Господарське право (книга)

Господарське право

Розділ І

Основні правові засади господарської діяльності

Глава 1. Господарська діяльність і регулювання відносин, що складаються
при її здійсненні

§ 1. Господарські відносини – предмет господарського права

Правова регламентація господарської діяльності в наш час – у період
переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки повинна
спрямовуватися на закріплення в законодавстві економічно обґрунтованих
принципів її функціонування в умовах конкуренції.

Світовий досвід свідчить, що на саморегулюючий механізм ринку не можна
повністю покластися. Він сам по собі не може забезпечити здорових
суспільних відносин і не гарантує довготермінової економічної
стабільності. Держава повинна всіляко підтримувати малий і середній
бізнес, забезпечувати громадське взаємопорозуміння у справах
справедливого розподілу прибутків, використовуючи такі правові засоби,
під впливом яких посилюється мотиваційне значення тих чи інших цілей
господарської діяльності.

У Господарському кодексі України дається визначення господарської
діяльності як діяльності суб’єктів господарювання у сфері суспільного
виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, надання
послуг, виконання робіт вартісного характеру, що мають цінову
визначеність. До цього слід додати, що господарювання означає здійснення
економічно значущої діяльності, метою якої є здобуття господарської
вигоди, тобто не тільки одержання прибутку, а й задоволення суспільних
потреб. Адже задоволення суспільних потреб є кінцевою метою виготовлення
продукції у виробничій системі з використанням природних ресурсів. Саме
потреби є рушійною силою розвитку виробництва, збереження і відтворення
природних ресурсів.

Процес ведення господарської діяльності, суспільні відносини, що при
цьому виникають, потребують правової регламентації. І хоча втручання
держави в цю діяльність законодавством не допускається, така
регламентація не може обмежитися загальною вимогою про те, що
використання при її здійсненні будь-ким своєї власності не може
завдавати шкоди правам громадян, інтересам суспільства, погіршувати
економічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41 Конституції
України). Сукупність відносин, що виникають при здійсненні господарської
діяльності, потребує правового регулювання і є предметом господарського
права, а останнє – системою правових норм, які регулюють господарські
відносини.

У процесі виробництва і господарювання проявляються приватні інтереси,
інтереси товаровиробників, суспільства і держави, трудових колективів,
споживачів. Виникає необхідність у їх узгодженні. Для цього слід
використовувати правові регулятори таким чином, щоб не допустити
зниження підприємницьких інтересів внаслідок, скажімо, надмірних
податків, а з іншого боку — щоб суб’єкти господарювання додержувалися
норм природокористування, стандартизації, конкуренції тощо.

Посилаючись на традицію торгового права дореволюційної Росії, за якою і
банкір, і видавець, і аптекар, і нерідко сільський господар – усі
визнавалися купцями, деякі правники висунули пропозицію зберегти, або
відновити таку галузь права, як торгове право. Але якщо тодішній купець
був фактично підприємцем, а точніше – суб’єктом господарювання, то така
невідповідність понять, за словами відомого російського правника
Г. Ф. Шершеневича, виникла внаслідок широкого юридичного уявлення про
торгівлю, яке поступово наближалося до поняття взагалі економічної
діяльності.

Якщо здійснити таке “відновлення”, то створиться така ж невідповідність
понять, адже комерційна діяльність – це діяльність на товарних ринках
(купівля-продаж в інтересах матеріально-технічного постачання і збуту
виготовленої продукції); діяльність, пов’язана з експортом та імпортом
товарів; діяльність на фондових ринках (купівля-продаж акцій, облігацій
та інших цінних паперів); посередницька діяльність.

Така діяльність тісно пов’язана з виробничою, але не повинна
ототожнюватися з нею. До переходу до ринкової економіки
матеріально-технічне забезпечення виробничого процесу здійснювалося в
централізованому порядку, який складався з кількох етапів. Починався він
з вияву потреб виробників у матеріально-технічних ресурсах, виділення
фондів міністерствам і розподілу цих фондів підприємствам-споживачам.

Потім органами матеріально-технічного забезпечення здійснювалося
прикріплення підприємств-споживачів до постачальників і видача актів на
поставку продукції. І на заключному етапі на підставі одержаних нарядів,
планів прикріплення та інших планових документів підприємства укладали
договори на поставку продукції.

Перехід до ринкових відносин означає відмову від
адміністративно-наказових методів господарювання, втручання держави в
господарську діяльність підприємств. З іншого боку, комерційну
діяльність в умовах ринку не можна зводити, як було раніше, лише до
організації збуту продукції. В цих умовах вироблена продукція знайде
збут лише тоді, коли буде задовольняти попит споживачів.

Тому завданням виробника є аналізувати, за допомогою кваліфікованих
працівників, кон’юнктуру ринку, виявляти незадоволені потреби, знаходити
споживачів своєї продукції і на цій основі формувати асортиментну
політику підприємства здійснювати розробку нової продукції,
налагоджувати системи сервісного обслуговування.

Таким чином, якщо раніше спочатку планувалася в централізованому порядку
виробнича діяльність, а потім укладалися договори зі споживачами про
збут виробленої продукції, то тепер основу планів виробництва продукції
становлять державні замовлення та договори, укладені із її споживачами
(покупцями) і постачальниками матеріально-технічних ресурсів.

Виходячи з вищенаведеного, слід визначити відносини, що виникають при
здійсненні виробничої і комерційної діяльності, відносинами
господарськими, оскільки виробнича і комерційна діяльність тісно
пов’язані і становлять у цілому діяльність господарську, яка потребує
окремої правової регламентації.

Характерною ознакою господарських відносин, як зазначається в
законодавстві, є поєднання в них виробничих, організаційних і
внутрішньогосподарських відносин (ст. 3 ГК). Господарські відносини
являють собою такі відносини між суб’єктами господарювання
(підприємствами, підприємцями) і органами управління, між суб’єктами
господарювання і державними і громадськими організаціями, що є
споживачами продукції, робіт, послуг, які складаються в процесі
організації і здійснення господарської діяльності.

Господарювання – це і господарське управління, і господарське відання.
Господарювання здійснюється різноманітними суб’єктами: державою,
територіальними самоврядними системами, підприємствами, бюджетними та
іншими організаціями, які не мають на меті здобуття прибутку, окремими
громадянами.

У юридичний науці таке регламентування виокремлюється в господарське
право. Процес переходу економіки України до ринку вимагає перегляду
концепцій галузевого правового регулювання і відповідного
законотворення. Це стосується як “традиційних” галузей права –
цивільного, адміністративного, кримінального, — так і господарського.

Ринкова економіка і державне регулювання, як зазначається в правничій
літературі, мають тісний зв’язок та взаємообумовленість. Вони
відображають реальне співвідношення між публічним і приватним правом.
Аналіз цього процесу привів вчених до необхідності по-іншому поглянути
на проблему дуалізму права. На стику публічного і приватного права була
розроблена теорія господарського права.

У колишньому СРСР ці ідеї набули великого поширення і розвитку. Досить
згадати концепцію “двохсекторного права”, довоєнну концепцію, яка була
висунута в 30-ті роки Я. Я. Гінцбургом та Є. Б. Пашуканісом.
Представниками так званої післявоєнної концепції господарського права є
Лаптєв В. В., Мамутов В. К., Побірченко І. Г., Знаменський Г. А. та
інші.

Господарське право можна розглядати в кількох аспектах: як галузь права,
як галузь законодавства, як науку і як навчальну дисципліну. І якщо з
приводу визначення господарського законодавства, а також науки
господарського права і відповідної навчальної дисципліни особливих
розбіжностей серед вчених до останнього часу не існувало, то питання про
господарське право як окремої галузі права було і залишається до цього
часу дискусійним.

Одні вчені визначали господарське право, виходячи з розуміння його
предмета як господарських відносин, що виникають у зв’язку зі
здійсненням господарської діяльності (відносини по горизонталі) та
керівництвом нею (відносини по вертикалі — господарсько-управлінські
відносини) між організаціями, а також між їх підрозділами і організацією
в цілому (внутрішньо-господарські відносини). Це точка зору прихильників
розуміння господарського права як самостійної галузі права.

Інші вчені висували концепцію господарського права як комплексної галузі
права.

Дехто з авторів, не визнаючи господарське право як комплексну галузь
права, вважали, що нормативні акти, які регулюють господарські
відносини, становлять комплексну галузь законодавства.

За існування командно-адміністративної системи заперечення проти
визнання господарського права як галузі права зводилися до невизнання
існування його предмета.

Всі правовідносини у сфері організації господарювання можуть бути
поділені як зазначає В. А. Рахмилович, на дві великі групи: 1)
вертикальні, тобто владовідносини, в яких один із учасників наділений
компетенцією з владного управління іншим учасником цих відносин; 2)
горизонтальні, позбавлені ознак влади і підкорення, в яких взаємні права
і обов’язки, здебільшого майнового характеру, виникають із договорів,
правопорушень та інших юридичних фактів. Друга група – це або
безпосередньо самі товарно-грошові відносини або похідні від них і ними
обумовлені відносини.

Якщо такі висловлювання ще можна зрозуміти в умовах, коли
товарно-грошові відносини не мали всеохоплюючого характеру, притаманного
ринковій економіці, то навряд чи треба повторювати “постулати” про чітке
розмежування відносин господарювання на владовідносини та
“горизонтальні”, безпосередньо самі товарно-грошові відносини в умовах
переходу до ринкової економіки, як це зроблено, наприклад,
Т. К. Матвєєвим, коли товарно-грошовий характер поширюється і на
вертикальні відносини, коли у господарських відносинах застосовуються
договори вертикального типу, що набувають все більшого поширення на
практиці.

У той же час важко погодитися з твердженням, що при переході від
планово-адміністративної до ринкової економіки господарська діяльність
стає діяльністю підприємницькою, і це визначає новий зміст
господарського права, яке стає правом підприємницької діяльності.

Як слушно зазначається в літературі, в колах як економістів, так і
юристів, спостерігається надто спрощене розуміння економічної суті
підприємництва, яке ототожнює підприємництво практично з будь-якими
формами господарської діяльності і бізнесу, тобто в теорії і на практиці
має місце підміна і змішування понять “підприємницька діяльність” і
“господарська діяльність”.

Підприємницька діяльність – це особлива господарська діяльність,
творчо-пошукова, новаторська, пов’язана з виробленням нових ідей і
заходів для досягнення мети. Вона відрізняється від просто
репродуктивної діяльності для одержання відомих результатів відомими
заходами.

Підприємцями, зазначав відомий німецький економіст Й. Шумпетер, ми
називаємо суб’єктів господарювання, функцією яких є не що інше, як
здійснення нових комбінацій факторів виробництва, здійснення реалізації
нововведень і тим самим забезпечення економічного росту. Їх
характеризують за допомогою таких понять, як ініціатива, авторитет, дар
передбачення тощо. Тому терміни “просто господарі” і “підприємці” ми
можемо уявити собі у вигляді антитези двох таких суб’єктів
господарювання.

Отож господарська діяльність, охоплюючи підприємницьку, до неї не
зводиться. Ряд авторів “далекого зарубіжжя” теж зазначає, що
підприємницьке право – це важлива частина (але лише частина)
господарського права.

На думку В. В. Лаптєва, предмет підприємницького права – це три групи
відносин: 1) відносини, що складаються при здійсненні підприємницької
діяльності (відносини за горизонталлю) між автономними учасниками
цивільного обороту, 2) відносини з урегулюванням підприємницької
діяльності, що виникають між суб’єктами, які займаються підприємництвом,
і державними органами (відносини за вертикаллю); 3)
внутрішньогосподарські відносини, між відокремленими підрозділами
підприємництва, що діють на засадах господарського розрахунку. Та ці ж
групи відносин становлять і господарське право, частиною якого є право
підприємницьке.

Висуваючи міркування про формування підприємницького права як
самостійної галузі, А. Г. Биков зазначає, що оскільки цивільне право, як
і торгове, органічно не припускає державного підприємництва, то, отже,
об’єктивно виникає потреба в сучасному варіанті торгового права, яке ми
називаємо підприємницьким правом. При цьому він посилається на
висловлювання зарубіжних вчених, зокрема на Р. Давида, який у книзі
“Основні правові системи сучасності” (М., 1988), маючи на увазі явну
обмеженість сучасного торгового права, прямо зазначав, що праці з
торгового права дають урізане уявлення про його предмет, бо не виходять
за традиційні межі торгового права і залишають без уваги цілу низку
суттєвих для цієї сфери діяльності засобів (податковий режим,
регламентацію зовнішньої торгівлі та ін.). Тому є суттєвим перетворення
торгового права на “господарське право”, у якому переважають установки
політичного і соціального плану і якнайтісніше переплетені право
приватне і право публічне.

Отож і такі авторитетні зарубіжні вчені як Р. Давид визначає, що
сучасний варіант торгового права і є господарське право.

§ 2 Метод господарського права

Метод правового регулювання – це сукупність способів регулятивного
впливу норм права на поведінку суб’єктів правовідносин.

У концепції господарського права до цього часу виділялося три методи
регулювання: метод обов’язкового припису, метод автономних рішень (метод
узгодження) та метод рекомендацій. Найважливіше значення в умовах
планової економіки мав метод обов’язкових приписів. З переходом до
ринкової економіки і розвитком підприємництва, зазначає В. В. Лаптєв,
основним у господарському праві стає метод автономних рішень (метод
узгодження). Підприємець сам вирішує питання своєї діяльності або
узгоджує свої дії з контрагентами на договірних засадах.

Розкриваючи сутність трьох наведених методів, В. С. Щербина додає, що
концептуально методи господарського права будуються на двох принципах:
загальнодозвільному (“дозволено все, що не заборонено законом”), за яким
діють підприємства і підприємці, та зобов’язувальному (“суб’єкти
господарського права зобов’язані і мають вчиняти те, що на них покладено
законом”). Цей принцип в основному стосується органів державного
управління економікою.

В. С. Мартем’янов з цього приводу зазначав, що метод, який
застосовується в господарському праві, характеризується складним
поєднанням двох способів впливу на поведінку суб’єктів, що і дало привід
стверджувати, що в господарському праві існує не один, а кілька методів
правового регулювання. Однак, на його думку, це дві взаємопов’язані
сторони єдиного методу, що пояснюється складною тканиною господарських
відносин, у регулюванні яких частки обов’язкового і автономного можуть
бути різними.

При реалізації директивних актів застосовуються обов’язкові приписи
(наприклад, приписи антимонопольних органів). Однак внаслідок переходу
до переважно економічних методів регулювання відносин у сфері економіки
владні приписи в ряді випадків трансформуються в диспозитивні чи
рекомендаційні або реалізуються на основі договору. З іншого боку,
навіть застосування владних велінь допускає оспорювання некомпетентного
припису (наприклад, за ст. 74 ГК у разі видання державним органом чи
органом місцевого самоврядуванням акта, який було визнано судом
неконституційним або недійсним і внаслідок виконання якого державному
підприємству завдано збитки, вони підлягають відшкодуванню зазначеними
органами).

Слушною, на наш погляд, є думка про те, що господарські відносини між
суб’єктами господарювання характеризує їх взаємодія. Проте наказ про
виконання будь-яких господарських завдань – це теж господарське
відношення, але своєрідне, таке що його і відношенням не назвеш. При
цьому у одного з суб’єктів практично зникають риси суб’єкта
господарювання. З організатора-ініціатора він перетворюється на
організатора-виконавця, а тому відношення “наказ – виконання – це вже не
зовсім відношення між суб’єктами господарювання, яких ми вважаємо все ж
таки ініціаторами”.

Завваживши, що деякі правники навіть думки не допускають про те, що
можуть якось сполучатися метод обов’язкових приписів і метод автономних
рішень, автори підручника “Хозяйственное право” твердять, що дійсно, з
філософської точки зору зазначені методи є протилежностями, антиноміями.
Однак у філософській науці ще в гегелівські часи була поставлена
проблема “зняття” суперечностей. Тоді ж з’явилась ідея про те, що
розв’язати їх можна за допомогою залучення “серединного”, чи “третього”,
елемента, який має якості, які знімають суперечності.

У нашому випадку (при виявлені сутності методу господарського права)
вельми корисна роль “третього” елемента може бути відведена поняттю
“суспільний господарський порядок”, під яким слід розуміти заведений у
суспільстві спосіб матеріального виробництва, заснований на положеннях
Конституції, нормах права, моральних принципах, ділових правилах та
звичаях, схвалених законодавчою владою в стратегічних економічних
рішеннях, що забезпечує гармонізацію приватних і публічних інтересів і
створює партнерські і добропорядні взаємовідносини в господарюванні.

Можливо, це занадто узагальнений чинник, здатний інтегрувати всі інші
методи господарського права, але йому належить важлива роль у
регламентації господарської діяльності в умовах змішаної економіки, якій
притаманне поєднання публічно-правового і приватно-правового регулювання
господарських відносин.

§ 3. Система господарського права

Як випливає з вищенаведеного, наукові суперечки довкола господарського
права продовжуються і в умовах переходу до ринкової економіки, і в цьому
немає нічого дивного. Навпаки, в суперечці, як кажуть, народжується
істина Але суперечки не повинні переростати в заклики до заборон у
науці. Так, Г. К. Матвєєв в згаданій вище статті пропонував заборонити
науку господарського права, вимагав, щоб цю наукову спеціальність було
відмінено. Він запропонував відмінити також викладання цієї дисципліни в
інститутах та університетах з посиланням на те, що всі питання
господарського права всебічно вивчаються в курсі цивільного права. Та
справа в тому, що в цьому курсі вони розглядаються лише з позицій
регулювання відносин рівноправних сторін, в курсі ж господарського права
ці питання пов’язуються з господарсько-управлінськими відносинами, тобто
охоплюється весь комплекс правового регулювання господарської та
підприємницької діяльності. Такий курс необхідний майбутнім юристам, які
працюватимуть в умовах ринкової економіки.

Це визнають і цивілісти як українські, так і “близького зарубіжжя”. Так,
Є. А. Суханов вважає, що не слід змішувати систематизацію правових
галузей, результати законотворчості і навчальний план юридичного вищого
навчального закладу. В останньому, як відомо, завжди викладалися
дисципліни, які не тільки не є галузями права, але й взагалі виходять за
межі правових явищ (судова медицина, судова психологія тощо).

Як і інші галузі права та навчальні дисципліни, господарське право являє
собою певну систему. В науковій та навчальній літературі під системою
розуміють комплекс чи сукупність компонентів, що взаємодіють тим або
іншим чином і тому створюють певну цілісність. Зв’язок між компонентами
(елементами) системи теж повинен бути вельми певним. Це обумовлено тим,
що для об’єднання компонентів у єдине ціле (систему) береться єдина
класифікаційна ознака.

Як правило, галузь права, а також навчальний курс поділяють на загальну
та особливу частини, хоча це певною мірою є умовним поділом.

До загальної частини віднесено: поняття господарського права, його
форми, суб’єкти, їх майнові права, правове регулювання господарських
відносин, народногосподарські програми, індикативне планування, їх
правова регламентація, планування господарської діяльності
підприємствами, правовий режим підприємницької діяльності, законодавство
про оподаткування, стимулювання державою розвитку виробництва та
господарського обігу, правові засоби розвитку конкуренції суб’єктів
господарської діяльності, правова регламентація господарських ризиків,
банкрутства, інформації та звітності в господарській діяльності, правові
основи господарських зобов’язань, господарських договорів,
відповідальності за їх порушення, зовнішньоекономічної діяльності,
захисту прав суб’єктів господарювання.

До особливої частини входить правове регулювання відносин, які
складаються при здійсненні окремих видів господарської діяльності.
Зокрема, це правова регламентація реалізації продукції, купівлі-продажу
засобів виробництва, поставок товарів, постачання енергетичних та інших
ресурсів через приєднану мережу, інвестиційної діяльності та
капітального будівництва, виконання проектних та розвідувальних робіт,
інноваційної діяльності та діяльності з виконання науково-дослідних і
дослідно-конструкторських робіт, діяльності, пов’язаної з наданням
послуг (перевезенням вантажів та інше).

§ 4. Форми господарського права

В системі науки права взагалі, її окремих галузей і навчальних курсів
зокрема, за традицією розглядається поняття джерел права. В науковій
літературі йдеться про багатозначність і нечіткість цього поняття,
здавна викликало критику видатних правників. Однак в умовах радянської
правової системи, по суті, єдиним джерелом права визнавалися нормативні
акти, законодавство. До останнього часу і в підручниках та посібниках з
господарського права: основними його джерелами визнавалися саме закони
та інші нормативні акти.

Здебільшого спрацьовує традиція, збережена в радянські часи і в
підручниках з теорії права, за якою “офіційний акт – документ
компетентних органів, що містить форми права, забезпечувані державою
(конституції, закони, укази президента, постанови та ін.) — є основним
юридичним джерелом права”.

Але в деяких аналогічних російських виданнях поняття “джерела права” і
“форми права” не ототожнюються. Поняття “форми права” і “джерела права”,
стверджується в одному з них, тісно взаємопов’язані, але не збігаються.
Якщо “форми права” показують, як зміст права організовано і виражено
зовні, то “джерела права” – це витоки формування права, система
факторів, що визначають його зміст і форми вираження.

Так підійшли до цієї проблеми і автори українського підручника “Загальна
теорія держави і права”. Під формою права, зазначається там, розуміють
способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм. А джерела
права – це фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток юридичних ідей,
поглядів, теорій щодо утворення, змісту і функціонування права
(передусім система соціально-економічних відносин). Формами права в
більшості правових систем є нормативно-правові акти, правові звичаї,
правові прецеденти, нормативні правові договори.

Першість серед форм господарського права належить нормативним правовим
актам – офіційними документами, які приймаються компетентними органами
правотворчості і містять норми господарського права.

Нормативні господарсько-правові акти класифікуються за різними ознаками.
За юридичною силою і формою вираження – на закони, тобто акти вищої
юридичної сили, і на підзаконні акти – акти, що засновані на законах.
Такі акти не повинні суперечити законам. Найвищу юридичну силу має
основний закон – Конституція України, яка встановлює загальні та
галузеві принципи регулювання господарських відносин, гарантії
здійснення господарської (підприємницької) діяльності (наприклад,
забезпечення захисту прав усіх суб’єктів власності і господарювання,
конкуренції, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку,
неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції).
Підзаконні акти – це Укази Президента, постанови і розпорядження
Кабінету Міністрів, рішення органів самоврядування, накази міністрів та
інших посадових осіб різного рівня.

Відповідно до ієрархії нормативно-правових актів за юридичною силою,
вони приймаються народом або за його дорученням – органом законодавчої
влади – Верховною Радою (Основний закон (Конституція), закони;
Президентом – Укази і розпорядження; органом виконавчої влади (Кабінетом
Міністрів) — постанови; органами місцевого самоврядування – рішення.

Закони підрозділяються на конституційні – закони, органічно поєднані з
основним законом. Ними вносяться зміни чи доповнення до Конституції,
звичайні – закони, які приймаються на основі і на виконання Конституції
і визначають основи правового регулювання у сфері господарських відносин
(наприклад, закони “Про державне прогнозування та розроблення програм
економічного і соціального розвитку України”, “Про ліцензування певних
видів господарської діяльності” тощо); надзвичайні – закони тимчасового
характеру, що приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти
дію чинних законів; тимчасові – закони, прийняті на визначений у часі
термін дії (наприклад, закон про державний бюджет, закон про
затвердження Державної програми економічного і соціального розвитку
України на певний рік); допоміжні – закони, які затверджують, змінюють,
зупиняють, скасовують, денонсують інші нормативні акти або мають
допоміжне значення для їх застосування (наприклад, закон України “Про
ратифікацію Договору між Україною та Туркменістаном про довгострокове
торговельно-економічне співробітництво на 2001-2010 роки”); кодифіковані
– нормативні акти, в яких узагальнені і систематизовані норми права, що
регулюють певну групу суспільних відносин. Вони приймаються у формі
кодексів. Зі створенням України як самостійної держави постало питання
про кодифікацію і господарського законодавства. Підготовка
Господарського кодексу завершилася його прийняттям 16 січня 2003 року.

Підзаконні нормативні акти, як уже зазначено, – це акти, які приймаються
уповноваженими правотворчими суб’єктами на основі і на виконання
законів. Відповідно до Конституції розрізняють такі їх види:

а) Укази Президента України. Вони є обов’язковими для виконання на всій
території держави (наприклад, “Про деякі питання інноваційного
інвестування підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та
безпеки держави”, “Про усунення обмежень, що стримують розвиток
підприємницької діяльності”). Для вирішення оперативних поточних питань
Президент видає розпорядження (наприклад, “Про розроблення проекту
стратегії економічного і соціального розвитку України до 2011 року”);

б) нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України. Ними є постанови,
які є обов’язковими до виконання і містять найважливіші рішення
(наприклад, “Про перетворення деяких державних і казенних підприємств”,
“Про встановлення та внесення плати за видачу ліцензії на проведення
конкретного виду страхування”). Рішення з оперативних, поточних питань
видаються Кабінетом Міністрів у формі розпоряджень;

в) нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів
виконавчої влади; видаються у формі наказів, положень;

г) нормативні правові акти місцевих адміністрацій; видаються у формі
розпоряджень, наказів;

ґ) нормативно-правові акти органів та посадових осіб місцевого
самоврядування; видаються у формі рішень, розпоряджень;

д) локальні нормативні правові акти; видаються установами і
організаціями різних форм власності з метою регламентації внутрішніх
питань Вони поширюються на членів цих організацій і спрямовані на
деталізацію вимог загальних норм права щодо умов діяльності даного
колективу.

У господарсько-правовій сфері розповсюдженою є практика застосування
таких форм господарського права, як нормативний договір. Він являє собою
двосторонню або багатосторонню угоду, яка встановлює права і обов’язки
її суб’єктів як правила поведінки на майбутнє. Нормативні договори
поділяються на внутрішньодержавні (типові договори, установчі договори
про заснування господарських товариств тощо) та міждержавні договори
(угоди, конвенції тощо).

Найстарішою формою права є правові звичаї. Вони являють собою правила
поведінки, визнанні державою. Ще за часів Римської імперії звичаєве
право регулювало більшість торговельних угод, орендних відносин, угод
про перевезення товарів тощо. З часом найпоширеніші звичаєві норми
періодично об’єднувались у вигляді збірок.

У сучасному праві звичаї – рідкісне явище. У правовій системі України
дія правових звичаїв в основному стосується сфери зовнішньоторговельних
угод. Правовою формою є і юридичні прецеденти – принципи, які
покладаються в основу рішення судових або інших державних органів з
конкретної юридичної справи. В майбутньому вони стають
загальнообов’язковими правилами при вирішенні аналогічних справ. Таким
чином функція правотворення визнається за судовою практикою.

Застосування прецендентів поки що не сприймається українською правовою
системою. Разом з тим досвід використання прецендентів може стати
основою аналізу судової практики з точки зору її ролі в регулюванні
господарських відносин.

Глава 2. Держава, місцеве самоврядування і правова регламентація
господарської діяльністі

§ 1. Цілі і завдання правового закріплення державної економічної
політики

З початку 90-х років минулого століття в Україні відбувається докорінне
реформування економічних відносин, викликане кризовими явищами, які
поступово наростали в економіці колишнього Радянського Союзу і майже
всіх держав Східної Європи.

Протягом шести десятиліть, починаючи з кінця 20-х років, в умовах
загальнодержавної власності на всі засоби виробництва, землю, природні
ресурси складався господарський механізм, основою якого було
централізоване директивне планування, пріоритетній розвиток галузей
військово-виробничого комплексу, тощо.

Уже в 60-ті роки стало очевидним, що система господарювання, яка
склалася, не відповідає потребам розвитку виробничих сил, що проявлялося
в падінні темпів економічного зростання, несприйняття виробництвом
досягнень науково-технічного прогресу, низькому життєвому рівні
населення.

Керівництво колишнього Радянського Союзу неодноразово намагалося
реформувати (“вдосконалювати”) господарські відносини та організацію
управління економікою. Найбільш відомими заходами в цій сфері була,
наприклад, спроба встановити в 1957 році територіальну систему
керівництва господарством на відміну від галузевої; реформа 1965 року,
спрямована на поліпшення керівництва промисловістю, вдосконалення
планування та посилення економічного стимулювання промислового
виробництва; всебічний економічний експеримент 1984 року по розширенню
прав підприємств у плануванні та господарській діяльності тощо.

Проте всі ці спроби не дали відчутних результатів. Продовжувалося
падіння темпів виробництва, “проїдалися” сировинні ресурси, що змусило
керівництво колишнього СРСР змінити економічну політику. Але
запропонований у 1985 році «курс прискорення» та програма докорінної
перебудови економіки на практиці дуже негативно вплинули на стан
народного господарства, поглибили кризу, ще більш знизили життєвий
рівень населення. Та, незважаючи на явну неспроможність подолати кризові
явища методами державного регулювання економіки, правотворча діяльність
того періоду базувалася на недоторканності базисного закону
“планомірного і пропорційного розвитку”, як і раніше, стверджувалося,
що, на відміну від анархії ринкової конкуренції державне планування
«виступає як спосіб функціонування економіки, механізм регулювання
пропорцій … де суспільство має можливість узгодженого розподілу
суспільної праці в різних сферах».

Хоча, вже на той час деякі країни Східної Європи мали досвід позитивного
впливу обмеженого приватного підприємництва та державної підтримки
економічної конкуренції на рівень розвитку виробничих сил. Так,
наприклад, в Угорщині під час економічної реформи 1966–1967 років були
визнані недоліки директивного планування і вжиті заходи щодо
стимулювання конкуренції між державними підприємствами.

Усвідомлюючи багаторічний негативний досвід реформування господарських
відносин у межах незмінного економічного базису – монополії
загальнодержавної власності на засоби виробництва, наше суспільство
дійшло висновку про необхідність зміни соціально-економічної орієнтації.

На основі Декларації “Про державний суверенітет України” Верховною Радою
3 серпня 1990 року був прийнятий Закон “Про економічну самостійність
Української РСР”, який встановив, що економічна самостійність
Української РСР базується на принципах різноманітності і рівноправності
форм власності та їх державному захисті; децентралізації власності і
роздержавленої економіки; повній господарській самостійності і свободі
підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів
Української РСР тощо.

На основі Постанови Верховної Ради Української РСР від 3 серпня 1990
року “Про реалізацію Закону “Про економічну самостійність Української
РСР” протягом наступних років були прийняті законодавчі акти, які
створили правові засади становлення ринкової економіки в нашій державі.
Остаточно перехід від командно-адміністративних методів управління
народним господарством до ринкової економіки був закріплений
Конституцією України.

Світовий досвід економічного розвитку свідчить, що відмінність між
суспільними устроями полягає передусім у ступені впливу держави на цей
розвиток, який залежить від форм власності. Якщо держава зовсім не
втручається в економіку, основи якої становить приватна власність, то це
модель класичного (дикого) капіталізму.

У XX столітті державний вплив на господарську діяльність стає загальним.
Нині немає жодної держави, яка б стояла осторонь від розв’язання
економічних питань. Але повне втручання держави в економіку, в усі її
інфраструктури, характерне для тоталітарної системи, державного
соціалізму, виявилось неспроможним сприяти її розвитку, як це було в
Радянському Союзі.

За часткового втручання держави в економіку – в деякі сфери більше
(скажімо, в економічну та соціальну інфраструктуру), в деякі – менше
(виробничу і фінансово-кредитну) – маємо змішану економіку, в якій усі
форми власності рівноправні і рівноцінні. Це є напрямом ринкової системи
господарювання. В ній цілеспрямований вплив держави на господарські
відносини здійснюються шляхом видання нормативно-правових актів та
організації діяльності державних органів, що впливають на ці відносини
переважно економічними методами. Згідно зі ст. 8 Господарського кодексу
України, безпосередня участь держави, її органів та органів місцевого
самоврядування в господарській діяльності може мати місце лише на
підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та
законодавством.

Конституція України визначає права кожного громадянина володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю, здійснювати
підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Держава забезпечує
захист цих прав, прав конкуренції в підприємницькій діяльності. Але нею
не допускається зловживання монопольним становищем на ринку,
неправомірне обмеження конкуренції й недобросовісна конкуренція. Держава
здійснює контроль за якістю продукції, робіт і послуг, за тим, щоб
використання громадянами власності не зашкоджувало правам і свободам
інших громадян, інтересам суспільства (статті 41, 42 Конституції). Отже,
державна регламентація господарської діяльності в умовах переходу до
ринкової економіки виходить з принципів, з одного боку, невтручання
державних органів безпосередньо в діяльність суб’єктів господарювання,
крім випадків, передбачених законодавством, а з другого боку, з того, що
держава не може стояти осторонь організації, упорядкування господарської
діяльності і контролю за нею. Теоретичні розробки видатних економістів і
практика функціонування ринкової економіки в розвинутих країнах світу
стверджує цю тезу.

Відповідно до теорії організацій соціальних систем, як зазначається в
літературі, державний вплив на економічні процеси, обсяг та напрямок
цього впливу залежить від багатьох факторів економічного, політичного,
соціально-психологічного та іншого характеру. Інакше кажучи, підтримання
економічної системи в найефективнішому стані передбачає гнучку систему
впливу держави в економічні процеси.

Ці положення не обмежують права державних органів та органів місцевого
самоврядування щодо здійснення контролю за діяльністю суб’єктів
господарювання. Органи державного управління у своїх відносинах із
суб’єктами господарювання в умовах ринку впливають на їхні інтереси
через податкові і фінансово-кредитні важелі, правила ціноутворення,
цільові дотації, розміри економічних санкцій; державне майно і систему
резервів, ліцензій, лізингу, соціальні, екологічні та інші норми і
нормативи; науково-технічні та інші загальнодержавні і регіональні
програми; договори про виконання робіт і поставок для державних потреб.

Держава забезпечує суб’єктам господарювання (незалежно від форм
власності) однакові правові й економічні умови здійснення їх діяльності;
сприяє розвитку ринку, здійснює його регулювання, використовуючи
економічні закони і стимули; реалізує антимонопольні заходи; забезпечує
пільгові умови підприємствам, які застосовують прогресивні технології,
створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств.

Отже, в період переходу до ринкової економіки державна регламентація
господарської діяльності має сприяти становленню саморегулюючих
факторів, притаманних їй, створенню законодавчого середовища для
ринкового суспільства.

Необхідність державного впливу на господарську діяльність визначається
низкою вимог охорони публічних інтересів. Це, зокрема, забезпечення
державних та суспільних потреб, пріоритетів в економічному і соціальному
розвитку; формування державного бюджету; захист навколишнього середовища
і користування природними ресурсами; забезпечення оборони країни;
реалізація свободи підприємництва і конкуренції, захисту від
монополізму; дотримання правопорядку як у внутрішній господарській
діяльності, так і при здійсненні зовнішньоекономічних зв’язків та
іноземного інвестування.

При переході від державного директивного управління економікою до
ринкового, на зміну директивним методам планування приходять
індикативні. Роль держави змінюється. Вона тепер має виступати
координатором і посередником, що регулює розвиток ринку. Таке
регулювання повинно забезпечувати можливість запобігати перешкодуванням
у розвитку народного господарства.

Усе це пояснюється тим, що ринок, як образно зазначається в літературі,
не все може (наприклад, він не може регулювати ціни природних
монополістів). Глибокі структурні зміни економіки, розв’язання цілої
низки глобальних проблем можливі не на основі ринкових стимулів, а лише
за допомогою державного програмування. Це, по-перше. А по-друге, багато
що ринок робить погано. Зокрема, він погано розв’язує соціальні проблеми
(скрізь у світі держава вирішує питання перерозподілу багатства і
зменшення ступеня нерівності), а також проблеми розвитку невиробничої
сфери. Тому скрізь застосовують вмонтовані регулятори, що коригують дію
ринку. Ніде у світі не існує ринкової саморегуляції в чистому вигляді,
навіть у такій лібералізованій країні, як США.

Конкретні форми регулятивної діяльності держави пов’язані з правовими
формами, тобто з правотворчою, правоохоронною, правозастосовною
діяльністю. Використання тих чи інших форм обумовлено характером
завдань, конкретною ситуацією, а також іншими обставинами, що
складаються в народному господарстві.

§ 2. Прогнозування та планування економічного і соціального розвитку

Перехід від командно-адміністративної системи до ринкової означає, як
уже зазначалося, відмову від директивного планування, від плану –
закону, яким він був за командно-адміністративної системи, і
застосування індикативного планування.

У нашому народному господарстві, зазначалося в пресі того часу,
виробляється і споживається понад 25 млн. продуктів. Для цієї кількості
виробів необхідна інформація обчислюється мільярдами одиниць. Нерідко
думають, що відмова від директивного планування рівнозначна відмові від
централізованого управління економікою. Це зовсім не так. Адже саме
директивність призвела до того, що центр все більше втрачав контроль за
соціально-економічним розвитком країни. Спочатку план розроблявся “від
досягнутого”, тобто підганявся під тенденції, що складались, а потім, в
кінці планового періоду, здійснювалася нова підгонка – під досягнуте.

Не дивно, що за таких умов було досягнуто багато такого, про що ми не
думали, не гадали: неухильне падіння темпів приросту національного
доходу, небувале зростання запасів і незавершеного будівництва,
збільшення робочих місць, на яких нікому працювати, і т. д.

Таким чином, страшно не відмовлятися від директивного планування, а
зволікати з його заміною економічними методами управління народним
господарством.

Під індикативним плануванням, згідно з концепцією переходу України до
ринкової економіки, розуміють систему необов’язкових для суб’єктів
ринкових відносин рекомендацій, а також скоординованих і
взаємопов’язаних засобів побічного (непрямого) впливу на суб’єктів
господарювання та розробку економічного і соціального розвитку.

Основними принципами індикативного планування є: поєднання аналітичних і
прогнозних методів для вивчення соціально-економічних процесів,
визначення конкретних об’єктів державного впливу; широке інформування
суб’єктів ринкових відносин про певні перспективи і прогнози
соціально-економічного розвитку для забезпечення їх необхідною
орієнтацією при виборі особистих господарських рішень, застосування
переважно непрямих (побічних) регуляторів та нормативів, не обов’язкових
для суб’єктів ринкових відносин, реалізація прямого впливу на
соціально-економічні процеси переважно через засоби державного бюджету.

Регулюючий вплив планів і програм в умовах переходу до ринку
забезпечується за рахунок доведення до підприємств усіх форм власності
лімітів земле-, водо-, лісокористування, нормативів плати за природні
ресурси, орендної плати за землю, земельного податку, нормативів штрафів
за забруднення навколишнього середовища та нераціональне використання
природних ресурсів.

Своєму впливу на господарську діяльність держава надає, як уже
зазначено, силу правового акта. Прикладом може бути Закон від 23 березня
2000 року “Про державне прогнозування та розроблення програм
економічного і соціального розвитку України”, який вперше за роки
незалежності нашої держави на законодавчому рівні визначив правові,
економічні і організаційні принципи системи прогнозних і програмних
документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей
економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць як складової
частини загальної системи державного регулювання економічного і
соціального розвитку держави.

Господарський кодекс України також встановлює, що основними формами
державного планування господарської діяльності є Державна програма
економічного і соціального розвитку України, Державний бюджет та інші
державні програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок
розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про державні
програми (ст. 11). Програма економічного і соціального розвитку держави
– це документ, в якому визначаються цілі та пріоритети такого розвитку,
засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна
система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів
місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв’язання проблем
економічного розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а
також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної
сфери.

Державне прогнозування економічного і соціального розвитку, згідно із
згаданим Законом, являє собою науково обґрунтоване передбачення
напрямків розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих
адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та
соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків
досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз
економічного і соціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї
чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої
та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання
соціально-економічних процесів.

Прогнозні і програмні документи розробляються на основі комплексного
аналізу демографічної ситуації; стану використання природного,
виробничого, науково-технічного і трудового потенціалу,
конкурентноспроможності вітчизняної економіки, оцінки досягнутого рівня
розвитку економіки і соціальної сфери і з врахуванням впливу зовнішніх
політичних, економічних та інших факторів і очікуваних тенденцій зміни
впливу цих факторів у перспективі.

Показники прогнозних і програмних документів є орієнтиром для розробки
суб’єктами господарювання власних прогнозів, планів, бізнес-планів та
інших документів.

Прогнози економічного і соціального розвитку розробляються на
середньостроковий (п’ятирічний) і короткостроковий (однорічний) періоди,
а державна програма – на короткостроковий період. При необхідності вони
можуть розроблятися на триваліший період.

У прогнозах на середньостроковий і короткостроковий періоди мають
міститися: аналіз соціально-економічного розвитку країни за попередній
період (у середньостроковому прогнозі) або за минулий і поточний роки (у
короткостроковому) і характеристика головних проблем розвитку економіки
і соціальної сфери; очікувані зміни зовнішньополітичної і
зовнішньоекономічної ситуації та їх вплив на економіку країни; оцінка
впливу можливих засобів державної політики у прогнозному періоді на
розвиток економіки і соціальної сфери; основні макроекономічні показники
і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі у розрізі
галузей економіки, Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і
Севастополя.

Крім того, в прогнозі на середньостроковий період повинні бути
визначеними цілі, пріоритети економічного і соціального розвитку,
пропозиції про напрямки державної політики; прогноз кон’юнктури на
внутрішніх і зовнішніх ринках стратегічно важливих видів товарів і
послуг, а також висновок про тенденції розвитку економіки країни
протягом цього періоду.

Прогноз економічного і соціального розвитку держави на середньостроковий
період використовується при розробленні проекту Програми діяльності
Кабінету Міністрів і публікується в газеті “Урядовий кур’єр”.

У прогнозі на короткостроковий період, який розробляється щорічно на
наступний рік, повинні бути відображені на основі аналізу
соціально-економічного розвитку країни за минулий та поточний роки
очікувані зміни зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації та
їх вплив на економіку країни; основні макроекономічні та інші необхідні
показники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі в
розрізі галузей економіки, Автономної Республіки Крим, областей, міст
Києва та Севастополя. Ці показники використовуються для розроблення
Державної програми економічного і соціального розвитку України та для
оцінки надходжень і формування показників Державного бюджету України.

Державна програма економічного і соціального розвитку розробляється, як
уже було зазначено, щорічно взаємоузгоджено з проектом Державного
бюджету на відповідний рік. У ній конкретизуються заходи, передбачені в
програмі діяльності Кабінету Міністрів, і завдання, визначені в
щорічному посланні Президента до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє
становище країни. Ця програма має містити: аналіз соціально-економічного
розвитку країни за минулий та поточний роки і характеристику головних
проблем розвитку економіки і соціальної сфери; вплив очікуваних змін
зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації на економіку
країни; цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку в
наступному році; системи заходів щодо реалізації державної політики з
визначення термінів виконання та виконавців; основні макроекономічні
показники, обсяги капітальних вкладень, показники державного замовлення
та інші необхідні показники і баланси економічного і соціального
розвитку, в тому числі в розрізі галузей економіки, Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя; перелік державних
цільових програм, що фінансуватимуться в наступному році за рахунок
коштів Державного бюджету; показники розвитку державного сектора
економіки, зокрема отримання та використання доходів від розпорядження
державним майном, розвитку казенних підприємств.

Державна програма економічного і соціального розвитку України на
наступний рік подається до Верховної Ради одночасно з проектом
Державного бюджету на відповідний рік.

Як уже зазначено, в Державній програмі економічного і соціального
розвитку на короткостроковий період має міститися і перелік державних
цільових програм, які будуть фінансуватися у наступному році за рахунок
коштів Державного бюджету.

Закон України від 18 березня 2004 року “Про державні цільові програми”
визначає поняття та види державних цільових програм. Державна цільова
програма, за цим Законом, це комплекс взаємопов’язаних завдань і
заходів, які спрямовані на розв’язання найважливіших проблем розвитку
держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних
одиниць, здійснюється з використанням коштів Державного бюджету України
і узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним
забезпеченням.

Загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального,
національно-культурного розвитку, охорони довкілля – це програми, які
охоплюють всю територію держави або значну кількість її регіонів, мають
довгостроковий період виконання і здійснюються центральними та місцевими
органами виконавчої влади.

Всі інші цільові програми мають на меті розв’язання окремих проблем
розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окремих
галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, що
потребують державної підтримки.

Метою розроблення державних цільових програм є сприяння реалізації
державної політики на пріоритетних напрямках розвитку держави,
забезпечення концентрації фінансових, матеріально-технічних, інших
ресурсів, виробничого та науково-технічного потенціалу, а також
координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади,
підприємств, установ та організацій для розв’язання найважливіших
проблем.

Державні цільові програми поділяються на: економічні, що спрямовані на
розв’язання комплексних галузевих і міжгалузевих проблем виробництва,
підвищення його ефективності та якісних характеристик, забезпечення
ресурсозбереження, створення нових виробництв, розвиток виробничої
кооперації; наукові, метою яких є забезпечення виконання фундаментальних
досліджень у галузі природничих, суспільних і технічних наук;
науково-технічні, що розробляються для розв’язання найважливіших
науково-технічних проблем, створення принципово нових технологій,
засобів виробництва, матеріалів, іншої науковоємної та
конкурентноспроможної продукції, соціальні, національно-культурні,
екологічні, оборонні, правоохоронні.

Державні цільові програми можуть бути спрямовані на розв’язання інших
проблем, у тому числі регіонального розвитку, що мають державне
значення.

§ 3. Засоби державного регулювання господарських відносин

Загальні положення. Для реалізації економічної політики, виконання
цільових економічних та інших програм і програм економічного та
соціального розвитку держава застосовує різноманітні засоби регулювання
господарських відносин. До них належать державне замовлення, державне
завдання; сертифікація та стандартизація; застосування нормативних
лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та
інших пільг, дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги та порядок застосування засобів державного регулювання
господарських відносин визначаються Господарським кодексом, іншими
законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального
розвитку.

Законодавець виходить при цьому з того, що правова регламентація
господарської діяльності в наш час – в період переходу до соціальної
ринкової економіки — і повинна спрямовуватися на закріплення в
законодавстві економічно і морально обґрунтованих принципів
функціонування економіки в умовах конкуренції.

Визначають основні засоби регулюючого впливу держави на діяльність
суб’єктів господарювання, крім Господарського кодексу: закони — від 22
грудня 1995 року “Про поставки продукції для державних потреб”, від 22
лютого 2000 року “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні
кошти”, від 1 червня 2000 року “Про ліцензування певних видів
господарської діяльності”, від 17 травня 2001 року “Про стандартизацію”,
від 23 березня 1996 року “Про патентування деяких видів підприємницької
діяльності”, від 16 квітня 1991 року “Про зовнішньоекономічну
діяльність”, Декрет Кабінету Міністрів від 12 січня 1993 року “Про
квотування і ліцензування експорту товарів”, Закон Української РСР від 3
грудня 1990 року “Про ціни і ціноутворення” та інші.

Господарський кодекс України встановлює, що умови, обсяг, сфери та
порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання
господарських відносин визначаються законодавчими актами, а також
програмами економічного і соціального розвитку, які розробляються
відповідно до Закону від 23 березня 2000 року “Про державне
прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку
України”.

Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності
окремих категорій суб’єктів господарювання здійснюється відповідно до
Господарського кодексу та інших законів, зокрема Закону від 4 липня 2002
року “Про інноваційну діяльність”. Цей закон визначає правові,
економічні та організаційні засади державної регламентації інноваційної
діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою
інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки
інноваційним шляхом. Згідно з ним державну підтримку одержують суб’єкти
господарювання всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні
проекти.

Державою підтримується і мале та середнє підприємництво, яке не набуло
ще достатнього розвитку в нашій державі порівняно з країнами з
розвинутою ринковою економікою, де воно має значну питому вагу, сприяє
підвищенню зайнятості населення та його життєвого рівня. Правові засади
державної підтримки суб’єктів малого підприємництва незалежно від форм
власності визначає закон від 19 жовтня 2000 року “Про державну підтримку
малого підприємництва”. Він прийнятий з метою сприяння позитивним
зрушенням в економіці та створенню умов для розширення впровадження
ринкових реформ в Україні.

Однак здійснення підприємницької діяльності суб’єктом такої діяльності
не повинно завдавати шкоди іншим громадянам та природному середовищу. За
Конституцією України використання будь-ким своєї власності не може
завдавати шкоди правам громадян, інтересам суспільства, погіршувати
економічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41). Конкретизовані ці
конституційні засади в згаданому Законі від 1 червня 2000 року “Про
ліцензування певних видів господарської діяльності”, який визначає, як
уже зазначено, по-перше, певні види господарської діяльності, на
здійснення яких потрібно мати дозвіл-ліцензію, а по-друге, встановлює
обмеження в здійсненні підприємницької діяльності.

Так, діяльність, пов’язана з виготовленням і реалізацією військової
зброї та боєприпасів до неї, розробленням, випробуванням, виробництвом
та експлуатацією ракетоносіїв, у тому числі з їх космічними запусками із
будь-якою метою, проведенням криміналістичних, судово-медичних,
судово-психіатричних експертиз може здійснюватися тільки державними
підприємствами та організаціями. Виключно державними підприємствами і
об’єднаннями зв’язку, наприклад, здійснюється діяльність, пов’язана з
технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім
місцевих) та супутникових систем телефонного зв’язку в мережах зв’язку
загального користування (за деякими винятками).

Державне замовлення. Функціонування держави, її органів неможливе без
відповідного матеріального забезпечення. Воно здійснюється за допомогою
поставок продукції для державних потреб – потреб країни в продукції,
роботах, послугах, необхідних для вирішення соціально-економічних
проблем, підтримання її обороноздатності і безпеки, створення і
утримання на належному рівні державних матеріальних резервів.

Відповідно до Господарського кодексу України (ст. 13), а також до закону
від 22 грудня 1995 року “Про поставки продукції для державних потреб”
такі поставки забезпечуються шляхом формування на договірній
(контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг),
необхідної для державних потреб, розміщення державних замовлень на
поставку (закупівлю) цієї продукції, робіт чи послуг серед суб’єктів
господарювання, незалежно від їх форми власності.

Державними замовниками, за Законом від 21 грудня 1999 року “Про внесення
змін до Закону України “Про поставки продукції для державних потреб”,
виступають Верховна Рада та інші центральні органи державної влади, Рада
Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та
Севастопольська місцеві державні адміністрації, державні організації,
визначені законом про Державний бюджет, а також організації,
уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти.

Державний контракт – це договір, укладений державним замовником від
імені держави з суб’єктом господарювання – виконавцем державного
замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов’язання
сторін і регулюються їх господарські відносини.

Поставки продукції для державних потреб, як уже зазначено,
забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету та інших джерел
фінансування, що залучаються до цього в порядку, визначеному Законом від
22 лютого 2000 року “Про закупки товарів, робіт і послуг за державні
кошти”. Цей Закон встановлює загальні правові та економічні основи
здійснення процедур таких закупок з метою створення конкурентного
середовища в цій сфері, забезпечення їх прозорості та оптимального і
раціонального їх використання.

Ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності. До
основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів
господарювання, перелічених Господарським кодексом (ст. 12), належать
також ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності
та її квотування; сертифікація та стандартизація; застосування
нормативів та лімітів, регулювання цін та тарифів; надання
інвестиційних, податкових та інших пільг, надання дотацій, компенсацій,
цільових інновацій та субсидій.

Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської
діяльності та квотування визначаються, виходячи з конституційного права
кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої
законом, і принципів господарювання, встановлених Господарським кодексом
(ст. 14).

Ліцензія – це документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта
господарювання – ліцензіста на провадження зазначеного в ньому виду
господарської діяльності протягом визначеного строку при виконанні
ліцензійних умов. Відносини, пов’язані з ліцензуванням певних видів
господарської діяльності, регулюються Законом від 1 червня 2000 року
“Про ліцензування певних видів господарської діяльності”.

Регулювання цих відносин здійснюється відповідно до основних принципів
державної політики в цій сфері. Ними, зокрема, є забезпечення рівності
права всіх суб’єктів господарювання, встановлення єдиного переліку видів
господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню на території
України. Законом встановлено також, що ліцензування не може бути
використано для обмеження конкуренції у здійсненні господарської
діяльності.

Основні напрямки державної політики у сфері ліцензування, законодавчі
основи її проведення визначаються Верховною Радою, а реалізацію цієї
політики здійснює Кабінет Міністрів, спеціально уповноважений орган із
питань ліцензування, а також органи виконавчої влади за визначенням
Кабінету Міністрів, інші органи, уповноважені проводити ліцензування
певних видів господарської діяльності.

Закон встановлює компетенцію спеціально уповноваженого органу з питань
ліцензування, органів ліцензування, експертно-апеляційної ради,
створюваної при спеціально уповноваженому органі. Останній, зокрема,
розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування, разом
з органом ліцензування затверджує ліцензійні умови здійснення певного
виду господарської діяльності і порядок контролю за їх додержанням, веде
Єдиний ліцензійний реєстр. Для здійснення своїх повноважень цей орган
організовує свої територіальні органи, які діють на підставі
повноважень, що ним затверджуються.

Органи ліцензування, якими є центральні органи виконавчої влади, що
здійснюють передбачені законом повноваження, можуть делегувати їх своїм
структурним територіальним підрозділам. Перелік органів ліцензування
затверджений Постановою Кабінету Міністрів від 14 листопада 2000 року.
До нього ввійшли, зокрема, Мінекономіки, Мінагрополітики,
Мінекоресурсів, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні
Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Цим переліком
передбачені види господарської діяльності, що ліцензуються цими
органами. Вони оформляють, видають і переоформляють ліцензії, їх
дублікати на певні види діяльності. Вони ж приймають рішення про
визнання ліцензій недійсними, анулюють їх.

Видача ліцензій органом ліцензування проводиться за заявою суб’єкта
господарювання, який має намір здійснювати певний вид господарської
діяльності, що підлягає ліцензуванню. Законом “Про ліцензування певної
господарської діяльності” визначені документи, які подаються в орган
ліцензування для одержання ліцензії. Рішення про відмову у видачі
ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку.

Державний нагляд за дотриманням органами ліцензування вимог
законодавства у сфері ліцензування здійснює спеціально уповноважений
орган з питань ліцензування шляхом проведення планових і позапланових
перевірок. Ним, а також органами ліцензування здійснюється контроль за
додержанням ліцензіатами ліцензійних умов.

Господарським кодексом (ст. 14) та відповідними законами встановлено, що
у сферах, пов’язаних з торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а
рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на
території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі
з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті та з
платіжними картками), у сфері побутових послуг, інших сферах, визначених
законом, може здійснювати патентування підприємницької діяльності
суб’єктів господарювання.

Визначення і зміст діяльності, що підлягає патентуванню, міститься в
Господарському кодексі та в Законі від 23 березня 1996 року “Про
патентування деяких видів підприємницької діяльності”. Останній визначає
також порядок патентування певних видів підприємницької діяльності.
Документом, який надає право суб’єкту господарювання здійснювати
діяльність, що підлягає патентуванню, є торговий патент – державне
свідоцтво, яке засвідчує таке право. Зазначене законодавство передбачає
також одержання суб’єктом господарювання спеціального торгового патенту,
який засвідчує його право на особливий порядок оподаткування.

Торговий патент видається за плату суб’єктам господарської діяльності
державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб’єктів або
місцезнаходженням їх структурних (відокремлених) підрозділів або
місцезнаходженням пункту продажу товарів чи надання послуг.

Господарський кодекс передбачає і такий засіб регулюючого впливу держави
на діяльність суб’єктів господарювання, як квотування, встановлення
граничного обсягу (квоти) виробництва чи обігу (включаючи експорт та
імпорт) певних товарів і послуг. Експортні та імпортні квоти, тобто
граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати чи
імпортувати протягом встановленого строку, передбачені Законом від 16
квітня 1991 року “Про зовнішньоекономічну діяльність” та Декретом
Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 року “Про квотування і
ліцензування експорту товарів (робіт, послуг).

Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” передбачає такі квоти
(контингенти): глобальні – квоти, що встановлюються по товарах без
зазначення конкретних країн (груп країн), куди товари експортуються або
з яких вони імпортуються; групові – квоти, що встановлюються по товарах
з визначенням груп країн, куди товар експортується або з яких
імпортуються; індивідуальні – квоти, що встановлюються по товарах з
зазначенням конкретної країни, куди товари можуть експортуватись або з
якої вони можуть імпортуватися. По кожному виду товарів може
встановлюватися лише один вид квоти.

Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних
ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями
не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти.

Рішення про запровадження режиму ліцензування та квотування експорту
(імпорту) приймається Кабінетом Міністрів за поданням Міністерства
економіки з визначенням списку конкретних товарів (робіт, послуг), що
підпадають під цей режим, і строків його дії.

Стандартизація та сертифікація у сфері господарювання. Важливим засобом
регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання є
сертифікація та стандартизація. Як уже наголошувалося, держава і в
умовах ринкової економіки не може стояти осторонь господарювання.

У процесі виробництва проявляються приватні інтереси, інтереси
товаровиробників, суспільства і держави, трудових колективів,
споживачів. Виникає необхідність у їх узгодженні. Для цього необхідно
використовувати правові регулятори таким чином, щоб, з одного боку, не
допустити зниження підприємницької активності, а з другого, щоб суб’єкти
господарювання додержувались норм, що регламентують якість вироблюваної
продукції, природокористування тощо.

Правовими регуляторами виробничого процесу виступають, крім зазначених
вище, також системи стандартизації, сертифікації, забезпечення єдності
вимірювань, правові норми захисту навколишнього середовища.

Стандартизації та сертифікації у сфері господарювання присвячені норми
Господарського кодексу та інших законодавчих актів. Стандартизація має
на меті вироблення і впровадження в життя стандартів. Стандарт (від
англійського standard) – документ, що встановлює для загального і
багаторазового застосування правила, загальні принципи або
характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою
досягнення оптимального ступеня впорядкованості в певній галузі,
розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу. Так визначає
його Закон від 17 травня 2001 року “Про стандартизацію”. За
загальновживаним визначенням, стандарт – це документ, що встановлює
якісні характеристики товарів, робіт, послуг.

У сфері господарювання застосовуються: державні стандарти, прийняті
центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації і доступні
для широкого кола користувачів; кодекси усталеної практики (зведення
правил) – документи, що містять практичні правила чи процедури
проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування,
експлуатації обладнання, конструкцій чи виробів. Кодекс усталеної
практики може бути стандартом, його частиною або окремим документом;
технічні умови – документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні
відповідати продукція, процеси чи послуги. Технічні умови теж можуть
бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Міжнародні та регіональні стандарти – стандарти, прийняті відповідно
міжнародним та регіональним органом стандартизації, а також національні
стандарти інших країн — застосовуються в Україні відповідно до чинних
міжнародних договорів. Так відповідно до Закону України від 17 січня
2002 року, Україна приєдналася до Міжнародної Конвенції про стандарти
підготовки, сертифікації персоналу риболовних суден та несення вахти
1995 року.

Стандарти повинні відповідати потребам ринку, сприяти розвитку вільної
торгівлі, підвищенню конкурентноспроможності вітчизняної продукції. Вони
мають бути викладені таким чином, щоб їх неможливо було використовувати
з метою введення в оману споживачів продукції, якої стосується стандарт.

Стандарти застосовуються на добровільних засадах, окрім випадків,
зазначених у ст. 15 Господарського кодексу України. Згідно з якою
застосування стандартів чи їх окремих положень стає обов’язковим для
суб’єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних регламентах чи
інших нормативно-правових актах; для учасників угоди (контракту) щодо
розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є
посилання на певні стандарти; для виробника чи постачальника продукції,
якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам
чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні, а також якщо
його продукція сертифікована щодо дотримання вимог стандартів.

Міжнародні, регіональні та стандарти інших країн, якщо їх вимоги не
суперечать законодавству України, можуть бути застосовані в
установленому порядку шляхом посилання на них у національних та інших
стандартах.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом)
передбачено інші вимоги, ніж ті, що встановлено нормативно-правовими
актами України, дозволяється застосування положень угоди, коли вони не
суперечать вітчизняному законодавству у частині вимог до процесу
виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території
України.

З метою запобігання наданню таких послуг та реалізації продукції, які є
небезпечними для життя, здоров’я та майна громадян і довкілля, а також
для сприяння споживачам у виборі продукції, створення умов для участі
суб’єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному
співробітництві та міжнародній торгівлі, здійснюється сертифікація –
підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам
стандартів.

Закон від 17 травня 2001 року “Про підтвердження відповідності” визначає
сертифікацію як процедуру, за допомогою якої визнаний в установленому
порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем
якості, управління якістю, управління довкіллям, персоналу встановленим
законодавством вимогам.

Сертифікація на відповідність продукції обов’язковим вимогам нормативних
документів провадиться виключно в державній системі сертифікації.
Обов’язкова сертифікація в усіх випадках повинна включати перевірку та
випробування продукції для визначення її характеристик і подальший
технічний нагляд за сертифікованою продукцією.

Процедура підтвердження відповідності в законодавчо регульованій сфері є
обов’язковою для виробника, постачальника чи уповноваженого органу з
сертифікації, а в законодавчо нерегульованій сфері здійснюється на
добровільних засадах. Відповідність продукції вимогам, встановленим
законодавством, засвідчується декларацією про відповідність або
сертифікатом відповідності.

Виробник забезпечує підтвердження відповідності і складає декларацію про
відповідність, якщо це встановлено технічним документом з підтвердження
відповідності на цей вид продукції. Він зобов’язаний надавати органам,
що здійснюють державний нагляд у сфері підтвердження відповідності,
декларацію про відповідність та документацію, що підтверджує декларовану
відповідність протягом встановленого законодавством строку їх
зберігання.

Сертифікація в законодавчо регульованій сфері провадиться згідно з
вимогами технічних регламентів з підтвердження відповідності. За
результатами проведення сертифікації в разі позитивного рішення
уповноваженого органу з сертифікації заявникові видається сертифікат
відповідності, зразок якого затверджується спеціально уповноваженим
органом виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності (ст. 11
згаданого Закону).

Дотації та інші засоби підтримки суб’єктів господарювання. Господарський
кодекс України визначає й інші економічні важелі, які можуть
застосовуватися державою з метою корегування функціонування ринкової
економіки. До них належать дотації та інші засоби державної підтримки
суб’єктів господарювання. Дотація (від лат. dotatio – дар) – грошові
кошти, що виділяються юридичним і фізичним особам. Дотації з державного
бюджету видаються малоприбутковим та збитковим суб’єктам господарювання,
передусім в галузях економіки, які мають важливе соціальне значення,
наприклад, дотації сільському господарству.

Пріоритетний розвиток сільського господарства забезпечується шляхом
підтримання стабільної законодавчої та нормативно-правової бази з метою
забезпечення передбачуваних умов розвитку підприємництва в цій галузі,
державної підтримки наукових досліджень по створенню та впровадженню
нових екологічно чистих ресурсозберігаючих технологій, вирощування та
поглибленої переробки сільськогосподарської сировини, виготовлення з неї
конкурентноспроможної вітчизняної продукції; інфраструктури аграрного
ринку, виробництва стратегічно важливих видів сільськогосподарської
продукції, спрямованих на забезпечення продовольчої безпеки держави;
дотування виробництва продукції тваринництва, рибництва та рибальства;
проведення закупок сільськогосподарської продукції до державних
ресурсів.

Застосування засобів державної підтримки суб’єктів господарювання
визначається перш за все її метою.

Наприклад, державну підтримку одержують суб’єкти господарювання, які
реалізують в Україні інноваційні проекти, що сприяють розвитку
економіки, забезпечують впровадження сучасних екологічно чистих,
безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій.

З метою створення умов для позитивних структурних змін в економіці
держава підтримує мале підприємництво. Сприяння формуванню і розвитку
малого підприємництва має на меті його становлення як провідної сили в
подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого
позитивного розвитку суспільства, підтримку вітчизняних виробників,
формування умов для забезпечення зайнятості населення, запобігання
безробіттю, створення нових робочих місць.

Надання переваг вітчизняним виробникам здійснюється, зокрема, шляхом
застосування преференційної поправки до ціни тендерних пропозицій при
закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти. Особливо це
стосується суб’єктів господарювання з низькою конкурентноспроможністю.
Закон від 22 лютого 2000 року “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за
державні кошти” передбачає, що замовник (орган державної влади чи
місцевого самоврядування, підпорядковані їм організації, а також
підприємства, уповноважені здійснювати закупівлю товарів, робіт і послуг
за державні кошти) застосовує преференційну поправку до ціни тендерної
пропозиції, поданої підприємствами Українських товариств сліпих, глухих,
спілки організацій інвалідів України.

§ 4. Податки в механізмі державного впливу на господарські відносини

Оподаткування є одним з основних важелів державного впливу на
господарську діяльність, де держава виступає в публічних інтересах.

Хоча податки в тій формі, в якій вони існують нині, склалися порівняно
недавно, тенденція до виникнення таких механізмів простежувалася з
давніх часів. Їхньою основою була система повинностей. Поступово в ній
виокремлюється і певний різновид грошових внесень замість особистих
послуг.

Виразно висловив свої думки з цього приводу Адам Сміт. Піддані держави,
за його словами, повинні по можливості відповідно до своїх здібностей і
сил брати участь в утриманні уряду, тобто згідно з доходом, яким вони
користуються під охороною і захистом держави. Податок, який
зобов’язується сплачувати кожна окрема особа, повинен бути точно
визначений, а не самовільний. Строк сплати, спосіб платежу, його сума –
все це повинно бути цілком зрозуміло і певно для платника і для всякої
іншої особи.

Ці положення найбільший вплив мали в англійському суспільстві. В Англії
ще у XVIII столітті податки на прибуток становили чверть державного
бюджету. До початку XIX століття вся система фінансового управління
консолідувалася, спростилась. І у Франції податки були основною засадою
існування держави. Але ліквідація податкової системи під час революції
1789 року призвела до того, що в наступних десятиріччях джерела податків
вичерпалися. В той же час Англія, що зберегла податки, багатіла і
поступово ставала могутньою державою.

У дореволюційній Росії податкова система сформувалася наприкінці XIX –
на початку XX столітті. В основному вона ґрунтувалась на трьох податках:
подушні податі, питєйний збір, мито. З 1898 року починає діяти
«Положение о Государственном промысловом налоге», затверджене Миколою
II. Згідно з ним промислові свідоцтва мали видаватися на кожне
промислове підприємство, торговий заклад, пароплав. Свідоцтва могли
одержати як підприємства — юридичні особи, так і фізичні особи.

Одним із податків, що забезпечували надходження в дохід міст, був
податок з нерухомого майна.

Після революції 1917 року відновлення податкових механізмів припадає на
перші роки непу. Цей період характеризувався відносно рівноважним тиском
податкових важелів на різні суспільно-економічні устрої. А друга
половина і кінець 20-х років – це етап згортання непу, пов’язаний із
різким посиленням податкового тягаря на приватний сектор.

У наступні роки виникають нові податкові важелі, які схиляли
перерозподіл на користь держави (податок з обороту, на зверхприбуток,
військовий податок, самообкладання). Поступово податкова система
перетворювалася на механізм, що реалізував фіскальну і перерозподільну
функції на користь держави.

Під кінець існування Радянського Союзу тиск на платників податку
збільшився за рахунок системи обов’язкових платежів, які, власне,
податками навряд чи можна вважати.

Правда, застосовувалися прибуткові податки з колгоспів, з кооперативних
і громадських організацій, місцеві податки.

Так що ж собою являють податки?

Істотною ознакою податків є вочевидь їхнє призначення забезпечувати
діяльність некомерційного сектора ринкової економіки. Саме цей сектор
дає змогу компенсувати так звані недосконалості ринку. Некомерційні
організації призначені для задоволення тих потреб, які не повинні
залежати від ринкової кон’юнктури (охорона здоров’я, освіта, наука,
культура та ін.), а також таких загальносуспільних потреб, як утримання
збройних сил, органів державної безпеки, правоохоронних органів, судів.

Суттєвою ознакою податків є також, за висловом того ж Адама Сміта, точна
визначеність і рівномірність податків.

Оподаткування в Україні на шляху до її незалежності започаткував Закон
від 25 червня 1991 року «Про систему оподаткування». Через
недосконалість він неодноразово зазнавав змін і доповнень, як і інші
законодавчі акти.

Метою податкового регулювання, з одного боку, є економічний вплив на
процеси формування фінансових коштів суб’єктів господарювання шляхом
вилучення частини їх доходів, а з другого боку – формування
централізованих фінансових фондів держави за рахунок цих вилучених
коштів. Податкові надходження становлять основну частину ресурсів і
місцевих бюджетів, знижуючи їх залежність від субсидій, позик і
неподаткових прибутків.

Ці принципи покладені в основу нової редакції Закону України від 18
лютого 1997 року «Про систему оподаткування», який визначає поняття
податку і збору (обов’язкового платежу). Під податком і збором до
бюджетів та державних цільових фондів, за цим законом, слід розуміти
обов’язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного
цільового фонду, здійснюваний платниками в порядку і на умовах, що
визначаються законами України про оподаткування.

Державні цільові фонди – це фонди, які створені відповідно до законів
України і формуються за рахунок визначених законами податків і зборів
(обов’язкових платежів) юридичних осіб незалежно від форм власності та
фізичних осіб. Ці фонди включаються до державного бюджету (крім
пенсійного фонду).

Сукупність податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та до
державних цільових фондів становить систему оподаткування.

Зазначений закон визначає, що в Україні справляються загальнодержавні
податки і збори (обов’язкові платежі) та місцеві податки і збори.

До загальнодержавних належать: податок на додану вартість; акцизний
збір; податок на прибуток підприємств; податок на доходи фізичних осіб;
мито; державне мито; податок на нерухоме майно (нерухомість); плата
(податок) на землю; рентні платежі; податок із власників транспортних
засобів та інших самохідних машин і механізмів; податок на промисел;
збір за спеціальне використання природних ресурсів; збір за забруднення
навколишнього природного середовища та ряд інших зборів.

До місцевих податків віднесені: податок з реклами та комунальний
податок, а до місцевих зборів – готельний збір; збір за припаркування
автотранспорту; ринковий та ряд інших.

Контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів
здійснюється державними податковими органами в межах повноважень,
визначених законами.

Як випливає з вищенаведеного, основним видом прямого податку з 1995 року
став податок на прибуток. Нова редакція Закону «Про оподаткування
прибутку підприємств» прийнята 22 травня 1997 року. Об’єктом
оподаткування визначений прибуток, що вираховується шляхом зменшення
суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових
затрат платника податку та суму амортизаційних відрахувань.

При цьому під валовим доходом розуміють загальну суму доходу платника
податку від усіх видів діяльності, отриманого протягом звітного періоду
в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території
України, її континентальному шельфі, виключній економічній зоні, так і
за її межами, в яку включаються: загальні доходи від реалізації товарів
(робіт, послуг); доходи від здійснення банківських, страхових та інших
операцій; від товарообмінних (бартерних) операцій; від спільної
діяльності та у вигляді дивідендів, отриманих від нерезидентів,
процентів, роялті, володіння борговими вимогами, а також доходів від
здійснення операцій лізингу (оренди); доходи з інших джерел та від
позареалізаційних операцій.

Скоригований валовий дохід являє собою валовий дохід, з якого
виключаються: суми акцизного збору, податку на додану вартість, отримані
підприємством у складі ціни реалізації продукції (робіт, послуг); суми
коштів, отримані платником податків за рішенням суду (господарського
суду) як компенсація прямих витрат або збитків, понесених ним у
результаті порушення його прав та інтересів, що охороняються законом;
суми коштів у частині надмірно сплачених податків, зборів (обов’язкових
платежів), що повертаються або мають бути повернені платнику податку з
бюджетів, та цілий ряд інших доходів.

Платниками податку на прибуток цим законом визначені: з числа резидентів
– суб’єкти підприємницької діяльності, бюджетні, громадські та інші
підприємства, установи та організації, які здійснюють діяльність,
спрямовану на отримання прибутку як на території України, так і за її
межами; з числа нерезидентів – фізичні та юридичні особи, створені у
будь-якій організаційно-правовій формі, які отримують доходи з джерелом
їх походження з України.

Закон містить положення про оподаткування операцій особливого виду,
зокрема: оподаткування товарообмінних (бартерних) операцій; страхової
діяльності; операцій із розрахунками в іноземній валюті; операцій із
торгівлі цінними паперами та деривативами; спільної діяльності на
території України без створення юридичної особи; операцій з борговими
вимогами та зобов’язаннями і ряд інших.

Прибуток платників податку, включаючи підприємства, засновані на
власності окремої фізичної особи, за цим законом, оподатковується за
ставкою 25 відсотків до об’єкта оподаткування.

Найважливішим видом побічних податків в Україні є податок на додану
вартість, попередником якого був податок з обороту. Цей податок набув
поширення з середини XX століття і застосовується в ряді
західноєвропейських та інших країн.

Визначенням поняття податку на додану вартість наведене в первісній
редакції Закону України від 20 грудня 1991 року «Про податок на додану
вартість». Згідно з його ст. 1 податок на додану вартість є частиною
новоствореної вартості на кожному етапі виробництва товарів, виконання
робіт, надання послуг, що надходить до бюджету після їх реалізації.

Таким чином, кожний із постачальників виплачує державі податок
пропорційно тій частині вартості, яку він додав до ціни придбання для
досягнення ціни реалізації.

Основним податком з громадян, характерним для будь-якої податкової
системи, є податок на доходи фізичних осіб. Як уже зазначалось,
історично першими з’явилися саме податки з населення. Примітивною,
початковою формою таких податків були повинності у вигляді безкоштовних
послуг, які населення надавало державі. Грошові податки з громадян
починаються з майнового та подушного оподаткування.

У сучасних умовах в Україні є чинним податок з доходів фізичних осіб,
встановлений Законом України від 22 травня 2003 року „Про податок з
доходів фізичних осіб”. Він бере початок з прибутково-майнового податку,
який набрав чинності в СРСР у 1922 році, а потім (в 1924 році) був
перетворений на прибутковий податок. В умовах Радянського Союзу завжди
діяв диференційований підхід щодо такого податку.

Першим принципом, який було покладено в його основу, став поділ
платників залежно від постійного місця проживання на громадян України,
іноземних громадян, осіб без громадянства (резидентів, нерезидентів);
другим – поділ платників на окремі категорії залежно від джерел доходу:
за місцем основної роботи, не за місцем основної роботи, від
підприємницької діяльності; третім – декларування доходів.

Щодо оподаткування доходів громадян від заняття підприємницькою
діяльністю Закон України “Про податок з доходів фізичних осіб” визнав
таким, що не втратив чинності, розділ IV Декрету Кабінету Міністрів
України від 26 грудня 1992 року “Про прибутковий податок з громадян” у
частині оподаткування доходів фізичних осіб від зайняття підприємницькою
діяльністю, який застосовується з урахуванням положень зазначеного
Закону і діє до набрання чинності спеціальним законом з питань
оподаткування фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності.

За Декретом Кабінету Міністрів оподаткуванню підлягають доходи громадян,
одержані протягом календарного року від здійснення підприємницької
діяльності без створення юридичної особи. Оподатковуваним доходом
вважається сукупний чистий дохід, тобто різниця між валовим доходом
(виручки у грошовій та натуральній формі) і документально підтвердженими
витратами, безпосередньо пов’язаними з одержанням доходу. Якщо фізична
особа – суб’єкт підприємницької діяльності або фізична особа, яка
сплачує ринковий збір, отримує крім доходу від продажу нею товарів
(надання послуг, виконання робіт) у межах підприємницької діяльності та
інші доходи, то вони оподатковуються за загальними правилами,
встановленими Законом України “Про податок з доходів фізичних осіб”.

З метою забезпечення сплати податків Верховна Рада прийняла Закон
України від 21 грудня 2000 року “Про порядок погашення зобов’язань
платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами”.

Законом установлено, що у разі виникнення податкової заборгованості
активи платника податку передаються у податкову заставу, що позбавляє
платника можливості їх відчуження без дозволу податкової служби.

Право податкової застави поширюється на будь-які види активів платника
податків, які перебували в його власності (господарському віданні) в
день виникнення такого права, а також на будь-які інші активи, на які
платник податків набуде прав власності в майбутньому, до моменту
погашення його податкових зобов’язань або податкового боргу (ст. 8
вказаного Закону).

§ 5. Державний контроль та нагляд за господарською діяльністю

Відповідно до Конституції, яка закріплює права і свободи громадян
України, в тому числі право на підприємницьку (господарську) діяльність,
законодавство надає право суб’єктам господарювання без обмежень
здійснювати господарську діяльність, обумовлюючи необхідність їх
реєстрації в державних органах як таких суб’єктів.

За Конституцією людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, права
і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
діяльності держави.

Цим приписам мають відповідати заходи держави щодо контролю і нагляду за
діяльністю суб’єктів господарювання, насамперед за якістю і безпечністю
продукції та послуг. Законодавством України ще на початку самостійного
її існування передбачено право споживачів на гарантію, що придбана ними
продукція вироблена з додержанням санітарно-гігієнічних, в тому числі
радіологічних, протиепідемічних норм і правил, та інших встановлених
вимог, що виключають небезпеку для життя і здоров’я або заподіяння шкоди
їх майну.

Продавець (виконавець) продукції зобов’язаний передати її споживачу
(покупцю, замовнику) в такому стані, який відповідає за якістю вимогам
стандартів, іншої нормативно-технічної документації. Продукція, в
державних стандартах на яку є вимоги щодо забезпечення безпеки життя і
здоров’я людей, їх майна, а також охорони навколишнього середовища,
підлягає обов’язковій сертифікації на відповідність зазначеним вимогам
(закон від 12 травня 1991 року “Про захист прав споживачів”).

Як уже зазначалося, діяльність по контролю за додержанням суб’єктами
господарювання стандартів, норм і правил при виробництві та випуску
продукції (виконанні робіт, наданні послуг) з метою забезпечення
інтересів суспільства і споживачів в її належній якості, безпечної для
життя, здоров’я й майна людей та навколишнього середовища здійснюють
спеціально уповноважені на це органи державної виконавчої влади.

У сфері виробництва і праці державний нагляд за додержанням законодавчих
та інших нормативних актів про працю здійснює Державний комітет з
нагляду за охороною праці; за економічною безпекою – Державний комітет з
ядерної та радіаційної безпеки; за пожежною – органи державного
пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх
справ; за санітарно-гігієнічною – органи та заклади
санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я.

Контроль у сфері збереження та витрачання коштів і матеріальних
цінностей суб’єктами господарських відносин – за станом і достовірністю
бухгалтерського обліку (процесу виявлення, вимірювання, реєстрації,
накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про
діяльність підприємств зовнішнім та внутрішнім користувачам для
прийняття рішень) та бухгалтерської звітності (звітності, що містить
інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух
грошових коштів підприємства за звітній період), відповідно до закону
від 16 липня 1999 року “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність
в Україні, здійснюється відповідними органами (Міністерством фінансів,
Національним банком, Державним казначейством, іншими органами виконавчої
влади) в межах їх повноважень, передбачених законами.

У сфері фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання провідна
роль належить Національному банку. Відповідно до Закону від 20 травня
1999 року “Про Національний банк України” основною його функцією є
забезпечення стабільності грошової одиниці України. До інших функцій
Національного банку належать: визначення і проведення грошово-кредитної
політики; здійснення емісії національної валюти та організація її обігу;
визначення системи, порядку і форм платежів. Він встановлює правила,
форми і стандарти розрахунків банків та інших організацій – юридичних
осіб і фізичних осіб в економічному обігу України, координує організацію
розрахунків, відповідно до законодавства про зовнішньоекономічну
діяльність та систему валютного регулювання і валютного контролю,
здійснює банківський нагляд.

Додержання вимог податкової дисципліни контролюють органи державної
податкової служби. Вони мають право здійснювати на підприємствах, в
організаціях та в інших суб’єктів господарювання перевірки грошових
документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій,
товарно-касових книг, показників електронних контрольно-касових апаратів
і комп’ютерних систем та інших документів незалежно від способу подання
інформації (включаючи комп’ютерний), пов’язаних з обчисленням і сплатою
податків, інших платежів (Закон від 5 лютого 1998 року “Про внесення
змін до Закону України “Про державну податкову службу в Україні”.

Державна політика ціноутворення є складовою частиною загальної
економічної і соціальної політики і спрямована на забезпечення рівних
економічних умов для розвитку всіх форм власності, економічної і
соціальної самостійності підприємств, організацій і
адміністративно-територіальних регіонів країни: збалансованого ринку
засобів виробництва, товарів і послуг; протидії монопольним тенденціям
виготовлювачів продукції, виконавців робіт і послуг; розширення
застосування вільних цін; орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень
світового.

Контроль за цінами здійснюється при встановлені і застосуванні державних
фіксованих та регульованих цін і тарифів. У сфері дії вільних цін
контролюється правомірність їх застосування та додержання вимог
антимонопольного законодавства.

Додержання державної дисципліни цін контролюється органами, на які ці
функції покладаються Урядом. Вони здійснюють контроль у взаємодії з
профспілками споживачів та іншими громадськими організаціями (Закон від
3 грудня 1990 року “Про ціни і ціноутворення”).

Додержання антимонопольно-конкурентного законодавства контролюється
Антимонопольним комітетом України – центральним органом виконавчої влади
зі спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення
державного захисту конкуренції в господарській діяльності. Цей орган
здійснює державний контроль за дотриманням антимонопольного
законодавства, сприяє розвитку добросовісної конкуренції. Завдання і
функції цього органу виконавчої влади передбачені Законом від 26
листопада 1993 року “Про Антимонопольний комітет України”.

У господарській діяльності важлива роль належить земельним відносинам,
належному використанню земель і їх охороні, охороні вод і лісів, їх
відтворенню. Охорона земель, вод і лісів – це система правових,
організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на їх
раціональне використання, запобігання необґрунтованому вилученню земель
сільськогосподарського призначення, відтворення і підвищення родючості
ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду. Контроль за
використанням та охороною земель передбачений Земельним кодексом від 25
жовтня 2001 року. Він полягає в забезпеченні додержання органами влади,
місцевого самоврядування, підприємствами, організаціями і громадянами
Земельного законодавства.

Державний контроль здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади
по земельних ресурсах, за додержанням вимог законодавства про охорону
земель – спеціально уповноваженими органами з питань екології та
природних ресурсів, а самоврядний і громадський контроль – відповідно
сільськими, селищними, міськими, районними, обласними радами та
громадськими інспекторами, які призначаються органами місцевого
самоврядування.

Державний контроль у сфері зовнішньоекономічної діяльності, зокрема за
експортом та імпортом товарів або транзитом будь-яких товарів, про які
заздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоди здоров’ю або становити
загрозу життю населення та тваринного світу, або призвести до шкоди
навколишньому середовищу, покладений на Державну службу експортного
контролю та інші державні органи. Він проводиться відповідно до Закону
від 16 жовтня 1991 року “Про зовнішньоекономічну діяльність”.

Здійснюючи інспектування та перевірки діяльності суб’єктів
господарювання, органи державної влади і посадові особи зобов’язані
додержуватися Конституції України, Господарського кодексу України, інших
законів, проводити їх неупереджено, об’єктивно і оперативно, не
порушуючи прав і інтересів підприємств, організацій і громадян,
охоронюваних законодавством. Це передбачено, зокрема, Законом від 26
січня 1993 року “Про державну контрольну службу в Україні”.

Право громадян, організацій – юридичних осіб і державних органів на
інформацію закріплене Законом від 2 жовтня 1992 року “Про інформацію”.
Цей закон передбачає можливість вільного одержання, використання,
поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації своїх
прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Таке
право мають і суб’єкти господарювання щодо результатів інспектування і
планових та позапланових перевірок їх діяльності, здійснюваних державною
податковою службою, державною контрольно-ревізійною службою, митними та
іншими органами.

Основними завданнями Державної та відомчої контрольно-ревізійної служб є
здійснення контролю за фінансово-господарською діяльністю, цільовим та
ефективним використанням бюджетних коштів, збереженням державного майна,
економним використанням матеріальних і фінансових ресурсів, правильністю
ведення бухгалтерського обліку в міністерствах, відомствах, державних
комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на
підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх
рівнів та державних валютних фондів. На відомчу службу покладається
завдання виявлення та усунення фактів порушення фінансової дисципліни,
нанесення збитків, безгосподарності й марнотратства, перекручення
звітності на підприємствах, в установах і організаціях,  що належать до
сфери управління міністерств, інших  центральних

органів виконавчої влади. Державний і відомчий контроль здійснюється у
формі ревізій і перевірок.

Ревізія – це метод документального контролю за фінансово-господарською
діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням
законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності,
спосіб документального викриття недостач, розтрат, привласнень та
крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових
зловживань. За наслідками ревізії складається акт.

Перевірка – це обстеження і вивчення окремих ділянок
фінансово-господарської діяльності підприємств, установ і організацій
або їх підрозділів. Наслідки перевірки оформляються довідкою або
доповідною запискою.

Державна контрольно-ревізійна служба діє при Міністерстві фінансів
України і підпорядковується йому. Контрольно-ревізійні управління в
Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі
підпорядковуються Головному контрольно-ревізійному управлінню України.
До складу обласних контрольно-ревізійних управлінь входять
контрольно-ревізійні підрозділи (відділи, групи) в районах, містах і
районах у містах.

Щодо відомчої контрольно-ревізійної служби, то вона здійснюється
контрольно-ревізійними підрозділами, які створюються відповідно до
вищезгаданої постанови Кабінету Міністрів як самостійні структурні
підрозділи в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади і
становлять єдину контрольно-ревізійну службу відповідного міністерства,
іншого центрального органу виконавчої влади.

Головному контрольно-ревізійному управлінню України,
контрольно-ревізійним управлінням в Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві і Севастополі, відповідним підрозділам (відділам,
групам) у районах, містах і районах у містах надається право ревізувати
і перевіряти в міністерствах, державних комітетах та інших організаціях
державної виконавчої влади, державних фондах, на підприємствах, в
установах і організаціях грошові та бухгалтерські документи, звіти,
кошторисні й інші документи, що підтверджують надходження і витрачання
матеріальних цінностей, проводити перевірки фактичної наявності
цінностей (грошових сум, цінних паперів, сировини, матеріалів, готової
продукції, устаткування тощо).

Аналогічні права відносно підприємств, установ і організацій мають і
ревізори відомчого контролю. Положення про відомчий контроль у системі
міністерств надає їм право перевіряти на підприємствах, в установах і
організаціях плани, кошториси, грошові, бухгалтерські та інші документи,
наявність грошей і цінностей, а в разі підробок та інших зловживань
вилучати необхідні документи на термін до закінчення ревізії або
перевірки, залишати у справі акт вилучення та копії або реєстри
вилучених документів.

Неправомірні дії та рішення контролюючих органів можуть бути оскаржені в
установленому порядку.

§ 6. Особливості управління господарською діяльністю у державному
секторі економіки

Перехід економіки України на ринкові засади господарювання викликав
необхідність приватизації значної частини державної власності. Але не
всі об’єкти державної власності можуть бути приватизовані. Держава
визначає перелік об’єктів державної власності, які мають для неї важливе
значення і тому не підлягають приватизації. Управління такими об’єктами
здійснюється органами державної влади.

Необхідність існування державного сектора обумовлюється ще й тим, що
певні види господарської діяльності можуть здійснюватись лише державними
підприємствами. Це діяльність, як уже зазначалося, пов’язана, наприклад,
з розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією
ракет-носіїв, з виготовленням і реалізацією військової зброї і
боєприпасів до неї та інше. Держава визначає також перелік об’єктів
права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть
бути корпоратизовані. На такі підприємства держава зберігає право
вирішального впливу, якщо частка державної власності в їхньому
статутному фонді перевищує п’ятдесят відсотків або держава володіє
контрольним пакетом акцій у цих організаційно-правових формах.

Згідно з Конституцією Кабінет Міністрів України, як вищий орган в
системі органів виконавчої влади, забезпечує рівні умови розвитку
суб’єктів господарювання всіх форм власності і здійснює управління в
державному секторі економіки.

Кабінет Міністрів забезпечує проведення, фінансової, цінової,
інвестиційної та податкової політики, розробляє і здійснює
загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального
і культурного розвитку України; спрямовує і координує роботу
міністерств, інших органів виконавчої влади; виконує інші функції,
визначені Конституцією та Законами України, актами Президента. Кабінет
Міністрів в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які
є обов’язковими до виконання. Повноваження міністерств установлені
Указом Президента України від 12 березня 1996 року, яким затверджено
Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної
виконавчої влади України. Це положення визначає, що міністерство є
центральним органом виконавчої влади, підпорядкованим Кабінету
Міністрів, і реалізує державну політику у відповідній галузі.

Міністерство, за Указом, прогнозує розвиток економіки у виробничій,
науковій, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій,
демографічній, соціальній, фінансовій та інших сферах, бере участь у
розробці проектів Державної програми економічного та соціального
розвитку України, Державного бюджету, готує пропозиції та бере участь у
формуванні та реалізації політики у сфері виконання робіт і поставок
продукції для державних потреб, розробляє цільові перспективні програми,
опрацьовує комплекс заходів, спрямованих на поглиблення економічної
реформи, реалізує державну стратегію розвитку відповідної галузі або
групи суміжних галузей, розробляє відповідні фінансово-економічні та
інші нормативи, механізми їх впровадження, затверджує галузеві стандарти
і виступає державним замовником наукових досліджень комплексного
характеру, здійснює в межах повноважень, визначених законодавством,
функції управління майном підприємств, що належать до сфери управління
міністерства, видає в передбачених законодавством випадках спеціальні
дозволи (ліцензії) на проведення окремих видів підприємницької
діяльності, здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього
завдань.

Міністерство видає нормативно-правові акти, а в разі потреби разом з
іншими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади,
органами місцевого самоврядування – спільні акти. Таким чином в Україні
хоч і в значно реформованому вигляді зберігається галузевий принцип
системи управління народного господарства.

Діяльність держави (її органів) як власника, як уже зазначалося,
забезпечується відповідним законодавством про управління об’єктами
державної власності.

До таких об’єктів належать: майно державних підприємств, установ і
організацій, закріплене за ними на праві господарського відання або
оперативного управління; акції (паї, частки), що належать державі в
майні господарських товариств; майно підприємств, які перебувають у
процесі приватизації, майно, передане у користування самоврядним
організаціям; майно, яке не увійшло до статутних фондів господарських
товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації) державних
підприємств.

Здійснюючи управління цими об’єктами, Кабінет Міністрів приймає рішення
про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємств, установ і
організацій, заснованих на державній власності; про передачу цілісних
майнових комплексів підприємств, нерухомого майна, акцій (паїв, часток),
що належать державі в майні господарських товариств, з державної в
комунальну власність; про передачу об’єктів державної власності в
користування самоврядним організаціям; визначає органи, уповноважені
управляти об’єктами державної власності і передає до сфери їх управління
ці об’єкти; дає згоду на передачу об’єктів комунальної власності в
державну; приймає нормативно-правові акти, пов’язані з управлінням
об’єктами державної власності, та здійснює інші передбачені
законодавством України повноваження щодо управління цими об’єктами.

Кабінет Міністрів може делегувати повноваження з управління об’єктами
державної власності міністерствам, іншим центральним та місцевим органам
виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, об’єднанням
підприємств, організаціям, які стають таким чином органами,
уповноваженими управляти об’єктами державної власності.

Фонд державного майна відповідно до законодавства здійснює: з моменту
прийняття рішення про приватизацію майна державного підприємства функції
з управління майном цього підприємства, передані йому органом,
уповноваженим управляти зазначеним майном; захист майнових прав
підприємств, а також акцій (часток, паїв), що належать державі на
території України та за кордоном; передає в установленому порядку
органам, уповноваженим управляти об’єктами державної власності, акції,
які відповідно до плану приватизації (плану розміщення акцій)
залишаються в державній власності; виступає орендодавцем цілісних
майнових комплексів, нерухомого майна, що є державною власністю;
погоджує передачу об’єктів державної власності до сфери управління
центральних та місцевих органів виконавчої влади, в комунальну власність
та передачу об’єктів комунальної власності в державну; виступає з боку
держави засновником підприємств із змішаною формою власності; бере
участь у розробці міжнародних договорів України з питань державної
власності та її використання; виконує інші визначені законодавством
повноваження.

Фонд державного майна підпорядкований і підконтрольний Кабінету
Міністрів.

Щодо самоврядних організацій, то об’єкти державної власності передаються
їм у безстрокове безоплатне користування без права зміни форми
власності.

Викладений порядок управління об’єктами державної власності залишається
занадто складним, з багатосуб’єктним складом державних органів і
організацій, уповноважених здійснювати це управління, що до певної міри
є поверненням до управління державною власністю, яке існувало за часів
командно-адміністративної системи, коли право державної власності
здійснювали фактично численні галузеві міністерства.

Як уже було зазначено вище, Законом від 1 червня 2000 року “Про
ліцензування певних видів господарської діяльності” визначені види цієї
діяльності, які можуть здійснюватися виключно державними підприємствами
і організаціями (наприклад, діяльність, пов’язана з технічним
обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж та супутникових систем
телефонного зв’язку).

До суб’єктів господарювання в державному секторі економіки
застосовуються заходи державної регламентації, передбачені Господарським
кодексом України, але враховуються особливості їх правового статусу.
Оскільки ці суб’єкти не є власниками закріпленого за ними державного
майна, управління ним покладено на Міністерства та інші підвідомчі
Кабінету Міністрів органи державної виконавчої влади. Державні
підприємства не можуть бути засновниками таких організацій, як
господарські товариства, кооперативи тощо.

Для державних підприємств і організацій з метою забезпечення
інвестиційної діяльності встановлений порядок використання прибутку.
Вони після сплати обов’язкових платежів проводять відрахування від
прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні, на технічне
переобладнання виробництва, освоєння нових технологій за нормативами,
встановленими органами, які виконують функції з управління майном, що
перебуває в державній власності, в розмірах не менш як 30 відсотків і не
більш як 80 відсотків.

Казенним підприємствам рекомендовано такі нормативи розподілу чистого
прибутку: відрахування на виробничий розвиток – 45 відсотків, на
соціальний розвиток – теж 45 відсотків, у централізований фонд органу
управління – 10 відсотків (cт. 214 ГК України).

При формуванні державної програми економічного і соціального розвитку
України відображаються серед інших і показники розвитку державного
сектора економіки, зокрема ефективності використання об’єктів права
державної власності, розвитку казенних підприємств, особливості
здійснення антимонопольно-конкурентної політики в цьому секторі
економіки.

§ 7. Державна регуляторна політика у сфері господарювання

Господарська діяльність являє собою складний процес, спрямований на
економічний розвиток держави. Перехід України, як і інших держав
колишнього Радянського Союзу, від командно-адміністративної системи
господарювання до ринкової позначився формуванням відповідного
законодавства, необхідного для регулювання господарських відносин в
умовах, наближених до ринкових.

Прийняття нових нормативних актів в таких умовах, природно, не
позбавлено недоліків. Їх виправлення потребувало значної кількості змін
та доповнень до вже введених у дію законів, постанов Уряду та інших
нормативних актів.

З метою запобігання цих негативних явищ, упорядкування процедур
прийняття нормативних актів Верховна Рада України 11 вересня 2003 року
прийняла Закон “Про засади державної регуляторної політики у сфері
господарської діяльності”. В ньому державна регуляторна політика у сфері
господарювання визначається як напрям державної політики, спрямований на
вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також
адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами
державної влади та суб’єктами господарювання, недопущення прийняття
економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення
втручання держави в діяльність суб’єктів господарювання та усунення
перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах,
у порядку та у спосіб, встановлені Конституцією та законами України.

За цим Законом, регуляторна діяльність – це діяльність, спрямована на
підготовку, прийняття, відстеження результативності та перегляд
регуляторних актів регуляторними органами, фізичними та юридичними
особами, їх об’єднаннями, територіальними громадами. А регуляторні
органи – це Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів,
Національний банк, інші державні та центральні органи виконавчої влади,
Верховна Рада та Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві
органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. До
регуляторних органів належать також територіальні органи центральних
органів виконавчої влади, державні спеціалізовані організації, якщо вони
відповідно до своїх повноважень приймають регуляторні акти.

Державна регуляторна політика має відповідати потрам господарювання.
Такої відповідності неможливо досягти, якщо не додержуватись її
найважливіших принципів. Ці принципи проголошені законом: доцільність,
тобто обґрунтована необхідність державного регулювання господарських
відносин з метою вирішення існуючої проблеми; ефективність – досягнення
максимально можливих позитивних результатів внаслідок дії регуляторного
акта; збалансованість – забезпечення в регуляторній діяльності балансу
інтересів суб’єктів господарювання, громадян та держави.

Досягнення мети регуляторного впливу на господарські відносини повинно
забезпечуватися, за Законом, встановленням єдиного підходу до підготовки
аналізу цього впливу та до здійснення відстежень результативності
регуляторних актів. Для цього потрібно також здійснювати планування
підготовки проектів регуляторних актів, оприлюднення цих проектів з
метою одержання зауважень і пропозицій щодо їх вдосконалення;
відстеження результативності регулятивних актів, їх систематизацію;
недопущення прийняття регуляторних актів, які є непослідовними або не
узгоджуються чи дублюють чинні регуляторні акти; викладення положень цих
актів у спосіб, який є доступним та однозначним для розуміння особами,
які мають впроваджувати або виконувати їхні вимоги.

Плани діяльності з підготовки проектів регуляторних актів регуляторні
органи затверджують на наступний календарний рік не пізніше 15 грудня
поточного року. Вони мають містити визначення видів і назв проектів,
цілей їх прийняття, строків підготовки проектів.

Забезпечення реалізації державної регуляторної політики у сфері
господарювання здійснює спеціально уповноважений центральний орган
виконавчої влади з питань державної регуляторної політики. До його
повноважень належать: підготовка та подання пропозицій щодо формування
та забезпечення здійснення державної регуляторної політики; узагальнення
практики застосування відповідного законодавства; проведення аналізу
проектів регуляторних актів, що подаються на погодження центральними
органами виконавчої влади. Спеціально уповноважений центральний орган
проводить їх аналіз на відповідність положенням цього Закону і приймає
рішення про погодження проектів або про відмову в погодженні.

Проекти регуляторних актів, які розробляються Радою міністрів Автономної
Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади, територіальними
органами центральних органів виконавчої влади, підлягають погодженню з
відповідними територіальними органами спеціально уповноваженого органу.

Спеціально уповноважений орган здійснює також проведення експертиз
проектів законів України, інших нормативно-правових актів, що регулюють
господарські відносини та адміністративні відносини між регуляторними
органами або іншими органами державної влади та суб’єктами
господарювання, надання розробникам цих проектів пропозицій про їх
вдосконалення відповідно до принципів державної регуляторної політики;
надання роз’яснень положень законодавства про державну регуляторну
політику; вжиття в межах, встановлених законами України, заходів щодо
захисту прав суб’єктів господарювання, порушених внаслідок дії
регуляторних актів.

Глава 3. Господарська комерційна та некомерційна діяльность

§ 1. Підприємництво як вид господарської діяльності

До суб’єктів господарювання Господарський кодекс України відносить як
комерційні, так і не комерційні організації різноманітних
організаційно-правових форм та форм власності. Комерційними є
суб’єкти, що здійснюють господарську діяльність для досягнення
економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку. До
комерційної діяльності належить і підприємництво.

Господарська діяльність некомерційних організацій або взагалі не
пов’язана з одержанням прибутку, або прибуток, одержуваний від такої
діяльності, використовується лише для створення і підтримання необхідних
матеріально-технічних умов їх функціонування.

Історичний досвід показує, що потреба розвитку продуктивних сил зумовила
появу великих підприємств – відкритих акціонерних товариств – суб’єктів
підприємництва. Їхній розвиток з 70-х років XX століття привів до
створення потужного сектора великих підприємств, однак не витіснив малих
підприємств у жодній розвиненій країні. Усюди існує своєрідна
дуалістична економіка, що складається з малих і великих підприємств. Є
підстави стверджувати, що обидва сектори перебувають у суперечливій
єдності.

Функціонування великих і малих підприємств з ринковим механізмом
потребує зовнішнього позаринкового втручання для усунення неминучих
невдач, потенціальної безвідповідальності. Держава при цьому повинна
всіляко остерігатись помилок, породжуваних регулюванням економіки.

Економіка малих підприємств стає джерелом прогресу, якщо вона
ґрунтується на праві приватної власності, свободі вибору та прагненні до
забезпечення власного інтересу. Історичний досвід показує, що основою
сили цих підприємств є поєднання приватного власника і керівника
підприємства в одній особі. І цей принцип, за свідченням знавців, є дуже
важливим для українських умов, де економічна і політична свободи нерідко
перероджуються в уседозволеність. Особиста відповідальність підприємців
— власників — керівників повинна містити в собі певну якість
економічно-етичних елементів. Для цього мають бути створені відповідні
умови.

З іншого боку, за чотирнадцять останніх років у нас не з’явилося справді
великих корпорацій, таких як Лукойл, які зуміли вийти на фінансові біржі
Нью-Йорка і Лондона, стати компаніями, в які інвестують на міжнародному
рівні.

Недостатня увага з боку держави до підприємництва взагалі і малого,
зокрема, має свої історичні витоки. Як свідчать літературні джерела, ще
за античних часів і в наступні тривалі періоди історії діяльність купця
і підприємця вважалася “недостойною” і “гріховною”. “Ще Арістотель, –
пише Петер X. Верхам, – рішуче повставав проти забарвленого фінансовим
інтересом мислення свого часу і ніби як викликаного цим руйнування
“природного” суспільного устрою”. Фома Аквінський також вважав, що
професія купця має на собі печать морально-етичної неповноцінності.

Не зважаючи на це, економічна етика XIII століття відкрила для себе
користь підприємницької діяльності для досягнення загального блага,
закладеного в саму суть розвитку економіки. При оцінці нових підприємств
суттєвим фактором вважалося саме загальне благополуччя. Тодішні
ревнителі соціальної етики підкреслювали, що підприємницький прибуток не
суперечить забороні на лихварства.

Однак це суттєве відкриття середньовічної соціальної етики невдовзі було
забуте, через що знову поновилося попереднє вороже ставлення богословів
і філософів до самої ідеї підприємництва. Попри це, церква з давніх
часів надавала торговому люду своє заступництво. В середні віки
ставлення церкви до купців все більше визначалось корисністю їх зусиль.

Та людська неприязнь протягом століть до особи ініціативного підприємця
має також соціально-психологічне коріння. З давніх-давен в уявленні
більшості людей селянин, який обробляв землю, із року в рік повторюючи
один і той же ритм життя, уособлював звичне людське життя. Підприємця ж
сприймали як фігуру, основне призначення якої було в тому, щоб,
спираючись на свої власні творчі здібності, вносити зміни в старі
поняття.

Згадуваний уже видатний економіст Йозеф Шумпетер визначив розвиток
капіталізму, основною рушійною силою якого є підприємець як процес
«творчого руйнування». Не дивно, що цій фігурі з давніх часів
приписували дію лихих руйнівних сил. Визначною рисою людини є те, що
звичка до існуючих форм життя тісно пов’язується зі страхом перед
наслідками можливих змін. Тому цілком зрозуміло, що життя дбайливого
хлібороба здавалось ідеалом людського способу життя, а до підприємця
ставились як до демонічної фігури, з відвертою недовірою. Навіть
фундатори теорії економічного лібералізму відмовляли творчому
підприємництву в праві на існування. Адам Сміт і його послідовники
покладали надію на вплив “невидимої руки”, яка в умовах вільної
конкуренції і невтручання держави в економіку здатна забезпечити
гармонічний її розвиток. Давид Рікардо теж не бачив сенсу в існуванні
фігури підприємця, оскільки економічний процес функціонує сам по собі.
За його схемою підприємець виступає лише як інвестор, тобто капіталіст,
описаний потім К. Марксом.

У науковий обіг поняття “підприємець”, “підприємництво” ввів
Р. Кантільйон. Він сформулював тезу про те, що розходження між попитом і
пропонуванням на ринку дають можливість окремим індивідам купувати чужі
товари за певними цінами, а свої продавати за більш високими, але їм
поки що невідомими. Такі суб’єкти, діючи в умовах ризику, і є
підприємцями.

Однак видатні економісти того часу (Ф. Кене, А. Сміт, Д. Рікардо) не
сприйняли цих положень. Під впливом високого авторитету Сміта і Рікардо
кілька наступних поколінь поділяли цю негативну оцінку творчого
підприємництва. Лише набагато пізніше на межі ХІХ і XX століть
політекономи визнали вирішальне значення творчого підприємництва для
економічного зростання. Подальшого розвитку концепція Р. Кантільйона
набуває в працях представників німецької класичної школи. Загальний
прорив позитивної історії підприємництва відбувся лише в 1912 році, коли
вийшла у світ книжка Й. Шумпетера “Теорія економічного розвитку”. Він
розробив тип творчого підприємця, який реалізує нововведення і у такий
спосіб забезпечує економічне зростання.

За Й. Шумпетером, підприємницька функція полягає в реалізації
організаційно-господарських нововведень – “нових комбінацій факторів
виробництва”, які відіграють головну роль у розвитку економіки,
забезпечуючи її зріст.

Таким чином, підприємець-інноватор визнається однією з центральних фігур
господарської діяльності. Інновація, за Шумпетером, це не тільки
виготовлення нового продукту та впровадження нових технологій, а й
освоєння нових ринків збуту, нових джерел сировини, нових форм
індустріальної організації.

Слід згадати і приклади вітчизняного дослідження феномена
підприємництва. Так, особистості ділової людини, мотивації її
діяльності, ролі в економічному житті суспільства значною мірою
приділялася увага українською наукою на межі ХІХ–ХХ століть. Прикладом
цього, зокрема, є праці відомого економіста М. Туган-Барановського, який
бачив у підприємцеві людину, що працює заради високих прибутків і при
цьому розумно ризикуючи. Ю. Ларін, досліджуючи процес створення капіталу
в СРСР в період НЕПу, відзначав такі якості приватного підприємця, які
дозволяли йому досягати успіху, як “уміння рухатися в умовах
товарно-ринкових відносин, заповзятість”.

Однак у цілому до цього часу історія вітчизняної теорії підприємництва
залишається маловивченою сферою. Це обумовлено тим, що донедавна значна
кількість праць вітчизняних авторів як дожовтневого періоду, так і
перших післяреволюційних років були закриті і недоступні для українських
учених.

Як відомо, теорія Адама Сміта була одним із відправних моментів
концепції Карла Маркса. Останній, як уже відомо, бачив у підприємцеві
лише капіталіста, який вкладає свій капітал у власне підприємство і
шляхом зниження оплати праці позбавляє робітників виробленої мов би лише
ними додаткової вартості, тобто, експлуатував їх. Виходячи з цих
положень, які В. Ленін називав наріжним каменем марксизму, фігура
підприємця зрештою була ліквідована революцією в Росії.

Зрозуміло, що коли в країнах колишнього Радянського Союзу почалися
зміни, спрямовані на досягнення нового вільного ладу в політичній і
економічній сферах, переходу до соціальної ринкової економіки, в них не
було підприємців і відповідно не були відомі “правила гри” такої
економіки. Об’єктивні передумови для реабілітації та відродження
підприємництва склалися і були законодавчо закріплені при переході до
ринкових відносин.

За роки незалежності в Україні одним із найважливіших напрямків
реформування економіки став розвиток підприємництва. Але його масштаби,
вплив на збільшення обсягів виробництва та надання послуг, подолання
кризових явищ залишаються ще незначними. Особливо це стосується малого і
середнього підприємництва.

За даними, що наводяться в пресі, на його долю припадає 10 відсотків
внутрішнього валового продукту (ВВП), тоді як у таких країнах, як Велика
Британія, Німеччина, США, Франція, Італія, частка продукції малих і
середніх підприємств у ВВП перевищує 50 відсотків.

Причини цього різні. Це і неоднозначне ставлення більшості населення
нашої держави до підприємницької діяльності та підприємців, і
бюрократичні перешкоди на шляху їхнього нормального розвитку. Низка
інших факторів стримує прояв підприємницьких функцій у створенні
структури національного господарства, яка відповідала б ринковим
потребам.

§ 2. Державна підтримка підприємництва

З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для
розвитку підприємництва органи влади на умовах і порядку, передбачених
законодавством, надають підприємцям земельні ділянки, передають державне
майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності; сприяють їм
в організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного
обслуговування, підготовці кадрів; стимулюють модернізацію технологій,
інноваційну діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та
послуг.

Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист майнових прав
підприємців. Вилучення нею або органами місцевого самоврядування в
підприємця основних і оборотних фондів, іншого майна допускається лише
на підставах і в порядку, передбачених законодавством.

Держава сприяє розвитку малого підприємництва, створює необхідні умови
для цього, вживаються заходи по удосконаленню відповідної нормативної
бази.

Державний комітет України з питань регуляторної політики і
підприємництва здійснює аналіз нормативно-правових актів центральних
органів виконавчої влади, рішень голів місцевих державних адміністрацій
нормативно-правового характеру з питань підприємницької діяльності з
метою зменшення надмірного державного регулювання. Рішення Комітету з
питань розвитку підприємництва є обов’язковим для виконання.

Про державну підтримку малого підприємництва йдеться в Указі Президента
України під такою ж назвою від 12 травня 1998 року. Згідно з ним
державна підтримка малого підприємництва здійснюється відповідно до
державної та регіональної програм. Ці програми спрямовуються на
реалізацію таких основних заходів, як удосконалення нормативно-правової
бази з питань розвитку і підтримки малого підприємництва, створення
бізнес-інкубаторів, консультаційних та інформаційних систем тощо.

Фінансове забезпечення програм підтримки малого підприємництва
здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів,
позабюджетних коштів, у тому числі коштів, одержаних від приватизації
державного майна, та інших джерел фінансування.

Згідно з Указом суб’єктами малого підприємництва вважаються
зареєстровані у встановленому порядку фізичні особи, які займаються
підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, а також
юридичні особи – суб’єкти підприємництва будь-якої
організаційно-правової форми та форми власності, в яких середньооблікова
чисельність працюючих за звітний період не перевищує 50 осіб та обсяг
виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не
перевищує одного мільйона гривень.

Для координації взаємодії в різних сферах діяльності суб’єкти малого
підприємництва мають право утворювати на добровільній основі об’єднання
за галузевими, територіальними та іншими ознаками.

Указом установлено, що для суб’єктів малого підприємництва з
середньообліковою чисельністю працюючих за звітний період до десяти осіб
включно і обсяг виручки яких не перевищує двохсот п’ятидесяти тисяч
гривень (мікропідприємство), може застосовуватися спрощена система
оподаткування та звітності.

Спрощена система оподаткування, обліку та звітності передбачає сплату
єдиного податку; сплату фізичними особами-підприємцями замість податків
і обов’язкових платежів вартості патенту на зайняття певним видом
діяльності; застосування спрощеної форми ведення документів
бухгалтерського обліку та звітності.

Така система була запроваджена з 1 січня 1999 року Указом Президента
України від 3 липня 1998 року. Згідно з ним ставка єдиного податку для
фізичних осіб встановлюється місцевими радами за місцем державної
реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності залежно від її виду та
місця здійснення і не може становити менше двадцяти гривень та більше
двохсот гривень за календарний місяць.

У разі, коли фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності здійснює
кілька видів такої діяльності, для яких встановлено різні ставки єдиного
податку, вона отримує одне свідоцтво і сплачує єдиний податок, що не
перевищує встановленої максимальної ставки. А якщо підприємець
займається підприємницькою діяльністю з використанням найманої праці або
за участю членів своєї сім’ї, розмір єдиного податку збільшується на 50
відсотків за кожну особу.

Суб’єкти підприємницької діяльності – юридичні особи нарівні з діючою
системою оподаткування можуть самостійно обирати спосіб оподаткування
доходів за єдиним податком. При цьому спосіб оподаткування обирається
один раз і залишається незмінним протягом звітного року. Ставка єдиного
податку для них встановлюється в розмірі шести відсотків обсягів виручки
від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг.

Таким чином, державою вживаються заходи, спрямовані в основному на
підтримку малого підприємництва, але на підприємницьку форму ведення
справ переходять і великі підприємства. Водночас уявлення про мету
підприємницької діяльності лише як про одержання прибутку призводить до
ототожнення підприємництва зі звичайним бізнесом. Проте підприємництво
має характеризуватися як новий напрямок зі своїми специфічними рисами.

§ 3. Некомерційна господарська діяльність

На відміну від комерційної господарської діяльності, некомерційне
господарювання здійснюється без мети одержання прибутку. Така діяльність
спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів,
ведеться суб’єктами господарювання державного або комунального секторів
економіки в галузях або видах діяльності, в яких забороняється
підприємництво. Вона здійснюється на основі рішення відповідного органу
державної влади чи органу місцевого самоврядування, а також самостійно
суб’єктами господарювання, яким за законодавством не можна вести
господарську діяльність у формі підприємництва (ст. 52 ГКУ).

Як слушно зазначається в літературі, невід’ємну частину сучасного
ринкового господарства становить і некомерційний сектор, який дає змогу
компенсувати так звані недосконалості ринку. Ні в кого не викликає
сумнівів те, що некомерційне господарювання відрізняється від
комерційного підприємницького. Останнє орієнтовано передусім на
прибуток, який залежить від коливань попиту. Некомерційна організація,
здійснюючи господарську діяльність, теж може одержувати прибуток від
неї, але важливо, щоб це для неї не перетворювалося на самоціль. Інакше
вона не буде відповідати своєму призначенню задовольняти ті потреби, які
не повинні залежати від ринкової кон’юнктури (охорона здоров’я, освіта,
наука, культура тощо).

Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися суб’єктами
господарювання на основі права власності, права господарського відання
або права оперативного управління в організаційних формах, які
визначаються власником або відповідним органом державного управління чи
органом місцевого самоврядування. Якщо господарська діяльність
організацій – юридичних осіб або громадян, зареєстрованих як суб’єкти
некомерційної діяльності, набуває характеру підприємницької діяльності,
до неї застосовуються положення законодавства, яке регулює
підприємницькі відносини.

На суб’єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську
діяльність, поширюються загальні вимоги щодо регламентації господарської
діяльності з урахуванням її особливостей.

Розділ ІІ. Суб’єкти господарювання

Глава 4. Законодавче визначення суб’єктів

господарювання, порядку їх утворення

та реєстрації

§ 1. Поняття суб’єкта господарювання. Правова регламентація утворення

Суб’єктом господарювання, за Господарським кодексом України, визнаються
учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність,
реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та
обов’язків), мають відокремлене майно, несуть відповідальність за своїми
зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених
законодавством.

Суб’єктами господарювання є:

господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до
Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства,
створені відповідно до Господарського кодексу України, які здійснюють
господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом
порядку;

громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють
господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як
підприємці;

філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських
організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення
господарської діяльності (ст. 55).

Господарський кодекс України (ст. 56) визначає такі загальні умови
створення суб’єктів господарювання: 1) суб’єкт господарювання
створюється за рішенням власника чи власників майна або уповноваженого
ним органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також
за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування
нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, перетворення)
діючого (діючих) суб`єктів господарювання з додержанням вимог
законодавства; 2) створення нових може бути також наслідком примусового
поділу (виокремлення) діючого суб`єкта господарювання за розпорядженням
антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного
законодавства України.

Суб`єкти господарювання можуть створюватися для здійснення будь-якої
діяльності, якщо вона не суперечить чинному законодавству. Обмеження є
для приватних підприємств стосовно діяльності у виготовленні і
реалізації деяких видів продукції. Таку діяльність як уже зазначалося,
можуть здійснювати лише державні підприємства.

На здійснення окремих видів господарської діяльності, як уже про те
йшлося, треба мати спеціальний дозвіл – ліцензію. Перелік таких видів
діяльності визначений у законодавстві.

Законодавством передбачається особливості створення колективних
підприємств зокрема господарських товариств. Порядок їх створення
визначений Господарським кодексом і Законом України “Про господарські
товариства” від 19 вересня 1991 року.

Засновниками господарських товариств можуть бути підприємства, установи,
організації, фізичні особи України, іноземні особи і особи без
громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації.

Не можуть бути засновниками господарських товариств громадяни, яким
законом заборонено здійснювати підприємницьку діяльність.

Установчі документи господарських товариств залежать від їх виду. Одні
господарські товариства можуть діяти на підставі засновницького
договору, інші – на підставі договору і статуту. При заснуванні
господарського товариства вибір організаційної форми залежить від
засновника чи засновників. При цьому враховується зміст та основні
напрямки діяльності, сфера її здійснення, ресурси, які можуть бути
використані, кількість і склад осіб, які безпосередньо об`єднуються для
здійснення господарської діяльності, тощо.

У колективних підприємствах можливі різноманітні поєднання як видів
суб`єктів, так і їхніх майнових відносин, що виникають при створенні,
діяльності та ліквідації колективних підприємств. Так, вони можуть
створюватися тільки фізичними особами, тільки юридичними особами або
засновуватися ними спільно. В майнових відносинах вони можуть нести
повну, обмежену чи змішану відповідальність.

Колективні підприємства можуть виникнути внаслідок добровільного
об`єднання майна громадян і юридичних осіб для цієї мети; надання
працівникам державних підприємств можливості використати отримані доходи
для викупу державного майна. Виходячи з цього, розрізняють колективні
підприємства, базовані на власності членів трудового колективу,
власність яких виникає в разі переходу всього майна державного
підприємства у власність членів трудового колективу внаслідок викупу чи
придбання його іншими, передбаченими законом способами. Майно
колективного підприємства є спільною частковою власністю його колективу.
В ньому визначаються вклади працівників у майно державного чи
комунального підприємства, на базі якого створене колективне
підприємство, і вклади працівників у приріст майна після його
заснування. Вклади працівників у приріст майна визначаються, виходячи з
їхньої трудової участі в діяльності підприємства. На ці вклади
нараховуються і виплачуються відсотки (дивіденди), розмір яких
встановлює трудовий колектив за результатами господарської діяльності
підприємства.

Різновидом колективних підприємств є підприємства, засновані на базі
власності кооперативу – добровільного об`єднання фізичних та юридичних
осіб для здійснення спільної господарської чи іншої діяльності з
використанням для цього майна, що належить кооперативу на праві
власності або орендованого чи наданого йому в безкоштовне користування.

Діяльність кооперативу базується на принципах добровільності вступу в
кооператив і безперешкодного виходу з нього, безпосередньої участі
членів кооперативу в управлінні його справами. В складі кооперативу
можуть створюватися структурні підрозділи, зокрема територіально
відокремлені. Кооператив має право відкривати свої філії та
представництва.

Майно кооперативу формується за рахунок грошових та матеріальних внесків
його членів, виробленої ним продукції, доходів від її реалізації та
іншої діяльності, надходжень від продажу цінних паперів та інших джерел,
передбачених статутом кооперативу.

Значну питому вагу серед підприємств мають підприємства, засновані на
державній та комунальній власності.

У комунальній власності можуть бути як промислові, так і будівельні,
сільськогосподарські, торговельні підприємства, підприємства транспорту,
побутового обслуговування та інші господарські організації.

Підприємства, засновані на державній власності, створюються за рахунок
майна держави. Ті чи інші державні підприємства створюються державними
органами, уповноваженими управляти державним майном. Державні органи
здійснюють і приватизацію майна державних підприємств, а також їхню
реорганізацію або ліквідацію. В останньому випадку трудовий колектив
підприємства, що підлягає реорганізації чи ліквідації, має право
вимагати передачі його в оренду або перетворення на інше підприємство,
засноване на колективній власності.

Чинним законодавством передбачено створення й підприємств з іноземними
інвестиціями, заснованих на базі об`єднання майна різних власників.
Серед засновників таких підприємств можуть бути юридичні особи і
громадяни України та інших держав. Як випливає з їх назви, це
підприємства, створені за участю іноземних юридичних та фізичних осіб.

Окрему категорію підприємств становлять малі підприємства. Вони можуть
створюватися громадянами, членами їх сім`ї та іншими особами, які
спільно здійснюють господарську діяльність, а також господарськими
утвореннями інших організаційних форм і державними органами,
уповноваженими управляти майном.

§ 2. Державна реєстрація суб`єктів господарювання

Суб`єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків,
передбачених Господарським кодексом. Державна реєстрація здійснюється в
органах державної влади за місцезнаходженням або місцем проживання
даного суб`єкта, якщо інше не передбачено законом (ст. 38).

Поняття державної реєстрації розкривається в Законі України від 15
травня 2003 року “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних
осіб – підприємців”. Під нею розуміють засвідчення факту набуття або
позбавлення статусу юридичної особи організацією та статусу підприємця
фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій шляхом
внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Для державної реєстрації подаються такі документи:

рішення власника чи власників або уповноваженого ними органу у випадках,
передбачених законом; установчі документи, передбачені законом для
відповідних видів суб`єктів господарювання. Такими документами є рішення
про утворення суб`єкта господарювання або засновницький договір, а у
випадках, передбачених законом, статут (положення).

Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб`єкта
господарювання чи його представниками, органами або іншими суб`єктами
відповідно до Закону.

Крім зазначених документів для державної реєстрації подаються також:
рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення,
реорганізацію (злиття, приєднання) суб`єктів господарювання у випадках,
передбачених законом; реєстраційна картка встановленого зразка;
документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

При створенні у процесі приватизації або корпоратизації відкритих
акціонерних товариств повинен також бути переданий звіт про наслідки
підписки на акції, затверджений Державною комісією з цінних паперів та
фондового ринку.

Громадяни, які мають намір здійснювати господарську діяльність як
підприємці, подають реєстраційну картку встановленого зразка, що є
водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння
ідентифікаційного номера громадянина – платника податків та інших
обов`язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за
державну реєстрацію.

Власник, засновник або уповноважені ними органи несуть відповідальність
за подання документів, які не відповідають вимогам законодавства або
недостовірні.

Реєстрацію проводить державний реєстратор, який призначається на посаду
міським головою міста обласного підпорядкування або головою районної,
районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації за
погодженням із спеціально уповноваженим органом з питань державної
реєстрації. Він здійснює оформлення та видачу свідоцтв про державну
реєстрацію, а також їх заміну; формує, веде та забезпечує зберігання
реєстраційних справ; проводить державну реєстрацію змін до установчих
документів юридичних осіб та змін імені або місця проживання фізичних
осіб – підприємців; передає органам статистики, державної податкової
служби, Пенсійного фонду та фондів соціального страхування повідомлення
та відомості з реєстраційних карток про ведення реєстраційних дій, у
тому числі щодо створення відокремлених підрозділів юридичних осіб (ст.
6 зазначеного Закону).

Свідоцтво про державну реєстрацію – це документ встановленого зразка,
який засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру –
автоматизованої системи збирання, накопичення, захисту, обліку та
надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців –
запису про їх державну реєстрацію.

Порушення встановленого порядку створення суб`єкта господарювання або
недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства поданих
документів є підставою для відмови в його державній реєстрації. Відмова
у реєстрації суб`єкта господарювання з інших мотивів не допускається.
Вона може бути оскаржена в судовому порядку.

Державна реєстрація суб`єктів господарювання здійснюється у строк не
більше десяти днів з дня подання необхідних документів. Орган, що
здійснює реєстрацію, зобов`язаний протягом цього строку видати суб`єкту
господарювання свідоцтво про його державну реєстрацію. Це свідоцтво та
копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органах державної
податкової служби, є підставою для відкриття рахунків у банках.

Відомості щодо державної реєстрації суб`єкта господарювання включаються,
як уже зазначено, до Єдиного державного реєстру, відкритого для
загального ознайомлення. На печатках і штампах цього суб`єкта повинен
зазначатись ідентифікаційний код, за яким його включено до державного
реєстру, ідентифікаційний номер громадянина-підприємця.

Діяльність незареєстрованого суб`єкта господарювання, який підлягає
державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб`єктом,
стягуються до Державного бюджету.

Суб`єкти господарювання – господарські організації мають право
відкривати свої філії (відділення), представництва. Відкриття таких
підрозділів не потребує їх реєстрації. Суб`єкт господарювання лише
повідомляє про їх відкриття орган, що здійснює реєстрацію, вносячи
додаткову інформацію до своєї реєстраційної картки.

Глава 5. Види суб`єктів господарювання

§ 1. Підприємства. Їх організаційні форми

Серед організацій, які здійснюють господарську діяльність, Господарський
кодекс України і законодавство найбільш детально регламентують правовий
статус і діяльність підприємств.

Підприємство, згідно з Господарським Кодексом, – це самостійний суб`єкт
господарювання, створений компетентним органом державної влади, або
органом самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних
та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої,
науково-дослідної, торгівельної, іншої діяльності.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний
баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та
ідентифікаційним кодом.

Вдалішим здається визначення підприємства за російським законом від 25
грудня 1990 року “Про підприємства і підприємницьку діяльність”, який,
щоправда, вже втратив чинність. Згідно з ним, “підприємством є
самостійний суб’єкт господарювання, створений в порядку, встановленому
цим законом, для виробництва продукції, виконання робіт і послуг з метою
задоволення суспільних потреб і отримання прибутку”. Наведені два
визначення підприємства відображають дві точки зору, викладені з цього
приводу в юридичній літературі. Одні автори в поняття «підприємство»
закладають крім економічного критерію ще й юридичний, або навіть лише
юридичний. Саме так визначає підприємство український законодавець,
запозичивши його із законодавства колишнього СРСР. Інші автори виходять
з того, що підприємство – категорія економічна і тому не можна відносити
до його обов`язкових ознак ті чи інші правові якості, зокрема статус
юридичної особи.

Отже, підприємство, як суб`єкт господарювання, залежно від певних умов
(наявності відокремленого майна, самостійного балансу та ін.) може мати
права юридичної особи, а може їх не мати.

Структура підприємства може складатися з виробничих структурних
підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад,
лабораторій), а також функціональних підрозділів апарату управління
(управлінь, відділів, бюро, служб). Підприємства самостійно визначають
свою організаційну структуру, встановлюють штатний розпис і чисельність
працівників. Функції, права та обов`язки структурних підрозділів
визначаються положеннями про них, що затверджуються в порядку,
визначеному статутом підприємства та іншими установчими документами.

Підприємства можуть створювати філіали, представництва, відділення та
інші відокремлені підрозділи з правами відкриття рахунків в банках та
затверджувати положення про них. Узгодження питань про розміщення таких
підрозділів підприємств з органами місцевого самоврядування здійснюється
в установленому порядку.

В залежності від форм власності Господарський кодекс України вирізняє
такі види підприємств: приватне підприємство, засноване на приватній
власності громадян чи іншого суб`єкта господарювання, підприємство що
діє на основі колективної власності; комунальне підприємство, що діє на
основі власності відповідної територіальної громади; державне
підприємство, що діє на основі державної власності; підприємство,
засноване на змішаній формі власності (на базі об`єднання майна різних
форм власності). В Україні, за кодексом, можуть діяти також інші види
підприємств (ст. 63).

У разі, якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція
становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з
іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна
інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

Залежно від обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік
підприємства можуть бути віднесені до малих, середніх або великих.

Малими (незалежно від форм власності) визнаються підприємства з
середньообліковою кількістю працюючих за звітний (фінансовий) рік, що не
перевищує 50 чоловік, а обсяг валового доходу від реалізації продукції
(робіт, послуг) за цей період на перевищує суми, еквівалентної п`ятистам
тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо
гривні.

Великими визнаються підприємства, в яких середньооблікова кількість
працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг
валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік
перевищує суму, еквівалентну п`яти мільйонам євро за середньорічним
курсом Національного банку України щодо гривні. Всі інші підприємства є
середніми.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного
фонду підприємства поділяються на унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє
необхідне для цього майно, формує статутний фонд, не поділений на частки
(паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через
керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його
трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання
реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства
державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об`єднань
громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративні підприємства утворюються двома чи більше засновниками на
підставі їх спільної угоди (договору) і діють на основі об`єднання майна
та/або трудової чи підприємницької діяльності засновників (учасників),
їх спільного управління справами на основі корпоративних прав, в тому
числі через створювані ними органи, участі в розподілі доходів і ризиків
підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства,
що створюються у формі господарських товариств (акціонерного, з
обмеженою відповідальністю, повного, з додатковою відповідальністю,
командитного), а також інші підприємства, в тому числі засновані на
приватній власності кількох осіб.

У випадках залежності одного підприємства від іншого залежне
підприємство вважається дочірнім.

Слід зазначити, що крім визначення підприємства як суб`єкта
господарювання в законодавстві України термін підприємство іноді
вживається і в іншому розумінні – як об`єкта прав. Так, сама назва
Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу
приватизацію)” свідчить про те, що в цьому разі про підприємства як
майнові комплекси. Господарський кодекс України, як уже зазначено,
використовує поняття підприємства як суб`єкта права. В сучасних умовах
таке його розуміння набуло значного поширення, використовується і в
Європейському Союзі

Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих
документів на основі поєднання прав власника щодо господарського
використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу.
Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо
або через уповноважені ним органи відповідно до статуту чи інших
установчих документів.

Для управління господарською діяльністю підприємства власник (чи
власники) або уповноважений ним орган призначає або обирає керівника
підприємства. У разі найму керівника підприємства з ним укладається
договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов`язки і
відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення,
звільнення з посади та інше. Керівник підприємства без доручення діє від
імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади
і місцевого самоврядування, у відносинах з іншими організаціями та
громадянами, формує адміністрацію підприємства, вирішує інші питання
його діяльності в межах та порядку, визначених установчими документами.

На підприємствах, які використовують найману працю, між власником або
уповноваженим ним органом і трудовим колективом чи уповноваженим ним
органом повинен укладатися колективний договір, яким регулюються
виробничі, трудові та соціальні відносини між ними. Повноваження
трудового колективу щодо участі в управлінні підприємством
встановлюється статутом або іншими установчими документами.

§ 2. Державні та комунальні підприємства

Державні унітарні підприємства утворюються компетентними органами
державної влади на базі відокремленої частини державної власності. Ці
органи є представниками власника (держави) і виконують його функції в
межах, визначених Господарським кодексом України та іншими законодавчими
актами. Майно державного унітарного підприємства є державною власністю і
закріплюється за ним на праві господарського відання чи праві
оперативного управління.

Державні унітарні підприємства, за ст. 73 Господарського кодексу
України, діють як державні комерційні підприємства або казенні
підприємства.

Державне комерційне підприємство діє на основі статуту і несе
відповідальність за наслідки своєї діяльності всім належним йому на
праві господарського відання майном. Статутний фонд такого підприємства
утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно
входить, до його реєстрації як суб`єкта господарювання.

Держава та орган, до управління якого входить державне комерційне
підприємство, не несуть відповідальності за його зобов`язаннями, крім
випадків, передбачених Господарським кодексом України та іншими
законами.

Державні унітарні підприємства повинні приймати та виконувати доведені
до них державні замовлення і державні завдання, а також враховувати їх
при формуванні виробничих програм, визначенні перспектив їх економічного
і соціального розвитку та виборі контрагентів. Вони не мають права
безоплатно передавати належне їм майно іншим підприємствам,
організаціям, громадянам, крім випадків, передбачених законом.
Відчужувати, віддавати в заставу майнові об`єкти, що належать до
основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних
одиниць та підрозділів державні комерційні підприємства мають право лише
за попередньою згодою органів, до сфери управління яких вони входять, і,
як правило, на конкурсних засадах. Кошти, одержані від продажу майна, що
належить до основних фондів цих підприємств, спрямовуються на
інвестування їх виробничої діяльності.

Списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також
прискорена амортизація основних фондів державного комерційного
підприємства можуть проводитися лише за згодою органу, до сфери
управління якого входить дане підприємство.

Державні комерційні підприємства утворюють за рахунок прибутку
спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов`язаних з
їх діяльністю, зокрема амортизаційний фонд; фонд розвитку виробництва;
фонд споживання (оплати труда); резервний фонд та інші передбачені
статутом підприємства фонди.

Порядок визначення нормативів відрахувань до таких фондів, їх граничні
розміри, порядок формування та використання встановлюється законом. Так,
Декретом Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 року “Про порядок
використання прибутку державних підприємств, установ і організацій”
встановлено, що державні підприємства після сплати обов`язкових платежів
провадять відрахування від прибутку, який залишиться в їхньому
розпорядженні, на технічне переобладнання виробництва, освоєння нових
технологій, здійснення природоохоронних заходів і нового будівництва та
на поповнення власних оборотних коштів за нормативами (в розмірах не
менше 30 і не більше 80 відсотків), встановленими органами, які
виконують функції управління майном, що перебуває в державній власності.

Серед підприємств, заснованих на державній власності, вирізняються
казенні підприємства. Вони створюються в галузях народного господарства
за однією з таких умов: законом дозволено здійснення господарської
діяльності лише державними підприємствами; основним (понад п`ятдесят
відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) є держава; підприємство
являє собою суб`єкт природних монополій; таким, що переважає (понад
п`ятдесят відсотків), є виробництво суспільно необхідної продукції
(робіт, послуг), яке за своєю діяльністю і характером потреб, що ним
задовольняються, як правило, не може бути рентабельним. Приватизацію
майнових комплексів державних підприємств заборонено законом (ст. 76
Господарського кодексу України).

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України.
У рішенні про його створення визначаються обсяг і характер основної
діяльності, а також орган, до сфери управління якого входить
підприємство, що створюється. Казенне підприємство наділяється правами
юридичної особи, відкриває відповідні рахунки в банках, має печатку за
своїм найменуванням, яке повинно містити слова “казенне підприємство”.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство,
затверджує його статут, призначає керівника, дає дозвіл на здійснення
ним господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг),
на виробництво та реалізацію якої поширюється цей дозвіл. Він здійснює
контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна і
має право вилучити в нього майно, яке не використовується або
використовується не за призначенням, і розпорядитися ним у межах своїх
повноважень. Під гарантією цього органу казенне підприємство одержує
кредити для виконання статутних завдань. Без попередньої згоди цього
органу казенне підприємство не може відчужувати або іншим способом
розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних
фондів.

Джерелом формування майна казенного підприємства, крім державного майна,
переданого йому відповідно до рішення про його створення, є: кошти та
інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг); цільові
кошти, виділені з Державного бюджету; частина доходів, одержаних ним за
результатом господарської діяльності, що передбачена статутом.

Казенне підприємство відповідає за своїми зобов`язаннями лише коштами,
що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності таких коштів
держава, в особі органу, до сфери управління якого входить це
підприємство, несе субсидіарну відповідальність за його зобов`язаннями.

Комунальні унітарні підприємства утворюються, подібно до державних
підприємств, компетентними органами місцевого самоврядування на базі
відокремленої частини комунальної власності і входять до сфери їх
управління. Ці органи є представниками власників – відповідних
територіальних громад і виконують його функції в межах, визначених
Господарським кодексом та іншими законодавчими актами. Цими органами
утворюються статутні фонди комунальних унітарних підприємств до їх
реєстрації як суб`єктів господарювання.

Найменування комунального унітарного підприємства має містити слова
“комунальне підприємство” та вказівку на орган місцевого самоврядування,
до сфери якого воно входить. Орган місцевого самоврядування призначає
керівника комунального унітарного підприємства.

Це підприємство не несе відповідальності за зобов`язаннями власника та
органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.
Збитки, завдані йому внаслідок виконання рішень органів державної влади
чи місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними
органами.

§ 3. Господарські товариства

Господарські товариства, згідно з Господарським кодексом України
(ст. 79) – це підприємства або інші суб`єкти господарювання, створені на
засадах договору організаціями, які мають права юридичних осіб та/або
громадянами шляхом об`єднання їх майна і участі у підприємницькій
діяльності товариства з метою одержання прибутку. Господарські
товариства наділяються правом юридичної особи з дня державної
реєстрації. Господарське товариство може діяти у складі одного учасника.
За Господарським кодексом засновниками і учасниками товариства можуть
бути суб`єкти господарювання, інші учасники господарських відносин
(споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування,
наділені господарською компетенцією, громадські та інші організації), а
також громадяни, які не є суб`єктами господарювання.

Не можуть бути засновниками господарських товариств громадяни, яким
законом заборонено здійснювати підприємницьку діяльність. За
Господарським (а також за Цивільним) кодексом до господарських товариств
належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою
відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні
товариства, командитні товариства.

Акціонерне товариство – це господарське товариство, статутний фонд якого
розподілений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості.
Воно несе відповідальність за зобов`язаннями лише своїм майном, а
акціонери – ризик збитків у межах вартості акцій. Акціонерне товариство
може бути закритим і відкритим. Закритим акціонерним товариством
вважається товариство, акції якого розподіляються лише між його
засновників або серед заздалегідь визначеного кола осіб. Чинне
законодавство передбачає можливість перетворення такого товариства у
відкрите, тобто таке, акції якого можуть придбати будь-які особи шляхом
відкритої підписки, купівлі-продажу на біржі. Акціонери відкритого
товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших.

Засновниками акціонерного товариства можуть бути фізичні та юридичні
особи. Вони укладають договір, у якому визначають основні дані, що
характеризують майбутнє акціонерне товариство, порядок здійснення
спільної діяльності по його створенню, відповідальність перед особами,
які підписалися на акції, та інше. Засновники повинні зробити
повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити
підписку на акції, скликати і провести установчі збори та зареєструвати
акціонерне товариство.

Установчі збори приймають рішення про створення акціонерного товариства,
затверджують його статут, обирають раду акціонерів (спостережну раду),
виконавчі та контрольні органи товариства, вирішують питання про
схвалення угод, укладених засновниками до створення товариства, та інше.

Органами управління товариства є загальні збори товариства, рада
акціонерів (спостережна рада), правління. Вищий орган – загальні збори,
якими розглядаються питання: визначення основних напрямків діяльності
акціонерного товариства та затвердження його планів і звітів про їх
виконання, внесення змін до статуту товариства, обрання чи відзив членів
ради (спостережної ради), обрання та відзив членів виконавчого органу та
ревізійної комісії, затвердження річних результатів діяльності
товариства та ряд інших питань, передбачених Законом про господарські
товариства.

Виконавчим органом акціонерного товариства є правління або інший орган,
передбачений статутом. Цей орган здійснює керівництво поточною
діяльністю товариства. Він вирішує всі питання діяльності товариства,
крім тих, які належать до компетенції загальних зборів та ради
акціонерного товариства (спостережної ради). Голова правління
акціонерного товариства має право без доручення здійснювати дії від
імені товариства, підписувати договори, представляти інтереси товариства
в державних органах, виступати від його імені в суді, господарському
суді тощо. Контроль за фінансово-господарською діяльністю акціонерного
товариства здійснює ревізійна комісія, яка обирається з числа
акціонерів.

Товариство з обмеженою відповідальністю – це товариство, статутний фонд
якого складається з вкладів його учасників. Вони несуть відповідальність
за своїми зобов`язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства
ризикують збитками товариства.

Вищим органом управління товариства з обмеженою відповідальністю, як і
акціонерного, є збори учасників або призначених ними представників.
Виконавчий орган цього товариства – це дирекція (колегіальний орган) або
директор (одноособовий орган). Дирекцію очолює генеральний директор.
Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не належать до
числа учасників товариства. Дирекція (директор) підзвітна зборам
учасників і має організовувати виконання його рішень.

Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство,
статутний фонд якого розподілений на частки визначених установчими
документами розмірів. Таке товариство несе відповідальність за своїми
зобов`язаннями власним майном, а при недостатності цих сум учасники
цього товариства несуть додаткову відповідальність належним їм майном в
однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску.

До товариств з додатковою відповідальністю застосовуються загальні
правила про установчі документи і державну реєстрацію товариств,
обов`язки їх учасників.

Повним товариством є таке товариство, всі учасники якого здійснюють
спільну господарську діяльність і несуть солідарну відповідальність за
зобов`язаннями товариства всім своїм майном.

Ведення справ повного товариства здійснюється із загальної згоди всіх
учасників. Воно може здійснюватись або всіма учасниками, або одним чи
кількома з них, які виступають від імені товариства. В останньому
випадку обсяг повноважень учасників визначається дорученням, що
підписується іншими учасниками товариства. Учасники, яким було доручено
ведення справ повного товариства, зобов`язані давати іншим учасникам на
їх вимогу повну інформацію про дії, виконані від імені та в інтересах
товариства.

Командитне господарське товариство відрізняється від повного товариства
тим, що в ньому поряд з одним або кількома учасниками, які здійснюють
підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть відповідальність
усім своїм майном, беруть участь вкладники, відповідальність яких
обмежується їх внеском у товариство.

Установчим документом як повного, так і командитного товариства є
установчий договір. Статуту ці товариства не мають. В установчому
договорі визначається: вид товариства, предмет і цілі його діяльності,
вклад засновників і учасників, найменування, місцезнаходження, порядок
розподілу прибутку та збитків, відповідальність учасників за
зобов`язаннями товариства та інші.

Управління справами командитного товариства здійснюється лише учасниками
з повною відповідальністю. В товаристві з одним учасником з повною
відповідальністю управління здійснюється ним самостійно.

До реєстрації товариства воно не має права відкривати рахунки в банках,
а також укладати договори чи інші угоди. Але якщо після його створення
товариство схвалить договори, укладені засновниками, вони будуть
дійсними для товариства. У разі несхвалення таких угод вони породжують
правові наслідки тільки для засновників.

Особливості правового статусу господарських товариств залежать від
їхнього виду та організаційної форми, які закріплюються в установчих
документах. При заснуванні господарського товариства вибір
організаційної форми залежить від засновника чи засновників. При цьому
враховується зміст та основні напрямки діяльності, сфера її здійснення,
ресурси, які можуть бути використані, кількість і склад осіб, які
безпосередньо об`єднуються для здійснення господарської діяльності,
тощо. Так, у статуті акціонерного товариства, крім зазначених, повинні
міститися відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну
вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що
купуються засновниками, наслідки невиконання зобов`язань по викупу
акцій.

Отже, установчі документи господарських товариств залежать від їхнього
виду. Одні з господарських товариств (повні і командитні) можуть діяти
на підставі засновницького договору, інші (акціонерне, з обмеженою
відповідальністю, з додатковою відповідальністю) – статуту. В установчих
документах незалежно від виду товариства повинно бути указано
найменування товариства, в якому й зазначається його вид, а також
предмет і цілі його діяльності, склад засновників і учасників.

До установчих документів можуть бути включені також відомості щодо інших
умов діяльності господарського товариства, які не суперечать
законодавству. Якщо в установчих документах не вказано строк діяльності
господарського товариства, воно вважається створеним на невизначений
строк.

Права та обов`язки учасників товариства визначаються законодавством та
установчими документами. Ці документи не можуть звужувати ті права і
відміняти ті обов`язки, якими учасники наділені законодавством.
Відповідно до ст. 88 Господарського кодексу вони мають право брати
участь в управлінні справами товариства в порядку, який визначається в
установчих документах, за винятком випадків, передбачених
законодавством.; брати участь у розподіленні прибутків товариства і
одержувати їх частку (дивіденди); одержувати інформацію про діяльність
товариства (знайомитися з річними балансами, звітами, протоколами
зборів); вийти з товариства в передбаченому установчими документами
порядку.

Обов`язками учасників товариства є: дотримання установчих документів
товариства та виконання рішення його органів управління; внесення
вкладів чи сплата акцій у розмірі, порядку і коштами, передбаченими
установчими документами.

Управління господарським товариством, як уже зазначалося, здійснюють
його органи та посадові особи, склад і компетенція та порядок прийняття
рішень якими визначається установчими документами товариства.

Посадовими особами товариства є голова та члени виконавчого органу,
голова ревізійної комісії (ревізор), а в разі створення ради товариства
(спостережної ради) – голова і члени цієї ради. Ними не можуть бути
особи, службову або іншу діяльність яких визнано Конституцією та законом
несумісною з перебуванням на цих посадах, а також особи, яким це
заборонено рішенням суду.

Посадові особи відповідають за шкоду, заподіяну ними господарському
товариству, в межах і порядку, передбачених законом та установчими
документами товариства.

Здійснюючи господарську діяльність, господарські товариства виступають
як власники майна, переданого їм засновниками і учасниками як внески;
продукції, виробленої в результаті цієї діяльності та доходів, одержаних
від неї; іншого майна, набутого товариством на підставах, не заборонених
законом (ст. 85 ГКУ). Вкладами засновників та учасників господарського
товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні
цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими
природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права
(включаючи майнові права на об`єкти інтелектуальної власності), кошти, в
тому числі в іноземній валюті.

Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника або засновника у
статутному фонді товариства. Порядок оцінки вкладів визначається в його
установчих документах. Отже, сума цих вкладів становить статутний фонд
товариства. В ньому створюються також резервний (страховий), а також
інші фонди, передбачені законодавством або установчими документами
товариства.

Як уже зазначалося, норми про господарські товариства містяться крім
Господарського також і в Цивільному кодексі України. Таке розміщення
загальних і спеціальних норм, що регламентують діяльність господарських
товариств характерне і для зарубіжного законодавства.

§ 4. Підприємства колективної власності

Як уже зазначалось, однією з організаційних форм господарської
діяльності є підприємства, види яких визначені в законі залежно від форм
власності – приватні, колективні, державні, комунальні, підприємства з
іноземними інвестиціями.

Відтак слід, мабуть, зазначити, що законодавство дозволяє і заохочує
приватну господарську і підприємницьку діяльність як індивідуальну,
сімейну, так і з правом найму робочої сили. Закон не обмежує ні
кількості найманих працівників, ні розміру приватного капіталу. Це
означає, що приватні підприємства є рівноправними суб`єктами виробничої,
комерційної та іншої діяльності.

Відповідно до визначення законодавством України такої форми власності,
як колективна, воно вирізняє окремий вид підприємств – колективні.
Підприємством колективної власності, за Господарським кодексом,
визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі
колективної власності засновника чи засновників. Ними є виробничі
кооперативи, підприємства споживчої кооперації, громадських та
релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом.

Майно колективного підприємства і становить колективну власність цього
підприємства. В ньому визначаються вклади учасників в це майно, на базі
якого створено колективне підприємство, та їх вклади в приріст майна
після його заснування.

Різновидом колективних підприємств, як уже зазначалось, є виробничі
кооперативи – добровільні об`єднання громадян на засадах членства з
метою спільної виробничої чи іншої діяльності, що базується на особистій
трудовій участі та об`єднанні майнових пайових внесків, участі в
управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу
відповідно до їх участі в його діяльності (ст. 95 ГКУ). Такого ж змісту
визначення виробничого кооперативу міститься в Законі України від 10
липня 2003 року “Про кооперацію”.

Діяльність кооперативу базується на принципах добровільного вступу в
кооператив і безперешкодного виходу з нього, особистої трудової участі
членів кооперативу та їх участі в управлінні його справами. В складі
кооперативу можуть створюватися структурні підрозділи, зокрема
територіально відокремлені. Кооператив має право відкривати свої філіали
та представництва.

Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути громадяни,
іноземці та особи без громадянства. Їх кількість не може бути меншою ніж
три особи. Кооператив вважається створеним і набуває статусу юридичної
особи з дня його державної реєстрації.

Майно кооперативу формується за рахунок грошових та матеріальних внесень
його членів, виробленої ним продукції, доходів від реалізації та іншої
діяльності, надходжень від продажу цінних паперів та інших джерел,
передбачених статутом кооперативу.

Члени кооперативу можуть передавати як пайовий внесок право користування
належною їм земельною ділянкою в порядку, визначеному земельним
законодавством. Майно виробничого кооперативу відповідно до його статуту
поділяється на пайовий та неподільний фонди. Неподільний фонд
утворюється за рахунок вступних внесків і майна кооперативу. Пайові
внески членів кооперативу до нього не включаються. Порядок формування і
розміри неподільного фонду встановлюються статутом.

Розміри пайових внесків до кооперативу встановлюються в рівних частинах
і пропорційно до очікуваної участі члена кооперативу в господарській
діяльності останнього.

У разі виходу з кооперативу його член має право одержання свого паю в
порядку і строки, визначені статутом кооперативу (ст. 99 ГКУ).

Управління виробничим кооперативом здійснюється на основі
самоврядування, гласності, участі його членів у вирішенні питань
діяльності кооперативу. Вищим органом кооперативу є загальні збори. До
органів управління належать правління (голова) та ревізійна комісія
(ревізор). Статутом може бути передбачено спостережну раду кооперативу.

Правління виробничого кооперативу може наймати виконавчого директора для
оперативного управління діяльністю кооперативу. Виконавчий директор не
може бути членом кооперативу. Він здійснює свою діяльність на умовах
контракту.

У разі відсутності в кооперативі посади виконавчого директора роботою
кооперативу керує його голова.

Якщо кількість членів виробничого кооперативу становить більш як
п`ятдесят осіб, у ньому може утворюватися спостережна рада для контролю
за діяльністю виконавчого директора. Вона обирається загальними зборами
з числа членів кооперативу у складі трьох-п`яти осіб. Контроль за
фінансово-господарською діяльністю кооперативу здійснює ревізійна
комісія, а в кооперативі, до складу якого входить менше десяти членів,
– ревізор.

Виробничий кооператив, згідно зі ст. 108 ГКУ, відповідає за своїми
зобов`язаннями усім належним йому майном. Його члени несуть за усіма
зобов`язаннями субсидіарну (додаткову) відповідальність своїм майном у
розмірі, не меншому їхнього пайового внеску.

Одним із видів підприємств колективної власності є підприємства
споживчої кооперації. Споживча кооперація – це система самоврядних
організацій громадян (споживчих товариств, їх спілок, об`єднань), а
також підприємств та установ цих організацій. Первинною ланкою цієї
системи є споживче товариство – організація громадян, які на основі
добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об`єднуються
для спільної господарської діяльності з метою організованого
колективного забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів.
Кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні.

Споживчі товариства наділяються правами юридичної особи і можуть на
добровільних засадах об`єднуватися в спілки, інші форми об`єднань,
передбачені законодавством, єдину спілку споживчих товариств України.

Власність споживчої кооперації складається з власності споживчих
товариств, спілок (об`єднань) та їх спільної власності (ст. 111 ГКУ).
Об`єкти права власності споживчої кооперації можуть перебувати у
спільній власності споживчих товариств, спілок (об`єднань).

Споживчі товариства, їх спілки (об`єднання) можуть утворювати, як уже
зазначено, для здійснення своїх статутних цілей унітарні або
корпоративні підприємства.

Ще одним різновидом підприємств колективної власності є підприємства
об`єднань громадян (громадських організацій, політичних партій),
релігійних організацій. Вони засновуються на власності цих організацій
для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних
завдань.

Засновниками підприємств об`єднань громадян можуть бути об`єднання,
наділені статусом юридичної особи. Політичні партії можуть засновувати
лише підприємства засобів масової інформації, підприємства, що
здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших
пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною символікою,
проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних
заходів.

Релігійні організації мають право засновувати видавничі, поліграфічні,
виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші
підприємства, необхідні для забезпечення їх діяльності.

§ 5. Приватні підприємства. Інші види підприємств

Приватним підприємством, за Господарським кодексом України, визнається
підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох
громадян, іноземців, осіб без громадянства та їх праці чи з
використанням найманої праці (ст. 113). Існування приватних підприємств
стало можливим з переходом вітчизняної економіки до ринкової. Існування
такої власності не визнавалося союзним законодавством, а особиста
власність мала лише споживче призначення. Сучасне законодавство,
передусім Конституція України, легалізувала приватну власність щодо
майна як споживчого, так і виробничого призначення, що і відкрило
простір для здійснення господарської діяльності приватних підприємств.

Різновидом приватних підприємств є селянські (фермерські) господарства.
Вони є формою підприємницької діяльності громадян з метою виробництва,
переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції. Такі
господарства теж можуть використовувати працю осіб, найманих за трудовим
договором.

Відносини, пов`язані зі створенням та діяльністю фермерських
господарств, регламентуються Господарським кодексом та Законом України
від 19 червня 2003 року “Про фермерське господарство”. Відповідно до
цього Закону фермерські господарства здійснюють господарську діяльність,
маючи на меті отримання прибутку, на земельних ділянках, наданих їм для
ведення фермерського господарства.

Фермерське господарство може бути створено одним громадянином або
кількома родичами чи членами сім`ї. Воно наділяється правами юридичної
особи, діє на основі статуту. В статуті зазначається найменування
господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності,
порядок формування майна (складеного капіталу), орган управління,
порядок прийняття ним рішень, порядок вступу до господарства і виходу з
нього та інші положення, що не суперечать чинному законодавству.

Особливим видом підприємств, передбачених законодавством, є орендні
підприємства, які створюються на основі орендованих цілісних майнових
комплексів державних або комунальних підприємств чи майнових комплексів
виробничих структурних підрозділів (структурних одиниць) цих підприємств
з метою здійснення господарської діяльності.

Переважне право на оренду таких комплексів має організація членів
трудового колективу, зареєстрована як юридична особа. Орендодавцями щодо
майнових комплексів державної або комунальної власності виступають Фонд
державного майна України і його регіональні відділення, а також органи,
уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими
органами влади управляти майном, що належить Автономній Республіці Крим,
або є в комунальній власності.

Порядок укладення договору оренди майнових комплексів та інші питання
створення і діяльності орендних підприємств регулюються Законом України
від 14 березня 1995 року “Про оренду державного та комунального майна”.

В Україні можуть діяти і підприємства з іноземними інвестиціями. Такими
визнаються підприємства, в статутному фонді яких не менш як десять
відсотків становлять іноземні інвестиції (цінності, що вкладаються
іноземними інвесторами в об`єкти інвестиційної діяльності з метою
одержання прибутку або досягнення соціального ефекту). Підприємства з
іноземними інвестиціями мають право засновувати дочірні підприємства,
створювати філії і представництва на території України і за її межами з
додержанням відповідного законодавства.

Якщо підприємство (унітарне або корпоративне), створене за
законодавством України, діє виключно на основі іноземного капіталу, воно
визнається іноземним підприємством. Такі підприємства не можуть
створюватися в галузях, що мають стратегічне значення для безпеки
держави.

§ 6. Об`єднання підприємств

Підприємства, незалежно від форм власності, мають право об`єднувати свою
господарську діяльність, створюючи для цього об`єднання підприємств.
Вони утворюються у складі двох або більше підприємств з метою
координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення
спільних економічних та соціальних завдань.

Об`єднання підприємств утворюються на добровільних засадах або за
рішенням органів, які відповідно до законодавства мають таке право. До
їх складу можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших
держав, а підприємства України можуть входити в об`єднання підприємств,
утворені на території інших держав. Вони утворюються на визначений строк
або як тимчасові об`єднання.

Об`єднання підприємств наділяються правами юридичної особи, а
підприємства, що входять до складу об`єднання, зберігають цей статус.

Залежно від порядку заснування об`єднання підприємств функціонують як
господарські об`єднання, що утворюються на добровільних засадах за
ініціативою самих підприємств, незалежно від їх виду, або як державні чи
комунальні господарські об`єднання. Перші діють на основі установчого
договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками, а другі –
на основі рішення про їх утворення та статуту, який затверджується
органом, що прийняв рішення про їх утворення.

Державне чи комунальне господарське об`єднання утворюється за рішенням
Кабінету Міністрів України або, у визначених законодавством випадках,
рішенням міністерств чи інших органів, до сфери управління яких входять
підприємства, що утворюють об`єднання, або рішенням компетентних органів
місцевого самоврядування.

Підприємства, що входять до складу об’єднань, вправі добровільно вийти з
об`єднання за умов, зазначених в законі і договорі про створення
об`єднання чи в його статуті, делегувати частину своїх повноважень та
повертати ці повноваження в порядку, визначеному установчими документами
об`єднання; одержувати частину прибутку від спільної діяльності; мати
інші права, обумовлені установчими документами об`єднання.

Підприємства можуть об`єднуватися в галузеві, міжгалузеві, регіональні
та міжрегіональні господарські асоціації, концерни, корпорації,
консорціуми та інші об`єднання.

Асоціація (від лат. аssotiatio – з’єднання, зв’язок) – це договірне
об`єднання підприємств, яке створюється з метою постійної координації
господарської діяльності, поглиблення спеціалізації і розвитку
кооперації виробництва, організації спільних виробництв на засадах
об`єднання своїх фінансових і матеріальних ресурсів для задоволення
власних потреб або виробництва продукції, робіт, послуг для реалізації
третім особам. При створенні господарської асоціації централізується
одна або декілька виробничо-господарських і управлінських функцій.
Господарська асоціація, за рішенням учасників, може представляти їх
інтереси у відносинах з третіми особами.

Корпорація (від пізньолат. corporatio – об’єднання, співтовариство) є
теж договірним об`єднанням, створеним на засадах поєднання виробничих,
наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень
централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам
правління корпорації.

Концерн (від англ. concern) – причетність, відношення) – це таке
об`єднання підприємств, яке здійснює спільну діяльність на основі їх
фінансової залежності від одного або групи учасників з централізацією
функцій науково-технічного та виробничого розвитку, а також
інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.
Підприємства – учасники концерну наділяють його частиною своїх
повноважень і функцій, у тому числі по представленню їх інтересів у
відносинах з третіми особами.

Консорціум відрізняється від інших видів об`єднань тимчасовим характером
об`єднання коштів підприємств для досягнення спільної мети (вирішення
конкретних завдань, реалізації цільових програм та проектів
–науково-технічних, будівельних тощо). Після виконання поставленого
завдання консорціум припиняє свою діяльність.

Господарські об`єднання мають вищі органи управління (загальні збори
учасників) і утворюють виконавчі органи, передбачені їх статутом.

Вищий орган затверджує статут об`єднання; вирішує питання про прийняття
нових учасників та виключення учасників з його складу; вирішує фінансові
та інші питання відповідно до установчих документів. Виконавчий орган,
колегіальний чи одноособовий, що утворюється загальними зборами, вирішує
питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору
віднесені до його компетенції.

Управління державним чи комунальним об`єднанням здійснюють правління
об`єднання і генеральний директор, який призначається на посаду та
звільняється органом, що прийняв рішення про утворення об`єднання.

Здійснення управління поточною діяльністю об`єднання може бути доручено
адміністрації одного з підприємств (головного підприємства) на умовах,
передбачених установчими документами відповідного об`єднання.

Учасники об`єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку,
передбачених його установчими документами, майнові внески (вступні,
членські, цільові тощо).

Господарське об`єднання може утворювати за рішенням його вищого органу
унітарні підприємства, філії, представництва.

Певні особливості, які відрізняють їх від інших об`єднань, мають
промислово-фінансові групи, що створюються відповідно до Закону України
від 21 листопада 1995 року “Про промислово-фінансові групи в Україні”.
До них можуть входити промислові, сільськогосподарські та інші
підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші організації всіх
форм власності, в тому числі і іноземні, що мають на меті отримання
прибутку. Вони створюються за рішенням уряду України на певний термін з
метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей
виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи
програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої
продукції.

Промислово-фінансова група складається з головного підприємства цієї
групи, яке виготовляє кінцеву продукцію, здійснює її збут, сплачує
податки і офіційно представляє інтереси групи в Україні та за її межами,
та інших учасників групи.

Інші учасники промислово-фінансової групи – це підприємства, банки,
наукові і проектні установи, організації чи іноземні підприємства, що
входять до складу цього об`єднання, виробляють проміжну продукцію або
надають банківські послуги учасникам і головному підприємству і мають на
меті одержання прибутку.

Входячи до складу промислово-фінансової групи, головне підприємство,
інші її учасники зберігають статус юридичної особи, а
промислово-фінансова група в цілому цим статусом не наділяється. Право
діяти від її імені має виключно головне підприємство.

Головне підприємство та інші учасники промислово-фінансової групи
укладають Генеральну угоду про спільну діяльність по виробництву
кінцевої продукції, за якою всі учасники зберігають незалежність у
здійсненні виробничої, господарської і фінансової діяльності. Генеральна
угода підлягає затвердженню постановою Кабінету Міністрів України.

Головним підприємством промислово-фінансової групи не може бути
торговельне підприємство, транспортне, підприємства у сфері громадського
харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного
постачання, банк, фінансова-кредитна установа.

Порядок створення, реорганізації та ліквідації промислово-фінансової
групи визначається законодавством.

Господарським кодексом та іншими законодавчими актами регламентується і
діяльність асоційованих підприємств та холдингових компаній.

Асоційовані підприємства – це група суб`єктів господарювання, пов`язаних
між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у
формі участі в статутному фонді та/або управлінні. Залежність між
асоційованими підприємствами може бути простою чи вирішальною.

Проста залежність виникає в разі, коли одне з них має можливість
блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні
прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього
підприємства кваліфікованою більшістю голосів. А вирішальна залежність
виникає тоді, коли між підприємствами встановлюються відносини
контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого
підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах
управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння
контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть
встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів
Антимонопольного комітету України.

Суб`єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього
підприємства, визначається холдинговою компанією. Якщо з вини останнього
дочірнім підприємством було укладено і здійснено невигідні для нього
угоди або операції, то контролююче підприємство повинно компенсувати
завданні йому збитки. З вини контролюючого підприємства дочірнє
підприємство може опинитися і в стані банкрута. У цьому разі субсидіарну
відповідальність перед його кредиторами нестиме контролююче
підприємство.

§ 7. Громадяни як суб`єкти господарювання

Громадяни як суб`єкти господарювання (як і права приватної власності),
легітимовані з переходом економіки України на ринкові засади. Громадянин
визнається суб`єктом господарювання, відповідно до Конституції України,
Господарського кодексу та інших нормативних актів, у разі здійснення ним
підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як
підприємця.

Такий громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність
безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним
створюється; із залученням або без залучення найманої праці; самостійно
або спільно з іншими особами. Управління заснованим ним приватним
підприємством громадянин здійснює безпосередньо або через керівника,
який наймається за контрактом. У разі здійснення підприємницької
діяльності спільно з іншими громадянами або підприємствами зі статусом
юридичної особи громадянин набуває права та обов`язки відповідно
засновника або учасника господарського товариства, члена кооперативу
тощо, або права і обов`язки, визначені укладеним за його участю
договором про спільну діяльність (ст. 128 ГКУ).

Громадянин-підприємець зобов`язаний у передбачених законодавством
випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів
господарської діяльності; додержуватися прав і законних інтересів
споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним
виготовляються, додержуватися правил обов`язкової сертифікації; не
допускати недобросовісної конкуренції та інших порушень
антимонопольно-конкурентного законодавства. Він несе відповідальність за
своїми зобов`язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до
законодавства може бути звернено стягнення.

Глава 6. Припинення діяльності суб`єктів господарювання

§ 1. Способи припинення діяльності підприємств

Припинення діяльності суб`єктів господарювання здійснюється шляхом
реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації
– за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за
рішенням інших осіб – засновників суб`єкта господарювання чи їх
правонаступників, а у випадках, передбачених законодавством, – за
рішенням суду (ст. 59 Господарського кодексу України).

Підставами припинення підприємства є певні фактичні обставини, з якими
закон пов`язує припинення його діяльності. Вони установлюються як
законодавством, так і установчими документами суб`єкта господарювання.

Способи припинення – це визначений законодавством порядок припинення
діяльності юридичної особи, який визначає право відповідного органу
приймати рішення про припинення діяльності підприємства. Як випливає з
процитованої статті Господарського кодексу, можливими є як добровільний,
так і примусовий спосіб (порядок) припинення діяльності суб`єкта
господарювання.

У першому випадку рішення щодо припинення діяльності підприємства
приймає власник майна, на основі якого створена відповідна
підприємницька структура, або уповноважений власником орган. Підставами
для добровільного припинення діяльності суб`єкта господарювання можуть
бути як об`єктивні причини, наприклад досягнення мети,
фінансово-економічний стан, так і суб`єктивні, скажімо, небажання
власника продовжувати підприємницьку діяльність.

У другому випадку, припинення діяльності (у примусовому порядку)
здійснюється за рішенням господарського суду. Підставами для примусового
припинення діяльності суб`єкта господарювання можуть бути порушення
законодавства як при створенні, так і під час його господарської
діяльності, а також визнання підприємства банкрутом.

Реорганізація підприємств. Однією з форм припинення діяльності суб`єктів
господарювання, як зазначено вище, є реорганізація. Реорганізація – це
таке припинення діяльності підприємства, при якому його права,
обов`язки і майно переходять до інших діючих чи знову створюваних
підприємств, які приймають на себе виконання функцій і завдань
реорганізованого чи реорганізованих підприємств, що припинили свою
діяльність. При реорганізації має місце правонаступництво, так би
мовити, заміна у правовідносинах, які виникли раніше, одних суб`єктів
господарювання на інших з переходом до них усіх прав та обов`язків
перших (до правонаступника переходять весь пасив і актив майна, борги,
права і обов`язки по угодах і т. д.).

Реорганізація підприємства, яке зловживає своїм монопольним положенням
на ринку, може здійснюватися шляхом його примусового поділу в порядку,
передбаченому чинним законодавством. Реорганізація підприємства, яка
може викликати екологічні, демографічні та інші негативні наслідки, що
торкаються інтересів населення території, повинна узгоджуватися з
місцевим органом самоврядування.

Як правило, реорганізація використовується для створення такого
підприємства, яке об`єднало б у собі позитивні якості різних
бізнес-структур і створило б нову, досконалішу, конкурентноспроможну
підприємницьку структуру.

Як за порядком здійснення, так і за юридичними наслідками способи
реорганізації мають свої особливості.

При злитті створюється новий суб`єкт господарювання з одночасним
припиненням двох або більшої кількості інших, які раніше існували. Їх
майно, права та обов`язки переходять до суб`єкта, що виник.

Приєднання одного або кількох суб`єктів господарювання до іншого
призводить до набуття останнім всіх особистих та майнових прав і
обов`язків приєднаних. При приєднанні припиняють своє існування лише ті
суб`єкти, які приєднуються до іншого. Відбувається своєрідне
“поглинання” слабкого сильнішим, що характерно для ринкової економіки.

У разі поділу майно за розподільним актом (балансом), права та обов`язки
суб`єкта господарювання, що реорганізується, переходять до тих, що
виникли. При цьому підприємство, яке раніш існувало, припиняє свою
діяльність.

У разі виділення одного або кількох нових суб`єктів господарювання до
кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних
частинах майнові права і обов’язки реорганізованого суб’єкта.

При перетворенні одного суб’єкта господарювання на інший на його базі
з`являється новий суб`єкт з повним правонаступництвом прав та обов`язків
попереднього. Перетворення як засіб реорганізації використовується при
зміні власника або форми власності і в разі зміни організаційно-правової
форми здійснення господарської діяльності. Наприклад, при перетворенні
товариства з обмеженою відповідальністю на акціонерне товариство,
закритого акціонерного товариства – на відкрите тощо. Перетворення тягне
за собою обов`язкову перереєстрацію підприємства як суб`єкта
господарювання.

Ліквідація підприємств. Ліквідацією є припинення будь-якої діяльності
суб`єкта господарювання, його особистих і майнових прав та зобов`язань.

Ліквідація, як і реорганізація, здійснюється за рішенням власника
(власників) чи уповноважених ним органів, інших осіб у зв`язку із
закінченням строку, на який створювався суб`єкт господарювання, чи в
разі досягнення мети, заради якої його було створено. Крім того,
здійснення суб`єктом господарювання діяльності, що суперечить установчим
документам чи чинному законодавству, є підставою для скасування
господарським судом державної реєстрації такого суб`єкта, а також для
здійснення заходів по його ліквідації. Ліквідація відбувається також у
разі невиконання рішення про тимчасову заборону (зупинку), обмеження або
припинення його діяльності, наприклад у разі порушення законодавства про
охорону довкілля. При цьому ліквідація здійснюється після скасування в
судовому порядку державної реєстрації даного суб`єкта за позовом
державного органа, що прийняв рішення про зупинку чи припинення його
діяльності.

Суб`єкт господарювання може бути ліквідованим, крім випадків, зазначених
вище, також за рішенням господарського суду в разі визнання його
банкрутом і відсутності після задоволення вимог кредиторів майна,
необхідного для його функціонування, відповідно до чинного
законодавства.

Спеціальним органом, що призначений проводити ліквідацію суб`єктів
господарювання є ліквідаційна комісія, яка має свій статус і тільки їй
властиві повноваження. Утворюється ліквідаційна комісія і затверджується
її особовий склад власником (власниками) або уповноваженим ним органом.
Ліквідація може бути покладена також на орган управління суб`єкта, що
ліквідується.

Порядок і термін проведення ліквідації, а також термін на подання
претензій кредиторів (який не може бути меншим двох місяців від дня
оголошення про ліквідацію) установлює власник або орган, який прийняв
рішення про ліквідацію суб`єкта господарювання. Ліквідаційна комісія
починає свою роботу з того, що розміщує в офіційному друкованому органі
публікацію про його ліквідацію, порядок і термін подання претензій
кредиторами. Крім того, ліквідаційна комісія повинна провести роботу по
стягненню дебіторської заборгованості підприємству, а також по виявленню
претензій кредиторів і сповіщення явних (відомих) кредиторів про
ліквідацію.

Найбільш тривалий і трудомісткий процес в роботі ліквідаційної комісії –
це інвентаризація, оцінка майна підприємства і розрахунки з кредиторами.

Претензії, не задоволені за відсутністю майна, вважаються погашеними.
Погашеними вважаються також претензії, які були не визнані ліквідаційною
комісією (органом, що проводить ліквідацію), а також у разі, коли
кредитори протягом місяця від дня одержання повідомлення про повне або
часткове невизнання претензій не подадуть позови до суду або
господарського суду про задоволення їх вимог.

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів,
використовується за вказівкою власника.

У разі визнання господарським судом підприємства банкрутом порядок
утворення і роботи ліквідаційної комісії та умови його ліквідації
визначаються, як уже зазначено, відповідно до Закону України від 30
червня 1999 року “Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом”.

Ліквідаційна комісія по закінченню своєї роботи складає ліквідаційний
баланс, надає його власнику або органу, який утворив ліквідаційну
комісію. Достовірність і повнота ліквідаційного балансу повинна бути
підтверджена аудитором (аудиторською фірмою). Це правило не поширюється
лише на ті органи, які повністю утримуються за рахунок бюджету і не
займаються підприємницькою діяльністю.

Об`єднання підприємств припиняють своє існування за рішенням
підприємств, які до нього входять. Ліквідація здійснюється в порядку,
встановленому Господарським кодексом України.

Стосовно промислово-фінансових груп законодавством установлений
особливий порядок припинення їх існування: реорганізація цих об`єднань
може здійснюватись шляхом виходу головного підприємства чи учасника із
складу промислово-фінансової групи. Вона може відбуватися:

за поданням Голови Державної податкової адміністрації у випадках більш
ніж дворазового порушення норм Закону України від 21 листопада 1995 року
“Про промислово-фінансові групи в Україні” стосовно пільг, що надаються
головному підприємству та учасникам ПФГ і обліку та звітності щодо
кінцевої та проміжної продукції (ст. 4, 5);

в разі припинення постановою чи законом, прийнятим Верховною Радою
України, виконання державної програми, з метою реалізації якої була
створена промислово-фінансова група;

у зв`язку з неефективною реалізацією промислово-фінансовою групою
відповідних державних програм.

Ліквідація промислово-фінансових груп здійснюється за постановою
Кабінету Міністрів України: у зв`язку з ініціативою їх учасників або із
закінченням затвердженого терміну діяльності, а також у разі
неможливості реорганізації.

§ 2. Державна реєстрація припинення діяльності суб`єктів господарювання

Порядок реєстрації припинення діяльності суб`єктів господарювання, як і
створення, визначений Законом України “Про державну реєстрацію юридичних
осіб ті фізичних осіб-підприємців”.

Підприємство є таким, що припинилося, з дати внесення до Єдиного
державного реєстру запису про державну реєстрацію його припинення. Для
внесення запису про рішення щодо припинення суб`єкта господарювання –
юридичної особи засновники (учасники) або уповноважений ними орган чи
особа повинні подати нотаріально посвідчену копію рішення засновників
(учасників) або уповноваженого ними органу щодо припинення суб`єкта
господарювання – юридичної особи та документ, що підтверджує внесення
плати за публікацію повідомлення про прийняття засновниками (учасниками)
або уповноваженим ними органом рішення щодо такого припинення в
спеціалізованому друкованому засобі масової інформації.

Припинення діяльності підприємства, як уже зазначалося, може відбутися в
разі прийняття ним рішення про припинення підприємницької діяльності;
винесення судового рішення про припинення підприємницької діяльності на
підставі визнання його банкрутом або проведення ним діяльності, що
заборонена законом, чи неподання протягом року органам державної
податкової декларації, документів фінансової звітності; винесення
судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем,
недієздатною або при обмеженні її дієздатності; смерті підприємця або
винесення судового рішення про оголошення його померлим або визнання
безвісно відсутнім.

Фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до
Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення її
підприємницької діяльності.

Розділ ІІІ. Майно як основа господарювання

Глава 7. Майнові права суб’єктів господарювання

§ 1. Правовий режим майна суб’єктів господарювання

Для здійснення і господарської, і підприємницької діяльності
необхідною передумовою є володіння суб’єктами господарювання засобами
виробництва, майном, що використовується в процесі цієї діяльності.

Майном, за Господарським кодексом України, визнається сукупність речей
та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне
визначення, виробляються чи використовуються в діяльності суб’єктів
господарювання і відображаються в їх балансі або враховуються в інших
передбачених законом формах обліку цих суб’єктів (ст. 139).

Залежно від правових засад володіння майном при здісненні господарської
діяльності визначається його правовий режим.

Під правовим режимом майна розуміють установлений правовими засобами
порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здіснення суб’єктами права
повноважень володіння, користування та розпорядження ним, реалізація
функцій управління майном, а також правова його охорона.

Якщо це визначення деталізувати, то можна виокремити такі елементи або
структуру правового режиму:

1) сукупність правових норм, що регулюють відносини власності,
визначають форму власності, види майна, суб’єктів права власності,
правомочності власника;

2) правомочності державних організацій по здійсненню
права господарського відання чи права оперативного управління майном;

3) правоздатність суб’єктів господарювання в майнових відносинах;

4) встановлені правовими засобами порядок та умови розподілу майна по
фондах, використання його в процесі виробничо-господарської та іншої
діяльності, здобуття з нього корисних результатів;

5) функції та компетенцію керівників організації щодо управління майном
та його ефективного використання з метою забезпечення статутної
діяльності підприємства;

6) порядок і умови розподілу та використання прибутку (доходу);

7) установлені правовими засобами майнові взаємовідносини організації
як юридичної особи і держави, інших юридичних осіб і підприємців;

8) правову охорону майна суб’єкта господарювання.

Таким чином, правовий режим майна суб’єкта господарювання являє собою
встановлені нормативними актами правила, можливі межі «панування»
суб’єкта господарювання над належним йому майном. Основу правового
режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська
діяльність, становлять право власності та інші речові права – право
господарського відання, право оперативного управління, а також право
оперативного використання майна (ст. 133 ГКУ).

Господарська діяльність може здійснюватися також на основі таких речових
прав, як право володіння, право користування тощо.

§ 2. Право власності та інші речові права суб’єктів господарювання

Правом власності, відповідно до ст. 316 Цивільного кодексу України, є
право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за
своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом власності є
право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору
управління майном. Власник, згідно зі ст. 4 Закону України «Про
власність», на свій розсуд володіє, користується та розпоряджується
майном, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не
суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення
господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема
передавати його безоплатно чи за плату у володіння і користування, а
також у довірчу власність іншим особам.

Законодавство, як уже зазначалося, містить лише таке застереження:
власник, здійснюючи свої права, зобов’язаний не завдавати шкоди
навколишньому середовищу, не порушувати права та законні інтереси
фізичних і юридичних осіб та держави (ст. 41 Конституції України; ст. 4
Закону України від 7 лютого „Про власність”).

Результати господарського використання свого майна (виготовлена
продукція, одержаний прибуток) належать власнику цього майна, якщо інше
не встановлено законом чи договором (наприклад, договором оренди).

Значну питому вагу в Україні має державна власність. Крім державної
власності, значними за обсягом є також республіканська власність
(республіки Крим) і комунальна власність. Суб’єктами цих різновидів
власності є відповідно держава в особі Верховної Ради України, Автономна
Республіка Крим в особі Верховної Ради та територіальні громади в особі
місцевих рад.

Управління державним майном здійснюють уповноважені ними державні
органи. Останні вирішують питання створення державних підприємств,
визначення цілей їх діяльності, реорганізації та ліквідації, здійснюють
контроль за ефективністю використання та збереження довіреного майна
відповідно до законодавчих актів України (статті 31, 32 Закону України
«Про власність»). Майно ж, яке є державною власністю і закріплене за
державним підприємством, належать йому на праві господарського відання,
чи оперативного управління, крім випадків, передбачених законодавством
України.

Здійснюючи це право, підприємство володіє, користується і
розпоряджається зазначеним майном, може чинити відносно нього будь-які
дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства.

Таким чином, можна сказати: якщо власник вправі володіти,
користуватися та розпоряджатися своїм майном в повному обсязі, то
державне підприємство відносно майна, що належить йому на праві
господарського відання, користується цими правомочностями в
«урізаному» вигляді.

Про це свідчить ст. 37 Закону України «Про власність», згідно з якою до
права господарського відання застосовуються правила про право власності,
якщо інше не встановлено законодавчими актами України. Прикладом цього
«іншого» є заборона підприємствам, що є в державній власності,
передавати безоплатно закріплене за ним майно іншим підприємствам,
організаціям і установам, а також громадянам, та положення про те, що
відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і
закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на
конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) в
порядку, що визначається Фондом державного майна України. Одержані в
результаті відчуження зазначеного майна кошти направляються виключно на
інвестиції.

Ще приклад. Згідно із Законом України від 14 березня 1995 року “Про
внесення змін і доповнень до Закону України “Про оренду майна державних
підприємств та організацій” орендодавцями цього майна є Фонд державного
майна України, його регіональні відділення та представництва – щодо
цілісних майнових комплексів та нерухомого майна, що є державною
власністю, і органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки
Крим та місцевими радами управляти майном, – щодо майна, яке перебуває
відповідно у власності Автономної Республіки Крим або у комунальній
власності.

Можливості державних підприємств обмежені. Вони є орендодавцями майна
лише щодо окремого індивідуально визначеного майна. Стосовно ж цілісних
майнових комплексів їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць)
і нерухомого майна державні підприємства можуть бути орендодавцями
тільки з дозволу вищезазначених органів.

§ 3. Склад майна, що використовується у сфері господарювання

За цільовим призначенням і правовим режимом майно, що використовується в
процесі господарської діяльності, поділяється на основні фонди і
оборотні кошти, а також інші цінності (спеціальні фонди, грошові кошти),
вартість яких відбивається на самостійному балансі підприємства. Залежно
від цільового призначення розрізняють основні виробничі фонди і фонди
невиробничого (соціального) призначення. На такі ж різновиди поділяються
і оборотні кошти. Правовий режим майна залежить як від форм власності,
так і від призначення майна у виробництві, реалізації продукції або
використання в невиробничій (соціальній) сфері.

Основні виробничі фонди – це засоби праці, тобто товарно-матеріальні
цінності, що використовуються в процесі праці протягом кількох
виробничих циклів, зберігаючи при цьому натуральну форму. Вони
поступово, частинами переносять свою вартість на виготовлену продукцію.
До основних виробничих фондів відносять будови і споруди, передаточні
пристрої, верстати, машини, обладнання, транспортні засоби і деякі інші
матеріальні цінності. :

Основні невиробничі фонди становлять житлові будинки, а також
санаторії, пансіонати, лікарняні установи та інші об’єкти
соціально-культурного призначення.

До оборотних виробничих фондів відносять предмети праці, які повністю
споживаються в кожному виробничому циклі, змінюючи чи втрачаючи при
цьому натурально-речову форму, і повністю переносять свою вартість на
вироблену продукцію (сировина, матеріали, напівфабрикати і т. ін.).

Належні підприємству на праві власності чи закріплені за ним на праві
господарського відання або на праві оперативного управління, а також
орендовані основні і оборотні кошти, виражені в грошовій формі,
створюють його статутний фонд. У складі виробничих коштів (власних і
позичкових) розрізняють виробничі запаси і незавершене виробництво,
товарну частину виробленої продукції, що підлягає реалізації за
договорами. Готова продукція разом з грошовими коштами становлять так
звані фонди обертання. Вироблена підприємством продукція, необхідна для
внутрішнього споживання в процесі виробництва, не є готовою продукцією
тому, що не реалізується споживачам. Вона може бути віднесена до
незавершеного виробництва чи виробничих запасів.

Чим же відрізняється правовий режим окремих видів майна підприємства?
Якщо відносно основних і оборотних фондів підприємство використовує в
основному свої правомочності володіння і користування, то відносно
готової продукції – правомочність розпорядження.

Згідно ж із чинним законодавством, як уже зазначалося, підприємство,
якщо інше не передбачено законом та його статутом, вправі продавати і
передавати іншим підприємствам, організаціям, установам, обмінювати,
здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в
позику належні йому будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби,
інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх із
балансу. Але головне ж призначення основних виробничих фондів – це
використання у сфері виробництва. Тому вони, як правило, закріплюються
за внутрішніми структурними підрозділами підприємства, які
використовують їх для виготовлення продукції, виконання робіт чи надання
послуг відповідно до виробничих і фінансових планів, які складаються на
підставі укладених господарських договорів.

На відміну від основних, оборотні фонди не закріплюються за виробничими
підрозділами. Реалізація продукції здійснюється переважно підприємством.
В умовах переходу до ринку найдоцільнішим є передача цих функцій
спеціалізованим підрозділам.

Основні фонди, оборотні кошти та інше майно суб’єкта господарювання
становлять цілісний майновий комплекс.

Цілісним майновим комплексом є господарський об’єкт із завершеним циклом
виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою,
на якій він міститься, автономними інженерними комунікаціями, системою
енергопостачання. Він є об’єктом купівлі-продажу, оренди та інших угод.

Склад і порядок використання майна підприємства визначається його
власником, який одноосібно або спільно з іншими власниками на основі
належного йому майна засновує підприємство, закріплюючи за ним це майно
на праві власності, праві господарського відання чи оперативного
управління (ст. 135 ГКУ).

Суб’єкти господарювання використовують у господарській діяльності
природні ресурси в порядку спеціального або загального
природокористування. Їм може передаватися у власність земля із закритими
водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, в
тому числі громадянам для ведення селянського (фермерського)
господарства, сільськогосподарським підприємствам – для господарської
діяльності; а також – у користування на підставі спеціальних дозволів
уповноважених державою органів.

Суб’єкти господарювання в межах своєї компетенції та відповідно до
встановленого законодавством порядку можуть випускати та реалізовувати
цінні папери, а також продавати цінні папери інших суб’єктів
господарювання (ст. 143 ГКУ, закони України “Про цінні папери і фондову
біржу”, “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”).

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами,
що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між
суб’єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та
передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску а також
можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

Майнові права суб’єктів господарювання захищаються законом. вилучення
державою в суб’єкта господарювання його майна допускається не інакше як
у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законодавством.

§ 4. Облік майна суб’єктів господарювання

Майновий стан суб’єкта господарювання визначається сукупністю належних
йому майнових прав та зобов’язань, що відображаються в бухгалтерському
обліку його господарської діяльності. Підприємства та інші суб’єкти
господарювання здійснюють оперативний, статистичний і бухгалтерський
облік майна. Оперативний облік спрямований на періодичний збір
інформації, необхідної для поточної господарської діяльності. Ці
відомості використовуються для прийняття тих чи інших
оперативно-управлінських рішень. Статистичний облік передбачає
систематичний збір певних натуральних чи грошових показників, які
узагальнюються в обов’язковій статистичній звітності. Бухгалтерський
облік – це суцільне, безперервне, взаємопов’язане, повне і об’єктивне
відображення стану та руху всіх фінансових та матеріальних засобів
підприємства на основі первинних документів про ту чи іншу господарську
операцію.

Облік в суспільстві виник внаслідок нагальної необхідності: не можна
вести господарство, не враховуючи витрати, не зіставляючи її з доходами,
не намагаючись досягти перевищення доходів над витратами. Це було
важливим завжди, в усі часи.

Для обліку праці застосовуються різні натуральні показники, а вартість
вимірюється універсальним грошовим показником. У господарських операціях
товари та їхня вартість постійно переходять із однієї форми в іншу. В
процесі виробництва запаси переходять в конкретні готові вироби. При
реалізації виробів вони знову перетворюються на грошову форму. З такою
зміною економічного стану товарів відбувається і зміна правового стану
майна та пов’язаних з ним майнових прав. Це викликає необхідність
застосування в бухгалтерському обліку комплексної економіко-правової
оцінки господарських операцій.

Господарська діяльність в умовах ринку, жорсткої конкуренції,
вирішення проблеми виживання потребує посилення уваги до обліку,
контролю і наступного економічного аналізу господарської діяльності.

Перехід до ринку, крім того, позначається виникненням розмаїття
організаційно-правових форм господарської діяльності: малих підприємств,
господарських товариств, підприємств з іноземними інвестиціями,
кооперативів, асоціацій та інших, господарських об’єднань, що призводить
до збільшення інформаційних потоків як всередині підприємств, так і між
ними. У зв’язку з цим бухгалтерський облік в Україні знаходиться у
реформуванні. Метою правової регламентації бухгалтерського обліку є
визначення необхідних норм, нормативів чи стандартів, спрямованих на
одержання достовірної інформації про фінансово-господарську
діяльність суб’єктів господарювання, рух їх власного майна, акціонерного
та інвестиційного капіталу, виробничі витрати, прибуток, позикові кошти
і девіденти.

Основним нормативним актом, що визначає порядок ведення бухгалтерського
обліку, є Закон України від 16 липня 1999 року “Про бухгалтерський облік
та фінансову звітність в Україні”.

Підприємства ведуть бухгалтерський облік майна та наслідків своєї роботи
методом подвійного запису господарських операцій згідно з планом
рахунків бухгалтерського обліку.

При проведенні бухгалтерського обліку підприємства повинні забезпечити
повноту відображення за звітний період всіх господарських операцій.
Записи в реєстрах бухгалтерського обліку учиняються на підставі
первісних документів, що фіксують здійснення господарських операцій.

Для забезпечення достовірності бухгалтерського обліку підприємства
проводять інвентаризацію майна. Її проведення є обов’язком при передачі
майна державного підприємства в оренду або його приватизації,
перетворення державного підприємства на акціонерне товариство, а також в
деяких інших випадках, передбачених законодавством.

При організації бухгалтерського обліку використовуються облікові
вимірники, завдяки яким виявляються обсяг, кількість, час та інші
показники діяльності підприємства.

Застосовуються три види облікових вимірювань: натуральні, трудові та
вартісні. Вартісні облікові вимірювання мають узагальнюючий характер,
оскільки через грошові одиниці визначаються майнові права підприємства,
його витрати. У вартісних вимірниках складаються кошториси, виробничі
завдання, звіти, баланси.

Таким чином, предметом бухгалтерського обліку є господарсько-фінансова
діяльність підприємства, яка складається з багатьох об’єктів, що можуть
бути об’єднані у дві основні групи: об’єкти, які забезпечують
господарську діяльність підприємства, та об’єкти, що її складають.

До першої групи належать виробничі засоби та їх джерела, до другої –
процеси виробництва та їх результати.

Для правильної організації господарської діяльності підприємства
необхідно знати, які кошти воно має в розпорядженні, куди ці кошти
вкладені, а також за рахунок яких джерел вони створені та для чого
призначені.

Основним об’єктом, що забезпечує господарську діяльність є засоби
виробництва, до яких, перш за все, відносяться основні засоби. Вони, як
уже зазначалося, використовуються в господарській діяльності тривалий
час, не змінюючи свого зовнішнього вигляду. Зношуючись поступово, вони
переносять свою вартість на продукцію, що виготовлюється частинами
протягом нормативного строку їх служби.

До виробничих основних засобів (фондів) відносять будівлі, споруди,
обладнання, машини, транспортні засоби та інші об’єкти, які функціонують
у сфері матеріального виробництва.

Завданнями бухгалтерського обліку основних засобів є: правильне
документальне оформлення і своєчасне відображення в облікових реєстрах
надходження основних засобів, їх внутрішнього переміщення та вибуття;
правильне обчислення і відображення в обліку суми зносу основних
засобів; точне визначення результатів у разі ліквідації основних
засобів; контроль за витратами на ремонт основних засобів, за їх
збереженням й ефективністю використання.

Одиницею обліку основних засобів є інвентарний об’єкт, тобто закінчений
будинок (будівля), предмет або комплекс предметів з усім знаряддям та
пристроями. Інвентарні об’єкти діляться на прості (одиничні) і складні,
що складаються з декількох предметів. Ознакою відокремлення одного виду
інвентарних об’єктів від іншого служить виконання ними самостійних
функцій.

Кожному інвентарному об’єкту присвоюють певний номер, який зберігається
за цим об’єктом на весь час його знаходження в експлуатації, в запасі
або на консервації. Інвентарний номер прикріплюють або позначають на
предметі, який беруть на облік, і обов’язково вказують у документах,
пов’язаних з рухом основних засобів.

За натурально-речовим складом і залежно від мети використання та
виконуваних функцій основні засоби об’єднують у такі групи і підгрупи.

Будівлі (корпуси цехів, майстерень, заводоуправління, житлові будівлі та
інші архітектурно-будівельні об’єкти виробничого,
адміністративно-господарського і соціально-побутового призначення).
Інвентарним об’єктом у цій групі є кожна окрема будівля, прибудови, які
мають самостійне господарське значення (склади, гаражі та інші) У складі
інвентарного об’єкта групи “Будівлі” входять усі комунікації, необхідні
для нормальної його експлуатації (системи опалення, освітлення,
вентиляції, водогазопостачання, внутрішні телефони і сигналізаційні
мережі, ліфтове господарство).

Споруди (нафтові і газові свердловини, стовбури шахт, автомобільні
дороги, водоймища та інші), які є сукупністю інженерно-будівельних
об’єктів, призначених для виконання технічних або загальних функцій
процесу виробництва без зміни процесу праці та його результатів.
Інвентарним об’єктом вважається кожна окрема споруда з усім обладнанням,
що належить до неї.

Передавальні пристрої (лінії електропередач, трансмісії, трубопроводи,
телемережі, газові мережі та ін.) – це сукупність об’єктів, призначених
для передачі електричної, теплової та механічної енергії від
машин-двигунів до робочих машин, а також для переміщення рідких і
газоподібних речовин від одного інвентарного об’єкта до іншого.

Машини та обладнання:

а) силові машини та обладнання (атомні реактори, котли, парові двигуни,
турбіни, силові трансформатори, двигуни внутрішнього згорання та інші),
які являють собою машини-генератори та машини-двигуни, що виробляють
електричну і теплову енергію або перетворюють її на механічну енергію
руху. У склад інвентарного об’єкта по групі машин та обладнання входять
пристрої, знаряддя і прилади, що становлять з ними єдине ціле;

б) робочі машини та обладнання (верстати, апарати; агрегати різного
призначення). У сукупності це обладнання, призначене для механічної,
термічної, хімічної або іншої технологічної дії на предмети праці, для
їх переміщення у виробничому процесі добування, плавлення, виготовлення
і т. д. У кожній галузі промисловості робочі машини та обладнання
групують за видами і технологічним призначенням;

в) вимірювальні і регулюючі прилади, пристрої та лабораторне обладнання
(манометри, ваги, дозатори, обладнання для диспетчерського контролю,
сигналізації, прилади і апаратура заводських та науково-дослідних
лабораторій, мікроскопи, термостати тощо), призначені для вимірювання
різних параметрів роботи техніки, що експлуатується, регулювання
виробничих процесів, перевірки якості сировини, матеріалів, готової
продукції, рівня вологості повітря, шумової дії та інших
санітарно-гігієнічних умов. Особливість вимірювальних та регулюючих
приладів як інвентарних об’єктів полягає в тому, що вони мають
самостійне значення і не є складовою частиною інших об’єктів;

г) обчислювальна техніка (електронно-обчислювальні, управляючі і
аналогові машини, цифрові обчислювальні машини усіх видів і систем);

ґ) інші машини та обладнання, що не ввійшли до перелічених вище груп.

У групі “Машини та обладнання” окремо обліковують усі автоматичні лінії,
певні машини та їх сукупність, які є як самостійним інвентарним
об’єктом. Автоматичним вважається обладнання з програмним управлінням, а
також верстати, машини і агрегати, що виконують основні операції
безпосередньої дії на предмети праці без участі людини.

Транспортні засоби (рухомий склад залізничного, водного, автомобільного,
повітряного та комунального транспорту, основні фонди виробничого
транспорту, магістральні нафтогазопроводи) у сукупності являють собою
засоби пересування, призначені для переміщення людей та транспортування
вантажів і речовин різного призначення.

Інструмент (електродрилі, вібратори, відбійні молотки та інші) – це
основні засоби, які використовують у процесі ручної праці або
прикріпляють до машини для підсилення або збільшення її робочих органів.

Виробничий інвентар та знаряддя (верстати, баки, контейнери та
інвентарна тара) — це ті предмети, що використовуються для полегшення
виробничих операцій під час роботи.

Господарський інвентар становлять предмети конторського і господарського
обзаведення.

Інвентарним об’єктом робочої та продуктивної худоби (коні, воли, корови
тощо) є кожна доросла тварина.

Інвентарними об’єктами багаторічних насаджень (озеленювальні та
декоративні, плодово-ягідні насадження тощо) вважаються окремі сквери,
парки, сади, частина закріпленої за підприємством вулиці або території,
що має зелені насадження, незалежно від кількості, віку і породи.

До внутрішньогосподарських доріг належать транспортні магістралі на
території підприємства з необхідними спорудами та обладнанням.

Іншими основними засобами є бібліотечні фонди, капітальні затрати в
орендовані основні засоби тощо.

Бухгалтерія підприємства визначає належність основних засобів до тієї чи
іншої облікової групи за даними паспортів, інструкцій щодо експлуатації,
описів та іншої технічної документації.

У бухгалтерському обліку основні засоби поділяють на власні, що належать
певному підприємству, та орендовані, які перебувають у його тимчасовому
користуванні за певну плату. Вартість власних основних засобів, їх рух,
нарахування зносу відображають у балансі.

Основні засоби оцінюють за первісною, відновною (ринковою) та залишковою
вартістю. Первісною вартістю об’єкта основних засобів вважається:

для будівель та споруд у разі підрядного способу їх будівництва –
кошторисна вартість об’єкта. Якщо будівництво ведуть господарським
способом, основні засоби приймаються на облік за фактичною собівартістю
їх спорудження. В обох випадках у первісну вартість включають затрати на
проектно-розвідувальні роботи;

для обладнання – величина затрат на придбання, включаючи витрати на
доставку, монтаж, установку і т. ін.;

для об’єктів основних засобів, що надійшли безоплатно, – вартість за
даними бухгалтерського обліку сторони, що їх передає, яку вказують у
документах на передачу, з доданням у необхідних випадках затрат на
установку об’єкта;

для основних засобів, що вже були в експлуатації і придбанні за плату, –
фактичні затрати на придбання, доставку та установку.

Первісна вартість окремих об’єктів основних засобів може збільшуватися
після їх реконструкції або модернізації, а зменшуватися – в разі
часткової ліквідації та демонтажу об’єктів. Первісна вартість, яка
фіксується в бухгалтерському обліку, – це величина фактичних затрат на
придбання або спорудження об’єктів. Вона відносно постійна.

Вартість відтворення основних фондів, тобто їх будівництва або придбання
за діючими ринковими цінами на певну дату, називається відновною.
Відновною вважається вартість, яку визначають внаслідок індексації
основних фондів, проведеної за рішенням Кабінету Міністрів України.

У діючій практиці облікову вартість основних засобів, за якою їх
відображають у звітності та балансі (тобто первісну, а після індексації,
що проводиться у встановленому порядку, – відновну), називають
балансовою вартістю.

У процесі експлуатації основні засоби зношуються. Вартісна величина
зношення називається зносом. Якщо з балансової вартості основних фондів
вирахувати знос кожного об’єкта або їх сукупність, одержимо розрахункову
величину залишкової вартості основних засобів.

Сукупність показників первісної, відновної та залишкової вартості
застосовують для аналізу динаміки стану та використання основних
засобів, за результатами якого приймаються відповідні управлінські
рішення.

Елементом засобів виробництва є також нематеріальні активи – об’єкти
довгострокового вкладення, які мають вартісну оцінку, але не належать до
майнових цінностей. Це право на користування землею, водою, іншими
природними ресурсами, патенти, винаходи, а також інші майнові
права, в тому числі на інтелектуальну власність. Нематеріальні активи,
як і основні засоби, переносять свою первинну вартість на витрати
виробництва протягом нормативного строку їхньої служби.

Аналітичний облік нематеріальних активів ведеться за видами (авторські
права; права користування землею, природними ресурсами, виробничими
зразками; промислово-комерційні секрети; знаки на товари та послуги;
ноу-хау; гудвіли; програмне забезпечення облікової та іншої оргтехніки)
та в розрізі місць їх зберігання чи використання.

Надходження та оприбуткування будь-якого об’єкта нематеріальних активів
на підприємстві повинно бути оформленим документом, який включає
детальне його описання і порядок використання.

До джерел формування коштів як об’єктів забезпечення діяльності
підприємства належать: статутний капітал – сукупність вкладів
засновників (власників) в майно в грошовому виразі при утворенні
підприємства для забезпечення його діяльності, прибуток, одержаний від
реалізації продукції та від інших видів господарської діяльності
підприємства з початку року до звітного періоду.

До об’єктів, що визначають господарську діяльність підприємства,
належать: запаси і витрати (сировина, матеріали, вироби комплектації,
тара, паливо та інші), які використовуються в одному акті виробництва і
тому всю свою вартість переносять відразу на собівартість продукції, що
з них виробляється; давальницька сировина і матеріали; готова продукція
(обліковується за фактичною виробничою собівартістю); грошові кошти
(сума грошових коштів в касі підприємства готівкою, коштів, які
зберігаються на рахунках в установах банку, а також цінних паперів та
інших грошових коштів підприємства); кошти на розрахунках (дебіторська
заборгованість за товари та послуги, за видані аванси, за одержані
векселі, суми за підзвітними особами та інші); суми прибутку, які
належать перерахуванню в бюджет.

§ 5. Особливості правового режиму державного та комунального майна

Управління державним та комунальним майном. До державного майна у сфері
господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств
або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме
індивідуально визначене майно, акції (частки, паї) держави в майні
суб’єктів господарювання різних форм власності, а також майно, передане
в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в
оренду для використання його в господарській діяльності.

Управління об’єктами державної власності відповідно до законодавства
здійснюють Кабінет Міністрів і, за його уповноваженням, центральні та
місцеві органи виконавчої влади. У випадках, передбачених законом,
управління державним майном здійснюють також інші суб’єкти.

Особливістю правового режиму майна державних підприємств є те, що в разі
прийняття державним органом, уповноваженим управляти державним майном,
рішення про реорганізацію чи ліквідацію державного підприємства трудовий
колектив має право вимагати передачу майна підприємства в оренду або
перетворення його в інше підприємство, засноване на колективній
власності.

Таке ж право належить йому і в разі визнання державного підприємства
банкрутом за умови прийнятття на себе боргів банкрута і згоди на це
кредиторів.

Прибуток, що залишається в державного підприємства після виплати
податків та інших платежів у бюджет (чистий прибуток) спрямовується в
розпорядження трудового колективу підприємства. Частина цього прибутку
передається у власність членів трудового колективу в порядку і розмірах,
визначених законодавчими актами України. Сума прибутку, що належить
члену трудового колективу, створює його вклад. На нього підприємство
щорічно виплачує дивіденди (статті 37, 38 Закону України “Про
власність”).

Згідно з Господарським кодексом України (ст. 137) майно, що є в
державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить
йому на праві оперативного управління. Здійснюючи це право, казенне
підприємство володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном у
межах, встановлених законодавством. Розпоряджатися ж майном, що належить
до основних фондів, воно має право лише з дозволу органу, уповноваженого
управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим
майном казенного підприємства визначаються в його статуті.

Казенне підприємство, відповідає за своїми зобов’язаннями коштами та
іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних фондів. При
недостатності в казенного підприємства таких коштів та майна
відповідальність за його зобов’язаннями несе власник – держава.

Відповідно до Закону України від 26 березня 1993 року “Про власність”
право оперативного управління на державне майно мають і державні
установи (організації), які перебувають на державному бюджеті (ст. 39).

Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за
суб’єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і
збереженням його майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і
має право вилучення в суб’єкта господарювання надлишкового майна, а
також майна, що не використовується або використовується ним не за
призначенням.

Як суб’єкт господарювання відокремлений підрозділ (структурна одиниця)
господарської організації використовує надане йому майно для здійснення
господарської діяльності на праві оперативного використання майна. Обсяг
майнових правомочностей суб’єкта господарювання в межах права
оперативного використання визначається господарською організацією, до
складу якої входить зазначений суб’єкт.

Передача об’єктів права державної та комунальної власності. До
особливостей правового режиму державного майна слід віднести і порядок
передачі його об’єктів у комунальну власність.

Основні умови передачі об’єктів права державної власності в комунальну
власність і навпаки передбачені Законом України від 3 березня 1998 року
“Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності”.

Він регулює відносини, пов’язані з передачею об’єктів права державної
власності в комунальну власність територіальних громад, сіл, селищ, міст
або в їх спільну власність, а також об’єктів права комунальної власності
в державну. Така передача здійснюється безоплатно щодо цілісних майнових
комплексів підприємств, установ, організацій, їх структурних
підрозділів; нерухомого майна (будівлі, споруди, в тому числі об’єкти
незавершеного будівництва); іншого окремого індивідуально визначеного
майна підприємств; акцій (часток, паїв), що належать державі або
суб’єктам права комунальної власності в майні господарських товариств.

Під передачею цілісних майнових комплексів підприємств розуміють
передачу всіх активів і пасивів підприємств, їх лімітів, фондів, планів
фінансово-господарської діяльності тощо; об’єкти незавершеного
будівництва передаються з проектно-кошторисною документацією.

Об’єкти житлового фонду та соціально-культурного призначення передаються
разом з майном підприємств, що обслуговували ці об’єкти, в тому числі з
основними фондами, ремонтно-будівельними базами, майстернями,
транспортними засобами, прибиральною технікою, в частині, що
визначається комісією з питань передачі об’єктів.

До складу комісії входять представники органів, уповноважених управляти
державним майном, виконавчих органів відповідних рад, місцевих органів
виконавчої влади, самоврядних організацій, фінансових органів,
підприємств, трудових колективів підприємств, майно яких підлягає
передачі.

У разі передачі об’єктів, закріплених за самоврядною організацією, або
об’єктів, щодо яких прийнято рішення про приватизацію орендованого
майна, акцій (часток, паїв), що належать державі або суб’єктам права
комунальної власності в майні господарських товариств, до складу комісії
з питань передачі об’єктів включаються представники відповідно
самоврядної організації або державного органу приватизації.

Передача об’єктів з державної в комунальну власність територіальних
громад здійснюється за рішенням: Кабінету Міністрів за наявності згоди
відповідних рад, якщо інше не передбачене законом, а в спільну власність
територіальних громад зазначених населених пунктів – за наявності згоди
районних і обласних рад, якщо інше не передбачене законом.

З комунальної в державну власність передача об’єктів здійснюється за
рішенням сільських, селищних, міських рад.

Вона оформляється актом приймання-передачі, який підписується головою і
членами комісії. З дати підпису виникає право власності набувача.

Відповідно до Закону України “Про передачу об’єктів права державної та
комунальної власності”, Кабінетом Міністрів постановою від 21 вересня
1998 року затверджено “Положення про порядок передачі об’єктів права
державної власності”, яке визначило порядок безоплатної передачі
об’єктів права державної власності із сфери управління міністерств,
інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів
Автономної Республіки Крим, Фонду державного майна, об’єднань
підприємств, яким делеговано функції з управління майном підприємств і
організацій, заснованих на державній власності, Національної академії
наук, інших аналогічних самоврядних організацій, яким передано в
користування державне майно.

Якщо об’єкт права державної власності передається від одного
підприємства іншому, що належить до сфери управління одного і того ж
органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної
організації, така передача здійснюється на підставі рішення цього органу
або самоврядної організації.

Зазначеною постановою Кабінету Міністрів затверджено також Порядок
подання та розгляду пропозицій щодо передачі об’єктів з комунальної в
державну власність та утворення і роботи комісії з питань передачі
об’єктів у державну власність.

Реєстр об’єктів державної власності, що використовуються у сфері
господарювання. З метою забезпечення ефективності управління державним
сектором економіки Кабінет Міністрів України постановою від 14 квітня
2004 року запровадив Реєстр об’єктів державної власності, які
використовуються у сфері господарської діяльності. Цією постановою
затверджено Положення про цей Реєстр. Відповідно до Положення Реєстр
об’єктів державної власності, які використовуються у сфері господарської
діяльності, впроваджується як автоматизована система збирання, обліку,
накопичення, оброблення, захисту та надання інформації про державні
підприємства, корпоративні права держави, державне майно, передане в
оренду, майно, яке не увійшло до статутних фондів господарських
товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації.

Реєстр формується шляхом створення на єдиних методологічних засадах
інформаційних систем у Держкомстаті, Мінекономіки, Фонді державного
майна, Мінфіні, Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку,
Державній податковій адміністрації, інших органах, уповноважених
управляти державним майном і корпоративними правами держави.

Метою цих інформаційних систем є ведення обліку об’єктів державної
власності, створення умов для визначення оптимальних меж державного
сектора економіки; створення основи для проведення моніторингу
структурних змін в економіці, зумовлених реорганізацією об’єктів
державної власності; здійснення контролю за ефективним використанням
державного майна та фінансів державних підприємств; забезпечення
ефективності управлінських рішень, відкритості та прозорості інформації
про державний сектор економіки.

Реєстр складається з баз даних державних підприємств, корпоративних прав
держави, державного майна. До бази даних державних підприємств
включаються відомості про державні підприємства, в тому числі казенні.

Порядок та критерії внесення до Реєстру даних про філії, представництва,
інші відокремлені підрозділи державних підприємств визначаються
Мінекономіки і Фондом державного майна України.

До бази даних корпоративних прав держави включаються відомості про
господарські товариства, у статутних фондах акції (частки, паї) належать
державі, а до бази даних державного майна – відомості про майно,
передане в оренду, майно, яке не увійшло до статутних фондів
господарських товариств, створених у процесі приватизації та
корпоратизації, а також балансоутримувачів зазначеного майна.

Глава 8. Правові засоби підвищення ефективності використання державного
і комунального майна

§ 1. Оренда майна та лізинг

Господарський кодекс України, визначаючи, що основу правового режиму
майна суб’єктів господарювання становить право власності, закріплює
також їх право здійснювати господарську діяльність на основі інших
речових прав, зокрема володіння, користування. Майно суб’єктів
господарювання може бути закріплено відповідно до умов договору (оренди
та ін.) з власником майна (ст. 133).

З іншого боку, власник майна має дбати про те, щоб належне йому майно
використовувалося з найбільшою ефективністю. Одним із засобів підвищення
є саме договір оренди та інші договори, за якими державне чи комунальне
майно передається в строкове платне користування суб’єкту господарювання
для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Закон України від 14
березня 1995 року “Про оренду державного та комунального майна” так і
визначає його покликання: забезпечити підвищення ефективності
використання державного та комунального майна шляхом передачі його в
оренду фізичним та юридичним особам. Відповідно до цього і поняття
„оренда” (від пізньолат. оrrendare – здавати в найом, наймати) в
господарському законодавстві визначається як договір, за яким одна
сторона (орендодавець) передає майно другій стороні (орендаторові) за
плату на певний строк у користування для здійснення господарської
діяльності (ст. 283 ГКУ). Тобто договір оренди є одним із різновидів
договору майнового найму. Відмінність цього договору від інших видів
найму майна полягає в тому, що при наймі наймач має право лише
користуватися майном, а при оренді – ще й здобувати і споживати наслідки
його використання в господарській діяльності.

Ця відмінність досить суттєва в господарських відносинах. Об’єктом
оренди є таке майно, яке за своєю природою може бути використане для
одержання прибутку.

У наш час договір оренди в господарських відносинах застосовується щодо
державного та комунального майна. Чинним є Закон України від 10 квітня
1992 року “Про оренду державного та комунального майна” (в редакції від
14 березня 1995 року з наступними змінами та доповненнями).

Об’єктами оренди, за цим Законом, є:

цілісні майнові комплекси державних підприємств, їх структурних
підрозділів (філій, цехів, дільниць);

нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного
призначення, що належить суб’єктам господарювання.

Не можуть здаватися в оренду цілісні майнові комплекси тих державних і
казенних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів,
дільниць), що здійснюють діяльність, яку, за законодавством, можуть
здійснювати тільки державні підприємства.

Орендодавцями в цьому договорі виступають:

Фонд державного майна України, його регіональні відділення та
представництва – щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх
структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю;

Органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та
органами місцевого самоврядування управляти майном, – щодо цілісних
майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та
нерухомого майна, яке відповідно належать Автономній Республіці Крим або
перебуває в комунальній власності;

підприємства – щодо окремого індивідуально визначеного та нерухомого
майна площею до 200 м2, а з дозволу орендодавців, зазначених вище, –
також щодо цілісних майнових комплексів їх структурних підрозділів та
нерухомого майна, що перевищує площу 200 м2.

Орендарями, згідно із Законом, можуть бути господарські товариства,
створені членами трудового колективу державного підприємства, його
підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та
юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без
громадянства.

Фізична особа, яка хоче укласти договір оренди державного майна, до його
укладення зобов’язана зареєструватися як суб’єкт підприємницької
діяльності.

Договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з
усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору. Це означає,
що він є договором консенсуальним, тобто таким, у якому права і
обов’язки сторін виникають з моменту досягнення ними згоди щодо всіх
істотних його умов.

Істотними умовами цього договору є об’єкт оренди (склад і вартість майна
з урахуванням його індексації), строк, на який укладений договір,
орендна плата з урахуванням її індексації, порядок використання
амортизаційних відрахувань, відновлення орендованого майна та умови його
повернення або викупу (ст. 284 ГКУ). За згодою сторін у договорі оренди
можуть бути передбачені й інші умови.

Доцільність надання орендарю права укладати договір оренди з наступним
викупом полягає в тому, що за такої умови він буде зацікавлений у
найкращому виконанні свого обов’язку за договором – сумлінно
використовувати і зберігати орендоване майно, запобігати його
пошкодженню, псуванню тощо з огляду на те, що в перспективі це майно
стане його власністю.

У наступних положеннях закону про оренду йдеться про передачу об’єкта
оренди орендодавцем орендареві, яка здійснюється в строки і на умовах,
визначених у договорі. При цьому орендоване майно включається до балансу
підприємства-орендаря із зазначенням, що це майно є орендованим.

У цьому Законі регламентується максимальний розмір орендної плати і
порядок її внесення орендарем. Орендар має її вносити незалежно від
наслідків господарської діяльності, але вона не повинна перевищувати
п’яти відсотків від вартості орендованого майна. Орендна плата
зараховується на спеціальні рахунки і використовується для фінансування
капітальних вкладень (ст. 19).

Прикінцеві умови будь-якого договору – це умови про його припинення. В
Господарському кодексі (ст. 291) визначено, що договір оренди
припиняється в разі закінчення його строку, викупу (приватизації)
об’єкта оренди орендарем, ліквідації суб’єкта господарювання – орендаря
та загибелі об’єкта оренди. З цих положень випливає, що в усіх випадках,
крім викупу (приватизації) та загибелі майна, орендар після припинення
договору повинен повернути його орендодавцю.

Багато спільного з орендою має договір лізингу ((англ. leasing, big
lease – здавати в оренду, орендувати). Лізинг — це господарська
діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових
коштів (ст. 292 ТКУ). Лізинг давно відомий і широко використовуваний за
кордоном, в Україні набув визнання порівняно недавно. Закон України
“Про лізинг” був прийнятий 16 грудня 1997 року, але лізингова діяльність
у вітчизняній економіці почала розвиватися ще до його прийняття. Це
пояснюється закладеними в ній можливостями стати значним імпульсом до
технічного переоснащення виробництва.

Нині чинним є Закон України “Про фінансовий лізинг”. Нова назва та нова
редакція внесені Законом від 11 грудня 2003 року “Про внесення змін до
Закону України “Про лізинг”. Фінансовий лізинг, полягає в наданні
лізингодавцем у користування на визначений строк лізингоодержувачу
майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за
дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця
майна, за умови сплати лізингоодержувачем лізингових платежів. Лізингові
відносини відбуваються на основі лізингового договору, що укладається у
формі багатосторонньої угоди за участю лізингодавця, лізингоодержувача,
продавця об’єкта лізингу або двосторонньої угоди між лізингодавцем і
лізингоодержувачем. Договір має бути укладений у письмовій формі (ст. 6
ГК України).

Крім фінансових розрізняють лізинг оперативний. За формою здійснення
лізинг може бути зворотнім, пайовим тощо.

Суб’єктами лізингу можуть бути: лізингодавець, який передає в
користування предмети лізингу за цим договором; лізингоодержувач, що
одержує в користування предмета лізингу, та продавець лізингового майна,
в якого лізингодавець набуває його для передачі лізингоодержувачу.

Предметом цього договору може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно,
віднесене до основних фондів. Зазначене майно, яке є в державній або
комунальній власності, може бути предметом лізингу, якщо щодо нього
відсутня заборона передачі в користування чи володіння.

Таким чином, договір лізингу має спільні риси з договором оренди,
особливо тоді, коли його укладають як двосторонню угоду між
лізингодавцем і лізингоодержувачем. Різниця полягає в тому, що
лізингодавець передає в оренду майно, яке він для цієї мети і закуповує.

Крім того, за цим законом, не можуть бути предметом лізингу майнові
комплекси державних та комунальних підприємств та їх структурних
підрозділів.

Відрізняється договір лізингу від договору оренди тоді, коли він є
багатосторонньою угодою (за участю і продавця об’єкта лізингу).

За свідченням літературних джерел широке застосування лізингу почалося
після Другої світової війни. Економічними передумовами його сходження
стали економічні кризи в більшості держав у повоєнні роки. Економіка
обтяжувалась енергетичною кризою, морально застарілим енергомістким
обладнанням, гіперінфляцією. Виникла ситуація, коли на одному полюсі
були високопродуктивні сили, що не мали основних засобів виробництва, на
другому – фінансовий капітал, який існував за рахунок короткострокових
кредитів, а на третьому – виробники високотехнологічного обладнання та
іншої техніки без оборотного капіталу. За цих умов і набув свого
розвитку лізинг у зарубіжних країнах. Довів він життєздатність і на
вітчизняному ґрунті.

Для наших підприємств та підприємців, надто в період спаду виробництва,
нестабільності фінансового сектора, лізинг привабливий великими
можливостями, закладеними в ньому.

Як показує практика, він, по-перше, надає можливість підприємствам, що
не мають достатнього капіталу для купівлі обладнання, отримати його
шляхом оренди, при чому на більш вигідних умовах, ніж за контрактами
купівлі-продажу. Якщо підприємство закуповує необхідне устаткування за
рахунок власних коштів та довгострокових банківських кредитів, то
здійснює це із фонду розвитку виробництва, який формується з прибутку
після його оподаткування у встановленому законодавством порядку, а крім
того сплачує ще й податок на додану вартість із купівлі-продажу. При
укладенні ж договору лізингу орендні платежі, сплачувані орендарем,
входять у собівартість продукції, яку він випускає, чи послуг, які
надає, а після повної сплати вартості орендованого устаткування
підприємство, як правило, стає його власником. У цьому разі кошти, що
витрачаються як на орендні платежі, так і на викуп орендованого
устаткування, формуються з прибутку підприємства до його оподаткування.

По-друге, до лізингових операцій залучаються великі кошти банків,
страхових, акціонерних та інших товариств, що знаходяться в Україні.

По-третє, лізинг дає можливість отримати додаткові інвестиції від
іноземних партнерів, при чому не в грошовому вигляді, що викликає певні
складнощі, а в машинах та устаткуванні, які потрібні для виробничої
діяльності.

Лізинг вигідний і орендодавцю, бо передбачає стовідсоткове покриття всіх
капітальних та інших витрат і отримання прибутку не меншого, ніж від
інших операцій.

§ 2. Концесії

Засади концесійної діяльності. Функціонування ринкових відносин потребує
відповідних форм та методів управління державною власністю. Певні її
об`єкти недоцільно передавати в приватну власність через економічну й
суспільну значущість та високий рівень прибутковості. Це з одного боку,
а з другого — у держави не завжди вистачає бюджетних коштів для їх
використання та розвитку. До речі, це стосується також і власності
територіальних одиниць. Досвід багатьох країн з різними політичними та
економічними системами, рівнем розвитку ринкових відносин свідчить про
те, що одним з найбільш ефективних шляхів забезпечення кількісних та
якісних показників використання об`єктів права державної та комунальної
власності, які не підлягають приватизації, є залучення до фінансування
та управління ними приватного капіталу на концесійній основі.

Концесійна форма використання власності держави та територіальних
одиниць відома ще з часів Стародавнього Риму. Давньоримські юристи
виокремлювали особливу групи предметів, які не можуть первісно
перебувати в приватній власності і не входять до звичайного
приватно-правового обігу. До них належали речі, що перебували в
суспільному (публічному) використанні (порти, стадіони та ін.); речі, що
слугували специфічним цілям держави (казна, військове спорядження тощо)
та об`єкти комерційної діяльності держави (ager publicus – публічний
земельний фонд).

У часи Священної Римської імперії концесії існували і у формі гірничих
реалій: ніхто не мав права займатися гірнічною справою, не отримавши від
короля на це концесії, за яку необхідно було внести встановлену плату.

Нині найбільшого поширення набула концесійна діяльність у Франції, у
таких секторах економіки, як: водопостачання (75 % концесій),
утилізація збору сміття (50% концесій), місцевий транспорт та автошляхи.
Окрім Франції, концесійну систему широко використовують 120 країн
світу, більшість із яких застосовує її в нафтогазовій галузі економіки
(США, Норвегія, Австралія, Велика Британія та ін.). Взагалі, об`єктами
концесії в зарубіжних країнах є: а) об`єкти державної власності; б)
природні ресурси; в) публічні служби та г) монополії держави на окремі
види діяльності. Ці чотири складові, відповідно до законодавства,
наприклад, США, Канади Австралії, країни ЄС, становлять особливу,
публічно-правову власність, що належить суспільству в цілому і нікому
зокрема. Концесійні договори в цих країнах укладаються державою тільки
на вказані об`єкти.

Виходячи із історичного розвитку та сучасності концесійної
діяльності, можна виокремити риси, які були притаманні їй у різні
періоди. Так, концесії завжди були делегуванням державою та/або
муніципальними органами приватним підприємцям своїх виключних
повноважень щодо експлуатації промислових, природних об`єктів, які мали
важливе економічно-соціальне значення і були нею монополізовані.

З часів виникнення концесійної діяльності спостерігається постійність її
спрямованості: розробка та експлуатація природних ресурсів, засобів
зв`язку та транспорту. Незмінними також лишалися й суб`єкти концесійних
відносин: з одного боку – держава та/або муніципальні (в законодавстві
України та деяких країн – комунальні) органи, з другого – представники
приватного капіталу – національні та/або іноземні. У будь-яку історичну
епоху концесії мали строковий оплатний характер і являли собою різновид
найбільш швидкого, надійного і взаємовигідного інструменту виходу із
економічної кризи. Постійними об`єктами концесійної діяльності завжди
були економічні та соціальні інститути інфраструктури (дороги, засоби
зв`язку, водо- та електропостачання тощо).

Іншим різновидом концесій, дуже популярним у світі, є концесії в галузі
природокористування, які мають свою власну складну структуру, обумовлену
багатьма факторами, такими як правовий статус концесіонерів, строки,
грошові відрахування концесієдавцю та інші. До цієї великої групи
концесій входять у першу чергу лісові, гірничі, водні та інші
природоресурсні концесії.

В сучасному вітчизняному законодавстві про концесії вперше
згадується в Законі України “Про режим іноземного інвестування” від 19
березня 1996 року. В ст. 22 цього Закону передбачається надання за
концесійними договорами іноземним інвесторам прав на розробку та
освоювання відновлюваних і не відновлюваних природних ресурсів та на
проведення господарської діяльності, пов`язаної з використанням
об`єктів, що перебувають у державній власності, але не передані
підприємствам, організаціям у повне господарське відання чи оперативне
управління. Наступним нормативним актом був Указ Президента України “Про
концесії на будівництво та реконструкцію автомобільних доріг” від 4
липня 1999 року, яким було визнано доцільним впровадженням в Україні
концесій на будівництво та реконструкцію автомобільних доріг як
важливого інструменту розвитку транспортно-дорожнього комплексу країни.
Закон України “Про концесії” від 16 липня 1999 року визнав концесію як
надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом
виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі
концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або
фізичній особі (суб`єкту підприємницької діяльності) права на створення
(будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об`єкта концесії
(строкове платне володіння), за умови взяття суб`єктом підприємницької
діяльності (концесіонером) на себе зобов`язань по створенню
(будівництву) та (або) управлінню (експлуатації) об`єктом концесії,
майнової відповідальності і можливого підприємницького ризику.

Особливості надання концесій на будівництво автомобільних
(позаміських) доріг загального користування та їхньої подальшої
експлуатації в інтересах України визначені Законом від 14 грудня 1999 р.
“Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг”. До
речі, цей Закон скасував дію вищеназваного Указу Президента. У ст. 1
цього Закону концесія визначена як надання концесієдавцем на підставі
концесійного договору на платній та строковій основі юридичній особі
права на управління (експлуатацію) об`єкта концесії (строкове платне
володіння) за умови взяття концесіонером на себе зобов`язання щодо
будівництва та управління об`єкта концесії, майнової відповідальності та
можливого підприємницького ризику.

Визначення концесії в Законі України “Про концесії” було
дещо змінено ст. 406 Глави 40 Господарського кодексу України від 16
січня 2003 року. Концесія, за ГК України – це надання з метою
задоволення суспільних потреб уповноваженим органом державної влади чи
органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на
платній та строковій основі вітчизняним або іноземним суб`єктам
господарювання (концесіонерам) права на створення (будівництво) та/або
управління (експлуатацію) об`єктом концесії за умови взяття
концесіонером на себе відповідних зобов`язань, майнової відповідальності
і підприємницького ризику.

Концесійний договір. Одним з основних принципів діяльності, пов`язаної з
наданням та отриманням концесій (концесійної діяльності) за статтями 407
та 408 Господарського кодексу України та ст. 2 Закону України “Про
концесії” від 16 липня 1999 року є принцип здійснення такої діяльності в
Україні на підставі концесійного договору, що укладається відповідно до
законодавства України з концесіонерами, в тому числі іноземними
інвесторами, Кабінетом Міністрів України чи уповноваженим ним органом
державної влади або визначеними законом органами місцевого
самоврядування. Договірний характер оформлення та здійснення концесійної
діяльності закріплено розділом III Закону України “Про концесії”, яким
регулюються порядок та умови укладення концесійного договору, його
суттєві умови та інші обов`язкові положення. Стаття 1 вказаного Закону
України визначає договір концесії як договір, відповідно до якого
уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування
(концесієдавець) надає на платній та строковій основі суб`єкту
підприємницької діяльності (концесіонеру) право створити (побудувати)
об`єкт концесії чи суттєво його поліпшити та (або) здійснювати його
управління (експлуатацію) відповідно до даного Закону з метою
задоволення громадських потреб.

Моментом укладення договору концесії є день досягнення домовленості з
усіх істотних умов і підписання сторонами його тексту, що характеризує
цей договір як консенсуальний. Його істотні умови перелічені в ст. 10
Закону України “Про концесії”, а саме: сторони договору; види
діяльності, роботи, послуги, які виконуються за умовами договору; об`єкт
концесії (склад і вартість майна або технічні і фінансові умови
створення об`єкта концесії); умови надання земельної ділянки, якщо вона
необхідна для здійснення концесійної діяльності; перелік видів
діяльності, здійснення яких підлягає ліцензуванню; умови встановлення,
зміни цін (тарифів) на виготовлені (надані) концесіонером товари
(роботи, послуги); строк дії договору концесії, умови найму,
використання праці працівників – громадян України; умови використання
вітчизняних технологій, техніки, сировини, матеріалів; умови та обсяги
поліпшення об`єкта концесії та порядок компенсації зазначених поліпшень;
умови, розмір та порядок внесення концесійних платежів; порядок
використання амортизаційних відрахувань; відновлення об`єкта концесії та
умови його повернення; відповідальність за виконання сторонами
зобов`язань; страхування концесіонером об`єктів, взятих у концесію;
порядок продовження і припинення дії договору; порядок вирішення спорів
між сторонами. Пунктом 2 цієї ж статті встановлена можливість сторонам
узгоджувати й інші умови, в тому числі ті, що передбачені спеціальними
законами про концесійну діяльність в окремих сферах господарської
діяльності. Умови договору, чинні на весь строк його дії навіть у разі
встановлення законодавчими актами після його укладення правил, які
погіршують становище концесіонера (п. 4 ст. 10 Закону України “Про
концесії”).

Підставами припинення дії концесійного договору законодавством
визначені: 1) закінчення строку, на який його було укладено; 2)
ліквідації концесіонера за рішенням суду, в тому числі у зв`язку з
визнанням його банкрутом; 3) за погодженням сторін; 4) на вимогу однієї
зі сторін за рішенням суду (господарського суду) в разі невиконання
сторонами своїх зобов`язань; 5) загибелі об`єкта концесії та з інших
передбачених законами України підстав. У разі припинення дії договору
концесії з перших трьох підстав його об`єкт обов`язково повертається
концесієдавцю на визначених умовах. У разі погіршення стану об`єкта
концесії або загибелі з вини концесіонера концесієдавець отримує від
нього відшкодування збитків. Концесіонер отримує відшкодування витрат у
разі поліпшення майна, отриманого в концесію чи створеного об`єкта на
виконання умов концесійного договору, але лише в тій частині, що не була
компенсована в результаті управління (експлуатації) об`єкта концесії.

Сторонами договору концесії є концесієдавець – уповноважений орган
державної влади, як представник власника – держави, або орган місцевого
самоврядування, що діє в інтересах відповідної територіальної громади,
та концесіонер, яким має право бути вітчизняний або іноземний суб`єкт
господарювання. Концесієдавець визначається по кожній окремій концесії в
рішенні Кабінету Міністрів України щодо затвердження переліку об`єктів
державної власності, які надаються в концесію (ст. 6 Закону України “Про
концесії”). Наприклад, у постанові Кабінету Міністрів України від 11
грудня 1999 року “Про затвердження Переліку об`єктів права державної
власності, які можуть надаватися в концесію” містяться відомості про:
майно підприємств, що є цілісними майновими комплексами або системою
цілісних майнових комплексів, які забезпечують комплексне надання
послуг; об’єкти, які можуть бути спеціально збудовані відповідно до умов
концесійного договору для задоволення громадських потреб, та об’єкти
незавершеного будівництва і законсервовані об’єкти, які можуть бути
добудовані з метою їх використання для надання послуг із задоволення
громадських потреб. У разі необхідності, крім назви об`єкта та його
місця розташування, зазначаються інші характеристики, як-то: протяжність
ділянки автомобільної дороги, що передається в концесію, та її
спеціальний номер за міжнародним атласом доріг. Цією постановою
одночасно призначено і орган виконавчої влади, який наділяється правом
бути концесієдавцем.

Закон України “Про концесії” зобов`язує концесієдавця визначити
вітчизняного або іноземного суб`єкта господарювання як концесіонера за
результатами концесійного конкурсу. Загальні положення щодо організації
та проведення конкурсу теж закріплені в цьому Законі. Окрім того, його
ст. 11 розділу II закріплює обов`язок вищого органу виконавчої влади
України визначити порядок створення конкурсної комісії та проведення
концесійного конкурсу. Цей порядок було введено постановою Кабінету
Міністрів України від 12 червня 2000 року “Про затвердження Положення
про проведення концесійного конкурсу та укладення концесійних договорів
на об`єкти права державної та комунальної власності, які надаються в
концесію”. За результатами роботи конкурсна комісія визначає переможця,
з яким після прийняття рішення про надання концесії на об`єкт права
державної власності Кабінетом Міністрів України, а на об`єкт комунальної
власності – уповноваженим органом місцевого самоврядування, укладається
концесійний договір.

За національним законодавством у концесію можуть надаватись об`єкти
права державної чи комунальної власності, які використовуються для
здійснення господарської діяльності у сферах водопостачання, відведення
та очищення стічних вод; надання послуг міським громадським транспортом;
збирання та утилізації сміття; надання послуг, пов`язаних з постачанням
тепла; будівництвом та експлуатацією автомобільних доріг, об`єктів
дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будівництвом та
експлуатацією шляхів сполучення і т. д. відповідно до ст. 3 Закону
України “Про концесії”. Об`єкти державної та комунальної власності
надаються в концесію у вигляді цілісних майнових комплексів або їх
систем; об`єктів незавершеного і законсервованого будівництва та
спеціально збудованих відповідно до умов концесійного договору. Відносно
збиткових і низькорентабельних об`єктів концесії, які мають важливе
соціальне значення концесіонерам можуть бути надані дотації, компенсації
та пільги. Порядок визначення таких об`єктів, а також умови надання
дотацій, компенсацій та пільг встановлено Постановою Кабінету Міністрів
України від 13 липня 2000 року “Про затвердження Порядку визначення
об`єктів концесії, концесіонерам яких можуть надаватись пільги відносно
концесійних платежів, дотацій, компенсацій та умов їх надання”.

Державне та комунальне майно, а також права на здійснення певних видів
господарської діяльності надаються в концесію на платній основі.
Концесіонер вносить до відповідного бюджету концесійні платежі незалежно
від результатів господарської діяльності. З цього положення Законом
України від 3 лютого 2004 року „Про внесення змін до деяких законів
України з метою стимулювання концесійної діяльності” внесені виключення.
При отриманні концесії на об’єкт незавершеного будівництва або на
створення (будівництво) нового об’єкта платежі вносяться з часу
одержання концесіонером доходу від експлуатації об’єкта концесії. Однак
початок концесійних платежів має відбутися не пізніше ніж через шість
місяців після введення об’єкта в експлуатацію.

Після укладення договору концесії його сторони набувають взаємних прав
та обов`язків, які зазначені в розділі IV вказаного Закону та власне
концесійним договором. Так, концесієдавець має право здійснювати
контроль за дотриманням концесіонером умов концесійного договору;
надавати виключне право на створення (будівництво) та (або) управління
(експлуатацію) об`єкта концесії, який зобов`язаний передати концесіонеру
в стані та строки, передбачені договором концесії, та інші права та
кореспондуючи їм обов`язки. Концесіонер має права на виключне здійснення
господарської діяльності на основі об`єкта концесії, на продовження
строку дії концесійного договору в разі виконання його умов, які він
зобов`язаний виконувати, та інші права відповідно до законодавства та
концесійного договору.

Законом України “Про концесії” встановлено, що передача об`єктів у
концесію не зумовлює перехід права власності на них, не припиняє права
державної або комунальної власності на ці об`єкти. Після закінчення дії
договору об`єкт концесії повертається власникові разом із майном, що
було створене на виконання умов концесійного договору.

Законом України „Про внесення змін до деяких законів України з метою
стимулювання концесійної діяльності” встановлено можливість, після
закінчення строку дії договору концесії, прийняття рішення про
приватизацію об’єкту концесії. У колишнього концесіонера виникає право
викупу цього майна на визначених умовах приватизації, якщо ним у зв’язку
з виконанням умов концесійного договору створений (побудований) цей
об’єкт або здійснено його поліпшення. При цьому вартість зроблених
поліпшень повинна становити 25 відсотків вартості майна на час
приватизації.

§ 3. Корпоратизація і приватизація майна державних та комунальних
підприємств

Серед додаткових ресурсів, що виникають в економіці внаслідок її
ринкової трансформації, значну частину мають становити кошти від
грошової приватизації державного майна.

З метою підготовки державного сектора до приватизації Президент України
15 червня 1993 року видав Указ “Про корпоратизацію підприємств”, яким
встановлено, що корпоратизацією є перетворення державних підприємств,
закритих акціонерних товариств, більш як 75 відсотків статутного фонду
яких перебуває в державній власності, а також виробничих і
науково-виробничих об’єднань, правовий статус яких раніше не був
приведений у відповідність з чинним законодавством, у відкриті
акціонерні товариства.

Дія цього указу не поширюється на підприємства, які не підлягають
приватизації, а також природні монополії.

Засновниками відкритих акціонерних товариств, що створюються на базі
державної власності, є органи, уповноважені управляти цим майном:
центральні органи державної виконавчої влади, інші підвідомчі Кабінету
Міністрів України органи та обласні державні адміністрації.

Згідно з Положенням про порядок корпоратизації підприємств, затвердженим
постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 року (п.19), яким
урегульований механізм проведення корпоратизації державних підприємств,
корпоратизація вважається завершеною з моменту державної реєстрації
акціонерного товариства, тобто з цього моменту товариство є суб’єктом
права колективної форми власності.

Приватизація майна державних підприємств здійснюється з метою створення
багатоукладної соціальне орієнтованої ринкової економіки України. Вона
регламентується Господарським кодексом та законами України — від 4
березня 1992 року “Про приватизацію майна державних підприємств” та від
6 березня цього ж року “Про приватизацію невеликих державних підприємств
(малу приватизацію)” (в редакції відповідно від 19 лютого 1997 року та
від 15 травня 1996 року).

Приватизація державного та комунального майна, за цими законами, – це
відчуження майна, що перебуває в державній та комунальній власності, на
користь фізичних і юридичних осіб з метою підвищення
соціально-економічної ефективності виробництва й залучення коштів на
структурну перебудову економіки України.

До об’єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать:
майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є
єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо в разі їх виокремлення в
самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва
з основної спеціалізації підприємства, з структури якого вони
виокремлюються; об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані
об’єкти; акції (частки, паї), що належать державі в майні господарських
товариств, колективних підприємств та об’єднань.

Приватизації не підлягають об’єкти (майнові комплекси підприємств, їхніх
структурних підрозділів), основним видом діяльності яких є виробництво
товарів, робіт, послуг загальнодержавного значення. Перелік цих об’єктів
затверджений Верховною Радою України в Законі від 7 липня 1999 року “Про
перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають
приватизації”.

Суб’єктами приватизації є державні органи приватизації, покупці (або їх
представники), посередники.

До державних органів приватизації законодавство відносить Фонд
державного майна України, його регіональні відділення та представництва
в районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим. Ці
органи в межах своєї компетенції здійснюють повноваження власника
державного майна в процесі приватизації; змінюють організаційні форми
підприємств, що перебувають в державній власності; продають державне
майно в цьому процесі, включаючи майно ліквідованих підприємств,
об’єктів незавершеного будівництва та колишнє військове майно, що набуло
статусу цивільного, а також акції (частки, паї), що належать державі, в
майні господарських товариств, виступають орендодавцем державного майна
та мають інші повноваження, передбачені законодавством з питань
приватизації.

Продаж майна, що є в комунальній власності, здійснюють органи, створені
відповідними місцевими радами.

Покупцями об’єктів приватизації можуть бути: громадяни України,
іноземні громадяни, особи без громадянства; юридичні особи,
зареєстровані на території України (крім юридичних осіб, у майні яких
частка державної власності перевищує 25 відсотків або їх майно перебуває
в комунальній власності; органів державної влади та місцевого
самоврядування).

При придбанні державного майна покупці можуть звернутися до
посередницьких організацій. Ними є довірчі товариства, інвестиційні
фонди та інвестиційні компанії, інші фінансові посередники, які
створюються для зниження ризику покупців при розміщенні вкладів в
об’єкти приватизації, обслуговування обігу приватизаційних паперів,
формування їх ринку та подальшого його обслуговування.

Законодавством встановлені способи і порядок приватизації державного
майна. Основним з них є продаж об’єктів приватизації на конкурсній
основі: на аукціоні, за конкурсом, у тому числі з виключним
застосуванням приватизаційних паперів; на конкурсній основі таких
об’єктів, як цілісні майнові комплекси державних підприємств, що
приватизуються. Крім того, приватизація може здійснюватися шляхом:
викупу майна державного підприємства трудовим колективом або іншими
покупцями; продажу частини державного майна кожному громадянину України.

Неконкурентні способи продажу майна державних підприємств застосовуються
до об’єктів, не проданих на аукціоні, за конкурсом.

Особливості приватизації невеликих державних підприємств визначені в
Законі України від 15 травня 1996 року “Про внесення змін і доповнень до
Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу
приватизацію)” і, передусім у сфері першочергової приватизації, якій
підлягають: переробна і місцева промисловість, будівництво, окремі види
транспорту, торгівля і громадське харчування, побутове обслуговування
населення, житло-експлуатаційне і ремонтне господарство.

Об’єктами малої приватизації в цій сфері є: цілісні майнові комплекси
невеликих державних підприємств; окреме індивідуально визначене майно;
об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти; структурні
підрозділи підприємств (магазини, перукарні, майстерні, їдальні тощо),
які можуть бути виокремлені у самостійні підприємства.

Не підлягають приватизації визначені в установленому порядку
спеціалізовані підприємства торгівлі, що обслуговують виключно громадян,
які мають пільги згідно з чинним законодавством.

Згідно із зазначеним законом не можуть бути об’єктами малої приватизації
будівлі (споруди, приміщення) або їх окремі частини, які становлять
національну, культурну та історичну цінність і перебувають під охороною
держави.

Закон України від 19 лютого 1997 року “Про внесення змін до Закону
України “Про приватизацію майна державних підприємств” визначає і
порядок приватизації державного майна, зданого в оренду. Так,
приватизація зданих в оренду цілісних майнових комплексів державних
підприємств, організацій та їхніх структурних підрозділів (крім
невеликих державних підприємств) здійснюється шляхом продажу належних
державі акцій відкритих акціонерних товариств, заснованих органами
приватизації та орендарями.

Глава 9. Використання природних ресурсів

у сфері господарювання

§ 1. Права суб’єктів господарювання щодо використання природних ресурсів

Конституція України (ст. 13) встановлює, що земля, її надра, атмосферне
повітря, водні та інші природні ресурси в межах території України,
природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської)
економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від
його імені права власника здійснюють органи державної влади та місцевого
самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права
власності народу відповідно до законодавства.

Основним нашим національним багатством, за Земельним кодексом України, є
земля. Вона перебуває під особливою охороною держави. Суб’єктами
земельних відносин є громадяни, організації – юридичні особи, органи
місцевого самоврядування та органи державної влади. Право власності на
землю гарантується. Це право набувається і реалізується відповідно до
Земельного Кодексу.

Суб’єкти господарювання використовують у господарській діяльності
земельні та інші природні ресурси в порядку спеціального або загального
природокористування. Земельні відносини, що виникають при використанні
природних ресурсів, регулюються Господарським та Земельним кодексами,
нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний
світ, атмосферне повітря. Відповідно до цього законодавства земля в
Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Суб’єкти господарювання можуть набувати у власність землю із закритими
водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що
знаходяться в ній, в тому числі громадяни – для ведення фермерського
господарства, сільськогосподарські підприємства – для господарської
діяльності.

На праві приватної власності можуть мати землю громадяни та організації
– юридичні особи. Власниками земель комунальної власності є
територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через
органи місцевого самоврядування, суб’єктом права державної власності –
держава. Вона реалізує це право через відповідні органи державної влади.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки за
договором купівлі-продажу та іншими угодами; внаслідок безоплатної
передачі їм ділянок із земель державної і комунальної власності;
приватизації ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття
спадщини.

Організації – юридичні особи можуть набувати у власність земельні
ділянки для здійснення господарської діяльності за договором
купівлі-продажу чи іншими угодами; внесення ділянок їх засновниками до
статутного фонду організації; прийняття спадщини та з інших підстав,
передбачених законодавством.

Суб’єкти господарювання для здійснення господарської діяльності можуть
використовувати землю та інші природні ресурси на праві користування (за
плату або на інших умовах). Земельний кодекс України передбачає права
користувачів на постійне та строкове користування ділянкою землі. Право
постійного користування – це право володіння і користування ділянкою,
яка перебуває в державній чи комунальній власності, без встановлення
строку. Такого права набувають лише підприємства і організації, що
належать до державної або комунальної власності.

Строкове користування – це засноване на договорі оренди чи концесії
платне володіння і користування земельною ділянкою для проведення
господарської діяльності.

Суб’єкти господарювання, використовуючи землю та інші природні ресурси,
мають право самостійно господарювати на землі, експлуатувати корисні
властивості наданих їм ресурсів; використовувати для господарських
потреб у встановленому порядку корисні копалини місцевого значення,
водні об’єкти, лісові ресурси, що знаходяться на земельній ділянці;
одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов’язаної з
використанням природних ресурсів; на відшкодування шкоди, завданої
природним ресурсам, що їм належать іншими суб’єктами, а також усунення
перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов’язаної з
використанням природних ресурсів.

§ 2. Обов’язки суб’єктів господарювання – користувачів природних
ресурсів

Разом з тим, законодавство покладає на суб’єктів господарювання і певні
обов’язки щодо належного використання природних ресурсів. Здійснюючи
господарську діяльність, вони повинні використовувати землю та інші
природні ресурси за цільовим призначенням; додержуватися вимог
законодавства про охорону довкілля; ефективно і економно використовувати
природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у
виробництві продукції; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші
корисні властивості землі; здійснювати заходи щодо запобігання псуванню,
забрудненню, засміченню природних ресурсів, їх своєчасному відтворенню,
не допускаючи зниження якості ресурсів у процесі господарювання;
здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників
та користувачів природних ресурсів.

Підприємства, організації, які здійснюють геолого-знімальні, пошукові,
геодезичні та інші розвідувальні роботи, можуть проводити такі роботи на
підставі угоди з власником землі або за погодженням із
землекористувачем.

Проведення розвідувальних робіт на землях заповідників, національних
дендрологічних, ботанічних, меморіальних парків, поховань і
археологічних пам’яток дозволяється у виняткових випадках за рішенням
Кабінету Міністрів України.

Підприємства і організації, що проводять розвідувальні роботи,
зобов’язані відшкодувати власникам землі та землекористувачам усі
збитки, в тому числі неодержані доходи, а також за свій рахунок
приводити займані земельні ділянки в попередній стан (ст. 97 Земельного
кодексу).

Отже, законодавець приділяє особливу увагу екологізації сфери
господарської діяльності, бо негативний вплив діяльності людей на
довкілля став особливо помітним в наш час. Це зумовлено значним
антропогенним порушенням та технологічною перевантаженістю території
України, негативними економічними наслідками Чорнобильської катастрофи,
неефективним використанням природних ресурсів, широкомасштабним
застосуванням екологічно шкідливих та недосконалих тощо.

Тому на порядку денному, зазначалось на ІІІ міжнародній конференції
Всесвітнього консорціуму установ вищої аграрної освіти і досліджень,
стоїть абсолютна необхідність змін способу нашого життя, перехід на
новий шлях збалансованого розвитку цивілізації, коли екологізація всіх
сфер людської діяльності стає обов’язковою.

Глава 10. Використання в господарській діяльності

прав інтелектуальної власності

§ 1 Об’єкти інтелектуальної власності, що використовуються у сфері
господарювання

Відповідно до статей 41, 54 Конституції України, кожному гарантується
свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, право
володіти, користуватися та розпоряджатися результатами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності й захист майнових і немайнових прав
та інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної
діяльності. Зазначене конституційне положення знайшло своє закріплення й
у чинному Господарському кодексі України (ст.5). Результати
інтелектуальної, творчої діяльності та права на них можна розглядати як
один з ключових чинників розвитку господарських відносин і господарської
діяльності в цілому.

Правовому регулюванню використання в господарській діяльності об’єктів
права інтелектуальної власності присвячена велика кількість
нормативно-правових актів. Окрім згадуваних статей Основного Закону
України, цьому питанню присвячені глава 16 ГК України, книга четверта
Цивільного кодексу України та низка спеціальних законів України, які
регламентують особливості правового регулювання відносин з використання
окремих об’єктів права інтелектуальної власності. Відповідно до ст. 154
ГК України, відносини, пов’язані з використанням у господарській
діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, регулюються ГК
України та іншими законами. Положення ЦК України підлягають застосуванню
з урахуванням особливостей, що передбачені ГК України та іншими
законами.

З метою детальнішого врегулювання відносин з використання об’єктів права
інтелектуальної власності Кабінетом Міністрів України та іншими
центральними органами державної виконавчої влади затверджено ще цілу
низку підзаконних нормативно-правових актів, що регламентують порядок
здійснення окремих процедур.

Загальний перелік об’єктів права інтелектуальної власності, що
використовуються в господарській діяльності, містить ч. 1 ст. 155 ГК
України. Однак слід зазначити, що запропонований законодавцем перелік не
є вичерпним, і це надає можливість суб’єктам господарювання
використовувати й інші результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Право інтелектуальної власності, з огляду на існуючу сутнісну спільність
ряду об’єктів та традиційність законодавчого регулювання відносин з їх
використання, розподіляється на кілька інститутів, першим з яких, теж за
вже усталеною традицією, визнається так зване «авторське право».

Незважаючи на той факт, що об’єктом регулювання авторського права є
відносини з реалізації прав на використання результатів творчої
діяльності у сфері науки, літератури і мистецтва, якими визнаються
відповідно наукові, літературні чи мистецькі твори, останні мають
безпосереднє значення й для здійснення господарської діяльності в таких
сферах господарювання, як, наприклад, видавнича діяльність, діяльність
засобів масової інформації тощо. Окрім того, не слід ігнорувати й ту
обставину, що правове регулювання використання такого об’єкта права
інтелектуальної власності, як комп’ютерні програми, які прямо
зазначаються у ст.155 ГК України, нині здійснюється в межах авторського
права. Виходячи з цього, можна стверджувати про наявність достатніх
підстав для висновку про віднесення об’єктів авторського права до тих
об’єктів, які використовуються в господарській діяльності.

Суб’єктами авторського права, відповідно до ст. 7 Закону „Про авторське
право і суміжні права”, є: автори творів, тобто фізичні особи, які
своєю творчою працею створили твір, та інші особи, які отримали права
на використання твору на підставах, передбачених чинним законодавством
України.

Наступним інститутом права інтелектуальної власності є так зване «право
промислової власності», або «патентне право», що регламентує
використання таких об’єктів, як винахід, корисна модель та промисловий
зразок. Головними критеріями, що послугували об’єднанню вказаних
об’єктів права інтелектуальної власності в межах одного інституту, є,
по-перше, те, що ці результати творчої діяльності обов’язково повинні
бути промислово придатними, тобто мати змогу використовуватися в
промисловості, а по-друге — що охороняються ці об’єкти та права на них
за допомогою однієї й тієї ж правової форми – патенту, у зв’язку,
власне, з чим і використовується інша назва цього інституту: “патентне
право”.

Відносини у сфері здійснення та захисту прав на об’єкти права
промислової власності регламентуються відповідними положеннями
Господарського та Цивільного кодексів України, Законом України «Про
охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 р.
№ 3687-ХІІ, Законом України «Про охорону прав на промислові зразки» від
15 грудня 1993 року № 3688-ХІІ та низкою підзаконних нормативно-правових
актів, зокрема: Положеннями «Про Державний реєстр патентів і
деклараційних патентів України на винаходи” від 12 квітня 2001 року,
«Про Державний реєстр деклараційних патентів України на корисні моделі»
від 20 червня 2001 року, «Про Державний реєстр патентів України на
промислові зразки» від 12 квітня 2001 року, «Про Державний реєстр
патентів і деклараційних патентів України на секретні винаходи» від 14
листопада 2001 року, «Про Державний реєстр деклараційних патентів
України на секретні корисні моделі» від 14 листопада 2001 року.

Ще одним інститутом права інтелектуальної власності є інститут засобів
індивідуалізації учасників господарських відносин та їх товарів (робіт,
послуг), який об’єднує такі об’єкти, як: комерційне (фірмове)
найменування, торговельна марка (знак для товарів та послуг),
географічне зазначення походження товарів.

Регламентують використання в господарській діяльності вказаних об’єктів
права інтелектуальної власності відповідні положення ГК та ЦК України,
Закони України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” від 15
грудня 1993 року № 3689-XII та „Про охорону прав на зазначення
походження товарів” від 16 червня 1999 року № 752-XIV, Правила
складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на
знак для товарів і послуг, затверджені наказом Держпатенту України від
28 липня 1995р. № 116 (в редакції наказу Держпатенту № 72 від 20 серпня
1997 року), Інструкція про подання, розгляд, публікацію та внесення до
реєстрів відомостей про передачу права власності на знак для товарів і
послуг та видачу ліцензії на використання знака (міжнародного знака) для
товарів і послуг, затверджена наказом Міністерства освіти і науки
України № 576 від 3 серпня 2001 року, Положення про Державний реєстр
України назв місць походження та географічних зазначень походження
товарів і прав на використання зареєстрованих кваліфікованих зазначень
походження товарів, затверджене наказом цього ж Міністерства від 13
грудня 2001 року.

Окрім вищеназваних результатів творчої, інтелектуальної діяльності, є ще
ряд об’єктів права інтелектуальної власності, які можуть бути
використані суб’єктами господарювання для досягнення їх статутних цілей.
Це так звані „нетипові” об’єкти права інтелектуальної власності, тобто
ті об’єкти, існування яких визнається чинним законодавством України, але
вони не включені до трьох попередніх інститутів. Серед таких нетипових
об’єктів права інтелектуальної власності слід, зокрема, назвати: наукові
відкриття, раціоналізаторську пропозицію, комерційну таємницю,
топографію (компонування) інтегральної мікросхеми, породи тварин та
сорти рослин.

Стаття 457 ЦК України містить визначення наукового відкриття, під яким
розуміють встановлення невідомих раніше, але таких, що об’єктивно
існуюють, закономірностей, властивостей та явищ матеріального освіту,
які вносять докорінні зміни в рівень наукового пізнання. На відміну,
наприклад, від об’єктів права промислової власності, наукове відкриття
не обмежується сферою техніки, на факт його визнання не впливає умова
промислової придатності і, нарешті, наукове відкриття не є результатом
створення чогось нового, а є результатом творчої діяльності з пізнання
закономірностей розвитку явищ навколишнього світу, що існують.

Під раціоналізаторською пропозицією, згідно зі ст. 481 ЦК України,
розуміють визнану юридичною особою пропозицію, що містить технологічне
(технічне) або організаційне рішення в будь-якій сфері діяльності цієї
юридичної особи. Безумовно, серед потенційних сфер діяльності юридичної
особи, щодо яких може бути подана раціоналізаторська пропозиція, є і
господарська діяльність. Виходячи з цього, обґрунтованим видається
визнання її ще одним об’єктом права інтелектуальної власності, що може
бути використаний суб’єктом господарювання у своїй діяльності. Являючи
собою переважно технологічне (технічне) вирішення змін у конструкції
виробів, технології виробництва та техніки, що застосовується, змін у
складі матеріалів, раціоналізаторська пропозиція має значні відмінності
від винаходу та корисної моделі. По-перше, відсутнім визнання існування
цього об’єкта права інтелектуальної власності за допомогою дій державних
органів, тобто певної публічної процедури, що притаманне винаходу та
корисній моделі; по-друге, як регулюючий акт до відносин, пов’язаних з
використанням прав на раціоналізаторську пропозицію, може бути
застосований локальний акт, тобто такий, що стосується лише внутрішніх
відносин суб’єкта господарювання, якому подана ця пропозиція; по-третє,
реалізація та захист прав на раціоналізаторську пропозицію здійснюється
без застосування правового інституту патенту.

Відсутньою є і процедура державної реєстрації такого об’єкта права
інтелектуальної власності, як комерційна таємниця, можливості
використання якої у господарській, в першу чергу, підприємницькій
діяльності, безсумнівні, оскільки під комерційною таємницею розуміють
інформацію (відомості) будь-якого характеру, що стосуються різноманітних
аспектів підприємницької діяльності особи і мають дійсне або потенційне
значення у зв’язку з її недоступністю третім особам (ч. 1 ст. 505 ЦК
України).

Топографія (компонування) інтегральної мікросхеми (ІМС) являє собою
зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розміщення
сукупності елементів інтегральної мікросхеми та з’єднань між ними.
Тобто топографія (компонування) ІМС лише втілюється в носії ІМС і
матеріально являє собою розміщену в різних частинах об’єму ІМС таких її
складових, як: елементи, міжелементні з’єднання та контактні площадки.

Виходячи з визначення топографії (компонування) ІМС, слід її
відрізняти від поняття самої ІМС. Правовій охороні відповідно до Закону
„Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” підлягає право
саме на топографію (компонування) ІМС. Але цим законом не
охороняються права на ідеї, способи, системи, технології або
закодовану інформацію, які можуть бути втілені в топографію
(компонування) IMC.

Обсяг прав на топографію IMC визначається зображенням топографії
(компонування) IMC на матеріальному носії.

Топографія (компонування) ІМС підлягає правовій охороні шляхом
проведення процедури державної реєстрації та видачі свідоцтва.

Сортом рослин, як об’єктом права інтелектуальної власності, відповідно
до ст.1 Закону України „Про охорону прав на сорти рослин”, визнається
окрема група рослин. Різновидами сорту, на які можуть набуватися
права, є: клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція.

Сортові рослин присвоюється назва, яка повинна його однозначно
ідентифікувати і відрізнятися від будь-якої іншої назви сорту того ж чи
спорідненого виду. Назва сорту включає його родове чи видове
позначення і власну назву. Власна назва може бути представлена
будь-яким словом, комбінацією слів, комбінацією слів і цифр або
комбінацією літер і цифр.

Сорт рослин вважається охороноздатним, тобто придатним для набуття
права на нього як на об’єкт інтелектуальної власності, якщо за
проявом ознак, породжених певним генотипом чи певною комбінацією
генотипів, він є: новим, вирізняльним, однорідним та стабільним.

Авторство на сорт рослин, тобто немайнові права автора (селекціонера),
підтверджуються свідоцтвом, а майнові права особи, яка ними володіє, –
патентом.

Закон України „Про племінну справу у тваринництві”, що регулює відносини
у сфері захисту прав на такий об’єкт права інтелектуальної власності, як
порода тварин, не містить визначення цього поняття. Натомість ст.1 цього
Закону містить визначення поняття селекційного досягнення як створеної в
результаті цілеспрямованої творчої діяльності групи племінних тварин
(порода, порідний тип, лінія, родина тощо), яка має нові високі
генетичні ознаки і стійко передає їх нащадкам. Таким чином, породу
тварин можна розглядати як найбільш значущий різновид об’єктів права
інтелектуальної власності (племінні (генетичні) ресурси) у племінній
справі.

§ 2. Правомочності суб’єктів господарювання щодо об’єктів права
інтелектуальної власності

Право на використання того чи іншого об’єкта права інтелектуальної
власності має дві складові свого прояву, що логічно доповнюють одна
одну. Перш за все, мається на увазі використання належного особі права
на об’єкт інтелектуальної власності. По-друге, право на використання
включає до свого складу і право на дозвіл або заборону використання
цього ж об’єкта іншими особами.

Як правова підстава для отримання суб’єктом господарювання прав на
використання об’єкта права інтелектуальної власності можуть бути
положення закону, договору та інші юридичні факти, передбачені чинним
законодавством України. Так, наприклад, відповідно до ст. 429 ЦК
України, суб’єкт господарювання, який є роботодавцем, може отримати
майнові права на використання об’єкта права інтелектуальної власності в
разі, коли останній створений у зв’язку з виконанням працівником своїх
обов’язків за трудовим договором, якщо інше не встановлено цим
договором. Права на використання об’єкта права інтелектуальної власності
суб’єкт господарювання може отримати також внаслідок укладення договору
на створення такого об’єкта, договору щодо придбання чи отримання за
ліцензійним договором у користування об’єкту права інтелектуальної
власності та ін. Особа, яка володіє правами на використання об’єкта
інтелектуальної власності, може попереджати про існування в неї такого
права шляхом застосування попереджувального маркування, форма якого
залежить від виду об’єкта.

Відносини з використання суб’єктами господарювання належних їм прав на
об’єкти права інтелектуальної власності регулюється статтями 156–162 ГК
України, відповідними положеннями ЦК України та спеціальних законів.

Суб’єкт господарювання, володіючи об’єктом авторського права, відповідно
до ст.15 Закону України „Про авторське право та суміжні права”, може
використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом і дозволяти
або забороняти його використання іншими особами.

Суб’єкт господарювання, який володіє об’єктом права промислової
власності, відповідно до ст.156 ГК України, ст. 464 ЦК України, ст. 28
Закону України „Про охорону прав на винаходи та корисні моделі” та
ст. 20 Закону України „Про охорону прав на промислові зразки”, має
виключне право використовувати винахід, корисну модель чи промисловий
зразок за своїм розсудом, якщо це не порушує прав інших власників
патентів.

Згідно з ч. 6 ст. 156 ГК України, положення чинного господарського
законодавства, що регламентують використання об’єктів права промислової
власності, застосовуються також до врегулювання відносин щодо
використання прав на сорти рослин та породи тварин.

Правове регулювання відносин з використання суб’єктами господарювання
належного їм комерційного (фірмового) найменування здійснюється
відповідно до ст. 159 ГК України та ст.490 ЦК України. Згідно з
зазначеними нормами, особа має право використовувати належне їй
комерційне (фірмове) найменування в повному та скороченому вигляді з
метою позначення себе як учасника господарських відносин при укладенні
договорів та вчиненні інших правочинів, участі у відносинах з органами
державної влади, місцевого самоврядування, суб’єктами господарювання та
іншими організаціями – юридичними та фізичними особами. Правоволоділець
комерційного (фірмового) найменування має право забороняти іншим особам
використовувати це найменування та вимагати відшкодування завданих
збитків (ч. 5 ст. 159 ГК України).

Володілець прав на використання торговельної марки (знака для товарів та
послуг) може використовувати його на власний розсуд з дотриманням вимог
чинного законодавства України.

Торговельна марка (знак для товарі та послуг) визнається використаною,
якщо її застосовано у формі зареєстрованої марки (знака), а також у
формі, що відрізняється від зареєстрованої марки (знака) лише
окремими елементами, якщо це не змінює в цілому відмітності
торговельної марки (знака для товарів та послуг).

Правомочності суб’єктів господарювання щодо комерційної таємниці
регламентуються ст.162 ГК України, 506 ЦК України, відповідно до яких
особа, що має майнові права на цей об’єкт інтелектуальної власності,
може:

застосувати інформацію (відомості), яка становить комерційну таємницю, у
власній господарській діяльності та засоби захисту власної комерційної
таємниці, в тому числі щодо неправомірного розголошення, збирання, або
використання комерційної таємниці;

отримувати відшкодування від особи, яка порушила її права шляхом
незаконного доступу до комерційної таємниці.

Суб’єкт господарювання, який володіє зареєстрованою топографією
(компонуванням) інтегральної мікросхеми, має виключне право
використовувати цей об’єкт на свій розсуд, якщо таке використання
не порушує прав інших власників зареєстрованих топографій
(компонування) інтегральних мікросхем.

Підсумовуючи проведений вище аналіз можливостей використання суб’єктами
господарювання об’єктів права інтелектуальної власності, слід зазначити,
що для переважної кількості об’єктів право на їх виключне використання є
обмеженим строками чинності майнових прав (свідоцтв, патентів) на них.

Глава 11. Цінні папери у господарській діяльності

§ 1. Цінні папери як особливий вид майна. Їх види

Цінні папери є необхідним елементом ринку фінансових послуг і особливим
видом майна суб’єктів господарювання.

Основними нормативними актами, які регулюють ринок цінних паперів у
господарській діяльності, є Господарський кодекс України, Закони України
від 30 жовтня 1996 року “Про державне регулювання ринку цінних паперів в
Україні”, від 18 червня 1991 року “Про цінні папери і фондову біржу”,
від 10 грудня 1997 року “Про Національну депозитарну систему та
особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” та інші.

Відповідно до Господарського кодексу України, Закону України “Про цінні
папери і фондову біржу”, інших нормативних актів, можуть випускатися
такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх
державних позик, облігації місцевих позик, облігації підприємств,
казначейські зобов’язання республіки, ощадні сертифікати, інвестиційні
сертифікати, векселі, приватизаційні папери, заставні, іпотечні цінні
папери.

Відповідно до ст. 163 Господарського кодексу України, цінним папером є
документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує
грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між суб’єктом
господарювання, який його випустив (видав), і власником і передбачає
виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також можливість
передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

За визначенням ч. 7 ст. 139 ГК України цінні папери є особливим видом
майна суб’єктів господарювання. Частина 2 ст. 193 ГК України, ст. 195 ЦК
України, виходячи зі змісту закріплених у цінних паперах прав,
класифікує їх таким чином:

пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі,
надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання
частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при
ліквідації емітента;

боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають
зобов’язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до
зобов’язання;

похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов’язаний з правом
на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних
паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;

товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю право
розпоряджатися майном, вказаним у цих документах;

інші групи цінних паперів.

За способом вираження прав на цінні папери вони поділяються на іменні
цінні папери, на пред’явника (ч. 3 ст. 163 ГК України, ст. 1 Закону
України “Про цінні папери і фондову біржу”) та ордерні (ст. 197 ЦК
України).

Цінні папери можуть випускатися в документарній та бездокументарній
формі відповідно до Закону України “Про Національну депозитарну систему
та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні”.

До пайових цінних паперів належать акції, інвестиційні сертифікати.

Акція – цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує
дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує
членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним,
дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді
дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації
акціонерного товариства (ст.4 Закону України “Про цінні папери і фондову
біржу”).

Акції можуть бути іменними та на пред’явника, привілейованими та
простими (ст.4 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу”).

Борговими цінними паперами є облігації внутрішніх та зовнішніх державних
позик, місцевих позик, підприємств, казначейські зобов’язання України,
ощадні сертифікати, векселі, заставні, іпотечні цінні папери (іпотечні
облігації та іпотечні сертифікати).

Облігація – цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових
коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість
цього цінного паперу в передбачений у ньому строк з виплатою фіксованого
відсотка (якщо інше не передбачено умовами випуску). Випускаються
облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, місцевих позик, 
облігації підприємств.

Кошти, одержані від реалізації облігацій внутрішніх і місцевих позик,
направляються відповідно до республіканського і місцевих бюджетів, до
позабюджетних фондів місцевих рад. Порядок випуску облігацій внутрішніх
позик врегульовано постановою Кабінету Міністрів України № 80 від 31
січня 2001 року “Про випуски облігацій внутрішніх державних позик”.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 30 жовтня 1996 року “Про державне
регулювання ринку цінних паперів в Україні” виокремлюються похідні цінні
папери – цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов’язаний з
правом на придбання чи продаж протягом терміну, визначеного договором
(контрактом), цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів.

Похідними цінними паперами є деривативи, які поділяються на форвардні
контракти, ф’ючерсні контракти, опціони, а залежно від виду цінностей,
на які надаються права з похідних цінних паперів, — на фондові, валютні
та товарні деривативи.

Згідно з п.1.5 ст. 1 Закону України “Про оподаткування прибутку
підприємств (в редакції Закону України № 283/97-ВР від 22 травня 1997
року)”, дериватив – стандартний документ, що засвідчує право та/або
зобов’язання придбати або продати цінні папери, матеріальні або
нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у
майбутньому. Стандартна (типова) форма деривативів та порядок їх випуску
та обігу встановлюються законодавством.

Форвардний контракт – стандартний документ, який засвідчує зобов’язання
особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час
та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу
під час укладення такого контракту.

Ф’ючерсний контракт – стандартний документ, який засвідчує зобов’язання
придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на
визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання
зобов’язань сторонами контракту.

Опціон – стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати)
цінні папери (товари, кошти) на визначених умовах у майбутньому, з
фіксацією ціни на час укладення опціону або на час такого придбання за
рішенням сторін контракту.

Випуск та обіг фондових деривативів регулюється “Правилами випуску та
обігу фондових деривативів”, затвердженими рішенням Державної комісії з
цінних паперів та фондового ринку № 13 від 24 червня 1997 року. Опціони
та ф’ючерси на будь-який базовий актив, укладені як стандартизовані
контракти, є похідними цінними паперами, обіг яких здійснюється виключно
на фондових чи товарних біржах або в організаційно оформлених
позабіржових торговельно-інформаційних системах за правилами,
встановленими біржами або торговельно-інформаційними системами і
затвердженими в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку
відповідно до вимог “Положення про регулювання діяльності фондових бірж
та торговельно-інформаційних систем”, в редакції, затвердженій рішенням
Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 19 від 22 січня
1998 року.

Товаророзпорядчими цінними паперами є коносамент, складські свідоцтва.

Коносамент – це товаророзпорядчий документ, який підтверджує наявність і
зміст договору морського перевезення вантажу. Згідно зі ст. 137 Кодексу
торговельного мореплавства України після приймання вантажу до
перевезення коносамент є доказом приймання перевізником вантажу,
зазначеного в коносаменті. 

Коносаменти можуть видаватися іменними, ордерними та на пред’явника.

Випуск та обіг складських свідоцтв (простих, подвійних, заставних
(варантів) регулюється ст.ст. 961 – 966 ЦК України, Законом України від
4 липня 2002 року “Про зерно та ринок зерна в Україні”.

§ 2. Умови і порядок випуску та придбання цінних паперів суб’єктами
господарювання

Особливості випуску цінних паперів в Україні залежно від форми випуску,
крім перелічених вище нормативних актів, які характеризують сутність тих
чи інших цінних паперів, встановлюються Законом України від 10 грудня
1997 року “Про Національну депозитарну систему та особливості
електронного обігу цінних паперів в Україні”. Цінні папери можуть
випускатися в документарній та бездокументарній формах. Форма випуску
цінних паперів визначається за рішенням емітента про випуск цінних
паперів.

Випуск цінних паперів у документарній формі здійснюється емітентом
шляхом виготовлення сертифікатів, які випускаються з урахуванням вимог,
визначених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. У
разі емісії цінних паперів у бездокументарній формі емітент оформляє
глобальний сертифікат, що відповідає загальному обсягу зареєстрованого
випуску, і передає його на зберігання в обраний ним депозитарій.

Іменні цінні папери, випущені в документарній формі (якщо умовами емісії
спеціально не зазначено, що вони не підлягають передачі), передаються
новому власнику шляхом повного індосаменту. У разі відчуження
знерухомлених іменних цінних паперів право власності переходить до
нового власника з моменту їх зарахування на його рахунок.

Право власності на цінні папери, випущені в бездокументарній формі,
переходить до нового власника також з моменту їх зарахування на рахунок
останнього.

Підтвердженням права власності на цінні папери є сертифікат, а в разі
знерухомлення цінних паперів чи їх емісії в бездокументарній формі –
виписка з рахунку в цінних паперах, яку зберігач зобов’язаний надавати
власнику цінних паперів.

Акції випускаються відкритими і закритими акціонерними товариствами.

Акції відкритого акціонерного товариства випускаються шляхом відкритої
підписки при створенні акціонерного товариства та в інших, передбачених
законом, випадках на підставі статей 29–36 Закону України “Про
господарські товариства”, статей 6, 7 Закону України “Про цінні папери і
фондову біржу”.

Реєстрація випуску акцій та інформація про їх емісію відкритими
акціонерними товариствами здійснюється Державною комісією з цінних
паперів та фондового ринку або її територіальними органами, відповідно
до повноважень, встановлених рішеннями цієї Комісії відповідно до
“Положення про порядок реєстрації випуску акцій і облігацій підприємств
та інформації про емісію акцій (07-01/98)”, затвердженого в чинній
редакції рішенням комісії № 18 від 09 лютого 2001 року.

Випуск акцій закритих акціонерних товариств регулюється “Положенням про
порядок реєстрації випуску акцій закритих акціонерних товариств”,
затвердженим рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового
ринку № 167 від 11 червня 2002 року. У зв’язку з тим, що при створенні
закритого акціонерного товариства всі акції розподіляються між
засновниками, випуск акцій здійснюється без попередньої реєстрації та
публікації інформації про випуск акцій, як це відбувається при випуску
акцій відритих акціонерних товариств.

Емісія та обіг цінних паперів інститутів спільного інвестування, в тому
числі інвестиційних сертифікатів, регулюються законодавством України з
урахуванням особливостей, встановлених статтями 38–47 Закону України
“Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні
інвестиційні фонди)”, “Положенням про порядок реєстрації випуску
інвестиційних сертифікатів пайового (венчурного, недиверсифікованого)
інвестиційного фонду при їх приватному розміщенні”, затвердженим
рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 9 від 8
січня 2002 року, “Положенням про порядок реєстрації випуску
інвестиційних сертифікатів пайового інвестиційного фонду при їх
розміщенні шляхом прилюдної пропозиції”, затвердженим рішенням цієї
Комісії № 10 від 8 січня 2002 року.

Емітентом інвестиційних сертифікатів виступає виключно компанія з
управління активами, яка створила пайовий інвестиційний фонд. Пайовий
інвестиційний фонд повинен бути зареєстрований у Єдиному державному
реєстрі інститутів спільного інвестування.

Порядок випуску облігацій внутрішніх місцевих позик регулюється на
підставі Закону України від 21 травня 1997 року “Про місцеве
самоврядування в Україні”, Указу Президента України від 18 червня 1998
року № 655/98 “Про впорядкування внутрішніх та зовнішніх запозичень, що
провадяться органами місцевого самоврядування”, чинними є також Порядок
здійснення запозичень до місцевих бюджетів, затверджений постановою
Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 року № 207, Положення про
порядок випуску облігацій внутрішніх місцевих позик, затверджене
рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 414 від
07 жовтня 2003 року.

Порядок випуску, розміщення, обігу, погашення облігацій підприємств
визначається “Положенням про порядок випуску облігацій підприємств”,
затвердженим рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового
ринку № 322 від 17 липня 2003 року.

Облігації підприємств можуть випускатися іменними і на пред’явника,
процентними і безпроцентними (цільовими або дисконтними), такими, що
вільно обертаються, або з обмеженим колом обігу, звичайними та з
додатковим забезпеченням.

Облігації на пред’явника можуть пропонуватися виключно для відкритого
продажу.

Вимоги до документарної форми сертифікатів акцій та облігацій
встановлені “Положенням про вимоги до сертифікатів цінних паперів,
випущених у документарній формі”, затвердженим рішенням Державної
комісії з цінних паперів та фондового ринку № 95 від 31 липня 1998
року.

Обіг ощадних сертифікатів регулюється статтями 18–20 Закону України “Про
цінні папери і фондову біржу”, іншими статтями цього закону.

Порядок емісії та обігу ощадних сертифікатів регулюється “Положенням про
порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з
юридичними і фізичними особами”, затвердженим постановою Національного
банку України № 516 від 3 грудня 2003 року.

Ощадні (депозитні) сертифікати мають бути емітовані в паперовій
(документарній) формі. Вони можуть випускатися процентними, купонними
або безкупонними, можуть бути номіновані як у національній валюті, так і
в іноземній валюті.

Емітентами ощадних (депозитних) сертифікатів можуть бути лише банки –
юридичні особи.

Основні положення щодо обігу векселів визначені Законом України “Про
обіг векселів в Україні”.

Зобов’язуватися та набувати права за переказними і простими векселями на
території України можуть юридичні та фізичні особи.

Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також
установи та організації, які фінансуються за рахунок державного бюджету,
бюджету Автономної Республіки Крим чи місцевих бюджетів, зобов’язуються
та набувають права за переказними і простими векселями лише у випадках і
в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України.

Платіж за векселем на території України здійснюється тільки в
безготівковій формі.

Векселедавець зобов’язаний вести реєстр виданих векселів у порядку,
затвердженому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Платіж за втраченим векселем може бути здійснений за умови встановлення
права власності на нього в порядку, визначеному Законом.

Особливості здійснення банками операцій з векселями врегульовано в
“Положенні про порядок здійснення операцій з векселями в національній
валюті на території України”, затвердженому постановою Правління
Національного банку України № 508 від 16 грудня 2002 року.

Обіг іпотечних сертифікатів. Відповідно до ст. 20 Закону України “Про
іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та
іпотечні сертифікати” останні підлягають вільному обігу в Національній
депозитарній системі України. Договір про обслуговування емісії
іпотечних сертифікатів повинен відповідати Типовому договору про
обслуговування емісії цінних паперів, затвердженому рішенням Державної
комісії з цінних паперів та фондового ринку від 14 липня 1998 року № 87.

Емісія іпотечних сертифікатів здійснюється на підставі статей 16–22
Закону України від 19 червня 2003 року “Про іпотечне кредитування,
операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”, і
передбачає такі особливості:

емітент може прийняти рішення про випуск сертифікатів після отримання
відповідного дозволу на здійснення емісії сертифікатів;

інформація про випуск сертифікатів, а також випуск сертифікатів
підлягають реєстрації в Державній комісії з цінних паперів та фондового
ринку.

§ 3. Державне регулювання ринку цінних паперів

Державне регулювання ринку цінних паперів полягає в здійсненні державою
комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком
цінних паперів та їх похідних та запобігання зловживанням і порушенням у
цій сфері (ст.1 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних
паперів в Україні”).

Воно здійснюється у формах, передбачених ст. 3 зазначеного Закону:

прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних
паперів;

регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов’язків
учасників ринку цінних паперів;

видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної
діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою
діяльністю; 

заборона та зупинення на певний термін (до одного року) професійної
діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального
дозволу (ліцензії) на цю діяльність та притягнення до відповідальності
за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством;

реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск
(емісію) цінних паперів;

контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних
паперів та інформації про випуск цінних паперів, умов продажу
(розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією; 

створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих
прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну
діяльність на ринку цінних паперів;

контроль за достовірністю інформації, що надається емітентами та
особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів,
контролюючим органам; 

проведення інших заходів щодо державного регулювання і контролю за
випуском та обігом цінних паперів.

Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з
цінних паперів та фондового ринку. Інші державні органи здійснюють
контролюють діяльність учасників ринку цінних паперів у межах своїх
повноважень, визначених чинним законодавством. З метою координації
діяльності державних органів з питань функціонування ринку цінних
паперів створюється Координаційна рада.

За порушення законодавства, що регулює ринок цінних паперів, Державна
комісія з цінних паперів та фондового ринку, відповідно до ст. 11 Закону
України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”,
накладає на юридичних осіб штрафи.

Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку про
накладення штрафу може бути оскаржено в суді.

Глава 12. Корпоративні права

§ 1. Визначення та зміст корпоративних прав

Термін “корпоративні права” уперше з’явився у вітчизняному правовому
полі ще за часів існування СРСР, але містився він лише у деяких
міжнародних угодах з питань уникнення подвійного оподаткування і
фактично не привертав уваги науковців за відсутністю практики
застосування відповідних норм (транскордонні володіння корпоративними
правами не були поширені у епоху радянського ладу). Прийняття в 1991
році низки основоположних законів – “Про підприємництво”, “Про
підприємства в Україні”, “Про господарські товариства” заклало правове
підґрунтя для функціонування нових типів господарських організацій,
серед яких значне місце посіли організації корпоративного типу
(кооперативи, господарські товариства тощо). Із появою таких організації
в науково-практичній літературі, а потім і в законодавстві поступово
почав вживатися новий термін – “корпоративні права”. Так, у п. 5
Декрету Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 року № 24–92 «Про
упорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених
при участі державних підприємств» керівникам, заступникам керівників
державних підприємств, установ і організацій, їх структурних
підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів
місцевого і регіонального самоврядування дозволялось “отримувати
дивіденди від акцій, а також доходи від інших корпоративних прав”. У
роз’ясненні Кабінету Міністрів України щодо застосування цього Декрету
було зазначено, що під корпоративним правом розуміють право громадян на
управління суб’єктами підприємницької діяльності й одержання дивідендів
відповідно до своєю частки майна.

Перше легальне визначення поняття “корпоративні права” було дано в
спеціальних законах. У пункті 1.8. Закону «Про оподатковування прибутку
підприємств» від 28 грудня 1994 року корпоративні права визначались як
“право власності на частку (пай) в статутному фонді (капіталі) юридичної
особи, включаючи права на управління, отримання відповідної частки
прибутку такої юридичної особи, а також частки активів у разі її
ліквідації відповідно до чинного законодавства”. Схоже визначення
увійшло й до Закону «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня
1996 року, де в ст. 2 корпоративні права розглядались як права власності
на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно
до законодавства України або законодавства інших країн.

Після внесення змін до Закону “Про оподаткування прибутку підприємств”
(Законом України від 2 березня 2000 року № 1523-III) зміст поняття
“корпоративні права” було значно розширено. У чинній редакції цього
Закону корпоративні права визначаються як “право власності на статутний
фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на
управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи,
а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного
законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у
формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності
однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових
формах”. Відповідно до такого визначення, корпоративними правами можуть
володіти засновники не тільки корпоративних, але й унітарних
підприємств.

У 1998–2002 роках в Україні приймається серія нормативних актів, що
визначають систему управління державними корпоративними правами, серед
яких називають частки, акції і паї, що належать державі.

Із прийняттям Господарського кодексу України вперше на законодавчому
рівні було дано загальне визначення корпоративних прав. Корпоративні
права – це права особи, частка якої визначається у статутному фонді
(майні) господарської організації, що включають правомочності на участь
цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної
частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі
ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності,
передбачені законом та статутними документами (ч. 1 ст. 167 ГК України).

Із цього визначення випливають такі ознаки корпоративних прав:

1) ці права можуть належати будь-якій фізичній або юридичній особі, але,
згідно ч. 2 ст. 167 ГК України, Законом „Про оподаткування прибутку
підприємств” можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо
володіння корпоративними правами та/або їх здійснення;

2) ці права зумовлюються належністю особі частки в статутному фонді
(майні) господарської організації (тобто така організація повинна мати
корпоративний устрій – її статутний фонд або майно має бути поділеним на
частки); при цьому така частка може становити і 100 відсотків;

3) ці права включають трійку “базових прав”:

право на управління господарською організацією;

право на отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної
господарської організації;

право на отримання активів даної господарської організації в разі її
ліквідації,

а також можуть включати інші права, передбачені законом або установчими
документами.

Зміст корпоративних прав. У частині 1 ст. 167 ГК України наводиться
перелік основних корпоративних прав, але залежно від
організаційно-правової форми господарської організації, відносно якої
виникають корпоративні права, їх зміст та порядок реалізації можуть
суттєво відрізнятися.

За змістом корпоративні права підрозділяються на майнові й
організаційні.

До майнових корпоративних прав можуть бути віднесені:

1. Право на отримання певної частки прибутку (дивідендів) господарської
організації. Дане право за своїм характером належить до категорії
потенційних. Реалізувати його власник корпоративних прав може лише при
виконанні двох умов: а) наявності в господарської організації прибутку
за результатами фінансового року; б) прийняття органом управління або
учасниками господарської організації рішення про розподіл між ними
частини отриманого прибутку.

Таким чином, майнове зобов’язання з виплати дивідендів у господарської
організації виникає тільки з моменту прийняття рішення про нарахування
та виплату дивідендів (розподіл прибутку) уповноваженим органом або
учасниками господарської організації. Із цього ж моменту і власники
корпоративних прав набувають право вимагати виплати їм дивідендів.

2. Право на отримання активів у разі ліквідації господарської
організації. Це право також належить до категорії потенційних. Для його
реалізації необхідно виконання цілої низки умов: а) ухвалення рішення
про ліквідацію товариства; б) дотримання встановленої законом процедури
ліквідації; в) погашення господарською організацією заборгованості перед
усіма кредиторами; г) наявності після розрахунків із кредиторами коштів
або майна, які підлягатимуть розподілу між власниками корпоративних
прав. Порядок розподілу між учасниками майна визначається законодавством
і установчими документами господарської організації. Власники
привілейованих акцій в АТ і вкладники в КТ при розподілі майна
товариства між учасниками мають право на першочергове одержання
належної їм частки (ч. 5 ст. 4 Закону «Про цінні папери і фондову
біржу», ч. 3 ст. 83 Закону “Про господарські товариства”).

Аналіз ст. 135 ГК України свідчить, що належність особі корпоративних
прав є підставою виникнення в неї організаційно-установчих повноважень,
які в сукупності забезпечують право засновника господарської організації
та/або власника корпоративних прав визначати правовий статус цієї
організації та здійснювати стратегічне управління її господарською
діяльністю.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 135 ГК України до організаційно-установчих
повноважень належать:

а) право визначати в установчих документах правовий статус господарської
організації, а саме:

мету і предмет діяльності утвореної господарської організації,

структуру господарської організації,

склад і компетенцію її органів управління та порядок прийняття ними
рішень,

закріплення майна за господарською організацією на праві власності або
праві господарського відання;

склад і порядок використання майна,

інші умови господарювання.

б) право здійснювати безпосередньо або через уповноважені органи в
межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо
заснованої організації (брати участь та голосувати на загальних зборах,
вносити пропозиції щодо порядку денного, брати участь у формуванні
органів управління господарської організації та особисто входити до їх
складу, отримувати інформацію про діяльність господарської організації
тощо);

в) право приймати рішення про припинення діяльності господарської
організації відповідно до вимог ГК України та інших законів.

Володіння корпоративними правами і підприємництво. Аналізуючи положення
ГК України стосовно наявності ознак підприємництва в діях особи, що
заснувала господарську організацію чи володіє відносно неї
корпоративними правами, слід зазначити, що кодекс дуже суперечливо
врегулював дане питання. Якщо у ч. 2 ст. 1 Закону “Про підприємництво”,
який втратив чинність зі вступом у дію ГК України, було чітко
встановлено, що створення (заснування) суб’єкта підприємницької
діяльності – юридичної особи, а також володіння корпоративними правами
не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених
законодавством, то чинний ГК фактично закріплює дві протилежні позиції з
цього питання.

У частині 3 ст. 128 ГК України закріплено, що громадянин може
здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або
через приватне підприємство, що ним створюється, самостійно або спільно
з іншими особами. У частині 4 цієї ж статті встановлюється: “У разі
здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або
юридичними особами громадянин має права і обов’язки відповідно
засновника та/ або учасника господарського товариства, члена кооперативу
тощо…” Із процитованих норм випливає очевидний висновок, що засновники
(учасники) як унітарних, так і корпоративних господарських організації
визнаються такими, що займаються підприємницькою діяльністю.

Однак у ч. 2 ст. 167 ГК України закріплюється прямо протилежна норма –
володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Більше
того, у ст. 42 вказується що підприємництво – це діяльність, яка
здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями). А вже згадувана
ст. 128 (ч. 1) закріплює, що громадянин визнається суб’єктом
господарювання в разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови
державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи.

Можливо, законодавець мав намір ввести нову категорію “опосередкованої
підприємницької діяльності” – тобто такої, яка здійснюється шляхом
заснування або участі в господарських організаціях. Але для цього слід
було б переглянути загальне визначення підприємництва, викладене у ст.
42 ГК України.

Враховуючи таку неоднозначну позицію законодавця, особам, яким
заборонено займатися підприємницькою діяльністю (ч. 2 ст. 42
Конституції, ч. 5 Закону “Про боротьбу з корупцією”, ст. 3 Закону “Про
статус народного депутата України”, ст. 6 Закону “Про статус депутатів
місцевих рад”), все ж таки слід утримуватися від заснування суб’єктів
господарювання або придбання корпоративних прав.

Обмеження щодо володіння корпоративними правами. У частині 2 ст. 167 ГК
України закріплено, що законом можуть бути встановлені обмеження певним
особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення.

На сьогоднішній день єдине обмеження володіння корпоративними правами
встановлюється Декретом Кабінету Міністрів України “Про впорядкування
діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю
державних підприємств” від 31 грудня 1992 року № 24-92, згідно зі ст. 1
якого державні підприємства (за винятком будівельних організацій,
підприємств будівельної індустрії та будівельних матеріалів, що є
засновниками господарських товариств, котрі здійснюватимуть проектування
та перспективне будівництво за кордоном), не можуть бути засновниками
підприємств будь-яких організаційних форм та видів, господарських
товариств, кооперативів.

§ 2. Виникнення та припинення корпоративних прав

Корпоративні права можуть виникати у особи внаслідок:

1) заснування (участі в заснуванні) господарської організації (первинний
спосіб набуття корпоративних прав);

2) набуття особою вже існуючих корпоративних прав на підставі вчинення
правочинів, спадкування (правонаступництва), рішення суду тощо (похідний
спосіб набуття корпоративних прав).

Право власності на акції виникає в акціонера з моменту зарахування акцій
на його особовий рахунок реєстратором (при документарній формі випуску
акцій) або на рахунок у цінних паперах зберігачем (при бездокументарній
формі випуску акцій). У свою чергу таке зарахування можливе лише після
повної сплати акціонером вартості акцій. Щодо інших корпоративних прав
слід зазначити, що вони виникають одразу ж після державної реєстрації
відповідної господарської організації і учасники (члени) можуть
користуватися ними в повному обсязі – єдиним обмеженням є неможливість
відчуження корпоративних прав у тій частині, що не була оплачена.

Підставами припинення корпоративних прав можуть бути:

відчуження корпоративних прав (продаж, міна, дарування, внесення до
статутного фонду тощо);

вихід власника корпоративних прав із господарської організації
(господарського товариства, кооперативу тощо);

виключення власника корпоративних прав з господарської організації;

визнання власника корпоративних прав таким, що вибув із складу
господарської організації;

припинення господарської організації, відносно якої особа мала
корпоративні права;

інші законні підстави.

§ 3. Правовий режим корпоративних прав держави

Держава може набувати корпоративних прав внаслідок:

корпоратизації (перетворення на акціонерні товариства) державних,
орендних підприємств та інших підприємств з державною часткою власності
в статутному фонді (майні);

придбання корпоративних прав вже існуючих господарських організацій;

заснування (співзаснування) нових господарських організацій.

На початок 2004 року державі належали корпоративні права в 1427
відкритих та закритих акціонерних товариствах, 101 товаристві з
обмеженою відповідальністю та 34-х національних акціонерних і державних
холдингових компаній (НАК і ДХК). Таким чином, держава володіє
корпоративними правами переважно акціонерних товариств та товариств з
обмеженою відповідальністю.

Залежно від ступеня корпоративного контролю держави за
прийняттям рішень щодо діяльності господарських товариств
корпоративні права держави поділяються відповідно до їх обсягу на такі,
що забезпечують контроль держави над прийняттям рішень щодо дальності
господарських товариств (більше ніж 50 відсотків акцій), і такі, що
неповною мірою забезпечують здійснення зазначеного контролю. Із
загальної кількості корпоративних прав держави в господарських
товариствах (1562 об’єкта) на початок 2004 року 23% мали у своєму
статутному фонді державну частку понад 50%, яка надає державі право
контролю за їх діяльністю; 41% – мали державну частку розміром від 25%
до 50%; 36% – мали державну частку в статутному фонді менше 25%.

Управління корпоративними правами держави. Для ефективного здійснення
своїх корпоративних прав держава потребує створення спеціальної системи
управління ними. Відповідно до ст. 172 ГК України, відносини, пов’язані
з управлінням корпоративними правами держави, регулюються цим кодексом,
іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до
Господарського кодексу України.

Система управління державними корпоративними правами перебуває в Україні
все ще на стадії становлення. Її ефективній розбудові перешкоджає
відсутність необхідного законодавства.

Відповідно до ст. 168 ГК України, корпоративні права держави
здійснюються визначеними законом центральними органами виконавчої влади
та уповноваженими особами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів
України. На сьогоднішній день з цих питань є чинними:

Порядок управління акціями (частками), які перебувають у державній
власності, господарських товариств, створених за участю Фонду державного
майна, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16
травня 2001 р. № 518;

Основні концептуальні підходи до підвищення ефективності управління
корпоративними правами держави, затверджені постановою КМУ від 11 лютого
2004 року № 155.

До суб’єктів управління корпоративними правами держави
належать:

Кабінет Міністрів України;

Фонд державного майна;

органи виконавчої влади, уповноважені Кабінетом Міністрів України
управляти об’єктами державної власності;

уповноважені особи з управління корпоративними правами держави.

Для виконання функцій з управління корпоративними правами держави
суб’єкти управління – державні органи призначають своїх
представників – фізичних осіб в органах управління господарських
товариств. Такі представники визначаються на конкурсних засадах.

Суб’єкти управління реалізують повноваження щодо управління
корпоративними правами держави в такому порядку:

1. Кабінет Міністрів України як вищий орган управління
об’єктами державної власності визначає систему та механізм управління
корпоративними правами держави, визначає органи, уповноважені
управляти корпоративними правами держави, приймає рішення про передачу
корпоративних прав з державної в комунальну власність, дає згоду на
передачу корпоративних прав з комунальної в державну власність, здійснює
інші повноваження щодо реалізації корпоративних прав держави відповідно
до законодавства, управляє корпоративними правами стратегічно важливих
для економіки товариств (головним чином НАК та ДХК);

2. Фонд державного майна України

здійснює управління корпоративними правами держави у відкритих
акціонерних товариствах, утворених відповідно до законодавства
про приватизацію (корпоратизацію); державними холдинговими
(акціонерними, лізинговими та іншими) компаніями; корпоративними
фондами; акціями закритих акціонерних товариств, що перебувають у
власності держави, частками у спільних підприємствах, створених не в
процесі приватизації; корпоративними правами держави в інших
суб’єктах господарювання, що утворені за участю держави або в яких
держава є правонаступником державних підприємств, установ та
організацій;

бере участь у визначенні стратегії розвитку господарських товариств,
корпоративні права яких закріплені за державою; здійснює контроль і
аналіз результатів їхньої господарської діяльності; вносить пропозиції
щодо відчуження державних корпоративних прав і реалізує їх; бере участь
у розробці і впровадженні інвестиційних проектів стосовно таких
товариств;

веде реєстр державних корпоративних прав;

здійснює оцінку вартості державних корпоративних прав;

призначає своїх представників та інших осіб, уповноважених управляти
державними корпоративними правами; визначає умови договорів доручення,
що укладаються з ними, контролює ефективність їхньої діяльності тощо.

3. Органи виконавчої влади здійснюють управління
державними корпоративними правами відповідно до галузевої належності
суб’єктів господарювання.

Повноваження з управління державними корпоративними правами
передаються органам виконавчої влади на підставі рішення Кабінету
Міністрів України і генеральної угоди, укладеної з Фондом державного
майна України. Для цього розроблена Типова форма Генеральної угоди
про передачу повноважень на здійснення функцій управління державними
корпоративними правами органами виконавчої влади. Вона затверджена
наказом Фонду від 25 травня 2000 року № 1067. Повноваження можуть
передаватися центральним органам виконавчої влади (міністерствам і
відомствам), органам виконавчої влади Автономної Республіки Крим або
місцевим органам виконавчої влади (обласним державним адміністраціям).

4. Представники держави в органах управління призначаються рішенням
органу приватизації або органу державної виконавчої влади, що виконує
функції з управління державними корпоративними правами на підставі
генеральної угоди з Фондом державного майна України. Умови, порядок
призначення і функції відповідального представника визначаються
Положенням про представника органу, уповноваженого управляти
відповідними державними корпоративними правами в органах управління
господарських товариств, затвердженому постановою Кабінету Міністрів
України від 15 травня 2000 року № 791. На виконання цього Положення
наказом ФДМУ від 1 березня 2004 року № 383 була затверджена Типова
форма договору доручення на виконання функцій з управління пакетом
акцій, що належить державі.

На законодавчому рівні не вирішені питання про можливість притягнення
представника держави до цивільної та дисциплінарної відповідальності як
посадової особи товариства, про конфлікт інтересів представника, що
виконує одночасно функції державного службовця і посадової особи
товариства, а тому повинен дотримуватися інтересів і держави, і
товариства (котрі часто не збігаються). Врегулювати ці проблеми засобами
внутрішніх нормативних актів неможливо, оскільки йдеться про статус
державного службовця.

5. Уповноважені особи з управління корпоративними правами держави.
Згідно зі ст. 170 ГК України, уповноваженою особою з управління
корпоративними правами держави може бути громадянин або юридична особа,
що визначена за результатами конкурсу, з якою відповідний центральний
орган виконавчої влади укладає договір доручення з управління
корпоративними правами держави.

Порядок проведення конкурсу по визначенню уповноваженої особи на
виконання функцій з управління державними корпоративними правами
затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15 травня 2000
року № 791.

У Господарському кодексі України закріплені правила, за яким
корпоративні права держави розподіляються між різними суб’єктами
управління. Відповідно до ч. 3 ст. 168 ГК України, правомочності з
управління корпоративними правами держави здійснюються безпосередньо
відповідними органами виконавчої влади у разі, якщо:

держава має сто відсотків часток (акцій) у статутному фонді
господарської організації;

суб’єкт господарювання, щодо якого здійснюються корпоративні права
держави, бере участь у державних та регіональних програмах, що
фінансуються з Державного бюджету України;

не відбувся конкурс з призначення уповноваженої особи через відсутність
претендентів або якщо пропозиції конкурсантів не відповідають умовам
конкурсу;

в інших випадках, передбачених законом.

Реєстр корпоративних прав держави. Відповідно до ст. 171 ГК Украъни, для
обліку корпоративних прав держави Фонд державного майна за участю
інших органів виконавчої влади формує та веде Реєстр корпоративних
прав держави (п. 11 Порядку управління акціями (частками), які
перебувають у державній власності, господарських товариств, створених за
участю Фонду державного майна).

Реєстр корпоративних прав держави є автоматизованою
інформаційно-довідковою системою збирання та обліку відомостей про
акції, частки, паї, що належать державі в статутних фондах
господарських товариств та інших суб’єктів господарювання, і
утворюється для оперативного обліку зазначених акцій, часток, паїв,
забезпечення ефективного здійснення корпоративних прав держави, а
також забезпечення гласності та відкритості інформації про
державну власність, у межах, установлених законодавством.

Порядок формування і ведення реєстру визначається Положенням про Реєстр
корпоративних прав держави, затвердженим постановою Кабінету Міністрів
України від 29 жовтня 2003 року № 1679.

Державна дивідендна політика. Держава, як і звичайний акціонер
(учасник), товариства має право на отримання частини прибутку від його
господарської діяльності у порядку, визначеному ГК України, ЦК України
та Законом “Про господарські товариства”.

Для захисту власних фінансових інтересів та контролю за використанням
прибутку тих товариств, у яких держава бере суттєву участь, вона
встановлює спеціальні правила визначення та виплати дивідендів на
корпоративні права таких товариств.

Дивіденди на державні корпоративні права зараховуються до Державного
бюджету України.

Оцінка державних корпоративних прав. Ефективна реалізація державою своїх
корпоративних прав є неможливою без володіння достовірною інформацією
щодо вартості цих прав (як і вартості бізнесу товариства в цілому). Така
інформація може бути необхідною в багатьох випадках – при визначенні
напрямків використання прибутку товариства та розміру дивідендів, у
зв’язку з залученням інвестицій, укладенням товариством інших значних
угод, при прийнятті рішення про продаж державних корпоративних прав,
реорганізацію чи ліквідацію товариства, інших управлінських рішень.
Відповідно до ст. 169 ГК України, корпоративні права держави та активи
суб’єктів господарювання, у статутному фонді яких визначено частку
держави, підлягають оцінці за методикою, що затверджується Кабінетом
Міністрів України відповідно до вимог закону.

Методика оцінки державних корпоративних прав затверджена постановою
Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1999 року № 1406. Згідно з
цією Методикою проводиться оцінка вартості державних корпоративних
прав та активів господарських товариств, у статутному фонді яких є
державні корпоративні права. Методика поширюється на значне коло
об’єктів. Об’єктами оцінки, що підпадають під дію Методики є не тільки
безпосередньо державні корпоративні права, а також власний капітал
господарського товариства, цілісні майнові комплекси, що входять до
складу господарського товариства, в якому є державна частка або
індивідуально визначені активи такого товариства.

Методика використовується для визначення:

вартості державних корпоративних прав як частини ринкової вартості
господарського товариства;

вартості власного капіталу господарського товариства;

вартості державних корпоративних прав, щодо яких прийнято рішення
про придбання від імені держави в порядку, встановленому
законодавством;

розміру збитків, які підлягають відшкодуванню, завданих внаслідок
неналежного виконання уповноваженими особами повноважень з управління
державними корпоративними правами;

вартості активів, які пропонуються для інвестування в
господарське товариство;

вартості майна господарського товариства, що підлягає
реорганізації, яке пропонується як внесок до статутного фонду іншої
юридичної особи (в тому числі спільних підприємств) або як застава в
разі укладення кредитної угоди відповідно до законодавства;

ринкової вартості основних засобів господарського товариства з метою
одержання додаткової інформації для прийняття відповідних управлінських
рішень.

Методикою передбачено два порядки проведення оцінки (з визначенням сфери
їх застосування):

експертний порядок оцінки державних корпоративних прав із залученням
незалежних експертів – юридичних осіб, які, відповідно до угоди,
укладеної з ФДМУ, мають право на проведення експертної оцінки
державних корпоративних прав і активів господарських товариств;

неекспертний порядок оцінки – проведення оцінки державних корпоративних
прав безпосередньо спеціалістами ФДМУ (відповідно до затвердженої
методики).

Розділ IV. Господарські зобов’язання

Глава 13. Загальні положення про господарські зобов’язання

§ 1. Поняття „господарське зобов’язання”

Багатогранні і різноманітні за своєю ціллю, змістом і формою
господарські відносини опосередковуються зобов’язаннями, які є видом
юридичного зв’язку, що розглядається і як один із правових механізмів в
різних галузях права.

Господарські зобов’язання – це і нормальні відносини між суб’єктами,
пов’язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг,
здійсненням певних управлінсько-господарських дій, створенням
спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю та
організацією їх професійної підготовки і т. ін. Це і відносини, які
виникають в результаті вчинення недозволених дій – заподіяння шкоди,
привласнення майна тощо.

Суб’єктний склад господарських зобов’язань досить різноманітний. Вони
виникають між юридичними особами: державними, комунальними, іншими
підприємствами і організаціями, що здійснюють господарську діяльність і
зареєстровані в установленому законом порядку; громадянами України,
іноземними особами та особами без громадянства, які здійснюють
господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як
підприємці (ст. 55 ГК України).

Отже, господарські зобов’язання можуть бути різними за характером,
цільовим призначенням і суб’єктним складом, проте вони мають певну як
економічну, так і юридичну спільність.

Економічною функцією зобов’язань є те, що завдяки їм здійснюється
переміщення майна та інших результатів праці із сфери виробництва у
сферу обігу і через сферу обігу у сферу споживання.

Оскільки вони опосередковують процес переміщення майна або ж інших
результатів праці, то ми говоримо про їхній майновий характер (ст. 175
ГК України). Майно, або інші результати праці можуть бути передані
тільки певним, а не взагалі третім особам; тож зобов’язання виникають з
якимось конкретним суб’єктом.

З конкретним суб’єктом виникають і зобов’язання по здійсненню на користь
іншої особи певної управлінсько-господарської (організаційної) дії (або
утримання від неї) (ст. 176 ГК України), дії по створенню спеціальних
робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю та організацією їхньої
професійної підготовки (ст. 177 ГК України).

Усе це свідчить про те, що вони мають відносний характер.

Саме тому в зобов’язальних правовідносинах суб’єктивне право називається
правом вимоги, а обов’язок – боргом; правомочний суб’єкт – кредитором, а
зобов’язаний – боржником. Оскільки ці терміни і характерні риси
відображають специфіку юридичного змісту зобов’язальних правовідносин,
вони не випадково враховані у формулюванні поняття зобов’язання ст. 173
ГК України. Згідно з цією статтею, господарське зобов’язання — це таке,
що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками)
у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, коли один
суб’єкт (зобов’язальна сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний
вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського
характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно,
сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій,
а інший суб’єкт (управнена сторона, в тому числі кредитор) має право
вимагати від зобов’язальної сторони виконання її обов’язку.

Укладаючи зобов’язання, його учасники ставлять перед собою досягнення
певних цілей – загальних і безпосередніх. Загальні цілі зобов’язань
нічим не відрізняються від загальних цілей правовідносин власності або ж
інших господарських правовідносин в умовах ринкової економіки. Проте
деякі види правовідносин, в тому числі і окремі види зобов’язань,
встановлюються для досягнення безпосередніх цілей. Це свідчить про те,
що зобов’язальні правовідносини, окрім загальних рис, мають залежно від
законодавства, яким вони регулюються, і свої особливості.

Однією із особливостей господарських зобов’язань є мета, для досягнення
якої суб’єкти господарювання укладають ці зобов’язання. Безпосередньою
метою, для досягнення якої суб’єкти господарювання вступають у
зобов’язальні правовідносини, є здійснення ними господарсько-оперативних
дій (виготовлення і реалізація продукції, будівництво промислових,
житлових та інших об’єктів, надання транспортних послуг і т. ін.), або ж
господарсько-управлінських функцій (координація господарських зв’язків у
якійсь галузі, наприклад енергетичній, створення і перерозподіл фондів
тощо).

Ще однією особливістю господарських зобов’язань є те, що їх суб’єкти —
це організації – юридичні особи та підприємці, що здійснюють
господарську діяльність.

Як і будь-яке зобов’язання, господарське також має свій зміст.

Зміст господарського зобов’язання – це сукупність суб’єктивних прав і
суб’єктивних обов’язків учасників відношення по організації
господарської діяльності, безпосередньому її здійсненню.

Суб’єктивне право в господарському зобов’язанні – це можливість вимагати
у власних інтересах від зобов’язальної сторони здійснення певних дій в
організаційно-правовій або майновій сферах відповідно до вимог
управленої сторони в цілях задоволення її інтересів.

Суб’єктивний обов’язок – це міра належної поведінки зобов’язальної
сторони. Ця поведінка може полягати у здійсненні дій активного або
пасивного характеру. Активні дії можуть полягати у виконанні тієї чи
іншої роботи, передачі матеріальних цінностей, надання послуг тощо. У
цьому разі зобов’язальна сторона має активно діяти в інтересах
управленої сторони. Дії пасивного характеру, навпаки, передбачають
ситуацію, коли зобов’язальна сторона повинна не виконувати будь-яких
дій, бо саме вони суперечать інтересам іншої сторони. Наприклад, сторона
в зобов’язанні не повинна відмовлятись від його виконання або іншим
чином порушувати права іншої сторони (кредитора).

Складовим елементом змісту господарського зобов’язання є і його об’єкт –
це конкретні дії по виготовленню і реалізації продукції, виконанню
робіт, наданню послуг, здійсненню управлінсько-господарських
(організаційних) дій, чи іншої господарської діяльності і т. ін.

Зміст окремих зобов’язань визначається законодавством, яке має
спеціальний характер. Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати
або ж розширити зміст суб’єктивних прав та обов’язків у процесі його
виконання, якщо інше не передбачено законодавством.

Отже суб’єктами зобов’язання виконуються не договори, а самі
зобов’язання.

§ 2. Підстави виникнення господарських зобов’язань

В умовах ринкової економіки, коли плановість утратила своє домінуюче,
панівне становище, господарські зобов’язання здебільшого формуються,
здійснюються і припиняються в різних сферах і на різних рівнях
економічного життя за простою домовленістю (волевиявленням) сторін
(суб’єктів господарської діяльності).

Проте в статті 178 ГК України закріплене положення про публічне
зобов’язання, згідно з яким суб’єкт господарювання, що, відповідно до
закону та своїх установчих документів, зобов’язаний здійснювати
виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього
звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні
робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності в нього такої
можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім
випадків, передбачених законодавством. Тобто він не має права з
урахуванням зазначених обставин відмовити в укладанні зобов’язання. Це
положення є важливою новелою в законодавстві. Воно спрямоване на
стабілізацію господарських відносин.

У разі безпідставного ухилення від виконання публічного зобов’язання
суб’єкт господарювання повинен відшкодувати другій стороні завдані цим
збитки.

Згідно з законом Кабінет Міністрів України може видавати правила,
обов’язкові для сторін публічного зобов’язання. Угоди ж, що не
відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.

Таким чином, свобода договірних відносин, а також зобов’язальних, які з
них виникають, і в умовах ринкових відносин повинна “вписуватися” в
певні правові межі, які пропонує законодавець у зазначеній статті. Отже,
зобов’язання можуть виникати не тільки за простою домовленістю сторін,
не тільки в умовах вільного формування, а й на основі господарського
договору, укладеного на підставі держзамовлення чи іншого управлінського
правового акта; на інших підставах, що не суперечать закону (конкурс,
публічний торг, аукціон і т. ін.).

Відповідно до цього господарське зобов’язання є загальною категорією,
оскільки виникає на основі різних підстав, різних юридичних фактів.
Найважливішим і найпоширенішим джерелом господарських зобов’язань є
договір. Зобов’язання, що виникли на підставі договору, ми називаємо
договірними. Позадоговірні зобов’язання, як правило, виникають із
протиправних дій.

Так, згідно зі ст. 174 ГК України, господарські зобов’язання можуть
виникати внаслідок заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом
господарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом
господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав.

Господарські зобов’язання можуть виникати і в результаті створення
об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів, а також
внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у
сфері господарювання.

Підстави виникнення господарських зобов’язань, перелічені в ст. 174 ГК
України, не є вичерпними, вони можуть виникати і з інших підстав, угод,
не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Стаття 11 ЦК України деталізує підстави виникнення цивільних прав і
обов’язків, які відповідають виникненню господарських прав та обов’язків
(зобов’язань). В ній, зокрема, вказується, що права та обов’язки
виникають і безпосередньо із актів законодавства, із актів державної
влади, із рішень суду.

§ 3. Види господарських зобов’язань

Перехід до ринкової економіки характеризується різноманітністю форм
власності і організаційно-правових форм суб’єктів господарювання, форм
виробничої діяльності і господарювання, широким колом і різноманітністю
господарських договорів і зобов’язань, які з них виникають. Разом з тим,
важко погодитися з позицією авторів, які повністю заперечують роль
планових показників відносно діяльності юридичних осіб взагалі, а тим
більше якщо йдеться про державні і, зокрема, казенні, підприємства.
Безсумнівно, що діяльність та існування казенних підприємств без
зобов’язань, які виникають із планів-замовлень і в умовах переходу до
ринкових відносин, просто неможлива.

Тому цілком обґрунтованим і закономірним у ст. 182 ГК України визначені
правила про особливості укладення договорів за державним замовленням.
Договори за державним замовленням, сказано в ній, укладаються між
визначеними законом суб’єктами господарювання – виконавцями державного
замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави
укладати договори (державні контракти), в яких йдеться про господарські
зобов’язання сторін і регулюються відносини замовника з виконавцем щодо
виконання державного замовлення.

Вони мають обов’язковий характер для суб’єктів господарювання.

Ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням
господарського законодавства, говориться в цій статті, і тягне за собою
відповідальність, передбачену Господарським кодексом України та іншими
законами (більш детально про державні замовлення та укладення на їх
основі договорів (контрактів) див. у § 3 глави 14).

У процесі здійснення своєї діяльності суб’єкти господарювання вимушені
вступати і в інші зобов’язальні правовідносини (адміністративні,
земельні та ін.).

У зв’язку з чисельністю та різноманітністю господарських зобов’язань,
які виникають між юридичними і фізичними особами – підприємцями що
здійснюють господарську діяльність, важливого значення набуває їх
класифікація. Вона дає змогу розкрити справжнє значення і питому вагу
договірних та інших форм і методів регулювання господарських відносин на
різних рівнях розвитку економіки. Науково обґрунтована класифікація
господарських зобов’язань дає змогу розташувати їх у певній
послідовності і системі. Це має важливе значення, передусім, для
здійснення належного правового регулювання шляхом виявлення особливостей
окремих видів зобов’язань, відмежування одних їх видів від інших і
застосування, таким чином, адекватних їм норм права. Науково
обґрунтована класифікація зобов’язань багато в чому полегшує вивчення
зобов’язального права.

Питання про класифікацію зобов’язань, в тому числі і господарських, у
юридичній літературі вже давно є дискусійним. Використовуючи різні
властивості господарських договорів і зобов’язань, вчені пропонують
різні варіанти класифікації зобов’язань, в тому числі і господарських.

Значну увагу класифікації господарських зобов’язань приділяє
В. В. Лаптєв. Виходячи із господарсько-правової концепції, він дійшов
висновку, що зобов’язально-правові форми об’єднуються в три значні групи
відповідно до трьох груп господарських відносин – горизонтальних,
вертикальних і внутрішньогосподарських. Вони утворюють три значні
підсистеми зобов’язань – господарсько-оперативні,
господарсько-управлінські і внутрішньогосподарські зобов’язання.

Господарсько-оперативними зобов’язаннями, на його думку є такі, у форму
яких втілюється виконання госпорганами господарсько-оперативних функцій,
тобто безпосередньої господарської діяльності організацій.

Господарсько-управлінськими є зобов’язання, у форму яких втілюється
виконання органами господарського керівництва планово-організаційних
функцій.

Внутрішньогосподарські відносини — це відносини, у форму яких втілюється
виконання господарсько-оперативних і господарсько-управлінських функцій
у межах одного суб’єкта господарювання.

Не зважаючи на те, що в умовах ринкової економіки роль деяких
зобов’язально-правових форм, зокрема вертикальної, із зрозумілих причин
дещо знизилася, класифікація господарських зобов’язань, запропонована
В. В. Лаптєвим, не втратила свого теоретичного і практичного значення.

А. Г. Биков запропонував щодо системи господарських договорів і
зобов’язань, які із них виникають, свою класифікацію, виокремивши при
цьому три важливі групи договорів: ті, що опосередковують майнові
відносини; ті, що опосередковують організаційні (планово-організаційні)
відносини; ті, що опосередковують комплекс майнових і організаційних
відносин.

Існують і інші точки зору, що стосуються критеріїв класифікації
зобов’язань. Так, М. І. Брагінський запропонував будувати систему
зобов’язань на підставі послідовно здійснюваної багатоступеневої
класифікації. М. М. Агарков припускав, що класифікаційним критерієм
системи зобов’язань повинна бути ціль, якій повинні підпорядковуватися
зобов’язальні правовідносини.

У літературі в різний час висловлювалися й інші точки зору та думки щодо
проблеми класифікації зобов’язань, в тому числі і господарських. І все
ж, не зважаючи на той великий внесок, який зробили вчені у розв’язання
цієї проблеми, вона не втратила своєї актуальності. В сучасних умовах
господарювання, окрім видів господарських зв’язків і зобов’язань, які
традиційно склалися десятиліттями, з’явилися їх нові види, які раніше не
були відомі ні господарській практиці, ні законодавству, що
опосередковувало централізовану планову економіку. Тому проблема їх
класифікації набула ще більшого значення.

Для розмежування в цьому конгломераті зобов’язальних відносин, в які
вступають суб’єкти господарювання, одних зобов’язань від інших необхідно
виявити їхні спільні й відмінні риси, підрозділити (класифікувати) на
окремі групи і види.

Види зобов’язань розрізнюють, передусім по тому, на яких засадах вони
виникають, за характером правомочностей і зобов’язань сторін, з
урахуванням особливостей їх об’єктного і суб’єктного складів (ст. 174 ГК
України).

Відповідно до підстав, на яких виникають господарські зобов’язання, їх
підрозділяють на договірні і бездоговірні.

Договірні господарські зобов’язання — це такі зобов’язання, які
виникають із договорів, а бездоговірні – такі, що виникають внаслідок
заподіяння шкоди, безпідставного придбання або збереження майна. Такий
поділ потрібний для розрізнення законодавчої регламентації цих
зобов’язань.

По співвідношенню прав і обов’язків суб’єктів зобов’язань їх
підрозділяють на односторонні і взаємні. В односторонніх зобов’язаннях
одна сторона має тільки права, а друга – тільки обов’язки (наприклад, в
безпроцентних кредитних відносинах чи в зобов’язаннях, які виникають
внаслідок заподіяння шкоди). У взаємних зобов’язаннях кожний із його
учасників має як права, так і обов’язки (наприклад, у договорах
поставки – ст. 265 ГК України, контрактації – ст. 272 ГК України).

Залежно від визначеності предмета виконання розрізняються зобов’язання
однооб’єктні і альтернативні. Як правило, в однооб’єктних зобов’язаннях
предмет становить цілком визначені дії (наприклад, в зобов’язаннях із
заподіяння шкоди боржник зобов’язаний відшкодувати шкоду в натурі, а
саме: передати річ того ж роду і якості). Бувають випадки, коли боржнику
надається право вибору однієї із кількох дій або передачі одного із
декількох предметів, передбачених договором чи законом (наприклад, у
бартерних договорах суб’єкти господарювання нерідко обумовлюють кілька
видів майна і в разі неможливості надати кредитору один його вид,
боржник зобов’язаний передати інший вид майна). Такі зобов’язання
називають альтернативними.

За характером взаємозв’язку одного з одним розрізняють головні і
додаткові господарські зобов’язання. Додаткові господарські зобов’язання
залежать від головних. Як додаткові (акцесорні) вони обслуговують
головні зобов’язання найчастіше у вигляді гарантій і забезпечувальних
заходів, а тому автоматично припиняються з припиненням головних
зобов’язань.

Залежно від сукупності прав і обов’язків, якими володіють суб’єкти
господарських відносин, слід розмежовувати прості і складні
зобов’язання.

Якщо сторони зв’язані одним правом і одним обов’язком, господарські
зобов’язання слід розглядати як прості, якщо ж таких прав і обов’язків
більше, ці зобов’язання розглядаються як складні. При цьому слід мати на
увазі, що кваліфікація складних зобов’язань здійснюється з урахуванням
всього комплексу прав і обов’язків, разом узятих, а не в їх розрізненому
(одиничному) вигляді.

Наприклад, зобов’язання, які виникають із договору підряду на капітальне
будівництво, характеризуються комплексом прав і обов’язків, якими
володіють сторони, як у зв’язку з виконанням робіт по будівництву
об’єкта, так і з приводу самого об’єкта.

Класифікація на види господарських зобов’язань можлива і за їх
суб’єктним складом.

Суб’єкти (сторони) господарсько-договірного зобов’язання виступають як
кредитор (управнена сторона) і боржник (зобов’язальна сторона), в тому
числі і в деяких зобов’язаннях з множинним складом осіб.

У зв’язку з тим, що боржник у зобов’язанні виконує свій обов’язок (борг)
перед кредитором, то і значна кількість боржників називається пасивною,
а зобов’язання — зобов’язаннями з пасивною множиною. На відміну від
боржника, кредитор проявляє активні дії по витребуванню (одержанню)
боргу, а тому множина кредиторів називається активною, а зобов’язання —
зобов’язаннями з активною множиною. Господарській практиці відомі
випадки виникнення зобов’язань (наприклад, при будівництві атомних
електростанцій) з множиною осіб як на боці кредитора, так і на боці
боржника, – це господарські зобов’язання зі змішаною множиною.

Як правило, зобов’язання з множиною осіб є частковими, в яких кожний із
кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників
зобов’язаний виконати зобов’язання у відповідній частці. При чому частки
припускаються рівними.

Проте із цього правила (рівності часток) можливі і винятки. Це
торкається зобов’язань, в яких перед кредитором виступає кілька
боржників. У такому разі кредитор має право вимагати виконання
зобов’язань у повному обсязі або в якійсь його частині як від боржників
солідарно, так і від кожного (за своїм вибором) окремо.

Якщо кредитор не одержав повного виконання зобов’язання від одного із
боржників, він має право вимагати виконання його частини від решти
боржників.

Солідарні боржники залишаються зобов’язаними перед кредитором до повного
виконання зобов’язання, звичайно, в межах терміну позовної давності.
Виконання зобов’язання одним із боржників звільняє решту солідарних
боржників від виконання зобов’язання.

Разом з тим, боржник, який виконав солідарне зобов’язання, має право
регресивної вимоги в рівних частках, якщо інше не передбачене законом чи
договором, від решти боржників, за яких він здійснив виконання. У цьому
разі боржник солідарного зобов’язання, який його виконав, набуває
статусу кредитора до боржників, за яких здійснив виконання.

Цей вид зобов’язання вигідний для кредитора, оскільки суттєво підвищує
його можливості повного задоволення своїх вимог. І навпаки, стан
боржників погіршується у зв’язку з тим, що будь-який з них, незалежно
від підстав і часток своєї участі в солідарному зобов’язанні, може бути
залучений до повного виконання зобов’язання.

Окрім господарських зобов’язань з солідарним обов’язком боржників в
господарських відносинах, виникають зобов’язання з солідарними вимогами
кредиторів, в яких кожний із кредиторів має право заявляти вимоги в
повному обсязі до боржника. Виконання в повному обсязі зобов’язання
одному із солідарних кредиторів звільняє боржника від виконання іншим
кредиторам. У солідарного кредитора, який одержав виконання від
боржника, виникає зобов’язання перед іншими кредиторами відшкодувати їм
належні частки, якщо інше не передбачене законом чи договором.

Різновидом господарських зобов’язань з множиною осіб є субсидіарні
(додаткові) зобов’язання.

У деяких випадках законом чи договором може бути передбачений порядок,
згідно з яким при незадоволенні вимог кредитора основним боржником ці
вимоги зобов’язаний виконати субсидіарний (додатковий) боржник. Так,
відповідно до чинного законодавства засновник (власник) майна казенного
підприємства (державного) несе субсидіарну (додаткову) відповідальність
за зобов’язаннями такого підприємства у разі, якщо його майна
недостатньо.

Самостійним різновидом господарських зобов’язань є регресні
зобов’язання. Вони виникають у тих випадках, коли боржник за основним
зобов’язанням виконує його замість решти боржників. У випадку, який
розглядався раніше, виконання одним із солідарних боржників дає право
солідарному боржнику в порядку регресу стягнути з решти боржників ті
витрати, які він раніше поніс, за винятком його частки.

Між суб’єктами господарювання такі зобов’язання часто виникають у
страхових правовідносинах.

Отже, в господарських відносинах виникають такі зобов’язання:

а) по передачі майна у власність, на праві господарського відання чи
оперативного управління;

б) з оплати майна (купівля-продаж, поставка, контрактація);

в) з передачі майна в користування за плату (оренда);

г) з виконання робіт (підряд на капітальне будівництво);

ґ) з надання послуг (комісія, експедиція, схов);

д) з перевезення;

е) позв’язані з розрахунками і кредитуванням (банківське кредитування,
договори банківського рахунку, розрахункові відносини);

є) із страхування;

ж) із сумісної діяльності;

з) охоронні (зобов’язання, які виникають із заподіяння шкоди,
безпідставного придбання або збереження майна).

Як особливий, самостійний, вид господарських зобов’язань Господарським
кодексом України виокремлені:

організаційно-господарські зобов’язання, що виникають у процесі
управління господарською діяльністю між суб’єктами господарювання та
суб’єктом організаційно-господарських повноважень (ст. 176 ГК України);

соціально-комунальні зобов’язання суб’єктів господарювання по створенню
суб’єктами господарювання спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою
працездатністю та організацією їх професійної підготовки (ст. 177 ГК
України);

публічні зобов’язання суб’єктів господарювання, які відповідно до закону
та своїх установчих документів зобов’язані здійснювати виконання робіт,
надання послуг або продаж товарів кожному, хто до них звертається на
законних підставах.

Вказані господарські зобов’язання набули свого розвитку і законодавчого
закріплення відповідно до ринкових відносин.

Самостійним видом господарських зобов’язань слід визнати зобов’язання з
участю третіх осіб. Якщо в субсидійних зобов’язаннях учасник пов’язаний
правовідношеннями як з основним боржником, так і з його кредитором, то
треті особи пов’язані лише з одним із основних суб’єктів – з кредитором
або з боржником і таким чином є самостійними суб’єктами цих відносин.

Глава 14. Господарські договори

§ 1. Загальні умови та порядок укладення договорів, що породжують
господарські зобов’язання

В умовах становлення соціально орієнтованої ринкової економіки
господарський договір є основним засобом організації відносин між
суб’єктами господарювання, гнучким регулятором господарської діяльності
і інструментом її планування, формою і засобом організації господарських
зв’язків. Господарський договір є формою вираження господарського
зобов’язання. Йому притаманні особливий суб’єктний склад, специфіка
діяльності суб’єктів господарювання, мета та цілі, для досягнення яких
укладається цей договір.

У статті 55 ГК України визначені поняття та особливості суб’єкта
господарювання. Згідно з цією статтею суб’єктами господарювання
визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську
діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність
господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть
відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім
випадків, передбачених законодавством.

Це, в першу чергу, господарські організації – юридичні особи, а також
громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють
господарську діяльність і зареєстровані як підприємці, філії,
представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій
(структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської
діяльності.

Господарська діяльність, як уже зазначалося, – це будь-яка діяльність,
пов’язана з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ,
що виступають у формі товару (об’єкта, який має споживну вартість).

Суб’єкт господарювання здійснює цю діяльність з метою одержання прибутку
за винятком тих суб’єктів, для яких отримання прибутку від господарської
діяльності відіграє другорядну роль (діяльність частини казенних
підприємств, експериментальних, інших планово-збиткових підприємств, що
фінансуються за рахунок державних дотацій).

Чинним законодавством передбачена свобода договірних відносин, проте ці
відносини і як їх результат – господарська діяльність може бути в
передбачених законодавством випадках обмежена.

Так, для деяких видів господарської діяльності, опосередкованої
господарськими договорами, передбачене обов’язкове ліцензування, тобто
заняття певними видами діяльності можливе тільки при наявності ліцензії,
а в деяких випадках обмеження договірних відносин передбачене
антимонопольним законодавством, іншим спеціальним законодавством.

Особливості господарських договорів і відносин, ними опосередкованих,
визначені чинним законодавством, зокрема Господарським та Господарським
процесуальним кодексами України. Ними передбачений порядок укладення
господарських договорів, їх форма, умови, які становлять їх зміст і т.
ін.

Відносно господарського договору діє загальне правило, відповідно до
якого він повинен бути укладений у письмовій формі і підписаний
уповноваженими на те особами. Стаття 181 ГК України дає можливість
сторонам вибирати один із видів письмової форми, а саме: шляхом
складання і підписання єдиного документа, скріпленого печаткою, обміну
листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами – скорочена форма, а
також шляхом прийняття до виконання замовлень, якщо законом не
встановлено спеціальної вимоги до форми та порядку укладення даного виду
договорів. У зв’язку з розвитком і застосуванням у господарських
відносинах комп’ютерної техніки з’являється можливість оформлення
договорів і іншими способами, але в усіх випадках договір повинен бути
вираженим у формі, придатній для сприйняття його умов (змісту) як самими
сторонами, так і третіми особами.

При укладенні господарського договору сторони виконують притаманні саме
йому певні нормативно закріплені дії, техніко-юридичну процедуру,
направлені на встановлення договірних відносин та визначення змісту
договірного зобов’язання.

Відповідно до статей 181 ГК України, 10 Господарського процесуального
кодексу України, іншого чинного господарського законодавства, першим
процедурним кроком в укладенні господарського договору є складання
ініціативною стороною (оферентом) проекту договору і надання другій
стороні (акцептанту) у двох примірниках (якщо проект договору викладений
як єдиний документ).

Сторона, яка одержала проект договору, в разі згоди з його умовами
оформляє його відповідно до вимог ч. 1 ст. 181 ГК України і повертає
один примірник стороні, яка його склала, або надсилає відповідь на лист,
телеграму, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання
проекту договору, листа, телеграми і т. ін.

Господарський договір визнається укладеним, якщо між сторонами досягнуто
згоди щодо його істотних умов (тих, які визнані такими за законом або
необхідні для договорів такого виду), а також усіх умов, щодо яких за
заявою однієї із сторін має досягнуто згоди.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору, незгоди з
запропонованими оферентом умовами, сторона, яка одержала проект договору
(акцептант), складає протокол розбіжностей (у двох примірниках), у якому
викладає власні умови договору (у своїй редакції), тобто виступає
оферентом запропонованих ним умов і у двадцятиденний строк надсилає
підписаний проект договору з примірниками протоколу розбіжностей другій
стороні, про що робиться застереження в проекті договору: “Проект
договору повертається з протоколом розбіжностей, який є невід’ємною його
частиною”. На ньому ставиться підпис уповноваженої особи, скріплений
печаткою.

Сторона, яка одержала проект договору з протоколом розбіжностей,
зобов’язана протягом двадцяти днів розглянути його і в цей же строк
вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною (на рівні
керівників чи уповноважених ними осіб, які складають та підписують
відповідний протокол, оформивши його належним чином) та включити до
договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились
неврегульованими передати в цей же строк до суду (ст. 10 ГПК України),
якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо звернення до суду для вирішення
всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода
повинна бути виражена в письмовій формі (протоколом узгодження
розбіжностей, заявою, підписаною керівниками сторін, листами,
телеграмами, телетайпограмами тощо).

У тому ж випадку, коли для жодної із сторін укладення спірного договору
не є обов’язковим, а саме він укладається на основі вільного
волевиявлення сторін і між ними не досягнута згода про можливість
розгляду переддоговірного спору в суді, діє правило, передбачене
Господарським кодексом України, — договір вважається неукладеним (п. 8
ст. 181).

Однією із особливостей договорів на основі вільного волевиявлення сторін
є те, що досудове врегулювання господарських спорів для них не
обов’язкове. Проте, якщо сторони в договорі обумовили такий порядок, то
він набуває для них обов’язкового характеру, за винятком, передбаченим
ч.5 ст. 5 ГПК України.

Слід при цьому мати на увазі відмінний від загального порядок
врегулювання господарських спорів, який встановлено, передусім, для
господарських спорів, пов’язаних з укладенням договорів перевезення,
врегулювання яких регламентується крім ст. 5 ГПК України:

Статутом залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів
України від 6 квітня 1998 року № 457;

Статутом автомобільного транспорту УССР, затвердженим постановою Ради
Міністрів Української РСР від 27 червня 1969 року № 401;

Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні,
затвердженими Наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня
№ 363;

Кодексом торговельного мореплавства України, введеним у дію постановою
Верховної Ради України № 277/94-ВР від 9 грудня 1994 року;

Статутом внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, затвердженого
постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 року №1801;

Повітряним кодексом України, введеним в дію Постановою Верховної Ради
України № 3168-12 від 4 травня І993 року.

Після процедури досудового врегулювання спору вказаними нормативними
актами передбачене право звернення сторін в судові органи для розгляду
спору по суті.

До спорів, що виникають під час укладення договорів і можуть бути
передані на вирішення господарського суду, належать також спори,
пов’язані із укладенням договорів про порядок і умови експлуатації
залізничних під’їзних колій, подачі та забирання вагонів.

Судовий розгляд розбіжностей при укладенні вище вказаних договорів
обумовлено положеннями ст. 22 Закону України “Про залізничний транспорт”
і ст. 10 Закону України “Про природні монополії”, згідно з якими
залізниці не мають права відмовляти підприємствам в укладенні
господарських договорів. Тому за наявності такої відмови підприємство
має право на звернення до господарського суду з заявою про спонукання
залізниці до укладення відповідного договору.

§ 2. Види господарських договорів

В умовах доринкових відносин договору відводилася, головним чином, роль
деталізації планових актів. Відповідно до цього форми і види договірних
відносин були залежними від планових показників, а сторони — обмеженими
у формуванні умов договорів.

Перехід до ринкової економіки характеризується різноманітністю форм
власності, суб’єктів господарської діяльності, форм ведення виробництва
та господарювання і, як результат цього, широким колом і різноманітністю
господарських договорів. Саме з їх допомогою промислові та інші
підприємства і підприємці планують свою діяльність. Відтепер не план, а
договір став основним важелем ведення господарської діяльності і
регулювання відносин між її суб’єктами.

Господарські договори можна підрозділити на окремі види. Класифікуються
вони за тими ж ознаками, за якими проводиться класифікація
цивільно-правових договорів.

Так, визначальною ознакою будь-якого договору є досягнення домовленості,
згоди сторін про його укладення. Але є такі договори, для укладення яких
тільки домовленості недостатньо. Окрім неї, необхідним є виконання
певних дій, наприклад передача цінностей, речей, предметів тощо, після
чого договір вважається укладеним. Такі договори називаються реальними.

Якщо ж для укладення договору достатньо однієї домовленості сторін, то
укладений договір називатиметься консенсуальним. Так, договір поставки
продукції вважається укладеним з моменту, коли сторони домовилися
підписати даний договір, хоч поставка, передача продукції і її оплата
проводитиметься в майбутньому. Слід при цьому зазначити, що ця
класифікація певною мірою має умовний характер. Термін «реальний
договір» аж ніяк не означає, що договір консенсуальний, на противагу
реальному, якийсь неіснуючий. Консенсуальні договори — річ повсякденна,
вони доволі часто зустрічаються в умовах господарювання. Отже, така
класифікація вказує на спосіб укладення договорів, а не на їх сутність і
саму природу.

Беручи за основу розподіл прав і обов’язків, розрізняють договори
односторонні і двосторонні. В односторонніх договорах тільки одна
сторона бере на себе зобов’язання щодо другої, в якої у зв’язку з цим
виникають тільки права.

Наприклад, за договором позики той, хто надав позику (позикодавець), має
право вимагати повернення позики, а той, хто її одержав (позичальник),
зобов’язаний повернути позичене. Таким чином, позикодавець має тільки
права, а позичальник — тільки обов’язок.

Двосторонні договори — це ті, згідно з якими обидві сторони пов’язані
взаємними правами і обов’язками. Прикладом двосторонніх договорів є
договір поставки, бо в ньому обидві сторони — і постачальник і покупець
— набувають взаємних прав і обов’язків.

Господарському праву відомі також договори на користь третьої особи.
Особливістю такого договору є те, що право вимоги за договором набуває
третя особа, яка в укладенні договору участі не бере. Але сторони, які
беруть участь в укладенні договору, виговорюють для неї права і
обов’язки. Прикладом цього, на нашу думку, є договори перевезення
вантажів залізничним транспортом. Договір перевезення вантажів
укладається між вантажовідправником і перевізником. Тому в разі, коли
вантажоодержувачем за договором є вантажовідправник, кількість учасників
(сторін) обмежується тільки ними. Але, як правило, вантажовідправник і
вантажоодержувач є різними особами. У цьому разі і виникає питання про
роль і місце вантажоодержувача у транспортних відносинах. Він є третьою
особою, яка участі в укладенні договору не бере, а вступає в дію в
процесі його виконання, здійснюючи права і обов’язки, які виговорили для
нього вантажовідправник і перевізник (право і обов’язок одержати вантаж
і, якщо було обумовлено, сплатити визначену суму за перевезення).

Залежно від підстав укладення господарських договорів їх розподіляють на
вільнорегульовані і планові.

Вільнорегульовані відповідно до ст. 184 ГК України це – господарські
договори, які укладаються на основі вільного волевиявлення сторін. В
цьому разі проект договору може бути розроблений за ініціативою
будь-якої із сторін без обов’язкової для них основи (державного
замовлення, іншого планового або адміністративного акта). Проекти і
укладення цього договору здійснюється у строки, погоджені самими
сторонами.

Укладення господарського договору на основі вільного волевиявлення
сторін може здійснюватись у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну
листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами, або у формі єдиного
документа з додержання загального порядку укладення договорів,
встановленого ст. 181 ГК України.

При укладанні господарських договорів на основі примірних і типових
договорів сторони повинні додержуватись умов, передбачених ст. 179 ГК
України. Вони повинні укладатись не інакше, як у вигляді єдиного
документа, оформленого згідно з вимогами ст. 181 ГК України та
відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо
застосування примірного або типового договору.

Організаційно-господарські договори укладаються в такому ж порядку, як і
договори на основі вільного волевиявлення, але на відміну від останніх
не допускається спрощений спосіб їх укладення (ст. 186 ГК України).

Статтею 185 ГК України передбачені особливості укладення господарських
договорів на біржах, ярмарках та публічних торгах.

До укладення таких договорів застосовуються загальні правила укладення
договорів на основі вільного волевиявлення з урахуванням
нормативно-правових актів загального характеру, локальних актів, якими
регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів.

Господарські договори, які визначені і регулюються як державні
контракти, укладення і оплата яких гарантується державою, оскільки
замовниками в них виступають державні органи, на нашу думку, є
планованими.

Залежно від характеру переміщення матеріальних благ договори можуть бути
оплатними і безоплатними. Оплатними є договори, в яких дія однієї особи
обов’язково потребує відповідної майнової дії іншої. До них належать
купівля-продаж, оренда, поставка тощо.

У безоплатних договорах надання майна здійснюється тільки однією
стороною без одержання зустрічного надання від другої сторони.
Відповідно до цього передача майна благодійним фондам або ж будь-яким
підприємствам як безоплатної допомоги здійснюється на основі безоплатних
договорів. Деякі договори, наприклад договір комісії, можуть бути як
оплатними, так і безоплатними залежно від домовленості про це сторін.

Залежно від юридичної спрямованості господарські договори розрізняють як
основні і попередні.

Основні договори безпосередньо породжують права і обов’язки сторін,
пов’язані з реалізацією продукції, наданням послуг і т. ін.

Статтею 182 ГК України врегульований порядок укладення, розірвання та
припинення попереднього договору. Попередній договір укладається з метою
укладення в майбутньому, не пізніше одного року, основного
господарського договору. Він повинен містити умови, які б дали
можливість сформулювати істотні умови основного договору. До укладення
попереднього договору не застосовується загальний порядок укладення
господарських договорів, передбачений статтею 181 ГК України.

Якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект основного
договору, ухиляється від його укладення, друга сторона має право
вимагати укладення основного договору в судовому порядку.

Зобов’язання укласти на основі попереднього основний господарський
договір є обов’язковою для сторін, проте якщо до закінчення строку, в
який сторони повинні укласти основний договір, одна із сторін не надішле
проект основного договору другій стороні, зобов’язання укласти основний
договір припиняється (ст. 182 ГК України).

Дуже схожою на попередній договір є угода про наміри вступити в
договірні відносини в майбутньому. Але не зважаючи на загальну формальну
їхню схожість, попередній договір відрізняється від угоди про наміри.
Угода про наміри лише фіксує бажання сторін вступити в договірні
відносини в майбутньому і не породжує прав і обов’язків сторін.

Залежно від періодів виконання своїх обов’язків суб’єкти господарювання
укладають генеральні і поточні договори. Генеральні договори визначають
умови виконання всіх узятих зобов’язань сторонами протягом усього
їхнього строку (наприклад, будівництво складного, довгострокового
об’єкта — атомної електростанції). Поточні договори конкретизують
генеральні договори на певні періоди, на періоди виконання певних
обсягів робіт, скажімо, будівництво окремих споруд, які є складовими
частинами об’єкта, обумовленого генеральним договором (закінчення
будівництва якоїсь частини (черги) АЕС).

Генеральні договори укладаються на тривалі строки — на п’ять і більше
років, і, навпаки, поточні, які конкретизують періоди виконання
зобов’язань, що виникають із генеральних договорів, — на коротші періоди
часу, як правило, на рік.

Від попередніх і генеральних договорів слід відрізняти довгострокові
договори за прямими тривалими господарськими зв’язками, які свого часу
набули широкого застосування в поставкових відносинах. У юридичній
літературі донині не проведено чіткого розмежування між ними. Але
погодитися з точкою зору про те, що довгостроковий договір за своєю
юридичною природою є попереднім, не можна з таких міркувань. Суть
попереднього договору полягає в тому, що з нього випливає зобов’язання
укласти договір у майбутньому. Через це попередній договір, виконавши
свою функцію, тобто зобов’язавши сторони укласти договір у майбутньому,
вважається виконаним і припиняє свою дію. Договір поставки за прямими
довгостроковими господарськими зв’язками, укладений сторонами, як
правило, на п’ять років або ж на триваліший період, перебуває в стадії
виконання протягом усього періоду, на який він був укладений, за
винятком випадків, передбачених чинним законодавством, коли він підлягає
зміні, розірванню тощо.

Залежно від способу укладення договори бувають взаємоузгоджені і
договори приєднання.

В умовах ринкових відносин основна кількість договорів укладається
суб’єктами господарської діяльності вільно, на свій розсуд, без
будь-яких приписів, за простою згодою сторін — взаємоузгоджено – з
дотриманням таких принципів:

суб’єкти абсолютно вільні у вирішенні питання укладати чи не укладати
договір, за винятком, коли зобов’язання укласти договір передбачено
законом або добровільно прийнятим зобов’язанням;

вибір контрагента при укладенні договору добровільний;

у суб’єктів господарювання є можливість вибору виду договору;

сторони за своїм розсудом визначають і формулюють конкретні умови
(зміст) договору, окрім випадків, передбачених законодавством, або ж у
зв’язку з їх попередньою домовленістю.

Це, як правило, договори купівлі-продажу, поставки, інші договори на
передачу майна у власність, у строкове платне і безоплатне користування,
на виконання робіт тощо.

При укладенні договорів приєднання їх умови (зміст) формулюються тільки
однією із сторін. Інша сторона позбавлена можливості доповнювати або ж
змінювати ці умови, вона може укласти такий договір, погодившись із цими
умовами в цілому.

Прикладом таких договорів є договори перевезення, договори на відкриття
банківського рахунку та ін.

Особливостями і специфікою внутрішньогосподарської діяльності юридичних
осіб характеризуються внутрішньогосподарські договори, у форму яких, у
відповідних випадках, вона втілюється. Суб’єктом цих договірних відносин
завжди, принаймні однією зі сторін, є підрозділ юридичної особи. Другою
стороною може виступати інший підрозділ або ж юридична особа в цілому.
Внутрішньогосподарські договори набувають широкого застосування в умовах
розвитку корпоративних відносин.

У сучасних умовах у зв’язку зі змінами, що відбуваються в економіці
України, система договорів потребує подальшого удосконалення. Зі
скасуванням планових засад у регулюванні народного господарства і
розвитком підприємництва сторонами договору, скажімо поставки, можуть
бути не тільки юридичні, але й фізичні особи-підприємці. Ця обставина
сприяла наближенню договору поставки до договору купівлі-продажу. У
межах структури цих договорів помітного розвитку набули бартерні
договори. Виникли і такі різновиди договорів, як договори лізингу, що не
охоплюються поняттям договорів майнового найму. Суттєво розширилося коло
договорів, які входять до складу договорів підрядного типу і договорів
про надання послуг.

§ 3. Особливості укладання господарських договорів за державним
замовленням

Державне замовлення, як уже зазначалося, – це засіб державного
регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній)
основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб; це
планове завдання по розміщенню таких замовлень серед підприємств,
організацій та інших суб’єктів господарської діяльності України всіх
форм власності.

У чинному законодавстві, в тому числі і в ст. 183 ГК України як синоніми
вживаються визначення “контракт” і “договір”. У Законі України “Про
поставки продукції для державних потреб” сформульоване легальне поняття
державного контракту згідно з яким, державний контракт – це договір,
укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного
замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов’язання
сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.

Отже, контракт і договір – це тотожні правові категорії і їх можна
вживати, як однозначні до договірних відносин між замовниками і
суб’єктами господарювання, які згідно зі ст. 183 ГК України, є
виконавцями державного замовлення.

Державними замовниками є Верховна Рада України та інші центральні органи
державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим,
обласні Київська та Севастопольська міські державні адміністрації,
державні організації та установи, визначені законом про Державний бюджет
України на поточний рік, а також державні організації та установи,
уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти
(договори) з виконавцями державного замовлення.

Виконавці державного замовлення – це суб’єкти господарської діяльності
України всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію
для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту
(договору).

Таким чином, замовниками можуть бути не будь-які суб’єкти договірних
(контрактних) відносин, що характерно при укладенні господарських
договорів на основі вільного волевиявлення сторін, а також на біржах,
ярмарках та публічних торгах, а суб’єкти, чітко визначені законодавством
України.

Таким чином, уже на етапі формування суб’єктного складу договірних
відносин з виконання замовлення проявляються особливості укладення
господарських договорів за державним замовленням.

Особливістю цього виду договорів є і положення, згідно з яким держава є
гарантом за зобов’язаннями державних замовників. До речі, воно не
притаманне жодному виду договорів, про які говорилося раніше.

Державні замовлення формуються Кабінетом Міністрів України,
міністерствами, відомствами та іншими центральними органами виконавчої
влади, які визначаються і затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Формування державних замовлень для забезпечення виконання регіональних
цільових програм (поставки продукції для регіональних потреб)
здійснюється Кабінетом міністрів Автономної Республіки Крим, обласними,
Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Державні замовники:

здійснюють, виходячи з інтересів держави, вибір виконавців державного
замовлення для укладення з ними державних контрактів шляхом конкурсного
відбору, що регламентується Законом України від 22 лютого 2000 року “Про
закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”;

укладають з виконавцями державного замовлення договори (контракти);

гарантують виконавцям державного замовлення від імені держави оплату
продукції, яка поставляється для державних потреб за умовами, що
визначаються державним контрактом.

Отже укладення господарських договорів (контрактів) за державним
замовленням здійснюється в два етапи: перший – це підготовчий і другий –
безпосередня правова процедура укладення договору (контракту), що є ще
однією із особливостей укладення господарських договорів за державним
замовленням.

Господарський договір за державним замовленням укладається у формі
єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.
Аналіз чинного законодавства дає змогу дійти висновку про те, що проект
договору, як правило, може бути запропонований виконавцю замовником.
Адже саме він досконально обізнаний з державними потребами в продукції
(видом продукції, асортиментом, кількістю тощо). Проте здійснити такі ж
дії не забороняється чинним законодавством і виконавцю.

Укладення сторонами договору за державним замовленням (державного
контракту) здійснюється в порядку, передбаченому ст. 181 ГК України з
урахуванням особливостей, про які вже йшлося.

Ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням
господарського законодавства і тягне за собою відповідальність.

Так, у разі необґрунтованої відмови виконавця державного замовлення від
укладення державного контракту, якщо обов’язковість його укладення
встановлена чинним законодавством, та за наявності технічних можливостей
його виконання виконавець сплачує державному замовнику штраф у розмірі
вартості державного контракту.

Спори, що виникають між державним замовником і виконавцем державного
замовлення при укладенні договорів (державних контрактів), внесенні в
них змін та їх розірванні, розглядаються відповідно до ст. 188 ГК
України та статтями 10, 11 Господарського процесуального кодексу
України.

§ 4. Порядок зміни та розірвання господарських договорів

При умові дотримання процедури укладення господарських договорів,
порядку, способу, форми і змісту, про що вже йшлося, він вступає в
законну силу і сторони відповідно до його умов виконують взяті на себе
права та обов’язки.

Проте зміни в економіці, різноманітні події та обставини – засуха чи,
навпаки, повені, пожари і т. ін., банкрутство однієї із сторін
договірних відносин, невідповідність деяких умов договору чинному
законодавству, яка може виявитися в процесі виконання договору, інші
обставини, що позбавляють сторону можливості належним чином виконати
зобов’язання, тощо, можуть поставити перед сторонами господарського
договору питання про необхідність зміни чи його розірвання. Ці обставини
є підставою зміни чи розірвання договору, якщо вони суттєві настільки,
що коли б сторони могли це передбачити, вони не укладали б договір або
укладали б його на інших умовах.

Договір може бути змінений чи розірваний за вимогою однієї із сторін
господарського договору у випадках суттєвого порушення його другою
стороною і в інших випадках встановлених договором чи законом. Суттєвим
чинне законодавство визнає таке порушення договору, коли внаслідок
заподіяної ним шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на
що вона розраховувала при укладенні договору.

Відповідно до ст. 188 ГК України, ст. 11 Господарського процесуального
кодексу України, сторона, яка вважає за необхідне змінити або розірвати
договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні. Зазначене
положення пояснюється припустимістю односторонньої відмови від виконання
господарського договору.

Сторона, яка одержала пропозицію (заяву) про зміну чи розірвання
договору, повинна відповісти на неї не пізніше двадцяти днів (без
урахування часу поштового обігу) після одержання. До закінчення цього
строку вона зобов’язана визначитися відносно даного договору і прийняти
або відхилити отриману пропозицію.

Якщо сторони не досягнуть згоди щодо зміни умов договору чи його
розірвання, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк,
зацікавлена сторона має право передати такий спір на вирішення
господарського суду.

У разі розірвання господарського договору за вимогою будь-якої із сторін
господарський суд визначає наслідки розірвання договору, виходячи із
необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених
ними у зв’язку з частковим виконанням даного договору.

Зміна господарського договору у зв’язку із суттєвими змінами обставин
допускається за рішенням господарського суду у виняткових випадках, якщо
розірвання договору суперечить суспільним інтересам чи спричинить для
сторін шкоду, яка значно перевищує витрати, необхідні для виконання
договору на умовах, змінених судом.

У разі зміни чи розірвання господарського договору господарські
зобов’язання змінюються чи припиняються з моменту досягнення згоди про
зміну чи розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або не
обумовлене характером його зміни. Якщо договір змінюється чи
здійснюється його розірвання в судовому порядку, зобов’язання змінюються
чи припиняються з моменту набрання відповідним рішенням законної сили.

Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконано ними
за зобов’язаннями на час зміни чи розірвання договору, якщо інше не
встановлено договором чи законом. Якщо договір змінений чи розірваний у
зв’язку з суттєвим порушенням договору однією зі сторін, друга сторона
може вимагати відшкодування збитків, спричинених зміною чи розірванням
договору.

Зміна чи розірвання договору здійснюється в такій же формі, в якій був
укладений і договір, що змінюється чи здійснюється його розірвання, якщо
інше не встановлене договором чи законом.

Г 15. Ціни і ціноутворення у системі господарювання

§ 1. Ціни в ринковій економіці

Державного впливу в умовах переходу до ринку потребують різноманітні
процеси, що відбуваються в економіці, в тому числі і ціноутворення. В
ринковій економіці ціна є найпоширенішою категорією, тобто ціну мають
усі види продукції, робіт та послуг. За допомогою цін визначаються
різноманітні показники й вимірюються економічні величини: обсяги
виробництва і споживання, основні і оборотні фонди та інші ресурси. Ціна
за Господарським кодексом, є формою грошового визначення вартості
продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання (ст.
189).

Ціна являє собою одну з найскладніших економічних категорій. Вона є
грошовим вираженням вартості, тобто визначенням за допомогою грошей
субстанції ціни, що відбиває мінові відношення товарів. У ринковій
економіці ціна є загальним регулятором процесу суспільного виробництва,
вплив якого на діяльність господарюючих суб’єктів господарювання
доповнюється іншими регуляторами, що застосовуються державою (податками,
дотаціями, валютним курсом і т. ін.)

Що ж лежить в основі ринкових цін і відтак в основі мінових пропорцій в
обміні товарів? Історія розвитку ринкової економіки і економічної науки
позначилася багатьма теоріями вартості й ціни. Найвідомішими з них є,
насамперед, теорія трудової вартості, розроблена фундаторами класичної
політичної економіки, англійськими економістами В. Петті, А. Сміттом та
Д. Рікардо і завершена в працях К. Маркса. Вона виходить з того, що
субстанція і величина вартості як основи мінової вартості та ціни
визначається затратами праці на виробництво товарів.

Приблизно одночасно з теорією трудової вартості виникла і теорія витрат
виробництва, яка визначає їх як основу мінової вартості і цін (висунута
представником французької класичної політекономії Ф. Кене). Оскільки,
однак, величина витрат виробництва, у свою чергу, залежить від цін на
окремі види витрат (палива, сировини, матеріалів, робочої сили), то
використання витрат як основи цін означає, по суті, пояснення цін на
продукцію цінами на елементи витрат.

Серед перших теорій вартості також набула поширення так звана теорія
трьох факторів виробництва. Ця теорія пояснювала формування вартості в
процесі виробництва впливом сукупності витрат його трьох основних
факторів: труда, капіталу (в розумінні засобів виробництва) і землі (як
головного природного фактору). Ця теорія вперше була обґрунтована в
працях французьких економістів Ж.-Б. Сея і Ф. Бастіа.

Наприкінці XIX сторіччя дістала широкого розвитку теорії вартості, які у
визначенні її величини наголошували на потребі, — так звані теорії
граничної корисності. Вони були обґрунтовані представниками
австрійської, англійської та швейцарської шкіл. Спільними рисами цих
теорій було те, що в процесі ринкової взаємодії попиту і пропозиції, яка
визначає рівень ринкових цін, вирішального значення надавалося попиту.
Вартість розглядалась як суб’єктивна категорія, наслідок оцінки
індивідуумом споживчих благ залежно від інтенсивності потреб і рідкості
блага.

Близькими до цих теорій є теорії вартості, які визначають вартість, а
також ціну самим лише коливанням попиту і пропозиції. Слабкістю теорії
попиту і пропозиції є те, що вона не дає відповіді на запитання, чим
визначаються ціни у разі збігу попиту і пропозиції, а також не
враховують того факту, що і попит та пропозиція залежать від цін
товарів.

Найбільший вплив на сучасні теорії вартості і цін має неокласична теорія
англійського економіста кінця XIX – початку XX століття А. Маршала, яка
поєднувала теорію класиків політекономії про визначальну роль витрат
виробництва і теорії граничної корисності, попиту і пропозиції у
формуванні і рухові цін.

У сучасних теоріях ціноутворення панівне становище належить викладеному
А. Маршалом підходу, згідно з яким теорія вартості вже не посідає
центрального місця, як це було до XX століття. На передній план вийшла
теорія ціни, яка комплексно вивчає вплив різноманітних факторів, що
утворюють ціну. Вони впливають на ціни завдяки зміні попиту і
пропозиції на ринках як товарів, так і факторів виробництва. Рух цін,
згідно з нею, в сучасному виробництві являє собою наслідок дії складного
комплексу факторів: руху ефективної праці і виробництва, стану грошового
обігу, платіжного балансу і державних фінансів, характеру державного
регулювання тощо.

Короткий огляд теорій ціноутворення ілюструє складність, неоднозначність
процесів, що в умовах ринку призводять до формування цін.
Цим пояснюється і складність процесу переходу від адміністративного
установлення цін за адміністративно-планово-командної системи до
ринкового ціноутворення. Звільнення цін від адміністративного
регулювання, їх лібералізація є невід’ємною передумовою введення
ринкового механізму в економіці.

Визначаючи шлях, або “модель”, переходу України до ринкової економіки,
Верховна Рада схвалила концепцію, в якій з трьох основних видів моделей,
вироблених світовим досвідом, – еволюційної, “шокової терапії” та
жорсткого регулювання, зупинилася на еволюційній, але обставини як
внутрішнього, так і особливо зовнішнього порядку спонукали до
застосування шокової терапії, за якої здійснюється швидкий радикальний
перехід від адміністративно-розподільної системи до ринкової, до
вільного ціноутворення, яке є необхідним засобом створення ринкових
структур, формування незалежних товаровиробників, виникнення ринкової
конкуренції.

Швидке звільнення цін призвело, як відомо, до інфляції і навіть
гіперінфляції – неприємних супутників “шокової терапії”. Перебороти ці
наслідки держава змогла тільки завдяки цілій низці вжитих нею заходів, в
тому числі і частковому регулюванню ціноутворення. У зв’язку з цим
виникли різні види цін залежно від ступеня державного втручання і прав
суб’єктів господарювання в їх установлені.

§ 2. Законодавство про ціни і ціноутворення. Види цін

Політика ціноутворення, порядок встановлення та застосування цін,
повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування
щодо встановлення та регулювання цін, а також контролю за цінами і
ціноутворенням визначаються законом про ціни, іншими нормативними
актами.

Господарський кодекс України визначає ціни як грошове визначення
вартості продукції, робіт, послуг, які реалізують суб’єкти
господарювання (ст. 189). Відповідно до Закону України від 3 грудня 1990
року “Про ціни і ціноутворення”, суб’єкти господарювання можуть
використовувати в господарській діяльності вільні, державні фіксовані і
регульовані ціни. Останні – це граничні рівні цін або граничні
відхилення від державних фіксованих цін. Державні фіксовані та
регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, які справляють
визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін на товари і
послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію,
товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що
посіли на ринку монопольне становище.

Ціна є істотною умовою господарського договору. Вона визначається в
договорі у гривнях. У зовнішньоекономічних договорах (контрактах) ціни
можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.

Вільні ціни застосовуються на всі види продукції, робіт, послуг, за
винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вони визначаються
суб’єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у
внутрішньогосподарських відносинах – також за рішенням суб’єкта
господарювання.

Державні ціни встановлюються на продукцію та послуги суб’єктів
господарювання, які є природними монополістами, на імпортні товари, що
придбаваються за рахунок коштів Державного бюджету. Державне регулювання
цін здійснюється шляхом встановлення фіксованих державних та комунальних
цін, граничних рівнів цін, торговельних надбавок і постачальницьких
винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження
обов’язкового декларування зміни цін.

Органи виконавчої влади та місцевого самоврядування при встановленні
фіксованих цін, застосування яких унеможливлює одержання прибутку
суб’єктами господарювання, повинні надавати їм дотацію.

Необхідність введення регульованих цін визначається Міністерством
економіки та з питань європейської інтеграції України, Радою міністрів
Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською
міськими адміністраціями.

З поглибленням ринкового реформування економіки України скорочуються
види продукції, робіт і послуг, щодо яких застосовується державне
регулювання цін і тарифів. Кабінет Міністрів України постановою від 21
жовтня 1994 року “Про ціноутворення в умовах реформування економіки”
обмежив обсяги їх державного регулювання тільки природними та окремими
штучними монополіями. Відповідно до цієї постанови ціни і тарифи
встановлюють, зокрема: Мінекономіки – оптові ціни на газ та
газопродукцію для виробників і постачальників за поданням
Держкомнафтопрому, порядок регулювання тарифів на електричну і теплову
енергію, що відпускається споживачам (крім населення) усіма
енергопостачальними організаціями і підприємствами; Мінтранс за
погодженням з Мінекономіки – тарифи на перевезення вантажів залізничним
транспортом у межах України та пов’язані з ним послуги; Кабінет
міністрів Автономної Республіки Крим, облвиконкоми, Севастопольський
міськвиконком і Київська міська адміністрація – тарифи на теплову
енергію для промислових і прирівняних до них споживачів виробництва
системи Міненерго.

Глава 16. Виконання господарських зобовязань. припинення зобов’язань

§ 1. Загальні умови виникнення господарських зобов’язань

Виконання господарського зобов’язання боржником характеризується тими
діями, які він повинен здійснювати відповідно до змісту зобов’язання.
Вони зводяться до передачі речей у власність чи тимчасове користування
кредитора, до виплати йому грошових сум, виконання робіт, надання послуг
тощо. Виконання зобов’язання може проявлятись і в утриманні від
здійснення визначених дій, якщо саме воно становить обов’язок боржника.

Процес виконання господарського зобов’язання залежно від його характеру
інколи полягає в здійсненні одноманітної дії, але частіше всього він є
складним і довгим, включаючи велику кількість різноманітних дій, кожна з
яких повинна бути здійснена в установлені строки, в передбаченому місці
і т. ін.

Дії, які належить виконати, є різноманітними і залежать від конкретного
змісту зобов’язального відношення.

Виконання господарського зобов’язання підпорядковується певним
принципам, тобто встановленим законом основним положенням, яких
необхідно дотримуватися в процесі виконання зобов’язання.

Чинне законодавство передбачає такі принципи виконання зобов’язань:
принцип належного виконання і принцип реального виконання. Стосовно
господарських зобов’язань, то вони характеризуються і конкретизуються в
договірній дисципліні, під якою слід розуміти необхідність точного і
своєчасного виконання сторонами договору всіх своїх обов’язків
відповідно до умов договору і вимог законодавства.

Принцип належного виконання (ч.1 ст. 193 ГКУ) визначає, що суб’єкти
господарювання та інші учасники господарських відносин повинні
виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до
закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних
вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що звичайно
ставляться в певних умовах.

Дія принципу належного виконання зобов’язань спрямована на те, щоб
виконання кожного конкретного зобов’язання неодмінно приводило до
досягнення тієї мети, заради якої воно було встановлено.

Чинне господарське законодавство передбачає стабільність і надійність
правових зв’язків, які складаються між учасниками господарських
зобов’язань. Воно закріплює правило про недопустимість односторонньої
відмови від виконання господарського зобов’язання і односторонньої зміни
його умов, за винятком випадків, передбачених законом. Під
односторонньою відмовою від виконання господарського зобов’язання слід
розуміти дострокове припинення дій по виконанню зобов’язання за
ініціативою однієї зі сторін. Зміна умов договору (наприклад, предмета,
строків виконання, місця і способів виконання) не тягне за собою його
припинення, — змінюються лише окремі умови, як відповідно і його зміст.

У зобов’язаннях, які випливають із господарських договорів, що
укладаються на основі вільного волевиявлення сторін, односторонній
відступ від зобов’язання можливий при наявності відповідної умови в
укладеному договорі або в додатковій угоді до нього.

Принцип реального виконання є логічним розвитком принципу належного
виконання і означає неприпустимість заміни того, що зобов’язаний зробити
боржник, грошовою компенсацією у вигляді відшкодування збитків і
виплатою неустойки.

Закон вимагає, щоб зобов’язання виконувалося в натурі – передавалося
майно, виконувалися роботи, надавалися послуги тощо, у зв’язку з якими
суб’єкти господарювання вступили в зобов’язання. Так, ч. 3 ст. 193 ГК
України передбачається, що застосування господарських санкцій до
суб’єкта, який порушив зобов’язання, не звільняє цього суб’єкта від
обов’язку виконати зобов’язання в натурі, крім випадків, коли інше
передбачено законом чи договором або управнена сторона відмовилася від
прийняття виконання зобов’язання.

Вимога реального виконання, тобто виконання в натурі, охоплюється, як
уже було зазначено, поняттям належного виконання господарського
зобов’язання.

До умов, які характеризують належне виконання зобов’язань, належать
вимоги, що їх пред’являють до суб’єктів і предмета виконання, а також до
строку, місця і способів виконання. Вимоги до предмета зобов’язання
визначаються договором чи законодавством. Вони повинні бути точними і
конкретними. Їх порушення може не тільки ускладнити виконання
зобов’язання, а й взагалі зробити його неможливим.

Конкретизація і деталізація вимог до кількості і якості предмета
виконання особливо важливі в зобов’язаннях по передачі майна (поставка,
купівля-продаж і т. ін.), по виконанню робіт (капітальне будівництво,
проектні і пошукові роботи). Досягнути цього можна як посиланням на
вимоги нормативно-технічної документації (стандартів, технічних умов,
СНІП і т. ін.), які в багатьох випадках містять граничні параметри чи
допустимі варіанти, так і підвищеними вимогами щодо цих параметрів і
варіантів.

Стосовно до суб’єктного складу зазвичай припускається, що боржник сам
виконує борг, який на ньому лежить. Разом з тим, у випадках,
передбачених законодавством і договором, виконання зобов’язання
покладається на іншу (третю) особу. Так, згідно зі ст. 194 ГК України,
виконання господарського зобов’язання може бути покладене на третю
особу, що не є стороною в зобов’язанні. Управнена сторона зобов’язана
прийняти виконання, запропоноване третьою особою – безпосереднім
виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру
зобов’язання не випливає обов’язок сторони виконати зобов’язання
особисто.

Покладення виконання зобов’язання на третю особу можливо, якщо остання
пов’язана з боржником договором. Здебільшого ця правова ситуація виникає
в умовах складних господарських зв’язків між суб’єктами господарської
діяльності.

Договір на постачання товарами торговельна організація може укласти з
торговою базою (посередником), за вказівкою якої конкретні партії товару
відвантажуватимуться покупцеві безпосередньо зі складу виготовлювачів
(третіх осіб), — в цьому разі база-посередник, що виконує зобов’язання,
пов’язана з виготовлювачами договором.

Відповідно до договорів або вказівок у своєму статуті дочірні
підприємства можуть брати на себе виконання окремих зобов’язань своїх
підприємств-засновників. При цьому зобов’язаним перед кредитором
залишається первісний боржник, і з третьою особою, яка виконує
зобов’язання, сам кредитор у правовідносини не вступає.

Покладення зобов’язання на третю особу не змінює його суб’єктний склад і
цим відрізняється від відступлення права або переведення боргу.

Важливою умовою належного виконання зобов’язання визнається строк. Строк
виконання зобов’язання визначається законом, договором між сторонами, а
в деяких випадках (держзамовлення) – іншими актами. Він може бути
визначений як конкретна дата або період, і в цьому разі зобов’язання
повинно виконуватись у межах відтинку часу, визначеного цією датою.

Але зустрічаються такі зобов’язання, в яких строк виконання визначається
моментом вимоги. Як правило, це буває з грошовими зобов’язаннями. При
цьому вважається, що зобов’язання повинно бути виконане впродовж тижня з
моменту пред’явлення такої вимоги відповідно до ст. 530 Цивільного
кодексу України.

Господарським зобов’язанням притаманна така риса, як відносно тривалий
час його виконання (поставка, закупівля сільськогосподарської продукції
тощо). У зв’язку з цим важливого значення набувають не тільки загальні,
але й проміжні строки. Мета проміжних строків, як правило, полягає в
контролі з боку кредитора за своєчасним виконанням зобов’язання
боржником. За порушення проміжних строків можуть бути встановлені
майнові санкції.

Загальне правило – зобов’язання повинні виконуватися в установлені
строки. Але можливе і їх дострокове виконання, якщо це передбачено
законодавством, договором чи плановим актом.

При порушенні строків виконання зобов’язання боржник, який прострочив
виконання зобов’язання, відшкодовує спричинені у зв’язку з цим збитки
кредиторові. Крім того, господарським законодавством встановлені
численні випадки стягнення з боржника, який прострочив виконання,
неустойки (штрафу, пені тощо), в тому числі зверх збитків. Це не
звільняє боржника від реального виконання зобов’язань (п. 3 ст. 193 ГК
України).

Прострочення може бути викликане й діями кредитора, який в установлений
час не прийняв виконання або ж здійснював такі дії (чи не здійснював),
що не давали можливості кредитору виконати зобов’язання в строк. Саме
тому є вкрай важливим п. 2 ст. 193 ГК України, в якому сказано, що кожна
сторона повинна вжити всіх заходів, необхідних для належного виконання
нею зобов’язання, враховуючи інтереси іншої сторони й забезпечення
загальногосподарського інтересу. Це не що інше, як принцип
взаємодопомоги (співробітництва) сторін у виконанні зобов’язання.

Якщо зобов’язання не може бути виконане через прострочення кредитора, то
боржник не вважається таким, що прострочив, і звільняється від
відповідальності. В цьому разі він має право вимагати від кредитора
відшкодування спричинених йому збитків.

Виконання господарського зобов’язання повинно здійснюватись у
визначеному місці (ст. 197 ГК України), передбаченому законом, договором
або ж у окремих випадках – актом планування, а також може випливати зі
змісту зобов’язання. Так, за договором поставки сторони можуть
передбачити, що продукція приймається на складі постачальника чи
доставляється постачальником на склад одержувача продукції.

Здебільшого місце виконання зобов’язань сторони визначають в договорі.
Разом з тим, непоодинокі випадки, коли сторони в договорі не обумовлюють
це питання, через що виникає невизначеність відносно місця виконання.
Якщо місце виконання господарського зобов’язання неможливо встановити
жодним із вищезазначених способів, виконання повинно бути здійснене в
місці, яке вказано законом: за зобов’язаннями передачі нерухомого майна
– в місці його перебування; за зобов’язаннями передачі майна з умовою
перевезення – в місці передачі першому перевізнику; за грошовими
зобов’язаннями – в місці перебування кредитора — юридичної особи; за
всіма іншими зобов’язаннями – в місці перебування боржника (організації
– юридичної особи – в місці перебування постійно діючого органу
управління; фізичної особи-підприємця – за місцем проживання).

Залежно від характеру господарського зобов’язання використовуються
різноманітні способи його виконання. Під способом виконання розуміють
порядок виконання, який визначається суб’єктами господарської діяльності
в умовах конкретного договору чи нормативними актами або у визначених
випадках – актами централізованого планування (галузь оборонної
промисловості, енергопостачання в т. ін.).

Зобов’язання між суб’єктами господарської діяльності, на відміну від
побутових угод, як правило, як уже зазначалося, має тривалий характер
(поставка, науково-дослідницькі, експериментально-конструкторські і
технологічні роботи, капітальне будівництво, державна закупівля
сільськогосподарської продукції і т. ін.). Одномоментне їх виконання не
тільки недоцільне, але й неможливе. Тому, як правило, ці зобов’язання
виконуються періодично частинами.

В умовах ринкових відносин коло зобов’язань, види і способи їх виконання
значно розширюються. За певних обставин виникає необхідність і
можливість передачі зобов’язання однією стороною іншій не самого майна в
натурі, а прав на це майно на умовах, передбачених ст. 195 ЦК України,
відповідно до якої – управнений суб’єкт господарського зобов’язання,
якщо інше не передбачено законом, статутом чи договором, може передати
другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи
договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення
певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення
господарсько-управлінських повноважень. Передачу (делегування) таких
прав може бути зумовлено певним строком.

Передача (делегування) прав тягне за собою обов’язок суб’єкта, який
одержав внаслідок такої передачі (делегування) додаткові повноваження,
вирішувати відповідно до цих повноважень коло господарських питань і
нести відповідальність за наслідки рішень, що ним приймаються.

Такий спосіб виконання господарських зобов’язань вперше законодавчо
закріплений на рівні кодексу.

Особливості має спосіб і місце виконання грошових зобов’язань між
суб’єктами господарської діяльності. За загальним правилом всі суб’єкти
господарської діяльності здійснюють платежі через установи банку
відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в
національній валюті, затвердженою Національним банком України 29 березня
2001 року. Як передбачено ст.6 Закону України від 5 квітня 2001 року
“Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”, юридичні особи, їх
філії, відділення та інші відокремлені підрозділи, що не мають статусу
юридичної особи, фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності
відкривають поточні, інші рахунки для здійснення банківських операцій у
будь-яких банках України за своїм вибором і за згодою цих банків у
порядку, що встановлюється Національним банком України.

Основна більшість платежів здійснюється у безготівковій формі або
готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.

Грошові зобов’язання учасників господарських відносин підлягають оплаті
в національній валюті (в гривнях). В іноземній валюті розрахунки між
суб’єктами господарської діяльності можливі, якщо вони мають на це право
відповідно до закону.

Відсотки за грошовими зобов’язаннями учасників господарських відноси
застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або
договором.

§ 2. Забезпечення виконання господарських зобов’язань

Зобов’язання встановлюється для того, щоб воно було виконане. До того
часу, доки зобов’язання не порушене жодною із сторін, воно повинно
виконуватися відповідно до всіх елементів, що становлять у своїй
сукупності їх зміст (за предметом, строком, способом і т. ін.). Але
будь-яке зобов’язання само по собі не гарантує здійснення боржником тих
дій, які передбачені договором на користь кредитора.

Але положення суттєво змінюється, як тільки боржник чи кредитор порушує
будь-яке свої зобов’язання. В цих випадках застосовуються різноманітні
заходи примусового характеру, спрямовані на забезпечення його виконання.
Деякі з них можуть бути застосовані відносно будь-якого зобов’язання, а
тому називаються загальними. Вони можуть застосовуватися в усіх
випадках, крім винятків, установлених законом, договором або ж самим
характером установлених відносин. Серед них особливо суттєвими є
спонукання до виконання зобов’язання і відшкодування збитків,
спричинених його порушенням.

Проте, хоча ці заходи мають всеохоплюючий характер, вони не завжди
досягають необхідного практичного ефекту. Бувають випадки, коли боржник
не виконує зобов’язань, але кредитор ніяких збитків не має або з тих чи
інших причин не може довести їх розмір. Через це вимоги про стягнення
збитків дуже часто зовсім не заявляються, бо реалізувати ці вимоги
просто неможливо.

Відповідно до цього закон дозволяє самим учасникам зобов’язання
обумовити їх певними додатковими забезпечуючи забезпечувальними
заходами, що мають спеціальний характер і можуть гарантувати виконання
зобов’язань незалежно від того, чи спричинені збитки кредитору. Якщо ж у
належному і своєчасному виконанні зацікавлена держава, то в зобов’язанні
вказуються спеціальні забезпечувальні заходи за прямою вказівкою закону.

Під способами забезпечення зобов’язання слід розуміти передбачені
законом чи договором спеціальні заходи, покликані додатково стимулювати
боржника до належного виконання ним свого зобов’язання, а в разі його
невиконання бути заходом задоволення законних вимог кредитора.

Згідно з ст. 199 ГК України, виконання господарських зобов’язань
забезпечується заходами захисту прав і відповідальності учасників
господарських відносин, передбачених ГК України та іншими законами. За
погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі,
що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов’язань, які
звичайно застосовуються в господарському (діловому) обігу.

Статтею 546 ЦК України передбачені види забезпечення виконання
зобов’язань. Виконання зобов’язань може забезпечуватися неустойкою,
порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. До таких заходів
належать і банківська гарантія (ст. 200 ГК України) і
загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов’язань.
Підставою встановлення будь-якого зі способів забезпечення виконання
зобов’язання може бути домовленість сторін (договір). І тільки відносно
неустойки чи застави передбачено, що вони можуть встановлюватися
безпосередньо законом. Угода про будь-яке забезпечення виконання
зобов’язання повинна бути укладена в письмовій формі, інакше така угода
може бути визнана недійсною.

Неустойка (штраф, пеня) — це є визначена законом чи договором грошова
сума, яку боржник повинен сплатити кредитору в разі невиконання або
неналежного виконання зобов’язання, зокрема в разі прострочення
виконання. Частіше всього неустойка встановлюється простою домовленістю
сторін або ж відповідним зобов’язанням, яке є приписом закону. Тому
неустойку в першому випадку називають договірно-добровільною, а в
другому – договірно-обов’язковою.

У деяких випадках обов’язок сплати неустойки безпосередньо
передбачається нормативним актом. Так, відповідно до закону перевізник і
відправник несуть майнову відповідальність у разі неподання перевізних
засобів і за інші порушення зобов’язання, які випливають із плану
перевезення, та у випадках, не передбачених таким планом, але
встановлених транспортним статутом, і тоді йдеться про нормативну
неустойку.

Залежно від особливостей визначення розміру неустойки і характеру
порушень, за які вона встановлюється, говорять про штраф або пеню.

Штраф – це неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного
або неналежно виконаного зобов’язання.

Пеня – це неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно
виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

У зв’язку з тим, що зобов’язання по сплаті неустойки є додатковим щодо
зобов’язання по відшкодуванню збитків, виникає питання про їх
співвідношення.

За цим критерієм неустойка розмежовується на залікову, виключну, штрафну
і альтернативну.

При заліковій неустойці збитки стягуються в тій частині, яка не
покривається неустойкою. Вона має загальний характер і застосовується в
усіх випадках, якщо договором чи законом не передбачено інше. Така
неустойка є найбільш привабливою для боржника, бо розмір такої неустойки
суттєво зменшується.

Для боротьби з найбільш серйозними порушеннями зобов’язань (реалізація
недоброякісної і некомплектної продукції та ін.) понад збитками
стягується неустойка, яка називається штрафною (ст. 549 ЦК України).

При виключній неустойці стягненню підлягає лише неустойка, а збитки не
стягуються. Закон дозволяє сторонам по договору встановити
відповідальність у вигляді відшкодування лише збитків чи тільки
стягнення неустойки, тому остання називається альтернативною.

Розмір неустойки, як уже зазначалося, установлюється договором за
домовленістю сторін. Разом з тим, ЦК України передбачає правило, згідно
з яким сторони можуть домовитися про зменшення встановленого розміру
неустойки, крім випадків, передбачених законодавством. Розмір неустойки
може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір
збитків, а також за наявності інших обставин, які мають важливе
значення. Які саме обставини є важливими, суд визначає в кожному
конкретному випадку. Але суд не має права повністю звільнити боржника
від неустойки (ст. 551 ЦК України).

Кредитор не має права на неустойку, якщо боржник не відповідає за
порушення зобов’язання (ст. 617 ЦК України). Відсотки на неустойку не
нараховуються (ст. 550 ЦК України). Сплата неустойки не звільняє
боржника від виконання зобов’язання в натурі.

Важливого значення і широкого застосування в умовах переходу до ринкових
відносин набуває такий вид забезпечення виконання господарських
зобов’язань, як застава (Закон України “Про заставу”). Внаслідок цього
кредитор має право в разі невиконання боржником забезпеченого заставою
зобов’язання одержати задоволення із вартості заставленого майна
переважно перед іншими кредиторами.

В заставних правовідносинах кредиторам завжди є заставоутримувач –
особа, яка приймає майно в заставу. Боржник за основним зобов’язанням є
заставником і передає майно в заставу. Ним може бути і третя особа.
Заставою можуть бути забезпечені різноманітні вимоги, які виникають із
договорів займу (банківського займу), купівлі-продажу, оренди,
перевезення та ін. Застава може застосовуватися відносно вимог, які
можуть бути виконаними в майбутньому при наявності домовленості сторін
про розмір забезпечення заставою таких вимог.

Предметом застави можуть бути майно, цінні папери, а також майнові
права. Але в усіх випадках предметом застави може бути лише таке майно,
такі речі, які не виключені із господарського обігу. Ним може бути і
таке майно, яке може стати власністю заставника в майбутньому після
укладення договору, в тому числі продукція (майновий врожай), приплід
тварин і т. ін. Предметом застави можуть бути і такі майнові права, як
права на чужі речі, орендні права на майновий комплекс підприємства,
будинки, споруди, кредиторські вимоги та інші права.

У той же час деяке майно не може бути предметом застави, а саме:
національні, культурні й історичні цінності, які відображені в
Державному реєстрі національної культурної спадщини, а також об’єкти
державної власності, приватизація яких заборонена, майнові комплекси
державних підприємств, які перебувають у процесі корпоратизації. Не
можуть бути предметом застави і вимоги, які мають особистий характер, а
також вимоги, застава який заборонена законом.

За загальним правилом, договір застави може бути укладено між сторонами
у простій письмовій формі. Але якщо предметом застави є нерухоме майно,
транспортні засоби, космічні об’єкти, товари в обігу чи переробці,
договір застави має бути нотаріально засвідчений. У разі недотримання
вимог щодо форми застави і його нотаріального посвідчення договір
застави визнається недійсним.

З моменту укладення договору між сторонами узгоджується питання про те,
в кого буде знаходитися заставне майно. Ним може володіти
заставоутримувач, заставодавець, третя особа (нотаріальні органи, банк).
Особа, якій передається майно, повинна забезпечити задоволення вимог
заставоутримувача. Це, як правило, досягається шляхом страхування майна
за домовленістю сторін або згідно з приписом закону.

Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а якщо
договір повинен бути нотаріально засвідченим, то з моменту такого
засвідчення або ж з моменту його реєстрації, якщо вона є обов’язковою.
Якщо ж відповідно до договору чи закону предмет застави повинен
знаходитись у заставоутримувача, то право застави виникає з моменту
передачі такого предмета. За загальним правилом, за заставником
зберігається право користування заставленим майном, якщо інше не
передбачено договором або законом. За домовленістю із заставоутримувачем
заставник при умові переходу до нового заставника основного боргу може
повернути собі заставлене майно на конкретних умовах або ж змінити
предмет застави.

У зв’язку з тим, що ціна заставленого майна, як правило, не збігається
з сумою боргу, застава може забезпечити кілька зобов’язань. Тому боржник
має право заставити одне й те ж майно одночасно кільком кредиторам.
Правовідносини, які виникають з цих дій, називаються перезаставою.
Законом України “Про заставу” право застави надається тільки боржнику за
умови, якщо це не заборонено законом, а також за згодою попереднього
заставоотримувача.

Застава зберігає силу в тому разі, якщо майно чи майнові права, які
становлять її предмет, переходять у власність іншої особи або ж в
установленому порядку виникає уступка заставоодержувачем забезпеченої
заставою вимоги.

Застава припиняється в момент виконання боржником основного
зобов’язання. При цьому кредитор повинен повернути боржнику заставлене
майно. У разі часткового виконання зобов’язання застава зберігається в
первісному, повному обсязі. Застава може припинятись і з інших підстав:
у разі загибелі заставленого майна, якщо це було майно з родовими
ознаками; якщо заставоутримувач набув права власності на заставу; якщо
закінчився строк дії права, яке становить предмет застави. Право
застави припиняється і за примусового продажу заставленого майна.

Право звернення стягнення на заставлене майно виникає з моменту
невиконання основного зобов’язання, якщо інше не передбачено законом чи
договором. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за
рішенням суду, а також у безспірному порядку на підставі виконавчого
надпису нотаріальних органів.

Реалізація заставленого майна, на яке звернене стягнення, здійснюється
виконавчою службою (органами) на підставі виконавчого листа, наказу
господарського суду або ж виконавчого надпису нотаріальних органів.
Реалізація заставленого майна здійснюється на аукціоні (публічних
торгах).

Якщо сума, що одержана від реалізації заставленого майна, є недостатньою
для задоволення вимог заставоутримувача, він має право, якщо інше не
передбачено законом чи договором, одержати різницю за рахунок іншого
майна боржника в порядку черги, встановленої законом. Якщо сума, що
одержана від реалізації заставленого майна, перевищуватиме розмір
забезпеченої заставою вимоги заставоутримувача, то ця різниця повинна
бути повернена заставнику. Заставник може в будь-який час до реалізації
предмета застави припинити звернення на нього стягнення шляхом виконання
забезпеченого заставою зобов’язання.

Залежно від властивостей предмета застави чинне законодавство передбачає
різні види застави, а відповідно до них права і обов’язки сторін,
зокрема іпотека, застава майнових прав, застава цінних паперів, застава
в міжнародному обігу.

Іпотека – це застава землі або ж іншого нерухомого майна (будинків,
споруд, квартир, цілісних майнових комплексів підприємств і т. ін.), яке
залишається у володінні і користуванні заставника чи третьої особи. В
договорі іпотеки основоположним елементом є земля, предметом цих
відносин можуть бути як земельні ділянки, так і розміщені на них
багаторічні насадження, будинки, споруди, інші об’єкти, які тісно
пов’язані з землею, а тому не можуть бути без пошкодження або знецінення
відокремлені від неї і таким чином належить до предметів іпотеки з
урахуванням цих ознак.

Договір іпотеки встановлює права і обов’язки сторін за умови
нотаріального засвідчення. Відповідно до договору іпотечний заставник
повинен здійснити дії, необхідні для підтримки предмета застави в
належному стані, і має право достроково виконати основне зобов’язання,
якщо це не суперечить змісту зобов’язання. Він не позбавлений права
реалізувати предмет застави з переводом на придбавача основного боргу,
забезпеченого заставою, і з письмової згоди заставоутримувача надати
предмет іпотеки в оренду.

Відповідно до Закону України “Про заставу” заставник має право, якщо
інше не передбачене законом чи договором, здійснювати документальну, а
також фактичну перевірку наявності, розміру, стану і умов збереження
предметів іпотечної застави. За порушення цього права він може не тільки
вимагати дострокового виконання зобов’язання, але й у разі необхідності
звернути стягнення на предмет іпотеки. Вказані наслідки настають
незалежно від того, чи знаходиться предмет іпотеки у заставника, третьої
особи тощо.

Якщо предмет застави втрачений не з вини заставоутримувача і заставник
його не відновив або за згоди заставоутримувача не замінив іншим майном
такої ж вартості, заставоутримувач має право вимагати дострокового
виконання зобов’язання.

Якщо предметом іпотеки є будинки і споруди, заставоутримувач набуває
право користування і земельною ділянкою, на якій розташовані ці об’єкти.
У разі звернення стягнення на предмет застави придбавач має право на
одержання земельної ділянки відповідно до законодавства України.

Предметом іпотеки може бути, як було зазначено вище, і майновий комплекс
підприємства або його структурного підрозділу, а тому іпотека
поширюється на все майно, в тому числі основні і обігові фонди, а також
інші цінності, відображені в самостійному балансі підприємства. Як
предмет іпотеки закон розглядає також транспортні засоби і космічні
об’єкти, які залишились у володінні заставника.

Законом України “Про заставу” передбачена також іпотека рухомого майна,
до якого належать товари в обігу чи в переробці. Предметом такої застави
можуть бути: сировина, полуфабрикати, комплектуючі, готова продукція і
т. ін. Заставник зберігає за собою право володіти, користуватись і
розпоряджатися ними відповідно до встановлених правил.

За домовленістю сторін предмет застави може бути залишений у заставника
під замком і печаткою заставоутримувача (тверда застава), а
індивідуально визначена річ може бути обладнана знаками, які
підтверджують заставу.

Якщо предметом застави є вимоги заставника за зобов’язанням до своїх
боржників, ці правовідносини називаються заставою майнових прав.
Заставник може укласти договір як на право вимоги за зобов’язанням, які
належать йому на момент укладення угоди, за якою він виступає
кредитором, так і тих, які повинні виникнути в майбутньому. У цьому разі
в договорі повинна бути вказана особа – боржник стосовно заставника, про
що боржник повинен бути повідомлений.

Заставник, як правило, зобов’язаний виконати дії, необхідні для
забезпечення дійсності заставленого права, а саме: не робити
відступлення заставленого права; не здійснювати дій, що припиняють
заставне право або зменшують його обсяг, вживати заходів, необхідних для
захисту заставленого права від зазіхання на нього третіх осіб;
повідомляти заставоутримувача про зміни, що сталися в заставленому праві
при його порушенні з боку третіх осіб.

Якщо заставник не виконає покладених на нього обов’язків,
заставоутримувач має право незалежно від настання строків виконання
забезпеченого заставою зобов’язання вимагати в судовому порядку переводу
на себе заставленого права; виступати як третя особа в суді, який буде
розглядати справу про заставлене право; в разі порушення заставником
зобов’язання самостійно вживати всіх заходів для захисту заставленого
права.

У разі, якщо боржник заставника до виконання заставником зобов’язання,
забезпеченого заставою, виконає свої обов’язки, все одержане заставником
стає предметом застави, про що заставник повинен негайно повідомити
заставоутримувача.

Із одержаних коштів заставник зобов’язаний на вимогу заставоутримувача
перерахувати відповідні суми на його рахунок як виконання зобов’язання,
забезпеченого заставою, якщо інше не встановлено договором.

Виконання зобов’язань може забезпечуватись і шляхом застави векселя або
іншого цінного паперу, які можуть бути передані шляхом здійснення
передаточного надпису – індосамента.

Заставою забезпечуються не тільки зобов’язання, які виникають із
договорів між суб’єктами господарської діяльності, але й зобов’язання
вказаних суб’єктів за платежами державі (перед державним чи місцевим
бюджетом). Законом України від 21 грудня 2000 року № 2181 “Про порядок
погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними
цільовими фондами” введене поняття податкової застави як способу
забезпечення зобов’язань. Податкова застава виникає не на підставі
договору, а на підставі закону. При цьому податкові органи мають
переважне право перед іншими кредиторами на задоволення своїх вимог за
рахунок вартості заставленого майна.

Чинне господарське законодавство України серед видів забезпечення
виконання зобов’язань передбачає гарантію. Згідно з п.5 ст.47 Закону
України від 7 грудня 2000 року “Про банки і банківську діяльність”,
серед операцій, що можуть здійснюватись банками, передбачається надання
гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб, які мають
намір їх виконати у грошовій формі.

Гарантія як спосіб забезпечення виконання господарських зобов’язань є
субсидіарним зобов’язанням, що видається банківською установою в
порядку, встановленому Національним банком України, на прохання
(клопотання) зацікавленої особи (боржника), за яку відповідний банк
(гарант) зобов’язується згідно з умовами гарантійного зобов’язання
сплатити грошову суму кредиторові з метою ліквідації заборгованості з
боку боржника.

У господарських відносинах. для забезпечення виконання господарських
зобов’язань застосовується банківська гарантія – письмове зобов’язання
гаранта, яке є строковим і набирає чинності з моменту видачі.
Строковість цього зобов’язання визначається в самій гарантії.

Відповідно до ст. 200 ГК України, банківська гарантія є специфічним
засобом забезпечення виконання господарських зобов’язань шляхом
письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною
установою, страховою організацією про задоволення вимог управненої
сторони в розмірі повної грошової суми, зазначеної в письмовому
підтвердженні, якщо третя особа (зобов’язана сторона) не виконає вказане
в ньому певне зобов’язання або настануть інші умови, передбачені у
відповідному підтвердженні.

Висунення заперечень та претензій гарантом управненій стороні
допускається лише в межах гарантійного листа.

Зобов’язання, яке випливає з банківської гарантії, виконується лише на
письмову вимогу управненої сторони.

Виконання зобов’язань суб’єктів господарювання, які належать до
державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною
гарантією у разі та в спосіб, передбачених законом (п. 2 ст. 199 ГК
України).

§ 3. Припинення і недійсність господарських зобов’язань

Дії зобов’язання вичерпуються, як тільки права і обов’язки, що його
становлять, будуть повністю і належним чином виконані, — тоді воно,
отже, припиняється. Але воно може бути припинено і з інших причин та
підстав – із закінченням позовної давності, яка погашає санкцію, в тому
числі і зобов’язання, розірвання договору при наявності до того
необхідних підстав тощо.

Таким чином, припинення зобов’язань є не що інше, як відпадіння первісно
установленого зобов’язання, як конкретного виду зобов’язальних зв’язків.

Припиненню зобов’язань присвячені статті 202–206 ГК України. Серед
перелічених в указаних вище статтях підстав поставлено виконання. І це
зрозуміло. Виконання являє собою нормальний спосіб припинення
зобов’язань, яке збігається з тією ціллю, для досягнення якої воно
установлюється.

Але припинення зобов’язання може бути обумовлено не будь-яким чином, а
лише належним, ним охоплюється і реальне виконання, а саме: за
суб’єктним складом, предметом, місцем, часом і способом. Якщо учасники
зобов’язання порушують хоч би одну із умов його належного виконання,
зобов’язання не припиняється, а трансформується, змінюється, оскільки в
цьому разі до основного зобов’язання недобросовісного контрагента
приєднуються нові, додаткові зобов’язання: у сплаті штрафів,
відшкодуванні збитків і т. ін. Отже, неналежним чином виконане або
невиконане зобов’язання породжує нове, ще одне зобов’язання. І лише
після того як сторони здійснять всі дії, які виникають із зобов’язання,
воно визнається припиненим (п. 1 ст. 203 ГК України).

Господарські зобов’язання припиняються шляхом зарахування зустрічної
однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи
визначений моментом витребування. При припиненні зобов’язань за цими
підставами необхідно враховувати такі умови:

по-перше, зобов’язання повинні мати зустрічний характер вимог, які
пред’являють одні і ті самі особи одна одній, кожна із яких в одному
зобов’язанні є кредитором, а в іншому — боржником;

по-друге, зобов’язання, які пред’являються до зарахування, повинні бути
однорідними, тобто такими, предметом яких є майно, визначене родовими
ознаками, в тому числі гроші;

по-третє, необхідною є така умова, як настання строку виконання одного і
другого зобов’язань. Зарахування вимог не допускається, якщо за заявою
другої сторони повинен бути застосований строк позовної давності і строк
цей минув (пункти 3, 5 ст. 203 ГК України).

Господарське зобов’язання може бути припинено зарахуванням страхового
зобов’язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи
страхового зобов’язання (п. 4 ст. 203 ГК України).

Зобов’язання може бути припинене і за згодою сторін. Така згода може
полягати у звільненні кредитором боржника від виконання зобов’язання,
тобто прощення боргу (відмові від стягнення суми, яку винен боржник).
Різновидом цього способу припинення зобов’язання є мирова угода сторін.
Вона може бути як судовою (затвердженою судом загальної юрисдикції або ж
господарським судом), так і не судовою (затвердженою нотаріально).

Господарські зобов’язання припиняються в разі поєднання управненої та
зобов’язальної сторін (кредитора і боржника) в одній особі. Частіше
всього це буває на підставі правонаступництва. Наприклад, при злитті
юридичних осіб чи приєднанні однієї юридичної особи до другої, якщо в
зобов’язанні одна із юридичних осіб – кредитор, а друга – боржник (п. 2
ст. 204 ГК України).

Однією із підстав припинення зобов’язання є неможливість його виконання.
Господарське зобов’язання припиняється в разі виникнення обставин, за
які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом.

При припиненні господарського зобов’язання в разі неможливості його
виконання необхідно врахувати таке:

наявність обставин, які не дають можливості сторонам його виконати;

наявність винної поведінки сторін, за яку могли б сторони відповідати.
Наприклад, стихійне лихо, військові дії на території України, в зоні
яких перебувають кредитор і боржник і т. ін.

Згідно з ч. 2 ст. 205 ГК України, в разі неможливості виконання
зобов’язання повністю або частково зобов’язана сторона з метою
запобігання невигідних для сторін майнових та інших наслідків повинна
негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних
заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не
звільняє зобов’язану сторону від відповідальності за невиконання
зобов’язання відповідно до вимог закону.

Ліквідація суб’єкта господарювання, в тому числі і оголошеного
банкрутом, також є підставою припинення господарського зобов’язання,
якщо не допускається правонаступництво за цим зобов’язанням (ч. 3, 4 ст.
205 ГК України).

У разі прийняття нового, а також зміни чи скасування державного
замовлення, акта органу державної влади чи органу державного управління,
які роблять неможливим виконання зобов’язання і спонукують сторони з цих
чи інших причин розірвати господарський договір (контракт), можуть бути
підставою для припинення зобов’язання з моменту, коли про це стало
відомо сторонам зобов’язання (ст. 188, п. 2 ст. 206 ГК України).

Отже, умовами припинення зобов’язань з цих підстав є:

прийняття нового чи зміни акта органу державної влади або органу
управління, на підставі яких був укладений договір (контракт);

зміна або скасування цими актами договору (контракту);

факти зміни чи скасування договору (контракти) стали відомі сторонам;

сторони відповідно до вимог ст. 188 ГК України розірвали договір
(контракт).

Спеціальним видом припинення господарського зобов’язання є заміна одного
зобов’язання між даними суб’єктами другим – новація.

Важливим в цій правовій ситуації є те, що первісне зобов’язання повністю
припиняється, а не перетворюється на нове. Тому, зокрема, одночасно
припиняються всі зобов’язання, які забезпечують його виконання, –
акцесорні зобов’язання. Новація відрізняється від заміни виконання
(наприклад, за згодою одержувача (покупця) за договором поставлення
замість одних товарів відвантажуються інші товари того ж асортименту). В
цьому випадку первісне зобов’язання не припиняється, а продовжує
існувати і підлягає виконанню. В господарській практиці використовується
поняття пролонгації (продовження) договірних відносин учасників на новий
строк, це також не є новацією.

Вище викладений перелік підстав припинення зобов’язань не є вичерпним.

Від припинення зобов’язань слід відрізняти їх недійсність (ст. 207 ГК
України).

Якщо зобов’язання не відповідає вимогам закону або вчинене в метою, яка
явно суперечить інтересам держави і суспільства, воно є недійсним.

Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського
зобов’язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами
зобов’язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх
осіб. Це, зокрема, належить до умов типових договорів та договорів
приєднання, умови яких:

передбачають ціну за продукцію непомірно високу порівняно з їх
справжньою ціною і таким чином ставлять сторону у важке економічне
становище (кабальні умови);

виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця
робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов’язану сторону певних
обов’язків (нема відповідальності);

допускають односторонню відмову від зобов’язання з боку виконавця або
односторонню зміну виконавцем його умов, що суперечить ст. 188 ГК
України, якою розірвання або зміна господарських договорів в
односторонньому порядку не допускається;

вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого
розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють
аналогічної санкції для виконавця.

Виконання господарського зобов’язання, визнаного судом недійсним
повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня
набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з
моменту його виникнення. У разі, якщо зобов’язання може бути припинене
лише на майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним і припиняється
на майбутнє.

Наслідки визнання господарських зобов’язань недійсними досить повно
викладені в ст. 208 ГК України.

Розділ V. Відповідальність за порушення у сфері господарювання

Глава 17. Загальні засади відповідальності учасників господарських
відносин

§ 1. Поняття та принципи господарської відповідальності

Термін “відповідальність” застосовується в різних аспектах. Говорять,
зокрема, про соціальну, моральну, економічну і юридичну
відповідальність.

Поняття соціальної відповідальності має узагальнювальний характер. Ним
охоплюються всі види відповідальності в суспільстві. З цієї точки зору
моральна, економічна та юридична відповідальність – лише форми
соціальної відповідальності.

Інколи поняттю „соціальна відповідальність” надається особливий
відтінок: звітувати про свої дії, або відповідати перед своєю совістю. В
літературі навіть зроблена спроба застосувати це поняття до
пояснення юридичної відповідальності. Так, на думку
В. А. Тархова, юридична відповідальність – обов’язок, “який регулюється
правом дати відповідь своїм діям”. Таке розуміння юридичної
відповідальності робить це поняття надмірно широким і розпливчастим, що
є неприйнятним в умовах правової держави, оскільки дає можливість
неординарного і неоднозначного тлумачення.

Існують й інші розуміння поняття „юридична відповідальність”.

Дослідженню питання юридичної і, зокрема, господарсько-правової
відповідальності правники приділяли і приділяють велику увагу. Цій
проблемі в різний час присвятили свої праці В. С. Мартем’янов,
В. С. Щербина і А. Я. Пилипенко, Г. Д. Отнюкова, В. К. Мамутов та інші.

Висловлюючи різні точки зору і підходи до визначення
господарсько-правової відповідальності, переважна частина правників
розглядають її як наслідок правопорушення, як несприятливі економічні
наслідки. Вони єдині також і в питанні відносно суб’єкта
відповідальності. Згідно з їхніми дослідженнями, ним є тільки суб’єкт
господарювання, а не окремі громадяни, за винятком підприємців.

На нашу думку, найбільш послідовною позицією в цьому питанні є позиція
В. К. Мамутова. Він розглядає господарсько-правову відповідальність як
зазначання господарським органом несприятливих економічних наслідків
безпосередньо внаслідок того, що до нього застосовані передбачені
законом санкції (мір відповідальності економічного характеру) за вчинене
ним правопорушення.

Таке розуміння юридичної, в тому числі і господарсько-правової
відповідальності, не тільки дістало підтримку і визнання в загальній
теорії права, а й закріплення в чинному законодавстві, зокрема в ст. 216
ГК України.

Відповідно до цієї статті, відповідальність за правопорушення, здійснене
у сфері господарювання, полягає в застосуванні до правопорушників –
учасників господарської діяльності правового впливу (санкцій) на
підставах і в порядку, передбачених ГКУ, іншими законодавчими актами чи
договором.

Отже, відповідальність застосовується у формі певної системи
господарських санкцій, передбачених господарським законодавством,
укладеними договорами і локальними актами нормативного характеру
суб’єктів господарювання за протиправні дії чи бездіяльність учасників
господарських відносин. Статтею 217 ГК України визначено: поняття
господарських санкцій, сферу їх застосування, види господарських санкцій
та порядок застосування адміністративно-господарських санкцій.

Суб’єктами відповідальності є як суб’єкти господарювання та їх
структурні підрозділи, так і інші учасники господарських відносин, в
тому числі міністерства, відомства та їх органи, які контролюють
дотримання правил (чи умов) здійснення господарської діяльності.

Господарсько-правова відповідальність являє собою вплив потерпілого на
правопорушника безпосередньо або за допомогою суду в цілях гарантії
захисту прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в
тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин,
завданих внаслідок правопорушення (ст. 216 ГК України).

Господарсько-правова відповідальність – це узгоджена і упорядкована
система санкцій, які застосовуються до правопорушників. Проте в
законодавстві неможливо передбачити всі випадки і відтінки, які
виникають у відносинах суб’єктів господарювання. Право завжди регулює
типові ситуації, притаманні більшості відносин, які виникають на
практиці. Воно базується на основних керівних началах, – принципах
права, які виражають тенденції і потреби суспільства, що визначають
суть системи, галузі або інституту права і в результаті їх правового
закріплення мають загальнообов’язкове значення.

Господарсько-правова відповідальність, як інститут права, базується на
принципах, відображених у ст. 216 ГК України, згідно з якими:

потерпіла сторона в усіх випадках, не заборонених законом (окрім
форс-мажорних), має право на відшкодування збитків, незалежно від того,
чи є застереження про це в договорі;

передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за
недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є
застереження про це в договорі;

застосування штрафних санкцій до суб’єкта, який порушив зобов’язання, а
також відшкодування збитків, не звільняють цього суб’єкта від обов’язку,
без згоди потерпілої сторони, виконати прийняті на себе зобов’язання в
натурі.

У цілях забезпечення правопорядку в господарських відносинах і захисту
законних прав та інтересів споживачів продукції зазначеною нормою
передбачений принцип, згідно з яким у господарському договорі
неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності
виробника (продавця) продукції.

Цей принцип передбачає невідворотність відповідальності за скоєне
правопорушення.

§ 2. Підстави господарсько-правової відповідальності

Підстави відповідальності, в тому числі і господарсько-правової –
проблема, яка посідає чільне місце в теорії юридичної відповідальності.
В юридичній літературі, в чинному законодавстві, зокрема в ГК України
(ст. 218), підставами господарсько-правової відповідальності визнається
здійснення правопорушення, тобто протиправної (забороненої) дії чи
бездіяльності суб’єктом господарювання або іншим учасником
господарського відношення, який порушує права і законні інтереси іншої
особи – потерпілого або перешкоджає їх реалізації.

Невиконання, або ж неналежне виконання господарського зобов’язання чи
порушення правил здійснення господарської діяльності є не що інше, як
господарське правопорушення, яке спричиняє господарсько-правову
відповідальність правопорушника.

Ця відповідальність настає, якщо учасник господарських відносин не
доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення
господарського правопорушення. Закон не містить переліку заходів, які
повинен вживати учасник господарських відносин, тому слід дійти
висновку, що вони будуть встановлюватися судовими органами в кожному
конкретному випадку, залежно від виду і змісту зобов’язання та скоєного
правопорушення.

Суб’єкт господарювання звільняється від господарської відповідальності
при порушенні, невиконанні або неналежному виконанні зобов’язання, якщо
доведе, що належне виконання зобов’язання виявилося неможливим внаслідок
форс-мажорних обставин – дії непереборної сили, тобто непередбачених,
надзвичайних і невідворотних з людської волі явищ. Проте ці обставини
повинні братися до уваги як такі, що звільняють правопорушника (суб’єкта
господарювання) від господарсько-правової відповідальності, якщо вони
виникли і продовжувалися протягом усього строку виконання зобов’язання.

Водночас ст. 218 ГК України застерігає, що не вважаються такими, які
звільняють правопорушника від господарсько-правової відповідальності,
обставини, як: порушення своїх зобов’язань контрагентами правопорушника,
відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язання товарів,
відсутність у боржника необхідних коштів.

При порушенні контрагентами своїх зобов’язань перед правопорушником
останній має право і можливість шляхом застосування правових засобів
(звернення в судові органи і стягнення збитків, штрафних санкцій,
звернення стягнення на майно і т. ін.) для спонукання контрагентів
виконати свої зобов’язання.

Відсутність потрібних для виконання зобов’язання товарів на ринку теж
не може бути обставиною для звільнення правопорушника від
відповідальності, оскільки при укладенні договору суб’єкт господарювання
повинен був упевнитися в тому, що в нього буде можливість виконати його
належним чином.

При відсутності власних коштів для виконання зобов’язання правопорушник
теж може вирішити цю проблему шляхом одержання кредиту або іншого виду
позички і т. ін. Таким чином, ця обставина також не звільняє
правопорушника від відповідальності. Одним словом, перелічені обставини
мають суб’єктивний, а не об’єктивний характер і не звільняють порушника
від господарсько-правової відповідальності.

У сучасних умовах господарювання важливу роль відіграє такий засіб
господарсько-правової відповідальності, як звернення стягнення на майно
правопорушника. В пострадянський період можливість звернення стягнення
на майно боржника (правопорушника) була законодавчо усунена. Не
допускалася можливість дії санкцій на основні і обігові фонди, фактично
на все натуральне майно підприємства. В умовах різноманітності і
рівноправності форм власності ця ситуація радикально змінилась і
можливість звернення стягнення на майно правопорушника тепер закріплена
законодавством.

При невиконанні передбачених зобов’язанням умов (невиконані
зобов’язання) чи невиконанні будь-якої умови, або ж неналежному
виконанні, тобто такому, що не відповідає тим чи іншим умовам
зобов’язання, правопорушник відповідає належним йому на праві власності
або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного
управління майном, якщо інше не передбачено законодавством (ч. 1 ст. 219
ГК України).

Умови і порядок звернення стягнення на майно правопорушника (боржника),
яке здійснюється на підставі рішень судових органів або ж актів інших
уповноважених законодавством органів, регулюється Законом України “Про
виконавче провадження” від 21 квітня 1999 року із змінами, внесеними
Законом України від 10 липня 2003 року.

Цей Закон, передусім не допускає будь-яких виключень із загального
правила про те, що суб’єкт господарювання відповідає всім належним йому
майном. За цим Законом першочергово стягнення звертається на грошові
кошти боржника, які знаходяться в кредитних установах, а в разі їх
відсутності – на інше майно, шо належить йому на праві власності чи
закріплене за ним у користування (за винятком майна, виключеного із
обігу чи обмеженого в обігу). Звернення стягнення на майно боржника
складається із трьох етапів: арешту (опису), вилучення і примусової
реалізації.

Правопорушник за протиправну дію або бездіяльність відповідає в повному
обсязі, але з цього правила законодавством (частини 3, 4 ст. 219 ГК
України) передбачені й винятки. Так, якщо правопорушенню сприяли
неправомірні дії або бездіяльність як винної сторони, так і потерпілої,
то в дію вступає змішана відповідальність і суд, виходячи з конкретних
обставин, може зменшити розмір відповідальності або звільнити
відповідача від відповідальності. В основі цієї відповідальності лежить
критерій визначення вини самого кредитора в заподіяних йому збитках. У
разі, коли вина кредитора була очевидною, значною, такою, що перешкодила
боржнику виконати зобов’язання, суд чи третейський суд може звільнити
боржника (правопорушника) від відповідальності.

За узгодженням сторін у зобов’язанні можуть передбачатися певні
обставини, які через їх надзвичайний (неординарний) характер є підставою
для звільнення сторін від господарської відповідальності. Наприклад, при
укладенні договору поставки продукції постачальник і одержувач
обумовили, що відповідальність не наступить у разі призупинення руху на
транспорті в напрямку доставки продукції.

Загальне правило полягає в тому, що зобов’язання повинні виконуватись у
встановлені строки. Проте можливе і дострокове їх виконання, якщо це
передбачено законом чи договором. Без згоди кредитора дострокове
виконання зобов’язання неможливе.

При порушенні строків виконання зобов’язань боржник відповідає за
завдані кредитору збитки у зв’язку з простроченням, в тому числі і за
випадкову неможливість подальшого виконання зобов’язання після
прострочення (наприклад, втрати предмета зобов’язання через випадкові
причини). Якщо ж внаслідок прострочення виконання втратило інтерес для
кредитора, він може відмовитися від його прийняття і стягнути збитки,
яких при цьому зазнав.

Боржник не вважається таким, що прострочив виконання зобов’язання, поки
воно не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора. Отже,
прострочення виконання зобов’язання може допустити не тільки боржник, а
й кредитор. Він вважається таким, що прострочив виконання зобов’язання в
разі необґрунтованої відмови від прийняття належного виконання, в
нездійсненні певних дій, без виконання яких боржник не може виконати
зобов’язання (тобто в невиконанні кредиторських обов’язків).

Відповідно до ст. 219 ГК України, засвідчення фактів, які підтверджують,
що виконання зобов’язання порушене саме через наведені, а не через
будь-які інші обставини, є необхідною умовою для звільнення від
відповідальності. Такі факти повинні бути належним чином документально
чи іншим способом оформлені (довідки метеорологічних служб, декларації
митних органів і т. ін.). За таких обставин боржник має право вимагати
від кредитора відшкодування завданих йому збитків, а за грошовими
зобов’язаннями – звільнення від сплати відсотків за час прострочення.

Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих у
зв’язку з цим збитків в тому випадку, якщо кредитор не доведе, що
прострочення не спричинено умисно або через необережність його самого
або тих осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено
прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник
відповідає за виконання на загальних підставах.

§ 3. Досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності

Реалізація господарсько-правової відповідальності в господарських
відносинах – це зараз чи найбільш складна проблема в теорії і практиці
господарювання.

У процесі господарювання між підприємствами, організаціями – юридичними
особами (у тому числі іноземними), громадянами, які в установленому
порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, складаються
і припиняються різноманітні господарські відносини. В ринкових умовах
вони не можуть відбуватися безконфліктно, без суперечностей між
інтересами окремих суб’єктів господарської діяльності. Тому для
врегулювання окремих категорій суперечностей (господарських спорів) між
учасниками господарських правовідносин законодавством передбачено
спеціальний механізм їх досудового врегулювання, регламентований ст. 222
ГК України і розділом ІІ ГПК України.

Загальним правилом досудового врегулювання спорів є те, що учасники
господарських відносин, які порушили майнові права або законні інтереси
інших суб’єктів, зобов’язані поновити їх, не чекаючи пред’явлення їм
претензій чи звернення до суду. Тобто сторонам надано право самостійно,
без втручання судових чи інших органів врегулювати конфліктну (спірну)
ситуацію, яка виникла у зв’язку з укладенням, здійсненням, зміною чи
припиненням господарських правовідносин.

Слід зауважити, що більшість спорів може бути передано на вирішення
господарського суду без досудового врегулювання. Застосування заходів
досудового врегулювання спорів в обов’язковому порядку необхідне тільки
у спорах, що виникають з договорів перевезення, про надання послуг
зв’язку та договорів, заснованих на державному замовленні. В інших
випадках досудове врегулювання спору є необхідною передумовою звернення
до господарського суду лише за наявності відповідної угоди сторін (ч. І
ст. 5 ГПК України).

R E E A

A

V

a$

T

V

f

n

e

o

?aOaAEaOaaOaaOOOaOaOO?

gd%yI

?

?

gd?rK

gd}

h}

) h}

h}

gd}

gd}

h}

h}

) h}

gd}

h}

yooaE¶E??YYYYY™YY

F

x

¤

¦

?

~

x

z

?

°

?

”

(

?

?

o

=?

”

gd1/4″

gd1/4″

gd1/4″

>

Z

h1/4″ @?oey

x

OJQJ

?

?

??????? ? ?

?

?? ? ?

AE

–

”

$

.

0

O

O

v

x

®

°

6

e

I

a

A

Z

O

¶

6

e

I

I

\!

$

4%

((

*

?*

H,

1

e2

d5

?6

|8

$;

?=

iA

¦B

F

I

II

HJ

K

|K

eK

:!

X!

E!

O!

TH!

?!

oe$

%

%

%

,

D,

H,

1

ZB

cB

¦B

F

fF

vF

O

aO

U

oU

AX

AEX

EX

OX

UeX

Y

Y

AY

(\

*\

°]

?]

(a

*a

bc

dc

aec

aec

h

-h

?i

.eK

ZL

1/4L

aL

THM

N

:N

O

aO

zQ

:S

U

oU

AX

AeX

AEX

Y

Y

AY

??

???????????? ?AY

AY

?]

*a

aec

?e

-h

”i

6l

zn

(u

ov

Oy

V|

Z~

L?

R‡

?‰

f?

Ae?

 ‘

?’

?“

3/4”

3/4•

?–

O—

?i

i

’i

”i

4l

6l

&u

(u

oev

ov

Oey

Oy

T|

V|

X~

Z~

J?

L?

P‡

R‡

°‰

?‰

–‹

?‹

d?

f?

A?

Ae?

?’

?’

?“

?“

1/4”

3/4”

1/4•

3/4•

?–

?–

O—

O—

O™

Oe™

’?

”?

“F

$F

b¤

d¤

§

.§

0§

2§

8O—

Oe™

”?

$F

d¤

2§

?¬

z®

|°

r?

¤?

r»

¦3/4

A

thA

¦A

?AE

¶E

TE

NI

†I

2§

?

$?

?¬

?¬

v

¦

x®

z®

z°

|°

¦°

p?

r?

¶?

th?

R?

T?

c?

¤?

p»

r»

”»

¶E

RE

TE

E

FE

LI

NI

RI

~I

„I

†I

?

(?

*?

>?

@?

B?

d?

aeO

oeO

?U

?U

?Ue

?Ue

TH

2TH

6a

8a

a

a

za

a

Ie

?e

ze

|e

ae

i

@i

Bi

¶i

?i

@†I

B?

BN

aeO

lOe

oeO

?U

8a

a

?e

|e

Bi

?i

&i

ci

?

Vn

2o

tho

?/

y

Oey

?i

$i

&i

 i

ci

?

?

Tn

Vn

rn

?n

,o

.o

0o

2o

ueo

tho

1/4o

tho

¦/

?/

y

Oey

thy

+Oey

Oy

? ’

?

????????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????????????????????????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?