Гопанчук С.В. – Сімейне право України (книга)

Гопанчук С.В. – Сімейне право України

TOC \* MERGEFORMAT

ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, ПРИНЦИПИ ТА СИСТЕМА СІМЕЙНОГО ПРАВА PAGEREF
_Toc158568659 \h 5

Глава II ЕТАПИ РОЗВИТКУ СІМЕЙНОГО ПРАВА PAGEREF _Toc158568660 \h 12

§ 1. Перші декрети Радянської влади з питань сім’ї та шлюбу, перший
сімейний кодекс РРФСР, їх значення PAGEREF _Toc158568661 \h 12

§ 2. Перші декрети про шлюб та сім’ю в Україні PAGEREF _Toc158568662
\h 15

§ 3. Перший сімейний кодекс України 1919 року PAGEREF _Toc158568663 \h
16

§ 4. Сімейний кодекс України 1926 року PAGEREF _Toc158568664 \h 17

§ 5. Зміни Кодексу УРСР 1926 року у зв’язку з виданням Закону від 27
червня 1936 року та Указу від 8 липня 1944 року PAGEREF _Toc158568665
\h 19

§ 6. Основи законодавства СРСР і союзних республік про шлюб та сім’ю,
Кодекс про шлюб і сім’ю України PAGEREF _Toc158568666 \h 20

§ 7. Сімейний кодекс України 2002 року PAGEREF _Toc158568667 \h 21

Глава III СІМЕЙНІ ПРАВОВІДНОСИНИ PAGEREF _Toc158568668 \h 22

§ 1. Сім’я, родинність, свояцтво: поняття та юридичне значення PAGEREF
_Toc158568669 \h 22

§ 2. Зміст сімейних правовідносин PAGEREF _Toc158568670 \h 24

§ 3. Акти цивільного (громадянського) стану PAGEREF _Toc158568671 \h
29

Глава IV ШЛЮБ PAGEREF _Toc158568672 \h 30

§ 1. Поняття шлюбу PAGEREF _Toc158568673 \h 30

§ 2. Порядок укладення шлюбу PAGEREF _Toc158568674 \h 31

Глава V ПРИПИНЕННЯ ШЛЮБУ PAGEREF _Toc158568675 \h 35

§ 1. Поняття та випадки припинення шлюбу PAGEREF _Toc158568676 \h 35

§ 2. Розірвання шлюбу в державних органах реєстрації актів цивільного
стану PAGEREF _Toc158568677 \h 35

§ 3. Розірвання шлюбу в судовому порядку PAGEREF _Toc158568678 \h 36

§ 4. Юридичні наслідки розірвання шлюбу PAGEREF _Toc158568679 \h 37

§ 5. Режим окремого проживання подружжя PAGEREF _Toc158568680 \h 37

Глава VI ВИЗНАННЯ ШЛЮБУ НЕДІЙСНИМ PAGEREF _Toc158568681 \h 39

§ 1. Підстави і порядок визнання шлюбу недійсним PAGEREF _Toc158568682
\h 39

§ 2. Санація шлюбу PAGEREF _Toc158568683 \h 45

§ 3. Правові наслідки визнання шлюбу недійсним PAGEREF _Toc158568684
\h 45

§ 4. Права добросовісного з подружжя PAGEREF _Toc158568685 \h 47

Глава VII ОСОБИСТІ ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ PAGEREF _Toc158568686
\h 49

§ 1. Поняття та загальна характеристика особистих правовідносин за
участю подружжя PAGEREF _Toc158568687 \h 49

§ 2. Види особистих немайнових прав і обов’язків подружжя PAGEREF
_Toc158568688 \h 51

Глава VIII ЗАКОННИЙ ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ PAGEREF
_Toc158568689 \h 56

§ 1. Поняття права власності подружжя PAGEREF _Toc158568690 \h 56

§ 2. Розвиток законодавства про право власності подружжя PAGEREF
_Toc158568691 \h 60

§ 3. Право подружжя на спільне майно PAGEREF _Toc158568692 \h 64

§ 4. Роздільна власність подружжя PAGEREF _Toc158568693 \h 75

§ 5. Укладення подружжям угод щодо спільного і роздільного майна
PAGEREF _Toc158568694 \h 80

Глава IX ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ ЗА ШЛЮБНИМ КОНТРАКТОМ (ДОГОВІРНИЙ
ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ) PAGEREF _Toc158568695 \h 85

§ 1. Поняття шлюбного контракту PAGEREF _Toc158568696 \h 85

§ 2. Укладення та зміст шлюбного договору (контракту) PAGEREF
_Toc158568697 \h 88

Глава Х ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ ПО УТРИМАННЮ PAGEREF _Toc158568698
\h 92

§ 1. Аліментні зобов’язання подружжя PAGEREF _Toc158568699 \h 92

§ 2. Аліментні зобов’язання колишнього з подружжя PAGEREF
_Toc158568700 \h 96

§ 3. Позбавлення одного з подружжя права на утримання PAGEREF
_Toc158568701 \h 98

§ 4. Припинення права одного з подружжя на утримання PAGEREF
_Toc158568702 \h 100

Глава XI ВСТАНОВЛЕННЯ ПОХОДЖЕННЯ ДІТЕЙ PAGEREF _Toc158568703 \h 102

§ 1. Загальні правила визначення материнства і батьківства PAGEREF
_Toc158568704 \h 102

§ 2. Визначення походження дитини від матері та батька, які перебувають
у шлюбі між собою PAGEREF _Toc158568705 \h 104

§ 3. Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі
між собою PAGEREF _Toc158568706 \h 105

§ 4. Визнання батьківства за рішенням суду PAGEREF _Toc158568707 \h
105

Глава XII ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ БАТЬКІВ І ДІТЕЙ
PAGEREF _Toc158568708 \h 107

§ 1. Порядок визначення прізвища, імені, по батькові та реєстрація
громадянства дітей PAGEREF _Toc158568709 \h 107

§ 2. Права та обов’язки батьків по вихованню та розвитку дитини
PAGEREF _Toc158568710 \h 108

§ 3. Вирішення спорів, пов’язаних з місцем проживання дітей PAGEREF
_Toc158568711 \h 109

§ 4. Підстави та наслідки позбавлення батьківських прав PAGEREF
_Toc158568712 \h 110

§ 5. Порядок поновлення в батьківських правах PAGEREF _Toc158568713 \h
112

§ 6. Відібрання дітей від батьків без позбавлення їх батьківських прав
PAGEREF _Toc158568714 \h 112

Глава XIII МАЙНОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ БАТЬКІВ І ДІТЕЙ PAGEREF
_Toc158568715 \h 114

§ 1. Суть майнових правовідносин у сім’ї PAGEREF _Toc158568716 \h 114

§ 2. Права батьків і дітей на майно PAGEREF _Toc158568717 \h 115

§ 3. Обов’язок батьків по утриманню неповнолітніх дітей PAGEREF
_Toc158568718 \h 116

§ 4. Способи та розмір оплати аліментів на дітей PAGEREF _Toc158568719
\h 117

§ 5. Участь батьків у додаткових витратах на дитину PAGEREF
_Toc158568720 \h 119

§ 6. Припинення права на аліменти PAGEREF _Toc158568721 \h 120

§ 7. Визначення заборгованості за аліментами та її стягнення PAGEREF
_Toc158568722 \h 120

§ 8. Обов’язок батька, матері утримувати повнолітніх дітей PAGEREF
_Toc158568723 \h 121

§ 9. Обов’язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків PAGEREF
_Toc158568724 \h 122

Глава XIV УСИНОВЛЕННЯ PAGEREF _Toc158568725 \h 124

§ 1. Поняття усиновлення PAGEREF _Toc158568726 \h 124

§ 2. Особи, які можуть бути усиновлені PAGEREF _Toc158568727 \h 125

§ 3. Особи, які можуть бути усиновлювачами PAGEREF _Toc158568728 \h
126

§ 4. Умови усиновлення та порядок його здійснення PAGEREF
_Toc158568729 \h 127

§ 5. Таємниця усиновлення PAGEREF _Toc158568730 \h 129

§ 6. Недійсність усиновлення PAGEREF _Toc158568731 \h 130

§ 7. Скасування усиновлення PAGEREF _Toc158568732 \h 132

§ 8. Позбавлення усиновлювача батьківських прав PAGEREF _Toc158568733
\h 133

Глава XV ОПІКА, ПІКЛУВАННЯ ТА ПАТРОНАТ НАД ДІТЬМИ PAGEREF
_Toc158568734 \h 135

§ 1. Поняття і значення опіки та піклування в сімейному праві PAGEREF
_Toc158568735 \h 135

§ 2. Встановлення опіки та піклування PAGEREF _Toc158568736 \h 136

§ 3. Права і обов’язки суб’єктів правовідносин з опіки та піклування
PAGEREF _Toc158568737 \h 139

§ 4. Припинення опіки (піклування) PAGEREF _Toc158568738 \h 141

§ 5. Патронат над дітьми PAGEREF _Toc158568739 \h 143

Глава XVI ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ ІНШИХ ЧЛЕНІВ СІМ’Ї ТА РОДИЧІВ PAGEREF
_Toc158568740 \h 145

§ 1. Особисті немайнові права і обов’язки інших членів сім’ї та родичів
PAGEREF _Toc158568741 \h 145

§ 2. Майнові права і обов’язки діда, баби, брата, сестри, вітчима,
мачухи, пасинка, падчерки PAGEREF _Toc158568742 \h 146

§ 3. Аліментні обов’язки фактичних вихователів і вихованців PAGEREF
_Toc158568743 \h 148

Глава XVII ЗАСТОСУВАННЯ СІМЕЙНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ ДО ІНОЗЕМЦІВ ТА ОСІБ
БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА. ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНІВ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ ТА МІЖНАРОДНИХ
ДОГОВОРІВ В УКРАЇНІ PAGEREF _Toc158568744 \h 151

§ 1. Правове регулювання сімейних відносин за участю іноземців та осіб
без громадянства PAGEREF _Toc158568745 \h 151

§ 2. Застосування законів іноземних держав та міжнародних договорів
PAGEREF _Toc158568746 \h 153

ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, ПРИНЦИПИ ТА СИСТЕМА СІМЕЙНОГО ПРАВА

Розглядаючи питання про історичні форми сім’ї та шлюбу, потрібно
звернутися до класичної роботи Ф. Енгельса “Походження сім’ї, приватної
власності і держави”, яка була написана в 1884 році і має певне значення
і наукову цінність на сьогоднішній день.

У роботі “Походження сім’ї, приватної власності і держави” Енгельс
розкрив закони та основні етапи розвитку первіснообщинного ладу та
причини його неминучої загибелі. Він дослідив виникнення і розвиток
сім’ї, приватної власності, класів і держави, тобто тих сил, які
підірвали первіснообщинний лад із середини і призвели до утворення
класового суспільства.

У науці довгий час (аж до 60-х років XIX століття) сім’ю вважали
первісною, найдавнішою формою стародавнього суспільства, що з неї згодом
виникли рід, плем’я, держава.

У названій роботі Енгельс довів, що така формула не відбиває дійсного
стану речей.

Ф. Енгельс вивчив результати досліджень Моргана, скористався працями
ряду вчених з історії стародавнього суспільства, після чого дав нове
пояснення історичних форм сім’ї та шлюбу.

Своє пояснення сім’ї Енгельс починає з найнижчої стадії, з періоду, коли
людина тільки почала відокремлюватися від природи і ще нічого не
виробляла, а лише використовувала готові продукти матеріального світу.
Для цього періоду характерними були невпорядковані статеві зносини:
кожна жінка належала кожному чоловіку, як і кожен чоловік – кожній
жінці. Це – племінний період. Шлюбні стосунки будуються без розбору
рідні, без врахування ступеня спорідненості. Допускалися шлюби як по
горизонталі, так і по вертикалі – між батьками і дітьми, між братами і
сестрами. Цілком зрозуміло, що цьому періоду не відомі такі поняття, як
шлюб, сім’я: ні сім’ї, ні шлюбу тут не існувало, а було плем’я як
неподільний осередок.

Із цього первісного стану виникли дві форми групового шлюбу:

1. Кровноспоріднена сім’я.

2. Сім’я пуналуа – екзогамна.

Кровноспоріднена сім’я – перший ступінь розвитку сім’ї. Це така форма
сім’ї, коли споріднена група (орда, селище) поділена на різні шари
поколінь. Шлюбні зв’язки будуються в межах поколінь. Між членами різних
поколінь шлюбні стосунки заборонені, але в одному поколінні вони
дозволені, незважаючи на кровну спорідненість. Отже, всі брати і сестри,
рідні й бокового споріднення без обмеження живуть разом. Шлюбні зв’язки
тут будуються по горизонталі і забороняються по вертикалі, тобто між
батьками і дітьми. Це було прогресом, кроком уперед у розвитку сім’ї.
Батьки живуть в одному колі, а діти в другому.

Брати і сестри – рідні, двоюрідні тощо – всі вважаються між собою
братами і сестрами, а вже в силу цього чоловіками і жінками одне одного.

Родинні стосунки брата і сестри на цьому ступені розвитку сім’ї
включають взаємні статеві стосунки як щось само собою зрозуміле. Згодом,
коли було заборонено шлюбні зв’язки між членами одного родового шару
спорідненої групи, виникла родина пуналуа. Пуналуа – це вже другий
ступінь розвитку сім’ї, коли не можуть бути в подружньому зв’язку не
тільки батьки та діти, але й брати та сестри.

Пуналуа мовою мешканців Гавайських островів означає “подружній товариш”
– так називають чоловіків, що мають спільних жінок, і жінок, що мають
спільних чоловіків. Коло шлюбних (статевих) зв’язків ще більш
обмежується. Це вже обмеження не лише по вертикалі, але й по
горизонталі. Чоловіки однієї групи вступають у шлюбні (статеві) зв’язки
з жінками іншої групи. Так виникає екзогамія, тобто позародове подружжя.
Група сестер має спільну групу чоловіків, але з цієї групи чоловіків
виключають їх братів, а із групи жінок виключаються сестри чоловіків.
При цій формі сім’ї все ще не відомо – хто є батьком дитини, але відомо
– хто її мати. Хоч вона і називає всіх дітей спільної сім’ї своїми та
виконує щодо них материнські обов’язки, та все ж вирізняє своїх рідних
дітей серед інших. Звідси випливає, що коли існує груповий шлюб, то
походження можна встановити лише з материнського боку, а тому визнається
тільки жіноча лінія.

Ніякої участі в господарстві жінок чоловіки не брали у зв’язку з тим, що
вони працювали в іншому роді та ніякого відношення до майна жінки не
мали. Вони – члени іншого роду (чоловіки-пришельці). Якщо вмирала жінка,
то її майно переходило дітям, сестрам, батькам – усі вони й становили
рід. Така сім’я називалась безбатьківською.

Чоловіки приходили в цей рід для шлюбного співжиття і не були родичами.
Шлюби всередині роду заборонялися. Існувало “материнське право”,
звичайно, не в прямому розумінні цього слова, бо на той час права як
такого не було, а був рід як первісний осередок родового устрою, як
частина племені.

Існування такої форми шлюбу – не випадкове явище, воно мало матеріальне
підґрунтя. Цим підґрунтям було колективне домашнє господарство, в якому
жінці відводилось провідне місце. Довкола сім’ї створювалося міцне
домашнє господарство: чоловіки займалися полюванням, а весь тягар
домашнього господарювання лягав на жінок, отже, вони посідали в сім’ї
почесне й провідне становище. Епоха матріархату існувала десятки
тисячоліть.

У міру розвитку племінного життя дедалі ширшали поняття спорідненості.
Отже, розширювалося і коло осіб, між якими подружні стосунки були
заборонені, важче було знайти собі жінку для таких стосунків. Через це
чоловікові доводилося жити з однією жінкою, хоча полігамія
(багатошлюбність) принципово не заперечувалась.

Сім’я пуналуа дедалі розвивалась. У чому полягав цей розвиток? Шлюбне
коло почало все більше звужуватися, і це призвело до того, що з нього
почали вилучатися не лише рідні брати і сестри, але й двоюрідні, а
згодом – троюрідні. Ось чому в умовах родового ладу сім’ю пуналуа змінює
парна сім’я:

залишається одна, поки що неміцно з’єднана шлюбна пара та молекула, з
розпадом якої припиняється шлюб взагалі. Заслугу в утворенні такого
шлюбу Енгельс приписує жінці, яка в силу свого біологічного розвитку
(більшої прив’язаності до певної особи, що не є характерним для
чоловіків) – намагалася жити з одним чоловіком.

Парна сім’я витіснила групові подружжя, що поволі зникали через заборону
одружуватися з кровними родичами. Із появою парної сім’ї виникають
викрадення та купівля жінок. Це – зовнішня ознака радикального
перевороту, що стався в глибинах групового шлюбу. Здебільшого кілька
парних сімей живуть в одному помешканні, ведуть спільне господарство,
причому заправляють господарством не чоловіки, а жінки, бо під час
одруження чоловіки переселяються до жінок, а не навпаки.

Парна сім’я в умовах родового устрою була нестійкою, шлюб можна було
легко розірвати, бо він був заснований на особистих почуттях. Діти
залишалися з матір’ю. На цьому ступені розвитку ще панує “материнське
право” – дитина дістає від матері ім’я свого родового союзу.
Господарство належало не парній сім’ї, а роду, і це був подружній
осередок, а не господарський. Таку парну сім’ю не слід плутати з
моногамією (одношлюбність), бо для того, щоб парна сім’я розвинулась в
тривку моногамну сім’ю, потрібні були інші причини, крім тих, що
існували, а саме – необхідна була дія суспільних рушійних сил.

Приручення, одомашнення тварин та їх розведення створили нечувані до
того джерела багатства, породивши нові суспільні відносини. Але кому
належали ці багатства, зокрема у вигляді надлишку продуктів? Спочатку
вони, безперечно, належали родові. Розширення виробництва в усіх
галузях: скотарстві, землеробстві, домашньому ремеслі – призвело до
того, що людина змогла виробляти більшу кількість продуктів, ніж це було
необхідно для її існування. Коли ж з’явився надлишок, то постала потреба
у його привласненні, і його почала привласнювати парна сім’я. Внаслідок
цього парна сім’я зазнала докорінних змін. Весь надлишок став належати в
сім’ї чоловікові, бо він його створював. Парна сім’я перестала бути
шлюбним осередком, а стала господарським осередком. Вона отримала
незалежне становище і цим самим протиставила себе родові.

У зв’язку з накопиченням багатства, що дало чоловікові перевагу над
жінкою, чоловік прагнув використати своє панівне становище й змінити
порядок спадкування на користь своїх дітей, а не на користь нащадків
жіночого коліна, як це було раніше. Але поки родовід ішов від матері –
такої зміни не можна було запровадити. Отже постала потреба в зміні
старого порядку, і врешті він був змінений на користь батьківської
системи родоводу й спадкування.

Ця найбільша з революцій, що їх зазнало людство, не могла статися на
підставі якогось рішення в певний момент історичного періоду про те, що
всі майбутні діти належать до роду їхніх батьків. Це був довгий процес,
в якому родовід материнського коліна змінювався на родовід від батьків в
силу того, як батьківська влада під впливом нових економічних причин
переважала в сім’ї. Матріархальна парна сім’я поступається місцем сім’ї
патріархальній, що виростає з її глибин.

Ф. Енгельс писав у своїй роботі, що повалення материнського права було
всесвітньою історичною поразкою жіночої статі. Чоловік захопив і в домі
кермо влади, а жінка втратила своє почесне становище, була перетворена
на слугу, на раба його похоті, на просте знаряддя дітородіння.

Патріархальна сім’я стала проміжною ланкою між парним подружжям і
моногамією. Це доведено працями М. Ковалевського, що досліджував
патріархальну сім’ю, яка існувала у сербів та болгар.

Після господарського розпаду патріархальної сім’ї її заступила моногамна
(одношлюбна), що ґрунтувалася на пануванні чоловіка з певно вираженою
метою – народження дітей. Походження цих дітей від батька не підлягало
сумніву. А це потрібно для того, щоб діти як прямі спадкоємці вступали у
володіння майном батька. Моногамна сім’я відрізняється від парного шлюбу
міцними подружніми зв’язками, які вже не можна розірвати за бажанням
сторін. Тепер уже, як правило, тільки чоловік може розірвати шлюб і
прогнати свою дружину. Тільки він має право подружньої зради. Існування
рабства поряд з моногамією, присутність молодих красивих рабинь, що
перебувають у повному розпорядженні чоловіка, надало моногамії від
самого початку специфічного характеру, зробивши її моногамією тільки для
жінок, а не для чоловіків.

І зовсім не випадково Енгельс у своїй праці піддав аналізу виникнення
сім’ї, виникнення приватної власності і держави, оскільки приватна
власність породила сім’ю, а держава стала на захист інтересів приватної
власності. Всі ці форми обумовлюють одна одну і не існують одна без
одної.

Енгельс зазначав, що моногамна сім’я зовсім не була плодом кохання, вона
була формою сім’ї, в основі якої лежали економічні умови. Отже,
підбиваючи підсумки, слід зазначити, що в своїй роботі “Походження
сім’ї, приватної власності і держави” Енгельс достовірно довів історично
перехідний характер різних форм шлюбу та сім’ї, показав, що зміни форм
сім’ї та шлюбу завжди обумовлювались змінами в матеріальному житті
суспільства, а становище чоловіка і жінки в суспільстві визначалося їх
становищем та роллю в сім’ї.

Так, сім’я заснована на груповому шлюбі, на думку Енгельса, була
результатом дуже низького рівня розвитку продуктивних сил, коли в силу
цього люди вимушено жили первісною комуною. Стосунки, що складалися в
такій сім’ї між чоловіками і жінками, з усіма привілеями жінок, з
пануванням “материнського права”, визначались тим становищем, яке
посідали чоловік і жінка в первісному суспільстві. Низький рівень
розвитку продуктивних сил забезпечував задоволення лише найобмеженіших
потреб людини, і вся діяльність первісних людей спрямовувалася на пошук
засобів існування. При цьому в такій діяльності жінка мала ряд переваг
над чоловіком, які забезпечували їй провідне становище. Згідно з
природним розподілом праці за статтю чоловік воює, полює і ловить рибу,
добуває їжу і виробляє потрібні для цього знаряддя; жінка працює вдома і
займається приготуванням їжі та виготовленням одягу: варить, пече, шиє,
облаштовує житло. Вона – господарка в домі, а оскільки домашнє
господарство в первісному суспільстві було спільним, то жінка посідала
провідне становище в суспільстві. Таке панування жінки в суспільстві, а
також те, що за наявних на той час шлюбних відносин вона була єдино
достовірно відомим родителем молодого покоління, спричинило панування
материнського права, тобто по матері визначалось походження дітей, по
материнській лінії здійснювалось спадкування.

Чим же пояснити, що в наступних суспільних формаціях, в основі яких була
приватна власність на знаряддя та засоби виробництва, жінка не тільки
втратила своє первісне становище, але і стала залежною від чоловіка?

Досить поширеною в соціологічній науці є теорія насильства. Так,
дореволюційні вчені у своїх роботах зазначали, що з сивої давнини
фізична сила цінувалася дуже високо, і людина, яка могла носити зброю, а
отже, могла відстояти своє існування, визнавалась володарем життя. За
такого стану речей жінка мала зайняти і мабуть зайняла місце речі,
об’єкта права. На підтвердження цієї теорії вчені наводять стародавні
способи укладання шлюбу: викрадення, купівля жінок тощо.

Проте таке пояснення поневолення жінки не було науковим, оскільки не
могло відбити дійсного стану речей, вказати правильні шляхи визволення
жінки.

Критикуючи теорію насильства в створенні класів, Енгельс показав, що
ніяке насильство не може з’явитися раніше, ніж виникне надлишок
продуктів виробництва, тому що для підтримання насильства потрібен
певний апарат – так само, як для здійснення самого акту насильства
потрібні певні знаряддя.

Отже, справа не у фізіологічних чи фізичних перевагах кожного окремого
індивідуума над іншим, а в тому, хто привласнює надлишки виробництва, у
кого вони зосереджуються, хто може утримувати апарат насильства.

Таким чином, зміна становища чоловіка і жінки в сім’ї не може
пояснюватися фізіологічними відмінностями між статями, бо вони існували
від перших днів існування людства і протягом досить довгого періоду
доісторичної епохи не призводили до поневолення жінок чоловіками.

Пояснення треба шукати лише в змінах матеріального життя суспільства, і
Енгельс пояснює втрату жінкою її первісного панівного становища в сім’ї
змінами економічного становища цієї сім’ї в суспільстві. Тільки на
певному етапі розвитку людського суспільства могли відбуватися ті
докорінні зміни в становищі чоловіка і жінки, які призвели до
поневолення останньої.

Перший великий поділ праці і виокремлення пастуших племен, розвиток
землеробства, досягнення в галузі виробничої діяльності, збільшення її
обсягів призвели до того, що робоча сила стала здатною виробляти значно
більше, ніж було потрібно для її потреб. З першого великого суспільного
поділу праці виник і перший великий поділ суспільства на два класи –
панів і рабів, експлуататорів і експлуатованих, а з появою стад та
накопиченням інших багатств у сім’ї, в ній самій відбулась революція. У
зв’язку з тим, що промисел був завжди справою чоловіка, увесь надлишок,
який давав промисел, діставався чоловікові, і хоча жінка брала участь в
споживанні його, але частки власності не мала; в той час, як праця
чоловіка стала продуктивнішою, праця жінки лишалася непродуктивною, вона
лише задовольняла насущні потреби сім’ї, але не створювала ніякого
багатства.

Поділ праці в сім’ї залишився незмінним, проте він повністю перевернув
домашні відносини, які існували тільки тому, що поділ праці поза сім’єю
став іншим.

Енгельс писав, що та сама причина, яка раніше забезпечувала жінці її
панування в домі – обмеження її праці заняттям домашньою роботою, – ця
сама причина тепер утверджувала панування чоловіка в домі; домашня
робота жінки втратила тепер своє значення в порівнянні з промисловою
працею чоловіка; його праця була всім, її робота незначним придатком.

Як зазначалося вище, Енгельс довів, що причиною першого економічного
закабалення жінки стало те, що вона на тлі зростання виробничих сил
виявилася відстороненою від суспільної продуктивної праці, а ведення
домашнього господарства втратило свій суспільний характер і стало
приватною справою кожної окремої сім’ї. Власника майна (а таким став
чоловік) не могла тепер задовольнити наявна система спорідненості по
матері та обумовлена цим система спадкування по материнській лінії. У
нього з’явилось природне бажання залишити своє багатство в спадок своїм,
а не чужим дітям, а цього можна було досягти лише при одношлюбності.
Деякі вчені схилялись до того, що одношлюбність втілює вищі моральні
засади в рівноправ’ї подружжя. Дореволюційні російські вчені вважали, що
одношлюбність виникла із загальним розвитком культури людського роду,
коли перевага статевих інстинктів, принижене становище жінки змінилися
визнанням її як особистості.

Однак Енгельс показав, що перехід від полігамії до моногамного шлюбу
зумовлювався економічними причинами. Досягти правового закріплення своєї
влади над жінкою чоловік зміг лише тоді, коли він економічно піднявся
над нею.

Проте і жінка не добровільно відмовилась від своїх привілеїв та переваг.
Так, Енгельс писав, що одношлюбність з’являється в історії зовсім не як
примирення між чоловіком і жінкою і ще менше, як найвища форма шлюбу.
Навпаки, вона з’являється як поневолення однієї статі іншою, як
проголошення невідомого до того часу в усій попередній історії
антагонізмі статей.

Питання про предмет, тобто про характер тих суспільних відносин, які
підлягають регулюванню, є основним при виділенні будь-якої галузі права
в самостійну.

Головне питання, яке постає при вивченні предмета сімейного права: чи є
сімейне право самостійною галуззю права, чи входить до цивільного права?

Із загальної теорії права відомо, що питання предмета визначається
характером відносин, які ним регулюються: якщо вони специфічні,
самостійні – то такі відносини становлять самостійну галузь права.

Питання про предмет сімейного права є дискусійним, ще не вирішеним
остаточно. Деякі юристи вважають, що сімейне право є складовою
цивільного права, як, наприклад, спадкове право, житлове право тощо. Чим
обґрунтовується ця думка?

По-перше, обидві галузі регулюють одні й ті ж подібні правовідносини,
тобто майнові правовідносини на грунті шлюбу і рідства (спір між
подружжям з приводу майна, аліментні правовідносини) та особисті
відносини.

По-друге, оскільки і в цивільному праві регламентуються майнові та
особисті немайнові правовідносини, то немає підстав для розмежування цих
галузей, і таким чином сімейне право є складовою частиною цивільного
права.

Інші юристи (їх більшість) вважають, що сімейне право – самостійна
галузь, яка принципово відрізняється від інших галузей права. Вони
стверджують, що хоч об’єктом сімейного права і є регулювання майнових та
особистих немайнових взаємовідносин, проте це не зовсім звичайні майнові
та особисті відносини – вони відрізняються за своїм характером та мають
ряд особливостей:

1. Сімейно-правові взаємовідносини характерні своїми джерелами. Якщо
цивільні правовідносини виникають, як правило, з договорів, то
шлюбно-сімейні відносини виникають з рідства, шлюбу, усиновлення, і всі
майнові відносини випливають з особистих. Ці правовідносини пов’язують
не сторонніх, а близьких осіб – родичів, подружжя.

2. В першу чергу, сімейні правовідносини – це особисті немайнові, і лише
в другу чергу, вони є майновими. Майнові правовідносини випливають з
особистих: є рідство, є шлюб – є майнові відносини. А в цивільному праві
99% взаємовідносин – це майнові відносини.

3. Сімейні права та сімейні обов’язки не можна відчужувати, передавати,
купувати, продавати чи дарувати. Причому не тільки особисті, але й
майнові. Не можна, наприклад, передати право на одержання аліментів або
ж на виховання дітей. А в цивільному праві майже всі майнові відносини
легко передаються (наприклад, право на одержання спадщини).

4. Сімейні правовідносини регулюються окремим Кодексом про шлюб та сім’ю
України, що був першим прийнятий в нашій країні.

5. Процес розгляду сімейних справ відрізняється від розгляду цивільних,
як суттєво відрізняється й виконання рішень. (У справах про передачу
дитини на виховання другому з подружжя не можна так легко виконати
рішення, як рішення, скажімо, про відчуження певної речі).

6. Сімейно-шлюбні відносини в Україні в багатьох випадках регулюються
нормами моралі, а не тільки правовими нормами. Це характерно тільки для
сімейного права.

Усе це дає підстави розглядати цю галузь права як специфічну,
самостійну, що має об’єктом особисті та майнові відносини, які виникають
на грунті шлюбу, рідства та усиновлення.

Предмет права – це зміст, головна суть певної його специфічної галузі,
що вирізняється з-поміж інших галузей права.

Безперечно, чистих явищ в природі не існує. Але коли деякі юристи
вважають, що для сімейного права можна “позичати” норми, якщо їх бракує,
з інших галузей права, то такий підхід не є виправданим. У таких
випадках справу треба вирішувати за аналогією закону, а не нівелювати
межі між різними галузями права, які мають бути чітко окреслені.

З усього вищезазначеного можна зробити висновок, що предметом сімейного
права є сукупність норм, які регулюють особисті немайнові права та ті,
що випливають з них, майнові відносини людей, які виникають на грунті
шлюбу та сім’ї. Подібним чином визначають предмет сімейного права і
найбільш відомі в нашій країні спеціалісти в цій галузі такі, як Г.
Матвєєв, В. Рясенцев, Г. Свердлов, В. Бошко. Визначивши предмет
сімейного права, можна зробити висновок, що сімейно-шлюбні відносини не
можуть перебувати поза сферою регулювання права.

Говорячи про сімейне право як про самостійну галузь права, ми все ж не
можемо не помітити, що воно пов’язане з інститутами цивільного права –
особливо зі спадковим, де основним видом спадкування є спадкування за
законом, тобто майно переходить від одних осіб до інших, пов’язаних між
собою шлюбними відносинами або родинними стосунками. І хоча особа має
право у заповіті позбавити свою родину спадщини, ст. 535 Цивільного
кодексу УРСР встановлює правило обов’язковості частки у спадщині для
неповнолітніх або непрацездатних дітей, непрацездатних дружини, батьків.
Отже можна говорити, що спадкування в основному має сімейний характер.
Певною мірою сімейне право пов’язане з житловим правом, де право на
житлову площу виникає не лише з договору житлового найму, а також з
сімейно-шлюбних відносин. Хоча поняття “член сім’ї” у сімейному і в
житловому праві не є тотожним, оскільки в сімейному праві при визначенні
члена сім’ї ми виходимо з рідства, шлюбу (або усиновлення), а в
житловому має значення ще й спільне проживання. Принципи сімейного права
– це основні засади, керівні ідеї, відповідно до яких здійснюється
сімейно-правове регулювання суспільних відносин. Одним з принципів
сімейного права є одношлюбність (моногамія), тобто громадяни можуть
одночасно перебувати тільки в одному шлюбі. Ця норма закріплена в ст. 25
Сімейного кодексу (СК) України.

Принцип свободи і добровільності при укладенні шлюбу визначають ст. 51
Конституції України і ст. 24 СК України. Він означає, що вибір дружини,
чоловіка громадянами України здійснюється з їх власного бажання.
Водночас суть цього принципу ще й у тому, що держава гарантує захист
інтересів особи, право якої на вільний вибір дружини, чоловіка порушено.

Принцип свободи при укладенні шлюбу нерозривно пов’язаний з іншою
основною засадою сімейного права – зі свободою розірвання шлюбу (ст. 105
СК України).

Після Жовтневої революції, проголосивши першим Декретом свободу
розірвання шлюбу, держава, перш за все, мала на увазі надати жінкам, що
зареєстрували шлюб у дореволюційний період, можливість вийти з-під
жорсткої влади чоловіка. Проте зловживання правом на розлучення
несумісне з інтересами держави щодо зміцнення сім’ї, поліпшення справи
виховання дітей, тому розірвання шлюбу поставлене під контроль держави.
І хоча як при судовому, так і при спрощеному адміністративному (через
державні РАЦСи), розірванні шлюбу свобода на розлучення зберігається,
але існує запобігання самовільності в цих відносинах, якщо це завдає
великої шкоди подружжю або ж дітям.

Четвертим принципом сімейного права є принцип повної рівності чоловіка і
жінки в особистих та майнових правах. Це визначають ст. ст. 21, 24, 51
Конституції України та ст. 7 СК України.

Ще одним із найважливіших принципів є принцип моральності та
матеріальної підтримки нужденних членів сім’ї. Правове забезпечення
цього принципу здійснюється аліментними зобов’язаннями (п. 2 ст. 51
Конституції України, ст. 180 СК України), а саме: батьки зобов’язані
утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов’язані
піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Крім цього, подружжя
повинно матеріально підтримувати один одного у разі потреби, а в разі
відмови в такій підтримці той з подружжя, що потребує матеріальної
допомоги, має право на одержання утримання від другого з подружжя, якщо
останній спроможний його надати, у судовому порядку. Це право
зберігається й після розірвання шлюбу.

Сімейне право регулює певне коло суспільних відносин і обумовлюється
базисом суспільства.

Утворюючи єдину чітку систему, сімейне право як самостійна галузь є
складником загальної системи всього права.

Сімейне право містить ряд інститутів, які органічно пов’язані між собою
загальними принципами.

Система сімейного законодавства виражена головним чином у системі
Сімейного кодексу. Наукове пізнання системи права включає пізнання
закономірностей, формування і взаємозв’язок окремих структурних частин.
Система сімейного права складається з двох частин:

Загальної і Особливої.

Загальна частина містить загальні норми, які поширюються на всі
сімейно-правові відносини. До них належать: норми про предмет,
законодавство, про мету і завдання, принципи, суб’єкти сімейних
правовідносин та ін.

Особлива частина – це сукупність інститутів, кожен з яких регулює
визначений різновид сімейних відносин. Система сімейного права є
специфічною тому, що складається з інститутів, яких немає в інших
галузях права. До основних із них належать: шлюб (порядок його
реєстрації і припинення), правовідносини (правовідносини подружжя,
правовідносини батьків і дітей, правовідносини інших членів сім’ї),
усиновлення, опіка і піклування, реєстрація актів цивільного стану.

Отже, система сучасного сімейного права – це структура, елементами якої
є сімейно-правові норми та інститути, розміщені у певній послідовності.

Глава II ЕТАПИ РОЗВИТКУ СІМЕЙНОГО ПРАВА

§ 1. Перші декрети Радянської влади з питань сім’ї та шлюбу, перший
сімейний кодекс РРФСР, їх значення

Революція 1917 р. у Росії ознаменувала докорінні зміни в усіх галузях
суспільного життя, в тому числі в сімейно-шлюбних відносинах. Жінки були
вивільнені від соціальної, економічної і духовної залежності, зрівняні з
чоловіками в політичних і громадських правах. Більшовики, прийшовши до
влади, в перші ж дні після Жовтневого перевороту приступили до
революційних змін шлюбно-сімейного законодавства. Уже з перших днів
існування Радянської держави поряд з історичними декретами, які
закріплювали нові суспільні відносини, з’явилось і нове шлюбно-сімейне
законодавство РРФСР і УРСР.

Напередодні Жовтневої соціалістичної революції Росія користувалася
досить відсталим законодавством, згідно з яким особливо тяжким було
становище жінок. Сімейне законодавство царської Росії мало ознаки
патріархально-родового ладу, а також феодально-кріпосницьких пережитків.
Так, ст. 107 Зводу законів Російської імперії зобов’язувала дружину
коритися чоловікові, виявляти до нього “всіляке догоджання і
прихильність”. Ця стаття була відправною в питаннях регулювання
сімейно-шлюбних відносин. Підлегле становище дружини в Російській
імперії накладало відбиток на вирішення питання про місце проживання
подружжя. “Дружина повинна слідувати за чоловіком”, – зобов’язувала ст.
103 Зводу, а коли вона насмілювалася полишити чоловіка через
неможливість подальшого сумісного проживання, то могла (на його вимогу)
бути повернена з допомогою поліції під конвоєм. Здійснення одруженою
жінкою цивільної дієздатності теж залежало від волі чоловіка, без
дозволу якого вона, наприклад, не могла влаштуватися на роботу. Особливо
тяжким було становище жінки на околицях Російської імперії, де вона була
об’єктом торгівлі, рабинею в сім’ї.

Так, згідно із законами шаріату чоловік міг піддати свою дружину
тілесним покаранням, позбавити свободи (обов’язок одягати і носити чадру
був ознакою закріпачення жінки).

Жіноче безправ’я не могло не хвилювати прогресивних діячів Росії та
України, зокрема письменників. У своїх творах вони розкривали жахливі
картини російської та української дійсності.

Всім відома доля першої російської жінки-математика Софії Ковалевської,
яка для того, щоб одержати вищу освіту і вчитися за кордоном, вступила в
фіктивний шлюб з відомим російським вченим Ковалевським, оскільки в
Росії жінки не мали доступу в університети. Софія Ковалевська стала
першим російським професором, і тільки як виняток їй дозволили читати
лекції студентам в Росії, коли вона стала академіком кількох зарубіжних
академій наук.

Закони царської Росії закріплювали безправне становище жінки не тільки в
особистих, але і в майнових відносинах. Формально дореволюційне
законодавство обстоювало роздільність майна. У ст. 109, т. X, ч. 1 Зводу
законів вказувалося, що перебування в шлюбі не є підставою для
встановлення спільності володіння майном подружжя, що кожен може мати і
заново набувати свою окрему власність, а згідно зі ст. 114 подружжю
дозволялось продавати, закладати або іншими способами розпоряджатися
власним майном від свого імені незалежно від волі іншого. Однак ця норма
про роздільність подружнього майна ще не створювала роздільності
дійсної. Відповідно до Зводу законів дружина перебувала у повній
залежності від чоловіка як глави сім’ї, а тому він був фактичним
господарем майна дружини. Крім того, засоби до існування здобував, як
правило, чоловік, дружина ж вела господарство і доглядала дітей. Усе це
призводило до майнової нерівності.

Згідно із законодавством Російської імперії для заміжніх жінок виходу з
такого становища взагалі не було. Якщо й існували формальні підстави для
розлучення, то практично його здійснити було майже неможливо внаслідок
матеріальної залежності від чоловіка і складності шлюбно-розлучного
процесу.

Дореволюційні юристи писали, що російський закон допускав розлучення
жінки з таких абсолютних підстав, як: подружня зрада, неспроможність до
подружнього співжиття, безвісна відсутність та постриження бездітного
подружжя в чернецтво. При цьому розлучення навіть з таких специфічних
підстав дозволялося у кінцевій інстанції не світським, а духовним судом
у порядку архаїчного процесу.

Як бачимо, дореволюційне сімейно-шлюбне законодавство було відсталим і
реакційним. Прогресивна громадськість завжди вела боротьбу за
розкріпачення жінки.

З перших днів існування молода Російська Республіка, а згодом і
Українська приступили до реалізації одного зі своїх історичних завдань –
до перебудови на принципово нових засадах сімейно-шлюбних відносин.

Одразу ж після здобуття влади 18 і 19 грудня 1917 р. ВЦВК і РНК РРФСР
видали декрети “Про громадянський шлюб, дітей і про введення книг актів
громадянського стану” та “Про розлучення”, якими було започатковано
законодавство нового типу. Перш за все, декрети скасували чинність
старого сімейного законодавства Росії на всій території республіки,
проголосили дію нових принципів у сімейно-шлюбних відносинах, позбавивши
їх впливу релігії і церкви.

Декрет “Про громадянський шлюб, дітей і про введення книг актів
громадянського стану” проголосив шлюб вільним союзом двох рівноправних
громадян, пов’язав виникнення взаємних прав та обов’язків подружжя лише
з громадянським шлюбом, тобто шлюбом, зареєстрованим в органах ЗАГСу.
Так звані церковні шлюби позбавлялися будь-якого юридичного значення. Це
положення, звичайно, не стосувалось тих шлюбів, які були укладені до
видання зазначеного декрету згідно з чинним раніше законодавством.
Декретом було встановлено і шлюбний вік: 18 років – для чоловіків і 16 –
для жінок.

Декрет урівняв жінку з чоловіком як в особистих немайнових, так і в
майнових відносинах, звільнивши її від гнітючої влади чоловіка, а
батьківську владу над дітьми замінив обов’язком виховання дітей з
урахуванням інтересів як самих дітей, так і суспільства в цілому. Декрет
урівняв позашлюбних дітей із шлюбними не тільки в майнових, але й
особистих правах, допускаючи можливість судового встановлення
батьківства і стягнення з особи, визнаної батьком, аліментів; закріпив
принцип моногамії як один з основних принципів сімейного права – він
містив положення, згідно з яким ЗАГС не міг прийняти заяву про вступ у
шлюб від осіб, одна з яких перебуває в іншому шлюбі.

Проголошення принципу моногамії не свідчило про те, що багатоженство
одразу зникне, воно існує й понині в певних формах. Випадки подружньої
зради, проституції, фактичного багатоженства мають місце ще й зараз, але
проти цих явищ спрямовані не тільки закон, а й громадська думка, мораль.

Другий акт – Декрет “Про розлучення” – проголосив свободу розлучень,
розкріпачивши в цьому відношенні насамперед жінку. Декрет ліквідував
дореволюційний шлюбно-розлучний процес і встановив свободу розлучень на
прохання про це обох осіб з подружжя або хоча б одного з них.

Свобода шлюбу нерозривно пов’язана зі свободою розлучення, оскільки як
не можна примусити людей вступати в шлюб, так не можна примусити їх
зберігати шлюб. Справи про розлучення розглядалися судом. Суд викликав
обох з подружжя або їх повірених. Впевнившись у тому, що прохання про
розлучення виходить дійсно від обох з подружжя або від одного з них,
суддя приймав рішення про розірвання шлюбу і видавав свідоцтво про
розлучення. Особливо детально Декрет регламентував питання про долю
дітей при розлученні.

Одночасно з постановою про розірвання шлюбу суд мусив визначити, у кого
з батьків залишаються неповнолітні діти, хто з подружжя і в якій мірі
має нести витрати щодо утримання і виховання дітей, а також те, чи
зобов’язаний чоловік і в якому розмірі давати харчування і утримання
дружині.

Таким був в загальних рисах зміст двох перших декретів Радянської влади
про шлюб і розлучення у РРФСР. Положення цих декретів заклали фундамент
сімейного права, яке далі розвивалося з розвитком держави.

22 жовтня 1918 р. був виданий перший сімейний кодекс:

“Кодекс законів про акти громадянського стану, шлюбне, сімейне і
опікунське право РРФСР”. Цей Кодекс становив собою першу кодифікацію
сімейного законодавства. Він був взагалі першим Кодексом законів та
розвивав положення декретів від 18 і 19 грудня 1917р. про громадянський
шлюб, укладений лише шляхом реєстрації в ЗАГС, одношлюбність, свободу
вступу в шлюб і розлучення, про зрівняння в правах позашлюбних дітей з
дітьми, народженими в шлюбі. Кодекс містив спеціальний розділ про
недійсність шлюбу і порядок визнання шлюбу недійсним. Ним передбачалась
роздільність майна подружжя: майно, яке було придбане під час шлюбу,
було власністю того з подружжя, хто його придбав на власні кошти. У
цьому Кодексі вперше в нашому законодавстві було сформульоване положення
про те, що батьківські права могли бути здійснені тільки в інтересах
дітей. При неправомірному здійсненні цих прав батьки могли позбавлятися
батьківських прав.

Кодекс 1918 р. вперше після революції врегулював питання опіки. Що ж
стосується усиновлення, то в Кодексі прямо вказувалося, що воно не
породжує ніяких обов’язків і прав ні для усиновителя, ні для
усиновленого.

§ 2. Перші декрети про шлюб та сім’ю в Україні

Декрет Раднаркому України “Про громадянський шлюб і про ведення книг
запису актів громадянського стану” від 20 лютого 1919 р. скасував
церковний шлюб, який до революції був панівною формою шлюбу, і
проголосив, що в УРСР визнаватимуться в майбутньому обов’язковими шлюби,
зареєстровані в органах ЗАГСу.

Церковні ж шлюби були проголошені Декретом “особистою справою тих, хто
вступає в шлюб” і могли укладатися лише після державної реєстрації шлюбу
в органах ЗАГСу.

Введення громадянського шлюбу і скасування церковної форми шлюбу
проводились у цілковитій відповідності з принципом відокремлення церкви
від держави, встановленим в Україні 22 січня 1919 р.

Декретом від 20 лютого 1919р. були визначені основні умови вступу в
шлюб. Перш за все, це – принцип свободи і добровільності шлюбу, перелік
підстав до вступу в шлюб, зняття релігійних обмежень для вступу в шлюб
(зокрема, згідно з дореволюційним законодавством особам православного
віросповідання заборонялося вступати в шлюб з нехристиянами), рівність
подружжя при виборі прізвища, а також процедури державної реєстрації
шлюбу в органах ЗАГСу.

Надавши вирішального значення обов’язковій державній реєстрації шлюбу,
Декрет від 20 лютого 1919 р. нічого не зазначав про фактичний шлюб.
Водночас він прирівнював церковні шлюби, укладені до видання Декрету, до
зареєстрованих цивільних шлюбів. Хоча українське сімейне законодавство
розвивалося за зразком законодавства РРФСР, однак між названими
декретами України та Росії були суттєві відмінності. Декрет УРСР нічого
не зазначав про правове становище позашлюбних дітей, а Декрет РРФСР
проголосив урівняння позашлюбних дітей із шлюбними в усіх правах.

Зокрема у Декреті РРФСР зазначалось, що батько і мати записувалися як
такі при реєстрації народження дитини згідно з їх заявою, а якщо батько
позашлюбної дитини ухилявся від подання такої заяви, то матері дитини
або опікуну дозволялося встановити батьківство в судовому порядку. Це
правило скасувало принципову різницю в становищі дітей, народжених поза
шлюбом, та шлюбних дітей. Значення цього положення Декрету було
настільки суттєвим, що судова і адміністративна практика УРСР стали
одразу ж орієнтуватися на нього.

20 лютого 1919 р. був прийнятий Декрет УРСР “Про розлучення”, який
проголосив свободу розлучення і анулював церковну процедуру розлучення.
Згідно з цим Декретом шлюб розривався на прохання одного або обох із
подружжя.

Заяви про шлюб повинні були подавати в місцеві органи ЗАГСу, але
оскільки останні були організовані не всюди, то ці заяви могли
подаватися в народні суди.

Означений Декрет містив також норми, які регламентували такі правові
наслідки розлучення: а) при розірванні шлюбу за взаємною згодою подружжя
зобов’язані були вказати в поданій заяві, які прізвища будуть носити
розведене подружжя і їхні діти, а при односторонній заяві розведені
подружжя поверталися до своїх дошлюбних прізвищ; прізвище дитині
визначав суд, куди подружжя могли звертатися щодо цього; б) всі інші
питання, пов’язані з розірванням шлюбу, вирішувались угодою між
подружжям у формі нотаріального або домашнього договору, а у разі спору
між ними – народним судом.

Перші декрети УРСР про шлюб і його розірвання проголосили дійсно
демократичні принципи, які потім розвинулися в чітку і послідовну
систему інститутів сімейного права, були першим кроком на шляху
створення сімейного права України.

§ 3. Перший сімейний кодекс України 1919 року

В основу першого сімейного кодексу України – Кодексу законів про акти
громадянського стану, про сім’ю та опіку – були покладені принципи
перших декретів України “Про шлюб” та “Про розлучення”.

Кодекс вирішував і ряд питань, що раніше не були регламентовані
декретами. Цей Кодекс практично був переробленим російським Кодексом
1918 р.

Кодекс регламентував усі сторони сімейно-шлюбного життя і складався з
трьох книг: “Про акти громадянського стану”, “Про шлюб і сім’ю”, “Про
опіку”.

У першій книзі Кодексу встановлювався порядок ведення записів різних
актів громадянського стану (народження, смерті, зміни прізвища та ін.),
а також порядок встановлення громадянського стану осіб у випадку втрати
книги запису чи неможливості з інших причин отримати з неї запис.

Друга книга Кодексу – “Про шлюб і сім’ю” визначала основні принципи
шлюбу, умови вступу в шлюб, підстави визнання шлюбу недійсним. Також у
Кодексі був спрощений порядок розлучення, зокрема “при наявності
взаємної заяви запис про розлучення в ЗАГСі проводиться зразу ж, а у
випадку односторонньої заяви запис про це проводився лише, коли
зацікавлений з подружжя подасть посвідчення про проведену ним трикратну
публікацію про розлучення в місцевих “Известиях”.

У Кодексі України детально було розроблене положення про рівність
майнових і особистих прав подружжя, встановлювався обмежений строком
обов’язок подружжя утримувати одне одного після розлучення. За батьками
визнавали рівні права і обов’язки щодо дітей. Запроваджувався інститут
позбавлення батьків їх прав. В основу регулювання майнових відносин
батьків і дітей був покладений принцип роздільності майна.

З огляду на громадянську війну сімейний кодекс УРСР 1919 р. не був
введений в дію і тому не став законодавчим актом. Проте він мав певну
історичну цінність як перша спроба здійснення кодифікації сімейного
законодавства в Україні.

§ 4. Сімейний кодекс України 1926 року

У двадцятих роках в УРСР розпочався процес подальшого удосконалення
сімейного законодавства. Так, у 1923 р. виникла потреба переглянути
регулювання деяких питань сімейно-шлюбних відносин, у зв’язку з чим
Народний комісаріат юстиції УРСР прийняв тоді рішення про підготовку до
видання нового сімейного кодексу.

30 травня 1926 р. був прийнятий Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і
акти громадянського стану УРСР.

Назва Кодексу повністю відбивала його систему, яка була досить
своєрідною і складалася з 5 основних розділів:

1. Про сім’ю; 2. Про опіку та піклування; 3. Про шлюб; 4. Про зміну
громадянами своїх прізвищ та імен; 5. Про визнання особи безвісно
відсутньою або померлою.

Основні норми цього Кодексу ґрунтувалися на тих же принципах сімейного
права, що були закладені в перших декретах.

Водночас Кодекс 1926 р. посилював гарантії як майнових, так і особистих
прав членів сім’ї, перш за все – жінок і дітей.

Кодекс 1926 р. повністю урівняв позашлюбних дітей із шлюбними, досить
детально регламентуючи порядок встановлення батьківства щодо позашлюбних
дітей.

Безспірним (до оскарження суду) доказом батьківства був запис у книгах
ЗАГСу або наступне визнання батьківства, а у разі відсутності цього
матері дитини надавалося право зареєструвати свою вагітність, а потім
батьківство у ЗАГСі.

У разі подання матір’ю такої заяви ЗАГС повідомляв гаданого батька
дитини про надходження заяви і зобов’язував його в місячний термін
повідомити про своє ставлення до заяви. Якщо відповіді протягом місяця
не надходило, особа, названа батьком, записувалася таким у книгах ЗАГСу.
Водночас, особа, записана батьком, була вправі протягом року порушити
справу в суді про неправильність запису. Якщо ж у судовому порядку
встановлювалося, що в період зачаття дитини мати мала зв’язки з кількома
особами, батьком дитини суд визнавав одного з них, покладаючи на всіх
інших солідарну відповідальність по аліментному зобов’язанню.

Вирішуючи питання про аліментні зобов’язання батьків і дітей. Кодекс не
вважав їх абсолютними, даючи суду у виняткових випадках право звільняти
батьків від аліментування дітей, рівно ж як і дітей від аліментування
батьків.

Кодекс УРСР 1926 р., а також кодекси РРФСР, БРСР та деякі інші поряд з
зареєстрованим шлюбом визнавали також і так званий фактичний шлюб, тобто
не оформлений в органах ЗАГСу. Щоправда, визнання таких фактичних шлюбів
могло бути здійснене тільки через суд, де необхідно було довести
наявність фактичного шлюбу. Тому, якщо між фактичним подружжям виникали
якісь суперечки (щодо майна або аліментів), то суд, перш ніж розв’язати
ці суперечки, повинен був у кожному конкретному випадку встановити,
тобто визнати, наявність шлюбних зв’язків.

Причому фактичним шлюбом визнавались лише серйозні та тривалі подружні
зв’язки, а не випадкові і скороминущі.

Доказами наявності такого шлюбу для суду були: факт спільного
проживання, наявність при цьому спільного господарства, спільне
виховання дітей, взаємна підтримка тощо. Крім того, фактичний шлюб міг
бути визнаний, коли він відповідав необхідним умовам (вік, стан
здоров’я, відсутність близьких родичів, моногамія тощо).

Спеціальна глава Кодексу була присвячена інституту усиновлення, який
вперше вводився в українське законодавство. Як показала практика
наступних років, інститут усиновлення відігравав важливу роль, особливо
в роки Великої Вітчизняної війни, а також у повоєнний період, коли
потрібно було виховувати дітей, батьки яких загинули на фронті.

Кодекс містив норми, які регулювали опіку і піклування, а саме:
регламентували порядок встановлення та зняття опіки і піклування,
призначення та звільнення опікунів, а також права та обов’язки опікунів
і піклувальників.

Третій розділ Кодексу УРСР 1926 р. присвячувався питанням шлюбу.
Регламентувалися умови вступу до шлюбу, випадки визнання шлюбу
недійсним, підстави припинення шлюбу.

Вперше в законодавстві України (не враховуючи Кодексу УРСР 1919р.)
закріплювався принцип рівності прав і обов’язків подружжя, а також
незалежність подружжя. Водночас Кодекс вводив поряд з поняттям “особисте
майно” таке поняття, як “спільне майно подружжя”.

Важливі положення містив Кодекс 1926 р. про аліментування подружжя на
випадок непрацездатності як під час існування шлюбу, так і після його
розірвання.

Що ж стосується двох останніх розділів Кодексу – “Про зміну громадянами
своїх прізвищ, імен” та – “Про визнання особи безвісно відсутньою або
померлою”, то вони мали в основному інструктивний характер.

Такими були основні положення Кодексу УРСР 1926 р., який із змінами і
доповненнями діяв понад 40 років.

§ 5. Зміни Кодексу УРСР 1926 року у зв’язку з виданням Закону від 27
червня 1936 року та Указу від 8 липня 1944 року

У наступні роки після набрання чинності Кодексом УРСР 1926 р. сімейне
право розвивалось у напрямку уніфікації норм шляхом видання
загальносоюзних актів, обов’язкових для всіх республік СРСР. Такими
актами були постанова Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних
Комісарів від 27 червня 1936 р. “Про заборону абортів, збільшення
матеріальної допомоги породіллям, встановлення державної допомоги
багатодітним, розширення сітки пологових будинків, дитячих ясел і
Дитсадків, посилення кримінального покарання за несплату аліментів і про
деякі зміни в законодавстві про розлучення”.

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. “Про збільшення
державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям,
посилення охорони материнства і дитинства і заснування ордена
“Материнська слава” і “Медаль материнства”.

Закон від 27 червня 1936 р. вперше ввів допомогу по багатодітності,
затвердив план розширення мережі дитячих виховних закладів, встановив
кримінальну відповідальність за відмову в прийомі на роботу вагітних
жінок, за несплату аліментів на дітей, ввів підвищені декретні відпустки
по вагітності і пологах.

Цей Закон впорядкував порядок стягнення аліментів на дітей, встановивши
розмір аліментів відповідно до заробітної плати відповідача у
відсотковому відношенні залежно від кількості аліментованих дітей.

Особливе значення мали ті статті Закону, де йшлося про розірвання шлюбу,
яка допускалося раніше. Натомість Закон встановив деякі стримуючі
правила:

а) особисту явку обох сторін до ЗАГСу;

б) відмітку в паспортах про розірвання шлюбу;

в) підвищену плату за розлучення: 1-50 крб., II – 150 крб., III і
подальші – 300 крб.

Разом з тим ці положення були тільки перехідним етапом до встановлення
судового порядку розірвання шлюбу.

Велика Вітчизняна війна внесла свої корективи в цивільне життя, у
зв’язку з чим були внесені зміни до шлюбно-сімейного законодавства,
зокрема щодо положень про шлюб і розлучення, щодо позашлюбних дітей.

Так, Указ від 8 липня 1944 р. становив собою складний законодавчий акт,
що містив дві групи заходів – соціальні і правові. Соціальні заходи
передбачали посилення матеріальної допомоги держави багатодітним сім’ям
(при народженні другої і кожної наступної дитини), встановлювались
почесне звання “Мати-героїня” (10 дітей), орден “Материнської слави”
(7-9 дітей), “Медаль материнства” (5-6 дітей).

Указ вирішив найбільш спірне питання – про форму шлюбу:

“Тільки зареєстрований шлюб породжує права і обов’язки подружжя”. Також
вирішено в Указі питання про розірвання шлюбу – тільки в судовому
порядку.

Указ анульовував будь-який правовий зв’язок позашлюбної дитини з
батьком, зберігши його тільки по лінії матері, а також вперше провівши
межу між дітьми шлюбними і позашлюбними, скасувавши правило, яке
існувало раніше, що одинока мати може звертатися до суду щодо
встановлення батьківства і стягнення аліментів на позашлюбну дитину.
Указ встановив, що при реєстрації народження позашлюбної дитини в ЗАГСІ
вона записується на прізвище матері з присвоєнням їй імені та по
батькові за вказівкою матері. Прийнявши таке рішення щодо правового
становища позашлюбних дітей, Указ разом з тим вирішив питання про
виховання і державне аліментування цих дітей замість приватного
аліментування, яке існувало раніше.

Г. Матвєєв вважав, що зрівнювання в правах позашлюбних дітей зі шлюбними
дуже часто розхитує шлюби, які вже існували, і не сприяє зміцненню
сім’ї, а це означає, що, на його думку, анулювання будь-якого правового
зв’язку позашлюбної дитини з її батьком було правильним.

Ми вважаємо, що це положення Указу про анулювання правового зв’язку між
позашлюбною дитиною і її батьком було кроком назад в розвитку
шлюбно-сімейного законодавства, бо фактично позашлюбні діти були
поставлені в напівбезправне і принизливе становище порівняно з шлюбними
дітьми, крім цього, все ж таки батьки повинні здійснювати виховання і
утримання своїх дітей незалежно від того, чи перебувають вони в шлюбі,
чи ні.

Водночас положення про посилення державної матеріальної допомоги сім’ям
мало прогресивне значення, адже війна спричинила величезні людські
втрати, призвела до гострої диспропорції чоловічого і жіночого
населення, а тому держава надавала матерям, які самі мусили виховувати
дітей, моральну і матеріальну підтримку.

Прийняття Указу від 8 липня 1944 р. зумовило значну кодифікаційну роботу
в Україні. Зокрема, 15 вересня 1945 р. Президія Верховної Ради України
прийняла Указ, який вніс численні зміни до Кодексу України 1926 р. Було
виключено вказівку на право подружжя брати при вступі в шлюб з’єднане
прізвище, також встановлювалося правило, за яким для збереження після
розлучення шлюбного прізвища згоди другого з подружжя не потребувалось і
до дошлюбного прізвища розведений з подружжя повертався тільки в тому
разі, коли мав таке бажання.

Важливе значення також мав Указ Президії Верховної Ради України від 7
квітня 1951 р., який розширив коло (від 3 до 10) взаємно аліментованих
осіб з числа родичів.

§ 6. Основи законодавства СРСР і союзних республік про шлюб та сім’ю,
Кодекс про шлюб і сім’ю України

Шлюбно-сімейне законодавство не стояло на місці, а розвивалось далі.

27 червня 1968 р. були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних
республік про шлюб і сім’ю (далі – Основи), які по-новому вирішили цілий
ряд питань сімейного права. Основні завдання цієї галузі права були
викладені в ст. 1 Основ:

подальше зміцнення сім’ї, побудова сімейних відносин на добровільному
шлюбному союзі жінки і чоловіка, на вільних від матеріальних розрахунків
почуттях взаємної любові, дружби і поваги всіх членів сім’ї, виховання
дітей сім’єю, всебічна охорона інтересів матері і дітей і забезпечення
щасливого дитинства кожній дитині, виховання почуття відповідальності
перед сім’єю та ін. Основи складалися з п’яти розділів: 1. Загальні
положення; 2. Шлюб; 3. Сім’я; 4. Акти громадянського стану; 5.
Застосування радянського законодавства про шлюб і сім’ю до іноземців і
осіб без громадянства, застосування законів про шлюб і сім’ю іноземних
держав, міжнародних договорів і угод.

На базі Основ був прийнятий Кодекс про шлюб та сім’ю України,
затверджений Законом УРСР від 20 червня 1969 р., який набрав чинності 1
січня 1970 р.

Завданням Кодексу про шлюб та сім’ю України було: подальше зміцнення
сім’ї; побудова сімейних відносин на добровільному шлюбному союзі жінки
і чоловіка, на вільних від матеріальних розрахунків почуттях взаємної
любові, дружби та поваги всіх членів сім’ї; виховання дітей сім’єю з
обов’язковим піклуванням батьків про їх здоров’я, фізичний, духовний,
моральний розвиток, навчання і підготовку до праці; всебічна охорона
інтересів матері і дітей; виховання почуття відповідальності перед
сім’єю.

Цей Кодекс встановив порядок і умови одруження, врегулював особисті та
майнові відносини, які виникають в сім’ї між подружжям, між батьками і
дітьми, між іншими членами сім’ї, відносини, які виникають у зв’язку з
усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання,
порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів
громадянського стану.

Кодекс знову повернувся до урівняння позашлюбних дітей із шлюбними,
допустив встановлення батьківства в добровільному судовому порядку.

Кодекс про шлюб та сім’ю України мав такі розділи: 1. Загальні
положення; 2. Шлюб; 3. Сім’я; 4. Опіка і піклування; 5. Акти
громадянського стану; 6. Застосування законодавства України про шлюб та
сім’ю до іноземців та осіб без громадянства. Застосування законів про
шлюб та сім’ю іноземних держав та міжнародних договорів.

§ 7. Сімейний кодекс України 2002 року

Результатом творчої роботи вчених-юристів стало прийняття Верховною
Радою України 10 січня 2002 р. нового Сімейного кодексу України, який
набирає чинності з 1 січня 2003 р.

Завданням Сімейного кодексу України є: зміцнення сім’ї як соціального
інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження, почуття обов’язку
перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї; побудова сімейних
відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги,
взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним
вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Цей кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між
подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між
матір’ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання,
відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками,
рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком.
Сімейний кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини
між іншими членами сім’ї.

Разом з тим Сімейний кодекс України не регулює сімейні відносини між
двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею,
племінником, а також між іншими родичами за походженням.

Сімейний кодекс України складається з таких розділів: 1. Загальні
положення; 2. Шлюб. Права та обов’язки подружжя; 3. Права та обов’язки
матері, батька і дитини; 4. Влаштування дітей, позбавлених батьківського
піклування; 5. Права та обов’язки інших членів сім’ї та родичів; 6.
Застосування Сімейного кодексу України до іноземців та осіб без
громадянства. Застосування законів іноземних держав та міжнародних
договорів в Україні; 7. Прикінцеві положення.

Глава III СІМЕЙНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

§ 1. Сім’я, родинність, свояцтво: поняття та юридичне значення

Поняття сім’ї вживається в соціологічному та правовому значеннях. Такий
поділ обумовлений тим, що регулювання сімейних відносин здійснюється не
лише юридичною наукою, а й соціологією, етикою, психологією та ін.

Сім’я в соціологічному значенні – це заснована на шлюбі чи кровному
спорідненні невелика група людей, члени якої пов’язані спільністю
побуту, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомогою. Хоча
сім’я має специфічні біологічні функції відтворення людського роду, вона
водночас є формою соціальної спільності людей, характер якої
визначається економічним базисом суспільства і змінюється з історичним
розвитком людства.

Стосовно визначення сім’ї в юридичному значенні, то у новому Сімейному
кодексі воно відсутнє, у ст. 3 лише зазначається, що сім’я є первинним
та основним осередком суспільства. У ст. 3 СК дається також визначення
складу сім’ї, до якої належать особи, які спільно проживають, пов’язані
спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. У наступних нормах
цієї статті розкривається суб’єктний склад сім’ї та визначаються
підстави її виникнення.

Зазначене визначення не є досить вдалим, адже не розкриває його змісту,
ознак, а лише визначає місце сім’ї в суспільстві.

В юридичній літературі у визначеннях під сім’єю розуміють:

– союз осіб, пов’язаних шлюбом чи родинністю;

– союз осіб, заснований на вільному і рівноправному шлюбові, близькій
родинності, усиновленні чи іншій формі виховання дитини і який
характеризується спільністю життя та інтересів цих осіб, наділених
відповідними правами і обов’язками;

– об’єднання осіб, що природно формується в реальному житті, ґрунтується
на шлюбі, родстві, усиновленні чи інших формах відносин між цими особами
і характеризується спільністю духовного, матеріального життя та
інтересів, що забезпечують продовження роду і виховання дітей;

– цілісне соціальне утворення, що характеризується внутрішньою єдністю і
сцепленням частин в єдине ціле;

– первинний і багатогранний осередок нашого суспільства;

– активна соціальна група, побудована на шлюбі чи на родинних
відносинах.

Отже, в більшості випадків сім’я розглядається як певний союз
(утворення) осіб, що пов’язані відносинами шлюбу, родства чи
усиновлення.

Сім’я в силу своїх складових частин, наділення моральними та духовними
ознаками є складним соціальним явищем. Багатогранність сім’ї виявляється
в різному суб’єктному складі кожної сім’ї, в наявності в її членів
персоніфікованих з огляду на їх становище в сім’ї прав та обов’язків.
Складність цього явища також виявляється в тому, що суб’єктом сімейних
правовідносин виступає не сама сім’я як колективне утворення, а кожен
член сім’ї окремо.

З вищезазначеного можна зробити висновок, що сім’я в соціологічному
значенні є поняттям ширшим порівняно з юридичним її значенням. Це
обумовлено тим, що правові норми регламентують лише окремі, визначені в
сімейному законодавстві, питання діяльності сім’ї, її створення і
припинення як вже об’єктивно існуючого явища. Тобто правові норми
встановлюють юридичні факти, які є підставами для виникнення, зміни і
припинення сімейних правовідносин. Правові норми регламентують не всі
аспекти життя та відносин, що складаються в сім’ї, а лише ті, на які
держава може впливати шляхом встановлення обов’язкових правил поведінки.
Родинність (кровне споріднення) і свояцтво. Родинні зв’язки є однією з
підстав виникнення сімейних правовідносин. Тому дослідження змісту цього
поняття має важливе значення.

Як уже зазначалося, сімейні правовідносини виникають на підставі
кровного споріднення (родинних зв’язків), шлюбу чи усиновлення тоді,
коли ці види правовідносин підпадають під сферу дії сімейного права.
Тому родинність є підставою виникнення сімейних правовідносин лише тоді,
коли з нею безпосередньо пов’язане сімейним законодавством настання
певних правових наслідків. У новому Сімейному кодексі України відсутнє
визначення кровного споріднення (родинності). В юридичній науці
родинність розглядається як родинні зв’язки між людьми, що ґрунтуються
на походженні однієї особи від іншої чи кількох осіб від спільного
пращура; кровний зв’язок осіб, що походять один від одного чи від
спільного пращура.

До осіб, що походять один від одного, належать пращури та їхні нащадки
як чоловічої, так і жіночої статі (наприклад, прадід, дід, мати, дочка,
онук, правнук та ін.).

Крім того, існує також поняття походження осіб від спільного пращура, до
яких належать рідні і двоюрідні брати та сестри, дядьки (тітки),
племінники (племінниці).

Родинна лінія може бути прямою чи боковою та поділяється на висхідну та
низхідну.

При прямій лінії родинність ґрунтується на походженні однієї особи від
другої. За бокової лінії родинність ґрунтується на походженні осіб від
спільного пращура.

Розрізняють також повнорідну родинність – наприклад, походження рідних
братів, сестер від спільних батька, матері; і неповнорідну родинність –
походження рідних братів (сестер) від різних батька чи матері.

Неповнорідна родинність також буває єдинокровною, тобто коли
неповнорідні брати та сестри походять від одного батька; єдиноутробною –
походження неповнорідних братів та сестер від спільної матері.

У разі, коли в сім’ю входять діти, в яких немає ні спільної матері, ні
спільного батька, ці діти називаються зведеними стосовно один одного
(зведені брати, сестри). Такі випадки мають місце, коли, перебуваючи у
другому шлюбі, жінка має від першого шлюбу дочку (сина), і її другий
чоловік має сина (дочку) від першого шлюбу. У такій ситуації у кожного з
дітей є рідний батько (чи мати) і мачуха (вітчим). Такі зв’язки між
зведеними братами і/та сестрами називають свояцтвом. Але такими
зв’язками свояцтво не вичерпується. Свояцтво – це відносини між родичем
одного з подружжя і другим з подружжя, а також між родичами кожного з
подружжя. Свояцтво поділяється на дві категорії: до першої належать
відносини, що складаються між чоловіком (зятем) і тещею, дружиною і
свекрухою, між вітчимом і пасинком (мачухою і падчеркою) та ін.; до
другої – відносини, що складаються між братом жінки і братом чоловіка,
матір’ю дружини і матір’ю чоловіка та ін. Тобто свояцтво не ґрунтується
ані на походженні, ані на кровному спорідненні.

Підставою для виникнення відносин свояцтва є укладення шлюбу. Підставою
для їх припинення – розірвання шлюбу. Виняток з цього правила –
продовження відносин свояцтва після смерті одного з подружжя або
розірвання шлюбу, в якому залишилась дитина (діти). Такий висновок
випливає з норм ст. 141 СК, відповідно до якого “розірвання шлюбу між
батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав
і не звільняє від обов’язків щодо дитини”, а також ст. 268, відповідно
до якої мачуха та вітчим зобов’язані утримувати малолітніх неповнолітніх
падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо вони в змозі надавати
матеріальну допомогу. Відповідно лише ці два випадки породжують юридичні
наслідки в сімейному законодавстві. В усіх інших випадках свояцтво не
підпадає під дію сімейно-правових норм.

Для родства (кровного споріднення) характерним є також поняття ступеня
родства, яке визначає близькість кровного споріднення. Тобто ступінь
кровного споріднення – це кількість народжень, що пов’язують між собою
двох осіб, які перебувають у родинних зв’язках. При цьому народження
нащадка не враховується. Наприклад, мати і дочка знаходяться у першому
ступені родства, бабуся і онук – у другому. Рідні брати і сестри – у
другому, бо для виникнення між ними родинних зв’язків необхідно два
народження – брата і сестри. Близькими родичами є родичі по прямій лінії
кровного споріднення, а також рідні брати і сестри по боковій лінії
родства.

Юридичного значення кровне споріднення набуває лише у випадках, прямо
передбачених законом. Так, встановлення родинних зв’язків між дитиною і
батьками здійснюється шляхом вчинення про це запису в свідоцтво про
народження дитини.

Наявність родинних зв’язків прямої лінії споріднення є підставою для
неможливості перебування цих осіб у шлюбі між собою відповідно до ст. 26
СК.

Трудовим законодавством також встановлена норма про наділення власника
правом запроваджувати обмеження щодо спільної роботи на одному і тому ж
підприємстві, в установі, організації осіб, які є близькими родичами чи
свояками, якщо у зв’язку з виконанням трудових обов’язків вони
безпосередньо підпорядковані або підконтрольні один одному (ст. 25-1
Кодексу законів про працю України).

§ 2. Зміст сімейних правовідносин

Сімейні правовідносини – це суспільні відносини, врегульовані нормами
сімейного права. Яке ж коло суспільних відносин регулюється нормами
сімейного права? Для відповіді на це запитання необхідно дослідити
ознаки сімейних правовідносин, а також дослідити їх елементи, до яких
належать: суб’єкти, об’єкти та суб’єктивні сімейні права та суб’єктивні
сімейні обов’язки.

Для сімейних правовідносин притаманними є наступні ознаки:

1) специфічний суб’єктний склад;

2) тривалий характер;

3) невідчужуваність прав та обов’язків;

4) можливість суб’єктів сімейних правовідносин виступати, учасниками
одразу кількох сімейних правовідносин.

Суб’єкти сімейних правовідносин. Суб’єктами сімейних правовідносин
можуть бути: по-перше, лише фізичні особи; по-друге, лише ті фізичні
особи, які перебувають у шлюбі, кровному спорідненні чи відносинах
усиновлення.

Сімейний кодекс встановлює наступний перелік суб’єктів сімейних
правовідносин:

1) подружжя;

2) батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені;

3) баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки;

4) рідні брати, рідні сестри; мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.

При цьому всі інші родичі (двоюрідні брати та сестри, тітки, дядьки,
племінники, племінниці та ін.) не є учасниками сімейних правовідносин за
винятками, встановленими законом. Наприклад, У разі перебування у них на
вихованні дитини на цих суб’єктів покладається обов’язок щодо надання
дитині матеріальної допомоги у випадках, передбачених ст. 269 СК.
Відповідний обов’язок встановлюється і для такої дитини, на яку з
досягненням повноліття покладається обов’язок утримувати цих
непрацездатних родичів за підстав, передбачених ст. 271 СК.

До першої групи належать подружжя, тобто чоловік і жінка, які
знаходяться у зареєстрованому у державному органі реєстрації актів
цивільного стану шлюбі. Крім того, у передбачених сімейним
законодавством випадках суб’єктами сімейних правовідносин можуть бути
особи, які спільно проживають і перебувають у фактичних шлюбних
відносинах. Наприклад, це стосується випадків поширення режиму
спільності на майно жінки і чоловіка, що проживають однією сім’єю, але
не перебувають у шлюбі між собою, передбаченого ст. 74 СК. Такі особи
стають учасниками сімейних правовідносин і тоді, коли один з них отримує
право на утримання відповідно до ст. 91 СК. Для усіх суб’єктів сімейних
правовідносин характерною ознакою є наявність право- і дієздатності. Як
і у цивільному праві, правоздатність виникає з моменту народження
дитини. Однак СК передбачені окремі випадки, за яких сімейна
правоздатність може виникати з досягненням особою певного віку. Так,
шлюбна правоздатність (право особи на укладення шлюбу) виникає у
чоловіків з 18 років, у жінок – з 17 років (ст. 23 СК). При цьому ч. 2
ст. 34 СК передбачає можливість за наявності передбачених сімейним
законодавством підстав укладення шлюбу по досягненні особою 14-річного
віку. Дієздатність у повному обсязі в таких випадках виникає з моменту
укладення шлюбу.

Недієздатність учасників сімейних правовідносин спричиняє позбавлення їх
певних прав. Так, недієздатність одного з членів подружжя є підставою
для визнання недійсним шлюбу (ч. З ст. 39 СК). Недієздатна особа також
не може виступати опікуном чи піклувальником (ст. 244 СК), а також
усиновлювачем (ст. 211 СК).

У сімейному законодавстві певні юридичні наслідки пов’язуються з
поняттям непрацездатності особи. Непрацездатною відповідно до ст. 75 СК
вважається особа, яка досягла пенсійного віку, встановленого законом,
або є інвалідом І, II чи III групи.

Непрацездатний член подружжя отримує право на утримання (аліменти)
відповідно до ст. 75 СК. Непрацездатність батьків зумовлює виникнення у
їхніх повнолітніх дітей обов’язку щодо утримання своїх батьків (ст. 202
СК).

Сімейне законодавство також надає юридичного значення поняттю “особи,
які потребують матеріальної допомоги”. Так, відповідно до ст. 75 СК
такими є особи, заробітна плата, пенсія, доходи від використання їх
майна, інші доходи яких не забезпечують їм прожиткового мінімуму,
встановленого законом. Потребування матеріальної допомоги одним із
подружжя спричиняє виникнення у другого з подружжя обов’язку по його
утриманню (ст. 75 СК). Потреба у матеріальній допомозі є другою поряд з
непрацездатністю підставою, яка обумовлює виникнення у повнолітніх дітей
обов’язку щодо утримання своїх батьків, а також обов’язку у батьків щодо
утримання повнолітніх дітей. Суб’єкти сімейних правовідносин мають бути
пов’язані спільним проживанням, спільним побутом, наявністю взаємних
прав та обов’язків. При цьому сімейне законодавство передбачає випадки,
за яких сімейні правовідносини можуть виникати між особами, що не
проживають разом. Так, ст. 3 СК встановлює перелік поважних причин, за
наявності яких окреме проживання може слугувати підставою для виникнення
сімейних правовідносин: навчання, робота, лікування, необхідність
догляду за батьками, дітьми та ін. Сімейні правовідносини існують і
тоді, коли дитина не проживає спільно з батьками, незалежно від причин
(ст. 3 СК).

Виходячи з того, що об’єктом сімейного права є майнові та особисті
немайнові відносини між його суб’єктами, то відповідно об’єктом сімейних
правовідносин можуть бути:

– майнові блага (речі);

– особисті немайнові блага;

– дії, в тому числі послуги.

При цьому для кожного з суб’єктів сімейних правовідносин характерні
певні, передбачені сімейним законодавством, об’єкти. Речі виступають
об’єктом сімейних правовідносин у тих випадках, коли такі відносини
виникають між подружжям, батьками і дітьми з приводу належного їм майна.
Зокрема, відповідно до ст. 61 СК об’єктами прав спільної сумісної
власності подружжя можуть бути будь-які речі за винятком тих, які
виключені з цивільного обороту. Серед інших видів майнових благ сімейне
законодавство виділяє гроші, премії, нагороди (ст. 57 СК), речі
професійних занять (ст. 61 СК), речі індивідуального користування (ст.
57 СК), нерухоме майно (ст. 69 СК). До цієї групи об’єктів також
відносяться аліменти.

Стосовно особистих немайнових благ як об’єктів сімейних правовідносин,
то до них належать:

– право на ім’я (зокрема, визначення імені, по батькові та прізвища
дитини, їх зміни);

– право на виховання дитини (ст. 151, 152 СК);

– право на спілкування батьків і дітей;

– право батьків на визначення місця проживання дитини (ст. 160 СК).

У шлюбних правовідносинах об’єктами є наступні особисті немайнові блага:

– право на материнство (ст. 49 СК);

– право на батьківство (ст. 50 СК);

– право дружини, чоловіка на повагу до своєї індивідуальності, своїх
звичок та уподобань (ст. 51 СК);

– право дружини, чоловіка на фізичний та духовний розвиток, на здобуття
освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та
відпочинку (ст. 52 СК);

– право на зміну прізвища (ст. 53 СК);

– право на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї
(ст. 54 СК);

– право на особисту свободу (ст. 56 СК) та ін. До дій як об’єктів
сімейних правовідносин, зокрема шлюбних, відносяться:

– обов’язок подружжя турбуватися про сім’ю;

– виховання, розвиток та утримання дітей (ст. 2 СК);

– обов’язок батьків зареєструвати народження дитини в державних органах
РАЦСу та ін.

Зміст сімейних правовідносин становлять суб’єктивні сімейні права і
обов’язки.

Суб’єктивні сімейні права – це міра можливої поведінки суб’єкта сімейних
правовідносин.

Суб’єктивний сімейний обов’язок – це міра необхідної поведінки суб’єкта
сімейних правовідносин.

Залежно від об’єкта сімейних правовідносин суб’єктивні сімейні права та
обов’язки можуть мати майновий чи особистий немайновий характер. Для
суб’єктивних сімейних прав та обов’язків характерною ознакою є їх
невідчужуваність, тобто неможливість передачі їх іншим особам.

Підстави виникнення, зміни і припинення сімейних правовідносин. В
сімейному праві підставами виникнення, зміни і припинення є юридичні
факти, класифікація яких напрацьована теорією права.

В юридичній літературі виділяється також в окрему групу такий юридичний
факт, як стан. Зокрема, в сімейному праві до стану відносять кровне
споріднення (родство). Такий юридичний факт передбачений п. 4 ст. 3 СК,
відповідно до якого “сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного
споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених
законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства”. Такі
основні юридичні факти, передбачені сімейним законодавством.

Існує в сімейному праві також класифікація, критерієм якої є наслідки,
що породжують юридичні факти. Отже, за наслідками вони поділяються на:

– правоутворюючі (укладення шлюбу, визнання батьківства, встановлення
факту материнства або батьківства, усиновлення дитини);

– правозмінюючі (зміна прізвища дружиною при укладенні шлюбу,
відновлення шлюбу);

– правоприпиняючі (припинення шлюбу, позбавлення батьківських прав).

Отже, підставами припинення сімейних правовідносин є такі юридичні
факти, як розірвання шлюбу, припинення шлюбу внаслідок смерті одного з
подружжя, позбавлення батьківських прав, скасування усиновлення,
припинення договору про патронат.

Види сімейних правовідносин. В юридичній літературі сімейні
правовідносини поділяються залежно від характеру на відносні, що мають
абсолютний характер захисту; абсолютні з відносним характером та
відносні правовідносини.

Відносні, які мають абсолютний характер захисту – це, наприклад, право
батьків на виховання дітей. Відносність полягає в тому, що в таких
правовідносинах конкретно визначені сторони, які наділені певною
сукупністю взаємних прав та обов’язків. Зокрема, це стосується рівних
прав батьків на виховання дітей (ст. 141 СК), спільне визначення питань
щодо виховання дітей (ст. 157 СК), діти, в свою чергу, мають право на
вислухання їх батьками, право брати участь у розпорядженні аліментами,
які одержані на їх утримання (ст. 179 СК), право отримати виховання від
батьків або інших визначених законом осіб. Абсолютний характер захисту
означає обов’язок всіх інших осіб утримуватися від порушення прав
батьків та дітей.

До абсолютних з ознаками відносних належить право спільної сумісної
власності на майно подружжя. Абсолютний характер тут поширюється на
інших осіб, які зобов’язані утримуватися від порушень їхнього права
власності, і відносний – стосовно кожного з членів подружжя.

До відносних належать особисті немайнові права подружжя, аліментні
зобов’язання, тобто це – відносини, в яких є чітко визначені сторони,
наділені взаємними правами та обов’язками.

За змістом прав та обов’язків суб’єктів сімейних правовідносин Є.
Ворожейкін розподілив їх на:

– шлюбні;

– правовідносини між батьками і дітьми (батьківські правовідносини);

– правовідносини з приводу виховання і матеріального утримання;

– правовідносини з виховання;

– правовідносини з матеріального утримання. Необхідно відзначити
відсутність у цій класифікації такого виду сімейних правовідносин, як
відносини з усиновлення, що їх він відніс до групи відносин з виховання
і утримання. Але особливості відносин усиновлення дозволяють виділити їх
в окрему групу правовідносин.

Захист сімейних прав та інтересів. Сімейним законодавством України
встановлюється принцип рівності прав жінки і чоловіка у сімейних
правовідносинах, шлюбі та сім’ї (ч. 6 ст. 7 СК).

Суб’єктам сімейних правовідносин надане право регулювання сімейних
(родинних) відносин за договором, якщо це не суперечить вимогам СК,
інших законів та моральним засадам суспільства.

Здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов’язків здійснюється
самим учасником сімейних правовідносин особисто, тобто вони не можуть
бути передані іншим особам. Але учасники сімейних правовідносин не
завжди в змозі особисто здійснювати ці права та виконувати обов’язки. Це
може бути обумовлено такими обставинами:

1) обмеження особи у дієздатності (внаслідок зловживання алкогольними
напоями чи наркотичними засобами, в результаті чого особа ставить себе і
свою сім’ю в скрутне матеріальне становище). У такому разі здійснення
прав цієї особи може бути покладено на її батьків, опікуна, або особа
здійснює їх за допомогою батьків чи піклувальника (ч. 2 ст. 14 СК);

2) недієздатність особи. У разі визнання учасника сімейних відносин
недієздатним сімейні права від його імені здійснює опікун (ч. З ст. 14
СК);

3) психічний розлад, тяжка хвороба та інші поважні причини, якщо ці
обставини зумовлюють неможливість особи виконувати сімейні обов’язки. У
такому разі особу не може бути притягнено до відповідальності за
ухилення від виконання сімейних обов’язків.

Існують певні особливості здійснення батьківських прав та обов’язків
неповнолітніми батьками. Так, вони можуть самостійно здійснювати свої
права та обов’язки щодо дитини, причому їх вік не впливає на обсяг цих
прав. Крім того, ст. 16 СК бабусю та дідуся дитини з боку
неповнолітнього батька (дружини) наділяє обов’язком надавати
неповнолітньому батьку (дружині) допомогу у здійсненні ним батьківських
прав та виконанні батьківських обов’язків.

Сімейне законодавство передбачає також можливість надання допомоги у
здійсненні особою сімейних прав та виконанні сімейних обов’язків органом
опіки і піклування (ст. 17 СК).

Захист сімейних прав та інтересів здійснюється у судовому порядку. При
цьому правом на безпосереднє звернення до суду відповідно до ст. 18 СК
наділені учасники сімейних правовідносин, які досягли 14 років.

Відповідно до ст. 18 СК до способів захисту сімейних прав та інтересів
належать:

1) встановлення правовідношення;

2) примусове виконання добровільно не виконаного обов’язку;

3) припинення правовідношення, а також його анулювання;

4) припинення дій, які порушують сімейні права;

5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права;

6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено
цим Кодексом або договором.

При цьому СК надає суду право застосовувати не лише ті способи захисту,
які передбачені законом, а й ті, які передбачені договором між
сторонами.

До першої групи способів захисту належать: позови про визнання
батьківства (ст. 128 СК), визнання материнства (ст. 132 СК), заява про
усиновлення.

До другої – стягнення аліментів на підставі виконавчого напису нотаріуса
у разі невиконання одним з батьків обов’язків за договором про сплату
аліментів.

До третьої – розірвання шлюбу, визнання шлюбу недійсним, неукладеним,
позбавлення батьківських прав, скасування усиновлення.

До четвертої – усунення перешкод у спілкуванні з дитиною одним з
батьків, обумовлених ухиленням другого з батьків, з яким проживає
дитина, від виконання рішення органу опіки і піклування, якщо батьки
проживають окремо.

До п’ятої – відновлення батьківських прав.

До шостої групи – відшкодування матеріальної та моральної шкоди,
заподіяної ухиленням особи від виконання рішення суду щодо участі у
вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї ( п. 2 ст.
158, п. 5 ст. 159 СК); ухиленням одного з батьків, з ким проживає
дитина, від виконання договору щодо здійснення батьківських прав та
виконання обов’язків (ст. 157 СК).

Сімейний кодекс передбачає можливість лише одному з подружжя бути
позивачем у справах про розірвання шлюбу, а у разі, якщо він визнаний
недієздатним – позов пред’являється опікуном (ст. 110 СК).

Новий Сімейний кодекс визнав орган опіки і піклування органом,
уповноваженим здійснювати попередній захист сімейних прав. При цьому
учасники сімейних правовідносин не позбавлені права звернутися до суду,
якщо цей спір віднесений до компетенції органів опіки і піклування.
Рішення органу опіки і піклування є обов’язковим до виконання учасниками
спору, якщо протягом 10 днів з моменту його винесення зацікавлена особа
не подала позов до суду.

§ 3. Акти цивільного (громадянського) стану

У новому Сімейному кодексі України відсутні норми, які б регламентували
діяльність органів реєстрації громадянського стану в Україні. У ньому
лише зазначаються функції щодо реєстрації шлюбу (ст. ст. 21, 33) та щодо
засвідчення походження дитини, виконання яких покладено на органи
державної реєстрації актів цивільного стану.

Відповідно до ч. 2 підп. 1) п. 2 розділу VII “Прикінцеві положення”
нового СК України до прийняття спеціального закону в Україні зберігає
чинність розділ V Кодексу про шлюб та сім’ю (КпШС) України, який
називається “Акти громадянського стану” в частині, що не суперечить СК
України.

Відповідно до ст. 158 КпШС України до актів цивільного стану
відносяться: народження, смерть, одруження, розірвання шлюбу,
встановлення батьківства, переміна прізвища, імені, по батькові.
Реєстрація зазначених актів здійснюється органами реєстрації актів
цивільного стану на підставі КпШС України, Закону України від 24 грудня
1993 р. “Про органи реєстрації актів громадянського стану” (з наступними
змінами та доповненнями), а також Правил реєстрації актів громадянського
стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від
18 жовтня 2000 р. № 52/5.

Документом, що посвідчує вчинення реєстрації запису актів цивільного
стану, є відповідне свідоцтво.

За змістом ст. 159 КпШС України та ст. 2 Закону України “Про органи
реєстрації актів громадянського стану” систему органів РАЦСу становлять:
відділи реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції
України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та
Севастопольське міські, районні, районні у містах, міські (міст
обласного значення) управління юстиції; виконавчі органи сільських,
селищних, міських (крім міст обласного значення) рад.

До компетенції обласних, Київського та Севастопольського міських,
районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь
юстиції відноситься проведення реєстрації народження, смерті, одруження,
розірвання шлюбу, встановлення батьківства, переміни прізвища, імені, по
батькові; прийняття і розгляд заяв громадян про внесення змін,
доповнень, поновлення, анулювання записів актів цивільного стану;
зберігання актових книг.

До компетенції виконавчих органів сільських, селищних, міських (крім
міст обласного значення) рад відноситься реєстрація народження, смерті,
одруження та встановлення батьківства.

Крім вищезазначених органів, до системи органів РАЦСу входять
консульські установи і дипломатичні представництва України, які
здійснюють реєстрацію актів цивільного стану громадян України, які
проживають за кордоном.

Для державної реєстрації актів цивільного стану подаються документи, які
підтверджують факти, що підлягають реєстрації в органах реєстрації актів
цивільного стану, а також пред’являються паспорти або паспортні
документи, які посвідчують особи заявників. Якщо надалі до запису акта
вносяться зміни, доповнення, виправлення або здійснюються інші відмітки
(про розірвання шлюбу, усиновлення тощо), то на лицьовому боці запису
акта зазначається, на підставі якого документа вони зроблені: запису
акта, рішення суду тощо. Записи щодо внесених у запис акта цивільного
стану змін, доповнень та виправлень засвідчуються печаткою та підписом
посадової особи відділу реєстрації актів цивільного стану.

Реєстрація переміни прізвища, імені, по батькові, як і реєстрація шлюбу,
а також реєстрація встановлення батьківства за довіреністю або через
представника не допускається.

Реєстрація переміни прізвища, імені, по батькові здійснюється відповідно
до Положення про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами
України прізвищ, імен, по батькові, затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 27 березня 1993 р. № 233, за заявою громадян
України, поданою державним органом РАЦСу за місцем їх проживання.

Глава IV ШЛЮБ

§ 1. Поняття шлюбу

Відповідно до ст. 21 СК України шлюб – це сімейний союз жінки та
чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного
стану.

Таке визначення не розкриває повною мірою зміст цього поняття, але дає
його лише в тих межах, в яких відносини шлюбу піддаються регламентації
сімейно-правовими нормами.

В юридичній літературі зустрічаються визначення, які вміщують основні
ознаки шлюбу, наприклад: такий, що укладається в установленому порядку з
дотриманням вимог закону добровільний і рівноправний союз вільних жінки
і чоловіка, спрямований на створення сім’ї, і що породжує у них взаємні
права та обов’язки. Деякі автори підходять до визначення шлюбу як
договору. Але, на нашу думку, шлюб не містить всіх необхідних ознак
договору і має свої специфічні ознаки, непритаманні договору.

Ознаками шлюбу є:

1) добровільність, тобто наявність добровільної згоди обох з подружжя
(ст. 24 СК);

2) досягнення шлюбного віку жінкою та чоловіком, що вступають в шлюб
(ст. 22 СК);

3) реєстрація шлюбу у встановленому законом порядку органом, визначеним
Сімейним кодексом;

4) спрямованість на утворення особистого сімейного союзу .чоловіка і
жінки.

Інша справа – шлюбний договір, яким особи, що вступають в шлюб, чи
подружжя в період шлюбу врегульовують відповідні майнові відносини на
час шлюбу. У даному разі шлюбному договору притаманні майже усі ознаки
цивільно-правового договору.

Новий Сімейний кодекс, як і Кодекс про шлюб та сім’ю України, не визнає
шлюб, не зареєстрований в органах РАЦСу, а також церковний шлюб. Однак у
ст. 21 СК зазначається, що релігійний обряд шлюбу є підставою для
виникнення у жінки та чоловіка прав та обов’язків подружжя у тому разі,
коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення
державних органів реєстрації актів цивільного стану.

Стосовно шлюбу, не зареєстрованого в органах РАЦСу, то новий СК визнає
можливість поширення на майно, набуте особами, що не перебувають у
зареєстрованому шлюбі, за час спільного проживання, режиму права
спільної сумісної власності у разі, якщо інше не встановлено письмовим
договором між ними (ст. 74 СК).

Умови вступу в шлюб – це ті умови, дотримання яких необхідне для
правозгідності шлюбу. Правозгідним відповідно до ст. 37 СК є шлюб, який
укладено з дотриманням вимог закону. До випадків неправозгідності шлюбу
відносяться: визнання шлюбу недійсним у судовому порядку, а також
недійсність шлюбу з підстав, передбачених пунктами 1-3 ст. 39 СК, та
подальше анулювання актового запису про шлюб органом РАЦСу.

Відповідно до нового Сімейного кодексу умовами вступу в шлюб є:

1) взаємна вільна згода жінки та чоловіка на укладення шлюбу, тобто шлюб
має бути добровільним;

2) досягнення особами, що бажають вступити в шлюб, на день реєстрації
шлюбу шлюбного віку.

Для жінки шлюбний вік становить 17 років, для чоловіка – 18 років. При
цьому СК встановлює можливість вступу в шлюб особи, що досягла 14 років,
для чого їй (йому) необхідно отримати рішення суду про надання права на
шлюб, якщо судом буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Перешкодами для укладення шлюбу є:

1) перебування в іншому шлюбі. Українське сімейне законодавство не
допускає багатошлюбності, тобто для укладення шлюбу необхідно або
припинити шлюб, або не перебувати у шлюбі;

2) наявність між особами, що бажають одружитися, родинних зв’язків
прямої лінії споріднення. Відповідно до ст. 26 СК не можуть перебувати у
шлюбі між собою рідні брати, сестри – як повнорідні, так і неповнорідні,
двоюрідні брати та сестри, а також рідні тітка, дядько та племінник,
племінниця;

3) наявність між особами, що бажають укласти шлюб, відносин усиновлення.
Не можуть перебувати у шлюбі між собою особи, пов’язані відносинами
усиновлення. При цьому п. 5 ст. 26 СК допускає можливість укладення
шлюбу між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною лише у разі
скасування усиновлення. Стосовно укладення шлюбу між рідною дитиною
усиновлювача та усиновленою ним дитиною, також між дітьми, які були
усиновлені ним, – то право на укладення такого шлюбу може бути надане
лише за рішенням суду;

4) недієздатність осіб (або особи), які бажають укласти шлюб. У разі
укладення шлюбу з особою, яка визнана у встановленому законом порядку
недієздатною, такий шлюб визнається недійсним (п. З ст. 39 СК). Це
обумовлено тим, що, по-перше, недієздатна особа не може повністю
усвідомити значення своїх дій та відповідно не може надати усвідомленої
згоди на шлюб; по-друге, в більшості випадків захворювання, що є
підставами для визнання особи недієздатною, передаються спадково, тобто
становлять загрозу для майбутніх нащадків.

§ 2. Порядок укладення шлюбу

Порядок укладення шлюбу можна звести до наступних етапів.

1. Звернення до державного органу РАЦСу жінки та чоловіка, що бажають
укласти шлюб.

Новий СК передбачає можливість подання відповідної заяви як особисто,
так і через представників. Заява у разі подання її представниками осіб,
що бажають зареєструвати шлюб, засвідчується нотаріально, а також до
органів РАЦСу подається нотаріально посвідчена довіреність, що засвідчує
право представників на подання такої заяви. Причиною подання заяви через
представників може бути: неможливість жінки і(або) чоловіка подати заяву
особисто через поважні причини.

Сімейний кодекс не дає переліку таких причин, але можна припустити, що
ними можуть бути хвороба або відрядження.

Заява про реєстрацію шлюбу є чинною протягом 3 місяців від дати її
подання.

2 Ознайомлення осіб, які бажають зареєструвати шлюб, з їхніми правами та
обов’язками.

На органи РАЦСу покладено обов’язок щодо ознайомлення осіб, які подали
заяву про реєстрацію шлюбу, з їхніми правами та обов’язками як
майбутнього подружжя і батьків та попередження про відповідальність за
приховання перешкод до реєстрації шлюбу.

До цього етапу реєстрації шлюбу також можна віднести етап взаємного
ознайомлення осіб, що подали заяву про реєстрацію шлюбу, зі станом
здоров’я одне одного, що передбачено ст. 30 СК. Сімейне законодавство
встановлює таємницю результатів медичного обстеження, крім осіб, які
подали заяву про реєстрацію шлюбу.

3. Прийняття державними органами РАЦСу заяви за наявності всіх
необхідних документів.

При поданні заяви особи, які бажають зареєструвати шлюб, зобов’язані
подати паспорти чи інші паспортні документи, а також документи про
припинення попередніх шлюбів (якщо вони були). Такими документами
відповідно до п. 4.1 Правил реєстрації актів громадянського стану в
Україні є свідоцтво про розірвання шлюбу, свідоцтво про смерть одного з
подружжя, судове рішення про визнання шлюбу недійсним. При цьому у заяві
про реєстрацію шлюбу робиться відмітка із зазначенням документа, що
підтверджує припинення попереднього шлюбу.

У разі подання заяви про реєстрацію шлюбу особами, що не досягай
шлюбного віку, вони зобов’язані подати свідоцтво про народження, а також
довідку з місця проживання (п. 4.2 Правил реєстрації актів
громадянського стану).

4. Заручини.

З моменту подання заяви про реєстрацію шлюбу до органів РАЦСу особи
вважаються зарученими (ст. 31 СК). При цьому Сімейний кодекс підкреслює
формальне значення заручин, тобто як такого стану, який не породжує у
осіб обов’язку вступу в шлюб. Отже, заручини не породжують у заручених
осіб сімейних прав та обов’язків.

Сімейним кодексом встановлено правові наслідки відмови заручених осіб
від шлюбу. Так, відповідно до ст. 31 СК якщо особою були понесені
затрати на приготування до реєстрації шлюбу та весілля, то у разі
відмови від шлюбу однієї із сторін, вона зобов’язана відшкодувати другій
стороні ці затрати у повному обсязі.

Підставами для звільнення від відшкодування понесених затрат є :

– протиправна, аморальна поведінка нареченої (нареченого);

– приховання нею (ним) обставин, що мають для особи, що відмовилася від
шлюбу, істотне значення.

Причому зазначені обставини є підставами звільнення від відшкодування
понесених затрат лише у тому разі, коли ці обставини спричинили відмову
від шлюбу однієї із сторін, тобто має бути причинний зв’язок між
зазначеними обставинами та відмовою від шлюбу. Важливим є питання
повернення речей, подарованих майбутньому подружжю на весілля, у разі
відмови заручених осіб від укладення шлюбу. Новий СК встановлює
наступний порядок визначення долі подарунків. Відповідно до п. 4 ст. 31
СК у Разі відмови особи, яка одержала подарунок у зв’язку з майбутнім
шлюбом, від шлюбу розірвання договору дарування здійснюється у судовому
порядку. У випадку задоволення судом вимог щодо розірвання договору
дарування суд застосовує односторонню реституцію, тобто повернення
обдарованою особою дарувальнику речі в натурі, а якщо річ не збереглася
в натурі – відшкодування її вартості.

5. Реєстрація шлюбу.

Для розгляду порядку реєстрації шлюбу важливе юридичне значення має
дослідження питань часу та місця реєстрації шлюбу. Час реєстрації шлюбу.
Відповідно до ст. 32 СК реєстрація шлюбу здійснюється після спливу
одного місяця від дня подання заяви про реєстрацію шлюбу. До спливу
цього строку реєстрація шлюбу може бути здійснена за наявності поважних
причин та з дозволу керівника державного органу РАЦСу. При цьому в ст.
32 СК відсутній перелік таких поважних причин. Можна припустити, що
такими причинами можуть бути: переїзд на постійне проживання до іншої
місцевості, довгострокове відрядження, перебування на стаціонарному
лікуванні у зв’язку з тяжкою хворобою чи проведеною операцією тощо.

За наявності наступних випадків шлюб може бути зареєстрований у день
подання відповідної заяви:

– вагітність нареченої;

– народження нею дитини;

– безпосередня загроза для життя нареченого чи нареченої (п. 2 ст. 32
СК).

Відкладення реєстрації шлюбу можливе як за спільною заявою заручених
осіб, так і за рішенням керівника державного органу РАЦСу. При цьому у
разі відкладення реєстрації шлюбу за заявою заручених осіб термін
відкладення обмежується тримісячним строком від дня подання такої заяви
(ст. 28 СК). Відкладення реєстрації шлюбу у другому випадку здійснюється
у разі наявності відомостей про перешкоди до реєстрації шлюбу, причому
строк відкладення не може перевищувати 3 місяці. Порядок відкладення
реєстрації шлюбу за рішенням керівника органу РАЦСу регламентується п.
4.8 Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні. Відповідно
до цих Правил реєстрація шлюбу відкладається у разі одержання органом
РАЦСу письмової інформації про наявність передбачених законом перешкод
до укладення шлюбу. При цьому перевірка наявності таких перешкод може
бути покладена як на заявника, який повідомив про наявність таких
перешкод орган РАЦСу, – він у місячний термін повинен подати відповідні
докази, або на орган РАЦСу. Про відкладення реєстрації шлюбу орган РАЦСу
зобов’язаний повідомити заручених осіб. У разі підтвердження наявності
перешкод до укладення шлюбу орган РАЦСу відмовляє в реєстрації шлюбу і
видає письмове роз’яснення зарученим. Якщо обставини не підтвердяться,
реєстрація шлюбу здійснюється на загальних підставах.

Місцем реєстрації шлюбу є державний орган РАЦСу, який здійснює
реєстрацію шлюбу в урочистій обстановці. Новий СК встановлює можливість
реєстрації шлюбу в інших місцях за заявою наречених.

Так, відповідно до п. 2 ст. 33 СК реєстрація шлюбу може відбутися:

– за місцем їхнього проживання;

– за місцем надання стаціонарної медичної допомоги;

– в іншому місці, якщо вони не можуть прибути до органу РАЦСу з поважних
причин.

Новий Сімейний кодекс встановлює принцип недопустимості реєстрації шлюбу
через представника (представників), тобто реєстрація шлюбу здійснюється
лише у разі персональної присутності наречених.

При здійсненні реєстрації шлюбу нареченим надається право на вибір
прізвища:

– обрати прізвище одного з наречених як спільне прізвище або залишити
свої дошлюбні прізвища;

– приєднати до прізвища нареченого (нареченої) прізвище нареченої
(нареченого) та за взаємною згодою визначити порядок їх приєднання. При
цьому складання більше двох прізвищ не допускається за винятком, коли
таке складання дозволяється за звичаями національної меншини, до якої
належить наречена (наречений);

– змінити одну з частин подвійного прізвища, яке є у нареченого
(нареченої), на прізвище другого з них.

З моментом реєстрації шлюбу сімейне законодавство пов’язує момент
виникнення прав та обов’язків подружжя. При цьому СК встановлює принцип
неможливості надання одному з подружжя пільг чи переваг, обмеження прав
та свобод, гарантованих Конституцією і законами України, внаслідок
реєстрації шлюбу.

Документом, що підтверджує реєстрацію шлюбу, є Свідоцтво про шлюб,
зразок якого затверджується Кабінетом Міністрів України. Особливості
реєстрації шлюбу із засудженою особою. Реєстрація шлюбу із засудженими,
які відбувають покарання у виправно-трудових установах, провадиться
відділом реєстрації актів цивільного стану за місцезнаходженням таких
установ на загальних підставах, передбачених чинним законодавством
України, з дозволу відповідного управління юстиції.

Подання заяви про реєстрацію шлюбу у такому разі здійснюється:

а) особою, яка бажає зареєструвати шлюб із засудженим. Вона зобов’язана
заповнити ту частину заяви, яка стосується її, і подати заяву до відділу
реєстрації актів цивільного стану за місцем свого постійного проживання
або за місцезнаходженням виправно-трудової установи. Відділ реєстрації
актів цивільного стану звіряє зазначені в заяві відомості з паспортом
або паспортним документом, який посвідчує особу заявника, засвідчує її
підпис та правильність зазначених у заяві відомостей і повертає її
заявнику, який направляє цю заяву адміністрації виправно-трудової
установи для передачі її засудженому.

Адміністрація виправно-трудової установи при надходженні заяви про
одруження із засудженим передає її засудженому для заповнення тієї
частини, яка стосується його. Правильність зазначених у заяві відомостей
та підпис засудженого перевіряються та засвідчуються підписом начальника
і гербовою печаткою виправно-трудової установи, в якій він відбуває
покарання, після чого заява надсилається до органу РАЦСу, який
проводитиме реєстрацію шлюбу;

б) засудженим, якому бланк заяви про реєстрацію шлюбу надається
адміністрацією виправно-трудової установи. Після заповнення засудженим
тієї частини заяви, яка стосується його, адміністрація виправно-трудової
установи звіряє вказані в заяві відомості з паспортом або паспортним
документом, який міститься в особовій справі засудженого, засвідчує його
підпис і правильність указаних у заяві відомостей та направляє цю заяву
особі, з якою засуджений бажає одружитись. Одночасно цій особі
повідомляються найменування та адреса відділу РАЦСу, в якому може бути
проведена реєстрація шлюбу.

При згоді на шлюб із засудженим особа, яка отримала таку заяву, заповнює
її в тій частині, що стосується її, та передає до РАЦСу за місцем свого
проживання для засвідчення підпису та відомостей, указаних у заяві,
після чого направляє заяву до відділу РАЦСу, про який їй повідомлено
виправно-трудовою установою.

Відділ РАЦСу за місцезнаходженням виправно-трудової установи, який
отримав спільну заяву про одруження, призначає дату та час реєстрації
шлюбу, про що заздалегідь повідомляє осіб, які бажають одружитися, а
також адміністрацію виправно-трудової установи, в якій утримується
засуджена особа, яка бажає вступити в шлюб.

Реєстрація шлюбу із засудженим провадиться у присутності осіб, які
одружуються, у приміщенні, визначеному адміністрацією виправно-трудової
установи.

У паспорті або паспортному документі засудженого відділ РАЦСу проставляє
штамп про одруження із зазначенням прізвища, імені, по батькові та року
народження другого з подружжя, найменування органу РАЦСу та дати
реєстрації одруження. Штамп про реєстрацію шлюбу із зазначенням цих
самих відомостей проставляється також у паспорті або паспортному
документі другого з подружжя.

Якщо засуджений при одруженні змінив прізвище або приєднав до свого
прізвища прізвище другого з подружжя, то на першій сторінці його
паспорта або паспортного документа проставляється штамп або відмітка про
те, що у зв’язку зі зміною прізвища при укладенні шлюбу паспорт або
паспортний документ підлягає обміну (тільки після звільнення з
виправно-трудової установи).

Реєстрація шлюбу з особами, щодо яких до суду як запобіжний захід обрано
тримання під вартою, здійснюється відділом РАЦСу в слідчих ізоляторах
(тюрмах) тільки з письмового дозволу органу, у провадженні якого
перебуває справа, у тому самому порядку і за тими самими правилами, які
встановлені для виправно-трудових установ.

Глава V ПРИПИНЕННЯ ШЛЮБУ

§ 1. Поняття та випадки припинення шлюбу

Під припиненням шлюбу розуміється припинення правовідносин між
подружжям, зумовлене настанням певних юридичних фактів. Залежно від
настання певного юридичного факту можна назвати такі підстави припинення
шлюбу (ст. ст. 104- 105 СК).

Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його
померлим.

Громадянин може бути оголошений померлим у судовому порядку в разі, коли
за місцем його постійного проживання немає відомостей про місце його
перебування протягом трьох років або якщо він пропав безвісти за
обставин, що загрожували смертю (землетрус, паводок, обвал тощо) чи
дають підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку
(пожежа, повітряна, залізнична чи автомобільна катастрофа) – протягом
шести місяців. В особливу групу закон виділяє осіб, які пропали безвісти
в зв’язку з воєнними діями. Такі особи можуть бути оголошені померлими
не раніше, ніж по закінченні двох років з дня припинення воєнних дій.
Згідно зі ст. 264 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України
рішення суду про оголошення громадянина померлим є підставою для
реєстрації смерті в державних органах РАЦСу і видачі Свідоцтва про
смерть. Тобто у разі смерті одного з подружжя або оголошення його
померлим, правовідносини між подружжям припиняються, і другий з подружжя
може вступити в інший шлюб, не порушуючи питання про розірвання шлюбу.

В разі з’явлення одного з подружжя, оголошеного у встановленому законом
порядку померлим, і скасування відповідного рішення суду шлюб вважається
поновленим, якщо другий з подружжя не вступив у новий шлюб (ст. 118 СК).

Якщо особа, що була визнана безвісно відсутньою, з’явилася, і відповідне
рішення суду скасоване, її шлюб з іншою особою може бути поновлений за
їх заявою за умови, що ніхто не перебуває у повторному шлюбі.

У випадках, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 118 СК, державний орган РАЦСу
анулює запис акта про розірвання шлюбу та відповідне свідоцтво, видане
на його підставі.

При житті подружжя шлюб припиняється шляхом його розірвання в судовому
порядку або через державні органи РАЦСу.

Якщо один з подружжя помер до набрання чинності рішення суду про
розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті.

Якщо в день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу один із
подружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслідок його
розірвання.

§ 2. Розірвання шлюбу в державних органах реєстрації актів цивільного
стану

На підставі ст. 106 СК в державних органах РАЦСу розриваються шлюби за
спільною заявою подружжя, яке не має дітей, незалежно від наявності між
ними майнового спору.

Державні органи РАЦСу не мають права приймати заяви про розірвання шлюбу
від подружжя, якщо на момент подачі заяви у них є спільні діти, які не
досягли 18 років, – як рідні так і усиновлені ними сумісно. При цьому не
має значення, чи записане подружжя-усиновителі як батьки цих дітей. У
такому разі розірвання шлюбу проводиться в судовому порядку.

Розірвання шлюбу подружжя, яке проживає окремо, проводиться в державних
органах РАЦСу за місцем проживання одного з подружжя на підставі
спільної заяви подружжя, в якій обидва мають підтвердити свою взаємну
згоду на розірвання шлюбу і відсутність у них дітей до 18-річного віку.
Якщо один з подружжя, незважаючи на відсутність у нього заперечень проти
розлучення, ухиляється від розірвання шлюбу в органах РАЦСу або коли
місце проживання другого з подружжя невідоме, питання про розірвання
шлюбу розглядається судом. Державний орган РАЦСу виносить постанову про
розірвання шлюбу після спливу одного місяця від подання заяви, якщо вона
не була відкликана.

Крім того, шлюб розривається державним органом РАЦСу за заявою одного з
подружжя, якщо другий із подружжя:

1) визнаний у судовому порядку безвісно відсутнім;

2) визнаний недієздатним внаслідок психічної хвороби або недоумства;

3) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш
як 3 роки.

Розірвання шлюбу в зазначених вище випадках проводиться незалежно від
наявності між подружжям майнового спору і Дітей віком до 18 років.

Згідно зі ст. 108 СК- за заявою зацікавленої особи розірвання шлюбу,
здійснене відповідно до положень ст. 106 та п. З ч. 1 ст. 107 СК, може
бути визнане судом фіктивним, якщо буде встановлено, що жінка та чоловік
продовжували проживати однією сім’єю і не мали наміру припинити шлюбні
відносини. На підставі рішення суду актовий запис про розірвання шлюбу
та Свідоцтво про розірвання шлюбу анулюються державним органом РАЦСу.

У разі розірвання шлюбу державним органом РАЦСу шлюб припиняється у день
винесення ним відповідної постанови.

§ 3. Розірвання шлюбу в судовому порядку

Подружжя, яке має дітей, може подати до суду заяву про розлучення разом
із письмовим договором про те, з ким із подружжя будуть проживати діти,
яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той із батьків, хто
буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на
особисте виховання дітей.

Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути
нотаріально посвідчений. У разі невиконання цього договору аліменти
можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що
заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і
що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові
права, а також права їхніх дітей.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу 1 місяця від
дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають
право відкликати заяву про розірвання , шлюбу.

Позов про розірвання шлюбу може бути пред’явлений і одним із подружжя.

Але згідно з п. 2 ст. 110 СК позов про розірвання шлюбу не може бути
пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом 1 року після
народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив
протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з
подружжя або дитини.

Разом з тим, чоловік, дружина мають право пред’явити позов про
розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої
дитини визнане іншою особою.

Таке визнання, на нашу думку, має бути письмовим і нотаріально
засвідченим.

Один із подружжя має право пред’явити позов про розірвання шлюбу до
досягнення дитиною 1 року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою
особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини
вилучено із актового запису про народження дитини. Опікун або прокурор
мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу, якщо цього вимагають
інтереси того з подружжя, хто визнаний недієздатним.

При розгляді справ про розірвання шлюбу суд зобов’язаний всебічно
з’ясувати взаємостосунки сторін, дійсні мотиви розірвання шлюбу, вжити
заходів до примирення подружжя як при підготовці справи до судового
розгляду, так і в судовому засіданні. Суди зобов’язані розглядати справи
про розірвання шлюбу, як правило, за участю обох сторін. Тільки їх
особиста участь у процесі дає можливість суду всебічно з’ясувати сімейні
взаємостосунки, мотиви розірвання шлюбу, дійсні причини розлучення.
Розгляд справ за відсутності однієї із сторін іноді призводить до того,
що в рішенні наводяться відомості, які ганьблять відсутнього чоловіка
(дружину) чи вказується на його (її) непристойну поведінку тоді, як ці
обставини матеріалами справи не підтверджуються, а відомі зі слів іншої
сторони.

Розгляд справи за відсутності одного з подружжя, який не з’явився,
можливий лише у виняткових випадках і за мотивованою постановою суду.
При неявці в судове засідання без поважних причин подружжя суд відкладає
розгляд справи. А при неявці за повторним викликом суд залишає позов без
розгляду, якщо не вважає можливим вирішити справу лише за наявними
матеріалами.

Суд з’ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про
розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітніх дітей,
дітей-інвалідів та інші обставини життя подружжя.

Він постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що
подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечать інтересам,
що мають істотне значення, одного з них або їхніх дітей.

Одночасно з розірванням шлюбу суд може розглядати спори про те, з ким із
батьків повинні проживати неповнолітні діти, а також спори про стягнення
аліментів на дітей або чоловіка (дружину), про поділ майна, яке є
спільною сумісною власністю Подружжя. Вказані спори розглядаються в
шлюбно-розлучному процесі, якщо про це заявлено прохання одного або обох
із подружжя і якщо суд визнає це за необхідне в інтересах захисту
неповнолітніх дітей чи непрацездатного чоловіка (дружини).

Суд при відмові в позові про розірвання шлюбу не розглядає в тому ж
провадженні інші, заявлені спільно з цим позовом, вимоги подружжя. У
такому разі сторони мають право знову пред’явити ці вимоги з дотриманням
правил про підсудність.

У рішенні суду має вказуватися, в якому розмірі та з кого стягується
державне мито – з одного чи з обох із подружжя. При визначенні розміру
державного мита, яке підлягає стягненню з подружжя у разі розірвання
шлюбу, суд бере до уваги матеріальне становище кожного з подружжя, а
також інші конкретні обставини, зокрема з ким із батьків залишаються
проживати неповнолітні діти.

У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності
рішенням суду про розірвання шлюбу.

§ 4. Юридичні наслідки розірвання шлюбу

Особа, яка змінила своє прізвище у зв’язку з реєстрацією шлюбу, має
право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або
поновити своє дошлюбне прізвище.

Розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в
державному органі РАЦСу за заявою колишніх дружини чи чоловіка.

Розірвання шлюбу засвідчується Свідоцтвом про розірвання шлюбу, зразок
якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Після розірвання шлюбу та одержання Свідоцтва про розірвання шлюбу особа
має право на повторний шлюб.

Жінка та чоловік після розірвання шлюбу мають право подати до суду заяву
про поновлення їхнього шлюбу за умови, що жоден із них не перебував
після цього у повторному шлюбі. На підставі рішення суду про поновлення
шлюбу та анулювання запису акта про розірвання шлюбу державний орган
РАЦСу видає нове Свідоцтво про шлюб, у якому день реєстрації шлюбу за
бажанням подружжя може бути визначений днем першої його реєстрації або
днем набрання чинності рішенням суду про поновлення шлюбу.

§ 5. Режим окремого проживання подружжя

За заявою подружжя або за позовом одного з подружжя суд може постановити
рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі
неможливості чи небажання дружини або чоловіка проживати спільно.

Небажання подружжя проживати спільно може зумовлюватися обставинами
медичного, побутового, матеріального чи іншого характеру. Режим окремого
проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за
рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя.

Встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав і обов’язків
подружжя, які встановлені СК України і які дружина та чоловік мали до
встановлення цього режиму, а також прав та обов’язків, які виникли за
шлюбним договором.

Правові наслідки встановлення режиму окремого проживання такі:

1) майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважається
набутим у шлюбі, тобто є роздільною власністю подружжя;

2) дитина, народжена дружиною після спливу 10 місяців, не вважається
такою, що походить від її чоловіка;

3) дружина (чоловік) може усиновлювати дитину без згоди другого з
подружжя.

Сімейним кодексом України не обмежений час, протягом якого може тривати
режим окремого проживання.

Глава VI ВИЗНАННЯ ШЛЮБУ НЕДІЙСНИМ

§ 1. Підстави і порядок визнання шлюбу недійсним

Зареєстрований у встановленому порядку шлюб вважається укладеним законно
і обумовлює настання передбачених законодавством правових наслідків до
винесення судом рішення про визнання шлюбу недійсним. До винесення судом
рішення про визнання шлюбу недійсним особи, які уклали шлюб, вважаються
законним подружжям з відповідними правами і обов’язками.

Презумпція дійсності шлюбу, укладеного в установленому законом порядку,
не викликала сумніву як в теорії радянського сімейного права, так і в
сучасній юридичній літературі. Не змінилася і панівна точка зору на
визнання шлюбу недійсним як на санкцію за порушення сімейного
законодавства.

Сімейне законодавство містить вичерпний перелік обставин, які можуть
бути підставами для визнання шлюбу недійсним у судовому порядку.

Перелік таких підстав наводиться в ст. ст. 22, 24-26 СК України і не
підлягає розширеному тлумаченню.

До підстав визнання шлюбу недійсним чинне законодавство відносить такі
обставини:

а) недосягнення особою, яка уклала шлюб, шлюбного віку (ст. 22 СК);

б) відсутність добровільної згоди чоловіка та жінки, які уклали шлюб
(ст. 24 СК);

в) укладання шлюбу з особою, яка в судовому порядку визнана недієздатною
(ст. 24 СК);

г) реєстрація шлюбу з особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій
або не могла керувати ними (ст. 24 СК);

ґ) перебування особи (осіб), які уклали шлюб, в іншому нерозірваному
шлюбі (ст. 25 СК);

д) укладання шлюбу між близькими родичами (ст. 26 СК);

є) укладання шлюбу між усиновителем і усиновленою ним дитиною (ст. 26
СК);

ж) приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для іншого
подружжя чи їхніх нащадків (ст. 30 СК);

з) укладання шлюбу жінкою та чоловіком або одним із них без наміру
створення сім’ї та набуття прав та обов’язків подружжя. Для визнання
шлюбу недійсним досить довести в суді наявність однієї із наведених вище
обставин. Згідно з КпШС України 1969 р. порушення умов укладання шлюбу
недостатнє, щоб шлюб вважався недійсним – необхідно, щоб суд виніс
відповідне рішення. В Сімейному кодексі України вітчизняний законодавець
по-іншому розв’язує це питання, трактуючи шлюб як вид цивільно-правової
угоди і розглядаючи його залежно від виду порушення встановлених вимог
укладання відповідно або як вид абсолютно недійсної з моменту укладання
(нікчемної) угоди, або як відносно недійсної (заперечної чи оспорюваної)
угоди.

У ст. ст. 39-41 СК України побудовані три правові моделі визнання шлюбу
недійсним:

1. Шлюб, який є недійсним. Тобто при укладанні шлюбу сторони допустили
такі порушення умов його укладання, що він вважається недійсним уже в
силу самих цих порушень і без рішення суду.

2. Шлюб, який визнається недійсним за рішенням суду. Для визнання такого
шлюбу недійсним має бути рішення суду, яке ґрунтується на доведених в
судовому засіданні обставинах, що свідчать про порушення умов укладання
шлюбу.

3. Шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду. Правові
наслідки, які можуть настати в зв’язку з порушенням умов укладання
шлюбу, цілком залежать від суддівського бачення: суд може або визнати
шлюб дійсним, незважаючи на порушення, або, зважаючи на них, визнати
шлюб недійсним.

1. Недійсним є шлюб:

А) Зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому
зареєстрованому шлюбі.

Порушення принципу одношлюбності – одне з найбільш поширених у судовій
практиці підстав визнання шлюбу недійсним.

Охорона одношлюбності як однієї із необхідних умов укладання шлюбу
здійснюється шляхом визнання недійсним шлюбу, який порушує цю умову і
має місце, як правило, тоді, коли зіштовхуються інтереси і права, які
випливають із двох шлюбів. Таке зіткнення має місце коли:

1) з’ясовується, що на момент укладання шлюбу один із подружжя вже
перебував в іншому шлюбі;

2) після укладання шлюбу з’являється той із подружжя, хто раніше у
встановленому порядку був оголошений померлим.

У першому випадку має місце бігамія, тобто одночасне перебування в двох
шлюбах. На момент укладання другого шлюбу перший не був розірваний,
тому, звичайно, недійсним визнається другий шлюб як укладений з явним
порушенням встановленого порядку.

Другий шлюб є недійсним і ніяк не може негативно вплинути на правову
природу першого шлюбу. Недійсність другого шлюбу, як і збереження
першого, є безумовним та беззастережним і не може залежати від бажання
сторін зберегти чи анулювати той чи інший шлюб. Не має значення, чи
свідомо обидва із подружжя (чи один із нього) порушили вимоги
законодавства, чи добросовісно помилялися. Так, подружжя тривалий час не
підтримувало між собою стосунків. Один із нього міг вважати, що інший із
подружжя загинув внаслідок бойових дій, нещасного випадку тощо. Проте ці
мотиви правового значення не мають і повторний шлюб буде недійсним.

Інший випадок (коли зіштовхуються інтереси осіб, які випливають з двох
шлюбів) має місце, коли повертається особа, яка в установленому порядку
була оголошена померлою. В цьому разі смерть такої особи була
зареєстрована державним органом РАЦСу на підставі судового рішення про
оголошення її померлою, шлюб був припинений, а перешкод для укладання
другого шлюбу не було. Тому другий шлюб від самого початку був
правомірним, оскільки принцип одношлюбності не порушувався.

Законодавець суворо регламентує підстави і порядок оголошення
громадянина померлим. Після того, як громадянин з дотриманням гарантій
всіх його прав був оголошений померлим, а його шлюб припинився, немає й
підстав для визнання другого шлюбу недійсним. У судовій практиці
(особливо в повоєнні роки) відомі випадки, коли за позовом одного із
подружжя другий шлюб розривався і колишнє подружжя реєструвало новий
шлюб на загальних підставах.

Б) Зареєстрований між особами, які є родичами по прямій лінії
спорідненості, а також між рідними братом і сестрою.

Підставами визнання шлюбу недійсним є укладання шлюбу з близькими
родичами – родичами по прямій висхідній і низхідній лініях, а також між
рідними братами та сестрами (тобто між повнорідними – які походять від
спільних батьків, і неповнорідними єдинокровними і єдиноутробними, тобто
такими, у яких спільними є або батько, або мати і спільна кров чи
спільна утроба).

Перешкодою до укладання шлюбу є не лише шлюбні родинні зв’язки, а й
будь-яка, в тому числі позашлюбна, родинність.

Свого часу в Російській імперії церква забороняла шлюби між родичами до
8-го ступеня родинності, пізніше – до 4-го ступеня. Випадки визнання
шлюбу недійсним з наведених вище підстав в судовій практиці практично не
зустрічаються, оскільки суспільна мораль засуджує кровозмішення.
Водночас вони не можуть бути виключені взагалі, особливо коли мова йде
про одруження між братами та сестрами від повторних шлюбів.

У будь-якому випадку шлюби між близькими родичами (по прямій низхідній і
висхідній лініях), між рідними братом та сестрою (як повнорідними, так і
неповнорідними, тобто народженими від спільних батьків чи пов’язаними
між собою або спільною кров’ю батька, або спільною утробою матері) є
абсолютно недійсними.

В) Зареєстрований з особою, яка є недієздатною. Особа, яку у
встановленому порядку визнано судом недієздатною, не має можливості
свідомо висловити свою волю на укладання шлюбу, оскільки внаслідок
душевної хвороби чи недоумства не може розуміти значення своїх дій та
оцінювати їх. Тому шлюб, укладений із такою особою, вважається укладеним
без її згоди і не може вважатися дійсним. Наведені порушення умов
укладання шлюбу обумовлюють його абсолютну недійсність і дають підстави
органу РАЦСу за заявою зацікавленої особи анулювати актовий запис про
шлюб.

2. Шлюб, який визнається недійсним за рішенням суду:

А) Зареєстрований без вільної згоди чоловіка та жінки. Відсутність
взаємної згоди при укладанні шлюбу в теорії сімейного права за аналогією
з цивільним правом іменують пороком волі при укладанні шлюбу.

Порок волі може бути обумовлений низкою обставин:

насильством, погрозою застосувати фізичне чи психічне насильство до
особи, яка укладає шлюб, чи до її рідних та близьких;

неправильне уявлення особи, з якою укладають шлюб щодо дійсності
вчинених дій (особа не розуміла значення своїх дій внаслідок тимчасового
розладу здоров’я, тимчасового хворобливого стану, стану алкогольного чи
наркотичного сп’яніння тощо). В цьому разі суд може призначити
судово-психіатричну або судово-психологічну експертизи, які мають дати
відповідь:

чи розуміла особа, яка укладала шлюб, значення своїх дій і чи могла ними
свідомо керувати?

Якщо особа уклала шлюб, перебуваючи в такому стані, що не розуміла
значення своїх дій, звичайно, вона має право після того, як вилікується,
порушити питання про визнання шлюбу недійсним, оскільки нею по суті
свідомого бажання щодо укладання шлюбу не виявлялось. Однак коли особа
бажає зберегти такий шлюб, немає необхідності визнавати укладений шлюб
недійсним, а потім реєструвати новий на загальних підставах.

Б) У разі його фіктивності.

Серед підстав визнання шлюбу недійсним законодавець окремо виділяє таку
підставу, як фіктивність шлюбу, тобто укладання шлюбу без наміру
подружжя (чи одним з подружжя) дійсно створити сім’ю, а лише реєстрація
шлюбу з метою досягнення якихось пільг та привілеїв, що випливають із
його реєстрації (право на житло другого з подружжя, право на майно
другого з подружжя у випадку його смерті, право на пенсію, на страхову
суму, можливість ухилення від сплати податку тощо). Зовнішня згода таких
осіб на укладання шлюбу не відповідає їх внутрішній волі.

За правовою природою фіктивний шлюб нагадує мниму угоду. Як при мнимій
угоді, так і при укладанні фіктивного шлюбу сторони вчиняють юридичні
дії без наміру настання тих правових наслідків, які передбачені законом.

Справи щодо визнання шлюбу недійсним із мотиву його фіктивності хоча й
досить часто зустрічаються в судовій практиці, але спричинюють значні
труднощі, особливо в тому разі, коли один з подружжя дійсно бажав
створити сім’ю, а інший, отримавши те, до чого він прагнув (наприклад,
право реєстрації на житловій площі другого з подружжя в столиці,
розподіл в аспірантуру, влаштування на престижну роботу тощо), докорінно
змінює свою поведінку і звертається з позовом про розірвання шлюбу.

У такому разі суд має уважно вивчити і врахувати всі обставини справи:
стосунки подружжя до шлюбу, його тривалість, спільне проживання і
ведення господарства подружжям у шлюбі, наявність чи відсутність дітей,
інші докази, які б свідчили про бажання створити сім’ю чи про його
відсутність.

Труднощі у розгляді справ такого роду пов’язані з тим, що згідно з
чинним законодавством подружжя не зобов’язане проживати разом, тому їх
роздільне місце проживання ще не свідчить про відсутність наміру
створити сім’ю і не може автоматично розглядатися як доказ фіктивності
шлюбу.

Роздільність проживання подружжя може обумовлюватися обставинами
тимчасового характеру (наприклад, служба в армії, робота в геологічній
партії, навчання в іншому місті, догляд за непрацездатними родичами
тощо) і за відсутності інших поважних обставин сама по собі не може бути
підставою для визнання шлюбу недійсним.

Так, М. (1926 р.н.) і X. (1969 р.н.) зареєстрували шлюб. Надалі М.
звернувся з позовом до суду про визнання шлюбу недійсним, посилаючись на
те, що відповідачка уклала шлюб без наміру створити сім’ю, а
переслідувала іншу мету – отримати належну М. на праві приватної
власності квартиру. Спочатку X. пропонувала М. укласти договір довічного
утримання, але потім вони вирішили зареєструвати шлюб. Після реєстрації
шлюбу X. припинила будь-який догляд за М., почала вести господарство
окремо. Оскільки в цьому разі у однієї із сторін було відсутнє бажання
укласти шлюб, рішенням суду він був визнаний фіктивним.

У теорії сімейного права відрізняють поняття фіктивного шлюбу від шлюбу,
“який не існує” або шлюбу, “який не укладено”.

Шлюб, який не існує – це шлюб, якого юридичне немає і який не потребує
визнання його недійсним в судовому порядку. Так, шлюб, який укладено з
порушенням обов’язкових правил реєстрації (наприклад, посвідчений
особою, яка не має права його посвідчувати) – не існує взагалі.

Неукладені шлюби – це шлюби, зареєстровані за відсутності нареченої або
нареченого (ст. 48 СК). До неукладених шлюбів необхідно віднести і
шлюби, які реєструвалися за підробленим паспортом, за довіреністю.

Наприклад, молоді задовго до реєстрації шлюбу почали “святкувати” і, як
наслідок, шлюб був “зареєстрований” між нареченою і свідком. У цьому
разі, як і в усіх інших (коли особа використовує підроблені документи,
документи іншої особи тощо), мова йде не про визнання шлюбу недійсним –
його як такого не існує взагалі, а про анулювання запису реєстрації
шлюбу як помилкового, оскільки він не відбиває дійсного стану речей.

Відповідно до Закону України “Про нотаріат” капітану морського судна
надано право посвідчувати заповіти, довіреності, але він не
уповноважений реєструвати шлюб.

Так, куховарка китобоя “Суздаль” китобійної флотилії “Слава” звернулася
із скаргою до капітана, що боцман судна обіцяв з нею одружитися, вона
завагітніла, а тепер він ухиляється від укладання шлюбу. Під тиском
капітана боцман погодився укласти шлюб, який в присутності свідків і був
капітаном “зареєстрований”.

Такі “шлюби” не потребують визнання їх недійсними – вони юридичне не
існують і не мають ніякого правового значення. Неіснуючими є також
шлюби, зареєстровані відповідними служителями культу (попом, ксьондзом,
мулою), якщо цьому не передувала реєстрація в органах РАЦСу.

Від фіктивних шлюбів треба відрізняти і так звані “шлюби з розрахунку”,
які укладаються з певних корисливих мотивів (молода актриса вирішила
укласти шлюб з відомим режисером, який би забезпечив їй творче
зростання, аспірантка – з професором, передбачаючи спрощений захист
дисертації; дівчина з провінції – із солідним бізнесменом, що дало б їй
матеріальне забезпечення тощо).

Шлюб з розрахунку – це шлюб, який особа (чи особи) укладають хоча і з
певних корисливих мотивів, але, безперечно, з метою створення сім’ї.
Хоча укладання такого шлюбу традиційно викликало осуд у суспільстві, він
не може бути визнаний недійсним.

3. Шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду:

А) Між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною без отримання у
встановленому порядку дозволу суду на такий шлюб.

За загальним правилом шлюби між усиновлювачем та усиновленою дитиною
заборонені з моральних міркувань. Ця заборона традиційно набула
характеру етичної норми, оскільки відносини між усиновлювачем і
усиновленою дитиною прирівнюються до відносин батьків і дітей за
походженням.

Водночас між усиновлювачем і усиновленою дитиною не завжди можуть
складатися стосунки, подібні до стосунків між батьками і дітьми,
особливо у тих випадках, коли усиновлена дитина від самого початку
знала, що усиновлювачі не є її батьками. У цьому разі перешкоди
морального характеру не є такими дієвими, і суд може надати таким особам
дозвіл на укладання шлюбу.

Якщо ж ці особи своєчасно не потурбувалися про отримання такого дозволу,
то суду надано право визнати такий шлюб недійсним. Б) Між двоюрідним
братом та сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею.

У більшості цивілізованих країн шлюби між родичами, які перебувають у
третьому ступені родинності, заборонені (Великобританія, Німеччина,
Франція, США, Швейцарія). Орієнтація на сучасну модель європейського
законодавства обумовлює і наявність більш жорстких вимог щодо
можливостей укладання шлюбу родичами.

Однак у вітчизняному законодавстві такі положення ще належним чином не
апробовані, тому суд з врахуванням конкретних обставин (тривалості
спільного проживання, характеру взаємин) може визнати такий шлюб
дійсним.

В) 3 особою, яка приховала свою тяжку хворобу.

Серед підстав визнання шлюбу недійсним законодавець називає і
приховування тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для іншого з
подружжя чи їхніх нащадків.

Якщо ж особа не приховувала наявність тяжкої хвороби, то відповідно
відсутні й підстави визнання шлюбу недійсним.

Зазначимо, що поняття “тяжка хвороба” є оціночним. У кожному конкретному
випадку з врахуванням віку того з подружжя, який є хворим, його
соціального стану, професії суд може визнати ту чи іншу хворобу
“тяжкою”, оскільки особа віком 50-60 років не може мати стан здоров’я
20-річної.

На нашу думку, поняття “тяжка хвороба” має поширюватися на осіб, яким у
передбаченому порядку встановлена група інвалідності, а також осіб,
хвороби яких значаться в Переліку хронічних захворювань, при яких особи,
які страждають ними, не можуть проживати в комунальній квартирі чи в
одній кімнаті з іншими членами своєї сім’ї, затвердженому наказом
Міністра охорони здоров’я УРСР від 8 лютого 1986 р. № 52. До таких
хвороб належать: хронічний бронхіт, емфізема легень, ускладнена
гіпертонічна хвороба, тяжкі форми неврозів, при яких хворі підлягають
періодичному лікуванню в психіатричних стаціонарах, та ін.

Критеріями оцінки поняття “тяжка хвороба” можуть бути і ті підстави, які
використовують страхові компанії при добровільному страхуванні життя. В
Правилах добровільного страхування зазначається, з якими саме особами не
укладаються договори страхування життя, оскільки вони мають
захворювання, зазначені в Правилах.

Доцільнішою, на наш погляд, є вимога, передбачена ст. 27 Сімейного
кодексу Російської Федерації, яка серед підстав визнання шлюбу недійсним
конкретно називає приховання яких саме хвороб подружжям може стати
підставою визнання шлюбу недійсним – венеричних і СНІДу.

Г) 3 особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на
шлюб.

Ця обставина може бути підставою для визнання шлюбу недійсним, якщо
особі, що не досягла шлюбного віку, рішенням суду не було надано право
на шлюб.

Це порушення може бути допущено як працівниками РАЦСу, так і
зумовлюватися поданням неправдивих документів особами, які укладають
шлюб (підроблені паспорт, рішення суду про дозвіл на шлюб). Визнання
шлюбу недійсним у такому разі вимагають інтереси неповнолітньої особи,
яка уклала шлюб. Водночас суду надано право, виходячи з інтересів того з
подружжя, який не досяг повноліття, відмови в позові про визнання шлюбу
недійсним (наприклад, коли жінка вагітна чи народила дитину).

Ніякі інші обставини, що прямо не передбачені ст. ст. 22, 24-26 СК
України, не є підставами визнання шлюбу недійсним. Помилкове уявлення
про соціальний статус одного з майбутнього подружжя, його моральні
якості, майновий стан, відсутність інформації про негідну поведінку до
шлюбу (наприклад, героїня оповідання М. Зошенка “Весілля” приховала від
нареченого наявність у неї двох позашлюбних дітей; у відомому кінофільмі
наречений, працюючи звичайним бухгалтером, видавав себе за видатного
продюсера, а наречена – за відому кінозірку) правового значення для
визнання шлюбу недійсним не мають.

У таких випадках обставини, які один з подружжя приховав від іншого,
можуть бути підставою для розірвання шлюбу.

Не може бути підставою для визнання шлюбу недійсним недотримання
нормативних вимог щодо процедур подачі заяви про реєстрацію шлюбу і
реєстрації шлюбу, передбачених ст. ст. 28, 32 СК (наприклад, подача
заяви про реєстрацію шлюбу не особисто чоловіком чи жінкою, реєстрація
шлюбу до спливу 1 місяця від дня подання заяви тощо).

За певних обставин необхідність визнання шлюбу недійсним може виникнути
вже після розірвання такого шлюбу або після смерті дружини чи чоловіка.
Найчастіше необхідність визнання шлюбу недійсним обумовлена смертю
одного з подружжя і поділом спадщини, яка після такої особи відкрилася.

Так, до Залізничного районного суду м. Києва із заявою при визнання
шлюбу недійсним звернулася мати померлого чоловіка, вважаючи, що при
позитивному рішенні варіант розподілу спадкового майна її більше
влаштує, оскільки син за власні кошти придбав квартиру, автомобіль.
З’ясувавши обставини справи, суд відмовив у позові.

Якщо шлюб було розірвано в судовому порядку, то умовою розгляду справи
про визнання шлюбу недійсним є скасування рішення суду про розірвання
шлюбу.

Коло осіб, які можуть звернутися до суду з позовом про визнання шлюбу
недійсним, визначене в ст. 42 СК і залежить у кожному конкретному
випадку від підстав визнання шлюбу недійсним.

Надаючи конкретній особі право звернутися з позовом про визнання шлюбу
недійсним, законодавець виходить із необхідності поновити порушені права
такої особи, піклується, перш за все, про її інтереси.

З іншого боку, право такої ініціативи може випливати також із функцій
державних та інших органів (прокурор, орган опіки та піклування).

Так, відповідно до ст. 20 Закону України “Про прокуратуру” прокурор має
право звернутися до суду із заявою на захист таких, що охороняються
законом, прав та інтересів громадян, в тому числі подружжя, якщо права
порушені укладанням шлюбу.

Таким чином, залежно від підстав визнання шлюбу недійсним, із заявою про
визнання шлюбу недійсним можуть звертатися:

1) якщо шлюб укладений з особою, яка на час реєстрації шлюбу вже
перебувала в іншому зареєстрованому шлюбі, – як той з подружжя, який не
знав про перешкоди до укладання шлюбу, так і той з подружжя, з яким
особа уклала шлюб раніше; прокурор;

2) якщо шлюб укладено з особою, яка не досягла шлюбного віку (тобто
немає дозволу суду на укладання шлюбу) – той з подружжя, який є
неповнолітнім; його батьки, усиновителі; опікуни, піклувальники; органи
опіки та піклування; прокурор;

3) якщо шлюб укладено за відсутності добровільної згоди одного з
подружжя (тобто з особою, яка в судовому порядку була визнана
недієздатною; не розуміла значення своїх дій на момент реєстрації шлюбу;
внаслідок обману, насильства, погроз) – той з подружжя, права якого
порушені; прокурор;

4) якщо укладено шлюб без наміру створити сім’ю (тобто так званий
фіктивний шлюб) – прокурор; той із подружжя, який не знав, що, укладаючи
шлюб, інший з подружжя не мав наміру створити сім’ю, а також особи,
права яких порушені;

5) якщо один із подружжя приховав тяжку хворобу, а також хворобу,
небезпечну для іншого з подружжя чи для їхніх нащадків, – інший з
подружжя.

Таким чином, у кожному конкретному випадку залежно від підстав визнання
шлюбу недійсним, право звернутися з таким позовом надано певним особам.

У будь-якому разі з таким позовом не може звернутися негідний з
подружжя, тобто той з подружжя, який на момент Укладання шлюбу знав про
обставини, які перешкоджають його укладанню, або уклав шлюб, не маючи на
меті настання передбачених законом правових наслідків.

Розглядаючи справу про визнання шлюбу недійсним, суд має своєчасно
повідомити позивача і відповідача про час та місце судового розгляду.
Суд також має вжити всіх необхідних заходів для встановлення
місцезнаходження відповідача. З метою захисту прав неповнолітніх,
недієздатних при розгляді справи про визнання шлюбу недійсним з такою
категорію осіб до справи має залучатися представник органів опіки та
піклування.

Участь органів опіки та піклування є обов’язковою незалежно від того,
хто звернувся з позовом про визнання шлюбу недійсним. Беручи участь у
розгляді справи, орган опіки та піклування готує висновок щодо того, чи
буде відповідати інтересам неповнолітнього чи недієздатного задоволення
позову про визнання шлюбу недійсним.

Визнання шлюбу недійсним є підставою для анулювання актового запису щодо
укладання шлюбу і виданого Свідоцтва про шлюб. На підставі рішення суду
про визнання шлюбу недійсним орган РАЦСу має зробити відповідний запис в
актовій книзі. Водночас актовий запис, як і Свідоцтво про шлюб, у разі
визнання шлюбу недійсним втрачають своє юридичне значення автоматично з
моменту, коли рішення суду набрало законної сили.

Як видно зі змісту ст. 20 СК України, до вимог, що випливають із
сімейних правовідносин, позовна давність не застосовується, окрім
випадків, прямо передбачених законодавством (виняток становлять,
наприклад, спори щодо визнання батьківства, визнання материнства,
оспорювання батьківства чоловіка). Таким чином, на позови про визнання
шлюбу недійсним позовна давність не поширюється.

§ 2. Санація шлюбу

Відповідно до п. 3 ст. 40 СК шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо
на момент розгляду справи судом відпали обставини, які засвідчували
відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім’ю.

Визнання судом шлюбу, укладеного з порушенням встановлених законом
вимог, дійсним в юридичній літературі називається санацією
(оздоровленням) шлюбу.

Тобто мова йде про такі ситуації, коли:

а) особа, з якою уклали шлюб без її згоди, надалі таку згоду дає; або

б) коли особи, які уклали фіктивний шлюб, вирішили по-справжньому
створити сім’ю.

Так, героїня оповідання М. Зощенка “Не треба спекулювати” – одинока
лікар-стоматолог – пообіцяла молочниці п’ять червінців, якщо та зведе її
з пристойним чоловіком для укладання шлюбу. Жадібна молочниця підмовила
свого чоловіка на тиждень “укласти шлюб з панною”. Та коли через місяць
молочниця нагадала своєму колишньому чоловікові, що вже час повертатися
додому, – той категорично відмовився, посилаючись на те, що його нова
дружина – інтелігентна, багато заробляє, і йому у неї подобається. Тобто
в цьому випадку фіктивний шлюб перетворися на дійсний.

Санованим вважається шлюб, який було укладено між усиновителем і
усиновленою дитиною, між двоюрідним братом та сестрою, між тіткою,
дядьком та племінником або племінницею, з особою, яка не досягла
шлюбного віку, в разі:

а) вагітності дружини; або

б) народження дитини (ст. 41 СК).

Санація шлюбу неможлива, якщо шлюб було укладено між близькими родичами,
з недієздатною особою.

Вітчизняний законодавець не дає прямої відповіді, з якого часу шлюб,
укладений з порушеним встановлених правил і визнаний судом дійсним, є
санованим.

В юридичній літературі висловлюються дві протилежні точки зору з цього
приводу. Одні фахівці вважають, що шлюб визнається дійсним з моменту
його укладання (винятком є реєстрація шлюбу з особою, яка не розірвала
попередній шлюб). У такому разі шлюб буде дійсним з моменту припинення
попереднього. На думку інших, суд може прийняти рішення щодо дійсності
шлюбу лише з того часу, коли обставини, що були перешкодою для укладання
шлюбу, відпали.

§ 3. Правові наслідки визнання шлюбу недійсним

Правові наслідки визнання шлюбу недійсним визначені в ст. 45 СК України
і полягають у тому, що визнання шлюбу недійсним анулює всі правові
наслідки шлюбу, тобто ніяких прав та обов’язків між особами, що уклали
недійсний шлюб, не виникає. При цьому права і обов’язки анулюються не на
майбутнє, а з дня укладання такого шлюбу.

Суть інституту визнання шлюбу недійсним полягає в тому, що він не лише
припиняє правовідносини, які можуть виникнути в майбутньому (це має
місце і при розірванні шлюбу), а й поновлює те становище, яке існувало
до укладання шлюбу.

По-перше, до майна, набутого такими особами в шлюбі, застосовуються не
норми сімейного права щодо спільної власності подружжя, а норми
цивільного законодавства щодо спільної часткової власності, тобто розмір
часток на майно визначається відповідно до участі таких осіб своєю
працею і коштами у придбанні майна. Частка кожного з подружжя щодо
такого майна може бути визначена угодою або рішенням суду. Користування
та розпорядження майном, яке належить особам на праві спільної часткової
власності, здійснюється на підставі домовленості, а якщо її не досягнуто
– у порядку, визначеному судом.

Залежно від характеру речі кожний із співвласників може володіти і
користуватися або частиною речі в натурі, або річчю в цілому в порядку
встановленої черги. Колишній з подружжя як учасник спільної частки
власності може самостійно без згоди співвласника розпоряджатися своєю
часткою в праві власності – продавати, дарувати, заставляти, заповідати.
Передача іншій особі у власність частки майна в натурі можлива лише
після виділу цього майна в натурі або поділу всього спільного майна,
тобто у разі часткового чи повного припинення права спільної власності.
При продажу частки в спільній власності сторонній особі колишній з
подружжя користується правом привілеєвої купівлі частки (за винятком
продажу з публічних торгів).

Якщо ж виділ майна в натурі неможливий, то колишній з подружжя має право
на виплату йому вартості його частки. З отриманням грошової компенсації
він втрачає своє право на частку в спільному майні.

Якщо хтось з подружжя в період такого шлюбу набув будь-яке майно на своє
ім’я (автомобіль, квартиру, будинок, земельну ділянку, човен, рушницю,
іменні акції тощо), воно вважається таким, що належить особисто йому.
Інший з подружжя має право вимагати поділу такого майна лише за умови,
якщо доведе, що він брав участь у набутті такого майна своєю працею чи
коштами.

По-друге, той з подружжя, який обрав прізвище іншого з подружжя або
спільне прізвище, вважається таким, що іменується цим прізвищем без
достатньої правової підстави і зобов’язаний повернутися до свого
дошлюбного прізвища.

По-третє, непрацездатний подружжя позбавляється права на отримання
аліментів від іншого з подружжя. Якщо ж особа одержувала аліменти від
того, з ким перебувала у недійсному шлюбі, сума одержаних аліментів
вважається такою, що одержана без достатньої правової підстави, і
підлягає поверненню відповідно до Цивільного кодексу, але не більш ніж
за останні три роки.

По-четверте, особа, яка вселилася у житлове приміщення іншої особи у
зв’язку з реєстрацією з нею недійсного шлюбу, не набуває права на
проживання у ньому і може бути виселена.

Визнання шлюбу недійсним також зумовлює інші правові наслідки.

Так, після визнання шлюбу недійсним колишній з подружжя позбавляється
права на спадщину по закону після смерті іншого з подружжя. Спадкове
законодавство відносить подружжя до спадкоємців першої черги за законом,
тому за відсутності підстав спадкування за заповітом (заповіт визнано
недійсним, спадкоємці за заповітом померли раніше спадкодавця, виявилися
негідними тощо) один з подружжя набуває право на спадщину другого з
подружжя. Коли ж у судовому порядку шлюб визнано недійсним, сімейні
відносини між подружжям вважаються неіснуючими, і колишній з подружжя
права на спадщину за законом не набуває. В тому разі, коли спадщина за
законом вже була отримана, а потім шлюб був визнаний недійсним,
зацікавлені особи можуть звернутися до такого спадкоємця з позовом про
повернення безпідставно набутого, оскільки спочатку підстава збагачення
мала місце (сімейні стосунки, які дозволили особі отримати спадщину за
законом), а потім ця підстава відпала.

У недійсному шлюбі у разі втрати годувальника другий з подружжя не має
права на пенсію, на отримання страхової суми як член сім’ї
застрахованого тощо.

Недійсність шлюбу обумовлює і недійсність укладеного шлюбного договору з
моменту його укладання. Це спричинено специфічним характером цього
договору. Шлюбний договір укладається особами, які перебувають у шлюбі
або мають намір укласти шлюб. В останньому випадку він вступає в силу з
моменту реєстрації шлюбу, тобто на нього поширюються правила щодо угоди,
яка укладається з відкладальною умовою. Тобто якщо така умова не настала
(сторони не уклали шлюб взагалі або чинне законодавство не визнає такі
відносини шлюбом), то немає підстав вести мову і про наявність шлюбного
договору. Його не існує, оскільки відсутній головний елемент його
дійсності – шлюб.

Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, які народилися в
такому шлюбі. Щодо таких дітей зберігається презумпція батьківства
чоловіка, якщо дитина народиться під час шлюбу чи протягом десяти
місяців після визнання такого шлюбу недійсним. Водночас якщо сторони
уклали фіктивний шлюб, діяли без наміру створити сім’ю і у фактичні
шлюбні стосунки не вступали, то особа, яка записана батьком дитини, має
право оспорювати своє батьківство на загальних підставах.

Таким чином, від розірвання шлюбу визнання шлюбу недійсним
відрізняється: а) правовими підставами; б) колом суб’єктів, які мають
право ініціювати розірвання шлюбу чи вимагати визнання його недійсним;
в) процедурою; г) правовими наслідками, які настають при розірванні
шлюбу та визнанні його недійсним д) моментом розірвання шлюбу та
визнанням його недійсним.

§ 4. Права добросовісного з подружжя

Невигідні правові наслідки, які настають при визнанні шлюбу недійсним, є
своєрідними санкціями за протиправні дії осіб при укладанні шлюбу.

Водночас, як справедливо зазначалося в юридичній літературі,
застосування ст. 45 СК має на меті, перш за все, захист інтересів одного
із подружжя, а вже в другу чергу – покарання винної особи.

Негативні правові наслідки визнання шлюбу недійсним цілком обґрунтовані,
якщо особи, які укладають шлюб, вчиняють протиправні дії. Застосування
санкцій до осіб, які свідомо порушують чинне сімейне законодавство
(наприклад, не розриваючи попередній шлюб, укладають новий; реєструють
шлюб без наміру створити сім’ю тощо), є виправданим.

Водночас у деяких випадках анулювання всіх правових наслідків спричинило
б порушення певних прав одного з подружжя.

Застосування таких санкцій не може бути справедливим, якщо один із
подружжя не знав і не міг знати про наявність тих обставин, які
перешкоджають укладанню шлюбу. Так, один із подружжя міг дійсно бажати
створити сім’ю, не маючи гадки, що наречений не розірвав попередній
шлюб, уклав шлюб, належним чином виконував свої подружні обов’язки. Так,
дружина могла вести домашнє господарство, надаючи чоловіку можливість
отримати освіту, влаштуватися на високооплачувану роботу. Звільнивши
чоловіка від обов’язків по господарству – сприяти його просуванню по
службі. Звичайно, що в такому разі основним джерелом набуття майна буде
заробітна плата чоловіка, а поділ майна за нормами цивільного права
поставив би таку дружину в скрутне становище. Застосування
цивільно-правових норм щодо часткової власності може призвести до того,
що вона не зможе довести свій внесок у його набуття (куплений і
оформлений на чоловіка автомобіль, квартира тощо).

Скасування права на аліменти може позбавити непрацездатного з подружжя,
який потребує матеріальної допомоги, можливості отримати кошти для
існування. Автоматичне застосування правових наслідків, пов’язаних з
визнанням шлюбу недійсним, суперечило б засадам, на яких побудоване
сімейне законодавство, принципам справедливості.

Того з подружжя, який не знав і не міг знати про існування перешкод до
укладання шлюбу, в юридичній літературі називають добросовісним
подружжям.

Норма, яка б гарантувала інтереси такого з подружжя, вперше з’явилася ще
в Кодексі про шлюб та сім’ю Української РСР 1969 р. і свідчила про
певний гуманізм сімейно-шлюбного законодавства та про недопустимість
порушення його основних засад. Так, ст. 49 КпШС України передбачала
спеціальні правові наслідки, які наставали для особи, яка не знала і не
могла знати про перешкоди до укладання шлюбу. Розглядаючи конкретну
справу, суд мав право не застосовувати до подружжя, який є
добросовісним, негативних наслідків. Тобто, якщо норми щодо застосування
режиму спільної власності більш вигідні для подружжя, який є
добросовісним – суд виносив рішення про їх застосування. Якщо ж навпаки
це більш влаштовувало винного з подружжя – суд застосовував норми
цивільного права щодо часткової власності.

Сімейний кодекс України більш послідовно захищає права подружжя, який є
добросовісним. Якщо згідно з КпШС України захист прав добросовісного з
подружжя був винятковою прерогативою суду, який міг скористатися своїм
правом і надати захист добросовісному з подружжя, а міг своє право і не
використовувати, то в ст. 46 СК передбачено, що вже саме добросовісний з
подружжя має право:

1) на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної
власності подружжя, тобто порівну;

2) на проживання у житловому приміщенні, в яке він вселився У зв’язку з
укладанням шлюбу;

3) на стягнення аліментів, якщо він є непрацездатним (жінка в стані
вагітності або здійснює догляд за дитиною), потребує допомоги, а інший з
подружжя має можливість таку допомогу надати;

4) на прізвище, яке обрав при укладанні шлюбу.

Окрім цього, добросовісний з подружжя має право вимагати відшкодування
матеріальної і моральної шкоди, завданої у зв’язку із визнанням шлюбу
недійсним.

Чи має добросовісний з подружжя в шлюбі, який визнано недійсним, право
на спадщину? Законодавець обмежує права добросовісного з подружжя
наведеними вище. На нашу думку, немає підстав позбавляти подружжя, яке є
добросовісним, права на спадщину в тому разі, коли шлюб визнається
недійсним після смерті одного з подружжя. Сама смерть є важкою травмою
для добросовісного з подружжя, а при визнанні шлюбу недійсним він ще й
змушений брати участь у судовому процесі та доводити свою участь у
придбанні майна.

Водночас при визнанні шлюбу недійсним усе майно, отримане добросовісним
з подружжя в порядку спадкування за законом, вважається безпідставно
набутим і підлягає поверненню. Тому вважаємо, що серед інших привілеїв
добросовісному з подружжя має бути надано право і на майно померлого як
спадкоємцю. Це питання має знайти позитивне вирішення на законодавчому
рівні.

Глава VII ОСОБИСТІ ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

§ 1. Поняття та загальна характеристика особистих правовідносин за
участю подружжя

З усього розмаїття відносин, що виникають у сім’ї між подружжям,
підлягають правовому регулюванню тільки ті, які, на думку законодавця, є
найбільш важливими як для кожного із подружжя, членів його сім’ї, так і
для суспільства в цілому. Серед інших правовому регулюванню підлягають і
деякі особисті немайнові відносини, які є стрижнем подружнього життя,
причому їх регулювання є одним із завдань Сімейного кодексу України (ст.
1).

Метою регулювання особистих немайнових відносин є: зміцнення сім’ї як
соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних
відносин на паритетних засадах та почуттях взаємної любові та поваги,
взаємодопомоги і підтримки в різноманітних життєвих ситуаціях.

Загальними засадами регулювання особистих немайнових відносин між
подружжям згідно зі ст. 7 СК є те, що воно здійснюється з урахуванням
права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на
особисту свободу та недопустимість свавільного втручання будь-кого у їх
сімейне життя, відсутності привілеїв чи обмежень кожного із подружжя за
ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших
переконань, етнічного та соціального походження, місця проживання, за
мовними та іншими ознаками. Як бачимо, в основу регулювання особистих
немайнових відносин покладено принцип рівності при набутті та здійсненні
особистих немайнових прав та обов’язків жінки та чоловіка у шлюбі та
сім’ї.

Необхідно також звернути увагу на те, що широка царина особистих
немайнових відносин подружжя лежить поза межами права. В силу своєї
делікатності та інтимності вони не піддаються зовнішньому впливу, а
відтак – і правовому регулюванню. Закон може захистити того, кого
скривдили, але не може повернути дружину чоловікові чи чоловіка дружині.
Закон не в змозі повернути щастя в дім. До особистих немайнових прав
подружжя СК відносить:

право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї
індивідуальності; право на духовний розвиток; право на вибір прізвища
при реєстрації шлюбу і зміні його, перебуваючи у шлюбі; право на
розподіл обов’язків та сімейне вирішення питань життя сім’ї; право на
особисту свободу. Кожен із подружжя зобов’язаний турбуватись про сім’ю.

Аналізуючи перелічені в главі 6 СК права та обов’язки подружжя, можна
дійти висновку, що законодавець при їх визначенні враховує як загальні
цивільно-правові положення щодо визначення особистих немайнових прав
громадян незалежно від шлюбу, так і закріплює порядок виникнення,
здійснення та припинення таких прав та обов’язків у осіб, що перебувають
у зареєстрованому шлюбі. Це можна пояснити тим, що кожному громадянинові
від народження або за законом належить певне коло особистих немайнових
прав та обов’язків. Більшістю з таких прав особа володіє довічно. Вступ
до шлюбу суттєво не впливає на ці права. Вони продовжують належати
кожному з подружжя як громадянинові.

До таких прав належать: право на життя, право на охорону здоров’я, право
на безпечне для життя і здоров’я довкілля, право на свободу та особисту
недоторканність, право на недоторканність особистого життя, право на
повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних
розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на свободу
літературної, художньої, наукової і технічної творчості та деякі інші
особисті права.

Зміст цих особистих немайнових прав становить можливість особи вільно на
власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя.
Ці права, як правило, складають зміст цивільної правоздатності громадян
і охороняються не сімейним правом, а цивільно-правовим законодавством.
Водночас неможливо провести чітку лінію поділу особистих немайнових
прав, що регулюються сімейним правом та іншими галузями права. Як
приклад візьмімо право громадянина на безпечне для життя і здоров’я
довкілля. На перший погляд, це особисте право громадян не належить до
особистого права подружжя, але якщо буде встановлено, що один із
подружжя створював умови, які негативно впливали на стан здоров’я іншого
подружжя (примушування вживати наркотичні засоби, алкогольні напої
тощо), то це може зумовити певні правові наслідки для порушника і стати
підставою для розірвання з ним шлюбу. У зв’язку з наведеним викликає
інтерес ст. 8 СК, у якій мова йде про застосування норм Цивільного
кодексу (ЦК) до регулювання сімейних відносин. Виходячи зі змісту цієї
статті, застосування норм ЦК можливе тільки щодо регулювання майнових
відносин між подружжям за умови, якщо такі відносини не врегульовані СК
і не суперечать суті сімейних відносин. Як видно, про особисті немайнові
права і обов’язки подружжя в ст. 8 СК мова не йде, але це не означає, що
перелік особистих немайнових прав подружжя, передбачених у СК, є
виключним. При вирішенні спорів, що виникають між подружжям з приводу
порушених їх особистих немайнових прав, у багатьох випадках потрібно
враховувати законодавчі норми інших галузей права (конституційного,
цивільного тощо). Це пояснюється тим, що кожен із подружжя, перебуваючи
у шлюбі, одночасно є правоздатним громадянином і носієм тих прав, що
становлять зміст його правоздатності.

Характерним для особистих немайнових прав, у тому числі й для особистих
немайнових прав подружжя, є те, що вони не мають економічного змісту.
Іншими словами, вони не можуть бути оцінені в грошовому еквіваленті, їх
здійснення не супроводжується майновим еквівалентом з боку іншого
подружжя. Ці права належать кожному з подружжя незалежно від його
особистого майнового стану.

Особисті немайнові права пов’язані з особою і є невід’ємними від неї. Їх
неможливо продати, подарувати, передати будь-яким іншим чином.

Водночас особисті немайнові права подружжя мають певні особливості
порівняно з особистими немайновими правами, що становлять предмет
цивільно-правового регулювання.

По-перше, особисті немайнові права подружжя виникають не від народження,
а у зв’язку зі вступом у шлюб, зареєстрований в установленому порядку.
Вони діють лише в сімейних відносинах.

По-друге, особисті немайнові права подружжя є не абсолютними, як у
цивільному праві, а відносними. Вони можуть бути порушені не будь-ким, а
лише іншим із подружжя. Тому особистим правам одного із подружжя
протистоїть обов’язок іншого з подружжя не перешкоджати їх здійсненню,
не порушувати їх.

По-третє, особисті немайнові права подружжя є визначальними в сімейних
правовідносинах. Саме з цих прав виникають УСІ інші права подружжя. В їх
основі лежать одвічні духовні Цінності, без яких неможливо створити
міцну, щасливу сім’ю.

По-четверте, здійснення особистих немайнових прав одним із подружжя
можливе не тільки за умови погодження своїх дій з іншим із подружжя, а й
з урахуванням інтересів сім’ї в цілому (дітей, батьків, інших її
членів).

По-п’яте, припинення особистих немайнових прав відбувається разом із
припиненням шлюбу. Припинення шлюбу може відбутись не тільки з настанням
смерті одного з подружжя, а й з інших підстав. Тому особисті немайнові
права подружжя на відміну від особистих немайнових прав інших громадян
припиняються як природним шляхом, так і з волі учасників шлюбних
відносин – шляхом розірвання шлюбу.

Підсумовуючи викладене, можна дати наступне визначення поняття особистих
немайнових правовідносин з участю подружжя: це – врегульовані нормами
сімейного права відносини з приводу особистих немайнових благ та
інтересів осіб, що перебувають у шлюбі. В основі особистих немайнових
правовідносин подружжя лежить правовий статус кожного з подружжя. Під
правовим статусом подружжя розуміється забезпечена законом можливість
набуття та реалізації особистих і майнових прав подружжя з метою
зміцнення сім’ї, виховання дітей і досягнення особистого щастя.

Особисті немайнові права становлять лише частину правового статусу
подружжя, але ця частина має суттєве значення, бо є фундаментом для
створення міцної сім’ї.

Зміст правового статусу подружжя розкривається в нормах, що визначають
конкретні права і обов’язки. Чинний закон дає можливість розрізняти
особистий і майновий правовий статус подружжя. Особистий правовий статус
– це особисті немайнові права і обов’язки подружжя.

§ 2. Види особистих немайнових прав і обов’язків подружжя

Новий СК дещо розширив коло особистих немайнових прав подружжя.
Насамперед це сталось завдяки введенню в СК права на материнство та
батьківство. Аналізуючи ст. 49 та деякі інші статті СК, можна дати
наступне визначення материнства в праві. Право на материнство.
Материнство – це забезпечена законом можливість жінки здійснювати
репродуктивну функцію (народжувати здорових дітей), належним чином
утримувати їх та виховувати в дусі поваги до прав та свобод інших людей,
любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини.

Материнство як правове явище потрібно розглядати в широкому та вузькому
розумінні.

Материнство в широкому правовому розумінні – це врегульовані
законодавчими нормами суспільні відносини, спрямовані на захист
інтересів матері і дитини, їх майнову і моральну підтримку. Материнство
в широкому розумінні включає не тільки заходи державного впливу, а й
деякі особисті права жінки як дружини. Про таке поєднання свідчить п. 3
ст. 49 СК, в якому зазначається, що позбавлення жінки можливості
народити дитину (репродуктивної функції) у зв’язку з виконанням нею
конституційних, службових, трудових обов’язків або в результаті
протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування завданої
їй моральної шкоди. Включення в систему особистих немайнових прав права
жінки на відшкодування моральної шкоди за позбавлення її можливості
народити дитину автоматично відносить кошти, одержані за таке
відшкодування, до особистої власності дружини. А у разі відшкодування
моральної шкоди чоловікові за позбавлення його можливості здійснення
репродуктивної функції – до особистої приватної власності чоловіка (п. 4
ст. 57 СК).

Крім того, включення до ст. 49 СК пункту такого змісту свідчить про те,
що право на материнство – це не тільки сімейно-правовий інститут, а
явище більш широке. Зміст цього права становлять не лише сімейно-правові
норми, а й норми конституційного, цивільного, трудового,
адміністративного, кримінального та інших галузей права.

Водночас зі змісту інших пунктів ст. 49 СК можна зробити висновок, що
право на материнство – це, перш за все, сімейно-правовий інститут. Саме
в такому вузькому розумінні право на материнство як суб’єктивне сімейне
право жінки може здійснитись тільки в сімейних правовідносинах. Зміст
цього особистого немайнового права подружжя становлять правомочності
дружини з приводу прийняття рішення про те, мати чи не мати дитину. Якщо
дружина забажає мати дитину, а чоловік буде проти цього або виявиться
нездатним до зачаття дитини – це може бути причиною розірвання шлюбу.

Право на материнство як сімейне право включає в себе також певні
обов’язки іншого з подружжя. Вагітній дружині мають бути створені у
сім’ї умови для збереження її здоров’я та народження здорової дитини.

Дружині-матері мають бути створені у сім’ї умови для поєднання
материнства із здійсненням нею інших прав та обов’язків.

Право на батьківство. Батьківство в праві визначається як факт
походження дитини від певного чоловіка, юридичне посвідчений записом в
державних органах РАЦСу про народження.

Право на батьківство, як і право на материнство, є юридичним правом
людини. Тому ці особисті немайнові права подружжя, хоч і регулюються
різними статтями СК, але фактично виступають єдиним правом подружжя.
Стаття 50 СК, у якій закріплено право на батьківство, має багато
спільного зі ст. 49 СК. Якихось суттєвих відмінностей, крім тих, що
зумовлені фізіологічними особливостями жінки та чоловіка і соціальним
станом жінки-матері, ці статті не мають. Що ж до практики розірвання
шлюбу за мотивом бездітності, то у зв’язку з тим, що такі шлюби
розриваються, як правило, в органах РАЦСу, судова практика щодо таких
спорів незначна. На нашу думку, ст. 49 і ст. 50 надмірно акцентують
увагу на особистих немайнових правах подружжя на материнство і
батьківство. Будь-яких наукових дискусій з приводу цих прав в Україні не
було. Дуже рідко зустрічаються спори з цього приводу і між самим
подружжям. Той із подружжя, хто за станом здоров’я неспроможний мати
дітей, як правило, не заперечує проти розірвання шлюбу.

Необхідно врахувати й те, що в СК є правові варіанти вирішення проблеми
бездітності. Одним із таких прикладів є ст. 123 СК, яка встановила
порядок визначення походження дитини від батька, матері при штучному
заплідненні та імплантації зародка.

Вирішенню проблем бездітності також сприяє інститут усиновлення (ст. ст.
207-242 СК). Є й інші можливості виховувати дітей у сім’ях, що не можуть
мати власних дітей.

Варто врахувати й те, що історії відомо багато прикладів, коли подружжя
не мало власних дітей, але стосунки між чоловіком та дружиною не
погіршувались, а з роками теплішали і продовжувались до кінця їх життя.

Право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності.
Індивідуальність особи – це неповторна своєрідність людини.
Індивідуальність є невід’ємною частиною її фізичного буття. Вона робить
людину не абстрактною особою, а окремим, неповторним, своєрідним членом
суспільства. Індивідуальність чоловіка і жінки є запорукою їх любові і
лежить в основі створення сім’ї. Якщо шлюб заснований на любові, то
початковим моментом такого шлюбу є вільна згода подружжя на певні
самообмеження. В такому шлюбі, на що звертав увагу Гегель, з одного
боку, є небажання особи бути самостійною тільки для себе, бо
індивідуалізм створює почуття недостатності і неповноти, а з другого, є
те, що одна особа знаходить себе в особі іншій і навпаки. Об’єднуючись у
сім’ю, кожен з подружжя передає частку своєї індивідуальності іншому,
одержуючи взамін його частку. Через те в щасливих сім’ях не виникає
питань щодо поваги до індивідуальності одного з подружжя з боку іншого.
Така повага вважається природною і не потребує повсякденного
нагадування. Стаття 51 СК, в якій зазначено, що дружина та чоловік мають
рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та
уподобань, по своїй суті затверджує стан сім’ї, в якій відсутня любов
між подружжям. Включивши цю статтю до СК, законодавець, не бажаючи
цього, змішав моральні й духовні цінності, що лежать в основі стосунків
між подружжям, з правами громадян як суб’єктів конституційного чи
цивільного права.

У тих сім’ях, де немає взаєморозуміння, де кожен із подружжя живе своїм
індивідуальним життям, виникає потреба в праві на повагу до своєї
індивідуальності, своїх звичок та уподобань. Але народна мудрість
говорить, що милим бути не присилуєш.

Право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток. Фізичний
розвиток – це процес, спрямований на зміцнення здоров’я, гармонійне
удосконалення форм і функцій організму людини. Такий розвиток може
відбуватись завдяки заняттям фізичними вправами, гігієні праці та побуту
тощо.

Здійснюючи закріплене в ст. 52 СК рівне право на фізичний розвиток,
подружжя має створювати в сім’ї належні умови для такого розвитку. Це –
не тільки заняття спортом, а й дотримання чистоти в оселі, удосконалення
знарядь праці і побуту, спрямовування зусиль на позбавлення негативних
звичок, здійснення інших заходів щодо зміцнення фізичного розвитку
кожного з подружжя.

Духовний розвиток можна розуміти як діяльність, спрямовану на пізнання
духовних багатств, накопичених людством. Можуть бути різні напрямки
такого пізнання – це і здобуття загальної та спеціальної освіти,
удосконалення природних здібностей, поглиблення релігійного світогляду
тощо.

Маючи право на фізичний та духовний розвиток, подружжя повинно ці
питання вирішувати на засадах рівності, взаємоповаги і підтримки одне
одного.

Право на вибір прізвища та на його зміну. До особистих немайнових прав
подружжя, які виникають у зв’язку зі вступом до шлюбу, закон відносить
право на вибір прізвища. Це право виникає ще до реєстрації шлюбу. Стаття
35 СК, яка регулює відносини, пов’язані з вибором прізвища майбутнім
подружжям, винесена за межі особистих немайнових прав та обов’язків
подружжя, але це суто формальний бік справи, бо вирішується це питання
під час реєстрації шлюбу.

Згідно зі ст. 35 СК наречені мають право обрати прізвище одного з них як
спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.
Питання про вибір прізвища вирішується на засадах рівності сторін. Якщо
при виборі прізвища між нареченими виникнуть непорозуміння, то працівник
органу РАЦСу залишає подружжю їх дошлюбні прізвища.

Пункт 2 ст. 35 СК надає право нареченим приєднати до свого прізвища
прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне
прізвище, за їхнім бажанням визначається, з якого прізвища воно буде
починатися.

Складання більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із
звичаю національної меншини, до якої належить наречена і(або) наречений.

Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є
подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища
на прізвище другого.

Прізвище, одержане при реєстрації шлюбу, подружжя зберігає протягом
усього життя. Припинення шлюбу внаслідок смерті одного з подружжя або
оголошення його померлим не створює для іншого обов’язку змінити
прізвище.

Поновити дошлюбне прізвище особа вправі при розірванні шлюбу. Крім того,
на підставі ст. 53 СК дружина чи чоловік, якщо при реєстрації шлюбу вони
зберегли дошлюбні прізвища, мають право подати до органу РАЦСу, який
зареєстрував їхній шлюб, або відповідного органу за місцем їхнього
проживання заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного
прізвища або про приєднання до свого прізвища прізвища другого з
подружжя.

У разі зміни прізвища орган РАЦСу видає нове Свідоцтво про шлюб.

Питання про вибір шлюбного прізвища виникає також при видачі Свідоцтва
про шлюб на підставі рішення суду про встановлення факту перебування у
фактичних шлюбних відносинах (п. 5 ст. 273 Цивільного процесуального
кодексу України). Суд розглядає справи про встановлення перебування у
фактичних шлюбних відносинах, якщо шлюб в органах РАЦСу не може бути
зареєстрований внаслідок смерті одного з подружжя. При одержанні
Свідоцтва про шлюб в органах РАЦСу особа, що має рішення суду про
встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах, вправі
вимагати або залишити своє дошлюбне прізвище, або прийняти прізвище
померлого з подружжя, або приєднати прізвище останнього до свого
прізвища.

Та обставина, що одного із подружжя немає в живих, не впливає на право
іншого з подружжя обрати собі прізвище, так як і за життя померлого цей
із подружжя також мав би таке право.

Право дружини та чоловіка на розподіл обов’язків та спільне вирішення
питань життя сім’ї. До особистих немайнових прав подружжя ст. 54 СК
відносить право дружини та чоловіка розподіляти обов’язки та спільно
вирішувати питання життя сім’ї. Закон формулює зазначені в названій
статті особисті немайнові права подружжя, виходячи з принципу рівності
прав та обов’язків чоловіка і жінки у шлюбі. Принцип рівності чоловіка і
жінки є одним із основних принципів регулювання сімейних відносин, він
ґрунтується на визнанні рівних цінностей подружжя у шлюбних відносинах.
Практичною стороною цього принципу є те, що кожен з подружжя має рівні
правові можливості при набутті, здійсненні та захисті своїх прав.
Правозастосовчі органи при вирішенні спорів між подружжям мають
неодмінно дотримуватись рівності прав та обов’язків учасників спору.

Пункт 1 ст. 54 СК покладає на подружжя право розподіляти між собою
обов’язки в сім’ї. Згідно з цим пунктом рівність подружжя передбачається
не в рівності уже розподілених обов’язків, а в можливості на паритетних
засадах вирішувати питання про такий розподіл. Подружжя може влаштувати
своє життя таким чином, коли чоловік буде певний час відсутнім за місцем
спільного проживання, а дружина в цей час буде виконувати всю домашню
роботу, але якщо дружина не погодиться на такий розподіл праці, то
примусити її до цього чоловік не зможе.

Викликає певну насторогу ч. 2 п. 1 ст. 54 СК, у якій зазначено, що
дружина, чоловік повинні утверджувати повагу до будь-якої праці в
інтересах сім’ї. Цей законодавчий запис можна Розуміти по-різному.

По-перше, до будь-якої праці законодавець відносить тільки працю з
обслуговуванням домашнього господарства (прибирання оселі, догляд за
домашньою худобою, ремонт побутової техніки, обробіток землі тощо). В
такому розумінні, дійсно, неможливо віддавати перевагу будь-кому з
подружжя залежно від його кваліфікації, хисту тощо. Саме така “будь-яка
праця” має викликати повагу в кожного із подружжя.

Але, по-друге, крім такої роботи, є ще суспільне корисна праця. Вона теж
здебільшого виконується в інтересах сім’ї, хоча відомі й інші приклади.
На ліквідацію Чорнобильської аварії було задіяно тисячі працівників. Усі
вони ризикували своїм життям не стільки в інтересах своєї сім’ї, як
заради спільного блага. То хіба до такої праці не повинна утверджуватись
повага?

Нарешті вибір подружжям заняття може й не бути суспільно-корисним і не
обов’язково бути таким, що приносить користь сім’ї – головне, щоб воно
не завдавало шкоди іншим суб’єктам суспільних відносин і не було
забороненою законом діяльністю. Закон (і не тільки сімейно-правовий) дає
людині можливість зберегти свою індивідуальність (про яку дещо критично
йшлося стосовно ст. 51 СК) у сфері особистих схильностей до того чи
іншого заняття, спрямованого на задоволення її емоціональних чи духовних
інтересів.

Пункт 2 ст. 54 СК передбачає, що усі найважливіші питання життя сім’ї
мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина,
чоловік мають право противитися усуненню їх від вирішення питань життя
сім’ї. Здійснення цього права кожним із подружжя можна оцінювати з
допомогою п. 3 ст. 54 СК, в якому зазначено, що дії одного з подружжя
стосовно життя сім’ї вважаються такими, що вчинені за згодою другого з
подружжя. Тому якщо спір щодо вирішення того чи іншого важливого питання
життя сім’ї не виник, то необхідно вважати, що це питання між подружжям
погоджено. Але необхідно мати на увазі й те, що в деяких випадках закон
зобов’язує подружжя таке погодження оформити належним чином. Так, для
укладання одним із подружжя договорів, які потребують державної
реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з
подружжя має бути надана письмово. Згода на укладання договору, який
потребує нотаріального посвідчення і(або) державної реєстрації, має бути
нотаріально засвідчена (п. З ст. 65 СК).

Право дружини та чоловіка на особисту свободу. Згідно зі ст. 56 СК
змістом особистої свободи кожного з подружжя є право:

– на вибір місця свого проживання;

– на припинення шлюбних відносин;

– на вжиття заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним
засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин.

Право подружжя на вибір місця проживання законом віднесено до особистих
немайнових прав кожного із подружжя. Хоча за звичайних умов сімейного
життя подружжя проживає сумісно. Саме сумісне проживання створює
необхідні передумови для розвитку сім’ї та здійснення її функцій
(ведення спільного господарства, виховання дітей, вирішення інших
немайнових та майнових питань, що виникають під час шлюбу). Виходячи з
цього, закон України не передбачає інституту роздільного проживання
подружжя, хоча кожному з них надає право вибору місця свого проживання.
Цим самим законодавець заперечує будь-яку можливість примусу подружжя до
сумісного проживання і підкреслює, що шлюб не звужує кола особистих прав
громадян і не обмежує їх правоздатності.

У житті зустрічаються випадки, коли за тих чи інших обставин подружжя
сумісно не проживає. Це можуть бути професійні інтереси чоловіка чи
жінки, інтереси їхніх дітей (необхідність лікування, догляд і нагляд за
ними). Роздільне проживання може зумовлюватись також іншими обставинами.

Необхідно врахувати й те, що роздільне проживання подружжя може свідчити
про фактичне припинення шлюбних відносин між ними. Якщо це буде
встановлено, то на підставі п. 6 ст. 57 СК суд має визнати особистою
приватною власністю дружини чи чоловіка майно, набуте кожним з них за
час такого роздільного проживання.

Право на припинення шлюбних відносин хоч і належить до особистих
немайнових прав подружжя, але має свою специфіку.

По-перше, волевиявлення подружжя чи одного з них недостатньо для
припинення шлюбних відносин. Необхідно ще й рішення компетентного
державного органу про розірвання шлюбу.

По-друге, не завжди волевиявлення подружжя чи одного з них є підставою
для винесення такого рішення. Суд може відмовити в задоволенні позову.

По-третє, волевиявлення подружжя може ставитись під сумнів шляхом вжиття
судом заходів щодо примирення учасників спору, якщо це не суперечить
моральним засадам суспільства (ст. 111 СК).

По-четверте, при розірванні шлюбу мають враховуватись інтереси й інших
осіб, насамперед малолітніх дітей і дітей-сиріт (п. 1 ст. 112 СК).
По-п’яте, закон передбачає випадки, коли один із подружжя протягом
певного проміжку часу взагалі не може здійснити особистого немайнового
права про припинення шлюбних відносин. Так, позов про розірвання шлюбу
не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом одного
року після народження дитини (п. 2 ст. 110 СК).

По-шосте, розірвання шлюбу допускається і без врахування волі одного з
подружжя. Наприклад, розірвання шлюбу з особою, засудженою за вчинення
злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки, допускається
лише за заявою того із подружжя, хто знаходиться на волі (ст. 107 СК).

Зазначені особливості здійснення особистого немайнового права подружжя
на припинення шлюбних відносин зумовлені насамперед тим, що при
розірванні шлюбу необхідно вирішувати два діаметрально протилежних
завдання – забезпечити особисту свободу кожного із подружжя і зміцнити
сім’ю.

Крім того, встановлений законом порядок розірвання шлюбу є одним із
публічно-правових засобів профілактики правопорушень. Особа, яка
замислила скоєння злочину, має знати, що може втратити не тільки волю,
але й сім’ю.

Кожен із подружжя має також особисте право вживати не заборонених
законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, заходів
щодо підтримки шлюбних відносин. Для визначення природи цього особистого
немайнового права подружжя великого значення набувають зазначені вище
особливості права кожного із подружжя на припинення шлюбних відносин.
Встановлені законодавством обмеження для розірвання шлюбу можуть
використовуватись кожним із подружжя як засоби, спрямовані на збереження
сім’ї.

До особистих немайнових прав можуть бути віднесені також інші права
подружжя, передбачені законодавством про шлюб та сім’ю, а саме: право на
поновлення шлюбу після його розірвання (ст. 117 СК), права, пов’язані з
визначенням походження дитини (ст. ст. 123, 124 СК), усиновленням (ст.
207 СК) тощо.

Поряд з особистими немайновими правами кожний із подружжя має й особисті
обов’язки. Перш за все, ці обов’язки пов’язані з турботою про сім’ю.
Так, згідно зі ст. 55 СК дружина та чоловік зобов’язані спільно
піклуватися про побудову сімейних стосунків між собою та іншими членами
сім’ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги.

Кожен із подружжя зобов’язаний утверджувати в сім’ї повагу до матері та
батька.

Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами
сім’ї за свою поведінку в ній, зобов’язані спільно дбати про матеріальне
забезпечення сім’ї.

Загальним обов’язком кожного з подружжя є утримання від дій, спрямованих
на примушування до припинення шлюбних відносин, їх збереження, в тому
числі – примушування до статевого зв’язку за допомогою фізичного або
психічного насильства (п. 4 ст. 56 СК).

Підбиваючи підсумки загальної характеристики особистих немайнових прав
та обов’язків подружжя, необхідно підкреслити, що ці права виникають у
зв’язку з укладанням шлюбу. Більшість з них діє у вигляді законодавчих
принципів побудови сім’ї. Захист цих прав не завжди має реально-правовий
характер. Невиконання будь-ким із подружжя обов’язку не порушувати
особистих немайнових прав іншого з подружжя може бути підставою
розірвання шлюбних відносин. Посадові особи правоохоронних органів
мусять знати правову природу особистих немайнових прав подружжя і
використовувати їх в діяльності, пов’язаній з профілактикою
правопорушень.

Глава VIII ЗАКОННИЙ ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ

§ 1. Поняття права власності подружжя

Подружжя може бути суб’єктом майнових відносин, у тому числі – відносин
власності, як на загальних цивілістичних засадах, так і на підставі
спеціальних умов, спричинених фактом перебування їх у шлюбі. При цьому
найбільш істотно виявляються особливості тих майнових відносин подружжя,
які складаються між ними (внутрішні відносини). Ці особливості
визначаються переважно нормами сімейного законодавства, а зовнішні
(відносини подружжя з третіми особами) – переважно нормами цивільного
законодавства. Таким чином, правове регулювання майнових відносин
подружжя ускладнене і переобтяжене характером особистих стосунків між
чоловіком і дружиною, що, в свою чергу, і вимагає окремого глибокого їх
дослідження.

У літературі з сімейно-правових питань останнім часом завершилося
формування концепції правового режиму майна членів сім’ї, вирішальна
роль в обґрунтуванні якої належить І. Жилінковій.

Особливого поширення термін “правовий режим” набув у
господарсько-правовій та цивілістичній літературі для визначення
особливостей правового регулювання відносин, об’єктом яких є(було) майно
державних підприємств і установ, кооперативних організацій, акціонерних
товариств. Застосовується таке поняття інколи і в законодавстві. Більш
того, відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами України
визначається, зокрема, правовий режим власності.

Невипадково дослідники питань сімейного права також постійно вживають
поняття “правовий режим”, хоч і не завжди дають йому визначення та
розкривають його зміст. При цьому термін “правовий режим”
використовувався і використовується в різноманітних інтерпретаціях та
стосовно різних об’єктів правового регулювання. Так, у юридичній
літературі вирізняється правовий режим подружжя, правовий режим майна
часткової спільної власності, правовий режим майна батьків і дітей,
правовий режим сім’ї, режим спільності і роздільності майна подружжя та
ін. Поширеність вживання категорії правового режиму майна в юридичній
доктрині обумовлена також тим, що вона допомагає лаконічно і влучно
виразити комплекс правових засобів, що застосовуються у регулюванні тієї
чи іншої сфери суспільних відносин. Тому цілком юридичне коректно
стверджувати, що існує правовий режим дошлюбного майна, правовий режим
майна, придбаного в шлюбі. Водночас у юридичній літературі є досить
вживаними такі поняття, як “принцип роздільності майна” і “принцип
спільності майна” подружжя, що для дослідників мають однакове юридичне
значення. Думається, що вибір у вживанні цих понять має залежати від
контексту юридичних оцінок правового регулювання сімейних відносин. Але
необхідно підтримати позицію І. Жилінкової про небажаність вживання
понять “правове становище майна”, “правовий статус майна” у значенні,
тотожному правовому режиму майна, які, на її думку, можуть
застосовуватися щодо визначення характеристики суб’єктів тих чи інших
правовідносин, з чим не можна не погодитись. Звичайно, коли в
юриспруденції говорять про правове становище чи про правовий статус, то
мають на увазі дати правову характеристику суб’єкту права з позицій
обсягу його правоздатності і дієздатності та інших чинників
правосуб’єктності.

Проблема термінології має не лише теоретичне, але й практичне, у тому
числі нормотворче, значення. Так, у новому Сімейному кодексі Російської
Федерації виділяються дві самостійні глави: “Законний режим майна
подружжя” (глава 7) і “Договірний режим подружжя” (глава 8). Укладачі
нового ЦК України таких понять не застосували, надавши перевагу
традиційній юридичній термінології (спільне майно подружжя, роздільне
майно подружжя, право спільної сумісної власності подружжя). Однак ця
обставина не перешкоджає використанню терміна “правовий режим” в
юридичній доктрині сімейного права. Звичайно, що при цьому необхідно
дотримуватися змістовного значення категорії правового режиму. І.
Жилінкова у своїй вищезгаданій науковій праці розглядає правовий режим
майна членів сім’ї як побудований на єдиних регулятивних засадах, такий,
що виникає в результаті дії комплексу правових засобів порядок
регулювання відносин, що складаються з приводу майна членів сім’ї та
визначаючий характер і обсяг їх прав і обов’язків щодо цього майна. Не
заперечуючи правильність наведеного визначення, на наш погляд, можна
сформулювати спрощений варіант розуміння правового режиму майна членів
сім’ї, у тому числі подружжя.

Зокрема, воно може бути таким. Правовий режим майна членів сім’ї
становить собою відносно самостійний комплекс правових засобів, які
визначають правові засади регулювання майнових відносин між особами, що
мають сімейно-правовий статус. Якщо ж коло членів сім’ї обмежити лише
подружжям, то правовий режим їх майна можна визначити як відносно
самостійний комплекс правових засобів, які становлять засади правового
регулювання відносин щодо спільного і роздільного майна подружжя та
захисту їх порушених прав. Заради об’єктивності варто визнати, що
будь-яке наукове визначення того чи іншого правового поняття може мати
вразливі місця і заслуговувати таким чином критичних зауважень. Тому
наукові визначення не є абсолютно усталеними і непохитними юридичними
категоріями, вони є динамічними, постійно зазнають змін, вдосконалень.
Ступінь достовірності наукового визначення перевіряється шляхом
застосування його до практичних ситуацій чи виявлення його відповідності
конкретним правовідносинам, яким воно призначене слугувати.

Усе висловлене стосується повною мірою також визначення правового режиму
майна подружжя, зміст якого є багатогранним і складним, адже ним можуть
охоплюватися різноманітні сфери майнових відносин між подружжям та
подружжя з третіми особами. Важливо враховувати, що під правовим режимом
майна подружжя необхідно розуміти не лише правовий режим спільного
майна, а й роздільного, не лише належного подружжю на праві спільної чи
роздільної власності, а і того, що належить їм за іншими титульними
правами, наприклад, за зобов’язальними правовідносинами. Такий висновок
обумовлений тим, що поняття “майнові відносини подружжя” значно ширше за
своїм змістом від поняття “відносини власності подружжя”. Тобто коло
майнових відносин подружжя не обмежується відносинами їх власності.

Провідне місце в системі майнових відносин подружжя звичайно ж належить
їх праву власності на майно, набуте спільно чи роздільно в період
спільного шлюбного життя. Детальну правову регламентацію ця сфера
відносин отримала в КпШС України 1969 р. Визначальною для правового
врегулювання майнових відносин подружжя в цьому Кодексі, на наш погляд,
є норма ст. 22 про те, що “майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його
спільною сумісною власністю”. Звичайно, в КпШС України є й інші норми
щодо спільного та роздільного майна подружжя, щодо здійснення ними
правомочностей співвласників, але вони мають похідний характер від
вищезгаданої норми. Тому можна стверджувати, що в ч. 1 ст. 22 КпШС
фактично закріплено принцип спільності майна, нажитого подружжям за час
шлюбу. Принцип майнової спільності для подружжя має імперативний
характер, за винятком випадків внесення певних коректив у регулювання
майнових відносин шлюбним контрактом (ст. 27-1 КпШС).

Як відомо, переважна частина науковців інститут права власності визнає
цивільно-правовим, з чим у принципі можна погодитись. Водночас не можна
не враховувати специфіки тих правових норм, що регулюють окремі
відносини інших галузей права (земельного, сімейного тощо). Тобто є
певні підстави розглядати інститут права власності як комплексний
правовий інститут, складовою частиною якого можна вважати норми
сімейного права, що визначають особливості здійснення права власності
подружжям на майно, що набувається ними в період шлюбу.

Правову природу відносин власності та інших майнових відносин подружжя
дуже важко визначити однозначно в контексті їх галузевої приналежності.
Так, у сімейно-правовій науці радянського періоду поступово утвердилася
думка про сімейне право як самостійну галузь права. Однак з переходом
України до ринкових реформ та побудови нової адекватної правової системи
розпочалися процеси нівелювання юридичних підстав для такої наукової
концепції. Такий підхід відповідає тенденціям багатьох країн світу, в
яких сімейне законодавство включається в систему цивільного
законодавства. І все ж навіть за таких обставин правове регулювання
шлюбно-сімейних відносин, в тому числі щодо майна подружжя, не може
втратити ознак, обумовлених лише фактом перебування чоловіка і жінки у
шлюбі. Якщо ж такі особи не перебувають у шлюбі, то на придбане ними
майно поширюються загальні норми цивільного законодавства. У зв’язку з
цим в юридичній літературі зверталася увага на необхідність виокремлення
випадків участі подружжя у правовідносинах як звичайних суб’єктів
цивільного права’. Іншими словами, подружжя може мати подвійний статус,
адже вони можуть набувати таких прав і обов’язків, яких не можуть мати
особи, які не перебувають у шлюбі. Але врешті процес розгляду сімейного
законодавства у Верховній Раді України засвідчив схильність законодавців
до прийняття самостійного Сімейного кодексу України. Щоправда, ця
обставина аж ніяк не може заперечити наявність у нормах, що регулюють
майнові відносини між подружжям, цивілістичного забарвлення.

Поза сумнівами, що норми про спільну і роздільну власність подружжя, хоч
і мають значні особливості, але не в такій мірі, щоб сукупність цих
правових норм визнати самостійним правовим інститутом. Однак, на наш
погляд, можна стверджувати, що норми, які регулюють відносини власності
подружжя, утворюють субінститут, який є складовою частиною загального
інституту права власності.

Правильне визначення правової природи права спільної власності подружжя
можливе лише з урахуванням загальних визначальних положень законодавства
про власність. Так, відповідно до ст. 2 Закону України “Про власність” в
Україні існують приватна, колективна (власність юридичних осіб),
державна та комунальна форми власності. При цьому майно може належати на
праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним
особам, державі, територіальній громаді. Це означає, що право спільної
власності подружжя не становить собою самостійну форму власності, а є
різновидом приватної власності, оскільки її суб’єктами виступають
фізичні особи. Таким чином, спільна власність подружжя підпорядковується
нормам, що регулюють приватну власність, і спеціальним нормам сімейного
законодавства. При цьому визначального значення набуває норма ст. 3
Закону України “Про власність” (п. 2), згідно з якою майно може належати
на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам,
юридичним особам і державі.

Право спільної (сумісної чи часткової) власності подружжя в свою чергу є
різновидом права спільної власності, належної одночасно кільком
суб’єктам – співвласникам одного й того самого об’єкта. Правові засади
такої власності допоки що визначені ст. 112 Цивільного кодексу УРСР, яка
передбачає можливість приналежності майна на праві спільної власності
кільком суб’єктам. При цьому ЦК УРСР розрізняє спільну власність з
визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток
(сумісна власність).

Між цими двома видами спільної власності є певні відмінності. Зокрема, у
спільній частковій власності кожен із її співвласників має завідомо
визначену цілком конкретну частку у праві власності на той чи інший
спільний об’єкт (1/2, 1/3, 1/4 і т.д.). У спільній сумісній власності її
співвласники звичайно не мають таких визначених наперед часток. Однак
вони можуть бути виділені у разі поділу чи виділу спільного майна, при
зверненні стягнення на майно співвласника за його борговими
зобов’язаннями та в деяких інших випадках. Більш того, на наш погляд,
правовий режим сумісної власності у разі визначення часток у спільному
майні, зокрема за згодою співвласників, може трансформуватися у спільну
часткову власність.

Правова природа спільної часткової власності є досить складною і
неоднозначне визначається в юридичній літературі. Так, ще в радянський
період щодо цього питання сформувалося дві точки зору. Відповідно до
першої кожен із співвласників часткової власності має певну частку в
праві спільної власності на майно. Відповідно ж до другої точки зору
співвласникам спільної часткової власності належить право власності на
конкретну частку спільного майна.

У новітній українській юридичній літературі перша точка зору знайшла
підтримку в зв’язку з тим, що визнання за учасником спільної часткової
власності права власності на реальну частину спільного майна фактично
свідчило б про належність його лише одному суб’єкту і про можливість
самостійного розпорядження цією частиною майна. Такі аргументи є
обґрунтованими. Водночас варто зауважити, що у разі визнання за
співвласником права власності на конкретну частку в спільному майні
втрачався б взагалі сенс щодо необхідності інституту права спільної
часткової власності, особливо щодо відповідної сукупності ділимого
майна.

У радянському законодавстві обмежувалося коло суб’єктів права спільної
сумісної власності, оскільки ними могли бути лише члени колгоспного
двору (ст. 120 ЦК УРСР у первісній редакції) та подружжя (ст. 22 КпШС
УРСР). Водночас заборонялося існування спільної часткової власності між
громадянами та іншими суб’єктами цивільних правовідносин. Нині ж
практично коло суб’єктів як спільної часткової, так і спільної сумісної
власності не обмежується. І та, і друга можуть виникати між будь-якими
суб’єктами цивільних правовідносин і у будь-якому співвідношенні.
Відповідно зникли розбіжності в об’єктному складі спільної часткової та
спільної сумісної власності. Так, якщо за законодавством радянського
періоду об’єктами права спільної часткової власності за участю громадян
та об’єктами права спільної сумісної власності подружжя і членів
колишніх колгоспних дворів могло бути майно, як правило, особистого
споживання, дрібний сільськогосподарський інвентар, продуктивна худоба
тощо (ст. ст. 100, 120 ЦК УРСР 1963 р.), то з прийняттям Закону України
“Про власність”, інших законів ринкової орієнтації у спільній (частковій
чи сумісній) власності подружжя чи інших співвласників-громадян може
знаходитись як майно особистого споживання, так і фінансово-виробничого
призначення, якщо воно спеціальним законом не вилучене з числа об’єктів
права приватної власності. Таким чином, є підстави констатувати
встановлення в новому законодавстві для усіх суб’єктів цивільних
правовідносин юридичне рівних можливостей для набуття майна у спільну
власність за винятками, передбаченими законом.

Звичайно, сказане не означає, що нині повністю зникли відмінності у
правовому становищі співвласників-громадян та співвласників-юридичних
осіб. Вони існують нині і будуть зберігатися в майбутньому. Наприклад,
праву спільної власності подружжя притаманна підпорядкованість майнових
інтересів особистим. Право спільної сумісної власності подружжя у разі
відсутності між ними шлюбного контракту може виникати в силу закону,
тобто поза їх волею, в тому числі на майно, що набувається за угодами чи
за іншими підставами лише одним із подружжя. Водночас спільна власність
юридичних осіб (часткова чи сумісна) формується переважно на
договірно-господарській основі з метою одержання прибутку.

У цивілістичній науці сформувалася усталена думка про двоаспектне
розуміння поняття права власності (в об’єктивному і суб’єктивному
значенні). Так, загальноприйнятою є думка, що право власності в
об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюють
відносини власності у тій чи іншій правовій системі, а право власності в
суб’єктивному розумінні – це закріплення у відповідних нормах права щодо
можливостей конкретного власника володіти, користуватися і
розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у певних межах.

На наш погляд, такий підхід може бути застосований і щодо права спільної
власності подружжя.

Таким чином, право власності подружжя в об’єктивному значенні – це
сукупність правових норм, які регулюють відносини власності між
подружжям, засновані на принципах спільності та роздільності певного
майна та обумовлені фактом перебування осіб у шлюбі. Відповідно та сама
частина цих норм, яка забезпечує дію режиму спільності майна, утворює
право спільної сумісної власності подружжя. Право власності подружжя в
суб’єктивному аспекті можна визначити як юридичне закріплену за
подружжям можливість володіти, користуватися і розпоряджатися спільним
та роздільним майном, набутим ними в період перебування в шлюбі, на свій
розсуд з врахуванням їх спільних та особистих інтересів в межах, не
заборонених законом.

Звичайно, подружжя, як і усі інші суб’єкти права приватної власності,
здійснюють правомочності на загальних засадах, визначених ЦК, Законом
України “Про власність”. Однак вступ чоловіка і жінки в шлюб певною
мірою змінює їх правовий статус, призводить до утворення сім’ї, в якій
виникають особливі стосунки особистого характеру, які мають
враховуватися також у сфері майнових відносин. Тому законодавством,
зокрема шлюбно-сімейним, встановлюється для подружжя спеціальний
правовий режим щодо набутого в шлюбі майна. При цьому не можна не
зазначити, що такий правовий режим передбачає встановлення для подружжя
також певних обмежень, особливо стосовно відчуження їх спільного майна,
здійснення щодо нього інших правомочностей, що обумовлено специфікою
шлюбно-сімейного статусу подружжя. Ці та інші особливості майнових та
особистих відносин між подружжям врешті і зумовлюють необхідність
встановлення спеціального правового режиму їх майна та здійснення ними
щодо цього майна правомочностей.

§ 2. Розвиток законодавства про право власності подружжя

Нині в шлюбно-сімейному законодавстві України продовжують зберігатися
норми про право спільної власності подружжя, сформовані ще за радянських
часів. При цьому значна їх частина знайшла своє закріплення і в новому
цивільному та сімейному законодавстві. Звичайно, на сучасному
законодавстві щодо майнових відносин між подружжям не могли не
позначитися досвід та досягнення світової юриспруденції. Загальновідомою
є роль римського приватного права у становленні правових систем усіх
країн світу. Однак заради справедливості все ж необхідно відзначити, що
право стародавнього Риму та стародавньої Греції надавало перевагу
регулюванню особистих, а не майнових відносин між подружжям, зокрема
утриманню чоловіком дружини, укладенню угод дарування. Тому можна
констатувати, що правове врегулювання майнових відносин між подружжям
порівняно з іншими інститутами відбулося з певним запізненням.

Як відомо, Україна впродовж багатьох століть була залежною економічно й
політичне від Росії. Відповідно і правова система України була багато в
чому підпорядкована правовій системі Росії, яка мала свою історію.
Нормативне врегулювання майнових відносин подружжя набуло юридичної
визначеності лише у XVIII столітті, а до цього дружина була повністю
підвладна чоловіку і не мала особистої та майнової самостійності. І лише
в Зводі законів Російської імперії був закріплений принцип роздільності
майна подружжя (т. X, ч. 1, ст. 109). Посаг дружини, майно, придбане нею
за угодами на своє ім’я, набуте в порядку спадкування, визнавалося її
роздільною власністю. Водночас спільно нажите подружжям в період шлюбу
майно за умов надання відповідних доказів могло бути їх спільною
власністю.

Після Жовтневої революції активізувалися нормотворчі процеси в сфері
шлюбно-сімейних відносин. При цьому шлюбно-сімейне законодавство в
Україні формувалося за зразками російського законодавства з певним
відставанням у часі. Так як і в Російській Федерації, в УРСР 20 лютого
1919 р. були прийняті, зокрема, декрети “Про громадянські шлюби”, “Про
розлучення”. У Російській Федерації в 1918 р. був прийнятий Кодекс про
акти громадянського стану, про шлюбно-сімейне та опікунське право
(скорочено – Сімейний кодекс). У липні 1919 р. в Україні також був
прийнятий Сімейно-шлюбний кодекс УРСР, який однак фактично не набрав
чинності у зв’язку з військовими діями на території України.

Незважаючи на те, що перший Сімейний кодекс УРСР багато в чому
редакційне і змістовно відтворював усі принципові положення російського
Сімейного кодексу, він мав велике юридичне значення для становлення
правової системи в Україні. Важливо відзначити, що в ст. 85 Сімейного
кодексу УРСР 1919 р. закріплювався принцип роздільності дошлюбного майна
та майна, нажитого подружжям у період шлюбу. Запровадження принципу
роздільності у майнових відносинах подружжя за задумом законодавців мало
на меті, очевидно, забезпечити реалізацію принципу рівноправ’я чоловіка
і жінки у їх майнових відносинах шлюбного періоду.

По закінченні громадянської війни постала проблема оновлення існуючих та
створення нових законодавчих актів у різних сферах суспільних відносин.
Відповідно в РРФСР розпочалася робота щодо заміни Сімейного кодексу 1918
р. Оскільки в УРСР Сімейний кодекс, як вже зазначалося, не був введений
в дію, виникла необхідність розробки нового Сімейного кодексу. Робота
над ним розпочалася ще в 1923 р. При цьому було розроблено кілька
проектів Сімейного кодексу. Народний комісаріат юстиції України спершу в
1924 р. затвердив Основні положення проектованого Сімейного кодексу.
Після відповідного обговорення кількох варіантів проекту на другій сесії
ВУЦВК був прийнятий за основу проект, запропонований Нарком’юстом УРСР і
опублікований в Основних положеннях.

Одним із найбільш дискусійних виявилося питання про обов’язковість
реєстрації шлюбу, адже в Основних положеннях закладався принцип
факультативності шлюбу (тобто визнавалась юридична сила як за
зареєстрованими в органах ЗАГСу шлюбами, так і за “фактичними шлюбами”,
заснованими на спільному сімейному проживанні), що змінювало положення
декрету РНК УРСР “Про громадянський шлюб” від 20 лютого 1919 р., згідно
з яким лише зареєстрований шлюб міг породжувати відповідні особисті і
майнові права та обов’язки подружжя. Таке ж положення було закріплене в
Сімейному кодексі РРФСР, у ст. 52 якого містилася норма про те, що
“только гражданский (светский) брак, зарегистрированньій в отделе
записей актов гражданского состояния, порождает права и обязанности
супругов”.

Як свідчать літературні джерела, під час обговорення проекту другого
Сімейного кодексу УРСР та другого Сімейного кодексу РРФСР принцип
легалізації фактичного шлюбу обстоювався за допомогою
соціально-політичних аргументів, а не юридичних. Так, його прихильники
вважали, що легалізація фактичного шлюбу краще захищатиме інтереси тих
жінок, які з певних причин вимушено не реєструють шлюб, перешкоджатиме
можливим зловживанням з боку їх фактичних чоловіків, а обов’язковість
реєстрації є лише пережитком буржуазного минулого’. На думку ж
прихильників обов’язковості реєстрації шлюбу, необов’язковість її
призводитиме до хаосу в сімейних стосунках, до зайвих спорів.

Так чи інакше, в РРФСР і УРСР в сімейних кодексах законодавче були
закріплені різні підходи до вирішення зазначеної проблеми. Відповідно в
Кодексі законів про шлюб, сім’ю та опіку РРФСР 1926 р. визнавалась
юридична сила за фактичними шлюбами, а в Кодексі законів про сім’ю,
опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР від 31 травня 1926 р.
закріплювався принцип обов’язковості реєстрації шлюбу в органах ЗАГСу.
Оцінюючи такі два різні підходи до вирішення цієї проблеми з позицій
сьогодення, на наш погляд, можна констатувати, що український
законодавець зайняв більш виважену юридичне та далекогляднішу позицію,
яка згодом була закріплена у радянському шлюбно-сімейному законодавстві
(Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р.) та у
законодавстві сучасного періоду в незалежній Україні. Дослідники таку
ситуацію щодо закріплення норми про обов’язковість реєстрації шлюбу
пояснювали, зокрема, іншою, ніж у Росії, системою поглядів на шлюб,
зумовленою меншою революційною активністю мас та більш суворим
ставленням населення до вільних шлюбів. З таким поясненням не можна не
погодитись. Дійсно, такий соціальний чинник міг впливати на формування
законодавчої позиції, адже в Україні були менш поширеними і популярними
погляди ідеологів “вільної любові”, шлюбу як атрибуту буржуазного
суспільства, відмирання шлюбу в соціалістичному суспільстві тощо (А.
Бебель, О. Колонтай, К. Цеткін та ін.). Однак правозастосовча практика в
Україні згодом пішла російським шляхом, тобто шляхом визнання юридичної
сили за фактичними шлюбами, і виходила з цих позицій до прийняття 8
липня 1944 р. вищезгаданого Указу ПВР СРСР, яким визнавалась юридична
сила лише за зареєстрованими шлюбами.

Від визнання чи невизнання за фактичним шлюбом юридичної сили залежало
вирішення питання про правовий режим майна між таким подружжям.
Особливої гостроти воно набуло у зв’язку з прийняттям у 1926 р. другого
Сімейного кодексу УРСР, яким на відміну від попереднього законодавства,
проголошувався принцип спільності майна, нажитого подружжям у період
шлюбу. Так, у ст. 125 Сімейного кодексу було записано:

“Майно, нажите подружжям спільною працею в період шлюбу, вважається
належним обом членам подружжя на засадах спільної власності (ст. 61-65
Цивільного кодексу УРСР) в рівних частках. Інше ж майно складає окрему
власність кожного з них”. Таким чином, наведеною нормою проголошувалися:
а) принцип спільності майна, створеного спільною працею подружжя в
період шлюбу; б) принцип рівності часток у спільному майні; в) принцип
роздільності дошлюбного майна та майна, не нажитого подружжям спільною
працею (подарованого, набутого в порядку спадкування).

Важливо зазначити, що аналогічна норма ст. 10 Сімейного кодексу РРФСР
мала свої істотні відмінності, оскільки в ній встановлювалося також, що
розмір належної кожному з подружжя частки у разі спору визначається
судом. Отже, Сімейний кодекс 1926 р. не встановлював презумпції рівності
майнових часток подружжя, що фактично наближало правовий режим їх майна
до правового режиму, встановленого цивільним законодавством для
звичайних суб’єктів цивільних правовідносин. Якщо ж говорити про
переваги вирішення цієї проблеми, то все ж краще вона була вирішена в
Сімейному кодексі УРСР, адже саме така позиція знайшла своє подальше
відображення в Основах Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім’ю,
затверджених 26 червня 1968 р., детальніший аналіз яких буде зроблено
далі.

У Сімейному кодексі УРСР 1926 р. містилася ще одна стаття щодо майнових
відносин між подружжям у сфері їх договірних повноважень. Так, у ст. 127
говорилося, що “дружини можуть укладати між собою всі дозволені законом
майнові правочини, проте їх угоди, спрямовані до зменшення майнових прав
одного з дружин або дітей, недійсні і необов’язкові ні для третіх осіб,
ні для самого подружжя”. Аналогічна норма містилася також у ст. 13
Сімейного кодексу РРФСР 1926 р., однак є усі підстави стверджувати, що
Сімейний кодекс УРСР 1926 р. на відміну від Сімейного кодексу УРСР 1919
р., який дослідники оцінювали лише як вдалу технічну переробку
російського Сімейного кодексу 1918 р., містив чимало самостійних
оригінальних законодавчих рішень, які згодом вплинули на формування
загальносоюзного шлюбно-сімейного законодавства. До того ж не завжди в
юридичній науці зверталася увага на те, що другий Сімейний кодекс УРСР
був прийнятий 31 травня 1926 р., а другий Сімейний кодекс РРФСР – 19
листопада 1926 р., тобто майже на 6 місяців пізніше. Ця формальна
підстава свідчить також про наявність у досліджуваний період в Україні
досить солідної самостійної юридичної бази для нормотворчості в сфері
шлюбно-сімейного законодавства.

Наступний крок у розвитку шлюбно-сімейного законодавства пов’язаний з
прийняттям 27 червня 1936 р. постанови ЦВК і РНК СРСР “Про заборону
абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллі, встановлення
державної допомоги багатодітним, розширення мережі пологових будинків,
дитячих ясел і дитячих садків, посилення кримінального покарання за
несплату аліментів і про деякі зміни в законодавство про розлучення”.
Назва цієї постанови вже розкриває зміст передбачених у ній заходів,
якими держава ставила за мету зміцнити радянську сім’ю, підвищити рівень
матеріальної допомоги, розширити мережі дитячих закладів, підвищити
відповідальність подружжя при розлученнях, у вихованні дітей тощо. Однак
у постанові не містилося прямих норм щодо регулювання майнових відносин
між подружжям.

Після прийняття Конституції СРСР 1936 р. та Конституції УРСР 1937 р.
найважливішою подією в сфері регулювання сімейних відносин стало
прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. “Про
збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким
матерям, посилення охорони материнства та дитинства, про встановлення
почесного звання “Мати-героїня” і заснування ордена “Материнська слава”
та медалі “Медаль материнства”. Однією з істотних новел Указу від 8
липня 1944 р. стало визнання юридичної сили лише за зареєстрованими в
органах ЗАГСу шлюбами. Однак цьому правилу була надана зворотна юридична
сила, а особи, які перебували у фактичних шлюбних відносинах до
прийняття цього Указу, мали право оформити свої відносини,
зареєструвавши шлюб із зазначенням терміну фактичного спільного
проживання. Водночас в Указі містилася норма про те, що в тих випадках,
коли фактичні шлюбні відносини, які існували до його видання, не можуть
бути зареєстровані внаслідок смерті чи внаслідок пропажі безвісти на
фронті однієї з осіб, що перебували в таких відносинах, друга сторона
має право звернутися з заявою про визнання її дружиною померлого чи
зниклого безвісти на підставі раніше чинного законодавства. Однак Пленум
Верховного Суду СРСР у своїй постанові від 7 травня 1954 р. дещо
розширив тлумачення Указу від 8 липня 1944 р., передбачивши, що в тих
випадках, коли фактичні шлюбні відносини, які виникли до Указу, тривали
до моменту смерті одного з подружжя, і об’єктивні обставини (тривала
хвороба тощо), що перешкоджали реєстрації шлюбу, не давали можливості
подружжю зареєструвати шлюб в органах ЗАГСу після 8 липня 1944 р., суд
зобов’язаний був прийняти заяву пережилої дружини і встановити факт
наявності шлюбу. Відповідно до майнових відносин такого подружжя мав
застосовуватися принцип спільності набутого в період фактичного шлюбу
майна. В інших випадках, тобто за загальним правилом, на майнові
відносини осіб, що вступили у фактичний шлюб після Указу від 8 липня
1944 р., норми шлюбно-сімейного законодавства про спільну сумісну
власність не поширювалися, до таких відносин застосовувалися відповідні
норми про спільну часткову власність, передбачені цивільним
законодавством (ст. ст. 61-65 ЦК УРСР 1922 р.). Цей принцип регулювання
майнових відносин між фактичним подружжям з певними особливостями
продовжує діяти і нині.

Радикальне реформування правового регулювання сімейних відносин
радянського періоду відбулося наприкінці 70-х років, коли 27 червня 1968
р. були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про
шлюб та сім’ю, а згодом – кодекси про шлюб та сім’ю союзних республік. В
УРСР Кодекс про шлюб та сім’ю був прийнятий Верховною Радою УРСР 20
червня 1969 р. і введений в дію з 1 січня 1970 р.

Безперечно, шлюбно-сімейне законодавство СРСР і союзних республік кінця
60-х років порівняно з післяреволюційним сімейним законодавством
поповнилося кількісно – новими нормами, а також з правової точки зору
стало значно досконалішим і прогресивнішим. В Основах законодавства
Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім’ю регулюванню майнових
відносин була присвячена ст. 12 “Майно подружжя”, а в КпШС УРСР таких
статей налічується вже 10, а саме: ст. 22 “Спільна сумісна власність
подружжя”, ст. 23 “Укладення подружжям угод щодо спільного майна”, ст.
24 “Роздільне майно подружжя”, ст. 25 “Виникнення спільної сумісної
власності подружжя на роздільне майно, що їм належало”, ст. 26 “Речі
професійних занять подружжя”, ст. 27 “Право подружжя укладати між собою
дозволені законом угоди”, ст. 28 “Розмір часток кожного з подружжя при
поділі спільного майна”, ст. 29 “Права подружжя-членів колгоспного
двору”, ст. 31 “Звернення стягнення на майно подружжя”. Відзначимо, що в
Кодексі про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР 1926 р.
правам подружжя на майно було присвячено лише 2 статті (ст. 125, ст.
127).

Для нового шлюбно-сімейного законодавства стали найбільш визначальними
наступні принципові положення: а) роздільність дошлюбного майна; б)
спільність майна, нажитого подружжям у період шлюбу, за винятками,
передбаченими законом; в) виникнення права спільної сумісної власності
лише між подружжям, що зареєстрували шлюб в органах ЗАГСу.

Юридична техніка побудови норм про спільне та роздільне майно подружжя
виявилася досить високою, що обумовило їх життєздатність і в сучасних
ринкових умовах. За період з моменту прийняття в 1969 р. КпШС УРСР до
прийняття нового Сімейного кодексу до статей, що регулювали майнові
відносини подружжя, було внесено всього кілька змін. Так, Указом
Президії Верховної Ради України від 28 червня 1991 р. № 660 ст. 28 КпШС
“Розмір часток кожного з подружжя при поділі спільного майна” була
доповнена ч. 2 про те, що “суд може визнати майно, нажите кожним із
подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні
шлюбу, власністю кожного з них”. До внесення цих змін майно, нажите
подружжям за час такого проживання, вважалося їх спільною власністю, яка
підлягала поділу.

Законом України від 23 червня 1992 р. КпШС України був доповнений ст.
27-1 “Право подружжя на укладення шлюбного контракту”, а ст. 31
“Звернення стягнення на майно подружжя” доповнена ч. 4 про те, що
“Правила статей 22, 24, 25, 26 застосовуються у тому разі, якщо шлюбним
контрактом не встановлено інші положення”.

Нарешті з Кодексу на підставі Закону від 23 червня 1992 р. була
виключена ст. 30 “Права подружжя-членів колгоспного двору”. Виключення
цієї статті було обумовлено тим, що після прийняття Закону України “Про
власність”, припинила своє існування така організаційна форма
сімейно-трудового об’єднання громадян-членів колгоспу, як колгоспний
двір.

Аналіз наведених змін до КпШС України дає підстави вважати, що по-перше,
вони не були зумовлені невдалою конструкцією правових норм, по-друге,
вони не можуть бути віднесені до категорії істотних, по-третє, норми, що
піддавалися змінам, продовжують досить ефективно забезпечувати
регулювання майнових відносин між подружжям.

Висловлена оцінка стану врегулювання майнових відносин не означає, що
воно не потребує вдосконалення. Навпаки, здійснювані в Україні
соціально-економічні реформи спричинили докорінні зміни в структурі
об’єктів права власності, що набуваються подружжям. Сімейний бюджет став
поповнюватися не лише доходами у вигляді зарплати від праці у
суспільному виробництві. Подружжя набуло можливості одержувати доходи
від акцій, підприємницької діяльності тощо. Досить часто чоловік і
дружина стають засновниками приватних підприємств, господарських
товариств. Усі ці обставини мають враховуватися в новому
шлюбно-сімейному законодавстві, формування якого нині відбувається на
принципово нових засадах.

Так, передбачалося прийняти нове сімейне законодавство в структурі
нового Цивільного кодексу України, який 5 червня 1997 р. пройшов у
Верховній Раді України перше читання, у вигляді книги шостої – “Сімейне
право”. Книга 6 складалася з трьох розділів: “Шлюб”, “Сім’я та родина”,
“Опіка та піклування”, – 185 статей (ст. ст. 1270-1455). Не торкаючись
проблеми доцільності введення до ЦК України, адже це – проблема
самостійного дослідження, дозволимо лише зауважити, що принципи
правового регулювання майнових відносин між подружжям у сучасних умовах
не є антагоністичними принципами правового регулювання цивільних
правовідносин. Більш того, навіть за радянських часів допускалась
можливість субсидіарного застосування цивільно-правових норм до майнових
відносин між подружжям. За умови ж розміщення норм шлюбно-сімейного
права в новому ЦК України могла б підвищитися ефективність взаємодії
норм цивільного та сімейного права. Власне приклад такої взаємодії вже
існує. Наприклад, у Законі України “Про власність”, в ст. 17 якого
записано, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві
спільної сумісної власності, і здійснення цього права регулюється цим
Законом і Кодексом про шлюб та сім’ю України.

Однак хід законодавчого процесу засвідчив тенденцію до прийняття
сімейного законодавства у формі самостійного Сімейного кодексу, який був
прийнятий Верховною Радою України 10 січня 2002 р. Безперечно, правове
регулювання відносин власності подружжя за СК України та проектом ЦК має
розбіжності, які проте не можна визнати антагоністичними. Водночас у них
передбачаються законний і договірний правові режими майна, закріплюються
принцип роздільності дошлюбного майна подружжя та спільності майна,
придбаного в період шлюбу, якщо інше не обумовлено шлюбним контрактом,
визначаються права подружжя щодо майна, яке використовується у
підприємницькій діяльності.

Прийняття нового СК України, безперечно, є знаменною віхою у розвитку
сімейного права, що значно вплине на формування правового режиму
майнових відносин подружжя. Новому СК притаманні наступні основні риси
правового режиму майна подружжя:

1. Правовому регулюванню відносин власності подружжя присвячено главу 7
“Право особистої приватної власності дружини та чоловіка” (ст. ст.
57-59), главу 8 “Право спільної сумісної власності подружжя” (ст. ст.
60-74) та інші статті – всього 30 статей (у чинному КпШС України 1969 р.
таких статей – 10).

2. Як і в КпШС, передбачено законний і договірний правові режими.

3. При дії законного правового режиму збережено принцип спільності
майна, набутого подружжям у період шлюбу, та принцип роздільності
дошлюбного майна.

4. Порівняно з КпШС значно розширено свободу укладення шлюбного договору
та його умов, що може призводити до ліквідації режиму спільності майна
подружжя та відповідного обмеження гарантій захисту їх майнових прав.

5. Якщо КпШС передбачав дію сімейно-правового режиму спільності лише
щодо подружжя, яке перебуває в зареєстрованому в органах РАЦСу шлюбі, то
новий СК впроваджує поширення дії такого режиму і на майнові відносини
осіб, які перебувають у цивільному шлюбі, що є фактично поверненням до
стану, який існував до прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від
8 липня 1944 р., котрим було скасовано визнання юридичної сили за
фактичними шлюбами в частині майнових відносин осіб, що перебували у
такому шлюбі. Таке правило СК України (ст. 74) є кроком назад, а тому не
може бути визнане прогресивним. На нашу думку, на майнові відносини
фактичного подружжя мають поширюватися норми цивільного законодавства
про спільну власність.

§ 3. Право подружжя на спільне майно

Як вже зазначалося, у разі відсутності між подружжям шлюбного контракту,
правовий режим їх майна визначається відповідно до положень сімейного
законодавства, які мають імперативний характер, тобто подружжя не може
односторонньо змінювати встановлений законом правовий режим на власний
розсуд. Однак подружжя не позбавлені права вчиняти будь-які дії щодо
придбаного в період шлюбу майна, в тому числі ділити його у будь-яких
частках між собою. В іншому разі мало б місце обмеження у здійсненні
подружжям прав співвласників.

Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього
того майна (за винятками, прямо встановленими законом), яке набувається
ним за час шлюбу. Відповідно до ч. 1 ст. 22 КпШС України 1969 р. “майно,
нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю”. При
цьому згідно з ч. 2 ст. 22 цього Кодексу подружжя має рівні права на
майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього
господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав
самостійного заробітку. Така норма з юридичної точки зору фактично
утверджує презумпцію належності подружжю на праві спільної сумісної
власності всього майна, що набувається ним в період шлюбу. Існування
такої презумпції має не лише теоретичне, а і практичне значення, адже
вона полегшує суду визначення правової частки майна, особливо в тих
випадках, коли подружжя шлюбним договором не встановлюють особливий
правовий режим придбаного в період шлюбу майна.

У новому СК збережено презумпцію спільності майна, але закладено дещо
інший підхід до співвідношення спільної та роздільної власності. Так,
якщо в КпШС України врегулювання майнових відносин розпочинається зі
статті про спільну сумісну власність, то в СК навпаки – зі статті про
особисте майно кожного з подружжя. Іншими словами, з прийняттям нового
СК України право спільної сумісної власності начебто втрачає своє
домінуюче значення в системі майнових відносин між подружжям. Такий
підхід укладачів СК певною мірою є нелогічним, адже особливістю прав
подружжя на майно є, в першу чергу, його спільність, а не роздільність
(такий підхід було закладено і в проекті ЦК України).

У СК загалом збережено принципові положення ст. 22 КпШС України 1969 р.,
але в одній нормі та з деякими редакційними особливостями. Так,
відповідно до ст. 60 СК України “майно, набуте подружжям за час шлюбу,
належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності,
незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання,
ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо)
самостійного заробітку (доходу)”. Така законодавча правонаступність
очевидно обумовлена наявністю позитивного досвіду в застосуванні
наведеного положення. Однак, на наш погляд, ще існують можливості
вдосконалення положень про спільну власність подружжя.

Так, у них безпосередньо не роз’яснюється зміст поняття “майно, нажите
(набуте) подружжям за час шлюбу”. Цілком зрозуміло, що не може вважатися
таким майно, придбане кожним із них до шлюбу та після шлюбу. Однак певні
труднощі може викликати тлумачення терміна “нажите” чи “набуте”. Цей
термін в юридичній практиці зустрічається досить рідко, оскільки несе
швидше побутове, а не правове змістовне навантаження. Термін “набуте
майно” також не визначає конкретних підстав набуття подружжям майна у
спільну власність. Словом, значення термінів “нажите”, “набуте” майно не
має допоки свого однозначного тлумачення. Така неоднозначність у
розумінні цього терміна не сприяє застосуванню правових норм на
практиці. Тому в новому СК України бажано було б розкрити зміст поняття
“набуте майно”, аби чітко відтворити юридичну суть правовідносин, які
забезпечують виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. Це
можна зробити, зокрема, давши перелік конкретних правових підстав, що
забезпечують виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. На
наш погляд, спільною сумісною власністю подружжя можна визнавати те
майно, яке нажите чи набуте ним шляхом одержання доходів від праці у
суспільному секторі економіки, від участі у підприємницькій діяльності,
від укладених обома з учасників подружжя угод або одним із них – за
рахунок спільних коштів чи іншого майна, створення тих чи інших
матеріальних благ індивідуальною працею одного з подружжя або їх обох,
від одержання дивідендів.

Згідно з КпШС України подружжя користується рівними правами на майно і в
тому разі, якщо один із них був зайнятий веденням домашнього
господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав
самостійного заробітку (ч. 2 ст. 22). Тим самим законодавець фактично
прирівняв ведення домашнього господарства, виховання дітей до діяльності
подружжя в суспільному секторі економіки (приватному, державному,
комунальному). Введення цієї норми в радянське сімейне законодавство
обумовлювалося існуванням ленінських принципів чи ідей у сімейних
відносинах. Тому і в юридичній літературі вважалося, що відсутність у
одного з подружжя самостійного заробітку не повинна позбавляти його
права на спільно нажите майно, якщо він в іншій формі брав участь у його
створенні або не міг цього робити з поважних причин.

Правило про спільність майна подружжя радянська сімейно-правова наука і
судова практика поширювали і на ті випадки, коли внесок кожного з
подружжя в сімейний бюджет відзначався нерівномірністю у зв’язку з
неоднаковим розміром заробітку кожного з них. В юридичній літературі
неодноразово зверталася увага на неприйнятність у радянському сімейному
праві критерію врахування ступеня участі кожного з подружжя у створенні
спільного майна, оскільки в шлюбі подружжя, крім матеріальних благ,
віддають одне одному – любов, дружбу, турботу.

Однак у СК України відсутнє застереження про те, що ступінь участі
кожного з подружжя не впливає на обсяг їх прав на спільне майно, що може
на практиці призводити до іншого тлумачення такого факту. Натомість у
ньому лише розширено порівняно з КпШС України 1969 р. перелік конкретних
підстав неучасті одного з подружжя у набутті майна, наявність яких
зберігає дію принципу спільності майна (навчання, хвороба). Так,
відповідно до п. 1 ст. 60 СК “майно, набуте подружжям за час шлюбу,
належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності
незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання,
ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо)
самостійного заробітку (доходу)”.

Ані чинне сімейне законодавство, ані СК України не містять вичерпного
переліку критеріїв для визначення “інших поважних причин”, що може
призводити до зменшеного внеску до сімейного бюджету. Але поза сумнівом,
що обставинами, які зберігають за кожним із подружжя рівне право на
майно у спільній сумісній власності, можуть бути також інвалідність,
перебування на строковій службі в Збройних Силах України, виконання
громадського обов’язку тощо. Власне такий підхід певною мірою
обґрунтовувався в радянській юридичній літературі. Підтримуючи в
принципі положення ч. 2 ст. 22 КпШС України та доцільність його введення
в новий СК, не можна обійти увагою те, що ця стаття СК має іншу ваду,
адже в ній акцентується увага не на підставах виникнення права спільної
сумісної власності, а на окремих обставинах, за наявності яких
зберігається за подружжям режим спільності майна. Не розкриті в СК також
конкретні види підстав виникнення у подружжя права спільної сумісної
власності. Тому з урахуванням викладеного норму п. 1 ст. 60 СК України
вважаємо за доцільне тлумачити таким чином, що все майно, набуте
подружжям за час шлюбу (тобто грошові кошти від участі у суспільному
виробництві, від підприємницької та іншої суспільно корисної діяльності,
майно, створене спільною працею, придбане за рахунок спільних коштів
подружжя тощо), є його спільною сумісною власністю. Подружжю належить
майно на праві спільної сумісної власності незалежно від розміру внеску
кожного окремо до сімейного бюджету, відсутності самостійного заробітку
чи іншого доходу в зв’язку з веденням домашнього господарства, доглядом
за неповнолітніми чи непрацездатними дітьми, хворобою чи інвалідністю
або з інших поважних причин.

Може виникнути питання про зміст неповажних причин, що перешкоджали
поповненню загальносімейного бюджету. Безперечно, це може мати місце
тоді, коли відсутні поважні причини для участі чоловіка у створенні
спільного майна. Думається, не може розглядатися як поважна неучасть
чоловіка чи дружини у створенні сімейного бюджету їх перебування у
місцях позбавлення волі. Однак закладати таку обставину в закон як
підставу, що перешкоджає виникненню права спільної сумісної власності,
небажано. Інша справа, що в законодавстві має бути норма, яка давала б
суду право в таких ситуаціях на вимогу одного з подружжя визнавати
роздільною власністю майно, набуте кожним з них.

Шлюбно-сімейне законодавство України радянського періоду не містило
переліку майна, яке може бути об’єктом права спільної сумісної власності
подружжя. Оскільки ж подружжя є суб’єктами як сімейних, так і цивільних
правовідносин, то цілком логічним уявляється висновок І. Жилінкової в
тій частині, що подружжю може належати на праві спільної сумісної
власності будь-яке майно, яке взагалі може належати фізичним особам на
праві приватної власності відповідно до законодавства про власність. Між
тим, згідно зі ст. 13 Закону “Про власність” об’єктами права приватної
власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування,
дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і
робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби
виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти,
акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого
призначення. Таким чином, все перелічене майно може бути також у
спільній сумісній власності подружжя. Передбачати такий деталізований
перелік майна і в сімейному законодавстві, на наш погляд, недоцільно. В
ст. 326 ЦК України записано, що фізичні та юридичні особи можуть бути
власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які
відповідно до закону не можуть їм належати. Власне, подібне правило
закріплено в п. 1 ст. 61 СК, згідно з яким об’єктами права спільної
сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих,
які виключені з цивільного обігу.

На перший погляд, особливих проблем у визначенні можливого об’єктного
складу майна подружжя не повинно виникати. Але насправді це не так.
Навіть за радянських часів, коли коло об’єктів права приватної власності
суворо обмежувалося, виникали труднощі у встановленні об’єктів права
спільної сумісної власності подружжя. Тому Пленум Верховного Суду УРСР у
своїй постанові від 15 червня 1973 р. “Про деякі питання, що виникли в
судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім’ю Української
РСР” (в редакції від 24 квітня 1981 р. № 4) роз’яснив, “що відповідно до
ст. 22 Кодексу про шлюб та сім’ю УРСР спільною сумісною власністю
подружжя є лише майно, нажите ними під час шлюбу, зокрема, речі
домашнього вжитку, будівлі, грошові суми, сертифікати, а також вклади,
внесені в ощадні каси та інші кредитні установи, та паєнагромадження в
житлово-будівельному, дачно-будівельному і гаражно-будівельному
кооперативах, цільові внески в садівницькі товариства, страхова або
викупна сума і страхові внески, що їх одержав або вправі одержати
страхувальник за договорами особистого страхування, які оплачувались за
рахунок спільних коштів подружжя, та викупна сума, що належала б йому в
разі дострокового розірвання договору змішаного страхування життя на час
припинення шлюбних відносин, і належні подружжю грошові суми та майно за
іншими зобов’язальними правовідносинами”.

Не зникла потреба в таких роз’ясненнях судам і нині. Так, у постанові
Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р. № 16 “Про
застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України”, з
прийняттям якої втратила чинність вищезгадана постанова від 15 червня
1973 р., перелік об’єктів спільної сумісної власності був дещо
оновлений.

У ч. 3 п. 9 постанови від 12 червня 1998 р. Пленум спершу сформулював
узагальнене правило про спільно нажите подружжям майно, зазначивши, що,
вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг
спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення
господарства, з’ясовувати джерела і час придбання зазначеного майна і
при цьому виходити з того, що відповідно до ст. ст. 22, 25, 27 КпШС
спільною сумісною власністю подружжя є нажите ним у період шлюбу рухоме
і нерухоме майно, яке може бути об’єктом права приватної власності (крім
майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при
фактичному припиненні шлюбу). Отже, в цьому роз’ясненні дається не лише
узагальнене правило про можливі об’єкти права спільної сумісної
власності подружжя, але і зазначаються умови визнання таких об’єктів
сумісною власністю подружжя. Таке роз’яснення Пленуму є принципово
правильним.

Однак Пленум Верховного Суду України вирішив конкретизувати перелік
об’єктів права спільної сумісної власності в ч. 2 п. 9 цієї постанови, в
якій записав; “Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть
бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на
них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні
засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних
установ; паєнагромадження в житлово-будівельному кооперативі; страхова
сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів
подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому
розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя
в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного
припинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими
зобов’язальними правовідносинами”.

Порівнюючи переліки об’єктів спільної сумісної власності подружжя,
сформульовані в постановах Пленуму Верховного Суду України 1973 р. та
1998 р., насамперед необхідно зазначити, що останній був доповнений
переважною частиною видів майна, перелічених у ст. 13 Закону України
“Про власність” (квартири, жилі й садові будинки, земельні ділянки та
насадження на них, продуктивна та робоча худоба, засоби виробництва,
транспортні засоби, акції та інші цінні папери). Звичайно, цей перелік
об’єктів, що можуть бути у спільній сумісній власності подружжя, не є
вичерпним, хоч і в такій формі він дає певні орієнтири судам у
визначенні спільного подружнього майна. Однак поглиблений аналіз змісту
цього переліку може дати підстави для відповідних правових оцінок.

По-перше, в досліджуваному переліку Пленум Верховного Суду України
виділяє дві категорії майна: а) майно, що є безпосередньо об’єктом права
спільної власності (квартири, будинки);

б) майно, що не є в даний момент об’єктом права спільної власності та
права власності взагалі, а належить одному з подружжя чи їм обом на
праві вимоги, зокрема, в зобов’язальних правовідносинах (наприклад,
грошові кошти одного з подружжя в кредитних установах, паєнагромадження
в житлово-будівельних та інших кооперативах, страхові платежі, страхові
суми та відшкодування, які можуть бути виплачені одному з подружжя).

По-друге, Пленум Верховного Суду, правильно розмежувавши види спільного
майна подружжя, припустився юридичної неточності, визнавши, що майно,
належне подружжю за зобов’язальними правовідносинами, може бути спільною
сумісною власністю. Допоки подружжя фактично не одержить таке майно,
наприклад, вклад в кредитній установі, воно не є об’єктом права
власності, а подружжю належить лише право вимоги до кредитної установи,
тобто право вимагати видачі внесених грошових коштів. В юридичній
літературі ще радянського періоду зверталася увага на те, що гроші,
внесені власником до кредитної установи, перетворюються з об’єкта права
власності на об’єкт права вимоги. Тому необхідно чітко розмежовувати
поняття “спільна власність подружжя” та “спільне сумісне майно
подружжя”. Останнє є більш широким порівняно з першим, а відтак майнові
відносини подружжя не зводяться до відносин власності.

У застосовуванні на практиці п. 9 постанови Пленуму можуть виникнути
також інші труднощі, особливо щодо тієї його частини, де говориться про
те, що спільним сумісним майном можуть бути страхова сума, страхове
відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові
платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору
страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового
розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу. Сумнівів
у необхідності таких роз’яснень не може бути, адже зумовлені вони
потребами судової практики, яка не завжди була однозначною.

Наприклад, судова колегія в цивільних справах Київського обласного суду
в своїй ухвалі від 4 лютого 1972 р. дійшла висновку, що страхові суми
поділу між подружжям не повинні піддаватися, тому що відповідно до ст.
371 ЦК УРСР права та обов’язки за договором добровільного особистого
страхування виникають лише у сторони за договором.

Однак вже 15 червня 1973 р. Пленум Верховного Суду УРСР в своїй
постанові № 6 прямо зазначив, що спільною сумісною власністю подружжя є
страхове відшкодування, отримане за договором особистого страхування,
чим було внесено визначеність у правовий режим такого виду майна,
створеного подружжям у період шлюбу. Але й після прийняття цієї
постанови зустрічалися особливі підходи до вирішення означеної проблеми.

Так, ухвалою судової колегії в цивільних справах Верховного Суду УРСР
від 17 грудня 1975 р. було визнано законним рішення Кримського обласного
суду, за яким нараховані Укрдержстрахом загиблому громадянину страхові
суми були визнані його особистим майном.

В юридичній літературі щодо правового режиму страхових платежів,
страхових сум та відшкодувань також висловлювалися різні погляди. Так,
на думку одних авторів, страхові суми, одержані одним із подружжя за
договором добровільного особистого страхування, мають вважатися його
особистим майном. Стосовно ж майнового страхування висловлювалася думка
про можливість визнання одержаних одним із подружжя страхових сум
(відшкодувань) спільною власністю, якщо було застраховане їх спільне
майно. На думку І. Жилінкової, при визначенні правового режиму страхових
відшкодувань необхідно виходити з того, що вони є спільною сумісною
власністю, якщо мало місце страхування спільного сумісного майна
подружжя, і роздільною, якщо страхувалося роздільне майно одного з
подружжя. З такою позицією можна в цілому погодитись. Проте автор нічого
не говорить про правову долю страхових платежів, внесених одним з
подружжя – страхувальником за договором страхування його роздільного
майна, адже такі платежі могли вноситися за рахунок спільних коштів
подружжя. Вони можуть бути повернуті страхувальнику при достроковому
припиненні договору відповідно до ст. 28 Закону “Про страхування” (в
редакції від 4 жовтня 2001 р.). Очевидно, якщо вони вносилися за рахунок
спільних коштів подружжя, то також мають вважатися його спільною
власністю.

Як вже зазначалося, вклади, внесені подружжям в банківські та інші
кредитні установи в період шлюбу, мають вважатися спільним сумісним
майном. Звичайно, якщо вони виникли за рахунок спільно нажитих подружжям
коштів. Однак ситуація щодо правового режиму вкладів подружжя є досить
складною, що обумовлено зокрема тим, що вклади оформляються на ім’я лише
однієї особи – вкладника. Вперше в законодавчому порядку допустимість
визнання вкладу спільним сумісним майном була передбачена ст. 87 Основ
цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р., ст. 385
ЦК УРСР, якими передбачалося, що стягнення на вклади громадян в
державних ощадних касах і в Державному банку СРСР може бути звернено на
підставі рішення суду про поділ вкладу, який є спільним майном подружжя.
Незважаючи на це, в літературі інколи вважали, що вклад визнається
спільним майном подружжя, але лише після постановленого судового рішення
про поділ вкладу. Дійсно, на перший погляд така позиція має правове
підґрунтя, оскільки надання подружжю-вкладнику права самостійно
розпоряджатися грошовими сумами свідчить про існування начебто
презумпції роздільності вкладу, внесеного в період шлюбу одним із
подружжя. Насправді ж це зовсім не так, оскільки подібна презумпція
існує лише у правовідносинах, які виникають між кредитною установою та
подружжям-вкладником як стороною у цивільно-правовому договорі. І це
цілком логічно, адже за будь-яким цивільно-правовим договором
правовідносини виникають, як правило, у сторін відповідного договору.
Тому більш слушною є думка, згідно з якою вклад, створений і внесений у
період шлюбу на ім’я одного із подружжя, повинен вважатися їх спільним
майном, але щоб і кредитна установа розглядала його як такий, необхідне
рішення суду, яке дозволить подружжю-невкладнику реалізувати своє право
на спільний вклад2. Вклад, внесений одним із подружжя в період шлюбу до
кредитної установи, має вважатися їх спільним сумісним майном ще й тому,
що створювався він (якщо не доведено інше) за рахунок спільних доходів,
які перетворилися із об’єкта права власності в об’єкт права вимоги.

Виникає питання щодо можливості зміни порядку оформлення депозитних
вкладів. В юридичній літературі вже пропонувалося з метою підвищення
ефективності захисту прав обох з подружжя закріпити в законодавстві
правило про право подружжя за їх бажанням оформляти вклад одночасно на
них обох. Така пропозиція має свої вади, які полягають у тому, що її
реалізація на практиці лише б гальмувала та ускладнювала розрахункові
операції для кредитних установ, а також породжувала б суперечності між
ними та вкладниками-подружжям з приводу одноосібного розпоряджання
грошовими коштами, а як наслідок – і численні судові спори. Власне такий
висновок підтверджується тенденціями в сучасному законодавстві,
наприклад, щодо ощадних сертифікатів як одного з видів цінних паперів.
Так, відповідно до ст. 18 Закону України “Про цінні папери та фондову
біржу” ощадний сертифікат – письмове свідоцтво банку про депонування
грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після
закінчення встановленого строку депозиту і процентів по ньому. Іменні
сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є
недійсним. Таким чином, законодавець однозначно визначає особу-вкладника
та її повноваження і не допускає розчленування вкладу.

Тому встановлений ще законодавством радянського періоду порядок
оформлення вкладу лише на одну особу може бути збережений і в
майбутньому. У тому разі, коли подружжя-вкладник ухиляється від
матеріального забезпечення сім’ї або коли між подружжям виникають
суперечності щодо вкладу, подружжя-невкладник має можливість звернутися
з позовом до суду про поділ вкладу. У новому Сімейному кодексі України
його розробники, очевидно, прагли врахувати досвід, накопичений
сімейно-правовою наукою та судовою практикою, але практичне втілення
цього бажання виявилося невдалим. Так, відповідно до п. 2 ст. 61 СК
об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія,
стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до
сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську
(кредитну) установу. Таким чином, наведеною нормою вклад в кредитній
установі визнається об’єктом права спільної сумісної власності, хоча
насправді він є об’єктом права вимоги, тобто об’єктом зобов’язальних
правовідносин.

Певні труднощі можуть виникати при вирішенні питання про включення до
спільного сумісного майна подружжя також деяких цінних паперів, особливо
акцій. Сімейне законодавство не містить заборон щодо включення таких
об’єктів до спільної сумісної власності подружжя. Такий підхід
законодавця знаходить відповідну підтримку в юридичній літературі.
Однак, на наш погляд, при застосуванні режиму спільності щодо акцій,
придбаних одним із подружжя, необхідно враховувати їх правову природу.

Так, відповідно до ст. 4 Закону України “Про цінні папери та фондову
біржу” акція – цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує
дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує
членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним,
дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді
дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації
акціонерного товариства. Акції можуть бути іменними та на пред’явника,
привілейованими та простими. При цьому громадяни вправі бути власниками,
як правило, іменних акцій. Оскільки ж власнику акцій законодавством
надаються, крім майнових прав, також немайнові, які іменуються
корпоративними правами, то таким чином корпоративні права пов’язані з
особою власника акцій. А тому і постає питання про допустимість
поширення режиму спільності на іменні акції одного з подружжя. На думку
В. Жилінкової, іменні акції, придбані на спільні кошти подружжя, можуть
бути об’єктом права спільної сумісної власності. Думається, що юридичних
перешкод для цього не існує. І підставою для такого висновку може бути,
зокрема, положення ст. 5 Закону України “Про цінні папери та фондову
біржу” про те, що акція є неподільною, а у разі, коли одна і та ж акція
належить кільком особам, усі вони визнаються одним власником акції і
можуть здійснювати права через одного з них або через спільного
представника. Отже, законодавець допускає можливість перебування акції у
власності кількох осіб, а відтак – і у власності подружжя. Інша справа,
що законодавець допустив у ст. 5 цього Закону певну юридичну
некоректність, вважаючи, що кілька осіб можуть бути визнані одним
власником акції. У однієї речі не може бути кілька власників, однак у
однієї речі може бути кілька співвласників.

Особливим видом державних цінних паперів є приватизаційні папери, які
засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі
приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового
фонду, земельного фонду (ст. 1 Закону України “Про приватизаційні
папери”2). Приватизаційні папери вільному обігу не підлягають, а їх
продаж або відчуження іншим способом є недійсними (ст. 5). Якщо ж ще
врахувати ті положення цього Закону, які передбачають використання
приватизаційних цінних паперів тільки для придбання об’єктів
приватизації лише особою, яка є їх власником відповідно до закону та
визначена в приватизаційних документах (до них належать також спадкоємці
власника приватизаційних паперів), то цілком очевидними стають аргументи
проти поширення режиму спільності на одержані одним із подружжя
приватизаційні папери.

Однак вищесказане не виключає можливості виникнення у подружжя права
спільної власності не за підставами сімейного законодавства. Наприклад,
згідно зі ст. 8 Закону України “Про приватизацію державного житлового
фонду” передача займаних квартир (будинків) в спільну сумісну або
часткову власність здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх
членів сім’ї, які постійно мешкають в квартирі (будинку), в тому числі
тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з
обов’язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).
Тобто у такому разі спільність на житло між подружжям та іншими членами
сім’ї виникає за спеціальними приватизаційними підставами, а відтак і
здійснення правомочностей співвласниками приватизованого житла має
проходити за загальними правилами цивільного законодавства. Однак
принагідне варто звернути увагу на нетрадиційність деяких вжитих
законодавцем понять у тій частині, де йдеться про “членів сім’ї, які
постійно мешкають в даній квартирі”. В чинному законодавстві України
застосовуються різні поняття членів сім’ї, що залежить від правової
природи врегульованих відносин (сімейно-правових, житлових, спадкових та
ін.). Як відомо, в Житловому кодексі (ЖК) України чітко визначено коло
членів сім’ї наймача, які нарівні з ним мають самостійне право на житло
(ст. 64). Відповідно до ЖК України до членів сім’ї наймача належать:
дружина наймача, їх діти і батьки, які проживають разом з ним. Членами
сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно
проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Особи,
що постійно мешкають в статусі членів сім’ї, в ст. 64 ЖК України не
називаються. Аналогічна непослідовність виявляється й в інших
приватизаційних нормах. Так, відповідно до ст. З Закону України “Про
приватизацію Державного житлового фонду” приватизація здійснюється
шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку
санітарної норми 21 м кв. загальної площі на наймача і кожного члена
його сім’ї та додатково 10 квадратних метрів на сім’ю і продажу
надлишків загальної площі квартир (будинків) громадян України, що
мешкають в них або перебувають на черзі, потребуючи поліпшення житлових
умов. Так чи інакше, законодавець у цьому разі припустився певних
суперечностей, застосовуючи в одному випадку поняття “члени сім’ї
наймача”, в іншому – “особи”, що ускладнює виявлення кола суб’єктів
приватизації державного житла.

Подружжя може бути засновником (учасником) товариства з обмеженою
відповідальністю, що має статутний фонд, розділений на частки, які
утворюють вклади учасників товариства (ст. ст. 13, 50 Закону “Про
господарські товариства”). Думається, що вклад, належний одному з
подружжя в товаристві з обмеженою відповідальністю також може бути
визнаний їх спільною сумісною власністю за умови його створення в період
шлюбу на спільні кошти. Звичайно, це не означає, що подружжя-неучасник
господарського товариства має право власності на майно цього товариства,
оскільки такого права не має і сам учасник. Згідно зі ст. 12 Закону
України “Про господарські товариства” власником майна товариства,
переданого йому засновниками і учасниками, є саме товариство. Тому
подружжя-неучасник може реалізувати своє право спільної сумісної
власності на вклад лише за згодою подружжя-учасника або в судовому
порядку з дотриманням відповідних положень Закону “Про господарські
товариства”, про що йтиметься далі.

Однією з організаційно-правових форм підприємств може бути приватне
підприємство, засноване на власності фізичної особи. Якщо ж така особа
перебуває в шлюбі, то постає питання про можливість визнання майна
приватного підприємства спільною сумісною власністю подружжя. Відповідь
на це питання прагли дати укладачі проекту нового ЦК України, відповідно
до ст. 1303 якого (п. 1) використане для здійснення підприємницької
діяльності підприємство, яке становить єдиний майновий комплекс, а також
його частини можуть бути об’єктом права особистої або спільної сумісної
власності подружжя. На перший погляд, запропоноване правило є
безспірним. Але насправді це дещо не так. Справа в тім, що воно не може
бути прийнятним, якщо засновник приватного підприємства закріпить за ним
відповідно до статуту майно на праві власності. У такому разі майно
приватного підприємства, що становить його цілісний майновий комплекс,
не може бути одночасно об’єктом права власності приватного підприємства
як юридичної особи та об’єктом права спільної сумісної власності
подружжя.

Інша річ, що той з подружжя, хто не є його засновником, може вимагати
поділу майна приватного підприємства або присудження відповідної
грошової компенсації. Юридичною підставою для задоволення таких вимог
має бути той факт, що подружжя-засновник в період шлюбу на спільно
нажиті подружжям кошти створив підприємство і згодом примножив майновий
актив своєю працею. На жаль, новий СК не врегулював правовий режим
майнового комплексу приватного підприємства, створеного одним із
подружжя. Тому, очевидно, такий правовий режим має визначатися
відповідно до загальних положень сімейного законодавства, згідно з якими
майно, набуте в шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя.

Важливою в умовах ринкової економіки є норма ст. 58 СК про те, що коли
річ, яка належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід
(дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу
(дивідендів).

Важливе значення для подружжя має вирішення питання щодо встановлення
моменту, з якого розпочинається дія режиму спільності майна, оскільки з
цим моментом безпосередньо пов’язане вирішення питання про момент
виникнення у подружжя права спільної власності на придбане ними майно
або момент виникнення у них спільності на майно, належне одному з них за
зобов’язальними правовідносинами. Більш того, з набуттям подружжям права
спільної власності на майно та майнових прав виникають відповідні
спільні майнові обов’язки.

Безперечно, що про дію режиму майнової спільності у подружжя правомірно
вести мову лише в межах періоду існування шлюбу. Тобто майнова
спільність у подружжя може виникнути лише з моменту реєстрації шлюбу в
органах РАЦСу і припинитися з моменту припинення шлюбу. Відповідно до
ст. 95 СК України у тих випадках, коли укладено шлюбний договір до
реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу, а якщо в
період шлюбу – у день його нотаріального посвідчення. Тобто в останньому
випадку протягом певного часу буде діяти законний правовий режим майна,
а згодом – договірний. Безперечно, практика застосування цього положення
в майбутньому виявить його ефективність, але вже нині можна з певністю
стверджувати, що існування впродовж шлюбу кількох правових режимів не
сприятиме стабільності майнових відносин між подружжям.

Для того, щоб у подружжя виникло право спільної сумісної власності, як і
загалом право власності будь-якого суб’єкта, необхідні конкретні
юридичні підстави. Як відомо, підставами виникнення права приватної
власності є доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної
праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи,
акціонерні товариства, а також одержання спадщини та одержання майна за
угодами, не забороненими законом (ст. 12 Закону України “Про
власність”). За переліченими підставами подружжя також може набувати
майно у власність, одержуючи його спільно або одноосібне. Звичайно, коли
подружжя спільно придбало майно, наприклад, будинок за договором
купівлі-продажу, одночасно виступивши покупцями, то право власності у
кожного з подружжя виникає одномоментно, тобто в момент передачі майна,
якщо інше не обумовлено законом або договором (ст. 128 ЦК УРСР, п. 1 ст.
336 ЦК України). Проте значно складнішою може виявитися ситуація, коли
один із подружжя одноособове набуває майно за угодами чи іншими
підставами. У зв’язку з цим і постає питання про момент виникнення права
спільної власності чи іншої майнової спільності у другого з подружжя.
Саме це питання і вимагає ретельного та глибокого аналізу, однак воно не
знайшло свого законодавчого вирішення.

Тут принагідно ще раз звернутися до змісту ст. 128 ЦК України, у якій
записано, що “право власності (право оперативного управління, а нині і
повного господарського відання) у набувача майна за договором виникає з
моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.
Таким чином, наведеною статтею встановлено загальне правило про
виникнення у набувача майна за договором права власності в момент
передачі йому майна. Якщо ж застосовувати це положення до правовідносин
між подружжям, то можна констатувати, що у будь-якому разі право
спільної власності у подружжя не може виникнути раніше, ніж право
власності у того з подружжя, який виступає в угоді набувачем майна.
Враховуючи, що принцип режиму спільності за сімейним законодавством
вступає в дію автоматично (якщо інше не було обумовлено шлюбним
контрактом), то цілком можливий логічний висновок, що право спільної
сумісної власності на майно, набуте за угодою одним із подружжя, виникає
одночасно в момент виникнення у подружжя-сторони в угоді відповідно до
правил ст. 128 ЦК УРСР, ст. 336 ЦК України права приватної
(індивідуальної) власності. Тобто право власності одного суб’єкта
автоматично перетворюється на право власності кількох суб’єктів
(співвласників). Таку правову ситуацію можна охарактеризувати як
автоматичну трансформацію одного правового режиму в інший, адже правовий
режим спільності щодо майна, яке набувається за угодами одного з
подружжя, виникає незалежно від волі подружжя-учасника угоди. Все
викладене дає підстави для узагальнюючого висновку про те, що право
спільної сумісної власності на майно, що набувається одним із подружжя,
виникає в момент передачі йому майна, якщо інше не обумовлено законом
або договором.

У новому ЦК України збережене правило про момент виникнення прав
власності у набувача майна за договорами (ст. 329). Крім того, в ньому
враховані положення тих законодавчих актів, які спеціально обумовлюють
особливий порядок виникнення права власності у набувача майна за
договором, оскільки ЦК 1963 р. не передбачив жодного прямого
застереження про момент виникнення права власності у набувачів майна за
договорами. За радянських часів в цивільних кодексах лише деяких союзних
республік містилися спеціальні застереження щодо моменту виникнення
права власності. Зокрема, в ст. 135 ЦК РРФСР 1964 р. було записано, що
коли угоди з відчуження майна підлягають державній реєстрації, право
власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Ця норма з
деякими редакційними доповненнями відтворена і в новому ЦК РФ 1996 р.
(ст. 223).

У новітньому законодавстві України також спостерігається тенденція щодо
законодавчого визначення моменту виникнення права власності як у
громадян, так і у юридичних осіб. Наприклад, ст. 22 Закону України “Про
приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” (у
редакції від 15 травня 1996 р.) встановлює, що право володіння,
користування і розпорядження об’єктом приватизації переходить до покупця
з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу. З правової
точки зору конструкцію наведеної норми не можна визнати вдалою, оскільки
законодавець застосував нетрадиційну термінологію про перехід до нового
власника правомочностей, а не права власності. Така “недоречність” не
була допущена в Законі України “Про приватизацію майна державних
підприємств” (у редакції від 19 лютого 1997 р.), в ст. 27 якого було
зазначено, що право власності на приватизований об’єкт переходить з
моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу.

Стаття 30 Земельного кодексу (ЗК) України 1991 р. передбачала, що при
переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об’єктами
переходить у відповідних розмірах і право власності або право
користування земельною ділянкою. Таким чином, у даному випадку момент
виникнення права власності (права користування) на земельну ділянку
поставлено в залежність від моменту виникнення права власності на
будівлю чи споруду. Однак у новому ЗК України від 25 жовтня 2001 р. таке
питання вирішене дещо по-іншому. Так, відповідно до ст. 120 ЗК 2001 р.
при переході права власності на будівлю і споруду право власності на
земельну ділянку або її частку може переходити на підставі
цивільно-правових угод. Оскільки тут не визначається прямо момент
виникнення права власності на земельну ділянку, його необхідно визначати
з врахуванням положень ст. 125 ЗК України 2001 р., згідно з якою право
власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником
документа, що посвідчує право власності, та його державної реєстрації, а
також ст. 132, згідно з якою угоди про перехід права власності на
земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального
посвідчення. Між тим, у ЦК УРСР 1963 р. спеціальних правил щодо моменту
виникнення права власності на будинки і споруди не передбачено. У ст.
227 ЦК лише зазначається, що договір купівлі-продажу жилого будинку
повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією із сторін є
громадянин, і недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору. При
цьому відповідно до ч. 2 ст. 227 ЦК такі договори мають також бути
зареєстровані у виконкомі місцевої Ради народних депутатів. В літературі
з цього приводу було зауважено, що право власності на жилий будинок
виникає в момент нотаріального посвідчення договору3. Дійсно, право
власності на жилий будинок може виникнути в момент нотаріального
посвідчення договору, але якщо сторони не визначили в договорі інший
момент виникнення права власності. Нотаріальне оформлення договору для
сторін означає символічну передачу жилого будинку набувачеві.

За договорами відчуження жилих будинків чи інших споруд, сторонами в
яких є юридичні особи, право власності у набувачів, очевидно, має
виникати відповідно до загальних правил ст. 128 ЦК УРСР. З прийняттям
нового ЦК України ситуація щодо виникнення права власності на жилі
будинки, інші споруди може набути більш чіткої врегульованості з огляду
на те, що в ст. 326 ЦК України записано, що право власності на річ за
договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з
моменту такого посвідчення або ж з моменту набуття рішенням суду
законної сили про визнання дійсним договору, не посвідченого
нотаріально, крім випадків, передбачених законом, а якщо договір про
відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у
набувача виникає з моменту його реєстрації. Для подружжя це буде
означати, що спільна сумісна власність на майно, що набувається за
нотаріально посвідчуваними угодами, має виникати з моменту їх
нотаріального посвідчення, а за тими, що підлягають обов’язковій
державній реєстрації – з моменту їх реєстрації.

Особливий випадок виникнення права власності у громадян передбачений у
ст. 15 Закону України “Про власність”, згідно з якою член житлового,
житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або
товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, гараж,
іншу будівлю чи приміщення, надані йому в користування, набуває право
власності на це майно. І хоча в наведеній нормі мова йде лише про
набуття членом кооперативу чи товариства права власності на зазначене
майно, цілком очевидно, що момент погашення ним пайових внесків є
водночас і моментом виникнення у цієї особи права власності, а врешті,
якщо ця особа перебуває в шлюбі – то водночас і права спільної сумісної
власності подружжя (за умови, що первісні й наступні пайові внески
робилися в період шлюбу).

В юридичній літературі вже зверталася увага на позицію Пленуму
Верховного Суду України, який у своїй постанові від 18 вересня 1987 р. №
9 “Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні
кооперативи” висловив категоричне твердження, що право власності на
квартиру, куплену у будинку ЖБК у покупця, виникає з моменту укладення
нотаріально посвідченого договору. Фактично Верховний Суд України своєю
постановою створив нову правову норму, хоча він і не входить до кола
органів, уповноважених видавати нормативно-правові акти. Власне ст. 128
ЦК УРСР чітко визначено загальне правило щодо виникнення у набувача
права власності в момент передачі речі, якщо інше не передбачено законом
або договором. Тобто змінити дане правило можна лише законом, а не
нормативно-правовим актом, який не має сили закону. Однак дана вимога
проігнорована в Правилах торгівлі у розстрочку, затверджених постановою
Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р., згідно з якими право
власності на товари, передані за договором у розпорядження покупця,
переходить до нього після кінцевого розрахунку. Таким чином, у даній
ситуації, якщо у подружжя, який безпосередньо як сторона договору
придбав у торговельного підприємства товар у розстрочку, не виникло
право власності на цей товар до моменту розрахунку, то тим більше не
може виникнути таке право в другого з подружжя.

Подружжя може набувати майно у власність не лише за договорами, але і за
іншими правовими підставами, наприклад, шляхом будівництва
індивідуального жилого будинку, створення подружжям чи одним з нього
майна, одержання майна в порядку спадкування тощо. Право спільної
сумісної власності на таке майно має виникати тоді, коли воно взагалі
стає об’єктом права власності. Так, Тимчасовим положенням про порядок
реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом
Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/5, передбачено
обов’язкову реєстрацію лише тих об’єктів нерухомості, будівництво яких
закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку,
незалежно від форм їхньої власності й при наявності матеріалів технічної
інвентаризації (п. 1.6). При цьому оформлення права власності на об’єкти
нерухомості провадиться місцевими органами державної виконавчої влади,
місцевого самоврядування з видачею свідоцтва про право власності
фізичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані
об’єкти за наявності акта державної комісії про прийняття об’єкта і
введення його в експлуатацію. Це означає, що моментом виникнення права
власності на новозбудований жилий будинок чи іншу будівлю необхідно
вважати час видачі свідоцтва про право власності на об’єкт нерухомості.
Тому у разі відведення земельної ділянки під житлове будівництво лише
одному з подружжя в період шлюбу право спільної сумісної власності
виникає у них в момент одержання подружжям-забудовником такого
свідоцтва. Такий висновок є наслідком формально-юридичного підходу,
оскільки фактично право власності на жилий будинок виникає вже з моменту
введення його в експлуатацію, а свідоцтво лише підтверджує право
власності на цей об’єкт, і без нього забудовник не може практично
реалізувати свої правомочності власника (наприклад відчуження).

Однак найбільше дискусій виникло в юридичній літературі з приводу
моменту виникнення права спільної сумісної власності подружжя на
одержувану одним з них заробітну плату та інші трудові доходи, пенсії,
стипендії. Тут сформувалося в основному три точки зору, які в цілому
зводяться до того, що режим спільності на заробітну плату та інші
подібні доходи подружжя поширюється: а) в момент набуття
подружжям-працівником права на одержання винагороди; б) в момент
доставки винагороди в сім’ю; в) в момент фактичного отримання винагороди
за працю подружжям-працівником.

Дійсно, непереконливою є думка про те, що нарахована, але не отримана
зарплата належить подружжю на праві спільної власності, оскільки до
моменту одержання її працівником вона взагалі не є об’єктом права
власності. З цього приводу судова колегія в цивільних справах Верховного
Суду України в своїй ухвалі від 17 грудня 1975 р. дійшла висновку, що
заробітна плата, премія, компенсація за невикористану відпустку,
нараховані одному з подружжя, які не були одержані і не надійшли в
бюджет сім’ї, не вважаються сумісною власністю подружжя, а належать
подружжю, що працює. Таке рішення не суперечить чинному законодавству.
Однак у зв’язку з цим постає інше питання: можливо все ж доцільно
поширити дію режиму спільності на неодержану одним з подружжя заробітну
плату і передбачити це прямо в сімейному законодавстві? На наш погляд,
втілення такої пропозиції в законодавчому порядку могло б породити
негативні ситуації і вступало б в суперечність з принципами трудового
права, адже відповідно до ст. 97 Кодексу законів про працю України
заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому
виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за
виконану ним роботу. Поширення режиму спільності на неодержану одним з
подружжя заробітну плату надавало б другому з них право вимагати у
судовому порядку виплати її частини чи у повному розмірі, що було б
несумісним з характером трудових правовідносин, в яких виникнення
трудових прав і обов’язків пов’язане з особою працівника, його
кваліфікацією, посадою тощо.

Має вразливі місця і друга точка зору, згідно з якою момент виникнення
права спільної власності подружжя на зарплату прив’язується до моменту
її внесення до бюджету сім’ї. Один з найвагоміших аргументів її
противників – що це дозволяло б одному з подружжя не брати участі у
поповненні сімейного бюджету, а відтак відбувалося б нехтування нормою
ст. 22 КпШС України, яка передбачає автоматичну дію режиму спільності
майна подружжя. З вищенаведеної ухвали судової колегії Верховного Суду
України від 17 грудня 1975 р. вбачається, що судова колегія також
схильна вважати моментом виникнення права спільної власності у подружжя
момент передачі винагороди в сім’ю. Однак істотним недоліком такої
позиції є також те, що вона ускладнюватиме вирішення сімейно-майнових
спорів, адже встановити момент передачі грошових сум до бюджету сім’ї
практично неможливо.

Враховуючи викладене, вважаємо за доцільне приєднатися до думки тих
юристів, які виникнення спільної сумісної власності на заробітну плату
пов’язують з моментом одержання її одним з подружжя за місцем роботи.
Тоді ефективніше можуть бути захищені майнові права того з подружжя,
який не працює з поважних причин. Це однак не означає, що подружжя, який
працює, позбавлений права на власний розсуд розпоряджатися одержаною
заробітною платою чи іншими доходами, адже відповідно до ст. 23 КпШС
України при укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за
згодою другого з подружжя. Окрім усього, подружжю, що працює, у
будь-якому разі належить половина винагороди, якою він може
розпорядитися і всупереч волі другого з подружжя.

§ 4. Роздільна власність подружжя

Шлюбно-сімейне законодавство (ст. 24 КпШС України) визначило майно, яке
не поступає у спільну сумісну власність обох з подружжя, а є об’єктом
права особистої (приватної) власності одного з них. Законодавець для
такої власності кожного з подружжя застосовує поняття “роздільна
власність подружжя”. Така термінологія аж ніяк не означає, що нею
законодавець встановлює певну нову форму власності. На наш погляд,
законодавець застосовує такий спосіб законодавчої техніки з метою більш
чіткого відмежування права спільної власності подружжя, яке фактично є
організаційно-правовою формою існування права приватної власності
фізичних осіб, від права приватної власності кожного з подружжя, тобто з
метою зручності вживання термінології та недопущення змішування
різноаспектних понять, що мають однакову правову природу.

Так, відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 24 КпШС “майно, яке належало кожному
з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в
порядку успадкування, є власністю кожного з них”.

Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального
користування (одяг, взуття тощо) хоча б вони і були придбані під час
шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та
предметів розкоші. Норма ст. 24 КпШС про роздільність дошлюбного майна,
а також одержаного в шлюбі в дар або в порядку спадкування містилася в
ч. 1 ст. 12 Основ цивільного законодавства Союзу РСР. Це означає, що ця
норма була автоматично сприйнята шлюбно-сімейним законодавством усіх
колишніх союзних республік. Власне принцип роздільності дошлюбного майна
подружжя в юридичній науці ніколи не піддавався критиці, а його
справедливість ні в кого не викликала сумнівів. І це зрозуміло, адже
автоматичне поширення режиму спільності на дошлюбне майно одного з
подружжя суперечило б правовій природі права власності як абсолютного
суб’єктивного права. Без згоди власника дошлюбне майно одного з подружжя
не повинно поступати у спільну власність. Лише власнику належать
правомочності володіння, користування і розпорядження належним йому
майном.

У зв’язку з викладеним постає питання про правомірність поширення режиму
спільності на майно, що набувається працею кожного з подружжя в період
шлюбу. На наш погляд, у даному випадку не виникає суперечностей щодо
права власності як суб’єктивного права, адже чоловік і жінка, вступаючи
в шлюб, тим самим водночас погоджуються на поширення режиму спільності
стосовно майна, що буде набуватися ними в період шлюбу, тобто з
фактичними обмеженнями у майнових відносинах, обумовленими перебуванням
у шлюбі. Більш того, якщо чоловіка і жінку не влаштовує законний
правовий режим майна, вони вправі внести до нього зміни шляхом укладення
шлюбного контракту.

У новому СК України дещо по-новому врегульовані такі майнові відносини
між подружжям.

Так, у ст. 57 СК, що має назву “Майно, що є особистою приватною
власністю дружини, чоловіка” записано, зокрема, що особистою приватною
власністю дружини, чоловіка є “майно, набуте нею, ним до шлюбу” (п. 1
ст. 57 СК). На перший погляд, особливих розбіжностей між нормою ч. 1 ст.
24 КпШС України і наведеною нормою СК не існує. В обох випадках дошлюбне
майно не стає спільним майном подружжя. Однак насправді різниця суттєва.
Причому в СК це питання вирішене не кращим чином. По-перше, вже сама
назва ст. 57 СК (у КпШС України ст. 24 мала назву “Роздільне майно
подружжя”) так чи інакше буде нагадувати особисту власність громадян
соціалістичного періоду і не містить достатніх ознак для її відмежування
від спільної власності. В КпШС України правовий режим майна подружжя
містив два визначальні принципи:

принцип роздільності дошлюбного майна і принцип спільності майна,
придбаного в шлюбі. Тобто терміни “особиста власність” і “приватна
власність” не суміжні ані за формою, ані за змістом.

По-друге, якщо в ст. 24 КпШС України під роздільним майном подружжя
можна розуміти як об’єкт права власності, так і право вимоги за
зобов’язальними правовідносинами, то в СК України пропонується визнавати
власністю кожного з подружжя лише те майно, яке є об’єктом права
власності. За таких обставин залишається невирішеною доля майна, яке
належало особі до вступу в шлюб за правом вимоги, а фактично було
одержане уповноваженою особою у власність у період шлюбу.

До роздільного майна кожного з подружжя КпШС України (ч. 2 ст. 24)
відносить також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо),
хоча б вони і були придбані в період шлюбу за рахунок спільних коштів,
за винятком коштовностей та предметів розкоші. Зміст наведеної норми
дозволяє зробити висновок, що вона не підлягає розширеному тлумаченню і
до речей індивідуального користування не можуть включатися
використовувані одним із подружжя транспортні засоби, культурно-побутова
техніка тощо. В юридичній літературі це правило не піддавалося і не
піддається сумніву та критиці.

Значно складнішою є ситуація з коштовностями і предметами розкоші,
оскільки ані закон, ані судова практика ще не сформулювали визначення
поняття такого майна. У зв’язку з цим, зокрема, пропонувалося вважати
коштовностями і предметами розкоші речі, які не є необхідними і мають
значну вартість, а при цьому необхідно враховувати рівень життя сім’ї.
Однак, як зазначалося в юридичній літературі, до таких предметів можуть
бути віднесені дорогоцінні камені і вироби з них, інші прикраси, на
придбання яких витрачена значна сума грошей із загального бюджету сім’ї,
рідкісний посуд, картини відомих художників, антикварні та інші
унікальні речі. Така точка зору була підтримана і дещо розвинута в
українській юридичній літературі, в якій зазначалося, що коштовностями і
предметами розкоші можуть бути ювелірні вироби з коштовних металів,
каменів, антикварні чи інші унікальні речі, вироби надзвичайно високої
вартості2. Ця точка зору порівняно з першою містить досить важливий і
конкретний критерій – це мають бути речі надвисокої вартості. За такого
підходу ювелірні вироби із золота і коштовних каменів звичайної вартості
мають визнаватися роздільною власністю того з подружжя, який
користується ними у повсякденному житті. Інша справа, що законодавча
термінологія повинна підкріплюватися конкретними критеріями для
правильного тлумачення того чи іншого терміна, адже від цього врешті (як
у даному випадку) залежить правова доля майна подружжя. Однак перспектив
у розв’язанні цієї проблеми поки що не намічається. Більш того, як не
дивно, в новому СК України правовий режим майна індивідуального
користування та коштовностей визначений багато в чому по-новому, адже
згідно з п. 2 ст. 57 СК “особистою приватною власністю дружини та
чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності,
навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів
подружжя”. Як бачимо, наведена норма містить дві основні новели.
По-перше, в новому СК не наводиться орієнтовний перелік речей
індивідуального користування, що, звичайно, в майбутньому створюватиме
труднощі у розгляді спорів про поділ майна між подружжям. По-друге, в
ньому закріплено без вагомих на те підстав принцип роздільності
коштовностей, придбаних за спільні кошти, які за чинним донедавна КпШС
визнавались спільним майном подружжя. Практика підтвердила ефективність
конструкції ч. 2 ст. 24 КпШС, на що не можна не зважати на сучасному
етапі нормотворення. Вважаємо, що наявність в новому шлюбно-сімейному
законодавстві подібної норми є вкрай необхідною, адже вона внесе
визначеність у правовий режим такого майна, сприятиме зменшенню
кількості спорів між подружжям щодо такого майна. Вірним виявився
принцип роздільності майна подружжя, яке одержане кожним із них в дар
або в порядку спадкування. Він знайшов своє певне закріплення та
продовження в СК.

Так, відповідно до п. 1 ст. 57 нового СК майно, набуте дружиною,
чоловіком за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку
спадкування, є їх особистою приватною власністю. Однак новелою виявилося
положення цієї ж статті про те, що особистою приватною власністю
дружини, чоловіка є “майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти,
які належали їй, йому особисто”. Введення в новий СК нової норми про
визнання особистою приватною власністю одного з подружжя майна,
придбаного в період шлюбу, але за рахунок його особистих коштів
заслуговує на підтримку, адже такий підхід до вирішення правової долі
такого майна формувався в судовій практиці і поділявся в юридичній
літературі’. Власне, це відповідає загальній концепції побудови системи
правового режиму майна подружжя на засадах роздільності та спільності.
Тому сама по собі трансформація майна з одного виду в інший (наприклад,
грошових коштів в інші цінності, конкретних речей у грошові кошти) не
повинна призводити до автоматичної зміни режиму роздільності на режим
спільності і навпаки. Однак подружжя вправі визначити правовий режим
роздільного майна шлюбним контрактом або спеціальною угодою під час
перебування в шлюбі.

У ст. 57 нового СК міститься ще одна надзвичайно важлива норма. Так, у
п. 7 цієї статті зазначається : “Якщо у придбання майна вкладені крім
спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у
цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною
власністю”. Пропоноване положення не є абсолютною новелою, адже воно
сформувалося у судовій практиці ще за радянських часів.

Наприклад, М. звернулася з позовом до Н. про поділ майна. Позивачка
вимагала виділити їй із спільної власності майна на суму 2111 крб. Своїм
рішенням Черкаський обласний суд позов М. задовольнив частково на суму
2050 крб. Н. не погодився з таким рішенням і подав на нього касаційну
скаргу, в якій, зокрема, посилався на те, що суд проігнорував факт
дарування йому батьком 450 крб. для придбання автомобіля. Судова колегія
в цивільних справах Верховного Суду УРСР в своїй ухвалі зазначила, що ця
обставина не може бути підставою для зміни рішення Черкаського обласного
суду, тому що з матеріалів справи видно, що гроші були дані не для
особистих потреб відповідача.

Очевидно, судова колегія виходила з того, що гроші дарувалися обом з
подружжя. І коли б у судовому засіданні був би встановлений факт
дарування коштів лише відповідачу, то ця обставина могла б бути
підставою для виділення йому більшої частки у спільному майні. Більш
чітко висловлена позиція з цього питання президією Вінницького обласного
суду, яка у своїй постанові від 7 березня 1996 р. записала, що при
вирішенні спору про поділ спільного майна подружжя суд має враховувати
внесок у його надбання, зроблений одним із подружжя за рахунок його
роздільного майна. Отже, закріплення в новому СК України досліджуваного
положення у будь-якому разі сприятиме кращому розмежуванню роздільного і
спільного майна.

Відзначаючи наявність у шлюбно-сімейному законодавстві гарантій
недопустимості автоматичної трансформації правового режиму роздільного
майна у спільне майно, законодавець все ж допускає можливість визнання
роздільного майна одного з подружжя їх спільною власністю.

Відповідно до ст. 25 КпШС України “якщо майно, яке було власністю одного
з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок
трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може
бути визнане спільною сумісною власністю подружжя”. Аналіз наведеної
норми дає підстави вважати, що такі правові наслідки можуть наставати
лише у разі істотного збільшення роздільного майна у своїй цінності за
рахунок трудових чи грошових затрат подружжя, який не є його власником.
Тобто сам по собі факт здійснення чоловіком поточного чи навіть
капітального ремонту дошлюбного житлового будинку дружини ще не може
бути достатньою підставою для визнання цього будинку спільною власністю,
адже всі дорослі члени сім’ї мають піклуватися про підтримання житлового
будинку, в якому вони проживають на правах членів сім’ї, у належному
стані. Така позиція була сформульована судовою практикою ще задовго до
прийняття у 1968 р. Основ шлюбно-сімейного законодавства. Тому цілком
логічно, що розробники нового сімейного законодавства зберегли існуюче
правове регулювання таких відносин, дещо вдосконаливши його. В ст. 62
нового СК “Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на
майно, що належало дружині, чоловікові” записано: “Якщо майно дружини,
чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок
спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно
у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної
сумісної власності подружжя”. Водночас редакція наведеної статті не
позбавлена вразливих місць.

По-різному буде тлумачитись поняття “істотне збільшення у своїй цінності
роздільного майна”, адже такий термін не містить в собі достатніх
оціночних критеріїв для об’єктивного визначення вартості переробленого
об’єкта. Крім того, ані в КпШС України, ані в новому СК України нічого
не говориться про розмір трудових або грошових затрат одного з подружжя
у збільшення цінності роздільного майна другого з подружжя. Між тим, не
завжди розмір внесків у перетворення роздільного майна призводить до
адекватного підвищення його кінцевої цінності. Тобто незначні грошові
або трудові внески можуть призвести до значного підвищення цінності
роздільного майна та навпаки. Однак навряд чи було б справедливо
визнавати роздільний об’єкт одного з подружжя спільною власністю за
незначних грошових чи трудових внесків другого з подружжя.

(

*

^

`

b

f

h

AE

E

ue

th

j

?Ae

”–‚

„

?

?

1/4

A

A

j?

j;

j¬

j/

j

J3/4J&L¶Q0RfRcR\WrXz[?bDe?gUjPmuouuuouuiaaaaaaaaaaaaaaaaa

.??¬?a?–1/4aA?ApE¦EEEoooooooooooooooooooooooooooo

X

oooooooooooooooooooooooooooo

X

gdn#I

gdn#I

gdn#I

gdn#I

(t

gdn#I

^?^oooooooooooooooooooooooooooo

sOtdzv|TH}?~°~:oooooooooooooooooooooooooooo

a fcTHYoooooooooooooooooooooooooooo

gdn#I

gdn#I

l

?

I

oooooooooooooooooooooooooooo

gdn#I

uiiiiiiiiiiiiiiiiiiuiiiiiiu

gdn#I

oooooooooooooooooooooooooooo

$

?

oooooooooooooooooooooooooooo

gdn#I

?/

O/

80

’q

–q

r

r

F?

J?

gdµE“

gdµE“

gdµE“

oooooooooooooooooooooooooooo

q -y a| ?? Глава IX ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ ЗА ШЛЮБНИМ КОНТРАКТОМ (ДОГОВІРНИЙ ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ) § 1. Поняття шлюбного контракту Правовий режим спільності та роздільності майна подружжя, визначений шлюбно-сімейним законодавством, може піддаватися трансформації відповідно до умов шлюбного контракту, яким визначаються засади встановлення на майбутній період договірного правового режиму майна, яке буде набуватися подружжям. У зв'язку з цим не можна погодитись з О. Калітенко, яка вважає, що договірний правовий режим також визначається договорами про поділ спільного майна подружжя, про встановлення часток, про передачу роздільного майна у власність та ін. Ця думка є некоректною, адже такими договорами не встановлюється порядок набуття подружжям майна у спільну власність, а забезпечується реалізація правомочностей щодо вже набутого ним майна. В українському законодавстві інститут шлюбного контракту має досить коротку історію. Норми про шлюбний контракт вперше були введені до КпШС Законом України від 23 червня 1992 р. № 2488-12. Відповідно до нововведеної ст. 27-1 КпШС України "особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права і обов'язки подружжя. Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становище будь-кого з подружжя, порівняно з законодавством України. Порядок укладення шлюбного контракту визначається Кабінетом Міністрів України". Наведена норма стала визначальною для встановлення правових засад шлюбного контракту, меж його дії та правових наслідків. Найважливішим правовим наслідком укладення шлюбного контракту може бути встановлення особливого правового режиму майна після вступу чоловіка і жінки в шлюб. Іншими словами, шлюбний контракт може призвести до такого врегулювання майнових відносин, яке буде істотно відрізнятися від законодавчої регламентації таких відносин. Однак текст вищенаведених положень ст. 27-1 КпШС України є такою мірою лаконічним і загальним, що здатний викликати як у науковців, так і в представників правозастосовчих органів чимало запитань, відповіді на які можуть бути не завжди однозначними. Звичайно, насамперед викликає інтерес правова природа шлюбного контракту. З цього приводу в юридичній літературі зазначалося, що сімейне право є самостійною галуззю права, і шлюбний контракт є інститутом шлюбно-правових відносин цієї галузі з ознаками договору про спільну діяльність, а тому на відміну від цивільно-правових відносин суб'єкти (жінки) можуть вступити до шлюбу, не досягнувши громадянської дієздатності, сторонами його можуть бути лише фізичні особи, невиконання цієї угоди може стати підставою для розірвання шлюбу. Наведені аргументи, на наш погляд, не є безспірними і такими, що засвідчують абсолютну ізольованість шлюбного контракту від цивільного права. Не торкаючись детального аналізу проблеми галузевої приналежності сімейного права, яка поки що залишається остаточно не вирішеною в юридичній науці, вважаємо, що принагідне треба відзначити тенденції руху сімейного права до визнання його підгалуззю цивільного права, що було підтверджено, зокрема, фактом введення інституту шлюбного контракту, розташуванням норм шлюбно-сімейного законодавства в проекті нового ЦК України. Такий підхід притаманний багатьом західним країнам з розвинутою економікою, що мають так звану пандектну систему права, складниками якої є: загальні положення, речове право, зобов'язальне право, сімейне право, спадкове право. Таку структурну побудову, але з деякими особливостями розташування окремих інститутів, мають Германське цивільне положення 1896 р., Цивільний кодекс Греції, Цивільний кодекс Португалії, Цивільний кодекс Японії, цивільні кодекси інших країн. Особливе місце посідає Цивільний кодекс Нідерландів, серед дев'яти книг якого першою є книга про фізичних осіб та сім'ю. Однак, якщо навіть розглядати сімейне право як самостійну галузь права, то і в цьому випадку важко назвати науковця, який би беззастережно визнав сукупність правових норм шлюбно-сімейного законодавства, що регулює відносини власності між подружжям (у тому числі спільної сумісної власності) самостійним інститутом сімейного права. Безперечно, такі норми є складовою частиною комплексного інституту права власності, місце якого у цивільному праві. Не посилюють вищенаведену позицію про суто сімейно-правову природу шлюбного контракту і такі аргументи як: можливість жінки вступити в шлюб до досягнення повної дієздатності, обмеженість кола суб'єктів шлюбного контракту, можливість розірвання шлюбу у зв'язку з невиконанням умов контракту. Подібні аргументи фактично межують з помилковим тлумаченням чинного законодавства. По-перше, можливе неспівпадіння шлюбного віку з віком повної дієздатності аж ніяк не є фактом на користь сімейно-правової природи шлюбного контракту, адже останній укладається між особами, які ще не є подружжям, а є звичайними суб'єктами цивільних правовідносин з наміром вступити в шлюб. При цьому КпШС (на відміну від нового СК) не передбачав підстав для укладення шлюбного контракту особами, які не досягли повноліття. Стаття 16 КпШС України дозволяла зменшувати шлюбний вік, а не вік осіб, що мають намір укласти шлюб. Тому особи, які вступають в шлюб до досягнення повноліття, не набувають автоматично легітимного права на укладення шлюбного контракту. По-друге, цивільному праву відомо чимало випадків, коли сторонами угод можуть бути лише певні особи. Наприклад, має особливості суб'єктний склад угод у роздрібній торгівлі, приватизації державного та комунального майна, оренди державного та комунального майна. Однак ця обставина не є підставою для виведення цих угод із сфери регулювання цивільного права. По-третє, певним перебільшенням є твердження щодо можливості розірвання шлюбу на підставі невиконання одним із подружжя умов шлюбного контракту. Відповідно до ч. 2 ст. 40 КпШС України шлюб розривається, якщо "судом буде встановлено, що дальше спільне життя подружжя і збереження сім'ї стали неможливими. Ніяких посилань на шлюбний контракт у цій статті немає. Була також піддана критиці позиція О. Явор про шлюбний договір як сімейний договір про спільну діяльність. Заперечуючи таку думку, І. Красько звернув увагу на те, що договору про сумісну діяльність не притаманні зустрічне надання сторонами конкретних благ у зв'язку з ідентичністю та однорідністю їх інтересів на відміну від шлюбного контракту, в якому кожна сторона має свій власний автономний інтерес. Наведені заперечення щодо шлюбного контракту як сімейної угоди про сумісну діяльність не можна віднести до категорії вагомих, хоча певною мірою вони виправдані. Останнім часом юридична наука зосередила свою увагу на дослідженні шлюбного контракту як угоди, яка не обмежується сферою дії сімейних обов'язків. Тобто мається на увазі співвідношення правової природи шлюбного контракту і звичайних цивільно-правових угод. Так, на думку М. Антокольської щодо шлюбного контракту, неможливо довести його специфічну сімейно-правову сутність, яка відмежовує його від цивільно-правових договорів, а тому він є цивільно-правовою угодою з певною специфікою. Таку точку зору підтримали інші автори. З цього приводу І. Жилінкова зазначила, що, як і будь-який інший цивільно-правовий договір, шлюбний контракт має істотні особливості, котрі дозволяють розглядати його як самостійний вид договору. Однак форма шлюбного контракту, умови його дійсності, підстави визнання недійсним, процедура укладення і примусового виконання та інші моменти свідчать про те, що тут використовуються загальні цивільно-правові конструкції договірного права. Безперечно, не можна заперечувати наявності у шлюбного контракту ознак цивільно-правової угоди. Однак не можна водночас недооцінювати та применшувати роль сімейно-правових норм у формуванні умов шлюбного контракту та визначенні правового режиму майна подружжя. Тому не випадково М. Брагінський зауважив, що загальна норма цивільного законодавства щодо сімейних правовідносин закріплює принцип субсидіарності, і це законодавство регулює дані відносини у випадках, коли сімейні відносини не врегульовані сімейним законодавством, а тому є підстави для визнання шлюбного контракту різновидом цивільних договорів. За таких міркувань не можна не побачити певної непослідовності, адже якщо автор визнає за цивільним законодавством роль субсидіарного регулятора сімейних відносин, то аж ніяк не можна беззастережно визнавати шлюбний контракт лише за цивільно-правовою ознакою. Так чи інакше, шлюбний контракт як угода існує лише завдяки сімейному праву, а тому є підстави розглядати шлюбний контракт як сімейно-правовий договір, що йому притаманні усі ознаки цивілістичної угоди. Такою ж мірою його можна визнати цивільно-правовою угодою, що має сімейно-правову специфіку, а відтак - є комплексним договором. Однак дискусії серед вчених не обмежуються встановленням галузевої приналежності інституту шлюбного контракту. Прихильники визнання його цивільно-правовою угодою продовжують дослідження щодо її юридичної специфіки. Так, І. Жилінкова певною мірою справедливо зауважує, що в зарубіжній літературі виділяються наступні особливості шлюбного контракту, які відрізняють його від комерційних договорів: 1) предмет шлюбного договору, як правило, становить для держави значно більший інтерес, ніж предмет комерційного договору; 2) на зміст договору істотно впливає часто досить різний рівень матеріального становища сторін; 3) шлюбний контракт укладається до вступу в шлюб сторін, а виконується через певний, можливо досить тривалий, час. При цьому І. Жилінкова вважає перелічені особливості такими, що найбільш істотно дозволяють відмежувати шлюбний контракт від інших цивільно-правових угод. Однак, на наш погляд, проаналізовані нею істотні особливості шлюбного договору, сформульовані в зарубіжній літературі, не містять необхідних юридичних ознак, що могли б дати підстави для розташування шлюбного контракту у певній системі цивільно-правових договорів, оскільки вони мають переважно соціально-економічне спрямування. В юридичній літературі шлюбний контракт характеризується як такий, що розрахований на застосування в майбутній (шлюбний) період, як умовна угода з відкладальною умовою, як єдина шлюбна угода, яка набирає чинності у зв'язку з настанням іншого юридичного факту, тобто реєстрації шлюбу. З цивілістичної точки зору перешкод для визнання шлюбного контракту не існує. Дійсно, шлюбний контракт, що нині згідно з чинним законодавством укладається лише між особами, які мають вступити в шлюб, набирає чинності лише після реєстрації шлюбу. Отже, якщо шлюб не відбувся, то взагалі і умови шлюбного контракту не будуть виконуватися, тобто залишаться існувати лише формально. Тому в принципі немає перешкод не підтримати вищезгадані позиції про шлюбний контракт як угоду з відкладальною умовою за певних засторог, які випливають з особливостей настання чи ненастання реєстрації шлюбу як умови виникнення прав і обов'язків щодо спільного і роздільного майна осіб, які стануть подружжям. В юридичній літературі висловлювалася також принципова незгода з можливістю визнання шлюбного контракту угодою з відкладальною умовою. На думку І. Красько, шлюбний контракт не може розглядатися умовною угодою, яка хоча і є юридичним фактом, але не є "повноцінною" угодою. І. Жилінкова підтримала таку позицію, хоча і не погодилася з деякою аргументацією автора. На її погляд, по-перше, угода з відкладальною умовою передбачає, що умова, з настанням якої пов'язується виникнення відповідних прав і обов'язків, встановлюється самими сторонами договору (ч. 1 ст. 61 ЦК УРСР). По-друге, при укладенні умовних угод закон надає юридичне значення недобросовісним діям сторін, спрямованим на сприяння чи навпаки - на перешкоджання настанню передбачених договором умов (ч. 2, ч. 4 ст. 61 ЦК УРСР). Тому, продовжує автор, оскільки відмова від реєстрації шлюбу не може розглядатися як дія, що перешкоджає вступу в силу шлюбного контракту, і тим більше відмова від вступу в шлюб за наявності шлюбного договору не може слугувати підставою для визнання шлюбу укладеним (очевидно, автор має на увазі, що так могло бути при застосуванні ст. 61 ЦК УРСР), неможливим є застосування цивільно-правової конструкції умовних угод до інституту шлюбного контракту в цілому. Звичайно, такі аргументи є досить вагомими і здатні в багатьох дослідників викликати сумнів щодо визнання шлюбного контракту умовною угодою, але якщо не враховувати одну, на наш погляд, не досить істотну обставину. Вся справа в тім, що відповідно до ст. 51 Конституції України, ст. 15 КпШС України, ст. 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній і взаємній згоді жінки та чоловіка, і у разі порушення одним із них будь-яких попередніх домовленостей про майбутній вступ у шлюб чинне сімейне законодавство не дає юридичних підстав розглядати таку особу, яка відмовилася від реєстрації шлюбу, недобросовісною. Така особа залежно від причин відмови може бути піддана лише громадському осуду. Власне, і сам шлюбний контракт не передбачає ніяких правових наслідків для його сторін у разі нереєстрації шлюбу. Більш важливою є проблема щодо місця шлюбного контракту в системі договорів та доцільності його розташування як самостійного цивільно-правового договору в новому Цивільному кодексі України. Виходячи з вищенаведеної загальної характеристики шлюбного контракту, його приналежність до сімейного права є природною, юридичне логічною і доцільною. Саме таким чином передбачалося вирішити це питання в проекті ЦК України, в главі 84 книги шостої якого було розташовано 9 статей, присвячених шлюбному договору. Так воно виявилося вирішеним у новому СК України, в якому шлюбному договору присвячена окрема глава 10, що складається з 12 статей. Усе це засвідчує правову доцільність врегулювання шлюбного договору (контракту) нормами сімейного законодавства. § 2. Укладення та зміст шлюбного договору (контракту) Відповідно до п. 1 ст. 92 СК України шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію, а також подружжям. Таким чином, чоловік і жінка, які прагнуть укласти шлюб, не зобов'язані укладати шлюбний договір до шлюбу, оскільки це вони можуть зробити в будь-який момент, перебуваючи у шлюбі. Однак на укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальників (п. 2 ст. 92 СК України). Однією з найпринциповіших новел в новому СК є положення про право подружжя укласти шлюбний договір (укладачі вирішили відмовитися від терміна "шлюбний контракт") як до реєстрації шлюбу, так і під час перебування в шлюбі з правом внесення за взаємною згодою змін до шлюбного контракту (ст. ст, 92, 100 СК). Така новела має свої як позитивні, так і негативні аспекти. Звичайно, права подружжя щодо договірного врегулювання майнових відносин істотно розширюються. Водночас надання подружжю права укладати шлюбний контракт у період шлюбу, вносити неодноразові зміни до нього може призводити до ускладнення правового режиму майна подружжя, збільшення кількості спорів між подружжям та створення додаткових труднощів для їх розгляду судами. Постійні зміни правового режиму майна подружжя здатні лише дестабілізувати майнові відносини між подружжям. Прихильники динаміки умов шлюбного контракту можуть зауважити: недопустимість внесення змін до шлюбного контракту є обмеженням права подружжя визначати правову долю майна, що буде набуватися подружжям у період шлюбу. Насправді все навпаки, адже практично кожний шлюбний контракт містить відхилення від встановленого законом принципу спільності майна, що буде набуватися подружжям в період шлюбу. Більш того, укладаючи шлюбний контракт, чоловік і жінка фактично відмовляються від своїх прав на майбутній період, що певною мірою є добровільним обмеженням своєї правоздатності. На наш погляд, шлюбний контракт не є єдиною правовою формою вирішення подружжям своїх майнових проблем. Сімейне законодавство надає подружжю незаперечне право укладати щодо вже придбаного в період шлюбу майна будь-які угоди, у тому числі дарування, поділ у рівних і нерівних частках. Усе це свідчить про певну вразливість введеного в СК України положення про внесення змін до шлюбного контракту в період шлюбу. Однак найголовнішою проблемою в інституті шлюбного контракту є визначення меж свободи сторін при встановленні його умов. Чинний КпШС України істотно обмежує можливі дії сторін, що безпосередньо випливає зі змісту ст. 27-1, згідно з якою, по-перше, особи, які беруть шлюб, мають право укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права і обов'язки подружжя. Зміст наведеної статті не позбавлений певної суперечності, адже в ній суміщені дві неспівпадаючі юридичні категорії, які окреслюють межі сфери дії шлюбного контракту: "вирішення питань життя сім'ї" і можливість передбачити в ньому "майнові права і обов'язки подружжя". Тобто можливий висновок, що у першому випадку законодавець застосовує поняття, яке дозволяє включати до сфери дії шлюбного контракту питання щодо майнових і немайнових відносин подружжя, у другому - використовує поняття, яке дозволяє врегулювати шлюбним контрактом лише майнові відносини подружжя. Керуючись законами юридичної логіки, можна стверджувати, що саме друге поняття має визначати нині предмет шлюбного контракту. Однак зазначені особливості тексту ст. 27-1 КпШС України створили оманливий грунт для розширеного його тлумачення. Прикладом максимально розширеного тлумачення ст. 27-1 КпШС України є позиція О. Явор, яка беззастережно стверджує, що в шлюбному контракті поряд з традиційними особистими відносинами (вибір чоловіком і жінкою прізвища, професії, місця проживання) знаходять своє закріплення умови щодо віросповідання, мови, якою будуть спілкуватися члени сім'ї, здійснення виховання дітей, щодо взаємної інформованості про стан здоров'я, завчасне надання майбутній дитині відповідного прізвища та імені. Важко зрозуміти юридичну логіку таких міркувань, адже автор відносить до предмета правового регулювання шлюбним контрактом такі права подружжя, які є конституційними правами людини і відмова від них не може визнаватися правомірною, а врешті - і дійсною, оскільки відповідно до ст. ст. 21-22 Конституції України права і свободи людини (а саме такими є права на вибір професії, місця проживання, прізвища, віросповідання тощо) є невідчужуваними та непорушними, вони не можуть бути скасовані. Тому позиція О. Явор може бути визнана такою, що суперечить чинному законодавству України. Інша справа, що автор мала право порушити питання про вдосконалення та розширення сфери дії шлюбного контракту, але в межах, що не суперечать Конституції України. Варто все ж принагідне зауважити, що розширене тлумачення предмета шлюбного контракту не є абсолютно довільним чи випадковим. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457 затверджено Порядок укладання шлюбного контракту, згідно з яким контрактом можуть передбачатися не лише майнові права і обов'язки подружжя, але .і немайнові, моральні чи особисті зобов'язання (п. 2). Важко пояснити, якими міркуваннями керувалися укладачі Порядку укладання шлюбного контракту. Але якими б ці міркування не були, невідповідність цього нормативно-правового акта ст. 27-1 КпШС України є настільки очевидною, що не потребує ще якоїсь аргументації. Але не можна обійти увагою неприпустиме розширення предмета шлюбного контракту, особливо щодо можливостей введення до шлюбного контракту умов про моральні зобов'язання. Між тим, під моральними зобов'язаннями можна розуміти обов'язки чесності у поведінці в сім'ї, взаємної вірності, недопущення подружньої зради тощо. Але ж такі стосунки взагалі не піддаються правовому регулюванню. Власне, це випливає зі ст. 2 КпШС України, в якій зазначається, що цей Кодекс встановлює порядок і умови одруження, регулює особисті і майнові відносини, які виникають в сім'ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім'ї, відносини, які виникають у зв'язку з усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану. З наведеного не вбачається, щоб сімейне законодавство регулювало моральні відносини між подружжям. Такі стосунки взагалі не можуть бути у сфері правового впливу. Тут можна вести мову лише про можливі морально-етичні наслідки щодо того з подружжя, який припустився порушення моральних норм сімейного співжиття. Тому з Порядку укладання шлюбного контракту необхідно вилучити положення про можливість включення до шлюбного контракту умов щодо немайнових особистих і моральних обов'язків. Помірковану позицію з цього питання зайняла І. Жилінкова, яка цілком справедливо зазначила, що законодавство України предметом шлюбного контракту передбачає лише майнові права та обов'язки подружжя, оскільки особисті права і обов'язки встановлені законом і невіддільні від їх носія. Однак автор з невідомих причин не звернула увагу на суперечливі положення Порядку укладання шлюбного контракту. Не дає підстав для розширеного тлумачення предмета шлюбного договору і новий СК України, згідно з яким шлюбним договором мають регулюватися лише "майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права і обов'язки" і не можуть регулюватися "особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми" (ст. 93). Такий підхід законодавця до визначення предмета правового регулювання шлюбним договором відповідає його призначенню та позиції переважної частини юристів-науковців. Неоднозначному тлумаченню можуть піддаватися зміст майнових відносин між подружжям та межі визначення в шлюбному контракті (договорі) майнових прав і обов'язків. Зміст ст. 27-1 КпШС України дає підстави стверджувати, що у шлюбному контракті можуть визначатися взаємні права та обов'язки подружжя щодо дошлюбного майна подружжя і його використання, щодо приналежності та використання майна, набутого в період шлюбу, порядку поділу майна у разі припинення шлюбу а також щодо аліментів. Такий підхід закладається і в новому СК України. Досліджуючи цю проблему, І. Жилінкова класифікує усі домовленості подружжя у шлюбному контракті на чотири категорії: 1) угоди подружжя щодо правового режиму їх майна (зміна режиму спільного майна на режим роздільного і навпаки; визначення часток у спільному майні; визначення правового режиму плодів і доходів від спільного і роздільного майна тощо); 2) угоди щодо порядку користування спільним і роздільним майном; 3) угоди щодо порядку управління майном і укладення з ним угод; 4) угоди зобов'язального характеру (щодо порядку несення витрат на утримання спільного і роздільного майна; щодо взаємного утримання подружжя, виплати додаткових коштів на лікування тощо). У принципі наведений перелік відносин, що може бути предметом шлюбного контракту, відповідає чинному сімейному законодавству, а тому в цілому заслуговує на підтримку, хоча і з певними застереженнями. Автор не висловила свого ставлення до проблеми меж договірного врегулювання майнових відносин між подружжям, яка обов'язково постає, коли необхідно визначити обсяг можливих відхилень умов шлюбного контракту від встановленого законом правового режиму майнових відносин. І тут необхідно прямо і неоднозначне зазначити, що чинне сімейне законодавство не позбавлене істотних внутрішніх суперечностей та невідповідності окремим конституційним принципам. В юридичній літературі вже зверталася на це увага, хоча і не було запропоновано практичного виходу із проблемної правової ситуації. Так, зазначалося, що в ст. 27-1 закладена завідома внутрішня суперечність, оскільки, з одного боку, майбутньому подружжю дозволяється на власний розсуд визначати майнові права і обов'язки, а з іншого - висувається вимога не допустити погіршення становища будь-кого з подружжя, порівняно з законом. При цьому, продовжуючи аналізувати дане питання в контексті змісту зразка шлюбного контракту, в якому подружжю надається право встановлювати розміри часток майна, яке набуватиметься ним у період шлюбу (чоловікові - 2/3, дружині - 1/3), автор доходить висновку, що тим самим було враховано зміст ч. 4 ст. 31, згідно з якою правила ст. ст. 22, 24, 25, 26 КпШС України застосовуються, якщо шлюбним контрактом не було встановлене інше, і проігноровано вимоги ст. 27-1 КпШС України, згідно з якою умови шлюбного контракту не повинні погіршувати становище будь-кого з подружжя, порівняно з законодавством України. Між тим, саме в цьому і полягає суть проблеми визначення меж умов шлюбного контракту. На наш погляд, формально будь-яке відхилення в шлюбному контракті від принципу рівності часток щодо набутого в період шлюбу шляхом встановлення одному з подружжя меншої частки, ніж 50 відсотків, у принципі так чи інакше призведе в майбутньому до погіршення його майнового становища, що недопустимо згідно зі ст. 27-1 КпШС України. Крім того, згода одного з подружжя на одержання в період шлюбу меншої частки майна або повна відмова від неї з юридичної точки зору означає відмову особи від набуття нею суб'єктивних цивільних прав, що, як уже зазначалося, суперечить основоположним принципам конституційного і сімейного права. Право на власність є елементом конституційного статусу людини, воно не може відчужуватися, обмежуватися, відбиратися тощо. Цілком очевидно, що відмова особи від своїх конституційних прав не може вважатися дійсною на відміну від вже існуючого у неї суб'єктивного права. Відповідно ж до п. 2 ст. 97 нового СК України сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Таким чином, новий СК України надає подружжю можливість скасовувати сімейно-правовий режим спільності майна, встановлювати в ньому нерівні частки тощо. І. Жилінкова всі правові режими майна членів сім'ї запропонувала класифікувати за суб'єктним складом на: а) правовий режим майна подружжя; б) правовий режим майна батьків і дітей; в) правовий режим майна членів селянського (фермерського) господарства; г) правовий режим майна членів сім'ї, які об'єдналися для спільної праці. Наведена класифікація досить вдало відображає різноманітність майнових відносин між особами, пов'язаними між собою родинними зв'язками, шлюбом, іншими сімейними стосунками, незважаючи на можливості для її розширення, наприклад, правовим режимом фактичного подружжя, які об'єдналися з метою створення сім'ї, а не з метою спільної праці. Можна виділити правовий режим майна, яке належить членам сім'ї як подружжю та іншим членам сім'ї. Особливість цього правового режиму може полягати у тому, що все майно може належати членам сім'ї на праві спільної часткової власності, а його певна частина - подружжю на праві спільної сумісної власності за правилами сімейного законодавства. Це означає, що правовий режим майна членів сім'ї може не бути єдиним для усіх суб'єктів і об'єднувати окремі види правових режимів, кількість яких залежить від видів правових зв'язків між членами сім'ї. Таким чином, можливе співіснування в одній сім'ї багатьох окремих режимів, заснованих на спільній частковій чи спільній власності подружжя; на роздільній власності подружжя; на спільній частковій чи спільній сумісній власності членів сім'ї, які не є подружжям, та на їх роздільній (індивідуальній) власності, а також на поєднанні окремих різновидів власності між зазначеними та іншими особами. Все це свідчить про складну правову природу майнових відносин у сім'ї, у тому числі й за участю подружжя, що ускладнює виявлення правового режиму того чи іншого майна та створює значні труднощі для розв'язання судами спорів, що виникають між подружжям та іншими членами сім'ї. У новому СК України міститься чимало новел щодо шлюбного договору, які потребують в майбутньому спеціальних глибоких досліджень. До таких новел необхідно віднести положення про: порядок визначення права на утримання (ст. 99); порядок зміни, розірвання, визнання недійсним шлюбного договору та порядок відмови від шлюбного договору (ст. ст. 100-103). Глава Х ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ ПО УТРИМАННЮ § 1. Аліментні зобов'язання подружжя Стабільність у сім'ї обумовлена рівнем взаємної турботи обох із подружжя, які мають підтримувати одне одного: сприяти тому, щоб один з подружжя отримав відповідну освіту, набув кваліфікацію, успішно просувався по роботі тощо. Сімейне законодавство передбачає обов'язок подружжя матеріально підтримувати один одного у шлюбі. Цей обов'язок не залежить від віку, стану здоров'я, матеріального благополуччя. Майнові права та обов'язки щодо надання взаємної підтримки виникають у подружжя з моменту реєстрації шлюбу та існують протягом усього часу перебування в шлюбі. За нормальних сімейних стосунків подружжя добровільно піклується один про одного, і проблем щодо утримання не існує. Як справедливо зазначалося в літературі, обов'язок щодо надання матеріальної допомоги одним із подружжя виникає як моральний - з часу укладання шлюбу, і одночасно як юридичний - з моменту, коли з'являються необхідні для цього підстави. Право на аліменти було надано подружжю ще першим Кодексом про шлюб та сім'ю Української РСР, який передбачав, що один з подружжя має право на утримання іншого. Справи про аліменти розглядалися відділами соціального забезпечення. Це обумовлювалося тогочасною точкою зору щодо аліментів як "сурогату соціального забезпечення". Підставами для надання утримання визнавалися потреба одного з подружжя в утриманні та його непрацездатність. Відділ соціального забезпечення при визначенні розміру аліментів повинен був керуватися ступенем нужденності і працездатності подружжя та прожитковим мінімумом, встановленим для певної місцевості. Розмір аліментів у сукупності з іншими засобами до існування не повинен був перевищувати прожиткового мінімуму. Аліменти виплачувалися періодично, заміна їх одноразовою сумою, яка могла б бути сплачена, не допускалася. У разі смерті подружжя, який сплачував аліменти, аліменти продовжували стягуватися з майна, яке залишилося. Чинне законодавство також передбачає, що чоловік, дружина повинні підтримувати один одного матеріально (ст. 75 СК). Ця правова норма є глибоко моральною, ґрунтується на таких засадах побудови сім'ї, як добровільність, рівність, взаємоповага, захист інтересів непрацездатних членів сім'ї. У разі, якщо один із подружжя відмовляється або ухиляється від свого обов'язку щодо утримання іншого з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, останній має право звернутися з вимогою про стягнення аліментів у судовому порядку. 1. Загальні підстави стягнення аліментів на утримання одного з подружжя. Вимоги одного з подружжя щодо стягнення аліментів можуть бути задоволені судом за наявності наступних умов: А)Подружжя перебуває в зареєстрованому шлюбі. Шлюб має бути зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про шлюб. Шлюб, який укладено на території України іншим способом (за релігійним обрядом чи національним звичаєм) чи в іншій установі, окрім органів РАЦСу, не визнається і ніяких правових наслідків не породжує. Не вважаються подружжям і особи, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах. Б) Один з подружжя потребує допомоги, є непрацездатним за віком чи станом здоров'я. Непрацездатним вважається той з подружжя, який досяг пенсійного віку за старістю (чоловіки - 60 років, жінки - 55 років) або є інвалідом І, II чи III груп. Особи, які отримали право на пенсію раніше зазначеного віку (наприклад, за вислугою років, у зв'язку з зайнятістю на шкідливих чи важких роботах тощо), права на аліменти до досягнення загального пенсійного віку не набувають. До числа непрацездатних традиційно відносили інвалідів І, II та III груп. Після тривалих наукових дискусій у юридичній літературі та виходячи із судової практики інваліди III групи також визнані законодавцем непрацездатними. Суперечливість позицій щодо визнання чи невизнання інвалідів III групи непрацездатними була обумовлена відсутністю єдиної позиції фахівців щодо тлумачення понять "юридична непрацездатність" і "фактична непрацездатність". Настання юридичної непрацездатності законодавець пов'язував з: а) інвалідністю; б) пенсійним віком, що обумовлював відсутність у особи обов'язку працювати. Фактична непрацездатність пов'язана із станом здоров'я і полягає у відсутності у особи реальної можливості працювати. Звичайно, що поняття юридичної і фактичної непрацездатності в кожному конкретному випадку не завжди співпадають за змістом. На сьогодні відомі факти, коли відповідальні державні службовці, яким була встановлена II група інвалідності, сумлінно виконували свої посадові обов'язки. Що ж стосується інвалідів III групи, то у них зберігається досить високий рівень працездатності, чим і обумовлені поширення в юридичній літературі думки, що право на аліменти ці особи набувають лише в тому разі, коли не мають можливості забезпечити прожиття своєю працею. Право на утримання виникає лише у разі юридичної непрацездатності. Законодавець прямо не заперечує можливості виникнення аліментних зобов'язань у разі тимчасової втрати працездатності. На нашу думку, з огляду на складність процедури стягнення, на одержання одним з подружжя соціальної допомоги в розмірі втраченого заробітку тимчасово надавати непрацездатним особам (скажімо, у разі захворювання на запалення легень, при переломах тощо) право на аліменти недоцільно, оскільки фактичне надання такої допомоги матиме місце після одужання і поновлення працездатності. Щодо часу, коли настала інвалідність, він правового значення не має. Один із подружжя міг укласти шлюб, будучи інвалідом або стати інвалідом, перебуваючи у шлюбі. Не є підставою для відмови в задоволенні позову про стягнення аліментів той факт, що подружжя проживають окремо. Поки в передбаченому порядку шлюб не визнано недійсним чи нерозірваним, він вважається таким, що існує, і один з подружжя має право на утримання. В) Подружжя-позивач потребує матеріальної допомоги. У ст. 75 СК законодавець уперше конкретно визначив поняття "особа, що потребує матеріальної допомоги". Це - той із подружжя, кому заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують прожиткового мінімуму, встановленого законом. При вирішенні питання щодо нужденності одного з подружжя суд має враховувати доходи кожного з подружжя, не обмежуючись при цьому лише констатацією факту наявності в подружжя-відповідача значних доходів чи навпаки - незначних доходів подружжя-позивача. Наявність у того з подружжя, який є непрацездатним, майна сама по собі не може бути підставою позбавлення його права на аліменти, звичайно, окрім випадків, коли це майно постійно приносить дохід (наприклад, йому на праві власності належать дві квартири, одна з яких здається в найом). Не може бути визнано нужденним подружжя, який, незважаючи на незначну пенсію, має великий грошовий вклад в ощадкасі, отримав в спадщину нерухомість, транспортні засоби тощо. Г) Подружжя-відповідач має можливість таку матеріальну допомогу надати. При визначенні матеріальних можливостей подружжя-відповідача береться до уваги його сімейне становище, наявність утриманців, яких він згідно з чинним законодавством зобов'язаний утримувати (непрацездатні батьки, діти, інші особи), характер і розмір доходів. 2. Аліменти, присуджуються одному із подружжя у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя або у твердій грошовій сумі. Утримання може надаватися у натуральній або грошовій формах за згодою другого з подружжя. За рішенням суду аліменти присуджуються одному із подружжя, як правило, у грошовій формі, починаючи від дня подання позовної заяви. Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя (дітей, батьків, інших осіб), затверджується Кабінетом Міністрів України. Якщо утримання надається у вигляді грошової суми, вона повинна сплачуватися щомісячно. Водночас за взаємною згодою аліменти можуть бути сплачені наперед. Це стосується, перш за все, тих випадків, коли платник аліментів виїжджає на постійне місце проживання в державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги. Розмір аліментів у такому разі визначається за домовленістю, а при виникненні спору - за рішенням суду. Чинне законодавство одночасно передбачає, що зобов'язання подружжя щодо матеріальної допомоги один одному можуть бути оформлені нотаріально посвідченою угодою (ст. 78). Така угода може бути оформлена як складова частина шлюбного контракту або як самостійний договір. Сімейне законодавство не обмежує подружжя стосовно змісту такого договору, тому на відміну від аліментних зобов'язань подружжя, передбачених у СК України, подружжя в договорі про утримання може передбачити виникнення зобов'язань щодо утримання і за відсутності такої важливої умови, як непрацездатність. Подружжя може передбачити обов'язок щодо утримання як з моменту укладання шлюбу, так і за наявності певних обставин, які можуть настати: отримання освіти, набуття спеціальності, робота по господарству, виховання дітей тощо. У чому полягає практична значимість такої угоди? У разі, виникнення умов, передбачених такою угодою, коли платник ухиляється від добровільного її виконання, зацікавлена особа має можливість звернутися не до суду, а безпосередньо до нотаріуса. Тобто нотаріальна форма обумовлює здійснення примусового виконання за таким договором без додаткових процесуальних ускладнень. Нотаріально посвідчена угода має силу виконавчого листа. У такому разі стягнення аліментів проводитиметься в безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, що значно спростить процедуру стягнення і скоротить строки виконання зобов'язань за таким договором. Перебування подружжя, який є непрацездатним, в будинку інвалідів або престарілих тощо саме по собі не виключає потреби в матеріальній допомозі і не звільняє зобов'язаного з подружжя від сплати аліментів, але може бути підставою для зменшення їх розміру. Обов'язки щодо надання матеріальної допомоги подружжю, який є непрацездатним, покладаються не лише на іншого з подружжя, але і на повнолітніх дітей (ст. 292 СК). Тому при розгляді вимог того з подружжя, хто претендує на отримання аліментів від іншого з подружжя, суди мають з'ясовувати, чи є у непрацездатного з подружжя повнолітні діти, які за законом повинні надавати йому утримання, чи їх матеріальне становище і доходи уможливлюють надання допомоги непрацездатній матері (батькові). Ця обставина (як і можливість отримання утримання від батьків) мусить враховуватися при визначенні розміру аліментів одному з подружжя, і, незважаючи на відсутність вимог батька (матері) до повнолітньої дитини про стягнення аліментів, відповідно розмір аліментів, які стягуватимуться з іншого з подружжя, може бути зменшений. У разі, коли матеріальне чи сімейне становище одного із подружжя зміниться, кожен із подружжя має право звернутися до суду з позовом про зменшення (чи відповідно збільшення) розміру аліментів, які стягуються. Спеціальні підстави для стягнення аліментів на утримання одного з подружжя. А. Стягнення аліментів на утримання того з подружжя, який доглядає малолітню дитину. Право на утримання має також дружина від чоловіка під час вагітності. Таке ж право надано дружині, з якою проживає дитина віком до трьох років, а якщо дитина має вади фізичного чи психічного розвитку - до досягнення дитиною шести років. За часів дії КпШС України багато суперечок виникало щодо питання: чи є нужденність жінки, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною протягом трьох років (або коли дитина потребує догляду за медичними показниками - протягом шести років), необхідною умовою для стягнення аліментів на своє утримання. В юридичній літературі серед тих фактів, які були підставою для виникнення аліментних зобов'язань між подружжям у такому випадку називали і "нужденність жінки". Чинне вітчизняне законодавство сьогодні не дає підстав вважати, що чоловік мусить утримувати колишню дружину в період вагітності чи протягом певного строку після народження дитини лише за умови, що жінка такої допомоги потребує, оскільки в п. 4 ст. 84 СК прямо передбачено, що вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання "незалежно від того чи вона працює та незалежно від її матеріального становища". Стягнення аліментів з чоловіка не залежить від того, чи працює дружина в цей час та яке її матеріальне становище, а пов'язане лише з двома умовами: 1) дружина має проживати з малолітньою дитиною; 2) чоловік повинен мати можливість надавати дружині матеріальну допомогу. Звичайно, поняття "нужденність жінки, яка виховує дитину до трьох років", відрізняється від поняття просто "нужденність". Під час вагітності жінка, як правило, працює певний час і зберігає за собою право на відпустку по вагітності та в зв'язку з народженням дитини, яка оплачується в повному розмірі. У вагітної жінки, та жінки, яка народила дитину, виникає багато додаткових специфічних витрат: на придбання ліків, медичну допомогу, на спеціальний одяг, на особливе харчування, придбання речей, пов'язаних з народженням дитини тощо. Тому поняття "нужденність" у даному випадку набуває особливого специфічного змісту. У СК України усунута і гендерна нерівність: право на аліменти надано й чоловіку, який проживає разом з дитиною віком до трьох років, незалежно від того, чи він працює, та "незалежно від його матеріального становища", а якщо дитина має вади фізичного чи психічного розвитку, то право на аліменти зберігається за ним упродовж шести років, за умови, що дружина може надавати матеріальну допомогу. У законі підкреслюється, що жінка (чоловік) має право на отримання аліментів у такому разі, коли батьком дитини є її чоловік (дружина). Презумпція батьківства (материнства) може бути спростована: можливе судове оспорювання батьківства (материнства) чоловіком (дружиною) і встановлення батьківства (материнства) іншої особи. На нашу думку, покладання обов'язку на одного з подружжя утримувати іншого з подружжя "незалежно від його матеріального становища" не є доцільним. Стягнення аліментів на користь особи, яка не потребує матеріальної допомоги, суперечить поняттю і змісту аліментних зобов'язань. І не зрозуміло, якими критеріями буде керуватися суд, визначаючи розмір аліментів на користь особи, яка матеріально забезпечена і не потребує допомоги. Б. Утримання того з подружжя, з яким проживає дитина-інвалід. КпШС України не передбачав можливості стягнення аліментів на утримання того з подружжя, з ким проживала дитина-інвалід. У СК ця прогалина усунута. Якщо один із подружжя, в тому числі працездатна особа, проживає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду, і опікується нею, він має право на утримання незалежно від свого матеріального становища за умови, що другий з подружжя може надавати таку матеріальну допомогу. Зазначимо, що в цьому разі право на утримання не обумовлено: а) непрацездатністю позивача; б) нужденністю позивача. Воно не обмежено в часі. На практиці, як правило, той із подружжя, хто доглядає дитину-інваліда, не працює або працює неповний робочий час, що не може не позначитися на його матеріальному становищі та можливості отримання доходів. Розмір аліментів тому з подружжя, з яким проживає дитина-інвалід, визначається за рішенням суду або у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя, або у твердій сумі без врахування можливості одержання аліментів від батьків, повнолітніх дочки або сина. В. Утримання осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах. У СК України з'явився зовсім новий інститут, який передбачає право на утримання чоловіка та дружини, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу (ст. 91). До речі, такий інститут російському законодавству невідомий. Умовами набуття утримання є : а) проживання однією сім'єю, тобто особи мають проживати спільно та бути пов'язаними спільним побутом; б) проживання однією сім'єю протягом тривалого часу. Законодавець не дає прямої відповіді на питання, що необхідно розуміти під поняттям "тривалий час". Зрозуміло, що це поняття є оціночним, і суд у кожній конкретній справі має обґрунтовувати своє рішення щодо тривалості спільного проживання. В будь-якому разі час спільного проживання повинен бути не меншим десяти років, які згадуються в ст. 76 СК як умова отримання аліментів протягом п'яти років після розірвання шлюбу і досягнення пенсійного віку; в) непрацездатність позивача настала саме під час спільного проживання; г) позивач потребує матеріальної допомоги; д) відповідач за своїм матеріальним становищем має можливість таку допомогу надавати. Ідея законодавця зрозуміла: він намагається надати певні гарантії і матеріально підтримати тих осіб, які створюють по суті сім'ю, але в силу певних обставин не бажають (або не мають можливості) зареєструвати належним чином свої сімейні відносини. Наведені новели вимагають досить обережного ставлення до них на практиці, оскільки якщо питання щодо аліментування таких осіб не буде погоджено сторонами добровільно, то доказовою базою для суду стануть, перш за все, показання свідків, що не може не обумовити появу безпідставних позовів, судову тяганину та виникнення спорів, які важко розв'язати. Нагадаємо, що ЦК УРСР позбавляє сторони можливості посилатися на показання свідків при порушенні простої письмової форми угоди. У даному ж випадку саме показанням свідків належатиме головна роль. § 2. Аліментні зобов'язання колишнього з подружжя 1. Право непрацездатного з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, на отримання аліментів зберігається за певних обставин і після розірвання шлюбу. Статистика вперто переконує в актуальності питання щодо утримання непрацездатного з подружжя після розірвання шлюбу. Проблему щодо утримання колишнього з подружжя можна розв'язати наступними шляхами: а) перерозподілити майно подружжя таким чином, щоб непрацездатний із колишнього подружжя був забезпечений; б) надати йому достатніх засобів до існування за рахунок коштів соціального забезпечення; в) зобов'язати іншого з колишнього подружжя утримувати непрацездатного з подружжя, шляхом періодичних виплат на утримання. Звичайно, найбільш прийнятним розв'язанням проблеми є створення в країні такої системи соціального забезпечення, яка б дозволяла будь-якій особі по досягненню віку непрацездатності належно існувати. Але, на жаль, докорінні економічні зміни в нашій державі обумовили суттєвий розрив між середнім рівнем пенсій, допомог та прожитковим мінімумом, затвердженим урядом. Держава не має можливості виконати належним чином свої зобов'язання перед громадянами в соціальній сфері. Щодо поділу майна подружжя, то цей шлях допомагає досягти позитивних результатів лише у певних випадках. Тому саме аліменти набувають все більшого значення як джерело існування цієї категорії громадян. Водночас поняття "колишнє подружжя" посідає особливе становище серед суб'єктів аліментних зобов'язань. Колишнє подружжя не пов'язане між собою ані сімейними стосунками, ані родинними. Після розірвання шлюбу вони є сторонніми особами. Чи є за таких обставин вмотивованим покладання на одного з них обов'язку щодо утримання іншого? Шлюб - це довічний союз. Важко уявити собі ситуацію, коли майбутнє подружжя при укладанні шлюбу визначає строк дії такого союзу. Якщо ж подружнє життя в силу певних обставин стає неможливим, законодавець надає подружжю можливість розірвати шлюб. При укладанні шлюбу подружжя беруть на себе зобов'язання надавати в житті підтримку один одному, і не лише духовну, а й матеріальну. Як правило, незалежно від розміру доходу чоловіка та дружини вони користуються рівними правами і в майновій сфері. Якщо подружжя тривалий час перебувало в шлюбі, було б несправедливим залишати без засобів до існування того з подружжя (як правило, більш соціальне незахищеною є жінка), хто. своє життя присвятив домашньому господарству, вихованню дітей, пожертвував можливістю набути освіту, кваліфікацію заради службової кар'єри іншого з подружжя, і як наслідок - заробив незначну за розміром пенсію. 2. Право на отримання аліментів у судовому порядку може бути збережено за одним з подружжя і після розірвання шлюбу за наявності обставин, які дають йому можливість отримувати аліменти й у шлюбі. По-перше, законодавець визначає коло осіб, які мають право вимагати отримання аліментів у судовому порядку від другого з колишнього подружжя. До їх числа віднесені колишні з подружжя: а) які є непрацездатними (тобто укладали шлюб, будучи непрацездатними чи стали непрацездатними під час перебування у шлюбі); б) які стали непрацездатним протягом року після розірвання шлюбу; в) які стали інвалідами після спливу одного року після розірвання шлюбу, якщо інвалідність настала внаслідок протиправної поведінки колишнього з подружжя під час шлюбу; г) яким на момент розірвання шлюбу залишилося не більше як п'ять років до досягнення встановленого законом пенсійного віку. По досягненні пенсійного віку ці особи мають право на утримання за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менше десяти років; д) з якими проживають діти віком до трьох років (а якщо діти мають вади фізичного чи психічного характеру - до шести років); є) колишня дружина в період вагітності; ж) той з подружжя, з яким проживають діти-інваліди. По-друге, колишній з подружжя має право вимагати сплати аліментів у судовому порядку, якщо він потребує матеріальної допомоги. Ця умова не поширюється: на вагітну дружину, на того з подружжя, хто проживає з малолітньою дитиною віком до трьох років (а якщо дитина за медичними показаннями потребує догляду - до шести років), а також на того з подружжя, який проживає з дитиною-інвалідом. По-третє, обов'язок сплачувати аліменти може бути покладено на одного з колишнього подружжя лише в тому разі, якщо він має можливість надавати матеріальну допомогу. Колишній з подружжя може вважатися таким, що здатний надавати допомогу, якщо у нього після сплати аліментів іншому з колишнього подружжя, а також іншим особам, яких він за законом повинен утримувати (непрацездатні батьки, непрацездатні, неповнолітні діти та ін.), залишаться кошти, необхідні для його існування. 3. Спеціальний випадок стягнення аліментів з одного із колишнього подружжя, передбачений п. 4. ст. 76 СК. Якщо у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, він має право на утримання у зв'язку з розірванням шлюбу і тоді, коли він є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік (дружина) може надавати матеріальну допомогу. Унікальність обставин, які дають, можливість колишньому чоловіку (дружині) вимагати утримання протягом трьох років після розірвання шлюбу полягає в тому, що: 1) право на допомогу надається працездатній особі; 2) право на утримання не залежить від строку перебування у шлюбі; 3) право на утримання не залежить від наявності дітей; 4) потребу в матеріальній допомозі законодавець пов'язує як із причинами об'єктивного характеру (хвороба, піклування про інших членів сім'ї), так і з причинами суб'єктивного характеру (ведення домашнього господарства, виховання дитини), тобто із звичайними домашніми турботами, з якими не може не бути пов'язаний шлюб. Виходячи із диспозиції статті, позивач, посилаючись на те, що він не набув освіти, бо, скажімо, вів в сільській місцевості домашнє господарство, може вимагати так званої соціальної реабілітації, і суд має задовольнити його позов щодо стягнення аліментів. Водночас колишній чоловік (дружина), якщо вів домашнє господарство, виховував дітей, піклувався про інших членів сім'ї та закінчив, наприклад, заочно педагогічний інститут, права на аліменти не набуде, оскільки має освіту. А враховуючи середню заробітну плату педагогічних працівників, такій особі буде важко довести, що саме домашні турботи перешкодили обійняти "відповідну посаду", яка б її забезпечила. За згаданих обставин ми не виключаємо, що бажання отримати аліменти буде спонукати певні категорії працездатних громадян укладати шлюби із забезпеченими партнерами, щоб потім, спекулюючи на матеріальних труднощах, на законних підставах вимагати від одного з колишнього подружжя утримання. Невизначеність понять, якими оперує законодавець в наведеній статті, не дає підстав вважати цю новелу обґрунтованою, доцільною і своєчасною. 4. Право на утримання за наведених вище умов законодавець надає чоловіку і жінці, які не перебували у шлюбі між собою, але тривалий час проживали однією сім'єю і стали непрацездатними під час спільного проживання, а потім припинили фактичні сімейні відносини. Викладене вище дає підстави вважати, що законодавець практично прирівняв фактичні шлюбні відносини до зареєстрованого шлюбу. Майно, набуте чоловіком та жінкою за час проживання спільною сім'єю, але без реєстрації шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності, як і подружжю (ст. 74 СК). Вони набувають таких же аліментних прав щодо свого утримання, як і подружжя (ст. 91 СК). Тобто вітчизняний законодавець орієнтується на сімейне законодавство країн Західної Європи та США, де відмінності між зареєстрованим шлюбом та фактичним усе більше втрачають своє значення в сфері майнових відносин. Поширені в перші роки радянської влади так звані фактичні шлюбні відносини не забезпечували необхідними гарантіями права жінки як дружини, оскільки їй важко було довести наявність саме сімейних стосунків. Згадаймо, що і Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 8 липня 1944 р. правове значення надавалося лише зареєстрованим шлюбам. Вважаємо, що саме державна реєстрація шлюбу дозволяє належним чином захистити та охороняти майнові й особисті немайнові права громадян, тому своєрідна "легалізація" фактичних шлюбів не сприяє сьогодні зміцненню сім'ї та є передчасною. § 3. Позбавлення одного з подружжя права на утримання Відхилення від загальних правил аліментування може мати місце, якщо суд упевниться у відсутності підстав для стягнення аліментів. Незважаючи на наявність формальних обставин, які дозволяють стягувати аліменти із одного з подружжя на користь іншого, законодавець передбачає вичерпне коло обставин, коли суд може позбавити одного з подружжя права на утримання або обмежити його строком (ст. 83 СК): 1) Перебування в шлюбних відносинах нетривалий час. Нетривалість перебування в шлюбі може бути підставою для звільнення одного з подружжя від стягнення аліментів. Це правило неможливо застосувати щодо того з подружжя, який перебуває в шлюбі, оскільки шлюб існує і визначити термін, протягом якого подружжя ще буде перебувати в шлюбі, неможливо. При стягненні аліментів із колишнього чоловіка (дружини) час відіграє істотне значення. Не може бути справедливою норма, згідно з якою особа, котра перебувала в шлюбі, зобов'язана потім утримувати колишнього з подружжя упродовж кількох десятиліть. Якщо при тривалих шлюбних відносинах можна вести мову про виникнення якихось моральних зобов'язань між особами, які разом вчилися, працювали, виховували дітей, будували житло, набували майно, то при незначній тривалості подружнього життя, коли особи через кілька років взагалі не згадують одна одну, - це є несправедливим. У такому разі в стягненні аліментів потрібно або взагалі відмовляти, або обмежити їх сплату певним строком. Аналогічна норма містилася і в КпШС України, але поняття "нетривалий час" було настільки оціночним, що суди по-різному його тлумачили. В одному випадку в рішенні обґрунтовувався термін 15-20 років, у іншому - 10-15 тощо. У ст. 76 СК законодавець пов'язує право колишнього чоловіка (дружини) на аліменти у разі, коли на момент розірвання шлюбу йому (їй) до досягнення пенсійного віку залишилося не більш як 5 років, за наявності додаткової умови - перебування у шлюбі не менше десяти років. Вважаємо, що доцільно застосовувати цей термін і в даному випадку. 2) Якщо непрацездатність одного з подружжя виникла в результаті вчинення ним умисного злочину. Аліментування особи, непрацездатність якої настала внаслідок вчинення нею умисного злочину, суперечило б нормам моралі. Обвинувальний вирок суду, який набув законної сили, або припинення кримінальної справи з нереабілітуючих підстав можуть бути підставою для того, щоб позбавити позивача права на утримання (ст. 83 СК). Зазначимо, що водночас у п. 4 ст. 75 СК підкреслюється, що права на утримання не має той із подружжя, хто став непрацездатним у зв'язку із вчиненням ним умисного злочину. 3) Якщо непрацездатність або тяжка хвороба того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, була прихована від другого з подружжя при реєстрації шлюбу. Для осіб, які укладають шлюб, важливою є поінформованість про стан здоров'я одне одного. Якщо один із подружжя свідомо приховав наявність тяжкої хвороби від іншого, це може спричинити тяжкі наслідки: можливість зараження тяжким інфекційним захворюванням, зокрема вірусом імунодефіциту, народження хворої дитини тощо. Невиправдано також покладати на одного з подружжя обов'язок щодо утримання іншого, непрацездатного з подружжя, який приховав свою непрацездатність. Суд, розглядаючи справу, повинен з'ясувати: а) чи дійсно непрацездатність позивача настала до укладання шлюбу або чи дійсно позивач захворів на тяжку хворобу до укладання шлюбу; б) чи хвороба позивача відноситься до тяжких; в) чи дійсно позивач знав про свою тяжку хворобу чи непрацездатність; г) чи дійсно позивач приховав цю обставину від іншого з подружжя. Якщо ж відповідач після укладання шлюбу дізнався про тяжку хворобу (інвалідність) іншого подружжя, але не ініціював питання щодо визнання шлюбу недійсним, то відсутні й підстави для його звільнення від обов'язку щодо утримання того з подружжя, хто є непрацездатним. 4) Якщо одержувач свідомо поставив себе в становище такого, що потребує матеріальної допомоги. Так, позивач міг потрапити в скрутне матеріальне становище внаслідок марнотратства, зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами, захоплення азартними іграми. Водночас не можна поширити цю норму на випадки, коли особа стала потребувати матеріальної допомоги, оскільки вступила на навчання на платній основі, скористалася платними медичними послугами тощо. Прийняття судом рішення щодо звільнення одного з подружжя від обов'язку по утриманню іншого з подружжя чи обмеження цього обов'язку певним строком (наприклад, стягненням аліментів протягом шести місяців) є правом, а не обов'язком суду. Тому суд має уважно дослідити конкретні обставини справи, прискіпливо підійти до оцінки доказів, які дозволяють прийняти обґрунтоване рішення. Наведені положення поширюються і на осіб, у яких право на аліменти виникло після розірвання шлюбу. Відповідно до ст. 75 СК України один з подружжя не має права на аліменти у випадку: 1) Негідної поведінки в шлюбних відносинах того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги. У нашому суспільстві сімейні відносини будуються на засадах добровільності шлюбу, почуттях взаємної любові чоловіка та жінки, рівності і взаємоповаги. Якщо ж поведінка одного із подружжя не лише не сприяла зміцненню сім'ї, а навпаки, руйнувала її, то покладати на іншого з подружжя обов'язок утримувати його суперечило б засадам моралі та справедливості. Критерії негідності поведінки подружжя оцінює суд з позицій моральності, але факти, які доводять непривабливість вчинків когось із подружжя в шлюбі, має доводити в суді подружжя-позивач. Мова може йти про ганебну поведінку як до шлюбу, під час шлюбу, так і після його припинення. Але негідна поведінка до укладання шлюбу, якщо надалі вона не мала місця, підставою для відмови у стягненні аліментів бути не може. Негідна поведінка може полягати в ігноруванні сімейних обов'язків, відсутності піклування про дітей, другого з подружжя, зневажливому ставленні до нього, перебуванні працездатної особи на утриманні без достатніх для цього причин, марнотратстві, зловживанні спиртними напоями чи наркотичними речовинами, подружній зраді тощо. Не можна погодитися з думкою, що "подружня зрада, як правило, не суперечить загальновизнаним моральним нормам" і що до такої особи не повинні застосовуватися будь-які покарання чи обмеження в сімейних правах. Шлюб є добровільним союзом, якщо когось з подружжя не задовольняють умови перебування в такому союзі - свобода розірвання шлюбу надає можливість зробити це в будь-який час. 2) Якщо той із подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, став непрацездатним у зв'язку з вчиненням ним умисного злочину. Як уже зазначалося, законодавець допустив конкуренцію норм, оскільки в п. 5 ст. 75 СК зазначено; що такий із подружжя "не має права на утримання", а п. 2 ст. 83 свідчить про те, що "суд може позбавити права на утримання" того з подружжя, непрацездатність якого "виникла в результаті вчинення ним умисного злочину". Звичайно, редакція наведених статей потребує більш чіткого викладу, щоб усунути подвійне тлумачення. § 4. Припинення права одного з подружжя на утримання Той із подружжя, хто отримує аліменти, втрачає право на їх отримання у такому разі, коли відпали умови, які були підставами для їх стягнення, а саме: 1) одержувач аліментів поновив свою працездатність; 2) непрацездатна особа уклала новий шлюб. У даному випадку новий шлюб є саме тим юридичним фактом, який припиняє аліментні зобов'язання між колишнім подружжям, оскільки від цього моменту обов'язок піклуватися про непрацездатну особу покладається на нового чоловіка (дружину). Стягнення аліментів у такому разі припиняється лише після укладання зареєстрованого у встановленому порядку шлюбу. Тобто фактичні шлюбні відносини аліментних зобов'язань не припиняють. Звичайно, недобросовісний із подружжя, хто є непрацездатним, може не реєструвати офіційно фактичні шлюбні відносини, аби продовжувати отримувати матеріальну допомогу від колишніх чоловіка чи дружини. За таких обставин, коли буде доведено в судовому порядку перебування у фактичних шлюбних відносинах того з колишнього подружжя, хто є непрацездатним, суду необхідно надати право за позовом зацікавленої особи припиняти стягнення аліментів. Якщо допомога надавалася добровільно, то за наведених обставин вона може автоматично бути припинена. Якщо ж підставою для стягнення аліментів було рішення суду, то зацікавлена сторона із подружжя має звернутися до суду з відповідною заявою, і тоді згідно з рішенням суду вона звільняється від обов'язків по утриманню колишнього чоловіка (дружини). Право на аліменти, які були присуджені за рішенням суду, може бути припинене за рішенням суду, якщо буде встановлено, що: 1) Одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги. Тобто матеріальне становище того з подружжя, хто її потребував, поліпшилося, у зв'язку з чим відпала необхідність його аліментувати. Наприклад, держава підвищила розмір пенсії, одержувач аліментів отримав спадщину, уклав договір довічного утримання, має інші доходи, які дозволяють йому існувати своїм коштом. 2) Платник аліментів неспроможний надавати матеріальну допомогу. Матеріальне чи сімейне становище того з подружжя, хто надавав допомогу, змінилося настільки, що він уже не може виконувати аліментні зобов'язання щодо утримання іншого з подружжя, що є непрацездатним. Скажімо, батьки платника аліментів стали непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, а платник втратив постійну роботу чи отримав травму, яка не дозволяє йому працювати за набутою спеціальністю. З урахуванням обставин, які були підставою для стягнення аліментів, право одного з подружжя на утримання також припиняється, якщо: а) у вагітної дружини була перервана вагітність або дитина народилася мертвою; б) дитина, яка проживала з одержувачем аліментів, померла або передана на виховання іншій особі; в) у свідоцтві про народження дитини, яка проживала з одержувачем аліментів, за рішенням суду виключені відомості про дружину як матір дитини (чоловіка як батька дитини); г) подружжя (колишнє подружжя) уклали договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової допомоги. Договір, за яким передається у власність нерухоме майно, має бути нотаріально посвідченим і підлягає державній реєстрації. Глава XI ВСТАНОВЛЕННЯ ПОХОДЖЕННЯ ДІТЕЙ § 1. Загальні правила визначення материнства і батьківства У сім'ї батьки і діти наділені певними правами та обов'язками. Права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державними органами реєстрації актів цивільного стану в установленому законом порядку. Це положення ст. 121 СК України, звичайно ж, стосується як дітей, народжених у шлюбі, так і дітей, народжених особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі (народжені поза шлюбом). Отже, визначення походження дитини є підставою виникнення прав та обов'язків матері, батька і дитини (дітей). Слід погодитися з думкою авторів, які вважають батьківські правовідносини такими, що виникають на основі фактичного складу, який утворюють два юридичних факти: народження дитини (подія) і державна реєстрація народження органом реєстрації актів цивільного стану (дія). Для встановлення материнства не має значення сімейний стан жінки. У сімейному законодавстві діє загальний принцип, відповідно до якого матір'ю дитини є жінка, яка її народила. Звернутися до державного органу реєстрації актів цивільного стану з метою реєстрації народження дитини має право як мати дитини, народженої в шлюбі, так і мати дитини, народженої поза шлюбом. В останньому випадку походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини. Закон надає право жінці, яка записана матір'ю дитини, оспорити своє материнство (ст. 139 СК України). Жінка, яка вважає себе матір'ю дитини, має право пред'явити позов до жінки, яка записана матір'ю дитини, про визнання свого материнства. Оспорювання материнства не допускається у випадках, передбачених ч. 2 та ч. З ст. 123 СК України. До вимог про визнання материнства встановлюється позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися, що є матір'ю дитини. На відміну від материнства визначення батьківства залежить від сімейного стану матері дитини. Українське сімейне законодавство виходить з презумпції батьківства чоловіка матері дитини. Відповідно до ст. 133 СК України, якщо дитина народилася у подружжя, дружина записується матір'ю, а чоловік - батьком дитини. Презумпція батьківства чоловіка матері діє не лише в період шлюбу. Дитина, народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя (п. 2 ст. 122 СК України), а відтак - батьком дитини буде чоловік її матері. За правилом ст. 122 СК України походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини. Разом з тим, дружина і чоловік мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка батьком дитини. У такому разі запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень проводиться за прізвищем матері, а ім'я та по батькові батька дитини записуються за вказівкою матері. Закон надає право оспорити батьківство: - особі, яка записана батьком дитини (ст. 136 СК України); - спадкоємцям особи, яка записана батьком дитини (ст. 137 СК); - матері дитини (ст. 138 СК). Так, оспорювання батьківства особою, яка записана батьком дитини, можливе лише після народження дитини і до досягнення нею повноліття. В цей період за життя дитини особа, яка записана її батьком, має право оспорити своє батьківство, пред'явивши позов про виключення запису про неї як батька з актового запису про народження дитини. Суд постановляє рішення про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового запису про її народження, коли буде доведена відсутність кровного споріднення між особою, яка записана батьком, та дитиною. Закон не допускає оспорювання батьківства у разі смерті дитини. Так, п'ятнадцятирічний Олег К. помер після тривалої хвороби. Через рік після смерті сина батько звернувся до суду з позовом про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини. Суд не в змозі вирішувати питання щодо оспорювання батьківства, оскільки особа, яка записана батьком дитини, втратила право оспорити своє батьківство з дня смерті дитини. Важливо, що до вимоги чоловіка про виключення запису про нього як про батька з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується. Не має права оспорювати своє батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що таким не є, а також особа, яка дала згоду на штучне запліднення своєї дружини. В окремих випадках оспорювання батьківства допускається законодавцем і після смерті особи, яка записана батьком дитини. Якщо той, хто записаний батьком дитини, помер до народження дитини, оспорити його батьківство мають право його спадкоємці за умови подання ним за життя до нотаріуса заяви про невизнання свого батьківства. Позовну заяву вправі підтримувати в суді спадкоємці того, хто записаний батьком дитини, якщо він помер після пред'явлення ним позову про виключення свого імені як батька з актового запису про народження дитини. Якщо через поважні причини особа не знала про те, що записана батьком дитини, і померла - оспорити батьківство можуть її спадкоємці: дружина, батьки та діти. Закон надає право жінці, яка народила дитину в шлюбі, оспорити батьківство свого чоловіка. Обов'язковою умовою при цьому є подання іншою особою заяви про своє батьківство. Заява повинна бути письмовою. Тоді вимога матері про виключення запису про її чоловіка як батька дитини з актового запису про народження дитини може бути задоволена. До вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини встановлюється позовна давність в один рік, яка починається від дня реєстрації народження дитини (п. З ст. 138 СК України). Досить поширеними в житті є випадки, коли батьківство, материнство встановити неможливо. Як здійснити запис про батьків дитини у таких випадках? Відповідь на це запитання дається у ст. 135 СК України. При народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, У випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень проводиться за прізвищем матері, а ім'я та по батькові батька дитини записується за вказівкою її матері. У разі смерті матері, а також за неможливості встановити місце її проживання, запис про матір та батька дитини проводиться відповідно до даної норми за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина. Якщо батьки дитини невідомі, запис про них у Книзі реєстрації народжень проводиться за рішенням органу опіки та піклування. § 2. Визначення походження дитини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою Визначення походження дитини від чоловіка і жінки, які перебувають у шлюбі між собою, не викликає проблем. У п. 1 ст. 122 СК України зазначено: дитина, яка зачата і(або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Дружина записується матір'ю, а чоловік - батьком дитини. Походження дитини від подружжя визначається на підставі: а) Свідоцтва про шлюб; б) документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини. Викладене стосується ситуації, коли дитина зачата і народжена у шлюбі; зачата до шлюбу, народжена у шлюбі. Складніше визначити походження дитини від матері та батька у випадках: 1) коли дитина зачата у шлюбі, а народжена після припинення шлюбу; 2) коли дитина зачата у шлюбі, а народжена після визнання шлюбу недійсним. Позиція законодавця у визначенні питань походження дитини ґрунтується на пріоритеті шлюбних відносин, оскільки дитина, народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя (п. 2 ст. 122 СК України). Визначальним при цьому є строк - десять місяців. Після спливу десяти місяців з моменту припинення шлюбу або визнання його недійсним народжена жінкою дитина не буде вважатися такою, що походить від подружжя. Виняток із зазначеного правила становить випадок, передбачений ст. 124 СК України. Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі. Так, Олена С. перебувала у зареєстрованому шлюбі з громадянином К. 5 місяців, після чого шлюб був розірваний. Через два місяці після розлучення вона уклала шлюб з громадянином В., а через шість місяців з моменту розлучення народила дитину. Відповідно до зазначеної норми, батьком дитини є громадянин В. Батьківство попереднього чоловіка може бути визначене на підставі спільної заяви з чоловіком у повторному шлюбі або за рішенням суду. Відповідно до ст. 129 СК України особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства. До вимог про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. Розглядаючи питання про походження дитини від подружжя, слід мати на увазі й положення п. З ст. 122 СК України, відповідно до якого дружина і чоловік мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка батьком дитини. У такому разі походження дитини буде визначатися відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України, тобто запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень проводиться за прізвищем матері, а ім'я та по батькові батька дитини записуються за вказівкою матері. У ст. 123 СК України на відміну від раніше чинного законодавства викладені правила визначення походження дитини від батька, матері при штучному заплідненні та імплантації зародка. Вони є такими: 1) У разі штучного запліднення дружини, проведеного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його дружиною. 2) У разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подружжя. 3) Якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, імплантовано в організм його дружини, дитина вважається такою, що походить від подружжя. § 3. Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою Відповідно до ст. 125 СК України у випадку, коли мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини. Більш детально про це йшлося раніше. Зміст наведеної статті дозволяє зробити висновок про те, Що у разі, коли батько та мати дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається як у добровільному порядку, так і за рішенням суду. Добровільний порядок визначення походження дитини від батька регламентується ст. ст. 126-127 СК України. Визначення батьківства за рішенням суду передбачено в ст. 128 СК України. По-перше, визначення походження дитини від батька можливе за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі .між собою. Суть такої заяви полягає в тому, що чоловік добровільно виявляє свою волю щодо визначення себе батьком зазначеної в заяві дитини. Мати дитини дає на це свою згоду. При цьому кровна спорідненість між батьком і дитиною не встановлюється, і закон цього не вимагає. Однак відповідно до п. 5 ст. 136 СК України не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є батьком. Заява жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, подається у письмовій формі. До того ж вона може бути подана до державного органу реєстрації актів цивільного стану як до, так і після народження дитини. Звернення до державного органу реєстрації актів цивільного стану жінки і чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, із заявою до народження дитини допустиме тоді, коли є підстави вважати, що подання спільної заяви ними після народження дитини буде неможливим чи утруднюватиметься (наприклад, від'їзд чоловіка за кордон на тривалий час). За наявності такої заяви державна реєстрація встановлення батьківства здійснюється одночасно з державною реєстрацією народження дитини і повної заяви не вимагається. Якщо заява про визнання батьківства не може бути подана особисто, закон дозволяє подати її через представника або надіслати поштою. В цьому разі вона обов'язково потребує нотаріального засвідчення. Можливі випадки, коли батьком визнає себе неповнолітня особа. Тому, коли заява про визнання себе батьком дитини подана неповнолітнім, державний орган реєстрації актів цивільного стану повідомляє батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього про запис його батьком дитини. По-друге, у разі, якщо мати дитини померла або оголошена померлою, визнана недієздатною, безвісно відсутньою, позбавлена батьківських прав або якщо не проживає з дитиною не менш як шість місяців і не виявляє щодо неї материнської турботи та піклування, чоловік, який не перебуває у шлюбі з матір'ю дитини, має право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про визнання себе батьком дитини. Умовою прийняття такої заяви чоловіка є запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України, тобто коли ім'я та по батькові батька дитини записане за вказівкою матері. Спільна заява жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, у першому випадку, як і особиста заява чоловіка, який перебуває у шлюбі з матір'ю дитини, у другому випадку, є підставою для внесення відповідних змін до Книги реєстрації народжень та видачі нового Свідоцтва про народження органом державної реєстрації актів цивільного стану. § 4. Визнання батьківства за рішенням суду За відсутності спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, чи особистої заяви чоловіка, який не перебуває у шлюбі з матір'ю дитини, але вважає себе батьком дитини, батьківство щодо дитини, яка народилася, може бути визнане за рішенням суду. Відповідно до п. 3 ст. 128 СК України позов про визнання батьківства може бути пред'явлений: - матір'ю дитини; - опікуном дитини; - піклувальником дитини; - особою, яка утримує та виховує дитину; - самою дитиною, якщо вона досягла повноліття; - особою, яка вважає себе батьком дитини. На відміну від попередньо існуючого законодавства, яке встановлювало формальні підстави для підтвердження походження дитини від конкретного чоловіка, ст. 128 СК України закріплює положення, відповідно до якого підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до вимог ЦК України. Таким чином, походження дитини встановлюється судом з урахуванням усіх обставин. При цьому можуть застосовуватися будь-які засоби доказування, передбачені цивільним процесуальним законодавством: пояснення сторін та третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновок експерта. В основу рішення суду не можуть бути покладені лише докази, отримані з порушенням закону, які не мають юридичної сили. Як докази для встановлення батьківства в суді можуть бути досліджені листи, телеграми відповідача, в яких він повідомляє про можливість народження чи народження його дитини певною жінкою; заява відповідача за місцем роботи про надання йому відпустки у зв'язку з народженням дитини; показання свідків про виявлення відповідачем турботи про дитину та її матір, обрання імені дитини тощо. Очевидно, що при підготовці справ про встановлення батьківства до судового розгляду і під час їх розгляду суд вправі з урахуванням думки сторін і обставин справи призначити експертизу. Висновок експертизи у справі про народження дитини, в тому числі експертизи, проведеної методом генної дактилоскопії, повинен бути оцінений судом у сукупності з іншими доказами у справі. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України. Підбиваючи підсумок викладеного, можна визначити умови, за яких буде мати місце визначення батьківства за рішенням суду. До них належать: - відсутність зареєстрованого шлюбу між батьками дитини на момент її народження; - відсутність спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою; - відсутність особистої заяви чоловіка про визнання себе батьком дитини. Від визнання батьківства за рішенням суду слід відрізняти встановлення факту батьківства за рішенням суду (ст. 130 СК України). Останнє можливе у разі смерті чоловіка, який перебував у шлюбі з матір'ю дитини. За необхідності факт його батьківства може бути встановлений рішенням суду. Заява про встановлення факту батьківства може бути подана матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Глава XII ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ БАТЬКІВ І ДІТЕЙ § 1. Порядок визначення прізвища, імені, по батькові та реєстрація громадянства дітей Згідно зі ст. 145 СК України прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Якщо мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. Батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ. Спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Розірвання шлюбу або визнання його недійсним не зумовлює зміни прізвищ дітей. У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років, з її згоди. У разі зміни прізвища одного з батьків прізвище дитини може бути змінене зі згоди обох батьків та за згодою дитини, яка досягла семи років. Коли є заперечення одного з батьків щодо зміни прізвища дитини, спір щодо такої зміни може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. При вирішенні спору беруться до уваги виконання батьками своїх обов'язків щодо дитини, а також інші обставини, які засвідчують відповідність зміни прізвища інтересам дитини. Вибір імені дитини - це особисте право батьків, яке здійснюється за їх взаємною згодою. Згідно зі ст. 146 СК України ім'я дитини, народженої жінкою в шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства визначається матір'ю дитини. Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає зі звичаю національної меншини, до якої належить мати і(або) батько. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органами опіки та піклування або судом. По батькові дитині присвоюється в усіх випадках за іменем особи, яка записана батьком дитини. Згідно зі ст. 147 СК України по батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває У шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком. У разі, якщо батько змінив своє ім'я, по батькові дитини, яка досягла чотирнадцяти років, змінюється з її згоди. Відповідно до Закону України від 18 січня 2001 р. "Про громадянство України" громадянство дітей визначається за громадянством їх батьків. Це питання вирішується по-різному, виходячи з конкретної ситуації. Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР або хоча б один із її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української держави Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, УРСР і є особою без громадянства, реєструється громадянином України за заявою одного із батьків або опікуна чи піклувальника. Дитина, яка народилася на території України від батьків, які є іноземцями, і набула за народження громадянство іншої держави або держав, яке було припинене, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків або опікуна чи піклувальника. Датою набуття громадянства України у цих випадках є дата реєстрації набуття особою громадянства України. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновлюють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий - іноземцем чи особою без громадянства, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою встановлено опіку чи піклування громадян України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга - особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один із батьків якої є громадянином України, а другий - особою без громадянства, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України. Дитина, яка є особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий - іноземним, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають у громадянстві України, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків. У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина незалежно від місця її народження та постійного проживання стає громадянином України. § 2. Права та обов'язки батьків по вихованню та розвитку дитини Турбота про підростаюче покоління хвилює не тільки громадськість нашої держави, але й весь світ. Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання та розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці згідно із законом України від 26 квітня 2001 р. "Про охорону дитинства" (ст. 12). Законодавство України, а саме СК в ст. 150, визначає, що батьки зобов'язані виховувати дитину у дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, зобов'язані поважати дитину, готувати її до самостійного життя. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування про неї. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, фізичні покарання, а також застосування інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини. Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Оскільки батьківські права є правами на виховання дитини, вони надаються батькам до досягнення дитиною повноліття, після чого припиняються. Батьки не можуть передавати будь-кому ці права або відмовлятися від них, але мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства. При неналежному виконанні батьками (одним із них) обов'язку по вихованню дітей або зловживанні батьківськими правами дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї. Вона має право звертатися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. Дитина має також право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо До суду, якщо вона досягла 14-річного віку. Законодавчо встановлений принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей, і жоден із них не має будь-яких переваг. Питання щодо виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не заважає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим із них, хто проживає окремо від дитини. Той із батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов'язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з батьків. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо). Згідно зі ст. 154 СК України батьки мають право на самозахист дитини, повнолітніх дочки та сина. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як законні представники без спеціальних на те повноважень. Вони мають право звернутися за захистом прав та інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право звернутися за таким захистом. Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні, й можуть їх здійснювати самостійно, а по досягненні неповнолітніми батьками чотирнадцяти років мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини. Неповнолітні батьки у суді мають право на безоплатну правову допомогу. На органи опіки і піклування покладено вирішення спорів щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї. Так, за заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкування з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших питань, що мають істотне значення для справи. Рішення органу опіки та піклування є обов'язковим для виконання. Особа, яка ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від неї. Якщо той з батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки і піклування, другий із батьків має право на звернення до суду з позовом про усунення цих перешкод. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування з урахуванням віку, стану здоров'я дитини, поведінки батьків, а також інших обставин, що мають істотне значення. В окремих випадках, якщо це стосується інтересів дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи. За заявою заінтересованої особи суд може зупинити виконання рішення органу опіки та піклування до вирішення спору. У разі ухилення від виконання рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дитину для проживання з ним. Особа, яка ухиляється від виконання рішення суду, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини. § 3. Вирішення спорів, пов'язаних з місцем проживання дітей Інтереси виховання дітей більш повно здійснюються при їх спільному проживанні з батьками. У тих випадках, коли батьки внаслідок розірвання шлюбу або з інших причин не проживають спільно, виникає питання: з ким із них повинна проживати дитина? Згідно зі ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла 10-ти років, визначається зі згоди батьків, а по досягненні дитиною 10-ти років - зі спільної згоди батьків та самої дитини. По досягненні дитиною віку 14-ти років, коли батьки проживають окремо, місце проживання визначається дитиною. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не . дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися судом. При вирішенні таких спорів суд бере до уваги особисте ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Суд не може передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами або токсичними речовинами, може своєю аморальною поведінкою зашкодити розвиткові дитини. Якщо суд визнав, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, на вимогу баби, діда або інших родичів, залучених до участі у справі, дитина може бути передана комусь із них. У тому випадку, коли дитина не може бути передана комусь із цих осіб, суд на вимогу органу опіки та піклування може постановити рішення про відібрання дитини у особи, з якою вона проживає, і передачу її для опікування органові опіки та піклування. Якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала. Батьки мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними, а також право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і передачі її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам. § 4. Підстави та наслідки позбавлення батьківських прав Позбавлення батьківських прав є крайнім засобом сімейно-правового характеру, який застосовується до батьків, що не забезпечують належне виховання своїх дітей. Такий засіб може застосовуватись тільки за рішенням суду. Закон встановлює ряд підстав, з яких батьки можуть бути позбавлені батьківських прав. Найперше, до таких підстав відноситься відмова батьків забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я без поважних причин і невиявлення протягом 6 місяців щодо неї батьківського піклування. Коли жінка поступає в пологовий будинок, то вона пред'являє паспорт, але бувають випадки, коли жінки поступають без паспорта. Здебільшого це ті особи, які мають намір залишити дитину в пологовому будинку і відмовитися від неї. В основному від дітей відмовляються одинокі матері, але бувають випадки, коли від дитини відмовляються і сімейні пари, мотивуючи свою відмову наявністю дітей і скрутним матеріальним становищем. У кожному конкретному випадку суд, вивчаючи матеріали справи, визначає, чи є поважною причина відмови від дитини. І якщо суд визнав, що особа без поважних причин відмовляється забрати дитину з пологового будинку, а тим більше - не виявляє щодо неї батьківського піклування протягом півроку, така особа може бути позбавлена батьківських прав за рішенням суду. Другою підставою позбавлення батьківських прав є ухилення від виконання матір'ю чи батьком своїх обов'язків по вихованню дитини. Таке ухилення повинно бути навмисним, коли особа повністю розуміє наслідки своєї винної поведінки. Не може бути позбавлена батьківських прав особа, яка не виконує своїх батьківських обов'язків внаслідок душевної хвороби, тривалого відрядження, створення перешкод з боку іншого з батьків, з яким проживає дитина. Третьою підставою позбавлення батьківських прав є жорстоке поводження з дитиною. Четвертою - хронічний алкоголізм або наркоманія батьків дитини. П'ятою підставою можуть бути будь-які види експлуатації дитини, примушування її до жебракування та бродяжництва. Шостою - засудження батька чи матері за вчинення умисного злочину щодо дитини. Неповнолітні батьки не можуть бути позбавлені батьківських прав з підстав ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини, або коли вони є хронічними алкоголіками чи наркоманами, а також коли батьки вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось з них. Досить часто позбавлення батьківських прав провадиться одразу з кількох підстав. Пияцтво батьків або одного з них, як правило, поєднане з розпустою, що обумовлює відсутність турботи про дітей, жорстоке поводження з ними, ухилення від виконання обов'язків по вихованню. Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який застосовується лише тоді, коли усі інші не дають позитивних результатів. Позбавлення батьківських прав допускається лише щодо дітей, які не досягли 18-ти років. Справи про позбавлення батьківських прав розглядаються за заявою одного з батьків, опікуна, піклувальника, особи, в сім'ї якої проживає дитина, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, в якому вона перебуває, органу опіки та піклування, прокурора, а також самої дитини, яка досягла 14-ти років. Органи опіки та піклування, а також прокурор не тільки мають право пред'явити позови про позбавлення батьківських прав, але й зобов'язані взяти участь у розгляді кожної такої справи незалежно від того, хто є позивачем. Якщо суд при розгляді справи про позбавлення батьківських прав виявив у діях батьків або одного з них ознаки злочину - порушується кримінальна справа. Винесене судом рішення про позбавлення батьківських прав свідчить про те, що особа злісно не виконує обов'язки по вихованню дитини. Зрозуміло, що у такого батька чи матері не може бути залишена дитина, в зв'язку з чим виникає необхідність визначити її майбутню долю. Якщо дитина проживала з тим із батьків, хто позбавлений батьківських прав, суд вирішує питання про можливість їхнього подальшого проживання в одному житловому приміщенні. Суд може постановити рішення про виселення того з батьків, хто позбавлений батьківських прав, з житлового приміщення, у якому він проживає з дитиною, якщо буде встановлено, що він має інше житло, у яке може поселитися, або постановити рішення про примусовий поділ житла чи його примусовий обмін. Дитина за бажанням другого з батьків може бути передана йому. Якщо дитина не може бути передана другому з батьків, переважне право перед іншими особами на передання їм дитини мають за їхньою заявою баба та дід дитини, повнолітні брати та сестри, інші родичі. Якщо дитина не може бути передана бабі, дідові або іншим родичам, мачусі, вітчиму, вона передається на опікування органові опіки та піклування. Дитина, яка передана родичам, мачусі, вітчиму, органу опіки та піклування, зберігає право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала, і може у будь-який час повернутися до нього. З позбавленням батьківських прав, в принципі, припиняються сімейні правовідносини між батьками і дитиною. Особа, позбавлена батьківських прав, втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання; перестає бути законним представником дитини; втрачає права на пільги та державну допомогу, що надається сім'ям з дітьми; не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною. Позбавлення батьківських прав як наслідок винної поведінки батьків не може означати їх повного звільнення від батьківських обов'язків по утриманню дітей. Одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або з власної ініціативи вирішити питання про стягнення аліментів на дитину. Аліменти на дітей стягуються на користь другого з батьків (опікуна, піклувальника, особи, в сім'ї якої проживає дитина), а також організації, де дитина перебуває на вихованні. § 5. Порядок поновлення в батьківських правах Хоча позбавлення батьківських прав має безстроковий характер, але у разі, коли у способі життя недбалих батьків відбуваються суттєві зміни на краще, суд за їх заявою може поновити їх в правах. Поновлення батьківських прав неможливе, якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом, або якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття. Правило, що міститься в законі про поновлення батьківських прав, є дійовим стимулом для зміни поведінки осіб, позбавлених батьківських прав. Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, наявність обставин, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини. Такі справи розглядаються лише за заявою особи, позбавленої батьківських прав, а відповідачем може бути інший з батьків (опікун, піклувальник чи особа, в сім'ї якої проживає дитина) або орган опіки та піклування. При розгляді позову про поновлення батьківських прав слід суворо дотримуватися принципу охорони інтересів дітей. Вирішуючи питання про поновлення в батьківських правах, необхідно з'ясувати думку другого з батьків (якщо він не позбавлений батьківських прав), інших осіб, з ким проживає дитина, щодо можливості поновлення позивача у правах. Така думка є вельми суттєвою, але не вирішальною при розгляді спору. У разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повторне звернення із позовом про поновлення батьківських прав можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішенням суду про таку відмову. Батьки, поновлені у своїх правах, знову набувають батьківських прав і обов'язків у повному обсязі. § 6. Відібрання дітей від батьків без позбавлення їх батьківських прав Захист інтересів дітей може здійснюватися і шляхом відібрання їх без позбавлення батьківських прав. Згідно зі ст. 170 СК України суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, якщо вони ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини, жорстоко поводяться з нею, є хронічними алкоголіками або наркоманами чи вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального стану. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування. У виняткових випадках - при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. У цьому разі орган опіки та піклування зобов'язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав. З таким позовом до суду має право звернутися прокурор. При винесенні рішення про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав суд не встановлює конкретних строків цього обмеження прав батьків. Якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків може постановити рішення про повернення їм дитини. При задоволенні позову про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав суд вирішує питання про стягнення з них аліментів на дитину. Виконання таких рішень як добровільно, так і примусово, проводиться державними виконавцями відповідно до Закону України від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження". Під час виконання рішення про відібрання дитини державний виконавець провадить виконавчі дії з обов'язковою участю особи, якій дитина передається на виховання, та із залученням представників органів опіки та піклування. За потреби державний виконавець може звернутися до суду з поданням щодо вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого чи лікувального закладу. У разі, коли особа перешкоджає виконанню рішення про відібрання дитини, державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на таку особу в розмірі від 2 до 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - щодо фізичних осіб і від 10 до 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - щодо посадових осіб. При повторному невиконанні рішення особою без поважних причин державний виконавець накладає на неї штраф у подвійному розмірі. При подальшому невиконанні рішення державний виконавець порушує клопотання перед судом про кримінальну відповідальність такої особи відповідно до закону. Суд має право застосувати негайне виконання рішення у спорах щодо дітей, якщо залишення дитини у відповідача згубно позначається на здоров'ї та психіці дитини. Суд також може передбачити заходи, що сприяють безболісному переходу дитини на виховання до іншої особи, причому ніякі насильницькі дії стосовно дитини не допускаються. Глава XIII МАЙНОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ БАТЬКІВ І ДІТЕЙ § 1. Суть майнових правовідносин у сім'ї Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо їх виховання, розвитку та утримання. Отже, майнові відносини становлять окрему групу сімейних відносин і виникають, як правило, не лише між батьками та дітьми, а й між іншими членами сім'ї та родичами. Майновими правовідносинами у сімейному праві вважають врегульовані нормами сучасного законодавства відносини між суб'єктами права, в яких об'єктом є будь-які майнові блага (речі індивідуального користування, премії, нагороди, майно, набуте під час перебування у шлюбі, грошові утримання тощо). Відповідно майнові правовідносини батьків і дітей - правовідносини, які виникають між батьками і дітьми з приводу майна, яке знаходиться в приватній чи спільній сумісній власності цих осіб. Майнові правовідносини, які можуть виникати між батьками і дітьми, поділяють на дві групи: 1) відносини батьків і дітей з приводу майна, що перебуває у сфері володіння сім'ї (житло, предмети домашнього облаштування, гроші, цінні папери та ін.); 2) аліментні правовідносини батьків і дітей. Перша група правовідносин стосується головним чином сімейного майна, що є в домашньому господарстві. Як правило, таке майно набувається батьками, тому належить батьку чи матері або їм обом, а дитина лише користується цим майном. Водночас чинне законодавство допускає випадки набуття майна за рахунок спільної праці чи спільних коштів батьків і дітей. Воно буде належати їм на праві спільної сумісної власності. Права батьків і дітей на майно врегульовані главою 14 СК України, а в окремих випадках при врегулюванні таких відносин необхідним є застосування норм ЦК України (розпорядження неповнолітньої дитини доходом від свого майна). Другу групу відносин становлять аліментні зобов'язання батьків і дітей. Обов'язок матері, батька утримувати дитину та порядок його виконання закріплено главою 15 СК України. Обов'язок батьків утримувати неповнолітніх дочку, сина та його виконання передбачено главою 16 СК України. Наступна 17 глава СК України закріплює обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Аліментні правовідносини характеризуються певними особливостями. По-перше, підстави їх виникнення визначені законом. Сторони не вправі відмовитись від виконання обов'язку сплачувати аліменти за наявності законних підстав для цього (наприклад, кровне споріднення, непрацездатність, потреба в матеріальній допомозі). Виняток становить випадок, передбачений ст. 188 СК України. По-друге, аліментні зобов'язання є безоплатними, тобто вони не можуть бути витребувані назад, навіть якщо стягнені помилково, за винятком випадків, коли їх стягнення було основане на неправдивих відомостях. По-третє, аліментні зобов'язання мають особистий характер, їх сплачують особи, на яких вказує закон. Покладання обов'язку утримання на інших осіб не допускається. По-четверте, виплати, що здійснюються суб'єктами (платниками аліментів), мають тимчасовий (обмежений у часі) характер. Їх початок і закінчення визначаються моментом у часі або настанням певної події. До майнових відносин, які можуть виникати між батьками та дітьми в сім'ї, можна віднести ряд характерних ознак. Вони походять від загальних засад регулювання сімейних відносин, закріплених у законі (ст. 7 СК України). При здійсненні майнових прав батьки зобов'язані максимально враховувати інтереси дитини, створювати умови (в тому числі матеріальні) для забезпечення їй рівня життя, необхідного для фізичного, розумового, духовного, естетичного і соціального розвитку. Пріоритет прав та інтересів дитини є визначальним при здійсненні батьками своїх прав та обов'язків, у тому числі в сфері сімейних майнових відносин. Врегульовані нормами сімейного права майнові правовідносини між батьками і дітьми обмежені в часі. Частина їх існує з моменту народження дитини і до досягнення нею повноліття чи набуття дитиною повної дієздатності раніше 18 років. Законодавчо закріплено, що правам батьків відповідають їх певні обов'язки. Це стосується також майнових відносин. Так, здійснюючи свої права, батьки зобов'язані передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток (п. 1 ст. 176 СК України). § 2. Права батьків і дітей на майно Кожна сім'я має у власності певне майно. Це можуть бути будь-які речі, грошові кошти, нерухомість, транспортні засоби, засоби виробництва. Склад, кількість і вартість такого майна не обмежується законодавством, крім майна, виключеного з цивільного обороту. Головним його призначенням є задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб членів сім'ї. Як правило, переважна частина сімейного майна належить батькам (матері, батьку) дитини (дітей). Менша його частина належить дитині (дітям). Отже, батьки і діти, зокрема ті, які проживають спільно, виступають самостійними власниками майна. Батьки мають право розпоряджатись належним їм майном на свій розсуд (продавати, дарувати, передавати до найму), не запитуючи згоди на це своїх дітей. Малолітні діти не мають права розпоряджатись належним їм майном. Відповідно до п. 2 ст. 173 СК України при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків. Батьки можуть набувати майно в результаті укладання цивільно-правових угод, отримання спадщини тощо. Відповідно до норм цивільного законодавства малолітні особи (діти, яким не виповнилося 14 років) мають право вчиняти дрібні побутові правочини, вкладати кошти у банківські (кредитні) установи та розпоряджатися ними. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який має невисоку вартість, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвиткові. В результаті цих дій малолітня особа може набувати у власність певне майно. Відповідно до ст. 174 СК України майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини. Закон зобов'язує батьків передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток (ст. 176 СК України). Неповнолітні діти віком від 14 до 18 років мають більш широкі майнові права. Окрім вищезгаданих дій, вони вправі самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи інший дохід, окрім нерухомих речей та транспортних засобів, самостійно здійснювати права автора на твори науки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності тощо. Отже, у дітей може виникнути право власності на майно в результаті купівлі речей за власні кошти, отримання спадщини, дарування, створення його власною працею. Батьки є законними представниками інтересів своїх дітей, і однією з функцій такого представництва є управління їх майном. Майном малолітньої дитини в силу закону батьки управляють без спеціальних на те повноважень. Водночас вони зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном. Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього. Дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім'ї (п. 1 ст. 178 СК України). Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до правил, викладених у нормах цивільного законодавства. Питання про управління майном дитини (дітей) батьки вирішують спільно. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватись органом опіки та піклування або судом. Може виникнути питання, чи потрібна згода другого з батьків при управлінні майном дитини одним із батьків. Згідно з правилом п. 2 ст. 177 СК України при вчиненні одним з батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового. Окрім роздільного майна, батьки і діти можуть мати майно, яке належить їм на праві спільної сумісної власності. Це положення закріплено у ст. 175 СК України: майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності. Цим правилом законодавець, по-перше, закріплює право участі дітей у господарському житті сім'ї, по-друге, допускає можливість належності суб'єктам сімейних правовідносин (батькам і дітям) майна на праві спільної сумісної власності. Батьки і діти можуть мати як спільну часткову, так і спільну сумісну власність. Що стосується розпорядження аліментами, які сплачуються Другим з батьків на утримання дитини, то такі положення закріплені у ст. 179 СК України. Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім'я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням. Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання. У разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти є власністю дитини. Частими є випадки, коли над дитиною встановлюється опіка. Опікун розпоряджається аліментами, які одержані для утримання малолітньої дитини. Неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпоряджання ними. Вона може здійснювати це право відповідно до норм ЦК України. § 3. Обов'язок батьків по утриманню неповнолітніх дітей Одним з головних обов'язків батьків є обов'язок по утриманню своїх неповнолітніх дітей. Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, зазначається в ст. 180 СК України. При цьому слід мати на увазі, що у випадках, передбачених ст. ст. 198, 199 СК України, батьки зобов'язані утримувати і повнолітніх дітей. Положення цих норм становлять окремий інститут сімейно-правових відносин. Обов'язок батьків по утриманню своїх неповнолітніх дітей виникає у них з часу народження дитини і триває до настання її повноліття. Закон покладає такий обов'язок на обох батьків. Коли діти проживають з матір'ю, позов про стягнення аліментів пред'являється до батька. На дітей, які виховуються батьком, аліменти стягуються з їх матері. З моменту досягнення дитиною повноліття (якщо вона є працездатною, не навчається), обов'язок батьків по її утриманню припиняється. У більшості випадків батьки здійснюють обов'язок по утриманню своїх неповнолітніх дітей добровільно, забезпечуючи їх всім необхідним для життя, навчання, повноцінного розвитку. Якщо ж батьки ухиляються від цього обов'язку та не надають коштів на утримання дітей добровільно, такі кошти стягуються з них у судовому порядку у вигляді аліментів. Підставами виникнення сплати батьками аліментів на неповнолітніх дітей є: - наявність юридичне значимих зв'язків між батьками і дітьми (кровне споріднення, відносини усиновлення); - вік особи, яка має правовий статус дитини; - рішення суду або договір чи домовленість між батьками про сплату аліментів на дитину (дітей). Обов'язок батьків виникає незалежно від їх працездатності, дієздатності, наявності у них матеріальних засобів для утримання дітей. Недосягнення батьками повноліття (у випадках зниження шлюбного віку) не звільняє їх від обов'язку по сплаті аліментів. Але разом з тим в окремих випадках звільнення батьків від утримання дітей допустиме за рішенням суду. Такий висновок можна зробити, виходячи зі змісту ст. 188 СК України. Батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує повністю її потреби. З дозволу органу опіки та піклування батьки можуть укласти між собою договір про припинення права на аліменти для дитини (дітей) відповідно до умов ст. 190 СК України. Аліменти, які сплачуються на утримання неповнолітніх дітей, є одним з гарантованих законом джерел їх існування. Особливо важливими такі виплати є для малолітніх дітей, оскільки для осіб такого віку інші джерела існування є досить обмеженими. Закономірно, що такі виплати (утримання) мають суто цільове призначення - утримання неповнолітнього. Цільове витрачання аліментів перевіряє орган опіки та піклування. Підставою для такої перевірки може бути заява платника аліментів або власна ініціатива органу опіки та піклування. У разі нецільового витрачання аліментів платник має право звернутися до суду з позовом про зменшення розміру аліментів або про внесення частини аліментів на особовий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України (п. 2 ст. 186 СК України). Як правило, аліменти сплачуються батьками щомісяця, на кожну неповнолітню дитину незалежно від того, де вона знаходиться. Так, влаштування дитини до закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу не припиняє стягнення аліментів на користь того з батьків, з ким до цього проживала дитина, якщо вони витрачаються за цільовим призначенням. Якщо батьки не беруть участі в утриманні дитини, влаштованої до державного або комунального закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу, аліменти на дитину можуть бути стягнені з них на загальних підставах. За рішенням суду поруч з іншими виплатами (державні пенсії, різні види допомоги та відшкодування у зв'язку із втратою годувальника) аліменти можуть перераховуватися на особовий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України. Не звільняється від обов'язку щодо утримання дитини і особа, яка позбавлена батьківських прав. Одночасно з вирішенням питання про позбавлення батьківських прав суд може на вимогу позивача або з власної ініціативи вирішити питання про стягнення аліментів на дитину. Невиконання обов'язку батьків по утриманню неповнолітніх дітей зумовлює настання сімейно-правової відповідальності. Злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів), а також злісне ухилення батьків від утримання неповнолітніх дітей, що перебувають на їх утриманні, - карається виправними роботами на строк до одного року або обмеженням волі на той самий строк. Те саме діяння, вчинене особою, раніше судимою за злочин, передбачений ст. 164 Кримінального кодексу (КК) України, - карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років. Непоодинокими є випадки, коли місце проживання батьків невідоме або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину. В таких випадках дитині призначається тимчасова державна допомога. Порядок призначення цього державного утримання визначається Кабінетом Міністрів України, а метою є тимчасове утримання неповнолітнього. § 4. Способи та розмір оплати аліментів на дітей В силу ст. 181 СК України способи виконання батьками обов'язку по утриманню дитини (дітей) визначаються за домовленістю між ними. У більшості випадків аліменти виплачуються у добровільному порядку особисто особою, яка зобов'язана їх сплачувати, або через власника чи уповноважений ним орган за місцем роботи особи, місцем одержання нею пенсії, стипендії. Однак це не позбавляє права одного з батьків, з ким проживає дитина, у разі необхідності звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів. Грошові виплати, які здійснює батько, мати, з метою утримання своєї дитини, не єдина форма участі в її утриманні. Закон надає більш широкі можливості в урегулюванні цих відносин. Так, за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і(або) натуральній формі. Тому, наприклад, батько, виконуючи свій обов'язок по утриманню дитини, може сплачувати лише аліменти або сплачувати аліменти і, не обмежуючись цим, надавати допомогу в придбанні різноманітних речей для дитини, чи надавати утримання лише в натуральній формі. При бажанні особи сплачувати аліменти за місцем роботи (одержання пенсії, стипендії) один із батьків (платник аліментів) може подати заяву про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії. Розмір аліментів та строк їх виплати зазначаються у цій заяві. Така заява може бути відкликана заявником у будь-який час за його бажанням. Заява є підставою для відрахування аліментів на дитину, В такому випадку аліменти відраховуються не пізніше триденного строку від дня, встановленого для виплати заробітної плати, пенсії, стипендії. Відповідно до ст. 70 Закону України "Про виконавче провадження" розмір відрахувань із заробітної плати та інших доходів у разі стягнення аліментів становить 50% заробітної плати боржника. Загальний розмір усіх відрахувань при кожній виплаті заробітної плати не може перевищувати 50% заробітної плати, яка належить до виплати працівникові, в тому числі при відрахуванні за кількома виконавчими документами. Заява одного з батьків про відрахування аліментів на дитину може змінити цю ситуацію. На підставі заяви одного з батьків аліменти можуть бути відраховані і тоді, коли загальна сума, яка підлягає відрахуванню на підставі заяви та виконавчих документів, перевищує половину заробітної плати, пенсії, стипендії, а також якщо з нього вже стягуються аліменти на іншу дитину (п. З ст. 187 СК України). У виконанні обов'язку батьків по утриманню дитини (дітей) можуть мати місце і договірні відносини, оскільки відповідно до ст. 189 СК України батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, в якому визначити розмір та строки виплати. Умови такого договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені СК України. Першочергово це - умови щодо розміру аліментів, строку їх виплати та призначення тощо. Договір між батьками має бути укладений у письмовій формі і потребує нотаріального посвідчення. У разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. За відсутності згоди між батьками щодо утримання їх дитини (дітей) один із батьків, з яким проживає дитина, має право на звернення до суду. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і(або) у твердій грошовій сумі (п. З ст. 181 СК України). У кожному випадку частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. У випадку, коли аліменти стягуються на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на її утримання. Вона буде стягуватися з платника аліментів до досягнення повноліття найстаршою дитиною. Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадає на дитину, яка досягла повноліття (п. З ст. 183 СК України). За заявою платника аліментів або їх одержувача, суд може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Це має місце тоді, коли платник аліментів одержує нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону. У будь-якому випадку суд, визначаючи розмір аліментів, враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 4) інші обставини, що мають істотне значення (п. 1 ст. 182 СК України). Отже, розмір аліментів у кожному випадку визначає суд, беручи до уваги різні обставини, у тому числі й матеріальне становище дитини. Закон не встановлює верхньої межі розміру аліментів на дитину, а називає лише мінімальний їх розмір (нижню межу). Так, у п. 2 ст. 182 СК України зазначено, що розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян. За рішенням суду аліменти на одну дитину присуджуються від дня пред'явлення позову. Суд встановлює виплати одного з батьків на майбутнє. Наприклад, громадянин В. не сплачував аліменти з березня 2000 р. Позов про стягнення аліментів пред'явлений до нього громадянкою Ю. у квітні 2002 року. Розглянувши справу і задовольнивши позов, суд присудив аліменти дитині з квітня 2002 року. За минулий час аліменти можуть бути присуджені, якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів у відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі відповідно до правила ст. 191 СК України суд вправі присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки. Визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками розмір аліментів з часом можна змінити (зменшити або збільшити). Це можливо лише за рішенням суду. З позовом про зменшення або збільшення розміру аліментів до суду має право звернутися як платник аліментів, так і їх одержувач у разі зміни матеріального становища або сімейного стану когось із них, погіршення або поліпшення їх здоров'я. Розмір аліментів може бути зменшено, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи (п. 2 ст. 192 СК України). Відповідно до ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження" з осіб, зобов'язаних сплачувати аліменти, у разі їх виїзду для постійного проживання у країни, з якими Україна не має договорів про надання правової допомоги, стягнення аліментів провадиться на час виїзду за рішенням суду за весь період до досягнення дитиною повноліття. З осіб, які працюють за контрактом в іноземних державах і одержують заробітну плату тільки за кордоном, аліменти стягуються в порядку та розмірах, передбачених законом. § 5. Участь батьків у додаткових витратах на дитину Обов'язок батька, матері по утриманню дитини не обмежується участю у вирішенні лише її звичайних, побутових потреб чи розрахунками на нормальне, зважене існування у суспільстві. Адже досить часто в житті особи чи сім'ї бувають ситуації, які важко назвати звичайними, ординарними. Мова йде про те, що дитина, яка утримується батьками, страждає хворобою (часто невиліковною) чи потребує додаткових витрат на розвиток якихось особливих її здібностей тощо. Тому не випадково закон покладає на батьків обов'язок брати участь у додаткових витратах на дитину. Відповідно до ст. 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що зумовлені особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). У даному випадку мова йде про притягнення одного з батьків До участі у додаткових витратах, а не про додаткове стягнення аліментів. Тому розмір суми, яка стягується, має визначатися залежно від реально понесених чи передбачених витрат і не може бути визначений у частковому відношенні до заробітку (доходу) відповідача. Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Якщо заздалегідь відомо, що витрати потребуються тільки одноразово чи на неточно визначений строк, суд може встановити суму, яку належить виплатити одноразово, чи обмежити строком суму, яка присуджується. Якщо стан здоров'я дитини потребує додаткових витрат, позивач має право знову звернутися до суду. Відповідач, у свою чергу, має право просити суд звільнити його від подальших виплат, якщо стан дитини не потребує додаткових витрат. Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення одноразово, періодично або постійно. § 6. Припинення права на аліменти Виходячи зі змісту чинного законодавства, право на аліменти може припинятися за певних обставин. По-перше, право на аліменти на дитину припиняється у разі досягнення нею повноліття, оскільки за загальним правилом утримання дитини здійснюється батьками до досягнення нею повноліття. У разі утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчатись, право на аліменти припиняється з досягненням нею двадцяти трьох років. По-друге, право на аліменти може бути припинено у разі звільнення батьків від обов'язку утримувати дитину відповідно до ст. 188 СК України, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з батьків і повністю забезпечує її потреби. По-третє, припинення права на аліменти на дитину допустиме у зв'язку з набуттям нею права власності на нерухоме майно (ст. 190 СК України). Основою таких відносин є взаємна згода батьків на укладення відповідного договору. Той з батьків, з ким проживає дитина, і той з батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). Закон відносить такий договір між батьком і матір'ю до переліку тих, які посвідчуються нотаріально і підлягають державній реєстрації. Дитина може брати участь в укладенні договору, якщо вона досягла чотирнадцяти років. За договором, який укладається між батьками з участю чи без участі дитини, грошові кошти, які сплачуються зазвичай одним з батьків (аліменти), замінюються (компенсуються) нерухомістю. Однак укладення договору не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину. Право власності на нерухоме майно за договором набуває дитина або дитина і той з батьків, з ким вона проживає, на праві спільної часткової власності на це майно. Той з батьків, з ким проживає дитина, у разі укладення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно зобов'язується самостійно утримувати її. Захищаючи інтереси дитини, законодавець встановив правило, відповідно до якого на майно, одержане за договором, не може бути звернено стягнення. Окрім цього, до досягнення дитиною повноліття одержане за договором майно може бути відчужене лише з дозволу органу опіки та піклування. Договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно може бути визнаний недійсним або розірваним. Так, на вимогу відчужувача нерухомого майна суд визнає договір недійсним у разі виключення імені відчужувача як батька з актового запису про народження дитини. У разі визнання договору недійсним у відчужувача відновлюється право власності на нерухоме майно. За позовом відчужувача нерухомого майна договір може бути розірваний у разі невиконання тим із батьків, з ким проживає дитина, обов'язку по її утриманню. § 7. Визначення заборгованості за аліментами та її стягнення Попередньо відзначалось, що кошти на утримання дитини за рішенням суду присуджуються у частці від доходу її матері, батька (ст. 183 СК України) і(або) у твердій грошовій сумі (ст. 184 СК України). Відповідно до зазначених норм у кожному конкретному випадку розмір аліментів визначає суд. Рішення суду є загальнообов'язковим до виконання. Разом з тим, досить поширеними є факти невиконання судових рішень. Це - одна з причин виникнення заборгованості за аліментами. Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, а у разі спору - судом. У разі сплати аліментів за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії заборгованість за аліментами погашається за заявою платника шляхом відрахувань з його заробітної плати, пенсії, стипендії за місцем їх одержання або стягується за рішенням суду. Відповідно до п. 4 ст.194 СК України заборгованість за аліментами стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття, а у випадку, передбаченому ст. 199 СК України, - до досягнення нею двадцяти трьох років. Якщо за виконавчим листом, пред'явленим до виконання, аліменти не стягуються у зв'язку з розшуком платника аліментів або у зв'язку з його перебуванням за кордоном, вони мають бути сплачені за весь минулий час (п. 2 ст. 194 СК України). Такими є загальні положення щодо стягнення заборгованості за аліментами. Закон не обходить регламентацією і питання щодо визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу). Така заборгованість відповідно до ст. 195 СК України визначається, виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилось їх стягнення. Якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості, але працює на час визначення її розміру, заборгованість визначається із заробітку (доходу), який він одержує. Якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості і не працює на час визначення її розміру, заборгованість обчислюється, виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості. Слід звернути увагу на положення ст. 196 СК України, якою передбачена відповідальність за прострочення сплати аліментів. Так, при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі 1% від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Закон звільняє від сплати неустойки платника аліментів, який є неповнолітнім. Зазначимо, що притягнення до відповідальності платника аліментів, з вини якого виникла заборгованість, є правом, а не обов'язком одержувача аліментів. Окрім того, встановлений законом розмір сплати неустойки може бути досить відчутним для фізичної особи. Тому закон допускає можливість зменшення розміру неустойки. Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального становища та сімейного стану платника аліментів. Відповідно до ст. 197 СК України суд може відстрочити або розстрочити сплату заборгованості за аліментами, враховуючи матеріальне становище та сімейний стан платника аліментів. За позовом платника аліментів суд вправі повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами. Це може мати місце у випадку, коли буде встановлено, що заборгованість виникла у зв'язку з тяжкою хворобою платника аліментів або іншою обставиною, що має істотне значення. У виникненні заборгованості за аліментами на дитину винною може бути і особа, на користь якої присуджено аліменти. Тому суд вправі звільнити платника аліментів від сплати заборгованості, якщо буде встановлено, що вона виникла внаслідок непред'явлення без поважної причини виконавчого листа до виконання особою, на користь якої присуджено аліменти. § 8. Обов'язок батька, матері утримувати повнолітніх дітей Сімейне законодавство покладає на батька, матір обов'язок утримувати не лише неповнолітніх, а й повнолітніх дочку, сина (глава 16 СК України). Так, відповідно до ст. 198 СК України батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати. Повноліття настає з досягненням особою вісімнадцятирічного віку. Непрацездатними вважаються інваліди І, II, III груп. При цьому не має значення, коли настала непрацездатність - до досягнення повноліття або в будь-який інший час. Отже, для утримання батьками повнолітніх дочки, сина необхідні такі підстави: - повнолітні син, дочка повинні мати статус непрацездатного; - повнолітні непрацездатні син, дочка потребують матеріальної допомоги. Необхідною умовою утримання батьками повнолітніх сина, дочки є можливість батьків надавати таку допомогу. Стаття 199 СК України встановлює обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Підставами утримання батьками повнолітніх дітей у цьому випадку є: - навчання дитини; - недосягнення дитиною встановленого віку - двадцяти трьох років; - потреба дитини у наданні їй матеріальної допомоги у зв'язку з навчанням. Як і в попередньому випадку, виконання обов'язку батьків утримувати повнолітніх сина, дочку залежить від їх спроможності надавати матеріальну допомогу. Якщо батько, мати не мають відповідних коштів, нерухомого майна, які б забезпечили утримання сина, дочки, виконання цього їх обов'язку буде неможливим. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання. Право сина, дочки на утримання батьком, матір'ю припиняється у разі припинення навчання. Наприклад, у зв'язку з навчанням свого двадцятирічного сина Ю. батько, громадянин К., сплачував аліменти на його утримання. Сину виповнилося 22 роки, коли він був виключений з навчального закладу у зв'язку з академічною заборгованістю. З моменту припинення навчання син втрачає право на утримання, батько не зобов'язаний сплачувати аліменти. Утримання батьками повнолітнього сина, дочки може здійснюватися з ініціативи платника відповідно до вимог ст. 187 СК України шляхом укладення договору між батьками за правилами ст. 189 СК України, договору про передачу права власності на нерухоме майно (ст. 190 СК України). За рішенням суду аліменти на повнолітніх сина, дочку присуджуються від дня пред'явлення позову. Зміна розміру аліментів може бути здійснена відповідно до вимог ст.192 СК України. Розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина визначає суд у твердій грошовій сумі і(або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів. При цьому суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина. Підлягають врахуванню також інші обставини, що мають істотне значення для вирішення справи. Суд обов'язково бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином. Згідно з правилом ст. 182 СК України, розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян. § 9. Обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків Обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків встановлений ст. 51 Конституції України. Більш детально це положення регламентується сімейним законодавством. Так, відповідно до ст. 172 СК України дитина, повнолітні дочка, син, зобов'язані піклуватися про батьків, виявляти турботу про них та надавати їм допомогу. Важливо, що обов'язок піклуватися про батьків може покладатися як на дітей (малолітніх або неповнолітніх осіб), так і повнолітніх сина, дочку. Повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники без спеціальних на те повноважень. Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них за рішенням суду можуть бути стягнуті кошти на покриття витрат, пов'язаних із наданням такого піклування. Окремим інститутом (глава 17 СК України) у законодавстві закріплено обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків та регламентується виконання цього обов'язку. У більшості випадків дорослі діти надають своїм батьку, матері матеріальну підтримку добровільно. Це відповідає вимогам ст. 202 СК України. Повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Непрацездатними за віком визнаються жінки, які досягли 55 років, та чоловіки, які досягли 60 років (у певних випадках жінки, які досягли 50 років, чоловіки - 55 років), а також визнані у встановленому законом порядку інвалідами. Факт нужденності встановлюється судом залежно від конкретних обставин справи. Обов'язки батьків та дітей по утриманню є взаємними, тож важливий і факт ставлення батьків та дітей до цього. Розглядаючи питання про утримання дітьми непрацездатних і таких, що потребують матеріальної допомоги, батька, матері, закон вимагає враховувати, як вони свого часу ставились до виконання обов'язку по утриманню своїх дітей. Так, якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав, і ці права не були поновлені - обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає. В інших випадках, наприклад, коли батько, мати не позбавлялися батьківських прав, але ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків, дочка, син можуть бути звільнені судом від обов'язку їх утримувати, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків. Лише у виняткових випадках суд може присудити з дочки, сина аліменти на строк не більше як три роки. Досить частими є випадки, коли діти не усвідомлюють своїх обов'язків по утриманню батьків. Тому закон припускає можливість примусового здійснення такого обов'язку через суд. Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і(або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін (п. 1 ст. 205 СК України). Крім сплати аліментів, дочка, син зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків, зумовлених тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю. Суд може звільнити їх від цього обов'язку, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків. Обов'язок утримання батьків покладається на всіх повнолітніх дітей сім'ї. При визначенні розміру аліментів та додаткових витрат суд бере до уваги можливість одержання утримання від інших дітей, до яких не пред'явлено позов про стягнення аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків. Обов'язок по утриманню батьків може покладатися не лише на повнолітніх сина, дочку, а й на малолітніх або неповнолітніх. Щоправда, такі можливості досить обмежені законом. Відповідно до ст. 206 СК України у виняткових випадках, якщо мати, батько є тяжко хворими, інвалідами, а дитина має достатній дохід (заробіток), суд може постановити рішення про стягнення з неї одноразово або протягом певного строку коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням та доглядом за ними. Глава XIV УСИНОВЛЕННЯ § 1. Поняття усиновлення Право сучасного цивільного суспільства не може залишати поза увагою дітей, позбавлених батьківської турботи. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу, - проголошено в ст. 52 Конституції України. Для допомоги таким дітям створено розгалужену систему державних дитячих закладів, у яких вони утримуються на повному державному забезпеченні у віці від трьох років до повноліття. До основних закладів, діяльність яких пов'язана з утриманням дітей, належать: а) дитячі будинки для дітей дошкільного віку; б) дитячі будинки для дітей шкільного віку; в) дитячі будинки змішаного типу для дітей дошкільного та шкільного віку; г) загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків (можуть бути з дошкільними відділеннями). Разом з тим велику допомогу по влаштуванню дітей, які залишилися без батьків, надають державі окремі громадяни, які за власним бажанням беруть дітей до себе в сім'ї для того, щоб замінити їм відсутніх батьків, поставивши їх у становище рідних дітей. Саме такою формою виховання та турботи про дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, є прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу, які за наявності відповідних умов можуть створюватися рішенням місцевої державної виконавчої влади. Метою створення дитячих будинків сімейного типу є подальше посилення державної допомоги дітям-сиротам і дітям, які залишилися без піклування батьків, забезпечення якнайповнішого поєднання громадських, колективних та родинних форм виховання. Окреме важливе місце в сімейному законодавстві належить інституту усиновлення. Його знало і детально регламентувало ще стародавнє, а частково також римське право. Визнавався цей інститут і в дореволюційній Росії, а в 1926 р. він був закріплений у радянському законодавстві і був у подальшому досить поширеним. Нині інститут усиновлення як пріоритетна форма сімейного виховання дітей, які залишились без турботи батьків, відомий усім правовим системам. Закономірно, що він знайшов своє відображення і в СК України (ст. ст. 207-242). Головною і визначальною ідеєю інституту усиновлення є турбота про дітей, які втратили батьків або з тих чи інших причин позбавлені батьківського піклування, створення для них середовища, яке є характерним для сім'ї (турбота про розвиток дитини, виховання, спілкування з дорослими, матеріальне забезпечення тощо). При цьому в усиновленого змінюється родинне середовище, оскільки законодавство зорієнтоване на так зване "повне" усиновлення. На підставі рішення суду припиняється правовий зв'язок між усиновленим та його родичами за походженням і одночасно виникає такий зв'язок між усиновленим, усиновлювачем та його родичами за походженням. Такий причинний факт одночасно є правоприпиняючим і право-утворюючим. Відповідно до ст. 207 СК України усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. Усиновлення дитини проводиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Це положення закону наголошує на тому, що інтереси дітей в інституті усиновлення є основною метою, заради якої він введений. Хоча це, звичайно, не дає права говорити про відсутність інтересів усиновлювача чи протиставлення інтересів дитини інтересам усиновлювача. При усиновленні завжди забезпечується єдність інтересів тих, хто усиновлює, з інтересами тих, кого усиновлюють. Суб'єктами відносин усиновлення є усиновлювачі і усиновлені. Прийняття усиновлювачем дитини в сім'ю здійснюється на підставі рішення суду. Ця вимога закону поширюється на відносини: а) усиновлення в Україні громадянами України дитини, яка також є громадянином України; б) усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України; в) усиновлення дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні, громадянами України або іноземцями, які проживають в Україні. Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами нашої держави, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України. Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей. Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу Центру з усиновлення дітей (ст. 282 СК України). Закон не обмежує кількість дітей, яку може усиновити один усиновлювач. Невідомі також будь-які законодавчі обмеження усиновлення за ознакою раси, національності, віросповідання. Надаючи великого значення, в першу чергу, сімейному вихованню дітей, останнім часом держава всіляко сприяє розвитку усиновлення, встановивши суворий судовий порядок його проведення: критерії віку між усиновителями і усиновленими; недопустимість посередницької, комерційної діяльності щодо усиновлення дітей; вимоги стосовно нагляду за станом утримання та виховання дітей, усиновлених іноземними громадянами; можливість застосування до усиновлювача такої санкції, як позбавлення батьківських прав та ін. § 2. Особи, які можуть бути усиновлені Усиновленою може бути дитина. Це положення закріплено у ст. 208 СК України. Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Такими можуть бути малолітні та неповнолітні особи. За змістом ст. 6 СК України малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Саме ранній вік особи, яка може бути усиновленою, найбільш повно відповідає сутності відносин інституту усиновлення, інтересам дитини. Чинне законодавство передбачає можливість усиновлення дитини, яку не забрали з пологового будинку або яка була знайдена (ст. 209 СК України). Дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або яку відмовилися забрати з них батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку. Дитина, яку було покинуто чи знайдено, може бути усиновлена після спливу двох місяців з часу її залишення чи знайдення. Разом з тим у виняткових випадках суд може прийняти рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування. У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення. Отже, закон гарантує можливість усиновлення як малолітніх, неповнолітніх осіб (дітей), так і осіб, які досягли повноліття. У державі ведеться облік дітей, які залишаються без батьківського піклування і можуть бути усиновлені. Керівники закладів, у яких перебувають діти, які можуть бути усиновлені, а також посадові особи органів опіки та піклування, які мають відомості про дітей, позбавлених батьківського піклування, зобов'язані протягом семи днів подати інформацію про них до відповідних відділів та управлінь районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах рад. Районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах рад, якщо не виявилося осіб, які бажали б усиновити дитину або взяти її під опіку чи піклування, протягом одного місяця від дня надходження відомостей про неї зобов'язані подати відповідну інформацію до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, якщо не виявилося осіб, які бажали б усиновити дитину або взяти її під опіку чи піклування, протягом одного місяця від дня надходження інформації про дитину, яка може бути усиновлена, передають її до Центру з усиновлення дітей при спеціально уповноваженому центральному органі виконавчої влади в галузі освіти. На вимогу ст. 210 СК України рідні брати та сестри, які перебувають на обліку для можливого усиновлення, не можуть бути роз'єднані при їх усиновленні. Лише за наявності обставин, що мають істотне значення, суд зі згоди органу опіки та піклування може постановити рішення про усиновлення когось із них або усиновлення їх різними особами. Особливість відносин усиновлення полягає в тому, що особа, яка усиновлюється (усиновлений), в більшості випадків є активним їх учасником. Відповідно до ст. 218 СК України дитина має бути поінформована про правові наслідки усиновлення, а також має дати свою згоду на усиновлення. Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає віку усиновлюваного. Усиновлення проводиться без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення. Згода дитини на усиновлення не потрібна, якщо вона проживає у сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками. § 3. Особи, які можуть бути усиновлювачами Усиновлювачами можуть бути як одинокі особи, так і ті, хто перебуває у шлюбі (подружжя). Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки. Віддаючи належне важливості цього положення, законодавець встановлює чіткі вимоги щодо осіб, які можуть бути усиновлювачами (ст. 211 СК України), оскільки вони повинні забезпечити дитині належне сімейне виховання і всебічний гармонійний розвиток. Перш за все, такі вимоги стосуються повноліття і дієздатності осіб. Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна особа незалежно від статі. При цьому усиновлювач має бути старшим за дитину, яку він бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років. Усиновлювачами може бути подружжя. Одну і ту ж дитину не можуть усиновити особи, які не перебувають у шлюбі між собою. Якщо такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини. Не можуть бути усиновлювачами особи однієї статі. Якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі. У випадку, коли дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з якою він не перебуває у шлюбі. Якщо ж такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини. Якщо дитина має лише батька або матір, які у зв'язку з усиновленням втрачають правовий зв'язок з нею, усиновлювачем дитини може бути один чоловік або одна жінка. За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну й ту ж дитину, подружжя має переважне право на її усиновлення. Відповідно до ст. 213 СК України таким правом наділений також громадянин України: 1) в сім'ї якого виховується дитина; 2) який є чоловіком матері, дружиною батька дитини, яка усиновлюється; 3) який усиновлює кількох дітей, які є братами, сестрами; 4) який є родичем дитини. В окремих випадках усиновлення дітей - громадян України в нашій державі можуть здійснювати іноземці. Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється на загальних підставах (ст. 283 СК України). Дитина, яка є громадянином України, може бути усиновлена іноземцем, якщо вона перебуває на обліку у Центрі з усиновлення дітей не менше як один рік. До спливу цього часу усиновлення може бути здійснене, якщо усиновлювач є родичем дитини або дитина страждає на хворобу, що внесена до спеціального переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров'я України. На усиновлення дитини іноземцем потрібна згода Центру з усиновлення дітей за умови забезпечення дитині прав в обсязі не меншому, ніж це встановлено законами України. Дитина може бути усиновлена іноземцем, якщо протягом одного року з моменту взяття її на облік у Центрі з усиновлення дітей не виявилося громадянина України, який бажав би її усиновити або взяти під опіку чи піклування до себе в сім'ю. Переважне право на усиновлення дитини - громадянина України мають іноземці, які є: 1) родичами дитини; 2) громадянами держав, з якими Україна уклала договір про надання правової допомоги. За усиновленою дитиною зберігається громадянство України до досягнення нею вісімнадцяти років. Вона має право на збереження своєї національної ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини, інших міжнародних договорів. Згідно з чинним законодавством не всі особи мають право на усиновлення дітей. Відповідно до ст. 212 СК України не можуть бути усиновлювачами особи, які: 1) обмежені у дієздатності; 2) визнані недієздатними; 3) позбавлені батьківських прав, якщо ці права не можуть бути поновлені; 4) були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасоване або визнане недійсним з їхньої вини; 5) перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері; 6) зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами; 7) не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу); 8) страждають на хворобу, перелік яких затверджений Міністерством охорони здоров'я України. Окрім зазначених, не можуть бути усиновлювачами інші особи, якщо буде встановлено, що їх інтереси суперечать інтересам дитини, яку вони усиновлюють. § 4. Умови усиновлення та порядок його здійснення Усиновлення здійснюється за взаємною згодою осіб. Згода на усиновлення усиновлювача та дитини, про що згадувалося вище, є необхідною умовою усиновлення. Але окрім зазначених, законом передбачено ще ряд важливих умов, дотримання яких є необхідним для здійснення усиновлення. Як правило, усиновлюються діти, які не мають батьків. Факт відсутності батьків у дітей, які підлягають усиновленню, посвідчується Свідоцтвом про смерть обох батьків або рішенням суду про оголошення їх померлими. Але досить часто усиновлюється дитина, яка має одного або й обох батьків. За таких обставин усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків. Згода батьків на усиновлення дитини має бути безумовною і може надаватися ними лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Закон застерігає про недопустимість плати за згоду батьків на усиновлення їх дитини. Угода про надання усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батьками, опікунами чи іншими особами, з якими вона проживає, є нікчемною (ст. 217 СК України). Письмова згода батьків на усиновлення засвідчується нотаріусом. Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення, потрібна згода їхніх батьків. Мати чи батько дитини мають право відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення. Лише в окремих випадках закон дозволяє проведення усиновлення без згоди батьків дитини (ст. 219 СК України). Так, усиновлення дитини провадиться без згоди батьків, якщо вони: 1) невідомі; 2) визнані безвісно відсутніми; 3) визнані недієздатними; 4) позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється. Без згоди повнолітніх батьків усиновлення дитини може бути проведено, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не виявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її. В силу ст. 220 СК України на усиновлення дитини одним із подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, засвідчена нотаріально. Таким чином, згода на усиновлення дитини другого з подружжя є окремою умовою здійснення усиновлення. Усиновлення дитини може бути проведено без згоди другого з подружжя, якщо він визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Чоловік, дружина можуть також усиновити дитину без згоди другого з подружжя у разі встановлення режиму окремого проживання подружжя (ст. 120 СК України). На усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, як і на усиновлення дитини, над батьками якої встановлено опіку або піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника незалежно від згоди батьків. Якщо опікун або піклувальник не дав згоди на усиновлення дитини, така згода може бути дана органом опіки та піклування. Якщо суд встановить, що усиновлення дитини відповідає її інтересам, воно може бути проведене без згоди опікуна, піклувальника або органу опіки та піклування. Відповідно до ст. 222 СК України в разі усиновлення дитини, яка не має батьків і перебуває у закладі охорони здоров'я або у навчальному закладі, потрібна письмова згода цього закладу. Без згоди закладу охорони здоров'я, навчального закладу усиновлення може бути проведене, якщо суд встановить, що воно відповідає інтересам дитини. Справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, розглядаються районним (міським) судом за місцем проживання усиновлюваної дитини або за місцем проживання заявника (заявників) (ст. 265-1 ЦПК України). Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про усиновлення. Форма такої заяви - письмова, а її зміст повинен відповідати вимогам ст. 265-2 ЦПК України. Подання заяви через представника не допускається. До заяви додається висновок органу опіки і піклування про доцільність усиновлення та відповідність інтересам дитини, а у разі усиновлення одним з подружжя також письмова згода на це другого з подружжя. Іноземними громадянами до заяви додається також дозвіл Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України. Заявник (заявники) у разі зміни свого рішення може відкликати заяву про усиновлення. Така заява може бути відкликана особисто заявником (заявниками) до набрання чинності рішенням суду про усиновлення. За результатами розгляду заяви про усиновлення суд постановляє рішення. Постановляючи рішення про усиновлення дитини, суд враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема: а) стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини; б) мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину; в) мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про усиновлення; г) взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа вже опікується дитиною; д) особу дитини та стан її здоров'я; е) ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити. При дотриманні всіх умов, встановлених СК України (бажання усиновлювача; згода дитини; згода іншого з подружжя; згода батьків дитини; згода опікуна, піклувальника; згода закладу охорони здоров'я або навчального закладу), здатності особи, яка бажає усиновити дитину, забезпечити стабільні та гармонійні умови її життя суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини. Судові витрати, пов'язані з розглядом справи про усиновлення, відносяться на рахунок заявника (заявників). Постановляючи рішення про усиновлення повнолітньої особи, суд враховує мотиви, на підставі яких особи бажають усиновлення, можливість їхнього спільного проживання, їх сімейний стан та стан здоров'я, а також інші обставини, що мають істотне значення. Суд не може відмовити особі в усиновленні на тій підставі, що вона вже має або може народити дитину (ст. 224 СК України). Усиновлення вважається здійсненим у день набрання чинності рішенням суду про усиновлення. Для внесення змін до акта про народження усиновленої дитини копія рішення суду надсилається до відділу реєстрації актів цивільного стану за місцем винесення рішення, а в справах про усиновлення дітей іноземними громадянами - також до Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України. За бажанням усиновлювача державний орган реєстрації актів цивільного стану видає на підставі рішення суду Свідоцтво про усиновлення. § 5. Таємниця усиновлення Так зване "повне" усиновлення, на яке зорієнтоване чинне законодавство, передбачає створення для дитини іншого родинного середовища. Закономірним у більшості випадків є прагнення усиновлювачів до того, щоб ніхто, у тому числі й сам усиновлений, не знали, що усиновлювачі не є його рідними батьками. Тому закон закріплює право на таємницю усиновлення і передбачає ряд заходів, які її забезпечують. Стаття 226 СК України гарантує особі право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду, рішення суду про усиновлення. Особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку; пошук ними дитини для усиновлення; подання заяви про усиновлення; розгляд справи про усиновлення; здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо), зобов'язані не розголошувати її, зокрема й тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним. Усиновлена дитина також має право на таємницю факту її усиновлення, в тому числі й від неї самої. Лише по досягненні чотирнадцяти років вона має право на одержання інформації щодо свого усиновлення. Якщо усиновлюється дитина, яка не досягла семи років, посадові особи при виявленні її згоди на усиновлення зобов'язані вживати заходів щодо забезпечення таємниці усиновлення від самої дитини (ст. 227 СК України). Усиновлювач має право приховувати від дитини факт її усиновлення, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдати шкоди її інтересам. Крім цього, він має право вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття. Отже, законодавство виділяє два види таємниці усиновлення: від дитини; від інших сторонніх осіб. Ряд важливих заходів, спрямованих на забезпечення таємниці усиновлення, передбачено також ст. ст. 229-231 Сімейного кодексу України. Це - право усиновлювача бути записаним матір'ю (батьком) дитини; право на зміну відомостей про місце народження та дату народження дитини; право на зміну прізвища, імені та по батькові усиновленої особи. Так, за бажанням особи, яка подає заяву про усиновлення, вона може бути записана у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини або повнолітньої особи на підставі рішення суду. Якщо усиновлюється дитина, яка досягла семи років, то для запису усиновлювача матір'ю, батьком потрібна згода дитини. Згода дитини на запис усиновлювача матір'ю, батьком дитини не вимагається, якщо вона проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками. При вирішенні питання про запис у Книзі реєстрації народжень суд обов'язково враховує інтереси дитини і задовольняє заяву усиновлювача у рішенні про усиновлення, якщо такий запис відповідає інтересам дитини. Якщо усиновлювач був записаний матір'ю, батьком усиновленої ним дитини, то за наявності підстав, передбачених законом (ст. 164 СК України), він може бути позбавлений батьківських прав або поновлений у батьківських правах відповідно до положень ст. 169 СК України. У виняткових випадках, коли іншими гарантованими законом заходами неможливо забезпечити таємницю усиновлення, особа, яка подала заяву про усиновлення, може звернутися з проханням змінити відомості про місце народження та дату народження дитини. У рішенні про усиновлення суд змінює такі відомості, якщо це відповідає інтересам дитини. При цьому дата народження дитини може бути змінена не більш як на шість місяців. На підставі рішення суду про усиновлення до актового запису про народження дитини або повнолітньої особи державний орган реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни і видає нове Свідоцтво про народження з урахуванням цих змін. Свідоцтво про народження, яке було видано раніше, анулюється. З метою забезпечення таємниці усиновлення закон допускає зміну прізвища, імені та по батькові особи, яка усиновлена. Про такі зміни суд зазначає у рішенні про усиновлення. Якщо усиновлюється повнолітня особа, її прізвище, ім'я та по батькові можуть бути змінені у зв'язку з усиновленням за заявою усиновлювача та усиновленої особи. Прізвище та по батькові дитини змінюються, якщо усиновлювачами є одночасно жінка та чоловік і якщо вони записуються батьками дитини. Якщо усиновлювач записується батьком дитини, відповідно змінюється по батькові дитини. За заявою усиновлювачів може бути змінено також ім'я дитини. Згода дитини для такої зміни є обов'язковою. Не вимагається згода дитини на зміну її імені у випадку, коли вона живе в сім'ї усиновлювачів і звикла до нового імені. Законодавством більшості розвинених країн, зокрема європейських, таємниця усиновлення не охороняється законом. З урахуванням цього ст. 285 СК України встановлює обмеження прав іноземця на таємницю усиновлення дитини, яка є громадянином України. Так, усиновлення дитини, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, не є таємним, якщо у державі, в якій усиновлювач постійно проживає і в яку має переїхати дитина, усиновлення не є таємним. Усиновлення дитини, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, і якщо ця особа в Україні постійно не проживає, не є таємним. Відомості про усиновлення видаються судом лише зі згоди усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, суду в зв'язку з цивільною чи кримінальною справою, яка знаходиться у їх провадженні. Таємниця усиновлення охороняється законом. Для охорони інтересів осіб, які усиновлені, та усиновлювачів закон не лише передбачає заходи, які забезпечують збереження таємниці, але й встановлює відповідальність за її розголошення. Відповідно до ст. 168 КК України розголошення таємниці усиновлення всупереч волі усиновлювача карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років. Те саме діяння, вчинене службовою особою або працівником медичного закладу, яким відомості про усиновлення стали відомі по службі чи роботі, або якщо воно спричинило тяжкі наслідки, карається штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. § 6. Недійсність усиновлення Недійсним (незаконним) може бути визнане усиновлення, проведене з порушенням вимог, передбачених законом. Лише суд може визнати усиновлення недійсним і лише за наявності підстав, передбачених ст. 236 СК України. Право на звернення до суду з позовом про визнання усиновлення недійсним має усиновлена дитина, яка досягла чотирнадцяти років, повнолітня усиновлена особа. Окрім усиновленого, таким правом наділені батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор. Важливо відзначити, що рішення суду про визнання усиновлення недійсним має зворотну силу, тобто усиновлення анулюється з моменту його здійснення. Права та обов'язки між усиновлювачем та усиновленим анулюються з моменту їх виникнення (з часу набрання судовим рішенням законної сили). За загальним правилом, встановленим ст. ст. 217-218 СК України, усиновлення здійснюється зі згоди батьків дитини та зі згоди самої дитини. Тому усиновлення визнається недійсним, якщо воно було проведено без згоди дитини та батьків, коли така згода була необхідною. Недійсним визнається також усиновлення, за якого усиновлювач не бажав настання прав та обов'язків, які виникають у результаті усиновлення (фіктивне усиновлення). Фіктивне усиновлення формально хоча й відповідає вимогам закону, але не ставить за мету встановлення передбачених законом відносин по усиновленню і не призводить до передбачених законодавством позитивних змін у реальному житті дитини. Як правило, фіктивне усиновлення використовується як засіб для незаконного набуття усиновлювачем тих чи інших прав (наприклад, права на житлову площу, на допомогу по багатодітності тощо). Для визнання усиновлення недійсним за цією підставою важливо, щоб фіктивність усиновлення була доведена при розгляді справи у суді. Усиновлення може бути визнане недійсним, якщо воно було проведене на підставі підроблених документів. Такими можуть бути: акт обстеження сімейно-побутових умов, довідка про стан здоров'я усиновлювачів, письмова згода батьків на усиновлення дитини та інші документи, які були покладені в основу рішення суду про усиновлення. Підробка вказаних документів може полягати як у повному виготовленні фальшивого документа, так і у внесенні до нього завідомо неправдивих відомостей, завдяки яким було здійснено факт усиновлення. Недійсним також може бути визнане усиновлення у випадку, коли одним із подружжя усиновлена дитина другого з подружжя, якщо буде встановлено, що на момент усиновлення другий із подружжя не мав наміру продовжувати з ним шлюбні відносини. Підставою для визнання усиновлення недійсним є відсутність згоди на усиновлення: другого з подружжя при усиновленні одним з подружжя (ст. 220 СК України); опікуна або піклувальника (органу опіки та піклування) при усиновленні дитини, над якою встановлена опіка або піклування (ст. 221 СК України); закладу охорони здоров'я або навчального закладу при усиновленні дитини, яка не має батьків і перебуває в цих закладах (ст. 222 СК України). У разі визнання усиновлення недійсним права та обов'язки, які виникли раніше (в момент здійснення усиновлення) і встановлені законом для усиновлювача, його родичів та усиновленої дитини (особисті немайнові та майнові), припиняються. Одночасно з визнанням усиновлення недійсним відновлюються права та обов'язки між дитиною, її батьками та іншими родичами за походженням. Відповідно до п. 5 ст. 237 СК України у разі визнання усиновлення недійсним відновлюються прізвище, ім'я та по батькові дитини, які вона мала до усиновлення. За бажанням дитини вона має право й надалі іменуватися прізвищем, ім'ям та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням. Закономірним і важливим є питання щодо вирішення подальшої долі дитини у разі визнання усиновлення недійсним. В силу закону дитина, яка не досягла чотирнадцяти років, за бажанням батьків або інших родичів передається їм, а якщо це неможливо - на опікування органові опіки та піклування. Якщо дитина не має батьків або батьки не мають змоги її утримувати, суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем. Строк сплати аліментів - не більш як два роки. Умовою такої сплати є можливість усиновлювача надавати матеріальну допомогу. Визнання усиновлення недійсним передбачає необхідність поновлення актового запису народження особи, яка була усиновлена. Після набрання чинності рішенням суду про визнання усиновлення недійсним суд у місячний строк зобов'язаний надіслати копію рішення до державного органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини. Державний орган реєстрації актів цивільного стану на підставі рішення суду про визнання усиновлення недійсним вносить відповідні зміни до актового запису про народження дитини. Отже, визнання усиновлення недійсним означає, що відносини по усиновленню взагалі не існували, тобто ніяких прав і обов'язків між усиновителем та його родичами, з одного боку, та дитиною, з іншого боку, не виникало. § 7. Скасування усиновлення Окрім визнання усиновлення недійсним законодавство передбачає можливість скасування усиновлення (ст. 238 СК України). Як і визнання усиновлення недійсним, скасування усиновлення може бути проведене лише за рішенням суду. Водночас передбачені законом підстави скасування усиновлення є іншими порівняно з підставами визнання усиновлення недійсним. Якщо визнання усиновлення недійсним в кожному окремому випадку слід розглядати як санкцію за допущене в ході здійснення усиновлення порушення законодавства (передбачених законом умов усиновлення), то скасування усиновлення слід розцінювати як необхідний регулятивно-правовий захід, здійснений судом з метою забезпечення інтересів усиновленого, а також усиновлювача. Права та обов'язки, що виникли у зв'язку з усиновленням між дитиною та усиновлювачем і його родичами, у разі скасування усиновлення припиняються на майбутнє, починаючи від дня набрання чинності рішенням суду. Певний проміжок часу, тобто з дня набрання чинності рішенням суду про усиновлення і до дня набрання чинності рішенням суду про його скасування, усиновлення вважається дійсним, але з тих чи інших причин мети забезпечення інтересів дитини, стабільних та гармонійних умов її життя не досягнуто. Відповідно до ст. 240 СК України право на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення мають батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина, яка досягла чотирнадцяти років. Згідно з правилом ст. 238 СК України скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною повноліття. Після досягнення дитиною повноліття усиновлення може бути скасоване, якщо протиправна поведінка усиновленого, усиновлювача загрожує життю, здоров'ю усиновлювача, усиновленого або інших членів сім'ї. Цей виняток із загального правила - єдиний у чинному законодавстві. Як відомо, законодавство допускає усиновлення повнолітніх осіб. Скасування усиновлення повнолітньої особи також допускається. Усиновлення повнолітньої особи може бути скасоване судом за взаємною згодою усиновлювача і усиновленого або на вимогу одного з них, якщо сімейні відносини між ними не склалися. Відповідно до ст. 238 СК України усиновлення скасовується, якщо: 1) воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейне виховання; 2) дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення; 3) між усиновлювачем і дитиною склалися незалежно від волі усиновлювача стосунки, які роблять неможливим їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків. Факт скасування усиновлення відновлює права та обов'язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням. З дня набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення дитина передається за бажанням батьків або інших родичів їм, а якщо це неможливо - на опікування органові опіки та піклування. Особливими є правові наслідки скасування усиновлення у випадку, коли воно визнано таким, що суперечило інтересам дитини, не забезпечило їй сімейного виховання (п. 1 ч. 1 ст. 238 СК України). У разі скасування усиновлення з цієї підстави, якщо дитина не передається, за нею зберігається право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала після усиновлення. Крім цього, якщо дитина не передається батькам, суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, за умови, що остання може надавати матеріальну допомогу. У разі скасування усиновлення дитина має право на збереження прізвища, імені та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням. За бажанням дитини їй присвоюється прізвище, ім'я, по батькові, які вона мала до усиновлення (п. 5 ст. 239 СК України). Після набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення суд у місячний строк зобов'язаний надіслати копію рішення до державного органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини. На підставі рішення суду про скасування усиновлення державний орган реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни до актового запису про народження дитини. § 8. Позбавлення усиновлювача батьківських прав Якщо усиновлювач був записаний матір'ю, батьком усиновленої ним дитини, він може бути позбавлений батьківських прав за наявності підстав, зазначених у ст. 164 СК України. Таким чином, ст. 242 СК України передбачає можливість позбавлення усиновлювача батьківських прав, якими він був наділений у результаті здійснення усиновлення відповідно до закону. Застосування до усиновлювача такої санкції, як позбавлення батьківських прав, допускається лише у судовому порядку. Крім того, виходячи зі змісту вищенаведеної норми, позбавлення усиновлювача батьківських прав передбачає необхідність попереднього запису його матір'ю, батьком усиновленої ним дитини та наявність хоча б однієї з передбачених законом підстав позбавлення батьківських прав. Статтею 164 СК України суду надано право постановити рішення про позбавлення усиновлювача (усиновлювачів) батьківських прав, якщо він: - не забрав дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявив щодо неї батьківського піклування; - ухиляється від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; - жорстоко поводиться з дитиною; - є хронічним алкоголіком або наркоманом; - вдається до будь-яких видів експлуатації дитини, примушує її до жебракування та бродяжництва; - засуджений за вчинення умисного злочину щодо дитини. Право на звернення до суду з позовом про позбавлення усиновлювача батьківських прав мають батьки, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я або навчальний заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років. Такий висновок можна зробити, виходячи зі змісту ст.165 СК України. У разі позбавлення усиновлювача батьківських прав настають наслідки, встановлені ст. 166 СК України. Особа, позбавлена батьківських прав: а) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання; б) перестає бути законним представником дитини; в) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям з дітьми; г) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; д) не може мати в майбутньому майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); е) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною. Законодавець встановлює важливе правило, відповідно до якого у разі смерті усиновлювача, позбавленого батьківських прав, дитина одержує право на спадкування на загальних підставах (п. 2 ст. 242 СК України). Усиновлювач (усиновлювачі), позбавлений батьківських прав, має право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, а також обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини. Батьківські права усиновлювача можуть бути поновлені відповідно до положень ст.169 СК України. Закон не дозволяє поновлення батьківських прав, якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним у судовому порядку, а також у випадку, коли на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття. Позбавлення усиновлювача батьківських прав здійснюється з метою захисту інтересів дитини. Покладаючи в основу саме інтереси дитини, можна відзначити кілька відмінних ознак між інститутами позбавлення усиновлювача батьківських прав та скасування усиновлення: 1) У разі позбавлення усиновлювача батьківських прав законом допускається їх поновлення відповідно до вимог, передбачених ст.169 СК України. При скасуванні усиновлення закон не передбачає можливості його поновлення. 2) При позбавленні усиновлювача батьківських прав дитина залишається у його родинному середовищі, а тому має шанс на піклування з боку "законних" діда (баби) та на аліменти від них. Скасування усиновлення позбавляє дитину такої можливості. 3) Позбавлення батьківських прав не припиняє правового зв'язку між усиновлювачем і дитиною, а скасування усиновлення передбачає припинення такого зв'язку. 4) Позбавлення батьківських прав не виключає дитину з числа спадкоємців за законом. Скасування усиновлення цього не передбачає. 5) У разі позбавлення батьківських прав дитина може бути залишена у квартирі усиновлювача, а він сам виселений з неї. При скасуванні усиновлення такий наслідок неможливий. Глава XV ОПІКА, ПІКЛУВАННЯ ТА ПАТРОНАТ НАД ДІТЬМИ § 1. Поняття і значення опіки та піклування в сімейному праві Охорона дитинства в Україні визнається загальнонаціональним пріоритетом і здійснюється з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток. Основними законодавчими актами, що забезпечують втілення в життя поставленої мети є: Конституція України, Закон України "Про охорону дитинства", Сімейний кодекс України, Правила опіки та піклування (далі - Правила). У світлі зазначеного пріоритету особливої турботи потребують: діти-сироти; діти, в яких померли чи загинули батьки; діти, позбавлені батьківського піклування; діти, які залишилися без піклування батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, відібрані у батьків без позбавлення батьківських прав; діти, батьки яких визнані безвісно відсутніми або недієздатними, оголошені померлими, відбувають покарання у місцях позбавлення волі або перебувають під вартою на час слідства, або в розшуку в зв'язку з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження; діти, батькам яких тривала хвороба перешкоджає виконувати свої батьківські обов'язки; а також підкинуті діти; діти, батьки яких невідомі; діти, від яких відмовились батьки та безпритульні діти. Безпритульні діти - це діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання. Для вирішення питань, пов'язаних з утриманням і вихованням дітей, які опинились у несприятливих умовах, держава створила спеціальні органи - органи опіки та піклування. Такими органами є: районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи й управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. Органи освіти здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку (піклування), а також діяльність з інших питань, що належать до їх компетенції. Органи у справах сім'ї та молоді, служби у справах неповнолітніх здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку, та тимчасового влаштування безпритульних дітей, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що утримуються в державних дитячих закладах, на виховання в сім'ї, а також діяльність з інших питань, що належать до їх компетенції. У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад. Посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, працівники Міністерства внутрішніх справ України, працівники органів соціального захисту населення, житлово-експлуатаційних органів, навчальних закладів, інших організацій, а також громадяни, яким стало відомо про факт залишення дитини без опіки (піклування) батьків, зобов'язані негайно повідомити про це органи опіки та піклування за місцем знаходження дитини. Діяльність інших, крім органів опіки і піклування, юридичних і фізичних осіб по виявленню і влаштуванню дітей, які залишились без батьківського піклування, законом не передбачена. Законодавством визначено різні форми державної турботи про дітей, які залишились без батьківського піклування. Це - опіка і піклування, усиновлення, влаштування дітей на виховання в сім'ї громадян (патронат), у будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати, дитячі будинки сімейного типу на повне державне утримання. Основною метою діяльності всіх перелічених закладів є створення їх вихованцям необхідних умов для всебічного і гармонійного розвитку, підготовки для самостійного життя і праці. Опіка та піклування в сімейному праві - це така форма передачі дітей, які внаслідок тих чи інших обставин лишилися без батьківського піклування, іншим особам, що має на меті їх виховання, захист їх особистих і майнових прав, охорону інших інтересів. Опіка і піклування має як спільні, так і відмінні риси з іншими інститутами передачі дітей на виховання та для захисту їх інтересів. Для порівняння візьмімо інститут усиновлення. Спільним для цих інститутів є обов'язки опікуна (піклувальника) і усиновителя щодо виховання та захисту інтересів переданих їм дітей. Опікун (піклувальник), як і усиновитель, виконують замість дітей і в їх інтересах відповідні дії або дають згоду (дозвіл) на виконання ними цих дій. На опікунів (піклувальників) і усиновителів покладається обов'язок представляти інтереси підопічних (усиновлених) дітей в усіх державних і громадських організаціях, якщо виникає у цьому необхідність. Опікуни (піклувальники) та усиновителі відповідають за шкоду, заподіяну підопічним (усиновленим), якщо не доведуть, що шкода настала не з їх вини. Але опіка (піклування) не породжують, подібно усиновленню, між дітьми і опікунами (піклувальниками), членами їх сімей, відносин, аналогічних за своєю природою відносинам батьків і дітей. Усиновлення є підставою для виникнення як особистих, так і майнових відносин між усиновителем і усиновленим, а опіка (піклування), як правило, породжує немайнові відносини між опікуном (піклувальником) і підопічним. Опіка і піклування - міжгалузеві інститути. Вони є одночасно інститутами адміністративного, цивільного і сімейного права. Опіка і піклування є інститутами цивільного права тоді, коліт у передбачених законом випадках установлюються над неповнолітніми особами або майном осіб, визнаних безвісно відсутніми. § 2. Встановлення опіки та піклування Для виникнення опіки і піклування в сімейному праві необхідні об'єктивно-матеріальні, морально-етичні та юридичні передумови. Об'єктивно-матеріальні передумови складаються з об'єктивного розвитку матеріального світу, з необхідності виховання та захисту дітей, які залишились без батьківського піклування. Природа влаштована таким чином, що дитина до досягнення нею певного віку потребує виховання, утримання та захисту. Ці функції, як правило, здійснюють батьки дитини. Але в силу різних обставин діти можуть залишатись без батьківського піклування. Тоді й виникає об'єктивна необхідність вирішувати питання про покладання перелічених функцій на інших осіб - опікунів чи піклувальників. Вирішення цих проблем і взяла на себе держава, створивши в системі органів місцевого самоврядування органи опіки і піклування. Морально-етичні передумови виявляються в тому, що суспільство в цілому співчуває і жаліє дітей-сиріт та дітей, що залишились без батьківського піклування, та прагне всіляко допомогти їм. З давніх давен людинолюбство, співчуття і турбота про людей, які опинились в несприятливих умовах, називали філантропією, а людина, яка присвятила себе філантропії - філантропом. Але ці бажання та наміри не завжди в силу різних обставин знаходять практичне застосування. Так звані добровільні вихователі часто втрачають відчуття доброзичливості до осіб, яких вони взялися виховувати, порушують їх права, використовують свою "доброзичливість" для досягнення певної корисливої мети. Щоб попередити настання таких наслідків, держава взяла під свій контроль відносини, пов'язані з вихованням та утриманням дітей, позбавлених батьківського піклування. Про морально-етичні передумови інституту опіки та піклування свідчить п. 2 ст. 244 СК України, в якому зазначено, що при призначенні дитині опікуна або піклувальника органом опіки і піклування враховуються особисті якості особи, а також бажання самої дитини, якщо це можливо. Виходячи з цього, переважне право серед кількох осіб, які бажають стати опікуном чи піклувальником над однією і тією ж дитиною, надається: - родичам дитини незалежно від місця їх проживання; - особам, у сім'ї яких проживає дитина на час, коли стосовно неї виникли підстави щодо встановлення опіки чи піклування. При цьому, за умови досягнення дитиною десяти років враховуються побажання її самої (п. 3.1 Правил). Наявність об'єктивно-матеріальних та морально-етичних передумов ще не створює юридичних зв'язків між дитиною і її вихователем. Для їх виникнення необхідна наявність і юридичних підстав. До таких підстав належать: а) наявність правових норм, що регулюють порядок встановлення, здійснення та припинення опіки і піклування; б) правосуб'єктність учасників відносин з опіки та піклування; в) юридичні факти, з якими закон пов'язує виникнення і розвиток правовідносин з опіки і піклування. Про наявність правових норм, які регулюють відносини з опіки та піклування йшлося в § 1 цієї глави. Зупинімося на характеристиці інших юридичних підстав, необхідних для виникнення опіки і піклування. Правосуб'єктність у сімейному правовідношенні - це здатність (об'єктивна необхідність) особи бути учасником право-відношення з опіки та піклування і носієм прав та обов'язків, що випливають з нього. Стосовно сімейно-правового інституту опіки і піклування повинна оцінюватись правосуб'єктність опікуна (піклувальника), підопічної дитини та органу опіки і піклування. У п. 1 ст. 244 СК зазначено, що опікуном (піклувальником) дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа. Але наявності дієздатності та згоди претендента в опікуни (піклувальники) ще не достатньо, щоб бути призначеним опікуном (піклувальником). Закон визначає осіб, які не можуть бути опікуном (піклувальником) дитини - це особи, які зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами; особи, позбавлені батьківських прав; а також особи, інтереси яких суперечать інтересам дитини (п. 3 ст. 244 СК). Враховуючи морально-етичну передумову інституту опіки і піклування, зазначений в п. 3 ст. 244 СК перелік заборон щодо осіб, які не можуть бути призначеними опікунами (піклувальниками) занадто умовний і недостатньо визначений. На практиці можуть виникати ускладнення з приводу визначення особи, інтереси якої суперечать інтересам дитини. Крім того, не ясно, чи можуть бути опікунами (піклувальниками) особи: від яких відібрали дитину без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК); які були усиновлювачами дитини, але усиновлення було скасоване з їхньої вини; які раніше були опікунами чи піклувальниками та з їх вини опіка (піклування) була припинена. Можуть виникати й інші ускладнення при застосуванні цієї статті. Враховуючи, що ст. 244 СК за своїм змістом майже співпадає зі ст. 140 КпШС 1969 р. і те, що поряд з названим Кодексом діяли Правила, можна дійти висновку, що подібні норми діятимуть і в подальшому. Згідно з п. 3.2 Правил опікунами (піклувальниками) не можуть бути особи, які: - не досягли 18 років; - визнані у встановленому законом порядку недієздатними або обмежено дієздатними; - перебувають на обліку або лікуються в психоневрологічних та наркологічних закладах; - раніше були опікунами чи піклувальниками та з їх вини опіку чи піклування було припинено; - позбавлені батьківських прав; - інтереси яких суперечать інтересам осіб, що підлягають опіці чи піклуванню; - засудженні за скоєння тяжкого злочину. Як видно, не можуть бути призначеними опікуном чи піклувальником громадяни, які: - самі потребують опіки та піклування; - позбавлені батьківських прав або скоїли дії, які свідчать про нездатність виховувати навіть своїх дітей; - виявляють неприязнь до майбутньої підопічної особи. Таким чином, правосуб'єктність опікуна (піклувальника) визначається наявністю правових норм, природним станом та певними морально-етичними якостями. Правосуб'єктність підопічного у сімейному правовідношенні визначається: по-перше, наявністю правових норм, що визначають його правовий стан; по-друге, тим, що він є дитиною; по-третє, тим, що він залишився без батьківського піклування. При призначенні опікуна (піклувальника) над дитиною, якій виповнилося 10 років, враховується бажання цієї дитини. Правосуб'єктність органу, який прийняв рішення про призначення опікуна (піклувальника), визначається не сімейним, а адміністративним правом, у силу чого її називають адміністративною правосуб'єктністю. В основі цієї правосуб'єктності лежать повноваження органу опіки і піклування щодо: - призначення опікуна (піклувальника); - контролю за дотриманням прав дитини, над якою встановлена опіка (піклування); - звільнення опікуна (піклувальника) дитини від його обов'язків; - вирішення згідно з чинним законодавством питань щодо грошових виплат дітям, які перебувають під опікою; - розгляд скарг на дії опікунів (піклувальників); - вжиття заходів щодо захисту особистих та майнових прав дітей, які перебувають під опікою (піклуванням); - здійснення іншої діяльності щодо забезпечення прав та інтересів дітей, які потребують опіки (піклування) (п. 1.7 Правил). Правовідносини з опіки та піклування виникають на підставі певних чинників. Такими чинниками є: - залишення дитини без батьківського піклування (факт смерті батьків, визнання їх недієздатними тощо); - досягнення дитиною певного віку (опіка встановлюється над дитиною, яка досягла 14 років, а піклування - над дитиною у віці від 14 до 18 років); - згода особи бути опікуном (піклувальником) дитини; - рішення органу опіки і піклування про призначення опікуна (піклувальника). Це - необхідні факти, без настання яких відносини з опіки і піклування не виникають. При цьому треба мати на увазі, що кожний із перелічених фактів окремого самостійного правового значення не має. Як юридичний факт виступає певна сукупність фактів, що становлять цілісне явище. Так, відсутність рішення уповноваженого органу про встановлення опіки (піклування) над дитиною за наявності інших фактів не породжує сімейно-правових відносин з опіки та піклування. Юридичні факти не тільки обумовлюють виникнення відносин з опіки і піклування, але також є базою для подальшого їх розвитку. Важливого значення в цьому розвитку набувають такі види юридичних фактів: 1. Юридичні дії. Знаходячись під опікою (піклуванням) діти можуть бути повернуті на виховання батьків, усиновлені. Опікуни (піклувальники) на їх прохання можуть бути звільнені від виконання своїх обов'язків, якщо орган опіки та піклування за місцем проживання підопічного визнає, що таке прохання зумовлене поважною причиною. Як правило, юридичні дії мають характер односторонніх волевиявлень, спрямованих на припинення чи зміну відносин з опіки чи піклування. 2. Юридичні події. До них відносяться факти досягнення підопічним віку 14 чи 18 років, смерті опікуна (піклувальника) чи підопічного. Юридичні події теж можуть бути підставою зміни чи припинення відносин опіки (піклування). 3. Адміністративні акти. Прикладом адміністративного акта як підстави зміни чи припинення відносин з опіки і піклування є рішення уповноваженого органу про припинення опіки над підопічним, який досяг 14 років, і про призначення йому піклувальника. 4. Рішення суду. Юридичною підставою для виникнення відносин з опіки і піклування, їх зміни чи припинення може бути й судове рішення. Наприклад, рішення суду про усиновлення дитини, яка знаходиться під опікою (піклуванням), є підставою для припинення опіки (піклування). Такий же наслідок зумовлює вирок суду про засудження опікуна (піклувальника) до покарання у вигляді позбавлення волі. § 3. Права і обов'язки суб'єктів правовідносин з опіки та піклування Суб'єкти відносин з опіки і піклування перебувають у певних зв'язках між собою. В основу таких зв'язків покладаються морально-етичні і правові засади. Саме з допомогою правового регулювання досягаються охорона та захист інтересів підопічних осіб у сфері створення для них необхідних побутових умов, забезпечення житлом, предметами звичайної домашньої обстановки, організації їх культурного дозвілля. Дотримуючись норм права, органи опіки і піклування здійснюють контроль за діяльністю опікунів (піклувальників) щодо дітей, переданих на їх виховання. При визначенні прав та обов'язків з опіки і піклування законодавець виходить із того, що головною фігурою в цих відносинах є дитина, над якою встановлено опіку або піклування. Тому чітке визначення її прав набуває особливого значення в системі прав та обов'язків учасників відносин з опіки та піклування. Згідно зі ст. 247 СК дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання в сім'ї опікуна або піклувальника. Цьому праву кореспондується обов'язок опікуна (піклувальника) проживати разом з підопічним. Враховуючи, що згідно з п. 3 ст. З СК права члена сім'ї має одинока особа - опікун (піклувальник) має право вибору - поселити дитину в оселю, де він проживає, або поселитись на житлову площу підопічного. Цей вибір залежить від багатьох чинників - наявності в опікуна (піклувальника) інших членів сім'ї, рівня забезпеченості його сім'ї житлом, наявності житла в підопічного тощо. Роздільне проживання опікуна й підопічного орган опіки і піклування може допустити лише як виняток, коли воно не може негативно позначитись на вихованні дитини. При вирішенні спорів про місце проживання підопічного необхідно враховувати правило, зазначене в п. 3 ст. 160 СК про вибір неповнолітнім місця свого проживання. Підопічний має право на піклування з боку опікуна (піклувальника). Здійснюючи це право підопічного, опікун (піклувальник) зобов'язаний не тільки створювати належні побутові умови підопічному, але й забезпечувати догляд за ним з тим, щоб він не вчиняв дій на шкоду собі й іншим, дбати про стан його здоров'я. Підопічний має право на забезпечення йому умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до його людської гідності. Забезпечуючи це право опікуни (піклувальники) повинні піклуватися про фізичний розвиток підопічного, дбати про його навчання в школі та інших навчальних закладах, про підготовку його до суспільно корисної праці. Опікун (піклувальник) зобов'язаний виховувати підопічного в дусі любові до Батьківщини, чесності, правдивості, моральної чистоти, ставитись з повагою до його людської гідності. Опікун (піклувальник) має право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування. За підопічним зберігається право користування житлом, в якому він проживав до встановлення опіки або піклування. У разі відсутності житла підопічний має право на його отримання позачергово. Це право підопічного забезпечується органами опіки і піклування в порядку, передбаченому п. 6.1-6.5 Правил. Суть цього права в наступному: - при поверненні дитини, позбавленої батьківського піклування, від опікуна у разі відсутності у неї житла житлове приміщення надається їй позачергово. До надання їй житлового приміщення для постійного проживання дитина повинна бути влаштована у гуртожиток або забезпечена іншим упорядкованим житлом; - квартири, у яких мешкають тільки неповнолітні, позбавлені батьківського піклування, можуть бути передані їм у власність; - приватизоване житлове приміщення може бути передане опікуном (піклувальником) з дозволу органу опіки і піклування в оренду на підставі відповідного договору. Право підопічного на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. Опікуни (піклувальники) несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання опікунських обов'язків відповідно до закону. Права та обов'язки опікуна (піклувальника) щодо дитини. Для здійснення опіки (піклування) опікун повинен мати певні права і обов'язки. Враховуючи, що деякі з таких обов'язків були уже раніше розглянуті, зупинимось на правах та інших обов'язках опікуна (піклувальника). Опікун (піклувальник) має право вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Це право опікуна (піклувальника) випливає з його обов'язку проживати разом з підопічним. Опікуни і піклувальники мають право вимагати по суду повернення підопічних їм дітей не тільки від сторонніх осіб і родичів дітей (дідів, баб, тіток, дядьків та ін), але й від батьків цих дітей, які незаконно їх утримують. Право опікуна (піклувальника) управляти майном підопічного. Під управлінням майном підопічного слід розуміти будь-які дії опікунів (піклувальників), спрямовані на підтримання у належному порядку об'єктів нерухомості, іншого майна, яке належить підопічному, вжиття заходів до його своєчасного ремонту, сплати різного роду платежів, передбачених законом. До управління майном підопічного необхідно віднести вирішення питань про відчуження майна, яке стало непотрібним чи зайвим для підопічного, та вжиття заходів, які забезпечують схоронність іншого майна підопічного. Усі дії по управлінню майном опікуни і піклувальники повинні виконувати в межах наданих їм прав і з точним додержанням покладених на них законом обов'язків. Порядок управління майном визначається Правилами. На опікунів і піклувальників не покладаються обов'язки утримувати підопічних дітей. Хоча, якщо опікуном (піклувальником) призначається баба (дід) дитини, її брат (сестра), вітчим (мачуха), інші особи, у сім'ях яких виховувалась дитина і які за певних умов законом зобов'язані утримувати дитину (ст. ст. 265, 267, 268, 269 СК), на них може бути покладений обов'язок утримувати підопічних, але виконувати цей обов'язок вони повинні не як опікуни (піклувальники). Для утримання підопічних опікун має право розпоряджатись сумами, які належать підопічним у вигляді аліментів, допомог, інших поточних надходжень або прибутків від належного їм майна. Піклувальник дещо обмежений у таких правах. Він має право отримувати перелічені вище кошти і витрачати їх на утримання підопічних, якщо цього вимагають інтереси зазначених осіб. Підопічні, які досягли чотирнадцяти років, розпоряджаються своєю заробітною платою, стипендією та іншими доходами самостійно. Необхідно мати на увазі й те, що часто буває так, що тих коштів, які надаються для утримання підопічних, недостатньо, і опікуни (піклувальники) несуть додаткові витрати на утримання підопічних. Хоча такі дії не випливають безпосередньо із закону, але вони засновані на морально-етичних засадах суспільства. Як уже зазначалось, основним обов'язком опікуна (піклувальника) є обов'язок по вихованню дитини, але він набагато вужчий від обов'язку батьків (усиновителів) підопічного. Наприклад опікун (піклувальник) не має права давати своє прізвище і по батькові дитині, не має права без дозволу органу опіки і піклування передавати дитину іншим особам. Обов'язок опікуна (піклувальника) по захисту прав та інтересів підопічних дітей полягає у представництві їх інтересів у відповідних державних, громадських та інших організаціях та установах, а також у відносинах за участю громадян. Однак при визначенні прав і обов'язків опікуна (піклувальника) щодо захисту майнових інтересів підопічних необхідно враховувати вік останніх. Так, опікун є законним представником малолітнього і здійснює від його імені і в його інтересах усі необхідні правочини. Але це - особливий вид представництва. Воно виникає незалежно від волі підопічного. Опікун не може відмовитись від виконання представницьких функцій щодо підопічного. Піклувальник на відміну від опікуна не виступає від імені підопічного і не перекриває його своїми діями, а надає допомогу неповнолітньому при здійсненні ним своїх прав і виконанні обов'язків, а також охороняє підопічного від зловживань з боку третіх осіб. Діяльність опікуна (піклувальника) по захисту прав підопічного хоча і випливає з обов'язку виховання дітей, але обмежується законодавством. Так, згідно з п. 4.7 Правил опікун не має права без дозволу органів опіки та піклування укладати правочини, а піклувальник - давати згоду на їх укладення, якщо вони виходять за межі побутових. До правочинів, які виходять за межі побутових, Правила відносять: правочини, що вимагають нотаріального посвідчення та спеціальної реєстрації; правочини про відмову від майнових прав, які належать підопічному; правочини про поділ майна; правочини про поділ, обмін та продаж житлової площі, видачу письмових зобов'язань. Зазначений перелік таких правочинів не є вичерпним. До нього можуть бути віднесені й інші правочини. Органи опіки та піклування мають право, якщо це потрібно для захисту інтересів підопічних, обмежувати право опікуна (піклувальника) на розпорядження вкладами, внесеними будь-ким на ім'я підопічного. Опікун (піклувальник) подає щорічно, не пізніше 1 лютого, до органу опіки і піклування звіт про свою діяльність за минулий рік щодо захисту прав та інтересів підопічних дітей, у тому числі щодо збереження належного їм майна. Орган опіки та піклування може зажадати подання такого звіту в інший визначений ним термін. Після припинення опіки та піклування опікун (піклувальник) подає загальний звіт про свою діяльність. Орган опіки та піклування здійснює контроль за діяльністю опікунів (піклувальників) шляхом планових відвідувань осіб, які перебувають під опікою (піклуванням). Періодичність таких відвідувань установлюється окремим графіком, але не частіше ніж раз на рік, крім першої перевірки, яка проводиться через 3 місяці після встановлення опіки (піклування) (п. 4.14 Правил). Про результати перевірки складається акт у двох примірниках, один з яких зберігається в органах опіки і піклування та є підставою для оцінки діяльності опікуна (піклувальника), а інший передається опікуну (піклувальнику). Орган опіки та піклування зобов'язаний, а особа, стосовно якої припинено опіку (піклування), мають право вимагати від опікуна або піклувальника відшкодування збитків, завданих підопічному недобросовісним виконанням опікуном або піклувальником своїх обов'язків. Відповідальність опікуна чи піклувальника за шкоду, заподіяну підопічному, визначається загальними правилами цивільного законодавства. § 4. Припинення опіки (піклування) Сімейний кодекс України розрізняє припинення опіки (піклування) над дитиною (ст. 250) і звільнення опікуна (піклувальника) дитини від таких обов'язків. Згідно зі ст. 250 СК опіка (піклування) над дитиною припиняється у випадках, встановлених ЦК України. Виходячи зі змісту цієї статті, слід вважати, що припинення опіки та піклування не відноситься до предмета сімейного права. Але такий висновок потребує певного уточнення. Як уже зазначалось, опіка і піклування є міжгалузевими правовими інститутами. Вони є одночасно інститутами адміністративного, цивільного і сімейного права. Враховуючи те, що прийняття рішення про звільнення опікуна (піклувальника) дитини від їх обов'язків є складовою частиною правосуб'єктності органу опіки і піклування, а також те, що опіка, як правило, припиняється не автоматично, а за рішенням органу опіки та піклування, можна стверджувати, що опіка (піклування) припиняються у випадках, встановлених цивільним та адміністративним законодавством України. Припинення опіки, як правило, відбувається тоді, коли відпала необхідність у її продовженні. Підставами для припинення опіки є: - досягнення малолітнім чотирнадцяти років, за винятком випадків, коли він буде в установленому порядку визнаний недієздатним внаслідок психічного захворювання; - повернення малолітнього на виховання батькам; - смерть підопічного; - смерть опікуна. За наявності однієї з цих підстав опіка припиняється автоматично. Автоматично опіка припиняється у разі смерті підопічного або по досягненні дитиною чотирнадцятирічного віку. При цьому необхідно враховувати те, що й після смерті дитини опікун повинен дбати про збереження її майна до прийняття його спадкоємцями чи вжиття відповідним органом заходів щодо охорони цього майна. Виходячи зі змісту п. 5.4 Правил, слід вважати, що по досягненні дитиною 14-річного віку раніше призначений над нею опікун автоматично стає піклувальником і зобов'язаний виконувати обов'язки, пов'язані з цим, без спеціального рішення органу опіки і піклування. При встановленні інших обставин, які є підставою для припинення опіки, потрібно, щоб про зняття опіки було прийняте спеціальне рішення органу опіки і піклування. Піклування над неповнолітніми дітьми припиняється: - по досягненні підопічним вісімнадцяти років; - при реєстрації неповнолітнім шлюбу; - унаслідок смерті особи, що перебувала під піклуванням; - унаслідок смерті піклувальника. В усіх зазначених випадках піклування знімається автоматично. Зазначені підстави припинення піклування засновані на засадах цивільно-правової дієздатності особи. За загальним правилом дієздатність особи в повному обсязі виникає з досягнення нею повноліття (вісімнадцяти років). Винятком із цього правила є умови виникнення дієздатності, пов'язані з реєстрацією шлюбу. Відповідно до ст. 22 СК мінімальний шлюбний вік, встановлений для жінки, - 17 років, а за рішенням суду право на шлюб може бути надане особі, яка досягла чотирнадцяти років, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. У разі реєстрації шлюбу до досягнення 18-ти років особа набуває дієздатності у повному обсязі з часу одруження. З цього часу знімається і раніше встановлене піклування над такою особою. Дієздатність особи припиняється з настанням її смерті, що також є підставою припинення піклування. Якщо припинення опіки (піклування) пов'язане з настанням певного юридичного факту, часто не заснованого на волевиявленні особи, то звільнення опікуна (піклувальника) від його обов'язків має безпосередній зв'язок з певною поведінкою опікуна (піклувальника) щодо підопічного. У тих випадках, коли опікуну чи піклувальнику внаслідок збігу обставин стало важко виконувати обов'язки по опіці і піклуванню, він вправі просити орган опіки і піклування за місцем проживання підопічного про звільнення його від цих обов'язків або ж органи опіки і піклування з власної ініціативи можуть звільнити опікуна чи піклувальника від виконання цих обов'язків. Обставини, внаслідок яких можливе звільнення опікунів і піклувальників на їх прохання від виконання обов'язків, можуть бути різними. Це - хвороба опікуна чи піклувальника, яка зробила неможливим здійснення нагляду за підопічним, зміна умов життя опікуна чи піклувальника, погіршення не з вини опікуна (піклувальника) взаємин з підопічним та ін. У разі, коли підопічні діти передані на виховання своїм батькам (наприклад, раніше позбавлених батьківських прав) або усиновлені в установленому законом порядку, орган опіки та піклування незалежно від волі опікуна чи піклувальника зобов'язаний вирішити питання про його звільнення від обов'язків по опіці чи піклуванню цих дітей. При розгляді заяви опікуна (піклувальника) про звільнення від виконання своїх обов'язків орган опіки і піклування за місцем проживання підопічного повинен упевнитись, що таке прохання зумовлене поважною причиною. Орган опіки та піклування з власної ініціативи, за клопотанням підопічних, державних або громадських організацій, а також згідно з обґрунтованими заявами будь-яких осіб може звільнити опікуна чи піклувальника від виконання покладених на нього обов'язків, якщо встановить, що опікун чи піклувальник не відповідає своєму призначенню або належним чином не виконує своїх обов'язків (п. 5.2 Правил). Прикладом того, що опікун (піклувальник) не відповідає своєму призначенню слід вважати негідне його поводження в сім'ї, зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, ведення аморального способу життя. За наявності подібних легковажних проявів у поведінці опікуна (піклувальника) він повинен бути звільнений від виконання функцій по опіці і піклуванню незалежно від його прихильності до підопічної особи. Опікун (піклувальник) може вести і пристойний спосіб життя, але при цьому несумлінно ставитись до виконання своїх обов'язків по опіці і піклуванню. І за цих умов він повинен бути звільнений від виконання таких обов'язків. Не виключені випадки навмисного використання опікуном чи піклувальником наданих йому прав у своїх корисливих цілях (заволодіння житловою площею підопічного, належним йому майном) або залишення підопічного напризволяще без необхідних засобів до існування. При встановленні подібних правопорушень опікун чи піклувальник повинен бути не тільки звільнений від виконання своїх обов'язків, але й притягнутий до відповідальності згідно з чинним законодавством (п. 5.3 Правил). Якщо в період розгляду справи про звільнення опікуна (піклувальника) від обов'язків стане відомо про зловживання ним своїми правами, залишення підопічних дітей напризволяще, матеріали про це повинні негайно передаватись прокуророві для вирішення питання про притягнення винного до відповідальності в порядку, передбаченому процесуальним законодавством. § 5. Патронат над дітьми Патронатом у сімейному праві називається передача за договором дитини, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронажного вихователя) до досягнення дитиною повноліття. У сімейному законодавстві України поняття "патронат" з'явилось у зв'язку з прийняттям нового СК України. Глава 20 нового Кодексу так і називається "Патронат над дітьми". Вона містить 5 статей (ст. ст. 252-256). Специфіка патронату в сімейному праві як правового інституту виявляється в тому, що така передача здійснюється за договором про патронат, а не на підставі адміністративно-правового акта - рішення органу опіки чи піклування. Цей договір укладається між органом опіки і піклування та особою, яка дала згоду взяти дитину на виховання (патронатним вихователем). Аналізуючи зміст ст. ст. 252-256 СК, можна дати наступне визначення договору про патронат над дітьми. За договором про патронат над дітьми орган опіки і піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, як правило, з врахуванням згоди самої дитини, патронатному вихователю за плату, а патронатний вихователь зобов'язується виховувати і утримувати дитину у своїй сім'ї, захищати її права та інтереси як опікун або піклувальник без спеціальних на те повноважень. За термінологією договір про патронат над дітьми має багато спільного з цивільно-правовим договором. У ньому застосовуються цивільно-правові терміни: договір; сторони; оплатність; двосторонність тощо. Але за своєю правовою природою цей договір не є цивільно-правовим і на нього не можуть поширюватись положення зобов'язального права, тому що: по-перше, предметом цього договору є діяльність, пов'язана з вихованням та утриманням дітей, що є сферою регулювання сімейного права; по-друге, за невиконання умов договору не встановлена цивільно-правова відповідальність у вигляді відшкодування збитків чи інших майнових санкцій; по-третє, патронатний вихователь за своїм правовим статусом прирівнюється до опікуна (піклувальника) дитини, права та обов'язки якого встановлено не умовами договору, а нормами сімейного чи адміністративного законодавства. Має специфіку і стадія підготовки такого договору. Перед укладанням договору про патронат над дітьми орган опіки і піклування повинен переконатися, що передачею дитини у сім'ю патронатного вихователя буде досягнуто основної мети договору - одержання дитиною належного виховання, утримання, захисту належних їй особистих і майнових прав, охорони інших її інтересів. Тому перед тим, як підписати договір, потрібно ретельно обстежити побутові умови і стан здоров'я членів сім'ї патронатного вихователя, вивчити моральний клімат, що склався в сім'ї. Така перевірка повинна бути підтверджена актом перевірки умов життя майбутнього патронатного вихователя, довідками лікувальної установи про відсутність у сім'ї майбутнього патронатного вихователя захворювань, що перешкоджають влаштуванню до нього особи, яка потребує патронатного виховання (п. 3.3 Правил). Обов'язком органу опіки і піклування є своєчасна плата за виховання дитини. Розмір такої плати встановлюється за домовленістю сторін при укладанні договору про патронат (ст. 254 СК). Спеціального законодавчого акта, який би регулював порядок встановлення розміру такої плати поки що немає, хоча було б доцільним встановити певні параметри, в межах яких орган опіки і піклування міг би домовитись з майбутнім патронатним вихователем щодо плати за виховання дитини. Згідно зі ст. 255 СК України основними обов'язками патронатного вихователя є: 1) Забезпечення дитини житлом, харчуванням тощо. При перевірці виконання цього обов'язку необхідно виходити із загальних правил забезпечення житлом громадян (особи різної статі старше 9 років не повинні проживати в одній кімнаті). Одягом і харчуванням діти повинні бути забезпечені принаймні не гірше, ніж вони були б забезпечені в дитячих будинках чи інших державних закладах подібного типу; 2) Створення дитині умов для навчання, фізичного та духовного розвитку. Ці умови повинні відповідати вимогам Закону України "Про охорону дитинства"; 3) Захист дитини, її прав та інтересів так само як опікун або піклувальник без спеціальних на те повноважень. Для того, щоб реалізувати ці обов'язки і водночас права, патронатний вихователь повинен мати встановленого зразка посвідчення, подібне до того, яке має опікун. Договір про патронат може бути припинений: - у разі відмови від нього вихователя або дитини, яка досягла чотирнадцяти років; - у разі невиконання вихователем своїх обов'язків; -- якщо між вихователем і дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором; - з інших, передбачених законодавством, підстав. Розірвання договору про патронатне утримання дитини може відбутись як за згодою сторін, так і за рішенням суду. Глава XVI ПРАВА І ОБОВ'ЯЗКИ ІНШИХ ЧЛЕНІВ СІМ'Ї ТА РОДИЧІВ § 1. Особисті немайнові права і обов'язки інших членів сім'ї та родичів За даними Всеукраїнського перепису населення станом на 5 грудня 2001 р., кількість населення України становила 46,5 млн осіб. Перепис показав, що сім'ї стали ще меншими, і тенденція до скорочення великих сімей набула усталеності. Усе більше виникає так званих нуклеарних сімей (тобто сімей, які складаються лише із батьків і дітей). Зростання кількості нуклеарних сімей пояснюється, перш за все, прагненням молодих жити самостійно, інша ж причина - бажання людей похилого віку відокремити себе від молодого подружжя. Тому, як правило, сучасні дід і баба не завжди входять до складу сім'ї, і класичною сім'єю стає сім'я, яка складається лише із батьків і дітей. Водночас і дідусі, і бабусі бажають спілкуватися зі своїми онуками, брати участь у їх вихованні навіть у тих випадках, коли проживають окремо від них. З іншого боку, онуки за умов зайнятості батьків мають можливість тісно контактувати, емоційно спілкуватися зі старшим поколінням. Одним із найважливіших прав дитини є право на сімейне виховання. Це право полягає, перш за все, у наданні дитині можливості жити і виховуватися в сім'ї. Звичайно, мова йде про проживання дітей у сім'ї своїх батьків. Право дитини на сімейне виховання включає також право на спілкування з іншими членами сім'ї: дідом, бабою, братами, сестрами, іншими родичами. Чинне сімейне законодавство не покладає на діда і бабу обов'язку щодо виховання онуків. Виховуючи неповнолітніх онуків, дід та баба виконують, перш за все, свої моральні зобов'язання. Водночас законодавець заради забезпечення корисного спілкування між онуками та дідом і бабою надає останнім право на спілкування з ними. Коли конфліктів у сім'ї не виникає, про існування цього права ніхто не згадує. Інша річ, коли подружжя розривають шлюб, і діти залишаються проживати з одним із них, народжуються діти від повторного шлюбу, виникають складні відносини між різними поколіннями, і виникає потреба в захисті наданих прав. Відповідно до ст. 257 СК дід, баба, прадід та прабаба мають право: а) спілкуватися зі своїми онуками, правнуками; б) брати участь у вихованні онуків, правнуків; в) звертатися за захистом прав та інтересів неповнолітніх та непрацездатних онуків до органів опіки та піклування або до суду без спеціальних на те повноважень. Законодавча підтримка права діда з бабою на спілкування з онуками обумовлена, перш за все, педагогічною метою: надати можливість дитині отримати належне виховання. Водночас, якщо спілкування діда чи баби з неповнолітніми онуками негативно впливає на останніх, органи опіки та піклування можуть заборонити таке спілкування як тимчасово, так і постійно. Якщо батьки чи інші особи, які проживають з дитиною, чинять перешкоди діду чи бабі у вихованні чи спілкуванні з дитиною, суд визначає способи участі діда та баби у вихованні дитини (систематичні побачення, відвідування дитиною місця проживання діда та баби тощо), місце і час спілкування з врахуванням віку, стану здоров'я дитини, поведінки діда та баби, інших обставин, що мають істотне значення. У разі, коли інтереси дитини вимагають присутності при побаченні іншої особи (вихователя, вчителя, лікаря), суд може обумовити побачення діда та баби з дитиною присутністю такої особи. У вихованні дітей можуть брати участь також інші особи, які проживають з малолітнім однією сім'єю. Мова йде, перш за все, про вітчима та мачуху, які також мають право брати участь у вихованні дитини. Право брати участь у вихованні неповнолітніх братів і сестер надано також братам та сестрам (як рідним, так і єдинокровним і єдиноутробним) незалежно від місця їхнього проживання. Брати і сестри, які проживають окремо, мають право спілкуватися зі своїми неповнолітніми братами та сестрами. Особа, яка взяла у свою сім'ю дитину, котра є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, має такі ж права та обов'язки щодо виховання дитини, як і опікун чи піклувальник або інші члени сім'ї. Участь інших родичів у сімейному вихованні дітей чинним законодавством не передбачена. Дід, баба, брат, сестра мачуха, вітчим, фактичний вихователь мають право звернутися за захистом прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних братів, сестер, пасинка, падчерки, дитини, яку виховують, до органу опіки та піклування або до суду без спеціальних на те повноважень. Оскільки малолітні і, як правило, неповнолітні не можуть самостійно захищати свої права, скажімо, скористатися таким способом захисту, як самозахист, то відповідно їх права та інтереси захищають інші члени сім'ї та родичі. Захист може здійснюватися в судовому, адміністративному порядку. Способами захисту є: визнання права; поновлення положення, яке існувало до порушення права; припинення дій, які порушують право, виконання зобов'язання в натурі тощо. Обрання того чи іншого способу захисту прав і інтересів дітей залежить від особливостей сімейного правопорушення (незаконне утримання дитини іншою особою, негативний вплив на дитину, заподіяння їй шкоди тощо). Члени сім'ї та інші особи є законними представниками дитини в договірних, деліктних та інших правовідносинах. Так, скажімо, право на честь виникає у дитини з моменту народження. І хоча в силу свого віку сама дитина це право може ще не усвідомлювати, воно вже захищається її представником. § 2. Майнові права і обов'язки діда, баби, брата, сестри, вітчима, мачухи, пасинка, падчерки Серед членів сім'ї найбільш близькими є батьки, діти і подружжя. При вихованні дітей необхідно належним чином забезпечити їх матеріальні та культурні потреби. Обов'язки по утриманню дітей законодавець рівною мірою покладає на обох батьків. Якщо батьки з якихось причин не можуть самі виховувати своїх дітей, вони зобов'язані надавати кошти на їх утримання. Водночас у силу обставин як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру батьки, діти, подружжя, на яких законодавець в першу чергу покладає обов'язок утримувати своїх непрацездатних близьких, не завжди мають можливість надавати допомогу. Сімейне законодавство передбачає обов'язки з надання взаємної матеріальної допомоги також іншими членами сім'ї - онуками, правнуками, дідом, бабою, братами та сестрами, вітчимом та мачухою, пасинком і падчеркою, фактичними вихователями і вихованцями. Необхідність покладання на таких родичів обов'язку по аліментуванню непрацездатних осіб обумовлена тим, що сьогодні держава, на жаль, не може взяти на себе обов'язку утримувати таких осіб. Особливість виникнення зобов'язань по утриманню, які можуть покладатися на названих осіб, полягає в тому, що вони за своєю природою нагадують нам субсидіарні зобов'язання в цивільному праві: тобто вони можуть виникнути лише в тому випадку, коли відсутні безпосередньо зобов'язані щодо непрацездатних особи, яки повинні в першу чергу про них піклуватися, тобто їх батьки, подружжя, діти. Коло осіб, які мають право на стягнення аліментів у судовому порядку, досить широке. Право на отримання аліментів чинне законодавство надає: а) неповнолітнім і непрацездатним братам та сестрам; б) неповнолітнім онукам; в) непрацездатним діду, бабі, прабабі, прадіду; г) непрацездатним мачусі, вітчиму; д) неповнолітнім пасинкам, падчеркам; е) непрацездатним фактичним вихователям; є) неповнолітнім вихованцям. Підставою виникнення таких зобов'язань можуть бути: 1) родинні зв'язки між одержувачем аліментів та платником (дід, баба - онуки; брати, сестри); 2) відносини свояцтва (вітчим, мачуха, падчерки, пасинки); 3) фактичне утримання і виховання неповнолітніх сторонніми особами. Неповнолітні онуки за певних обставин мають право на утримання від діда і баби. Аліментні обов'язки діда і баби виникають, якщо: а) у онуків відсутні батьки або батько чи мати, або вони з поважних причин не можуть надавати їм належного матеріального утримання (смерть, безвісна відсутність, непрацездатність, відсутність коштів тощо); б) у діда і баби є можливості надавати матеріальну допомогу. Обов'язки діда і баби виникають як по лінії батька дитини, так і по лінії матері. Тобто якщо позов про стягнення аліментів пред'явлений до діда і баби, наприклад, по лінії матері, то вони можуть звернутися з клопотанням про виклик до суду діда і баби по лінії батька дитини. Оскільки дід і баба, як правило, - особи похилого віку, при вирішенні питання щодо можливості стягнення з них аліментів на утримання дитини суд повинен враховувати види і розмір їх доходів, можливість надавати матеріальну допомогу онукам. Сімейне законодавство встановлює взаємні обов'язки онуків утримувати своїх діда та бабу. Нерідко дід і баба беруть безпосередню участь у вихованні і утриманні дитини, а інколи навіть заміняють дитині батьків. Підстави стягнення аліментів з онуків практично не відрізняються від підстав виникнення аліментних зобов'язань діда і баби. Обов'язок онуків щодо утримання діда та баби настає за умов: а) встановленої непрацездатності діда та баби; б) потреби діда чи баби в матеріальній допомозі; в) неможливості діда чи баби отримати матеріальну допомогу від подружжя (колишнього з подружжя), дітей (названі особи померли, визнані безвісно відсутніми, не можуть надавати належного утримання); г) онуки мають можливість надати матеріальну допомогу. Якщо ж в онуків відсутні відповідні кошти, які дозволяють їм належним чином утримувати діда чи бабу, суд не зможе задовольнити позов щодо стягнення аліментів. Аналогічні обов'язки по утриманню прадіда і прабаби законодавець покладає і на правнуків. Обов'язок утримувати малолітніх і неповнолітніх братів і сестер настає за умови, що останні: а) потребують матеріальної допомоги; б) позбавлені можливості отримати належне утримання від своїх батьків, чоловіка, дружини, або ці особи з поважних причин не можуть надати їм таку допомогу (батьки померли, є непрацездатними і не мають можливості надавати матеріальну допомогу, визнані безвісно відсутніми тощо); в) брати та сестри (платники аліментів) є повнолітніми і мають можливість таку допомогу надати. За аналогічних умов може бути покладено обов'язок по утриманню і непрацездатних братів та сестер за відсутності у них повнолітніх дітей та інших осіб, які зобов'язані їх за законом утримувати. Дід, баба, онуки, брати, сестри зобов'язані надавати допомогу один одному незалежно від того, чи жили вони коли-небудь однією сім'єю, чи отримували свого часу аліменти від позивача. Виникнення аліментних зобов'язань у вітчима і мачухи щодо утримання неповнолітніх (малолітніх) пасинка чи падчерки обумовлене настанням наступних умов: а) неповноліття пасинка чи падчерки; б) відсутність у пасинка чи падчерки батьків, діда, баби, братів, сестер; в) неможливість названих осіб з поважних причин надавати належне утримання; г) здатність вітчима чи мачухи надавати матеріальну допомогу; д) проживання падчерки чи пасинка разом із мачухою чи вітчимом. Законодавець не визначає строк спільного проживання пасинка, падчерки з мачухою, вітчимом, який би дозволив стягувати з останніх аліменти. Звичайно, це повинен бути термін, який би дійсно свідчив, що мачуха і вітчим жили з позивачами однією сім'єю, турбувалися про них. Зазначимо, що законодавець Російської Федерації в новому СК (1996 р.) відмовив пасинкам і падчеркам у праві стягувати аліменти з вітчима і мачухи, вважаючи, що самі по собі відносини свояцтва є недостатніми для виникнення аліментних зобов'язань. Якщо ж між цими особами виникнули сімейні відносини, то пасинок і падчерка набувають право на утримання як вихованці. Водночас у ст. 1145 нового ЦК РФ (частина III вступила в дію з 1 березня 2002 р.) пасинки, падчерки, вітчим і мачуха віднесені до спадкоємців за законом сьомої черги. Аліментні зобов'язання вітчима і мачухи припиняються: а) по досягненні пасинком, падчеркою повноліття; б) у випадку, коли батьки ( інші особи) мають можливість надати необхідне утримання пасинку, падчерці; в) якщо платники позбавлені можливості надавати матеріальну допомогу. З урахуванням конкретних обставин справи суд може взагалі звільнити вітчима чи мачуху від обов'язку зі сплати аліментів на утримання пасинка чи падчерки, наприклад, у разі нетривалого проживання з батьками дитини, негідної поведінки у шлюбі батька (матері) дитини. У свою чергу, пасинки і падчерки зобов'язані утримувати вітчима і мачуху лише за умови, що останні не менше п'яти років надавали їм систематичну матеріальну допомогу. Підставою звільнення пасинка чи падчерки від обов'язку по утриманню вітчима чи мачухи є наявність у останніх інших осіб, які за законом зобов'язані їх утримувати (чоловік, жінка, повнолітні діти, брат, сестра) і які можуть надати їм матеріальну допомогу. Розмір і порядок сплати аліментів на дітей і непрацездатних повнолітніх осіб, які потребують матеріальної допомоги, визначається у частці від заробітку ( доходу) або у твердій грошовій сумі. При цьому суд повинен перевірити всі суттєві обставини, які стосуються справи: неможливість отримати неповнолітніми братами та сестрами допомогу від своїх батьків, а непрацездатними - ще і від свого подружжя (колишнього з подружжя), дітей; нужденність позивачів; можливість відповідача надавати матеріальну допомогу. Суд з'ясовує матеріальне становище відповідача, джерела його доходів, наявність осіб, яких він за законом повинен утримувати. Якщо позов пред'явлений не до всіх осіб, які згідно з законом зобов'язані надавати допомогу, а лише до однієї чи деяких, то суд, визначаючи розмір аліментів щодо відповідача, повинен врахувати обов'язок і всіх інших осіб, які за законом повинні надавати позивачу допомогу. Сукупний розмір аліментів, що стягуються в цьому випадку, не повинен бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Визначення заборгованості за аліментами, які повинні сплачувати інші члени сім'ї та родичі, а також повне або часткове звільнення їх від сплати заборгованості провадяться за загальними правилами стягнення аліментів (ст. ст. 194-197). § 3. Аліментні обов'язки фактичних вихователів і вихованців Нікого не можна зобов'язати виховувати та утримувати чужу дитину. Водночас неповнолітні діти можуть бути позбавлені батьківської турботи внаслідок різних обставин: смерті батьків, позбавлення батьківських прав, засудження батьків до позбавлення волі, їх тяжкої хвороби, ухилення батьків від виконання своїх батьківських обов'язків тощо. В цьому випадку дитина буде позбавлена коштів до існування. Виникнення аліментних зобов'язань по утриманню дітей не завжди пов'язано із родинними відносинами. Такий обов'язок може бути покладено і на зовсім сторонніх осіб. У тих випадках, коли дитина протягом певного строку виховується у осіб, які не є її родичами, але добровільно утримують і виховують її, а потім відмовляються від подальшого виховання і утримання, то за певних обставин суд може зобов'язати таких осіб утримувати дитину. Походження цього обов'язку обумовлено історією розвитку країни. Після кривавої громадянської війни та інтервенції в Країні Рад у 1922 р. налічувалося 935 482 бездоглядних дітей. Мільйон обірваних, голодних вуличних дітлахів - без даху над головою, без занять, без мети. Держава не мала можливості забезпечити їх засобами до існування. В такій ситуації доцільно було в примусовому порядку покладати обов'язки щодо виховання і утримання дитини на будь-яку особу, яка почала його здійснювати. Тому в ст. 32-11 Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР 1926 р. було зазначено, що "особи, які взяли до себе дітей на постійне виховання з утриманням, в разі відмови від виховання зобов'язані сплачувати аліменти неповнолітнім або непрацездатним повнолітнім дітям". У КпШС України 1969 р. також існувала норма, яка передбачала, що особи, які постійно виховували дитину і утримували її як члена своєї сім'ї, надаючи їй систематичну матеріальну допомогу, також можуть бути зобов'язані до утримання такої дитини. У новому СК є практично аналогічна за змістом ст. 269, яка передбачає, що особи, у сім'ї яких виховувалася дитина, зобов'язані надавати їй матеріальну допомогу, якщо у дитини немає батьків, баби, діда, повнолітніх братів та сестер, за умови, що ці особи можуть надавати матеріальну допомогу. Обов'язок по утриманню не може бути покладено на осіб, які виховують дітей як опікуни (піклувальники). Взяття дитини на постійне виховання і утримання є юридичним фактом, з яким пов'язане настання певних правових наслідків. Відносини, коли одна особа без оформлення опіки чи піклування бере на себе добровільно обов'язок по вихованню і утриманню чужої дитини, традиційно в юридичній літературі називаються фактичним вихованням, а особу, яка взяла дитину на виховання і утримання - фактичним вихователем, дитину - вихованцем. Фактичним виховання називається тому, що не пов'язане з якимось юридичним оформленням. Для застосування ст. 269 СК не має значення, хто є фактичним вихователем - родич, особа, яка є батьком дитини, але в установленому порядку батьком не визнана, зовсім стороння особа. Головними обставинами є те, що: а) вихователь певний час виховував дитину як члена своєї сім'ї, тобто вони спільно проживали і були пов'язані спільним побутом; б) у дитини немає родичів, які за законом повинні її утримувати (батьки, брати, сестри, баба, дід); в) вихователь має можливість надавати матеріальну допомогу. У кожному конкретному випадку суд із врахуванням часу проживання дитини в сім'ї, обставин, які цьому передували, намірів вихователя визначає, чи дійсно вихованець виховувався як член сім'ї і чи дійсно у вихователя були серйозні наміри взяти дитину до себе в сім'ю. Якщо дитина перебувала на вихованні протягом місяця у далекого родича в зв'язку з тим, що батьки перебували у лікарні, у закордонному відрядженні, були відсутні за характером роботи (моряк торгівельного флоту), то навряд чи можна в цьому випадку вести мову про наявність відносин фактичного виховання і виховання дитини як члена сім'ї. Обов'язки щодо аліментування дитини фактичними вихователями виникають лише у тому випадку, коли у дитини немає батьків, інших осіб, які за законом зобов'язані її утримувати. Тобто ці особи - невідомі, померли, у встановленому порядку оголошені померлими чи визнані безвісно відсутніми. Цей факт повинен існувати не на момент взяття дитини в сім'ю вихователем, а на момент звернення з позовом до суду про стягнення аліментів на її утримання. Та обставина, що родичі дитини не мають можливості утримувати дитину, не є підставою для покладання обов'язку щодо утримання дитини на фактичних вихователів. Зазначимо, що новий СК Російської Федерації не передбачає Обов'язку фактичних вихователів, мачух і вітчимів, які виховували і утримували неповнолітніх вихованців, падчерок і пасинків сплачувати аліменти в примусовому порядку, вважаючи, що неприпустимо, щоб закон обертав певні гуманні вчинки особи проти неї. На нашу думку, така позиція є більш послідовною. Якщо особа з моральних міркувань вирішила допомогти чужій дитині (надала їй харчування, одяг, місце для проживання), її не повинно лякати, що законодавець надалі примусить її піклуватися про таку дитину до досягнення нею повноліття. Обов'язок вихованців утримувати своїх фактичних вихователів. Чинне законодавство передбачає взаємні права і обов'язки фактичних вихователів і вихованців. Якщо дитина до досягнення повноліття проживала з родичами або іншими особами однією сім'єю, вона зобов'язана утримувати непрацездатних родичів та інших осіб, з якими проживала не менш як п'ять років, за умови, що вона може надавати матеріальну допомогу, а у особи, яка цієї допомоги потребує, немає дружини, чоловіка, повнолітніх дітей, братів, сестер або вони з поважних причин не можуть надавати матеріальну допомогу. Підставою виникнення аліментних зобов'язань у такому випадку є не наявність родинних зв'язків (вони можуть бути взагалі відсутні) чи свояцтва, а юридичний факт - проживання дитини з такими особами однією сім'єю. Для задоволення позову про стягнення аліментів суд повинен встановити наступні факти: а) особа, яка звернулася з позовом, є непрацездатною; б) у позивача немає осіб, які зобов'язані чи можуть його утримувати (відсутні - чоловік, дружина, повнолітні діти, брати та сестри або ці особи з поважних причин не можуть надавати йому матеріальну допомогу); в) відповідач дійсно проживав з позивачем однією сім'єю; г) відповідач проживав однією сім'єю з позивачем до свого повноліття; д) відповідач проживав однією сім'єю з позивачем не менше п'яти років; е) відповідач за своїм матеріальним становищем може надати таку допомогу. При покладанні на вихованця обов'язку щодо утримання іншого члена сім'ї необхідно з'ясувати, що дійсно між такими особами виникли та існували саме сімейні стосунки не менше п'яти років. Право на стягнення аліментів у судовому порядку інші члени сім'ї та родичі зберігають за собою протягом усього часу, поки існує це право, незалежно від того, скільки часу пройшло з моменту його виникнення. Так, право на аліменти неповнолітньої особи існує до досягнення нею повноліття, тому законні представники дитини можуть у будь-який час звернутися до зобов'язаної особи з позовом про стягнення протягом цього строку. Водночас аліменти присуджуються лише з моменту звернення до суду. Ця норма пов'язана з тим, що сплата аліментів за минулий час суттєво вплине на майновий стан платника. Якщо ж зацікавлена особа (чи її представник) своєчасно не звернулася з позовом про стягнення аліментів, то цілком обґрунтовано, що негативні наслідки покладаються на неї. Аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий час, але не більш ніж за три роки, що передували пред'явленню виконавчого листа до виконання (ст. 194 СК). Якщо за виконавчим листом, пред'явленим до виконання, аліменти не стягувалися у зв'язку з розшуком боржника або у зв'язку з його перебуванням за кордоном, вони мають бути сплачені за весь минулий час. Згідно з КлШС України 1969 р. розмір аліментів, які стягувалися з інших членів сім'ї та родичів, встановлювався в твердій грошовій сумі. Згідно з СК України розмір аліментів, що стягуються з інших членів сім'ї та родичів на дітей та на непрацездатних осіб, що потребують матеріальної допомоги, може визначатися як у частці від заробітку (доходу), так і у твердій грошовій сумі. Тобто законодавець урахував, що в умовах високої інфляції навіть індексація не завжди може забезпечити інтереси одержувача аліментів, тому розмір аліментів допустимо визначати і в частках від заробітку (доходу). Аліментні відносини існують досить тривалий час. Звичайно, що протягом такого часу може змінюватися як матеріальне становище платника аліментів, так і одержувача. Ось чому законодавець надає можливість суду в разі, коли матеріальне становище чи сімейний стан особи, яка сплачує чи одержує аліменти, змінилися, змінити встановлений розмір аліментів або взагалі звільнити від їх сплати. Глава XVII ЗАСТОСУВАННЯ СІМЕЙНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ ДО ІНОЗЕМЦІВ ТА ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА. ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНІВ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ ТА МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ В УКРАЇНІ § 1. Правове регулювання сімейних відносин за участю іноземців та осіб без громадянства Останнім часом участь у правовідносинах іноземців та осіб без громадянства в Україні значно зросла. Це пов'язано з офіційним визнанням у нашій державі загальноцивілізаційних цінностей, притаманних людству в цілому, поступовим усвідомленням необхідності формування громадянського суспільства, розширенням міжнародних зв'язків, визнанням Україною міжнародних правових актів. Традиційно СК України містить окремий інститут, присвячений регулюванню сімейних відносин за участю іноземців та осіб без громадянства, застосуванню законів іноземних держав та міжнародних договорів (розділ VI). Позиція законодавця зводиться до регулювання лише найбільш важливих питань сімейних відносин за участю іноземного елемента. Аналізуючи систематизацію у зазначеному розділі СК України норм, їх можна звести до наступних: - загальні правила щодо прав та обов'язків іноземців, осіб без громадянства у сімейних відносинах (ст. 275), застосування законів іноземних держав (ст. 291); - реєстрація та розірвання шлюбу громадянина України з іноземцем, іноземців між собою в Україні (ст. ст. 276, 279); - визнання батьківства в Україні та батьківства, встановленого за межами України (ст. 281); - правила щодо усиновлення дитини (ст. ст. 282-287); - правила щодо встановлення опіки, піклування над дитиною, визнання опіки, піклування, встановлених за межами України (ст. 288); - застосування законів іноземних держав (ст. 291); - визнання в Україні актів цивільного стану, зареєстрованих за законами іноземних держав (ст. 292). За правилом ст. 275 СК України іноземці мають в Україні такі ж права і обов'язки у сімейних відносинах, як і громадяни України, якщо інше не встановлено законом. Особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають такі ж права і обов'язки у сімейних відносинах, як і громадяни України. Іноземні громадяни користуються в Україні такою ж шлюбно-сімейною правоздатністю, як і громадяни України. Вони не вправі вимагати визнання за собою яких-небудь прав, не наданих нашим законом громадянам України. Шлюб між громадянином України та іноземцем, а також шлюб між іноземцями в Україні реєструється відповідно до вимог законодавства України. Це означає, що порядок, умови укладення шлюбу, врегульовані СК України, є обов'язковими до виконання іноземними громадянами, які реєструють шлюб в Україні. Іноземець, який не досяг за чинним законодавством шлюбного віку (для жінки - 17, а для чоловіка - 18 років), не має права вимагати реєстрації шлюбу, хоч за законом своєї країни він уже вправі вступити в шлюб. Водночас така особа не позбавлена права на шлюб відповідно до п. 2 ст. 23 СК України. Відповідно до ст. 25 СК України жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. На виконання цієї норми іноземець не може вимагати реєстрації другого шлюбу за наявності першого нерозірваного шлюбу, хоча за законом його країни може допускатися багатожонство. Але в той же час, якщо витримані умови вступу до шлюбу, передбачені СК України, шлюб може бути укладеним навіть у тих випадках, коли за законами громадянства іноземця він не має права вступити до шлюбу. Так, не беруться до уваги такі перешкоди до вступу в шлюб, які мають місце в національному законодавстві іноземця, але не визнаються нашим Кодексом, як: національні і релігійні, расові обмеження, згода батьків на вступ до шлюбу тощо. Такі шлюби можуть визнаватися дійсними в Україні, але це не означає, що вони будуть обов'язково визнані дійсними в інших країнах. Сімейний кодекс України (п. 2 ст. 276) допускає для іноземців можливість іншої форми укладання шлюбу (в посольствах, консульствах, а не в органах РАЦСу), якщо жінка і(або) чоловік у момент реєстрації шлюбу були громадянами держави, яка призначила посла або консула. Ці шлюби як за формою, так і за умовами їх дійсності здійснюються згідно із законами держави посла або консула. Це означає, що консульські шлюби можуть бути здійснені як в світській, так і в церковній формах з дотриманням умов, прийнятих в державі консула (посла). Шлюби, які укладені іноземцями в посольстві або консульстві їх країн на території України, є дійсними на умовах взаємності (п. 2 ст. 276 СК України). Це означає, що коли за законами держави призначеного посла (консула) на території цієї держави не визнаються дійсними шлюби, укладені громадянами України в Українському посольстві (консульстві), то в Україні також не будуть визнаватися дійсними шлюби, укладені в посольстві (консульстві) даної держави. Шлюб між громадянами України, які проживають за межами нашої держави, реєструється в консульській установі або дипломатичному представництві України. Шлюб між громадянами України, а також шлюб громадянина України з іноземцем, зареєстрований за межами України з додержанням форми шлюбу, встановленої законом держави - місця його реєстрації, є дійсним в Україні, якщо дотримані вимоги щодо добровільності вступу осіб до шлюбу (ст. 24 СК України), одношлюбності (ст. 25 СК України), враховані передбачені законом перешкоди до укладення шлюбу (ст. 26 СК України). Стаття 278 СК України встановлює правило про визнання шлюбів іноземців, зареєстрованих за межами України, за законами відповідних країн. Ці шлюби визнаються у нас дійсними як за формою (процедурою оформлення), так і за матеріальними умовами навіть тоді, коли ця форма (наприклад, релігійне оформлення шлюбу) і умови дійсності (шлюбний вік, ступінь родства, стан здоров'я) не співпадають з нашою процедурою оформлення шлюбу і матеріальними умовами вступу до шлюбу. За законом України здійснюється також розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, а також шлюбу іноземців між собою в Україні. Таке правило встановлене ст. 279 СК України. Це означає, що шлюби розриваються за такою ж процедурою, за тими ж мотивами і з тими ж правовими наслідками, які встановлені в СК України. Щодо розірвання шлюбів іноземців наше законодавство не передбачає ніяких обмежень і винятків. Тому при розлученні іноземці не вправі посилатися на свої національні закони, наприклад, на ті, які забороняють розірвання шлюбу або обмежують його визначеними умовами, або навпаки - примушують розірвати шлюб, виходячи з расових, релігійних та інших міркувань. Необхідність розірвання шлюбу може виникнути у подружжя й тоді, коли один із них чи вони обоє перебувають за межами нашої держави. Тому ст. 280 СК України встановлює правило, відповідно до якого громадянин України, який проживає за межами нашої держави, має право звернутися з позовом про розірвання шлюбу до суду України, якщо другий з подружжя, незалежно від його громадянства, проживає за межами України. Окрім цього, вищезгадана норма закріплює положення про визнання розірвання шлюбу за межами України: - між громадянином нашої держави та іноземцем, здійснене за законом відповідної держави, якщо в момент розірвання шлюбу хоча б один із подружжя проживав за межами України; - між громадянами України, здійснене за законом відповідної держави, якщо обоє з подружжя в момент розірвання шлюбу проживали за межами України; - між іноземцями, здійснене за законом відповідної держави. Окреме місце серед норм, що розглядаються, посідає ст. 281 СК України, в якій закріплені положення щодо визнання батьківства в Україні та за її межами. Незалежно від громадянства батьків і дитини та місця їхнього проживання визнання батьківства в Україні проводиться за законами України. Батьки дитини, які проживають за межами нашої держави, можуть подати заяву про визнання батьківства до консульської установи або дипломатичного представництва України. Ряд норм СК України (ст. ст. 282-287) регламентують правила щодо усиновлення дітей. Усиновлення дітей, які мають громадянство України і проживають за її межами, здійснюється громадянином України в консульській установі або дипломатичному представництві нашої держави. Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей. Усиновлення дитини, яка має громадянство України, іноземцем, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу Центру з усиновлення дітей. Відповідно до ст. 283 СК України усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється на загальних підставах. Така дитина може бути усиновлена іноземцем, якщо вона перебуває не менш як один рік на обліку в Центрі з усиновлення дітей. Згода останнього на усиновлення дитини іноземцем є обов'язковою. За усиновленою дитиною зберігається громадянство України до досягнення нею 18 років. Вона має право на збереження своєї національної ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини, інших міжнародних договорів. Якщо діти усиновлені іноземцями і проживають за межами України, відповідна консульська установа за дорученням Міністерства закордонних справ України веде облік цих дітей і здійснює нагляд за дотриманням їхніх прав до досягнення ними вісімнадцяти років. Порядок здійснення нагляду за дотриманням прав дітей, які усиновлені іноземцями і проживають за межами України, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 287 СК України). Усиновлення дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні, здійснюється громадянами України, а також іноземцями, які проживають в Україні, на загальних підставах за законодавством нашої держави. Усиновлення іноземцями або особою без громадянства дитини, яка є іноземцем або особою без громадянства, здійснюється в Україні відповідно до законів України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України (ст. 286 СК України). Опіка, піклування над дитиною, яка є громадянином України, але проживає за її межами, встановлюється за законами України. Це ж правило діє у разі встановлення опіки, піклування над дитиною, яка є іноземцем, але проживає в Україні. Опіка, піклування, встановлені за законами іноземної держави над дитиною, яка є громадянином України але проживає за її межами, є дійсними в Україні у разі відсутності заперечень консульської установи або дипломатичного представництва нашої держави. В Україні визнаються і є дійсними опіка, піклування, встановлені над дитиною, яка є іноземцем, за межами України за законами іншої держави. У силу ст. 289 СК України реєстрація шлюбу, народження дитини, визнання батьківства, розірвання шлюбу громадян України, які проживають за межами України, проводяться в консульських установах або дипломатичних представництвах України за законами України. При реєстрації цих актів цивільного стану в консульських установах або дипломатичних представництвах України застосовується законодавство України, якщо зацікавлені особи є громадянами України. Документи, видані компетентними органами іноземних держав на посвідчення актів цивільного стану, здійснених за межами України за законами відповідних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства, є дійсними в нашій державі за умови їх консульської легалізації. § 2. Застосування законів іноземних держав та міжнародних договорів В Україні не лише визнаються акти цивільного стану, здійснені за кордоном за законами інших держав, айв окремих випадках допускається застосування іноземних законів. Сімейне законодавство іноземних держав застосовується в Україні, якщо воно не суперечить основним засадам регулювання сімейних відносин, що встановлені у ст. 7 СК України. Закон допускає врегулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками, наприклад для врегулювання майнових відносин осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Подружжя вправі також укласти шлюбний договір. Батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому встановити розмір та строки виплати. Такі договори укладаються у письмовій формі і потребують нотаріального посвідчення. Право на врегулювання сімейних відносин на підставі договору мають також іноземці та особи без громадянства. Регулювання сімейних відносин повинно здійснюватися з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимість свавільного втручання у сімейне життя. Учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Жінка та чоловік мають рівні права і обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, які встановлені Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними правовими актами, визнаними в Україні. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства. Кожен з учасників цих відносин має право на судовий захист. Частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. При застосуванні законодавства України до іноземців або при застосуванні іноземного закону, що врегульовує сімейні відносини, необхідно спочатку встановити, чи не укладена державою, громадянином якої є зацікавлена особа, відповідна міжнародна угода. За наявності такої угоди питання про застосування законодавства України або іноземного законодавства повинне вирішуватись відповідно до правил міжнародної угоди.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter