Дмитриев Ю.А., Михалева Н.А. 1997 - Новые конституции стран СНГ и Балтии. Сборник документов (книга)

Гураль П.Ф., Левицька Г.Р. 1997 – Конституцiї та конституцiоналiзм у
зарубiжних країнах

Український народ протягом століть, керуючись національною ідеєю, вів
постійну боротьбу проти національного гніту, політики ополячення,
русифікації, асиміляції українців, за незалежність, національну
самовизначеність, утворення суверенної Української держави.

У цій боротьбі формувалася традиція українського конституціоналізму,
елементи якої появились ще в часи княжої України – Руси у “Руській
Правді” Перша Конституція України – Конституція Пилипа Орлика була
схвалена 5 квітня 1710 року. У ХVIIІ ст. були прийняті: Конституція
Сполучених Штатів Америки – 1787 р., Конституція Франції й Польщі – 1791
р. І тут, як підкреслює академік НАН України Омелян Пріцак, – ми можемо
з гордістю стверджувати, що Україна вела у цьому перед.

Цей віколомний документ української політичної думки склався як договір
поміж трьома основними політичними силами козацької держави: гетьманом,
генеральною старшиною та Військом Запорозьким”(1)

Як і польська конституція 3 травня 1791 р., Конституція гетьмана Пилипа
Орлика була сзвалена у часи боротьби за незалежність: польська
конституція постала поміж першим (1772) та другим (1793) поділами
Польщі, що в той час не обіймала усіх польських територій. Влада
гетьмана П.Орлика поширювалася на Правобережну Україну, що тоді була під
зверхністю Туреччини, союзниці Карла ХІІ. Обидві конституції діяли
досить короткий час: українська 1710-1714 р.р., а польська – 1791-1795
(до третього кінцевого поділу Польщі).

Однак це не применшує значення цих унікальних документів.

В Російській історії спроби створити конституцію мали місце тільки у
першій чверті ХІХ ст., але закінчилися трагічним повстанням декабристів
1825 р.

Ідея конституції як основного закону держави, що установлює основи її
організації і правового становища особи, зародилася лише в епоху
боротьби буржуазії і народних мас проти феодалізму.

Ідеологи цієї боротьби розглядали конституцію як основний закон в
системі діючого законодавства, що повинен перш за все обмежити рамки
державної влади і забезпечити захист прав і свобод особи. Ця ідея була
сформована у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р.
:”Суспільство, де не забезпечена гармонія прав і немає розподілу влади,
не має Конституції” 2 (ст. 16)

В процесі державотворення, як показує світовий досвід, особливу роль
відіграє конституція, як основа системи законодавства. Процес розвитку
української державності і конституціоналізму відбувається з урахуванням
прогресивної теорії і практики зарубіжного конституціоналізму. Виходячи
з цього, нинішнім студентам-юристам, а завтрашнім державознавцям і
законотворцям конче потрібно вивчати теорію і практику зарубіжного
конституціоналізму.

Наука конституційного права виходить з розуміння конституціоналізму, як
теоретичного знання, ідейно-політичних рухів і державно-правової
практики, генеза яких пов’язана з епохою становлення і розвитку держави
у кожній країні світу зокрема. Для конституціоналізму як
політико-правової практики істотне значення має сам факт наявності
конституцій і їх активного впливу на політичне життя країни, реальне
функціонування конституцій в системі діючого законодавства. Крім цього,
конституціоналізм передбачає конституційно-правову регламентацію
державного ладу і політичного режиму, конституційний захист прав і
свобод особи та її взаємовідносини з державою. Конституціоналізм також
включає в себе правову регламентацію компетенції і діяльності системи
органів держави.

Український конституціоналіст В.Ф.Мелащенко вважає, що
“Конституціоналізм – це особлива система конституційно-правових
відносин, які опосередковують у загальному вигляді повновладдя народу,
його суверенітет. Конституціоналізм, таким чином, поняття значно ширше,
ніж сама конституція. У відповідності з цим розрізняють кілька рівнів,
складових частин конституціоналізму. Це, насамперед, – теорія, доктрина,
у відповідності з якою проводиться конституційне будівництво, формуються
найважливіші суспільні та державні інститути. Як специфічна форма
відображення об’єктивної реальності конституціоналізм справляє значний
вплив на конституційну свідомість, а вітдак є реальним засобом захисту і
оновлення суспільних, і перш за все, конституційних відносин”. (3)

Він також підкреслює, що “конституціоналізм є барометром прогресу і
розвитку всього суспільства. Криза будь-якого суспільства – це, перш за
всерозходження між фактичною та юридичною конституцією, між
конституційною правосвідомістю і офіційною політико-правовою доктриною”.
(3)

Основною функцією конституціоналізму є процес удосконалення конституцій.
Що ж являє собою конституція?

В сучасному конституційному праві існує багато визначень конституції. В
їх основу кладеться одна або декілька ознак, що відносяться до предмета
констиутційного регулювання, місця, яке займає конституція в ієрархії
джерел права, в національній правовій системі.

Так, французький політолог і державознавець Ж.Бюрдо визначає конституцію
як “сукупність правил, що відносяться до способу призначення,
організації і функціонуванню політичних властей”. (4)

Нігерійський вчений-юрист Б.Нвабуезе дав ширше визначення конституції: ”
Конституція є формальним документом, що має силу закону, при допомозі
якого суспільство встановлює для себе управління, визначає і обмежує
його повноваження, закріплює відносини між його різними органами і
відносини останніх з громадянами”. (5)

Німецький конституціоналізм Конрад Кессе дав досить розгорнуте
визначення конституції: “Конституція є основний правопорядок життя
суспільства. Вона визначає керівні принципи, у відповідності з якими
формується політична єдність і повинні бути правильно зрозумілі
завдання, що стоять перед державою. Вона регулює подолання конфліктів у
суспільстві, впорядковує організацію і процес формування політичної
єдності та діяльності держави. Вона створює основу і нормує основи
загальноправового режиму. В загальному вона є основоположним, що
базується на відповідно -продуманих принципах, структурним планом
правового оформлення життя суспільства”. (6)

Важливим для розкриття поняття конституції є питання про її сутність.
Воно стало предметом дискусій, що велися з моменту зародження самої їдеї
конституції.

Представники багаточисельних шкіл і напрямів, в першу чергу, країн
Західної Європи по різному визначали сутність конституції. Наприклад,
представники природничої школи права розглядали конституцію як свого
роду суспільний договір, виявлення загальної волі народу (нації),
нормативісти – як виявлення вищої правової норми, інституціоналісти – як
статут не тільки держави, але й нації і.т.д.

При всій батоманітності, що має місце у західній конституційній доктрині
визначень поняття конституції в ній підкреслюється суттєва риса –
конституція призвана обмежити державну владу. Так, М.Оріу, визначаючи
конституцію як статут держави і нації, вказував, що він “повинен
поставити перепону захопленням уряду шляхом всемогутньої сили
встановлюючого права” (7) На думку Б.Шантебу, конституція – це “хартія,
котра обмежує владу в рамках держави і владу держави в рамках
суспільства”. (8)

Для того, щоби повніше розкрити сучасне поняття конституції, необхідно
хоч би коротко розглянути розвиток світового конституційного процесу,
обумовлений еволюцією суспільства і держави в нові і новіші часи. В
цьому розвитку можна виділити чотири основні етапи.

Перший охоплює період з кінця ХVIII ст. до закінчення першої світової
війни; другий – період між двома світовими війнами; третій – період від
закінчення другої світової війни до кінця 80-х років; четвертий –
сучасний етап, який почався на рубежі 80-90 років.

Перший етап конституційного розвитку

Перший етап конституційного розвитку це період становлення і утвердження
буржуазного суспільства в передових країнах Європи і Америки. Саме тут
появляються перші конституції Сполучених штатів Америки -1787 р.,
Франції – 1791 р., Польщі – 1791 р., які поряд з деклараціями, що їм
передували ( Декларація Незалежності 1776 р. І Декларація прав людини і
громадянина 1789 р.) мали великий вплив на світовий конституційний
розвиток. В цей період американська конституційна модель стала зразком
для конституцій країн Латинської Америки (першою з них була конституція
Венесуели 1811 р.), французька – для конституцій європейських країн. На
європейські конституції також мала відповідний вплив і неписана
конституція Великобратанії. А ще більший вплив вона мала на конституції
перших домінонів Великобританії: Канади 1867 р., Австалії 1900 р.,
Південно-Африканського Союзу 1909 р.

Рамки конституційного процесу в цей період були досить обмеженими –
перехід до конституційної державності здійснювався переважно в країнах
Європи і Америки. Тільки в кінці цього періоду появляються перші
конституції в країнах Азії (Японії 1889 р., Китаю 1912 р., Ірану 1906
р.) На африканському констиненті, крім Південно-Африканського Союзу лише
Ліберія мала конституцію, прийняту в 1847 р. (скопійовану з Конституції
США).

Конституції окремих країн, як і процес їх конституційного розвитку мали
свої національно специфічні риси і особливості. Однак більшості із них
були властиві деякі загальні, принципові риси, що характеризують пануючу
в цей період конституційну модель.

В основі цієї моделі лежали Ліберальна концепція конституції як
законодавчого акту, що призваний максимально відмежувати втручання
держави в життя громадянського суспільства і окремого громадянина. Такий
підхід визначав правовий зміст конституції, який зводився до норм, що
регулюють організацію державної влади і правове становище особи.
Організація державної влади будувалася у відповідності з конституційно
визнаним принципом розподілу влади в його двох основних варіантах:
жорсткому (американська система) і більш м’ягкому (континентальна
система). В інституті прав і свобод, що признаються і захищаються
конституцією, втілена ідея про природні права людини, що належать ій від
народження. При цьому конкретний зміст і обсяг окремих прав і свобод
були далеко не однаковими в різних країнах. Загальним, однак, було
включення до конституції лише політичних і громадянських прав, що
об’єктивно обумовлювалося досягнутим рівнем соціально-економічного і
політичного розвитку суспільства.

Поряд з цим необхідно відзначити, що вже в цей період була спроба
конституційно закріпити соціальну роль держави. Так, при розробці
конституції Франції 1848 р. пропонувалось кваліфікувати республіку як
“соціальну”, але цю пропозицію було відхилено. (9)

Другий етап конституційного розвитку

Другий етап конституційного розвитку характеризується тим, що охоплює
відрізок часу, коли єдиний до того світовий процес виявися розділеним,
внаслідок створення в Росії “соціалістичної держави”.

Конституційний розвиток країн світової співдружності (за винятком
колишніх країн Союзу РСР) на цьому етапі характеризувався такими
основними рисами. По-перше, високим ступенем активності конституційної
правотворчості (особливо на початку цього періоду), що було обумовлено
двома факторами: утворенням великої кількості нових держав (наприклад, в
Європі внаслідок розвалу Австро-угорської і Російської імперій, в Азії –
кризою колоніальної системи) і демократизацією політичних режимів як в
старих конституційних державах (Німеччина, Іспанія, Мексика) такі в
деяких країнах, що не мали раніше конституцій (Тайланд, Ефіопія, Египет
та ін.)

Було прийнято десятки нових конституцій, хоча багато з них перестали
діяти в кінці періоду, модернізовані деякі старі.

По-друге, пануюча на першому етапі конституційна модель не зазнала
якихось суттєвих змін. В її основі осталась все та ж ліберальна
концепція. Однак, розроблені її конституційні принципи, що визначають
демократичну організацію державної влади і правове становище особи,
набувають в цей період нову якість. Вони все більше одержують признання
як загальнолюдські цінності, що мають універсальний характер. Про це
свідчить їх широке сприйняття конституціями країн, що відрізняються
своїм рівнем соціально-економічного розвитку, своєю культурою,
національними традиціями.

По-третє, починають формуватися нові тенденції конституційного розвитку,
виникнення яких обумовлювалось об’єктивними факторами – якісними
змінами, що відбулися в соціально-економічних і політичних структурах
суспільства (перш за все в країнах парламентської демократії).

До них відносяться: включення в предмет конституційного регулювання
нового комплексу суспільних відносин, перш за все економічних і
соціальних; розширення конституційно встановлюючих меж втручання держави
в життя суспільства та ідивідів, признання його економічної і соціальної
ролі; надання конституційного статусу новим інститутам політичної
системи, зокрема політичним партіям і профспілкам; поява нової категорії
прав і свобод людини (соціально-економічних); конституційне визначення
принципів миролюбної зовнішньої політики.

Найбільш чітко ці тенденції одержали виявлення ( хоч і не в однаковій
мірі) у Веймарській конституції Німеччини 1919 р., конституціях
Чехословаччини 1920 р., Югославії 1921 р., Ірландії 1937 р., Мексіки
1917 р., Іспанії 1931 р. Зокрема Веймарська конституція містила такі
розділи як “суспільне життя”, “релігія і релігійні громади”, “освіта і
школа”, положення які досить детально регулювали економічні і соціальні
відносини різні сторони духовного життя суспільства. (10)

Конституція Югославії передбачала право і обов’язок держави втручатися в
економічне життя суспільства: “Держава в інтересах всього суспільного
цілого і на основі законів має право і обов’язок втручатися в економічні
відносини громадян в дусі справедливості і у видах усунення соціальних
конфліктів, (10) Широке втручання держави в економічні відносини
передбачала і конституція Мексики (закріплення державної власності,
принципу планування національного розвитку, обмеження вільної
конкуренції і т.д.). (10) Конституція Ірландії у розділі “Міжнародні
відносини” проголосила прихильність ідеалам миру і дружнього
співробітництва націй, принципу мирного вирішення міжнародних спорів,
загальновизнаним принципам міжнародного права. В конституції
Чехословаччини вперше була признана роль політичних партій в формуванні
і діяльності державних органів. (10)

Однак ці конституції були винятком із загального процесу конституційного
розвитку в цей період. Нові тенденції, що в них проявилися в цілому не
торкнулися конституційної моделі, що склалася в ХІХ ст. І як справедливо
підкреслюють сучасні російські вчені: “повний розрив з цією моделлю
характеризує конституційний розвиток Росії, а згодом і СРСР у період, що
розглядається. На базі концепції, що виходить із постулатів
марксистської теорії про закономірності розвитку суспільства і держави,
їх природу, була створена принципово нова “соціалістична” конституційна
модель, що знайшла своє втілення в Конституції РРФСР 1918 р. і
Конституціях СРСР 1924 і 1936 р. (10)

Принципи організації державної влади, що закріплювалися цими
конституціями докорінно відрізнялися від конституційних принципів,
відпрацьованих до цього часу світовим конституційним розвитком. Принцип
народного суверенітету був замінений принципом приналежності державної
влади тільки трудящим, керованих робітничим класом, принципи
політичного, економічного та ідеологічного плюралізму -принципом монізму
як основи політичної, економічної організації суспільства і його
духовного життя. (однопартійність, всевладність Рад, безроздільне
панування соціалістичної власності і марксистсько-ленінської ідеології);
принцип свободи і автономності особи – її підпорядкованості суспільству
і державі, надання її прав і свобод в “інтересах соціалістичного
будівництва”. В подібному виді ці ідеї одержали відображення у
конституціях Угорщини 1919 р., Монголії 1940 р.

Третій етап конституційного розвитку

Третій етап конституційного розвитку характеризується розширенням
масштабів конституційного процесу і суттєвими змінами його змісту.
Вперше цей процес став дійсно світовим, поширившись практично на всі
країни. До нього включались більше 130 нових держав в Африці, Азії,
Латинській Америці і Оксанії, які виникли внаслідок ліквідації
колоніальної системи. Для народів колишніх колоній прийняті конституції
стали символом не тільки набутої державності, але й приналежності до
світового співтовариства в якості його рівноправних членів.

Конституційному процесу на цьому етапі властива багатоманітність
основних конституційних моделей та їх різновидів. Основними були:
західна конституційна модель, що склалася на попередніх етапах;
“соціалістична”, раніше представлена лише радянськими конституціями, а
згодом й конституціями інших соціалістичних держав (Албанія, Болгарія,
Угорщина, В’єтнам, НДР, КНДР, Китай, Куба, Польща, Румунія,
Чехословаччина, Югославія, Монголія); нова конституційна модель, втілена
в конституціях країн що розвиваються. Кожна із названих моделей мала
свої різновиди, свої тенденції розвитку.

Розвиток західної конституційної моделі відзначено в період, що
розглядається рядом нових моментів, що свідчать про певні якісні зміни.
Необхідно підкреслити, що ці моменти далеко не в рівній мірі
характеризують всі конституції, що до них відносяться. В зв’язку з цим
ці конституції можна поділити на дві групи: конституції “другої хвилі”
(або нового покоління) і “старі” конституції.

До першої групи відносяться конституції, прийняті в різних країнах, де
після другої світової війни були ліквідовані тоталітарні режими (ФРН,
Греція, Італія, Іспанія, Португалія, Японія). До неї можна віднести і
конституції Франції 1946 і 1958 р.р. До другої групи відносяться
конституції інших розвинутих країн незалежно від дат їх прийняття.

Конституції “другої хвилі” найбільш повно відобразили ті нові тенденції,
котрі зародились на попередньому етапі. Головна з них – включення до
предмету конституційного регулювання нового блоку суспільних відносин,
перш за все економічних і соціальних. Внаслідок конституція набуває
нової якості – стає основним законом не тільки держави, але й в повній
мірі й суспільства. В зв’язку з цим змінилось і конституційне
ррегулювання відносин між державою, суспільством та індивідами. Нові
конституції значно розширили межі втручання держави в економічну,
соціальну і духовну сфери життя суспільства, покладаючи разом з цим на
нього відповідні обов’язки перед суспільством в цілому і його членами.

Всі ці явища одержали теоретичне осмислення в західній науці
конституційного права. Зокрема змінюється саме поняття конституції,
збагачується його зміст. Конституція стала розглядатися як основний
закон, що регулює поряд з економічними також й соціально-економічні
відносини, що виявляється в новому понятті “соціальна конституція”. Так,
на думку Ф.Ардана, соціальна конституція – це принципи економічної і
соціальної організації, включення їх в текст основного закону стало
“звичайним явищем новійшого часу” (12) Конрад Хессе, розглядаючи
конституцію як “основний порядок життя суспільства”, підкреслює, що вона
“не обмежується встановленням державного ладу”, а охоплює також “основи
устрою недержавного життя”. (6)

Конституції “другої хвилі” розширюють і сферу регулювання політичних
відносин, що виявилось у конституалізації таких важливих інститутів
політичної системи, як політичні партії та громадські об’єднання. На
думку французького конституціоналіста П.Авріля, це “очевидно, найбльш
цікаве явище в розвитку нового конституційного права”. (13)

В конституціях “другої хвилі” відображена й тенденція до демократизації
суспільно-політичного життя, особливо в країнах, демократичний розвиток
яких був перерваний на попередньому етапі, встановленням фашистських
режимів. Вони не обмежувались відновленням демократичної державності, а
пішли значно дальше, перш за все в регулюванні прав і свобод людини, їх
правового захисту, зміцнення конституційної законності. В цьому
відношенні, які відзначається в західній літературі, вони явились
“реакцією на минулі диктатуру і терор”. (14) Говорячи, наприклад, про
Основний закон ФРН, К.Сауехеймер називає його “історичною відповіддю на
поразку демократії в 1933 р. і нацистську диктатуру”. Саме цим
пояснюється, на його думку, те становище котре в ньому займає інститут
прав людини, а також суворе застосування до всіх інститутів
зобов’язального принципу планування права”. (14)

Одною з характерних рис конституції “другої хвилі” є регулювання ними в
значному обсязі зовнішньополітичної діяльності держави. В минулому
конституції, що відносились до західної моделі, обмежились як правило,
визначенням компетенції, державних органів в сфері міжнародних відносин
(порядок оголошення війни і закріплення миру, заключення, ратифікації і
денонсації міжнародних договорів). Тепер важливе місце в них займають
положення, що визначають принципи миролюбової політики держави, її
участь в загальносвітових і регіональних інтеграційних процесах
(останнє, зокрема, обумовило появу комплексу конституційних норм, що
торкаються обмеження національного суверенітету, компетенції вищих
державних органів, регламентації співвідношення міжнародного і
внутрідержавного права).

До другої різновидності західної конституційної моделі відносяться
конституції, в котрих вказані тенденції або зовсім не знайшли
відображення, або відображені лише частково і не так повно як в
конституціях “другої хвилі”. Або іншими словами, пануюча в значній групі
розвинутих країн конституційна модель, представлена “старими”
конституціями не зазнала тут якісних змін. Саме в цьому сенсі розглянуті
конституції (або конституційні закони є “старими”, хоч більшість з них
дійсно були прийняті в минулому – початку нинішнього століття (але деякі
– в 70-80-х роках, наприклад, закон про форму правління 1974 р. в
Швеції, Конституційний акт 1982 р. в Канаді, Конституція
Південно-Африканської Республіки 1983 р.) Поряд з цим ці конституції
також піддавались відповідній модифікації шляхом внесення змін і
доповнень, котрі відображали нові явища в розвитку окремих країн і
всього світового співтовариства. Ця модернізація торкнулася двох
об’єктів конституційного регулювання: прав і свобод людини і
зовнішньо-політичної діяльності держави по змісту і напрямку подібне з
відповідними положеннями конституцій “другої хвилі”, особливо в тому, що
торкається проблеми співвідношення внутрідержавного і міжнародного
права, участі в інтеграційних процесах і принципів зовнішньої політики.
В меншій мірі така схожість характерна для регулювання інституту
основних прав і свобод. Зміни, що вносились торкались головним чином
політичних і громадянських прав (включення деяких нових, демократизація
традиційних). На відміну від конституцій “другої хвилі” інститут
основних прав не був доповнений соціально-економічними і культурними
правами, а якщо деякі з них і включались в конституції окремих країн
(наприклад, Бельгії, Канади, Швейцарії, Фінляндії), то в значно меншому
обсязі.

Говорячи про федеральну конституцію Австрії, С.Морсшер підкреслив, що
вона містить лише “основні права ліберального і політичного характеру
…, а широкий спектр соціальних прав … відноситься до сфери
звичайного законодавства”. (15)

Однак головна відмінність цих конститутцій від конституцій “другої
хвилі” полягає в тому, що вони, як і раніше ігнорували питання
економічної і соціальної організації громадянського суспільства. В них
не одержала адекватного відображення зростаюча роль сучасної держави,
тобто по суті залишились незмінними встановлені у відповідності з
ліберальними концепціями ХІХ ст. межі втручання держави в життя
громадянського суспільства і окремих індивідів.

Такі в загальних рисах особливості розвитку західної конституційної
моделі на третьому етапі. Поза цим розвитком залишилась лише Конституція
США – жодна з відзначених нових тенденцій не знайшла в ній відображення.
Прийняття п’яти конститутційних поправок не торкалися змісту
конституції: дві з них носили процедурний характер, а три передбачали
розширення виборних прав громадян (відміна виборчого податку і зниження
вікового цензу).

Друга конституційна модель третього етапу була представлена
“соціалістичними” конституціями. Основу її складали радянські
конституції і перш за все конституція СРСР 1936 р. Принципові положення
котрих відтворювались основними законами соціалістичних держав, які
виникли після другої світової війни. Поряд з цим ці держави мали ряд
особливостей. Виходячи з цього, можна говорити про два різновиди
“соціалістичної” конституційної моделі: одну представляла радянська
конституція, другу – всі інші соціалістичні конституції. (10)

Необхідно відзначити, що в умовах зростаючої кризи соціалістичної
системи у 80-х роках в конституційному розвитку ряду країн (Польща,
СРСР, Угорщина, Югославія) намітилися тенденції до демократизації.
Зокрема декларувалися деякі нові політичні і громадянські права, вперше
вводяться їх юридичні гарантії (судовий захист, інститути
парламентського уповноваженого з прав людини, судового контролю). Однак
ці новели не зачіпали самої основи “соціалістичної” моделі, а часто й не
мали практичного застосування (наприклад, ст. 58 Конституції СРСР 1977
р., що передбачала судовий захист прав, не діяла більше 10 років).

По своїх властивостях конституції “другого покоління” були не стільки
основним законом, що має вищу юридичну силу (в деяких країнах це навіть
офіційно не визнавалось за ними), скільки політичним та ідеологічним
документом. В західній літературі ці конституції визначались як
маніфест, що “встановлюють цілі, котрі повинні бути досягнуті нацією, що
формують програму дій по створенню суспільства згідно зробленого вибору.
(10)

Відзначені риси були властиві не в рівній мірі конституціям окремих
країн. Найбільш повне виявлення вони одержали в конституціях так званих
країн соціалістичної орієнтації (наприклад, конституції Алжиру 1976 р.,
Беніна 1977 р., Конго 1979 р., Мозамбіка 1975 р., Ефіопії 1987 р.) Ці
конституції створювались при участі радників із соціалістичних країн і
сприйняли основні ідеї, принципи та інститути “соціалістичного”
конституціоналізму. (10) Наприклад, такі принципи як: керівна роль
єдиної політичної партії; панування суспільної власності; примат
соціально-економічних прав (при обмеженні політичних і громадянських);
єдність державної влади і демократичний централізм. Як і соціалістичні
конституції, основні закони вище згаданих країн були надзвичайно
ідеологізовані. Така ідеологізація проявлялась не тільки в закріплені
ідеології правлячої партії в якості державної, але й у визначенні
природи інститутів політичної і економічної систем (соціалістична або
народно-демократична держава, соціалістична, загально-народна
власність), в характеристиці принципів зовнішньої політики (боротьба
проти імпералізму і неоколоніалізму і т.п.)

Поряд з цим необхідно відзначити, що при всій специфічності кожної із
розглянутих конституційних моделей, суперечливості їх розвитку можна все
ж таки виділити ряд загальних тенденцій, котрі на даному етапі світового
конститутційного процесу все більш утверджуються як панівні.

По-перше, розширення предмету конституційного регулювання, в результаті
якого змінюється сама природа конституції – вона стає основним законом
не тільки держави, але й певній мірі й суспільства. По-друге, розширення
конституційно визначених меж втручання держав в життя суспільства і
покладення на державу ряду обов’язків по відношенню до громадян.
По-третє, універсалізація деяких важливіших конституційних принципів та
інститутів, зокрема, прав і свобод людини, котрі в цей період набирають
характеру міжнародних стандартів, визначених міжнародними документами,
що акумулювали накопичений за два століття досвід світового
конституціоналізму.

о етатизації суспільства і повного підпорядкування індивіда державі. І,
навпаки, в конституціях західних держав “першого покоління” ці тенденції
або взагалі не були виявлені або були виявлені лише частково.

Четвертий етап конституційного розвитку

Четвертий етап конституційного розвитку почався на рубежі 80-90 років з
падінням тоталітарних і авторитарних режимів в більшості соціалістичних
та країнах, що розвиваються і перехід їх на шлях демократичних
перетворень суспільства й держави.

Одним із головних напрямків цих перетворень було здійснення
широкомасштабних конституційних реформ, оновлення практично всього
конституційного законодавства. Лише за період 1889-1995 р.р. в цих
країнах (а також державах, що утворилися у зв’язку з розпадом
радянської, югославської і чехословацької федерацій) було прийнято біля
100 нових конституцій. Слід також відзначити, що із 53 африканських
держав нові конституції прийняли 36 держав. (10) Суть цього процесу
оновлення – відмова від тоталітарних і авторитарних конституційних
моделей та прийняття демократичних основних законів, в яких втілюється
як власний досвід. так і принципи та інститути, що відносяться до
загальнолюдських цінностей, що витворені світовою цивілізацією
наприкінці ХХ століття.

В першу чергу необхідно відзначити тенденцію світового конституційного
процесу на сучасному етапі. Вона полягає в універсалізації комплексу
демократичних принципів та інститутів, що створюють основу сучасної
конституції (наприклад, принципи правової і соціальної держави,
розподілу влади, інститут прав і свобод людини та відповідають
міжнародних стандартам). Однак з цього не випливає, що сьогодні можна
говорити про формування якоїсь єдиної конституційної моделі.

Дійсно, фактично перестала існувати “соціалістична” модель (вона
зберігається лише в деяких країнах – Китай, Куба, Північна Корея,
В’єтнам). Конституційна модель так званих країн, що розвиваються
втратила багато із своїх принципових рис і особливостей. Основу нових
конституцій цих країн, як і постсоціалістичних, складає уже згадуваний
комплекс демократичних принципів та інститутів. Однак зберігається і
очевидно будуть зберігатися відмінності між конституціями окремих країн,
обумовлені історичними особливостями розвитку суспільства і держави,
наприклад, між конституціями “зрілої демократії і конституціями країн,
що переходять від тоталітаризму до демократії, де процес формування
громадянського суспільства знаходиться на початковій стадії. Одночасно і
конституції, що раніше відносились до західної моделі, як підкреслює ряд
конституціоналістів, також не утворюють єдиної групи. Вони
класифікуються на конституції “першого” і “другого” покоління;
конституції англосаксонської і континентальної груп.

Конституція Сполучених Штатів Америки

Нині діюча Конституція США була прийнята 17 вересня 1787 року. Вона несе
на собі глибокий відбиток тої історичної епохи, в якій вона
розроблялася.

Визвольна війна 13 американських колоній проти панування Англії почалася
в 1775 р., що за своїм характером була одночасно
буржуазно-демократичної революцією. В ході революції 1776 року була
проголошена “Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки”, що
закріпляла право народу на повстання проти гнобителів, невід’ємні права
людини (право на життя, свободу і прагнення до щастя) і звільнення “від
всякого підданства британській короні”. Прийняті в 1777 р. “Статті
конференції і вічного союзу”, що в силу в 1781 році і оформили
міждержавний союз 13 читачів зі збереженням їх суверенітету із дуже
слабими засадами централізованої союзної влади. В 1783 р. був підписаний
мирний договір і Англія визнала незалежність США.

Однак народні маси залишились незадоволеними підсумками революції,
внутрішньою політикою правлячих кіл, високими податками. Країна була
охоплена маніфестаціями і навіть повстаннями, адже із них спалахнуло у
штаті Массачусеттс під керівництвом Д.Шейса (1786-1787 р.р.). Правлячі
кола були налякані цими виступами. Головнокомандуючий Д.Вашінгтон писав:
“Держава (якщо це можна назвати державою) зворушена до основи і може
бути повалена першим зривом. Це кінець: якщо не знайти швидко протидії,
то неухильно буде розруха і анархія”. (16) В суспільстві настирливо
висловлювались вимоги про необхідність проведення реформ Конфедерації і
цетралізації державної влади.

Для реалізації вказаної мети в травні 1787 р. у Філадельфії скликається
Конвент, у якому приймало участь 55 делегатів від штатів. Конвент
замість реформування Конфедерації утворює союзну державу (федерацію) і
приймає 17 вересня 1787 р. конституцію, як вказано в її преамбулі для
“забезпечення внутрішнього спокою”. Після ратифікації конвентами 11
штатів конституція США вступила в силу 4 березня 1789 р.

Конституція США є видатним політико-правовим актом. Виражаючи дух
американської революції, “батьки засновники” конституції виробили для
свого часу прогресивний документ, що мав історичний вплив на
конституційний розвиток багатьох держав світу.

Конституція США – перша в історії писана конституція великої держави. Ця
подія сприяла поширенню в усьому світі доктрини конституціоналізму.
Вона закріпила перемогу американського народу над англійськими
колонізаторами і утворення незалежної суверенної держави.

Конституція гарантує захист людини від свавілля властей, поставила
перепону деспотичному правлінню. Вона сприяла становленню і розвитку
демократичних інститутів: народного суверенітету, народному
представництву, парламентаризму та ін.

Конституція США закріпила республіканську форму правління –
президентську республіку: президент республіки глава держави і глава
уряду; уряд не несе відповідальності перед Конгресом; президент не має
права розпуску палат Конгресу; між президентом, Конгресом і Верховним
судом США чітко розпреділені функції і повноваження.

Конституція найбільшу увагу приділяє порядку і діяльності центральних
органів влади (Конгрес, Президент. Верховний суд). Їх конституційні
взаємовідносини засновані на принципі розподілу властей, котрий в
американській дійсності трансформувався в систему “стримувань і
противаг”.

Конституція США визначила нові відносини між штатами, закріпивши
федеративну форму державно-територіального устрою.

Спираючись на конституцію, Верховний суд набув функцію конституційного
нагляду, що позволяє йому визнавати окремі акти президента, Конгресу
конститутційними. Судовий прецедент, як джерело конституційного права,
доповнює зміст конституції.

Конституція проголошена верховним правом США. В ст. 6 записано: ” Ця
Конституція і закони Сполучених Штатів, видані на її виконання, так і
всі договори, що укладені чи будуть укладені Сполученими Штатами, є
вищими законами країни, і судді кожного штату зобов’язані їх виконувати,
навіть якби в Конституції і законах окремих штатів зустрічались
постанови, які протирічать їм”. (17)

Конституція США відноситься до числа найбільш стабільних і стійких. За
210 років свого існування у неї було внесено лише 27 поправок. Вона
передбачає досить “жорстку” процедуру прийняття поправок (ст-5).
Поправки приймаються 2/3 членів обох палат Конгресу (або спеціально
скликаними з ініціативи 2/3 штатів Конституційними конвентоми).

В обох випадках прийняті поправки повинні бути ратифіковані
законодавчими зборами 3/4 штатів (або 3/4 конвентами щтатів, що
скликаються по рішенню Конгресу). Ратифікація поправок штатами є
основним гальмом оновлення конституції США. Поправки можуть
десятиліттями і навіть століттями розглядатися законодавчими зборами
штатів. Прикладом може служити процес прийняття ХХVІІ поправки. В 1789
р. Конгрес, за пропозицією Дж. Медісона, прийняв поправку до
конституції: “Жоден закон в котрому говориться про збільшення
компенсації до зарплати сенаторів і членів палати представників за
службу в Конгресі не вступить в силу до чергових виборів в палату
представників”. Ця поправка знаходилася в стадії ратифікації 203 роки. І
лише 7 травня 1992 р. вона була ратифікована 38-им штатом (Мічіган) і
вступила в силу. (16) З 1917 року Конгрес став встановлювати строки для
ратифікації, і якщо штати їх не дотримуються, то поправка знімається з
порядку денного. Поправки не змінюють первинну форму конституції. Вони
хронологічно публікуються в якості додатків до первинного тексту.

Деякі конституціоналісти вважають Конституцію США винятково
прагматичною. Вона включає 7 статей і 27 поправок. Стислість і
лаконічність конституції США привели до того, що багато елементів
державної системи не були конституційно закріплені. Рада національної
безпеки, порядок утворення і діяльності постійних комітетів палат
Конгресу, процедура контролю постійними комітетами діяльності членів
уряду, компетенція Верховного суду при здійсненні конституційного
контролю – всі ці і деякі інші питання не регламентуються конституцією
США. Конституційні прогалини поповняються законами Конгресу, актами
президента, судовими прецедентами, конституційнми звичаями. Все це дає
підставу багатьом юристам говорити про “живу конституцію” США, що
відповідає життєвим реаліям сучасності.

***

Конституція Великобританії

Британський конституціоналізм являє собою досить своєрідне явище
правової дійсності. Стародавній і міцний фундамент парламентаризму,
англосаксонська правова система, монархічна форма правління – роблять
юридичну і фактичну Конституцію Великобританії унікальною.
Великобританія досі не має в якості основного закону єдиного писаного
нормативного акту. Однак вивчення британського досвіду конституційного
розвитку дозволяє зробити висновок, що нічого парадоксального в цьому
немає. Британський конституціоналізм, що формувався протягом століть має
в якості міцного і надійного фундаменту загальне право і високу правову
культуру. А тому в цій країні, на відміну від більшості інших країн,
протягом століть не виникала необхідність у прийнятті єдиного основного
закону.

Особливості конституції Великобританії характеризуються перш за все
специфікою її форми. Британська доктрина конституціоналізму відносить до
писаних лише акти, що походять від парламенту, тобто статути. Судові
прецеденти, а також конституційні звичаї, англійські конституіцоналісти
відносять до неписаної частини права.

Конституція Великобританії включає різноманітні й багаточисельні
конкретні джерела. Їх класифікують, розділяючи на 4 групи: 1) статути;
2) судові прецеденти; 3) конституційні звичаї; 4) доктринальні джерела.

Статутне право утворюють акти парламентів, прийняті від 1215 р. з питань
конституційного права. Відрахунок ведеться від дати прийняття Великої
хартії вольностей. На сьогоднішній день значення має не лише буквальний
зміст цього документа феодальної епохи, а його розширююче тлумачення
юристами, що дозволяє, зокрема, вивести правило про недопустимість
покарання громадян без судового розгляду і т.п. В англійській літературі
і практиці немає єдиних критеріїв, згідно з якими той чи інший статут
можна було б віднести до числа конституційних. Ці критерії не вироблені,
оскільки всі закони у Великобританії мають одинакову юридичну силу,
порядок прийняття, зміни і відміни. Таке становище існує у відповідності
з принципом парламентського верховенства, згідно якого закон може бути
прийнятий тільки парламентом, і всі вони мають рівний статус. Тим не
менше не всі статути призначаються частиною конституції. До числа
найбільш важливих актів, що розглядаються як чисто конституційні,
прийнято відносити статути, що регулюють: структуру, повноваження і
взаємовідносини палат парламенту (закони про парламент 1911 і 1949 р.р.,
Акт про перів 1963 р., Акт про палату громад 1978 р.), правове становище
особи (наприклад, згадана Велика хартія вольностей 1215 р., Хабеус
корпус акт 1679 р., Біль про права 1689 р. положення котрих, правда по
більшій частині носять історичний характер, що були згодом повністю
замінені пізнішими актами кримінального і кримінально-процесуального
законодавства) і виборче право (акти про народне представництво 1949,
1969, 1974, 1983 р.р. і т.д.); статус монарха (Акт про
престолонаступництво 1701 р.); організацію території і місцеве
самоврядування (атки про місцеве правління 1972, 1985 р.р. і т.д. Акт
про з’єднання з Шотландією 1706 р.)

Таких актів в даний час нараховується більше 40. Крім цього
конституційні норми містяться і в статутах, що регламентують
конституційні відносини поряд з іншими, що відносяться до предмету
регулювання інших галузей права. Наприклад, в актах про міністрів корони
1937, 1964 і 1875 р.р. поряд з конституційно-правовими нормами містяться
положення адміністративного права. Необхідно мати на увазі, що
конституційні норми можуть знаходитись і в актах делегованого
законодавства.

В загальному статутне конституційне право носить фрагментарний характер,
хоч число його дджерел постійно збільшується.

Процедентне право, як джерело конституції Великобританії – це сукупність
судових рішень з конституційних питань, що є обов’язковими при розгляді
в майбутньому аналогічних справ. Його умовно можна поділити на загальне
право і право справедливості.

Загальне право в Англії створено королівськими Вестмінтерськими судами.
Право справедливості – це сукупність норм створених судом канцлера, щоби
доповнити, а іноді й переглядати систему загального права. Процесуальне
право припускає, що суди у Великобританії не тільки застосовують, але й
створюють норми права, тобто правил, що місятться в судових рішеннях,
необхідно дотримуватись в майбутньому, а також обов’язковість рішень
вищестоящих судів для нижчестоящих. Обов’язкові прецеденти в Англії
можуть створюватися не всякими судами, а тільки так званими високими
судами (Верховним Судом і палатою лордів). До 1966 р. вважалося, що
палата лордів суовро пов’язана своїми прецедентами. Після цього було
вирішено, що в інтересах правосуддя палата лордів може відходити від
раніше створених прецедентів. Практика свідчить про досить помірковане
використання цього нововедення.

Сфера дії прецедентів у конституційному праві Великобританії є досить
обмеженою. В даний час вони, в основному, регулюють питання, що
торкаються привілеїв Корони. Історично прецедентному праву належить
досить значна роль у формуванні англійської конституції. Однак, судові
рішення з часом одержують статутне оформлення..

Звичаєве право відіграє значну роль у порівнянні з прецедентним.
Конституційні звичаї, що називаються також угодами, регулюють важливі
питання державного життя. Наприклад, згідно конституційної угоди монарх
не може не підписати акт, прийнятий обома палатами. Конституційні угоди
регулюють й такі важливі питання, як формування уряду лідером партії,
яка одержала перемогу на парламентських виборах, колективна та
індивідуальна відповідальність міністрів, процедура скликання
законодавчого органу і розпуску палати громад,, здійснення державного
управління Короною тільки при угоді Кабінету, як і саме існування уряду.

Конституційні угоди є досить своєрідним джерелом британської
конституції. З одного боку, вони реально діють як важлива ланка правової
системи, без якої вона не може існувати. З другої – звичаї не визнаються
судами, тобто порушення угоди не тягне юридичної відповідальності. Однак
їх недотримання в країні з високим рівнем правосвідомості може привести
до серйозних політичних наслідків.

Доктринальні джерела – спенцифічний елемент неписаної частини
британської конституції. Під ними розуміються думки іменитих вчених в
галузі конституційного права. До них звертаються тоді, коли виявлена
прогалина із-за відсутності статута, прецедента чи звичаю, що регулюють
відповідні відносини. Так, палата лордів у 1920 р. визначила королівську
прерогативу, зіславшись на думку видатного англійського
конституціоналіста кінця ХІХ-початку ХХ ст. А.В. Дайсі. В останній час
використання доктринальних джерел судами замітно активізувалось. Судові
рішення в обгрунтування тої чи іншої позиції нерідко містять зноски
навіть на газетні публікації.

Співвідношення писаної і неписаної частин британської конституції
пояснюється історичними причинами: спочатку саме прецеденти і
конституційні угоди складали її основу і визначали своєрідність її
форми. В ХХ ст. проходить ріст числа джерел статутного права, і багато
неписаних норм заміняються законами. Проте по нинішній день статуне
регулювання конституційних питань не має всестороннього,
систематизованого і деталізованого характеру. Наприклад, посада
прем’єр-міністра лише побічно встановлюється, тобто тільки згадується в
єдиному статуті – акті про міністрів корони 1937 р. при визначенні
розміру зарплати міністрам. В жодному законі немає конкретно
визначеного статусу міністрів, прем’єр-міністра, взаємовідносин його з
членами уряду, іншими державними органами. Ці відносини регулюються
звичаями.

По способу зміни конституція Великобританії є гнучною. Поступове
нашарування багаточисельних законів, прецедентів і звичаїв створює
прекрасну базу для пошуків компромісів і взаємоприйнятих рішень.
Гнучкість і відомий консерватизм конституції Великобританії дозволяє
забезпечити, з одного боку, наступність і стабільність державного
управління, з другого – приспособити існуючі конституційні норми з
умовами дійсності, що постійно змінюються.

***

Конституція Італії

Конституція Італії, прийнята Установчими зборами 22 грудня 1947 року,
структурно має класичну форму і включає всі основні питання
конституційного регулювання. Основний закон Італії закріпив обширне коло
прав і свобод, проголосив народний суверенітет, оголосив антифашизм
офіційною політикою держави. В Італії була утворена форма правління
парламентської республіки, унітарна форма державного устрою з широкою
територіальною автономією областей, як найбільших
адміністративно-територіальних одиниць.

Прогресивність конституції також проявилась в установленні
демократичного порядку формування палат парламенту, у введенні в
державну систему інституту народної ініціативи і референдума у створенні
Національної ради економіки і праці, у відміні спеціальних трибуналів.

Демократичні положення конституції не зразу були реалізовані, деякі з
них не здійснені до цього часу; наприклад, положення, що відносяться до
регламентації багатьох прав і свобод. Деякі важливі норми не проводилсь
в життя протягом багатьох років. Так, створення обласного самоврядування
розтягувалось більш ніж на 20 років; з різних причин відкладався початок
діяльності Конституційного суду; протягом 11-ти років з часу вступу в
силу Основного закону не функціонувала Вища рада магістратури. До
сьогоднішнього дня не реалізовані положення конституції про створення
президії Ради міністрів (ст. 95), не виконана вимога шостого перехідного
положення про ліквідації соціальних органів юрисдикції, які дісталися
сучасній Італії від фашистської диктатури.

Помітними в Конституції Італії стали міжнародно-правові норми.
Конституція закріпила, що внутрішній правовий порядок країни
узгоджується з загальновизнаними нормами міжнародного права. Спеціальне
положення встановлює миролюбивий характер держави, оскільки “Італія
заперечує війну як знаряддя посягання на свободу інших народів і як
спосіб вирішення міжнародних конфліктів (ст. 11). Основний закон 1947
року передбачив можливість уступки ряду державних повноважень
міжнародним організаціям. В ст. 11 говориться, що Італія погоджується на
взаємних умовах з іншими державами на обмеження суверенітету, необхідне
для порядку, що забезпечує народам мир і справедливість. Ці норми стали
правовою основою для вступу країни в Європейські співтовариства і
передачі їм регулювання ряду питань економічного і соціального
характеру.

По способу зміни італійська конституція 1947 р. відноситься до числа
“жорстких”. Процедура перегляду передбачає дві послідовні стадії. При
цьому застосовуються такі правила: поправки приймаються двічі в кожній
із палат парламента, тобто в палаті депутатів і в Сенаті; між
обговореннями повинно пройти не менше трьох місяців, і в другому
голосуванні вони повинні бути схвалені абсолютною більшістю членів
кожної з палат. Друге голосування є ратифікуючим. Крім того, якщо
поправки у другому голосуванні не одержали двох третин голосів у кожній
із палат, то можливе проведення референдуму, коли на протязі трьох
місяців після опублікування внесених змін такого голосування буде
вимагати п’ята частина членів однієї із палат, або 500 тис. виборців,
або п’ять обласних рад.

За п’ятидесятирічний термін дії італійської конституції було внесено
лише 10 поправок, які небагато змінили, головним чином, організаційні
моменти в діяльності центральних органів державної влади (в парламенті,
в Конституційному суді, президента республіки) та збільшили число
областей з 19 до 20. Практично поправки не торкнулися зміни принципів
інститутів італійської держави.

***

Конституція Франції

Конституція Франції 1958 р. складається з короткої преамбули і 16
розділів, розподілених на 93 статті. В Конституції не має розділу з прав
і свобод, що є характерним для сучасних основних законів. Преамбула
обмежується відсиланням до Декларації прав людини і громадянина 1789 р.
і до преамбули конституції 1946 р., яка в цій частині з чисто юридичної
точки зору залишається в силі. Конституційна рада в своїх рішеннях
вказувала на Декларацію і преамбулу конституції 1946 р. як на складові
частини діючої конституції і включила їх в той блок законів,
відповідність якому він перевіряє. З редакційної точки зору конституція
1958 р. недосить чітко сформована, хоч при першому читанні виявляється
досить логічний і простий документ. Так, ст. 89 в перегляді Основного
закону допускає декілька тлумачень. Стаття 34 вказує: ” Закон встановлює
правила”, а в наступній фразі в цій же статті: “Закон в рівній мірі
встановлює правила”. Видається, що це дві редакції одного поняття, що
накладаються одне на одне. Одночасно не можна не зауважити, що ряд
положень конституції відрізняються чіткістю і якістю. Дане твердження
відноситься до основних інститутів держави, до нововведень, що
затвердженні цим актом. Наприклад, досить детально окреслена сфера
компетенції парламенту, процедура, що застосовується при постановці
питання про відповідальності уряду і перед Національними зборами.

Конституція 1958 р. визначила основні параметри держави, закріпила, що
Франція є неподільною, світською, демократичною і соціальною
республікою. Принцип республіки: “Правління народу, по волі народу і для
народу” (ст. 2) Основний закон встановлює змішану республіканську форму,
якщо для її визначення виходити із існуючих в даний час уявлень про
форму правління. Ця форма правління республіки визначається: глава
держави (президент) обирається позапарламентським методом, а
прем’єр-міністр призначається президентом без згоди вищого
представницького органу (ознаки президентської республіки); в той же час
уряд несе відповідальність перед нижньою палатою парламенту (ознаки
парламентської республіки). З формальної точки зору президент не може
відкликати прем’єр-міністра.

В Конституції закріплене надзвичайно важливе положення про те, що
республіканська форма правління не може бути предметом перегляду (ост.
абзац ст. 89). Основний закон містить важливі, хоч і не дуже обширні
положення про характер французької держави. Неподільність республіки –
канстанта французької держави. Замах на неподільність на цілісність її
території карається згідно статей Кримінального кодексу: такі дії
кваліфікуються як злочин проти безпеки держави.

В даний час Франція включаю такі територіальні структури: 101
департамент, з яких 96 знаходяться в метрополії і 5 “за морем” (Гвіана,
Гваделупа, Мартиніка, Реюньон і Сен Пьер-з-Мікелон), одна територія зі
спеціальним статусом – Майот, чотири заморських території (Нова
Каледонія, Полінезія, Валліс з Фютюна, Південні і Арктичні території).

Франція – світська держава, тобто в ній немає офіційної релігії, а
громадяни мають певну свободу віросповідати будь-яку конфесію, або
жодної не ісповідувати. Однак, твердження, що держава забезпечує свободу
совісті ще не означає, що не може мати яких-небудь відносин з церквами,
що діють на її території, Ельзас і Лотарінгія завжди мали конкордатний
режим відносин з Світським престолом; Гвіана не визнає принципу
відокремлення церкви від держави. Кримінальний кодекс містить норму,
згідно якої підлягають відповідальності священнослужителі, які дають
шлюб до заключення цивільного шлюбу.

Термін “демократична республіка” вперше був включений в Конституцію
Франції 1848 р. (п.2 вступу) і означав введення лише для чоловіків
всезагального виборчого права. В даний час значення цього терміна у
французькій літературі залишається приблизно тим же; відповідно до ст. 3
діючої конституції всезагальне виборче право може бути прямим і
непрямим, а також рівним і таємним. Цей термін підтверджує приналежність
націаонального суверенітету народу і виявляється у триєдиній формулі: ”
правління народу з волі народу і для народу”.

Термін “соціальна республіка” вперше був введений у конституцію 1946 р.
і відновлений у діючому основному законі. Для творців конституції
четвертої республіки цей термін означав розвиток політичної, економічної
і соціальної демократії. В преамбулі конституції 1946 р. ці принципи
були проголошені “особливо необхідними в наш час”. Конституція 1958 р.
таким чином підтвердила розвиток названих принципів і цілей.

Важливішою нормою акту 1958 р. є положення про джерела державної влади,
закріплене в ст. 3: “Національний суверенітет належить народові, який
здійснює його через своїх представників і через референдум. Жодна
частина народу, жодна окрема особистість не можуть привласнити собі його
здійснення”. Ця формула була взята з конституції 1946 р. (ст.3) і ще раз
підтверджує демократичний характер держави.

Конституція 1958 р. встановила правила взаємодії з міжнародним правом.
Жодні положення, що мають конституційну силу, ні преамбула акту 1946 р.,
ні основний закон 1958 р. не дають права твердити про верховенство
міжнародного права по відношенню до контституції. Механізм контролю за
таким станом встановлений в ст. 54, яка вказує, що творці конституції не
хотіли, щоб існували суперечності між міжнародним правом і основним
законом.

Конституція 1958 р. досить пристосована до умов міжнародної інтеграції,
що безперевно розвивається в Європі. Зокрема, поправки, включені до
конституції на референдумі 1992 р. говорять про добровільну передачу
Францією у відання Європейських співтовариств відповідної компетенції
(ст. 88-1); на засадах взаємності Франція визнає за Європейським
екномічним і фінансовим союзом право встановлювати режим загальних
кордонів (ст. 88-2), вона надає знову ж таки на засадах взаємності
виборче право громадянам інших держав цього Союзу на виборах в свої
муніципальні органи (ст. 88-3)

Процедура перегляду конституції встановила у її ХVІ розділі, що містить
лише одну цю статтю. Порядок зміни включає дві стадії: 1) внесення
поправок і їх прийняття; 2) ратифікація цих поправок. Ініціатива
внесення поправок належить президенту республіки, діючому по пропозиції
прем’єр-міністра і парламентарів.

Література

Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика 1710 р. К.: Веселка,
1994

Французкая Республика. Конституция и законодательные акты. М.:
Прогресс, 1989

Мелащенко В.Ф. Основи конституційного права України. Курс лекцій для
студентів юридичних вузів і факультетів. К.: Вентурі, 1995 р.

Burdeau J. Droit constitutionnel et institutions politigues. P.: 1957.
p.47

Nwabuese B. Constitutionalism in Emergent states, Rutherhord, 1973, p.
2

Конрад Хессе. Основы конституционного права ФРГ. М.: Юридическая
литерат. 1981

Ориу М. Основы публичного права. М. 1929, с.583

Shanfebout B. Droit coustitutionnel et science politigve. P. 1986

Прело М. Конституционное право Франции. М. 1957, с.350

Сравнительное конституционное право. Изд. ф-ма “Манускрипт”, М.: 1996

Мексиканские Соединенные штаты. Конституция и законодательные акты. М.:
Прогресс, 1986