Дмитренко I.А. 2001 – Екологiчне право України
ВСТУП
Екологічні відносини — одна з найважливіших складових суспільних
відносин. Вони виникають між окремими суб’єктами і з приводу надзвичайно
важливих об’єктів. Екологічні відносини складаються між суспільством і
природою, між людиною та навколишнім середовищем. Об’єктами екологічних
відносин е природні багатства: земля, її надра, води, ліси, атмосферне
повітря, тваринний світ тощо. Від того, якими будуть екологічні
відносини, залежить сьогодення та майбутнє людства.
Природне середовище — це місце життєдіяльності людини, джерело її
існування. У своїй діяльності людина використовує природні багатства —
від кисню і води до надр землі та лікарських рослин. При цьому вона
неминуче впливає на природу, але цей вплив не повинен порушувати її
законів. Науково не обгрунтоване втручання в життя природи призводить до
катастрофічних наслідків.
Тисячоліттями люди не відчували відповідальності за збереження природи,
відносились до неї як до невичерпного джерела. Прозріння настало лише
тоді, коли екологічна криза стала загрожувати багатьом регіонам нашої
планети та самому існуванню людства.
Все це змушує переосмислити складні взаємозв’язки і процеси у
навколишньому середовищі та усвідомити, наскільки виваженими, науково
обгрунтованими та законодавче врегульованими повинні бути екологічні
відносини.
Проблема взаємодії суспільства й природи має глобальний планетарний
характер. Зберегти природу в стані, придатному для життя людини, можна
тільки загальними зусиллями населення всієї Землі. Тому кожна країна
зобов’язана берегти природу та нести моральну відповідальність перед
усім світом за її належну охорону.
У забезпеченні раціонального використання, охорони і відтворення
природних багатств важливе місце посідають правові засоби. В юридичних і
деяких інших навчальних закладах вони вивчаються у навчальному предметі
«Екологічне право України», підручник з якого пропонується читачеві.
Основою для його написання стало нове екологічне законодавство України.
У підручнику відображено також досягнення екологічної правової думки.
Екологічне право націлене на створення найбільш сприятливих умов для
життя, праці та відпочинку громадян. Це життєдайна і життєзберігаюча
галузь права, її значення для життя і діяльності людини і всього
суспільства важко переоцінити. Найвищу мету соціальної політики нашої
держави — турботу про життя і здоров’я людини — ця галузь права
спроможна втілити в життя.
Велике і гуманне покликання екологічного права стимулює до його
сумлінного вивчення, ґрунтовного опанування необхідними екологічними
знаннями. Екологічна освіта потрібна всім громадянам України, а особливо
працівникам правоохоронних органів, які забезпечують виконання
еко-лого-правових актів і норм.
Підручник розрахований на слухачів вищих навчальних закладів
Міністерства внутрішніх справ України, тому в ньому значне місце
відведено висвітленню ролі органів внутрішніх справ у забезпеченні
раціонального використання і охорони природних ресурсів, зміцненню
екологічних відносин. Ним можуть скористатися і студенти інших
навчальних закладів, де вивчаються питання природокористування й охорони
навколишнього середовища.
Вивчення екологічного права з урахуванням професійної направленості
працівників органів внутрішніх справ підвищує як загальний, так і
професійний рівень підготовки слухачів, що забезпечує максимальну
ефективність навчання.
Підручник відповідає меті та завданням підготовки фахівців, покликаних
охороняти екологічні права й інтереси людини, бути надійними
провідниками екологічної політики держави. Він буде корисним також для
практичних працівників природоохоронних і правоохоронних органів, для
всіх тих, хто не байдужий до використання, охорони і відтворення
природних ресурсів України, розвитку і зміцнення її екологічних
відносин.
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
Розділ 1. Предмет, система та джерела екологічного права України
§ 1.1. Об’єктивна необхідність взаємодії суспільства і природи
Взаємодія суспільства з природою завжди була і є найголовнішою умовою
існування людства. Усе те, що виробляє і споживає людина, створюється
шляхом використання природних ресурсів. Тому роль природи в житті людей
постійно зростає. Не випадково її охорона є конституційною вимогою, що
зафіксовано в новому Основному Законі України.
Природа є невичерпним джерелом наукових знань, духовності, екологічної
освіти, культури і виховання людей. Вона має величезну цінність як
першоджерело матеріальних благ і невичерпне джерело здоров’я та творчого
натхнення. Спілкування з природою розвиває в людині такі позитивні риси
характеру, як доброта, чуйність, гуманність, повагу, вміння бачити і
розуміти прекрасне. Вивчення явищ природи відкриває перед людьми її
таємниці, збагачує їх новими знаннями. У світі зроблено не одне наукове
відкриття завдяки природі, постійному спілкуванню з нею.
Проте людина не тільки споживач, але й активний творець. Своїми знаннями
і працею вона істотно впливає на живу і неживу природу, нею багато
зроблено щодо відтворення природних ресурсів та поліпшення стану
природи. Завдяки введенню в дію очисних споруд, впровадженню систем
зворотного водопостачання, безвідходних і маловідходних технологій
значно зменшується забруднення вод і атмосферного повітря.
Ведеться боротьба з ерозією, поширюється захисне лісорозведення,
збільшується обсяг лісовідновлювальних робіт, що сприяє поліпшенню
якості земель, підвищує їх урожайність.
Незважаючи на вжиті заходи, гострота екологічної проблеми не зменшилася.
Сьогодні практично неможливо назвати такі явища та процеси навколишнього
середовища, на яких не позначилася діяльність людей.
Зокрема, велике занепокоєння викликають такі з них, як ерозія грунту,
його засолення та хімічна деградація, нестача питної води та погіршення
її якості, висушування боліт і зниження рівня фунтових вод,
катастрофічний стан малих річок. Вони міліють, пересихають у літній
період або зникають зовсім. Їх забруднюють головним чином води
промислових підприємств, відходи тваринних комплексів, господарські,
побутові стоки, добрива та пестициди, що змиваються з
сільськогосподарських угідь.
Населення планети стурбоване темпами вирубування лісів, забруднення
морів і океанів, які є джерелом постачання атмосфери киснем. Щороку
вирубується на планеті 17 млн га лісу. Підраховано, що загальна
кількість кисню в атмосфері щорічно зменшується на 10 млрд т. Під
загрозою знищення знаходяться лікарські рослини.
Особливо велику екологічну небезпеку становить забруднення значної
території у зв’язку з аварією на Чорнобильській АЕС. Ця трагедія згубно
позначилася на здоров’ї людей, на стані тваринного і рослинного світу та
навколишньому природному середовищі в цілому.
Загострення екологічної ситуації не проходить безслідно. За останнє
десятиріччя в Україні майже на третину збільшилася загальна
захворюваність людей, тривалість їхнього життя на 5—в років менша, ніж у
розвинених країнах світу. За середнім показником тривалості життя
Україна посідає 57 місце серед країн світу. Значно знизилася
народжуваність і зросла смертність. Якщо у 1991 р. кількість померлих
перевищила кількість народжених на 39,2 тис. осіб, то у 1997 р. — на
311,5 тис. осіб. Високою є захворюваність і смертність дітей,
посилюється тенденція народження дітей з фізичними та психічними вадами.
Екологічна напруженість наростає в усьому світі. За даними Всесвітньої
комісії 00Н з навколишнього середовища і розвитку щорічно виводиться з
обороту і перетворюється на мертву пустелю 6 млн га родючих земель,
вирубується та гине від пожеж і шкідливих антропогенних впливів понад 11
млн га лісу, що складе за три десятиріччя площу, яку займає Індія.
Інтенсивна хімізація сільського господарства і промислові викиди
отруйних речовин призводять до того, що дедалі більше таких речовин
потрапляє з продуктами харчування і питною водою в організм людини,
спричиняючи непоправну шкоду здоров’ю. За наявними даними у світі від
отруєння пестицидами щорічно вмирає майже 14 тис. осіб.
Людство наблизилося в екологічному відношенні до тієї межі, за якою —
прірва. Вихід з екологічної кризи потребує неабияких йусиль, у тому
числі правових.
Усунення наслідків екологічних правопорушень або запобігання їм — це
тільки половина справи. Спілкування людини з природою завжди має бути
тільки взаємокорисним. Зрозуміло, що ініціювати саме такі екологічні
відносини повинна людина, як істота розумна.
Неможливо успішно вирішувати завдання підвищення добробуту людей,
зміцнення їхнього здоров’я, не забезпечивши раціональне
природокористування й охорону природи.
З цією метою Україна здійснює на своїй території екологічну політику,
спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої
природи навколишнього середовища, захист життя і здоров’я населення від
негативного впливу, зумовленого забрудненням довкілля, досягнення
гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне
вико-ристування і відтворення природних ресурсів.
Державній охороні та регулюванню використання на території України
підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природних,
соціальних умов та процесів; природні ресурси, що вже залучені до
господарського обігу, та ті, що не використовуються в народному
господарстві в наш період (земля, вода, атмосферне повітря, ліс та інша
рослинність, тваринний світ); ландшафти та природні комплекси.
Екологічна безпека населення розглядається як одне з найбільш
відповідальних і благородних завдань.
Велика роль у досягненні та постійному забезпеченні взаємодії
суспільства і природи належить праву. В законодавчих актах визначаються
пріоритетні напрямки державної політики в галузі природокористування,
шляхи подолання екологічної кризи. За допомогою права забезпечується
екологізація технологій у промисловості, сільському господарстві,
енергетиці, будівництві, на транспорті, а також здійснення глибокої
реформи існуючої практики природокористування. Право — один із
найактивніших засобів управління суспільством, стабілізуючий фактор в
його житті.
За допомогою права визначаються і здійснюються організаційні,
економічні, технічні та наукові пріоритети досягнення екологічної
безпеки України. Це потребує глибокого вивчення властивостей, якими
наділено право взагалі, та екологічне зокрема. На жаль, тривалий час у
науковій літературі екологічні проблеми якщо й не ігнорувалися, то і не
досліджувалися належним чином. Це стосується і правової науки.
Певний інтерес до проблем охорони природи вчені-право-знавці стали
виявляти порівняно недавно. Ці проблеми досліджували Ю. С. Шемшученко,
В. Л. Мунтян, Н. І. Тітова, В. 1. Андрейцев, В. В. Костицький, С. М.
Кравченко, В. В. Носік, В. К. Попов, Ю. О. Вовк, В. В. Гречко, В. О.
Чуйков, М. В. Шульга, В. К. Матвійчук, Б. Г. Розов-ський (Україна); О.
С. Колбасов, В. В. Петров, Н. Д. Казан-цев, Г. О. Алсеньонок, О. М.
Колотинська, Г. М Полянська, І. В. Павлов, М. І. Краснов, Б. В. Єрофеєв,
І. В. Іконицька, Р. Д. Боголепов, Р. К. Гусев, Л. Т. Сергєєва, М. О.
Сиродоєв (Росія); С. Б. Байсалов, А. Е. Еренов, Н. Б. Мухітдінов, Л. В.
Ільяшенко, М. С. Сахіпов, С. С. Константініді (Казахстан); 1. І.
Мойсеєнко, М. Ф. Степанко (Білорусь); X. І. Шворц, Ю. І. Тютєкін
(Молдова).
Ці автори своїми науковими працями внесли вагомий вклад у теорію та
практику розвитку екологічних відносин і вдосконалення їх правового
регулювання. Але їхні дослідження треба розглядати як початок творчих
пошуків до розв’язання проблем охорони природи і раціонального
використання природних ресурсів.
Щоб вивести Україну з екологічної кризи, правовій науці та юридичній
практиці треба зробити набагато більше у сфері екологічних відносин, ніж
це було зроблено дотепер. Важливо враховувати й те, що науково-технічна
революція постійно підвищує інтенсивність впливу людей на природу. Вона
робить вічну проблему взаємовідносин між людиною і природою особливо
актуальною. Якщо суспільство не зуміє зупинити пагубні екологічні
процеси, які набули широкого розмаху, воно приречене, у нього немає
майбутнього.
У цих умовах активна екологічна діяльність кожної держави набуває
особливого значення. Найпершим завданням Української держави і
суспільства є створення обгрунтованого і детально розробленого
природоохоронного законодавства та забезпечення впровадження його в
життя. Необхідно створити такий правовий механізм, за якого нанесення
шкоди природі, нераціональне використання ресурсів були б невигідними
підприємствам та іншим природокористувачам.
Важливим правовим заходом у сфері екологічної безпеки може бути також
розробка державної та місцевих програм запобігання і подолання
екологічно небезпечних наслідків, викликаних природними явищами чи
створених діями людини.
На велику увагу заслуговує механізм реалізації екологічного
законодавства. З метою його вдосконалення доцільно використати різні
організаційно-правові важелі: матеріальне заохочення до бездоганного
виконання вимог екологічного законодавства, підвищення юридичної
відповідальності за його невиконання або порушення, посилення державного
і громадського екологічного контролю, створення системи екологічної
освіти і виховання.
Майбутнє України дуже тісно пов’язане з екологічною безпекою, яка є, у
свою чергу, найважливішою складовою національної безпеки.
§ 1.2. Предмет і поняття екологічного права
Розпочинаючи вивчення будь-якої галузі права, треба перш за все
усвідомити, що є її предметом, з’ясувати коло і характер тих суспільних
відносин, які регулюються цією галуззю права.
Предметом екологічного права є суспільні екологічні відносини, що
складаються з приводу використання природних ресурсів та охорони
навколишнього природного середовища. Назва «екологія» походить від
грецьких слів о/соз — дім, житло і Іодоз — поняття, вчення), дослівно —
вчення про дім, тобто про оточуюче нас середовище.
Екологія — це наука, яка вивчає проблеми взаємодії живих організмів з
тим природним середовищем, в якому вони перебувають. Екологія вивчає
питання взаємодії людини і природи, взаємодії суспільства і природи,
тобто ті екологічні відносини, які регулюються і охороняються нормами
права. Система таких норм і складає екологічне право.
Екологічне право України — молода галузь права. Юридичною базою його
розвитку є екологічне законодавство, яке почало швидко розвиватися ще за
часів Радянського Союзу. Екологічне законодавство сучасної України
повніше відбиває конкретні природні умови і потреби регіону, що робить
його більш дійовим.
Екологічні суспільні відносини мають свої суб’єкти й об’єкти. Суб’єктами
екологічних відносин є сторони, між якими вони виникають.
Екологічні відносини виникають між Українською державою як власником
природних багатств і природокористувача-ми, до яких відносяться
підприємства, організації, установи і громадяни. Вони виникають також
між самими природокористувачам й.
Екологічні суспільні відносини виникають з приводу використання і
охорони земель, вод, лісів, надр землі, атмосферного повітря, тваринного
світу, природно-заповідного фонду;
Саме ці природні багатства і є об’єктами екологічних відносин.
Об’єктом екологічних відносин може бути як об’єкт природи в цілому, так
і його частина. Будучи врегульованими нормами екологічного права, всі ці
відносини набувають правової форми і стають екологічними
правовідносинами.
За своїм характером екологічні правовідносини поділяються на відносини,
що виникають у сфері використання природних багатств, і такі, що
пов’язані з охороною природи. Вивчення відносин з приводу
природокористування та приро-доохорони в одній галузі права не
випадкове. Ці дії тісно взаємопов’язані. Вони не виключають, а
доповнюють одне одного. Раціональне використання природних ресурсів
сприяє їх охороні, а охорона природи, у свою чергу, сприяє раціональному
використанню природних багатств.
Екологічні правовідносини — це складна галузь суспільних відносин, які
охоплюють відносини щодо використання, відтворення і охорони різних
об’єктів природи. Залежно від об’єктів природи, їх можна поділити на сім
груп. Це відносини, що виникають з приводу використання і охорони
земель, вод, атмосферного повітря, лісів, тваринного світу, надр і
природно-заповідного фонду.
Кожна група екологічних правовідносин регулюється відповідним видом
правових норм і галуззю законодавства: земельним, водним, лісовим,
законодавством про тваринний світ, атмосферне повітря, надра,
природно-заповідний фонд.
Ці галузі законодавства мають свої цілі й завдання. Разом з тим вони
тісно пов’язані між собою і складають єдину за своєю суттю і
призначенням систему — екологічне законодавство.
Найважливішими підставами для виділення екологічного права в окрему
галузь є:
а) наявність особливого самостійного предмета правового регулювання —
таким предметом є екологічні відносини нашого суспільства;
б) специфіка і своєрідність об’єктів, з приводу яких складаються
екологічні відносини (природні багатства: земля, вода, ліси, надра,
атмосферне повітря, тваринний світ);
в) існування спеціальних джерел права (законодавчі акти про землю,
надра, воду, ліси та інші об’єкти природи);
г) особлива суспільно-економічна значущість екологічних відносин і тих
правових актів та норм, що їх регулюють і охороняють.
Отже, можна дати таке визначення екологічного права. Екологічним правом
називається галузь права, яка регулює екологічні суспільні відносини і
має своїм завданням забезпечення раціонального використання природних
багатств і охорону навколишнього середовища в інтересах сучасних і
майбутніх поколінь людей.
Життя вимагає постійного розвитку і удосконалення екологічних суспільних
відносин. Адже їхній стан впливає на ефективність використання природних
ресурсів і стан охорони навколишнього природного середовища. Від того,
якими є і будуть екологічні відносини залежить рівень розвитку всіх
галузей народного господарства, оскільки з ними пов’язане господарське
використання земель, вод, лісів, надр, атмосферного повітря, інших
природних багатств.
Не варто вдаватися до ілюзій, що природні ресурси невичерпні. Настав час
переконати суспільство в тому, що в сучасних умовах першочерговим
завданням у використанні природних ресурсів є їх відновлення і
раціональне користування ними.
Чекають вирішення також екологічні проблеми регіонального характеру.
Конче необхідно:
а) звести до мінімуму шкідливий вплив наслідків аварії на Чорнобильській
АЕС;
б) поліпшити екологічний стан басейну Дніпра та якість питної води;
в) стабілізувати та поліпшити екологічний стан у містах і промислових
центрах Донецько-придніпровського регіону;
г) відновити гідрологічний режим у Поліському регіоні;
д) запобігти подальшому забрудненню Чорного і Азовського морів та
поліпшити їхній екологічний стан.
Вирішення назрілих екологічних проблем стане важливим кроком уперед на
шляху досягнення екологічного оздоровлення України, допоможе подолати
напругу в багатьох містах і регіонах країни, нормалізувати в них стан
навколишнього природного середовища.
Україна, незважаючи на поточні проблеми політичного і економічного
характеру, повинна сформулювати соціальну політику, спрямовану на
збереження і відродження довкілля, захист екологічних прав громадян,
забезпечення екологічної безпеки країни і активно впроваджувати її в
життя за допомогою норм екологічного права. Закони та інші правові акти
надають обов’язкової юридичної сили екологічним вимогам. Під впливом
норм екологічного права екологічні відносини стають виваженішими та
більш гармонійними.
§ 1.3. Основні принципи і завдання екологічного права
Принципи екологічного права — це головні, основоположні правила, які
визначають загальну спрямованість і найсуттєвіші риси правового
регулювання екологічних суспільних відносин. Кожний принцип посідає своє
чільне місце в структурі та змісті екологічного права і має свої
особливості.
До основних принципів екологічного права відносять:
принцип переваги державної власності на землю, воду, ліси, надра землі
та інші об’єкти природи;
принцип державного управління природокористуванням і охороною природи;
принцип поєднання раціонального використання, відтворення і охорони
природних ресурсів;
принцип комплексного підходу до природокористування і природоохорони;
принцип поєднання заходів щодо стимулювання і відповідальності у справі
використання та охорони природних ресурсів;
принцип законності в екологічних відносинах. Принципи екологічного права
реалізуються в його конкретних нормах, визначають їх зміст або зміст
його окремих інститутів.
Найважливішим принципом, що лежить в основі екологічного права, є
принцип переваги державної власності на землю, воду, ліси, надра, інші
об’єкти природи, який випливає з Конституції України, Земельного,
Водного, Лісового кодексів та інших законодавчих актів, спрямованих на
раціональне природокористування і природоохорону. Зокрема, у ст. 4
Земельного кодексу записано: «У державній власності перебувають усі
землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну
власність». У ст. 6 Лісового кодексу зазначено: «Всі ліси в Україні є
власністю держави». Статті аналогічного змісту е й в інших законодавчих
актах.
Підкреслюючи перевагу державної власності на природні ресурси, необхідно
зазначити, що екологічне законодавство передбачає в окремих випадках і
такі форми власності, як приватна і колективна, які стосуються переважно
землі, тваринного світу, природно-заповідного фонду.
Право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо
володіння, користування і розпорядження майном; воно охороняється
законом незалежно від форми власності.
Принцип державного управління природокористуванням і охороною природи
полягає в організації раціонального приро докористування і належної
охорони навколишнього природного середовища.
Функції управління в сфері використання Г охорони природних багатств
віднесені законодавством до компетенції державних органів управління.
Важливе місце посідає принцип поєднання раціонального використання,
відтворення і охорони природних ресурсів. Як у законодавстві, так і на
практиці використання, відтворення і охорона природних багатств
розглядаються в їх єдності. Ці поняття завжди перебувають у нерозривних
взаємозв’язку і взаємозалежності. Виходячи з цього принципу, не можна
врегульовувати ізольовано тільки частину певної екологічної проблеми, бо
це не дасть бажаних результатів.
Принцип комплексного підходу до природокористування і природоохорони. У
природі все взаємопов’язано. Так, від стану землі залежить стан вод,
лісів, тваринного світу, тоді як води і ліси, у свою чергу, справляють
вплив на землю, атмосферне повітря, інші об’єкти природи. Забруднення
земель призводить до забруднення вод, виснаження лісонасаджень, отруєння
тварин і птахів. Кількість і якість води впливає на стан земель та
рибного господарства. Тому дуже важливо, щоб природокористування і
природоохоронні заходи здійснювались у комплексі. Це має бути чіткіше
закріплено в правових нормах і неухильно виконуватися на практиці.
Слід зазначити, що й екологічна свідомість людей повинна формуватися
саме на засадах цілісності природного середовища.
Принцип поєднання заходів щодо стимулювання і відповідальності у сфері
використання і охорони природних ресурсів. Для досягнення раціонального
використання і охорони природних ресурсів згідно з діючим законодавством
застосовуються як юридична відповідальність винних осіб, так і заходи
стимулювання щодо дбайливого відношення до природи, її відтворення.
Тривалий час стимулювання у сфері природоохорони не застосовувалося. Ні
в нашому законодавстві, ні в теоретичних дослідженнях учених-юристів,
присвячених означеній проблемі, не згадувалося про необхідність
застосування матеріальних та інших заохочень у цій галузі діяльності. Не
виявили ініціативи щодо природоохорони й відомства. Однією з причин
сучасної екологічної кризи слід вважати саме ігнорування матеріального
заохочення.
З розвитком і вдосконаленням екологічного законодавства згаданий недолік
був урахований. Нові закони про охорону природи та Земельний, Водний і
Лісовий кодекси містять окремі розділи і статті, присвячені
матеріальному стимулюванню раціонального використання, охорони і
відтворення земель, вод, лісів та інших природних ресурсів.
Правове регулювання стимулювання в системі охорони навколишнього
природного середовища повинно розвиватись і надалі. Потрібні величезні
зусилля, щоб стабілізувати вкрай складну екологічну ситуацію в Україні.
Провідну роль у цьому має відіграти правильне поєднання заходів
стимулювання і юридичної відповідальності в галузі екологічних відносин.
Принцип законності в екологічних відносинах відіграє особливу роль у
досягненні раціонального природокористування і забезпечення охорони
природних багатств.
Першою і основною умовою забезпечення законності в галузі екологічних
відносин є наявність відповідних законодавчих та інших нормативних
актів, націлених на створення міцної юридичної основи раціонального
природокористування і природоохорони.
Однак для досягнення справжньої законності цього недостатньо. Закони
необхідно не тільки приймати, а й чітко виконувати. Цього, на жаль, поки
що немає.
Проблема зміцнення законності — загальнодержавна проблема. Над її
вирішенням належить працювати законодавчим, правозастосовчим і
правоохоронним органам, у тому числі органам внутрішніх справ.
Необхідно, щоб у повну силу запрацював відомий принцип — перед законом
усі рівні.
Перед екологічним правом стоять складні завдання, які випливають з
необхідності якнайшвидше вивести Україну з екологічної кризи, що
призвела до різкого погіршення стану здоров’я людей, зменшення
народжуваності та збільшення смертності. Подолання екологічної кризи
може бути досягнуто за допомогою різних правових засобів: удосконалення
правового регулювання екологічних суспільних відносин; бездоганного
втілення в життя вимог екологічного законодавства; стимулювання
раціонального використання і відтворення природних ресурсів;
беззастережного притягнення до відповідальності юридичних і фізичних
осіб, які порушують вимоги екологічного законодавства.
До термінових завдань екологічного права відноситься гарантування
екологічної безпеки в Україні. Подолання екологічної кризи має для
громадян, суспільства, держави в цілому величезне значення. Але цього
замало. Необхідно гарантувати екологічну безпеку в Україні з метою
попередження будь-яких екологічних потрясінь.
Однією з найбільш дійових гарантій є екологічне право. За його допомогою
забезпечується додержання екологічних вимог в усіх галузях народного
господарства, а також при розміщенні і розвитку населених пунктів. Право
здатне забезпечити додержання екологічних вимог при використанні
природних ресурсів, що має особливо велике значення для гарантування
екологічної безпеки. Право може і повинно запобігати будь-яким
екологічним негараздам. Еколого-правові норми покликані захистити
природу від господарської безмежності та інших руйнівних факторів.
Гарантування екологічної безпеки може досягатися також за допомогою
відповідних фінансово-матеріальних витрат. Право відіграє важливу роль у
накопиченні й розподілі коштів на природоохоронну діяльність, джерелами
формування яких є бюджетні кошти цільового призначення, позабюджетний
фонд охорони навколишнього природного середовища, власні витрати
природокористувачів.
Позабюджетний фонд формується за рахунок:
а) плати за забруднення навколишнього природного середовища та
використання природних ресурсів;
б) грошових стягнень за порушення природоохоронних та санітарних норм і
правил, за шкоду, заподіяну порушенням природоохоронного законодавства,
а також самовільне використання ресурсів;
в) грошових стягнень за погіршення якості природних ресурсів;
г) надходжень від реалізації конфіскованого відповідно до чинного
законодавства майна, яке було предметом екологічного правопорушення;
д) обов’язкового екологічного страхування;
е) цільових та інших добровільних внесків підприємств, організацій,
установ та громадян.
Право виступає гарантом для досягнення екологічної безпеки і за багатьох
інших обставин.
Важливим завданням екологічного права є охорона екологічних прав та
інтересів громадян України. Згідно з діючим законодавством громадянам
нашої країни надано широкі екологічні права. Щоправда вони з різних
причин ще не стали реальністю. Тому завданням екологічного законодавства
е посилення охорони екологічних прав громадян, створення гарантій для їх
реалізації. Для цього достатньо можливостей, від широкого і
загальнодоступного пропагування екологічних прав до підвищення юридичної
відповідальності за їх порушення.
Одним з невідкладних завдань екологічного права в Україні є забезпечення
екологічної загальної освіти. У сучасних умовах науково-технічного
прогресу екологічні знання необ-
хідні кожній людині. Тому екологічні освіта і виховання стають одним з
найактуальніших завдань екологічного права. Можна впевнено сказати, що
екологічно грамотна і вихована людина ніколи не завдасть навіть
незначної шкоди природі, навпаки, всебічно сприятиме позитивним
екологічним процесам.
Як не прикро це визнавати, але людина сама винна в створенні екологічної
кризи. Отруюючи землю і воду, забруднюючи інші об’єкти природи, вона
ставить під загрозу своє здоров’я, життя та існування людства в цілому.
Ось чому бережливе ставлення до природи, зміцнення її охорони мають
стати нормою поведінки кожної людини. Це переконує, що екологічна освіта
має стати наріжним каменем створення цілком придатної для здоров’я і
життя людей екологічної обстановки.
Треба визнати, що прозріння настало надто пізно, як і пізно почалося
запровадження екологічної освіти, тому пожинаємо дуже гіркі плоди, через
свою безпечність харчуємось не дуже чистими продуктами, п’ємо не завжди
чисту воду, дихаємо забрудненим повітрям.
Досить суттєвим завданням екологічного право е наукове забезпечення
екологізації суспільства. Наука являє собою особливу специфічну галузь
людської діяльності, яка все більше визначає розвиток не тільки
матеріального виробництва, а й всього суспільства. Це одна з форм
суспільного усвідомлення, призначенням якої є систематичне пізнання
об’єктивних законів природи і суспільства та відкриття шляхів їх
використання на практиці. Наука слугує практиці, і в цьому її величезна
сила. Проте впровадження наукових досягнень у практику відбувається
повільно.
Протягом багатьох тисячоліть люди обробляли землю, вирощували корисні
рослини, ліси, розводили тварин. Але вони не відчували своєї
відповідальності за збереження природи, її раціональне використання. Не
існувало і наукового підходу до вирішення екологічних проблем.
У зв’язку з загостренням екологічної ситуації в умовах
науково-технічного прогресу зростають вимоги до засад природоохоронної
діяльності. Реалізація нової екологічної політики України вимагає
наукового підходу до розв’язання екологічних проблем. Завдання
екологічного права — активно сприяти науковому вибору. Екологізація
суспільства повинна грунтуватися на науковій основі.
§ 1.4. Система курсу екологічного права та його місце серед інших
галузей права
Систему екологічного права як навчального предмета складає науково
обгрунтована послідовність інститутів екологічного права. Правовий
інститут в екологічному праві являє собою відособлену групу юридичних
норм, що регулюють однорідні екологічні відносини.
Навчальний курс екологічного права України складається з двох частин:
загальної й особливої.
Загальна частина містить норми, які характерні для всіх інститутів
екологічного права, незалежно від того, до якої частини курсу ці
інститути відносяться — загальної чи особливої. До них відносяться
норми, що визначають предмет, принципи і функції екологічного права,
його пріоритети, загальні правила користування природними ресурсами,
правові форми охорони навколишнього природного середовища, основи
управління природокористуванням і охороною навколишнього середовища,
механізм реалізації екологічного права.
Вивчення загальної частини курсу розпочинається темою:
«Предмет, система і джерела екологічного права», в якій поряд з іншими
питаннями розкривається поняття екологічного права, висвітлюються його
принципи і функції, підкреслюється значення вивчення екологічного права
для працівників органів внутрішніх справ.
Важливе місце в загальній частині курсу посідає тема «Пріоритети
екологічного права», в якій йдеться про такі пріоритети, як гарантування
екологічної безпеки в Україні, охорона екологічних прав та інтересів
громадян України, всебічне сприяння екологізації суспільства.
Основною у загальній частині є тема «Правове забезпечення раціонального
природокористування». Вона відіграє особливу роль в екологічних
відносинах. Саме раціональне природокористування лежить в основі охорони
природних ресурсів.
Важливе місце в цій частині курсу відводиться питанням управління в
галузі природокористування і охорони навколишнього природного
середовища. Зокрема, висвітлюється питання і зміст управління,
розглядається система органів управління та їх компетенція.
Закінчується вивчення загальної частини екологічного права темою
«Механізм реалізації екологічного права», в якій розглядаються
економічні й юридичні заходи щодо забезпечення реалізації екологічного
права, доводиться, що є вирішальним етапом у розвитку екологічних
відносин; підкреслюється роль органів внутрішніх справ у забезпеченні
реалізації екологічного права.
Особлива частина екологічного права містить норми, які характерні для
окремо взятих інститутів екологічного права, спрямовані на охорону
земель, вод, лісів, надр землі, тваринного світу, атмосферного повітря
тощо.
Зміст цих норм став визначальним для тем особливої частини курсу
екологічного права: «Правова охорона земель»; «Правова охорона вод»;
«Правова охорона лісів»; «Правова охорона тваринного світу»; «Правова
охорона атмосферного повітря»; «Правова охорона надр»; «Правова охорона
природно-заповідного фонду України»; «Правова охорона навколишнього
природного середовища у виробничій то культурно-побутовій сферах».
Місце екологічного права серед інших галузей права обумовлене місцем
екологічних відносин серед інших суспільних відносин. Місце, роль і
значення кожної галузі права визначаються внеском тієї чи іншої галузі
права в розвиток держави, суспільства і господарства, в задоволення
життєвих потреб людей.
Роль і значення екологічного права величезні. Зокрема, його норми
відіграють надзвичайно велику роль у задоволенні багатогранних насущних
потреб нашого суспільства. Вирішення простих і найскладніших
господарських завдань тісно пов’язане з використанням і охороною
природних ресурсів.
Екологічне право має безпосереднє відношення і до вирішення таких
життєво важливих для людини питань, як забезпечення продуктами
харчування, водою, одягом, чистим повітрям, тобто всім тим, без чого
вона жити не може. Отже, з екологією і екологічним правом тісно
пов’язане саме буття людства. Все це визначає чільне місце екологічного
права серед інших галузей права.
§ 1.5. Джерела екологічного права
Під джерелами права спід розуміти нормативні акти, які є юридичною базою
для регулювання суспільних відносин. Джерела права розраховані, як
правило, на тривалий термін застосування і охоплюють інтереси багатьох
учасників суспільних відносин.
Джерела екологічного права послідовно виражають і закріплюють екологічну
політику Української держави, сприяють її розвитку. Основним джерелом
екологічного права України
є Конституція, яка має вищу юридичну силу і закріплює основи
екологічного права. «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання
екологічної рівноваги на території України, — зазначено у ст. 16
Конституції, — є обов’язком держави.” Кожен має право на безпечне для
життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього
права шкоди. Основний Закон покладає на всіх громадян нашої країни
обов’язок берегти природу та її багатства.
У Конституції зосереджені основоположні правові норми, які забезпечують
механізм ефективного використання й охорони земель, надр, вод, лісів,
всієї природи.
Джерелами екологічного права є закони України, що регулюють екологічні
відносини. Таким є Закон України «Про охорону природи України» від ЗО
червня 1960 р., який визначає поняття правової охорони природи, мету і
завдання охорони природних ресурсів, відповідальність за порушення
правил охорони природи, окреслює коло об’єктів, що підлягають охороні.
Прийняття цього Закону сприяло поліпшенню охорони природи в Україні,
активізувало законодавчу діяльність у цій галузі.
Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25
червня 1991 р. охопив ширше копо питань у сфері екології, зокрема
визначив правові, економічні та соціальні основи організації охорони
навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутнього
поколінь.
Поряд із законами комплексного характеру приймаються закони галузевого
значення, які регулюють питання раціонального використання, відтворення
і охорони окремо взятих об’єктів природи, зокрема закони України «Про
природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р.; «Про охорону
атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р.; «Про тваринний світ» від 3
березня 1993 р., «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р. До таких
законодавчих актів слід віднести також Земельний, Водний то Лісовий
кодекси, кодекс України «Про надра», які також е джерелами екологічного
права.
До джерел екологічного права відносяться постанови Верховної Ради
України й Укази Президента, які спрямовані на врегулювання суспільних
відносин у галузі використання, відтворення і охорони природних ресурсів
та забезпечення екологічної безпеки населення України.
Поширеним джерелом екологічного права є постанови Кабінету Міністрів
України та рішення місцевих органів влади і управління з питань
раціонального використання та охорони природи. Постанови Кабінету
Міністрів мають загально-обов’язкову силу для всіх міністерств,
відомств, підприємств, установ, організацій і громадян на території
України, а рішення місцевих Рад діють лише на територіях, що їм
підпорядковані.
Серед постанов Кабінету Міністрів України з екологічних питань слід
назвати такі: «Про затвердження Положення про державну систему
моніторингу довкілля» від ЗО березня 1998 р., «Про перелік видів
діяльності, що належать до природоохоронних заходів» від 17 вересня 1996
р., «Про затвердження Положення про Державний фонд охорони навколишнього
природного середовища» від 7 травня 1998 р.
До джерел екологічного права відносяться також накази й інструкції
міністерств і відомств з питань екології. Такі акти е обов’язковими, як
правило, лише для підприємств і установ, що їм підпорядковані.
Порівняно з іншими видами правових актів, в системі джерел екологічного
права значне місце посідають закони, що свідчить про велику увагу нашої
держави до розвитку екологічного законодавства, його регулюючу й
охоронну спроможність.
Джерела екологічного права будуть повною мірою відповідати своєму
призначенню, за умови неухильного зростання їх якості. Це потребує
активізації і вдосконалення нормотворчої діяльності всіх суб’єктів, що
видають нормативні правові акти.
Правознавці юридичних наукових установ та освітніх закладів повинні
більш плідно працювати над створенням необхідної теоретичної бази для
вдосконалення законотворення. Це один з найважливіших морально-правових
обов’язків юридичної науки.
Удосконалення чинного екологічного законодавства і розробка нових
законів і підзаконних актів є однією з важливих передумов побудови
правової держави.
§ 1.6. Значення вивчення екологічного права для працівників органів
внутрішніх справ
Знання теоретичних основ і регулюючої ролі екологічного права необхідні
працівникам прокуратури, суду, арбітражу і, безумовно, співробітникам
органів внутрішніх справ. Вивчення екологічного права сприяє зростанню
їхнього професіоналізму, рівня загальної і правової культури.
Норми екологічного права широко застосовуються в діяльності міліції та
інших органів, установ і підприємств Міністерства внутрішніх справ,
зокрема сільськогосподарськими, промисловими та іншими
виправно-трудовими колоніями.
Органи міліції беруть безпосередню участь в охороні об’єктів природи;
земель — від самовільних захватів і нераціонального використання; лісів
— від пожеж і незаконного вирубування; вод і атмосферного повітря — від
забруднення; тваринного світу — від браконьєрства.
Співробітники органів міліції проводять дізнання в справах про незаконні
полювання, рибний промисел, вирубування лісу, навмисне труїння посівів і
пошкодження насаджень тощо, охороняють права природокористувачів, яким
надаються в користування ті чи інші об’єкти природи.
Свій вклад в охорону навколишнього природного середовища вносять усі
підрозділи органів внутрішніх справ: слідчі • апарати, карний розшук,
ДАІ, виправно-трудові установи, протипожежна служба та ін. Велику
природоохоронну роботу проводить міліція охорони, яка відповідає за
безпеку водосховищ, що використовуються для питних потреб населення,
гідроспоруд, рибних запасів, заповідників, ботанічних садів, парків,
природних пам’яток та інших об’єктів.
Особливістю діяльності цієї міліції є те, що охорона відповідних
об’єктів природи і природних комплексів здійснюється на договірних
засадах. Природоохоронні договори укладаються між органами внутрішніх
справ та зацікавленими відомствами й організаціями.
Вивчення екологічного права в освітніх закладах Міністерства внутрішніх
справ обумовлене також тим, що органи внутрішніх справ і їх
співробітники самі є учасниками екологічних відносин і
природокористувачами, мають відповідні права і несуть певні обов’язки.
Всі питання, як суб’єкти екологічних відносин, вони будуть розв’язувати
ще ліпше, якщо матимуть ґрунтовні знання з екологічного законодавства.
Крім того, в системі Міністерства внутрішніх справ України є промислові
підприємства і підсобні сільські господарства, будівельні і транспортні
організації, діяльність яких безпосередньо пов’язана з використанням
земель, вод, інших ресурсів природи. Тому у своїй діяльності вони також
керуються нормами екологічного права.
Органи внутрішніх справ як правоохоронні органи забезпечують додержання
законності в галузі екологічних відносин. Виконання цього важливого
обов’язку також вимагає знання екологічного законодавства. Виявити
порушення закону і вжити всі необхідні заходи, які з цього випливають,
може лише той, хто знає закон і керується ним у своїх діях.
Досконало знати екологічне законодавство співробітників органів
внутрішніх справ зобов’язує і те, що вони у своїй природоохоронній
діяльності спілкуються з громадськістю, державними органами, що
виконують природоохоронні функції. Таке спілкування буде більш
результативним, якщо громадськість належним чином оцінить знання і
компетентність співробітника органів внутрішніх справ.
Вивчення екологічного права в навчальних закладах системи Міністерства
внутрішніх справ сприяє активізації боротьби співробітників міліції з
правопорушеннями і злочинами у сфері екології. Адже певна частина
співробітників органів внутрішніх справ психологічно не підготовлена до
того, щоб покладені на них природоохоронні завдання вирішувати так само
кваліфіковано і з такою ж мірою відповідальності, як і інші завдання в
галузі охорони громадського порядку та у боротьбі зі злочинністю.
Вдумливе вивчення екологічного права допоможе слухачам позбавитися
байдужості, об’єктивно оцінити екологічну обстановку в Україні та
повести рішучу боротьбу з порушеннями екологічного законодавства,
опираючись на отримані знання.
Органи внутрішніх справ, їх посадові особи, всі співробітники повинні
бути взірцем ставлення до використання і охорони природи. Такими їх
зобов’язує бути правове становище правоохоронних органів, висока
свідомість і вихованість. Саме бережному ставленню до природи вчить і
виховує екологічне право.
Колективний і особистий приклад ставлення до природи співробітників
органів внутрішніх справ буде мати непересічне значення для зміцнення
екологічних відносин, бо стане повчальним для широкого кола
природокористувачів, якими фактично є всі громадяни України.
Знання екологічного законодавства співробітникам органів внутрішніх
справ конче необхідні і у зв’язку з виконанням покладеного на них
обов’язку з проведення правової пропаганди серед населення. Тим більше,
що екологічне виховання набирає все більшого значення.
Вивчення екологічного права має велике значення ще й тому, що воно
виховує у слухачів любов і дбайливе ставлення до природи, рідного краю,
своєї Батьківщини.
Екологічне законодавство є правовою основою діяльності органів
внутрішніх справ у галузі охорони природи. У законодавчих актах
визначені об’єкти природи, які підлягають охороні; заходи, що спрямовані
на їх охорону; юридична відповідальність за порушення природоохоронних
норм; профілактичні заходи та ін.
Великі природоохоронні обов’язки покладені на співробітників органів
внутрішніх справ і правовими актами відомчого спрямування. Згідно зі ст.
1 Закону України «Про міліцію» міліція — це «державний озброєний орган
виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи
громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави
від протиправних посягань». Тут кожне слово зобов’я-^ зує співробітників
міліції дбати про охорону навколишнього | природного середовища, про
зміцнення екологічних відносин. І . На обов’язки органів внутрішніх
справ у галузі охорони, ї природи вказується і в Положенні про
Міністерство внутрішніх справ, затвердженому Розпорядженням Президента
України від 7 жовтня 1992 р. Згідно з цим правовим актом Міністерство
внутрішніх справ України забезпечує участь органів внутрішніх справ у
межах їх повноважень у здійсненні заходів з охорони навколишнього
природного середовища.
Значення вивчення екологічного права слухачами зростає й тому, що у
складі органів внутрішніх справ створюються спеціальні екологічні
підрозділи, що мають боротися з екологічними правопорушеннями. Їх
працівники покликані вирішувати досить широке коло питань, пов’язаних з
охороною навколишнього природного середовища. Це вимагає глибоких знань
ними екологічного законодавства і ефективного застосування його на
практиці.
Є дві сфери, що найближче пов’язані зі знаннями. Це наука, яка продукує
нові знання, і освіта, яка сприяє засвоєнню цих знань.
Не дивлячись на те, що спеціальні екологічні підрозділи органів
внутрішніх справ здатні зміцнити охорону довкілля, процес їх створення
дуже повільний. Він не відповідає потребам посилення боротьби з
екологічними правопорушеннями.
Розділ 2. Пріоритети екологічного права України
§ 2.1 Гарантії екологічної безпеки в Україні
Екологічна безпека — це такий стан навколишнього природного середовища,
за якого забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки
та виникнення небезпеки для здоров’я людей.
Гарантіями екологічної безпеки для громадян України є широкий комплекс
взаємопов’язаних політичних, економічних, технічних, організаційних,
виховних, правових та інших заходів.
Першочерговими заходами в досягненні екологічної безпеки є:
а) зменшення до мінімуму рівня радіаційного забруднення;
б) захист і збереження від забруднення, виснаження і нераціонального
використовування земельних ресурсів;
в) захист від забруднення повітряного басейну;
г) захист від забруднення, засмічення і виснаження вод,
у тому числі підземних;
д) захист і відтворення лісів;
е) піднесення екологічного значення природно-заповідного фонду;
є) знешкодження, утилізація і поховання промислових та побутових
відходів;
ж) розвиток системи екологічної освіти і виховання.
Важливою гарантією екологічної безпеки є додержання екологічних вимог у
промисловості, будівництві, на транспорті, в сільському господарстві,
при проведенні наукових досліджень, а також при розміщенні і розвитку
населених пунктів.
Підприємства, установи й організації, діяльність яких пов’язана зі
шкідливим впливом на навколишнє природне середовище, незалежно від часу
введення їх у дію мають бути обладнані спорудами, устаткуванням і
пристроями для очищення викидів і скидів або їх знешкодження, зменшення
впливу шкідливих факторів, а також приладами контролю за кількістю і
складом забруднюючих речовин та за характеристиками шкідливих факторів.
Забороняється введення в дію підприємств, споруд та інших об’єктів, на
яких не забезпечено в повному обсязі додержання всіх екологічних вимог і
вжиття заходів, передбачених у проектах на будівництво та реконструкцію.
Підприємства, установи, організації та громадяни мають вживати
ефективних заходів щодо зменшення обсягів утворення та знешкодження,
переробки, безпечного складування або поховання виробничих, побутових та
інших відходів.
Складування, зберігання або розміщення відходів дозволяється лише за
наявності спеціального дозволу, на визначених місцевими Радами народних
депутатів територіях, у межах установлених ними лімітів з додержанням
санітарних і екологічних норм та способом, який забезпечував би
можливість їх подальшого господарського використання, безпеку для
навколишнього природного середовища та здоров’я людей.
Певні екологічні вимоги встановлено і для транспортних засобів.
Підприємства, установи і організації, що здійснюють проектування,
виробництво, експлуатацію та обслуговування автомобілів, літаків, суден,
інших засобів для пересування, виробництво і постачання пального,
зобов’язані розробляти і вживати заходи щодо зниження токсичності та
знешкодження шкідливих речовин, що містяться у викидах і скидах
транспортних засобів. Необхідно переходити на менш токсичні види енергії
й палива, додержуватись режиму експлуатації транспортних засобів,
уживати інших заходів, спрямованих на запобігання й зменшення шкідливих
викидів у навколишнє природне середовище.
Виробництво й експлуатація транспортних та інших засобів для
пересування, у викидах і скидах яких вміст забруднюючих речовин
перевищує встановлені нормативи, не допускається.
На особливу увагу заслуговує додержання екологічних вимог у сільському
господарстві. Перехід на промислові технології вирощування
сільськогосподарських культур обумовив широке використання хімічних
засобів боротьби зі шкідниками, хворобами рослин і бур’янами. Суть
хімічного методу боротьби полягає в тому, що проти шкідливих організмів
застосовують різні хімічні речовини, так звані пестициди.
У зв’язку з постійним розширенням асортименту, збільшенням кількості
пестицидів, що використовуються у боротьбі з шкідливими для рослин
організмами, виникає небезпека забруднення навколишнього природного
середовища, передусім земель, в організм людини пестициди можуть
потрапляти через органи дихання, травлення, шкіряний покрив. І це треба
мати на увазі тим, хто їх використовує.
Негативно на сільськогосподарські угіддя, навколишнє середовище в цілому
впливають і мінеральні добрива, особливо при тривалому їх внесенні у
грунт великими дозами. Нерідко негативні наслідки від використання
мінеральних добрив обумовлені не самими добривами, а тими помилками, які
допускаються в технологіях їх виробництва, зберігання, транспортування і
застосування.
Особливо небезпечними є недбалість і неграмотність під час зберігання і
застосування мінеральних добрив і отрутохімікатів. Досить часто ці
засоби зберігаються в непристосова-них приміщеннях або ще гірше — на
відкритому просторі. Під час злив вони потрапляють до річок і озер, їх
розносить вітер, що призводить до забруднення фунтів, вод, атмосферного
повітря і, як наслідок, — до погіршення стану здоров’я людей.
Для запобігання цим явищам необхідно, щоб у повну силу діяв Закон
України «Про пестициди і агрохімікати» від 2 березня 1995 р., який
регулює правові відносини, пов’язані з безпечним для здоров’я людини і
навколишнього природного середовища застосуванням пестицидів і
агрохімікатів.
Вимоги до охорони навколишнього природного середовища, раціонального
використання і відтворення природних ресурсів та забезпечення
екологічної безпеки обов’язково повинні враховуватися при проведенні
фундаментальних та прикладних наукових, науково-дослідних і
дослідно-конструкторських робіт.
Забороняється впровадження відкриттів, винаходів, застосування нової
техніки, імпортного устаткування, технологій і систем, якщо вони не
відповідають вимогам екологічної безпеки.
У разі порушення встановлених вимог така діяльність припиняється
уповноваженими на те державними органами, а винні особи притягуються до
відповідальності.
Екологічні вимоги передбачені і для розміщення та розвитку населених
пунктів. Планування, розміщення, забудова і розвиток населених пунктів
здійснюються за рішенням місцевих Рад народних депутатів з урахуванням
екологічної ємності територій, додержанням вимог щодо охорони
навколишнього природного середовища, раціонального використовування
природних ресурсів то екологічної безпеки.
У разі використовування природних ресурсів необхідно додержуватися таких
екологічних вимог:
а) раціонально і економно використовувати природні ресурси на основі
широкого застосування новітніх технологій;
б) вживати заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню
природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного
середовища;
в) вживати заходів щодо відтворення відновлюваних природних ресурсів;
г) застосовувати біологічні, хімічні та інші методи поліпшення природних
ресурсів, які забезпечують охорону навколишнього природного середовище і
безпеку здоров’я населення;
д) зберігати території та об’єкти природно-заповідного фонду, а також
інші території, що підлягають особливій охороні;
е) здійснювати господарську та іншу діяльність без порушення екологічних
прав інших осіб.
Проблема гарантій екологічної безпеки набула особливого значення у
зв’язку з Чорнобильською катастрофою, яка створила надзвичайно
небезпечну для здоров’я людей і навколишнього природного середовища
радіаційну обстановку на значній території України.
Усунення наслідків цієї катастрофи багато в чому залежить від
законодавчого визначення правового режиму різних за ступенем
радіоактивного забруднення територій і заходів щодо його забезпечення.
Закон України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного
забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27 лютого 1991 р.
регулює питання поділу території на відповідні зони, режим їх
використовування та охорони, умови проживання та роботи населення,
господарську, науково-дослідну та іншу діяльність на них. Він закріплює
і гарантує забезпечення режиму використання та охорони вказаних
територій для зменшення дії радіоактивного опромінення на здоров’я
людини та екологічні системи. Зокрема, цим Законом установлено чотири
зони:
1) зона відчуження;
2) зона безумовного (обов’язкового) відселення;
3) зона гарантованого відселення;
4) зона посиленого радіоекологічного контролю. Землі зон відчуження та
безумовного (обов’язкового) від-сепення виводяться з господарського
обороту, відмежовуються від суміжних територій і переводяться до
категорії радіаційне небезпечних земель. На них неможливе подальше
проживання населення, одержання сільськогосподарської та іншої
продукції, продуктів харчування, що відповідають республіканським та
міжнародним допустимим рівням вмісту радіоактивних речовин, або які
недоцільно використовувати за екологічними умовами.
У цих зонах забороняється:
а) постійне проживання населення;
б) здійснення діяльності з метою одержання товарної продукції;
в) перебування осіб, які не мають на це спеціального дозволу, а також
залучення до роботи осіб віком до 35 років без їх згоди;
г) вивезення без спеціального дозволу Державного комітету України по
захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС землі,
глини, піску, торфу, деревини, а також рослинних кормів, лікарських
рослин, грибів, ягід та інших продуктів побічного лісокористування, за
винятком зразків для наукових цілей;
д) винесення або вивезення із зон будівельних матеріалів і конструкцій,
машин і устаткування, домашніх речей тощо без спеціального дозволу;
е) ведення сільськогосподарської, лісогосподарської, виробничої та іншої
діяльності, а також будівництва без спеціального дозволу;
є) випасання худоби, порушення середовища перебування диких тварин,
спортивне та промислове полювання і риболовля;
ж) перегін тварин, сплав лісу, транзитний проїзд усіх видів транспорту;
з) будь-яка інша діяльність, що не забезпечує режиму радіаційної
безпеки.
В’їзд на територію зони і виїзд з неї здійснюється лише за спеціальними
перепустками з обов’язковим дозиметричним контролем людей та
транспортних засобів.
Охорону громадського порядку, протипожежну безпеку на територіях зон
відчуження та безумовного (обов’язкового) виселення,
контрольно-пропускний режим при в’їзді та виїзді з таких зон
забезпечують спеціалізовані органи Міністерства внутрішніх справ
України.
Земельні ділянки, розташовані в зоні гарантованого добровільного
відселення, належать до радіоактивне забруднених і використовуються в
порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
Радіоактивне забруднені землі — це такі, що потребують вжиття заходів
щодо радіаційного захисту та інших спеціальних втручань, спрямованих на
обмеження додаткового опромінення, зумовленого Чорнобильською
катастрофою та забезпечення нормальної господарської діяльності.
У зоні гарантованого добровільного відселення забороняються:
а) будівництво нових, розширення діючих підприємств,
безпосередньо не пов’язаних із забезпеченням радіоекологічного,
соціального захисту населення, а також умов його життя та праці;
б) будь-яка діяльність, що погіршує радіоекологічну ситуацію;
в) природокористування, яке не відповідає вимогам норм радіаційної
безпеки;.
г) внесення пестицидів, гербіцидів, отрутохімікатів без спеціального
дозволу;
д) залучення школярів, учнів і студентів до робіт, які можуть негативно
вплинути на стан їхнього здоров’я.
Встановлений і ведеться контроль за додержанням правового режиму в
зонах, що зазнали радіоактивного забруднення, а також передбачено
відповідальність за порушення цього режиму.
Еколого-правові заходи, що вживаються, вселяють надію, але їх не можна
вважати вичерпаними. Вирішення екологічних проблем потребує
інтенсивнішого застосування економічних важелів. Наприклад, доцільно
ввести науково обгрунтовані нормативи відшкодування завданих природі
збитків. Крім того, необхідно збільшити державні витрати на охорону
навколишнього природного середовища. Треба також підвищувати
ефективність організаційних, технічних та інших природоохоронних
заходів.
Зрозуміло, що всі ці заходи мають знаходити законодавче закріплення, що
зробить їх обов’язковими для виконання.
Коло правових гарантій зміцнення екологічних відносин дещо розширилося.
За останні роки було прийнято низку еко-лого-правових актів, пов’язаних
з гарантуванням екологічної безпеки в Україні: Закони України «Про
внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України з питань
охорони навколишнього природного середовища» від 6 березня 1996 р., «Про
зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 р., постанова
Кабінету Міністрів України «Про перелік видів діяльності та об’єктів, що
становлять підвищену екологічну небезпеку» від 27 липня 1995 р. та інші.
На підставі Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»
окрема місцевість України, на якій виникла екологічна ситуація,
оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації.
Відповідно до ст. 5 зазначеного Закону підставами для оголошення окремої
місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації є:
значне підвищення граничне допустимих норм показників якості
навколишнього природного середовища, зазначених законодавством;
виникнення реальної загрози життю та здоров’ю великої кількості людей
або заподіянням значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи
навколишньому природному середовищу внаслідок надмірного забруднення
навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил
природи чи інших факторів;
негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі на
значній території і які неможливо усунути без застосування надзвичайних
заходів з боку держави;
негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі, які
суттєво обмежують або виключають можливість проживання населення і
провадження господарської діяльності на відповідній території;
значне збільшення рівня захворюваності населення внаспі-ізрк негативних
змін у навколишньому природному середовищі. ‘ Правовий режим зони
надзвичайної екологічної ситуації — це особливий правовий режим, який
може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення
надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовується на попередження
людських і матеріальних втрат, відвернення загрози життю і здоров’ю
громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної
ситуації.
Окрема місцевість України оголошується зоною надзвичайної екологічної
ситуації Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки і
оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України. Указ
Президента про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної
екологічної ситуації затверджується Верховною Радою України протягом
двох днів з дня звернення Президента України.
Забезпечення громадського порядку в зоні надзвичайної екологічної
ситуації здійснюється силами та засобами підрозділів Міністерства
внутрішніх справ України та Служби безпеки України відповідно до закону.
Для більш плідного законодавчого забезпечення вирішення екологічних
проблем треба здійснити, на наш погляд, систематизацію і кодифікацію
екологічного законодавства. Для цього потрібно розробити і прийняти,
по-перше, Основи екологічного законодавства України, по-друге,
Екологічний кодекс України. Пропозиції щодо проведення кодифікації
екологічного законодавства вже висловлювалися в юридичній літературі, їх
необхідно підтримати.
Кодифікація екологічного законодавства — одна з головних передумов
реалізації нової екологічної політики України, спрямованої на екологічне
відродження держави, створення безпечних умов життя людини, збереження
природних ресурсів для майбутніх поколінь.
§ 2.2. Охорона екологічних прав та інтересів громадян України
Екологічна безпека населення є найбільш гуманним, благородним і
відповідальним завданням екологічного законодавства, яке, по-перше,
закріплює екологічні права громадян України, по-друге, гарантує їх
реалізацію, по-третє, визначає правові, економічні та соціальні основи
охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і
майбутніх поколінь.
Кожний громадянин України має право на:
а) безпечне для його життя та здоров’я навколишнє природне середовище;
б) участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо
розміщення, будівництва і реконструкції об’єктів, які можуть негативно
впливати на стан навколишнього природного середовища, та внесення
пропозицій до державних та господарських органів, установ та організацій
з цих питань;
в) участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього
природного середовища, раціонального і комплексного використання
природних ресурсів;
г) здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів;
д) об’єднання в громадські природоохоронні формування;
е) одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації
про стан навколишньою природного середовища та його вплив на здоров’я
населення;
є) участь у проведенні екологічної експертизи;
ж) одержання екологічної освіти;
з) подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ,
організацій і громадян про відшкодування збитків, заподіяних його
здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне
середовище.
У правових актах закріплено також обов’язки громадян України в галузі
охорони навколишнього природного середовища. Громадяни зобов’язані:
берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства
відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного
середовища; здійснювати діяльність з додержанням вимог законодавства про
охорону навколишнього природного середовища, вимог екологічної безпеки,
інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів;
не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб’єктів;
вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за
екологічні правопорушення; компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та
іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.
Громадяни України зобов’язані виконувати й інші обов’язки в галузі
охорони навколишнього природного середовища. Сумлінне виконання
обов’язків одними громадянами сприяє охороні екологічних прав усіма
іншими.
Разом з тим екологічні права громадян забезпечуються системою гарантій:
проведенням широкомасштабних державних заходів щодо підтримання,
відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища;
здійсненням міністерствами, відомствами, підприємствами, установами,
організаціями технічних та інших заходів щодо запобігання шкідливому
впливу господарської та іншої •діяльності на навколишнє природне
середовище, виконанням екологічних вимог у разі планування, розміщення
продуктивних сил, будівництва та експлуатації народногосподарських
об’єктів;
участю громадських об’єднань та окремих громадян у діяльності щодо
охорони навколишнього природного середовища;,
здійсненням державного та громадського контролю за додержанням
законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
компенсацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров’ю і майну
громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього
природного середовища;
невідворотністю відповідальності за порушення законодавства про охорону
навколишнього природного середовища.
Недопіком є те, що зазначені гарантії часто залишаються на папері. Вони
ще не стали тим загальним обов’язком, який би виконувався завжди, скрізь
і кожним, кого це стосується.
У системі правових заходів, спрямованих на охорону екологічних прав
громадян, важливе місце посідають:
1) екологічні програми;
2) екологічна експертиза;
3) контроль і нагляд у галузі охорони навколишнього природного
середовища;
4) освіта і виховання в зазначеній галузі.
Екологічні програми розробляються з метою проведення ефективної і
цілеспрямованої діяльності з організації і координації заходів щодо
охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної
безпеки, раціонального використовування і відтворення природних
ресурсів. Вони бу
вають декількох видів: державні, міждержавні, регіональні, місцеві,
галузеві.
Порядок розробки екологічних програм визначається Кабінетом Міністрів
України, який 31 грудня 1993 р. прийняв постанову, що затвердила
відповідне Положення.
Екологічна експертиза сприяє охороні екологічних прав та інтересів
громадян, оскільки дає можливість запобігти негативним явищам у галузі
екології.
Як зазначено у ст. 4 Закону України «Про екологічну експертизу» від 9
лютого 1995 р., «метою екологічної експертизи є запобігання негативного
пливу антропогенної діяльності на стан навколишнього природного
середовища та здоров’я людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки
господарської діяльності та екологічної ситуації на окремих територіях і
об’єктах».
Екологічній експертизі підлягають:
а) державні інвестиційні програми, проекти схем розвитку І розміщення
продуктивних сил, розвитку окремих галузей народного господарства;
б) проекти генеральних планів населених пунктів, схем районного
планування, схем генеральних планів промислових вузлів, схем розміщення
підприємств у промислових вузлах і районах, схем упорядкування
промислової забудови, інша пе-редпланова і передпроектна документація;
в) проекти на будівництво нових та .розширення, реконструкцію, технічне
переозброєння діючих підприємств; документація з перепрофілювання,
консервації та ліквідації діючих підприємств, окремих цехів, виробництв
та інших промислових і господарських об’єктів, які можуть негативно
впливати на стан навколишнього природного середовища, в тому числі
військового та нормативного призначення;
г) проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів, що регулюють
відносини в галузі забезпечення екологічної (у тому числі радіаційної)
безпеки, охорони навколишнього природного середовища і використання
природних ресурсів, діяльності, що може негативно впливати на стан
навколишнього природного середовища та здоров’я людей;
д) документація з впровадження нової техніки, технологій, матеріалів і
речовин (у тому числі тих, що закуповуються за кордоном), які можуть
створити потенційну загрозу навколишньому природному середовищу та
здоров’ю людей. Основними завданнями екологічної експертизи є:
1) визначення ступеня екологічного ризику і безпеки запланованої чи
здійснюваної діяльності;
2) організація комплексної, науково обгрунтованої оцінки об’єктів
екологічної експертизи;
3) встановлення відповідності об’єктів експертизи вимогам екологічного
законодавства, санітарних норм, будівельних норм і правил;
4) оцінка впливу діяльності об’єктів екологічної експертизи на стан
навколишнього природного середовища, здоров’я людей і якість природних
ресурсів;
5) оцінка ефективності, повноти, обгрунтованості та достатності заходів
щодо охорони навколишнього природного середовища і здоров’я людей;
6) підготовка об’єктивних, всебічно обгрунтованих висновків екологічної
експертизи.
В Україні здійснюються державна, громадська та інші види екологічної
експертизи. Найбільш поширеними є державна і громадська екологічні
експертизи.
Державна екологічна експертиза організується і проводиться екологічними
підрозділами, спеціалізованими установами, організаціями або спеціально
створеними комісіями Міністерства екології та природних ресурсів
України, Міністерства охорони здоров’я України, їх органів на місцях із
залученням інших органів державної виконавчої влади.
До проведення державної екологічної експертизи можуть у встановленому
порядку залучатися фахівці інших установ, організацій і підприємств, а
також експерти міжнародних організацій.
Громадська екологічна експертиза може здійснюватися в будь-якій сфері
діяльності, що потребує екологічного обгрунтування, за ініціативою
громадських організацій або інших громадських формувань. Вона може
здійснюватися водночас з державною екологічною експертизою шляхом
створення на добровільних засадах тимчасових або постійних
еколого-екс-пертних колективів громадських організацій чи інших
громадських формувань.
Охороні екологічних прав громадян значною мірою сприяють контроль і
нагляд за охороною навколишнього природного середовища. Існує державний
і громадський контроль.
Державний контроль здійснюється Радами народних депутатів та їх
виконавчими органами, Міністерством екології та природних ресурсів
України, його органами на місцях та іншими спеціально уповноваженими
державними органами.
Державному контролю підлягають використання і охорона земель, надр,
поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої
рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних
ресурсів територіальних вод, континентального шельфу та виключної
(морської) економічної зони країни, природних територій та об’єктів, що
підлягають особливій охороні, стан навколишнього природного середовища.
Ради народних депутатів, спеціально вповноважені державні органи
управління в галузі охорони навколишнього природного середовища і
використання природних ресурсів зобов’язані надавати всебічну допомогу
громадянам у здійсненні природоохоронної діяльності, враховувати їх
пропозиції з цих питань, залучати громадян до участі у вирішенні завдань
охорони навколишнього природного середовища та використання природних
ресурсів.
Порушені права громадян у цій галузі мають бути поновлені, а їх захист
здійснюється в судовому порядку.
Важливі контрольні функції покладені на Державну екологічну інспекцію
Міністерства екології та природних ресурсів. Вона діє на підставі
Положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 2 березня 1996
р.
Державна екологічна інспекція забезпечує контроль за додержанням
юридичними та фізичними особами законів України, постанов Верховної
Ради, актів Президента і Кабінету Міністрів України та інших актів
законодавства у галузі охорони навколишнього природного середовища,
раціонального використання природних ресурсів та радіаційної безпеки.
Громадський контроль здійснюється громадськими інспекціями згідно з
Положенням, яке затверджено Міністерством екології та природних
ресурсів.
Громадські інспектори:
а) беруть участь у проведенні спільно з працівниками органів державного
контролю рейдів та перевірок додержання підприємствами, установами,
організаціями та громадянами законодавства про охорону навколишнього
природного середовища, додержання ними норм екологічної безпеки та
використання природних ресурсів;
б) проводять перевірки і складають протоколи про порушення відповідного
законодавства і подають їх органам державного контролю в галузі охорони
навколишнього природного середовища та правоохоронним органам для
притягнення винних до відповідальності;
в) надають допомогу органам державного контролю в їх діяльності щодо
запобігання екологічним правопорушенням;
г) здійснюють інші функції відповідно до законодавства України.
Нагляд за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного
середовища здійснюють також органи прокуратури. Вони застосовують надані
їм законодавством права, включаючи звернення до судів або арбітражних
судів з позовами про відшкодування збитків, заподіяних у результаті
порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища,
та про припинення екологічно небезпечної діяльності.
У разі необхідності в органах прокуратури можуть створюватися
спеціалізовані екологічні підрозділи,
Вирішення проблем охорони екологічних прав громадян значною мірою
залежить від їхньої освіти і виховання в галузі охорони навколишнього
природного середовища. Підвищення екологічної культури суспільства і
професійна підготовка спеціалістів забезпечуються загальною обов’язковою
комплексною освітою та вихованням у галузі охорони навколишнього
природного середовища, в тому числі в дошкільних дитячих закладах, у
системі загальної середньої, професійної та вищої освіти, підвищення
кваліфікації та перепідготовки кадрів.
Екологічні знання є обов’язковою кваліфікаційною вимогою для всіх
посадових осіб, діяльність яких пов’язана з використанням природних
ресурсів та може вплинути на стан навколишнього природного середовища.
Підготовку фахівців у сфері охорони навколишнього природного середовища
та використання природних ресурсів здійснюють спеціальні, вищі та
професійні освітні заклади.
Треба зробити все для того, щоб право людини на екологічну безпеку
посіло чільне місце серед інших фундаментальних прав громадян України.
Найперше, що держава повинна зробити в цьому напрямку, — це забезпечити
право людини на екологічно чисті продукти харчування, воду, повітря.
Саме таке завдання випливає із Закону України «Про забезпечення
санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994
р. та Інших правових актів.
Згідно зі ст. 17 названого Закону підприємства, установи, організації та
громадяни, які виробляють, зберігають, транспортують чи реалізують
продукти харчування і продовольчу сировину, несуть відповідальність за
їх відповідність вимогам санітарних норм.
Розробка і виробництво нових видів продуктів харчування, впровадження
нових технологічних процесів їх виробництва та обробки, а також
матеріалів, що контактують з продовольчою сировиною чи продуктами
харчування під час виготовлення, зберігання, транспортування та
реалізації, дозволяється головним державним санітарним лікарем на
підставі позитивного висновку державної саніторно-гігієнічної
експертизи.
У ст. 18 зазначеного Закону передбачено вимоги щодо господарсько-питного
водопостачання і місць водокористування. Зокрема, органи державної
виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування зобов’язані
забезпечити мешканців міст та інших населених пунктів питною водою,
кількість та якість якої повинні відповідати вимогам санітарних норм і
державного стандарту. Виробничий контроль за якістю питної води в
процесі її добування, обробки та в розподільних мережах здійснюють
підприємства водопостачання.
Вода відкритих водоймищ, що використовується для господарсько-питного
водопостачання, купання, спортивних занять, організованого відпочинку, з
лікувальною метою, а також вода водоймищ у межах населених пунктів має
відповідати санітарним нормам.
Для водопроводів господарсько-питного водопостачання та їх джерел
установлюються зони санітарної охорони зі спеціальним режимом. Порядок
установлення і режим цих зон визначаються законодавством України.
Гігієнічні вимоги щодо атмосферного повітря закріплені у ст. 19
зазначеного Закону, згідно з якою атмосферне повітря в населених
пунктах, на територіях підприємств, установ, організацій та інших
об’єктів, повітря у виробничих та інших приміщеннях тривалого чи
тимчасового перебування людей має відповідати санітарним нормам.
Підприємства, установи, організації та громадяни при здійсненні своєї
діяльності зобов’язані вживати необхідних заходів щодо запобігання та
усунення причин забруднення атмосферного повітря, фізичного впливу на
атмосферу в населених пунктах, рекреаційних зонах, а також повітря в
житлових та виробничих приміщеннях, в освітніх,
лікувально-профілактичних та інших закладах, місцях тривалого та
тимчасового перебування людей.
На вирішення важливих питань екологічного характеру спрямований Закон
України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої
сировини» від 23 грудня 1997 р., який встановлює правові засади
забезпечення якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої
сировини для здоров’я населення.
§ 2.3. Всебічне сприяння екологізації суспільства
Одним із пріоритетів екологічного права є всебічне сприяння екологізації
суспільства. Це надзвичайно важливе завдання. В умовах, коли з кожним
роком посилюється негативний вплив на навколишнє природне середовище,
надзвичайно актуальною є проблема охорони здоров’я і життя людини.
Гостро стоїть питання і про раціональне використання та охорону
рослинного і тваринного світу, родючості землі, чистоти водойм і
атмосферного повітря.
Щоб вийти з екологічної кризи, в якій опинилась Україна, необхідна
екологічна революція у свідомості людей, яка б корінним чином змінила
їхнє відношення до природи.
Під екологізацією суспільства розуміється запровадження вимог щодо
раціонального використовування, відтворення і охорони природних ресурсів
в усі сфери суспільного життя і
виробничої діяльності.
Активізація екологічної діяльності держави значно підвищує роль права у
вирішенні екологічних проблем і перш за
все екологічного права.
Екологічне право сприяє екологізації суспільства передусім тим, що воно
регулює відносини в сфері використання, відтворення і охорони природних
ресурсів. Екологічне право за допомогою правових норм установлює права й
обов’язки учасників екологічних відносин, визначає, яким повинне бути
ставлення людей до природи. У цьому полягає специфіка впливу на
вирішення назрілих екологічних проблем.
Екологічне право діє як стабілізуючий фактор у галузі
природокористування. Воно покликане зробити непорушними певні порядки,
принципи і правила. Саме за допомогою права відбувається вплив на
екологічні відносини та їхні суб’єкти.
На сучасному етапі не тільки екологія, але і наше суспільство в цілому
потребують законодавчого забезпечення тих великих змін і перебудов, які
в ньому розгорнулися. Тому зростає значення правового регулювання,
збільшується соціальна цінність права.
Норми екологічного права позитивно впливають і тоді, коли немає підстав
для їх застосування. Дуже важливо всебічно розвивати екологічне
законодавство, посилюючи його вплив на екологізацію свідомості
населення. Бережливе ставлення до природи має стати нормою поведінки
кожного громадянина України.
Екологічне право визначає заходи щодо екологізації промисловості,
енергетики, будівництва, транспорту, сільського господарства, чим також
сприяє екологізації суспільства. За
гальні вимоги щодо цього закріплені в Законах України: «Про охорону
навколишнього природного середовища», «Про забезпечення санітарного та
епідемічного благополуччя населення», «Про охорону атмосферного повітря»
та в Земельному, Лісовому, Водному кодексах та Кодексі України про
надра.
Одна з головних вимог полягає в тому, щоб під час проектування,
розміщення, будівництва, введення в дію і реконструкції діючих
підприємств, споруд та інших об’єктів, удосконалення існуючих і
впровадження нових технологічних процесів та устаткування, а також у
процесі експлуатації цих об’єктів забезпечувалися екологічна безпека
людей, раціональне використання природних ресурсів, додержання
нормативів шкідливих впливів на навколишнє природне середовище. При
цьому повинні передбачатися вловлювання, утилізація, знешкодження
шкідливих речовин і відходів або повна їх локалізація, виконання інших
вимог щодо охорони навколишнього природного середовища і здоров’я людей.
Вимоги екологічної безпеки щодо обмеження впливу на навколишнє природне
середовище хімічних, фізичних і біологічних факторів, а також інші
екологічні вимоги, повною мірою поширюються на військові та оборонні
об’єкти, об’єкти органів внутрішніх справ та державної безпеки.
Вимоги екологічної безпеки повинні додержуватись також при дислокації
військових частин, проведенні військових навчань, маневрів, переміщенні
військ і військової техніки.
Зазначені вимоги конкретизуються в нормативних актах господарського і
відомчого законодавства і стають обов’язком міністерств і відомств,
підприємств і організацій, їхніх посадових осіб, окремих працівників.
У законодавстві передбачено також норму, за якою керівники транспортних
організацій та власники транспортних засобів несуть відповідальність за
додержання нормативів гранично допустимих викидів та скидів забруднюючих
речовин і гранично допустимих фізичних впливів на навколишнє природне
середовище, встановлених для відповідного типу транспорту.
Як відомо, екологічне право сприяє охороні й екологізації сільського
господарства. Це завдання є надзвичайно важливим, адже у
сільськогосподарському виробництві широко застосовуються отрутохімікати
і мінеральні добрива, які за певних обставин приносять не користь, а
шкоду людям і природі, загострюють екологічну ситуацію в Україні.
Згідно з діючим екологічним законодавством підприємства, установи,
організації та громадяни зобов’язані додержу-
,ватися правил транспортування, зберігання і застосування засобів
захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив, токсичних
хімічних речовин та інших препаратів з •тим, щоб запобігти забрудненню
ними або їх складовими навколишнього природного середовища і продуктів
харчування.
Екологічне право «працює” на екологізацію суспільства ще і тим, що
створює умови для поширення і підвищення рівня екологічної освіти та
формування екологічної свідомості громадян. Екологічно грамотна і
вихована людина краще здатна раціонально, на наукових засадах
використовувати природні ресурси, не дозволить собі та іншим глумитися
над природою.
Екологічні знання потрібні кожній людині, оскільки вона сама є частиною
природи, але особливо — працівникам сільського господарства, все життя і
трудова діяльність яких тісно пов’язані з природою, використанням її
багатств. Професійні знання працівників сільського господарства мають
складати одне ціле зі знаннями в галузі екології.
Ніколи не втратить своєї актуальності виховання дбайливого ставлення до
природи. В цій роботі необхідно наполегливо проводити лінію на
викорінювання психології невичерпності природних ресурсів. Життя вимагає
значного покращання пропаганди екологічного законодавства в пресі, кіно,
на радіо і телебаченні тощо.
Щоб екологічне право активніше сприяло вирішенню екологічних проблем,
еколого-правові питання мають ширше і глибше досліджуватися, сумлінніше
вивчатися в освітніх закладах, творчо і плідно розглядатися
законодавчими органами. Настав час екологічне право визнати однією з
провідних галузей права.
Екологічне право сприяє екологізації суспільства також тим, що
передбачає вюповідальність за правопорушення в галузі екології. Її
несуть особи, винні у:
порушенні прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне
середовище, норми екологічної безпеки;
порушенні вимог законодавства України при проведенні екологічної
експертизи, в тому числі поданні свідомо неправдивого експертного
висновку;
невиконанні вимог державної експертизи;
фінансуванні, будівництві та впровадженні у виробництво нових технологій
і устаткування без позитивного висновку державної екологічної
експертизи;
порушенні екологічних вимог під час проектування, розміщення,
будівництва, реконструкції, введення в дію, експлуата
ції та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших
об’єктів;
допущенні понаднормативних, аварійних і залпових викидів та скидів
забруднюючих речовин та інших впливів на навколишнє природне середовище;
Перевищенні лімітів та порушенні інших вимог використовування природних
ресурсів;
самовільному спеціальному використанні природних ресурсів;
і
порушенні строків внесення платежів за використання природних ресурсів
та забруднення навколишнього природно-* го середовища;
невжитті заходів щодо попередження та ліквідацію екологічних наслідків
аварій та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище;
невиконанні розпоряджень, які здійснюють державний контроль у галузі
охорони навколишнього природного середовища, та вчиненні опору їх
представникам;
порушенні природоохоронних вимог при зберіганні, транспортуванні,
використанні, знешкодженні та захованні хімічних засобів захисту рослин,
мінеральних добрив, токсичних та радіоактивних речовин, виробничих,
побутових та інших видів відходів;
невиконанні вимог щодо охорони територій та об’єктів
природно-заповідного фонду та інших територій, що підлягають особливій
охороні видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України;
відмові від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про
стан навколишнього природного середовища, а також про джерела
забруднення, у приховуванні або фальсифікації відомостей про стан
екологічної обстановки чи захворюваності населення, приниженні честі і
гідності працівників, які здійснюють контроль у галузі охорони
навколишнього природного середовища, посяганні на їх життя і здоров’я.
Законодавством України може встановлюватися відповідальність і за інші
порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.
Зазначені порушення екологічного законодавства несуть за собою
дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність.
Відповідальність за різні види правопорушень у галузі екології
передбачена в земельному, водному, лісовому і гірничому законодавстві, а
також законодавстві, спрямованому на охорону атмосферного повітря,
тваринного світу і природно-заповідного фонду України.
Певну роль в екопогізації суспільства видіграють також норми
адміністративного, цивільного і кримінального права щодо охорони
навколишнього природного середовища. Це свідчить про те, що у сфері
правової охорони останнього діє комплекс юридичних норм.
Зокрема, адміністративне законодавство передбачає відповідальність за
порушення земельного, водного, лісового за-
•конодавства, законодавства про надра, охорону атмосферного повітря і
тваринного світу. Кодекс України про адміністра’ тивні правопорушення
містить більше 60 екологічних складів
•правопорушень і відповідальність за них.
У Кримінальному кодексі України визначений склад злочинів, які
передбачають відповідальність за зіпсування, зниження та пошкодження
об’єктів природи.
Цивільне законодавство передбачає відшкодування підприємствами,
установами, організаціями збитків, заподіяних
•внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного
середовища.
Шкода підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без
застосування норм зниження розміру стягнення і незалежно від плати за
забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості
природних ресурсів.
Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування
неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров’я,
якості навколишнього природного середовища, відтворення природних
ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.
Застосування заходів дисциплінарної, адміністративної або кримінальної
відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної
забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості
природних ресурсів.
Незаконно добуті природні ресурси та виготовлена з них продукція
підлягають безоплатному вилученню, а знаряддя правопорушення —
конфіскації. Одержані від їх реалізації. прибутки спрямовують в місцеві
позабюджетні фонди охорони навколишнього природного середовища.
Службові особи та спеціалісти, винні в порушенні вимог щодо охорони
навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів,
забезпечення екологічної безпеки, за поданням державних органів охорони
навколишнього природного середовища згідно з рішенням їх управлінських
органів позбавляються премій за основними результатами господарської
діяльності, повністю або частково.
В основі відповідальності за правопорушення в галузі екології лежить
вина, тобто протиправна поведінка особи, яка
порушує вимоги чинного законодавства. У сучасних умовах відповідальність
як елемент охорони оточуючого середовища виконує дуже важливу роль.
Вирішення проблеми екологізації суспільства тісно пов’язане з
екологізацією законодавства. Чим швидше і ширше буде відбуватись
екологізація останнього, тим більше буде створено можливостей для
екологізації суспільства. Тому поряд із земельним, водним, лісовим
законодавством екологізація все більше повинна охоплювати і такі галузі,
як цивільне, адміністративне, трудове, кримінальне право.
Екопогізація законодавства являє собою впровадження екологічних вимог у
нормативні акти, які діють у різних галузях господарства і суспільного
життя. Дуже важливо, щоб ідеї екопогізації впроваджувались у життя
якомога ширшим колом нормативних актів: законами, указами, постановами,
рішеннями місцевих органів влади, актами міністерств і відомств. Це
також буде сприяти екологізації суспільства.
Сьогодні екологізація повинна перебувати в центрі законотворчої,
господарської і виховної роботи. Якщо цього не відбудеться, суспільство
приречене до самознищення.
Базовими законодавчими актами для екологізації законодавства е
Конституція України, Земельний, Водний, Лісовий кодекси України, Закони
України “Про охорону навколишнього природного середовища України», «Про
атмосферне повітря», «Про тваринний світ», «Про природно-заповідний фонд
України», «Про рослинний світ».
Розділ 3. Правове забезпечення раціонального природокористування в
Україні
§ 3.1. Раціональне природокористування як різновид екологічних відносин
Об’єкти природи є матеріальною основою розвитку народного господарства,
підвищення матеріального і культурного рівня життя людей. Суспільство не
може існувати, не використовуючи землю, воду, деревину, повітря, корисні
копалини, тваринний світ тощо. Однак природокористування повинно бути
раціональним, тобто науково обгрунтованим, економним і невиснажливим для
природи. Під природокористуванням розуміється використання корисних
властивостей навколишнього природного середовища для задоволення потреб
народного господарства і громадян.
Використовуючи природні багатства, людина забезпечує себе всім
необхідним для життя і виробничої діяльності. Тому Використання
природних ресурсів передбачається в річних і перспективних планах
економічного та соціального розвитку держави. Це дозволяє
використовувати їх раціонально, по-господарськи, не спричиняючи великих
збитків природі й її багатствам. На жаль, є ще багато людей, психологія
яких залишається на Споживацькому рівні — аби більше взяти від природи.
Підхід до природи як до невичерпного джерела спричиняє багато різних
екологічних правопорушень.
Раціональне природокористування вимагає комплексного підходу до
використання природних багатств. Це обумовлюється тим, що вони залежать
одне від одного і неправильне використання одних може нанести шкоду
іншим. Наприклад, відомо чимало випадків, коли вирубування лісу
проводилося без урахування його впливу на стан клімату, грунтів і
водного балансу.
Така сама ситуація складається із використанням водних ресурсів, коли це
робиться у вузьковідомчих цілях, без урахування їх значення для інших
галузей народного господарства.
Відсутній комплексний підхід при видобуванні корисних копалин, коли одні
видобуваються, а інші при цьому «йдуть» у відвали разом з породою.
Проблема раціонального використовування природних ресурсів багатогранна
і складна. Вона пов’язана з правильним, науково обфунтованим розміщенням
виробничих сил, забезпеченням рівних можливостей для розвитку народного
господарства, задоволенням матеріальних і природних потреб громадян,
покращанням екологічної обстановки.
Практика свідчить, що відсутність уваги до цієї проблеми призводить до
грубих помилок у розміщенні виробничих сил, погіршення екологічної
ситуації, зменшення обсягів виробництва продуктів і товарів. Тому
необхідним є чітке і детальне правове регулювання раціонального
природокористування, яке займає провідне місце в екологічних відносинах.
Раціональне природокористування дає можливість задовольнити економічні,
екологічні, культурно-оздоровчі, естетичні потреби людини і суспільства;
будь-яку безгосподарність у використанні природних ресурсів, певною
мірою забезпечує їх охорону;
сприяє відтворенню природних ресурсів.
Право природокористування — один з головних інститутів екологічного
права, який містить правові норми, що регулюють раціональне використання
природних об’єктів. Природокористування має свої певні види, зокрема:
землекористування, водокористування, лісокористування, користування
надрами, атмосферним повітрям, тваринним світом та природно-заповідним
фондом.
У свою чергу кожний з цих видів має свою мету, яка визначена земельним,
водним, лісним законодавством, законодавством про надра, про охорону
тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.
Землі використовуються для ведення сільського господарства, розміщення і
розвитку населених пунктів, підприємств промисловості, транспорту,
зв’язку та інших цілей.
Водні об’єкти надаються в користування для задоволення питних та
побутових потреб населення, для виробничих потреб промисловості,
сільського господарства, спортивно-оздоровчих цілей, риборозведення і
рибальства.
Ліси за своїм призначенням та місцем розташування виконують переважно
екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі,
рекреаційні), естетичні, виховні та інші функції, задовольняють певні
потреби в деревині тощо.
Надра використовуються для видобування корисних копалин, будівництва та
експлуатації підземних споруд, не пов’язаних з видобуванням корисних
копалин, задоволення інших потреб.
Об’єкти тваринного світу використовуються для мисливства, рибальства, в
наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях.
Атмосферне повітря використовується для дихання і для виробничих цілей.
Різними цілями характеризується використання об’єктів
природо-заповідного фонду.
Раціональне використання природних ресурсів — категорія насамперед
економічна. Воно спрямоване на досягнення
певних економічних інтересів і стосується всіх галузей народного
господарства. Якщо раціональне природокористування знаходить правове
закріплення і регулювання, воно стає юридичною категорією.
Правовий аспект раціонального природокористування має велике значення.
Його духовні й моральні переваги не завжди реалізуються автоматично, в
силу своєї об’єктивної природи. Велику роль тут відіграють організуючі
фактори права, як одного з найефективніших засобів^управління
суспільством і регулювання екологічних відносин. Йдеться про правове
забезпечення раціонального використання природних ресурсів. Цю проблему
в сфері екології наша держава ставить на одне з перших місць.
Зміст правового забезпечення раціонального використання природних
багатств складають законодавча діяльність у галузі природокористування й
організація належного виконання відповідних правових актів та норм.
В еколого-правових актах закріплені права і обов’язки
природокористувачів, підстави виникнення, зміни та припинення права
природокористування, визначені суб’єкти й об’єкти права
природокористування, врегульовані інші важливі питання щодо використання
природних ресурсів.
, Суб’єктами права природокористування є громадяни, підприємства,
установи й організації. У випадках, передбачених законом,
природокористувачами можуть бути також іноземні організації й особи.
Об’єктами права природокористування виступають певні природні ресурси.
Природокористування буває постійним і тимчасовим, платним та безплатним.
Постійним вважається природокористування, що надається на невизначений
строк. Тимчасове природокористування поділяється на короткострокове — до
трьох років і довгострокове — здебільшого до 25 років. У разі
необхідності строк природокористування може бути продовжено на період,
що не перевищує відповідно короткострокового і довгострокового
природокористування.
Право природокористування поділяється на право загального і право
спеціального природокористування.
Загальне природокористування здійснюється громадянами без спеціальних
дозволів і безплатно (користування водою для купання, любительська
риболовля, водопій тварин, користування атмосферним повітрям тощо).
Спеціальне природокористування здійснюється юридичними і фізичними
особами на підставі дозволу компетентних державних органів. Цей вид
природокористування є платним.
Раціональне використання природних багатств базується на таких засадах:
а) проведення обліку природних ресурсів;
б) планування їх використання і відновлення; в) науково-об-грунтоване
залучення природних ресурсів до господарського обороту; г) дотримання
екологічних вимог під час використання природних ресурсів; д) зростання
рівня свідомості й еко-лого-правової культури громадян.
Раціональне природокористування забезпечує максимальний ефект за
мінімальних витратах. Це досягається, по-перше, шляхом науково
обгрунтованого нормування використання природних ресурсів і, по-друге,
шляхом заощадження коштів на природоохоронні заходи. За раціонального
використання природних багатств значно зменшуються витрати на їх
охорону. Чим раціональніше природокористування, тим менше потерпає
природа, що сприяє заощадженню коштів на її відновлення.
Раціональне природокористування сприяє поліпшенню екологічних відносин у
державі. Вони стають більш гармонійними завдяки чуйному ставленню
громадян до природи і розвитку еколого-правового світогляду та мислення.
Значення раціонального природокористування постійно зростає, що вимагає
визнання його завданням першочергової державної ваги та його правового
регулювання, закріпленого окремим законом.
Забезпечення раціонального природокористування — проблема планетарного
масштабу. Щоденно в результаті нераціональної діяльності людини 44 га
земель перетворюються на пустелю, за одну хвилину знищується більше 20
га лісів, щоденно зникає по одному виду тварин і рослин. Одні й ті самі
природні багатства використовуються не однією державою, а багатьма, як
наприклад, атмосферне повітря, моря, тваринний світ. Навіть річки
нерідко перетинають території декількох країн. Про чисту воду в цих
річках повинні дбати всі держави. Отже, проблему раціонального
природокористування треба вирішувати не тільки на національному, а й на
міжнародному рівні. Правовою основою забезпечення раціонального
використання природних ресурсів на такому рівні можуть бути міжнародні
договори.
Раціональне природокористування — теоретична і практична основа
вирішення багатьох проблем в екологічних відносинах. Тому глибоке
вивчення цього провідного інституту екологічного права і його
дослідження в наукових роботах має особливе значення.
§ 3.2. Законодавчі засади раціонального природокористування
Найважливіші принципи і форми раціонального використання природних
ресурсів закріплені в Конституції України та відповідних законодавчих
актах, зокрема, Законах України:
«Про охорону навколишнього природного середовища», «Про тваринний світ»,
«Про охорону атмосферного повітря», «Про рослинний світ»; Земельному,
Водному і Лісовому кодексах, Кодексі про надра та інших правових актах,
спрямованих на регулювання екологічних відносин в Україні.
Згідно з земельним законодавством власники земельних ділянок і
землекористувачі зобов’язані:
а) забезпечувати використання землі відповідно до цільового призначення
та умов її надання;
б) ефективно використовувати землю відповідно до проекту
внутрішньогосподарського землеустрою, підвищувати її
родючість;
в) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі
зрошувальних і осушувальних систем;
г) вживати заходів щодо недопущення можливості попадання дощових і
стічних вод, проникнення отрутохімікатів та мінеральних добрив на
суміжну земельну ділянку.
Зрозуміло, що цим переліком не вичерпані заходи, які можуть
застосовуватися власниками землі та землекористувачами з метою
забезпечення найбільш раціонального її використання.
Наука збагатила і продовжує збагачувати практику новітніми відомостями
про шляхи й методи підвищення родючості земель і кращого господарського
їх використання. Всебічно Скористатися відкриттями науки — обов’язок
кожного землевласника і землекористувача, звичайно, з урахуванням
природно-кліматичних та екологічних властивостей господарства.
З прийняттям нового Водного кодексу України зміцнюються законодавчі
засади раціонального використання вод. У комплексі з заходами
організаційного, правового, економічного і виховного впливу кодекс
сприяє формуванню водно-екологічного правопорядку і забезпеченню
екологічної безпеки населення України, а також ефективнішому, науково
обгрунтованому використанню вод та їх охороні.
Усі води на території України е національним надбанням її народу, однією
з природних основ економічного розвитку і соціального добробуту. Водні
ресурси забезпечують існування людей, тваринного і рослинного світу. В
умовах розвитку суспільного виробництва і зростання матеріальних потреб
вини
кає необхідність розробки і додержання особливих правил користування
водними ресурсами,
Водні відносини в Україні регулюються Водним кодексом, Законом України
«Про охорону навколишнього природного середовища», постановою Верховної
Ради України «Про затвердження Національної програми екологічного
оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води» від 27
лютого 1997 р., постановою Кабінету Міністрів України «Про підвищення
нормативів плати за спеціальне використання прісних водних ресурсів» від
20 березня 1995 р. та іншими законодавчими актами.
У системі правових актів, спрямованих на забезпечення раціонального
використання вод, значне місце належить державним, міждержавним та
регіональним програмам з цього питання, які розробляються з метою
здійснення цілеспрямованої і ефективної діяльності щодо задоволення
потреб населення і галузей економіки у воді, збереження, раціонального
використання і охорони вод, запобігання їхній шкідливій дії. Ці програми
розробляються на основі даних державного обліку вод, водного кадастру,
схем використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.
Закріплення на законодавчому рівні одержало також лісокористування.
Лісові відносини в Україні регулюються Лісовим кодексом, Законом України
«Про охорону навколишнього природного середовища», постановами Кабінету
Міністрів України «Про затвердження Санітарних правил в лісах України»
та «Про затвердження Правил рубок головного користування в лісах
України», іншими законодавчими актами.
Основним видом лісокористування є заготівля деревини. Вона здійснюється
здебільшого під час вирубувань головного користування, що проводяться в
стиглих деревостанах лісів другої групи. У виняткових випадках
проводиться вирубування у достигаючих деревостанах у порядку,
визначеному Кабінетом Міністрів України.
Деревина заготовляється також під час вирубувань, що пов’язані з
веденням лісового господарства (вирубування, передбачені для догляду за
лісом, санітарні вирубування, створення просік — протипожежних розривів
тощо).
Усі види вирубування проводяться способами, які спрямовані на поліпшення
природного складу і продуктивності лісів, відновлення
господарсько-цінних порід, збереження екологічних властивостей лісів,
ефективне використання їх деревних ресурсів.
Заготівля другорядних лісових матеріалів для промислової переробки,
розвитку лісових промислів і задоволення потреб
населення повинні здійснюватися без заподіяння шкоди лісу. Заготівля
сіна і випасання худоби на земельних ділянках лісового фонду
забороняються, якщо це може завдати шкоди лісу.
Під час розміщення пасік на земельних ділянках лісового фонду заборонено
вирубувати дерева і чагарники. Місця розташування пасік визначаються з
урахуванням умов ведення лісового господарства і спеціального
використання лісових ресурсів.
Заготівля (збирання) дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід,
лікарських рослин і технічної сировини проводиться способами і методами,
що не виснажують наявні ресурси і не заподіюють шкоди лісовому
господарству.
Лісозбереженню сприяють правила й умови заготівлі деревних соків, яка
проводиться в насадженнях, спеціально створених для цієї мети, і
деревостанах, що підлягають вирубуванню, не раніше ніж за 10 років до
цього, а в деревостанах, що підлягають вирубуванню, пов’язаному з
веденням лісового господарства, та іншим вирубуванням — за один рік до
встановленого строку.
Належна увага в законодавстві приділяється забезпеченню раціонального
використання тваринного світу. На вирішення цієї проблеми спрямовані
Закони України «Про тваринний світ»; «Про охорону навколишнього
природного середовища», «Про мисливське господарство та полювання»,
постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок ведення державного
кадастру тваринного світу» від 15 листопада 1994 р., «Про Затвердження
Порядку здійснення любительського і спортивного рибальства» від 18 липня
1998 р. та інші законодавчі акти.
Розрізняють загальне і спеціальне використання тваринного світу.
Загальне здійснюється без вилучення об’єктів тваринного світу з
природного середовища (за винятком аматорського і спортивного рибальства
у водоймах загального користування).
У порядку загального використання тваринного світу здійснюється
користування певними властивостями життєдіяльності тварин — природних
санітарів середовища, запилювачів рослин, використання об’єктів
тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних, естетичних та
інших цілях, передбачених законодавством України.
Під час здійснення загального використання тваринного світу
забороняється знищення тварин, руйнування їх житла та інших споруд (нір,
хаток, лігв, гнізд, мурашників, бобрових за
гат і таке інше), порушення середовища перебування тварин і погіршення
умов їх розмноження.
До спеціального використання належать усі види користування тваринним
світом (за винятком любительського і спортивного риболовства у водоймах
загального користування), що здійснюються з їх вилученням (добуванням,
збиранням і таке інше) з природного середовища.
Спеціальне використання тваринного світу в порядку ведення мисливського
і рибного господарства здійснюється з наданням підприємствам, установам,
організаціям і громадянам права користування мисливськими угіддями та
рибогосподарськими водоймами.
Спеціальне використання тваринного світу здійснюється лише за
спеціальними дозволами, що видаються в порядку, який визначається
Кабінетом Міністрів України.
Згідно з діючим законодавством можуть здійснюватися такі види
використання об’єктів тваринного світу:
а) мисливство;
б) рибальство, в тому числі добування водних безхребетних тварин і
морських ссавців;
в) використання об’єктів тваринного світу в наукових,
культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях;
г) використання корисних властивостей життєдіяльності тварин, природних
санітарів середовища, запилювачів рослин тощо;
д) використання тварин з метою отримання продуктів їхньої
життєдіяльності;
е) добування диких тварин з метою утримання і розведення в неволі чи в
напіввільних умовах для комерційних та інших цілей.
У Законах України «Про охорону атмосферного повітря», «Про
природно-заповідний фонд України» та Кодексі України про надра
закріплено порядок і умови використання атмосферного повітря, надр,
природно-заповідного фонду.
Право є могутнім знаряддям у руках держави. При правильному виборі форм
і методів впливу на суспільний розвиток держава може досягти найбільшого
ефекту у вирішенні завдань, які стоять перед нею, з меншою затратою сил,
часу і коштів. Тому на сучасному етапі державного і господарського
будівництва відчувається гостра необхідність у глибокому вивченні і
узагальненні всіх форм використання права з метою забезпечення
раціонального природокористування та вирішення інших екологічних
проблем.
Нормотворча діяльність у сфері екології є початком усієї роботи щодо
забезпечення раціонального природокористування. Повне і всебічне
закріплення в законодавчих актах вимог раціонального природокористування
сприятиме їх беззастережному виконанню.
Закріплюючи вимоги раціонального природокористування в правових актах,
законодавець тим самим установлює норми поведінки людей, спонукає
підприємства, установи, організації, громадян, усіх суб’єктів
екологічних відносин бережливо ставитися до використання природних
ресурсів.
Правове врегулювання екологічних відносин відіграє і ще довгий час буде
відігравати важливу роль у вирішенні екологічних проблем.
У чому ж конкретно полягає роль законодавства щодо забезпечення
раціонального природокористування? У законодавчих та інших правових
актах визначаються суб’єкти і об’єкти права природокористування, їхні
права й обов’язки;
закріплюються підстави і порядок виникнення права природокористування;
передбачаються гарантії раціонального природокористування;
встановлюється відповідальність за порушення вимог раціонального
природокористування. Тобто, за допомогою законодавства діяльність усіх
суб’єктів природокористування ставиться в певні правові рамки.
Ефективність законодавчого закріплення вимог щодо раціонального
природокористування буде зростати в міру вдосконалення законодавства.
Дійовим регулятором суспільних відносин може виступати тільки таке
законодавство, яке безперервно вдосконалюється і поновлюється. Отже, не
достатньо просто визнавати активну роль правових норм, треба в кожному
конкретному випадку знаходити найбільш доцільний метод правового
регламентування і охорони суспільних відносин. Створення досконалішого
законодавства є необхідною передумовою подальшого зміцнення законності і
правопорядку взагалі та екологічних відносин зокрема.
Серед факторів, які впливають на результати природокористування,
першочергове значення має пізнання і свідоме використання у процесі
правотворення об’єктивних законів суспільного розвитку. Чим повніше
відображаються і враховуються в правових нормах вимоги об’єктивних
законів, тим успішніше здійснюється саме правове регулювання.
Ігнорування об’єктивних закономірностей, волюнтаризм у правовій політиці
рано чи пізно призведуть до негативних наслідків.
Демократизація суспільства створює об’єктивні можливості для
забезпечення високої результативності правового регулювання. Це можливо
досягти шляхом удосконалення і по
новлення законодавства. Йдеться про підняття престижу права, як
найважливішого регулятора суспільних відносин і ефективного інструменту
соціального управління. Обгрунтовані й взаємопов’язані приписи права
підвищують соціальну роль права.
Вагомим кроком на шляху поновлення і вдосконалення природоохоронного
законодавства мають стати розробка і прийняття Основ екологічного
законодавства й Екологічного кодексу України.
Важливим фактором у правовому забезпеченні раціонального
природокористування е моральне і матеріальне стимулювання, яке має
превалювати серед інших засобів. Відповідальність у питаннях
забезпечення раціонального природокористування має виконувати допоміжну
роль.
Як прогалину в правовому регулюванні раціонального природокористування
треба розглядати відсутність закону про боротьбу з безгосподарністю в
природокористуванні. Гадаємо, що прийняття такого закону і запровадження
його в життя виправить на краще становище у галузі природокористування.
Отже, система правових норм щодо забезпечення раціонального
природокористування має бути динамічною. Розвиток екологічних відносин
залежить від своєчасного прийняття законів та інших правових актів щодо
забезпечення раціонального природокористування. Разом з тим треба вчасно
скасовувати застарілі норми й акти, щоб не обтяжувати систему
екологічного законодавства.
При вдосконаленні екологічного законодавства необхідно враховувати, що в
багатьох випадках відтворення пошкоджених природних ресурсів неможливе
взагалі або досягається величезними зусиллями і потребує дуже багато
часу, як, наприклад, відновлення родючості грунту або відтворення
знищених лісів. Вважаємо, що цю особливість слід враховувати при виборі
форм природоохоронних законодавчих актів та санкцій за їх невиконання
або порушення.
У правовому регулюванні раціонального природокористування повніше має
проявляти себе принцип верховенства закону. В умовах розбудови правової
держави проблема підвищення ролі закону як засобу регулювання й охорони
суспільних відносин, набирає все більшого значення.
Раціональне природокористування забезпечується не тільки
загальнодержавними правовими актами, а й відомчими і
внутрішньогосподарськими правовими заходами, передусім тими, що
надходять від Державного комітету України із земельних ресурсів,
Міністерства екології та природних ресурсів, Державного комітету
лісового господарства, Державного
комітету рибного господарства та спеціально вповноважених на те
державних органів відповідно до їх компетенції.
Відомчі органи укомплектовані, як правило, висококваліфікованими
спеціалістами у своїй галузі, вони здатні розробляти і приймати
найдоцільніші нормативні акти, спрямовані на забезпечення правильного
використання природних багатств.
Проблема раціонального природокористування вирішується також кожним
підприємством, організацією і господарством. Правильно поступають ті з
них, які розробляють і приймають окремі комплексні плани з цих питань.
Як правило, ці плани розраховані на кілька років. Такий план повинен
стати на підприємстві, господарстві непорушним законом.
У нашому законодавстві приділяється недостатньо уваги
внутрішньогосподарським заходам покращання використання природних
ресурсів. Цей недолік характерний і для наукових досліджень, присвячених
питанням раціонального природокористування. Їх автори, як правило,
обмежуються дослідженням державно-правових заходів покращання
використання природних багатств.
Не послаблюючи уваги до підвищення ролі державно-правових заходів, треба
активізувати внутрішньогосподарські заходи. Необхідно передусім
підвищити роль внутрішньогосподарських актів управління в справі
забезпечення раціонального природокористування; для розробки таких актів
слід залучати якомога більше селян, робітників, службовців підприємств,
господарств та установ.
Участь широких верств населення в нормотворчій діяльності є могутнім
фактором розвитку правових поглядів і переконань, правосвідомості
громадян, зміцнює моральну основу виконання екологічних норм.
Створення правових передумов раціонального використання природних
ресурсів, безперечно, відіграє важливу роль, але воно не вирішує всіх
проблем. Наше суспільство ще не досягло того ступеня розвитку, коли
приписи правових актів переростають у глибокі особисті переконання
кожного, а додержання правових норм стає звичкою всіх людей. Тому має
відбуватись активна організаційна робота щодо втілення вимог закону в
життя. Недостатньо розробити і прийняти закон, необхідно забезпечити
його виконання, щоб досягти справді раціонального природокористування.
§ 3.3. Зміцнення законності в галузі природокористування
Законність — це неухильне виконання законів та інших правових актів і
норм учасниками суспільних відносин. Тому будь-яке відхилення від вимог
права є порушенням законності. Головним моментом у самому існуванні
права є практична реалізація правових норм. Тільки за таких умов
природокористування здійснюватиметься відповідно до існуючих норм права.
Законність є неодмінною умовою забезпечення раціонального
природокористування. Її неухильне дотримання дає можливість проводити в
життя правовими засобами екологічну політику держави. Законність
передбачає не тільки наявність певних правових актів, але й належне
виконання їх всіма суб’єктами екологічних відносин.
Отже, законність не тотожна законам, їх наявність ще не свідчить про
режим законності. Не достатньо мати досконалі закони і підзаконні акти.
Підприємства, організації, установи, їхні посадові особи та громадяни
мають керуватися ними у своїй повсякденній діяльності.
Законність має бути керівним принципом діяльності всіх органів державної
влади і управління, підприємств, організацій і установ, посадових осіб і
громадян. На жаль, ще трапляються випадки грубих порушень
природоохоронного законодавства. Деякі посадові особи свої протиправні
дії намагаються виправдати господарською доцільністю, місцевими умовами,
розвитком демократії, забуваючи, що існування останньої не можливе без
дотримання норм, без заборонів і дозволів. Без поєднання законності з
демократією остання може перетворитися на свавілля. Законність є однією
з найважливіших умов існування і розвитку демократії, необхідним засобом
її зміцнення.
Стан законності в галузі природокористування нерозривно пов’язаний зі
станом законності в цілому в державі. На жаль, на сучасному етапі він
абсолютно не відповідає вимогам правової держави і потребує значного
покращення. Це ще більше підвищує значення зміцнення законності в галузі
природокористування.
Для забезпечення законності існує система гарантій. Основа законності
закладається ще в процесі правотворення. Ось чому вже під час розробки
законів, указів, постанов уряду, рішень місцевих органів державної влади
слід всебічно враховувати потреби раціонального природокористування і
таким чином запобігти безгосподарному, нераціональному використанню
природних багатств.
Законодавче забезпечення раціонального природокористування має спиратися
на науковий аналіз явищ суспільного життя й об’єктивних умов
природокористування. Чим повніше відображаються і враховуються в
правових нормах вимоги об’єктивних законів, тим успішніше здійснюється
саме правове регулювання суспільних відносин.
Важливою передумовою законності є детальна погодженість природоохоронних
актів, у тому числі відомчих, а також однакове розуміння і застосування
законів та інших правових актів. Спільність законодавства має особливе
значення для забезпечення законності.
Правозастосовні і правоохоронні органи та їхні посадові особи повинні
зробити всі засоби зміцнення законності діючими, впливовими,
ефективними. Обов’язковою вимогою законності в екологічних відносинах є
невідворотність відповідальності за порушення діючих норм права.
Правоохоронні органи не повинні залишати без покарання жодного випадку
порушення законодавства про охорону природи.
Зміцнення законності у сфері природокористування досягається не лише за
допомогою санкцій, а й матеріальних і моральних стимулів, проте належним
чином вони не застосовуються.
Додержання законності залежить також від вихованості громадян, рівня їх
загальної і правової культури. Вихованість, свідомість, висока культура
і розумна ініціатива людей — запорука проведення в життя вимог законів
про раціональне природокористування.
Якими б численними та різноманітними не були правові засоби зміцнення
законності, ними не вичерпується активна творча роль надбудови. Іншими
словами, юридичні гарантії існують не ізольовано від економічних,
політичних та ідеологічних гарантій, а у нерозривному зв’язку з ними і
на їх основі.
Гарантії забезпечення законності мають вирішальне значення. Будь-яка
правомочність повинна реально забезпечуватися, бо інакше вона втратить
своє значення, силу і дієвість.
Додержання законності надає природокористувачам упевненості у
непорушності їхніх прав взагалі та у випадку зазіхання на ці права в дію
буде приведений весь механізм правових засобів.
Особлива роль у забезпеченні законності в галузі природокористування
належить державі, яка використовує з цією метою різноманітні економічні,
політичні та правові форми й
методи. Вищі органи державної влади й управління забезпечують законність
шляхом активної законотворчої діяльності, а саме:
а) законодавчі акти, які перестали відповідати зміцненню законності в
галузі природокористування, поступово замінюються новими;
б) вперше приймаються правові акти з тих питань природокористування, які
раніше не були врегульовані в правовому відношенні.
Своєчасне приведення екологічного законодавства відповідно до нових умов
і потреб екологічних відносин — один із основних шляхів зміцнення
законності в галузі природокористування.
Поряд із законодавчою діяльністю не менш важливим методом забезпечення
законності вищими органами державної влади й управління є здійснення
контролю за роботою ниж-честоящих органів. У процесі такого контролю
виявляються і ліквідуються порушення законності, застосовуються
покарання до винних осіб.
Різноманітними є форми і методи діяльності місцевих органів державної
влади і управління щодо забезпечення законності у сфері
природокористування. Ці органи контролюють неухильне виконання приписів,
що містяться в актах вищих органів державної влади і управління,
законність рішень і дій природокористувачів, а також приймають акти,
спрямовані на забезпечення законності.
Важливим заходом місцевих Рад щодо зміцнення законності є систематичне
обговорення цих питань на сесіях. Це дозволяє охопити загальну картину
стану законності на території Ради, виявити причини порушень
законодавства і намітити заходи щодо їх усунення. Крім того, обговорення
на сесії питань зміцнення законності дає можливість привернути увагу
широкої громадськості до цієї проблеми.
Місцеві Ради повинні забезпечити систематичну погоджену діяльність
правоохоронних органів області й району щодо зміцнення законності.
Певний вклад у зміцнення законності в галузі природокористування вносять
відомчі органи: Міністерство аграрної політики України, Державний
комітет по земельних ресурсах, Державний комітет лісового господарства,
Державний комітет рибного господарства, Державний комітет водного
господарства, Комітет з питань геології та використання надр,
Міністерство екології та природних ресурсів та інші відомчі органи.
Підвищені вимоги щодо зміцнення законності висуваються до органів
прокуратури, суду та внутрішніх справ. Це законо-
мірно, оскільки саме ці органи безпосередньо стоять на варті виконання
законодавства, в тому числі того, що покликане забезпечувати раціональне
природокористування.
Форми реагування прокурорів на порушення законності різні:
опротестування незаконних правових актів; внесення подання; постановка
питання перед відповідними органами і посадовими особами про покарання
винних у порушенні законності; пропаганда екологічного законодавства.
Ефективною, на наш погляд, є й така форма, як періодичні узагальнення
прокурорами найбільш характерних порушень законності з питань
природокористування, які слід направляти місцевим органам державної
влади, спеціалізованим природокористувачам і правоохоронним органам.
Для підвищення ефективності прокурорського реагування на порушення
законності з питань природокористування необхідно переробити існуючу
практику, за якої перевірка додержання екологічного законодавства
організується лише за наявності сигналів щодо його порушення.
Така практика ставить діяльність прокурора в залежність від випадкових
факторів. Необхідно запобігати порушенням законності та систематично
проводити перевірки її додержання.
Можна навести багато прикладів, коли завдяки прокурор-ському-втручанніо
вдалося уникнути найгрубіших порушень у сфері екології. Проте слід
відмітити, що в здійсненні прокурорського нагляду за додержанням
законності є ще багато недоліків.
Окремі прокурори послабили нагляд за законністю в галузі
природокористування, гадаючи, що в умовах демократизації такої
необхідності немає. Помилковість такої думки більш ніж очевидна.
Прокурорський нагляд необхідний вже тому, що розвиток демократії повинен
здійснюватись у рамках законності, а не призводити до її порушення.
Вміла організація прокурорського нагляду не заважає демократизації, а
навпаки, сприяє її розвитку на правовій основі. Отже, треба не
послаблювати, а посилювати прокурорський нагляд за додержанням
законності.
Поряд з іншими державними органами забезпечувати додержання законності в
галузі природокористування покликаний також суд. Можливості його у
вирішенні цього завдання великі. Суди розглядають справи з питань
природокористування, що безпосередньо пов’язані з проблемою зміцнення
законності. Вони сприяють цьому і за умови розгляду кримінальних і,
цивільних справ.
Судові органи ведуть боротьбу з незаконними угодами щодо землі та інших
природних об’єктів, порушеннями майнових прав природокористувачів,
водного і лісового законодавства, браконьєрством, іншими порушеннями
законодавства про раціональне використання природних ресурсів.
Окремо треба сказати про можливості суду щодо притягнення винних осіб до
матеріальної відповідальності. Дуже часто порушення норм екологічного
законодавства призводять до матеріальних збитків держави чи
природокористувачів. Суд зобов’язаний визначити розмір такого збитку і
стягнути його з правопорушника. Причому закон передбачає в цих випадках
як повне відшкодування завданого збитку, так і зменшення його розміру,
яке допускається лише з урахуванням майнового стану громадянина, що його
завдав.
Отже, суди мають великі можливості впливати на стан законності в галузі
природокористування. Проте ця можливість ще не завжди і не всіма судами
належним чином використовується. Як зазначається в постанові Пленуму
Верховного Суду України «Про практику розгляду судами справ про
відповідальність за порушення законодавства про охорону природи» від 26
січня 1990 р., допускаються помилки у застосуванні законодавства. Не
забезпечується принцип невідворотності відповідальності за забруднення
грунту, рік, озер, морів та атмосферного повітря. Не завжди притягуються
до відповідальності всі особи, причетні до злочину, внаслідок чого іноді
лишаються непокараними організатори і пособники. Мають місце факти
недооцінки суспільної небезпеки порушень законів про охорону природи,
призначення м’яких мір покарання злісним порушникам, неправильної
кваліфікації їхніх дій. Не в усіх випадках застосовується конфіскація
знарядь злочину. Деякі суди за наявності в природоохоронному
законодавстві спеціальних норм, що регулюють порядок відшкодування
збитків, вирішуючи позови про їх відшкодування, керувалися лише
загальними нормами цивільного законодавства про зобов’язання із
заподіяння шкоди.
У зв’язку з цим Пленум Верховного Суду України звернув увагу суддів на
необхідність усунення наявних недоліків і вдосконалення практики
розгляду кримінальних та цивільних справ щодо порушення законодавства
про охорону природи, забезпечення правильного й однакового застосування
цього законодавства, неухильного додержання Положень Закону України «Про
охорону навколишнього природного середовища», оскільки це є однією з
гарантій екологічних прав громадян щодо невідворотності відповідальності
за порушення
законодавства про охорону навколишнього природного середовища.
Пленум наголосив, що суди повинні підвищувати ефективність застосування
правових засобів до порушень законодавства про охорону природи,
активніше виявляти причини й умови, що сприяють екологічним
правопорушенням, і реагувати з метою усунення їх винесенням окремих
ухвал; розширювати гласність судових процесів у цій категорії справ.
Суди мають у кожній справі забезпечити всебічне, повне й об’єктивне
з’ясування всіх обставин вчиненого злочину, виявляти всіх його
учасників, осіб, які сприяли цьому, і вживати заходів щодо притягнення
їх до відповідальності.
Як відомо, важлива роль у забезпеченні законності у сфері
природокористування належить органам внутрішніх справ. Виявляючи факти
правопорушень, вони не обмежуються їх реєстрацією і припиненням, а й
розробляють заходи щодо запобігання різним злочинам. Нерідко пропозиції
органів внутрішніх справ допомагають вжити невідкладних заходів щодо
охорони прав та інтересів природокористувачів.
Органи внутрішніх справ на місцях часто виступають ініціаторами
проведення огляду організації належного природокористування. Це стимулює
природокористувачів і сприяє розповсюдженню передового досвіду.
Однак у діяльності органів внутрішніх справ по боротьбі з порушеннями
законності є ще істотні недоліки. Їх співробітники не завжди виявляють
причини і умови, що сприяють порушенню законності, недостатньо залучають
до боротьби з правопорушеннями громадськість, зв’язок з якою є
неодмінною умовою покращання діяльності правоохоронних органів.
Важливою умовою покращання діяльності органів внутрішніх справ є високий
рівень загальнотеоретичної і юридичної підготовки їхніх співробітників.
З цією метою в Україні створено Національну академію внутрішніх справ,
мережу інших вищих навчальних закладів системи Міністерства внутрішніх
справ.
Щоб розкрити злочин, знайти і викрити злочинця, потрібні не тільки
ініціатива, винахідливість, високі моральні якості, а й міцні спеціальні
знання. Для успішної боротьби з порушеннями законності у сфері
природокористування працівникам органів внутрішніх справ необхідно добре
знати екологічне законодавство, неухильно і правильно його
застосовувати. Правова культура — незаперечна якість будь-якого
державного і громадського діяча, вона береже його від надмірного
захоплення владою і прищеплює демократичний напрямок мислення і дій.
На жаль, «працівники правоохоронних органів, — як слушно зазначалося в
юридичної літературі, — досить часто погано обізнані з екологічним
законодавством, не усвідомлюють пріоритетності екологічних проблем,
своєї ролі в їх вирішенні»1.
Загальним для всіх правоохоронних органів заходом боротьби за зміцнення
законності є систематичне проголошення порушень законності у сфері
природокористування. Сам факт виявлення і обнародування того чи іншого
правопорушення буде громадським заходом впливу на особу, яка його
допустила, і попередженням майбутніх порушень. Оприлюднення порушення —
ефективний захід, але він рідко застосовується. Було б правильно, на
нашу думку, визнати цей захід обов’язком правоохоронних органів,
передбачивши його в законі.
Здійснюючи боротьбу з різними порушеннями законності у сфері екологічних
відносин, працівники правоохоронних органів самі повинні бездоганно
виконувати всі вимоги законодавства.
Однією з особливостей забезпечення державою законності є те, що
правоохоронна діяльність одних органів контролюється іншими. Зокрема,
вищестояща Рада народних депутатів здійснює контроль за законністю актів
нижчестоящої Ради і має право відмінити ті з них, які протирічать актам
вищих органів влади і управління, а також актам вищестоящої Ради. Суди,
розглядаючи справи, мають можливість виправити помилки, допущені
міліцією і прокуратурою.
За умов розбудови правової демократичної держави форми і методи
зміцнення законності будуть удосконалюватись, як буде вдосконалюватись і
сама система державних органів, що покликані забезпечувати додержування
законності. Гадаємо, було б доцільним, наприклад, оцінювати ефективність
роботи Рад і їхніх виконавчих органів з урахуванням вирішення ними
соціальних питань і питань зміцнення законності. Це стимулювало б їх
ініціативу, вимагало б енергійно братися за ще не використані
багатопланові можливості, змінити на краще справи у галузі
природокористування.
Зміцнення законності тісно пов’язане з розвитком і вдосконаленням
правоохоронної діяльності держави, є її невід’ємною складовою. Тому є
достатньо підстав, щоб значно посилити увагу правознавців до глибшої
розробки теоретичних
проблем правоохоронної діяльності державних органів. Тим більше, що ця
форма діяльності є однією з найважливіших рішень за умови розбудови
правової демократичної держави.
Учені-юристи зробили багато для розв’язання проблем законності. І це
невипадково: законність відіграє значну роль у вирішенні державних і
господарських справ. Але цю проблему не можна вважати вичерпаною.
Зміцнення законності у нашій державі було і залишається надзвичайно
актуальним питанням, особливо у сфері природокористування.
Не можна миритися з тим, що Україна з її найкращими у світі землями,
багатими корисними копалинами, розвиненою транспортною мережею, потужною
наукою, висококваліфікованими робітниками і селянами, високим освітнім
рівнем населення впала в глибоку кризу. Щоб змінити стан на краще, треба
значно підняти рівень природокористування.
§ 3.4. Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні раціонального
природокористування
‘ Органи внутрішніх справ відіграють значну роль у вирішенні завдань, що
пов’язані з забезпеченням раціонального природокористування. Основним
напрямом іхньої діяльності є зміцнення законності у цій сфері, про що
вже йшлося, забезпечення принципу невідворотності відповідальності за
скоєння злочинів та інших порушень екологічного законодавства. Другим
напрямом діяльності органів внутрішніх справ є забезпечення здійснення
природокористувачами своїх прав і обов’язків, усунення всіляких
перешкод, які можуть заважати цьому, припинення незаконних дій посадових
осіб і громадян, що порушують права природокористувачів. Це вимагає від
працівників органів внутрішніх справ належного знання прав та обов’язків
природокористувачів.
Природокористувачі мають право: використовувати природні ресурси з тією
метою, з якою вони їм надані; використовувати природні ресурси з іншою
метою (побічне користування); надавати природні ресурси за певних
обставин у побічне користування іншим суб’єктам; запроваджувати різні
обмеження для організацій і громадян; вимагати відновлення своїх
порушених прав і відшкодування нанесених їм збитків.
Обов’язки природокористувачів полягають головним чином у забезпеченні
раціонального використання природних ресурсів, в їх належній охороні та
відтворенні, обліку та ви
вченні, зобов’язанні не порушувати права й інтереси інших
природокористувачів.
Захист прав і обов’язків природокористувачів буде здійснюватись органами
внутрішніх справ своєчасно і більш надійно, якщо їх працівники будуть
добре обізнані з найбільш поширеними порушеннями в цій галузі, до яких,
зокрема відносяться: псування земельних угідь, їх забруднення, невжиття
заходів щодо поліпшення земель, щодо боротьби з ерозією рунтів,
бур’янами та шкідниками сільськогосподарських культур; забруднення вод,
їх засмічення і вичерпання; незаконне вирубування та пошкодження дерев,
порушення вимог пожежної безпеки в лісах, знищення або пошкодження
лісових культур, сіянців або саджанців у лісових розсадниках і на
плантаціях, засмічення лісів побутовими відходами і покидьками;
забруднення атмосферного повітря; незаконне заняття рибним та іншим
добувним промислом.
Органи внутрішніх справ здійснюють контроль за правильним використанням
природних ресурсів усіма природокористувачами. За необхідності вони
затримують порушників, конфіскують знаряддя і об’єкти незаконного
полювання, риболовлі, притягують до адміністративної відповідальності,
порушують кримінальні справи.
Дії органів внутрішніх справ щодо забезпечення раціонального
природокористування визначаються нормативними актами про охорону земель,
вод, лісів, атмосферного повітря, надр, тваринного світу,
природно-заповідного фонду.
Третій напрям діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення
раціонального природокористування складає профілактична робота.
Поширеними формами цієї роботи є організація рейдів, патрулювання,
виставлення постів, пікетів, проведення обходів. Добре продумана
організація і вміле проведення цих заходів сприяють запобіганню злочинів
та інших правопорушень у сфері природокористування.
Додає дієвості в цій галузі виявлення причин та умов, що призводять до
правопорушень, внесення подання в різні інстанції, пропаганда
законодавства, присвяченого раціональному природокористуванню, публічні
обговорення і осудження фактів порушення прав природокористувачів.
Ефективність профілактичної діяльності органів внутрішніх справ зросте,
якщо вони поєднають її з діяльністю інших природоохоронних органів і
громадських організацій. Саме на цьому наголошується в наказах
Міністерства внутрішніх справ України та інших відомчих нормативних
актах.
Зрозуміло, що певне профілактичне значення мають і ті правові дії, які
пов’язані з адміністративним примушенням в
галузі охорони природи: припинення екологічних правопорушень, вилучення
продукції незаконного полювання чи рибальства, встановлення особистостей
правопорушників або їх виявлення, затримання тощо.
Невідворотне притягнення до адміністративної відповідальності або
застосування інших правомірних заходів до осіб, які скоїли
адміністративні правопорушення в галузі природокористування, є
застереженням для потенційних правопорушників екологічних правил і норм.
Четвертий напрям діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення
раціонального природокористування є їх дії щодо вдосконалення
екологічного законодавства. Маючи юридичну освіту і будучи обізнаними з
екологічним правом, співробітники органів внутрішніх справ у своїй
повсякденній роботі виявляють прогалини у природоохоронному
законодавстві чи недоліки тих чи інших норм екологічного права, їх
неефективність і не залишаються байдужими: свої узагальнення і
пропозиції з цього приводу надсилають до органів влади будь-якого рівня
і законотворчих органів.
Найактивніше органи внутрішніх справ можуть впливати на екологізацію
нормативних актів місцевих органів влади і управління, оскільки вони
працюють в одному адміністративно-територіальному полі. Є багато
прикладів, коли за поданням органів внутрішніх справ, з ініціативи їх
працівників приймалися нові правові акти чи вносилися зміни до чинного
законодавства, в тому числі і екологічного спрямування. Проте потенційні
можливості органів внутрішніх справ, їх працівників впливати на
вдосконалення екологічного законодавства значно більші і їх треба
використовувати повною мірою.
Отже, діяльність органів внутрішніх справ щодо забезпечення
раціонального природокористування проводиться в кількох самостійних
напрямах. Це говорить щодо їхніх великих можливостей позитивно впливати
на вирішення зазначеної проблеми. Проте ці можливості ще не завжди і не
всіма органами внутрішніх справ належним чином використовуються. Крім
того, нерідко бракує взаємодії між апаратами міськрайоргану внутрішніх
справ у боротьбі з порушеннями в цій галузі. Вклад органів внутрішніх
справ у забезпечення раціонального природокористування може значно
зрости у зв’язку з поширенням практики створення в їх складі
спеціалізованих підрозділів, завданням яких буде проведення боротьби з
екологічними правопорушеннями.
Розділ 4. Правові форми охорони навколишнього природного середовища в
Україні
§ 4.1. Охорона навколишнього природного середовища — провідна функція
екологічного права
В екологічних правовідносинах превалюють відносини, щ6@oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooocooooo
x
?
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
”
x
?
Ue-oooooooooooooooooooooooooooo
B?BEE’F¦JDL’Moooooooooooooooooooooooooooo
P?o„oooooooooooooooooooooooooooo
§:?^«p¬x®n°oooooooooooooooooooooooooooo
TH¤aoaAEaPcoooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
j
unununueununununununununununununununununueununununununueunununununununun
unununununununueueue
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
¬
¬
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
AE
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
j B# \$ oooooooooooooooooooooooooooo
\$ ®$ T% |% ?% P& ?& f’ TH) @* O* th+ –. Ue/ 61 r3 o5 -8 ¤9 f; H Oe? o@ EB XC XD oooooooooooooooooooooooooooo
P tQ oT VV ^X \Y ?\ ‚a fd Oe ¶f Ti THl Vm (n †n †o Nq zr s Vs
oooooooooooooooooooooooooooo
e’ ?” ‚• oooooooooooooooooooooooooooo
Y A§ L¬ `® 6° ¬? ?? N¶ ~? „1/4 °? oeA ?A .Ae
oooooooooooooooooooooooooooo
ae xc xe \e Oe oe i Ii ?? 1/4o ’o ?/ oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
?
6-
I-
e-
oe-
°k
ok
uk
Bl
o‘
o‘
F±
.LC????????????????????
?
?
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
l- ®” :% I& ?( $) ?* F- oooooooooooooooooooooooooooo
B ueB ¤C AeC aC oC thF ?H ¶I tM 1/4N
Q ?R DS :T
oooooooooooooooooooooooooooo
• r– oooooooooooooooooooooooooooo E >I aeI |O * U oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
?
u
x
?
?
oooooooooooooooooooooooooooo
P-
c
Oe
!
?!
c”
°#
?$
R%
ae%
|&
Z’
?(
6-
e-
i-
i-
?-
o-
o-
oe-
a/
f0
u2
b7
9
E:
oooooooooooooooooooooooooooo
E:
8;
v;
?
thA
pG
pH
pI
?I
AK
?N
,R
vT
OV
,Z
Oe[
c]
~_
(a
Pc
Nf
2g
ph
°k
Im
Xn
oooooooooooooooooooooooooooo
Xn
“o
Aeo
?s
aeu
uex
?y
*|
?
†
‡
F?
z?
°‹
u?
??
o‘
?“
?—
??
v›
ue?
\¤
*?
oooooooooooooooooooooooooooo
*?
?®
F±
joooooooooooooooooooooooooooo
Поновлення судами порушених земельних прав полягає, головним чином, у
розірванні судами протизаконних угод, а також у відшкодуванні за його
рішенням матеріальних збитків, завданих тому чи іншому землевласнику і
землекористувачу у зв’язку з порушенням земельного законодавства.
Головна увага судів має бути спрямована на недопущення правопорушень у
сфері земельних відносин. Вони мусять приділяти все більше уваги
виявленню причин і умов, що спричиняють вчинення порушень земельного
законодавства і вживати заходів щодо їх усунення. Однак деякі суди ще не
виконують цього обов’язку і не завжди при розгляді справ аналізують
обставини, що призвели до вчинення правопорушень.
Важливою умовою попередження порушень земельного законодавства є
винесення судами окремих ухвал, що є одним з найефективніших способів
попередження правопорушень і зміцнення законності у сфері земельних
відносин.
Однією із форм профілактичної роботи судів є розгляд справ безпосередньо
за місцем порушення земельного законодавства з залученням до їх розгляду
громадськості. Але таку можливість впливу на додержання земельного
законодавства суди використовують рідко. Інакше кажучи, це недооцінка
попереджувального і виховного значення судових процесів, що проводяться
безпосередньо за місцем порушення земельного законодавства.
Поліпшенню роботи судів щодо охорони земель сприяє Постанова Пленуму
Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного
законодавства при розгляді цивільних справ» від 25 грудня 1996 р. У
постанові узагальнена практика розгляду судами земельних і майнових
спорів, пов’язаних із земельними відносинами, виявлені недоліки в роботі
судових органів та вказані шляхи їх усунення.
Ефективність цивільно-правового регулювання і охорони земельних відносин
забезпечується повнотою регулювання цивільно-правової відповідальності і
впливовою силою цивільно-правових норм, спрямованих на додержання
земельного законодавства. Як свідчить практика, чинні норми цивільного
права і спеціальні норми про відшкодування збитків, завданих порушеннями
земельного законодавства, не забезпечують
його повного і беззастережного виконання. Це помітно послаблює
цивільно-правову охорону земельних відносин. Щоб підвищити її
ефективність, потрібна подальша деталізація норм цивільного права з
метою недопущення порушень земельного законодавства. Разом з тим, було б
помилкою’ спрямувати всю практичну роботу судів щодо охорони земельних
правовідносин на повне усунення прогалин у цивільному законодавстві. При
професійному підході до виконання норм цивільного права суди вже зараз
мають змогу якнайкраще забезпечувати законність у сфері земельних
відносин, надійно захищати права землевласників і землекористувачів.
Адміністративно-правова відповідальність за порушення земельного
законодавства встановлюється широким колом державних органів, які
здійснюють регулюючу і правоохоронну діяльність. Вона настає для органів
або посадових осіб, з якими винний не перебуває в службових або трудових
відносинах і яким він безпосередньо не є підлеглим.
Адміністративно-правова відповідальність відрізняється від кримінальної
та цивільної оперативністю реагування на правопорушення і великим
вибором заходів впливу на осіб, які їх допускають.
Адміністративно-правова відповідальність за порушення земельного
законодавства застосовується у випадках, коли діями або бездіяльністю
особи порушені адміністративно-правові норми, що регулюють земельні
відносини; у результаті порушення вимог норм адміністративного права
власнику землі чи землекористувачу завданий такий збиток, що не
передбачає кримінальної відповідальності; землеробу не завдано збитків
порушенням адміністративно-правових норм, але склалась реальна загроза
заподіяння такого збитку.
Питання про адміністративно-правову відповідальність вирішується як в
одноособовому, так і в колегіальному порядку. В адміністративних
комісіях місцевих Рад воно розглядається колегіальне, в судах —
колегіальне й одноособове, в органах
управління, як правило, йдноособово.
Законодавство передбачає широке коло заходів адміністративної
відповідальності, що вживаються до осіб, які здійснили порушення
земельного законодавства. Види адміністративних стягнень за такі
порушення названі, зокрема, в Кодексі України про адміністративні
правопорушення та інших адміністративно-правових актах.
Серед усіх видів адміністративної відповідальності за порушення
земельною законодавства впливовим вважається грошовий штраф. Ця міра
поєднує в собі і моральний, і матеріальний вплив на порушника.
Кодекс України про адміністративні правопорушення1 передбачає
накладення, штрафу за псування і забруднення сільськогосподарських та
інших земель (ст. 52). Згідно з цією статтею «… псування
сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними і
радіоактивними речовинами, не-очищеними стічними водами, виробничими та
іншими відходами, а так само невжиття заходів по боротьбі з бур’янами —
тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від шести до дванадцяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від
восьми до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».
Стаття 53 цього Кодексу передбачає накладення штрафу за порушення правил
використання земель: «Використання земель не за цільовим призначенням,
невиконання природоохоронного режиму використання земель, розміщення,
проектування, будівництво, введення в дію об’єктів, які негативно
впливають на стан земель, неправильна експлуатація, знищення або
пошкодження протиерозійних гідротехнічних споруд, захисних лісонасаджень
— тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від трьох до двадцяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від
десяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».
Стаття 531 КпАП передбачає накладення штрафу за самовільне зайняття
земельної ділянки: на громадян — від одного до десяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від восьми до
п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Накладення штрафу передбачається за приховування або перекручення даних
земельного кадастру (ст. 532 КпАП):
«Перекручення даних державного земельного кадастру і приховування
інформації про наявність земель запасу або резервного фонду — тягнуть за
собою накладення штрафу на посадову особу від трьох до десяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».
Стаття 54 КпАП передбачає накладення штрафу за несвоєчасне повернення
тимчасово займаних земель або не-приведення їх у стан, придатний для
використання за призначенням. Зазначені правопорушення тягнуть за собою
накладення штрафу на громадян від п’яти до десяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від дев’яти до
вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян. У зазначених розмірах штраф накладається і при невиконанні
умов знімання, зберігання і нанесення родючого шару грунту.
Накладення штрафів у різних розмірах тягнуть також такі правопорушення:
а) самовільне відхилення від проектів внутрішньогосподарського
землеустрою (ст. 55 КпАП);
б) знищення межових знаків (ст. 56 КпАП);
в) незаконне використання земель державного лісового фонду (ст. 63
КпАП).
Відповідно до ст. 2381 КпАП органи по земельних ресурсах розглядають
справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з використанням
земель, приховуванням або перекручуванням даних земельного кадастру,
самовільним відхиленням від проектів внутрішньогосподарського
землеустрою та знищенням межових знаків.
Від імені органів по земельних ресурсах розглядати справи про
адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення
мають право:
1) Голова Державного комітету України по земельних ресурсах та його
заступники;
2) Голова Державного комітету Автономної Республіки Крим по земельних
ресурсах і єдиному кадастру та його за-•ступники;
3) начальники обласних, Київського та Севастопольського міських
управлінь та їх заступники;
4) начальники міських (міст обласного та районного підпорядкування),
районних управлінь (відділів) земельних ресурсів та їх заступники;
5) інженери-землевпорядники сіл і селищ.
Штраф як міра адміністративної відповідальності передбачається чинними
правовими актами й за деякі інші порушення земельного законодавства.
Однак правове регулювання адміністративно-правової відповідальності не
завжди повністю відповідає завданню беззаперечного додержання земельного
законодавства.
Для підвищення ролі адміністративно-правової відповідальності у сфері
здійснення охорони земельних відносин доцільно доповнити Кодекс України
про адміністративні правопорушення нормою права, яка передбачала б
стягнення штрафів за порушення встановлених правил ведення державного
земельного кадастру. Спід також встановити адміністративну
відповідальність за укладення незаконних угод щодо землі. Усунення цих
упущень помітно зміцнить адміністративно-правову охорону земельних
відносин.
Адміністративна відповідальність за своїм характером е важливим засобом
припинення порушень земельного законодавства. Про позитивну якість цього
виду відповідальності слушно висловився О. С. Колбасов: «У зв’язку з
тим, що порядок застосування адміністративних стягнень більш простий,
ніж порядок застосування кримінального покарання, адміністративна
відповідальність дозволяє швидше й оперативніше, поки свіжі в пам’яті
обставини правопорушення, впливати на правопорушників. У зв’язку з чим
сам вплив сприймається гостріше і стосовно до правопорушників дає
більший виховний ефект».
Незважаючи на притаманну адміністративній відповідальності ефективність,
вона рідко застосовується у сфері охорони земельних відносин. І зовсім
не через те, що в цьому немає потреби, а тому, що державні органи і
посадові особи, які компетентні застосовувати адміністративну
відповідальність, не завжди реагують на порушення земельного
законодавства. Вони нібито не помічають тих правопорушень, за які винні
мають бути притягнуті до адміністративної відповідальності. Це завдає
шкоди охороні прав землевласників і землекористувачів, справі зміцнення
законності у сфері земельних відносин.
Життя вимагає, щоб за кожне порушення земельного законодавства винні
притягувались до адміністративної або інших видів відповідальності. А
тому, по-перше, існуючий перелік правопорушень, що караються в
адміністративному порядку штрафом, потребує розширення і уточнення,
по-друге, передбачена законодавством адміністративна відповідальність у
випадку порушення земельного законодавства має наставати одразу.
Важливим є розгляд питання про суб’єкт адміністративно-правової
відповідальності за порушення земельного законодавства. У правовій
літературі стосовно цього існують різні точки зору. О. С. Колбасов,
наприклад, дотримується думки, що «… адміністративна відповідальність
направлена своїм вістрям на боротьбу з правопорушеннями посадових осіб
підприємств, установ і організацій — землекористувачів, тобто тих осіб,
які здійснюють господарсько-організаторські функції по використанню
землі і своїми діями обумовлюють додержання вимог раціонального
використання землі в практиці», ,
Протилежну думку висловлює Н. І. Тітова, яка вважає, що суб’єктом
відповідальності за псування земель, забруднення їх виробничими та
іншими відходами і стічними водами є посадові особи промислових,
комунальних та інших виробничих підприємств, тобто не землекористувачі.
На нашу думку, з такими позиціями не можна погодитися. Аналіз
законодавства дає змогу зробити висновок, що адміністративно-правова
відповідальність спрямована проти тих, хто порушує право власників землі
та землекористувачів і може нести адміністративну відповідальність.
Розуміти і трактувати цей вид відповідальності по-іншому означає не
враховувати інтересів як теорії, так і практики.
Ефективним заходом впливу за порушення земельного законодавства е
звільнення з посади. При цьому мається на меті забезпечення дотримання
земельного законодавства, котре досягається шляхом поєднання двох
основних обставин/ Перша пов’язана з тим, що керівна особа при
звільненні її з посади позбавляється фізичної можливості чинити
правопорушення. Друга обставина полягає у психологічному впливі цього
заходу на інших посадових осіб, схильних до порушень земельного
законодавства. Однак звільнення з посади як захід впливу застосовується
рідко, що іноді негативно позначається на втіленні в життя земельного
законодавства.
Окремі автори безпідставно розширюють коло заходів адміністративної
відповідальності, вводячи, наприклад, такий захід, як відміна незаконних
актів. На наш погляд, відміна незаконних актів у сфері земельних
відносин є не мірою відповідальності, а заходом охорони. Навряд чи
знайдуться підстави для розширення сфери адміністративної
відповідальності шляхом включення до неї численних і різноманітних
адміністративно-правових заходів штучного розширення обсягу
адміністративної відповідальності за рахунок інших заходів
адміністративного примушування. Разом з тим не треба відмовлятися від
застосування цього виду юридичної відповідальності там, де його
застосування буде корисним.
Посиленню адміністративно-правової охорони земельних відносин сприятиме,
на наш погляд, ширше визнання в адміністративному праві і застосування в
практиці відновлюваль-них заходів, які, на відміну, скажімо, від
адміністративних стягнень, повністю відповідали б вимогам охорони прав
землевласників і землекористувачів.
Не випадково вчені-адміністративісти все частіше виділяють з
адміністративно-правових заходів впливу саме віднов-лювальні.
Формами прояву відновлювальних заходів у земельних відносинах є:
повернення землевласникам і землекористувачам самовільно захоплених чи
незаконно вилучених у них земель; доведення земельних ділянок до стану,
придатного для використання за призначенням після проведення
розвідувальних робіт; погашення заборгованості з земельного подат
ку або орендної плати за землю; відновлення принципу використання земель
за цільовим призначенням на випадок його порушення; усунення інших
наслідків порушень земельного законодавства, що були допущені.
Важливою умовою вдосконалення адміністративно-правової відповідальності
є надання правоохоронним заходам матеріального характеру. Цей процес
може здійснюватись як шляхом вдосконалення і розвитку економічних
гарантій виконання земельного законодавства, так і шляхом закріплення в
адміністративно-правових актах матеріальних санкцій за його порушення. В
юридичній літературі усталилася точка зору, що притягнення до
адміністративної відповідальності несумісне з відшкодуванням заподіяної
майнової шкоди. На нашу думку, таке твердження є помилковим.
В адміністративно-правовій відповідальності покарання винної особи треба
поєднувати з відшкодуванням матеріальної шкоди. Головним завданням
адміністративної відповідальності має бути, передусім, відшкодування
шкоди. А в теорії та практиці адміністративної відповідальності досі
фактор покарання переважає над компенсаційністю, що знижує правоохоронні
можливості цього виду відповідальності. Землевласнику і
землекористувачу, яким завдано матеріальної шкоди у зв’язку з
адміністративним проступком, практично байдуже, яку кару понесла винна
особа. Тому основна мета адміністративно-матеріальних санкцій — це
відшкодування заподіяної шкоди. Така якісна зміна
адміністративно-правових заходів значно посилить забезпечення виконання
земельного законодавства.
Стаття 40 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає
вирішення питання про відшкодування винним майнової шкоди, заподіяної в
зв’язку з адміністративним правопорушенням, але дуже обмежує грошові
суми можливих відшкодувань. Це негативно впливає на ефективність
адміністративно-правової охорони земель.
Норми юридичної відповідальності, як і всі інші норми права,
здійснюються через відповідні правовідносини, зокрема через охоронні, в
рамках яких реалізуються міри відповідальності. Реальне здійснення
різних за своїм характером заходів адміністративно-правової
відповідальності дає підстави не погодитись з С. Н. Братусем, який
вважає, що майнові відносини регулюються тільки нормами цивільною права
і, отже, адміністративне право не впорядковує майнові відносини.
Земельно-правова в дпое дальність за порушення земельного законодавства
настає за нормами земельного права, зокрема, може застосовуватися така
санкція, як припинення права користування землею. Згідно зі ст. 27
Земельного кодексу України, право користування земельною ділянкою чи її
частиною припиняється в разі:
систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені
законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені
договором оренди;
нераціонального використовування земельної ділянки;
використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження
родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення
екологічної обстановки;
використовування землі не за цільовим призначенням;
невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для
сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років — для
несільськогосподарських потреб.
Разом з припиненням права користування землею, земельне законодавство
передбачає також припинення права колективної та приватної власності на
землю (ст. 27 Земельного кодексу України).
Право користування землею і право власності на землю може бути також
припинено у зв’язку з визнанням угод щодо землі недійсними (ст. 114
Земельного кодексу України).
Мова йде тільки про випадки припинення права користування землею і права
власності на землю, які за своїм змістом є санкціями, тому що є деякі
інші випадки, наприклад, добровільна відмова від земельної ділянки тощо.
У земельному законодавстві (ст. 29 Земельного кодексу України)
визначений порядок припинення права власності на землю та права
користування земельною ділянкою.
Земельне законодавство передбачає і такий вид відповідальності, як
вилучення земельної ділянки. «Земельна ділянка, — записано в ст. 114
Земельного кодексу, — може бути вилучена в особи, якщо судом буде
встановлено придбання її за рахунок доходів, одержаних від злочинної
діяльності».
Однією з мір відповідальності згідно з земельним законодавством є
відшкодування збитків, завданих у результаті його порушень (ст. 117
Земельного кодексу України). Відповідно до цієї статті підприємства,
установи, організації та громадяни зобов’язані відшкодувати збитки,
заподіяні в результаті порушення земельного законодавства.
Існує й такий захід впливу щодо порушників земельного законодавства, як
повернення самовільно зайнятих земельних ділянок. Стаття 116 Земельного
кодексу України наголо
шує, що самовільно зайняті земельні ділянки повертаються за їх
належністю без відшкодування затрат, проведених за час незаконного
користування. Доведення земельних ділянок до придатного для використання
стану, включаючи знесення будівель і споруд, проводиться підприємствами,
установами, організаціями та громадянами, які самовільно зайняли
земельні ділянки або за їх рахунок.
Повернення самостійно зайнятих земельних ділянок здій-| снюється за
рішенням суду.
Земельне законодавство вказує й на інші види юридичної
.відповідальності, зокрема, цивільну, адміністративну, кримінальну.
Відповідно до ст. 115 Земельного кодексу України до цих видів
відповідальності можуть бути притягнуті особи, винні:
в укладенні угод, які визнаються недійсними;
у самовільному зайнятті земельних ділянок;
у псуванні сільськогосподарських та інших земель, забрудненні їх
хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими відходами і стічними
водами;
у розміщенні, проектуванні, будівництві, введенні в дію об’єктів, що
негативно впливають на стан земель;
у невиконанні вимог природоохоронного режиму використання земель;
у порушенні строків повернення тимчасово займаних земель або невиконанні
обов’язків щодо доведення їх до стану, придатного для використання за
призначенням;
у знищенні межових знаків;
у незастосуванні заходів для боротьби з бур’янами та шкідниками
сільськогосподарських культур;
у неправильній експлуатації, знищенні або пошкодженні споруд, захисних
лісонасаджень;
у приховуванні або перекручуванні відомостей про стан екологічної та
радіаційної обстановки, пов’язаної з забрудненням землі;
у порушенні строків розгляду заяв громадян і вирішенні питань про
передачу та надання земельних ділянок;
у перекручуванні даних державного земельного кадастру і приховування
інформації про наявність земель запасу;
у невиконанні умов зняття, збереження і нанесення родючого шару грунту;
у самовільному відхиленні від проектів внутрішньогосподарського
землеустрою.
Як бачимо, нове земельне законодавство України дещо підняло роль
земельно-правової відповідальності в забезпеченні охорони земельних
відносин. Але воно ще не зовсім
досконале. Тому вчені-юристи і практичні працівники, безумовно, повинні
прагнути до того, щоб посилити охорону земель і прав власників землі та
землекористувачів, працюючи над удосконаленням земельного та інших видів
законодавства.
§ 7.5. Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні охорони земель
Органи внутрішніх справ здійснюють охорону земель у процесі виконання
своїх основних завдань та обов’язків:
а) захищаючи право власності від злочинних посягань;
б) обороняючи право і законні інтереси підприємств, організацій і
громадян;
в) сприяючи (у межах своєї компетенції) державним органам,
підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них
законом обов’язків.
Захист права власності від злочинних посягань — одне із основних завдань
органів внутрішніх справ, що включає в себе і захист права власності на
землю, причому незалежно від форми власності (державної, колективної чи
приватної), оскільки всі вони є рівноправними.
Органи внутрішніх справ згідно з чинним законодавством охороняють права
і законні інтереси юридичних і фізичних осіб, у тому числі права
землевласників і землекористувачів. Власники земельних ділянок і
землекористувачі поряд з іншими правами мають, зокрема, право власності
на вироблену сільськогосподарську продукцію і доходи від її реалізації,
посіви і посадки сільськогосподарських культур і насаджень. На жаль,
саме ці їхні права найчастіше порушуються злочинними та іншими
протизаконними діями. Зрозуміло, що такі дії не можуть залишатися поза
увагою органів внутрішніх справ.
Як відомо, органи внутрішніх справ сприяють у межах своєї компетенції
державним органам, підприємствам і організаціям у виконанні покладених
на них законом обов’язків. Стосовно землевласників і землекористувачів
це означає, що органи внутрішніх справ сприяють їм належно виконувати
обов’язки щодо раціонального використання і охорони земель, приймають
активну участь у підготовці питань використання і охорони земель для
розгляду на сесіях місцевих Рад народних депутатів та їх виконкомах,
вносять пропозиції сільськогосподарським і землевпорядним органам щодо
усу
нення виявлених недоліків у галузі землекористування і охорони земель.
Працівники органів внутрішніх справ не можуть не реагувати на
безгосподарське використання земель, заростання сільськогосподарських
угідь чагарниками і дрібноліссям, заболочення земель, забруднення їх
відходами виробництва, інші процеси погіршення стану земель, а також на
невжиття заходів землевласниками і землекористувачами проти водної та
вітрової ерозії грунтів.
і Використовуючи надані їм повноваження, органи внутріш-8 ніх справ
припиняють і розкривають правопорушення, застосовуючи до винних осіб
законні міри державного впливу, здійснюють розслідування кримінальних
справ, пов’язаних із самовільним захопленням, обміном, купівлею-продажем
земельних ділянок або іншими діями, що порушують закони про землю,
проводять значну роботу щодо запобігання порушенням земельного
законодавства.
Профілактику правопорушень перш за все мають проводити дільничні
інспектори міліції, які завжди працюють поряд із землевласниками і
землекористувачами і добре обізнані зі станом справ на своїй території.
Вони мають можливість завчасно відреагувати на різні порушення
земельного законодавства, зокрема: псування сільськогосподарських та
інших земель, забруднення їх виробничими відходами і стічними водами;
введення в дію об’єктів, що негативно впливають на стан земель;
невиконання обов’язків щодо приведення земель у стан, придатний для
використання за призначенням;
невжиття заходів для боротьби з бур’янами та шкідниками
сільськогосподарських культур; знищення або пошкодження гідротехнічних
споруд і захисних лісонасаджень.
Землеохоронну діяльність органів внутрішніх справ посилює ст. 114
Земельного кодексу України, в якій говориться про те, що земельна
ділянка може бути вилучена в особи, якщо судом буде встановлено
придбання її за рахунок доходів, одержаних від злочинної діяльності.
Досудову роботу з виявлення фактів злочинності проводять співробітники
органів внутрішніх справ.
У Земельному кодексі України є багато статей, пов’язаних з охороною
земель, що складають правову основу діяльності органів внутрішніх справ
із забезпечення їх охорони. До таких статей відносяться ті, що
визначають правовий режим певних видів земель, зокрема, земель
сільськогосподарського призначення, земель населених пунктів, земель
природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного
призначення.
Ураховуючи значення цих видів земель, працівники органів внутрішніх
справ не можуть залишатися байдужими до забезпечення додержання їх
правового режиму. Хіба можна не реагувати, наприклад, на порушення
принципу цільового використання земель сільськогосподарського
призначення, на випадки їх безгосподарського використання? Без
перебільшення можна сказати, що землі сільськогосподарського призначення
— найважливіша категорія земель. Саме ці землі забезпечують людину
продуктами харчування, а промисловість — сировиною.
Від продуктивності сільськогосподарських угідь і стану використання
значною мірою залежать економічні досягнення України, добробут нашого
народу. Іншими словами, немає завдання більш нагального, ніж
забезпечення збереження землі, збільшення її родючості, господарського
ефективного використання. Орні землі та інші сільськогосподарські угіддя
повинні приносити селянину, державі в цілому найбільшу користь, мають
слугувати не тільки існуючим, але й прийдешнім поколінням.
Органи внутрішніх справ позитивно впливають і на охорону земель міст та
інших населених пунктів. Так, працівники міліції ведуть боротьбу з
самовільними захватами земельних ділянок і самовільним будівництвом.
Особливо часто виникає необхідність запобігання і припинення
самовільного будування індивідуальних гаражів, літніх кухонь, огорож
тощо.
Працівники міліції надають допомогу державним виконавчим органам у
знесенні самовільно збудованої будівлі, якщо забудовник добровільно не
зносить таку будівлю.
З участю органів міліції землі населених пунктів охороняються також від
захаращення промисловими відходами і забруднення їх неочищеними стічними
водами.
Питання охорони земель міст, інших населених пунктів та їх раціонального
використання вирішуються працівниками міліції і при охороні ними
громадського порядку в цих населених пунктах. Перш за все мова йде про
території масового відпочинку людей: парки, сквери, береги річок, озер і
ставків, приміські і зелені зони. Підтримання належного громадського
порядку на зазначених територіях — це водночас і забезпечення
раціонального використання і охорони земель міст і селищ міського типу.
Ці види діяльності тісно пов’язані між
собою.
Великого значення набирає тепер охорона громадського порядку на
територіях колективних садів і городів, яку теж забезпечують працівники
міліції, і яка пов’язана з охороною
земель. Використання ділянок під садки і городи повинно ^ здійснюватися
в рамках закону.
І До завдань працівників міліції належить також активна | протидія
крадіжкам будівельних і садивних матеріалів, що р використовуються
громадянами на садових і городніх ді-:, лянках.
І’ Для зміцнення громадського порядку в приміських поїздах і на
платформах під час масового виїзду громадян на садові і городні ділянки
активізує свою роботу і транспортна міліція.
У процесі охорони громадського порядку працівники органів внутрішніх
справ сприяють також забезпеченню охорони земель природоохоронного,
оздоровчого, рекреаційного та іс-I торико-культурного призначення. При
цьому їх увагу головним чином привертає те, чи реалізуються передбачені
земельним законодавством заходи заборонного характеру. Відповідно до
Земельного кодексу на землях природоохоронного призначення забороняється
діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно
вплинути на якісний стан земель. А на землях оздоровчого призначення
забороняється діяльність, що може негативно впливати на природні
лікувальні фактори цих земель. Забороняється діяльність, що суперечить
їх цільовому призначенню, і на землях рекреаційного та
історико-культурного призначення.
Особлива увага в діяльності органів внутрішніх справ приділяється
охороні курортів. Курорт — це освоєна природна територія на землях
оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси і
використовується з метою лікування, медичної реабілітації та
профілактики захворювань. Нині діє Закон України «Про курорти» від 5
жовтня 2000 р. Він визначає правові, організаційні, економічні та
соціальні засади розвитку курортів в Україні.
Завданням законодавства про курорти є врегулювання суспільних відносин у
сфері організації та розвитку курортів, виявлення та обліку природних
лікувальних ресурсів, забезпечення їх раціонального видобутку,
використання і охорони з метою створення сприятливих умов для лікування,
профілактики захворювань та відпочинку людей.
Особи винні у порушенні вимог законодавства про курорти, несуть
цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність
відповідно до законів України.
Посилена увага до охорони курортів сприяє оздоровленню екології
курортів, забезпеченню цільового використання їх лікувальних
властивостей.
Органи внутрішніх справ здійснюють охорону земель і як землекористувачі.
Здебільшого в користування їм надаються землі населених пунктів для
розміщення установ, організацій і підприємств, які входять в систему
Міністерства внутрішніх справ України і їх місцевих органів. Проте
можуть надаватись і землі сільськогосподарського призначення для
організації виправно-трудових колоній і підсобних підприємств по
виробництву сільськогосподарської продукції.
Належне використання відведених органам внутрішніх справ земель, їх
охорона від ерозії, засмічення і забруднення — є внеском у вирішення
загальної проблеми охорони земель. Отож, чим сумлінніше органи
внутрішніх справ всіх рівнів будуть виконувати вимоги Земельного
законодавства щодо використання і охорони земель, тим вагомішим буде їх
вклад у вирішення зазначеної проблеми.
Розділ 8. Правова охорона вод в Україні § 8.1. Вода як об’єкт охорони
Великим і надзвичайно корисним природним ресурсом є вода. Саме їй
належить найважливіша роль у виникненні та існуванні життя на Землі.
Зникала вода, і життя припинялося на величезних просторах нашої планети.
Організм тварин і людей в основному складається з води. Так, кількість
води в організмі риб досягає 80 відсотків, земноводних — 60—65
відсотків. Тіло дорослої людини вміщує понад 65 відсотків води, у дітей
її ще більше. В рослинах міститься 40—98 відсотків води.
Добова потреба дорослої людини у воді складає 2,5—3 л. Ця потреба
задовольняється водою, що надходить з харчами і тією рідиною, яку людина
випиває. При великих фізичних навантаженнях і в спекотливу погоду
потреба у воді зростає.
Організм людини дуже чутливий до втрати вологи. Втрата 10 відсотків
вологи від маси тіла призводить до загрозливих змін в організмі людини,
а при втраті 15—25 відсотків може настати смерть.
Людина використовує воду для багатьох потреб: купання, прання білизни,
миття посуду, прибирання житла, поливу зелених насаджень тощо.
Як відомо, переважна більшість міст і сіл розташовані біля річок, озер,
інших водойм, які використовуються як водні шляхи, джерела енергії,
місця масового відпочинку людей.
Стрімко зростає споживання води для потреб промисловості і сільського
господарства. Підраховано, наприклад, що для виробництва однієї банки
овочевих консервів витрачається 40 л води, кілограма паперу — 100 л,
кілограма шерстяної тканини — 600 л, тонни сухого цементу — 4500 л,
тонни сталі — 20 000 л.
Багато води споживає сільське господарство. На вирощування одного
кілограма пшениці витрачається в середньому 750 кг води. Гектар,
зайнятий кукурудзою, витрачає 3200 т води, гектар капусти — 8000 т.
Запаси води на Землі величезні. Вона покриває близько 75 відсотків
земної поверхні. Проблема полягає в тому, що переважну більшість вод
складають солоні води Світового океану. Це 97,4 відсотка всіх запасів
води земної кулі. Лише 2,6 відсотка складають прісні води, з яких 1,6
відсотка заковані в льодовиках. Отже, в рідкому стані знаходиться всього
1 відсоток прісних вод.
Потенціал водних ресурсів України дуже обмежений. Загальні запаси її
водних ресурсів у середній за водністю рік становлять 94 млрд м3. Запаси
водних ресурсів на душу населення в такий же рік дорівнюють близько 1,7
тис. м3, у маловодний рік — 1 тис. м.3, у Донецькій, Луганській,
Харківській областях та в Криму — 0,24—0,50 тис. м3.
У цілому в республіці запаси води на душу населення в 15 разів менші,
ніж у Російській Федерації.
Гостру нестачу прісної води відчувають багато інших країн світу. Тому
забезпечення всіх потреб людини чистою прісною водою й охорона вод
висуваються в ряд найважливіших завдань сучасності.
Усі води (водні об’єкти) на території України становлять її водний фонд.
До нього належать:
а) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки);
штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об’єкти;
б) підземні води та джерела;
в) внутрішні морські води та територіальне море. Усі водні об’єкти
поділяються на об’єкти загальнодержавного і місцевого значення. До
водних об’єктів загальнодержавного значення належать:
, а) внутрішні морські води та територіальне море;
б) підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання;
в) поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і
використовуються на території більш як однієї області, а також усі їх
притоки;
г) водні об’єкти в межах територій природно-заповідного фонду
загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних.
До водних об’єктів місцевого значення належать:
а) поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї
області і які не віднесені до водних об’єктів загальнодержавного
значення;
б) підземні води, які не можуть бути джерелом центрального постачання.
Води (водні об’єкти) є виключно власністю народу України і надаються
тільки в користування. Народ України здійснює право власності на води
(водні об’єкти) через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної
Республіки Крим і місцеві Ради народних депутатів.
Окремі повноваження щодо розпорядження водами (водними об’єктами) можуть
надаватися відповідним органом державної виконавчої влади.
Використання вод в Україні здійснюється з метою задоволення питних,
побутових, лікувальних, курортних, сільськогосподарських, транспортних
та інших державних і громадських потреб.
Водокористувачами в Україні можуть бути підприємства, установи,
організації та громадяни України, а також іноземні юридичні та фізичні
особи, особи без громадянства, які здійснюють забір води з водних
об’єктів, скидають в них зворотні води або користуються водними
об’єктами. У процесі водокористування всі повинні дотримуватися вимог
законодавства щодо збереження якості водних ресурсів, їх водності, а
також впроваджувати наукові та технічні заходи, що забезпечують
комплексне, раціональне використання вод та їх охорону.
Водокористувачі можуть бути первинними і вторинними. Первинні — це ті,
що мають власні водозабірні споруди і відповідне обладнання для забору
води. Вторинні водокористувачі не мають власних водозабірних споруд і
отримують воду з водозабірних споруд первинних водокористувачів та
скидають стічні води в їх системи на умовах, що встановлюються між ними,
та за погодженням з органом, який видав дозвіл первинному
водокористувачу.
Водне законодавство закріплює права та обов’язки водокористувачів. Вони
мають право:
— здійснювати загальне, спеціальне водокористування та користування
водами для потреб гідроенергетики, водного і повітряного транспорту;
— користуватися водними об’єктами місцевого значення на умовах оренди;
— користуватися поверхневими, підземними, внутрішніми морськими водами і
територіальним морем для задоволення питних, господарсько-побутових,
сільськогосподарських, промислових та інших потреб;
— вимагати від власника водного об’єкта або водопровідної системи
підтримання належної якості води за умовами водокористування;
— споруджувати гідротехнічні та інші водогосподарські об’єкти,
здійснювати їх реконструкцію і ремонт;
— передавати у користування воду іншим споживачам за плату та на
визначених умовах;
— здійснювати інші функції щодо водокористування та користування водними
об’єктами в порядку, встановленому законодавством. Права
водокористувачів охороняються законом. У випадку їх порушення вони
підлягають поновленню.
Згідно з водним законодавством права водокористувачів можуть бути
обмежені або змінені умови водокористування з
метою забезпечення охорони здоров’я людей та в інших державних
інтересах. При цьому пріоритетність надається використанню вод для
питних і побутових потреб населення.
Обмеження може настати в разі маловоддя, загрози виникнення епідемій та
епізоотій, а також під час аварій або за умов, що можуть призвести чи
призвели до забруднення вод, та при здійсненні невідкладних заходів щодо
запобігання стихійному лиху, спричиненому шкідливою дією вод і
ліквідації його наслідків.
Права водокористувачів, які здійснюють спеціальне водокористування, або
тих, що користуються водними об’єктами, можуть бути обмежені органом,
який видав дозвіл на спеціальне водокористування або надав водний об’єкт
у користування.
Права вторинних водокористувачів можуть бути обмежені первинними
водокористувачами за погодженням з органом, який видав дозвіл на
спеціальне водокористування або надав водний об’єкт у користування.
Право загального водокористування може бути обмежене районною і міською
Радами народних депутатів.
Водокористувачі зобов’язані:
— економне використовувати водні ресурси, дбати про їх відновлення і
поліпшення якості вод;
— користуватися водними об’єктами відповідно до цілей і
умов їх надання;
— дотримуватися встановлених нормативів граничнодопустимого скидання
забруднюючих речовин та встановлених лімітів забору води, а також
санітарних та інших вимог щодо впорядкування своєї території;
— здійснювати заходи щодо запобігання забрудненню водних об’єктів
стічними (дощовими, сніговими) водами;
— не допускати порушення прав, наданих іншим водокористувачам, а також
заподіяння шкоди господарським об’єктам та об’єктам навколишнього
природного середовища;
— утримувати в належному стані зони санітарної охорони джерел питного та
господарсько-побутового водопостачання, прибережні захисні смуги, смуги
відведення, берегові смуги водних шляхів, та інші водогосподарські
споруди та технічні
пристрої;
— здійснювати обпік забору та використання вод, вести контроль за якістю
і кількістю скинутих у водні об’єкти зворотних і забруднюючих речовин:
— здійснювати технологічні, лісомеліоративні, агротехнічні,
гідротехнічні, санітарні та інші заходи щодо охорони вод від
вичерпання, поліпшення їх стану, а також припинення скидання забруднених
стічних вод;
— здійснювати спеціальне водокористування лише за наявності дозволу;
— своєчасно сплачувати за спеціальне водокористування та інші платежі
відповідно до законодавства;
— виконувати інші обов’язки щодо використовування і охорони вод і
відтворення водних ресурсів згідно з законодавством.
Водне законодавство передбачає такі види водокористування:
а) загальне;
б) спеціальне;
в) користування водами для потреб гідроенергетики, водного і повітряного
транспорту.
Загальне водокористування здійснюється громадянами для задоволення своїх
потреб (купання, плавання на човнах, аматорське і спортивне рибальство,
водопій тварин, забір води з водних об’єктів без застосування споруд або
технічних пристроїв та з криниць) безкоштовно, без закріплення водних
об’єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів.
З метою охорони здоров’я громадян, навколишнього природного середовища
та з інших передбачених законодавством підстав районні та міські Ради
народних депутатів за поданням державних органів охорони навколишнього
природного середовища, водного господарства, санітарного нагляду
встановлюють місця, де забороняється купання, плавання на човнах, забір
води для питних або побутових потреб, водопій тварин, а також за певних
підстав визначають інші умови, що обмежують загальне водокористування на
водних об’єктах, розташованих на їх території.
Про введені обмеження місцеві Ради народних депутатів зобов’язані
повідомляти населення.
Спеціальне водокористування — це забір води з водних об’єктів із
застосуванням споруд або технічних пристроїв та скидання в них зворотних
вод. Під такими спорудами розуміють греблі, насосні станції, пристані,
шлюзи тощо.
Спеціальне водокористування здійснюється юридичними і фізичними особами
насамперед для задоволення питних потреб населення, а також для
господарсько-побутових, лікувальних, сільськогосподарських, промислових,
транспортних, енергетичних, рибогосподарських та інших державних і
громадських потреб.
Спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу, який
видається державними органами охорони навколишнього природного
середовища — у разі використання води із об’єктів загальнодержавного
значення, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними,
Київською та Севастопольською міськими Радами народних депутатів — у
разі використання води із об’єктів місцевого значення.
Видача дозволу на спеціальне водокористування здійснюється за
клопотанням водокористувача з обрунтуванням потреби у воді.
У дозволі на спеціальне водокористування визначаються
ліміти забору води та скидання забруднюючих речовин.
Спеціальне водокористування є платним та має встановлені строки. Воно
може бути короткостроковим (до трьох років) або довгостроковим (від
трьох до двадцяти п’яти років).
У разі необхідності ці строки можуть бути продовжені на період, що не
перевищує відповідно короткострокового або довгострокового
водокористування. Продовження строків спеціального водокористування за
клопотанням заінтересованих водокористувачів здійснюється державними
органами, що видали дозвіл на спеціальне водокористування.
В окремих випадках користування водними об’єктами (їх частинами)
місцевого значення може здійснюватися на умовах оренди лише для
риборозведення, виробництва сільськогосподарської і промислової
продукції, а також у лікувальних
та оздоровчих цілях.
Орендодавцями водних об’єктів (їх частин) місцевого значення є Верховна
Рада Автономної Республіки Крим і обласні Ради народних депутатів.
Право водокористування на умовах оренди оформляється договором,
погодженим з державними органами охорони навколишнього природного
середовища та водного господарства.
Умови, строки і плата за оренду водних об’єктів (їх частин) місцевого
значення визначаються в договорі оренди за
Згодою сторін.
Використання вод для потреб гідроенергетики і водного
Транспорту здійснюється за плату без оформлення дозволу і
строками не обумовлюється.
Користування водними об’єктами для потреб повітряного транспорту
здійснюється безкоштовно та без надання відповідного дозволу. У разі
необхідності воно може бути частково або повністю заборонено Верховною
Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та
Севастопольською Радами народних депутатів за поданням відповідних
держав-
(
них органів водного господарства або охорони навколишнього природного
середовища.
Водним законодавством передбачена часткова або повна заборона
користування водними об’єктами. До таких відносяться об’єкти, які мають
особливе державне значення, наукову або культурну цінність а також ті,
що входять до складу систем оборотного водопостачання теплових та
атомних електростанцій.
На водних об’єктах забороняється лісосплав. Право спеціального
водокористування припиняється в разі:
а) відсутності потреби у спеціальному водокористуванні;
б) закінчення строку спеціального водокористування;
в) ліквідації підприємств, установ чи організацій;
г) передачі водогосподарських споруд іншим водокористувачам;
д) визнання водного об’єкта таким, що має особливе державне значення,
наукову, культурну чи лікувальну цінність;
е) порушення правил спеціального водокористування та охорони вод;
є) виникнення необхідності першочергового задоволення ‘питних і
господарсько-побутових потреб населення;
ж) систематичного невнесення плати в строки, визначені законодавством.
Законодавством України можуть передбачатись й інші підстави для
припинення спеціального водокористування, а саме:
а) за клопотанням водокористувача;
б) за рішенням чи на вимогу органу, що видав дозвіл на спеціальне
водокористування;
в) за рішенням Кабінету Міністрів України або відповідних Рад народних
депутатів.
В усіх випадках спеціальне водокористування здійснюється органом, що
видав на це дозвіл.
Значну увагу водне законодавство приділяє водокористуванню для
задоволення питних і господарсько-побутових потреб населення та
користуванню водними об’єктами для лікувальних, курортних і оздоровчих
цілей.
Для задоволення питних і господарсько-побутових потреб населення
використовуються води, якісні характеристики яких відповідають
встановленим державним стандартам, нормативам екологічної безпеки
водокористування і санітарним нормам. У разі їх невідповідності
використання припиняється за рішенням державних органів санітарного
нагляду. Підземні води питної якості повинні використовуватися в першу
чергу для задоволення потреб питного і господарсько-побутового
водопостачання населення, а також харчової промисловості та
тваринництва.
Водні об’єкти, що мають природні лікувальні властивості, належать до
категорії лікувальних, якщо їх включено до спеціального переліку із
зазначенням запасів вод та їх лікувальних властивостей, а також інших
сприятливих для лікування та профілактики умов, і затверджуються
Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства охорони здоров’я
України, Комітету України з питань геології та використання надр і
Державного комітету водного господарство України.
Водні об’єкти, віднесені у встановленому порядку до категорії
лікувальних, використовуються виключно у лікувальних і оздоровчих цілях.
У водному законодавстві знайшли відображення особливості спеціального
водокористування та користування водними об’єктами для потреб галузей
економіки, зокрема: сільського і лісового господарства; промислових і
гідротехнічних потреб; водного транспорту; рибного і мисливського
господарства; протипожежних потреб.
Як відомо, використання вод увесь час зростає, дедалі більше забирається
води з річок, озер, ставків, інших поверхневих і підземних об’єктів. Це
призводить не тільки до зменшення водовмісту об’єктів, але й їх
кількості, тому що окремі з’них зникають назавжди.
Водопостачання ускладнюється ще й тим, що водні об’єкти забруднюються
стічними водами, засмічуються відходами промисловості, отруюються
хімікатами.
У цих умовах дуже важливо усунути такі негативні явища, забезпечити
бережливе, найбільш раціональне використовування водних ресурсів,
посилити їх охорону.
Увага до посилення охорони вод зростає також у зв’язку з їх шкідливими
діями. Такими діями є:
наслідки повені, що призвели до затоплення і підтоплення земель та
населених пунктів; руйнування берегів, захисних дамб та інших споруд;
заболочення, підтоплення і засолення земель, спричинені підвищенням
рівня ґрунтових вод внаслідок ненормованої подачі води під час зрошення,
витікання води з водопровідно-каналізаційних систем та перекриття
потоків підземних вод при розміщенні великих промислових та інших
споруд; забруднення земель в районах видобування корисних копалин, а
також після закінчення експлуатації родовищ та їх консервації; ерозія
грунтів, утворення ярів, зсувів і селей.
Існують різні засоби охорони вод: гідромеліоративні, лісомеліоративні,
агротехнічні, санітарні та ін. Серед них особли
ве місце належить правовим засобам. Наше законодавство покликане активно
сприяти як раціональному, науково обгрунтованому використанню вод, так і
їх охороні.
Основним законодавчим актом, який регламентує порядок використання і
охорони вод, є Водний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України
6 червня 1995 р. Саме ? він визначає завдання водного законодавства. У
ст. 2 Кодек-| су записано: «Завданням водного законодавства є регулю-|
вання правових відносин з метою забезпечення збереження, науково
обрунтованого, раціонального використання вод для потреб населення і
галузей економіки, відтворення водних ресурсів, охорони вод від
забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод та
ліквідації їх наслідків, поліпшення стану водних об’єктів, а також
охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на
водокористування».
З прийняттям нового Водного кодексу підведені підсумки всього
попереднього розвитку водного законодавства. В Кодексі розвинуто й
доповнено ті положення законодавства, які виправдали себе на практиці та
зберігають значення для правового регулювання водних відносин у
майбутньому. Він заклав основи для вдосконалення правового регулювання
водних відносин як того вимагає життя.
Після прийняття Водного кодексу було розроблено й прийнято ряд інших
правових актів, спрямованих на забезпечення раціонального використання і
охорони вод. Зокрема, «Національна програма екологічного оздоровлення
басейну Дніпра та поліпшення якості води», яка була затверджена
постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1997 р., «Концепція
охорони та відтворення навколишнього природно-| го середовища Азовського
і Чорного морів», затверджена по-| становою Кабінету Міністрів України
від 10 липня 1998 р., та | деякі інші правові акти.
§ 8.2. Правові форми охорони вод
Охороні підлягають усі води (водні об’єкти) на території України від
забруднення, засмічення, вичерпання та інших дій, які можуть погіршити
умови водопостачання, завдати шкоди здоров’ю людей, спричинити зменшення
рибних запасів та інших об’єктів водного промислу, погіршити умови
існування диких тварин, знизити родючість земель та викликати
інші несприятливі явища внаслідок зміни фізичних і хімічних властивостей
вод, зниження їх здатності до природного очищення, порушення
гідрологічного і гідрогеологічного режиму.
Під забрудненням розуміють насичування поверхневих і підземних вод
сторонніми домішками, що розчиняються, внаслідок чого вода стає
непридатною для використання за призначенням.
Під засміченням розуміють захаращення русел водойм предметами виробничих
та побутових відходів, які не розчиняються у воді.
Отже, поняття забруднення відноситься до якості води у водоймі, тоді як
засмічення характеризує якісний стан русел водойм.
Під вичерпанням вод розуміють зменшення кількості води у водоймі, що
відбувається під впливом діяльності людей і має сталий характер.
З метою забезпечення охорони вод використовуються різні правові форми,
основними з яких є:
1) законодавче закріплення компетенції органів державної влади і
управління в галузі регулювання водних відносин;
2) контроль за використанням і охороною вод та відтворенням водних
ресурсів;
3) державний облік вод;
‘ 4) економіко-правове регулювання раціонального використання і охорони
вод;
5) стандартизація і нормування в галузі використання і охорони вод;
6) заборона введення в дію підприємств, споруд та інших об’єктів, що
впливають на стан вод.
Компетенція органів державної влади і управління в галузі регулювання
водних відносин законодавче закріплена у Водному кодексі України. До
відання Верховної Ради України у згаданій галузі належить:
а) законодавче регулювання водних відносин та визначення основних
напрямів державної політики в галузі раціонального використання та
охорони водних ресурсів;
б) розпорядження водним фондом України;
в) затвердження державних, міждержавних програм використання і охорони
вод та відтворення водних ресурсів;
г) встановлення правового режиму використання і охорони вод та
відтворення водних ресурсів у зонах надзвичайних екологічних ситуацій;
д) регулювання розподілу платежів за спеціальне водокористування;
е) визначення повноважень місцевих Рад народних депу
татів і органів державної виконавчої влади щодо використання і охорони
вод та відтворення водних ресурсів;
є) вирішення інших питань у галузі законодавчого регулювання водних
відносин. У водному законодавстві визначено також право в галузі
регулювання водних відносин Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
обласних, районних, сільських, селищних, міських Рад народних депутатів.
Належна реалізація цього права є гарантією раціонального використання
вод, їх охорони та відтворення водних ресурсів.
До відання Кабінету Міністрів України в зазначеній галузі належить:
а) реалізація державної політики з питань використання і охорони вод;
б) здійснення державного контролю за використанням і охороною вод;
в) визначення пріоритетів водокористування;
г) забезпечення розробки державних, міждержавних та регіональних програм
використання і охорони вод, затвердження регіональних програм;
д) визначення порядку діяльності органів державної виконавчої влади в
галузі використання і охорони вод, координація їх діяльності;
е) прийняття рішень про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи
припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об’єктів у
разі порушення ними вимог державного законодавства;
є) вирішення інших питань у галузі використання і охорони вод та
відтворення водних ресурсів.
Спеціально уповноваженими органами державної виконавчої влади в галузі
використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів є Міністерство
екології та природних ресурсів України, Державний комітет водного
господарства України, Комітет України з питань геології та використання
надр, їхні органи на місцях та інші державні органи. Зокрема, до
компетенції Державного комітету водного господарства віднесено розробку
та участь у реалізації державних, міждержавних і регіональних програм
використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів; забезпечення
потреб населення і галузей економіки у водних ресурсах та здійснення їх
між-басейного перерозподілу; здійснення заходів щодо екологічного
оздоровлення поверхневих вод та нагляду за ними; здійснення контролю за
дотриманням режимів роботи водосховищ та водогосподарських систем тощо.
До відання Комітету України з питань геології та використання надр
належить: ведення державного обліку підземних вод та водного кадастру;
ведення державного моніторингу підземних вод; погодження дозволів на
право виконання проектних та будівельних робіт, пов’язаних з
видобуванням підземних вод та ін.
Важливою правовою формою охорони вод є контроль за їх використанням і
охороною та витворенням водних ресурсів. Контроль полягає в забезпеченні
додержання всіма юридичними та фізичними особами вимог водного
законодавства.
Є два види контролю: державний і громадський. Державний контроль за
використанням і охороною вод здійснюється Кабінетом Міністрів України,
державними органами охорони навколишнього природного середовища, іншими
спеціальними вповноваженими державними органами.
Громадський контроль за використанням і охороною вод здійснюється
громадськими інспекторами, повноваження яких визначається положенням, що
затверджується Міністерством екології та природних ресурсів України.
З метою забезпечення збирання, обробки, збереження та аналізу інформації
про стан вод, прогнозування його змін та розробки науково обрунтованих
рекомендацій для прийняття управлінських рішень у галузі використання і
охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюється їх державний
моніторинг, який є складовою частиною державної системи моніторингу
навколишнього природного середовища України.
Кабінет Міністрів України своєю постановою від 20 липня 1996 р.
затвердив «Порядок здійснення державного моніторингу вод», який
встановлює основні вимоги до організації державного моніторингу вод,
взаємодії міністерств і відомств під час його проведення, до
забезпечення органів державної виконавчої влади інформацією для
прийняття рішень, пов’язаних із станом водного фонду України.
Суб’єкти державного моніторингу вод постійно удосконалюють його
здійснення з метою забезпечення повноти, вірогідності та своєчасності
офіційної інформації про стан вод, антропогенної дії на них, а також про
вплив цього стану на екосистеми і здоров’я населення.
Для забезпечення екологічної безпеки під час розміщення, проектування
нових і реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об’єктів,
пов’язаних з використанням вод, проводиться їх екологічна експертиза,
яка сприяє раціональному використанню і охороні вод.
Однією з правових форм охорони поверхневих та підземних вод є їх
державний обпік, який здійснюється шляхом проведення постійних
гідрометричних, гідрохімічних спостережень за кількісними і якісними
їхніми характеристиками згідно з програмою, що затверджується цим
Комітетом за погодженням з Міністерством екології та природних ресурсів
України і Державним комітетом водного господарства України.
Завданням державного обліку вод є встановлення відомостей про їх
кількість і якість, а також даних про водокористування, на основі яких
здійснюється розподіл води між водокористувачами та розроблюються заходи
щодо її раціонального використання, охорони відтворення водних ресурсів.
Складовою частиною обліку вод е державний облік водокористування, що
здійснюється з метою систематизації даних про забір, використання та
скидання зворотних вод і забруднюючих речовин, наявність систем
оборотного водопостачання та їх потужність, а також діючих систем
очищення вод та їх ефективність тощо. Облік та аналіз стану
водокористування проводиться шляхом подання водокористувачами
відповідних звітів до державних органів водного господарства за
встановленою формою.
З метою систематизації даних державного обліку вод та визначення наявних
для використання водних ресурсів складається Державний водний кадастр.
Він ведеться Державним комітетом водного господарства України, Комітетом
України з питань геології та використання надр та Комітетом України з
питань гідрометеорології в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів
України.
Охорону вод забезпечує також економка-правове регулювання раціонального
їх використання, до якого слід віднести:
а) встановлення нормативів плати і розмірів платежів за забір води та
скид забруднюючих речовин;
б) встановлення нормативів плати і розмірів платежів за користування
водами для потреб гідроенергетики та водного транспорту;
в) надання водокористувачам податкових кредитних та інших пільг у разі
впровадження ними маловідходних, безвідходних, енерго- і
ресурсозберігаючих технологій, вжиття відповідно до законодавства інших
заходів, що зменшують негативний вплив на води;
г) відшкодування у встановленому порядку збитків, заподіяних водним
об’єктам у разі порушення вимог законодавства.
Плата за спеціальне водокористування здійснюється з метою забезпечення
раціонального використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів
і включає плату за забір води з водних об’єктів та скидання в них
забруднюючих речовин.
Нормативи плати за спеціальне водокористування і порядок стягнення таких
платежів установлює Кабінет Міністрів України. Підприємства, установи і
організації гідроенергетики та водного транспорту здійснюють плату за
діяльність, пов’язану з необхідністю басейнового регулювання водних
ресурсів та проведенням заходів щодо попередження і ліквідації наслідків
шкідливої дії вод (берегоукріплення, захист від підтоплення територій).
Платежі не звільняють підприємства, установи і організації від плати за
спеціальне водокористування.
Усі зазначені платежі спрямовуються на здійснення заходів щодо охорони
вод, відтворення водних ресурсів і підтримання водних об’єктів у
належному стані, а також на виконання робіт, пов’язаних з попередженням
шкідливої дії вод і ліквідацією її наслідків.
У системі правових заходів використання і охорони вод чільне місце
посідає їх стандартизація і нормування. Ці заходи здійснюються з метою
забезпечення екологічної і санітарно-гігієнічної безпеки вод шляхом
установлення комплексу взаємопов’язаних нормативних документів, які
визначають взаємопогоджені вимоги до об’єктів, що підлягають
стандартизації і нормуванню.
У галузі використання і охорони вод установлюються:
а) нормативи екологічної безпеки водокористування;
б) екологічний норматив якості води водних об’єктів;
в) нормативи гранично допустимого скидання забруднюючих речовин;
г) галузеві технологічні нормативи утворення речовин, що скидаються у
водні об’єкти;
д) технологічні нормативи використання води. Дієвою формою охорони вод є
заборона введення в дію підприємств, споруд та інших об’єктів, що
впливають на їх стан. Згідно з чинним водним законодавством
забороняється
введення в дію:
— нових і реконструйованих підприємств, цехів, агрегатів, комунальних та
інших об’єктів, не забезпечених пристроями і очисними спорудами
необхідної потужності, що запобігають забрудненню і засміченню вод або
їх шкідливій дії, та за відсутності необхідної вимірювальної апаратури,
що здійснює облік забору і скидання води;
— зрошувальних і обводнювальних систем, водосховищ І каналів — до вжиття
передбачених проектами заходів, що запобігають затопленню, підтопленню,
заболоченню, засоленню земель і ерозії грунтів, забрудненню поверхневих
та підземних вод скиданням із зрошувальних систем;
— осушувальних систем — до повної готовності водоприймачів та інших
споруд відповідно до затверджених проектів;
— водозабірних споруд без рибозахисних пристроїв та облаштованих
відповідно до затверджених проектів зон санітарної охорони водозаборів;
— гідротехнічних споруд — до повної готовності пристроїв для пускання
паводкових вод і риби відповідно до затверджених проектів;
— експлуатаційних свердловин на воду без оснащення їх водорегулюючими та
контрольно-вимірювальними пристроями.
Водне законодавство передбачає ряд інших заходів, спрямованих на охорону
вод, зокрема, забороняється:
а) скидання у водні об’єкти виробничих, побутових, радіоактивних та
інших видів відходів і сміття;
б) забруднення, засмічення поверхневих водозборів, льодового покриву
водойм, водотоків, а також морів, їх заток та лиманів виробничими,
побутовими та іншими відходами, сміттям, нафтовими, хімічними та іншими
забруднюючими речовинами;
в) скидання з суден і плавучих засобів, платформ та інших морських
споруд і повітряних суден хімічних, радіоактивних та інших шкідливих
речовин, а також радіоактивних або інших відходів, матеріалів, предметів
та сміття, які можуть спричинити забруднення моря.
Важливим є питання про правове регулювання скидання зворотних вод у
водні об’єкти та умови його визначення водним законодавством, яке
регламентує скидання стічних, шахтних, кар’єрних, рудникових, дренажних
вод у водні об’єкти.
Водокористувачі зобов’язані вживати заходи щодо запобігання скиданню
стічних вод чи його припиненню, якщо вони:
а) можуть бути використані у системах оборотного, повторного і
послідовного водопостачання;
б) містять речовини, щодо яких не встановлено граничнодопустимих
концентрацій;
в) містять токсичні речовини та збудників інфекційних захворювань;
г) призводять до підвищення температури води водного об’єкта більш ніж
на три градуси за Цельсієм порівняно з її природною температурою в
літній період.
Водним законодавством передбачені й Інші випадки запобігання скидання
стічних вод,
У разі перевищення встановлених нормативів граничнодопустимих
концентрацій забруднюючих речовин скидання стічних вод у поверхневі
водні об’єкти може бути обмежено, тимчасово заборонено (зупинено) чи
припинено.
Охороні поверхневих вод від забруднення сприяють «Правила охорони
поверхневих вод від забруднення зворотними водами”, що затверджені
постановою Кабінету Міністрів України 25 березня 1999 р. Правила
спрямовані на попередження та усунення забруднення поверхневих водних
об’єктів, відтворення водних ресурсів і забезпечення безпечних умов
водокористування. Вони обов’язкові для виконання всіма підприємствами,
установами, організаціями та громадянами, діяльність яких щодо скидання
зворотних вод у водні об’єкти впливає або може вплинути на стан
поверхневих вод.
Важлива роль у забезпеченні охорони вод відведена водоохоронним зонам та
зонам санітарної охорони.
Водоохоронні зони встановлюються для створення сприятливого режиму
водних об’єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання.
На території водоохоронних зон забороняється: використання стійких та
сильнодіючих пестицидів; розміщення кладовищ, скотомогильників, звалищ,
полів фільтрації; скидання неочищених стічних вод (в балки, пониззя,
кар’єри тощо).
Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим введення
господарської діяльності в них установлює Кабінет Міністрів України.
У межах водоохоронних зон уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ
та інших водойм виділяються земельні ділянки під прибережні захисні
смуги з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення і
засмічення та збереження їх водності.
Прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та
навколо водойм уздовж урізу води шириною:
— для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3
га — 25 м;
— для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею
понад 3 га — 50 м;.
— для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 м1.
До великих належать річки, що розташовані у кількох географічних зонах і
мають площу водозабору понад 50 тис. км2.
До середніх належать річки, що мають площу водозабору від 2 до 50 тис.
км2
До малих належать річки з площею водозабору до 2 тис. км2.
Якщо крутизна схилів становить понад три градуси, мінімальна ширина
прибережної захисної смуги подвоюється. З метою оцінки екологічного
стану басейну річки та розробки заходів щодо раціонального використання
і охорони вод та відтворення водних ресурсів складається її паспорт у
порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. «Порядок складання
паспортів річок», що діє в даний час, затверджений постановою Кабінету
Міністрів України від 14 квітня 1997 р.
Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів прибережна захисна
смуга виділяється не менше 2 км від урізу води.
У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на
островах забороняється:
а) розорювання земель (крім підготовки грунту для залуження і
залісення), а також садівництво та городництво;
б) зберігання та застосування пестицидів і добрив;
в) влаштування літніх таборів для худоби;
г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та
лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок
автомобілів;
д) миття і обслуговування транспортних засобів та техніки;
е) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих
відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників тощо.
Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських, заток і лиманів входить
у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для
будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з
обов’язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.
Контроль за створенням водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а
також за додержанням режиму використання їх територій здійснюють
виконавчі органи місцевих Рад народних депутатів і державні органи
охорони навколишнього природного середовища.
Зони санітарної охорони встановлюються з метою охорони водних об’єктів у
районах забору води для централізованого водопостачання населення.
Межі зон санітарної охорони водних об’єктів установлюють місцеві Ради
народних депутатів на їх території за пого-
дженням з державними органами санітарного нагляду, охорони навколишнього
природного середовища, водного господарства та геології.
Режим зони санітарної охорони водних об’єктів установлює Кабінет
Міністрів України. Правовий режим зон санітарної охорони водних
ресурсів, що діє тепер, затверджений постановою Кабінету Міністрів від
18 грудня 1998 р. «Про правовий режим зон санітарної охорони водних
ресурсів».
Водне законодавство приділяє особливу увагу охороні підземних вод.
Підприємства, установи і організації, діяльність яких може негативно
вплинути на стан підземних вод, повинні здійснювати заходи щодо
попередження їх забруднення, а також обладнувати локальні мережі
спостережувальних свердловин для контролю за якісним станом цих вод.
У разі розкриття водоносних горизонтів з підземною водою питної якості
особи, що проводять бурові, гірничі та інші роботи, повинні повідомляти
відповідні державні органи для вжиття заходів щодо охорони цих вод від
вичерпання і забруднення.
На випадок вичерпання запасів підземних вод, визначених Державною
комісією України по запасах корисних копалин, а також у разі забруднення
підземних вод встановлюються причини, з яких це сталося, і за
пропозиціями державних органів геології та охорони навколишнього
природного середовища за рахунок винних осіб вживаються заходи щодо їх
відновлення.
Система водоохоронних заходів передбачає також заходи щодо запобігання
шкідливих дій вод:
залуження та створення лісонасаджень на прибережних захисних смугах,
схилах, балках та ярах;
будівництво протиерозійних гідротехнічних споруд, земляних валів,
водоскидів, захисних дамб, водосховищ-регуляторів;
спорудження дренажу;
закріплення берегів тощо.
У разі загрози стихійного лиха, пов’язаного зі шкідливою дією вод,
місцеві Ради народних депутатів із залученням підприємств, установ,
організацій зобов’язані вжити невідкладних заходів аби запобігти можливу
стихію, а в разі її настання — вжити заходів щодо ліквідації її
наслідків.
Важливу роль у вирішенні проблеми охорони вод покликана відіграти
«Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та
поліпшення якості питної води», яка була затверджена постановою
Верховної Ради України від 27 лютого 1997 р.
Програма спрямована на реалізацію державної політики України у галузі
охорони навколишнього природного середовища, використання природних
ресурсів та забезпечення екологічної безпеки у басейні Дніпра. Основною
метою Програми є відновлення і забезпечення сталого функціонування
екосистеми Дніпра, якісного водопостачання, екологічно безпечних умов
життєдіяльності населення і господарської діяльності та захисту водних
ресурсів від забруднення та виснаження.
Дніпро — головна водна артерія України, значення якої у становленні та
розвитку суспільного виробництва, забезпеченні потреб населення і для
природного середовища країни важко переоцінити.
Дніпро е третьою на Європейському континенті річкою після Дунаю та Волги
за площею басейну (509 тис. км2) та четвертою за довжиною (2200 км).
Водні ресурси басейну Дніпра становлять близько 80 відсотків водних
ресурсів України.
Дніпро забезпечує не тільки водоспоживачів у межах свого басейну. Він є
головним, а подекуди і єдиним джерелом водопостачання великих
промислових центрів півдня і південного сходу України. Каналами
Дніпро—Донбас, Північно-кримським та Каховським щорічно перекидається
5—6 км3 стоку за межі басейну. В цілому Дніпро забезпечує водою 2/3
території України, у тому числі близько ЗО млн осіб, 50 великих міст і
промислових центрів, близько 10 тис. підприємств, 2,2 тис. сільських і
понад 1 тис. комунальних господарств, 50 великих зрошувальних систем і 4
атомні електростанції.
Господарський комплекс у басейні Дніпра протягом десятиліть розвивався
без урахування економічних та екологічних наслідків для України.
Надмірне антропогенне (обумовлене діяльністю людини) навантаження,
посилене наслідками Чорнобильської катастрофи, порушило природну
рівновагу, різко знизило якість водноресурсного потенціалу та спричинило
кризовий екологічний стан багатьох територій у басейні Дніпра.
У більшості економічних районів у межах басейну Дніпра склалася
передкризова та кризова водогосподарська та гідро-екологічна ситуація,
коли самовідновлювальна здатність Дніпра та багатьох річок басейну вже
не забезпечує відновлення порушеної екологічної рівноваги.
Це змусило приступити до розробки і прийняття «Національної програми
екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної
води». Виконання завдань Програми має бути важливою складовою формування
та реалі-
зації екологічно? політики України на її шляху до сталого розвитку.
Складність структури Програми, масштаби завдань, що мають вирішуватися,
довгостроковий характер передбачуваних інвестиційних циклів зумовлюють
тривалий період її реалізації (орієнтовно до 2010 р.).
Дійові водоохоронні заходи передбачає «Концепція охорони та відтворення
навколишнього природного середовиїаа Азовського і Чорного морів». Стан
Азовського і Чорного морів вкрай незадовільний. Обсяги скидання
забруднюючих речовин тільки з території України щорічно досягають 340—
390 тис. т. Рівень забруднення морської води в окремих акваторіях
прибережної смуги перевищує гранично допустимі концентрації
нафтопродуктів у два—сім разів, фосфору — у десять разів, а також інших
речовин.
За останні десять років внаслідок забруднення морів та привнесення нових
видів рослин і тварин, небезпечних для місцевої флори то фауни, обсяги
вилову риби в Азовському та Чорному морях зменшилися у п’ять разів.
Метою Концепції є охорона та відтворення навколишнього природного
середовища Азовського і Чорного морів, що забезпечуються правовими,
фінансовими, організаційними, науково-методичними,
інформаційно-освітніми засобами.
Реалізація Концепції дасть змогу:
а) значно зменшити антропогенний вплив на морські екосистеми, насамперед
на прибережні води;
б) досягти допустимого рівня мікробіологічного забруднення прибережних
вод морів та забезпечити санітарно-гігієнічні умови, безпечні для життя
і здоров’я населення;
в) припинити деградацію морських екосистем, створити умови для
відновлення їх самовідтворювальної здатності та зростання ресурсного
потенціалу;
г) забезпечити збалансованість процесів використання і відтворення
морських природних ресурсів;
д) створити умови для збереження рідких та тих, що перебувають під
зафозою знищення, видів рослин і тварин.
Удосконалення діючих і запровадження нових організаційно-правових форм
охорони вод посилює їх охорону, але не вирішує проблеми повністю.
Порушення норм водного законодавства ще мають місце. Боротьба з таким
злом має здійснюватися за допомогою заходів юридичної відповідальності.
§ 8.3. Відповідальність за порушення водного законодавства
Відповідальність передбачається за такі порушення водного законодавства:
1) самовільне захоплення водних об’єктів;
2) забруднення та засмічення водних об’єктів;
3) порушення режиму господарської діяльності у водоохоронних зонах та на
землях водного фонду;
4) руйнування русел річок, струмків та водотоків або порушення природних
умов поверхневого стоку при будівництві і експлуатації автошляхів,
залізниць та інших інженерних комунікацій;
5) введення в експлуатацію підприємств, комунальних та інших об’єктів
без очисних споруд чи пристроїв належної потужності;
6) недотримання умов дозволу або порушення правил спеціального
водокористування;
7) самовільне проведення гідротехнічних робіт (будівництво ставків,
дамб, каналів, свердловин);
8) порушення правил ведення державного обліку вод або перекручення чи
внесення недостовірних відомостей в документи державної статистичної
звітності;
9) пошкодження водогосподарських та гідрометричних споруд і пристроїв,
порушення правил експлуатації та встановлених режимів їх роботи;
10) незаконне створення систем скидання зворотних вод у водні об’єкти,
міську каналізаційну мережу або злива в каналізацію та несанкціоноване
скидання зворотних вод;
11) використання земель водного фонду не за призначенням;
12) неповідомлення (приховування) відомостей про аварійні ситуації на
водних об’єктах;
13) відмова від надання (приховування) проектної документації та
висновків щодо якості проектів підприємств, споруд та інших об’єктів, що
можуть впливати на стан вод, а також актів і висновків комісій, які
приймали об’єкт в експлуатацію;
14) порушення правил охорони внутрішніх морських вод та територіального
моря від забруднення та засмічення.
Законодавством України може встановлюватися відповідальність й за інші
правопорушення щодо використання і охорони вод та відтворення водних
ресурсів.
Порушення водного законодавства тягне за собою дисциплінарну,
адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність.
Дисциплінарна відповідальність полягає в накладенні на правопорушника
дисциплінарних стягнень за незначні порушення водного законодавства
адміністрацією за місцем роботи або вищестоящим органом. Види
дисциплінарних стягнень передбачені правилами внутрішнього трудового
розпорядку підприємства, організації та установи.
Адміністративна відповідальність у вигляді штрафів може наставати за:
а) порушення правил охорони водних ресурсів — забруднення і засмічення
вод, порушення водоохоронного режиму на водозаборах, яке спричиняє їх
забруднення, водну ерозію грунтів та інші шкідливі явища; введення в
експлуатацію підприємств, комунальних та інших об’єктів без споруд і
пристроїв, що запобігають забрудненню і засміченню вод або їх шкідливому
діянню (ст. 591 Кодексу України про адміністративні правопорушення);
б) порушення вимог щодо охорони територіальних і внутрішніх морських вод
від забруднення і засмічення:
забруднення і засмічення територіальних і внутрішніх морських вод
внаслідок скидів із суден, здійснених без дозволу спеціально
уповноважених на те державних органів або з порушенням встановлених
правил;
.проведення навантажувальних та розвантажувальних робіт, що можуть
призвести до забруднення територіальних і внутрішніх морських вод, без
дозволу органів державного контролю в галузі охорони навколишнього
природного середовища, якщо одержання такого дозволу передбачено
законодавством України;
неповідомлення адміністрації найближчого порту України про проведене
внаслідок крайньої необхідності без належного на те дозволу скидання у
море шкідливих речовин з судна або іншого плавучого засобу, повітряного
судна, платформи чи іншої штучно спорудженої у морі конструкції, а у
випадках скидання з метою поховання — і органу, який видає дозволи на
таке скидання, одразу після здійснення або в ході здійснення такого
скидання (ст. 591 КпАП);
в) порушення правил водокористування — забір води з порушенням планів
водокористування, самовільне проведення гідротехнічних робіт,
безгосподарне використання води (добутої або підведеної з водних
об’єктів), порушення правил ведення первинного обігу кількості вод, що
забираються з водних об’єктів і скидаються до них, та визначення якості
вод, що скидаються (ст. 60 КпАП);
г) пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв, порушення правил їх
експлуатації (ст. 61 КпАП);
д) невиконання обов’язків по реєстрації в суднових документах операцій
зі шкідливими речовинами і сумішами — невиконання капітаном або іншими
особами командного складу судна чи іншого плавучого засобу передбачених
чинним законодавством обов’язків по реєстрації в суднових документах
операцій з речовинами, шкідливими для здоров’я людей або для живих
ресурсів моря, чи сумішами, які містять такі речовини понад установлені
норми, внесення зазначеними особами до суднових документів неправильних
записів про ці операції або незаконне відмовлення пред’явити такі
документи відповідним службовим особам (ст. 62 КпАП).
Адміністративні штрафи за зазначені правопорушення накладаються згідно
зі ст. 239 КпАП органами по регулюванню використання і охорони вод
системи Державного комітету водного господарства України, органами
системи Комітету України з питань геології та використання надр.
Громадяни і службові особи, винні в порушеннях водного законодавства,
несуть адміністративну відповідальність, якщо ці порушення не тягнуть за
собою кримінальної відповідальності за чинним законодавством.
Цивільно-правова відповідальність полягає у відшкодуванні збитків,
заподіяних порушенням водного законодавства. Цей вид відповідальності
настає на підставі норм цивільного права, зокрема статей 203, 440, 441 і
453 Цивільного кодексу України.
Згідно зі ст. 203 Цивільного кодексу збитки водокористувачів складають
їх витрати на відновлення попереднього стану водного об’єкта, вартості
знищеного або пошкодженого майна, не одержаних доходів, які вони могли
одержати, якби не було порушень водного законодавства.
Відшкодування збитків передбачає і водне законодавство. У ст. 111
Водного кодексу України записано: ” Підприємства, установи, організації
і громадяни України, а також іноземні юридичні і фізичні особи та особи
без громадянства зобов’язані відшкодувати збитки, завдані ними внаслідок
порушень водного законодавства, в розмірах і порядку, встановлених
законодавством України».
Відшкодування збитків регулюється також постановою Кабінету Міністрів
України «Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування
збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших
плавучих засобів територіальних і внутрішніх морських вод України» від 3
липня 1995 р.
Розмір відшкодування збитків обчислюється посадовими особами
Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної
безпеки.
У разі відмови від добровільного відшкодування збитків стягнення їх сум
проводиться у судовому порядку за позовами органів згаданого
міністерства.
Відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення водного
законодавства, не звільняє винних від плати за спеціальне
водокористування, а також від необхідності здійснення заходів щодо
ліквідації заподіяних шкідливих наслідків. Притягнення винних у
порушенні водного законодавства до інших видів юридичної
відповідальності не звільняє їх від обов’язку відшкодування збитків,
завданих ними внаслідок порушення водного законодавства.
Посадові особи та інші працівники, з вини яких підприємства, організації
і установи зробили витрати, пов’язані з відшкодуванням збитків, несуть
матеріальну відповідальність у встановленому порядку. Тобто вступає в
дію право зворотної вимоги, право регресу до винної особи.
Обов’язок відшкодувати збитки, завдані у зв’язку з порушенням водного
законодавства, може серйозно вплинути на підприємства, установи,
організації та громадян, щодо упорядкування їхньої діяльності з метою
забезпечення раціонального використання і охорони вод.
У випадку самовільного захоплення водних об’єктів останні повертаються
за їх належністю без відшкодування витрат, зроблених за час незаконного
користування.
Небажані майнові наслідки для правопорушників має недійсність угоди щодо
водних об’єктів. Недійсною визнається угода, яка не відповідає вимогам
закону.
За умови недійсної угоди кожна зі сторін зобов’язана повернути іншій
стороні все одержане за угодою в натурі, а за неможливості це зробити —
відшкодувати його вартість, якщо інші наслідки недійсності угоди не
передбачені законом.
Якщо угода складена з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і
суспільства, то за наявності умислу в обох сторін — у разі виконання
угоди обома сторонами — у доход держави стягується все одержане ними за
угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з іншої сторони
стягується в доход держави усе одержане нею і все належне з неї першій
стороні на відшкодування одержаного. За наявності умислу лише в однієї
зі сторін усе одержане нею за угодою повинно бути повернуто іншій
стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного
стягується в доход держави.
Заслуговує на увагу цивільно-правова відповідальність за шкоду,
заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, яка передбачена ст. 450
Цивільного кодексу України. В сучасних умовах використання водних
ресурсів відбувається здебільшого за допомогою гідротехнічних споруд і
механізмів, які належить віднести до джерел підвищеної небезпеки. А тому
дії ст. 450 Цивільного кодексу доцільно поширити на водні ресурси. Це
значно посилить їх охорону, тому що завдані збитки будуть
відшкодовуватися незалежно від наявності вини конкретних суб’єктів.
Кримінальна ваповдальність за порушення водного законодавства настає на
підставі статей 242 і 243 Кримінального кодексу України.
Стаття 242 Кримінального кодексу передбачає відповідальність за
забруднення поверхневих чи підземних вод і водоносних горизонтів, джерел
питних, лікувальних вод або зміну їхніх природних властивостей, або
виснаження водних джерел, якщо це створило небезпеку для життя, здоров’я
людей чи для довкілля, — карається штрафом від ста до двохсот
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п’яти
років, або обмеженням волі на той самий строк.
Якщо ті самі діяння спричинили загибель або захворювання людей, масову
загибель об’єктів тваринного і рослинного світу або інші тяжкі наслідки,
— караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням
волі на той самий строк.
Стаття 243 Кримінального кодексу передбачає відповідальність за такі
злочини:
1. Забруднення моря в межах внутрішніх морських чи територіальних вод
України або в межах вод виключної (морської) економічної зони України
матеріалами чи речовинами, шкідливими для життя чи здоров’я людей, або
відходами внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило
небезпеку для життя чи здоров’я людей або живих ресурсів моря чи могло
перешкодити законним видам використання моря, а також незаконне скидання
чи поховання в межах внутрішніх морських чи територіальних вод України
або у відкритому морі зазначених матеріалів, речовин і відходів —
караються штрафом від трьохсот до восьмисот неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або
позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати
певні посади чи зай-
матися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
Ті самі діяння, якщо вони спричинили загибель або захворювання людей,
масову загибель об’єктів тваринного і рослинного світу або інші тяжкі
наслідки, — караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років
з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років або без такого.
Неповідомлення спеціально відповідальними за те особами морських та
повітряних суден або інших засобів і споруд, що знаходяться у морі,
адміністрації найближчого порту України, іншому уповноваженому органу
або особі, а у разі скидання з метою поховання — і організації, яка
видає дозволи на скидання, інформації про підготовлюване або здійснене
внаслідок крайньої потреби скидання чи невідворотні втрати ними в межах
внутрішніх морських і територіальних вод України або у відкритому морі
шкідливих речовин чи сумішей, що містять такі речовини понад встановлені
норми, інших відходів, якщо це створило небезпеку для життя, здоров’я
людей або живих ресурсів моря чи могло завдати шкоди зонам лікування і
відпочинку або перешкодити іншим законним видам використання моря, —
карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до п’яти років або обмеженням волі на строк
до трьох років.
Кримінальна відповідальність за порушення водного законодавства може
наставати і на підставі статей Кримінального кодексу України, які
передбачають відповідальність за службові злочини, зокрема: ст. 364 —
зловживання владою або службовим становищем; ст. 365 — перевищення влади
або службових повноважень; ст. 367 — службова недбалість.
§ 8.4. Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні охорони вод
Органи внутрішніх справ зобов’язані охороняти води від забруднення,
засмічення, інших згубних впливів на стан вод. У цій роботі беруть
участь територіальні органи внутрішніх справ та інші підрозділи.
Поширеною формою охорони вод працівниками органів внутрішніх справ є
надання всебічної допомоги водогосподарським органам, що регулюють
використання і охорону вод.
Представники цих двох органів проводять спільні рейди і перевірки з
метою забезпечення виконання підприємствами, організаціями, установами і
громадянами вимог законодавства щодо охорони вод. Ці водоохоронні заходи
мають здебільшого профілактичну спрямованість, мета яких не допустити
забруднення і засмічення вод, або завчасно виявити такі правопорушення
для вжиття відповідних заходів.
Водоохоронні дії органів внутрішніх справ нерідко пов’язані з
додержанням водокористувачами і всіма громадянами водоохоронних норм,
перш за все заборонного характеру. До таких слід віднести, наприклад,
правові норми, які забороня-| ють: в’їзд і стоянку автомобілів,
мотоциклів, моторолерів, їх миття і ремонт безпосередньо біля води;
засмічення берегів і поверхні вод тощо. Працівники органів внутрішніх
справ покликані забезпечити додержання зазначених правил.
Вагомим внеском органів внутрішніх справ в охорону вод е забезпечення
дотримання встановлених законодавством заборон щодо водних об’єктів.
Існуючі правові норми забороняють руйнування русел річок, струмків та
водотоків, знешкодження зелених насаджень і трав’яного покриву на
берегах водних об’єктів, самовільне проведення гідротехнічних робіт
(будівництво ставків, дамб, каналів, свердловин) тощо. Дотримання цих
заборон на практиці контролюється і забезпечується співробітниками
різних природоохоронних і правоохо-” ронних органів, у тому числі
органів внутрішніх справ.
Важливі функції щодо охорони вод покладені на працівників автомобільних
інспекцій, які покликані забезпечувати охорону річок та інших водойм від
забруднення мастилами, бензином, нафтою та іншими речовинами, що
скидаються автобазами і підприємствами по ремонту автомобілів.
Водоохоронні дії органів внутрішніх справ є складовою частиною їх
діяльності щодо охорони, і зміцнення громадського порядку в місцях
відпочинку і водного туризму громадян. Це підвищує увагу до
водоохоронних заходів з боку їх працівників.
Вимогливість до водоохоронних дій органів внутрішніх справ підвищує і
те, що від них значною мірою залежить са-нітарно-епідемічне благополуччя
населення, бо забруднення вод нерідко стає причиною епідемій.
Об’єктом контролю з боку працівників органів внутрішніх справ є правила
користування індивідуальними плавучими моторними засобами. За його
здійснення значна увага приділяється питанням охорони вод від
забруднення і засмічення.
Водні об’єкти, що мають особливе значення, охороняються міліцією
охорони. До таких об’єктів відносяться водосховища, що використовуються
для забезпечення населення питною водою. Підрозділам міліції охорони під
безпосередню охорону передаються як самі водосховища, так і
гідротехнічні споруди, що їх обслуговують. Охорона цих об’єктів
здійснюється на підставі договорів, що складаються з відповідними
організаціями.
Відомо, що для забезпечення необхідного санітарного режиму водосховищ
створюються спеціальні зони їх санітарної охорони. У цих зонах
працівники міліції охорони контролюють виконання встановлених обмежень.
За виявлення порушень санітарного режиму складаються протоколи, які
подаються до відповідних басейнових інспекцій для притягнення до
адміністративної відповідальності винних осіб.
У разі необхідності працівники міліції охорони порушують кримінальні
справи на підставі ст. 242 Кримінального кодексу України, і проводять
невідкладні слідчі дії з наступною передачею таких справ за
підслідністю.
Водне законодавство окремо наголошує на необхідності охорони вод,
призначених для протипожежних потреб. Згідно зі ст. 69 Водного кодексу
України використовувати воду з водних об’єктів спеціально призначених
для протипожежних потреб у будь-яких інших цілях забороняється. Нагляд
за дотриманням порядку користування водними об’єктами для протипожежних
потреб здійснюють місцеві Ради народних депутатів та органи
протипожежної безпеки.
Органи внутрішніх справ забезпечують правовий захист честі, гідності,
здоров’я та життя осіб, які здійснюють охорону вод.
Працівники органів внутрішніх справ допомагають місцевим органам
державної влади і управлінням виконувати обов’язки, передбачені для них
водним законодавством у галузі використання і охорони вод. До відання
обласних, районних, міських, сільських і селищних Рад народних депутатів
та їх виконавчих органів віднесено широке коло питань, що тісно
пов’язані з охороною вод:
а) розробка, затвердження та реалізація місцевих програм використання і
охорони вод та відтворення водних ресурсів;
б) встановлення правил користування маломірними судами на водних
об’єктах;
в) організація роботи, пов’язаної з ліквідацією наслідків аварій та
стихійного пиха, погіршенням якості вод або їх шкідливою дією;
г) організація інформування населення щодо стану водних об’єктів, його
змін та проведення водоохоронних заходів;
д) здійснення контролю за використанням і охороною вод та відтворенням
водних ресурсів.
Ефективна і постійна допомога органам державної влади і управління в їх
діяльності щодо охорони вод — суттєвий вклад органів внутрішніх справ у
вирішення цієї важливої проблеми.
Про участь органів внутрішніх справ у забезпеченні охорони вод свідчать
також покладені на них обов’язки захисту прав громадян, підприємств,
установ і організацій. Таким чином, вони захищають їх права як
водокористувачів. Виконуючи цей обов’язок, органи внутрішніх справ мають
можливість істотно вплинути на стан використання і охорони вод.
Крім того, громадяни та їх об’єднання згідно з водним законодавством
залучаються до здійснення заходів щодо використання і охорони вод. Вони,
наприклад, беруть участь у розгляді місцевими Радами народних депутатів
та іншими державними органами питань, пов’язаних з використанням і
охороною вод, та відтворенням водних ресурсів; за погодженням з
місцевими Радами народних депутатів та іншими державними органами за
власні кошти виконують роботи з використання і охорони вод; беруть
участь у проведенні перевірок виконання водокористувачами водоохоронних
правил і заходів та вносять пропозиції з цих питань; проводять
громадську екологічну експертизу і обнародують її результати;
подають до суду позови щодо відшкодування збитків, заподіяних державі та
громадянам внаслідок забруднення, засмічення та вичерпання вод.
Вклад органів внутрішніх справ в охорону вод полягає в тому, що їх
працівники надають громадянам та їх об’єднанням всебічну правову
допомогу за умови вживання зазначених заходів.
Охорона вод досягаєтмзя шляхом контролю, який здійснюють органи
внутрішніх справ за додержанням обмежень прав водокористувачів. Водне
законодавство, надаючи водокористувачам широкі права, передбачає в ряді
випадків і їх обмеження. Зокрема, права водокористувачів можуть бути
обмежені у разі загрози виникнення епідемій та епізоотій, під час аварій
та за умов, що можуть призвести чи призвели до забруднення вод.
Звичайно, працівники органів внутрішніх справ не можуть бути байдужими
щодо додержання водокористувачами передбачених законодавством обмежень.
Органи внутрішніх справ та їх працівники здійснюють охорону вод не
тільки в зв’язку з виконанням службових обов’язків, але й як
водокористувачі. Вони використовують воду для різних потреб:
промислових, сільськогосподарських, побутових, культурно-оздоровчих
тощо. Від того, як вони здійснюють права та обов’язки водокористувачів,
чимало залежить загальний стан охорони вод в Україні. По-перше, органи
внутрішніх справ, їх підприємства і господарські організації, всі
працівники системи Міністерства внутрішніх справ займають вагоме місце
серед водокористувачів. По-друге, вони подають приклад дбайливого
використання і охорони вод іншим водокористувачам, тому що є однією із
впливових структур в системі державних органів. А прикладу належить
важлива роль в досягненні поставленої мети. Це ніколи не треба забувати
працівникам органів внутрішніх справ, особливо якщо йдеться щодо охорони
вод — одного з найважливіших об’єктів природи.
Розділ 9. Правова охорона лісів в Україні § 9.1. Ліс як об’єкт правової
охорони
; Ліс, — зазначено у ст. З Лісового кодексу України, — це |
сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та ча-
Ігарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що у
своєму розвитку біологічно взаємопов’язані, впливають один на одного і
навколишнє середовище. Ліси є національним багатством України і за своїм
призначенням та місцем розташування виконують екологічні (во-
Ідоохоронні, захисні, санітарно-гігіенічні, оздоровчі, рекреаційні),
естетичні та інші функції, мають обмежене експлуатаційне значення і
підлягають державному обліку та охороні. | Ліс захищає річки, ставки
й інші водойми від обміління, а | їх береги від руйнування. Якщо з
такими явищами не боротися, продукти водної ерозії будуть заносити
посіви, сади, городи, виноградники. Водяні потоки руйнують шляхи, мости,
житлові та господарські будівлі. Проте цьому можна запобігти,
використовуючи захисні можливості лісу.
Ліси не тільки запобігають обмілінню водоймищ, а й дають життя багатьом
нашим річкам. Саме в лісах розпочинають свій виток і набирають силу
більшість наших річок.
Ліс захищає грунти від водної та вітрової ерозії, затримує вологу,
закріплює піски. Лісонасадження, що ростуть на схилах, захищають грунт
від змиву й утворення ярів.
Ліси мають величезне господарське значення. Зокрема, дуже широко
використовується деревина в промисловості. З неї виготовляються
будівельні матеріали, меблі, папір, лікувальні препарати. Підраховано,
що нині з деревини виготовляється близько 20 тис. найменувань
промислових виробів і товарів народного вжитку. У природі немає більше
такого матеріалу, який би за різноманітністю застосування міг зрівнятися
з деревиною.
Лісам належить велика роль у розвитку сільського господарства. Вони
захищають поля від суховіїв, піщаних та чорних бур, поліпшують водний
режим полів, підвищують урожайність сільськогосподарських культур.
Встановлено, що 1 га лісосмуги захищає 25—ЗО га ріллі, а на кожному її
гектарі накопичує 600—800 т вологи, забезпечуючи збільшення врожаю
зернових не менше ніж на 3—4 центнери.
Лісові сінокіс та пасовища сприяють розвитку тваринництва.
Ліси мають велике санітарно-гігієнічне значення. У лісах розташовують
санаторії, будинки відпочинку, профілакторії, дитячі табори. Ліси —
важливе джерело поповнення запасів
кисню в атмосфері. Один гектар лісу виділяє протягом року майже 3 т
кисню. Враховуючи, що людині треба на рік для дихання приблизно 300—400
кг кисню, то гектар лісу забезпечує життя 8—10 чоловік. 1 га
деревостанів поглинає за рік 5 т вуглекислого газу.
Ліси виконують кліматорегулюючу функцію, тобто сприятливо впливають на
клімат: пом’якшують дію суховіїв і холодних вітрів, підвищують вологість
повітря.
Корисними властивостями лісів е їх здатність зменшувати вплив негативних
природних явищ, спеки, морозів, попереджувати забруднення навколишнього
природного середовища і очищати його, сприяти оздоровленню населення та
його естетичному вихованню.
Ліс — це природна аптека, в якій зосереджена велика кількість лікарських
рослин.
Загальна площа лісового фонду України становить 9,97 млн га, запас
деревини досягає 1240 млн м3, щорічний приріст деревини — майже 25 м3.
На одного мешканця України припадає 0,16 га лісу і 24 м3 запасу
деревини. Лісис-тість території становить майже 14,2 відсотків.
До лісового фонду належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою
рослинністю, що надаються для потреб лісового господарства.
Не належать до лісового фонду:
а) усі види зелених насаджень у межах населених пунктів, які не
віднесені до категорії лісів;
б) окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських
угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках.
Усі ліси в Україні є власністю держави. Від імені держави лісами
розпоряджається Верховна Рада України. До її відання в галузі
регулювання лісових відносин належать:
а) законодавче регулювання лісових відносин;
б) розпорядження лісовим фондом;
в) визначення основних напрямів державної політики в галузі охорони,
захисту, використання та відтворення лісів;
г) визначення повноважень діяльності Рад народних депутатів і органів
державної виконавчої влади щодо організації охорони, захисту,
використання та відтворення лісів;
д) вирішення інших питань у галузі регулювання лісових відносин.
Верховна Рада України делегує свої повноваження щодо розпорядження
лісами відповідним Радам народних депутатів, що визначені Лісовим
кодексом України та іншими актами законодавства. Ради народних депутатів
у межах своєї ком
петенції здійснюють контроль за охороною, захистом, використанням та
відтворенням лісів; забезпечують здійснення заходів щодо охорони і
захисту лісів, ліквідації лісових пожеж, а також заборону відвідання
лісів населенням, в’їзд до них транспортних засобів у період високої
пожежної небезпеки;
організують благоустрій земельних ділянок лісового фонду і
культурно-побутового обслуговування відпочиваючих у лісах зелених зон та
інших лісах, що використовуються для цих цілей; надають земельні ділянки
лісового фонду в постійне користування або вилучають їх у порядку,
визначеному Земельним та Лісовим кодексами. Надання земельних ділянок
лісового фонду в тимчасове користування провадиться без їх вилучення у
постійних користувачів.
Ліси України за екологічним і господарським значенням поділяються на
першу і другу групи. До першої групи належать ліси, що виконують
переважно природоохоронні функції:
— водоохоронні (смуги лісів уздовж берегів річок, навколо озер, водоймищ
та інших водних об’єктів, смуги лісів, що за-, хищають нерестовища
цінних промислових риб, а також за-: хисні лісові насадження на смугах
відводу каналів);
— захисні (ліси протиерозійні, приполонинні, захисні смуги лісів уздовж
залізниць, автомобільних доріг міжнародного, державного та обласного
значення, особливо цінні лісові масиви, державні лісові смуги, байрачні
ліси, степові переліски та інші ліси степових, лісостепових, гірських
районів, що мають важливе значення для захисту навколишнього природного
середовища; полезахисні лісові смуги, захисні лісові насадження на
смугах відводу залізниць, захисті лісові насадження на смугах відводу
автомобільних доріг);
— санітарно-гігієнічні та оздоровчі (ліси населених пунктів, ліси
зелених зон навколо населених пунктів і промислових підприємств, ліси
першого і другого поясів санітарної охорони джерел водопостачання та
ліси зон округів санітарної охорони лікувально-оздоровчих територій).
До першої групи належать також ліси на територіях природно-заповідного
фонду (заповідники, національні природні парки, пам’ятники природи,
заповідні урочища, регіональні ландшафтні парки, ліси, що мають наукове
або історичне значення).
До другої групи належать ліси, що поряд з екологічним мають
експлуатаційне значення, і для збереження захисних функцій,
безперервності та невиснажливості використання яких встановлюється режим
обмеженого лісокористування.
У лісах першої та другої груп можуть бути виділені захисні земельні
ділянки лісового фонду з режимом обмеженого лісокористування.
Поділ лісів на групи та віднесення до категорій захищеності, переведення
лісів з однієї групи до іншої, а також виділення особливо захищених
земельних ділянок лісового фонду проводиться залежно від
народногосподарського призначення лісів, їх місця розташування та
функцій, які вони виконують.
З найдавніших часів ліс задовольняє найрізноманітніші матеріальні й
духовні потреби людини. Його ресурси широко використовуються в багатьох
галузях народного господарства і культури. Лісовими ресурсами є
деревина, технічна і лікарська сировина, кормові, харчові та інші
продукти лісу, що використовуються для задоволення потреб населення і
виробництва. Залежно від призначення розрізняють лісові ресурси
державного і місцевого значення. До лісових ресурсів державного значення
належать деревина від рубок головного користування і живиця. До лісових
ресурсів місцевого значення належать усі інші ресурси.
Розрізняють загальне і спеціальне використання лісових ресурсів. В
порядку загального використання громадяни мають право вільно перебувати
в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав’яні
рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби, крім випадків,
передбачених законодавчими актами.
Спеціальне використання здійснюється в межах земельних ділянок лісового
фонду, наданих для цього в користування. Земельна ділянка лісового фонду
може надаватися одному або кільком тимчасовим лісокористувачам.
Лісокористувачі мають право здійснювати такі види спеціального
використання лісових ресурсів:
а) заготівля деревини під час рубок головного користування;
с
б) заготівля живиці;
в) заготівля другорядних лісових матеріалів (пень, луб, кора, деревина,
зелень тощо);
г) побічні лісові користування.
Законодавством України можуть передбачатися й інші види спеціального
використання лісових ресурсів.
Спеціальне використання лісових ресурсів проводиться за відповідним
дозволом: лісорубним квитком (ордером) або лісовим квитком. Форми
лісорубного квитка (ордера) та лісового квитка і порядок їх видачі
затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Постійні Лісокористувачі в разі спеціального використання ними лісових
ресурсів і проведення рубок, пов’язаних з веденням лісового
господарства, зобов’язані оформляти на це дозвіл.
Порядок заготівлі деревини встановлюється Правилами відпуску деревини на
пні в лісах України, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Планування і проведення заготівлі деревини в порядку порубок головного
користування здійснюється в межах розрахункової лісосіки. Заготівля
деревини в розмірах, що перевищують розрахункову лісосіку забороняється.
Розрахункова лісосіка — це щорічна норма заготівлі деревини в порядку
рубок головного користування, що обчислюється під час лісовпорядкування
і затверджується для кожного постійного лісокористувача та окремо за
групами порід у межах груп лісів, виходячи з принципів безперервності та
невиснажливості використання лісових ресурсів.
Виходячи з розміру розрахункової лісосіки, Кабінет Міністрів України
встановлює щорічний розмір лісосічного фонду.
Лісосічний фонд — це запаси деревини, призначеної для щорічної заготівлі
під час рубок головного користування.
Як відомо, одним із видів спеціального використання лісових ресурсів є
заготівля живиці. Вона здійснюється шляхом підсікання стиглих хвойних
деревостанів, які після закінчення строків підсікання підлягають рубці.
Правила заготівлі живиці, а також зони обов’язкового підсікання
деревостанів визначаються Кабінетом Міністрів України.
До побічних лісових користувань належать: випасання худоби, розміщення
пасік, заготівля сіна, деревних соків, збирання і заготівля дикорослих
плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин і технічної сировини,
лісової підстілки та очерету. Побічне лісове користування має
здійснюватися без заподіяння шкоди лісу. Порядок та умови здійснення
побічних лісових користувань встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Величезне і багатогранне значення лісів потребує їх надійної правової
охорони. Право спроможне активно впливати на всі сторони проблеми
раціонального використання і охорони лісів. Велику творчу силу права
необхідно насамперед спрямувати на зміцнення охорони ґрунтозахисних,
водоохоронних, кліматорегулюючих, оздоровчих та інших екологічних
властивостей лісів. Треба керуватися тим, що природоохоронна роль лісів
з кожним роком зростає.
Важливим напрямом дії права є також відтворення лісів, підвищення
продуктивності та поліпшення їх якісного складу. Новий Лісовий кодекс
України заклав для цього певні законодавчі підвалини. Треба очікувати,
що питання відтворення лісів та підвищення їх продуктивності знайдуть
більш детальне відтворення і в інших правових актах про ліси.
Удосконалення правового регулювання раціонального використання і охорони
лісів, поєднане з беззастережним виконанням вимог лісового
законодавства, — це ті важелі, які забезпечать вирішення проблеми
охорони лісів в Україні.
Отже, основним і найпершим заходом охорони лісів є створення міцної
правової бази їхнього раціонального використання і охорони, а саме:
розробка і прийняття необхідних лісових законодавчих актів, а також їх
своєчасне поновлення в залежності від потреб життя. Лісове законодавство
завжди розглядалось як важливий засіб раціонального використання і
охорони лісів. Проте на практиці допускалося немало правопорушень щодо
лісів. Це обумовлювалося наявністю великої кількості некодифікованих
актів лісового законодавства, що утруднювало діяльність органів лісового
господарства, лі-сокористувачів, усіх суб’єктів лісових правовідносин. З
прийняттям нового Лісового кодексу України зазначений недолік
усувається.
Крім Лісового кодексу, лісове законодавство України поповнилося рядом
інших важливих нормативних актів. Кабінет Міністрів України постановами
від 27 липня 1995 р. затвердив «Санітарні правила в лісах України»,
«Правила рубок головного користування в лісах України», «Порядок поділу
лісів на групи, віднесення їх до категорії захисності та виділення
особливо захисних земельних ділянок лісового фонду». 16 січня 1996 р.
Кабінет Міністрів затвердив «Правила відновлення лісів і
лісорозведення».
Правові відносини щодо використання, відтворення і охорони лісів
регулюються й іншими правовими актами, які розвивають і доповнюють
Лісовий кодекс України. Так, Закон України «Про мораторій на проведення
суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського
регіону» від 10 лютого 2000 р. встановлює мораторій на проведення
суцільних рубок в ялицево-букових деревостанах, рубок головного
користування у високогірських лісах, в лісах в лавинонебезпечних та
селенебезпечних басейнах та в берегозахисних ділянках лісу в
Карпатському регіоні України. Завданням Закону є забезпечення екологічно
збалансованого лісокористування, запобігання проявам згубних наслідків
природних явищ, посилення водоохоронних, захисних, клімато-
регулюючих, санітарно-гігієнічних та інших корисних властивостей,
охорона здоров’я населення та його естетичне виховання.
Не вдаючись у прогнозування можливих наслідків реалізації цього закону,
слід зупинитися лише на одному надзвичайно важливому його положенні.
Стаття 10 передбачає до 2005 року збільшити площу природно-заповідного
фонду Карпатського регіону до 20 відсотків. Без сумніву можна сказати,
що втілення у життя лише цієї статті стане одним з найсерйозніших кроків
збереження карпатських лісів.
Тепер завдання полягає в тому, щоб усі, від кого залежить раціональне
використання і охорона лісів, були добре обізнані з новим Лісовим
кодексом, іншими законодавчими
* актами про ліси і виконували їх положення та вимоги.
Історія знає багато прикладів трагічних наслідків байдужого ставлення до
охорони лісів. Про це треба пам’ятати. Поряд з охороною лісів чинне
екологічне законодавство
| передбачає охорону рослинного світу. Закон України «Про
; рослинний світ» був прийнятий Верховною Радою 9 квітня 1999 р.
Завданням законодавства про рослинний світ е регулювання суспільних
відносин у сфері охорони, використання
І та відтворення дикорослих та інших несільськогосподарського
призначення судинних рослин, мохоподібних, водоростей, лишайників, а
також грибів, їх угруповань і місцезростання.
Охорона рослинного світу здійснюється центральними та місцевими органами
виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, власниками та
користувачами (в тому числі
^ орендарями) земельних ділянок, на яких знаходяться об’єкти рослинного
світу, а також користувачами природних рослинних ресурсів.
Важко зрозуміти суспільство, яке допускає, щоб на його очах і з його
вини зникали цілі види живих істот і рослин.
;, Тим часом в Україні цей процес триває. У першому виданні
| Червоної книги України було оприлюднено 15 видів рослин і тварин, які
потребували захисту, а в другому виданні, вже
І через 16 років, їх уже понад 400. Отже, на грані катастрофи опинилося
ще понад 250 видів рослин і тварин.
У медицині сьогодні використовується близько 300 видів рослин, з них
близько 60 — спеціально вирощується, а решта — дикорослі. При цьому
більшість цінних лікарських рослин — рідкісні або такі види, що
зникають.
Будемо сподіватися, що прийняття Закону «Про рослинний світ» стане тією
юридичною базою, на якій грунтуватимуться всі наукові, правові й
організаційні заходи щодо збереження природного біологічного
різноманіття.
§ 9.2. Організаційно-правові заходи щодо охорони лісів
Велика роль в охороні лісів належить організаційно-правовим заходам, що
спрямовані на охорону лісі& від пожеж, їх збереження від знищення,
пошкодження та іншого шкідливого впливу, захист від шкідників і хвороб,
а також раціональне використання, відновлення лісів і підвищення їх
продуктивності.
Характерною ознакою організаційно-правових заходів охорони лісів є те,
що вони передують заходам юридичної відповідальності за порушення
лісового законодавства та спроможні запобігати різним порушенням.
Основним організаційно-правовим заходом охорони лісів є ведення лісового
господарства на науковій основі. Для вирішення цього завдання треба
зробити набагато більше, ніж зроблено. На науковій основі слід проводити
розміщення лісів, поліпшення їх породності, здійснювати вирубування,
використовувати та відтворювати ліси.
Відомо, що ліс стає придатним для вирубування у віці 80—100 років.
Незважаючи на це, ведуться вирубування і значно молодшого лісу. Це
призводить до знищення лісів. По-перше, молода деревина недостатньо
міцна, вироби з неї швидко псуються, ламаються і вимагають заміни, що
веде до нових вирубувань. По-друге, молодий ліс — тонкий, а тому його
треба вирубати більше, щоб задовольнити потреби у деревині.
Вирубування молодого лісу є збитковим і з морального боку, бо
використовується те, що належить не нам, а нашим дітям і внукам. Це
ганебна позичка у прийдешніх поколінь, яку ми не зможемо повернути.
Наукового підходу вимагає і використання продукції лісозаготівель. Зараз
здебільшого використовується лише так звана «ділова» деревина, тоді як
верхівки зрубаних дерев та їх гілля «з’їдає» вогонь.
Не сприяє охороні лісів і разюча безгосподарність у використанні різних
виробів з деревини. Тільки четверта частина використаного паперу
повертається у нас на переробку, інший спалюється або гниє на звалищах.
Марнотратство і безгосподарність аж ніяк не сприяють збереженню лісів,
навпаки — ведуть до їх виснаження. Розвивати лісове господарство можна
тільки на основі досягнень
науки.
Організаційно-правові заходи охорони лісів притаманні насамперед
організації лісового господарства. Воно має своїм завданням
забезпечувати правову і технічну регламентацію раціонального ведення
лісового господарства і викорис
тання лісових ресурсів залежно від природних та екологічних умов,
цільового призначення, місця розташування, природного складу лісів, а
також функцій, які вони виконують.
Державні органи та постійні лісокористувачі, які здійснюють планування,
організацію, ведення лісового господарства і використання лісових
ресурсів, зобов ‘язані забезпечувати:
а) збереження лісів, охорону їх від пожеж, захист від шкідників і
хвороб;
б) посилення водоохоронних, захисних, кліматорегулюю-чих,
санітарно-гігієнічних, оздоровчих та інших корисних властивостей лісів з
метою охорони здоров’я людей і поліпшення навколишнього природного
середовища;
в) невиснажливе і раціональне використання лісів для планомірного
задоволення потреб виробництва і населення в деревині та іншій лісовій
продукції;
г) розширене відтворення, поліпшення породного складу і якості лісів,
підвищення їх продуктивності.
Організація лісового господарства передбачає ведення державного обліку
лісів; поділ лісів за групами та їх віднесення до категорій захищеності;
поділ лісів за їх призначенням (експлуатаційні, водоохоронні, захисні
тощо); встановлення віку стиглості лісу, способів порубок і відтворення
лісових насаджень, норм використання лісових ресурсів; визначення
системи заходів щодо охорони, захисту, раціонального використання та
відтворення лісів; здійснення інших організаційно-технічних заходів
згідно з основними вимогами ведення лісового господарства і використання
лісових ресурсів.
З метою забезпечення охорони лісів ведеться розміщення, проектування,
будівництво і введення в дію підприємств, споруд та інших об’єктів, що
шкідливо впливають на стан і відтворення лісів. Під час виконання
зазначених будівельних робіт передбачаються і здійснюються заходи щодо
усунення негативної дії шкідливих факторів, зокрема, викидів і скидів
забруднюючих речовин, відходів виробництва, підтоплення, осушення та
інших видів негативного впливу на ліси.
Забороняється введення в експлуатацію нових і реконструйованих
підприємств, цехів, агрегатів, транспортних шляхів, комунальних та інших
об’єктів, не забезпечених пристроями, що запобігають шкідливому впливу
на стан і відтворення лісів.
Визначення місць будівництва підприємств, споруд та інших об’єктів, що
шкідливо впливають на стан і відтворення лісів, проводиться за
погодженням з місцевими Радами народних депутатів, державними органами
лісового господарства, охорони навколишнього середовища.
Організаційно-правові заходи ведення лісового господарства і
забезпечення охорони лісів, які передбачені лісовим кодексом, були
доповнені постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження
Порядку поділу лісів на групи, віднесення їх до категорії захищеності та
виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду» від 27
липня 1995 р.
Серед організаційно-правових заходів охорони лісів важливе місце
посідають відновлення лісів і підвищення їх продуктивності. Відновлення
лісів здійснюється на землях, що були покриті лісовою рослинністю
(вируби, згарища тощо). На інших землях, призначених для створення
лісів, насамперед не придатних для використання в сільському
господарстві (яри, балки, піски тощо), здійснюється лісорозведення.
Землі, призначені для лісорозведення, переводяться до складу земель
лісового фонду відповідно до земельного законодавства.
Відновлення лісів та лісорозведення має забезпечувати розширене їх
відтворення і підвищення продуктивності з метою поліпшення навколишнього
природного середовища та добробуту народу України.
Питання відновлення лісів та лісорозведення регулюються постановою
Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил відновлення лісів і
лісорозведення» від 16 січня 1996 р.
Проблема охорони лісів, їх збереження тісно пов’язана з ростом
продуктивності лісів.
Для підвищення продуктивності лісів здійснюються:
— роботи з селекції лісового насінництва і сортовипробування найбільш
цінних у господарському відношенні деревних порід;
— заходи, спрямовані на підвищення родючості грунтів (меліорація земель,
запобігання водній і вітровій ерозії грунтів, заболоченості, засоленості
та іншим процесам, що погіршують стан грунтів);
— своєчасний та ефективний догляд за лісовими культурами;
— заходи щодо найбільш повного та ефективного використання земельних
ділянок лісового фонду для вирощування лісів, поліпшення їх вікової
структури, зменшення площі земель, не покритих лісовою рослинністю,
зайнятих чагарниками, рідколіссям, охорона лісів від пожеж та
самовільних порубок, захист від шкідників і хвороб.
Для поліпшення якісного складу лісів мають проводитися вирубки догляду
за лісом, санітарні виробки та такі, що пов’язані з реконструкцією
малоцінних молодняків, інші роботи.
Забезпечення охорони та захисту лісів покладається на центральні та
місцеві органи державної виконавчої влади, Верховну Раду Автономної
Республіки Крим, місцеві Ради народних депутатів та постійних
лісокористувачів.
Місцеві Ради народних депутатів згідно з чинним лісовим законодавством
проводять значну роботу по охороні лісів від пожеж. Вони щорічно
організовують розробку і вжиття лісо-користувачами заходів протипожежної
профілактики в лісах;
залучають до гасіння лісових пожеж населення, протипожежну техніку і
транспортні засоби підприємств, установ та організацій; забезпечують
добровольців, які здійснюють гасіння лісових пожеж, харчуванням та
медичним обслуговуванням;
сприяють будівництву об’єктів протипожежного призначення, роботі
повітряних суден для Лісоохорони; організують через засоби масової
інформації пропаганду правил протипожежної безпеки, висвітлення проблем
збереження лісів; забезпечують координацію заходів, спрямованих на
охорону лісів від пожеж у межах своєї території.
Великі обов’язки щодо охорони і захисту лісів покладені на лісову
охорону. Службу лісової охорони складають:
а) лісова охорона спеціально вповноважених державних органів лісового
господарства;
б) лісова охорона інших постійних лісокористувачів. Службові особи
державної лісової охорони і лісової охорони інших постійних
лісокористувачів мають право:
— давати обов’язкові для виконання вказівки (приписи) про усунення
порушень лісового законодавства, встановленого порядку використання
лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду,
інших порушень, що можуть завдати шкоду лісу;
— відвідувати безперешкодно підприємства, організації, установи для
виконання контрольних функцій щодо забезпечення пожежної охорони та
захисту лісів;
— доставляти осіб, що порушують лісове законодавство, в органи
внутрішніх справ, місцеві органи влади;
— вилучати в осіб, що порушують лісове законодавство, незаконно добуту
продукцію лісових користувань, інструменти, обладнання, транспортні та
інші засоби, що були знаряддям правопорушення, а також відповідні
документи;
— зберігати, носити і застосовувати спеціальні засоби та зброю в
порядку, передбаченому законодавством.
Заслуговують на увагу з точки зору здійснення охорони лісів і обов’язки
службових осіб лісової охорони. Вони зобов’язані:
— запобігати порушенням правил охорони і захисту лісів, установленого
порядку використання лісових ресурсів і користування земельними
ділянками лісового фонду та іншим діям, що можуть негативно впливати на
ліс, та припиняти їх;
— здійснювати заходи щодо підвищення протипожежної стійкості насаджень,
запобігання виникненню, розповсюдженню лісових пожеж та їх ліквідації, а
також захисту лісів від шкідників і хвороб;
— сприяти лісокористувачам, яким надані земельні ділянки лісового фонду
для потреб мисливського господарства, у здійсненні заходів щодо
організації мисливського господарства, охорони і розведення диких звірів
і птахів.
Працівники лісової охорони підлягають обов’язковому державному
страхуванню. Порядок страхування визначається Кабінетом Міністрів
України.
До організаційно-правових заходів охорони лісів слід віднести проведення
лісовпорядкування. Це система державних заходів, спрямованих на
забезпечення охорони і захисту, раціональне використання, підвищення
продуктивності лісів та їх відтворення, оцінку лісових ресурсів, а також
підвищення культури ведення лісового господарства.
Під час лісовпорядкування здійснюється:
. — визначення меж і внутрішньогосподарська організація територій
лісового фонду, що перебуває в користуванні постійних лісокористувачів;
— виконання топографо-геодезичних робіт і спеціального картографування
лісів;
— інвентаризація лісового фонду з визначенням природного і вікового
складу деревостанів, їх стану, якісних і кількісних характеристик
лісових ресурсів;
— виявлення деревостанів, що потребують вирубки, пов’язаної з веденням
лісового господарства, заходи щодо відновлення лісів і лісорозведення,
меліорації; охорони то захисту лісів тощо, а також визначення порядку і
способів проведення цих робіт;
— обгрунтування, поділу лісів на групи віднесення їх до категорії
захищеності;
— обчислення розрахункової лісосіки, обсяг вирубок, пов’язаних за
веденням лісового господарства, та обсягів використання інших видів
лісових ресурсів;
— визначення обсягу робіт щодо відновлення лісів і лісорозведення,
охорони лісів від пожеж, захист від шкідників і хвороб, а також інших
лісогосподарських робіт.
Лісовпорядкування на всій території України проводиться державними
лісовпорядними службами на кошти державного
бюджету і за єдиною системою в порядку, встановленому Державним
комітетом лісового господарство України за погодженням з Міністерством
екології та природних ресурсів України.
Охорона лісів багато в чому залежить від виконання обов’язків, які
покладені законодавством на лісокористувачів, які поділяються на
постійних і тимчасових. Постійні лісокорис-тувачі зобов’язані:
а) забезпечувати відтворення, охорону, захист і підвищення родючості
грунтів, продуктивність лісових насаджень і посилення їх корисних
властивостей, виконувати інші вимоги законодавства щодо ведення лісового
господарства та використання лісових ресурсів;
б) дотримуватися науково обрунтованих норм і порядку спеціального
використання деревних та інших ресурсів та користування земельними
ділянками лісового фонду;
в) вести лісове господарство, здійснювати спеціальне використання
лісових ресурсів та користуватися земельними ділянками лісового фонду
способами, які б забезпечували збереження оздоровчих і захисних
властивостей лісів, а також створювали сприятливі умови для їх охорони,
захисту, використання та відтворення;
г) вести первинний облік лісів;
д) забезпечувати охорону рідкісних видів рослин і тварин, рослинних
угруповань відповідно до природного законодавства;
е) своєчасно вносити платню за використання лісових ресурсів;
є) не порушувати законні права тимчасових лісокористувачів.
На охорону лісів спрямовані й обов’язки тимчасових лісокористувачів.
Підприємства, установи, організації та громадяни, діяльність яких
впливає на стан і відтворення лісів, зобов’язані згідно з законодавством
України погоджувати з державними органами лісового господарства,
державними органами охорони навколишнього природного середовища та
іншими органами проведення організаційних, санітарних, технологічних та
інших заходів щодо охорони і захисту лісів.
Широке коло організаційно-правових заходів охорони лісів передбачено
«Санітарними правилами в лісах України», які затверджені постановою
Кабінету Міністрів від 27 липня 1995 р.
Достатньо дійовим організаційно-правовим заходом охо-. рони лісів є
контроль за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів.
Контроль полягає в забезпеченні до-
держання всіма державними і громадськими органами, підприємствами,
установами та організаціями, а також громадянами вимог лісового
законодавства.
Передбачається державний і громадський контроль. Державний контроль за
охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів здійснюється
Кабінетом Міністрів України, Міністерством екології та природних
ресурсів, його органами на місцях, іншими спеціально вповноваженими
державними органами і місцевими органами державної виконавчої влади,
органами місцевого та регіонального самоврядування відповідно до
законодавства України.
Порядок здійснення державного контролю визначається Лісовим кодексом
України та іншими законодавчими актами.
Громадський контроль здійснюється громадськими інспекторами охорони
навколишнього природного середовища. Повноваження громадських
інспекторів визначаються Положенням, що затверджується Міністерством
екології та природних ресурсів.
Лісове законодавство передбачає компетенцію державних органів у галузі
управління і контролю за охороною, захистом, використанням і
відтворенням лісів. Зокрема, передбачена компетенція Кабінету Міністрів
України, Міністерства екології та природних ресурсів України, Уряду
Автономної ^Республіки Крим, Державного комітету лісового господарства
-України.
До компетенції Кабінету Міністрів України в галузі управління і контролю
за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів віднесено
вирішення таких питань:
1) здійснення державного контролю в зазначеній галузі;
2) визначення порядку діяльності органів державної виконавчої влади щодо
організації охорони, захисту, використання та відтворення лісів;
3) встановлення порядку поділу лісів на групи, віднесення до категорії
захищеності та виділення особливо захищених ділянок лісового фонду;
4) встановлення лімітів спеціального використання лісових ресурсів
державного значення;
5) встановлення порядку і нормативів плати за спеціальне використання
лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду;
6) затвердження Правил відпуску деревини на пні, рубки лісу,
відтворення, охорони і захисту лісів, догляду за лісом, заготівлі
технічної та лікарської сировини, інших продуктів лісу, а також
користування земельними ділянками лісового фонду;
7) забезпечення розробки комплексних державних та регіональних програм у
галузі охорони, захисту і відтворення лісів, підвищення їх
продуктивності та раціонального використання;
8) прийняття рішень про обмеження або тимчасове припинення діяльності
підприємств, установ і організацій в порядку, передбаченому
законодавчими актами, в разі порушення ними лісового законодавства;
9) вирішення інших питань у галузі управління і контролю за охороною,
захистом, використанням та відтворенням лісів.
Аналогічні питання в галузі охорони лісів складають і компетенцію Уряду
Автономної Республіки Крим, які він вирішує в межах своєї автономії.
До відома Міністерства екології та природних ресурсів України в галузі
управління і контролю за охороною, захистом, використанням та
відтворенням лісів належить:
а) здійснення комплексного управління в галузі охорони, захисту,
використання лісів та їх відтворення;
б) затвердження нормативів використання лісових ресурсів;
в) погодження лімітів використання лісових ресурсів;
г) погодження порядку і правил щодо охорони, захисту;
використання та відтворення лісових ресурсів, що розроблюються Державним
комітетом лісового господарства України;
д) погодження проектів актів законодавства щодо порядку і нормативів
плати за спеціальне використання лісових ресурсів і користування
земельними ділянками лісового фонду;
е) участь у розробці комплексних державних та регіональних програм у
галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів;
є) здійснення державної екологічної експертизи проектів розміщення
об’єктів лісового господарства;
ж) здійснення державного контролю за охороною, захистом, використанням
та відтворенням лісів;
з) вирішення інших питань у цій галузі.
Широкими повноваженнями в галузі управління і контролю за охороною,
захистом, використанням та відтворенням лісів наділений Державний
комітет лісового господарства України. До його відання, зокрема,
належать: ведення державного лісового кадастру, обліку лісів;
організація ведення лісового господарства, включаючи питання охорони,
захисту, раціонального використання лісових ресурсів та відтворення
лісів; розробка норм, правил та інших нормативних документів;
розробка та організація комплексних та регіональних програм.
Нормативні акти Державного комітету лісового господарства України є
обов’язковими для інших центральних та місцевих органів державної
виконавчої влади, а також підприємств, установ, організацій та громадян.
Охороні лісів сприяють такі заходи, як плата за використання лісових
ресурсів та економічне стимулювання захисту, раціонального використання
та відтворення лісів.
Відповідно до чинного законодавства загальне використання лісових
ресурсів є безкоштовним. Платним є спеціальне використання лісових
ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду для потреб
мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних,
спортивних і туристичних цілей та проведення дослідних робіт.
Плата справляється за встановленими таксами або орендної плати чи
доходу, одержаного від реалізації лісових ресурсів.
Розмір орендної плати визначається за згодою сторін у договорі оренди,
але не нижче від встановлених такс на лісові ресурси.
Зазначені платежі розділяються таким чином: платежі за спеціальне
використання лісових ресурсів державного значення в розмірі 80 відсотків
зараховуються до державного бюджету і 20 відсотків — відповідно до
бюджету Автономної Республіки Крим та бюджетів областей.
Плата за використання лісових ресурсів місцевого значення і користування
земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського
господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і
туристичних цілей та проведення наукового-дослідних робіт зараховується
відповідно до бюджету Автономної Республіки Крим та бюджетів місцевого
самоврядування.
Ці платежі спрямовуються на виконання робіт щодо відтворення лісів,
проведення лісогосподарських заходів та утримання лісів у належному
санітарному стані.
Економічне стимулювання лісокористувачів у додержанні вимог охорони,
захисту, раціонального використання та відтворення лісів передбачає:
— цільове виділення через державні органи лісового господарства коштів
для реалізації державних, регіональних і місцевих програм і ведення
лісового господарства;
— матеріальне стимулювання лісокористувачів за якісне проведення
лісогосподарських робіт;
— заохочення осіб, які виявили випадки порушення лісового законодавства
і порушників та забезпечили стягнення
штрафів і відшкодування матеріальних збитків, заподіяних лісовому
господарству;
— надання пільг лісокористувачам щодо плати за використання лісових
ресурсів у разі впровадження ними технологічних процесів, устаткування,
що зменшують негативний вплив на навколишнє природне середовище, а також
у разі підвищення ефективності відновлення лісів, більш повного
використання лісових ресурсів.
Економічне стимулювання охорони, раціонального використання та
відтворення лісів здійснюється за рахунок державного бюджету або інших
джерел.
Лісове законодавство передбачає такий організаційно-правовий захід
охорони лісів, як припинення робіт, небезпечних для природного стану
лісів і їх відтворення.
На підставі ст. 102 Лісового кодексу України місцеві Ради народних
депутатів, державні органи охорони навколишнього Природного середовища,
лісового господарства та інші уповноважені державні органи України в
межах своєї компетенції в порядку, визначеному законодавчими актами,
припиняють роботи, що здійснюються підприємствами, установами,
організаціями і громадянами, якщо під час їх проведення не виконуються
встановлені технологічні, санітарні та інші спеціальні вимоги щодо
безпеки природного стану лісів та їх відтворення.
У системі лісозберігаючих заходів важливе місце належить удосконаленню
деревопереробки. Адже у нас з одного кубометра деревини виробляється
плит, картону, паперу в 6—20 разів менше, ніж у країнах Заходу. Стан
деревопереробки і збереження лісів — тісно пов’язані процеси.
Удосконалення промислової переробки деревини — важлива умова
лісозбереження.
§ 9.3. Відповідальність за порушення лісового законодавства
Поряд з організаційно-правовими заходами охорони лісів чинне
законодавство України передбачає юридичну відповідальність за порушення
лісового законодавства.
Відповідно до ст. 98 Лісового кодексу України її несуть особи, винні у
таких правопорушеннях:
— незаконному вирубуванні та пошкодженні дерев і чагарників;
—знищенні або пошкодженні лісу внаслідок підпалу або недбалого
поводження з вогнем;
— порушенні вимог пожежної безпеки у лісах;
— знищенні або пошкодженні лісу внаслідок його забруднення хімічними та
радіоактивними речовинами, виробничими і побутовими відходами, стічними
водами, іншими шкідливими речовинами, підтопленні, осушенні та інших
видах шкідливого впливу;
— порушенні строків лісовідновлення та інших вимог щодо ведення лісового
господарства, встановлених законодавством у галузі охорони, захисту,
використання та відтворення лісів;
— знищенні або пошкодженні лісових культур, сіянців або саджанців у
лісових розсадниках і на плантаціях, а також природного підросту та
самосіву на землях, призначених для відновлення лісу;
—порушенні правил зберігання, транспортування та застосування засобів
захисту лісу, стимуляторів росту, мінеральних добрив, інших препаратів;
— засміченні лісів побутовими відходами і сміттям;
— розкорчовуванні земельних ділянок лісового фонду і використанні їх для
спорудження будівель, переробки деревини, влаштуванні складів тощо без
належного дозволу;
,— самовільній заготівлі сіна та випасанні худоби на земельних ділянках
лісового фонду;
— порушенні правил заготівлі (збирання) лісової підстілки, дикорослих
плодів, горіхів, грибів, ягід тощо;
— заготівлі лісових ресурсів засобами, що негативно впливають на стан і
відтворення лісів;
— порушенні порядку використання лісосічного фонду, заготівлі та
вивезенні деревини, заготівлі живиці та інших лісових ресурсів;
— невнесенні плати за спеціальне використання лісових ресурсів та
користування земельними ділянками лісового фонду у встановленні строки;
— знищенні та пошкодженні відмежувальних знаків у лісах;
— введенні в дію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших
об’єктів, не забезпечених обладнанням, що запобігає негативному впливу
на стан і відтворення лісів;
— порушенні строків повернення земельних ділянок лісового фонду, що
перебувають у тимчасовому користуванні, або невиконанні обов’язків щодо
приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;
— пошкодженні сіножатей, пасовищ і ріллі на земельних ділянках лісового
фонду;
— знищенні або пошкодженні лісоосушувальних канав, дренажних систем і
доріг на земельних ділянках лісового .фонду, а також полезахисних
лісових смуг, захисних лісових .насаджень на смугах відводу
автомобільних доріг, залізниць, каналів.
Законодавчими актами України може встановлюватися відповідальність й за
інші порушення лісового законодавства.
Порушення лісового законодавства тягне за собою дисциплінарну,
адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність.
Дисциплінарна відповідальність полягає в накладенні на винну особу
дисциплінарного стягнення. Підставою її виникнення може бути невиконання
або неналежне виконання порушником своїх трудових (службових)
обов’язків. Суб’єктами дисциплінарної відповідальності виступають
посадові особи і громадяни. Дисциплінарні стягнення накладаються
адміністрацією підприємств, установ і організацій за місцем роботи
особи, яка вчинила дисциплінарний проступок, або вищестоящим органом у
порядку підлеглості.
Адміністративна в дпов дальність настає за адміністративні
правопорушення. Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається
протиправна, винна умисна або необережна дія чи бездіяльність, що
посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи
громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством
передбачено адміністративну відповідальність.
Адміністративна відповідальність настає, якщо порушення за своїм
характером не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.
Адміністративне правопорушення може бути вчинене умисно або з
необережності. Умисно вчиненим визнається правопорушення, якщо особа,
яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи
бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала або свідомо
допускала їх настання.
Адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, якщо
особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання наслідків своєї
дії чи бездіяльності, але Легковажно розраховувала на їх відвернення або
не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і
могла їх передбачити.
За лісопорушення передбачений такий вид адміністративного стягнення, як
штраф. Кодекс України про адміністративні правопорушення передбачає його
стягнення за:
— незаконне використання земель Державного лісового фонду (ст. 63);
— порушення встановленого порядку використання лісосічного фонду,
заготівлі і вивезення деревини, заготівлі живиці (ст. 64);
— незаконну порубку, пошкодження та знищення лісових культур і молодняка
(ст. 65);
— знищення або пошкодження полезахисних лісових смуг та захисних лісових
насаджень (ст. 651);
— знищення або пошкодження підросту в лісах (ст. 66);
— здійснення лісових користувань не у відповідності з метою або
вимогами, передбаченими в лісорубному квитку (ордері) або лісовому
квитку (ст. 67);
— порушення правил відновлення і поліпшення лісів, використання ресурсів
спілої деревини (ст. 68);
— пошкодження сінокосів і пасовищних угідь на землях державного лісового
фонду (ст. 69);
— самовільне сінокосіння і пасіння худоби, самовільне збирання
дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід на ділянках, де це заборонено
або допускається тільки за лісовими квитками (ст. 70);
— введення в експлуатацію виробничих об’єктів без обладнання, що
запобігає шкідливому впливу на ліси (ст. 71);
‘— пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, шкідливими
викидами, відходами і покидьками (ст. 72);
— засмічення лісів побутовими відходами і покидьками (ст. 73);
— знищення або пошкодження лісоосушувальних канав, дренажних систем і
шляхів на землях державного лісового фонду (ст. 74);
— знищення або пошкодження відмежувальних знаків у лісах (ст. 75);
— знищення корисної для лісу фауни (ст. 76);
— порушення вимог пожежної безпеки в лісах (ст. 77);
— самовільне випалювання сухої рослинності або її залишків (ст. 771).
Суми штрафів за вказані лісопорушення різні.
Справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 63—77,
розглядають адміністративні комісії при виконавчих органах районних,
міських, районних у містах Рад народних депутатів.
Згідно зі ст. 219 Кодексу України про адміністративні правопорушення
деякі справи про такі правопорушення розглядають виконавчі комітети
селищних і сільських Рад народних депутатів. До таких лісопорушень
відносяться: знищення або пошкодження підросту в лісах; здійснення
лісових користувань
не у відповідності з метою або вимогами, передбаченими в лісорубному
квитку (ордері) або лісовому квитку; пошкодження сінокосів і пасовищ на
землях державного лісового фонду;
збирання дикорослих плодів, горіхів, ягід і т. ін. з порушенням
установлених строків їх збирання; засмічення лісів побутовими відходами
і покидьками та деякі інші лісопорушення.
За вчинення лісопорушень, пов’язаних з порушенням правил пожежної
безпеки в лісах, адміністративна відповідальність настає за рішенням
органів лісового господарства.
Підставою для розгляду справ про адміністративні лісопорушення є
протокол, складений в установленому порядку уповноваженою посадовою
особою виконкому місцевої Ради народних депутатів, державної лісової
охорони, працівником органів внутрішніх справ, громадським інспектором
охорони природи, чи громадським лісовим інспектором.
Цивільно-правова відповідальність полягає у відшкодуванні шкоди,
заподіяної лісу внаслідок порушення лісового законодавства. У ст. 100
Лісового кодексу України зазначено: «Підприємства, установи, організації
і громадяни зобов’язані відшкодувати шкоду, заподіяну лісу внаслідок
порушення лісового законодавства, у розмірах і порядку, які визначені
законодавством України».
Характеризуючи законодавство з цього питання, перш за все треба
зазначити, що є спеціальні правові акти, які передбачають майнову
відповідальність за конкретні лісопорушення. Якщо ж збиток був завданий
іншими лісопорушеннями, тобто такими, що не охоплюються спеціальними
правовими актами, він відшкодовується за нормами цивільного права, що
передбачають відповідальність за нанесення збитку (статті 440 і 441
Цивільного кодексу України).
До спеціальних правових актів слід віднести, зокрема, постанову Кабінету
Міністрів України «Про розміри майнових стягнень за порушення правил
відпуску деревини на пні” від 16 березня 1993 р., якою затверджені
розміри майнових стягнень за порушення підприємствами, організаціями та
установами правил відпуску деревини на пні.
До спеціальних правових актів відноситься і постанова Кабінету Міністрів
України «Про затвердження такс на деревину лісових порід, що
відпускається на пні і на живицю» від 20 січня 1997 р., а також
постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку
справляння збору за спеціальне використання лісових ресурсів та
користування земельними ділянками лісового фонду» від 6 липня 1998 р.
Стаття 101 Лісового кодексу України передбачає такий захід охорони, як
вилучення незаконно добутої деревини та
інших лісових ресурсів. Згідно з цією статтею незаконно добута деревина
та інші лісові ресурси підлягають вилученню, якщо ж це зробити
неможливо, стягується їх вартість. Отже, якщо об’єктом
цивільно-правового захисту є майнові права, захист носить майновий
характер.
Цивільне право використовує і немайнові заходи, якщо вони здатні служити
захисту прав, наприклад, такі, як визнання угоди недійсною, винесення
окремої ухвали. Ці заходи застосовують суди, якщо вони при розгляді
справ зустрічаються з порушенням лісового законодавства.
Лісове законодавство передбачає такий правоохоронний захід, як
повернення самовільно зайнятих земельних ділянок лісового фонду. Такі
ділянки повертаються за їх належністю без відшкодування витрат,
понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних
ділянок лісового фонду в придатний для ведення лісового господарства
стан, включаючи знесення будівель і споруд, проводиться підприємствами,
установами, організаціями і громадянами, які самовільно зайняли ці
ділянки, або за їх рахунок.
Кримінальна в дпов дальність встановлена за такі злочини проти лісового
господарства:
знищення або пошкодження лісових масивів, зелених насаджень навколо
населених пунктів, вздовж залізниць або інших таких насаджень вогнем чи
іншим загальнонебезпечним способом — караються обмеженням волі від двох
до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.
Ті самі діяння, якщо вони спричинили загибель людей, масову загибель
тварин або інші тяжкі наслідки, — караються позбавленням волі на строк
від п’яти до десяти років (ст. 245 КК);
порушення правил, установлених для боротьби з шкідниками і хворобами
рослин, та інших вимог законодавства про захист рослин, що спричинило
тяжкі наслідки карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років (ст. 247
КК).
Найбільш поширеним злочином проти лісового господарства є незаконна
порубка лісу (ст. 246 КК).
Незаконна порубка дерев і чагарників у лісах, захисних та інших лісових
насадженнях, що заподіяло істотну шкоду, а також вчинення таких дій у
заповідних або на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду, або
в інших особливо охоронюваних лісах, — карається штрафом від п’ятдесяти
до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк
до шести місяців, або обмеженням волі на
строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк, з
конфіскацією незаконно добутого.
Злочинне порушення правил пожежної безпеки в лісах карається за ст. 270
Кримінального кодексу України.
За певних обставин кримінальна відповідальність може настати за
сукупністю злочинів щодо лісу, наприклад, за зловживання службовим
становищем і хабарництво (статті 364 і 368 Кримінального кодексу).
§ 9.4. Забезпечення органами внутрішніх справ додержання правил охорони
лісів
Органам внутрішніх справ належить значна роль у забезпеченні охорони
лісів, їхні працівники ведуть боротьбу з незаконною порубкою лісу і
порушенням правил пожежної безпеки в лісах. Вони виконують це завдання
як своїми силами, так і в складі інших органів.
Органи міліції ведуть дізнання щодо незаконного вирубування лісу в
повному обсязі. У процесі дізнання належить з’ясувати: чи дійсно було
вчинено незаконне вирубування лісу, де саме воно зроблено: у лісах
першої групи, що виконують захисні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі
функції; у лісах заповідників, національних і природних парків; у лісах,
що мають наукове та історичне значення. Важливо з’ясувати також розмір
матеріальної шкоди, з якою метою вчинена порубка (для особистих потреб
чи з метою промислу), злочин скоєний вперше чи це відбувається
систематично, хто є співучасником лісопорушення тощо.
Виконуються й інші слідчі дії — обшук, огляд місця події, допит свідків
тощо.
Акти про незаконну порубку лісу надходять до міліції від лісгоспу, а
складається працівниками лісової охорони. Якщо незаконне вирубування
лісу тягне за собою адміністративну відповідальність, акт про
лісопорушення направляється лісгоспу до адміністративної комісії при
виконавчому органі місцевої Ради народних депутатів.
Притягнення лісопорушника до адміністративної чи кримінальної
відповідальності не звільняє його від обов’язку відшкодувати заподіяні
збитки. Тому працівник міліції, до якого надійшли матеріали про
незаконну порубку лісу, ретельно перевіряє їх, у тому числі наявність
позову про відшкодування.
Переконавшись у тому, що документи про лісопорушення відповідають
існуючим вимогам, працівник міліції виносить
постанову про порушення кримінальної справи, чи, навпаки,— в її відмові.
Для посилення охорони лісів від незаконного вирубування працівникам
органів внутрішніх справ належить виявляти причини порубок та умови, що
призвели до лісопорушення, вивчати і узагальнювати їх і на підставі
цього вносити пропозиції щодо усунення таких причин і умов.
До лісоохоронних дій органів внутрішніх справ слід віднести також
запобігання і припинення лісопорушень, встановлення особистостей
лісопорушників, їх розшук тощо.
Чільне місце в лісоохоронній діяльності органів внутрішніх справ займає
протипожежна охорона лісів. Вона має різні форми. Це допомога державній
лісовій охороні здійснювати контроль за додержанням правил пожежної
безпеки; в боротьбі з пожежами при забезпеченні громадського порядку в
місцях масового відпочинку громадян у лісах. Зокрема, організуються
спільні рейди і патрулювання.
Органи внутрішніх справ розслідують кримінальні справи, пов’язані зі
злочинним порушенням правил пожежної безпеки в лісах, виявляють причини
і умови, що сприяють виникненню лісних пожеж.
Діяльність органів внутрішніх справ щодо охорони лісів від пожеж стає
більш предметною, якщо в складі райміськвідділів створюються окремі
групи інспекторів, які спеціалізуються на ведення боротьби з лісовими
пожежами, їх утримання може здійснюватись на договірних засадах з
органами лісового господарства.
У деяких районах і областях практикується створення комісій по боротьбі
з лісовими пожежами. До їх складу в обов’язковому порядку входять
керівники органів внутрішніх справ. Такі комісії виконують керівні і
контролюючі функції в галузі забезпечення попередження та ліквідації
лісових пожеж.
Суттєві обов’язки по веденню боротьби з лісовими пожежами покладаються
на протипожежні служби органів внутрішніх справ, разом з органами
управління лісовим господарством вони відповідають за визначення норм
протипожежного обладнання і засобів для тушіння лісових пожеж,
контролюють технічний стан цього обладнання, при виникненні лісової
пожежі всіма силами і засобами ведуть рішучу боротьбу, щоб її погасити.
Органи внутрішніх справ активізують протипожежну діяльність шляхом
обмеження перебування громадян у лісі. Місцеві Ради народних депутатів
мають право забороняти відвідувати ліс населенню і в’їжджати до нього
транспортом під час
високої пожежної небезпеки, наприклад, у довготривалу спеку. Реалізація
такої заборони практично забезпечується силами і засобами органів
внутрішніх справ.
Протипожежній охороні лісів певною мірою сприяє також відповідна
пропаганда, яку ведуть працівники органів внутрішніх справ. З цією метою
читають лекції, проводять бесіди, використовують пресу, радіо,
телебачення.
Активізація діяльності органів внутрішніх справ щодо охорони лісів може
здійснюватись у різних формах. Однією з них є надання більш дієвої
допомоги місцевим Радам народних депутатів, їх виконавчим комітетам,
державним органом лісового господарства і державній лісовій охороні у
здійсненні заходів щодо охорони, захисту, використання та відтворення
лісів.
Важливим кроком на шляху посилення охорони лісів має стати зміцнення
захисту прав лісокористувачів. Порушення їхніх прав негативно впливає на
охорону лісів, проте належної боротьби з ними органи внутрішніх справ не
ведуть. Часто поза увагою органів внутрішніх справ залишаються порушення
права власності лісокористувачів на заготовлену продукцію і доходи від
реалізації, втручання в діяльність лісокористувачів з боку державних,
господарських та інших органів і організацій.
Захист прав лісокористувачів має грунтуватися на ст. 20 Лісового кодексу
України, де зазначено: «Права лісокористувачів охороняються законом і
можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених законодавчими
актами».
Органи внутрішніх справ мають посилити охорону лісів населених пунктів.
Відповідно до лісового законодавства вони використовуються переважно у
культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілях.
Заготівля деревини, живиці, деревних соків, лісової підстилки, а також
випасання худоби у лісах населених пунктів забороняється.
Варто звернути увагу працівників органів внутрішніх справ на те, що,
згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України «Про практику
розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства
про охорону природи» від 26 січня 1990 р., заволодіння заготовленим чи
складованим лісом, а також незаконне вирубування в містах і селищах
декоративних дерев з корисливою метою належить кваліфікувати як
розкрадання державного або колективного майна.
Щоб зазначені вище вимоги лісового та іншого природоохоронного
законодавства стали реальністю, потрібні зусилля всіх, але перш за все
працівників органів внутрішніх справ.
Розділ 10. Правова охорона тваринного світу в Україні
% 10.1. Тваринний світ як об’єкт правової охорони
Тваринний світ є важливою складовою природних багатств України. Він
охоплює все різноманіття дикої фауни. Це один з основних компонентів
навколишнього природного середовища, джерело духовного та естетичного
збагачення і виховання людей, об’єкт наукових досліджень. Тваринний світ
є також важливою базою для одержання промислової і лікарської сировини,
харчових продуктів та інших матеріальних цінностей.
До тваринного світу належать дикі тварини — ссавці, птахи, плазуни,
земноводні, риби, а також молюски, комахи та інші, що перебувають у
стані природної волі. Тваринний світ надзвичайно багатий. Тільки в
Україні нараховується понад 100 видів наземних та багато водних диких
тварин, близько 400 видів птахів.
Не належать до тваринного світу сільськогосподарські та інші домашні
тварини, а також ті, що утримуються в неволі або напіввільних умовах для
господарських, культурних, наукових, естетичних цілей.
Отже, природоохоронне законодавство розповсюджується лише на диких
тварин, що перебувають у стані природної волі. Тварини, які втратили цей
стан по волі людини і знаходяться, наприклад, у зоопарках чи
тваринницьких господарствах, охороняються правом не як об’єкти природи,
а як майно, що належить певним власникам.
Охороні підлягають не тільки тварини, а й середовище їх перебування:
нори, хатки, лігва, мурашники, гнізда птахів, боброві загатки та інше
житло і споруди.
Тваринний світ суттєво впливає на весь кругообіг речовин у природному
середовищі. З ним тісно пов’язане життя рослин. Так, комахи-опилювачі
сприяють формуванню рослинного світу. Завдяки птахам, які розносять
насіння на дуже велику відстань, відбувається розповсюдження багатьох
рослин на великих площах.
Існує взаємна залежність і пристосування в самому тваринному світі, між
його багатьма видами. Хижаки «регулюють» його кількість і якість. Вони
поїдають загиблих, хворих і слабших тварин. Хижі птахи знищують дрібних
гризунів. Різні види птахів знищують шкідливих комах, їхні яйця і
личинки.
Тваринний світ має величезне значення для сільського і лісового
господарства. Він відіграє важливу роль в утворенні і підвищенні
родючості грунтів. Черв’яки, мурашки, комахи розкладають рослинний спад,
розпушують землю на велику глибину і цим самим сприяють надходженню
повітря і вологи у грунт, поліпшують його якість. Все це позитивно
впливає на врожайність сільськогосподарських культур.
Зростанню врожайності сприяють комахи, які запилюють більше 80 відсотків
рослин. Птахи допомагають людині боротися зі шкідниками сільського і
лісового господарства. Сіра сова з’їдає за літо близько тисячі мишей і
зберігає таким чином не менше 0,5 т зерна.
Тваринний світ має велике екологічне значення. Він істотно впливає на
різні об’єкти природи: грунт, рослинність, біологічну властивість води,
адже переважна більшість тварин е природними санітарами. Треба, щоб і
екологія, яка регулюється людиною, була більш сприятливою для тваринного
світу.
Різке зменшення тваринного світу негативно впливає на
сільськогосподарське виробництво. Головна причина в тому, що від
отрутохімікатів у масовій кількості гинуть комахи-опилювачі
сільськогосподарських культур. Кількість тварин зменшується в Україні не
тільки внаслідок прямого знищення, а й через погіршення екологічних
умов.
Законодавець відгукнувся на потребу збереження тваринного світу від
екологічних негараздів і у відповідному законі передбачив норму про
врахування вимог охорони тваринного світу при встановленні екологічних
нормативів. Завдання полягає в тому, щоб ця норма права була втілена в
життя.
Тваринний світ широко використовується в наукових, культурно-освітніх,
виховних та естетичних цілях. Таке використання здійснюється
підприємствами, установами, організаціями та громадянами безкоштовно і
без відповідних дозволів, якщо при цьому об’єкти тваринного світу не
вилучаються (в тому числі тимчасово) з природного середовища, тваринам
та середовищу їх перебування не завдається шкоди, не порушуються права
власників та інших користувачів природних ресурсів.
Використання об’єктів тваринного світу, які перебувають у стані неволі
чи напіввільних умовах, може здійснюватися за плату без вилучення тварин
із середовища їх перебування.
Вилучення об’єктів тваринного світу з природного середовища із
зазначеною метою допускається тільки за спеціальними дозволами, які
видаються згідно з правилами, що вста-
новлюються Міністерством екології та природних ресурсів України.
У разі необхідності це Міністерство та його органи на місцях можуть
встановлювати обмеження, а також постійну чи тимчасову заборону
використання об’єктів тваринного світу або їх вилучення в наукових,
культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях.
З метою охорони, раціонального використання та відтворення тваринного
світу можуть обмежуватися права власників і користувачів землі, лісів та
інших природних ресурсів, на них можуть покладатися відповідні
обов’язки.
Тваринний світ є також об’єктом мисливства і рибальства. Мисливством
вважається добування диких звірів і птахів, що перебувають у стані
природної волі в межах мисливських угідь, з метою задоволення
матеріальних, рекреаційних та інших потреб громадян і народного
господарства. Закон України «Про мисливське господарство та полювання»
від 22 лютого 2000 р. визначає правові, економічні та організаційні
засади діяльності юридичних і фізичних осіб у галузі мисливського
господарства та полювання, забезпечує рівні права усім користувачам
мисливських угідь у взаємовідносинах з органами державної влади щодо
ведення мисливського господарства, організації охорони, використання та
відтворення тваринного світу.
Державне регулювання у галузі мисливського господарства та полювання
здійснюють Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної
Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, спеціально
уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі охорони
навколишнього природного середовища, спеціально уповноважений
центральний орган виконавчої влади у галузі мисливського господарства та
полювання, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх
повноважень, а також їх місцеві органи.
Мисливство здійснюється шляхом промислового добування та аматорського і
спортивного полювання на диких звірів і птахів. З метою організації та
ведення мисливського господарства юридичним і фізичним особам надаються
у користування (на строк не менше 15 років) спеціально визначені для
цього мисливські угіддя.
Користування мисливськими угіддями є платним. Розмір та порядок внесення
плати за користування мисливськими угіддями визначаються у договорі між
користувачем мисливських угідь та власником або постійним користувачем
земельних ділянок, на яких знаходяться ці угіддя.
Розмір плати за користування мисливськими угіддями встановлюється
залежно від їх місцезнаходження, природної якості та інших факторів.
Право на полювання в межах визначених для цього мисливських угідь мають
громадяни України, які досягли 18-річ-ного віку, одержали в
установленому порядку дозвіл на добування мисливських тварин та інші
документи, що засвідчують право на полювання.
, Полювання з використанням вогнепальної мисливської зброї дозволяється
лише особам, які в установленому порядку одержали дозвіл органу
внутрішніх справ на право користування цією зброєю.
Умови організації та здійснення полювання іноземцями, розмір плати за
надані послуги і добуту продукцію, визначаються відповідними договорами,
що укладаються між іноземцями або юридичними особами, які організовують
для них полювання, та користувачами мисливських угідь.
З метою охорони мисливських угідь їх користувачі створюють єгерську
службу з розрахунку не менш як один єгер на 7 тисяч гектарів лісових і
10 тисяч гектарів польових чи водно-болотних мисливських угідь.
Рибальством вважається промислове добування риби, водних безхребетних і
морських ссавців, а також аматорське і спортивне рибальство та добування
водних безхребетних у рибогосподарських водоймах.
Правила й об’єкти рибальства, порядок надання в користування
рибогосподарських водойм, а також вимоги щодо ведення рибного
господарства визначаються в порядку, що встановлюється Кабінетом
Міністрів України.
У порядку спеціального використання об’єктів тваринного світу
підприємствам, установам, організаціям і громадянам надається право
ведення промислового рибальства та промислу водних безхребетних і
морських ссавців на промислових ділянках рибогосподарських водойм, до
яких належать усі поверхневі, територіальні та внутрішні морські води,
які використовуються (можуть використовуватися) для промислового
добування риби та інших об’єктів водного промислу або мають значення для
відтворення їх запасів, а також у виключній (морській) економічній зоні
та на континентальному шельфі України.
У порядку загального використання об’єктів тваринного світу громадянам
дозволяється безоплатне аматорське і спортивне рибальство та добування
водних безхребетних для особистого споживання у визначених для цих цілей
водоймах загального користування і за умови додержання встановле-
них правил рибальства і водокористування. З метою посилення охорони і
відтворення водних живих ресурсів Кабінет Міністрів України 18 липня
1998 р. затвердив «Порядок здійснення любительського і спортивного
рибальства».
В інших випадках зазначене рибальство та добування водних безхребетних
здійснюється на праві спеціального використання об’єктів тваринного
світу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. «Тимчасовий
порядок ведення рибного господарства і здійснення рибальства»,
затверджений Кабінетом Міністрів України 28 вересня 1996 р., регулює
відносини у галузі охорони, використання і відтворення водних живих
ресурсів, ведення рибного господарства та здійснення рибальства. Він
передбачає, зокрема, основні вимоги щодо ведення рибного господарства та
здійснення рибальства; права та обов’язки користувачів водних живих
ресурсів; охорону водних живих ресурсів; відповідальність за порушення
законодавства у галузі охорони використання і відтворення водних живих
ресурсів.
Тварини відіграють у житті людини не тільки позитивну, а й негативну
роль. Багато тварин є носіями або збудниками хвороб рослин і тварин, а
також хвороб, небезпечних для самої людини. Тому відповідні служби
повинні постійно проводити роботу, аби зменшити ризик захворювань.
Дикі тварини можуть належати як до природних ресурсів загальнодержавного
значення, так і перебувати в колективній або приватній власності. До
природних ресурсів загальнодержавного значення належать дикі тварини, що
перебувають у стані природної волі, а також інші об’єкти тваринного
світу, що перебувають у межах територіальних і внутрішніх морських вод,
континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони,
водойм, що знаходяться на території більш ніж однієї області, державних
мисливських угідь, територій природно-заповідного фонду України і лісів
державного значення.
Суб’єктом права загальнодержавної власності на тваринний світ є держава
в особі Верховної Ради України. Вона може делегувати свої окремі
повноваження власника тваринного світу органам державної виконавчої
влади в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу.
Дикі тварини та інші об’єкти тваринного світу, які вилучені зі стану
природної волі або природного середовища, розведені (отримані) в неволі
чи напіввільних умовах або набуті іншим дозволеним законодавством
шляхом, можуть перебувати у колективній або приватній власності.
Законність набуття в колективну або приватну власність об’єктів
тваринного світу (крім добутих у порядку загального користування)
повинна бути підтверджена відповідними документами. Форма документа та
перелік видів тварин, що можуть перебувати на праві колективної чи
приватної власності, визначаються Міністерством екології та природних
ресурсів України за погодженням із зацікавленими державними органами,
які видають ці документи.
У передбаченому законодавчими актами порядку права власників об’єктів
тваринного світу можуть обмежуватися в інтересах охорони цих об’єктів.
Не можуть передаватися в колективну та приватну власність об’єкти
тваринного світу, що становлять особливу природоохоронну, наукову та
естетичну цінність, а також види тварин, занесені до Червоної книги
України.
Право колективної та приватної власності на об’єкти тваринного світу
припиняється в разі:
а) жорстокого поводження з дикими тваринами;
б) встановлення законодавчими актами України заборони відносно
перебування в колективній або приватній власності окремих об’єктів
тваринного світу;
в) в інших випадках, передбачених законодавством України.
Припинення права власності на об’єкти тваринного світу у випадках
жорстокого поводження з дикими тваринами проводиться в судовому порядку
за позовами органів контролю в галузі охорони, використання і
відтворення тваринного світу або прокурора.
Кожний громадянин України має право: на загальне І спеціальне
використання тваринного світу; утримувати в колективній або приватній
власності окремі об’єкти тваринного світу; на компенсацію шкоди,
завданої дикими тваринами.
Громадяни України зобов’язані: охороняти тваринний світ і середовище
перебування диких тварин; сприяти відтворенню відновлюваних об’єктів
тваринного світу; подавати допомогу диким тваринам у разі виникнення
стихійного лиха та надзвичайних екологічних ситуацій, які загрожують
існуванню тварин.
Добування та використання диких тварин, які зазнають лиха,
забороняється.
Громадяни України мають й інші права та обов’язки в галузі охорони,
використання і відтворення тваринного світу.
Використання об’єктів тваринного світу здійснюється на праві власності і
праві користування. Згідно з діючим законодавством громадянам
гарантується право загального використання тваринного світу для
задоволення життєво необхід-
них потреб ^(естетичних, оздоровчих, рекреаційних тощо) безкоштовно.
З метою збереження, охорони та відтворення рідкісних видів тварин і
тварин, що перебувають під загрозою зникнення, їх розведення може
дозволятися в неволі. Дозволи на право займатися розведенням у неволі
зазначених видів тварин видає Міністерство екології та природних
ресурсів України.
Для забезпечення охорони здоров’я і безпеки населення, запобігання
захворюванням сільськогосподарських та свійських тварин, відвернення
заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу і народному
господарству вживаються заходи, спрямовані на регулювання чисельності
окремих видів диких тварин.
Види диких тварин, чисельність яких підлягає регулюванню, і порядок
проведення відповідних заходів визначаються органами Міністерства
екології та природних ресурсів з урахуванням висновків наукових
організацій та зацікавлених державних органів.
Відносини в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу,
об’єкти якого перебувають у стані природної волі, у неволі чи
напіввільних умовах, на суші, у воді та повітрі, постійно чи тимчасово
населяють територію України або належать до природних багатств її
континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони,
регулюються Законами України «Про тваринний світ» від 3 березня 1993 р.,
«Про мисливське господарство та полювання» від 22 лютого 2000 р., «Про
охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.,
постановами Кабінету Міністрів України «Про порядок ведення державного
кадастру тваринного світу» від 25 листопада 1994 р„ «Про затвердження
Положення про мисливське господарство та порядок здійснення полювання»
від 20 липня 1996 р. (з внесеними змінами і доповненнями від 19 березня
1997 р. та від 6 липня 1998 р.) та іншими актами законодавства України і
Автономної Республіки Крим.
Відносини в галузі охорони, використання і відтворення
сільськогосподарських, свійських та інших тварин, що використовуються
для господарських, наукових, культурно-освітніх, виховних, естетичних та
інших цілей, регулюються відповідним законодавством України і Автономної
Республіки Крим.
Завданням законодавства України про охорону, використання і відтворення
тваринного світу е, крім того, збереження і поліпшення середовища
перебування диких тварин, забезпе
чення умов постійного існування всього їх різноманіття у стані природної
волі, неволі чи напіввільних умовах.
Та роль, яку відіграють тварини в житті і виробничій діяльності людини,
є визначальною в забезпеченні охорони тваринного світу, яка включає в
себе систему правових, організаційних, економічних,
матеріально-технічних, освітніх та інших заходів, спрямованих на
збереження, відтворення та раціональне використання об’єктів тваринного
світу.
§ 10.2. Організаційно-правові заходи щодо охорони тваринного світу
В інтересах нинішнього і майбутніх поколінь в Україні за участю
підприємств, установ, організацій і громадян здійснюються заходи щодо
охорони, відтворення і науково обгрунтованого невиснажливого
використання тваринного світу.
Чинне законодавство України передбачає організаційно-правові заходи щодо
охорони тваринного світу і юридичну відповідальність за порушення
законодавства, спрямованого на його охорону.
Зміст організаційно-правових заходів охорони тваринного світу складають:
організація державного управління в галузі охорони і раціонального
використання тваринного світу;
додержання основних вимог та принципів охорони, раціонального
використання і відтворення тваринного світу;
реалізація прав та обов’язків користувачів об’єктами тваринного світу;
охорона середовища перебування, умов розмноження, шляхів міграції
тварин;
| охорона, відтворення і використання рідкісних тварин та | таких, що
перебувають під загрозою зникнення;
^ обмеження або заборона застосування на окремих тери-| торіях
засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та
інших препаратів;
ведення державного обліку тварин та обліку їх добування;
здійснення державного та громадського контролю в галузі охорони,
використання і відтворення тваринного світу.
Управління в галузі охорони, раціонального використання і відтворення
тваринного світу є складовою частиною охорони навколишнього природного
середовища, яке полягає у здійсненні функцій спостереження, дослідження,
екологічної екс-
пертизи, контролю, прогнозування, інформування’ та іншої вй4
конавчо-розпорядчої діяльності. :
До відання Кабінету Міністрів України в зазначеній галузі належить:
встановлення порядку ведення мисливського господарства;
визначення порядку здійснення полювання;
встановлення порядку надання в користування рибогосподарських водойм, а
також вимог щодо ведення рибного господарства;
вирішення питань спеціального використання об’єктів тваринного світу;
визначення порядку ведення Державного кадастру тваринного світу;
здійснення контролю в галузі охорони, використання і відтворення
тваринного світу;
вирішення інших питань.
Широке коло питань у зазначеній галузі віднесено діючим законодавством
про тваринний світ до компетенції Міністерства екології та природних
ресурсів та його органів на місцях. Міністерство, зокрема, встановлює
порядок ведення державного обліку тварин та обсягу їх добування; правила
ввезення в Україну і вивезення за її межі об’єктів тваринного світу;
правила добування рідкісних тварин і таких, що перебувають під загрозою
знищення; види тварин для розведення у спеціально створених умовах, а
також у науково-дослідних та інших цілях; затверджує нормативи
екологічної безпеки та ліміти добування диких тварин; вирішує багато
інших питань щодо охорони, раціонального використання і відтворення
тваринного світу.
Безліч питань у галузі охорони та раціонального використання тваринного
світу відносяться до компетенції виконавчих органів місцевих Рад
народних депутатів. Вони виконують вимоги вищестоящих органів з питань
охорони і використання тваринного світу і розробляють свої заходи.
Велике значення для здійснення управління в зазначеній галузі має
прийняття Закону про тваринний світ, який дозволяє забезпечити єдність
правового регулювання в галузі охорони, використання і відтворення
тваринного світу в Україні, допомагає місцевим органам влади і
управління розробляти свої нормативні акти, конкретизувати їх положення
стосовно до місцевих умов.
На нашу думку, головне завдання управління полягає в тому, щоб залучити
до здійснення охорони і відтворення тваринного світу якомога більше
підприємств, установ і органі
зацій, а також громадські організації і громадян, створюючи для цього
найбільш сприятливі умови.
Під час проведення заходів щодо охорони, раціонального використання і
відтворення тваринного світу, а також здійснення будь-якої діяльності,
яка може вплинути на середовище перебування тварин і їх стан, повинно
забезпечуватися додержання таких основних вимог і принципів: збереження
умов існування видового і популяційного різноманіття тваринного світу в
стані природної волі; недопустимість погіршення середовища перебування,
шляхів міграції та умов розмноження диких тварин; збереження цілісності
природних угруповань тварин; додержання науково обгрунтованих нормативів
і лімітів використання об’єктів тваринного світу, забезпечення
не-виснажливого використання диких тварин та їх відтворення;
раціональне використання корисних властивостей і продуктів
життєдіяльності диких тварин; платня за спеціальне використання об’єктів
тваринного світу; регулювання чисельності тварин з метою охорони
здоров’я населення і відвернення заподіяння шкоди природі та народному
господарству; врахування висновків екологічної експертизи щодо
народногосподарських об’єктів, які можуть впливати на стан тваринного
світу.
Одним з організаційно-правових заходів охорони тваринного світу є
реалізація прав та обов’язків користувачів об’єктами тваринного світу,
які спрямовані на посилення його охорони, беззастережне виконання
відповідного законодавства. Користувачі об’єктами тваринного світу мають
право: власності на добуті в законному порядку об’єкти тваринного світу
і доходи від їх реалізації; оскаржувати в установленому порядку рішення
державних органів і посадових осіб, що порушують їх права на
використання об’єктів тваринного світу;
здійснювати спеціальне використання об’єктів тваринного світу.
Спеціальне використання об’єктів тваринного світу здійснюється за плату,
розмір якої встановлюється залежно від виду, мети та обсягів цього
використання, а також інших екологічних і економічних факторів.
Порядок визначення плати та пільги щодо платежів за спеціальне
використання об’єктів тваринного світу встановлюються Кабінетом
Міністрів України. Охоронне значення мають також умови і підстави
припинення права спеціального використання об’єктів тваринного світу.
Воно припиняється в разі:
— закінчення строку, на який було надано дозвіл на використання;
— відпадання потреби у використанні або добровільної відмови від нього;
— припинення діяльності підприємств, установ, організацій та громадян,
які використовували об’єкти тваринного світу;
— порушення порядку спеціального використання об’єктів тваринного світу;
— систематичного невиконання підприємствами, установами, організаціями
та громадянами встановлених правил, норм та інших вимог або договірних
обов’язків щодо охорони, використання і відтворення об’єктів тваринного
світу.
Існують і деякі інші випадки припинення права спеціального використання
об’єктів тваринного світу.
Користувачі об’єктами тваринного світу зобов’язані: додержуватись
встановлених правил, норм, лімітів і строків їх використання;
використовувати тваринний світ способами, що не допускають порушення
цілісності природних угруповань і забезпечують збереження тварин, яких
не дозволено використовувати; своєчасно вносити плату за використання
об’єктів тваринного світу.
Підприємства, установи, організації та громадяни, які здійснюють ведення
мисливського та рибного господарства, також зобов’язані: раціонально
використовувати об’єкти тваринного світу, не допускати погіршення
екологічного стану середовища перебування тварин внаслідок власної
діяльності;
застосовувати природоохоронні технології під час здійснення виробничих
процесів; проводити комплексні заходи, спрямовані на відтворення, в тому
числі штучне, диких тварин; здійснювати заходи щодо виконання
загальнодержавних, регіональних і місцевих екологічних програм з питань
охорони тваринного світу; негайно інформувати природоохоронні органи,
ветеринарні, санітарно-епідеміологічні служби про виявлення захворювань
тварин, погіршення стану середовища їх перебування, виникнення загрози
знищення та випадки загибелі тварин, здійснювати комплексні заходи щодо
профілактики і боротьби з захворюваннями.
Користувачі зобов’язані виконувати інші обов’язки щодо охорони і
використання тваринного світу відповідно до законодавства України.
Для забезпечення охорони тваринного світу важливе значення має охорона
середовища перебування, умов розмноження і міграції тварин. Ці завдання
покладаються на підприємства, організації і громадян.
Введення в експлуатацію об’єктів і застосування технологій без
забезпечення їх засобами захисту тварин і середовища їх перебування
забороняється.
З метою збереження і поліпшення екологічного стану окремих територій, що
мають особливе значення як середовище перебування цінних видів тварин,
Міністерство екології та природних ресурсів може розробляти і
запроваджувати суворіші екологічні нормативи, ніж ті, що встановлені для
всієї території України.
Особливій охороні підлягають рідкісні тварини і такі, що перебувають під
загрозою зникнення в природних умовах. Ці види тварин заносяться до
Червоної книги України. Порядок і вимоги щодо охорони, відтворення і
використання зазначених видів тварин визначаються Положенням про Червону
книгу України, яке затверджується Верховною Радою України.
Види тварин, які не занесені до Червоної книги України, але є рідкісними
і перебувають під загрозою зникнення, за рішенням Міністерства екології
та природних ресурсів України заносяться до переліків видів тварин, що
підлягають особливій охороні.
Визначення видів і встановлення порядку охорони, відтворення і
використання тварин, занесених до зазначених переліків, здійснюється
Міністерством екології та природних ресурсів України, із урахуванням
висновків наукових організацій.
Законодавством передбачається запобігання загибелі тварин під час
здійснення виробничих процесів, у тому числі складування, знищення,
захоронення промислових і побутових відходів, проведення
сільськогосподарських, лісогосподарських, лісозаготівельних та інших
робіт, а також під час експлуатації електричної мережі та транспортних
засобів.
Вимоги щодо охорони тваринного світу і середовища перебування тварин
повинні враховуватися під час застосування засобів захисту рослин,
стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів, що
використовуються в народному господарстві.
Підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані вживати
заходів щодо забезпечення запобігання захворюванням і загибелі тварин
під час зберігання, транспортування та застосування зазначених
препаратів.
Правила застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту,
мінеральних добрив та інших препаратів, а також переліки зазначених
препаратів і речовин, використання яких дозволяється в господарській
діяльності, способи їх застосування погоджуються з Міністерством охорони
здоров’я та Міністерством охорони навколишнього природного середовища
України.
З метою запобігання загибелі тварин і погіршенню середовища їх
перебування Міністерство екології та природних ресурсів та його органи
на місцях за погодженням з місцевими державними адміністраціями можуть
визначати окремі території, на яких обмежується або забороняється
застосування хімічних засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту,
мінеральних добрив та інших препаратів.
Для забезпечення охорони й організації раціонального використання
тваринного світу проводиться державний обпік тварин та облік обсягів їх
добування, а також ведеться державний кадастр тваринного світу, який
містить систематизовану сукупність відомостей про географічне поширення
видів (груп видів) тварин, їх чисельність і стан, характеристики
середовища їх перебування і сучасного господарського використання та
інші необхідні дані.
Серед організаційно-правових заходів охорони тваринного світу важливе
місце належить контролю в галузі охорони, використання і відтворення
тваринного світу. Законодавством передбачено проведення державного і
громадського контролю.
Державний контроль здійснюється Кабінетом Міністрів України,
Міністерством екології та природних ресурсів та його органами на місцях,
місцевими органами державної виконавчої влади, іншими державними
органами, а також органами місцевого самоврядування відповідно до
законодавства України.
Громадський контроль здійснюється громадськими інспекторами охорони
навколишнього природного середовища, повноваження яких визначаються
відповідно до положення, що затверджується Міністерством екології та
природних ресурсів України.
Повноваження державних органів щодо контролю за охороною, використанням
і відтворенням тваринного світу досить широкі. Наприклад, Міністерство
екології та природних ресурсів і його органи на місцях мають такі
повноваження:
а) здійснювати контроль за діяльністю підприємств, установ організацій і
громадян у галузі охорони, використання і відтворення об’єктів
тваринного світу;
б) контролювати додержання встановленого порядку обліку тварин та обліку
їх використання;
в) ставити вимоги до фізичних та юридичних осіб щодо усунення порушень
законодавства в галузі охорони, використання і відтворення об’єктів
тваринного світу;
г) припиняти в установленому порядку використання” об’єктів тваринного
світу, яке ведеться з порушенням законодавства;
д) в установленому порядку зупиняти тимчасово роботи, під час проведення
яких порушуються правила, норми та інші вимоги щодо охорони і
використання тваринного світу, середовища перебування, умов розмноження
і шляхів міграції тварин, до усунення порушень;
е) припиняти незаконні дії або анулювати дозволи та встановлювати
обмеження на добування, всі види використання, утримання, реалізацію,
вивезення з України і ввезення на її територію диких тварин;
є) здійснювати контроль за торгівлею мисливськими трофеями і
виготовленням виробів з них;
ж) подавати позови про відшкодування збитків і витрат, заподіяних
підприємствами, установами, організаціями та громадянами внаслідок
порушення законодавства про охорону, використання і відтворення об’єктів
тваринного світу.
Широкими повноваженнями щодо здійснення контролю наділені посадові особи
органів контролю та управління в галузі охорони, використання і
відтворення тваринного світу. Відповідно до законодавства вони мають
право:
а) давати обов’язкові до виконання вказівки (приписи) про усунення
порушень у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу;
б) перевіряти документи на право використання об’єктів тваринного світу;
зупиняти транспортні, у тому числі плавучі, засоби та проводити огляд
речей, транспортних засобів і суден, знарядь полювання і рибальства та
добутої продукції;
в) доставляти осіб, що порушують законодавство у галузі охорони,
використання і відтворення тваринного світу, в міліцію та органи
місцевого самоврядування;
г) вилучати в осіб, що порушують законодавство, знаряддя добування
тварин (у тому числі рибних запасів), плавучі і транспортні засоби,
обладнання та предмети, що були знаряддям правопорушення, незаконно
добуту продукцію, а також відповідні документи;
д) проводити фотографування, звукозапис, кіно- і відео-зйомку як
допоміжний засіб для попередження і розкриття порушень законодавства в
галузі охорони тваринного світу;
е) викликати громадян та посадових осіб для давання усних або письмових
пояснень у зв’язку з порушенням ними законодавства в названій галузі;
є) складати протоколи та розглядати справи про адміністративні
правопорушення в галузі охорони, використання і відтворення об’єктів
тваринного світу.
Систематизовано і стисло заходи охорони тваринного світу викладені в ст.
32 Закону України «Про тваринний світ»,
відповідно до якої охорона тваринного світу забезпечується, зокрема,
шляхом: створення заповідників, заказників і виділення інших природних
територій та об’єктів, що підлягають особливій охороні; обмеження
вилучення тварин із природного середовища для зоологічних колекцій;
надання допомоги тваринам у разі захворювання, загрози їх загибелі під
час стихійного лиха і внаслідок надзвичайних екологічних ситуацій;
виховання громадян у дусі гуманного ставлення до тварин; пропаганди
важливості охорони тваринного світу засобами масової інформації;
стимулювання діяльності, спрямованої на охорону, раціональне
використання і відтворення тваринного світу.
Для вирішення проблеми охорони тваринного світу велике значення має
охорона мігруючих видів диких тварин. Мігруючи на сотні і тисячі
кілометрів, тварини на своєму шляху перетинають кордони різних країн.
Тому забезпечення їх охорони вимагає спільних зусиль всіх держав.
З метою розробки і вжиття спільних заходів щодо забезпечення, охорони
мігруючих видів тварин протягом усього їхнього міграційного шляху на
землі, в повітрі й у воді 23 червня 1979 р. у Бонні було прийнято
Конвенцію «Про збереження мігруючих видів диких тварин», яка набрала
чинності 3 листопада 1983 р.
У цьому документі була визнана необхідність співпраці різних країн у
галузі охорони тварин, що мігрують через національні кордони. Зокрема, в
Конвенції зазначено, що, враховуючи наростаючу екологічну, генетичну,
наукову, естетичну, рекреаційну, культурну, освітню цінність диких
тварин, а також їх цінність із соціальної та економічної точок зору,
держави повинні зберігати мігруючі види тварин, які живуть в межах
кордонів національної юрисдикції або перетинають ці кордони.
19 березня 1999 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про приєднання
України до Боннської Конвенції». Це означає, що Україна взяла на себе
зобов’язання дотримуватися норм, проголошених у рішеннях зазначеної
Конвенції.
Охороні диких тварин присвячена також Конвенція «Про міжнародну торгівлю
видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення», яка
була підписана у Вашингтоні 3 березня 1973 року. Торгівля тваринами і
рослинами, вилученими з дикої природи, набула загрозливих масштабів.
Конвенція передбачає заборону або суворий контроль міжнародної торгівлі
та інших пересувань через митні кордони країн найбільш рідкісних і
цінних видів тварин та рослин. Торгівля цими видами дозволяється при
наявності дозволу, спе
ціально визначеного кожною країною, та підтвердження законності їх
набуття. У випадку відсутності відповідного дозволу зразки, що
потрапляють під дію Конвенції, можуть бути затримані або конфісковані
митними органами країн, через митні пункти яких вони провозяться.
Сьогодні дозволи на ввезення тварин в Україну та вивезення за її межі
здійснюються Міністерством екології та природних ресурсів.
Підписуючи зазначені Конвенції, світова спільнота виходила з того, що
народи і держави повинні бути головними захисниками дикої фауни і флори.
§ 10.3. Відповідальність за порушення законодавства щодо охорони
тваринного світу
На підставі Закону України «Про тваринний світ» та інших нормативних
актів відповідальність за порушення законодавства в галузі охорони,
використання і відтворення тваринного світу несуть особи, винні в
порушенні порядку надання об’єктів тваринного світу в користування;
незаконному вилученні об’єктів тваринного світу з природного середовища;
самовільному спеціальному використанні об’єктів тваринного світу;
перевищенні лімітів і порушенні інших вимог використання об’єктів
тваринного світу; невиконанні вимог державної екологічної експертизи;
порушенні вимог щодо охорони середовища перебування, умов розмноження і
шляхів міграції тварин, самовільному випалюванні сухої рослинності або
її залишків; порушенні правил зберігання, транспортування, застосування
засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та
інших речовин (препаратів); порушенні правил створення, поповнення,
зберігання, використання та державного обліку зоологічних колекцій,
торгівлі ними, а також установленого порядку пересилання, ввезення в
Україну і вивезення за її межі; самовільному або з порушенням
установленого порядку переселення, акліматизації та схрещування тварин,
а також вивезення і використання генетичне змінених організмів;
жорстокому поводженні з тваринами; приховуванні та перекрученні
інформації про стан і чисельність об’єктів тваринного світу та їх
використання; невжитті заходів щодо запобігання загибелі тварин,
погіршення середовища їх перебування та ліквідації негативного впливу на
тваринний світ, порушенні порядку придбання, реалізації, пересилання і
вивезення за межі України, ввезення на її територію диких тварин та
інших об’єктів тваринного світу; невиконанні вимог щодо охорони видів
тварин, занесених до Червоної книги України або до переліків видів
тварин, що підлягають особливій охороні; виготовленні, зберіганні,
реалізації та застосуванні заборонених знарядь добування тварин;
невиконанні розпоряджень органів, що здійснюють охорону і державний
контроль у галузі охорони, використання і відтворення тваринного
світу.
Порушення законодавства, спрямованого на охорону тваринного світу, тягне
за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову і кримінальну
відповідальність.
Дисциплінарна вщповщальність полягає в застосуванні до правопорушників
заходів дисциплінарного впливу. До неї можуть притягуватись посадові
особи, робітники і службовці — на підставі норм трудового права та члени
колективних сільськогосподарських підприємств — на підставі Статуту
цього підприємства. Особливістю дисциплінарної відповідальності є те, що
вона застосовується до осіб, які допустили правопорушення при виконанні
своїх трудових (службових) обов’язків. Дисциплінарні стягнення
накладаються адміністрацією підприємств, установ, організацій або
органами управління колективних сільськогосподарських підприємств. Вони
можуть накладатись також вищестоящим органом за підлеглістю.
Адміністративна відповщальність застосовується згідно з Кодексом України
про адміністративні правопорушення. Так, накладення штрафу передбачено
за порушення правил використання об’єктів тваринного світу (ст. 85);
виготовлення та збут заборонених знарядь добування об’єктів тваринного
світу або рослинного світу (ст. 851); експлуатацію на водних об’єктах
водозабірних споруд, не забезпечених рибозахисним обладнанням (ст. 861);
порушення вимог щодо охорони середовища перебування і шляхів міграції,
переселення, акліматизації та схрещування диких тварин (ст. 87);
незаконне вивезення з України і ввезення на її територію об’єктів
тваринного і рослинного світу (ст. 88); порушення порядку придбання чи
збуту об’єктів тваринного або рослинного світу, правил утримання диких
тварин у неволі або в напіввільних умовах (ст. 881); порушення правил
створення, поповнення, зберігання, використання або державного обліку
зоологічних, ботанічних колекцій та торгівлі ними (ст. 882); жорстоке
поводження з тваринами (ст. 89); порушення вимог щодо охорони видів
тварин і рослин, занесених до Червоної книги України (ст. 90).
Розмір штрафу встановлюється залежно від характеру правопорушення,
суб’єктів правопорушення (громадяни, посадові особи), а також від
посадового положення особи, що накладає штраф (статті 218, 240 і 242
Кодексу України «Про адміністративні правопорушення»).
Щодо цивільно-правової відповідальності, то згідно з чинним
законодавством підприємства, установи, організації та громадяни
зобов’язані відшкодувати збитки, заподіяні ними внаслідок порушення
законодавства в галузі охорони, використання і відтворення тваринного
світу, в порядку та розмірах, встановлених законодавством України. Це
загальне положення знаходить конкретизацію у спеціальних правових актах
у вигляді суми за кожну тварину в залежності від її виду.
Якщо розмір шкоди не встановлений спеціальним законодавством,
застосовують відповідні норми цивільного законодавства про відшкодування
збитків, а саме статті 440 і 441 Цивільного кодексу України. При цьому
відшкодування настає в повному обсязі.
За незаконне добування або знищення диких тварин на території державного
заповідника, державного природного національного парку, державного
зоологічного заказника стягнення проводиться по таксі на відповідний вид
тварин, збільшені удвічі.
Розглядаючи справи про відшкодування збитків, заподіяних порушенням
природоохоронного законодавства, суди мають враховувати, що за шкоду,
заподіяну об’єктам природи працівником при виконанні трудових
обов’язків, відповідно до ст. 441 Цивільного кодексу України, відповідає
організація, з якою він перебуває в трудових відносинах. За регресним
позовом останньої на працівника може бути покладена відповідно до
чинного законодавства відповідальність за збитки в обмеженому чи повному
розмірі.
При заподіянні шкоди об’єктам природи джерелом підвищеної небезпеки їх
власники відповідають за ст. 450 Цивільного кодексу України, згідно з
якими відповідальність може бути покладена за відсутності їх вини.
У разі заподіяння шкоди внаслідок наїзду транспортних засобів на диких
тварин власники транспортних засобів можуть бути звільнені від
відшкодування шкоди, коли доведуть, що заподіяння шкоди сталося
внаслідок дії непереборної сили.
Незаконно добуті (зібрані) об’єкти тваринного світу, виготовлена з них
продукція, знаряддя правопорушення підлягають конфіскації у
встановленому законодавством України порядку. Коли ж їх неможливо
вилучити, відшкодовується на користь держави їх вартість.
Дикі тварини й інші об’єкти тваринного світу, які ввезені в Україну або
вивозяться за межі її території з порушенням діючих правил і міжнародних
угод, підлягають безоплатному вилученню і реалізуються згідно з
правилами, встановленими Міністерством екології та природних ресурсів.
У разі вилучення незаконно добутих живих тварин вживаються заходи до їх
збереження і, при можливості, — повернення до природного середовища.
При вирішенні позовів про відшкодування шкоди, заподіяної незаконним
добуванням риби і водних тварин, суди керуються ст. 58 Закону України
«Про тваринний світ» і відповідними правилами рибальства, що
встановлюються в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Судам належить додержуватись вимог природоохоронного законодавства про
вилучення у правопорушника незаконно добутої продукції (звірів, птахів,
риби, деревини, хутра тощо).
За змістом цього законодавства під незаконно добутою продукцією, за яку
стягується шкода, слід розуміти незаконно виловлених чи відстріляних
тварин незалежно від того, чи скористався ними порушник.
При цьому слід мати на увазі, що коли вилучену у правопорушника
продукцію здано на реалізацію і реалізовано до розгляду справи в
судовому засіданні, суд зобов’язаний з’ясувати, якою є вартість
реалізованої продукції, і зазначити у вироку та рішенні про зарахування
вирученої суми в місцевий позабюджетний фонд охорони навколишнього
природного середовища.
Коли незаконно добута продукція не була вилучена (використана чи
реалізована самим правопорушником, стала непридатною тощо), суд стягує
її вартість у місцевий позабюджетний фонд охорони навколишнього
природного середовища.
За вилучену у правопорушника продукцію, яка стала непридатною не з його
вини, суд не вправі стягувати з нього її вартість.
Кримінальна в юпов дальність передбачена в Кримінальному кодексі України
за незаконне полювання (ст. 248); незаконне заняття рибним, звіриним або
іншим водним добувним промислом (ст. 249); проведення вибухових робіт з
порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 250); порушення
законодавства про континентальний шельф України, зокрема невжиття в зоні
безпеки заходів для захисту живих ресурсів моря від шкідливих відходів
(ст. 244); забруднення моря речовинами, шкідливими для здоров’я людей
або для живих ресурсів моря, або іншими відходами і матеріалами (ст.
243).
За певних обставин кримінальна відповідальність може йаставати у зв’язку
з порушенням ветеринарних правил (ст. 251), зокрема, якщо це порушення
спричинило поширення епізоотії або інші тяжкі наслідки, наприклад масову
загибель дичини.
Кримінальна відповідальність передбачена і за жорстоке поводження з
тваринами (ст. 299), якщо воно спричинило їх загибель або каліцтво.
Дії службових осіб, котрі незаконно використовували з метою незаконного
заняття рибним промислом або незаконного полювання негромадський
транспорт, мають кваліфікуватися за статтями, що передбачають
відповідальність за порушення законодавства про охорону природи і
зловживання владою чи службовим становищем, коли цими діями заподіяно
істотної шкоди.
Якщо у злочинні угоди з браконьєрами вступають службові особи органів
охорони природи чи останні самостійно вчиняють такі злочини, як
незаконне заняття рибним промислом, незаконне полювання, вони повинні
нести відповідальність за порушення законодавства про охорону природи і
відповідний службовий злочин.
При вирішенні питання про те, чи є шкода, заподіяна незаконним рибним
промислом або незаконним полюванням великою (значною), треба враховувати
вартість, екологічну цінність, кількість добутого, пошкодженого або
знищеного, а також розмір шкоди, заподіяної навколишньому природному
середовищу.
Дії осіб, винних у незаконному вилові риби, добуванні водних тварин, що
вирощуються підприємствами і організаціями в спеціально влаштованих чи
пристосованих водоймах, або заволодіння рибою, водними тваринами,
відловленими цими організаціями, або дикими тваринами і птахами, що
перебувають в розплідниках і вольєрах, підлягають кваліфікації як
розкрадання державного чи колективного майна.
У зв’язку з цим судом при розгляді справ слід з’ясувати, в яких водоймах
виловлено рибу або водних тварин, де вирощено диких тварин і птахів, і
залежно від встановленого кваліфікувати дії винних.
Щодо осіб, які порушили законодавство про охорону природи із
застосуванням службового становища або при занятті певною діяльністю,
суди при призначенні покарання обговорюють питання про позбавлення їх
права відповідно до статей 364, 365 Кримінального кодексу України
займати певні посади чи займатися певною діяльністю.
Виходячи з того, що відповідно до статей 248 і 249 Кримінального кодексу
України знаряддя злочину, які належать винній особі, в тому числі
мисливські рушниці, риболовні сітки, автомашини, мотоцикли, човни й інші
транспортні та плавучі засоби, за допомогою яких вчиняються чи
полегшуються вилов риби, відстріл звірів тощо, підлягають конфіскації.
§ 10.4. Участь органів внутрішніх справ в охороні тваринного світу
Органи внутрішніх справ проводять значну роботу в галузі охорони
тваринного світу, сприяють відповідним органам у боротьбі з
браконьєрством, порушенням правил полювання і рибальства, вживають
заходів щодо запобігання і припинення незаконного полювання. Незаконним
визнається полювання на тих звірів і птицю, щодо яких воно заборонено,
або яке проводиться без належного дозволу та відповідних документів, в
заборонених місцях.
Полювання визнається протизаконним і в тих випадках, коли воно
проводиться в заборонені строки або на заборонені певні види тварин,
ведеться недозволеними знаряддями і способами.
‘Органи внутрішніх справ сприяють також органам рибоохорони в здійсненні
ними заходів, спрямованих на збереження і відтворення рибних ресурсів.
Найбільш розповсюдженими видами такого сприяння природоохоронним органам
у галузі охорони тваринного світу є спільна розробка комплексних планів
з цих питань і їх здійснення, участь у затриманні правопорушників і
встановлення їх особи, перевірка знарядь та способів полювання і
рибальства та вилучення недозво-лених, огляд здобутих тварин;
організація і проведення патрулювання, рейдів та засад, одержання від
посадових осіб і громадян пояснень з приводу порушень ними
природоохоронного законодавства.
Серед порушень у галузі охорони тваринного світу суттєве місце займає
браконьєрство, суспільна небезпека якого полягає в тому, що воно
спричиняє значний збиток мисливському і рибному господарству. Боротьба з
браконьєрством є однією з важливих задач органів внутрішніх справ.
При затриманні браконьєрів чи виявленні порушень правил полювання і
рибальства працівники міліції зобов’язані скласти протокол і оформити
вилучення відповідних знарядь, а також незаконно здобутого. Протокол
складається по кожному випадку порушень не пізніше двадцять четвертої
години
після Їх виявлення. Якщо порушення пов’язане з нанесенням збитків у
вигляді цінних видів риб, протокол складається у двох екземплярах, один
з яких додається до позовної заяви, що направляється до суду. Вилучення
продукції браконьєрства в адміністративному порядку не звільняє особу
від обов’язку відшкодувати завдані збитки.
Якщо винна особа підлягає адміністративній відповідальності, складений
протокол направляється до відповідної інспекції. Протокол е важливим
процесуальним документом, він закріплює факт правопорушення і стає
підставою для розгляду відповідної адміністративної справи. Тому
працівники органів внутрішніх справ зобов’язані суворо дотримуватись
встановленої норми. У протоколі вказуються: число і місце його
складання, посада, звання і прізвище співробітника міліції, який склав
протокол; прізвище, ім’я та по батькові, вік, рід занять, місце
проживання, сімейний стан правопорушника, документ, цю засвідчує його
особу; час, місце і характер адміністративного порушення, нормативний
акт, який передбачає відповідальність за даний проступок: прізвища,
адреси свідків і потерпілих, якщо вони відомі; пояснення порушника.
За порушення правил полювання винний може бути притягнутий і до
кримінальної відповідальності. Вона настає на підставі ст. 248
Кримінального кодексу України, яка до кримінально-каральних дій
відносить: полювання в заборонений час, в недозволених місцях або
забороненими знаряддями і способами, якщо за такі ж дії протягом року
було застосовано адміністративне стягнення; ті самі дії, що завдали
значної шкоди або вчинені особою, яку раніше було засуджено за незаконне
полювання, а також полювання на заборонених звірів та птицю, на
території державного заповідника або з застосуванням
автомототранспортних засобів.
За злочинами цієї категорії працівники органів внутрішніх справ
порушують кримінальні справи і проводять дізнання в повному обсязі.
Робиться це як на підставі матеріалів, що направляються в органи
внутрішніх справ органами мисливського нагляду, так і у зв’язку з
порушеннями, що безпосередньо виявлені працівниками міліції.
Кримінальна відповідальність передбачена за незаконне заняття рибним,
звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 249 Кримінального
кодексу України): без належного дозволу, в заборонений час, в
недозволених місцях або забороненими способами та знаряддями лову; те
саме діяння, якщо воно завдало значної шкоди, яке вчинюється
систематично або особою, раніше засудженою за незаконне порушення
чинного законодавства.
За останні роки значно збільшилось число випадків застосування
браконьєрами різних технічних засобів — автомашин, мотоциклів,
тракторів, тягачів, катерів, моторних човнів.
У нічний час використовуються світлові пристрої — фари, прожектори,
нічні приціли, що значно збільшує можливості браконьєрства.
Співробітники органів внутрішніх справ повинні враховувати це у своїй
природоохоронній діяльності.
У боротьбі з браконьєрством певну роль відіграє виконання встановленого
порядку торгівлі знаряддям і продукцією по-
•лювання і рибальства. Торговельним організаціям не дозво- .
•ляється здійснювати продаж тих знарядь лову й матеріалів, застосування
яких у даній місцевості заборонено правилами рибальства. Заборонений
продаж приватними особами тих видів риби, за незаконне виявлення і
знищення яких передбачено стягнення нанесеного збитку, а також ікри та
іншої продукції із риби цих видів.
Торгівля м’ясом диких копитних тварин повинна здійснюватись тільки через
державну і кооперативну мережу. Громадянам, які займаються полюванням,
дозволяється продавати тільки здобуту ними у відповідності зі
встановленими правилами водоплавну і борову дичину.
Міліція здійснює нагляд за додержанням громадянами правил спортивного і
любительського лову риби, які для особистого користування дозволяються
всім громадянам безкоштовно в усіх водоймах, за виключенням
заповідників, рибо-розподільників, ставкових та інших культурних
господарств, а також в інших заборонених для рибальства місцях.
Правилами визначено, які знаряддя лову дозволяється застосовувати при
любительському і спортивному рибальстві, а також граничні норми на
одного рибалку.
Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні охорони рибних запасів
особливо зростає тепер, коли виникла потреба збільшити постачання риби
населенню у зв’язку з загостренням продовольчої проблеми. Тому слід
значно посилити контроль за додержанням законодавства про охорону і
відтворення рибних запасів, боротьбу з браконьєрством, крадіжками риби в
господарствах, а також правил рибальства і охорони рибних ресурсів у
внутрішніх водоймах.
Для діяльності співробітників органів внутрішніх справ організуючими і
цілеспрямовуючими правовими нормами є статті 5, 32 і 58 Закону України
«Про тваринний світ».
Стаття 5 закріплює право державної власності на тваринний світ, яке
органи внутрішніх справ зобов’язані охороняти, у ст. 32 систематизовані
і стисло викладені заходи охорони природи, ст. 58 присвячена
відповідальності за порушення за
конодавства України в галузі охорони, використання і відтворення
тваринного світу.
Органи внутрішніх справ сприяють охороні тваринного світу, здійснючи
дозвільну систему. Відповідно до чинного законодавства вони видають
міністерствам та іншим центральним органам державної виконавчої влади,
підприємствам, установам, організаціям, господарським об’єднанням
дозволи на придбання, зберігання, перевезення і використання
вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, вибухових
матеріалів, газової зброї, а громадянам — дозволи по придбання,
зберігання і носіння вогнепальної зброї та придбання і зберігання
холодної зброї.
Здійснюючи дозвільну систему, органи внутрішніх справ мають можливість
контролювати зберігання і цільове використання вогнепальної зброї і
вибухових матеріалів, що в певній мірі запобігає браконьєрство.
Згідно з Положенням про Міністерство внутрішніх справ, затвердженим
Розпорядженням Президента України від 7 жовтня 1992 р„ рішення
Міністерства внутрішніх справ України у питаннях здійснення дозвільної
системи є обов’язковим для центральних і місцевих органів державної
влади, а також підприємств, установ і організацій. Це значно посилює
природоохоронні заходи Міністерства внутрішніх справ.
Значну небезпеку для тваринного світу представляють епізоотії — масові
розповсюдження інфекційних захворювань серед тварин на певній території.
При виникненні епізоотії органи внутрішніх справ разом із ветеринарною
інспекцією здійснюють профілактичні заходи, направлені на попередження
занесення інфекцій на територію, яка не заражена, допомагають
ветеринарній інспекцій в Організації, контролі і проведенні карантинних
заходів та ліквідації вогнищ захворювання худоби і птахів.
Ведення боротьби з епізоотією вимагає від органів внутрішніх справ
розробки окремого плану, який би передбачав систему ефективних дій щодо
локалізації та ліквідації цього небезпечного для диких і свійських
тварин захворювання.
Участь органів внутрішніх справ в охороні тваринного світу стане
активнішою і предметнішою у зв’язку з прийняттям Закону України «Про
мисливське господарство та полювання». В цьому Законі вказані документи
на право полювання (ст. 14), названі способи полювання (ст. 15), чітко
виписані строки полювання (ст. 19), заборони щодо здійснення полювання
(ст. 20) та права працівників, уповноважених здійснювати контроль у
галузі мисливського господарства та полювання (ст. 39).
Розділ 11. Правова охорона атмосферного повітря в Україні
§ 11.1. Атмосферне повітря як об’єкт правовоТ охорони
Атмосферне повітря є одним з основних життєво важливих елементів
навколишнього середовища. Коротко його значення можна висловити так:
повітря — це життя. Добре відомо, що людина здатна прожити без їжі
тижні, без води — дні, а без повітря — лише хвилини.
Життя на нашій планеті можливе до тих пір, поки існує атмосфера.
Атмосферою називається газова оболонка землі, а суміш газів, яка її
складає — повітрям. Атмосфера виконує різні функції. Перш за все вона
захищає землю від згубного впливу космосу. Без атмосфери сонце спроможне
розігріти вдень поверхню землі до 100°С, а космос вночі — остудити її до
мінус 100°С.
Ще зовсім недавно здавалося, що потреби людей в атмосферному повітрі
можуть задовольнятись необмежене, а людська діяльність неспроможна
сильно вплинути на атмосферу. Насправді ж маємо інше. Забруднення
атмосфери досягло загрозливого стану і з кожним роком зростає, особливо
в регіонах з розвиненою промисловістю.
В атмосфері нараховується не менше 40 різних газів. Надзвичайно важливим
є кисень, який утворюється і зберігається головним чином завдяки
життєдіяльності зелених рослин суші і Світового океану. Останній дає
60—70 відсотків кисню, зелена рослинність — ЗО—40 відсотків.
Кисень необхідний не тільки для живих істот, а й для топок заводів і
фабрик, моторів автомобілів, тракторів, комбайнів, літаків, інших машин.
Тільки за один трансатлантичний рейс суперреактивний лайнер спалює 35 т
кисню. Легковий автомобіль за 1—1,5 тис. км пробігу витрачає річну норму
кисню однієї людини1.
Важливе значення має вуглекислий газ. По-перше, він сприяє зменшенню
тепловіддачі землі, по-друге, цей газ вкрай необхідний для розвитку
рослин, що поглинають його з атмосфери. Основними джерелами надходження
вуглекислого газу в атмосферу є дихання людей і тварин, процеси горіння,
виверження вулканів, діяльність промислових підприємств і транспорту.
Від чистоти повітря залежить здоров’я людини, її самопочуття та
працездатність. Багато доказів свідчать про тісний зв’язок між
забрудненням повітря і тяжкими захворюваннями людей. Причому в першу
чергу страждають органи дихання. Як показують дослідження, зростає
частота катарів верхніх дихальних шляхів, бронхітів, пневмоній.
Накопичено також багато даних, які свідчать про взаємозв’язок
забруднення атмосфери і збільшення захворювань на рак легенів,
бронхіальну астму та інші хвороби дихальних систем.
Забруднення атмосферного повітря нерідко призводить до ! загибелі
сільськогосподарських культур, зниження врожайності, захворювання чи
загибелі домашніх і диких тварин, несприятливо впливає на стан і
продуктивність лісу, на якість води та існування в ній живих організмів.
Забруднення атмосфери відбувається з різних причин: виверження попелу і
газів вулканами, пилові бурі, лісні пожежі тощо. Проте основним і
найнебезпечнішим джерелом забруднення атмосфери є промислові
підприємства, транспортні засоби, отрутохімікати, що використовуються у
сільському господарстві.
Найбільше забруднюють повітря підприємства чорної і кольорової
металургії, хімічної промисловості, цементні заводи, та ті, що працюють
завдяки спалюванню різних видів палива. Великої шкоди повітряному
басейну можуть завдати аварії на теплових та атомних електростанціях.
Прикрим прикладом тому є Чорнобильська АЕС.
Серед транспортних засобів головними забруднювачами повітря є
автомобільний і залізничний транспорт. На повітряний транспорт припадає
лише 1—2 відсотки загальної кількості викидів шкідливих речовин в
атмосферу.
Важливими факторами, що визначають склад забруднюючих компонентів у
вихлопних газах, є склад палива, принцип дії та режим роботи двигуна,
умови руху автомобілів. Максимальні концентрації шкідливих речовин
характерні для вузьких вулиць міст з багатоповерховими будівлями.
Загальна кількість автомобілів у світі складає приблизно 400 млн. Кожний
автомобіль в середньому за рік потребує близько 2 тис. л пального
(переважно бензину). Спалюючи зазначену кількість пального, автомобіль
викидає в атмосферу значну кількість шкідливих компонентів.
Проблемою забруднення атмосфери стає гумовий пил, що стирається з
покришок коліс автомобілів і літаків. Один автомобіль дає за рік близько
10 кг гумового пилу.
Щодо забруднення повітря залізничним транспортом, то роблять це,
головним чином, локомотиви з дизельними дви-
гунами. Під впливом забруднюючих повітря речовин, а також постійного
шуму руйнуються від 14 до 73 відсотків будинків і споруд вздовж
залізниць. Вони стають непридатними на 10— 20 років раніше нормативних
термінів.
Значним джерелом забруднення е мінеральні добрива і пестициди. Досить
часто вони зберігаються у малопристосо-ваних приміщеннях або під
відкритим небом і під впливом дощу та вітру попадають у грунт та
атмосферу, забруднюючи їх. Є й інші джерела забруднення атмосферного
повітря в сільському господарстві — тваринницькі комплекси, промислові
об’єкти, що знаходяться в сільській місцевості.
Встановлено, що забруднення атмосфери в сільській місцевості в 10—15
разів перебільшує концентрацію викідів над океаном.
Атмосферне повітря відноситься до категорії невичерпних ресурсів, але в
силу своєї специфіки дуже доступне для забруднення. Тільки при
спалюванні кам’яного вугілля викидається в атмосферу за рік біля 120 млн
т золи, а разом з іншими видами пилу — 200—300 млн т.
Відчутно посилюють негативний вплив на атмосферу інтенсивний розвиток
промисловості і сільського господарства, зростання кількості
транспортних засобів, розширення досліджень космічного простору.
• Не можна не згадати про радіоактивне забруднення атмосфери і
оточуючого середовища в цілому. Радіоактивні речовини потрапляють в
атмосферу трьома шляхами: в результаті природної радіоактивності,
радіоактивності, що пов’язана з роботою атомних установок і в результаті
ядерних вибухів. Природна радіоактивність існує в оточуючому середовищі
постійно, вона не спричиняє пагубного впливу.
Велике занепокоєння викликають два інших шляхи потрапляння радіоактивних
речовин в атмосферу. Аварії на атомних електростанціях і підприємствах
атомної промисловості, а також ядерні вибухи можуть різко збільшити
радіоактивне забруднення місцевості й атмосферного повітря.
Дуже гострою є проблема поховання радіоактивних відходів, яких все
більше накопичується у світі.
Вирішувати проблему охорони атмосферного повітря і довкілля в цілому
треба передусім за допомогою досягнень науково-технічного прогресу, які
забезпечують будування найефективніших очисних споруд, запровадження
нових екологічно надійних технологій виробництва. Треба виходити з того,
що науково-технічний прогрес не тільки спричиняє забруднення
атмосферного повітря, а й своїми досягненнями може сприяти також його
зберїї^нню, відновленню і поліп
шенню. Треба тільки розумно скористатися науковими аосяг-неннями.
Найбільш ефективними заходами у справі охорони атмосферного повітря є
запровадження безвідходних і маловідход-них виробничих процесів,
оснащення джерел забруднення газоочисними і пилевловлювальними
установками, перепрофі-лювання виробництва, переведення підприємств на
інші види сировини і палива.
Відомо, що раніше шкідливі домішки, які потрапляли у повітряний простір,
відносно легко нейтралізувались, тому що атмосфера мала здатність до
самоочищення. Але зі зростанням у повітрі забруднюючих речовин здатність
атмосфери до самоочищення поступово втрачається. Ось чому виникає гостра
необхідність всебічного і цілеспрямованого позитивного впливу на
атмосферу за допомогою правових норм.
Правову основу з цього питання складають Закони України «Про охорону
навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., «Про охорону
атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р., «Про забезпечення
санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 27 лютого 1994
р., постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про
порядок здійснення державного обліку в галузі охорони атмосферного
повітря» від 29 грудня 1993 р. та деякі інші нормативні акти.
Зазначені документи спрямовані на збереження сприятливого стану
атмосферного повітря, його відновлення і поліпшення, для забезпечення
екологічної безпеки життєдіяльност” людини, а також відвернення
шкідливого впливу на навколиш нє природне середовище. Вони визначають
правові й організаційні основи та екологічні вимоги в галузі охорони та
використання атмосферного повітря для виробничих потреб, а також
зміцнення правопорядку і законності в цій галузі.
§ 11.2. Організаційно-правові заходи щодо охорони атмосферного повітря
До організаційно-правових заходів передусім треба віднести
стандартизацію і нормування в галузі охорони атмосферного повітря.
Державні стандарти розробляються і вводяться в дію Міністерством
екології та природних ресурсів та Міністерством охорони здоров’я
України. Вони є обов’язковими для виконання і визначають поняття і
терміни, режим використання й охорони атмосферного повітря, методи
контролю за його станом, вимоги щодо запобігання шкідливого
впливу на нього, встановлюють інші вимоги а галузі охорони і
використання атмосферного повітря.
Нормування в цій галузі передбачає такі нормативи:
а) екологічної безпеки атмосферного повітря;
б) гранично допустимих викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря
і шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарними
джерелами;
в) граничні нормативи утворення забруднюючих речовин, які відводяться в
атмосферне повітря, та час експлуатації технологічного та іншого
обладнання, споруд і об’єктів;
г) використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого
призначення;
д) вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах пересувних джерел
та шкідливого впливу їх фізичних факторів.
Законодавством України можуть встановлюватись й інші нормативи в галузі
охорони атмосферного повітря.
Серед організаційно-правових заходів чільне місце належить обов ‘язкам
суб’єктів, діяльність яких пов’язана з забрудненням повітря. Згідно зі
ст. 12 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» підприємства,
установи й організації, діяльність яких пов’язана з викидами в
атмосферне повітря шкідливих речовин, зобов’язані:
а) здійснювати організаційно-господарські, технічні та інші заходи щодо
забезпечення виконання умов і вимог, передбачених у дозволах на викиди
забруднюючих речовин та інший шкідливий вплив;
б) вживати заходів щодо зменшення їх обсягів;
в) забезпечувати безперебійну роботу і підтримання у справному стані
споруд, устаткування і апаратури для очищення викидів та зменшення
рівнів іншого шкідливого впливу;
г) здійснювати контроль за обсягом і складом забруднюючих речовин, що
викидаються, рівнями іншого шкідливого впливу та вести їх постійний
облік;
д) мати заздалегідь розроблені спеціальні заходи щодо охорони
атмосферного повітря на випадок аварійних ситуацій і несприятливих
метеорологічних умов та вживати заходів для ліквідації причин і
наслідків забруднення атмосферного повітря.
З метою зниження забруднення повітря навколо самого джерела забруднення
використовуються димарі. Так, димова труба 100-метрової висоти дозволяє
розсіювати шкідливі речовини в радіусі 20 км до концентрації, що не є
шкідливою для організму людини. Труби висотою 350 м мають радіус
розсіювання до 75 км. Проте зазначений спосіб не позбавляє атмосферу від
регіонального і глобального забруднення. Тому одним із основних
напрямків у цій галузі слід вважати розробку і застосування безвідходних
і маловідходних виробництв. Повинна використовуватися така технологія,
при якій буде неможливим утворення згубних, екологічно небезпечних
викидів у навколишнє середовище.
Для забезпечення охорони атмосферного повітря велике значення має
додержання вимог при проектуванні, будівництві та реконструкції
промислових об’єктів. Все це повинно здійснюватися з урахуванням
екологічної місткості територій, додержанням вимог щодо охорони,
раціонального використання та екологічної безпеки атмосферного повітря.
Кабінет Міністрів України своєю постановою від 20 травня 1995 р.
затвердив Положення про порядок видачі дозволів на викиди забруднюючих
речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами.
При неможливості додержуватись встановлених нормативів діяльність
відповідних підприємств, установ, організацій, споруд та інших об’єктів
припиняється або’ їх виробничий профіль підлягає зміні.
З метою охорони атмосферного повітря в районах житлової забудови,
масового відпочинку і оздоровлення населення, при визначенні місць
розташування нових, реконструкції діючих підприємств, споруд та інших
об’єктів, які впливають на стан атмосферного повітря, встановлюються
санітарно-захисні зони, розмір яких визначається в залежності від
ступеня шкідливості виробничого об’єкта. В зазначеній зоні забороняється
розміщувати житлові будинки, дитячі, шкільні і лікарсько-оздоровчі
заклади. Зелені насадження зменшують кількість шкідливих газів у
повітрі, частково розсіюючи їх у верхніх шарах атмосфери та поглинаючи
листям. Фахівцями підраховано, що на деревах, кущах і траві осідає до 72
відсотків частинок пилу, що знаходиться в повітрі, і ними поглинається
до 60 відсотків сірчастого газу.
Визначення таких місць погоджується з органами, які здійснюють державний
контроль у галузі охорони атмосферного повітря. З цією ж метою
проводиться екологічна експертиза.
Забороняється будівництво та введення в експлуатацію нових і
реконструйованих підприємств, споруд та інших об’єктів, які не
відповідають вимогам щодо охорони атмосферного повітря.
Система організаційно-правових заходів охорони атмосферного повітря
передбачає також організаційно-економічні заходи: встановлення лімітів
викидів забруднюючих речовин в
атмосферне повітря та інших шкідливих впливів на нього;
встановлення лімітів використання повітря як сировини основного
виробничого призначення; встановлення нормативів плати і розмірів
платежів за викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря та інших
шкідливих впливів на нього;
встановлення нормативів плати за перевищення лімітів викидів, інших
шкідливих впливів та видачу дозволів на використання атмосферного
повітря; встановлення нормативів плати за використання атмосферного
повітря як сировини основного виробничого призначення; надання
підприємствам, установам, організаціям і громадянам податкових,
кредитних та інших пільг при впровадженні ними маловідходних,
безвідходних, енерго- і ресурсозберігаючих технологічних процесів,
здійснення інших природоохоронних заходів відповідно до законодавства.
Охороні атмосферного повітря сприяє державний облік, якому підлягають:
об’єкти, які шкідливо впливають або можуть вплинути на стан атмосферного
повітря; обсяги атмосферного повітря, що використовується як сировина
основного виробничого призначення; види й обсяги шкідливих речовин, що
викидаються в атмосферне повітря; види і розміри шкідливого впливу
фізичних та біологічних факторів на атмосферне .повітря.
Державний облік у сфері охорони атмосферного повітря здійснюється за
єдиною системою в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України:
у частині викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря;
використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого
призначення — Міністерством екології та природних ресурсів;
у частині шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на
атмосферне повітря — Міністерством охорони здоров’я України.
Значну роль у сфері охорони атмосферного повітря відіграє контроль, що
спрямований на забезпечення дотримання вимог законодавства про охорону і
використання атмосферного повітря всіма державними органами, а також
підприємствами, установами, організаціями та громадянами.
Законодавством передбачено три види контролю: державний, виробничий і
громадський. Державний контроль здійснюється:
місцевими органами державної виконавчої влади;
Міністерством екології та природних ресурсів України та його органами на
місцях;
Міністерством охорони здоров’я України та його органами на місцях у
частині додержання нормативів екологічної безпеки (граничне допустимі
концентрації забруднюючих речовин в атмосферному повітрі, граничне
допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого
шкідливого впливу) та інших правил і нормативів, спрямованих на попе-,
редження негативного впливу на здоров’я людини;
Державною автомобільною інспекцією Міністерства внутрішніх справ України
та її органами на місцях у частині додержання нормативів вмісту
забруднюючих речовин у відпрацьованих газах та шкідливого впливу
фізичних факторів, уста-4 новлених для відповідного типу автомобільного
транспорту та сільськогосподарської техніки;
іншими державними, органами, а також органами місцевого самоврядування
відповідно до законодавства України.
Виробничий контроль здійснюється підприємствами, установами,
організаціями, іншими органами в процесі їхньої господарської та іншої
діяльності, якщо вона шкідливо впливає або може вплинути на стан
атмосферного повітря.
Підприємства, установи, організації та інші органи зобов’язані
здійснювати контроль за проектуванням, будівництвом і експлуатацією
споруд, устаткування та апаратури для очищення викидів в атмосферне
повітря від забруднюючих речовин та додержанням інших вимог
законодавства в галузі охорони атмосферного повітря.
Громадський контроль здійснюється громадськими інспекторами відповідно
до ст. 36 Закону України «Про охорону навколишнього природного
середовища».
§ 11.3. Відповідальність за правопорушення у сфері охорони атмосферного
повітря
Законом України «Про охорону атмосферного повітря», іншими актами
встановлені такі правопорушення у галузі охорони атмосферного повітря:
1) порушення прав громадян на екологічно безпечний стан атмосферного
повітря;
2) перевищення лімітів та нормативів граничне допустимих викидів
забруднюючих речовин в атмосферне повітря;
3) перевищення нормативів гранично допустимих рівнів шкідливого впливу
фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря;
4) викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря та використання
атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення без
дозволу спеціально вповноважених на те державних органів;
5) здійснення незаконної діяльності, що негативно впливає на погоду і
клімат;
6) впровадження відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій,
нових технічних систем, речовин і матеріалів, а також експлуатація
технологічного устаткування, транспортних засобів та інших об’єктів, які
не відповідають встановленим вимогам щодо охорони атмосферного повітря;
7) порушення правил складування й утилізації промислових та побутових
відходів, транспортування, зберігання і застосування засобів захисту
рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів,
що спричинило забруднення атмосферного повітря;
8) проектування і будівництво об’єктів з порушенням норм і вимог щодо
охорони і використання атмосферного повітря;
9) невиконання розпоряджень та приписів органів, які здійснюють
державний контроль у галузі охорони та використання атмосферного
повітря;
10) відмова від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про
стан атмосферного повітря, джерело забруднення, а також приховування або
перекручення відомостей про стан екологічної обстановки, яка склалося
внаслідок забруднення атмосферного повітря.
Законодавством України може встановлюватися відповідальність і за інші
правопорушення. Винні особи несуть адміністративну, цивільно-правову,
кримінальну і дисциплінарну відповідальність.
Адміністративна вщповщальність полягає в застосуванні повноважними
органами і посадовими особами конкретних адміністративно-правових
санкцій до порушників законодавства про охорону атмосферного повітря.
Розповсюдженим видом такої відповідальності є застосування штрафу у
визначених розмірах, який регулюється Кодексом України про
адміністративні правопорушення. Відповідно до статей 78—83 штрафу
підлягають особи, винні у таких порушеннях законодавства щодо охорони
атмосферного повітря:
порушенні порядку здійснення викиду забруднюючих речовин в атмосферу або
шкідливого впливу на неї фізичних та біологічних факторів;
порушенні порядку здійснення діяльності, спрямованої на штучні зміни
стану атмосфери і атмосферних явищ;
введенні в експлуатацію нових Г реконструйованих підприємств, споруд та
інших об’єктів, які не відповідають вимогам щодо охорони атмосферного
повітря;
порушенні правил експлуатації, а також невикористанні встановлених
споруд, устаткування, апаратури для очищення і контролю викидів в
атмосферу;
недотриманні екологічних вимог під час проектування, розміщення,
будівництва, реконструкції та прийняття в експлуатацію об’єктів або
споруд;
випуску в експлуатацію автомобілів, літаків, суден та інших пересувних
засобів і установок, у яких вміст забруднюючих речовин у викидах, а
також рівень шуму, утворюваного ними під час роботи, перевищують
установлені нормативи;
експлуатації автотранспортних та інших пересувних засобів з перевищенням
нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах;
порушенні правил складування, зберігання, розміщення, транспортування,
утилізації, ліквідації та використання промислових і побутових відходів;
порушенні правил застосування, зберігання, транспортування,
знешкодження, ліквідації та захоронення пестицидів і агрохімікатів,
токсичних хімічних речовин та інших препаратів.
Справи про адміністративні правопорушення у цій сфері розглядають
адміністративні комісії при виконавчих органах районних, міських,
районних у містах, селищних і сільських Рад народних депутатів. Якщо
справи про адміністративні правопорушення пов’язані з порушенням
санітарно-гігієнічних і санітарно-епідеміологічних правил і норм, їх
розглядають органи та установи, що здійснюють державний санітарний
нагляд.
Адміністративний вплив за порушення законодавства про охорону
атмосферного повітря реалізується також у формах попередження, обмеження
та заборони. Так, відповідно до ст. 29 Закону України «Про охорону
атмосферного повітря» забороняється впровадження відкриттів, винаходів
та раціоналізаторських пропозицій, застосування нової техніки,
імпортного устаткування, технологій і систем, якщо вони не відповідають
встановленим в Україні вимогам щодо охорони атмосферного повітря. У разі
порушення встановлених вимог така діяльність припиняється вповноваженими
на те державними органами, а винні особи притягуються до
відповідальності.
Цивільно-правова відповідальність за порушення законодавства про охорону
атмосферного повітря застосовується у випадках нанесення матеріальних
збитків.
У статті 45 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» зазначено,
що підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані
відшкодувати збитки, заподіяні порушенням законодавства про охорону
атмосферного повітря, у порядку та розмірах, встановлених законодавством
України.
В законодавстві України немає спеціального акта, який би визначав розмір
і порядок відшкодування збитків, пов’язаних з порушенням законодавства
про охорону атмосферного повітря. В таких випадках застосовуються
загальні норми цивільного права, що регулюють зобов’язання, які настають
у зв’язку з нанесенням збитків (статті 440 і 441 Цивільного кодексу
України). Причому матеріальна відповідальність повинна наставати в
повному обсязі. Зменшення її розміру допускається лише у виключних
випадках, враховуючи майновий стан правопорушника.
Посадові особи та інші працівники, з вини яких підприємства, установи й
організації понесли витрати, пов’язані з відшкодуванням збитків, несуть
перед цими підприємствами матеріальну відповідальність за трудовим
законодавством.
Різновидом матеріального впливу на винних у порушенні законодавства про
охорону атмосферного повітря е позбавлення премій за основні результати
господарської діяльності. В залежності від провини й її наслідків воно
може бути повним або частковим. Позбавлення премій здійснюється за
поданнями природоохоронних органів. Ця міра впливу застосовується
головним чином до керівників підприємств і організацій, їх замісників,
головних інженерів, які винні в невиконанні планів і заходів щодо
охорони атмосферного повітря.
З цією ж метою треба ширше застосовувати матеріальне і моральне
заохочення підприємств, установ, організацій і громадян, які б
стимулювали проведення заходів, пов’язаних з охороною повітря.
Цивільно-правова відповідальність передбачена Законом України «Про
забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24
лютого 1994 р. Згідно зі ст. 48 цього Закону підприємства, установи,
організації, підприємці та громадяни, які порушили санітарне
законодавство, що призвело до виникнення захворювань, отруєнь,
радіаційних уражень, тривалої або тимчасової втрати працездатності,
інвалідності чи смерті людей, зобов’язані відшкодувати збитки всім
потерпілим, а також компенсувати додаткові витрати органів, установ та
закладів санітарно-епідемічної служби на проведення санітарних та
протиепідемічних заходів і витрат лікувально-профілактичних закладів на
надання медичної допомоги населенню.
У разі відмови від добровільної компенсації витрат або Відшкодування
збитків спір розглядається в судовому порядку.
Кримінальна вюповщальність передбачена статтями 241, 242, 243
Кримінального кодексу України.
Діяльність або бездіяльність посадових осіб у галузі охорони
атмосферного повітря може кваліфікуватись як посадовий злочин, зокрема,
зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 Кримінального
кодексу України), перевищення впади або-службових повноважень (ст. 365
Кримінального кодексу), службова недбалість (ст. 367 Кримінального
кодексу).
Дисциплінарна вщповідальність застосовується до осіб, які порушили
правила і норми охорони атмосферного повітря. Вина настає в тих
випадках, коли порушення пов’язане з невиконанням або неналежним
виконанням працівником трудових обов’язків згідно з законодавством про
працю.
§ 11.4. Заходи органів внутрішніх справ щодо забезпечення охорони
атмосферного повітря
Охорону атмосферного повітря забезпечує діяльність Державної
автомобільної інспекції (ДАІ), контрольні функції якої охоплюють сферу
дотримання нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин в
атмосферу. Мова йде про нагляд за технічним станом двигунів автомобілів
та заборону використання технічно несправних транспортних засобів.
Співробітники ДАІ проводять щорічні огляди автотранспортних засобів та
періодичний контроль їх стану, відвідують транспортні підприємства,
мають право вимагати від їх керівників пред’явлення необхідної
документації і давати рекомендації щодо утримання від експлуатації
автотранспортних засобів з технічно несправними двигунами, які
забруднюють атмосферне повітря понад установлений мінімум.
Працівники ДАІ уважно стежать за організацією дорожнього руху, вносять
пропозиції щодо скорочення зупинок біля світлофорів, де автотранспортні
засоби змушені працювати на холостому ходу і таким чином сильно
забруднюють повітря, намагаються сприяти безперервному руху автомобілів
міськими дорогами, а також розвантажити автомагістралі міста від
транзитного транспорту.
До заходів впливу, які застосовуються працівниками ДАІ, відносяться:
а) заборона випуску на лінію транспортних засобів у несправному
технічному стані;
б) зняття з автомобілів номерних знаків за перевищення норм вмісту
забруднюючих речовин у відпрацьованих газах;
в) заборона руху по певних дорогах і провулках.
Працівники ДАІ у своїй роботі враховують те, що забруднення вихлопними
газами — не єдиний прояв шкідливого впливу автотранспорту на стан
атмосферного повітря. Воно може забруднюватись також при перевезенні
автотранспортом різних хімікатів й інших отрутних речовин, які
використовуються в сільському господарстві і на підприємствах. Тому вони
слідкують за додержанням правил транспортування таких речовин,
затримують їх до усунення недопіків.
Працівникам ДАІ надано право складати протоколи щодо перевищення
нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах автотранспортних та
інших пересувних засобів, які направляються до адміністративних комісій
при виконавчих органах районних, міських, районних в містах, селищних і
сільських Рад народних депутатів. За порушення законодавства про охорону
атмосферного повітря вони накладають на винних посадових осіб і громадян
адміністративні стягнення у вигляді штрафу.
Природоохоронна діяльність працівників інспекції визначається Положенням
про Державну автомобільну інспекцію Міністерства внутрішніх справ
України, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14
квітня 1997 р.
В основі діяльності органів внутрішніх справ щодо охорони атмосферного
повітря від забруднення лежать також заходи, передбачені ст. 19 Закону
України «Про охорону атмосферного повітря»: переведення транспортних
засобів на менш токсичні види енергії і палива; виведення з
густонаселених житлових кварталів за межі міста автотранспортних
підприємств, автозаправних станцій, вантажного транзитного
автомобільного транспорту; впровадження в містах автоматизованих систем
регулювання дорожнього руху та інші заходи.
Органи внутрішніх справ ретельно стежать і за виконанням норм права, які
регулюють викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними
джерелами. Такі викиди можуть здійснюватись тільки за дозволами, які
видаються органами Міністерства екології та природних ресурсів України.
У полі зору працівників органів внутрішніх справ знаходяться також
вимоги щодо охорони атмосферного повітря від
: забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами. Не
допускається спалювання зазначених відходів на території підприємств,
установ, організацій і населених пунктів. Вони вивозяться на
підприємства, що використовують їх як сировину, або на спеціальні
звалища.
Працівникам міліції варто пам’ятати і про заходи охорони атмосферного
повітря на випадок аварійних ситуацій. Стаття 17 Закону України «Про
охорону атмосферного повітря» зобов’язує підприємства, установи й
організації, викиди забруднюючих речовин яких при аваріях та
несприятливих метеорологічних умовах можуть призвести до надзвичайних
екологічних ситуацій, мати заздалегідь розроблені спеціальні заходи щодо
охорони атмосферного повітря. Такі заходи погоджуються з органами
Міністерства екології та природних ресурсів, Міністерства охорони
здоров’я, місцевими органами державної виконавчої влади та органами
місцевого самоврядування.
Органи внутрішніх справ сприяють виконанню вимог щодо охорони
атмосферного повітря при видобуванні корисних копалин та проведенні
вибухових робіт. Суть однієї з вимог полягає в тому, щоб зазначені
виробничі процеси проводились з додержанням правил, спрямованих на
відвернення або зниження рівнів забруднення атмосферного повітря.
Друга вимога стосується розміщення териконів. Згідно зі ст. 21 Закону
«Про охорону атмосферного повітря» розміщення в населених пунктах нових
териконів і відвалів, які можуть бути джерелами забруднення атмосферного
повітря або іншого шкідливого впливу на нього, забороняється.
Органи внутрішніх справ приділяють увагу відверненню і зниженню шуму,
подають пропозиції і зауваження щодо розміщення підприємств,
транспортних магістралей, аеродромів та інших об’єктів з джерелами шуму
при плануванні і забудові населених пунктів, їх працівники не байдужі до
питань утримання в належному стані залізничних і трамвайних колій,
автомобільних шляхів, вуличних покриттів, поліпшення конструкцій
транспортних засобів та умов їх експлуатації.
Працівники органів внутрішніх справ беруть участь в здійсненні
організаційних заходів для відвернення і зниження виробничих,
комунальних, побутових і транспортних шумів.
Привертають увагу органів внутрішніх справ і питання використання
атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення.
Підприємства, установи й організації, діяльність яких пов’язана з
використанням атмосферного повітря як сировини основного призначення,
повинні передбачати заходи, які б забезпечували мінімально необхідне
вико-
ристання атмосферного повітря, а також здійснювати облік атмосферного
повітря, яке витрачається на виробничі потреби.
Використання атмосферного повітря з перевищенням встановлених обсягів
забороняється.
Про виконання підприємствами, установами і організаціями покладених на
них діючим екологічним законодавством обов’язків щодо раціонального
використання атмосферного повітря дбають разом з природоохоронними
органами органи внутрішніх справ, адже охорона природного середовища
віднесена ст. 1 Закону України «Про міліцію» до першорядних завдань
міліції.
Певні функції в галузі охорони атмосферного повітря виконує державна
санітарно-епідемічна служба Міністерства внутрішніх справ України. На
установи і підрозділи зазначеної служби покладаються функції спеціально
уповноважених органів державного санітарно-епідеміологічного нагляду на
підпорядкованих їм територіях, об’єктах, частинах і підрозділах.
Зокрема, їх увагу привертають гігієнічні вимоги до атмосферного повітря
в населених пунктах, повітря у виробничих та інших приміщеннях.
Згідно з Законом України «Про забезпечення санітарного та
епідеміологічного благополуччя населення» підприємства, установи,
організації та громадяни при здійсненні своєї діяльності зобов’язані
вживати необхідних заходів щодо запобігання та усунення причин
забруднення атмосферного повітря, фізичного впливу на атмосферу в
населених пунктах, рекреаційних зонах, а також повітря у житлових та
виробничих приміщеннях, у навчальних, лікувально-профілактичних та інших
закладах, інших місцях тривалого чи тимчасового перебування людей.
Виконання передбачених Законом заходів контролюється Державною
санітарно-епідеміологічною службою, в тому числі відповідною службою
Міністерства внутрішніх справ України.
Установи та заклади Державної санітарно-епідеміологічної служби
здійснюють свою діяльність на підставі Положення про державний
санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні, що затверджується Кабінетом
Міністрів України, та положень про державну санітарно-епідеміологічну
службу відповідних міністерств і відомств.
Розділ 12. Правова охорона надр в Україні § 12.1. Надра як об’єкт
правової охорони
Надра — частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном
водоймищ і сягає глибин, доступних для геологічного вивчення та
освоєння. Вони є виключно власністю народу України і надаються тільки в
користування. Право власності на надра здійснюється через Верховну Раду
України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві Ради
народних депутатів. Окремі повноваження щодо розпорядження надрами
законодавством України можуть надаватися відповідним органам державної
виконавчої влади.
Надра є надзвичайно важливим об’єктом природи. Багатства надр складають
матеріальну основу всієї індустрії України. Без мінеральної сировини не
можливі розвиток енергетики, вугільної і хімічної промисловості,
залізничного, автомобільного, повітряного, водного транспорту,
виробництво мінеральних добрив, будівельних матеріалів, розвиток інших
галузей народного господарства.
Надра не слід ототожнювати з корисними копалинами. Надра — ширше
поняття, до них належить також підземна порожнина, де раніше була
порода, так звані горні виробітки, які використовуються для розташування
підземних споруд, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин. Проте
визначальною частиною надр, звичайно, є родовища корисних копалин.
Як зазначено в ст. 5 Кодексу України про надра, родовища корисних
копалин — це нагромадження мінеральних речовин в надрах, на поверхні
землі, в джерелах вод та газів, на дні водоймищ, які за кількістю,
якістю та умовами залягання придатні для промислового використання.
Україна має унікальні геологічні можливості, в її надрах знаходиться 200
видів корисних копалин, з яких видобувається тільки 94. Використання
високих можливостей надр для забезпечення економіки необхідною сировиною
з власних джерел — це не тільки питання стабільного економічного
розвитку, а й питання безпеки держави.
Усі родовища корисних копалин становлять державний фонд цих копалин. За
своїм значенням корисні копалини поділяються на корисні копалини
загальнодержавного і місцевого значення. До копалин загальнодержавного
значення відносяться вугілля, нафта, руда, природний газ та інші. До
копалин місцевого значення — пісок, глина, камінь, галька, вапно
[. ТОЩО.
Віднесення корисних копалин до загальнодержавного та місцевого значення
здійснюється Кабінетом Міністрів України за поданням Комітету України з
питань геології та використання надр.
Запаси мінеральної сировини на нашій планеті величезні. Прогнозні
ресурси хімічного палива оцінюються в обсязі близько 12 800 млрд т, із
яких вугілля складає приблизно 11 200 млрд т, нафта — 740 млрд т,
природний газ — 630 млрд т.
Проте обсяги і темпи видобування корисних копалин не можуть не викликати
у людства занепокоєння. Все частіше зустрічаються тривожні повідомлення
про можливу енергетичну кризу. Протягом всієї історії людства
експлуатація надр постійно посилювалась. Приблизно кожні 15—18 років
світовий обсяг добування корисних копалин збільшується вдвічі.
У сучасний період щорічно з надр землі видобувають близько 120 млрд т.
руди та інших корисних копалин.
Великі видобутки гірничих порід здійснюються на території України. У
республіці щорічно видобувається 5,3 млн т нафти, 28,1 млрд м3
природного газу, майже 137 млн т кам’яного та 9,3 млн т бурого вугілля.
Великі обсяги видобування і використання корисних копалин негативно
впливають на навколишнє середовище.
Усе це визначає значення забезпечення раціонального використання і
охорони надр.
Користувачами надр можуть бути підприємства, установи, організації,
громадяни України, а також іноземні юридичні та фізичні особи.
Надра надаються в користування для: геологічного вивчення, в тому числі
дослідно-промиспової розробки родовищ корисних копалин
загальнодержавного значення, видобування корисних копалин, будівництва
та експлуатації підземних споруд, не пов’язаних з видобуванням корисних
копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та
інших речовин і матеріалів, поховання шкідливих речовин і відходів
виробництва, скидання стічних вод, створення геологічних територій та
об’єктів, що мають важливе наукове, культурне, санаторно-оздоровче
значення (наукові полігони, геологічні заповідники, заказники, пам’ятки
природи, лікувальні, оздоровчі заклади тощо), задоволення інших потреб.
Користування може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається
таке, яке не має заздалегідь встановленого строку. Тимчасове може бути
короткостроковим (до п’яти років) і довгостроковим (до двадцяти років).
У разі необхідності ці строки можуть бути продовжені.
І Перебіг строку користування надрами починається з дня одержання на
це спеціального дозволу (ліцензії), якщо в ньому не передбачено інше.
Ліцензування — це єдиний порядок надання спеціальних дозволів (ліцензій)
на користування ділянкою надр з відповідною метою. Ліцензії надаються
спеціалізованим підприємствам, установам і організаціям, а також
громадянам, які мають відповідну кваліфікацію, матеріально-технічні та
економічні можливості для користування надрами, Комітетом України з
питань геології та використання надр за погодженням з Міністерством
екології та природних ресурсів в порядку, встановленому Кабінетом
Міністрів України.
Право на користування надрами засвідчується актом про надання гірничого
відводу. Гірничий відвід — це частина надр, надана користувачам для
промислової розробки родовищ корисних копалин, а також для цілей, не
пов’язаних з видобуванням останніх. Користування надрами за межами
гірничого відводу забороняється.
Гірничі відводи для розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного
значення надаються, як правило, комітетом України по нагляду за охороною
праці, а гірничі відводи для розробки родовищ місцевого значення
надаються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними,
Київською та Севастопольською міськими Радами народних депутатів.
Порядок надання гірничих відводів установлюється Кабінетом Міністрів
України, який 27 січня 1995 р. затвердив відповідне Положення.
Але із загального правила е винятки, коли надра надаються у користування
без надання гірничого відводу. Такими винятками е надання надр для
геологічного вивчення, у користування для видобування прісних підземних
вод і розробки родовищ торфу. В зазначених випадках це здійснюється на
підставі спеціальних дозволів (ліцензій).
Законодавством про надра визначено також право землевласників і
землекористувачів на видобування корисних копалин місцевого значення,
торфу і прісних вод. Відповідно до ст. 23 Кодексу України про надра в
межах наданих їм земельних ділянок вони мають право займатись цим без
спеціальних дозволів (ліцензій) та гірничого відводу при загальній
глибині розробки до 2 м І прісних підземних вод до 20 м та
використовувати надра для господарських і побутових потреб.
Видобування корисних копалин місцевого значення і торфу із застосуванням
спеціальних технічних засобів, які можуть призвести до небажаних змін
навколишнього природного
середовища, погоджується з місцевими Радами народних депутатів та
органами Міністерства екології та природних ресурсів України на місцях.
Землевласники і землекористувачі можуть бути позбавлені зазначених прав
у разі порушення ними порядку і умов користування надрами на наданих їм
у власність або користування земельних ділянках місцевими Радами
народних депутатів або іншими спеціально вповноваженими органами в
порядку, передбаченому законодавством України.
Право користування надрами припиняється в разі:
1) відсутності потреби в цьому;
2) закінчення встановленого на це строку;
3) припинення діяльності користувачів надр, яким їх було надано;
4) застосування методів і способів, що негативно впливають на стан надр,
призводять до забруднення навколишнього природного середовища або
шкідливих наслідків для здоров’я населення;
5) використання надр не для тієї мети, для якої їх було надано,
порушення інших вимог, передбачених відповідним дозволом (ліцензією);
6) якщо користувач без поважних причин протягом двох років не розпочне
користування надрами;
7) вилучення у встановленому законодавством порядку наданої у
користування ділянки надр.
Право користування надрами припиняється тим органом, який надав на це
дозвіл, а у випадках, передбачених пунктами 1, 4, 5 і 6, у разі незгоди
користувачів, — у судовому порядку. При цьому питання про припинення
права користування земельною ділянкою вирішується у встановленому
земельним законодавством порядку.
Законодавством України можуть передбачатися й інші випадки припинення
права користування надрами.
Після вироблення запасів корисних копалин, а також у разі, коли за
техніко-економічними розрахунками та іншими обгрунтуваннями подальша
розробка родовищ чи його частин є недоцільною або неможливою,
гірничодобувні об’єкти або ділянки цих об’єктів підлягають ліквідації
або консервації.
У разі повної або часткової ліквідації гірничодобувного об’єкта гірничі
виробки і свердловини повинні бути приведені у стан, який гарантує
безпеку людей, майна і навколишнього природного середовища, а в разі
консервації гарантує також і збереження родовищ, гірничих виробок та
свердловин на весь період консервації. У разі ліквідації гірничодобувних
об’єктів повинно бути вирішено питання про можливе вико
ристання гірничих виробок, свердловин для інших цілей суспільного
виробництва.
Ліквідація і консервація гірничодобувних об’єктів або їх ділянок
здійснюється за погодженням з органами державного гірничого нагляду та
іншими заінтересованими органами у порядку, встановленому Комітетом
України по нагляду за охороною праці.
Відносини з використання і охорони надр — гірничі відносини —
регулюються Конституцією України, Законом України «Про охорону
навколишнього природного середовища», Кодексом України про надра та
іншими актами законодавства України, що додаються до них.
Гірничі відносини спрямовані на забезпечення раціонального, комплексного
використання надр для задоволення потреб у мінеральній сировині та інших
потреб суспільного виробництва; охорони надр, гарантування при
користуванні надрами безпеки людей, майна та навколишнього природного
середовища, а також охорони прав і законних інтересів підприємств,
установ, організацій та громадян.
Важливі завдання в галузі використання та охорони надр передбачені
постановами Кабінету Міністрів України: «Про Державний фонд родовищ
корисних копалин України» від 2 березня 1993 р., «Про затвердження
Класифікації запасів і ресурсів корисних копалин державного фонду надр»
від 5 травня 1997 р., «Про перелік корисних копалин та їх мінімальні
запаси або перспективні ресурси, що вважаються стратегічно важливими для
економіки України» від 15 липня 1997 р. ?,
§ 12.2. Поняття і зміст правової охорони надр
Багатства надр землі відносяться до вичерпних природних ресурсів, які не
підлягають ні відновленню, ні самовідновлен-ню. Вони потребують охорони,
бездоганної в усіх відношеннях І насамперед у правовому.
Правовою охороною надр передбачається система правових заходів і норм,
спрямованих на забезпечення геологічного вивчення надр, їх раціонального
використання та надійний захист.
Отже, найпершим кроком до забезпечення охорони надр є їх геологічне
вивчення, яке передбачає одержання даних про геологічну будову надр,
процеси, які відбуваються в них, виявлення і оцінку корисних копалин,
вивчення закономірнос-
тей їх формування і розміщення, з’ясування гірничотехнічних та інших
умов розробки родовищ і використання надр для цілей, не пов’язаних з
видобуванням корисних копалин.
Вимоги щодо геологічного вивчення надр викладені в ст. 38 Кодексу
України про надра.
Важливою передумовою забезпечення охорони надр є їх раціональне
використання. Корисні копалини повинні видобуватись у місцях залягання
якомога повніше, з найменшими витратами, має забезпечуватись їх
господарське використання підприємствами, організаціями, установами і
громадянами. Згідно з чинним законодавством про надра основними вимогами
в галузі їх охорони є такі:
а) забезпечення належного правового регулювання охорони надр;
б) додержання встановленого порядку надання надр у користування;
в) раціональне вилучення і використання запасів корисних копалин і
наявних у них компонентів;
г) недопущення шкідливого впливу робіт, пов’язаних з користуванням
надрами, на збереження запасів корисних копалин, гірничих виробок і
свердловин, що експлуатуються чи законсервовані, а також підземних
споруд;
д) охорона родовищ корисних копалин від затоплення, обводнення, пожеж та
інших факторів, що впливають на їх якість і промислову цінність родовищ
або ускладнюють їх розробку;
е) запобігання необгрунтованій та самовільній забудові площ залягання
корисних копалин і додержання встановленого законодавством порядку
використання цих площ для інших цілей;
е) запобігання забрудненню надр при підземному зберіганні нафти, газу та
інших речовин і матеріалів, схованні шкідливих речовин і відходів
виробництва, скиданні стічних вод;
ж) додержання інших вимог, передбачених законодавством про охорону
навколишнього природного середовища.
Зазначені вимоги е складовою частиною компетенції вищих і місцевих
органів державної влади і управління у сфері регулювання гірничих
відносин. Зокрема, до ьідання Верховної Ради України належить:
1) законодавче регулювання гірничих відносин;
2) визначення основних напрямів державної політики в галузі геологічного
вивчення, використання і охорони надр;
3) визначення повноважень органів державної виконавчої влади, місцевих
Рад народних депутатів щодо використання та охорони надр.
До відання Кабінету Міністрів України належить:
1) реалізація державної політики у сфері регулювання гірничих відносин;
2) здійснення державного контролю за геологічним вивченням,
використанням та охороною надр;
3) визначення порядку діяльності органів державної виконавчої влади в
галузі використання і охорони надр, координація їх діяльності;
4) забезпечення розробки загальнодержавних та регіональних програм у
зазначеній галузі;
5) визначення порядку використання надр та їх охорони;
6) вирішення інших питань.
Питання охорони надр у межах своєї компетенції вирішують також Верховна
Рада Автономної Республіки Крим, обласні, міські, селищні і сільські
Ради народних депутатів.
Охорону надр покликані здійснювати й інші органи державного управління:
Міністерство екології та природних ресурсів України, Комітет України з
питань геології та використання надр, Комітет України по нагляду за
охороною праці.
Громадяни та їх об’єднання сприяють місцевим Радам народних депутатів і
спеціально уповноваженим органам державної виконавчої влади у здійсненні
заходів щодо раціонального використання та охорони надр.
Користувачі надр мають право:
здійснювати на наданій їм ділянці надр геологічне вивчення, комплексну
розробку родовищ корисних копалин та інші роботи згідно з умовами
спеціального дозволу (ліцензії);
І розпоряджатися видобутими корисними копалинами;
здійснювати на умовах спеціального дозволу (ліцензій) консервацію
наданого в користування родовища корисних копалин або його частини.
Користувачі надр зобов’язані:
використовувати надра відповідно до цілей, для яких їх було надано;
забезпечувати повноту геологічного вивчення, раціональне, комплексне
використовування та охорону надр;
виконувати інші вимоги щодо користування надрами, встановлені
законодавством України.
Охороні надр сприяють передбачені законодавством обмеження, тимчасова
заборона (зупинення) або припинення користування надрами в разі
порушення відповідних вимог. Ці
заходи можуть бути застосовані органами Міністерства екологи та
природних ресурсів України, державного гірничого нагляду, державного
геологічного контролю або іншими спеціально вповноваженими на те
державними органами.
Одним із заходів охорони надр є заборона проектування і будівництва
населених пунктів, промислових комплексів та інших об’єктів без
попереднього геологічного вивчення ділянок надр, що підлягають забудові.
Законодавством передбачені й інші охоронні заходи щодо забудови площ
залягання корисних копалин. Так, забудови площ залягання корисних
копалин загальнодержавного значення, а також будівництво на ділянках їх
залягання споруд, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин,
дозволяється у виняткових випадках лише за погодженням з відповідними
територіальними геологічними підприємствами та органами державного
гірничого нагляду. Існує спеціальне Положення про порядок забудови площ
залягання корисних копалин загальнодержавного значення, яке було
затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 1995 р.
Забудова площ залягання корисних копалин місцевого значення, а також
розміщення на ділянках їх залягання підземних споруд, не пов’язаних з
видобуванням корисних копалин, дозволяється за погодженням з
відповідними місцевими Радами народних депутатів.
Особливій охороні підлягають ділянки надр, що мають велике наукове та
культурне значення. Це рідкісні геологічні відслонення, мінералогічні
утворення, палеонтологічні об’єкти тощо. Вони можуть бути оголошені у
встановленому законодавством порядку об’єктами природно-заповідного
фонду України.
Певне значення для забезпечення охорони надр має платня за їх
користування. Вона справляється у вигляді:
1) платежів за користування надрами; 2) відрахувань за
геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; 3)
збору за видачу спеціальних дозволів (ліцензій);
4) акцизного збору.
Платежі за користування надрами можуть справлятися у вигляді разових
внесків або регулярних, які визначаються на підставі відповідних
еколого-економічних. розрахунків.
Нормативи платні за користування надрами та порядок її справляння
встановлюються Кабінетом Міністрів України. 12 вересня 1997 р. він
затвердив «Базові нормативи плати за користування надрами для
видобування корисних копалин та Порядку справляння плати за користування
надрами для добування корисних копалин».
Платня за користування надрами може сплачуватись як у вигляді грошових
платежів, так і в натуральному вигляді (частина видобутої мінеральної
сировини або іншої виробленої • ‘користувачем надр продукції, виконання
робіт чи надання інших послуг), крім матеріалів, продуктів та послуг,
перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.
У законодавстві про надра встановлений також розподіл платежів за
користування надрами між бюджетами різних рівнів та умови сплати інших
видів відрахувань і зборів.
По окремих видах мінеральної сировини, що видобувається з родовищ з
відносно кращими гірничо-геологічними і еко-номіко-географічними
характеристиками, при одержанні користувачем надр наднормативного
прибутку може встановлюватись акцизний збір.
Від плати за користування надрами звільняються:
а) землевласники і землекористувачі, які здійснюють у встановленому
порядку видобуток корисних копалин місцевого значення для власних потреб
або користуються надрами для господарських і побутових потреб на наданих
їм у власність або користування земельних ділянках;
б) користувачі надр — при організації геологічних об’єктів
•природно-заповідного фонду;
в) користувачі надр — за здійснення розвідки корисних ‘копалин у межах
гірничого відводу, наданого їм для видобутку корисних копалин.
Користувачам надр можуть надаватися й інші пільги.
Охороні надр значною мірою сприяє державний облік родовищ і проявів
корисних копалин та державний баланс їх запасів. Державний кадастр
родовищ і проявів корисних копалин містить відомості про кожне родовище,
включене до Державного фонду, щодо кількості та якості цих запасів, а
також .відомості про кожний прояв корисних копалин.
Державний баланс запасів корисних копалин містить відомості про їх
кількість, якість та ступінь вивчення щодо родовищ, які мають промислове
значення, їх розміщення, рівень освоєння, а також відомості про
видобуток, утрати і забезпеченість суспільного виробництва розвіданими
запасами.
Державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин та державний баланс
запасів корисних копалин ведуться Комітетом України з питань геології та
використання надр.
Усі запаси корисних копалин підлягають експертизі та оцінюються
Державною комісією України по запасах корисних копалин у порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України.
Охорона надр передбачається і в основних вимогах щодо розробок родовищ
корисних копалин. При цьому повинні забезпечуватися:
1) недопущення наднормативних утрат і погіршення якості корисних
копалин;
2) недопущення псування розроблюваних і сусідніх з ними родовищ корисних
копалин у результаті проведення гірничих робіт;
3) складування, збереження та облік корисних копалин;
4) інші вимоги, що сприяють охороні надр.
Велика роль в охороні надр належить державному контролю і нагляду в
гірничій справі, які спрямовані на забезпечення додержання всіма
державними органами, підприємствами, установами, організаціями та
громадянами встановленого порядку користування надрами, виконання інших
обов’язків щодо охорони надр, установлених законодавством України.
Державний контроль за геологічним вивченням надр здійснюється Комітетом
України з питань геології та використання надр і його органами на
місцях.
Державний нагляд за веденням робіт по геологічному вивченню надр, їх
використанням та охороною здійснюється Комітетом України по нагляду за
охороною праці та його органами на місцях.
Державний контроль за використанням і охороною надр у межах своєї
компетенції здійснюють місцеві Ради народних депутатів, органи
виконавчої влади на місцях, Міністерство екології та природних ресурсів
України і його органи на місцях.
Повноваження органів державного геологічного контролю та органів
державного гірничого нагляду щодо здійснення контролю і нагляду
закріплені відповідно в статтях 62 і 63 Кодексу України про надра.
Питання, пов’язані з гірничим наглядом, регулюються Положенням,
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 1995 р.
§ 12.3. Відповідальність за порушення законодавства про надра
Порушення законодавства про надра тягне за собою дисциплінарну,
адміністративну, цивільно-правову і кримінальну відповідальність.
Відповідальність несуть особи, винні у таких правопорушеннях:
а) самовільному користуванні надрами;
б) порушенні норм, правил і вимог щодо проведення робіт по їх
геологічному вивченню;
в) вибірковому виробленні багатих ділянок родовищ, що призводить до
наднормативних утрат і погіршення якості корисних копалин при їх
видобуванні;
д) пошкодженні родовищ корисних копалин, які виключають повністю або
суттєво обмежують можливість їх подальшої експлуатації;
е) порушенні встановленого порядку забудови площ залягання корисних
копалин;
є) невиконанні правил охорони надр та вимог щодо безпеки людей, майна і
навколишнього природного середовища від шкідливого впливу робіт,
пов’язаних з користуванням надрами;
ж) знищенні або пошкодженні геологічних об’єктів, що становлять особливу
наукову і культурну цінність, спостережних режимних свердловин, а також
маркшейдерських і геодезичних знаків;
з) незаконному знищенні маркшейдерської або геологічної документації, а
також дублікатів проб корисних копалин, необхідних при подальшому
геологічному вивченні надр і розробці родовищ;
| й) невиконанні вимог щодо проведення гірничих виробок і і
свердловин, які ліквідовано або законсервовано, в стан, \ який гарантує
безпеку людей, а також вимог щодо збережен-‘ ня родовищ, гірничих
виробок і свердловин на час консервації. | Законодавчими актами
України може встановлюватися І відповідальність й за інші порушення
законодавства про надра. і Дисциплінарна відповідальність
застосовується при незначних порушеннях. Дисциплінарні стягнення
накладаються як на рядових працівників, так і на посадових осіб. Їх види
встановлюються правилами внутрішнього розпорядку відповідних підприємств
і установ.
; Адміністративна вдповдальнсгь полягає в застосуванні до винних
осіб адміністративних стягнень, зокрема, накладання штрафу. Вона
передбачена Кодексом України про надра,
Кодексом України про адміністративні правопорушення. Згідно зі ст. 47
КпАП штраф накладається за самовільне користування надрами, укладення
угод, які в прямій чи прихованій формі порушують права державної
власності на надра.
За порушення інших вимог щодо охорони надр та проведення робіт по їх
геологічному вивченню штраф накладається на підставі статей 57 і 58 КпАП
України.
У переважній більшості адміністративних правопорушень в цій галузі
розглядають справи і накладають штрафи відповідні особи органів
держгіртехнагляду.
Стаття 66 Кодексу України про надра передбачає таку міру
адміністративного впливу, як припинення самовільного користування
надрами та забудови площ залягання корисних копалин. Причому ці дії
припиняються без відшкодування понесених витрат.
Цивтьно-правова відповідальність полягає у відшкодуванні збитків,
завданих внаслідок порушень законодавства про надра.
У статті 67 Кодексу України про надра зазначено: «Підприємства,
установи, організації та громадяни зобов’язані відшкодувати збитки,
завдані ними внаслідок порушень законодавства про надра, в розмірах і
порядку, встановлених законодавством України». Проте згадана стаття
конкретно не визначає межу майнової відповідальності. У ній зроблено
лише посилання на чинне законодавство. Практично мова йде про відповідні
норми цивільного права, зокрема, статті 440 і 441 Цивільного кодексу
України. Стаття 440 передбачає відшкодування заподіяних збитків у
повному обсязі. Проте суд може зменшити розмір відшкодування в
залежності від майнового стану порушника. Стаття 441 передбачає
відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників
під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків.
Посадові особи та інші працівники, з вини яких підприємства,
організації, установи понесли витрати, пов’язані з відшкодуванням
збитків, несуть особисту матеріальну відповідальність перед цими
організаціями в установленому порядку (ст. 452 Цивільного кодексу
України).
У статті 25 Кодексу про надра записано: «Збитки, завдані порушенням прав
користувачів надр, підлягають відшкодуванню в повному обсязі відповідно
до законодавчих актів України».
Відшкодування завданих збитків не звільняє винних осіб від притягнення
їх до адміністративної чи кримінальної відповідальності.
Кримінальна відповідальність передбачена статтями 240 і 250
Кримінального кодексу України. Згідно зі ст. 240 незаконне, тобто з
порушенням установленого законодавством порядку, видобування корисних
копалин, крім загальнопоши-рених, — карається позбавленням волі на строк
до двох років, або виправними роботами на такий самий строк, або штрафом
до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
обмеженням волі на строк до двох років.
Ті самі діяння, вчинені на територіях та об’єктах природно-заповідного
фонду або повторно, або якщо вони спричинили загибель людей, їх масове
захворювання або інші тяжкі наслідки, — караються обмеженням волі на
строк від двох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк з
конфіскацією незаконно добутого і знарядь видобування.
За злочинні порушення законодавства про континентальний шельф України
кримінальну відповідальність передбачає ст. 244 Кримінального кодексу
України. Згідно з ч. 1 цієї статті порушення законодавства про
континентальний шельф України, що заподіяло істотну шкоду, а також
невжиття особою, що відповідає за експлуатацію технологічних установок
або інших джерел небезпеки в зоні безпеки, заходів для захисту живих
організмів моря від дії шкідливих відходів або небезпечних випромінювань
та енергії, якщо це створило небезпеку їх загибелі або загрожувало життю
чи здоров’ю людей, караються штрафом від ста до двохсот
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на
строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років, з
конфіскацією всіх знарядь, якими користувалася винувата особа для
вчинення злочину або без такої.
Частина 2 ст. 244 передбачає відповідальність за дослідження,
розвідування, розробку природних багатств та інші роботи на
континентальному шельфі України, які провадяться іноземними громадянами,
якщо це не передбачено договором між Україною і заінтересованою
іноземною державою, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою
України або спеціальним дозволом, виданим у встановленому законом
порядку. Такі діяння караються штрафом від п’ятдесяти до ста
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до
шести місяців, з конфіскацією обладнання.
§ 12.4. Участь органів внутрішніх справ в охороні надр
Охорону надр органи внутрішніх справ здійснюють, головним чином, у
процесі охорони права державної власності і в процесі забезпечення
громадського порядку. Надра е об’єктом природи і водночас — виключною
власністю народу України, яку органи внутрішніх справ зобов’язані
охороняти. Особлива увага при цьому приділяється зберіганню видобутих
корисних копалин від розкрадання і безгосподарного використання. Саме ці
правопорушення і злочини здебільшого виявляються і припиняються
працівниками міліції.
Органи внутрішніх справ сприяють охороні надр і тим, що захищають права
їхніх користувачів, які можуть бути обмежені лише у випадках,
передбачених законодавством України. Це відноситься до охорони прав усіх
користувачів надр, якими можуть бути підприємства, установи,
організації, громадяни України, а також іноземні юридичні та фізичні
особи.
Однією з форм охорони надр органами внутрішніх справ є сприяння місцевим
органам влади у виконанні такої важ» ливої функції, як здійснення
контролю, що передбачено Кодексом України про надра. Виконуючи цю
функцію, місцеві Ради народних депутатів і їх виконавчі органи
спираються на допомогу правоохоронних органів.
Важливу роль в охороні надр і видобутих корисних копалин відіграють
підрозділи протипожежної безпеки системи Міністерства внутрішніх справ
України, які покликані контролювати дотримання відповідних правил
пожежної безпеки на гірничодобувних об’єктах, об’єктах по переробленню
мінеральної сировини, а також підземних спорудах, не пов’язаних з
видобуванням корисних копалин, їх головним завданням є запобігання
виникненню пожежі та якомога швидкого її погашення.
За діючим законодавством місця розташування гірничодобувних об’єктів і
підземних споруд, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин, у тому
числі для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і
матеріалів, заховання відходів виробництва, інших шкідливих речовин і
скидання стічних вод, до початку проектних робіт погоджуються з органами
державного гірничого нагляду, охорони навколишнього природного
середовища, державного санітарного нагляду, з територіальними
геологічними підприємствами, відповідними Радами народних депутатів та
іншими зацікавленими органами. До таких слід віднести органи
протипожежної безпеки.
У своїй діяльності щодо охорони надр органам внутрішніх справ належить
керуватись Кодексом України про надра, Законами України «Про міліцію»,
«Про охорону навколишнього природного середовища», відповідними статтями
Кодексу України про адміністративні правопорушення, Цивільного і
Кримінального кодексів України, місцевими програмами розвитку
мінерально-сировинної бази, раціонального використання і охорони надр,
які розробляються обласними Радами народних депутатів відповідно до ст.
9 Кодексу України про надра.
У Законі України «Про міліцію» визначені її основні завдання, зокрема:
забезпечення безпеки громадян, захист їх прав і законних інтересів;
захист власності від злочинних посягань; виявлення і розкриття злочинів,
розшук осіб, які їх вчинили; сприяння у межах своєї компетенції
державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні
покладених на них законом обов’язків; запобігання правопорушенням та їх
припинення.
Зрозуміло, що виконання цих завдань неодмінно передбачає охорону надр.
Здійснювати охорону надр зобов’язує працівників органів внутрішніх справ
і Кодекс України про надра. У ст. 2 Кодексу зазначено: «Завданням
Кодексу про надра є регулювання гірничих відносин з метою забезпечення
раціонального, комплексного використання надр для задоволення потреб у
мінеральній сировині та інших потреб суспільного виробництва, охорони
надр, гарантування при користуванні надрами безпеки людей, майна та
навколишнього природного середовища, а також охорона прав і законних
інтересів підприємств, установ, організацій та громадян».
Працівники органів внутрішніх справ не можуть бути байдужими і до
виконання вимог, передбачених іншими статтями Кодексу України про надра:
ст. 22 передбачає надання надр для захоронення відходів виробництва,
інших шкідливих речовин та скидання стічних вод; ст. 23 регулює права
землевласників і землекористувачів на видобування корисних копалин
місцевого значення, торфу та прісних підземних вод;
ст. 50 забороняє введення в експлуатацію нових і реконструйованих
гірничодобувних об’єктів, об’єктів по переробці мінеральної сировини, а
також підземних споруд, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин,
безпеку людей, майна і навколишнього природного середовища; ст. 55
передбачає порядок користування надрами для цілей, не пов’язаних з
видобуванням корисних копалин, а саме: вжиття заходів, які запобігли б
їх проникненню в гірничі виробки, на земну поверхню та водні об’єкти.
У разі порушення зазначених вимог скидання в надра стічних вод,
захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва повинно бути
обмежено, тимчасово заборонено (зупинено) або припинено органами
державного гірничого нагляду чи іншими спеціально уповноваженими на те
державними органами.
Брати участь в охороні надр зобов’язує працівників органів внутрішніх
справ і ст. 12 Кодексу про надра, в якій говориться про участь громадян
та їх об’єднань у здійсненні заходів щодо раціонального використання та
охорони надр. Таким чином, охорона надр є не тільки службовим, а й
громадянським обов’язком працівників органів внутрішніх справ.
Зрозуміло, що участь органів внутрішніх справ в охороні надр буде більш
плідною, якщо вони свої зусилля будуть тісніше поєднувати з зусиллями
органів державного геологічного контролю і органів державного гірничого
нагляду.
Розділ 13. Правова охорона природно-заповідного фонду України
§ 13.1. Природно-заповідний фонд України як об’єкт правової охорони
Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору,
природні комплекси та об’єкти яких мають особливу природоохоронну,
наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою
збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і
рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та
забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.
До природно-доповідного фонду належать:
а) природні території та об’єкти — природні та біосфернІ заповідники,
національні природні і регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки
природи, заповідні урочища;
б) штучно створені об’єкти — ботанічні сади, дендрологічні і зоологічні
парки, парки — пам’ятки садово-паркового мистецтва.
Правові основи організації, охорони, ефективного використання
природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів та
об’єктів визначає Закон України «Про природно-заповідний фонд України»
від 16 червня 1992 р., в якому знайшли закріплення форми власності на
території та об’єкти природно-заповідного, фонду України, цілі його
використання, права громадян із зазначених питань.
Території природних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані
національним природним паркам, є власністю народу України. Регіональні
ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища,
ботанічні сади, дендрологічні, зоологічні парки та парки — пам’ятки
садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності народу, так
і в інших формах власності, передбачених законодавством України.
Території та об’єкти природно-заповідного фонду можуть використовуватися
в природоохоронних, науково-дослідних, освітньо-виховних, оздоровчих та
інших рекреаційних цілях;
для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.
Режим територій та об’єктів природно-заповідного фонду — це сукупність
науково обгрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають
правовий статус, призначення цих територій та об’єктів, характер
допустимої діяльності в них,
порядок охорони, використання і відтворенні* їх природних комплексів.
На землях природно-заповідного призначення забороняється будь-яка
діяльність, що негативно впливає або може негативно впливати на стан
природних та історико-культурних комплексів та об’єктів чи перешкоджає
їх використанню за цільовим призначенням.
Громадяни України мають такі права:
брати участь в обговоренні проектів законодавчих актів з питань розвитку
заповідної справи, формування природно-заповідного фонду;
брати участь у розробці та реалізації заходів щодо їх охорони та
ефективного використання, запобігання негативного впливу на них
господарської діяльності;
вносити пропозиції про включення до складу природно-заповідного фонду
найбільш цінних природних територій та об’єктів;
ознайомлюватися з територіями та об’єктами природно-заповідного фонду,
здійснювати інші користування з додержанням встановлених вимог щодо
заповідного режиму;
брати участь у здійсненні громадського контролю за охороною заповідних
територій та об’єктів, вносити пропозиції щодо притягнення до
відповідальності винних у порушенні вимог охорони територій та об’єктів
природно-заповідного фонду.
Законодавством України можуть бути визначені й інші права громадян з
питань охорони та використання територій і об’єктів природно-заповідного
фонду.
Заслуговує на увагу правовий режим територій та об’єктів
природно-заповідного фонду України. Він визначається з урахуванням їх
класифікації та цільового призначення.
Природні заповідники— це природоохоронні, науково-дослідні установи
загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження в
природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони
природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення
природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розробок наукових
засад охорони навколишнього природного середовища, ефективного
використання природних ресурсів та екологічної безпеки.
Основними завданнями природних заповідників є збереження природних
комплексів та об’єктів на їх території, проведення наукових досліджень і
спостережень за станом навколишнього природного середовища, розробка на
їх основі природоохоронних рекомендацій, поширення екологічних знань,
сприяння в підготовці наукових кадрів і спеціалістів у
галузі охорони навколишнього природного середовища та заповідної справи.
На природні заповідники покладається також координація і проведення
наукових досліджень у регіоні.
На території природних заповідників забороняється будь-яка господарська
та інша діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню, порушує
природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого
впливу на його природні комплекси та об’єкти.
Зокрема забороняється: будівництво споруд, шляхів спо-•лучення, мережних
та інших об’єктів транспорту і зв’язку, не пов’язаних з діяльністю
природних заповідників, розведення вогнищ, стоянка транспорту, прогін
домашніх тварин, проліт літаків та вертольотів нижче 2000 м над землею;
геологорозвідувальні роботи, розробка корисних копалин, порушення
ґрунтового покриву та гідрологічного режиму, застосування хімічних
засобів, усі види лісокористування, а також заготівля кормових трав,
лікарських й інших рослин, квітів, випасання худоби, виловлення і
знищення звірів і птахів, порушення умов їх оселення тощо.
Б’юсферні заповідники — це природоохоронні, науково-дослідні установи
міжнародного значення, що створюються з метою збереження в природному
стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення
фонового екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного
середовища, його змін під дією антропогенних факторів.
Біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників,
національних природних парків з включенням до їх складу територій та
об’єктів природно-заповідною фонду інших категорій та інших земель і
належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних заповідників.
Для біосферних заповідників установлюється диференційований режим
охорони, відтворення та використання природних комплексів згідно з
функціональним зонуванням. Передбачено виділення трьох зон: заповідна,
буферна, зона антропогенних ландшафтів. Кожна з них включає в себе
території, виділені з конкретною метою їх використання.
Наукові дослідження, спостереження за станом навколишнього природного
середовища та інша діяльність біосферних заповідників здійснюються з
урахуванням міжнародних програм.
Національні природні парки є природоохоронними, рекреаційними,
культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного
значення.
– Перед ними стоять такі основні завдання:
а) збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і
об’єктів;
б) створення умов для організованого туризму, відпочинку та інших видів
рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони
заповідних природних комплексів та об’єктів;
в) проведення наукових досліджень природних комплексів та їх змін в
умовах рекреаційного використання, розробка наукових рекомендацій з
питань охорони навколишнього природного середовища та ефективного
використання природних ресурсів;
г) проведення екологічної освітньо-виховної роботи.
На території національних парків створюються зони: заповідна,
регульованої та стаціонарної рекреації, господарська зона. Зонування
проводяться згідно з Положенням про національний природний парк та
Проектом організації території національного природного парку, охорони,
відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і
об’єктів, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Регіональні ландшафтні парки — це природоохоронні рекреаційні установи
місцевого чи регіонального значення, що утворюються з метою збереження в
природному стані типових або унікальних природних комплексів та об’єктів
забезпечення умов для організованого відпочинку населення.
Зазначені парки організовуються, як правило, без вилучення земельних
ділянок, водних та інших природних об’єктів у їх власників або
користувачів.
На регіональні ландшафтні парки покладається виконання таких завдань:
а) збереження цінних природних та історико-культурних комплексів та
об’єктів;
б) створення умов для ефективного туризму, відпочинку та інших видів
рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони
заповідних природних комплексів і об’єктів;
в) сприяння екологічній освітньо-виховній роботі. Заказниками
оголошуються природні території (акваторії) з метою збереження і
відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів.
Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям і
завданням заказника, проводиться тут з додержанням загальних вимог щодо
охорони навколишнього природного середовища.
Пам’ятками природи оголошуються окремі унікальні природні утворення, що
мають особливе природоохоронне, нау
кове, естетичне і пізнавальне значення, з метою збереження їх у
природному стані. На території пам’яток природи забороняється будь-яка
діяльність, що загрожує їх збереженню або призводить до деградації чи
зміни первісного стану.
Заповідними урочищами оголошуються лісові, степові, болотисті та інші
відокремлені цілісні ландшафти, що мають важливе наукове,
природоохоронне й естетичне значення, з метою збереження їх у природному
стані. Тут забороняється будь-яка діяльність, що порушує природні
процеси, які відбуваються в природних комплексах, включених до його
складу.
Оголошення заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ проводиться
без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів у їх
власників або користувачів. Останні беруть на себе зобов’язання щодо
забезпечення режиму їх охорони та збереження.
Ботанічні сади створюються з метою збереження, вивчення, акліматизації,
розмноження в спеціальних умовах рідкіс-
!них і типових видів місцевої і світової флори шляхом поповнення та
збереження ботанічних колекцій, ведення наукової, навчальної і освітньої
роботи.
На території ботанічних садів забороняється будь-яка діяльність, не
пов’язана з виконанням покладених на них завдань.
У межах ботанічних садів можуть бути виділені зони: експозиційна — її
відвідування дозволяється в порядку, що встановлюється адміністрацією
ботанічного саду; наукова — до її складу входять колекції,
експериментальні ділянки тощо; заповідна — відвідування її
забороняється, крім випадків, коли це пов’язано з проведенням наукових
спостережень; адміністративно-господарська.
Зонування території ботанічних садів проводиться згідно з Положенням про
ботанічний сад та Проектом організації території ботанічного саду.
Дендрологічні парки створюються з метою збереження і вивчення в
спеціально створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників та їх
композицій для найбільш ефективного наукового, культурного,
рекреаційного та іншого використання.
Зоологічні парки відкриваються з метою організації екологічної,
освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та
місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни та
розробки наукових основ її розведення в неволі.
Земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з
господарського використання і надаються дендро-
логічним і зоологічним паркам, на території яких забороняється
діяльність, не пов’язана з виконанням покладених на них завдань.
Парками — пам ‘ятками садово-паркового мистецтва оголошуються найбільш
визначні та цінні зразки паркового будівництва з метою охорони їх та
використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та
оздоровчих цілях.
Оголошення парків — пам’яток садово-паркового мистецтва провадиться з
вилученням або без нього земельних ділянок, водних та інших природних
об’єктів в їх власників або користувачів. Тут забороняється будь-яка
діяльність, не пов’язана з виконанням відповідних завдань і яка загрожує
їх збереженню.
На території цих парків забезпечується проведення екскурсій та масовий
відпочинок населення, здійснюється догляд за насадженнями, включаючи
санітарні вирубки, вживаються заходи щодо запобігання самосіву,
збереження деревних, чагарникових і квіткових композицій, трав’яних
газонів.
Відповідно до Закону України «Про природно-заповідний фонд України»
підготовка і подання клопотання про створення чи оголошення територій та
об’єктів природно-заповідного фонду можуть здійснюватись органами
Міністерства екології та природних ресурсів, науковими установами,
природоохоронними громадськими об’єднаннями або іншими зацікавленими
підприємствами, установами, організаціями та громадянами. Клопотання,
які подаються до державних органів, уповноважених проводити їх
попередній розгляд, повинні містити обгрунтування необхідності створення
чи оголошення території або об’єкта природно-заповідного фонду певної
категорії, характеристику природоохоронної, наукової, естетичної та
іншої цінності природних комплексів та об’єктів, що пропонується для
заповідання, відомості про місцезнаходження, розміри, характер
використання, власників та користувачів природних ресурсів, а також
відповідний картографічний матеріал.
До клопотання додаються документи, що підтверджують та доповнюють
обгрунтування необхідності створення чи оголошення територій або
об’єктів природно-заповідного фонду.
Таке клопотання розглядається в місячній строк: щодо територій та
об’єктів загальнодержавного значення — Міністерством екології та
природних ресурсів України, щодо територій та об’єктів місцевого
значення — органами цього Міністерства на місцях.
Проекти створення територій та об’єктів природно-заповідного фонду
підлягають державній екологічній експертизі.
Рішення про створення та відведення земельних ділянок природним
заповідникам, національним природним паркам та інших територій і
об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення
приймаються Президентом України.
Рішення про створення біологічних заповідників також приймаються
Президентом України після вирішення цього питання відповідно до
міжнародних угод.
Рішення про організацію чи оголошення територій та об’єктів
природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення їх
охоронних зон приймається обласними, міськими (міст республіканського
підпорядкування) Радами народних депутатів.
Мережу створення нових об’єктів природно-заповідного фонду передбачає
Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної
екологічної мережі України на 2000—2015 роки» від 21 вересня 2000 р.
Зокрема, передбачається створити Національні природні парки:
Приазов-ський — площею 20 тис. гектарів, Сиваський — 195 тис. гектарів,
Нижньодніпровський — 50 тис. гектарів; біосферні заповідники: Західне
Полісся — площею 40 тис. гектарів, Поліський — 50 тис. гектарів,
Кримський — 40 тис. гектарів та багато інших об’єктів
природно-заповідного фонду.
Збільшення площі земель, з природними ландшафтами забезпечується шляхом:
вилучення земель сільськогосподарського призначення (насамперед
деградованих орних земель) внаслідок економічної збитковості їх
використання за призначенням;
вилучення із промислового використання (у видобувній, будівельній та
інших галузях виробництва) земельних ділянок, які втратили природний
стан і становлять підвищену небезпеку для збереження навколишнього
середовища;
надання переваги відновленню природних ландшафтів як найбільш доцільному
виду використання земель, що вибувають із сільськогосподарського
використання;
встановлення водоохоронних зон і прибережних захисних смуг навколо
водних об’єктів;
збільшення території лісів і лісосмуг навколо сільськогосподарських
угідь, промислових та житлових зон.
І Реалізація Загальнодержавної програми формування національної
екологічної мережі України забезпечить збережен-^ ня і відтворення
ландшафтного різноманіття, а також сприятиме: дотриманню екологічної
рівноваги на території України;
створенню природних умов для життя і розвитку людини в екологічно
збалансованому природному середовищі, максимально наближеному до
природних ландшафтів; забезпечен-
ню збалансованого та невиснажливого природокористування на значній
частині території України; розвитку ресурсної бази для заняття туризмом,
відпочинку та оздоровлення населен-ня; зростанню природноресурсного
потенціалу на суміжних з національною екологічною мережею землях
сільськогосподарського призначення; удосконаленню природоохоронної
нормативно-правової бази та її гармонізації з міжнародною; розбудові
Всеєвропейської екологічної мережі; забезпеченню відновлення
біогеохімічних кругообігів у навколишньому природному середовищі;
зменшенню загрози деградації та втрати родючості земель; посиленню
узгодженості діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади,
органів місцевого самоврядування, громадських екологічних організацій у
розв’язанні проблем екологічної безпеки України.
§ 13.2. Організаційно-правові заходи охорони природно-заповідного фонду
України
Відносини в галузі охорони і використання територій і об’єктів
природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів
регулюються законами України «Про охорону навколишнього природного
середовища», «Про природно-заповідний фонд України», «Про
Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі
України на 2000—2015 роки», постановою Кабінету Міністрів України «Про
такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної порушенням законодавство
про природно-заповідний фонд України» від 3 квітня 1995 р. та іншими
актами законодавства України.
Завданням законодавства про природно-заповідний фонд е регулювання
суспільних відносин щодо організації, охорони і використання територій
та об’єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх природних
комплексів, управління в цій галузі.
У законодавстві передбачені основні засоби збереження територій та
об’єктів природно-заповідного фонду, які забезпечуються шляхом:
а) встановлення заповідного режиму;
б) організації систематичних спостережень за станом заповідних природних
комплексів та об’єктів;
в) проведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх
збереження та ефективного використання;
г) додержання вимог щодо охорони територій та об’єктів
природно-заповідного фонду під час здійснення господарської,
управлінської та іншої діяльності, розробки проектної і
проектно-планової документації, земле- та лісовпорядкування, проведення
екологічних експертиз;
д) запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони;
е) здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму
їх охорони та використання;
є) встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму охорони
та використання, а також за знищення та пошкодження заповідних природних
комплексів та об’єктів;
ж) проведення широкого міжнародного співробітництва в цій сфері;
з) проведення інших заходів.
Охороні природно-заповідного фонду сприяє також встановлення охоронних
зон на прилеглих до природних комплексів та об’єктів територіях. Їх
розміри та режим визначаються відповідно до їх цільового призначення і
характеру господарської діяльності на прилеглих територіях.
У зазначених зонах заборонено будівництво промислових та інших об’єктів,
розвиток господарської діяльності, які можуть призвести до негативного
впливу на території та об’єкти природно-заповідного фонду. Оцінка такого
впливу здійснюється на основі екологічної експертизи, що проводиться в
порядку, встановленому законодавством України.
Положення, що визначають режим кожної з охоронних зон, затверджується
державними органами, які приймають рішення про їх виділення.
Охорону природних та біосферних заповідників, національних природних та
регіональних ландшафтних парків, а також ботанічних садів,
дендрологічних, зоологічних парків загальнодержавного значення
здійснюють служби, які створюються в складі адміністрації заповідних
територій зазначених категорій.
Охорона територій та об’єктів природно-заповідного фонду інших категорій
покладається на підприємства, установи та організації, у віданні яких
вони перебувають.
Працівники служби охорони територій та об’єктів природно-заповідного
фонду мають право:
вимагати від громадян і службових осіб пояснення у зв’язку з порушенням
ними режиму відповідних територій та об’єктів, перевіряти посвідчення на
право перебування, використання природних ресурсів та здійснення іншої
діяльності в
межах відповідних територій та об’єктів природно-заповідного фонду;
доставляти порушників для з’ясування їх особи;
складати протоколи про порушення вимог законодавства, надсилати їх
відповідним органам для притягнення винних осіб до відповідальності;
вилучати в порушників предмети та знаряддя незаконного використання
природних ресурсів, транспортні засоби, відповідні документи;
особисто проводити огляд осіб, речей, транспортних засобів та перевірку
знарядь і продукції природокористування;
безперешкодно відвідувати підприємства; установи, організації та інші
транспортні засоби в межах територій та об’єктів природно-заповідного
фонду, їх охоронних зон для перевірки додержання законодавства про
охорону навколишнього природного середовища;
вносити пропозиції до відповідних державних органів про припинення,
зупинення чи обмеження будь-якої діяльності, що порушує вимоги
законодавства про природно-заповідний фонд, давати обов’язкові для
виконання приписи з метою усунення цих порушень.
Працівникам служби охорони може бути надано в установленому порядку
право носіння спеціальної форми, а також зброї під час виконання
службових обов’язків. Законодавством України забезпечується їхній
правовий та соціальний захист.
Місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі органи не тільки
сприяють охороні й зберіганню територій та об’єктів природно-заповідного
фонду, а й виконанню завдань, покладених на них. У цьому важливу роль
відіграє також державний кадастр територій та об’єктів
природно-заповідного фонду, який е системою необхідних і достовірних
відомостей про природні, наукові, правові та інші характеристики
територій та об’єктів, що входять до складу природно-заповідного фонду.
Цей документ ведеться з метою оцінки складу та перспектив розвитку
природно-заповідного фонду, стану територій та об’єктів, що входять до
нього, організації їх охорони й ефективного використання, планування
наукових досліджень, а також забезпечення державних органів зацікавлених
підприємств, установ та організацій відповідною інформацією, необхідною
для вирішення питань соціально-економічного розвитку, розміщення
продуктивних сил та в інших цілях, передбачених законодавством України.
Ц Кадастр ведеться Міністерством екології та природних ре-|сурсів
України та його органами на місцях за рахунок дер-“жавного бюджету.
До організаційно-правових заходів охорони територій та об’єктів
природно-заповідного фонду слід віднести також державний і громадський
контроль за додержанням установленого для них режиму. Державний контроль
здійснюється Міністерством екології та природних ресурсів України, його
органами на місцях та іншими спеціально вповноваженими державними
органами. Порядок його виконання визначається. законодавством України.
Громадський контроль здійснюється інспекторами, які діють згідно з
Положенням про громадський контроль у галузі охорони навколишнього
природного середовища.
Особливе місце в системі організаційно-правових заходів охорони
природно-заповідного фонду посідає наукове та економічне забезпечення
організації і функціонування природно-заповідного фонду.
Науково-дослідна робота на територіях та об’єктах природно-заповідного
фонду проводиться з метою вивчення природних процесів, забезпечення
постійного спостереження за їх змінами, екологічного прогнозування,
розробки наукових основ охорони, відтворення і використання природних
ресурсів та особливо цінних об’єктів.
Координацію наукових досліджень на територіях та об’єктах
природно-заповідного фонду здійснює Академія наук Укт раїни разом з
Міністерством екології та природних ресурсів.
Економічне забезпечення організації і функціонування
природно-заповідного фонду здійснюється шляхом:
а) фінансування заходів щодо територій та об’єктів природно-заповідного
фонду;
б) використання власних коштів об’єктів природно-заповідного фонду;
в) створення і використання цільових екологічних фондів;
г) надання податкових та інших пільг природно-заповідного фонду;
д) екологічного страхування природно-заповідного фонду. Фінансування
заходів щодо територій та об’єктів природно-заповідного фонду
загальнодержавного значення здійснюється за рахунок Державного бюджету
України.
Фінансування заходів щодо регіональних ландшафтних парків, а також
ботанічних садів, дендрологічних та зоологічних парків місцевого
значення здійснюється за рахунок республіканського бюджету Автономної
Республіки Крим та місцевих бюджетів.
До власних коштів об’єктів природно-заповідного фонду відносяться кошти,
одержані ними від наукової, природоохоронної, туристично-екскурсійної,
рекламно-видавничої та іншої діяльності.
Ці кошти підлягають вилученню і використовуються для здійснення заходів
щодо охорони відповідних територій та об’єктів природно-заповідного
фонду.
Для фінансування природоохоронних заходів можуть створюватися цільові
екологічні фонди об’єктів природно-заповідного фонду. До цих фондів
надходять:
1) частина штрафів та грошових стягнень за шкоду, заподіяну їм у
результаті порушення законодавство про природно-заповідний фонд, у
розмірі 70 відсотків від загальної суми штрафів та грошових стягнень;
2) кошти, одержані від реалізації конфіскованого або вилученого
відповідно до законодавства майна, яке було знаряддям або предметом
екологічного правопорушення на їх території;
3) частина платежів підприємств, установ та організацій за забруднення
відповідних територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
Кошти вказаних екологічних фондів можуть використовуватися лише для
цільового фінансування заходів, спрямованих на забезпечення охорони
заповідних природних комплексів та об’єктів, розвиток наукових
досліджень, міжнародного співробітництва, еколого-освітніх робіт.
З метою забезпечення формування та функціонування природно-заповідного
фонду законодавство передбачає також надання податкових та інших пільг.
Зокрема, кошти різних об’єктів природно-заповідного фонду, що
спрямовуються на здійснення заходів з охорони навколишнього природного
середовища, повністю звільняються від оподаткування.
Для компенсації шкоди, заподіяної на територіях та об’єктах
природно-заповідного фонду внаслідок стихійних природних явищ чи
промислових аварій і катастроф, проводиться обов’язкове державне чи
комерційне страхування заінтересованих підприємств, установ та
організацій.
Закон «Про природно-заповідний фонд України» передбачає і таку форму
охорони природно-заповідного фонду, як резервування цінних для
заповідання природних територій та об’єктів.
З метою недопущення знищення або руйнування господарської діяльності
цінних для заповідання природних територій та об’єктів до прийняття у
встановленому порядку рішень про організацію чи оголошення територій та
об’єктів природ
но-заповідного фонду і втілення необхідних для цього коштів проводиться
їх резервування.
Території, що резервуються з метою подальшого запові-; дання,
залишаються у віданні їх землевласників та землекористувачів і
використовуються за цільовим призначенням з додержанням особливих вимог
охорони навколишнього при-; родного середовища, що визначається
рішеннями про резервування.
Рішення про резервування приймаються органами, уповноваженими приймати
рішення про створення й оголошення відповідних територій та об’єктів
природно-заповідного фонду.
| § 13.3. Відповідальність за порушення законодавства І про
природно-заповідний фонд України
Порушення законодавства про природно-заповідний фонд тягне за собою
дисциплінарну, адміністративну, цивільно-пра-
| вову або кримінальну відповідальність.
е Дисциплінарна відповідальність передбачає накладання
дисциплінарних стягнень і застосовується до посадових осіб, робітників
та службовців за невиконання чи неналежне виконання покладених на них
службових обов’язків. Тому при притягненні їх до дисциплінарної
відповідальності треба завжди з’ясовувати коло обов’язків кожного з них,
пов’язаних з
, охороною природних комплексів та об’єктів.
І Порядок застосування дисциплінарних стягнень і оскар-
| ження рішень про їх накладання передбачений трудовим за-
| конодавством.
| Адміністративна відповідальність передбачена ст. 91 КпАП України
у вигляді штрафу. Вона наступає за порушення правил охорони та
використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду, їх
охоронних зон, а також територій, зарезервованих для подальшого
заповідання, забороненої
Іі господарської та іншої діяльності, порушення інших вимог режиму
територій та об’єктів, самовільну заміну їх меж, невжиття заходів для
попередження і ліквідації негативних наслідків аварій або іншого
шкідливого впливу на території та об’-| єкти природно-заповідного фонду.
| Адміністративні стягнення у вигляді штрафу застосовують-I ся також
за порушення правил санітарної охорони курортів І та інших
лікувально-оздоровчих територій (статті 42, 78—83 ^ КпАП України).
Справи, пов’язані з порушенням санітарно-гігієнічних і
санітарно-протиепідемічних правил і норм, розглядають органи та
установи, що здійснюють державний санітарний нагляд.
Від імені цих органів та установ розглядати справи і накладати
адміністративні стягнення мають право: головний державний санітарний
лікар України та його заступники; головні державні санітарні лікарі
областей та їх заступники; головні державні санітарні лікарі міст,
районів, басейнів, портів та лінійних дільниць на водному транспорті.
Накладається штраф і за такі правопорушення, як знищення або пошкодження
зелених насаджень або інших об’єктів озеленення населених пунктів (ст.
153 КпАП України).
Цивільно-правова відповідальність передбачає відшкодування збитків.
Розміри шкоди визначаються на основі кадастрової еколого-економічної
оцінки включених до його складу територій та об’єктів, що проводиться
згідно з Законом України «Про природно-заповідний фонд України» та
спеціальних такс, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України
«Про такси для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної
порушенням природоохоронного законодавства у межах територій та об’єктів
природно-заповідного фонду України» від 21 квітня 1998 р.
Відповідно до цієї постанови відшкодовуються збитки, заподіяні
внаслідок: .
а) незаконного вирубування або пошкодження дерев до ступеня припинення
їх росту;
б) пошкодження дерев і чагарників не до ступеня припинення їх росту;
в) знищення або пошкодження молодняка природного походження, самосіву,
лісових культур на площах, призначених для лісовідновлення;
г) сінокосіння і випасання худоби без спеціального на те дозволу;
д) знищення або пошкодження мурашників;
е) заготівлі (збирання) дикорослих плодів, ягід, горіхів, грибів,
лікарських рослин, технічної сировини без спеціального на те дозволу;
є) проїзду транспорту в місцях, де це заборонено чинними нормативними
актами;
ж) влаштування без спеціального дозволу неорганізованих місць
відпочинку;
з) незаконного добування чи знищення тварин, пошкодження або знищення їх
житла, місць перебування і розмноження.
Розмір шкоди обчислюється службовими особами Міністерства екології та
природних ресурсів, його органів та інших спеціально уповноважених
органів державної виконавчої влади, яким надано право накладення
адміністративних стягнень.
Якщо порядок визначення розміру збитку, завданого при-|
родно-заповідному фонду, не врегульований спеціальним за-і конодавством,
він визначається відповідно до норм цивільного законодавства, що
передбачають відшкодування збитків.
Кримінальна відповідальність передбачена за умисне нищення, зруйнування
чи псування пам’яток історії або культури (ст. 298 Кримінального Кодексу
України). Ці злочини караються штрафом до ста неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох •років.
Окремі норми кримінального законодавства передбачають відповідальність
за незаконні вирубування лісу, полювання, чи заняття рибним, звіриним
або іншим водним добувним промислом, незаконне добування корисних
копалин (статті 246, 248 і 249 Кримінального кодексу України).
Законом України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих
актів України з питань охорони навколишнього природного середовища» від
6 березня 1996 р. дії названих статей Кримінального кодексу були
поширені на тери* торії та об’єкти природно-заповідного фонду. Тим самим
посилена кримінально-правова охорона природно-заповідного фонду України.
§ 13.4. Охорона природно-заповідного фонду України в діяльності органів
внутрішніх справ
Охорона природно-заповідного фонду України здійснюється органами
внутрішніх справ на підставі вимог чинного законодавства, згідно з якими
природно-заповідний фонд роз-^ глядається як національне надбання, щодо
якого встановлюються особливий режим охорони, відтворення і
використання. Органи внутрішніх справ беруть участь в охороні тих чи
інших об’єктів природи чи природних комплексів у різних фор-( мах:
? а) безпосередньо вживають заходи щодо охорони природи;
б) надають допомогу іншим органам у здійсненні охорони відповідних
об’єктів природи;
в) запобігають, припиняють і розкривають злочини в галузі екології;
г) виявляють причини і умови, що обумовлюють екологічні правопорушення,
а також вживають заходів щодо їх усунення;
д) проводять профілактичну природоохоронну роботу.’
Зазначені форми природоохоронної діяльності органів внутрішніх справ
притаманні й охороні природно-заповідного фонду. Природоохоронні заходи
співробітників міліції здебільшого пов’язані з забезпеченням
громадського порядку на територіях та об’єктах згаданого фонду. Важливе
місце в цьому напрямі посідає їх сприяння службам охорони територій та
об’єктів природно-заповідного фонду, до яких входять керівники
адміністрацій природних та біосферних заповідників, національних
природних та регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів,
дендрологічних та зоологічних парків загально державного значення,
працівники охорони, а також інших підрозділів цих адміністрацій.
Поєднання зусиль органів внутрішніх справ з зусиллями державних і
громадських організацій посилює охорону природно-заповідного фонду,
надає їй предметності і чинності. Таке співробітництво полягає в
розробці спільних заходів щодо дотримання основних вимог, передбачених
для режиму заповідників, національних природних парків, заказників,
заповідних урочищ, ботанічних садів та інших складових частин
природно-заповідного фонду України.
Необхідно враховувати й те, що правопорушення в галузі охорони
природно-заповідного фонду нерідко бувають пов’язані з хуліганськими
діями, посяганням на життя і здоров’я працівників державних органів або
представників громадськості. У таких випадках обов’язково повинна
втручатися міліція.
Увагу органів внутрішніх справ до охорони природно-заповідного фонду
посилює прийняття Профами перспективного розвитку заповідної справи в
Україні1. Вона передбачає систему заходів, спрямованих на збереження
унікальних і типових ландшафтів, інших природних комплексів, генофонду
рослинного і тваринного світу, підвищення ролі заповідних територій у
розробці наукових основ раціонального природокористування та охорони
природи.
Юридичне забезпечення розвигку заповідної справи передбачає, зокрема,
посилення адміністративної, кримінальної
і матеріальної відповідальності за порушення режиму заповід-\ них
територій та вдосконалення механізму накладання відпо-| відних
стягнень.
Органи внутрішніх справ сприяють охороні природно-запо-. відного фонду і
тим, що вносять пропозиції до відповідних ; державних органів про
припинення, зупинення чи обмеження І будь-якої діяльності, яка порушує
вимоги законодавства про г цей фонд.
Згідно з Законом України «Про природно-заповідний фонд України» цей фонд
охороняється як національне надбання. Це зобов’язує органи внутрішніх
справ бути особливо ; вимогливими до виконання норм екологічного права,
спрямо-| ваних на охорону природно-заповідного фонду.
У своїй природоохоронній діяльності працівники органів внутрішніх справ
враховують те, що сьогодні особливого зна-| чення набувають забезпечення
природного розвитку основ-| них екологічних процесів, збереження
унікальних екологічних І систем, усього різноманіття генетичних ресурсів
біосфери, які І нині перебувають під загрозою знищення через надмірну
експлуатацію природних ресурсів.
Велику тривогу викликає стан справ зі збереженням генофонду рідкісних і
таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тварин і рослин. До
другого видання Червоної книги України занесено 381 вид тварин, 531 вид
рослин. Порівняно з першим виданням (1976 р.) кількість видів тварин і
рослин, занесених до Червоної книги України, збільшилася майже в чотири
рази.
Турботу органів внутрішніх справ складає і здійснення протипожежних
заходів в межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду
України. Отже, охорону природно-запо-; відного фонду покликані
здійснювати всі підрозділи і служби системи Міністерства внутрішніх
справ.
Головне полягає в тому, щоб працівники органів внутрішніх справ не
залишались байдужими до виконання всіма суб’єктами екологічних
правовідносин вимог законодавства про природно-заповідний фонд України.
Мова йде не тільки про ті чи інші заборони, а й про певні дозволи. Вони
теж мають здійснюватись тільки в рамках закону.
Стаття 9 Закону України «Про природно-заповідний фонд» України дозволяє,
наприклад, вести заготівлю деревини, лікарських та інших рослин, їх
плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство та інші види
використання за • умови, що така діяльність не суперечить цільовому
призна-| ченню територій та об’єктів природно-заповідного фонду
.встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та вико-.ристання їх
природних комплексів та окремих об’єктів.
Зрозуміло, що передбачений дозвіл має здійснюватись тільки у рамках ст.
9, яка чітко обумовлює проведення певних видів природокористування в
межах природно-заповідного фонду.
Органам внутрішніх справ належить посилювати й удосконалювати роботу
щодо охорони природно-заповідного фонду. Адже Україна розглядає свій
природно-заповідний фонд як складову частину світової системи природних
територій та об’єктів, що перебувають під особливою охороною. Вона бере
участь у міжнародному співробітництві в галузі охорони й використання
територій та об’єктів природно-заповідного фонду на основі
багатосторонніх та двосторонніх міжнародних угод. Тому стан охорони
власного природно-заповідного фонду повинен відповідати кращим
міжнародним зразкам.
Особливо посилює увагу до охорони природно-заповідного фонду прийняття
Закону України «Про Загальнодержавну програму формування національної
екологічної мережі України на 2000—2015 роки», який значно розширив
мережу об’єктів природно-заповідного фонду, підвищив їх екологічне
Значення.
Для забезпечення реалізації Програми передбачається прийняття
законодавчих актів, спрямованих на вдосконалення механізму, пов’язаного
з охороною та відтворенням природних ландшафтів та збереженням
біологічного різноманіття»
З метою посилення відповідальності за порушення вимог законодавства з
питань охорони, використання та відтворення ландшафтного різноманіття
передбачається внесення змін до Кримінального кодексу України та Кодексу
України «Про адміністративні правопорушення».
Прийняття органами внутрішніх справ активної участі в удосконаленні
відповідного законодавства сприятиме посиленню охорони
природно-заповідного фонду, його раціональному використанню.
Розділ 14. Правова охорона навколишнього природного середовища у
виробничій та культурно-побутовій сферах
% 14.1. Правова охорона природного середовища в промисловості й на
транспорті
Поряд із землями, водами, лісами, атмосферним повітрям й іншими
об’єктами природи охороні підлягає також навколишнє природне середовище
у виробничій та культурно-побутовій сферах. У цих природно-охоронних
відносинах безпосереднім об’єктом правової охорони е якість
навколишнього середовища в промисловості і на транспорті, в сільському
господарстві, містах та інших населених пунктах.
Якість навколишнього середовища в названих сферах вимагає особливої
уваги, тому що на виробництві і в місцях проживання люди проводять
більшу частину свого життя. Всілякі екологічні відхилення у виробничій
та побутовій сферах найвідчутніше впливають на здоров’я, настрій і
працездатність людей.
Незважаючи на величезне значення охорони екологічного стану виробничої
та побутової сфер ця проблема довгий час перебувала в тіні. Охорона
навколишнього середовища в цих сферах ще не зайняла належного місця у
правовому полі України. Недостатньо уваги приділено також в теоретичних
розробках. Життя вимагає невідкладних заходів щодо зміцнення охорони
навколишнього природного середовища у виробничій та побутовій сферах.
Тут є над чим попрацювати правотвор-чим органам, правознавцям,
правоохоронним органам і практикам виробничої сфери.
Те, що на сьогодні зроблено в плані охорони природного середовища у
виробничій та побутовій сферах, треба розглядати лише як початок
вирішення цієї актуальної екологічної проблеми.
Загальні вимоги щодо охорони природного середовища в промисловості і на
транспорті викладені в екологічних законодавчих актах, зокрема в законах
України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про
забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про
підприємства», «Про охорону праці», «Про дорожній рух» та інших.
Прийняття цих законів дещо поліпшило охорону природного середовища в
промисловості і на транспорті. Вони складають правову базу для
подальшого розвитку екологічного
законодавства цільового призначення — охорони екологічних відносин у
виробничій сфері.
Серед зазначених законів важливу роль відіграє Закон України «Про
охорону навколишнього природного середовища». Він закріпив основні
принципи охорони навколишнього природного середовища:
— пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання
екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних
ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої
діяльності;
— гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я
людей;
— запобіжний характер щодо охорони навколишнього природного середовища;
— науково обгрунтоване нормування впливу господарської та іншої
діяльності на навколишнє природне середовище;
— гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає
на стан навколишнього природного середовища, формування у населення
екологічного світогляду.
Додержання згаданих принципів сприятиме забезпеченню охорони
навколишнього природного середовища в Україні в цілому та в
промисловості і на транспорті зокрема.
Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» сприяє
забезпеченню належної екологічної обстановки і тим, що закріплює
повноваження органів державної влади і управління в галузі охорони
навколишнього природного середовища; передбачає економічний механізм
забезпечення охорони навколишнього природного середовища, включаючи
плату за спеціальне використання природних ресурсів і забруднення
навколишнього природного середовища, утворення республіканського та
місцевих позабюджетних фондів охорони навколишнього природного
середовища; передбачає контроль і нагляд у галузі охорони навколишнього
природного середовища, відповідальність за порушення законодавства про
охорону навколишнього природного середовища.
Екологічні вимоги стосовно промисловості і транспорту закріплені також у
Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. До таких вимог слід,
зокрема, віднести:
— вимоги для проектування, будівництва, розробки, виготовлення і
використання нових засобів виробництва та технологій;
— вимоги до продовольчої сировини і продуктів харчування, умов їх
транспортування, зберігання та реалізації;
| — вимоги до господарсько-питного водопостачання і ? місць
водокористування;
— гігієнічні вимоги до атмосферного повітря в населених пунктах, у
виробничих та інших приміщеннях;
— вимоги до жилих та виробничих приміщень, територій, засобів
виробництва і технологій.
Екологічну спрямованість мають основні напрями діяльності державної
санітарно-епідемічної служби. Це, зокрема:
визначення пріоритетних заходів у профілактиці захворювань, а також в
охороні здоров’я населення від шкідливого впливу на нього факторів
навколишнього середовища; вивчення, оцінка і прогнозування показників
здоров’я населення залежно від стану середовища життєдіяльності людини,
встановлення факторів навколишнього середовища, що шкідливо впливають на
здоров’я населення.
Органи, установи і заклади державної санітарно-епідемічної служби
співпрацюють з державними органами і громадськими організаціями,
діяльність яких спрямована на профілактику захворювань, охорону здоров’я
людини та навколишнього середовища.
Важливі положення щодо реалізації конституційного права громадян на
охорону життя і здоров’я в процесі трудової діяльності закріплені в
Законі України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1994 р. У статті 1
цього Закону зазначено:
«Охорона праці — це система правових, соціапьно-економіч-них,
організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і
лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження
здоров’я і працездатності людини в процесі праці».
Зміст цього поняття охорони праці багато в чому відповідає екологічним
вимогам в промисловості і на транспорті. Співпадають з інтересами
охорони навколишнього природного середовища в цих галузях й інші
положення Закону «Про охорону праці». Так, відповідно до Закону
забороняється будівництво (реконструкція, технічне переоснащення)
виробничих об’єктів, виготовлення і впровадження нових технологій і
вказаних засобів попередньої експертизи (перевірки) проектної
документації на їх відповідність нормативним актам про охорону праці.
Фінансування цих робіт може провадитися лише після одержання позитивних
результатів експертизи.
Забороняється також застосування у виробництві шкідливих речовин, на які
не розроблені гранично допустимі нормативи (концентрації), методика,
засоби метрологічного контролю і які не пройшли токсикологічну
експертизу.
У разі надходження на підприємство нових небезпечних речовин або
наявності такої кількості небезпечних речовин,
яка вимагає вжиття додаткових заходів безпеки, власник зобов’язаний
завчасно повідомити про це органи державного нагляду, розробити і
узгодити з ним заходи щодо захисту здоров’я та життя працівників,
населення та охорони навколишнього природного середовища.
Технологічні процеси, механізми, устаткування, транспортні засоби,
придбані за кордоном, допускаються в експлуатацію лише за умови
відповідності їх нормативним актам про охорону праці та охорону
навколишнього середовища, що діють в Україці.
Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася
виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я або для людей,
які його оточують, і навколишнього середовища. Він має також право
розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник не виконує
законодавство про охорону праці.
За порушення нормативних актів про охорону праці, невиконання
розпоряджень посадових органів державного нагляду з питань безпеки,
охорони праці і виробничого середовища підприємства, організації,
установи можуть притягатись органами державного нагляду за охороною
праці до сплати штрафу.
Нехтування зазначеними положеннями має згубний вплив на охорону
навколишнього природного середовища у виробничій сфері.
Згідно з екологічним законодавством ведеться державний облік об’єктів,
що шкідливо впливають на стан навколишнього природного середовища.
Зокрема, державному обліку підлягають самі об’єкти, види та кількість
шкідливих речовин, що потрапляють у навколишнє природне середовище, види
і розміри шкідливих фізичних впливів на нього. ‘;1
Первинний облік у галузі охорони навколишнього природ-. ного середовища
проводять підприємства, установи й організації і подають відповідну
інформацію органам, що ведуть державний облік у цій галузі.
Відповідальність за забезпечення охорони навколишнього середовища на
підприємстві несуть його директор і головний інженер, який очолює
технічне керівництво виробництвом. На підприємствах з великим обсягом
виробництва створюються служби охорони навколишнього середовища, до яких
входять відділи, лабораторії, пости спостереження, що виконують
екологічні функції.
Екологічна діяльність підприємства буде ефективнішою І результативнішою,
якщо до неї залучатимуться трудові колективи, профспілкові та інші
громадські організації.
Для забезпечення охорони навколишнього природного середовища в
промисловості законодавством передбачені екологічні вимоги. Вони
охоплюють планування, проектування, розміщення, будування,
реконструкцію, введення в експлуатацію і саму експлуатацію виробничих
об’єктів. На цих стадіях виробничого процесу приймаються такі
еколого-господарські рішення, які істотно впливатимуть на стан
навколишнього середовища в промисловості.
Певні екологічні обов’язки поставлені і перед самими підприємствами.
Згідно з Законом України «Про підприємства в Україні» від 27 березня
1991 р. підприємство зобов’язане своєчасно здійснювати природоохоронні
заходи, спрямовані на зниження і компенсацію негативного впливу його
виробництва на природне середовище, здоров’я та власність людей.
Фінансування таких заходів відбувається за рахунок власних , коштів або
інших джерел.
Підприємство відповідно до законодавства України несе відповідальність
за додержання вимог і норм щодо охорони, раціонального використання та
відновлення до рівня встановлених нормативів земель, вод, надр, лісів,
інших природних ресурсів, а також за додержання встановлених нормативів
викидів і скидання забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище
і розміщення в ньому відходів.
При порушенні цих норм і вимог його діяльність може бути зупинена
частково, тимчасово або припинена повністю відповідно до законодавства
України.
Забезпеченню охорони навколишнього природного середовища в промисловості
сприяє також заборона вводити в експлуатацію нові і реконструйовані
виробничі об’єкти, які не обладнані природоохоронними засобами і не
забезпечують ефективне очищення, знешкодження, уловлювання шкідливих
викидів і відходів.
Головними передумовами покращання екологічної ситуації у промисловості
є:
а) проведення інвентаризації особливо небезпечних технологічних процесів
і виробництв, які впливають на екологічну безпеку, з метою визначення
строків і обсягів їх реконструкції або виводу із експлуатації;
б) переведення народного господарства на ресурсозберігаючі і екологічно
чисті виробництва шляхом введення мапо-відходних і безвідходних
технологічних процесів і виробництв;
в) формування загальноекологічного світогляду населення і відповідної
екологічної підготовки кадрів для народного господарства.
При організації охорони навколишнього середовища в промисловості треба
виходити з того, що підприємства є основними споживачами природних
ресурсів і основними джерелами забруднення оточуючого середовища. А тому
їх господарська діяльність повинна привертати увагу природоохоронних і
правоохоронних органів. Необхідно посилити контроль за виконанням
екологічного права всіма підприємствами.
Для покращання екологічної обстановки у виробничій сфері треба задіяти
невикористані резерви самих підприємств. Всебічна екологічна
спроможність і налаштованість кожного підприємства має бути основним
показником його господарської діяльності.
Серед нормативних актів, спрямованих на охорону природного середовища у
промисловості, важливе місце належить Закону України «Про об’єкти
підвищеної небезпеки» від 18 січня 2001 р. Цей Закон визначає правові,
економічні, соціальні та організаційні основи діяльності, пов’язаної з
об’єктами підвищеної небезпеки. Він спрямований на захист життя і
здоров’я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об’єктах
шляхом запобігання їх виникненню, обмеження (локалізації) розвитку і
ліквідації наслідків.
•Об’єкт підвищеної небезпеки — це об’єкт, на якому використовуються,
виготовляються, переробляються, зберігаються або транспортуються одна
або кілька небезпечних речовин чи категорій речовин у кількості, що
дорівнює або перевищує нормативне встановлені порогові маси, а також
інші об’єкти як такі, що відповідно до закону є реальною загрозою
виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру.
Згідно зі ст. 8 зазначеного Закону суб’єкт господарської діяльності
зобов’язаний:
вживати заходів, направлених на запобігання аваріям, обмеження і
ліквідацію їх наслідків та захист людей і довкілля від їх впливу;
повідомляти про аварію, що сталася на об’єкті підвищеної небезпеки, і
заходи, вжиті для ліквідації її наслідків, органи виконавчої влади та
органів місцевого самоврядування та населення;
забезпечувати експлуатацію об’єктів підвищеної небезпеки з додержанням
мінімального можливого ризику;
виконувати вимоги законів та інших нормативно-правовйх актів, які
регулюють діяльність об’єктів підвищеної небезпеки.
Стаття 16 Закону передбачає відшкодування шкоди, заподіяної в результаті
аварії на об’єкті підвищеної небезпеки.
Шкода (в тому числі моральна), заподіяна фізичним чи юри-
; дичним особам внаслідок аварії, що сталася на об’єкті підвищеної
небезпеки, незалежно від вини суб’єкта господарської
ї. діяльності, у власності або у користуванні якого перебуває об’єкт
підвищеної небезпеки, відшкодовується суб’єктом господарської діяльності
цим особам у повному обсязі, крім випадків, коли аварія виникла
внаслідок непереборної сили або
І з умислу потерпілого.
Екологічне законодавство передбачає охорону навколишнього природного
середовища на транспорті. У Законі України «Про дорожній рух» від ЗО
червня 1993 р. цій проблемі присвячено окремий розділ. Згідно з цим
Законом міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади
та об’єднання, що здійснюють проектування, виробництво та експлуатацію
механічних транспортних засобів, зобов’язані вживати заходів щодо
запобігання та зменшення викидів вказаними засобами забруднюючих речовин
у навколишнє природне середовище, а також шуму і вібрації.
! Не допускається виробництво та експлуатація автотранс-і портних
засобів, у викидах яких вміст забруднюючих речовин перевищує встановлені
нормативи.
Керівники транспортних організацій, власники автомобільних доріг,
вулиць, залізничних переїздів та транспортних засобів несуть персональну
відповідальність за додержання гра-нично допустимих нормативів викидів і
скидів забруднюючих речовин і гранично допустимих рівнів фізичних
впливів на навколишнє природне середовище, встановлених для відповідного
типу транспорту.
Законом передбачені певні екологічні вимоги до підприємств, що
виготовляють пальне. Вони повинні дотримуватись державних стандартів
щодо якості палива і мастильних матеріалів. У разі виготовлення
неякісного палива підприємства притягаються до відповідальності у
вигляді штрафу.
З метою запобігання забрудненню грунту відпрацьованими нафтопродуктами
автопідприємства повинні бути забезпечені спеціальними місткостями для
їх зберігання.
Окремі екологічні вимоги Закон України «Про дорожній рух» висуває до
посадових осіб, які відповідають за експлуатацію і технічний стан
транспортних засобів та дотримання екологічних вимог щодо їх
експлуатації.
Власникам транспортних засобів належить організовувати та здійснювати
заходи щодо захисту навколишнього природного середовища від шкідливого
впливу транспорту.
Одним з важливих заходів охорони навколишньою природного середовища є
екологізація промисловості і транспор-
ту, тобто забезпечення вимог екологічного характеру при плануванні,
проектуванні, будівництві, експлуатації об’єктів промисловості і
транспорту.
При розробці й експертизі проектної документації на будівництво
необхідно передбачити технічні рішення, які б забезпечували запобігання
забруднення навколишнього середовища. При невиконанні цих вимог проектна
документація не повинна затверджуватись.
Проблема охорони навколишнього природного середовища повинна стати
органічною складовою виробничої діяльності. Сприяти екологізації
виробництва може і повинно наше законодавство. При розробці нових
еколого-правових актів і удосконаленні діючих необхідно виходити з того,
що здоровий екологічний стан забезпечується не тільки забороною того, що
гнітить, а й створенням того, що збагачує людину духовно і фізично. А
тому виникає потреба в продовженні пошуків найбільш ефективних правових
заходів щодо охорони природного середовища в промисловості й на
транспорті.
§ ,14.2. Правова охорона навколишнього природного середовища в
сільському господарстві
Усі форми життєдіяльності людини відбуваються у певних природних умовах.
Але людина передусім пов’язана з природою у процесі своєї трудової
діяльності: природа і труд — це ті першоджерела, які складають основу
життя і діяльності людини, Особливо тісно пов’язана з природою виробнича
діяльність працівників сільського господарства. Адже всі основні
виробничі процеси в сільському господарстві базуються на використанні
земель, вод, лісів, атмосферного повітря, інших об’єктів природи.
Отже, охорона природного середовища в сільському господарстві залежить
від екологізації використання земель, вод та інших природних багатств.
Правову основу охорони навколишнього природного середовища в зазначеній
галузі складають ті норми земельного, водного, лісового та іншого
природоохоронного законодавства, які сприяють екологізації використання
тих чи інших об’єктів природи.
Мова йде про правові норми конкретного призначення, що регулюють
екологічні відносини в аграрному секторі економіки. Такі норми є в
Земельному, Водному, Лісовому кодексах України, в законах про охорону
атмосферного повітря,
тваринного світу та інших правових актах природоохоронного значення.
Визначальним у забезпеченні охорони природного середовища в сільському
господарстві є стан використання і охорони земель як основного об’єкта
природи, від якого в значній мірі залежить стан інших об’єктів. Для
поліпшення стану земель чимало зроблено, у тому числі й у правовому
відношенні.
У земельному законодавстві є ціла система норм, направлених на
використання і охорону земель. Але є ще багато недоліків і
невикористаних можливостей. Це в першу чергу стосується екологізації
землеробства.
Як відомо, негативно впливає на стан використання земель водна і вітрова
ерозія. В Україні зазнає впливу ерозії майже 20 млн га
сільськогосподарських угідь, у тому числі 8 млн га орних земель. Кожний
з цих видів ерозії має свої особливості й умови розвитку. Але наслідки
їх однакові — зниження родючості грунту, врожайності
сільськогосподарських культур, спад виробництва сільськогосподарської
продукції у цілому.
Крім того, вітрова ерозія та пилові бурі погіршують санітарно-гігієнічні
умови життя людей. Вони забруднюють атмосферне повітря. У грунті можуть
знаходитися збудники чуми, туберкульозу, дизентерії, бруцельозу,
черевного тифу тощо. Вони з повітряними потоками можуть підніматися у
повітря і переноситись на великі відстані, створюючи небезпеку для
здоров’я і життя людей.
Нерідко можна почути, що водна і вітрова ерозія — це явища природи. Так,
але ці явища залежать і від діяльності або бездіяльності людей. Як
відомо, ерозію викликає вирубування ґрунтозахисних лісів, розорювання
крутих схилів і великих площ з легкими грунтами, відсутність правильних
сівозмін, порушення трав’яного покриву при надмірному випасанні худоби
на піщаних грунтах тощо.
Законодавець не залишає без уваги проблему ерозії грунтів. У Державній
програмі охорони навколишнього середовища і раціонального використання
природних ресурсів України на 1991—1995 рр. і на період до 2005 р. та
інших правових актах передбачено впровадження комплексу протиерозійних
заходів, зокрема: створення полезахисних лісових смуг, застосування
ґрунтозахисних сівозмін, безполицевого обробітку грунту із залишенням
стерні, обробіток грунту впоперек схилів, смугове розміщення
сільськогосподарських культур, збереження і посадка ґрунтозахисних лісів
на берегах річок, ярах, балках.
Практичний досвід захисту фунтів від ерозії в господарствах України
свідчить, що найбільшого успіху досягають тоді, “коли творчо, з
урахуванням конкретних умов, підходять до •застосування всього комплексу
протиерозійних заходів.
Охорона природного середовища в сільському господарстві залежить від
того, наскільки науково обгрунтованим е проведення меліоративних робіт.
Меліорація земель — це їх поліпшення шляхом осушення або зрошення. Воно
завжди повинно проводитись на науковій основі. Ігнорування цієї вимоги
викликає небажані наслідки.
Надмірність, невиваженість при проведенні осушування боліт та інших
надмірно зволожених земель призводить до зниження рівня ґрунтових вод,
висихання лісів та іншої рослинності, гибелі тваринного світу. Такі
явища дуже ускладнюють екологічну обстановку в сільській місцевості.
При проведенні меліоративних робіт обов’язковою вимогою повинно бути
забезпечення органами, що планують і виконують меліоративні роботи, та
сільськогосподарськими підприємствами, які використовують меліоративні
землі, сприятливої екологічної обстановки.
Екологічну спрямованість повинно мати правове регулювання проведення
осушувальних робіт. Забезпечуючи виконання програми меліорації земель,
правові норми водночас повинні забезпечувати її екологічність.
Негативні екологічні наслідки викликає і науково необгрунтоване
обводнення та зрошення земель. Воно призводить до їх заболочення і
засолення.
З метою запобігання таких прикрих екологічних наслідків законодавство,
що регулює порядок користування водою для зрошення, вимагає дотримання
певних умов поливу полів (норм витрачання води, періодичність подання
води на поля тощо). Ні в якому випадку не повинен допускатись надмірний
полив полів, який неминуче призводить до псування земельних угідь.
Необхідно, щоб потреби екологічної забезпеченості меліорації
враховувались у законодавстві, а вимоги останнього неодмінно
виконувались.
На стан природного середовища в сільському господарстві негативно
впливає надмірне застосування і неправильне зберігання мінеральних
добрив і хімічних засобів захисту рослин. Причина полягає в однобокості
підходу до їх застосування — аби отримати максимальний врожай. Це
призводить до поганих наслідків: забруднюється грунт, вода, повітря,
погіршується якість урожаю сільськогосподарських культур, що згубно
впливає на здоров’я людей.
Вихід один — необхідно звести до мінімуму негативний вплив хімізації на
стан оточуючого природного середовища в сільському господарстві.
Вирішенню цієї важливої екологічної проблеми повинно сприяти
законодавство, що діє в галузі хімізації сільського господарства.
Насамперед належить забезпечити лімітоване застосування мінеральних
добрив і хімікатів, яке підвищує врожайність, але не повинно негативно
впливати на навколишнє середовище і здоров’я людей.
Завдання правового регулювання застосування хімічних засобів у
сільському господарстві полягає в запобіганні й усуненні негативних
наслідків застосування агрохімікатів для навколишнього природного
середовища і здоров’я людини. Іншими словами, треба за допомогою
правових важелів домагатись застосування науково обгрунтованих,
екологічно безпечних, ресурсозберігаючих технологій внесення добрив і
хімікатів. Екологічно і економічно вигідніше направляти зусилля не на
збільшення виробництва добрив і гербіцидів, а на їх правильне зберігання
і використання.
Важливо також заохочувати шляхом регулювання цін ті господарства, які
використовують лише органічні добрива і виробляють екологічно чисту
продукцію. Ціни реалізації продукції слід диференціювати залежно від її
санітарно-гігіенічних властивостей.
Виробництво сільськогосподарської продукції, у якій вміст шкідливих
речовин перевищує граничне допустиму концентрацію, повинно бути
економічно невигідним. Цього треба домогтися тому, що інколи високі
врожаї сільськогосподарських культур забезпечують внесенням занадто
великих доз мінеральних добрив, що негативно позначається на якості
продукції, екологічному стані природного середовища.
Поліпшенню природного середовища в сільському господарстві сприяє Закон
України «Про пестициди і агрохімікати» від 2 березня 1995 р., який
регулює правові відносини, пов’язані з державною реєстрацією,
виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та
безпечним для здоров’я людини і навколишнього природного середовища
застосуванням пестицидів і агрохімікатів, визначає права і обов’язки
підприємств, установ, організацій та громадян, а також повноваження
органів державної виконавчої влади і посадових осіб у цій сфері.
Закон передбачає пріоритетність збереження здоров’я людини і охорони
навколишнього природного середовища над економічним ефектом від
застосування пестицидів і агрохімікатів.
Пестициди і агрохімікати, які становлять підвищену небезпеку,
застосовуються лише за спеціальним дозволом Міністерства охорони
здоров’я і Міністерства екології та природних ресурсів України.
Перелік пестицидів і агрохімікатів, які становлять підвищену небезпеку,
визначається Кабінетом Міністрів України.
Для посилення охорони навколишнього природного середовища в сільському
господарстві певне значення буде мати передбачена Законом
відповідальність за порушення законодавства про пестициди і
агрохімікати. Згідно зі ст. 20 Закону може наступити цивільна,
дисциплінарна, адміністративна або кримінальна відповідальність.
Відповідальність несуть особи, винні у таких правопорушеннях:
приховуванні або перекрученні інформації, що могло спричинити або
спричинило загрозу життю та здоров’ю людини, а так само майну і
навколишньому природному середовищу;
недотриманні вимог стандартів, санітарних норм і правил та інших
нормативних документів під час виробництва пестицидів, агрохімікатів і
технічних засобів їх застосування;
забрудненні пестицидами і агрохімікатами понад допустимі рівні
сільськогосподарської сировини, харчових продуктів, грунту, води,
повітря;
порушенні регламентів та санітарних норм і правил транспортування,
зберігання, реалізації та застосування пестицидів і агрохімікатів;
застосуванні пестицидів, агрохімікатів, технічних засобів, які не
пройшли державних випробувань, реєстрації, перереєстрації;
порушенні правил утилізації, знищення сільськогосподарської сировини і
продовольчих продуктів, які не відповідають встановленим вимогам щодо
пестицидів і агрохімікатів;
невиконанні законних вимог посадових осіб, які здійснюють державний
нагляд і контроль.
Відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушень законодавства про
пестициди та агрохімікати, здійснюється відповідно до чинного
законодавства.
Законодавством України може встановлюватись відповідальність і за інші
види порушень законодавства України про пестициди і агрохімікати.
У плані покращання екологічного стану в сільській місцевості всебічній
охороні і регулюванню використання підлягає природна рослинність, в
першу чергу — лікарська, технічна і декоративна. Для вирощування
лікарських рослин слід задіяти
всі ті непридатні земельні ділянки, на яких здавна росте бур’ян. У
правовому і організаційному відношенні ще багато треба зробити, щоб на
косогір’ї, в канавах, на узбіччях доріг, інших непридатних земельних
ділянках росли не бур’яни, а лікарські рослини: ромашка польова,
звіробій, пустирник, валеріана та ін.
У місцях, де живе і працює людина, культурна рослинність повинна
домінувати над дикою. Сприятливо діє на організм людини приємний запах і
різнобарвність квітів, садів, широких ланів, зайнятих
сільськогосподарськими культурами.
Правове регулювання екологічними процесами повинне бути активним,
цілеспрямованим і всеосяжним.
Нині люди використовують в практичних цілях лише незначну частину видів
рослин. Головна причина полягає в тому, що ще не відомі корисні
властивості переважної більшості видів рослин. Чим скоріше наука виявить
ці властивості, тим більше можливостей буде для рішучої боротьби з
різними хворобами та їх запобігання. Лікувальні якості рослин безмежні,
їх треба тільки виявити і розумно використати.
Отже, вивчення рослинних ресурсів, їх раціональне використання і охорона
— вірний шлях до створення більш сприятливих умов для праці, відпочинку
і зміцнення здоров’я людей.
Екологічну ситуацію у сільському господарстві здатні ускладнювати і
тваринницькі комплекси, а саме — безгосподарність у їх використанні.
Стоки комплексів завдають великої шкоди навколишньому природному
середовищу. Вони забруднюють грунт, водойми і грунтові води, повітряне
середовище.
Щоб уникнути негативних екологічних наслідків, передбачається
встановлення при будівництві тваринницьких комплексів і ферм
санітарно-захисних зон. У залежності від виду і кількості тварин на
фермі чи комплексі розміри санітарних зон можуть бути від 300 до 1500 м.
Тваринницькі комплекси і ферми належить розміщати за межами населених
пунктів і на відстані від водних джерел.
Навколишнє середовище в сільській місцевості забруднюється при
використанні сільськогосподарської авіації для захисту рослин. Велика
кількість пестицидів потрапляє на ділянки і об’єкти, які не призначені
для обробітку: ріки, озера, луки, виробничі та житлові об’єкти. Щоб
запобігти таких негараздів, треба завжди у виробничих процесах
враховувати екологічні фактори. Застосування в сільському господарстві
технічних засобів вимагає наукового підходу і виваження.
Ведення сільськогосподарського виробництва на науковій основі передбачає
не тільки краще використання трудових ресурсів, виробничих фондів, а й
активну діяльність щодо охорони навколишнього природного середовища.
Мова йде про всебічну екологізацію сільськогосподарського виробництва.
У цьому зв’язку на особливу увагу заслуговують екологічне виховання
сільського населення і рівень його наукової освіченості. Сьогодні
працівнику сільського господарства треба мати справу із складними
машинами, хімізацією і меліорацією земель, агрономічною і зоотехнічною
науками. Забезпечити так необхідну екологізацію сільськогосподарського
виробництва зможуть лише добре обізнані в зазначених галузях
спеціалісти.
Отже, настав час по-новому подивитись на становлення працівників
сільського господарства, їх підготовку і формування як спеціалістів,
здатних розвивати виробництво і забезпечувати його екологізацію.
Екологізація сільського господарства забезпечить зростання виробництва
сільської продукції, поліпшить її якість, створить екологічно сприятливі
умови для праці і життя громадян як села, так і міста.
Важлива роль у здійсненні екологізації належить екологічному праву,
норми якого регулюють раціональне використання, відтворення і охорону
природних багатств, що складають базу розвитку сільського господарство.
А тому необхідно підвищувати як регулюючу, так і природоохоронну силу
екологічного законодавства. Тим більше, що екологічна
безвідповідальність стала дуже поширеним явищем.
Щоб належним чином забезпечити правову охорону навколишнього природного
середовища в сільському господарстві, екологічному законодавству ще
належить пройти довгий шлях розвитку і удосконалення. Сприяти цій справі
покликана екологічно-правова теорія. Її основним завданням є підготовка
науково обгрунтованих засад щодо розширення і удосконалення
еколого-правового поля України.
Правова охорона природного середовища в сільському господарстві і
еколого-правова наука покликані вирішити три основні задачі: запобігти
забрудненню навколишнього природного середовища, забезпечити виробництво
екологічно чистої продукції, створити сприятливі умови для праці і життя
сільського населення.
§ 14.3. Правова охорона навколишнього природного середовища в містах та
інших населених пунктах
Важливою задачею екологічного законодавства є охорона природного
середовища в містах, селищах міського типу і сільських населених
пунктах. Правовий стан, роль і значення міст та інших населених пунктів
вимагають створення в них найбільш сприятливих умов для життя і
здоров’я, праці і відпочинку населення.
Навколишнє середовище міст — це складний виробничий, природний і
соціальний комплекс. Він включає в себе промисловість, транспорт,
архітектурно-будівельні ансамблі, заклади науки, освіти, культури, жилі
і комунально-побутові, міські угіддя, парки відпочинку, зелені зони.
Міста мають багато екологічних проблем, що виникають і нагромаджуються в
зв’язку з науково-технічним прогресом. Саме в містах спостерігається
хімічне, пилове, шумове й інше забруднення атмосферного повітря, води і
грунту, що перевищує допустимі для здоров’я людини межі. А тому до
якості навколишнього природного середовища міст та населених пунктів
висуваються більш високі вимоги.
Правова охорона навколишнього природного середовища в містах та інших
населених пунктах здійснюється на підставі загальних екологічних
правових норм, спрямованих на охорону земель від ерозії, вод і
атмосферного повітря від забруднення, лісів населених пунктів від пожеж,
знищення, пошкодження, засмічення тощо. Разом з тим, специфіка об’єкта
охорони визначає і специфіку природоохоронних заходів, що притаманні
лише охороні природного середовища населених пунктів. До таких заходів
відносяться:
а) еколого-вимогливе планування і забудова населених пунктів, їх
благоустрій;
б) забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення;
в) охорона атмосферного повітря в населених пунктах;
г) охорона зеленої рослинності міст та інших населених пунктів.
Планування і забудова населених пунктів, курортів повинні передусім
передбачати створення найбільш сприятливих умов для життя, а також для
збереження і зміцнення здоров’я громадян. Житлові масиви, промислові
підприємства та інші об’єкти належить розміщати таким чином, щоб
виключити несприятливий вплив шкідливих факторів на здоров’я і
санітарно-побутові умови життя населення. Зокрема, важливо враховувати
переважаючі напрями вітру, щоб запобігти зане-
сенню шкідливих речовин від підприємств на заселені території.
При проектуванні, будівництві і реконструкції підприємств слід
передбачати заходи щодо запобігання забрудненню атмосферного повітря,
водойм підземних вод, зелених насаджень, грунту.
Певна частка забруднення навколишнього середовища в містах припадає на
транспорт. Тому необхідно находити найбільш раціональне розміщення
транспортних потоків, виведення їх за межі жилої зони, а транзитних
шляхів — за межі міста, передбачати транспортні розв’язки для
безупинного руху автомобілів.
При забудові міст та інших населених пунктів належить забезпечити
введення в установлені строки водопроводів, каналізаційних і очисних
споруд, санітарну очистку, утилізацію промислових, комунально-побутових
та інших відходів.
З метою зменшення впливу промислових підприємств на навколишнє
середовище передбачено створення навколо них санітарно-захисних зон.
Залежно від характеру і масштабів шкідливих викидів підприємства
поділені на п’ять класів. Підприємства 1 класу повинні мати
санітарно-захисну зону у 1000 м, II класу — 500 м, III класу — 300 м, IV
класу — 100 м, V класу — 50 м. Обов’язковою умовою упорядкованості такої
зони є її озеленення, що для сучасного міста має особливе значення.
Рослини здатні поглинати і засвоювати різні гази та пил, чим очищають
атмосферне повітря. А трав’яниста рослинність вбирає в себе усі
радіоактивні опади.
Озеленення корисне і тим, що сприяє спілкуванню людини з природою.
Людина щодня, щомиті повинна відчувати зв’язок з довкіллям. Адже життя
людини тісно пов’язане з природою, з її виникненням. Сьогодення тим
більше вимагає зміцнення цих зв’язків.
Важливу роль в охороні навколишнього природного середовища в містах та
інших населених пунктах покликане відіграти законодавство про
забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення. Воно
базується на засадах Конституції України, Основах законодавства України
про охорону здоров’я і складається з Закону України «Про забезпечення
санітарного та епідемічного благополуччя населення», інших актів
законодавства та санітарних норм. У статті 49 Конституції України
записано: «Держава … забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя».
Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя
населення» регулює суспільні відносини, які виникають у сфері
забезпечення та епідемічного бла
гополуччя, визначає відповідні права і обов’язки державних І органів,
підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок
організації державної санітарно-епідеміоло-і гічної служби і здійснення
державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.
Державну санітарно-епідеміологічну службу України очолює головний
державний санітарний лікар України — перший заступник міністра охорони
здоров’я України.
Державну санітарно-епідеміологічну службу в районі, місті, районі в
місті очолює головний державний санітарний лікар відповідної
адміністративної території.
Стаття 22 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення» наголошує на вимогах, які висуваються до жилих
та виробничих приміщень, територій, засобів виробництва і технологій. Це
має особливе значення для забезпечення санітарно-оздоровчого режиму ‘,
міст, створення найбільш сприятливих умов для життя, праці та відпочинку
населення.
Стан навколишнього природного середовища в чималій мірі залежить від
забезпечення радіаційної безпеки. Вирішенню цієї задачі присвячено ст.
23 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення». Згідно з цією статтею підприємства, установи,
організації, що виробляють, зберігають, транспортують, використовують
радіоактивні речовини, здійснюють їх захоронення чи утилізацію,
зобов’язані дотримуватись норм радіаційної безпеки, відповідних
санітарних правил, а також норм, установлених іншими актами
законодавства, що містять вимоги радіаційної безпеки. Робота з
радіоактивними речовинами здійснюється з дозволу державної
санітарно-епідеміологічної служби та інших спеціально уповноважених
органів.
Випадки порушень норм радіаційної безпеки, санітарних правил роботи з
радіоактивними речовинами, а також радіаційні аварії підлягають
обов’язковому розслідуванню за участю посадових осіб, які здійснюють
державний санітарно-епідеміологічний нагляд.
Надзвичайно небезпечну для здоров’я людей і навколишнього природного
середовища радіаційну обстановку на певній території України створила
Чорнобильська катастрофа. Усуненню наслідків цієї катастрофи присвячені
законодавчі акти, в тому числі Закон України «Про правовий режим
території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок
Чорнобильської катастрофи» від 27 лютого 1991 р. Цей Закон регулює
питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та
охорони, умови проживання та роботи насе-
лення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність у межах зон.
Закон передбачає й інші заходи, розраховані на послаблення впливу
радіації.
У системі екологічно-правових заходів, спрямованих на охорону
навколишнього природного середовища в містах, чільне місце відводиться
державному санітарно-епідеміологічному нагляду.
Закон України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного
благополуччя населення» дає таке визначення державного
санітарно-епідеміологічного нагляду: це діяльність органів, установ та
закладів державної санітарно-епідеміологічної служби по контролю за
дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з
метою попередження, виявлення, зменшення та усунення шкідливого впливу
небезпечних факторів на здоров’я людей та по застосуванню заходів
правового характеру щодо порушників.
Основними завданнями цієї діяльності є:
нагляд за організацією і проведенням органами державної виконавчої
влади, місцевого і регіонального самоврядування, підприємствами і
установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідемічних
заходів;
нагляд за реалізацією державної політики з питань профілактики
захворювань населення, участь у розробці та контроль за виконанням
програм, що стосуються запобігання шкідливому впливу факторів
навколишнього середовища на здоров’я населення;
нагляд за дотриманням санітарного законодавства;
проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи.
Регулярне здійснення санітарно-епідемічного нагляду здатне оздоровити і
підтримувати в належному стані екологію міст та інших населених пунктів.
Особливу увагу екологічне законодавство приділяє заходам щодо охорони
атмосферного повітря. Як зазначено в ст. 27 Закону України «Про охорону
атмосферного повітря», проектування, будівництво і введення в
експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших
об’єктів, вдосконалення існуючих і впровадження нових технологічних
процесів та устаткування повинно здійснюватись з обов’язковим
додержанням норм екологічної безпеки, врахуванням сукупної дії викидів
забруднюючих речовин в атмосферне повітря і шкідливого впливу фізичних
та біологічних факторів на нього всіма діючими та запланованими для
будівництва спорудами й іншими об’єктами, а також з урахуванням
накопичення забруднення в атмосфері, транскордонного його перенесення й
особливостей кліматичних умов.
Складування, зберігання або розміщення виробничого, побутового сміття та
інших відходів, які є джерелами забруднення атмосферного повітря пилом,
шкідливими газоподібними речовинами та речовинами з неприємним запахом
або іншого шкідливого впливу, допускається лише за наявності
спеціального дозволу на визначених органами державної виконавчої влади
територіях у межах встановлених ними лімітів з додержанням нормативів
екологічної безпеки і при можливості їх подальшого господарського
використання.
За викиди у атмосферне повітря забруднюючих речовин та за інші шкідливі
впливи на нього з підприємств, установ і організацій стягуються платежі.
Причому стягнення платежів не звільняє від відшкодування збитків,
заподіяних порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря.
Розміри вказаних платежів установлюються Урядом Автономної Республіки
Крим, обласними, Київською і Севастопольською, міськими державними
адміністраціями на підставі лімітів викидів забруднюючих речовин та
інших шкідливих впливів на нього і нормативів плати за них.
Однією із складових частин навколишнього природного середовища міст та
населених пунктів є зелена рослинність. Ліси населених пунктів, міські і
приміські лісопарки, парки, сквери, ботанічні сади, інші зелені
насадження поповнюють запаси кисню в атмосфері, очищають повітря, гасять
шум, оздоровлюють екологічний стан міст. Вони мають
санітарно-гігіенічне, оздоровче, рекреаційне значення і є місцями
відпочинку дорослих і дітей.
Разом з екологічною функцією зелена рослинність міст виконує також
естетичну та виховну функції. Зелена рослинність— це невичерпне джерело
життєдайності. Як відзначав К. А. Тімірязев, від зеленого листка беруть
початок усі прояви життя на землі. А тому охорона лісів і зеленої
рослинності населених пунктів заслуговує на особливу увагу, їх охорона
може досягатися різними шляхами, по-перше, шляхом максимального
обмеження використання зазначених лісових угідь для різних господарських
потреб, по-друге, шляхом активізації лісовідновлення і лісорозведення в
лісах населених пунктів.
Згідно з діючим лісним законодавством у лісах населених пунктів
допускаються тільки рубки догляду, санітарні рубки, пов’язані з
реконструкцією малоцінних молодняків, прокладанням просік, створенням
протипожежних розривів. Усякі інші рубки деревостанів у цих лісах
заборонені. Крім того, у зазначених лісах забороняється також заготівля
живиці, деревних соків, лісової підстілки, а також випасання худоби.
У статті 78 Лісового кодексу України зазначено, що законодавчими актами
України у лісах населених пунктів може бути передбачено заборону й інших
видів використання ресурсів та користування земельними ділянками
лісового фонду, якщо вони несумісні з проведенням культурно-оздоровчих
заходів та організацією відпочинку населення.
З метою посилення охорони лісів населених пунктів і зелених насаджень
приймаються спеціальні нормативні акти. Наприклад, постанова Кабінету
Міністрів України «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної
зеленим насадженням у межах міст та інших населених пунктів» від 8
квітня 1999 р., яка визначає матеріальну відповідальність за шкоду,
заподіяну зеленим насадженням.
Якщо порядок відшкодування шкоди спеціальним законодавством не
регулюється, він визначається за загальними правилами, передбаченими
статтями 440 і 441 Цивільного кодексу України.
Відповідальність за порушення правил охорони зелених насаджень на
території населених пунктів встановлюється рішенням Рад народних
депутатів.
Охороні лісів населених пунктів сприяють також лісовідновлення і
лісорозведення. Нерідко частина лісів гине від лісових пожеж, шкідників
і хвороб. Важливо, щоб замість знищених і загиблих лісів висаджувались
молоді. Постійний нагляд за станом міських і приміських лісів і
своєчасне проведення в них лісовідновпювальних робіт зберігає їх
природну життєдайність.
Лісорозведення — це залісення земельних ділянок, на яких ліс не
вирощувався. Дбаючи про поліпшення екологічного стану в місті, іншому
населеному пункті, місцеві органи влади виявляють земельні ділянки для
лісорозведення. У першу чергу для цього використовуються малопродуктивні
землі, круті схили, яри.
Поліпшення екологічного стану довкілля має особливе значення. Сучасне
виробництво пов’язане з великим навантаженням працюючих, для відновлення
їх фізичних і духовних сил потрібне спілкування з природою.
Лісорозведення потребують багато міст України, особливо ті, що розміщені
в степовій зоні республіки: Одеса, Херсон, Кіровоград, Кривий ріг.
Навколо цих та інших міст республіки приміських лісів майже немає. Тоді
як ліси поліпшують мікроклімат, підвищують вологість повітря, що
особливо важливо для південного регіону.
Враховуючи оздоровче й естетичне значення лісів населених пунктів, а
також постійно зростаюче навантаження на
них, варто визначити їх правовий режим в окремому правовому акті. Ним
може стати Положення про ліси міст та інших населених пунктів.
В Україні є сприятливі умови для вирощування лісів, паркових дерев,
іншої рослинності. Якщо на великих просторах тундри нараховується лише
400—500 видів рослин, то в Україні більше 5 тисяч.
Чому ж в багатьох містах і регіонах республіки ці сприятливі кліматичні
умови не використовуються для вирощування рекреаційних лісів, парків,
для створення тим самим сприятливих екологічних умов? На наш погляд,
тому, що чинне законодавство ще якось реагує на протиправні дії в галузі
екології, але зовсім не зважає на бездіяльність у цій життєво важливій
сфері.
Треба, по-перше, діяльність керівників усіх рівнів оцінювати не тільки в
залежності від виконання виробничого плану, а й від створення
сприятливих екологічних умов для праці і життя людей. По-друге,
необхідно передбачити в законодавстві відповідальність за екологічну
бездіяльність.
Проблему правової охорони навколишнього природного середовища в містах
та інших населених пунктах треба вирішувати і в більш широкому плані.
Щоб зміцнити правову основу екологічних відносин в населених пунктах,
потрібен закон про охорону навколишнього природного середовища в містах
та інших населених пунктах України.
Планування та проведення заходів, спрямованих на охорону навколишнього
природного середовища в містах, здійснюють міські Ради народних
депутатів і їх виконавчі органи. Ці ж владні органи контролюють
виконання прийнятих планів та рішень щодо охорони навколишнього
середовища.
У межах поселень міського типу та сільських населених пунктів заходи
екологічного характеру очолюють відповідно селищні та сільські Ради
народних депутатів і їх виконавчі органи.
Повноваження місцевих Рад та їх виконавчих органів у сфері охорони
навколишнього природного середовища визначені Законом України «Про
місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.
У своїй еколого-охоронній діяльності місцеві Ради народних депутатів
застосовують різні форми і методи. Зокрема, розробляють і приймають
нормативні акти екологічного спрямування, контролюють виконання
законодавчих актів, прийнятих вищестоящими органами, розглядають питання
охорони навколишнього середовища на сесіях Рад.
До відання виконавчих органів міських, селищних, сільських Рад належать:
1) визначення в установленому порядку розмірів відшко-дувань
підприємствами, установами та організаціями за забруднення довкілля та
екологічні збитки;
2) підготовка і подання на затвердження Ради проектів місцевих програм
довкілля, участь у підготовці загальнодержавних і регіональних програм
охорони довкілля;
3) підготовка і внесення на розгляд Рад пропозицій щодо прийняття рішень
про організацію територій і об’єктів природно-заповідного фонду
місцевого значення та Інших територій, що підлягають особливій охороні;
4) здійснення заходів щодо ліквідації наслідків екологічних катастроф,
стихійного лиха, епідемій, епізоотій, інших надзвичайних ситуацій,
інформування про них населення;
5) визначення територій для складування, зберігання або розміщення
виробничих, побутових та інших відходів відповідно до законодавства;
6) вирішення інших питань у сфері охорони навколишнього природного
середовища.
Законодавче закріплення повноважень місцевих Рад та їх виконавчих
органів у сфері охорони навколишнього природного середовища має
принципове значення, проте воно не вирішує цього надзвичайно важливого
екологічного питання.
Проблема охорони навколишнього середовища в містах та інших населених
пунктах буде вирішена, якщо місцеві органи державної влади та управління
будуть розглядати її як невідкладну задачу державної ваги та будують
діяти цілеспрямовано і рішуче.
§ 14.4. Роль органів внутрішніх справ в охороні навколишнього природного
середовища у виробничій та побутовій сферах
Головна мета правової охорони навколишнього природного середовища у
виробничій та побутовій сферах — не допустити забруднення навколишнього
середовища у промисловості і на транспорті, в сільському господарстві, в
містах та інших населених пунктах, створити сприятливі екологічні умови
для життя, праці і відпочинку людей.
У вирішенні цієї задачі важливу роль відіграють органи внутрішніх спрзв.
Охороняючи громадський порядок, вони одночасно сприяють погіпшенню
екологічного стану в про
мисловості, сільському господарстві, в містах та інших населених
пунктах.
Охорона громадського порядку особливо тісно пов’язана з забезпеченням
належного стану в містах і місцях масового відпочинку населення:
курортних місцевостях, міських парках, приміських і зелених зонах. Ці
території, як правило, являють собою місця масового скупчення людей, що
нерідко призводить як до громадських, так і до екологічних
правопорушень. Невиховані громадяни забруднюють землю, воду, ліс,
атмосферне повітря, ламають деревні насадження, порушують трав’яний
покрив. Органи міліції припиняють такі дії громадян і надають допомогу
природоохоронним органам щодо забезпечення охорони природного
середовища.
Поєднання охорони громадського порядку і охорони екологічного стану
полягає і в тому, що працівники міліції враховують у своїй діяльності
встановлені законодавством обмеження у використанні землі та інших
об’єктів природи, що знаходяться в курортній місцевості, а також
санітарні вимоги, передбачені для цієї місцевості. Врахування цих
обмежень і вимог посилює охорону природного середовища.
Органи міліції у своїй діяльності враховують і те, що санітарний стан
курортної місцевості впливає на її екологічний стан, а тому допомагають
органам охорони здоров’я здійснювати нагляд за додержанням санітарних
правил утримання курортних місцевостей.
Важливе екологічне значення мають зелені насадження у містах та інших
населених пунктах, а також зелені зони навкруги них. Це вимагає від
органів внутрішніх справ особливої уваги до їх охорони. Таку вимогу
співробітники міліції виконують як своїми силами, так і поєднують їх із
зусиллями працівників правоохоронних органів і громадських організацій.
Особи, винні у порчі чи знищенні дерев та інших зелених насаджень,
притягуються до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу.
Обов’язки міліції щодо забезпечення громадського порядку в парках,
зелених зонах, інших місцях масового відпочинку громадян регулюються
спеціальними рішеннями міських Рад народних депутатів і їх виконавчих
органів.
Складовою частиною охорони навколишнього природного середовища у
виробничій та побутовій сферах є охорона від забруднення атмосферного
повітря. У першу чергу його треба охороняти від забруднення викидами
промислових підприємств та вихлопними газами автомобільного транспорту.
Згідно з діючим законодавством виробництво і експлуатація транспортних
засобів та інших пересувних засобів і установок, у яких вміст
забруднюючих речовин у відпрацьованих газах перевищує нормативи або
рівні шкідливого впливу фізичних факторів, забороняється.
Якщо у вихлопних газах транспортних засобів, що уже експлуатуються,
забруднюючі речовини перевищують установлені нормативи, їх експлуатація
не допускається. Такий заборонний захід застосовує Державна автомобільна
інспекція.
Покращанню екологічного стану в містах та інших населених пунктах сприяє
також участь представників Державної автомобільної інспекції в розробці
планів будівництва і реконструкції міст, внесення органами ДАІ
пропозицій щодо перебудови і благоустрою автомобільних магістралей,
раціонального розміщення транспортних рухів у містах, виведення їх за
межі жилих зон.
Охорона природного середовища включає в себе і його охорону від
виробничого, дорожнього і побутового шуму. Поряд з іншими органами цю
задачу вирішують і органи внутрішніх справ.
Заходи щодо відвернення і зниження шуму передбачені в ст. 23 Закону
України «Про охорону атмосферного повітря». З метою відвернення,
зниження і досягнення безпечних рівнів виробничих та інших шумів
необхідно:
а) створювати і впроваджувати малошумні машини і механізми на основі
технічного нормування;
б) поліпшувати конструкції транспортних засобів та умови їх
експлуатації, а також утримувати в належному стані залізничні і
трамвайні колії, автомобільні шляхи, вуличні покриття;
в) розміщати підприємства, транспортні магістралі, аеродроми та інші
об’єкти з джерелами шуму при плануванні і забудові населених пунктів
відповідно до встановлених санітарно-технічних вимог та карт шуму;
г) здійснювати виробництво будівельних матеріалів, конст–рукцій і
технічних засобів та споруд з необхідними акустичними властивостями.
Громадяни зобов’язані додержувати вимог, установлених з метою боротьби з
побутовим шумом у квартирах, а також дворах жилих будинків, на вулицях,
у місцях відпочинку та ін’-ших громадських місцях.
Відома й така форма участі органів внутрішніх справ в охороні
навколишнього природного середовища, як надання допомоги відповідним
органам в проведенні карантинних заходів при епідеміях.
В охороні природного середовища бере участь міліція охорони. Вона
здебільшого охороняє від забруднення, засмічення і нераціонального
використання запасів питної води, що зберігається у водосховищах,
розрахованих на постачання питною водою міського населення. Поряд з
іншими водоохоронними діями, працівники міліції охорони контролюють
виконання встановлених обмежень, передбачених для спеціальних зон
санітарної охорони вод.
Великі обов’язки щодо охорони навколишнього природного середовища
покладені на дільничних інспекторів міліції. Вони визначені в Законі
України «Про міліцію», інших законодавчих актах, постановах Кабінету
Міністрів, рішеннях місцевих Рад народних депутатів, нормативних актах
міністерства внутрішніх справ України.
Дільничний інспектор є представником органу внутрішніх справ на
адміністративній дільниці. Він забезпечує безпеку громадян і громадський
порядок на території закріпленої за ним дільниці, вживає заходів щодо
своєчасного попередження та розкриття злочинів, запобігання інших
правопорушень;
роз’яснює широким верствам населення чинне екологічне законодавство,
постанови і рішення органів державної влади та управління.
Згідно з Наказом Міністерства внутрішніх спряв України «Про роботу
дільничного інспектора міліції від 16 серпня 1992 р. дільничний
інспектор допомагає:
а) природоохоронним органам — в охороні фауни і флори, боротьбі з
браконьєрством і порушеннями правил полювання та рибальства;
б) органам ветеринарного нагляду — в проведенні карантинних заходів під
час епідемій та епізоотій;
в) вирішує інші питання в галузі охорони навколишнього природного
середовища.
Закріплені в законодавчих та інших нормативних актах права й обов’язки
дільничних інспекторів міліції дають їм можливість і вимагають від них
вносити вагомий вклад у вирішення екологічних проблем.
Свій внесок в забезпечення охорони навколишнього природного середовища у
виробничій та побутовій сферах органи внутрішніх справ роблять і своїм
дбайливим ставленням до природи. Адже органи внутрішніх справ і їх
працівники також є природокористувачами. Наприклад, на землях міст
земельні наділи надаються в користування обласним, міським, районним
органам внутрішніх справ, навчальним закладам, частинам внутрішніх
військ, промисловим виправним трудовим колоніям, госпіталям,
поліклінікам, друкарням, іншим установам,
що входять до системи органів внутрішніх справ. Як землекористувачі вони
ведуть боротьбу з ерозією грунтів, упорядковують і озеленяють земельні
наділи, дбають про екологічну бездоганність довкілля.
Органи внутрішніх справ і їх співробітники користуються також водами,
міськими лісами, парками, атмосферним повітрям та іншими багатствами
природи. Раціональне використання об’єктів природи органами внутрішніх
справ, їх бездоганне ставлення до довкілля — приклад для інших юридичних
і фізичних осіб, як треба дбати про стан екологічного середовища. Отож
органи внутрішніх справ сприяють охороні природного середовища і як
природокористувачі, своїм сумлінним ставленням до екологічних прав і
обов’язків.
Характерною особливістю охорони органами внутрішніх справ навколишнього
природного середовища у виробничій та побутовій сферах є опора на норми
багатьох видів законодавства: екологічного, земельного, водного,
лісового, на норми законодавчих актів, присвячених охороні атмосферного
повітря та інших об’єктів природи, а також норми кримінального,
цивільного і адміністративного права, якщо мова йде про притягнення до
відповідальності винних осіб.
Екологічний стан навколишнього природного середовища у виробничій та
побутовий сферах залежить від стану багатьох об’єктів природи: земель,
вод, лісів і зелених насаджень, атмосферного повітря тощо, використання
і охорона яких забезпечується окремими видами законодавства. Для
забезпечення якості екологічного стану в зазначених сферах треба бути
добре обізнаними з нормами різних видів законодавства.
При цьому слід враховувати і те, що природоохоронна діяльність органів
внутрішніх справ тісно пов’язана з їх широкою компетенцією як
правоохоронних органів. Вона обумовлюється тим правовим положенням, яке
займають органи внутрішніх справ у системі нашої демократичної правової
держави.
Вступ
Загальна частина
Розділ 1. Предмет, система та джерела екологічного права України
§ 1.1. Об’єктивна необхідність взаємодії суспільства і природи
§ 1.2. Предмет і поняття екологічного права
§ 1.3. Основні принципи і завдання екологічного права
§ 1.4. Система курсу екологічного права та його місце серед інших
галузей права
§ 1.5. Джерела екологічного права
§ Г.6. Значення вивчення екологічного права для працівників органів
внутрішніх справ
Розділ 2. Пріоритети екологічного права України
§ 2.1. Гарантії екологічної безпеки в Україні
§ 2.2. Охорона екологічних прав та інтересів громадян України
§ 2.3. Всебічне сприяння екологізації суспільства
Розділ 3. Правове забезпечення раціонального природокористування в
Україні
§ 3.1. Раціональне природокористування як різновид екологічних відносин
§ 3.2. Законодавчі засади раціонального природокористування
§ 3.3. Зміцнення законності в галузі природокористування
§ 3.4. Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні раціонального
природокористування. ……….. 62
Розділ 4. Правові форми охорони навколишнього природного середовища в
Україні ………….. 65
§ 4.1. Охорона навколишнього природного середовища — провідна функція
екологічного права . . 65
§ 4.2. Гуманізація охорони навколишнього природного середовища.
…………………….. 70
§ 4.3. Профілактика екологічних правопорушень…. 75
§ 4.4. Юридична відповідальність за порушення законодавства про охорону
навколишнього природного середовища. …………………….. 80
§ 4.5. Охорона навколишнього природного середовища в діяльності органів
внутрішніх справ. ………. 94
Розділ 5. Державне управління природокористуванням і охороною
навколишнього природного середовища в Україні.
……………………….. 102
§ 5.1. Поняття і зміст державного управління природокористуванням і
охороною навколишнього природного середовища ………………. 102
§ 5.2. Органи управління природокористуванням і охороною навколишнього
природного середовища та їх компетенція ………………….. 109
§ 5.3. Діяльність органів внутрішніх справ щодо забезпечення управління
у сфері екології …. 113
Розділ 6. Механізм реалізації екологічного права. …. 116
§ 6.1. Реалізація екологічного права — вирішальний етап у розвитку
екологічних правовідносин. …… 116
§ 6.2. Економічний механізм реалізації екологічного права
………………………… 121
§ 6.3. Юридичні заходи щодо забезпечення реалізації екологічного права
…………………. 125
§ 6.4. Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні реалізації
екологічного права. …………… 133
Особлива частина
Розділ 7. Правова охорона земель в Україні ……. 137
§ 7.1. Земля як об’єкт правової охорони …….. 137
§ 7.2. Поняття і значення правової охорони земель . 144 § 7.3.
Організаційно-правові заходи охорони земель . 153 § 7.4.
Відповідальність за порушення земельного законодавства
……………………. 164
§ 7.5. Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні охорони земель
…………………… 182
Розділ 8. Правова охорона вод в Україні ……… 187
§ 8.1. Вода як об’єкт охорони ……………. 187
§ 8.2. Правові форми охорони вод ………… 195
§ 8.3. Відповідальність за порушення водного законодавства
……………………. 207
§ 8.4. Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні охорони вод
…………………….. 212
Розділ 9. Правова охорона лісів в Україні……… 217
§ 9.1. Ліс як об’єкт правової охорони ………. 217
§ 9.2. Організаційно-правові заходи щодо охорони лісів
…………………………. 224
§ 9.3. Відповідальність за порушення лісового законодавства
……………………. 233
§ 9.4. Забезпечення органами внутрішніх справ додержання правил охорони
лісів …………. 239
Розділ 10. Правова охорона тваринного світу в Україні.
……………………….. 242
§ 10.1. Тваринний світ як об’єкт правової охорони. . 242
§ 10.2. Організаційно-правові заходи щодо охорони тваринного світу.
………………….. 249
§ 70.3. Відповідальність за порушення законодавства щодо охорони
тваринного світу ………….. 257
§ 10.4. Участь органів внутрішніх справ в охороні тваринного світу.
………………….. 262
Розділ 11. Правова охорона атмосферного повітря в
Україні………………………… 266
§ 11.1. Атмосферне повітря як об’єкт правової охорони
……………………….. 266
§ 11.2. Організаційно-правові заходи щодо охорони атмосферного повітря
……………….. 269
§ 11.3. Відповідальність за порушення у сфері охорони атмосферного
повітря. ………….. 273
§ 11.4. Заходи органів внутрішніх справ щодо забезпечення охорони
атмосферного повітря . . 277
Розділ 12. Правова охорона надр в Україні…….. 281
§ 12.1. Надра як об’єкт правової охорони ……. 281
§ 12.2. Поняття і зміст правової охорони надр …. 285
§ 12.3. Відповідальність за порушення законодавства про надра.
……………………… 291
§ 12.4. Участь органів внутрішніх справ в охороні надр
Розділ 13. Правова охорона природно-заповідного фонду України
§ 13.1. Природно-заповідний фонд України як об’єкт правової охорони
§ 13.2. Організаційно-правові заходи охорони природно-заповідного фонду
України
§ 13.3. Відповідальність за порушення законодавства про
природно-заповідний фонд України
§ 13.4. Охорона природно-заповідного фонду України в діяльності органів
внутрішніх справ
Розділ 14. Правова охорона навколишнього природного середовища у
виробничій та культурно-побутовій сферах
§ 14.1. Правова охорона природного середовища в промисловості й на
транспорті
§ 14.2. Правова охорона навколишнього природного середовища в сільському
господарстві
§ 14.3. Правова охорона навколишнього природного середовища в містах та
інших населених пунктах
§ 14.4. Роль органів внутрішніх справ в охороні навколишнього природного
середовища у виробничій та побутовій сферах
PAGE
PAGE 2
PAGE
PAGE 428
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
