.

Чорнооченко С.І. 2005 – Цивільний процес (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
5 52144
Скачать документ

Чорнооченко С.І. 2005 – Цивільний процес

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА З

РОЗДІЛ І.ЦИВІЛЬНЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ

ПРАВА. ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС б

Поняття цивільного процесу 6

Цивільна процесуальна форма 10

Поняття, предмет і метод цивільного процесуального права ..13

Джерела цивільного процесуального права 17

Поняття, види і структура норм цивільного процесуального

права та їх дія 20

Поняття, види і стадії цивільного судочинства 25

Система цивільного процесуального права 28

Взаємозв’язок цивільного процесуального права з іншими

галузями права 29

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ТА ЗНАЧЕННЯ ПРИНЦИПІВ

ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА 31

Поняття принципів цивільного процесуального права 31

Система принципів цивільного процесуального права та їх

класифікація 32

РОЗДІЛ 3. ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ 44

Поняття цивільно-процесуальних правовідносин 44

Передумови виникнення цивільно-процесуальних

правовідносин 45

3.3. Елементи цивільно-процесуальних правовідносин 47

РОЗДІЛ 4. СТОРОНИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 53

Поняття сторін, їх процесуальні права та обов’язки 53

Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність 56

Процесуальна співучасть 58

А А. Неналежна сторона в процесі, умови і порядок її заміни 59

4.5. Процесуальне правонаступництво 62

РОЗДІЛ 5. ТРЕТІ ОСОБИ ТА ІНШІ УЧАСНИКИ

В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 65

Поняття та види третіх осіб 65

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги 67

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог 69

Інші учасники цивільного процесу 73

РОЗДІЛ 6. УЧАСТЬ ПРОКУРОРА У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 81

6.1. Завдання участі прокурора в цивільному процесі та його

цивільно-процесуальна правосуб’єктність 81

466

Цивільний процес

6.2. Форми і підстави участі прокурора в цивільному процесі 82

6.3 .Особливості участі прокурора у цивільному процесі 86

РОЗДІЛ 7. УЧАСТЬ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ОРГАНІВ

ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО

САМОВРЯДУВАННЯ ТА ОСІБ, ЯКИМ ЗА ЗАКОНОМ НАДАНЕ

ПРАВО ЗАХИЩАТИ ПРАВА І СВОБОДИ ІНШИХ ОСІБ 90

7.1 .Мета і підстави участі органів державної влади і

самоврядування в цивільному процесі 90

7.2. Форми участі органів державної влади і самоврядування в

цивільному процесі 92

7.3. Участь профспілок у цивільному процесі 94

РОЗДІЛ 8. ПРЕДСТАВНИЦТВО В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ.. 96

Поняття процесуального представництва та його значення…. 96

Види представництва та повноваження представника в суді ..100

РОЗДІЛ 9. ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ СТРОКИ 105

Поняття, значення і види процесуальних строків 105

Обчислення, зупинення, продовження і поновлення

процесуальних строків ПО

РОЗДІЛ Ю.ПІДВІДОМЧІСТЬ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ 115

Поняття підвідомчості та її види 115

Загальні правила визначення підвідомчості 117

РОЗДІЛ 11. ПІДСУДНІСТЬ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ 121

Поняття і види підсудності 121

Порядок передачі справи до іншого суду 133

РОЗДІЛ 12. ВИТРАТИ ТА САНКЦІЇ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ 137

Поняття витрат у цивільному процесі 137

Державне мито 138

Витрати, пов’язані з розглядом справи в суді 141

Санкції цивільного процесуального права 146

РОЗДІЛ 13. НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ 154

Поняття і сутність наказного провадження і судового наказу. 154

Порушення наказного провадження 156

Видача судового наказу 160

Повідомлення боржника про видачу судового наказу 162

Набрання судовим наказом законної сили та видача його

стягувачеві. Скасування судового наказу 162

РОЗДІЛ 14. ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ

ПРОЦЕСІ 164

467

Чорнооченко C.I.

Поняття судових доказів і засобів доказування. Предмет

доказування 164

Факти, що не підлягають доказуванню 167

Розподіл обов’язків по доказуванню 169

Належність доказів і допустимість засобів доказування … 170

Класифікація доказів. Забезпечення доказів. Судове

доручення 172

РОЗДІЛ 15. ПОЗОВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 176

Поняття позову 176

Елементи позову 177

Види позовів 180

Право на позов 183

Захист інтересів відповідача 185

РОЗДІЛ 16. ПОРУШЕННЯ ЦИВІЛЬНОЇ СПРАВИ В СУДІ 188

16.1. Передумови права на звернення до суду і порядок

його здійснення 188

16.2. Реалізація права на пред’явлення позову та підстави для

відмови у прийнятті позовної заяви (скарги, заяви) 191

РОЗДІЛ 17. ПІДГОТОВКА ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ ДО СУДОВОГО

РОЗГЛЯДУ 198

Завдання, зміст та процесуальний порядок підготовки

цивільних справ до судового розгляду 198

Попереднє судове засідання 203

Об’єднання та роз’єднання позовів 205

Зміни в позовному спорі 208

Забезпечення позову 210

17.6 .Судові виклики і повідомлення 212

РОЗДІЛ 18. СУДОВИЙ РОЗГЛЯД 215

Поняття стадії судового розгляду цивільних справ 215

Судове засідання – процесуальна форма розгляду цивільних

справ 216

Ускладнення в процесі судового розгляду цивільних справ . 226

18.4. Протокол судового засідання 235

РОЗДІЛ 19. СУДОВІ РІШЕННЯ 240

Поняття і види судових рішень 240

Вимоги, яким має відповідати судове рішення 243

Зміст судового рішення 246

Негайне виконання, визначення порядку виконання, надання

відстрочки і розстрочки виконання 249

468

Цивільний процес

Виправлення недоліків рішення судом, що його постановив 251

Законна сила судового рішення 254

19.7. Ухвали суду 256

РОЗДІЛ 20. ЗАОЧНИЙ РОЗГЛЯД СПРАВИ 259

Поняття і значення заочного розгляду справи 259

Умови і порядок заочного розгляду справи 261

Зміст заочного рішення 264

Способи і порядок перегляду заочного рішення.

Повноваження суду 265

Підстави до перегляду заочного рішення. Скасування та

оскарження заочного рішення 268

РОЗДІЛ 21. ПРОВАДЖЕННЯ ПО СПРАВАХ, ЩО ВИНИКАЮТЬ

З АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН 270

21.1. Загальна характеристика провадження по справах,

що виникають з адміністративно-правових відносин 270

Розгляд скарг на неправильності в списках виборців та в

списках громадян, які мають право брати участь у референдумі ..271

Розгляд скарг на рішення і дії територіальної, окружної

(територіальної) виборчої комісій по виборах депутатів і голів

сільських, селищних, районних, міських, районних у містах,

обласних Рад і заяви про скасування рішень виборчої комісії.. 274

Розгляд скарг на рішення, дії або бездіяльність Центральної

виборчої комісії, територіальної дільничної виборчої комісії по

виборах Президента України та заяв про скасування реєстрації

кандидатом у Президенти України 276

Розгляд скарг, заяв на рішення, дії або бездіяльність, що

стосується виборів 286

Розгляд скарг на рішення, дії або бездіяльність Центральної

виборчої комісії 289

Розгляд заяв про дострокове припинення повноважень

народного депутата України у разі невиконання ним вимог щодо

несумісництва депутатської діяльності з іншими видами

діяльності 291

21.8. Розгляд скарг на дії органів і службових осіб у зв’язку з

накладенням адміністративних стягнень 293

21.9. Розгляд скарг громадян на рішення, дії чи бездіяльність

органів державної влади, органів місцевого самоврядування,

посадових і службових осіб 295

469

Чорнооченко C.I.

Розгляд скарг на рішення, прийняті відносно релігійних

організацій 299

Розгляд заяв прокурора про визнання незаконними

правового акта органу, рішення чи дії службової особи 301

Розгляд скарг на рішення, дії або бездіяльність державного

виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої

служби 302

Розгляд справ про стягнення з громадян недоїмки по

податках, самооподаткуванню сільського населення і державному

обов’язковому страхуванню 305

РОЗДІЛ 22. ОКРЕМЕ ПРОВАДЖЕННЯ 309

Загальна характеристика окремого провадження у

цивільному судочинстві 309

Розгляд справ про визнання громадянина обмежено

дієздатним чи недієздатним 316

Розгляд справ про визнання громадянина безвісно відсутнім

чи оголошення його померлим 316

Розгляд справ про усиновлення дітей, які проживають на

території України, громадянами України та іноземними

громадянами 319

Розгляд заяв про встановлення неправильності запису в актах

громадянського стану 321

Розгляд справ про встановлення фактів, що мають юридичне

значення 323

Відновлення права на втрачені цінні папери на пред’явника. 327

Розгляд справ про оскарження нотаріальних дій

або відмови в їх вчиненні 329

РОЗДІЛ 23. АПЕЛЯЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ 332

Загальна характеристика апеляційного провадження. Суди

апеляційної інстанції 332

Право апеляційного оскарження рішень і ухвал суду першої

інстанції та процесуальний порядок його реалізації 335

Підготовка і розгляд справи судом апеляційної інстанції… 346

Повноваження суду апеляційної інстанції 351

Рішення і ухвали суду апеляційної інстанції 355

Апеляційне оскарження і перевірка ухвал суду першої

інстанції 359

РОЗДІЛ 24. КАСАЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ 363

470

Цивільний процес

Суть і значення касаційного оскарження і перевірки рішень та

ухвал суду першої і апеляційної інстанції 363

Право касаційного оскарження рішень і ухвал суду та

процесуальний порядок його реалізації 365

Порушення касаційного провадження. Підготовка

касаційного розгляду справи і порядок її розгляду 369

Порядок розгляду касаційних скарг і касаційних подань

прокурора складом судової палати 376

Повноваження суду касаційної інстанції. Підстави для

скасування рішення суду в касаційному порядку 379

РОЗДІЛ 25. ПЕРЕГЛЯД РІШЕНЬ, УХВАЛ, ЩО ВСТУПИЛИ В

ЗАКОННУ СИЛУ, У ЗВ’ЯЗКУ З НОВОВИЯВЛЕНИМИ

І ВИНЯТКОВИМИ ОБСТАВИНАМИ 387

Загальна характеристика і підстави перегляду 387

Процесуальний порядок перегляду справи у зв’язку з

нововиявленими і винятковими обставинами 390

РОЗДІЛ 26. ЗВЕРНЕННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ ДО

ВИКОНАННЯ ТА ПОВОРОТ ВИКОНАННЯ 397

Рішення, які звертаються до примусового виконання і

виконавчі документи 397

Учасники виконавчого провадження, їх права й обов’язки 401

Повноваження суду, пов’язані з виконавчим провадженням

по примусовому виконанню його рішень 405

Поворот виконання 413

26.5. Судовий контроль за виконанням судових рішень 415

РОЗДІЛ 27. ЦИВІЛЬНЕ СУДОЧИНСТВО УКРАЇНИ З

ІНОЗЕМНИМ ЕЛЕМЕНТОМ. МІЖНАРОДНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ

ПРОЦЕС 418

Поняття міжнародного цивільного процесу 418

Розгляд справ за участю іноземних громадян, підприємств,

організацій, осіб без громадянства в судах України 420

Позови до іноземних держав. Дипломатичний імунітет …. 428

Докази і доказування у справах з іноземним елементом …. 432

Судові доручення в міжнародному цивільному процесі 434

27.6. Визнання і виконання рішень іноземних судів 438

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 445

ПЕРЕДМОВА

Розбудова України як демократичної, правової, соціальної держави
передбачає формування ефективного, дійового механізму захисту прав та
свобод громадян. З прийняттям Конституції України 1996 p., Закону
України „Про судоустрій” у цьому процесі зростає значення правосуддя як
найбільш ефективного способу захисту прав та охоронюваних законом
інтересів.

З року в рік зростає довіра населення до судів. Саме до суду громадяни
звертаються за захистом своїх прав, усвідомлюючи можливість відновлення
цим шляхом справедливості. Значна кількість таких справ розглядається в
процесі цивільного судочинства. Лише в 2003 р. щодо захисту прав, свобод
та законних інтересів громадян у порядку цивільного судочинства в суди
загальної юрисдикції надійшдо близько 1 млн. 590 тис. цивільних справ,
що майже на 20% більше, ніж у 2001 р. Це свідчить про зростання у
суспільстві довіри до судів.

Зростання масштабів цивільного судочинства, з одного боку, розширює
масштаби юридичної діяльності, а з іншого -в умовах динамічного розвитку
законодавства та судової практики вимагає поліпшення якості підготовки
майбутніх фахівців-юристів.

Актуальність проблеми цивільного судочинства зростає у звязку з
прийняттям 18 березня 2004 р. нового Цивільного процесуального кодексу
України (далі – новий ЦПК України). Він став результатом тривалого
законотворчого процесу йувібрав у себе новітні досягнення вітчизняної та
зарубіжної цивільно-процесуальної юридичної наукової думки та судової
практики.

Кодекс провинен набути чинності 1 січня 2005 p., але не раніше набрання
чинності Адміністративним процесуальним кодексом України. Однак
прийняття Адміністративно-процесуального кодексу Верховною Радою в силу
різних обставин затримується. До цього часу не сформована і система

адміністративних судів, які повинні здійснювати адміністративне
судочинство. Реалізація окремих положень нового цивільного
процесуального законодавства, як засвідчує аналіз прикінцевих та
перехідних положень нового ЦПК України вимагає належного знання чинного
цивільного процесуального законодавства.

Все це вимагає вивчення на сучасному етапі у порівнянні та діалектичній
єдності положень чинного та нового цивільного процесуального
законодавства, на що і спрямований запропонований нами посібник.

„Цивільний процес України” – одна із профілюючих дисциплін, предметом
вивчення якої є норми права, що регулюють діяльність суду та інших
суб’єктів процесуальної діяльності з метою захисту суб’єктивних прав і
охоронюваних інтересів фізичних та юридичних осіб.

У навчальному посібнику з курсу „Цивільний процес України” переважно у
порівнянні чинного та нового цивільно-процесуальних кодексів України
проаналізовано норми цивільного процесуального права України, яке
встановлює порядок здійснення правосуддя в цивільних справах,
спрямований на реалізацію конституційних положень по захисту прав і
свобод людини та громадянина, прав та інтересів підприємств, установ,
організацій, держави та суспільства.

Метою вивчення даного курсу є засвоєння студентами, слухачами,
курсантами значення норм та інститутів цивільного процесуального права,
які регулюють встановлений законом порядок здійснення правосуддя в
цивільних справах (цивільне судочинство, цивільний процес) по спорах, що
виникають з цивільних, трудових, сімейних, інших правовідносин, а також
провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин
та окремого провадження, спрямованих па виконання важливих завдань по
захисту прав і свобод людини та громадянина, гарантованих Конституцією
України, іншим законодавством України, прав і інтересів організацій,
держави й суспільства.

Структура і зміст посібника визначаються програмою навчальної
дисципліни „Цивільний процес України”, який вивчається студентами вищих
юридичних навчальних закладів. У посібнику враховано сучасний стан
регулювання цивільного судочинства станом на 1 січня 2005 p., досягнення
науки цивільного процесуального права.

Посібник розроблено на основі положень Конституції України, Цивільного
процесуального кодексу України 1963 р. (далі – ЦПК), Цивільного
процесуального кодексу України 2004 p., Цивільного кодексу України (далі
– ЦК), Закону України „Про судо-устрій” та іншого чинного
законодавства.

Аналіз норм цивільного судочинства провадиться з використанням рішень
Конституційного Суду України, керівних постанов Пленуму Верховного Суду
України, узагальнень судової практики і через призму авторського бачення
супроводжується висвітленням конкретних прикладів судової практики.

При написанні посібника враховувались новітні досягнення вітчизняної та
зарубіжної цивільно-процесуальної науки, розробки відомих українських
процесуалістів -В.В.Комарова, В.І.Тертишникова, С.Я.Фурси,
Ю.С.Червоного, П.І.Шевчука, М.Й.Штефана та інших.

У навчальному посібнику отримали розвиток авторські положення щодо
визначення і розгляду принципів цивільного процесуального права,
особливостей цивільно-процесуальних норм, розгляду особливостей
цивільного судочинства України, в тому числі і з участю іноземного
елемента тощо.

У посібнику аналізується практика розгляду судами окремих категорій
справ, висвітлюються дискусійні проблеми, даються посилання на джерела
опублікування нормативно-правових актів, наведений розгорнутий список
рекомендованих джерел та літератури. В опануванні курсу допоможуть і
контрольні запитання після кожного розділу. Тому посібник буде корисним
не лише студентам, курсантам, слухачам, а й практичним працівникам
правоохоронних органів, усім практикуючим юристам.

Цивільний процес

Розділ 1.

ЦИВІЛЬНЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА. ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС

1.1. Поняття цивільного процесу

Важливим елементом розбудови правової держави і громадянського
суспільства в Україні є створення дійового механізму захисту
конституційних прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних
осіб. У разі порушення прав громадян або організацій з боку інших осіб і
при відсутності добровільного поновлення порушеного права виникає
об’єктивна необхідність застосування відповідних способів захисту права
стосовно зобов’язаної сторони.

Будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому
законом, звернутися до суду за охороною свого права і захистити його
відповідним способом, передбаченим законом. Спосіб захисту права –
категорія матеріального права. У новому Цивільному кодексі України
встановлені такі способи захисту цивільних прав, як визнання права;
визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право;
відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання
обов’язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення;
відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішень,
дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної
Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і
службових осіб ( ч. 2 ст. 16 ЦК). Здійснюючи правосуддя, суд захищає
права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних
осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами
України (ст. 4 нового ЦПК).

Від поняття „спосіб захисту права” відрізняється поняття „форма захисту
права”. Форма захисту права – категорія процесуального характеру. Під
формою захисту права слід розуміти визначену законом діяльність
компетентних органів по захисту права, яка полягає у встановленні
фактичних обставин цивільної справи, застосуванні норм права, визначенні
способу захисту права і винесенні рішення. Застосування перерахованих у
законі способів захисту права, тобто визначених примусових заходів до
порушника права, може здійснюватися не однією, а кількома формами
захисту права.

Різноманіття форм захисту права спричиняється впливом ряду факторів –
специфікою прав, які підлягають захисту чи охороні; складністю чи,
навпаки, простотою пізнання правовідносин і прав, які належить захищати,
рівнем розвитку демократичних процесів у суспільстві, правовими
традиціями.

Чинне законодавство України передбачає судову, громадську,
адміністративну, нотаріальну форми захисту та самозахист цивільних прав
і законних інтересів громадян і організацій.

Громадська форма захисту права передбачає розв’язання спору між
суб’єктами уповноваженими громадськими організаціями (профспілками,
комісіями по трудових спорах тощо). Різновидом громадської форми захисту
є третейські суди, які не наділені судовою владою, оскільки не
здійснюють правосуддя, а створюються для розгляду і вирішення конкретної
справи в цивільних і господарських правовідносинах.

Адміністративна форма захисту права полягає в тому, що у випадках,
передбачених законом, Президент України, органи виконавчої влади, органи
влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування
мають право прийняти рішення про захист та відновлення цивільних прав у
межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та
законом (ст. 17 ЦК).

Нотаріальна форма захисту права передбачає діяльність нотаріусів та
інших уповноважених державою осіб відповід-

7

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

но до визначеної законом процедури по захисту і охороні прав та
інтересів як фізичних, так і юридичних осіб, яка здійснюється за вимогою
правомочних осіб і під державним контролем (нотаріус здійснює захист
цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі
– ст. 18 ЦК).

Згідно з новим цивільним законодавством однією із форм захисту цивільних
прав є самозахист. Самозахистом є застосування особою засобів протидії,
які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам
суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що
порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що
спричинені цим порушенням. Формами самозахисту є необхідна оборона;
завдання шкоди у стані крайньої необхідності за умови, що завдана шкода
менша, ніж та, яка загрожувала; притримання майна кредитором до
виконання зобов’язання.

Судова форма захисту права є найбільш ефективною. Це пов’язано з тим, що
судовий захист здійснюють спеціальні органи – суди. Вони вирішують
заявлені вимоги, і їх діяльність детально регламентована нормами
матеріального і процесуального права. Вона забезпечує надійні гарантії
законності, встановлення реально існуючих прав і обов’язків осіб, які
беруть участь у розгляді цивільної справи.

Діяльність судів є демократичною формою захисту права, орієнтованою
насамперед на захист прав і законних інтересів громадян, а також у
визначених межах – і організацій. Право на судовий захист –
конституційне право. Кожному гарантується право на захист його прав і
свобод судом (ст.55 Конституції України).

Судова влада в Україні здійснюється у формі цивільного, господарського
та кримінального судочинства. Розгляд цивільних прав здійснюється судами
в процесі цивільного судочинства (цивільного процесу).

Цивільний процес – це сукупність процесуальних дій суду та інших
учасників процесу, яка здійснюється в установленому законом порядку в
процесі здійснення правосуддя в цивільних справах.

Цивільний процес визначає порядок провадження в цивільних справах у
відповідності з нормами цивільно-процесуального права.

Згідно зі СТ.15 нового ЦП К України суди розглядають в порядку
цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або
оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних,
житлових, земельних, сімейних, трудових, а також з інших правовідносин,
крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого
судочинства. Суди розглядають ці справи в порядку позовного, наказного
та окремого провадження.

Таким чином, згідно з новим цивільно-процесуальним законодавством із
сфери цивільного судочинства виключено провадження по розгляду і
вирішенню справ у спорах, що виникають з адміністративно-правових
відносин. З прийняттям Адміністративно-процесуального кодексу дана
категорія спорів буде розглядатися спеціалізованими судами в
адміністративному процесі.

У процесі порушення цивільних справ, їх підготовки до судового розгляду
та розгляду судом, перегляду рішень і ухвал суду, перегляду справ за
нововиявленими та винятковими обставинами і виконання рішень з цих справ
виникають цивільні процесуальні правовідносини. Діяльність учасників
процесу на всіх названих стадіях здійснюється в установленому законом
порядку і у визначеній формі.

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

1.2. Цивільна процесуальна форма

Цивільна процесуальна форма – це встановлений цивільним процесуальним
правом порядок розгляду і вирішення цивільних справ судами загальної
юрисдикції. Визначальною рисою цивільної процесуальної форми як моделі
будь-якої цивільної справи є система вимог, закріплених нормами
цивільного процесуального права. Це послідовний порядок розгляду і
вирішення цивільної справи, діяльності всіх без виключення осіб, які
беруть участь у процесі, який включає визначену систему гарантій і
спрямований на досягнення кінцевої мети – відновлення права чи захисту
охоронюваного законом інтересу. Цивільно-процесуальна форма викладена в
ЦПК, у зв’язку з цим вона повинна сприйматися як система правових вимог,
які пред’являються до кожного здійснюваного в цивільному судочинстві
процесуального акта.

Як вказує В.І. Тертишніков, цивільна процесуальна форма характеризується
наявністю трьох ознак: провадження, стадій і процесуального режиму. Ці
три ознаки свідчать, у свою чергу, про наявність цивільної процесуальної
форми в тій чи іншій діяльності.

Провадження – це система цивільних процесуальних дій, об’єднаних
кінцевою процесуальною метою (розгляд і вирішення цивільної справи).

Стадія – це система цивільних процесуальних дій, об’єднаних найближчою
процесуальною метою. Наприклад, відповідно до СТ.143 ЦПК метою
підготовки цивільних справ до судового розгляду є забезпечення
своєчасного і правильного розгляду і вирішення справи.

Процесуальний режим – це ступінь урегульованості, напруженості судової
процедури. Залежно від процесуального режиму і розрізняють цивільну
процесуальну, господарсько-процесуальну, громадсько-процесуальну та інші
процесуальні форми. Не може бути загальної процесуальної форми для всіх
юрисдикційних органів.

10

Цивільна процесуальна форма має два різновиди: усний та письмовий. Усна
процесуальна форма визначає порядок усного викладення в суді відповідних
вимог, які згодом відображаються у протоколі судового засідання.
Письмова процесуальна форма встановлює склад процесуальних документів,
які подаються до суду учасниками процесу, вказує реквізити кожного з
них, визначає послідовність викладення тексту, а також умови, за яких
процесуальні документи залишаються без руху чи повертаються заявнику.

Цивільна процесуальна форма структурно складається з приватних
процесуальних форм (сукупності форм окремих процесуальних
правовідносин), що у системі складають цивільні процесуальні форми
окремих стадій, а останні, у свою чергу, входять до системних утворень –
цивільних процесуальних форм окремих видів провадження.

Для того, щоб у суді виникла цивільна справа, зацікавлена особа
звертається до суду із заявою (позовом, скаргою, заявою у справах
окремого провадження), у якій викладає свої вимоги й обґрунтовує їх.
Суддя перевіряє, чи відноситься до ведення суду розгляд і вирішення
спірних правовідносин.

Якщо на зазначені в заяві вимоги поширюється судова форма захисту, суддя
виносить ухвалу про прийняття позовної заяви до свого провадження, і з
цього моменту виникають цивільна справа і судочинство по цій справі.

Суд, зацікавлені особи, інші учасники (свідки, експерти, перекладачі,
представники) у процесі розгляду і вирішення справи здійснюють ряд дій
(беруть участь у засіданні суду, дають пояснення, показання, заявляють
клопотання і т.д.). Всі дії суду, осіб, які беруть участь у справі,
інших учасників процесу, пов’язані з розглядом справи, ухваленням
рішення, його оскарженням, виконанням, можуть відбуватися тільки в
рамках норм чинного процесуального закону, і тому є процесуальними
діями, сукупність яких утворює цивільний процес (цивільне судочинство).

11

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Цивільний процес охоплює процесуальні дії суду, сторін, інших учасників
процесу, їх процесуальні права й обов’язки. Суду, всім іншим учасникам
для досягнення цілей участі в процесі законом надаються визначені
процесуальні права з покладанням на них відповідних процесуальних
обов’язків. Процесуальні права й обов’язки реалізуються в ході процесу.
Наприклад, право на звернення до суду реалізується шляхом подачі
позовної заяви, право на захист проти позову – шляхом подачі заперечень
на нього чи пред’явлення зустрічного позову. Праву позивача і
відповідача брати участь у судовому засіданні відповідає обов’язок суду
належним чином сповістити сторони про час і місце засідання. Учасники
процесу вступають із судом як владним органом у суспільні відносини, які
регулюються нормами цивільного процесуального права і тому є цивільними
процесуальними відносинами.

Таким чином, цивільний процес є єдністю процесуальних дій, процесуальних
прав і обов’язків суду, інших учасників процесу. Головний, але не єдиний
суб’єкт цивільно-процесуальної діяльності – суд (першої інстанції,
апеляційний тощо). Процес включає діяльність інших осіб, зацікавлених у
результаті справи: позивачів, відповідачів; третіх осіб; заявників по
справах окремого провадження. Зацікавленим у результаті справи
громадянам і організаціям, їх представникам процесуальний закон
забезпечує можливість активної участі на всіх стадіях процесу. Суд як
головний його учасник повинен не лише дотримуватися всіх процесуальних
норм права, а й домагатися виконання їх всіма учасниками цивільного
процесу.

Своєрідність відносин, що виникають у процесі судової діяльності,
полягає в тому, що вони можуть здійснюватися тільки в порядку і формах,
встановлених нормами цивільного процесуального права, а всі учасники
процесу наділяються законом визначеними процесуальними правами й
обов’язками.

У процесі зазначеної діяльності відбуваються лише ті дії, які
заздалегідь передбачені процесуальними нормами, і тому цивільні
процесуальні відносини завжди виступають у формі процесуальних
правовідносин, а сам цивільний процес

12

(цивільне судочинство) являє собою нерозривний зв’язок (систему) дій і
правовідносин.

Таким чином, діяльність суду, а також осіб, які беруть участь у процесі,
протікає в особливій формі, яка називається процесуальною.

Характерні риси цивільної процесуальної форми полягають у наступному:

а) порядок розгляду і вирішення судових справ заздалегідь

визначений нормами процесуального права;

б) зацікавлені в результаті справи особи користуються

правом брати участь у судовому засіданні при розгляді справи

і відстоювати свої права та інтереси;

в) судове рішення в справі повинне базуватися на фактах,

встановлених у судовому засіданні за допомогою доказів, і

відповідати закону.

Значення цивільної процесуальної форми захисту права полягає в тому, що
вона:

забезпечує зацікавленим у результатах справи особам

визначені правові гарантії правильності вирішення спору,

рівність процесуальних прав і процесуальних обов’язків;

зобов’язує розглядати і вирішувати спори щодо суб’єк

тивного права і при цьому суворо дотримуватися норм

матеріального і процесуального права, виносити в судовому

засіданні законні та обґрунтовані рішення з дотриманням

встановлених законом чи іншими нормативними актами

процесуальних гарантій для осіб, які беруть участь у справі.

1.3. Поняття, предмет і метод цивільного процесуального права

Цивільне процесуальне право є галуззю права, яка включає в себе
сукупність розташованих у визначеній системі процесуальних норм, що
регулюють суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя у цивільних
справах судами загальної юрисдикції.

13

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Для кожного з учасників процесу в цивільній справі нормами цивільного
процесуального права встановлені процесуальні права й обов’язки. Так суд
має право розглядати і вирішувати справи, які віднесені до його
підвідомчості. Він несе обов’язок перед державою і суспільством за
якість здійснення правосуддя. Суд наділений владними повноваженнями
стосовно інших учасників процесу. У той же час він зобов’язаний суворо
дотримуватися процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, та
прав інших учасників процесу.

Громадяни та організації мають право брати участь у процесі, заявляти
клопотання, доводити підстави своїх вимог, оскаржувати винесене судом
рішення, брати участь у його виконанні. Поряд з комплексом процесуальних
прав вони несуть і процесуальні обов’язки: сумлінно користуватися своїми
процесуальними правами, сплачувати судові витрати, з’являтися за
викликами суду, надавати докази.

Кожна процесуальна дія того чи іншого учасника процесу виступає як
результат здійснення ним процесуальних прав і реалізації обов’язків,
передбачених законом.

Норми цивільного процесуального права визначають весь хід судового
процесу, встановлюють для кожного суб’єкта цивільних процесуальних
відносин міру належної і можливої поведінки.

Об’єктом правового регулювання норм цивільного процесуального права
виступають суспільні відносини в сфері судочинства у цивільних справах.

Варто відрізняти предмет цивільного процесу і предмет цивільного
процесуального права. Предметом цивільного процесу як діяльності суду по
здійсненню правосуддя, що протікає у визначеній процесуальній формі, є
конкретні цивільні справи. Предметом цивільного процесуального права як
галузі права є сам цивільний процес, тобто діяльність суду та інших
учасників, а також деякою мірою і діяльність органів виконання судових
рішень.

14

Цивільне процесуальне право має свій метод. Метод – це сукупність
закріплених у нормах цивільного процесуального права способів і засобів
впливу на відносини, які регулюються, і поведінку їх суб’єктів.

Метод правового регулювання, характерний для цивільно-процесуального
права, обумовлений двома обставинами. З одного боку, виникнення
цивільного процесу, його розвиток, перехід від однієї стадії до іншої
залежать від волевиявлення зацікавлених осіб. З іншого боку,
обов’язковим і вирішальним суб’єктом цивільних процесуальних відносин є
суд, який від імені держави приймає владне рішення, що підлягає
примусовому виконанню в необхідних випадках.

Така специфіка відображає способи впливу цивільно-процесуального права
на суспільні відносини. Виходячи з цього, метод цивільно-процесуального
права можна визначити як імперативно-диспозитивний, в якому владні
відносини поєднуються зі свободою, рівноправністю та можливістю вибору
зацікавлених осіб.

Імперативний метод впливу на поведінку суб’єктів регульованих відносин
закріплений у нормах права, що встановлюють чітко визначені правила
поведінки, категоричні приписи – зобов’язання, заборону і примус.
Зобов’язання -це обов’язок конкретної активної поведінки (наприклад,
обов’язок осіб, які беруть участь у справі, повідомляти суд про зміну
своєї адреси та про причини неявки в судове засідання; обов’язок суду
допустити негайне виконання рішень – ст.ст. 95, 217 ЦПК тощо); заборона
– це заборона виконання певних дій або бездіяльності (наприклад,
недопустимість суперечок про підсудність – ст. 135 ЦПК; ); примус – це
вплив, спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм
цивільного процесуального права (наприклад, відповідальність за
невиконання вимоги суду подати письмові та речові докази;
відповідальність свідка – ст.ст. 48,53 та 44 ЦПК).

Формами вираження імперативності є категоричність припису, визначеність
кількісних (строки, розміри, періо-

15

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

дичність, частки) та якісних (опис передбачених дій та порядок їх
виконання) умов застосування і способу реалізації правової норми.

Диспозитивний спосіб характеризується дозволом і визначається правами
суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в
межах, встановлених нормами ЩІК (ст.ст. 99, 103), або утримування за
власним розсудом від неї.

Імперативний спосіб проявляється в процесуально-правовому становищі
суду. Він як орган держави, що здійснює правосуддя, наділений активністю
і виконує головну роль у цивільному процесі, спрямовує дії учасників
процесу, які повинні підпорядковуватися судові, забезпечує здійснення
ними прав і виконання обов’язків. Суд розглядає і вирішує цивільну
справу та окремі питання, які виникають у процесі її розгляду, виносить
рішення, яке має обов’язковий характер. Перелічені та інші встановлені
законом процесуальні права суду мають істотну особливість – вони
водночас є його обов’язками. Разом з тим у деяких нормах права
визначається дозволена поведінка суду, наприклад прийняття зустрічного
позову, пред’явленого після закінчення триденного строку, залежить від
судді, а якщо його заявлено під час розгляду справи по суті – від суду
(ст.140 ЦПК); суд чи суддя на прохання осіб, які беруть участь у справі,
або за своєю ініціативою може вжити заходів до забезпечення позову
(ст.149 ЦПК) тощо.

Спосіб дозволу широко використовується в нормах цивільного
процесуального права, в яких визначено процесуально-правове становище
сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Сторони наділені
широкими процесуальними повноваженнями для захисту суб’єктивних
матеріальних прав, реалізація яких можлива за їх розсудом на основі
вільного волевиявлення і забезпечується системою необхідних
процесуальних гарантій.

Правове становище експертів, свідків, перекладачів, інпіих осіб, які не
беруть участі у справі, визначається не дозволом

16

певної поведінки, а обов’язком таких осіб діяти певним чином,
наприклад, свідок зобов’язаний з’явитись до суду і дати правдиві
показання про відомі йому обставини (ч. 2 ст. 41 ЦПК); особа, яку
призначено експертом, повинна з’явитися на виклик суду і дати правдивий
висновок щодо поставлених їй питань (ст. 58 ЦПК).

Метод цивільного процесуального права характеризується також окремим
видом юридичних фактів – процесуальних дій суду і осіб, які беруть
участь у справі, від яких залежить виникнення і розвиток процесуальних
правовідносин і які є засобами здійснення процесуальних прав і виконання
обов’язків. Гарантіями їх реалізації виступають цивільні процесуальні
санкції. Ними встановлені правові наслідки за порушення прав і
невиконання обов’язків.

Таким чином, метод правового регулювання цивільного процесуального права
є за змістом імперативно-диспозитивним і забезпечується такими способами
впливу на правові відносини, що регулюються, і поведінку його суб’єктів,
як зобов’язання, заборона, примус і дозвіл.

1.4. Джерела цивільного процесуального права

Джерела цивільного процесуального права – це правові акти, які містять
норми даної галузі права.

Коло джерел цивільного процесуального права, тобто нормативних актів, що
містять процесуальні норми, досить широке.

У пізнавальних цілях джерела цивільного процесуального права поєднують у
визначені групи за юридичною силою нормативного акта, у якому містяться
норми процесуального права. Цивільне процесуальне право – право
кодифіковане.

Фундаментальним джерелом цивільно-процесуального права є Конституція
України. У Конституції містяться норми найбільш загального характеру, що
закріплюють організацію судової системи, організаційні та деякі
функціональні прин-

^ ft- \ П Ь 17

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

циии правосуддя (розділ VIII – Правосуддя), а також право на судовий
захист (ст.55). Конституція України має найвищу юридичну силу і є актом
прямої дії – це означає, що всі конституційні норми мають верховенство
над законами та під-законними актами, в силу чого при розгляді і
вирішенні справ суди повинні керуватися нормами Конституції.

Детальна регламентація процесу відправлення правосуддя в цивільних
справах міститься в Цивільному процесуальному кодексі України, який діє
з 1963 р. Він складається з 50 глав, об’єднаних в шести розділах. 18
березня 2004 р. Верховною Радою України прийнятий новий Цивільний
процесуальний кодекс України, який повинен був набрати чинності з 1
січня 2005 p., але не раніше набрання чинності Адміністративним
процесуальним кодексом України.

Новий цивільно-процесуальний кодекс України складається з одинадцяти
розділів:

I. Загальні положення.

II. Наказне провадження.

ПІ. Позовне провадження.

IV. Окреме провадження.

V. Перегляд судових рішень.

VI. Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових

рішень у цивільних справах та рішень інших органів (поса

дових осіб).

VII. Судовий контроль за виконанням судових рішень.

VIII. Про визнання та виконання рішень іноземних судів в

Україні.

IX. Відновлення втраченого судового провадження.

X. Провадження у справах за участю іноземних осіб.

XI. Прикінцеві та перехідні положення.

Цивільний процесуальний кодекс є стрижневим законодавчим актом серед
джерел цивільного процесуального права і виступає об’єктом вивчення з
усіх тем навчального курсу. У ньому, зокрема, детально регламентуються
принципи цивільного процесу, визначаються правила цивільної юрисдикції
і

18

підсудності, склад учасників у цивільних справах, доказування, порядок
судового розгляду, ухвалення рішення тощо.

Згідно зі ст. 2 нового ЦПК України цивільне судочинство здійснюється
відповідно до Конституції України та ЦПК. Якщо міжнародним договором,
згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України,
передбачені інші правила, ніж ті, що встановлені ЦПК, застосовуються
правила міжнародного договору.

До джерел цивільно-процесуального права відноситься Закон України „Про
Конституційний Суд України” від 16.10.1996 р. Своїм рішенням
Конституційний Суд може визнати неконституційним будь-який закон,
правовий акт Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної
Ради Автономної Республіки Крим. У висновках Конституційного Суду
містяться офіційні тлумачення Конституції та законів України, у тому
числі і зі сфери цивільного процесу. Рішення і висновки Конституційного
Суду є обов’язковими для виконання для всіх органів державної влади,
місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових
осіб, громадян та їх об’єднань.

Закон України „Про судоустрій” від 7 лютого 2002 р. закріпив принципи та
організацію нової судової системи України, яка зараз активно формується.

Джерелами цивільно-процесуального права є закони України, які регулюють
різні матеріальні правовідносини. Цивільний кодекс України визначає
форми та способи захисту цивільних прав, містить правила розподілу
обов’язків доказування, допустимості доказів, вміщує матеріальні норми
цивільного права, захищати які повинен цивільний процес.

Сімейним кодексом України визначені склад осіб, які мають право на
порушення справи в суді про позбавлення батьківських прав, обов’язкова
участь прокурора, органів опіки і піклування у деяких справах із
сімейних правовідносин; Кодексом законів про працю – підвідомчість суду
трудових справ.

19

Чорнооченко C.I.

Важливими джерелами цивільного процесуального права виступають Закони
України „Про прокуратуру”, „Про адвокатуру”, „Про нотаріат” та ін.

Джерелами цивільного процесуального права виступають також Укази
Президента та декрети і постанови Кабінету Міністрів України, нормативні
акти окремих міністерств і відомств, прийняті в рамках їх компетенції,
міжнародні договори і угоди, які визначають порядок співробітництва між
національними й іноземними органами юстиції.

Важливе значення для однакового розуміння і правильного застосування
норм цивільного процесуального права мають роз’яснення, що даються
постановами Пленуму Верховного Суду України, які не мають нормативного
характеру, але є обов’язковими для судів, інших органів і посадових
осіб, котрі застосовують норми права, щодо яких зроблені такі
роз’яснення.

1.5. Поняття, види і структура норм цивільного процесуального права та
їх дія

Норми цивільного процесуального права – це встановлені державою Україна
загальнообов’язкові правила, що регулюють порядок здійснення правосуддя
в цивільних справах та визначаються системою процесуальних дій,
виконуваних суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин, та
системою їх процесуальних прав й обов’язків, реалізація яких
забезпечується визначеними законодавством цивільними процесуальними
засобами (гарантіями).

Норми цивільного процесуального права класифікуються: за змістом; за
сферою застосування; за методом впливу на поведінку правомочних осіб.

За своїм змістом норми цивільного процесуального права поділяються на
регулятивні і дефінітивні. Регулятивні встановлюють правила поведінки
конкретних суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин: суду, органу
судового вико-

20

Цивільний процес

нання, учасників процесу. Такими будуть норми ст.ст. 99, 103, 107, 108,
140, 143 ЦПК та ін. Дефінітивні норми визначають завдання цивільного
судочинства, формулюють принципи процесу та його інститути, мають
визначення цивільних процесуальних понять: ст. 27 ЦПК – доказів, ст. 84
ЦПК -процесуальних строків, ст.ст. 100, 101 ЦПК – процесуальної
правоздатності і дієздатності. В дефінітивних нормах визначаються також
загальні правила поведінки, що не стосуються конкретних суб’єктів
цивільних процесуальних правовідносин, але поведінка яких має
відповідати таким правилам.

За сферою застосування норми цивільного процесуального права поділяються
на загальні, спеціальні, виключні.

Загальні норми мають значення для всіх видів провадження, всіх стадій
процесу. Вони вміщені в ЦПК в основному у “Розділі 1. Загальні
положення”. Спеціальні норми регулюють права, обов’язки і процесуальні
дії суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин лише в певній стадії
розвитку цивільного судочинства – у стадії розгляду справи по суті чи в
стадії касаційного оскарження тощо або при розгляді певної категорії
справ. Виключні норми спрямовані на конкретизацію, доповнення загальних
і спеціальних норм та встановлюють з них виключення. Так, ст. 129 ЦПК
надає право сторонам встановлювати договірну територіальну підсудність,
крім позовів про право на будівлі, виключення майна з опису, порядок
користування земельними ділянками та ін., для яких встановлені правила
виключної підсудності.

За методом впливу на відносини, що ними регулюються, і поведінку їх
суб’єктів норми цивільного процесуального права можна класифікувати на
імперативні і диспозитивні. Імперативні встановлюють зобов’язання
(ст.ст. 95, 217 ЦПК), заборону (ст.ст. 135, 142 ЦПК), примус (ст.ст. 44,
48, 53, 417 ЦПК та ін.). Диспозитивні встановлюють права суб’єктів
цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах,
визначених такими нормами (ст.ст. 99, 103, 107, 108 ЦПК та ін.)

21

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Як відомо, правова норма, як правило, складається з трьох частин.
Гіпотеза – визначає умови, при настанні яких така норма підлягає
застосуванню; диспозиція – встановлює правила поведінки; санкція –
наслідки, які настають у випадку порушення або невиконання даної норми.
В той же час у ЩІК є норми, які мають двочленну структуру – гіпотезу і
диспозицію.

Наприклад, тричленну структуру має норма, встановлена ст. 41 і ст. 44
ЦПК: гіпотеза – свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які
обставини, що відносяться до справи; диспозиція – свідок зобов’язаний
з’явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини;
санкція – якщо викликаний свідок не з’явиться в судове засідання з
причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано штрафу в
розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і
примусовому приводу через органи внутрішніх справ. Двочленну структуру
має норма, передбачена ч. 1 ст. 45 ЦПК: гіпотеза – свідків, які постійно
живуть поза місцем знаходження суду, що розглядає справу, і не можуть з
поважних причин з’явитися в судове засідання; диспозиція – може допитати
суд в місці їх проживання за дорученням суду, що розглядає справу. Деякі
норми з двочленною структурою забезпечуються санкціями, передбаченими в
інших нормах права. Так, норма ст. 9 ЦПК “Мова, якою ведеться
судочинство” має гіпотезу і диспозицію, а санкція за її порушення
-скасування судового рішення – визначена ст. 314 ЦПК.

Гіпотези норм цивільного процесуального права поділяються:

а) за характером викладених в них обставин – на односторонні і
двосторонні. Односторонні передбачають лише правомірні або неправомірні
обставини, настання яких обумовлено застосуванням даної норми права.
Такою буде гіпотеза норм ст. 5 ЦПК з правомірними обставинами, яка
передбачає, що суд приступає до розгляду цивільної справи за заявою
особи, яка звертається за захистом свого права або охоронюваного законом
інтересу. Двосторонні гіпотези

22

передбачають як правомірні, так і неправомірні обставини, які є
підставою для застосування такої норми права. При цьому за наявності
неправомірних обставин застосовується одне правило, а при наявності
правомірних – інше. Прикладом може бути ст. 172 ЦПК, якою передбачені
наслідки неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі;

б) за ступенем визначеності гіпотези поділяються на визначені, відносно
визначені і невизначені. Визначені точно формулюють умови, за яких така
норма підлягає застосуванню, наприклад, норма ст. 194 ЦПК про судові
дебати. Відносно визначені вказують на умови, з настанням яких така
норма підлягає застосуванню. Але наявність чи відсутність цих умов має у
кожному випадку визначити суд. Такою буде норма ст. 144 ЦПК про
об’єднання позовів, ст. 145 ЦПК про роз’єднання позовів. Невизначеними
гіпотезами будуть такі, котрі не передбачають конкретних умов, за яких
така норма підлягає застосуванню (ст. 61 ЦПК про додаткову і повторну
експертизу).

Диспозиції норм цивільного процесуального права класифікуються за
способом вираження закріплених в них правил поведінки на прості,
описові, відсилочні, бланкетні. Прості диспозиції обмежуються вказівкою
на дії, що дозволяються чи забороняються, без визначення поняття
термінів, які вказують на такі дії. Це норма ст. 103 ЦПК про права
сторін на зміну позивачем предмета або підстави позову, збільшення чи
зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; на визнання
відповідачем позову і на укладення сторонами мирової угоди. Але норма
права не розкриває поняття позову, його предмета, підстав, мирової
угоди. Описові диспозиції правила поведінки пояснюють з необхідною
повнотою і точністю, що сприяє єдиному тлумаченню і правильному
застосуванню відповідної норми права. Описовими будуть норми,
встановлені ст.ст. 100, 101 ЦПК, про цивільну процесуальну
правоздатність і дієздатність.

Відсилочні диспозиції не встановлюють правил поведінки своїх адресатів
при настанні умов, зазначених в гіпотезах цих

23

Цивільний процес

Чорнооченко C.I.

норм, а відсилають до інших норм, в яких такі правила визначені.
Відсилочною буде диспозиція ст. 335 ЦП К, якою передбачено, що при
розгляді справ у порядку судового нагляду застосовуються правила,
викладені у ст.ст. 301—307 цього Кодексу, з винятками і доповненнями,
зазначеними в цій статті.

Бланкетні диспозиції не передбачають правил поведінки адресатів правової
норми, а вказують на інші норми, в яких ці правила повинні бути
встановлені. Такою буде норма ст. 25 ЦПК, за якою у випадках,
передбачених законом, цивільні справи можуть розглядатися товариськими і
третейськими судами.

Дія цивільних процесуальних норм в часі визначається правилом, згідно з
яким суд повинен застосовувати той процесуальний закон, який діє у
момент здійснення процесуальних дій, незалежно від того, який
процесуальний закон діяв на момент виникнення процесу.

Так, справа, розглянута в суді першої інстанції за нормами колишнього
процесуального закону, повинна вирішуватися в апеляційній або касаційній
інстанції за правилами нового процесуального закону, якщо він набрав
чинності.

Провадження в цивільних справах ведеться за цивільним процесуальним
законом, який діє на час розгляду справи, здійснення окремих
процесуальних дій чи виконання рішення

СУДУ.

В той же час новим ЦПК допускається зворотна дія норм

цивільно-процесуального права, за виключенням законів, які встановлюють
нові обов’язки, скасовують чи звужують права, належні учасникам
цивільного процесу, чи обмежують їх використання (ст. 2 нового ЦПК).

Дія цивільних процесуальних норм у просторі поширюється на всю
території України і визначається Конституцією

України, Цивільним процесуальним кодексом України,

Законом України „Про судоустрій”. Всі суди застосовують

єдине процесуальне законодавство.

Дія цивільних процесуальних норм за визначеним колом

осіб поширюється на всіх громадян України, на всі українські

24

підприємства, установи, організації, іноземних громадян, осіб без
громадянства. Суб’єктивні рамки цивільних процесуальних норм мають
виключення стосовно іноземних держав, міжнародних організацій,
акредитованих в Україні дипломатичних представників.

1.6. Поняття, види і стадії цивільного судочинства

Цивільне судочинство – це врегульований нормами цивільного
процесуального права порядок розгляду і вирішення судами цивільних
справ.

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та
своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту
порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних
осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 нового
ЦПК України). Вид цивільного судочинства – це обумовлений характером і
специфікою матеріального права чи охоронюваного законом інтересу, що
захищається, процесуальний порядок порушення, розгляду і вирішення
визначеної групи цивільних справ.

Цивільний процесуальний кодекс 1963 р. поділяє всі цивільні справи, що
підлягають провадженню в судах, на три види: 1) справи позовного
провадження; 2) провадження у справах, що виникають з
адміністративно-правових відносин; 3) справи окремого провадження.

Наявність у цивільному процесі трьох видів судочинства пов’язана з тим,
що на розгляд суду надходять справи, які мають істотні
матеріально-правові відмінності. Оскільки цивільне процесуальне право
регулює порядок судового захисту різних прав і інтересів,
матеріально-правова природа справ у ряді випадків суттєво впливає на
форму розгляду.

Основним з найбільш розповсюджених видів судочинства є позовне
провадження, у порядку якого розглядаються справи по спорах, що
виникають з цивільних, житлових, сімейних, трудових і інших
правовідносин. Правила позовного прова-

25

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

дження є загальними правилами цивільного судочинства з усіх справ.
Процес з інших двох видів судочинства здійснюється за цими ж правилами,
але з деякими винятками і доповненнями, встановленими спеціальними
нормами для непо-зовних видів провадження.

Поряд зі справами по спорах про право цивільне (у широкому розумінні
цього слова), що розглядаються в порядку позовного провадження, до
юрисдикції суду віднесені деякі справи, що виникають з
адміністративно-правових відносин.

Суд також розглядає справи, у яких немає спору про право. Розглядаючи
такі справи, суд захищає охоронювані законом інтереси громадян і
організацій, установлюючи судовим рішенням визначені юридичні факти,
правове становище особи чи встановлюючи наявність або відсутність
безперечних прав, для підтвердження яких необхідне судове рішення. Ці
справи в силу істотної специфіки виділені в окреме провадження.

Діяльність суду по розгляду і вирішенню цивільних справ розвивається у
визначеній послідовності, за стадіями.

Новий цивільний процесуальний кодекс України визначає також три види
провадження: 1) наказне провадження; 2) позовне провадження; 3) окреме
провадження. Наказне провадження – це новий вид провадження в цивільному
судочинстві. Його закріплення обумовлено потребами судової практики у
зв’язку з недоцільністю використання складної цивільної процесуальної
форми для розгляду і вирішення безспірних вимог. Наказне провадження є
спрощеним видом цивільного судочинства.

Стадією цивільного процесу називається сукупність процесуальних дій,
спрямованих на реалізацію певної мети: прийняття заяв, підготовку справи
до судового розгляду, судовий розгляд і т.д.

В науці цивільного процесуального права виділяють 7 основних стадій:

1) порушення цивільної справи – це коли зацікавлена особа звертається о
суду з позовними вимогами, після чого суддя розпочинає процесуальну
діяльність;

26

2) підготовка цивільної справи до судового розгляду – в

ході якої суддя уточнює заявлені вимоги, допомагає сторонам і третім
особам у зборі необхідних доказів та залучає до процесу зацікавлених
осіб, експертів, спеціалістів, перекладачів, свідків. На цій стадії
новим ЦПК України передбачено проведення попереднього судового
засідання;

3) судовий розгляд – у процесі якого суд розглядає

матеріали справи в судовому засіданні, заслуховує ви

кликаних осіб і вирішує справу по суті або припиняє про

вадження по справі;

4) апеляційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду

першої інстанції, які не набули законної сили, здійснюється у

встановленому законом порядку судами апеляційної інстанції;

касаційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду

першої і апеляційної інстанції, які вступили в законну силу,

судами касаційної інстанції;

перегляд рішень, ухвал та судових наказів, що набрали

законної сили, у зв’язку з нововиявленими та винятковими

обставинами є виключенням з загальних правил згідно якого суд;

звернення судового рішення до виконання.

У свою чергу, кожна з названих семи стадій складається з трьох фаз
(підстадій) які послідовно змінюють одна одну: 1) порушення судочинства
– по розгляду і вирішенню справи, по перевірці законності і
обгрунтованості постановленого по ній рішення, по зверненню рішення до
виконання; 2) підготовки справи до розгляду і вирішення справи, по
перевірці законності і обґрунтованості постановленого по ній рішення, по
зверненню рішення до виконання; 3) вирішення справи по суті – розгляд і
вирішення справи, перевірка законності і обґрунтованості постановленого
по ній рішення, звернення рішення до виконання.

1.7. Система цивільного процесуального права

Усі норми цивільного процесуального права незалежно від джерела їх
вираження пов’язані й створюють строгу логічну

27

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

систему. У цій системі можна знайти норми загального, окремого,
спеціального і конкретизуючого значення, які у взаємозв’язку та
взаємодії створюють систему процесуального права, що відображає
специфіку цивільних процесуальних відносин як багатосуб’єктних відносин,
що виникають для захисту різноманітних суб’єктивних прав і інтересів.
Серед усієї сукупності процесуальних норм виділяються норми, спільні для
всіх видів судочинства і стадій цивільного процесу. Це норми, які
визначають завдання цивільного судочинства, закріплюють принципи
цивільного процесу, визначають коло осіб, які беруть участь у цивільній
справі, докази, процесуальні терміни, виклики і повідомлення тощо.

Норми з загальним рівнем дії і застосовувані при розгляді і вирішенні
цивільних справ усіх видів судочинства і, як правило, на всіх стадіях
процесу виділені в спеціальні розділи ЦПК – 1-2, які з певною часткою
умовності можна назвати Загальною частиною цивільного процесуального
права.

Оскільки цивільний процес є рух (перехід) справи з одної стадії до
іншої, процесуальні норми об’єднані у великі групи: провадження в судах
першої інстанції; апеляційне провадження; касаційне провадження тощо.
Серед сукупності норм поста-дійного регулювання є також норми різного
рівня дії. Наприклад, окремі норми позовного провадження (підсудність,
прийом заяв, підготовка справ до судового розгляду), правила позовного
провадження є загальними правилами цивільного судочинства.

Однак специфіку кожного виду судочинства відображають окремі норми, їх
комплекси. Так, наприклад, для позовного провадження характерний
комплекс норм щодо забезпечення позову.

Цивільне процесуальне право у своїй системі містить групи правових норм,
які називаються інститутами: інститут підвідомчості, підсудності,
позову, осіб, які беруть участь у справі, інститут доказування тощо.
Інститут — це сукупність процесуальних норм загального, спеціального і
конкретизуючого характеру, розташованих іноді в різних джерелах

28

процесуального права, але регулюючих на всіх стадіях процесу, видах
судочинства одну групу процесуальних відносин, що відрізняються своїм
предметом регулювання.

Окреме становище у системі цивільного процесуального права займають
норми виконавчого провадження, яке згідно зі СТ.349 ЦПК регулюється
Законом України „Про виконавче провадження”.

1.8. Взаємозв’язок цивільного процесуального права з іншими галузями
права

Будучи складовою частиною системи права України, цивільне процесуальне
право знаходиться в тісному взаємозв’язку з іншими його галузями.

Найтіснішим є зв’язок цивільного процесуального права з матеріальним
цивільним правом, оскільки цивільне процесуальне право спрямоване на
примусове виконання порушеного чи оспорюваного матеріального права.

Цивільне процесуальне право служить формою примусового здійснення
цивільно-правових, сімейно-правових, трудових і інших правових
обов’язків. Право є нічим без апарату, здатного примушувати до
дотримання його норм. Таким апаратом примусу в багатьох випадках
виступає суд. Разом з тим і цивільне процесуальне право без
регулятивного права було б безцільним, тому що основна роль цивільного
процесуального права полягає в захисті і охороні існуючих прав. Зв’язок
між матеріальним і процесуальним правом виявляється безпосередньо в
окремих інститутах і нормах. У ряді випадків норми матеріального права,
встановлюючи форму угод, багато в чому формують питання про докази,
якими можуть бути встановлені факти виникнення даних правовідносин.

Зв’язок цивільного процесуального права з конституційним визначається
тим, що принципи організації і діяльності суду, захисту прав людини
встановлені нормами Конституції України.

29

Чорнооченко C.I.

Цивільне процесуальне право взаємодіє з кримінальним процесуальним
правом. Ці галузі права поєднує насамперед те, що вони регулюють
суспільні відносини, пов’язані зі здійсненням правосуддя. У цивільному
процесуальному і кримінальному процесуальному праві є схожі інститути і
принципи.

Цивільне процесуальне право тісно пов’язане і з господарським
процесуальним правом. Цей зв’язок обумовлений спільністю задач судів
загальної юрисдикції та господарських судів по захисту суб’єктивних прав
і охоронюваних законом інтересів. Наприклад, деякі рішення господарських
судів виконуються за правилами виконавчого провадження, встановленого
цивільним процесуальним законодавством.

Контрольні запитання

Дайте визначення поняття цивільного процесу.

Чим відрізняється предмет „цивільний процес” і „ци

вільне процесуальне право”?

Назвіть стадії цивільного процесу.

Які основні завдання цивільного судочинства в Україні?

Назвіть основні джерела цивільного процесуального

права.

Які види проваджень передбачені у цивільному су

дочинстві?

Чим характеризується метод цивільного процесуального

права?

Охарактеризуйте цивільну процесуальну форму.

Розкрийте структуру норм цивільного процесуального

права.

Який існує взаємозв’язок цивільного процесуального

права з іншими галузями права?

Знайдіть в екомендованій літературі Постанови

Пленуму Верховного Суду та рішення Конституційного Суду

України, які стосуються цивільного судочинства.

30

Розділ 2.

ПОНЯТТЯ ТА ЗНАЧЕННЯ ПРИНЦИПІВ

ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО

ПРАВА

2. і. Поняття принципів цивільного процесуального права

Термін „принцип” у перекладі з латинської означає „основа, начало”. У
принципах в концентрованому вигляді закріплені основні засади
функціонування права та здійснення судочинства.

Стосовно принципів цивільного процесуального права в юридичній
літературі існує два основних підходи: одні автори вважають принципами
основні ідеї, теоретичні положення, уявлення про суд та правосуддя.
Точка зору інших авторів полягає в тому, що принципами цивільного
процесуального права є лише ті положення, які закріплені правовими
нормами (Конституцією України, Цивільним процесуальним кодексом, Законом
України „Про судоустрій” та іншими законодавчими актами). Останній
підхід є більш слушним, зважаючи на-те, що принципи цивільного
процесуального права набувають обов’язкової сили лише після закріплення
в нормах закону, залишаючись до цього елементами правової ідеології,
правосвідомості, науковими висновками.

Таким чином, принципи цивільного процесуального права – це основні ідеї,
уявлення про суд та правосуддя, які закріплені Конституцією та нормами
цивільного процесуального права, мають загальне значення для всього
цивільного процесу, виділяють його типові риси, визначають характер
процесуального права, порядок його здійснення та перспективи подальшого
розвитку.

Значення принципів цивільного процесуального права визначається їх
впливом на нормотворчу та правозастосовну

31

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

діяльність. При розробці чинного законодавства та внесенні змін до нього
не може допускатись суперечностей нових норм права закріпленим
принципам. Принципи цивільного процесуального права визначають основні
форми діяльності суду та інших учасників процесу в цивільних справах, а
їх порушення, як правило, призводить до зміни судових рішень.

2.2. Система принципів цивільного процесуального права та їх
класифікація

Принципи цивільного процесуального права тісно пов’язані між собою і в
сукупності становлять єдину систему. При цьому, з одного боку, кожен з
принципів системи відіграє самостійну роль, характеризує галузь в цілому
чи окрему стадію, інститут, а з іншого – між ними існує зв’язок і
взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань цивільного
судочинства. Дія одного принципу обумовлює дію інших принципів, а кожен
з принципів не може існувати окремо від сукупності принципів системи.

Принципи цивільного процесу в умовах незалежної України динамічно
розвиваються, і сучасне цивільне процесуальне право та врегульоване ним
цивільне судочинство побудовані на демократичних принципах.

В юридичній літературі прослідковується п’ять основних підходів до
класифікації принципів цивільного процесуального права.

За формою нормативного закріплення принципи поділяються на;

закріплені Конституцією України;

закріплені законодавством про судочинство.

До принципів цивільного процесуального права, закріплених Конституцією
України, належать такі принципи, як: здійснення правосуддя виключно
судами (ст.124); принцип територіальності і спеціалізації побудови
системи судів загальної юрисдикції (ст.125); участь народу в здійсненні
правосуддя через народних

32

засідателів і присяжних (ст.124); виборність і призначуваність суддів
(ст.128); здійснення правосуддя суддею одноособово, колегією суддів чи
судом присяжних (ч.2 ст.129); незалежність і недоторканність суддів та
підкорення їх тільки законові (ч.і СТ.126, ч.і ст.129); здійснення
правосуддя професійними суддями та у визначених законом випадках
народними засідателями і присяжними (ст.127); законність (п.1 ст.129);
рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (и.2 ст.129);
змагальність сторін та свобода в наданні ними судові своїх доказів і
доведенні перед судом їх переконливості (п.4 ст.129); гласність судового
процесу та його повне фіксування технічними засобами (п.7 ст.129);
національна мова судочинства (ст.10); забезпечення апеляційного та
касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом
(п.8 ст.129); ухвалення судами рішень іменем України і їх обов’язковість
до виконання на всій території України (ч.5 ст.124, п.9 ст.129);
доступність і гаранто-ваність судового захисту прав і свобод людини і
громадянина (ч.З СТ.8, 4.4 СТ.32, ч.і, 2 ст.55, ч.і ст.59, п.6 ст.129);
участь громадськості в захисті прав громадян (ст.36); публічність (ст.З,
4.2 СТ.19, п.2 СТ.121); недоторканність людини (ст.ст. З, 29);
недоторканність житла (ст.ЗО); таємниця листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31); охорона особистого і
сімейного життя громадянина (ст.32).

За роллю в регулюванні процесуально-правового становища суб’єктів
правовідносин принципи поділяються на ті, які визначають:

процесуальну-правову діяльність суду і органів судового

виконання;

процесуальну діяльність осіб, які беруть участь у справі,

інших учасників процесу.

За предметом регулювання принципи цивільного процесуального права
поділяються на:

принципи організації правосуддя (судоустрою і судо

чинства);

функціональні принципи процесуальної діяльності

(судочинство);

^ 33

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

принципи, які визначають зміст процесуальної діяль

ності (диспозитивність, об’єктивна істина та ін.);

принципи, які визначають форму виконання проце

суальних дій (усність, безпосередність, безперервність

таін.).

За значимістю принципи цивільного процесуального права поділяються на:

фундаментальні (диспозитивність, рівність сторін тощо);

конструктивні (всі інші принципи).

Найбільш прийнятною і практично значущою є систематизація принципів
цивільного процесуального права за їх змістом і сферою поширення:

загальноправові принципи – характерні для всіх галузей

національного права, в тому числі і цивільно-проце

суального;

міжгалузеві принципи – закріплені в нормах кількох

галузей права, як правило, близьких за змістом, наприклад,

для кримінально-процесуального та цивільно-проце

суального, господарсько-процесуального;

галузеві принципи – закріплені нормами лише цивіль

ного процесуального права.

Загальноправові принципи

Принцип демократизму цивільного процесуального права полягає в тому, що,
здійснюючи правосуддя в цивільних справах, суд покликаний охороняти
права і законні інтереси громадян, підприємств, установ та організацій.
Діяльність суду повинна спрямовуватись на захист соціальної
справедливості, зміцнення демократизму і правової держави.

Принцип гуманізму цивільного процесуального права полягає в тому, що
діяльність суду при вирішенні цивільних справ повинна спрямовуватись на
зміцнення соціальної справедливості і враховувати та захищати законні
інтереси особи. Наприклад, згідно з чинним законодавством всім учасникам
процесу гарантовано рівне становище незалежно від освіти, статі, віку,
матеріального та соціального становища

34

тощо; окремі категорії позивачів звільняються від сплати судових
витрат.

Принцип верховенства права, закріплений в Конституції України, в
цивільно-процесуальному судочинстві, означає підпорядкованість
діяльності судових органів та всіх учасників цивільного процесу праву як
способу вираження державної волі українського народу, щодо яких ця воля
стає правом.

Принцип законності в цивільному процесуальному праві полягає в обов’язку
суду та всіх інших учасників процесу неухильно дотримуватись у своїй
діяльності норм Конституції та законів України. Розглядаючи справу та
приймаючи рішення, суд керується виключно законом, а в організації своєї
діяльності та виконанні судових рішень – законами та підзаконними
правовими актами.

Порушення судами принципу законності призводить до несприятливих
процесуальних та організаційних наслідків, які полягають у прийнятті
необгрунтованого рішення чи його відміні. Якщо обов’язок дотримуватись
закону не виконується особами, які беруть участь у справі, то до них
можуть бути застосовані процесуальні санкції (наприклад, відмова в
прийнятті апеляційної скарги в разі порушення терміну її подання).

Міжгалузеві принципи

Міжгалузеві принципи цивільного правосуддя закріплені Конституцією
України, Цивільним процесуальним кодексом України, Законом України „Про
судоустрій” від 7 лютого 2002 р.

Основними серед них є:

Здійснення правосуддя виключно судами.

Згідно зі СТ.124 Конституції України, ст.6 ЩІК України, СТ.5 Закону
України „Про судоустрій” правосуддя здійснюється тільки судом.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у
державі та суспільстві. Не допускається деле-

3* 35

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

гування функцій судів, а також присвоєння цих функцій іншими органами чи
посадовими особами. Особи, які незаконно поклали на себе функції суду,
несуть відповідальність у порядку, визначеному законом.

Таким чином, правосуддя, в тому числі і цивільне, здійснюють спеціально
уповноважені (компетентні) державні органи – суди.

Даний принцип здійснення правосуддя має важливе значення для дотримання
прав і свобод людини і громадянина, так як судова процедура найбільше
гарантує забезпечення законності, незалежності і об’єктивності при
розгляді та вирішенні цивільних справ. Рішення суду після їх вступу в
законну силу набувають загальнообов’язкового значення.

Рівності громадян перед законом і судом.

Згідно з ст.ст. 24, 129 Конституції України всі громадяни мають рівні
конституційні права і свободи і рівні перед законом. Не може бути
привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального
походження, майнового стану тощо. Цей принцип передбачає рівність
можливостей для зацікавлених осіб при зверненні до суду, а також при
використанні процесуальних засобів захисту своїх інтересів. Зміст даного
принципу реалізується на всіх етапах цивільного судочинства. Наприклад,
при зверненні до суду позивач подає позов, а відповідач може подати
зустрічний позов. Під час судового розгляду справи сторони можуть
відмовитись від позову і зустрічного позову, можуть підписати мирову
угоду. Рівними є можливості участі сторін у наданні доказів суду тощо.

Незалежності і самостійності суддів та їх підпорядкованості тільки
закону.

Згідно зі СТ.129 Конституції України, ст.8 ЦП К України і ст. 14 Закону
„Про судоустрій” та ст.З Закону України „Про статус суддів” при
здійсненні правосуддя в цивільних справах сторони незалежні,
підкоряються тільки законові, і нікому непідзвітні. Незалежність суддів
означає їх незалежну процесуальну

36

діяльність при здійсненні правосуддя. Ніякі державні органи, громадські
організації і посадові особи не мають права впливати на них, вказувати
судові, як необхідно вирішувати конкретну справу. Обов’язковим елементом
незалежності є підкорення суддів закону, це означає що вони повинні
вирішувати справи на підставі законів України, відповідно до закону
застосовувати норми міжнародного права, а при відсутності закону, який
врегульовує спірні відносини, застосовувати закон, що регулює подібні
відносини (ст.П ЦПК).

Самостійність суддів гарантується особливим порядком їх призначення,
обрання і звільнення, недоторканністю, визначеною юридичною процедурою
здійснення правосуддя, таємницею наради суддів при винесенні рішення,
відповідальністю за неповагу до суду і втручання в діяльність судових
органів, великими повноваженнями органів суддівського самоврядування.

Колегіальності і одноособовості розгляду і вирішення цивільної справи в
суді.

Даний принцип, закріплений в ч.2 ст.129 Конституції України, відповідно
до якої судочинство проводиться суддею одноособово і колегією суддів.

Згідно з Законом України „Про судоустрій” справи в судах першої
інстанції розглядаються суддями одноособово, колегіально чи за участю
народних засідателів або суду присяжних. Суддя, який розглядає справу
одноособово, діє як суд. В апеляційній і касаційній інстанціях цивільні
справи розглядаються колегіально в складі не менше трьох професійних
суддів. Яким чином буде розглядатися справа -колегіально чи одноособово
– визначається ЦПК України та Законом України „Про судоустрій” і
залежить від категорії справи та інстанції, яка її розглядає.

Національна мова судочинства.

Судочинство в Україні здійснюється державною мовою. Згідно зі СТ.10
Конституції України державною мовою в Україні є українська мова.
Застосування інших мов в судо-

37

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

чинстві здійснюється у випадках і порядку, передбачених законом.
Виходячи з цього, допускається здіснення судочинства українською мовою
або мовою більшості населення даної місцевості. Особам, які беруть
участь у справі і не володіють мовою, якою проводиться судочинство,
згідно зі СТ.9 ЦГІК України забезпечується право робити заяви, давати
пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою,
користуватися послугами перекладача. Суд зобов’язаний роз’яснити
громадянам це право, судові документи відповідно до встановленого
порядку вручаються особам, які беруть участь у справі, в перекладі на їх
рідну мову або іншу мову, якою вони володіють. Порушення принципу
національної мови судочинства, обмеження прав особи на користування в
процесі рідною мовою, необгрунтована відмова у запрошенні перекладача є
суттєвим порушенням процесуального закону, яке може призвести до
скасування винесеного рішення суду (ч.З СТ.309 ЦПК).

Гласності судового розгляду і його повної фіксації технічними засобами.

Даний принцип закріплений Конституцією України та Законом України „Про
судоустрій”. Зміст принципу гласності цивільного судочинства полягає в
тому, що розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків,
коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці. При відкритому
судовому розгляді всі учасники процесу та бажаючі мають право входити до
залу суду і бути присутніми при розгляді справи. Прилюдно проголошуються
судові рішення; особи, які беруть участь у справі, мають право
знайомитися з усіма її матеріалами, обговорювати їх. У той же час за
мотивованою ухвалою суду, згідно зі ст.10 ЦПК, з метою охорони державної
таємниці, запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя
осіб, які беруть участь у справі, забезпечення таємниці усиновлення
допускається проведення закритого судового розгляду.

В залі засідань суду дозволено робити письмові замітки і заборонено
проведення фото- та кінозйомки, теле-, аудіо- і

38

відеозаиису та його трансляція без дозволу суду. З метою захисту прав
громадян та забезпечення контролю за об’єктивністю судового розгляду
згідно з Законом України „Про судоустрій” з 2005 р. передбачена повна
фіксація (відеозапис) судових засідань у порядку, визначеному
законодавством.

Всебічності, повноти та об’єктивності дослідження обставин справи.
Об’єктивна істина.

Даний принцип юридична наука відносить переважно до кримінального
судочинства, визначаючи його як принцип забезпечення доказаності вини. В
той же час норми, які зобов’язують суд застосовувати всі передбачені
законом заходи для всебічного, повного і об’єктивного з’ясування дійсних
обставин справи, прав і обов’язків сторін містяться в ЦПК України.
Неповне з’ясування чи недоказаність обставин, які мають значення для
справи, які суд вважає встановленими, є підставою для відміни рішення
суду в цивільній справі. Даний принцип передбачає відсутність будь-якої
упередженості чи порушень при формуванні складу суду.

Метою діяльності суду є встановлення об’єктивної істини -відповідності
висновків суду викладеним у рішенні дійсним обставинам справи.
Об’єктивне і всебічне з’ясування обставин справи, правильні висновки про
фактичний її склад, правову кваліфікацію сторін, їх прав та обов’язків є
принципом цивільного процесуального права, порушення якого згідно з п.З
СТ.309 ЦПК є підставою для скасування рішення і постановления нового
рішення.

Галузеві принципи

Принцип диспозитивності.

Цей принцип є одним з основних цивільно-процесуальних принципів. Згідно
з ним зацікавлені особи, які беруть участь у справі, можуть вільно
здійснювати свої права, розпоряджатися ними, виконуючи відповідні
процесуальні дії.

Основу принципу диспозитивності складає можливість всіх заінтересованих
осіб (позивача, відповідача, третіх осіб,

39

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

представників сторін та інших) вільно, за своїм розсудом упорядковувати
(регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд: вступати у
правовідносини чи ні, визнавати їх зміст, здійснювати свої права або
утримуватися від цього. Принцип диспозитивності складається з таких
елементів:

порушення цивільної справи в суді;

визначення характеру і обсягу позовних вимог і запе

речень, можливість їх зміни;

розпорядження матеріальними правами і процесу

альними засобами їх захисту, зокрема, відмова від позову,

визнання позову, досягнення мирової угоди;

порушення апеляційного та касаційного провадження,

перегляд справи за нововиявленими та винятковими

обставинами;

вимога примусового виконання судової постанови у

цивільній справі.

Принцип процесуальної рівноправності сторін.

Даний принцип закріплений у ст.103 ЦПК України, його зміст полягає в
тому, що сторони в цивільному процесі наділяються рівними, хоча і не
однаковими процесуальними правами і обов’язками. Він базується на
викладеному вище конституційному принципі рівності всіх громадян перед
законом і судом, водночас виступаючи конкретним принципом цивільного
процесуального судочинства. Згідно з даним принципом кожна з сторін має
рівні процесуальні можливості (знайомитись з матеріалами справи,
виступати в суді, надавати докази тощо). Суд не може винести рішення, не
вислухавши пояснень відповідача. Принцип процесуального рівноправ’я діє
в усіх провадженнях і на усіх стадіях цивільного процесу.

Принцип змагальності.

Згідно з п.4 СТ.129 Конституції та Закону України „Про судоустрій” суть
даного принципу полягає у забезпеченні широкої можливості сторонам, які
беруть участь у справі, відстоювати свої права та законні інтереси, свою
позицію у справі, свободу надання ними суду своїх доказів і доведення

40

перед судом їх переконливості тощо. Даний принцип близький за змістом з
принципом здійснення правосуддя на засадах рівності сторін, однак не
ідентичний йому. Якщо принцип рівності стосується учасників правосуддя в
цілому, то принцип змагальності поширює свою дію лише на осіб, які
беруть участь у судочинстві, наприклад позивача і відповідача.
Реалізуючи принцип змагальності, сторони можуть активно і на рівних
дискутувати, вільно висловлювати свої думки, давати тлумачення фактів,
подій і доказів, пов’язаних з даною справою, відповідних законодавчих
актів. Таким шляхом іде пошук істини, справедливості, забезпечення
законності і обґрунтованості акту правосуддя. При цьому суду належить
керівна роль в ході судового засідання, пошуку об’єктивної істини,
неухильного дотримання всіх правил судового розгляду, встановлених
законом.

Принцип поєднання усності і письмовості судового розгляду.

Цивільний процес базується на поєднанні двох начал -усного і письмового.
Домінуюче значення в цьому поєднанні надається усності. В ЦПК України
закріплені норми, які зобов’язують суд, сторони, інших учасників процесу
здійснювати процесуальні дії в усній формі. Так, в усній формі ведеться
засідання суду, усно виступає суддя, заслуховуються пояснення осіб, які
беруть участь у справі, і експертів, усно задаються запитання. Усна
форма спілкування створює можливість правильного встановлення істини в
процесі, підвищує ефективність принципу змагальності сторін, сприяє
винесенню законного і обґрунтованого рішення.

В той же час деякі процесуальні дії повинні здійснюватися лише у
письмовому вигляді. Позовна заява як основний процесуальний документ
подається в письмовій формі. Письмово подаються апеляційні та касаційні
скарги, виносяться протести, заключаються мирові угоди.

Деякі процесуальні дії можуть здійснюватися як усно, так і письмово. Це
відноситься до клопотань сторін, заперечень проти заявлених клопотань,
запитань до експертів у судовому засіданні.

41

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Принцип безпосередності судового розгляду.

Даний принцип визначає порядок дослідження, способи і методи сприйняття
судом матеріалів справи. В силу даного принципу суд повинен базувати
своє рішення по справі виключно на перевірених і досліджених в залі суду
доказах. Згідно зі СТ.160 ЦПК України ця вимога відноситься в першу
чергу до судів першої інстанції, які повинні безпосередньо дослідити
докази по справі: заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі;
показання свідків; ознайомитись з письмовими та речовими доказами. При
цьому суд повинен прагнути отримати дані з першого джерела. Лише в
окремих випадках, коли особи чи свідки, які беруть участь у справі, не
можуть з поважних причин з’явитися в судове засідання (ст.ст. 33, 45
ЦПК), суд за дорученням може допитати їх за місцем знаходження.

Одна з вимог принципу безпосередності полягає в тому, що у випадках
колегіального розгляду справи склад суду від початку до кінця повинен
бути незмінним. При одноособовому розгляді справи вона повинна бути, як
правило, розглянута одним суддею.

Принцип процесуального формалізму.

Цей принцип передбачає встановлення певних правових формальностей,
обов’язкових форм, термінів і способів здійснення процесуальних дій, які
повинні здійснюватись у визначеній послідовності і в закріплені законом
терміни. Ці формальності повинні забезпечити і гарантувати від
зловживань права учасників цивільного судочинства, при цьому формалізм
не повинен ускладнювати здійснення процесуальних- прав. Чинним
законодавством встановлені певні формальності подання позову і його
прийняття, забезпечення позову, строки його розгляду тощо. Всі випадки
спрощення процедури повинні базуватись на нормах процесуального закону.

Контрольні запитання

Дайте визначення поняття принципів цивільного

процесуального права.

Розкрийте поняття “система принципів цивільного

процесуального права”.

Дайте класифікацію принципів цивільного проце

суального права за формою нормативного закріплення.

Що характеризує принцип диспозитивності?

Які принципи діють тільки у стадії судового розгляду

справи?

Назвіть, які принципи відносяться до загальноиравових

принципів.

У чому полягає принцип змагальності і рівноправності

сторін?

Реалізація якого принципу обумовлює виникнення та

розвиток процесу?

9. Охарактеризуйте принципи безпосередності судового

розгляду та процесуального формалізму.

42

43

Цивільний процес

Розділ 3.

ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

3.1. Поняття цивільно-процесуальних правовідносин

При розгляді і вирішенні цивільних справ між судом та іншими учасниками
цивільного процесу виникають суспільні відносини. Ці відносини
врегульовані нормами цивільно-процесуального права і є
цивільно-процесуальними відносинами.

Цивільні процесуальні правовідносини – це різновидність правовідносин,
які виникають у процесі цивільного судочинства на основі норм цивільного
процесуального права лише між двома суб’єктами – судом, який розглядає
справу, і будь-яким іншим учасником процесу (суд – позивач; суд —
відповідач; суд – свідок тощо).

Цивільні процесуальні правовідносини не можуть складатися між учасниками
процесу поза судом. Це пов’язано з тим, що цивільне процесуальне право
не надає учасникам процесу ніяких прав і не покладає на них ніяких
обов’язків по відношенню один до одного. Оскільки відсутні цивільні
процесуальні обов’язки учасників процесу відносно один одного, то в
законі не передбачені правові наслідки на випадок їх невиконання.

Суд – обов’язковий учасник цивільних процесуальних правовідносин.
Сторони, треті особи, прокурор, державні органи між собою в цивільних
процесуальних відносинах не знаходяться. Ці відносини не можуть виникати
без участі суду.

Суду, як органу державної влади, належить керівна роль у цивільному
процесі, а його повноваження відносно інших учасників носять владний
характер. Суд залучає громадян і організації до участі в справі,
забезпечує виконання ними своїх процесуальних прав і обов’язків,
виносить постанови. На

44

відміну від цивільних, сімейних, трудових та інших матеріальних
правовідносин, які характеризуються рівністю їх учасників, цивільні
процесуальні правовідносини є відносинами влади та підпорядкування. Суд
наділений владними повноваженнями, тоді як інші суб’єкти правовідносин
таких повноважень не мають.

Владний характер повноважень суду не означає, що він є носієм прав, а
всі інші – лише носіями обов’язків. Суд наділений обов’язками відносно
інших учасників процесу (приймати позовні заяви, розглядати клопотання
тощо). Процесуальні права і обов’язки суду та інших учасників процесу
пов’язані між собою, а інтереси суду не повинні суперечити інтересам
інших учасників правовідносин.

Одна з особливостей цивільних процесуальних правовідносин полягає в
тому, що вони можливі лише в правовій формі, тобто є юридичними, на
відміну від матеріальних відносин, які можуть існувати як фактичні.
Специфічною особливістю цивільних процесуальних правовідносин є те, що
вони утворюють систему тісно взаємопов’язаних, взаємо-обумовлених і
змінюючих одне одного відносин. Кожне окремо взяте правовідношення є
елементом системи і не може існувати ізольовано від іншого. Всі вони
мають єдину цільову спрямованість, служать правильному і всебічному
розгляду і вирішенню цивільної справи.

3.2. Передумови виникнення цивільно-процесуальних

правовідносин

Виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин
залежить від певних умов, які в юридичній науці називають передумовами
виникнення правовідносин.

Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути за умов наявності
таких передумов: 1) норм цивільного процесуального права; 2)цивільної
процесуальної нраво-

45

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

здатності учасників процесу; 3) процесуальних юридичних фактів.

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідна наявність
норм цивільного процесуального права. Без процесуальних норм не може
бути і правовідносин.

Норми цивільного процесуального права як передумова виникнення цивільних
процесуальних правовідносин характеризуються такими особливостями: 1)
встановлюються тільки державою; 2) є загальнообов’язковими; 3) мають
загальний характер; 4) регулюють суспільні відносини лише в сфері
здійснення правосуддя у цивільних справах; 5) забезпечуються можливістю
застосування державного примусу чи процесуальних заходів, не пов’язаних
з державним примусом; 6) ставлять за мету правильний і своєчасний
розгляд і вирішення цивільних справ.

Процесуальні норми не існують ізольовано одна від одної, а становлять
собою цілісну систему цивільного процесуального права. Кожне цивільне
процесуальне правовід-ношення регулюється не однією процесуальною
нормою, а їх сукупністю.

Другою необхідною передумовою виникнення цивільних процесуальних
правовідносин є цивільна процесуальна правоздатність, тобто здатність
мати цивільні процесуальні права і обов’язки. Цивільна процесуальна
правоздатність визнається рівною мірою за всіма громадянами України,
особами без громадянства, підприємствами, установами, організаціями, які
мають статус юридичної особи. Новим ЦПК України встановлено, що
здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки сторони, третьої
особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна
правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи (ст. 28 нового ЦПК
України).

У громадян цивільно-процесуальна правоздатність виникає з моменту
народження, припиняється зі смертю, існуючи незалежно від психічного
стану. Всі громадяни володіють нею в повній мірі без обмежень. Юридичні
особи володіють

46

цивільно-процесуальною правоздатністю з моменту реєстрації статуту до
ліквідації як юридичної особи.

Юридичні процесуальні факти ~ це обставини проце-суально-правового
характеру, наявність або відсутність яких необхідна для реалізації права
на звернення до суду за захистом порушуваного або оспорюваного
суб’єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу,
тобто для порушення справи в суді першої інстанції, в стадіях
апеляційного і касаційного провадження, по перегляду рішень за
нововиявленими та винятковими обставинами.

3.3. Елементи цивільно-процесуальних правовідносин

Елементи цивільних процесуальних правовідносин – це їх складові частини.
До них відносяться: суб’єкти, об’єкт і зміст правовідносин.

Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути тільки між носіями
цивільних процесуальних прав і обов’язків у процесі здійснення
правосуддя в цивільних справах, у цивільному судочинстві. Тому без суду,
наділеного такими функціями, неможливі самі процесуальні правовідносини,
а тому суд і є обов’язковим суб’єктом усіх цивільних процесуальних
правовідносин. Другим суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин
буде особа, щодо участі якої в процесі є норма права і котра в одній із
стадій цивільного процесу може виконувати процесуальні дії, спрямовані
на досягнення мети процесу. Такими можуть бути сторони, треті особи,
прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування,
профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які
захищають права інших осіб; заявники й заінтересовані особи у справах з
адміністративно-правових відносин і окремого провадження; процесуальні
представники, експерти, свідки, перекладачі та інші особи, які сприяють
розглядові справи.

47

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин можуть бути класифіковані
на три групи згідно з виконуваними ними функціями та нормативним
закріпленням і визначенням:

1) особи, які здійснюють правосуддя в цивільних справах:

а) суди, котрі розглядають і вирішують справи по першій

інстанції; б) суди, які перевіряють законність і обгрунтованість рішень
у апеляційному і касаційному порядку та у зв’язку з нововиявленими і
винятковими обставинами;

2) особи, які беруть участь у справі: а) з метою захисту своїх

прав і охоронюваних законом інтересів сторонами, третіми

особами у справах позовного провадження, заявниками та

заінтересованими особами у справах з адміністративно-

правових відносин і окремого провадження; б) з метою захисту

прав інших осіб, державних і громадських інтересів: органи

прокуратури, процесуальні представники, органи державної

влади, органи місцевого самоврядування, підприємства,

установи, організації і окремі громадяни (ст.98 ЦПК).

3) особи, які не беруть участі в справі: а) особи, котрі

сприяють судові в розгляді справи, – свідки, експерти,

перекладачі, особи, які мають письмові і речові докази.

Ознаками і водночас вимогами до суб’єктів цивільно-процесуальних
відносин є цивільно-процесуальна право-суб’єктність та цивільна
процесуальна дієздатність.

Правосуб’єктність визначає обсяг прав та обов’язків стати конкретним
суб’єктом правовідносин, персоніфікованим носієм цивільних прав і
обов’язків, встановлених процесуальним законом для даного суб’єкта
правовідносин, і здійснювати їх. Поняття правосуб’єктності в цивільному
процесі характеризує конкретну процесуальну правоздатність даного
учасника цивільної справи, і це важливо тому, що у осіб, які беруть
участь у справі, правоздатність різна за обсягом і змістом, вона
зафіксована в СТ.28 нового ЦПК України, яка вміщена в розділі „Загальні
положення” в главі 4 „ Учасники цивільного процесу”.

Цивільна процесуальна дієздатність – здатність особисто здійснювати свої
цивільні процесуальні права та

48

виконувати свої обов’язки в суді мають фізичні особи, які досягли
повноліття, а також юридичні особи.

Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також
особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати
цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у
справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь,
якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких
справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна
дієздатність якої обмежена.

У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона
набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.
Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа,
якій у порядку, встановленому цивільно-процесуальним законодавством,
надано повну цивільну дієздатність (ст. 29 нового ЦПК України ).

Об’єкт цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини виникають у процесі правоохоронної
діяльності суду, в зв’язку з чим їх об’єкт тісно пов’язаний з об’єктом
матеріальних право-відносин, з приводу якого виникає цивільне
судочинство, і це ускладнює його визначення. В теорії цивільного
процесу, як вказує М.Й. Штеран, ним називаються: дії суб’єктів
правовідносин або тільки діяльність суду; матеріально-правові відносини,
які захищаються судом; спір про право між учасниками
матеріально-иравових відносин, переданий на розгляд суду; передбачені
законом наслідки процесуальних дій, які виступають як мета цивільного
судочинства (загальний об’єкт), захист матеріальних прав і законних
інтересів сторін й третіх осіб (спеціальний об’єкт), конкретна справа та
ін. Висловлювалися також міркування, що процесуальні правовідносини
взагалі не мають об’єкта.

Процесуальні дії суб’єктів правовідносин не можуть бути об’єктом
відносин, оскільки вони не є тією категорією, з

494 49

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

приводу якої виникають самі відносини. Процесуальними діями реалізуються
процесуальні права і обов’язки. Вони необхідні для виникнення
правовідносин і наступного їх розвитку. Отже, процесуальні дії входять
до змісту процесуальних правовідносин і одночасно виступають юридичними
фактами, які спричиняють виникнення, розвиток і припинення цивільних
процесуальних правовідносин.

Об’єктом цивільних процесуальних правовідносин не виступають і
матеріально-правові відносини, які захищаються судом, оскільки ними
охоплюються тільки відносини позовного провадження, які характеризують
динаміку розвитку процесуальних правовідносин. Викликає сумнів
правильність положення про наявність загального спеціального об’єкта,
оскільки воно неминуче призводить до існування по кожній цивільній
справі одних загальних правовідносин і системи простих спеціальних
правовідносин або ж до визнання того, що кожні цивільні процесуальні
правовідносини мають два об’єкти. Об’єктом будуть процесуальні наслідки,
на досягнення яких спрямовуються процесуальні права, обов’язки і
процесуальні дії суб’єктів правовідносин, зокрема: показання свідка,
висновок експерта.

Але, беручи до уваги те, що обсяг, зміст, характер процесуальних прав і
обов’язків встановлюються і визначаються ЦП К залежно від мети участі с
уб’єктів правовідносин у судочинстві і виконуваних ними цивільних
процесуальних функцій по справі, кожне цивільно-процесуальне
правовідношення в системі правовідносин у справі має свій самостійний
об’єкт.

Зміст цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні права та обов’язки суб’єктів правовідносин і
процесуальні дії по їх реалізації становлять зміст цивільних
процесуальних правовідносин.

Права і процесуальні дії одного суб’єкта не можуть бути засобом
правового регулювання поведінки осіб у цивільному судочинстві, а отже –
і становити зміст правовідносин.

Обгрунтування, що суд як орган держави може і повинен мати обов’язки
тільки перед державою, а не перед іншими суб’єктами процесу, не
відповідає нормам процесуального права, в яких закріплені конкретні
обов’язки суду перед конкретними суб’єктами. Праву заінтересованих осіб
на порушення процесу (ст.4 ЦПК) відповідає обов’язок суду розглянути
звернену до суду вимогу на порушення цивільної справи; праву сторони чи
третьої особи заявити клопотання про виклик у судове засідання свідка
відповідає обов’язок суду розглянути таку заяву (ст.99, н.6 ст.143 ЦПК).

До змісту цивільних процесуальних правовідносин входять разом з правами
і обов’язками суб’єктів їх поведінка, тобто процесуальні дії, які
існують не самі по собі, а є засобом реалізації суб’єктами своєї волі –
прав і обов’язків. Від дії суб’єктів залежить виникнення і розвиток
самих відносин.

Таким чином, тільки сукупність процесуальних прав і обов’язків та
процесуальних дій по їх реалізації заінтересованої особи і суду можуть
визначати зміст цивільних процесуальних правовідносин. ЦПК врегульовує
волю суб’єктів (цивільні процесуальні права і обов’язки) та їх дії.
Останні виступають засобом реалізації волі, а тому тільки разом вони
можуть входити до змісту правовідносин. У зв’язку з цим цивільні
процесуальні правовідносини виступають формою (способом, методом)
здійснення його учасниками суб’єктивних прав і обов’язків, а самі права
і обов’язки ніяк не можуть бути формою правовідносин. Вони разом з
процесуальними діями становлять їх зміст.

Цивільним процесуальним законом визначені також зміст, процесуальна
форма, умови і порядок виконання процесуальних дій по реалізації
цивільних процесуальних прав. Залежно від характеру процесуальних дій їх
цивільна процесуальна форма буває усною і письмовою, безпосередньою і
опосередкованою, відкритою (гласною) і таємною (закритою), безперервною
і перериваною (ст.ст. 10, 160, 172-176 ЦПК).

50

4*

51

Чорнооченко C.I.

Контрольні запитання

Розділ 4. СТОРОНИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Дайте визначення поняття цивільних процесуальних

правовідносин.

Назвіть передумови виникнення цивільних проце

суальних правовідносин.

Розкрийте елементи цивільних процесуальних право

відносин.

Назвіть групи суб’єктів цивільних процесуальних

правовідносин згідно з виконуваними ними функціями та

нормативним закріпленням і визначенням.

Охарактеризуйте, з чого складається зміст цивільних

процесуальних правовідносин.

Яка специфіка об’єкта цивільних процесуальних право

відносин?

Назвіть обов’язкового суб’єкта цивільних процесуаль

них правовідносин та охарактеризуйте особливості його

статусу.

52

4.1. Поняття сторін, їх процесуальні права та обов’язки

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач, які беруть участь
у справі і спір щодо цивільного суб’єктивного права чи охоронюваного
законом інтересу яких повинен вирішити суд.

Стороною, згідно зі ст. ЗО нового ЦПК України, можуть бути фізичні,
юридичні особи, а також держава.

Обидві сторони є суб’єктами спірних матеріальних правовідносин. Але
оскільки суд лише в остаточному рішенні може дати обґрунтовану
відповідь, то до моменту ухвалення рішення він допускає, що дані особи є
суб’єктами спірних матеріальних цивільних правовідносин. Тому позивач і
відповідач – це лише можливі суб’єкти оспорюваних прав і обов’язків.

Позивач – це одна зі сторін процесу, яка особисто або в ЇЇ інтересах
звернулася до суду з позовом, вважаючи, що її права порушені або
оспорюються.

Відповідач – це інша сторона процесу, яка притягається судом до
відповідальності за порушення або оспорювання ним права і охоронюваних
законом інтересів за поданим позовом, так як на неї вказує позивач як на
порушника свого права.

Позивач і відповідач є двома сторонами процесу, цивільно-правовий спір
між якими розглядає і вирішує суд. Сторони в цивільному процесі
характеризуються таким ознаками: вони ведуть процес у справі від свого
імені; з приводу їх справи постановляється судом рішення; на них
поширюються всі правові наслідки судового рішення; вони несуть судові
витрати; їх правосуб’єктність допускає процесуальне ираво-наступництво.
Взаємні відносини сторін визначаються принципом рівноправності.

53

Чорнооченко C.I.

Сторони користуються рівними процесуальними правами, обсяг яких
співпадає з правами та обов’язками інших осіб, які беруть участь у
справі (ст.99 ЦПК). Крім загальних їм належать специфічні, диспозитивні
права, зафіксовані ст.103 ЦПК.

Існує класифікація цивільно-процесуальних прав сторін на групи, яка
заиронована М.Й. Штефаном, для забезпечення виконання процесуальних
функцій:

Права, які характеризують повноваження на порушення

провадження в справі – права на пред’явлення позову (ст. 5

ЦПК), зустрічного позову (ст. 140 ЦПК), вимоги про виправ

лення недоліків рішення судом, який його постановив (ст.ст.

213—215 ЦПК); права апеляційного, касаційного оскарження

судових рішень і ухвал (ст.ст. 290, 320 ЦПК), про перегляд

рішення, ухвали, що набрали законної сили, за нововиявленими

та винятковими обставинами (ст. 3473 ЦПК), на пред’явлення

вимоги про поворот виконання (ст. 421 ЦПК).

Права на зміни в позовному спорі – права позивача на

зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення

розміру позовних вимог, на відмову від позову; права від

повідача на повне або часткове визнання позову; права сторін

на укладення мирової угоди (ст. 103 ЦПК); доповнення, зміна

апеляційної і касаційної скарги або відмова від них (ст.ст. 298,

327 ЦПК), надання відстрочки і розстрочки виконання (ст.ст.

364,366 ЦПК).

Права на подання і витребування доказів та участь в їх

дослідженні – права сторін подати до суду свої пояснення (ст.

40 ЦПК), подавати письмові та речові докази (ст.ст. 46,52 ЦПК),

вимагати залучення у справу свідків і призначення експертизи

(ст.ст. 41,57 ЦПК)._При розгляді справи – ставити питання один

одному, свідкам, експертам (ст.ст. 180, 182, 190 ЦПК), пред

ставникам органів державного управління і громадськості (ст.ст.

191,192 ЦПК); знайомитися з письмовими і речовими доказами,

брати участь в їх огляді на місці (ст.ст. 186, 188, 189 ЦПК).

Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи,

робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов

54

Цивільний процес

та інших документів, що є в справі, подавати свої доводи, міркування та
заперечення тощо (ст. 99 ЦПК).

Права, пов’язані із залученням до справи всіх заінтере

сованих осіб – права вимагати від суду залучення до справи

співучасників, третіх осіб, органів державного управління,

прокурора (ст.ст. 104, 105, 108, 121 ЦПК).

Права, пов’язані із забезпеченням законного складу

суду, об’єктивності розгляду справи і виконання судових

постанов – права сторін заявляти клопотання про відводи

суддів (ст. 18 ЦПК), прокурора, експертів, перекладача і

секретаря судового засідання (ст. 19 ЦПК).

Права на участь у судових засіданнях по розгляду справи

і в здійсненні окремих процесуальних дій в суді першої інстанції,

у провадженні справи в апеляційній і касаційній інстанціях та в

стадії перегляду справи за новиявленими та винятковими

обставинами (ст.ст. 99, 159, 213-215, 300, 303, 330, 347й та ін.

ЦПК); на особисту участь і ведення справи або за участю чи

через представника (ст. 110 ЦПК), на пояснення, заяви і

виступи в суді рідною мовою і користування послугами

перекладача (ст. 9 ЦПК); на одержання виклику та повідом

лення про участь у судовому засіданні чи виконанні окремих

процесуальних дій (ст. 90 ЦПК).

Інші права, що забезпечують захист у процесі по справі:

вибір підсудності (ст.ст. 126—129 ЦПК), забезпечення доказів

і позову (ст.ст. 35, 149 ЦПК), приєднання співучасників до

апеляційної та касаційної скарги сторони (ст.ст. 297,326 ЦПК),

передання справи на вирішення третейського суду (ст. 25

ЦПК) та ін.

На сторони покладаються також процесуальні обов’язки -загальні і
спеціальні. Загальні полягають у добросовісному користуванні належними
їм процесуальними правами (ст. 99 ЦПК), спеціальні – у виконанні певних
процесуальних дій: суд може визнати обов’язкову участь відповідача у
справах про стягнення аліментів (ст. 74 ЦПК); кошти на оплату свідків,
експертів, проведення огляду на місці вносить наперед сторона,

55

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

яка порушила відповідне клопотання (ст. 73 ЦГ1К); повідомляти суд про
зміну своєї адреси під час провадження справи (ст. 95 ЦПК); позивач
зобов’язаний подати копії позовної заяви, сторони як скаржники – копії
апеляційних та касаційних скарг (ст.ст. 293, 322 ЦПК) та ін.

Рівність прав і обов’язків сторін полягає в тому, що обидві сторони
рівною мірою мають право відстоювати свої права особисто або через
представників. Праву позивача на пред’явлення позову відповідає право
відповідача на заперечення проти позову та на пред’явлення зустрічного
позову з метою захисту своїх прав. З процесуальними правами сторін
пов’язані їх процесуальні обов’язки.

Процесуальні права та обов’язки сторін взаємопов’язані. Обов’язок сторін
сумлінно користуватися всіма належними їм процесуальними правами
забезпечується санкцією, передбаченою СТ.77 ЦПК.

4.2. Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність

Цивільна процесуальна правоздатність – це встановлена законом можливість
мати цивільні права і обов’язки. Цивільна процесуальна правоздатність
громадян виникає з моменту народження і припиняється зі смертю. Юридичні
особи мають процесуальну правоздатність з моменту виникнення. Зупинення
дії юридичної особи веде до припинення її процесуальної правоздатності
(ст.100 ЦПК).

Правоздатність у матеріальному праві не тотожна процесуальній
правоздатності. Якщо правоздатність у матеріальному праві – це
можливість мати відповідні матеріальні права та обов’язки, то цивільна
процесуальна правоздатність – це можливість мати цивільні процесуальні
права й обов’язки.

Здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки сторони,
третьої особи, заявника, заінтересованої особи

56

(цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні
особи (ст. 28 нового ЦПК України).

Цивільна процесуальна дієздатність – це здатність особисто здійснювати
свої права і доручати ведення справи представнику (ст.101 ЦПК), тобто
здатність особисто здійснювати процесуальні дії. Цивільна процесуальна
дієздатність громадян настає в повному обсязі з досягненням повноліття,
тобто з 18 років. Юридичні особи мають процесуальну дієздатність з
моменту виникнення. Процесуальні права й обов’язки юридичної особи
здійснюються її органами безпосередньо або через представників (ст.110
ЦПК).

Повну процесуальну дієздатність мають також громадяни, які вступили в
шлюб до досягнення повноліття.

Обмежену процесуальну дієздатність мають особи віком від 15 до 18 років.
Наприклад, вони можуть особисто виступати в цивільному процесі тільки по
справах, що виникають з угод, які вони вправі відповідно до закону
укладати самостійно, а також по справах про відшкодування шкоди,
заподіяної ними.

Залучати законних представників до участі у справі в цих випадках не
обов’язково; вирішення питань залежить від суду. Якщо справа виникла з
договору, на прийняття якого неповнолітнім особам необхідна згода
законного представника, суд зобов’язаний залучити останнього до участі у
справі.

Права та охоронювані законом інтереси неповнолітніх, які не досягли
15-річного віку, а також громадян, визнаних недієздатними внаслідок
психічної хвороби чи недоумства або обмежено дієздатними внаслідок
зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, захищають у
суді їх законні представники.

Новим ЦПК України цивільною процесуальною дієздатністю наділені не лише
громадяни, а всі фізичні особи, які досягли повноліття. Розширені
можливості цивільної процесуальної дієздатності неповнолітніх, у разі
реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває
цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації

57

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

шлюбу. Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня
особа, якій у порядку, встановленому цивільно-процесуальним
законодавством, надано повну цивільну дієздатність (ст. 29 ЦПК України).

4.3. Процесуальна співучасть

Процесуальна співучасть – це участь в одному і тому ж процесі кількох
позивачів або кількох відповідачів, права, вимоги та обов’язки яких не
виключають одне одного.

Співучасть можна класифікувати на види за двома критеріями. За формою
співучасть буває: 1) активна співучасть – коли кілька співпозивачів
пред’являють позов до одного відповідача; 2) пасивна співучасть – коли
один позивач пред’являє позов до кількох відповідачів; 3) змішана
співучасть – коли кілька співпозивачів пред’являють позов до кількох
співвідповідачів.

В залежності від характеру матеріально-правових зв’язків між суб’єктами
спірних правовідносин та обов’язковості участі в процесі розрізняють два
види процесуальної співучасті -необхідну (обов’язкову) і факультативну
(можливу).

Необхідна (обов’язкова) співучасть має місце у випадку, коли характер
спірних матеріальних правовідносин не дозволяє вирішити питання щодо
прав чи обов’язків одного з учасників процесу без залучення до процесу
інших суб’єктів спірних матеріальних правовідносин. Підставою даного
виду співучасті є загальне право та загальний обов’язок. Наприклад,
вимога про виселення з квартири не може бути вирішена без залучення всіх
повнолітніх членів сім’ї.

Можлива (факультативна) співучасть не носить обов’язкового характеру,
тому що характер спірних матеріальних правовідносин дозволяє розглядати
справи відносно кожного із суб’єктів в окремому процесі. Підставою
факультативної співучасті є однорідність вимог, взаємозв’язок підстав
позовів, пред’явлення їх до того ж самого відповідача. Наприклад, у разі
подання позову щодо одного з повнолітніх дітей щодо

58

утримання недієздатних батьків суд на підставі закону може залучити як
співвідповідачів інших повнолітніх дітей.

Усі процесуальні співучасники мають однакові права і несуть однакові
обов’язки. Вони рівні в правах і обов’язках як відносно один одного
(внутрішня рівність), так і стосовно іншої сторони (зовнішня рівність).
Кожен з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в процесі
самостійно (ст.104 ЦПК). Вони вправі виступати самостійно і стосовно
інших процесуальних співучасників на своїй стороні.

Новим ЦПК чітко визначені підстави участі у справі кількох позивачів або
відповідачів: 1) предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох
позивачів або відповідачів; 2) права і обов’язки кількох позивачів чи
відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні
права і обов’язки (ст. 32).

Співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо
він має повну цивільну процесуальну дієздатність (ч. 2 ст. 32 ЦПК
України).

У багатьох випадках процесуальних співучасників поєднують спільні
інтереси, наявність яких дозволяє мати одного представника в суді.
Стаття 104 ЦПК при цьому встановлює, що процесуальний співучасник не
може бути представником інших осіб, якщо він не досяг повноліття чи над
ним встановлена опіка або піклування.

Процесуальна співучасть настає за ініціативою позивача і позивачів
(ст.104 ЦПК) і на клопотання осіб, які беруть участь у справі (п.З
СТ.143, ст.99 ЦПК). На їх заяву суд постановляє мотивовану ухвалу. За
своєю ініціативою суд має право залучати до процесу співвідповідачів
(ст. 105 ЦПК), а не співпозивачів, оскільки це суперечить принципу
диспозитивності.

4.4. Неналежна сторона в процесі, умови і порядок її

заміни

У момент порушення справи не завжди відомо, чи є позивач суб’єктом
права, чи порушене його право, чи є порушником

59

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

права саме та особа, на яку вказує позивач. Тому позивача і відповідача
в момент порушення справи вважають можливими суб’єктами спірних
матеріальних правовідносин. У зв’язку з цим у судовій практиці виникає
питання щодо неналежної сторони в цивільній справі.

Неналежний позивач – це особа, якій не належить право вимоги по
пред’явленому в суді позову, а неналежним відповідачем є та особа, що не
повинна відповідати по пред’явленому до неї в суді позову. Якщо при
розгляді цивільної справи суд встановить, що будь-яка сторона є
неналежною, виникає необхідність заміни цієї сторони. Стаття 105 ЦП К
передбачає, що умовою такої заміни є згода позивача, що цілком
обґрунтовано, оскільки ініціатором процесу є позивач і справа порушена в
його інтересах. У судовій практиці може виникнути ряд варіантів заміни
неналежної сторони.

Заміна неналежного позивача з точки зору відомого дослідника В.І.
Тертишникова може бути проведена одним з п’яти варіантів:

Перший варіант. Первісний позивач є неналежним, відомо хто є належним
позивачем. Якщо неналежний позивач згоден вибути з процесу, а належний –
вступити в нього, суд своєю ухвалою проводить заміну неналежного
позивача, не зупиняючи провадження в справі.

Другий варіант. Якщо при тих же вихідних даних неналежний позивач не
погоджується вибути з процесу, а належний позивач просить допустити його
до участі в справі, то суд допускає останнього як третю особу, яка
заявляє самостійні вимоги на предмет спору, оскільки місце позивача вже
зайнято. Продовжуючи розглядати справу, суд відмовляє в задоволенні
позову неналежному позивачу, а вимоги належного позивача вирішує,
виходячи з обставин справи.

Третій варіант. Якщо при тих же вихідних даних неналежний позивач згоден
вибути з процесу, а належний не згоден вступити в справу, суд приймає
відмову позивача від позову і зупиняє провадження по справі. Позовне
провадження не

60

може продовжуватися, тому що в процесі залишається тільки відповідач.

Четвертий варіант. Якщо суд не встановив, хто є належним позивачем у
справі, а неналежний позивач згоден вибути з процесу, то провадження по
справі повинно бути зупинено, так як позивач відмовився від позову.

П’ятий варіант. При тій же умові, але якщо неналежний позивач не згоден
вибути з процесу, суд продовжує розглядати справу і відмовляє
неналежному позивачу у задоволенні його позову.

Заміна неналежного відповідача може бути проведена одним з чотирьох
варіантів, але при заміні необхідно мати згоду позивача:

Перший варіант. Якщо судом встановлено, що даний відповідач є неналежним
і хто є належним. При даній умові, якщо позивач згоден на заміну, суд
своєю ухвалою проводить заміну неналежного відповідача.

Другий варіант. При цій же умові, якщо позивач не згоден на заміну
відповідача іншою особою, суд може притягнути цю особу як другого
відповідача до процесу і у позові щодо неналежного відповідача
відмовляє, а вимоги щодо належного відповідача вирішує по суті справи.

Третій варіант. Якщо не встановлено судом, хто є належним відповідачем,
а позивач згоден на вибуття неналежного відповідача, суд зупиняє
провадження по справі, так як позивач відмовляється від позову і в
позовному провадженні залишається тільки одна сторона.

Четвертий варіант. При цій же умові, якщо позивач не згоден на вибуття
неналежного відповідача з процесу, суд розглядає справу і відмовляє у
задоволенні позову щодо даного відповідача.

Стаття 105 ЦПК не передбачає як умову заміни неналежної сторони згоду
неналежного відповідача. Але в судовій практиці думку неналежного
відповідача іноді враховують, якщо відповідач домагається від суду
певної реабілітації, тобто рішення про відмову в позові стосовно нього.

61

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

У цьому випадку, навіть за згоди позивача на вибуття неналежного
відповідача з процесу, суди повинні враховувати думку відповідача і в
рішенні вказувати про відмову в позові стосовно нього.

Відповідно до СТ.105 ЦПК після заміни неналежної сторони розгляд справи
починається заново, тому що стороні, яка вступила у справу, необхідно
ознайомитися з матеріалами справи, зі своїми процесуальними правами та
обов’язками, брати участь у дослідженні доказів.

Новий ЦПК України на відміну ЦПК 1963 р. не допускає заміну неналежного
позивача. Навіть у випадку коли позивач неналежний, однак наполягає
прийняти від нього позов, то суддя повинен прийняти заяву та порушити
провадження по справі. При встановленні в результаті розгляду справи
неналежності позивача суд ухвалює рішення про відмову йому в задоволенні
позову.

Згідно зі ст. 33 нового ЦПК України суд першої інстанції може допустити
заміну неналежного відповідача лише за клопо-танням (заявою) позивача.

Наведені нові положення ЦПК засіювані на розширені принципу
диспозитивності, однак недопущення заміни неналежного позивача навряд чи
можна вважати вдалою новацією.

4.5. Процесуальне правонаступниціво

Процесуальне правонаступництво, як і заміна неналежної сторони, являє
собою зміну суб’єктного складу учасників спору.

Процесуальне правонаступництво – це заміна відповідної сторони, коли її
матеріальні права і обов’язки в спірних або встановлених судом
правовідносинах переходять до інших осіб у випадку її вибуття з
цивільної справи.

Підставою процесуального правонаступництва є наступництво у матеріальних
правовідносинах, внаслідок якого відбувається вибуття сторони із спірних
або встановлених

62

судом правовідносин майнового, але не особистого характеру. Заміна
суб’єктів матеріальних правовідносин можлива внаслідок смерті
громадянина, який був суб’єктом правовідносин; ліквідації юридичної
особи; уступки права чи взяття на себе обов’язку іншої особи. Новий
суб’єкт права або обов’язку може прийняти права та обов’язки свого
правонаступника цілком або частково. У залежності від цього в науці і
судовій практиці розрізняють універсальне (повне) і сингулярне
(часткове) правонаступництво.

Універсальне (повне) правонаступництво наступає у випадку смерті
сторони, припинення юридичної особи, яка є стороною у справі. У цих
випадках спадкоємець громадянина, правонаступник юридичної особи стає
стороною в матеріальних правовідносинах, а отже, і процесуальним
правонаступником у цивільній справі.

Сингулярне (часткове) правонаступництво настає у випадку уступки вимоги,
переведення боргу або прийняття боргу на себе. Тут правонаступництво в
матеріальних правовідносинах визначає процесуальне правонаступництво.

У випадку процесуального правонаступництва, на відміну від заміни
неналежної сторони, суд повинен зупинити провадження до вступу або
притягнення до справи правонаступника (ст.ст. 221, 224 ЦПК).

Відмінність правонаступництва від заміни неналежної сторони полягає і в
тому, що в першому випадку розгляд справи розпочинається заново, а в
другому – провадження по справі поновлюється. Це обумовлено тим, що у
відповідності зі СТ.106 ЦПК усі дії, вчинені в процесі до вступу
правонаступника, обов’язкові для нього в такій же самій мірі, в якій
вони були б обов’язкові і для особи, яку він замінив. Правонаступник
продовжує участь у справі свого попередника, а тому і процес
продовжується, а не розпочинається заново.

Процесуальне правонаступництво можливе на будь-якій стадії процесу й у
будь-якому виді провадження. При цьому слід враховувати, що в тих
випадках, коли матеріальні

63

Чорнооченко C.I.

правовідносини тісно пов’язані з особою суб’єкта, право-

наступництва матеріального, а значить, і процесуального, не

може бути. Це стосується тільки тих правовідносин, де

з’ясовується питання щодо можливості правонаступництва

від громадянина до громадянина, оскільки при припиненні

юридичних осіб завжди є правонаступник. Так, наприклад, не

може бути правонаступництва по вимогах про стягнення

аліментів, про поновлення на роботі тощо.

Суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або
третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу, у разі смерті
фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника
у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо
яких виник спір.

Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника,
обов’язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку
він замінив (ст. 37 нового ЦПК України).

Контрольні запитання

Дайте визначення поняття сторін у цивільному процесі.

Які ознаки притаманні сторонам?

Назвіть процесуальні права та обов’язки позивача у

цивільній справі.

4. Що таке цивільна процесуальна правоздатність?

5. Визначте перелік осіб, які можуть брати участь у

цивільному процесі.

6. Дайте класифікацію процесуальної співучасті в залеж

ності від характеру матеріально-правових зв’язків між суб’єк

тами спірних правовідносин та обов’язковості участі в процесі.

В яких випадках сторона визнається неналежною?

Назвіть умови і порядок заміни неналежної сторони

належною.

9. Охарактеризуйте види процесуального правонаступництва.

10. Схарактеризуйте ???? заміни неналежної сторони в

цивільному процесуальному законодавстві.

64

Розділ 5.

ТРЕТІ ОСОБИ ТА ІНШІ УЧАСНИКИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

5.1. Поняття та види третіх осіб

Третіми особами називаються суб’єкти цивільних процесуальних
правовідносин, які вступають у порушену цивільну справу сторонами в суді
для захисту особистих суб’єктивних прав і охоронюваних законом
інтересів.

Треті особи заінтересовані в результатах розгляду справи, як і сторони.
На правове становище третіх осіб можуть вплинути наслідки розгляду
спірної справи судом між сторонами. Заінтересованість третіх осіб має
матеріально-правовий і процесуально-правовий характер.
Матеріально-правовий характер полягає в тому, що рішення, яке буде
винесено судом по конкретному спору, може порушити матеріальні права
третьої особи або стати підставою для сторони вимагати відшкодування
збитків від неї – пред’явити до третьої особи позов за правом регресу.
Процесуально-правовий характер полягає в недопущенні постановления судом
несприятливого для себе рішення. Спір, який розглядається судом, може
тією чи іншою мірою торкатися інтересів інших осіб, бути пов’язаним з
правовідносинами, суб’єктом яких є особа, котра не бере участі в спорі.
Тому рішення суду може стосуватися її матеріальних прав і обов’язків,
вплинути на них чи призвести до такого становища, за якого вони
виявляться фактично порушеними.

Наприклад, за позовами про розділ спільно нажитого майна подружжя у
справі може бути зацікавлений хтось із родичів, який передав їм своє
майно в тимчасове користування. Посадова особа, яка підписала наказ про
звільнення, зацікавлена у справі за позовом працівника про поновлення на
роботі і виплаті заробітної плати за вимушений прогул.

65

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

У наведених прикладах у сфері судового розгляду буде знаходитися не
одне, а кілька матеріальних правовідносин в силу їх нерозривного зв’язку
і взаємозв’язку. Суб’єктам цих правовідносин надається можливість
захисту своїх суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів як
третіх осіб.

За своєю юридичною зацікавленістю треті особи наближаються до правового
становища сторін, однак метою їх участі є все ж прямо чи опосередковано
захист своїх прав і законних інтересів, які, як правило, відрізняються
від процесуальних прав сторін, і в такій же мірі незалежних. Тому захист
своїх прав, відмінних і незалежних від прав сторін, – основна функція
інституту третіх осіб.

Від участі прокурора, органів державної влади і місцевого
самоврядування, представника та інших осіб, які можуть вступити в
цивільний процес, участь третіх осіб відрізняється характером і
підставами юридичної зацікавленості. Для третіх осіб обов’язкова
наявність допроцесуального матеріально-правового зв’язку з однією або
обома сторонами.

Третіми особами в процесі можуть виступати як фізичні, так і юридичні
особи. Як особи, що беруть участь у справі, треті особи наділені всім
комплексом прав і обов’язків даної категорії суб’єктів, визначених у ст.
99 ЦП К України.

Відповідно до глави 11 ЦПК України в цивільному процесі беруть участь
два види третіх осіб: треті особи, які заявляють самостійні вимоги на
предмет спору (ст. 107 ЦПК), і треті особи, які не заявляють самостійних
вимог (ст. 108 ЦПК). Обидві групи третіх осіб віднесені законом до осіб,
які беруть участь у справі, а значить, є юридично зацікавленими.

Третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, і третіх
осіб, які не заявляють самостійних вимог, поєднують такі ознаки:

– наявність матеріально-правової зацікавленості в результаті справи, що
виявляється у висуненні самостійних вимог на предмет спору чи наявності
лише процесуальної зацікавленості, яка виражається у мож-

66

ливості впливу рішення суду на права та обов’язки стосовно однієї із
сторін;

вступають у процес, коли в ньому вже є дві сторони –

позивач і відповідач, які визначили предмет спору;

вступають у справу до постановления судом рішення.

5.2. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору., – це
суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену
справу в суді, пред’явивши позов на предмет спору до однієї чи двох
сторін, з метою захистити особисті матеріальні права або охоронювані
законом інтереси. Згідно зі СТ.107 ЦПК України, треті особи, які
заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити в справу
до постановления судового рішення, подавши позов до однієї чи двох
сторін відповідно до загальних правил, які регулюють пред’явлення
позову.

Для вступу в справу третя особа із самостійними вимогами повинна мати
право на пред’явлення позову і дотримуватися встановленого законом
порядку пред’явлення. Підсудність визначається за зв’язком справ.
Відмова у прийнятті такої заяви повинна базуватися на правилах ст.136
ЦПК України. Дана процесуальна дія може бути оскаржена третьою особою із
самостійними вимогами за загальними правилами.

Третя особа, яка не вступила в процес з самостійними вимогами, не
позбавлена права пред’явити самостійний позов окремо.

Таким чином, третя особа із самостійними вимогами може вступити в справу
тільки за власною ініціативою, суд не може залучити її до участі в
справі. Однак, якщо в процесі підготовки справи до судового розгляду
суддя встановлює, що заявлений позов торкається інтересів третьої особи,
він повинен повідомити її про справу, яка знаходиться у провадженні
суду, про час і місце її розгляду, роз’яснивши право про участь у ньому
(п.З СТ.143 ЦПК України).

5* 67

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Незалежно від моменту вступу третьої особи в справу (до судового
розгляду або в ході його) суд повинен забезпечити їй рівні процесуальні
можливості з первісними сторонами для захисту суб’єктивного права. Так,
при вступі в справу третьої особи із самостійними вимогами в ході
судового розгляду суд повинен відкласти розгляд справи і підготувати
справу для розгляду за заявленими вимогами третьої особи. Згідно зі ст.
34 4.2 нового ЦП К України після вступу в справу третьої особи, яка
заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, справа за клопотанням
цієї особи розглядається спочатку.

Процесуальною формою втілення самостійної вимоги третьої особи буде
позовна заява, в якій поряд з іншими, передбаченими ст.137 ЦПК
реквізитами, необхідно викласти зміст позовних вимог, обставини, що
обґрунтовують ці вимоги на предмет спору між сторонами, із зазначенням
доказів, що підтверджують позов. Цим самим підтверджується зв’язок між
вимогою третьої особи і спірними правовідносинами сторін.

Пред’являючи самостійні вимоги на предмет спору, треті особи, як
правило, зачіпають права та інтереси як первісного позивача, так і
відповідача, тому відповідачами за їх позовом у більшості випадків
можуть бути обидві сторони. У деяких випадках позов третьої особи може
бути пред’явлений до однієї з сторін: до позивача чи відповідача, у
залежності від характеру спірних правовідносин. Наприклад, при розгляді
справи про витребування майна третя особа заявляє позов до тієї особи, у
якої це майно знаходиться, а при розгляді вимоги щодо визнання права
позов заявляється нею до тієї особи, яка стверджує, що спірне право
належить їй.

Третя особа може заявити самостійні вимоги як на весь предмет спору, так
і на його частину. Самостійність вимог третьої особи визначається
насамперед тим, що вона має свій предмет позову і свої підстави позову.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору,
користуються усіма правами і несуть всі обов’язки позивача. Це означає,
що вони володіють всім комплексом

68

процесуальних прав сторін, мають матеріальну і процесуальну
зацікавленість у справі, несуть судові витрати, на них поширюються всі
матеріальні і процесуальні вимоги виконання судового рішення, яке
набрало законної сили. Участь третіх осіб із самостійними вимогами не
обмежує прав сторін. До них може бути пред’явлений зустрічний позов.
Зупинення справи чи залишення первісного позову без розгляду не впливає
на процесуальну долю вимог третьої особи, справа якої повинна бути
вирішена.

Третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, варто
відрізняти від співпозивачів. Вони заявляють самостійні вимоги, завжди
вступають в уже виниклий процес, а співпозивачі можуть одночасно
порушити справу. Вимоги, які висуваються співпозивачами, не виключають
одна одну. Задоволення чи відмова в задоволенні вимоги одного із
співпозивачів не впливає на вирішення інших вимог. Вимоги позивача і
третьої особи виключають одна одну цілком чи частково. Вимоги позивача
спрямовані протилежній стороні. Що ж стосується третьої особи, то
відповідачами за заявленими нею вимогами можуть бути як обидві сторони,
так і одна з них.

5.3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, – це
суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин, які беруть участь у
процесі по справі на стороні позивача або відповідача з метою захисту
своїх суб’єктивних прав та інтересів. Одна й та ж особа може брати
участь у справі як третя особа тільки з боку однієї сторони, але на боці
однієї сторони можуть брати участь декілька третіх осіб, які не
заявляють самостійних вимог.

Юридична заінтересованість третіх осіб без самостійних вимог у
результатах розгляду судом справи між сторонами визначається ст. 108 ЦПК
тим, що постановлене судом по такій справі рішення може наперед вирішити
наслідки взаємо-

69

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

відносин між ними і сторонами – вплинути на їх права або обов’язки щодо
однієї із сторін. А це можливо тоді, коли між третьою особою і позивачем
існують певні матеріально-правові відносини.

Весь комплекс цивільно-процесуальних засобів, наданих законом третім
особам, які не заявляють самостійних вимог, спрямований на захист
інтересів того суб’єкта, на стороні якого виступають треті особи. Тому
інтерес третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, є непрямим і
полягає у забезпеченні в майбутньому захисту своїх прав і інтересів
стосовно однієї з сторін.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, мають
такі ознаки:

відсутність самостійних вимог на предмет спору;

вступають у вже розпочату справу та беруть участь в ній

на стороні позивача чи відповідача;

наявність матеріально-правового зв’язку тільки з тією

особою, на стороні якої третя особа виступає;

захист третьою особою інтересів тієї особи, на стороні

якої третя особа виступає, оскільки рішення в справі

може вплинути на її права та обов’язки.

Цивільний процесуальний закон широко трактує участь в процесі третіх
осіб, які не заявляють самостійних вимог. Всяка особа, інтерес якої
залежить від вирішення справи на користь однієї з сторін, може заявити
про своє бажання взяти в ній участь, не подаючи позовної заяви, чи може
бути притягнута до участі в справі судом за клопотанням сторін або
прокурора.

Для вступу в процес по справі подається заява із зазначенням мотивів
вступу та посиланням на докази. При вирішенні питання про вступ третьої
особи у справу суд перевіряє існування між нею та однією із сторін
правовідносин і можливості впливу на них рішення суду по справі між
сторонами, а інші особи, які беруть участь у справі, вправі оспорювати
доцільність їх участі в процесі. Про наслідки вирішення заяви суд
постановляє ухвалу.

70

Треті особи без самостійних вимог можуть вступити в процес не тільки за
власною ініціативою, а й можуть бути притягнуті до участі в справі за
клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи суду.

Після постановления судом ухвали щодо допуску в процес у третіх осіб
виникають процесуальні права і обов’язки, призначення яких полягає у
сприянні забезпечення розгляду правового спору. Вони здійснюються
незалежно від сторони і її заперечень.

Новий ЦП К України закріплює порядок залучення до участі у справі або
вступу в справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог. Ним,
зокрема, передбачено, що сторона, в якої за рішенням суду виникне право
заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може
заявити вимогу сама третя особа, зобов’язана повідомити суд про цю третю
особу.

У заяві про залучення третьої особи повинні бути зазначені ім’я
(найменування) третьої особи, місце її проживання (перебування) або
місцезнаходження та підстави, з яких вона має бути залучена до участі у
справі.

Суд повідомляє третю особу про справу, направляє їй копію заяви про
залучення третьої особи і роз’яснює її право заявити про свою участь у
справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі.
Якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у
справі, справа розглядається без неї.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, може
сама звернутися з заявою про свою участь у справі.

Якщо особи, які беруть участь у справі, заперечують проти залучення чи
допуску третьої особи до участі в справі, це питання вирішується судом
залежно від обставин справи. З питання залучення або допуску до участі в
справі третьої особи суд постановляє ухвалу (ст.36 нового ЦПК України).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, має
достатні (ст.99 ЦПК) права для того, щоб було

71

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

винесене правильне рішення, тому що для неї згодом це може мати велике
правове значення. Вона самостійно розпоряджається своїми процесуальними
правами і не зв’язана при цьому з волею сторони, на боці якої виступає.

Даний вид третіх осіб не має процесуальних прав на розпорядження
предметом спору (ст.108 ЦПК України): зміну підстав і предмета позову,
збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, відмову від позову чи
його визнання, укладення мирової угоди, а також права на вимогу
примусового виконання судового рішення.

Основним обов’язком третіх осіб, які не пред’являють самостійних вимог,
є своєчасна явка за викликом суду. Але незалежно від фактичної участі
вони вважаються такими, які беруть участь у справі з моменту
постановления відповідної ухвали суду, і на них поширюється законна сила
судового рішення в частині преюдиціального значення.

Традиційно інститут третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на
предмет спору, характерний лише для позовного провадження. Але, виходячи
із загальних правил ЦПК України, можлива участь даної категорії третіх
осіб і в справах, які виникають з адміністративно-правових відносин,
тому що в них стикаються два протилежних інтереси (наприклад, державний
орган і скаржник). Так, у справах по скаргах на рішення виборчої комісії
як третя особа без самостійних вимог може брати участь зареєстрований
кандидат у депутати, тому що його права та інтереси можуть бути порушені
після ухвалення судом рішення (гл. 30-а ЦПК України).

У справах про поновлення на роботі незаконно звільнених чи переведених
працівників суд може з власної ініціативи притягти до участі в справі як
третю особу на стороні відповідача службову особу, за розпорядженням
якої було проведено звільнення або переведення. Встановивши, що
звільнення або переведення були проведені з явними порушеннями
законодавства, суд у цьому ж процесі повинен покласти на винну службову
особу обов’язок відшкодувати

72

шкоду, заподіяну у зв’язку з оплатою за час вимушеного прогулу або за
час виконання нижчеоплачуваної роботи.

5.4. Інші учасники цивільного процесу

Новим цивільним процесуальним законодавством України вперше досить
детально регламентовано правовий статус інших учасників цивільного
процесу. Ці особи, на відміну від осіб, які беруть участь у справі,
називаються іншими учасниками цивільного процесу. Закріплення їх статусу
обумовлене потребою нормативно-правового визначення статусу важливих
учасників цивільного судочинства.

Згідно зі СТ.47 нового ЦПК до них відносяться секретар судового
засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст,
особа, яка надає правову допомогу.

Секретар судового засідання віднесений Законом України „Про судоустрій”
до складу апарату суду. В цивільному судочинстві секретар судового
засідання здійснює судові виклики і повідомлення; перевіряє наявність та
з’ясовує причини відсутності осіб, яких було викликано до суду, і
доповідає про це головуючому; забезпечує фіксування судового засідання
технічними засобами; веде журнал судового засідання; оформлює матеріали
справи; виконує інші доручення головуючого, що стосуються розгляду
справи.

У процесі розгляду та вирішення справи секретар судового засідання може
уточнювати суть процесуальної дії з метою її правильного відображення в
журналі судового засідання.

Згідно зі ст. 132 Закону України „Про судоустрій” у кожному суді
передбачено створення служби судових розпорядників.

Судові розпорядники забезпечують додержання особами, що знаходяться в
суді, встановлених правил, виконання ними розпоряджень головуючого в
судовому засіданні.

Цивільний процесуальний кодекс України став першим серед процесуальних
законів, який нормативно закріпив статус судових розпорядників як
учасників цивільного

73

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

процесу. Згідно зі СТ.49 нового ЦПК України судовий розпорядник
забезпечує належний стан залу судового засідання і запрошує до нього
учасників цивільного процесу; з урахуванням кількості місць та
забезпечення порядку під час судового засідання визначає можливу
кількість осіб, що можуть бути присутні у залі судового засідання;
оголошує про вхід і вихід суду та пропонує всім присутнім встати;
слідкує за додержанням порядку особами, присутніми у залі судового
засідання; виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги
перекладача, експерта; під час судового засідання приймає від учасників
цивільного процесу документи та інші матеріали і передає до суду;
запрошує до залу судового засідання свідків та виконує вказівки
головуючого щодо приведення їх до присяги; виконує інші доручення
головуючого, пов’язані із створенням умов, необхідних для розгляду
справи.

Вимоги судового розпорядника, пов’язані з виконанням ним визначених
законом службових обов’язків, є обов’язковими для учасників цивільного
процесу.

Скарги на дії чи бездіяльність судового розпорядника розглядаються судом
у цьому самому процесі.

Важливим для цивільного процесуального законодавства стало закріплення в
новому ЦПК України статусу свідка.

Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що
стосуються справи.

Свідок зобов’язаний з’явитися до суду у визначений час і дати правдиві
показання про відомі йому обставини. У разі неможливості прибуття за
викликом суду свідок зобов’язаний завчасно повідомити про це суд.

Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він
володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання
показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію
витрат, пов’язаних з викликом до суду.

За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з
не передбачених законом підстав свідок

74

несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов’язків –
відповідальність, встановлену законом.

У той же час законодавцем встановлено перелік осіб, які не можуть бути
свідками. Згідно зі ст. 51 нового ЦПК України не підлягають допиту як
свідки недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на
обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні
через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що
мають значення для справи, або давати показання; особи, які за законом
зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у
зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем, – про такі
відомості; священнослужителі – про відомості, одержані ними на сповіді
віруючих; професійні судді, народні засідателі та присяжні – про
обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час
ухвалення рішення чи вироку.

Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як
свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв –
без згоди дипломатичного представника.

Окремо закріплено перелік осіб, які мають право відмовитися від давання
показань. Зокрема, фізична особа має право відмовитися давати показання
щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько,
мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід,
баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник,
особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім’ї або близький
родич цих осіб).

Особа, яка відмовляється давати показання, зобов’язана повідомити
причини відмови.

Важливе місце в новому цивільно-процесуальному законодавстві, особливо
при розгляді складних справ, відведено експертам.

Експерт – це особа, якій доручено провести дослідження матеріальних
об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і
дати висновок з питань, які виникають

75

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань.

Згідно зі СТ.7 Закону України „Про судову експертизу” в редакції від 9
вересня 2004 р. судово-експертну діяльність здійснюють державні
спеціалізовані установи та у визначених законом випадках судові
експерти, які не є працівниками зазначених установ.

До державних спеціалізованих установ належать науково-дослідні установи
судових експертиз Міністерства юстиції України; науково-дослідні
установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні
установи Міністерства охорони здоров’я України; експертні служби
Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України,
Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України.

Виключно державними спеціалізованими установами здійснюється
судово-експертна діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних,
судово-медичних і судово-психіатричних експертиз.

Атестовані відповідно до Закону України „Про судову експертизу” судові
експерти включаються до державного Реєстру атестованих судових
експертів, ведення якого покладається на Міністерство юстиції України.

Порядок проведення судових експертиз у цивільних справах визначений
ст.ст. 143-150 нового ЦПК України.

Експерт зобов’язаний з’явитися за викликом суду, провести повне
дослідження і дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок на
задані йому питання, а у разі необхідності – роз’яснити його.

Під час проведення дослідження експерт повинен забезпечити збереження
об’єкта експертизи. Якщо дослідження пов’язане з повним або частковим
знищенням об’єкта експертизи або зміною його властивостей, експерт має
одержати на це відповідний дозвіл суду, який оформляється ухвалою.

76

Експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали для
проведення експертизи; спілкуватися з особами, які беруть участь у
справі, а також іншими учасниками цивільного процесу, за винятком дій,
пов’язаних з проведенням експертизи; розголошувати відомості, що стали
йому відомі у зв’язку з проведенням експертизи, або повідомляти
будь-кому, крім суду, про результати експертизи.

Експерт невідкладно повинен повідомити суд про неможливість проведення
ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без
залучення інших експертів.

У разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення експерт
невідкладно заявляє суду клопотання щодо його уточнення або повідомляє
суд про неможливість проведення ним експертизи за заданими питаннями.

Експерт не має права передоручати проведення експертизи іншій особі.

У разі постановления ухвали суду про припинення проведення експертизи
експерт зобов’язаний негайно подати матеріали справи та інші документи,
що використовувалися для проведення експертизи.

Експерт має право знайомитися з матеріалами справи, що стосуються
предмета дослідження; заявляти клопотання про подання йому додаткових
матеріалів і зразків; викладати у висновку судової експертизи виявлені в
ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких
йому не були задані питання; бути присутнім під час вчинення
процесуальних дій, що стосуються предмета і об’єктів дослідження;
задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам;
користуватися іншими правами, встановленими Законом України “Про судову
експертизу”.

Експерт має право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат,
пов’язаних з проведенням експертизи і викликом до суду.

Водночас він може відмовитися від давання висновку, якщо подані йому
матеріали недостатні для виконання

77

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

покладених на нього обов’язків. Заява про відмову повинна бути
вмотивованою.

За завідомо неправдивий висновок або за відмову без поважних причин від
виконання покладених на нього обов’язків експерт несе кримінальну
відповідальність, а за невиконання інших обов’язків – відповідальність,
встановлену законом.

Новацією цивільного процесуального законодавства стало закріплення
статусу спеціаліста (“фахівця” – у Законі України „Про судову
експертизу”).

Спеціалістом може бути особа, яка володіє спеціальними знаннями та
навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації
під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних
спеціальних знань і навичок.

Спеціаліст може бути залучений до участі у цивільному процесі за ухвалою
суду для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування,
складання схем, планів, креслень, відбору зразків для проведення
експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій. Допомога
спеціаліста технічного характеру під час вчинення процесуальних дій не
замінює висновку експерта.

Він зобов’язаний з’явитися за викликом суду, відповідати на задані судом
питання, давати усні консультації та письмові роз’яснення, звертати
увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, у разі
потреби надавати суду технічну допомогу.

Допомога спеціаліста не може стосуватися правових питань.

Спеціаліст має право знати мету свого виклику до суду, відмовитися від
участі у цивільному процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями
та навичками, з дозволу суду задавати питання особам, які беруть участь
у справі, та свідкам, звертати увагу суду на характерні обставини чи
особливості доказів, на оплату виконаної роботи та на компенсацію
витрат, пов’язаних з викликом до суду.

78

Важливе місце в процесі цивільного судочинства, особливо для захисту
прав осіб, які вільно не володіють державною мовою, належить
перекладачеві. Перекладачем може бути особа, яка вільно володіє мовою,
якою здійснюється цивільне судочинство, та іншою мовою, знання якої
необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а
також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи
глухонімими.

Перекладач допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у
справі. Він має право задавати питання з метою уточнення перекладу,
відмовитися від участі у цивільному процесі, якщо він не володіє
достатніми знаннями мови, необхідними для перекладу, а також на оплату
виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до
суду.

Перекладач зобов’язаний з’являтися за викликом суду, здійснювати повний
і правильний переклад, посвідчувати правильність перекладу своїм
підписом в процесуальних документах, що вручаються сторонам у перекладі
на їх рідну мову або мову, якою вони володіють.

За завідомо неправильний переклад або за відмову без поважних причин від
виконання покладених на нього обов’язків перекладач несе кримінальну
відповідальність, а за невиконання інших обов’язків – відповідальність,
встановлену законом.

З метою забезпечення реалізації закріплених прав і свобод людини і
громадянина Конституція України встановлює відповідні правові гарантії.
Зокрема, в частині першій статті 59 Конституції України закріплено право
кожного на правову допомогу. Право на правову допомогу – це гарантована
Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні
(правові) послуги.

Закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу,
конституційний припис “кожен є вільним у виборі захисника своїх прав”
(ч. 1 ст. 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і
стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й
інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з
метою захисту

79

Чорнооченко C.I.

своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових,
сімейних та інших правовідносин, а не тільки кримінальних. Право на
захист, зокрема, може бути реалізоване фізичною особою у цивільному,
господарському, адміністративному і кримінальному судочинстві.

Виходячи з цього, у рішенні Конституційного Суду від 16 листопада 2000
р. визначено можливість надання правової допомоги громадянам як
адвокатами, так і іншими особами, які мають належну юридичну освіту.

Новацією цивільного процесуального законодавства стало закріплення
статусу особи, яка надає правову допомогу. Вона може бути адвокатом чи
особою, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання
правової допомоги.

Особа, яка має право на надання правової допомоги, допускається ухвалою
суду за заявою особи, яка бере участь у справі. Вона має право:
знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії
долучених до справи документів, бути присутньою у судовому засіданні
(ст. 56 нового ЦПК України).

Контрольні запитання

Розкрийте основні ознаки інституту третіх осіб.

Якими правами користуються у процесі треті особи?

Дайте загальну характеристику видів третіх осіб у

цивільному процесі.

Чим відрізняються треті особи із самостійними ви

могами від позивачів і співпозивачів?

5. Що є підставою для вступу у процес третіх осіб, які

заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору?

Що є підставою для вступу у процес третіх осіб, які не

заявляють самостійних вимог щодо предмета спору?

Розкрийте згідно з новим цивільним процесуальним

законодавством особливості статусу “інших учасників

цивільного процесу”.

80

Розділ 6.

УЧАСТЬ ПРОКУРОРА У ЦИВІЛЬНОМУ

ПРОЦЕСІ

6.1. Завдання участі прокурора в цивільному процесі та його
цивільно-процесуальна правосуб’єктність

Стаття 121 Конституції України визначає однією з функцій прокуратури
представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках,
передбачених законом. У контексті цивільного судочинства дана
конституційна норма має чіткий механізм реалізації, оскільки
представництво в цивільному судочинстві – це давно сформований і
існуючий інститут. Участь прокурора в цивільному процесі полягає в
захисті інтересів держави або прав та законних інтересів громадян. Вона
здійснюється шляхом порушення цивільних справ або шляхом участі в уже
розпочатому провадженні цивільних справ.

Стаття 34 Закону України „Про прокуратуру” визначає, що прокурор, який
бере участь у розгляді справ у суді, дотримуючись принципу незалежності
суддів і підпорядкування їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону
по всебічному, повному й об’єктивному розгляду справ і постанові судових
рішень, заснованих на законі.

Таким чином, якщо раніше завданням участі прокурора був нагляд за
дотриманням законності при розгляді цивільних справ у суді, то нині
згідно з чинним законодавством головне його завдання полягає в сприянні
суду у виконанні вимог закону в цивільному судочинстві.

Прокурор є самостійним суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин –
учасником розгляду цивільних справ. Він не є представником жодної з
сторін цивільного процесу, діє самостійно, без повноважень сторони на
підставі закону та керуючись тільки законом.

81

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Прокурор виступає як посадова особа державного органу -прокуратури, який
на підставі закону реалізує завдання захисту прав і законних інтересів
громадян та державних інтересів.

Новим ЦПК України частково змінене процесуальне становище прокурора в
порівнянні з ЦПК 1963 р. Однак на відміну від цивільно-процесуального
законодавства Російської Федерації, де права прокурора обмежені тільки
поданням заяви до суду і вступом до процесу для дачі висновку, новий ЦПК
України закріплює досить широкий обсяг повноважень прокурора у
цивільному процесі.

6.2. Форми і підстави участі прокурора в цивільному

процесі

Закон України „Про прокуратуру” (ст.36) визначає, що представництво в
суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та
інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина чи держави
у випадках, передбачених законом.

Формами представницької діяльності прокурора в цивільному процесі є: 1)
звернення до суду з позовами і заявами щодо захисту прав і свобод іншої
особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються
інтереси держави або про визнання незаконними правових актів чи дій
рішень органів і посадових осіб; 2) участь у розгляді справ, порушених
як прокурором, так і іншими особами; 3) внесення апеляційного,
касаційного подання чи заяви по перегляду за нововиявленими обставинами
і участь у їх перегляді.

Участь прокурора в цивільному процесі здійснюється у визначених
процесуальних формах.

Процесуальні форми участі прокурора в цивільному процесі – це закріплена
в процесуальному законі можливість впливу його діяльності на розвиток
цивільного судочинства -порушення цивільної справи в суді чи вступ у вже
започаткований іншими особами цивільний процес.

82

Законодавством передбачені дві форми участі прокурора в цивільному
процесі.

Перша з них полягає в тому, що прокурор, який представляє в суді
інтереси громадянина чи держави, може звернутися до суду із заявою на
захист прав та інтересів інших осіб (ч.і ст.121 ЦПК), тим самим
порушуючи цивільну справу в суді. Прокурор може також вносити апеляційне
і касаційне подання на рішення чи ухвалу суду (ст.ст. 290, 320 ЦПК);
подавати заяви про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими
та винятковими обставинами (ст.3473 ЦПК).

Стаття 121 ЦПК не визначає, у яких випадках настають такі обставини, у
зв’язку з якими виникає необхідність порушення прокурором справи в суді
першої інстанції з метою захисту прав і законних інтересів громадян і
державних інтересів, а надає прокурору право самостійно встановлювати їх
у кожному конкретному випадку по будь-якій цивільній справі, підвідомчій
суду. Звернення прокурора до суду можливе по справах позовного
провадження, справах, що виникають з адміністративно-правових відносин,
і окремого провадження у випадках, коли цього вимагає захист прав і
законних інтересів громадян та інтересів держави. Таким чином, перша
форма участі прокурора в цивільному процесі – порушення справи в суді,
характеризується факультативністю.

Разом з тим, у ст.ЗЗ Закону України „Про прокуратуру” встановлене
імперативне правило про те, що з метою захисту інтересів держави, а
також громадян, які за станом здоров’я та з інших поважних причин не
можуть захистити свої права, прокурор або його заступник пред’являє чи
підтримує пред’явлений потерпілим цивільний позов про відшкодування
збитку, заподіяного злочином, що є виключенням із загального правила про
право прокурора звертатися з заявами про порушення конкретної цивільної
справи за своїм розсудом.

Друга форма участі прокурора в процесі полягає в тому, що він може
вступити в цивільний процес у справі на будь-якій його стадії з метою
дачі висновку в справі (ст.35 Закону України „Про прокуратуру”, ст.121
ЦПК).

6* 83

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Вступ прокурора в процес у справі можливий за власною ініціативою, у
випадках, передбачених законом, і за ініціативою суду.

Відповідно до 4.2 ст.121 ЦП К прокурор може бути залучений судом до
участі в справі чи вступити в процес за своєю ініціативою для подання
висновків з метою здійснення покладених на нього обов’язків. Участь
прокурора в процесі для подання висновків у справі є обов’язковою у
випадках, передбачених законом, або коли суд визнає це за необхідне.

За власною ініціативою прокурор може звертатися до суду із заявами на
захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств
та інших юридичних осіб (п.6 СТ.20 Закону України „Про прокуратуру”).
Таким правом прокурор наділений і у відповідності зі ст.121 ЦПК.

Можна сформулювати три основних критерії для прокурора, які він повинен
враховувати при вирішенні питання щодо необхідності пред’явлення позову,
подачі заяви. Позитивно це питання слід вирішувати: 1) якщо зацікавлена
особа не може чи має вкрай скрутний стан для захисту свого права (заява
в інтересах неповнолітніх, важкохворих громадян, людей старшого віку);
2) якщо зацікавлена особа не бажає захисту свого права, але державні чи
суспільні інтереси, інтереси інших осіб вимагають такого захисту; 3)
якщо заява має сприятливу перспективу (прокурор повинен значною мірою
передбачати перспективу справи, не пред’являти необґрунтованих позовів).

Прокурор повинен у випадках, передбачених законом брати обов’язкову
участь в судовому процесі. Прокурор повинен брати участь у цивільній
справі, якщо його участь прямо передбачена законом і якщо він звернувся
до суду із заявою щодо захисту інтересів держави чи прав та законних
інтересів громадян. Останнє положення підкріплюється, зокрема, і главою
31-В ЦПК.

Стаття 36-1 Закону України „Про прокуратуру” визначає підставою
представництва прокурором інтересів громадянина в суді його
неспроможність через фізичний або матеріальний

84

стан, або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи
оспорювані права, або реалізувати процесуальні повноваження. В першу
чергу, як свідчить практика, це відноситься до інвалідів, недієздатних,
неповнолітніх, безвісти відсутніх, хоча цим колом осіб перелік не
обмежується.

Принципово важливим є положення ч.5 ст.36-1 названого закону, якою
прокурору надано право самостійно визначати підстави для представництва
в судах. У цих випадках прокурор сам вирішує, чи досить вагомими є
підстави для здійснення судового представництва, керуючись при цьому не
лише законом, а й нормативними актами Генерального прокурора України.
Прийняти правильне рішення прокурору допоможуть його життєвий досвід і
відчуття справедливості.

Відповідно до 4.2 ст.36-1 Закону „Про прокуратуру” підставою
представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози
порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок
протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що
вчинюються у відносинах між ними або з державою. Більш повне роз’яснення
таких підстав міститься в рішенні Конституційного Суду України від 8
квітня 1999 р.

Так, у СТ.24818 ЦПК зазначено, що заява прокурора розглядається за
участю самого прокурора і представника органу чи службової особи, які
прийняли рішення про відхилення протесту або не розглянули протест у
встановлений строк після його надходження. Ця стаття допускає розгляд
справи під час відсутності тільки представника органу, посадової особи,
але не прокурора.

У ході підготовки цивільної справи до судового розгляду суддя може
визнати необхідною допомогу прокурора в розгляді даної справи і за
ініціативою суду. Суд постановляє про це ухвалу, якою повідомляє
прокурора про час судового засідання. Слід підкреслити, що у зв’язку зі
змінами ст. 121 ЦП К дана ініціатива суду для прокурора є обов’язковою.
Про неявку в судове засідання прокурора суд, згідно з ч.7 ст.172 ЦПК,
повідомляє вищестоящого прокурора.

85

Чорнооченко C.I.

6.3. Особливості участі прокурора у цивільному

процесі

Порушення процесу в справі. Прокурор має право порушити цивільний процес
у справі, звернувшись до суду із заявою чи позовом на захист прав та
інтересів інших осіб -громадян, держави, державних підприємств та
організацій.

Порушення прокурором цивільного процесу в суді першої інстанції наступає
внаслідок подання до суду відповідного процесуального документа – позову
(у справах позовного провадження) чи заяви (у справах з
адміністративно-правових відносин чи окремого провадження).

Після прийняття позовної заяви прокурора судом розпочинається цивільний
процес.

Беручи участь у цивільному провадженні, прокурор наділений широким
комплексом процесуальних прав. Так, згідно зі СТ.98 ЦПК у випадку
порушення цивільної справи за власною ініціативою прокурор відноситься
до осіб, які беруть участь у справі, а тому має процесуальні права і
несе обов’язки, передбачені СТ.99 ЦПК. Отже, прокурор вправі знайомитися
з матеріалами справи, робити з них виписки, отримувати копії рішень,
ухвал, постанов та інших документів, які є в справі, брати участь у
судових засіданнях, заявляти клопотання і відводи, давати усні і
письмові пояснення суду, представляти свої доводи, розуміння і
заперечення, оскаржувати рішення і ухвали суду, а також користуватися
іншими процесуальними правами, наданими йому законом.

Крім того, прокурор користується процесуальними правами і несе
процесуальні обов’язки сторони, окрім права на укладення мирової угоди
(ч.і ст.122 ЦПК).

Відмова прокурора від поданої ним заяви чи зміна заявлених вимог не
позбавляє особу, на захист прав і свобод якої подана заява, права
вимагати від суду розгляду справи для вирішення вимог у первісному
обсязі (ч.2 ст.122 ЦПК).

86

Цивільний процес

Ця обставина засвідчує, що прокурор не є суб’єктом спірних
матеріально-правових відносин і не може розпоряджатися матеріальним
правом, його відмова від поданої заяви не є підставою для зупинення
провадження в справі. Позивач вправі вимагати розгляду справи по суті.

У випадку, коли дієздатна особа, в інтересах якої порушено справу
(позивач), не підтримує заявлені прокурором вимоги, суд залишає заяву
без розгляду (ч.З ст.122 ЦПК). Оскільки прокурор не є учасником
визначених спірних матеріально-правових правовідносин, то до нього не
можна подавати зустрічний позов.

Прокурор не може закінчити справу мировою угодою, але вправі сприяти
сторонам у її підготовці і відмовитися від підтримки позову, якщо дана
угода не суперечить закону і не порушує прав та охоронюваних законом
інтересів.

Прокурор, який пред’явив позов, дає в судовому засіданні свої пояснення
першим і першим виступає в дебатах (ст.194 ЦПК).

Вступ у цивільний процес для подання висновків у справі.

Прокурор може бути з.алучений судом у випадках, передбачених законом, чи
за власною ініціативою до участі у справі для надання висновків. У
даному випадку прокурор фактично виступає в ролі експерта.

Якщо прокурор вступає в цивільний процес з метою дачі висновку по
справі, він користується такими ж процесуальними правами, як і при
порушенні ним процесу в справі, за винятком прав на розпорядження
предметом спору (змінювати підстави чи предмет позову, збільшувати чи
зменшувати розмір позовних вимог чи відмовитися від позову тощо).

Прокурору надане право внесення апеляційного подання (ст.290 ЦПК) і
касаційного подання (ст.320 ЦПК). Право внесення апеляційного,
касаційного подання на рішення, ухвали і постанови судів, у силу ст.37
Закону України „Про прокуратуру”, надається прокурору і заступнику
прокурора в межах їх компетенції незалежно від їх участі в розгляді
справи

87

1

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

в суді першої інстанції. Помічники прокурора, прокурори управлінь і
відділів можуть вносити апеляційні, касаційні і приватні подання тільки
по справах, у розгляді яких вони брали участь.

Участь прокурора в апеляційному провадженні викликана необхідністю
повторного розгляду цивільних справ, вирішених судами першої інстанції,
з метою перевірки законності і обґрунтованості поставлених по них рішень
та ухвал й захисту прав, свобод сторін, інших осіб, які беруть участь у
справі.

Рішення суду першої інстанції може бути оскаржене прокурором повністю
або частково. Для цього до суду подається апеляційне подання в письмовій
формі за встановленим ст. 293 ЦП К змістом.

Прокурор, який подав апеляційне подання, може його доповнити, змінити,
відкликати. Доповнити, змінити апеляційне подання може також прокурор
вищого рівня.

Прокурор має право брати участь у судовому засіданні апеляційного суду,
залучати спеціалістів і експертів, подавати докази, давати пояснення,
виступати в дебатах тощо.

Законодавством не виключена і участь прокурора в апеляційному суді для
дачі висновків.

Участь прокурора в касаційній інстанції, в процесі перевірки законності
судових рішень апеляційної інстанції, спрямована на захист прав, свобод
та законних інтересів громадян і державних інтересів, всебічний, повний
і об’єктивний розгляд справ.

На порушення касаційного провадження прокурор вносить касаційне подання
в письмовій формі, підставою якого є незаконність рішення і ухвали суду.

Прокурор, який вніс касаційне подання, вправі відмовитися, доповнити або
змінити подання.

Для підтримання подання прокурор обов’язково бере участь у судовому
засіданні. Коло його прав аналогічне участі в судових засіданнях
апеляційної інстанції.

Прокурор може порушити провадження у справі про перегляд рішень, ухвал
і постанов суду в зв’язку з ново-виявленими та винятковими обставинами
незалежно від того, чи брав він участь у розгляді справ (ст. 3473 ЦПК).

Заява подається у письмовій формі з дотриманням змісту, визначеного ст.
3475 ЦПК до суду, який постановив рішення, ухвалу, котрі переглядаються
цим способом, а за винятковими обставинами – до Верховного Суду України.

Контрольні запитання

Назвіть завдання участі прокурора в цивільному судо

чинстві.

В яких формах бере участь у цивільному процесі

прокурор?

Охарактеризуйте випадки, коли прокурор має право зве

рнутися до суду із заявою на захист прав і свобод інших осіб?

Визначте особливості участі прокурора у розгляді

цивільної справи.

5. Кому належить право внесення апеляційного, каса

ційного подання на рішення, ухвали і постанови суду?

6. Які критерії повинен враховувати прокурор при ви

рішенні питання щодо необхідності пред’явлення позову?

У чому специфіка вступу прокурора в цивільний процес

для подання висновків у справі?

Знайдіть в новому ЦПК статті щодо участі прокурора в

процесі та охарактеризуйте їх суть.

88

89

Цивільний процес

Розділ 7.

УЧАСТЬ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ОРГАНІВ

МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА

ОСІБ, ЯКИМ ЗА ЗАКОНОМ НАДАНЕ

ПРАВО ЗАХИЩАТИ ПРАВА І СВОБОДИ

ІНШИХ ОСІБ

7.1. Мета і підстави участі органів державної влади і самоврядування в
цивільному процесі

У цивільному процесі можуть брати участь органи державної виконавчої
влади, регіонального та місцевого самоврядування, інші організації,
підприємства і особи, яким законом надане право захищати інтереси інших
осіб. Оскільки правила про ці органи та осіб містяться в розділі II ЦПК,
вони віднесені законом до осіб, що беруть участь у справі, а, отже,
наділені юридичною зацікавленістю. Однак характер їх юридичної
зацікавленості принципово інший, ніж у сторін та третіх осіб – вона
носить не особистий, а, як правило, службовий, посадовий характер. їх
зацікавленість визначається місцем у системі органів держави, їх
компетенцією. У цивільній справі вони беруть участь найчастіше з метою
здійснення покладених на них обов’язків.

Так, наприклад, житлово-комунальні органи беруть участь у справах,
пов’язаних з використанням і переплануванням житлових приміщень, органи
опіки і піклування – у справах, пов’язаних з виконанням батьками,
опікунами і піклувальниками обов’язків по вихованню дітей і т. ін.

Метою участі зазначених органів і осіб у цивільному процесі може бути
також захист інтересів інших осіб шляхом пред’явлення заяви до суду, а
також надання допомоги суду в з’ясуванні дійсних обставин справи.

90

Органи державної виконавчої влади і самоврядування, профспілки,
підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають
права інших осіб, можуть бути залучені судом до участі в справі або
вступати в справу за власною ініціативою для надання висновків з метою
здійснення покладених на них обов’язків і для захисту суб’єктивних прав
громадян і інтересів держави (ч.2 ст.121 ЦПК).

Участь у зазначених у законі випадках органів державної влади і
місцевого самоврядування є однією з форм здійснення ними компетенції в
сфері виконавчо-розпорядчої і правоохоронної діяльності.

Зазначені в ст.121 ЦПК органи державної влади і місцевого самоврядування
також можуть брати участь у цивільному процесі в двох процесуальних
формах: шляхом звернення до суду із заявами на захист суб’єктивних прав
і охоронюваних законом інтересів інших осіб, а також шляхом вступу в
процес по справі для надання висновків за власною ініціативою чи за
ініціативою суду, а також у випадках, передбачених законом.

Інші суб’єкти, зазначені в ч.і ст.121 ЦПК (профспілки, підприємства,
установи, організації, а також окремі громадяни), у випадках,
передбачених законом, можуть звертатися до суду із заявами з метою
захисту прав і свобод інших осіб.

Органи державної влади і місцевого самоврядування, а також інші особи,
зазначені в ст. 121 ЦПК, згідно зі ст.98 ЦПК є особами, які беруть
участь у справі і наділені процесуальними правами та несуть процесуальні
обов’язки, закріплені в ст.99 ЦПК незалежно від форми їх участі в
процесі. Разом з тим, зазначені в ст.121 ЦПК органи та інші особи, які
порушують справу в суді в інтересах інших осіб, користуються
процесуальними правами і несуть процесуальні обов’язки сторони, крім
права на укладення мирової угоди (ч.і ст.122 ЦПК).

При здійсненні своїх процесуальних прав дані органи та особи незалежні
від волі осіб, права й охорошовані інтереси яких вони захищають. Тому
вони можуть відмовитися від поданої ними заяви, змінити заявлені ними
вимоги, однак такі

91

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

їх дії не позбавляють особу, на захист нрав і свобод якої подана заява,
права вимагати від суду розгляду справи для вирішення вимоги в
первісному обсязі (ч. 2 СТ.122 ЦПК).

На відміну від прокурора, який самостійно визначає підстави для
представництва в судах і форму його здійснення, органи державної влади і
місцевого самоврядування управомочені порушувати цивільні справи на
захист прав і свобод інших осіб тільки у випадках, передбачених законом.
Такі випадки передбачені, зокрема, чинним законодавством про шлюб і
сім’ю.

Таким чином, підставами для участі в процесі органів державної влади,
органів місцевого самоврядування й осіб, яким законом надане право
захищати права і свободи інших осіб, є відповідні норми матеріального
права та ініціатива цих органів.

7.2. Форми участі органів державної влади і самоврядування в цивільному
процесі

Зазначені в ч.і ст.121 ЦПК органи державної влади і місцевого
самоврядування й інші особи беруть участь у цивільному процесі в
чотирьох основних формах:

Перша форма – участь у цивільному процесі як позивачів, відповідачів,
третіх осіб, Так, наприклад, районні житлово-комунальні органи
пред’являють позов про виселення з квартири, у цих випадках вони беруть
участь як звичайні позивачі.

Друга форма – участь у справах, що виникають з адміністративно-правових
відносин. Наприклад, відповідно до глави 32 ЦПК державна податкова
інспекція звертається до суду з заявою про стягнення з громадян
несплачених у визначений термін податків і зборів.

Третя форма – пред’явлення заяви в інтересах інших осіб. Для всіх
органів і осіб, зазначених у назві глави 14 ЦПК, передбачається тільки
ця форма участі. Пред’явлення заяви на захист інтересів інших осіб
можливе за умов, якщо даним особам і органам стало відомо про порушення
права або якщо

92

за законом вони мають право пред’явлення такої заяви в інтересах інших
осіб. Участь даних органів і осіб у формі пред’явлення заяви не виключає
участі поряд з ними і тих осіб, в інтересах яких пред’явлена заява.
Закон передбачає найчастіше пред’явлення позовів на захист інтересів
дітей: позбавлення батьківських прав, про відібрання дитини, про
скасування усиновлення тощо. Законодавчими актами правом порушувати
справи в інтересах інших осіб наділений Державний комітет України по
справах захисту прав споживачів і його органи — щодо захисту прав
споживачів. У даній формі ці учасники процесу нагадують позивачів, однак
вони не є учасниками спірних матеріальних правовідносин; не сплачують
державного мита; не можуть бути відповідачами по зустрічному позову; не
зв’язані з позицією позивача, а самостійні в процесі.

Четверта форма – вступ в справу за своєю ініціативою або залучення судом
для надання висновків. Ця форма характерна тільки для органів державної
влади та органів самоврядування. У судовій практиці найчастіше
зустрічаються справи за участю органів опіки і піклування. Наприклад,
дачі висновку по справах про виховання дітей, передує вивчення умов
життя батьків, особистих якостей і характеристик їх, думки дитини тощо.

Зазначені органи в цій формі участі нагадують експертів, однак вони є
юридично заінтересованими в процесі; дають висновок не тільки по
фактичних обставинах, а й по суті справи.

Беручи участь у цивільному процесі, органи державної виконавчої влади та
місцевого самоврядування наділені певними правами та обов’язками. Згідно
з положеннями гл.14 ЦП К вони віднесені до осіб, які беруть участь у
справі, а значить користуються правами і обов’язками, передбаченими
ст.99 ЦПК: вправі знайомитися з матеріалами справи, робити з них
виписки, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів,
які є у справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази,
брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотання і відводи, давати
усні і письмові пояснення судові,

93

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

подавати свої доводи, міркування і заперечення, оскаржувати рішення і
ухвали суду, а також користуватися іншими процесуальними правами,
наданими їм законом.

Головним процесуальним обов’язком органів державної виконавчої влади і
самоврядування та інших органів, організацій і осіб, зазначених у ст.121
ЦПК, є їх обов’язок сумлінно користуватися належними їм процесуальними
правами.

У третій формі участі, тобто в тих випадках, коли органи державної
виконавчої влади і самоврядування, профспілки, державні підприємства,
установи, організації, кооперативні організації, їх об’єднання, інші
громадські організації і окремі громадяни порушують справу в інтересах
інших осіб, вони користуються процесуальними правами і несуть
процесуальні обов’язки сторони, окрім укладення мирової угоди, оскільки
не є суб’єктами спірних матеріальних правовідносин.

Чинне цивільне процесуальне законодавство містить вказівки щодо того,
при розгляді яких саме цивільних справ участь органів державної влади і
місцевого самоврядування є обов’язковою. Така обов’язкова участь
зазначених органів передбачена в деяких справах окремого провадження.
Так, наявність висновку органів опіки і піклування потрібна у справах
про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним (ст.259
ЦПК), а також у справах про усиновлення (ст.ст. 2652, 2653 ЦПК) тощо.

7.3. Участь профспілок у цивільному процесі

Конституцією України встановлено право громадян на участь в професійних
спілках з метою захисту своїх трудових та соціально-економічних прав і
інтересів. Стаття 246 Кодексу законів про працю України закріплює право
профспілок представляти інтереси працівників і захищати їх інтереси у
відносинах з власником або уповноваженим ним органом.

Цивільне процесуальне право передбачає, що профспілки можуть здійснювати
захист прав інших осіб шляхом пору-

94

шення цивільної справи в суді (звертатися до суду із заявою) і вступу в
процес по справі.

Окрім сфери трудових відносин профспілки мають право порушити справу в
суді шляхом пред’явлення заяви про позбавлення батьківських прав;
визнання недійсною угоди, укладеної внаслідок обману, насильства,
погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з іншою, а також
угоди, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе
умовах внаслідок збігу тяжких обставин; визнання громадянина обмежено
дієздатним чи недієздатним.

Захист прав та інтересів інших осіб у цивільному судочинстві
уповноважені профспілок можуть здійснювати у самостійних процесуальних
формах громадського представництва (п.2 ст. 112 ЦПК).

Контрольні запитання

і. Яка мета участі в цивільному судочинстві органів державної влади і
місцевого самоврядування?

Охарактеризуйте підстави участі органів державної

влади та місцевого самоврядування в цивільному процесі?

В яких випадках органи державної влади і місцевого

самоврядування мають право звернутися до суду із заявою на

захист прав і свобод інших осіб?

Назвіть форми участі органів державної влади та

місцевого самоврядування й осіб, які беруть участь у ци

вільному процесі.

Чим відрізняється процесуальне становище органів

державної влади та місцевого самоврядування, фізичних та

юридичних осіб, яким за законом надано право захищати права

і свободи інших осіб, від процесуального становища позивача?

6. Вкажіть правові наслідки відмови органів державної

влади та місцевого самоврядування, фізичних та юридичних

осіб від поданої ними заяви на захист прав і законних інтересів

інших осіб.

95

Розділ 8.

ПРЕДСТАВНИЦТВО В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

8.1. Поняття процесуального представництва та його

значення

У цивільно-процесуальній літературі немає єдиної точки зору щодо поняття
представництва в цивільному процесі. Окремі автори вважають, що
процесуальне представництво -це правовідношення, в рамках якого одна
особа (представник) здійснює в суді в межах наданих їй повноважень
процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи ( яку
представляють) з метою надання юридичної допомоги при розгляді цивільних
справ і здійсненні захисту суб’єктивних прав та охоронюваних законом
інтересів.

Такий підхід до визначення представництва не дає відповіді на питання,
яким є таке правовідношення – матеріальним чи процесуальним. Якщо
вважати їх процесуальними, то можна зробити висновок, що цивільні
процесуальні правовідносини не можуть виникнути поза судом, що
суперечить загальновизнаній в теорії цивільного процесуального права
точці зору, згідно з якою суд є обов’язковим суб’єктом цивільних
процесуальних правовідносин. Якщо ж вважати, що представництво у
цивільному процесі – це матеріальні правовідносини, то можна дійти
висновку, що інститут представництва в цивільному процесі – це інститут
цивільного права, а не цивільного процесуального права, що суперечить
визнаній більшістю авторів точці зору.

Представництво в цивільному процесі – це процесуальна діяльність особи
(представника), спрямована на захист суб’єктивних прав і охоронюваних
законом інтересів іншої особи (яку представляють), яка бере участь у
справі та сприяє

96

Цивільний процес

суду в повному й об’єктивному з’ясуванні обставин справи, і у винесенні
законного й обґрунтованого рішення.

Значення судового представництва визначається його двома головними
цілями. По-перше, це надання юридичної допомоги громадянам і
організаціям при розгляді і вирішенні цивільних справ у суді. По-друге –
це надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов’язків сторін
та інших осіб, які беруть участь у справі.

Представництво в суді є самостійним процесуальним інститутом, а не
різновидом загальноцивільного, як часто вважають у судовій практиці та
літературі.

Основні відмінності процесуального представництва від загальноцивільного
полягають в тому, що: 1) представництво в силу цивільного права може
бути в будь-яких угодах, а в силу процесуального – тільки в суді; 2)
метою загально цивільного представництва є надання допомоги довірителю,
а процесуального — і суду; 3) при загальноцивільному представництві не
може бути подвійного представництва, а в процесі законний представник
може доручити ведення справи договірному; 4) при загальноцивільному
представництві в юридичній дії бере участь тільки представник, а у
процесі поряд із представником може брати участь, а іноді повинен – той,
кого представляють; 5) при загальноцивільному представництві
повноваження представника визначаються дорученням, а в процесі – в
основному законом. Тому за ЦПК України представник віднесений до числа
осіб, що беруть участь у справі, і, отже, наділений юридичною
заінтересованістю, є самостійною процесуальною фігурою.

Представник у позовному провадженні може бути в сторін і третіх осіб, у
провадженні по справах з адміністративних правовідносин – в особи, яка
оскаржує (заяву), і в органу, чиї дії оскаржуються, а по справах
окремого провадження – в особи, яка подає заяву (скаргу). Згідно зі ст.
38 нового ЦПК України мати представника у цивільній справі мають право
також особи, які відповідно до закону захищають права,

794 97

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані
особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення).

Представництво в цивільному процесі можливе при розгляді будь-якої
справи на всіх стадіях процесу.

У правовідносинах процесуального представництва варто розрізняти
зовнішні правовідносини, які складаються у представника з судом, і
внутрішні правовідносини між представником і тим, кого він представляє.
Зовнішні правовідносини є процесуальними відносинами. Внутрішні
правовідносини між представником і особою, яку представляють, є
матеріальними правовідносинами. Це можуть бути цивільні правовідносини,
що виникають на підставі договору доручення, трудові правовідносини
тощо.

Представництво в цивільному процесі тісно пов’язано з представництвом у
цивільному праві. Правовідносини представництва в цивільному праві
найчастіше передують виникненню правовідносин представництва в
цивільному процесі, як правило, на підставі договору доручення. Навіть у
тому випадку, коли повноваження представника в цивільному процесі
виникають на підставі усної заяви того, кого представляють, це
заноситься до протоколу судового засідання (п.5 ст.НЗЦПК).

Представником може бути особа, яка володіє цивільною процесуальною
дієздатністю (за новим ЦПК – яка досягла 18 років), за винятком осіб,
зазначених у ст. 116 ЦПК. У відповідності зі СТ.116 ЦПК не можуть бути
представниками в суді:

особи, що не досягли повноліття;

особи, над якими встановлено опіку, піклування;

адвокати, які прийняли доручення про надання юридичної

допомоги з порушенням правил, встановлених законодавством

України про адвокатуру, а також особи, виключені з колегії

адвокатів. Судді, слідчі і прокурори не можуть бути представ

никами в суді, окрім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни

98

чи попечителі, як представники відповідного суду чи органу прокуратури,
що є стороною в справі.

Новим ЦПК передбачено, що не можуть бути представниками в суді особи,
які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач,
експерт, спеціаліст, свідок. Судді, слідчі, прокурори не можуть бути
представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники
відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як
законні представники (ст. 41 нового ЦПК України ).

У ст. 112 ЦПК перераховані особи, які можуть бути представниками.
Представниками можуть бути:

члени органів управління, працівники державних під

приємств, установ, організацій, кооперативних організацій –

у справах цих підприємств, установ та організацій;

уповноважені профспілок – у справах працівників, а

також осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється

професійними спілками;

уповноважені організацій, яким їх статутом чи поло

женням надано право представляти інтереси членів цих

організацій, – у справах членів цих організацій;

адвокати;

один із співучасників за дорученням інших спів

учасників (ст. 104 ЦПК України);

інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до

представництва в цій справі.

Як слідує з п.6 СТ.112 ЦПК, цей перелік не є вичерпним. Окрім осіб,
перерахованих у п.1-5 ст.112 ЦПК, представниками можуть бути особи,
допущені судом, що розглядає справу.

Новим ЦПК України сформульовано більш загальні вимоги до осіб, які
можуть бути представниками.

Представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла
вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно
посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді, за винятком
осіб, визначених у ст. 41 нового ЦПК України.

7* 99

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони,
третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або
беруть участь у справі на другій стороні (ст. 40 нового ЦПК України).

8.2. Види представництва та повноваження представника в суді

За ступенем обов’язковості представництво в суді можна розділити на
обов’язкове (по справах за участю недієздатних) і факультативне
(необов’язкове), коли волевиявлення представ-люваного на представництво
є необхідним.

За підставами виникнення процесуальне представництво поділяється на
добровільне, законне і громадське.

В основі добровільного (договірного) представництва лежить договір.
Перший підвид – представництво інтересів сторін і третіх осіб
адвокатами. Підставою даного представництва є договір доручення на
ведення справи в суді. Другий підвид – юрисконсульт представляє в суді
інтереси підприємства, організації, установи в силу трудового договору.
Третій підвид – окремі громадяни за договором доручення представляють у
суді інтереси сторін і третіх осіб. У цьому випадку представниками
можуть бути працівники підприємств, організацій і установ – по справах
цих підприємств, організацій, установ (п.1 ст.112 ЦПК), один зі
співучасників за дорученням інших співучасників (п.5 ст.112 ЦПК), інші
особи, допущені судом, що розглядає справу, до представництва по даній
справі (п.6 ст.112).

Новим ЦПК України передбачено, що особиста участь у справі особи не
позбавляє її права мати в цій справі представника.

Юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень,
наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники. Державу
представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції
через свого представника (ст. 38 ЦПК України).

100

Законне представництво, або представництво по справах недієздатних і
обмежено дієздатних осіб, – виникає внаслідок наступних підстав. Батьки
по справах своїх неповнолітніх дітей представляють їх інтереси на
підставі факту походження дитини, що підтверджено свідоцтвом про
народження. Усиновителі по справах усиновлених можуть виступати в справі
на підставі факту усиновлення, а опікуни і піклувальники по справах
опікуваних і підопічних — на підставі акта про призначення їх опікунами
або піклувальниками.

Новим ЦПК України закріплено, що права, свободи та інтереси малолітніх
осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб
захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші
особи, визначені законом, а права, свободи та інтереси неповнолітніх
осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб,
цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно
їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені
законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу
чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена (ч.і, 2 ст. 39 ЦПК
України).

Представниками безвісно відсутніх виступають у суді опікуни над їх
майном. У справі про ще не прийняту спадщину як представник спадкоємця
також виступає опікун над майном. Відповідно до ч.4 ст. 39 нового ЦПК
України права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або
оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає
виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони
спадкового майна.

Для участі в справі законних представників їх волевиявлення не потрібно.
Тому своєрідно вирішується в цьому разі питання про документи, що
підтверджує повноваження законних представників: таким представникам
необхідно подати в суд документи про підстави представництва, а не про
повноваження, тому, що обсяг повноважень законних представників такий
самий, як і в осіб, що представляються ними, оскільки вони повністю
заміщають останніх у процесі.

101

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

У новому цивільно-процесуальному законодавстві закріплено, що у разі
відсутності представника у сторони чи третьої особи, визнаної
недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, а також у разі,
коли законний представник цих осіб не має права вести справу в суді з
підстав, встановлених законом, суд зупиняє провадження у справі і
пропонує органу опіки і піклування чи іншому органу, визначеному
законом, призначити або замінити законного представника (ст. 43 ЦПК
України).

Громадське представництво в суді здійснюється відповідно до п.З СТ.112
ЦПК. Представниками сторін і третіх осіб можуть бути уповноважені
організацій, яким їх статутом або положенням надане право представляти в
суді інтереси членів цих організацій (наприклад, представництво
профспілками інтересів працівників).

Для здійснення процесуальних дій від імені і в інтересах сторін і третіх
осіб представники наділяються широким колом процесуальних прав,
закріплених у ст.99 ЦПК, як і для всіх осіб, які беруть участь у справі.
Більш того, законні представники користуються всіма правами сторони чи
третьої особи, яких вони представляють. Що ж стосується повноважень
договірних представників, то вони від імені осіб, яких вони
представляють, можуть здійснювати всі процесуальні дії, крім передачі
справи до третейського суду (новим ЦПК такі обмеження зняті), повної чи
часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмета
позову, укладення мирової угоди, передачі повноважень іншій особі,
оскарження рішення суду, пред’явлення виконавчого документа до
стягнення, одержання присудженого майна чи грошей. Перераховані
повноваження чи одне з них повинні спеціально обумовлюватися в
дорученні.

Повноваження представників сторін і третіх осіб на ведення справи в суді
відповідно до ст.ПЗ ЦПК повинні бути стверджені такими документами: 1)
членів колегіальних органів управління кооперативними організаціями, їх
об’єднаннями, іншими громадськими організаціями – випискою з протоколу

102

засідання належного органу управління, що уповноважив вести справу в
суді; 2) представників підприємств, установ, організацій — довіреністю
від імені підприємства, установи, організації; 3) уповноважених
профспілок – довіреністю відповідного профспілкового органу; 4)
адвокатів – ордером, виданим юридичною консультацією; 5) інших осіб –
довіреністю або усною заявою довірителя з занесенням до протоколу
судового засідання.

Новий ЦПК спрощує перелік документів, що посвідчують повноваження
представників. Зокрема, повноваження представників сторін та інших осіб,
які беруть участь у справі, мають бути посвідчені такими документами:

1) довіреністю фізичної особи; 2) довіреністю юридичної особи або
документами, що посвідчують службове становище і повноваження її
керівника; 3) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про
призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна.

Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або
посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається,
перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за
місцем його проживання.

Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом посадової
особи, уповноваженої на це законом, статутом або положенням, з
прикладенням печатки юридичної особи.

Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись
ордером, який виданий відповідним адвокатським об’єднанням, або
договором.

Оригінали документів, або копії з них, посвідчені суддею, приєднуються
до справи.

Фізична особа може надати повноваження представникові за усною заявою,
яка заноситься до журналу судового засідання (42 ЦПК України).

Процесуальні представники зобов’язані діяти в інтересах особи, яку вони
представляють. Представники сторін і третіх осіб, які є посадовими
особами, а також членами колегії

103

Чорноочеііко C.I.

адвокатів за несумлінне ведення справи несуть дисциплінарну або
громадську відповідальність (ст.117 ЩІК, ст. 16 Закону „Про
адвокатуру”).

Контрольні запитання

Назвіть всі відомі види представництва в цивільному

процесі.

Як оформляються повноваження представника для

участі в судовому засіданні?

Які учасники цивільного судочинства можуть мати

представника у суді?

На які види поділяється судове представництво залежно

від підстав виникнення?

Які з перелічених осіб можуть виконувати функції

судових представників у цивільному судочинстві?

Які особи можуть бути договірними представниками в

суді?

Які особи можуть виконувати в суді функцію законних

представників?

Якими із зазначених документів можуть підтверджу

ватися повноваження судових представників?

На здійснення яких процесуальних дій договірним

(добровільним) представником мають бути спеціально

обумовлені повноваження у виданій йому довіреності?

104

Розділ 9. ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ СТРОКИ

9.1. Поняття, значення і види процесуальних строків

Встановлений ЦП К процесуальний порядок цивільного судочинства
забезпечує не тільки правильний, а й своєчасний розгляд і вирішення
цивільних справ. При цьому обов’язковим є додержання норм цивільного
процесуального права, забезпечення гарантій у здійсненні особами, які
беруть участь у справі, іншими учасниками процесу суб’єктивних
процесуальних прав і виконання покладених на них цивільних процесуальних
обов’язків.

Своєчасному розгляду справи покликані сприяти процесуальні строки.
Цивільні процесуальні строки — це встановлені ЦПК України проміжки часу
для вчинення процесуальних дій судом і учасниками процесу в цивільному
судочинстві.

Значення процесуальних строків полягає в тому, що вони забезпечують
стабільність і визначеність цивільних процесуальних правовідносин,
цивільного провадження у справі; забезпечують суб’єктам правовідносин
можливість належно підготуватися і виконати певні процесуальні дії; є
процесуальними засобами впливу на поведінку несумлінних учасників
процесу, на виконання ними процесуальних обов’язків засобами реалізації
принципу раціональної процесуальної форми. Отже, цивільні процесуальні
строки поряд з іншими цивільними процесуальними засобами покликані
забезпечити гарантованість, реальність і оперативність судового захисту
суб’єктивних прав заінтересованих осіб, які беруть участь у справі, та
інтересів держави.

Як зазначає, М.Й. Штефан, цивільні процесуальні строки можуть бути
класифіковані за різними підставами на види:

1) за способом визначення (ст.84 ЦПК) поділяються на нормативні
(встановлені законом) і призначені судом (суддею).

Встановлені законом процесуальні строки за чіткістю визначення є
абсолютно визначеними (строки розгляду справ — 7, 10, 15 днів — СТ.148
ЦПК), відносно визначеними (ст.68 ЦПК — відстрочка або розстрочка сплати
судових витрат на

105

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

строк не більше як до закінчення розгляду справи в суді першої
інстанції). Для вчинення окремих дій ЦПК не встановлені процесуальні
строки. Так, ст.83 ЦПК не встановлено строк розгляду судом заяви про
зняття або зменшення накладеного ним процесуального штрафу, ст.155 ЦПК —
заяви про скасування забезпечення позову.

Призначені судом процесуальні строки можуть бути:

визначені колегіальним складом суду і суддею одноособово

(статті 204,207, п.7 ст.143, ст.48 ЦПК) різної тривалості залежно

від складності і місця виконуваних процесуальних дій;

за суб’єктами вчинення процесуальних дій процесуальні

строки поділяються на встановлені: суду (судді) (статті 146,

148, 151, 291і ЦПК); особам, які беруть участь у справі (статті

140, 291 ЦПК); іншим учасникам процесу;

за тривалістю процесуальні строки в ЦПК визначені від

менше одного дня до більше трьох років.

Процесуальний строк менше одного дня передбачено: для вирішення судом
(суддею) заяви про забезпечення позову (ст.151 ЦПК); для виконання
ухвали про забезпечення позову (ст.156 ЦПК); для звернення до виконання
рішення суду про стягнення аліментів, про поновлення на роботі,
стягнення заробітної плати, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом
тощо; для набрання рішенням і ухвалою суду апеляційної і касаційної
інстанції законної сили (статті 317,347 ЦПК) рішень судів першої
інстанції в деяких категоріях справ (статті 243,2435,24310,24315,24520
ЦПК).

Новим ЦПК України закріплено розгляд справ судом негайно та невідкладно.

Негайний розгляд справ передбачає розгляд та вирішення судом справи
відразу після її прийняття. Так, зокрема, негайно повинні бути
розглянуті справи про поміщення особи до протитуберкульозного диспансеру
(ст. 281 нового ЦПК України), проникнення в житлові приміщення та
звернення стягнення на грошові кошти (ст.ст. 376, 377 нового ЦПК).

Невідкладно повинні бути розглянуті судом, наприклад, заява про
забезпечення доказів розглядається судом тільки за участю заявника(ст.
135 ч.4 нового ЦПК України).

106

Триденний процесуальний строк передбачено: для пред’явлення зустрічного
позову не пізніше як за три дні до судового засідання (ст.140 ЦПК); для
подачі зауваження на протокол судового засідання (ст.200 ЦПК); для
розгляду судом скарги на неправильності в списках виборців та в списках
громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст.242 ЦПК); для
передачі органом, що виконує нотаріальні дії, скарги зі своїм поясненням
до суду (ст.286 ЦПК).

П’ятиденний процесуальний строк визначено для вручення повістки про
виклик до суду не пізніше цього строку до судового засідання (ст.91
ЦПК); для розгляду судом зауваження на протокол судового засідання
(ст.201 ЦПК); для надіслання судом копії рішення, ухвали про зупинення
провадження в справі, залишення позову без розгляду, закриття
провадження в справі сторонам і третім особам, які були залучені до
участі в справі, але фактично не були присутніми в судовому засіданні
(ст.216 ЦПК).

Семиденний процесуальний строк визначено для проведення підготовки
справи до розгляду (ст.146 ЦПК), для призначення трудової справи до
слухання і розгляду після закінчення її підготовки (ст.148 ЦПК).

Десятиденний процесуальний строк визначено для розгляду судом (суддею)
заяви про забезпечення доказів (ст.38 ЦПК); на подачу заяви про
зменшення або зняття судом (суддею) накладеного ним штрафу (ст.83 ЦПК)
для подання заяви про постановления додаткового рішення (ст.214 ЦПК),
скарги на постанову про адміністративні стягнення (ст.244 ЦПК) і на її
розгляд (ст.246 ЦПК); для розгляду призначеної ним справи про стягнення
аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом (ст.148 ЦПК);
для подання до суду скарги на вчинену нотаріальну дію або на відмову в
її вчиненні (ст.286 ЦПК); для підготовки до апеляційного розгляду справи
(ст.299 ЦПК).

П’ятнадцятиденний процесуальний строк визначено: для розгляду судом
справ, крім трудових, про стягнення аліментів, про відшкодування
заподіяної шкоди (ст.148 ЦПК); на

107

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

подання апеляційної скарги, подання на ухвалу суду першої інстанції
(ст.291 ЦПК).

Двадцятиденний процесуальний строк визначено: для підготовки до розгляду
складних справ у виняткових випадках (СТ.146ЦПК).

Місячний процесуальний строк встановлено: для виконання окремої ухвали
суду щодо вжиття заходів на усунення порушень законності, недоліків у
роботі підприємств, установ, організацій, посадових осіб (ст.235 ЦПК);
для подачі апеляційної скарги, подання прокурора на рішення суду першої
інстанції (ст.292 ЦПК).

Двомісячний процесуальний строк визначено: для пред’явлення позову
заінтересованої особи до держателя цінного паперу (ст.281 ЦПК).

Тримісячний процесуальний строк передбачено для держателя цінного
папера, щоб повідомити суд про свої права на цінний папір (п.З ст.279
ЦПК), для подачі заяви про перегляд рішення у зв’язку з нововиявленими
та винятковими обставинами (ст.3473 ЦПК); для подачи касаційної скарги,
подання на рішення, ухвалу апеляційного суду (ст.321 ЦПК).

Однорічний процесуальний строк передбачено: для повернення державного
мита за умови, що заяву про це було подано до закінчення річного строку
з дня зарахування суми в бюджет (ч.4 СТ.69 ЦПК); для подачі заяви про
роз’яснення рішення суду в справі, у якій однією із сторін не виступає
громадянин (ст.215 ЦПК); для подачі касаційної скарги, подання прокурора
на ухвалу або рішення суду першої інстанції, які не були оскаржені в
апеляційному порядку (ст.321 ЦПК); для подачі заяви про поворот
виконання рішення (ст.421 ЦПК), стягувачем у якому є юридична особа.

Трирічний процесуальний строк передбачено: для подачі заяви про
роз’яснення судового рішення в справі, у якій однією з сторін виступає
громадянин (ст.215 ЦПК); для подачі заяви про поворот виконання рішення
(ст.421 ЦПК), стягувачем у якому є громадянин.

ЦПК у певних випадках не встановлює конкретних процесуальних строків, а
залишає їх на визначення суб’єктів

108

цивільних процесуальних правовідносин — на суд (суддю) і на осіб, які
беруть участь у справі.

В новому ЦПК України закріплено положення про встановлення судом строків
з врахуванням принципу розумності (ст. 157 нового ЦПК України). Принцип
розумності слід розуміти, як встановлення розумного терміну для вчинення
процесуальних дій. Цей строк не повинен перевищувати нормативно
визначеного строку. Призначення розумного строку повинно здійснюватися з
врахуванням затрат праці на розгляд справи, складності вчинення
процесуальних дій, умов і можливості їх виконання. Суд повинен визначати
строки в залежності від конкретних обставин справи, враховуючи час,
необхідний і достатній для вчинення процесуальних дій, в тому числі
строки доставки поштових повідомлень та інших способів отримання
інформації.

Однак при цьому не можна створювати умови для зволікання та затягування
процесу, враховуючи, що перебіг процесуальних строків, які призначає
суд, не відображається на строках визначених законом.

Призначені судом процесуальні строки можуть бути різними. Вони залежать
від характеру, конкретних обставин справи та змісту виконуваних
процесуальних дій. Так, суд (суддя) на клопотання осіб, які беруть
участь у справі, може вимагати будь-які письмові або речові докази від
інших осіб, із зазначенням строку, протягом якого вони мають бути подані
до суду (статті 47, 48, 53 ЦПК). Визначення судом тривалості строку
залежатиме від місця знаходження таких осіб, від часу, необхідного для
зняття копії, й інших конкретних обставин. При залишенні заяви без руху
суд повідомляє про це позивача і надає йому строк для виправлення
недоліків такої заяви (ст.139 ЦПК). Суддя при відкладенні розгляду
справи призначає новий процесуальний строк її розгляду (ст.176 ЦПК).
Залежно від обставин справи суддя встановлює процесуальний строк
відстрочки чи розстрочки виконання (ст.204 ЦПК).

Визначення тривалості процесуальних строків ЦПК у деяких випадках
покладає на осіб, які покликані виконувати конкретні процесуальні дії.
Так, подача доказів може бути

109

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

здійснена до початку судового засідання (ст.34 ЦПК), тобто протягом семи
— двадцяти днів з дня прийняття позову в стадії підготовки справи до
розгляду та плюс семи .— п’ятнадцяти днів, передбачених для призначення
справи до розгляду (статті 146, 148 ЦПК). Докази подаються сторонами й
іншими особами, які беруть участь у справі, тому вони і визначають
строки виконання цих процесуальних дій (ст.ЗО ЦПК). Процесуальні строки
вступу в справу визначають треті особи, оскільки такий вступ можливий
починаючи з порушення в суді цивільної справи до постановления судового
рішення (статті 107, 108 ЦПК).

З аналізу статей 34, 56, 68, 107, 108 та інших ЦПК витікає висновок, що
процесуальні строки, які визначаються в нормах цивільного процесуального
права вказівкою на подію, складаються з суми окремих процесуальних
строків, встановлених для виконання конкретних процесуальних дій.

9.2. Обчислення, зупинення, продовження і поновлення процесуальних
строків

Процесуальні строки визначаються: 1) точною календарною датою
(наприклад, дата і час судового засідання); 2) подією, яка повинна
невідворотно наступити. В цих випадках процесуальна дія повинна бути
вчинена в точно визначений час; 3) періодом часу (роками, місяцями,
днями). В цьому випадку дія може бути вчинена в будь-який день строку,
але не пізніше останнього дня.

Процесуальні строки, незалежно від того, встановлені вони законом чи
призначені судом, обчислюються роками, місяцями, днями. Строк може бути
визначеним вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати і до
настання якої можна виконати передбачену нормою процесуального права
конкретну процесуальну дію (ст.86 ЦПК). Так, речові докази повертаються
особам, від яких були одержані, після набрання рішенням суду законної
сили (ст.56 ЦПК); треті особи можуть вступити в справу до постановления
судового рішення (статті 107, 108

ПО

ЦПК); відповідач вправі не пізніше як за три дні до судового засідання
пред’явити зустрічний позов (ст.140 ЦПК) та ін. Перебіг процесуальних
строків, їх початок і закінчення

визначається ст.87 ЦПК залежно від того, чи обчислюються вони роками,
місяцями або днями. Строк, обчислюваний роками, закінчується у
відповідні місяць і число останнього року строку, а строк, обчислюваний
місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку.

Але якщо закінчення строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий
місяць, що відповідного числа не має, то строк закінчується в останній
день цього місяця. Процесуальні строки, які визначаються днями,
обчислюються з дня, наступного після того дня, з якого починається
строк. Але з цього правила зроблені винятки. Так, касаційні скарги і
подання на рішення і ухвали судів першої інстанції можуть бути подані
протягом одного року після оголошення рішення (ст.321 ЦПК). Але
нормативне регулювання цього питання не уніфіковане. Зокрема, заява про
постановления додаткового рішення може бути подана протягом десяти днів
з дня постановления рішення; на додаткове рішення може бути подано
скаргу протягом десяти днів з дня його постановления (ст.214 ЦПК);
скаргу на неправильності в списках виборців суд повинен розглянути не
пізніше трьох днів, включаючи і день надходження скарги, якщо вона
подана не пізніше дванадцятої години дня (ст.241 ЦПК).

Коли закінчення строку припадає на неробочий день, то за останній день
строку вважається перший після цього робочий день. Перебіг строку,
визначеного вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати,
починається наступного дня після її настання.

Закінчується строк в останній день о 24 годині, але коли в цей строк
слід було вчинити процесуальну дію в суді, де робочий день закінчується
раніше, то строк закінчується в момент закінчення робочого дня. Строк не
вважається пропущеним, якщо до його закінчення скарга або необхідні для
суду документи чи грошові суми здано на пошту і ці дії підтверджені
поштовою квитанцією, штемпелем на конверті.

111

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку
втрачається право на вчинення процесуальних дій. Скарги і документи,
подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду,
якщо суд не знайде підстав для продовження або поновлення строку на
заяву сторони чи іншої особи, яка бере участь у справі (ст.85 ЦПК). Але
з закінченням процесуального строку не втрачається обов’язок особи по
виконанню конкретних процесуальних дій. Наприклад, фізичні і юридичні
особи, які не можуть подати письмовий доказ, що його вимагає суд
(суддя), повинні повідомити про це суд, зазначивши причину. В разі
неповідомлення у встановлений для подачі строк письмового доказу суд
(суддя) може накласти на винних громадян і посадових осіб штраф.
Накладення штрафу, а, отже, — і пропущення строку не звільняє таких осіб
від обов’язку подати письмовий доказ, що вимагається судом (ст.48 ЦПК).
Пропущення процесуального строку не звільняє зобов’язану особу від
виконання такої процесуальної дії, як надання речового доказу (ст.53
ЦПК). Невиконання в десятиденний строк ухвали суду по збиранню доказів
(наприклад, допитати свідка за місцем його проживання) не звільняє суд
за місцем проведення певних процесуальних дій від виконання такої ухвали
(ст.ЗЗ ЦПК). Невиконання в місячний строк окремої ухвали особою, до якої
вона спрямована, і сплата нею штрафу за це правопорушення, не звільняє
її від обов’язку виконання окремої ухвали (ст.235 ЦПК).

Зупинення процесуальних строків настає у зв’язку із зупиненням
провадження у справі (статті 221, 222 ЦПК). Отже, підстави для зупинення
процесуальних строків ті ж самі, що і для зупинення провадження у
справі. Зупинення провадження у справі оформлюється ухвалою суду, але
зупинення процесуального строку починається не з дня ухвалення такої
ухвали, а з тієї події, внаслідок якої суд зупинив провадження. З дня
відновлення провадження перебіг процесуальних строків продовжується
(ст.88 ЦПК). Таким чином, час, на який було зупинено провадження в
справі чи виконання судового рішення, не входить до процесуального
строку.

112

Продовження процесуальних строків можливе в тому разі, коли у
призначені судом строки (ч. 1 ст.89 ЦПК) виконати певні процесуальні дії
неможливо, оскільки виникли обставини, які перешкоджають їх реалізації.
Наприклад, суддя запропонував позивачеві додати до позовної заяви копію
матеріально-правового договору, який підтверджує наявність між сторонами
спірних правовідносин, визначивши строк для її подачі. Але позивач
раптово захворів і у визначений строк документ не подав, в зв’язку з чим
він може подати заяву, щоб суд продовжив строк на його подачу.

Видом продовження процесуальних строків є допущена судом відстрочка
виконання рішення. Суд, постановляючи рішення, яким на відповідача
покладається виконання певних дій і коли зазначені дії можуть бути
виконані тільки останнім, встановлює в рішенні строк, протягом якого
рішення повинно бути виконане (ст.207 ЦПК), а також може визначити
порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочку виконання
(ст.204 ЦПК).

Продовження процесуальних строків можливе на заяву сторони або іншої
особи, яка бере участь у справі (ч.і ст.89 ЦПК), а також інших осіб, які
зобов’язуються судом виконати певні дії у встановлений ним процесуальний
строк (подати письмові або речові докази, інформацію про наявність майна
боржника тощо).

Поновлення процесуальних строків допускається тільки тих, які
встановлені законом в разі пропуску їх з причин, визнаних судом
поважними. Так, ст.321 ЦПК передбачено тримісячний процесуальний строк
на касаційне оскарження рішення суду апеляційної інстанції. Якщо такий
строк був пропущений з поважних причин суб’єктом касаційного оскарження,
то на його заяву цей строк може бути судом поновлений (ч.2 ст.321 ЦПК).
Строки, встановлені законом, не можуть продовжуватися.

Право на порушення питання перед судом про поновлення процесуальних
строків мають сторони й інші особи, які беруть участь у справі (ч.2
ст.89 ЦПК), які пропустили процесуальний строк, встановлений законом для
вчинення конкретної

8« 113

Чорнооченко C.I.

процесуальної дії. Для реалізації цього права вони подають письмову
заяву за підсудністю — до того суду, в якому слід було вчинити пропущену
процесуальну дію або до якого слід було подати документ. Одночасно із
заявою про поновлення строку належить провести ту дію або подати той
документ, щодо якого порушено питання (подати касаційну скаргу та ін.).
Заява розглядається в судовому засіданні, на яке викликаються сторони, і
повідомляються інші особи, які беруть участь у справі, проте неявка цих
осіб не перешкоджає вирішенню судом заяви про поновлення процесуального
строку. Відповідь суду на заяву про поновлення процесуального строку
дається в ухвалі, якою цей строк або поновлюється або в його поновленні
відмовляється. Висновки суду про це мають бути аргументованими з
посиланням на досліджені в судовому засіданні докази. На ухвалу судді
(суду) про відмову поновити пропущений строк може бути подано апеляційну
скаргу, внесено апеляційне подання прокурором (п.2 СТ.291 ЦПК). Ухвала,
якою поновлюється процесуальний строк, не підлягає оскарженню (ч.5 ст.89
ЦПК).

Контрольні запитання

Дайте визначення поняття цивільні процесуальні

строки?

Проаналізуйте класифікацію процесуальних строків

за способом визначення.

Назвіть види строків у цивільному процесі.

Як визначаються процесуальні строки?

В яких випадках процесуальний строк не вважається

пропущеним?

Назвіть підстави для продовження процесуальних

строків.

Охарактеризуйте поновлення процесуальних строків.

Визначить основні правила обчислення строків у

цивільному процесуальному праві.

114

Розділ 10. ПІДВІДОМЧІСТЬ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ

10.і. Поняття підвідомчості та її види

Під підвідомчістю розуміють розмежування компетенції між органами
держави. Компетенція суду в здійсненні правосуддя по розгляду і
вирішенню певної категорії питань називається підвідомчістю судових
органів або судовою юрисдикцією. Стаття 124 Конституції України
передбачає, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що
виникають у державі.

Однак, право вирішення цивільних справ надано не тільки судовим, а й
державним органам адміністративної юрисдикції (органи державної влади,
місцевого самоврядування, органи, що здійснюють виконавче провадження);
недержавним юрисдикційним органам (товариські суди, третейські суди,
Міжнародний комерційний арбітражний суд, Морська арбітражна комісія при
Торгово-промисловій палаті України); змішаним органам (комісіям по
трудових спорах); нотаріату.

У зв’язку з цим цивільна юрисдикція, або підвідомчість, визначає коло
цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції кожного з цих
органів.

Для того щоб відмежувати компетенцію судів загальної юрисдикції по
розгляду і вирішенню цивільних справ від компетенції інших юрисдикційних
органів, законодавцем і вводиться категорія підвідомчості. Підвідомчість
означає коло цивільних справ, які віднесені законом на розгляд та
вирішення суду.

В залежності від того, чи відносить закон вирішення спорів до відання
виключно одного органу або до компетенції кількох органів підвідомчість
поділяється на виключну і численну. Виключною називається підвідомчість,
за якою розгляд певної

8» 115

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

категорії цивільних справ належить виключно до компетенції суду (справи
по позбавлення батьківських прав, справи про усиновлення тощо).

Численна підвідомчість передбачає, що розгляд цивільних справ
здійснюється судом та іншими названими юрисдик-ційними органами. Залежно
від вибору юрисдикційного органу з кількох, яким справа підвідомча, чи
недопущенні такого вибору численна підвідомчість поділяється на
альтернативну, договірну, імперативну і змішану.

Альтернативна підвідомчість означає, що розгляд спору віднесено до
компетенції кількох органів за вибором особи, яка потребує захисту своїх
прав. Наприклад, спір про право може бути вирішений не тільки судом, а й
третейським судом. Для передачі справи третейському суду потрібно
волевиявлення двох сторін, і висновок угоди про передачу спору на
розгляд третейського суду (третейський запис) повинен бути оформлений
письмово. Закон встановлює правило, відповідно до якого громадяни можуть
передати будь-який виниклий між ними спір на розгляд третейського суду,
за винятком спорів, що виникають з сімейних та трудових відносин.

Договірною є підвідомчість, яка визначається взаємною угодою сторін.
Так, громадяни можуть за взаємною згодою передати справу про розірвання
шлюбу до органів РАГСу або СУДУ-

Імперативною (умовною) є підвідомчість, за якою справи розглядаються
юрисдикційними органами в певній послідовності при обов’язковому
дотриманні досудового врегулювання спору або звернення до органів
державної влади і місцевого самоврядування.

Так, зокрема, згідно з цивільно-процесуальним законодавством
пред’явлення до перевізника позову, який витікає з договору перевезення,
передбачає обов’язкове пред’явлення до нього претензії. П.5 ст.158
Земельного Кодексу України передбачає обов’язкове досудове звернення з
питань земельних ресурсів до місцевих органів влади чи самоврядування.

116

Варто мати на увазі, що цей вид підвідомчості значною мірою втратив
своє значення, тому що згідно зі ст.124 Конституції України і п.8
постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. „Про
застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” судам
підвідомчі усі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі
відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги тільки на тій
підставі, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом
досудовому порядку.

Змішана підвідомчість поєднує в собі ознаки, властиві іншим видам,
зокрема альтернативній підвідомчості. Так, наприклад, деякі справи
можуть бути подані до суду безпосередньо, або після оскарження до органу
чи посадової особи, що постановила оспорюване рішення.

10.2. Загальні правила визначення підвідомчості

Стаття 24 ЦП К установлює три загальних критерії підвідомчості справ
суду: наявність спору про право, суб’єктний склад і зміст спору.

Наявність спору про право цивільне є обов’язковим критерієм, який
повинен враховуватись при вирішенні питання щодо підвідомчості цивільних
справ суду.

Стаття 24 ЦПК відносить до компетенції судів загальної юрисдикції
розгляд і вирішення справ по спорах про право. Якщо здійснення
суб’єктивного права не оспорюється, то такі справи в судовому порядку,
як правило, не розглядаються. їх вирішують, наприклад, органи РАГС,
нотаріат і ін. Однак ст.24 ЦПК передбачає і виключення з загального
правила: судам підвідомчі справи окремого провадження, перераховані в
СТ.254 ЦПК. Для цих справ характерним є те, що при їх розгляді спір про
право цивільне вирішуватися не може, а може вирішуватися лише спір щодо
факту, стану.

Крім того, дана стаття допускає вирішення у суді справ, що виникають з
адміністративно-правових відносин, у яких може

117

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

бути спір, але не цивільно-правовий, а щодо законності дій
адміністративних органів, посадових осіб і т.д.

Винятково судами вирішуються земельні спори з приводу володіння,
користування і розпорядження земельними ділянками, що знаходяться у
власності і користуванні громадян та юридичних осіб, а також спори
відносно розмежування територій сіл, селищ, міст, районів і областей.

Важливим критерієм визначення підвідомчості суду справ позовного
провадження є суб’єктний склад учасників спору.

Згідно з п.1 СТ.24 ЦПК загальним судам підвідомчі справи по спорах, які
виникають з цивільних, сімейних, трудових та кооперативних відносин,
якщо хоча б однією з сторін спору є громадянин. Таким чином, судам
підвідомчі ті цивільні справи, де сторонами в спорі є громадяни або
громадянин і організація.

З цього правила є виключення. Так, суду підвідомчі справи щодо захисту
честі, гідності та ділової репутації, що виникають між юридичними
особами (ст.7 ЦК); скарги релігійних організацій на рішення державних
органів із приводу володіння і користування культовими будівлями і
майном (ст.248 ЦПК); в той же час справи про банкрутство, порушені
громадянами-кредиторами, підвідомчі господарському суду.

Незалежно від учасників спірних відносин при розмежуванні компетенції
між судом і господарським судом по справах, у яких об’єднані кілька
зв’язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші –
господарському суду – усі вимоги згідно зі СТ.26 ЦПК підлягають розгляду
в суді.

Суди також розглядають справи, в яких беруть участь іноземні громадяни,
особи без громадянства, іноземні підприємства й організації.

Зміст спору. Згідно з роз’ясненням Пленуму Верховного Суду України в
постанові від 1 листопада 1996 р. „Про застосування Конституції України
при здійсненні правосуддя” і з урахуванням положення ст.124 Конституції
юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у
державі, судам підвідомчі всі справи щодо захисту прав і свобод
громадян.

118

Відповідно до п.1 СТ.24 ЦПК судам підвідомчі справи, що виникають з
чотирьох груп правовідносин: цивільних, сімейних, трудових і
кооперативних. Однак вже в п.2 цієї статті передбачається виключення з
загального правила: судам підвідомчі справи, що виникають з
адміністративно-правових відносин, СТ.236 ЦПК (справи по скаргах на
неправильності в списках виборців і в списках громадян, що мають право
брати участь у референдумі; по скаргах на дії органів і посадових осіб у
зв’язку з накладенням адміністративних стягнень і ін.).

Виключення з загального правила можуть передбачатися і галузевим
законодавством. Так, ст.158 Земельного кодексу встановлює виняткову
судову підвідомчість ряду спорів, що виникають із земельних
правовідносин, — спору з приводу володіння, користування і розпорядження
земельними ділянками, що знаходяться у власності громадян; ст.102
Земельного кодексу — про скасування земельного сервітуту тощо.

Галузеві нормативні акти можуть встановлювати виключення і з чотирьох
традиційно підвідомчих суду груп правовідносин. Так, хоча трудові спори
про поновлення на роботі за загальним правилом підвідомчі суду,
особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих
працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ
прокуратури, що мають класний чин, у відповідності зі ст.222 КЗпП
встановлюються законодавством, а працівників органів внутрішніх справ –
Положенням про проходження служби. Це, однак, не виключає можливості їх
звернення до суду.

Хоча суду підвідомчі справи, що виникають із сімейних правовідносин,
однак розірвання шлюбу з особами, визнаними у встановленому порядку
безвісно відсутніми, визнаними у встановленому порядку недієздатними, і
засудженими до позбавлення волі на строк не менше трьох років,
здійснюються в органах РАГС.

У новому ЦПК поняття судової підвідомчості не вживається, проблеми
підвідомчості справ розглядаються в трьох статтях глави 2 розділу 1
нового ЦПК України „Цивільна

119

Чорнооченко C.I.

юрисдикція”. Згідно з нею суди розглядають в порядку цивільного
судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних
прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових,
земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин,
крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого
судочинства.

Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами
цивільного судочинства. Суди розглядають справи в порядку позовного,
наказного та окремого провадження (ст. 15 нового ЦП К України).

Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають
розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено
законом (ст. 16 нового ЦПК). Сторони мають право передати спір на
розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом (ст. 17
нового ЦПК України ).

Контрольні запитання

Дайте визначення поняття судової підвідомчості ци

вільних справ суду.

Розкрийте зміст імперативної підвідомчості цивільних

справ.

Ким може здійснюватися захист цивільних прав, крім

судів загальної юрисдикції?

Назвіть критерії підвідомчості суду загальної юрисдикції

цивільних справ.

Охарактеризуйте види підвідомчості цивільних справ.

Проаналізуйте загальні правила визначення підвідом

чості суду.

Назвіть категорії справ, які підвідомчі судам загальної

юрисдикції.

Які зміни внесені до визначення юрисдикції новим ЦПК

України?

120

Розділ 11. ПІДСУДНІСТЬ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ

і і. і. Поняття і види підсудності

При порушенні цивільних справ після позитивного вирішення питання щодо
підвідомчості певної цивільної справи суду важливим є питання щодо того,
який суд її буде розглядати. Для цього в цивільному процесі
розглядається питання підсудності.

Система судів України, яка зараз знаходиться в стані реформування,
закріплена в Законі України „Про судоустрій” від 7 лютого 2002 р.

Судова система судів загальної юрисдикції складається з чотирьох ланок:

1) місцеві суди; 2) апеляційні суди, Апеляційний Суд України; 3) Вищі
спеціалізовані суди України; 4) Верховний суд України.

Підсудність – це сукупність цивільних справ, які підлягають розгляду і
вирішенню по суті в даній конкретній ланці судової системи й у даному
конкретному суді цієї ланки. Перелік цих справ визначається, з одного
боку, нормами права, які визначають повноваження конкретного суду, а з
іншого — характером і властивостями кожної окремо взятої цивільної
справи.

На відміну від підвідомчості, яка розмежовує компетенцію між державними
органами і громадськими організаціями щодо вирішення цивільних справ,
підсудність розмежовує компетенцію в сфері вирішення цивільних справ
судами загальної юрисдикції. Тому підсудністю називається коло цивільних
справ, вирішення яких віднесено до компетенції даного суду.

Підсудність згідно з чинним законодавством поділяється на функціональну,
родову і територіальну.

Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової
системи України на підставі виконуваних

121

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

ними функцій. Районні, районні в містах, міські, міськрайонні суди,
військові суди гарнізонів виступають судами першої інстанції, виконуючи
функцію розгляду й вирішення по суті справ, підвідомчих цивільному
судочинству.

Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і
Севастопольський міські суди, військові суди регіонів,
Військово-Морських Сил виконують потрійні функції: 1) розглядають і
вирішують справи по першій інстанції; 2) перевіряють в апеляційному
порядку законність і обґрунтованість ухвал суду першої інстанції; 3)
переглядають у зв’язку з нововиявленими обставинами постановлені ними
рішення і ухвали, що набрали законної сили.

Верховний Суд України є судом касаційної інстанції, переглядає рішення
за винятковими обставинами і продовжує здійснювати інші надані йому
повноваження.

Згідно з Законом України „Про судоустрій” в Україні передбачено
створення Апеляційного Суду України, який буде розглядати апеляції на
рішення обласних та прирівняних до них судів, коли вони були судами
першої інстанції.

Родова підсудність – це розподіл підвідомчих судам цивільних справ між
судами різних ланок, які входять до системи судів загальної юрисдикції,
що діють як суди першої інстанції.

Критеріями такого розподілу є рід (категорія) справи, особливість
суб’єктного складу сторін у спорі, наявність процесуальної ініціативи
вищестоящого суду чи вказівки вищестоящого суду.

Правило про родову підсудність викладено, перш за все в СТ.123 ЦПК.

Місцеві (районні, районні у містах, міськрайонні та міські) суди
розглядають і вирішують всі справи, які підлягають вирішенню в порядку
цивільного судочинства, крім тих, котрі

ВІДНеСеНІ ДО КОМПеТеНЦІЇ ІНШИХ СУДІВ (Ч.1 СТ.123 ЦПК).

Місцевим судам підсудні: 1) позовні справи, що випливають з цивільних,
трудових, кооперативних і сімейних правовідносин, у яких хоча б однією
стороною є громадянин;

122

2) окремі справи, що виникають з адміністративних правовідносин (ст.236
ЦПК); 3) справи окремого провадження (ст.254 ЦПК); 4) справи за участю
іноземних громадян, осіб без громадянства, іноземних підприємств і
організацій та деякі інші справи.

До ланки місцевих судів входять спеціалізовані військові суди, які
згідно з п.1 СТ.19 Закону України „Про судоустрій” здійснюють правосуддя
в Збройних Силах України й інших військових формуваннях, передбачених
законодавством України.

У нашій державі діють військові суди гарнізонів як місцеві суди,
військові суди регіонів і Військово-Морських Сил як апеляційні суди.

Військовим судам гарнізонів, відповідно до ч.2 ст.123 ЦПК, підсудні як
судам першої інстанції цивільні справи за скаргами військовослужбовців
на неправомірні дії і рішення посадових осіб і органів військового
управління крім тих, які підсудні військовим судам регіонів і
Військово-Морських Сил; справи щодо захисту честі і гідності, сторонами
в яких є військовослужбовці і військові організації; інші справи,
пов’язані з захистом прав і свобод військовослужбовців і інших громадян,
прав і законних інтересів військових частин, установ і організацій.

Військовим апеляційним судам регіонів, апеляційному суду
Військово-Морських Сил на підставі п.2 ст.18 Закону України „Про
судоустрій” як судам першої інстанції підсудні справи за скаргами на
незаконні дії і рішення військових посадових осіб і органів військового
керівництва на рівні військових з’єднань і вище.

Основним суб’єктним критерієм для визначення юрисдикції військових судів
є належність до військовослужбовців, військово-зобов’язаних, які
скликані на військові збори, окремих працівників оборонних підприємств.

Після тривалих дискусій у Верховній Раді України новим
цивільно-процесуальним законодавством військові суди позбавлені права
розглядати і вирішувати цивільні справи.

123

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Відповідно до ст. 107 нового ЦП К України всі справи, що підлягають
вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними,
районними у містах, міськими та міськрайонними судами.

Апеляційним судам по першій інстанції підсудні справи по скаргах на
рішення, чи дії бездіяльність дільничних і територіальних комісій з
виборів Президента України (ст.2436 ЦПК); на рішення, дії чи
бездіяльність окружних виборчих комісій чи їх членів, що стосуються
виборів народних депутатів України (ст.24312 ЦПК); справи по скаргах на
рішення місцевих державних органів, прийняті у відношенні релігійних
організацій (ст.24812 ЦПК); справи по клопотаннях про надання дозволу на
примусове виконання рішення іноземного суду або про його визнання таким,
що не підлягає примусовому виконанню (ст.ст. 4, 11 Закону України 28
листопада 2001р. „Про визнання і виконання в Україні рішень іноземних
судів”).

Військовим судам регіонів, Військово-Морських Сил, що також відносяться
до числа апеляційних, підсудні справи по скаргах на дії і рішення
військових посадових осіб і органів військового управління на рівні
військових з’єднань і вище.

За суб’єктним критерієм переважна більшість справ, де позивачами чи
відповідачами є фізичні та юридичні особи, державні органи і установи, є
місцеві суди.

З урахуванням тільки суб’єктного критерію родової підсудності обласному
(й іншим апеляційної) суду підсудні справи будь-якої категорії, у яких
однією з сторін є районний (міський) суд (ст.124 ЦПК).

Військовому суду регіону, Військово-Морських Сил підсудні справи, в яких
однією зі сторін є гарнізонний (місцевий) суд. Відповідно до ст. 108
нового ЦПК України підсудність цивільних справ, у яких однією із сторін
є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої
інстанції без виклику сторін. Підсудність справ, у яких однією із сторін
є Верховний Суд України або суддя цього суду, визначається за загальними
правилами підсудності.

124

Відповідно до третього критерію – наявності процесуальної ініціативи
вищестоящого суду – Голова Верховного Суду України, його заступники, а
також Голова Верховного Суду АРК, обласних, Київського і
Севастопольського міських судів, військових судів регіонів, ВМС у рамках
своєї компетенції вправі витребувати будь-яку цивільну справу, яка
знаходиться в провадженні того чи іншого суду в рамках їх компетенції, і
прийняти її до власного провадження. Ст.133 ЦПК передбачає їх право
зробити це за клопотанням сторін і інших осіб, які беруть участь у
справі, за заявою прокурора, а також за власною ініціативою.

У переважній більшості випадків суди вищої інстанції користуються цим
правом при розгляді складних справ, справ, які мають значний суспільний
резонанс, є принциповими для формування судової практики в даному
регіоні. Але за будь-яких обставин суди вищої інстанції можуть вилучати
з провадження районного й інших місцевих судів тільки одну справу, але
ніяк не категорію цивільних справ.

Відповідно до четвертого критерію – вказівки вищестоящого суду –
апеляційний суд може виступати як суд першої інстанції в тому випадку,
коли Верховний Суд України скасує в касаційному порядку всі рішення і
вкаже на необхідність вирішення цієї справи по суті апеляційним судом.

Чинне цивільно-процесуальне законодавство передбачає, що Верховний Суд
України розглядає по першій інстанції цивільні справи, які виникають з
державних і адміністративних правовідносин: по скаргах на рішення, дії
чи бездіяльність Центральної виборчої комісії (ст.24312 ЦПК), а також
заяви Центральної виборчої комісії про скасування реєстрації відповідної
особи як кандидата у Президенти України (ст.2436 ЦПК); по скаргах на
рішення державного органу України у справах релігій, прийняті відносно
релігійних організацій (ст.2482 ЦПК); за поданнями Міністерства юстиції
України щодо анулювання реєстраційного посвідчення політичної партії у
випадках, зазначених у ст.ст. 11, 24 Закону України

125

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

від 5 квітня 2001 р. „Про політичні партії в Україні”, про заборону
діяльності профспілок і їх об’єднань зі статусом всеукраїнських і
республіканських.

Верховним Судом України визначається також підсудність справ по першій
інстанції, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, на
особливих режимних об’єктах, розташованих на території України.

За п’ятим критерієм, визначеним ст.133 ЦПК, місцевий суд чи будь-який
інший суд, у провадженні якого знаходиться справа, може передати її на
розгляд іншого суду, якщо суд визнає, що даний позов зручніше розглянути
в суді за місцем проведення найголовніших дій, які підлягають перевірці,
та коли прохання відповідача, місце перебування якого було невідоме, про
передачу справи за місцем його дійсного проживання буде визнане таким,
що заслуговує задоволення.

Територіальна підсудність необхідна в цивільному судочинстві для того,
щоб розділити підвідомчі суду цивільні справи між окремими судами
усередині кожної ланки судової системи в залежності від території, на
яку поширюється юрисдикція кожного з цих судів.

Визначити територіальну підсудність – це значить установити, у якому
конкретному суді повинна бути розглянута і вирішена дана цивільна
справа. Ця підсудність визначає територіальну компетенцію кожного суду з
вирішення цивільних справ.

Цивільне процесуальне законодавство виділяє кілька видів територіальної
підсудності. У залежності від місця знаходження сторін, характеру
спірних правовідносин, угоди сторін, наявності зв’язку між справами. До
них відносяться:

загальна територіальна підсудність (ст.125 ЦПК);

альтернативна підсудність (статті 126, 127 ЦПК);

договірна підсудність (ст.129 ЦПК);

виняткова підсудність (ст.130 ЦПК);

підсудність кількох пов’язаних між собою справ (ст.131

ЦПК).

126

Встановлення різних видів територіальної підсудності передбачає в одних
випадках надання визначеній стороні пільг для захисту своїх суб’єктивних
прав і охоронюваних законом інтересів, а в інших – створення найбільш
сприятливих умов для вирішення спору.

Правила загальної територіальної підсудності полягають у тому, що за
загальним правилом позови пред’являються в суді за місцем проживання
відповідача.

Позови до державних підприємств, установ, кооперативних організацій, їх
об’єднань, інших організацій, які користуються правами юридичної особи,
подаються за місцем знаходження їх органу управління (ст.125 ЦПК).

Правила про загальну територіальну підсудність, які містяться в ст.125
ЦПК, спрямовані на те, щоб попередити пред’явлення необгрунтованих
позовів і захистити від зайвих витрат відповідачів, оскільки подання
позову не за місцем їх проживання чи знаходження пов’язане з певними
матеріальними витратами. Разом з тим такий підхід не зачіпає майнових
інтересів позивачів, адже у випадку задоволення судом позову їх витрати
компенсуються за рахунок відповідача на підставі СТ.75 ЦПК. Таким чином,
можна зробити висновок про те, що правила про загальну територіальну
підсудність встановлені законом в інтересах відповідача.

Альтернативною є підсудність, при якій позивачеві надається право за
своїм вибором пред’явити позов в одному з кількох судів, – або по місцем
проживання відповідача, або за місцем свого проживання, або за місцем
заподіяння шкоди, або за місцем виконання угоди (ст.ст. 126-127 ЦПК).

Так, позови щодо стягнення коштів на утримання (аліменти) і про
встановлення батьківства, позови робітників і службовців, які випливають
з трудових правовідносин, позови, що випливають з авторського права,
права на відкриття, винахід, корисну модель, промисловий зразок і
раціоналізаторську пропозицію, можуть пред’являтися також за місцем
проживання позивача.

127

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим
ушкодженням здоров’я, а також втратою годувальника, можуть пред’являтися
позивачем за його місцем проживання, місцем проживання відповідача або
за місцем заподіяння шкоди.

Варіант вибору з двох судів – суду за місцем проживання позивача чи за
місцем знаходження відповідача – встановлений частиною третьою ст.126
ЦПК для позивача по позовах про поновлення трудових, пенсійних і
житлових прав, повернення майна або його вартості, зв’язаних з
відшкодуванням шкоди, заподіяної громадянинові незаконним засудженням,
незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, незаконним
застосуванням як запобіжного заходу взяття під варту, незаконним
накладенням адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних
робіт.

Відповідно до частини п’ятої ст.126 ЦПК позови громадян, що пов’язані із
захистом їх прав як споживачів товарів (робіт, послуг), можуть бути
подані за їх вибором за місцем свого проживання або за місцезнаходженням
відповідача, за місцем заподіяння шкоди чи за місцем виконання договору.

Перша група випадків полягає в тому, що до числа судів, один із яких
може вибирати позивач, обов’язково входить і суд за місцем проживання
позивача. Сюди відносяться правила, що містяться в частинах 1, 3, 5, 11
і 12 ст.126 ЦПК.

До суду за місцем проживання позивача можуть пред’являтися позови про
розірвання шлюбу з особами, визнаними в установленому порядку безвісно
відсутніми, недієздатними внаслідок душевної хвороби, недоумства, а
також з особами, засудженими за здійснення злочину до позбавлення волі
на строк не менше трьох років.

Частина 12 ст.126 ЦПК допускає пред’явлення позову про розірвання шлюбу
в суді за місцем проживання позивача і тоді, коли при позивачу є
неповнолітні діти або йому за станом здоров’я чи з інших поважних причин
виїжджати до місця проживання відповідача важко. При цьому слід
підкреслити,

128

що якщо у всіх попередніх випадках суд обирається за розсудом позивача,
то в останніх випадках закон містить оціночні категорії: стан здоров’я,
поважні причини, складнощі виїзду до місця проживання відповідача.
Звідси випливає, що позивач може лише виявити ініціативу щодо розгляду
справи в суді за місцем свого проживання і надати документи, що
підтверджують складність виїзду до суду за місцем проживання
відповідача. Остаточне ж рішення щодо розгляду справи за місцем
проживання позивача в двох останніх випадках приймає суддя.

Друга група правил про альтернативну підсудність не передбачає в якості
одного із можливих судів суд за місцем проживання позивача. До числа
альтернативних судів закон відносить суди за місцем заподіяння шкоди, за
місцем знаходження майна відповідача, його тимчасового перебування або
знаходження тощо.

Так, позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну громадян або
юридичних осіб, можуть пред’являтися до суду за місцем проживання
відповідача або за місцем заподіяння шкоди (ч.4 ст.126 ЦПК).

Відповідно до 4.7 ст.126 ЦПК позови до відповідача, місце постійного
проживання якого невідоме, пред’являються за місцем знаходження його
майна чи за місцем його тимчасового перебування або знаходження, за
останнім відомим місцем постійного проживання чи постійного заняття
відповідача. У цьому випадку позивач має право вибору одного з кількох
можливих судів. При цьому закон вводить своєрідні категорії: місце
тимчасового перебування або місце постійного проживання відповідача,
постійного заняття відповідача (роботи, навчання тощо).

Позови про стягнення збитків, завданих зіткненням суден, а також про
стягнення винагороди за допомогу у спасінні на морі згідно з ч.Ю ст.126
ЦПК можуть пред’являтися також і за місцем знаходження судна чи
відповідача або порту приписки судна.

Альтернативною є і підсудність, названа в ЦПК підсудністю за місцем
виконання договору. Відповідно до ст. 127 ЦПК

9’4 129

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

позови, що випливають з договорів, де зазначено місце виконання, або
виконати які через їх особливості можна тільки в певному місці, можуть
бути пред’явлені за місцем виконання договору чи відповідно до СТ.125 ЦП
К за місцем проживання відповідача чи за місцем знаходження органу
управління юридичної особи, що є відповідачем.

До правил альтернативної підсудності відноситься і ч.і СТ.131 ЩІК,
згідно з якою позов до кількох відповідачів, які проживають або
знаходяться в різних місцях, пред’являється за місцем проживання або
місцем знаходження одного з відповідачів за вибором позивача.

За правилами альтернативної підсудності пред’являються також скарги і
заяви по деяких категоріях непозовних справ (ст.ст. 244, 24817, 249
ЦПК).

Договірна підсудність згідно зі ст.129 ЦПК передбачає, що сторонам
надається право договором встановлювати підсудність конкретної справи.
До даного правила відноситься і можливість для подружжя за їх бажанням
пред’явити позов про розірвання шлюбу за місцем проживання одного з них
(ст.126 ЦПК). Але у всіх випадках договором не можна змінити родову і
виняткову підсудність та після його підписання в подальшому скористатися
правилами загальної чи альтернативної підсудності, так як виконання
договору про встановлення підсудності для сторін є обов’язковим.

Встановлення договірної підсудності спрямоване на забезпечення сторонам
можливості самим визначити суд, де з максимальною зручністю може бути
розглянута їх справа. Однак, коли судом буде встановлено, що договірна
підсудність порушує інтереси однією із сторін або третіх осіб, такий
договір визнається недійсним, і тоді застосовуються загальні вимоги
підсудності.

Винятковою підсудністю називається встановлена законом підсудність
окремих категорій справ одному строго визначеному суду, виключаючи
можливість її розгляду будь-

130

яким іншим судом. Стаття 130 ЦПК встановлює чотири випадки виняткової
підсудності.

Позови про право на будівлю, про виключення майна з опису належить
пред’являти тільки до суду за місцем знаходження цього майна або його
основної частини.

Позови про порядок користування земельними ділянками розглядаються
районним ( міським, міськрайонним) судом за місцем знаходження земельної
ділянки. Це правило обумовлене тим, що при розгляді і вирішенні цих
справ часто буває необхідним огляд на місці чи здійснення інших дій щодо
перевірки.

Позови кредиторів спадкодавця, пред’явлювані до прийняття спадщини
спадкоємцями, підсудні судові за місцем знаходження спадкованого майна
або його основної частини. Але якщо спадковане майно вже прийняте
спадкоємцями, позови до них пред’являються за правилами загальної
підсудності.

Позови до перевізників, що випливають з договорів перевезення вантажів,
пасажирів чи багажу, пред’являються за місцем знаходження управління
транспортної організації. Це обумовлено тим, що справа повинна
розглядатися там, де була подана і розглядалася претензія до
перевізника.

За правилами виняткової підсудності розглядається ряд непозовних справ.
Так, з числа справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, за
правилами виняткової підсудності розглядаються: скарги на неправильності
в списках виборців чи в списках громадян, які мають право брати участь у
референдумі, подаються до районного (міського) суду за місцем
розташування відповідної виборчої дільниці (ст.238 ЦПК); до суду за
місцем знаходження відповідної виборчої комісії подаються скарги на
рішення і дії виборчих комісій (ст.2431 і СТ.243″ ЦПК); скарги, заяви на
рішення, дії чи бездіяльність виборчих комісій з виборів народних
депутатів України розглядаються обласним судом (і іншими апеляційними
судами) за місцем знаходження виборчої комісії (ст.24311 ЦПК) і ін.

131

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Справи окремого провадження розглядаються відповідно до правил саме
виняткової підсудності. Так, заява про визнання громадянина обмежено
дієздатним чи недієздатним подається до суду за місцем його проживання,
а якщо він перебуває на лікуванні, – то за місцем знаходження
лікувального закладу (ст.256 ЦПК).

Відповідно до СТ.261 ЦПК справи про визнання громадянина безвісно
відсутнім або про оголошення громадянина померлим розглядаються районним
(міським) судом за місцем проживання заявника. Заяви про встановлення
неправильності запису в актах громадянського стану подаються також до
суду за місцем проживання заявника (ст.267 ЦПК). Судом за місцем
проживання заявника розглядаються справи про встановлення фактів, що
мають юридичне значення (ст.272 ЦПК).

Справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника
розглядаються судами за місцем знаходження установи, що видала цей
цінний папір (ст.276 ЦПК), а скарги на нотаріальні дії чи на відмову в
їх здійсненні подаються до суду за місцем знаходження державної
нотаріальної контори або іншого органу чи посадової особи, яка вчинила
нотаріальну дію чи відмовилася її вчинити (ст.285 ЦПК).

У новому ЦПК замість терміна “виняткова підсудність” вживається термін
“виключна підсудність”.

Підсудність по зв ‘язку справ встановлюється для кількох пов’язаних між
собою справ, які підсудні різним судам однієї ланки судової системи.
Доцільність цього виду територіальної підсудності диктується можливістю
зекономити час та більш повно з’ясувати дійсні обставини справи в
результаті зосередження фактичного і доказового матеріалу в одному суді.
По зв’язку справ розглядаються позови до кількох відповідачів, які
проживають або знаходяться в різних місцях. У такому випадку позов буде
пред’явлений за місцем знаходження або місцем проживання одного з
відповідачів за вибором позивача (ч.іст.131 ЦПК).

132

Зустрічний позов незалежно від його підсудності пред’являється в суді
за місцем розгляду первісного позову (ч.2 ст. 131 ЦПК).

Позови третіх осіб, незалежно від роду справи і предмета спору,
розглядаються у тому ж суді, у якому заявлений позов позивача до
відповідача.

Цивільний позов, що витікає з кримінальної справи, розглядається, в
основному, одночасно з кримінальною справою. Однак, якщо він не був
заявлений чи не був вирішений при провадженні кримінальної справи, то
пред’являється в порядку цивільного судочинства за правилами про
підсудність, встановленими цивільним процесуальним законодавством (ч.З
СТ.131 ЦПК).

У той же час цивільний позов у кримінальному процесі зберігає
підсудність кримінальної справи, якщо не виділяється у самостійне
провадження.

Крім того, необхідно виділяти колегіальну та одноособову підсудність
(ст.1241 ЦПК). У місцевих та прирівняних до них судах суддею одноособово
розглядаються всі цивільні справи. Колегіально повинні розглядатися
справи про визначення місця проживання і відібрання дитини, встановлення
батьківства в разі скасування рішення, постановленого одноособово.

Колегіально розглядаються справи в апеляційній і касаційній інстанціях,
а також скарги на рішення та дії Центральної виборчої комісії, які
розглядаються Верховним Судом України як судом першої інстанції.

11.2. Порядок передачі справи до іншого суду

Питання про підсудність справи вирішується, як правило, суддею
одноособово при прийнятті заяви, а в окремих випадках – колегіальним
судом. Якщо суддя у момент прийняття заяви встановить, що вона не
підсудна даному суду, він відмовляє в прийнятті такої заяви (ст.136 ЦПК)
і повертає її позивачу (заявнику) разом з мотивованою ухвалою про

133

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

причини неприйняття позовної заяви (заяви). В ухвалі необхідно вказати і
той суд, куди може звернутися заявник. Ухвала про відмову в прийнятті
позовної заяви (заяви) по мотивах непідсудності може бути оскаржена
позивачем (заявником) відповідно до ст.132 ЦПК, оскільки вона
перешкоджає розгляду справи в суді.

Якщо позовна заява (заява) надійшла до суду поштою чи її непідсудність
з’ясована після прийняття, суддя пересилає заяву з мотивованою ухвалою
після закінчення строку на оскарження належному суду. Про непідсудність
заяви в цих випадках суддя зобов’язаний негайно повідомити заявника.
Якщо заявник оскаржить ухвалу судді, то справа по підсудності
пересилається тільки у випадку постанови апеляційним судом ухвали про
залишення скарги без задоволення.

За загальним правилом забороняється передавати до іншого суду справи,
які суд розпочав розглядати. Однак процесуальне законодавство допускає в
окремих випадках передачу справи до іншого суду і тоді, коли в момент
пред’явлення позову (подачі заяви) правила про підсудність не були
порушені. Усі ці випадки за суб’єктивною ознакою можна розділити на дві
групи.

По-перше, передачу справи з одного до іншого суду України можуть
здійснювати Голова Верховного Суду, його заступники, а також голови
Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і
Севастопольського міських судів, військового суду регіону,
Військово-Морських Сил за клопотанням сторін і інших осіб, які беруть
участь у справі, за заявою прокурора, а також за власною ініціативою
(ст.133 ЦПК). У цьому випадку можлива зміна не тільки територіальної, а
й родової підсудності, наприклад, передача справи з провадження
районного (чи іншого місцевого) суду до провадження обласного суду.

Передачу справи здійснює обласний суд (чи інший апеляційний) і тоді,
коли після відсторонення судді в районному (міському) суді замінити його
неможливо.

134

По-друге, передачу справи іншому суду може здійснювати в двох випадках
і суд, у провадженні якого знаходиться дана справа: 1) якщо суд визнає,
що даний позов з обставин справи може бути з більшою зручністю вирішений
за місцем провадження найголовніших дій, які підлягають перевірці, або
взагалі в іншому суді, а не в суді, обраному позивачем; 2) якщо прохання
відповідача, місце проживання якого в момент пред’явлення позову не було
відоме, про передачу справи за місцем його дійсного проживання буде
визнане таким, що заслуговує задоволення.

Ухвала про передачу справи до іншого суду приймається у відкритому
судовому засіданні з повідомленням сторін про день розгляду справи.
Справа, направлена з одного суду до іншого у порядку ст.133 ЦПК, повинна
бути прийнята судом, якому вона надіслана. Суперечки щодо підсудності
між судами згідно зі СТ.135 ЦПК не допускаються. Це означає, що суд не
може відмовитися прийняти направлену йому справу. Якщо суд вважає, що
справа направлена йому в порушення закону чи не обґрунтовано, він може
сповістити про це вищестоящому суду.

Ст. 116 нового ЦПК України чітко визначено чотири підстави передачі
справи з одного суду до іншого. Суд передає справу на розгляд іншому
суду, якщо: 1) задоволено клопотання відповідача, місце проживання якого
раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання або
місцезнаходженням; 2) після відкриття провадження у справі і до початку
судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил
підсудності; 3) після задоволення відводів (самовідводів) неможливо
утворити новий склад суду для розгляду справи; 4) ліквідовано суд, який
розглядав справу.

У двох останніх випадках справа передається до суду, найбільш
територіально наближеного до цього суду. Передача справи з одного суду
до іншого здійснюється на підставі ухвали суду після закінчення строку
на її оскарження, а в разі

135

Чорнооченко C.I.

подання скарги – після залишення її без задоволення. Забороняється
передавати до іншого суду справу, яка розглядається судом, за винятком
випадків, встановлених цивільно-процесуальним законодавством.

Спори між судами про підсудність не допускаються.

Справа, передана одного суду до іншого в порядку, встановленому ст.116
нового ЦПК України, повинна бути прийнята до провадження судом, якому
вона надіслана.

Контрольні запитання

Дайте визначення поняття підсудності цивільних справ.

Охарактеризуйте види підсудності цивільних справ.

За якими правилами загальної територіальної підсуд

ності цивільних справ пред’являються позови в суд?

Які має права позивач за правилами альтернативної

підсудності цивільних справ?

Назвіть права сторін за правилами договірної під

судності.

В який суд пред’являється зустрічний позов?

Розкрийте зміст підсудності кількох пов’язаних між

собою справ.

Коли суд може передати цивільну справу до іншого суду?

Розділ 12.

ВИТРАТИ ТА САНКЦІЇ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

12.1. Поняття витрат у цивільному процесі

Витрати по провадженню справи в цивільному судочинстві складаються з
двох видів – державного мита і витрат, пов’язаних з розглядом справи
(ст.63 ЦПК).

Державним митом є грошовий збір, що справляється державними органами в
установленому розмірі з фізичних і юридичних осіб за вчинення в їх
інтересах окремих дій та видачу документів, що мають юридичне значення.
В цивільному судочинстві державне мито — це грошовий збір, що
справляється в судових органах з заяв і скарг, котрі подаються
громадянами і юридичними особами до суду, та за видачу їм копій
документів – судових рішень, ухвал, постанов, і який зараховується до
бюджету місцевого самоврядування.

Обов’язок сплачувати державне мито за ведення цивільних справ у судах,
покладений на заінтересованих у справі осіб, має за мету забезпечити
відшкодування державі певної частини коштів, що витрачаються на
утримання і функціонування судової влади. Розмір такого мита незначний,
а подекуди громадяни з урахуванням їх майнового стану звільняються від
його сплати.

Витрати, пов ‘язані з розглядом справи, складаються: з сум, що
підлягають виплаті свідкам, експертам, перекладачам; з витрат на
проведення огляду на місці, на розшук відповідача; з витрат, пов’язаних
з виконанням рішення тощо. Розмір витрат, пов’язаних з розглядом справи
в суді, на відміну від державного мита, залежить не від ціни заявлених
позовних вимог та їх характеру, а від фактичних затрат, пов’язаних з
участю у справі свідків, експертів, перекладачів і з виконанням ними
своїх функцій. Правовий режим справляння державного

136

137

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

мита і сплати інших витрат по провадженню цивільної справи в суді
врегульований ст.ст. 63-81 ЦПК, іншими законами і підзаконними актами
України.

Новим цивільно-процесуальним законодавством передбачено, що судові
витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом
справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати
будуть встановлюватися законом.

До витрат, пов’язаних з розглядом судової справи, належать: 1) витрати
на інформаційно-технічне забезпечення; 2) витрати на правову допомогу;
3) витрати сторін та їх представників, що пов’язані з явкою до суду; 4)
витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та
проведенням судових експертиз; 5) витрати, пов’язані з проведенням
огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій,
необхідних для розгляду справи (ст. 79 ЦПК України).

12.2. Державне мито

Об’єктом справляння державного мита в судах виступають цивільні
процесуальні документи, перелік яких визначений у нормативному порядку.

Державне мито справляється: з позовних заяв; із зустрічних позовних
заяв; із заяв третіх осіб, які заявляють самостійні позовні вимоги на
предмет спору між сторонами; із скарг громадян на рішення, дії або
бездіяльність державних органів, юридичних або посадових осіб у сфері
управлінської діяльності; із скарг на рішення, прийняті щодо релігійних
організацій; із касаційних скарг на рішення судів; із скарг на рішення,
що набрали законної сили; із заяв і скарг у справах окремого
провадження; за повторну видачу копії судового рішення, ухвали,
постанови.

Розміри ставок державного мита визначаються у відсотковому відношенні до
ціни позову або розмірах частин неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян, що діє на час сплати мита згідно з нормами, встановленими
Декретом Кабінету

138

Міністрів України „Про державне мито”. Ціна позову вказується в
позовній заяві. Якщо зазначена ціна позову явно не відповідає дійсній
вартості стягуваного, то ціну позову і розмір мита має визначати суддя,
постановивши про це відповідну ухвалу.

Державне мито з зустрічних позовних заяв та з заяв третіх осіб, які
заявляють самостійні позовні вимоги, сплачується на загальних підставах.
Аналогічний порядок встановлений для сплати мита належним позивачем при
заміні ним неналежного позивача, а також правонаступником позивача, якщо
мито не було сплачено позивачем.

У випадках виділення судом однієї або кількох із об’єднаних позовних
вимог в самостійне провадження державне мито, сплачене при поданні
позовної заяви, не повертається і перерахунок його розміру не
провадиться, а за виділеною в самостійне провадження вимогою мито
повторно не сплачується.

У справах, які підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства,
державне мито сплачується до подання позовної заяви, заяви і скарги та
до повторної видачі копії судового рішення чи іншої постанови за місцем
виконання таких процесуальних дій. З позовів, що подаються до суду в
іноземній валюті, державне мито сплачується в іноземній валюті.

Сплачене державне мито підлягає поверненню частково або повністю у
випадках, передбачених ст.69 ЦПК та ст.8 Декрету „Про державне мито”: 1)
внесення мита в більшому розмірі, ніж передбачено чинним законодавством;
2) відмови в прийнятті заяви, скарги; 3) повернення позивачу позовної
заяви, заявнику – заяви чи скарги, а особі, яка оскаржила рішення суду,
– касаційної скарги в разі невиконання ними вимог судді про виправлення
недоліків, виявлених у зазначених процесуальних документах (ст.139 ЦПК);
4) закриття провадження в справі з підстав, що остання не підлягає
розглядові в судах чи заінтересованою особою, яка звернулася до суду, не
додержано встановленого для даної категорії справ порядку попереднього
позасудового вирішення спору і можливість застосування цього порядку
втрачена (ип. 1, 2 СТ.227 ЦПК); 5) залишення заяви без розгляду з
підстав, що

139

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

заінтересованою особою, яка звернулася до суду, не додержано
встановленого для даної категорії справ порядку попереднього
позасудового вирішення справи і можливість застосування цього порядку не
втрачена, чи подання заяви недієздатною особою (пп. 1, 2 ст. 229 ЦПК).

Сплачене державне мито повертається за ухвалою судді чи суду фінансовим
органом того району чи міста, до бюджету якого воно надійшло, на заяву
платника мита, подану ним протягом року з дня зарахування мита до
бюджету.

На забезпечення більш повного доступу громадян і юридичних осіб до
правосуддя і судового захисту їх майнових і особистих немайнових прав та
реалізації положень принципу публічності в цивільному судочинстві чинним
законодавством, поряд з іншими гарантіями, встановлені пільги щодо
сплати державного мита окремими категоріями осіб. Відповідно до ст.4
Декрету „Про державне мито” від сплати державного мита звільняються:
позивачі в справах з трудових правовідносин; у справах, що випливають з
авторського права; позивачі у справах про відшкодування збитків,
заподіяних каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також смертю
годувальника; про стягнення аліментів; сторони у справах, пов’язаних з
відшкодуванням збитків, заподіяних громадянинові незаконним засудженням,
незаконним притягненням до кримінальної відповідальності; позивачі у
справах про відшкодування матеріальних збитків, завданих злочином;
громадяни, віднесені до першої та другої категорії потерпілих внаслідок
Чорнобильської катастрофи; державні і громадські органи, підприємства,
установи, організації та громадяни, які звернулися у випадку,
передбаченому чинним законодавством, із заявами до суду на захист прав
та інтересів інших осіб; позивачі – податкові адміністрації та окремі
державні відомства; Національний банк України та його установи;
Генеральна прокуратура України та її органи – за позовами, з якими вони
звертаються до суду в інтересах громадян і державних юридичних осіб, та
ін.

Місцеві ради мають право встановлювати додаткові пільги для окремих
платників щодо сплати державного мита, яке

140

зараховується до місцевих бюджетів, а Міністерство фінансів України –
щодо державного мита, яке зараховується до Державного бюджету України.
Суд або суддя, виходячи з майнового стану громадянина, вправі звільнити
його від сплати державного мита у бюджет держави повністю або частково
(ч.4 ст.63 ЦПК).

Відповідно до положень нового цивільно-процесуального законодавства
державне мито, розміри і порядок сплати, якого визначені Декретом
Кабінету Міністрів України, повинно бути замінено на судовий збір,
розміри, порядок сплати і звільнення від сплати якого будуть
встановлюватися відповідним Законом. Згідно зі с 5 розділу XI
“Прикінцеві та перехідні положення” нового ЦПК України до набрання
чинності законом, який регулює порядок сплати і розміри судового збору,
судовий збір при зверненні до суду буде сплачуватися у порядку і
розмірах, встановлених законодавством для державного мита.

12.3 Витрати, пов’язані з розглядом справи в суді

До витрат, пов’язаних з розглядом справи в суді,

належать: 1) суми, що підлягають виплаті свідкам і експертам; 2)
витрати, пов’язані з проведенням огляду на місці; 3) витрати на розшук
відповідача; 4) витрати, пов’язані з виконанням рішення відповідно до
СТ.372 ЦПК.

Отже, фактично це витрати, що пов’язані з розглядом справи в суді і з
виконанням судового рішення. За викликаними до суду свідками, експертами
та перекладачами зберігається їх середній заробіток за місцем роботи.
Якщо зазначені особи не є працівниками підприємств, установ,
організацій, їм виплачується винагорода за явку до суду або виконану
роботу. При виконанні ними процесуальних обов’язків свідка, експерта,
перекладача за межами постійного місця проживання їм відшкодовуються
витрати, понесені у зв’язку з переїздом до місця виклику і назад,
найманню житла і добові. Свідкам виплачується винагорода в розмірі 12
відсотків мінімального розміру заробітної плати на день.

141

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Перекладачам і експертам, яких призначено під час підготовки справи до
розгляду або судового розгляду не в порядку службового доручення, за
виконану роботу виплачується винагорода.

За правилом ст.73 ЦПК кошти, необхідні на оплату свідків, експертів, а
також на проведення огляду на місці, вносить наперед сторона, яка
порушила відповідне клопотання. Якщо виклик цих осіб або огляд на місці
провадиться за клопотанням обох сторін або з ініціативи суду, потрібні
для цього кошти вносяться обома сторонами порівну. Перелічені суми не
вносяться стороною, звільненою від оплати судових витрат. У таких
випадках оплата провадиться з коштів, що відпускаються за кошторисом
суду.

Окремий порядок передбачений для стягнення витрат, пов’язаних з розшуком
відповідача, місце фактичного перебування якого невідоме, і що можливо
як за ініціативою суду, так і за заявою позивача. Для цього суд (суддя)
виносить ухвалу, покладаючи розшук відповідача на органи внутрішніх
справ, витрати котрих стягуються з відповідача на користь держави в
розмірі до п’яти мінімальних заробітних плат.

До витрат, пов’язаних з розглядом справи, відносяться інші витрати, які
СТ.63 ЦПК не включені до судових витрат, але по суті є такими. Це,
зокрема: 1) витрати заявника у справі окремого провадження про
відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника, пов’язані з
публікацією в місцевій пресі оголошення про виклик до суду держателя
цінного папера (ст.279 ЦПК); 2) витрати сторони, пов’язані з оплатою
допомоги адвоката, який брав участь у справі (ст.76 ЦПК), та з оплатою
інших осіб, які за чинним законодавством можуть здійснювати в
судочинстві у справі цивільне процесуальне представництво; 3) витрати
сторони за фактичну втрату робочого часу (ст.77 ЦПК).

Витрати, понесені сторонами у справі, розподіляються між ними за
правилами, встановленими ст.ст. 75-78 ЦПК. Стороні, на користь якої
постановлено рішення, суд присуджує з другої сторони всі понесені
витрати у справі незалежно від того, що

142

ця сторона була звільнена від їх оплати, на користь держави. Якщо позов
задоволено частково, витрати присуджуються позивачеві пропорційно
розміру задоволених судом позовних вимог, а відповідачеві — пропорційно
до тієї частини позовних вимог, в якій позивачеві відмовлено. Суд
апеляційної або касаційної інстанції при зміні рішення або постанові
нового рішення відповідно змінює і розподіл витрат між сторонами.

Витрати, пов’язані з оплатою юридичної допомоги адвоката, який
здійснював цивільне процесуальне представництво сторони, на користь якої
постановлено рішення, суд присуджує з другої сторони в розмірі до п’яти
відсотків від задоволеної частини позовних вимог.

Витрати, понесені позивачем при відмові його від позову, відповідачем не
відшкодовуються. Але якщо позивач не підтримує своїх вимог внаслідок
добровільного їх задоволення відповідачем після пред’явлення позову, то
суд за заявою позивача присуджує з відповідача всі понесені у справі
витрати.

Порядок розподілу витрат у справі, в тому числі і на оплату адвоката,
сторони можуть передбачити в укладеній між ними мировій угоді. Якщо
цього не було зроблено, то стягнення витрат провадиться у порядку,
передбаченому ст.75 ЦПК.

Витрати у справі, понесені стороною, відшкодовуються не тільки другою
стороною, а також у передбачених ст. 79 ЦПК випадках за рахунок держави.
Так, при відмові повністю або частково в позові органам прокуратури, а
також органам державного управління, іншим організаціям, установам,
підприємствам і окремим громадянам, які звернулися з вимогою до суду на
захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб (ст.ст. 118, 121 ЦПК),
відповідачеві відшкодовуються з коштів бюджету понесені ним у справі
витрати повністю або пропорційно тій частині позовних вимог, в якій
позивачеві відмовлено.

У разі відмови в позові позивачеві, звільненому від сплати судових
витрат, вони приймаються на рахунок держави. Якщо обидві сторони
звільнені від сплати витрат, то понесені судом

143

Чорнооченко C.I.

витрати у зв’язку з розглядом справи відносяться за рахунок держави.

Витрати, понесені судом, стягуються з кожної сторони пропорційно до тієї
частини позову, щодо якої рішення постановлено проти неї, і
зараховуються в бюджет. Коли сторона, на користь якої постановлено
рішення, звільнена від сплати судових витрат, то останні стягуються з
другої сторони у бюджет держави.

Так, витрати, понесені судом у зв’язку з розглядом справи, і державне
мито, від сплати яких позивач був звільнений, стягуються з відповідача у
бюджет держави пропорційно задоволеній частині позовних вимог. Якщо
відповідача звільнено від судових витрат, то при відмові в позові
витрати, понесені судом у зв’язку з розглядом справи, стягуються з
позивача в бюджет держави.

У випадках задоволення позову частково, коли відповідач звільнений від
сплати витрат, понесені судом витрати у зв’язку з розглядом справи
стягуються у бюджет держави з позивача, не звільненого від сплати
судових витрат, пропорційно тій частині позовних вимог, у задоволенні
яких відмовлено.

Суд або суддя на заяву громадянина (сторони, третьої особи з
самостійними вимогами, заявника), який повинен відшкодувати державі
витрати, пов’язані з розглядом справи і виконанням судового рішення,
виходячи з майнового стану, може звільнити його від сплати витрат (ч.4
ст.63 ЦПК). Ухвала суду в питаннях визначення ціни позову та судових
витрат може бути оскаржена (ст.81 ЦПК).

Після тривалих дискусій при обговоренні проекту нового ЦПК України у
Верховній Раді України до переліку витрат, пов’язаних з розглядом справи
в суді, було додатково включено витрати на інформаційно-технічне
забезпечення розгляду справи; витрати на правову допомогу; витрати
сторін та їх представників, що пов’язані з явкою до суду.

До витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи
відносяться витрати, пов’язані з інформу-

144

Цивільний процес

ванням учасників цивільного процесу про хід і результати розгляду
справи, а також витрати, пов’язані з виготовленням та видачею копій
судових рішень.

Розмір та порядок оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення
розгляду справи залежно від категорії справ встановлюються Кабінетом
Міністрів України.

Не підлягають оплаті при зверненні до суду і покладаються на сторони
після розгляду справи судом витрати на інформаційно-технічне
забезпечення у справах про: 1) поновлення на роботі; 2) стягнення
заробітної плати, компенсацій працівникам, вихідної допомоги,
відшкодування за затримку їх виплати; 3) відшкодування шкоди, завданої
каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи; 4)
стягнення аліментів; 5) визнання батьківства або материнства.

Не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у
справах про: 1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи,
визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної
дієздатності фізичної особи; 2) надання неповнолітній особі повної
цивільної дієздатності; 3) надання особі психіатричної допомоги в
примусовому порядку; 4) обов’язкову госпіталізацію до
протитуберкульозного закладу; 5) відшкодування шкоди, завданої особі
незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів дізнання,
досудового слідства, прокуратури або суду(ст. 81 ЦПК України).

Витрати на правову допомогу, згідно зі ст. 84 нового ЦПК України,
включають в себе оплату правової допомоги адвоката або іншого фахівця в
галузі права. Вони покладаються на сторони, крім випадків надання
безоплатної правової допомоги. Вперше до цивільного процесуального
законодавства включено норму про встановлення законом граничного розміру
компенсації витрат на правову допомогу.

Витрати сторін та їх представників, що пов ‘язані з явкою до суду,
пов’язані з переїздом до іншого населеного пункту

і о94 145

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

сторін та їх представників, а також найманням житла. їх несуть сторони.

Стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, та її представникові
сплачуються іншою стороною добові (у разі переїзду до іншого населеного
пункту), а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від
звичайних занять. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється
пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за
відрив від звичайних занять – пропорційно від розміру мінімальної
заробітної плати.

Новим ЦПК передбачено запровадження граничного розміру компенсації за
судовим рішенням витрат сторін та їх представників, який повинен
встановлювати Кабінет Міністрів України.

12.4. Санкції цивільного процесуального права

Санкції – це встановлені нормами цивільного процесуального права
наслідки, що настають за їх недодержання і порушення, тобто всі правові
наслідки, які забезпечують їх реалізацію. Ними є заходи захисту і заходи
відповідальності.

Заходи захисту спрямовані на припинення правопорушення, поновлення
порушеного права і забезпечення виконання обов’язку. Нових (додаткових)
обов’язків на суб’єктів цивільних процесуальних правопорушень вони не
покладають. До заходів захисту відносяться санкції, що припиняють
правопорушення (припиняючі) і які поновляють права (правопоновлюючі).

Припиняючі санкції спрямовані на припинення неправомірних процесуальних
дій, а отже, спрямовані проти настання правових наслідків, на досягнення
яких спрямовані такі дії, зокрема: відмова в прийнятті заяви до
провадження суду (ст. 136 ЦПК), в прийнятті зустрічного позову (ст.140
ЦПК); залишення заяви, касаційної скарги і подання без руху (ст.ст. 139,
293 ЦПК), попередження (ст.167 ЦПК), закриття провадження у справі і
залишення заяви без розгляду (ст.ст. 227, 229 ЦПК) та ін.

Правопоновлюючі санкції спрямовуються на поновлення порушених цивільних
процесуальних прав і забезпечення виконання обов’язків шляхом скасування
(повного або часткового) незаконних рішень, ухвал, постанов суду,
визнання прилюдних торгів недійсними; застосування заходів примусового
виконання; скасування незаконних процесуальних дій судового виконавця по
виконанню рішення або про відмову від виконання; виключення майна з
опису, поворот виконання (ст.ст. 420-422 ЦПК) та ін.

Заходи відповідальності покладають на правопорушника новий додатковий
обов’язок – відшкодувати збитки, сплатити штраф, тобто виявляються в
покаранні.

Вихідною основою для правильного розуміння цивільної процесуальної
відповідальності є норми цивільного процесуального права, що
передбачають відповідальність за окремі види цивільних процесуальних
правопорушень. У них відсутнє саме поняття відповідальності, але
визначені заходи відповідальності та підстави їх застосування за
конкретні правопорушення. ЦПК України встановлює такі заходи
відповідальності: штраф (ст.ст. 153, 158, 284, 386 та ін.), стягнення
винагороди за втрату робочого часу (ст.77), стягнення судових витрат
(ст.75), примусовий привід (ст.44), видалення з залу судового засідання
(ст.164).

Отже, встановлені нормами цивільного процесуального права і забезпечені
державним примусом заходи, що покладаються на учасників процесу у
вигляді обтяжливого, нееквівалентного (додаткового) обов’язку або
некомпен-сованого позбавлення прав за протиправні цивільні процесуальні
дії або за бездіяльність, називаються цивільною процесуальною
відповідальністю.

Заходи відповідальності спрямовуються на майно і особу правопорушника,
заходи захисту – на саме правопорушення, на дії (бездіяльність)
правопорушника і його наслідки. Для застосування заходів процесуальної
відповідальності необхідна, як правило, вина правопорушника і тільки як
виняток –

146

10*

147

Чорнооченко C.I.

настає безвинна відповідальність. Для застосування заходів захисту вина
правопорушника не потрібна.

Заходи цивільної процесуальної відповідальності мають майновий або
особистий немайновий характер.

Майновий характер мають штраф, стягнення завданих збитків (в тому числі
стягнення винагороди за втрату робочого часу і судових витрат,
позбавлення права на повернення суми, внесеної покупцем до початку
прилюдних торгів), немайновий – видалення з залу судового засідання.

Цивільні процесуальні санкції захисту і відповідальності сприяють
попередженню правопорушень, але встановлені ЦП К такі заходи, як окрема
ухвала (ст.235), забезпечення позову (ст.149), забезпечення можливих
збитків відповідача (ст.158), попередження (ст.164), спрямовані виключно
на запобігання порушенням цивільних процесуальних норм, а також
шкідливим наслідкам, які можуть настати в результаті правопорушень.

Режим законності в цивільному судочинстві забезпечується також
можливістю застосування до суб’єктів цивільних процесуальних
правопорушень заходів кримінальної, дисциплінарної, адміністративної і
громадської відповідальності.

Застосуванням санкцій захисту і відповідальності забезпечується
реалізація їх функцій: поновлення порушеного цивільного процесуального
правопорядку шляхом припинення неправомірних дій (бездіяльності)
суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин і спонукання їх до
виконання своїх обов’язків, а також забезпечення реалізації
кореспондуючих їм прав суду або органу судового виконання; захист прав
громадян і організацій як конкретних суб’єктів цивільних процесуальних
правовідносин, порушених неправомірними діями; зміцнення законності в
цивільному судочинстві і запобігання цивільним процесуальним
правопорушенням; виховання суб’єктів правовідносин, інших громадян в
дусі неухильного виконання норм цивільного процесуального права.

Цивільні процесуальні штрафи – це самостійна галузева відповідальність
(цивільна процесуальна відповідальність) у

148

Цивільний процес

вигляді заходу майнового впливу, встановленого ЦПК, яка застосовується
судом до осіб, котрі не виконали покладених на них конкретних
процесуальних обов’язків у складі цивільних процесуальних правовідносин
у справі. ЦПК України цивільні процесуальні штрафи зокрема встановлено:
за неявку в суд свідка (ст.44), за неподання на вимогу суду письмових і
речових доказів (ст.ст. 48, 53), за порушення вжитих судом заходів по
забезпеченню позову (ст.153) тощо.

Єдина для всіх зазначених правопорушень штрафна санкція характеризується
особливостями за суб’єктним складом, підставами відповідальності,
умовами і процесуальним порядком застосування. У всіх правопорушеннях
штраф передбачений в розмірах до одного неоподатковуваного мінімуму
доходів громадян.

Суб’єктний склад відповідальності у вигляді штрафу неоднорідний. Це –
особи, які беруть участь у справі (сторони, свідки; посадові особи
підприємств установ, організацій і громадяни; посадові особи
підприємств, установ, організацій), а також ті, які не беруть участь у
ній – незабезпечення явки представника організації в судове засідання
(ст.172 ЦПК).

Штраф може бути накладений суддею або судом при колегіальному розгляді
справ, передбачених ст.ст. 124і, 237,255 ЦПК.

У більшості норм цивільного процесуального права накладення штрафу
передбачене за винні протиправні дії (порушення порядку в залі суду) чи
бездіяльність (невиконання обов’язку щодо подання суду доказів,
незабезпечення явки представників в судове засідання, порушення заходів
по забезпеченню позову тощо). В той же час за окремі правопорушення
штраф може бути накладений за невиконання у встановлений строк певних
процесуальних дій без наявності вини.

Про накладення штрафу виноситься ухвала, копія якої надсилається
оштрафованій особі (ст.82 ЦПК). Остання протягом десяти днів після
одержання копії може просити суд, який наклав штраф, про зняття або
зменшення його розміру.

149

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Заява розглядається в судовому засіданні з повідомленням оштрафованої
особи, але ЇЇ неявка не перешкоджає розгляду заяви. На ухвалу про
відмову зняти штраф чи зменшити його розмір може бути подана скарга і
внесене подання прокурором (ст.83 ЦПК). Інший процесуальний порядок
встановлений СТ.417 ЦПК. Ухвала суду про накладення штрафу може бути
оскаржена особою, на яку його накладено, а прокурором -внесено подання.

Штраф, встановлений цивільним процесуальним правом, є самостійним
галузевим видом відповідальності, яка відрізняється від штрафної
відповідальності, встановленої іншими галузями права – цивільного,
адміністративного, кримінального.

Цивільну процесуальну відповідальність у вигляді відшкодування майнових
збитків несуть особи, які порушили вжиті судом заходи по забезпеченню
позову, а перед відповідачем -позивач за збитки, завдані йому
забезпеченням позову (ст.ст. 152, 158 ЦПК). Заявник зобов’язаний
відшкодувати держателю цінного папера збитки, заподіяні йому забороною
видачі вкладів або облігацій державних позик та інших цінних паперів на
пред’явника (ст.284 ЦПК). Аналогічно особи, в яких знаходиться майно
боржника, – за ухилення від виконання розпоряджень судового виконавця,
пов’язаних із зверненням стягнення на це майно, якщо внаслідок цього
були завдані збитки стягувачу. Шкода, заподіяна виплатою працівникові
грошових сум внаслідок невиконання рішення суду, може бути стягнена з
посадової особи, винної в невиконанні рішення про поновлення на роботі.

Понесені стороною витрати у справі (ст.75 ЦПК) і неодер-жана винагорода
за фактичну втрату робочого часу відповідно до середнього заробітку
(ст.77 ЦПК) мають розглядатися як збитки, а обов’язок по їх
відшкодуванню — як майнова цивільна процесуальна відповідальність. На
підставі ст.75 ЦПК суд присуджує стороні, на користь якої постановлено
рішення, з другої сторони всі судові витрати, хоча б ця сторона і була
звільнена від сплати судових витрат на користь держави.

150

Відповідач повинен нести судові витрати тому, що він не виконав
цивільний обов’язок, порушив суб’єктивне матеріальне право позивача,
який змушений був звернутися в суд за захистом і поніс певні витрати,
пов’язані з розглядом справи.

Позивач несе відповідальність по відшкодуванню відповідачу понесених
останнім судових витрат у випадку відмови суду в задоволенні позову,
тобто у зв’язку з тим, що ним був пред’явлений безпідставний позов
(ст.99 ЦПК).

Передбачена ЦПК майнова цивільно-процесуальна відповідальність є в одних
випадках додатковою до штрафної (ст. 153 ЦПК), а в інших – самостійною –
ст.ст. 77, 158, 284 ЦПК.

Важливою умовою майнової цивільної процесуальної відповідальності є
протиправність дій (бездіяльність), внаслідок яких були завдані збитки.
Протиправними діями (бездіяльністю) є такі, що вчинені проти права,
передбаченого цивільного процесуального правопорядку, порушують
суб’єктивні права сторін. Такий характер матимуть дії осіб, вчинені
проти встановлених судом заходів по забезпеченню позову, коли всупереч
прийнятій судом забороні, такі особи вчинили певні дії, платежі або
передали майно (ст.153 ЦПК), чим завдали збитків позивачу.

На захист суб’єктивних прав позивача може бути пред’явлена позовна
вимога органами державного управління, профспілками, іншими
організаціями, установами, підприємствами (ст.121 ЦПК), прокурором (ст.
11S ЦПК). За їх ініціативою може бути прийнято судом і забезпечення
позову, яким відповідачу були завдані збитки. Тому було б неправильним,
щоб у цих випадках наставала відповідальність лише позивача.

У правильному визначенні відповідальності за цивільні процесуальні
правопорушення вирішальне значення має встановлення наявності причинного
зв’язку між протиправними цивільними процесуальними діями
(бездіяльністю) і шкодою.

151

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Для характеристики цивільного процесуального правопорушення важливе
значення має суб’єктивний елемент -вина заподіювача. Наявність винної
поведінки посадової особи необхідна для настання майнової
відповідальності за шкоду, завдану затримкою виконання рішення суду про
поновлення на роботі незаконно звільненого працівника. Збитки, завдані
виплатою працівникові грошових сум внаслідок затримки виконання рішення
суду, можуть бути стягнені з винних посадових осіб. Наявність вини
сторони необхідна для покладання оплати на користь другої сторони
винагороди за фактичну втрату робочого часу (ст.77 ЦПК). Винна поведінка
сторони може полягати в заявленні безпідставного позову, в
систематичному протидіянні правильному і швидкому розглядові та
вирішенню справи, тобто в прямому умислі. Не вимагається наявність вини
позивача для відшкодування ним відповідачеві судових витрат (ст.75 ЦПК).

Процесуальний порядок відшкодування завданих майнових збитків
процесуальним правопорушенням звичайний: пред’явлення самостійного
позову, який розглядається за правилами цивільного судочинства.

У новому цивільно-процесуальному законодавстві відсутня спеціальна
глава, присвячена судовим штрафам, яка була в ЦПК 1963 р. В самому
тексті кодексу штраф згадується лише один раз – у ч. 9 ст. 75 нового ЦПК
України, а саме судова повістка чи оголошення про виклик у суд повинна
містити роз’яснення про можливість накладення штрафу на особу, яка
викликається до суду, у випадку її неявки.

Натомість новий ЦПК України включає главу 9 розділу І „Заходи
процесуального примусу”. Заходами процесуального примусу є встановлені
ЦПК процесуальні дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують
встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню
цивільного судочинства. Заходи процесуального примусу застосовуються
судом негайно після вчинення порушення шляхом постановления ухвали.

152

Заходами процесуального примусу є: 1) попередження; 2) видалення із
залу судового засідання; 3) тимчасове вилучення доказів для дослідження
судом; 4) привід. До однієї особи не може бути застосовано кілька
заходів процесуального примусу за одне й те саме правопорушення (ст.ст.
90-91 ЦПК України). Порядок застосування названих заходів процесуального
примусу закріплено у ст. 92- 94 нового ЦПК України.

Контрольні запитання

З чого складаються судові витрати?

Як визначається ціна позову про строкові платежі і

видачі?

Визначте загальні правила обчислення державного мита.

Назвіть відомі випадки звільнення громадян від сплати

державного мита.

Охарактеризуйте випадки звільнення від сплати дер

жавного мита державних органів, громадських організацій,

підприємств і установ.

Які випадки повернення сплаченого державного мита

передбачені законом?

В яких із зазначених випадків сплачене державне мито

не повертається?

Як повинен діяти суддя, якщо вказана ціна позову не

відповідає дійсній вартості стягуваного?

Який порядок внесення коштів на оплату судових

витрат?

В яких випадках судові витрати відшкодовуються

сторонам за рахунок коштів бюджету?

Який розмір судового штрафу передбачено за неявку

свідка в судове засідання з причин, визнаних судом не

поважними?

За порушення яких правил ЦПК України суд може

накласти штраф?

Чи можуть бути застосовані до відповідача санкції та

які саме?

153

Цивільний процес

Розділ 13. НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

13.1. Поняття і сутність наказного провадження і судового наказу

Реформування цивільного процесуального законодавства України передбачає
пошук шляхів оптимізації і раціоналізації правосуддя, підвищення його
ефективності. В умовах обмеженого фінансування і настільки ж обмеженого
числа штатних одиниць у судовій системі значну роль може зіграти
зменшення навантаження на суддів. З іншого боку актуальною є проблема
процесуальної економії та своєчасного розгляду цивільних справ.

Саме реалізації цих цілей служить судовий наказ – інститут, включений до
процесуального законодавства новим Цивільним процесуальним кодексом
України.

Будучи новим для сучасного процесуального законодавства, судовий наказ
має глибокі історичні корені. Прообрази наказного провадження дослідники
знаходять у римському праві. У XIX ст. у процесуальному праві деяких
країн Європи з’являються інститути стягнення за безспірними документами.
Існувало наказне провадження й у дореволюційній Росії у виді справ про
спонукальне виконання. Дієвість спонукального виконання по актах
визначила закріплення аналогічного інституту в першому ЦП К УРСР 1923
p., але застосовувався судовий наказ недовго, оскільки стягнення в
безперечному порядку було передано до компетенції нотаріату, де
здійснювалося у вигляді виконавчого напису нотаріуса.

Прообразом судового наказу в недалекому минулому послужила процедура
безперечного стягнення аліментів на неповнолітніх дітей, введена Указом
Президії Верховної УРСР від 10 лютого 1987 р. “Про деяку зміну порядку
стягнення аліментів на неповнолітніх дітей”. Цим Указом була проведена
чітка грань між безперечними справами і тими, у

154

яких виникав спір про право. Перші фактично були виключені з числа
справ, які розглядалися у порядку цивільного судочинства, і передані для
одноособового розгляду суддею з дотриманням визначеної процедури, але
поза рамками цивільно-процесуальної форми. Другі – залишилися серед
справ позовного провадження.

Спираючись на доцільність та практику застосування судового наказу, в
першу чергу в Російській Федерації, які показали його належну
ефективність, врахувавши цілий ряд недоліків, що виявилися, законодавець
у новому ЦП К України закріпив процедуру наказного провадження.

У новому ЦПК норми про судовий наказ містяться в дванадцяти статтях
(95-106), об’єднаних у другому розділі “Наказне провадження”.

Відповідно до ст. 95 нового ЦПК судовий наказ є особливою формою
судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або
витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Таким чином, судовий наказ є рішенням суду, винесеним суддею одноособово
на підставі заяви про видачу судового наказу з питань, визначених ст. 95
відповідно до вимог, визначених ст.96 нового ЦПК.

Сутність даного рішення підкреслюється самою назвою -судовий наказ,
тобто правозастосовчий акт, державно-владного органу, який пропонує
суб’єктам визначену правовою нормою поведінку.

Питання про сутність судового наказу і наказного провадження є предметом
дискусій у теорії процесуального права. Уявляється правильним розглядати
наказне провадження як вид цивільного судочинства, а не як альтернативну
процесуальну процедуру, здійснювану суддею з метою прискореного захисту
права. Судовий наказ – це акт правосуддя, особлива форма судового
рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна
за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

155

Чорнооченко C.I.

Будучи однією з форм судових рішень, судовий наказ має силу виконавчого
документа. Однак сила судового наказу інша ніж судового рішення. Суд,
який виніс рішення, не може його відмінити чи змінити, в той час як
винесений судовий наказ може бути скасований тим же суддею, якщо від
боржника буде подана заява про скасування судового наказу, після чого
вимога заявника може бути пред’явлена в порядку позовного провадження
(ст. 106 нового ЦПК України).

Судовий наказ має меншу юридичну силу, аніж судове рішення, з тієї
причини, що останнє є не тільки актом застосування норми матеріального
права, а й результатом дії детально урегульованої складної
цивільно-процесуальної форми, у рамках якої проходив розгляд і вирішення
цивільної справи, що завершилося ухваленням рішення суду. Судовий наказ
виноситься в спрощеному порядку без будь-якого судового розгляду.

Хоча процедура наказного провадження гранично спрощена, у ній можна
виділити чотири етапи: порушення наказного провадження; видача судового
наказу; надіслання боржникові копії судового наказу та видача судового
наказу стягувачеві в разі набрання ним законної сили; скасування
судового наказу.

13.2. Порушення наказного провадження

Загальні правила порушення наказного провадження відповідають принципові
диспозитивності – провадження розпочинається за ініціативою зацікавленої
особи – кредитора, яка в новому ЦПК називається стягувачем. Суб’єкт, до
якого адресована вимога заявника, називається боржником (ст. 103 нового
ЦПК). Позивача і відповідача в наказному провадженні немає.

Згідно зі ст. 96 ЦПК судовий наказ може бути виданий за наявності таких
вимог:

заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчи

неному у письмовій формі;

заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не

виплаченої працівникові суми заробітної плати;

156

Цивільний процес

3) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку
відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника.

На відміну від цивільно-процесуального законодавства окремих зарубіжних
країн, в тому числі Російської Федерації, перелік вимог, за якими може
бути виданий судовий наказ, не вичерпний.

Зважаючи на світовий та вітчизняний досвід, це означає, що потенційно в
порядку наказного провадження можуть вирішуватися вимоги щодо стягнення
аліментів на неповнолітніх дітей, не зв’язані із установленням
батьківства, заперечуванням батьківства (материнства) або необхідністю
залучення інших зацікавлених осіб; податкової недоїмки, зборів та інших
обов’язкових платежів з громадян тощо.

За правилами підсудності заява про видачу судового наказу подається до
суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими
новим ЦПК.

Заява про видачу судового наказу подається в суд у письмовій формі.

У заяві повинно бути зазначено:

найменування суду, в який подається заява;

ім’я (найменування) заявника та боржника, а також ім’я

(найменування) представника заявника, якщо заява подається

представником, їхнє місце проживання або місцезнаходження;

вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються;

вартість майна у разі його витребування;

перелік документів, що додаються до заяви.

Заява підписується заявником. Вона може бути підписана і (або) подана
представником. У цих випадках до заяви повинно бути додано документ, що
підтверджує його повноваження. Заява подається разом з її копіями та
копіями доданих до неї документів відповідно до кількості боржників.

У змісті заяви варто виділити три основних взаємозалежних компоненти –
вимоги стягувача, обставини, на яких вони ґрунтуються, і документи, що
підтверджують обґрунтованість вимоги. Наказне провадження –
документальне, а

157

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

тому ніякого спеціального розгляду не передбачає. Від наявності і якості
представлених документів залежить зміст прийнятого суддею акта, а також
у визначеній мірі і заперечення боржника щодо виконання судового наказу.

Документи, які додаються до заяви, різні і залежать від вимог стягувача.
Якщо вимога заснована на нотаріально засвідченому або письмовому
правочині, кредитор повинен додати до заяви оригінал відповідного
правочину, а також всі інші документи, що підтверджують його невиконання
або порушення.

Якщо заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої
працівникові заробітної плати, то до заяви повинні бути додані докази,
які безперечно засвідчують заборгованість роботодавця. Ними можуть бути
розрахункові книжки, завірені виписки з розрахункової або платіжної
відомості, довідки з бухгалтерії організації-роботодавця.

При заяві органом внутрішніх справ, органом податкової міліції,
підрозділом Державної виконавчої служби вимог про стягнення витрат, щодо
компенсації витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини
або транспортних засобів боржника, повинні бути додані документи, що
підтверджують наявність і розмір цих витрат.

Заява про видачу судового наказу оплачується судовим збором у розмірі
п’ятдесяти відсотків ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі
звернення в суд з позовом у порядку позовного провадження.

Як свідчить аналіз законодавства, до оплати таких заяв можуть бути
застосовані відстрочка або звільнення від сплати.

У разі відмови у видачі судового наказу внесена сума судового збору
стягувачу не повертається. У разі пред’явлення стягувачем позову до
боржника у порядку позовного провадження ця сума зараховується до суми
судового збору, встановленої за позовну заяву.

У разі дотримання всіх встановлених вимог суддя приймає заяву. У новому
ЦПК не визначається, як повинно бути оформлене прийняття заяви. З огляду
на те, що на розгляд заяви про ухвалення судового наказу закон виділяє
три дні, можна

158

зробити висновок про те, що законодавець вважає зайвим ухвалення
окремої ухвали про прийняття заяви. Якщо немає підстав для відмови в
прийнятті заяви, повинен бути винесений судовий наказ. При цьому день
прийняття заяви судом буде визначати момент настання відповідних
матеріально-правових наслідків.

До неналежно оформленої заяви застосовуються положення статті 121 нового
ЦПК. Вони аналогічні тим, що стосуються позовних заяв. Зокрема, заява
про видачу судового наказу може бути залишена без руху чи повернута.

Про залишення позовної заяви без руху, повернення заяви суддею
постановлюється ухвала.

Повернення заяви у випадку, встановленому частиною другою статті 121
нового ЦПК, не є перешкодою для повторного звернення з такою самою
заявою після усунення її недоліків.

У прийнятті заяви про видачу судового наказу може бути відмовлено. У ст.
100 нового ЦПК встановлено дві групи підстав для відмови у прийнятті
заяви про видачу судового наказу:

заявлено вимогу, не передбачену статтею 96 цього Кодексу;

із заяви і поданих документів вбачається спір про право.

В той же час серед підстав відмови в прийнятті заяви,

перерахованих у ст. 100, немає вказівки на наявність судового наказу, що
вступив у силу, за тотожною вимогою. Судовий наказ не є перешкодою для
порушення позовного провадження. Разом з тим неприпустима видача кількох
наказів за однією вимогою. Отже, наявність судового наказу повинна
служити підставою для відмови в прийнятті заяви про видачу аналогічного
наказу по тотожній вимозі.

Відмова у прийнятті заяви унеможливлює повторне звернення з такою самою
заявою. Заявник у цьому випадку має право звернутися з тими самими
вимогами у позовному порядку.

13.3. Видача судового наказу

Порядок видачі судового наказу відповідно до ЦПК спрощений і прискорений
(ст.102 нового ЦПК). Не виявивши

159

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

підстав для відмови у прийнятті заяви стягувача про видачу судового
наказу суддя не пізніше трьох днів з моменту його прийняття судом без
судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх
пояснень видає судовий наказ по суті заявлених вимог.

Закон (ст. 103 нового ЦПК) чітко визначає форму і зміст судового наказу.
Незалежно від характеру заявленої вимоги у ньому зазначаються:

номер провадження і дата видачі наказу;

найменування суду, прізвище та ініціали судді, який

видав судовий наказ;

ім’я ( найменування), місце проживання або місцезнахо

дження стягувача і боржника;

посилання на закон, на підставі якого підлягають

задоволенню заявлені вимоги;

сума грошових коштів, які підлягають стягненню, а також

розрахунковий рахунок боржника (юридичної особи) в

установі банку, з якого повинні бути стягнуті грошові

кошти, якщо такий повідомлений заявником, яке майно

присуджено та його вартість;

сума судових витрат, що сплачена заявником і підлягає

стягненню на його користь з боржника.

Таким чином, зміст судового наказу помітно відрізняється від змісту
судового рішення. У ньому тільки дві частини -вступна і резолютивна.
Аналіз поданих документів, встановлення на їхній основі всіх обставин
справи в судовому наказі не передбачено, а значить, описова і
мотивувальна частини в судовому наказі відсутні.

Судовий наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа,
встановленим Законом України „Про виконавче провадження”. Згідно зі
ст.19 даного закону у виконавчому документі повинні бути зазначені:

назва документа, дата видачі та найменування органу,

посадової особи, що видали документ;

дата і номер рішення, за яким видано виконавчий

документ;

3) найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по
батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх
місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних
осіб), ідентифікаційний код суб’єкта господарської діяльності –
стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб),
індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його
наявності (для фізичних осіб – платників податків), а також інші
відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий
документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти
примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його
місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;

4)резолютивна частина рішення;

5)дата набрання чинності рішенням;

6) строк пред’явлення виконавчого документа до виконання.

Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадовою особою і
скріплений печаткою.

Наявність в новому ЦПК посилання на відповідність судового наказу
положенням Закону „Про виконавче провадження” ускладнює формулювання
судового рішення та вимагає подання до суду додаткових документів
(довідка з місця роботи боржника, ідентифікаційні коди тощо)- Виникає
потреба розробки зразків судо-вого наказу на рівні Мінюсту чи Верховного
Суду України.

Судовий наказ складається на спеціальному бланку в двох екземплярах.
Один екземпляр залишається у справі, а другий скріплюється печаткою суду
і видається стягувачу після набрання судовим наказом законної сили.

13.4. Повідомлення боржника про видачу судового

наказу

Після видачі судового наказу суд невідкладно надсилає його копію
боржникові рекомендованим листом із повідомленням.

160

її”

161

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Одночасно з копією судового наказу боржникові надсилається копія заяви
стягувача з копіями доданих до неї документів та роз’яснюється його
право в разі заперечення проти вимог стягувача протягом десяти днів з
дня отримання судового наказу подати заяву про його скасування.

У законі не зазначено, в який термін повинна бути відправлена копія.
Виходячи з цілей наказного провадження, цей термін повинен бути
мінімальним, не пізніше, ніж протягом трьох днів з дня видачі наказу.
Щоб уникнути тяганини, його варто було б закріпити в ЦПК.

У повідомленні боржникові роз’ясняється його право протягом 10 днів з
моменту одержання наказу подати заяву про його скасування. Вимоги до
такої заяви новим ЦПК не визначені, однак за аналогією вона повинна
відповідати вимогам до письмових пояснень відповідача, стосуватися суті
справи та містити заперечення щодо виконання наказу. Заява боржника
повинна бути подана до суду в письмовій формі. Заперечення боржника
можуть бути як мотивованими, так і мати форму простого заперечення або
незгоди з виконанням.

ІЗ.5. Набрання судовим наказом законної сили та видача його стягувачеві.
Скасування судового наказу

Якщо протягом трьох днів після встановленого законом десятиденного
терміну з дня отримання судового наказу за наявності даних про отримання
боржником копії наказу боржник не подав до суду заяву про його
скасування, судовий наказ набирає законної сили і суд видає його
стягувачеві для пред’явлення до виконання.

Останній має право пред’явити його до виконання за загальними правилами
виконавчого провадження в межах трирічного терміну давнини. На прохання
стягувача судовий наказ може бути спрямований безпосередньо суддею для
виконання до Державної виконавчої служби.

Закон не передбачає можливості оскарження судового наказу в
апеляційному порядку, але встановлює спрощену процедуру його можливого
скасування.

При цьому скасування відбувається за формальними підставами. Боржникові
досить подати заяву про скасування судового наказу в установлений строк,
і протягом п’яти днів з дня її надходження вона без судового розгляду і
виклику сторін розглядається судом, про що постановляється ухвала, якою
скасовується судовий наказ. Переконливість заперечень боржника не має
значення. Мовчання боржника розцінюється як його згода.

Заява боржника про скасування судового наказу, подана після закінчення
встановленого строку, залишається без розгляду, якщо суд за заявою
особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку подання
цієї заяви.

В ухвалі про скасування судового наказу зацікавленим особам
роз’яснюється, що заявлені стягувачем вимоїн можуть бути розглянуті в
позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред’явлення
позову. Оскарження такої ухвали законом не передбачено.

Копії ухвали надсилаються стягувачеві та боржникові не пізніше трьох
днів після її постановления.

Контрольні запитання

Чим було викликане закріплення в новому ЦПК України

наказного впровадження?

Чому наказне впровадження веде до економії цивільно-

процесуальних засобів?

Охарактеризуйте зміст судового наказу.

З яких категорій цивільних справ може бути прийнято

судовий наказ?

Охарактеризуйте набрання сили судовим наказом.

Як може бути оскаржено та сказовано судовий наказ?

162

IV

163

Цивільний процес

Розділ 14.

ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

14.1. Поняття судових доказів і засобів доказування. Предмет доказування

Здійснення завдань і досягнення цілей правосуддя по цивільних справах
припускають застосування судом норм матеріального права для встановлення
в ході судового розгляду фактичних обставин справи. Самі ж фактичні
обставини конкретної справи не можуть бути пізнані судом безпосередньо,
оскільки вони, як правило, мали місце в минулому. Тому виникає питання
про дослідження джерел, що містять відомості про фактичні обставини
справи.

Таке дослідження спрямоване на з’ясування наявності чи відсутності
певних юридичних фактів (дій чи подій, що мають юридичні наслідки), з
якими закон пов’язує виникнення, зміну і припинення прав і обов’язків
суб’єктів правовідносин. Таке дослідження джерел, що містять відомості
про розшукувані юридичні факти, називається судовим доказуванням, а самі
відомості про факти, будь-які фактичні дані називаються доказами.

Судове доказування – це діяльність учасників процесу при визначальній
ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою
встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. Доказування є
єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи.
Доказування передує акту застосування в судовому рішенні норм
матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов’язків у
сторін.

Як зазначалося, обставини справи встановлюються за допомогою доказів.

164

Доказами по цивільній справі є будь-які фактичні дані, на основі яких у
визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність
обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші
обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч.і ст.27
ЦПК).

З наведеного визначення випливає, що доказами є такі фактичні дані, які
отримані у встановленій законом процесуальній формі. Фактичні дані
(докази) суд одержує з певних джерел, що називаються у законі засобами
доказування. Цивільний процесуальний закон дає вичерпний перелік засобів
доказування: пояснення сторін і третіх осіб; показання свідків; письмові
докази; речові докази; висновки експертів. Тому, виходячи із закону, суд
вправі використовувати для одержання фактичних даних тільки засоби,
зазначені в ч.2 ст.27 ЦПК України.

Новим ЦПК України до засобів доказування включено також пояснення
представників, звуко- та відеозаписи.

Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників – це інформація,
отримана за їх згодою при допиті в суді, про відомі їм обставини, що
мають значення для справи.

Показання свідка – це повідомлення про відомі йому обставини, які мають
значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати
джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

Письмові докази – це будь-які документи, акти, довідки, листування
службового або особистого характеру чи витяги з них, що містять
відомості про обставини, які мають значення для справи.

Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію
письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі,
має право вимагати подання оригіналу.

Речові докази – це предмети матеріального світу, що містять інформацію
про обставини, які мають значення для справи.

165

ЧорнооченкоС.І.

Г

Цивільний процес

Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації,
що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення
для справи.

Висновок експерта – це докладний опис проведених експертом досліджень,
зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання,
задані судом (ст.ст. 62-66 нового ЦП К України).

Предметом доказування слід вважати коло юридичних фактів, від
установлення яких за допомогою доказів залежить правильне вирішення
цивільної справи. Встановлення наявності чи відсутності у справі певних
юридичних фактів буде свідчити про дійсні взаємовідносини сторін.

Предмет доказування визначається судом і особами, які беруть участь у
справі, на підставі норм матеріального права, які підлягають
застосуванню, і протягом процесу можуть в силу тих чи інших причин
піддаватися змінам, наприклад, при відмові позивача від частини позовних
вимог.

Як відзначалося вище, обставини, які підлягають доказуванню, випливають
з диспозиції норм матеріального права. Така норма вказує на обставини,
які слід довести по будь-якій справі даної категорії. Наприклад,
загальними фактами, які входять до предмету доказування по всіх справах
про розірвання шлюбу, є: факт укладення шлюбу; факт наявності чи
відсутності взаємної згоди подружжя на розірвання шлюбу; факт наявності
чи відсутності спільних неповнолітніх дітей.

Інші факти включаються до предмету доказування в залежності від
конкретних обставин справи. Наприклад, у випадку розірвання шлюбу
подружжя, які не мають спільних неповнолітніх дітей, один із яких не
згоден на розірвання шлюбу, повинно бути розглянуто питання про
встановлення факту неможливості подальшого спільного проживання подружжя
і збереження сім’ї.

Юридичні факти матеріально-правового порядку, що є основними фактами
предмету доказування, служать орієнтиром для сторін. Спираючись на них,
позивач обґрунтовує

166

підставу позову, а відповідач – заперечення проти позову. Специфіка
справи випливає з позову і заперечень проти нього. З цієї причини
конкретні обставини, які необхідно довести по даній справі, випливають з
підстав позову і заперечень проти нього.

Правильне визначення предмета доказування по кожній цивільній справі
дозволяє визначити коло фактів, з’ясування яких необхідне для успішного
виконання завдань, які вирішуються судом.

14.2. Факти, що не підлягають доказуванню

Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова
процесуальна діяльність. Не потребують доказування загальновідомі,
преюдиціальні факти і факти, що презумуються (ст.32 ЦПК). Суд також може
вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його
доказування (ст.40 ЦПК).

Загальновідомі факти – це обставини, які відомі широкому колу осіб, у
тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування тому, що
об’єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події:
землетрус на Тайвані, аварія на Чорнобильській АЕС тощо. Загальна
відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну
територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна
про нього зазначити. Визнання обставини загальновідомою і такою, що не
підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що
ним виноситься ухвала, яка оскарженню не підлягає.

Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної
сили судового рішення і визначається його суб’єктивними і об’єктивними
межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а
також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі
встановлені судом у рішенні в такій справі факти і право-

167

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

відносини (ч.З СТ.231 ЦПК). Тому факти, встановлені рішенням суду, іцо
набрало законної сили, не доводяться знову при розгляді інших цивільних
справ, в яких беруть участь ті самі особи. Але факти, встановлені
вироком суду в кримінальній справі, який набрав законної сили, є
обов’язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові
наслідки дій особи, щодо якої відбувся вирок суду, лише в двох питаннях:
чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою (ст.31 ЦПК). Наявні
в кримінальній справі інші матеріали про факти, які складають предмет
доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді
судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про стягнення
завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має
права обговорювати вину відповідача. Але якщо на підтвердження розміру
відшкодування збитків, які випливають з кримінальної справи, були
подані, крім вироку, й інші докази, то вони включаються в сферу
доказової процесуальної діяльності у справі.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з
законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (ч.З ст.32
ЦПК).

На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів законні
презумпції можуть бути спростовані в загальному порядку. Так, відповідно
до Цивільного кодексу за шкоду, заподіяну громадянином, визнаним
недієздатним у судовому порядку, відповідають його опікун і організації,
які зобов’язані здійснювати за ним догляд, якщо не доведуть, що шкода
завдана не з їх вини. В цій нормі вина опікуна презумується, але він
може здійснювати процесуальну діяльність, спрямовану на доведення
наявності вини інших осіб, а, отже, на спростування презумпції своєї
вини. Законні презумпції стосуються лише юридичних фактів, а не
доказових, які також входять до предмета доказування.

В судовій практиці поширеною підставою звільнення від доказування
виступає безспірність фактів. У понятійному

168

обігу ЦПК таке поняття відсутнє, але ст.40 Кодексу закріпила правило,
за яким суд може вважати визнаний стороною в суді факт встановленим,
коли в нього не виникне сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним
обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтересів і не
зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою
приховання істини.

Новим ЦПК України встановлено підстави звільнення від доказування, до
яких відносяться: 1) обставини, визнані сторонами та іншими особами, які
беруть участь у справі; 2) обставини, визнані судом загальновідомими; 3)
обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або
адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при
розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо
якої встановлено ці обставини; 4) вирок у кримінальній справі, що набрав
законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне
правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про
цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або
постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією
особою (ст. 61 ЦПК України).

14.3. Розподіл обов’язків по доказуванню

Особливість доказування полягає в тому, що воно виступає як право і
обов’язок осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати
докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення
суду, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст.99 ЦПК), тобто
мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє
право по доказуванню і одночасно виконують обов’язок по доказуванню,
оскільки ст.ЗО ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна
довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог
і заперечень. Обов’язок по доказуванню покладається також на третіх
осіб, прокурора,

169

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

органи державного управління й інших осіб, які беруть участь у справі і
в правовому становищі прирівнюються до сторін (ст.ст. 120, 122 ЦПК).
Отже, обов’язок по доказуванню покладається на того, хто звернувся за
допомогою до суду.

Право доказування виступає як можливість подання доказів, участь в їх
дослідженні, попередній оцінці та гарантується сукупністю процесуальних
засобів і реалізується по волі заінтересованих осіб особисто або за
допомогою суду у відповідності з своїми інтересами та вибором способу
поведінки.

Обов’язок по доказуванню полягає у необхідності виконання комплексу
відповідних дій, який гарантується настанням несприятливих правових
наслідків у випадку їх невиконання, зокрема, відмовою суду визнати
наявність юридичного факту у випадку невиконання стороною обов’язку по
його доказуванню; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові
належить відмовити.

Невиконання обов’язку по доказуванню для сторін й інших суб’єктів
правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові
наслідки, для інших осіб, які беруть участь у справі, – лише
процесуально-правові. З загального правила про розподіл обов’язку по
доказуванню, закріпленого ст.ЗО ЦПК, зроблені винятки в окремих нормах
матеріального права, за якими обов’язок по доказуванню факту або його
спростуванню перекладається на протилежну сторону. Характерними у
зв’язку з цим є норми, якими встановлюються доказові презумпції: вина
особи, яка завдала шкоду, вина особи, яка не виконала зобов’язання або
виконала його неналежним чином.

14.4. Належність доказів і допустимість засобів доказування

Цивільний процесуальний закон з метою не допустити відволікання уваги
суду на дослідження доказів, які не мають значення для справи,
установлює вимогу про належність

170

доказів. Згідно зі ст.28 ЦПК України суд приймає до розгляду лише ті
докази, які мають значення для справи. Встановити належність доказів —
значить установити, чи мають вони значення для справи.

Такими, які мають значення для справи, визнаються фактичні дані, що
пов’язані з фактами, які підлягають встановленню в справі, і в силу
цього зв’язку можуть підтвердити чи спростувати їх. Наприклад, таким
зв’язком по справах про стягнення заборгованості за договором позики з
позичальника володіють наступні докази: письмовий договір позики;
розписка позичальника в одержанні суми позики; лист позичальника, який
свідчить про визнання позики. Ці докази можуть підтвердити чи
спростувати факт укладення договору позики.

З метою полегшення суду визначення належності доказів закон вимагає від
осіб, які клопочуть про виклик свідків, витребування документів або
речових доказів, вказати, які обставини, що мають значення для справи,
можуть бути встановлені з їх допомогою,

Суд, підбираючи докази для дослідження в судовому засіданні відповідно
до правила належності доказів, повинен керуватися вимогами достатності
доказів. Достатність доказів означає, що вони дозволяють зробити
достовірний висновок про існування факту, на підтвердження якого вони
зібрані. Якщо такого висновку зробити не можна, то це вказує на
недостатність доказів.

Новий ЦПК України конкретизує поняття належності доказів. Згідно зі ст.
58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета
доказування. При цьому сторони мають право обґрунтовувати належність
конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не
повинен брати до розгляду докази, які не відносяться до предмету
доказування.

Принцип допустимості засобів доказування закріплений в ст.ст. 27 і 29
ЦПК і припускає дві вимоги до засобів доказування. По-перше, засоби
доказування по всякій

171

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

цивільній справі повинні відповідати перерахованим у ч.2 СТ.27 ЦПК,
оскільки вона дає їх вичерпний перелік. Ця частина правила допустимості
засобів доказування означає, що докази встановлюються поясненнями сторін
і третіх осіб, показаннями свідків, письмовими доказами, речовими
доказами і висновками експертів. З цього випливає, що будь-який доказ,
отриманий за допомогою одного з зазначених засобів, якщо інше не
встановлено законом, є припустимим.

По-друге, обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені
певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими
засобами доказування. Такі конкретні обмеження вводяться нормами
матеріального права. Так, наприклад, договір позики повинен бути
зроблений у письмовій формі. У цьому випадку в підтвердження договору
повинні надаватися документи про його оформлення, наприклад, розписка
позичальника в одержанні суми позики. Розглянуте правило спрямоване на
усунення з процесу доказів, які потенційно можуть бути недостовірними.

Ст. 59 нового ЦПК України доповнює принцип допустимості важливим
положенням про те, що суд не бере до уваги докази, які одержані з
порушенням порядку, встановленого законом. Це означає, що законними
повинні бути як засоби доказування, вичерпний перелік яких визначений
ЦПК, так і методи отримання цих доказів.

14.5. Класифікація доказів. Забезпечення доказів. Судове доручення

Класифікація доказів – це зведення доказів в окремі групи за певною
ознакою (підставою).

За джерелом їх одержання судові докази поділяються на особисті, тобто
такі, джерелом яких є люди (відомості про факти, одержувані від сторін,
свідків і т.д.), речові (джерелом є речі – письмові і речові докази) і
змішані (висновок експерта).

За способом утворення судові докази поділяються на первісні і похідні.
Первісними називаються докази, отримані з

172

першоджерела. Ними можуть бути, наприклад, фактичні дані, отримані за
допомогою показань свідка-очевидця, оригінали документа і т.д.

Похідними називаються докази, отримані „із других рук”, наприклад,
відомості, отримані з копії документа чи за допомогою фотозйомки й ін.

У силу принципу безпосередності суд зобов’язаний прагнути до
використання головним чином первісних доказів, тому що при передачі
відомостей про факти від однієї особи іншій, при знятті копій з
документів тощо збільшується можливість перекручування фактичних даних.

За характером висновку судові докази поділяються на прямі і непрямі.
Прямий — це такий доказ, з якого можна зробити достовірний висновок про
існування (чи неісну-вання) доказуваного факту; доказ, з якого можна
зробити імовірний висновок про існування доказуваного факту, називається
непрямим.

Класифікація завжди має як теоретичне, так і практичне значення.
Класифікуючи докази, ми звертаємо увагу на особливості дослідження і
оцінки доказів у залежності від того місця, яке вони зайняли в
класифікаційній системі. Так, оцінюючи можливість достовірного висновку
на підставі окремо взятого побічного доказу, практика виробила правило,
що одного такого доказу недостатньо, і тільки їх сукупність дає
можливість зробити правильний висновок про доказуваний факт.

Відповідно до СТ.35 ЦПК України особи, які мають підставу побоюватись,
що подача потрібних для них доказів згодом стане неможливою або
утрудненою, мають право просити суд під час розгляду справи або суддю,
як до, так і після подачі заяви забезпечити ці докази.

Забезпечення доказів являє собою спосіб закріплення відомостей про факти
у випадках, коли є підстави побоюватися, що їх джерела можуть бути
знищені, зникнуть чи використання їх стане утрудненим. Наприклад, якщо
очікується

173

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

від’їзд свідка у віддалену місцевість, тяжкий стан його здоров’я, що дає
підставу припускати можливість смерті; можливість знищення або зникнення
об’єкта експертизи тощо.

Докази забезпечуються допитом свідків, призначенням експертизи,
витребуванням та оглядом письмових і речових доказів, у тому числі за їх
місцем знаходження. П.2 ст. 133 нового ЦПК України закріплює, що у
необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи
забезпечення доказів.

Новим ЦПК України передбачено, що за заявою заінтересованої особи суд
може забезпечити докази ще до пред’явлення нею позову.

У разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви
заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня
постановления ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної
заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення
доказів, зобов’язана відшкодувати судові витрати, а також збитки,
заподіяні у зв’язку із забезпеченням доказів (п.3,4 ст. 133 ЦПК
України).

Про забезпечення доказів суддя постановляє ухвалу, в якій зазначає
порядок і спосіб її виконання. Протоколи і всі зібрані в порядку
забезпечення доказів матеріали надсилаються до суду, який розглядає
справу (ст.36 ЦПК України).

Заяву про забезпечення доказів розглядає протягом десяти днів відповідно
суд чи суддя того суду, в районі діяльності якого належить провести ці
процесуальні дії, з повідомленням заінтересованих осіб. Однак їх неявка
не перешкоджає розглядові заяви (ст.38 ЦПК України).

Оскарження ухвали про забезпечення доказів не допускається, на неї не
може бути внесено окреме подання прокурора. На ухвалу про відмову
забезпечити докази може бути подано скаргу або внесено окреме подання
(ст.39 ЦПК України).

В разі необхідності суд, який розглядає справу, може доручити збирання
доказів іншому суду. Судове доручення

174

оформляється у вигляді ухвали на адресу відповідного суду. В ухвалі про
судове доручення коротко викладається суть справи, що розглядається,
вказуються обставини, які підлягають з’ясуванню, докази, які повинен
зібрати суд, що виконує доручення. Ця ухвала обов’язкова для суду, якому
вона адресована, і має бути виконана в строк до десяти днів. Протоколи і
всі зібрані при виконанні судового доручення матеріали негайно
пересилаються до суду, який розглядає справу (ст.ЗЗ ЦПК).

Контрольні запитання

Дайте визначення поняття доказів у цивільній справі.

За якими підставами зводяться докази в окремі групи?

Що становить предмет доказування у цивільній справі?

Дайте класифікацію засобів доказування у цивільних

справах.

На кого покладається обов’язок доведення обставин у

цивільній справі?

Назвіть підстави і способи для забезпечення доказів по

цивільній справі.

Охарактеризуйте факти, які не підлягають доказуванню

у цивільній справі.

Розкрийте поняття належності доказів і допустимості

засобів доказування.

175

Цивільний процес

Розділ 15. ПОЗОВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

15.1. Поняття позову

Конституція України, закріплюючи права фізичних та юридичних осіб,
держави, гарантує їх захист (ст.ст. 8, 55, 124 Конституції). Стаття 4
ЦПК України забезпечує право на звернення до суду зацікавленої особи за
захистом порушеного або оспорюваного суб’єктивного права чи
охоронюваного законом інтересу.

Згідно з 4.2 СТ.4 ЦПК неприпустима відмова ні у можливості звернення до
суду взагалі, ні у праві звернення до суду з будь-якими іншими вимогами,
що виникли чи можуть виникнути з визначених правовідносин на підставі
конкретного договору.

Діяльність суду по захисту порушених прав і інтересів протікає в різних
процесуальних формах, основною серед яких є позовна форма (позовне
провадження).

Справи у спорах, які виникають з цивільних, сімейних, трудових,
кооперативних правовідносин прийнято називати позовними, а позовне
провадження характеризується трьома ознаками: по-перше, між сторонами є
спір, який витікає з цивільних правовідносин (ст.1 ЦК) (виключення –
відсутність спору при розірванні шлюбу подружжям, яке має неповнолітніх
дітей); по-друге, спір стосується не тільки фактичних обставин справи, а
й самих правовідносин; по-третє, вимога до суду щодо судового цивільного
правового захисту набуває форми позовної заяви.

У процесуальній літературі питання щодо поняття позову є дискусійним.
Окремі автори (К.С. Юдельсон , К.І. Комісарів, В.М. Семенов, H.I.
Масленникова) називають позовом у цивільному процесуальному праві
звернення до суду першої інстанції з вимогою щодо захисту спірного
цивільного суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.

176

Ряд авторів розрізняє:

а) позов у матеріально-правовому змісті – як засновані на

цивільному праві і звернені через суд матеріально-правові

вимоги позивача до відповідача;

б) позов у процесуальному змісті – як звернену до суду

вимогу щодо захисту суб’єктивного цивільного права чи

визнання наявності або відсутності визначених цивільних

правовідносин (С.Н. Абрамов, П.Ф. Елисейкін, М.А. Гуревич).

Третій напрямок представляють А.Ф. Клейнман, А. А. Добро-вольський, В.І.
Тертишников, М.Й. Штефан. На їхню думку, позов являє собою єдине
поняття, яке має дві сторони – матеріально-правову і процесуальну.
Матеріально-правова сторона позову – це вимога позивача до відповідача,
а процесуально-правова сторона позову – це вимога до суду про захист
права.

Єдине поняття позову уявляється більш правильним. Даючи відповідь на
матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, суд тим самим дає
відповідь і на звернення позивача до суду щодо захисту порушеного чи
оспорюваного права. Без спірної матеріально-правової вимоги позивача до
відповідача немає позову. Матеріально-правова вимога стає позовом, якщо
вона звернена до суду. Тому сутність позову може бути правильно
визначена з урахуванням нерозривної єдності названих двох сторін.

Таким чином, позов – це звернена через суд вимога позивача до
відповідача щодо захисту порушеного або оспорюваного суб’єктивного права
чи охоронюваного законом інтересу, здійснена у визначеній законом
процесуальній формі.

15.2. Елементи позову

Позов складається з трьох частин: предмета позову, підстави позову,
змісту позову.

Предмет позову складає та його частина, яка характеризує
матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, стосовно якої він
просить постановити судове рішення. У позовах,

1294

177

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

спрямованих на присудження відповідача до здійснення ним певних дій,
предметом позову буде спірна матеріальна-правова вимога позивача до
відповідача; у позовах про визнання в наявності чи відсутності
правовідносин предмет складають саме такі правовідносини – визнання їх
наявності чи відсутності.

Таким чином, предмет позову повинен мати правовий характер і витікати з
матеріально-правових відносин. Предмет позову характеризується певним
змістом, а в окремих випадках і окремим об’єктом. А тому при
характеристиці предмета позову необхідно відрізняти предмет позову в
його безпосередньому розумінні від матеріального об’єкта. Наприклад,
предметом позову про виселення громадянина будуть спірні
правовідносини, а об’єктом – житлове приміщення.

Протягом усього часу розгляду справи позивач може змінити предмет
позову. Він має право у ході розгляду справи заявити нові вимоги в межах
спірних правовідносин.

Визначення предмета позову має практичне значення для індивідуалізації
позовів, визначення підвідомчості справи; класифікації позовів за
матеріально-правовою ознакою; ним визначається суть вимоги, відповідь на
яку повинен дати суд.

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої
вимоги до відповідача. Ними можуть бути: юридичні факти
матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального
права, які врегульовують спірні правовідносини та доказові факти, на
підставі яких можна зробити висновок про наявність чи відсутність
відповідних прав.

Підстави позову не можна змішувати з нормами права, на які посилається
позивач, а також з документами, які є письмовими доказами юридичних
фактів, які складають підстави позову чи заперечення проти нього.

Підстава позову являє собою ряд фактів, які можна умовно розділити на 2
групи: активні – тобто ті, які підтверджують, що спірне право належить
позивачеві, а на відповідача покладені певні обов’язки; пасивні – у яких
вбачається, що

178

відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення права позивача або
утвердження за собою права, яке йому не належить.

Підстава позову може бути зміненою протягом розгляду справи. При цьому
позивач замість зазначених юридичних фактів може посилатися на інші, що
обґрунтовують ту ж вимогу, але не повинні виходити за межі зазначеного
матеріально-правового спору.

Як право на зміну предмета позову, так і право на зміну підстави позову
надане тільки позивачу, так як лише з його згоди суд може здійснити
подібну заміну.

Предмет позову і підстава позову мають значення для його
індивідуалізації. Суд відмовляє в прийнятті позовної заяви у випадку
тотожності предмета, підстав і сторін спору (ст.136 ЦПК), а виявивши
дану обставину в ході судового розгляду, -припиняє провадження по справі
(ст.227 ЦПК).

Питання щодо змісту – як третього елемента позову – в юридичній
літературі спірне. Ряд дослідників (А. А. Доброволь-ський, С.А. Іванова,
Н.І. Масленникова) заперечують існування змісту як елемента позову. На
їх думку, зміст — це мета позову, отже, він не може бути його складовою
частиною

Однак переважна більшість дослідників (М.А. Гурвич, В.В. Комаров, Н.А.
Чечина, М.Й. Штефан, В.І. Тертишников) справедливо вказують, що в змісті
позову виражається волевиявлення позивача, без якого немає звернення до
суду за захистом порушеного або оспорюваного права, і якщо мета виражена
у волевиявленні особи, що робить дію, то вона входить до його змісту.

Таким чином, третім елементом позову – змістом – є зазначена позивачем
форма судового захисту. Позивач може просити суд: 1) присудити визначену
річ; 2) визнати наявність чи відсутність суб’єктивних прав; 3) змінити,
припинити існуючі між сторонами правовідносини (перетворити їх).

Виділення змісту має практичне значення, тому що вказує на дію суду, за
здійсненням якої позивач звертається до суду,

12* 179

Чорнооченко C.I.

допомагає встановити межі дослідження справи. Саме за своїм змістом
позови класифікують на види.

Елементи позову тісно пов’язані між собою. Підставу позову повинен
довести позивач для того, щоб надати суду всі матеріали, необхідні для
його захисту. Предмет позову -правова вимога, яку суд повинен розглянути
і винести законне та обґрунтоване рішення. Від предмета позову залежить
форма (зміст) захисту.

15.3. Види позовів

Розподіл позовів на види може бути класифікований за різними підставами.
В основі процесуально-правової класифікації лежить процесуально-правова
ознака: спосіб процесуального захисту. За способом процесуального
захисту, який відображається в змісті позову, вони класифікуються на: 1)
позови про присудження (виконавчі); 2) позови про визнання (установчі);
3) перетворювальні позови (конститутивні). Процесуально-правова
класифікація охоплює усі види судового захисту і має найбільше значення
в теорії цивільного процесу.

Першу групу позовів складають позови, спрямовані на примусове здійснення
вимог позивача до відповідача зробити визначену дію чи утриматися від її
здійснення. Вони називаються позовами про присудження. Прикладами
позовів про присудження є позови про стягнення боргу за договором
позики, про стягнення аліментів тощо.

Предметом позову про присудження є матеріально-правова вимога позивача
до відповідача, спрямована на те, щоб відповідач зробив визначені дії
(утримався від них), не порушуючи тим самим право позивача.

Підстава позову про присудження складається з ираво-створюючих фактів, з
якими пов’язане виникнення суб’єктивного цивільного права, і фактів, з
якими пов’язане виникнення права вимоги.

180

Цивільний процес

Зміст позову про присудження виражається у вимозі позивача до суду, про
примус відповідача до здійснення визначених дій або стримування від них.

Позовом про визнання є позов, спрямований на підтвердження судом
наявності чи відсутності визначених правовідносин між сторонами
(визнання угоди недійсною, встановлення батьківства, встановлення прав
авторства тощо).

Позови про визнання можна поділити на два види: позитивні позови щодо
визнання, що містять вимогу підтвердити визначені правовідносини, і
позови негативні, що характеризуються проханням підтвердити відсутність
визначених правовідносин.

Предметом позову про визнання є самі матеріально-правові відносини між
сторонами. Закон допускає позови про визнання, де предметом є
правовідносини між співвідповідачами. Підставою позитивних позовів про
визнання служать правостворюючі факти, підставою негативного позову про
визнання є правоприпиняючі факти.

В основу позову про визнання, на відміну від позову про присудження, не
входять факти, з якими пов’язується можливість примусового здійснення
права, тому що позовом про визнання позивач не вимагає примусового
здійснення своєї цивільно-правової вимоги, а просить підтвердити
існування чи відсутність правовідносин.

Зміст позову про визнання – це вимога до суду про встановлення в
судовому рішенні наявності чи відсутності правовідносин, зазначених
позивачем.

Таким чином, позови про присудження і позови про визнання відрізняються
один від одного усіма елементами: предметом, підставами, змістом.
Загальною рисою для них є те, що обидва позови спрямовані на
підтвердження прав і обов’язків у судовому порядку в тому виді і змісті,
у якому вони існували до процесу і незалежно від нього. Судове рішення
не вносить змін в існуючі правовідносини, які після судового рішення
залишаються такими ж, якими вони були до процесу.

181

Чорнооченко C.I.

Перетворювальними називаються позови, спрямовані на припинення, зміну чи
створення (формування) нових правовідносин. Виносячи рішення за
перетворювальним позовом, суд додає щось нове існуючим між сторонами
правовідносинам, у зв’язку з чим даний вид позовів називають ще
конститутивним.

Перетворення судом правовідносин може здійснюватися трьома способами,
відповідно можна виділити три підвиди перетворювальних позовів: про
встановлення, зміну і припинення правовідносин.

Позови щодо встановлення нових правовідносин. У даному випадку позивач
просить, щоб суд на основі правовідносин, які існували раніше, встановив
нові правовідносини. Так, наприклад, згідно зі ст.114 ЦК при продажі
частки в спільній власності з порушенням права привілейованої купівлі
інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися
до суду з позовом про переведення на нього прав і обов’язків покупця.

Позови про зміну правовідносин. У даному випадку позивач просить суд
змінити існуюче між ним і відповідачем матеріальне правовідношення. Так,
наприклад, якщо між учасниками спільної дольової власності не досягнуто
згоди щодо способу виділення частки кожного, а майно не можна розділити
без значних збитків для його господарського призна-чення, суд за позовом
власника, який виділяється, призначає йому грошову компенсацію (ст.115
ЦК).

Позови про припинення правовідносин. Вказані позови містять прохання до
суду припинити існуючі між позивачем і відповідачем правовідносини. Так,
наприклад, виносячи рішення про розірвання шлюбу, суд припиняє
шлюбно-сімейні правовідносини між подружжям.

Предметом перетворювального позову є ті матеріально-правові відносини,
що підлягають судовому перетворенню, зміні за рішенням суду.

182

Цивільний процес

Підставою перетворювальних позовів, спрямованих на створення прав, є
правоутворюючі факти, підставою право-змінюючих позовів є правозмінюючі
та правоприпиняючі факти, підставою позовів щодо припинення прав є
право-припиняючі факти.

Змістом перетворювального позову є вимога до суду про припинення, зміну
чи встановлення нових правовідносин.

Деякі автори заперечують можливість виділення перетворювальних позовів,
посилаючись на те, що суд не вправі змінити, припинити правовідносини, а
має право тільки захищати права й охоронювані законом інтереси. Це
твердження уявляється необгрунтованим, адже існування перетворювальних
позовів підтверджується законом (ст.6 ЦК). Крім того, законодавство
встановлює конкретні випадки захисту прав шляхом зміни, припинення і
форму-вання нових правовідносин.

Як справедливо вказує професор М.А. Гурвич у своїй відомій роботі „Право
на иск”, яка вийшла ще в 1949 р. і з якою можна ознайомитися через
комп’ютерну мережу Інтер-нет (адреса: www.law.ru), виносячи
перетворювальне рішення, суд не створює нових прав, а захищає право
позивача на зміну чи припинення існуючих правовідносин.

Матеріально-правова класифікація позовів заснована на
матеріально-правовій ознаці – за матеріально-правовою належністю
правовідносин. Ґрунтуючись на зазначеній ознаці, позови поділяють на
цивільні, трудові, сімейні тощо. Такий поділ з врахуванням особливостей
їх розгляду в судовому процесі має практичне значення при узагальненні
судової практики. На цій основі побудовані постанови Пленуму Верховного
Суду України.

15.4. Право на позов

Поняття права на позов – одне із дискусійних і складних у теорії
цивільного процесу. Позиція ряду авторів (К.С. Юдель-

183

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

сона, H.I. Масленникової) полягає в тому, що право на позов -це поняття
лише процесуального права, і розглядається як забезпечена законом
можливість звернення до суду за захистом своїх цивільних прав.

Представники іншого напрямку (М.А. Гурвич, А.А. Ференц-Сороцький, М.Й.
Штефан) розглядають право на позов як право, що складається з права на
пред’явлення позову у процесуальному змісті і права на його задоволення
у матеріально-правовому змісті. У процесуальному змісті під правом на
пред’явлення позову вони розуміють право на звернення до суду за судовим
захистом. У матеріальному змісті, на їх думку, позов – це право на
примусове здійснення свого матеріального права (вимоги) до відповідача.

Аналіз судової практики, процесуального і матеріального законодавства
показує, що в понятті права на позов повинні бути відображені його дві
нерозривні сторони: матеріально-правова -вимоги позивача до відповідача
(предмет позову) і процесуально-правова сторона – вимога до суду про
захист права.

У цивільному процесуальному праві не може бути автономного права на
судовий захист, відірваного від права на позов у матеріальному змісті.
Матеріальне право не може існувати без можливості бути реалізованим у
примусовому порядку. Звертаючись до суду, позивач виходить з того, що
він має право на порушення процесу (а саме, право на пред’явлення
позову), і правом на задоволення матеріально-правової вимоги до
відповідача (а саме, право на задоволення позову).

Отже, право на позов – це єдине поняття, що складається з права на
пред’явлення позову і права на задоволення позову. Зазначені
правомочності нерозривно зв’язані, тому що без права на пред’явлення
позову не може бути права на задоволення позову, а право на пред’явлення
позову є способом реалізації права на позов. Однак право на пред’явлення
позову не може бути для позивача засобом захисту порушеного чи
оспорюваного права, якщо в ньому відсутнє право на задоволення позову.

184

Право на пред’явлення позову і право на задоволення позову відносно
самостійні, але не автономні. У позивача може бути право на пред’явлення
позову, але відсутнє право на задоволення позову (недоведеність фактів,
які є підставою правової вимоги позивача до відповідача). Позивач може
бути володарем права на задоволення позову, але при цьому не мати права
на пред’явлення позову (при відсутності ряду передумов – СТ.136 ЦПК і
порушення визначеного порядку).

Право на пред’явлення позову слід розуміти як право на порушення
процесу, право на задоволення позову – як право на позитивний результат
процесу.

Право на позов – це право на звернення до суду у визначеному
процесуальному порядку за захистом порушеного або оспорюваного
суб’єктивного права чи охороню-ваного законом інтересу.

15.5. Захист інтересів відповідача

Захист інтересів відповідача гарантується принципами цивільного
процесуального права України: змагальною формою процесу, рівноправністю
сторін, диспозитивністю.

Завдання цивільного судочинства рівною мірою розподіляються між
позивачем та відповідачем. Обидві сторони в процесі захищають свої права
та інтереси. Для позивача засобом порушення процесу є позов, проти
заявленого позову відповідач може виступати з запереченнями і зустрічним
позовом.

Заперечення є вимогами відповідача щодо припинення провадження в справі
через відсутність передумов права на пред’явлення позову чи внаслідок
відсутності підстав для виникнення та розвитку спірних матеріальних
правовідносин, з яких витікають позовні вимоги позивача.

Дане визначення охоплює два види заперечень: процесуально-правові і
матеріально-правові.

Процесуально-правові заперечення не торкаються мате-ріально-правової
сутності позовних вимог. Відповідач вправі

185

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

заявити, що справа не може бути розглянута в суді, тому що позивач є
неправоздатним, є судове рішення з того ж спору, яке набуло законної
сили, або раніше позивач відмовився від позову тощо.

Матеріально-правові заперечення мають на меті ухвалення рішення про
відмову в позові як такому і полягають в запереченні фактів підстав
позову чи предмета позову. Відповідач може заявити про виконання
зобов’язання, закінчення строку давності, те, що норми матеріального
права не передбачають виникнення цивільного суб’єктивного права з
фактів, наведених позивачем тощо.

Зустрічний позов – це заявлена відповідачем до позивача у справі
самостійна позовна вимога для сумісного її розгляду з первісним позовом.
Зустрічний позов не є позовом особливого виду, а відноситься до позовів
про присудження, визнання чи перетворення.

Зустрічний позов відрізняється від заперечення за наступними підставами:

пред’являючи зустрічний позов, відповідач прагне

відхилити первісний позов цілком чи частково, пред’являючи

вимогу до позивача, заперечення цієї мети не переслідує;

зустрічний позов займає самостійне становище в

процесі;

зустрічний позов повинен бути викладений у формі

позовної заяви (ст.ст.137, 138 ЦПК) і оплачений державшім

митом, заперечення може бути заявлене в письмовому виді

(пояснення на позов) і в усному (у формі клопотань);

зустрічний позов може бути пред’явлений не пізніше як

за три дні до судового засідання (ст.140 ЦПК), строк подання

заперечень до суду законом не обмежено, заперечення можуть

бути заявлені на будь-якій стадії цивільного процесу (ст.ст. 143

299,330, 347й). Водночас новий ЦПК України знімає такі

обмеження у строках подачі зустрічного позову. Згідно з п.1

СТ.123 відповідач має право пред’явити зустрічний позов до

або під час судового засідання.

186

Суддя приймає зустрічний позов у трьох випадках (ст.141 ЦПК):

зустрічний позов повинен бути прийнятий, якщо він

спрямований до первісної вимоги;

якщо задоволення зустрічного позову виключає цілком

чи частково задоволення первісного позову;

зустрічний позов приймається до провадження, якщо

між ним і первісним існує взаємозв’язок і їх спільний розгляд

приведе до більш правильного і своєчасного розгляду спору.

Рішення про відмову в прийнятті зустрічної позовної заяви

не може бути оскаржено, тому що не заважає розгляду справи

за первісним позовом (ст.291 ЦПК), зустрічний позов може

бути пред’явлений як самостійний позов.

Контрольні запитання

Розкрийте поняття позову у матеріальному та проце

суальному змісті.

Охарактеризуйте елементи позову.

Дайте визначення предмета і підстави позову.

Чим відрізняються позитивні і негативні позови?

Дайте класифікацію позовів за способом процесуального

характеру.

На якій стадії процесу вирішується питання про

наявність чи відсутність у позивача права на звернення до суду

за захистом своїх суб’єктивних прав?

Охарактеризуйте способи захисту відповідача.

Визначити правила пред’явлення зустрічного позову.

187

Цивільний процес

Розділ 16.

ПОРУШЕННЯ ЦИВІЛЬНОЇ СПРАВИ В СУДІ

16.1. Передумови права на звернення до суду і порядок

його здійснення

Для порушення позовного провадження необхідно, щоб була подана позовна
заява і вона була прийнята судом. Для порушення справ, що виникають з
адміністративно-правових відносин і справ окремого провадження,
подається скарга чи заява і вони повинні бути прийняті судом.
Безпідставна відмова в прийнятті заяви є відмовою здійснення правосуддя.
Рішення щодо відмови в прийнятті позовної заяви (скарги, заяви) може
бути оскаржене в апеляційному порядку (п.1 ст.291 ЦПК).

Зміст і форма позовної заяви повинні відповідати вимогам СТ.137 ЦПК. У
позовній заяві повинно бути зазначено: 1) назву суду, до якого подається
заява; 2) точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або
знаходження, а також назву представника позивача, коли позовна заява
подається представником; 3) зміст позовних вимог; 4) виклад обставин,
якими позивач обґрунтовує свої вимоги; 5) зазначення доказів, що
стверджують позов; 6) зазначення ціни позову; 7) підпис позивача або
його представника з зазначенням часу подання заяви.

Від якості позовної заяви, юридично правильного змісту позовних вимог,
зазначення способу судового захисту залежить швидкість і ефективність
розгляду справи. Законодавство не вимагає матеріально-правового
обґрунтування вимог, однак обґрунтування позову неюридичними фактами
може негативно вплинути на наслідки вирішення вимоги по суті.

Відповідно до ст. 5, 137 ЦПК в заяві належить зазначити докази, що
підтверджують позов, а для забезпечення доказової

188

діяльності позивача надається можливість в цій частині позовної заяви
викласти окремі клопотання. Наприклад, виклик свідків, витребування
письмових та речових доказів, забезпечення доказів тощо.

Важливе значення має відображення в позовній заяві ціни позову. Вона
обумовлює розмір сплати державного мита, розподіл судових витрат між
сторонами. Зважаючи на актуальність даної проблеми для українського
судочинства, охорони та захисту прав фізичних і юридичних осіб, у ст. 80
нового ЦПК України закріплено, що ціна позову визначається: 1) у позовах
про стягнення грошових коштів – сумою, яка стягується; 2) у позовах про
визнання права власності на майно або його витребування – вартістю
майна; 3) у позовах про стягнення аліментів – сукупністю всіх виплат,
але не більше ніж за шість місяців; 4) у позовах про строкові платежі і
видачі – сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три
роки; 5) у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі –
сукупністю платежів або видач за три роки; 6) у позовах про зменшення
або збільшення платежів або видач – сумою, на яку зменшуються або
збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік; 7) у
позовах про припинення платежів або видач – сукупністю платежів або
видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік; 8) у позовах про
розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла –
сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку,
що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки; 9)
у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним
особам на праві приватної власності, -дійсною вартістю нерухомого майна,
а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, – не нижче його
балансової вартості; 10) у позовах, які складаються з кількох
самостійних вимог, – загальною сумою всіх вимог.

Якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній
вартості спірного майна або на момент

189

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

пред’явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір
судового збору попередньо визначає суд з наступним стягненням
недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору відповідно
до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи.

У разі збільшення розміру позовних вимог або пред’явлення нових вимог
несплачену суму судового збору належить сплатити до звернення в суд з
відповідною заявою. У разі зменшення розміру позовних вимог питання про
повернення суми судового збору вирішується відповідно до
цивільно-процесуального законодавства.

Позовна заява повинна бути підписаною. Розгляд анонімних позовних заяв
не допускається. На заяві повинна бути вказана дата подання її до суду.
Час подання свідчить про пред’явлення позову в межах строків давності і
забезпечує своєчасний розгляд судової справи.

Позовна заява повинна бути подана з копіями за кількістю відповідачів і
оригіналом для суду та оплачена державним митом. Суд чи суддя, з огляду
на майнове становище громадян, може за своєю ухвалою відстрочити чи
розстрочити сплату судових витрат на строк не більш ніж до закінчення
розгляду справи в суді першої інстанції, у всякому разі, не більше ніж
на три місяці з дня пред’явлення позову. У випадках, визначених законом,
позивачі (з визначених категорій справ) і визначені категорії громадян
звільняються від сплати державного мита.

Суддя має право, якщо він визнає за необхідне, у залежності від
складності і характеру справи, витребувати від позивача необхідну
кількість копій документів відповідно до кількості відповідачів. Це
положення не поширюється на вимоги у трудових спорах, справах щодо
відшкодування збитків, заподіяних каліцтвом чи іншим ушкодженням
здоров’я, а також втратою годувальника (ст.138 ЦПК).

Повноваження на ведення справи у представника, який пред’являє заяву від
імені позивача, повинні бути стверджені

190

документами, передбаченими ст. 113 ЦПК, при відсутності належно
оформлених повноважень суд на підставі п.9 ст. 136 ЦПК зобов’язаний
відмовити у прийнятті позовної заяви.

Недотримання особою, що подала позовну заяву, вимог ст.ст. 137 і 138
ЦПК, а також несплата державного мита призводять до певних процесуальних
наслідків. Суддя в цьому випадку виносить ухвалу про залишення заяви без
розгляду, повідомляє про це позивача і надає йому строк для виправлення
недоліків. У випадку, якщо позивач відповідно до вказівки судді у
встановлений строк виконає усі вимоги, зазначені в ст.ст. 137, 138 ЦПК,
і сплатить державне мито, заява вважається поданою у день, коли її було
подано до суду вперше. У противному випадку заява вважається не поданою
і повергається заявнику, про що суддя постановляє мотивовану ухвалу
(ст.139 ЦПК). Ухвала суду може бути оскаржена в апеляційному порядку
(ст.291 ЦПК).

Положення, передбачені ст.139 ЦПК, застосовуються не тільки до позовних
заяв, але і до заяв і скарг у справах, що виникають з
адміністративно-правових відносин і по справах окремого провадження.

Повернення заяви (скарги) особі, яка звернулася до суду, не позбавляє її
права після усунення недоліків повторно звернутися до суду з тією ж
заявою.

16.2. Реалізація права на пред’явлення позову та

підстави для відмови у прийнятті позовної заяви

(скарги, заяви)

Як було зазначено, для порушення цивільної справи в суді необхідна
подача позовної заяви (скарги, заяви) до суду і прийняття їх судом. Для
здійснення права на звернення до суду за судовим захистом необхідна
наявність ряду передумов. Передумови можуть залежати від об’єктивних
якостей особи, яка звертається до суду, характеру справи. Виходячи з
цього, їх можна розділити на суб’єктивні та об’єктивні.

191

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Суб’єктивною передумовою права на звернення до суду є процесуальна
зацікавленість особи (ст.4 ЦПК). За загальним правилом особа може
звернутися до суду, коли у неї є юридична зацікавленість у вирішенні
справи. Необхідність юридичної зацікавленості у вирішенні справи
пояснюється тим, що рішення суду в справі може бути основою для
виникнення прав особи, яка звертається до суду, припинення чи зміни прав
цієї особи чи прав особи, яку особа, що звертається до суду,
представляє, або особи, в інтересах якого подана заява (скарга).

Об’єктивні передумови права на звернення до суду можна розділити на
позитивні та негативні.

Позитивними об’єктивними передумовами є умови, наявність яких необхідна
для реалізації права на звернення до суду. До загальних об’єктивних
позитивних передумов відносяться цивільна процесуальна правоздатність
особи, яка звертається до суду, і особи, яка залучається як відповідач,
третіх осіб, заявників і заінтересованих осіб у справах з
адміпістративно-правових відносин і справах окремого провадження,
представників, свідків, експертів, перекладачів. Стосовно участі в
процесі прокурора, органів державної влади і місцевого самоврядування,
то вони наділяються компетенцією – правами і обов’язками, в яких
закріплені державні функції. Це відноситься і до суду. Для них необхідна
наявність законодавчо закріпленого права і обов’язку брати участь в
процесі та реалізувати дозволену і обов’язкову поведінку.

Ст.100 ЦПК передбачає, що всі громадяни мають цивільно-процесуальну
правоздатність, тому наявність процесуальної правоздатності слід
перевіряти лише відносно підприємств, установ та організацій.
Підприємства, установи і організації мають цивільну і
цивільно-процесуальну правоздатність, якщо вони мають статус юридичної
особи (ст.100 ЦПК). Наявність цивільно-процесуальної правоздатності не є
обов’язковою передумовою для розгляду всіх категорій справ. Так, по
справах, пов’язаних зі здійсненням виборчих прав громадян, у ряді
випадків не потрібна наявність процесуальної право-

192

здатності. Відповідно до глав ЗО, 30-А, 30-Б як зацікавлені особи
можуть залучатися представники дільничних, територіальних виборчих
комісій. Ці комісії не мають прав юридичної особи і, отже, не мають
процесуальної правоздатності. Відповідно до глав 30-А і ЗО-В заяви до
суду можуть бути подані окружною (територіальною) виборчою комісією (ч.З
СТ.2432), окружною виборчою комісією (ч.2 ст.24312), уповноваженими
виборчих блоків партій (ч.і ст.24312). Блоки партій також не є
юридичними особами.

Загальною об’єктивною позитивною передумовою є також підвідомчість
справи суду (ст.24 п.1 ст.136 ЦПК). Це означає, що тільки суд, а не
інший юрисдикційний орган має право вирішувати спір у конкретній справі.
Згідно з Конституцією компетенція суду поширюється на всі
правовідносини, що виникають у державі. За загальним положенням
підвідомчість справ суду носить безумовний характер і тільки в незначних
винятках залежить від певних умов, наприклад, передача справи за згодою
сторін на розгляд третейського суду.

Як окрему позитивну передумову слід виділити необхідність дотримання
попереднього досудового порядку вирішення даного спору. В той же час у
п.8 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 1 листопада 1996 р.
„Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” і п.2
Постанови від ЗО травня 1997 р. „Про посилення судового захисту прав і
свобод людини і громадянина” у зв’язку з тим, що СТ.124 Конституції
поширює юрисдикцію судів на всі правовідносини в державі, зазначено, що
суди не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви тільки на тій
підставі, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом
досудовому порядку.

Позитивною передумовою є також наявність спору про право цивільне. Спір
про право характеризується наявністю розбіжностей (суперечностей) між
суб’єктами правовідносин з приводу їх прав і обов’язків та неможливістю
їх здійснення без усунення перешкод в судовому порядку. Спір про право

1 194

13 193

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

має місце і тоді, коли у здійсненні прав особи перед нею виникають
перешкоди, які можуть бути усунені з допомогою

СУДУ-

Негативними вважаються передумови, за відсутності яких закон пов’язує
можливість звернення до суду. До них відносяться:

відсутність рішення суду, що набрало законної сили,

винесеного по спору між тими ж сторонами, щодо того ж

предмету і на тих же підставах або ухвала суду щодо відмови

від прийняття позову чи про затвердження мирової угоди

сторін (п.З СТ.136 ЦПК);

відсутність у провадженні суду справи по спору між

тими ж сторонами, щодо того ж предмету і на тих же підставах

(п.4 СТ.136 ЦПК);

перешкодою до пред’явлення позову є укладення між

сторонами угоди щодо передачі спору на вирішення третей

ського суду (п.6 СТ.136 ЦПК);

відсутність рішення товариського суду в межах його

компетенції по спору між тими ж сторонами, про той же

предмет і з тих же підстав (п.5 ст. 136 ЦПК).

Підставою відмови в прийнятті заяви є також непідсудність справи даному
суду (п.7. ст.86 ЦПК).

Суддя також може відмовити в прийнятті заяви і з причин суб’єктивного
характеру, тобто в залежності від наявності дієздатності заявника, а
саме, коли заява подана недієздатною особою, або якщо заяву від імені
зацікавленої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення
справи (п. 8 і 9 СТ.136 ЦПК).

Недієздатність відповідача не є перешкодою для порушення цивільної
справи, тому що інтереси недієздатних осіб або осіб, що не володіють
повною дієздатністю, а також осіб, визнаних обмежено дієздатними,
захищають в суді їх законні представники. Суддя, відмовляючи в прийнятті
заяви, виносить про це мотивовану ухвалу. На ухвалу суду може бути
подана апеляційна скарга або апеляційне подання (ст.136 п.1 ст.291 ЦПК).

194

Відмова судді в прийнятті заяви за підставами, передбаченими п. 2,7,8,
9 ст.136 ЦПК, не перешкоджає повторному зверненню до суду із заявою в
тій же справі, якщо буде усунуто допущене порушення. Якщо суд при
наявності допущених порушень, передбачених ст.136 ЦПК, порушив цивільну
справу, то за наявності порушень, передбачених п. 1, 3, 6 ст. 136 ЦПК,
суд припиняє провадження в справі (пп. 1, 3, 4, 5, 7 СТ.227 ЦПК), а у
випадках, передбачених п. 8 і 9 ст.136 ЦПК, залишає заяву без розгляду
(п. 2, 3 ст.229 ЦПК). Якщо суд розпочав розгляд непідсудної йому справи
, він не має права передавати її до іншого суду, за винятком випадків,
передбачених СТ.133 ЦПК.

Новий ЦПК України чітко розмежовує вимоги до форми і змісту позовної
заяви та доданих до неї документів (ст. 119-120 ЦПК України),
невиконання яких тягне за собою залишення позовної заяви без руху,
повернення заяви та вимоги, недотримання яких призводить до відмови
судді у відкритті провадження у справі. Залишення позовної заяви без
руху, повернення заяви, відмова у відкритті провадження у справі
відносяться до ускладнень, які виникають на стадії порушення цивільної
справи в суді.

Суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог,
викладених у статтях 119 і 120 нового ЦПК України, або не сплачено
судовий збір чи не оплачено витрати на інформаційно-технічне
забезпечення розгляду справи, постановляє ухвалу, в якій зазначаються
підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає
йому строк для усунення недоліків.

Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає
визначені суддею вимоги, сплатить суму судового збору, а також оплатить
витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, позовна
заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше
заява вважається неподаною і повертається позивачеві.

Крім цього, заява повертається у випадках, коли:

13″

195

Чорнооченко C.I.

1) позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення
йому позову; 2) заяву подано недієздатною особою; 3) заяву від імені
позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи; 4)
справа не підсудна цьому суду; 5) подана заява про розірвання шлюбу під
час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без
дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України.

Про повернення позовної заяви суддя постановляє ухвалу. Повернення
позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду,
якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення
заяви.

Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо:

заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного

судочинства;

є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду

про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою

позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у

спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з

тих самих підстав. Відмова від позову не позбавляє другу

сторону права пред’явити такий самий позов до особи, яка

відмовилась від позову;

у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору

між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих

самих підстав;

є рішення третейського суду, прийняте в межах його

компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той

самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків,

коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове

виконання рішення третейського суду або скасував рішення

третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді

виявився неможливим;

після смерті фізичної особи, а також у зв’язку з припи

ненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні

правовідносини не допускають правонаступництва.

Цивільний процес

Питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті
провадження у справі суддя вирішує не пізніше десяти днів з дня
надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для
усунення недоліків.

Про відкриття провадження у справі чи відмову у відкритті провадження у
справі суддя постановляє ухвалу. В ухвалі про відкриття провадження у
справі зазначаються: найменування суду, прізвище та ініціали судді, який
відкрив провадження у справі, номер справи; ким і до кого пред’явлено
позов; зміст позовних вимог; час і місце попереднього судового
засідання; пропозиція відповідачу подати в зазначений строк письмові
заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони
обґрунтовуються.

Ухвала про відмову у відкритті провадження у справі повинна бути
невідкладно надіслана позивачеві разом із заявою та всіма доданими до
неї документами. Відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає
повторному зверненню до суду з таким самим позовом (ст. 122 нового ЦПК
України).

Контрольні запитання

і. За заявою яких суб’єктів може бути порушено цивільну справу?

Які обставини є передумовами права на звернення до

суду з позовом?

Які обставини визначають порядок реалізації права на

звернення до суду з позовом?

Що обов’язково повинна містити в собі позовна заява?

Які правові наслідки тягне за собою подання позовної

заяви, що не відповідає вимогам закону?

Для здійснення суддею яких процесуальних дій під

ставою є відсутність права на звернення до суду?

196

197

Цивільний процес

Розділ 17.

ПІДГОТОВКА ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ ДО СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ

17.1. Завдання, зміст та процесуальний порядок підготовки цивільних
справ до судового розгляду

Підготовка справи до судового розгляду є самостійною та обов’язковою
стадією цивільного процесу. Метою зазначеної стадії цивільного процесу є
забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи (ч.і ст.143
ЦПК).

Підготовка цивільних справ до судового розгляду проводиться з
врахуванням особливостей тієї чи іншої категорії цивільних справ
(трудових, житлових, земельних і ін.), а також характеру кожної
конкретної справи. Ретельно проведена підготовка справи закладає основу
для правильного її вирішення.

Законом встановлено, що до підготовки справи суддя приступає після
прийняття заяви.

У ст.143 ЦПК містяться вказівки на найважливіші про цесуальні дії, які
повинні бути вчинені суддею на стадії підготовки справи до судового
розгляду. Разом з тим цей перелік процесуальних дій не є вичерпним і
визначається конкретними особливостями тієї чи іншої цивільної справи.

Отже, обсяг підготовки конкретної справи до судового розгляду
визначається особливостями спірних правовідносин, їх суб’єктним складом,
а також фактичними обставинами, які суду необхідно встановити. При
підготовці справи суддя зобов’язаний визначити характер спірних
правовідносин і зміст правових вимог; матеріальний закон, що їх регулює,
факти, які підлягають встановленню; з’ясувати, які є докази на
підтвердження зазначених вимог чи заперечень і вжити заходи щодо їх
своєчасного подання; визначити коло

198

осіб, які повинні брати участь у процесі; вжити заходів щодо
забезпечення своєчасної явки в судове засідання всіх учасників процесу.

Підготовка справи до судового розгляду – це сукупність процесуальних
дій, вчинюваних одноособово суддею, спрямованих на забезпечення
своєчасного і правильного розгляду і вирішення справи в першому судовому
засіданні.

Всі дії судді по підготовці справи до судового розгляду прийнято
підрозділяти на такі групи:

визначення складу осіб, які беруть участь у справі;

визначення предмета доказування;

забезпечення судового розгляду цивільної справи

доказами;

вирішення інших питань.

В першу чергу суддя повинен визначити склад осіб, які беруть участь у
справі. З цією метою він вирішує питання щодо участі в справі сторін,
третіх осіб, їх представників, прокурора, органів державної влади і
місцевого самоврядування та інших осіб, які мають право у передбачених
законом випадках звертатися до суду з заявами на захист прав і свобод
іншої особи, невизначеного кола осіб або державних чи громадських
інтересів.

Питання про сторони в процесі суддя вирішує в момент прийняття позовної
заяви. Питання про участь у справі третіх осіб і співучасників
вирішується на стадії підготовки справи до судового розгляду.

На стадії підготовки справи до судового розгляду суддя повинен вирішити
питання і щодо залучення, у необхідних випадках, відповідного органу
державної влади чи місцевого самоврядування для дачі висновку по справі
(ст.121 ЦПК). При цьому суддя повинен враховувати думку сторін та інших
осіб, які беруть участь у справі і чітко сформулювати питання, на які
повинні бути дані відповіді у висновку.

Суддя також розв’язує питання щодо участі у справі прокурора, якщо
останній звернувся до суду із заявою про

199

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

захист прав і інтересів інших осіб, і залучає його до участі в
підготовці справи до судового розгляду.

При пред’явленні позову (заяви) судовим представником суддя зобов’язаний
перевірити повноваження цього представника (ст.113 ЦПК).

Далі суддя розв’язує питання про предмет доказування для того, щоб
визначити межі доказової діяльності.

Аналіз фактів, що входять до предмету доказування, надає судді
можливість точно визначити коло доказів, необхідних для правильного
вирішення справи.

Суддя повинен роз’яснити сторонам правила про те, що кожна з них повинна
подати докази щодо тих обставин, на які вони посилаються як на підставу
своїх вимог і заперечень.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у
справі. У випадках, коли щодо витребування доказів для сторін та інших
осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх клопотаннями
сприяє у витребуванні таких доказів (ст.ЗО ЦПК).

У необхідних випадках суддя повинен звернути увагу сторін та інших осіб,
що беруть участь у справі, на факти, які не підлягають доказуванню
(ст.32 ЦПК). В окремих випадках суд, який розглядає справу, у разі
необхідності збирання доказів у іншому місті або районі доручає
відповідному судові провести певні процесуальні дії (ст.ЗЗ ЦПК). При
цьому важливим є якість і чіткість визначення судді про судове доручення
по збиранню доказів.

На прохання осіб, які беруть участь у справі, суддя може застосовувати
заходи по забезпеченню доказів (ст.ст. 35-39 ЦПК). Так, згідно зі ст.35
ЦПК особи, які мають підстави побоюватись, що подача потрібних для них
доказів стане згодом неможливою або утрудненою, мають право просити суд
під час розгляду справи або суддю як до, так і після подачі заяви
забезпечити ці докази.

Суддя забезпечує докази, зокрема: допитом свідків, призначенням
експертизи, витребуванням і оглядом письмо-

200

вих і речових доказів. Про забезпечення доказів суд або суддя
постановляє ухвалу, в якій вказує порядок і спосіб його виконання.

Протоколи і всі зібрані в порядку забезпечення доказів матеріали
надсилаються до суду, який розглядає справу (ст.36 ЦПК).

При вирішенні клопотань сторін і інших осіб, які беруть участь у справі,
про виклик свідків у судове засідання судді необхідно, насамперед,
з’ясувати питання про обставини, відносно яких може дати показання
свідок. При вирішенні питання щодо виклику свідків суддя повинен
керуватися СТ.42 ЦПК, що визначає коло тих осіб, які не можуть бути
свідками взагалі або по даній конкретній справі.

При необхідності допиту в судовому розгляді неповнолітніх свідків суддя
повинен вжити заходів до того, щоб у судове засідання були викликані
педагоги або батьки, усиновителі, опікуни і попечителі (ст.184 ЦПК).

Якщо надійшли клопотання сторін і третіх осіб щодо залучення до справи
письмових доказів, то суддя, розглядаючи їх, повинен керуватися вимогами
ст.ст. 46-51 ЦПК.

У необхідних випадках суддя може витребувати до справи речові докази,
керуючись ст.ст.52-56 ЦПК, хоча частіше виникає необхідність їх огляду
на місці (у справах про розподіл житлових приміщень).

Для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують
спеціальних знань в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла, суддя
або суд під час розгляду справи може призначити експертизу відповідно до
правил, викладених у СТ.57 ЦПК.

Після встановлення кола осіб, які беруть участь у справі, і вирішення
питання щодо предмету доказування і необхідних доказів суддя під час
підготовки справи до судового розгляду може вирішувати й інші питання.

У процесі підготовки справи до судового розгляду, суддя може запросити
позивача і відповідача для спільної бесіди з

201

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

тією метою, щоб уточнити вимоги позивача і можливі заперечення
відповідача проти позову і, якщо це необхідно, пропонує їм надати
додаткові докази, а також роз’яснює їм їх процесуальні права та
обов’язки. Для розгляду складних справ суддя може запропонувати
відповідачу подати письмові пояснення по справі.

На стадії підготовки справи до судового розгляду може бути пред’явлений
і зустрічний позов відповідачем. Так, згідно зі СТ.140 ЦПК відповідач
вправі не пізніше як за три дні до судового засідання пред’явити
зустрічний позов. При вирішенні питання щодо прийняття зустрічного
позову суддя повинен встановити взаємну зв’язаність обох позовів і
доцільність їх спільного розгляду.

Перераховані процесуальні дії судді в стадії підготовки справи до
судового розгляду є загальними для всіх цивільних справ. Разом з тим,
для окремих категорій цивільних справ характерні свої особливості, що
слід враховувати в практичній діяльності.

Законом (ст.146 ЦПК) встановлені строки підготовки справи до судового
розгляду. За загальним правилом підготовка справи повинна бути проведена
не більше як у 7-денний строк, а у виключних випадках по складних
справах цей строк може бути продовжений до 20 днів з дня прийняття
заяви.

Після закінчення підготовки справи до судового розгляду суддя
постановляє ухвалу, в якій зазначає, які підготовчі дії ним проведені, і
встановлює час розгляду справи (ст.147 ЦПК). Призначені до слухання
справи повинні бути розглянуті в такі строки: трудові справи – у
7-денний термін; справи про стягнення аліментів і про відшкодування
шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також
втратою годувальника – у 10-денний строк; всі інші справи – у 15-денний
строк. Цей строк обчислюється з дня закінчення підготовки справи.

202

17.2. Попереднє судове засідання

На етапі підготовки справи до судового розгляду суддя згідно з новим ЦПК
України зобов’язаний призначити попереднє судове засідання. Таке
засідання не пов’язане з розглядом і вирішенням справи по суті, тобто в
ньому не повинні досліджуватися докази, встановлюватися факти
матеріально-правового значення, взаємне становище суб’єктів спору та
інші питання, що відносяться до суті правового конфлікту. Тому і порядок
проведення регулюється загальними правилами проведення судового
засідання, але відрізняється від засідання, призначеного для розгляду і
вирішення справи по суті.

Попереднє судове засідання повинно бути призначено і проведено протягом
одного місяця з дня відкриття провадження у справі. Воно проводиться з
метою з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або
забезпечення правильного та швидкого вирішення справи.

Попереднє засідання проводиться одноосібно суддею, що здійснює
підготовку справи до судового розгляду. Таке засідання проводиться за
участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

За заявою однієї або обох сторін про неможливість явки до суду
проведення попереднього судового засідання може бути відкладено, якщо
причини неявки буде визнано судом поважними.

У разі неявки у попереднє судове засідання сторони без поважних причин
або неповідомлення нею причин неявки з’ясування обставин у справі
проводиться на підставі доказів, про подання яких було заявлено до або
під час попереднього судового засідання. У подальшому прийняття інших
доказів залежить від поважності причин, через які вони були подані
несвоєчасно.

У попередньому засіданні сторони можуть заявляти клопотання,
представляти судові докази, копії матеріалів справи відповідачеві,
викладати свої доводи по усіх виникаючих питаннях, що виникають. При
цьому сторони вправі обґрун-

203

Чорнооченко C.I.

товувати свою позицію посиланням на представлені ними докази і на
нормативні акти. Зазначені дії, на відміну від дій у судовому розгляді,
не обов’язково повинні здійснюватися в строгій послідовності,
закріпленій законом, вони спрямовані на уточнення позицій сторін і
визначення перспектив справи.

Проведення попереднього судового засідання на етапі підготовки покликано
сприяти оперативності процесу, а також гарантувати законність при
здійсненні процесуальних прав сторонами. Це забезпечується процесуальною
формою судового засідання. Попереднє засідання проводиться з метою
здійснення підготовчих дій (визначення обставин, які мають значення для
правильного розгляду і вирішення справи; визначення достатності доказів)
та здійснення дій, що не відносяться до підготовки справи для подальшого
розгляду і спрямовані на процесуальне закріплення розпорядницьких дій
сторін, щодо вирішення справи та дослідження обставин, що мають значення
для подальшого руху справи.

Для врегулювання спору до судового розгляду суд уточнює позовні вимоги
або заперечення проти позову; вирішує питання про склад осіб, які
братимуть участь у справі; визначає факти, які необхідно встановити для
вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають
доказуванню; з’ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати
свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює
строки їх подання; за клопотанням осіб, які беруть участь у справі,
вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про
проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста,
перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення
щодо збирання доказів; у невідкладних випадках проводить огляд на місці,
огляд письмових і речових доказів; за клопотанням осіб, які беруть
участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів забезпечення позову;
вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду;
визначає час і місце судового розгляду.

204

Цивільний процес

Ухвалення у попередньому судовому засіданні судового рішення у разі
відмови від позову, визнання позову, укладення мирової угоди проводиться
в порядку, встановленому ст.ст. 174, 175 нового ЦПК України.

Якщо між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення
третейського суду, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без
розгляду.

Попереднє судове засідання важливе в першу чергу для складних справ, при
виникненні труднощів з визначенням предмета доведення в справі, для
контролю суду над обсягом доказів, вирішення питання про витребування
доказів.

Якщо при підготовці справи виявлена помилковість її порушення (коли в
заявника відсутнє право на пред’явлення позову), або заявник не виконав
умови реалізації цього права, тобто наявність обставини, які можуть
слугувати підставою для припинення справи або залишення заяви без
розгляду, а також для призупинення провадження, суддя призначає
попереднє судове засідання для встановлення цих обставин на підставі
наявних доказів. Сторони повинні бути інформовані про ці обставини і
попереджені про наслідки припинення провадження в справі або залишення
заяви без розгляду. Суддя зобов’язаний проконтролювати правомірність
здійснення таких розпорядницьких дій, як відмова позивача від позову,
укладення сторонами мирової угоди, роз’яснити процесуальні наслідки цих
дій. Заяви про відмову позивача від позову або заява сторін про
підписання мирової угоди долучаються до справи.

Про процесуальні дії, які необхідно вчинити до судового розгляду, суд
постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена у встановленому законом
порядку.

17.3. Об’єднання та роз’єднання позовів

При підготовці справи до судового розгляду суддя може вирішувати питання
про об’єднання або роз’єднання позовів.

205

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Об’єднання позовів полягає в тому, що в одному провадженні у справі
може бути об’єднано декілька вимог одного і того ж позивача до того ж
самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних
позивачів до одного і того ж відповідача (ст. 144 ЦГІК). Об’єднання
позовів сприяє економії процесуальних засобів і є перешкодою для
прийняття судом протилежних рішень.

Сторони заінтересовані в тому, щоб всі їх спірні вимоги були розглянуті
одним і тим же судом і одночасно. Цим досягається швидкість у
провадженні справи і зменшуються судові витрати. Об’єднанням позовів
забезпечується правильність і одностайність розгляду та вирішення
окремих цивільних вимог, які можуть бути розглянуті як самостійні
справи, але об’єднуються однорідністю вимог.

Під однорідністю вимог необхідно розуміти вимоги, які випливають з одних
і тих же правовідносин, зокрема: поновлення на роботі і виплата
середнього заробітку за вимушений прогул; з сімейних правовідносин –
розірвання шлюбу, стягнення аліментів на утримання дітей тощо. При цьому
не впливають на об’єднання позовів ті обставини, що зміст вимог, які
об’єднуються, за характером буде різний, -одних про присудження, інших –
про визнання (визнання права авторства і стягнення гонорару).

Зв’язок однорідних вимог, необхідних для об’єднання, може бути
обумовлений особливостями спірних матеріальних правовідносин. Такі
вимоги можуть випливати з одних цивільних правовідносин або з різних
правовідносин, але пов’язаних між собою. Тоді, коли вимоги виникають з
різних правовідносин, врегульованих різними галузями права, і
спрямовуються на досягнення різної мети і, особливо, коли їх розгляд
пов’язаний з різними методами дослідження, які ускладнюють процес
розгляду та вирішення справи, то такі об’єднання не доцільні.

Об’єднання позовів можливе за ініціативою позивача (ст. 144 ЦГІК), коли
декілька однорідних позовних вимог об’єд-

206

нується в одній позовній заяві, що найчастіше зустрічається на
практиці. Але кожна з вимог може бути пред’явлена до суду окремою
позовною заявою, і якщо в його провадженні буде декілька справ, то
сторони можуть просити суд об’єднати їх для спільного розгляду.
Об’єднання позовів може бути зроблено під час провадження по одному з
них, коли до пред’явленого в суді додаються нові вимоги, що допускається
згідно з ст. 103 ЦП К в межах зміни позовних вимог предмета або підстави
позову, збільшення позовних вимог. Об’єднання позовів можливе також за
ініціативою суду. Суддя, ґрунтуючись на ст. 144 ЦПК, може постановити
ухвалу про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних
вимог, за позовами одного й того ж позивача до того ж самого відповідача
чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до одного й
того ж відповідача. При об’єднанні позовів кожна з вимог зберігає
самостійне значення і всі вони підлягають вирішенню судом спільно в
одному процесі. По кожній з них він повинен дати відповідь у своєму
рішенні про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи
частково (ст. 203 ЦПК).

Результати вирішення однієї вимоги можуть впливати на вирішення інших
(поновлення на роботі і виплата заробітної плати за вимушений прогул).
Якщо щодо якої-небудь позовної вимоги, до якої сторони подавали докази і
давали пояснення, не постановлено рішення, то такий недолік може бути
виправлено постановлениям додаткового рішення (ст. 214 ЦПК).

Залежно від обставин справи суддя вправі постановити ухвалу про
роз’єднання одного або декількох об’єднаних в одне провадження позовів у
самостійне провадження, якщо їх спільний розгляд утруднює вирішення
справи (ст. 145 ЦПК). Так, коли разом з розірванням шлюбу заявлена
вимога про поділ сумісного майна подружжя і такий поділ впливає на
інтереси інших осіб, то така вимога виділяється в самостійне
провадження.

207

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

14»-

17.4. Зміни в позовному спорі

Позивач має право протягом стадії підготовки справи до судового розгляду
і подальшого розгляду справи по суті змінити підставу або предмет
позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від
позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково.
Сторони можуть закінчити справу мировою угодою на будь-якій стадії
цивільного процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду
(ст.103 ЦПК).

Необхідність у зміні підстав позову можлива тоді, коли в процесі
підготовки чи розгляду справи встановлюється невідповідність між
фактами, що обґрунтовують позов, і обставинами, за якими така вимога
може бути задоволена. Зміна підстави позову означає, що замість
юридичних фактів, що обґрунтовують позовну вимогу, покладені нові.

Зміна предмета позову можлива тоді, коли в процесі підготовки справи до
судового розгляду або розгляду справи замість первісних спірних
правовідносин заявлені нові. При уточненні, доповненні чи конкретизації
формулювання вимоги предмет позову залишається незмінним, а змінюється,
як правило, зміст позову – збільшується або зменшується спірна сума або
пред’являється альтернативна вимога.

Відмова від позову – це відмова від заявленої в суді
матеріально-правової вимоги до відповідача і від судового захисту своїх
прав. Такі дії є волевиявленням позивача. Відмова від позову повинна
носити безумовний характер. Особа, яка виконує такі дії, має право
одержати роз’яснення суду про правові наслідки такої відмови (ст.179
ЦПК).

Право на відмову від позову реалізується виконанням процесуальних дій в
усній чи письмовій формі. При прийнятті відмови від позову суд
постановляє ухвалу, якою одночасно закриває провадження у справі. Але
коли відповідач пред’являє зустрічний позов, то справу належить
розглядати як і тоді, коли є відмова від подальшого проведення процесу у
зв’язку з необґрунтованістю позову.

208

Формою відмови другої сторони – відповідача від належних прав на
судовий захист буде визнання позову – безспірна згода відповідача,
висловлена ним у судовому засіданні, про задоволення пред’явлених до
нього вимог і спрямована на закінчення спору шляхом встановлення
позитивного для позивача судового рішення.

Визнання позову викликає певні юридичні наслідки -звільняє суд від
подальшого дослідження обставин у справі, а позивача – від доказової
діяльності на обгрунтування позову і є підставою для задоволення судом
вимог позивача. При визнанні факту інші особи, які беруть участь у
справі (позивач і особи, які пред’явили вимогу в інтересах інших осіб),
звільняються від обов’язку його доказування за допомогою інших засобів.

Мирова угода – це укладена в цивільному процесі угода між сторонами у
справі і затверджена судом про умови припинення спору про право цивільне
на підставі взаємних уступок – відмови позивача від частини своїх вимог
або їх зміни, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшеного
розміру позовних вимог.

Коли мирова угода укладається поза судом і ним не затверджується, то
вона підлягає доказуванню в суді. Затверджена судом мирова угода є
підставою для виконання. Але затвердження судом мирової угоди не
означає, що суд цим самим стверджує існуючі між сторонами відносини. Не
допускається укладення мирової угоди, спрямованої на звільнення в обхід
закону від майнової відповідальності посадових осіб, винних в заподіянні
підприємствам і організаціям шкоди незаконним звільненням з роботи
працівників, у невиконанні рішення суду про поновлення на роботі, угоди,
при підписанні якої була порушена воля сторін.

Контроль суду забезпечує законність укладення мирової угоди і гарантує
захист прав та інтересів суб’єктів спірних матеріально-правових
правовідносин.

209

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

14*

Умови мирової угоди сторін, викладені в усній формі, заносяться до
протоколу судового засідання і підписуються сторонами. Мирова угода
сторін, викладена письмово, додається до справи, про що зазначається в
протоколі судового засідання.

17.5. Забезпечення позову

У стадії підготовки справи до судового розгляду суддя на прохання осіб,
які беруть участь у справі, чи за власною ініціативою може вжити заходів
до забезпечення позову. Забезпечення позову – це вжиття судом, в
провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони
матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують за його позовом
про присудження реальне виконання позитивно прийнятого рішення.

Інститут забезпечення позову врегульований ст.ст. 149— 158 ЦП К і
спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може сховати майно,
продати або знищити його. При цьому суддя застосовує способи
забезпечення позову, зазначені в законі (ст.152 ЦПК).

а) накладенням арешту на майно або грошові суми, що

належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб.

Не дозволяється накладення арешту на заробітну плату,

пенсію та стипендію інші соціальні виплати;

б) забороною провадити певні дії;

в) забороною іншим особам провадити платежі або пере

давати майно відповідачеві;

г) зупиненням продажу описаного майна, якщо подано позов

про право власності на дане майно або про виключення його з

опису;

д) зупиненням стягнення на підставі виконавчого напису

нотаріального органу, коли боржник оспорює цей напис у

позовному порядку.

Виходячи з соціально-економічного становища державних підприємств,
установ, організацій, кооперативних організацій, їх об’єднань в нашій
державі, характеру і змісту правових

210

відносин з їх участю, спір з яких віднесений до компетенції суду, в
правовому регулюванні забезпечення позову до них допускається тільки
один спосіб – заборона провадити певні дії (ч.З ст.152 ЦПК).

На забезпечення позову судом чи суддею приймається ухвала, яка
виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових
рішень (ст.156 ЦПК). Прийняте судом забезпечення позову може бути
змінено або скасовано (ст.ст. 154, 155 ЦПК). На заяву сторони, з
врахуванням думки другої, суд або суддя має право допустити заміну
одного способу іншим, а також допустити декілька забезпечень з тим, щоб
загальна їх сума не перевищувала позовної. При забезпеченні позову, що
має грошову оцінку, відповідач може з дозволу суду або судді замість
допущеного забезпечення внести в депозит позовну суму.

Ухвала про забезпечення позову може бути скасована судом, який її
постановив, після розгляду заяви в судовому засіданні з повідомленням
осіб, які беруть участь у справі. Якщо в позові буде відмовлено, вжиті
судом заходи по забезпеченню позову зберігаються до набрання рішенням
законної сили. Але суд може одночасно з ухваленням рішення або після
цього постановити ухвалу про скасування забезпечення позову.

До осіб, винних в порушенні ухвали суду про забезпечення позову, може
бути застосована санкція у вигляді штрафу. Крім того, позивач вправі
стягнути з таких осіб збитки, завдані невиконанням ухвали про
забезпечення позову (ст.153 ЦПК). На ухвалу суду з питань забезпечення
позову може бути подано апеляційну скаргу, а прокурором – окреме подання
(ст.157, п.2 СТ.292 ЦПК). Подача скарги чи подання не зупиняє виконання
ухвали про забезпечення позову, а також не перешкоджає подальшому
розгляду справи. Подача скарги чи подання на ухвалу про скасування
заходу, що його вжито для забезпечення позову або про заміну одного
забезпечення іншим, зупиняє виконання цієї ухвали.

21

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

і7.6. Судові виклики і повідомлення

Про призначений день судового засідання по розгляду справи суд
зобов’язаний своєчасно повідомити осіб, які беруть участь у ній, та
інших учасників процесу, щоб надати їм можливість належно підготуватися
до участі в справі. Для цього використовуються судові виклики і
повідомлення, які провадяться повістками, що надсилаються особам, які
беруть участь у справі, свідкам, експертам, представникам громадських
організацій і трудових колективів за адресою, вказаною стороною, самими
цими особами або іншими учасниками справи.

Повістки про виклик до суду надсилаються тим особам (особам, які беруть
участь у справі, та іншим учасникам процесу), участь яких у судовому
засіданні або вчиненні окремих процесуальних дій є обов’язковою. Така
повістка повинна бути завчасно вручена особі, яка викликається, але у
всякому разі не пізніше ніж за п’ять днів до судового засідання. За
формою повістка про виклик до суду – письмова, а за змістом повинна
відповідати ст. 92 ЦПК та міститиі: 1) найменування і адресу суду з
зазначенням місця, дня і часу явки за викликом; 2) назву справи, по якій
робиться виклик; 3) вказівку, як хто викликається дана особа (як
позивач, відповідач, третя особа, свідок, експерт, перекладач); 4)
вказівку, чи викликається дана особа в судове засідання чи на прийом до
судді; 5) попередження про наслідки неявки або неповідомлення про
причини неявки в судове засідання.

Відповідачу разом з повістками надсилається копія позовної заяви і в
необхідних випадках копії документів, доданих до неї (ст. 138 ЦПК). У
повістці зазначається, що за наявності у нього заперечень проти позову
він повинен подати докази на ствердження своїх заперечень.

Повістки-повідомлення надсилаються судом особам, які беруть участь у
справі, з приводу вчинення процесуальних дій, в яких участь цих осіб не
є обов’язковою. За змістом вони повинні містити найменування і адресу
суду, назву справи,

212

вказівку про те, яку процесуальну дію буде вчинено, місце, день і час
її вчинення.

Повістки разом із зворотною розпискою надсилаються рекомендованим листом
або через розсильних. Повістку можна видати на руки стороні або її
представникові з їх згоди для вручення відповідним особам.

Повістка вручається громадянину, який викликається, під розписку.
Зворотна розписка з його підписом підлягає поверненню до суду з
зазначенням часу одержання.

Повістка, адресована підприємству, установі, організації, вручається
відповідній посадовій особі, яка розписується про її одержання на
зворотній розписці. При неможливості вручення повістки особі, яка
викликається, повістку вручають будь-кому з дорослих членів сім’ї, які
проживають разом з нею, а при їх відсутності – ЖЕК або адміністрації за
місцем роботи, а в сільській місцевості – виконкому сільської ради.
Посадова особа, яка одержала повістку, зобов’язана під свою
відповідальність негайно вручити її належній особі. При відмові адресата
одержати повістку, особа, що її доставляє, робить відповідну відмітку на
повістці, яка повертається до суду. Відмітка про відмову стверджується
підписом посадової особи ЖЕК чи виконкому сільської ради або
представника адміністрації за місцем роботи, або підписами не менше двох
громадян.

Повістки надсилаються за адресою осіб, які беруть участь у справі, –
місця проживання громадян, місця знаходження органу юридичної особи.
Відповідно до ст. 95 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у
справі, зобов’язані повідомляти суд про зміну своєї адреси під час
провадження справи. При відсутності заяви про зміну адреси повістки
надсилаються на останню відому судові адресу і вважаються доставленими,
навіть коли адресат за цією адресою більше не проживає. За невиконання
обов’язку повідомляти суд про зміну своєї адреси під .час провадження у
справі суд вправі на сторони й інших осіб, які беруть участь у справі,
накласти штраф у розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян.

213

Чорнооченко C.I.

Якщо місце фактичного перебування відповідача невідоме, суд розглядає
справу після надходження повістки з підписом посадової особи виконкому
сільської ради за місцем знаходження майна відповідача або
житлово-експлуатаційної організації останнього відомого місця його
перебування про те, що вручити повістку адресатові не можна через його
відсутність (ст. 96 ЦПК). ‘

Якщо місце фактичного перебування відповідача невідоме, суд, керуючись
правилом ст. 97 ЦПК, може оголосити його розшук.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення стадії підготовки справи до судового

розгляду.

Визначте строки підготовки справи до судового роз

гляду.

Які дії здійснює суддя на стадії підготовки цивільної

справи до розгляду?

Назвіть дії судді після прийняття позовної заяви.

Назвіть загальні строки підготовки справ до судового

розгляду.

Яким чином суддя оформляє призначення справи до

розгляду?

Який існує строк підготовки складних цивільних справ?

Чи можливе об’єднання та роз’єднання позовів у стадії

підготовки?

Чи можна у процесі підготовки справи вирішити

питання про забезпечення позову?

Визначте підстави для застосування забезпечення

позову.

За чиєю ініціативою проводиться забезпечення позову?

Дайте загальну характеристику судовим викликам та

повідомленням.

214

Розділ 18. СУДОВИЙ РОЗГЛЯД

18.1. Поняття стадії судового розгляду цивільних

справ

Судовий розгляд можна розглядати як інститут цивільного процесуального
права і як стадію цивільного процесу.

Судовий розгляд як інститут цивільного процесуального права – це система
норм, що регулюють суспільні відносини між судом та іншими учасниками
процесу і діяльність суду та інших учасників процесу, спрямованих на
розгляд і вирішення цивільно-правових спорів, справ з адміністративних
правовідносин і справ окремого провадження.

Судовий розгляд як стадія цивільного процесу – це система процесуальних
дій суду та інших учасників процесу, спрямована на розгляд і вирішення
цивільно-правового спору, справ, що виникають з адміністративних
правовідносин, і справ окремого провадження.

Стадія судового розгляду є головною стадією цивільного судочинства,
тобто в ній найбільш повно реалізуються завдання і принципи цивільного
процесуального права, що стоять перед судом.

Варто розрізняти судовий розгляд і судове засідання. Ст.159 ЦПК
передбачає, що судовий розгляд відбувається в судовому засіданні з
обов’язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі.

Судове засідання є процесуальною формою судового розгляду. Судове
засідання також є процесуальною формою розгляду справ в апеляційній і
касаційній інстанції й перегляду рішень і ухвал, що набрали законної
сили, у зв’язку з ново-виявленими і винятковими обставинами.

Судовий розгляд є обов’язковою стадією процесу. Незалежно від того, чим
закінчується справа – ухваленням рішення,

215

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

постановлениям ухвали про закриття провадження по справі, призупиненням
провадження чи залишенням заяви без розгляду – існує стадія судового
розгляду. Це центральна стадія цивільного процесу, тому що тільки на цій
стадії справа вирішується по суті. На цій стадії найбільш повно
виявляються принципи цивільного процесуального права: усність,
безпосередність, гласність, підпорядкування суддів тільки закону,
рівність всіх учасників процесу перед законом і судом, змагальність і
диспозитивність.

Обсяг і межі розгляду цивільних справ судами України встановлені на
основі нормативного визначення принципів диспозитивності, змагальності
та публічності. На суд покладено вживати передбачених законом заходів до
всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи.

Виходячи з цього, цивільні справи в судовому засіданні розглядаються
публічно в межах, необхідних для з’ясування обставин, встановлення
об’єктивної істини, дійсних взаємовідносин сторін, їх прав та
обов’язків.

18.2. Судове засідання – процесуальна форма розгляду цивільних справ

Судове засідання проводиться в приміщенні суду, а у найбільш актуальних
справах та справах, що мають широкий громадський інтерес, –
безпосередньо на підприємствах, в установах, організаціях (ст. 159 ЦПК).

Згідно зі ст. 158 нового ЦПК України судове засідання може проводитися
лише в спеціальному обладнаному для цього приміщенні суду – в залі
засідань.

Головуючий у судовому засіданні, якщо справа розглядається колегіально,
а коли одноособово – суддя, повинні спрямовувати судовий розгляд на
забезпечення повного, всебічного і об’єктивного з’ясування обставин
справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення
для справи, а також забезпечує належний виховний

216

рівень судового процесу (ст. 162 ЦПК), спокійну робочу обстановку і
належний порядок у судовому засіданні.

Всі присутні в залі судового засідання, а також сторони, інші особи, які
беруть участь у справі, свідки, експерти, перекладачі мають
додержуватись встановленого порядку в судовому засіданні і беззаперечно
підкорятися відповідним розпорядженням головуючого: при вході до нього
суддів присутні повинні встати, рішення суду заслуховують стоячи,
учасники процесу звертаються до суду та дають свої показання і пояснення
стоячи. Згідно зі ст. 161 нового ЦПК України особи, які беруть участь у
справі, свідки, перекладачі, експерти та спеціалісти звертаються до суду
словами „Ваша честь” .

Цим виховується повага до суду, який здійснює правосуддя ім’ям України.
До осіб, які порушують порядок під час розгляду справи, головуючий
застосовує засоби впливу, передбачені ст. 164 ЦПК України. Новацією
цивільно-процесуального законодавства України стало закріплення статусу
судових розпорядників, на яких покладено обов’язок забезпечення
належного порядку при розгляді судових справ.

Розгляд справи проводиться шляхом послідовного вчинення судом і
учасниками процесу комплексу процесуальних дій, що складають певні
частини (підстадії), кожна з яких має свої завдання і відповідний зміст.

Судове засідання по розгляду цивільної справи складається з чотирьох
частин: 1) підготовча; 2) розгляд справи по суті -дослідження обставин
справи і перевірка доказів; 3) судові дебати; 4) постановления і
оголошення рішення.

Перша частина має підготовчий характер. В ній суд вирішує питання щодо
можливості розгляду справи в даному судовому засіданні, при даному
складі суду, секретареві судового засідання, при наявних особах, які
беруть участь у справі, інших учасниках процесу (свідки, експерти,
перекладачі) та наявних доказах. Завдання першої частини реалізуються
шляхом послідовного здійснення широкого комплексу, встановлених ст.ст.
165-177 ЦПК процесуальних дій:

217

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

головуючий (суддя) відкриває судове засідання і ого

лошує, яка справа розглядатиметься, хто позивач і відповідач,

заявник і заінтересована особа (у справах з адміністративно-

правових відносин і окремого провадження) і пропонує їм та

представникам зайняти встановлені для них місця;

перевіряється явка учасників процесу, встановлюються

особи тих, хто з’явився, перевіряються повноваження

посадових осіб та процесуальних представників, вирішується

питання про участь у справі інших заінтересованих осіб, які

не викликалися, але з’явилися в судове засідання;

головуючий роз’яснює перекладачеві його права та

обов’язки і попереджує про кримінальну відповідальність

згідно зі статтею 384 КК України за завідомо неправильний

переклад. Новим ЦПК України передбачено приведення

перекладача до присяги. Текст присяги підписується пере

кладачем і разом з розпискою про кримінальну відпо

відальність за завідомо неправильний переклад приєднується

до справи (ст. 164 ЦПК);

з зали судового засідання видаляються свідки. Згідно зі

ст. 165 нового ЦПК України судовий розпорядник повинен

вживати заходів щодо того, щоб свідки, які допитані судом, не

спілкувалися з тими, яких суд ще не допитав;

головуючим оголошується склад суду, а також прізвища

секретаря судового засідання, прокурора, експерта, пере

кладача і роз’яснюється особам, які беруть участь у справі, їх

право заявляти відводи. Згідно зі ст. 163 нового ЦПК секретар

судового засідання доповідає судові, хто з викликаних осіб

з’явився до суду, чи вручено судові повістки та повідомлення

тим, хто не з’явився.

Заявлений відвід судді має бути мотивований нормативно визначеними для
цього підставами (ст.18 ЦПК). Підстави для відводу прокурора, експерта,
перекладача, секретаря судового засідання встановлені ст.19 ЦПК.

Заявлений відвід вирішується у порядку, встановленому ст.22 ЦПК. Суд
повинен заслухати пояснення особи, якій заявлено

218

відвід, якщо вона бажає їх дати, а також думку про це осіб, які беруть
участь у справі. Питання про відвід вирішується судом, який розглядає
справу в нарадчій кімнаті з постановлениям ухвали.

Заяву при відвід судді вирішують інші судді у відсутності того, кому
заявлено відвід, і він вважається відведеним при рівній кількості
голосів, поданих за і проти. Заява про відвід кільком суддям або всьому
складові суду вирішується тим же судом у повному складі простою
більшістю голосів.

Право на подачу заяви про відвід судді при одноособовому розгляді справи
може бути реалізовано не менше як за три дні до початку її розгляду.
Заява про відвід, подана після закінчення зазначеного процесуального
строку, залишається без розгляду, якщо суд не знайде підстав для
поновлення строку (ст.85 ЦПК). Допускається прийняття заяви у судовому
засіданні, якщо відвід судді заявлено з підстав, про які особа, що його
заявила, дізналася в процесі розгляду справи. У цьому випадку суддя
відкладає розгляд справи до вирішення заяви про його відвід у
встановленому порядку;

6) якщо заява про відвід була відхилена або відвід не був

заявлений, головуючий роз’яснює особам, які беруть участь у

справі, їх процесуальні права і обов’язки, визначені ст. 99 ЦПК,

а для сторін – також ст.103 ЦПК, про що зазначається в

протоколі судового засідання.

Головуючий повинен запитати у осіб, які беруть участь у справі, чи є у
них клопотання, пов’язані з розглядом справи. Якщо такі будуть заявлені,
— вирішити їх негайно, заслухавши думку інших осіб, які беруть участь у
справі, постановивши про це ухвалу;

7) вирішується питання про можливість розгляду справи у

зв’язку з неявкою в судове засідання сторін, інших осіб, які

беруть участь у справі, свідків або експертів. Воно вирішується

після заслуховування думки осіб, які беруть участь у справі і

з’явилися в судове засідання па її розгляд;

219

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

8) за відсутності обставин, які роблять неможливим розгляд справи,
головуючий роз’яснює експертові його права і обов’язки та попереджає про
кримінальну відповідальність згідно зі статтею 384 КК України за дачу
завідомо неправильного висновку.

Новацією цивільно-процесуального законодавства України стало роз’яснення
на підготовчій частині головуючим в суді прав та обов’язків експерта та
спеціаліста, при цьому експерт зобов’язаний скласти присягу (ст.ст.
171-172 нового ЦПК України).

Виконанням всіх перерахованих дій завершується підготовча частина
судового засідання.

Після цього суд переходить до другої частини судового засідання –
з’ясування фактичних обставин справи шляхом дослідження на підставі
передбачених ЦПК засобів доказування наявності чи відсутності юридичних
фактів, що складають предмет доказування сторін. Ця частина судового
засідання має виключно важливе значення, оскільки присвячена
безпосередньому розгляду справи по суті (ст.ст. 173-192 нового ЦПК).

Розгляд справи по суті починається доповіддю судді про обставини справи.
В ній зазначається: яка справа розглядається, хто позивач, відповідач,
предмет вимоги, розмір, чим обґрунтовується вимога, докази; заперечення
відповідача, їх обґрунтування, докази. Якщо справа розглядалася, але
була відкладена, то причини відкладення і чи усунені вони. Коли ж справа
вже була вирішена, однак рішення було скасоване і справа надійшла на
новий розгляд від суду апеляційної чи касаційної інстанції, то необхідно
про це сказати і зазначити на ті вказівки, які зроблено в постанові
суду, який заново розглядав справу. Після доповіді головуючий з’ясовує:
чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач позов, чи не
бажають сторони закінчити справу мировою угодою або звернутись для
вирішення спору до третейського суду (ст.178 ЦПК). Заявлені відмова
позивача від позову, визнання позову відповідачем, мирова угода сторін
розглядаються судом у

220

порядку, встановленому ст.179 ЦПК. Зазначені волевиявлення сторін
заносяться до протоколу судового засідання і підписуються відповідно
позивачем, відповідачем або обома сторонами.

Про неприйняття судом відмови від позову, визнання позову відповідачем
чи незатвердження мирової угоди сторін суд постановляє мотивовану ухвалу
і продовжує розгляд справи по суті.

Для цього заслуховуються пояснення позивача та третьої особи, яка бере
участь на його стороні, відповідача та третьої особи, яка бере участь на
його стороні, а також пояснення інших осіб, які беруть участь у справі.
Суд може встановити інший порядок дачі пояснень сторонами та надати їм
право на додаткові пояснення, якщо це викликано особливостями конкретних
обставин справи. В процесі дослідження пояснень особи, які беруть участь
у справі, можуть ставити одна одній запитання. За наявності письмових
пояснень сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, пояснень,
одержаних у порядку виконання окремих доручень (ст.ЗЗ ЦПК), чи пояснень,
одержаних у порядку забезпечення доказів, суддя оголошує їх зміст. Після
цього, заслухавши думку осіб, які беруть участь у справі, встановлюється
порядок допиту свідків, допиту експертів та дослідження інших доказів.
Свідки допитуються за правилами, встановленими ст.ст. 182-185 ЦПК.

Перед допитом свідка суд встановлює його особу, вік, рід занять,
відношення до даної справи і стосунки зі сторонами та іншими особами,
які беруть участь у справі, і попереджає про кримінальну
відповідальність за дачу суду завідомо неправдивих показань і за відмову
давати показання. Свідки, які не досягли шістнадцяти років, не
попереджуються про кримінальну відповідальність, але головуючий
роз’яснює їм обов’язок правдиво розповісти, що їм відомо по справі.
Згідно зі ст. 180 нового ЦПК України головуючий повинен привести кожного
свідка до присяги. Підписаний свідком текст присяги та розписка
приєднуються до справи. Кожен свідок допи-

221

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

тується окремо, а свідки, які не дали показань, не можуть перебувати в
залі судового засідання під час розгляду справи. Новим ЦПК України
передбачено, що кожен допитаний свідок залишається в залі судового
засідання до закінчення розгляду справи. Суд може дозволити допитаним
свідкам залишити залу засідання суду до закінчення розгляду справи за
згодою сторін (п.10 ст. 180 ЦПК).

При допиті свідків, які не досягли п’ятнадцяти років, і, за розсудом
суду, неповнолітніх свідків від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років
обов’язкова присутність педагога або близьких осіб для свідка (батьків,
усиновителів, опікунів, піклувальників), якщо вони не заінтересовані в
справі.

Після допиту всіх свідків, викликаних до суду, головуючий оголошує
показання свідків, зафіксовані в письмовій формі у протоколі судового
засідання.

Не можуть бути використані як показання свідків (ст.41 ЦПК) письмові
пояснення громадян. У відповідних випадках вони приймаються судом як
письмові докази (ст.46 ЦПК).

Письмові докази досліджуються в судовому засіданні за правилами,
встановленими ст.ст. 186, 187 ЦПК. Письмові докази, а також протоколи їх
огляду, складені у порядку виконання окремих доручень (ст.ЗЗ ЦПК),
забезпечення доказів (ст.36 ЦПК), їх огляду на місці (ст.189 ЦПК)
оголошуються в судовому засіданні та пред’являються для ознайомлення
особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках – також
експертам і свідкам. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі,
можуть дати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколів.
Оголошення особистого листування і телеграфних повідомлень громадян з
метою охорони їх таємниці може бути проведено у відкритому судовому
засіданні тільки за згодою осіб, між якими таке листування і
повідомлення відбулися, при відсутності згоди таких осіб — тільки в
закритому судовому засіданні.

Дослідження речових доказів у судовому засіданні провадиться в порядку,
встановленому ст. 188 ЦПК. Вони огля-

222

даються судом, а також пред являються для ознайомлення особам, які
беруть участь у справі, а в необхідних випадках -також експертам і
свідкам. У випадку неможливості доставити до суду речові і письмові
докази вони оглядаються і досліджуються за місцем їх знаходження за
правилами, встановленими ст.189 ЦПК.

Якщо у справі була призначена експертиза, то після цього в судовому
засіданні досліджується висновок експерта. Спочатку висновок
оголошується, а потім для його роз’яснення і доповнення експерт за
пропозицією суду може дати усне пояснення, яке заноситься до протоколу
судового засідання, а для роз’яснення і доповнення висновку експерту
можуть бути задані запитання судом, і особами, які беруть участь у
справі (ст.190 ЦПК). Згідно з новим ЦПК України висновок експерта
оголошується в судовому засіданні. Для роз’яснення і доповнення висновку
експерту можуть бути поставлені питання. Першою ставить питання
експертові особа, за заявою якої призначено експертизу, та її
представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо
експертизу призначено за клопотанням обох сторін, першим ставить питання
експертові позивач і його представник.

Суд має право з’ясовувати суть відповіді експерта на питання осіб, які
беруть участь у справі, а також ставити питання експерту після
закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі. Викладені
письмово і підписані експертом роз’яснення і доповнення висновку
приєднуються до справи (ст. 189 ЦПК).

У деяких справах, що виникають з сімейних, житлових, спадкових
правовідносин беруть участь відповідні органи державного управління –
опіки і піклування, житлово-комунальні, фінансові – для дачі висновку у
справі з метою здійснення покладених на них обов’язків і для захисту
прав громадян та законних інтересів інших осіб (ч.2 ст.121 ЦПК). Такий
висновок оголошується в судовому засіданні. Суд і особи, які беруть
участь у справі, можуть ставити запитання

223

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

15″

представникові органу державного управління з метою роз’яснення такого
висновку, а також для його доповнення (ст.191 ЦПК). Суд вислуховує також
представника громадської організації чи трудового колективу (ст.161
ЦПК).

Закінчується ця частина судового розгляду тим, що головуючий надає
сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, можливість дати
додаткові пояснення. Після їх заслуховування суд постановляє ухвалу про
закінчення з’ясування обставин справи та перевірки їх доказами і
переходить до судових дебатів.

Судові дебати – третя частина судового засідання по розгляду справи, яка
складається з промов сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. В
таких промовах висловлюються підсумкові висновки щодо дослідження
обставин справи з приводу всього фактичного матеріалу і доказів,
перевірених і з’ясованих у процесі доказування; висловлюються
пропозиції, чи підлягає задоволенню правова вимога і на підставі яких
законів. Судові дебати провадяться у порядку, встановленому СТ.194 ЦПК,
з додержанням принципу рівних процесуальних можливостей осіб, які беруть
участь у справі. Першому надається слово позивачеві, за ним – його
представникові та третій особі на його стороні, потім – відповідачеві,
його представникові, третій особі на його стороні. За ними виступає
третя особа з самостійними вимогами. Але якщо цивільна справа була
порушена прокурором, органом державного управління, профспілками, іншими
організаціями, підприємствами, установами або окремими громадянами на
захист прав інших осіб (позивачів, заявників, третіх осіб з самостійними
вимогами) – ст.ст. 118, 121 ЦПК, то вони виступають в судових дебатах
першими. Останніми в дебатах виступають представники громадських
організацій і трудових колективів, які беруть участь у процесі для
доведення суду своєї думки у справі.

Під час судових дебатів може виникнути необхідність додаткового
з’ясування обставин, що мають значення для

224

справи (їх наявності, уточнення змісту тощо), або дослідження нових
доказів. У таких випадках суд поновлює розгляд справи по суті,
постановляючи про це ухвалу. Відповідно до нового ЦПК України суд не
може обмежувати тривалість судових дебатів певним часом. Головуючий може
зупинити промовця лише тоді, коли він виходить за межі справи, що
розглядається судом, або повторюється. З дозволу суду промовці можуть
обмінюватися репліками. Право останньої репліки завжди належить
відповідачеві та його представникові (п. 7 ст. 193 нового ЦПК України).
Якщо під час судових дебатів виникає необхідність з’ясування нових
обставин, що мають значення для справи, або дослідження нових доказів,
суд постановляє ухвалу про повернення до з’ясування обставин у справі.
Після закінчення з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами
судові дебати проводяться в загальному порядку (ст. 194 нового ЦПК
України).

Заключною частиною (четвертою) розгляду справи є вихід суду після
судових дебатів до нарадчої кімнати для постановления рішення (ст.197
ЦПК). Якщо при постановленні рішення виявиться необхідність з’ясування
будь-якої обставини через повторний допит свідків або іншу процесуальну
дію, суд, не постановляючи рішення, відновлює розгляд справи, про що
постановляє ухвалу. Такий розгляд провадиться виключно в межах
з’ясування обставин, що потребують додаткової перевірки. Залежно від
його результатів суд відкриває судові дебати з приводу додатково
досліджених обставин і після їх закінчення йде до нарадчої кімнати для
постановления рішення. Але якщо з’ясування цих обставин у судовому
засіданні виявилося неможливим, виносить ухвалу про відкладення розгляду
справи.

Після закінчення поновленого розгляду справи суд залежно від його
результатів відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених
обставин і виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення або, якщо
вчинення необхідних процесуальних дій у даному судовому засіданні
виявилося неможливим, постановляє ухвалу про відкладення розгляду справи
чи оголошує перерву (ч. 4 ст. 195 нового ЦПК України).

225

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Рішення ухвалюється з додержанням таємниці нарадчої кімнати – ніхто не
має права бути присутнім в нарадчій кімнаті, крім складу суду в даній
справі; судді не мають права розголошувати міркувань, що були висловлені
в нарадчій кімнаті (ст.210 ЦПК). Рішення ухвалюють більшістю голосів
судді, які входять до складу суду в даній справі, а при одноособовому
розгляді справи – суддя, який розглядав справу. Ухвалене рішення
викладається в письмовій формі за встановленим СТ.203 ЦПК змістом
головуючим або одним з суддів при колегіальному розглядові справи і
підписується всім складом суду, який бере участь в ухваленні рішення. Як
виняток, в особливо складних справах, складання мотивувальної частини
рішення може бути відкладено на строк не більше трьох днів. У таких
випадках суд оголошує день, в який особи, які брали участь у справі,
можуть ознайомитися з мотивованим рішенням. Резолютивну частину рішення
суд повинен оголосити в тому ж засіданні, в якому закінчено розгляд
справи. Вона підписується всім складом суду і приєднується до справи.

Постановлене судове рішення проголошується прилюдно. Всі присутні в залі
судового засідання вислуховують його стоячи в знак поваги до авторитету
суду і його акта, який постановляється ім’ям України. Потім головуючий
роз’яснює зміст ухваленого і оголошеного рішення, порядок і строк
оскарження (ст.212 ЦПК) та оголошує судове засідання у даній справі
закритим.

18.3. Ускладнення в процесі судового розгляду цивільних справ

У процесі судового розгляду цивільних справ можуть виникати обставини
суб’єктивного і об’єктивного характеру, які перешкоджають суду
розглянути справу по суті і постановити рішення в першому судовому
засіданні або роблять неможливим його постановления взагалі у даній
справі. За наявності одних обставин переноситься розгляд судом справи

226

на інший точно визначений строк, при виникненні інших -тимчасово
припиняється провадження на невизначений строк до усунення таких
обставин, за наявності третіх – провадження в справі закінчується без
постановления по ній рішення.

Отже, ускладнення в процесі судового розгляду цивільних справ можливі в
процесуальних формах тимчасового припинення здійснення процесуальних дій
у справі і закінчення провадження в ній без постановления судового
рішення. Тимчасове припинення здійснення процесуальних дій настає
внаслідок відкладення розгляду справи (ст.ст. 171-176 ЦПК) і зупинення
провадження в справі (ст.ст. 221-226 ЦПК).

Закінчення провадження без постановления судового рішення настає в
результаті закриття провадження у справі (ст.ст. 227-228 ЦПК) і
залишення заяви без розгляду (ст.ст. 229-230 ЦПК).

Відкладення розгляду справи полягає в тому, що розгляд справи в даному
судовому засіданні не провадиться, а переноситься судом на призначений
ним день нового судового засідання (ч.2 ст.176 ЦПК). Відкладення
розгляду справи викликається різними обставинами: неявкою осіб, які
беруть участь у справі та інших учасників процесу; необхідністю
залучення до справи додаткового доказового матеріалу, заміни відведеного
судді, перекладача тощо. Отже, при відкладенні розгляду справи
вчиняються процесуальні дії, спрямовані на усунення обставин, які стали
підставою для відкладення. Такі обставини визначені ст.ст. 172-176 ЦПК і
не носять вичерпного характеру.

Про відкладення розгляду справи суд постановляє ухвалу, зміст якої
заносить до протоколу судового засідання. В ухвалі зазначаються мотиви
та строк відкладення і які процесуальні дії належить виконати на
усунення обставин, що викликали відкладення, які б забезпечили розгляд
справи в новому судовому засіданні, про призначений день і час якого
також зазначається в цій ухвалі. Про день і час такого засідання суд
оголошує під розписку учасникам процесу, які з’явилися, а

15*

227

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

відсутніх та заново притягнених до участі в процесі у справі викликає
судовими повістками (ст.176 ЦПК).

Зупинення провадження у справі настає за певних об’єктивних обставин,
точно визначених нормами цивільного процесуального права. Розгляд справи
припиняється тимчасово, на невизначений строк. Настання одних обставин
породжує обов’язок суду зупинити провадження в справі, настання інших —
(факультативне) право зупинити провадження.

Обов’язкове зупинення провадження в справі настає з підстав,
передбачених ст.221 ЦПК, у випадках:

смерті громадянина, якщо спірні правовідносини

допускають правонаступництво, або припинення існування

юридичної особи, які були стороною в справі. Провадження в

справі зупиняється до вступу в справу або притягнення до

справи правонаступника;

втрати стороною дієздатності. Провадження у справі

зупиняється тільки за наявності рішення суду про визнання

громадянина недієздатним, яке набрало законної сили (ст.260

ЦПК), і до вступу в справу законного представника – опікуна,

призначеного органами опіки і піклування. При частковому

обмеженні в дієздатності провадження може бути зупинено у

справі, в якій спірні правовідносини стосуються тих прав, щодо

яких особа була обмежена в дієздатності;

знаходження відповідача в діючій частині Збройних Сил

України або прохання позивача, який перебуває в діючій

частині Збройних Сил України;

неможливості розгляду даної справи до вирішення іншої

справи, що розглядається у цивільному, кримінальному,

адміністративному порядку. Провадження зупиняється до

набрання законної сили вироком, рішенням, ухвалою або

постановою, від яких залежить вирішення справи. Обставини

неможливості розгляду справи судом встановлюються в

кожному окремому випадку залежно від обставин справи.

Згідно зі ст. 201 нового ЦПК України суд зобов’язаний зупинити
провадження у справі у разі:

228

смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка

була стороною у справі, якщо спірні правовідносини

допускають правонаступництво;

злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної

особи, яка була стороною у справі;

перебування позивача або відповідача у складі Збройних

Сил України або інших утворених відповідно до закону

військових формувань, що переведені на воєнний стан;

неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої

справи, що розглядається в порядку конституційного,

цивільного, господарського, кримінального чи адміністра

тивного судочинства;

5) призначення або заміни законного представника

сторони чи третьої особи у випадках, передбачених цивільно-

процесуальним законодавством.

Факультативне зупинення провадження у справі настає з підстав,
передбачених ст.222 ЦПК, у випадках:

знаходження позивача або відповідача в складі Зброй

них Сил України на дійсній строковій службі або притя

гнення цих осіб до виконання будь-якого державного обов’язку

(стосується тільки осіб рядового, сержантського та стар

шинського складу);

тяжкого захворювання сторони, підтвердженого доку

ментами лікувального закладу. Мається на увазі таке тяжке

захворювання, що перешкоджає явці в суд, і це підтверджу

ється довідкою медичної установи. Провадження зупиняється

на час хвороби сторони;

розшуку відповідача. Якщо місце фактичного знахо

дження відповідача невідоме, суд може оголосити його розшук

як з власної ініціативи, так і за заявою позивача. У справах за

позовами про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди,

заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а

також втратою годувальника, суд зобов’язаний оголосити

розшук відповідача. Про розшук відповідача суд виносить

ухвалу, якою одночасно зупиняє провадження в справі (ст.97

229

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

ЦПК). Провадження зупиняється до закінчення розшуку відповідача органами
внутрішніх справ;

знаходження сторони у тривалому службовому відря

дженні, факт якого повинен бути підтверджений доку

ментально. В цьому випадку провадження у справі зупиня

ється на час знаходження сторони у тривалому службовому

відрядженні;

призначення судом експертизи. Зупинення прова

дження настає тоді, коли проведення експертизи доручено

поза судом експертам відповідних установ і для її виконання

потрібний тривалий час. Для вирішення деяких справ

передбачено обов’язкове проведення експертизи. Відповідно

до ст. 258 ЦПК у справах про визнання громадянина недіє

здатним для визначення його психічного стану обов’язково

призначається судово-психіатрична експертиза. Поновлення

громадянина в дієздатності у разі його видужання або значного

поліпшення здоров’я здійснюється рішенням суду на підставі

відповідного висновку судово-психіатричної експертизи (ст.

260 ЦПК).

Відповідно до нового пивільно-процесуального законодавства суд може за
заявою особи, яка бере участь у справі, а також з власної ініціативи
зупинити провадження у справі у випадках:

перебування сторони на строковій військовій службі

або альтернативній (невійськовій) службі не за місцем

проживання;

захворювання сторони, підтвердженого медичною

довідкою, що виключає можливість явки до суду протягом

тривалого часу;

перебування сторони у тривалому службовому від

рядженні;

розшуку відповідача в разі неможливості розгляду

справи за його відсутності;

призначення судом експертизи (ст. 202 нового ЦПК

України).

230

Питання про зупинення провадження в справі розглядається в судовому
засіданні з участю осіб, які беруть участь у справі, про що суд
постановляє ухвалу, на яку може бути подана апеляційна скарга або
внесено апеляційне подання прокурора (ст.223 ЦПК), тому що ця ухвала
ускладнює подальший розгляд справи. Після відновлення провадження справа
призначається до розгляду і вирішується за загальними правилами
цивільного судочинства.

Закриття провадження у справі провадиться:

якщо справа не підлягає розглядові в судах (п.1 ст.227

ЦПК). До них відносяться справи, непідвідомчі суду, які

виключають можливість їх судового розгляду, але не ви

ключають захист порушеного чи оспорюваного права іншим

уповноваженим органом;

якщо заінтересованою особою, яка звернулася до суду,

не додержано встановленого для даної категорії справ порядку

4 6 < ? E I ? O 46:<¬AeAEEI* r O ¦ ® O aA¦’[email protected]?&F°[email protected][email protected]?„yyyy^„&|iFHLNPhjlnprt?”–???eI±??nY&&Fh?L]@?&&h?L]@?h?L]@?h?L]@?pioue&F&F\np?iiooeouueth- " B D F H J P ? -~iuueH -ue&F&F&F&F&F&F&F??????&&yyyy&F&F&F&Fh?L]@?U„ ¤&F&FT3/4OU?&a$&&&&h?L]@?&&yyyy&FNAp????AEz¤¦2~?aeh?L]@?&&&&dyy ¤&&&&[email protected]?h?L]@?h?L]@?h?L]@?h?L]@?„: ¤h?L]@?h?L]@[email protected][email protected]?&&&¤H?h?L]@?h?L]@?&F-¤&F-&F-&F-&F-&F&F&F&Fd&F&F&F&F\^dfh„???????„?AUeH ? 4jv?&F!&F!&[email protected][email protected]?h?L]@?h?L]@?&F"&F"&F"&F%&F%&F%&0?< > ? oe h

U

&

F’

&

&

&

F(

&

F(

&

F(

&

F(

h?L]@?

h?L]@?

nYY

*

h

a

(

*

*

&

F,

&

F,

???

&

F,

&

F,

&

F.

&

F.

&

F.

&

F.

&

F.

h?L]@?

&

F/

?

&

F0

&

F0

U

V

~

?

p

I

?

O

o

o

?

o

t

u

&

F1

?????o

oe

?

o

d

O

d

r

t

U

o

u

d

?

?

r

A

A

u

?

A

&

F1

&

F1

?

?

?

?

?

?

?

?

~

e

ue

th

d

¤

¦

¦

T-

V-

1/4-

3/4-

th-

`

t

c

V-

3/4-

t

¤

o”

&

F3

&

F3

c

¤

?

?!

o!

j”

a”

oe”

o”

b#

Ue#

V$

?$

‚$

`%

Oe%

H&

:’

–’

?’

o”

‚$

?’

p(

x(

?(

A(

Ae(

?)

?*

?’

th’

0(

D(

n(

p(

v(

x(

z(

’(

”(

–(

?(

?(

?(

?(

3/4(

A(

A(

Ae(

AE(

E(

E(

H)

–)

?)

*

p*

?*

?*

+

l+

n+

a+

T,

–,

?,

z-

i-

i-

R.

H/

A/

e/

i/

R0

?*

n+

?,

i-

i/

P3

>6

R0

Oe0

N1

E1

D2

N3

P3

A3

?4

5

?5

6

<6>6

¤6

7

7

>6

7

-7

“8

9

¦>

?

?

x?

ae?

[email protected]

[email protected]

@

A

pA

?A

?

@

xB

D

E

E

0E

TE

XE

AeG

?A

bB

vB

xB

bC

UeC

D

D

?D

E

E

E

E

E

&E

(E

*E

,E

.E

0E

2E

RE

TE

VE

XE

ZE

ZE

^E

IE

-?

??

°?

??

??

??

1/4?

O?

Oe?

O?

U?

Ue?

TH?

a?

x™

??

??

TH?

??????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

ue!

lc

aec

DF

FF

rF

¬F

“¤

Y

|Y

oY

FF

??

ae«

 ±

?????????.§

?

„?

i?

??

D?

A?

ae«

ae«

L

1/4

😕

“°

 °

±

‚±

 ±

 ±

3/4±

?

v?

e?

o?

\?

E?

?

?

j?

U?

Ӧ

·

 ±

?

AE?

o?

u?

-?

B?

F?

P?

Ue·

J?

Ae?

AE?

2?

??

o?

o?

u?

ue?

?

?

?

?

?

-?

?

4?

4?

@?

B?

D?

F?

H?

N?

P?

??

&1/4

(1/4

Z1/4

\1/4

I1/4

@1/2

P?

(1/4

\1/4

†?

?A

*A

nA

Ae

A

`„U

[email protected]/2

®1/2

Oe1/2

U1/2

$3/4

?3/4

?

t?

„?

†?

o?

ue?

A

hA

OeA

>A

~A

?A

?A

„A

†A

aA

eA

fA

OA

(A

*A

.A

0A

lA

nA

rA

tA

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

xA

¤A

aeA

AE

AE

xAE

oAE

fC

hC

nC

pC

rC

eC

\E

OE

ueE

thE

dE

A

AE

hC

pC

thE

¤I

O?

Oe

Oe

dE

OeE

JE

AE

&

F=

h?L]@?

&

&

попереднього позасудового вирішення спору і можливість

застосування цього порядку втрачена (п.2 ст.227 ЦПК).Ця

норма втратила дію. Відповідно ч. 2 ст.124 Конституції України

юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що

виникають у державі, тому судам підвідомчі всі спори про

захист прав і свобод громадян;

якщо є таке, що набрало законної сили, постановлене по

спору між тими ж сторонами, про той же предмет рішення суду

чи ухвала суду про прийняття відмови позивача від позову

або про затвердження мирової угоди сторін (п.З ст.227 ЦПК);

якщо позивач відмовився від позову і відмова була

прийнята судом (п.4 ст.227 ЦПК);

якщо сторони уклали мирову угоду і вона затверджена

судом (п.5 ст.227 ЦПК);

якщо між сторонами укладено договір про передачу

даного спору на вирішення третейського суду (п.7 ст.227 ЦПК).

Цивільні справи можуть розглядатися третейськими судами у порядку,
передбаченому Законом про третейські суди, СТ.1 якого передбачено, що
громадяни можуть передати

231

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

будь-який спір на розгляд третейського суду, за винятком спорів, що
виникають з трудових і сімейних відносин;

• якщо після смерті громадянина, який був однією з сторін у справі,
спірні правовідносини не допускають правонаступ-ництва (п.8 СТ.227 ЦПК).
Це має місце стосовно особистих прав і обов’язків, які не можуть
переходити до інших осіб у порядку правонаступшіцтва. Так, цивільним
законодавством передбачено, що зобов’язання припиняється смертю
боржника, якщо виконання не може бути проведено без особистої його
участі. Зобов’язання також припиняється смертю кредитора.

Відповідно до нового цивільно-процесуального законодавства (ст. 205 ЦПК)
суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо:

справа не підлягає розгляду в порядку цивільного

судочинства;

набрали законної сили рішення суду або ухвала суду

про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою

позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін,

ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими

сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом;

сторони уклали мирову угоду і вона визнана судом;

є рішення третейського суду, прийняте в межах його

компетенції, з приводу спору між тими самими сторонами,

про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком

випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на

примусове виконання рішення третейського суду або

повернув справу на новий розгляд до третейського суду, який

ухвалив рішення, але розгляд справи у тому самому третей

ському суді виявився неможливим;

померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі,

якщо спірні правовідносини не допускають правонаступ-

ництва;

ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін

у справі.

232

Залишення заяви без розгляду здійснюється на підставах, визначених
ст.229 ЦПК України. Провадження у справі в суді закінчується без
постановления рішення за наявності точно встановлених у законі обставин,
які свідчать про недодержання умов реалізації права на звернення до суду
за захистом і можливість застосування яких не втрачена, та при повторній
неявці сторін.

Суд залишає заяву без розгляду:

якщо заінтересованою особою, яка звернулася до суду,

не додержано встановленого для даної категорії справ порядку

попереднього позасудового розгляду справи і можливість

застосування цього порядку не втрачена (п.1 ст.229 ЦПК). Ця

норма втратила силу як така, що не відповідає ст.ст.8, 124

Конституції України;

якщо заяву подано недієздатною особою (п.2 ст.229 ЦПК).

При встановленні цієї обставини суддя зобов’язаний відмовити

в прийнятті заяви до свого провадження (п.8 ст.136 ЦПК), а

помилково прийнята заява підлягає залишенню без розгляду;

якщо заява подана від імені заінтересованої особи іншою

особою, яка не має повноважень на ведення справи (п.З ст.229

ЦПК). За правилом ст.137 ЦПК до позовної заяви, яка

подається представником позивача, додається довіреність чи

інший документ, що стверджує його повноваження (факт

батьківства, усиновлення, опіки, піклування);

у випадку повторної неявки в судове засідання позивача

або обох сторін або неповідомлення ними причин неявки на

другий виклик (п.4 ст.229 ЦПК).

якщо спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з

тих же підстав знаходиться на розгляді в іншому суді (п.5 ст.229

ЦПК). З метою надання більших можливостей доступу до

судового захисту ЦПК встановлені альтернативні правила

підсудності справ за вибором позивача: за місцем знаходження

відповідача чи місцем свого проживання або за місцем

заподіяння шкоди, виконання договору (ст.ст. 126, 127 ЦПК).

Реалізація права вибору підсудності має разовий характер –

233

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

погашає можливість повторної реалізації цього права у даній справі, тому
суд відмовляє в прийнятті заяви, якщо в провадженні суду вже є справа
між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

ЦПК передбачені інші підстави залишення без розгляду заяв, скарг,
документів, зауважень. Відповідно до ч.З ст.255 ЦПК підставою для
залишення заяви без розгляду є виникнення спору про право цивільне при
розгляді справи в порядку окремого провадження. Заінтересовані особи
можуть вирішити такий спір за загальними правилами цивільного
судочинства. За правилом ст.85 ЦПК право на вчинення процесуальних дій
втрачається з закінченням встановленого процесуального строку. Скарги і
документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються
без розгляду, якщо суд не знайде підстав для продовження або поновлення
строку. Аналогічно з пропуском строку залишаються без розгляду подані
зауваження на протокол судового засідання (ст.201 ЦПК).

Згідно зі ст. 207 нового ЦПК України суд постановляє ухвалу про
залишення заяви без розгляду, якщо:

заяву подано особою, яка не має цивільної проце

суальної дієздатності;

заяву від імені заінтересованої особи подано особою,

яка не має повноважень на ведення справи;

належним чином повідомлений позивач повторно не

з’явився в судове засідання без поважних причин або повторно

не повідомив про причини неявки, якщо від нього не

надійшла заява про розгляд справи за його відсутності;

спір між тими самими сторонами, про той самий предмет

і з тих самих підстав розглядається в іншому суді;

позивач подав заяву про залишення позову без розгляду;

між сторонами укладено договір про передачу спору

на вирішення до третейського суду і від відповідача надійшло

до початку з’ясування обставин у справі та перевірки їх

доказами заперечення проти вирішення спору в суді;

особа, в інтересах якої у встановлених законом

випадках відкрито провадження у справі за заявою іншої

234

особи, не підтримує заявлених вимог і від неї надійшла відповідна
заява;

провадження у справі відкрито за заявою, поданою

без додержання вимог, викладених у ЦПК України, та не було

сплачено судовий збір чи не було оплачено витрати на

інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи і

позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк;

позивач до закінчення розгляду справи покинув

судове засідання і не подав до суду заяви про розгляд справи

за його відсутності.

Особа, заяву якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були
підставою для залишення заяви без розгляду, має право звернутися до суду
повторно.

18.4. Протокол судового засідання

Про кожне судове засідання і кожну окрему судову дію, проведену поза цим
засіданням, складається протокол, який є важливим процесуальним
документом. У протоколі зазначаються суть і зміст процесуальних дій, що
були виконані судом, сторонами, іншими особами, які беруть участь у
справі, іншими учасниками процесу в судовому засіданні під час розгляду
справи чи поза засіданням, пов’язаних з розглядом справи, зокрема
оглядом на місці (ст.ст. 55, 189 ЦПК), забезпеченням доказів (ст. 36
ЦПК), виконанням окремих доручень по збиранню доказів (ст. 33 ЦПК).

Протокол судового засідання є основним процесуальним документом, на
підставі якого суди апеляційної і касаційної інстанцій перевіряють, чи
законний склад суду, що розглядав справу, додержання законодавства при
розгляді справи, чи не порушив суд права сторін та інших осіб, які
беруть участь у справі, які клопотання вони заявляли і як їх суд
вирішував, що показали свідки, та інші дії, необхідні для перевірки
законності і обгрунтованості прийнятих у справі судом рішень і ухвал.
Відсутність у справі протоколу або неукладення його голо-

235

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

вуючим і секретарем є безумовною підставою до скасування рішення суду.
Вимоги, які пред’являються до його процесуальної форми і змісту, порядку
складання та оформлення, подання зауважень на протокол та порядку їх
вирішення, визначені ст.ст.198-201 ЦПК.

Протокол судового засідання веде секретар. У ньому зазначаються: 1) рік,
місяць, число і місце, а також час початку судового засідання: 2)
найменування і склад суду; 3) прізвища секретаря, прокурора, сторін та
інших осіб, які беруть участь у справі, представника громадської
організації або трудового колективу, свідків, експертів і перекладача;
4) розглядувана справа; 5) відомості про вручення повісток і причини
неявки викликаних до суду сторін та інших осіб, які беруть участь у
справі, свідків, експерта, перекладача; 6) всі розпорядження
головуючого; 7) роз’яснення судом сторонам та іншим особам, які беруть
участь у справі, їх процесуальних прав і обов’язків, зокрема права
заявляти відводи, а також роз’яснення представникові громадської
організації або трудового колективу його процесуальних прав (ст.161
ЦПК); 8) заяви і клопотання сторін та інших осіб, які беруть участь у
справі, а також представника громадської організації або трудового
колективу; 9) основний зміст пояснень сторін та інших осіб, які беруть
участь у справі, думка громадської організації або трудового колективу,
викладена їх представником, а також показання свідків, усне роз’яснення
експертом свого висновку і відповіді на поставлені йому додаткові
запитання; 10) подані в судовому засіданні письмові і речові докази, про
їх огляд, а якщо ці докази не додаються до справи, – номер, дату, зміст
письмових доказів, а також ознаки і властивості речових доказів; 11)
ухвали суду, постановлені під час розгляду справи без виходу до нарадчої
кімнати; 12) зміст судових дебатів; 13) про проголошення рішення; 14)
час закінчення судового засідання в даній справі (СТ.198ЦПК).

Процесуальні дії суду і учасників цивільного процесу в справі у
протоколі зазначаються в тій послідовності, в якій вони

236

виконувалися в судовому засіданні. Пояснення сторін, показання свідків,
усне пояснення експерта викладаються в першій особі. Ухвали, що їх суд
постановляє під час розгляду справи без виходу до нарадчої кімнати,
записуються до протоколу повністю і точно за словами головуючого.

До протоколу заноситься усний висновок, який експерт дав у судовому
засіданні, зміст поставлених йому запитань і відповіді, правильність
яких стверджується підписом експерта. Протокол судового засідання
повинен бути складений так повно, зрозуміло, чітко, щоб він зафіксував
характер і зміст усіх процесуальних дій, які виконувалися в судовому
засіданні під час розгляду цивільної справи. Скорочені записи слів не
допускаються. Складається протокол в самому судовому засіданні і його
підписують голова судового засідання і секретар. Оформлення і укладення
протоколу у складній справі допускається протягом трьох днів після
закінчення судового засідання.

Правильність і повнота записів у протоколі судового засідання
забезпечуються правом, наданим особам, які беруть участь у справі,
знайомитися з протоколом судового засідання і подавати зауваження з
приводу допущених в ньому неправильностей.

Новацією цивільно-процесуального законодавства є фіксування цивільного
процесу. Під час судового розгляду справи суд здійснює повне фіксування
судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар
судового засідання або за розпорядженням головуючого інший працівник
апарату суду.

Повне або часткове відтворення технічного запису судового засідання
здійснюється на вимогу особи, яка бере участь у справі, або за
ініціативою суду. Носій інформації, на який здійснювався технічний запис
судового засідання (касета, дискета тощо), є додатком до журналу
судового засідання і після закінчення судового засідання приєднується до
матеріалів справи.

237

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

За клопотанням особи, яка бере участь у справі, може бути за плату
здійснено повне або часткове роздрукування технічного запису судового
засідання за розпорядженням головуючого. Особа, яка бере участь у
справі, має право отримати копію інформації з носія, на який
здійснювався технічний запис цивільного процесу. Розмір плати за
роздрукування технічного запису судового засідання встановлюється
Кабінетом Міністрів України (ст. 197 нового ЦПК України ).

Одночасно з проведенням фіксування технічними засобами секретарем
судового засідання ведеться журнал судового засідання. У журналі
судового засідання зазначаються такі відомості: 1) рік, місяць, число і
місце судового засідання; 2) найменування суду, який розглядає справу,
прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання; 3) справа, що
розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, що беруть
участь у справі; 4) порядковий номер вчинення процесуальної дії; 5)
назва процесуальної дії; 6) час вчинення процесуальної дії; 7) інші
відомості, визначені цивільно-процесуальним законом.

Журнал судового засідання ведеться секретарем судового засідання та
підписується ним невідкладно після судового засідання і приєднується до
справи (ст. 198 нового ЦП К України).

Особи, які беруть участь у справі, мають право ознайомитися із технічним
записом судового засідання, журналом судового засідання та протягом семи
днів з дня проголошення рішення у справі подати до суду письмові
зауваження щодо неповноти або неправильності їх запису. Головуючий
розглядає зауваження щодо технічного запису судового засідання та
журналу судового засідання, про що постановляє відповідну ухвалу. У разі
пропуску строку подання зауважень і відсутності підстав для його
поновлення головуючий залишає їх без розгляду. Зауваження щодо
технічного запису судового засідання чи журналу судового засідання
повинні бути розглянуті не пізніше п’яти днів з дня їх подання.

Під час вчинення окремої процесуальної дії поза судовим засіданням
складається протокол. При його складанні можуть застосовуватися технічні
засоби. У протоколі вчинення

238

окремої процесуальної дії зазначаються такі відомості: 1) рік, місяць,
число і місце вчинення процесуальної дії; 2) час початку вчинення
процесуальної дії; 3) найменування суду, який розглядає справу, прізвище
та ініціали судді, секретаря судового засідання; 4) справа, що
розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, які беруть
участь у справі; 5) відомості про явку осіб, які беруть участь у справі,
експертів, спеціалістів, перекладачів, свідків; 6) відомості про
роз’яснення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх
процесуальних прав та обов’язків; 7) усі розпорядження головуючого та
постановлені ухвали; 8) заяви і клопотання сторін та інших осіб, які
беруть участь у справі; 9) основний зміст пояснень сторін, третіх осіб,
їх представників та інших осіб, які беруть участь у справі, а також
показання свідків, усне роз’яснення експертами своїх висновків і
відповідей на поставлені їм додаткові питання; консультацій та висновків
спеціалістів; 10) докази, а в разі якщо докази не додаються до справи, –
номер, дата та зміст письмових доказів, опис доказів; 11) час закінчення
вчинення процесуальпої дії; 12) інші відомості, визначені
цивільно-процесуальним законодавством. Протокол повинен бути оформлений
не пізніше наступного дня після вчинення окремої процесуальної дії.
Протокол приєднується до справи (ст. 200 нового ЦПК України).

Контрольні запитання

Розкрийте зміст поняття стадії судового розгляду

цивільних справ.

Порівняйте поняття “судовий розгляд” і “судове засідання”.

Назвіть і охарактеризуйте частини судового засідання.

Назвіть підстави для відводу суддів.

Дайте характеристику відкладенню розгляду справи.

Назвіть підстави для закриття провадження по справі.

Охарактеризуйте наслідки залишення заяви без розгляду.

Які є підстави для зупинення провадження у справі?

Що повинно бути зазначено в протоколі судового

засідання?

239

Цивільний процес

16″

Розділ 19. СУДОВІ РІШЕННЯ

19.1. Поняття і види судових рішень

Провадження по розгляду і вирішенню цивільних справ у суді завершується
прийняттям актів реалізації судової влади – судових рішень. В залежності
від характеру вирішених судом питань судові рішення викладаються у двох
формах: ухвали і рішення (ст. 208 нового ЦПК України).

Новий ЦПК чітко визначає порядок і форму ухвалення рішень та
постановления ухвал суду. Суди ухвалюють рішення іменем України негайно
після закінчення судового розгляду. Рішення суду ухвалюється,
оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі
колегіального розгляду -суддями, які розглядали справу.

У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного
рішення може бути відкладено на строк не більше ніж п’ять днів з дня
закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд
повинен проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд
справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути
підписані всім складом суду і приєднані до справи.

Ухвали суду, які оформлюються окремим процесуальним документом,
постановляються в нарадчій кімнаті, інші ухвали суд може постановити, не
виходячи до нарадчої кімнати. Тому ухвали суду, які постановлені окремим
процесуальним документом, підписуються суддею (суддями) і приєднуються
до справи, а ухвали, які постановлені судом, не виходячи до нарадчої
кімнати, заносяться до журналу судового засідання. Ухвали, постановлені
в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх постановления.
Виправлення в рішеннях і ухвалах повинні бути застережені перед підписом
судді (ст. 209 нового ЦПК України).

240

Акти суду з приводу вирішення справи по суті, тобто вирішення основної
правової вимоги у справах позовного провадження, у справах, які
виникають з адміністративно-правових відносин і в справах окремого
провадження, закріплюються в процесуальній формі рішення. За
класифікацією, запропонованою М.Й. Штефаном, залежно від способу захисту
права і правових наслідків, які вони викликають, судові рішення (як і
позови) поділяються на види:

Рішення про присудження – це постанови суду, якими підтверджуються
права, обов’язки та законні інтереси сторін і одна сторона присуджується
виконати на користь другої сторони певні дії або утриматися від їх
виконання (про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди,
виселення з жилого приміщення).

Рішення про визнання – постанови суду, якими підтверджується наявність
або відсутність між сторонами певних юридичних відносин, певних обставин
чи юридичних фактів (визнання права власності, визнання факту родинних
відносин громадян тощо).

Конститутивні рішення – постанови суду, спрямовані на зміну чи
припинення правовідносин. Ними будуть рішення про виділ частки з
спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання
шлюбу та ін.

Рішення суду можуть бути поділені залежно від обсягу вирішених ними
питань на завершальні (основні) і додаткові. Завершальними рішеннями
повністю вирішені всі правові вимоги, передані на розгляд суду.
Додатковими — вирішуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони
подавали докази і давали пояснення, котрі не були розв’язані основним
рішенням (ст.214 ЦПК).

В юридичній літературі з цивільного процесу виділяються альтернативні і
факультативні рішення суду.

Альтернативними називаються рішення, якими встановлюється два можливих
точно визначених способи їх виконання, передбачені нормами матеріального
права. Аль-

241

Чорнооченко C.I.

тернативне виконання допускається тому, що норми цивільного права
передбачають можливість виникнення альтернативних зобов’язань. Ухвалення
альтернативного рішення можливе також тоді, коли позивач в процесі
розгляду справи погодився замінити спірний предмет на інший або одержати
його вартість.

Факультативними називаються рішення, які зобов’язують відповідача до
виконання певних дій і які у випадку неможливості їх виконання одночасно
визначають інший спосіб виконання. Наявність факультативних рішень
підтверджується СТ.206 ЦПК, за якою суд, присуджуючи майно в натурі,
повинен вказати в рішенні його вартість, яку належить стягнути з
відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в
наявності.

Згідно зі ст. 208 нового ЦПК України судові рішення поділяються на
основні та додаткові. Основним рішенням закінчується судовий розгляд
справи. Додаткове рішення може бути прийняте судом, який ухвалив основне
рішення за заявою сторін чи власною ініціативою у випадках, передбачених
ст. 220 нового ЦПК України.

Суть судового рішення опосередковується метою і завданнями цього
процесуального акта. Судове рішення – акт правосуддя в цивільних
справах, у зв’язку з чим визначення його суті невіддільне від завдань і
мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, від політичної,
економічної і юридичної його характеристики.

Прийняттям рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, судове
рішення виступає цивільним процесуальним актом, який підсумовує
діяльність суду. В рішенні відбивається вся проведена судом діяльність
по дослідженню і оцінці доказів по встановленню юридичних фактів, а
також по застосуванню норм права до конкретних правовідносин і їх
суб’єктів.

Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами або
вирішується питання про захист прав та

242

Цивільний процес

охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і
організацій, державних і громадських інтересів. Рішенням реалізується
владна воля держави – сторони присуджуються додержуватися певної
поведінки щодо існуючих між ними правовідносин.

У рішенні від імені України дається оцінка спірної вимоги чи
правовідносин та діям заінтересованих осіб. Цим самим суд мобілізує
громадян на боротьбу з цивільними, трудовими й іншими правопорушеннями
та сприяє підвищенню їх правової свідомості.

Судові ухвали – це одна з форм судових рішень, якими врегульовуються
лише окремі питання, поставлені перед судом у заявах і клопотаннях осіб,
які беруть в ньому участь, чи питання, які виникли самостійно в процесі
порушення, розвитку і припинення судочинства по справі.

Новим ЦПК України передбачено, що шляхом постановления ухвал судом
вирішуються питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції,
клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про
відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття
провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках,
встановлених цивільним законодавством.

Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду.

19.2. Вимоги, яким має відповідати судове рішення

Згідно з діючим цивільно-процесуальним законодавством рішення суду
повинно бути законним і обґрунтованим (ст.202 ЦПК), ухваленим у
передбаченому порядку (ст.209ЦПК), викладеним у письмовій формі (ст.211
ЦПК), за встановленим змістом (ст.203 ЦПК), проголошене публічно (ст.212
ЦПК).

Законність рішення суду – це вимога до формальної, юридичної сторони
судового рішення, яка передбачає дотримання і правильне застосування
норм матеріального і процесуального права.

іб*

243

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Рішення буде законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного
процесуального права та всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у
відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню
до даного право-відношення, а при їх відсутності – на підставі закону,
що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту
законодавства України.

Обґрунтованість судового рішення – це його правильність з фактичної
сторони. Відповідно до ст.ст. 15, 202, 203, 312 ЦПК умовами
обґрунтованості рішення є: повне з’ясування обставин, що мають значення
для справи; доведеність обставин, що мають значення для справи, які суд
вважає встановленими; відповідність висновків суду, викладених у
рішенні, обставинам справи.

Обставини у справі – це юридичні факти. Тому з’ясування обставин у
справі полягає у встановленні всіх юридичних фактів, які згідно з
нормами права мають значення для розкриття існуючих між сторонами
правових відносин чи існування певних подій. Встановленню підлягають і
неюри-дичні факти, коли вони можуть розкривати динаміку дій чи подій,
які підлягають встановленню. Повнота і всебічність забезпечують
відповідність обставин справи об’єктивній істині. Встановлені судом
факти повинні відбивати реальну дійсність, ті фактичні обставини, що
існували чи існують в об’єктивному світі.

Встановлені судом обставини справи мають бути обґрунтовані доказами, які
були одержані у визначеному законом порядку. Відхилення доказів має бути
обґрунтованим.

Важливою умовою обґрунтованості рішення суду є відповідність його
висновків істині – дійсним обставинам справи, правам і обов’язкам
сторін. Істина встановлюється тільки в результаті повного, всебічного і
об’єктивного дослідження судом всіх обставин справи, на підставі
змагальності між заінтересованими особами, із сукупності всіх сторін,
явищ, дійсності та їх взаємовідносин.

244

Зміст істини, що встановлюється в цивільному процесі, перебуває в
прямій залежності від його завдань, тому юридичним фактам суд повинен
дати не тільки фактичну, а й правову оцінку. Оцінка доказів справи
провадиться суддями за внутрішнім переконанням, яке створюється в
процесі дослідження матеріалів справи і є його наслідком. Внутрішнє
переконання суддів – це їх переконаність у правильності рішення, яке
ґрунтується на перевірці і оцінці у сукупності доказів, досліджених ними
в процесі судового розгляду. У зв’язку з цим внутрішнє переконання
носить суб’єктивний і об’єктивний характер. Об’єктивний означає, що воно
ґрунтується на всебічному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні
всіх обставин справи в їх сукупності, суб’єктивний те, що базується на
правосвідомості суддів (ст. 62 ЦПК).

Отже, обґрунтованим визнається рішення, в якому відображені всі
обставини, що мають значення для справи, всебічно і повно з’ясовані в
судовому засіданні, а висновки суду про встановлені обставини і правові
наслідки є вичерпними, такими, що відповідають дійсності і
підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому
засіданні.

Порушення цих вимог може тягти за собою відміну незаконного і
необгрунтованого судового рішення апеляційною чи касаційною судовою
інстанцією.

В.І. Тертишников звертає увагу на те, що цивільний процесуальний закон
вимагає, щоб рішення суду було повним. Повнота судового рішення
передбачає його всебічність, а це означає, що в рішенні повинна
міститися відповідь щодо наявності чи відсутності матеріального права;
належності його позивачеві; визначено, чи існує юридичний обов’язок і чи
покладено його на відповідача; дана кількісна характеристика права та
обов’язку і терміни та порядок його виконання.

Якщо названі питання не вирішені в судовому засіданні, воно є неповним.
Цей недолік може бути усунутий ухваленням додаткового рішення. Додаткове
рішення виноситься судом, який виніс основне рішення за заявою осіб, які
беруть участь у справі, чи за його ініціативою.

245

Чорнооченко C.I.

До судових, рішень в яких суд конкретизує права і обов’язки сторін,
наприклад, відшкодування моральної шкоди, стя-гнення аліментів на
батьків тощо, важливою є вимога справедливості, тобто відповідності
розміру присуджених грошових сум та іншого майна економічним можливостям
сторін та фактичним обставинам справи. Справедливість судового рішення
не суперечить його законності, а є приватним випадком її реалізації.

Судове рішення повинні відрізняти ясність і чіткість формулювань. У
ньому ясно і визначено повинна бути дана відповідь на головні питання
справи: долю позову, розмір задоволених вимог тощо. Ясність є однією з
вимог до форми викладу матеріалу.

Чіткість є вимогою, яка відноситься до змісту рішення. Згідно з цією
вимогою рішення повинно бути викладене чітко, грамотно, не містити
помилок, описок, явних арифметичних помилок.

19.3. Зміст судового рішення

Новим ЦПК України закріплено, що під час ухвалення рішення суд вирішує
такі питання:

чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги

і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної

давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та

докази на їх підтвердження;

які правовідносини сторін випливають із встановлених

обставин;

яка правова норма підлягає застосуванню до цих

правовідносин;

чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

як розподілити між сторонами судові витрати;

чи є підстави допустити негайне виконання судового

рішення;

246

Цивільний процес

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (ст, 214
нового ЦПК України).

Рішення за формою має бути викладено письмово, а за змістом –
відповідати ст.203 ЦПК.

Зміст судового рішення – це його структура у взаємозв’язку,
взаємообумовленості і послідовності його частин та їх складових
елементів.

Ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким і
відповідно до ст.203 ЦПК обов’язково мати: вступну, описову,
мотивувальну і резолютивну частини; має бути викладене письмово у
встановленій послідовності.

Вступна – це перша, початкова частина рішення, яке суд ухвалює іменем
України негайно після судового розгляду, в якій вказується час і місце
постановления рішення, найменування суду, що постановив рішення; в якому
засіданні розглядалася справа: у відкритому чи закритому; склад суду;
прізвище секретаря судового засідання; прізвище прокурора, який брав
участь у справі; найменування сторін та інших осіб, які брали участь у
справі, представника громадської організації або трудового колективу.

Описова частина судового рішення вміщує коротке викладення обставин
справи так, як подали до суду заінтересовані особи в заявах та
поясненнях, а саме: зміст вимог позивача та їх обґрунтування;
заперечення відповідача та їх обґрунтування; вимоги відповідача за
зустрічним позовом та їх обґрунтування і пояснення позивача на цю вимогу
та його обґрунтування; розпорядчі дії сторін: позивача про зміну позову
та відповідача про повне чи часткове його визнання; самостійні вимоги
третіх осіб та їх обґрунтування; вимоги прокурора, органів державного
управління, профспілок та інших суб’єктів, пред’явлені на захист інших
осіб, їх обґрунтування і ставлення осіб, в інтересах яких порушено
цивільний процес, до цих вимог тощо.

У мотивувальній частині рішення наводяться всі міркування суду, на яких
ґрунтується рішення у справі. Це

247

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

1

фактичні і юридичні мотиви висновків суду у справі. В них наводяться
обставини справи, встановлені судом; докази, на яких ґрунтуються
висновки суду; доводи, за якими суд відхиляє ті чи інші докази; закони,
якими керувався суд.

Резолютивна частина рішення повинна містити сформульовані в імперативній
формі завершальні висновки суду по суті справи:

про задоволення позову або про відмову в позові

повністю чи частково;

вказівку на розподіл судових витрат, строк і порядок

оскарження рішення.

Відповіді суду на всі правові питання повинні випливати з встановлених
фактичних обставин, бути вичерпними, визначеними і безумовними.

Вичерпними будуть рішення, в яких судом дається повна відповідь на всі
передані на його вирішення правові питання.

У чинному ЦПК чотири частини судового рішення можна виділити умовно, в
новому ж ЦПК України згідно зі ст. 215 вони виділені як невід’ємні
елементи судового рішення. Рішення суду складається з:

вступної частини із зазначенням: часу та місця його

ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвищ

та ініціалів судді (суддів – при колегіальному розгляді);

прізвища та ініціалів секретаря судового засідання; імен

(найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі;

предмета позовних вимог;

описової частини із зазначенням: узагальненого викладу

позиції відповідача; пояснень осіб, які беруть участь у справі;

інших доказів, досліджених судом;

мотивувальної частини із зазначенням: встановлених

судом обставин і визначених відповідно до них право

відносин; мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність

або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи

заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує

зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були

248

порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за
захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви
статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого
вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався;

• резолютивної частини із зазначенням: висновку суду про задоволення
позову або відмову в позові повністю чи частково; висновку суду по суті
позовних вимог; розподілу судових витрат; строку і порядку набрання
рішенням суду законної сили та його оскарження.

Вимога визначеності полягає в тому, що рішення суду повинно дати чітку і
конкретну відповідь на всі поставлені перед ним питання.

Безумовність полягає в тому, що висновки, зроблені в рішенні, не повинні
включати умови, які б поставили його виконання в залежність від їх
настання. Суд не може покласти на відповідача обов’язок виконати певні
дії за умови виконання зустрічних дій з боку позивача або настання
певних подій.

Рішення суду постановляється в нарадчій кімнаті, воно викладається в
письмовій формі головуючим або одним з суддів при колегіальному розгляді
справи і підписується всім складом суду, який бере участь у
постановленні рішення. Постановлене судом рішення проголошується
прилюдно. Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його
оскарження (ст.212 ЦПК).

Новим ЦПК України визначено, що після проголошення рішення суд, який
його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення (ст. 218 ЦПК
нового ЦПК України).

19.4. Негайне виконання, визначення порядку виконання, надання
відстрочки і розстрочки виконання

Негайне виконання судового рішення є виключенням з загального правила і
полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає
виконанню не з часу

249

Чорнооченко C.I.

набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості
судових рішень, а негайно – з часу його оголошення в судовому засіданні,
чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та
інтересів громадян і держави. Негайне виконання рішень буває обов’язкове
і факультативне. Стаття 217 ЦП К зобов’язує суд допустити негайне
виконання рішення в справах:

про стягнення аліментів – у межах суми платежу за один

місяць;

про присудження робітникові або службовцеві заро

бітної плати, але не більше як за один місяць;

про стягнення відшкодування шкоди, заподіяної каліц

твом або іншим ушкодженням здоров’я, а також втратою

годувальника, — у межах суми стягнення за один місяць;

про поновлення на роботі незаконно звільненого або

переведеного працівника тощо.

Новим ЦПК допускається негайне виконання рішень суду у справах про
відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала, та у
справах про розкриття банком інформації, яка містить банківську
таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (ст. 367 нового ЦПК).

Стаття 218 ЦПК надає право суду допустити негайне виконання рішень у
справах: про присудження винагороди авторам за використання творів у
галузі літератури, науки або мистецтва, за відкриття, винахід, на які
видано авторське свідоцтво, за раціоналізаторську пропозицію та за
промисловий зразок (п.1); якщо від затримання виконання рішення може
статися значна шкода для сторони, на користь якої постановлено рішення
(п.2); коли є підстави вважати, що виконання рішення згодом може стати
неможливим або утрудненим (п.З).

Допускаючи негайне виконання з підстав (п.2,3), суд може поставити
позивачеві вимогу забезпечити поворот виконання рішення на випадок його
скасування.

250

Цивільний процес

Стаття 219 ЦПК не допускає негайного виконання:

• коли негайне виконання може викликати такі зміни у

майні, після яких повернути його до попереднього стану

в разі скасування рішення буде неможливим або дуже

утрудненим;

• у справах про виселення громадян з жилих приміщень.

Негайне виконання рішень підпорядковане загальним

правилам виконання судових рішень, а тому, виносячи рішення щодо
негайного виконання, суд повинен одночасно виписати виконавчого листа та
здійснити заходи щодо його виконання. Одночасно в рішенні суду може бути
передбачена відстрочка та розстрочка негайного виконання.

Суд, який постановив рішення, може також визначити порядок і строки
виконання рішення (ст.204 ЦПК), виходячи з вимог закону і обставин
справи. Так, присуджуючи майно в натурі, суд повинен вказати в рішенні
його вартість, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні
рішення присудженого майна не буде в наявності (ст.206 ЦПК).

Відповідно до СТ.207 ЦПК суд, постановляючи рішення, яким на відповідача
покладається виконання певних дій, не зв’язаних з передачею майна або
грошових сум, може в тому рішенні вказати, що, коли відповідач не
виконає рішення протягом встановленого строку, позивач вправі виконати
цю дію за рахунок відповідача, стягнувши з нього необхідні витрати.

19.5. Виправлення недоліків рішення судом, що його

постановив

Після оголошення рішення суд, який його постановив, не вправі сам його
змінити або скасувати (ч.і ст.213 ЦПК). Допущені в ньому помилки,
внаслідок яких воно стає незаконним і необгрунтованим, виступають
підставою для зміни і скасування рішення в апеляційному та касаційному
порядку. Однак деякі недоліки судового рішення можуть бути,

251

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

у точно передбачених законом випадках, усунені судом, який постановив
рішення, одним з трьох способів: виправлення описки і явної арифметичної
помилки; постановления додаткового рішення; роз’яснення рішення (ст.ст.
213-215 ЦПК).

Виправлення описки і явної арифметичної помилки в рішенні (ст.213 ЦПК).
Опискою називається зроблена судом механічна помилка у визначенні
об’єкта присудженого, сторони, строку виконання рішення та ін. Помилка —
це неправильність в діях і висновках. Це допущена внаслідок
неправильності арифметичних розрахунків неточність в рішенні суду у
визначенні суми, яка підлягає стягненню. Під видом виправлення
арифметичної помилки не можна допускати зміни висновків суду по суті
спору.

Питання про виправлення зазначених недоліків судового рішення
розглядається судом у відкритому судовому засіданні як з ініціативи
самого суду, так і за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Розглянувши питання про внесення виправлень, суд виносить визначення, на
яке може бути подана скарга чи внесене приватне подання. Закон не
містить яких-небудь обмежень у термінах для здійснення дій по
виправленню винесеного рішення. Однак варто виходити з того, що питання
про внесення виправлень може бути порушено у межах термінів для
пред’явлення рішення до виконання. Внесення виправлень у рішення, що не
підлягають виконанню в примусовому порядку, не обмежується яким-небудь
терміном. Якщо відновлюється термін примусового виконання рішення, то
відповідно подовжується термін і для внесення виправлень у дане рішення.

Постановлениям додаткового рішення (ст.214 ЦПК) виправляються порушення
вимоги вичерпності, якій повинно задовольняти судове рішення. Додаткове
рішення є способом виправлення таких недоліків судового рішення, як
невизначеність і неповнота, що не дає належним чином вирішити

252

спір. Закон чітко регламентує, у яких випадках може бути винесене
додаткове рішення (ст.214 ЦПК).

Заява про ухвалення додаткового рішення повинна бути подана протягом 10
днів з часу ухвалення рішення. Додаткове рішення ухвалюється на підставі
заяв осіб, що беруть участь у справі, чи з ініціативи суду.

Суд виносить додаткове рішення після розгляду питання в судовому
засіданні з повідомленням осіб, що беруть участь у справі. На додаткове
рішення поширюються загальні правила, що визначають порядок ухвалення і
зміст рішення. Додаткове рішення не може змінювати основне рішення,
торкатися інтересів осіб, які не брали участі у справі.

На додаткове рішення може бути подана апеляційна скарга, внесено
касаційне подання протягом 10 днів із дня його постановления.

При порушенні питання про ухвалення додаткового рішення основне рішення
не набуває законної сили. Строк на оскарження розпочинається з моменту
ухвалення додаткового рішення.

Новим ЦПК змінено термін прийняття судом заяви про ухвалення додаткового
рішення, вона може бути подана до закінчення строку на виконання рішення
(замість десяти днів, як це було раніше). Новацією є і те, що
присутність сторін при ухваленні судом додаткового рішення не є
обов’язковою (ст. 220 нового ЦПК України).

Роз’яснення судового рішення (ст.215 ЦПК) настає тоді, коли його зміст
викладено нечітко, його положення незрозумілі, внаслідок чого реалізація
такого рішення викликає труднощі чи стає неможливою.

Право вимагати роз’яснення рішення мають особи, які брали участь у
справі, і органи виконання судового рішення (ст.215 ЦПК). Під органами
виконання судового рішення розуміються не тільки органи судового
виконання, а й усі інші державні установи, що покликані провадити
реєстрацію встановленого судом правового становища, але через незро-

253

Чорнооченко C.I.

зумілість змісту рішення зробити цього не можуть. Право роз’яснення
рішення належить лише суду, який постановив його в колегіальному складі
чи одноособово. Роз’яснення рішення можливе без зміни його змісту в
межах вирішеної судом правової вимоги.

Право вимагати роз’яснення рішення – строкове. Подача заяви
допускається, якщо рішення не виконано або ще не закінчився строк,
протягом якого рішення може бути пред’явлено до примусового виконання.

Заява про роз’яснення рішення розглядається судом за правилами
цивільного судочинства з викликом сторін, проте їх неявка не перешкоджає
її розглядові питання про роз’яснення рішення. Ухвала суду про
роз’яснення рішення може бути оскаржена і внесено на неї окреме подання.

Новий ЦПК України більш чітко визначає підставу для роз’яснення рішення
суду. Рішення суду роз’яснюється, коли воно є незрозумілим для осіб ,
які брали участь у справі, або для державного виконавця (ст. 221 нового
ЦПК).

19.6. Законна сила судового рішення

Властивість судового рішення як акта правосуддя залежить від набрання
рішенням законної сили.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне
оскарження (ст. 290 ЦПК). У разі подання апеляційної скарги або внесення
апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної
сили після розгляду справи вищестоящим судом (ст.231 ЦПК).

Рішення Верховного Суду України набирають законної сили негайно після їх
проголошення (ст.231 ЦПК).

Рішення судів у справах, що виникають з адміністративно-правових
відносин, набирають законної сили негайно після їх проголошення.

Законна сила судового рішення означає набуття ним властивостей акта
правосуддя, спрямованого на виконання

254

Цивільний процес

завдань цивільного судочинства, визначених ст.2 ЦПК; на охорону
політичної та економічної основи України, захист прав і охоронюваних
законом інтересів громадян і організацій, на зміцнення законності і
правопорядку та виховання громадян, посадових і службових осіб в дусі
неухильного виконання Конституції, законів України та поважання правил
співжиття, честі і гідності людини. Властивість судового рішення, що
набрало законної сили, виявляється в правових наслідках, які воно
викликає.

З набранням законної сили рішення набуває властивість викликати певні
результати. Результативність його ґрунтується на авторитетності і
загальнообов’язковості.

Авторитетність судового рішення, що набрало законної сили, ґрунтується
на авторитеті закону, який застосовується ним до конкретних
правовідносин і забезпечується його правоохоронним, запобіжним і
виховним виливом, сприянням мобілізації громадської думки проти
порушників норм права і моралі.

Набравши законної сили, рішення суду стає загальнообов’язковим для всіх
установ, підприємств і організацій, посадових осіб і громадян та
підлягає виконанню на всій території України (ст.124 Конституції, ст.14
ЦПК).

Загальнообов’язковість виявляється в таких результатах, як стабільність
і реалізованість.

Стабільність – це надання судовому рішенню, що набрало законної сили,
такого гарантованого правового режиму, який встановлює неможливість його
оскарження з боку заінтересованих осіб і зміну судом, який його
постановив;

Незмінність рішення виникає до набрання ним законної сили і полягає в
тому, що після його проголошення суд, який постановив рішення, не має
права сам його скасувати або змінити (ст.213 ЦПК).

Неспростовність рішення – неможливість оскарження для сторін та інших
осіб.

255

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Виключність – неможливість для сторін, інших осіб які брали участь у
справі, а також їх правонаступників заявляти в суді ті ж позовні вимоги,
з тих же підстав (ч.З СТ.231 ЦПК).

Преюдиціальність – обов’язковість фактів і правовідносин, встановлених
рішенням суду в одній справі, при розгляді інших цивільних справ, в яких
беруть участь ті ж самі особи.

Р валізо ваність характеризується як гарантована для захисту права
можливість впровадження в життя фактів і правовідносин, визначених
рішенням суду, що набрало законної сили.

Законна сила рішення суду не безмежна, її дія має об’єктивні та
суб’єктивні межі.

Об’єктивні межі визначаються предметом судового розгляду. Встановлені
судом дійсні правовідносини чи факти характеризуються неспростовністю і
реалізованістю, які разом з резолютивною частиною набирають законної
сили.

Суб’єктивні межі законної сили судового рішення визначаються його дією
щодо осіб”, сторін та інших осіб, які брали участь у справі, та
правонаступників в частині неспростовності, виключності і
преюдиціальності.

19.7. Ухвали суду

Ухвали суду першої інстанції – це процесуальні документи, якими
вирішуються різноманітні питання, що виникають в ході розгляду справи чи
у випадку її закінчення без ухвалення рішення.

Ухвалами суду вирішуються питання, спрямовані на виникнення, розвиток
або припинення цивільних процесуальних правовідносин, на створення
належних умов для всебічного, повного і об’єктивного розгляду та
вирішення справи, на реалізацію і захист процесуальних прав суб’єктів
цивільних процесуальних правовідносин.

Класифікувати ухвали суду можна за такими ознаками.

1. За суб’єктною ознакою:

256

а) одноособові – виносяться суддею одноособово го

ловним чином з питань руху справи;

б) колегіальні – виносяться судом при колегіальному

розгляді справи з питань руху чи закінчення справи без

ухвалення рішення.

2. За формою, якої вони набувають:

а) протокольні – заносяться до протоколу судового

засідання (наприклад, про відкладення розгляду справи);

б) у вигляді окремого процесуального документа (на

приклад, про припинення провадження в справі).

3. За змістом:

а) підготовчі – у них вирішуються питання підготовки

справи (наприклад, про призначення експертизи, про

розшук відповідача);

б) з питань, що виникли при розгляді справи (наприклад,

про заміну неналежної сторони);

в) заключні – ухвали, що завершують розгляд справи (про

припинення провадження і залишення заяви без

розгляду);

г) із приводу винесеного рішення (наприклад, про роз’яс

нення рішення);

д) окремі ухвали – про розкриті в ході розгляду справи

порушення законності посадовими особами чи гро

мадянами або істотні недоліки в роботі підприємств,

організацій і установ (ст. 235 ЦПК).

Ухвали виносять у нарадчій кімнаті, а по нескладних питаннях —
порадившись на місці.

Новий ЦПК визначає чіткі вимоги до змісту ухвал суду. Ухвала суду, що
постановляється як окремий документ, складається з: вступної частини із
зазначенням: часу і місця її постановления; прізвища та ініціалів судді
(суддів – при колегіальному розгляді); прізвища та ініціалів секретаря
судового засідання; імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали
участь у справі; предмета позовних вимог; описової частини із
зазначенням суті питання, що вирішується

17м

257

Чорнооченко C.I.

ухвалою; мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов
висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу;
резолютивної частини із зазначенням: висновку суду; строку і порядку
набрання ухвалою законної сили та її оскарження.

Ухвала, яка постановляється судом не виходячи до нарадчої кімнати,
повинна містити мотивувальну та резолютивну частини.

Якщо ухвала має силу виконавчого документа і підлягає виконанню за
правилами, встановленими для виконання судових рішень, така ухвала
оформлюється з урахуванням вимог, встановлених Законом України „Про
виконавче провадження” (ст. 210 нового ЦПК України).

Контрольні запитання

Розкрити зміст поняття законної сили судового рі

шення.

Визначити об’єктивні та суб’єктивні межі дії законної

сили судового рішення.

Порівняти судове рішення та судову ухвалу.

Назвати основні структурні елементи судового рішення.

Назвати умови постановления додаткового рішення.

В який строк постановляється додаткове рішення?

Розкрити зміст таких якостей судового рішення:

виключність, преюдиціальність, загальнообов’язковість.

В який строк подається заява про роз’яснення рішення?

Назвати випадки, в яких суд вправі роз’яснити своє

рішення.

258

Розділ 20. ЗАОЧНИЙ РОЗГЛЯД СПРАВИ

20.1. Поняття і значення заочного розгляду справи

Глава 8 нового ЦПК України “Заочний розгляд справи” розділу „Позовне
провадження” встановлює умови і порядок розгляду справи в порядку
заочного провадження заочного рішення.

Відновлення інституту заочного рішення- у чинному процесуальному
законодавстві обумовлено рядом причин. Головна з них полягає в тому, що
здійснення права на судовий захист неможливе без і закріплення дійових,
ефективних і доступних правових механізмів, що забезпечують його
реалізацію. Одним з таких механізмів є розширення гарантій прав і
інтересів учасників процесу.

Судова практика засвідчує, що відповідачі не завжди прагнуть брати
участь у змагальному цивільному судочинстві. Така ситуація обумовлюється
рядом обставин, в тому числі і усвідомленням відповідачами законності та
доведеності звернених до них позовних вимог, відсутністю належних
юридичних процесуальних знань та навичок захисту, небажанням залучати до
процесу досить дорогу адвокатську допомогу.

За таких умов, в першу чергу через неявку відповідачів, суди змушені
відкладати розгляд справи зі всіма наступаючими правовими наслідками (
порушення строків розгляду справ, збільшення судових витрат тощо).

Небажання відповідачів з’являтися до суду відоме і світовій юстиції, а
тому в ряді країн (Великобританії, Німеччині, Франції, США, Росії)
прийняті і діють інститути заочного судочинства.

Інститут заочного рішення спрямований, з одного боку, на розширення
судового захисту суб’єктивних прав громадян і організацій, свободи їх
вибору (принципу диспозитивності),

п* 259

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

а з іншого – на недопущення можливості зловживання відповідачем
суб’єктивними процесуальними правами і встановлення несприятливих
наслідків за зловживання ними. Зазначена мета відповідає ст. 23
Конституції України, згідно з якою кожна людина має право на вільний
розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і
свободи інших людей.

Відповідно до нового цивільно-процесуального законодавства заочний
розгляд справи провадиться у разі неявки в судове засідання відповідача,
який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення
про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані судом
неповажними. За таких умов суд може ухвалити заочне рішення на підставі
наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого
вирішення справи.

В юридичній літературі заочним провадженням називають також установлений
законом порядок проведення судового засідання і ухвалення рішення по
позову під час відсутності відповідача. Однак при відсутності
відповідача чи в разі явки в судове засідання одного з кількох
відповідачів допускається розгляд справи і в порядку загального
провадження. При наявності тих самих умов: відсутності відомостей про
причини неявки відповідача, або у випадку визнання судом причин неявки в
судове засідання неповажними, або коли відповідач навмисне затягує
процес – суд вправі розглянути справу у загальному порядку.

Головною відмінною рисою заочного розгляду справи є правові наслідки,
які настають внаслідок заочного провадження та ухвалення рішення.

Основним правовим наслідком заочного розгляду справи є ухвалення
заочного рішення і встановлення способів його перегляду: як спрощеного –
шляхом подання заяви про перегляд заочного рішення, так і загального –
апеляційного або касаційного.

До порядку розгляду справи в заочному провадженні цивільного процесу
України недопустиме застосування

260

терміну “спрощена процедура”. Розгляд справи в порядку заочного
провадження за спрощеною схемою є характерною рисою англійського й
американського цивільного процесу, де не ведеться дослідження будь-яких
доказів, а судовий розгляд зводиться лише до оголошення рішення проти
сторони, що не з’явилася.

20.2. Умови і порядок заочного розгляду справи

Заочний розгляд і вирішення справи можливі за наявності умов, визначених
в законі. Стаття 224 нового ЦПК України відносить до них неявку у судове
засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не
надійшло повідомлення про причини його неявки або якщо зазначені ним
причини визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на
підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти
такого вирішення справи. Таким чином, ініціатива заочного розгляду
справи може належати як позивачеві, так і суду. Про заочний розгляд
справи суд постановлює ухвалу.

Головні вимоги, які закон передбачає при заочному розгляді справи:

відповідач повинен бути належним чином повідомлений

про час і місце судового засідання;

відповідач не з’явився до суду без поважних причин або

від нього не надійшло повідомлення про причини

неявки;

позивач згоден на заочний розгляд і вирішення справи;

позивачем не змінені предмет, підстави позову та розмір

позовних вимог.

Неявкою відповідача визнається фактична відсутність сторони в залі
судового засідання при розгляді і вирішенні справи. Мовчазна присутність
сторони в судовому засіданні неявкою не вважається, а розцінюється як
ухилення від участі в наданні та дослідженні доказів.

261

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

До неявки відповідача п.5 ст. 169 нового ЦПК України прирівнює залишення
стороною залу судового засідання.

Варто також враховувати, що заочний розгляд справи і ухвалення заочного
рішення можливі за відсутності як сторони, так і її представника. У
випадку явки представника заочне провадження не допускається.

Належним повідомленням відповідача визнається повідомлення, проведене
способами й у порядку, зазначеному в главі 7 розділу І нового ЦПК
України.

Визнання причин неявки відповідача неповажними. Обов’язок повідомити суд
про причини неявки і надати докази поважності цих причин покладається на
сторони. У випадку визнання причин неявки відповідача поважними суд
відкладає розгляд справи. При неявці відповідача, який був належним
чином повідомлений, з неповажних причин стає можливим як загальний, так
і заочний розгляд справи. Остаточне рішення поважності чи неповажності
причин відсутності заздалегідь повідомленого відповідача приймає суд.

У випадку визнання причин неповажними суд за згоди позивача має право
розглядати справу заочно. Коли ж такої згоди немає, справа розглядається
за загальними правилами із ухваленням звичайного рішення.

Згода позивача. Дана умова передбачена ч. 1 ст. 224 ЦПК.

Суддя в кожному випадку неявки в судове засідання без поважних причин
відповідача, який був належним чином повідомлений, повинен роз’яснити
позивачу його право на заочний розгляд справи і які правові наслідки
тягне за собою ухвалення заочного рішення.

Згода позивача на заочний розгляд справи повинна бути виражена чітко і
ясно. Новий ЦПК не встановлює способів вираження і фіксації даної згоди.
На практиці усна згода позивача, зроблена в підготовчій частині судового
розгляду, фіксується в протоколі судового засідання. В разі відсутності
згоди позивача на заочний розгляд справи суд зобов’язаний відкласти
розгляд справи і роз’яснити позивачу його право на

262

розгляд справи у загальному порядку відповідно до ст. 169 ЦПК України.
При цьому суд повинен вказати особливості того або іншого провадження,
які наслідки спричиняє ухвалення звичайного і заочного рішення.

Позивач, який не згоден на заочний розгляд справи, має право подавати
клопотання про розгляд справи в звичайному порядку, а суд таке
клопотання повинен задовольнити.

Частина 2 ст. 224 ЦПК передбачає можливість заочного розгляду справи і
ухвалення заочного рішення у разі участі у справі кількох відповідачів і
неявці в судове засідання всіх відповідачів. Тому при явці хоча б одного
з відповідачів розгляд справи повинен проходити в загальному порядку.

Про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу. Закон не встановлює
обов’язкову форму такої ухвали. У практиці одних країн такі ухвали
постановлюються у вигляді окремого документа в нарадчій кімнаті; інших –
заносяться до протоколу судового засідання. З метою процесуальної
економії доцільним вважаємо постановления ухвали про заочний розгляд
справи без виходу суду до нарадчої кімнати і включення його до протоколу
судового засідання.

Порядок заочного розгляду і вирішення справи в цілому підпорядковується
загальним правилам судового розгляду, встановленим главою 4 „ Судовий
розгляд” розділу III „Позовне провадження” ЦПК України з деякими
особливостями, закріпленими главою 8 „Заочний розгляд справи” розділу
III нового ЦПК України.

Це означає, що при заочному розгляді справи суд може не обмежуватися
поданими доказами, а в разі необхідності призначати експертизи в справі,
витребувати докази від інших осіб, в тому числі і тих, які не беруть
участі у справі, коли без цього неможливе повне і всебічне дослідження
обставин справи.

Суд досліджує докази, представлені не тільки сторонами, а й іншими
особами, які беруть участь у справі. Так, у випадку участі в справі
третіх осіб, прокурора, державних органів, органів місцевого
самоврядування, організацій і громадян, що захищають порушені або
оспорювані права чи охоронювані

263

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

законом інтереси інших осіб, суд досліджує також докази, надані цими
особами, оскільки без цього ухвалення законного й обґрунтованого рішення
неможливе.

Якщо відповідач не надав письмових пояснень і доказів, суд може ухвалити
заочне рішення на підставі доказів, наданих позивачем та іншими особами,
які беруть участь у справі.

Розгляд справи в порядку заочного провадження обмежує межі здійснення
наданих позивачеві процесуальних прав. У разі зміни позивачем предмета
або підстави позову, зміни розміру позовних вимог суд відкладає судовий
розгляд для повідомлення про це відповідача. Таким чином в разі
будь-якої зміни позовних вимог (збільшення або зменшення позовних
вимог), зміни предмета позову суд позбавлений права проводити заочний
розгляд справи в даному судовому засіданні. Отже, суд повинен відкласти
розгляд справи.

Заочний розгляд справи завершується ухваленням заочного рішення.

20.3. Зміст заочного рішення

Заочне рішення є актом правосуддя, а тому воно повинно відповідати
вимогам до судових рішень, тобто бути законним, обґрунтованим, повним,
визначеним і безумовним.

Структура і зміст заочного рішення визначаються загальними правилами,
передбаченими ст.ст. 213, 215 нового ЦПК України. Воно, як і звичайне
судове рішення, складається зі вступної, описової, мотивувальної і
резолютивної частин. Разом з тим особливості заочного розгляду справи
знаходять відображення в змісті заочного рішення.

У найменуванні рішення повинне бути слово “заочне”.

В описовій частині необхідно вказати, що справа розглядалася за
відсутності відповідача за правилами гл. 8 розділу „Позовне провадження”
нового ЦПК України із дотриманням зазна-чених вище умов.

У разі, коли відповідач не подав письмові пояснення на позовну заяву, в
описовій частині наводяться тільки доводи

264

позивача. Однак у цьому випадку доцільно відобразити в рішенні
пасивність відповідача 3 цієї самої причини в мотивувальній частині
висновки суду будуть ґрунтуватися тільки на доказах, наданих позивачем
та іншими особами, які беруть участь у справі.

У резолютивній частині заочного рішення поряд із загальним порядком
оскарження, передбаченим для обох сторін, суд має зазначити строк і
порядок подання заяви про перегляд такого рішення. Це право надане
тільки відповідачеві чи його представникові шляхом подання письмової
заяви.

Відповідно до ст. 227 нового ЦПК України відповідачам, які не з’явилися
в судове засідання, копія заочного рішення направляється рекомендованим
листом із повідомленням не пізніше п’яти днів з дня його проголошення. У
такі ж строки і такий же спосіб заочне рішення повинно бути направлене
відповідачеві, який заявив прохання про розгляд справи в його
відсутність. Відлік даного строку здійснюється за загальними правилами
визначення процесуальних строків.

Дане положення є важливою гарантією своєчасної реалізації сторонами
права на апеляційне або касаційне оскарження, а відповідачем, крім того,
– і права на подачу заяви про перегляд заочного рішення.

20.4. Способи і порядок перегляду заочного рішення. Повноваження суду

Згідно зі ст. 228 нового ЦПК відповідач протягом десяти днів з дня
отримання копії заочного рішення може подати до суду, який його виніс,
заяву про перегляд заочного рішення.

Закон встановлює вимоги до форми і змісту такої заяви (ст. 229 нового
ЦПК). Заява про перегляд заочного рішення повинна бути подана у
письмовій формі. В ній повинно бути зазначено:

• найменування суду, який ухвалив заочне рішення. Зазначена вимога
необхідна для того, щоб з’ясувати, чи правомочний даний суд переглядати
справу;

265

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

ім’я (найменування) відповідача або його представника,

які подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження,

номер засобів зв’язку. Визначення сторони необхідно для

вирішення питання про те, чи володіє вона правом на подачу

такої заяви. Відповідно до закону таким правом володіє тільки

відповідач;

обставини, що свідчать про поважність причин неявки в

судове засідання і неповідомлення їх суду, і докази про це;

посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої

заперечення проти вимог позивача. Це обумовлюється тим, що

згідно зі ст. 232 нового ЦП К України заочне рішення підлягає

скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не

з’явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки

з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне

значення для правильного вирішення справи;

клопотання про перегляд заочного рішення. Воно

повинно містити вимогу про скасування заочного рішення і

поновлення розгляду справи по суті.

перелік доданих до заяви матеріалів.

Заява про перегляд заочного рішення підписується особою, яка ЇЇ подає,
чи уповноваженим нею представником. У цьому випадку до заяви про
перегляд заочного рішення, поданої представником відповідача, додається
довіреність або інший документ, який підтверджує його повноваження.

До заяви про перегляд заочного рішення додаються її копії за кількістю
осіб, які беруть участь у справі, та копії всіх доданих до неї
матеріалів. Дана вимога обумовлена головним чином дотриманням принципу
рівноправності сторін, відповідно до якого сторони мають рівні права для
відстоювання своїх інтересів.

За подання заяви про перегляд заочного рішення судовий збір не
сплачується. Цим самим закон фактично ставить відповідача в
привілейоване у порівнянні з позивачем положення: він має право не
тільки на два оскарження судового рішення, а й пільгу в оплаті судового
збору.

Заява, що відповідає вимогам закону, приймається суддею до розгляду.

266

Після прийняття належно оформленої заяви про перегляд заочного рішення
суд невідкладно надсилає її копію та копії доданих до неї матеріалів
іншим особам, які беруть участь у справі. Одночасно суд повідомляє
особам, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду заяви.

Ця вимога обов’язкова, тому що особи, які беруть участь у справі,
повинні мати можливість здійснення своїх процесуальних прав і, зокрема,
подати свої заперечення проти доводів заявника.

Заява про перегляд заочного рішення повинна бути розглянута в судовому
засіданні протягом п’ятнадцяти днів з дня її надходження. Даний строк є
процесуальним, отже, обчислюється не з моменту надходження заяви, а з
наступного дня.

Неявка осіб, належним чином повідомлених про час і місце засідання, не
перешкоджає розгляду заяви. Однак якщо в справі немає відомостей про
повідомлення або причини неявки будуть визнані судом поважними, розгляд
заяви повинен бути відкладений.

Головуючий відкриває судове засідання і з’ясовує, хто з осіб, які беруть
участь у справі, з’явився, встановлює їх особу, перевіряє повноваження
представників, після чого повідомляє зміст заяви і з’ясовує думку сторін
та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо вимог про перегляд
заочного рішення.

В той же час закон чітко не регламентує права й обов’язки осіб, які
беруть участь у справі і з’явилися за викликом суду. Безперечно, що вони
мають право давати пояснення і заявляти клопотання з приводу поданих
відповідачем доказів.

Стаття 231 нового ЦПК встановлює вичерпні повноваження суду при розгляді
заяви про перегляд заочного рішення.

Розглянувши заяву про перегляд заочного рішення, суд може своєю ухвалою:

залишити заяву без задоволення;

скасувати заочне рішення і призначити справу до

розгляду в загальному порядку.

267

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення
заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому
новим ЦПК. У цьому разі строк, протягом якого розглядалася заява, не
включається до строку на апеляційне оскарження рішення.

20.5. Підстави до перегляду заочного рішення. Скасування та оскарження
заочного рішення

Підстави до задоволення заяви і скасування заочного рішення визначені
ст. 232 нового ЦПК України.

Заява про перегляд заочного рішення підлягає задоволенню при наявності
підстав щодо перегляду заочного рішення. До них відносяться: поважність
причин неявки в судове засідання; поважність причин, за яких особа не
могла повідомити причини своєї неявки в судове засідання, і наявність
доказів, на які посилається заявник, і які мають істотне значення для
правильного вирішення справи.

Поважними причинами неявки можуть бути хвороба, тривале відрядження,
інші обставини, що об’єктивно перешкоджали явці в судове засідання. Дані
обставини повинні бути підтверджені відповідними доказами.

Відповідач повинен також вказати докази, що можуть вплинути на зміст
прийнятого заочного рішення. До них варто віднести такі докази, які
мають значення для справи і можуть привести до ухвалення іншого рішення,
протилежного винесеному цілком або частково, або зміни рішення.

Наявність підстав до перегляду рішення необхідна в їх сукупності. При
відсутності хоча б однієї з них заочне рішення не підлягає перегляду.

У тому випадку, якщо причина неявки відповідача неповажна, а рішення не
відповідає обставинам справи, відповідач вправі подати апеляційну
скаргу.

Задоволення заяви про перегляд заочного рішення і перегляд самого
рішення не означають автоматичного ухвалення нового рішення на користь
відповідача. Після перегляду

268

заочного рішення розгляд справи відновляється і ведеться за загальними
правилами цивільного судочинства.

Заочне рішення має усі властивості судового рішення і набирає законної
сили відповідно до загального порядку, встановленого ЦПК (ст. 233 нового
ЦПК України).

Заочне рішення може бути оскаржене позивачем в апеляційному порядку
згідно з загальними правилами ЦПК. Правом на оскарження повторного
заочного рішення наділені обидві сторони (позивач і відповідач).

Встановлення двох способів оскарження – одна із специфічних ознак
заочного рішення. Саме в цьому полягає головна відмінність заочного
рішення від рішення, ухваленого під час відсутності відповідача.

Закріплення в законі двох способів оскарження ставить питання про те, чи
виключає вибір одного з них можливість використання іншого? На першому
етапі у відповідача є лише один шлях – подача заяви про перегляд
заочного рішення. Право на апеляційне (касаційне) оскарження виникає
після прийняття заочного повторного рішення або до закінчення строку і
подачі такої заяви. Однак використання спрощеного порядку оскарження не
є перешкодою для можливого подання апеляційної чи касаційної скарги.

Контрольні запитання

Чим обумовлене запровадження до цивільного процесу

України інституту заочного рішення?

За яких умов може проводитися заочний розгляд справи?

Що спільного і відмінного є у звичайному та заочному

розгляді справи?

Охарактеризуйте структуру та зміст заочного рішення.

Який порядок оскарження заочного рішення суду?

Схарактеризуйте підстави оскарження заочного рішення.

Який порядок набуття законної сили заочного рішення

суду?

269

Цивільний процес

Розділ 21.

ПРОВАДЖЕННЯ ПО СПРАВАХ, ЩО ВИНИКАЮТЬ З АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

21.1. Загальна характеристика провадження по справах, що виникають з
адміністративно-правових відносин

Поряд з позовними справами, в яких вирішуються спори про право цивільне,
справами окремого провадження суди розглядають справи, що виникають з
адміністративно-правових відносин (ст.24 ЦПК). Стаття 236 ЦПК передбачає
перелік справ, що виникають з адміністративно-правових відносин.

Відповідно до СТ.237 ЦПК України справи, що виникають з
адміністративно-правових відносин, розглядаються судом за загальними
правилами цивільного судочинства, з винятками і доповненнями,
зазначеними в главах 30-32 ЦПК.

Юридична природа справ, що виникають з адміністративно-правових
відносин, полягає в тому, що суд хоча і вирішує спір про право, але спір
про право адміністративне, а не про право цивільне.

При цьому одна сторона в такому спорі наділена власними правами, а інша
сторона – громадянин – повинна виконати певні обов’язки відповідно до
приписів норм державного, адміністративного чи фінансового права, а тому
вони в спорі не є юридично рівними суб’єктами, що й обумовлює деякі
процесуальні особливості розгляду таких справ.

Своєрідність даного провадження полягає в тому, що в ньому немає деяких
інститутів позовного провадження, як наприклад: позову, позовної заяви,
відмови від позову, мирової угоди, збільшення або зменшення позовних
вимог тощо.

Справи в даному провадженні порушуються скаргами

270

(заявами). Особами, які беруть участь у справі, є заявники скарг і
зацікавлені особи.

Як правило, в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин,
судочинство безоплатне. Виключення складають лише справи по скаргах
громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних
чи службових осіб у сфері управлінської діяльності.

Не всі рішення по справах, що виникають з адміністративно-правових
відносин, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку. Деякі з них
набувають законної сили негайно після їх проголошення.

Новим цивільно-процесуальним кодексом України дана категорія справ
виключена зі сфери цивільного судочинства. Це пов’язане із формуванням в
Україні згідно зі ст.125 Конституції України і Законом України “Про
судоустрій України” від 7 лютого 2002 р. системи адміністративної
юстиції.

Адміністративна юстиція являє собою систему судових органів, які
контролюють дотримання законності у сфері державного управління шляхом
вирішення в адміністративному процесуальному порядку публічно-правових
спорів, що виникають у зв’язку зі зверненням фізичних чи юридичних осіб
до органів державного управління або їх посадових чи службових осіб.

Розгляд та вирішення справ, що виникають з адміністративно-правових
відносин, новостворюваними адміністративними судами буде здійснюватись
на основі Адміністративно-процесуального кодексу України. Нині він
пройшов друге читання у Верховній Раді. Лише після його прийняття набуде
чинності новий Цивільний процесуальний кодекс України.

21.2. Розгляд скарг на неправильності в списках

виборців та в списках громадян, які мають право брати

участь у референдумі

Відповідно до ст. 238 ЦПК скарги на відхилення дільничною виборчою
комісією або дільничною комісією з

271

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

18»

референдуму заяв про неправильності в списках виборців чи в списках
громадян, які мають право брати участь у референдумі, подаються до
районного (міського) суду за місцем розташування відповідної дільниці.

Засобом порушення судової діяльності по справах про неправильності в
списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у
референдумі, є скарга, заява. Ініціатором порушення справи є заявник.
Дана категорія справ розглядається місцевими судами за місцем
розташування виборчої дільниці по проведенню виборів або референдуму.

Суди повинні приймати на розгляд як скарги осіб, які заявляють про те,
що відповідна дільнична виборча комісія або дільнична комісія з
референдуму, складаючи списки виборців чи списки громадян, які мають
право брати участь у референдумі, допустила щодо них неправильності, так
і скарги осіб, які заявляють, що до списку виборців, списку громадян,
які мають право брати участь у референдумі, неправильно включена та чи
інша особа, яка не має виборчого права чи права брати участь у
референдумі, або не включена особа, яка його має.

Відповідно до ст. 239 ЦПК можуть оскаржуватися такі обставини: 1) на
неправильності, неточності, перекручення в списках виборців та в списках
громадян, які мають право брати участь у референдумі; 2) на включення в
списки виборців та в списки громадян для участі у референдумі осіб, які
не мають виборчого права або права брати участь у референдумі; 3) на не
включення в списки виборців та в списки для участі у референдумі
громадян, які мають таке право.

Скаргу на неправильності в списках виборців чи в списках громадян, які
мають право брати участь у референдумі, суд повинен розглянути у
відкритому судовому засіданні не пізніше трьох днів, включаючи і день
надходження скарги, якщо вона подана не пізніше дванадцятої години цього
дня.

Існують певні особливості судового розгляду справ по скаргах на
неправильності в списках виборців чи у списках громадян, що мають право
брати участь у референдумі. Таких

272

особливостей дві: обов’язково відкриті судові засідання в справі і
скорочений строк розгляду цих справ. Обидві особливості обумовлені
політичним значенням цих справ. Приймаючи скаргу до розгляду, суддя
повинен постановити ухвалу про порушення цивільної справи. Під час
прийняття скарги суддя має провести і головну підготовчу дію -опитування
заявника. Інші підготовчі дії – опитування заінтересованих осіб,
витребування письмових доказів і т.д. -суддя повинен оперативно
здійснювати з урахуванням скороченого строку розгляду цих справ.

Відповідно до Закону України від 18 жовтня 2001 р. “Про вибори народних
депутатів України” потрібно змінити редакцію і цієї статті ЦПК відносно
строків розгляду скарги. Згідно з п. 10 ст. 31 Закону скарги про
неправильність у списках виборців розглядаються судом у п’ятиденний
строк, але не пізніше дня, що передує дню виборів; а якщо скаргу подано
у день виборів, вона повинна бути розглянута судом негайно, але не
пізніше часу закінчення голосування.

Цей строк встановлений для того, щоб суд встиг розглянути цивільну
справу і щоб дільнична комісія могла реалізувати рішення суду по скарзі.

У судове засідання для участі в розгляді справи обов’язково викликаються
заявник і представник відповідної дільничної виборчої комісії чи
дільничної комісії з референдуму.

Склад осіб, що беруть участь у справі, у кожному конкретному випадку
залежить від предмета скарги, а отже, і від предмета судового розгляду.
Якщо предметом судового розгляду є скарга про неправильності,
перекручення, неточності у списках виборців чи у списках громадян, що
мають право брати участь у референдумі, то особами, що беруть участь у
справі, будуть заявник і представник дільничної виборчої комісії або
дільничної комісії з референдуму.

Якщо предметом судового розгляду є скарга про включення в списки осіб,
що не мають права брати участь у виборах чи у референдумі, або навпаки,
про невключения в списки особи, яка має таке право, то поряд з особою,
що звернулася зі скаргою в суд,

273

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

18*

і представником дільничної виборчої комісії або дільничної комісії з
референдуму до суду викликається і особа, відносно якої подана скарга і
допущені зазначені неправильності в списках.

Неявка зазначених осіб не перешкоджає розгляду справи. Однак у суду
повинні бути дані про те, що особи, що беруть участь у справі, належним
образом повідомлені про час і місце розгляду справи.

Якщо суд визнає скаргу заявника необгрунтованою, він постановляє рішення
про відмову в задоволенні скарги. У тому разі, коли скарга є
обґрунтованою, суд задовольняє скаргу своїм рішенням. Рішення є
остаточним і набуває законної сили негайно, а отже, воно не може бути
оскаржене в апеляційному порядку. Копії судового рішення про задоволення
скарги повинні бути негайно видані заявнику і надіслані у відповідну
виборчу комісію чи комісію з референдуму для негайного внесення змін у
списки виборців чи списки громадян, що мають право брати участь у
референдумі.

21.3. Розгляд скарг на рішення і дії територіальної,

окружної (територіальної) виборчої комісій по

виборах депутатів і голів сільських, селищних,

районних, міських, районних у містах, обласних Рад і

заяви про скасування рішень виборчої комісії

Відповідно до ст. 243і ЦПК скарги на рішення територіальної, окружної
(територіальної) виборчої комісії про відмову в реєстрації кандидата в
депутати або на посаду голови Ради, про скасування рішення про
реєстрацію кандидата, з питань передвиборної агітації, про визнання
виборів недійсними та заяви виборчої комісії про скасування рішення про
реєстрацію кандидата у зв’язку з порушенням заборони використання
підпорядкованих кандидату і довіреним особам засобів масової інформації
для організації агітаційної роботи розглядаються районним (міським)
судом за місцезнаходженням відповідної виборчої комісії.

274

Скарги розглядаються місцевим судом за місцезнаходженням відповідної
виборчої комісії.

Законодавством встановлені також види засобів порушення судової
діяльності: скарга і заява. Вибір засобу порушення залежить від
ініціатора і від предмета судового розгляду. Якщо перед судом ставиться
питання про перевірку законності рішення територіальної, окружної
(територіальної) виборчої комісії про відмову в реєстрації кандидата в
депутати чи на посаду голови ради, про скасування рішення про реєстрацію
кандидата, з питань передвиборної агітації, про визнання виборів
недійсними засобом порушення справи повинна бути скарга. У тому разі,
коли в суд звертається виборча комісія з проханням про скасування
рішення про реєстрацію кандидата у зв’язку з порушенням заборони
використання підлеглих кандидату і довіреним особам засобів масової
інформації для організації агітаційної роботи, справа порушується
заявою.

Стаття 2432 ЦПК визначає коло суб’єктів, що мають право порушити справу
в суді, і строки звернення до суду. Ці суб’єкти можуть бути розділені на
три групи. По-перше, ініціаторами справ про законність рішення виборчої
комісії про відмову в реєстрації кандидата, про скасування рішення про
реєстрацію кандидата, з питань про передвиборну агітацію, про визнання
виборів недійсними можуть бути кандидати чи їх довірені особи. По-друге,
з інших питань право на подання скарги надано особам, по скаргах, заявах
яких прийняте оскаржуване ними рішення територіальної виборчої комісії,
чи особам, яких стосується таке рішення. По-третє, право порушити справу
має й окружна (територіальна) комісія, яка зареєструвала кандидата.

Особи мають право подати скаргу до суду на рішення, якщо воно стосується
їх, у триденний строк після його прийняття. Цей строк є процесуальним, і
у разі його пропуску з поважних причин він може бути поновлений судом.
На подання заяви виборчою комісією термін не встановлюється.

Скарги на рішення територіальної, окружної (територіальної) виборчої
комісії і заяви про скасування рішення

275

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

виборчої комісії про реєстрацію кандидата розглядаються судом у
п’ятиденний строк. При цьому скарги на рішення територіальної, окружної
(територіальної) виборчої комісії про відмову в реєстрації кандидата, на
рішення з питань передвиборної агітації і заяви про скасування рішення
виборчої комісії розглядаються не пізніш як за день до виборів.

У судове засідання для участі у розгляді справи обов’язково викликаються
кандидат у депутати або на посаду голови Ради, представник відповідної
територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії.

Якщо суд не встановить порушень у діях виборчої комісії чи кандидата, то
він постановляє рішення про відмову в задоволенні скарги або заяви.

Якщо суд встановить наявність порушення виборчого законодавства в діях
виборчої комісії, суд своїм рішенням задовольняє скаргу або заяву,
скасовує рішення виборчої комісії чи визнає її дії незаконними і ставить
комісії за обов’язок вчинити певні дії.

Рішення за даними справами набуває законної сили негайно і в
апеляційному порядку не може бути оскаржено. Копії рішення суд
зобов’язаний негайно надіслати заявнику і відповідній виборчій комісії.

21.4. Розгляд скарг на рішення, дії або бездіяльність

Центральної виборчої комісії, територіальної

дільничної виборчої комісії по виборах Президента

України та заяв про скасування реєстрації кандидатом

у Президенти України

У відповідності зі ст. 2436 ЦПК скарги на рішення, дії або бездіяльність
дільничних і територіальних виборчих комісій розглядаються відповідно
Верховним Судом Автономної Республіки Крим, обласними, Київським і
Севастопольським міськими судами у складі трьох суддів.

Скарги на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, а
також заяви Центральної виборчої комісії

276

про скасування реєстрації відповідної особи, як кандидата у Президенти
України розглядається Верховним Судом України у складі трьох суддів.

Предметом судового оскарження можуть бути, по-перше, рішення, дії або
бездіяльність дільничних і територіальних виборчих комісій. По-друге,
предметом оскарження можуть бути скарги на рішення, дії або
бездіяльність Центральної виборчої комісії, а саме на її рішення про
реєстрацію кандидата в Президенти України або про відмову в реєстрації
відповідної особи як кандидата у Президенти України. По-третє, предметом
заяви Центральної виборчої комісії є скасування реєстрації відповідної
особи як кандидата у Президенти України в зв’язку з порушенням вимог
виборчого законодавства. Ця стаття, визначаючи предмет скарги, заяв,
визначає тим самим і коло підвідомчих судам справ.

Скарги на рішення, дії або бездіяльність територіальних, дільничних
виборчих комісій можуть бути подані в суд кандидатами у Президенти
України, їх довіреними особами, уповноваженими особами партій (блоків),
а також не менш як двадцятьма виборцями протягом семи днів з дня
прийняття відповідною виборчою комісією рішення або вчинення дії.

Скарги на рішення Центральної виборчої комісії про реєстрацію кандидата
в Президенти України або про відмову у реєстрації претендента на
кандидата у Президенти України можуть бути подані в суд претендентами на
кандидата у Президенти України, щодо яких прийнято таке рішення, або
уповноваженими особами партій (блоків), ініціативної групи виборців, які
висунули даних претендентів, протягом п’яти днів з моменту його
прийняття.

Заява про скасування реєстрації відповідної особи як кандидата в
Президенти України подається до Верховного Суду України Центральною
виборчою комісією в п’ятиденний строк з дня виявлення порушення вимог
виборчого законодавства.

Скарги (заяви), подані з порушенням цих строків, а також скарги (заяви)
про порушення Закону України “Про вибори Президента України”, що мали
місце до дня голосування, але

277

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

були подані в суд після 24 години дня, який передував дню голосування,
залишаються без розгляду.

Коло суб’єктів, що наділяються правом подання скарги, залежить від
предмета скарги і предмета судового розгляду. При оскарженні рішень, дій
або бездіяльності територіальної, дільничної виборчих комісій ними
можуть бути кандидати у Президенти України, їх довірені особи,
уповноважені особи партій (блоків), а також не менш двадцяти виборців, а
при оскарженні рішення Центральної виборчої комісії ними можуть бути
претенденти на кандидата у Президенти України, відносно яких прийняте
рішення Центральною виборчою комісією, уповноважені особи партій
(блоків), ініціативної групи виборців, що висунули даного претендента.

Заявником по справах про скасування реєстрації відповідної особи як
кандидата у Президенти України в зв’язку з порушенням вимог виборчого
законодавства є Центральна виборча комісія.

Скарги на рішення, дії або бездіяльність дільничних або територіальних
виборчих комісій розглядаються судом протягом трьох днів, а в разі
надходження скарги (заяви) менш як за три дні до виборів чи в день їх
проведення — негайно.

Скарги на рішення Центральної виборчої комісії про реєстрацію кандидата
у Президенти України або про відмову в реєстрації претендента на
кандидата у Президенти України, а також заява Центральної виборчої
комісії про скасування реєстрації відповідної особи як кандидата в
Президенти України розглядаються Верховним Судом України у складі трьох
суддів в семиденний строк, але не пізніш як за день до виборів.

Скарги на рішення, дії або бездіяльність дільничних і територіальних
виборчих комісій, за винятком скарг на неправильності, допущені при
складанні списків виборців, скарги на рішення, дії або бездіяльність
Центральної виборчої комісії, а також заяви Центральної виборчої комісії
про скасування реєстрації відповідної особи як кандидата в

278

Президенти України розглядаються відповідними судами у складі трьох
суддів.

Скарги (заяви), подані з порушенням встановлених законом строків, а
також скарги (заяви) щодо порушень Закону України “Про вибори Президента
України”, які мали місце до дня голосування, але були подані до суду
після 24-ї години дня, що передує дню голосування, залишаються без
розгляду (ст. 2438 ЦПК).

Про розгляд у судовому засіданні скарги (заяви) повідомляються заявник,
автор скарги, представник відповідної виборчої комісії, інші
заінтересовані особи.

Неявка в судове засідання осіб, яких було повідомлено про слухання
справи, не перешкоджає розгляду справи.

Встановивши, що рішення, дії чи бездіяльність відповідної виборчої
комісії не відповідають виборчому законодавству, суд відповідно
задовольняє скаргу, скасовує рішення комісії чи визнає її дії або
бездіяльність незаконними і зобов’язує останню провести передбачені
виборчим законодавством дії або відмовляє у задоволенні скарги.

Якщо в процесі розгляду заяви Центральної виборчої комісії буде
встановлено, що кандидатом у Президенти України порушено вимоги
виборчого законодавства, суд задовольняє заяву і скасовує рішення
Центральної виборчої комісії про реєстрацію кандидата у Президенти
України.

Рішення суду є остаточним і оскарженню не підлягає. Копії рішення суд
негайно надсилає до виконання заявникові, Центральній виборчій комісії
або відповідній територіальній чи дільничній виборчій комісії (ст. 24310
ЦПК).

Суттєві новації захисту, в тому числі і судового, прав суб’єктів
виборчого процесу закріплено у прийнятому Верховною Радою України Законі
України „Про внесення змін до Закону України „Про вибори Президента
України” від 18 березня 2004 р.

Згідно цього Закону, який визначає порядок розгляду в цивільному процесі
згаданої категорії справ, суб’єктами

279

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

звернення із скаргою може бути кандидат на пост Президента України,
партія(блок) -суб’єкт виборчого процесу, виборча комісія, а також
виборець, виборчі права або охоронювані законом інтереси якого щодо
участі у виборчому процесі порушено рішенням, дією чи бездіяльністю
суб’єкта оскарження. Від імені кандидата на пост Президента України
суб’єктом звернення із скаргою може бути також його довірена особа.

Скарги, що стосуються призначення, підготовки і проведення виборів
Президента України, можуть бути подані на рішення, дії чи бездіяльність
виборчих комісій та їх членів, органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, підприємств, установ, закладів та організацій,
їх посадових і службових осіб, акти та дії об’єднань громадян, крім тих,
які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян
належать до їх внутрішньої організаційної діяльності або їх виключної
компетенції, дії та бездіяльність засобів масової інформації, їх
посадових та службових осіб, а також інших суб’єктів виборчого процесу.

Зазначені скарги можуть в судовому та позасудоьому (відповідною виборчою
комісією) порядку. Скарга на рішення, дії чи бездіяльність Центральної
виборчої комісії може розглядатися колегіально виключно Верховним Судом
України ( палатою в цивільних справах).

Якщо скаргу прийнято судом до розгляду і з того ж питання та з тих же
підстав її подано також до виборчої комісії, виборча комісія зупиняє
розгляд скарги до набрання рішенням суду законної сили. Суд зобов’язаний
повідомити цю виборчу комісію та комісію вищого рівня про надходження
скарги не пізніш як на наступний день з дня надходження скарги.

Скарга може бути подана протягом семи днів після дня прийняття рішення,
вчинення дії чи бездіяльності. Виключення складають скарги щодо
порушень, які мали місце до дня голосування, які повинні бути подані не
пізніше часу закінчення дня, що передує дню початку голосування та
скарги щодо порушень, які мали місце під час голосування, які

280

мають бути подані до виборчої комісії, яка допустила порушення, не
пізніше закінчення голосування, а до виборчої комісії вищого рівня або
до суду – не пізніше двадцять четвертої години дня, наступного за днем
голосування.

Бездіяльність, що може бути оскаржена, вважається вчиненою в останній
день строку, у який мала бути, але не була вчинена відповідна дія.

Строк подання скарги продовженню або поновленню не підлягає. Зміна або
уточнення вимог скаржника під час розгляду скарги у виборчій комісії або
в суді, викликані виявленням обставин, невідомих раніше суб’єкту
звернення із скаргою, не вважається новою скаргою і не підлягає
встановленим обмеженням строків.

Скарга, що подається до суду у письмовій формі, повинна містити назву
суду, до якого вона подається; прізвище, ім’я, по батькові, місце
проживання громадянина України або точну назву та місцезнаходження
(офіційну поштову адресу) виборчої комісії чи партії (блоку) – заявника
скарги; назву суб’єкта оскарження та його поштову адресу; суть
порушеного питання; виклад обставин і зазначення доказів, якими заявник
скарги обґрунтовує свої вимоги; чітко сформульовані вимоги; перелік
документів і матеріалів, що додаються; зазначення зацікавлених осіб,
яких суб’єкт подання скарги вважає за потрібне залучити до розгляду
скарги; підпис заявника скарги (представника юридичної особи – заявника)
із зазначенням дати підписання.

Скарга підписується особою, яка її подає. Якщо скарга від імені
кандидата на пост Президента України подається його довіреною особою, то
в заяві зазначаються також прізвище, ім’я та по батькові, місце
проживання або місцезнаходження (поштова адреса), вид та номер засобів
зв’язку кандидата, в інтересах якого вона подається, та засвідчений
відповідно до вимог законодавства документ, що посвідчує повноваження
особи, яка її подає. Скарга, що подається від імені виборчої комісії або
партії (блоку), підписується її головою (керівником) або іншою
уповноваженою на те особою із засвід-

281

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

ченням підпису печаткою виборчої комісії або партії (партій, що входять
до блоку).

До скарги додаються її копії у кількості, яка дорівнює числу суб’єктів
оскарження та зацікавлених осіб, зазначених у скарзі.

Судовий розгляд скарг здійснюється в порядку, передбаченому цивільним
процесуальним законодавством законом, з урахуванням особливостей,
встановлених законом „Про вибори Президента України”.

Представництво виборчої комісії в суді здійснює голова комісії або, за
рішенням комісії, інший член комісії.

Днем подачі скарги вважається день фактичного отримання скарги суб’єктом
розгляду скарги.

Скарга, оформлена без дотримання встановлених вимог, повертається
суб’єктові подання скарги (представнику юридичної особи – суб’єкта
подання скарги) з відповідними роз’ясненнями не пізніш як на наступний
день після дня надходження скарги, а подана напередодні, в день
голосування чи наступного дня – невідкладно.

Скарга розглядається у п’ятиденний строк з дня її отримання, але
стосовно порушень, які мали місце до дня голосування, – не пізніше часу
початку голосування, а щодо порушень, які мали місце в день голосування,
– не пізніше дня, наступного за днем голосування.

Про час і місце розгляду скарги суб’єкт звернення та інші заінтересовані
особи можуть повідомлятися рекомендованими телеграмами, факсимільними
повідомленнями, засобами електронної пошти. Як виключення допускається
повідомлення суб’єкта звернення та заінтересованих осіб про час і місце
розгляду скарги по телефону з фіксуванням такої дії службовою особою
суб’єкта розгляду скарги окремою письмовою довідкою, яка долучається до
справи.

Суди, органи прокуратури та виборчі комісії організують свою роботу під
час виборчого процесу, в тому числі у вихідні дні та в день голосування,
таким чином, щоб забезпечити прийом та розгляд скарг у належні строки.

282

Доказами, на підставі яких суд при розгляді скарги встановлює наявність
чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги суб’єкта звернення і
заперечення зацікавлених осіб так ж як у цивільному процесі в цілому.

Встановивши, що рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта оскарження не
відповідають Конституції України, законодавству про вибори Президента
України, суд задовольняє скаргу, скасовує рішення повністю або частково,
визнає дії чи бездіяльність неправомірними, зобов’язує суб’єкта
оскарження задовольнити вимоги заявника або іншим шляхом поновити
порушені виборчі права громадян, права та законні інтереси суб’єкта
виборчого процесу, чи зобов’язує суб’єкта оскарження та (або) інший
орган, партію (блок), засіб масової інформації, посадову чи службову
особу здійснити передбачені законодавством, що регулює організацію та
порядок проведення виборів Президента України, дії, які випливають із
факту скасування рішення, визнання оскаржених дій або бездіяльності
неправомірними.

У разі скасування судом рішення відповідної виборчої комісії, у тому
числі з питання визнання голосування на виборчій дільниці недійсним,
встановлення підсумків і результатів голосування, рішення з цього
питання приймає виборча комісія, рішення якої було скасовано, або
виборча комісія вищого рівня на підставі рішення суду. При цьому виборча
комісія не може прийняти рішення, яке по суті повторює рішення,
скасоване судом.

Суд відмовляє в задоволенні скарги, якщо встановить, що оскаржувані
рішення, дії або бездіяльність вчинені відповідно до закону і в межах
повноважень, передбачених законом. Копія рішення суду видається суб’єкту
звернення, суб’єкту оскарження та іншим присутнім заінтересованим
особам, а також надсилається відповідним виборчим комісіям та іншим
особам у день прийняття (проголошення) такого рішення.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили післязакінчення
строку на апеляційне оскарження.

283

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Учасники судового розгляду справи мають право оскаржити в апеляційному
порядку повністю або частково судове рішення, ухвалене судом першої
інстанції, що не набрало законної сили, якщо суд першої інстанції
неповно з’ясував обставини справи, не дав належну оцінку доказам,
неправильно застосував норми матеріального права або істотно порушив
норми судочинства.

Апеляційна скарга може бути подана і третьою особою -суб’єктом виборчого
процесу, яка не брала участі в судовому розгляді справи, якщо рішення
суду першої інстанції порушує її права та свободи, що охороняються
законом.

Рішення апеляційних судів, ухвалені ними у першій інстанції,
переглядаються в апеляційному порядку Верховним Судом України.

Апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції можуть бути подані
протягом двох днів з дня, наступного після дня одержання копії рішення.
Скарги, подані після закінчення вказаних строків, залишаються без
розгляду.

Суд апеляційної інстанції розглядає справу протягом двох днів з дня
закінчення строку на апеляційне оскарження, а стосовно судових рішень,
що були ухвалені судом першої інстанції до дня голосування, не пізніше
часу початку голосування.

Скарга на рішення, дії чи бездіяльність органу виконавчої влади, органу
місцевого самоврядування, підприємства, установи, закладу чи
організації, їх посадової чи службової особи подається до місцевого суду
за місцезнаходженням органу, підприємства, установи, закладу,
організації, рішення, дії чи бездіяльність якого чи посадової
(службової) особи якого оскаржуються.

Розгляд скарги на рішення, дії чи бездіяльність органу виконавчої влади,
органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, закладу,
організації, їх посадової та службової особи не виключає притягнення
окремих посадових та службових осіб до дисциплінарної,
адміністративної чи

284

кримінальної відповідальності у порядку, передбаченому законом.

Виборча комісія, кандидат, партія (блок), місцева організація партії
(блок місцевих організацій партій) – суб’єкт відповідного виборчого
процесу, виборець, законні права або охоронювані законом інтереси яких
порушено, мають право оскаржувати рішення чи дії об’єднання громадян,
виборчого блоку, його посадової особи чи повноважного представника, які
стосуються виборчого процесу, крім тих рішень чи дій, які відповідно до
закону, статуту (положення) об’єднання громадян належать до його
внутрішньої організаційної діяльності або його виключної компетенції.
Така скарга подається до місцевого суду за місцезнаходженням органу
об’єднання громадян, виборчого блоку, акти чи дії якого оскаржуються.

Кандидат на пост Президента України, партія (блок) -суб’єкт иборчого
процесу мають право оскаржувати до суду або до відповідної виборчої
комісії дії чи бездіяльність засобів масової інформації, їх власників,
посадових та службових осіб, які порушують встановлений законом порядок
діяльності засобів масової інформації під час виборчого процесу, у тому
числі стосовно передвиборної агітації, зокрема щодо вимоги спростування
опублікованих ними неправдивих відомостей про кандидата чи партію
(блок), що висунули кандидата. Центральна чи територіальна виборча
комісія має право з власної ініціативи оскаржувати до суду дії чи
бездіяльність засобів масової інформації, їх власників, посадових та
службових осіб.

Скарга на дії чи бездіяльність засобів масової інформації, їх власників,
посадових та службових осіб подається до місцевого суду за
місцезнаходженням засобу масової інформації, дії чи бездіяльність якого
оскаржуються.

Розгляд в цивільному процесі скарги на дії чи бездіяльність засобу
масової інформації, його власників, посадових та службових осіб не
виключає притягнення зазначеного засобу

285

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

чи його окремих власників, посадових та службових осіб відповідно до
закону до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Кандидат на пост Президента України, партія (блок) -суб’єкт виборчого
процесу мають право оскаржувати в цивільному процесі дії іншого
кандидата на пост Президента України, його довіреної особи, якщо ці дії
спрямовані на порушення встановленого законом порядку висунення
кандидата, проведення передвиборної агітації, інші порушення їх прав або
виборчих прав громадян. Виборець має право оскаржувати дії кандидата на
пост Президента України, його довіреної особи, якщо ці дії порушують
його виборчі права.

Скарга на дії кандидата на пост Президента України подається до
Апеляційного суду міста Києва.

В цивільному процесі суб’єкт виборчого процесу має право оскаржити також
рішення, дії чи бездіяльність як виборчої комісії в цілому так і окремих
її членів.

Рішення, дії чи бездіяльність дільничної виборчої комісії та її членів
оскаржуються до територіальної виборчої комісії або до місцевого суду за
місцезнаходженням дільничної виборчої комісії. Суб’єкт звернення зі
скаргою має право звернутися до відповідного апеляційного суду з
мотивованим клопотанням про зміну підсудності скарги.

Рішення, дії чи бездіяльність територіальної виборчої комісії або члена
такої комісії оскаржуються до Центральної виборчої комісії чи до
апеляційного суду за місцезнаходженням територіальної виборчої комісії.

21.5. Розгляд скарг, заяв на рішення, дії чи

бездіяльність, що стосується виборів народних

депутатів України

Відповідно до ст. 243й ЦПК скарги, що стосуються виборів народних
депутатів України, можуть бути подані до суду на

286

рішення, дії чи бездіяльність виборчих комісій або їх членів, органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ,
організацій, їх посадових і службових осіб, кандидатів у народні
депутати України, об’єднань громадян (суб’єкти оскарження).

Скарга на рішення, дії чи бездіяльність виборчих комісій або їх членів
може бути подана виборцем, кандидатом у народні депутати України,
політичною партією чи виборчим блоком політичних партій в особі
керівника або уповноваженої особи партії (блоку).

Скарга на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, їх
посадових і службових осіб, кандидатів у народні депутати України,
об’єднань громадян, крім тих, які відповідно до закону, статуту
(положення) належать до їх внутрішньої організаційної діяльності або
виключної компетенції, що стосуються виборів народних депутатів України,
може бути подана суб’єктами, зазначеними у частині другій цієї статті, а
також виборчими комісіями.

Скарги на рішення, дії чи бездіяльність, що стосуються виборів народних
депутатів України, можуть бути подані до суду у строки, передбачені
законом про вибори народних депутатів України.

Законом передбачені певні вимоги до форми і змісту скарги. В ній
потрібно зазначити:

назву суду, до якого вона подається;

прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання гро

мадянина України або точну назву та місцезнаходження

юридичної особи – заявника скарги;

назву суб’єкта оскарження;

суть порушеного питання;

зазначення вимог;

виклад обставин і зазначення доказів, якими заявник

обґрунтовує свої вимоги;

підпис заявника (представника юридичної особи –

заявника) із зазначенням дати.

287

Чорнооченко C.I.

При надходженні скарги, оформленої без дотримання зазначених вимог, суд
ухвалою повертає її заявнику (представнику юридичної особи-заявника) не
пізніш як на наступний день після дня надходження скарги .

Строк подання скарги поновленню не підлягає.

При оскарженні рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій або їх
членів ланка судової системи обирається залежно від рівня виборчих
комісій : рішення, дії чи бездіяльність дільничних виборчих комісій або
їх членів оскаржуються до місцевих судів, окружної виборчої комісії,
Центральної виборчої комісії або її членів – до Верховного Суду України.

Скарги на рішення, дії чи бездіяльність інших органів, організацій чи
осіб ( крім виборчих комісій) подаються у місцеві суди.

Скарга розглядається відповідним судом протягом п’яти днів з дня їх
надходження, але не пізніше дня, що передує дню виборів, а скарга,
подана в день виборів або на наступний за ним день, – невідкладно.

Про день і час розгляду скарги заявник повідомляється невідкладно.
Скарги, подані після закінчення строку оскарження, залишаються без
розгляду(ст. 24313 ЦПК).

У судове засідання обов’язково викликаються заявник, суб’єкт оскарження
або його представн