(…), ціль
покарання полягає тільки в тому, щоб перешкодити винному знову принести
шкоду суспільству й утримати інших від здійснення того ж;

чим швидше настає покарання за злочин, тим воно ближче до нього, тим
воно справедливіше, й корисніше;

упевненість у неминучості хоча б і помірного покарання зробить завжди
більше користі, ніж страх перед іншим, більш жорстоким, але
супроводжуваний надією на безкарність;

страта не може бути корисною, тому що вона подає людям приклад
жорстокості…;

• право тлумачити закони не може належати суддям лише

тому, що вони не законодавці… Немає нічого небезпечнішого

за загальноприйняту аксіому, що варто керуватися духом

закону… Дух закону залежав би від гарної чи дурної логіки

судді, від гарного або дурного його тлумачення.

Ідеї Ч. Беккаріа мали величезний резонанс не тільки в науковому
середовищі. Багато монархів намагалися реалізувати їх на практиці.
Король Пруссії Фрідріх II дуже високо цінував ідеї Ч. Беккаріа та
намагався втілити їх у життя у своєму

корол івстві. У визначеній мірі його ідеї були реалізовані у
Французькому кримінальному кодексі 1791 р20.

2.10. Значення ідей Дж. Говарда в криміно

логії

Британець Джон Говард (1726-1790) дуже багато часу присвятив вивченню
становища ув’язнених у в’язницях різних країн світу. У 1777 р. він видав
основну працю свого життя “Стан в’язниць в Англії й Уельсі”.

Джоїгу Говарду вдалося домогтися окремого утримання не тільки чоловіків
і жінок, але й ізолювати неповнолітніх злочинців від дорослих та навіть
розділити злочинців залежно від виду вчиненого злочиїгу. Його ідеї
вплинули на світову практику тюремного ув’язнеш і я. Дж. Говард особисто
сприяв поширенню гуманного та раціо-іііілі.ііоіо поводження з
ув’язненими в різних державах.

Праці Дж. Говарда вплинули на гуманізацію системи покарання в усьому
світі. Через кілька десятків років його ідеї перейняті в Американський
континент, де було заведено розглядати в’язницю як своєрідний примусовий
монастир. Подібно до ченців, злочинців утримували в одиночних камерах,
які повинні були сприяти їхнім міркуванням про сенс життя. У1821 р.
перевірили ефективність повної ізоляції як методу зміни поводження з
ув’язненими, помістивши 80 чоловік у камери одиночного утримання. Через
рік п’ять ув’язнених померли, один збожеволів, а кількість осіб з
подавленою психікою була настільки великою, що губернатор помилував 26
осіб і наказав перевести інших на режим спільного утримання. Цікаво, що,
за відгуками начальника в’язниці, не було жодного випадку виправлення21.

2.11. Теорія покарання Бентама

Англійський учений Бентам (1748-1832) розробив свою теорію покарання, що
вплинула на розвиток науки про зло-

20 Ишнаков С. М. Зарубежная криминология. – М.: Издатель-

ская гругша ИНФРА. М-НОРМА, 1997. – С. 22.

21 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. – М.: Издатель-

ская группа ИНФРА. М – НОРМА, 1997. – С. 23.

чинність. Цей досвід він виклав у роботі “Паноптикум” – трактаті про
раціональне облаштування в’язниць на засадах одиночного утримання та
центрального нагляду з наявністю необхідних майстерень, шкіл, лікарень
задля виправлення та перевиховання ув’язнених. Бентам сконструював
ідеальну модель злочинця та процесу прийняття ним рішення перед
вчиненням злочинного діяння. Той оцінює позитивні та негативні наслідки
порушення закону й залежно від того, що злочин принесе більше –
позитивного чи негативного, вирішує, вчинити його або не вчинити.

Бентам вивів низку принципів призначення покарання злочинцям:

потрібно, щоб зло покарання перевершувало вигоду злочину;

чим менша неминучість покарання, тим більшою повинна бути строгість
його;

чим тяжчий злочин, тим більше можна зважити на покарання жорстоке для
подальшої надії запобігти злочинові;

однакові покарання за однакові злочини не повинні бути, що накладаються
на всіх злочинців без вилучення. Слід взяти до уваги обставини, що мають
уплив на чутливість22.

2.12. Кримінологічні ідеї П. Фейєрбаха

Пауль Фейєрбах (1775-1833) – автор популярного в свій час підручника з
кримінального права. П. Фейєрбах був одним із перших, хто почав
відокремлювати з кримінального права в самостійні галузі пізнання
філософію наказового права, кримінальну психологію, кримінальну
політику, що може іа вважати початком відокремлення кримінології в
самостійну науку.

Він розробив кримінально-правову теоріїо психічного примусу, чи
психічного залякування, як мети покарання. Покарання П. Фейєрбах поділяв
на дві групи: покарання погрожувальні та покарання заподіювані. Мета
першого – запобігання злочинові за допомогою страху, мета інших –
демонстрація дієвості закону. Тож спочатку відзначаємо лише ідеї
загального запобігання,хоча

згодом, у трактаті про раціональну в’язницю Бентам досить чітко як уплив
на злочинність визначив приватну превенцію перевиховання та виправлення
злочинців у місцях позбавлення волі. В історію кримінології П. Фейєрбах
увійшов і як автор двох оригінальних видань: “Дивні кримінальні судові
справи” та “Опис дивних злочинів, виконаних по судових справах”. У цих
книгах учений приділив значну увагу аналізу причин злочинів і
дослідженню особистості злочинця23.

2.13. Кримінологічні ідеї Г. Гегеля

Німецький філософ Георг Гегель (1770-1831) спробував розробити більш
послідовну теорію злочину й покарання. П р ироду злочинності Г. Гегель
вбачав у особливій сутності правових законів: “Існують закони двоїсті за
сутністю роду: закони природи та закони права. Закони природи абсолютні
й мають силу самі в собі… У природі найбільша істина полягає в тому,
що закон існує. У законах права розпорядження має силу не тому, що воно
існує, тож кожна людина вимагає, щоб воно відповідало його власному
критерієві”.

Абсолют, за Г. Гегелем, є Бог. Людство прагне вловити абсолютне право та
відбити його в законах. Однак не завжди це відображення є адекватним.
Кожна людина може мати власне уявлення про спр аведливість, може
конструювати своє власне право норми поведінки, котрі вона вважає
справедливими. Ці норми не завжди збігаються з усталеними в суспільстві
правовими законами. І людина нерідко воліє орієнтуватися саме на власні
норми, а не на державні закони. Ця ідея Г. Гегеля має дуже глибокий
зміст: чим справедли-віїлі закони, чим більша кількість громадян визнає
їх такими, тим менше є бажаючих їх порушувати, тим нижчий рівень
злочинності. На жаль, не часто законодавець прагне втілити гегелівську
позицію в життя – звідси й зростання ріїзня злочинності.

Аналізуючи феномен злочинності, Г. Гегель висловив низку цікавих думок
про способи впливу на неї. Величезне значення він надавав розумності
державного ладу. Дійсною Г. Гегель

22 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. – М.: Издатель-ская группа
ИНФРА. М – НОРМА, 1997. – С. 27.

23 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. – М.: Издатель-ская группа
ИНФРА. М – НОРМА, 1997. – С. 28-29.

визнає лише державу, в якій гармонійно переплітаються інтереси
суспільства й окремої особистості.

Г. Гегель досить скептично оцінював практику поліцейської державності.
Завдання поліції він убачав не в посиленому контролі за приватним
життям. “Ціль поліцейського нагляду й опіки представити особі наявну
можливість для досягнення індивідуальних цілей. Поліція повинна
піклуватися про вуличне освітлення, будівництво мостів, установлення
твердих цін на товари повсякденного вжитку, а також про здоров’я людей”.

Досить цікаві думки Г. Гегель висловлював про боротьбу з корупцією: “В
Афінах існував закон, що пропонував кожному громадянинові звітувати, на
які засоби він живе; тепер же думають, що це нікого не стосується”.

Ідеї Г. Гегеля справили величезний уплив на сучасників, поволі його
теорія готувала серйозні зміни в практиці впливу на злочинність – її
основний вектор був спрямований у майбутнє. У той же час концепції
загальної та приватної превенцій, розроблені представниками класичного
напрямку карного права, виявилися більш привабливими для європейського
законодавця, та саме вони стали на тривалий період орієнтирами
кримінально-правової практики24.

2.14. Значення класичного напрямку в кримінології

Роботи Ч. Беккаріа, Дж. Говарда, Бентама, П. Фейєрбаха та їхніх
послідовників сформували класичний напрямок кримінального права. У межах
цієї школи розвивались і кримінологічні ідеї, що органічно погоджувалися
з кримінальним правом.

Природно, погляди класичного напрямку мали важливе значення для теорії
кримінального права та практики його застосування. Однак вони містили в
собі й багато плідних ідей, що стосуються основ кримінологічної науки.
Насамперед, це висловлювання про запобігання злочинам як пріоритетної
стратегії в боротьбі з ними. Уже тоді була сформульована думка, що
“краще запобігти злочинові, аніж карати винних за вчинений злочин”.
Йшлося і про встановлення в суспільстві режиму

законності, захисту прав і свобод особи, освіченості населення тощо.
Так, власне, і сформульовані тоді принципи кримінального права та
процесу мали й мають кримінологічну значущість. Усе, що спрямовано на
боротьбу зі злочинністю у відповідній інтерпретації, це кримінологічні
знання.

До класичного напрямку надалі долучилися видатні юристи багатьох країн
(у царській Росії Н. Таганцев, А. Кистяківский, Н. Сергієвський, Е.
Немировський та ін.). Вони розглядали злочин і покарання з боку
юридичної форми, користуючись юри-дико-догматичним методом, специфікою
якого є нормативізм, тобто відрив досліджуваних явищ від реальної
соціальної дійсності. Вони створили велике й точне вчення про злочин і
покарання, однак воно не було пов’язане з об’єктивними
соціально-економічними умовами життя та перетворилося на систему
абстрактних логічних побудов.

Жодних спроб розкрити об’єктивні закономірності існування злочинності,
встановити її справжні причини вони не зробили. Та й не могли цього
зробити, позаяк бачили в злочині лише акт вільної соціально
недетермінованої волі людини. Здійснення злочинів потрактовувалося
переважно як зумовлене моральними пороками, злою волею окремих людей.
Якщо це так, то питання про глибокі причини злочинності, природно,
знімалося.

Через такі вихідні установки прихильники класичного напрямку не змогли
пояснити значний ріст злочинності, що намітився в другій половині XIX
ст., викликаний знеземелюван-ням селян, масовим їхнім відходом у міста,
бурхливим розвитком капіталістичного виробництва, заснованого на важкій,
виснажливій фізичній праці та твердій дисципліні, відсутністю нормальних
матеріальних і побутових умов життя гнітючої більшості населення. Не
могли вони запропонувати й конкретних, практично значущих заходів
боротьби з цим соціальним злом. Були зігноровані також помітні
досягнення природничих наук, які можна було використати для пояснення
соціальних явищ, зокрема, злочинів. Усе це неминуче позначилося на
авторитеті класичної школи та зумовило появу нових напрямків
кримінологічних досліджень25.

24 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. – М.: Издатель-ская группа
ИНФРА. М – НОРМА, 1997. – С. 31-33.

25 Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. — X.: Право, 1998.
– С. 47.

Недолік класичної школи полягає в тому, що в центрі обґрунтування
кримінального покарання вона ставила злочин, а особу злочинця не лише
відсувала на другий план, а й взагалі ігнорувала. Представники цієї
школи вважали, що не повинно бути однакового покарання за два злочини,
що завдали суспільству різної шкоди. Однак з цього твердження випливало,
що в разі однакової кари за однаковий злочин однаковому покаранню
повинні підлягати як дорослі, так і неповнолітні, як особа, що навмисно
вчинила діяння, так і людина, котра вчинила таку ж дію у стані душевного
хвилювання, як людина, що вперше вчинила злочин, так і рецидивіст26.

Представники класичної школи сформулювали систему каральних принципів,
насамперед: незволікання з покаранням; подібності між природою злочину
та покарання; невідворотності покарання.

Чезаре Беккаріа, безперечно, слід вважати кримінологом, а класичну школу
кримінального права, відповідно, школою кримінології ще й тому, що
кілька розділів праці “Про злочини і покарання” спеціально були
присвячені запобіганню злочинам. Саме Ч. Беккаріа належать слова: “Краще
запобігти злочинам, аніж за них карати”. Найнадійнішим, але й
найскладнішим і найважчим засобом запобігання злочинам він вважав
удосконалене виховання27.

Ідеї класичної школи, безперечно, були плідними, але недооцінювали
особливості особи у вчиненні злочину. Класична Іпкола спиралася тільки
на “чистий розум” і майже не зважала на практику й фактичний матеріал
про злочини та боротьбу з ними.

2.15. Позитивістський напрямок у кримінолога

До передумов виникнення позитивістського періоду належать, з одного
боку, значне поширення злочинності в середині

26 Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія:

Курс лекцій. – К.: МАУП, 2002. – С. 14.

27 Криминология: Учебник для юридических вузов / Под ред.

проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. – СПб.:

Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. – С. 18.

XIX ст., що позначилося на європейському суспільстві, а з другого,
-стрімкий розвиток природничих і гуманітарних наук. У науки, що вивчали
особу, почали впроваджуватися прийоми з точних дисциплін, це зумовило
виникнення антропології, соціології та статистики.

Методологічною основою кримінологічних учень позитивістського періоду
була філософія позитивізму, що виникла в першій третині XIX ст. і
намагалася зібрати позитивний, кількісно визначений матеріал про різні
аспекти життя суспільства. Своєю назвою ця школа вказує на бажання
замінити абстрактні та філософські роздуми юридичними висновками і
спостереженнями, що ґрунтуються на серйозних доказах. Від концепції
вільної волі класичного напрямку позитивістська школа переходить до
“причиновості” злочину.

Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася
широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені
злочини.

Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах –
біологічному та соціологічному. Незважаючи на суттєву відмінність
поглядів крайніх представників цих напрямів, межа між ними з часом дещо
розмилась і відбулося взаємне проникнення, що проявилося, зокрема, у
появі психологічних теорій кримінології.

2.16. Засновник біологічного напрямку в кримінології Ч. Ломброзо

Засновником позитивізму в кримінології взагалі та біологічному напрямку,
зокрема, є Чезаре Ломброзо (1835-1909), який у 1876 р. надрукував свою
працю “Злочинна людина”. Ч. Ломброзо під час своїх спостережень дійшов
висновку, що злочинна поведінка причиново зумовлена, що типового
злочинця можна ідентифікувати за безпосередніми фізичними
характеристиками, такими, наприклад, як скошене чоло, витягнуті чи,
навпаки, нерозвинуті вуха, масивне підборіддя, зморшки на обличчі,
великі надбровні дуги, глибоко посаджені очі тощо. Він розробив
класифікацію злочинців:

природжені злочинці;

душевнохворі злочинці;

злочинці за пристрастю, до яких належать і політичні маніяки;

випадкові злочинці29.

За Ч. Ломброзо, виходило, що одна третина засуджених -це особи, що
володіють атавістичними ознаками, які зближують їх з дикунами чи
тваринами, друга третина – це прикордонний біологічний вид, і остання
третина – це випадкові правопорушники, котрі в майбутньому більше ніколи
не скоять злочинів.

Теорія Ч. Ломброзо не витримала перевірки часом, але її об’єктивний
підхід і наукові засоби поклали початок застосуванню більш точних
методів у кримінології. Пізніше він переглянув свою теорію й включив у
причинове пояснення злочинності соціальний та економічний фактори й
навколишнє середовище індивіда.

2.17. Послідовники ідей Ч. Ломброзо -Е. Феррі та Р. Гарофало

Ще за життя Ч. Ломброзо висунуті ним теоретичні положення уточнили й
доповнили його учні Е. Феррі й Р. Гарофало.

Енріко Феррі (1856-1928), який надрукував свою працю “Теорія неосудності
і заперечення вільної волі”, заперечував вільну волю та підтримував
теорію причиновості. Е. Феррі розрізняв три види факторів схильності до
злочинів: антропологічні (фізична будова тіла, психічний стан,
особливості статі, віку, сімейного становища, виховання, освіти);
фізичні (клімат, особливості ґрунту, температуру повітря, сезонні
коливання); соціальні (щільність населення, мораль, релігію, стан
промисловості, політичний устрій тощо).

Біологічні причини він поєднав із соціальними, економічними та
політичними факторами. Вважав, що держава має стати тим основним
інструментом, за допомогою якого можна досягти поліпшення умов життя
людей30.

29 Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн.

Загальна частина /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г.

та ін. – К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. – С. 158-160.

30 В. Фокс Введение в криминологию. / Под ред. и со вступитель-

ной статьей проф. Б. С. Никифорова, к. ю. н. В. М. Когана. – М.:

Прогресе, 1980. – С. 54-55.

Рафаель Гарофало (1852-1934), учень Ч. Ломброзо, вважав, що злочин – це
аморальний вчинок, який завдає збитків суспільству. Підтримував
психологізм у поясненні злочинності. Р. Гарофало сформулював правила
адаптації та усунення тих, хто не може пристосуватися до умов
соціально-природної селекції, та пропонував:

позбавляти життя осіб, чиї злочинні дії випливають з неусуну-тих
психічних аномалій, що роблять їх нездатними до життя в суспільстві;

частково усувати чи піддавати тривалому ув’язненню тих, хто віддає
перевагу бродячому (кочовому) способові життя;

примусово виправляти осіб, у яких недостатньо розвинуті альтруїстичні
почуття чи які скоїли злочин за надзвичайного збігу обставин.

2.18.Виникнення соціологічного напрямку в кримінології

Соціологічний напрямок з’явився внаслідок розчарування, втрати інтересу
до суто біологічних аспектів вивчення злочинності. Спочатку він мав
характер стихійного протесту гнітючої більшості криміналістці проти
такого підходу до цієї проблеми, а з часом набув характеру різкої
критики деяких положень антропологів. Після з’їзду Міжнародної спілки
криміналістів у 1889 р. цей напрямок оформився організаційно й загалом
концептуально. Для нього було характерне сполучення кримінально-правової
доктрини та соціологічного бачення злочинності31.

Кримінологи-соціологи цікавилися, передусім, залежністю між злочинним і
соціальним середовищем. Серед причин злочинності вони називали,
передовсім, соціальні обставини, що кореняться не стільки в порочному
індивіді, скільки в порочному суспільстві. Основні принципи
соціологічного напрямку: злочин – явище соціальне; злочинцями не
народжуються, ними стають під упливом несприятливого середовища.

Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезентований теоріями
соціальної дезорганізації та диференціального зв’язку.

31 Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. – X.: Право,
1998. – С. 51.

2.19. Теорія соціальної дезорганізації

Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному
рівні та ставить психологію злочинця в залежність від процесу
функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький
соціолог Е. Дюркгейм, ідеї якого розвинув і доповнив американський
вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія32.

Еміль Дюркгейм (1858-1917) стверджував, що на індивіда впливають
“соціальні фактори”, до яких належать зовнішні щодо нього образи
мислення, дій. Учений виходив з того, що колективні схильності не є
сумою схильностей окремих індивідів, а становлять щось інше, ніж суму
поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша
й безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує
конкретним людям правила поведінки.

Суспільству, що функціонує нормально, завжди притаманний високий рівень
згуртованості. Він виявляється в тому, що більшість людей солідарні в
ідеалах, уявленнях щодо позитивного й негативного. Періодично в разі
порушення суспільної рівноваги, що може статись як через економічне
лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі,
згуртованість людей послаблюється та суспільство дезорганізується.
Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей
запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як
“безнормативність”. Під аномією Е. Дюркгейм розумів соціальний факт як
такий стан суспільства, за якого значно послаблюється стримувальна дія
моралі та суспільство на деякий час втрачає вплив на людину.

Роберт Мертон у 1938 р. опублікував статтю під назвою „Соціальна
структура та аномія”, в якій доповнив вчення Е. Дюрк-гейма тезою про те,
що причиною анолмїможе бути суперечність між цінностями, до яких прагне
суспільство та можливостями окремих членів суспільства досягти їх за
правилами, що встановлені в суспільстві. Це призводить до того, що
особа, яка не має

32 Криминология. Учебник для юридических вузов /Под редакцией проф. В.
Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. – СПб.:
Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. – С. 21-26.

можливості отримати цігблага за усталеними правилами, намагається їх
отримати без правил.

Так, пропаганді загальноприйнятим в американському суспільстві цілям
досягнення особистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу
до соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багатства,
майна, статусу. Для нижчих прошарків залишається тільки один шлях до
успіху -порушення правових норм. Особливо це стосується молоді, коли
вона після “ідеального” виховання, потрапляє в “доросле” життя й зазнає
розчарування.

2.20. Теорія диференціального зв’язку

Теорію диференціального зв’язку розробив французький учений ГабмельТард
(1843-1904). На відміну від Ч. Ломброзо,упраці “Закони наслідування” Г.
Тард пояснює звикання до злочинної поведінки дією психологічних
механізмів навчання та наслідування. Обидві його праці “Закони
спадкоємства” й “Філософія покарання” (1890 р.) були надруковані в
Парижі. Злочинців він називав своєрідним “соціальним експериментом” і
висловлювався, що юридичні диспозиції мають будуватися на психологічній
основі, а не на ршних покараннях за однакові злочини, що вважав
несправедливим і спрощеним. Функція суду, на його думку, має зводитися
до встановлення винуватості чи невинуватості обвинуваченого, а ступінь
його відповідальності має визначати спеціальна медична комісія.

Власне теорію диференціального зв’язку сформулював американський учений
Едвін Сатерленд (1883-1950) у праці “Принципи кримінології”. Теорія
диференцшованих асоціацій полягає в тому, що особа засвоює злочинну
поведінку не тому, що має до цього схильність, а тому що бачить більше
прикладів кримшаль-ної поведінки. Відтак вона запозичує негативні моделі
поведінки. Якби неповнолітній з дитинства мав інше коло спілкування, він
став би іншою особою. Злочинні погляди та навички засвоюються дитиною
здебільшого при безпосередньому неформальному спілкуванні (цьому також
сприяє виховання в школі, відсутність психологічного контакту з батьками
тощо).

Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія як наука про
малі соціальні групи. Теорія Е. Сатерленда спрямована

на пояснення індивідуальної злочинної поведінки. Згідно з цією теорією,
злочинна поведінка виникає в результаті зв’язку окремих людей або груп з
моделями злочинної поведінки. Злочинній поведінці вчаться у процесі
спілкування, здебільшого в групах; при цьому багато що залежить від
тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не
відрізняється від звичайного навчання. Теорія диференціального зв’язку
високо оцінюється у світовій, а особливо в американській кримінології.
Водночас розглядувана теорія не позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на
положеннях цієї теорії, неможливо пояснити, чому окремі люди, котрі все
життя прожили серед злочинців, ніколи не вчинили злочину та, навпаки,
людина із законослухняного середовища вчиняє злочин. Теза про навчання
злочинній поведінці не застосовна до ситуативних злочинців. Теорія
диференціального зв’язку не бере до уваги індивідуальних особливостей
особи та притаманну їй вибірковість поведінки.

2.21. Психологічні підходи до причин злочинності

У межах позитивістського напряму кримінології розвивались і психологічні
підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить
акцент на особі злочинця. Одночасно низька продуктивність психологічних
досліджень пояснюється надмірним захопленням психологів соціальними,
зокрема й математичними, методиками, що призводить до “психології без
душі”.

Безперечно, психологія озброїла кримінологію методикою, а також
психодіагностичними та психометричними методами. Важливе значення має
спеціальне тестування злочинців, яке широко запроваджене за кордоном.
Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей
особи правопорушника, уможливлюють порівняння останніх із
законослухняними громадянами, запровадженню індивідуальних заходів
запобігання повторній злочинній поведінці. Психологічні теорії
застосовують для обґрунтування реалізації заходів поетапної корекції
поведінки засуджених.

Теорія небезпечного стану. Перевірена часом, ця теорія надає для
практичного використання теоретично обґрунтовану комплексну методику
клінічної роботи з метою запобігання

злочинам. Першу працю в цьому напрямі “Критерії небезпечного стану”
написав у 1880 р. Р. Гарофало. Після Другої світової війни видатним
представником цієї теорії був відомий кримінолог Ж. Пінатель. Ця теорія
значно поширена в США й називається клінічною кримінологією.

Згідно з цією теорією, у конкретних випадках злочин виникає на ґрунті
певного психічного стану, що схиляє людину до конфлікту із соціальними
нормами. Зазвичай, небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній
кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає
егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости
в кризу.

Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важливу роль
відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними ситуації, в
якій вона перебуває. При оцінюванні ситуації беруть до уваги, зокрема,
матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмувальних
факторів та ін. Діагноз визначає суворо індивідуальні профілактичні
заходи.

Робота спеціалістів з переборювання небезпечного стану полягає в тому,
щоб консультаційно допомогти людині, яка переживає стрес, спрямувати її
поведінку в певні соціальні межі, допомогти їй у розв’язанні проблем,
відчути безпеку, проявити повагу до людини й надати їй підтримку.
Важливе значення надається усуненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів
подається практична допомога з метою подолання небезпечного кризового
стану як особам, які утримуються в місцях позбавлення волі, так і тим,
хто перебуває на волі. На кримінологічну експертизу у формі прогнозу
іїщивідуальної поведінки людини зважають при визначенні покарання за
вчинений злочин, а також при вирішенні питання про звільнення від
покарання.

2.22. Сучасні кримінологічні теорії

На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між
добром і злом, потреба в глибоких кримінологічних дослідженнях
виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним із крайніх проявів зла
й потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики
юриспруденції33.

33 Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс
лекцій. – К.: МАУП, 2002. – С. 20-22.

До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація,
конфлікт культур, інтеракціонізм та стигматизація.

Концепція стратифікації з’явилася під упливом соціології, що поглиблює
уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не
тільки з класів, а й з інших соціальних груп, які створюються на
різноаспектній основі (професійній, національній, віковій, ідейній,
статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності,
виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й
поштовхом до порушення закону. Окремим (частковим) випадком є конфлікт
культур. Яскравим прикладом прояву конфлікту культур є мігранти, котрим
важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення.
Відомо, наприклад, що питома вага серед злочинців мігрантів, які
перебувають на території США нетривалий час, істотно перевищує
відповідні показники серед інших верств населення. Раціональні методи
концепції стратифікації були б доцільними для пізнання природи злочинів,
які вчиняються на міжнаціональному ґрунті, а також для злочинів, що
випливають із суперечностей між різними верствами населення.
Представником теорії конфлікту культур є Т. Селлін.

Інтеракціонізм (учення про взаємодію). Згідно з цією концепцією, причини
злочинності можна подати схематично. Ядром концепції є постулат про те,
що злочинна поведінка -це результат взаємодії особи та середовища.
Зауважимо, що радянська кримшологія свого часу значно збагатилась ідеями
штеракціонісгів, насамперед, щодо пояснення механізму вчинення
конкретного злочину, що є наслідком зіткнення особи, котра має негативні
нахили, із несприятливою життєвою ситуацією.

Стигматизація (таврування) – це психологічні й соціальні наслідки
оголошення людини злочинцем. У результаті засудження людини (особливо,
коли їй призначено покарання у виді позбавлення волі) їй немов би
ставиться ганебне “тавро” особи другого сорту, що до того ж є
небезпечною для суспільства. Таврування виявляється в негативному
ставленні довколишніх до раніше засудженого, а також у внутрішньому
засвоєнні людиною ролі злочинця. Особливе значення надається
психологічній переорієнтації особи, що зазнала відчуження
законослухняних громадян і зблизилась зі стилем життя інших зло-чинців.
Концепція стигматизації має важливе значення не тільки

для теорії, а й для формування кримшальної політики, та особливо для
виправлення правової свідомості значної частини громадян.

У нашому суспільстві ідея помсти помітно поширена. Люди звикли бачити у
злочинцеві не члена суспільства, що зробив помилковий крок, а ворога.
Пояснення, що такі погляди примножують злочинність, повинні стати
невіддільною складовою правової пропаганди.

Від початку 60-х рр. XX ст. у західних країнах та США значного поширення
набули прикладні кримшологічні дослідження. Так, виникло кілька
напрямів, які вивчають злочинність молоді, злочини, що вчиняються в
сім’ї, організовану та “білокомірцеву” злочинність. Відповідні
дослідження організовує та фінансує не лише держава, а й бізнесові
структури, благодійні та інші організації. Це свідчить Не тільки про
збільшення масштабу злочинності, що примушує залучати до боротьби з нею
нетрадиційні сили, а й про все відчутнішу свідомість суспільства, що
бажає вдосконалюватися.

2.23. Історія вітчизняної кримінології в 20-30-х рр. XX ст.

У перші роки радянської влади продовжували свою діяльність представники
дореволюційної соціолого-правової науки (М. Гернет,С. Познишев, М.
Ісаєв, О.Жижиленко).

У великих містах Росії було відкрито кримшологічні кабінети, зокрема, у
Петрограді (1918р.),Саратові (1922 р.) таМоскві (1923 р.). Аналогічні
кримінологічні установи були створені й в Україні. У 1924 р. при
Одеському будинку примусових робіт (тюрмі) за участю вчених уншерситету
було створено Кабінет з вивчення злочинності й особи злочинця з філіями
в Харкові та Києві. Незабаром Кабінет став Всеукраїнським, а в 1930 р.
перетворився на Всеукраїнський кримшологічний інститут у Харкові.

У цей період інтенсивно вивчалися соціологія злочинності та її види,
особа злочинця, мотивація злочинної поведінки, здійснювалися цікаві
дослідження, видавалися збірники наукових статей і монографії: “Моральна
статистика” (М. Гернет, 1922 р.),”Преступ-ность и самоубийство во время
войньї и после нее” (М. Гернет, 1927 р.),”Юньіе правонарушители” (В.
Куфаєв, 1924 р.),”Крими-нальная психология. Преступньїе типьі” (С.
Познишев, 1926 р.).

Всеукраїнський кабінет в Одесі щорічно з 1927 по 1930 рр. видавав
збірник “Изучение преступности и пенитенциарная практика”. У вивченні
злочинності того часу брали участь і практичні працівники суду,
прокуратури, ОГПУ, НКВС, а також студенти.

Для кримінологічних досліджень тієї пори були характерними порівняна
незалежність від ідеологічних догм і прагнення розібратися не тільки в
зовнішніх криміногенних факторах, а й у характеристиках особи
правопорушника. Широко використовувалися досягнення біології,
психіатрії, психології, теорія рефлексів М. Бехтерєва та І. Павлова. Усе
це суперечило сталінському режимові й не вписувалося в офіційно визнані
ленінські твердження про корінну причину злочинності.

Починаючи з 1929 р. і до середини 30-х років XX ст., українська
радянська кримінологія зазнала нищівного розгрому. Приводом стало
обвинувачення низки російських й українських учених у пропаганді ідей Ч.
Ломброзо, що призвели до закриття кримінологічних кабінетів і
перетворення інститутів з вивчення причин злочинності в установи, які
досліджували лише питання карної політики та кримінального права. Це
ознаменувало ліквідацію кримінології як “буржуазної лженауки”. її
викладання у вищих школах припинилося, проблеми запобігання злочинам
знову перейшли до науки кримінального права.

2.24. Відродження кримінологічної науки в 60-х рр. ХХст.

Кримінологічна наука відроджувалася поступово, починаючи з XX з’їзду
КПРС. У пресі почали з’являтися статті, у яких наголошувалося на
необхідності відновлення досліджень злочинності й розробки запобіжних
заходів. Помітно пожвавилася робота кафедр кримінально-правових
дисциплін юридичних факультетів щодо вивчення різних аспектів
злочинності та її детермінації.

Із 1957 р. проблеми кримінології почали вивчати на юридичних факультетах
університетів і юридичних інститутів, секторах філософії та права низки
Академій наук союзних республік. У 1957 р. було створено Всесоюзний
науково-дослідний інститут (НДІ) криміналістики при Прокуратурі СРСР, а
в 1963 р. – Всесоюзний НДІ з вивчення причин і розробки

заходів запобіїгання злочинності при Прокуратурі СРСР. У1964 р. в
юридичних вищих закладах освіти було введено курс кримінології.

У 60-х рр. XX ст. були опубліковані важливі наукові праці з
кримінологічної тематики, зокрема: С. Остроумова “Преступ-ность и ее
причини в дореволюционной России” (1960 р.); О. Сахарова “О личности
преступника и причинах преступности в СССР” (1961 р.); О. Герцензона
“Предмет и метод советской криминолотии” (1962 р.);П. Михайленко,
И.Гельфанд”Предупреж-дение преступлений – основа борьбьі за искоренение
преступности” (1964 р.); А. Герцензон “Введение в советскую
кримино-логию” (1965 р.); П. Михайленко “Причини рецидива и борьба с ним
в УССР” (1965 р.),”Борьба с преступностью в Украинской ССР” (в 2-х
томах, 1966-1967 рр.), “Предупреждение преступности
несовершеннолетнихвУССР” (1967р.),”Профилактическая деятельность
районних (городских) органов милиции и след-ственннх аппаратов при них”
(1968 р.); В. Кудрявцев “Причинно сть в криминологии” (1968 р.); И.
Карпец “Проблема преступности”
(1%9р.);Н.Кузнецова”Преступлениеипреступность” (1970р.); П. Михайленко,
И. Гельфанд “Рецидивная преступность и ее предупреждение органами
внутренних дел” (1970 р.); Г. Аванесов “Теория и методология
криминологического прогнозиро-вания” (1972 р.) тощо.

У1966 рр. виходить перший підручник з радянської кримінології,
підготовлений Всесоюзним інститутом з вивчення причин і розробки заходів
запобігання злочинності.

2.25. Відродження кримінології в Україні

Наприкінці 60-х рр. XX ст. в Україні кримінологія почала відроджуватися
в Київській вищій школі МВС СРСР (нині Національна академія внутрішніх
справ України) та значною мірою це було пов’язано з ім’ям професора П.
Михайленка. Тоді при Київській вищій школі МВС було створено
науково-дослідну лабораторію, значну частку серед тематики якої
становили кримінологічні проблеми. Нині на базі цієї лабораторії при
Національній академії внутрішніх справ України функціонує НДІ, який
уперше опублікував у відкритому виданні кримінальну статистику України з
1972 по 1993 рр.

Координацію кримінологічних досліджень здійснював відділ
кримінально-правових та кримінологічних проблем Інституту держави і
права Академії наук УРСР34. Наукові співробітники цього відділу
наприкінці 60-х – початку 70-х рр. проводили широкі кримінологічні
дослідження в різних містах України. У результаті цього були
підготовлені та видані колективні монографії: “Попередження
правопорушень неповнолітніх” (1967 р., відп. ред. М. Міхеєнко);
“Боротьба з правопорушеннями і злочинністю” (1969 р., відп. ред. І.
Лано-венко);”Кримінально-правова боротьба з хуліганством” (1971 р.,
відп. ред. Ф. Лопушанський); “Відповідальність за втягнення
неповнолітніх у злочинну діяльність” (1971р., відп. ред.І.Лано-венко);
“Теоретичні проблеми попередження правопорушень неповнолітніх” (1977 р.,
відп. ред. Ф. А. Лопушанський).

У цей час також була опублікована низка індивідуальних монографій,
зокрема: І. Лановенком “Боротьба зі злочинами проти трудових прав і
безпеки виробництва” (1977 р.), О. Свєтло-вим “Боротьба з посадовими
зловживаннями (1970 р.). Значна увага приділялася підготовці
навчально-методичної літератури для службового користування працівників
правоохоронних органів. Так, за участю співробітників відділу був
виданий навчальний посібник “Розслідування та попередження злочинів”
(1970 р.).

Кафедри кримінології створено в Харківському юридичному інституті (нині
Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого), Національній
академії внутрішніх справ України, Одеській юридичній академії.

2.26. Розвиток кримінології в незалежній Україні

В Україні з 1991 р. відбулися суттєві соціально-економічні зміни.
Почався перехід від командно-адміністративної системи господарювання до
ринкової, від тоталітарної держави до правової. Та непослідовність, якою
супроводжувався обраний шлях,

34 Див.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.
Наукові досягнення за 50 років (1949-1999). – К., 1999. -С. 112-121.

обернулася негативними наслідками для життя народу. Невтішні результати
реформування економіки призвели до спаду виробництва, розростання до
загрозливих розмірів “тіньової” економіки, хронічних взаємонеплатежів,
незахищеності вітчизняного товаровиробника й інших негараздів, які
загострили соціально-економічну та криміногенну ситуацію в Україні.

Отже, саме життя висунуло перед сучасною українською кримінологією низку
складних завдань, що не могло не позначитися на предметі, тематиці та
методиці наукових досліджень. Нині реорганізується система
кримінологічних закладів, які дісталися в спадок від радянських часів,
створюються нові дослідницькі центри. Уже на початку 90-х рр. XX ст.
почали функціонувати спеціалізовані науково-дослідні установи. При
Академії правових наук України в 1995 р. створено Науково-дослідний
інститут вивчення злочинності. Один із трьох його відділів проводить
власні кримінологічні дослідження. В Інституті держави і права НАН
України роботу в цьому напрямку продовжує відділ кримінально-правових і
кримінологічних проблем. Крім того, на відповідних кафедрах юридичних
вишів країни працюють групи науковців, планові дослідження яких теж
мають кримінологічне спрямування.

У 1971 р. на базі Київської вищої школи МВС СРСР була створена
науково-дослідна лабораторія Всесоюзного науково-дослідного інституту
МВС СРСР, яку очолив професор П. Михай-ленко, а згодом – відомий
кримінолог професор А. Закалюк. Відтак лабораторія зазнала багато
реорганізацій, у 1997 р. на базі цієї установи був створений
Науково-дослідний інститут проблем боротьби зі злочинністю.

Функції координації в цій сфері покладені на Координаційне бюро з
проблем кримінології, що створене при Академії правових наук України в
1995 р. Його завдання полягають: у плануванні й узгодженні
фундаментальних і прикладних досліджень; у підготовці
науково-педагогічних кадрів через аспірантуру (ад’юнктуру) та
докторантуру; у забезпеченні навчально-методичною літературою юридичних
вишів і факультетів, де читається курс кримінології; в організації
проведення наукових семінарів, конференцій, симпозіумів тощо.

У1998 р. було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої-
об’єднання та координація зусиль ученихі практичних працівників задля
розвитку кримінології.

2.27. Основні напрямки розвитку кримінології на сучасному етапі

За ініціативою Кримінологічної асоціації України, Академії правових наук
України та Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого
забезпечення правоохоронної діяльності, за участю національних
кримінологічних асоціацій країн СНД та Східної Європи ЗО листопада 2000
р. в м. Києві пройшов 1-й з’їзд кримінологів України. Констатуючи
істотні зрушення в організаційному забезпеченні кримінологічних
досліджень в Україні після створення в травні 1998 р. Кримінологічної
асоціації України, з’їзд визнав за необхідне:

підвищити рівень координації наукових досліджень кримінологічного
напрямку, вдосконалити їхній зміст і посилити практичну спрямованість
подальшого розвитку міжнародного співробітництва в галузі
кримінологічних досліджень, здійснити заходи щодо впровадження їхніх
результатів у практику;

удосконалити кримінологічну підготовку кадрів працівників судових та
правоохоронних органів;

визначити перспективи розвитку кримінологічних досліджень та їхнього
організаційного, інформаційного та методичного забезпечення;

визнати, що головною метою є проведення кримінологічних досліджень в
Україні та впровадження їхніх результатів у практику, забезпечення прав
і свобод людини, інтересів організованого на демократичних засадах
суспільства, сприяння становленню правової держави35.

В Україні нині проводиться низка кримінологічних досліджень, які
охоплюють такі важливі проблеми, як:

теорія та практика профілактики злочинів;

значення “фонових” явищ у генезі злочинності;

аналіз кількісних і якісних показників злочинності;

удосконалення організації та методики кримінологічних досліджень;

вивчення суб’єктивних детермінантів суспільно небезпечних діянь;

узагальнення позитивного досвіду запобігання злочинам у зарубіжних
країнах тощо.

У цьому напрямку плідно працюють відомі вітчизняні кримінологи – Ю.
Александров, В. Борисов, В. Голіна, В. Глушков, І.Даньшин, О. Джужа, А.
Закалюк, О.Костенко, Ф.Лопушан-ський, П. Михайленко, С. Тарарухін, І.
Туркевич та ін.

У зв’язку з цим необхідно відзначити також плідну діяльність секції
кримінального права та кримінології Інституту держави і права імені
Корецького НАН України, Міжвідомчого науково-дослідного центру при
Президентській координаційній раді з боротьби з корупцією та
організованою злочинністю й Науково-дослідного інституту вивчення
проблем злочинності в Харкові.

Серед важливих напрямів кримінологічних досліджень в Україні останніми
роками виокремлюються проблеми організованої та професійної злочинності,
економічної злочинності, злочинності неповнолітніх і молоді, питання
запобігання злочинності, запобігання та прогнозування рецидивної
злочинності, кримінальної психології. Потреби практики висувають
кримінологічну науку на відповідне місце в системі правоохоронних
органів.

35 Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О. М. Джужи.
-Кн. 1. Загальна частина. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 37.

ТЕМА 3. Злочинність та її основні характеристики

3.1. Поняття та виникнення злочинності як соціального явища

Злочинність – соціально зумовлене, історично мінливе, порівняно масове
та кримінологічне явище, що проявляє себе в системі кримінально-карних
діянь на певній території за певний період часу, а також осіб, які їх
вчинили.

Виникнення злочинності було пов’язане з розпадом первісного суспільства
та створенням держави. Це явище зумовлювалося розпадом суспільства на
класи, появою приватної власності та виникненням пов’язаних іх цим
соціально-економічних суперечностей.

Уперше в історії людства клас рабовласників не тільки встановив бажані
та вигідні для себе порядки, але й енергійно їх захищав, застосовуючи
суворі заходи покарання до порушників законів.

Розвиток класового суспільства об’єктивно порушив питання про
державно-правову охорону від посягань привласненої колишньою
родоплеменною владою общинної власності й охорони особи та привілеїв
панівних прошарків. Відоме нам раніше кримінальне законодавство
рабовласницьких держав (закони Хаммурапі та Ману), а згодом і феодальних
держав, характеризується у зв’язку з цим суворістю каральних заходів,
нерівністю осіб,які потрапляли в його сферу,залежно від їхнього
соціального статусу. Така ситуація зберігається у будь-якому
суспільстві. Змінюючи одне одного, “володарі ситуації” – рабовласники,
феодали, буржуазія, сучасні партії- незмінно були і є заклопотані тим,
аби будь-які зазіхання на їхні інтереси вважалися злочинними, а особи,
що їх скоїли, підлягали покаранню.

Сучасне значення злочинності не було відоме первіснообщинному ладу. Не
можна порівнювати звичаї та норми моралі, що притаманні будь-якому
людському суспільствові, з нормами кримінального права з одного боку, а
з другого -примус, без якого не може обійтись людське суспільство, з
кримінальним покаранням як державно-правовим примусом.

Злочинності та правового поняття злочину не могло бути при родовому
ладові у зв’язку зі специфікою його соціально-економічних і духовних
відносин. Колективна власність на землю, суспільна власність на основні
предмети виробництва, дрібних знарядь праці, зрівняльний розподіл
предметів споживання й все інше виключало майнову нерівність і зумовлені
нею корисливі зазіхання, що складають основу злочинності в суспільстві.
Розкол суспільства на протилежні угрупування призвів до боротьби між
ними, тоді виникла необхідність засобами кримінальних репресій захистити
інтереси “володарів ситуації”. Так виникло соціальне явище –
злочинність36.

3.2. Ознаки злочинності

Беручи визначення злочинності за основу, необхідно розглянути ознаки
злочинності з метою більш детального розкриття змісту поняття
“злочинність”.

Злочинність -явище негативне, що завдає шкоди суспільству загалом, так і
конкретним його членам зокрема. Одночасно деякими мислителями ставилося
під сумнів таке потрактування. Проте біди, що їх злочинність несе людям,
навряд чи дозволяють говорити про неї інакше, ніж як про негативне
явище37.

Злочинність є соціальним явищем, наслідком причин й умов, що мають
соціальний характер. Злочинність – це дзеркальне відбиття тих негативних
суперечностей, що існують в нашому суспільстві. Вона соціальна тому, що
складається з дій, скоєних людьми в суспільстві проти інтересів всього
суспільства чи певної його частини.

Неможливо намагатися вплинути на злочинність, не змінивши соціальних
умов, які її породжують. Якщо в основі злочинності лежать об’єктивні
фактори, то ні жорстокі покарання, ні найдосконаліше кримінальне
законодавство не зможуть радикально вплинути на стан злочинності.

36 Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. –

Загальна частина /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г.

та ін. – К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. – С. 23.

37 Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О. М. Джужи. –

Кн. 1.: Загальна частина – К: Юрінком Інтер, 2001. – С. 48.

3. Злочинність є історично мінливим явищем. Це означає,

що вона з’явилася на визначеному етапі розвитку людства

та разом із суспільними відносинами змінювались поняття

злочинного та незлочинного.

Стан злочинності неоднаковий у різних соціально-економічних формаціях.
її рівень і структура змінюються й на певних етапах розвитку визначеної
формації залежно від змісту й тенденцій, причин та умов злочинів, а
також від визначення державами кола діянь, які є злочинними. Мінливість
злочинності чітко відображена в історії кримінального законодавства всіх
держав.

Злочинність є перехідним явищем. Необхідно пам’ятати, що злочинність –
це система, яка має свою внутрішню логіку розвитку, а тому революційна
зміна одного суспільного ладу на інший не знищує її. Змінити психологію
та поведінку людини раптово неможливо, для цього необхідний певний час.
У такому аспекті злочинність завжди є перехідним явищем.

Злочинність має кримінально-правову характеристику. Поняття злочину –
базового елемента поняття “злочинність” -дає кримінальне право. Коло
злочинів, що її складають, визначає кримінальне законодавство. Тож
декриміналізація чи криміна-лізація тих або тих діянь впливає на всі її
показники.

Кримінологія, вивчаючи злочинність та її причини, керується поняттям
протиправності, трактуючи його як юридичний вияв суспільної небезпеки.
Якщо в діях людини немає складу злочину, передбаченого кримінальним
правом, то вона не може бути об’єктом кримінального переслідування.

6. Злочинність – не статистична сукупність злочинів,

а власне явище. Як будь-яке явище, воно закономірне за при

чиново-наслідковою залежністю та зв’язком, за взаємодією

з іншими соціальними явищами – економікою, політикою, ідео

логією, психологією суспільства та соціальних спільнот,

управлінням, правом тощо. Інтенсивність і характер злочин

ності визначаються суперечностями взаємодії соціальних про

цесів і явищ криміногенного, антикриміногенного та мішаного

характеру.

Це означає, що міжусіма ознаками злочинності існує діалектична єдність.
Це кількісно-якісна єдність її стану, структури, динаміки,

характеру, географії, це взаємозв’язок соціального та правового явища,
історично-мінливого і перехідного характеру. Тому зміна одного аспекту
злочинності завжди веде до зміни іншого.

Злочинність – це не механічна сукупність, а цілісна сукупність, система
злочинів. Вона має визначені системні властивості, тобто стійкі
взаємозалежності злочинів усередині цілісності та з іншими зовнішніми
соціальними явищами. Крім цього, її елементи – окремі злочини та їх
групи (підсистеми) – перебувають у визначених статистично вимірюваних
взаємозалежностях і взаємодіях.

Злочинності притаманна ознака самодетерміпувального явища, тобто
самовідтворення, що характерне для злочинності неповнолітніх,
рецидивістів та ін.

Злочинність складається з конкретних злочинів, вчинених на певній
території у відповідний період часу.

Злочинності притаманна іррегулярність. Іррегуляриість стосовно злочинів
проявляється в тому, що індивідуальні акти поведінки (крім співучасті),
належні до масової сукупності, здійснюються незалежно один від одного.
Неможливо сказати заздалегідь, ким безпосередньо, коли та як буде
вчинено злочин. Ця незалежність окремих актів поведінки, їх
іррегулярність і надає правопорушенням загалом статистичного характеру.

Злочинність має масовий характер. Стосовно злочинності це означає, що
вона проявляється не в окремих злочинах, а в постійно наявній (тій, що
зростає чи зменшується) сукупності дій.

Злочинність характеризується стійкістю. Стійкість злочинності означає,
що не можна чекати різких змін у її структурі за рівні короткі проміжки
часу (місяць, квартал, рік). Такі порівняно масові явища не можуть
змінюватися дуже швидко. Різкі коливання деяких показників швидше
свідчать про недоліки обліку, ніж про реальні зміни в стані певного
явища38.

Отже, вивчаючи рівень і динаміку злочинності, можна спостерігати різні
стійкі розподіли її видів, закономірностей місця

38 Криминология: Учебник для юридических вузов / Под ред. проф. В. Н.
Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. – СПб.:
Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. – С. 39.

та часу вчинення злочинів, характерні особливості особи злочинця тощо.

3.3. Взаємозв’язок понять “злочинність” та “злочин”

Стан злочинності формується зі вчинення протягом визначеного часу
злочинів. Тож постає питання характеру зв’язку між злочинністю та
злочином.

Пояснення взаємозв’язку ґрунтується на філософських категоріях
“одиничного”, “окремого” та “загального”. Відношення між ними мають
діалектичний характер. Зміни в кількості, структурі, особливостях
злочинів призводять до змін у характеристиці злочинності.

У злочинності відображаються найбільш суттєві ознаки окремих злочинів, а
випадкові, притаманні лише деяким з них, відсіюються. Так вимальовуються
закономірності, пізнання яких є основою як організації боротьби зі
злочинністю, так і її прогнозування на майбутнє.

Злочинності, на відміну від окремого злочину, притаманна ознака
самодетермінації, тобто самовідтворення.

Спільною рисою злочинності та злочину вважається їхня негативна
суспільна й правова оцінка. Тож суспільство та держава вживають заходів
щодо обмеження сфери їхнього прояву.

Злочинність охоплює не тільки злочини як такі, але й однорідні групи
злочинів, у зв’язку з чим виділяють види злочинності.

На відміну від окремо взятих злочинів, злочинність -це явище
закономірне. Це проявляється в тому, що в будь-якій державі вона існує
незалежно від суспільного ладу.

На рівні масового явища злочинність має самостійні форми руху, знаходить
такі зв’язки з іншими загальними явищами, котрівідсутнічи принаймні не
можуть бути безпосередньо встановлені при аналізі індивідуальних
випадків (рівень, структура, динаміка).

Шаблони злочинної поведінки не є власне “винаходом” якихось злочинців.
Ці шаблони існують незалежно від індивідуальної свідомості, зберігаючись
у низці випадків протягом тисячоліть. Ще в сиву давнину були відомі
злочини, що відображені

в сучасних кримінальних кодексах – крадіжки, грабежі, розбої тощо. Отже,
під цим кутом зору злочинність є чимось більшим, ніж просто сума
злочинів, бо існує реальна потенційна можливість вчинення злочинів,
зумовлена наявністю у свідомості певної частини людей шаблонів
протиправної поведінки39.

3.4. Види злочинності

Злочинність загалом поділяється на два види: первинну (сукупність
злочинів, скоєних уперше) та рецидивну (сукупність повторних злочинів).
Кожний з цих видів розмежовується на: злочинність чоловіків і
злочинність жінок. При подальшій класифікації злочинність і чоловіків, і
жінок ділиться, у свою черіу, на злочинність дорослих та неповнолітніх
осіб. Додатково можна назвати міську й сільську злочинність, злочинність
у сфері сімейно-побутових відносин, злочинність регіонів. На
сьогоднішній день дуже актуальною для нашого суспільства стала
організована та професійна злочинність.

Такий видовий розподіл допомагає, по-перше, конкретизувати вивчення
багатьох проблем, а по-друге, це важливо для вирішення практичних
завдань щодо запобігання цьому явищу в суспільстві.

Усе вищенаведене дає змогу перейти до глибокого висвітлення
кількісно-якісних показників, які в юридичній літературі іменують
елементами злочинності.

3.5. Основні показники злочинності

Злочинність як соціальне явище містить низку рис і ознак, яких немає в
окремій антисуспільній поведінці, зокрема й у злочині я к іі іди
відуальному акті поведінки та формі прояву злочинності.

Злочинність, як і будь-яке інше соціальне явище, можна оцінювати за
допомогою якісних та кількісних критеріїв, основними з яких є:

рівень злочинності;

коефіцієнти злочинності;

39 Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн.-Загальна
частина /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г. та ін. – К.:
Українська академія внутрішніх справ, 1996. – С. 26.

динаміка злочинності;

географія злочинності;

структура злочинності;

характер злочинності;

“ціна” злочинності;

стан злочинності.

Стан злочинності – це сукупність усіх показників, які характеризують
рівень, структуру, динаміку злочинності.

Такі основні елементи, що характеризують злочинність у її кількісному та
якісному аспектах.

3.6. Рівень і коефіцієнт злочинності

Рівень злочинності – це її кількісна характеристика, що вимірюється в
абсолютних величинах сумою вчинених злочинів і осіб, які їх вчинили, за
певний проміжок часу на визначеній території.

Виходячи з того, що на будь-якій визначеній території проживає кількість
людей, відмінна від населення такої ж за площею іншої території, з метою
їх зіставлення між собою застосовують коефіцієнти.

При цьому використовуються два види основних коефіцієнтів злочинності.

По-перше, коефіцієнт злочинної інтенсивності, що розраховується на все
населення певного регіону, включаючи неповнолітніх:

З – кількість зареєстрованих злочинів на певній території за визначений
період часу;

Н – кількість мешканців, які проживають на цій території;

Е – визначена кількість мешканців (єдина розрахункова база 1000,10
000,100 000), відповідно до якої проводиться розрахунок.

По-друге, коефіцієнт злочинної активності, що розраховується на
населення за віком з 14 років, тобто особи, котрі досягли мінімального
віку кримінальної відповідальності:

К =— хЕ

з.а. Ц

(14)

О – кількість осіб, які вчинили злочини;

Н — кількість мешканців, які проживають на певній території віком від 14
років.

Ці коефіцієнти розраховуються не тільки на злочинність загалом, але й на
кожний окремий вид злочинності, що входить у її структуру. Крім того,
зазначені коефіцієнти можуть застосовуватися для виявлення чи порівняння
кримінальної активності різних категорій населення (чоловіків, жінок,
молоді, рецидивістів тощо).

3.7. Динаміка злочинності

Динаміка злочинності – показник, який відображає зміну її рівня та
структури протягом того чи того тимчасового періоду (рік, три роки та
ін.).

На динаміку злочинності як соціально-правове явище ншіинаїоть дві групи
факторів. Перша – це причини та умови злочинності, демографічна
структура населення й інші соціальні процеси та явища, що впливають на
злочинність. Друга – зміни кримінального законодавства, що розширюють
або звужують сферу злочинних діянь.

Диференціація соціальних і правових факторів впливає на статистичну
криву злочинності, необхідну для об’єктивної оцінки реальних змін у її
динаміці та прогнозі. Зниження чи зростання рівня злочинності
відбуваються в результаті як реальних соціальних змін рівня та структури
злочинності, так і в результаті правових змін у законодавчій
характеристиці кола кримінально-караних діянь, у повноті реєстрації тав
інших юридичних факторах.

Статистична картина динаміки злочинності також пов’язана з ефективністю
діяльності своєчасного виявлення та реєстрації вчинених злочинів, їх
розкриття та викриття винних, забезпечення невідворотності справедливого
покарання.

До основних показників динаміки відносять:

Рівень ряду – це показник абсолютної величини, рівня певного періоду, що
відображений у конкретному ряді.

Абсолютний приріст (зниження) – це різниця між рівнями минулого та
попереднього періодів, відображена в абсолютних показниках.

Темп росту (зниження) – відсотковий показник рівня минулого періоду до
рівня попереднього, що береться як базовий (ланцюговий спосіб).

Темп приросту (зниження) – відсотковий показник відношення приросту
(зниження) всіх наступних рівнів ряду до першого, що визначений як
нерухомий базовий (базовий спосіб).

3.8. Структура та характер злочинності

Структура злочинності – це внутрішня, притаманна їй ознака, що розкриває
її будову, окремі складові частини в загальній їх сукупності за
визначений відрізок часу та на визначеній території. Від того, яка
структура злочинності, залежить і “напрямок головного удару” в боротьбі
з нею. Структура виразно показує, що таке злочинність у безпосередніх
конкретних умовах, яка визначаюча якість цього явища.

Аналізуючи структуру злочинності, необхідно виходити із суті та змісту
самого соціального явища; розглядати злочинність у всій її
різнобарвності, беручи до уваги той факт, що злочинність перебуває в
постійному русі та зміні, котрі зумовлюють і змінюють деякі аспекти;
розкрити зв’язки та зумовленості різних видів структури як між собою,
так і з іншими базовими й надбудовними суспільними явищами; досліджувати
не тільки теоретичну, але й практичну значущість відповідного виду
структури, зважаючи на поліпшення боротьби зі злочинністю.

Основним показником структури злочинності є питома вага. Питома вага –
це співвідношення частини злочинності до її загальної кількості:

ПВ = Зв- х 100% Ззаг.

Зв – кількість злочинів певного виду

Ззаі – загальна кількість зареєстрованих злочинів

Як зазначає відомий російський кримінолог Н. Кузнецова40,

основні показники структури злочинності такі:

співвідношення видів злочинів за їхньою класифікацією, поданою в
Особливій частині КК;

питома вага найпоширеніших злочинів;

Кузнецова Н. Ф. Преступление и преступность. – М., 1969. – С. 29.

—співвідношення видів злочинів за домінантною мотиваційною спрямованістю
(насильницькі, корисливі, корисливо-насильницькі та необережні);

питома вага злочинності неповнолітніх;

питома вага групової злочинності, а всередині її – організованої;

питома вага рецидиву;

“географія” злочинності, тобто розподіл її за регіонами й типами
населених пунктів;

питома вага злочинів, пов’язаних з незаконним обігом зброї;

– питома вага злочинів, пов’язаних з незаконним обігом

наркотиків;

“вуличні” злочини;

транснаціональні злочини.

Характер злочинності зумовлюється кількістю найбільш небезпечних
злочинів у структурі злочинності, а також тим, якою є характеристика
осіб, які їх скоїли.

Отже, виходячи з наведеного визначення, характер злочинності
проявляється через її структуру. Тому можна зробити висновок, що
характер злочинності є одним з важливих показників її структури.

3.9. “Ціна” злочинності

Характеристика злочинності як негативного соціально-правового явища була
б неповною без розгляду її наслідків, основним критерієм яких є “ціна”
злочинності, що складається з:

кримінально-правових наслідків злочинів, які є в багатьох випадках
обов’язковим елементом їхнього складу (матеріальна, моральна, фізична
шкода конкретним громадянам);

шкода, що заподіюється злочинами за межами їхнього складу (прямі та
непрямі наслідки);

соціальна реакція на злочинність, боротьба з нею (витрати на утримання
правоохоронних органів, на заходи боротьби зі злочинністю тощо).

На жаль, методика повного виміру реальної “ціни” злочинності поки що
розроблена недостатньо. Водночас, такі показники, безумовно, є конче
необхідними.

3.10. Географія злочинності

Географія злочинності – це розповсюдження її по різних регіонах
(територіях) держави, областях, районах, містах, селищах.

Досвід роботи правоохоронних органів свідчить, що нерівномірність у
стані, динаміці та структурі розподілу злочинності пояснюється:

конкретними соціальними умовами певного регіону;

економічною його характеристикою;

національним складом і структурою населення;

послабленням соціального контролю за поведінкою людей;

рівнем культурно-виховної роботи, організації дозвілля та побуту
населення;

рівнем організації роботи в боротьбі зі злочинністю тощо.

Виявлення та взяття до уваги територіальної різниці в географії
злочинності – ключ до ефективних заходів щодо запобігання злочинам. При
цьому стають більш видимими й конкретні причини злочинів, умови їх
скоєння, що має не тільки пізнавальне значення, але і слугує основою для
організації конкретної практичної діяльності.

Поряд з поняттям “географія злочинності” існує і “топографія
злочинності”, котре ввів у науковий обіг німецький учений Г. Шнайдер.
Топографія злочинності – це безпосереднє місце вчинення злочину
(магазини, вокзали, квартири, парки тощо)41.

3.11. Поняття латентної злочинності

Розглядаючи злочинність як соціальне явище й оперуючи її кількісними та
якісними характеристиками, ми підкреслювали, що для отримання точних
відомостей потрібно звертатись до статистичної звітності правоохоронних
органів.

Кожному практичному працівникові добре відомо, що до статистичної
звітності потрапляють не всі скоєні злочини, а тільки частина з них,
решта незареєстрована й становить, таким чином, латентну злочинність.

Латентна злочинність – це сукупність передбачених кримінальним законом
діянь, які з різних причин не були взяті

41 Шнайдер Г. Й. Криминология / Под общ. ред. и с предисл. Л. О.
Иванова. – М.: Издательская группа “Прогресе” – Универс, 1994. – С. 203.

до уваги органами внутрішніх справ, прокуратурою, службою безпеки та
судом.

Суспільна небезпека латентної злочинності полягає в тому, що:

питання боротьби з латентною злочинністю не беруться до уваги і не
плануються, а тому не можуть бути ефективними;

вона зменшує ступінь достовірності прогнозів злочинності, утруднює
визначення напрямків боротьби з нею;

якщо при розкритих злочинах спричинення матеріальних збитків частково
відновлюється, то в разі прихованих -вони не тільки не відновлюються,
але немає навіть процесуальних шляхів для цього;

почуття безкарності заохочує осіб, які скоїли тяжкі злочини,
продовжувати свою злочинну діяльність, тобто сприяє зростанню
злочинності, зокрема, рецидивної;

латентна злочинність, оскільки вона все ж “помічається” довколишніми,
руйнує їхні моральні та правозаборонні бар’єри;

під її впливом деякі члени суспільства стають на злочинний шлях;

складає хибне враження про фактичні обсяги злочинності, її рівень,
структуру, динаміку, про величину й характер шкоди, завданої
злочинністю;

заважає реалізації принципу невідворотності відповідальності за вчинені
злочини;

підриває авторитет правоохоронних органів держави;

знижує активність громадян у боротьбі зі злочинністю;

сприяє зростанню соціальної напруги в суспільстві;

сприяє процесам самодетермінації злочинності.

3.12. Види та рівні латентної злочинності

У науковій юридичній літературі розрізняють латентність трьох видів:
природну, штучну та пограничну.

Природна латентність — це сукупність тих випадків, коли факт злочину
був, але він не став відомим правоохоронним органам. Наприклад,
неповідомлення потерпілих про злочин.

Штучна латентність – факт злочину відомий, але з різних причин
правоохоронні органи не ставлять його на облік, щоби створити враження
успішності боротьби зі злочинністю.

Погранична латентність – факт злочину стався, але потерпілий не
усвідомлює цього (приміром, пожежі, кишенькові крадіжки).

Практика діяльності правоохоронних органів дає підстави виокремити три
рівня латентності:

низький – очевидно вчинені тяжкі злочини, інформація про які швидко
поширюється (вбивства, розбійні напади, грабіж тощо);

середній – злочини, вчинення яких не є таким очевидним, як при низькому
рівні латентності. Потерпілі з різних причин не звертаються за захистом
до правоохоронних органів, хоча й не приховують факту вчиненого злочину
(незначна шкода, завдана злочином; відсутність віри в можливість
розкриття злочину правоохоронними органами; злочини проти особи тощо);

високий—злочини, про вчинення яких у більшості випадків відомо тільки
злочинцю й потерпшому, крім того останній зацікавлений у приховуванні
факту злочину з різних мотивів (сором’язливість, наявність хвороби,
корисливі мотиви, шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо). Ця
категорія злочинів через їхню неочевидність та практично “нульову”
активність з боку потерпілого має найменшу інформативність і найвищу
латентність.

3.13. Причини існування латентної злочинності

Під причинами латентності злочинів необхідно розуміти сукупність
обставин соціального, правового, особистого й іншого характеру, що
перешкоджають виявленню, реєстрації та облікові злочинів, а також їх
розкриттю, зокрема й забезпеченню повноти й усебічності їх розкриття.
Під обставинами соціального характеру необхідно також розуміти й
недоліки в діяльності правоохоронних і судових органів, до обов’язків
яких входять виявлення, реєстрація злочинів і осіб, які їх вчинили, а
також здійснення правосуддя.

Існують об’єктивні та суб’єктивні фактори, що зумовлюють існування
латентної злочинності:

* до об’єктивних належать: середовище й обставини, в яких

здійснюються злочини. Приміром, специфічні недоліки у звіт

ності та контролі, що перешкоджають розкриттю злочинів,

здійснених посадовими особами; відсутність письмових і речо

вих доказів; віддаленість від населених пунктів або людних

місць при вбивствах, зґвалтуваннях, розбоях та ін.

• до суб’єктивних належать: небезпечність особи, що скоїла

злочин; бажання приховати свою злочинну діяльність; небажан

ня потерпілого повідомляти про злочин; недоліки в роботі право

охоронних органів тощо.

5 3.14. Методи та значення виявлення латентної злочинності

Для виявлення латентної злочинності використовують загальні та
спеціальні методи.

До загальних методів належать: виявлення громадської думки про стан
латентної злочинності; експертна оцінка при опитуванні спеціалістів;
вивчення документів правоохоронних органів, фінансово-ревізійного
контролю, медичних закладів та ін.

Спеціальні методи – це, зокрема, такі: аналіз динамічних рядів злочинів;
дослідження періоду від їх вчинення до розкриття та прийняття санкцій;
екстраполяція; системно-структурний аналіз тощо.

Чітке виявлення об’єктивних і суб’єктивних обставин по кожному злочину
сприяє здійсненню необхідних заходів щодо ослаблення”їаких явищ у
майбутньому. Латентну злочинність необхідно виявляти, щоб:

володіти інформацією про реальний стан злочинності на території
обслуговування,

визначати справжню структуру злочинності;

мати чітке уявлення про тенденції в динаміці злочинності;

визначати розмір збитків, заподіяних державі та громадянам;

виявляти обставини, що породжують злочинність, і визначати шляхи їх
усунення;

– прогнозувати та планувати боротьбу зі злочинністю.

Традиційно боротьба зі злочинністю будується без взяття

до уваги латентної злочинності, а щоб досягти певних успіхів, необхідно
зважати на її стан.

3.15. Основні риси злочинності в Україні

Коефіцієнт злочинності та судимості на 100 тис. населення в 90-х рр. XX
ст. виглядає таким чином: у 1990 р. вона, відповідно, становила 713 і
201, у 1991 р. – 780 і 209; 1992 р. – 921 і 221; 1993 р. -1034 і 293;
1994 р. – 1102 і 327; 1995 р. – 1208 і 413; 1996 р. – 1208 і 474; 1997
-1162 і 469; 1998 -1145 і 462; 1999 -1119 і 445; 2000 -1147 і 466; 2001
– 1018 і 473; 2002 – 910 і 431; 2004-1092 і 467 42.

42 Злочинність в Україні: Статистичний збірник. – К.: Державний комітет
статистики України, 2000. – 100 с; Експрес-інформація про стан
злочинності в Україні за 2002 рік. – К.: МВС України. Департамент
інформаційних технологій, 2003. – 120 с.

Найпоширенішим видом злочинності є загальнокримінальна корислива
злочинність, яка складає 60-65 % від загальної кількості вчинених
злочинів. В 2004 р.43 було виявлено 231632крадіжки, 60 946 – грабежів,
15 233 – шахрайства.

Підвищений ступінь суспільної небезпеки становить насильницька
злочинність, навіть не зважаючи на те, що її рівень в останні роки
зменшується. В 2004 р. зареєстровано умисних вбивств та замахів – 3788
(динаміка в порівнянні з 2003 р. становить 6,3 %), умисних тяжких
тілесних ушкоджень – 5855 (-7,0), незаконних позбавлення волі або
викрадення людей -172 (-16,1), торгівлі людьми – 269 (-6,9), зґвалтувань
– 964 (-8,00). Одним з найнебезпечніших видів злочинності є злочинність
неповнолітніх. Адже особи, що вчиняють злочини в молодому віці,
ймовірніше в майбутньому поповнюють “армію” рецидивної злочинності.

Негативними тенденціями злочинності неповнолітніх є те, що зростає
рівень її організованості, збільшується кількість злочинів, пов’язаних з
наркотичними засобами, зростає технічна оснащеність неповнолітніх
злочинців, вчиняються більш жорстокі та”безмотивацшні” злочини,
порівняно зі злочинністю Дорослих.

Так, відповідно до статистичних даних, у 2004 р.44 питома вага
злочинності неповнолітніх загалом зареєстрованих злочинів становила: для
вбивств — 5,5 %, тяжких тілесних ушкоджень -5,7 %, зґвалтувань – 9,7 %,
розбоїв – 15,3 %, грабежів – 16,2 %, крадіжок – 13,5 %. Слід зазначити,
що велика кількість злочинів, які вчиняють неповнолітні, залишається
латентною через трактування діянь як віковою незрілістю неповнолітніх,
їх бешкетством.

Найбільшу суспільну небезпеку становить організована злочинність.
Протягом 2004 р. було виявлено 695 організованих груп і злочинних
ораиізацій, серед яких – 444 загально-кримінальної спрямованості, 251 –
економічної спрямованості, 32-з корумпованими зв’язками. Ними було
вчинено 5582 злочини, серед яких – 3911 загальнокримінальної спрямова-

ності, 1671 — економічної, 4639 – тяжких та особливо тяжких злочинів.

Актуальною залишається проблема рецидивної злочинності, питома вага якої
в 2004 р. до кількості зареєстрованих злочинів складає 17,9 %. Рівень
рецидиву свідчить про стійку антисоціальну спрямованість осіб. Слід
також наголосити, що офіційна статистика відображає дані щодо осіб, які
раніше вчиняли злочини і відповідно до яких судимість не знята або
непогашена. Якщо брати до уваги кримінологічний рецидив, то рівень
рецидивної злочинності буде ще більшим. Серед найбільш поширених
злочинів, які вчиняють рецидивісти, слід виділити умисні вбивства (831),
умисні тяжкі тілесні ушкодження (1016), розбої (1946), грабежі (5210),
крадіжки (41098), незаконні заволодіння автомобілями (829)45.

За роки незалежності України значного поширення набула економічна
злочинність. Відповідно до даних Департаменту інформаційних технологій
МВС України, в 2004 р.46 було зареєстровано 52 332 злочини економічної
спрямованості, по яких було встановлено 33 691 особу, що вчинила
злочини. Серед виявлених тяжких і особливо тяжких злочинів – 27 923,
середньої тяжкості – 12 945 злочинів. У сфері господарської діяльності
виявлено 9794 злочини, серед яких: пов’язані з легалізацією
(відмиванням) доходів – 464; незаконним виготовленням, зберіганням,
збутом або транспортуванням із метою збуту підакцизних товарів – 1955;
фіктивним підприємництвом – 315; виготовленням, зберіганням, придбанням,
перевезенням в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей,
державних цінних паперів чи білетів державної лотереї -1716; порушення
законодавства про бюджетну систему-197 злочинів. В 2004 р. було виявлено
3430 злочинів, пов’язаних з приватизацією; 1816 – в сфері
зовнішньоекономічної спрямованості; 3907 -у сфері банківської
діяльності; на об’єктах паливно-енергетичного комплексу – 4402; в
агропромисловому комплексі – 6725; з використанням бюджетних коштів –
8926; в галузі високих технологій – 562.

43 Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -К.:
МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2003. “Там само.

45 Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. –

К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2003.

46 Там само.

ТЕМА 4. Причини й умови злочинності

4.1. Поняття причин і умов злочинності в кримінології

Учення про причини й умови злочинності у вітчизняній і зарубіжній
юридичній літературі не має єдиного тлумачення. Це пояснюється тим, що
ця галузь юридичних досліджень відзначається особливою складністю та
різноплановістю позицій вітчизняних і зарубіжних авторів, це призводить
до наявності в підручниках із кримінології діаметрально протилежних
концепцій причин і умов злочинності в нашому суспільстві.

Кримінологія приділяє багато уваги категорії причииовості. Це
зумовлюється тим, що злочинність і її причиновість є основними
елементами предмета науки кримінології. Проблема при-чиновості має
важливе методологічне значення, визначає суть і зміст кримінології. Від
її вирішення залежить розуміння соціально-правової природи злочинності,
соціально-ідеологічної суті особи злочинця, розробка запобіжних заходш,
а також визначення іїіших кримінологічних проблем. Як складне явище,
злочинність є наслідком дії багатьох обставин, факторів і причин. Із
цією проблемою пов’язане власне й виникнення кримінології як науки.

У сучасній юридичній літературі існують різні поняття, що відображають
зміст причиново-наслідкового комплексу: детермінація, причини й умови,
фактори злочинності. Причиновість є однією з форм детермінації.

Отож власне виявлення факту взаємозв’язку злочинності з якимось іншим
явищем або процесом не можна визнати достатнім. Потрібно визначити ще й
характер такого взаємозв’язку. Інакше не можна визначити, що саме
породжує злочинність, а заходи боротьби з нею можуть стосуватися тільки
обставин, що перебувають у функціональному зв’язку чи зв’язку станів.

Для пояснення причиновості важливе значення має правильне розуміння
місця та ролі біологічних факторів. Слід пам’ятати, що юридична й
моральна оцінка вчинку визначається не фізіологічною поведінкою, а її
змістом. З огляду на цю обставину, біологічне, зокрема й генетичне, є
лише необхідною умовою, а не причиною.

Під причиновістю розуміють генетичний зв’язок між окремими станами видів
і форм матерії у процесах її руху й розвитку. Сутністю причиновості є
породження причиною наслідку. Причиновість завжди має об’єктивний
характер.

Однією з найчастіше використовуваних у кримінології категорій є поняття
“причини”. Етимологічно слово “причина” пов’язане з дієсловом “чинити”,
“учинити” та вважається синонімом (як дієслово) слова “робити”,
“творити”, “виробляти”47.

Причина злочинності – це соціально-психологічні обставини, що
безпосередньо породжують і відтворюють злочинність та злочини як свій
закономірний наслідок. Причина як основа та сутність наслідку є вихідним
і визначальним елементом взаємозв’язку явищ.

Отже, якщо причини злочинності – це негативні явища, які породжують її,
то умови злочинності – це явища, котрі безпосередньо не породжують
злочинності (наслідку), але слугують певними обставинами, що сприяють її
виникненню та існуванню, тобто в певний спосіб упливають на розвиток
причинового зв’язку, сприяючи чи не перешкоджаючи породженню
злочинності.

4.2. Поняття детермінації

Детермінація (від лат. йеіегтіпаге – визначати, зумовлювати) – найбільш
загальна категорія, що характеризує залежність одних явищ, процесів і
станів від інших, свідчить про зв’язок між речами та явищами.

Відповідно: детермінант – визначальний, зумовлюваль-ний, детермінувати –
визначати, зумовлювати, детермінація -процес визначення, зумовлення48.

Процес детермінації злочинності є складною взаємодією різних форм
зв’язків:

функціональних;

статистичних;

47 Даль В. Й. Толковьій словарь живого великорусского. язьїка. –

М., 1980. – Т. 3. – С. 459-460.

48 Криминология: Учебник для юр. вузов / Под общей ред.

проф. А. И. Долговой – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М,

1999.-С. 181.

зв’язків стану;

причинових тощо.

Функціональна залежність показує об’єктивну відповідність, зіставність і
зміну двох факторів. Наприклад, збільшення безробіття в регіоні
одночасно породжує і зростання кількості крадіжок з метою задоволення
необхідних потреб, і зниження купівельного попиту. Звісно, що таке
зниження купівельного попиту та зростання крадіжок пов’язані між собою
не настільки, що одне з цих явищ породжує інше. Зв’язок тут не
причиновий, а функціональний, тому що обидва ці явища походять від
безробіття49.

Статистичний зв’язок полягає в зміні характеру розподілу одного фактора
залежно від зміни іншого. Скажімо, збільшення кількості злочинів зі
збільшенням кількості населення.

Окремий випадок статистичного зв’язку – кореляційна залежність. При
цьому за основу береться середнє значення фактора, явища.

Якщо виявляється, що розподіл одного явища прямо пропорційний
розподілові іншого, кореляція має більш тісний характер, коли ж навпаки,
то говорять, що зв’язок між цими двома явищами малоймовірний. Коефіцієнт
кореляції має значення від 0 до 1, і чим він ближчий до 1, тим сильніший
зв’язок між явищами.

Зв’язок станів характеризується тим, що один стан якогось явища в певний
момент при конкретних умовах завжди ви-

49 Кореляційна залежність заслуговує на увагу. Вона визначає конкретну
сферу пошуку та може свідчити про причиновий зв’язок. Однак при цьому
треба брати до уваги, що такий зв’язок буває складним і опосередкованим
іншими обставинами. Високий коефіцієнт кореляції між загальною
злочинністю, злочинністю неповнолітніх і злочинністю осіб, які не
працюють і не навчаються, може вказувати на те, що в регіоні існує
проблема перебування частини неповнолітніх, зокрема й тих, що здійснюють
злочини, без визначених занять. Але чому це відбувається, чи залежить це
від позиції самих неповнолітніх або від безробіття в місті, як саме це
все пов’язано зі злочинністю, це ті питання, що підлягають більш
глибокому аналізові.

значає стан цього явища в інший момент. Зв’язок стану визначається як
відношення різних станів однієї і тієї ж речі, системи, цілого. У
кримінології такий зв’язок можна прослідкувати між станом, структурою та
динамікою злочинності. Зміна стану одного з них веде до зміни іншого.

Приміром, злочинність, у якій висока питома вага неповнолітніх, за умови
низької ефективності боротьби з нею здатна надалі визначати такий стан
злочинності, в якій через 5-10 років буде висока питома вага рецидивної,
а в останньої – значна питома вага неодноразово засуджених осіб молодого
віку50.

4.3. Значення вивчення причиновості

Значення вивчення причиновості полягає в тому, що:

причинне пояснення розкриває “механізм” явища, тобто вказує на те, які
процеси проходять у суспільстві та природі та як вони впливають на
злочинність, в яких конкретних умовах вона може виникнути, які існують
супутні та протидіючі їй сили;

передумовою правильного вирішення проблеми причиновості в кримінології є
розуміння причинового зв’язку як об’єктивної категорії, що відображає
реальні процеси взаємодії явищ дійсності;

причиновий зв’язок не просто характеризує послідовність і регулярність
подій, а відображає їхній закономірний характер.

Причиновий зв’язок має предметний зміст, який визначається системою
зв’язків і відносин, які й характеризують специфічну форму його прояву.
Кожній сфері відносин відповідають свої особливі закономірні зв’язки,
специфічні форми детермінації.

Існує три основні закони причинно-наслідкового зв’язку:

рівність причини та наслідку;

однозначність їхніх складових елементів;

однопорядковість зв’язку між ними.

Вимога рівності означає, що дія старого, негативного в матеріальних
відносинах завдає нашому суспільству соціальної шкоди.

50 Криминология: Учебник для юр. вузов / Под общей ред. проф. А. И.
Долговой – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА М, 1999.-С. 182-184.

Вимога однозначності (ізоморфізму) говорить про певну однозначність,
оскільки старе, негативне, відстале в царині соціальних відносин є
протилежністю соціальних суперечностей суспільства.

Вимога однопорядковості проявляється в тому, що наявність протидії
старого, негативного новому, передовому неминуче породжує
правопорушення.

Причиновий зв’язок характеризується кількома ознаками, в сукупності
притаманних тільки цьому виду взаємозв’язку явищ. Як різновид
закономірного зв’язку, причиновість має такі ознаки: загальність,
незворотність, просторова та часова неперервність.

Слід зазначити, що “подібні причини при подібних умовах завжди
породжують подібні наслідки, а також те, що причина й умова постійно
міняються місцями.

Складність, багатозначність процесів детермінації та непростий характер
виявлення причинових залежностей створює певні труднощі щодо виявлення
причинових зв’язків. Тож, дуже часто використовують термін “фактор
злочинності”, під яким слід розуміти причину, рушійну силу будь-якого
процесу, що визначає його характер або певні риси.

4.4. Класифікація причин та умов злочинності У кримінологічній
літературі класифікація причин й умов злочинності здійснюється за
декількома критеріями:

за природою;

за рівнем функціонування;

за змістом і способом дії;

за джерелами.

За природою причини й умови поділяються на: / – об’єктивні,

– суб’єктивні.

Об’єктивні фактори існують незалежно від волі людини. До них належать:
стан екології, економіки, соціальний лад, спадковість, клімат та ін. Що
стосується злочинності загалом, як об’єктивні її причини постають
конкретні суперечності суспільного буття, економічних і соціальних
відносин людей. ©б’єктивні умови – це недоліки організаційного й
технічного

порядку, що підтримують, пожвавлюють дію суб’єктивних і об’єктивних
причин злочинності.

Суб’єктивні фактори охоплюють все особистіше, що залежить від волі
людини: свідомість, звички, нахили, ціннісні орієнтири, мораль, право,
політичні погляди, традиції та ін. А. Зелінський вважає, що до
суб’єктивної детермінанти поведінки обов’язково належать також не
свідомі елементи психіки людини, її психічне здоров’я, а спадкові
особливості. До суб’єктивних причин відносяться елементи соціальної
психології, що суперечать моралі та проявляються у викривлених потребах,
інтересах, установках, меті, які призводять до скоєння злочинів.
Суб’єктивні умови -це демографічні та соціально-психологічні особливості
населення.

За рівнем функціонування виділяють причини й умови:

загальні для всієї злочинності;

особливі для різних видів злочинів (за їх кримінально-правовою
характеристикою, за колом осіб, що їх скоїли та ін.);

– поодинокі для певних злочинів.

За змістом і способом дії:

• загальні причини й умови ті, що впливають на всю зло

чинність, тобто стосуються всіх процедур у злочинності: зрос

тання, скорочення, структурних змін тощо. Вони можуть бути:

-економічними;

ідеологічними;

організаційними;

правовими тощо;

• особливі криміногенні обставини:

причини та умови конкретних видів злочинів за об’єктом зазіхання можуть
об’єднуватись у великі групи – причини й умови корисливих,
насильницьких, посадових злочинів тощо;

причини та умови умисних і необережних злочинів;

причини й умови первинної та рецидивної злочинності;

причини й умови злочинності неповнолітніх, що мають специфічний
характер, беручи до уваги психофізіологічні особливості цієї категорії
злочинців тощо;

• причини й умови конкретних поодиноких злочинних дій

різноманітні. Лише частина з них може розглядатись як типові

й такі, що підлягають певній систематизації. Незважаючи

на це, хоч і умовно, вони можуть бути розмежовані на декілька груп:

причини й умови, пов’язані з матеріальним станом і умовами життя осіб,
які скоїли злочин;

пов язані з моральним формуванням особи, з особливостями соматичного та
психічного стану;

– причини й умови, що випливають з певної життєвої

ситуації та поведінки потерпілого.

За джерелами причини й умови бувають:

внутрішні – суперечності, що притаманні певному суспільству,

зовнішні – негативний уплив з боку інших. Скажімо, порнографія,
наркотики, насильство, що заполонили екрани наших телевізорів і
кінотеатрів, які прийшли із Заходу.

У кримінологічній літературі застосовують також інші основи для
класифікації причин і умов злочинності. Так, деякі кримінологи виділяють
головні та другорядні причини (першого та другого порядку), ближні й
віддалені, обставини, фактори, детермінанти. На наш погляд, усі ці
класифікації мають право на існування, але в їх основі лежать поняття
причин і умов” злочинності, та тлумачать їх різні автори по-різному.

Завершуючи розгляд цього питання, необхідно зазначити, що теорія про
взаємозумовленість і взаємозв’язок явищ у природі та суспільстві дає нам
ключ до розуміння того, чому злочинність існує і чим зумовлюється.
Перераховані класифікації дають можливість цілеспрямовано вивчити
причини й умови злочинності. На їх основі формуються реальні прогнози та
ефективні заходи обмеження злочинності й запобігання конкретним
злочинам.

4.5. Різні підходи до розуміння причиновості в кримінології

Причинове пояснення соціально негативних явищ передбачає багаторівневий
підхід. Щодо злочинності такими рівнями є: суспільство, соціальна група,
індивід. Відповідно, й наукове обґрунтування поділяється на
філософський, соціологічний і психологічний рівні.

На філософському рівні формується загальна концепція причин і умов, які
породжують соціальні відхилення в суспільстві.

Соціологічний рівень досліджує причини злочинів, передбачає вивчення
більш конкретних зв’язків і відносин, які існують у сучасному
суспільстві. У них проявляються загальні закономірності історичного
розвитку та притаманні їм суперечності, на які впливають перешкоди та
недоліки.

На психологічному рівні створюється той морально-психологічний стрижень,
на якому ґрунтується чи правомірна, чи злочинна поведінка. Причина й
наслідок поєднані між собою об’єктивним і закономірним зв’язком. Однак
характер цього зв’язку може бути різним. Він визначається як природою
власне явищ, так і особливостями об’єктивних законів, які діють у цій
сфері життя.

З огляду на це, в кримінологічній літературі існує чотири підходи до
визначення причинно-наслідкового зв’язку:

“кондиціоналістський” (умовний);

традиційний;

традиційно-діалектичний;

інтеракціоналістський.

Усі вони внутрішньо логічно пов’язані, виконують специфічну роль у
пізнанні, а тому необхідні кожний для свого рівня дослідження.

ТЕМА5. Кримінологічне вчення про особу злочинця

5.1. Поняття особи злочинця

У вітчизняній кримінології поняття особи злочинця трактується
по-різному. В одному випадку під ним розуміють особу, що вчинила
суспільно небезпечне діяння, заборонене кримінальним законом, і
злочинців об’єднує тільки те, що вони скоїли злочин51. В іншому –
робиться наголос на якісні відмінності особи злочинця від особи
незлочинця. І лише тоді, коли кримінологічне дослідження мало на меті
вивчення особи злочинця, проводився більш детальний її аналіз.

Варто розрізняти суспільну небезпечність типів осіб злочинців і
конкретних злочинців. До того ж суспільна небезпечність особи
визначається не тільки характером вчиненого, але й місцем, що обіймає
злочинна поведінка та його мотивація в усій системі особливих рис і
поведінки суб’єкта загалом, співвідношенням між соціально значущими
негативними та позитивними характеристиками особистості.

Про особу злочинця можна говорити лише стосовно особи, винної в
злочинній діяльності, тобто особи, що вчинила систему навмисних
цілеспрямованих дій, передбачених кримінальним законом, спрямованих на
реалізацію загального для них мотиву. Інакше можна було б говорити лише
про осіб, які вчинили злочини. Варто визнати умовність пропонованого
розподілу на злочинців і осіб, які вчинили злочини. Він логічно
небездоганний, тому що злочинна діяльність нерідко кваліфікується як
один злочин і, отже, злочинці – це різновид людей, винних у злочинах.
Однак з такою неточністю доводиться все-таки змиритися, оскільки дотепер
не вироблено відповідної термінології, за допомогою якої можна було б
відрізнити випадкових злочинців від “закоренілих”, навіть якщо вони
відбувають покарання за один злочин. Поодиноке одноактне діяння, вчинене
з необережності чи навіть умисно (при збігові тяжких обставин у житті
особи), не формує особи злочинця. Деформація та десоціа-

лізація при цьому відбувається в результаті відбування покарання в
місцях позбавлення волі, тобто під упливом діяльності та спілкування в
екстремальних умовах52.

Отже, особа злочинця – це сукупність соціально значущих характеристик,
ознак, зв’язків і відносин, які характеризують людину, винну в порушенні
кримінального закону, в поєднанні з іншими (неособистими) умовами й
обставинами, що впливають на її злочинну поведінку.

Стосовно ж “особи, що вчинила злочин”, то вона не має системи негативних
ознак.

5.2. Межі визнання особи злочинця в кримінології

Закономірно постає запитання: з якого моменту можна говорити про особу
злочинця та коли така можливість відпадає, тобто в яких межах існує
особа злочинця? Відповідаючи на нього, потрібно брати до уваги
кримінально-правовий, соціологічний і кримінологічний аспекти поняття
особи злочинця.

У кримінально-правовому аспекті особа злочинця виникає після визнання її
судом винною та вступу вироку суду в законну силу і триває до моменту
відбуття покарання та погашення (зняття) судимості. Таке положення має
важливе значення, оскільки дає можливість правильно визначити напрями й
межі вивчення особи злочинця та саме ті її властивості, котрі відіграли
вирішальну роль у вчиненні злочину.

Кримінологічна характеристика такої особи теж нерозривно пов’язана зі
злочином, який вона скоїла. Та кримінологів більше цікавить генеза особи
злочинця, тобто процес її становлення та розвитку, що розкриває
детермінанти її формування. Такий інтерес зникає, коли ця особа перестає
бути антисоціально орієнтованою. Отож, антисуспільні властивості, що
характеризують особу злочинця, існують до злочину й зумовлюють його
скоєння, проте визнання конкретної особи злочинцем можливе лише після
тау зв’язку з вчиненням

51 Карпец И. И. Проблема преступности. – М., 1969. – С. 102-103.

52 Зелінський А. Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. – X.: Рубікон,
2000. – С. 56.

нею злочину53. Отже, початковий момент появи “особи злочинця” збігається
з фактом вчинення злочину.

Вона припиняє своє існування після відбуття засудженим покарання за
вчинений злочин, а саме після досягнення цілей покарання, після втрати
ним властивості суспільної небезпечності. Як свідчить практика,
трапляється, що виправлення засуджених може й не відбутися. Однак навіть
у такому разі слід говорити не про особу злочинця, а про особу, що
становить потенційну небезпеку для суспільства, у зв’язку з чим над нею
встановляється адміністративний нагляд і щодо неї застосовуються інші
превентивні заходи.

Суспільна небезпечність особи формується найчастіше до моменту вчинення
злочину. Це, звичайно, виявляється в антигромадській поведінці
конкретної особи. Антисуспільна спрямованість особи проявляється в її
аморальних вчинках, дисциплінарних, адміністративних та інших
правопорушеннях, які ще не мають злочинного характеру, але при
повторенні все більше набирають кримінальних рис і вказують на реальну
можливість скоєння певною особою злочину54.

5.3. Основні кримінологічні ознаки особи злочинця

Особі злочинця притаманна система ознак, властивостей, рис, які
визначають її як людину, що вчинила злочин. Будучи різновидом особи
взагалі, особа злочинця має загальні ознаки (стать, вік, фах, освіта,
соціальний стан, роль у суспільстві), а також властиві лише особі
злочинця специфічні ознаки, що визначають і відображають характер і
ступінь її суспільної небезпечності.

Вітчизняні кримінологи поділяють ці ознаки на такі основні групи:

соціально-демографічні;

кримінально-правові;

53 Сахаров А. Б. Актуальнме вопросм учення о личности пре-

стущшка // Теоретические проблеми учення о личности преступ-

ника. -М., 1979. – С. 13.

54 Миллер А. И. Противоправное поведение несовершеннолет-

них (генезис и ранняя профилактика). – К., 1985. – С. 112.

соціальні ролі й статуси;

риси правової та моральної свідомості;

соціально-психологічні характеристики.

Ознаки, що характеризують особу злочинця, перебувають у взаємозв’язку та
взаємозалежності. Так, соціально-демографічні ознаки особи значною мірою
визначають її соціальні ролі й поряд з останніми є вирішальним фактором
у формуванні моральних і психологічних характеристик особи. Низка ознак
може мати альтернативний характер, тобто одночасно їх можна віднести до
кількох груп (наприклад, освіта – соціально-демографічна ознака,
водночас може вказувати на соціальну роль особи в суспільстві).

Комплексне вивчення особи злочинців не повинне обмежуватися
встановленням окремих ознак, які часто поверхово характеризують особу, а
має проводитися з необхідною глибиною у їх взаємодії, що є гарантією
більш повного виявлення чинників генези особи злочинця з метою
застосування адекватних заходів для її корекції і недопущення вчинення
нею нових злочинів.

5.4. Соціально-демографічні ознаки особи злочинця

Соціально-демографічні ознаки особи злочинця

охоплюють стать, вік, освіту, місце народження та проживання,
громадянство, рід занять, стаж роботи, сімейний стан, належність до
певної соціальної групи й інші відомості демографічного характеру. Ці
ознаки властиві будь-якій особі й самі по собі не мають кримінологічного
значення. Проте у статистичній звітності стосовно осіб, які вчинили
злочини, соціально-демографічні ознаки дають важливу інформацію, без
якої неможлива повна кримінологічна характеристика особи злочинців.

Узяті у великій сукупності на рівні злочинності взагалі чи на рівні
окремого виду злочинів і піддані статистичній обробці в зіставленні з
даними офіційної демографічної статистики, соціально-демографічні ознаки
містять цінну кримінологічну інформацію про особу злочинців. При такому
зіставленні встановлюються зв’язки особи злочинця з типовими
характеристиками всього суспільства.

Зіставляючи, приміром, частку чоловічого та жіночого населення,
втягнутого в злочинну діяльність, дослідники доходять

висновку, що співвідношення між жіночою та чоловічою злочинністю
становить у середньому 1:8.

Співвідношення різних вікових груп у масі злочинності показує, що
найбільша кримінальна активність належить особам віком 25-29 років.
Поширеність злочинності серед осіб, які мають сім’ю, нижча, ніж серед
холостяків і розлучених. У більшості випадків, як показують
спостереження, сім’я стимулює позитивну поведінку. Аналіз злочинності за
останні роки свідчить про підвищення кількості злочинців за рахунок осіб
без певних занять, безробітних та мігрантів. Освітня характеристика
вказує па залежність злочинної поведінки від рівня освіти й
інтелектуального розвитку особи, що значно впливають на потреби й
інтереси людини. Скажімо, для тих, хто вчинив хуліганство, грабежі,
посягання на особу, характерний низький освітній та інтелектуальний
рівні. Місце проживання часто визначає географію злочинності (міська чи
сільська), а також характер злочинності в курортних зонах, “спальних”
районах міст, новобудовах тощо.

Із наведених прикладів видно, що соціально-демографічні ознаки дають
істотну інформацію про особу злочинця, котра може бути використана як у
наукових, так і в прикладних цілях, зокрема, при розробці та реалізації
заходів профілактики.

5.5. Кримінально-правова характеристика особи злочинця

Кримінально-правова характеристика особи зло-ч чинця – це дані не лише
про склад скоєного злочину, але й спрямованість і мотивацію злочинної
поведінки, одноосібний або груповий характер злочинної діяльності, форму
співучасті (виконавець, , організатор, підмовник, пособник),
інтенсивність кримінальної діяльності, наявність судимостей тощо. Така
характеристика дає уявлення про особу злочинця з кримінально-правових
позицій. Ця група ознак відображає риси, властиві саме особі злочинця, а
не якій-небудь іншій особі, наприклад, аморальній, порушникові трудової
дисципліни чи законослухняній людині.

Кримінально-правові ознаки особи злочинця набувають прояву в деяких
формах дозлочинної поведінки та найбільш повно виражені в учиненому ним
злочинові (зло-

чинах). Багатьом злочинцям, як уже зазначалося, задовго до вчинення
суспільно небезпечного діяння притаманні такі негативні ознаки, як
соціальна занедбаність, порушення норм людського співжиття, правовий
нігілізм, зловживання спиртними напоями, часте допущення неправомірних
учинків у побуті та за місцем роботи, встановлення контактів зі
злочинними й антигромадськими елементами тощо. Уже в цей
перед-кримінальний період особистість таких людей зазнає істотних
деформацій.

5.6. Соціально-рольові характеристики особи злочинця

Соціально-рольові характеристики розкривають функції індивіда, зумовлені
його становищем у системі наявних суспільних відносин, належність до
певної соціальної групи, взаємодію з іншими людьми й організаціями в
різних сферах громадського життя (робітник або службовець, рядовий
виконавець чи керівник, неодружений або глава сім’ї, працездатний чи
непрацездатний, безробітний тощо). Ці дані показують місце та значущість
особи в суспільстві, яким ролям вона віддає перевагу, а які ігнорує,
розкривають її соціальну чи антисоціальну орієнтацію.

Отже, поведінка людини залежить, по-перше, від соціальних позицій, яких
вона дотримується в суспільстві; по-друге, від розуміння та виконання
власних рольових обов’язків і функцій, що випливають з певних соціальних
позицій. Людина в суспільстві має низку позицій і виконує (принаймні
зобов’язана виконувати) різні “ролі”. Не всі соціальні позиції, не всі
види реальної рольової поведінки мають однакове значення при вивченні
особи злочинця, а тільки ті, насамперед, соціально-рольові ситуації, що
справляють криміногенний уплив на поведінку людей.

До соціально-рольових ситуацій кримінального характеру належать такі:

людина ухиляється від деяких соціальних позицій, що дали б змогу їй
глибоко ознайомитися із соціальними та правовими нормами;

вона не може чи не бажає сумлінно виконувати вимоги, що випливають з
ревної соціальної позиції, їй це не до снаги;

людина займає позиції, що прямо диктують злочинну поведінку (вона є
членом злочинної групи);

вона одночасно обіймає такі позиції, котрі пов’язані із суперечливими
вимогами;

особа прагне зайняти соціальну позицію, вимогам якої вона заздалегідь не
відповідає;

вона додержується одних соціальних позицій, а орієнтується на інші;

конфлікт ролей, що виконуються й очікуються в майбутньому55.

Для осіб, які вчиняють злочини, характерна відірваність від позитивно
зорієнтованих формальних соціальних груп, заміщення в них
соціально-позитивних ролей і функцій соціально-негативними, що тягне за
собою неповажне ставлення до закону, інших правових норм, трудових,
сімейних, громадських обов’язків і правопорядку загалом.

Отже, доволі поширеними ознаками осіб, які вчиняють злочини, є низька
престижність їхніх соціальних ролей; відчуженість від навчальних або
трудових колективів і водночас орієнтування на неформальні групи з анти
суспільними формами поведінки; завищені претензії, для задоволення яких
доводиться ігнорувати правові норми. Звісно, що соціально-демографічні
ознаки та соціальні ролі характеризують особу злочинця зовнішньо, не
розкриваючи її внутрішнього змісту. Вони найбільше проявляються в
морально-психологічних особливостях особи злочинця та допомагають
з’ясувати, чому певна особа скоїла злочин і яке її внутрішнє ставлення
до цього.

5.7. Риси правової та моральної свідомості особи злочинця

Риси правової та моральної свідомості особи охоплюють її світогляд,
духовність, погляди, переконання, установки та ціннісні орієнтації.

55 Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник для студентів
юрид. спец. вищ. навч. закладів /І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г.
Кальман, О. В. Лисодєд; За ред. проф. І. М. Дань-шина. – X.: Право,
2003. – С. 67.

Правова свідомість є однією з форм суспільної, а звідси й індивідуальної
свідомості, відображає ставлення людей до чинного права, показує знання
міри їхньої поведінки з погляду прав і обов’язків, законності та
правопорядку. В основі правосвідомості лежать порядність, обов’язок і
внутрішня дисципліна, взаємна повага та довіра громадян одне до одного,
до влади, а влади – до громадян. Правосвідомість – це вміння поважати
право та закон, добровільно виконувати державні обов’язки та особисті
зобов’язання, не вчиняючи правопорушень і злочинів.

Злочинці, вступаючи в конфлікт із законом, допускають правове свавілля,
ставлять себе вище за вимоги норм права, не до кінця усвідомлюють, що їх
виконання є необхідним обов’язком. Кримінологічні дослідження щоразу
підтверджують істотну специфіку правової свідомості злочинців. Особи,
котрі вчиняють злочини, виявляють (приховану чи явну) неповагу до
закону, впевнені, що закон можна обійти, порушити в конкретній ситуації
на користь особистим або кланово-груповим інтересам. Вони сподіваються
(іноді небезпідставно) на власну кримінально-правову безкарність.

Жихтя людей у суспільстві регламентується не тільки правовими, а й
моральними нормами. Здорові, міцні моральні переконання людей утримують
їх від негідних вчинків, слугують стримувальним фактором на шляху
можливого вчинення злочинів. Проте це не стосується злочинців, їхня
моральна свідомість значно спотворена, її дефекти мають глибокий
характер, переростають у негативні звички та переконання. Аморальні
вчинки серед них більше поширені, ніж серед законослухняних громадян. У
них немає почуття відповідальності за свої неправомірні дії, вони не
цінують власну честь і гідність, зате нехтують гідністю інших, ігнорують
громадську думку про свою негідну поведінку, їм не властиві почуття
справедливості, твердість волі в дотриманні морального обов’язку. Для
багатьох зі злочинців характерним є роздвоєння особистості: вони
говорять одне, а насправді ведуть аморальний спосіб життя. У системі
їхніх ціннісних орієнтацій на першому місці стоять егоїстичні й
корисливі спрямування, вигода, кар’єризм, власний добробут, самолюбство
та свавілля.

Отже, злочинці відрізняються негативним або байдужим ставленням до
виконання своїх громадських обов’язків і дотримання правових норм,
вибором незаконних засобів задоволення особистих потреб, егоїзмом,
ігноруванням суспільних інтересів тощо.

5.8. Соціально-психологічна характеристика особи злочинця

Будь-яка соціальна реакція людини, весь лад її життя залежать від тих
особливостей особи, що сформувалися на базі її психічних станів і
процесів під час набуття власного соціального досвіду: від спрямованості
її особистості, мотиваційної сфери, від потреб і прагнень, установок та
інтересів, тобто від системи її ставлень до дійсності. Усі перелічені
соціально-психологічні компоненти людини щодо осіб, які вчинили
суспільно небезпечні діяння, мають свої особливості. Спрямованість
їхньої особистості – антисоціальна; мотивація поведінки – анархічна,
егоїстична, цинічна, корислива; їхні потреби соціально невиправдані й
особистісно необгрунтовані, відзначаються “бідністю”, мають перекручений
характер; способи їх задоволення такі, що суспільно засуджуються.
Взагалі їхні особистіші установки й інтереси не збігаються з інтересами
та цілями суспільства й переважної більшості його членів. Деяким із них
притаманне психологічне відчуження, що проявляється у відсутності
емоційних контактів з людьми та специфічному сприйнятті навколишнього
світу як чужого й ворожого їм.

Соціально-психологічна характеристика особи злочинця охоплює особливості
її:

інтелектуальних,

емоційних;

вольових характеристик.

Інтелектуальні риси передбачають: рівень розумового розвитку, обсяг
знань, життєвий досвід, широту чи вузькість поглядів, характер і
різноманітність інтересів тощо. Кримінологічні дослідження показують, що
більшість осіб, які скоїли злочини, особливо насильницькі,
характеризуються зниженим рівнем загальноосвітніх знань, вузьким
світоглядом, а то й розумовою відсталістю, обмеженими здібностями до
якоїсь суспільно корисної діяльності.

До емоційних характеристик особи належать рівновага та рухливість
нервових процесів (тип темпераменту); ступінь емоційного збудження; сила
й темп реагування на різні зовнішні подразники, ситуації тощо. Особам,
які скоїли насильницькі злочини, притаманні нестриманість, необдуманість
вчинків, агресивність, конфліктність, мінливість у стосунках з іншими
людьми. Психічні відхилення найчастіше спостерігаються в неповнолітніх,
рецидивістів, людей, які вчиняють тяжкі злочини проти особи (вбивства,
тяжкі тілесні ушкодження, зґвалтування), хуліганство, дезадаптивні та
ситуаційні злочини. До психічних відхилень і аномалій (граничних станів)
судово-психіатрична експертиза відносить: психопатію, психопатичні
стани, шизофренію в стійких формах, ушкодження центральної нервової
системи, хронічний алкоголізм, наркоманію та інші форми психічної
патології, що не виключають осудності. Такі відхилення в багатьох
випадках поєднуються із соціально-психологічною деформацією особистості.
Вони, зазвичай, мають набутий характер або одержані під час пологів,
внаслідок перенесених травм, різноманітних захворювань.

Вольові властивості особи полягають у вмінні свідомо регулювати свою
поведінку, здатності приймати та виконувати правильні рішення, досягати
поставленої мети. Варто зазначити, що певна частина злочинців має сильні
вольові риси, але вони спрямовані на задоволення антисуспільних потреб
та інтересів. Інші злочинці характеризуються слабкою волею,
піддатливістю, неспроможністю протистояти впливові осіб, які втягують їх
у злочинну діяльність.

Визначаючи взагалі вплив психічних аномалій на поведінку людини,
необхідно зазначити, що вони автоматично не призводять до вчинення
злочину. На індивідуальному рівні можна говорити тільки про ймовірності
вчинення злочину особою з такими аномаліями. До того ж кримінально
караній поведінці сприяють не власне психічні аномалії, а ті
психологічні особливості індивіда, що формуються під їхнім упливом. Тож
кримі-ногенність властива не психічній аномалії, а психологічній
особливості. При цьому психічні аномалії є не причинами, а умовами
злочинної поведінки, впливаючи, переважно, не стільки на факт вчинення
злочину, як на вид діянь, орієнтуючи останні в бік насильницьких або
дезадаптивних злочинів.

5.9. Класифікація злочинців

Вивчаючи особу злочинців, необхідно систематизувати отримані про них
дані за певними критеріями. Боротьба зі злочинністю не може
орієнтуватися лише на індивідуальну неповторність кожної особи, водночас
вона повинна брати до уваги неоднорідність контингенту злочинців. Ця
проблема розв’язується розподілом злочинців на групи й типи, що
досягається за допомогою класифікації та типізації.

Класифікація – це розподіл статистичної сукупності на групи за певними
чітко визначеними ознаками. У межах класифікації фактично вивчається не
особа в комплексі її характеристик, а сукупності злочинців. При цьому
виявляється поширеність серед них тих чи тих ознак.

У кримінології найчастіше використовують класифікаційні групування за
такими критеріями:

за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, освіта): чоловіки,
жінки, неповнолітні; різноманітні вікові категорії, зокрема 18-24,
25-29, 30-49 і понад 50 років; з початковою, середньою та вищою освітою;

за ознаками соціального становища й роду занять: робітники, службовці,
працівники сільського господарства, військовослужбовці, приватні
підприємці, студенти, безробітні, пенсіонери;

за ознаками місця проживання та тривалості проживання: мешканець міста,
селища міського типу, села; місцевий житель, мігрант, переселенець;

за інтенсивністю й характером злочинної діяльності: повторність, рецидив
(спеціальний або загальний), у складі групи, організованого злочинного
угруповання;

за даними про стан особи в момент вчинення злочину: у стані
алкогольного, наркотичного сп’яніння, під час відбування покарання у
виправно-трудовій установі;

за видами вчиненого злочину: грабіжники, вбивці, ґвалтівники, хулігани,
хабарники тощо.

Зазвичай, проста класифікація не відображає всієї сутності явищ, які
досліджуються. Тож, окрім таких, які беруть до уваги лише одну ознаку,
використовують і складніші групування, що охоплюють одночасно дві-три
ознаки. Так, у регіонах з’ясовується, якого саме віку та роду занять
злочинці вчинили певні

злочини. При багатомірній класифікації можуть застосовуватися
математичні методи, що дають можливість певним чином систематизувати
контингент злочинців для їх ретельнішого вивчення, зокрема, виявлення
напрямів змін у цьому контингенті, груп, які потребують першочергової
профілактичної уваги, тощо. Та з’ясування тільки статистичних показників
ще не відповідає на запитання про характер зв’язків між різними ознаками
цієї сукупності. Типологія є глибшим розподілом злочинців на категорії
за ознаками, що причиново пов’язані зі злочинною поведінкою.

5.10. Типологія злочинців

Типологія — це прийом наукового мислення й емпіричного пізнання, що
полягає в розчленуванні явищ і об’єктів на окремі елементи (типи) за
найбільш істотними ознаками, у виявленні відмінності між ними56.

Кримінологічна типологія злочинців, зазвичай, базується на двох
підставах:

характері вчинених злочинів;

глибині та стійкості антисоціальності особи.

За характером вчинених злочинів виокремлюють такі типи злочинців:

насильницькі (агресивні), що посягали на життя, здоров’я, честь і
гідність людини (з агресивно-зневажливим ставленням до людини та її
найважливіших благ) – це вбивці, ґвалтівники, хулігани, засуджені за
вандалізм;

корисливі, котрі вчинили крадіжки та розкрадання майна ненасильницькими
способами – хабарники, контрабандисти, фальшивомонетники та ін.;

корисливо-насильницькі (з корисливо-егоїстичною мотивацією, пов’язаною з
ігноруванням принципу соціальної справедливості та чесної праці) –
бандити, грабіжники, рекетири, злочинці й наймані вбивці;

56 Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник для студентів
юрид. спец. вищ. навч. закладів /І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г.
Кальман, О. В. Лисодєд; За ред. проф. І. М. Дань-шина. – X.: Право,
2003. – С. 74.

злісні соціально дезорганізовані типи (з індивідуалістично-анархічним
ставленням до різних соціальних інститутів, своїх громадських,
службових, сімейних та інших обов’язків) -порушники правил
адміністративного нагляду, порушники правил безпеки під час виконання
робіт з підвищеною небезпекою та ін.;

необережні (з легковажно-безвідповідальним ставленням до виконання
різних правил техніки безпеки) – особи, що вчинили злочини з
необережності.

За глибиною та стійкістю антисоціальності особи виокремлюють таких
злочинців:

випадкових злочинців – осіб, які вперше вчинили злочин унаслідок
випадкового збігу обставин усупереч загальній позитивній характеристиці
всієї їхньої попередньої поведінки (для них злочин не домінантна лінія
поведінки, не закономірний результат криміногенної взаємодії особистості
та середовища, а радше, прикрий (хоча й винний) епізод їхнього життя);

ситуаційних злочинців – осіб, що вперше вчинили злочин, не встоявши
перед упливом несприятливих зовнішніх факторів формування та
життєдіяльності особистості, однак взагалі характеризуються більше
позитивно, ніж негативно (однак припускаються аморальних вчинків);

злісних злочинців – осіб, які вчинили декілька злочинів і перебувають у
стійкій опозиції до суспільства (для деяких з них злочин став
професією);

особливо злісних злочинців – осіб, котрі вчиняють тяжкі й особливо тяжкі
злочини (до них належать й усі ті, хто вчиняє злочини у складі
організованих груп і злочинних організацій).

Отже, типологія фіксує не просто те, що трактується найчастіше, а
закономірне, що є логічним результатом соціального розвитку особи. Вона
поглиблює наші знання про злочинців, що сприяє розв’язанню загальних
завдань боротьби зі злочинністю, й зокрема, підвищенню ефективності
індивідуальної профілактики злочинів і ресоціалізації засуджених. Слід
зазначити, що будь-яка типологія має умовний і суб’єктивний характер,
перелічені типи не завжди наявні в “чистій” формі. Можливі й мішані
типи, додаткові варіації розчленування злочинців.

5.11. Практичне значення кримінологічного аналізу особи злочинця

Кримінологічне дослідження особи злочинця має важливе значення не тільки
для розвитку кримінологічної науки, а й для практичної діяльності
правоохоронних органів. У практичній діяльності з профілактики
злочинності, розкриття та розслідування злочинів, призначення й
виконання покарання, взяття до уваги особистісного фактора відіграє
майже вирішальну роль, що проявляється в таких основних напрямках:

у статистичному аналізі злочинності за особою злочинця;

при проведенні профілактичних заходів;

при встановленні причин й умов, які сприяли вчиненню злочину та вивченню
особи підозрюваного й обвинуваченого під час досудового слідства
кримінальної справи;

у діяльності судів при призначенні покарання;

у діяльності працівників кримінально-виконавчої системи під час
відбування засудженими покарання;

в оперативно-розшуковій діяльності57.

За допомогою статистичного аналізу злочинності можна створити
узагальнений кримінологічний портрет сучасних злочинців. Сучасний
злочинець – це молода людина з низьким рівнем освіти та соціального
статусу, зазвичай, неодружена або розлучена, що не займається суспільно
корисною діяльністю, переважно, вчиняє злочин у складі групи.

При вирішенні завдань профілактики доцільно застосовувати типологічний
метод вивчення особи. На основі визначення типу особи та її основних
характеристик добирають відповідні профілактичні заходи, що застосовують
до конкретної особи.

Відомості про особу злочинця відіграють важливу роль в ході досудового
слідства, виявленні причин й умов вчинення злочину (ст. 23 КПК України)
та застосуванні заходів щодо їх усунення. Встановлення відомостей про
факти, що характеризують особу обвинуваченого (підозрюваного), належить
до обставин, які стосуються предмета доказування в будь-якій
кримінальній справі.

57 Криминология. Учебник для юридических вузов /Под ред. проф. В. Н.
Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. – СПб.:
Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. – С. 138.

Ґрунтовне вивчення та взяття до уваги психологічних особливостей особи
обвинуваченого в процесі досудового слідства надає слідчому можливість
передбачити позицію обвинуваченого в процесі розслідування справи,
спрогнозувати поведінку обвинуваченого під час проведення якоїсь із
слідчих дій і, згідно з цим, обрати правильну тактику як розслідування
загалом, так і тактику здійснення певних слідчих дій, що, своєю чергою,
сприяє швидкому й повному розкриттю злочинів, забезпеченню принципу
всебічного, повного й об’єктивного встановлення істини у справі.

Важливу роль особа винного відіграє також при призначенні судами
законного й обґрунтованого покарання. Багато обставин, які
характеризують особу злочинця (вік, осудність, попередня судимість,
службове становище тощо), законодавець відносить до ознак складу
злочину. Необхідність взяття до уваги особи винного при призначенні
покарання законодавець відносить до загальних основ призначення
покарання (ст. 65 КК України). Ступінь вини й індивідуалізація покарання
залежать від пом’якшувальних (ст. 66 КК України) чи обтяжу-вальних (ст.
67 КК України) відповідальність обставин. Можливість застосування до
винного більш м’якого покарання, ніж передбачене законом, законодавець
також пов’язує з особою винного (ст. 69 КК України). Кримінологічні дані
про особу злочинця допомагають правильно вирішити питання про її
звільнення від покарання та його відбування (статті 74-87 КК України),
про заміну кримінального покарання примусовими заходами виховного
характеру (ст. 97 КК України) тощо.

Однією з цілей покарання є перевиховання та ресоціаліза-ція засуджених,
що передбачає копіткий і тривалий процес здійснення впливу на особу
засудженого. Досягти дієвих успіхів у цій сфері можливо лише тоді, коли
перевиховання та ре-соціалізація засуджених ґрунтуватимуться на
індивідуалізації застосовуваних до них заходів виправно-трудового впливу
з обов’язковим зважанням на особливості та риси особи засудженого. Без
взяття до уваги цього фактора не слід також сподіватися на позитивні
результати профілактичної діяльності з особами, що мають антисоціальну
налаштованість, а також з особами, звільненими з місць позбавлення волі,
з метою запобігання

ич иненню нових злочинів і забезпечення їх швидкої та повної адаптації в
суспільстві після звільнення.

Останнім часом у діяльності правоохоронних органів дедалі ширше
застосовується метод формування психологічного портрета розшукуваного
злочинця, котрий ґрунтується на тому, що при вчиненні злочинів,
насамперед, сексуального характеру, проявляється психологія та
психопатологія злочинця.

5.12. Співвідношення соціального та біологічного в особі злочинця

У вченні про особу злочинця принциповим є питання про роль біологічних
факторів у злочинній поведінці. Ця проблема до кінця не вирішена й
різними кримінологами трактується по-різному.

Розглядаючи злочин як акт вибіркової людської поведінки, що регулюється
соціальними законами, необхідно визнати соціальну зумовленість не тільки
його змісту, але і його походження. Визнання соціальної природи
злочинності та її причин не означає, що відкидається бодай якийсь уплив
біологічних властивостей людини на її поведінку й, зокрема, на вчинення
різних злочинів. У структурі будь-якої особистості біологічні
властивості є необхідним компонентом.

Біологія людини – це і будова її тіла, і функції внутрішніх органів, і
деякі психічні процеси; здоров’я та хвороби; потреби й можливості в
певній сфері, нарешті, безліч зв’язків з навколишнім середовищем (їжа,
одяг), без яких людина існувати не може.

Із погляду представників соціологічного напряму, відмінність злочинної
поведінки від правомірної полягає в її спрямованості, цілях і системі
мотивів. Злочинцям притаманні потреби, інтереси, ціннісні орієнтації,
погляди зовсім іншого характеру, ніж законослухняним громадянам. Вольові
фізичні характеристики можуть сприяти чи перешкоджати вчиненню злочинів,
проте за їх допомогою неможливо визначити, чому саме вчинено злочин.

Отже, предметом кримінологічного вивчення, що допоможе відповісти на
питання про причини злочинної поведінки, повинна бути така система
особистісних характеристик, які закономірно виявляються в ній:

• сфера потреб і мотивації (потреби, інтереси, мотивація);

ціннісно-нормативна сфера свідомості особи (погляди, установки,
переконання, ціннісні орієнтації, спрямованість особи);

соціальні позиції особи з відповідними соціальними нормами;

діяльність особи, що має значення в соціальному, моральному та правовому
аспектах, її місце та роль у цій діяльності.

Представники цього напряму не заперечують можливостей упливу на злочинну
поведінку психічних аномалій особи. Проте, на їхню думку, власне
психічні аномалії, здебільшого, не успадковуються, а набуваються, тобто
мають соціально зумовлене походження внаслідок упливу сім’ї, форм
виховання, ситуації в колективі тощо. Вони вважають, що в боротьбі зі
злочинністю осіб, які мають психічні аномалії, необхідно вживати заходів
як правового, так і медичного характеру5*.

Біологічна природа людини не може орієнтуватися на норми права, оскільки
вони мають не біологічний, а соціальний характер.

Від біологічних особливостей, насамперед, залежить те, що візьме особа
від навколишнього середовища, які громадські відносини ввійдуть до її
структури. Інакше кажучи, природа наділяє людей ніби своєрідним
фільтром, через який не кожний соціальний фактор може пройти. Біологічне
постає як обставина, під упливом якої формується система суспільних
відносин, які складають сутність особистості.

Генетичні й інші біологічні, фізіологічні відхилення, звичайно, певною
мірою впливають на поведінку людини. Це безперечний факт, який, однак,
вимагає правильного тлумачення. Отож вказані негативні особливості, що
не виключають осудності особи, є соціально зумовленими, їхній характер
залежить від соціальних факторів, адже особистість формується під
провідним упливом соціального середовища.

Соціально-біологічні ознаки в криміногенній детермінації є не причинами
й умовами злочинності взагалі, а також окремих її видав, а умовами (не
причинами) деяких насильницьких злочинів, злочинів неповнолітніх,
дезадаптивних злочинш і низки необережних злочинів, пов’язаних з
використанням техніїш. Якщо ці ознаки стали безпосередньою причиною
суспільно небезпечної

58 Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс
лекцій. – К.: МАУП, 2002. – С. 80.

поведінки, то йдеться про неосудну поведшку, що виключає злочинність і
кримінальну караність59.

Соціальне – це не що інше, як особливо організоване біологічне, а особа
людини формується під упливом двох потоків інформації – соціальної та
генетичної, – що діють одночасно. Генетично успадковується темперамент,
від якого значно залежить характер людини, зокрема, така його
особливість, як залежність поведінки від зовнішнього впливу. Успадковує
людина й інтелектуальні та інші здібності, талант, обдарованість.
Підструктура біологічно зумовлених рис особи – темпераменту, здібностей,
типу нервової системи, а також патології психіки – бере дійову участь у
процесі саморегуляції, а іноді навіть є визначальною. Деякі види
психопатії за певних умов визначають протиправну поведінку особи, а
патологічні відхилення психіки зумовлюють підвищений ризик насильницьких
посягань на життя, здоров’я, честь і гідність інших.

Успадковується також фізична організація індивіда, що має важливе, а
іноді вирішальне значення для формування особи злочинця. Крім того,
життя наводить приклади природженої схильності до вчинення злочинів – це
випадки вчинення злочинів неповнолітніми в ранньому віці, коли
стверджувати про вплив соціального середовища недоцільно.
Спостерігається підвищена кримінальна активність серед певних
національних груп (мігрантів з Кавказу, Середньої Азії, циган) на
теренах колишнього СРСР, негрів та іммігрантів з країн Латинської
Америки у США, що неможливо пояснити виключно соціальними факторами.
Проте ця тема залишається практично недослідженою через побоювання
звинувачень у расизмі60.

Отже, соціальне та біологічне в людині не суперечать одне одному, тим
паче не є взаємно виключеними, а перебувають у взаємодії та
взаємозв’язку.

59 Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник

для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів / І. М. Даньшин,

В. В. Голіна, О. Г. Кальман, О. В. Лисодєд; За ред. проф. І. М. Дань-

шина. – X.: Право, 2003. – С. 73.

60 Зелінський А. Ф. Кримінологія. Навчальний посібник. – X.:

Рубікон, 2000. – С. 58-56.

100

101

ТЕМА 6. Проблеми віктимології

та суїцидальної поведінки

6.1. Поняття віктимології

Віктимологія (від лат. “уісііта” – жертва та грецьк. “ІоFоз” -учення, що
разом означає “вчення про жертву”) – напрямок кримінології, що вивчає
кількісну та якісну характеристики жертв злочинів, закономірності їхніх
взаємовідносин зі злочинцями, з метою вдосконалення форм і методів
запобігання злочинності.

Предметом віктимології, а точніше кримінальної віктимології, є:

жертви злочинів;

відносини, що пов’язують злочинця та жертву;

ситуації, які передують злочину. Функції віктимології:

пізнавальна -полягає у вивченні особи потерпілого, станів віктимпості та
віктимізації з метою розробки відповідних заходів запобігання їм;

інформаційна – передбачає надання рекомендацій щодо розкриття та
розслідування діянь, скоєних за наявності взаємозв’язку між злочинцем і
жертвою;

прикладна – визначається тим, що її знання використовуються у
правотворчій і правозастосовній діяльності, зокрема, при
індивідуалізації відповідальності підсудних, зважаючи на поведінку
потерпілих, а також для розробки науково обґрунтованих заходів
віктимологічної профілактики злочинів.

Завданням віктимології є встановлення більш повної картини латентної
злочинності через виявлення потерпілих від невідомих або прихов аних
злочинів, а також удосконалення механізмів компенсації шкоди потерпілому
на справедливій основі.

Віктимологія вивчає жертву щодо її морально-психологічних і соціальних
характеристик, які впливають на її вразливість, та ситуації, що
передують злочинові, а також ситуації безпосереднього вчинення злочину.
Це дає змогу отримати

відповіді на запитання: як у таких ситуаціях у взаємодії з поведінкою
злочинця криміногенно-провокаційно виявляється поведінка жертви.

У кримінологічних дослідженнях минулого головна увага приділялася
поведінці злочинця, а потерпілий від злочину, переважно, фігурував як
учасник кримінального процесу. Водночас, взаємозв’язок злочинця та
потерпілого має важливе кримінологічне значення. Із метою об’єктивного
дослідження механізму конкретного злочину необхідно вивчати не тільки
злочинця, а й жертву злочину. Це зумовлюється тим, що приводом до
злочинного посягання й умовою, що полегшує його вчинення, іноді може
бути й поведінка потерпілого. Таку поведінку у кримінології називають
віктимною, а розділ кримінології, що вивчає пов’язані з цим проблеми,
-віктимологією.

Зарубіжні вчені розрізняють віктимологію в широкому та вузькому її
значеннях. У широкому значенні віктимологія -це окрема наука, що вивчає
як жертв злочинів, так і жертв певних соціальних і природних явищ (війн,
стихійних лих тощо). Віктимологія ж у вузькому значенні (кримінальна
віктимологія) – частина кримінології, тобто галузь знань про жертву
злочину та її роль у генезі злочинної поведінки.

6.2. Становлення віктимології як самостійного напрямку кримінологічних
досліджень

Першу спробу системних досліджень проблеми потерпілого від злочину
здійснив у 1948 р. німецький учений Г. Гетіг. Він написав книгу
“Злочинець і його жертва”, в якій розробив вчення про жертву злочину та
довів, що відношення жертва-злочинець тісно пов’язане зі злочином.

У колишньому СРСР поглиблена розробка питань віктимології почалася із
середини 60-х рр. XX ст. завдяки працям відомого кримінолога Л. Франка,
який доводив, що віктимологія здатна відкрити нову сторінку в
кримінально-правовій політиці держави та практиці боротьби зі
злочинністю. Проблемам особи й поведінки потерпілого були присвячені
також

102

103

роботи В. Мінської, Д. Ривмана, В. Рибальської, В. Романова, В.
Полубинського та інших вчених61.

У 1973 р. відбувся 1-й міжнародний симпозіум з віктимології в Єрусалимі,
де дискусія проходила навколо понять “віктимологія”, “жертва злочину”,
“відносини між злочинцем та потерпілим”

У 1975 р. відбувся 2-й міжнародний симпозіум з віктимології в Белладжо
(Італія), де розглядалися питання щодо статусу потерпілого в системі
кримінального правосуддя та поводження з ним.

У 1979 р. відбувся 3-й міжнародний симпозіум з віктимології в м. Мюнстер
(Німеччина), де піднімалися питання стосовно опитування жертв злочину, а
також процесу віктимі-зації в державах, які розвиваються. Тут же було
створено Міжнародне віктимологічне товариство.

У 1980р. у Вашингтоні відбувся Всесвітній конгрес віктимологіє, де були
розглянуті питання насилля в сім’ї та питання поводження з жертвами
злочину.

У 1982 р. відбувся 4-й міжнародний симпозіум з віктимології в Токіо
(Японія), на якому були висунуті питання стосовно надмірної уваги до
прав потерпілого, що заважають кримінально-процесуальним правам
обвинувачених осіб.

У 1983 р. Рада міністрів Європейського союзу прийняла Європейську
конвенцію про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів.

У 1985 р. у Загребі на 5-му міжнародному симпозіумі обговорювались
питання щодо віктимізації всіх людей, а також правового статусу
потерпілих в кримінальному правосудді62.

61 Див., наприклад: Франк Л. В. Некоторие теоретические во-

просьі становлення советской виктимологии // Потерпевший

от преступления. – Владивосток, 1974; Ривман Д. В. Виктимологиче-

ские факторьі и профилактика преступлений. – Л., 1975; Полубин-

ский В. И. Виктимологические аспекти профилактики преступ

лений. – М., 1980; Романов В. В. Основи криминальной виктимо

логии. – Минск, 1980.

62 Шнайдер Г. Й. Криминология / Под общ. ред. и с предисл.

Л. О. Ивапова. – М.: Прогресс-Универс, 1994. – С. 348-349.

Розвиток віктимології на сучасному етапі здійснюється за такими
напрямками:

підготовка особи до можливого “стику” зі злочином за допомогою розробки
алгоритму оптимальної поведінки в криміногенних ситуаціях і спеціальних
тренінгів;

підвищення рівня захищеності посадовців, чиї функціональні обов’язки
пов’язані з підвищеним ризиком стати об’єктом злочинного посягання;

• інформування громадян про віктимологічні “ситуації-

пастки”, щоб, по можливості,уникнути їх або звести до мінімуму;

• захист і реабілітація потерпілих від злочинів.

Основною метою віктимологічного вивчення є підвищення

ефективності запобігання конкретним злочинам і профілактика злочинності
загалом через уплив безпосередньо на потерпілих, а також через
організацію правового виховання, зорієнтованого як на потенційних
потерпілих, так і на можливих злочинців63.

6.3. Поняття жертви злочину

Потерпілий від злочину (ст. 49 КПК України) – особа, котрій злочином
безпосередньо заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду. Про визнання
громадянина потерпілим, особа, що проводить дізнання, слідчий і суддя
виносять постанову, а суд – ухвалу.

Беручи до уваги наведене визначення, віктимологічна характеристика
потерпілого охоплює більш широке коло ознак.

Жертва у віктимології – це особа або певна спільнота людей, котрій прямо
чи опосередковано завдано будь-якої шкоди від злочинного посягання. Таке
широке трактування особи потерпілого дає можливість комплексно дослідити
всі її ознаки.

Латентна жертва – це особа, що реально постраждала від злочину, але з
якихось причин цей факт залишився невідомим для офіційного обліку. Тож
латентними жертвами є і ті потерпілі,

63 Моісеєв Є. М., Джужа О. М. Проблеми кримінальної віктимології
(кримінологічний, психологічний та пенітенціарний аспекти): Монографія.
– К., НВТ “Правник”- НАВСУ, 1998. – С. 36.

104

105

котрим закон надав право вибору- повідомляти чи не повідомляти про
злочин, який стався (справи приватного обвинувачення).

Важливо також розрізняти випадки, коли статус потерпілого особа приписує
собі без достатніх на те підстав і, навпаки, коли він їй нав’язується.
Роль жертви може бути реальною та уявною (мається на увазі її
самооцінка). Принципове значення має і виділення персоніфікованих та
колективних ролей. Хоча віктимо -логія, переважно, вивчає конкретні
жертви, але не варто забувати, що нерідко саме від групової поведінки
залежить процес перетворення на жертву як групи осіб, так і окремих її
членів.

6.4. Зв’язок “злочинець-потерпілий”

Виходячи з положень філософії, вітчизняні кримінологи, насамперед,
вказують на об’єктивні та суб’єктивні зв’язки між злочинцем і
потерпілим.

Об’єктивний зв’язок існує між потерпілими та злочинцями незалежно від
того, знають вони одне одного чи ні. їх об’єднує час і місце вчинення
злочину. У деяких випадках злочинних посягань об’єктивний зв’язок між
різними незнайомими людьми перетворює їх на співпотерпілих (потенційних
або реальних) і часто зумовлює їхню поведінку та спільні дії.

Суб’єктивний зв’язок “злочинець-жертва” наявний за умови, що вони знають
одне одного. Зв’язок “злочинець-жертва” у віктимології розглядається не
тільки як відношення, але й як тривала подія, що існує в певному
просторі та часі, зміст якої визначає поведінку потерпілих, їхню
взаємодію зі злочинцями до, під час, а інколи й після скоєння злочину.

Зв’язок “злочинець-жертва” може розглядатись і як певний стан, коли в
одній особі “уживаються” злочинець і жертва одночасно чи почергово64.

Важливе значення має також ситуація вчинення злочину. Злочинець, як і
потерпілий, діє не тільки відповідно до реальної ситуації, але й так, як
вона сприймається й інтерпретується ним. У процесі взаємодії злочинця та
потерпілого виникає віктимо-криміногенна ситуація, в якій і скоюється
злочин.

6.5. Віктимність та віктимізація

Віктимність – це така соціально-психологічна сукупність рис особи, що
зумовлює високу ймовірність стати об’єктом злочинного посягання. Треба
зауважити, що віктимність – це якісний показник: чим вища віктимність
особи, тим більша ймовірність того, що вона стане жертвою злочину.

Віктимність конкретної особи (індивідуальна віктимність) – це об’єктивно
притаманна людині (реалізована злочинним актом або залишена як
потенційна) здатність, схильність стати за певних обставин жертвою
злочину. Залежно від особистісних рис і поведінки конкретного індивіда
ступінь його вразливості може перевищувати середній (підвищена
віктимність) або бути нижчим від середнього (мінімізована віктимність).
Індивід не придбав віктимність у процесі життєдіяльності, а є віктимним
з моменту народження та до смерті; він не може не бути віктимним,
оскільки живе в суспільстві, де не ліквідована злочинність, отже, існує
об’єктивна можливість стати жертвою злочину65.

Віктимізація – це процес перетворення особи чи групи осіб на реальну
жертву, а також результат такого процесу; віктимізувати означає:
перетворити когось на жертву злочину. Девіктимізація – зворотний процес
явища.

Віктимна ситуація – життєва ситуація, що складається у зв’язку з
характеристиками особи чи поведінкою потенційної жертви, коли виникає
реальна можливість заподіяння їй шкоди.

6.6. Класифікація жертв злочинів

Особа потерпілого вивчається віктимологією на двох основних рівнях:

на першому, індивідуальному рівні, вивчають фактори, що можуть упливати
на виникнення та розвиток наміру в майбутнього злочинця вчинити злочин,
а також на механізм вчинення злочину;

на другому рівні вивчається сукупність жертв, яким злочином завдано
шкоди, з метою визначення реальних наслідків злочинності.

64 Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. / За заг.
ред. О. М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – Кн. 1. – С. 123.

65 Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс
лекцій. – К.: МАУП, 2002. -СІП.

106

107

У загальних рисах кінцевою метою вивчення жертв злочинів є підвищення
ефективності запобігання конкретним злочинам і злочинності загалом через
здійснення цілеспрямованого впливу як на злочинців, так і на потенційних
жертв злочинів.

Важливе значення в розкритті змісту поняття “жертва” належить вивченню
ЇЇ на соціально-психологічному рівні, що охоплює її соціальний статус,
позиції, ролі.

Статус потерпілого визначається сукупністю його прав і обов’язків у
межах кримінального процесу та, що важливо для віктимології, його с і
осунками з іншими особами, які пов’язані зі злочинною поведінкою.

Позиція жертви – це особливості стосунків між жертвою та злочинцем, між
свідками злочину, між “співпотерпілими” й між третіми особами тощо.

Роль жертви – це поведінка потенційної жертви перед вчиненням злочину та
в момент вчинення злочину. Адже її поведінка може так уплинути на
розвиток конфлікту, що перетворить її з об’єкта злочину на його суб’єкт
(наприклад, при сімейно-побутових конфліктах)66.

Роль жертви в кримінологічному механізмі злочину може бути
найрізноманітнішою – від нейтральної до максимально провокаційної.
Особливе віктимологічне значення має провокуюча поведінка жертви
внаслідок її високого віктимного потенціалу. Дуже часто така поведінка є
приводом і джерелом конфлікту.

Жертві може бути завдано шкоди й у результаті її необачливих дій,
неправильної оцінки ситуації, а через це й неправильної поведінки. До
ситуацій, коли в результаті поведінки жертви створюється об’єктивна
можливість вчинення злочину, належать також відсутність необхідної
реакції на злочинні чи інші негативні дії, невчинення опору діям
злочинця.

Віктимологічно значущою може бути також позитивна поведінка жертви, якщо
вона полягатиме в здійсненні захисту будь-якої особи від злочинних
посягань, при виконанні службо-

вих або громадських обов’язків. У таких випадках, якби жертва не діяла
певним способом, вона б не викликала відповідної насильницької реакції з
боку злочинця.

Проблема класифікації жертв злочинів і, ще більшою мірою, їх типології –
надто складна. Жертвою злочину може бути будь-яка людина з моменту її
народження та до смерті. Надзвичайна неоднорідність об’єкта створює
серйозні труднощі для віктимо-логічної класифікації, оскільки існує
велика кількість кваліфікаційних ознак, які можуть бути покладені в її
основу. Та при цьому необхідно дотриматись однієї основної вимоги
-віктимологічна класифікація має відображати генетичний зв’язок між
поведінкою жертви, з одного боку, та діями злочинця до й під час скоєння
злочину – з другого. Цей звязок може простежуватись у різних аспектах:
соціальному, біологічному, соціально-психологічному, моральному тощо.

Одна з традиційних віктимологічних класифікацій базується на критеріях,
дуже близьких до щоденної практики (жертва умисних або необережних
злочинів, винна чи невинна, заздалегідь намічена або ні, випадкова чи
жертва-співучасник). Однак ці критерії не задовольняють потреб науки та
практики, бо не розкривають справжнього розмаїття взаємодії потенційної
жертви та злочинця.

6.7. Віктимна поведінка жертви злочину

Віктимна поведінка може бути необережною, ризикованою, провокаційною,
об’єктивно небезпечною для самого потерпілого й у результаті чого може
сприяти створенню криміногенної ситуації, а в деяких випадках і вчиненню
злочину67. Водночас, це не фатальна риса особи. У принципі, ступінь
віктимності будь-якої людини може бути зведений до нуля. Усе залежить
від того, чи людина обирає найбільш оптимальний варіант поведінки, аби
не створювати віктимо-генну ситуацію.

** Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. /За заг. ред. О. М. Джужи. -К.:
Юрінком Інтер, 2001. – Кн. 1. Загальна частина. – С. 127.

108

67 Джужа О. М., Моісеєв Є. М. Проблеми потерпілого від злочину
(кримінологічний та психологічний аспекти): Навчальний посібник. – К.:
УАВС, 1994. – С. 12.

\ 109

Матеріали досліджень і дані кримінально-правової статистики свідчать, що
значна кількість протиправних діянь зумовлені поведінкою самої жертви
злочину, а саме:

особливостями ситуаційного стану (сп’яніння), станом здоров’я (дефекти
органів сприйняття), особливим психічним настроєм, пов’язаним з
неадекватними діями у звичайній ситуації;

недбалим ставленням до безпеки своєї особистості, честі, гідності та
збереження майна;

небажанням повідомити правоохоронним органам про злочинні дії, що вже
мали місце стосовно неї;

легковажним ставленням до правил, які покликані охороняти суспільний
порядок і безпеку;

участю в незаконній угоді;

провокаційною поведінкою.

За своїм характером віктимна поведінка може бути:

конфліктною, коли потерпілий створює конфліктну ситуацію чи бере активну
участь у конфлікті, що виник (єініціа-тором бійки або вступає в бійку на
боці однієї зі сторін). Особливими різновидами такої поведінки є
необхідна оборона, затримання злочинця та правозахисна активність;

провокаційною (демонстрування багатства, екстравагантна зовнішність,
неправильна поведінка жінки, що створює враження про її доступність,
тощо);

легковажною (довірливість і наївність неповнолітніх та інших осіб, які
неспроможні протистояти нападникові, створення аварійних ситуацій на
шляхах пішоходами й водіями тощо)68.

У межах криміногенної ситуації поведінка жертви може бути оцінена як:

• негативна, тобто така, що провокує злочин або створює

для нього об’єктивно сприятливу ситуацію (форми провокації

різні: від фізичного чи психічного насилля стосовно злочинця

чи його близьких до їх образи, проявів неповаги до громад

ського порядку та загальновизнаних норм моралі);

68 Зелінський А. Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. – X.: Рубікон,
2000. – С. 82-83.

ПО /

позитивна, що проявляється у протидії злочинцеві, у виконанні
громадського обов’язку тощо;

нейтральна, що не сприяла вчиненню злочину69.

6.8. Кримінально-правовий підхід до класи

фікації жертв злочину

Важливою віктимологічною категорією є вина потерпілого. Вина – це не
тільки юридичне поняття, але й соціально-психологічна категорія, що має
моральне значення. Адже завдання віктимології – розробити критерії вини
потерпілого у співвідношенні з провиною особи, що скоїла злочин, у межах
їхньої спільної відповідальності перед суспільством, іншими громадянами
та самим собою. Віктимологію цікавить також проблема правомірності опору
злочинним посяганням, включаючи самозахист, самодопомогу й самоконтроль.
Характер протидії злочинцеві показує, якою мірою та в який спосіб
потерпілий чинив йому опір.

Залежно від вини жертви (кримінально-правовий підхід) віктимологічну
класифікацію розробив відомий румунський кримінолог Б. Мендельсон.

Він розрізняє:

жертву повністю не винну (“ідеальна” жертва);

жертву з незначною провиною;

жертву винну однаково зі злочинцем;

жертву з провиною більшою, ніж у злочинця;

жертву особисто винну в скоєнні злочину;

стимулювальну жертву (психічно хворі, малолітні, особи похилого віку).

6.9. Комплексний підхід до класифікації

жертв злочину

Комплексним підходом в основу класифікації покладено ступінь
віктимності, що найбільш узагальнено відображає:

– віктимну деформацію особи;

69 Криминология: Учебник для юридических вузов / Под ред. проф. В. Н.
Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. – СПб.:
Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. – С. 157.

111

професійну віктимність;

вікову віктимність;

віктимну патологію.

Це дає можливість виокремити декілька типів жертв злочинів.

Випадкова жертва – особа стає такою внаслідок збігу обставин.
Взаємовідносини, що виникли між жертвою та злочинцем, не залежать від
їхніх волі та бажання.

Жертва з незначним ступенем ризику – особа, що живе при нормальних для
всіх людей факторах ризику, але віктимність якої зросла непередбачено
під упливом конкретної несприятливої ситуації.

Жертва з підвищеним ступенем ризику – особа, котра має низку віктимних
ознак. До цієї категорії належать два основних види жертв:

жертви необережних злочинів, коли характер роботи, яку вони виконують,
або їхня поведінка в громадських місцях мають більш високу, ніж
звичайно, віктимність;

жертви умисних злочинів, соціальний статус яких або роль, яку вони
виконують, пов’язані з підвищеним ризиком (працівники правоохоронних
органів і воєнізованої охорони тощо). Жертвами цього типу можуть бути й
особи, віктимність яких зросла внаслідок конкретних взаємин між жертвою
та злочинцем, а також діями третіх осіб, котрі породили конфліктну
ситуацію. Віктимність може проявитися також у манерах поведінки
майбутньої жертви, в її зовнішності.

4. Жертва з дуже високим ступенем ризику-особа, морально-

соціальна деформація якої не відрізняється від правопоруш

ників. Вона характеризується стійкою анти суспільною спрямо

ваністю, схильністю до алкоголю, наркотиків, статевою роз

бещеністю тощо. Висока віктимність – це стан, який тривалий

час не зникає і після того, як особа змінила свою поведінку70.

6.10. Значення класифікації та типології жертв

Значення класифікації та типології жертв злочинів полягає в тому, що
розподіл жертв за певними ознаками тісно

70 Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. /За заг. ред. О. М. Джужи. -К.:
Юрінком Інтер, 2001. – Кн. 1. Загальна частина: – С. 129-130.

пов’язаний з вирішенням практичних завдань боротьби зі злочинністю,
оскільки полегшує діяльність правоохоронних органів щодо виявлення
потенційних жертв і проведення з ними індивідуальної профілактичної
роботи.

До основних підстав для класифікації жертв злочинів також належать:
стать, вік, професійна належність, морально-психологічні особливості
особи (що сприяють швидкому складанню особистісно-віктимологічної
типології) та ін.

Класифікація жертв за статтю важлива не лише тому, що жертвами деяких
злочинів можуть бути тільки жінки, а й з огляду на певні елементи,
характер поведінки, що типова для ситуації, в якій завдається шкода.

Класифікація жертв за віком необхідна вже тому, що підвищена
віктимність, наприклад, неповнолітніх і осіб похилого віку, зумовлює
необхідність розробки спеціальних заходів віктимологічної профілактики.

Посадове становище та професійна діяльність також можуть зумовлювати
підвищену віктимність, і останнім часом ця підстава стає дедалі
актуальнішою. Як зазначалося, до такої категорії осіб належать
працівники правоохоронних органів, інкасатори, охоронці, касири, водії
таксі, що працюють уночі.

Важливе значення має також класифікація жертв за ознаками їхнього
ставлення до особи, котра завдає шкоди і, насамперед, за
морально-психологічними особливостями. У механізмі злочину “працюють”
статева розбещеність і схильність до вживання алкоголю та наркотиків;
жадібність і деспотизм; агресивність та жорстокість; брутальність і
боягузтво; сміливість та доброта; фізична сила й слабкість тощо. Усі
перелічені риси виявляються в поведінці та за певних обставин можуть
сприяти чи перешкоджати вчиненню злочинів. Класифікація жертв за
морально-психологічними ознаками необхідна, передусім, для
характеристики категорій злочинів, у яких вказані риси особи жертви є
основою способу та форми вчинення злочину або приводом до його вчинення.

Отже, класифікація жертв необхідна не тільки для їх вивчення, а й,
більшою мірою, для організації спеціального напрямку запобіжної роботи –
віктимологічної профілактики.

112

113

6.11. Поняття віктимологічної профілактики

Віктимологічна профілактика – це сукупність державних і громадських
заходів, спрямованих на запобігання злочинності через зниження в
населення загалом або в конкретних громадян ризику стати жертвою
злочинних посягань.

У віктимологічній профілактиці вирізняються два основні напрями
запобіжних заходів, об’єктами яких є віктимологічні ситуації:

індивідуальна – віктимологічна профілактика, спрямована безпосередньо на
потенційних і реальних жертв;

загальна, чи індивідуально-групова – віктимологічна профілактика,
зорієнтована на груповий рівень.

При реалізації першого напряму увагу приділяють заходам, спрямованим на
усунення віктимно небезпечних ситуацій (патрулювання, обладнання
технічними засобами охорони й безпеки, поліпшення організації дорожнього
руху, залучення громадськості до вирішення завдань колективної та
особистої безпеки тощо).

При реалізації другого напряму необхідно здійснювати заходи виховного
впливу, професійного навчання, правової пропаганди, медичного характеру,
забезпечення населення спеціальними засобами захисту тощо71.

Слід зазначити, що основні завдання віктимології полягають у тому, щоб:

виявити коло осіб, які можуть стати жертвами злочинів;

встановити взаємозв’язки між поведінкою потерпілих і злочинців;

вивчати віктимні риси особи як визначальний фактор злочинних посягань;

розробити запобіжні заходи, спрямовані на недопущення можливого
перетворення осіб у жертв злочинів;

взяти до уваги поведінку потерпілого при індивідуалізації покарання
винного у вчиненні злочину;

визначити обсяги шкоди (матеріальної, фізичної, моральної), що
заподіюється певним злочином або злочинністю загалом.

71 Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс
лекцій. – К.: МАУП, 2002. – С. 116.

114

6.12. Поняття суїцидальної поведінки

Суїцид (від лат. зиісШіит – самогубство) — навмисне, заздалегідь
обдумане позбавлення себе життя; один з видів насильницької смерті.

Термін “суїцидологія” виник у 70-ті роки XX ст. Ним позначають галузь
теоретичних і прикладних досліджень феномена самогубства.

Винятково людська здатність до самозагибелі існує як “зворотний бік” її
саморегуляційної поведінки. В її основі лежить саморуйнування людини
через прийняття свідомого рішення про це.

У різні історичні епохи, в різних соціальних прошарках самогубство мало
діаметрально протилежні моральні оцінки. У деяких народів воно
розглядалось як спосіб гідно піти з життя (наприклад, масове самогубство
переможених у релігійних війнах, ритуальне самогубство вдів і слуг
правителів в Індії та Китаї, харакірі в Японії, буддистські
самоспалення). Водночас історія з давніх часів фіксує “персональні”
самогубства, мотиви яких мало чим відрізняються від сучасних.

За останні десятиріччя, у зв’язку з перетворенням самогубства на
руйнівну хворобу, що все більше насувається на суспільство, суїцидологія
утвердилась як самостійна галузь науки. Створено Міжнародну асоціацію із
запобігання самогубствам, збільшується кількість різних наукових центрів
профілактики цього явища. В Україні у великих містах, зокрема й у Києві,
працюють кабінети соціально-психологічної допомоги.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), у другій
половині XX ст. самогубства вийшли на четверте місце серед причин
смертності з тенденцією до постійного зростання: 400-600 тис. осіб за
рік на планеті закінчують життя самогубством. Кількість же тих, хто
вчинив замах на самогубство у 8-10 разів більша. Відповідно до критеріїв
ВООЗ, психічне здоров’я нації перебуває під загрозою, якщо кількість
суїцидів перевищує 20 випадків на 100 тис. населення (рівень
суїцидальної активності). Серед країн з високим її рівнем: Латвія (42,5
суїциди), Литва (42,1), Естонія (38,2), Росія (37,8), Угорщина (35,9).

115

За даними Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової
психіатрії, Україна теж увійшла до країн з високим рівнем суїцидальної
активності. Смертність серед чоловіків від самогубств у три рази вища,
ніж серед жінок. Найбільший відсоток самогубств припадає на людей
похилого віку. Серед чоловіків, яким виповнилося 70 років, добровільно
розлучаються з життям 72,3 зі 100 тис. населення.

Де ж ті чинники, які ведуть людину до добровільної смерті? Відповідь
може бути такою: самогубство в усіх випадках є проявом складної
взаємодії суїцидальних рис особи та соціального середовища. Ця теза
стала переважною в сучасній суї-цидології. З-поміж її концепцій
найбільшого поширення набула теорія соціально-психологічної
дезадаптації.

6.13. Механізм суїцидальної поведінки

У суїцидології створено спрощену схему суїцидальної поведінки, але вона
дає змогу продемонструвати процес, що веде людину до самогубства.

В основі механізму суїцидальної поведінки лежать два складники:
негативні соціальні фактори й особистісні фактори людини.

До соціально-негативних факторів слід віднести: розлучення, смерть
рідних, нерозділене кохання, втрату роботи, неможливість отримати освіту
тощо.

До особистісних факторів належать: морально-психологічні ознаки особи
(її характер, темперамент, вольові якості, психічні розлади тощо).

Взаємодія зовнішніх і внутрішніх факторів призводить до внутрішнього
конфлікту людини. Вирішення конфлікту спрямовує подальшу поведінку в той
або інший бік. Якщо особа не може впоратися зі своїм внутрішнім
конфліктом, то це призводить до соціально-психологічної дезадаптації.

Соціально-психологічна дезадаптація – це непристосованість, конфлікт
особи із соціальним середовищем. Він може бути зовнішнім або внутрішнім.

Об’єктивно дезадаптація проявляється в невідповідності поведінки особи
її соціальній ролі та ситуації, що реалізується в компенсаторній формі
поведінки.

Суб’єктивно – це широка гама психоемоційних переживань. При перевищенні
порогу дезадаптації відбувається неадекватна реакція особи. Несподіваний
суїцид на тлі, здавалося б, зовнішнього добробуту може стати одним з її
проявів.

Такий підхід дає можливість охарактеризувати суїцид і споріднені з ним
форми автоагресивної поведінки як крайній вияв соціально-психологічної
дезадаптації індивіда. Отже, суїцид можна трактувати як неадекватну
форму реагування на зовнішні обставини, спосіб “виходу з гри” при
неможливості переходу на новий рівень адаптації. Поняття дезадаптації
логічно об’єднує багато різних мотивів суї’цидальиої поведінки та надає
можливість уникнути недоліків якогось однолінійного підходу.

Конфлікт, який перейшов поріг дезадаптації, називається кризою чи
кризовою ситуацією.

Стержнем дезадаптації є крах базових ціннісних орієнтацій особи, що у
повсякденності називається втраченим сенсом життя. Цей момент
простежується як у випадках, віднесених до норми, так і за явних
психічних аномаліях. Крах ціннісних орієнтацій – це і професійне фіаско,
і втрата близької людини, і загроза здоров’ю чи сексуальнш потенції –
явища завжди індивідуальні, але врешті-решт соціально значущі для особи.
Цей стан призводить до втрати “точки опори” в житті особи.

Після втрати такої опори, в людини проявляється мотиваційна готовність
до самогубства. У стані мотиваційної готовності, особа не бачить жодної
позитивної ситуації, котра б давали змогу розв’язати конфлікт позитивно.
У такому стані особа може перебувати досить тривалий час, який не
обов’язково закінчується суїцидом. У цій ситуації проблема може
вирішитись сама-собою, чи особа може набути тривалого психічного розладу
тощо.

Вирішальну роль відіграють провокаційні фактори, до яких належать:
погіршення соціально-економічної ситуації (затримку у виплаті заробітної
плати, зростання цін на всі товари та послуги, безробіття, соціальну
незахищеність тощо). Так, значна кількість самогубств в Україні
відбувається на фоні кризових явищ у всіх сферах життя, що призвело до
різкого зубожіння широких верств населення та дестабілізації
морально-психологічного клімату в суспільстві.

116

117

Уплив зовнішніх провокаційних факторів веде особу до передсуїцидної
поведінки, що полягає у виборі конкретного способу для самогубства.
Способи позбавити себе життя в різних країнах мають свої варіації, однак
підмічено й загальні тенденції. Повішання – основний спосіб суїциду в
усьому світі. Наступний за поширеністю спосіб самогубства – це
застосування вогнепальної зброї. Наприклад, у США, де ця зброя найбільш
доступна, вона використовується в 60 % суїцидів. У Канаді, де
вогнепальна зброя менш доступна, з її допомогою вчиняється ЗО %
самогубств. Часто спостерігаються отруєння (наприклад, у США свідоме
передозування лікарських препаратів використовується у 18 % самогубств).
Дослідники також вважають, що певний відсоток дорожньо-траиспортних
пригод з єдиною жертвою – це фактично приховані суїциди. Зауважимо, що,
зазвичай, особи, що бажають позбавити себе життя, не заявляють про це
навколишнім. Тільки 15-25 % людей, що вчиняють самогубства, залишають
прощальні записки72.

Якщо особі, для якої характерна передсуїцидна поведінка, не надати
професійної психологічної допомоги, настає останній етап — суїцид.

Досвід роботи служб соціально-психологічної допомоги як у нашій державі,
так і за кордоном, показує, що самогубствам у багатьох випадках можна
запобігти. Успіх цієї справи залежить від своєчасного виявлення осіб,
схильних до суїциду, проведення з ними індивідуальної роботи, усунення
факторів, які зумовлюють такі дії, надання таким особам відповідної
соціальної та психологічної допомоги.

72 Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. /За заг. ред. О. М. Джужи. -К.:
Юрінком Інтер, 2001. – Кн. 1. Загальна частина: – С. 132.

ТЕМА 7. Організація та методика кримінологічних досліджень

7.1. Поняття кримінологічного дослідження

Кримінологічний аналіз злочинності дає можливість розробляти конкретні
заходи, спрямовані па боротьбу з нею, будувати цю роботу цілеспрямовано
та планомірно, правильно координувати діяльність правоохоронних органів
і громадських організацій. Тож вивчення злочинності, виявлення її
детермінант дає змогу згодом проводити ефективний комплекс економічних,
соціальних, ідейно-виховних, організаційно-управлінських, правових
заходів запобігання злочинності.

Отже, кримінологічні дослідження дають змогу на основі комплексного
вивчення стану злочинності розробити та втілити в правоохоронну практику
ефективні заходи запобіжної діяльності.

Наукове дослідження в кримінології – це процес отримання нових знань про
злочинність, причини й умови, що її зумовлюють, особу злочинця для
розробки та реалізації заходів, спрямованих на підвищення ефективності
роботи з метою запобігання злочинним проявам.

У проведенні соціологічних досліджень виділяють чотири послідовних,
логічно і змістовно взаємопов’язаних етапи:

підготовчий;

збір первинної кримінологічної інформації;

упорядкування й обробка зібраної інформації;

аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулювання висновків,
розробка рекомендацій.

Отож підготовка кримінологічного дослідження охоплює:

добір методології дослідження;

обґрунтування теоретичних засад і логічної послідовності дослідження;

вироблення інструментарію (анкети, бланки інтерв’ю тощо);

розробка методичних документів для збирання первинної інформації (поради
інтерв’юерові, спостерігачеві тощо);

формування дослідницької групи відповідно до мети та завдань дослідження
(розробників програми й інструментарію,

118

119

виконавців досліджень, аналітиків для підготовки підсумкового звіту);

навчання спеціалістів досліджень (інтерв’юерів, спостерігачів та ін.);

розробка програми обробки даних.

7.2. Мета й завдання кримінологічного дослідження

Як і при будь-якому дослідженні, при вивченні злочинності важлива роль
відводиться визначенню мети та завдань дослідження.

Мета визначає загальну орієнтацію дослідження. Кримінологічне
дослідження проводиться, щоб отримати нові знання: про рівень,
структуру, динаміку, характер злочинності в регіоні за визначений
відрізок часу, про осіб, винних у вчиненні злочинів, розробити наукові
рекомендації щодо усунення чи нейтралізації криміногенних факторів,
підвищення ефективності запобігання їй.

Завдання дослідження злочинності витікають з поставленої мети. До них
належать:

вивчення кількісних і якісних показників злочинності (рівень, структура,
динаміка, характер, географія);

вивчення причин й умов злочинності;

дослідження тих обставин, які формують особу злочинця;

дослідження системи заходів, що здійснюються правоохоронними органами з
метою встановлення ефективності їхньої діяльності.

Наукове дослідження в кримінології виконує чотири основних функції:
описову, пояснювальну, прогностичну й регулятивну.

Описова функція — це повна й об’єктивна фіксація характеристик об’єктів
дослідження та наявних між ними зв’язків і відносин.

Пояснювальна функція — це теоретичний аналіз причиново-наслідкових
зв’язків, виявлення закономірностей виникнення, розвитку й
функціонування злочинності.

Прогностична функція – це наукове передбачення розвитку явищ
злочинності, визначення тенденцій і закономірностей її розвитку в
перспективі.

4. Регулятивна функція – полягає в розробці та реалізації рекомендацій і
пропозицій щодо вдосконалення практики боротьби зі злочинністю на основі
конкретного емпіричного матеріалу, отриманого в процесі кримінологічного
дослідження.

7.3. Об’єкти та суб’єкти кримінологічного

дослідження

Складовими елементами кримінологічного дослідження є об’єкти та суб’єкти
дослідження.

Об’єкти – це суспільні відносини об’єктивного характеру, що існують поза
та незалежно від людської свідомості. Найбільш загальними об’єктами
кримінологічних досліджень є такі:

злочинність;

причини й умови здійснення злочинів;

особа злочинця;

заходи, яких вживають державні органи та громадські організації для
запобігання злочинам.

Суб’єктами кримінологічного дослідження є конкретні організації,
установи чи конкретні особи, що вивчають злочинність. До них належать:

правоохоронні органи, суди, науково-дослідні інститути;

творчі колективи та конкретні наукові працівники, а також працівники
навчальних закладів.

До вивчення злочинності можуть залучатися й інші відомства та установи
(приміром, представники контрольно-ревізійних органів, державного
технічного нагляду, фахівці інших галузей знань).

7.4. Види кримінологічних досліджень

Кримінологічні дослідження заведено класифікувати зй кількома
підставами:

метою;

системою вибору одиниць сукупності;

методами;

принципом охоплення об’єктів вивчення;

масштабом;

видами злочинів, які вивчаються.

120

121

1. За метою (за цільовою спрямованістю) кримінологічні

дослідження поділяються на:

теоретичні – спрямовані на розвиток кримінологічної теорії;

прикладні – спрямовані на вдосконалення практики боротьби зі
злочинністю.

2. За системою вибору одиниць сукупності розрізняють

дослідження:

суцільні – охоплюють вивчення всіх одиниць генеральної сукупності
(наприклад, всі злочини, здійснені на території обслуговування);

монографічні – спрямовані на поглиблене вивчення одного виду злочинності
чи явища, що пов’язане зі злочинністю;

вибіркові — вивчають певну частину генеральної сукупності
(використовуються для економії сил і засобів, вибірка робиться за
допомогою спеціальних методів).

3. За методами (пізнавальним інструментарієм) ви

діляють дослідження:

монодисциплінарні – проблема, що досліджується, належить до предмета
кримінології та вивчається за допомогою суто кримінологічних засобів і
методів;

комплексні – використовують засоби й методи інших наук (скажімо,
психології, педагогіки тощо).

4. За принципом охоплення об’єктів вивчення криміно

логічні дослідження поділяють на:

територіальні – злочинність вивчається на визначеній території (район,
місто, область, держава загалом);

галузеві – злочинність вивчається у визначених галузях народного
господарства чи визначеного міністерства, відомства (торгівля, побутове
обслуговування, будівництво тощо).

5. За масштабами кримінологічні дослідження поділя

ються на:

республіканські;

регіональні (економічні райони);

місцеві (місто, мікрорайон, сільська рада, адміністративна ділянка);

об’єктові (підприємство, установа тощо).

6. За видами злочинності кримінологічні дослідження ви

вчають: первинну, рецидивну, міську, сільську, вуличну, побутову

злочинність, злочинність неповнолітніх, молоді, чоловічу, жіночу,
групову, організовану та професійну злочинність тощо.

7.5. Поняття кримінологічної інформації

Достовірність наукового дослідження в кримінології може проявити себе
тільки на основі збору, опрацювання, аналізу й інтерпретації
різноманітної інформації про рівень, структуру, динаміку, характер і
географію злочинності, криміногенний контингент, криміногенні та
аптикриміногенні фактори, результати роботи державних органів і
громадських організацій щодо запобігання цим протиправним явищам у
нашому суспільстві.

Під кримінологічною інформацією розуміють сукупність відомостей про
злочинність, її причини й умови, про особу злочинця, шляхи та заходи
запобігання правопорушенням, про діяльність правоохоронних органів та
інших суб’єктів профілактичної діяльності.

До кримінологічної інформації висувається низка вимог: повнота,
точність, достовірність, корисність, оптималь-ність, своєчасність73.

Повнота інформації означає, що явище, яке вивчається, повинно бути
охарактеризоване з усіх боків у визначених просторово-часових межах.

Точність характеризує ступінь деталізації інформації, адекватне
відображення її оригіналу.

Достовірність (репрезентативність) інформації -це об’єктивно правильне
відображення якогось явища, котре свідчить, що злочинність виникає
внаслідок дії як суб’єктивних, так і об’єктивних причин.

Оптимальність інформації означає, що в ній міститься така кількість
відомостей, які дають можливість отримати правильне уявлення про стан
злочинності й пов’язані з нею явища, розібратися в суті проблеми й
прийняти раціональне рішення.

Зіставність (стабільність) інформації полягає в зборі однотипних
відомостей за єдиною програмою, що протягом

73 Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн. /
Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г. та ін. – Кн. 1.:
Загальна частина. – К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. – С.
35.

122

123

однакових періодів часу дає можливість їх класифікувати, порівнювати,
робити обґрунтовані висновки.

Своєчасність (оперативність) полягає у швидкому отриманні, обробці та
використанні відомостей для практичних рекомендацій.

Доступність кримінологічної інформації означає відкритість її для
суспільства, можливості публікації в засобах масової інформації способів
і видів вчинення злочинів з метою запобігання таким ситуаціям у
майбутньому.

7.6. Види кримінологічної інформації

У науковій юридичній літературі кримінологічну інформацію, зазвичай,
класифікують за правовим значенням і характером змісту.

За правовим значенням інформація поділяється на офіційну та неофіційну.

• Офіційною є інформація, що надається державними

ор ганами, громадськими організаціями й оформлена за встанов

леними правилами. Вона, у свою чергу, поділяється на:

нормативно-правову (закони, кодекси, постанови, накази, розпорядження);

звітну (офіційна державна та відомча звітність);

процесуальну (кримінальні справи, матеріали про відмову в порушенні
кримінальних справ);

оперативно-службову (справи оперативних перевірок, документація з
оперативно-розшукової роботи органів внутрішніх справ);

довідкову (картотеки, книги обліку подій, аналітичні довідки);

методичну (огляди, методичні пропозиції);

організаційно-службову (перспективні та поточні плани, типові плани
проведення операцій, схеми розстановки сил і засобів тощо).

• Неофіційна інформація – це свідчення, що надходять

від певних осіб і містять особисті погляди на кримінологічно

значущі питання.

Необхідно зазначити, що всі названі види інформації перебувають у
тісному зв’язку та доповнюють один одного, це необхідно брати до уваги
при дослідженнях.

За змістом розрізняють кримінологічну інформацію статистичну, оперативну
та допоміжну.

Статистична інформація – це матеріали офіційної державної статистики про
стан злочинності, охорону громадського порядку та результати роботи
правоохоронних органів. У встановлені терміни й за єдиною програмою вона
направляється до вищих органів і Державного комітету статистики України.

До оперативної інформації належать відомості про поточний стан
оперативної ситуації та вживані заходи для її оздоровлення (щодобові
оперативні зведення про скоєні злочини й інші правопорушення, які в
органах внутрішніх справ готують чергові частини; цільові повідомлення
до вищестоящих органів внутрішніх справ про скоєння найбільш тяжких
кримінальних злочинів; відомості про стан правопорядку, що надходять до
державних установ).

• Під допоміжною кримінологічною інформацією

розуміємо відомості про соціально-економічну характеристику

об’єкта кримінологічного вивчення (регіон, галузь народного

господарства), які впливають на злочинність.

Згідно із запропонованою класифікацією, джерелами кримінологічної
інформації можуть бути:

офіційна статистична звітність органів внутрішніх справ, інших
правоохоронних органів про стан боротьби зі злочинністю;

кримінальні справи, матеріали про відмову в порушенні кримінальної
справи, адміністративне провадження;

-криміналістичні й інші обліки органів внутрішніх справ;

різні службові документи, наявні в правоохоронних органах з питань
боротьби зі злочинністю та забезпечення громадського порядку (аналітичні
довідки, акти інспекторських перевірок);

матеріали спеціально проведених кримінологічних і соціологічних
досліджень з проблем боротьби з правопорушеннями;

плани соціально-економічного розвитку різних регіонів і галузей
народного господарства, комплексні плани профілактики правопорушень у
містах, районах, областях, інші організаційно-правові документи;

-матеріали, що містять відомості про сили та засоби органів внутрішніх
справ, інших правоохоронних органів і громадських організацій, котрі
ведуть боротьбу зі злочинністю (ДНД, загони допомоги міліції, товариські
суди тощо);

-інформація з питань охорони правопорядку, що опублікована в пресі,
передана по радіо чи телебаченню;

124

125

-законодавчі й інші нормативно-правові акти;

-наукова література з правових, соціологічних, психологічних і
педагогічних проблем.

Наведений перелік інформації, безумовно, не є вичерпним. Залежно від
мети, характеру та обсягу дослідження необхідні відомості можуть бути
отримані й з інших джерел.

7.8. Програма кримінологічного дослідження

Програма кримінологічного дослідження – це науковий документ, який
містить схему логічно обгрунтованого переходу від загальних теоретичних
уявлень про досліджуване явище до використання інструментарію та
виконання дослідницьких процедур (збирання, обробки й аналізу
інформації).

Вона є стратегічним документом, який дає змогу дійти висновків щодо
концептуальних засад, методики проведення, спрогнозувати
результативність дослідження.

У програмі визначається тема, мета та завдання дослідження; дається його
обґрунтування; формулюється гіпотеза, котру необхідно перевірити;
вказується характер і обсяг необхідної інформації до теми дослідження;
описуються методи та наукові знаряддя дослідження; визначаються форми
подання висновків і шляхи їх втілення; визначається склад дослідницької
групи та загальні терміни проведення дослідження.

7.9. Класифікація методів збору кримінологіч

ної інформації

Застосування сукупності методів зумовлює отримання достовірної повної
інформації та відповідно сприяє отриманню обгрунтованих висновків,
підвищенню ефективності й обгрунтованості рекомендацій і пропозицій.

А. Зелінський пропонує всі методи поділяти за:

обсягом;

джерелами отримання інформації;

-способами обробки й аналізу кримінологічної інформації;

– дисциплінарною приналежністю74.

74 Зелінський А.Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. – X.: Рубікон,
2000. – С. 96.

За обсягом кримінологічне дослідження може бути: суцільним, коли
досліджується весь масив, так званої, генеральної сукупності, чи
вибірковим, коли дослідження охоплює тільки певну частину генеральної
сукупності.

За джерелами отримання інформації розрізняють: опитування,
спостереження, вивчення документів, експеримент, експертні оцінки, а
також психологічні й економічні методи збирання інформації.

За способами обробки й аналізу кримінологічної інформації виокремлюють
такі методи кримінологічного дослідження, як: статистика, типізація
(класифікація), системио-структурний метод, математичне моделювання та
загальнонаукові методи, що застосовують для опису й аналізу фактів,
обґрунтування висновків і рекомендацій.

За дисциплінарною приналежністю (за початковим походженням) методи
кримінології можуть бути: статистичними, соціологічними, психологічними,
математичними, кібернетичними й економічними.

7.10. Метод анкетування

Опитування – метод збору соціальної інформації про досліджуваний об’єкт
підчас безпосереднього (інтерв’ю) чи опосередкованого (анкетування)
соціально-психологічного спілкування соціолога та респондента через
реєстрацію відповідей респондентів на сформульовані запитання.

Методи опитування поділяються, в свою чергу, на: анкетування й
інтерв’ювання.

Анкетування – це збирання кримінологічної інформації письмовим
заповненням заздалегідь розроблених анкет.

Відповідно, анкета – це тиражований, упорядкований за формою та змістом
набір запитань у формі опитувального листка

Анкетування має суттєву перевагу: опитування максимально формалізується,
й таким чином забезпечується висока порів пильність відомостей та їх
машинне опрацювання; анкетування забирає часу менше, ніж інтерв’ю, не
потребує залучення великої кількості осіб, які його здійснюють, анкети
можна роздавати через представників адміністрації чи вислати поштою;
витримується вимога анонімності відповідей, що підвищує

126

127

їхню достовірність. Анкетування – найбільш поширений і ефективний метод
збору первинної інформації.

При розробці анкет необхідно дотримуватися таких правил:

зміст запитань повинен відповідати темі та завданням дослідження;

форма запитань має відповідати портретові передбачуваного респондента;

запитання повинні бути короткими, зрозумілими, доступними для
опитуваних;

анкета має бути охайно оформленою;

бажано її складати так, щоб вона надалі була придатною для комп’ютерного
опрацювання.

Запитання в анкеті слід розбивати на групи (смислові блоки),
забезпечуючи послідовність і логічність їх розміщення. Наприклад, група
запитань, які стосуються особи злочинця; група запитань щодо злочину та
покарання; група запитань про причини й умови вчиненого злочину; група
запитань про заходи, вжиті для запобігання йому.

Анкета, що застосовується для збору кримінологічно значущої інформації,
складається з таких частин:

вступної – містить звернення до досліджуваного, де пояснюється мета
дослідження та порядок заповнення бланка;

статусної- формулюються запитання, відповіді на які дають уявлення про
соціально-демографічну характеристику особи;

основної- це питання, що безпосередньо стосуються теми дослідження;

4) заключної – надається можливість у вільній формі ви

словити свій погляд на будь-які питання, що стосуються

досліджуваної теми.

За структурою запитання анкети класифікують на:

відкриті – це запитання, на які опитуваний може дати самостійну
відповідь у вільній формі (не запропоновано жодних варіантів відповідей,
і респондент може висловлюватися на власний розсуд);

напівзакриті- дають можливість респондентові чи обрати відповідь
запропонованого набору варіантів відповідей, чи доповнити своїм
варіантом відповіді (в переліку запропонованих відповідей наявні позиції
“інше” або “щось іще?”);

• закриті – дають повний перелік варіантів відповідей, про-

попуючи обрати один (альтернативні) чи декілька з них

(неальтернативнї).

За формою виділяють:

прямі запитання – дають змогу одержати інформацію безпосередньо від
респондента (“Чи задоволені Ви діяльністю органів внутрішніх справ?”);

непрямі запитання використовують, коли від респондента необхідно
одержати критичну думку про людей, негативні явища життя, пропонуючи на
його розгляд уявну ситуацію, що не вимагає самооцінки конкретно його рис
і обставин його діяльності.

Загалом анкетування має кілька різновидів:

очне та заочне,

суцільне й вибіркове,

відкрите та анонімне.

Очне анкетування передбачає одержання анкети безпосередньо з рук
соціолога. Цей вид анкетування найнадійніший, гарантує добросовісне
заповнення анкет, майже стовідсоткове їх повернення, але багато в чому
залежить і від уміння соціолога встановити психологічний контакт з
респондентами, створити сприятливу атмосферу при опитуванні.

Заочне анкетування полягає в розсиланні анкет й отриманні на них
відповідей поштою. Воно дає змогу одночасно провести опитування на
великій території. Водночас заочне анкетування має чимало недоліків:
неповне повернення анкет, отримання відповіді не від тих, кому
надсилались анкети, групове заповнення, використання порад інших осіб.

????`?l

46:??? cOUa- $ & ? ¶ ?&? ?&? ?&? ??!?&? ?&? & F & F d ???????? - & F7 & F7 & F9 d d & F; & F8 & F8 & F8 & F8 & F8 gd:TH d d dith ¤ d d & F@ & F@ d d d d d d d ¤ d s_K >

„

yyyy]„0`„

”

J L d ue

L th

через випадковий добір одиниць вибіркової сукупності та рівні можливості
для кожної одиниці генеральної сукупності увійти до вибірки.

При відкритому анкетуванні респонденти вказують відомості про свою особу
(прізвище, імя, по-батькові, час і місце народження, місце проживання,
посаду), тож можливий елемент нещирості. При анонімному анкетуванні
особа респондента залишається невідомою, що дає їй змогу бути більш
щирою, а це підвищує репрезентативність інформації про неї.

128

129

7.11. Метод інтерв’ювання

Інтерв’ю – метод збору соціальної інформації, що ґрунтується на
вербальній соціально-психологічній взаємодії між інтерв’юером і
респондентом з метою одержання даних, які цікавлять дослідника75.

Порівняно з анкетуванням, інтерв’ю має певні переваги та недоліки.
По-перше, інтерв’ю надає можливість більш глибоко проникнути у
соціально-психологічні причини людської поведінки. По-друге, під час
його проведення можливо встановити ступінь відвертості респондента.
По-третє, інформація, що збирається за допомогою інтерв’ю, надходить
більш швидко й повно; вона, зазвичай, є безпосередньою та яскравою.

Під час інтерв’ю контакт між дослідником і респондентом здійснюється за
допомогою інтерв’юера, котрий ставить запитання, передбачені
дослідженням, організовує та спрямовує бесіду з кожною людиною, фіксує
одержані відповіді згідно з інструкцією. Для одержання одного й того ж
обсягу інформації при використанні методу інтерв’ю дослідник витрачає
більше часу та засобів, ніж при анкетуванні. Додаткових витрат вимагають
добір і навчання інтерв’юерів, контроль за якістю їхньої роботи.

За технікою проведення розрізняють:

вільне – тривала бесіда за загальною програмою без чіткої деталізації
запитань;

спрямоване (стандартизоване) – спілкування інтерв’юера та респондента
регламентовано детально розробленим питальником й інструкцією
інтерв’юера, котрий зобов’язаний точно дотримуватися сформульованих
запитань та їх послідовності. У стандартизованому інтерв’ю, звичайно,
переважають закриті запитання;

напівстандартизоване – поєднує в собі особливості двох попередніх видів.

За процедурою проведення розрізняють такі типи інтерв’ю:

• панельне – багаторазове інтерв’ю одних і тих же респон

дентів щодо однієї і тієї ж проблеми через певні проміжки часу;

групове – запланована бесіда, у процесі якої дослідник прагне
започаткувати дискусію в групі;

клінічне інтерв’ю — тривала, глибока бесіда, мета якої полягає в
одержанні інформації про внутрішні спонукання, мотиви, схильності
респондентів;

фокусоване інтерв’ю — короткочасна бесіда, мета якої полягає в отриманні
інформації про конкретну проблему, процес або явище, про реакції
суб’єкта на задану дію.

За типом респондентів інтерв’ю бувають: з відповідальною особою, з
експертом, з рядовим респондентом.

Одна з основних умов, які впливають на достовірність і надійність
інформації, наявність якісного питальника та дотримання правил його
застосування76.

Питальник—документ, у якому сформульовано й тематично згруповано
запитання, передбачено місце для записів відповідей на них.

До питальників додають, так звані, протоколи інтерв’юера, що містять
основні відомості про процес інтерв’ю.

І Іа інтерв’ю впливають місце, конкретні обставини, тривалість його
проведення (найчастіше респондент погоджується на нетривале інтерв’ю).

Метод інтерв’ю дає змогу одержати глибинну інформацію про думки,
погляди, мотиви, уявлення респондентів. Суттєвою його особливістю є,
здебільшого, зацікавленість респондента опитуванням, яка забезпечується
особистим контактом учасників інтерв’ю.

Однак організація та проведення інтерв’ю наштовхуються на певні
труднощі, пов’язані з пошуком психологічного контакту з респондентом;
значними матеріальними та часовими затратами; трудомісткістю підготовки
інтерв’юерів; забезпеченням анонімності інтерв’ю.

Особливості інтерв’ю зумовили його широке використання в проблемних
дослідженнях, при вивченні громадської думки, контрольних, вибіркових і
експертних опитуваннях.

7І Соціологія: Підручник / За ред. проф. В. Г. Городяненка. – К.:
Академія, 2002. – С. 497.

76 Соціологія: Підручник / За ред., проф. В. Г. Городяненка. – К.:
Академія, 2002. – С. 499.

130

131

7.12. Метод спостереження

Спостереження – метод збору наукової інформації, сутність якого полягає
в безпосередній реєстрації фактів, явищ, процесів, які відбуваються в
соціальній реальності.

Для спостереження характерними є систематичність, планомірність і
цілеспрямованість. Найважливішою його перевагою порівняно з іншими
соціологічними методами є синхронність із досліджуваним явищем,
процесом. Це дає змогу безпосередньо вивчати поведінку людей за
конкретних умов у реальному часовому просторі (“саме те”, “саме тут”,
“саме зараз”). Дослідник особисто спостерігає явище, котре вивчає
(трудовий колектив, мікрогрупу, певну особу, інше).

Кримінологічне спостереження поділяється на такі види:

-повне;

включене;

спостереження-участь;

самоспостереження77.

При повному спостереженні дослідник безпосередньо вивчає кримінологічні
явища, прагнучи найбільш повно й чітко зафіксувати виявлені факти. При
цьому не можна допускати протиправних дій з боку осіб, які вивчаються.

При включеному спостереженні дослідник спеціально входить до групи, що
вивчається. Цей метод у кримінологічних дослідженнях застосовується дуже
рідко.

Спостереження-участь здійснює дослідник через власне службове чи
громадське становище. При цьому він активно впливає на явище, котре
вивчає. Так, працівники органів внутрішніх справ, прокуратури, служби
безпеки, суду, юстиції тощо при виконанні своїх функціональних
обов’язків.

При самоспостереженні особа викладає своє суб’єктивне розуміння
кримінологічних явищ, формулює відповідні висновки та пропозиції
(приміром, автобіографія, щоденники, листи).

Використання методу спостереження ефективне в таких випадках:

• у процесі отримання попередньої інформації, необхідної для уточнення
напрямів запланованого дослідження, оскільки

професійно проведене спостереження надає дослідникові нові
характеристики досліджуваного об’єкта, допомагає звільнитися під
традиційного підходу до вирішення соціальної проблеми;

для отримання ілюстративних даних, які суттєво доповнюють статистичний
аналіз даних, одержаних за допомогою масового опитування;

за умови, що саме спостереження є найпридатнішим, найефективнішим
методом досягнення цілей дослідження, перевірки вироблених гіпотез.

Загалом, соціологічне дослідження, в якому застосовують спостереження,
планують і проводять у такій же послідовності, яки інші дослідження,
включаючи етапи, процедури щодо програмного забезпечення та розробки
інструментарію. Конкретні зміст і спрямованість кожного етапу підготовки
та проведення дослідження залежать від особливостей досліджуваної
проблеми й власне методу спостереження.

Плануючи використання цього методу, звертають увагу на його сутнісні
характеристики, що одночасно є і його перевагами, оскільки
спостереження:

наводить характеристику об’єкта спостереження: кількість осіб, які
беруть участь у досліджуваній ситуації, соціально-демографічну структуру
групи, особливості стосунків, розподіл у ній тощо;

описує місце проведення спостереження, типову поведінку членів групи, а
також відхилення в ній;

визначає мету діяльності групи, а також співвідношення загальної мети з
цілями учасників групи;

описує соціально-психологічний клімат у групі, соціальну поведінку,
мотиви та стимули діяльності її учасників;

встановлює частоту і тривалість елементів досліджуваної ситуації, їхні
повторюваність, унікальність, типовість, і на цій підставі формулює
висновки щодо випадковості чи закономірності соціальної ситуації, що
підлягає дослідженню78.

Водночас спостереженню властиві певні об’єктивні та суб’єктивні
недоліки. До об’єктивних недоліків спостереження

77 Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн. /
Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г. та ін. – Кн. 1.:
Загальна т’_. “ина. – К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996.
– С. 77.

78 Соціологія: Підручник / За ред. проф. В. Г. Городяненка. – К.:
Академія, 2002. – С. 437.

132

133

належать обмеженість, локальність висновків про досліджувану соціальну
ситуацію, що ускладнює узагальнення отриманих даних, поширення їх на
великі масиви. Нерідко буває складно, а то й неможливо повторно
зареєструвати той самий соціальний об’єкт, оскільки на нього весь час
упливають різноманітні соціальні чинники, які змінюють його, додають
йому інших ознак.

Група суб’єктивних недоліків зумовлена тісним зв’язком спостерігача з
об’єктами спостереження, оскільки він спостерігає факти, події, явища та
процеси, притаманні суспільству, до якого належить сам. Окрім того,
спостерігач має певний світогляд, соціальний статус, інтереси, що
позначається на сприйнятті, розумінні, оцінці спостережуваних явищ,
процесів дійсності й, відповідно, на його висновках щодо побаченого.

Певну роль відіграють емоційність, попередні установки спостерігача щодо
досліджуваної ситуації. Якщо він ще до спостереження має певні думки,
міркування про об’єкт дослідження (вони можуть бути позитивні чи
негативні), це може суттєво вплинути на процедуру спостереження, знизити
об’єктивність отриманих даних. Зниження об’єктивності інформації
можливе, якщо об’єкти дослідження, знаючи, що за ними ведеться
спостереження, істотно змінюють характер своїх дій, поводяться
нетрадиційно. На результати спостереження впливають настрій, здоров’я
спостерігача, інші ситуативні чинники, котрі дуже важко передбачити та
взяти до уваги.

7.13. Метод експертних оцінок

Використання цього методу в кримінології полягає у взятті до уваги думки
фахівців, провідних у певних галузях знань експертів з різних питань,
які стосуються злочинності та заходів боротьби з нею. Метод експертних
оцінок широко використовують при прогнозуванні злочинності й конкретних
видів злочинів, для оцінювання рівня латентної злочинності, вивчення
ефективності норм кримінального права, причин змін у динаміці
злочинності та ін.

Сутність методу експертних оцінок полягає в тому, що центром кількісної
та якісної оцінки об’єктивних і суб’єктивних

факторів, які впливають на злочинність або зумовлюють її, стає думка
спеціалістів, котра спирається на їхній професійний науковий і
практичний досвід. Основне завдання дослідження -сформулювати запитання,
правильно обрати експертів й організувати роботу з ними. Розрізняють дві
основні форми опитування експертів: індивідуальні та групові. Опитування
можуть бути очними (безпосередніми) та заочними, письмовими й усними,
складатися із загальних і конкретних запитань. Як експерти запрошуються
вчені, до кола наукових інтересів яких належать проблеми, що стосуються
предмета експертизи, та практичні працівники, які мають значний
професійний досвід роботи в системі органів, що ведуть боротьбу зі
злочинністю й мають у своєму розпорядженні емпіричний і статистичний
матеріал. Кількість експертів, які залучаються, залежить від завдань
дослідження, складності проблем, що вивчаються, терміновості проведення
експертизи (буває, що експертну групу складають близько 20-30 осіб).
Опитування експертів проводяться очно та заочно, можливі індивідуальні й
групові опитування. Практикується проведення своєрідних “круглих столів”
усіх експертів. Під час групового обговорення проблеми, що цікавить
дослідника, можливо, буде висловлено декілька думок. Усі вони
узагальнюються та аналізуються дослідником, який вдається у таких
випадках до встановлення осередненої думки, котру підтримують більшість
експертів.

7.14. Документальний метод

Без вивчення документів практично не відбувається жодна наукова робота,
пов’язана з кримінологічними питаннями. Документ – це предмет, створений
людиною та призначений для зберігання й передавання інформації.
Документами є не тільки офіційна та неофіційна письмова інформація, а й
фотографії, аудіо-, відеозаписи, книжки, рукописи, листи79.

Найчастіше в кримінологічних дослідженнях використовують інформацію, що
міститься в архівних кримінальних

79 Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс
лекцій. – К.: МАУП, 2002. – С. 33.

134

135

справах. Вивчення архівних кримінальних справ є одним із найпоширеніших
методів кримінологічного дослідження, що здійснюється на підставі
спеціально розробленої відповідно до мети, завдань і предмета
дослідження анкети. Зазвичай, така анкета складається з чотирьох
розділів. У першому містяться запитання, що стосуються безпосередньо
злочинуу другому-запитання, які стосуються особи злочинця, у третьому –
про мету й мотиви злочинного діяння, у четвертому – запитання, пов’язані
з виховним упливом судочинства, заходами покарання та профілактичної
роботи за матеріалами справи.

Залежно від теми дослідження вивчають особові справи засуджених, які
перебувають у місцях позбавлення волі, статистичні картки й інші
облікові документи, що зберігаються в управліннях внутрішніх справ та
управліннях (відділах) юстиції.

Розрізняють два способи вивчення, аналізу й обробки документальної
інформації: традиційний (класичний) і формалізований (контент-аналіз).

Традиційний аналіз полягає в огляді документа (зовнішнє дослідження) та
вивченні його змісту (внутрішнє дослідження). Мета зовнішнього
дослідження – встановити вид документа, час і місце створення, авторство
й мету створення, достовірність документа та його контексту. Внутрішній
аналіз складається зі змістовного, юридичного та психологічного аналізів
тексту (зображення).

Формальний аналіз здійснюють заздалегідь підготовленою програмою.
Застосовують цей аналіз за наявності значного за обсягом документального
матеріалу, коли потрібні висока точність і об’єктивність аналізу.

Після отримання необхідної інформації її обробляють і узагальнюють за
допомогою математичних методів, зазвичай, із застосуванням спеціальних
комп’ютерних програм.

7.15. Соціальний експеримент

Соціальний експеримент – різновид експериментального методу, пов’язаний
зі штучною, дослідною зміною умов і форм суспільного життя, а звідси, й
з вивченням людської поведінки в умовах, які змінилися. Він дає
можливість виявити

нові чи уточнити раніше відомі факти, перевірити певну гіпотезу або
нововведення, а також слугує джерелом одержання фактичного матеріалу80.
Дуже часто кримінологічні експерименти застосовуються для перевірки
ефективності нових форм і методів у запобіжній діяльності в окресленому
регіоні на якомусь підприємстві.

Проведення експерименту в кримінології застережене двома умовами.
По-перше, він може застосовуватися тільки в позитивному напрямку. Не
можна, наприклад, штучно, дослідним шляхом створювати обставини (причини
й умови), які сприяють вчиненню злочинів, що вивчаються, або чинити
будь-які інші дії, які провокували б злочин. По-друге, проведення
кримінологічного експерименту допустиме в межах закону та моралі, що
унеможливлює порушення прав, свобод і законних інтересів громадян.

Кримінологічний експеримент застосовується для перевірки дійовості
соціально-позитивних факторів упливу на злочинність, приміром, розробка
оптимальних форм із запобігання злочинам, прогресивних форм виправлення
засуджених до позбавлення волі тощо. Багато таких заходів вже були в
свій час запроваджені у практику після їх попередігьої експериментальної
перевірки (створення колоній-поселень як одного з видів установ
відбування покарання; створення народних дружин для охорони громадського
порядку та ін.).

7.16. Психологічні методи, що використовуються в кримінологічних
дослідженнях

При вирішенні деяких кримінологічних проблем не можна обійтися без
застосування психологічних методів. їх використання додає глибини й
усебічності кримінологічним дослідженням. За допомогою психологічних
методів, які використовують у кримінологічних дослідженнях, можна
отримати розгорнуту характеристику особи злочинця, здійснити

80 Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник для студентів
юрид. спец. вищ. навч. закладів / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г.
Кальман, О. В. Лисодєд; За ред. проф. І. М. Дань-шина. – X.: Право,
2003. – С. 27.

136

137

якісну й кількісну оцінку внутрішньо- та міжгрупових процесів
спілкування, що, зокрема, дуже важливо для класифікації та типізації
злочинців.

Найпоширенішими у кримінології психологічними методами є тестування та
соціометрія.

Тестування є різновидом методу опитування. Тест -цезавдання, запитання й
ситуації, котрі розробляє дослідник і ставить перед досліджуваною
особою. Застосування тесту зумовлюється необхідністю зіставлення
(порівняння, диференціації, ранжування) індивідів за рівнем їхнього
розвитку чи ступенем вираженості різних психологічних якостей (інтелект,
здібності, темперамент, емоції, особистісні риси та ін.). Мета
тестування полягає у встановленні психологічних характеристик особи
злочинця: його інтелектуальних можливостей як індивіда, творчих
здібностей, схильності до ризику, самоконтролю, жорстокості, швидкості
реагування в надзвичайній ситуації тощо.

При тестуванні використовуються стандартизовані питання та завдання
(тести), що мають певну шкалу значень.

Теорія та практика психологічної науки розробили безліч тестів:
загальноособистісні для дослідження всієї системи психічних особливостей
особи; особистісні для дослідження будь-якої однієї характерної риси
індивіда; групові, за допомогою яких вивчається структура малих
неформальних і формальних соціальних груп (їхня згуртованість,
особливості психологічного клімату й міжособистісних стосунків, які
панують у них) тощо. Тестові дослідження, що побудовані на науковій
основі, дають можливість більш повно й усебічно вивчити особу злочинця і
певні категорії злочинців також. Незважаючи на складність деяких
психологічних тестів (які іноді складаються з великого переліку питань),
за їх допомогою можна швидко дослідити велику кількість осіб.

Соціометрію (соціометричне опитування) вітчизняна наука запозичила із
психології та соціології зарубіжних країн. Соціометричне дослідження –
це метричне вивчення емоційно-психологічних зв’язків між людьми. На
думку засновника цієї методики американського вченого Дж. Морено,
соціо-метричний метод – це система технічних засобів і процедур, які
застосовують для метричного та якісного аналізу соціально-

емоційних зв’язків індивіда з членами групи, в якій він працює і живе.
За допомогою цього методу можна отримати відображення динаміки
внутрішніх взаємин між членами групи, здійснити кількісну та якісну
оцінку внутрішньо- та міжгрупових процесів спілкування, визначити
симпатії та антипатії людей усередині групи, наявність лідера,
угруповань, конфліктних ситуацій81.

До основних переваг соціометрії належать простота та швидкість
здійснення дослідницьких процедур, наприклад, опитування членів групи з
метою виявлення їхнього бажання чи небажання спільно вчитися, працювати,
відпочивати, виконувати громадські доручення.

Соціометрія ґрунтується на соціометричному опитуванні-необхідному
переліку (наборі) запитань, які ставлять опитуваним з метою виявлення
їхніх стосунків з іншими членами групи. Опитування в соціометричному
дослідженні повинне відповідати загальним вимогам, які висуваються до
формулювання запитань у будь-якому опитуванні – анкетуванні чи
інтерв’юванні. Отримані в результаті соціометричного опитування дані
обробляють, підсумовують і зводять у соціоматриці (таблиці) чи
соціограми (схеми). Аналіз таблиць і схем дає змогу, з одного боку,
виявити соціально-психологічні властивості особи та групи, а з другого,
обрати ефективні засоби керування механізмом взаємодії особи та групи.

У кримінології соціометрію як метод пізнання застосовують рідко,
здебільшого в дослідженнях кримінологічних проблем сімейних відносин.
Одночасно цей метод можна успішно застосовувати в дослідженнях деяких
проблем кримінології, зокрема, при вивченні ефективності заходів
кримінального покарання (позбавлення волі, виправних робіт тощо),
інституту співучасті. Застосовуючи цей метод, можна змінювати склад груп
засуджених, які відбувають покарання у виправно-трудових установах,
вирішувати конфліктні ситуації, оздоровлювати психологічну атмосферу.

81 Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс
лекцій. – К.: МАУП, 2002. – С. 37.

138

139

ТЕМА 8. Кримінально-правова

статистика та її застосування в практичній діяльності органів внутрішніх
справ

8.1. Статистика як наука

Уперше термін “статистика” був уведений німецьким науковцем Г.
Ахенвалем, який у 1749 р. випустив книгу про державознавство. Термін
“статистика” походить від латинського слова “статус” (зіаіик), що
означає “визначений стан речей”.

Між статистичною наукою та практикою існує тісний взаємозв’язок.
Статистична наука використовує дані практики, узагальнює їх і розробляє
методи проведення статистичних досліджень. У практичній же діяльності
застосовуються теоретичні положення статистичної науки для вирішення
конкретних управлінських завдань. Протягом тривалого та складного
процесу формування статистики ці дві функції постійно взаємодіяли і
практичні потреби неминуче впливали на розвиток статистичної науки.

Наука статистика має власний предмет дослідження. Об’єктом вивчення
статистики є суспільство, явища та процеси суспільного життя.

Отже, статистика- це суспільна наука, що вивчає кількісний бік масових
явищ суспільного життя в нерозривному зв’язку з їхнім якісним аспектом у
конкретних умовах простору й часу.

У складі статистичної науки виділяють такі частини:

загальна теорія статистики;

економічна статистика;

соціальна статистика.

Загальна статистика розглядає категорії статистичної науки. Вона
формулює та розробляє основні принципи, правила й методи дослідження,
загальні для всіх галузей статистики.

Економічна статистика вивчає явища та процеси в економіці, розробляє
систему економічних показників і методи вивчення національного
господарства країни чи регіону як єдиного цілого. Завданням економічної
статистики є розробка й аналіз статистичних показників, які відображають
стан національної

економіки, взаємозв’язку економічних галузей, особливостей розміщення
продуктивних сил, наявність матеріальних, трудових і фінансових
ресурсів, досягнутий рівень їх використання.

Соціальна статистика формує систему показників для характеристики життя
населення та різних аспектів соціальних ві дн осин; її галузі:
статистика народонаселення, політики, культури, охорони здоров’я, науки,
освіти тощо.

Економічна й соціальна статистики, в свою чергу, поділяються на галузеві
статистики, що розробляють зміст і методи обчислення показників, які
відображають особливості певної галузі господарства (наприклад,
статистика промисловості, статистика сільського господарства, правова
статистика).

8.2. Поняття правової статистики

Правова статистика – це заснована на загальних принципах і змісті
юридичних наук система положень та прийомів загальної теорії статистики,
що застосовується при вивченні кількісного боку правопорушень і
пов’язаних з ними явищ та заходів соціального контролю за ними.

Правова статистика поняття збірне, оскільки до неї можуть бути віднесені
статистичні відомості багатьох установ, зокрема й тих, які не належать
до правоохоронних. Правова статистика відображає дані про те, як
захищаються гарантовані Конституцією України права та свободи людини і
громадянина, всі форми власності фізичних та юридичних осіб, громадський
порядок тощо. Основною метою правової статистики є облік порушень
законності, що розглядаються органами Міністерства внутрішніх справ
України, прокуратури, Служби безпеки України, Прикордонної служби
України, Державної податкової адміністрації України, Державної митної
служби України, судами, нотаріатом та іншими державними органами, котрі
мають право порушувати кримінальні справи, проводити досудове слідство й
дізнання, засуджувати, виконувати покарання, здійснювати соціальний
контроль за злочинністю та іншими правопорушеннями.

Предмет правової статистики зумовлює і основні завдання, що їх має
вирішувати ця галузь статистичної науки:

• показники правової статистики повинні бути надійною базою для розробки
державної політики у сфері боротьби

140

141

зі злочинністю й іншими правопорушеннями, сприяти побудові правової
держави;

здійснювати всебічний облік, збір, аналіз і узагальнення статистичної
інформації про правові явища;

забезпечувати достовірність, об’єктивність, оперативність, стабільність
і цілісність статистичної інформації з метою розробки єдиної програми
статистичного обліку правових явищ, які використовуватимуться і для
розробки нових законодавчих актів;

забезпечувати доступність, гласність та відкритість зведених
статистичних даних про правові явища.

Різноманітний характер правопорушень, які має брати до уваги правова
статистика, а також особливості діяльності установ, що здійснюють заходи
контролю за ними, зумовлюють виділення трьох самостійних підгалузей
правової статистики, котрі складають її систему:

кримінально-правову – має своїм об’єктом кількісний бік злочинності та
заходи соціального контролю за нею;

цивільно-правову- безпосереднім об’єктом має кількісний аспект цивільних
правовідносин, які розглядає суд і нотаріат;

адміністративно-правову — її об’єктом є кількісний бік адміністративних
правопорушень і заходів адміністративного впливу.

Особливим підвидом є статистика прокурорського нагляду за дотриманням
законності в державі. Насамперед, це нагляд за дотриманням прав і свобод
людини та громадянина органами, що здійснюють оперативно-розшукову
діяльність, дізнання й досудове слідство, засудження, за дотриманням
законності в місцях позбавлення волі, за правотворчою діяльністю, та,
зрештою, координація роботи всіх правоохоронних органів у сфері боротьби
зі злочинністю.

8.3. Розділи кримінально-правової статистики

Кримінально-правова статистика залежно від стадій кримінального процесу
складається із таких розділів, органічно пов’язаних між собою:

1) статистика органів, які провадять оперативно-розшукову діяльність;

“‘ 2) статистика досудового слідства, що охоплює діяльність органів
дізнання, досудового слідства та прокуратури. До неї належать, по-перше,
облік і реєстрація злочинів, кримінальних справ, матеріалів про злочини,
вирішених відповідно до кримінально-процесуального законодавства, а
також осіб, які скоїли злочини, та потерпілих від злочинів; по-друге,
облік заходів щодо розслідування злочинів, термінів розслідування, сум
відшкодованої шкоди, профілактичної роботи тощо;

статистика кримінального судочинства, що відображає роботу судів усіх
інстанцій щодо здійснення правосуддя. При цьому проводиться облік як
кількісних (кількості кримінальних справ, які надійшли до судів, їхній
рух, кількість засуджених і виправданих осіб тощо), так і якісних
показників (терміни розгляду кримінальних справ, направлення їх на
додаткове розслідування, призначені судом види та розміри покарання
тощо). Завдяки цьому розділові можна охарактеризувати кількість
кримінальних справ, які надійшли до суду; кількість підсудних; кількість
засуджених осіб; кількість виправданих осіб; кількість справ, які були
розглянуті в наглядовій і касаційній інстанціях; наслідки цього
розгляду; строки розгляду справ,атакож процесуальні дії суду;

статистика виконання судових вироків, яка відображає діяльність установ
кримінально-виконавчої системи з реалізації призначених судами покарань.
Цей розділ характеризує облік усіх засуджених з розподілом за видами
покарань; облік діяльності органів суду та виправно-трудових закладів з
умовно-дострокового звільнення від покарань і заміни покарання більш
м’яким, а також рішення про переведення з одного виправно-трудового
закладу до іншого тощо.

Отже, показники кримінально-правової статистики, з одного боку,
характеризують рівень, структуру та динаміку злочинності й судимості, а
з другого, – діяльність органів дізнання, досудового слідства, органів
суду, органів виконання покарання до здійснення кримінальної
правозастосовної практики.

8.4. Значення кримінально-правової статистики

Кримінально-правова статистика дає вичерпну, науково обґрунтовану
інформацію про тенденції та закономірності в розвитку злочинності, її
рівень, структуру, динаміку, особу злочинця, причини й умови існування
злочинності, а також

142

143

про позитивні та негативні наслідки роботи правоохоронних органів із
запобігання злочинності.

Дані статистики дають змогу прогнозувати та розробляти науково
обґрунтовані заходи щодо запобігання певним видам злочинів.

Матеріли правової статистики широко використовуються як засіб
оперативного керівництва вищестоящих органів підлеглими та постійного
контролю за їхньою діяльністю. Кількісно фіксуючи результати роботи
органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, судів, правова
статистика таким чином допомагає виявити типові недоліки та вжити
своєчасних заходів щодо їх усунення. Наприклад, статистичні дані
Міністерства внутрішніх справ України дають можливість аналізувати
роботу певних його служб і підрозділів щодо розкриття злочинів,
дотримання термінів розслідування, відшкодування матеріальних збитків
тощо.

Статистичні дані дають змогу вирішити питання про матеріально-технічне
та фінансове забезпечення й дислокацію різних правоохоронних органів,
проектування штатного розкладу, а також інші питання
організаційно-управлінського характеру.

Істотну роль правова статистика відіграє у процесі координації
діяльності різних правоохоронних органів з метою покращення їх
вазаємодії в боротьбі зі злочинністю.

Статистичні дані відіграють важливу роль при підготовці проектів
законодавчих та інших нормативних актів.

Статистичні дані також використовуються в наукових дослідженнях.

8.5. Етапи статистичного дослідження

Будь-яке статистичне дослідження послідовно проходить три етапи, проте
перед його початком необхідно провести відповідну підготовку. Підготовча
частина передбачає вивчення проблеми дослідження, розробку його
напрямків, визначення понятійного апарату та низку інших питань
методологічного й матеріально-технічного забезпечення дослідження.

Перший етап – збір первинного матеріалу через реєстрацію фактів або
опитування респондентів.

Другий етап полягає в тому, що зібрані дані підлягають систематизації та
групуванню: від характеристики окремих

елементів переходять до узагальнених показників у формі абсолютних,
відносних або середніх величин.

Третій етап передбачає аналіз варіації, динаміки, взаємоза-лежностей. За
результатами аналізу висновки можуть бути описані в текстовій формі,
подані у формі таблиць і графіків.

8.6. Поняття про статистичне спостереження

Початковою стадією статистичного дослідження є збір статистичної
інформації про соціальні процеси в суспільстві, тобто статистичне
спостереження.

Статистичне спостереження – це планомірний, науково організований процес
збирання даних щодо масових явищ і процесів, які відбуваються в різних
сферах життя суспільства, шляхом їх реєстрації за спеціальною програмою,
розробленою на основі статистичної методології.

Статистичне дослідження неможливе без розробки плану статистичного
спостереження, який містить:

програмно-методологічні;

організаційні питання.

Програмно-методологічпа частина плану охоплює формулювання гіпотези,
розробку понятійного апарату дослідження, визначення мети, встановлення
об’єкта й одиниць спостереження, складання програми спостереження.

Організаційна частина плану статистичного спостереження -це перелік
заходів, які забезпечують успішне виконання роботи зі збирання й обробки
матеріалів. Організаційний план статистичного спостереження визначає
місце, час і органи спостереження, календар спостереження, графік
підготовки й інструктажу кадрів, джерела та способи одержання даних,
матеріально-технічну базу спостереження, систему перевірки результатів
спостереження.

8.7. Поняття одиниці сукупності, спо

стереження, виміру

Одиниця сукупності – це первиний елемент об’єкта спостереження, який
існує, та ознаки якого реєструються. У кримінально-правовій статистиці
одиницею сукупності буде кожний окремий злочин, кожна окрема особа, яка
вчинила злочин.

144

145

Одиниця спостереження – це джерело інформації, тобто первинний заклад
або установа, від якої одержують необхідні статистичні дані. У правовій
статистиці одиницею спостереження є суд, відділ внутрішніх справ тощо.

Одиниця виміру характеризує, в яких одиницях обчислюється досліджувана
сукупність. Скажімо, у кримінально-правовій статистиці злочинність
вимірюється кількістю зареєстрованих злочинів, осіб, які їх вчинили,
кількістю розкритих і нерозкритих злочинів, кримінальних справ тощо.

8.8. Види статистичних спостережень

Класифікація статистичних спостережень здійснюється за декількома
критеріями.

За часом реєстрації даних статистичне спостереження поділяють на:

-поточне;

періодичне;

одноразове.

Поточне спостереження полягає в систематичній реєстрації фактів по мірі
їх виникнення чи збирання щодо безперервного процесу.

Періодичне спостереження проводиться регулярно, здебільшого через певні
(зазвичай, однакові) проміжки часу. Приміром, перепис населення.

Одноразове спостереження проводять епізодично, по мірі виникнення
потреби в дослідженні явища чи процесу з метою вирішення певних завдань
щодо правозастосовної діяльності.

За повнотою охоплення одиниць сукупності виділяють спостереження:

суцільні;

несуцільні.

При суцільному спостереженні обстеженню та реєстрації піддягають усі без
винятку елементи сукупності, а при несу-цільному спостереженні обліку
підлягають не всі елементи, а тільки певна їх частина.

Облік усіх правових явищ має бути суцільним. Суцільне спостереження
найбільш чітко характеризує стан злочинності.

Несуцільне спостереження застосовується з метою економії часу, зусиль і
коштів, а також через неможливість проведення суцільного спостереження.
Несуцільні спостереження поділяють на такі види:

спостереження основного масиву;

монографічне;

вибіркове.

Спостереження основного масиву охоплює переважну частину елементів
сукупності, обсяг значень істотної ознаки в яких визначає розмір явища,
тобто при обстеженні свідки дають певну кількість одиниць, які не можуть
істотно вплинути на характеристику сукупності загалом. Цей різновид
статистичного спостереження значно економить працю та кошти.

Монографічне спостереження передбачає детальне обстеження лише деяких
типових елементів сукупності. До нього вдаються з метою поглибленого
вивчення тих аспектів суспільного життя, котрі не були висвітлені
масовим обстеженням.

Вибірковим спостереженням називається обстеження, при якому реєстрації
підлягають не всі елементи сукупності, а тільки певна, випадково
відібрана їх частина. Проведення вибіркового спостереження ґрунтується
на знаннях математичної статистики та теорії ймовірностей.

Вибіркове спостереження є найбільш поширеним видом несуцільного
спостереження, що їх застосовують при вивченні різноманітних
закономірностей суспільного життя. Це дає змогу, наприклад, вивчати
громадську думку.

За способом одержання статистичних даних виділяють такі види
спостереження:

безпосередні;

документальні;

опитування.

Безпосередній спосіб полягає в реєстрації ознак відповідних одиниць
сукупності через безпосереднє обстеження – огляду, вимірювання.
Прикладом такого спостереження може бути визначення дослідником
матеріальних збитків від злочинів.

Опитування респондентів – це спостереження, при якому відповіді на
поставлені запитання записують зі сліїз респондента.

146

147

Опитування буває:

експедиційне (усне) – при якому спеціально підготовлені реєстратори
заповнюють формуляри спостереження й одночасно перевіряють правдивість
відповідей на запитання.

анкетне (письмове) – при якому опитувальні анкети респондентам вручають
особисто чи висилають поштою.

Документальний облік ґрунтується на даних різноманітних документів
первинного обліку. Найбільш широкого вжитку він набув при складанні
статистичної звітності. У такий спосіб визначаються всі показники
злочинності. Документальний спосіб полягає в тому, що записи
статистичних матеріалів роблять на основі журналів, карток, формулярів
та інших документів (приміром, картка на кримінальну справу, особу, що
вчинила злочин). Цей спосіб використовується при складанні звітності та
гарантує, зазвичай, найбільш точні результати. При спеціальних
дослідженнях (див. пункт 8.9.) використовується такий документальний
спосіб, як вивчення кримінальних, адміністративних і цивільних справ.

8.9. Форми статистичного спостереження

Із погляду організації статистичного спостереження розрізняють дві
основні організаційні форми спостереження:

звітність;

спеціально організоване статистичне спостереження.

В Україні основним видом статистичного спостереження є неперервне
суцільне спостереження. Воно і створює базу для звітності, що дає змогу
отримати дані, які характеризують діяльність правоохоронних органів з
різних боків, оперативно координувати їхню діяльність, слідкувати за
розвитком соціальних явищ і процесів у суспільстві, а також
застосовувати їх (ці дані) для проведення наукових досліджень. Зміст
звіту, його форма й термін подання встановлює Державний комітет
статистики України.

Звітність – це форма спостереження, при якій будь-яка нижчестояща ланка
за єдиними затвердженими формами й у твердо встановлені строки повинна
обов’язково подати до вищестоящого органу відповідні документально
обґрунтовані відомості про свою діяльність.

Звітність поділяється на загальнодержавну та відомчу. Загально
-державною є така, що передається органам державної статистики, а потім
– уз агальнено – урядові. Відомчою є звітність, яку отримують
міністерства й відомства для своїх оперативних потреб. Усі форми
звітності затверджуються органами державної статистики. Надання
звітності за иезатвердженими формами вважається порушенням звітної
дисципліни, за що винні особи притягаються до встановленої законом
відповідальності.

Звітність характеризується такими властивостями, як:

обов’язковість;

систематичність;

достовірність.

Звітність як форма спостереження має свої переваги. її складають на
основі безпосереднього збору інформації. За періодичністю подання
звітність буває:

поточна (щоденна, декадна, місячна, квартальна) – що охоплює показники
поточної діяльності суб’єктів;

річна – підбиває основні підсумки діяльності правоохоронних органів за
рік.

За порядком проходження звітність поділяють на:

централізовану;

децентралізовану.

Централізована звітність проходить через систему державної статистики,
де обробляється та передається відповідним органам управління. Тобто
міністерства та відомства цю звітність підвідомчих установ не
розробляють, а одержують готову від органів державної статистики.

Децентралізована звітність опрацьовується у відповідних міністерствах
або відомствах, а зведену інформацію подають статистичним органам.

Та не всі суспільні явища й процеси можно охопити статистичною
звітністю.

До спеціально організованих статистичних спостережень належать:

переписи;

опитування;

спеціальні обстеження.

Переписи проводяться періодично чи одноразово та дають повну
характеристику масового явища станом на якусь дату

148

149

або певний момент часу. Класичним прикладом є перепис населення, що в
багатьох країнах світу проводиться з інтервалом у 10 років і надає
інформацію про віковий та національний склад населення, сімейний стан,
джерела засобів існування, житлові умови тощо.

Спеціальні обстеження – переважно несуцільне обстеження масових явищ
згідно з повною тематикою, що виходить за межі звітності. Вони можуть
бути періодичними чи одноразовими.

Опитування – це, зазвичай, несуцільне спостереження з метою вивчення
думок, мотивів, оцінок, які реєструються зі слів респондентів. Винятком
є суцільне опитування всього населення – референдум (масове
волевиявлення щодо принципових соціально-економічних і політичних
питань). Опитування можуть здійснюватись у різних формах: усній
(інтерв’ю), письмовій (анкетування), заочній (поштове, телефонне,
інтернет-опитування).

8.10. Облікові документи, на основі яких здійснюється облік злочинів у
правоохоронних органах

Облік злочинів, осіб, які їх вчинили, кримінальних справ в органах
прокуратури (і військової прокуратури також), внутрішніх справ,
податкової міліції та Служби безпеки України здійснюється на підставі
таких облікових документів:

статистична картка на виявлений злочин (форма 1);

статистична картка про наслідки розслідування злочину (форма 1.1);

статистична картка про результати відшкодування матеріальних збитків і
вилучення предметів злочинної діяльності (форма 1.2);

статистична картка на особу, що вчинила злочин (форма 2);

статистична картка про рух кримінальної справи (форма 3);

статистична картка на злочин, за вчинення якого особі пред’явлено
обвинувачення (форма 4);

єдиний журнал обліку злочинів, кримінальних справ і осіб, які вчинили
злочини.

Система показників у перелічених обліково-реєстраційних документах
побудована на кримінально-правовій основі

та спрямована на зміцнення законності при здійсненні обліку злочинів і
їх розкриття.

8.11. Поняття про статистичне зведення

Перший етап статистичного дослідження (спостереження) закінчується
заповненням статистичних карток. У результаті такого первинного обліку,
накопичується масив матеріалу, що характеризує певні одиниці
досліджуваної сукупності. Для того, щоб вивчити характерні риси й
істотні відмінності тих або тих явищ, виявити закономірності їхнього
розвитку, треба дані щодо кожного елементу сукупності систематизувати й
обробити. Усе це виконують на другому етапі статистичного дослідження,
який називають статистичним зведенням.

Статистичне зведення – це процес упорядкування, систематизації та
наукової обробки первинного статистичного матеріалу для виявлення
типових рис і закономірностей явищ та процесів, які вивчаються.

Зведення є основою для подальшого аналізу статистичної інформації. За
зведеними даними розраховуються узагальнені показники, виконується
порівняльний аналіз, а також аналіз причин групових відмінностей,
вивчаються взаємозв’язки між ознаками.

Завданням зведення є підведення підсумку, узагальнення результатів
спостереження з метою виявлення закономірностей процесів, які
досліджуються, виявлення характерних рис і суттєвих властивостей
соціальних явищ.

Статистичне зведення у вузькому значенні (просте зведення) -це
підрахунок підсумкових даних, які характеризують сукупність.

За організацією робіт і формою обробки даних зведення може бути:

централізоване;

децентралізоване.

При централізованому зведенні всі первинні дані спостереження
зосереджуються в одній, центральній установі (наприклад, у Державному
комітеті статистики України), де вони обробляються та систематизуються.
Прикладом такого зведення є обробка матеріалів перепису населення.

150

151

При децентралізованому зведенні кожна одиниця спостереження за єдиною
програмою обробляє зібрані первинні дані та подає до вищої організації
тільки зведені дані.

У правовій статистиці здебільшого застосовується децентралізоване
зведення, коли орган, який веде спостереження, сам здійснює обробку
первинних документів і відсилає їх до центру вже у зведених матеріалах
для подальшого зведення. Це зведення є значно дешевшим й оперативнішим,
аніж централізоване. Децентралізоване зведення – це головна
організаційна форма зведення в нашій країні, особливо у правовій
статистиці.

За способом виконання техніка зведення може бути ручною (при порівняно
невеликому обсязі матеріалу) та механізованою (комп’ютеризованою), що
набуває все більшого значення.

8.12. Поняття про статистичне групування

Одним з основних і найбільш поширених методів обробки й аналізу
первинної статистичної інформації, що застосовується на етапі зведення,
є групування.

Групування – це розподіл одиниць суспільного явища, що вивчається, за
істотними ознаками.

Виділяють кілька типів групування:

типологічні;

структурні (варіаційні);

аналітичні.

Типологічне групування – це групування, за допомогою якого виділяють із
загального масиву інформації типові явища та процеси.

Цей вид групування дає змогу виділити найхарактерніші групи, типи явищ,
з яких складається неоднорідна сукупність, визначити істотні відмінності
між одиницями статистичної сукупності, а також спільні ознаки. Прикладом
таких групувань у правовій статистиці можуть бути: розподіл злочинів на
однорідні категорії відповідно до глав Особливої частини Кримінального
кодексу; розподіл цивільно-правових спорів на їх види; засуджених за
соціальним статусом, судимістю, видами покарання тощо. Отже, при
типологічних групуван-

нях основним завданням є розчленування сукупності на якісно однорідні
групи.

Структурне (варіаційне) групування характеризує розподіл якісно
однорідної сукупності на групи за інтенсивністю варіативної ознаки. За
допомогою структурних групувань можна вивчати віковий склад населення;
віковий склад злочинців або осіб, які вчинили якийсь конкретний вид
злочинів.

Аналітичним є групування, що має на меті виявити взаємозв’язок між
окремими явищами й ознаками, які їх характеризують.

У кримінально-правовій статистиці виділяють, зазвичай, групування за
юридичними та соціально-демографічними ознаками, по регіонах і галузях
народного господарства.

Кримінально-правові ознаки:

І • за видами злочинів або статтями Кримінального кодексу

України, що дає змогу визначити структуру злочинності, виявити ступінь
поширеності певних видів злочинів, питому вагу кожного з них у загальній
злочинності;

за главами Кримінального кодексу України, що дає можливість одержати
дані про кількість злочинів і засуджених за посягання проти власності,
особи, порядку управління тощо;

за ступенем тяжкості злочинів;

за співвідношенням корисливих, корисливо-насильницьких і насильницьких
злочинів;

за формою вини (умисні чи необережні). Кримінологічні ознаки:

за галузями господарства;

за територіями (область, місто, село та ін.);

за місцем вчинення злочину (побутова, вулична тощо);

за часом вчинення (день тижня і година вчинення);

рецидивна (повторність вчинення злочину);

економічна;

організована та ін.

Соціально-демографічні ознаки: стать, вік, рівень освіти,
національність, громадянство, рід занять, сімейний стан тощо.

Групування за територіальними ознаками (район, місто, область) і
галузями господарства дають можливість порівнювати рівень інтенсивності
й поширеність злочинів по регіонах та сферах економіки.

152

153

Групування за часом вчинення злочину бажано проводити не по всіх
злочинах, а тільки щодо тих, на які має вплив “сезонність” (так,
зґвалтування, крадіжки, хуліганство), що дає можливість одержати
необхідні дані для розробки відповідних запобіжних заходів.

Групування злочинців за соціально-демографічними ознаками (стать, вік,
освіта, сімейний стан, соціальне походження) слід співвідносити з
групуваннями населення, що проживає на певній території, за аналогічними
ознаками. Це надасть можливість отримати правильне уявлення про
поширеність злочинності в регіонах.

8.13. Табличний і графічний методи в правовій статистиці

Статистична таблиця – це форма раціонального викладення числових
характеристик досліджуваних суспільних явищ і процесів.

Статистичними таблицями вважають тільки ті, що містять наслідки
статистичного аналізу соціально-економічних явищ і процесів. Статистична
таблиця містить низку горизонтальних рядків і вертикальних граф
(колонок, стовпчиків). Перетинання граф та рядків утворює клітини
таблиці. Сукупність горизонтальних рядків і вертикальних граф без
наведення числових даних утворює макет статистичної таблиці, тобто
сутність статистичної таблиці визначається сукупністю суджень, які
характеризуються числовими показниками, а не словами. Ліві бічні та
верхні клітини призначені для текстових заголовків, а решта — для
числових даних.

Подібно до граматичного речення у статистичній таблиці розрізняють:
підмет і присудок.

Підметом таблиці є та статистична сукупність, ті об’єкти чи їхні
частини, що характеризуються низкою числових показників.

Присудок таблиці – це показники, що характеризують статистичну
сукупність.

Обов’язковими атрибутами статистичної таблиці є загальний і внутрішні
заголовки. Загальний заголовок таблиці повинен коротко та чітко
характеризувати її зміст. У ньому

вказують, що характеризується в таблиці, до якої території чи об’єкта
належать дані та за який період або на який момент часу. Внутрішні
заголовки таблиці розміщуються збоку та зверху. У бічних заголовках
розкривається зміст підмета, у верхніх — зміст присудка. Одиниці
вимірювання даних таблиці зазначаються чи в загальному заголовку (якщо
вони однакові для всіх показників таблиці), чи у внутрішніх заголовках
рядків і граф таблиці. Види таблиць:

• простими називаються статистичні таблиці, в підметі яких

немає групувань;

• груповими називаються статистичні таблиці, підмет яких

утворено в результаті групування одиниць об’єкта за однією

ознакою;

• комбінованими називаються статистичні таблиці, в підметі

яких групи одиниць за однією ознакою поділяються на під

групи за однією чи кількома іншими ознаками, взятими в ком

бінації. Комбіновані таблиці мають важливі аналітичні власти

вості, тому що вони детальніше характеризують досліджувані

явища. Можна побудувати комбіновані таблиці розподілу на

селення одночасно за статтю та віком, за родом занять і рівнем

освіти.

Графіком у статистиці називають наочне зображення статистичних величин
за допомогою геометричних ліній і фііур (діаграм), картосхем (картограм)
або того й того разом узятих (картодіаграм).

Графік доповнює статистичні таблиці, а подекуди замінює їх. За допомогою
графіків статистичний матеріал стає зрозумі-лішим, краще усвідомлюється
та запам’ятовується. Графік дає узагальнену картину стану й розвитку
якогось явища, дає змогу швидше уявити закономірності цифрового
матеріалу. При графічному зображенні стають особливо виразними
взаємозв’язки між явищами та процесами суспільного життя, основні
тенденції їхнього розвитку, ступінь поширеності.

Графічне зображення статистичних даних здійснюється за допомогою
геометричнихплощиннихзнаків: крапок, ліній, площин, фігур і різних їх
комбінацій.

154

155

8.14. Поняття про абсолютні величини та узагальнені показники

У процесі статистичного спостереження одержують дані про значення певних
ознак, які характеризують кожну одиницю досліджуваної сукупності.
Статистична інформація починає формуватися з абсолютних величин, якими
вимірюються всі аспекти суспільного життя. Абсолютні статистичні
величини безпосередньо пов’язані з фізичною та соціально-економічною
суттю явищ, які вивчають.

Абсолютні статистичні величини – це кількісні показники, котрі отримують
у результаті проведеного статистичного дослідження та які характеризують
розміри (рівні, обсяги) суспільних явищ у певних умовах місця та часу.

Абсолютні величини (показники) є підґрунтям, відправною точкою
будь-якого статистичного дослідження, що має як наукові, так і суто
практичні цілі. Вони дають уявлення про розміри злочинності, інших
правопорушень, а при зіставленні з аналогічними показниками за конкретні
проміжки часу та по певних територіях дають можливість отримати уявлення
і про хід процесів, що відбуваються. Однак такі показники відображають
тільки деякі грані багатоаспектних соціальних явищ.

У криміиально-правовій статистиці абсолютним показником є рівень
злочинності. Рівень злочинності – це абсолютна кількість зареєстрованих
злочинів й осіб, які їх вчинили, на певній території за конкретний
проміжок часу.

Застосування під час дослідження лише абсолютних величин не дасть
можливості глибоко прояснити закономірності й взаємозв’язки, що
зумовлюють ситуацію та тенденції розвитку досліджуваних явищ: у правовій
статистиці правопорушень, осіб, які їх вчинили, заходів боротьби з ними.
Саме застосування абсолютних величин під час аналізу правових явищ може
призвести до висновків, що не відповідають дійсності. Тож неминуче
виникає потреба привести наведені показники у зіставлювану форму через
обчислення узагальнених показників.

Узагальнені показники – це такі показники, котрі відображають величини,
приведені в порівнювану форму й одним числом характеризують найбільш
типові риси явищ, які вивчаються в конкретному статистичному
дослідженні.

Узагальнені показники поділяються на:

відносні;

середні величини.

Відносна величина – це узагальнений показник, який характеризує
кількісне співвідношення двох порівнюваних величин. Відносні величини
дають можливість глибоко проаналізувати якісний і кількісний боки
соціальних явищ (наприклад, дати всебічну оцінку стану злочинності й
ефективності боротьби з нею). Ось чому ми постійно знаходимо їх у
звітах, аналітичних довідках, прогностичних розробках та інших
документах, які фіксують основні напрямки роботи правоохоронних органів.

В основі достовірності отриманих відносних величин має лежати вимога
порівнюваності показників, зіставлення яких створює вказані величини. Це
означає, що поняття різних видів злочинів має базуватися на відповідних
нормах Кримінального кодексу України, характеристика процесуальних
показників боротьби зі злочинністю – на відповідних нормах
Кримінально-процесуального кодексу України, а кримінологічні показники
-бути тотожними в усі інтервали часу та по всіх зіставлюваних
територіях. Водночас власне інтервали часу мають бути однаковими, а
території – тотожними (скажімо, дослідження показників злочинності в
області за різні роки буде коректним за тієї умови, якщо територія
області не змінювалася). При встановленні змін у будь-яких зіставлюваних
показниках потрібно попередньо зробити необхідні поправки та врахувати
їх при обчисленні відносних величин.

Середня величина у статистиці – це узагальнений показник сукупності
однорідних явищ, який характеризує її за якоюсь однією кількісно
варіаційною ознакою на певній території за конкретний проміжок часу.

Вона завжди узагальнює кількісну варіацію ознаки, наприклад, середній
вік правопорушників від 14 до 18 років, і середній вік від 18 до 60
років. Названа ознака хоча по-різному, але властива всім одиницям
сукупності, тобто кожному правопорушникові властивий вік як у межах до
повноліття, так і повноліття. Однією з важливих умов розрахунку середніх
величин є якісна однорідність одиниць сукупності щодо осередненої
ознаки.

156

157

8.15. Ряди динаміки у правовій статистиці

Усі процеси в суспільному житті зумовлені, взаємопов’язані й існують
тільки в розвитку. Зміна явищ і процесів у часі відбувається під упливом
різних соціальних, економічних, технічних та інших чинників. Процес
розвитку суспільних явищ у часі називається динамікою. Вивчення динаміки
дає можливість виявити й оцінити особливості розвитку явищ протягом часу
під упливом різноманітних факторів.

Метою статистичного вивчення динаміки є виявлення закономірностей
соціально-економічних явищ (зростання чи зменшення їхніх розмірів, темпи
змін тощо).

Вивчення поступального розвитку та змін суспільних явищ є одним з
основних завдань статистики, що вирішується на основі аналізу динамічних
рядів. Побудова та дослідження рядів динаміки має важливе значення для
виявлення розвитку суспільних явищ у їх взаємозв’язку та
взаємозалежності й постає базою для прогнозування розвитку явищ
(приміром, злочинності).

Ряди динаміки – це статистичні показники, розташовані в хронологічній
послідовності, що характеризують розвиток якого-небудь
соціально-економічного явища в часі.

Для будь-якого динамічного ряду характерні перелік хронологічних дат
(моментів) або інтервалів часу та конкретні значення відповідних
статистичних показників. Окремі числові значення розмірів явищ називають
рівнями ряду. Рівень ряду відображає стан явищ, досягнутий за будь-який
період або на певний момент часу. Перший показник ряду називається
початковим, а останній – кінцевим.

Залежно від характеру явища, що вивчається (за ознакою часу), рівні ряду
динаміки поділяються на:

інтервальні;

моментні.

Інтервальнимрядом динаміки називається такий ряд числових показників,
який характеризує розміри досліджуваного явища за певні проміжки
(періоди, інтервали) часу (за декаду, місяць, квартал, півріччя, рік або
якісь інші інтервали часу).

Моментним рядом динаміки називається такий ряд числових показників, який
характеризує розміри досліджуваного явища на певну дату чи момент часу.

У правовій статистиці можна побудувати значну кількість інтервальних
рядів динаміки: за кількістю зареєстрованих злочинів; кількістю осіб,
які вчинили злочин; за кількістю розглянутих судами кримінальних справ;
кількістю потерпілих тощо (більшість цих даних у статистичній звітності
правоохоронних органів наводиться за висхідним підсумком).

Характерною особливістю інтервальних рядів динаміки є те, що їхні рівні
завжди одержуються підсумовуванням рівнів за якісь проміжки часу, тобто
величина рівнів інтервального ряду залежить від тривалості проміжку
часу, за який обчислюються показники. Наприклад, у результаті додавання
можна отримати новий ряд динаміки, кожний показник якого характеризує
величину явища за збільшені періоди часу.

Характерною особливістю моментного ряду динаміки є те, що кожний
наступний рівень ряду частково чи повністю містить у собі попередній, і
тому підсумування (додавання) послідовних рівнів ряду не дає реальних
показників. Рівень моментного ряду фіксує стан явища, його розмір або
величину на відповідний момент часу. До моментних рядів динаміки
належать ряди про кількість правоохоронних органів на певну дату;
кількість засуджених, які відбувають покарання, на перше число кожного
кварталу тощо.

8.16. Поняття статистичного аналізу та його основні завдання

Після обробки отриманих даних і зіставлення таблиць можна перейти до
наступного етапу дослідження – якісного аналізу статистичних показників.
Це – завершальний і найбільш відповідальний етап. Зібраний та оброблений
статистичний матеріал у результаті аналізуможе дати багатогранну
характеристику явища, що вивчається. Основна мета статистичного аналізу
полягає у виявленні закономірностей, виявленні впливу одного явища на
інше, констатації взаємозалежностей і взаємодії різних явищ.

Аналіз – це науковий метод дослідження об’єкта через розгляд його боків,
властивостей і складових частин.

Статистичний аналіз – це процес вивчення та зіставлення отриманих
цифрових даних між собою та з іншими даними, їх узагальнення. В аспекті,
який ми розглядаємо, аналіз – це єдність

158

159

пізнання та оцінки. Через систему ознак і характеристик у процесі
пізнання дослідник отримує фактичні дані про правопорушення та державні
заходи протидії їм. Оцінка ж вимагає зіставлення розрахованих
статистичних показників з низкою інших даних для прийняття правильних
управлінських рішень.

Кінцева мета аналізу правопорушень – удосконалення державних заходів
соціального контролю на підставі виявлених їхніх тенденцій і
закономірностей, взаємозв’язків та взаємозалежностей, що кількісно
вимірюються.

Предмет статистичного аналізу – це сукупність якісних і кількісних
характеристик явища, що вивчається, в їх єдності й розвитку. Правова
статистика не може обмежуватися тільки збиранням інформації про ознаки
тих чи тих явищ або створенням “фундаменту з точних безспірних фактів”.
Статистик, який є одночасно і представником відповідної науки (в нашому
випадку- юридичної), систематизує, аналізує їх і намагається виявити в
них причинові й інші зв’язки та закономірності.

Щодо правоохоронних органів і суду, статистичний аналіз повинен
показати, як працюють ці органи, в чому полягають позитивні та негативні
аспекти їхньої роботи. Встановлення конкретних причин виявлених дефектів
і розробка заходів щодо їх мінімізації – головне завдання аналізу
матеріалів правової статистики. Для вирішення ж цих завдань мало лише
статистики.

ТЕМА 9. Загальні проблеми запобігання злочинності

9.1. Поняття профілактики злочинності

Із розвитком людства діяльність, яка здійснюється у сфері охорони
правопорядку, зазнала значних змін. Найважливішою з них є та, що міри
кримінального покарання почали співвідноситися із заходами запобігання
злочинам, до того ж у багатьох країнах світу, зокрема й в Україні, цим
заходам надають пріоритетне значення. Уперше проблему запобігання
злочинам підняв один із засновників кримінології – італієць Ч. Беккарія
у своїй книзі “Про злочини і покарання”, що вийшла у світ 1764 р.

Основним напрямком у діяльності суспільства на всіх етапах його
історичного розвитку в боротьбі зі злочинністю має бути 11 рофілактика
злочинів. Ця проблема вже багато років привертає увагу як урядів держав,
так і громадськість. Високий рівень злочинності робить проблему
профілактики злободенною та актуальною в усьому суспільстві (в широких
колах учених-право-зпанців, філософів, кримінологів і практичних
працівників правоохоронних органів та, насамперед, працівників органів
внутрішніх справ).

Якщо кримінальне покарання впливає на злочинність через дію на особу
злочинця, то запобіжні заходи спрямовані на усунення чи нейтралізацію
причин і умов злочинності. Тож запобіжна діяльність за змістом,
масштабами заходів і кількістю суб’єктів, що беруть у ній участь, є
ширшою та багатшою, ніж практика застосування кримінального покарання.

У юридичній літературі й серед практичних працівників поруч із терміном
“профілактика”, використовуються терміни “запобігання” “припинення”, що
не завжди однаково тлумачаться82. У практичній діяльності правоохоронних
органів по боротьбі зі злочинністю кожен з цих термінів набув свого
професійного значення83. Характерно, що одні автори висловлюють думку,

*2 Цьому сприяє те, що в тлумачних словниках терміни “профілі! ктика”,
“попередження”, “припинення”, “запобігання” розгляди кш.ся як
слова-синоніми.

” Михайленко П. П., Гельфанд И. А. Предупреждение преступ-лений основа
борьбьі за искоренение преступности. – М.: Юридичним литература, 1964. –
С. 120.

161

що ці терміни збігаються між собою за змістом84, інші -що вони є
близькими85, ще інші – що найбільш загальним і ємним поняттям є термін
“попередження злочинності”, “тому що він охоплює всі сфери, види та
рівні боротьби зі злочинністю”86. Існують й інші думки з цього
приводу87.

Профілактика злочинів є довгостроковою орієнтацією держави у сфері
боротьби зі злочинністю. Досягнення цієї мети забезпечується правовими
засобами, передовсім, тими, яким притаманні принципи гуманізму, що
перебувають у розпорядженні державних органів, зокрема, правоохоронних,
до системи котрих належать і органи внутрішніх справ.

Отже, профілактика злочинності – це багаторівнева система державних та
громадських цілеспрямованих заходів щодо виявлення, усунення,
нейтралізації причин та умов злочинності.

9.2. Співвідношення понять “профілактика”, “припинення” та “запобігання”

Розмежувати поняття “запобігання”, “припинення” та “профілактика”,
зважаючи на граматичні розбіжності, за допо-

84 Криминология: Учебник для юридических вузов / Под ред.

проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. – СПб.:

Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. – С. 183;

Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф.

Г. М. Миньковского. – М.: БЕК, 1998. – С. 177-178; Блувштейн Ю. Д.,

Зьірин М. И., Романов В. В. Профилактика преступлений. – Минск:

Университетское, 1986. – С. 26.

85 Коваленко О. И., Филонов В. П. Курс лекций по криминологии

и профилактике преступлений. – Донецк: Донеччина, 1995. – С. 292.

86 Антонян Ю. М. О понятий профилактики преступлений // Воп-

росьі борьбьі с преступностью. – М., 1977. – Вьш. 26. – С. 26-27;

Зелинский А. Ф. Криминология: Учебное пособие. – X.: Рубикон,

2000. – С. 130-131; Криминология. Учебник для юридических

вузов / Под общей ред. проф. А. И. Долговой – М.: Издат. группа

НОРМА-ИНФРА М, 1999. С. 341-342.

87 Лекарь А. Г. Профилактика преступлений. – М.: Юридическая

литература, 1972. – С. 3-4; Крючков А. В. Профилактическая служба

горрайорганов внутренних дел. – М.: Акад. МВД СССР, 1982. –

С.14-15; Токарев А. Ф. Криминологическая характеристика пре

ступлений, совершаемьіх несовершеннолетними, и их предупрежде-

ние. – М.: Акад. МВД СССР, 1991. – С.19.

могою словників майже неможливо. Та, щоб здійснити системний підхід до
недопущення вчинення злочинів, украй необхідна чітка диференціація
вказаного понятійного апарату.

Отже, з практичного погляду запобігання злочинності можна поділити на
профілактику й припинення. Профілактика є розширеною, довгостроковою
системою заходів.

Профілактика злочинності – це багаторівнева система державних і
громадських цілеспрямованих заходів щодо виявлення, усунення,
нейтралізації причин та умов злочинності.

Аналогічне визначення цієї дефініції подається в обговореному 12 травня
1998 р. Верховною Радою України в другому читанні проекту Закону України
“Про профілактику злочинів”, у ст. 1 якого зазначається, що під
профілактикою злочинів слід розуміти здійснення системи заходів,
спрямованих на виявлення й усунення причин та умов, які сприяють
вчиненню злочинів88.

Таке тлумачення набуло поширення в практиці органів внутрішніх справ. До
1991 р. у структурі органів внутрішніх справ існували відділи
(відділення) профілактики, що координували всі форми
спеціально-кримінологічного запобігання.

Не можна також ігнорувати етимологію розглядуваних слів, які мають різні
значеннєві відтінки. “Профілактика” -поняття, що перейшло в кримінологію
і медичної практики масових щеплень проти хвороб, санітарного контролю
за станом питної води, їжі тощо. При цьому не мається на увазі можлива
хвороба конкретного індивіда. Так само доречно вважати кримінологічною
профілактикою усунення криміногенних факторів (причин та умов)
безвідносно до конкретного злочинного зазіхання, котре чинить
хто-небудь. Інша справа – припинення. Це слово відображає негативну
оцінку події, котрої намагаються уникнути, й адресний активний характер
запобіжних дій. Припиняється лише те, що вже

88 Проект Закону України “Про профілактику Злочинів” від 12 трав

ня 1998 р. \

162

почалося, тобто мова йде прр протидію початковій злочинній

діяльності89. /

Виходячи з цього, профілактика – це діяльність з усунення, нейтралізації
чи ослаблення факторів, які породжують злочинність або сприяють їй.
Вона, звичайно, має безособовий характер, тобто не має на увазі
конкретне злочинне зазіхання, хоча може здійснюватися й на
індивідуальному рівні: надання допомоги особі в працевлаштуванні, що
звільнилася з місць позбавлення волі, лікування від наркоманії тощо.
Профілактика забезпечується за допомогою запобігання криміногенним
ситуаціям, їх усунення, ослаблення дії криміногенних факторів і їх
нейтралізації, захисту можливих об’єктів від зазіхань, правової та
кримінологічної пропаганди серед населення.

Припинення полягає^ в діях, спрямованих на зупинення

злочинної діяльності, що вже почалася, та на недопущення на

станню злочинного результату. Так, дільничний інспектор

міліції, беручи до уваїги колишні судимості зловмисників

та інші обставини, для одержання безперечних доказів вирішив

затримати квартирних злодіїв після того, як вони проникнуть

у приміщення. і

На відміну від профілактики та запобігання злочинам, припинення не
звільняє від кримінальної відповідальності за замах на злочин і тим паче
закінчене злочинне зазіхання90.

Ця обставина викликає в деяких кримінологів сумнів: яке ж це запобігання
якщо злочин вчинений і винна особа понесла за нього кримінальну
відповідальність. Однак ця діяльність має на м^ті не тільки скоротити
кількість засуджених, але і зменшити збитки від злочинності.

До того ж відомо, ціо багато складів злочинів сконструйовані в законі
таким чицом, що шкідливі наслідки протиправних дій винесені за мезісі
складів. Це, так звані, злочини з усіченим складом – бандитизм, розбій
та ін.

89 Зелінський А. Ф/ Кримінологія: Навчальний посібник. – X.:

Рубікон, 2000. – С. Щ.

90 Там само. – С. 1^2.

/ 164

Слід зауважити, що заходи недопускання та припинення застосовуються до
особи, котра робить спробу чи вчиняє конкретний злочин. Недопущення – це
система заходів, яка застосовується на стадії готування до вчинення
злочинів, що спрямована на перешкоджання здійсненню злочинного наміру
конкретною особою. Припинення є системою заходів, які застосовуються на
стадії замаху на вчинення злочину з метою відвернення злочинного
результату.

Виходячи із вище зазначеного, запобігання є діяльністю держави та
суспільства, спрямованою на утримання злочинності на можливо
мінімальному рівні через усунення її причин й умов, а також на
недопущення та припинення конкретних злочинів.

9.3. Принципи запобіжної діяльності

Здійснення політики у сфері запобігання злочинності повинне ґрунтуватися
на певних принципах. До основних принципів запобігання злочинності
належать:

гуманізм;

наукова обґрунтованість; -законність;

економічна доцільність;

диференційованість; -своєчасність;

плановість;

комплексність.

Принцип гуманізму полягає в тому, що профілактика як особливий вид
діяльності, зазвичай, пов’язана із завданням конкретним особам
позбавлень та правообмежень і спрямована на запобігання злочинам з боку
конкретних осіб.

Профілактична діяльність неможлива без кримінологічних досліджень, за
допомогою яких вивчаються стан і тенденції злочинності, причини й умови,
що впливають на її територіальні особливості, тощо. За допомогою таких
досліджень конкретизуються завдання й об’єкти профілактики, основні
напрями та засоби запобіжного впливу, коло суб’єктів. У цьому
виявляється принцип наукової обґрунтованості.

165

Важливе значення для ефективної запобіжної діяльності має принцип
законності. Правові основи профілактики повинні регламентувати її
основні напрями й форми, компетенцію суб’єктів, підстави для
застосування заходів індивідуально-профілактично-го впливу, а також
передбачати гарантії захисту прав і законних інтересів осіб, стосовно
яких вони здійснюються.

Принцип економічної доцільності полягає в тому, що при плануванні
профілактичної діяльності необхідно брати до уваги майбутні витрати на
заплановані заходи, оскільки вони можуть залишитися невиконаними через
надмірну вартість.

Принцип диференціації – врахування специфіки факторів, які детермінують
злочинність через криміногенний уплив на особу, а також індивідуальні
особливості правопорушників.

Своєчасність – проведення превентивних заходів, які б не дали можливості
скоїти злочин.

Плановість – полягає у здійсненні профілактичної діяльності за
відповідною програмою, а не спонтанно.

Комплексність – використання різноманітних форм, методів і засобів
запобігання, спрямованих не тільки на злочинність, а й на ті соціальні,
економічні, політичні, духовні та інші фактори, що її зумовлюють91.

9.4. Функції запобіжної діяльності

Розкрити з достатньою повнотою зміст профілактики злочинів можна лише за
умов взяття до уваги й аналізу функцій, що вона виконує, а також цілей і
завдань, які стоять перед нею.

Тож розглянемо функції профілактики злочинної дії.

Охоронна – профілактика злочинів, яка спрямована на недопущення
протиправної поведінки, тобто захист суспільних інтересів і соціальних
цінностей особи та держави від злочинних посягань.

Регулятивна – профілактика покликана забезпечити таку поведінку людей,
яка б відповідала спеціальним вимогам, закріпленим у нормах права.

Виховна – оскільки призначення профілактики полягає не в примусі, а в
переконанні, тобто не в тому, щоб покарати,

91 Криминология: Учебник/ Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф. Г. М.
Миньковского. – М.: БЕК, 1998. – С.178-180.

а в тому, аби виховати особу, котра не припускала б вчинення злочинів.

Ідеологічна – полягає в забезпеченні загальної ідейної спрямованості
запобіжних заходів, ідеологічному обґрунтуванні їхнього змісту,
правильному визначенні шляхів, форм і методів практичної діяльності.

Прогностична – дає змогу намітити пріоритетні напрямки в боротьбі зі
злочинністю.

9.5. Цілі та завдання запобіжної діяльності

Профілактика злочинів має свої цілі. Вони конкретизуються на різних
етапах розвитку суспільства, а також залежно від її напрямків, рівнів і
видів.

Основні цілі профілактики такі:

обмеження дії негативних явищ і процесів, пов’язаних зі злочинністю;

усунення (нейтралізація) детермінант злочинних проявів;

ліквідація криміногенних факторів у мікросередовищі особи, що формують
її антисуспільну позицію та мотивацію злочинної поведінки;

превентивний уплив на особу, котра за своїм антисуспіль-ним способом
життя здатна скоїти злочин.

Виходячи зі вказаних цілей, завдання профілактики злочинів такі:

виявлення й аналіз явищ, процесів, обставин, які є детермінантами
злочинів;

вивчення чинників, які призводять до формування особи злочинця та
реалізації злочинних намірів;

встановлення кола осіб, від яких можна очікувати скоєння злочинів, і
цілеспрямований профілактично-виховний уплив на них;

усунення чи нейтралізація криміногенних факторів на індивідуальному
рівні.

9.6. Рівні профілактики

Залежно від ієрархії причин і умов злочинності розрізняють три основних
рівні запобігання їй: загальносоціальний, соціально-кримінологічний та
індивідуальний.

166

167

Загальносоціальний рівень (загальна профілактика) охоплює діяльність
держави, суспільства та їхніх інститутів, яка спрямована на розв’язання
суперечностей у галузі економіки, соціального життя, в моральній сфері
тощо. Цю діяльність здійснюють різні органи державної влади й
управління, громадські організації, для яких функція запобігання
злочинності не є основною чи професійною. Профілактика є успішною
завдяки ефективній соціально-економічній політиці загалом.

Загально соціальна профілактика злочинності пов’язана з найбільш
значущими й довгостроковими видами соціальної діяльності та здійснюється
в процесі рішення широкомасштабних соціальних завдань. Вирішення
суперечностей суспільного розвитку, його проблем і труднощів, помилок у
соціальному управлінні є водночас економічною, політичною, ідеологічною,
соціально-психологічною та правовою основою для усунення, послаблення та
нейтралізації процесів і явищ, які детермінують злочинність.

До загальносоціальних заходів профілактики злочинності належать: зміни в
соціально-економічній сфері, спрямовані напід-вищення життєвого рівня
членів суспільства, поліпшення умов їхнього життя. Стабілізація процесів
в економіці та на споживчому ринку, підвищення платоспроможності широких
верств населення сукупно є передумовами запобігання економічній та іншим
видам злочинності.

Скороченню побутової, насильницької та іншої злочинності сприяють заходи
щодо вирішення житлової проблеми, зміцнення сім’ї, поліпшення умов праці
й побуту жінок, охорона материнства та дитинства, організація дозвілля
тощо.

Загальносоціальна профілактика реалізується за допомогою державних
планів економічного й соціального розвитку. Такі плани складаються як на
державному, так і на регіональному рівнях. Профілактичне значення такого
плану полягає в тому, що він передбачає стратегію і тактику
соціально-економічного розвитку країни (регіону), зважаючи на можливі
криміногенні наслідки від реалізації закладених у нього заходів. За
допомогою такого плану досягається єдність упливу на загальносоціальні
причини злочинності всіх запобіжних заходів: економічних, соціальних,
ідеологічних, культурологічних, технологічних та ін.

Спеціально-кримінологічний рівень (кримінологічна профілактика) полягає
в цілеспрямованому впливові на криміногенні фактори, пов’язані з певними
видами та групами злочинної поведінки, наприклад, насильницькою чи
економічною злочинністю. Такі комплекси специфічних причин й умов
злочинної поведінки усуваються або нейтралізуються в процесі діяльності
відповідних суб’єктів, для яких профілактична функція є виконанням їхніх
основних професійних завдань.

Спеціально-кримінологічне запобігання має на меті не допустити
здійснення реально можливих злочинів, а якщо вони почали відбуватися, то
зупинити їх на ранній стадії. Важливою ділянкою запобіжної діяльності є
виявлення та усунення, так званих, криміногенних факторів. При цьому,
зазвичай, використовуються не тільки організаційні, правові й
оперативно-розшукові заходи, але й економічні, педагогічні та медичні
тощо.

На рівні спеціальної профілактики мета боротьби зі злочинністю, певними
її видами й конкретними злочинами визначена як єдина чи головна для
відповідних заходів соціального контролю, соціальної реабілітації та
правоохоронної діяльності. Розробка й реалізація заходів спеціальної
профілактики прямо зумовлена наявністю злочинності, її рівнем і
характером, ушшвом криміногенних детермінант.

Спеціально-кримінологічна профілактика здійснюється у формі відомчих і
міжвідомчих планів або програм підсилення боротьби зі злочинністю. У них
передбачається система заходів, спрямованих на профілактику конкретних
видів і груп злочинності, злочинності взагалі, злочинності на певній
території (держава, регіон). Передбачувані програми заходів реалізуються
через взаємодію та взаємоузгодженість діяльності суб’єктів профілактики.
Безумовно, ефективність запобігання злочинам залежить від узгодженості
програми боротьби зі злочинністю з концепцією державного плану
економічного та соціального розвитку країни.

Індивідуальний рівень (індивідуальна профілактика злочинів) охоплює
діяльність стосовно конкретних осіб, поведінка яких вступає в конфлікт
із правовими нормами.

168

169

9.7. Види індивідуального рівня профілактики злочинності

Залежно від стадії генези особи злочинця індивідуальна профілактика
злочинності поділяється на чотири види92.

Перший вид стосується об’єктів, які перебувають на початковому етапі
криміналізації особи. У цей період вони вчиняють різні правопорушення
незлочинного характеру, що утворюють певний вид антигромадської
діяльності. Умовно цей вид індивідуальної профілактики злочинності
називають ранньою індивідуальною профілактикою злочинів.

Другий вид індивідуальної профілактики злочинності стосується осіб, які
вчинили чи вчиняють злочини. Суб’єктами цього виду профілактики можуть
бути слідчі, оперативні й інші працівники органів внутрішніх справ,
судді. Профілактична робот а полягає в тому, щоби схилити особу до
відмови від вчинення злочину, припинити його на стадії підготовки, а в
разі вчинення злочину – сприяти формуванню в особи почуття каяття,
бажання сприяти розкриттю злочину. Умовно цей вид профілактики називають
судово-слідчим.

Третій вид індивідуальної профілактики злочинів охоплює осіб, які
вчинили злочини та стосовно яких суд прийняв рішення про застосування
різних заходів кримінально-правового впливу. Цей вид профілактики,
по-перше, реалізується в діяльності установ виконання покарань, завдання
яких полягає у виправленні та ресоціалізації засудженого; по-друге,
здійснюється відповідними державними та громадськими організаціями при
звільненні особи від реального виконання кримінального покарання (умовне
засудження, відстрочка виконання вироку, примусові заходи виховного
характеру). Цей вид профілактики умовно називають пенітенціарним.

Четвертий вид індивідуальної профілактики злочинів стосується осіб, які
відбули кримінальне покарання, але підлягають наглядові з метою
запобігання рецидиву. Умовно цей вид профілактики називають
постпенітенціарним.

92 Бурлаков В. Н., Орехов В. В. Индивидуальное предупреждение
преступлений. Вопросьі теории и практики. – Ленииград: Изд-во ЛГУ, 1988.
– С. 32-36.

Підхід до запобігання злочинності, зважаючи на рівні профілактики,
відбивається в побудові структури органів та організацій, що здійснюють
цю діяльність. Від правильного вибору рівня профілактики залежить її
ефективність.

Профілактична діяльність втілюється у відповідних формах, характер яких
залежить від рівня запобігання злочинності та практики відповідних
суб’єктів.

Якщо йдеться про усунення причин і умов, які сприяли вчиненню конкретних
злочинів, що були виявлені у процесі діяльності спеціальних суб’єктів,
то це вимоги про вжиття заходів органі-заційно-управлінського,
економіко-технологічного й ідеологічного характеру, котрі втілюються в
особливому процесуальному акті -приписі прокурора, поданні слідчого,
окремій ухвалі суду.

Якщо йдеться про особу конкретного злочинця, то застосовують програми
індивідуального коригування правопорушної поведінки. У програмі
відбиваються детальний портрет особи, характеристика основних факторів
мікросередовища формування її негативних рис, передбачаються
диференційовані заходи профілактичного впливу та критерії ефективності
їх застосування.

9.8. Класифікація профілактичних заходів

Залежно від масштабів виділяють:

заходи загальної профілактики, що здійснюються стосовно до всього
населення держави;

заходи спеціальної профілактики, що здійснюються в межах відомства чи
великих соціальних груп (приміром, мігрантів, неповнолітніх);

заходи профілактики в мікрогрупах (у сім’ї);

• заходи індивідуальної профілактики (до певної особи).

За ознакою правового регулювання заходи профілактики

поділяються на:

правові (регулюються нормами адміністративного, кримінального,
кримінально-процесуального й інших галузей права);

неправові (регулюються мораллю, традиціями, технічними нормами).

За змістом (спрямованістю та видом їхньої дії) є можливість поділити
заходи профілактики всіх рівнів, масштабів та обсягів на:

1) соціально-економічні;

170

171

організаційно-управлінські;

ідеологічні;

соціально-психологічні;

медичні та психолого-педагогічні;

технічні;

правові.

1. Заходи соціально-економічного характеру вплива

ють на усунення, послаблення та нейтралізацію криміноген

них факторів, пов’язаних із падінням життєвого рівня на

селення, кризовими явищами у виробництві й соціальній сфері.

До них належать:

заходи соціального захисту незахищених верств населення;

заходи оздоровлення економіки та стабілізації ситуації загалом;

заходи боротьби з безвідповідальністю та безгосподарністю, безробіттям,
поліпшення обліку, збереження, зменшення непродуктивних втрат і
своєчасне їх виявлення, заходи контролю за збереженням майна, стягненням
збитків з винних;

забезпечення сплати податків, зборів та інших платежів;

підбір кадрів тощо.

2. До організаційно-управлінських заходів належать:

удосконалення державного й громадського соціального конт

ролю за роботою апаратів управління для того, щоб обмежити

масштаби недоліків і порушень, які сприяють існуванню та роз

виткові корисної, економічної, посадової (службової) та іншої

злочинності.

Під організаційно-управлінською діяльністю слід розуміти організаційний
процес (динаміку) профілактики злочинності, що передбачає:

а) інформаційне забезпечення;

б) виявлення й аналіз проблем;

в) формування мети та постановку завдань;

г) безпосереднє організаційне забезпечення конкретних

завдань і реалізацію запланованих заходів;

ґ) взаємодію та координацію суб’єктів профілактики;

д) внесення коректив і змін на основі оцінки ефективності

результатів та нових потреб практики;

є) правове забезпечення;

є) ресурсне забезпечення (вирішення кадрових, фінансово-економічних,
матеріально-технічних та інших питань зі створення умов для нормальної
діяльності системи профілактики злочинності).

Перелік елементів процесу невичерпний, послідовність їх переліку є
умовною.

Важливе значення мають організаційно-управлінські заходи у сфері
правоохоронної діяльності: їх координація, спеціалізація стосовно до
певних видів злочинності, інформаційне, методичне, кадрове, ресурсне
забезпечення профілактичних функцій тощо.

Під ідеологічними заходами розуміють заходи, що усувають чи обмежують
криміногенні фактори через формування у членів суспільства моральної
позиції, орієнтованої на базові загальнолюдські цінності; заходи, що
формують у громадській думці нетерпимість до злочинів та інших
правопорушень; заходи підвищення загальної культури людей.

Соціально-психологічні заходи спрямовані на формування в країні, певних
регіонах та місцевостях, у середовищі конкретних категорій і груп
населення громадського спокою, впевненості у власній безпеці, готовності
до взаємодопомоги, взаємопідтримки у складних життєвих ситуаціях, довіри
до правоохоронних органів, готовності допомагати їм. Значна частина
таких заходів здійснюється через інститути соціального виховання,
зокрема, освітні установи, засоби масової інформації тощо.

Медичні та психолого-педагогічні заходи профілактики передбачають:

запобігання поширенню хвороб, які становлять небезпеку для довколишніх;

лікування та ресоціалізація осіб, які страждають на такі хвороби;

протидія поширенню форм поведінки, пов’язаної із соціальною
дезадаптованістю та відтворенням злочинності, – бродяжництвом,
проституцією, пияцтвом, серйозними побутовими конфліктами тощо;

– соціальна, психолого-педагогічна, медична допомога

носіям вказаних форм поведінки.

172

173

6. До технічних заходів належать різні засоби та при

строї, що:

утруднюють підроблення кількісних або якісних показників при
виробництві, реалізації, збереженні, транспортуванні матеріальних
цінностей; фальсифікацію банківських операцій;

перешкоджають проникненню до сховищ, житлових або служ-бових приміщень
із метою вчинення крадіжок;

протидіють виникненню аварійних ситуацій на виробництві та транспорті,
викраденню, виникненню пожеж тощо.

До них також належать: різні вимірювальні прилади, автомати для
фіксування виробничих процесів, визначення якості й кількості випущених
і реалізованих товарів, зупинки механізмів при виникненні аварійних
ситуацій; засоби охоронної сигналізації, запірні пристрої; освітлювальні
прилади в громадських місцях; пристрої швидкого виклику працівників
міліції.

7. Правові заходи запобігання злочинності створюють

правову базу для розробки та застосування всіх зазначених

вище видів заходів профілактики. Правові заходи профілакти

ки передбачають:

удосконалення кримінальної, адміністративної, трудової, цивільної,
сімейної та інших галузей законодавства для забезпечення оптимальних
умов для виявлення, усунення, ослаблення, нейтралізації причин і умов
злочинів, загальної та індивідуальний превенції, ресоціалізації осіб,
схильних до вчинення злочинів;

встановлення й удосконалення правових заборон і обмежень, які сприяють
запобіганню та припиненню виникнення умов для злочинів;

встановлення й удосконалення адміністративно-правових норм, спрямованих
на припинення процесу формування звичок і стереотипів поведінки, що за
певних обставин або ситуацій можуть призвести до вчинення злочину;

запровадження й удосконалення кримінально-правових норм подвійної
превенції, спрямованих на те, щоб не допустити тяжких і особливо тяжких
злочинів через притягнення до відповідальності осіб, які створили
ситуацію для реалізації злочинного наміру;

запровадження й удосконалення норм, що заохочують припинення дій
злочинців і самозахист від них;

заохочення добровільної відмови від доведення злочину до кінця;

заохочення повного виявлення та розкриття злочинів;

правову регламентацію діяльності суб’єктів профілактики;

виховання правосвідомості для того, щоб досягти рівня дотримання
правових норм особистих переконань;

виховання профілактичної активності громадян, їхньої готовності
допомагати в боротьбі зі злочинністю;

нормативне закріплення стандартів безпеки від злочинів.

9.9. Суб’єкти профілактики злочинів

Суб’єктами профілактики злочинності (злочинів) є органи, установи,
організації, підприємства, а також посадові особи (службовці) й окремі
громадяни, на яких законом покладено завдання та функції із виявленя,
усуі іення, послаблення, нейтралізації причин і умов, які сприяють
існуванню та поширенню злочинності загалом, певних видів і конкретних
злочинів, а також утримання від переходу на злочинний шлях та
забезпечення ресоціалізації осіб, схильних до вчинення злочинів
(рецидиву).

Діяльність усіх суб’єктів профілактики злочинів повинна організовуватися
на основі таких принципів:

цілеспрямоване здійснення профілактики злочишвяк функції;

зв’язок з елементами системи “по горизонталі” (взаємодія) і “по
вертикалі” (підпорядкування);

неухильне виконання команд нерівного механізму системи;

вибір лінії поведінки відповідно до стану об’єкта профілактичного
впливу.

Види суб’єктів профілактики

1. За місцем у державній і суспільній системі суб’єкти

профілактики можуть бути класифіковані на:

державні;

неурядові (недержавні), зокрема, комерційні чи неко-мерційні структури,
громадські об’єднання та спеціалізовані формування;

громадяни.

2. За завданнями, компетенцією та змістом запобіжної

діяльності розрізняють такі суб’єкти профілактики:

– органи влади загальної компетенції (їх установи, органі

зації, підприємства);

174

175

неспеціалізовані; -частково спеціалізовані;

спеціалізовані органи.

Відповідно до Конституції України, забезпечення законності,
правопорядку, громадської безпеки, а отже, й запобігання злочинам
перебувають у спільному віданні держави та її суб’єктів.

У спільному віданні перебувають також: охорона навколишнього природного
середовища, загальні питання виховання й освіти, координація питань
охорони здоров’я, захист сім’ї та молоді, соціальний захист,
адміністративна, трудова, сімейна й низка інших галузей законодавства,
кадри судових і правоохоронних органів, адвокатура, нотаріат. Ці
напрямки правового регулювання та організаційно-управлінської діяльності
тісно пов’язані із запобіганням злочинам.

Представницькі органи держави та її суб’єкти приймають закони й інші
нормативно-правові акти, що становлять правову базу профілактики. У
межах своєї компетенції органи місцевого самоврядування приймають
нормативні акти, пов’язані з профілактикою злочинів, вирішуючи питання
місцевого значення щодо охорони громадського порядку.

Президент України та Уряд видають, відповідно до своїх повноважень,
нормативні акти (укази, постанови, розпорядження) щодо запобігання
злочинам, згідно з Конституцією України й іншими законами України.

Неспеціалізовані суб’єкти профілактики злочинності -це суб’єкти
господарювання; установи культури та спорту; засоби масової інформації;
органи, що регулюють природокористування, міграцію, котрі здійснюють
працевлаштування, пенсійне забезпечення; житлово-комунальні органи;
установи, що надають послуги з проведення дозвілля, й інші органи, які
беруть участь у різних сферах життєдіяльності суспільства.

Хоча діяльність таких суб’єктів профілактики часто сприяє запобіганню
злочинам, однак такі завдання не виділені в їхній діяльності в особливий
напрямок і профілактичний ефект досягається ніби опосередковано або
через звертання з боку спеціалізованих суб’єктів профілактики до них з
конкретними дорученнями.

До частково спеціалізованих (напівспеціальних) органів належать установи
соціального обслуговування, освіти, охорони здоров’я, а також
природоохоронні, контрольно-ревізійні й аудиторські організації.

Такі органи отримали назву частково спеціалізованих з метою встановлення
межі між ними та неспеціалізованими структурами. Останні певною мірою
пов’язані з профілактикою злочинності, але відповідні функції виконують,
зазвичай, після звернення відповідних органів, які ведуть цілеспрямовану
боротьбу зі злочинністю чи у зв’язку із забезпеченням правопорядку й
безпеки серед певної категорії громадян. Частково ж спеціалізовані
суб’єкти профілактики мають у межах своїх основних завдань спеціально
виділену функцію профілактики.

Спеціалізованими суб’єктами запобігання злочинам є правоохоронні органи,
для яких завдання та функції профілактики належать до основних,
пріоритетних завдань. Це органи суду, прокуратури, внутрішніх справ,
податкової міліції, державної безпеки, юстиції, митна та прикордонна
служби, внутрішні війська, наукові й навчальні спеціалізовані юридичні
установи. До системи спеціалізованих органів належать і деякі
спеціалізовані громадські об’єднання (формування), організації
недержавних форм власності, що надають охоронні послуги.

9.10. Суд як суб’єкт запобігання злочинам

Судові органи вирішують завдання запобігання злочинам за допомогою
різних засобів і методів. Згідно із законодавством про судоустрій, суди
зобов’язані своєю діяльністю виховувати громадян у дусі точного й
неухильного виконання законів, дбайливого ставлення до державної та
приватної власності, дотримання трудової дисципліни, поваги до прав,
честі й гідності громадян.

Профілактичний ефект діяльності суду пов’язаний з виконанням його
основного завдання – здійсненням правосуддя. Шляхом винесення
справедливого рішення по кримінальних справах суд забезпечує загальну та
спеціальну превенцію, зокрема, робить свій внесок у запобігання
рецидиву. Справедливі рішення по цивільних, сімейних, трудових,
господарських справах сприяють усуненню чи пом’якшенню криміногенних
конфліктних ситуацій, факторів, які детермінують кримінальну мотивацію
та полегшують її реалізацію.

176

177

Профілактичну спрямованість має аналітична робота, узагальнення судової
практики, що здійснюють інформаційне забезпечення методичної роботи у
сфері запобігання злочинам.

Профілактичний ефект діяльності суду забезпечується реалізацією принципу
гласності в його роботі, що припускає висвітлення ходу та результатів
судових процесів.

Форми запобіжної роботи судових органів дуже різноманітні: виїзні
засідання, залучення представників громадськості до судового розгляду,
окремі ухвали, контроль за виконанням вироків, рішень і постанов.

9.11. Прокуратура як суб’єкт запобігання злочинам

Профілактика злочинності – завдання, що підлягає вирішенню в кожному
напрямку діяльності прокуратури.

Особливості компетенції прокуратури, обсяг її повноважень визначають
специфіку діяльності органів прокуратури як суб’єктів профілактики
злочинності.

Прокуратура не лише виконує свої безпосередні функції щодо запобігання
злочинам, але й здійснює нагляд за виконанням органами держави та
місцевого самоврядування, громадськими організаціями, іншими
недержавними структурами вимог законів, які регламентують їхню
діяльність щодо профілактики злочинів.

Профілактичні функції виконуються при здійсненні нагляду за дотриманням
законів органами дізнання та досудового слідства.

На запобігання рецидивній злочинності спрямований нагляд за виконанням
законів у місцях позбавлення волі, в інших органах, які виконують
покарання та заходи, що їх замінюють, а також соціальна допомога й
контроль щодо осіб, котрі відбувають або відбули покарання.

Запобіжна діяльність прокурора реалізується також у процесі його участі
в судовому розгляді справ. Прокурор зобов’язаний виявляти обставини, що
сприяють вчиненню злочинів, з’ясовувати механізм їхнього впливу на
поведінку підсудного.

Запобігання злочинам здійснюється в різноманітних формах і різними
методами. До засобів прокурорського реагування на виявлені порушення
закону належать: опротестування незаконного акту чи незаконних дій
посадових осіб; внесення подання

про усунення порушень; винесення постанови про порушення кримінальної
справи, дисциплінарного провадження чи провадження про адміністративне
правопорушення.

9.12. Міліція як суб’єкт запобігання злочинам

Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. відносить запобігання
злочинам та іншим правопорушенням до основних обов’язків міліції. Згідно
зі ст. 10 цього Закону, відповідно до поставлених перед нею завдань,
міліція зобов’язана запобігати й припиняти злочини, виявляти сприятливі
для них обставини і в межах своїх прав уживати заходів до їх усунення.
Міністерство внутрішніх справ України розробило проект Наказу, що
регламентує діяльність усіх підрозділів міліції щодо запобігання
злочинності (див. тему 11).

Органи міліції в процесі профілактичної діяльності мають право:

проводити бесіди;

застосовувати заходи адміністративно-правового впливу;

здійснювати віктимологічну профілактику;

вилучати речі, предмети, речовини, що заборонені до цивільного обігу чи
зберігаються без відповідного дозволу;

контролювати збереження та використання зброї, боєприпасів й вибухових
речовин;

вимагати обов’язкових перевірок, інвентаризацій і ревізій виробничої,
господарської, фінансової, торгової діяльності;

-проводити контрольні закупки, вилучення й дослідження зразків сировини
та продукції.

Особливістю профілактичної діяльності мілщії є те, що поряд із гласними
способами збирання інформації, заходами виховного та виховно-правового
впливу застосовуються оперативно-розшукові (негласні) заходи.

Виділимо основні етапи запобіжної роботи в міліції:

розробка та реалізація загальних напрямів профілактики на основі аналізу
рівня, структури й динаміки злочинності;

конкретизація загальних напрямків до рівня вирішення конкретних завдань
на кримінально найнебезпечніших територіях і об’єктах народного
господарства, зокрема, на колективних підприємствах, установах й
організаціях;

178

179

індивідуально-виховна робота з особами, що перебувають на
профілактичному обліку в органах внутрішніх справ;

запобігання злочинам з боку осіб, про кримінальні наміри яких стало
відомо;

розкриття злочинів, запобігання злочинній діяльності з метою недопущення
вчинення злочинних дій, а також недопущення вчинення нових злочинів;

робота з особами, що були раніше засуджені, з метою не допустити
вчинення нових злочинів.

9.13. Установи, що виконують покарання,

як суб’єкт запобігання злочинам

Важливі профілактичні функції здійснюють установи, що виконують
покарання у виді позбавлення волі, й установи, котрі організують
виконання інших покарань. їхня діяльність має профілактичний характер,
оскільки спрямована на виправлення засуджених, на запобігання вчиненню
ними нових злочинів.

Специфіка профілактичної роботи із засудженими залежить від виду
покарання та режимних вимог. Особливе значення для запобігання
рецидивній злочинності має робота в місцях позбавлення волі з підготовки
засуджених до звільнення, взаємодія з територіальними органами
внутрішніх справ, органами соціального захисту з питань, пов’язаних із
соціальною адаптацією цієї категорії осіб, трудовим і побутовим
влаштуванням, контролем за їхньої поведінкою у період адаптації тощо.

9.14. Служба безпеки України як суб’єкт

запобігання злочинам

Одним із основних завдань органів Служби безпеки України є запобігання
розвідувально-підривній діяльності іноземних спецслужб проти України. У
взаємодії з органами прокуратури, Міністерством внутрішніх справ України
й іншими правоохоронними органами вони здійснюють:

припинення наркобізнесу, інших видів організованої злочинності;

профілактику злочинів, розслідування яких належить за законом до
компетенції органів безпеки, зокрема й тероризму;

розробку заходів для захисту комерційної таємниці;

• профілактику відповідних видів економічних злочинів,

корупції тощо.

9.15. Міністерство юстиції України як суб’єкт

запобігання злочинам

Органи Міністерства юстиції України беруть участь у профілактиці
злочинності, реалізуючи свої завдання та функції з
організаційно-методичного керівництва експертними установами,
нотаріатом, службами судових виконавців, реєстраційною діяльності.

До правових заходів профілактики належить:

діяльність органів Міністерства юстиції України з удосконалення
законодавства й участі в законотворчій діяльності, систематизації та
кодификації законодавства, приведення його у відповідність до сучасних
напрямків розвитку суспільства;

вивчення ефективності чинного законодавства;

робота зі створення єдиної системи правової інформації в масштабах
країни;

методичне керівництво правовою пропагандою, визначення її найважливіших
напрямків, розробка ефективних засобів і методів пропаганди, а також
упровадження їх у практику.

До функцій органів юстиції, що мають профілактичну спрямованість,
належать також організаційне та методичне забезпечення правового
навчання у закладах освіти.

9.16. Правове регулювання профілактики

злочинності

Правове регулювання профілактики злочинності складається з нормотворчої
діяльності держави та її органів, які визначають в законах та інших
нормативних актах мету й завдання запобігання злочинам, коло суб’єктів,
що здійснюють цю діяльність, їхню компетенцію, основні форми та методи
роботи.

Профілактика злочинності припускає такий розвиток економіки, політики,
ідеології, культури та побуту, який сприяв би усуненню чи нейтралізації
негативних аспектів громадського життя, що можуть проявитися як причини
й умови злочинності. Така організація суспільного життя повинна бути
забезпечена належним правовим підґрунтям.

180

181

Сутність правового регулювання полягає в тому, що правові норми
стимулюють соціально корисну поведінку, протидіючи факторам, які
негативно впливають на формування та життєдіяльність особи, таким чином
створюючи умови для оптимального здійснення запобіжної діяльності.

Поряд із цим правові акти визначають завдання та заходи профілактики
злочинності, порядок, форми й методи здійснення цієї діяльності, функції
різних її суб’єктів, координацію та взаємодію між ними. Закони й інші
нормативні акти забезпечують відповідальність уповноважених осіб за
виконання своїх обов’язків, суворе дотримання особистих і майнових прав,
законних інтересів громадян та установ, які потрапляють у сферу
профілактики злочинності.

Запобіжна роль права полягає в регулюванні сфер суспільного життя, при
якому наявні криміногенні фактори чи усуваються, чи їхній дії ставиться
серйозна перепона. Право не може знищити економічні, соціально-культурні
причини й умови злочинності, але воно може впливати на їхні негативні
прояви: локалізувати, блокувати, організувати належну протидію
негативним явищам і процесам. Проведення такої роботи припускає:

поліпшення законодавства, його вдосконалення;

точну та неухильну реалізацію законів та інших нормативних актів;

-наявність механізмів, які, бездоганно діючи, забезпечують таку
реалізацію.

Виділяють два основних напрямки правового регулювання профілактики
злочинності.

Перший напрямок має “матеріальний” характер і полягає у впливі за
допомогою права на криміногенні фактори зовнішнього середовища, що прямо
чи опосередковано детермінують злочинну поведінку, з метою їх усунення.

Другий напрямок має “процесуальний” характер і полягає в юридичному
закріпленні прав і обов’язків органів, уповноважених осіб і
громадян-суб’єктів запобігання злочинам, у встановленні змісту та
порядку здійснення запобіжних заходів.

9.17. Інформаційне забезпечення запобігання злочинам

Усю інформацію, що використовується в профілактиці злочинності, можна
поділити на:

– кримінологічну (зовнішню);

– організаційну (внутрішню).

Кримінологічна (зовнішня) інформація відображає такі показники
злочинності: рівень, динаміку, структуру, інтенсивність (коефіцієнти
злочинів і злочинної активності), детермінованість (зв’язок злочинності
з іншими соціальними явищами), інакше кажучи, відповідає на запитання:

хто, коли та де вчиняє злочини;

у зв’язку з чим люди стають на злочинний шлях;

які обставини, ситуації та мотиви вчинення злочинів;

у чому полягають причини та які умови сприяють вчиненню злочинних діянь?

Зовнішня інформація повинна також передбачити дані про адміністративні,
дисциплінарні й інші правопорушення, аморальні вчинки, пияцтво та
алкоголізм, наркоманію, несплату податків, проституцію, бездоглядність
дітей, залишення школи дітьми й підлітками, позбавлення батьківських
прав тощо. До цього виду інформації варто віднести дані про
соціально-економічний і соціально-демографічний розвиток, стан
громадської думки й інші соціально-психологічиі процеси, що стосуються
запобігання злочинам.

Організаційна (внутрішня) інформація передбачає дані про порядок
організації запобіжної діяльності її суб’єктами. Вона характеризує стан
власне системи запобігання злочинам і сприяє одержанню відповідей на
запитання:

• у чому конкретно полягають мета та завдання на певному

проміжку часу;

якими засобами й методами вони досягаються;

з якою інтенсивністю та в якому напрямку діє вся система і складові її
елементи;

які умови й реальні можливості вирішення поставлених завдань?

Сукупно зовнішня та внутрішня інформації повинні відображати об’єктивну
картину криміногенної ситуації в регіоні, ступінь ефективності
запобіжного впливу, а також реальні потреби профілактичної діяльності з
погляду її подальшого вдосконалення.

182

ТЕМА 10. Кримінологічне прогнозування та планування боротьби зі
злочинністю

10.1. Поняття кримінологічного прогнозування

Кримінологічне прогнозування – це процес отримання, обробки й аналізу
інформації з метою визначення майбутнього стану злочинності чи
ймовірності вчинення конкретного злочину93.

Кримінологічний прогноз – це висновок (імовірне судження), що отримують
у результаті прогнозування, тобто судження про майбутній рівень,
структуру та динаміку злочинності, про небезпеку вчинення злочину
конкретною особою, а також про детермінанти злочинності й засоби впливу
на неї.

Варто звернути увагу на співвідношення понять гіпотези та прогнозу.
Гіпотеза – це теж імовірне судження, засноване на науково пізнаних
закономірностях розвитку визначеної системи. Та, на відміну від
прогнозу, це завжди судження про події минулого чи сьогодення. Прогноз
спирається на достовірні факти й на гіпотези. Гіпотези виникають іноді
як результат інтуїції. Однак у підставі такої інтуїції закладені знання
та досвід.

Важливою проблемою методології прогнозування є виявлення чинників, які
детермінують майбутнє. Майбутнє -такий стан явищ, процесів, який
випливає з сучасного та має корені в минулому. Об’єктивні умови містять
зародки майбутнього у формі нових елементів. Однак визначити їхнє
майбутнє можна тільки на підставі законів розвитку певних об’єктів.
Закони постають як зв’язки між явищами, що за певних умов діють
незмінно, постійно та відповідним чином. Отже, соціальні факти й
процеси, особливо нові, а також закони їхнього розвитку є носіями
інформації про майбутнє.

Основою прогнозування майбутнього, випереджального відображення є досвід
минулого. Його накопичує нервова

93 Зелінський А. Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. – X.: Рубікон,
2000. – С. 118.

система завдяки властивості нервової тканини “записувати” минулі події.
Повторюваність же, циклічність подій створюють об’єктивні передумови для
передбачення майбутнього. Оцінка людьми перспектив розвитку явищ,
процесів на основі попереднього досвіду за аналогією з уже відомими
подібними явищами та процесами є одним з основних джерел інформації про
майбутнє.

Максимальне підвищення надійності кримінологічного прогнозування – одне
з першочергових завдань сучасної науки. Без прогнозу неможливе
планування боротьби зі злочинністю, її запобігання. Кожний законодавчий
акт, кожна урядова постанова та інші державні рішення повинні
піддаватися попередній кримінологічній експертизі, складовою частиною
якої є науково обґрунтоване судження про те, який уплив справить
реалізація проекту на стан злочинності. Кримінологічну експертизу
повинні проходити й проекти кримінальних законів. Річ у тім, що, як це
не парадоксально, на перший погляд, деякі йримінально-правові заборони
та розпорядження не стільки протидіють злочинності, скільки породжують
її.

10.2. Вимоги до джерел прогнозування

Кримінологічний прогноз є різновидом соціального передбачення,
методологічні основи якого розроблено соціологією та політологією.
Кримінологічне прогнозування вказує на умови, що максимально стимулювали
б сприятливі для суспільства тенденції злочинності (зниження темпів
приросту, стабілізація, зниження рівня тощо). Отож кримінологічний
прогноз багатоваріантний, тобто викладається за схемою “якщо буде
зроблене те-то, настають такі-то результати”. Деякі варіанти можуть бути
навіть “саморуйнівними”, тобто виходити з того, що визначений обсяг та
інтенсивність запропонованих заходів і їхнього ресурсного забезпечення
припинять розвиток прогнозованих тенденцій злочинності.

У кримінологічному прогнозуванні необхідне використання:

1) статистичних даних і результатів вибіркових досліджень не менш, а ніж
за п’ять попередніх років, які характеризують стан і тенденції
соціальних процесів, що стали інтенсивно впливати на злочинність;

184

185

даних про прогнозовані зміни стану та тенденцій цих процесів на період
прогнозу;

статистичних даних і результатів вибіркових досліджень, які
характеризують рівень, структуру та динаміку злочинності не менш, а ніж
за п’ять попередніх років загалом, а також за видами, за контингентами
злочинців, за територіальним розподілом, за об’єктом посягання, за
мотивацією і способами та ін.;

статистичних даних і результатів вибіркових досліджень, які
характеризують обсяг, структуру, тенденції практики застосування заходів
профілактики та кримінально-правових заходів за той же період;

даних про передбачувані на прогнозований період зміни, що відбулися за
10 попередніх років у правовому регулюванні, організації та ресурсному
забезпеченні боротьби зі злочинністю та їхній уплив на стан злочинності;

даних про стан і тенденції громадської думки на момент підготовки
прогнозу в зіставленні з даними за один-три попередніх роки;

даних про нові види злочинів, нові форми та способи злочинних дій;

даних про злочини, що мають міжрегіональний і міждержавний характер;

інформації про стан і прогнози злочинності та боротьби з нею в регіонах
і за рубежем94.

Максимальне підвищення надійності кримінологічного прогнозування є одним
з найосновніших завдань сучасної науки. Ступінь імовірності
кримінологічного прогнозу залежить від взяття до уваги комплексу
факторів, які використовують у прогнозуванні. Під час прогнозування
необхідно зважати не тільки на статистичні дані про злочинність і осіб,
які вчинили злочини, а й на ті дані, що характеризують розвиток (зміну)
інших соціальних процесів, які в будь-який спосіб упливають на
злочинність. Факторів, що безпосередньо й опосередковано впливають на
злочинність, надзвичайно багато. Прогнозуючи, зокрема, злочинність слід
брати до уваги такі фактори, як поява

94 Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф. Г. М.
Миньковского. – М.: БЕК, 1998. – С. 216-218.

186

нових форм власності, підвищення чи зниження рівня добробуту населення,
розшарування населення на багатих і бідних, безробіття, міграцію, стан
моралі, ставлення населення до норм права, діяльності правоохоронних
органів тощо.

10.3. Завдання кримінологічного прогнозу

вання

У процесі кримінологічного прогнозування виконуються такі завдання:

з’ясування показників, які характеризують розвиток або зміну злочинності
в ретроспективі, виявлення на основі цього небажаних тенденцій і
закономірностей, встановлення способів їх зміни в необхідному напрямку;

з’ясування всіх обставин, що мають істотне значення для розробки
перспективних планів;

розроблення загальної концепції боротьби зі злочинністю, складовою
частиною якої є вибір оптимального розвитку правоохоронних органів;

встановлення можливих змін у рівні, структурі та динаміці злочинності в
майбутньому та виявлення обставин, які сприяють таким змінам.

До кримінологічного прогнозування висуваються певні вимоги:

• неупередженості прогнозування – полягає в тому, що прогноз

злочинності не повинен залежати від особистих або групових

інтересів і видавати бажане за істину;

• обгрунтованості прогнозування – полягає в тому,

що останнє повинно ґрунтуватися на аналізі криміногенних

факторів у їхній динаміці;

• надійності -полягає в тому, що високий ступінь прогнозу

має здійснюватися з високим ступенем достовірності.

Надійність як результат неупередженості й обґрунтованості проявляється у
високому ступені його достовірності. Від достовірності (надійності)
прогнозу залежить його практична цінність.

10.4. Види кримінологічного прогнозування

Існують три основних види кримінологічного прогнозування:

– прогнозування розвитку науки кримінології;

187

прогнозування злочинності;

індивідуальний прогноз.

Прогнозування розвитку науки кримінології передбачає прогнозування
кримінологічних досліджень і визначення перспективи розвитку конкретних
напрямків науки кримінології.

Прогнозування злочинності передбачає відповіді на запитання:

якими із заданою ймовірністю на відповідний термін будуть основні
показники злочинності (рівень, структура, характер, динаміка);

яка ймовірність змін у злочинності загалом та її певних категорій;

які чинники та з якою інтенсивністю впливатимуть на злочинність;

які категорії осіб можуть поповнити коло злочинців;

які засоби найбільш придатні для боротьби зі злочинністю?

Самостійним видом прогнозу є прогнозування індивідуальної злочинної
поведінки, під яким розуміють визначення ймовірності вчинення злочину в
майбутньому конкретною особою. Індивідуальне прогнозування виходить із
психології особи та її попередньої діяльності. Крім того, на індивіда як
члена визначеної групи поширюються певною мірою і статистичні
закономірності цієї групи.

Прогнозування злочинності ґрунтується на статистичних закономірностях
масового соціального явища та може здійснюватися на кількох рівнях:

злочинності загалом;

певної категорії злочинності (рецидивної, насильницької, неповнолітніх
та ін.);

конкретних видів злочинів (убивство, вимагання, бандитизм тощо).

у межах різних соціальних груп (що сформовані за певними ознаками,
такими як: сімейний стан, вік, професія, освіта).

10.5. Види прогнозування злочинності

Існують різні види прогнозів, їх типологія може бути побудована за
різноманітними критеріями.

За територіальною ознакою розрізняють прогнозування:

загальнодержавне;

регіональне;

місцеве;

у відповідній галузі народного господарства;

на конкретному підприємстві.

Залежно від часу, на який розраховане прогнозування, розрізняють:

поточні (оперативні);

короткострокові (один-два роки);

середньострокові (три-п’ять років);

довгострокові(понад п’ять років).

У практичній діяльності застосовують надкороткострокові прогнози, що
охоплюють досить незначні часові проміжки (доба, тиждень, місяць або
квартал). Вони одержали назву оперативних прогнозів. Такий прогноз
зручний у роботі міських і районних органів внутрішніх справ, особливо у
зв’язку з проведенням масових заходів (наприклад, мітинги, свята,
спортивні заходи тощо).

Мета короткострокового прогнозування полягає в науковому передбаченні
тенденцій, закономірностей і конкретних варіантів змін злочинності в
найближчому майбутньому за основними показниками. На цій основі
розробляються короткострокові прогнози, що визначають спрямованість
запобігання злочинності.

Середньострокове прогнозування передбачає період від двох до п’ти років.
На відміну від короткострокових прогнозів, воно спрямоване на більш
віддалену перспективу та визначає стратегію боротьби зі злочинністю.

Середньострокові прогнози дають змогу:

інформувати суб’єктів боротьби зі злочинністю про можливий уплив
програмних великомасштабних економічних і соціальних заходів на
злочинність;

максимально використовувати профілактичний потенціал таких заходів і
водночас обмежити небажаний з кримінологічного погляду можливий уплив
негативних процесів;

• визначити, зважаючи на розвиток соціальних процесів,

мету та завдання профілактики, її пріоритетні напрямки,

188

189

оцінити в комплексі її можливості й резерви на прогнозований період;

• завчасно підготувати достатнє ресурсне забезпечення профілактики та
інших напрямків боротьби зі злочинністю.

Довгострокове прогнозування зорієнтоване на термін понад п’ять років і
базується на аналізі загальних закономірностей розвитку суспільства
загалом, зв’язку рівня та структури злочинності з рівнем
соціально-економічного й культурного розвитку суспільства. Перспективні
кримінологічні прогнози сьогодні можуть давати оцінки лише загалом
деяких основних тенденцій у розвитку злочинності, її причин й умов
залежно від змін у суспільстві. Такі прогнози переважно залежать від
ступеня точності відображення в загальних соціальних прогнозах тенденцій
тих процесів і явищ, які найбільш інтенсивно впливають на злочинність.

10.6. Індивідуальне прогнозування

Індивідуальне прогнозування повинне виходити з психології особи та її
попередньої діяльності. Здійснювати індивідуальне прогнозування
злочинної поведінки можна лише щодо осіб, які в минулому вже вчинили
злочини чи припускалися антигромадської поведінки. Роль індивідуального
прогнозування полягає саме в тому, щоб із зазначеного контингенту осіб
визначити тих, до яких необхідно вживати індивідуальних запобіжних
заходів із метою недопущення вчинення ними злочинів у майбутньому.

Що стосується кримінологічного прогнозування, то, природно, суспільство
не зацікавлене в реалізації негативних прогнозів і вживає запобіжних
заходів. І якщо в їх результаті рівень злочинності виявиться нижчим від
очікуваного, то така “помилка” не суперечить прогнозові, не знижує його
надійності.

Прогнозування індивідуальної поведінки полягає у визначенні ймовірності
вчинення конкретною особою злочину чи, навпаки, її виправлення та
відмови від злочинної діяльності. Людські стосунки завжди засновуються
на передбаченні вчинків, а характеристика особи кінець-кінцем полягає в
судженні про ймовірну поведінку за певних умов.

Безперечно, кожна людина унікальна як особа, проте всі люди мають багато
спільного. Імпульсивний, спонтанний характер

людських вчинків не перекреслює стандартності поведінки в багатьох
випадках, а типовим є те, що часто повторюється. Групові статистичні
закономірності та отримані на їх основі прогнози поширюються й на
конкретних осіб, але достовірність прогнозу знижується внаслідок
індивідуальних відмінностей. В однорідних групах прогноз індивідуальної
злочинної поведінки особи буде достовірнішим. Менша надійність
прогнозування індивідуальної поведінки (порівняно з прогнозами масових
явищ) не перекреслює його пізнавального та практичного значення. Таке
прогнозування дає змогу своєчасно зупинити особу на шляху до злочину й
запобігти злочину.

Імовірні судження про майбутню поведінку підсудного є підставою для
прийняття судових рішень при розгляді кримінальних справ, визначають
необхідність застосування певних запобіжних заходів щодо обвинуваченого
та підсудного при здійсненні досудового слідства.

Побудова прогностичної моделі передбачає два підходи:

прогнозування на основі узагальнення біографії індивіда;

прогнозування на основі аналізу внутрішнього духовного життя індивіда,
його установок і мотивів (індивідуальний підхід).

Відомості про дії осіб, які раніше вчиняли злочини та були засуджені,
можна отримати з офіційних документів (зокрема, вироків і довідок). Ці
відомості створюють можливість для прогнозування рецидиву злочинів. Для
вирішення такого завдання метод екстраполяції малопродуктивний,
ефективніше застосовувати метод моделювання, чи кібернетичний метод
розпізнавання образу95.

Отже, прогноз індивідуальної поведінки має важливе значення для
програмування профілактичної роботи, впливу на засуджених і способів
їхньої реадаптації після відбування покарання. Важливий він і для
індивідуалізації міри покарання, рішення питань дострокового звільнення,
помилування тощо. Одночасно сучасні методики ще недостатньо розроблені

95 Зелінський А. Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. – X.: Рубікон,
2000. – С. 120-122.

190

191

(надійність прогнозу не більш за 65-75 %) і можуть поки розглядатися
лише як експериментальні.

Становить інтерес розроблена А. Закалюком методика індивідуального
прогнозування, що бере до уваги не тільки криміногенні фактори, а також
ефективність індивідуальної профілактики96.

10.7. Значення кримінологічного прогнозу

вання

Прогноз злочинності є основою для організації боротьби зі злочинністю
взагалі, що здійснюється не тільки державними органами, а й громадськими
організаціями.

Прогноз є важливим етапом планомірної боротьби зі злочинністю. Тільки на
основі прогнозу можна вирішити питання прийняття своєчасних рішень про
вплив на злочинність, її види, причини, що її породжують, й умови, які
їй сприяють.

Прогноз сприяє зміцненню та розвиткові системи органів, які реалізують
запобіжні заходи боротьби зі злочинністю.

У законодавчому порядку прогнозування дає змогу вирішувати питання про
внесення змін і доповнень до чинного кримінального,
кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства.

Прогнозування є науковою основою для складання планів боротьби зі
злочинністю та запобігання їй97.

10.8. Методи кримінологічного прогнозування

При прогнозуванні застосовуються три основних методи: екстраполювання
(екстраполяція), експертна оцінка, моделювання.

Екстраполювання – це проекція на майбутнє змін злочинності в минулому та
сьогоденні. Цей метод призначений для пошуку показників майбутнього,
виходячи з того, що тенденції минулого й теперішнього діятимуть і
надалі. Аналіз показни-

96 Закалюк А. П. Прогнозирование и предупреждение инди-

видуального преступного поведения. – М., 1986. – С. 85-136.

97 Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія:

Курс лекцій. – К.: МАУП, 2002. – С. 124.

ків динаміки злочинності та її певних видів за кілька попередніх років
дає змогу виявити тенденцію до зміни цих показників (зменшення чи
збільшення коефіцієнта злочинності).

Для цього формуються динамічні ряди по роках за визначений (достатній)
період, який безпосередньо передує прогнозованому, котрі відображають
спрямованість, характер і темп цих змін. На підставі цього за допомогою
спеціальних математичних розрахунків можна визначити, як коефіцієнти
змінюватимуться в майбутньому. Метод екстраполяції дає точні результати
за умови порівняно стабільних криміногенних факторів, і тому його
застосовують тільки для короткострокового прогнозування. Основний
недолік цього методу полягає в ігноруванні криміногенних факторів та їх
зміни в прогнозованому майбутньому. Тож прогнози злочинності, що
базуються лише на лінійній екстраполяції, мають обмежене практичне
значення.

Експертна оцінка здійснюється з’ясуванням думки наукових і практичних
працівників, спеціально відібраних за ознаками стажу, кваліфікації, кола
інтересів і знань тощо, про майбутній стан злочинності, а також про
процеси та явища, котрі інтенсивно впливають на її тенденції.

Експертна оцінка може бути формалізована через розробку для її учасників
матриць, які вимагають кількісної інтерпретації їхньої думки про можливі
зміни та ранг (“вагу”) впливових факторів, перелік яких дається за
наявною шкалою.

За допомогою методу експертних оцінок здійснюють, здебільшого,
перспективне (довгострокове) прогнозування, що полягає в отриманні думок
спеціалістів щодо можливих змін тенденцій і закономірностей злочинності
на запланований період. Існують чітко визначені процедури збирання думок
експертів, їх аналізу та розрахунку експертних оцінок.

Найпопулярнішим є, так званий, дельфійський метод (метод Дельфі),
розроблений у США. Згідно з цим методом, опитування експертів здійснюють
у такий спосіб: запитання експертам ставлять так, щоб вони мали будь-яку
кількісну характеристику; опитування здійснюється в кілька турів, під
час яких питання та відповіді уточнюються; в разі відхилення прогнозів
від думки більшості, експерти обґрунтовують

192

193

свою думку. До експертизи можуть залучати додаткових експертів. Так
формується мережа експертів, яких можна використати для повторної
експертизи98.

Моделювання – це розробка системи математичних формул, які описують
динаміку злочинності, беручи до уваги взаємодію комплексу факторів, які
істотно впливають на неї. Моделювання як метод прогнозування злочинності
передбачає модельно-кібернетичний експеримент, котрий полягає в
перебуванні закономірностей функціонування об’єкта, що прослід-ковуються
у визначених умовах за певний час.

Позитивним аспектом цього методу є те, що він дає змогу абстрагуватися
від дрібних і несуттєвих властивостей прогнозованого явища та зосередити
увагу на найважливіших боках досліджуваного об’єкта.

У дослідженнях соціальних процесів модель відображається часто в
логічній або знаковій формі. Найбільш поширені математичні моделі.

У кримінологічному прогнозуванні застосування математичних методів,
зокрема й методів моделювання, обмежене. Це зумовлено складністю об’єкта
прогнозування, відсутністю для побудови моделей достовірної інформації
про розвиток соціальних процесів у часі, хоча б за кілька десятиліть.

Модель у соціальному прогнозуванні – це спрощене математичне уявлення
про певний суспільний процес.

Вона може мати форму рівняння, таблиці, кривої, набору правил та ін.
Найчастіше використовують трендові (екстраполяційні), рідше – факторні
(аналітичні) моделі.

Трендові моделі створюють для встановлення конкретного процесу як
часового ряду кількісних даних, які можна екстраполювати в майбутнє за
математичною формулою, тобто вирахувати кількісний вираз необхідного
показника на дату прогнозування. Хоча для прогнозування придатними є
багато математичних формул, на практиці прогнозистам доводиться мати
справу лише з декількома типами змін, для кожної з яких дібрана
відповідна функція.

98 Соціологія: Підручник / За ред. проф. В. Г. Городяненка. – К.:
Академія, 2002. – С. 537.

В основі побудови факторних моделей лежить виявлення механізму взаємодії
різних чинників, залежності вихідних даних від групи початкових. При
цьому використовують методи статистики, кібернетики, теорії прийняття
рішень та ін. Цей вид моделей поки що рідко використовують у вітчизняній
соціології.

10.9. Кримінологічне планування

Кримінологічне планування (програмування) – це цілеспрямований процес
розробки плану, в якому на основі цілей і завдань боротьби зі
злочинністю визначаються шляхи та засоби їх вирішення, нормативне,
інформаційне, організаційне, методичне й ресурсне його забезпечення на
визначений період часу.

У широкому значенні слова терміни “планування” та “програмування”
використовують як тотожні. Однак у сфері кримінологічного планування
доцільно розмежовувати термінологію.

Програми розробляються на стратегічному рівні управління боротьби зі
злочинністю. Вони передбачають мету та завдання на порівняно тривалий
період, їхні пріоритети та зв’язок з іншою метою спеціального
управління, систему суб’єктів і засобів боротьби зі злочинністю,
ресурси, котрі може виділити суспільство, та ін.

Плани деталізують програми за завданнями, напрямками, функціями певних
суб’єктів боротьби зі злочинністю, організацією цієї боротьби,
передбачаючи конкретні заходи, порядок, послідовність, терміни виконання
та відповідальних виконавців.

Планування є однією з форм координації запобіжної діяльності як в
окремому регіоні, так і в державі загалом.

Базою кримінологічного планування є прогноз, дані про злочинність,
процеси, що впливають на неї та стан боротьби зі злочинністю. При цьому
спеціалісти оцінюють наявні можливості впливу на прогнозовані
несприятливі тенденції злочинності й закладають у план (програму)
відповідні заходи, прагнучи зруйнувати чи пом’якшити їх і, навпаки,
стимулювати позитивні для суспільства тенденції.

До кримінологічного планування всіх рівнів висувають такі основні
вимоги:

планування має бути колективним як за колом учасників складання плану,
так і за колом його виконавців;

виконавці плану повинні мати необхідні повноваження;

194

195

• намічені заходи обов’язково мають взаємоузгоджуватись

і не суперечити один одному;

• заходи слід планувати, зважаючи на конкретну ситуацію

в регіоні (відомстві), та своєчасно коригувати з огляду її змін.

10.10. Принципи, що висуваються до криміно

логічного планування

Кримінологічне планування ґрунтується на низці принципів.

Наукової обґрунтованості – полягає в тому, що планування повинне
здійснюватися на основі наукового аналізу об’єктивної дійсності, в
умовах якої реалізовуватиметься план. При цьому мають бути науково
обґрунтовані: завдання органу, що реалізує план; його ресурсне
забезпечення; передбачення майбутньої ситуації, в якій йому доведеться
діяти.

Законності – передбачає розробку планів згідно з чинним законодавством.

Актуальності – означає необхідність у процесі планування визначити
пріоритетні напрямки профілактичної діяльності.

Реальності – вимагає взяття до уваги об’єктивних можливостей суб’єктів
профілактики.

Конкретності – передбачає однозначність змісту запланованих заходів,
термінів їх виконання, суб’єктів реалізації та контролю.

Несуперечливості – означає узгодження в межах плану всіх його складових
частин, аби вони не суперечили одна одній.

Субординації – полягає в підпорядкуванні заходів короткострокових планів
довгостроковим, нижчих ланок суб’єктів профілактики вищим.

Принцип інформативності розглядається у двох аспектах. Згідно з першим,
цей принцип означає складання плану на підставі повної та достовірної
інформації. Відповідно до другого аспекту, план повинен розроблятися
таким чином, щоб при якомога меншому обсязі знакового масиву містити
якнайбільше необхідної інформації.

10.11. Етапи кримінологічного планування

Процес планування складається з п’яти основних етапів: 1)
організаційно-підготовчого;

196

інформаційно-аналітичного;

безпосередньої розробки плану;

організації виконання плану;

оцінювання запобіжної діяльності й висновків.

На організаційно-підготовчому етапі відповідний орган виконавчої влади
приймає рішення про розробку плану, створює спеціальну комісію (робочу
групу), попередньо визначає джерела матеріально-технічного забезпечення
роботи комісії, джерела необхідної інформації, розподіляє

обов’язки.

На другому, інформаційно-аналітичному, етапі комісія вивчає та аналізує
злочинність у регіоні, динаміку й тенденції. У разі потреби комісія
організовує конкретно-соціологічні дослідження, витребовує відомості
кримінологічного характеру з правоохоронних органів (суду, прокуратури,
органів внутрішніх справ), а також збирає іншу необхідну інформацію: про
територіальну, економічну, демографічну характеристики регіону,
матеріальні та житлово-побутові умови населення, соціально-політичну
ситуацію в регіоні, соціальну інфраструктуру, міграцію населення тощо.

Безпосередньо розробка комплексного плану профілактики злочинів
передбачає:

а) статистичну обробку й аналіз отриманої інформації,

її оцінку та формулювання висновків;

б) кримінологічне прогнозування на певний строк;

в) розробку планових запобіжних заходів із визначенням

строків виконання та конкретних виконавців;

г) узгодження, рецензування й обговорення проекту плану,

його коригування та доопрацювання;

ґ) затвердження плану.

Організація виконання комплексного кримінологічного плану полягає в
доведенні планових завдань до виконавців, визначенні строків подання
звітності, встановленні контролю за виконанням плану, коригуванні
планових завдань, проведенні нарад з виконавцями.

Запобіжну діяльність оцінюють не за формальними ознаками намічених
заходів, а на основі реальної ефективності, тобто за станом правопорядку
в регіоні.

197

10.12. Основні розділи плану боротьби зі злочинністю

Форми плану можуть бути різноманітними. Найпоширенішою є форма плану, що
складається з назв заходів, виконавців, строків виконання,
відповідальних за виконання. Можуть використовуватися й інші форми
плану.

Комплексні районні та міські плани, що складаються, зазвичай, на два
роки, залежно від ситуації містять:

організаційні заходи;

моральне виховання та правову пропаганду;

профілактику пияцтва й наркоманії;

припинення та профілактику організованої злочинності;

профілактику хуліганства й інших правопорушень у сфері побуту;

профілактичну роботу в трудових колективах;

профілактичну роботу в житлових масивах;

профілактику бездоглядності та правопорушень неповнолітніх, а також
молоді;

запобігання рецидивній злочинності;

запобігання розкраданню їх з використанням посадового становища та місця
роботи, а також запобігання іншим посадовим злочинам;

припинення незаконного обігу й інших злочинних промислів;

профілактику правопорушень проти особистої власності громадян;

профілактику дорожньо-транспортних пригод;

зміцнення матеріальної бази соціальної профілактики правопорушень”.

10.13. Види кримінологічного планування

Кримінологічне планування реалізується у формі управлінських
документів-планів (програм) і поділяється на такі види:

• за рівнем і масштабом: регіональне, місцеве, на певному об’єкті;

за органом влади, що затверджує план (програму): загальнодержавне та
місцеве;

за складом учасників і їхньою роллю: комплексне, міжвідомче, відомче;

за спрямованістю: територіальне та галузеве;

за предметом: які містять боротьбу зі злочинністю загалом і за видами чи
тільки боротьбу з конкретними видами злочинів;

за термінами: довгострокове, середньострокове, короткострокове.

Комплексне та міжвідомче кримінологічне планування охоплюють,
відповідно, розробку комплексу завдань і засобів боротьби зі злочинністю
на визначеній території, у визначеній сфері соціального життя чи галузі
народного господарства100.

Основне завдання полягає в об’єднанні зусиль різних суб’єктів
запобігання злочинам і в спрямовуванні їх у єдине русло для ефективного
використання своїх можливостей у сфері боротьби зі злочинністю.

Комплексне планування охоплює розробку міжвідомчих завдань і засобів
боротьби зі злочинністю на певній території чи у сфері суспільного
життя. Прикладом такого планування є Комплексна програма профілактики
злочинів на 2001-2005 рр., затверджена Указом Президента України 25
грудня 2000 р.

Відомче планування передбачає розробку завдань і засобів участі в
боротьбі зі злочинністю певного відомства, організації, відповідно до
його функціональної характеристики. Відомче кримінологічне планування
здійснюють у межах своїх завдань і компетенції органи внутрішніх справ,
прокуратури, Служби безпеки, інші органи, що виконують спеціалізовані
функції по боротьбі зі злочинністю.

99 Зелінський А. Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. – X.: Рубікон,
2000. – С. 124-125.

100 Комплексное планирование профилактики правонарушений. -М., 1979.-С.
17.

198

199

ТЕМА 11. Організаційні основи діяльності органів внутрішніх справ із
запобігання злочинності

11.1. Діяльність підрозділів карного розшуку

із запобігання злочинам

Підрозділи карного розшуку із запобігання злочинам вживають комплекс
заходів, спрямованих на усунення конкретних причин й умов, що сприяють
учиненню злочинів.

Вони проводять оперативно-розшукові заходи, спрямовані на виявлення
осіб, які готують або висловлюють намір учинити злочин, та заходи з
недопущення вчинення протиправних посягань.

Ці підрозділи здійснюють оперативне висвітлення способу життя, поведінки
й намірів осіб, які, згідно з нормативними актами Міністерства
внутрішніх справ України, підлягають профілактичному впливові.

Разом з іншими підрозділами органів внутрішніх справ вони уживають
заходів, що гарантують безпеку осіб або майна, щодо яких можливе
протиправне посягання, інших запобіжних заходів, які унеможливлюють
вчинення злочину.

Також названі підрозділи інформують підрозділи кримінальної міліції у
справах неповнолітніх і дільничних інспекторів міліції про виявлених
підлітків зі стійкою протиправною поведінкою для вжиття до них заходів
профілактичного впливу.

11.2. Діяльність підрозділів Державної служби

по боротьбі з економічною злочинністю

Підрозділи Державної служби по боротьбі з економічною злочинністю
виявляють причини й умови, що сприяють вчиненню злочинів у сфері
економіки.

Проводять аналіз розвитку криміногенних процесів у різних сферах і
галузях господарювання, на основі якого вживають заходів для їх
нейтралізації.

Також вони забезпечують постійну взаємодію із засобами масової
інформації для формування громадської думки у сфері захисту економіки
від протиправних посягань.

Зміцнюють і розвивають постійні робочі контакти з іншими підрозділами
органів внутрішніх справ, органами служби безпеки, митними підрозділами
й іншими з метою запобігання правопорушенням.

Здійснюють спільне планування та проведення цільових і комплексних
операцій, спрямованих на запобігання та припинення правопорушень у сфері
економіки.

11.3. Діяльність підрозділів по боротьбі з незаконним обігом наркотиків

Підрозділи по боротьбі з незаконним обігом наркотиків виявляють фактори,
що зумовлюють незаконний обіг наркотичних засобів, психотропних речовин
і прекурсорів.

Уживають заходів щодо усунення причин й умов, які сприяють вчиненню
правопорушень у сфері нелегального обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин та прекурсорів.

Ці ж підрозділи вносять необхідні пропозиції щодо усунення причин й умов
нелегального обігу наркотиків організаціям, підприємствам, установам.

Здійснюють виступи в трудових колективах, навчальних закладах, у засобах
масової інформації (пресі, радіо, на телебаченні) з роз’ясненням
правових наслідків немедичного вживання наркотичних засобів і
психотропних речовин.

Вони проводять планові відпрацювання закладів, підприємств й
організацій, діяльність яких пов’язана з виробництвом або використанням
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, а також
житлового сектора, гуртожитків, місць дозвілля, де є осередки немедичної
наркотизації, та вживають інших заходів, зумовлених результатами аналізу
оперативної ситуації в окресленій сфері.

Інформують населення про стан оперативної ситуації у сфері нелегального
обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, причини й
умови, що цьому сприяють, зокрема й про криміногенну роль байдужого
ставлення громадян до фактів незаконного культивування снодійного маку
та коноплі, виробництва й підпільної торгівлі наркотичними засобами,
психотропними речовинами та прекурсорами, немедичної наркотизації
загалом й особами, які ведуть антису-спільний спосіб життя зокрема.

200

201

Звертають увагу батьків на характерні ознаки, що свідчать про початок
наркотичної залежності підлітків, виготовлення та вживання ними
наркотичних або психотропних речовин, технічні засоби їх маскування,
форми й методи впливу на останніх з метою схилення їх до добровільного
здавання наркотичних засобів і психотропних речовин, звернення до
медичних закладів за допомогою в лікуванні від наркозалежності.

Беруть участь у діяльності навчальних центрів при наркологічних закладах
для освоєння навичок профілактичної антинаркотичної роботи серед дітей
та молоді.

Такі підрозділи здійснюють індивідуальну профілактику стосовно осіб, які
незаконно вживають наркотичні засоби чи психотропні речовини.

Здійснюють роботи виховного характеру з метою переконання в необхідності
добровільної відмови від вживання наркотиків.

Організовують і застосовують правові методи профілактики до осіб, які
скоїли незначні правопорушення, пов’язані зі зберіганням наркотичних
засобів у невеликих розмірах з послідовною реалізацією відмови такої
особи від цієї діяльності.

11.4. Діяльність підрозділів кримінальної міліції в справах
неповнолітніх

Працівники підрозділів у справах неповнолітніх відвідують сім’ї, члени
яких перебувають на профілактичному облікові, за місцем їх проживання та
проводять з ними профілактичну роботу.

Здійснюють роботу із запобігання правопорушенням: серед неповнолітніх,
звільнених із місць позбавлення волі; засуджених до мір покарання без
позбавлення волі; неповнолітніх, які вчинили злочини, але звільнені від
кримінальної відповідальності у зв’язку із застосуванням заходів
громадського впливу чи адміністративного стягнення або внаслідок
амністії; неповнолітніх, котрі вчинили суспільно небезпечні діяння до
досягнення віку, з якого наступає кримінальна відповідальність;
неповнолітніх, які звинувачуються у вчиненні злочинів, не взятих під
варту під час досудового слідства; неповнолітніх, що повернулися зі
спеціальних учбово-лікувально-виховних установ; неповно -літніх, які
систематично вчиняють правопорушення.

Уживають заходів для зміцнення взаємодії з органами соціального захисту,
зайнятості населення, освіти, охорони здоров’я, трудовими колективами,
громадськими об’єднаннями, добродійними та іншими фондами в роботі із
запобігання правопорушенням серед неповнолітніх.

Викликають неповнолітніх, батьків або осіб, які їх замінюють, а також
запрошують інших осіб по справах і матеріалах, що перебувають у
провадженні міліції, для з’ясування обставин, пов’язаних із
правопорушеннями підлітків, отримують від них необхідні пояснення,
зведення, довідки, документи.

Також працівники цих підрозділів відвідують неповнолітніх
правопорушників за місцем їхнього проживання, навчання, роботи;
проводять профілактичні бесіди з ними, батьками й іншими особами,
відповідальними за виховання та поведінку підлітків.

Затримують і доправляють неповнолітніх правопорушників у
приймальники-розподільники для неповнолітніх на підставах, передбачених
чинним законодавством і нормативно-правовими актами Міністерства
внутрішніх справ України.

Вносять пропозиції до органів соціального захисту, зайнятості населення,
освіти, місцевим держадміністраціям про надання неповнолітнім
правопорушникам допомоги в соціально-побутовому облаштуванні, а також і
органам охорони здоров’я для надання медичної допомоги неповнолітнім
правопорушникам, які вживають спиртні напої, наркотичні, психотропні та
інші засоби, що викликають одурманення.

Направляють у державні органи, на підприємства, установи, організації та
громадські об’єднання інформацію про обставини, що сприяють вчиненню
правопорушень підлітками, та пропозиції щодо усунення цих обставин.

Виявляють причини й умови, що сприяють проявам насильства в сім’ї
стосовно неповнолітніх, уживають у межах своїх повноважень заходи щодо
їх усунення.

Беруть на профілактичний облік неповнолітніх, схильних до вчинення
насилля в сім’ї, та проводять виховну запобіжну роботу з ними.

Взаємодіють зі спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з
питань запобігання насиллю в сім’ї, з органами опіки

202

203

й піклування та спеціалізованими установами для жертв насилля в сім’ї.

11.5. Підрозділи по боротьбі з організованою

злочинністю

Підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю проводять аналіз
факторів, які сприяють розвиткові організованої злочинності та корупції
в країні.

Здійснюють оперативно-розшукову діяльність щодо виявлення й запобігання
фактам створення організованих груп і злочинних організацій та поширення
проявів корупції.

Проводять перевірку за запитами Національного банку України щодо
доцільності видачі індивідуальних ліцензій резидентам України на
здійснення валютних операцій з метою запобігання та недопущення
відмивання коштів, одержаних злочинним шляхом.

Інформують населення про заходи, що вживаються підрозділами щодо
запобігання проявам організованої злочинності й корупції, передусім, у
пріоритетних галузях економіки.

Також ці підрозділи в межах компетенції беруть участь в організації
взаємодії з відповідними службами іноземних держав щодо питань боротьби
з транснаціональною організованою злочинністю.

11.6. Дільничні інспектори міліції як суб’єкти

запобігання злочинам

Дільничні інспектори міліції запобігають вчиненню правопорушень,
виявляють обставини, що сприяють їх вчиненню, і в межах своїх
повноважень уживають заходів до усунення цих обставин.

Вони також аналізують відповідні дані за періодами для формування
чіткого уявлення про динаміку, структуру злочинності, коло осіб, серед
яких треба посилити профілактичну роботу, про об’єкти, що потребують
посиленої охорони, про час найбільш доцільного патрулювання певних
місцевостей.

Підтримують постійний зв’язок із населенням, членами громадського
формування з охорони громадського порядку та державного кордону,
позаштатними дільничними інспекторами.

Дільничні також виявляють осіб, які порушують встановлені правила
торгівлі алкогольними виробами, виготовляють і зберігають з метою збуту
без спеціального дозволу (ліцензії) спиртні напої.

Здійснюють профілактичну роботу з особами, звільненими з місць
позбавлення волі. Встановлюють адміністративний нагляд і контролюють
дотримання обмежень особами, стосовно яких їх встановлено.

Інформують органи охорони здоров’я про виявлення осіб, які страждають на
тяжкі психічні розлади, ставлять таких осіб на профілактичний облік.

Інспектори повідомляють закладам охорони здоров’я про виявлених осіб,
які через свою антигромадську поведінку входять до групи ризику
захворювання на СНІД.

Надають правову й іншу консультативну допомогу населенню на території
обслуговування, інформують населення про способи й засоби правомірного
захисту від злочинних посягань.

Беруть на профілактичний облік осіб, схильних до вчинення насилля в
сім’ї, та проводять виховну запобіжну роботу з ними. Виносять офіційні
попередження таким особам про неприпустимість вчинення насилля в сім’ї,
віктимної поведінки та захисні приписи.

Направляють постраждалих від сімейного насилля до спеціалізованих
установ для жертв насилля в сім’ї.

11.7. Підрозділи патрульно-постової служби міліції

Підрозділи патрульно-постової служби виявляють умови, що сприяють
вчиненню злочинні на вулицях та в інших громадських місцях, інформують
про них чергового по міськрай-ліноргану та безпосередніх керівників.

Попереджають громадян про неприпустимість вчинення протиправних дш,
інформують їх про правові наслідки таких дій.

Здійснюють патрулювання, перевіряють найбільш імовірні місця вчинення,
переховування та концентрації осіб, з боку яких можна очікувати вчинення
правопорушень.

Запобігають правопорушенням на постах і маршрутах патрулювання,
спираючись на підтримку та взаємодію з населенням,

204

205

працівниками установ, організацій, розташованих на маршруті
патрулювання.

Працівники цих підрозділів взаємодіють із дільничними інспекторами,
працівниками карного розшуку, оперуповно-важеними кримінальної міліції у
справах неповнолітніх, інспекторами дорожньо-патрульної служби у
вирішенні питань із запобігання правопорушенням .

Припиняють правопорушення з боку неповнолітніх на вулицях, виявляють
місця концентрації злочинних груп підлітків, а також встановлюють осіб,
які втягують неповнолітніх у злочинну діяльність, заняття проституцією,
у вживання наркотичних, лікарських та інших одурманювальних засобів, які
доводять до стану сп’яніння.

11.8. Підрозділи дозвільної системи

Підрозділи дозвільної системи виявляють порушення встановленого порядку
придбання, зберігання, обліку, охорони, перевезення зброї, бойових
припасів до неї, вибухових матеріалів, встановлюють причини й умови, що
сприяють здійсненню цих порушень, і вживають заходів щодо їх усунення.

Надають дозволи на право виготовлення, придбання, перевезення,
зберігання та використання підконтрольних дозвільній системі предметів і
матеріалів.

Здійснюють контроль за дотриманням встановленого порядку зберігання та
використання зброї, що перебуває у власності громадян. Проводять
профілактичну та роз’яснювальну роботу з питань чинного законодавства
про зброю.

Ці ж підрозділи здійснюють контроль і запобігають зловживанню та
порушенню порядку прийому, виготовлення, зберігання та видачі печаток і
штампів у штемпельно-граверних майстернях.

Проводять профілактичну роботу із запобігання вчиненню злочинів із
використанням підконтрольних предметів і матеріалів, уживають заходів з
метою недопущення порушень встановлених правил дозвільної системи.

При виявленні правопорушень здійснюють притягнення осіб, винних у їх
вчиненні, до відповідальності згідно з чинним законодавством України.

11.9. Підрозділи служби у справах громадян

ства, імміграції та реєстрації фізичних осіб

Названі підрозділи у своїй роботі взаємодіють з іншими підрозділами
Міністерства внутрішніх справ України, Службою безпеки України, іншими
центральними органами з питань запобігання правопорушенням, пов’язаних
із перебуванням іноземців або осіб без громадянства на території
держави.

Беруть участь у доведенні до іноземців або осіб без громадянства
інформації про основні положення правил перебування їх на території
України й про заходи безпеки, дотримання яких необхідне для запобігання
вчиненню правопорушень стосовно цих осіб.

Приймають рішення щодо скорочення терміну перебування іноземців або осіб
без громадянства в Україні та здійснюють організаційні заходи, пов’язані
з їх видворенням за межі України.

Формують за участю Держкордону базу даних про іноземців й осіб без
громадянства, в’їзд в Україну яких не дозволяється за наявності підстав,
визначених законом.

Виявляють громадян України, іноземців або осіб без громадянства, що
проживають без реєстрації місця проживання (перебування), та вживають
стосовно них заходи відповідно до законодавства України.

При виконанні завдань, покладених на службу у справах громадянства,
імміграції та реєстрації фізичних осіб, виявляють осіб, які перебувають
у розшуку за вчинення злочинів, переховуються від суду й слідства, для
здійснення прийнятих стосовно них судових рішень.

11.10. Підрозділи Державної автомобільної

інспекції

Підрозділи Державної автомобільної інспекції забезпечують постійний
аналіз повідомлень та іншої інформації про злочини й події з
використанням транспортних засобів у зоні обслуговування, зважаючи на
отриману від оперативних служб інформацію, повідомлення водіїв та інших
категорій населення про осіб, пов’язаних з використанням транспортних
засобів. Здшснюють перевірку транспортних засобів, їх водіїв, пасажирів
і вантажу,

206

207

що перевозиться, щодо яких з оперативних служб або інших достовірних
джерел надійшла інформація про участь конкретних осіб у скоєнні або про
факт вчинення злочинів і правопорушень.

Проводять перевірку транспортних засобів, які безпричи-ново перебувають
біля автошляхів або регулярно здійснюють рух у конкретних напрямках, які
використовуються особами, що підозрюються у скоєнні злочинів. При
несенні служби на автошляхах запроваджують збір вказаної інформації
нарядами та її систематизацію.

Здійснюють обмін інформацією щодо обставин скоєння злочинів, опису
викраденого майна, прикмет злочинців і транспортних засобів, які ними
використовуються із суміжними міськрайорганами та підрозділами Державної
автомобільної інспекції, зокрема сусідніх регіонів.

Вносять необхідні зміни в розрахунок та маршрути патрулювання нарядів і
мобільних груп ДАІ залежно від криміногенної ситуації на території
обслуговування.

Для запобігання нападам на водіїв і пасажирів транспортних засобів на
автошляхах забезпечують постійне добове патрулювання на автошляхах
рухомими нарядами дорожньо-патрульної служби.

Для інформування громадськості, зокрема, водіїв з питань безпечного
проїзду автошляхами, захисту транспортних засобів від крадіжок і угонів
подають до засобів масової інформації відповідні матеріали.

Направляють інформацію керівникам підприємств, організацій, установ щодо
усунення причин та умов, які сприяють скоєнню правопорушень.

11.11. Підрозділи Державної служби охорони

На об’єктах, що охороняються, здійснюють установлений пропускний режим,
контроль за ввезенням і вивезенням товарно-матеріальних цінностей,
надають пропозиції власникові об’єкта щодо обладнання
контрольно-пропускних пунктів турнікетами, естакадами, приміщеннями для
огляду, а також приладами та пристосуваннями для виявлення викраденої
продукції.

За участю зацікавлених підрозділів органів внутрішніх справ здійснюють
інспектування відомчої охорони підприємств, установ й організацій,
вносять ініціативні пропозиції та здійснюють заходи щодо прийняття цих
об’єктів під охорону підрозділами Державної служби охорони.

Проводять заходи щодо запобігання крадіжкам державного й особистого
майна громадян, зміцнення взаємодії з нарядами патрульно-постової служби
міліції.

У взаємодії з іншими підрозділами органів внутрішніх справ організовують
роз’яснювальну роботу серед населення з профілактики крадіжок державного
й особистого майна громадян. Здійснюють обладнання засобами сигналізації
та забезпечують охорону на договірних засадах, об’єктів, квартир та
інших місць зберігання майна. Здійснюють інкасацію коштів, охорону й
перевезення валютних цінностей і вантажів, гарантують особисту безпеку
фізичним особам, а також надають інші послуги щодо посилення захисту
майна від злочинних проявів.

Взаємодіють із житлово-комунальними службами з питань захисту під’їздів
житлових будинків від проникнення сторонніх осіб, обладнання їх
переговорно-замковими пристроями (домофонами), кодовими замками та
іншими технічними пристроями.

11.12. Підрозділи досудового слідства та дізнання

Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством України, орган
дізнання, слідчий, встановивши причини й умови, що сприяли вчиненню
злочину, вносять у відповідний державний орган, громадську організацію
чи посадовій особі подання про вжиття заходів для усунення цих причин та
умов.

Разом з іншими підрозділами органів внутрішніх справ уживають заходів
щодо запобігання повторним злочинам особами, стосовно яких порушено
кримінальні справи за вчинені ними злочини, котрим обрано запобіжний
захід, не пов’язаний із позбавленням волі.

Передають у відповідні підрозділи органів внутрішніх справ інформацію,
отриману в ході розслідування кримінальних справ, яка має значення для
запобігання правопорушенням.

208

209

Забезпечують провадження досудового слідства у справах про злочини,
вчинені неповнолітніми чи за їхньої участі, найбільш досвідченими
слідчими. Відповідно до кримінально-процесуального законодавства,
встановлюють дані про особу неповнолітнього правопорушника, причини й
умови, що спрішли вчиненню злочину, про що інформують підрозділи у
справах неповнолітніх.

За наявності достатніх підстав інформують відповідні державні органи про
порушення прав неповнолітніх, недоліки та зловживання при їх вихованні,
створення умов, які сприяли вчиненню ними злочинів, з боку батьків або
осіб, що їх заміняють, та посадових осіб для вжиття до них заходів,
передбачених законодавством.

Проводять лекції та бесіди в навчальних закладах, трудових колективах,
перед населенням про результати розслідування кримінальних справ,
причини й умови, щі сприяли вчиненню правопорушень. Здійснюють
публікації та виступи в засобах масової інформації з цих питань.

11.13. Підрозділи зв’язків з громадськістю

Підрозділи зв’язків з громадськістю систематично поширюють через засоби
масової інформації тематичні матеріали проф ілактично-виховного
характеру, спрямовані на запобігання правопорушенням.

Спільно із зацікавленими службами (громадської безпеки, кримінального
розшуку, кримінальної міліції у справах неповнолітніх, боротьби з
організованою злочинністю) запроваджують тематичні телерадіопрограми,
спеціалізовані рубрики у друкованих виданнях, через які інформують
громадськість про форми та методи самозахисту від злочинних посягань.

Пропагують через засоби масової інформації загальнолюдські й моральні
цінності (повага до батьків, людська честь й гідність, ведення здорового
способу життя тощо).

Через анкетування чи експрес-опитування населення вивчають громадську
думку щодо вдосконалення діяльності органів внутрішніх справ з
профілактики та запобігання правопорушенням.

ТЕМА 12. Кримінологічна характеристика та запобігання злочинності
неповнолітніх

12.1. Кримінологічна характеристика та запобігання злочинності
неповнолітніх

Рівень злочинності неповнолітніх зростав до 1995 р. включно, після чого
почав поступово знижуватися за абсолютними показниками (у 1990 р.
зареєстровано 28 819 злочинів за участю неповнолітніх, у 1995 р. – 41
648; 2000 р. – 37 239; 2002 р. -32 335; 2003 р. – ЗО 950)Ш1. Темп її
приросту загалом відставав від темпу приросту дорослої злочинності.

За даними на 2004 р., питома вага злочинів неповнолітніх у загальному
масиві зареєстрованих злочинів становила для убивств 5,5 %; тяжких
тілесних ушкоджень – 5,7 %; зґвалтувань – 9,7 %; розбоїв – 15,3 %;
грабежів – 16,2 %; крадіжок – 13,5 %; хуліганства – 8,9 %102. Значна
частка злочинів неповнолітніх розглядається дорослими як прояв вікової
незрілості, бешкетництва. Тож про багато з них не повідомляється
правоохоронним органам, що призводить до збільшення їх латентності.

Для структури злочинності неповнолітніх характерні такі риси:

частка тяжких насильницьких та корисливо-насильницьких злочинів
неповнолітніх становить 10 % і порівняно стабільна;

у структурі злочинності неповнолітніх переважають крадіжки, грабежі,
хуліганства (до 4/5 від усіх учинених злочинів);

101 Злочинність в Україні: Статистичний збірник. – К.: Держав

ний комітет статистики України, 2000. – 100 с; Експрес-інформація

про стан злочинності в Україні за 2002 рік. – К.: МВС України.

Департамент інформаційних технологій, 2003. – 120 с.

102 Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. –

К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005. –

Лист 6-1

210

211

• зростає поширеність організованих форм злочинної діяльності.

До негативних тенденцій розвитку злочинності неповнолітніх належать:

організованість злочинності неповнолітніх (з одного боку, за прикладом
дорослої, з другого, за допомогою дорослої);

збільшення темпів зростання злочинності неповнолітніх;

зростання питомої ваги злочинності неповнолітніх у структурі загальної
злочинності;

збільшення злочинів, пов’язаних з наркотиками;

зростання технічної оснащеності неповнолітніх злочинців.

12.2. Кримінологічна характеристика особи неповнолітнього злочинця

Для неповнолітніх злочинців характерні істотні викривлення моральної та
правової свідомості:

тлумачення совісті, виходячи з особистих бажань або групової
солідарності;

орієнтація на швидке отримання задоволення;

послаблення почуття сорому, нестриманість, брутальність і жорстокість,
нестійкість та несамокритичність;

байдужість до переживань і страждань інших людей;

прагнення самоствердитися за рахунок більш слабких;

погляд на законодавчі заборони як формальні;

ігнорування соціальної ролі закону, він протиставляється доцільності, а
групові норми – нормам закону;

неадекватне розуміння дозволеної та недозволеної поведінки;

формування вороже-недовірливого ставлення до правоохоронних органів;

значне послаблення вольових якостей;

– поширена переконаність у можливості уникнути по

карання за вчинене тощо.

Питома вага осіб чоловічої статі серед неповнолітніх злочинців становить
90-95 %. Частка неповнолітніх дівчат, які вчиняють злочини, – 5-Ю %.

Культурно-освітній рівень більшості неповнолітніх злочинців істотно
нижчий порівняно з однолітками. Значна частина неповнолітніх – це ті, що
погано навчаються, а також особи, які залишили школу.

У 2004 р. в Україні структура контингенту неповнолітніх злочинців була
такою: які не працюють і не вчаться – 45 %; учні шкіл та інших освітніх
установ – 43 %; ті, що працюють -12 %.

12.3. Причини й умови злочинності неповнолітніх

До загально-соціальних причин та умов, які сприяють поширенню
злочинності неповнолітніх, належать:

значний розрив у матеріальному забезпеченні дітей, вихідців із різних
соціальних груп (соціальне розшарування);

бездоглядність як відсутність належного контролю з боку сім’ї та
освітніх установ за поведінкою, зв’язками, проведенням часу
неповнолітніх. Вона відзначається в 4/5 випадків злочинів неповнолітніх;

безпритульність неповнолітніх потерпілих, яка сприяє створенню ситуації
та приводів для злочинів;

низький рівень роботи освітніх установ (формалізм, нечесність,
непрофесіоналізм, нехтування індивідуальним підходом до виховання та
навчання тощо);

розпад системи працевлаштування підлітків;

відсутність достатньої мережі клубних, спортивних і громадських установ
для підлітків;

проникнення в середовище молоді стандартів буденної поведінки, не
сумісних з ціннісними орієнтаціями нашого суспільства (культ сили,
жорстокості, культ наркотиків, сексу тощо);

тривала відсутність занять у неповнолітніх, які залишили навчання, також
зумовлює виникнення антигромадських поглядів і звичок, які можуть
реалізуватися в ситуативних злочинах або спричинити входження до
злочинної групи;

збільшення частки дітей і підлітків з відставанням в інтелектуальному,
вольовому та психічному розвиткові.

Фактори, пов’язані з близьким оточенням неповнолітніх:

• незадовільні умови виховання в сім’ї. Істотні дефекти

сімейного виховання наявні в більшості випадків негативного

формування особи та подальшого переходу на злочинний шлях

конкретних підлітків. У 30-40 % випадків злочинів неповно

літніх відмічається негативний уплив з боку батьків та інших

старших членів сім’ї;

212

213

відсутність (тимчасова чи тривала) в батьків можливості забезпечувати
мінімально необхідні потреби дітей. Близько ЗО млн. громадян мають
прибутки нижчі від прожиткового мінімуму. У таких родинах виникають
настрої безнадійності, соціальної заздрості й озлобленості через важке
матеріальне становище. За відсутності соціальної підтримки ці обставини
формують мотивацію злочинів – крадіжок, хуліганства та ін.;

негативний уплив найближчого оточення – побутового, навчального,
виробничого, як однолітків, так і дорослих. Негативно вплинути на
поведінку підлітка можуть певні ситуації, що породжують у нього
неправильне уявлення про допустимість і безкарність злочинних дій, котрі
свідчать про розрив між словами та вчинками самих вихователів тощо;

підбурювання з боку дорослих злочинців, що стається в ЗО % випадків.
Нерідко така ситуація пов’язана з попереднім втягненням у пияцтво,
азартні ігри, інші форми дозлочинної антигромадської поведінки в
поєднанні з пропагандою “переваг” життя злочинців.

12.4. Запобігання злочинності неповнолітніх

Серед суб’єктів профілактики злочинності та злочинів неповнолітніх можна
виділити:

органи державної влади й органи місцевого самоврядування, що
забезпечують програмування, планування, правове регулювання та ресурси
цієї діяльності, контроль за її здійсненням і результатами;

інститути соціального виховання – родину, школу, трудовий колектив,
установи культури та дозвілля, що здійснюють у взаємодії та в межах
компетенції профілактику виникнення викривленої позиції дітей і
підлітків, корекцію таких криміногенних чинників, якщо вони можуть бути
нейтралізованими за допомогою педагогічних або інших виховних засобів;

органи захисту й соціальної, психолого-педагогічної, медичної та
правової допомоги дітям і підліткам, які перебувають у несприятливих
життєвих умовах;

правоохоронні органи загалом та їх спеціалізовані підрозділи й служби
зокрема.

Система профілактики злочинності неповнолітніх

складається з таких етапів:

оздоровити середовище та допомогти неповнолітнім, які опинилися в
несприятливих умовах життя та виховання, ще до того, як негативний уплив
цих умов позначиться на їхній поведінці (етап ранньої профілактики);

не допустити переходу на злочинний шлях і забезпечити корекцію осіб зі
значним ступенем дезадаптації, що вчиняють правопорушення незлочинного
характеру (етап безпосередньої профілактики);

не допустити переходу на злочинний шлях та створити ум ови для корекції
поведінки осіб, які систематично здійснюють правопорушення, характер й
інтенсивність яких вказують на ймовірність учинення злочинів у
найближчому майбутньому (етап профілактики дозлочинної поведінки);

4) запобігти рецидивові злочинів підліткам, які раніше

вчиняли злочини (профілактика рецидиву).

214

ТЕМА 13. Кримінологічна характеристика та запобігання рецидивній
злочинності

13.1. Поняття рецидивної злочинності та її стан

Рецидивна злочинність, загалом, є сукупністю злочинів, учинених
рецидивістами. Термін “рецидив” розуміється в різних значеннях: як
кримінально-правовий, кримінологічний, пенітенціарний.

Кримінально- правовий рецидив охоплює випадки вчинення повторного
умисного злочину особами, що мають непогашену у встановленому законом
порядку судимість за вчинення умисного злочину.

Кримінологічний рецидив передбачає вчинення особою повторного злочину
незалежно від наявності судимості після її засудження чи іншого впливу
кримінально-правового характеру.

Кримінологічний рецидив ґрунтується на факті неодноразовості вчинення
злочинного діяння й охоплює злочин, учинений особами:

зі знятою чи погашеною судимістю;

які мають судимість;

що відбувають кримінальні покарання;

до яких за раніше вчинений злочин покарання не застосовувалося з різних
причин.

Пенітенціарний рецидив — учинення нового злочину особами, котрі
відбувають покарання у виді позбавлення волі, або повторне засудження
особи до покарання у виді позбавлення волі.

За кількістю раніше вчинених злочинів виділяють:

простий (одноразовий) рецидив — учинення двох злочинів;

складний (багаторазовий) рецидив -учинення трьох і більшої кількості
злочинів.

Співвідношення одноразового та багаторазового рецидивів характеризується
стійкою залежністю: частка вдруге засуджених у 2,5-3 рази більша від
частки засуджених утретє, частка останніх у стільки ж разів більша, ніж
засуджених у четвертий раз.

За однорідністю злочинів розрізняють загальний і спеціальний рецидиви.
Загальний рецидив – це повторне вчи–нення різнорідних злочинів.
Спеціальний рецидив характеризується повторним учиненням однорідних або
тотожних злочинів. Серед форм спеціального рецидиву виділяють рецидив
умисних та рецидив необережних злочинів.

Для структури рецидиву за видом злочинів характерна перевага корисливих
і корисливо-насильницьких злочинів. Питома вага таких злочинів – дві
третини усієї рецидивної злочинності.

Питома вага групової злочинності у структурі рецидиву менша, ніж у
структурі злочинності загалом (відповідно 20 % і 30 %).

Динаміка рецидивної злочинності свідчить про неухильне її зростання.
Погіршення стану та несприятливий прогноз рецидивної злочинності значною
мірою зумовлені вкрай негативними тенденціями в кримінально-виконавчій
системі України.

У 2004 р. було зареєстровано злочинів, які вчиняються рецидивістами:

за всіма видами спрямованості – 85 293;

загальнокримінальної спрямованості – 83 413;

тяжких й особливо тяжких – 44 423;

бандитизм — 25;

умисне вбивство та замах -1016, із них:

учинених на замовлення – 1;

із застосуванням вогнепальної зброї – 27;

умисне тяжке тілесне ушкодження – 1016;

зґвалтування – 260;

розбій – 1946;

грабіж- 5210;

шахрайство -1895;

вимагання – 300;

хуліганство – 1696;

крадіжка приватного майна-41098, з них із квартир- 11565;

незаконне заволодіння транспортними засобами -1231;

дорожньо-транспортні пригоди зі смертельними наслідками – 52;

незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами чи вибуховими
речовинами – 2280103

’03 Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -К.:
МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005.

216

217

13.2. Особа рецидивіста

Більшість рецидивістів уперше стають на шлях злочинів у неповнолітньому
віці чи в перші роки після настання повноліття.

Існує залежність між віковим початком злочинної кар’єри та подальшим
рецидивом. Чим раніше неповнолітній стає на шлях учинення злочинів, тим
інтенсивиішим і небезпечнішим буде його рецидив згодом. Близько 70 %
рецидивістів учинили свій перший злочин у віці до 18 років. Чим старша
людина за віком при вчиненні злочину, тим менша ймовірність рецидиву. У
зрілому віці майже ніхто вперше не починає рецидивну біографію, а
рецидивісти в цьому віці вчиняють переважно менш небезпечні злочини.

Питома вага жінок серед рецидивістів у три-п’ять разів менша, ніж у
чоловіків.

У рецидивісток криміногенні якості проявляються гостріше, ніж у
рецидивістів-чоловіків, що пов’язане з рівнем алкоголізації,
багаторазовістю судимостей, втратою суспільно корисних зв’язків,
безпритульністю, моральною деградацією тощо. Громадська думка традиційно
більш нетерпимо ставиться до засуджених жінок, аніж до засуджених
чоловіків, що призводить до відчуження їх від усталених побутових і
трудових взаємин, доброзичливого людського спілкування.

Порівняно зі злочинцями, котрі вчинили злочин уперше, типовою рисою
рецидивістів є подальше ослаблення чи повне припинення трудової
діяльності. Понад 80 % рецидивістів -це особи без визначеного роду
занять. Частка безробітних і тих, які не вчаться, серед засуджених
становить 57 %.

За рівнем освіти серед рецидивістів більше осіб з початковою та
незакінченою середньою освітою і найменше осіб з вищою освітою порівняно
зі злочинцями-нерецидивістами. Частка осіб, які мають більше, ніж базову
середню освіту, серед рецидивістів у два рази нижча, ніж серед осіб, які
вперше вчинили злочин. Особи, що стали на шлях рецидиву, не бачать сенсу
в підвищенні рівня культури, їх важко залучити до навчання в період
відбування покарання.

Для емоційно-вольових характеристик особи рецидивіста типовими є різного
ступеня: агресивність і жорстокість; нестриманість, неадекватність та
примітивізм емоційних ре-

акцій; авторитарність і завищена самооцінка; холодність до переживань
інших; схильність до помсти; вразливість.

У певної частини рецидивістів істотну роль у злочинній діяльності
відіграє слабка воля та нездатність розірвати негативні зв’язки у
злочинному середовищі.

Патологія психіки, що не виключає осудності, простежується в 15-20 %
рецидивістів, а у тих, хто вчинив убивства, – до 40 %.

13.3. Типологія особи рецидивіста

Типи рецидивістів за ступенем суспільної небезпечності104:

ситуативний;

злісний;

спеціальний (багаторазовий, що постійно підвищує свій професійний
рівень);

особливо злісний.

Для ситуативного рецидивіста характерними є слабка воля та нездатність
самому вирішувати власну долю, відмовитися від злочинів. Унаслідок такої
психологічної нестійкості криміногенна ситуація знову втягує його в
злочинну діяльність. Тип злісного рецидивіста відрізняється за ознакою
багаторазовості й особливо поширений серед молодих рецидивістів. На
відміну від ситуативного рецидивіста, він свідомо обирає злочинну
кар’єру. Пишається судимостями та прагне зайняти високе місце в
ієрархічній градації злочинного середовища.

Багаторазовий рецидивіст (кримінально цілеспрямований тип), який
спеціалізується на одному з видів злочинів, у перспективі може стати
професіональним злочинцем. Такі рецидивісти частіше спеціалізуються на
кишенькових крадіжках, торгових, фінансових, квартирних шахрайствах,
фальшиво-монетництві, крадіжках автотранспорту, останнім часом – і на
замовних убивствах, участі в незаконному обігові наркотиків, зброї тощо.

Особливо злісний рецидивіст за кримінологічною характеристикою – це
особа, що була двічі та більше разів засуджена за умисні, тяжкі й
особливо тяжкі злочини. Саме при вчиненні тяжких та особливо тяжких
злочинів рециди-

104 Зелинский А. Ф. Рецидив преступлений и личность рециди-виста. –
Волгоград, 1980.

218

219

вісти в найвищому ступені проявляють риси особливо злісного рецидиву:
культ насилля та жорстокості, авторитаризму й егоцентризму, ненависті до
працівників правоохоронної системи та повного нехтування правовими
нормами.

Нестійкий тип – особа, що не в силах визначитися з іншою лінією
поведінки, крім злочинної.

Маніакальний тип – особа, що вчиняє злочини знову й знову внаслідок
психопатологічних процесів.

Маргінальний тип – суспільно занедбана особа, що перебуває в алкогольній
або наркотичній залежності, не має сім’ї, житла, роботи тощо.

13.4. Причини й умови рецидивної злочинності

Специфічні для рецидивної злочинності криміногенні фактори можна
класифікувати на три групи детермінант:

пов’язані з недоліками дізнання, слідства та суду;

зумовлені недоліками та порушеннями процесу виконання покарань;

пов’язані з постпенітенціарним періодом, тобто після відбуття засудженим
покарання.

Порушення процесуальних термінів розслідування та розгляду кримінальних
справ призводить до неприпустимого переповнення слідчих ізоляторів
(СІЗО). У них утримується на 70 % осіб більше, ніж визначено
законодавством нашої держави та міжнародними нормами, зокрема,
Мінімальними стандартними правилами поводження з ув’язненими 1955 р. Це
є грубим порушенням принципу гуманізму та сприяє рецидивові. У
переповнених СІЗО відбувається навчання суб-культурі злочинного
середовища, встановлюються нові кримінальні зв’язки, створюється
благодатний ґрунт для агресивної конфліктності, жорстокості тощо.

Найбільш вагомі в системі рецидиво-небезпечних причин й умов – порушення
законності при виконанні покарання у виді позбавлення волі.

Загалом криміногенна ситуація в колоніях несприятлива: зростає підтримка
засуджених осіб, які перебувають на волі (рецидивістами, представниками
організованої злочинності), відроджуються злодійські традиції та ін.
Матеріальна база

установ, які виконують покарання у виді позбавлення волі, в сучасній
України потребує термінової фінансової підтримки. Наступна група причин
й умов рецидивної злочинності -постпенітенціарна поведінка особи в
період після відбуття покарання. Вчиненню рецидивних злочинів у перший
рік після звільнення з місць позбавлення волі сприяють помилки судів та
адміністрацій установ виконання покарань у практиці умовно-дострокового
звільнення засуджених, неефективність системи їхньої адаптації та
реабілітації, недоліки адміністративного нагляду, недосконалість системи
працевлаштування звільнених з місць позбавлення волі.

13.5. Профілактика рецидивних злочинів

Загальні заходи запобігання рецидивові пов’язані:

з удосконаленням правоохоронної діяльності;

ефективною діяльністю органів дізнання, досудового слідства та суду щодо
призначення покарань;

-удосконаленням системи виконання покарань;

ефективною, системною роботою з рецидиво небезпечним контингентом після
відбуття покарання;

ефективною координацією зусиль органів кримінально-виконавчої системи й
органів місцевого самоврядування, державних і громадських організацій
щодо соціальної реабілітації засуджених;

тісною взаємодією державних органів виконання покарань із представниками
різних конфесій щодо організації релігійного виховання засуджених;

ефективною профілактикою психічних захворювань, алкоголізму та
наркоманії серед населення;

удосконаленням кримінального законодавства й судової практики,
підвищенням ефективності кримінального покарання.

220

ТЕМА 14. Кримінологічна характеристика та запобігання економічній
злочинності

14.1. Кримінологічна характеристика економічної злочинності

У світі немає жодної держави, економіка якої абсолютно була б схожа на
економіку іншої держави. В економіці будь-якої держави є суперечності й
недоліки, котрі використовує злочинність. Це стосується й економіки
України. В 2004 р. розкрито 33 819 злочинів економічної спрямованості
(13 691 злочинів залишаються нерозкрити-ми), серед них у сфері
господарської діяльності – 6878 (2343)ю5.

Економічна злочинність погіршує життя суспільства загалом, а тому
боротьба з нею є одним із пріоритетних завдань не тільки правоохоронних
органів, а й усіх структур держави. Питання економічної злочинності
піднімалися на конгресах ООН із запобігання злочинності та поводження з
правопорушниками. В одній із резолюцій Сьомий конгрес ООН визначив
економічні злочини як особливо небезпечні та вказав на посилення
боротьби з ними106.

Економічна злочинність – це явище, яке:

властиве будь-якій державі та виникає в результаті
високо-інтелектуальної злочинної діяльності осіб з метою незаконного
спрямування частини економічних ресурсів на свою користь. У країнах з
низьким рівнем ринкових відносин їй додатково сприяє невідповідність
законодавчої бази економічним реаліям;

виникає у сфері управління державним або приватним майном і пов’язана з
використанням службового становища з корисливими намірами;

стримує розвиток ринкових відносин, вільної конкуренції, а в кінцевому
підсумку – підриває основи економічної безпеки держави;

стимулює “тіньовий” капітал, корупцію та організовану злочинність;

викликає соціальну нестабільність, зневіру законослухняних громадян у
спроможність держави захистити їхні інтереси.

105 Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. – К.:

МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005. – Лист 102

106 Лунеев В. В. Преступность XX века. – М., 1998. – С. 256.

222

За кримінально-правовою класифікацією економічна злочинність поділяється
на такі групи:

злочини у сфері відносин власності, пов’язані зі службовою діяльністю:
розкрадання державного чи колективного майна шляхом шахрайства,
присвоєння, розтрати або зловживання посадовим становищем;

злочини у сфері використання бюджету: порушення законодавства про
бюджетну систему України; видання нормативних актів, які змінюють доходи
та витрати бюджету всупереч визначеному законом порядку;

злочини у сфері фінансових відносин: виготовлення чи збут підроблених
грошей або цінних паперів; незаконні операції з валютними цінностями;
приховування валютної виручки; ухилення від сплати податків; порушення
порядку випуску (емісії) й обігу цінних паперів; підробка знаків
поштової оплати та проїзних квитків; незаконне виготовлення, підробка,
використання чи збут незаконно виготовлених й одержаних або підроблених
марок акцизного збору;

злочини у сфері підприємництва: заняття забороненими видами
підприємницької діяльності; порушення порядку заняття нею; фіктивне
підприємництво; шахрайство з фінансовими ресурсами; виготовлення
спиртних напоїв і торгівля ними; незаконна торговельна діяльність;
протидія законній підприємницькій діяльності; приховування банкрутства;
фіктивне банкрутство;

злочини у сфері захисту від монополізму та несумлінної конкуренції:
незаконне збирання з метою використання чи використання відомостей, що
становлять комерційну таємницю; розголошення комерційної таємниці;
штучне підвищення та підтримання високих цін на товари народного
споживання й послуги населенню; змова про фіксування цін; примушування
до виконання або невиконання цивільно-правових зобов’язань;

злочини у сфері обслуговування населення: випуск чи реалізація
недоброякісної продукції; обман покупців; обман замовників; одержання
незаконної винагороди від громадян за виконання робіт, пов’язаних з
обслуговуванням населення; порушення правил торгівлі;

з*:, 7) злочини у сфері митного регулювання – контрабанда.

223

14.2. Причини й умови, що детермінують

економічну злочинність

Соціально-економічні обставини:

перехід на рейки ринкової економіки відбувався в умовах розвалу колись
єдиної країни;

розірвання виробничих і торговельних зв’язків багатьох економічних
партнерів колишніх союзних республік;

недосконалість господарського механізму щодо використання різних форм
власності;

низька правова культура, що призводить до невиконання своїх обов’язків
перед державою, зокрема, щодо повноти сплати податків;

суперечності між командно-адміністративною системою господарювання, від
якої Україна відійшла, та ринковою економікою, до якої вона ще не
дійшла;

надмірна монополізація економіки (навіть порівняно з іншими республіками
колишнього СРСР);

наявність могутнього, але антиринкового військово-промислового
комплексу;

надмірне адміністративне втручання в економіку, великі витрати на
утримання управлінського апарату;

високий рівень корупції в системі органів державної влади й управління
та тінізації економіки;

надання численних пільг деяким юридичним і фізичним особам;

надлишковий податковий тиск на суб’єктів господарювання, що заганяє їх у
тінь;

відставання правового забезпечення протидії економічній злочинності від
швидкості її зростання та необхідності посилення боротьби з нею;

низька платоспроможність більшості громадян;

правова незахищеність суб’єктів господарювання від зловживань, утисків і
вимагань з боку чиновників державного апарату на всіх його рівнях.

14.3. Запобігання злочинам у сфері економіки

До основних форм запобігання злочинам у сфері економіки належать:

• своєчасне запобігання, розкриття та розслідування злочинів у сфері
економіки на підприємствах, в організаціях,

комерційних структурах, фінансово-кредитній та банківській системах;

відшкодування нанесених збитків;

захист громадян від злочинних посягань;

висвітлення в засобах масової інформації стану економічної злочинності в
країні та регіонах і напрямів боротьби з нею;

удосконалення діяльності органів контролю, наділених правами органів
дізнання;

створення нового механізму валютно-митного контролю, який би був
заснований на організаційній взаємодії фінансових, банківських та митних
органів;

проведення із залученням практичних працівників відповідних міністерств
і відомств комплексних перевірок законності здійснення товарно-грошових
операцій суб’єктами підприємницької діяльності, що створені при
державних підприємствах;

виявлення фактів одержання прихованих доходів шляхом вилучення з обігу
різниці між собівартістю та роздрібними цінами на товари й послуги;

погашення заборгованості з виплати заробітної плати, для чого
запроваджується механізм матеріальної відповідальності
підприємств-боржників перед своїми працівниками;

забезпечення суворого контролю за проходженням бюджетних коштів аж до
безпосереднього їх одержувача, спрямованих на адресну державну
підтримку;

погашення заборгованості із заробітної плати.

224

ТЕМА 15. Кримінологічна характеристика та запобігання насильницьким
злочинам

15.1. Поняття та загальна характеристика насильницьких злочинів

Значну частину насильницьких злочинів становлять умисні вбивства, умисне
заподіяння шкоди здоров’ю, катування, зґвалтування, розбої, грабежі та
поєднане з насильством хуліганство, їхній рівень, структура й динаміка
характеризують насильницьку злочинність загалом.

Основою об’єднання цих злочинних діянь у кримінологічно значущу групу є
такі критерії:

спосіб дій злочинця – фізичне насилля над особою, спроба чи погроза його
застосування;

форма вини – умисел;

• об’єкт посягання – фізична особа.

Починаючи з 1988 р. по 1995 р. фіксується зростання кількості
насильницьких злочинів. Кількість умисних убивств та умисних тяжких
тілесних ушкоджень за період з 1987 р. до 1995 р. збільшилася,
відповідно, в 3,5 і 3,3 рази, грабежів і розбоїв – у 6 і 7 разів.
Протягом наступних років показники реєстрації умисних убивств, умисних
тяжких тілесних ушкоджень, грабежів і розбоїв свідчать про зменшення
їхньої кількості.

Для порівняння: в 1995 і 2004 рр., відповідно, було зареєстровано 4896 і
3788 умисних вбивств, 8800 і 5855 умисних тяжких тілесних ушкоджень107.

Аналіз структурних змін насильницької злочинності свідчить про
підвищення ступеня суспільної небезпечності деяких категорій
насильницьких злочинів. Зросла тяжкість заподіюваних ними наслідків.
Збільшується частка організованих, заздалегідь підготовлених злочинів,
які вирізняються особливою зухвалістю, витонченістю, жорстокістю.

107 Злочинність в Україні: Статистичний збірник. – К.: Державний комітет
статистики України: – 100 с; Експрес-інформація про стан злочинності в
Україні за 2004 рік. – К.: МВС України. Департамент інформаційних
технологій, 2005. – Лист 3-2.

Протягом тривалого часу приблизно дві третини вбивств і тяжких тілесних
ушкоджень відбувалися у сфері побутових відносин на ґрунті
міжособистісних конфліктів. До початку 90-х рр. частка умисних убивств,
учинених на побутовому ґрунті, знизилася до 40 % за рахунок зростання
вбивств з корисливих або інших мотивів. Набули поширення замовні
вбивства. Найчастіше жертвами таких злочинів стають підприємці й інші
представники бізнесу (46 %), лідери кримінальних угруповань (38 %).

У сферах дозвілля та побуту поширені насильницькі злочини з хуліганських
мотивів. Хуліганські спонукання проявляються в прагненні відкрито
протиставити свою поведінку суспільному порядкові, продемонструвати
грубу силу, помститися за справедливо зроблене зауваження та ін. На
сьогодні з хуліганських спонукань учиняється близько 20 % умисних
вбивств і близько ЗО % випадків умисного заподіяння тяжкої шкоди
здоров’ю.

Серед насильницьких злочинців збільшується частка рецидивістів. У 2004
р. питома вага рецидивістів, які вчинили умисні вбивства, становила 17
%, з них у складі групи – 24,4 %; розбої -28,9 %; грабежі – 20, 3 %;
умисні тяжкі тілесні ушкодження -14,6 %108.

Відзначається збільшення частки злочинців, які мають патологічні
відхилення в психіці, що не виключають осудності (дебільність, органічні
захворювання центральної нервової системи, психопатії, сексуальні
відхилення). Це значною мірою пов’язано з процесами поширення
алкоголізму та наркоманії.

Більшість осіб, які вчиняють насильницькі злочини й хуліганські дії, –
чоловіки (90-93 %). Це пояснюється соціальними ролями, характерними для
чоловіків і жінок, психофізичними особливостями статі. Для поведінки
чоловіків під час дозвілля більш характерні випадкові компанії,
зловживання алкоголем, що часто створює конфліктні ситуації, які
переростають у бійки.

Існують розбіжності в мотивації насильницьких злочинів, учинених
чоловіками та жінками. В останніх переважають мотиви ревнощів, помсти,
заздрощів, прагнення звільнитися

108 Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -К.:
МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005.

226

227

від потерпілого тощо. Багато насильницьких злочинів учиняються жінками
на ґрунті віктимної поведінки потерпілого. В останні роки реєструється
зростання частки жінок при вчиненні таких злочинів, як убивства з
хуліганських або корисливих спонукань, у ході розбійних нападів та ін.,
зростає кількість учинених жінками злочинів з особливою жорстокістю.

Основний контингент насильницьких злочинців і хуліганів становлять особи
молодого й середнього віку (до 40 років). Найбільш висока кримінальна
активність характерна для представників вікової групи 25-29 років. Далі
за ступенем кримінальної активності посідають місця вікові групи 18-24
років, 30-39,16-17 років.

Порівняно з дорослими, підлітки та молодь, зазвичай, мають менш
розвинуту волю, підвищену вразливість до негативних упливів,
імпульсивність, сугестивність, вони легше піддаються шкідливому впливові
з боку антигромадських елементів, зокрема й у формі наслідування,
підбурювання тощо.

15.2. Причини й умови насильницьких злочинів

До основних криміногенних детермінант необхідно віднести:

утрату особистої перспективи, несприятливі матеріальні та житлові умови,
що провокують на агресивні дії;

підвищену поширеність серед певних груп населення уявлення про
припустимість насильницьких дій, стереотипів агресивно-насильницької
поведінки в конфліктних ситуаціях;

уплив злочинного середовища;

віктимну (легковажну, аморальну, протиправну) поведінку потерпілих, яка
стала приводом злочину;

провокаційні взаємини в сім’ї, із сусідами, товаришами по службі;

несвоєчасне виявлення правоохоронними органами криміногенних
сімейно-побутових ситуацій, незадовільне реагування на такі конфлікти;

нереагування на погрози розправою щодо потерпілого й інших осіб, побої,
нанесення тілесних ушкоджень, катувань, хуліганських вчинків;

недоліки в діяльності правоохоронних органів у боротьбі з рецидивом
злочинів;

недоліки в охороні громадського порядку та безпеки громадян, в
організації патрульно-постової служби міліції, профілактичної діяльності
органів внутрішніх справ;

латентність і безкарність значної частини злочинів проти особи;

неповноту виявлення осіб, які страждають на психічні захворювання чи
аномалії психіки;

і» обставини, що сприяли формуванню” антигромадських угруповань молоді;

• недбале зберігання зброї;

• неприйняття заходЦ дцодо припинення незаконного

обігу зброї, боєприпасів, вибухових або хімічних речовин;

нереагування довколишніх на факти застосування насилля, хуліганства,
іншої аморальної чи протиправної поведінки;

недоліки у виховній роботі за місцем проживання та роботи, в організації
дозвілля, культурного обслуговування населення та ін.

15.3. Запобігання насильницьким злочинам

Запобігання насильницьким злочинам залежить від тих перетворень
соціально-економічного й політичного характеру, що відбуваються в
країні, пов’язаних зі становленням загальнолюдських цінностей,
гуманізацією морального клімату, реалізацією принципів соціальної
справедливості. Вирішення таких загальносоціальних завдань створює
передумови для успішної боротьби з насильницькими злочинами та
хуліганством.

Основні напрямки профілактики у сфері насильницьких злочинів:

корекція державного політичного курсу, зміна характеру реформ,
приведення їх у відповідність до національних інтересів;

ефективна боротьба з пияцтвом і наркоманією;

своєчасність реагування на правопорушення, вчинені на ґрунті побутових
конфліктів, здатних перерости в злочини;

забезпечення ефективної охорони правопорядку в громадських місцях;

228

229

посилення боротьби з розпаленнчм міжнаціональної ворожнечі;

обмеження криміногенних упливів рецидивістів і професійних злочинців на
неповнолітніх та молодь;

активізація діяльності щодо виявлення й нейтралізації антигромадських
молодіжних угруповань;

своєчасність профілактичного впливу на осіб з підвищеним ступенем
віктимно :т і;

активізація боротьби з фактами незаконного виготовлення, збуту,
збереження чи носіння холодної та вогнепальної зброї;

забезпечення справедливої відповідальності за насильницькі злочини й
хуліганство на основі її диференціації та індивідуалізації;

протидія пропаганді жорстокості й насилля в засобах масової інформації;

розвиток системи профілактики психопатології, що продукує насилля.

ТЕМА 16. Кримінологічна характеристика та запобігання
загальнокримі-нальній корисливій злочинності

16.1. Поняття та кримінологічна характеристика загальнокримінальної
корисливої злочинності

Істотні ознаки загальнокримінальних корисливих злочинів такі:

корисливі злочини – це завжди посягання на чуже майно.
Загальнокримінальні корисливі злочини включають посягання, переважно, на
чуже майно, у тому числі й гроші, цінні папери й інші предмети
власності. Посягання може бути пов’язане з вимогою передачі права на
майно;

корислива мета – протиправне безоплатне вилучення чи повернення чужого
майна на користь винного;

» корисливе посягання вчиняється поза господарською діяльністю або без
використання винним свого становища у сфері виробництва, розподілу й
обігу матеріальних цінностей.

При проведенні кримінологічних досліджень виділяється масив
загальнокримінальних корисливих злочинів, до якого належать крадіжки,
грабежі, розбої, шахрайства, вимагання та вбивства з корисливих мотивів.
Ці злочини становлять близько 90 % від усієї загальнокримінальної
корисливої злочинності.

У 2004 р. зареєстровано 475 934 загальнокримінальних корисливих
злочинів, їхня питома вага в загальній кількості злочинів становить
приблизно 60-65 %. Цей показник стабільний не тільки протягом останніх
років.

Найпоширенішим злочином у загальнокримінальній корисливій злочинності є
крадіжка. У структурі цього виду злочинів переважають, звичайно,
крадіжки приватного майна. В 2004 р. в Україні зареєстровано 231 632
крадіжок.

Грабежі та розбої – це відкриті насильницькі форми заволодіння чужим
майном. У колишньому СРСР із 1956 р. та до 1991 р. кількість грабежів
збільшилася в 14 разів, а в Україні тільки за 1991-1993 рр. – у 2,2
рази. У наступні

231

роки їхній рівень продовжує зменшуватися з незначними коливаннями. Так,
у 2004 р. зареєстровано відповідно грабежів і розбоїв 60 946 і 5538109.

Шахрайство та присвоєння довіреного майна кримінологічно близькі.
Шахрайство вирізняє стрімка тенденція росту. В колишньому СРСР
шахрайство було не досить поширеним явищем. Із переходом до ринкової
економіки, розкрадання майна шляхом обману в Україні інтенсивно
почастішало. Тільки за 1991-1999 рр. кількість шахрайств збільшилася
приблизно в три рази. Так, у 2004 р. зареєстровано 15 233і10 шахрайств.
Після крадіжок і грабежів шахрайство стає найбільш поширеним злочином у
структурі загальнокримі-нальної корисливої злочинності проти власності.

За останні роки спостерігаємо зменшення кількості зареєстрованих фактів
привласнення та розтрати чужого або ввіреного майна. Для порівняння: у
1991 р. зафіксовано 9387 злочинів, найменша їх кількість зареєстрована в
1995 р. – 7557; найбільша в 1999 р. – 10 640і”, у 2002 р. таких випадків
було виявлено лише 7993ш.

Вимагання має кілька різновидів. Із початком ринкових реформ ці злочинні
прояви трансформувалися та стали проявлятися майже у відкритому
одержанні від власника наявної грошової данини під погрозою фізичної
розправи, псування чи знищення майна. Якщо в 1991 р. було виявлено 1272
випадки вимагання індивідуального майна громадян, то в 1998 р. -3240
злочинів. У 2004 р. цей показник становив 1319 випадків113

10* Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -К-:
МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005. -Лист 3-2.

110 Там само.

111 Злочинність в Україні: Статистичний збірник. – К.: Держав

ний комітет статистики України, 2000. – 100 с.

112 Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2002 рік. –

К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2003. –

120 с.

113 Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. –

К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005.

232

державного майна, в 1991 р. зафіксовано 13 злочинів, у 1998 р. -161
злочин, у 2002 р. -12 злочинів114.

16.2. Причини й умови корисливої злочин

ності

До основних причин корисливої злочинності належать:

криміногенна роль соціального та матеріального розшарування суспільства;

матеріальні нестатки;

ослаблення державного й соціально-правового контролю за економічною
діяльністю;

віктимна (легковажна, аморальна, протиправна) поведінка потерпілих, яка
стала приводом злочину;

провокаційні взаємини в сім’ї, із сусідами, товаришами по службі;

недоліки в охороні майна, в організації патрульно-постової служби
міліції, профілактичної діяльності органів внутрішніх справ;

латентність і безкарність значної частини злочинів проти власності;

відставання законодавчого забезпечення боротьби з корисливими злочинами;

недоліки в діяльності правоохоронних органів.

16.3. Запобігання корисливим злочинам

До загальносоціальних заходів запобігання корисливим злочинам належать:

правова пропаганда діяльності правоохоронних органів, засобів і способів
самозахисту населення;

розробка заходів для підвищення рівня матеріальної бази сирітських і
соціально-реабілітаційних установ;

• забезпечення житлових і побутових умов багатодітних

та малозабезпечених родин;

1’4 Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -К.:
МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005. -Лист. 3-2.

233

створення спеціальних служб для дітей, що залишилися без засобів
існування;

розробка й реалізація заходів для забезпечення соціальної зайнятості
підлітків і молоді, безробітних та безпритульних, біженців і
переселенців, раніше засуджених та інших осіб, позбавлених постійних
доходів і джерел до існування;

створення центрів реабілітації осіб, які займаються бродяжництвом та
жебракують;

здійснення заходів щодо розвитку мережі установ соціальної допомоги
особам, які опинилися без певного місця проживання та занять тощо.

Заходи спеціальної спрямованості:

• створення економічних і правових умов, які виключають

криміналізацію суспільства й усіх сфер господарської та фінансо

вої діяльності, можливості проникнення кримінальних струк

тур до виробничих і фінансових установ, різних інститутів

влади;

експертиза прийнятих рішень з фінансових і господарських питань із
позицій економічної безпеки;

проведення комплексних оперативно-розшукових заходів щодо запобігання
всім видам розкрадань художніх, історичних та інших культурних цінностей
і перевірка дотримання правил обліку, збереження, використання, вивозу
за кордон та повернення культурних цінностей;

протидія організованій злочинності через проведення операцій з виявлення
та припинення злодійських сходок, діяльності злодіїв у законі, лідерів й
активних учасників злочинних формувань;

створення інформаційного банку даних фізичних і юридичних осіб, які
проходять за оперативними матеріалами та кримінальними справами про
факти розкрадання коштів з використанням підроблених платіжних
документів;

розробка заходів, які перешкоджають кримінальній діяльності
організованих злочинних груп і корумпованих посадових осіб на
підприємствах з видобутку й переробки нафти, газу, кольорових та
рідкоземельних металів;

розробка системи заходів щодо організації боротьби з незаконним
використанням об’єктів інтелектуальної власності;

розробка заходів виявлення фальшивих грошей, фінансових документів і
цінних паперів, недопущення їх виготовлення й обігу;

створення організаційної системи із захисту банків та інших фінансових і
кредитних установ від проникнення злочинних капіталів або іншого впливу
організованої злочинності;

розширення кримінального професійного середовища (вдосконалення правової
бази боротьби з професійною злочинністю, забезпечення невідворотності
покарання, запобігання поширенню кримінальної ідеології та культури).

234

ТЕМА 17. Кримінологічна характеристика та запобігання організованій
злочинності

17.1. Кримінологічна характеристика організованої злочинності

Організована злочинність – це системно пов’язана сукупність злочинів,
учиненихучасниками стійких, ієрархізованих, тих, що діють планомірно,
злочинних структур (груп, співтовариств, асоціацій), діяльність яких
прямо чи опосередковано взаємно підтримується та узгоджується, будучи
спрямованою на отримання максимального прибутку зі злочинного бізнесу на
визначеній території або у визначеній сфері, що взята під її контроль.

Відповідно до Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби
з організованою злочинністю” від ЗО червня 1993 р., під організованою
злочинністю слід розуміти сукупність злочинів, які вчиняються у зв’язку
зі створенням і діяльністю організованих злочинних угруповань.

У 2004 р. організованими групами та злочинними організаціями вчинено
5582 злочинів. Найбільше такими групами вчинено: розбоїв (406), крадіжок
в особливо великих розмірах (320); злочинів у сфері незаконного обігу
наркотичних засобів (967), зброї (1 ІЗ)115.

Кримінальний кодекс України розрізняє чотири види злочинних груп: групи
без попередньої змови; групи з попередньою змовою; організовані групи;
злочинне співтовариство (злочинна організація).

За масштабом діяльності організовані злочинні структури поділяються на:

регіональні;

міжрегіональні;

національні (в межах країни);

транснаціональні (міжнародні).

115 Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -К.:
МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005. -Лист 11.1

За напрямками діяльності організовані злочинні структури можна поділити
на ті, що функціонують у сфері:

кримінального бізнесу- незаконний обіг наркотичних засобів і
психотропних речовин, зброї, предметів історії та мистецтва; контрабанда
стратегічних матеріалів і шкідливих відходів; торгівля живими
(людськими) органами та тканинами; викрадення автомобілів; організація
азартних ігор, проституції тощо;

тіньової економіки – контроль і вилучення частини прибутку; розподіл
сфер упливу; безпосереднє створення тіньових підприємств та ін.;

легальної економіки – відмивання коштів, отриманих злочинним шляхом;
інвестування їх у високоприбуткові підприємства тощо.

17.2. Детермінанти організованої злочинності

Детермінанти організованої злочинності охоплюють найрізноманітніші
аспекти суспільного життя, тож назвемо лише деякі з них:

політична нестабільність у суспільстві;

протиправна поведінка стала елементом способу життя багатьох верств
населення;

переоцінка соціальних цінностей, кримінально-правові заборони стають все
менш дієвими, а деякі форми злочинної поведінки сприймаються як
нормальна ділова активність;

відставання соціального розвитку від економічного та посилення майнового
розшарування суспільства;

духовна сфера характеризується проявами крайнього егоїзму,
вседозволеності, виникненням недовіри до офіційних інститутів держави,
їхніх можливостей задовольнити потреби населення;

відсутність досконалої правової бази боротьби з організованою
злочинністю;

здатність організованої злочинності швидко змінювати свій профіль
діяльності;

недостатня активність органів державної влади, зумовлена
дефектамиполітичногоходу, корумпованіспо, слабкістю політичних лідерів,
їхньою нездатністю ефективно діяти у складних умовах;

236

237

незабезпеченість (матеріальна, організаційна, культурна) раціонального
функціонування демократичних інститутів суспільного ладу;

міждержавні суперечності, що перешкоджають концентрації зусиль
суспільства в боротьбі зі злочинністю;

недостатньо цілеспрямований пошук осіб – можливих учасників
організованого злочинного угруповання, зокрема й у місцях виконання
покарань;

слабка оперативна робота з контролю за діяльністю лідерів злочинних
угруповань, недосконалі тактичні прийоми документування їхньої
діяльності;

професійна підготовка співробітників правоохоронних органів не в повній
мірі відповідає вимогам часу, серед них збільшується кількість молодих
фахівців, які не мають відповідного досвіду;

відсутня надійна система захисту працівників правоохоронних органів, а
також свідків;

недостатнє технічне забезпечення правоохоронних органів, а також випадки
зради з боку деяких правоохоронців.

17.3. Протидія організованій злочинності

Запобігання організованій злочинності передбачає:

концептуальну та понятійну характеристику цієї злочин-> пості й
боротьби з нею в сучасний період;

достатню правову базу;

спеціалізацію кадрів, які ведуть боротьбу з цією злочинністю, та їх
підготовку;

достатнє ресурсне забезпечення;

сучасну інформаційну базу;

комплексне програмування;

знання реального стану й тенденцій організованої злочинності,
обґрунтовані прогнозні оцінки;

усвідомлення суспільством гостроти кримінальної проблеми.

ліквідацію пільг та інших умов, які сприяють корупції та вседозволеності
суб’єктів, які перебувають при владі;

перехід до розподілу державних замовлень через відкритий конкурс із
публікацією його умов або вимог;

перехід на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку;

• регіональні оперативно-профілактичні й цільові операції

щодо виявлення та припинення “злодійських” сходок, діяль

ності “злодіїв у законі”, лідерів й активних учасників етнічних

злочинних угруповань;

перевірку дотримання законності в діяльності підприємств і служб безпеки
приватних структур;

перевірку дотримання банками порядку кредитування недержавних структур;

підготовку правових актів заходів забезпечення безпеки осіб, які
здійснюють негласну допомогу в боротьбі зі злочинністю;

вибіркові перевірки підприємств щодо видобутку та переробки нафти, газу,
кольорових і рідкоземельних металів, які відвантажують продукцію за
кордон;

розробку заходів, що перешкоджають кримінальній діяльності організованих
злочинних груп та корумпованих посадових осіб у цих галузях;

засоби, що перешкоджають проникненню організованої злочинності в органи
державної влади, зокрема, правоохоронні;

• проведення конференцій із проблем удосконалення

боротьби з організованою злочинністю.

238

ТЕМА 18. Кримінологічна

характеристика та запобігання

злочинам, пов’язаним

із незаконним обігом наркотиків

18.1. Кримінологічна характеристика злочинів, пов’язаних із незаконним
обігом наркотиків

Під незаконним обігом наркотичних засобів розуміють протиправні дії щодо
незаконного виробництва, виготовлення, придбання, зберігання,
перевезення чи пересилання з метою збуту, а також незаконний збут
наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів.

Наркотичні засоби – це речовини природного (рослинного) чи синтетичного
походження, що специфічно (стимуляційно, збудливо, гнітюче,
галюційногенно) впливають на організм людини та становлять небезпеку для
здоров’я населення в разі зловживання ними.

Наркотичними визнаються тільки засоби (речовини) одурманюючої дії, які
внесені Комітетом з контролю за наркотиками при Міністерстві охорони
здоров’я України до Списку наркотичних засобів. Споживання наркотиків
достатньо швидко призводить до незворотної фізичної, психічної та
моральної деградації людини як результат психофізіологічної залежності
від них.

Найбільша суспільна небезпека поширення наркотичних засобів полягає в
тому, що особи, які споживають їх, здатні до вчинення тяжких й особливо
тяжких злочинів. Так, протягом 2004 р. наркоманами чи особами, що
перебували в стані наркотичного сп’яніння, вчинено 15 932 злочини, серед
яких: крадіжок – 3015, грабежів – 261, розбоїв – 82, вбивств – 45И6.

Загальний показник реєстрації злочинш, пов’язаних з незаконним обігом
наркотиків, у 2004 р. становив 65 740 злочинів, серед яких було
розслідувано 64 504 злочини.

116 Стан боротьби з незаконним обігом наркотиків за даними МВС України
за 2000-2004 роки. – К.: МВС України. Департамент боротьби з незаконним
обігом наркотиків, 2005.

Структура злочинності, пов’язаної з незаконним обігом наркотиків, у 2004
р.:

незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення,
пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх
аналогів (ст. 307 КК України) – 17 768 злочинів, з них збут – 16 754;

викрадення, привласнення, вимагання обладнання, призначеного для
виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи
заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем
(ст. 308 КК України) – 404 злочини;

незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення
чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів
без мети збуту (ст. 309 КК України) – 36 084 злочини;

схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх
аналогів (ст. 315 КК України) – 815 злочинів, із них неповнолітніх –
255;

• організація або утримання місць для незаконного вжи

вання, виробництва чи виготовлення наркотичних засобів, пси

хотропних речовин або їх аналогів (ст. 317 КК України) – 2708

злочинів, із них для виробництва та виготовлення – 1077117.

Рівень злочинності, пов’язаної з незаконним обігом наркотиків, у 2004 р.
становив 9,5 злочинів на 10 000 населення.

У 2004 р. в Україні органи внутрішніх справ провели 5693 оп еративні
закупівлі, 243 контрольні поставки. Протягом 2004 р. було вилучено
наркотиків:

опію- 117 кг;

гашишу – 2,5 кг;

марихуани – 7358 кг;

героїну- 1,7 кг;

кокаїну – 5,28 кг;

амфітаміну “Екстазі” -40 103 дози;

• ЛСД-156доз”8;

Загалом – 26 539 кг.

1,7 Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -К.:
МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2003. -Лист 9-1.

118 Стан боротьби з незаконним обігом наркотиків за даними МВС України
за 2000-2004 роки. – К.: МВС України. Департамент боротьби з незаконним
обігом наркотиків, 2005.

240

т-* 18.2. Кримінологічна характеристика осіб-учасників злочинів,
пов’язаних із незаконним обігом наркотиків

Контингент учасників злочинів, пов’язаних із незаконним обігом
наркотиків, вирізняється неоднорідністю. Тож необхідно диференційований
розгляд їхніх особистісних характеристик, які є похідними від масштабів
злочинної діяльності, ступеня її стійкості, професіоналізму, мотивації,
рольових функцій, участі в організованій структурі чи заняття власним
дрібним нарко-бізнесом. Необхідно також з’ясувати, чи є учасники таких
злочинів особами, що регулярно споживають наркотики.

Існує два основних мотиви злочинів, пов’язаних з незаконним обігом
наркотиків:

прагнення до збагачення;

прагнення забезпечити себе наркотиками для власного споживання.

З огляду на це, можна виділити кілька типів учасників злочинів,
пов’язаних із незаконним обігом наркотиків:

наркоділки, що очолюють організовані групи або інші формування та їхнє
найближче оточення (співучасники). їхня характеристика збігається з
характеристикою лідерів інших організованих злочинних структур –
авторитарність, жорстокість, готовність іти на все заради досягнення
мети, організаційні здібності, уміння підкорити собі інших, упевненість
у власній зверхності й недоторканності, мотивація панування, нездатність
до співпереживання, ставлення до людей як до знаряддя для досягнення
мети;

рядові учасники злочинних груп або інших формувань. Для ниххарактерні
жадібність, егоїзм, відсутність жалю до жертв, а також жорстокість,
готовність до силових методів вирішення конфліктів і забезпечення
власної безпеки;

особи, що вирощують наркотичні рослини. Зазвичай, їхні особистісні
характеристики не пов’язані з криміналізацією, а тяжіють до осереднених
характеристик мешканців відповідної місцевості. Для них не обов’язковий
мотив користі-збагачення. У значній кількості випадків вони орієнтовані
на підтримку за допомогою нелегальних доходів нормального

рівня життя, задоволення потреб, які не можуть розглядатись як надмірні;

особи, що збирають дикорослі наркотичні рослини. Серед них можна
виділити три групи: професіонали, орієнтовані на користь-збагачення;
випадкові особи, що приїхали “за компанію”, “із цікавості” тощо;
наркомани;

збувальники-професіонали, орієнтовані на користь-збагачення. З цією
категорією учасників наркобізнесу тісно пов’язані ті, що втягують до
вживання наркотиків. Для збувальників і тих, які втягують, характерні
спритність, наполегливість, уміння відшукати та переконати клієнта,
прагнення встановити взаємовигідні зв’язки з працівниками правоохоронних
органів, які обслуговують певну територію. Специфічною ознакою
контингенту збувальників і тих, які втягують, є наявність значної частки
неповнолітніх, нерідко з 10-12-літнього віку.

18.3. Причини й умови вчинення злочинів, пов’язаних із незаконним обігом
наркотиків

Географічне положення України в центрі євразійського континенту створює,
в поєднанні з прозорістю її кордонів, стимул до ввезення наркотиків з
держав-членів СНД та інших сусідніх держав – районів традиційного
вирощування й обробки наркотичних рослин.

Необхідно зважати на значний інтерес міжнародного наркобізнесу до
українського ринку наркотиків, зокрема, синтетичних, і до контрабанди
наркотиків через Україну до інших країн. Якщо на початку 1990-х рр. із
загальної кількості наркотиків, які постачалися з інших країн,
вилучалося 15-20 %, то тепер -понад 50 %.

Контрабандним шляхом із Польщі, Прибалтики, Румунії до України ввозять
амфітаміни, “Екстазі”, ЛСД. Через Болгарію, Румунію, Молдову – ефедрін,
наркотичні ліки. Транзитом через Україну до Західної Європи
переправляють: кокаїн -з Латинської Америки, героїн – із Центральної та
Швденно-Західної Азії, гашиш – із Західної Африки й Центральної та
Південно-Західної Азії.

Географічне розташування України зумовлює наявність на її території
значних масивів дикорослих наркотиковміст-ких рослин.

242

243

Утрата соціальних сподівань й орієнтацій значної групи населення, у тому
числі неповнолітніх і молоді, пов’язана з невизначеністю перспектив
навчання, працевлаштування, різким майновим розшаруванням у суспільстві,
невідповідністю створюваної політиками та засобами масової інформації
картини з реальністю, – усе це також формує готовність до пошуку
самоізоляції від життєвих труднощів у вживанні одурманюючих речовин.
Небезпека підсилюється через характерне для молоді групове проведення
вільного часу й наслідування лідерів.

У гонитві за сенсаціями чи в прагненні до завоювання рекламного ринку,
багато засобів масової інформації пропагують споживання наркотиків як
аксесуар сучасного стереотипу поведінки, як необхідний засіб зняття
стресу чи мобілізації творчих або фізичних сил.

Поширення в засобах масової інформації повідомлень про регулярне
вживання наркотиків зірками естради та спорту-кумирами неповнолітніх і
молодих людей – є однією з причин, що спонукає останніх до вживання
наркотиків.

Коли говорять про послаблення соціального контролю, пов’язаного з
протидією поширенню наркотиків, мають на увазі:

контроль за середовищем наркоманів (один наркоман здатний за відсутності
протидії втягнути у споживання наркотиків 10-15 чоловік);

режимний контроль в установах, які виконують покарання;

виявлення безпритульних і повій, неповнолітніх жебраків тощо й вживання
заходів для їхньої соціальної адаптації;

заходи протидії поширенню наркотиків у Збройних Силах України;

– педагогічний і медичний контроль за учнями тощо.

Населення, особливо неповнолітні, непоінформоване

про небезпеку наркотиків і схильність звикати до них. Для цього
потрібно, залежно від виду наркотику, від одного до десяти прийомів. Тим
часом ні в засобах масової інформації, ні в освітніх установах
антинаркотичну пропаганду не налагоджено. Зусилля деяких благодійних
організацій ситуацію змінити не можуть.

Відчутна й криміногенна роль наркомафії, тобто наявність мафіозного
кримінологічного поля, що оперує наркомафією.

Недостатньо ефективна діяльність медичних установ з профілактики
наркотизму та лікування наркоманії, незабезпеченість їх як у
матеріальному, так і в кадровому плані.

Слід визнати й прорахунки в роботі правоохоронних органів у боротьбі з
національною та зарубіжною наркомафією, низький рівень їхнього
забезпечення.

Недосконалість національного законодавства, що регулює обіг і вживання
наркотиків, а також відсутність ефективного законодавства про боротьбу з
організованою злочинністю також сприяють поширенню наркозлочинів.

18.4. Профілактика незаконного обігу наркотиків

Сьогодні проблема боротьби з наркоманією розглядається як справа
державної важливості. У системі Міністерства охорони здоров’я України
створено Комітет по контролю за обігом наркотиків. Аналогічні підрозділи
створено в усіх областях, містах і районах. Кабінет Міністрів України
прийняв Концепцію реалізації державної політики у сфері боротьби з
незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів на 2002-2010 рр.119.

Найважливіші компоненти профілактики наркотизму такі:

організаційні;

економічні;

медичні;

культурно-виховні;

правові заходи.

Щодо заходів організаційних, то це створення й діяльність:

Комітету по контролю за обігом наркотиків;

єдиного міжвідомчого банку даних про осіб, причетних до незаконного
обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, який інтегрується в
міжнародну систему, створення єдиного реєстру хворих на наркоманію в
країні;

Управління по боротьбі з незаконним обігом наркотичних засобів у системі
Міністерства внутрішніх справ України, котре матиме підрозділи в усіх
територіальних і транспортних апаратах органів внутрішніх справ;

119 Концепція реалізації державної політики у сфері боротьби з
незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів на 2002-2010 роки, схвалена розпорядженням Кабінету
Міністрів України від 24 січня 2002 р.

244

245

спецпідрозділів по боротьбі з міжнародною контрабандою наркотиків Служби
безпеки України;

спеціалізованих закритих лікувальних закладів (для неповнолітніх віком
16-18 років – спеціалізованих лікувально-виховних закладів) для
примусового лікування осіб, хворих на наркоманію;

• центрів медико-соціальної реабілітації неповнолітніх

віком від 11 років для їх лікування від алкоголізму, наркоманії,

токсикоманії.

Щодо економічних заходів профілактики, насамперед, йдеться про розробку
нових зразків сільськогосподарської техніки для збирання наркотичних
культур з метою зменшення втрат врожаю, термінів збиральних робіт і
частки ручної праці. Плідно триває робота з виведення сортів конопель
без канабіноїдних сполучень і сортів снодійного маку з низьким вмістом
алкалоїдів.

Серед медичних заходів потрібно передусім відзначити розробку методів
реабілітації та ресоціалізації хворих на наркоманію, навчання молоді
тверезомуспособу життя з метою ранньої профілактики наркоманії.

Стосовно культурно-виховних заходів варто ввести до програм вищих і
середніх навчальних закладів курси й теми про шкідливість уживання
наркотичних засобів.

До правових заходів боротьби з наркоманією слід віднести закони,
прийняті в лютому 1995 р.120. Ці закони стали серйозним кроком уперед в
регулюванні проблем, пов’язаних з наркотиками, наркоманією та
наркобізнесом; вони пристосовані до вимог міжнародних стандартів і
водночас відповідають реальній ситуації в нашій країні.

До основних заходів, пов’язаних з протидією поширенню наркотичних
засобів, належать:

• робота з виведення сортів конопель без канабіноїдних спо

лук і сортів снотворного маку з низьким умістом алкалоїдів;

120 Закон України “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних
речовин, їх аналогів і прекурсорів” від 15 лютого 1995 р., Закон України
“Про протидію незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних
речовин і прекурсорів та зловживання ними” від 15 лютого 1995 р.

контроль за середовищем наркоманів (один наркоман за відсутності
протидії здатний втягнути у споживання наркотиків 10-15 осіб);

режимний контроль в установах виконання покарань;

виявлення безпритульних і повій, неповнолітніх жебраків тощо, а також
заходи їх профілактичної соціальної адаптації;

заходи протидії поширенню наркотиків у Збройних Силах України;

розробка методів реабілітації та ресоціалізації хворих на наркоманію;

навчання молоді здоровому способу життя з метою ранньої профілактики
наркоманії;

включення до програм вищих і середніх навчальних закладів курсів і тем
про шкідливість наркотичних засобів;

• педагогічний та медичний контроль за учнями тощо.

Спеціальні профілактичні заходи пов’язані:

з проведенням так званої “контрольованої поставки”, коли правоохоронні
органи, маючи відомості про надходження наркотичних засобів із-за
кордону чи з іншого регіону країни з метою виявлення джерел і каналів
незаконного обігу, контролюють їх увезення в Україну, вивезення з
України або транзит через її територію наркотичних засобів для
затримання злочинців у найбільш слушний момент;

здійсненням “оперативної закупки” з метою одержання доказів злочинної
діяльності та безпосередньої інформації стосовно осіб, які збувають
наркотики;

оглядом працівниками міліції та службою безпеки транспортних засобів,
вантажів й особистих речей громадян за наявності достатніх підстав
вважати, що ці особи перевозять наркотичні засоби.

Результативними в боротьбі з наркобізнесом є цільові
оперативно-профілактичні операції, котрі щорічно проводяться в країні у
кілька етапів і мають кодові назви “Мак” та “Допінг”. Вони здійснюються
на підставі типових планів з метою виявлення та перекриття джерел та
каналів надходження наркотиків у нелегальний обіг, запобігання фактам
злочинної діяльності наркоділків, виявлення й усунення обставин, які
сприяють незаконному обігові наркотичних засобів. За підсумками цих
операцій до відповідних інстанцій вносяться подання, де вказуються
чинники, що зумовлюють наявність фактів наркобізнесу, та пропонуються
заходи щодо їх подолання.

246

247

ТЕМА 19. Кримінологічна характеристика та запобігання необережній
злочинності

19.1. Кримінологічна характеристика необережної злочинності

Необережна злочинність – це сукупність необережних злочинів, які вчинені
в державі чи регіоні за певний період часу.

Необережні злочини вчиняють у багатьох сферах суспільного життя. Шкода
від таких злочинів (кількість травмованих і матеріальні збитки) дуже
велика й перевищує шкоду від умисних злочинів. Необережні злочини
пов’язані з порушенням певних правил поведінки, більшість з яких
зафіксовані та регламентовані у відповідних законах і підзаконних
нормативних актах, а також правил поведінки в побуті.

Необережна злочинна поведінка проявляється в багатьох сферах людської
діяльності:

експлуатація машин, механізмів та інших джерел підвищеної небезпеки на
виробництві;

експлуатація транспортних засобів, які є джерелами підвищеної небезпеки;

будівельні, вибухові, гірські роботи;

транспортування та зберігання енергоносіїв;

роботи в природному середовищі, пов’язані з небезпекою його забруднення,
псування тощо;

виготовлення медикаментів, лікування людей, ветеринарна допомога;

службова чи інша професійна діяльність, яка може призвести до суспільно
небезпечних наслідків у результаті прийняття помилкових рішень;

експлуатація джерел підвищеної небезпеки побутового характеру.

З огляду на це, можна виділити такі види необережної злочинної
поведінки, пов’язані з порушенням відповідних правил:

• безпеки використання машин і механізмів у народному

господарстві;

провадження робіт, які вимагають особливої уваги;

безпеки експлуатації транспортних засобів;

безпеки при виробництві й передаванні енергії, транспортуванні та
збереженні енергоносіїв;

екологічної безпеки;

медичної безпеки;

побутової безпеки;

безпеки виконання посадових і професійних обов’язків, окрім передбачених
вище випадків;

майнової безпеки.

У загальній структурі злочинності необережна становить приблизно 15 %.
Структура необережних злочинів така: порушення правил безпеки дорожнього
руху й експлуатації транспорту – до 80 %, порушення правил охорони
майна, службова недбалість – близько 10 %, порушення правил охорони
праці та техніки безпеки – 5 %, необережні злочини проти особи -4 %.
Деякі необережні злочини мають високу латентність.

19.2. Причини й умови необережних

ЗЛОЧИНІВ

До загально-соціальних причин, які детермінують необережну злочинність,
належать:

ускладнення технологічних процесів, автоматизація виробництва та побуту
(науково-технічний прогрес);

послаблення контрольних функцій держави й суспільства (негативні
соціально-політичні процеси);

кризові процеси в економіці;

негативні культурні тенденції (сприйняття свободи та демократії як
вседозволеності).

До криміногенних умов і причин належать:

недбалий ремонт, використання деталей з технологічними характеристиками,
що не відповідають стандартові, ремонтні роботи без зупинки машин,
механізмів;

порушення нормальних умов експлуатації, що сприяють психологічній і
операційній напруженості працівників;

недоліки технічної документації, інструкцій з експлуатації машин і
механізмів, пам’яток з техніки безпеки;

відсутність, непридатність вимірювальної та контрольної апаратури;

248

249

• допуск до експлуатації джерел підвищеної небезпеки

чи інших робіт, які вимагають особливої відповідальності осіб,

стан яких істотно обмежує ступінь їхньої обережності й уваги

(втома, хвороба, стан похмілля, стрес);

латентність або безкарність небезпечно-необережних професійних або
побутових дій;

байдужість адміністрації, колег по роботі, громадян у побуті до фактів
неодноразових порушень норм безпеки в поведінці певних осіб, поки це не
призвело до тяжких наслідків.

Основні причини виробничого травматизму та професійних захворювань:

застарілість основних фондів і низьке технічне забезпечення
технологічних процесів виробництва;

погіршення забезпечення засобами індивідуального захисту, порушення
надійності роботи засобів і систем колективного захисту;

відсутність нормативної бази й інформації в деяких сферах;

масові порушення технологічної та виробничої дисципліни;

низький рівень культури виробництва, соціальної активності і професійної
підготовки працівників;

зниження відповідальності, вимогливості й контролю за дотриманням норм і
правил з охорони праці;

недотримання режимів праці та відпочинку, скорочення медичних оглядів.

19.3. Запобігання необережній злочинності

Заходи впливу на необережну злочинність можна поділити на три групи:

заходи впливу на людський фактор;

гарантування безпечної експлуатації джерел підвищеної небезпеки;

• конструктивна безпека технічних заходів.

Основними заходами в запобіганні необережним злочинам,

пов’язаних з легковажністю та недбалістю, професійною непридатністю
операторів, джерел підвищеної небезпеки, учасників інших робіт, які
вимагають особливої уваги, є заходи, що спрям овані на реалізацію
профілактики злочинної помилки. У цьому аспекті повинні бути розроблені
заходи контролю

за конструкцією машин і механізмів, за якістю їх виготовлення, за
умовами експлуатації, за наявністю та технічним рівнем систем безпеки,
рекомендації з професійного добору операторів, їх навчання та практики
тощо.

Що стосується запобігання службовій необережності – потрібна ґрунтовна
організація добору кадрів, які характеризуються професіоналізмом і
порядністю, стійкістю проти тиску групового егоїзму колективу
підприємства, фірми. Водночас важливе й відповідне нормативне
регулювання та методичне забезпечення прийняття й виконання
управлінських рішень; своєчасне і достатнє інформаційно-аналітичне
забезпечення, що має змогу оцінити ступінь та обґрунтованість ризику,
можливі наслідки.

До заходів зниження ризику настання тяжких наслідків під час помилки
оператора, управлінської помилки посадової особи, іншій професійній
помилці виконавця належать:

автоматизовані системи управління;

установлення пристроїв, які перешкоджають доступу сторонніх осіб до
джерела підвищеної небезпеки;

установлення пристроїв, які інформують про виникнення небезпечної
ситуації звуковими чи світловими сигналами;

установлення пристроїв, які блокують неправильні дії оператора;

установлення пристроїв, які безпосередньо захищають людей від травм.

Низка заходів профілактики необережних злочинів адресовані населенню.
Мова йде про навчання правилам транспортної та пожежної безпеки,
правилам експлуатації побутової техніки, мисливської зброї; про
обмеження володіння й доступу до предметів, у процесі користування якими
може бути допущена злочинна помилка тощо.

19.4. Кримінологічна характеристика дорожньо-транспортних злочинів

Щорічно у світі в дорожньо-транспортних пригодах (ДТП) гине понад 500
000 людей, ще 5 000 000 отримують травми чи каліцтва. На жаль, Україна
вносить до світової статистики досить вагому частку, що значно перевищує
аналогічні показники інших країн.

250

251

До дорожньо-транспортних злочинів належать:

порушення правил дорожнього руху та експлуатації транспортних засобів
(ст. 286 КК України);

випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів (ст. 287
КК України);

порушення правил, норм і стандартів, що стосуються убезпечення
дорожнього руху (ст. 288 КК України);

порушення пішоходом, велосипедистом, їздовим, ремонтником тощо правил,
які забезпечують безпечну роботу автотранспорту (ст. 291 КК України).

Починаючи з 2001 р. в Україні різко збільшується кількість ДТП. За
порушення правил безпеки дорожнього руху в 2004 р. було порушено 11 297
кримінальних справ, у 2003 р. – 11 635, зокрема, що спричинили смерть
потерпілого, в 2002 р. – 2807, у 2003 р. – 3044 злочини121. Отож майже
кожний четвертий злочин, пов’язаний з порушенням правил дорожнього руху,
призводить до смерті потерпілого. Цей показник у п’ять-сім разів вищий,
аніж в Австрії, Німеччині, Португалії, Швеції та в два-три рази більший,
аніж в Угорщині, Данії, Фінляндії, Франції122.

Найбільш характерний вид дорожньо-транспортних пригод:

зіткнення транспортних засобів – 29,8 %;

перекидання транспортних засобів – 17,6 %;

наїзд транспортних засобів на перешкоду – 5,2 %;

наїзд транспортних засобів на пішохода – 36,8 %;

наїзд транспортних засобів на велосипедиста – 2,9 %;

наїзд на транспортний засіб, який стоїть – 4 %;

падіння пасажирів – 1,5 %;

інші події – 1,6 %.

Показники аварійності залежать і від інтенсивності експлуатації
транспорту. Звісно, якщо автомобілем не користуються та він

121 Експрес-інформація про стан злочинності на території України

за 2004 рік. – К.: Департамент інформаційних технологій МВС

України, 2005. – Лист 3-2; Інформаційний бюлетень про стан зло

чинності на території України за 2003 рік. – К.: Департамент інфор

маційних технологій МВС України, 2004. – Лист 3-1.

122 Вісник Державтоінспекції МВС України. – 2004. – № 6. – С. 2.

не бере участі в дорожньому русі, то за його допомогою не буде вчинений
наїзд або зіткнення. Саме ступенем інтенсивності експлуатації
автомобілів і мотоциклів пояснюється той факт, що в липні-серпні
дорожньо-транспортних пригод з вини водіїв індивідуальних транспортних
засобш нараховується в шість разів більше, ніж у січні-лютому.

За часом доби найменша кількість дорожньо-транспортних злочинів припадає
на період із 3 до 6 години, максимальна – з 16 до 22 години (у цей час
відбувається 50 % злочинів зазначеної категорії, що виникають протягом
доби).

19.5. Причини й умови автотранспортних злочинів

Усі причини й умови, що призводять до дорожньо-транспортних злочинів,
доцільно поділити на такі блоки:

дії та стан водія;

дії та стан пішоходів і пасажирів транспорту;

технічний стан транспортного засобу;

стан дороги й метеорологічні умови.

До основних факторів, які пов’язані з особою водія, належать:

керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння;

порушення приписів Правил дорожнього руху, що стосуються керування
транспортним засобом (перевищення швидкості руху, припустимої в
конкретній ситуації, а також неправильна оцінка дорожньої ситуації та
несвоєчасно вжиті заходи із забезпечення безпеки руху);

недосвідченість і неуважність водія;

психофізіологічні й інші дані водія (перевтома, хворобливий стан водія);

порушення техніки водіння та режиму роботи водіїв автотранспортних
засобів.

Основні фактори, що пов’язані з діями пішоходів та пасажирів,
становлять:

перехід дороги в невстановленому місці;

ходіння вздовж проїзної частини при наявності тротуару;

перехід через дорогу, вулицю перед транспортним засобом, що рухається;

252

253

несподіваний вихід з транспортного засобу на проїзну частину дороги;

гра дітей на проїзній частині;

вхід у транспортний засіб і вихід з нього під час руху;

проїзд на підніжках і виступах транспортного засобу;

неуважність пішохода або пасажира;

інші порушення правил руху.

До причин й умов, які сприяють створенню та реалізації аварійної
обстановки, що стосується машини й дороги, належать:

неналежний стан доріг;

порушення безпечних нормативів ширини проїзної частини, розмітки,
розв’язок, переходів;

недоліки конструкції автотранспортних засобів, які утруднюють керування
або обмежують можливості спостереження, що викликає підвищену втому
водія;

-довгострокова експлуатація транспортного засобу;

помилки у виборі режиму регулювання дорожнім рухом і технічних засобів
для цього;

недостатній контроль за станом автотранспортних засобів, доріг і
технічних засобів регулювання руху;

недоліки дисциплінарної, адміністративно-правовоїта кримінально-правової
боротьби з порушеннями правил безпеки руху;

неправильна поведінка пішоходів;

відсутність необхідних засобів для евакуації потерпілих і пошкодженого
автотранспорту.

19.6. Запобігання автотранспортним злочинам

Головним суб’єктом спеціальної профілактики виступають органи ДАІ, якими
здійснюється правовиховна робота з безпеки руху серед водіїв на
транспортних підприємствах, а також серед населення. Велика робота
проводиться інженерною службою ДАІ й дорожними організаціями із
забезпечення доріг інформаційно-вказівними знаками, розміткою,
огородженнями та іншою облаштованістю, що сприяє безпеці руху.

Особливості профілактики автотранспортних злочинів пов’язані з
необхідністю комплексного впливу на всі елементи

системи “людина- автомобіль -дорога”. Тому поряд із заходами, що
забезпечують дотримання водіями норм безпеки (підбір, навчання,
виховання, контроль), необхідні й заходи, що забезпечують безпечний рух
інших його учасників, зокрема пішоходів, а також заходи, що запобігають
та усувають умови виникнення аварійних ситуацій, що залежать від стану
доріг і транспортних засобів.

До спеціальних заходів профілактики дорожньо-транспортних злочинів
належать:

контроль за дотриманням правил безпеки руху;

припинення порушень незлочинного характеру, які можуть перерости в
автотранспортні злочини;

виховний і правовий уплив на порушників;

виявлення та усунення конкретних обставин, що сприяють виникненню
аварійної обстановки (стан доріг, транспортних засобів, водіїв);

виявлення й усунення за матеріалами кримінальних справ причин та умов
конкретних злочинів;

правова та виховна робота з водіями, що обслуговують населення.

254

ТЕМА 20. Кримінологічні аспекти

негативних соціальних явищ

20.1. Поняття “фонових” явищ

Негативні соціальні явища – це порушення моральних, юридичних норм, які
встановлені суспільством і державою. Ці явища досить різноманітні, але
головна ознака, що їх об’ єднує – сприяння існуванню злочинності.
Антисуспільна поведінка має велике поширення, тому що це пов’язано з
вчиненням правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільних
тощо), порушенням приписів (кодексів поведінки, уставів), аморальними
проступками.

Серед негативних соціальних явищ у кримінології виокремлюють групу таких
явищ, які тісно пов’язані зі злочинністю. До них належать: пияцтво,
алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, проституція, безробіття,
бродяжництво, жебрацтво. Названі явища ніби обрамляють злочинність, тому
їх ще називають “фоновими”.

Причини виникнення й існування фонових явищ тотожні причинам та умовам,
які сприяють існуванню злочинності.

Зазначимо, що за деякі з цих видів антисоціальної поведінки встановлено
адміністративну відповідальність. У їх основі лежить аморальність,
бажання жити всупереч інтересам суспільства. Певна частина названих
проявів антисоціальної поведінки може статися через несприятливий збіг
обставин: жебрацтво як безвихідна ситуація; наркоманія як наслідок
ін’єкцій під час тяжкої хвороби; зараження венеричною хворобою через
донорську кров тощо.

Суспільна небезпечність “фонових” явищ полягає в тому, що:

ведення паразитичного способу життя вимагає певних коштів, які найлегше
здобути злочинним шляхом;

стан наркотичного чи алкогольного сп’яніння послаблює самоконтроль
особи, що полегшує скоєння злочину;

аморальність призводить до підвищеного ризику стати жертвою злочину,
тобто до високої віктимності;

власне злочинними є незаконні операції з наркотиками, фальшування
спиртних напоїв,утримання пригонів для вживання

Йаркотиків або розпусти, звідництво й інші форми антисоці-Лпьної
поведінки.

у- Отже, можна зробити висновок, що “фонові” явища -Це сукупність
аморальних проявів, які суперечать загальноприйнятим нормам поведінки,
та які органічно взаємопов’язані зі злочинністю, оскільки детермінують
одне одного й тягнуть за собою соціальну деградацію особи (а зрештою – й
усього суспільства)123.

20.2. Кримінологічна характеристика пияцтва й алкоголізму

Найбільш поширеним негативним явищем є пияцтво. Багатовікова практика
свідчить, що в суспільстві діє ланцюгова реакція: від соціальної
безправності, матеріальної невпевненості до пияцтва й алкоголізму в
майбутньому як спроби уникнути суворої дійсності. Кінцевим результатом
такої реакції нерідко стає вчинення правопорушень (злочинів) з метою
отримання грошей для придбання спиртних напоїв або як наслідок
фізіологічної агресії124.

Пияцтво – це систематичне, надмірне споживання спиртних напоїв, яке
знижує рівень соціальної активності особистості, що негативно
позначається на здоров’ї людини, котра споживає алкоголь.

Пияцтво передує алкоголізмові. У середньому кожний шостий п’яниця з
дорослих осіб стає алкоголіком.

Алкоголізм – тяжке захворювання, спричинюване систематичним і тривалим
зловживанням спиртними напоями, що характеризується фізичною потребою,
потягом до алкоголю, залежністю від нього.

Між пияцтвом і злочинністю існує тісний зв’язок, про що свідчать дані
кримінально-правової статистики. Так, протягом 2004 р. у стані
алкогольного сп’яніння було вчинено 38 875 (11,5 % від зазначеної
кількості розслідуваних злочинів) злочинів

123 Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. /

За заг. ред. О. М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2001. Кн. 2. – Загальна

частина. – Кн. 2. – С.164.

124 Лановенко И. П. История пьянства и преступности // Наркотизм

и преступность / И. П. Лановенко, А. Я. Свеглов, А. Н. Костенко и др. /

Под ред. И. П. Лановенко. – К.: Наукова думка, 1994. – С. 45.

256

257

загальнокримінальної спрямованості, серед яких тяжких й особливо тяжких
було вчинено 21 348 (13,5 %). Кримінологічний уплив алкоголю
спостерігається при аналізі всіх видів злочинів. До найбільш поширених
злочинів, які вчиняються в стані алкогольного сп’яніння, належать:
умисне вбивство (та замах) -1739 (45,5 %); умисне тяжке тілесне
ушкодження – 2184 (42,5 %); зґвалтування – 466 (51,0 %); розбій – 1571
(28,7 %); хуліганство – 4779 (41,7 %); незаконне заволодіння
транспортними засобами – 1166 (22,1 %); ДТП зі смертельними наслідками
-234 (14,1 %)125.

Безумовно, поведінка людини, що перебуває в стані алкогольного
сп’яніння, зумовлюється не тільки впливом алкоголю, а й низкою інших
факторів, пов’язаних з вихованням і звичною поведінкою. Найчастіше
алкоголь не вносить нічого нового до мотивів злочинної поведінки, а
проявляє бажання, які виникли раніше.

Практично, в основі всіх видів п’яної мотивації прямо чи побічно є
прагнення до спілкування. Алкоголізм єднає цих осіб у групи, де негідні
інтереси, аморальні дії, сварки та бійки становлять основу стосунків. Це
призводить до деградації особи, асоціальної поведінки, недостатнього
самоконтролю, низького рівня саморегуляції. У результаті деморалізації
особи відбувається становлення “дозвільної” діяльності, втрачаються
позитивні інтереси та потреби.

У стані сп’яніння посилюється жорстокість насильницьких злочинів,
безглуздість і злість. Пияцтво є самопідбурювання до злочину. При
алкоголізмі настають серйозні особисті зміни в характері, вольовій і
емоційній сферах.

20.3. Кримінологічна характеристика проституції

Слово “проституція” у перекладі з латинської (ргозШшіоп) означає
“виставлення на продаж”. Під проституцією слід розуміти систематичне
надання особою свого тіла для задоволення сексуальних потреб інших осіб
за матеріальну винагороду.

125 Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -К.:
МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005. -Лист 8-5.

Традиційна кримінологія мало вивчає проблеми проституції, а робить це
тільки з погляду взаємозв’язку зі злочинністю. Адже проституція та
злочинність значною мірою зумовлюють одне одного.

Це пояснюється тим, що проституція як спосіб наживи, контролюється
організованою злочинністю, існують тісні “економічні” взаємозв’язки між
повіями, сутенерами, орендодавцями, утримувачами домів розпусти,
торгівцями “живим товаром”. Окрім того, повш широко використовують як
співучасників злочинів. Адже повії дають “наводку” для крадіжок або
розбійних нападів; просять водіїв підвезти до місця, де на них
організовано засідку. Злодії у проституток за частку ховають крадене.
Повії і самі скоюють чимало злочинів стосовно клієнтів шляхом їх
“відключення” алкоголем, підсипанням клофеліну тощо.

Соціальний аспект проституції характеризується різким падінням
суспільної моралі, духовної деградації, що вкрай шкідливо впливає на
виховання дітей і молоді. Проституція підриває підвалини суспільного
життя, руйнує сім’ю та, зрештою, і саму людину. Як наслідок, зростають
жіноча злочинність, смертність, невиліковні захворювання, самогубства
та, що найнебезпечніше, – послаблюється генофонд нації.

Причини й умови проституції часто тотожні причинам та умовам
злочинності: низький рівень матеріального забезпечення, безробіття,
зростання бездомності. Рівень проституції, що (як і злочинність) є
постшним супутником суспільства, передусім, залежить від його морального
стану, який сьогодні навряд чи можна визнати задовільним. Очевидні
прорахунки в морально-етичному вихованні молоді, стрімке падіння
авторитету сім’ї та школи. Повсюдно панує атмосфера вседозволеності,
нав’язування еталонів контркультури, основними “цінностями” якої є
насилля, тотальний секс і розбещеність, а головними героями -убивці,
повії, гангстери, статеві збоченці.

Усе це призводить до спотворення уявлень про місце жінки в суспільстві,
таких понять, як честь і гідність. Свіїї внесок у таку пропаганду
вносять деякі засоби масової інформації, котрі “ненав’язливо”
роз’яснюють, що проституція в усіх її проявах є одним із видів соціально
припустимої поведінки. Звичайно, стимулює про-ститущю і різке
розшарування суспільства, поява “скоробагатьків”,

258

259

здатних витрачати на повш великі гроші, а також пасивність
правоохоронних органів у боротьбі з цим негативним явищем126.

20.4. Кримінологічна характеристика наркоманії

Наркоманія – це захворювання, що виникає в результаті немедичного
вживання наркотичних засобів.

Токсикоманія – це хворобливий потяг до речовин (синтетичного,
біологічного, рослинного походження) чи лікарських засобів, які не
входять у список наркотиків, через вдихання, просочування або іншим
способом із метою досягнення одурма-нювального ефекту (ацетон, бензин,
лаки, фарби).

Наркотизм – це негативне соціальне явище, сутність якого полягає в
залученні до немедичного вживання наркотиків окремих груп населення.

Наркотизація населення призводить до:

масового враження фізичного, психічного, морального стану нації;
деградації значного числа людей, які повинні були б стати опорою
економіки, суспільного життя, обороноздатності країни;

негативного впливу на репродуктивну здатність населення та здоров’я
наступних поколінь;

ініціації і створення підґрунтя до масового вчинення злочинів;

розширення середовища підвищеного соціального та кримінального ризику;

значного поповнення контингенту осіб з підвищеною віктимністю;

підриву боєздатності збройних сил;

обтяження держави й суспільства необхідністю виділяти значні кошти на
профілактику, правовий уплив, лікування, реадаптацію осіб, схильних до
вживання наркотиків.

Відповідно до даних досліджень та експертних оцінок, кількість осіб, які
регулярно вживають наркотики, в Україні досягає 2 000 000 чоловік, а
осіб, які пробували наркотики, -4 000 000 осіб. Водночас кількість
наркоманів, відомих органам охорони здоров’я, у 2004 р. становила лише
83 741 осіб, серед

яких 948 – неповнолітні, а на профілактичному облікові споживачів
наркотиків в органах міліції було зареєстровано 12 485 осіб, серед яких
4850 – неповнолітні. Це свідчить про високий рівень латентності явища
(п’яти-десятикратної).

За соціальним станом особи, що перебувають на обліку, розподіляються
таким чином:

не працюють і не навчаються – 80,1 %;

службовці – 0,8 %;

робітники – 7,1 %;

учні шкіл – 1,2 %;

учні ПТУ, технікумів – 1,2 %;

студенти вищих навчальних закладів – 0,5 %;

інші категорії – 9,1 %.

Питома вага чоловіків становить 82 %.

Питома вага міських жителів – 82,4 %’27.

Кримінологічний характер наркоманії – це розвиток наркотичного
голодування (абстинентного синдрому) “ломка”, при якому заради придбання
наркотику особа здатна учинити різноманітні злочини (крадіжку, здирство,
розбій, шахрайство).

У стані абстиненції часто відбуваються й тяжкі насильницькі злочини.
Зловживання наркотичними речовинами, неминуче призводить до соціальної
та моральної деградації особистості, фізичної слабкості, часто – до
самогубств (суїциду). Поряд із гомосексуалістами й проститутками,
наркомани, що застосовують внутрішньовенне введення наркотиків, належать
до груп підвищеного ризику зараження ВІЛ.

Взаємозв’язок наркоманії зі злочинністю полягає в тому, що наркоманія
спонукає до вчинення тяжких корисливих злочинів, породжує злочинний
бізнес – наркобізнес, один з різновидів організованої злочинності (це й
незаконне виробництво, перевезення, збут наркотичних речовин, утримання
кубел для їхнього споживання). Особи, що зловживають наркотичними
засобами, часто самі стають жертвами злочинних зазіхань (наркотична
віктимність). Значна криміногенна небезпека полягає в залученні до
вжиття наркотиків довколишніх осіб, зокрема й неповнолітніх.

126 Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О. М. Джужи.
-К.: Юрінком Інтер, 2001. – Кн. 2. Особлива частина – С. 176.

127 Стан боротьби з незаконним обігом наркотиків за даними МВС України
за 2000-2004 роки. – К.: МВС України. Департамент боротьби з незаконним
обігом наркотиків, 2005.

260

261

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Iванов Ю.Ф., Джужа О.М. 2006 – Кримiнологiя (книга)