.

Гарасим_в 2002 – Принципи права соціального забезпечення (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 15740
Скачать документ

Гарасим_в 2002 – Принципи права соціального забезпечення

ЗМІСТ

Вступ 4

Розділ 1. Загальнотеоретична характеристика принципів права

соціального забезпечення 9

Принципи права: загальнотеоретичний аспект 9

Поняття та види принципів права соціального

забезпечення 26

Розділ 2. Принципи права соціального забезпечення України . . . .45

Всезагальність права на соціальне забезпечення . . . .45

Визначення сфери суспільних відносин соціальним

ризиком 52

Гарантії соціального забезпечення на рівні не нижче

прожиткового мінімуму в державі 60

Переважаюча роль централізованого правового

регулювання 68

Розділ 3. Правові принципи права соціального забезпечення . . . .79

Державні гарантії реалізації суб’єктивного права

особи на соціальне забезпечення 79

Диференціація умов та обсягу соціального

забезпечення фізичних осіб в Україні 88

Солідарна відповідальність суб’єктів соціального

забезпечення в Україні 96

Адресність соціального забезпечення в Україні . . . .105

Висновки 119

Список використаних джерел 120

ВСТУП

Утвердження України як правової держави з соціально орієнтованою
ринковою економікою створило об’єктивні передумови реформування
державної системи соціального забезпечення населення. Поява нових
організаційно-правових форм та соціальних інститутів, формування
недержавної системи соціального забезпечення підвищують значимість
наукових досліджень загальнотеоретичних проблем в сфері соціального
захисту. Послідовність і комплексність здійснення реформи залежатиме,
передусім, від глибокого та всебічного аналізу, правильного розуміння та
обґрунтування багатьох концептуальних засад формування та розвитку права
соціального забезпечення.

Сформована за умов панування нормативістських підходів до права та його
принципів теорія права соціального забезпечення потребує нових
ґрунтовних наукових досліджень. Постає необхідність наукового пошуку
переконливих аргументів для обґрунтування нових теоретичних позицій, які
з врахуванням досвіду міжнародного співтовариства, дозволять визначити
правову природу сучасного права соціального забезпечення та його
принципів. Адже саме принципи є узагальнюючим відображенням змісту всієї
галузі права і забезпечують єдність процесу його становлення,
реалізації, охорони та вказують на тенденцію розвитку даної галузі в
майбутньому.

Усі ці обставини зумовлюють гостроту проблеми принципів права
соціального забезпечення та визначають їх актуальність. Проблема
принципів права соціального забезпечення все ще залишається однією з
найбільш дискусійних в теорії права соціального забезпечення. Наявність
чималої кількості різноманітних принципів права соціального забезпечення
є ознакою не належного дослідження цього питання. У галузевій літературі
(радянській, зарубіжній, вітчизняній) не склалось єдиного підходу до
визначення поняття та системи принципів права соціального

забезпечення. Більшість авторів розглядають основні засади галузі права
крізь призму принципів державної системи соціального забезпечення або
окремих організаційно-правових форм чи інститутів, а не комплексно, як
принципи галузі права соціального забезпечення. Разом з тим, слід
відзначити роботи таких відомих вчених як Є. І. Астрахана (дослідження
принципів системи соціального страхування робітників і службовців); К.
С. Ба-тигіна та А. С. Таращанського (дослідження принципів системи
соціального страхування колгоспників); І. М. Сироти і М. Л. Захарова
(сутність принципів пенсійної системи); О. Є. Мачульсь-кої (дослідження
принципів соціального обслуговування населення). Наукову цінність
становить монографія А. Н. Єгорова, яка присвячена комплексному
дослідженню принципів радянського права соціального забезпечення.

Серед вітчизняних вчених окремі проблеми права соціального забезпечення
досліджувались у дисертаціях на здобуття вченого ступеня кандидата
юридичних наук В. М. Андріїва, Б. І. Сташ-ківа, Б. С. Стичинського, С.
М. Сивак, Н. М. Стаховської. Однак, проблема принципів права соціального
забезпечення за умов ринкових перетворень залишається малодослідженою та
дискусійною. Досі відсутнє комплексне дослідження поняття принципів
права соціального забезпечення України та їх система.

Сучасний етап розвитку наукових досліджень характеризується переходом
від позитивістської теорії права до природничо-правової теорії.
Концептуально протилежна теорія походження права зумовила кардинально
новий підхід науковців до визначення поняття, змісту, правової природи
принципів права та спрямувала загальнотеоретичні дослідження в якісно
нове русло. Все це обумовлює необхідність дослідження системи принципів
з врахуванням нових досягнень теорії права та галузевих наук.

Метою нашого дослідження є розробка галузевих засад, що складають основу
права соціального забезпечення як системи правових норм, та лежать в
основі правового регулювання соціально-забезпечувальних відносин, а
також проведення комплексного дослідження правових проблем чинної
системи соціального забезпечення в Україні і вироблення концепції нової
державної системи соціального забезпечення ринкового типу.

Задачі дослідження зумовлені поставленою метою і полягають у тому, щоб:

– з’ясувати правову природу та зміст принципів права соціального
забезпечення, їх місце та роль в системі загально-правових принципів;

дати загальну характеристику законодавства, яке регулює механізм
реалізації фізичними особами права на соціальне забезпечення та
визначити коло проблем, що потребує вирішення в законодавстві України
про соціальне забезпечення;

дослідити концепцію соціального ризику як принципу права соціального
забезпечення в умовах ринкових перетворень;

охарактеризувати соціально-економічні передумови та обґрунтувати правові
підстави запровадження принципу адресного соціального забезпечення;

виробити рекомендації щодо вдосконалення сучасного механізму правового
регулювання відносин соціального забезпечення, завдяки яким можна
досягти максимальних гарантій реалізації права особи на соціальне
забезпечення.

Об’єктом дослідження є теоретичні засади правових відносин, що
об’єктивно складаються в результаті застосування норм права соціального
забезпечення, норми законодавства про соціальне забезпечення, проекти
нормативно-правових актів.

Предметом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері
соціального забезпечення та закономірності їх розвитку в умовах переходу
до ринкової економіки.

Методи дослідження становлять базові науково-теоретичні положення,
загальноприйняті юридичною наукою; досягнення науки права соціального
забезпечення та інших галузевих юридичних наук. У книзі використані
системно-структурний, функціональний, порівняльно-правовий,
формально-юридичний, со-ціолого-політичний та інші методи наукового
пізнання.

Висновки та рекомендації, що містяться в книзі, базуються на положеннях
Конституції України, аналізі законодавства про соціальне забезпечення та
практиці його застосування в умовах ринкових перетворень в державі.

Науково-теоретичною базою дослідження є наукові доробки відомих
українських та російських вчених у сфері соціального забезпечення,
соціального страхування, трудового права: М. Г. Александрова, В. С.
Андрєєва, В. М. Андріїва, Є. І. Аст-рахана, Я. І. Безуглої, Н. Б.
Болотіної, І. В. Гущіна, Л. К. Гу-сова, А. Н. Єгорова, А. Д. Зайкіна, М.
Л. Захарова, Р. І. Іванової, Р. І. Кондратьєва, А. Є. Козлова, Р. З.
Лівшиця, О. Є. Мачуль-ської, П. Д. Пилипенка, В. Д. Роїк, О. В.
Смірнова, С. М. Сивак, І. М. Сироти, Б. І. Сташківа, Б. С. Стичинського,
В. К. Суббо-тенка, В. А. Тарасової, Є. Г. Тучкової, Я. М. Фогеля, В. НІ.
Шай-хатдінова; вчених-економістів М. Шаповала, Е. Лібанової,

Ю. І. Павленка, В. В. Яценка; провідних вчених з теорії права С. С.
Алексєєва, А. М. Колодія, Є. А. Лукашової, В. С. Нерсе-сянца, П. М.
Рабіновича, Р. О. Халфіної, Г. Г. Шмельової та ін.

Емпіричну основу книги склали Конституція України, закони про соціальне
забезпечення, нормативно-правові акти України, міжнародно-правові акти.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у
вітчизняній галузевій науці проведене комплексне дослідження керівних
засад, що складають основу сучасного права соціального забезпечення як
системи правових норм.

Нами виносяться такі положення, висновки і рекомендації:

доводиться природничо-правова концепція базових основ сучасного права
соціального забезпечення;

визначаються поняття принципів права та правових принципів сучасного
права соціального забезпечення України, а також обґрунтовується їх
значення для врегулювання відносин щодо соціального забезпечення
фізичних осіб в Україні;

пропонується та обґрунтовується система принципів права та правових
принципів права соціального забезпечення:

розробляються та обґрунтовуються пропозиції щодо вдосконалення чинного
законодавства про соціальне забезпечення шляхом внесення змін,
доповнень, уніфікації та систематизації;

визначається поняття та юридичні ознаки соціального ризику як категорії
права соціального забезпечення; обґрунтовуються його значення як
первинного юридичного факту, що визначає сферу
соціально-забезпечувальних правовідносин, зумовлює їх виникнення та
динаміку;

конкретизується зміст державних гарантій права на соціальне
забезпечення; пропонуються шляхи удосконалення їх системи;

робиться висновок про доцільність збереження принципу переважаючої ролі
централізованого регулювання відносин щодо соціального забезпечення за
умов ринкових перетворень в державі;

здійснюється дослідження змісту адресності як принципу права соціального
забезпечення, що притаманний усім організаційно-правовим формам
соціального забезпечення України;

конкретизується зміст принципу солідарної відповідальності за правом
соціального забезпечення в умовах ринкових відносин та існування різних
форм власності.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали
книги та теоретичні узагальнення можуть слугувати для подальших наукових
дискусій та досліджень з проблем теорії права соціального забезпечення.

Запропоновані висновки та пропозиції щодо вдосконалення правового
забезпечення соціально-забезпечувальних відносин можуть бути використані
в процесі підготовки нормативно-правових актів з питань соціального
забезпечення (Кодексу України про соціальне забезпечення, Закону України
«Про державне обов’язкове пенсійне страхування», Закону України «Про
соціальну допомогу в Україні»).

Матеріали книги можуть бути застосовані у навчальному процесі, при
викладанні курсу «Право соціального забезпечення України», спеціальних
курсів, що присвячені вивченню окремих інститутів права соціального
забезпечення, а також при підготовці навчальних посібників, курсів
лекцій.

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИНЦИПІВ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

1.1. Принципи права: загальнотеоретичний аспект

Категорія „принципи права” як предмет наукового дослідження викликала і
продовжує викликати велику зацікавленість вчених-теоретиків та
представників галузевих правових наук.

Потрібно підкреслити, що використання поняття принципи права, незалежно
від його тлумачення, пов’язане з етимологічним походженням терміну
принцип (лат. ргіпсіріит – начало, основа, першопочаток, те, що лежить в
основі певної теорії, науки1 [1]). Іншими словами принцип розглядається
як теоретичне узагальнення найбільш загального, типового, те, що виражає
закономірності існування та розвитку, ядро цілісного системного
утворення.

1) Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельника.- С. 547.

Не дивно, що при ґрунтовному аналізі дефініцій, запропонованих різними
авторами, з’ясовуючи смислове значення терміну принципи права,
зустрічаємо: „основа, начало, основоположне, основне правило поведінки,
закономірність, сутність, ідея, керівна ідея, система координат тощо”,
які на думку вчених виступають однопорядковими та можуть
використовуватись при визначенні категорії принципи права. Відображаючи
у визначенні принципів права традиційні у нашій юридичній літературі
терміни „керівні ідеї, основи, начала і такі ін.”, вчені-право-знавці
незмінно роблять акцент на їх глибинній соціальній характеристиці. Нам
видається, що аналізувати черговий раз доцільність застосування всієї
групи синонімів категорії принцип не має потреби, тим більше, що це
успішно зроблено в праці

П. Д. Пилипенка „Проблеми теорії трудового права”2) [2]. Тому у своєму
дослідженні, не вникаючи у складні філологічні дискусії, ми
розглядатимемо принципи права як найважливіші вихідні засади права як
системи норм.

При аналізі правової літератури спостерігається значна різноманітність у
підходах до визначення та формулювання поняття принципи права, а також
різні твердження щодо їх сутності, системи, структури, характеристики.

Одні вчені визначають принципи права як об’єктивну категорію, що має
„стабільний характер і відображає найбільш важливе, вирішальне щодо
предметів, процесів дійсності”3 [3]. В об’єктивному значенні принципи
права – це відображення природної чи суспільної закономірності його
розвитку. Інші вважають, що принципи права є відображенням історичного
типу права4) [4]. С. С. Алексєєв підкреслює, що поняття „принцип права”
проявляє свій пізнавальний потенціал головним чином на тому рівні
теоретичного осмислення правової дійсності, на якому розглядаються
особливості правових систем того чи іншого історичного типу. Саме тоді
принципи права і виступають у якості засад, в яких акумулюються,
збираються воєдино, викристалізовуються характерні ознаки права тої чи
іншої суспільно-економічної формації. Будучи вихідними засадами
історично визначених правових систем, принципи права мають спрямовуюче
значення у їх розвитку і функціонуванні5 [5].

Група науковців відстоює позицію, що принципи права є категорією
правосвідомості, науки, початком правопізнання6) [6-8].

Ще інші вважають, що принципи і норми права є однопоряд-ковими
поняттями7) [9].

2) Див.: Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права.- С. 49.

3) Смирнов О. В. Основные принципы советского трудового права.-

С. 9.

4) Теория государства и права / Под ред. А. И. Денисова – С. 161.

5) Алексеев С. С. Общая теория права.- Т. 1.- С. 81.

6) Алексеев С. С. Проблемы теории права: Курс лекций в 2-х т.-

Т. 1.- С. 102 -105; Лукашева Е. А. Принципы социалистического пра-

ва.- С. 21-29; Лившиц Р. З., Никитинский В. И. Принципы советско-

го трудового права.- С. 31.

‘) Тараненко В. Ф. К вопросу о системе принципов арбитражного процесса.-
С. 181.

Як бачимо, в юридичній літературі не має єдиного підходу до визначення
поняття принципів права. Спектр думок доволі широкий. Існування
різноманітних наукових концепцій щодо правової природи та змісту
категорії принципи права зумовлена не лише її багатоаспектністю, а й
різними методологічними підходами науковців до поняття право та,
відповідно, не однаковою позицією щодо первинності права і його
принципів.

Традиційно радянська правова доктрина до розуміння поняття право
підходила з позицій вузьконормативного розуміння як
спеціально-юридичного явища. Відповідно більшість вчених вважали, що
принципи права не можуть існувати поза правом, вони є його
відображенням, а тому – вторинні за походженням; все, що існує до права,
є економічними, політичними законами або ідеєю, що відображає
свідомість8) [10-13]. Згодом на основі базисних законів суспільства
формуються різноманітні теорії та їх принципи.

Поряд із домінуючою існували також і інші концепції щодо послідовності у
виникненні та сутності права, і, звичайно, його принципів. Так, К. С.
Юдельсон відстоював теорію первинності принципів права, наголошуючи, що
саме принципи визначають необхідність тих чи інших способів і форм
правового регулювання суспільних відносин9) [14].

8) Шейдлин Б. В. Сущность советского права.- С. 66; Алексеев С. С.

Общая теория социалистического права.- С. 15; Семенов В. М. Прин-

ципы советского социалистического общенародного права.- С. 20; Ур-

жицкий К. П. К вопросу о принципах правового регулирования обще-

ственных отношений.- С. 123-126.

9) Юдельсон К. С. Советский гражданский процесс.- С. 32.

10) Лукашева Е. А. Принципы социалистического права.- С. 23;

Марксистско-ленинская общая теория государства и права. Социалис-

тическое право.- С. 45.

11) Марксистско-ленинская общая теория государства и права. Соци-

алистическое право.- С. 45; Явич Л. С. Общая теория права.- С. 149.

Третя група вчених для вирішення предмету дискусії розмежовувала та
визначала зміст двох понять: принципи права і правові принципи10) [7,
15]. Під правовими принципами розуміли принципи правосвідомості,
принципи суспільства, закріплені у правовій формі [16]. А принципи права
визначали як внутрішню сторону сукупності норм права. Відповідно вони не
могли появитися раніше самих норм права. Таке розуміння правових
принципів та принципів права саме в час вузьконорматив-ного розуміння
права було спричинене подвійним визначенням принципів радянського
(соціалістичного) права, що втілювало вищу історичну справедливість, як
таких вихідних керівних ідей, що лежали в основі права і знаходили своє
здійснення не лише в юридичній формі, але і в суспільних відносинах, які
вона опосередковувала11) [15, 17].

Прихильник третьої концепції А. М. Єгоров у своїй монографії „Основні
принципи права соціального забезпечення” підкреслює, що правові принципи
можна розглядати щонайменше у двох аспектах:

правові ідеї-принципи – сфера правосвідомості; (А. М. Васильєв називає
їх ідеями-принципами12) [18]. С. С. Алєк-сєєв визначає їх як початок
правопізнання13) [6]. Р. З. Лів-шиць і В. І. Нікітінський – принципами
правопізнання14) [8]). У випадку, коли ідеї про право є фундаментальними
та відповідають інтересам домінуючої частини населення, їх втілення в
життя є об’єктивною необхідністю, вони визначають характерні ознаки
змісту права, його форму, динаміку тощо;

власне принципи права, які, в свою чергу, поділяються на принципи
правотворчості, принципи правового регулювання, принципи
правозастосовчої діяльності15) [19].

На доцільність подвійного тлумачення принципів права вказує у своїх
працях і С. С. Алєксєєв. „Принципи права,- підкреслює автор,- є
глибинними елементами структури права,- характеристика, за якої
необхідно розрізняти принципи права, виражені в самій правовій матерії,
і принципи правопізнання”16) [5]. Є. В. Котюк підкреслює, що правові
принципи виникають як правило задовго до виникнення системи права та
законодавства. Згодом, будучи закріплені в системах права та
законодавства, вони переходять в принципи права17) [20].

12) Васильев А. М. О правовых идеях – принципах.- С. 12.

13) Алексеев С. С. Проблемы теории права: Курс лекций в 2-х т.-

Т. 1.- С. 103.

14) Лившиц Р. З., Никитинский В. И. Принципы советского трудо-

вого права.- С. 31.

15) Егоров А. Н. Основные принципы советского права социального

обеспечения.- С. 26.

16) Алексеев С. С. Общая теория права.- В 2-х т.- Т. 1.- С. 98.

17) Котюк В. О. Теорія права: курс лекцій.- С. 30.

18) Прокопенко В. І. Трудове право: Курс лекцій.- С. 35-236.

У правовій літературі зустрічаємо також аргументи на користь
помилковості такого розмежування. Ряд авторів звертають увагу на
недоцільність розмежування поняття принципів права та правових
принципів, оскільки вважають такий поділ штучним. Так, В. І. Прокопенко
підкреслює, що поняття принципи права та правові принципи є тотожними за
змістом, а тому не існує суттєвої різниці їх вживання в правовій
літера-турі18) [21]. Такі ж автори, як А. Н. Єгоров, О. Є. Мачульська,

А. М. Колодій, Е. Г. Тучкова у своїх наукових дослідженнях при
характеристиці принципів права вживають поняття принципи права та
правові принципи як синоніми.

У правовій літературі сучасного періоду зустрічаємо кардинально новий
підхід у вирішенні наукової дискусії розуміння правової природи понять
принципи права та правові принципи. Своєрідну, але доволі цікаву позицію
щодо співвідношення цих понять пропонує П. Д. Пилипенко19) [2]. Автор
підкреслює, що принципи права як надбання всього історичного процесу
розвитку людства є первинні відносно права юридичного та становлять його
сутність і зміст. Внаслідок нормативного закріплення вони стають
концентрованим відображенням дійсності; об’єднують норми права в
органічне ціле, цементують їх у цілях єдності правового регулювання;
відбиваються у соціальній правосвідомості; визначають перспективи
розвитку права, оскільки вони менш схильні до змін, ніж усе право як
система норм. На відміну від принципів права, правові принципи
визначаються у самому юридичному праві, а тому є вторинними, похідними.
Правові принципи відображені в нормативних актах у вигляді окремих
загальних положень (норм-принципів) шляхом їх прямого або
опосередкованого закріплення.

Видається, що дана позиція заслуговує на увагу. Таке розуміння принципів
права та правових принципів дозволить більш ґрунтовно дослідити правову
природу суспільних відносин, що складають предмет будь-якої галузі права
та визначити основні засади її формування та розвитку.

Підтверджуючи визначальне значення принципів права (не залежно від
змістовного навантаження поняття) в процесі пра-вотворчості та
правозастосування вітчизняна правова доктрина не визнає їх як джерело
права у формальному розумінні. Основним аргументом такої позиції є
відсутність у принципів права власної форми вираження та набуття ними
форми того акту, складовою частиною якого вони закріплені.

19) Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права.- С. 56.

Вузьконормативне розуміння права в радянській правовій доктрині
заперечувало саму можливість існування надпозитив-них принципів
(принципів-ідей, принципів правопізнання і таких ін.), а тому вони не
могли визначати легітимність законодавства та застосовуватись судами при
його прогалинах. І хоча допускалась можливість розгляду справ, виходячи
з загальних начал – принципів права та положень законодавства, однак, „в
умовах ототожнювання права і закону загальні засади і сутність
законодавства потрібно було виводити з самого законодавства, а не
абстрактної „вищої ідеї”20) [19].

Наявність в науковій літературі множинності визначень та тлумачень
поняття „принципи права”, які сформульовані під впливом життєвих
обставин та відображають різні сторони правового життя, саме по собі
слід розглядати як позитивне явище. Множинність запропонованих дефініцій
принципів права дозволяє розглянути предмет нашого дослідження в різних
аспектах, відобразити в ньому найбільш важливі сторони та ознаки
багатьох історичних епох розвитку суспільства, уявити право не лише в
його статиці, а і в динаміці. З іншого боку, різноманітність наукових
концепцій має також недолік – взаємовиключаючі підходи зумовлюють
відсутність єдиного підходу до їх пізнання та практичного використання.

Найбільш ефективним, а тому найбільш прийнятним засобом усунення
множинності та суперечності визначень принципів права в загальній теорії
права є окреслення та розгляд найбільш важливих ознак поняття, яке
складає предмет дослідження. Доречно зауважити, що в правовій літературі
як вітчизняній (сучасній та радянській), так і зарубіжній хоча немає
єдиного, загальноприйнятого визначення поняття принципів права, але при
всіх розбіжностях щодо поняття, як теоретики, так і представники
галузевих наук одностайні щодо їх основних ознак.

Більшість вчених-правознавців (А. М. Єгоров, С. С. Алєксєєв,

М. Колодій, П. М. Рабінович, Р. І. Іванова, Р. З. Лівшиць,

І. Нікітінський тощо) досліджуючи поняття принципів права,
використовують саме такий метод. Як приклад наведемо найбільш типове та
узагальнене визначення, у відповідності до якого принципи права – „це
такі відправні ідеї існування права, які виражають найважливіші
закономірності і підвалини даного типу держави і права, є
однопорядковими із сутністю права і становлять його головні риси,
відрізняються універсальністю, вищою імператичністю і
загальнозначимістю, відповідають об’єктивній необхідності побудови і
зміцнення певного суспільного ладу”21) [22].

Спробуємо більш детальніше окреслити систему найбільш характерних ознак
принципів права. До таких слід віднести:

20) Егоров А. Н. Основные принципы советского права социального

обеспечения.- С. 26.

21) Колодій А. М. Принципи права України.- С. 27.

1) об’єктивна зумовленість, історичний та ідеологічний характер;

вища імперативність, універсальність, загальна значимість;

регулятивний характер;

однопорядковість із сутністю права, основу якого складають;

взаємозв’язок та єдність щодо норм права.

Не претендуючи на істину в останній інстанції, при встановленні
критеріїв правильності підходів до вивчення та визначення поняття
принципи права, спробуємо більш детально проаналізувати кожну з
вищеперерахованих нами ознак.

Тривалий час у юридичній літературі при визначенні змісту та юридичної
природи предмету нашого дослідження велась дискусія про співвідношення
суб’єктивної та об’єктивної зумовленості принципів права.

Незаперечним є той факт, що принципи права, як і саме право є
породженням суспільної свідомості. Юридична наука різних правових систем
та різних історичних періодів розвитку суспільства проголошувала певні
незмінні ідеї, керівні положення, основи співжиття, що пояснює їх
об’єктивну зумовленість. Серед них є такі вихідні положення (принципи
права) як: соціальна справедливість, гуманізм, рівноправність,
законність в процесі правотворення чи правозастосування, єдність
юридичних прав та обов’язків тощо. Це зумовило появу та домінування в
правовій літературі твердження про об’єктивність принципів права.
Об’єктивна зумовленість принципів права трактувалась як відповідність їх
характеру суспільних відносин, соціально-економічним, політичним та
ідеологічним законам існування та розвитку суспільства.

22) Егоров А. Н. Основные принципы советского права социального

обеспечения.- С. 26.

23) Александров Н. Г. Социалистические принципы советского пра-

ва.- С. 17.

А. Н. Єгоров підкреслює, що об’єктивність принципів права має подвійний
характер, оскільки вони закріплені в нормах об’єктивно-існуючого права,
а також відображають об’єктивно-існуючі і діючі незалежно від волі і
свідомості людей об’єктивні економічні закони та інші закономірності
розвитку22) [19]. Свого часу об’єктивність як ознака принципів права
підкреслювалась М. Г. Алєксандровим, який писав, що принципи права
відображають саму природу суспільних відносин23) [23]. Іншими словами,
це означає, що вони не даруються і не встановлюються „зверху”, а
виникають та існують внаслідок природних, ні від кого не залежних
причин. Вони є породженням та результатом природного розвитку всього
суспільства.

„Принципи права – це такі правові явища,- пише А. М. Колодій,- які
безпосередньо пов’язують зміст права з його соціальними основами – тими
закономірностями суспільного життя, на яких дана правова система
побудована і які вона закріп-лює”24) [22].

Разом з тим, в правовій літературі радянського періоду була поширена
думка, що принципи права є категорією суб’єктивного характеру, тобто не
позбавленою історичного та ідеологічного нашарування. Принципи права
змінюються разом із дійсністю, яку вони відображають та є продуктом
людської діяльності. Прихильник даної концепції О. В. Смірнов
підкреслює, що не існує вічних принципів права25) [3]. А вже згадуваний
нами раніше М. Г. Алєксандров у праці „Сущность социалистического
государства и права” також заперечував об’єктивність принципів права:
„Сутність радянського права як права соціалістичного типу розкривається
перш за все в його основних принципах” (підкреслюючи, що принципи
категорія історич-на)26) [24]. (Заперечуючи раніше сказану власну тезу
про відповідність правових принципів самій природі суспільних відно-

син27) [23].)

Вважаємо, що не варто абсолютно заперечувати суб’єктивний характер
принципів права, оскільки вони (принципи) формулюються законодавцем,
виходячи з конкретного правового досвіду і правової культури, базуються
на основних положеннях правової системи з урахуванням розвитку
національного законодавства. „Принципи права … є об’єктивно зумовлені
економічним, соціальним, політичним устроєм суспільства, який існує в
тій чи іншій державі, соціально-класовою природою держави і права,
характером пануючого в державі політичного та державного режимів,
основними принципами побудови і функціонування політичної системи того
чи іншого суспільства”28) [25].

24) Колодій А. М. Принципи права України.- С. 21.

25) Смирнов О. В. Основные принципы советского трудового права.-

С. 7-8.

26) Александров Н. Г. Сущность социалистического государства и

права.- С. 93.

27) Див.: Александров Н. Г. Социалистические принципы советско-

го права.- С. 17.

28) Васильев А. М. Правовые категории. Методологические аспекты

разработки системы категорий теории права.- С. 216-225.

Сучасний етап розвитку наукових досліджень характеризується переходом
від позитивістського підходу до природничо-правової теорії розуміння
права. Концептуально протилежна теорія походження права зумовила
кардинально новий підхід науковців до визначення поняття, змісту,
правової природи принципів права та надала дискусії нового відтінку.

Ґрунтовним сучасним дослідженням принципів права в умовах громадянського
суспільства та правової держави є монографія А. М. Колодія „Принципи
права України” [22]. Загальнотеоретичним проблемам принципів права в
цілому та сучасного трудового права, зокрема, присвячене монографічне
дослідження П. Д. Пилипенка „Проблеми теорії трудового права”.

У названих монографічних дослідженнях поняття право розглядається як
соціальний феномен, що відображає різні соціальні явища:
загальносоціальне та спеціальносоціальне. Відповідно поняттям правового
принципу чи принципу права охоплюються як загальносоціальні, так і
специфічно соціальні основи. І, якщо визначення юридичного права як
породження самої держави (спеціальносоціального явища), не нове у
правовій літературі, то дослідження правової природи загальносоціального
права починають відроджуватись або досліджуються вперше.

У сучасній вітчизняній правовій літературі вперше визначення
загальносоціального права було запропоноване А. М. Колодієм. Це – право,
яке формується усіма соціальними інститутами громадянського суспільства,
стихійно виникає на засадах безпосередньої взаємодії суб’єктів і існує у
вигляді найбільш зрозумілих принципів правового регулювання суспільних
відно-син29) [22].

Загальносоціальне право утворюється безпосередньо суспільством та є
відображенням принципів (ідей) правосвідомості. Воно обумовлене
природною свідомістю людей, їх життєвими потребами. Виникнувши на
певному історичному етапі, правові звичаї (загальносоціальні норми)
існували протягом довгого часу, поступово удосконалювалися та
закріплювалися наступними поколіннями.

29) Колодій А. М. Принципи права України.- С. 40.

Складаючи відображення суспільної свідомості та ядро суспільного життя,
вічне, універсальне загальносоціальне право є основою (фундаментом) для
утворення системи юридичного права. А тому загальносоціальне та
спеціальне (юридичне) право не розривні у своєму змістовному зв’язку.
Загальносоціальні принципи права, будучи безпосереднім відображенням
загальнолюдських цінностей, визначають його зміст. Юридичні ж принципи
виступають законодавчим віддзеркаленням загально-соціальних норм та
через систему юридичних норм відображають соціальну основу суспільства.
Принципи загальносоціально-го права передаються юридичному праву тому,
що законодавець не може не враховувати думки суспільства, і тому, що ця
думка акумулюється насамперед у цих принципах. Більше того, правильною,
на нашу думку, є висновок П. Д. Пилипенка про те, що саме норми
загальносоціального права і є основою, керівними ідеями для юридичного
права, а тому можна вважати, що за-гальносоціальне право в основі якраз
і є тими принципами, на яких базується юридичне право як система норм30)
[2].

Принципи права як вихідні положення правової системи -це, насамперед,
загальносоціальні принципи і принципи правосвідомості, які є ідеями,
вимогами, що висуваються до правової системи, системи і структури права
певного суспільства і держави. Однак, тотожні на перший погляд поняття
загально-соціальних принципів та принципів правосвідомості, при більш
ґрунтовному аналізі можна розмежувати за їх змістовною характеристикою.
Якщо принципи правосвідомості – лише ідея, вимога, елемент суспільної
свідомості, то принцип права завдяки втіленню їх в нормах права стають
регуляторами, що мають самостійне нормативно-регулятивне значення, яке
нормами права не перекривається31 [5]. Принципи правосвідомості є
соціальними закономірностями, які вимагають правового опосередкування.

На необхідності виведення принципів права з самої правової матерії, а не
з ідеологічних категорій наголошує Р. З. Лів-шиць32) [26]. Змістовна
наповненість принципів права (як цілісної системи юридичних норм)
визначалась цивілізацією протягом всього процесу її існування та
розвитку. Вони не можуть змінюватись, відмінятись чи, навпаки,
створюватися певними соціальними групами, які визначають державну
політику. їх можна лише досліджувати. „Відмінності можуть існувати не в
природі принципів права (капіталістична, соціалістична чи ще якась), а
щонайбільше – лише в різному акцентуванні того чи іншого з них, в їх
аранжуванні в національних, територіальних, історичних і т.п. системах
права”33) [2].

30) Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права.- С. 53.

31) Алексеев С. С. Общая теория права.- В 2-х т.- Т. 1.- С. 261.

32) Лившиц Р. З. Теория права.- С. 195-196.

33) Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права.- С. 56.

Слід зауважити, що об’єктивна природа принципів права є нетотожною
об’єктивним законам природи, закономірностям розвитку цивілізації,
оскільки їх змістовна наповненість залежить від рівня розвитку
суспільної свідомості (ступеня розвитку цивілізації), способу життя та
відносин між людьми, типу держави і права, від напрямку та стану
наукової розробки тощо. Безсумнівно, загальносоціальні закономірності
дістають вияв в принципах права, яке породжене громадянським
суспільством. Право, підпорядковуючись загальносоціальним
закономірностям, відображає зв’язок між правовою та іншими системами
(економічною, політичною, ідеологічною, моральною тощо). Об’єктивний
характер правових принципів не слід ототожнювати з об’єктивною
зумовленістю соціальних закономірностей розвитку суспільства ще й тому,
що вони (принципи права) повинні бути відображені або закріплені в
системі норм права.

Принципи відіграють роль орієнтирів у формуванні права34) [26].
Встановлюючи систему юридичного права, держава лише закріплює та
санкціонує норми права як загальносоціального феномену. Вони продовжують
існувати та розвиватись вже як юридичне право. В теорії права
загальновизнаним є розуміння юридичного права як сукупності цінностей,
які притаманні та поширені в суспільстві, встановлені, санкціоновані та
гарантовані державою35) [27-29, 3]. Цілком доречно підкреслити, що ті
основні засади, які не відображені і не закріплені у праві, не можуть
бути віднесені до числа юридичних (спеціальносоціальних) принципів.

Система юридичного права теж не є однорідною. Традиційно у загальній
теорії права розрізняють структурні елементи поняття „право” як єдиної
цілісної системи. Кожен з них відображає поняття право у більш вузькому
його значенні.

34) Лившиц Р. З. Теория права.- С. 195-196.

35) Колодій А. М., Копєйчиков В. В., Лисенко С. Л., Пастухов В. П.,

Сумін В. О., Тихомиров О. Д. Теорія держави і права; Свердлык Г. А.

Принципы советского гражданского права.- С. 105-192; Семенов В. М.

Принципы советского гражданского процессуального права: Автореф.

дисс. … доктора юрид. наук.- С. 8-18; Смирнов О. В. Основные прин-

ципы советского трудового права.

У юридичних принципах відображається система та структура права щодо її
поділу на публічне та приватне, матеріальне та процесуальне, охоронне та
регулятивне. Звичайно, вони перебувають в органічному зв’язку між собою,
а тому кожному з них притаманні принципи права в цілому як системи
юридичних норм держави. Разом з тим, вони також відображають окремі,
характерні лише тому чи іншому виду права (як більш вузького поняття)
засади. Приватне і публічне право, в свою чергу поділяються на галузі
права, кожна з яких має специфічні лише їй принципи як основи її
формування.

Більшість вчених-правознавців, досліджуючи правову природу принципів
права (Л. С. Явич, А. М. Колодій, С. С. Алєксєєв, О. В. Смірнов)
підкреслюють важливість таких їх ознак як універсальність, вища
імперативність та загальна значимість. Універсальність як ознаку
принципів права слід розуміти як те, що ними (принципами права)
пронизана вся юридична матерія і, що вони повинні враховуватись у
будь-якій правовій ситуації. Вища імперативність свідчить не лише про
їхню обов’язковість, а й про те, що приписи, які не вважаються
принципами, повинні з них випливати і їм відповідати.

Загальна значимість принципів права полягає в тому, що вони спрямовують
і синхронізують весь механізм правового регулювання суспільних відносин.
Саме принципи права служать критерієм законності і правомірності дій
громадян і посадових осіб, адміністративного апарату та органів юстиції
і при певних умовах мають велике значення для росту правосвідомості
насе-лення36) [30].

Регулювання суспільних відносин принципами права здійснюється через
„систему всіх державно-правових (юридичних) засобів, за допомогою яких
держава здійснює владний вплив на суспільні відносини (механізм
правового регулювання)37) [31]. Принципи права не пасивне відображення
фактичних відносин чи певні абстрактні побажання, а чинний регулятор
правових відносин. Внутрішньо правова функція принципів права полягає в
тому, що вони вносять одноманітність, однопорядковість у всю систему
юридичних норм, забезпечують єдність правового регулювання суспільних
відносин. Незаперечним є той факт, що право є ефективним та дієвим лише
за умови існування норм як цілісної, органічної системи.

36) Явич Л. С. Право развитого социалистического общества. Сущ-

ность и принципы.- С. 11.

37) Рабінович П. М. Основи загальної теорії права і держави.- С. 15.

Пронизуючи зміст права на всіх рівнях його побудови, всі елементи
правової системи, принципи займають особливу ланку в структурі права.
Вони не охоплюються поняттям нормативного юридичного припису. Володіючи
високим ступенем загальності і стабільності, будучи вищим виразом
властивих правовій системі начал, та глибинними елементами структури
права, які мають керуюче і спрямовуюче значення, принципи права
„визначають лінію судової та іншої юридичної практики, допомагають
визначати прогалини в законодавстві, необхідність відміни застарілих і
прийняття нових юридичних норм”38) [32]; точне слідування їх змісту
допомагає вірному і чіткому застосуванню правових норм при вирішенні
окремих юридичних справ39) [33].

Соціальною функцією принципів права є регулювання та охорона суспільних
відносин. Таке формулювання значення принципів права призвело до того,
що при характеристиці досліджуваного нами поняття, окремі автори
ототожнюють їх (принципи) з нормами права. Так, А. Ф. Тараненко свого
часу підкреслював, що принципи – це норми, які мають більш важливе
значен-ня40) [9]. Така позиція вченого видається нам не безспірною.
Звичайно, як зазначалось раніше, принципи права здійснюють регулювання
відносин між суб’єктами прав та обов’язків. Однак, регулювання
суспільних відносин принципами права є не тотожним регулятивній функції
норм права. Принципи права є самостійною юридичною категорією. На
відміну від норм права, принципи є універсальними, відзначаються вищою
імперативністю, загальною значимістю та є концентрованим відображенням
найважливіших закономірностей суспільства. Принципи права є завжди
загальними щодо норм права. Ступінь загальності принципів права залежить
від обсягу принципів права та змістовної наповненості поняття право, яке
вони відображають.

38) Алексеев С. С. Структура советского права.- С. 88.

39) Алексеев С. С. Теория государства и права.- С. 239.

40) Тараненко В. Ф. К вопросу о системе принципов арбитражного

процесса.- С. 181.

Принципи права не завжди чітко сформульовані, хоча вони і характерні
праву будь-якої держави. У більшості випадків вони не завжди прямо
текстуально закріплені в нормативних актах, а лише відображені в системі
групи норм. Тільки у випадку прямого законодавчого закріплення, принципи
„розчиняються” в праві та стають нормами-принципами. Однак, і за таких
умов вони не є безпосередніми регуляторами конкретних правовідносин.
Формального закріплення принципу недостатньо. Існує об’єктивна
необхідність системи норм, яка базуючись на системі принципів права,
здійснювала б регулювання суспільних відносин через систему конкретних
прав та обов’язків уповноважених та управомочених суб’єктів
правовідносин. Вірним, на нашу думку, є твердження А. М. Колодія, що
нормативно-регулятивний характер принципів права вбачається у тому, що
зафіксовані у праві принципи набувають значення загальних правил
поведінки, які мають загальнообов’язковий державно-владний характер, що
стає притаманним як безпосередньо нормам принципам, так і принципам, що
виводяться з норм41) [22].

Більшість авторів звертає увагу на те, що регулятивна функція принципів
права має ще й ідейно-політичне забарвлен-ня42) [34, 16, 22]. Суб’єкти
правовідносин, не знаючи конкретних правових норм, засвоюють загальні
вимоги права, що увійшли до правової свідомості як соціальні цінності,
як соціальні основи, генеральні ідеї.

Принципи права, виступаючи базою системи юридичного права, основою, на
якій воно розвивається, не перетворюються на якісь інші правові
субстанції, а існують реально і одночасно з існуванням самої системи
права. Система юридичного права повинна своїм змістовним нормативним
наповненням чітко відповідати конкретним принципам права. Якщо певні
правові акти розроблено і прийнято законодавцем без врахування вимог
принципів права, то вони не забезпечуватимуть ефективного регулювання
суспільних відносин, і їх, зрештою, потрібно буде відміняти або
вдосконалювати. За допомогою власне правових принципів можна виявити
колізії чи не узгодженості правових норм, обґрунтувати доцільність
відміни застарілих норм і понять.

41) Колодій А. М. Принципи права України.- С. 19.

42) Келина С. Г., Кудрявцев В. Н. Принципы советского уголовного

права.- С. 7; Семенов В. М. Конституционные принципы гражданско-

го судопроизводства.- С. 3-150; Колодій А. М. Принципи права Ук-

раїни.- С. 19.

43) Теория государства и права / Отв. ред. А. И. Королев, Л. С. Явич.-

С. 285-286; Теорія держави і права: Навчальний посібник / За заг. ред.

В. В. Копейчикова.- С. 94; Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права.

44) Явич Л. С. Право развитого социалистического общества. Сущ-

ность и принципы.- С. 33.

Розуміння принципів права як провідних засад, закономірностей існування
та функціонування права як системи норм підкреслює їх однопорядковість,
однотипність та єдність із змістом права. Визначаючи характер правового
регулювання, принципи права віддзеркалюють сутність права, його
фундаментальні ознаки. Більшість науковців визначають принципи права як
його основні засади, вихідні ідеї, що відображають найбільш важливі
положення права43) [35-37], маючи на увазі об’єктивне юридичне право.
„Принципи права не тільки пронизують кожну ланку механізму правового
регулювання, а й відбиваються у специфіці цих ланок”44) [30].
„Відображаючи сутність права, принципи відображають внутрішню єдність
норм права, а тому не виступають в якості особливої зовнішньої ланки
системи права поряд з інститутами та галузями”45) [3].

С. С. Алєксєєв підкреслює, що зміст права в концентрованому вигляді
розкривається у вигляді ідей, керівних засад-прин-ципів. Він визначає
принципи права як „відображені в праві нормативно-керівні засади, які
характеризують його зміст, його основи, закріплені в ньому
закономірності суспільного жит-тя”46) [38].

У юридичних принципах виявляються специфічні закономірності і
властивості права як самостійного соціального яви-ща47) [22]. Принципи
права відображають ідеї та найістотніші властивості права, відбивають
процеси й закономірності, які йому притаманні. Вони сприяють визначенню
та розумінню змісту права, здійснюють їх загальну характеристику та
вказують на соціальне призначення.

45) Смирнов О. В. Основные принципы советского трудового права.-

С. 21.

46) Алексеев С. С. Общая теория права.- В 2-х т.- Т. 2.- С. 98.

47) Колодій А. М. Принципи права України.- С. 46.

48) Общая теория советского права / Под ред. С. Н. Братуся и И. С. Са-

мощенко.- С. 68; Общая теория государства и права.- С. 294.

49) Алексеев С. С. Общая теория права.- С. 98.

50) Лукашева Е. А. Принципы социалистического права.- С. 21-22.

Акцентуючи увагу саме на цій ознаці принципів права, вче-ні-правознавці
радянського періоду підкреслювали, що принципи права – це основоположні
начала, керівні ідеї, що визначають загальну направленість і найбільш
суттєві риси змісту соціалістичного правового регулювання488* [39-40].
„Саме тому, що право є ідеологічним явищем, відноситься до суспільної
свідомості, його зміст в концентрованому вигляді розкривається у вигляді
керівних ідей – принципів”49) [38]. На уточнення наведеної дефініції Є.
А. Лукашова зазначала, що для системи права важливим є не лише те, що
закріплено в праві (зміст предмету правового регулювання), але й те, як
це повинно закріплюватись, тобто які засади, ідеї повинні лежати в
основі найбільш ефективного регулювання суспільних відносин. Ці засади і
є принципами права, проте вони визначають не зміст правового
регулювання, а характер права і правового регулювання, який є найбільш
відповідний даним суспільним відносинам, що складають предмет правового
регулювання50) [7]. Продовжуючи цю тезу А. М. Колодій підкреслює, що
зміст правового регулювання визначають загальносоціальні принципи, а
характер юридичні. Принципи визначають характерні ознаки змісту і форми
права.

Принципи права – конструкція системи права, галузей, інститутів. Як і
будь-яка правова ідеологія, принципи права відображають сутність
національної правової системи. Вказані форми пануючої правосвідомості
безпосередньо відображають спеціально-юридичний зміст національної
правової системи, втілені в ній юридичні цінності, досягнення правової
системи. Значення принципів права полягає в тому, що вони відображають
зв’язок права з об’єктивними закономірностями розвитку суспільства.
Принципи права, характеризуючи зміст права, відображають не лише його
внутрішню будову, статику, але і весь процес його застосування, його
динаміку. Від ступеня їх дотримання в прямій залежності перебувають
рівень узгодженості, стабільності та ефективності правової системи.
Принципи права – це керівні ідеї, що визначають сутність і спрямованість
розвитку комплексу правових норм як єдиного цілого в рамках однієї
правової системи чи в конкретній сфері суспільних відносин.

На динамічну функцію принципів права щодо самого права звертає увагу О.
В. Смірнов. Він підкреслює, що принципи права є не безпосереднє, а
ідеальне відображення сутності розвитку суспільних відносин51) [3], що
підтверджує тезу про деяку однотипність правової природи принципів права
та інших соціальних норм (наприклад, моралі), політики тощо. В правовій
літературі зустрічаємо протилежну концепцію розуміння співвідношення
статичної та динамічної функції принципів права. Так, І. М. Сирота
стверджує, що „принцип може визнаватись правовим, тобто принципом
правового регулювання, лише в тому випадку, якщо він прямо закріплений в
нормах права чи безпосередньо випливає з їхнього змісту. У змістові
поняття „принципи” повинна відображатись реальна дійсність, а не
перспектива розвитку тих чи інших суспільних відносин52) [41]. Така
позиція автора видається помилковою. Принципи права є основними ідеями,
вихідними положеннями процесу його функціонування, формування, розвитку.

У правовій літературі пропонуються різноманітні критерії класифікації
принципів права на види.

51) Смирнов О. В. Основные принципы советского трудового права.-

С. 9.

52) Сирота І. М. Право пенсійного забезпечення в Україні.- С. 45.

Так, Л. С. Явіч розрізняє: 1) основні принципи, які диференціює на
загальносоціальні і спеціальноюридичні; 2) міжгалузеві і галузеві
принципи права; 3) принципи інститутів права; 4) принципи правотворчості
і правосуддя; 5) принципи законності і правосвідомості; 6) принципи
правового регулювання, під якими розуміє, насамперед, міжгалузеві,
галузеві принципи права, а також принципи інститутів права53) [30].

Р. З. Лівшиць та В. І. Нікітінський пропонують критерієм поділу
визначити спосіб закріплення принципів права в системі норм:
безпосереднє (принципи-норми); опосередковане (принципи прямо не
зафіксовані, але можуть бути виведені з норм)54)

[8].

Загальноприйнятою, як у вчених-теоретиків, так і у представників
галузевих наук, є класифікація принципів права за змістом та сферою
розповсюдження на: загальні (характерні для всіх без винятку галузей
права); міжгалузеві (притаманні двом і більше галузям права, але не
всім); галузеві (властивій тій чи іншій частині системи права (галузі).
Визначальним критерієм такого поділу є функціональна роль принципів
права: „залежно від того, яке їх значення для… права, і відповідно, на
яку сферу вони поширюються”55) [6].

53) Явич Л. С. Право развитого социалистического общества. Сущ-

ность и принципы.- С. 145-207.

54) Лившиц Р. З., Никитинский В. И. Принципы советского трудо-

вого права.- С. 32.

55) Алексеев С. С. Проблемы теории права: Курс лекций в 2-х т.-

Т. 1.- С. 105.

Традиційним в теорії права є розуміння системи права як цілісної
єдності, яка водночас поділяється на окремі галузі залежно від предмета
та методу правового регулювання. Кожна галузь права, окрім загальних і
міжгалузевих, будується на основі своїх власних, властивих лише їй
правових принципів. Галузеві принципи права поширюються лише на
конкретні галузі права; відповідно на їх основі створюються і
реалізуються норми, що складають окрему галузь права.

1.2. Поняття та види принципів права соціального забезпечення

Однією з важливих ознак самостійної галузі права є наявність галузевих
принципів. Тому визначення та дослідження принципів права соціального
забезпечення має важливе теоретичне та практичне значення саме в умовах
формування нових економічних відносин. Особливого значення набувають
вони і в процесі кодифікації соціально-забезпечувального законодавства.

Принципами права соціального забезпечення є такі правові основи, які
визначають сферу його правового регулювання, порядок та умови
встановлення прав та обов’язків суб’єктів, юридичний механізм
забезпечення їх прав та законних інтересів.

Потрібно зазначити, що у галузевій літературі небагато авторів
звертались до визначення сутності принципів права соціального
забезпечення. Ця проблема досліджувалась у працях К. С. Батигіна, В. А.
Тарасової, А. Д. Зайкіна, О. Є. Мачульсь-кої, Р. І. Іванової, Є. І.
Астрахана.

Ґрунтовними дослідженнями поняття та правової природи принципів
радянського права соціального забезпечення є монографії В. НІ.
Шайхатдінова „Теоретические проблемы советского права социального
обеспечения” [42] та А. Н. Єгорова „Основные принципы советского права
социального обеспечения” [19].

56) Советское административное право / Под ред. Р. С. Павловско-

го.- С. 59-86.

57) Пастухов В. П. Радянське трудове право.- С. 11-15.

58) Радянське будівництво // Під ред. Фрицького О. Ф.- С. 46-70.

59) Кримінально-процесуальне право: Підручник / М. М. Михеєнко,

В. Т. Нор, В. П. Шибіко.- С. 29-33.

Безперечно, поняття принципів будь-якої галузі права слід визначати із
загального вчення про принципи права. Труднощі полягають у тому, що
відсутність єдиних загальнотеоретичних поглядів на проблему принципів
права призвели до того, що в окремих галузях права та юридичної науки це
питання взагалі упускається або підміняється іншим. Так, у науці
адміністративного права розглядаються принципи державного управ-ління56)
[43]; в науці трудового права – принципи соціалістичної суспільної
організації праці57) [44]; в науці конституційного права – не принципи
цієї галузі права, а принципи державного будівництва58) [45]; в науці
кримінально-процесуального права – принципи кримінального процесу, або
судочинства59) [46] і т. п. Досліджуючи наукову правову літературу з
права соціального забезпечення, зустрічаємо аналогічну ситуацію: у
галузевій літературі не склалось єдиного підходу до визначення системи
принципів права соціального забезпечення.

Багато дослідників принципів права соціального забезпечення ототожнювали
принципи права та принципи функціонування його окремих елементів. Саме
тому наявність різноманітних принципів у праві соціального забезпечення
характеризується великою досліджуваністю принципів його інститутів, а не
принципів соціального забезпечення як системи юридичних норм, що
врегульовує однорідну сферу суспільних відносин специфічним методом
правового регулювання. Більшість авторів розглядають принципи окремих
елементів, інститутів, а не комплексно всієї галузі права. Нерідко за
основу аналізу брались різноманітні об’єкти: система соціального
забезпечення в цілому, її підсистеми, організаційно-правові форми тощо.

Так, Є. І. Астрахан вважає, що принципи є найбільш загальними
характерними ознаками правової організації соціального забезпечення60)
[47]. Запропоновані автором визначення принципів права соціального
забезпечення та їх система є лише принципами інституту соціального
забезпечення як одного з напрямків соціальної політики держави. Однак,
не слід ототожнювати соціальне забезпечення як функцію держави та як
галузь права. Вони відображають різні не тотожні за змістом соціальні
явища.

Крім того, у науці права соціального забезпечення досліджувались
принципи системи соціального страхування робітників і службовців (Є. І.
Астрахан) [47]; принципи системи соціального страхування колгоспників
(А. С. Таращанський) [48]; принципи системи соціального забезпечення
колгоспників (К. С. Ба-тигін) [49]; принципи пенсійної системи (І. М.
Сирота) [50], принципи соціального обслуговування населення (О. Є.
Мачуль-ська) [51] і такі інші.

60) Астрахан Е. И. Принципы пенсионного обеспечения рабочих и служащих.-
С. 6.

Наявність широкого спектру думок науковців-правознавців про принципи
права соціального забезпечення зумовлена передусім тим, що соціальне
забезпечення є відносно новою галуззю права, яка сформувалась в 70-ті
роки. А вже згадувані нами дослідження правової природи принципів, які в
тій чи іншій мірі мають відношення до соціального забезпечення
здійснювались або коли ще не сформувалась думка про доцільність
виокремлення самостійної галузі права, або ж тільки на етапі її
становлення.

Більше того, саме поняття соціального забезпечення – багато-аспектне
явище, і у свою чергу породжує широкий діапазон його трактування та
різні сфери дослідження. У вітчизняній та зарубіжній (правовій,
економічній, соціологічній, медичній тощо) літературі зміст інституту
соціального забезпечення розглядався у різних значеннях: як
суспільно-історичний тип матеріального забезпечення людей у старості і
непрацездатних; як особлива форма розподільчих відносин; як предмет
соціальної політики; як самостійна функція держави; як правова форма
матеріального забезпечення осіб, що мають соціально-правові підстави для
такого забезпечення; як форма опосередкованого стимулювання активної
участі громадян в соціально-економічному житті суспільства; як важливе
соціально-економічне право громадян; як галузь права тощо61) [52].

Узагальнивши вищенаведене, можемо виділити три аспекти розуміння
соціального забезпечення: як соціальна функція держави; як економічна та
як правова категорія. Цілком закономірно, що кожна з них побудована
відповідно до керівних, характерних лише їй принципів.

61) Див.: Иванова Р. И. Правоотношения по социальному обеспече-

нию в СССР.- С. 3-4.

62) Ачаркан В. А. Государственные пенсии.- С. 40; Гущин И. В. Пра-

вовые проблемы социального обеспечения колхозного крестьянства: Ав-

тореф. дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.05.- С. 21; Пашерстник А. Е.

Правовые вопросы вознаграждения за труд рабочих и служащих.-

С. 141-143.

63) Андреев В. С. Правовые проблемы социального обеспечения в

СССР.- С. 30-34.

Залежно від обсягу соціально-економічних заходів як сфери діяльності
держави вчені трактували поняття соціального забезпечення у широкому або
вузькому розумінні62) [53-55]. Свого часу найбільш розгорнуте визначення
даного поняття запропонував В. С. Андрєєв. Він розглядав соціальне
забезпечення як сукупність певних соціально-економічних заходів
пов’язаних із забезпеченням матері і дитини, громадян у старості та при
непрацездатності, з медичним лікуванням і обслуговуванням як важливим
засобом профілактики і відновлення працездатнос-ті63) [56]. У загальному
сучасному значенні соціальне забезпечення розуміють як
організаційно-правову діяльність держави щодо матеріального
забезпечення, соціального утримання, обслуговування, надання медичної
допомоги за рахунок спеціально створених фінансових джерел осіб, які
зазнали соціального ризику, внаслідок якого втратили здоров’я та (або)
засоби до існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх
ут-риманців64) [57].

Соціальне забезпечення як правову категорію можна розглядати у двох
аспектах.

Перший: як суспільні відносини щодо матеріального забезпечення та
соціальної підтримки громадян. Важливе теоретичне значення, на наш
погляд, має тут визначення поняття соціального забезпечення як правової
категорії, яке було запропоноване О. Є. Мачульською. Це, зокрема,
сукупність суспільних відносин щодо розподілу позабюджетних коштів
соціального призначення і перерозподілу частини державного бюджету з
метою забезпечення потреб громадян (і членів їх сімей) у випадку втрати
джерела для існування, або відсутності достатнього прожиткового мінімуму
внаслідок об’єктивних соціально-значимих причин65) [51].

Другий: як галузь права (система норм), яка врегульовує відповідну сферу
суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.

Право соціального забезпечення є однією з галузей у системі права
України. Щоправда, визначення цього поняття та окреслення його предмету
правового регулювання не достатнім чином опрацьоване юридичною наукою.

Радянська галузева література дефініції права соціального забезпечення
як правило формулювала через систему видів матеріального забезпечення
непрацездатних громадян. Так, за В. С. Андрєєвим право соціального
забезпечення – це система правових норм, які регулюють відносини щодо
медичної допомоги і лікування, пенсійних та деяких інших відносин щодо
забезпечення громадян в старості і при непрацездатності, материнстві та
дитинстві, державної допомоги сім’ям з дітьми, а також тісно пов’язані з
ними процедурні відносини щодо встановлення юридичних фактів і
процесуальних щодо вирішення спорів66) [58].

64) Болотіна Н. Б. Право людини на соціальне забезпечення в Ук-

раїні: проблеми термінів і понять.- С. 38.

65) Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения.- С. 25.

66) Андреев В. С. Право социального обеспечения в СССР.- С. 31.

Соціальне забезпечення – це система правових норм, що регулюють комплекс
якісно однорідних, планово-організованих розподільчих відносин, які
виникають у зв’язку з забезпеченням громадян медичною допомогою і
лікуванням, з досягненням похилого віку, при непрацездатності,
дітонародження і втраті годувальника, у зв’язку із здійсненням заходів
щодо охорони материнства і дитинства і т. д. і похідних від них
організаційних відносин67) [52].

Галузеві принципи права соціального забезпечення, як ми вже зазначали,
можуть бути закріплені у його нормах. За своїм змістом вони є коротким
відображенням змісту всієї галузі права. Більше того вони вказують на
тенденцію розвитку даної галузі права у майбутньому.

Принципи права соціального забезпечення поширюються лише на відносини,
які складають предмет права соціального забезпечення. А тому, очевидно,
найперше доцільно окреслити сферу суспільних відносин, що складають
предмет права соціального забезпечення. Зрештою, вчення про предмет
будь-якої галузі права належить до фундаментальних основ кожної галузі.
Отож предметом права соціального забезпечення є суспільні відносини, які
виникають та існують у сфері соціального забезпечення.

За своєю природою і своїм соціальним призначенням право соціального
забезпечення має гуманістичний характер. Свого часу
соціально-забезпечувальні правовідносини відносили до системи трудового,
колгоспного, адміністративного права. Визначальним критерієм для
включення цих відносин до предмету тієї чи іншої галузі служив характер
суспільно корисної діяльності громадян, які потребують соціального
матеріального забезпечення. Однак, розвиток суспільних відносин у сфері
соціального забезпечення та галузевого законодавства в 50-70-ті роки
започаткували поступове формування нової галузі права – права
соціального забезпечення.

67) Иванова Р. И. Правоотношения по социальному обеспечению в

СССР.- С. 33.

68) Андреев В. С. Конституционные основы советского права соци-

ального обеспечения.- С. 7-8.

Вперше теоретичні засади формування системи соціально-забезпечувальних
правовідносин дослідив В. С. Андрєєв у 1966 році. Він здійснив
обґрунтування особливостей цих відносин: 1) аліментарний характер; 2)
специфічний суб’єктний склад (громадяни та державні органи); 3)
фінансове джерело – суспільні фонди; 4) підстава виникнення – особа не
працює внаслідок непрацездатності (особа вже або ще не може працювати),
або звільнення державою її від цього обов’язку68) [59].

Згодом у галузевій правовій літературі з’явилось декілька концепцій
обґрунтування сфери соціально-забезпечувальних правовідносин, що
дозволяли виділити їх в окрему галузь права. Найбільш поширеними є три:
концепція непрацездатності; соціальної аліментарності; індивідуальної
форми розподілу.

Автори першої концепції (В. С. Андрєєв, Я. М. Фогель) вважали, що
соціальне забезпечення охоплює надання допомоги за рахунок суспільних
фондів лише непрацездатним громадянам69 [60]. Непрацездатність – це
певний соціально-біологічний стан організму70) [61]. У правовій
літературі вона визначається як неспроможність людини до праці за станом
здоров’я, за віком та з інших причин71) [62]. Доречно зауважити, що в
Україні немає законодавчого закріплення поняття непрацездатність.

Прихильником концепції непрацездатності суб’єкта
соціально-забезпечувальних правовідносин тепер є С. Прилипко. Зокрема,
він зазначає, що: „Право соціального забезпечення регулює відносини,
пов’язані з наданням непрацездатним особам допомоги та матеріального
забезпечення окремим категоріям громадян. Суб’єктами цих відносин є
особи або ще непрацездатні або вже непрацездатні. Повна або часткова
втрата працездатності є підставою для поширення на названих суб’єктів
права соціального забезпечення. При визначенні предмета даного права
слід виходити з того, яку функцію у державі викликає певна галузь права.
Право соціального забезпечення покликано матеріально забезпечувати та
соціально обслуговувати непрацездатних осіб. Якщо держава надає
матеріальну допомогу працездатним особам (стипендії студентам, пільгові
кредити для купівлі та побудови житла тощо), то ці відносини не
регулюються згаданим правом”72) [63].

69) Андреев В. С. Право социального обеспечения в СССР.- С. 21.

70) Фогель Я. М. Право на пенсию и его гарантии.- С. 45, 50, 61-64.

71) Сташків Б. І. Факти, що мають значення для забезпечення

пенсіями.- С. 71.

72) Прилипко С. Розмежування права соціального забезпечення і

трудового права.- С. 51-53.

Ми поділяємо думку тих авторів, які вважають, що концепція
непрацездатності не зовсім повно відображає особливість
соціально-забезпечувальних правовідносин. Переконливим тут видається
аргумент В. НІ. Шайхатдінова про те, що непрацездатність суб’єкта не
дозволяє розмежувати соціальне забезпечення від інших видів забезпечення
(у більш ширшому його значенні), хоча б тому, що за рахунок фондів
соціального забезпечення також здійснюється фінансування соціальних
виплат і працездатним громадянам73 [42]. Як приклад можемо навести
окремі положення національного законодавства про соціальне забезпечення.

Визначаючи систему видів правовідносин щодо соціального забезпечення
громадян, більшість науковців включають правовідносини щодо охорони
материнства та дитинства. Одним із засобів охорони материнства і
дитинства є наявність системи державних допомог сім’ям з дітьми.
Зокрема, до них відносяться: допомога на трьох і більше дітей віком до
16 років; допомога на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням;
допомога на дітей до 16 років тощо74) [64]. На підставі аналізу
законодавства приходимо до висновку, що підставою для виникнення
суб’єктивного права на той чи інший вид допомоги є факт наявності
неповнолітніх дітей. Слідуючи теорії непрацездатності, цілком логічним є
висновок, що вказана сфера правовідносин не входить в систему
соціально-забезпечувальних. Однак, правова регламентація соціальної
підтримки громадян і не лише непрацездатних в державі складає основну
функцію такої галузі права як право соціального забезпечення. Доречно
зауважити, що система права України не містить будь-якої особливої
галузі права, яка врегульовувала б вказаний вид правовідносин
(правовідносини щодо надання державних допомог надаються не залежно від
перебування особи у трудових відносинах, тобто ці відносини виникають не
як результат укладення трудового договору (отже не сфера трудового
права); є імперативними за своїм характером (що не відповідає принципу
диспозитивності цивільного права); не характеризуються владною
підпорядкованістю суб’єктів (не адміністративне право і т. п.).

73) Шайхатдинов В. ПІ. Теоретические проблемы советского права

социального обеспечения.- С. 5.

74) Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про дер-

жавну допомогу сім’ям з дітьми” від 22.03.2001 р. № 2334-Ш //

Офіційний вісник України.- 2001.- № 15.- С. 643.

75) Положення про порядок призначення та надання населенню суб-

сидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних по-

слуг, придбання скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідко-

го) палива, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 21.10.95 р.

№ 848 в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22.09.97 р.

№ 1050 // Урядовий кур’єр.- 1997.- № 177-178.- 25 вересня.

З огляду на вище сказане вважаємо, що не лише непрацездатність суб’єкта
є фундаментальним критерієм визначення сфери соціально-забезпечувальних
правовідносин. До аналогічного висновку можна прийти, проаналізувавши
положення норм, що закріплюють право громадян на субсидії75) [65]; право
пенсіонерів на адресні допомоги з огляду на фактор
малозабез-печеності76) [66] тощо).

Найбільш поширеною у галузевій правовій літературі є концепція
соціально-аліментарного характеру соціально-забезпечувальних
правовідносин. Прихильники такої концепції (А. Д. Зай-кін [67], Р. І.
Іванова [68], А. Є. Пашерстник [55], В. К. Суббо-тенко [69])
підкреслюють, що соціально-аліментарний характер
соціально-забезпечувальних правовідносин є їх особливістю та дозволяє
відмежувати від цивільних, трудових, сімейних та інших правовідносин.

76) Закон України „Про державну соціальну допомогу малозабезпе-

ченим сім’ям” від 01.06.2000 р. № 1768-ІІІ // Урядовий кур’єр.-

2000.- № 120.- 6 липня.

77) Полупанов М. И. Теоретические проблемы общей части науки со-

ветского права социального обеспечения: Атореф. дисс. … канд. юрид.

наук.- С. 6.

78) Пашерстник А. Е. Правовые вопросы вознаграждения за труд ра-

бочих и служащих.- С. 141.

79) Зайкин А. Д. Правоотношения по пенсионному обеспечению.- С. 25.

80) Иванова Р. И. Социальное обеспечение в государственном орга-

низованном обществе: генезис, развитие и функционирование (право-

вой аспект): Автореф. дисс. … докт. юрид. наук.- С. 35-36.

Єдині щодо критерію визначення сфери соціально-забезпечувальних
правовідносин – їх „соціально-аліментарний характер”, різні автори не
однаково розуміють змістовне навантаження вказаного поняття. Так, М. І.
Полупанов визначав правовідносини щодо матеріального забезпечення
аліментарними, оскільки воно спрямовується на задоволення життєво
необхідних потреб людини та надається безеквівалентно, а не в порядку
відповідних дій за працю77) [70]. А. Є. Пашерстник визначав
аліментар-ність як обов’язкове матеріальне забезпечення громадян, яке не
вимагає взаємності, підкреслюючи, що пенсії і допомоги є аліментарними
виплатами78) [55]. Досліджуючи правову природу пенсійних правовідносин,
А. Д. Зайкін підкреслює, що алімен-тарність в праві соціального
забезпечення слід визначати як державне чи суспільне матеріальне
забезпечення престарілих громадян, які раніше виконували суспільно
корисну працю, і непрацездатних громадян, а не як забезпечення за
шлюбними та сімейними відносинами79) [67]. Найбільш глибоко поняття
„соціальної аліментарності” досліджене Р. І. Івановою80) [71]. Соціальну
аліментарність вона визначає як спосіб надання державою чи за її
дорученням громадськими організаціями всіх видів соціального
забезпечення на справедливій основі безоплатно, безеквівалентно із
врахуванням зв’язку з працею, але не в порядку відповідних дій за нову
зустрічну працю, в обсязі нормального рівня життя, який склався на
даному етапі розвитку суспільства, без застосування договірних форм, з
фонду соціального забезпечення. Враховуючи сучасні умови (зміни в
порядку фінансування соціального забезпечення, обов’язок громадян щодо
сплати страхових внесків в сфері соціального забезпечення), О. Є.
Мачульська підкреслює, що характер соціальної алімен-тарності змінився.
Вона визначає соціальну аліментарність як спосіб надання матеріального
забезпечення і послуг за рахунок державних позабюджетних фондів
соціального призначення чи частини державного бюджету безоплатно, поза
зв’язком з трудовою діяльністю чи сплатою страхових внесків,
безеквівалентно, але з врахуванням трудового (страхового) стажу, чи
частково нееквівалентно, як правило на недоговірній основі81) [51].

Концепція аліментарності відображає деякі суттєві ознаки соціального
забезпечення, однак, видається, що вона не визначає особливість правової
природи правовідносин щодо соціального забезпечення. Соціальна
аліментарність як ознака всієї системи соціально-забезпечувальних
правовідносин заперечується такими вченими як В. ПІ. Шайхатдінов, С. М.
Сивак. „Якщо розуміти аліментарність як юридичний спосіб відносин між
уповноваженими державою органами та громадянами, то за цією ознакою
важко розрізнити від інших видів розподілу із суспільних фондів
(наприклад, фінансування державної форми навчан-ня)”82) [52]. „Соціальна
аліментарність не є ознакою пенсійних правовідносин; вона характеризує
відносини, що складають предмет права соціальної допомоги – підгалузі
права соціального забезпечення”,- стверджує С. М. Сивак83) [72].

Проаналізувавши законодавство про соціальне забезпечення, вважаємо, що
соціальна аліментарність є переважаючою, однак, не визначальною
особливістю правової природи соціально-забезпечувальних правовідносин, а
тому не може бути основним критерієм визначення предмета права
соціального забезпечення.

81) Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения.- С. 21.

82) Шайхатдинов В. Ш. Теоретические проблемы советского права

социального обеспечения.- С. 6.

83) Сивак С. М. Правові проблеми пенсійного забезпечення в Ук-

раїні: Автореф. дис. … канд. юрид. наук / Київський університет імені

Т. Шевченка: 12.00.05.- С. 13.

В. П. Пайхатдінов пропонує обмежити сферу суспільних відносин щодо
соціального забезпечення непрацездатних, тобто окреслити предмет права
соціального забезпечення за допомогою визначення індивідуальної форми
розподілу. „Істотною ознакою індивідуальної форми розподілу,- підкреслює
автор,- є надання матеріальних благ безпосередньо в розпорядження
громадян у вигляді відповідних грошових сум”84) [42]. Така позиція
автора не позбавлена сенсу особливо в умовах кардинальної реформи
державної системи соціального забезпечення України. Указом Президента
України „Про Основні напрями соціальної політики України на 1997-2000
роки” проголошується курс на адресність надання всіх видів допомог (не
абстрактному суб’єкту, а конкретно особі, що потребує соціальної
підтримки).

Однак, теоретичне обґрунтування вказаного критерію є також небезспірним.
Одним із видів соціального забезпечення громадян в Україні є соціальне
обслуговування. Соціальне обслуговування – це діяльність соціальних
служб щодо соціальної підтримки, надання соціально-побутових,
соціально-медичних, психолого-педагогічних, соціально-правових послуг і
матеріальної допомоги, проведення соціальної адаптації та реабілітації
громадян, які знаходяться у важкій життєвій ситуації85) [51]. Соціальне
обслуговування є колективною формою споживання спеціальних соціальних
фондів (в його систему входять: соціальне обслуговування громадян в
будинках-інтернатах, будинках для престарілих тощо), а відтак зрозуміло,
що індивідуальна чи колективна форма споживання не може стати
визначальним критерієм окреслення предмету права соціального
забезпечення. Тим більше, що для підсилення своєї концепції вчений
звертається до теорії непрацездатності, підкреслюючи, що соціальне
обслуговування теж входить в систему соціального забезпечення з огляду
на спільний непрацездатний суб’єкт (наприклад, пенсіонери, інваліди
тощо).

Для вирішення окресленої нами наукової дискусії щодо визначення сфери
соціально-забезпечувальних правовідносин спробуємо звернутися до теорії
юридичного факту. Для соціально-забезпечувальних правовідносин
характерним є комплексний юридичний факт (традиційно його елементами
називають: об’єктивний факт і волевиявлення уповноважених та
управомочених суб’єктів).

84) Шайхатдинов В. Ш. Теоретические проблемы советского права

социального обеспечения.- С. 7.

85) Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения.- С. 192.

Фундаментальним у цій конструкції є об’єктивний факт, що визначає
можливість реалізації особою права на соціальне забезпечення, а отже,
зумовлює виникнення соціально-забезпечувальних правовідносин. Об’єктивні
факти соціально-забезпечувальних правовідносин ми визначаємо як
передбачену юридичними нормами сукупність конкретних соціальних
обставин, необхідних для виникнення у особи права на матеріальне
соціальне забезпечення. Більшість вчених в сучасній галузевій літературі
правовою підставою виникнення у особи права на соціальне забезпечення
називають соціальний ризик (у підручниках з права соціального
забезпечення зустрічається термін „важка життєва ситуація”)86) [51].
Особливістю підстави виникнення права на соціальне забезпечення є події,
коли особа втрачає засоби до існування через незалежні від неї обставини
(соціальні ризики)87) [73].

Теорія соціального ризику є не новою у галузевій літературі. Свого часу
ще у 20-х роках її обґрунтовував Н. А. Вігдорчик88) [74]. За нею особа
отримує право на соціальне забезпечення у випадку настання такої
обставини, яку суспільство трактує як правомірну підставу участі
непрацюючого у розподілі колективного продукту.

Ринкова трансформація суспільства, поява різних організаційно-правових
форм підприємницької діяльності призвели до появи нових соціальних
небезпек. Відповідно поняття соціального ризику набуває нового
змістовного навантаження та потребує наукового переосмислення.

Одну з перших спроб у сучасній правовій літературі дослідити правову
природу соціальних ризиків зробив В. Д. Роїк. На його думку, поняття
соціальний ризик включає в себе „вірогідність настання матеріальної
незабезпеченості працівників внаслідок втрати заробітку та внаслідок
втрати працездатності (професійні та загальні захворювання, нещасні
випадки як на виробництві, так і поза ним)89) [75].

86) Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения.- С. 192.

87) Болотіна Н. Б. Концепція кодифікації законодавства України

про соціальне забезпечення.- С. 52.

88) Вигдорчик Н. А. Теория и практика социального страхования.

Теоретические основы социального страхования.- С. 14-16.

89) Роик В. Д. Социальная защита работника в процессе труда: про-

блемы теории и практики: Автореф. дисс. … докт. эконом. наук.- С. 21.

Таке визначення соціального ризику за правом соціального забезпечення є
не зовсім вірним. Обґрунтовуючи поняття соціального ризику саме так,
автор обмежує коло потенційних суб’єктів соціально-забезпечувальних
правовідносин („тільки працівники”); а також звужує перелік підстав, що
породжують право на матеріальне соціальне забезпечення („втрата зарплати
внаслідок втрати працездатності”). Очевидним є той факт, що за сучасних
умов поряд з соціально-економічними причинами зберігаються не менш
важливі підстави здійснення державою функції соціального забезпечення:
фізіологічні (наприклад, потреба соціального забезпечення
дитини-інваліда) та демографічні (стимулювання дітонароджуваності).
Доречно зауважити, що такий соціальний ризик як безробіття також не
охоплюється запропонованою вченим дефініцією.

У вітчизняній правовій літературі термін „соціальний ризик” як підставу
виникнення права на соціальне забезпечення, а отже, як об’єктивний
чинник виникнення соціально-забезпечувальних правовідносин, використовує
Н. Б. Болотіна.

Перелік соціальних ризиків, що зумовлюють право особи на соціальне
забезпечення визнаний міжнародним співтовариством (Загальна декларація
прав людини (1948), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та
культурні права (1966), Європейська соціальна хартія (1961), Конвенції
Міжнародної Організації Праці) та закріплений у національному
законодавстві (стаття 46 Конституції України). До них відносяться:
вагітність і пологи; необхідність догляду за непрацездатним (малолітньою
дитиною, дитиною-інвалідом, престарілим членом сім’ї); старість; повна,
часткова, тимчасова втрата працездатності; втрата годувальника; нещасний
випадок на виробництві; професійне захворювання; безробіття з незалежних
від особи причин. „Соціальні ризики притаманні кожній людині як члену
людського суспільства, вони зумовлені її біологічною, фізіологічною і
соціальною при-родою”90) [57]. Не залежно від виду соціальні ризики є
однотипними для людини: ними обумовлюється потреба в отриманні джерел
життєзабезпечення.

90) Болотіна Н. Б. Право людини на соціальне забезпечення в Ук-

раїні: проблема термінів і понять.- С. 39.

91) Болотіна Н. Б. Концепція кодифікації законодавства України

про соціальне забезпечення.- С. 51-53.

Однак, предмет права соціального забезпечення цим не вичерпується. Як
правильно зазначає Н. Б. Болотіна: крім соціального забезпечення за
правом, держава здійснює соціальне забезпечення ще і на „свій розсуд”
вразливих верств населення – непрацездатних малозабезпечених громадян,
інвалідів, ветеранів війни і праці, осіб, які постраждали від
техногенно-екологічних катастроф, тощо, стимулює відтворення народу
своєї держави -дітонароджуваність91) [73].

Досліджуючи правову природу соціального ризику, О. Є. Ма-чульська
визначає його як вірогідну подію, яка настає в результаті втрати
заробітку чи іншого трудового доходу, падіння рівня життя нижче
прожиткового мінімуму та з об’єктивних соціально значимих причин створює
необхідність соціального захисту населення з боку держави”92) [76].

Право соціального забезпечення покликане здійснювати правову
регламентацію правових відносин, що виникають на підставі всіх вище
перерахованих нами об’єктивних обставин.

Підсумовуючи вищенаведені аргументи, право соціального забезпечення
можна визначити як систему норм права, що врегульовує суспільні
відносини щодо матеріального соціального забезпечення громадян у випадку
настання соціального ризику за рахунок спеціальних соціальних фондів чи
бюджетів різних рівнів.

Принципи права (у галузевому розумінні цього інституту) зумовлюються
специфікою предмету тої чи іншої галузі. Принципи права соціального
забезпечення є галузеві принципи, які потрібно виводити з самої природи
соціального забезпечення та суспільних відносин щодо реалізації
основного права людини на соціальне забезпечення.

92) Мачульская Е. Е. Социальный риск как объективная основа со-

циального обеспечения.- С. 23-30.

93) Шайхатдинов В. Ш. Теоретические проблемы советского права

социального обеспечения.- С. 80.

94) Право социального обеспечения: Практикум, нормативные акты,

образцы документов // Под ред. Э. Г. Тучковой.- С. 26.

Принципи права соціального забезпечення – це основні ідеї, що виражають
об’єктивні закономірності та визначають науково обґрунтовані напрямки
розвитку галузі. Вченими-правознав-цями пропонуються різноманітні
визначення принципів права соціального забезпечення, які хоча і
відрізняються за дефініціями, однак, є тотожними за змістом. Зокрема,
під принципами права соціального забезпечення розуміють: „закріплені в
нормах даної галузі права керівні основи, які виражають сутність і зміст
галузевих норм, які регулюють суспільні відносини щодо надання
громадянам матеріальних благ і послуг із суспільних фондів споживання в
індивідуальній формі”93) [42]; керівні засади, які з одного боку
характеризують внутрішню єдність даної системи права, а з іншого –
вказують основні напрямки її подальшого розвитку94) [77]; об’єктивно
зумовлені нормативно керівні положення, які визначають найбільш
характерні ознаки змісту права соціального забезпечення та вказують на
загальну спрямованість в майбутньому та правозастосовчу діяльність в
сфері законодавства про соціальне забезпечення в широкому розумінні
даного поняття95) [19] і такі інші.

Галузеві принципи права соціального забезпечення являють собою такі
керівні положення, які визначають конкретний зміст та особливості його
норм. Історично принципи права як загаль-носоціального феномену
виникають раніше галузі права. Принципи права об’єднують різні елементи
системи права в єдину структурну організацію; обумовлюють значимість,
законність і соціальну цінність суспільних відносин в сфері соціального
забезпечення; віддзеркалюють сутність, характер та основні риси цієї
галузі. Значення їх також полягає у впливі на нормотворчу діяльність:
зміни у законодавстві не повинні суперечити його принципам. „Принципи
права як вихідні положення права є тим підгрунтям, на якому утворюються
норми права, саме вони визначають, якими мають бути норми, щоб
забезпечити належне регулювання суспільних відносин”96) [2].

Використовуючи загальнотеоретичні підходи, спробуємо визначити основні
ознаки принципів права соціального забезпечення. Ними, на нашу думку, є:

Принципи права є найбільш загальними, вихідними положеннями, ідеями, які
мають фундаментальне значення при регулюванні соціально-забезпечувальних
правовідносин.

Вони визначають спрямованість, зміст інститутів права соціального
забезпечення.

Вони виражають переважаючі в даній державі правові ідеї, які складають
завдання інституту соціального забезпечення.

Вони поширюються на всі правовідносини, що складають предмет відповідної
галузі права.

Вони прямо або опосередковано відображені в нормах права. Спробуємо
визначити систему принципів права соціального

забезпечення.

95) Егоров А. Н. Основные принципы советского права социального

обеспечения.- С. 55.

96) Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права.- С. 60.

Вчені, які займались дослідженнями в сфері соціального забезпечення не
однаково визначають систему принципів цього права. У галузевій
літературі запропоновані різноманітні принципи, які на думку фахівців з
права соціального забезпечення відображають соціальне призначення права
соціального забезпечення; об’єктивні закономірності його функціонування
та розвитку. Вперше система принципів права соціального забезпечення
була запропонована та обґрунтована В. С. Андрєєвим. Систему їх
складають:

всезагальність та різноманітність видів забезпечення громадян;

забезпечення за рахунок державних та суспільних фондів;

забезпечення у високих розмірах, відповідно рівню забезпечення потреб
громадян в суспільстві;

здійснення забезпечення самими працівниками через органи державного
упраління та суспільні громадські організації.

Згодом, досліджуючи загальну частину права соціального забезпечення А.
Н. Єгоров, В. А. Тарасова, А. Д. Зайкін підтвердили доцільність
виділення такої системи принципів права соціального забезпечення,
уточнивши лише четвертий принцип: забезпечення в розмірах, які
відповідають рівню забезпечення потреб громадян, яка склалась на даному
етапі розвитку суспільст-ва97) [78].

У згадуваній вже нами монографії А. Н. Єгорова98) [19] зустрічаємо більш
уточнену та деталізовану систему принципів права соціального
забезпечення. Зокрема, вчений до принципів права соціального
забезпечення відносить: поширення права соціального забезпечення на всіх
громадян; різноманітність видів і форм соціального забезпечення;
здійснення соціального забезпечення за рахунок суспільства; єдність і
диференціація у соціальному забезпеченні громадян; здійснення
соціального забезпечення в обсязі, який задовольняє основні матеріальні
і духовні потреби громадян; участь громадян у реалізації права на
соціальне забезпечення; стимулювання суспільно корисної праці інвалідів
і пенсіонерів; охорона прав громадян в сфері соціального забезпечення.

З інших принципів, що так чи інакше зустрічаються у літературі можна
відзначити такий, як: побудова системи соціального забезпечення на
основі принципу матеріальної зацікавле-

ності99) [48].

97) Егоров А. Н., Тарасова В. А., Зайкин А. Д. Методические разра-

ботки по курсу права социального обеспечения в СССР.- Ч. 1.- С. 25.

98) Егоров А. Н. Основные принципы советского права социального

обеспечения.- С. 65.

99) Таращанский А. С. Право социального обеспечения членов кол-

хозов.- С. 68-73.

В. Ш. Шайхатдінов до галузевих принципів права соціального забезпечення
відносить: 1) взаємозв’язок соціального матеріального забезпечення як
правило з працею; 2) забезпечення не тільки самих працівників, а й їх
сімей; 3) свобода набуття громадянами своїх прав та розпорядження ними;
4) пріоритет у забезпеченні деяких категорій працівників100) [42].

У більш сучасному дослідженні О. Є. Мачульська до системи основних
принципів права соціального забезпечення включає: всезагальність
соціального забезпечення; фінансування соціального забезпечення за
рахунок обов’язкових страхових внесків, а також за рахунок державного
бюджету; диференціація соціального забезпечення в залежності від умов
праці (шкідливі, тяжкі і т.д.), природно-кліматичної зони, тривалості
трудового (страхового) стажу та інших факторів; універсальність та
комплексність, тобто гарантування соціального забезпечення при настанні
всіх соціально-значимих обставин, встановлених у за-коні101) [51].

Е. Г. Тучкова визначає та обґрунтовує наступну систему принципів права
соціального забезпечення: 1) справедливість, тобто гарантування
оптимального узгодження інтересів особи, суспільства і держави; 2)
диференціація рівня, умов та видів забезпечення в залежності від
трудового вкладу, причин непрацездатності та інших соціально-значимих
обставин; 3) обов’язок держави гарантувати рівень соціального
забезпечення не нижче прожиткового мінімуму; 4) гарантування соціальної
допомоги у всіх випадках, визнаних соціально-значимими; 5)
багатоманітність видів соціального забезпечення102) [77].

100) Шайхатдинов В. ПІ. Теоретические проблемы советского права
социального обеспечения.- С. 81.

Ю1) Мачульськая Е. Е. Право социального обеспечения.- С. 32.

102) Право социального обеспечения: Практикум, нормативные акты, образцы
документов.- С. 25-30.

Безсумнівно, що наведені нами різні варіанти принципів права соціального
забезпечення заслуговують на увагу. Однак, видається, що не все подане
вище можна беззаперечно віднести до принципів права соціального
забезпечення як самостійної галузі. Більшість з названих нами принципів
не завжди відображають правову природу тих суспільних відносин, що
складають предмет права соціального забезпечення. Важливою ознакою
галузевих принципів є те, що вони об’єднують в єдину цілісність всі
інститути та норми галузі права. Для прикладу візьмемо згадуваний
принцип свободи набуття громадянами своїх прав. Традиційно загальна
теорія права визначає зміст будь-якого суб’єктивного права особи як
можливість, а не обов’язок цієї особи здійснювати свої права і обов’язки
власними діями. Свобода реалізації свого права суб’єктом не є
особливістю суб’єктивних прав громадян в сфері соціального забезпечення,
а тому, очевидно, не доцільно виділяти таке положення як принцип права
соціального забезпечення.

Перехід до ринкових відносин, інтеграція України до світової економічної
системи, зміни у політичній сфері, а також переорієнтація з юридичного
позитивізму на доктрини природного права потребують нових підходів і до
поняття та системи принципів права соціального забезпечення.

Враховуючи досягнення науки права соціального забезпечення та сучасної
теорії права, спробуємо обґрунтувати поняття та систему принципів права
соціального забезпечення, які відповідали б вимогам сьогодення. Найбільш
прийнятною для цього видається теорія розмежування принципів права (як
загально-соціального явища) та правових принципів (як юридичного
феномену), запропонована П. Д. Пилипенком103) [2].

Нагадаємо, що під принципами права соціального забезпечення ми розуміємо
вихідні положення, які відображають сутність суспільних відносин, що
складають предмет права соціального забезпечення. Правові принципи, на
відміну від принципів права, безпосередньо закріплені в нормативних
актах у вигляді загальних положень (норм-принципів) або ж їх зміст
випливає з багатьох норм.

Отже, до системи принципів права соціального забезпечення, які
визначають його сутність та закономірності розвитку, ми відносимо:

Всезагальність права на соціальне забезпечення як основного права
людини;

Визначення сфери суспільних відносин соціальним ризиком;

Гарантії соціального забезпечення на рівні не нижче прожиткового
мінімуму в державі;

4. Переважаюча роль централізованого правового регулювання.

Крім принципів права соціального забезпечення, що лежать

в основі існування цієї галузі як системи норм, можна виділити і низку
правових принципів, які знайшли своє закріплення у окремих його
інститутах та відображають соціальну сутність галузі права. Систему
правових принципів, на нашу думку, складають:

103) Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права.- С. 56.

– державні гарантії права на соціальне забезпечення;

диференціація умов та обсягу соціального забезпечення в Україні;

солідарна відповідальність суб’єктів права на соціальне забезпечення;

адресність соціального забезпечення в Україні.

Звичайно, аналізуючи законодавство про соціальне забезпечення, можна
виділити ще ряд положень, які так чи інакше можна віднести до принципів
права соціального забезпечення (наприклад, імперативний характер участі
громадян в державній системі соціального забезпечення, чи перерозподіл
економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між
державою, роботодавцями та працівниками, чи цільового використання
фондів соціального забезпечення і т. п.). Однак, в нашому дослідженні ми
звертаємо увагу лише на найбільш важливі положення, які характеризують
сукупність всіх норм системи права соціального забезпечення. Не доцільно
відносити в систему права соціального забезпечення інші, хоча й важливі
принципи ще хоча б тому, що вони характеризують або окремі інститути
права соціального забезпечення (так, наприклад, принцип цільового
використання фондів соціального забезпечення є основним в системі
державного соціального страхування), або є елементом вже названого нами,
більш важливого положення (так, імперативна участь громадян в державній
системі соціального забезпечення є ознакою і принципу всезагальності
соціального забезпечення, і принципу переважаючої ролі централізованого
регулювання)*.

Усі ці правові принципи тісно пов’язані між собою, постійно взаємодіють
та доповнюють один одного. Чітке дотримання принципів права соціального
забезпечення є неодмінною умовою ефективності правового регулювання
відповідної сфери суспільних відносин, а реалізація правових принципів
може привести до виконання завдань соціального забезпечення.

Викладене в першому розділі дає підстави для наступних висновків:

* Більш детальніше зміст кожного з названих нами принципів ми
проаналізуємо у відповідних параграфах наступних розділів нашого
дослідження.

1. Право соціального забезпечення є однією з важливих галузей права, що
регулює суспільні відносини щодо матеріального (грошового чи
натурального) соціального забезпечення громадян у випадку настання
соціального ризику за рахунок спеціальних соціальних фондів чи бюджетних
коштів різних рівнів.

Сучасний етап розвитку наукових досліджень у цій галузі позначений
переходом від позитивістських концепцій до природничо-правової теорії
розуміння права та його принципів. Принципами права соціального
забезпечення є вихідні засади, які відображають сутність суспільних
відносин, що формують предмет права соціального забезпечення. Правові
принципи, на відміну від принципів права, безпосередньо закріплені у
положеннях законодавства про соціальне забезпечення у вигляді
норм-принципів або ж їх зміст випливає з системи норм.

Основними ознаками принципів права соціального забезпечення є:

принципи є найбільш загальними, вихідними положеннями, ідеями, які мають
фундаментальне значення при регулюванні соціально-забезпечувальних
правовідносин;

вони визначають спрямованість, зміст основних інститутів права
соціального забезпечення;

вони виражають переважаючі в даній державі правові ідеї, які складають
завдання системи соціального забезпечення;

вони поширюються на всі суспільні відносини, що складають предмет цієї
галузі права.

Принципами права соціального забезпечення, які визначають його сутність
та закономірності розвитку є:

всезагальність права на соціальне забезпечення;

визначення сфери суспільних відносин соціальним ризиком;

гарантії соціального забезпечення на рівні не нижче прожиткового
мінімуму в державі;

переважаюча роль централізованого правового регулювання умов та порядку
здійснення соціального забезпечення.

Соціальна сутність права соціального забезпечення безпосередньо
позначається на характері норм цієї галузі, які визначають ряд правових
принципів, що мають регулятивне значення:

державні гарантії реалізації права на соціальне забезпечення;

диференціації умов та обсягу соціального забезпечення в Україні;

солідарної відповідальності суб’єктів права на соціальне забезпечення;

адресний характер соціального забезпечення в Україні.

РОЗДІЛ 2

ПРИНЦИПИ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УКРАЇНИ

2.1. Всезагальність права на соціальне забезпечення

Одним із основних загальноправових принципів, визнаних міжнародним
співтовариством є принцип всезагальності прав людини. Загальна
декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про економічні,
соціальні та культурні права (1966), Європейська соціальна хартія (1961)
та інші міжнародні правові акти визначають універсальний набір основних
прав і свобод, що покликані забезпечувати нормальну життєдіяльність
індивіда. Ст. 2 Загальної декларації прав людини проголошує, що кожна
людина повинна мати всі права і свободи незалежно від раси, кольору
шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань,
національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого
становища105) [79]. Положення цієї декларації виступають підґрунтям для
визначення, реалізації, охорони та захисту основних прав людини. Право
на соціальне забезпечення входить до системи найголовніших прав людини
(ст. 22 Загальної декларації прав людини), а відтак є всезагаль-ним. На
підставі міжнародно-правових норм державне соціальне забезпечення
надається кожній людині, яка його потребує, тобто якщо вона не має
засобів до існування та не може їх отримати з об’єктивних причин.

105) Права людини. Міжнародні договори України: декларації, документи.-
С. 19.

Принцип всезагальності права людини знайшов своє закріплення у
національному законодавстві про соціальне забезпечення. Конституцією
України (ст. 46) визначено основи механізму реалізації прав людини, і
права на соціальне забезпечення, зокрема: встановлено рівну можливість
всіх громадян отримати певний вид соціального забезпечення у випадку
настання вказаних в законі юридичних фактів незалежно від статі, раси,
національності, мови, походження, майнового та службового стану, місця
проживання, відношення до релігії, переконань.

Зміст принципу всезагальності за правом соціального забезпечення
досліджувався в працях М. Л. Захарова, Е. Г. Тучко-вої106) [80], І. М.
Сироти107) [81], О. Е. Мачульської108) [51], В. НІ. Шайхатдінова109)
[42] та ін. Однак, розуміння його сутності різними авторами динамічно
змінювалось залежно від конкретної історичної ситуації та тлумачилось
відповідно до положень діючого на той час законодавства. Історичний
контекст змісту принципу всезагальності соціального забезпечення та його
розвиток детально розглянуто в монографії О. Є. Мачульської „Право
социального обеспечения. Перспективы развития”110) [82], а тому,
очевидно, не має необхідності у його додатковому з’ясуванні.

Принцип всезагальності визначає сферу дії норм права соціального
забезпечення щодо кола суб’єктів. Сучасне розуміння змісту цього
принципу соціального забезпечення потрібно розглядати у двох аспектах:

Визначення суб’єктів права на соціальне забезпечення з огляду на
приналежність їх до громадянства України;

Визначення суб’єктів права на соціальне забезпечення у залежності від
виду та форми здійснення ними суспільно корисної діяльності.

106) Тучкова Э. Г., Захаров М. Л. Право социального обеспечения

России.- С. 65-80.

107) Сирота И. М. Право социального обеспечения в Украине.-

С. 64-78.

108) Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения.- С. 24-35.

109) Шайхатдинов В. Ш. Теоретические проблемы советского права

социального обеспечения.

110) Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения. Перспективы

развития.- С. 65-75.

Детальний аналіз вітчизняного законодавство щодо визначення суб’єктів
права на соціальне забезпечення засвідчує наявність не тотожних за
змістом понять, якими законодавець намагається їх позначити. Так, в
одних випадках використовується поняття: „кожен”. Наприклад, у ст. 49
Конституції України проголошується: „Кожен має право на охорону
здоров’я”. Деякі нормативні акти застосовують термін особи (ст. 37
Закону

України „Про державну службу” [83], ст. 50-1 Закону України „Про
прокуратуру” [84], ст. 8 Основ законодавства України про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування [85]). І нарешті, ст.
46 Конституції України [86] передбачає право громадян на соціальний
захист. Тобто суб’єктом тут вже виступає громадянин.

Доречно зауважити, що термін громадянин у законодавстві про соціальне
забезпечення використовується не однаково для позначення громадянина як
суб’єкта правовідносин. В одних випадках він застосовується для
характеристики фізичної осо-би111) [64] (суб’єкта); а в інших – вказує
на правовий зв’язок особи та держави112) [87].

Таке розмаїття понятійного апарату призводить до неоднозначного
трактування багатьох положень законодавства про соціальне забезпечення
науковцями та утруднює правозастосу-вальну діяльність. Воно також
зумовило виникнення дискусії у науці права соціального забезпечення щодо
природи права на соціальне забезпечення та розмежування понять „права
людини” і „права громадянина”.

Нагадаємо, що ст. 46 Основного Закону України закріплює право громадян
на соціальний захист, що включає право на забезпечення у разі повної,
часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника,
безробіття з незалежних від них обставин, у старості, в інших випадках,
передбачених законом. Використання у Конституції терміну громадяни для
позначення суб’єкта права на соціальне забезпечення дало підстави аби
розглядати право на соціальне забезпечення як право, що належить лише
громадянам нашої держави. Саме таке визначення суб’єктів права на
соціальне забезпечення зустрічаємо в працях Н. Б. Болотіної113) [57].
Безперечно, що така позиція заслуговує на увагу, та видається, вона не
позбавлена окремих недоліків.

Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про державну
допомогу сім’ям з дітьми”,, від 22.03.2001 р. № 2334-ІІІ // Офіційний
вісник України.- 2001.- № 15.- Ст. 643.

112) Закон України „Про пенсійне забезпечення” від 05.11.91 р. №
1788-ХІІ // Урядовий кур’єр.- 1992.- № 1.

Болотіна Н. Б. Право людини на соціальне забезпечення в Україні:
проблема термінів і понять.- С. 37.

Законодавство України про соціальне забезпечення, хоч і виходить з того,
що інститут громадянства передбачає правовий зв’язок особи та держави, і
це знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках114) [88], не в
усіх випадках визначає його основним чинником, який впливає на
реалізацію права на соціальне забезпечення. Зазвичай суб’єктами
соціально-забезпечувальних правовідносин виступають громадяни України.
Водночас і іноземні громадяни та особи без громадянства, що проживають
на території України, також мають право на соціальне забезпечення. Вони
можуть бути суб’єктами соціально-забезпечувальних правовідносин на
умовах і у порядку, передбачених чинним законодавством та міждержавними
угодами. Правовим підґрунтям виникнення права на соціальне забезпечення
у іноземних громадян та осіб без громадянства можна вважати положення
ст. 26 Конституції України, яка передбачає, що іноземці та особи без
громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах,
користуються тими самими правами і свободами, що і громадяни України, за
винятками, встановленими положеннями законів України та міжнародних
договорів. Сфера права соціального забезпечення за чинним законодавством
такого винятку не становить. Підтвердженням цього можуть бути положення
Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування. Зокрема, назва ст. 3 вказаних Основ передбачає право
громадян на забезпечення за загальнообов’язковим соціальним
страхуванням. Однак, із змісту вказаної статті випливає, що таким правом
наділені не лише громадяни України, а й іноземні громадяни та особи без
громадянства, а також члени їх сімей які проживають в Україні.
Аналогічну ситуацію зустрічаємо і у законах „Про пенсійне забезпечення”,
„Про державну допомогу сім’ям з дітьми”. Істотною умовою визначення
суб’єкта застрахованою особою в системі загальнообов’язкового державного
соціального страхування є не приналежність до громадянства, а факт
наявного страхового стажу в Україні як об’єктивної обставини, що
зумовлює виникнення суб’єктивного права особи на соціальне забезпечення.

Закон України „Про громадянство України” від 18.01.2001 р. № 2235-ІІІ //
Відомості Верховної Ради України.- 2001.- № 13.-

Ст. 65.

У проекті Соціального кодексу, доцільність прийняття якого обговорюється
у Верховній Раді України, також не передбачається особливих змін щодо
визначення суб’єктів права на соціальне забезпечення. Ст. 11 проекту
цього Кодексу встановлює, зокрема, що громадяни України мають рівні
права у сфері соціального захисту. Іноземці та особи без громадянства,
що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими
правами, а також несуть такі ж обов’язки, як і громадяни України, за
винятками, встановленими Конституцією, законами України та міжнародними
договорами.

Таким чином, напрошується висновок, що термін громадяни, який
використовується Конституцією для позначення суб’єкта права на соціальне
забезпечення відображає інше поняття – кожен та може бути замінено на
більш загальне поняття – фізична особа. З метою усунення неоднакового
тлумачення законодавства та, з огляду на майже повну ідентичність
підстав і механізмів соціального забезпечення громадян України,
іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно проживають на
території України вважаємо за доцільне використовувати для позначення
суб’єкта права на соціальне забезпечення у національному законодавстві
термін фізична особа.

Право на соціальне забезпечення відноситься до соціальних прав людини, а
тому розповсюджується на всіх і на кожного члена суспільства (включаючи
громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян), без будь-якої
дискримінації; воно належить особі, не залежно від місця чи тривалості
проживання в межах держави; його може бути реалізовано не залежно від
тривалості стажу суспільно корисної діяльності, періоду страхування чи
сукупності будь-яких з цих умов (вказані умови лише впливають на обсяг
права на соціальне забезпечення: розмір соціальної виплати, кількість та
вид послуг в сфері соціального обслуговування і т. ін.).

Доречно відзначити, що всезагальність права на соціальне забезпечення не
означає безумовність реалізації цього права. Законодавство хоч і не
передбачає обмежень на отримання тих чи інших видів соціального
забезпечення, однак, визначає умови, за наявності яких вони надаються.
Передумови реалізації суб’єктивного права особи на соціальне
забезпечення залежать від виду системи, за якою здійснюється соціальне
забезпечення: соціального страхування чи державної допомоги.

115) Закон України „Про пенсійне забезпечення” від 05.11.91 р. №
1788-ХІІ // Урядовий кур’єр.- 1992.- № 1.

Принципу всезагальності права на соціальне забезпечення не суперечить
також і та обставина, що окремі види соціального забезпечення надаються
особі залежно від факту здійснення нею суспільно корисної діяльності,
тобто від наявності у неї трудового (страхового) стажу (виникнення права
на пенсійне забез-печення115) [87], допомогу в разі тимчасової втрати
працездатності, по вагітності та пологах116) [90] і т. ін.), а інші –
співроз-мірно середньодушовому доходу сім’ї (надання житлових
субси-дій117) [65], допомоги малозабезпеченим сім’ям118) [66] і т. ін.).

Принцип всезагальності в системі державного соціального страхування
передбачає здійснення соціального забезпечення не залежно від виду чи
форми суспільно-корисної діяльності людини. Свого часу державне
соціальне страхування розповсюджувалось лише на працівників, які
працювали на умовах трудового договору. Однак, ринкова трансформація
суспільства, поява різних форм власності, різних організаційних форм
здійснення особою трудової діяльності призвели до того, що сфера
соціального страхування значно розширилась.

Всезагальний характер соціального забезпечення у системі державного
соціального страхування полягає у тому, що кожна особа, яка займається
суспільно корисною діяльністю при настанні об’єктивних
соціально-значимих обставин має можливість отримати будь-який
законодавчо закріплений вид соціального забезпечення, незалежно від
форми оплати праці, форми власності та господарювання. Недопустимість
таких обмежень гарантується і Конституцією України (ч. 2 ст. 24).
Державне соціальне забезпечення поширюється на всіх фізичних осіб
незалежно від форм та видів їх суспільно корисної діяльності – як на
працівників, що працюють за наймом, так і тих, хто займається іншими
видами суспільно корисної діяльності (особи, що займаються
підприємницькою, творчою діяльністю, навчаються тощо).

116) Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами,
зумовленими народженням та похованням” від 18.01.2001 р. № 2240-ІІІ //
Офіційний вісник України.- 2001.- № 8.- Ст. 310.

Положення про порядок призначення та надання населенню субсидій для
відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання
скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідкого) палива, затв.
постановою Кабінету Міністрів України від 21.10.95 р. № 848 в редакції
постанови Кабінету Міністрів України від 22.09.97 р. № 1050 // Урядовий
кур’єр.- 1997.- № 177-178.- 25 вересня.

118) Закон України „Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим
сім’ям” від 01.06.2000 р. № 1768-ІІІ // Урядовий кур’єр.-

2000.- № 120.- 6 липня.

Всезагальність системи державної соціальної допомоги в Україні
передбачає матеріальне забезпечення чи надання соціального
обслуговування особам, які з огляду на об’єктивні та суб’єктивні чинники
не займались суспільно корисною діяльністю (соціальне забезпечення
інвалідів з дитинства, пенсійне забезпечення непрацездатних громадян як
не набули права на трудову пенсію і т. ін.), однак, потребують допомоги
суспільства у випадку настання соціального ризику.

Частина 2 статті 1 Декрету Кабінету Міністрів „Про прибутковий податок з
громадян” від 26.12.92 р. № 13-92 // Відомості Верховної Ради України.-
1993.- № 10.- Ст. 77.

Правовою характеристикою фізичної особи, яка матиме право на соціальне
забезпечення в системі соціальної допомоги є постійне проживання на
території України на момент звернення за соціальним забезпеченням
певного виду або його отримання. Підтвердженням цього є ст. 3 Закону
України „Про соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”, яка
передбачає, що право на таку допомогу мають малозабезпечені сім’ї, які
постійно проживають на території України. Відповідно до національного
законодавства до фізичних осіб, що мають постійне місце проживання в
Україні, належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без
громадянства, які проживають у цілому не менше 183 днів у календарному
році119) [91]. Для порівняння, цікавим є той факт, що в Австралії
громадяни мають право на соціальну допомогу, в тому числі і пенсійне
забезпечення за умови безперервного постійного проживання на території
держави не менше десяти років незалежно від факту здійсненням ними
суспільно корисної діяльності [92].

2.2. Визначення сфери суспільних відносин соціальним ризиком

Об’єктивна необхідність матеріального забезпечення громадян у випадку
настання соціального ризику стала передумовою існування особливої групи
суспільних відносин – відносин щодо соціального забезпечення. Категорія
соціального ризику слугує тим універсальним критерієм, який дозволяє
віднести суспільні відносини до сфери права соціального забезпечення
(обґрунтування див. у відповідному параграфі першого розділу) та
відмежувати їх від інших груп суспільних відносин, дещо подібних з ними
за зовнішніми ознаками (наприклад, соціального захисту працівників і т.
ін.)

У ринкових відносинах проблема соціальних ризиків є досить актуальною.
Вона стала предметом досліджень не лише правознавців – представників
різних галузевих наук, а й соціологів, психологів, економістів,
філософів. Виходячи із змісту терміна «соціальний» як такий, що
здійснюється у суспільстві120 [93], соціальними ризиками можна вважати
всі непередбачувані або передбачувані, бажані або небажані обставини,
зумовлені суспільним буттям, які настигають людину під час її життя.

Предмет нашого дослідження базується на вузькому розумінні цієї групи
ризиків як власне соціальних, тобто таких, які визначають основні умови
життєдіяльності індивіда, та забезпечення яких пов’язане з економікою.
Потрібно відзначити, що законодавчого закріплення поняття соціального
ризику немає ні в міжнародних актах, ні в національному законодавстві,
ні в проектах відповідних законів. Міжнародні та внутрішньодержавні акти
лише визначають систему цих ризиків. В Основних напрямках соціальної
політики України цей термін вживається без означення, яким змістовним
навантаженням законодавець його наділяє121) [94].

120) Словник української мови: В 11 т. / За ред. І. С. Назарова,

О. П. Петровської, Л. Г. Скрипник, Л. А. Юрчук.- Т. 9.- С. 476.

121) Р.5 Основних напрямків соціальної політики України на 1997-

2000 роки, затв. указом Президента від 18.10.97 // Урядовий кур’єр.-

1997.- 25 жовтня.

Для визначення змісту поняття соціального ризику доцільно звернутись до
міжнародних документів, оскільки світова юридична практика розуміє під
ними конкретні обставини. Соціальні ризики як підстава для набуття
людиною права на соціальне забезпечення були визначені у таких
міжнародних актах як: Загальна декларація прав людини, Європейська
соціальна хартія, Конвенції та рекомендації МОП (№ 102 „Про мінімальні
норми соціального забезпечення” – 1952 р.; № 117 „Про основні цілі і
норми соціальної політики” – 1962 р.; № 128 „Про допомоги по
інвалідності, по старості і в разі втрати годувальника” – 1967 р. [95]
та інших).

Визначення рамок соціального забезпечення за допомогою вказаних
міжнародних актів має важливе значення, оскільки на підставі
міжнародно-правових норм можна досягнути єдиного змісту системи
соціального забезпечення у всіх державах (медична допомога, матеріальне
забезпечення у зв’язку з хворобою, з материнством, інвалідністю,
старістю, при втраті годувальника, допомога на дітей, допомога в разі
безробіття), що надзвичайно актуально в сучасних умовах трудової
міграції між державами, і України зокрема.

Проект Закону „Про соціальну допомогу” підставою виникнення у особи
права на соціальну допомогу називає складні життєві обставини, внаслідок
яких особи тимчасово або постійно визнаються незахищеними та потребують
соціальної допомоги. Складними життєвими обставинами вважаються такі
обставини, які об’єктивно порушують життєдіяльність особи (інвалідність;
неспроможність самообслуговування у зв’язку з похилим віком, хворобою;
сирітство; безпритульність; малозабез-печеність; безробіття; відсутність
визначеного місця проживання; конфлікти та жорстоке ставлення в сім’ї;
самотність тощо), які вона не може подолати самостійно. Проект
Соціального Кодексу підставою виникнення прав громадян в сфері
соціального захисту називає обставини, які утруднюють або унеможливлюють
самостійне задоволення громадянином своїх потреб або потреб своєї сім’ї.

122) Стаховська Н. М. Відносини в праві соціального забезпечення:
Автореф дис. канд. юрид. наук.- С. 10; Мачульськая Е. Е. Право
социального обеспечения. (Щоправда, автор в інших випадках для означення
обставини, що зумовлює право на соціальне забезпечення вживає також
термін соціальний ризик (Див., наприклад: Мачульская Е. Е. Социальный
риск как объективная основа социального обеспечения –

С. 23-30.).

Поняття „складна життєва ситуація” як підстава виникнення суб’єктивного
права особи на соціальне забезпечення зустрічається і в науковій
літературі122) [96, 82, 76]. Разом з тим існує позиція, що основною
ознакою правовідносин щодо соціального забезпечення об’єктивно є стан
нужденності (злидарювання), при настанні якого індивід не може
самостійно існувати, не забезпечує повноцінного існування для себе та
членів своєї сім’ї, тобто не може задовольнити свій матеріальний
інтерес123) [97]. При цьому об’єктивними умовами стану нужденності особи
називають:

відсутність власності, використання якої могло б забезпечити індивідів у
критичний момент життя (особисті підсобні господарства, житлове
приміщення, автомобіль);

відсутність можливості своєю працею забезпечити пристойний рівень життя
(безробіття, старість, втрата годувальника і т. п.);

відсутність можливості використання інших джерел доходів та надання
підтримки чи утримання з боку осіб, зобов’язаних це робити124) [97].

Загалом можна стверджувати, що ані в законодавстві, ані в літературі
немає єдності щодо суті та назви реальної, спільної для всіх ситуацій
ознаки, факт наявності якої дозволяв би визначати конкретні суспільні
відносини як явище соціального забезпечення. Щоб уникнути цього,
необхідно розробити єдині теоретичні підходи до поняття соціального
ризику та законодавчо закріпити його як підставу виникнення
суб’єктивного права особи на соціальне забезпечення. Відсутність єдиного
поняття соціального ризику як підстави соціального забезпечення зумовлює
неточності та розходження в законодавстві, що негативно впливає на
якість правового регулювання; ускладнює правозас-тосувальну діяльність
органів соціального захисту та утруднює проведення реформи державної
системи соціального забезпечення України.

Спробуємо виділити ті ознаки, які визначають соціальний ризик як
категорію права соціального забезпечення, як той первинний юридичний
факт, що зумовлює виникнення та динаміку соціально-забезпечувальних
правовідносин.

123) Розвиток цивільного і трудового законодавства в Україні. // За

ред. Я. М. Шевченко, О. М. Молявко, А. Л. Салатко та ін.- С. 255.

124) Там само.- С. 258.

Соціальні ризики є закономірними, наперед відомими, передбачуваними або
непередбачуваними об’єктивними обставинами (подіями, складними життєвими
ситуаціями).

Вони мають загальний характер; обов’язково або, як правило, трапляються,
або можуть трапитись у людей за певних обставин.

Соціальні ризики зумовлюють соціальну незахищеність особи внаслідок
втрати працездатності та (або) недостатності засобів до існування, що
порушує її життєдіяльність.

Вони визнані суспільством та державою соціально значущими юридичними
фактами для участі в розподілі суспільних або державних коштів.

Соціальні ризики закріплені національним законодавством як підстава
виникнення суб’єктивного права особи на соціальне забезпечення.

Вони не можуть бути усунені особою самостійно внаслідок об’єктивних
фізичних (але не суб’єктивних психологічних) факторів.

Узагальнюючи ці ознаки, соціальним ризиком можна назвати визнану
суспільством чи державою непередбачувану або передбачувану, бажану або
не бажану подію в житті людини, яка призводить до втрати працездатності
(постійної або тимчасової), чи матеріальної незабезпеченості особи та не
може бути усунена особою самостійно внаслідок об’єктивних причин.

Звичайно, характерною рисою відносин щодо соціального забезпечення є
недостатнє матеріальне забезпечення життя, що скорочує можливості
доступу до різних видів діяльності, які визначають якість життя. Стан
нужденності, соціальної незахищеності, малозабезпеченості є
узагальнюючим, цілісним соціальним ризиком, підставою виникнення та
реалізації права особи на соціальне забезпечення. Однак, видається, що
визначення змісту поняття соціального ризику станом нужденності є
недостатнім. Адже система соціального забезпечення об’єднує в собі ряд
підсистем: грошове забезпечення пенсіями чи допомогами; надання певних
культурних чи побутових благ тощо, які в правовій літературі традиційно
називають видами соціального забезпечення. Тому право особи на соціальне
забезпечення означає її право на конкретний вид цього забезпечення.
Відповідно кожен соціальний ризик визначає зміст суб’єктивного права на
певний вид соціального забезпечення. Стан нужденності як підстава
соціального забезпечення може мати цілком самостійну природу (наприклад,
як підстава надання соціальної допомоги молозабезпеченим сім’ям), або ж
виступати додатковим соціальним ризиком (наприклад, непрацездатність
зумовлює неспроможність особи забезпечити себе матеріально на належному
рівні).

Система соціальних ризиків не є сталою, вона динамічно змінюється
залежно від розвитку держави та проголошених нею цінностей.

Проаналізувавши національне законодавство про соціальне забезпечення,
можна виділити наступні групи соціальних ризиків: 1) демографічного
походження (наприклад, вагітність та пологи; наявність малолітніх дітей
і т. ін.); 2) економічного походження (малозабезпеченість, безробіття з
незалежних від особи обставин тощо); 3) фізіологічного походження
(повна, часткова, тимчасова втрата працездатності).

За правовою природою соціальні ризики можна поділити на:

Особисті (ті, які притаманні кожній людині як члену людського
суспільства; зумовлені її фізіологічною та соціальною природою; мають
виключно об’єктивний характер). Систему таких ризиків складають:
тимчасова непрацездатність; вагітність і пологи; необхідність догляду за
малолітньою дитиною, або дитиною-інвалідом, або за інвалідом, або
престарілим членом сім’ї; хвороба; інвалідність; старість (досягнення
пенсійного віку); смерть годувальника; безробіття з незалежних від
людини причин; смерть та деякі інші. Відповідальність за такі ризики
несе суспільство в цілому.

Професійні (є об’єктивним наслідком трудової діяльності особи; не можуть
бути усунені завдяки удосконаленню умов процесу праці; зумовлюють
професійну непрацездатність особи, тобто неможливість виконувати роботу,
що визначає зміст трудової функції). Відповідальність за такі ризики
несуть держава і роботодавці не залежно від форми власності.

Публічні (ті, які зумовлені складним комплексом економічних, технічних,
соціальних причин). Прикладом можуть бути техногенні катастрофи,
стихійні лиха, військові та соціальні конфлікти. Відповідальність за
такі ризики повинно нести все суспільство, держава.

* В правовій літературі розрізняють третю форму соціального забезпечення
– асигнування за рахунок Державного бюджету. Однак, ми вважаємо, що ця
форма містить елементи перших двох, а тому не будемо на ній зупинятись
детально, тим паче, що окреслена проблема може бути предметом окремого
наукового дослідження.

У випадку настання соціального ризику особа має право на соціальне
забезпечення через систему загальнообов’язкового соціального страхування
або соціальної державної допомоги.* За критерієм організаційно-правової
форми соціального забезпечення соціальні ризики можна класифікувати на
страхові (забезпечуються в рамках системи загальнообов’язкового
соціального страхування) та нестрахові (забезпечуються в рамках системи
соціальної державної допомоги). Під страховим ризиком в законодавстві
розуміють: обставини, внаслідок яких громадянин та/або члени їх сімей
можуть втратити тимчасово або назавжди засоби до існування та потребують
матеріальної підтримки або соціальних послуг за загальнообов’язковим
державним соціальним страхуванням126) [85].

Поняття нестрахового ризику можна визначити за аналогією. Потрібно
зазначити, що страхові та нестрахові соціальні ризики є однаковими за
змістом та видами; вони відрізняються лише за формою їх забезпечення:
страхові – за рахунок страхових внесків; нестрахові – за рахунок коштів
бюджетів різних рівнів. Систему страхових та нестрахових ризиків
складають: хвороба, повна, часткова, тимчасова втрата працездатності,
втрата годувальника, безробіття з незалежних від особи обставин,
старість (досягнення пенсійного віку)127) [85].

Що стосується визначення безробіття, то його як соціального ризику ні в
законодавстві, ні в науковій літературі не подається. Пункт 9 ст. 1
Закону „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на
випадок безробіття” визначає „втрата роботи з незалежних від
застрахованих осіб обставин (тобто безробіття): припинення трудового
договору відповідно до статті 36 (пункти 1, 2, 3), статті 38 (у разі
неможливості продовження роботи, а також невиконання власником або
уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного
договору чи трудового договору), статті 39, статті 40 (пункти 1, 2, 5,
6) Кодексу законів про працю України128) [98].

126) ч_ і ст_ ц Основ законодавства України про загальнообов’язко-

ве державне соціальне страхування від 14.01.98 р.

127) От. 1 Основ законодавства України про загальнообов’язкове дер-

жавне соціальне страхування від 14.01.98 р.

128) Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне

страхування на випадок безробіття” від 02.03.2000 р. № 1533-Ш // Го-

лос України.- 2000.- № 64.- 11 квітня.

Загальновідомо, що найбільшою соціально-економічною проблемою сучасної
України є незареєстроване безробіття, зумовлене вимушеними простоями
підприємств. Працівники таких підприємств фактично перебувають у
відпустках без збереження заробітної плати протягом ніким необмежених
строків: вони не отримують зарплату та не мають права на допомогу за
державною системою соціального страхування, так як вони не можуть бути
визнані безробітними. Позитивним зрушенням в питанні соціального
забезпечення таких осіб можна вважати прийняття Закону „Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок
безробіття”, який вперше на законодавчому рівні закріпив часткове
безробіття як соціальний ризик та передбачив систему соціального
забезпечення від нього. Відповідно до Закону під частковим безробіттям
розуміють вимушене тимчасове скорочення нормальної або встановленої
законодавством України тривалості робочого часу, перерва в одержанні
заробітку або скорочення його розміру через тимчасове припинення
виробництва без припинення трудових відносин з причин економічного,
технологічного, структурного характеру. Інша річ, що ст. ст. 24-26
Закону про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок
безробіття, які встановлюють такий вид безробіття вступають в силу лише
коли Верховна Рада України прийме таке рішення, виходячи з економічних
можливостей держави129) [98].

Значне місце у системі ризиків займають повна, часткова, тимчасова
втрата працездатності, що зумовлюють такий фізіологічний стан особи як
її непрацездатність. Вона може бути наслідком загального захворювання
(хвороби), або ж настати внаслідок нещасного випадку чи професійного
захворювання.

Нещасний випадок – це обмежена в часі подія або раптовий вплив на
працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися у
процесі виконання ним трудових обов’язків, внаслідок яких заподіяно
шкоду здоров’ю або настала смерть130) [99]. До професійного захворювання
належить захворювання, що виникло внаслідок професійної діяльності
застрахованого та зумовлюється виключно або переважно впливом шкідливих
речовин і певних видів робіт та інших факторів, пов’язаних з роботою.
Перелік таких захворювань закріплений в Постанові Кабінету Міністрів
України „Про затвердження переліку професійних захворювань” (від 8
листопада 2000 року № 1662)131) [100].

129) П. 1 Розділу ІІІ Закону України „Про загальнообов’язкове дер-

жавне соціальне страхування на випадок безробіття” від 02.03.2000 р.

№ 1533-ІІІ.

130) Ст. 14 ч.1 Закону України „Про загальнообов’язкове державне

соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та про-

фесійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” від

23.09.99 р. № 1105-ХІУ // Офіційний вісник України.- 1999.- № 42.-

Ст. 2080.

131) Законодавство України про соціальне забезпечення.

Соціальним ризиком є також старість. Тим не менше закріплення в
національному законодавстві про соціальне забезпечення (за винятком хіба
що конституційних положень) цей досить поширений юридичний факт не
отримав. Переважно виникнення суб’єктивного права особи на соціальне
забезпечення передбачають з настанням пенсійного віку. Такий підхід
законодавця видається правильним, оскільки, старість – це природний стан
організму, який часто не співпадає з календарним віком особи. Медична
наука не винайшла критеріїв правильного нормування чи припинення праці у
відповідності фізіологічним станом і біологічною активністю людини.
Дослідження доводять, що ступінь старіння (відповідно рівень здоров’я)
суттєвим чином залежить від соціальних факторів – різниці у рівні і
якості життя сільського і міського населення, приналежності до певної
соціальної групи, за чим стоїть спосіб життя, характер та інтенсивність
праці, ставлення до свого здоров’я, особливості харчування і т. д.132)
[101]. Таким чином, вік припинення трудової діяльності є індивідуальним
і не завжди пов’язаний із законодавчо встановленим пенсійним віком (55
р. для жінок і 60 р. для чоловіків) як підставою виникнення права на
пенсійне забезпечення.

Ринкова трансформація економічних відносин призвела до появи якісно
нового соціального ризику, при настанні якого громадяни потребують
підтримки суспільства – малозабезпече-ності. Малозабезпеченість як
соціальний ризик визначає неспроможність особи чи сім’ї з огляду на
об’єктивні чинники забезпечити власний дохід на рівні прожиткового рівня
в державі. Ма-лозабезпеченість є нестраховим соціальним ризиком та
забезпечується в системі державної соціальної допомоги (за рахунок
коштів місцевих бюджетів). Вперше цей соціальний ризик отримав
законодавче закріплення у Законі „Про державну соціальну допомогу
малозабезпеченим сім’ям”.*

132) Григоров Ю. Г., Козловская С. Г., Семесько Г. М., Повороднюк В. В.,
Кузнецова С. М. Особенности старения населения различных регионов
Украины.- С. 392- 400.

* Проблема малозабезпеченості тісно переплітається з принципом
здійснення соціального забезпечення на рівні прожиткового мінімуму в
державі, а тому на вказаній проблемі більш детальніше ми зупинимося у
відповідному параграфі нашої книги.

Правова природа соціального ризику зумовлює особливу природу права
соціального забезпечення та визначає його функції: попередження можливих
матеріальних негараздів особи або надання допомоги особі, яка
знаходиться у особливому матеріальному чи соціальному становищі.

2.3. Гарантії соціального забезпечення на рівні не нижче прожиткового
мінімуму в державі

Одним із галузевих принципів радянського права соціального забезпечення
багато вчених називали високий рівень пенсій та допомог, які дозволяють
реалізувати основні матеріальні та духовні потреби134) [102, 47, 103].
Однак, на етапі різкого погіршення економічного становища більшості
осіб, які звертаються за соціальним забезпеченням, виникла потреба дещо
по-іншому визначити зміст та правову природу цього принципу.

Загально суспільною проблемою сучасної України стало забезпечення
стабільного існування та розвитку особистості, поліпшення її життєвого
рівня, створення соціально-економічних, політичних,
організаційно-правових умов і гарантій для її інтелектуального,
духовного, фізичного розвитку.

134) Андреев В. С. Право социального обеспечения в СССР.- С. 60-

62; Астрахан Е. И. Принципы пенсионного обеспечения рабочих и слу-

жащих.- С. 42-51; Советское пенсионное право / Под ред. М. Л. Заха-

рова.

135) Либанова Э. Бедность в Украине: диагноз поставлен – будем ле-

чить?

Соціально-економічні перетворення в державі, які спрямовані на
формування багатоукладної економіки спричинили значне зниження рівня
життя населення, що особливо гостро підкреслює необхідність реалізації
принципу гарантії забезпечення не нижче вартісної величини прожиткового
рівня в державі. Про важливість проблеми свідчать дані статистики135)
[104]. За критеріями, визначеними міжнародним співтовариством близько 28
% українського населення належить кваліфікувати як малозабезпечені.
Рівень незабезпеченості складає 21,1 %, тобто витрати нужденних на 21,5
% нижчі розрахованої, виходячи з вибраного критерію, межі
малозабезпеченості – 75 % середніх сукупних витрат з розрахунку на
одного члена сім’ї (вказані критерії не передбачають заміни меблів,
побутової техніки, ремонту житла і т. ін.). За даними
загальнонаціонального соціального моніторингу, в 2000 році 65 %
населення вважали себе малозабезпеченими (у 1994 р. таких було 47 %). За
даними статистики частка витрат на харчування у бюджеті
середньоукраїн-ської сім’ї за 1991-2000 роки виросла з 33 % до 64 %,
однак, якість харчування відчутно погіршилась (енергетична цінність
денного раціону знизилась з 3597 до 2505 ккал.).

Однією з ознак зубожіння населення є низька народжуваність. За останні
роки процес зниження народжуваності стрімко прискорився, і це –
результат випереджаючого падіння рівня життя сімей з дітьми, розрив між
реальними умовами життя і сформованими стандартами, невпевненості у
майбутньому. За умови, що в сім’ї немає непрацюючих дорослих,
малозабезпеченими є 26,1 сімей з дітьми. Рівень бідності серед сімей з
однією дитиною складає 29, 5 %; з двома – 35,9 %; з трьома – 47 %; з
чотирма – 61, 4 %; а з п’ятьма і більше – до 88,8 %. Заборгованість по
виплаті яких не скорочується, а зростає: за 1999 р.-в 1,6 рази, а за
2000 – ще в 1,4 рази. Загальна сума заборгованості на перше січня 2001
р. складала 61,5 млн. грн.136) [104].

Наявність у сім’ї одного безробітного збільшує ризик бідності на 50 %,
двох – у 2,3 рази, а трьох і більше – у 2,6 рази, майже половина
безробітних жінок мають неповнолітніх дітей, а 6 % – це багатодітні
матері. 96 % пенсій, які призначались на підставі загального Закону „Про
пенсійне забезпечення” (не враховуючи пільгове пенсійне забезпечення) –
нижче межі бідності137) [105].

Саме тому головною метою соціальної політики України при переході до
ринкових відносин є забезпечення рівня і якості життя населення України,
адекватних ефективності економіки та економічним можливостям держави. З
одного боку, це означає створення механізмів, які б сприяли трудовій та
підприємницькій активності громадян; а з іншого – організацію
соціального забезпечення фізичних осіб, які з огляду на об’єктивні
обставини не в змозі забезпечити себе самостійно. Йдеться, в першу
чергу, про фізіологічні (потреби в товарах і послугах, без яких не
можливе існування людини), соціальні (потреби в здобутті освіти,
медичних послуг, вихованні дітей та інше), духовні (у збагаченні
духовного світу людини через читання літератури, відвідування музеїв,
театрів тощо) потреби людини138) [106].

136) Либанова Э. Бедность в Украине: диагноз поставлен – будем ле-

чить?

137) Романюк О., Кравченко Н. Система соціального захисту пенсіо-

нерів: необхідність та напрямки реформування // Україна: аспекти пра-

ці.- 2000.- № 6.- С. 23-34.

138) Волевач П. С., Кубрак В. М. Ринкова трансформація економіки

України і проблеми формування механізму соціального захисту насе-

лення (теоретичний аспект).- С. 42.

Основною умовою реалізації права на соціальне забезпечення є надання
непрацездатній особі достатнього життєвого рівня для неї та її сім’ї,
включаючи належне харчування, одяг, житло. Рівень соціальних виплат та
послуг має бути таким, щоб реально забезпечувати життєві потреби
непрацездатної особи.

Правову основу реалізації принципу гарантії забезпечення не нижче
прожиткового мінімуму в державі складають положення міжнародного та
вітчизняного законодавства. Зокрема, ст.ст. 22 та 25 Загальної
декларації прав та свобод людини вміщують норми, за якими кожна людина
має право на такий життєвий рівень, який є необхідний для підтримання
здоров’я та добробуту її самої та її сім’ї, її гідності та вільного
розвитку139) [79]. Ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні
та культурні права передбачає, що в кожній державі повинно бути
забезпечено право особи на достатній життєвий рівень для неї і для її
сім’ї, включаючи харчування, одяг та житло140) [79]. Щоб бути
повноправним суб’єктом міжнародного співтовариства держава повинна
привести своє національне законодавство та практику у відповідність до
встановлених міжнародних стандартів, незалежно від її географічного
розташування та рівня економічного розвитку.

Конституційні положення встановлюють право осіб на достатній життєвий
рівень (ст. 48); а також закріплюють державний стандарт визначення
обсягу життєвого рівня: пенсії, соціальні виплати, що є основним
джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижче
прожиткового мінімуму в державі (ч. 3 ст. 46). Для реалізації цих
положень було розроблено Основні напрями соціальної політики України
1997-2000 років та Основні напрями соціальної політики на період 2004
року [107], що передбачають створення умов для формування та реалізації
соціальної політики, яка базується на визначеній стратегії економічного
розвитку та фінансування стабілізації, забезпечення права кожного на
достатній життєвий рівень.

Необхідність реалізації вказаного принципу актуалізувала теоретичні
проблеми стандартизації права на соціальне забезпечення. Необхідність
вироблення системи соціальних стандартів свого часу передбачила
Концепція соціального забезпечення, схвалена Верховною Радою України у
грудні 1993 року141) [100].

139) Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи.

140> Там само.

141) Законодавство України про соціальне забезпечення.

Під державними соціальними стандартами розуміємо встановлені державою на
кожний визначений період мінімальні розміри матеріальних та інших благ,
які гарантують соціально-прийнятний рівень їх споживання і призначені
для встановлення обов’язкового мінімуму витрат (бюджетних, коштів
підприємств) на такі цілі142) [108]. Державні соціальні стандарти у
сфері доходів населення встановлюються з метою визначення розмірів
державних соціальних гарантій у галузі оплати праці, виплат за
обов’язковим державним соціальним страхуванням, права на отримання інших
видів соціальних виплат і державної соціальної допомоги та їх розмірів,
а також визначення пріоритетності напрямів державної соціальної політики
України (ст. 7 Закону). Базовим державним соціальним стандартом є
законодавчо закріплений прожитковий мінімум, на основі якого
визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів
населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного
обслуговування, охорони здоров’я, освіти. Ооціаль-ні стандарти
виступають кількісними критеріями мінімального допустимого рівня життя в
багатьох державах світу.

Аналіз чинного законодавства засвідчує, що в Україні існують два
соціальні стандарти: прожитковий мінімум (соціальний стандарт, вартісна
величина якого повинна визначати рівень забезпечення громадян в державі)
та межа малозабезпеченості (реальний соціальний стандарт перехідного
періоду, який слугує критерієм для визначення особи нужденною).

142) Кір’ян Г., Шаповал М. Державним соціальним гарантіям – за-

конодавчу базу.

143) Там само.

144) Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження на-

борів продуктів харчування, наборів непродовольчих товарів та наборів

послуг для основних соціальних і демографічних груп населення” від

14.04.2000 р. № 656 // Офіційний вісник України.- 2000.- № 16.- От. 675.

Конституційна норма (ч. 3 ст. 46) визначає прожитковий мінімум як
соціальний стандарт для непрацездатних громадян. Оклад прожиткового
мінімуму економісти визначають через суму коштів, достатню для
нормального відтворення робочої сили працівниками, зайнятими
некваліфікованою працею у визначених умовах143) [108]. Прожитковий
мінімум характеризує мінімально допустимі умови активного фізичного
стану людини. У Законі України „Про прожитковий мінімум”144) [109]
передбачено, що прожитковий мінімум – це вартісна величина достатнього
для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження
його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору
непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для
задоволення основних і культурних потреб особистості; а також визначено
вікові категорії, для котрих визначатиметься прожитковий мінімум.

Зміст поняття межа малозабезпеченості як величини середньо-душового
сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові
споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому
законодавством, визначає Закон України «Про межу малозабезпеченої»
[110].

В соціально-економічній ситуації, що склалась нині у нашій країні і яка
характеризується довготривалим зниженням реальних доходів населення й
обсягів виробництва більшості споживчих товарів, основним інструментом
соціальної політики держави, з нашої точки зору, має бути лише єдиний
норматив: прожитковий мінімум, зміст якого охоплює і зміст нормативу
межа малозабезпеченості. Тому, закріпивши на законодавчому рівні зміст
та вартісну величину прожиткового мінімуму необхідно керуватись лише цим
одним соціальним нормативом при встановленні соціальних допомог, пенсій,
так і мінімальної заробітної плати. Більше того, це дозволить чіткіше
сформулювати ряд положень соціального законодавства (удосконалить його з
позиції застосування юридичної термінології), а також внесе ясність у
практику його застосування, та у правосвідомість громадян.

Обсяг вартісної величини прожиткового мінімуму містить два елементи –
фізіологічний та соціальний. Фізіологічний мінімум – це вартісне
вираження матеріальних цінностей, за відсутності яких неможливе
існування людини. У світовій практиці відомо кілька способів розрахунку
величини прожиткового мінімуму. Серед них:

145) Товстенко О., Ломанов І. Мінімальна заробітна плата: функціональна
роль і методологічні основи її застосування.

статистичний (за рівнем доходів 10-20 відсотків найменш забезпечених
громадян країни);

нормативний (за фактичною вартістю споживчих товарів і послуг, що
входять до споживчого кошика);

комбінований або нормативно-статистичний (харчування визначається за
нормативами, житлово-комунальні послуги – за фактом, а непродовольчі
товари – за їхньою часткою в загальних витратах);

суб’єктивний (за даними соціологічних опитувань населення про необхідний
мінімальний дохід);

ресурсний (за можливістю економіки забезпечити прожитковий мінімум)145)
[111].

Розрахований за одним із зазначених методів прожитковий мінімум визначає
межу бідності (стан нужденності) для надання соціальної допомоги
найвразливішим верствам населення.

?

?

2 8 : ? ° ? 3/4 Ae $

&

(

*

,

.

0

2

:

ae

&

F

??

??????????????i?ae

ae

&

&

&

&

?

[email protected]:

[email protected]:

[email protected]:

[email protected]:

J

I

@

J

P

R

I

O

[email protected]:

u

ia*aE*aEa*a?«!«!«!«?«!«!a*aiaiaia”???aE*ax

?

?

?

?

[email protected]:

?

[email protected]:

[email protected]:

?

?

[email protected]:

$

„Oe

?

[email protected]

?

?

???

, H N Z ` d

v

~

?

?

[email protected]:

[email protected]:

&

&

??&?

??&?

?

„g

??&?

??&?

&

&

`„

`„

@

Oe

Ue

[email protected]

`„

???????y?????????????y???????th?????y???????…????????????y????????$???

`„

`„

&

F

&

F

d(y1$^„th`„ygd?Ai

?a?aOAOAµAOAa?aOA«Y›a‘a?{a?auYuYkYdYa?a

`„

`„

TH

i

?

¤

„!

?

O

Ue

i

o

i

`„

&

&

&

„$

`„

1$`„th

тапі розвитку ринкових відносин та враховуючи економічний стан України,
прожитковий мінімум можна було б сформувати за одним із трьох
перелічених методів: статистичним, комбінованим або ресур-сним146)
[112]. Однак, перевагу в Законі України „Про прожитковий мінімум”
віддано нормативному методу, який використовується в країнах з високим
рівнем життя. Нормативний метод передбачає визначення двох складових
елементів прожиткового мінімуму: продовольчого (набір з 22 найуживаніших
продуктів харчування, вартість яких щодекадно відслідковується
Міністерством статистики як по Україні в цілому, так і по регіонах) та
мінімуму послуг (фактична вартість комунальних послуг)147) [109].
Вартісна величина прожиткового мінімуму, хоч і встановлена
законодавством, однак, практично не застосовується для вирахування
розміру соціальних допомог, соціальної пенсії, мінімальної пенсії за
віком. Розміри соціальних виплат не є складовими жодного з нормативів.
Тим самим, система соціальних нормативів не має наукового обґрунтування,
узгодженості у законодавстві, а тому практично не діє. Теперішні
економічні і фінансові можливості України не дають змоги забезпечити у
повному обсязі застосування величини прожиткового мінімуму до його
визначення та формування14881 [113].

146) Гриненко А., Кожан Т. Соціальний захист і боротьба з бідністю

за умов переходу до ринку.- С. 35-38.

147) Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження на-

борів продуктів харчування, наборів непродовольчих товарів та наборів

послуг для основних соціальних і демографічних груп населення” від

14.04.2000 р. № 656.

148) Кір’ян Г., Шаповал М. Як вирішити проблему надання держав-

ної підтримки малозабезпеченим сім’ям.- С. 20.

149) Либанова Э. Бедность в Украине: диагноз поставлен – будем ле-

чить?

150) Там само.

Існують пропозиції про доцільність законодавчого закріплення критеріїв
бідності в Україні149) [104]. Вона визначається як неможливість
внаслідок недостатку засобів підтримувати спосіб життя, характерний для
конкретного суспільства у певний історичний період часу150) [104].
Видається, що визначення межі бідності – проблема не стільки юридична,
скільки політична, тим більше, що положення законодавства визначають
поняття малозабезпеченості, а вона, на нашу думку, є синонімом слова
„бідність”. Потрібно відзначити, що метою вивчення проблеми бідності є
визначення її масштабів щодо забезпечення мінімального рівня життя
громадян в державі. Однак, юридичним фактом, що зумовлює виникнення
права на державну соціальну допомогу, має бути законодавчо закріплений
соціальний ризик -малозабезпечення. Малозабезпеченість особи
визначається співвідношенням її доходу з величиною прожиткового
мінімуму. Малозабезпеченість переважної більшості сімей, особливо сімей
з дітьми, неповних сімей, пенсіонерів, поява нової групи бідних сімей –
безробітних, у тому числі „прихованих безробітних”, а також зниження
рівня здоров’я населення, підвищення захворювання і смертності зумовили
потребу розробки та ухвалення Закону „Про державні соціальні стандарти
та соціальні гарантії” і „Про державну соціальну допомогу
малозабезпеченим сім’ям”, а також Програми боротьби з бідністю, Методики
визначення сукупного доходу сім’ї для всіх видів соціальної
допо-моги151) [113]. Зрозуміло також, що сама наявність законодавства
державні соціальні стандарти та гарантії не є ознакою належного
забезпечення непрацездатних громадян. Якщо більшість населення держави
живе бідно, то проблема малозабезпе-ченості носить не стільки правовий
чи соціальний, скільки загальноекономічний характер, оскільки свого
вирішення потребує передусім загальне економічне зростання, досягнення
вищого рівня валового внутрішнього продукту.

151) Кір’ян Г., Шаповал М. Як вирішити проблему надання державної
підтримки малозабезпеченим сім’ям.- С. 20-22.

Варто наголосити, що реалізація вказаного принципу не означає його
абсолютизації для кожного виду соціального забезпечення. Забезпечення не
нижче прожиткового мінімуму досягається сукупністю всіх видів такого
забезпечення, що складають зміст суб’єктивного права на соціальне
забезпечення. Сьогодні в Україні особа може отримувати одночасно
декілька видів соціальної допомоги. Отже, коли б кожен вид надавався у
розмірі прожиткового мінімуму, зазначена особа отримувала б з
консолідованого бюджету України дохід в розмірі декількох прожиткових
мінімумів, що не відповідає логіці програм соціальної допомоги та
перевищує конституційну гарантію, яка обіцяє допомогу не нижче лише
одного прожиткового мінімуму. Крім того, доречно відзначити, що кожен
вид соціального забезпечення має різне цільове призначення. Так, метою
надання допомоги у випадку тимчасової непрацездатності є компенсація
втраченого заробітку внаслідок хвороби, а державних допомог сім’ям з
дітьми є соціальна підтримка таких сімей.

Деякі види соціального забезпечення взагалі не передбачають повного
забезпечення, а тому їх рівень не повинен співвідноситись з прожитковим
мінімумом. Зокрема, житлові субсидії є безготівковою державною
допомогою, основним призначенням якої вважається покриття витрат сім’ї,
обсяг вартості житлово-комунальних послуг якої перевищує встановлений в
державі відсоток обов’язкової частки платежу співвідносно до сукупного
доходу сім’ї. Опецифіка окремих видів соціального забезпечення взагалі
не може узгоджуватись з розміром прожиткового мінімуму (наприклад,
медична допомога, що надається всім особам державними закладами охорони
здоров’я, різного роду соціальні пільги). А тому, забезпечення на рівні
прожиткового мінімуму за кожним видом соціального забезпечення не є
об’єктивно необхідним, а тому не може вважатися соціально виправданим.

Таким чином, принцип здійснення забезпечення на рівні не нижче
прожиткового мінімуму в державі є важливим для кожного, хто потребує
допомоги чи соціальної підтримки суспільства у випадку настання
соціального ризику.

2.4. Переважаюча роль централізованого правового регулювання

Вид правового регулювання суспільних відносин зумовлює визначення
порядку та умов встановлення прав і обов’язків суб’єктів правовідносин
щодо соціального забезпечення в Україні. Основна роль при визначенні
правового статусу учасників правовідносин щодо соціального забезпечення
належить централізованому правовому регулюванню. Зміст принципу
переважаючої ролі централізованого регулювання полягає в тому, що
основні гарантії соціального забезпечення фізичних осіб в Україні
встановлюються законами та підзаконними нормативно-правовими актами.
Правовим підґрунтям цього принципу є передусім положення Конституції про
те, що основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення;
засади регулювання охорони дитинства, материнства, батьківства, охорони
здоров’я визначаються виключно законами (п. 6 ст. 92 Конституції
України). Лише на рівні закону мають бути визначені умови, порядок і
гарантії реалізації, охорони та захисту права на соціальне забезпечення.
Вони не можуть бути змінені підзаконними актами чи угодою сторін.

Переважаюча роль централізованого імперативного регулювання забезпечення
та реалізації права на соціальне забезпечення, насамперед, зумовлена
публічним характером правовідносин щодо соціального забезпечення та
особливостями джерел фінансування цієї сфери суспільного життя.

152) Кашанина Т. В. Корпоративное право.- С. 14-22.

153) Кондратьев Р. И. Соотношение централизованного и локально-

го правового регулирования.- С. 83.

Для публічного права, як відомо, властива жорстка централізація та
імперативність. Одним із критеріїв визначення відносин
публічно-правовими є держава як учасник цих право-відносин152) [114].
Правильною видається позиція Р. І. Кондра-тьєва про те, що більша чи
менша централізація права залежить не від волі законодавця, а від
характеру тих суспільних відносин, які вони характеризують153 [115].
Зважаючи на те, що одним із суб’єктів соціально-забезпечувальних
правовідносин є уповноважені державою органи (відділи соціального
захисту чи відповідні соціальні страхові фонди), можна стверджувати про
публічний характер права соціального забезпечення.

За умов ринкової трансформації суспільства вчені-право-знавці вказують
на можливість публічно-правового та приватноправового елементу
характеристики правовідносин одного виду154) [114]. У зв’язку з цим на
сучасному етапі з’явились нові прийоми правового регулювання, які
допускають поєднання централізованого з регіональним і локальним або ж
нормативне з договірним. Однак, не варто думати, що з часом роль
централізованого регулювання правовідносин у сфері соціального
забезпечення зменшиться, або цілком відпаде. Сфера соціального
забезпечення є одним з важливих аспектів суспільного життя, а відтак
навіть за умов лібералізації відносин буде залишатись предметом
централізованого регулювання: умови, порядок, механізм оскарження і т.
п.

Розширення сфери локального чи договірного встановлення прав та
обов’язків суб’єктів характерне переважно для трудових правовідносин. І,
якщо у сфері трудового права можна чітко окреслити та виявити елементи
централізованого (наприклад, працевлаштування, нагляд і контроль за
дотриманням трудового законодавства, вирішення трудових спорів) та
локального правового регулювання (трудовий договір, робочий час, час
відпочинку, трудова дисципліна)155) [2], то у праві соціального
забезпечення таке розмежування зробити просто неможливо. Повнота прав і
обов’язків тут забезпечується завдяки централізованому методу правового
регулювання.

Право соціального забезпечення за своєю природою публічне право, хоча і
передбачає можливість для громадян, поряд з обов’язком держави
самостійно подбати про своє додаткове соціальне забезпечення. Одним із
напрямків реформи державної системи пенсійного забезпечення є створення
професійних пенсійних систем. В рамках цих систем існуватимуть
позадержавні спеціальні програми пільгового пенсійного забезпечення
окремих професійних категорій працівників (наприклад, осіб, що працюють
в особливо шкідливих умовах праці) у випадку настання соціальних
ризиків. Пенсійне забезпечення за професійними пенсійними системами може
бути об’єктом договірного регулювання.

154) Кашанина Т. В. Корпоративное право.- С. 14-22.

Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права.- С. 64-65.

Ринкові зміни економічних відносин дають підстави для розвитку у
недалекому майбутньому також локальної нормотвор-чості у сфері
соціального забезпечення. При цьому, видається, що предмет локальної
нормотворчості чи договірного регулювання тут повинен бути визначений на
централізованому рівні. (наприклад, пенсійне забезпечення працівників,
які працюють на роботах із шкідливими умовами праці не може бути
предметом лише локального чи договірного регулювання, оскільки держава
повинна здійснювати контроль за належними та безпечними умовами праці
цих категорій працівників тощо).

Основним способом забезпечення реальності соціального забезпечення є
нагромадження (акумуляція) матеріальних ресурсів у масштабах держави,
регіону, групи та визначення оптимальних нормативів їх використання
(економічний аспект поняття соціального забезпечення). Все це потребує
жорсткої правової регламентації та не передбачає диспозитивну, договірну
участь суб’єктів. У праві це відображається шляхом встановлення єдиного
для всіх працюючих фізичних осіб страхування (умови, підстави, механізм,
обсяг) та відповідного процесу їх забезпечення. На рівні законів держава
встановлює:

Вичерпний перелік юридичних фактів, що визначають право особи на
соціальне забезпечення, рівень та процедуру його реалізації.

Конкретні види соціального забезпечення та порядок їх застосування
(потрібно підкреслити, що рівень забезпечення, розмір допомоги – це
економічна проблема, правові ж норми допомагають зберігати його
стабільність в цій сфері).

Організаційно-правові форми соціального забезпечення; коло осіб, які
підлягають забезпеченню; взаємні права та обов’язки учасників процесу;
порядок оскаржень рішень і захисту права на забезпечення.

Умови надання соціальних виплат.

Джерела та порядок постійного фінансування різних видів такої підтримки
захисту.

Обов’язок держави бути організатором соціального страхування,
забезпечення та допомоги в Україні.

Еволюція рівня правого регулювання правовідносин щодо соціального
забезпечення в умовах державного організованого суспільства детально
проаналізована Р. І. Івановою. Вона, зокрема, виділяє три етапи його
розвитку:

Етап невтручання держави в регулювання відносин щодо матеріального
забезпечення престарілих, непрацездатних та безробітних (Х1Х – перша
третина XX ст.).

Етап обмеженого або часткового регулювання цих відносин (30-60 рр. XX
ст.).

3. Етап активного правового регулювання та управління соціальним
забезпеченням (60-80 рр. XX ст.)156) [71]. О. Є. Мачульська, аналізуючи
розвиток права соціального забезпечення сучасного періоду, звертає увагу
на те, що в умовах соціалістичної держави правове регулювання
характеризувалось, як часткове, обмежене чи фрагментарне. Правове
регулювання сфери соціального забезпечення постсоціалістичної держави
(поч. 90 рр. XX ст.) характеризується як повне, всебічне та загальне157)
[51]. З точки зору хронології подій щодо встановлення конкретних видів
та форм сучасної системи соціального забезпечення правове регулювання
формувалось поступово: відносини в сфері пенсійного забезпечення (1992);
відносин щодо забезпечення допомогами сімей з дітьми (1993 р.);
встановлено пільгові режими реалізації соціально-економічних прав для
деяких категорій громадян (1994 ); введено конституційні норми про право
громадян на соціальний захист (1996 р.); щодо порядку та умов державного
соціального страхування та благодійної діяльності (1997 р.) та інше.

Законодавство визначає сукупність умов, інструментів та методів, що
утворюють систему соціального забезпечення населення. Цілеспрямоване
правове регулювання цієї сфери дозволило створити в Україні державну
систему соціального забезпечення. Норми щодо участі в соціальному
страхуванні є загальнообов’язковими, розміри та порядок їх сплати
визначені законодавством держави, а за їх порушення встановлені
відповідні санкції.

156) Иванова Р. И. Социальное обеспечение в государственном орга-

низованном обществе: генезис, развитие и функционирование (право-

вой аспект): Автореф. дисс. … докт. юрид. наук.- С. 21.

157) Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения.- С. 24-30.

Соціально-економічна реформа, що проводиться в Україні значно
активізувала законодавчий процес в сфері соціального забезпечення.
Прийняття переважної більшості положень законів про соціальне
забезпечення пов’язане з необхідністю: оперативного реагування на:
якісно нові соціальні процеси (повне і часткове безробіття, міграція
населення, малозабезпеченість громадян в Україні, ВІЧ-інфекція та ін.),
а також виникнення кризових ситуацій (екологічні, техногенні
катастрофи), задоволення зумовлених відповідними соціальними ризиками
потреб населення; вирішення політичних питань (ветерани війни, жертви
політичних репресій, фашизму). Прийняття інших пов’язане з намаганням
закріпити силові та інші владні силові структури (соціальний захист
військовослужбовців, працівників судової системи, митної, податкової
служби, прокуратури, міліції і т. д.) чи з прямим політичним тиском на
законодавців і лобування відомчих інтересів (соціальний захист
працівників цивільної авіації, фізкультури та спорту, вугільної
промисловості). Такий несистемний підхід до формування системи
національного законодавства про соціальне забезпечення призвів до того,
що в діючому законодавстві переважають норми, які розповсюджуються не на
всіх громадян в Україні, а на окремі його спеціальні категорії. Тому
виникає ситуація, при якій положення законодавства спрямоване не стільки
на соціальне забезпечення населення від загальновизнаних соціальних
ризиків, (шляхом їх попередження, профілактики, так і подолання та
пом’якшення наслідків), скільки на створення більш сприятливих умов
життєдіяльності для певних категорій громадян в порівнянні з іншим
населенням держави. Такий підхід нівелює принцип соціальної
справедливості державної системи соціального забезпечення. Він
призводить до розмивання меж соціальних ризиків, ускладнюється
визначення критеріїв доцільності надання соціального забезпечення у
випадку настання загальних соціальних ризиків і закріплюється механізм
захисту від ризиків специфічних, пов’язаним з особливим галузевим,
відомчим, професійним чи соціальним статусом окремих соціальних груп.
Вище перелічені нами недоліки зумовлюють необхідність удосконалення
національного законодавства про соціальне забезпечення від загальних
соціальних ризиків.

158) Як приклад: Закон України „Про державну допомогу сім’ям з

дітьми” (від 1992); Закон України „Про загальнообов’язкове державне

соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності

та витратами, зумовленими народженням та похованням”(2001); Закон

України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми” (2001) або ж зако-

нодавство про соціальне страхування в Україні.

159) Закон України „Про основи соціальної захищеності інвалідів

в Україні”; „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування

на випадок безробіття”.

Діюче національне законодавство про соціальне забезпечення
характеризується нестабільністю, безсистемністю, суперечностями,
дублюванням158 [116, 90, 64]; наявна велика кількість відсилочних
норм159) [117, 98]; закони часто змінюються та доповнюються, що суттєво
змінює зміст та спрямування політики України в сфері соціального
забезпечення. Не всі закони передбачають джерела фінансування і
механізми реалізації прав, що призводить до перетворення положення
законодавства в пусті декларації160) [64, 87]. Все це знижує
ефективність правового регулювання та утруднює правозастосовчу
діяльність.

Відсутня єдина термінологія, одне і те ж поняття формулюється
по-різному, а відтак існує потреба в ревізії редагування текстів діючих
соціальних законів і внесення в них уточнень та змін з метою уніфікації
термінології.

Така ситуація є характерною не лише для нашої вітчизняної системи
соціального забезпечення. Аналогічні проблеми існують і у наших
найближчих сусідів. Як відзначає О. Є. Мачульська: різноманітні
трактування основних понять, фрагментарність правового регулювання,
суперечність норм є прямим результатом відсутності цілісної концепції
розвитку державної системи соціального забезпечення161) [118].

Проблема удосконалення чинного законодавства передусім пов’язана із
необхідністю його кодифікації. Науковцями Російської Федерації
обґрунтовується позиція щодо доцільності прийняття єдиного
кодифікованого акту (Основ або Кодексу соціального забезпечення). Зараз
в Україні активно обговорюється проблема прийняття Соціального
кодексу162) [96, 57]. (При цьому Соціальний кодекс охоплює не лише
правовідносини щодо соціального забезпечення, а й врегульовуватиме інші,
близькі за змістом, але не тотожні відносини (наприклад, щодо
соціального захисту працівників тощо). На нашу думку, прийняття
Соціального кодексу України є передчасним. Натомість розробка та
ухвалення єдиного Кодексу про соціальне забезпечення були б більш
актуальними. Об’єднання всіх норм про соціальне забезпечення в одному
кодифікованому законі дозволить полегшити правозастосувальну діяльність
у цій сфері, забезпечить рівність всіх громадян, сприятиме скороченню
правових приписів, які в ряді випадків повторюють один одного,
забезпечить більш ефективний вплив на регулювання суспільних відносин.

160) Положення Закону України „Про державні допомоги сім’ям з дітьми”,
ст. 19 Закону України „Про пенсійне забезпечення”.

Мачульская Е. Е. Реформа социального обеспечения и необходимость
кодификации законодательства.- С. 3.

162) Стаховська Н. М. Відносини в праві соціального забезпечення:
Автореф дис. … канд. юрид. наук.; Болотіна Н. Б. Право людини на
соціальне забезпечення в Україні: проблема термінів і понять.- С. 37.

У Кодексі про соціальне забезпечення потрібно відобразити єдині
фундаментальні принципи та критерії соціального забезпечення фізичних
осіб в Україні; визначити суб’єктів права на соціальне забезпечення;
закріпити перелік соціальних ризиків, що визначають право, рівень та
процедуру забезпечення; визначити форми і види забезпечення; закріпити
співвідношення державного загальнообов’язкового та системи приватного
соціального забезпечення; визначити соціальні гарантії та обумовити роль
держави у кожній з цих систем.

Щодо змісту основних положень Кодексу про соціальне забезпечення, то у
кожному розділі повинні міститись норми, які визначають: джерела
фінансування; коло суб’єктів, які матимуть право на соціальне
забезпечення; права та обов’язки цих суб’єктів; повноваження державних
органів або уповноважених державою органів щодо надання конкретних видів
соціальних виплат; види соціальних виплат та підстави їх надання;
процедуру призначення та виплати; механізм оскарження неправомірних
рішень.

Загалом, прийняття Кодексу про соціальне забезпечення стало б реальним
втіленням у життя одного з основних принципів про переважаючу роль
централізованого правового регулювання у сфері соціального забезпечення.

Викладене в другому розділі дозволяє зробити наступні висновки:

Слова „кожний” та „громадяни”, які використовуються Конституцією України
для проголошення прав на соціальне забезпечення відповідають терміну
„фізична особа”, яким оперують в праві соціального забезпечення для
позначення суб’єктів відповідних правовідносин. Для усунення
неоднозначного тлумачення законодавства та, зважаючи на майже повну
ідентичність підстав і механізмів соціального забезпечення громадян
України, іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно
проживають на території України, вважаємо, що термін „фізична особа”
найбільш повно відображає сутність правового статусу суб’єктів права
соціального забезпечення.

Принцип всезагальності визначає сферу дії норм права соціального
забезпечення щодо кола суб’єктів. Сучасне розуміння змісту цього
принципу соціального забезпечення потрібно розглядати у двох аспектах:
визначення суб’єктів права на соціальне забезпечення з огляду на
приналежність їх до громадянства України; визначення суб’єктів права на
соціальне забезпечення у залежності від виду та форми здійснення ними
суспільно корисної діяльності.

Всезагальність права на соціальне забезпечення не означає безумовність
реалізації цього права. Законодавство не передбачає обмежень на
отримання тих чи інших видів соціального забезпечення, однак, визначає
умови, за наявності яких вони надаються. Передумови реалізації
суб’єктивного права особи на соціальне забезпечення залежать від
системи, в якій здійснюється соціальне забезпечення: соціального
страхування чи державної допомоги.

Всезагальний характер соціального забезпечення у системі державного
соціального страхування полягає у тому, що кожна особа, яка займається
суспільно корисною діяльністю при настанні об’єктивних соціально
значимих обставин має можливість отримати будь-який законодавчо
закріплений вид соціального забезпечення, незалежно від форми оплати
праці, форми власності та господарювання.

Всезагальність системи державної соціальної допомоги в Україні
передбачає матеріальне забезпечення чи надання соціального
обслуговування особам, які з огляду на об’єктивні та суб’єктивні чинники
не займались суспільно корисною діяльністю, однак, потребують допомоги
суспільства у випадку настання соціального ризику.

Категорія соціального ризику слугує тим універсальним критерієм, який
дозволяє віднести суспільні відносини до сфери права соціального
забезпечення та відмежувати їх від інших груп суспільних відносин, дещо
подібних з ними за зовнішніми ознаками.

Ознаками, які характеризують соціальний ризик як інститут права
соціального забезпечення, є:

Соціальні ризики є закономірними, наперед відомими, передбачуваними
об’єктивними обставинами (подіями, складними життєвими ситуаціями).

Вони мають загальний характер, неодмінно або, як правило, трапляються
або можуть траплятись у людей в певний час і за певних обставин.

Вони зумовлюють соціальну незахищеність особи внаслідок втрати
працездатності та (або) недостатності засобів до існування, що порушує
її життєдіяльність.

Соціальні ризики визнані суспільством та державою соціально значущими
юридичними фактами для участі в розподілі суспільних або державних
коштів.

Вони закріплені національним законодавством як підстава виникнення
суб’єктивного права особи на соціальне забезпечення.

Соціальні ризики не можуть бути усунені особою самостійно внаслідок
об’єктивних фізичних (але не суб’єктивних психологічних) факторів.

Соціальний ризик – це визнана суспільством чи державою непередбачувана
або передбачувана, бажана або не бажана подія в житті людини, яка
призводить до втрати працездатності (постійної або тимчасової), чи
матеріальної незабезпеченості особи та не може бути усунена особою
самостійно внаслідок об’єктивних причин.

Соціальний ризик визначає зміст суб’єктивного права на певний вид
соціального забезпечення.

Можна виділити наступні групи соціальних ризиків:

демографічного походження (наприклад, вагітність та пологи; наявність
малолітніх дітей і т. ін.);

економічного походження (малозабезпеченість, безробіття з незалежних від
особи обставин і т. ін.);

фізіологічного походження (повна, часткова, тимчасова втрата
працездатності).

9. За правовою природою соціальні ризики можна поділити на:

особистісні (ті, які притаманні кожній людині як члену

людського суспільства; зумовлені її фізіологічною та соці-

альною природою; мають виключно об’єктивний характер);

професійні (є об’єктивним наслідком трудової діяльності осо-

би; не можуть бути усунені завдяки удосконаленню умов

процесу праці; зумовлюють професійну непрацездатність

особи, тобто неможливість виконувати роботу, що визначає

зміст трудової функції); публічні (ті, які зумовлені складним

комплексом економічних, технічних, соціальних причин).

За організаційно-правовою формою соціального забезпечення соціальні
ризики можна класифікувати на страхові та не-страхові. Страхові та
нестрахові соціальні ризики є однаковими за змістом та видами; вони
відрізняються лише за формою їх забезпечення: страхові – за рахунок
страхових внесків; нестрахові – за рахунок коштів бюджетів різних
рівнів.

Ринкова трансформація економічних відносин призвела до появи якісно
нового соціального ризику, при настанні якого громадяни потребують
підтримки суспільства – малозабезпе-ченості. Малозабезпеченість як
соціальний ризик визначає неспроможність особи чи сім’ї з огляду на
об’єктивні чинники забезпечити власний дохід на рівні прожиткового рівня
в державі.

Соціально-економічні перетворення в державі, які спрямовані на
формування багатоукладної економіки спричинили значне зниження рівня
життя населення, що особливо гостро підкреслює необхідність реалізації
принципу гарантії забезпечення не нижче вартісної величини прожиткового
рівня в державі.

За соціально-економічної ситуації, що склалась у нашій країні, що
характеризується довготривалим зниженням реальних доходів населення й
обсягів виробництва більшості споживчих товарів, основним інструментом
соціальної політики держави, має бути визначено лише єдиний норматив:
прожитковий мінімум, зміст якого охоплює і зміст нормативу межа
малозабезпеченості. Тому, закріпивши на законодавчому рівні зміст та
вартісну величину прожиткового мінімуму, необхідно керуватись лише цим
одним соціальним нормативом при встановленні соціальних допомог, пенсій,
та розміру мінімальної заробітної плати. Крім усього іншого, це внесе
більшу ясність і в соціальне законодавство (удосконалить його з позиції
застосування юридичної термінології), і у практику його застосування, і
у правосвідомість громадян.

В Україні існує два державні соціальні стандарти: прожитковий мінімум
(соціальний стандарт, вартісна величина якого повинна визначати рівень
забезпечення громадян в державі) та межа малозабезпеченості (реальний
соціальний стандарт перехідного періоду, який слугує критерієм для
визначення особи нужденною).

Реалізація принципу здійснення забезпечення на рівні не нижче
прожиткового мінімуму в державі не означає його абсолютизації для
кожного виду соціального забезпечення. Вказаний рівень забезпечення
досягається сукупністю всіх видів соціального забезпечення, що складають
зміст суб’єктивного права на соціальне забезпечення. Забезпечення на
рівні прожиткового мінімуму за кожним видом не є об’єктивно необхідним і
соціально виправданим.

Основна роль при визначенні правового статусу учасників правовідносин
щодо соціального забезпечення належить централізованому правовому
регулюванню. Зміст принципу переважаючої ролі централізованого
регулювання полягає в тому, що основні гарантії соціального забезпечення
фізичних осіб в Україні встановлюються законами та підзаконними
нормативно-правовими актами.

Ринкові зміни економічних відносин дають підстави для розвитку у
недалекому майбутньому також локальної нормо-творчості у сфері
соціального забезпечення. При цьому, видається, що предмет локальної
нормотворчості чи договірного регулювання тут повинен бути визначений на
централізованому рівні.

Переважаюча роль централізованого імперативного регулювання та
реалізації права на соціальне забезпечення зумовлена публічним
характером правовідносин соціального забезпечення та особливостями
джерел такого забезпечення в державі. Основна роль при визначенні прав
та обов’язків суб’єктів правовідносин у сфері соціального забезпечення
відведена централізованому правовому регулюванню. 18. Розробка єдиного
Кодексу про соціальне забезпечення є актуальною в Україні. Об’єднання
всіх норм про соціальне забезпечення в одному кодифікованому законі
полегшить пра-возастосувальну діяльність у цій сфері, забезпечить
рівність всіх громадян, сприятиме скороченню правових приписів, які в
ряді випадків повторюють один одного, дозволить досягти більш
ефективного впливу на суспільні відносини. У Кодексі про соціальне
забезпечення потрібно відобразити єдині фундаментальні принципи та
критерії соціального забезпечення фізичних осіб в Україні; визначити
суб’єктів права на соціальне забезпечення; закріпити перелік соціальних
ризиків, що визначають право, рівень та процедуру забезпечення;
визначити форми і види забезпечення; закріпити співвідношення державного
загальнообов’язкового та системи приватного соціального забезпечення;
визначити соціальні гарантії та обумовити роль держави у кожній з цих
систем.

Щодо змісту основних положень Кодексу про соціальне забезпечення, то у
кожному розділі повинні міститись норми, які визначають: джерела
фінансування; коло суб’єктів, які матимуть право на соціальне
забезпечення; права та обов’язки цих суб’єктів; повноваження державних
органів або уповноважених державою органів щодо надання конкретних видів
соціальних виплат; види соціальних виплат та підстави їх надання;
процедуру призначення та виплати; механізм оскарження неправомірних
рішень.

РОЗДІЛ 3

ПРАВОВІ ПРИНЦИПИ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

3.1. Державні гарантії реалізації суб’єктивного права особи на соціальне
забезпечення

Проблема державного гарантування соціально-економічних прав, в тому
числі права на соціальне забезпечення все ще залишається дискусійною.
Донедавна переважала думка, що їх взагалі не доцільно проголошувати як
суб’єктивні права, так як ринкова система господарювання породжує
соціально-економічну нерівність між людьми. Вона й сьогодні має широке
розповсюдження в зарубіжних державах163) [82]. На відміну від політичних
та громадянських прав соціально-економічні права розглядаються не як
суб’єктивні права людини, а як зобов’язання держави, виконання яких
залежить від рівня економічного розвитку. Така позиція випливає із
Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Зокрема,
ч. 1 ст. 2 цього Пакту закріплює, що кожна держава зобов’язується в
індивідуальному порядку…вжити в максимальних межах наявних ресурсів
заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визначених
у цьому Пакті прав (в т.ч. права на соціальне забезпечення) усіма
належними способами, включаючи, зокрема, законодавчі заходи164) [79].

163) Вик. Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения. Перспективы
развития.- С. 17.

Права людини: міжнародні договори України, декларації, документи.- С.
25.

Разом з тим незаперечним вважається той факт, що право на соціальне
забезпечення є суб’єктивним правом людини, зміст якого визначається як
проголошена міжнародним співтовариством та гарантована державою
можливість людини забезпечувати фізіологічні, соціальні і духовні
потреби в обсязі, необхідному для гідного життя у випадку настання
соціального ризику. Саме тому правовий принцип державних гарантій є чи
не головним серед інших, що передбачені правом соціального забезпечення.

Звичайно, соціальні ризики існували і в попередньому соціалістичному
суспільстві, але були вони структурно іншими і загалом ймовірність їх
настання була меншою. Централізовано-планова система стандартизувала,
мінізувала, але зберігала стабільними умови суспільної життєдіяльності.
Соціалістична держава була єдиним роботодавцем і власником засобів
виробництва, а тому забезпечувала певні гарантії економічної та
соціальної стабільності, тобто брала на себе відповідальність за
соціальні ризики. Поглиблення економічної реформи; розвиток нових форм
власності змінили сферу соціального державного забезпечення: його
можливості звужуються. Зростання ступеня соціального ризику у соціальній
сфері за умов лібералізації економіки можна розглядати як закономірний
процес, як зворотну сторону економічної свободи. З огляду на це
теоретичне дослідження державних гарантій права на соціальне
забезпечення набуває особливої актуальності за умов ринкової
трансформації суспільства та відповідної реорганізації державної системи
соціального забезпечення в Україні.

Конституційне закріплення (ст. 46) права на соціальне забезпечення в
системі основних прав людини зумовлює доцільність аналізу та
переосмислення окремих теоретичних питань, пов’язаних із гарантіями
права на соціальне забезпечення. Виникає риторичне запитання чи випливає
із змісту ст. 46 Конституції України безпосереднє пряме зобов’язання
держави щодо створення необхідного економічного та юридичного механізму
реалізації права на соціальне забезпечення.

165) Малеин Н. С. Повышение роли закона в охране личных и иму-

щественных прав граждан.

166) Теория государства и права. Курс лекций // Под ред. Н. И. Ма-

тузова и А. В. Малько.- М.: Юрист,1997.- С. 275.

В загальній теорії права „гарантії” визначають як сукупність об’єктивних
та суб’єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав та
свобод, на усунення можливих перешкод їх повного або належного
здійснення165 [119]; систему соціально-економічних, політичних,
юридичних, організаційних передумов, умов, засобів і способів, що
створюють можливості особистості для здіснення своїх прав та свобод166)
[120];

обов’язок держави захищати людину, створювати правові, соціальні та
культурні умови для реалізації її прав; діяльність міжнародних і
державних організацій щодо захисту прав люди-ни167) [121].

Одним із видів державних соціальних гарантій права на соціальне
забезпечення називають юридичні гарантії. Для означення системи
юридичних гарантій в сучасній правовій літературі використовують поняття
юридичний механізм забезпечення прав людини. Під ним розуміють систему
ефективних юридичних засобів реалізації, охорони та захисту прав з
наступними її елементами: національне законодавство, визначальними в
якому є конституційні гарантії, юридичні процедури реалізації прав,
юридичні засоби охорони прав, юридичні засоби захисту прав людини168)
[122]; систему взаємопов’язаних форм і засобів (нормативних,
інституційних та процесуальних), що забезпечує належне визнання, захист
і реалізацію певних прав і відповідних їм обов’язків169) [123].

Отож, реалізація суб’єктивного права особи на соціальне забезпечення
вимагає належного юридичного механізму його реалізації.

Основу юридичного механізму забезпечення конституційно встановленого
права на соціальне забезпечення фізичних осіб складає законодавство про
соціальне забезпечення, яке визначає організаційно-правові умови та
механізм реалізації особами права на соціальне забезпечення: закріплює
суб’єктів права на соціальне забезпечення; визначає види соціального
забезпечення, рівень забезпечення, перелік соціальних ризиків та умови
здійснення забезпечення; встановлює процедуру звернення за соціальним
забезпеченням та порядок вирішення питань компетентними органами про
забезпечення соціальними виплатами та соціальним обслуговуванням; спосіб
захисту прав.

Словарь-справочник по праву / Составитель А. Ф. Никитин.- С. 76.

Шмельова Г. Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини
(загальнотеоретична характеристика).- С. 49-51.

Нерсесянц В. С. Система юридических гарантий прав и свобод граждан.- С.
60.

Важливим елементом механізму реалізації прав громадян на соціальне
забезпечення вважаються державні соціальні нормативи та стандарти
відповідно до Закону „Про державні соціальні гарантії та соціальні
стандарти” [124]. Повертаючись до раніше окресленої проблеми, необхідно
підкреслити, що актуальною на теперішній час є потреба удосконалення
законодавчих положень, щодо запровадження і застосування в державі
єдиного соціального стандарту – прожиткового мінімуму (детальніше ця
проблема розкрита у відповідному параграфі другого розділу). Це повинне
внести більшу ясність і у саме соціальне законодавство (удосконалить
його з позиції застосування юридичної термінології), і у практику його
застосування, та у правосвідомість громадян.

Здійснення права особи на соціальне забезпечення відбувається через дії
зобов’язаного суб’єкта (за рахунок «чужих дій»), а тому важливим
елементом юридичного механізму цього здійснення є встановлення його
процесуального порядку, «регламен-ту»170) [125]. Процедура реалізації
права на соціальне забезпечення залежить від виду того забезпечення, на
яке претендує особа. За способом реалізації право на соціальне
забезпечення є активним правом. Для реалізації цього права вимагається
не тільки наявність соціального ризику (наприклад, досягнення пенсійного
віку, повна чи часткова втрата працездатності і т. ін.), але й активні
дії суб’єкта – звернення до відповідного органу із заявою про
призначення певного виду соціального забезпечення (заявочний принцип).

Право особи на соціальне забезпечення потребує також і наявності
засобів, що виконували б превентивну функцію – запобігали порушенню
цього права. В загальній теорії права вони називаються юридичними
засобами охорони прав людини. Систему таких засобів складають: норми
права, які встановлюють заборони, завдання та компетенцію відповідних
органів з охорони прав людини, конкретні заходи і визначений порядок
запобігання порушенню цих прав, заходи юридичної відповідальності і
діяльність компетентних органів щодо застосування юридичних норм171)
[122].

170) Рабінович П. М. Проблеми юридичного забезпечення прав людини
(загальнотеоретичний аспект).- С. 16-23.

Шмельова Г. Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини
(загальнотеоретична характеристика).- С. 50.

Звернення за призначенням певного виду соціального забезпечення – це
вираження особою органові соціального захисту населення намірів отримати
встановлену законом соціальну виплату, чи соціальне обслуговування, чи
соціальну пільгу. Причому особа може здійснити право на звернення в
будь-який час після виникнення права на соціальне забезпечення.
Законодавством передбачено процесуальні строки для рішення
уповноваженого органу про констатацію факту наявності права. Важливим
засобом охорони права на соціальне забезпечення є також юридична
відповідальність службових осіб та інших працівників тих органів, на
яких покладено обов’язок здійснення забезпечення населення. За
неправомірні дії (наприклад, за порушення суб’єктивних прав) наступає
персональна відповідальність конкретної службової особи, з вини якої
допущені такі дії (залежно від виду правопорушення: дисциплінарна,
кримінальна, адміністративна).

До системи юридичних засобів охорони прав на соціальне забезпечення
належить юридична відповідальність посадових осіб підприємств, установ,
організацій у випадку несплати страхових внесків у соціальні страхові
фонди. Зокрема, стаття 28 Основ законодавства України про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування передбачає, що
роботодавці несуть відповідальність за шкоду заподіяну застрахованим
особам або страховикам внаслідок невиконання або неналежного виконання
своїх обов’язків із загальнообов’язкового державного соціального
страхування відповідно до законодавства. Чинне законодавство передбачає
застосування цивільної, адміністративної та кримінальної
відповідальності до винних осіб. Наприклад, ст. 212 Кримінального
Кодексу України передбачає відповідальність службових осіб підприємства,
установи, організації незалежно від форм власності або особи, що
займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи чи
будь-якої іншої особи за умисне ухилення від сплати зборів, якщо ці
діяння призвели до фактичного ненадходження до державних цільових фондів
коштів у значних, великих або особливо великих розмірах172) [126]. А
Кодексом про адміністративні правопорушення передбачено відповідальність
службової особи підприємства, установи, організації за приховування
фонду оплати праці, з якого обчислюються внески на соціальне
страхування, порушення встановленого порядку витрачання коштів на це
страхування та строків перерахування внесків до відповідних фондів, а
також несвоєчасне подання або неподання за встановленою формою
бухгалтерських звітів та інших документів про нарахування і сплату
внесків на соціальне страхування173 [127].

172) Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. № 2341-Ш //

Офіційний вісник України.- 2001.- № 21.- Ст. 920.

173) Ст. 1651 Кодексу про адміністративні правопорушення.

Заклади охорони здоров’я, заклади професійної реабілітації і громадяни,
які соціальні послуги застрахованим особам несуть цивільно-правову
відповідальність за шкоду, заподіяну застрахованим особам або
страховикам внаслідок фальсифікації174) [85] документів про обсяги та
якість наданих послуг.

В разі порушення свого права на соціальне забезпечення кожна особа має
право на захист з боку держави, зокрема, і з використанням засобів, «за
допомогою яких припиняються порушення прав людини, усуваються перепони
для їх реалізації, відновлюються порушені права» (юридичні засоби
захисту прав людини). В системі права соціального забезпечення найбільшу
роль серед них відіграють адміністративні та судові форми захисту прав
фізичних осіб. Тривалий час громадяни захищали їх лише в
адміністративному порядку. Конституція України (ст. 125) заклала нову
правову базу у цій сфері: можливість захищати суб’єктивне право на
соціальне забезпечення як в адміністративному, так і в судовому порядку.
Останній забезпечується трьома видами провадження: позовним; окремим; а
також у справах, що виникають з адміністративних правових відносин.
Судовий порядок захисту права на соціальне забезпечення передбачено або
як першу інстанцію, або ж як наслідок негативного результату розгляду
даного питання в адміністративному порядку. У суді можна оскаржити
будь-які рішення та дії органів соціального захисту населення: рішення
про відмову у призначенні певного виду соціального забезпечення; про
обсяг забезпечення (розмір пенсії, субсидії тощо); про відмову
зарахування того чи іншого періоду трудової діяльності до трудового
стажу, який дає підстави на пенсію тощо. Узагальнивши практику судів м.
Львова та Львівської області, можна зробити висновок, що серед
розглянутих справ найбільша кількість випливає з оскарження рішень
органів соціального захисту населення про відмову у визначені права на
пільги передбачені законами „Про статус ветеранів війни, гарантії їх
соціального захисту”, „Про статус і соціальний захист громадян, які
постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”.

174) Частина 2 статті 28 Основ законодавства України про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Сташків Б. І. Судовий захист – соціальним правам громадян.-С. 30-33.

В окремому провадженні у судовому порядку встановлюються необхідні для
призначення соціальної виплати юридичні факти; вони встановлюються в
суді лише за умови, якщо чинним законодавством не передбачається інший
порядок їх підтвердження. Останнім часом у вітчизняній правовій
літературі з’являються обґрунтування необхідності створення соціальних
судів175) [128], через велику кількість як соціальних справ у судах, так
і самих нормативних актів, що врегульовують ці питання. Вказані
пропозиції, на наш погляд, не позбавлені сенсу, вони співучасні
передбаченому Конституцією України принципові побудови судової системи
за спеціалізацією. Такі суди діють у багатьох економічно розвинутих
державах і підтвердили свою практичну ефективність.

Пленум Верховного Суду підкреслив, що з урахуванням конституційного
положення про здійснення правосуддя в Україні виключно судами,
юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у
державі (ст. 124 Конституції), суд не вправі відмовити особі в прийнятті
позовної заяви лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті
в передбаченому законом досудовому порядку176) [129]. Однак, на нашу
думку, це не означає доцільності відмови від адміністративного розгляду
спорів з питань соціального забезпечення непрацездатних в Україні.
Наявність розгалуженої системи органів з розгляду соціальних спорів
сприятиме їх більш повному і всебічному розгляду, забезпечить можливість
оперативного реагування на факти порушення прав особи на соціальне
забезпечення.

Повертаючись до питання про обсяг державних гарантій права на соціальне
забезпечення, хочемо підкреслити, що проблема їх реалізації є актуальною
і в аспекті фінансового забезпечення цього права. Без такого
забезпечення законодавче закріплення напрямків соціальної політики
залишатиметься не реалізованим. Держава не може бути пасивним
спостерігачем, індиферентним до становища своїх громадян, які попали у
складні життєві ситуації. Йдеться передусім не про державне втручання у
розвиток економічних процесів, а про державне сприяння, мета якого –
виконання зобов’язання держави щодо особи, яке визначене ст. 25
Загальної декларації прав людини та ст. 11 Міжнародного пакту про
економічні, соціальні та культурні права: забезпечити кожному достатній
життєвий рівень для нього, для його сім’ї, що включає достатнє
харчування, одяг і житло. Держава не може самоусунутись від виконання
такої соціальної функції. Принцип взаємовідносин особи і держави
закріплений в положеннях Конституції України (ст. 3). Світовий досвід
показує, що самі по собі ринкові відносини не можуть забезпечити людям
належну соціальну захищеність.

176) Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя –
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 01.11.96 р. № 9 //
Юридичний вісник – 1996 р.- № 48.

Роль держави у реалізації конституційного права на соціальне
забезпечення повинна бути визначена залежно від організаційно-правових
форм здійснення цього права. Багатоманітність конкретних обставин, які
призводять до настання соціального ризику, не дозволяють фінансувати всі
види пенсій, допомог і послуг із одного джерела та зосереджувати
управління ними в одному державному органі. Різні суб’єкти забезпечують
здійснення права на соціальне забезпечення в різних формах, які
утворюють в сукупності державну систему соціального забезпечення.
Сучасна державна система відображена у двох формах: державне соціальне
страхування та державна соціальна допомога.

Визначаючи роль держави в системі соціального страхування, слід
зауважити, що на нашу думку, доцільно більш чіткіше окреслити ступінь
матеріальної відповідальності за настання соціальних ризиків між
державою в особі її органів та уповноважених осіб, роботодавцями та
самими фізичними особами, на користь яких здійснюється система
соціального страхування. Без-спірним є той факт, що роль держави при
цьому підвищується за рахунок правотворчості та створенні організаційних
структур для реалізації права на соціальне забезпечення.

Система ж державної допомоги класично в світі побудована за іншими
підходами, тому більш вирішальну роль щодо виконання соціального
обов’язку, в т. ч. фінансового забезпечення, в ній покладено саме на
державу. Базовими гарантіями тут повинні стати:

Можливість безоплатного отримання соціальних послуг на мінімально
гарантованому державою рівні.

Надання громадянам гарантованого рівня матеріального забезпечення та
соціального обслуговування, що визначається на підставі соціальних
нормативів.

Гарантування права фізичних осіб на соціальне забезпечення залежить не
тільки від способів організації і фінансування систем соціального
забезпечення. Ефективність цих систем залежить і від таких об’єктивних
чинників, як:

охоплення соціальним забезпеченням всього населення чи тільки окремих
соціальних груп;

здійснення соціального забезпечення при настанні всіх соціальних
ризиків, визнаних суспільством та державою;

надання соціального забезпечення у формі грошових виплат та соціальних
послуг, які забезпечують потреби людини;

простота і доступність реалізації кожним права на соціальне забезпечення
та належний механізм захисту у випадку його порушення.

Загалом, потрібно звернути увагу на той факт, що приналежність права на
соціальне забезпечення до системи суб’єктивних основних прав людини
визначає обов’язок держави забезпечити йому належний механізм державних
гарантій. При цьому проблема належних державних гарантій не може бути
обмежена тільки однією сферою суспільних відносин (правових чи
економічних): лише сукупність всіх засобів дозволить повністю і всебічно
його реалізувати.

3.2. Диференціація умов та обсягу соціального забезпечення фізичних осіб
в Україні

Принцип диференціації умов, що визначають право на різні види
соціального забезпечення, вказувався як один із основних галузевих
принципів радянського права соціального забезпечення. Ґрунтовний
теоретичний аналіз змісту цього принципу зустрічаємо в працях таких
відомих вчених, як В. М. Андрєєв177) [130], І. В. Гущін178) [131], Р. І.
Іванова179) [132], А. Н. Єго-ров180) [19], Э. Г. Тучкова181) [80], О. Є.
Мачульська182) [82] та ін. В. Ш. Шайхатдінов називав цей принцип
„принципом пріоритету в забезпеченні деяких категорій громадян”183)
[42].

Під диференціацією розуміємо відмінності у підставах, змісті та способах
соціального забезпечення фізичних осіб, які (ці відмінності) зумовлені
їх особливостями як суб’єктів правовідносин щодо соціального
забезпечення.

Метою реалізації досліджуваного нами принципу є: врахування соціального
призначення того чи іншого виду матеріального соціального забезпечення.

177) Андреев В. М. Право социального обеспечения.- С. 35.

178) Гущин И. В. Советское право социального обеспечения: вопро-

сы теории.- С. 85-90.

179) Иванова Р. И., Тарасова В. А. Предмет и метод советского пра-

ва социального обеспечения.

180) Егоров А. Н. Основные принципы советского права социального

обеспечения.

181) Тучкова Э. Г., Захаров М. Л. Право социального обеспечения

России.

182) Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения. Перспективы

развития.- С. 75-85.

183) Шайхатдинов В. Ш. Теоретические проблемы советского права

социального обеспечения.- С. 88.

Детальний аналіз принципу диференціації умов та обсягу соціального
забезпечення підтверджує той факт, що в сучасних соціально-економічних
умовах продовжують існувати об’єктивні обставини для його подальшого
застосування як правового принципу соціального забезпечення.
Диференціація умов та обсягу соціального забезпечення була і залишається
об’єктивно необхідною з метою найбільш повного задоволення потреб різних
груп соціально незахищених громадян і відновлення їхнього статусу як
повноцінних членів суспільства. Доречно лише зауважити, що основною
умовою реалізації досліджуваного нами принципу є здійснення
диференціації в таких межах, щоб не порушувати нормального
функціонування державної системи соціального забезпечення.

Проблема диференціації (чи то в праві соціального забезпечення, чи в
будь-якій іншій галузі права) у науковій літературі доволі часто
розкривається поряд з поняттям уніфікації законодавства. Уніфікація
розглядається, як усунення невиправданих відмінностей в правовому
регулюванні соціального забезпечення, вирівнювання правового становища
окремих категорій працівників без зменшення правових гарантій. Завдяки
уніфікації забезпечується єдність умов соціального забезпечення. Не
заперечуючи необхідності єдності умов та обсягу соціального
забезпечення, все ж вважаємо, що навіть у випадку усунення невиправданих
форм диференціації, вона продовжуватиме існувати в праві соціального
забезпечення, оскільки дозволяє коригувати індивідуальний коефіцієнт
споживання окремими особами коштів соціальних страхових фондів з
врахуванням об’єктивних чинників та сприяє забезпеченню справедливого
характеру державної системи соціального забезпечення України.

Таким чином, безперечне значення диференціації умов та обсягу
соціального забезпечення полягає у тому, що вона забезпечує ефективність
соціальної політики держави у сфері соціального забезпечення та
дотримання принципу соціальної справедливості в системі соціального
страхування і соціальної допомоги.

Диференціація умов і обсягу забезпечення здійснюється в залежності від
ряду соціально-значимих обставин, які характеризують суспільно корисну
діяльність (обсяг трудової діяльності та її результати); характер
трудової діяльності (специфіка умов праці т. ін.); місцевість виконання
трудової діяльності чи проживання; суб’єктивні особливості людини та її
сім’ї (стать, вік, стан здоров’я, причини непрацездатності, наявність
дітей та їх кількість і т. ін.), матеріальний стан.

Система юридичних підстав диференціації умов та обсягу соціального
забезпечення міститься у законодавстві про соціальне забезпечення. Кожна
з цих підстав визначає вид забезпечення та обслуговування. Разом з тим
вид соціального забезпечення зумовлює значимість того чи іншого
юридичного факту. При забезпечені одних видів до уваги беруться трудові
критерії, інших – критерії матеріального стану, ще інших – факт
наявності дітей і т. ін. В багатьох випадках враховується сукупність
підстав.

Детальний аналіз законодавства, дозволяє зробити висновок про існування
двох груп факторів, що зумовлюють диференціацію умов та обсягу
соціального забезпечення:

фактори, які характеризують суб’єктивні якості учасників правовідносин
щодо соціального забезпечення (статеві, вікові, фізіологічні, майнового
стану, стану здоров’я і т. ін.);

фактори, які не пов’язані з особливостями суб’єктів (специфіка галузі
економіки, в якій працює особа, умови виконання нею суспільно корисної
діяльності, природно-кліматичні умови, характер зв’язку між працівником
і роботодавцем).

Критерії диференціації закріплені в нормах права соціального
забезпечення. Диференціація умов та обсягу соціального забезпечення
здійснюється різними способами:

шляхом конкретизації загальних норм щодо умов та обсягу певного виду
соціального забезпечення (наприклад, розмір трудової пенсії зумовлений
періодом трудового (страхового) стажу особи);

встановлення додаткових соціальних пільг для окремих категорій
непрацездатних чи малозабезпечених (наприклад, національним
законодавством передбачено право пільгового проїзду транспортом
інвалідам 1 групи і т. п.184) [133].

Диференціації умов та обсягу соціального забезпечення по-різному
проявляється в різних інститутах права соціального забезпечення.
Визначальним критерієм диференціації є організаційно-правова форма
здійснення соціального забезпечення: соціальне страхування чи соціальна
допомога.

В сфері державного соціального страхування критеріями диференціації є:
умови здійснення особою суспільно корисної діяльності; характер
виконуваної роботи; страховий стаж особи; страхові соціальні ризики;
ступінь і причина втрати працездатності; розмір заробітної плати чи
доходу працівника.

184) Закон України „Про Державний бюджет України на 2002 рік” //
Урядовий кур’єр.- 2002.- № 3.

За державною системою соціального страхування найбільш яскраво
диференціація відображена в інституті пенсійного забезпечення.
Диференціація умов та обсягу пенсійного забезпечення здійснюється з
огляду на такі чинники, як трудовий стаж (з огляду на його кількісний та
якісний критерії), причина та група інвалідності, кількість утриманців,
наявність особливих заслуг тощо. Відзначимо, що трудовий стаж як
підстава реалізації права на соціальне забезпечення застосовується лише
відповідно до пенсійного законодавства. В Україні по сьогодні не
прийнято новий Закон „Про загальнообов’язкове державне пенсійне
страхування в Україні”. З його прийняттям загальним критерієм
диференціації за правом соціального забезпечення, що зумовлюватиме
виникнення у особи права на будь-який вид соціальної виплати в системі
соціального страхування стане страховий стаж (вже тепер такий юридичний
факт передбачено для інших видів соціального забезпечення в системі
державного соціального страхування).

Для визначення критеріїв диференціації доцільно використати кількісну та
якісну характеристику страхового стажу. Кількісна – вказує на його
сумарну тривалість у часі і складається із суми всіх страхових періодів.
Якісна – визначається специфікою трудової діяльності особи (особливість
виробничих або кліматичних умов), а відповідно й умовами та порядком
сплати страхових внесків та фінансування програм соціального
забезпечення. В одних випадках для соціального забезпечення особи
правовий наслідок має лише кількісна характеристика страхового стажу.
Прикладом тут може бути ст. 12 Закону Про пенсійне забезпечення, де
передбачено, що право на пенсію за віком мають чоловіки та жінки, які
досягли відповідного пенсійного віку та мають 25 та 20 років трудового
(в нашому розумінні страхового) стажу. Поєднання якісних та кількісних
характеристик яскраво видно на прикладі пенсійного забезпечення
державних службовців. Тут, зокрема, для призначення пенсії за вислугу
років необхідно, щоб особа досягла загальновстановле-ного в державі
пенсійного віку, набула 25 років загального та десять років спеціального
стажу185) [83].

Ще одним із проявів принципу диференціації у системі пенсійного
забезпечення є пільгове пенсійне забезпечення з огляду на фактор
шкідливих умов виконання суспільно-корисної діяльності чи стану
здоров’я. Не вдаючись до детальної характеристики умов та підстав
пільгового пенсійного забезпечення (це проведено в законі „Про пенсійне
забезпечення”), хочемо зауважити, що державна пенсійна система України
характеризується надмірно широкою системою пільгового пенсійного
забезпечення.

185) Ст. 37 Закону України „Про державну службу”.

Постійне розширення основ пільгового пенсійного забезпечення давало
змогу роботодавцям залучати працівників для роботи у шкідливих і важких
виробництвах, не застосовуючи практично жодних заходів для поліпшення
умов охорони праці, зміни технології виробництва. Більше того, наявність
пільгового пенсійного забезпечення дуже часто виступало підставою для
звільнення роботодавців від матеріальної відповідальності за шкоду,
заподіяну здоров’ю працівника професійним захворюванням.

Аналіз чинної системи пільгового пенсійного забезпечення та пенсійного
забезпечення за вислугу років засвідчує, що вона щодалі більше починає
суперечити демографічній ситуації в державі. Обсяг і форми надання
пільгових пенсій у нашій державі не мають аналогів у світовій практиці.
В Україні особи, яким надано право на достроковий вихід на пенсію за
віком у 2000 році складали 28,33 % від загальної кількості пенсіонерів.
Сьогодні з 14,5 млн. пенсіонерів пенсійні пільги одержує біля 5 млн.
осіб186) [134].

На нашу думку, в сфері державного пенсійного забезпечення повинен бути
єдиний критерій трудового внеску особи незалежно від виду суспільно
корисної праці. А пільгові пенсії потрібно перевести у сферу
недержавного пенсійного забезпечення в рамках професійних пенсійних
систем. Однак, і тут право на такий вид пенсій повинна надаватися тільки
працівникам, які в силу виконання трудових обов’язків реально втрачають
професійну працездатність ще до настання загального пенсійного віку.

Пільгові пенсії є доволі значним фінансовим тягарем для Пенсійного фонду
(пенсії пільгових категорій громадян складають близько 1/3 річного
бюджету Пенсійного фонду)187) [135], що, зрозуміло, стає на заваді
покращання пенсійного забезпечення всіх інших категорій пенсіонерів.
Водночас дослідження, проведені на окремих підприємствах, показують, що
після призначення пільгової пенсії всі без винятку працівники
продовжували працювати, одержуючи заробітну плату на 2 і більше порядки
вище середньої заробітної плати в народному госпо-дарстві188) [134].

186) Гаряча О. В. Окремі питання пенсійного забезпечення.- С. 27-40.

187) Лібанова Є., Івашкевич В., Бевз В. Досвід соціальної політики

в країнах розвиненої ринкової та перехідної економіки і можливого йо-

го використання в Україні.- С. 36-41.

188) Гаряча О. В. Окремі питання пенсійного забезпечення.- С. 27-40.

Реформування пільгового пенсійного забезпечення має базуватися на
фінансовому забезпеченні компенсації та мінімізації професійних ризиків
виключно за рахунок коштів роботодавця (у окремих випадках – держави),
відсутності привілейованих груп серед працівників однієї професійної
категорії, відокремленості системи пільгового пенсійного забезпечення
від загальнодержавних програм пенсійного забезпечення.

Ринкова трансформація суспільства та відповідне реформування
національної системи соціального забезпечення (зокрема, обов’язкового
пенсійного страхування) вимагає зміни критеріїв диференціації
соціального забезпечення за віком. Визначальною передумовою пенсійної
реформи є диференціація умов і розмірів пенсій за віком в залежності від
участі в соціальному страхуванні кожної конкретної особи, тобто від
тривалості періоду страхування, розмірів внесків, розмірів заробітку, із
якого вносилися страхові внески та ін.

В системі соціальної державної допомоги як форми соціального
забезпечення диференціація має дещо інший характер. Основним принципом
правового регулювання відносин в сфері соціальної допомоги стає
диференціація умов надання в залежності від потреб, а також
матеріального та майнового стану конкретної особи (сім’ї). Так,
наприклад, житлові субсидії надають лише тим сім’ям, витрати на
житлово-комунальні послуги яких перевищують встановлений в державі обсяг
обов’язкового відсотка платежу; допомога малозабезпеченим сім’ям
призначається за умови, якщо середній сукупний дохід сім’ї є нижчим
прожиткового мінімуму, обчисленому для цієї сім’ї.

Необхідно підкреслити, що за умов ринкової реформи в Україні зростає
роль матеріальної незабезпеченості як підстави надання різного роду
видів соціального забезпечення, тоді, як трудовий критерій поступово
втрачає своє значення. Це зумовлено тим, що в умовах різкого падіння
рівня життя більшості громадян та фінансової кризи ресурсів держави,
постає необхідність зосередження уваги лише на найменш забезпечених
групах громадян.

189) Крылатых Е. Г. Льготы в советском праве социального обеспечения.
Автореф. канд. юрид. наук.- С. 11.

Одним із проявів диференціації в праві соціального забезпечення можна
вважати соціальні пільги. Пільговими вважаються норми, що встановлюють
додаткові права для осіб, які не спроможні реалізувати загальну для усіх
правову норму внаслідок незалежних від неї обставин чи причин, або, у
зв’язку з особливими заслугами перед державою, із метою їхнього
заохочення. Е. Г. Крилатих розглядала свого часу пільги як засіб
диференціації правового регулювання, що полягає у наділенні окремих
категорій громадян правом на одержання виду соціального забезпечення або
обслуговування на кращих умовах у порівнянні з загальними підставами
їхнього забезпечення, а також правом на особливі, тільки для
непрацездатних громадян установлені умови надання послуг у загальній
сфері обслуговування населення189) [136].

Аналіз сучасного права соціального забезпечення показує, що кількість
норм, що встановлюють винятки з загального правила і пільгові умови
забезпечення, занадто великі. Далеко не усі з них доцільно зберігати в
нових економічних умовах, оскільки вони значно підсилюють фінансове
навантаження державної системи соціального забезпечення та не
відповідають своєму цільовому призначенню.

Звичайно, розвиток ринкової економіки зумовив доцільність кардинального
переосмислення основних критеріїв та підстав надання соціальних пільг.
Однак, не варто одразу застосовувати спрощений підхід. До вказаної
проблеми потрібно підійти комплексно з врахуванням всіх об’єктивних та
суб’єктивних чинників, соціального, демографічного, економічного та,
зрештою, і морального походження. Спрощений підхід спрямований на
максимальне скорочення кількості соціальних пільг призведе лише до
тимчасової економії засобів.

Необхідний комплексний аналіз кожної конкретної норми, що закріплює
додаткові переваги для окремих категорій населення, з обліком таких
чинників, як причини запровадження, коло суб’єктів, що мають право на
неї, вартість і економічна ефективність у сполученні з іншими видами
соціального забезпечення. Щоб знизити кількість спорів, що зумовлені
порушенням установлених законом прав, пропонуємо зробити упорядкування
соціально-побутових і інших видів соціальних пільг з врахуванням
майнового стану тих, кого пропонується забезпечувати із жорстким
виконанням принципу адресності при їхньому призначенні. Умови надання
адресної соціальної допомоги повинні диференціюватися в залежності від
індивідуального або середнього сукупного доходу сім’ї, стану здоров’я й
інших чинників.

Проблема диференціації умов та обсягу соціального забезпечення тісно
переплітається із таким важливим принципом, як соціальна справедливість
перерозподілу суспільних соціальних коштів (фондів). Зміст принципу
соціальної справедливості в системі соціального забезпечення можна
визначити через наступні елементи: рівні для всіх учасників суспільного
життя підстави виникнення права на певний вид соціального забезпечення;
однаковий механізм розрахунку середнього заробітку як основи визначення
розміру соціального забезпечення чи середнього душового доходу як
підстави виникнення права на соціальну допомогу; диференціація розміру
виплат в системі соціального страхування в залежності від трудового
(страхового) стажу особи; відповідність мінімального розміру соціальних
виплат державним соціальним стандартам; справедливе співвідношення
мінімального та максимального розмірів пенсії в системі
загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

Принцип соціальної справедливості вимагає врегулювання умов та порядку
соціального забезпечення всіх осіб в рамках державної системи
соціального забезпечення єдиним кодифікованим нормативним актом, який
має базуватись на рівнозначній оцінці суспільно корисної праці в усіх її
формах, на єдиному механізмі розрахунку та призначення соціальних виплат
на персоніфікації соціальних пільг.

Підсумовуючи, вважаємо за доцільне зберегти наступні критерії
диференціації умов реалізації права на соціальне забезпечення:

за віком та страховим стажем (для пенсії за віком);

за страховим стажем (для пенсії по інвалідності внаслідок загального
захворювання, в разі втрати годувальника від загального захворювання,
пенсій за вислугу років, допомоги в разі тимчасової непрацездатності,
допомоги на випадок вагітності та пологів, допомоги на випадок
безробіття);

за віком і рівнем середнього сукупного доходу та майнового стану (для
соціальних пенсій за віком, соціальних допомог на дітей);

за рівнем середнього сукупного доходу та майнового стану (для соціальних
пенсій в разі інвалідності та в разі втрати годувальника, соціальних
послуг).

Критеріями диференціації обсягу соціального забезпечення (в грошовому чи
матеріальному еквіваленті) можуть бути:

страховий стаж і розмір страхових накопичень (для трудових пенсій: за
віком, по інвалідності внаслідок загального захворювання, за вислугу
років; допомог на випадок безробіття та в разі тимчасової
непрацездатності);

група інвалідності (для усіх видів пенсій в разі інвалідності);

кількість утриманців (для усіх видів надбавок до пенсій та державних
допомог на дітей);

середній сукупний дохід (для призначення субсидій, допомог дітям –
інвалідам, інвалідам з дитинства, малозабезпеченим сім’ям).

3.3. Солідарна відповідальність суб’єктів соціального забезпечення в
Україні

Збереження принципу солідарної відповідальності учасників системи
соціального забезпечення є найбільш дискусійним питанням за сучасних
умов в Україні. Поглиблення економічної реформи, насамперед рівноправне
існування різних форм власності, вільний вибір виду зайнятості,
лібералізація цін створюють принципово нову соціально-економічну
ситуацію та викликають необхідність вироблення адекватного механізму
соціального забезпечення населення. Вважається, що збереження принципу
солідарної відповідальності призведе до кризи існуючої системи
соціального забезпечення, яка в умовах посилення тенденції розриву між
рівнем можливостей і рівнем потреб стане неплатоспроможною. Тому чимало
вчених обстоюють перехід в ході реформування до системи соціального
забезпечення, організаційно-сформованої за принципом індивідуальної
відповідальності.

Принцип солідарної чи індивідуальної відповідальності учасників системи
соціального забезпечення мають свої позитивні та негативні сторони, які
потребують ретельного аналізу, особливо в площині можливості їх
застосування в Україні.

В національній літературі правового та економічного спрямування як
вченими, так і практиками висловлюються різні пропозиції щодо напрямків
та принципів реформи системи соціального забезпечення України.
Найбільшого резонансу набуло питання збереження солідарної
відповідальності учасників пенсійного страхування в Україні з огляду на
декілька факторів:

у процентному співвідношенні найбільшу кількість непрацездатних
складають пенсіонери (28 % всіх громадян в Україні);

пенсійна система будь-якої держави містить найбільшу кількість грошових
вкладень населення;

програми пенсійного забезпечення є довгостроковими, а відтак найбільш
піддаються впливам економічних течій в державі.

На думку вчених – прихильників реформи, визначальною передумовою кризи
пенсійної системи України є не спад виробництва, не зменшення кількості
зайнятого населення, чи зменшення частки заробітної плати в структурі
валового внутрішнього продукту, а в солідарно-розподільчому механізмі
фінансування. Зокрема, М. Дмитрієв, обґрунтовуючи необхідність переходу,
до системи ліберального соціального забезпечення, побудованій на
принципі індивідуальної відповідальності, вважає, що діюча сьогодні
система може існувати лише за умови співвідношення 10-11 працівників на
1 непрацездатного190 [137]. Інші автори йому заперечують, посилаючись на
той факт, що страхові соціальні системи, побудовані за принципом
солідарної відповідальності учасників, функціонують у всіх розвинених
державах Західної Європи, Північної Америки, Японії, де співвідношення
працівників і непрацездатних у п’ять разів менше від теоретично
розрахованого191) [138].

Зміст принципу солідарної відповідальності відображає семантичне
значення поняття солідарності (одностайність, спільність інтересів,
активне співчуття певним діям або судженням; соціальна згуртованість,
єдність дій, спільна діяльність, в ході якої досягаються певні цілі,
вирішуються суспільні проблеми, реалізуються загальні інтереси192)
[139]). Юридичною ознакою цього принципу є колективна відповідальність
за індивідуальні ризики. Всі несуть спільну економічну відповідальність,
а також мають можливість скористатися соціальними послугами державної
системи соціального забезпечення.

Філософія солідарності в суспільстві реалізується у фінансовій підтримці
пенсіонерів, інвалідів, малозабезпечених сімей з дітьми, тих, хто не з
власної вини втратив працездатність і т. ін.193) [140]. Саме так
визначено сутність одного з пріоритетних напрямків соціальної політики
України на сучасному етапі194) [94, 107].

Існує декілька позитивних аспектів, що дозволяють обґрунтувати
доцільність реалізації принципу солідарної відповідальності суб’єктів
права на соціальне забезпечення:

19°) Социальная защита. 1997.- № 6.- С. 2-58.

191) Захаров М. Л., Тучкова Е. Г. Пенсионная реформа в России

1990: хорошее начало и печальные результаты.- 20-27.

192) Большой юридический словарь.- С. 326.

193) Социальная политика: реформа социального страхования.- С. 50.

194) Основні напрями соціальної політики України на 1997-2000 ро-

ки, Основні напрями соціальної політики України до 2004 року.

політичний: саме усвідомлення солідарної відповідальності за
індивідуальні соціальні ризики створює умови для забезпечення соціальної
та політичної стабільності в суспільстві;

соціальний: природні та соціальні інтереси суспільства зумовлюють велике
значення соціального забезпечення як засобу збереження життєдіяльності у
випадку настання випадкових, непередбачуваних, а також передбачуваних,
але небажаних і таких, яких не можна уникнути, обставин (соціальних
ризиків) з метою перерозподілу понесеної громадянами індивідуальної
шкоди між всіма іншими членами суспільства;

економічний: кошти соціальних страхових фондів є непоганим активом для
розвитку економіки держави;

міжнародний: в сучасному цивілізованому світі кожна держава використовує
принцип солідарної відповідальності учасників державних систем
соціального забезпечення (щоправда, обсяг цієї відповідальності кожна
держава визначає самостійно);

правовий: саме солідарна відповідальність застрахованих в системі
загальнодержавного соціального страхування істотно відрізняє соціальне
страхування за правом соціального забезпечення від цивільно-правового
інституту страхування.

Принцип солідарної відповідальності учасників властивий для всієї
державної системи соціального забезпечення України. Відзначимо лише, що
зміст цього принципу не однаково проявляється у кожній з основних форм
соціального забезпечення: соціальному страхуванні та соціальній
державній допомозі. У правовій літературі останнім часом зустрічаємо ще
й такі форми, як: асигнування за рахунок Державного та місцевих бюджетів
та недержавна система соціального забезпечення. (Н. Б. Боло-тіна [57],
Е. Г. Тучкова [80], К. Н. Гусов [141], С. М. Сивак [142], О. Е.
Мачульська [51] та інші). Тим не менше вважаємо за доцільне вступати тут
до дискусії щодо кількості та особливостей організаційно-правових форм
соціального забезпечення, оскільки в аспекті відповідальності учасників
фонду, достатніми для з’ясування є лише дві: соціальне страхування та
державна допомога.

* Правова природа соціального страхування може бути предметом окремого
наукового дослідження, а відтак ми не будемо зупинятися на цьому питанні
детально.

У державах, де існує соціальне ринкове господарство, має відповідати
система індивідуального страхування соціальних ризиків. Системи
соціального забезпечення більшості держав світу, орієнтованих на ринкові
економічні відносини, діють через систему страхування.* Страховий захист
у системі соціального забезпечення – це сукупність розподільчих і
перерозподільчих відносин з приводу відшкодування збитків та надання
допомоги непрацездатним з огляду на фактор соціального ризику196) [143].
Принцип солідарної відповідальності учасників системи соціального
страхування означає здійснення забезпечення у випадку настання
соціальних ризиків пропорційно індивідуальній участі кожного зокрема.

Сутність солідарної відповідальності в системі загальнодержавного
обов’язкового соціального страхування можна визначити через наступні
елементи:

перерозподіл коштів від працездатних непрацездатним; від здорових –
хворим; від працюючих безробітним і т. д. При цьому працівники
відраховують частину заробітку на пенсії, медичне обслуговування та на
утримання безробітних під зобов’язання держави, яка гарантує їм, що при
настанні соціальних ризиків (страхових чи нестрахо-вих) всі працездатні
покоління громадяни сплачуватимуть страхові внески для фінансування
системи соціального забезпечення (солідарна відповідальність
працездатних громадян щодо тих, у кого виник соціальний ризик).

розподіл соціального ризику між роботодавцями, найманими працівниками та
іншими суб’єктами обов’язкового соціального страхування (солідарна
відповідальність соціальних партнерів); Так, наприклад, в системі
соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та
професійного захворювання відповідальність за соціальний ризик повністю
несе роботодавець197* [99], оскільки саме на нього покладено обов’язок
створення безпечних умов пра-ці198) [144]. Разом з тим, пенсійна система
в Україні передбачає солідарну участь фізичних осіб, їх роботодавців та
держави, а також всіх громадян, що вчиняють певні види цивільних угод
(договір купівлі-продажу тощо).

перерозподіл соціальних коштів всіх застрахованих і страховиків, які
працюють в різних регіонах, галузях та на різних підприємствах
(міжгалузева солідарна відповідальність).

196) Базилевич В. Д., Базилевич К. С. Страхова справа.- С. 12-13.

197) Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне

страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного за-

хворювання, які спричинили втрату працездатності”.

198) Закон України „Про охорону праці” від 14.10.92 р. № 2694-ХІІ //

Відомості Верховної Ради України.- 1992.- № 49.- Ст. 668.

Горизонтальний перерозподіл відповідальності означає, що прибуток
переміщується від однієї частини суспільства до іншої, оскільки
обставини життя окремих категорій осіб не відповідають їхнім доходам
(наприклад, факт наявності малолітніх дітей в сім’ї зумовлює її
малозабезпеченість та потребу допомоги і т. ін.) Солідарність поколінь
(умовно її можна назвати вертикальною солідарністю) полягає в тому, що
всі виплати з соціальних фондів проводяться за рахунок поточних грошових
поступлень від внесків економічно активного населення, а не за рахунок
створених раніше акумульованих коштів.

Як ми вже зазначали, солідарна відповідальність учасників системи
державного соціального страхування істотно відрізняє його від
цивільно-правового інституту страхування. Адже, однією з ознак
солідарної відповідальності в системі соціального страхування є
деперсоніфікація страхової суми, яка не виступає об’єктом приватної
власності учасника199) [142]. За умови його смерті чи ненастання
страхового соціального ризику акумульовані кошти використовуються іншими
учасниками фонду, та не є об’єктом спадкування.

Дещо інше принцип солідарної відповідальності відображений у системі
соціальної допомоги. Зміст солідарної відповідальності тут ґрунтується
на спільній суспільній відповідальності за кожного індивіда через
державу. Якщо в системі соціального страхування особа все ж бере участь
у формуванні фондів, які здійснюють фінансування наступних соціальних
ризиків, то в системі державної допомоги колективна відповідальність
полягає у забезпеченні особи лише з огляду на фактор соціального ризику
за рахунок бюджетів різних рівнів (Державного чи місцевих).

На противагу солідарній відповідальності існує індивідуальна
відповідальність особи, яка полягає в тому, що особа самостійно на свій
страх та ризик намагається убезпечити себе від настання соціальних
ризиків.

Сивак С. М. Пенсійне страхування та пенсійна реформа: теоретичні
основи.- С. 8.

200) Социальное обеспечение в условиях социально ориентированной
рыночной экономики.- С. 130.

Здавалося б, характерною ознакою ринкової економіки є принцип
індивідуальної відповідальності кожного учасника економічного процесу, в
тому числі за ризик настання непрацездатності. У правовій літературі цей
принцип називають принципом субсидіарності200) [145]. Індивідуалістичний
підхід передбачає, що кожна особа самостійно відповідає за рівень
доходів і повинна планувати можливість настання соціальних ризиків, а
також обсяг соціального забезпечення та джерела його фінансування.
Експерти Міжнародного валютного фонду обґрунтовували доцільність
індивідуальної відповідальності як найкоротший шлях до економічного
процвітання, оскільки вона забезпечує великі капіталовкладення в
економіку.

Свого часу сучасні держави досліджували ідеологію ліберальних ринкових
відносин, характерною ознакою систем соціального забезпечення яких є
здійснення забезпечення через соціальне (в рамках приватного)
страхування. Поступово воно переросло у загальнонаціональні форми, які
базувались на усуспільненні засобів та їх перерозподілі між членами
суспільства. Така якісно нова соціально-економічна система отримала
назву соціально орієнтованої ринкової економіки201) [146]. На відміну
від ліберальної соціальна ринкова економіка характеризується наявністю
індивідуальної відповідальності особи за формування умов життя, і,
одночасно солідарною відповідальністю суспільства у випадку настання
ризику, який загрожує існуванню самої людини202) [145]. Принцип
індивідуальної відповідальності в чистому вигляді не використовується
жодною державою, однак, її ідеї часто відіграють певну роль у дискусіях
про структуру системи соціального забезпечення тої чи іншої держави.
Практика міжнародного співтовариства підтверджує, що одним із принципів
побудови соціальної політики щодо непрацездатних повинен бути принцип
солідарності всіх суб’єктів соціального захисту на основі „соціальних
договорів”, які стосуються розподілу фінансового тягару щодо компенсації
та мінімізації соціальних (приватних, професійних чи публічних) ризиків.

Індивідуальній відповідальності відповідає накопичувальний метод
створення спеціальних соціальних фондів: кожна особа протягом періоду
здійснення суспільно корисної діяльності сплачує страхові внески, які
акумулюються на її персоніфікованому рахунку у певну суму, з якої вона
отримуватиме соціальні виплати (fully funded system)203) [147]. За таким
принципом побудовані державні пенсійні системи Чілі, Аргентини,
Колумбії, Перу, деяких африканських та азіатських держав.

Якушев Л. П. К новой теории пенсионных отношений? – С. 2-7.

Социальное обеспечение в условиях социально ориентированной рыночной
экономики.- С. 130.

203) Четыркин Е. Н. Принципы финансирования систем пенсионно-

го обеспечения.- С. 19-27.

Державна система, побудована на принципі солідарної відповідальності,
полягає в тому, що активна частина населення фінансує не власні майбутні
соціальні виплати, а ті, які виплачуються сьогоднішнім непрацездатним
(так званий принцип «плати на ходу» – pay as-you-go system). Така
фактична солідарна відповідальність в плані фінансування гарантується
суспільством. Більшість систем соціального забезпечення держав світу
базуються саме на цьому принципі204) [148].

Національне законодавство закріпило, що державна система соціального
забезпечення, яка склалась в Україні, базується на принципі солідарної
відповідальності. Це визначено у Концепції соціального забезпечення
населення України205) [149], в Основах законодавства України про
загальнодержавне, обов’язкове соціальне страхування, Указах Президента
„Про Основні напрями соціальної політики України на 1997-2000 р”. та
„Про Основні напрями соціальної політики України до 2004 року та інших
спеціальних законах, що врегульовують умови та порядок здійснення
окремих видів соціального страхування.

Для оцінки позитивних та негативних факторів тої чи іншої системи,
побудованої за принципом індивідуальної чи солідарної відповідальності
необхідно з’ясувати мету та завдання, а також функції соціального
забезпечення певної держави. їх суб’єктивна класифікація на головні та
другорядні віддзеркалює пріоритети, визначені у тій чи іншій державі.

В системі, побудованій за принципом індивідуальної відповідальності,
соціальне забезпечення особи залежатиме від тарифів страхових внесків
(вони визначатимуться розміром її середнього заробітку); тривалості
участі у програмі страхування (страхового стажу); реального
інвестиційного доходу; очікуваної можливості настання того чи іншого
страхового соціального ризику.

204) Соловьева Л. Социальное обеспечение в западных странах: про-

блемы 90-х годов.- С. 114-119.

205) Концепція соціального забезпечення від 21.12.1993 р. // Відо-

мості Верховної Ради України.- 1994.- № 6.- Ст. 31.

Очевидними перевагами такої системи є те, що: страхові внески особи
складатимуть приватну власність, а відтак – будуть об’єктом спадкування;
розмір індивідуально акумульованих сум (страхові внески та інвестиційні
доходи) визначатимуть розмір соціальних виплат конкретної особи;
відслідковуючи суму накопичених коштів, особа самостійно визначатиме
момент реалізації свого права на соціальну виплату (звичайно, в межах
настання соціального ризику та передбаченого законодавством мінімально
необхідного страхового стажу). З позиції перспектив довгострокового
економічного розвитку держави переваги принципу індивідуальної
відповідальності побудови системи соціального страхування полягають у:
фінансовій нечутливості до чисельності непрацездатних, оскільки
соціальна виплата більшості з них фінансується за рахунок їх власних
заощаджень; порівняно низьких тарифах обов’язкових внесків, оскільки не
вони, а акумульовані страхові внески особи, а також доходи від
інвестицій визначально впливатимуть на розмір соціальної; інвестуванні в
економіку значних коштів, що сприятиме створенню передумов стабільних
темпів економічного зростання206) [150].

Однак, така система не є бездоганною (прикладом може бути наслідок
пенсійної реформи Казахстану). Серед проблем її запровадження називають:

недостатня передбачливість, адже не всі громадяни правильно
перерозподіляють свій дохід на протязі життєвого циклу, економлячи кошти
на випадок настання соціального ризику;

відсутність надійних механізмів для заощадження коштів – нестабільність
макроекономічних умов в багатьох державах і недостатній рівень розвитку
фондових ринків;

неможливість забезпечення страхування від багатьох ризиків (інвестиційні
помилки, інфляція, економічний спад, довголіття, інвалідність);

недостатність інформації, а відтак нездатність оцінити довгострокову
платоспроможність фінансових установ (банків, приватних пенсійних
фондів, інвестиційних та і страхових компаній), або ж прибутковість
інвестиційних програм, і не можуть зробити свій вибір, коли пізніше
виявляються серйозні помилки;

низькі доходи – не всі громадяни заробляють достатньо коштів на протязі
економічно активного періоду свого життя для того, щоб відкладати на
старість, захищаючи себе при цьому від злидарства”207) [151].

206) Дмитриев М. Политика социальных расходов современной Рос-

сии.- С. 49-62.

207) Яценко В. Солідарний та індивідуалістичний підходи щодо ре-

формування пенсійної системи.- С. 51.

Недоліками також є: відсутність механізму захисту заощаджень від
знецінення у період значних інфляційних коливань; відсутність механізму
перерозподілу розмірів соціальних виплат між високо- та
низькооплачуваними працівниками; працюючі інваліди, жінки, які доглядали
дітей, тощо не зможуть очевидно, заощадити достатню суму грошей на
власних пенсійних рахунках; залежність розміру соціальної виплати від
відсотків при інвестуванні, які можуть бути і невисокими; неспроможність
і несхильність незайнятих і низькооплачуваних208) [151] громадян робити
внески до пенсійних систем.

Необхідність обов’язкової солідарної відповідальності в системі
соціального забезпечення зумовлена соціальними ризиками, можливістю
настання непрацездатності особи та її важкого матеріального становища.
Соціальна держава зобов’язана надати певну підтримку нужденній особі.
Кардинальною перевагою систем соціального забезпечення, заснованих на
принципі солідарної відповідальності є те, що саме ці системи найбільше
відповідають фундаментальній функції соціального забезпечення. Принцип
солідарної відповідальності забезпечує реалізацію соціально-етичного
зобов’язання суспільства захистити особу у складній життєвій ситуації,
яку вона об’єктивно не може уникнути. Доцільність використання принципу
солідарної відповідальності зумовлена соціальною функцією права
соціального забезпечення. Держава створює систему обов’язкового
соціального страхування з метою соціальної стабільності в суспільстві,
досягнення „соціального миру”. Соціальна політика в сфері соціального
забезпечення не може розглядатись як частина механізму автоматичного
регулювання соціально-економічних процесів в умовах ринкової економіки.

208) Яценко В. Солідарний та індивідуалістичний підходи щодо
реформування пенсійної системи.- С. 51.

Однак, не потрібно відкидати також принцип індивідуальної
відповідальності в системі соціального забезпечення. Звичайно, Україна –
держава з соціально-орієнтованою ринковою економікою. Власне тому, якщо
говорити про здіснення соціального забезпечення на рівні соціальних
стандартів, то в даному випадку природно мова йтиме про солідарну
відповідальність всіх членів суспільства. Що стосується забезпечення
понад встановлений в державі прожитковий мінімум, то ринкова економіка
передбачає також індивідуальну відповідальність особи за власне
матеріальне забезпечення та особисту участь у створенні фінансової бази
соціального забезпечення на випадок настання того чи іншого соціального
ризику. Принцип індивідуальної відповідальності також може бути основою
соціального забезпечення в системі цивільно-правового страхування.

3.4. Адресність соціального забезпечення в Україні

Ринкова трансформація економічних відносин в Україні призвела до
виникнення проблем, що пов’язані з узгодженням державних соціальних
зобов’язань щодо непрацездатних та малозабезпечених, які були
успадковані від соціалістичної системи та її фінансового забезпечення.
Темпи зростання соціальних зобов’язань держави на той час почали
випереджати її фінансові можливості, що призвело до небажаних наслідків,
передусім у політичній сфері, оскільки з’явились підстави для
дискредитації конституційної норми визначення України соціальною
державою. Це, як відомо, веде до соціальної дестабілізації суспільства.
Крім того, з’явилась потреба змінювати фінансову політику і необхідність
використання значних грошових ресурсів держави, що ускладнює створення
передумов для економічного зростання. В сучасних умовах в Україні
відсутній реально відчутний вплив результатів діяльності системи
соціального забезпечення на рівень життя населення. Не найкращою
виявилась і соціально-психологічна атмосфера, яка пов’язана з
стимулюванням соціального утримання, апатії, маргіналізації суспільства.

Про актуальність проблеми адресної допомоги можна пересвідчитись з
огляду на дані, опубліковані доктором економічних наук Е. Лібановою в
газеті „Зеркало недели”209) [104]. В першому півріччі 2000 року допомогу
було нарахованою 6,4 тис. сімей. Серед одержувачів адресної допомоги
майже 86 % становлять сім’ї, у складі яких є неповнолітні діти; близько
35 % -сім’ї, що мають у складі осіб працездатного віку, які зайняті
доглядом за трьома і більше дітьми, дітьми-інвалідами віком до 16 років,
інвалідами 1 групи чи особами, які досягли 80 років. Сім’ї, у складі
яких є пенсіонери, становлять 20,3 % від загальної кількості сімей –
одержувачів допомоги.

209) Либанова Э. Бедность в Украине: диагноз поставлен – будем лечить?

Система соціальної допомоги, яка надається сьогодні в Україні була
запозичена з практики регулювання соціальної сфери СРСР та побудована за
принципом патерналістського розподілу суспільних соціальних коштів. Для
неї характерне поширення соціального забезпечення на всіх без винятку
осіб в державі. Переважна більшість соціальних державних допомог нерідко
впроваджувались без урахування матеріального становища різних категорій
громадян та їх реальних можливостей забезпечити власний добробут. Більше
70 % осіб, що мають право на соціальні пільги в системі соціального
забезпечення – достатньо забезпечені за українськими стандартами люди,
а, наприклад, серед тих, хто користується пільгами на оплату
житлово-комунальних послуг частка не бідних досягає 77 % (а це 8 %
всього населення України). Практика роботи з безробітними в Україні
також свідчить, що в державні центри зайнятості звертаються за допомогою
навіть ті особи, в яких матеріальне становище у кілька разів краще, ніж
у працюючого210) [152].

Невиправдано широкою в Україні є система соціальних пільг. Причому дуже
часто вони використовуються не за цільовим призначенням: покликані
забезпечувати певні переваги особам, які і так мають достатні засоби для
існування. Найбільш розповсюдженими соціальними пільгами є безоплатний
проїзд в міському та приміському пасажирському транспорті (право на
такий вид соціального забезпечення має третина населення). При цьому,
право на пільговий проїзд в міжміському транспорті згідно чинного
законодавства мають 13 % населення, а реально використовує – лише 2,5
%211) [104].Чисельність активного працездатного населення працездатного
віку складає близько 22 млн. осіб. Тоді як чисельність пільгових
категорій (без урахування тих, кому пільги надаються за службовою
ознакою) складає понад 14 млн. осіб. Водночас для реалізації
передбачених у законі пільг необхідно понад 30 млрд. грн., що практично
дорівнює річному бюджету держави212) [153]. Зрозуміло, що за умов
ринкової трансформації суспільства така система соціальної допомоги
стала недієздатною. Вона не в змозі забезпечити адекватну підтримку
громадянам у разі настання соціального ризику. Завищені зобов’язання
зумовлюють неадекватне економічній ситуації податкове навантаження на
заробітну плату та доходи, яке, в свою чергу, перешкоджає економічному
росту держави, підвищенню рівня життя населення та є стримуючим фактором
щодо розвитку системи платних соціальних послуг. До того ж невиконання
державою своїх зобов’язань породжує нерідко соціальну нестабільність в
суспільстві.

210) Гнибіденко І. Прожитковий мінімум – що це? – С. 38.

211) Либанова Э. Бедность в Украине: диагноз поставлен – будем ле-

чить?

212) Соціальний захист.- 2000.- № 5.- С. 27-32.

Економісти обґрунтовують фінансову недоцільність такої системи
соціального забезпечення і зазначають при основні її недоліки:

невідповідність фінансових можливостей держави обсягу законодавчо
визначених зобов’язань;

невиправдано високі (з огляду на фінансові можливості Державного та
місцевих бюджетів) витрати на соціальну

сферу;

недостатня міжвідомча координація органів, що приймають участь у
формуванні та реалізації соціальної політики;

перехресна реалізація соціальних програм, що зумовлюють дублювання
соціальних допомог;

недосконала система оцінки ефективності витрат на соціальну сферу;

відсутність системного підходу до формування соціального захисту
населення213) [154].

Загалом патерналістська модель соціального розвитку показала свою низьку
ефективність у регулюванні соціальних процесів сучасного суспільства.
Тому пріоритетним напрямком реформування соціальної політики України
стало здійснення переходу до нової, більш ефективної моделі соціальної
політики, яка побудована за принципом адресного забезпечення соціальною
державною допомогою.

Здійснення переходу до нової моделі соціального розвитку вимагає
створення ефективних механізмів реалізації адресної соціальної політики.
Очевидно, що такі механізми реалізації повинні диференціюватися у
залежності від географічного розташування регіону, місцевих традицій,
соціальної структури регіону, рівня життя та особливості зайнятості
населення в регіоні, бюджетних можливостей територій і т. ін.

Основним змістом реформ системи соціальної допомоги має стати
поглиблення адресної соціальної підтримки малозабезпечених верств
населення, в першу чергу непрацездатних громадян на основі врахування
матеріального становища сімей, підвищення ефективності використання
фінансових коштів, що виділяються для соціальних потреб, удосконалення
існуючої системи надання допомоги, вироблення нових механізмів
реалізації чинних законодавчих актів з питань соціальної політики,
заміни системи надання пільг окремим категоріям населення на адресну
цільову допомогу.

213) Лайкам К. Модели социальной политики.- С. 22.

Принцип адресності є відносно новим в сучасному законодавстві про
соціальне забезпечення. Правове забезпечення його запровадження
здійснюють положення Концепції соціального забезпечення України,
Основних напрямків соціальної політики

України на 1997-2000 роки, Основних напрямків соціальної політики
України до 2004 року. Зараз Верховною Радою України прийнято ряд законів
(„Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та
дітям-інвалідам” [155], „Про державну соціальну допомогу
малозабезпеченим сім’ям” [66]), які покликані сформувати систему
соціальної державної допомоги України за принципом адресності.

Зміст принципу адресності соціального забезпечення полягає у
диференціації виконання соціальних функцій держави щодо різних груп
населення та перерозподіл соціальних витрат держави в користь найбільш
вразливих груп. Його впровадження повинно призвести до підвищення
ефективності соціальної системи та зниження соціальної напруги в
суспільстві.

Принцип адресності соціальної допомоги знайшов своє відображення у
проекті Закону „Про соціальні допомоги”. Тут сутність цього принципу
відображена через дві характерні ознаки:

цільовий характер допомоги, який полягає у наданні певного виду допомоги
для забезпечення конкретних життєвих потреб у встановленому чинним
законодавством мінімальному обсязі214) [65, 64];

залежність розміру допомоги, що надається, від матеріального стану
конкретного одержувача.

Потрібно відзначити, що принцип адресного забезпечення може
застосовуватись лише в рамках системи державної соціальної допомоги.
Адже суспільні кошти соціального забезпечення в рамках соціального
страхування формуються за рахунок страхових внесків громадян в Україні,
а відтак кожен, хто застрахований за такою системою у випадку настання
страхового соціального ризику, матиме право на певний вид соціального
забезпечення, передбачений Основами законодавства України про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування та іншими
спеціальними законами, якими регламентується надання цих соціальних
виплат.

214) Цільові соціальні допомоги характерні і для сучасної системи
соціальної допомоги України. Так, законодавчо закріплена безготівкова
допомога – субсидії на оплату житлово-комунальних послуг і придбання
палива. (Див.: Положення про порядок призначення та надання населенню
субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг,
придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового
палива; Закон України „Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим
сім’ям”).

На відміну від соціального страхування, соціальне забезпечення в системі
соціальної державної допомоги подається не „за правом”, а „на розсуд”
органів, що здійснюють забезпечення з урахуванням існуючих в суспільстві
критеріїв для призначення допомоги. Вона охоплює окремі види соціальних
ризиків, які практично неможливо здійснити за принципами соціального
страхування.

Визначальними характеристиками адресної системи соціального забезпечення
в економічній літературі називають:

Диференціація соціальної політики держави щодо різних соціальних груп
населення.

Коректне виділення категорій – одержувачів соціальної допомоги.

Використання принципу адресності як засобу перерозподілу соціальної
допомоги для тих соціальних груп, які найбільш потребують.

Муніципалізація соціальної політики за рахунок передачі значної частини
повноважень щодо визначення розміру та форм надання соціальної допомоги
на регіональний та місцевий рівень.

Перевід соціального страхування на принципи добровільного страхування
соціального ризику.

Розмежування повноважень у реалізації соціальної політики між всіма
рівнями бюджетної системи215) [156]. Реалізація принципу адресності має
не стільки теоретичний,

скільки практичний характер, а тому активно обговорюється вченими та
спеціалістами-практиками, позиції яких не завжди співпадають.
Аргументами на користь поширення принципу адресності називають:

нездатність системи соціального захисту населення в сучасних умовах
обмеженості фінансових ресурсів забезпечити реальне підвищення рівня
життя громадян, які потребують соціальну допомогу;

можливість значно скоротити видатки на соціальні трансферти і направити
зекономлені засоби на збільшення допомоги малозабезпеченим і розвиток
реального сектору економіки; необхідність забезпечити більш справедливий
і ефективний розподіл фінансових ресурсів в умовах дефі-

циту216) [156].

Гонтмахер Е., Трубин В. Эволюция системы социальной поддержки
населения.- С. 45-46. 216) Там само.

Разом з тим в економічній літературі зустрічаємо також і контраргументи.
Прихильники протилежної позиції відмічають наявність серйозних проблем,
що можуть з’явитись у випадку застосування принципу адресності:

відсутність необхідної нормативної бази;

небезпека зниження зацікавленості працездатного населення в отриманні
роботи та трудового доходу;

приховування реальних доходів сім’ї та представлення неправдивих
відомостей щодо доходів та розмірів домогоспо-дарства в результаті
запровадження даного принципу;

висока вартість адміністративних видатків на запровадження механізму
адресності допомоги (закупівля техніки, створення та супроводження баз
даних, навчання персоналу); (Як приклад наводяться дані по окремих
областях Росії: адміністративні видатки на визначення суб’єктів права на
соціальну допомогу складають 0,1-1,5 % соціальних виплат);

висока вірогідність неточності оцінок доходів державними службами
внаслідок випадковостей, умисної фальсифікації, потреба створити новий
механізм внутрішнього обліку та контролю217) [156].

Така аргументація недоліків, на нашу думку, є не зовсім виправданою,
оскільки вже сьогодні можна стверджувати, що в Україні поступово
формується належна законодавча база про соціальну допомогу (прикладом
можуть бути вже згадувані нами Закони „Про державну соціальну допомогу
інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам”, „Про державну соціальну
допомогу малозабезпеченим сім’ям”, Положення про порядок призначення та
надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату
житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та
рідкого, пічного побутового палива).

Тим не менше, проблему запровадження адресної соціальної допомоги
необхідно вирішувати з врахуванням декількох аспектів:

а) економічного (в умовах дефіциту бюджету доцільно виділяти кошти
соціального забезпечення лише для тих осіб чи сімей, що реально
потребують;

соціального (соціальна підтримка лише тих, хто потребує, але більш
ефективно);

217) Гонтмахер Е., Трубин В. Эволюция системы социальной поддержки
населения.- С. 46.

в) соціальної бюрократії (співвідношення доцільності проведення
соціального моніторингу з адміністративними витратами);

г) психологічного (усвідомлення громадянами, що держава піклується саме
про тих, хто потребує її допомоги).

Збереження зацікавленості громадян у здійсненні суспільно корисної
діяльності можна добитися шляхом законодавчого закріплення необхідності
всебічної орієнтації на власні сили й можливості, на збільшення доходів
за рахунок здійснення суспільно корисної діяльності та відповідно
високого рівня соціальних виплат за державною системою соціального
страхування (у співвідношення до системи державних допомог). Поєднуючи
це з фактичною перевіркою реального рівня життя, можна вирішити водночас
дві найважливіші проблеми соціальної політики перехідного періоду:

1) формування такої суспільної поведінки, яка відповідає за-

садам ринкової економічної системи;

2) зменшення тиску соціальних видатків на бюджет.

Вироблення нових диференційованих підходів до реалізації

права на соціальне забезпечення та обслуговування непрацездатних чи
малозабезпечених повинно здійснюватися, виходячи з індивідуальних потреб
та їх матеріальної забезпеченості. А тому, очевидно необхідно виробити
єдині критерії ідентифікації малозабезпечених.

Одним із способів визначення кола осіб, які потребують державну
соціальну допомогу, є оцінка рівня доходів кожної особи (сім’ї), тобто
здійснення соціального моніторингу. Однак, запровадження такого
моніторингу може породити нові проблеми. По-перше: доходи громадян не
завжди підтверджуються документально та не відображають реального рівня
їх життя. Важко, наприклад, обчислити та врахувати „натуральні доходи”
від особистого підсобного господарства або ж від неформальної та
тіньової економічної діяльності і т. ін. По-друге: коректне визначення
адресата соціальної допомоги потребує розробки ефективних та недорогих
методів перевірки малозабезпеченості, інакше адміністративні видатки
з’їдатимуть значні суми соціальних коштів.

Важливим елементом адресної соціальної системи повинно бути формування
єдиних баз даних про особу, що претендує на соціальну послугу,
проведення персоніфікованого обліку одержувача соціальних допомог, пільг
та виплат. Без цього неможливо підвищити ефективність соціальної
допомоги, уникнути дублювання. Очевидно, тут можна створити національну
систему аудиту сімей. У зв’язку з цим, доцільно прийняти Закон України
„Про декларування доходів громадян”. Можна використати й іншу схему
визначення доходів громадян за прикладом: персоніфікованих рахунків
державної пенсійної системи або ідентифікаційних кодів податкової
системи.

Функціонування системи соціального захисту неможливе також без
ефективної системи аудиторської перевірки підприємств і організацій, які
видають громадянам довідки про їх доходи. Правильною видається
пропозиція науковців щодо доцільності запровадження відповідальності
громадян, які звертаються за державною допомогою, і організацій, які
видають довідки, за достовірність цих документів”218) [157].

У більшості розвинених держав проблема необхідності ідентифікації
забезпечення державною соціальною допомогою вирішується шляхом поєднання
показника доходу та вибіркових перевірок реального рівня життя. Однак,
це вимагатиме істотного збільшення адміністративних витрат. Крім цього,
не можна не враховувати, що подібний підхід не користується популярністю
в суспільстві.

Для визначення осіб, що потребують соціальної державної допомоги, можна
звичайно використовувати спосіб загальних (непрямих) індикаторів
малозабезпеченості, а саме: наявність в сім’ї однієї або декількох
ознак, які універсально визначають малозабезпеченість (наприклад, не
менше, ніж п’ятеро дітей в сім’ї, сім’я пенсіонерів, віком понад 75
років і т. ін.) Перевага такого підходу полягає у спрощенні процедури
надання допомоги та скороченні адміністративних витрат. Недоліками при
цьому можна вважати те, що при використанні непрямого способу, можуть
з’являтися певні помилки. Наприклад, допомагати можна не всім особам, що
потребують допомоги, або ж, навпаки,- забезпеченню підлягатимуть і ті,
що в стані самостійно подолати наслідки соціального ризику.

218) Гнибіденко І. Проблеми реформування системи соціального за-

хисту малозабезпечених верств населення.

219) Бедность в России. Государственная политика и реакция насе-

ления // Под ред. Дж. Клугман.- С. 235-237.

Критерієм визначення особи (сім’ї) такою, що потребує соціальної
державної допомоги може бути встановлений в державі та законодавчо
закріплений соціальний стандарт. Існує чимало прихильників такого
підходу, які пропонують для цього використовувати показник прожиткового
мінімуму219) [158]. Такий порядок вже тепер широко використовується у
Польщі та Чеській Республіці. Тут підставою для соціального забезпечення
особи є диференційований залежно від складу сім’ї рівень прожиткового
мінімуму. Є пропозиції поставити у залежність встановлення розмірів
соціальних виплат від мінімального розміру заробітної плати, як це
визначено у Нідерландах, де саме так визначено цей соціальний стандарт.
Тут мінімальна заробітна плата визначається раз на рік, та ґрунтується
на механізмах соціального партнерства”220) [135].

Сьогодні в Україні кількісним та якісним критерієм надання соціальних
виплат непрацездатним в державі став середній сукупний дохід сім’ї та
прожитковий мінімум. Методика визначення середнього сукупного доходу для
призначення всіх видів допомог таким стандартом закріпила сукупний дохід
сім’ї. Він є підставою виникнення права на різні види соціальних
допомог: житлові субсидії, малозабезпеченим сім’ям, сім’ям з дітьми.

При визначенні права на адресну соціальну допомогу враховуються:

середньомісячний сукупний дохід сім’ї за шість попередніх місяців;

матеріальний стан сім’ї – соціальна допомога не призначається, якщо
сім’я отримує дохід від здавання житлового приміщення у найм або оренду,
а також у разі, якщо має у своєму володінні в сукупності понад одне
житлове приміщення або будинок, загальна площа яких у сумі перевищує
встановлені норми, або транспортний засіб, який перебуває в експлуатації
не більше 10 років з дня випуску (за винятком одержаного чи придбаного
на пільгових умовах через органи праці й соціального захисту
населення)221) [66, 65].

Допомога призначається, якщо середньомісячний сукупний дохід сім’ї не
перевищує величини сукупного доходу, що дає право на призначення
соціальної допомоги сім’ї. Ця величина розраховується для кожної
конкретної сім’ї як добуток коригувального коефіцієнта сім’ї та
встановленого Кабінетом Міністрів мінімального доходу, що дає право на
одержання цільової допомоги.

220) Лібанова Е., Іванкевич В., Бевз В. Досвід соціальної політики

в країнах розвиненої ринкової та перехідної економіки і можливості

його використання в Україні.- С. 37.

221) Див.: Закон України „Про соціальну допомогу малозабезпече-

ним сім’ям”, Положення про порядок призначення та надання населен-

ню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комуналь-

них послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного

побутового палива.

Запровадження адресного механізму сприяло підвищенню ефективності
програм соціальної допомоги та дозволило покращити ситуацію в державі
щодо їх виплати. Порівняно з початком 2000 року істотно – майже на 26
відсотків поліпшилось фінансування виплати адресної допомоги. Значно, на
54,8 % зменшена заборгованість за попередній рік222) [159].

Загалом, основними напрямами запровадження принципу адресного
забезпечення в системі соціальних допомог мають стати:

законодавче закріплення можливостей кожної особи (родини) для звернення
за допомогою до держави;

запровадження практики перевірки фактичного рівня життя та наявних
джерел доходу тих родин (осіб), що звертаються за допомогою;

розумна збалансованість між адресними та універсальними формами
соціальної допомоги: розширення застосування адресних підходів із
урахуванням конкретної соціально-економічної ситуації кожного
потенційного реципієнта;

значне підвищення наукової обгрунтованості рішень щодо соціальної сфери
та запровадження їх всебічної наукової експертизи, створення системи
моніторингу соціально-трудових процесів у широкому розумінні
(моніторингу населення, нормативного забезпечення і розвитку системи
соціального захисту)223) [135].

Адресний підхід дозволить здійснити перерозподіл ресурсів, які виділені
на соціальну політику в користь осіб, які її найбільш потребують,
збільшить розмір допомог та інших виплат, одночасно зменшивши розмір
неефективних витрат держави.

Викладене в третьому розділі дає підстави для наступних висновків:

222) урядовий кур’єр.- 2000.- 20 жовтня.- № 194.

223) Лібанова Е., Іванкевич В., Бевз В. Досвід соціальної політики

в країнах розвиненої ринкової та перехідної економіки і можливості

його використання в Україні.- С. 41.

1. Зміст соціальної функції держави щодо реалізації конституційного
права на соціальне забезпечення повинен визначатись залежно від
організаційно-правових форм здійснення цього права: соціального
страхування чи соціальної допомоги. Визначаючи роль держави в системі
соціального страхування доцільно законодавчо закріпити ступінь та межі
матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну особі кожним
соціальним ризиком. Актуальним є розмежування обсягу відповідальності за
ці ризики між державою в особі її органів, роботодавцями та самими
фізичними особами, на користь яких здійснюється соціальне страхування.
Безперечним є той факт, що при цьому в умовах ринкових відносин роль
держави підвищується за рахунок правотворчості та створення
організаційних структур для реалізації права на соціальне забезпечення.

Базовою гарантією в системі соціальної допомоги повинно бути: надання
всім громадянам гарантованого рівня матеріального забезпечення та
соціального обслуговування, що визначається на підставі соціальних
нормативів за рахунок бюджетних коштів.

Принцип диференціації умов та обсягу соціального забезпечення полягає у
законодавчому закріпленні різноманітних підстав, змісту та способів
соціального забезпечення фізичних осіб, зважаючи на їх специфічні
особливості як суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин.
Диференціація умов та обсягу соціального забезпечення громадян в Україні
дозволяє коригувати індивідуальний коефіцієнт споживання окремими
особами коштів соціальних страхових фондів з врахуванням об’єктивних та
суб’єктивних чинників, а також сприяє забезпеченню справедливого
характеру державної системи соціального забезпечення України.

Сутність солідарної відповідальності в системі загальнодержавного
обов’язкового соціального страхування можна визначити через наступні
елементи:

солідарна відповідальність працездатних громадян щодо тих, у кого виник
соціальний ризик: перерозподіл соціальних коштів від працездатних
непрацездатним; від здорових – хворим; від працюючих безробітним і т.
д.;

солідарна відповідальність соціальних партнерів: розподіл соціального
ризику між роботодавцями, найманими працівниками та іншими суб’єктами
загальнообов’язкового соціального страхування;

міжгалузева солідарна відповідальність: перерозподіл соціальних коштів
всіх застрахованих і страховиків, які працюють в різних регіонах,
галузях та на різних підприємствах.

Принцип солідарної відповідальності суб’єктів права на соціальне
забезпечення має важливе політичне, соціальне, міжнародне, правове
значення.

Політичний аспект доцільності реалізації принципу солідарної
відповідальності полягає в тому, що саме усвідомлення солідарної
відповідальності за індивідуальні соціальні ризики створює умови для
забезпечення соціальної та політичної стабільності в суспільстві.

Соціальний аспект доцільності реалізації принципу солідарної
відповідальності полягає в тому, що природні та соціальні інтереси
суспільства зумовлюють велике значення соціального забезпечення як
засобу збереження життєдіяльності у випадку настання випадкових,
непередбачуваних, а також передбачуваних, але небажаних і таких, яких не
можна уникнути, обставин (соціальних ризиків) з метою перерозподілу
понесеної громадянами індивідуальної шкоди між всіма іншими членами
суспільства;

Економічний аспект доцільності реалізації принципу солідарної
відповідальності полягає в тому, що: кошти соціальних страхових фондів є
хорошим активом для розвитку економіки держави;

Міжнародний аспект доцільності реалізації принципу солідарної
відповідальності полягає в тому, що: в сучасному цивілізованому світі
кожна держава використовує принцип солідарної відповідальності учасників
державних систем соціального забезпечення (щоправда, обсяг цієї
відповідальності кожна держава визначає самостійно);

Правовий аспект доцільності реалізації принципу солідарної
відповідальності полягає в тому, що саме солідарна відповідальність
застрахованих в системі загальнодержавного соціального страхування
істотно відрізняє соціальне страхування за правом соціального
забезпечення від цивільно-правового інституту страхування.

Необхідність обов’язкової солідарної відповідальності в системі
соціального забезпечення зумовлена соціальними ризиками. Соціальна
держава зобов’язана надати певну підтримку нужденній особі. Кардинальною
перевагою систем соціального забезпечення, заснованих на принципі
солідарної відповідальності є те, що саме ці системи найбільше
відповідають функції соціального забезпечення.

Принцип солідарної відповідальності забезпечує реалізацію
соціально-етичного зобов’язання суспільства захистити особу у складній
життєвій ситуації, яку вона об’єктивно не може уникнути.

Не потрібно заперечувати також доцільність запровадження принципу
індивідуальної відповідальності суб’єктів права на соціальне
забезпечення в умовах ринкових відносин. Принцип індивідуальної
відповідальності може бути основою соціального забезпечення в системі
додаткового соціального забезпечення понад встановлений в державі
прожитковий мінімум в рамках недержавних програм як через інститути
права соціального забезпечення (наприклад недержавні пенсійні фонди),
так і через цивільно-правові інститути (наприклад, страхові
організації).

Зміст принципу адресності соціального забезпечення полягає у
диференціації виконання соціальних функцій держави щодо різних груп
населення та перерозподіл соціальних витрат держави на користь найбільш
вразливих груп. Запровадження принципу адресного соціального
забезпечення громадян в Україні мало б призвести до підвищення
ефективності соціальної системи, зниження соціальної напруги в
суспільстві та уникнути невідповідності фінансових можливостей держави
обсягу законодавчо визначених зобов’язань; недостатньої міжвідомчої
координації органів, що приймають участь у формуванні та реалізації
соціальної політики; перехресної реалізації соціальних програм, що
зумовлюють дублювання соціальних допомог; недосконалої системи оцінки
ефективності витрат на соціальну сферу.

Проблему запровадження адресної соціальної допомоги необхідно вирішувати
з врахуванням кількох аспектів: економічного (в умовах дефіциту бюджету
доцільно виділяти кошти лише для соціального забезпечення реально
потребуючих осіб чи сімей; соціального (соціальна підтримка лише тих,
хто потребує, але більш ефективно); соціальної бюрократії
(співвідношення доцільності проведення соціального моніторингу з
адміністративними витратами); психологічного (усвідомлення громадянами,
що держава піклується саме про тих, хто потребує її допомоги).

Вважаємо за доцільне зберегти наступні критерії диференціації умов
реалізації права на соціальне забезпечення:

за віком та страховим стажем (для пенсійного забезпечення за віком);

за страховим стажем (для пенсії в разі інвалідності внаслідок загального
захворювання, в разі втрати годувальника від загального захворювання, за
вислугу років, допомоги в разі тимчасової непрацездатності, допомоги на
випадок вагітності та пологів, допомоги на випадок безробіття);

за віком і рівнем середнього сукупного доходу та майнового стану (для
соціальних пенсій за віком, соціальних допомог на дітей);

за рівнем середнього сукупного доходу та майнового стану (для соціальних
пенсій в разі інвалідності та внаслідок втрати годувальника, соціальних
послуг).

Критеріями диференціації обсягу соціального забезпечення (в грошовому чи
матеріальному еквіваленті) можуть бути:

страховий стаж і розмір страхових накопичень (для трудових пенсій: за
віком, в разі інвалідності внаслідок загального захворювання, за вислугу
років, допомог на випадок безробіття та в разі тимчасової втрати
працездатності);

група інвалідності (для усіх видів пенсійного забезпечення в разі
інвалідності);

кількість утриманців (для усіх видів надбавок до пенсій);

середній сукупний дохід для призначення субсидій, допомог
дітям-інвалідам, інвалідам з дитинства, малозабезпеченим сім’ям.

Принцип соціальної справедливості вимагає врегулювання умов та порядку
соціального забезпечення всіх осіб в рамках державної системи
соціального забезпечення єдиним кодифікованим нормативним актом, який
має базуватись на рівнозначній оцінці суспільно корисної праці в усіх її
формах, на єдиному механізмі розрахунку та призначення соціальних виплат
на персоніфікації соціальних пільг.

висновки

Принципами права соціального забезпечення вважаються об’єктивні засади
самого права, які містяться в надрах за-гальносоціального права, існують
незалежно від права як юридичного феномену та визначають сутність та
закономірність розвитку цієї галузі.

Правові принципи, на відміну від принципів права, безпосередньо
закріплені в положеннях законодавства у вигляді норм-принципів або ж їх
зміст випливає з системи норм.

До принципів права соціального забезпечення належать: всезагальність
права соціального забезпечення; визначення сфери суспільних відносин
соціальним ризиком; гарантії соціального забезпечення на рівні не нижче
прожиткового рівня в державі; переважаюча роль централізованого
правового регулювання умов та порядку здійснення соціального
забезпечення.

Систему правових принципів права соціального забезпечення України
складають: державні гарантії реалізації права на соціальне забезпечення;
диференціація умов та обсягу соціального забезпечення в Україні;
солідарна відповідальність суб’єктів права на соціальне забезпечення;
адресне соціальне забезпечення.

Сфера правового регулювання права соціального забезпечення визначається
з огляду на факт соціального ризику, що є підставою для виникнення
соціально-забезпечувальних правовідносин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельника.- Київ, 1975.370 с.

Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права.- Львів, 1999.214 с.

Смирнов О. В. Основные принципы советского трудового права.-М.:
Юридическая литература, 1977.- 213 с.

Теория государства и права / Под ред. А. И. Денисова.- М., 1972.430 с.

Алексеев С. С. Общая теория права.- В 2-х т.- М.: Юридическая
литература, 1981.- Т. 1.- 360 с.

Алексеев С. С. Проблемы теории права: Курс лекций в 2-х т.Свердловск:
Свердловск. Юридический институт, 1972.- Т. 1.- 396 с.

Лукашева Е. А. Принципы социалистического права // Советское государство
и право.- 1970.- № 6.- С. 21-29.

Лившиц Р. 3., Никитинский В. И. Принципы советского трудового права //
Советское государство и право.- 1974.- № 8.- С. 31-35.

Тараненко В. Ф. К вопросу о системе принципов арбитражного процесса.-
Труды ВЮЗИ.- М., 1975.- Т. 38.- 396 с.

Шейдлин Б. В. Сущность советского права.- Л.: Издательство
Ленинградского университета, 1959.- 140 с.

Алексеев С. С. Общая теория социалистического права.- Вып.
1.-Свердловск, 1963.- 198 с.

Семенов В. М. Принципы советского социалистического общенародного
права.- М., 1969.- 112 с.

Уржицкий К. П. К вопросу о принципах правового регулирования
общественных отношений // Современное советское законодательство в свете
решений XXV съезда ЦК КПСС: Сборник научных трудов.- Минск, 1981.- 280
с.

Юдельсон К. С. Советский гражданский процесс.- М.: Юридическая
литература, 1956.- 218 с.

Марксистско-ленинская общая теория государства и права. Социалистическое
право.- М.: Юридическая литература, 1973.- 150 с.

Семенов В. М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства.-
М.: Юридическая литература, 1982.- 150 с.

Явич Л. С. Общая теория права.- Л., 1976.- 183 с.

Васильев А. М. О правовых идеях – принципах // Советское государство и
право.- 1975.- № 3.- С. 11-18.

Егоров А. Н. Основные принципы советского права социального
обеспечения.- М.: Издательство МГУ, 1984.- 80 с.

Котюк В. О. Теорія права: курс лекцій.- Київ: Вентурі, 1996.- 208 с.

Прокопенко В. І. Трудове право: Курс лекцій.- Київ: Вентурі,

1996.- 188 с.

Колодій А. М. Принципи права України.- Київ: Юрінком, 1998.208 с.

Александров Н. Г. Социалистические принципы советского права //
Советское государство и право.- 1957.- № 1.- С. 16-19.

Александров Н. Г. Сущность социалистического государства и права.- М.,
1969.- 108 с.

Васильев А. М. Правовые категории. Методологические аспекты разработки
системы категорий теории права.- М., 1976.- 86 с.

Лившиц Р. 3. Теория права.- М., 1994.- 402 с.

Колодій А. М., Копейчиков В. В., Лисенко С. Л., Пастухов В. П., Сумін В.
О., Тихомиров О. Д. Теорія держави і права.- К.: Юрінформ, 1995.- 185 с.

Свердлык Г. А. Принципы советского гражданского права.- Красноярск:
Издательство Красноярского университета, 1985.- 115 с.

Семенов В. М. Принципы советского гражданского процессуального права:
Автореф. дисс. … доктора юрид. наук.- Свердловск, 1965.26 с.

Явич Л. С. Право развитого социалистического общества. Сущность и
принципы.- М.: Юридическая литература, 1978.- 223 с.

Рабінович П. М. Основи загальної теорії права і держави.- Київ,

1995.

Алексеев С. С. Структура советского права.- М., 1975.- 96 с.

Алексеев С. С. Теория государства и права.- М., 1985.- 186 с.

Келина С. Г., Кудрявцев В. Н. Принципы советского уголовного права.- М.:
Наука, 1988.- 173 с.

Теория государства и права / Отв. ред. А. И. Королев, Л. С. Явич.-Л.:
Изд-во ЛГУ, 1987.- 215 с.

Теорія держави і права: Навчальний посібник / За заг. ред. В. В.
Копейчикова.- К., 1995.- 324 с.

Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права.- Львів, 1997.- 200 с.

Алексеев С. С. Общая теория права.- В 2-х т.- М.: Юридическая

литература, 1982.- Т. 2.- 233 с.

Общая теория советского права / Под ред. С. Н. Братуся и И. С. Са-

мощенко.- М., 1966.- 288 с.

Общая теория государства и права / Отв. ред. Л. С. Явич.- Л.,

1961.- 309 с.

Сирота I. М. Право пенсійного забезпечення в Україні.- Київ:

Юрінком, 1998.- 236 с.

Шайхатдинов В. Ш. Теоретические проблемы советского права социального
обеспечения.- Свердловск: Издательство Уральского университета,1986.-
157 с.

Советское административное право / Под ред. Р. С. Павловского.-Киев:
Вища школа, 1986.- 416 с.

Пастухов В. П. Радянське трудове право.- Київ: Радянська школа,

1989.- 132 с.

Радянське будівництво / Під ред. О. Ф. Фрицького.- Київ: Вища

школа, 1974.- 400 с.

Кримінально-процесуальне право: Підручник / М. М. Михеєнко, В. Т. Нор,
В. П. Шибіко.- Київ, 1993.- 438 с.

Астрахан Е. И. Принципы пенсионного обеспечения рабочих и служащих.- М.:
Госюриздат, 1961.- 127 с.

Таращанский А. С. Право социального обеспечения членов колхозов.-
Кишинев: Штинца, 1972.- 227 с.

Советское социальное страхование: Учебное пособие / Под ред. К. С.
Батыгина.- М.: Профиздат, 1985.- 368 с.

Сирота И. М. Правовое регулирование социального страхования членов
колхозов.- Автореф. дисс. … канд. юрид. наук.- Киев,

1973.- 26 с.

Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения.- М., 2001.- 292 с.

Иванова Р. И. Правоотношения по социальному обеспечению в СССР.- М.:
Издательство МГУ, 1986.- 176 с.

Ачаркан В. А. Государственные пенсии.- М.: Юридическая литература,
1967.- 98 с.

Гущин И. В. Правовые проблемы социального обеспечения колхозного
крестьянства: Автореф. дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.05.-Алма-Ата:
Институт философии и права, 1986.- 28 с.

Пашерстник А. Е. Правовые вопросы вознаграждения за труд рабочих и
служащих.- М-Л.: Издательство АН СССР, 1949.- 352 с.

Андреев В. С. Правовые проблемы социального обеспечения в СССР //
Советское государство и право.- 1967.- № 2.- С. 30-34.

Болотіна Н. Б. Право людини на соціальне забезпечення в Україні:
проблеми термінів і понять // Право України.- 2000.- № 4.- С. 3739.

Андреев В. С. Право социального обеспечения в СССР.- М.: Юридическая
литература, 1987.- 294 с.

Андреев В. С. Конституционные основы советского права социального
обеспечения // Вопросы теории и практики социального обеспечения.- М.:
НИИ труда, 1978.- С. 5-8.

Андреев В. С. Право социального обеспечения в СССР.- М., 1980.312 с.

Фогель Я. М. Право на пенсию и его гарантии.- М.: Юридическая
литература, 1972.- 170 с.

Сташків Б. І. Факти, що мають значення для забезпечення пенсіями //
Соціальний захист.- 1997.- № 2.

Прилипко С. Розмежування права соціального забезпечення і трудового
права // Право України.- 1999.- № 10.- С. 51-53.

Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про державну
допомогу сім’ям з дітьми”,, від 22.03.2001 р. № 2334-Ш // Офіційний
вісник України.- 2001.- № 15.- Ст. 643.

Положення про порядок призначення та надання населенню субсидій для
відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання
скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідкого) палива, затв.
постановою Кабінету Міністрів України від 21.10.95 р. № 848 в редакції
постанови Кабінету Міністрів України від 22.09.97 р. № 1050 // Урядовий
кур’єр.- 1997.- № 177178.- 25 вересня.

Закон України „Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”
від 01.06.2000 р. № 1768-Ш // Урядовий кур’єр.-

2000.- № 120.- 6 липня.

3айкин А. Д. Правоотношения по пенсионному обеспечению.- М.:

Издательство МГУ, 1974.- 192 с.

Иванова Р. И. Соотношение пенсионных и трудовых правоотношений: Атореф.
дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.05 / Московский государственный
университет.- М., 1974.- 19 с.

Субботенко В. К. Процедурные правоотношения в социальном обеспечении.-
Томск: Томский университет, 1980.- 197 с.

Полупанов М. И. Теоретические проблемы общей части науки советского
права социального обеспечения: Атореф. дисс. … канд. юрид. наук:
12.00.05./ Московский государственный университет.-

М., 1969.- 27 с.

Иванова Р. И. Социальное обеспечение в государственном организованном
обществе: генезис, развитие и функционирование (правовой аспект):
Автореф. дисс. … докт. юрид. наук.- М., 1987.- 27 с.

Сивак С. М. Правові проблеми пенсійного забезпечення в Україні: Автореф.
дис. . канд. юрид. наук / Київський університет імені

Т. Шевченка: 12.00.05.- К., 1999.- 18 с.

Болотіна Н. Б. Концепція кодифікації законодавства України про соціальне
забезпечення // Право України.- 1996.- № 7.- С. 51-53.

Вигдорчик Н. А. Теория и практика социального страхования.-Вып. 1.-
Теоретические основы социального страхования.- 3-изд.-

М.: Книга, Петроград, 1923.- 79 с.

Роик В. Д. Социальная защита работника в процессе труда: проблемы теории
и практики: Автореф. дисс. … докт. эконом. наук.- М.,

1994.- 29 с.

Мачульская Е. Е. Социальный риск как объективная основа социального
обеспечения // Вестник Московского университета.- Серия 11.- Право.- М.,
1999.- № 1.- С. 23-30.

Право социального обеспечения: Практикум, нормативные акты, образцы
документов // Под ред. Э. Г. Тучковой.- М.: Новый юрист,

1997.- 302 с.

Егоров А. Н., Тарасова В. А., Зайкин А. Д. Методические разработки по
курсу права социального обеспечения в СССР.- М., 1975.Ч. 1.- 113 с.

Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи.- Київ:
Наукова думка, 1992.- 430 с.

Тучкова Э. Г., Захаров М. Л. Право социального обеспечения России.- М.:
Изд-во БЕК, 2001.- 386 с.

Сирота И. М. Право социального обеспечения в Украине.- Харьков,

2000.- 283 с.

Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения. Перспективы развития.-
М., 2000.- 144 с.

Закон України „Про державну службу” від 16.12.93 р. № 3723-ХІІ //
Відомості Верховної Ради України.- 1993.- № 52.- Ст. 490.

Закон України „Про прокуратуру” від 25.11.91 p. № 1789-XII // Відомості
Верховної Ради України.- 1991.- № 53.- От. 793.

Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування від 14.01.98 р. № 16/98-ВР // Відомості

Верховної Ради України.- 1998.- № 32.- От. 121.

Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості

Верховної Ради України.- 1996.- № 30.- От. 141.

Закон України „Про пенсійне забезпечення” від 05.11.91 р. № 1788-XII //
Урядовий кур’єр.- 1992.- № 1.

Закон України „Про громадянство України” від 18.01.2001 р.

№ 2235-III // Відомості Верховної Ради України.- 2001.- № 13.-От. 65.

Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у
зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими
народженням та похованням” від 18.01. 2001 р. № 2240-III // Офіційний
вісник України.- 2001.- № 8.-

От. 310.

Декрет Кабінету Міністрів „Про прибутковий податок з громадян” від
26.12.92 р. № 13-92 // Відомості Верховної Ради України.-

1993.- № 10.- От. 77.

Piters D. Introduction into the Basic Principles of Social
Security.-Deventer – Boston, 1993.

Оловник української мови: В 11 т. / За ред. I. О. Назарова, О. П.
Пет-ровської, Л. Г. Окрипник, Л. А. Юрчук.- Київ: Наукова думка.-1978.-
Т. 9.- 916 с.

Основні напрями соціальної політики України на 1997-2000 роки, затв.
указом Президента від 18.10.97 // Урядовий кур’єр.-1997.- 25 жовтня.

Міжнародне законодавство про охорону праці: Конвенції та рекомендації
МОП.- В 3-х т.- Київ: Основа, 1997.- Том 3.- 528 с.

Стаховська Н. М. Відносини в праві соціального забезпечення: Ав-тореф.
дис. канд. юрид. наук.- Київ, 2001.- 19 с.

Розвиток цивільного і трудового законодавства в Україні. // За ред. Я.
М. Шевченко, О. М. Молявко, А. Л. Оалатко та ін.-Харків: Консум, 1999.-
272 с.

Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на
випадок безробіття” від 02.03.2000 р. № 1533-III // Голос України.-
2000.- № 64.- 11 квітня.

Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування
від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які
спричинили втрату працездатності” від 23.09.99 р. № 1105-XIV //
Офіційний вісник України.- 1999.-

№ 42.- От. 2080.

Законодавство України про соціальне забезпечення.- Львів,

2001.- 428 с.

Григоров Ю. Г., Козловская С. Г., Семесько Г. М., Повороднюк В. В.,
Кузнецова С. М. Особенности старения населения различных регионов
Украины // Проблемы старения и долголетия.- 1994.-

№ 3-4.- С. 392- 400.

Андреев В. С. Право социального обеспечения в СССР.- М.: Юридическая
литература, 1974.- 299 с.

Советское пенсионное право / Под ред. М. Л. Захарова.- М.: Юридическая
литература 1974.- 431 с.

Либанова Э. Бедность в Украине: диагноз поставлен – будем лечить? //
Зеркало недели.- 2001.- 31 марта.- № 13.

Романюк О., Кравченко Н. Система соціального захисту пенсіонерів:
необхідність та напрямки реформування // Україна:

аспекти праці.- 2000.- № 6.- С. 23-34.

Волевач П. С., Кубрак В. М. Ринкова трансформація економіки України і
проблеми формування механізму соціального захисту населення (теоретичний
аспект) // Проблеми соціального захисту в Україні: Матеріали
науково-практичної конференції (2021 червня 1996 р.).- Чернігів, 1996.

Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року, затв. указом
Президента від 24.05.2000 р. № 717/2000 // Урядовий кур’єр.- 2000.- №
97.- 31 травня.

Кір’ян Г., Шаповал М. Державним соціальним гарантіям – законодавчу базу
// Праця і зарплата.- 1997.- № 8.

Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження наборів продуктів
харчування, наборів непродовольчих товарів та наборів послуг для
основних соціальних і демографічних груп населення” від 14.04.2000 р. №
656 // Офіційний вісник України.- 2000.-

№ 16.- Ст. 675.

Закон України „Про межу малозабезпеченості” від 04.10.1994 р.

№ 190/94-ВР // Відомості Верховної Ради України.- 1994.- № 42.-Ст. 382.

Товстенко О., Ломанов I. Мінімальна заробітна плата: функціональна роль
і методологічні основи її застосування // Праця і зарплата.- 1997.- № 2.

Гриненко А., Кожан Т. Соціальний захист і боротьба з бідністю за умов
переходу до ринку // Україна: аспекти праці.- 1997.- № 5.-

С. 35-38.

Кір’ян Г., Шаповал М. Як вирішити проблему надання державної підтримки
малозабезпеченим сім’ям // Україна: аспекти праці.-

2000.- № 4.- С. 20.

Кашанина Т. В. Корпоративное право.- Москва, 1999.- 815 с.

Кондратьев Р. И. Соотношение централизованного и локального правового
регулирования.- Львов: Выща школа, 1977.- 151 с.

Закон України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21.11.92 р. №
2811-ХІІ // Відомості Верховної Ради України.-

1993.- № 5.- Ст. 21.

Закон Української РСР „Про основи соціальної захищеності інвалідів в
Україні” від 21.03.91 р. № 875-ХІІ // Голос України.-

1991.- № 82.- 27 квітня.

Мачульская Е. Е. Реформа социального обеспечения и необходимость
кодификации законодательства // Вестник Московского университета.- Серия
11.- Право.- М., 1999.- № 6.- С. 3-18.

Малеин Н. С. Повышение роли закона в охране личных и имущественных прав
граждан // Советское государство и право.- 1974.-

№ 6.

Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н. И. Мату-зова и А.
В. Малько.- М.: Юрист, 1997.- 216 с.

Словарь-справочник по праву / Составитель А. Ф. Никитин.- М.,

1995.- 488 с.

Шмельова Г. Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини
(загальнотеоретична характеристика) // Право України.- 1994.-

№ 10.- С. 49-51.

Нерсесянц В. С. Система юридических гарантий прав и свобод граждан // В
кн. Социалистическое правовое государство: концепция и пути реализации.-
М., 1990.- 386 с.

Закон України „Про державні соціальні стандарти та державні соціальні
гарантії” від 05.10.2000 р. № 2017-Ш // Відомості Верховної Ради
України.- 2000.- № 48.- Ст. 409.

Рабінович П. М. Проблеми юридичного забезпечення прав людини
(загальнотеоретичний аспект) // Український часопис прав людини.- Київ:
Право, 1995.- № 2.- С. 16-23.

Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. № 2341-Ш // Офіційний
вісник України.- 2001.- № 21.- Ст. 920.

Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12. 1984 р. №
8073-Х // Відомості Верховної Ради Української РСР.-1984.- Додаток до №
51.- Ст. 1122.

Сташків Б. І. Судовий захист – соціальним правам громадян //

Право України.- 1996.- № 10.- С. 30-33.

Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя –
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 01.11.96 р. № 9 //
Юридичний вісник – 1996 р.- № 48.

Андреев В. М. Право социального обеспечения.- М., 1987.- 306 с.

Гущин И. В. Советское право социального обеспечения: вопросы теории.-
Минск: Наука и техника, 1982.- 176 с.

Иванова Р. И. Предмет и метод советского права социального обеспечения.-
М.: Изд-во МГУ, 1983.- 168 с.

Закон України „Про Державний бюджет України на 2002 рік” // Урядовий
кур’єр.- 2002.- № 3.

Гаряча О. В. Окремі питання пенсійного забезпечення // Соціальний
захист.- 1998.- № 8.- С. 27-40.

Лібанова Е., Іванкевич В., Бевз В. Досвід соціальної політики в країнах
розвиненої ринкової та перехідної економіки і можливості його
використання в Україні // Україна: аспекти праці.- 1997.-

№ 1.- С. 36-41.

Крылатых Е. Г. Льготы в советском праве социального обеспечения:
Автореф. дисс. . канд. юрид. наук.- М., 1989.- 20 с.

Социальная защита.- 1997.- № 5.- С. 2-58.

Захаров М. Л., Тучкова Е. Г. Пенсионная реформа в России 1990: хорошее
начало и печальные результаты // Государство и право.-

1998.- № 1.- С. 20-27.

Большой юридический словарь.- М.: Инфра, 1999.- 790 с.

Социальная политика: реформа социального страхования // Общество и
экономика.- 1995.- № 10-11.

Право социального обеспечения / Под ред. К. Н. Гусова.- М.: Проспект,
2001.- 324 с.

Сивак С. М. Пенсійне страхування та пенсійна реформа: теоретичні основи
// Право України.- 1999.- № 9.- С. 61-64.

Базилевич В. Д., Базилевич К. С. Страхова справа.- Київ: Знання,

1997.- 218 с.

Закон України „Про охорону праці” від 14.10.92 р. № 2694-ХІІ //
Відомості Верховної Ради України.- 1992.- № 49.- Ст. 668.

Социальное обеспечение в условиях социально ориентированной рыночной
экономики // Общество и экономика.- 2000.- № 8.

Якушев Л. П. К новой теории пенсионных отношений? // Пенсия.- 1997.- №
9(12).- С. 2-7.

Четыркин Е. Н. Принципы финансирования систем пенсионного обеспечения //
Международные отношения.- 1997.- № 6.- С. 19-27.

Соловьева Л. Социальное обеспечение в западных странах: проблемы 90-х
годов // Мировая экономика и международные отношения.- 1993.- № 12.- С.
114-119.

Концепція соціального забезпечення від 21.12.1993р. // Відомості
Верховної Ради України.- 1994.- № 6.- Ст. 31.

Дмитриев М. Политика социальных расходов современной России // Вопросы
экономики.- 1996.- № 10.- С. 49-62.

Яценко В. Солідарний та індивідуалістичний підходи щодо реформування
пенсійної системи // Соціальний захист.- 1998.- № 8.-

С. 46-60.

Гнибіденко I. Прожитковий мінімум – що це? // Соціальний захист.- 1998.-
№ 8.- С. 37-39.

Соціальний захист.- 2000.- № 5.- С. 27-32.

Лайкам К. Модели социальной политики // Общество и экономика.- 2000.- №
8.- С. 19-26.

Закон України „Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та
дітям-інвалідам” від 16.11.2000 р. № 2109-ІІІ // Відомості Верховної
Ради України.- 2001.- № 1.- Ст. 2.

Гонтмахер Е., Трубин В. Эволюция системы социальной поддержки населения
// Общество и экономика.- 2000.- № 9-10.

Гнибіденко I. Проблеми реформування системи соціального захисту
малозабезпечених верств населення // Праця і зарплата.-

1997.- № 9.

Бедность в России. Государственная политика и реакция населения / Под
ред. Дж. Клугман.- Вашингтон: Всемирный банк, 1998.

Урядовий кур’єр.- 2000.- 20 жовтня.- № 194.

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019